Аннотация: Снег и правда был твердым. Они стояли вокруг, молча. Он дернулся встать - тогда ему сказали: "Лежи". И он встал.
ТАК БУЛО
Пам"ятi...
Це був той вечiр, коли Танька сказала, що вона - не Танька. Це був той вечiр, коли все могло б скластися iнакше. Але сталося саме так.
Вона була красива - справжня блондинка з ногами вiд вух. Вона залишалась iз ним на нiч; вiн нiколи не знав її адреси. На День народження вiн подарував їй сiмнадцять троянд - шiстнадцять бiлих i одну чорну. Вечорами вони гуляли, i вiн любив, коли вiтер кидав її коси йому в лице. Так було.
Йому було шiстнадцять. Вiк д"Артаньяна, вiк Олександра Македонського. Часи змiнилися; дехто казав, що любовi немає. Вiн не вiрив.
Того вечора все могло скластись iнакше.
Вона часто згадувала, як це було. I щоразу їй здавалося, що причина - не в тому вечорi, i навiть не в останнiх днях, а десь набагато далi. I вона йшла все далi в свої спогади, але нiяк не могла знайти, де ж повернуло на це, де ж пiшло до цього, i чому нiхто цього не застерiг.
Вона згадувала себе молодою, i зовсiм дiвчинкою. Вона плакала, коли нiхто не бачив.
Вiн знав, коли вона плаче. Вiн помiчав це з тремтiння пальцiв i з того, як вона вiдчиняє йому дверi. Вiн мовчав. Нiколи нiчого не випоминав, але пам"ятав - завжди, щомитi.
"Дiвчинко моя фiалковая, чом ти мене не любиш?" - Вiн застiбав на нiй блузку. "Чорний кiнь прийде, свисне на мене - тогди," - вiн цiлував її шию, - "плакати будеш..."
Вона смiялась. Пручалась. Його губи торкнулись її, поповзли по нiй - нижче, ще нижче... Вона стягнула зi столу годинник. Вона поспiшала. Вiн поспiшати не хотiв, не хотiв її пускати. Мусiв. Злiсть, як столапий павук, зашкребла у горлi. Вона закинула голову, сплiтаючи волосся. Вiн дивився на луску своїх поцiлункiв на її довгiй, змiїнiй шиї. Пальцi тремтiли, вiн сiпав гудзики сорочки. Схилив голову, чорне волосся впало на очi, зiницi звузились.
Вона зробила кави. Сiли за стiл, вiн глянув на її оголенi руки, на високо вiдкритi бiлi колiна... Гiрка кава заповнила вени.
Йому було шiстнадцять, а то, може, вiн i не став би того говорити.
Нещаслива жiнка не може виростити щасливих дiтей. Найбiльший злочин - народити дитину, будучи нещасною, бо даси дитинi спадкову нещасливiсть, i додаватимеш своє нещастя з молоком, з подихом, з поглядом - щохвилини. Вона перебирала цi думки щодня, як чотки, повторювала кожне слово, як молитву.
Своє життя - i нiкого спитати, як жити. Але живеш. Виходиш замiж, народжуєш дiтей; не знаючи, як жити, не знаєш, чому вчити їх. А вони - вчаться тому, що бачать.
Вiн бачив - щось не так. Але не знав, що саме. Його теж не вчили жити - сам учився. "Просив милостиню, матюкався, лiз у петлю." Але жив. Його син мав бути таким же. Тодi - чому?
Коли вiн вийшов з дверей, вiтер вдарив його в обличчя - ще раз, i ще раз. Вiн заплющив очi - солонi кульки полетiли врiзнобiч - вiтер. Вiн iшов вулицею - вперед, бездумно, вiн знав дорогу. Вiн бачив снiг пiд ногами - сiрий, твердий; вiн вiдчував це, очима. Вiн дивився вниз. Вiн не хотiв нiчого бачити.
Тому вiн їх i не побачив.
Вiн на них наштовхнувся.
Можливо, могло бути iнакше - але було саме так. Вiн впав. Один став над ним, другий - трохи вiддалiк. Далi - голоси - двоє чи троє. Вiн пiднявся - не досить швидко пiсля удару. Перший налетiв на нього всiм тiлом i знову збив з нiг. Чи вони чекали саме на нього?
Вдруге пiдводитись не став. Кинувся в ноги - тому, першому. "Грiндерс" ткнувся носаком йому в шию. З розмаху.
Вiн перевiв подих. Пiдiйшли ще двоє. Не так багато. Вiн схопився на ноги, кинувся на того, що ближче. Удар знизу. Хтось схопив його ззаду за комiр i смикнув. Навiть не вдарив. Вони грались. Вiн зрозумiв це. Вiн дивився в небо, чорне, зоряне - якусь мить, поки перестала паморочитись голова.
