Бургомiстр Визими Велерад почесав пiдборiддя i задумався. Вiн не був анi забобонним, анi легкодухим, та йому не надто хотiлось залишатись сам на сам iз сивочолим. Та зрештою вирiшив.
- Вийдiть, - наказав сторожi. - А ти сiдай. Нi, не тут. Там далi, якщо твоя ласка.
Незнайомець сiв. Вiн не мав уже нi меча, нi чорного плаща.
- Слухаю, - мовив Велерад, бавлячись тяжкою булавою, що лежала на столi. - Я - Велерад - бургомiстр Визими. Що ти хочеш менi повiдати, пане розбiйнику, перед тим як вiдправитись до буцегарнi? Троє убитих, спроба наслання прокльону - незле, §й-право, незле. За такi речi у нас у Визимi саджають на палю. Але я людина справедлива, спочатку вислухаю тебе. Кажи.
Ривiєць розстiбнув дублет, вийняв з-пiд нього сувiй бiло§ козячо§ шкури.
- На роздорiжжях i по корчмах прибите, - сказав вiн тихо. - Чи правда те, що написано?
- А, - пробурмотiв Велерад, дивлячись на витравленi на шкурi руни. - Он воно що. Як я одразу не здогадався. Так, правда, найправдивiша. Пiдписано ж: Фольтест, король, владар Темерi§, Понтару i Магакаму. Значить правда. Але грамота грамотою, а право - правом. Я тут у Визимi пильную право i порядок! Вбивати людей не дозволю! Зрозумiв?
Ривiєць кивнув на знак згоди. Велерад гнiвно засопiв.
- Знак вiдьмацький маєш?
Незнайомець знову сягнув у вирiз кафтана, витягнув округлий медальйон на срiбному ланцюжку. На медальйонi була зображена морда вовка з вишкiреними iклами.
- Iм'я якесь маєш? Можеш будь-як назватися, менi все одно, аби було як до тебе звертатись.
- Геральт.
- Най буде Геральт. Судячи з вимови, з Ривi§?
- З Ривi§.
- Так. Знаєш, що, Геральт? Про оце, - Велерад ляснув долонею по грамотi, - собi забудь. То поважна справа. Багато вже пробували. Це, брате, не те саме що пару гультя§в прикiнчити.
- Знаю. Це моє ремесло, бургомiстре. Написано: три тисячi оренiв нагороди.
- Три тисячi, - Велерад пiджав губи. - I королiвна за дружину, як кажуть люди, хоч того милостивий Фольтест не дописував.
- Мене не цiкавить королiвна, - спокiйно сказав Геральт. Вiн сидiв нерухомо, тримаючи руки на колiнах. - Написано: три тисячi.
- Що за часи... - зiтхнув бургомiстр. - Що за паршивi часи! Ще двадцять лiт тому, хто мiг би, навiть на п'яну голову, подумати, що будуть такi професi§? Вiдьмаки! Мандрiвнi убивцi василiскiв! Бродячi приборкувачi драконiв i потопельникiв! Геральте, за твого фаху пиво пити можна?
- Аякже!
Велерад плеснув у долонi.
- Пива! - крикнув вiн. - А ти, Геральте, сiдай ближче. Що менi...
Пиво було холодне й пiнисте.
- Паршивi часи настали, - вiв далi Велерад, потягуючи з кухля. - Намножилося всякого поганства. У Магакамi, в горах, аж ро§ться вiд боболакiв. По лiсах ранiш тiльки вовки вили, а тепер акурат - примари, боровики якiсь, куди не плюнь - перевертень чи iнша яка зараза. По селам мавки та русалки крадуть дiтей - тих лiчимо сотнями. Хвороби, про якi нiхто ранiш не чув, - аж волосся дибки стає. I ще оце до купи! - вiн штовхнув сувiй шкури по стiльницi. - Не дивно, Геральте, що такий попит на вашi послуги.
- Ця королiвська грамота, бургомiстре, - пiднiс голову Геральт. - Знаєте подробицi?
Велерад вiдкинувся на стiльцi, склавши руки на черевi.
- Подробицi, кажеш? А знаю. Не те щоб з перших вуст, але з джерел надiйних.
- Це мене i цiкавить.
