Хаген Альварсон : другие произведения.

Пiсня Пiвнiчного моря

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:

Пiсня Пiвнiчного моря

Пролог

  
   ...Нiч - найкращий час для таємничих справ.
   Море у шторм - найкращий шлях для безумця.
   Зустрiчний вiтер - найкращий для того, хто злiтає.
   Головне - упiймати вiтер, натхнення, не проґавити мить, коли слова стукають у серце. Ти чуєш, брате, ту пiсню за вiкном? То спiває осiннiй вiтер, буревiй листопада, що вириває з корiнням столiтнi дуби. Вiн кричить i плаче у темрявi, холодний i самотнiй, ненаситний i несамовитий. Вiн кличе вийти з хати, де мирно палахкотить родове вогнище, i йти наослiп, у нiч i стогони, щоб загубитися й нiчого не надбати. Осiннiй вiтер стане твоєю душею, брате, i очi твоϊ будуть чорною кригою.
   Ти чуєш ту пiсню?
   То спiває море.
   Море, полонене скелями й небокраєм. Владне i жорстоке, море возвеличує i нищить. Той, хто хоч раз його бачив, уже не забуде. I снитиметься недосяжний обрiй, i квилiння чайок, i та прекрасна пiсня, що кличе за межi свiту людей...
   Тут так дивовижно тихо. Нiч, море i вiтер. Чого ще треба. Ще всi сплять i бачать сни. Встати i вийти. Вмикаю комп'ютер. Свiчок нема. Пiсня у серцi.
   Попереду - шляхи, сказання, випробування, далекi мандри, скарби, якi можна принести у наш свiт, та нiкому не покажеш, коли ти не чарiвник. Попереду - бурхливе море, гроза i туман.
   Я йду.
   Я скоро повернуся, але наразi - я йду. В море. В нiч. В туман.
   Ходiмо зi мною...
  
  

Пiсня перша

Скрипаль i фоссегрим

  

Присвячується Едварду Григу

  
  
   - Як менi знайти фоссегрима?
   Його голос був крихким. Наче кроки першою кригою. Вже не дзвiнкий хлопчачий голос. Та ще не бас бородатого чоловiка.
   - Не треба тобi шукати фоссегрима, - була вiдповiдь.
   Мовчанка.
   - Як менi знайти фоссегрима? - знову запитав вiн. - Менi конче треба, повiр! Чи тобi не втямки?!
   Вона обернулася через плече.
   Вона була прекраснiша i сумнiша за осiнь. Очi як у перелiтноϊ птахи.
   Птахи, якiй вже нiколи не знати неба.
   Вiн мовчав. А що вiн мiг сказати? Як вiн мiг ϊϊ втiшити чи розрадити? ϊϊ, ученицю фоссегрима?
   Кортiло втекти. Лише б не бачити цих очей.
   Вона тихо промовила:
   - Не треба тобi шукати фоссегрима. Повiр.
   I показала руку.
   Блiду шкiру розривали кривi шрами. Звивали руку дiви багровими змiями. Од лiктя до кiнчикiв пальцiв.
   - Мене звати Крiстен, - вронила вона приречено.
  

1

  
   Музика завершилася стрибком молодоϊ незграбноϊ рисi. Вiн соромливо усмiхнувся, опускаючи скрипку. Вiн i сам знав, що сфальшував. На найважливiшiй грi. А хто не фальшує? - майнуло йому.
   - То що мовиш, батьку?
   Спитав - та й пожалкував. Важкi були в батька очi, лунким був його голос. Батько здавався прадавнiм, наче море.
   - Ми - скрипалi, сину мiй Вальдере. Ми граємо всюди, куди покличуть. На весiллях у селян й у княжих палатах. За таку гру на сiльському весiллi тобi наллють пива й дадуть вiвсянки з оселедцями, а при дворi Хлода Олафсона, конунга фритiв, подарують перстень i срiбла. Та не варто гадати, що iм'я твоє згадають у столiттях. Славний будеш лише тим, що ти з роду Вiлле Фольгера. I коли спитають: а що то за один, Вальдер син Вiглафа, то не одразу i скажуть...
   Свiтло потьмарилось. Закортiло розтрощити скрипку. Гепнути з розмаху ногою, щоб - на друзки, у лемент струн, у полум'я i кригу! Щоб старий бовдур схопився за серце i гигнув! Iмла настала в душi Вальдера, ярувала доба буревiϊв, й тiнi смiялися у пiтьмi...
   А старий Вiглаф дивився на сина, i все було в тому поглядi, чого вiн не схотiв казати. Тобi судилася доля вiршеплетiв, - казали очi батька. - Я пив мед музики з чашi Одноокого, а ти - з його дупи. Не втихне бурхливе море вiд твоєϊ гри, не плакатимуть бурштином сосни, не вiдкажуть скелi прибережнi. Бути тобi вiчно у пiдмайстрах, не бувати у майстрах, не сiсти на лаву вправних! Ти ганьба роду Вiллеман, i соромно менi за тебе, сину мiй!..
   Вголос же старий додав:
   - Гадається менi, даремно я вiдпустив твою матiнку одну до Хедiнсфiорду п'ятнадцять зим тому...
   Тут вже Вальдер не змовчав:
   - Поглянув би ти на себе у люстро, батечку, та на мене, i не казав би так! У нас одне обличчя, хiба нi?
   - Звичайно, нi, - втомлено мовив Вiглаф. - Це ж дивлячись яке люстро...
   Чи варто казати, що ображений хлопчисько не втямив тих слiв?
  
   Вальдер Вiглафсон добряче налюрився того вечора. Вперше за своє недовге життя. До блювання й видiнь, до свердла у головi i п'яних марень. Вiн був у тих мареннях майстром смичка, вiн грав наче бог. Лунала скрипка, скрипка зi старого клену, ϊϊ переливи летiли понад скелями, понад морем. Буйнi хвилi завмирали у захватi - найнiжнiшоϊ митi свiтанку, найгiркiшоϊ митi заходу... Гордовитi морськi птахи схиляли голови, в лiсi плакала зозуля, вклонялися вовки, навiть олень, лiсовий володар, ходив по травi, опустивши короновану голову у думах. В морi завмирали риби. Вiковi каменi тихо дзеленчали вiд безмовного пориву. I сосни ридали бурштином, роз'ятривши печалi... Сам Дельмiр, слiпий бог поезiϊ, низенько йому кланявся...
   - Бач, недолугий старий? - горлав Вальдер батьковi. - Це оплески богiв на мою честь! Що менi твоϊ слова?!
   А тодi мара минула, i вечеря попросилася назовнi. У головi ревли бурани, розриваючи мозок на кричущi скалки. Iз подивом юнак вiдзначив, що стоϊть на скелi, понад морем, а над головою гуркоче чорне небо. Хвилi звивалися кiльцями змiϊв. Блискавки сяяли на луззi русалок. У гронах пiни казилися гидкi ноки, верещали голосом батька: "Saet ofer!", бо хтось тонув, i вилупки з того радiли. Вiгтрольди носилися у водi, ревли й безумствували. У подобах чорних коней мчали на берег могутнi хнiкари, усi в милi, трусили кучерявими гривами сивоϊ пiни, та й розбивалися об скелi, щоб вiдродитися у глибокiй безоднi...
   I, звичайно ж, був там фоссегрим, грим-музика. Незримий, грав вiн на скрипцi, грав крижаний буревiй, грав шторм i вiтер, як Вальдеровi не грати нiколи!
   I пролунав голос iз бурливого казана:
   - Ходи ж до нас, Вальдере-Нездаро! Зроби крок з обриву! Поринь у чорну безодню! Незвiдана ϊϊ глибина, невiдома таϊна надр морських! Хiба не вабить тебе буря, хiба не спокусливий спокiй, хiба ж не солодка та вода, якою ти захлинешся, щоб надбати вiчнiсть? Ходи ж, ходи ж сюди, Вальдере, сину Вiглафа!
   I Вальдер пiшов.
   - Гадається, зарано ти йдеш, - почулося ззаду.
  
   Вальдер обернувся.
   Блискавка осяяла чоловiка. Був вiн худий i невисокий, мiдноволосий i чорнобородий, i страшний шрам тягнувся вiд скронi до пiдборiддя. Червона серка була на ньому, та тiльки не знати - чи червлена чорнилом, чи кров'ю ворожою просякнута...
   - Ти хто такий? - спитав Вальдер зi страху.
   - Знав я твого пращура, Вiлле Фольгера, - хрипко мовив той. - Та тiльки не в дiда онук.
   - Брешеш! Вiлле згинув за давнiх-давен!
   - Сам ти згинув за давнiх-давен! - передражнив привид i харкнув. - Мало розуму в того, хто не слухає фюльг!
   - То ти... ти мiй дух-охоронець?
   - Недоумок, - пробуркотiв той, - я хранитель Равенсфiорда! Ранiше я був тут господарем. Не надто менi до вподоби, що твiй труп гойдатиметься тут, лякаючи смородом птахiв. Iди. Йди додому заливати горе пивом.
   - Вiн наш! - заверещали ноки iз хвиль. - Хлопче, ходи сюди, не слухай його!
   Тодi фюльг пiдiйшов до прiрви й кинув у хвилi залiзного хреста.
   - Геть звiдси! - гукнув вiн почварам. - Iдiть вiд берега, iдiть у море!
   - Ми боϊмося! - заскиглили ноки. - Ми потонемо у глибинi й загубимося! Море не прийме нас! Там холодно i страшно!
   - Що менi до того! - заперечив господар. - Ви надто гидкi для моря, та й менi ви не до ґусту! Забирайтеся! Хай море спалить вас!
   Зарюмсали карлики, бо пекло ϊм залiзо, але й простору китiв були вони бридкi. А фюльге мовив Вальдеровi:
   - Ходи звiдси! Бажаєш смертi - шукай битви! Та не паплюж хвиль!
   I такий був переляканий Вальдер блискавками в очах хранителя, що втiк зi скелi, тверезий i мокрий. Не спав до ранку. Не рюмсав у подушку. Не тремтiв вiд холоду i жаху. Здивувався - чого всерединi так порожньо? Наче порвалися струни...
   Потiм розбив вiкно.
   Вiкна були склянi. Розкiш, та рiд Вiллеман не бiдував.
   Скалки були такi гострi...
   Вальдер дивився на них i бачив скалки свого життя. Скал древа роду свого. Скьолль-череп. Скьолль - чаша для вина i застольний вигук. Череп гигикав: нiколи не пити тобi з чашi!
   Було не боляче. Лише гидко.
   Та вени теж треба ВМIТИ рiзати...
  
   Якось - коли рани на руках пiдгоϊлися - Вальдер пiшов. Не прощаючись. А з ким було прощатися? Мати померла позаминулого року вiд застуди, братiв i сестер не було, а прощатися з батьком злякався. Старий почав би глузувати, i тодi пролилася б кров. Вальдер ненавидiв батька, та кровi його не бажав. Що користi з небiжчика? Тому, хто живий, боляче!
   В тому, що старий Вiглаф глузуватиме, Вальдер не сумнiвався. Коли вже батько знущався iз сина, коли той почикрижив вени i не хотiв жити... Знущався зло i жорстоко. З натхненням. Що робити з раною, щоб загоϊлась? Пекти морською сiллю! О, яка то втiха збиткуватися з найближчоϊ людини! Чужинцевi не болiтиме, чужинець не шукає розради...
   Вальдер не подумав, чи будуть тепер його руки такi ж слухнянi, як ранiше. Коли вже не судилося стати майстром-скрипалем - нащо спритнiсть рук?
   Вiн iшов берегом i мiркував, чи справдi вiн розмовляв iз фюльгом того вечора, чи не ввижалися йому ноки, що кликали у безодню, чи вiн чув плач скрипки невидимки-фоссегрима? Чи вiн просто перепив? Як те знати? Кого спитатися? Саги кажуть, що за старих часiв море не гребувало казати до людей. За щастя вважалося стрiти русалку чи хнiкара, а ноки й вiгтрольди iнодi топили морякiв. Не часто траплялися такi зустрiчi, та все ж траплялися, i нiхто не казав - мовляв, пити тре менше... Вальдер знав: спитай кого з поселян, хоч i старих - можна вiдразу втопитися.
   У драговинi.
   Засмiють.
   Старi часи скiнчилися...
   Одне вiн знав: там, на урвищi, в годину морськоϊ негоди, дещо трапилося. Дещо скiнчилося в ньому. Щось урвалося навiки. Порожнеча i мовчанка в серцi. Наче в пограбованому могильному курганi. Лишень одне вiдомо було Вальдеровi: нiколи не звiдати йому, що ж трапилось...
   З iншого боку, привид дав йому пораду, яка видалася тодi доброю.
   Вальдер Вiллеман пiшов до вiкiнгiв, щоби накласти головою в битвi i побачити вкритий щитами чертог.
  

2

  
   Давно минула доба вiкiнгiв. Не стало грiзних морських королiв, гордовитих вовкiв моря, що про них спiвали скальди. Тi вiкiнги залишились у сагах: Деор Мисливець i син його Iнг'яльд, Хродгар Коханець Вiдьми та Хьярдi Вовченя, Хакон Великий Драккар, Хравен Увесон й Гуннар-конунг, Халльдор Вiндсвалль та його друг-перевертень Рутгейр... Тi ж вiкiнги, якi ще зважувалися ходити морем, були ницими полохливими жебракуватими розбiйниками. ϊх оголосили поза законом. Вони грабували тiльки у фiордах. Боялися iти у вiдкрите море, i не без пiдстав: благенькi мали судна. Можна згадати i ще пiдстави, та про них не ведуть розмов, адже забобони вартують хiба кпини. То були вже не вовки фiордiв, але вбогi помийнi щури...
   До таких от "вiкiнгiв" i пристав син Вiглафа.
   Нема потреби казати, як зустрiли його волоцюги, як насмiхалися i принижували. Вiд рабськоϊ долi його врятувало хiба знання пiсень: вiн розважав морякiв непристойними вiсами.
   Нема потреби казати, як у бiйцi при Хьорсеϊ ϊхню банду розгепав дощенту хiрд королiвського ландмана, Свена-ярла, i лише скрипаль ушився звiдти, мокрий, переляканий i побитий. Не сподобалося йому на вiйнi. Надто лячно, що буде надто боляче. Його так i не захлиснуло священне бойове безумство, що вiдчиняє золоту браму Чертогу Вiчностi. Нiчого подiбного. Жах не переплавився на лють. На жаль.
   Нема потреби казати, як вiн проклинав усiх духiв, асiв, ванiв i альвiв, намагаючись дiстатися дому, гадаючи, що гiрше не буде.
   Нема потреби казати, що вiн помилився.
   Доки загiн Свена-ярла термосив розбiйницьке лiгво на заходi наданого йому фюлька, на сходi, коло Равенсфiорду, вирiшив героϊчно вiдзначитися iнший щурячий вождь, такий собi Карi-хьовдинг. Не лише срiбла бажав вiн - та передусiм золотоϊ слави, що не потьмариться у столiттях! Нападаючи ж на простих поселян, такоϊ слави не здобути. I тодi вiн подумав: а що, коли напасти на того, чий рiд давнiй i священний, i жодного разу не зазнав збитку од вiкiнгiв? Тодi вже нiхто не скаже: мовляв, що то за один, той Карi? Бо всiм вiдомий буде його вчинок, справдi гiдний хiба що бридотного троля чи йотуна!
   - Хей, добрий чоловiче! В який бiк садиба Вiллегард?
   - Дiм Великих Скрипалiв? А ти хто? Тобi нащо?
   - Я син господаря, добрий чоловiче! Вальдер Вiглафсон!
   - А! То ти таки повернувся! Не надто багато ти надибав у мандрах, як я бачу! Люди кажуть, не дуже став до ґусту твiй вибрик старому Вiглафовi!
   - Про те судитимемо ми з батьком.
   - Гаразд, не гарячкуй. Iди по стежинi, на роздорiжжi - лiворуч, знайдеш, як не тупий.
   - Дякую, добрий чоловiче!
   - Як батьковi в очi глянеш?
   - Не твоя справа!
   - Нездаро!
   Непогано зробили боги, що не можна вбивати поглядом. Так поглянув Вальдер на ґазду, що в того серце защемило.
   Вiд жалю.
   - Вранцi ще один питав шляху на Вiллегард, - вронив поселянин.
   - Ти йому сказав?
   - Авжеж! - здивувався бонд. - Хоч i не до ґусту вiн менi прийшовся, та все ж не гадаю, що хтось насмiлиться зробити шкоду вашому роду!
  
   "Що я скажу батьковi? - думав Вальдер, iдучи по вогкiй хвоϊ. - А й чи треба щось казати? Ми чужi одне одному. Не проситиму пробачення. То є i мiй дiм! Я не раб! Я одальман, маю право на землю. А прожене батько - то гаразд. Вiзьму скрипку i пiду. За гру на хуторянському весiллi дадуть вiвсянки з оселедцями..."
   У черевi забуркотiло, наче в барлогу ведмедя. З кущiв пурхнули переляканi зяблики. Вальдер прискорив ходу.
   "Не вiдмовився би я од вiвсянки! Та й вiд оселедцiв, чи трiски, чи хоч..."
   Наϊвнi мрiϊ урвав сморiд горiлого. I гамiр. Тривожний, перекреслений гортанними гуками.
   Понад соснами чорнiв дим.
   Вальдер зацiпенiв. На мить. А тодi побажав тому бондовi в зятi троляку.
   I побiг.
   Вiн не тямив, що робить. Лишень божевiльне серце гнало його до рiдного гнiздечка.
  
   ... - Хей-йя! То що, музико? Де зарив родове срiбло?!
   У вiдповiдь - хрипкий смiх. Ненависний, холодний як болото. Такий рiдний.
   Умiв смiятися Вiглаф Вiллеман...
   - Врiзати йому "орла"? Хей, Карi, що мовиш?
   - Не квапся, Хакi. Може, вб'ємо когось iз його домашнiх?
   - Кого? Ми ж уже всiх повбивали!
   - Поганенько дивився, Хакi! Он баба сидить з дитьом. Твоя рабиня, Вiглафе? Твоє байстреня?
   - А що, схоже? - смiється скрипаль.
   - Нi! - волає жiнка, коли ϊϊ витягають з клунi, - НIII!!!!
   - Що - нi? - осмiхається Карi. - Не його немовля чи не схоже?
   - НIII!!! - мати заходиться риданням, сподiваючись розчулити вiкiнгiв. Божеволiючи од безвиходi.
   Хтось вириває в неϊ немовля. Воно вищить. Не вiд страху. Вiд голоду й вогких пелюшок.
   - Як гадаєш, чи я його пiймаю на меч, як пiдкину на п'ять футiв?
   - НI!!! - давиться криком мати зi скаженим обличчям, б'ється в ручиськах розбiйника...
   - I я кажу нi, - смiється Карi. - Може, закладемося?..
   Нiц не сказав Вiглаф - зв'язаний, зранений, колiнопреклонений... Тризна крукiв була навкруги. Попiл, порох, розорення. Чорна курна руϊна замiсть рiдного гнiздечка, i вiн - у серцi ϊϊ. Щури розграбували i зжерли його свiт. Вiн стояв на колiнах i смiявся, помираючи.
   - Ну, тепер i справдi нема кого вбити, - сумно мовив Карi.
   - Гадається менi, ти помилився, - гукнув Вальдер, виходячи на галявину.
   - Ти диви! Цей вже точно його виродок! То як, Вiглафе? Скажеш, де срiбло?
   Схилив голову старий Вiглаф. I мовив тихо:
   - Так.
   Поглянув на сина з ненавистю i додав:
   - Коли вiн пiде неушкодженим.
   - Я не пiду, - також тихо сказав Вальдер.
   - То й дурко, - зауважив Хакi.
   То були його останнi слова.
  
   Потiм люди казали, що сусiди-бонди прийшли на помiч i перебили чужинцiв. Та тiльки нiхто тоϊ битви не бачив, i нема кому про неϊ мовити.
   Багряна мара розлилася галявиною. Червоне марево накрило Вальдера, неначе кривавий прибiй. Свiт скрижанiв у тiм кривавiм мареннi. Лють i бiль, шал, сказ, вовчий плач, рев вiтру, срiбло мiсяця, бойовий танок пращура-ведмедя... Пожежа вибухнула в душi, i родич-ведмiдь танцював на галявинi, розриваючи дурних щурiв на шмаття.
   Вальдер не пам'ятав, чи мав вiн ножа або меча. Пам'ятав лише скрипку та смичок. I плакав вiд погорди й сорому старий Вiглаф, бо вчував, як нуртувала кров пращурiв у венах сина.
   Коли Вальдер прийшов до тями, навкруги лежали мертвi вiкiнги. Очi в них були якiсь дивнi. Що бачили вони перед загибеллю? Хто скаже? Вальдер не вiдав.
   Не те його турбувало!
   - Батько! - Вальдер рухнув на колiна, пiдхопив Вiглафа. - Тримайся, батечку! Зараз перев'яжу...
   - Цить! - урвав батько, i зрозумiв син, що то найостаннiшi слова. - Нахилися... ближче...
   I прошепотiв:
   - Срiбло пiд смерекою. Знайди фоссегрима. Вiн тебе навчить... коли я не зумiв...
   - Батечку! Та як же ж так...
   - Присягаєш?
   - Так... Так, батьку мiй. Присягаю!
   Чи почув Вiглаф? Хто скаже?
   Попiл i кров.
   I - смiх хранителя Равенсфiорда.
   - Я поховаю ϊх, - запевнив вiн, - усiх. А ти бери срiбло i йди.
   - Я ненавиджу тебе, - прошепотiв юнак, обiймаючи мертвого батька.
   - Маєш право. Ти - останнiй з роду.
   - Як найти фоссегрима?
   - Восени йди за лебедями, що вiдлiтають. Дивись, де вони зупиняються. Ранiше один фоссегрим жив на островi Стредсей, на озерi Гормсеар. Сподiваюся, птахи приведуть тебе туди.
   - Я хочу лишитися й поховати батька.
   - Нi. Я поховаю УСIХ. Тобi не можна цього бачити. Нiкому не можна. Тепер iди.
   Вальдер бажав поставити питання. Не одне. А тодi - вдарити цього чоловiка. Кулаком, ножем, смичком. За його очi. За його голос. За те, що вiн такий. Вальдер знову бажав безумства, червоноϊ мари, буревiю й гнiву, щоби, не тямлячи себе...
   Та вiн лишень кивнув, узяв скрипку i лопату. I пiшов до смереки: в дорозi срiбло стане в пригодi.
  

3

  
   - Юначе, купи козу!
   - Вiдчепися.
   - Юначе, купи козу!
   - Нащо вона менi?
   - Чула я, ти декого шукаєш. Так?
   Вальдер завмер.
   - Ну що скам'янiв обличчям, - загигикала бабця. - Це мiсто, юначе! То що? Адже ти шукаєш фоссегрима?
   - До чого тут твоя коза?
   Бабуся сплеснула руками.
   - Що ж то за часи! - забiдкалася вона, сяючи хитрющими очима. - Ти хоч знаєш, хто то є?
   - То хто ж?
   - Купиш козу - розповiм!
   - Спочатку скажи, тодi подивимось.
   Не те щоб йому було шкода срiбла - просто вiн не уявляв, що робити з такою пречудовою банькатою кiзонькою. Майже козеням. Не на смаженю ж...
   - Такий оце молодий, а такий недовiрливий, - удавано зiтхнула старенька, - ну слухай...
   Фоссегрим, iнакше грим-музика, зi старовинного роду тролiв. Зроду-вiку мешкає вiн на островi Стредсей, бо любить воду. Вигляд має препаскудний, як i всi тролi. Весь у брунатному хутрi, огрядний, вирлоокий, а на головi довгi зеленi прядки. Має вiн хвоста, який весь у лусцi. По сiм пальцiв на руках i здоровенну зубасту пащу! Вiн умiє грати на скрипцi. Коли бажаєш навчитися, то приведи йому козеня. Вiн його змегелить, а тодi вiзьме твою руку i почне водити по пальцях смичком, допоки не зацiбенить кров. Коли хирляве було козеня, то навчишся хiба пiлiкати. А коли вгодоване - заграєш так красиво, що, слухаючи твою музику, пiдуть навприсядки дерева й завмруть вiд захвату водоспади...
   Тепер втямив, юначе, чому не слiд iти до фоссегрима без козеняти?
   Вальдер глянув на кiзоньку. Та сумно промекала, опустивши голову.
   - А без козеняти нiяк?
   - Нiяк, юначе.
   - А ти вiдкiля стiльки знаєш, добра жiнко? Чи сама бачила?
   - I не бачила, i не бажаю бачити! - обурено спохмурнiла бабуся. - Та тiльки люди так кажуть. Я од бабцi своєϊ чула, вона - вiд своєϊ. Коли люди кажуть, то це є правда.
   Коза замекала, i Вальдер усмiхнувся: тваринка гигикала на свiй штиб.
   - Дарма ти менi розповiла, - мовив юнак, - бо поганенько годувала свою козу.
   - А ти, либонь, - збрижилася стара, - забажав грати, як славетнi скрипалi з роду Вiллеман?
   - Я останнiй з роду Вiллеман.
   Жiнка пирхнула.
   - Що ж, - зауважила вона, - кажуть, i Вiлле Фольгера навчав фоссегрим.
   Тепер пирхнув юнак.
   - Скiльки коштує коза?
  
   Бiлi птахи сiдали на хвилi озера, наче пелюстки снiгу у зимовий буревiй. Вальдер здригнувся вiд раптового холоду, хоч вiтру i не було. Острiв темнiшав вдалечинi, за крильми лебедiв. Вони пливли туди, немов айсберги - такi ж величнi й спокiйнi. Було холодно дивитись на них i на острiв.
   "Що може вабити ϊх до лiгвища троля?" - подумав Вальдер, крокуючи берегом. Коза похмуро пленталася поруч.
   - Хей! Ти на Стредсей? - озвав вусатий поромник.
   - Так. Вiдвезеш?
   - Йо. Давай, залазь. Фоссегрим буде радий. Ти ж до нього?
   - Загалом так, а... звiдки...
   - Хей, гляньте-но! - гукнув паромник. - Вiн до нашого грима! Ще один!
   Купка людей вибухнула реготом.
   - При струментi, ти диви!
   - А коза шклявенька, шкода дивитись! Шкiра i ребра!
   - Переказуй вiтання троляцi!
   Вальдер кивнув. Вiкiнги кпили ще й не так. Спитав паромника:
   - Що кумедного? Скажiть - порегочу.
   - Багацько вас таких, - мовив вусань, - хто возив м'ясо на острiв. Та тiльки нiхто ще не вертався звiдти спiллеманом.
   - То що, нема там фоссегрима?
   - Звичайно, нема. Кажуть, там живе банда якихось рагуляк, що дурять таких, як ти.
   - А ви, поселяни, чого не наженете ϊх звiдти?
   - Не дуже тре. З ними веселiше. Та й, до того ж, попит на кiз, - усмiхнувся вусань.
   Вальдер дивився на далекi скелi та на бiлоснiжних птахiв. Морозно пересмикнув плечима, сховав руки в кишенi. Похмурий образ крижанiв душу й тiло. Неначе бiлi птахи вiдносили за виднокрай частки його тепла. Мовби незриме морозне сяйво iшло вiд скель, наскрiзь пронизуючи скрипаля. Крадучи теплоту його тiла.
   - Коли троля там нема, - задумливо пробуркотiв Вальдер вустами, що нiмiли, - то чому звiдти так вiє холодом?
   - Яким холодом? - здивувався паромник. - Спека! Слухай, а давай з'ϊмо твою козу?
   Вальдер лагiдно почухав тваринку за вухом.
   - А давай з' мо твою жiнку? - в'ϊдливо запропонував натомiсть.
   Паромник розгладив вуса i вже хотiв був прикласти нахабу, щоб за борт полетiв, але... Випадково зазирнув йому у вiчi - i кулак розжався сам по собi. Такi очi паромник уже бачив. Очi сейдмана. Чаклуна. Тому перевiзник просто образився i питань бiльше не ставив.
  

