Зовсiм поруч проносяться машини, викидаючи у атмосферу токсичнi вiдходи своєї життєдiяльностi, повз мене проходять численнi перехожi зi своїми турботами та сподiваннями на новий день.
Поступово їх обриси зникають наче вранiшнiй туман пiд гарячим лiтнiм сонцем i мене огортає тиша вiковiчного лiсу. Мої ноги тонуть у товстому килимi темно зеленого моху. Навколо м'якi сутiнки, бо пишнi крони величних дубiв ледве пропускають сонячне промiння. Десь там у верховiттi тривожно заспiвала пташка. Зовсiм поруч трiснула гiлка. Менi трохи лячно та я пробираюсь помiж дерев.
Дорога. Двi ледь примiтнi колiї,що виринули з лiсу на залиту сонцем галявину. Здалеку долинув невиразний гомiн. Зненацька з'явився вершник промайнув наче вихор i зник мiж деревами. Ще за якусь мить iз-за дерев виїхав кiнний загiн. Конi ступають повiльно, вершники одягнутi у якусь неймовiрно строкату сумiш штанiв, сорочок, довгих до колiн жилетiв з металевими пластинами та бронзовими прикрасами на широких поясах. Проскрипiли колеса критого повозу .За ним двоє чудових коней, що несли на собi пiдлiткiв у багатому одязi. З вiкна повозу виглянула вродлива жiнка у чорнiй пов'язцi на головi.
Менi доводиться бiгти аби встигнути за вершниками. Невдовзi ми вийшли з лiсу на добре втоптану дорогу з досить пожвавленим рухом. Люди, конi, повози неквапливо просувалися вперед, туди де виростали закриваючи небо високi стiни древнього мiста. Ворота були гостинно розчиненi, але охорона пильно вдивлялась в кожного хто ступав пiд їх тiнь. Вершникiв знали i зустрiли дуже радо. Повiз прогуркотiв пiд ворiтьми i сторожа враз стала стриманiша. Вони схилили голови, висловлюючи спiвчуття згорьованiй жiнцi у чорному жалобному вбраннi.
Мiсто наповнене голосами, незвичними незрозумiлими. Будинки туляться один одного, громадяться. Запахи теж незвичнi, часом неприємнi. Але i нашi не кращi, а що вже токсичнi та шкiдливi то це нi у кого не викликає сумнiву. А це, мабуть торговище. Багато возiв бочки, солом'яники, мiшки та мiшечки. Невиразний гомiн. Високий мiцний чоловiк викладає рiзнобарвнi тканини, що горять проти сонця i заворожують яснооку дiвчину, яка перебирає їх гладить, нiби пестить i нiяк не може вибрати найкращу. Менi хочеться роздивитись все навколо, побродити мiж возами, роздивитися людей, товар, будинки, власне незнайоме мiсто, та мушу поспiшати, бо вершники вже далеко.
Я наздогнала їх лише бiля ворiт з високою прямокутною вежею. Вали, високi дерев'янi стiни, стрiмкi вежi. Я застигла не вiрячи власним очам, це було неймовiрно. Зi скрипом опустився мiст i тяжка кована решiтка поповзла вгору.
Повiз зупинився бiля невеликого ошатного двоповерхового будинку. Зi свiтлого дерева, прикрашений дерев'яною рiзьбою та невисокими вежами, вкритий гонтом, вiн був схожий на казковий палац. А втiм то i є палац, обiйстя князiв. Навколо повозу та вершникiв було багато людей. Вони допомогли жiнцi вийти з повозу. Було видно,що вона ледве тримається на ногах її пiдхопили пiд руки i швидко повели в дiм. Пiдлiтки спiшились вони оглядають будiвлi та замок поважно, наче дорослi, щось розпитують i не поспiшаючи входять в дiм
Кiмнати невеликi але чистi та затишнi. На стiнах розвiшана зброя, лави повздовж стiн покритi гарними килимами. Невеликi вiконця пропускають мало свiтла. Якiсь невловимi пахощi струменiють з невеликого горщика посеред столу. Жiнка втомлено опустилась на лаву. Я дивлюсь на жiнку i вiдчуваю її горе. Вона втратила чоловiка i змушена втiкати вiд галицьких бояр. Вона привезла дiтей у вотчину їхнього батька та чи дарують їм вороги спочинок. Анна дружина князя Романа. Так це вона я впевнена. Може пiдiйти поговорити, втiшити. Я пiдходжу ближче, вона пiднiмає голову в її очах подив. Вона побачила мене, її губи заворушились, отже вона щось каже, але чому я нiчого не чую. Я роблю ще один крок назустрiч i... поз мене на вiдстанi витягнутої руки з страшенним гуркотом проноситься вантажiвка.