Аннотация: Всякi мислi за майстер-клас благородного рицаря Вальдемара фон Єшкiлєва, за хвантастику i вапще за весь цей Weltschmerz
Нотатки цинiчного алкаголiка
Всякi мислi за майстер-клас благородного рицаря Вальдемара фон Єшкiлєва, за хвантастику i вапще за весь цей Weltschmerz
Приказка
Колись дуже давно - десь у вереснi - прийшов менi по розсилцi лист такого приблизно змiсту, що от, мовляв, "Зоряна фортеця" проводить черговий (уже, здається, дев'ятий) конкурс, а темою там буде не фунт iзюму, а мiфопоетика, причому украïнська. I ще там був припис, що за пiдсумками того всього вiдбудеться майстер-клас пiд керiвництвом Володимира Єшкiлєва, вiдомого письменника-фантаста, поета, есеïста, фахового iсторика i, як виявилося, рицаря ордену Храму Господнього (якщо я нiчого не переплутав). Якось я тодi на те не звернув уваги, бо навiть i не сподiвався туди потрапити. Зацiкавила власне тема. Мiй твiр пролетiв повз фiнал, як Монгольф'є над вiдомим мiстом, я заспокоïвся i благополучно про той проект пiдзабув. Хiба от залишив у бiблiотецi оберемок гарних оповiдань. :)))))
Але. З якоïсь причини координатори проекту про мене не забули, вельми здивувавши запрошенням на майстер-клас (за що мiй особистий данкешон пановi Олегу Силiну). Спочатку ïхати не збирався, чесно сказати, але потiм виявилося, що є вiльний час, є трохи вiльних грошей, та i на Петрiвцi не був майже рiк - чого би не поïхати? До того ж, отримати по пицi вiд колег по цеху (та i вiд гросмейстера!) нiколи не завадить - тим паче в реальнiй реальностi, а не в iнтернетi. Продуктивнiсть значно вища. Зрештою, шо тебе не вб'є, то тебе загартує (би не до смертi гартувало).
Мефодiй i Кирило проводять дифдiагноз
Враження залишилися найкращi - i вiд музею фантастики i космонавтики, дiтища Юрiя Шевели, у "Дивосвiтi", де i вiдбувався захiд (всi цi книжечки, рiзноманiтнi сувенiри, свiтлини, телескопи мене просто зачарували), i вiд спiлкування з колегами, i, власне, вiд розбору полетiв. Шкода - не взяв фотiк (ну - склероз; iз алкаголiками трапляється).
Два слова за Мефодiя (себто за методику розбору творiв паном Єшкiлєвим, якщо я вiрно ïï зрозумiв). Отже, чого майстер НЕ робив - не присiкувався до кожного слова i знакiв пунктуацiï (натомiсть слушно вказував на технiчнi недолiки загального характеру - так, у моєму творi це були прикметники i вiдповiднi звороти, якими автор так розгодував текст, що той став схожий на жирну свинюку); на тому iз Кирилом, себто суто письмом, було покiнчено. Також не було всеохоплюючого iдейно-тематичного аналiзу (на цi витребеньки просто не вистачило б часу). Майстер звертав увагу на один-два СИСТЕМНI недолiки у творах i вказував, як ïх позбутися, виокремлюючи паралельно квiнтесенцiю твору, його системну чесноту, заради якоï й варто читати той чи iнший текст. Як на мене, то за даних обставин це найпродуктивнiша методика. Слiд також зауважити, що жодне iз шести розглянутих оповiдань не було забраковане як абсолютно невдале i непридатне для друку (пiсля, звичайно, комплексу необхiдних апгрейдiв).
Єдине, що трохи розчарувало - не вiдбулося жодноï спроби осмислити власне концепцiю конкурсу, себто - специфiку мiфопоетики у ïï лiтературному аспектi. Бо менi здалося, що мiфопоетику органiзатори i учасники проекту розглядають з точки зору структури, тобто формальноï присутностi у текстi певних мiфологiчних маркерiв, приналежних до певного (украïнського) культурного простору, фольклорноï традицiï. Або ж хибно ототожнюють мiфопоетику iз фольклором, iз етнографiєю, iз мiфознавством. Або, i це дуже кумедно, роздiляють мiфопоетику окремо на мiф i поетику. Так i проситься бородатий анекдот: "Карл Маркс i Фрiдрiх Енгельс - не муж i жона, а Слава Капеесес - вапще не людина!" (даруйте цитату з не дуже гарного джерела). I нiхто не поставив питання про мiфопоетику як свiтоглядну систему та ïï специфiчнi украïнськi прояви, форми актуалiзацiï, архетипи, хай ïм грець. I лекцiï шановних науковцiв про оповiдання "Шулiка на вербi" та "Оповiдання про мерцiв", зачитанi Олегом Силiним, хоча i дуже фактологiчно змiстовнi, мало що пояснюють саме про мiф як свiтогляд.