4

  
   - Гарне iм'я, Крiстен, - чесно пробубонiв юнак, - а я - Вальдер Вiглафсон, з роду Вiллеман.
   Мить вона мовчала. Дивлячись в нiкуди. Тодi вскочила i напосiлася, наче буран:
   - То нащо ж ти сюди приперся? Ще й худобу притягнув? Навiщо? Скажи, ну навiщо? ГА? ТОБI ЦЕ НАЩО?!!!
   А тодi обернулась, сiла на стiлець i затулила обличчя руками.
   Вальдер стовбичив у передпокоϊ великоϊ садиби на березi Стредсея, спантеличений. Вiн нiколи не бачив, як плачуть валькiр'ϊ. Йому кортiло закохатися в неϊ, та не жалiти. Вiн не умiв анi жалiти, анi втiшати. А зараз вiн мав жаль до високоϊ тендiтноϊ Крiстен з очима перелiтноϊ птахи i понiвеченим крилом.
   - Гадається, нема потреби знайомити вас одне з одним, - почувся раптом голос.
   Вiн з'явився мовби нiзвiдки.
   Немолодий, та ще не дiдуган. Весь у чорному, з чорною тростиною в руцi. На бiлiй шкiрi наочно синiли вени. Худорлявий, трохи вищий за Вальдера. Довге бiле волосся хвилею лилося на плечi. Чи то сиве, чи то напрочуд свiтле - Вальдер не второпав. Сам вiн був жовтоголовий, у матiнку. Обличчя чоловiка було як брила криги на сонцi: миттєво мiнливе, тож у пам'ять опадає лише iскристе сяйво. I очi: вони здавалися тьмяними, застеленими сiрою марою, порожнiми. Але то були тяжкi очi. Очi прадавнього моря.
   "Очi батька!" - iз жахом подумав Вальдер.
   - Що? - буркнув господар. - Чого вирячився? Гадається, не так тобi описували фоссегрима зi Стредсея? Либонь, роги, лузга i вогонь з дупи?
   - Менi казали, нема тут нiякого фоссегрима.
   - А сам ти як гадаєш?
   - Гадаю, що мене пiдманули.
   Бiлоголовий усмiхнувся. Так усмiхається мiсяць.
   - То що ж, будь гостем, чоловiче з роду Вiлле Фольгера.
   - Чи правда, що Вiлле вчився в тебе?
   - Нє. То я вчився у Вiлле.
   - Як же кликати тебе, господарю? Не фоссегримом же?
   - Нi. Просто Грим. Це ти привiв козу? Дарма. Я не харчуюся м'ясом. Вiдпусти ϊϊ.
   - А чим же ж ти харчуєшся? Адже ти троль?
   - Я троль, - кивнув Грим. I додав iз гiднiстю, - та передусiм я пiвнiчанин. Я надаю перевагу рибi, як i люди заток.
   Коза радiсно замекала.
   Вальдер почухав потилицю.
   А Крiстен лячно загигикала.
  
   - Я маю справи, - попередив Грим. - Вiдпочинь, Вальдере. Повернуся ввечерi - побалакаєм. Крiстен, мила, не сумуй.
   I зник.
   - Вiд тебе смердить, - повiдомила Крiстен, - ходiмо до лазнi. Тобi сподобається.
   - Я... е... дякую, та... а раптом ти маєш мстивих родичiв?
   - Не будь недоумком, - втомлено мовила Крiстен, - ми у домi фоссегрима. Втямив, нє? Все, родичi лишилися там, за озером. Бiльше нiц нема. Не дуркуй.
   Йому сподобалось.
   Потiв вони сидiли, загорнувшись у рушники, й пили скiр.
   - То нащо ж ти сюди прийшов? - спитала вона. - Хiба дар спiллемана у тебе не в кровi?
   - У тiм-то й справа, що нi...
   I вiн розповiв ϊй, у чiм справа.
   Вона поглянула на нього iнакше. Як на свого. Як на брата.
   - Чому ти сказала, що менi не слiд шукати фоссегрима?
   Вона озирнулась.
   - Вiн... вiн з роду тролiв. Вiн сама жорстокiсть. Я привела йому козеня. Вiн його оглянув, та не прийняв. Тодi... - голос зiрвався. Очi вогко блиснули.
   Вальдер торкнувся ϊϊ оголеного колiна.
   - Не бажаєш - не кажи.
   Вона усмiхнулась.
   - Дякую. Та коли не розповiм хоч тобi - збожеволiю. Дарма ти сюди прийшов...
   I продовжила.
   - Вiн поводив смичком по моϊй руцi, доки не полилася кров. Тодi смичок спалахнув, i полум'я побiгло по моϊх жилах. Моя кров палала. То не поезiя. То такий бiль... Такий солодкий бiль... Як ненависть. Розумiєш? Тодi вiн дав менi свою скрипку i звелiв грати. I я заграла. А те козеня... Воно зайшлося скакати пiд музику. Я грала, воно скакало, i ми не могли спинитись. Я бачила, як воно страждає. I грала. Я була буревiєм, розумiєш? А козеня померло. I тодi Грим засмiявся. Скажено. Лячно. Зло. Так, певно, хiба круки смiються. Тодi вiн заграв. I мертве козеня воскресло. Ожило. Його серце не билося, воно не дихало й не бачило. Та воно ходило, стрибало, мекало. I знаєш... На мить менi це сподобалося.
   Вальдер не знав, що мовити. Вiд тих слiв вiяло кригою.
   Вiн обiйняв Крiстен. Без слiв.
   - Вiн забрав у мене душу. Вогонь. Я можу грати. Та я з того не радiю. Я не можу. Це мертве козеня. Мерцi. Всi. I я сама. Холодна мряка. Я пам'ятаю, що мала вогонь. Той вогонь змушував мене грати. Все краще й краще. Тепер я граю краще за море. Та я плачу про свiй вогонь. Мене нема. Я бачила, як моя музика вбиває людей.
   - Бачила? Де?
   - У Крижаному Люстрi.
  
   Сутенiло зарано. Бузковi хмари зжерли зорi й мiсяць. Чорне небо розкраяли вогнянi патьоки заходу. Багрянi вiдблиски звивалися на водi, красили бiле пiр'я лебедiв княжим багрянцем.
   - Красивi сутiнки, - промовив фоссегрим, виходячи з-за брили на березi.
   - Я тут не для того, щоб милуватися сутiнками, - вiдказав крук, що сидiв на iншiй брилi. - Той, що надiслав мене, питає: хлопчисько тут?
   - Так. Щоправда, не знаю, навiщо. Я йому не потрiбен. Та й вiн менi.
   - Як гадаєш, вiн витримає?
   - Гадаю, так.
   - Той, що мене надiслав, гадає iнакше. Ти не маєш бажання перервати заклад?
   - Нє. Перекажи хранителевi Равенсфiорда: хай готує розплату.
   - Той, що мене надiслав, звелiв переказати: вчора прибув Кальмi Без Обличчя. Прибув за тобою.
   - Тодi твоєму господаревi нема потреби турбуватися про розплату. Небагато я маю часу, щоб ϊϊ отримати
   - Ти не бажаєш знати, хто найняв Кальмi?
   - Нi.
   Червонi звивини заходу остигли; лебедi стали чорними, стали частиною ночi, як i крук, чий полiт був довгий. Крук летiв до Равенсфiорду.
  
   Вiн прийшов морем. На бiлому човнi з чайкою на носi. Прийшов з Краϊни Бiлих Альвiв, з острова на пiвнiчному сходi. Прийшов, щоб убити фоссегрима.
   Вiн мчав на конi крiзь лiси й болота, гори й вересковi пустирi. Його срiблястий кiнь був легшим од вiтру; вiн летiв, майже не торкаючись землi. Високий вершник у червоному плащi поверх бiлих шат. Вершник у срiбнiй масцi.
   Колись вiн мав рiд, нарiд, родину.
   Колись вiн мав iм'я.
   А тодi в нього все забрали.
   Тож вiн ϊхав не стiльки вiдробляти замову, скiльки мститися.
   I мало гарного могло статися з тим, хто став би в нього на шляху.
  

5

  
   - Диви, Вальдере.
   То i справдi було люстро. Здоровенне прямокутне дзеркало з чорноϊ криги. Вальдер торкнувся поверхнi. Гладенька, ковзка i холодна.
   Пекуче холодна.
   - Грим, звичайно, заборонив менi одчиняти тi дверi, - повiдомила Крiстен, - але я позичила в нього ключа. Гадаю, вiн не засмутиться.
   - Не сказав би, що Грим випадково дозволив тобi сперти в нього ключ, - вiдказав Вальдер, - не надто вiн схожий на дурка.
   - Та вже ж, не схожий.
   - Отже вiн бажав, щоб ми зазирнули в люстро. Це пастка.
   - Злякався?
   - А ти - нi?
   - Я дiвчина. Менi можна лякатися.
   - Не надто ти схожа на лякливе дiвча.
   Вона мовчки пiдiйшла до крижаноϊ стiни майже впритул. Глянула. Довго i мовчки дивилася.
   Тодi заплющила очi.
   I Вальдер дивився на кригу.
   Вiн бачив Крiстен. Бачив зсередини, мов би ϊϊ очима. Бачив ϊϊ душу. Чув ϊϊ спомини. Дитинство у занехаянiй халупi в стольному градi Хлордвiку, юрбу братiв i сестер, завше обiрваних, брудних i голодних, як i вона сама. Хворих на вся вiдомi болячки. Як i всi сусiдськi дiти. Злиднi, побоϊ, жебрацтво. Крадiжки. Сморiд. П'яненькi батьки. Якi нiц не вмiли i нiчого не навчили Крiстен.
   ϊй пощастило. Вона була гарненька i могла стати бордельною дiвкою.
   ϊй не пощастило. Якось вона почула, як плаче скрипка: на сусiднiй вулицi було свято. Вона захворiла. В неϊ з'явилася мрiя.
   А тодi мрiя справдилася, та щастя це не додало.
   - Це Люстро береже почуття всiх людей, - мовила Крiстен, вiдкривши очi.
   - Це страшна зброя, - зауважив Вальдер. Його трусило дрiбним трусом.
   - Тому я тут. Музикою скрипки я можу пiдiбрати ключа до кожного серця. Адже я знаю - чи можу дiзнатися - усi бажання й пристрастi. Це всевладдя. Я боюся себе. Уяви, що я накою, коли вийду в свiт? З таким умiнням i знанням?
   Вiн уявив. В Люстрi помирали люди, а Крiстен грала в колi вогню - висока, бiла, холодна, i крижана усмiшка нiвечила ϊϊ обличчя. Лише в очах нуртував вогонь. Та й той - чужий.
   - Ти вбиватимеш iз заздрощiв, що вони мають вогонь, а ти - нi? - запитав вiн.
   - Так, - спокiйно вiдказала учениця, - тож тобi краще йти звiдси. I нiколи не вертатися.
   I тут Вальдер розреготався. Вiд жаху. А тодi мовив:
   - Крiстен, побудь зi мною. Це ненадовго. Поможи менi. Я не зможу - один.
   Вiн, не вiдриваючись, дивився у Люстро. I думав про батька. Вона була поруч iз ним.
  
   Старий Вiглаф грав.
   Вiн був несхожий на себе. I вже тим паче Вальдер не був на нього схожий. Старий грав музику сорому й скорботи. Вiн соромився сина. I себе.
   Музика плавилася, лилася зi струн пекучими краплями бурштину. Плавився образ батька. Вiн був схожий на лелеку, що самотньо застиг на верхiвцi пагорба на повню. Клин вiдлетiв. А вiн не може. I нiхто не вiзьме його iз собою. Нiхто не поверне йому неба.
   Вальдер вдивися у себе.
   Нiчого спiльного. Геть нiчого. Неначе чужi. Вальдер був щеням. Ображеним, галасливим, злобливим. Беззубим i вiд того ще злобливiшим.
   Потiм спалахнуло багряне марево, що поглинуло руϊну батькiвського дому i пам'ять Вальдера.
   Вiн дивився серцем батька.
   Вальдер грав. Не у п'яних мареннях - насправдi. Грав як бог. Як сам фоссегрим!
   Спершу розбiйники реготали.
   Тодi - злякалися.
   Потiм не могли й кроку ступити. Не могли дихати. Жах клекотiв у них гейзером.
   Вiн бачив себе. Серцем батька.
   Вiн був високий i чорний; i тiнi метушилися навколо, принижено виючи. Вiн був тiнню i володарем тiней. Вогонь палав на струнах. Чорний отруйний вогонь. Без диму.
   Його лице - крига. Сонце виблискує на ньому, та в пам'ятi опадають лишень райдужнi iскри. Очi здаються порожнiми. Але там лютує осiннiй вiтер, погибель мореплавцiв.
   Море ненавидить осiннiй вiтер. I кличе його вiчно.
   Його волосся струменить на вiтрi, наче павутиння восени. Горе тiй мусi, що сяде на неϊ.
   Вальдер похолов.
   Вiн був - фоссегрим!
   То он що бачили вiкiнги перед загибеллю! Князь павутиння й тiней, тоскного нiчного виття i ревiння буранiв, Вальдер Вiллеман убив ϊх усiх. Вiн наказав - i ϊх не стало.
   Старий Вiглаф грав. Вiн помирав. Тепер то була музика погорди. I турботи: хто може помогти фоссегримовi, окрiм iншого фоссегрима?
   Лелецi повернули небо, i вiн рушив на пiвдень, у краϊну стародавнiх пращурiв. Там вiн чекатиме свого сина.
   " - Поглянув би ти на себе у люстро, батечку, та на мене, i не казав би так! У нас одне обличчя, хiба нi?
   - Звичайно, нi, - втомлено мовив Вiглаф, - це ж дивлячись яке люстро..."
   Крiстен стояла поруч, тримаючи його руку.
   Вони стояли перед люстром, i не було сил анi волати, анi плакати...
  

6

  
   Фоссегрим повернувся пiзно.
   - Прошу до столу, - сухо запропонував вiн, - Крiстен, сьогоднi твоя остання вечеря у цьому домi. Прощальна вечеря на твою честь.
   - Але... - вона розгубилась, погляд полохливо заметушився. - Я не готова, я ...
   - Ти не можеш сидiти тут вiчно. I я не можу. Все, заспокойся. Ходiмо.
   Вечеряли у напiвмороцi, при свiчах. В могильному мовчаннi. Повiтря було важким, наче грозове небо. Крiстен не до ла. Вибачилася й пiшла. Вона знала, що ϊй тут бiльше не мiсце. Вальдер сидiв, утупившись в тарiлку. Фоссегрим цмулив вино, дивлячись просто у нiч.
   - Дякую за частування, - мовив Вальдер.
   - Я знаю, що ти дивився у Крижане Люстро, - вiдказав Грим, - хоч i заборонив Крiстен до нього наближатися.
   - Ти ϊϊ за це женеш?
   - Нi.
   - Тодi за що?
   - Не твоя справа. Скажи, нащо ти прийшов?
   - Я нездара. Я останнiй з роду великих скрипалiв. Я обiцяв батьковi.
   - У Люстрi ти бачив, що ти не нездара.
   - Так. Але...
   - Не дуркуй. Нiхто з живих - не нездара. В кожному палає вогонь i шумує море. В кожному, затям. Iнша справа - розпiзнати в собi кригу i полум'я. Це i є чари.
   - Ти можеш навчити мене цих чарiв?
   - Я вiзьму вельми дорого.
   - Що ти вiзьмеш?
   - Все. Й нiчого. Не знаю.
   - Ти неправильний фоссегрим.
   - А ти неправильний скрипаль, - вiдповiв Грим.
   Тодi зiтхнув i посмiхнувся. На диво тепло й сумно.
   - Я заклався з хранителем Равенсфiорда, що ти витримаєш.
   - Заклався? На що?
   - Цього ти нiколи не дiзнаєшся.
   - Нащо ти менi розповiв? Це частина випробування?
   - Так. Послухай ще. Ти - останнiй зi свого роду. Я - також. Я останнiй з фоссегримiв. Моя музика - як i музика роду Вiллеман - iде з прадавнiх часiв. Прадавнi часи скiнчилися, i те, що в них було, йде. Тому тобi важко дається музика. Тому в мене не вiрять. Втiм, не знаю. Нинi час iнших чарiв. Ви маєте ϊх вiднайти. Iнакше... ви пiдете зарано. Ми чесно намагалися вам допомогти, коли настала наша остання година. Чи вiдомо тобi, наприклад, що у стольному градi Хлордвiку до Вiйни жили тролi? Трольдхольм, Гора Тролiв, так звалося те мiсце. На схiд вiд основноϊ частини мiста. А iнший шматочок мiста звався Двергард, бо там жили тiльки дверги. В домi Альвхус жили бiлi альви. Так, ми сумирно уживалися. А нинi... Дверги поховалися в гори, альви пiшли на пiвнiч, тролi вкриваються мохом на прибережних скелях. Це моя остання нiч. Завтра я помру. Я його вiдчуваю.
   - Кого?
   - Кальмi Без Обличчя. Вiн iз тих, хто не хоче йти. Вiн надяг маску i вiдрiкся вiд себе. Колись ми, тролi, сильно його образили. Пiд час Вiйни. З тих пiр вiн переконує себе, що мститься. Але вiн просто боϊться пiти.
   - А ти не боϊшся?
   - Боюся. Та я пiду. Тому це i для тебе прощальна вечеря, не лише для Крiстен.
   - Скажи, чи можна допомогти Крiстен?
   - Не знаю. Про це ти дiзнаєшся сам. Ви - дiти богiв. Ваша доля вiдома. Дай руку, я навчу тебе управлятися з власним вогнем.
   Блиснув чорний смичок, ковзаючи по пальцях скрипаля. Рука занiмiла. Було не боляче - лише гидко. Смичок ялозив усе швидше. Полум'я свiчок грало в очах Вальдера. У поглядi фоссегрима була сiра морська крига. Вiн не боявся пiти. Вiн боявся - не встигнути.
   Смичок розкраяв шкiру.
   Кров iз розкраяних пальцiв мерехтiла у мороцi. В душi Вальдера народжувалася музика.
   Юнак узяв свою скрипку.
   Але дуже боявся опустити смичок на струни...
  
   Прочинились дверi.
   У вiтальню вдерлися вiтер i блискавка.
   На порозi в нiч стояв високий мандрiвник у червоному плащi. Прекрасна маска нiвечила його лице. За його спиною хлопала крильми й ревла самотня осiння буря.
   - Ну от i все, фоссегриме, - мовив гiсть. Голос його дзеленчав сталевою тятивою арбалета.
   - Привiт, Кальмi. Вина? - запропонував господар.
  
   - Прощавай, Вальдере, - мовив Грим, iдучи назустрiч гостевi.
   Кальмi дiстав iз пiхв меча.
   Вальдер на мить забув про скрипку i про пекучий бiль, що прийшов у пальцi. Бо клинок був не сталевий, не срiбний i не золотий. То був тонкий та гострий сонячний промiнь.
   Бо ж вiдомо, що навсправжки троля може згубити лише сонце.
   - Ти не захищатимешся? - здалося, Кальмi здивований.
   - Яка рiзниця?
   - I справдi, - мовив альвiн, здiймаючи клинок.
   - Нi! - загорлав Вальдер. - Не смiй, спинися! СТIЙ!!! НАВIЩО?!!!
   - Не твоя справа, - мовив Кальмi.
   I вдарив.
   Клинок знайшов серце фоссегрима. Грим усмiхнувся, а тодi зареготав. Його очi сяяли, вiн був щасливий.
   - Грай, Вальдере! Грай! - гукнув вiн радiсно, а потiм розсипався купою обсидiанових уламкiв. Бо пiсля смертi троль стає каменем.
   Кальмi вклав меча у пiхви.
   - Гадається, дарма ти це зробив, - промовив Вальдер голосом батька.
   А тодi - заграв.
  

7

  
   Знайоме червоне рядно завiсило очi, багряний прибiй накрив з головою, шукав виходу крик, клекотiли лють i бiль. Та це була холодна, залiзна лють i крижаний, солоний бiль. Вiн нiчого не забував, як минулого разу. Вiн грав, та то була не гра - то було життя. Не хмiльна примара, не придуркувате безумство. Не пiдмiна слiв, снiв i почуттiв. I не безсиле клацання зубами, породжене заздрiстю i жагою влади, чого так боялася Крiстен.
   Багрянець крапав на струни, займався вогнем, та не обпiкав. Лилася музика, народжена з кровi, полум'я i криги. Буря була в очах Вальдера; i драккар, його власний драккар, летiв крiзь самiсiньке око тоϊ бурi.
   Це було страшно, це було прекрасно i це було вiчно.
   Музика сповивала скрипаля. Звуки звивалися кiльцями змi в, кiльцями золота королiв i кiльцями локонiв королев. Дзеленчало срiбло дзвоникiв на ґринджолах Королеви Зими. Дзеленчав смiх фоссегрима - з тих далеких часiв, коли вiн ще мiг смiятися вiд щирого серця.
   Та, звичайно ж, Вальдеровi вчувався передусiм iнший голос. Колись ненависний. Хрипкий. Такий рiдний i милий. Голос батька.
   I тодi Кальмi закричав.
   Убивця вихопив меча - звичайного, сталевого - i кинувся на скрипаля.
   Той лише розсмiявся. I змiнив ритм.
   Кальмi спiткнувся, припав на колiно. Застогнав i пiднявся ривком. Зробив три кроки - незграбних, п'яних. Бурливий потiк звукiв струменiв крiзь нього, збивав з нiг. Червоний плащ трiпотiв, як на вiтрi. Кальмi здiйняв меча, зробив крок i вдарив.
   Клинок переломився у польотi.
   Правиця альва почорнiла, спеклася. Маска не ховала анi злоби, анi страху в його очах.
   Вальдер його не бачив.
   Скрипаль зменшив темп. Вiн грав повiльно, велично, i музика текла чорним пiдземним потоком. Рiкою мертвих. По якiй пливе чорний лебiдь.
   Чорний лебiдь спiвав у руках Вальдера.
   Тяжкий потiк збив Кальмi, потягнув його геть. Той верещав, катався, намагаючись пiдвестися. Нарештi зiбрався i кинувся до дверей...
   - Куди налаштувався? Ми тебе не вiдпускали!
   Крiстен взяла скрипку мертвого фоссегрима. Стала поруч iз Вальдером. I вони заграли удвох.
   Тiльки коли Вальдер сам грав вiйну, то удвох вони грали кохання.
   Дверi зникли.
   Кальмi став на колiна.
   - За що? Навiщо? - хнюпив вiн.
   - Не твоя справа, - вiдказав Вальдер.
   А тодi Кальмi тремтячими руками зiрвав маску.
   Пiд нею було сонячне свiтло, та не було обличчя.
   Маска поплила у повiтрi до скрипалiв, розсипаючись на срiблястий пил.
   Вона не доплила.
   - Смерть за смерть, - мовив Вальдер жорстоко. - Пiшов вiн, iди й ти.
   Кальвiн надбав лице. Iм'я. Пам'ять.
   А тодi перетворився на звуки музики, яку грала Крiстен.
   Одна. У тишi. Буря завмерла вiд захвату, слухаючи ϊϊ.
  
   Ранок був сiрим. Та то була сiра сталь, дзвiнка й гостра.
   Як очi щасливого Грима.
   - Нам його не воскресити, - мовила Крiстен, - а я ж йому винна. Коли б не вiн - я б не пройшла це випробування. Чи вiн знав?
   - Хто скаже?.. Нам його не воскресити, - мовив Вальдер.
   Мовчання. На честь великого учителя, якого бiльше нема.
   Озером пливли лебедi. Коза жувала травичку. Останню травичку того року.
   - Ти тепер куди? - спитав Вальдер.
   - Не знаю. А що, маєш думки?
   - Я збирався до двору Хлода Олафсона, нашого дорогенького короля.
   - Навiть так?!
   - То є честь для Хлода. А ще бiльша буде честь, коли ми будемо удвох.
   Вона здивовано й радiсно глянула йому в обличчя.
   Вiн сором'язливо опустив очi долу.
   - Чого дивишся? - майже прошепотiв юнак. - Я кохаю тебе... Либонь ще не помiтила...
   Потiм раптом пiдвiв погляд, взяв ϊϊ долонi в своϊ та поринув у ϊϊ чудовi очi.
   - I ще, Крiстен. Менi набридло грати вiйну. А грати кохання ми можемо лише удвох.
   Тепер засоромилася вона.
   I лебедi благословили ϊх, вихором линучи з озера в небо, осипаючи закоханих скрипалiв бiлим пiр'ям.
   Лебедi вiдлiтали.
   I музика скрипки лунала слiд за ними.
  
   Що ж трапилося з козою?
   А нiчого.
   Вони взяли ϊϊ iз собою.
  
  
  

Пiсня друга

Шлях на Авалон

  

Мо й кицi Фiонi

  
  

1

  
   "...кричали чайки i ластiвки, казилися у безмежжi височини за вiкном, немов прагнули втекти вiд невiдворотноϊ темряви. Лiтнi сутiнки здiймалися з-за обрiю - згори синi, нижче - нiжно-рожевi, i лише у самiсiнькому сподi - свинцевi, наче..."
   БЗДЗДЗДЗДЗДЗДЗ!!!!!!!!!!
   Ненавиджу, коли таке трапляється!
   Благословенну тишу квартири розшматував телефонний дзвiнок, i мене вирвало з того прекрасного вечора, викинуло брутально, безжально... Телефон ґелґотiв, а я шукав щось важкеньке, аби гепнути по ньому. Та, не знайшовши, почимчикав брати слухавку.
   - Алло! - буркнув сердито.
   - Алло! - пролунало звiдти. - Брате, ти вдома?
   - Нi, Миколо, на Тортузi. Пiратам копнякiв даю. Ну де я можу бути, коли беру хатнiй телефон, га?!
   - Я знову тебе вiдволiк, брате... - чулося винувате. - Ти вибач...
   - Годi! Чого тобi? Кажи вже, доки я добрий!
   - Та ми з Оксаною ϊдемо сьогоднi в гостi... Ти б не посидiв з Дмитриком?
   - Ти здурiв?! - я зiрвався на фальцет. - Знову? З цим монстром? З отим тво м вандалом? Та мене минулого разу ледь грець не вхопив!
   - Припини, Сашко, то ж дитина... - не зовсiм упевнено мовив Микола.
   - Та яка там дитина! Чого з ним сидiти, здоровий лобуряка, сам iз ким завгодно посидить...
   За мить я почув командирський голос Оксани:
   - Так, Сашко, нiчо не знаю, за пiвгодини Дмитрик у тебе, заберемо о десятiй!
   - Та люди добрi, менi працювати треба...
   Мiй вiдчайдушний лемент потонув у порожньому гудiннi слухавки.
   Не знаю, може, то є хамство, та я тоϊ Оксани не люблю. Що Микола у нiй знайшов? Жiночностi нi на грам, голосище - парова машина, мармиза - наче в Шрека, i очi порожнi. Ба, навiть у моєϊ Наталi...
   Нi, моя Наталя таки богиня краси, утiлення само досконалостi!
   - Сонечко, морозива хочеш?
   Вона не вiдмовилась.
   Я розклав пломбiр по двох розетках. Одну опустив на пiдлогу. Моя ангорська принцеса лагiдно потерлася пухнастим чолом об моє колiно. Я почухав ϊϊ за вушком i пiшов до кабiнету.
   Наталя в мене вже кiлька рокiв. Я купив ϊϊ у бабцi на ринку. Тодi у мене була депресiя. Я майже не спав, не ϊв, для мене все було сiрим, вбогим i нiяким. Кортiло усiх повбивати. А найперше - себе. Порiзати руки. Вистрибнути з вiкна. Нажертися щурячоϊ отрути. Мене дратували люди, ϊхнi емоцiϊ, радощi й прикрощi. Бо тодi я згадував, як Алiну, мою Алiну, мою милу, на моϊх же очах виймали по шматочках з надр покорченого авта.
   За тиждень до весiлля.
   Нiколи не пробачу анi себе, анi того виродка на "Хамерi". Його вiдмазали. Дали строк - умовно. Дуже дивний гумор у правосуддя...
   ...Якось одного разу, коли крижане пекло першого шоку вже трохи попустило, мiй друзяка Макс, лобуряка ще той, вирiшив затягти мене до нiчного клюбу, щоб я хоч трохи розвiявся. Гарно придумав. От тiльки... Скiнчилося тим, що я набив пику якомусь рагулевi й опинився у буцегарнi.
   Як пацан...
   Ще й Макса пiдставив.
   Микола, мiй дурненький молодший братик, внiс заставу. Iдучи з вiддiлку, я звернув увагу на бiлий пухнастий калачик з ягiдним носиком i чарiвними оченятками, що вовтузився у кошику з такими ж калачиками, якi голосно нявкали. Моя бiла красуня гордовито мовчала. Вона сидiла у куточку i знуджено дивилася на братикiв i сестричок. Прекрасна принцеса на вершечку похмуроϊ вежi. У неϊ теж була депресiя. Я врятував принцесу з тоϊ вежi.
   А вона врятувала мене.
   ϊϊ очi дивного бурштинового кольору витягли мене з бездонноϊ порожнечi, зi страшного у своєму безвиходi острогу, якого я сам i спорудив. Тими холодними зимовими ночами вона була єдиним джерельцем тепла, тулилася до мене, висунувши з-пiд ковдри лишень крихiтного носика. Огортала мою шию переднiми лапками - мовляв, моє, i все тут! Нiкому не вiддам! Протягом кiлькох рокiв я мав радiсть спостерiгати, як маленьке, трохи незграбне кошенятко перетворювалося на дорослу шляхетну панночку зi славетного клану ангорських котiв.
   I то були не найгiршi роки мого життя!
   Один мiй знайомий зауважив, що є в цьому щось протиприродне, щось вiд зоофiлiϊ. Я вiджартувався в тому дусi, що всi ми з прибебехом. Ну що тут скажеш, коли людина не розумiє... А ще наче iнтелiгент, Фройда читав...
   Ну його...
   Наталi вiдiйшла вiд мисочки, сiла i почала вмиватися, пiсля чого застрибнула у крiсло i розтяглася, лiниво позiхаючи. А я став чекати.
  
