Автор: Фiлатов Валентин Вiкторович, 01.06.1989 р. н.
Дата початку: 06.08.2009
Засновано на реальному телепроектi, який проходив на одному з укра§нських телеканалiв.
На радiаторi машини виблискував новенький значок ВАЗ. "Дев'ятка" прямувала по старiй дорозi. Скрiзь було повно ям i вибо§н, якi мiська рада просто iгнорувала. Тому водiй §хав дуже обережно i намагався об'§жджати всi цi нерiвностi. Хоча це не завжди вдавалось. Дорога була настiльки занехаяна, що водiй уже не об'§жджав ями, а обирав яму менше. Про§хавши добрий вiдрiзок по сiрiй i непривiтнiй вулицi, яка нагадувала постурбанiстичний пейзаж. Всюди були сiрi забори великих заводiв, якi зараз працювали на половину потужностi. Водiй звернув у якийсь провулок, де дорога взагалi складалась iз брукiвки, яку просто розсипали, а потiм утрамбували машини. Дорогу трохи розмило пiсля вчорашнього дощу. Проте машина не грузла, а лише видавала шарудiння брукiвки, що потрапляла пiд колеса. Нарештi машина ви§хала на рiвний вiдрiзок дороги, що був так-сяк заасфальтований. Обабiч дороги росли дерева i розкинувся невеликий парк. Про§хавши ще декiлька хвилин, перед водiєм показались залiзнi ворота i великий сiрий забор. Пiд'§хавши до нього, водiй просигналив охоронцю. Той вийшов зi своє§ кiмнатки i впритул пiдiйшов до водiя i постувкав у вiкно. Той опустив скло.
- Ви до кого?.. - сухо спитав охоронець.
- Привiт, Макарович... - сказав водiй.
Макарович здивувався.
- Микола? Ти де таку кралю дiстав?!..
- Пощастило... - гордовито сказав Микола.
- Ти що в автобусi знайшов мiльйон?! Чи багатеньку кралю знайшов?!.. - не приховував здивування Макарович.
- Усього по троху... - з тим же гордовитим поглядом сказав Микола.
- Та годi тобi! Давай, розказуй звiдкiля тобi щастя прийшло?.. - не заспокоювався Макарович.
Микола тiльки гордовито посмiхнувся.
- Приходь сьогоднi до голвного лiкаря у кабiнет, там i дiзнаєшся...
- Так це ми швидко органiзуємо... - радiсно сказав охоронець.
- До речi, ти о котрiй звiльняешся?..
- Так уже через три години...
Микола задумався.
- Добре приходь за три години.
- Обов'язково буду... - сказав Макарович i побiг вiдчиняти ворота.
Ворота швидко вiдчинились i машина в'§хала на територiю. Про§хавши повз великий парк, вона пiд'§хала до велико§ будiвлi. Припаркувавшись, водiй вийшов з машини i увiйшов до будiвлi. Там вiн пiднявся на другий поверх. Там вiн зайшов до кабiнету, де вже сiдiло двоє лiкарiв. Один з них був старенький дiдусь з сивим волоссям, борiдкою i вусами. Другий лiкар був досить привабливою жiнкою.
- Скажи менi, ти що, когось пограбував?.. - спитала дiвчина.
- Та нi, вчора познайомився з дочкою мiлiонера... - серйозно вiдповiв Микола.
Колеги аж зацiпенiли. Микола ж спокiйно зняв куртку i поклав §§ у шафу, а звiдти дiстав халат i одягнув його. Коли ж вiн повернувся i побiчив двi "стату§", то сказав:
- Заспокiйливого?.. Чи може чогось краще?!.. - i вiн загадково посмiхнувся.
Миколинi сусiди переглянулись.
- Це означає, - троохи несмiливо почала дiвчина. - що сьогоднi буде бенкет?..
Микола посмiхнувся.
- Ну не бенкет, але невеликий "пiкнiк" в кабiнетi головного лiкаря буде...
- З нагоди придбання ново§ машини?.. - спитав дiдусь.
- Ну звiсно, Iван Дмитрович i Ви запрошенi...
- А я?.. - дещо ображено спитала дiвчина.
- Ну звiсно, Олю, ти запрошена... - Микола подивився на годинник. - Я думаю ми органiзуємо все це на обiднiй перервi, а зараз я хочу сходити до головного лiкаря i домовитись за кабiнет...
Великi бiлi дверi з табличкою "Головний лiкар" вiдчинились i з вiдти зi смiхом вiйшов Микола, а за ним теж смiючись, але дещо стримано, головний лiкар.
- Тож сьогоднi о 12:00?.. - спитав головний лiкар, витираючи слюзи.
- Так, звiсно...
- До речi, як там пацiєнти?.. - спитав наостанок головний лiкар.
