Свiтло смолоскипiв вiдкидало зловiщi тiнi на стiни в'язницi. Донна Мерседес сторожко йшла по холодних плитах довгого коридору i жалкувала, що не дозволила Хасану супроводжувати її. Та все-таки ж мав хтось залишатися поруч iз начальником тюрми, щоб той дотримувався обiцянки не пiдглядати за донною.
Ключ неохоче вiдiмкнув важкi дверi, i вони з жадiбнiстю поглинули пiзню гостю.
Холодна камера-одиначка iз несвiжим повiтрям. Донна Мерседес поставила лiхтар на пiдлогу й, ослабнувши, прихилилась до вологої стiни. Серце нестримно калатало в грудях.
В'язень спав, хоч на свiтаннi мав померти. З хвилину жiнка нерiшуче дивилася на нього, страшно i соромно водночас. Пересиливши себе, вона тихо покликала:
- Доне Жуане, я прийшла роздiлити з вами останнi хвилини вашого життя. Вранцi ви опинитесь в руках у ката, але перед тим маєте виконати одну iз своїх обiцянок.
Дон Жуан пiднявся з лiжка i зробив крок до незнайомки:
- Менi знайомий ваш голос... Та нi, не можу пригадати...
- Я й не чекала, що серед десяткiв загублених вами жiнок ви запам'ятаєте саме мене.
- Ця iронiя! О, гостроязика донно Мерседес де ля Кальдерон, як можна забути той жах, вiдчутий у руках-лещатах вашого навiженого раба!
Донна зверхньо посмiхнулася:
- Так, Хасан вiдчуває до вас ненависть.
- А ви, донно? - з викликом запитав вiн i нахабно потягнув за краєчок мантiї, оголюючи беззахиснi, нецiлованi сонцем, плечi.
- Жуане, - прошепотiла вона з полегшенням i притиснулася до нього усiм тiлом, - ви мали належати лише менi однiй.....
- Тодi я був би не я!
Донна, немов обпiкшись, кинулася до дверей. Дон Жуан перетнув їй дорогу.
- Залишайтеся, Мерседес, будь ласка... Я ж в ранцi помру.
Вона завмерла, загiпнотизована його голосом, хвилею пристрастi, що йшла вiд його тiла. Так покликати-попросити мiг лише вiн.
Розум не довго боровся iз серцем. Донна прийшла у в'язницю, щоб повiдомити Жуановi: саме через неї вiн опинився тут.
Саме її ненависть здобула йому смертельний вирок. Шiсть рокiв тому вiн звабив i покинув її. Вона дала собi клятву стати для нього не звичайною жiнкою, однiєю iз багатьох, а тiєю, яка змiнить його життя, знищить його.
Але дон Жуан знову був поруч. Його руки з нiжною пристрастю пестили її плечi... Остання, незатьмарена жагою думка вжахнула донну оголеним цинiзмом: "Нарештi вiн тiльки мiй. Нiяка жiнка, взагалi нiхто, нiхто не стане мiж нами.... Лише смерть. Але до цiєї суперницi не ревнують...."
Крiзь ґрати у камеру вповзло сiро-сизе свiтання. Жуан не спав. Самотнiсть i страх голодними звiрами шматували його душу. Ще година - i вiн потрапить до рук ката. Поступово з'являлося неприємно-болюче вiдчуття: вiн уже iнший, вiн змiнився. Смiливiсть, зухвальство й везiння авантюриста-серцеїда залишилося в минулому. Вiн вiдчував, як вiдмирає частина його душi.
I враз згадалася розповiдь старої гiтани, яку колись зустрiв по дорозi у Мадрид. Сухорлява, аж чорна вiд часу i сонця жiнка з дивовижною точнiстю переповiла сiмейну легенду про його народження. Спадкоємець визначного роду з'явився на цей свiт мертвим. Холодний, зморщений, з пуповиною навколо шиї, вiн нажахав повивальних бабок. Служницi голосили над непритомною юною матiр'ю i її безталанним сином. Та враз всi завмерли - у кiмнату увiйшла дiвчина у бiлiй (аж до болю в очах!) сукнi. Її снiжно-бiле волосся, вершково-лiлейна шкiра i те, як вона дивилася, немов зазираючи у душу, злякало служниць. Лише стара гiтана, яку покликали в останнi хвилини важких пологiв, спокiйно вiдiйшла вiд колиски, пропускаючи незнайомку.
Дiвчина взяла дитину на руки. Легенько дмухнула їй в обличчя i поцiлувала...
Коли бiловолоса зникла, заклякнення присутнiх розiрвав дитячий плач: голосний, голодний вереск хлопчика оголосив усьому свiту про своє право на життя...
Пiсля такого подвiйного народження Дон Жуан не раз опинявся на межi життя i смертi. I кожного разу, у найскрутнiшу хвилину, поруч з'являлася Вона - бiловолоса, тендiтна, у незмiннiй бiлiй сукнi. Вона була мовчазна. I нiколи явно не допомагала йому. I все-таки одна Її присутнiсть робила його сильнiшим. Жуан вiрив, що вона - його ангел-охоронець. Тому вiн i не повiрив старiй гiтанi-вiщунцi, що його покохала сама Смерть...
***
Натовп вирував. Ранкова прохолода не стримувала людський шал.
Хасан, двометровий мавр-охоронець, турботливо захищав хазяйку вiд несподiваних поштовхiв натовпу. Вслухаючись у розлагодженi викрики знатi й простих мiщан, вiн нарештi побачив засудженого.