   - Все, брате, вибачай, ми побiгли, - поспiхом проторохтiв Микола, квапливо потрiпав малого за рудий вихор. - Давай, Дмитро, до вечора, - i ось тiльки ϊх i бачили...
   Дмитро - мiй небiж. Принаймнi, я повсякчас собi це кажу, аби не покалiчити його. Це не дитина. Це - страхiття господнє. Як вони його виховували? Замiсть Макаренка читали Торквемаду?.. По-перше, вiн ненавидить казки. По-друге, вiн ненавидить iнших дiтей. I, по-третє, найстрашнiше, вiн ненавидить самого себе. Миколу з Оксаною мало не щотижня викликають до школи. Учителi на нього лютi, дiти - нажаханi, а та нещасна школа ледь тримається... То унiтаз вибухне, то щось десь яскраво запалає, то на стiнах матюки ряснiють... I це ж вiн десь у третьому класi, ще в них хiмiϊ нема...
   I ось це страхiття - передi мною. Руде, вихрасте, кирпате. А очi - зеленi. Скажено-зеленi, яскравi, як душа вовка. То нашi очi, моϊ i Миколи, а не тоϊ Оксани. Нещасна дитина! Дитина без дитинства. З таких виростають або манiяки, або хижацькi вождi.
   I я, i Микола нiколи не були такими собi гарненькими, слухняними цяця-хлопчиками. Та все ж були трохи спокiйнiшi. Мабуть, для нас не треба було отого особливого пiдходу, як до Дмитра...
   Нi, малий, звичайно, не винен. Батьки цiлодобово на роботi, у школi ж, на жаль чи на щастя, виховноϊ роботи не проводять уже давно, нема анi пiонерiв, анi бойскаутiв. Дитина без уваги. Що лишається? Вулиця, телевiзор, iнтернет. Книжки? Ой, та не смiшiть... Микола сам останню книжку прочитав в унiверi, коли треба було до iспитiв готуватися. Так, звичайно, малому треба бiльше придiляти уваги. Виховувати. Розмовляти з ним. Але чого саме я i саме зараз?..
   - Ну, дядьку, знову будеш мене своϊми повчаннями довбати? То не роби, сьо не роби... Зважай, я в суд подам! - набичачись, пообiцяв Дмитро.
   - Та хоч у борщ, - мляво позiхнув я. - За якою, наприклад, статтею?
   - За майклоджексонiвською, - паскудненько усмiхнувся "хльопчик", - за твоϊ огиднi домагання.
   - Ще менi побазiкай. Сиди, видик дивись. Диски - отам. Не галасуй. Морозиво будеш?
   - Морозиво? - недовiрливо зиркнув малий. - Яке?
   - Господи, яке! Яке воно буває! Варене! Пломбiр.
   - Ну давай.
   - Ой, зробив менi ласку, погодився...
   Хоч щось вiд нормальноϊ дитини.
   Отримавши морозиво, мiй милий небiж занурився в гирло космiчноϊ битви на мiжзоряних просторах чужих галактик. Новий мегахiт, "Чужий i хижак проти людей-ХХХ". Роботи, спецефекти i кумеднi дiалоги. Я лишив Дмитра на одинцi з видиком i пiшов у кабiнет.
   Наталя зiскочила з крiсла i пiшла за мною. Дмитро хотiв був ухопити ϊϊ за хвоста, але моя амазонка хвацько вiдскочила убiк i зашипiла. Дмитро байдужо знизав плечима.
   Ми замкнулися кожен у своєму свiтi.
   Писати не моглося. Хотiлося, але - не моглося. Вже. Пiсля того дзвiнка, пiсля того, як мене катапультувало у нашу пречудову роздовбану реальнiсть... Так було зi мною, коли не стало Алiни. Усi слова були фальшивi, незграбнi, корявi, наче мертвi хробаки, наче теленовини, наче триндiння полiтикiв. А рукопис треба здавати за кiлька днiв. Ерман Мак Фiнгол, багатостраждальний iрландський мореплавець, вчора нарештi ступив на прибережнi каменi острова Махамалле, де мав би жити Альдрех, вождь локланнiв, який зробив Ермана, тодi ще маленького хлопчика, сиротою. Тепер Ерман зустрiнеться з Альдрехом, i матимуть вони розмову. Вже скоро. I будуть питання, i будуть вiдповiдi, i зброя, можливо, залишиться розчарованою...
   Незабаром.
   Тiльки треба проникнути туди. У той вечiр. У ту вежу. У той свiт, свiт стародавнiх легенд i саг... Треба повiрити, повiрити наперекiр усьому, розчинитися там, стати небом, морем, вiтром, зеленими пагорбами - i тими двома. Убивцею - i сином убитого.
   I спитати. Спитати сином убитого - вже геть дорослим сином...
   Не вийде.
   Не сьогоднi.
   - Що б його робити? - риторично постало запитання.
   I знову заґелґотiв телефон.
   - Алло! Сашко, ти?
   - Нє, Максе, не я. Прохвесор Буряченко, до ваших послуг...
   - Що з тобою? - стривожено.
   - Нi, нiчого.
   - Ну як, ти дивився того диска?
   - Якого? - здивувався я.
   - Тю, ну того. "Шлях на Авалон".
   - А! Нє, ще не встиг. Скинув, та ще не бачив.
   - Йой, а вiн менi потрiбен. Тут уже просили. Занесеш сьогоднi, ге?
   - Коли?
   - Та хоч зараз.
   - ОК. Чекай.
   Я швидко перевдягся, взяв диска i мовив до малого:
   - Сиди тихо, нiчого не чiпай, особливо пиво. Закортить пожувати - вiзьми щось у холодильнику. Скоро повернуся.
  
   "Не дай менi милосердий Боже таку дитину!" - думав я, спускаючись сходами. Рвучко розчахнув залiзнi дверi пiд'ϊзду - i почув зойк.
   - Що? Хто там? - i, побачивши сусiдську дiвчинку у бузковому платтячку, додав. - А, це ти, Оленко. Вибач.
   - Доброго дня, Олександре Iвановичу, - поздоровкалася чемна дитина. - Ви не забули? У нас iз вами сьогоднi рандеву. Я, власне, до вас.
   Тьху, от я неймовiрний телепень! Забув! У нас ж сьогоднi заняття! Олена навчається у якомусь супер-лiцеϊ з поглибленою лiнгвiстичною програмою. Себто - вони там вчать до бiса мов. Дитина не встигає з нiмецькоϊ. Нi, власне, все добре, от тiльки вимова лишає бажати кращого. Тому батьки Олени найняли мене, як репетитора. Я, власне, нiчого ϊϊ не вчу - вона приходить, i ми просто балакаємо. Шпрехаємо, так би мовити. Verstehen?
   - Так, сонечко, я пам'ятаю. Ось тобi ключi. Там зараз мiй небiж, то ось тобi ще електрошокер. Вiн у мене хворий на всю довбешку...
   - Електрошокер хворий? - пiдозрiло вигнула бездоганну брову Олена.
   - Небiж. Буде тебе займати - тицьни йому в пузо й бiжи звiдти.
   Дiвчинка похитала головою.
   - Олександре Iвановичу, облиште. Негарно робити людям боляче.
   - Дмитрик про це не чув.
   - То ви йому не сказали? Ви ж письменник! Письменники все можуть!
   Мене наче блискавкою бемцьнуло. Нiхто ще не казав менi таких приємностей. Ну, хiба Алiна, на лiжку з троянд...
   Все, годi.
   - Гаразд, лiбе медхен, iди поспiлкуйся з тим гоблiном, я повернуся скоро.
   - Дарма ви так, Олександре Iвановичу.
   - Та вже ж знаю, Олено. Знаю, що дарма...
  
   Iз Максом ми зустрiлися на розi, коло пивноϊ ятки. Вiн уже смакував свiтле, i, з огляду на його почервонiлу широку пику, то був не перший кухоль.
   - Здоров був, брат вiкiнг! - стис мою долоню у своϊй ведмежiй лапищi.
   - I ти не хворiй, лобуряка язичницький.
   Я взяв темного, i ми трохи вiдiйшли.
   - Що там у тебе? - спитав Макс. - Мабуть, знову брателло малого скинув?
   - У мене не брателло, а брат. Брателло кажуть лише iталiйцi i такi рагуляки, як оце ти. А втiм, ти вгадав. Блiн...
   - А що з ним? Я його бачив, наче нормальний малий...
   - Такий нормальний, що не вiрить у казки, - дуже тихо вимовив я.
   Усмiшка сповзла з Максовоϊ пики, наче пiна вiд пива.
   - I що, нiколи не вiрив? - так само тихо спитав вiн.
   - Нi. Нiколи. Як не рахувати "Людину-павука", "Шрека" та "Зорянi вiйни".
   - Атож. Чарiвливi казки... А той "Шлях на Авалон" - темова рiч. Тобi корисно буде подивитись. Ти ж наче про кельтiв зараз пишеш...
   - Про них, про рiдненьких... Власне, що я зробив. Я взяв стару iрландську scella, iз циклу про мореплавцiв, помiняв iмена...
   - Годi, годi, цить! - збуджено замахав руками Макс. - Бо менi буде не цiкаво потiм читати! То ж буде твоя перша велика рiч з тих пiр, як...
   Вiн, певно, щось побачив у моϊх очах. Знiтився, заточився, затулив писок долоню, проливши пиво на футболку.
   - Вибач...
   - Та нi, Максе, нiчого. Вже не болить. Ну, майже.
   - Як там Наталя?
   - Чудово. Треба ϊй "Вiскасу" купити.
   - А... - з розумiнням протягнув Макс, i менi спало на думку, що вiн теж полюбляє вряди-годи похрумкотiти "Вiскасом".
  
   Пiдiймаючись сходами, я з такою собi побутовою насолодою думав про те, як нагодую Наталю, як увiмкну той "Шлях" i як балакатиму з Оленою, обговорюючи фiльм. А ще - про те, як я заздрю батькам Олени, що у них така чудова дочка. У нас з Алiною могла би бути така сама крихiтка з волоссям кольору кори смереки i янгольським личком. Тiльки б той Дмитрик нiчого не влаштував...
   Атож! Аякже! Ти, Сашко, романтик i невиправний мрiйник!
   Так казало менi серце, коли я встромив запасного ключа у замок...
   Серце, як завжди, було мудрiшим за голову. Сервант у вiтальнi був розчахнутий, папери i документи - розкидано, а посеред кiмнати, на килимку, лежав срiбний перстень. То був стародавнiй перстень, часiв епохи вiкiнгiв. Його надибав на розкопках кургану конунга мiй добрий друг зi Швецiϊ Свен Аусгрiмсон. Вiн мав би передати знахiдку до музею, але позаяк подiбного гамузу у померлого конунга виявилося чимало, Свен вирiшив лишити його собi. На згадку. Коли ми нахлялися у Стокгольмi, на фольклорному фестивалi, вiн менi його подарував. Теж на згадку. Мабуть, потiм пошкодував. Я зберiгав того персня у сервантi, а той малий бандит...
   ...стояв у кутку, весь у кровi, у пошматованому одязi, й рюмсав. Рюмсав як останнiй скиглiй, розмазуючи сльози i шмарклi рукавом. I не було скаженоϊ вовчоϊ душi в його очах, а був лише жах, первiсний, утробний, i яскрава зелень втратила яскравiсть, вмерла, вщухла, i я молився, щоб тi очi не згасли назавжди.
   Бо краще хай буде манiяком чи хижацьким вождем, що не вiрить у казки, нiж тюхтiєм, яким ледь не став я свого часу...
   Перед ним стояла Наталя. Стояла, готова до смертельного стрибка, готова вчепитися у здобич i шматувати, вiддирати душу вiд тiла, i менi ввижалися лизнi полум'я... На мить вона озирнулася до мене, i я побачив ϊϊ очi. То були очi вiкiнга. Берсеркера. Убивцi. Очi вiйни. Очi смертi. Очi Люциперовоϊ доньки. Очi без жалю. Погляд, сповнений слiпого, холодного гнiву, - i я побачив, ЯК дивитиметься Ерман Мак Фiнгол на убивцю свого батька у вежi на островi Махамалле...
   - Нато, годi! Годi! Припини, ходи до мене!
   Вона не пiшла до мене.
   Вона махнула хвостиком i пiшла на кухню.
   - Тааак... Ну? Що сталося?
   - Во... вовово... вонн... вонна... - трусився Дмитро, жуючи слова, мов гiрку в'язку смолу, смолу з надр пекла невдачi...
   - Нащо ти полiз до серванта? Хто тебе про це просив? Таємничий голос у головi? Давай, витирай шмари i сiдай на диван, зараз принесу бинт i йод. А де Оленка? Вона приходила?
   На кухнi щось загуркотiло. Дмитро перелякано глянув по сторонах, шукаючи схову. А коли я вийшов у коридор, то наштовхнувся на розпатлану дiвчину.
   - Дядько Сашко! Дядько Сашко! - геть по дитячому смикала мене за сорочку. - Там, на кухнi...
   - Та що ж це за день!!!
   Ось, файно пошпрехали...
  

2

  
   На кухнi стояв якийсь чувак, схожий на рольовика. На ньому був чорно-червоний кiлт i ще якесь лахмiття. На вигляд мав не набагато бiльше за мене. На ременi через плече вiн тримав щось подiбне до арфи. Його волохато-бородато-вусата голова очевидно нiколи не вiдала такого дива цивiлiзацiϊ, як шампунь i гребiнець. Його лице, звичайно ж, перетинав старий багровий шрам, розколовши гострого пташиного носа. Вiн стояв i цмулив МОЄ ПИВО, а Наталя, клята зрадниця, лагiдно терлася об його колiно.
   Вiн обернувся до мене i поглянув у вiчi.
   Вiн - не рольовик. У нашоϊ людини не бува такого погляду. Дикий, несамовитий, наче замшiлi, закутанi у сивi тумани скелi над фiордами, височеннi сосни на тих скелях, бурхливi хвилi, що народили легенди про однооких велетiв i морських змiϊв, чарiвних дiв i далекi острови, прекраснi i жаданi, як пошук, як Шлях, як небезпека, як розбитi у битвi губи i палкi обiйми закоханих...
   - Пригощайся, барде, - мовив я.
   - Що ж, дякую, Хранителю, - лукаво усмiхнувся вiн.
  
   Все сталося так...
   ... - Такi я знав, що Сашко збоченець.
   Оленка остовпiла.
   - Ти що, тупа? Про Майкла Джексона не чула? Тю, ти як дитина!
   Це перше, що дiвчина почула вiд Дмитрика, ледь зайшовши. I зараз, дивлячись на рудого кирпатого хлопчину зi злими зеленими очима, вона не могла повiрити, що Олександр Iванович Вiльшанський, дядько Сашко, вчений i письменник, такий кумедний i такий приємний, був родичем цього...
   Гоблiна.
   - Чо стовбичиш? - кинув Дмитрик. - Проходь давай! Либонь не вперше...
   - Що... не вперше? - поцiкавилася дiвчинка.
   - То, - вiдрубав Дмитро, позiхнув i зник у вiтальнi.
   Оленка роззулася. Постояла трохи, а тодi теж пiшла у вiтальню.
   Дмитро все ще дивився лазерно-бластерне мочилово. Олена мовчки переводила погляд з хлопця на екран i навпаки. I щось у нiй повстало, щось нове, чуже, лихе... Щось дуже гостро-доросле.
   Настiльки гостре, що вона не витримала...
   ... - Ти шо робиш?! - заревiв космокрейсером Дмитро.
   Олена вимкнула дистанцiйкою телевiзор, а саму дистанцiйку викинула у вiкно.
   - Ти, певно, Дмитрик, - говорила дiвчинка, i шибки у вiкнах тихенько вiбрували вiд лютi у ϊϊ тихому голосi. - Мене звати Олена. I не можу сказати, що менi приємно з тобою знайомитись. Олександр Iванович вчить мене нiмецькоϊ. Ось.
   Помовчала. I додала несподiвано:
   - А коли тебе непокоϊть той Джексон, то не треба цим хизуватися.
   Дмитрик мав такий вигляд, наче Святий Микола подарував йому супермегабластер. Аж сяяв вiд щастя. I Оленi на мить стало моторошно вiд того дивного вовкоокого щастя...
   - А ти хвацька! Я гадав - ти якась беззуба мажорна шмаркля-зубрилка, яка веде щоденника i пише вiршики про ельфiв... Морозива хочеш?
   - Не хочу, - образилась Олена. - Хто ти такий, щоб мене перевiряти?!
   - А хто ти, щоб жбурлятися пультами вiд теликiв? - обурився у свою чергу Дмитро. - Вiн, певно, дорожчий вiд тебе!
   - А я скажу, що це ти його викинув, - хитро усмiхнулася Олена. - Як гадаєш, кому Олександр Iванович повiрить?
   - Олександр Iванович... - дражнячись, збрижився Дмитро, - от мiй батько зве його Сашко-дурко. I правильно робить.
   - Чого ти так? - Олена присiла у крiсло навпроти.
   - Бо вiн придурок! - вибухнув Дмитро. - Бо вiн пише якусь маячню, яка нiкому на фiг не треба, навiть йому, а всi носяться з ним, ой, письменник, ой, яка людина... А як на мене, вiн невдаха i скиглiй. Класичний примiрник.
   - Ти читав його книжки? - дуже тихо i дуже спокiйно спитала Олена. Здалося - слова ϊϊ линули крiзь час i простiр...
   - Читав, - так само тихо вiдказав Дмитро, постарiвши на сто життiв.
   - I?
   Дмитро мовчав. Мовчання розтiкалося, бридке, з солодкуватим мертвим смаком, застуючи справжню сутнiсть емоцiй нагаром не промовленоϊ брехнi...
   - Туфта, - нарештi мовив хлопець, знайшовши сили збрехати. - Туфта для дiтей. I для таких бевзiв, як вiн сам.
   - Ти просто заздриш.
   - Овва! - пiдкинув мiднi брова Дмитро.
   - Хiба нi? Заздриш йому, що вiн може бути чарiвником, а ти - нi.
   Дмитро хотiв зареготати.
   I не змiг.
   Смiх брилою став у горлi...
   - Привiт, Наталко! - усмiхнулася Олена, i ангорка муркнула ϊй у вiдповiдь.
   - Бабська кумпанiя... - пробуркотiв Дмитро, радий, що звернули з гостроϊ кромки розмови, розмови-стежки...
   Наталя застрибнула Оленi на колiна, i дiвчина почала ϊϊ чухати за вушком. Кiшка вдячно поглядала на неϊ своϊми бездоганними смарагдовими оченятами.
   Раптом Дмитро спитав:
   - Ти не в курсi, коли вiн повернеться?
   - А що? - сторожко спитала Олена.
   - Та є в мене думка... - мрiйливо посмiхнувся хлопець...
   ...а далi Оленi стало якось незвичайно, погано, а Дмитро пiдвiвся i дiстав з кишенi бганого ножа, розклав його i почав длубатися у замковiй шпаринi, не помiчаючи, як напружилася Наталя, як ϊϊ очi перестали бути прекрасними i чарiвними...
   А чого там помiчати? Велике цебе - котяча морда.
   - Завжди було цiкаво, що цей збоченець там тримає, - процiдив Дмитро, коли його пальцi судомно вчепилися у стародавнiй перстень, а маленька бiла кiшечка вибухнула вогненною квiткою останньоϊ години буття...
   ...вогненнi лизнi випросталися вiд слiпучоϊ комети iз котячими очима. Кiшка шипiла, стрибала на хлопця, деручи кiгтями одяг i шкiру, цiлячи в очi, тi очi, що ще мить тому були сповненi холодного презирства, а тепер - холодного жаху...
   - Наталю! Наталю, годi! - кричала на кiшку Олена, та марно: мисливиця загнала хлопця у куток i застигла, готуючись до фiнального, убивчого стрибка, хвiст ϊϊ хутко гойдався, мов маятник смертi...
   А тодi прийшов Олександр Iванович, Сашко-дурко, письменник i невдаха.
  
   - Чи дозволено буде менi спитати, як кличуть мого гостя у його землi? - спитав я.
   - Не важко мовити, - вiдповiв гiсть. - Звуть мене Бреннах, син Ерка. Вiрно вгадав ти, бо я i справдi бард, i чув вiд людей, що не найгiрший. Знаю, що не одне питання дзижчить у тобi подiбно до бджолиного вулика, та все ж прошу тебе - зажди. Май терпiння i матимеш вiдповiдi...
   - Це нагадує менi сцену з попсових книжок, де до автора на гостини приходить вигаданий ним персонаж...
   - Я - не твiй персонаж! - тихо, але страшно мовив вiн, ледь розтуляючи потрiсканi вуста, i грiм далеких колiсниць озвався у його голосi, холодний вiдгомiн чужо битви.
   Абсолютно чужоϊ.
   Мене нiколи не вистачить на таку битву.
   - Так, - мовив я, - не мiй. Мого тут узагалi нiц нема. Швендяють тут всякi, пиво цмулять...
   - Годi скиглити, - вiдмахнувся Бреннах. - Ночував я й у бiднiших за тебе хазя в. Краще скажи: чи є тут такий собi малий, що насмiлився не вiрити у казки i чари?
   Я задумливо почухав потилицю. Лагiдний голос гостя було змащено загрозою.
   - Гадається менi, важко вiрити i любити з-пiд палицi, - зiрвалося з моϊх вуст.
   - Не так уже i важко, - якось пiдступно посмiхнувся крiзь хащi бороди бард, i багровий шрам став на мить бiлою зарницею.
   - Не так уже i важко... - повторив бард, та цього разу - сумно, розгублено.
   I ми пiшли до вiтальнi.
   Олена трохи незграбно надавала постраждалому "крадiєвi багдадському" першу медичну допомогу - мазала його подряпини йодом i накладала пластир, а подекуди i бинтувала. Наталя - уособлення екзестанцiйноϊ вiдсутностi - сидiла в крiслi. Бреннах син Ерка чаклував над арфою. Я придивлявся до нього. Хто ти, мiй гостю? Насправдi - хто ти? Звiдки ти? Що шукаєш у нас? I чому назвав мене Хранителем?.. Звичайно, я мав би радiти, що така людина вiдгукнулася на поклик крiзь часи i простори - i я радiв, я був гордий, але мерзенький хробачок сумнiву точив серце, i радiсть мала присмак отрути. Адже бувають масовi глюки, хiба нi?
   Чи не зателефонувати куди слiд?
   А з iншого боку - куди?
   Хiба в "Ночной Дозор"...
   - Пiснi, Хранителю, - раптом проказав бард, i я аж пiдскочив з переляку, - це все пiснi, що спiваються мiж людьми. Ми сьогоднi тут, завтра - нас уже нема, ми десь iнде, а пiснi все ще бринять у вiтрi. Небо ϊх пам'ятає, зорi спiвають ϊх своϊх маленьким дiточкам, що свiтитимуть нашим нащадкам... Убивство людини жахливе, але припустиме. Убивство ж пiснi неприпустиме у своϊй жахливостi. Тому в iм'я пiснi можна вбити людину. Але борони тебе твiй бог - придушити пiсню заради людини...
   - Ти у це вiриш? - спитав я перше, що спало на думку.
   Бовдур! Не про те треба питати!!! Вiн зараз у трансi правдивостi, i наступно митi - збреше чи змовчить...
   - Залежить вiд пiсень, - похмуро кинув кельт.
   - Радше вiд людей, - подав голос Дмитро... i заволав вiд болю: йод пiк пеком.
   - Ти ж наче ненавидиш людей! - єхидно посмiхнувся арфiст.
   - Особливо таких, що носять бабськi лахи! Моя бабця в такому ходила! Спiдничка!
   Я розквiт посмiшкою. Давай, малий. Може, в тебе краще вийде, нiж у мене.
   До того ж, очi Дмитра знову були живими - хижими, вовчими, злими.
   Злими?
   Нi, щось змiнилося, невловимо, наче структура самого буття.
   Наче мiсяць, полонений у дiамантi...
   А Бреннах нiчого не сказав. Тiльки зайшовся реготом.
   I тут нявкнула Наталя, вельми красномовно поглянувши на персня, що сиротливо лежав на килимi. Я нахилився пiдняти - i боковим зором перехопив погляд Бреннаха сина Ерка. Стiльки усього промайнуло в його очах! Спогади, старi, болючi спогади, i безсила лють, i жага, i страх, i радiсть упiзнання... А й непростий ти, срiбний перстенику, дивний подарунок Свена Аусгрiмсона...
   - Нi, - мовив бард. - Ти не про те подумав, - i додав з усмiшкою. - Це iнша пiсня...
   Я геть не здивувався. Такi, як вiн, читають чужi очi легше, нiж ми - анекдоти в iнтернетi.
   А Бреннах насупив кущастi брова i звернувся до Дмитра:
   - Чого ти, малий, полiз до сховку?
   - А вам, дядько, шкода? - огризнувся мiй любий небiж.
   - Менi?! - здивувався арфiст. - Нема i не буде щедрiшоϊ людини вiд Уладу й до Мунстера, нiж Бреннах син Ерка сина Доннеха, мандрiвного шанахi! Крiм того, це ж не моє майно, би я переймався.
   - Тодi в чiм справа? - зухвало здiйняв голову Дмитро.
   - Не крутися, вояка, - дратiвливо кинула Олена.
   - Та ти здурiла, чи шо? Розмалювала, як футбольного фаната! На бiса менi бинти! Я шо, мумiя?
   - Наперед знатимеш, як воно бува, коли до справи береться Вартовий Огме. Тим паче такий чарiвний i добрий!
   Наталi вдячно промуркотiла - мовляв, завжди будь ласка!
   - Вона? ДОБРА?! Дядьку, та ти шо, це ж звiрюга! - крикнув Дмитро голосом переляканоϊ вiвцi.
   - Вона - ДОБРА, - незворушно кивнув Бреннах. - Аж занадто як для Вартового Огме.
   - Вартових кого? - поцiкавилась Оленка. - Це ви котiв так кличете? А чого?
   - Не важко мовити, маленька розумнице, - лагiдно посмiхнувся Бреннах, i я вiдчув - вiн теж мрiяв про дiтей, про власну родину, але...
   У його свiтi не було анi автiвок, анi п'яних виродкiв, проте були, певно, брутальнi феодали i жорстокi загарбники.
   А бард мовив неквапливо:
   - Там, звiдки я родом, кiшка - священне створiння...
   - Щось ви, дядьку, не схожi на єгиптянина! - ввернув Дмитро, та бард похитав головою.
   - А чого менi бути схожим на сина землi фараонiв? Нi, моя земля - то Ейре, зелена, шляхетна, прекрасна Ейре... Чули про таке казкове королiвство?
   - Ейре... - Оленка намагалася згадати...
   - Та то ж Iрландiя! - вигукнув Дмитро. - Ех ти, а ще зубрилка!
   - Нi, хлопче, то не Iрландiя, - сумно посмiхнувся бард. - То саме Ейре...Та гаразд, хай буде так. Отже, про Огме. Огме - то наш прадавнiй герой. Вiн був хазяϊном вогню, а також вигадав першi руни, якi з сивих часiв вирiзають люди нашого народу. То були першi письмена, що створила людина в усьому неосяжному Колi Земному!
   - Ну, це вельми суперечливе питання... - сором'язливо мовив я, та дiти зашикали на мене - мовляв, цить, Сашко-дурко! Казку ж розповiдають!
   Раптом Бреннах пiдвiвся, приклав палець до вуст, наказуючи мовчати. У кiмнатi наче стало темнiше, i я бачив, як мiняється погляд шанахi, як полотнiє його обличчя, шкiрою вiдчував, як щось наближається, щось темне, безжальне, але - що, звiдки, чому?..
   У вiкнi майнула тiнь. На карнизi сидiв мерзенного вигляду птах - величезний крук iз розчепiреним пiр'ям, iз мертвотними зеленими очиськами i щербатим дзьобом. Вiн прислухався до нас крiзь скло, я точно знав, що вiн все чує. Наталя зашипiла на нього, i я помiтив, як здригнувся Дмитро. Та погляд мого небожа змiнився. Там був страх - та вже не утробний, нi, радше - страх перед напiводчиненими дверима...
   Бридкий крук зiскочив з карнизу, але не поспiшав летiти геть. Тодi Бреннах закричав - але не дурне "пугу, пугу!", а владне, презирливе "Геть! Геть звiдси! Лети до свого пана i не вертайся!"
   Птах зухвало каркнув на барда, але не мiг не пiдкоритися наказовi - i просто зник з очей. Наче й не було його.
   А Бреннах ще стояв коло вiкна, дивився на яскравий день, та не сонце ясне бачили його очi.
   - Так мало часу... - бурмотiв вiн. - Сонце заходить... А вiн iде, вiн уже близько...
   - Дядечко Бренне, що трапилось? - спитала Оленка, єдина з нас, хто наважився.
   - Що трапилось? - гiрко усмiхнувся Бреннах. - Ви, дiти, потрапили у казку. Саме так, у казку. Та вона страшна, жорстока, i кiнцiвка в неϊ темна. Я вже давно iду шляхом мертвих, я багато чого втратив, а те, що надбав, пече i гнiтить... Скажiть-но менi, чи ви все одно бажаєте iти цим шляхом?
   Цiла вiчнiсть промайнула, перш нiж Олена непевно кивнула головою.
   А Дмитро пробуркотiв:
   - Дядько, ви з якоϊ секти? Бува, не з тоϊ, що й наш Сашко?
   - Атож, - кивнув без усмiшки бард. - Ми з ним обоє сказителi.
   - Це в смислi - збоченцi?
   Бреннах зареготав:
   - Малий, а в тобi точно є iрландська кров! Огме був такий самий!
   - Справдi? - недовiрливо спитав Дмитро. - А розкажiть-но!
   - Огме був не бiдаком, як i всi люди Племенi Богинi Дану... - Бреннах на мить змовк, заплющив очi i зробив таємничий знак, вшановуючи свою богиню, а тодi продовжив. - Мав вiн у домi багато коштовностей. Та якось поϊхав на Самайн до короля Дагду. А коли повернувся, то помiтив, що дещо зникло. Вiн був не дуже з того радий i придбав собаку. Здоровенного злющого собаку iз отруйними iклами, iз тих, що водяться на островах Iруатх. Наступного року знову поϊхав на свято Самайну до короля. Та коли повернувся, то не зрадiв: той собака валявся здохлий. Тодi Огме сказав закляття, i мертвий пес повстав, i розказав, що приходили люди i пригостили його м'ясом. У тому м'ясi була отрута. Тодi Огме подумав i завiв кiшку. I коли пришов час, знову поϊхав на Самайн.
   I ось, повернувся i побачив, що на порозi лежать двоє мертвих людей, подертi на шмаття, а коло них сидить кiшка i гарненько умивається. Огме спитав:
   - Що сталося?
   Кiшка сказала:
   - Двоє приходили до твого дому. Не можна вiдмовляти гостевi. Я пустила х.
   Огме спитав:
   - Чому ж не випустила?
   Кiшка вiдповiла:
   - Не важко мовити. Вони хотiли взяти з собою твоϊ речi, а я не знала, чи є у них на те дозвiл, чи ти ϊх знаєш.
   Огме спитав:
   - Чи тобi не було страшно? Адже ти крихiтна, а вони - кремезнi!
   Кiшка ображено мовила:
   - Ти, Огме, син Етайн, не найсильнiший з героϊв Богинi Дану, але ж ти й не боягуз? Не боягуз! То чому ж менi вiдмовляєш у смiливостi?
   З тих пiр коти отримали благословення бога Огме. Хто скривдить кiшку, того Огме покарає трьома карами: пожежею, зубожiнням i - найстрашнiше - дурiстю.
   - Йой, дядечку Бренне, ви так цiкаво розповiдаєте! - захоплено промовила Олена, а Дмитро додав:
   - А розкажiть iще щось!
   А Наталi додала:
   - Мяу! - мовляв, про нас, про котiв!
   - Не важко менi це зробити, - посмiхнувся у бороду бард. - Тим паче, що моя оповiдка буде корисною для декого з тих, хто сидить тут. Та тiльки знайте, що то не просто така собi оповiдка, - це той шлях, про який я казав. Коли ви зараз на нього станете, вам уже не зiйти...
  