- Як вам сказати, Дмитро Петровичу, поки що не дуже надокучають. Та i Ви ж знаєте, у мене в основному конототики . Тому у мене не багато клопоту. Це санiтари з ними бiльше працюють нiж я. Хоча Ви знаєте, я зараз вирiшив випробувати на них нову методику...
- Сподiваюсь це не електрошок?.. - занепокоєно спитав Дмитро Петрович. - А то минулого разу, нам навiть довелось звiльнити лiкаря через те, що той перетворив пацiєнта на овоч. Тепер вiн живе лише завдяки апарату штучного життєвого забезпечення... Нам бiльше подiбних скандалiв не потрiбно!..
- Нi-нi, не хвилюйтесь. Я проста привiз з дому телевiзор...
Дмитро Петрович з недовiрою подивився на свого пiдлеглого
- Телевiзор? Для конототикiв? Та вiн не дуже-то i звичайним хворим допомагає, а конототикам. Я сподiваюсь, Ви не погладаєте великих надiй на цей свiй дивний експеримент...
- Не знаю. - задумано сказав Микола. - Я просто хочу спробувати... До того ж це не електрошок, тож негативнi наслiдки будуть мiнiмальнi...
- Ну, добре, iдiть. Я Вас чекаю о 12:00.
- Звiсно... - отказав Микола i пiшов до пацiєнтiв.
Отож годинник показав за опiв на дванадцяту. На вулицю вийшов Микола i пiдйшов до Олi. Та саме розмовляла з санiтарами, даючи §м якiсь настанови. Тодi i пiдiйшов Микола.
- Оля, пробач, але менi треба з тобою дещо обговорити...
Оля обернулась до нього, а потiм знов обернулась до санiтарiв i сказала:
- Ви мене зрозумiли?
- Так, так... - закивали тi.
- Я на вас покладаюсь... - сказала вона на останок i обернулась до Миколи. - Щось трапилось?
- Та нi, нiчого особливого. Просто я хотiв тебе попросити допомогти менi накрити стiл...
Оля зiтхула i посмiхнулась.
- Користуєшся ти моєю добротою...
- Я справдi не хотiв, але ж ти розумiєш, менi ще потрiбно все дiстати з машини... - сказав вiн на ходу.
Оля зайшла до будiвлi, а Микола пiдiйшов до машини, вiдчинивши багажник, вiн дiстав звiдтiля декiлька пакетiв. Йому на зустрiч йшов Макарович.
- Бог у помiч... - скзав той, пiдiйшовши до Миколи ззаду.
- А це ти, Макарович. На ось тобi... - сказав Микола i вiддав йому два важезних пакунки.
- Ого... - сказав той, схилившись пiд §х вагою. - Ти що тут барана привiз чи що?..
- Неси, неси, я зараз подивлюсь як ти все це з'§си i ще подякуєш... - сказав Микола i взяв ще декiлька пакункiв.
Пiднявшись у кабiнет голвного лiкаря, вони побачили, що Оля вже хазяйнувала тут. Вона наразала ковбасу для бутербродiв i хлiб.
- О! Макарович, як справи?.. Не частий ти гiсть тут... - зауважила Оля, не вiдриваючись вiд нарiхзання.
- Поки що непогано, Оля. Хоча є певнi труднощi з дiтми, точнiше з онуками... - сказав Макарович, опустивши пакунки. - Зовсiм не бажають слухати старше поколiння...
- Та це я про онукiв, зовсiм не хочуть слухатись старших...
- O tempora! O mores!.. - сказав Iван Дмитрович. - Звiсно кожне старше поколiння каже, що дiти гiрше вихованi, нiж були вони, а проте я ствежджую, що теперiшнє поколiння зовсiм зiпсоване...
Оля посмiхнулась.
- Ну що Ви таке кажете? Нiчого воно не зiпсоване, просто воно почувається вiльнiше нiж ми колись...
- Олю, Ви ще молода i багатьох речей ще не розумiєте, а варто було б починати §х навчати ще у школi. Повага до всього живого - це основа до нормального iснування... А цi ж як поводяться?.. Їм же зовсiм байдуже до iнших людей. Особливо до старшого поколiння. Хоча, пробачте, я не правий, §м i до себе немає дiла... Менi по роботi часто доводиться бувати в унiверситетi. Так от, я хочу скзати, що освiта зараз, як то кажуть, не в модi... Хоча це основне для майбутньо§ карьери i життя. Для утворення, якщо хочете, здорово§ сiм'§... Хоча варто вiдмiтити, що такий незрозумiлий пiдхiд виходить з виховання. Батьки змушують дiтей iти на "прибутковi" спецiальнстi, якi дуже часто є не цiкавими для них... Хоча тут не обiйшлось i без четверто§ влади... Та i нашi iнженери людських душ. Вони люблять формувати такi душi, що волосся стає дибки...
