Аннотация: ПОДОРОЖI У ЧАСI СТАЛИ МОЖЛИВИМИ! ВПЕРШЕ ВЧЕНИМИ СТВОРЕНА МАШИНА ЧАСУ. ЗАПРОШУЄМО ВАС СПУСТИТИСЯ НА ХРОНО-ЛIФТI У ДАЛЕКЕ МИНУЛЕ ТА ЗУСТРIТИСЯ З ДИНОЗАВРАМИ! (з реклами)
ХРОНО-ЛIФТ
ОПОВIДАННЯ
(4 травня 2025 року)
-1-
Як ви ставитесь до подорожей у часi? Вигадка, дурниця? А хотiлося б? Шкода, що це неможливо... Хоча... Мiй однокласник i найкращий друг Славко класу з сьомого був настiльки захоплений фiзикою, що став справжнiм фанатом Великого Адронного Колайдера*. Вiн казав, що експерименти на адронном колайдерi вже створили елементарнi частинки, якi можуть рухатися назад у часi.
- Уявляєш, синглентнi бозони Хiггса ** можуть стрибнути в додатковий п"ятий вимiр, де вони здатнi рухатися вперед та назад у часi, щоб знову з"явитися у минулому чи в майбутньому! - Нiс вiн абсолютно незрозумiлу менi абракадабру. - Правда, людину вiдправити у минуле таким чином поки неможливо. Але якщо ми навчимося контролювати виробництво синглентних бозонiв Хiггса, ми зможемо надсилати повiдомлення у часi! Уявляєш, вiдео з минулого чи майбутнього!
I поки вiн сипав незрозумiлими словами, типу "глiоми", "лептони", "мюони", "топ-кварки" та подiбними зарозумiлостями, перед моїм внутрiшнiм поглядом спалахували пригодницькi картини моїх майбутнiх фiльмiв про подорожi у часi.
У той час як Славко мрiяв стати всесвiтньо вiдомим фiзиком, який поклав би початок подорожам у часi, я з дитинства любив наукову фантастику i хотiв стати кiнорежисером. Пiсля школи ми збиралися поїхати до Києва щоб вступити - я до Унiверситету Культури на режисерський, а Славко - до Полiтехнiчного на фiзмат. Нажаль, нашим пла-
*Великий Адронний Колайдер - найбiльший у свiтi прискорювач елементарних частинок.
**Бозон Хiггса (або Бозон Бога) - простими словами - це елементарна частинка, яка передає взаємодiю мiж iншими частинками i має iнертну масу. Її пошук - ключ до розгадування взаємодiї темної речовини.
нам не судилося здiйснитися - почалася вiйна...
-2-
Я не воював. По-перше, коли почалася вiйна, я все ще навчався в школi. По-друге, пiсля смертi мого тата я став єдиною дитиною для мами-вдови. По-третє, коли я разом зi своїм найкращим другом Славком прийшов до вiйськкомату, мене одразу забракували через серцеву недостатнiсть. А сильного й здорового Славка спочатку прийняли до тероборони, а потiм на фронт контрабасом*...
Дехто з наших однокласникiв, як i планували, поступили до iнститутiв, але бiльшiсть почали працювати i волонтерити. Спочатку я допомагав сусiдовi-столяру ставити вiкна, вибитi бомбардуваннями та ремонтувати зруйнованi дахи. Та коли нам з мамою заплатили 9 мiльйонiв** за загиблого батька, я купив машину i почав таксувати***.
Славко виявився єдиним фронтовиком з нашого класу, тому всi нашi однокласники допомагали бригадi, в якiй вiн служив: збирали грошi на бронiки**** та бехи, мухи та покемони, нiчники, пташки та нiштякi... Коли вiдправляли вантажi волонтерськими шишариками*****, а коли i я завантажував пiд зав"язку свiй "Hyundai Tucson" i їхав на пе-
**Дружина загиблого вiйськового в Українi отримує його грошове забезпечення, компенсацiю за невикористанi днi вiдпустки, витрати на поховання та одноразову грошову допомогу в розмiрi вiд 1,5 мiльйона до 15 мiльйонiв гривень.
*****Шишарик або Шишага - вантажний автомобiль ГАЗ-66.
редок*. Доводилося й вивозити звiдти трьохсотих та двохсотих**...
За три мiсяцi до перемоги Славко повернувся додому. Живий, але без ноги... Так сталося, що у складi трiйки сумракiв*** вiн вiдправився на нуль**** i пiдiрвався на минi. Пiсля поранення йому пощастило потрапити до Мальти у клiнiку Steward Health Care Malta на реабiлiтацiю та отримати там високоякiсний протез.