Але це тема для окремоï, фаховоï та досить непростоï розмови.
Загальнi питання
Володимир Єшкiлєв зауважив, що цi лiтературнi посиденьки дали змогу пiдняти низку загальних, "нарiжних" питань як стосовно фантастики, так i лiтератури загалом. Отже, хотiлося би побалакати саме про це, про певнi проблеми й тенденцiï, що вимальовуються на нашому лiтературному небосхилi, наче химернi й зловiснi видiння Iоанна Богослова.
Центральне питання - звичайно ж, мовне: "украïнська мова i украïнська фантастика ще не подружилися" (цитую по дiрявiй пам'ятi, звиняйте, коли не точно). Ми, украïнськi фантасти, не знаємо мови i не вмiємо писати. Вмiємо робити стилiзацiï, випендрюватися, ставити антигуманнi експерименти над мовою (в дусi п'єси Леся Подерв'янського "Цiкавi дослiди"). Надмiрно ускладнюємо мову, химерно переплiтаючи дiалектизми iз "високим штилем"; забуваємо, що "за пошуками архаïзмiв утрачається комунiкативна функцiя мови". Розмовляти ж iз читачем про певнi складнi речi простими словами - цього ще треба вчитися.
Нє, я серйозно. Коли нашi фантасти не дружать з украïнською мовою, то не-фантасти (суч.укр.лiт.) i поготiв: нiхто мене не переконає, що той суржик навпiл iз матюччям, яким густо пересипанi твори наших сучасникiв, i є лексичним та стилiстичним взiрцем. Як на те пiшло, то останнiм нашим блискучим стилiстом-прозаïком був (царствiє йому небесне) Павло Архипович Загребельний. Iз ним урвалася традицiя нашого красного письменства, i кидайте в мене гнилими памадорами, скiльки забажаєте.
Подивимось на захiд, у бiк польськоï фантастики. Згадаймо таких авторiв, як Пекара, Кантьох, Комуда тощо. Чи у них мова проста i невибаглива? Чи, може, варто орiєнтуватися на нiмецьких фантастiв, таких, як Вольфганг Хольбайн, у фентезi-романах якого, при всiй повазi, мову Шиллера, Кафки, братiв Манн спрощено майже до рiвня отого вiркосердючкинського "айн-цвай-полiцай"? Зате, нiхто не сперечається, герр Хольбайн дуже популярний.
Тепер поглянемо на схiд, на братiв-москалiв. Отам-то читва, писаного простою i зрозумiлою мовою, чимало i в "жанровiй" лiтературi, й у "боллiтрi". Хто там у топах-конотопах? Мадам Донцова? М'сью Лук'яненко? Мiстер Перумофф? Чи й узагалi - Пєлєвiн, Сорокiн, Лiмонов, Мiнаєв?.. Ото блискучi стилiсти, нема питань. Недарма Дмiтрiй Биков якось бiдкався, що, мовляв, варто принести у видавництво якийсь бiльш-менш складний текст, i редактори починають сичати: шо це все таке, кому це треба, наш чiтатєль не паймьот!
А взагалi про "простоту" i пов'язану з нею популярнiсть єсть гарна розвiдка Андрiя Судина:
Я не ставлю пiд сумнiв, що ми ще нiчого не вмiємо i не опанували мови. Але проблема у тому, що НIХТО сьогоднi нiчого не вмiє i не опанував. Я не бачу орiєнтирiв. А ви, любi друзi?