- Iване Дмитровичу, вiзмiть... - скзала Оля, даючи йому чарку з коньяком. - Давайте хоч зараз забудемо про весь цей психологiчний гармидер, що вiдбуваєть зараз повсюди, а випьємо за нову покупку нашого колеги...
Всi пiдняли бокали i стукнулись чарками. Потiм дружно випили i почали закусювати.
- Та це нiчого... - сказав Макарович, кусаючи бутерброд. - Менi теж iнодi буває так огидно через все те, що вiдбувається навколо нас. Проте єдине, що рятує - це алкоголь...
Iван Дмитрович опустив очi.
- Так, так... Це i є наша одвiчна проблема... Начебто треба вiрiшувати проблеми, а ми §х заливаємо горiлкою... - з гiркотою у голосi сказав вiн.
Макарович серьогзно подивився на нього.
- Що Ви маєте на увазi?!..
- Нi-нi, молодий чоловiче, я не хотiв Вас образити. Просто iнодi менi здається, що ми кимось обдуренi i нiколи не зрозумiємо як i ким...
- Про що це Ви, професор?.. - здивовано запитав Дмитро Петрович.
- Та нi, це я так... - сказав професор i одним ковтком допив коньяк, i взяв зi столу шматочок лимону. - До речi, ви знали, що французи взагалi не рекомендують закусювати коньяк лимоном.
- Це ж чому?.. - здивувалась Оля.
- Вважається, що терпкий смак i рiзкий запах фрукту перебиває справжнiй смак i запах цього напою... - Iван Дмитрович посмiхнувся, йому подали ще одну чарку. Вiн надпив з не§ небагато i закусив знову ж таки лимоном. - А менi все одно...
I всi розсмiялись.
О другi годинi невеликий "пiкнiк" закiнчився. Всi почали виходити з кабiнету головного лiкаря. Першим вийшов Макарович i швидко пiшов геть, за ним вийшла Оля i одразу ж пiшла до жiночо§ кiмнати. За нею вишов професор у супроводi Миколи.
- То ж, юначе, я чув Ви заходилися проводити пений дослiд... - Микола посмiхнувся. - Не дивуйтесь, Дмитро Петрович мiй колишнiй учень, хоча вiн i зараз зi мною консультується з приводу багатьох питань в яких вiн не дуже розбирається...
- Ну звiсно, проте дозвольте дiзнатись мету вашого дослiду...
- Я думав, що це зрозумiло. Мета дослiду полягає в тому, щоб пробудити хворих, але я думав, що це очевидно, адже заради цього ми тут працюємо...
Iван Дмитрович посмiхнувся.
- Ну, заради чого ми тут знаходимось це нiкому не вiдомо. Юначе, мало хто з людей за всю iсторiю мiг похвалитись тим, що знає заради чого вiн живе, а що вже казати про роботу. Та я не про це, я не зрозумiв вашо§ мети саме тому, що у нашiй лiкарнi хворi i так дивляться телевiзор. Проте ще жоден iз них не видужав, тому менi здалась абсурдною така думка i думав, що Ви займаєтесь якоюсь iншою проблематикою, а виявляється... Ну, то пояснiть менi хiд ваших думок, а краще гiпотезу, яку Ви збираєтесь розробляти...
Микола посмiхнувся.
- Скажiть, дорогоий професоре, а Ви завжди так розмовляєте?..
- Як так?.. - здивувався той.
- Наче лекцiю читаєте...
- О, юначе, пропрацюєте з моє в унiверситетi i Ви так само будете будувати свою мову. Проте я б хотiв почути гiпотезу...
- А, так, звичайно... Я давно помiтив, що телевiзор збуджує деяких хворих, а точнiше усiх, просто потрiбна певна передача... Так от, мене зацiкавило це i я почав проводити певнi дослiдження в цiй сферi i помiтив, що певна музика з досить таки вiдвертими клiпами збуджує усiх чоловiкiв. Тому я подумав, а чи не звернутись до наших основних iнстинктiв...
Професор здивовано кивнув головою.
- Це таки цiкаво. I Ви вважаєте, що це змусить §х пiти на контакт з оточуючим свiтом?..
- А чому б i нi?.. - серйозно сказав Микола. - Навiть собаки у цирку роблять дивовижнi трюки за §жу, то чому б нам не спровокувати у них бажання повернутись до реальностi?..
- Дуже цiкаво. Прошу Вас, iнформуйте мене про перебiг цього дослiду. Якщо вам вдасться, то я Вам гарантую, що Ви одержете, як мiнiмум кандидата...
- Ви менi лестете... - посмiхнувся Микола.