3

  
   ...Жив колись у Коннахтi, неподалiк берегу морського, вiльний фьян на ймення Фiнгол син Нейта. Мав вiн добрий дiм, гарну родину i мiцне господарство. Все заробив вiн тяжкою працею - i на житньому полi, i на смертному. А на смерть постояти довелося, коли був вiн iще молодий, i входив до почесних лав Вартових Пiвнiчноϊ Вежi, що у Альбi. Заснував ту фортецю славетний Фiнн син Хумала, аби боронити пiвнiчнi межi Альби й Ейре. А боронити було вiд кого: адже не один рiк уже приходили з Локланну, Краϊни Озер, з сувороϊ Пiвночi суворi бiлоголовi, бiлошкiрi воϊни з крижаними i сталевими очима, з крижаними i сталевими серцями.
   Вони приходили щороку на своϊх ясеневих драконах, i полум'я огортало землi Ейре, i спалахнули пожежами гори Альби... Гiрше однооких велетiв, гiрше вогненних змiϊв, гiрше перевертнiв та привидiв-баньшi, гiрше пакiв i гiрських демонiв були загарбники. Нiщо не могло розчулити бiлоголових. Старих вони убивали, наче непотрiб, наче гамуз, не маючи й крихти поваги до ϊхньоϊ сивини. Жiнок вони наче й не любили: жодна з красунь Ейре не зворушила кам'яних сердець, пристрасть не розтопила криги. Казали, що вони продають полонянок хтивим царям далеких схiдних краϊв, самi ж навiть не торкаються ϊх: нащо псувати товар? З дiтьми ж чинили страшне: забирали ϊх з собою на пiвнiч i перевиховували! I через роки до берегiв Ейре i Альби неслися драконоприкрашенi човни, та на веслах сидiли вже не тiльки бiлоголовi, а й чорноволосi зеленоокi сини зелених пагорбiв Ейре та посрiблених вершин Альби!
   ϊхнi мечi не вiдали пощади. ϊхнi улюбленi сокири наводили жах на весь Захiдний Край Кола Земного...
   - Кльовi чуваки тi локланни! - усмiхнувся Дмитро. - Я б теж з ними поплавав! Не в курсi, де до них записують?
   - Ти ще надто малий, - дражливо осмiхнувся Бреннах.
   Дмитро показав язика. А бард вiв далi...
   ...Фьяни, або фенiϊ, пiд проводом хитрого та вiдважного Фiнна Мак Хумала дали вiдсiч локланнам, i надовго вовки пiвночi запам'ятали ту кров, якою устелили собi шлях на Авалон.
   Минули столiття, i бiлоголовi повернулися. I знову загримала зброя у вузьких затоках та широких мулистих берегах, i знову круки та собаки возносили молитви, оспiвуючи щедрiсть червоношатоϊ Моррiган та ϊϊ кривавих сестер, богинь вiйни...
   Фiнгол син Нейта також схрестив зброю з локланнами, i не один бiлоголовий вирушив до своϊх войовничих богiв пiд поцiлунками Фiнголового списа на мiцному ратовищi. Був серед них i сiроокий юнак, якого Фiнгол запам'ятав дуже добре: адже той помирав iз пiснею на вустах, i Фiнгол подумав тодi, що сам би вiн шепотiв iм'я своєϊ любоϊ Ассе, яку полишив у Коннахтi... А тодi вiн ударив юнака ще раз. Ударив - за його пiсню. Бо знав: доки бринiтимуть у вiтрi такi пiснi - не бути миру в Захiднiм Краϊ Кола Земного!
   Звiдки було знати Фiнголу, що вiн на смерть уразив сина самого Альдреха, великого вождя локланнiв?! I вже точно не мiг вiн знати, що той Альдрех тоϊ ж ночi принiс страшну клятву кровi, клятву на кривавому залiзному перснi - хоч iншi казали, що той перстень був срiбним... Альдрех клявся, викликаючи у свiдки Нiч, багряний мiсяць, холод i морок, пiвнiчний вiтер i чорнi хвилi, iкла вовкiв i очi крукiв, клявся страшно помститися - i небо ридало зiрками, чуючи ту присягу...
   I ось одного разу, коли Фiнгол сидiв удома, у своєму будинку в Коннахтi, перед палаючим комином, i слухав, як Ассе розповiдає його дiтям старовиннi казки коннахтiв, здiйнявся шторм. I не дивно: адже на дворi був листопад, час морських буревiϊв i довгих ночей, сповнених чорноϊ тривоги i несамовитих крикiв баньшi... Та нiхто не чекав, що до хати увiрвуться бiлоголовi на чолi з Альдрехом. I посмiшка на його лицi була посмiшкою мерця.
   I перед очима Фiнгола повстали сiрi очi убитого ним юнака. I загула морем його пiсня на вмочених у багрянець вустах...
   Врятували вдалося лише Ермана, наймолодшого з синiв Фiнгола. Iншi загинули у рiзанинi. Вся родина, разом iз челяддю i рабами. Альдрех, щербатозубий мрець i великий вождь, славно помстився за єдиного сина - i одноокий бог його народу був вельми задоволений...
   ...Бард змовк. Лише пальцi його пестили струни старенькоϊ арфи, лагiдно торкалися моєϊ вiтальнi, моєϊ волi, моєϊ душi... I серце спинилося, коли я осягнув, про що вiн каже.
   Адже то була та сама iсторiя, у якiй я копирсався останнiй рiк. Навiть iмена - тi самi... Сказитель якимсь невiдомим чином вгадав усе до дрiбниць, пронизав електронний текст живими струнами кельтського моря, i я не знав, чи радiти з того, чи боятися...
   - А далi? - спитав Дмитро нетерпляче. Вир стародавнiх подiй поглинув його, i миготiли вогники в зелених очах. Який там у бiса "Шрек"!
   А от Оленi, здається, не сподобалося. Хоч i вона - чекає, жмакаючи окраєць бузкового плаття, i в ϊϊ серцi озвалися чарiвнi струни дивного барда...
   - Далi? - усмiхнувся сказитель. - Далi у мене в горлi пересохло. Пивця б...
   - Я схожу! - пiдхопився Дмитро, та я пiдняв руку:
   - Сиди! Сам схожу! Честь хазяϊна - здоров'я i втiха гостей!
   Дмитро знизав плечима, я пiшов за пивом, а Бреннах вiв далi...
   ...Ерман зростав у чужих людей. Правда, всi казали, що вiн - ϊх рiдний син, та й пiклувалися вони про нього як належить. Але - вузьке Коло Земне! Почув Ерман, що тi люди - не його батьки, i пiшов до них. I вiд них дiзнався правду про загибель батька свого i роду свого. I поклявся знайти Альдреха.
   Кинув заклик по всiй зеленiй Ейре син славетного Фiнгола, i чимало героϊв пристало до нього: адже багацько сирiт i вдовиць умивалися сльозами з вини багатожорстокого короля локланнiв! Винайняв Ерман найкращих майстрiв, i тi зрубали йому зi скельного дуба ладний корабель, i казали, що сам Луг, управний у багатьох промислах, допомiг ϊм! Далебi став Ерман гадати, куди пiти шляхом синiв Лера, аби знайти ворога. I звернувся до друϊдiв з Темри, i тi мовили:
   - Шукай убивцю твого батька там, де анi моря, анi суходолу, там, де вiтер не знає свободи, там, де назавжди отруєно струмок щастя! Там, де нема анi свiтла, анi мороку! Там, де доля спiвочих птахiв - нiмота i безсмертя! Там, де кохання квiтне без плодiв, бо нема кохання! Острiв Махамалле!
   Почувши, куди налаштувався Ерман, багато хто вiдмовився. Адже одна справа - звитяга, i геть iнша - безумство! Бо ж багато мореплавцiв шукали того острова, та мало хто мав з того користь! Тi, що поверталися звiдти, пускали слину й ходили пiд себе, i доля ϊх була воiстину страшною. Казали, що на тому островi чекає на мореплавцiв великий чаклун Кромахi Браннемал, який задає загадки. I коли прибулець не вiдповiдає - Кромахi знiмає маску у виглядi голови крука, i мало хто здатен дивитися йому в лице!
   - Ну, коли вже той Альдрех на таке зважився, - мовив Ерман, - то ми зважимося тим паче!
   I з тими, хто лишився на бортi, рушив пустелею зелених хвиль...
   ... - Ось i пиво!!! - важко зiтхнув бард, приймаючи кухоль з моϊх рук, а малим я принiс квасу. Сам робив! Чемна Олена подякувала, а Дмитро щось невиразно пробуркотiв.
   - То менi продовжувати, чи ви втомилися слухати базiкання?
   - Мяяу! - зауважила Наталi - мовляв, не комизься, не набивай собi цiни!
   - Ну гаразд, гаразд! - усмiхнувся шанахi...
   ...Багато негод подолали вiдважнi мореплавцi, багато берегiв бачили на своєму шляху... Чимало зазнали цiкавих пригод i гiрких втрат, i щоночi Ерман згадував свою кохану Ельвiн, з якою восени збирався побратися, а вона щовечора виходила зi смолоскипом на берег, вiдчайдушно вглядаючись у морок над хвилями, катуючи душу плачем. Та лишень птахи, що пролiтали над водою, та сумнi вербицi могли ϊϊ зрозумiти.
   Отже, багато чого трапилося Ерману та його друзям. За вечiр про все годi й намагатися розповiсти. Та розповiм про одну цiкаву пригоду, що сталася на островi, якого ви не знайдете на жоднiй з мап...
   Острiв був розкiшний. Мореплавцi закохалися у його густi лiси i скелi червоного мармуру ще до того, як зiйшли на берег, закохалися, як закохуються у прекрасних жiнок - без тями. А посеред острову, на березi маленького озерця, стояв i вiтав гостей високий бiлий палац. Навiть у рiдних краях не бачили вони подiбноϊ краси. Та нiхто не вийшов привiтати ϊх. Брама була вiдчинена, тож гостi зайшли всередину. Але й там нiкого не було. Лише потiшне руденьке кошенятко гралося на мармуровiй пiдлозi кольоровими намистинами.
   У параднiй залi палацу було накрито розкiшний стiл для велелюдного бенкету. Багато дичини, плодiв i вина - вистачило б на увесь Коннахт iз Уладом на додачу! Чарiвнi арфи i флейти самi грали для них веселу музику, i сонце вигравало на золотому оздобленнi меблiв червоного дерева, i бринiли водограϊ у фонтанах. Кiлька днiв жили мореплавцi на островi, насолоджуючись розкошами. Та ось Ерман вирiшив, що вони вже засидiлися i час рушати. Тодi взяв дошку i вирiзав на нiй рунами: "Хай щастя буде частим гостем у серцях щедрих господарiв цього палацу!" i лишив ту дошку на столi. Потiм набрали вони ϊжi про запас i рушили на корабель. Руде кошенятко вийшло ϊх проводити. Та один з мореплавцiв не втримався i сховав у лантух для ϊжi золоту амфору. Ерман помiтив це i сказав:
   - Негарно ти вчинив. Не слiд так робити.
   - Я розрахуюся з господарем на зворотному шляху, - зухвало вiдповiв той.
   I тим, хто стояв поряд, дуже не сподобалось, як поглянуло на нього кошеня.
   А коли зухвалий мореплавець вже був на березi, то обернувся, би останнього разу побачити прекрасний гостинний палац. Але вiн побачив лише безмежну лють. Рудий спалах лютi вчепився в нього, стрибнув на спину й випустив кiгтi, а наступноϊ митi мореплавець-крадiй спалахнув, мов сухе дерево в грозу, та й згорiв ущент. А кошеня сидiло поряд з купкою попелу i умивалося, немов нiчого не сталось.
   - Казав я йому! - сумно мовив Ерман, i вони облишили той острiв...
   ... - Все. Годi на сьогоднi.
   - Як - все?! - обурилась Оленка. - А що ж Ельвiн?! Чи вона дочекалася свого милого? Не можна ж так усе кидати, дядечку Бренне! Це безвiдповiдально!
   - Атож! Чим скiнчилося? - додав Дмитро. - Чи Ерман порiзав на ковбасу того Альдреха? Я б його точно порiзав, якщо б вiн мого батька...
   - Хто б завгодно порiзав... - глухо мовив Бреннах. - Хто б завгодно... За такого батька, як Фiнгол...
   - Не можна убивати, - резонно зауважила Олена. - Це, по-перше, гидко, по-друге, соромно, i по-третє, це все одно не вирiшує проблеми глобально з точки зору концептуального системного погляду на магiстральнi поляризатори антропоцентричноϊ пар... е... тобто... Олександре Iвановичу! Ну хоч ви ϊм скажiть! Ви ж теж сказитель!
   Що я мiг сказати? Пiсля "концептуальних поляризаторiв"?!
   До того ж, на питання помсти у мене були своϊ погляди. Концептуальнi - нема слiв...
   - Оленко, де тебе цього матюччя навчили?
   - У лiцеϊ, Олександре Iвановичу, - тяжко зiтхнула крихiтка.
   - Кльово! - аж пiдскочив Дмитро. - А мене навчиш?! Я теж так матюкатися хочу! А то щось останнiм часом нiчо нового на думку не спадає...
   Я влiпив йому потиличника. Легенько, для профiлактики.
   - А до суду? - спитав Дмитро суворо. - Дiтей бити заборонено, я своϊ права знаю!
   - Заборонено? Та невже?! - здивувався Бреннах. - А вiдколи? I хто ж це допетрав до такоϊ вiдчайдушноϊ дуростi?! Як же ще дитину виховувати?
   - Перепрошую, - втрутилась Олена, - та як стосовно Ельвiн та Ермана? Вони побралися в кiнцi?
   Бреннах розсмiявся, i було приємно чути його чистий, мов джерело, смiх.
   - Важко менi сказати... Це краще спитати у iншого сказителя!
   - У якого?! - жадiбно вхопив Дмитро.
   Олена виразно постукала себе по скронi. Стрiльнула очима у мiй бiк.
   Я зашарiвся.
   Дмитро - теж, та, певно, з iншоϊ причини.
   - Бреннах, ти сволота, - чесно сказав я йому у вiчi, - нечесно перекладати вiдповiдальнiсть! Сам розпочав - самi закiнчуй!
   - Дзуськи! - пирхнув Бреннах. - Я розпочав! Нi, ви чули?! А хто рiк тому написав перший рядок шляху на Авалон?..
   - Гаразд, - неохоче погодився я i спробував останнiй козир. - Але ж у тебе однозначно виходить краще!
   Бреннах збрижився, наче вiд зубного болю.
   - Ненавиджу це! - мовив вiн, i менi стало соромно.
   - Ненавиджу це у жiнках, а у чоловiках - тим паче! Ти - Хранитель, Хранитель Священного Скарбу, i менi гидко вiд того, що я вiд тебе чую!
   О! А менi як гидко!..
   - Олександре Iвановичу! - сказала Олена. - То ви про це пишете?
   - Атож, - знехотя мовив я.
   - Круто!!! - вигукнув Дмитро так, що у мене заклало вуха. - Даси почитати!!! Особливо в кiнцi, де Ерман рiзатиме того чувака!...
   Господи, ну що з ним робити?..
   I тут - вкотре! - заґелґотiв телефон.
   - Алло! Так! Миколо?
   - Слухай, брате... Тут... той, як його...
   - Та ну, швидше давай!
   - Сашко! - це Оксана. - Ми заночуємо в гостях! Дмитрика заберемо вранцi!
   - Гаразд, як хочете. Вони з Наталкою так файно граються...
   З iншого кiнця дроту пролунало вкрай здивоване пiкання.
   Iншоϊ вiдповiдi чекала Оксана...
  
   Оленка засидiлася допiзна. Бреннах син Ерка виявився великим дотепником i знав багато кумедних iсторiй. Особливо Оленцi сподобалася iсторiя про скажений пирiг, що втiк з весiлля, i як його ловили усiм селищем, i як тi, хто зрештою ним почастувався, танцювали три днi поспiль, i не могли зупинитись. Ще вони гралися у загадки, а тодi Бренн i Сашко намалювали на аркушi з зошита мапу пригод, де сенс був у тому, щоб дiстатися Замку-що-Крутився, i дiти так загралися, що не помiтили, як звечорiло. Вирiшили продовжити гру iншим разом. Дмитрик визвався проводити Олену, i Сашко навiть йому дозволив.
   - Тiльки ти давай туди i назад, зрозумiло? По пiдворiттям не тиняйся, до мiсцевих рагулiв не чiпляйся...
   ... - Слухай, Олено, - нiяково проказав Дмитро вже надворi, - ти мене вибач... Я iнодi буваю такий козел, що самому противно.
   - Але нащо? - здивувалася дiвчина. - Нащо воно тобi?
   - Як тобi сказати... Бува таке, що аж пече якусь капость утнути... I начебто знаю, що не треба, що потiм буде непереливки, та нiчого з собою вдiяти не можу. Ти не звертай уваги...
   - Дивний ти якийсь, Дмитре, - похитала головою Олена, а тодi роззирнулася потай - чи бува нiхто не пiдслуховує, i змовницьки посмiхнулась.
   - Ти чого? - тепер здивувався Дмитро.
   - Є у мене одна iдея... От як ти гадаєш, хто цей Бреннах насправдi?
   - А бiс його зна... Може, цей, рольовик, може - просто пришелепка, а може...
   I змовк. Далi казати не було анi смiливостi, анi потреби.
   - Атож. А може. Ми маємо знати напевно.
   - О! I як ти плануєш дiзнатися? - пирхнув Дмитро. - Увiйдеш до нього в довiру, подарувавши йому до тоϊ спiднички блузочку чи купальника?
   - Нi. Ми зробимо ось як...
  

4

  
   Дмитро наче вже заснув.
   Я дiстав з холодильника здоровенну пiцу.
   - Вибачай, хагiсу нема. Сподiваюся, ти любиш iталiйську кухню.
   - Я неперебiрливий, - усмiхнувся бард, - та й не вельми голодний. Я сюди прийшов не пузо набивати.
   - Це я вже второпав. То хто ж ти i нащо тут?
   Вiн наче не почув. Погляд його був вiдсторонений. Вiн намагався заспокоϊти шумливе море, що нуртувало в ньому.
   - Чи вiдомо тобi, - проказав нарештi бард глухим голосом, - хто такий Кромахi Браннемал?
   Я знизав плечима.
   - Казковий герой?..
   - Атож, - гiрко усмiхнувся сказитель, - казковий. Себто - несправжнiй. Так?
   Я не вiдповiв. Менi було майже соромно, що я мало знаю i ще менше - вiрю.
   - Вiн має багато iмен, - казав мiж тим Бреннах, i тиха, тривожна нiч за вiкном уважно слухала. - Я чув, локланни кликали його Брунатним Кракеном. Мабуть через те, що вiн носить плащ кольору мертвоϊ троянди. Нiхто не знає, що в нього пiд тим плащем - чи людське тiло, чи холоднi моцаки спрута, чи, може, крижане сяйво загибелi. Нiхто не бачив його з непокритою головою чи без рукавичок. Його лице - завжди за маскою, хоч ϊϊ легко прийняти за справжнє обличчя. Вiн приходить тихо, як смерть увi снi. I ти завжди знаєш про його прихiд заздалегiдь, i геть нiчого не можеш удiяти...
   Бреннах перейшов на загрозливий шепiт. Голос його шурхотiв мертвим торiшнiм листям, закрадаючись у закутки єства. Холодно i моторошно було вiд того голосу. Я наче скам'янiв, зачарований.
   - Люди хреста його теж знають, - вiв далi Бреннах. - Вони гадають, начебто вiн скуповує душi для ϊхнього Сатани. Та я в це не вiрю. Радше я повiрю, що вiн перевозить померлих через Чорну Рiку. А човен у нього є...
   Тут менi стало смiшно до дрижакiв:
   - Бува не з нiгтiв мерцiв?
   Бреннах простромив мене поглядом.
   - Альдрех сказав би - так. Бо вiн того човна бачив. А я бачив, як Кромахi приϊздив верхи на чорнiй кобилицi iз червоною гривою, прилiтав на великих крилах, створених iз самоϊ темряви, та приходив пiшки, кульгаючи, спираючись на тростину з головою крука в навершшi. I тодi було найгiрше...
   Вiн - мисливець. Вiн приходить на поклик - та не на твiй. Вiн грає з тобою у гру - та ти не знаєш правил. I коли ти програєш - вiн забирає найдорожче i йде, залишивши холодну пустку у твоєму серцi. Такий вiн, Кромахi Браннемал.
   - А якщо виграти?
   - Станеш ним самим.
   - То в нього не можна виграти?
   - Чого ж не можна? Є ж iще нiчия...
   - Це все добре... А ти, власне хто такий? Ге?
   - Насправдi це геть неважливо. Я можу бути ким завгодно. Iди, клич лiкаря. Iди до сусiдiв, до вашоϊ мiськоϊ варти, до священика. Мене нiхто не побачить. Я зникну. А тодi прийду знову. Бо не можу iнакше.
   - А чого саме до мене?
   - Бо хтось покликав Кромахi для тебе. Я не знаю, хто, та це й не важливо, бо Кромахi не можна викликати свiдомо. Чи багато тобi вiдомо про той перстень, що лежав у сховi?
   - Нiчого не вiдомо. Окрiм того, що вiн з кургану. Може, це брехня. Може, вiн навiть i не срiбний...
   - На цьому перснi дали криваву клятву. I ось тепер Кромахi йде за ним. Вiн прийде цiєϊ ночi. Вже скоро...
   ...Це просто не могло бути правдою! Це дурня, це витвiр хвороϊ уяви, це чортищо! Але гiрко усмiхався мiй дивний гiсть, i я вчував, що вiн не бреше. То були стародавнi чари, якi вiднайшли шлях у наш свiт - на щастя чи на бiду.
   - Я прибув сюди попередити тебе. Це єдине, що я можу. Вiн не має отримати персня. Бо тодi вiн зруйнує тебе, зруйнує ту книгу, яку ти пишеш. Ти допишеш ϊϊ - та вона буде мертвою. Цiкавою, захопливою, успiшною - але неживою, мертвонародженою. Кромахi дуже любить такi книжки. Для того, хто прочитає ϊϊ, вже не буде нiчого насправдi цiнного. Надто багато у нашому свiтi таких речей... Вiн знищить тебе, а тодi пiде далi, i перстень даруватиме отруту його словам. Вiн iтиме, аж доки не спустошить вас усiх, щоб ви бiльше не могли бути Хранителями...
   - Хранителями чого?
   Бреннах сумно усмiхнувся.
   - Хранителями пам'ятi про те, який прекрасний цей свiт...
   I тут я дуже чiтко почув кроки. Вони линули звiдусiль, гучно били просто по вухах, наче пiдкови по залiзному полотну: розмiрено i лунко, бам-бам-бам-бам-бам... I ще вчувався шепiт шумовиння, i клекiт помираючих птахiв...
   - Починається, - тихо промовив Бреннах. Вiн сидiв сполотнiлий, зацiпенiлий, i жах плескотiв у його поглядi.
   Я раптом дуже злякався, що вiн зараз зникне, i залишить мене сам на сам iз цим страхiттям - чи, може, цей страшний сон скiнчиться...
   - Забери його! - скрикнув я. - Забери персня!
   Бреннах скрушно похитав головою.
   - Перстень - це ти, це твоϊ книги, i твiй небiж, i кiшка, i - увесь свiт.
   - Вiн руйнує свiти?
   - Нащо? - здивувався бард. - Вiн ними володiє...
   - Скажи... малому нiчого не буде?
   - Як вiн зараз спить - то нi, нiчого. Чим би не скiнчилося - на ранок ти все одно прокинешся тут i забудеш усе, що трапилось. Це єдине, що я можу тобi обiцяти.
   - Бренне, не йди. Будь ласка, - попрохав я.
   Залiзнi палицi гупали над головою, розриваючи свiт на шмаття. Били крилами птахи. Смердiло гнилими водоростями i сiллю.
   - Не пiду, - твердо мовив бард, закувавши утробний жах сталевою волею. - Не цього разу!
   А тодi зникла квартира, зникла нiч, i я побачив прибережну смугу. Вiтер вiяв над запиленими пагорбами, i шумувало сiре море. Та тiльки море те було мертвим. Пiна баранчикiв - жовта, брудна, смердiла настiльки гидко, що я не впiзнавав запаху. Небо над нами було сiрим, безсонячним, неначе розтягнута ряднина. Звiдкись я знав - то не хмари, тут небо таке завжди...
   Берегом простував подорожнiй. Вiн iшов у наш бiк, i я iз завмиранням серця помiтив, що вiн кульгає. Вiтер оминав його довгий плащ, червоний, наче гiркота сутiнкiв, а чорна тростина не провалювалася у пiсок. На головi у нього був широченний недоладний капелюх, за яким не видно було обличчя. Та звiдкись я знав, що вiн усмiхається.
   Я чув його холодну, вiдсторонену усмiшку...
   Порiвнявшись iз нами, вiн легко уклонився.
   - Мене звати Кромахi. Радий вас вiтати. I тебе теж, арфiсте.
   - Вибачай, та не можу сказати - навзаєм, - вiдказав Бреннах.
   - Заздалегiдь перепрошую за можливi незручностi, - вiдверто знущаючись, мовив Кромахi. Голос у нього був на диво приємний. Та щось невловимо рiзало слух, якась дещиця, яку музика вловив би краще за мене.
   - Послухайте, пане Кромахi, - мовив я сумирним тоном, - це, певно, якесь непорозумiння...
   - Скажи менi, мiй друже... тебе, до речi, як звуть? - перервав вiн. I вiд його голосу моє бажання миру зникло, згорiло у вогнянiй купелi гнiву - адже вiн знав, прекрасно знав, хто я i як мене звуть!
   - Як мене звуть? - перепитав я. - Друзi чи вороги?
   - Добре. Отже, ти, принаймнi, у мене вiриш. Це добрий знак для нас обох. Хоч, я бачу, тебе попереджено...
   - Знаєте, Кромахi чи як вас там, я геть не маю анi часу, анi бажання з вами бавитися. Є справи нагальнiшi. Тож давайте я вам вiддам оцю дрiбничку, - я простягнув йому персня, - та й по всьому.
   Бреннах побiлiв.
   Кромахi взяв перстеника i почав роздивлятися. Тодi понюхав. Кивнув головою... i повернув його менi!
   - Бачте, Олександре, я не можу прийняти цього дарунка, - мовив вiн м'яким голосом, наче вибачаючись. - Ви ж ерудит, тож маєте знати, що на дар чекають рiвноцiнно вiдповiдi, iнакше дар знецiнюється. А той, кого обдаровано, стає слугою дарителя. Я людина чесна, тож попереджаю, що менi нема чим вам вiддячити, а слугою бути - вибачайте, не навчений.
   - Але ж... - я був збентежений, мабуть, як i Бреннах, - але ж вам потрiбен цей перстень...
   - Менi? - усмiхнувся Кромахi. - Хто вам таке сказав? Ваш друг арфiст? Збрехав. Мабуть, з незнання, а не зi злого умислу.
   А тодi вiн звернувся до Бреннаха i сказав одне-єдине.
   - У Безодню!..
   I все зникло.
   I нарештi я вiдчув...
  
