Аннотация: Мы люди, такие же как и ты, только просыпавшиеся по утрам с головной болью гораздо большее число раз.
Листи
Лист для Сем Уiтт.
Не знаю, як почати листа. Я люблю тебе, Сем, i не можу уявити, кому, крiм тебе, я можу розповiсти про те, що наразi так мене хвилює. Ти знаєш мене такою, якою я сама себе запам"ятала. Цi три, чи вже мабуть чотири роки, що я так далеко вiд тебе, повiр, я не мiнялась. Єдине, можливо, терпiння моє тренувалось щоденно. Але моєї нестримностi й десятилiттями не зламати. Моя нестримнiсть завжди напрямлена кудись намарно. Твоє терпiння, твоя сила завжди були взiрцем для Мiрi. Ти мужня та мудра, я люблю тебе настiльки сильно, наскiльки готове заздрити тобi моє серце. Безмежно. Дещо дивне втрутилось в моє безглузде iснування тут. Я писала тобi ранiше, що живу без сенсу, що малюю час вiд часу, що плачу i вiдчуваю ненависть до власної сутi, котру нiяк не можу осягнути. Мiй смуток вiдбирав апетит, крав бажання створювати, породжував нетерпимiсть до власної слабкостi, до неможливостi побороти ту силу, що закрила мене в кiмнатi з м"якими стiнами. Я почувалася так, нiби я глибоко-глибоко пiд непрозорою водою, глибина тисне на мене, сповiльнюючи рухи, роблячи дихання таким важким. Я починала метушитись, панiкувати, повiтря не вистачало, було гаряче та в"язко. Довго я не розумiла звiдки все це, я боролася з собою, я мрiяла перемогти ворога, котрого не знала в обличчя, своїм терпiнням. Все повторювала собi: "Чекай, чекай, Мiрi. Це все минеться, i розквiтне твоя сила, i ти зможеш вiльно пiти цим свiтом, глибоко вдихаючи прохолодне повiтря свободи". Цi слова видаються зараз менi такими ж смiшними, як i тодi, коли зi сльозами та смiхом я змушувала себе ним вiрити. Чекання привело мене до одного божевiльного вiдкриття. Я впiзнала свiй смуток, Сем. Так раптово, так зненацька, i зрозумiти не можу, як могла я так довго не приймати те, що побачила. А може його не було нiколи, можливо вiн народився вiд того океану, котрий лiг на мене, сповнивши єство своєю нестерпною брудною важкiстю, притиснувши легенi до хребта. Можливо вiн - це лише образ зiтканий свiдомiстю, котра хотiла жити, але, котрiй забракло кисню для того, щоб бачити свiт справжнiм.
День, коли смуток набув обличчя мого друга став найгiршим в моєму життi вiдтодi, як я повернулася. Блiде ненависне обличчя того, що душило, стискаючи шию своїми довгими синюватими пальцями, тепер дивилося на мене безсоромно обожнюваними очима, i я зрозумiла, що бiльше не зможу його ненавидiти. Який пiдступ: знекровлений бездушний вбивця перекинувся на ангела, що мав би рятувати. Чиє серце зненавидiло б смуток таким?
"У моєї туги твої руки, твоя посмiшка, твiй голос..." Це нестерпно до огиди. Смуток зганьбив моє святе. Ящiрка, нечесна ящiрка - мiй сум, моя печаль. Зумiв же так змiнити колiр, виправити власний змiст. Колишня ненависть давала сили боротись, теперiшня любов в"яже менi руки.
Семi, який такий момент я пропустила, на що не звернула уваги? Чи може бути, що смуток ненависть моя робила блiдим худим лисим та потворним? Чи може бути так, щоб вiн завжди носив його обличчя, обличчя мого сильного захисника? Що правда, Сем: ненависть до невиправданого суму ховала вiд мене любов, чи тепер сам смуток сховався пiд маскою мого кохання, аби привабити мене до себе?