Наступне проблемне питання стосується радянського спадку, що його ще не подолано. Володимир Єшкiлєв так i сказав: у всiх розглянутих творах, мовляв, присутня стилiстика радянськоï фантастики, що проявляється зокрема у мовних штампах. Головно ця претензiя стосується роботи iз героями творiв: ми працюємо з ними не як власне письменники, а радше як драматурги (додам вiд себе: як кiносценаристи). Ми використовуємо мовнi засоби для анiмацiï, "оживляжу" персонажа, нiби на сценi/в кадрi. Тодi як на Благословенному Заходi так нiхто не робить, i всi тi нашi прийомчики взагалi не надаються до перекладу, примiром, тою ж польською. Детальне прописування вiдеоряду поведiнки героя виглядає, на думку Володимира Львовича, диким архаïзмом, якого нам слiд якнайшвидше позбутися "i щоб i дух не пах" (с) "с парохода современности" (с). Най читач сам домислює, як там той герой себе поводить.
Ся "драматургiчна" традицiя сягає, як виявилося, методики такого собi таварiща Смiрнова, що викладав колись у Лiтiнститутi. Будучи сам драматургом, вiн розробив методику вiдповiдного опису персонажiв i цинiчно насаджав ïï у юнi голови лiтераторiв. У вiтчизняну практику цю методу привнiс Абрам Кацнельсон. Згодом цей спадок перейшов до Стругацьких, вiдтак до письменникiв школи "турбореалiзму" (Веллер, Лазарчук), зрештою до Логiнова i сера Г.Л. Олдi. А вiд них - уже й "до мишей" дiйшло, себто до нас, убогих. Головною вадою цього пiдходу є певна байдужiсть до альтернативних зображальних засобiв героя, як то: персонiфiкацiя мови, поведiнськi коди, сюжетнi ходи, що пiдкреслювали б оригiнальнiсть героя тощо.
I знову мене тягне полемiзувати. Чи може менi клепки бракує, чи може лижi не ïдуть, але, скажiть на милiсть, що поганого у використаннi драматургiчних/сценарних методик, тоï-таки "постановки кадру", в лiтературi? Перекладати, бачте, важко? Ну, любi друзi, браття за Орденом Святого Перекладача, важко - то й не берiться. Скажу крамолу: адекватний переклад - штука взагалi неможлива. "Нi, сину, це фантастика" (с). Все, що не пiдстрочник, це адаптацiя.
Може, проблема в тiм, що певнi "оживляжнi" ходи виглядають як стилiстичнi неоковирностi? Нема де правди дiти, часто таки виглядають (наприклад, наша улюблена трикрапка, яку ми лiпимо у дiалогах, через що здається, нiби герой постiйно затинається). Але це ще не привiд вiдмовлятися вiд них у принципi, просто, даруйте за банал, "писати надо луччє". Бо ця претензiя, коли ïï подають у категоричному тонi "нiззя, бо некрасиво", скидається на "смакiвщину". "От ви напрасно, Соломон Самсонович, намагаєтесь знайти у Валькi якусь естетику, отталкiваясь от антропоморфностi. (...) Лебiдь красивий як лебiдь, а обiзяна як обiзяна" (Лесь Подерв'янський, "Казка про рєпку").
Iнша справа, що, звичайно, професiйний письменник має вмiти якомога бiльше, iнакше, справдi, по книжкових джунглях гасатимуть самi обiзяни, а лебедiв не дочекаємось. Звичайно, це недобре, коли всi героï у творi (а тим паче - у романi!) розмовляють приблизно однаковою мовою, позбавленою персонiфiкацiï, коли ïхнi дiалоги казеннi, наче ïх писав не митець, а спiчрайтер. Звичайно, письменник мусить дбати i про сюжетнi, дiйовi прояви особистостi героя, i про його суб'єктивний свiт, про його культурну площину, якiй притаманнi певнi поведiнськi коди, стереотипнi реакцiï тощо.
Взагалi єсть хороша розвiдка про оживлення героя за авторством Г.Л. Олдi. Так i називається: "Сценiчнiсть персонажа, або Як оживити образ". Ну, либонь ви в курсi.