   Дмитро нарештi упорався зi шпiнгалетом i тихенько прочинив балконнi дверi. Олена так само тихо увiйшла до кiмнати.
   - Повiрити не можу, - зiзнався Дмитро, - що ти оце наважилася полiзти по тiй iржавiй пожежнiй драбинi! Я б i сам, мабуть, злякався!
   - Бо ж ти дурний хлопчисько, - мило усмiхнулась дiвчина. - Та й не на таке пiдеш заради iстини. До речi, чого ти стiльки копався, я змерзла!
   - Шпiнгалет заϊло...
   - Тихо! Он, диви!
   По коридору пiшла киця Наталя. ϊϊ очi сяяли, та не так, як зазвичай у котiв. Сяйво огортало бiле хутро. Киця була схожа на легку хмаринку, що пливе у мiсячнiм свiтлi. Але очi у неϊ були дуже-дуже сумнi. Дiти навшпиньках послiдкували за нею.
   Наталя увiйшла до Сашкового кабiнету. Дверi лишилися трохи прочиненими, тож дiти цiкаво притулилися до шпарини. ϊм вистачило розуму не пертися туди напролом. Бо всерединi було повно котiв. Вони сидiли на пiдвiконнi, на столi, на книжкових полицях. А один навiть умостився на системнику комп'ютера. Комп'ютер, до речi, було увiмкнуто. На монiторi пливла над свiтом глибока нiч, осяяна загравами пожеж.
   Коти свiтилися, так само, як i Наталя. Усi привiтали ϊϊ, схиливши голови. Вона пiдiйшла до крiсла, на якому сидiла Королева. Справжня котяча Королева. Корони у неϊ не було, та нiхто не мiг би зрiвнятися iз нею величчю. Мудрi бурштиновi очi дивилися на Наталю спокiйно - i з невимовним жалем.
   - Тобi вiдомо, що ти маєш зробити, - проказала Королева.
   - Так, Ваша Величносте, - схилила голову ангорка.
   - Ти можеш вiдмовитися, дитя, - лагiдно мовив той, що лежав на системнику.
   - Облиште, дядечко Вельде, - Наталя пiдвела своϊ зорянi, прекраснi очi, де сум плавився iз рiшучiстю, - ми ж усi знали, що ця нiч настане. Коли я вiдмовлюся - то хто ϊх захистить? Вони ж усього-на-всього люди. Вони дурнi i безпораднi. Менi так ϊх шкода...
   - Дитинко, ти б себе пошкодувала, - зiтхнув дядечко Вельд, та бiльше нiчого не сказав.
   А Королева звернулася до присутнiх:
   - Чи всi погоджуються, щоби принцеса Нейтiс заступила сьогоднi на велику варту в iм'я усього того, що є для нас дорогим i прекрасним, в iм'я договору, укладеному мiж нами i древнiми богами?
   - Коли така ϊϊ воля, - одностайно вiдповiли коти, - ми приймаємо ϊϊ вибiр!
   - Ти швидше за все загинеш, принцесо, - попередила Королева.
   - Так, - тихо вiдказала Наталя, - але я щаслива зараз, як нiколи.
   А тодi коти стали зникати, просто розчиняючись у повiтрi. Останньою зникла Наталя, кинувши хитрий погляд на дiтлахiв, що причаϊлися у коридорi.
   - Ого! Ця котяча морда - принцеса! - тiльки й мовив Дмитро.
   - А ти гадав! - пирхнула Оленка. - Ходiмо краще пошукаємо наших сказителiв.
   Так само навшпиньках вони пiдкралися до кухнi i слухали розмову Бреннаха i Сашка вiд слiв "Вiн має багато iмен..." i аж до "Не пiду. Не цього разу!". Пiсля тих слiв нiчого не було чути, крiм приголомшливого трiщання, вищання i сичання, наче перекинувся потяг, повний гримучих змiй. Дiти затулили руками вуха, та це мало допомогло. У Оленки на очi навернулися сльози. Дмитро накрив ϊϊ долонi своϊми. У нiздрi вдарив сморiд, бридкiший за горiлу гуму. Хлопчина позеленiв: це вам не прикольна саморобна бомба-смердючка! I раптом слiпуче, безжалiсне свiтло, наче в операцiйнiй, рiзонуло очi, випалюючи все, що було до того...
   Дiти прийшли до тями у дивнiй мiсцинi. Куди не кинь оком - сiрi пагорби, вкритi мертвою травою. I таке ж мертве, сiре, безрадiсне небо над головами. На сусiдньому пагорбi - чорний, обсмалений кам'яний хрест.
   - Йой, - промовив Дмитрик стиха, - ми, здається, вскочили...
   - А треба було менше лапи сувати до чужого майна, - почувся з-позаду бридкий голос.
  

5

  
   Той, кому належав бридкий голос, був так само бридкий. Карлик, схожий на поголену безхвосту мавпу, iз червоною шкiрою, довжелезними ручиськами до колiн, широкопикий, вирлоокий, зi стричастими вухами. Вiн сидiв верхи на потворнiй собацюрi. То був найгидкiший собака, якого дiти коли-небудь бачили. Схожий на здоровенного бультер'єра, тiльки брудно-брунатного кольору та ще й iклами кабана. I очi в нього були пустi.
   - Овва! - гигикнув Дмитро. - А ти ще хто такий!
   - Я сер Гоблiн Фiнгус! - гордо мовив карлик. - А от хто ви такi, я не знаю. Та здається, що ви дiти смертних людей. Один iз вас торкався проклятого персня. Тож я маю право забрати його iз собою. Нi, краще вас обох! Ой, i гарний буде в моϊй тавернi пiдвечiрок!
   - Тiльки спробуй-но, ти, виродок!
   На пагорб неквапливо iшла принцеса Нейтiс. Язик би не повернувся назвати ϊϊ тут "Наталя" чи сказати дурне "киць-киць". Тут вона навiть за розмiром була значно бiльша.
   - Шо! Шо таке! - ображено заскавчав Гоблiн Фiнгус. - Iди звiдси, котячий писок! Це моϊ...
   - Кров ϊхня - на менi, - вiдказала Нейтiс, - життя ϊхнє - моє. А тобi, мабуть, капець.
   А тодi звернулася до дiтей:
   - Вiдшукайте Старого Брана, вiн вас виведе звiдси!
   - Дзуськи! - образилась Олена. - Ми маємо допомогти Сашковi й Бреннаху!
   - Ти шо, здурiла? - гукнули водночас Дмитро i Фiнгус.
   - Гаразд! - мовила принцеса. - Все одно знайдiть Брана i приведiть на пiдмогу! Тут зараз буде чортищо, тож зайвi iкла не завадять!
   - А хто то - Бран - i де його шукати? - спитав Дмитро.
   - То великий герой, - з пошаною сказала Нейтiс. - Фiнн Мак Хумал був його людиною, коли вам це про щось каже. Шукайте його будь-де, вiн сам має почути, що потрiбен, та тiльки не тут! Бiжiть!
   За спиною в потворного карлика вже збиралася ватага таких же покручiв. Гоблiн Фiнгус мовив iз задоволенням:
   - Ну, то кому тут капець?
   На це принцеса нiчого не вiдповiла. Лише стрибнула i вiдкусила йому голову. А тодi почала шматувати кiгтями бридкого собаку. Iншi, побачивши таке дiло, хутко вшилися.
   Дiти переглянулися i побiгли геть.
  
   Дорога iшла нагору. Обабiч неϊ шумiли дуби i явори, цвiрiнькали пташки по кущах. Весна була ряснозелена, пахуча, i я подумав, добре, що не маю алергiϊ. Вiтер дужчав, женучи вайлуватi хмари. Збиралося на дощик.
   - Де це ми?
   - Не знаю точно, та мiсцина знайома, - мовив Бреннах. - Ходiмо швидше, бо змокнемо.
   I ми пiшли.
   На пагорбi, густо вкритому лiсом i травою, височила якась халабуда. Дерев'яний тин, клунi, хатки, кам'яна вежа. А далi за пагорбом - море. Справжнє, грiзне, владне. I - драккар вiкiнгiв, що погойдувався коло берега.
   - Ага, тiльки цих бракувало, - пробуркотiв Бреннах.
   Брама прочинилася, i з садиби вийшли п'ятеро слуг. Побачивши Бреннаха, вони зрадiли, а один прожогом кинувся назад до господи.
   - Пане Бреннах, як то добре, що ви!.. - белькотiли слуги, та бард урвав:
   - А хто тут мешкає? Бува не локланни на гостину завiтали?
   Слуги не встигли вiдповiсти. Вiд вежi крокував чорнобородий пан у багряницi. Придивившись уважнiше, я помiтив, що то не багряниця - то був червоний прапор iз вишитим на ньому круком, що змахував крильми у такт ходi. Такий самий крук прикрашав високого шолома iз наносником, що ховав лице воϊна.
   - Кого я бачу? Бреннах Мак Ерк! Нащадок славетного Брiана, чиϊми очима менi так i не довелося поласувати! То не урвався ще рiд королiв! На чию честь назвали тебе Бреннах? На честь прадiда, молодшого сина короля Брiана? Вiн теж був знатним арфiстом! Хоч навряд вiн би зрадiв, коли б дiзнався, що нащадок його блукає битими шляхами, мов жебрак, замiсть того, аби бути королем!
   - Закрий свого противного воронячого рота, Хравене сину Уве, - загарчав Бреннах, - бо звiдти смердить тою трупарнею, де ти харчуєшся! Я сам обрав тi битi шляхи, i тобi це вiдомо!
   - Головне, кажи собi це частiше, може, i сам повiриш, - засмiявся Хравен. - Тобi, до речi, переказували вiтання такi собi Вiлле-скрипаль та Хаген син Альвара, коли ти ϊх пам'ятаєш.
   - Авжеж, то достойнi люди, хоч i твоϊ одноплемiнники, - сказав Бреннах уже не так рiзко. - Чи ти можеш менi сказати, як вони там?
   - Вiлле i досi живе у Равенсфiордi. Нещодавно його сини i донька грали для короля. А Хаген, як я чув, якось пiшов на полювання i не вернувся.
   - На кого ж вiн полював?
   - На кракена, звичайно. Кракен загадав йому таку загадку, що вiн не змiг вiдповiсти. А я ж його застерiгав...
   - Будьте проклятi ви обоє! - скрикнув Бреннах, стиснувши кулаки, i я зрозумiв, що вiн утратив друга. - I твiй кракен, i ти, його посiпака!
   - О, такий ти менi бiльше подобаєшся! - зареготав вiкiнг. - Ходiмо, твiй престол чекає на тебе!
   Вiтер зiрвав прапор зi спини Хравена i перекинув на Бреннаха, наче ворон усiвся йому на плечi. Бард закричав. Я кинувся до нього - скинути те кляте рядно! - та Хравен просто збив мене з нiг добрим пендюлем. I оклигав я не одразу. А коли зрештою пiдвiвся, навколо були самi безкраϊ лани, червонi вiд макiв, тюльпанiв i троянд.
   А просто передi мною стояла дiвчина у вiночку з кульбабок. Вiтер бавився з волоссям, кольором схожим на кору смереки. Вона обернулася через плече i мовила:
   - Привiт, Сашко! Де ти забарився?
   Менi закортiло впасти у пломенiючi тюльпани i вмерти.
   То була Алiна.
  
   Пагорби зникли зненацька, i дiти, не втримавшись, покотилися твердим кам'яним схилом, набиваючи гулi. Пiдвелися, роззирнулися.
   Навколо було саме камiння - темно-сiре, чорне, брунатне. Кривi скелi стирчали наче iкла. Земля потрiскана. Подекуди трiщини пашiли вогнем. Та все одно - холодно. Брили чорноϊ криги виблискували у пiдземному полум'ϊ, нiби очиська тролiв.
   - От лабуда, - буркнув Дмитро, - де ж це ми?
   - Мене бiльше непокоϊть, як нам шукати того собаку, - вiдказала Олена. - Не ходити ж тут i не волати - агоу, Бране, де ти є?..
   ...I от вони удвох блукали по скалiченiй землi, зазирали пiд камiння й у шпарини, з яких не пашiло жаром, i горлали щосили:
   - АГОУ, СТАРИЙ БРАНЕ, ДЕ ТИ Є?!!?
   Блукання це скiнчилося тим, що вони надибали величеньку яму. Там наче хтось колись жив - всюди валялися трухлявi рештки меблiв, лахмiття, що колись було одягом, а напiвзруйнований чорний комин наводив жах. Лише двi речi були й нормальному станi: собачiй нашийник та сокира.
   - На тобi нашийник, а я топiрця вiзьму! - iз захопленням мовив Дмитро. - А нiчогенька в мене сокирка, га?
   З кута раптом пролунало гарчання, а тодi звiдти вискочила здоровенна ящiрка i кинулася до дiтей. Оленка скрикнула i хутко вилiзла з ями, а Дмитро - гроза рiдноϊ школи - анi трохи не злякавшись, уперiщив рептилiю по головi. Кiлька разiв.
   - Ти брутальний варвар! - похитала головою Олена. - Ми б вiд неϊ все одно втекли!
   - Але ж я варвар, хiба нi? - переможно усмiхнувся Дмитро... i земля затремтiла. У трiщинi з'явилася ще одна зубаста пащека, та тiльки цього разу - просто гiгантська.
   - О, це, певно його мама! - скрикнула Олена. - Давай руку, герою!
   Вiд потвори довелося тiкати прудко. Ящiрка-дракон була розлючена. ϊϊ можна було зрозумiти. Дiти геть позбивали ноги об пiдступне гострюще камiння. Зрештою вони опинилися у глухому кутi. Ящiрка втупила у них золотi очi, повнi холодноϊ ненавистi.
   - Та де ж той Старий Бран! - у розпачi крикнула Олена, стикаючи щосили нашийник.
   - Що? Хто мене кликав? - почулося зовсiм поруч.
   Ящiр обернувся. Тодi кiлька разiв клiпнув очима. У вiдповiдь пролунало застережливе гарчання. А тодi ящiр пiдiбгав хвоста i зник.
   З-за брили вийшов великий, красивий пес, схожий на вiвчарку, щоправда, зi срiбно-сiрим хутром. Хвостик його привiтно гойдався з боку в бiк.
   - То куди пiдемо? - прогавкав Бран. - До дому чи знайомця вашого рятувати?
  
   - Хочеш бути королем? Хочеш? Хочеш?..
   Бреннах затулив вуха руками, заплющив очi, але картини миготiли перед ним: тронна зала, величне сяйво золота i багрянцю, прекраснi шати, розкiшний престол... Його, ЙОГО престол! Рiзьбленi стовпи з червоного дерева! I - корона, чудесний срiбний вiнок, сповитий змiями, чиϊ очi - вогненнi рубiни...
   - Хочеш бути королем? Королем? Бреннах Мак Ерк Рi Коннахт! Бреннах Мак Ерк Рi Ейре! Хочеш?
   Бард хитав головою, бився чолом об пiдлогу, щоб розбити скронi i вмерти милосердно, але масний голос проникав у серце сказителя.
   - Хочеш бути королем? Ти маєш право, ти нащадок, а тi, хто королюють нинi - поганi королi! Поганi! Вони не захистять свiй народ, свою рiдну землю! Бач? Вороги дивляться на зелену Ейре! Вони ϊϊ вiзьмуть iз золотоϊ тацi, якщо тiльки ТИ ϊм не завадиш...
   ...Мечi, списи, стрiли ф'янiв - велика мiць, непiдвладна королю - але вони битимуться за короля, за Рi Ейре! О! Це влада! Кров'ю умиються поганi кровожерливi локланни, i сассанахи, i всi iншi! Кiстки ϊхнi проростуть травою навеснi! В iм'я зеленоϊ Ейре!
   - Хочеш бути королем? Хочеш? Хочеш...?
   - Нi! - волав Бреннах з останнiх сил. - Нi, нi, нi, нiii...
   Але - яка солодка гiркота влади, наче смак, залишений вустами коханоϊ на вiнцi золотiй чарки... Яка гiрка насолода, немов шал сiрих хвиль, що вливається у твоϊ вени... Яка пекуча, нестерпна, жадана мiць меча прадавнiх королiв, що ти здiймаєш над головою, i блискавки на лезi заслiплюють ворогiв - ти ж пам'ятаєш, Бреннах син короля?..
   - ТАК!
   I пекучий стяг на плечах став золототканою багряницею. I на головi, на макiвцi лишилося стiльки волосся, щоб могло пройти у персня, - бо то є давнiй знак королiвського шляхетства. I погляд став гордовитим, презирливим. Загибель ворогам вiщував цей погляд...
   I лише пальцi нiяк не бажали забувати нiжнiсть i красу струн арфи.
  
   - Добренько, - мовив сам до себе Кромахi. - Давно я вже полював на того спiвця. Тепер не заважатиме. Сиди собi на престолi, мандрiвниче, i не лiзь куди не слiд!
   Твоϊх друзiв я понищу неквапливо, а тебе лишу жити. Споглядатимеш за ϊхнiми тортурами. I, мабуть, нiчого не вiдчуєш...
  

6

  
   ...Я iшов до неϊ крiзь море квiтiв i пахощiв. Вона втiкала, смiялася, дражнилася. Така тендiтна... неначе ластiвка. ϊϊ треба легенько тримати на долонях. Не дай боже стинути у кулак!
   Нарештi я наздогнав ϊϊ, притис до себе, пригорнув до серця. Цiлував ϊϊ чоло, очi, щоки, плечi, шию, i не мiг напитися того солодкого трунку. Вiночок з кульбабок злетiв, i волосся розметалося на вiтрi, i я страшенно ревнував до стихiϊ. Ми повалилися у квiти i не могли вiдiрватися одне вiд одного. Я ридав, вона смiялася, щаслива.
   - Тепер ми нiколи не розлучимося, мiй Олександре! - мовила вона мiж поцiлунками.
   А коли перший вибух пристрастi вщух, вона тихо промовила:
   - У нас буде дитина. Дiвчина. Ти ж хотiв дiвчинку, мiй Олександре?
   Менi перехопило подих. Це так гарно, що не може бути правдою! Ми про це мрiяли, та солодкi мрiϊ пiшли гiрким попелом...
   Вона мовчки вiдвернулася.
   Я торкнувся ϊϊ плеча.
   - Алiно, що сталося? - мiй голос тремтiв вiд схвилювання.
   Вона нiчого не вiдказала.
   Раптом небо вкрили хмари. Все навколо загуло, повiтря нуртувало вiд огидного дзижчання. Алiна стрiмко пiдвелася. Не обертаючись до мене. Я поглянув у квiти...
   Там було повно мертвих дiтей.
   Немовлята i трохи старшi, вони були мертвi, та одначе рухались, щось нечутно промовляючи. Я обiйняв Алiну, пригорнув до себе... Вона була геть сива. Обернулась до мене - i я вiдсахнувся вiд ϊϊ обличчя. Набрякле, виснажене, геть чуже, просякнуте болем i ненавистю. I голос ϊϊ був гидким, хрипким, зiрваним, проспиртованим i просмаленим.
   - Що, злякався?! - сичала вона. - Хлопчик злякався?! Я ненавиджу тебе, тюхтiй! Ненавиджу! Ти не чоловiк, ти хробак, ти боягуз! Ти нiщо! Нiщо! Чого ти так все облишив? Чого ти дозволив менi померти? Менi i моϊй дитинi? Твоϊй дитинi! Твоєму байстренятi! Я ненавиджу тебе, i оцього твого виродка, що у менi! Хай би всi обоє здохли! Здохли!!!
   А дiти пiд ногами нечутно волали.
   Звiдкись з'явилися люди у герметичнiй одежi. Засновигали машини. Я лише встиг помiтити, як мою Алiну заштовхали у фургон. Вона кричала:
   - Сашко! Сашко! Допоможи! Рятуй! Сашко!..
   А тодi все зникло, i я опинився на автострадi.
   Було спекотно. Я тепер точно знав, що збожеволiв.
   - Алiно! Алiно, кохана! - очманiло гукав я, хоч автострада була порожнiсiнька. Я не мiг повiрити, що мою кохану забрали. Знову.
   I раптом я побачив Макса. Вiн поволi крокував по лiвiй сторонi i безтурботно щось мугикав собi пiд нiс. А тодi помiтив мене, пiдiйшов, обiйняв мене, втiшаючи, i сказав:
   - Гадки не маю, що тут коϊться i чий це сон. Та все ж я твiй друг. Тому маю сказати... Власне, я вже давно мав би... Не можна брати зброю для помсти в чужоϊ людини. I ще - лише раб мститься одразу. От. Щасти тобi, мiй друже. Ти... теє... тримайся. Ви з Миколою завжди були скаженi, не могли повз калюжу не пройти, щоб обома ногами не ступити, ще й поборсатись... А про Алiну погано не думай. Все повертається. Все.
   - Як ти тут... - почав був я, та вiн лише усмiхнувся...
   ...Ми були у зруйнованому хмарочосi. Циклопiчнi будови з залiзобетону й горiлого пластику. Висячi дроти, мов мертвi змiϊ. Дiамантовi розсипи битого скла. Чорнi вiзерунки й кiптява. Бiль i жах застигли у пам'ятi стiн.
   I - величезний плазмовий телевiзор, що висiв просто у повiтрi. Вiн працював...
   Я обернувся до Макса.
   А Макса не було.
   У вiчi менi дивився Свен Аусгрiмсон, мiй добрий друг-археолог зi Швецiϊ. Його крижанi блакитнi очi насмiхалися. I обличчя його змiнилося, стало жорсткiшим, руду борiдку перетнула сивина, зморшки спотворили чоло.
   - Доброго дня, Олександре, - ощирився вiн. - Як твоϊ справи? Оженився? Ох, вибач, я забув: Алiна вiд тебе пiшла. Мабуть, краще бути мертвою, нiж дружиною такого невдахи, як ти.
   Я не знав, що i сказати. А Свен кпив далi:
   - Чи став тобi у пригодi мiй перстеник? Ти ж гляди його, бо вiн такий... ги-ги... з пiдвивертом. Той, хто на ньому присягав, мстився своєю зброєю. I не одразу. Та що тобi до того? Ти ж раб - де тобi мститися власним мечем...
   - То такий iз тебе друг! - я занiс кулак - розбити кляте лице зрадника! - та паскудник щез.
   Блимав екран. На екранi цiлувалися Свен i Алiна. ϊм було добре, очi сяяли щастям. I про Сашка Вiльшанського вони нiколи не чули.
   А пiд телевiзором горiла книга. Палали сторiнки, взялася бульбами фарба палiтурки. Лiтери зникали у вогнi.
   "Шлях на Авалон" - зазначалося згори. I трохи меншим шрифтом - "Олександр Вiльшанський".
   З темних небес закрапав дощ.
  