- Ну, як ти? - Запитав я, зустрiчаючи його бiля трапа лiтака.
- Плюс-плюс!***** - Радiсно вiдповiв вiн. - Життя тiльки починається!
Як i всi учасники бойових дiй, якi стали iнвалiдами, вiн отримав 100 тисяч бойових платежiв, трохи бiльше 900 тисяч одноразової допомоги та пенсiю iнвалiда другої групи - 12386 гривень. Ми обоє були з грошима, тому одразу придбали гарнi квартири в новому будинку на однiй площадцi другого поверху. Батьки Славка з його дванадцятирiчною сестрою також придбали квартиру в нашому пiд"їздi, але на п"ятому поверсi, а моя мама - на четвертому. Свої старi квартири вони попродавали. Тож тепер ми дружили родинами i часто збиралися разом.
- Хлопцi, що ви збираєтеся робити далi? - Запитала нас мама за вечiрнiм чаєм. - Вчитися думаєте?
- Думаємо. - Вiдповiв я. - Тiльки поки не знаємо, куди йти.
- У строяк! - Вирiшив Славко за обох. - Треба вiдбудовувати країну. Ми станемо iнженерами-будывельни-
*****Плюс - у вiйськовi замiнює слова "добре", "так", "згоден". "Плюс-плюс" - "Пречудово".
ками. Плюс, Се-рього?
Я кивнув. I ми поступили до Полтавського Полiтехнiчного на Цивiльне Будiвництво.
***
Пiсля першого курсу у нас була геодезична практика. Нашiй бригадi з семи осiб була видiлена квадратна дiлянка розмiрами кiлометр на кiлометр, з ручаєм майже по центру, кiлометрах у восьми-дев"яти вiд Полтави. Для створення геодезичної карти цiєї мiсцевостi нам видали цифровi тахеометри, нiвелiри та теодолiти, лазернi рiвнi та далекомiри, GNSS-приймачi та HDS-сканери*... Наш бригадир привозив усi цi iнструменти на мiсце робiт сам.
У перший день ми зi Славком поїхали на мiсцевiсть на своїй машинi, але потiм довелося купувати скутери i приїздити на них. З однiєю ногою, хоч i на протезi, Славковi було важко бiгати по пагорбах, перескакувати через яри, лазити по схилах вгору й униз. Тому ми вимiрювали невелику дiлянку, сiдали на скутери i переїздили до наступної.
Поки ми лазили по дiлянцi з рiвнями та теодолiтами, по її периметру почали прокладати дороги.
- Серього, ти не знаєш, для чого цей квадрат дорiг? - Запитав Славко, коли ми сiли на вершинi пагорба, щоб вiдпочити.
- Нє-а. - Милуючись краєвидом, лiниво вiдповiв я.
- Мабуть, вони щось будуватимуть на цiй дiлянцi. - Припустив наш бригадир Сашко. - Тож почали з будiвництва пiд'їзних дорiг.
- Серього, ти знаєш, про що я мрiяв, коли мерзнув на фронтi? - Якось запитав мене Славко. - Про море... Море, пляж, Одеса...
Тому, коли ми успiшно здали i забули про практику, втiм як i про сесiю, ми разом зi Славком поїхали в Одесу, до моря...
Наприкiнцi другого курсу звiдкись поповзли чутки про машину часу. Начебто хтось десь чув про подорожi у минуле, про жахливi пригоди, i все це десь поблизу вiд Полтави.
- Може, подивимося, де це? - Запитав я одного вечора, коли ми зi Славком сидiли на балконi в його квартирi.
- Нi, це неможливо! - Славко махнув рукою. - Подорожi у часi? Отак одразу? Людина? Хоча...
- Давай загуглимо! - Я схопив ноутбук. - Полтавська область, машина часу...
На весь екран висвiтилася барвиста реклама:
Подорожi у часi стали можливими!
Вперше вченi створили машину часу,
що дозволяє зазирнути в далеке минуле
i зустрiтися з динозаврами!
Наукова довiдка:
Ще Альберт Ейнштейн передбачав iснування замкнених часоподiбних кривих (англ. Closed timelike curve, CTC), в яких простiр-час настiльки викривлений, що об'єкт, який їх перетинає, повертається до вихiдної точки. Вони можуть бути сформованi лише в тому випадку, якщо просторово-часовий континуум викривляється особливим чином, утворюючи "кротовi отвори". Якщо рухатися вздовж цих кривих, можна подорожувати в майбутнє та минуле, а потiм повертатися до вихiдної точки. Нашим дослiдникам вдалося виявити стабiльну первiсну "кротовину", що веде в епоху розквiту динозаврiв, на 75 мiльйонiв рокiв назад*. Для "спуску" у минуле було створено Хроно-Лiфт, який рухається по круговiй траєкторiї, що проходить через простiр-час.