Наступна претензiя, чи радше добра порада майстра, також стосується героïв: "Свiти, якi ми творимо, не можуть бути населенi людьми одного типу". Тобто: є рiзнi соцiальнi, вiковi, територiально-поселенськi, етнiчнi, релiгiйнi, гендернi, вболiвально-спортивнi (додати за смаком) страти, кожна зi своïм арго, побутовими звичками, поведiнськими патернами, психологiєю, системою прiоритетiв i табу. А в нас часто виходить, що героï роману - всi як один бухаючi iнтелiгенти, або дурнуватi студенти, або героïчнi пацаватi хлопцi (чи й дiвчата), або взагалi якiсь нуднi та вiдмороженнi особи, позбавленi ознак "людського, надто людського". Чому? Тому що ми не знаємо, як поводяться представники iнших спiльнот i страт. Пан Єшкiлєв радить влаштовувати собi всякi пригоди задля пiдвищення квалiфiкацiï й наводить приклад Артура Хейлi, що влаштовувався то до аеропорту, то до готелю, то ще кудись, аби вивчити цi структури зсередини та бiльше дiзнатися про людей, задiяних у цих системах. Гадаю, щодо користi цiєï поради нi в кого сумнiвiв не виникає.
I останнє, про що хотiлося б сказати, - "проблема достовiрностi без вiдповiдальностi". Головно це стосується саме фантастiв: бо ми всi такi фантастичнi, що всi iдiотизми, незнання законiв точних i гуманiтарних наук, психологiчну та фiзiологiчну недостовiрнiсть любимо списувати на фантастичне припущення, мов на мерця. Типу: це ж вигадка, i так проканає... Нi, любi друзi, дзуськи: не проканає. Чи треба нагадувати, що майже всi батьки-засновники (та й деякi матерi-засновницi) фантастики були фаховими вченими iз докторськими ступенями? Азiмов, Саймак, Шеклi, Бредберi, Зiлазнi/Желязни, Толкiєн, Нортон чомусь не дозволяли собi лажати так, як ми лажаємо завзято, не виписували собi iндульгенцiй на тiй пiдставi, що, мовляв, "сину, це фантастика". То було умовно перше поколiння фантастiв, а ми тодi яке? П'яте, шосте? Вiдповiдальнiсть має тиснути, як двадцять тисяч льє, а ми рученятами махаємо: байдуже, пiпл змегелить i добавки попросить.
Додавати тут особливо нема чого, лише зняти картузика перед майстром. Єдине, дозволю собi зауважити у дужках: iснує на неозорих просторах Iнтернету такий собi Орден Железячникiв, вiн же - Орден Святоï Закльопки. Це братство єдиною чеснотою фантастики вважають саме достовiрнiсть, тож якщо, описуючи спорядження рицаря XV столiття, ви раптом змалюєте йому шолом зразку ХIII столiття, чи пiку iз листовидним наконечником замiсть граненого, чи меч у нього буде на два дюйми довший, - все, ви попали. На вас накинуться iз прокльонами i нецензурною лайкою, що, мовляв, письмак - повний бевзь, хай учить матчасть i таке iнше. При тому, якщо у творi досконало й детально описано iсторичнi реалiï чи там механiзми, то такий твiр вважається шедевром, а що там персонажi iдiоти i нема нi сюжету, нi проблеми, нi конфлiкту, - це ïм до лямпочки. Тож достовiрнiсть - достовiрнiстю, та i про решту складових не варто забувати (ну, про це свого часу писав ще Леонiд Каганов).
За тим кланяюся, щиро дякую всiм добрим людям, колегам, органiзаторам проекту i пановi майстру за новий i цiкавий лiтературно-критичний досвiд.
З повагою,
шнапс-капiтан Хаген (в миру Вiталiй Кривонiс)
Додаток N1. Калиновий мiст в украïнськiй традицiï (спецiально для engineer)
Як усiм вiдомо, жодноï слов'янськоï мiфологiï нема i нiколи не було. Бо нiяких слов'ян нiколи не було. Їх нiмцi вигадали (жартую). Вiдповiдно прив'язувати певнi мiфологiчнi образи до певноï етнiчноï площини поширення - справа невдячна. Зрештою, ще Кемпбел нам казав (слiд за Юнгом), що всi нашi мiфопоетичнi образи є актуалiзацiями початкових психiчних iнстинктiв, себто архетипiв, спiльних для усього людства. I калиновий мiст не є винятком.