   Страшним шляхом iшли двоє дiтей та Старий Бран. Холоднi осiннi хмари бiгли над ними, обабiч дороги височили шибеницi, гойдалися повiшенi - старi, жiнки, дiти - i жирнi стерв'ятники вже не мали куди жерти. Дмитро похмуро мовчав, Бран щось невиразно гарчав, а Олена зрештою не витримала:
   - Хто цi люди? Що вони зробили?
   - Не питай, дитя, - вiдказав Бран. - Не кажи бiльш нiчого. Тут не мiсце для розмов.
   Згодом шибеницi зникли, дорога пiшла вниз, помiж густого лiсу. У кущах щось ворухнулось, з-за стовбурiв виходили люди. Невисокi на зрiст, мовчазнi, похмурi, бiлоликi, майже без одягу. Вони простягали руки до подорожнiх, неначе чогось благали.
   - Поможiть нам, добрi дiти, поможiть... - волали вони тихенько.
   - Ви - обоє - цитьте! - пошепки мовив Бран. - Анi пари з вуст! В жоднiм разi до них не говорiть! Не озивайтеся! Анi звуку! Втямили?!
   Дiти закивали.
   Бiлих чоловiчкiв ставало все бiльше, вони майже перегородили шлях. Бран тихо гарчав на них, вiдлякуючи, та не брехав. I тут Оленка зазирнула одному з них у вiчi.
   Його повiки були намертво зашитi суворою ниткою.
   Олена закричала.
   I луснула нитка, вивiльняючи чорний жахливий погляд. Голод, туга, самота. Жага забуття - i життя...
   - Тьху, от дурнi дiти! - загавкав Бран. - Я ж казав! Ну все, тепер - напролом, за мною!
   I кинувся на прозрiлих, ощиривши iкла.
   Нещаснi бiлi покручi хапали дiтей за руки, за одяг, тягли до себе, сiрий пес шматував ϊх, вони ставали порохом, та не надовго. Дмитро раптом згадав, що в нього є чудова, хоч i трохи заважка сокира, та Бран не дав йому розважитися. Троє бiгли чимдуж, i Дмитро iз жахом вiдчув, що з кожним ударом сокири слабшає, наче хтось випиває з нього життя.
   - Тепер втямив, вояче? - уϊдливо кинув Бран, пробиваючи шлях.
   Зрештою вони дiсталися величезного розлогого осокору. Бран пiрнув у щiлину мiж корiнням, дiти - слiдом.
   Вони опинились у пiдземеллi, втiм, доволi сухому й освiтленому. На вогнику варилася якась юшка, а коло казана сидiли три бабцi. Рокiв ϊм, як подумав Дмитро, десь пiд тисячу. У одноϊ бракувало ока, у iншоϊ - руки, у третьоϊ - ноги. А так - наче рiднi сестри.
   - Хто ж це до нас завiтав на гостину? - криво осмiхнулася одноока. - Старий Бране, добрий собачка, i двiйко чудових дiточок!..
   - Я тобi не собачка! - перебив Бран. - I дiти цi не вашi! Нам треба дiстатися Чорного кромлеха.
   - Якийсь ти став квапливий, - мовила однонога. - А чи пам'ятаєш, у чому колись поклявся? Не вiдмовлятися, коли в тебе щось попросять. Тож ми тебе просимо: поϊси з нами! I ви, дiтки, сiдайте - либонь, зголоднiли?
   - А що це ви варите? Смачно пахне! - спитав Дмитро.
   - Собаче м'ясо! - загигикала однорука. - ϊж, Бране, смачного!
   Пес поволi прожував i ковтнув шмат собачатини. Очi в нього були лютi. Була би його воля - кепсько стало б вiдьмам!
   Та у тому пiдземеллi шляхетний воϊн не мав влади.
   - От i добре, - засмiялася однорука. - Ти, Бранчику, щойно з'ϊв плоть свого родича. I тому скоро загинеш. Прикро, чи не так?..
   - От я не знав, що собачатина так смакує! - вiдверто мовив Дмитро. - Майже як отi пирiжки, що в нас на вокзалi продають. А ви, шановнi панi, щось на корейцiв не схожi!
   Бабусi перезирнулися.
   - Який милий хлопчина! - плеснула у долонi одноока. - Перстеника проклятого торкався, ти ж мiй розумничок!
   А тодi звернулась до Оленки:
   - А ти, дiвчинко, чого з нами не ϊси? Гостиннiстю гребуєш?
   - Ви згубили Брана, а вiн добрий! Самi давiться своϊм ϊдлом! - сердито вiдказала Олена.
   Старi засмiялись, аж запирхались.
   - Ото сказала! - трясучись од реготу, промовила однонога. - Коли б ти знала, який ваш Бран добрий... - i проспiвала, - доброта його така, що усяк чимдуж тiка!
   - Той, хто поклявся не вiдмовляти у проханнi, не може бути поганим! - заперечила дiвчина.
   - Кромахi Браннемал теж присягнувся не вiдмовляти тому, хто попросить, - прокаркала одноока. - Вiн - добрий, як на тебе?..
   А тодi мовила:
   - Бiс iз вами, йдiть. Та тiльки затямте, у нашому пiдземеллi не можна проходити анi зi зброєю, анi з собакою, анi з людиною. Пiдете окремо. Тобi, хлопчику, буде легше, бо ти припав нам до густу, - ти нам наче родич, такий же, як ми! Тiльки топiрця отут поклади. А от дiвулi буде непереливки, бо забагато комизиться! I взагалi, дуже врєдна. А ну, гетьте звiдси!
   I Олена опинилася одна у темрявi. Лише десь далеко миготiв непевний вогник. Обережно ступаючи по кiстках (так могли шарудiти тiльки кiстки!), дiвчина рушила на те миготiння.
   Раптом вогники стали бiльшими, i Олена з жахом усвiдомила, що це - очi. Зеленi, холоднi, голоднi очиська зазирали просто у серце, i кров ставала кригою... Знайоме, i водночас - страшне гарчання струсило темне склепiння, i дiвчина зрештою побачила величезного собаку. Чорний пес шматував людську плоть у цiй печерi. Оленцi згадалося, що колись Олександр Iванович розповiдав про велетенського пса на ймення Гарм, який одного страшного дня має вирватися на волю, щоб роздирати на шмаття богiв i людей...
   - То ти - Гарм? - спитала Олена. - Бiдолашний! Сидиш тут, замкнений, нема з ким погратися, тiльки оцi дурнi кiстки!
   Пес посмiхнувся, iкла жорстоко сяйнули у мороцi.
   - Я з'ϊм тебе поволi, людська дитино, - попередив вiн лагiдно, а тодi зiмкнув щелепи на Оленчиному плечi.
   Дiвчина скрикнула - вiд жаху, не вiд болю - i змахнула рукою, тримаючи нашийник, щоб хоч якось захиститися. Раптом пес розжав зуби i понюхав нашийника.
   А тодi сiв на заднi лапи i завихляв хвостиком.
   - Що ж ти, дурепа, не сказала, що знаєш Брана? То ж мiй братик! Бiжи звiдси, та переказуй йому вiтання. Третя печера праворуч. Диви не переплутай, бо визволяти не буду...
  
   ...Старий Бран привiв малих до похмурого кромлеха. Дмитро пожартував про Стоунгендж - аж раптом з'явилася котяча принцеса Нейтiс.
   Посеред темних прадавнiх кам'яних плит спалахнуло бiле слiпуче багаття.
   - Те, що ви оце встигли побачити, - промовила вона, - нiщо порiвняно з тим, на що ви зазiхаєте. Та вибiр зроблено, чи не так?
   - А може, не треба? - спитав Бран.
   - Дякую, Бране, що допомiг, - крижаним тоном вiдказала Нейтiс. - Допоможеш iще бiльше, як не лiзтимеш носом. У нас iз тобою ще будуть справи.
   - А нам що робити? - спитала Олена.
   - Лiзти у вогонь.
   - Та ти шо, здурiла, принцеса драна?! - обурився Дмитро. - Ми ж спечемося!
   - Нiчим не можу зарадити. Як не спечетеся, то i справдi гiднi. Та втiм, гадаю, все минеться добре.
   Олена дивилася на полум'я вiдверто, безстрашно. Вона дивилася, i все, що було, згоряло там дощенту.
   - Я готова, - промовила вона - i ступила у жовтогаряче миготiння.
   Дмитро знизав плечима:
   - А я хiба гiрше дiвчиська?...
  
   ...Оленчинi батьки стояли навколiшках. Як i десятеро iнших людей. Якийсь поголений дядько з автоматом тримав ϊх на прицiлi.
   - Ми попереджали! - долинули раптом слова з гучномовця. - Ми починаємо убивати заручникiв!
   - Стiйте! Заждiть! Ви не вийдете живцем, як хоч волосина!.. - пролунало знадвору.
   - А ми смертники, - зареготав ватажок i кивнув стрiльцевi.
   Той спокiйнесенько випустив кулю у потилицю чолов'язi в окулярах, що стояв найближче.
   Олена скрикнула.
   Нiхто не помiтив. Наче ϊϊ тут не було.
   Автомат плювався вогнем, i на ϊϊ очах було убито дванадцять чоловiк. Останнiми були ϊϊ тато i мама. Мама була така красива iз трояндочкою, приколотою до вишуканого капелюха... Олена мiцно зцiпила зуби. На очi наверталися сльози, та вона мовчала. Пекельний вогонь палив ϊϊ з середини. Чорний вогонь ненавистi. Якщо закричиш - ненависть з'ϊсть тебе. I тодi вже ти стрiлятимеш чужих батькiв...
  
   ... - Тато, тато, а то справжнiй дракон?
   - Звичайно, Дмитре! Справжнiсiнький!
   Луна-парк приϊздив щороку у сiчнi, на свята. Чого там лишень не було! I таке все цiкаве! Але найбiльше Дмитровi подобався зелений вогнедишний дракон. Нещодавно батьки спiльними зусиллями прочитали йому "Гобiта", тож Дмитрик знав, що пiд кожним драконом має бути золотий скарб. А коли пiсля свят дракон зникав, то забирав скарб iз собою. Дмитро аж пищав, як бажав знайти те золото! Та нiяк не мiг вигадати путящий план, як його дiстати...
   А одного разу вiн став свiдком, як демонтували луна-парк. Робочi сновигали з драбинами, дзеленчали iнструментами. Вони розкурочили дракона i повантажили у фуру. Отак просто. Вiн не полетiв на могутнiх крилах, не зник у глибокiй печерi. Вiн навiть не спробував пручатися, коли його розбирали. I, звичайно, жодного скарбу пiд ним не лишилося...
   Казку.
   Вбито.
   Єдине, що мовив Дмитро батьковi, було:
   - Брехун.
   Та вiд ненавистi того єдиного слова змарнiв свiт, у якому жив Дмитро.
   I от тепер вiн повернувся у той день, у ту мить, i йому дорого коштувало прикусити язика, щоб оте єдине, кляте слово не вирвалося з вуст, аби зруйнувати всесвiт.
   - Що? Дмитре, та що таке?
   - Ннi... нiчого, тату. Там... теє... Дракон полетiв.
   - Та ж вiн повернеться, Дмитре! Вони завжди повертаються!..
  
   ... - А в тебе що було? - спитав Дмитро.
   Вони зустрiлися на задньому сидiннi дорогоϊ автiвки. Машина мчала трасою. Попереду сидiли Нейтiс i Старий Бран.
   Собака був за кермом.
   Олена сидiла сполотнiла i заплакана. Не дивно: адже ϊй дiсталося сильнiше. Хлопець розповiв ϊй, що побачив та пережив знову у стовпi вогню. Вона ж через силу посмiхнулася:
   - Та то таке... Страшний сон. Вiн менi часто ранiше снився... I я прокидалася вiд власного крику. Батьки дуже за мене нервували. А iншого разу наснилося, що коли не кричати, то цей сон назавжди зникне.
   - Це все пiснi, - задумливо промуркотiла Нейтiс.
  
   Я аж нiяк не сподiвався, що доведеться поϊздити на такiй крутiй автiвцi. За кермом був чудовий песик, а ще там сидiла моя киця Наталя та Дмитрик з Оленою.
   Файнезно бути божевiльним!
   - ...А тодi я ϊϊ по довбнi сокирою - трєсь! - у захватi оповiдав Дмитрик. Я майже не чув. Наталя муркотiла щось, та до неϊ я теж не вельми прислухався. Менi ця автострада була знайома. Знайома до болю.
   От крiзь дощову завiсу з'явився старенький "Опель". Я його впiзнав. Його Алiнi батьки подарували. З якоϊсь там нагоди. Я ненавидiв ϊϊ батькiв за той дарунок. Дарунок-труну.
   Потiм з'явився чорний "Хамер", джип-монстр. Вiн вихляв задом, як стара хвойда. I я геть не здивувався, коли поруч зi мною опинився тип у бардовому плащi та iз усмiшкою простягнув довгостволий пiстолет з воронованоϊ сталi.
   - О, друже Кромахi! Давно не бачилися! Як воно?
   - Бачу, ти готовий. Добре. Цiлься у того джипа i стрiляй по контуру. Рознесе на шмаття. Довiрся менi. Ти ж знаєш, ти пам'ятаєш, що залишиться вiд неϊ. Стрiляй!
   Та я чомусь не вистрiлив. Просто сидiв i тупо дивився, як темна залiзна брила зминає, жмакає авто моєϊ коханоϊ. Чув, як рипить i скреготить метал. Бачив, як всерединi "Опеля" все стало неймовiрно червоним. Лице Алiни на лобовому склi. Матюччя п'яного виродка.
   Темрява...
  
   - Ну, Олександре, якось негарно вийшло, - казав Кромахi, а довкола був королiвський палац, та жодноϊ живоϊ душi. - Чого ти не вистрiлив? Чого ти не врятував Алiну? А вона ж так тебе кохала...
   - Заткни пельку! Заткнися! Виродок! - я розiрвав сутiнки криком, та йому, звичайно, було байдуже.
   - Не кричи, - тихо мовив вiн. - Ми от як зробимо: я зараз тобi поверну зброю, i ти покараєш злочинця.
   - Будь певен, покараю!
   Дивний пiстолет знову у моϊх руках. Передi мною - отой засуджений умовно любитель ганяти напiдпитку.
   - Помстися. Зверши справедливiсть. Покарай убивцю.
   Водiй-убивця смiявся просто менi у вiчi.
   - Ти менi подякуй, придурок, - казав вiн презирливо. - Подякуй, бо вона була хвойда i курва. Я вже точно знаю!
   I зухвало шкiрився, i водянисто-блакитнi його очi радiли i зловтiшалися з мого болю.
   Зброя була приємно важка i приємно прохолодна. Метал торкнувся чола. Убивця вмить спiтнiв.
   - Гей, та ти шо! Не дуркуй! Не треба! Не...
   "Лише раб мститься одразу".
   "Не можна брати зброю для помсти в чужоϊ людини".
   "Щасти тобi, мiй друже".
   Йой! Що це я роблю!
   - Ну? Чого закляк? - нетерпляче гукнув Кромахi. - Стрiляй!
   - Може i вистрiлю, - я поволi опустив зброю, руки тремтiли з переляку, та у головi було чисто, - та тебе цим не порадую.
   Щось бiле промайнуло праворуч. Моя киця Наталя махнула хвостиком i похитала головою.
   - Ми помстимося. Та не тепер, - промовила вона. - Але - незабаром. Обiцяю.
   А тодi вона зашипiла на переляканого водiя. Примара зникла.
   Дивуватися не було часу.
   - Тьху, от телепень! - зiтхнув Кромахi. - То убий себе! Убий себе, покарай злочинця, а вона житиме!
   З-за рiзьблених стовпiв вийшла Алiна. Яку щойно... нi, не можу... Вона була якась нежива. Обличчя наче з воску...
   - Ти не маєш такоϊ влади! - заперечила бiла кiшка.
   - Принцесо Нейтiс, вам краще зникнути. Я не хочу вдаватися до...
   - Наталю, вiдiйди, - мовив я, наставивши дуло на Кромахi.
   - Нi! - скрикнула Наталя-Нейтiс. - Йому ж тiльки того i треба!
   - Так! - зареготав Кромахi. - Навiть краще! Убий мене - i житиме вона! Я убивця! Покарай мене!
   Вiн приставив меча до шиϊ Алiни.
   - Стрiляй, або бачитимеш ϊϊ смерть до скону. Вона благатиме про смерть!
   Але тут чудовий песик-керманич - Старий Бран - перестрибнув пiв палати i вчепився у руку з мечем. Пальцi в рукавичках розтиснулись, i сталь лунко дзенькнула об пiдлогу. Кромахi мовчки вдарив собаку по головi тростиною. Воронячий дзьоб у навершшi пробив череп собаки. Дiти зойкнули, навiть я здригнувся.
   - Так, хто наступний? Гей, Бреннах! Iди сюди, королю!
   Лише тут я помiтив постать на престолi. Це був Бреннах. У дорогих шатах, з розкiшним мечем на паску, iз оселедцем на головi, вiн менi нагадав князя Святослава на якiйсь картинi. Та у Святослава погляд був живий, сповнений сонця i блискавок - у Бреннаха ж очi були порожнi.
   - Бреннах! Страть-но для мене цю курву!
   Колишнiй бард неквапливо дiстав меча.
   - Стiй! Зупинися! - гукнув я, та вiн навiть не обернувся.
   Натомiсть наша котяча принцеса кинулася до Алiни. Бiле сяйво перекинулося на мою кохану, ϊϊ постать розчинилася. I менi стало трохи легше.
   - Бреннах, убий принцесу! - наказав Кромахi, голос його тремтiв вiд ненавистi.
   - Рiвний не вбиває рiвного - так кажуть на Сходi, - пролунав раптом молодий чоловiчiй голос, i до зали увiйшов, хвацько пiдкидаючи спис, мiй багатостраждальний мореплавець iз прекрасного Коннахта.
   - Ерман Мак Фiнгол, до ваших послуг, - мовив вiн до присутнiх i звернувся до Бреннаха, - бийся зi мною, королю, що забув струни арфи!
   Бреннах байдужо знизав плечима, i двоє героϊв зеленоϊ Ейре зiйшлися, щоб битися за Авалон.
   А Кромахi мовив утомлено:
   - Вибачте, Олександре, я мав би загадати вам загадку... та я не маю для вас загадки. Бо ж ви нiщо. Сподiваюся, ви не заперечуєте?
   I рушив на мене.
   Це було найстрашнiше, що довелося менi пережити...
  

7

  
   Розкрився його червоний плащ, капелюх упав долу, i таке красиве, таке потворне лице заполонило собою свiт. Кричали помираючi зiрки, в агонiϊ били крилами птахи, солдати нанизували немовлят на багнети i реготали крiзь сльози, ревли лiси, охопленi ядерними пожежами, i тi, що вижили, проклинали день свого народження i батькiв своϊх...
   - Вирву-вирву-виверну! - каркав Кромахi Крукоголовий, i довжелезний смердючий щуп шарудiв у моєму серцi, шукаючи поживу. Я намагався опиратися - та де там! Близькi й рiднi ставали чужими, книги перетворилися на смiття, слова - на пил. Нiщо вже не мало смаку. Нiщо.
   - Що це з Бренном? - спитав Дмитро.
   - Кромахi його зачаклував! - розпачливо сказала Олена. - Наче вiн забув звук струн!
   - Диви! А то не його арфа?
   Дмитро пiдняв стареньку арфу, обережно торкнувся струн. Слабкий звук вiдгукнувся на дотик.
   - Наче вона.
   - Ти грати вмiєш? - поцiкавилася Олена.
   - Що ти вигадала?
   - Я спiваю краще за тебе, отже, ти гратимеш.
   - Спiвати?! Грати?! Скажена ти, Олено! Знайшла час!
   - А як нам iще повернути Бренна до тями?
   - Гаразд. Що грати?
   - Що хочеш, аби ритм був!
   I - неймовiрно! - та Дмитро заграв. Спочатку незграбно, рвучко, стрибками. Тодi бiльш плавно, виважено. Його руки самi вивiльняли мелодiю. А Олена заспiвала. Без слiв, але чисто. Не завжди попадаючи голосом, але рiвно - i красиво. Гiркота була у ϊхнiй пiснi, чистота дитячоϊ сльози, i маминi руки, i свiтле небо, осяяне вранiшнiм сонцем. Ненависть, надто чорна для дiтей, надто солодка навiть для дорослих, i бiлий вогонь священного багаття у старовинному кромлеху, i - нiжна усмiшка увi снi, полiт серед зорь i надiя на свiтанок...
   Бреннах Мак Ерк, великий король Ейре, перерубав навпiл Ерманового списа, а сам Ерман не втримався на ногах. Iз кривавою усмiшкою колишнiй бард здiйняв меча. Добити. I кинути свиням. I - не вдарив.
   Спiв торкнувся його серця. I тоϊ ж митi луснув срiбний вiнок-корона, трiснув ошатний престол i порвалися струни арфи.
   - Що ж я наробив... - iз жахом прошепотiв Бреннах...
  
   Принцеса Нейтiс мовила:
   - Кромахi порушив власнi правила. Маємо одну-єдину нагоду. Я вiдволiчу чаклуна. Ти знаєш, що робити, шанахi?
   Бреннах кивнув.
   I Наталя-Нейтiс, Вартова Огме, кинулася на Кромахi.
   Полум'я зiрвалося з кiгтикiв i охопило темну постать чаклуна. Принцеса котiв роздирала чорнi чари, бiле сяйво слiпило. Кромахi загарчав i облишив Сашка. Натомiсть вiн охопив моцаками кiшку, та вона пошматувала ϊх. Кромахi засичав, i вiд того сичання посивiшало камiння. I впала долу вiдважна ангорська киця.
   Дiти не змогли втримати слiз.
  
   Я ковтнув свiжого повiтря. Бреннах вклав меча менi в руку.
   - Слухай, Хранителю! Я не знаю, чи ти ще пам'ятаєш, який прекрасний цей свiт, - мовив вiн, - та ти маєш довершити почате. Пером, мечем, живим словом - як завгодно. Ти чуєш?! А тепер умочи вiстря меча у мою кров.
   - Що?!
   - Не сперечайся. Часу мало. Я завинив. Я зрадив шлях на Авалон! Лише кров Хранителя, вiддана з власноϊ волi, злякає Браннемала! Пам'ятаєш, я казав, що заради пiснi можна убити? Я знав, що кажу. Я знав, що так буде. Заради моϊх пiсень вже не треба вбивати. Заради твоєϊ - вперше i востаннє.
   - Та ти що! Та як же ж так! Друже мiй! Дорогий мiй друже! - голос бринiв, слова збилися жужмом у горлi, i кортiло вирвати власнi очi, щоб не бачити смертi друга - i його теплого погляду.
   Я знав, що зараз уб'ю. Рукiв'я меча було шкiряне, шершаве. Я сподiвався, що вiстря - гостре.
   - Присягни на перснi, що помстишся Кромахi за мене! Присягни, що допишеш книгу в моє iм'я, але допишеш - чесно! Бо кожну сагу треба оповiдати як вона сталася...
   Я одяг перстеника на вказiвний палець. I страхiтливий смiх-плач короля Альдреха над тiлом убитого сина озвався у менi, i слова його страшноϊ присяги, що линула над курганами предкiв у мiсячну нiч...
   - Присягаю!
   А тодi додав:
   - Прощавай, шанахi!
   Вiстря було гостре.
  
   Iз багряним мечем пiдступив я до Кромахi Браннемала, великого чаклуна, майстра загадок i найбiльшого виродка, якого я колись бачив. Бiльше не було в нього тiла - лишень хмара чорного сяйва, що пiдтiкала райдужними патьоками. За моєю спиною стояли Дмитро, мiй найкращий у свiтi небiж, i Ерман Мак Фiнгол, великий iрландський мореплавець. Оленка стояла, пригорнувши непритомну Наталю до серця, i невтiшно плакала. А менi вже не було чим плакати, хоч i кортiло.
   Кромахi мовчав.
   I я - мовчав.
   А тодi чаклун мовив:
   - Ти - нiщо! Нiщо!
   - А ти хто такий?! - люто гукнув Дмитро. - Ти, великий чаклун, порушив сво власнi правила!
   - Малий, хочеш загадку?..
   - Пiзно! - перервав я. - Скажи менi одне: нащо?
   - Тобi того не збагнути, нездаро. Право творити мають одиницi. I тi у вашому свiтi вже давно померли.
   - Я тебе розчарую, Кромахi, - несподiвано мовила Оленка. - Ми повернулися.
   - Я дуже хочу в це вiрити, моя маленька розумнице... та щось не вiриться, - iз непiдробним сумом вронив Кромахi.
   - Ну, малий, скажи-но щось...
   - Сонце сходить, - мовив Дмитро, i червоний вiд кровi мого друга-шанахi меч розбив Кромахi на зграю воронiв, що з розпачливим карканням линули геть.
   Сходило сонце.
  
   - Я поховаю Бреннаха як належить, - мовив Ерман. - Його зустрiнуть на Авалонi як героя. Я покладу йому до труни арфу i меча.
   - Може, i цей перстень? - запропонував я.
   I тут лиш помiтив, що срiбло почорнiло.
   - Нi до чого. Це не те, що потрiбно героєвi на шляху на Авалон. Але вiддай-но його менi, коли твоя ласка.
   - Нема для мене нiчого приємнiшого. Тримай, мореплавцю.
   - То це той самий, на якому присягав Альдрех убити мого батька! Дякую, сказителю.
   - Скажи-но, Ермане, чи вже скiнчилася твоя iсторiя?
   Син Фiнгола посмiхнувся.
   - Прощавай, сказителю!
   - Прощавай, герою!
   - Гей, Ермане! - скрикнув Дмитро. - Дай тому Альдреховi пенделя! Вiд мене теж!
  
   На ранок я прокинувся з чавунною головою. Наче всю нiч жорстко бухав. Малий теж чогось був якийсь невиспаний.
   - Дядько, а дай-но менi номер тоϊ дiвчини, що вчора заходила, - сказав вiн.
   - Тобi нащо? Закохався?
   - Та нє, чогось я за неϊ хвилююся.
   - Ага. Зараз. Тримай.
   А тодi... боже милосердний, що там з Наталкою?!
   Киця лiниво позiхнула i глянула на мене своϊм смарагдовим оком (друге було лiньки вiдкривати). Мовляв, що ти, дурко лiсове, хочеш? Чи, може, не чув, що коти мають по дев'ять життiв?
   Я усмiхнувся з полегшенням. Примарилося. Iдiотизм якийсь...
   Тодi глянув на стiл. Там лежала мапа, мальована мною... i явно ще кимсь. Я прожогом кинувся до серванта.
   Срiбний перстень, дарунок Свена Аусгрiмсона зi Швецiϊ, зник.
   - Ти не брав? - спитав малого.
   - Звичайно, нi. Я що, дурний?
   I змовницьки пiдморгнув кицi.
  
   Хай там що, а роман треба здавати. Тож я налив собi чаю i всiвся перед монiтором.
   Там була картинка.
   Кричали чайки i ластiвки, казилися у безмежжi височини за вiкном, немов прагнули втекти вiд невiдворотних сутiнкiв. Лiтнi сутiнки здiймалися з-за обрiю - згори синi, нижче - нiжно-рожевi, i лише у самiсiнькому сподi - свинцевi, наче...
   Море, прекрасне вечiрнє море, торкалося прибережного камiння, вiяв бриз, i слiди на моху - людини i собаки - вели до похмуроϊ вежi, де на героϊв чекає Кромахi Браннемал, великий майстер прокльонiв i загадок. Вечiрнє сонце офарбило його вежу у пряно-рожевий колiр, осяяло гiрким червоним золотом море на заходi, i палав священний шлях на Авалон.
   Я бачив, як усмiхається менi Бреннах Мак Ерк, мандрiвний шанахi i король далекоϊ зеленоϊ землi.
   I я усмiхнувся у вiдповiдь.
  