- Зовсiм нi... - серйозно сказав Iван Дмитрович. - Це важливе вiдкриття може допомогти нам краще зрозумiти стан катотоникiв. Тож бажаю удачi... - сказав професор i зайшов до кабiнету.
Микола ж пiшов до свого вiддiлення. Там вiн зайшов до санiтарiв.
- Хлопцi, менi потрiбна ваша допомога... - тi здивовано подивились на нього. - Вивезiть усiх до четверто§ палати...
Тi переглянулись, а потiм закивали. Микола тим часом пiшов на вулицю i дiстав звiдти невеликий телевiзор i принiс його до палати. Туди потихеньку звозили пацiєнтiв. Вiн встановив телевiзор на невеликий стiл у кутку, що стояв якраз на рiвнi очей для сидячо§ людини. Далi вiн обрежно пiдключив телевiзор до мережi i до антени. Потiм увiмкнув i знайшов музичний канал. Заграла музика.
- Непогано. То тепер ми будемо катотоникам вмикати музику?.. - зауважив однин санiтар.
- Саме так... - задумливо вiдповiв Микола. - Вiд сьогоднi ми по черзi будемо чергувати тут i слiдкувати за реакцiєю хворих...
- Точнiше за наявнiстю тако§... - посмiхнувся iнший санiтар.
- Менi не потрiбне постiйне ваше перебування тут, але менi потрiбно, щоб хтось перiодично зсмiнював мене на посту...
Микола сидiв у крiслi i преглядав папери хворих. Хворi ж сидiли нерухомо, направленi в сторону телевiзора, який показував якийсь клiп. Микола стомлено гортав сторiнки. Вiн вiдкинув ще одну папку i взяв ще одну i почав гортати, але швидко припинив i почав читати. Вiн пiдвiв очi на хворих. Тi як i ранiше сидiли рiвно, очi були спрямованi у порожнечу. Тож Микола знову занурився у своє чтиво. Раптом дверi вiдчинились i до плати зайшла Оля. Вона тихенько пройшла повз хворих i пiдiйшла до Миколи.
- Ну, як?.. - тихенько спитала вона.
- Ой, нiяк... - зiтхнувши, сказав вiн. Вiн простяг руку i обняв §§ за талiю. Вона пiдiшла до нього i сперлась на стiл. - А ти чого прийшла?..
- Просто поцiкавитись як у тебе iдуть справи, а то у мене ця паперова робота забирає останнi сили...
- То переводся на iншу. Та i взагалi чому ти ще досi працюєш? Ти б уже давно мала вийти замiж i жити у чоловiка на ши§... - з сарказмом сказав Микола.
- Та годi тобi, така гарна дiвчина i не знайшла собi заможного нареченого?..
Оля цокнула.
- Микола, дiстав!.. - i вона зiбралась пiти, але Микола затримав §§.
- Ну, пробач, пробач, я не хотiв. Менi дуже приємно коли ти зi мною поряд... - сказав вiн, дивлячись у великi Олинi очi.
Так вони дивилсь декiлька секунд. А потiм Оля опустила очi на папку.
- Що читаєш?.. - запитала вона тихенько, дивлячись на папку.
Микола теж опустив очi.
- Цiкаве чтиво... - сказав вiн серйозно. - Це медична картка одного пацiєнта...
Оля взяла §§ до рук i почала гортати. Микола ж продовжив:
- Цей хлопець, як виявилось, потрапив у серйозну аварiю. В нiй загинули його дружина i син, а вiн єдиний хто вижив...
- Жах... - прошепотiла Оля.
Микола взяв §§ за руку i, злегка пiдтягнувши, посадив §§ до себе на колiна. Вiн пильно дивився §й у вiчi. I почав наближатись до §§ губ, але раптом Оля вiдвернулась.
- Боже мiй! Вiн на нас дивиться!.. - перелякалась вона.
Микола подивився на хворих. I дiйсно один зних пильно дивися на телевiзор. Вiн подивився на екран i побачив, що там показували одну зiрку, яка казала: "Зараз ми всi занепокоєнi його станом. Проте лiкарi кажуть, що там нiчого страшного. Скоро вiн повернеться до нас i радуватиме сво§ми пiснями... Тож, Ромо, ми триматимемо за тебе кулаки... Видужуй швидше!". Далi голос диктора провадив далi: "Сьогоднi о 18:00 вiдбудеться телемарафон "Ромо, видужуй!" Приєднуйтесь до зiрок укра§нського шоу-бiзнесу". Микола пiдiйшов до хворого. Вiн помахав рукою перед його обличчям i той подивився на нього. Микола подивився на Олю очима повними здивування.
- Ти не повiриш, але це той хлопець, чию медкарту ми щойно читали... - скзала раптом Оля.
- Тобто... - не мiг отямитись вiд того, що щойно вiдбулось Микола.