Запрошуємо вас спуститися Хроно-Лiфтом у мезозойську еру!
- Нiсенiтниця якась! - Засумнiвався Славко. - Хоча "кро-
*Епоха динозаврiв - Мезозойська ера, тривала 185 мiльйонiв рокiв, розпочалася близько 250 мiльйонiв рокiв тому i закiнчилася 65 мiльйонiв рокiв тому.
товi отвори"... Викривлення простору-часу... А де це знаходиться?
- Вiсiм з половиною кiлометрiв вiд Полтави по Київськiй трасi. - Звiрився я з адресою.
- Слухай, Серього! А чи не поїхати нам покататися по Київськiй трасi? Ну, просто провiтритися?
- Ну, якщо провiтритися, то треба сiсти на скутери. - Погодився я i скочив з крiсла.
- Ти чого такий швидкий? - Зупинив мене Славко. - Вечiр на дворi, не на нiч же їхати кататися. Давай завтра.
- Ну, завтра, так завтра. - Почухав я у потилицi. - Ранок покаже, що вечiр не скаже. Давай, я допоможу тобi влягтися спати...
Славко не хотiв жити з батьками, щоб не бачити їх спiвчутливих облич. Також не хотiв, щоб сестра бачила його без ноги, тому вiн все робив сам. Тiльки менi, як найкращому другу, було дозволено бачити його без протеза, тiльки менi вiн дозволив допомогти собi.
-4-
Наступного дня була недiля. Пiсля снiданку ми всiлися на скутери i поїхали кататися. Як не дивно, на Київськiй трасi за мiстом ми дiйсно побачили рекламний щит, що вказував на з"їзд з траси на дорогу, що вела до Хроно-Лiфту.
- Не фейк? - Зупинився Славко бiля нього.
- Здається, не фейк. Поїдемо далi?
- Їдемо!
- Цi мiсця менi щось нагадують... - Ми їхали на малiй швидкостi паралельно один одному, тож могли розмовляти. - Наприклад, оцей пагорб i ручай...
- Та ми ж проходили тут геодезичну практику! - Впiзнав я мiсцевiсть. - Тiльки отого лiсу тут не було.
- Так, замiсть лiсу була дiлянка, яку ми вимiрювали.
- Отже, вони створили парк на нашiй дiлянцi.
Ми пiд"їхали до автостоянки, на якiй було два екскурсiйнi
автобуси та кiлька автiвок. Роззирнулися. Парковка була розташована навпроти невеликої двоповерхової будiвлi, весь фасад якої був прикрашений написом:
ХРОНО-ЛIФТ
ПОДОРОЖI У МИНУЛЕ
До нас пiд'їхала маршрутка, зупинилася. З неї вийшли люди i пiшли до будiвлi.
- За ними? - Запитав я.
- Плюс! - Вiдповiв Славко.
Приєднавшись до групи, що вийшла з маршрутки, ми увiйшли до будiвлi Хроно-Лiфту. У центрi - просторий зал, праворуч i лiворуч - двi довгi адмiнiстративнi стiйки з комп"ютерами, за ними - ряди сидiнь, як у залi очiкування на вокзалi. Наприкiнцi обох залiв - туалети та дверi до офiсних примiщень. От i все, загальна довжина видимої частини будiвлi близько 24 метри. У стiнi навпроти головного входу було розташовано троє дверей: однi жовтi у центрi, i двоє - червонi та синi - навпроти залiв очiкування, сидiння, в яких також були оббитi червоною та синьою еко-шкiрою.
- Увага! Синю групу запрошують на посадку! - Почулося з динамiкiв.
З десяток людей, що сидiли на синiх крiслах, встали i попрямували до синiх дверей. Там їх очiкував чоловiк у блакитному комбiнезонi, синiй бейсболцi та з синiм рюкзаком за спиною.
- Я ваш провiдник! - Голосно сказав вiн. - Будь ласка, йдiть за мною! Зараз ми пройдемо короткий iнструктаж i сядемо у лiфт...
Усi зникли за дверима.
- Круто... - Проходжалися ми спорожнiлим залом, роздивляючись iнтер"єр.
- Все супер-сучасне...
- На розiграш не схоже...
- Плюс, плюс...
На стiнах висiли фотографiї людей з динозаврами на задньому планi.
- Думаєш, справжнi? - Запитав Славко.