  

Пiсня Третя

Хранитель Затоки Крукiв

  

Хагеновi Троньє, героєвi "Пiснi Нiбелунгiв"

  
  

1

  
   Сiрий ранок настав у Равенсфiордi. Холодна мряка сповила море, сивi пасма розкидало по прибережних скелях, застило iмлою небокрай. Квилили над водою наляканi чайки. Суворе сонце пiвночi ховалося за товстелезним плетивом.
   Хаген син Альвара прокинувся вiд холоду i болю. Асгерд ще спала, i на мить чоловiк замилувався небентежним спокоєм коханоϊ. А тодi болем нагадала про себе скалiчена нога. Хаген усмiхнувся. Старi рани завжди нили перед негодою. Треба сповiстити людей, щоби певний час не виходили в море.
   Море!
   Шлях китiв, рiвнина альбатроса, поле хвиль, дорога чайки, лiгво кракена, безодня, мати героϊв, путь вигнанця, хазяйка буревiϊв... Залiзне i холодне море пiвночi, таке прекрасне i жадане, грiзне i спокiйне, жорстоке i мудре... Багато горя таϊв простiр хвиль, та люди Краϊни Заток обожнювали його, бо хто б iще так про них пiклувався?
   Хаген тихенько одягся i вийшов з покоϊв назустрiч сивим хвилям.
   Тоϊ осенi холоди раненько завiтали до Равенсфiорду. Вiтер не казився, не бурували й хвилi, та хвища i мряка завдавали негараздiв рибалкам i мореплавцям. А це ж був самий розпал торгiв, ярмаркiв i подорожей довгими фiордами. Люди несли збитки, та не нарiкали. Що мало статися, те й сталося. Така вже доля.
   Доля, що привела Хагена Альварсона у Затоку Крукiв.
   На вигляд йому не дали б i тридцяти зим. Але його вуса були вже геть бiлi. Та ще iнодi - небо кришилося у сiро-зелених очах. I лякав людей старий рваний шрам вiд скронi до пiдборiддя. Хаген застиг на вежi, вдивляючись у туманну далечiнь на пiвночi. Тупий бiль простромлював колiно, озивався у плечi й трохи у ребрах, а серце ятрила тривога. Прокинулися рани, а з ними - i спогади.
   Вiтру майже не було, тихо шепотiли хвилi, земля ще бачила сни. Всесвiт наче завмер, вслухаючись у безмежжя тишi. А тодi до Хагена долинув один-єдиний звук, далекий i короткий: глухо ревла велетенська пiдводна сурма, утробний голос загрози, насолоди i голоду. I ще того, стародавнього i глибокого, слiпого, темного, що йому не було ймення у свiтi смертних.
   Серце Хагена спинилося на два удари. Бо вiн упiзнав той голос. Вiн якось уже його чув. То ревла-реготала прадавня потвора, чудовисько з безоднi свiтiв, страшна легенда пiвночi.
   То спiвав кракен.
   А коли вiдлунав у фiордах той страшний спiв, з-за обрiю повiяло вiтром. Могутнi крила здiйнялися над морем, женучи геть мару, шматуючи сiре рядно туманiв. I стало видно дерев'яний тин на скелях Равенсфiорда, i сотнi людських черепiв на тому тину. А ще - пташинi гнiздечка, i цiлi зграϊ крукiв, що ϊх вiтер здiйняв у небо. Круки кружляли над черепами, над хвилями, або сидiли на тину й голосно кричали. I той крик шаленою радiстю озивався у серцi сина Альвара. Так само спiвали чорнi птахи Батька Богiв, коли пiд кривавим стягом ставали до бою вiкiнги. I щедро лилася брага життя, i трiщали ратовища, i валькрiр'ϊ напували загиблих медом богiв. А тодi палахкотiли багаття, дiлили золото, срiбло, рабiв, пили саме вино, давали страшнi присяги, i бородатi героϊ ридма ридали, розчуленi пiснею скальда. А наступного дня знову бралися за весло i сокиру...
   Такими були молодi роки Хагена Альварсона. Та юнiсть обiрвалася у великiй битвi при Хлордвiку, де билися два наймогутнiшi королi Пiвночi. I той, за кого бився Хаген, не мав жодноϊ надiϊ перемогти. I все ж перемiг. Але того червоного дня згинуло багато друзiв Хагена, i не було хмизу, щоб спалити всiх мертвих, а вовки, птахи, собаки й росомахи вже не мали куди жерти падло. Король-переможець влаштував кривавий бенкет, вiн правив жорстко, за що його прозивали Сталева Долоня, а Хаген збирав для нього податки у Равенсфiордi. Бо розумiв глибоко в серцi, що у тiй дикiй, божевiльнiй сiчi змiнився свiт. Хаген Альварсон, вiкiнг i скальд, цьому свiтовi геть не потрiбен.
   Ворони радiсно спiвали, i Хаген збагнув, чого. А тодi й сам голосно засмiявся i гукнув в обличчя вiтру:
   - Хей, Хравене! Це ти, волоцюго?!
   Пiвнiчний солоний вiтер нiс до нього величезного чорного птаха. Той зробив широке коло над вежею, а до Хагена спустився з неба чорнобородий красень-чолов'яга у воронованiй кольчузi, iз червоним прапором на могутнiх плечах. Чорний ворон розкидав крила на тому прапорi, i такий самий птах прикрашав шолом воϊна.
   - Моϊ пташечки тобi радi, - зауважив Хаген.
   - Коли ти затямиш - це моϊ пташечки! - зареготав Хравен, i старi друзi потиснули руки.
  
   - То як там нашi? - Хаген iз задоволенням облизав ложку i вiдклав порожню мисочку. - Ти ж усюди лiтаєш, усе прознаваєш, то може щось доводилося чути?
   - А можна менi добавки? - винувато попросив Хравен. - Мандри вельми виснажують, до того ж, така смакота...
   I чарiвливо усмiхнувся господинi.
   Асгерд пiдвелася i прохолодно вклонилась:
   - Втiха гостя - честь господаря.
   I вийшла сама, замiсть того, щоб покликати слугу. Так i не глянувши на гостя.
   Вони снiдали смачненькою вiвсянкою i запивали скiром, не пивом. Асгерд суворо заборонила: мовляв, тут браги зранку нiкому не наллють! Старi побратими поканючили, але не наполягали. Асгерд сама слугувала ϊм за столом. Не з великоϊ любовi чи пошани до гостя. Нi. Того вимагала ϊϊ честь. Честь господинi. Честь дочки ярла. Хаген iз болем бачив, як сполотнiло ϊϊ обличчя, як побiлiли кiсточки пальцiв, як непроникна крига застила чудовi блакитнi очi коханоϊ. Асгерд не любила Хравена. Вона його боялася.
   Хравена мало хто любив. Та вiн тим не переймався.
   - Отож, про наших... Про старого Арнульфа чув? Бiдолаха помер по-дурному. Гепнувся у котел з пивом. Крака-керманича зарiзали. Я чув, вiн тепер ходить по фiордах на примарному човнi у пошуках убивцi. Хродгар тихенько живе зi своєю вiдьмою. Бьяркi...
   - Я бачив Бьяркi, - тихо мовив Хаген. - При Хлордвiку. Ми спалили його рештки, i як належить, пили вино i смiялися. Уяви, якi в нас були очi... А чого тебе там не було?
   - Спiзнився. Втiм, не надто шкодую. Не бився би я за твого Хруда конунга, Хагене...
  

2

  
   ...Кажуть, що люди шляхетноϊ кровi упiзнають одне одного.
   Жив серед народу Двергар такий собi Альвар. Вiн був молодшим сином короля i вправним майстром. Настав йому час одружитися, та нiяк не мiг знайти вiн пари, щоб була до серця.
   Жила на Пiвночi королiвна Хельга, донька конунга з високого роду. Люди казали, що вона нiкого не кохала так, як себе. Ще вона дуже любила коштовнi прикраси.
   Якось Альвар побачив ϊϊ, та й подумав, що нарештi знайшов свою єдину. Але як же до неϊ пiдступитися? Чи гляне вона хоч одним очком на потворного бородатого карлика? Звичайно, Альвар не був потворним, та рiч не в тому. Дев'ять ночей вiн не спав i не ϊв, думу думав. А тодi придумав таке.
   Виготовив собi маску чарiвну, щоб змiнювати подобу. I з'явився перед очi Хельги юним красенем. На ньому були розкiшнi шати й перснi, та й дiвчинi вiн робив коштовнi дарунки. Хельга пишалася таким залицяльником, i всi шляхетнi дiвчата ϊй заздрили. Справа йшла до весiлля - Альвар бо ж назвався заморським княжичем - тож якось однiєϊ пречудовоϊ ночi Хельга подарувала йому кiлька солодких годин.
   I то, звичайно ж, були останнi години ϊхнього щастя.
   Довго розповiдати не слiд, але так трапилося, що Хельга взнала правду. Весiлля розiрвали, а коли вона народила хлопчика, то його понесли на високу скелю, над морем, i там лишили. Немовля дивом не зiрвалося у хвилi. А коли сiло сонце, скеля розiйшлася, вийшли з пiдземелля дверги, i забрали дитину iз собою, у своϊ печери i гори. Нарекли хлопця Хегнi.
   Пiзнiше вiн став зватися Хаген.
   Дитинство малий проводжав у печерах i долинах. Коли ж пiдрiс, то закортiло йому побачити свiт, тож рушив вiн у мандри. Син Альвара не був схожий на свого батька, та й вiд матерi дiстав небагато. Невисокий, але й не курдупель, не вельми дужий, та витривалий, iз темно-мiдним, майже брунатним волоссям батька й сiро-зеленими очима матiнки, такий вiн був, що не мiг всидiти на одному мiсцi. Вiльнi вiтри кликали його у дальню путь, безмежне небо спокушало обрiєм, але море, прекрасне море Пiвночi, розкраяло його серце, ставши навiки найбiльшою пристрастю...
   Нема потреби казати, як Хаген вiдшукав матiр, i як та розтрощила його свiт, вдруге зреклася свого байстреняти. Нема потреби казати, як вiн озлився на весь рiд людський i подався у вигнанцi, був наймитом у селян, злодiєм, рабом, утiкачем... Нема потреби казати, як вiн пристав до ватаги вiкiнгiв, i як з тоϊ ватаги вцiлiли лиш двоє: вiн та старий Арнульф, i як вони втiкали з полону...
   Арнульф став його другим батьком. То був справдешнiй секонунг, морський король. Вiн часто хизувався, що не спав двiчi пiд одним дахом, та гiрким було те хизування. Все життя вiн ходив у морськi виправи, аж поки борода його не посивiла. Та не знайшов на своєму шляху анi пристрастi, анi кохання. Вийшло так, що юний дурко Хаген Альварсон став йому за сина.
   Неважко було знайти нову мiцну ватагу. Буркотливий керманич Крак, що мiг провести човен крiзь око бурi. Могутнiй чолов'яга Хродгар iз оселедцем на поголеному черепi. Бьяркi-берсерк. Торкель Вовченя, веселий лобуряка. I, звичайно ж, Хравен син Уве, чаклун, володар зачарованого кривавого прапора з чорним круком. Нiхто не знав достеменно, що вiн за один i з якого роду. Та вiн жартував, що дiдом його був сам Рагнар Шкiрянi Штани, й щиро обурювався, коли йому казали, що нiколи не чули про такого.
   Певний час ходили вони у виправи в краϊ близькi й далекi, й звалися тепер - вiкiнги. З одного iз таких походiв Хродгар привiз на Пiвнiч наречену, що ϊϊ вдома вважали за вiдьму, i побратими ледь устигли зняти з багаття руду дiвчину з отруйним поглядом. Торкель тодi ще жартома сказав, що хай кожен знайде собi вiдьму, буде весело.
   Нiхто не назвав би вiдьмою Асгерд Сольвайг, доньку шляхетного ярла Сiгурда з острова Талсей. Але коли Хаген побачив ϊϊ на святi лiтнього сонцестояння у Равенсхольтi, старому замку в Затоцi Крукiв, - не стало йому анi свiтла, анi втiхи. Адже знав вiн у серцi своєму, що нiколи не вiддасть шановний Сiгурд своєϊ коханоϊ донечки безрiдному байстрюковi.
   Втiм, на святi Хаген таки зазнайомився iз красунею. Люди не казали, що то така вже красуня, та Хагену вже було чхати на розсуд громади. У нiч Мiдсоммар, у чарiвну нiч середини лiта, Сонцестояння, двоє молодих дiтей Пiвночi побачили прекрасне, златобагряне сонце у поглядах одне одного. Хаген знайшов своє сонечко - адже Сольвайг означає Сонячна, i вважав, що талан його великий. Вони танцювали аж до ранку, стрибали через полум'я, милувалися i клялися у вiрностi. Хаген заприсягнув, що неодмiнно надiшле сватiв до ϊϊ батька, але не ранiше, нiж за три роки. Вона ж обiцяла, що дочекається, i навiть батькова воля ϊϊ не зламає. Вони повiрили одне одному, а тодi холодне бурливе море роздiлило ϊх на роки.
   На ранок Хаген пiшов геть iз Равенсфiорду, та друзi наздогнали його i ледве не вiддухопелили. Що це, мовляв, таке? Вiн iде шукати пригод, а побратимам - нiчичирк!
   - Тебе за це мало повiсити! - сказав тодi Хравен. I, мабуть, не жартував.
   А невдовзi новенький корабель iз драконовою пащею на носi й бiло-червоним смугастим вiтрилом рушив шляхом китiв. То п'ятеро юних героϊв iшли добувати собi честь i славу у звитяжних справах. I такими були ϊхнi подвиги, що за три роки вже гучно бринiли iмена друзiв у Краϊнi Заток, i не лише там. Не знайшлося б того, хто спитав - а що то, мовляв, за один, той Хаген Альварсон?
   I, коли побратими прийшли до Сiгурда сватами вiд Хагена, то ярл не мав iншого виходу, окрiм як благословити дочку.
   Та не так сталося, як гадалося.
   За тих часiв вiдбувалася велика вiйна мiж конунгами Хлордiра. Хаген пристав до одного з них, на ймення Хруд Сталева Долоня. Мiж ними почалася справжня дружба, коли тiльки король може мати другом не короля. Хаген щиро полюбив i шанував свого вождя, i був йому вiрний навiть тодi, коли всi iншi зрадили й покинули у злу годину. Вони удвох поневiрялися, ϊли одну на двох рибину, спали пiд одним дiрявим плащем на вересовому пустирi, пiдбадьорювали одне одного, ховаючись вiд пронизливих осiннiх злив. Билися спина до спини. Стояли один за одного на смерть.
   I Хруд вiддячив вiрному. Коли його найбiльший супротивник Ерiк Вовча Паща, ослiплений, догнивав у пiдземному острозi, коли вiкiнги стали з волi короля поза законом, коли люди островiв, лiсiв i заток принесли йому данину шани, Хруд конунг згадав про п'ятьох друзiв.
   Бьяркi згинув, Торкель навмисне подався у вiкiнги, Хравен надовго зник, Хродгар же попрохав у короля великий драккар i спалив на ньому Бьяркi, як слiд.
   - Чим же тобi вiддячити, Хагене? - спитав зрештою король. - Проси, чого забажаєш!
   - Та нiчого менi не треба. Хiба клаптик землi...
   Тодi Хруд зробив Хагена ландманом Равенсфiорда, i дав звання ярла. Тепер Хаген Альварсон жив у старому замку на скелi, понад сивими водами фiорду, i правив там вiд iменi короля та збирав податки для коронного скарбу. Восени справили бучне весiлля, i Асгерд сяяла, неначе маленьке сонечко. I Хаген сяяв, для людей i для неϊ, єдиноϊ. Та не для себе.
   Вiн майже себе зненавидiв.
   Йому ще не було трьох дюжин зим, а вiн уже досяг того, до чого iншi йдуть усе життя. Чого комизитися, чого не радiти i не жити задля власноϊ втiхи? Але сивина посрiблила вуса, а очi затягло марою. Все частiше чули, як Хаген спiвав сумних пiсень, награючи на арфi. Вiн гадав - де зараз Торкель Вовченя та iншi? I чого вiн, Хаген Альварсон, вiкiнг i скальд, не знайшов сили рушити разом з ними, за обрiй, у туман, як тодi? Чого перетворився з вовка моря на вартового собаку у затишнiй конурi?..
   Зрештою, люди шляхетноϊ кровi упiзнають одне одного.
   I, хай там як, а вiн був нащадком королiв. Хруд упiзнав його. Чи годиться людинi високого роду швендяти битими шляхами?
   Хай навiть то шляхи героϊв.
  

3

  
   - Ти, до речi, чув про кракена? - усмiхнувся Хравен.
   - Що? - Хагеновi здалося - бридкий холодний щуп залiз за комiр.
   - Про кра... - та вiн не домовив.
   - Дядечко Хравен, дядечко Хравен!
   - Йой, мала валькiр'є, не забий мене, старого!
   Свiтловолосе дiвча рочкiв десяти, не бiльше, спритно заскочило Хравеновi на колiна i вчепилося у кучеряву чорну бороду.
   - Кетлєн, хутко облиш бороду дядька Хравена i чемно поздоровкайся, - рiвним голосом наказав Хаген. - Не забувай, доню, що ти - з роду королiв.
   Кетлєн була єдиною дитиною Хагена й Асгерд. Ласкава посмiшка долi, неймовiрний скарб. Адже сам Хаген - виплодок мiшаного шлюбу - мав бути бездiтним. Холод стискав його серце, коли вiн милувався донькою. Вiн надто добре затямив, що доля - пiдступна, тож за цей дарунок ще треба буде вiддячити.
   - Я коли тебе востаннє бачив, то ти була отака манюня, - Хравен показав мiзинчик. - А тепер вже справжнiсiнька наречена! Гляди, Хагене, цю курiпочку, бо ще битимуться за неϊ яструби!
   - Брешеш, дядьку Хравене, - набурмосилась Кетлєн. - Я нiколи не була такою, як твiй палець!
   - Ви лишень послухайте цю дзиґу! - обурився Хравен. - Я - брешу? Собаки брешуть! Ну гаразд, мала дзиґо, ми з тобою обоє знаємо, що твоя матуся не надто зрадiє, як помiтить свою доньку поруч iз таким, як я. Ось, тримай гостинця, i ходи звiдси!
   Кетлєн хотiла спитати, чого матуся так не любить дядечка, та не спитала. Хай дорослi думають, що кольоровi льодяники i дивна лялька зачаклували малу. Час iще буде.
   Хаген крадькома глянув на ту ляльку i подумав, що це найбридкiша iграшка, яку вiн коли бачив. Лялька була химерна. Трупно-бiла панна у чорному вбраннi. А дiвчатi сподобалося. Кетлєн схопила ляльку, вклонилася гостевi й побiгла геть.
   - Що то за потвора? - Хаген очима похмурився, та вустами всмiхавсь.
   - То зачарована троль-вiдьма, - серйозно вiдказав Хравен. - Я зачаклував тисячу рокiв жити у подобi ляльки.
   - Вона була така лиходiйка? I ти подарував такий гидь-бридь моϊй...
   - Заспокойся. Чи ти не знаєш, якi в мене жарти?
   - А про кракена - теж жарт?
   Хравен таємничо усмiхнувся. Туман мерехтiв у його очах. На самiсiнькiй межi. Ще крок - i тебе нема. Тiнi огортали дивне обличчя, лице поза часом.
   - Я чув, у фiорди повернувся кракен. Вiн проспiвав, вiщуючи загибель. Можливо, вiн скоро буде тут. А може, й нi.
   "Ти не домовляєш", - хотiв мовити Хаген.
   "Я чув той спiв, - хотiв мовити Хаген. - У ньому був виклик i хтива радiсть плотi".
   Та вiн лише кивнув.
   - Я чекаю на гостей, - хазяϊн Затоки Крукiв пiдвiвся, кинув суворий i стомлений погляд на море у вiкнi. - Свен Аусгрiмсон, гендляр, ти його не знаєш, Вiлле Скрипаль i Бреннах Мак Ерк. Лишайся й ти, коли не гребуєш таким товариством.
   - Вiлле Фольгер, чув про нього, - кивнув Хравен. - Чудовий музика. Бреннаха не люблю, загнобив би увесь його народ... А щодо шановного купця, то можу сказати, що вiн, певно, зайде у Равенсфiорд. А от чи вийде?
   - В недобру годину ти з'явився. - Асгерд застигла в дверях. Закам'янiла. Снiгова королева. Сонце Пiвночi нечутно гуркотiло, рвучи мару, що нею був сповитий страшний друг ϊϊ чоловiка.
   - Хоч i не годиться казати таке гостевi.
   Хравен нiчого не вiдповiв. Темнi очi дивилися крiзь сяючий лiд постатi господинi.
   Асгерд вийшла.
   - Ходiм на дах, Хагене, - Хравен пiдвiвся. - Проведеш мене.
   I додав з усмiшкою:
   - Холодний вiтер тобi не завадить. Ти весь червоний, шкода дивитись...
  
   Вiтер зривав пiннi баранчики з хвиль. Ворони й чайки ширяли над бурливою водою. Хравен застиг, розкинувши руки, лицем до подиху моря, i червоний стяг плескотiв на плечах, i здiймалися чорнi крила велетенського крука. Вiтер бив в очi. Хравен усмiхався тою усмiшкою, що лежить поза свiтом людей.
   - Ти певен, що можеш... пiти? - Хаген стояв лiворуч, як колись - у битвi. - Вiтер зустрiчний.
   - Не будь дурком, - Хравен аж муркотiв, вчуваючи пронизливий холод. - Хiба не вiдомо тобi, що найкращий вiтер для того, хто злiтає, - зустрiчний?..
   - Я геть забув, - уϊдливо пирхнув Хаген.
   Вони мовчки дивилися на довгi, вируючi поселенським життям береги фiорду, на гори, затягнутi смерековими полонинами i сетерами-пасовиськами, й на клаптi туману, що нiяк не зникали у виходi в море. Бiлi безтiлеснi чудовиська, пасма мари клубочилися, рухалися, перемовлялися страхiтливим шепотом. Примари вартували вхiд до свiту мертвих.
   - Тобi вiдомо, як убити кракена?
   Хаген не сподiвався на вiдповiдь. Побратими полишали його. I Хравен також був вже не тут.
   - Ти дiзнаєшся про це, коли зазирнеш йому в очi. Але... Не треба, Хагене. Я знаю, що в тебе на думцi. Попереджаю. Краще не треба.
   - Дякую, - холодний чужий голос. Хаген сам себе не впiзнав. - Щасти.
   - Якщо пiдеш, - байдужо мовив чаклун, - загинеш.
   А тодi Хравен Увесон зробив крок у небо. Велетенський чорний птах вдарив крильми i розчинився в осiнньому склепiннi. Круки радiсно кричали, розриваючи серце колишнього вiкiнга.
  

4

  
   Вiлле Фольгер i Бреннах Мак Ерк прийшли пiд вечiр, майже одночасно. Скрипаль Вiлле був сусiдом Хагена, а з Бреннахом затоваришували у виправi на Пiвдень. Знайомцi нахлялися мов неживi. Хаген пив найбiльше, та лишився тверезий, як скельце. Тривога не розтанула в чарцi. Адже Свен-торгiвець так i не з'явився.
   Хаген анi слова не сказав про кракена.
   На ранок гостей катувало чорне похмiлля. У Хагена трохи паморочилося у головi, не бiльше. Скрипаля й арфiста вiн послав рубати дрова, бо це - найкращий засiб вiд похмiлля. А сам тихцем наказав людям обшукати берег.
   Свен з'явився ближче до полудня. Вiн прийшов пiшки, разом з гуртом поселян. У ϊхнiх очах була пiсня кракена. Хаген зустрiв людей на подвiр'ϊ. Вiн боявся, що домашнi теж почують вiдгомiн страхiтливоϊ пiснi.
   - Зважай, Хагене, - обурився Свен. - Я подам на тебе скарги: королю i на тинг! Адже ти запросив мене, а тут така бридота! Навiв би ти лад у своϊй землi!
   Сталося, як казав Хравен: чудовисько наздогнало купця в морi й переслiдувало аж до мiлини Равенсфiорда. Iти морем далi у справах вiн не мiг. Але й затримуватися бiльш як на три днi - теж не бажав. Торгiвець, дiлова людина...
   Люди ж розповiдали страшне. У Хергефiордi кракен потопив багато човнiв. У Ельварсфiордi лиха майже не накоϊв, бо тамтешня чаклунка його вчасно вигнала. Щоправда, казали, вона тепер трохи не при собi. У Хедiнсфiордi рибалки зiбралися гуртом i оточили чудовисько з баграми i гарпунами. Кракен захихотiв i потопив усiх до одного. Тодi проти нього виступили мiсцевi херсiри на трьох драккарах. Нинi тi драккари у морськiй безоднi. Кракен позжирав усю рибу в Хедiнсфiордi й околицях, а тодi рушив до Равенсфiорду. В Хедiнсфiордi цiєϊ зими точно буде голод. Люди бояться виходити в море. Безсилi зброя, молитви й закляття.
   - Не треба боятися, - мовив Хаген спокiйно i тихо, як завжди. - I не треба лементувати. Риданнями тут не зарадити. Маю для вас з цього приводу двi новини. Гарна новина: цього року ми не будемо вiдсилати до столицi податок. Погана: усе, що зiбрали для столицi, вiдправимо до Хедiнсфiорду. Повантажте усю рибу, яка не здохне за три днi, у човни, i везiть туди. Хай хто там з вас найвiдважнiший поведе кораблi.
   - А як же кракен? - заголосили селяни збентежено.
   - За три днi тут не буде жодного кракена. Люди добрi, чи я коли вам брехав?..
   Очманiлi поселяни перезирнулися, та сперечатися не стали. Адже всi пам'ятали, як карає за непослух Хаген Альварсон. Мотузка на брамi замку - для рабiв, а для вiльних людей... Досить один раз кинути оком на тин, прикрашений черепами. Спитайте тi черепи, як вершить правду меча хранитель Равенсфiорда.
  
   Хаген збирався вийти у море вранцi, на свiтанку. Вiн дуже сподiвався, що до того часу Асгерд нiчого не дiзнається. Звичайно, це пiдлота, але чого чекати од вiкiнга?
   Не взяв нi меча, нi сокири. Лише зазубрений гарпун-китобiй. Одягати плащ не став. Вбрався у червону серку. Чи пофарбована, чи кров'ю ворожою просякнута - вiн уже не пам'ятав. Узяв бойовий нiж-скрамасакс, флягу житньоϊ браги й арфу. На смерть iдуть весело.
   Вiн iшов на смерть.
   Асгерд мирно спочивала. Жодна жива душа не вiдала про задуми ярла. Та вiн i сам не знав. Хотiв навшпиньках прокрастися до спальнi, востаннє помилуватися на кохану. I ледь не закричав страшним криком. Лише тихенько простогнав. Мишi вiдповiли йому глузливим писком.
   Хаген згадав, як викинув чорного ледачого кота, який i не чухався ловити гризунiв. Котисько полетiв у море. Кетлєн тодi репетувала, плакала - татку, не треба, не вбивай котика... Так i сказала - не вбивай. Хаген тодi лишень вiдказав: мовляв, з кого користi нема, той iде геть. Бреннах, який тодi гостював, спитав - а коли з тебе, Хагене, користi не буде, коли ти станеш старим беззубим дiдом? Син Альвара засмiявся:
   - Я до старих лiт не доживу, здохну молодим. Валькiр'ϊ кохають юних!
   I от тепер гiрка усмiшка розквiтла, мов стара рана. О, так, до старих лiт ярловi не дотягти. Адже з кого нема користi, той iде геть.
   У море.
  

5

  
   - Дiвчино, дiвчино, дай менi кашi, - почулося у темрявi, - а я тобi щось розкажу!
   Голос був, наче у староϊ бабцi. Кетлєн засвiтила каганець.
   - Хто тут? - ϊϊ голос не тремтiв. Майже. Дочка ярла - то є дочка ярла!
   - Це я! От мале дурко! Я, лялька!
   Кетлєн спочатку не повiрила. Але... так, це казала лялька, подарована кумедним дядьком Хравеном. Вона ледь помiтно ворушила сизими вустами. Нiч блищала у скляних очах.
   - Кашi нема. Є льодяник. Хочеш?
   - Хай тобi грець, давай хоч льодяник...
   Облизнувши синiм язиком цукерку (Кетлєн пересмикнула плечима: якось то було дивно), лялька суворо наказала:
   - Слухай уважно, дочко ярла. Це дуже i дуже важливо...
  
   - Тату!
   Хаген застиг на порозi. Повiтря дихало передсвiтанковим холодом. У лiсах i горах уже гомонiли птахи. Морське птаство теж незабаром подасть голос.
   - Таточку! Зачекай!
   Iти далi? Чи обернутися? А коли обернешся на поклик серця, на бiль i розпач коханоϊ донечки - то чи вистачить волi пiти у море? На смерть?
   - Татусю! - Кетлєн стiльки мала сказати, у головi, у серденьку, та все перемiшалося. Крихiтка просто притулилася до батькових нiг i мовчки схлипувала.
   " - Тiльки не кажи: "Не йди!"... Тiльки не кажи, маленька..."
   Вона не сказала. Кров шляхетних людей Пiвночi надала ϊй снаги.
   - Я все знаю, менi ота лялька розказала... Кракена не можна вбити... Лише вiдлякати... А боϊться вiн лише вогню, такого, вiд якого нема диму, i ще йому дуже боляче i самотньо, i це найгiрше...
   - Кетлєн, пообiцяй...
   - Так, таточку!
   - Коли дядько Хравен ще завiтає, даси йому копняка. Гаразд?
   - Що?..
   Ага, половину справи зроблено.
   - Чого я бачу вологу скорботи на твоϊх очах, о доню моя? Хiба ти не пам'ятаєш древа роду свого? Ти - з роду королiв, Кетлєн Хагендоттiр! Я пишаюся тобою! Пам'ятаєш, я розповiдав тобi про старих богiв, що спостерiгають за нами i чекають вiд нас величних звершень? Хiба ти зараз не вiдчуваєш погляд крукiв Одноокого? Зараз я пiду за обрiй i, певно, вже не повернусь. Але... Я твiй батько. Я завжди буду з тобою. Хай там як. Коли тобi чи дiтям твоϊх дiтей буде скрутно, то виходь на дах, чи на скелю над морем, i лунко гукни: "Хагене! Хагене сине Альвара! З'явись, бо час настав!". I я прийду. То старе чаклунство. Якщо взнає хто чужий - все зникне...
   - Я пишаюся тобою.
   Вона хлюпнула носом. Вона геть не те хотiла сказати. Дiвча з очима вечiрньоϊ зорi...
   - Кетлєн, бережи матусю. ϊй буде важко. Берегтимеш?
   Вона кивнула. Кортiло ридати ридма. Слова були безсилi. Слова плавилися у в'язкий, гiркий жмуток образи й ненавистi. На невiдоме глибинне чудовисько. Холодне й чуже. Чиϊ бридотнi щупи тягнуться так далеко вiд моря, у серця простих людей...
   - Сонце сходить, татку.
   - Атож. Сонце сходить, моя королiвно.
   Кетлєн учинила подвиг. Вона вiдпустила його. Асгерд би так не змогла.
   I кров королiв тут нi до чого.
   Тепер дочка Хагена знала, чого матуся так ненавидить i боϊться дядька Хравена. Бо ворон вiщує смерть i славу.
  