Нiк написав менi два роки тому, що Давид вiдпустив мене, а не залишив. Вiдпустив для того, щоб я стала собою, а не тим, ким вiн мене зробив. Вiн хоче бачити мене справжню. Це що тому, що така, якою стала з його допомогою я не подобаюсь йому? Це несправедливе твердження, Сем. Я - це я, хто б мене не виховував. Ну що було б, коли б вiн стрiв мене на власному боцi як повноправну громадянку? Що тодi б нiхто на мене не вплинув? Чи може вiн сам не вплинув би на мене згодом? Що за маячня. Нiхто мене не вiдпускав, мене просто випустили. Я ж не просила волi. Здається, мене як великого балуваного собаку, для котрого бiльше не лишилося нi мiсця, нi терпiння вивезли замiсто, так далеко, щоб не знайшов дороги. Як непотрiбного японського старого вiдвели подалi, та той хоч знав, що на нього чекає, а я слiпа пiшла.
Давид не чекав на мене, вiн збирався стати до шлюбу з Лiзою Лiнделл. Пишу тобi, i холодне прозрiння будить мене кремезними краплями по обличчю, по теплих, розгарячених вiд захвату власною iсторiєю, руках та грудях. Вiн не збирався чекати, вiн не писав листiв. Вiн випустив мене, я мала б бути вiд нього вiльна. Невже не знав вiн, що був найкращим, що траплялося зi мною? Мої спогади про його турботу та те, що скидалося на любов, сповнили моє серце мов стиглi солодкi червонi яблука: котрiсь я їла, котрiсь гнили, бо торкатись їх, пригадуючи, було менi надто соромно й болiсно. Гадаєш, в той день, коли моє горе озирнулось до мене його обличчям, вiд яблук лишився сам черв? Для гусенi не лишилося їжi, i вона почала жерти мене. Моя голова - вона ж як теплиця. Вiдбулося те, з чим жив Нiк. Багата уява моя виявилася надто хворобливою, щоб дозволити менi просто жити, сподiватись та досягати, а для зажерливої гусенi вона стала живильним середовищем.
Боюся, що моя любов народжена тим токсичним, що лишає черв, поглинаючи мої мрiї, спогади, все те, що я домальовую до i без того прекрасного Давидового образу в своїй головi. Менi бракне цього чоловiка, i я вигадую йому то крила, то хвiст, а гусiнь все це їсть та росте. Коли вона вижере все в менi, я бiльше не зможу жити. Мiй єдиний вихiд любити щосили, так сильно любити, щоб гусiнь наситилася та сплела собi кокон зi срiблястої нитки. Потiм я мушу випустити її з себе метеликом та зiбрати шовк. Маю ж я хоч щось отримати з цього пiдприємства. Але-от, Семмi, уявлення не маю, як це все робиться.
Допоможи, якщо у тебе є вiдповiдь. У тебе ж завжди є вiдповiдь.
Твiй друг, Мiрi Едлi Сноуден.
Слухай мене, Мiрi Едлi Сноуден!
Все, що я читаю помiж рядкiв твого листа можна зiбрати в гармонiку та скласти у слово "розпещенiсть". З чого ти взяла, що будь-яка твоя примха має бути миттєво задоволеною? Ти звикла до жалiння себе, так шкода завжди було ту маленьку нещасну сирiтку, котра раптом опинилася сам на сам з чужим холодним невiдомим свiтом. Втiм, Мiрi, тiєї дiвчинки вже немає. Вона впоралася з завданням, вона осягнула свiт, той свiт вже не є їй чужим. Дiвчинки давно не iснує - є доросла Мiрi Едлi, що звикла прикидатись дитиною, котрiй свiт щось завинив. Свiт вiддав тобi всi борги, моя Мiрi, вiн виховав тебе й зростив. Подивися на себе: ти найпрекраснiша з жiнок, котрих я бачила в життi. Чотири роки ти живеш далеко вiд мене, i я, на жаль, не знаю, як далеко завела тебе жалiсть до самої себе. Не дозволь їй звести тебе, май повагу до роботи, котра була зроблена над тобою не лише Давидом, а i тiєю дитиною, котрiй довелось чимало працювати й боротися.