Вiдповiсти я не встиг. Прозвучав мелодiйний сигнал, i над жовтими дверима загорiвся напис:
ПРИБУТТЯ ГРУПИ
Дверi вiдчинилися, i з них вийшли люди. Якiсь дивнi... Вираз їхнiх облич був... ошелешеним. Мабуть, це слово їм найбiльш пасувало.
- То як? - Запитав Славко, взявши за рукав хлопця, який проходив повз.
- Жах! - Вiдповiв той. - Але класно! Враження на все життя! Нiколи цього не забуду!
- Ще б пак! - Пiдхопила його попiд руку розпатлана дiвчина. - Кошмари, мабуть, ще довго снитимуться! - I вона потягла його до виходу.
- Рекомендуєш? - Запитав я в iншого хлопця.
- Не те слово! - Вигукнув вiн. - Навiть грошей не шкода!
- Славко, а давай запитаємо, скiльки коштує така екскурсiя? - Повернувся я до найближчої адмiнiстративної стiйки.
- Плюс! - Славко рiшуче пiдiйшов до стiйки i звернувся до дiвчини за комп"ютером: - Скажiть, будь ласка, як можна придбати квиток на лiфт?
- Квитки на Хроно-Лiфт замовляються заздалегiдь. У кожному лiфтi вмiщається група з дванадцяти осiб включно iз провiдником. Зараз найближчий час - середина липня.
- Ов-ва! - Вигукнув я. - Це ж майже через три мiсяцi!
- Нiчого страшного. - Посмiхаючись, вiдповiла дiвчина. - За цей час ви встигнете зiбрати грошi.
- А скiльки коштує квиток? - Спитав Славко.
- Один квиток коштує 10 тисяч гривень.
- Фьюiть! - Свиснув Славко i чомусь запитав: - А для дiтей?
- Дiтям до дванадцяти рокiв не дозволяється подорожувати у часi, а пiсля дванадцяти вони вважаються дорослими. - Вiдповiла дiвчина. - Будете замовляти?
- Ми подумаємо! - Вiдповiв я i потяг Славка до виходу. - Це ж 20 тисяч на двох! За цi грошi ми з десять днiв зможемо жити в Одесi! Ми ж хочемо на море?
- Одеса, море... Одеса нiкуди не втече! А подорож у минуле... - Славко вирвав у мене свою руку, побiг назад до стiйки, схопив там пару барвистих буклетiв i наздогнав мене. - Йдемо! Почитаємо це вдома, подумаємо...
Думали ми тиждень, а потiм все-таки замовили два квитки на кiнець липня. Квiтень-травень ми навчалися, у червнi була сесiя, пiсля неї Славковi треба було поїхати у Миргород до санаторiя для iнвалiдiв для реабiлiтацiї. Я поїхав з ним як супроводжуюча особа. Через два днi пiсля нашого повернення з санаторiя ми поїхали до Хроно-Лiфта.
-5-
Залишивши машину на стоянцi, ми увiйшли до будiвлi.
- Треба вiдмiтитися. - Славко витяг квитки з нагрудної кишенi i пiшов до стiйки.
Сьогоднi за комп"ютером сидiв хлопець:
- Вашi квитки... Так... Синiй лiфт, одинадцята година... Замiсть квиткiв ви отримуєте жетони, повiсьте їх на шиї... Очiкуйте на вашого провiдника. Посадку буде оголошено по радiо...
- Раненько ми... - Озирнувся я.
У синiй залi очiкування вже було з п"ятеро людей. У червонiй - нiкого. Походивши туди-сюди пару разiв, ми також сiли. Хвилини тягнулися, як гума.
- От що таке теорiя вiдносностi? - Раптом запитав мене Славко.
- Ну, це щось про час... - Намагався згадати я.
- Пояснюю для чайникiв! - Посмiхнувся Славко. - Час протiкає по-рiзному, залежно вiд того, по яку сторону вiд две-
рей до туалету ти знаходишся! - I вiн засмiявся.
- Ну, так... Якщо я вже всерединi, то нормально, а якщо я стою ззовнi i в мене вже нетерплячка...
- Пропоную пiти в туалет! - Пiдвiвся Славко. - Невiдомо, чи зможемо ми там сходити...
- Еге ж, прилаштуєшся до якогось кущика i зiб"єш струменем якусь древню комашку! I вся iсторiя змiниться! I взагалi ми навiть тут можемо не народитися! - Казав я вже йому у спину.
- Увага! Синя група запрошується на посадку! Пройдiть до свого провiдника! - Пролунало з динамiкiв, коли ми мили руки.
- Бiгом! - Славко пiдняв свiй рюкзак i кинувся до дверей.
Я поспiшив за ним.