- Ну, так. Це цей пацiєнт, Роман Володимирович Черкашин...
Оля зупинилась, а Микола поглянув на не§ очима Архiмеда, який щойно винайшов закон про виштовхування об'єму води рiвного його тiлу зануреного у ванну.
- А як той проект... - одночасно сказали вони i одразу засмiялись.
- Той проект називався, здається, "Ромо, видужуй!"... - сказала нарештi Оля.
- Так, так. Отже вiн вiдреагував на цей дивний заклик "Ромо, видцужий!"... - сказв вiн i замислився. Тодi повернувся до хворого. - Ромо, ти м-е-н-е чу-єш?.. - розтягував Микола. - Якщо так, то блимни...
Рома блимнув. На обличчi Миколи росло здивування.
- Ти пам'ятаєш як тебе звуть?.. - обережно спитав вiн у нього.
Знову Роман блимнув.
- Ти можеш говорити?.. - спитала Оля, що майже впритул пiдiйшла до пацiєнта.
Роман перевiв свiй погляд на не§. Тодi блимнув раз. Та через скунди 2 ще раз.
- Не можеш?.. - уточнила Оля, киваючи замiсть нього.
Роман блимнув...
Стояла тепла i гарна погода, що не часто трапляється у кiнцi осенi. I вже не так тепло, хоча i не дуже холодно. Сонце зiгрiває землю i траву, що ще лишилась з лiта, пiсля нiчних заморозкiв. Двiрники i санiтари прибирали жовте листя i смiття з лiкарняного подвiр'я. Його багато нападало пiсля вчорашньо§ грози i вiтру, що §§ принiс. Тепле сонечко дуже нехотя висушувало землю пiсля грози. Здавалось, що воно дiйсно втомилось пiсля цiлого лiта i весни, протягом яких, воно невтомно зiгрiвало i висушувало землю. Тепер же воно хотiло вiдпочити десь у теплих краях, куди i люди хотiли полетiти за ним. Проте Микола i вся лiкарня нiкуди не збирались. Навпаки випадок з його пацiєнтом зацiкавив багатьох. Хоча якщо бути точним, то усiх. От i сьогоднi вiн йшов до Романа пiсля недовго§, проте не дуже цiкаво§ розмови з головним лiкарем.
- Що ти збираєшся робити?.. - серйозним глосом спитав у Миколи Дмитро Петрович, стоячи коло вiкна спиною до нього. - Уже тиждень ми не маємо жодних змiн... Взагалi це досить безвiдповiально довiряти якiйсь передачi...
- Що Ви маєте на увазi?.. - здивувався Микола.
- Я маю на увазi, - сказав вiн повертаючись до Миколи обличчям, - що ми не маємо покладатись на передачу, яку ось-ось напевне закриють... Адже на завжди ж людей буде цiкавити травма цього артиста!..
- То що ж Ви пропонуєте?.. - з явною нецiкавiстю спитав Микола, заздалегiдь знаючи вiдповiдь.
Дмитро Петрович посмiхнувся.
- Це ж елементарно!.. - трiумфував вiн. - Як же ти сам до цього не додумався?! Ти ж молодий, я старий i то додумався, що треба застосувати новiтнi технологi§!.. Просто запиши на диск цю передачу i ти матимеш змогу постiйно застосовувати §§, як тi лiки, до яких ти маєш доступ кожного дня!.. - закiнчив вiн посмiхаючись.
Микола пiдвiв на нього очi.
- Добре, я сьогоднi ж цим займусь... - анiсткiльки не враженим голосом вiдповiв той.
- Отож, - сказав Дмитро Петрович i пiдвiв палець. - в усьому потрiбен нагляд старших i досвiдчених людей... Тож не соромся, приходь до мене, якщо виникнуть труднощi, я твiй начальник, але я не Людмила Прокопiвна, можеш приходити до мене коли схочеш, мо§ дверi завжди вiдкритi...
Отож Микола йшов собi по коридору. Раптом до нього пiдiйшов Iван Дмитрович.
- Постривай... - сказав той. - Ти мене вибач, але не щодня у нас стається щось подiбне...
Микола зупинився i дочекався поки його дожене професор. Той, наздогнавши свого молодогоколегу, вхопився за його плече i трохи вiддихався.
- Ти пробач, але я хотiв з тобою серйозно поговорити...
- Про що?.. - здивувався Микола.
- Про твого пацiєнта, про що ж iще... - i професор посмiхнувся. - Я впевнений, що голоний лiкар розмовляв з тобою про це, чи не так?.. - тут його обличчя набуло серйозностi. - Хоча вiн менi i не подобається останнiм часом...
- Чому б це?.. - здивувався Микола i почав iти. - Вiн же ваш учень...