Важливий момент, котрий тобi краще не просто розумiти, а ще й осмислити: Давид живе. Навколо тебе, Мiрi, багато всього змiнилося, правда ж? Ти вперто не вiдпускаєш того Давида, котрого ти запам"ятала, я можу повiрити в те, що ти любиш його. Але ж його не iснує. Чому ранiше ти не розумiла, наскiльки вiн був важливим для тебе? Чому зараз, коли ти змiнилась настiльки, що любов, котра ранiше була ледь помiтною, тепер захопила тебе цiлковито, ти не хочеш брати до уваги той факт, що i Давид змiнився? Ти пригадуєш чоловiка, котрий був поруч з Мiрi, i називаєш його iменем чоловiка, котрий тепер поруч з Лiзою Лiнделл. Абсурдно, Мiрi.
Твiй брат пояснить тобi краще, нiж я.
Пишу мовою, котру люблю, дiвчинi, котру люблю. Вважаю, що так чесно. Якщо менi заборонять писати тобi, перевiривши листа, писатиму з адреси Пташечки та мами.
Твiй друг, Семмi Уiтт.
Семмi, мiй брат бiльше не говорить зi мною, та це все через те, що вiн висловив свою думку з приводу того, про що я тобi писала. Вiн вчинив як чесний чоловiк. Я вчиняю як розпещена дитина. А як iнакше? Iнакше нечесно. Вiн мусить знати.
Мiрi Сноуден
Вчора ввечерi я отримала твого листа, Мiрi.
Не знала, як вiдповiсти. Та i не було, на що вiдповiдати. Ти не ставила жодних питань, ти поставила мене перед фактом, тому я питатиму тебе: навiщо, ти вважаєш, йому необхiдно знати про твої невчаснi почуття? Я бачила Давида минулого тижня. Повiр менi, вiн щасливий. Лiза теж. Я закриваю цю тему, ти мусиш припинити, Мiрi. Я люблю тебе, але це вже занадто. Не смiй втручатись в його життя.
Сем Уiтт.
Люба Семмi!
Пробач менi, благаю! Я знаю, що я нестерпна, але ця маячня нав"язлива. Менi так важко постiйно думати лише про це. Вiриш, жодну справу не можу виконати, вiддаючись їй. Не можу не вiдволiкатись: кожен звук, кожен колiр, кожне почуте звiдкись нiзвiдки знову обертає мої думки до нього. Ти пишеш менi, що вiн щасливий, що вона щаслива, i я злюся. Я ненавиджу її за все те щастя, що є у нього не вiд мене. За всi тi спогади, котрих менi з ним нiколи не роздiлити, за ту довiру, котрої я вже не матиму. Неможливiсть повернутись назад та бодай спробувати щось змiнити, вчинити в якийсь момент iнакше, нiж я вчинила, дратує мене. Я усвiдомлюю незворотнiсть, i я все ж не готова йти власним шляхом. Я його не бачу. Неспокiйно.
Мiрi Сноуден.
Ти не пишеш, Семмi. У вас все гаразд? Всi мої листи про себе. Соромiцька ситуацiя. Я ладна годинами, днями, тижнями обговорювати витвiр власної уяви.
Менi писала Пташечка. Вона не забуває про мене, пише щотижня, по п"ятницях, в мiй улюблений день. Її почерк кращає з кожним листом обсягом у двадцять сторiнок. Твоїй дiвчинцi є, про що розповiсти. Спогад про останнi новини вiд неї змушує мене посмiхатись.
Мiй неспокiй минув. Наче серце зжилося з тим, що в ньому. Я думала про все без прикрас: Давид - той, кого розмальовують мої несвiдомi фантазiї у свої божевiльнi кольори, це та ж людина, котра вирiшила мене залишити. Той самий чоловiк, котрий обiцяв приїхати, на котрого я вже кiлька рокiв чекаю, не наважуючись змiнити адресу, хоча, що це за дурницi? Чи не знайшов би вiн мене деiнде, якби схотiв? Давид, котрого так прагне моє серце, не вiдповiдає на мої листи, лиш часом коротко вiдписуючи. Вiн не пам"ятає мене i не шукає. Я певне виглядаю приниженою.