- Один, два, три... - Провiдник почав рахувати мандрiвникiв, якi пiдiйшли до синього входу. - Одинадцять. Всi зiбралися. Зараз я проведу короткий iнструктаж, а пiсля цього ми вже сядемо в лiфт. Йдiть за мною, будь ласка!
Ми увiйшли до невеликої кiмнати, приблизно 3 на 3 метри, сидiння в якiй стояли уздовж двох стiн прямо i праворуч. Злiва навпроти них, була величезна кабiна лiфта з закругленими кутами.
- Отже, мене звати Макс! - Представився провiдник.
- А мене Саньок! - Хлопець у дiрявих шортах з золотим ланцюгом на шиї встав i глузливо шаркнув нiжкою.
Дехто хихикнув, дехто також почали представлятися. Виявилося, що майже всi подорожували парами: Свєта з каптуром на головi та зi своїм хлопцем Тарасом, бородатий Андрiй з блондинистою Наташею та худющий Стас з мiнiатюрною Iрочкою були майже нашими однолiтками, i лише сивуватому Володимиру з дружиною Оленою, на головi в якої був розкiшний рожевий капелюх, було трохи за сорок.
Коли всi заспокоїлися, провiдник продовжив:
- Ми вiдправляємося у минуле! Прошу не сходити зi стеж-
ки, йти за мною, не вiдставати, не торкатися метеликiв i комашок, не рвати траву та листя!
- Бо що? - Зухвало спитав Саньок, розвалившись у кутовому крiслi.
- Бо тодi ви можете не повернутися. - Вiдповiв Макс.
- Погрожуєш? - Нахилився вперед Санько.
- Ви читали маленький шрифт на квитках? - Замiсть вiдповiдi, запитав Макс. - Там чiтко чорним по жовтому написано: "У разi невиконання правил безпеки, якi призведуть до шкоди для здоров'я або загибелi мандрiвника у часi, адмiнiстрацiя Хроно-Лiфту вiдповiдальностi не несе".
- Так, так! - Хлопець захихикав i поклав ногу на ногу, а руки за голову. - Продовжуй заливати!
- У тому часi, куди ми спустимося, нашими дослiдниками видiлена мiсцина, яку ми звемо Заповiдником. Там знаходиться Стоянка нашої постiйної дослiдницької групи. Вони пiдгодовують мiсцевих динозаврiв, тому бiльшiсть з них вже не розглядають людей як здобич, а скорiш як особин, що дають їм їжу. Та, тим не менш, пальцi б їм до рота я не сував, невiдомо, що їм у голову прийде, хижаки все ж таки.
- Гав! - Голосно гавкнув неадекватний хлопець, зробивши вигляд, що збирається вкусити Свєту, яка сидiла поруч з ним.
- А-а-а!!! - Скочивши, закричала та.
- Та я тебе!... - Пiдскочив до неадеквата її супутник.
- Заспокойтеся! - Зупинив їх провiдник. - Хулiганити пiд час подорожi я би не радив, нам треба буде бути дуже уважними та обережними...
- Дiйсно, Саньок, ти вже того, не перегинай! - Поклав руку на плече хулiгану сивуватий Володимир.
- Наша прогулянка строго визначена за часом. - Продовжив Макс, коли всi знову заспокоїлися й повсiдалися, причому Тарас, супутник Свєти, тепер сiв поруч з Саньком. - У нас буде кiлька зупинок, а на Стоянцi нас нагодують...
- Десятиметровим динозавром! - Знову перебив провiдни-
ка Саньок.
- Нi, годувати нас будуть маленькими динозаврами, яких спецiально розводять на мiнi-фермi. Якщо всi будуть дотримуватися моїх iнструкцiй, ми повернемося у ХХI столiття живими та неушкодженими.
Почулося голосне шипiння i дверi лiфту роз"їхалися у рiзнi боки.
- Прошу на посадку! - Запросив наш провiдник.
Всерединi кабiна лiфта нагадувала цистерну. Навпроти входу вгадувалися ще однi дверi, по обидва боки вiд них - по три пригвинченi до пiдлоги крiсла, навпроти них - ще шiсть.
- Сiдайте, пристебнiться! - Макс показував, як це треба робити. - Приготуйтеся, спуск по часовiй кривiй буде хоча й недовгим, але не дуже приємним!
Пролунав гудок.
- Поїхали! - Крiзь нього почули ми голос Макса.
I раптом все закрутилося, замиготiло, перевернулося... Ставало то темно, то свiтло, миготiли рiзнобарвнi сполохи, кабiну крутило в рiзнi боки, перевертало i качало, ми то висли на утримуючих ременях, то опинялися лежачими догори дригом... Хтось кричав, хтось матюкався, хтось скавучав... I раптом все затихло. Кiлька секунд ми сидiли у повнiй темрявi. Нарештi знову стало видно.
i виходимо. - Вiн пiдiйшов до дверей, що роз"їхалися.
