Шiсть тижнiв. Це лише початок. Ще не пiзно. Завтра записатися, з самого ранку... до першоϊ пари... Господи! Та як же ж... як вiн мiг...
Серце калатало - залишки нiжностi плавилися з образою i жахом. Чорним утробним жахом, що оселився в лонi i сотав живу кров. Ракова пухлина? Упир? Як це назвати - отруйний плiд, отруйний слiд першого кохання...
Вирiзати.
Випалити.
Вишкрябати. Залiзяччям.
Або -
вакуумний аборт.
Або... способiв дуже багато. Та треба цього позбутися, конче треба, ще й труби перев'язати, щоб нiщо не нагадувало, нiколи, нiзащо...
Вона зiщулилася, нiби од рiзкого вiтру, хоча в кав'ярнi було тихо i затишно. Вологi серветки розповзалися пiд пальцями. Сльози... i нiби чуєш, десь на самiсiнькiй межi слуху, - мамо, не треба... мамо, не вбивай...
То кричить кров вiд твоєϊ кровi. Плоть вiд твоєϊ плотi. Не лише вiд його - а й вiд твоєϊ. Ти вирiшила, ти вирвеш частинку його - але й вивернеш себе... i не повернеш. Нiколи...
Господи! Матiнко! Що робити!? Хто скаже?! Як наважитись перестати ревiти, пiдвестися i вийти звiдси, з тепла i затишку, i зробити хоч щось...
...i разом з кашмiровим пальто взяти на плечi важку, кошлату, холодну вiдповiдальнiсть. За смерть. За життя.
I жити з цим... жити з жахiттям i пульсом у скронi - а може, треба було зректися? а може - зберегти?..