Почуття все ще живе в моєму серцi пташеням зозулi, виштовхуючи з нього любов та приязнiсть до усiх та всього, що на них заслуговує. I немає в менi мiсця для щирого замилування, немає анi бажань, анi прагнень. Кожне почування щойно виникає - враз зривається i лине годувати моє пташеня зозулi, всi мої думки звертаються до образiв минулого, порослих густими лозами мрiй, обтяженими п"янкими гронами, котрi несила зiбрати. А поруч блукають прекраснi привиди, гукаючи до мене: люби нас! Та я на них не зважаю, мiй погляд занурений вглиб себе туди, де немає нiчого справжнього, нiчого живого, туди, звiдки народжується холодна краса того, що кличе мене у смерть.
Семмi, я була б такою гарною, якби не ця мара, котра виринула з благословення, скасовуючи реальнiсть. Я б мала сили любити тих, хто любить мене. Я б мала снагу втiшити брата. Я б хотiла вчитись. Я б жила на користь. А так я скнiю, знекровлена намарно потягом до того, кому Мiрi не потрiбна, хто й не пiдозрює, як моє кохання прикрасило його суворий образ. Я марную себе.
Мiрi
Мiрi,
Не знаю, якою отрутою розчинити привидiв твого серця. Повернись до мене i я лiкуватиму тебе, моя дiвчинко. В нашому кiоску тепер багато нових смакiв морозива, ми ходитимемо туди знову, щоб спробувати всi. Чи такий план лише нагодує твого паразита? А може так ти згадаєш, наскiльки прекрасною є принцеса Мiрi Едлi Сноуден. Згадаєш, звiдки взялася Мiрi, якi надiї на неї були в першi роки її життя. Згадаєш, до якого зi свiтiв ти належиш. Ми всi помиляємось, усiм нам жити з наслiдками власних рiшень. Менi пощастило, мiй результат тепер такий прекрасний, я хочу, щоб ти його бачила. Ти потрiбна менi тут. Я не писала про себе, знаю Пташечка i без того багато розповiдає, але є й те, чого вона не знає. Менi бракує тебе, Мiрi. Бракує того, хто зачинить мою самотнiсть в темнiй шафi хоч на годину. I не кажи, що у мене сiм"я. Ти ж знаєш, про що я. Повернись, Мiрi.
Самотня доросла жiнка, котра почувається п"ятнадцятирiчною - Сем Уiтт.
Сем,
Зустрiнь мене на вокзалi. Я вже спакувала валiзи. Буду у вiвторок о третiй двадцять. Немає сил на гарний вигляд, вiзьмеш таку, якою є.
Я хочу спробувати всi смаки морозива. Але не хочу пригадувати, до котрого зi свiтiв належу, адже надiї на мене стали моїм розчаруванням, їх усi скасовано тiєї митi, як ми припинили бути людьми з твого боку. Не пиши менi твоєю мовою. Знаю, поки щастить, але я хвилююсь.
Твiй друг, Мiрi Сноуден.
Моя Мири,
Выполняю твою просьбу, избавляя тебя от лишних волнений. Пишу как следует. Обещаю встретить.
Прости о том, что напомнила тебе о распределении. Ты не должна была искать себя в тех файлах, это сбило тебя с толку. Мой случай тоже не очень. Мертвый жених. Я даже не знала его. Думаешь, так лучше? Когда знаешь, что для тебя в мире никого нет? Может и лучше, никаких ложных надежд. Мой брат передает привет, он был у нас вчера вечером. Совсем недолго и сам, без Лизы. Он выглядел здоровым, может немного задумчивым. Ему ведь тоже внесли изменения в файл, не думаю, чтоб он этим ни разу не смутился.