Ми вийшли на площадку бiля лiфта. Навколо був тропiчний лiс: сосни, квiтучi дерева, багато папоротi, сiре, затягнуте димкою небо над верхiвками дерев... Крiм запаху прiлого листя, легкий вiтерець приносив якiсь незрозумiлi запахи, а тиша була якоюсь голосною. Прислухавшись, я зрозумiв, що це зовсiм i не тиша: на фонi постiйного цвiрiнькання цикад чи коникiв було чутно незнайомi трелi, в якi замiшувалися далеке рикання та дивнi крики...
- Мезозойська ера, сiмдесят п"ять мiльйонiв рокiв тому на-
- Норм... - Ледве стримуючи ригачку, вiдповiв Саньок на запитальний погляд провiдника. I куди подiлося його зухвальство?
- Звернiть увагу на це дерево. Це магнолiя, їй тут вже близько трьохсот рокiв. До нашого часу вона, звiсно, не дожила, хоча її нащадкiв можна зустрiти у тропiках та субтропiках. Можна фотографуватися, але не довго, щоб не затримуватися та не вiдставати.
- А спiвати можна? - Глумливо запитав Саньок, який вже повнiстю оклигав.
- Не можна! - Рiзко вiдповiв провiдник. - Пiшли! Розмовляти впiвголоса, не кричати, до себе уваги не привертати!
Ми рушили за Максом, намагаючись не сходити з гравiйної дорiжки завширшки з пiвтора метри.
-6-
Поки ми, роззираючись на всi боки, йшли за Максом, вiн розповiдав нам про час, в якому ми опинилися.
- Як ви, мабуть, пам"ятаєте зi школи, на початку Мезозойської ери розповсюдилися хвойнi рослини, якi прийшли на змiну гiгантським папоротям, хвощам та плаунам. Як бачите, цих рослин тут немає, хоча звичайних папоротей ще дуже багато.
- З додаванням квiтучих дерев. - Вставила мiнiатюрна Iрочка. - А вони скидають листя?
- Нi, майже вся рослиннiсть тут вiчнозелена, адже тут немає сезонних змiн клiмату. Бiльшiсть рослин здадуться вам знайомими, до яких ви звикли - дерева з плодами. Та я не збираюся грузити вас науковими термiнами та назвами всiх рослин - ви їх все одно не запам"ятаєте.
- А кому цiкаво? - Запитала Свєта, яка навiть у парниковому клiматi не зняла з голови каптур.
- А кому цiкаво, загуглить в iнтернетi. - Вiдповiв Макс. - Звернiть увагу, як тут тепло. Взагалi, Мезозойська ера - найтеплiший перiод в iсторiї Землi. А тим бiльш тут, у Крейдовому перiодi, коли вiдбулося найбiльше потеплiння. Навiть у приполярних областях не було льодового покриву, в Антарктидi стояли майже такi самi лiси i бiгали динозаври. А тут, у нас були субтропiки.
- А шо так? - Запитав Саньок.
- Рiвномiрному розподiлу тепла сприяла велика кiлькiсть парникових газiв.
- Отже, у нас теж незабаром буде Мезозойська ера. - Зiтхнула Свєта у каптурi.
- Це чому? - Повернулася до неї мiнiатюрна Iрочка.
- Тому що у нас теж настає глобальне потеплiння.
- Це ще вилами по водi написано! - Заперечив Тарас.
- Ой, метелик! Який великий! - Скрикнула жiнка у капелюсi.
Дiйсно, квiти на деревах невеликої галявини, на яку ми вийшли, почали злiтати i виявилися великими метеликами сантиметрiв з 30-40 у розмаху крил.
- Я читав, що з появою квiтiв з"явилися i комахи. якi їх запилювали. - Пiднявши голову до метеликiв, зауважив сорокарiчний Володимир. - Це ще добре, що нам трапилися метелики, а от якщо б прилетiли оси...
- Стiйте! - Раптом жахливим шепотом скрикнув Макс i зупинився, пiднявши руку. - Дивiться, он там, на зламаному деревi висить Титанобоа!
- А це ще хто? - Запитав я, пiдходячи ближче до провiдника i придивляючись до дерева.
- Гiгантський родич удава. - Напiвшепотом повiдомив усiм, хто зiбрався навколо нього, Макс. - Досягали п"ятнадцяти метрiв у довжину i важили близько тонни.