Вiн йшов у бiлопiннiй мережанiй сорочцi, немов не на страту, а на свято до королiвського палацу. Йшов упевненим кроком, виблискуючи темно-синiми (кольор неба Кастилiї) гордовито-спокiйними очима. Вiн йшов на страту приреченим володарем.
Стрiльцi оточили мiсце страти, вiдтискуючи натовп. На помiст, де на Жуана чекав безликий кат, летiли квiти - анемони, троянди, квiт гранату, жовтi й бiлi лiлеї... Жiнки, представницi усiх прошаркiв суспiльства, не соромилися своїх слiз.
Алькальд мiста зачитував присуд. Натовп хвилювався. Мерседес де ля Кальдерон майже втратила свiдомiсть - i служницi пiдтримували її.
Дон Жуан нiмотно стояв бiля ката, шукаючи поглядом когось у натовпi. На кiлька секунд зупинившись на блiдому обличчi Мерседес, його очi побiгли далi, остаточно зупинившись на мiнiатюрнiй красунi, дружинi алькальда, доннi Флорi. Вiн вже втратив надiю на порятунок, який обiцяла ясновельможна донна, але її скорботнi очi Мадонни надавали йому снаги.
Жуан збирався з жартом попрохати ката швидше починати, коли раптом побачив Її. Бiловолоса дiвчина з нiжним обличчям янгола визирала з-за спини донни Флори. Це була Вона. Але в темному одязi учорашньої вихованки монастиря. Так це Вона? Чи нi?
Часу на роздуми не було. Дон Жуан з гiднiстю став навколiшки.... Холод i шершавiсть плахи... тремтiння повiтря вiд сокири, яку заносить над його головою кат...
Королiвський гiнець врiзався у натовп на палаючому вiд перевтоми чорному жеребцi.
Пiднявшись на помiст, голосно зачитав королiвське послання.
- Повелитель Кастилiї й Гранади, король Карлос III, милостивий i справедливий, дарує засудженому життя з правом збереження всiх титулiв i маєтностей. Наш велемудрий володар скасовує помилковий вирок суддiв, викликаний свiдомим наклепом заздрiсникiв дона Жуана де Альмавiла...
Хвиля полегшення прокотилася натовпом. Обличчя донни Мерседес теж прояснiло. Та ось вона спохмурнiла, коли перехопила палкий погляд дона Жуана, адресований iншiй.
Мерседес, обпалена дикою ненавистю, втратила свiдомiсть.
***
Дзеркало не приховувало суворо-жорстокої правди: темнi тiнi над почервонiлими вiд безсоння очима, суха шкiра з глибокими зморшками бiля губ....
"Проклятий Жуан! - думала донна Мерседес, ламаючи вiдполiрованi нiгтi об черепаховий гребiнь. - Знову повiрити йому... Вiн бездушний, а я..."
- Хасан! - не стрималася i покликала донна.
Охоронець з'явився через секунду. Похмурий, вiн ховав вiд господинi свої темнi очi, у глибинi яких причаїлася давня пристрасть.
- Хасане, я бiльше так не можу! Вiн посмiявся надi мною! Вiн знову грав моїми почуттями!.. Хасане! Я хочу, щоб вiн цiєї ночi помер!
Злi сльози текли по крейдяному обличчi прекрасної донни.
- Ти вб'єш його, Хасане, i принесеш менi його серце у цiй скриньцi. Чуєш мене? Не жахайся! Я ж бо знаю, з якого ти кровожерливого народу... Йди, Хасане....
***
Дон Жуан йшов темними вулицями нiчного мiста. Над головою - тихi, м'якi зорi. Заспокiйливе трiщання цикад i нiжний аромат квiтучих гранатових дерев.
Вiн був щасливий. Нарештi вiн зустрiв ту, якiй скаже щиро, вiд усього серця: "Я кохаю тебе. Моє життя твоє навiки..." Вiдчуваючи, як у ньому помирає Великий Коханець, вiн був щасливий.
Дон Жуан, замрiяний, йшов нiчним мiстом i не помiтив коли у нього з'явилася друга тiнь...
Мерседес не спала до ранку. Ця нiч була найдовшою у її життi. Кусаючи змученi вуста, вона вдивлялася у темiнь за вiкном. I чекала.
Свiтанковi променi розфарбували рожевим її кiмнату. I в цю прекрасну мить повернувся Хасан. Мовчазний велет без пояснень поклав скриньку доннi на колiна.
Завмираючи, Мерседес вiдчинила її зi страхом i надiєю. Порожня... Скринька зi слонової кiстки була порожньою!
- Я не змiг, - похилив голову Хасан i вийшов з кiмнати. Донна Мерседес з полегкiстю заридала.
Пiсля тiєї ночi Дона Жуана де Альмавiла нiхто не бачив. Мiстом ходили рiзнi чутки: або його пiдступно вбив якийсь ревнивець, або вiн знайшов спокiй у вiддаленому монастирi. Була ще одна версiя, версiя старої гiтани. Але нiхто не хотiв пов'язувати зникненням таємничої племiнницi Алькальда зi зникненням Дона Жуана.
I лише стара гiтана знала правду: улюбленець Смертi отримав вiчне життя у дар вiд своєї покровительки.
I хто знає? Може Великий Коханець i його наречена все ще серед нас...