- О нi... - з сумом зауважив той. - Вiн був мо§м учнем колись, проте тепер його вчителi - це тi задолизи, прости Господи, що працюють в мiнiстерствi!.. Вiн уже забув що значить бути вченим. Тепер вiн службовець... - i професор вiдилив це слово. - Вiд слова "служити", i з сумом помiчаю, що в цьому вiн досяг великих успiхiв! Хоча б мав займатись зовсiм iншим... - проте вiн злегка тряхнув головою, наче вiдмахуючись вiд нав'язливо§ думки, i посмiхнувся. - Я не про те хотiв з тобою поговорити. Розумiєш, мене трохи занепоко§ло те, що справа спинилась... Так, я розумiю, що вже i так зроблено багато i варто було б почекати, бо ж якщо аварiя пошколила мовленнєвi центри, то де гарантi§, що iншi центри не пошкоджено так само. А проте це зараз не так важливо... Важливо iнше... - професор рукою, що трималась за плече зупинив Миколу коло вбиральнi. - Рано чи пiзно йому набридне ця гра i ми його втратимо. Ти маєш сам це розмiти, можливо ти женеш цi думки, проте я впевнений, що вони переслiдують тебе з того часу, як вiн все менше ентузiазму почав виявляти, знов i знов передивляючись ту передачу... Передача була лише поштовхом до пробуження, але не бiльше нiж поштовх. Ти розумiєш, що за поштовхом локомотива, що зрушує з мiсця бозна яку кiлькiсть вагонiв, iде робота локомотива, що спрямована на рух всього потягу...
Микола пильно подивився на нього.
- Ви пропонуєте продовжити цю гру у §§ логiчнiй послiдовностi?..
- Ну звiсно... - з посмiшкою сказав Iван Дмитрович.
Микола сидiв у своєму кабiнетi i дивився на телефон. Тут до кабiнету зазирнула Оля.
- Ти не зайнятий?.. - спитала вона.
Микола негативно закивав. Вона пiдiйшла до Миколи.
- Щось трапилось?.. - спитала Оля.
Микола набрав повнi груди повiтря, щоб вiдповiсти, але тут же випустив його. Вiн взявся гладити сво§ вуса i борiдку, що зовсiм недавно вирiшив вiдростити.
- Слухай, якщо тобi потрiбно побути самому, то ти менi одразу скажи, я вийду... - i Оля пiдвелась, розвернулась i пiшла до дверей.
- Нi, чекай!.. - зупинив §§ раптом Микола. - Не йди, будь ласка... Пробач, просто я зараз дiйсно думаю над тим, що менi робити...
Оля зволiкала секунд 10, а потiм розвернулась до нього обличчям.
- То що ж сталось?!.. - як завжди весело спитала вона.
- Iван Дмитрович навiв мене на цiкаву iдею...
- Яку ж?.. - перервала вона його.
- Спробувати погратись iз пацiєтом. Я хотiв, щоб до нього дiйсно при§хала зiрка, що тодi виступала на телебаченнi...
Оля з гордiстю i здивуванням подивилась на Миколу.
- Таке не кожен для родича зробить... - вона посмiхнулась своєю чарiвною посмiшкою. - Молодець.
- Дякую... - сказав вiн з посмiшкою, але зараз же його обличчя набуло серйозного виразу. - Проте я не змiг добитись до нього.
- В якому розумiннi?.. - здивувалась Оля.
- В прямому... Менi вiдмовили, сказали, що у них зандто щiльний графiк... - з явним презирством сказав Микола, особливо наголошуючи на словi "них".
Оля мовчала, бо i не знала щоб сказати в такiй ситуацi§.
- Тож у нього не має шансу?.. - обережно спитала вона.
Микола пiдвiв на не§ очi, наче вiдiрвався вiд сво§х потаємних роздумiв. Проте нiчого не сказав, лише знизав плечима.
- Але ж ти збираєшся щось робити?.. - невпевнено спитала вона. - Це ж твiй пацiєнт...
- Знаю... А проте що я можу зробити? Йому потрiбна його гра, а не мо§ чи чи§-небуть лiки...
- Але ж ти завжди виплутувався з усiляких труднощiв, я пам'ятаю, коли ти прийшов, я одразу побачила твою впевненiсть у сво§х силах... Я тодi подумала: "Цей хлопець не бо§ться труднощiв, бо прийшов сюде не боячиьс анi хворих, анi цiє§ глушини". Тож невже у тебе не має виходу iз цiє§ ситуацi§?.. - i Оля подивилась на нього сво§ми великими i добрими очима з надiєю.
Микола пiдвiв на не§ свiй погляд з насупленими бровами. Проте потихеньку його погляд ставав все добрiшим, а його губи розпливлись у лукавiй посмiшцi...