Лiворуч вiд тропи стояло дерево, стовбур якого був зламаний на висотi метрiв чотирьох i валявся поруч. Вiд дерева над тропою нависала товста гiлка, а на нiй, майже злившись зi стовбуром i майже такої ж товщини, висiла величезна змiя, хвiст якої залишався на землi. Ось вона повiльно опустила голову з товстої гiлки до тропи i, перетiкаючи зi стовбура на гiлку, а потiм донизу, спустилася на нашу тропу. Ми стояли, не рухаючись i майже не дихаючи. Удав титанобоа, не звертаючи на нас уваги, переповз тропу i зник у густих заростях папоротi.
- От чому я казав не вiдставати i триматися усiм разом. -
Сказав провiдник. - Йдемо далi.
- Ой, а я не встигла його сфотографувати! - Почувся жiночий розгублений голос за моєю спиною..
- Якби ти фотографувала, вiн мiг би тебе помiтити. - Вiдповiв чоловiчий голос. - Як би ти почувалася в його шлунку?
Тропа почала помiтно йти вгору. Славку ставало все важче йти i ми почали вiдставати.
- Ти чого? Он дiвчата майже бiгом йдуть! - Пiдiйшов до
нас Саньок.
- Я не дiвчинка, я на протезi! - Огризнувся Славко.
- Тодi я тобi допоможу! Братан, ти бери його з того боку, а
я з цього! - Розпорядився Саньок i, пiдхопивши Славка, потягнув його вгору.
Я пiдставив друговi плече i теж пришвидшився. Лише за пару хвилин ми опинилися на пагорбi, з якого вiдкривався чудовий вид на долину. Внизу паслися величезнi динозаври з кiстяними щитами, що стирчали над їх шиями, як комiри у шляхетних дам, i з рогами на головi. Повз них по тропi, що перетинала долину, йшла група таких самих, як ми, мандрiвникiв у часi.
- Це трицератопси, вони травоїднi. - Повiдомив Макс у
той час, як ми зi Славком всiдалися на траву. - Вони сягають
дев"яти метрiв у довжину i трьох метрiв у висоту, важуть близько дванадцяти тонн.
- Незграбнi махiни. - Сплюнув Саньок.
- Ну, я би так не сказав, якщо захочуть, вони можуть бiгати зi швидкiстю 32 кiлометри на годину, не втечеш.
- Я би побоялася йти повз них. - Схиливши голову на плече свого хлопця, пробурмотiла Свєта i, нарештi, вiдкинула каптур. Пiд ним виявилася акуратна, стрижена пiд хлопця голiвка.
- Невже ми й справдi у минулому?... - Споглядав Славко динозаврiв. - Може, це опудала?
- Нi, вони рухаються! - Скрикнув бородатий Андрiй.
- А он там навiть на заднi ноги став i тягнеться до гiлки! - Показала у бiк бiлява Наташа.
- Дивiться, один погнався за людьми! - Скрикнула Iра, показуючи в iнший бiк.
Мандрiвники, помiтивши що за ними женеться величезний звiр, побiгли тропою i швидко зникли за деревами. Трицератопс доганяти їх не став i повернувся на галявину.
Трохи вiдпочивши, ми пiшли далi. Раптом на дорiжку попереду нас висипала стайка дрiбних динозаврикiв, схожих на крихiтних тиранозаврiв. Вони грацiйно бiгали на двох ногах, але розмiрами були трохи бiльше за курку.
- Обережно, це хижi тероподы! - Макс пройшов уперед i його одразу оточили дрiбнi зубастики, простягаючи до нього трипалi ручки i щось попискуючи. - Вони майже прирученi, просять їжу, зараз я їх погодую...
Макс дiстав зi свого рюкзака пакет з якимись темно-коричневими кульками i став кидати їх динозаврикам. Тi ловили корм ротами, гучно клацаючи зубами. Якщо корм падав на землю, пiдбирали його руками i совали собi у пащi. Ми поступово наближалися.
- Один, два, три... - Почав рахувати їх Славко. - Всього
дев"ять бойових одиниць.
- А нам можна їх погодувати? - Запитала Олена.
- Можна, тiльки не з рук, бо можуть вiдкусити. Кидайте їжу прямо у пащi. - Вiдповiв Макс i простягнув Оленi пакет з кормом.
Ми всi по черзi зачерпували жменями з пакета i годували цих динозаврiв, якi не дiставали нам й до колiна. Коли корм закiнчився, всi вони дружньою стайкою побiгли пiд широке листя папоротi.
-7-
Йти стало набагато легше, тому що тепер ми спускалися. З гiлки на гiлку, щебечучи майже як у нас, перелiтали птахи.
