Сьогоднi менi сказали, як я помру. Те, що я коли-небудь вмру, не викликало в мене сумнiву ще з раннього дитинства. Тимчасово забувши, нагадав рiк тому, коли лада-хххх заледве не збила мене сiчневої ночi. Це було на кутi вулиць братiв Барвiнських та Богдана Хмельницького. Але я пiдскочив надзвичайно високо i перелетiв через капот по дiагоналi, наразившись на матюки пасажира i гострi шпилi морозного страху. Я змучено поспiшав i слухав музику, мозок на своїй хвилi радiоактивно випромiнював думки, частота не спiвпадала iз частотою всього навколо. I тут...
Надалi нагадував собi про можливiсть доволi часто, щоправда, почав ставитись до цього набагато спокiйнiше. Збайдужiв? Нi. Не можна бути байдужим до своєї смертi, бо це майже народження, майже перехiд з одного стану iснування в iнший. Майже випаровування твердої речовини.
Я згадую, що можу померти, коли лiтнi люди у пальтах i в маршрутках хрестяться. Я згадую, коли цi маршрутки iдуть на небезпечний обгiн на крутому спуску. Я згадую i випрямляю ноги, впираючи їх у щось вперте i твердо-закрiплене, аби при зiткненнi погасили основну частину удару. Спружинили.
Я згадую, коли стою на високому мостi, перехилившись через перила.
Останнiм часом я роблю багато помилок. Я часто згадую.
Менi сказали де i яким чином я вмру. Це не погроза, - всього лише турбота потрiбної менi людини. Страшний сон тринадцятирiчної давностi, якому немає пiдстав не вiрити. Небезпека в тому, що константою метафори сну є лише факт смертi. Мiсце i час: в залежностi вiд обставин. Спосiб: в залежностi вiд фантазiї сновидця. Вiд фантазiї реалiзатора. Найважливiше: залишити по собi слiд. Де: всюди. I не тiльки кров'ю i мiзками на асфальтi.