Вранцi Роман пiдвiвся з лiжка ранiше за всiх i з помiшкою на обличчi. Вiн одразу ж пiшов до вбиральнi. Там вiн умився i причесався. Потiм дуже обержно поголився, щоб не лишити жодно§ ранки чи вiдмiтини лезом. Потiм вiн знову умився. Ретельно почистив зуби, щоб нiяко§ жовтизни не лишилось. Вiн подивився в дзеркало i посмiхнувся. У нього перед очима виринуло обличчя лiкарiв Миколи i Олi.
- Отож, Ромо, на мене покладена вiдповiдальна мiсiя. Я маю повiдомити тебе, що нарештi знiмальна група звiльнилась i скоро прибуде сюди.
- Ти ж знаєш якi завантаженi цi групи... - зауважила Оля. - Вiчно вони десь §ждять, але нарештi вони знайшли час при§хати сюди...
Рома дивився на них з деякми здивуванням, проте з неприхованою радiстю.
- Так, так, тепер покажуть тебе в передачi "Ромо, видужуй!", вони дотримались обiцянки, i вже завтра прибудут сюди зранку... - i Микола посмiхнувся.
Але його посмiшка перетворилась на посмiшку Романа у дзеркалi. Той розвернувся i потихеньку пiшов до палати. На зустрiч йому санiтари вели якогось хворого, що ледве пересував ноги. Проте йому зараз було байдуже до всього, йому все здавалось доброзичливим i прекрасним. Тож на ходу вiн привiтав §х кивком голови. Санiтари навiть здивовано переглянулись. Проте продовжили далi вести хворого. Рома ж, пройшовши повз них, пiшов собi далi в палату. Там вiн самостiйно прибрав лiжко i, взявши якусь газету, що йому вчора принiс лiкар Микола, всiвся на лiжко став гортати §§, закинувши з гордовитим виглядом ступню право§ ноги на колiно лiво§.
До лiкарнi пiд'§хала Миколина "дев'ятка", а за нею мiкроавтобус. З ньго вийшли якiсь люди. Вони зайшли до своє§ машини ззаду i вiдчинили §§. В цей час Микола забiг у середину. Вiн швиденько заскочив до свого кабiнету.
- Вони тут?.. - з захватом спитала Оля.
- Так... - з усмiшкою вiдповiв Микола, вдягаючи халат.
Оля вискочила з-за столу i побiгла за ним. В дверях вони мало не збили з нiг Iвна Дмитровича, що саме повертався з обходу хворих.
- Щось трапилось?.. - здивувався той. - Чи в будiвлi пожежа, про яку я не знаю?..
- Сьогоднi при§хала знiмальна група до нашого Романа!.. - сказав Микола i побiг донизу.
Професор трохи постояв, не розумiючи, що вiдбувається. Проте потiм закрив кабiнет i пiшов до вiддiлення для канототикiв.
Микола вибiг на вулицю i привiтав прибулих.
- Привiт. Як життя?..
- Добре. А у тебе?
- Нормально... - вiдповiв Микола.
- Знайомся, це Василь... - Микола помис Руку Василю. - А це Микола...
- Приємно познайомитись. Вже час?.. - спитав той.
- Так...
Тодi Василь взяв камеру на плече i сказав: "Веди". Микола повiв знiмальну групу по лiкарнi. Вони йшли до вiддiлення катотоникiв.
- Щось тихо у Вас тут... - зауважив Василь.
- Дiйсно... - пiдтвердив Андрiй, що йшов з мiкрофоном. - Миколо, що це у Вас з божевiльня така?..
Микола посмiхнувся.
- Буйнi у нас у iншому крилi пiд посиленою охороною, а тут у нас сумирнi, тихi алкоголiки, та i всi вони приймають препарати, що зменшують §х схильнiсть до насильства...
- Ви що ж робите з них зомбi? Як у "Пролiтаючи над гнiздом зозулi"?.. - здивовано запитав Василь оглядяючи примiщення.
- Ну, звiсно, що нi. То просто художнє пребiльшення... Вони не зомбi, хоча деяких i вводять у такий стан, що тi навiть §дять з ложечок, але то дуже небезпечнi хворi... Ось ми i прийшли... - сказав Микола зупинившись бiля вiдчинено§ палати.
Хлопцi зайшли до не§ i побачили Олю, що стояла коло великого чоловiка. Хоча зараз i було видно, що вiн досить сильно схуд. Проте його зрiст i розмiр рук вказували на те, що колись вiн був просто велетнем.
- Добре, Василю, налагоджуй камеру i свiтло... - Василь одразуж увiмкнув камеру i подивився в окуляр, а Андрiй пiдiйшов до Миколи. - Вiн мене розумiє?..
Той закивав.
- Вiн Вас чує i розумiє, - раптом сказала Оля. - проте не може нiчого скзати...