- Цi птахи зовсiм як сучаснi. - Помiтив Славко. - А тодi, здається, жили птеродактилi?
- Так, повiтряний простiр переважно завоювали летючi ящери. Але ще в Триасовому перiодi вiд однiєї з груп теплокровних архозаврiв пiшли птахи. Всi птахи, якi живуть у наш час, - це не просто нащадки динозаврiв, а справжнi динозаври, що вижили.
Ми пiдiйшли до рiчки, через яку був перекинутий хисткий мiсток - двi скрiпленi скобами колоди i канат замiсть поручнiв. З рiчки стирчали зубастi морди крокодилiв i очiкувально дивилися на нас.
- Крокодили... - Позадкувала вiд берега Наташа. - Вони ж теж тодi жили...
- Крокодили, як i птахи, теж пiшли вiд архозаврiв-крокодиломорфiв, але не стали розвиватися далi, перейшовши до напiвводяного способу iснування. Так i дожили до нашого часу. Але тут вони набагато крупнiшi за наших.
- А може, не варто переходити рiчку? - Запитав Володимир, бачачи, як перелякалася його дружина. - Може,
можна якось обiйти?
- Нi, обiйти нiяк не можна, рiчку доведеться переходити саме в цьому мiсцi! - Макс рiшуче пiдiйшов до мiста i поставив на колоду ногу. - Нiчого страшного, тримайтеся за натягнутий канат та йдiть по колодах! - I вiн спокiйно перейшов на iнший берег.
Крокодили проводили його замисленими поглядами i повернули голови до нас.
- Коли ми проходили тут геодезичну практику, тут був невеличкий ручай, який навiть я мiг перестрибнути. - Пiдiйшов до мiстка Славко. - А тепер тут справжня рiка.
- Еге ж, метрiв з двадцять завширшки. - Я теж пiдiйшов до переправи i став за спиною Славка. - Пiшли?
- Плюс! - Славко рiшуче пiшов уперед.
Коли ми обернулися, то побачили, як за нами йде Тарас, тягнучи за каптур Свєту, яка повзла навколiшках i тихенько скавучала. Очiкуючи, поки через рiку перейде вся наша група, ми зi Славком сiли на повалену поруч колоду. Саньок, який майже одразу за нами опинився на цьому березi, сiв поруч з нами. Макс контролював iнших.
Поступово, хто навколiшках, хто на весь зрiст, хто навпочiпки, мiсток подолали всi. Дорога знову пiшла вгору. Обабiч тропи у лiсi постiйно шмигали якiсь дрiбнi тваринки, деякi були схожi на пацюкiв, деякi - на качкодзьобiв.
- А як сюди потрапили ссавцi? - Спостерiгаючи за ними, запитав Володимир. - Адже вони, як вiдомо, розповсюдились за Кайнозойської ери?
- Взагалi-то, ссавцi з"явилися ще в Триасовому перiодi, ще 250 мiльйонiв рокiв тому назад, але не могли конкурувати з теплокровними динозаврами та наземними крокодиломорфами, а тому протягом 150 мiльйонiв рокiв мали пiдлегле становище i були представленi дрiбними видами. I лише коли великi динозаври вимерли, вже у Кайнозойську еру, почався їх розквiт.
Поки Макс розповiдав, ми пiднялися на черговий пагорб i перед нами розкрилася безкрая долина з високими травами, серед яких майже на обрiї паслися величезнi довгошиї динозаври. Тут, на верхiвцi пагорба була влаштована альтанка з лавками, на яких ми й розсiлися, щоб спостерiгати за динозаврами, як у кiно.
- Титанозаври важили близько сiмдесяти семи тон, а у довжину сягали тридцяти семи метрiв ба навiть бiльше. - Розповiдав наш провiдник. - Харчуються вони рослинами i вважаються доволi миролюбними.
- Тупоголовi корови! - Зi смiхом додав Саньок. - При такому величезному тiлi мозок розмiром з горiх!
- Маленький мозок не означає вiдсутнiсть розуму. - Заперечив Макс. - Вченi дiзналися, що, виявляється, у птахiв дуже короткi зв"язки мiж нейронами, а тому великий мозок їм не потрiбен. При маленькому мозку вони можуть швидше думати, приймати рiшення, реагувати на обставини. Мабуть, так само був влаштований i мозок їх пращурiв-динозаврiв. Маленький мозок з великою кiлькiстю нейронiв i короткими зв"язками мiж ними дозволяв думати так само швидко, як у великоголових ссавцiв з їх довгими нейронними зв"язками. Крiм того, не слiд забувати й про довжелезний спинний мозок титанозаврiв, адже вiн мiг взяти на себе функцiї керування тiлом.