Так, звичайно, цей образ актуалiзується надзвичайно сильно у росiйськiй (я би уточнив: пiвнiчноросiйськiй, iльменськiй) героïчнiй традицiï, - тобто у билинах. Але! Сюжетно це на загал билини киïвського циклу, що збереглися на пiвночi в уснiй сказительськiй традицiï. А в Украïнi-Русi не збереглися, i не могли зберегтися, тут пiсля сумних подiй кiнця ХIII столiття нiчого не збереглося. Чи це свiдчить про вiдсутнiсть мiсцевоï лiтературно-епiчноï усноï традицiï? Нi, не свiдчить. Навпаки: образ калинового мосту як межi свiтiв зародився на наших теренах, пiсля чого мiгрував на пiвнiч.
Утiм, рудиментарно цей образ притаманний i нашому фольклору. Знову ж таки - як периферiя статусного i маргiнального культурно-магiчних просторiв, як брама зi свiту живих до хтонiчного, iнфернального, зловорожого свiту: до пекла, до раю, до чужоï землi, коротше, до потойбiччя. Так, низка версiй казки про змiєборця Iвасика Телесика наголошує, що дракона вiн дубасив саме на калиновому мосту пiд палаючою рiкою.
На Волинi побутує легенда про те, як калиновий мiст урятував гурт дiвчат вiд наруги. Пiшли собi дiвчата на рiчку (найчастiше це Случ), аж раптом зненацька татари налетiли. Тодi двi калини з обох берегiв рiки нахилилися одна до iншоï, з'єднали гiлля, й утворився мiсток, по якому дiвчата перебiгли на iнший берег. Дурнi татари почвалали слiд за ними, стрiляючи з лукiв по дiвчатам, але тi обернулися на лебiдок i полетiли геть, а мiст пiд татарами розвалився, i вони всi потонули. Дешифрувати цей сюжет неважко: рiка символiзує межу життя i смертi (а також невпинний час), калина - власне дiвоцтво, перетворення дiвчат на птахiв - "чисту" смерть i перехiд дiвчат у статус отих нiколи не iснувавших "берегинь" - духiв предкiв, ангелiв, божеств Верхнього свiту тощо. Версiя цiєï легенди тут:
У словнику-довiднику "Знаки украïнськоï культури", укладеному В.В. Жайворонком, про калиновий мiст написано таке: "калиновий (кленовий, камiнний, кам'яний, золотий) мiст - уживаються як народнопоетичний символ незворотного шляху прожитих рокiв; в обрядовому фольклорi калиновi, кленовi й золотi мости згадуються як небеснi мости у зв'язку з Паном-Господарем (очевидно, ще з дохристиянським богом, можливо, Бiлобогом); по них у господарський двiр на сiмох стовпах i з золотими ворiтьми по золотих i калинових мостах приходить у гостi богиня Сонце, можливо, дочка Господаря; за народними повiр'ями, коли Бог-Творець вiдчиняє небесну браму, то через неï по калиново-кленово-сонячному мосту приходить до людей весна, чарiвна богиня Леля (див. ляля 2); золотi й калиновi мости - то хмари, веселка i сонячне промiння: такими мостами могла бути райдуга (дуга в рай); калиновий мiст - це мiст єднання (див. ще обручка), дiвоцтва, що веде до щасливого шлюбного життя: "Марусенька догадалась, Да полюбила мости з калиновоï трости, Да погатила гати То з рути, то з м'яти" (тут усi рослини - традицiйнi символи дiвоцтва); у зв'язку з цим i символiзований образ безповоротних нерозумних молодих лiт, все одно бажаних, але недосяжних, щастя, долi, молодостi, якi ïде наздоганяти нещаслива жiнка: "Ой, нагнала щастя й долю на калиновiм мостi: - Вернись, вернись, щастя-долю, хоч до мене в гостi! - Не вернуся я до тебе, була вже у тебе, Було тодi шанувати, було поважати"; цей самий образ молодих лiт на калиновiм мостi уживається й стосовно нерозважливих чоловiкiв, яких вони, зрештою, застерiгають: "Було б же нас шанувати, як здоров'я своє"; небеснi мости символiзують також зв'язок мiж небом i землею, Богом i людиною, тому два береги, якi з'єднуються двома мостами, - це два свiти: земного iснування i смертi, вiчного