Андрiй пiднiс руку до рота i подивився кудись на стiнку. По його очах можно було сказати, що вiн про щось напружено думає.
- Угу... Отож, Ромо, слухай мене уважно... - Рома кивнув на знак згоди. - Добре, на жаль, ти не можеш говорити, тому доведеться весь текст говорти менi... - Рома з розумiнням закивав. - Отож коли я до тебе звернусь, то тобi знадобиться лише вiдповiдати кивками "так" чи "нi", зрозумiв?..
Рома закивав.
- Отже, Васю, як там камера?..
- Добре... Тiльки, як Вас звати, панi медсестро?.. - звернувся вiн до Олi.
- Оля, але я не медсестра, а лiкар...
- Пробачте, я не хотiв Вас образити, проте доведеться Вам побути медсестрою. Я Вас прошу станьте позаду нього коло тумбочки, а ти, Миколо зайди в кадр i сядь коло Романа... - Микола зроби як вiн сказав. - Та-ак... - сказав Василь, трохи вiдiйшовши i подивившись оцiнюючим оком. - Тепер гарна картинка... Отож, три... два... один... - i вiн злегка махнув рукою.
Андрiй посмiхнувся.
- Добрий день, ми ведемо свiй репортаж з мiсько§ лiкарнi Љ8, що знаходиться за межою нашого прекрасного мiста, де сталось надзвичайне... Рома, за якого ми усi так вболiвали одужав!.. Так, так одужав. I я зараз знаходужусь коло нього... - вiн пiдiйшов до Романа. - Отож, хлопче, тобi тут подобається?.. - той закивав. - Як §жа гарна?.. - i вiн пiдмигнув, так, що i Роман i камера це зафiксували. Роман негативно захитав головою. - Розумiю.. - i Андрiй торкнувся його плеча. - А тепер поговоримо з лiкарем... Добрий день, представтесь...
- Мене звуть Дмитренко Микола...
- I що ж Ви можете сказати про нашого Рому?.. - звернувся вiн до Миколи.
- Ну, що можна сказати, пацiєнт гарний, iде нам на зустрiч, нiколи не скиглить i до того ж приємно лiкувати таку вiдому людину як Рома... - i вiн посмiхнувся.
- Ну, звiсно...
- Щодо його стану, то вiн уже стабiльний i його життю нiчого не загрожує. Проте дещо пошкоджений мозок, але ми нашляху одужання, так?... - спитав вiн, повернувшись до Романа i поклавши йому руку на плече.
Роман кивнув.
- Ну, звiсно вiн одужає... - додала Оля. - Адже про нього тут добре пiклуються та i вiн це зробить заради усiх, хто за нього вболiвав...
- Ну, звiсно, дорогi нашi телеглядачi, - заговорив вiн на камеру, поступово вiдступаючи вiд Роми i наближаючись до камери. - вiн одужає, одужає, бо всi ми в нього вiримо, тож до зустрiчi, Ромо...
- Стоп!.. - сказав Василь i опустив камеру. - Знято, дякую усiм...
Андрiй опустив мiкрофон i обернувся до Романа.
- Молодець, не розгубився. Все було просто супер... - i вiн посмiхнувся. - I Ви, Олю, теж молодець, зумiла увiйти до кадру у необхiдний момент.
- Дякую, звiсно, проте все вийшло само собою... - сказала Оля, зашарiвшись.
- Та нi у тебе класно вийшло. Подумай, може ти не ту кар'єру обрала?..
- Нi, щодо кар'єри я впевнена на всi сто...
- Як знаєте... - сказав Андрiй. - Отож, Миколо, ми закiнчили i нам уже час §хати...
- Так-так, звiсно, ходiмо... - i вiн першим вийшов з палати.
- До побачення, Ромо, - сказав Андрiй i потис йому руку, - сподiваюсь ми ще неодмiнно побачимось... - потiм вiн повернувся до Олi. - До побачення, Олю, менi було дуже приємно з Вами познайомитись... - i вiн пiшов до виходу.
- Ну, що, друже, я сподiваюсь, що коли ти звiдси вийдеш, ми з тобою ще неодмiнно поспiлкуємось... - сказав Василь, з доброю посмiшкою. - Головне не сумуй i тримай хвоста пiстолетом... - i вiн теж потис Ромi руку.
Потiм вiн i сам вийшов з палати. Останньою вийшла Оля. Микола провiв §х до машини.
- Дякую, хлопцi, ви менi дуже допомогли, точнiше не менi, а тому хлопцю... - сказв Микола.
Василь посмiхнувся.
- Та що ти таке кажеш, нам було не важко, та i хлопець нормальний на вигляд, тiльки з ним, мабуть, щось сталось?..
- Так, вiн потрапив у автокатастрофу i втратив всю сiм'ю...