   - Хагене! - жiночий крик розкраяв плюскiт хвиль.
   Вона стояла на березi, простоволоса, вбрана у клаптi сiроϊ вранiшньоϊ мряки, як i все навколо. Навiть у тьмяному свiтлi помiтнi були сивi пасма, що вплелися у золоте волосся. Мiж ними знову було море. Холоднi хвилi роздiлили ϊх, як тодi, життя тому. Тiльки того разу вона була прекрасним сонечком свiтання - тепер же стала гiрким сонцем заходу i сутiнкiв.
   Хаген пiдняв весла над водою. Дюжина ярдiв лежала мiж ними.
   Анi звуку не вронила Асгерд дочка Сiгурда. Мовчки стояла й дивилась на чоловiка. I не було осуду в ϊϊ очах.
   Хаген теж мовчав. Слова залишились на березi, у свiтi живих. Мерцi ж безмовнi.
   Дюжина ярдiв. Кiлька ударiв веслами. Ступити на берег, обiйняти кохану дружину...
   - Хоч востаннє тебе побачу, любий мiй, - прошепотiла Асгерд. Хаген не почув. Море поглинуло тi слова.
   А тодi жiнка на березi вклонилася до землi, проводжаючи i благословляючи чоловiка на загибель. Хагену багато хто кланявся, бо то є чемний звичай, - та нiхто ще не вклонявся йому так гордовито i шанобливо. Тривога була у тому поклонi, i смуток, i бiль, i палке бажання випробувати долю, випити повну чарку отрути, що ϊϊ пiднесуть вiщi духи. Низько уклонилась Асгерд - i розiрвала полотно життя, i поховала свого чоловiка.
   Хаген широко всмiхнувся. Щемило серце вiд хвилi нiжностi. Вiн пiдвiвся на хиткому човнi i теж уклонився дружинi. Вiн так нею пишався!
   Вiн поволi змахував веслами, вiддаляючись од берега. Асгерд стояла там i дивилась на нього. Вони не зводили очей одне з одного, аж поки скелястi звивини фiорду не роздiлили ϊх остаточно.
   Лише тодi помiтив Хаген Альварсон, що сльози бiжать бородатими щоками, немов водоспад на рiчцi Ельвi...
  

6

  
   Поволi розвиднювалось. Живий подих моря зносив туман геть. Хаген поки йшов на веслах, оминаючи мiлину. Моря не було видно. Там усе ще клубочилися бiлi примарнi чудовиська.
   Равенсфiорд наче вимер. Пустими стояли береги. Анi звуку не долинало вiд хатин на схилах. Жодна душа не вийшла ловити рибу, жоден господар не посилав худобу на пасовиська. Не було чути козячого мекання, гусячого ґелґотiння, собачоϊ брехнi. Нiхто не смiявся, не перемовлявся, не прикрикував на ледачого робiтника. Навiть птаства морського не було чути. Неначе Чорна Смерть знову завiтала до Краϊни Заток, цього разу зжираючи усе живе, i лише двом залишила з примхи життя: Хагеновi синовi Альвара - i кракену.
   Самотнiй човник рухався до моря. Хаген прощався з рiдною землею. За кiлька рокiв вiн устиг з нею порiднитися. Пустити коренi. "А де ж, - майнуло в головi, - пустив коренi Хродгар? Де звiв гнiздо Хравен? Де лiгво Торкеля Вовченяти? Чи вони й досi блукають шляхами темряви i птахiв, мов волоцюги безпритульнi, i лиш я один такий, хто знайшов собi прихисток на землi?"
   Трупно-блiдi примари пропустили човен у море. Вони роздалися в рiзнi боки, а за кормою знов зiмкнулися, щоб нiкого не випускати з фiорду, доки не завершиться двобiй. Хаген хотiв уклонитися ϊм на знак подяки, але передумав. Надто мертвою i холодною була ϊхня блiдiсть.
   У вiдкритому морi носилися над водою чайки i кайри, баклани i тупики. Птахи вчували, що кракен тут, що вiн уже близько, та не боялися чудовиська. Чого жахатися безоднi, коли маєш вiтер у крилах? Хаген склав весла, i напнув на щоглу вiтрило - криваво-червоне рядно iз синiм хрестом посерединi. Рядно затрiпотiло, неначе крила, наповнилося свiжим вiтром. I човен стрiмко полетiв, обганяючи птахiв, рiжучи хвилi драконовою пащею. Якась сизокрила красуня-чайка понеслася iз ним наввипередки, та стомилась, i лише крикнула:
   - Щасти тобi!..
   Хаген помахав ϊй рукою i посмiхнувся.
   Вiн гадки не мав, куди пливе. Човен бiг назустрiч долi. Це зветься: лови на живця. Кракен не втерпить, щоб хоч одна дровиняка без його вiдома простувала просторами хвиль. Рано чи пiзно потвора сама його знайде. I тому будь-який вiтер був йому супутнiй.
   Хаген хильнув браги - трохи змерз на холодному вiтрi - i розчохлив арфу. А тодi вдарив струни й загорлав на весь широкий простiр, без ладу i голосу, стару бойову пiсню, яку побратими спiвали пiд iншим небом, у iнших водах. Були там i такi рядки:
  
   Дурня надiя
   Смертi зректися,
   Уникнувши битви,
   Та старiсть настане -
   Нiхто не знайде
   Од неϊ прихистку.
   Гине худоба,
   Родичi гинуть,
   I смертний ти сам.
   Та смертi не вiдає
   Слава гучная
   Гiдних учинкiв
  
   Скоро вiн стрiне кракена. I хай буде, що судилося.
   Земля вже давно зникла з очей, коли повiтря розiрвав хрипкий поклик сурми. Наче мертвий вiкiнг-вигнанець сурмив з безоднi у залiзний рiг. Море збрижилося, i Хаген йому спiвчував. Як вiн не храбрився, а мурахи за комiром поповзли. I раптом китовий гарпун здався недоладним та iграшковим.
   Хаген озирнувся. Чудовиська не видно.
   Натомiсть коло човна пропливав жмуток чорного хутра. З того жмутка виринула котяча голова з мертвотними зеленими очиськами i промовила гугняво:
   - Привiт тобi, убивця! Ось, поглянь-но, що ти наробив!
   - Стули писок, - буркнув Хаген. - Ти ж наче здох три роки тому!
   - Еге, з твоєϊ ласки i здох, - вiдказав пискляво кiт. - А так би ще жив i сметанку ϊв!
   - Уяви на мить, - Хаген вже не дивися на мертву тварину, виглядаючи кракена, - що менi шкода сметани для тебе. Яка з тебе користь?
   - А з тебе яка?
   - Жодноϊ. Тому ми тутечки i зустрiлися.
   Зненацька з-за хмар виринула тiнь, рухнула долу, в хвилi, а тодi Хаген побачив птаха-поморника, що сидiв на котячому трупi й длубав шматочки.
   - Я поснiдаю. Ти не проти? - спитав поморник.
   - Смачного.
   - Може, приєднаєшся?
   - Нi, дякую.
   Пiдживившись, поморник хвацько заскочив на корму й заходився чистити пiр'я.
   - Дурний-дурненький рибалка, - примовляв стерв'ятник, - нащо ти сюди полiз? На що сподiваєшся? Хiба не вiдомо тобi, що кракена не можна убити? I чого ти не взяв доброϊ зброϊ? Гадаєш убити його голiруч?
   - Не один i не два героϊ згинули, здiйнявши зброю проти кракена, - вiдповiв Хаген. - Хоч би я припер сюди цiлу скриню залiза, користi було б менше, анiж вiд цього котиська.
   - То що ж ти збираєшся робити, коли потвора вирине з безоднi?
   Хаген зiтхнув. "От причепа!"
   - Спершу - зазирну йому в очi.
   Поморник схилив голову вбiк i клацнув дзьобом.
   - Прекрасно, - мовив вiн з повагою, - прекрасно, рибалко. Дуже добре. А тодi що?
   Ярл чесно сказав:
   - Гадки не маю.
   - Я так i думав, - птах вдоволено зарокотiв. - Гаразд. Ти мене смачно нагодував жирною котятиною, то я трошки тобi допоможу. Кракен дуже любить загадки.
   Хаген не став дякувати вголос, лише коротко кивнув.
   А тодi море пiшло бурунами, небо та обрiй геть затягло тужавою марою, а вiд холоду скрижанiли кiстки. Поморник зник. Човен хитало i крутило, з неба сипалася якась гидота, вiд якоϊ в ротi було гiрко, i Хаген почув пiсню. Почув не вухом - серцем.
   То плакало пiвнiчне море.
   Це тривало якусь мить, та здалося, що минули роки. Русалки, морськi дiви, покидали простори хвиль, i в очах ϊхнiх була вся краса i весь сум Пiвночi. Мчали над водою могутнi хнiкари, велетенськi чорнi конi, трясли пiнними гривами, i жах був у ϊхнiх бездонних очах. Бородатi вiгтрольди неслися геть, утiкаючи вiд великого морського зла. I лише карлики-ноки гойдалися собi на хвилях, дражнилися i показували Хагеновi язика. Ноки завжди пiд'ϊдали за кракеном. Ярл погрозив ϊм залiзним ножем, i тварюки вгамувалися.
   Тодi розкрилася товща вод, i звiдти виринув той, що жив у мороцi безоднi. Той, кого боялися, ненавидiли i проклинали. Той, хто зжирає i спустошує все, непiдвладний самому морю.
   - Нарештi, - болiсно простогнав кракен.
   I Хаген Альварсон не мiг вiдвести погляду вiд його очей.
  

7

  
   Вiн падав. Летiв у чорну прiрву, все глибше i глибше. Падiння було безмежним, воно тривало тисячу рокiв. Холодне полум'я пронизувало наскрiзь, випалюючи пам'ять серця.
   Руки все зробили за нього. Не вiдводячи очей вiд важкого, невимовно сумного погляду потвори, Хаген мовчки здiйняв гарпун - i жбурнув, просто мiж очей. Гарпун уп'явся у брудно-сiру шкiру з бридким чваканням. Кракен заревiв, забив велетенськими щупальцями, але Хаген не вiдпускав погляду. I мовчав.
   I падав.
   - Знову! - ревiв кракен. - Знову одне i те саме! Я бiльше так не можу. Звiльни мене, Батько Безоднi... - кракен майже заскиглив, - зглянься, смертний мисливцю, витягни цю штуку! Вона менi дуже заважає...
   - Що менi до того, - рiвним голосом мовив Хаген. - Ти убивав сотнями.
   - Так, убивав. Але ж не катував.
   - Чого ти одразу мене не з'ϊв?
   - Ти дивишся менi в очi! - розлютився кракен. - Такого ще не було. Начувайся, мисливцю! Зухвальства я не терпiтиму.
   Щупи огорнули човник, охопили жалюгiдного чоловiчка, кракен розчахнув пащу, а тодi провалився у темнi безрадiснi глибини поза свiтами живих i мертвих.
   Хаген все ще падав, вдивляючись у порожнечу кракенового серця.
  
   - Нащо ти сюди прибув, кракене? Нащо чинив шкоду людям фiордiв?
   - Це не загадка. Тому я нiчого не скажу. Втiм, намагатимусь пояснити. Вiдповiдi на це питання не iснує. Я просто не мiг iнакше. До того ж, це весело. Хiба нi? Кому, як не тобi, це знати?
   - Не розумiю...
   - Ще б пак.
   ...Пiд ногою велета Хродгара зривається шмат тину. Торкель врубається мечем в широке обличчя поселянина. Бьяркi хапає дiвчину й задирає ϊй спiдницю. ϊй на помiч кидається брат чи наречений, та Хаген косо рубає його топiрцем. Тепер у хлопця нема лiвоϊ ноги. Поряд сидить Хравен i длубається пальцями в очних ямах суворого батька родини, якого мить тому зарубав. Коли Бьяркi вiдпускає нещасну дiвчину, Хаген смикає ϊϊ за волосся й каже до невдалого захисника:
   - Дивись, хлопче! Я рятую добре iм'я цiєϊ красунi!
   Юнак на пiдлозi кричить, та не вiд болю. Топiрець Хагена розсiкає шийку дiвчини, безголове тiло падає поруч. Хаген цiлує мертвi вуста i викидає голову на двiр, свиням. Вiн смiється...
   - То чим я гiрший за тебе? Ти такий само кракен, як i я!
   - Нi. Вiд мене тi поселяни могли захиститися. Вiкiнги - такi ж люди, з плотi й кровi, як i всi iншi, а геть не безсмертнi чудовиська з Краϊни Туманiв. Вiд тебе ж, кракене, захисту нема. Вся наша сила - для тебе нiщо.
   - Це не суттєва вiдмiннiсть. Повiр, я теж геть не всемогутнiй.
   - Хай так. Але є мiж нами ще й iнша суттєва вiдмiннiсть. Сказати? Чи сам здогадаєшся?
   Порожнеча загула, зануртувала, розлютований кракен почервонiв, мов кривавi стяги вiкiнгiв, i Хаген з дикою, шаленою радiстю подумав, що гарпун поцiлив у болюче мiсце. Такоϊ скаженоϊ зловтiхи не вiдчувало його серце вже давно. А кракен вже давно не вiдчував такого палкого гнiву.
   - Спробуй-но лише сказати, i он що буде!
   ...Велетенськi чорнi хвилi ставали до неба i падали на береги Равенсфiорда, розмиваючи ґрунт, змиваючи оселi i людей у море. Грiм казився у набряклому грозою небi. Вiтер i блискавки розпалили пожежi, тож замок Равенсхольт заледве тримався, осяяний червоно-золотими загравами. А з чорно-фiолетовоϊ штормовоϊ далечини насувалась велетенська примара, що буда серцем самоϊ темряви. Була кракеном.
   Вiн був величезний, неосяжний, бiльший за будь-яку гору. Море стало йому замалим. Вiн рухався над землею, серед хмар, чорний i грiзний, його велетенськi щупи шарудiли наослiп, здирали зi свiту барви, пронизували наскрiзь небо i землю. Кракен насувався на палаючий замок i глухо рокотiв, лишаючи позаду саме пустище.
   Йому заступили шлях побратими Хагена на чолi зi старим Арнульфом. Морський король засурмив у рiг, i зблиснули леза, i кракен спинився. На мить. I рушив далi, поглинувши вiкiнгiв одного за одним, i Хаген забув ϊхнi iмена. Вiдчув порожнечу, втрату, та не тямив, за чим тужить.
   Хруд Сталева Долоня виϊхав проти чудовиська i жбурнув у нього спис, оголошуючи вiйну. Кракен збрижився, пробуркотiв щось невдоволено, а наступноϊ митi Хаген закричав: вiн не захистив короля, король впав вiд руки Ерiка Вовчоϊ Пащi, що повстав iз мертвих, i кракен стер обох з лиця землi.
   Велетенськi щупальця нависали над замком. Кричали слуги, i гинули у вогнi та у пащi кракена. Лишень двоє мовчали посеред божевiльноϊ, чорно-багряноϊ ночi. Мовчала Асгерд Сольвайг, дочка Сiгурда ярла, та маленька Кетлєн. Кракен помiтив ϊх i сунув до них щупи.
   Та Вiлле Фольгер i Бреннах Мак Ерк, скрипаль i арфiст, з усмiшкою переглянулись, а тодi заграли. Линула музика, чари огородили мати i доньку. Кракен засичав, забризкав отрутою, що пропалювала камiння наскрiзь, i наче вiдступив. Але з виру полум'я виступила потворна красуня Хельга i заволала:
   - Смердючий виродок! Байстрюк! Забирайся геть! Забирайся, син мерзенного карлика! Я ненавиджу твого батька, i тебе ненавиджу, i твою курву, i твою малу байстрючку! Ну, чого закляк, Хаген, чи хто ти там? Тобi не буде спокою, нiде i нiколи! Плати, плати за брехню свого батечка! Плати, бо не розплатишся!
   Хельга, прекрасна мати Хагена, кричала, пiдтiкала ненавистю, чорний вогонь лизав ϊϊ плоть, i луснули струни арфи i скрипки, i обоє музики впали мертвi, й кракен забрав ϊх собi.
   Тепер Асгерд i Кетлєн стояли геть беззахиснi. Дiвчинка тулилася до матiнки. Обидвi були блiдi й тремтiли. Такi тендiтнi, крихкi. Листя восени. Полум'я каганця. Страх в очах. Але й лють - у поглядi Асгерд. Валькiр'я. Вовчиця. Криваве сонце битви...
   - Ти не просиш мене спинитися, мисливцю? Я можу ϊх забрати, як забрав усе!
   - У нас є загадка, - нагадав Хаген. Вiн уже нiчого не хотiв. Тiльки б усе швидше скiнчилося. Хай кракен поглине увесь свiт, може, буде не так боляче. - Живуть у хатi два брати. Обоє у чорних шатах, обоє пiсень спiвають. Та одного шанують, а iншого женуть. Хто вони? Ти вiдповiдь знаєш, та боϊшся промовити, бо тодi тобi буде надто боляче. Я щойно ту вiдповiдь знав. Та ти усе позжирав, i я геть нiчого не пам'ятаю. Тож доведiмо справу до кiнця.
   ...Довгий щуп пiдхопив Асгерд, поволiк геть од руϊн замку i дитини. Плакала дитина, i плакала мати, - Хаген не мiг на це дивитись. Та й не дивитись не мiг. Вiн згодував кохану жiнку тварюцi, створенiй з холоду i порожнечi. Вiн сам - порожнiй нiкчема. Тiнь. Нiхто.
   Лунко заверещала Кетлєн, коли оточили ϊϊ смердючi моцаки. Зникла, розтанула гордовита дочка ярла, лишилася перелякана дитина. Хаген зробив крок до неϊ, протягнувся крiзь нiч i негоду, та мiж ними була прiрва, що насмiхалася з болю.
   Але раптом трiснула, розкололася скеля, i вийшли звiдти бородатi дверги на чолi з Альваром. Прадавнi руни були вибитi в них на сокирах, прадавнiй вогонь палахкотiв у очах. Дверги оточили дiвчину, дiд обiйняв онучку й крикнув:
   - Хегнi, сину мiй, тримайся! Тримайся, бо ще не час гинути, i дракон ще не пiдточив коренi Великого Ясена! Ще мiцне його корiння...
   Альвар не домовив. Кракен випив його душу. Та слова батька бринiли у серцi Хагена, i тремтiли струни його арфи.
   - Слухай, кракене, вiдповiдь на нашу загадку! - гукнув Хаген у розпачi.
   - Нi! Не смiй! Я зiтру твою дочку!
   - Отже, вiдповiдь така, - Хаген наче не почув. Вiн уже був слiпий i глухий, одержимий. - Тi брати - крук i ґава. Крука шанують, бо вiн мудрий, ґаву женуть, бо брехлива. Це мов про нас iз тобою. Чим ми вiдрiзняємось? Ми обоє убивцi, ми обоє любимо поєдинки, кров i безумство, обоє живемо за кошт грабунку. Але мене, Хагена, король поставив глядiти його землi у Равенсфiордi. Нинi то є i моя земля. Моє море. Моϊ черепи на тину. Моϊ круки. Там я вкоренився, хоч зростав далеко звiдти. Там, зрештою, я знайшов добрих друзiв. Я зазирнув тобi в очi, я знаю, як тебе вбити. Ти не маєш коренiв. Не маєш друзiв. Не залишиш нащадкiв. Тебе не поставлять на службу - берегти. Тебе нема на свiтi. Я ж - є. Саме тому я сам сiв у човен i поплив битися з тобою, а не став чекати, доки прибудуть могутнi чарiвники зi столицi. Що б я тодi казав своєму королю? Який з мене був би хранитель?
   - Хранитель чого? Людей та ϊхнього майна?! Час усе поглине!
   - Хранитель краси Равенсфiорда. Над нею час не владний. I ще скажу. Менi тебе дуже, дуже шкода. Але то не шляхетний жаль, яким я оплакував Арнульфа i Бьяркi. Нi. Так жалiють калiку вiд народження, чи хвору собаку, чи пташку з пiдбитим крилом, чи рибу, викинуту на берег, чи юродивого... Так жалiють того, з кого нема користi. А з кого нема користi - той iде геть!
   Кракен гарчав, трусився, роздирав щупальцями свiт на шмаття. Хаген спiвав стародавню пiсню про створення свiту. Крига i полум'я линули у безодню, мiшались i плавилися там, i кракен захлинався, з його пащеки валив сiрий туман. I лишилося тiльки заплакане, усмiхнене личко Кетлєн, та гiрка мудрiсть у скляних очах ϊϊ ляльки.
  
   Так скiнчилося полювання на кракена. Три днi мара висiла над морем. Коли ж, нарештi, туман розтанув, на хвилях гойдався човен iз червоним вiтрилом, де гордо синiв хрест. Самого ж Хагена не знайшли. Про кракена теж iз тих пiр не чули.
  
   Кетлєн Хагендоттiр, дiвчина рокiв шiстнадцяти, юна i прекрасна, вийшла на скелю, тримаючи за руку кучерявого кирпатого хлопця, який, мабуть, не так давно помiтив власну бороду. Над ними таємничо сяяли зорi, пiд ними шумувало море, бурхливе, як очi закоханих. Дiвчина жестом наказала хлопчинi мовчати. А тодi щосили гукнула:
   - Хагене! Хагене сине Альвара! Прийди, бо час настав!
   - Ти певна, доню моя?
   Вiн був невисокий i худорлявий, чорнобородий i мiдноволосий, i страшний шрам перетинав лице вiд скронi до пiдборiддя. Вбраний у червону серку. Зорi хитро i трохи печально всмiхалися у сiро-зелених очах.
   - Сподiваюся, - мовив чоловiк, - що ти маєш гiдну причину кликати мене. Бо я бачу, що тут є чужий, тож чари бiльше не матимуть сили...
   - Це не чужий! - заперечила Кетлєн. - Це Асгейр Свенсон, мiй наречений. Благослови нас, батечку! Це для мене так важливо!..
   Батько всмiхнувся i подав руку молодиковi.
   - Вiтаю. Радий знайомству.
   Той очманiло прошепотiв:
   - Не може бути! Ти - Хаген Альварсон, якого зжер кракен?
   - Навпаки. Я зжер кракена. Iншим не раджу: смакує напрочуд гидко...
   Асгейр уклонився.
   - То є для мене велика честь - сватати доньку вбивцi кракена! - мовив вiн урочисто.
   - Припини. Сам Хруд Сталева Долоня доручив менi бути хранителем Равенсфiорду. Анi кракен, анi навiть смерть не змогли скасувати те доручення. Лише король може мне звiльнити. А вам я щиро бажаю щастя...
  
   Минули роки i столiття. У Равенсфiордi жили нащадки Хагена Альварсона. На Пiвночi багато чого сталося. Багато чого змiнилося та зникло. Але старi люди кажуть, що iнодi можна помiтити, як безсмертний хранитель Затоки Крукiв прогулюється по прибережних скелях, годує птахiв та усмiхається якимсь своϊм думкам. Ще не вийшов строк його служби, i король Пiвночi не квапиться його звiльняти...
  

Епiлог

  
   ...Вiн сидiв на могутньому корiннi старого осокору. Сонце гралося золотом i зеленню в кронi, кидаючи зайчики й тiнi на його обличчя. Вiн примружився, чхнув. Тодi тихенько засмiявся.
   Вiн був старшим за той осокiр. Принаймнi, не молодшим. Його народ живе довго, мов скелi й камiння. Але вiн не виглядав старим дiдом, хоч волосся його було напрочуд бiле. I шкiра бiлiсiнька, i наочно синiли вени на скронях i руках. Довгi пальцi торкнулися скрипки. Та вiдповiла. Вiтер вiдгукнувся, жартома смикнув поли чорного дорожнього плаща, понiс чарiвливi звуки далi, у безмежне блакитне небо. Мандрiвний скрипаль з очима прадавнього моря усмiхався. Так усмiхається на сонцi айсберг.
   - Добре ти граєш, чоловiче, пiд цим деревцем, - чемно вклонився подорожнiй. Вiн з'явився наче нiзвiдки. Також не юнак, та ще не старий, у картатому кiлтi, з оселедцем на головi. Його гострий пташиний нiс розсiкав страшний шрам, та це чомусь геть його не потворило. З його торби стирчали роги арфи.
   - Дякую, сину зелених земель, - вiдповiв скрипаль. - Ми мали тут зустрiтися, але - втрьох.
   - Я так бачу, ти знаєш бiльше за мене. Хто ти?
   - Троль. Знаю, що не схожий. Та що вдiєш. Можеш звати мене Грим, коли твоя ласка.
   - Я - Бреннах Мак Ерк, мандрiвний шанахi, та ти, мабуть, здогадався.
   - Так, це було не важко. Радий знайомству. Той, кого ненавидить сам Кромахi, - гiдна людина.
   Почулися кроки, i до них приєднався третiй. Похмурий i також пошрамований.
   - Йой, погане в мене передчуття, - усмiхнувся вiн. - Фоссегрим i Бреннах Мак Ерк разом сидять пiд деревом i ведуть розмови. Це кепсько скiнчиться.
   - Не буркочи, Хаген Альварсон, - вiдказав Грим спокiйно. - Знаєш, малий Вальдер змiг... Тож ти менi винен.
   - Знаю. I чого ти, троляча морда, не розсипався пiд сонячним промiнням?
   - Тут сонце ласкаве. Менi тут подобається. Але час iти.
   Фоссегрим пiдвiвся, спираючись на чорну тростину, почав обтрушуватися.
   - А що то, Хагене, за iсторiя з кракеном? - спитав Бреннах. - Наче вiн тебе...
   - Нє, то була нiчия. Хай там як - я радий тебе бачити. Чув, ти побував королем. От лише не знаю, чи вiтати тебе, чи поспiвчувати...
   I старi друзi обiйнялися.
   - А чого ти не вартуєш свою затоку? - спитав Грим.
   - Король мене звiльнив. П'ятсот рокiв служби - i жодноϊ тобi подяки... Та я гордий, що наразi там живуть вiльнi, талановитi й вiдважнi люди. Є кому подбати про красу Затоки Крукiв.
   - Ну то ходiмо, - усмiхнувся фоссегрим. - На нас чекають у iнших землях, пiд iншими небесами, у казках i легендах, що ще не розказанi.
   - Нi тобi хвилини спокою, - пирхнув Хаген.
   - Тобi ж сказали: не буркочи! - засмiявся Бреннах.
   Так зустрiлись вони троє пiд старим осокором, що був Древом Життя. I звiдти рушили на вiчний поклик моря, на пiсню вiтру, на далекий оманливий погляд з-за обрiю. Слухай шепiт хвиль, брате, прислухайся до штормових вiтрiв, i може, ти почуєш, як плаче скрипка фоссегрима, як смiється арфа сказителя з Авалона, як спiває своϊм хрипким голосом хранитель Затоки Крукiв. Посмiхнись ϊм, брате, бо шлях ϊхнiй далекий i темний, i не видно йому краю.
  
   Море Пiвночi холодне i суворе. Та люди спiвають його прекраснi пiснi. Може, свiт не стає вiд того кращим. Але невiдворотна Доля раптом чарiвливо посмiхається, i тодi вже не здається такою байдужою.
  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"