життя i безсмертя, це перехiд вiд реального до iрреального; небеснi мости подибуємо в народних загадках: "Золотий мiст на сотню верст" (сонце), "Простягнувся мiст на сiм верст, а в кiнцi моста золота верста" (днi тижня i недiля), "Намощений мiст на сiм верст, на мосту яблуня, на яблунi цвiт на весь вiльний свiт" (сiм тижнiв Великого посту i Паска). Запрягайте конi в шори, конi воронiï, Та поïдем доганяти лiта молодiï. Не догнали лiта моï в калиновiм мостi: - Вернiтеся, лiта моï, хоч до мене в гостi - Не вернемось, не вернемось, не маєм до кого: Було ж нас шанувати, як здоров'я свого (пiсня); Калиновий мостоньку, гнися, не ломися (пiсня); символiку калинового мосту розвиває М. Драй-Хмара: "I знов обвугленими сiрниками На сiрих мурах днi значу, I без кiнця топчу тюремний камiнь, I туги напиваюсь досхочу. Напившись, запрягаю конi в шори I доганяю молодi лiта, Лечу в далекi голубi простори, Де розцвiтала юнiсть золота. - Вернiтеся! - благаю, хоч у гостi! - Не вернемось, - гукнули з даленi. Я на калиновiм заплакав мостi... I знов побачив мури цi сумнi, I клаптик неба, розп'ятий на ґратах, I нездрiмане око у вовчку... Нi, нi, на вороних уже не грати: Я в кам'янiм, у кам'янiм мiшку...". (Жайворонок В. В. Знаки украïнськоï етнокультури: Словник-довiдник. - К.: Довiра, 2006. - С. 367-368).
Окрiм маргiнально-героïчноï, калиновий мiст в украïнськiй традицiï має виразну весiльну конотацiю. Захiдноукраïнськi казки мiстять сюжети про випробування для героя, що претендує на руку i серце королiвни, пов'язане iз будуванням палацу, до якого має вести калиновий мiст понад жахливим урвищем, i яким герой-трiумфатор зрештою проïжджає з нареченою. Згадується калиновий мiст i у весiльних обрядових пiснях: "Легше перейти калиною, нiж переплисти // Легше любить по-старому, нiж iзрадити".
Згадується калиновий мiст i у пiснi XVI столiття:
Ой, попiд мостом, мостом калиновим
Алелуй
Ой, попiд мостом, мостом калиновим
Господи, помилуй
Ой там iшли-iшли а i три черниченьки,
Алелуй
Ой там iшли-iшли а i три черниченьки,
Господи, помилуй
А й зустрiли вони дяка молодого.
Алелуй
А й зустрiли вони дяка молодого.
Господи, помилуй
Чого, дяче, плачеш, а i чого ридаєш?
Алелуй
Чого, дяче, плачеш, а i чого ридаєш?
Господи, помилуй
Загубив я ключi, з раю в пекло йдучи.
Алелуй
Загубив я ключi, з раю в пекло йдучи.
Господи, помилуй
Хотiв вивiльнити я праведнi душi,
Алелуй
Хотiв вивiльнити я праведнi душi,
Господи, помилуй
Тiльки однiєï та й не вивiльнити,
Алелуй
Тiльки однiєï та й грiшноï душi,
Господи, помилуй
А що тая душа неньку зневажала,
Алелуй
А що тая душа неньку зневажала,
Господи, помилуй
Та i не дiлами, а тiльки думкою
Алелуй
Та i не дiлами, а тiльки думкою
Господи, помилуй
Мiфологiчна медiативна конотацiя образу тут, як на мене, цiлком очевидна.
Отаке от.
Додаток N2. Спецiально для герра Вальдемара фон Єшкiлєва, гросмейстера, про Тевтонський орден
Якщо вiрити монографiï Вiльяма Урбана "The Teutonic Knights", спочатку цей орден називався латиною "Fratrum Teutonicorum ecclesiae Sanctae Mariae Hiersolymitanae" (таку назву за ним визнав 1190 року папа Клемент III), або ще "Ordo domus Sanctae Mariae Teutonicorum in Jerusalem" (цю назву подарував, здається, Iнокентiй III). Але це ще коли вони перебували на Святiй Землi, пiд Аккрою. В Європi вони називалися частiше нiмецькою "Brüder und Schwestern vom Deutschen Haus Sankt Mariens in Jerusalem", що згодом редукувалося просто до Нiмецького, чи пак Тевтонського ордену. Саме так, на честь Марiï Тевтонськоï, наше братство зветься i понинi. Один iз варiантiв гiмну так i починається: "О Maria, maris stella" ("О Марiє, морська зоре!").