Цього разу його збили кулаком. Боксерська "двiєчка". Майстер. Снiг i справдi був твердим. Вони стояли навколо. Мовчки. Вiн сiпнувся пiдвестись - тодi йому сказали: "Лежи". I вiн встав.
Її думки були важкi, мов каменi. Вона прокидалась вночi - i думала, думала. Вже нiчого не можна було змiнити, i лише тепер стало ясно, що ранiше - можна було. Мати дала чи не дала щось своїм дiтям. Якщо чогось не дала - значить, дала те, що не дала цього "чогось": нiяке мiсце не буває порожнiм, воно заповнюється неданим. Це мучило її, мучило так, що починало болiти все тiло. I не було провини нi на кому, крiм неї.
Вiн не звинувачував її. Вiн не звинувачував себе. Вiн прокидався щоранку - i думав: "Навiщо?" Його дорога нiколи не була прямою, але твердою - завжди. Вiн знав сумнiви - короткочаснi, як вiддих пiсля бiгу, тепер же його сумнiви стали, як дихання астматика. I дорога його стала - болотом.
Батька ще не було. Була мама. Вона вийшла до коридору одразу - вiн не встиг навiть прикрити обличчя.
- Що це?
- Лице.
Пауза.
- Ти бився?
- Нi.
- З ким?
- Нi з ким.
Пауза.
- Я бачу.
Вiн спробував пройти до кiмнати. Мама вперла руку в одвiрок.
- Я спитала.
- Дай менi пройти.
- Я спитала.
Вiн вiдкинув її руку i пройшов до кiмнати. Танька була не Танька. Її знали як Маргариту - багато хто з тих, що хотiли дiвчинку за сорок у.о. на годину. Вiн на це грошей не мав. Але вона вподобала його. Хтозна за що.
- Що трапилось?
- Нiчого.
- Я бачу.
Пауза.
- Може, скажеш?
- Нi.
Вiн присiв i став розв"язувати шнурiвки. Щось заскавчало - справа, пiд ребрами..
- Знаєш, котра година?
- Нi.
Вiн правда не знав. Його годинник розбився.
- Я бачу.
- Це добре.
- Як ти розмовляєш з матiр"ю!
- Ма, облиш мене, будь ласка.
Мабуть, на його обличчi було ще щось, окрiм синцiв. Мама вийшла.
Вона залишалась iз ним на нiч, а вiн не знав її iменi. На День народження вiн подарував їй сiмнадцять троянд - шiстнадцять бiлих i одну чорну. Смiшно.
- Зараз прийде батько.
- Знаю.
- Це все?
- Чого ти вiд мене хочеш?!
- Не кричи на матiр.
Пауза.
- Що ти йому скажеш?
- Кому?
- Батьковi.
- Облиш мене.
Нiч за вiкном.
Вона не повернеться - будуть iншi. Яким вiн не повiрить. I не буде, як було. Нiколи не буде, як було.
- Я хвилювалась.
- Вибач.
- Це все?
- Нi. Вийди, будь ласка, з моєї кiмнати!
Все тiло болить, синє воно там чи нi... Вiн почав розстiбати сорочку.
- Я попросив тебе.
- Ти не думаєш нi про кого, крiм себе.
- Авжеж.
- ...тобi байдуже до матерi а я тут сиджу ночами чекаю коли ти з"явишся а ти приходиш коли заманеться чим ти думаєш ти ж знаєш що зараз робиться ти ж знаєш що ти в нас один а як ми будем жити а щось трапиться...
- Нiчого не трапиться.
- ...я щоразу про це думаю я телефон моргу напам"ять знаю а ти весь як твiй батько i вам обом на мене начхати а в мене нiкого нема крiм тебе крiм вас а тобi байдуже що матiр ночами не спить...
Вiн не слухав. Вiн не чув. Щось в ньому натягнулось, i дзвенiло-дзвенiло, заважаючи чути.
- ...тобi шiстнадцять рокiв! Ти мiг би думати про нас! Це вже в твоїх силах!
- Мамо!..
- Не чiпай мене! Якби ти думав про нас, ти б не робив так! Ти б не бився! Не тинявся! Ти не можеш навiть... Не чiпай мене!
Вона пiдняла руку - додати ваги своїм словам.
Вона пiдняла руку...
Вiн глянув їй в очi - пильно, як тiльки мiг. Але вона вдарила.
I тодi вiн повернувся до неї спиною i пройшов у свою кiмнату. Пiдiйшов до вiкна - а жили вони на тринадцятому поверсi - вiдкрив його i перевалився через пiдвiконня. Мама бачила це. Але вона просто не встигла його зупинити.
В текстi цитовано вiршi Iвана Малковича i Павла Нечитайла.