- Упертий ти. Як хочеш. Слухай, - Велерад вiдпив пива, прочистив горло. - Наш милостивий Фольтест, ще за правлiння старого Меделла, свого батька, коли був королевичем, показав нам, на що здатен, а здатен вiн був на багацько. Ми вважали, що з вiком це минеться. А тим часом невдовзi пiсля своє§ коронацi§, одразу пiсля смертi старого короля, Фольтест перевершив самого себе. Ми усiм аж роти пороззявляли. Коротше кажучи: зробив дитиня сво§й рiднiй сестрi Аддi. Адда була молодша вiд нього, вони завжди тримались разом, але нiхто нiчого не пiдозрював, хiба що, може, королева... Коротше: дивимось, а тут Адда, во, з отаким черевом, а Фольтест починає вже розмiрковувати про весiлля. З сестрою, уявляєш, Геральте? Ситуацiя зробилася гостра як в дiдька на вилах, бо як раз Визимир з Новiграду замислив видати за Фольтеста свою Дальку, вiдрядив посланцiв, - а тут треба тримати короля за руки й ноги, бо той хоче послiв гонити у три ши§. Вдалося, й то добре, бо ображений Визимир випустив би з нас кишки. Потому, не без допомоги Адди, яка вплинула на братика, вдалося вiдмовити щенятко вiд швидкого одруження. Ну, а потiм Адда розродилась, у визначений час, певна рiч. А тепер слухай, бо саме починається. Того, що народилось, багато люду не бачило, але одна повитуха вискочила у вiкно з вежi i вбилася, а друга з'§хала з глузду й досi ще не оговталась. Либонь, немовля не надто вродою вiдрiзнялось. Це була дiвчинка. Невдовзi, зрештою, померла, - нiхто занадто, як я собi думаю, не поспiшав пiдв'язувати пуповину. Адда, на своє щастя, не пережила пологiв. А потiм, брате, Фольтест у черговий раз зробив iз себе дурня. Маля треба було спалити або, я знаю, закопати десь на пустищi, а не ховати у саркофазi у пiдземеллях палацу.
- Запiзно тепер мудрувати, - Геральт пiднiс голову. - У будь-якому разi треба було покликати когось з Вiдаючих.
- Ти про тих шарлатанiв iз зiрочками на капелюхах? Аякже, зiбралось §х душ з десяток, але вже потiм, коли з'ясувалося, що лежить у тому саркофазi. I що з нього ночами вилазить. А почало вилазити не одразу, о нi. Сiм рокiв пiсля поховання був спокiй. Аж тут яко§сь ночi, коли була повня, зчинився ґвалт у палацi, крики, метушня! Що тут говорити, сам на тому знаєшся, грамоту королiвську теж читав. Немовля пiдросло, i немало, а зуби йому виросли отакi-во! Словом, упириця. Шкода, не бачив ти трупiв. Так як я бачив. Певно, обiйшов би Визиму десятою дорогою.
Геральт мовчав.
- А тодi, - сказав Велерад, - як я казав, Фольтест закликав до нас цiлу купу чарiвникiв. Галасували один поперед одного, замало не побилися тими сво§ми цiпками, що §х носять, певно, щоб собак гонити, як хто напустить. А думаю, напускають регулярно. Перепрошую, Геральте, якщо маєш iншу думку про чародi§в, а при сво§м ремеслi, певно, маєш, але для мене - то дармо§ди й дурнi. Ви, вiдьмаки, маєте серед людей бiльшу довiру. Ви принаймнi, так би мовити, конкретнi.
Геральт посмiхнувся, але змовчав.
- Але, до справи, - бургомiстр зазирнув у кухоль i долив пива собi й ривiйцю. - Деякi поради чарiвникiв здавалися цiлком розумними. Один пропонував спалити упирицю разом iз палацом i саркофагом, iнший радив вiдрубати §й голову лопатою, решта волiла позабивати осиковi кiлки у рiзнi частини тiла, певна рiч удень, коли чортиця спить у трунi, натомившись вiд нiчних забав. Та нажаль, знайшовся один блазень у гостроверхому капелюшку на лисiй макiтрi, горбатий пустельник, який вимислив, що це чари, що можна розчаклувати i з упирицi знову постане Фольтестова донечка, гарненька як з картинки. Потрiбно лишень пересидiти у склепi цiлу нiч, та й по всьому. Пiсля цього, уяви собi, Геральте, що це був за недоумок, вiн пiшов на нiч до палацу. Звiсно, багато вiд нього не залишилось, хiба що тiльки шапка й цiпок. Але Фольтест учепився за ту iдею, як реп'ях за псячий хвiст. Заборонив усiлякi спроби вбивства упирицi, а з усiх можливих закапелкiв кра§ни скликав до Визими шарлатанiв, щоб обернути чортяку на королiвну. Що то була за прегарна братiя! Якiсь покрученi баби, якiсь горбанi, кульгавцi, бруднi, брате, вшивi, помилуй боже! Ну, i давай чаклувати, головним чином над мискою i кухлем. Певна рiч, котрихось Фольтест або рада швидко викрили, пару навiть повiсили на гостроколi, але замало, замало. Я б §х всiх перевiшав. Того, що упириця тим часом щоразу загризала когось, жодним чином не зважаючи на ошуканцiв i §х закляття, додавати хiба не мушу. Як i того, що Фольтест не жив уже в палацi. Нiхто там уже не жив.
Велерад перервався, випив пива. Вiдьмак мовчав.
- I так то тягнеться, Геральте, шiсть рокiв, бо воно народилося десь так рокiв чотирнадцять тому. За той час мали ми й iншi клопоти, бо почубилися з Визимиром з Новiграду, але з поважних, зрозумiлих причин - через пересування стовпiв пограничних, а не через якусь там дочку чи родиннi зв'язки. Фольтест, до речi, починає вже обмовлявся про одруження i переглядає надiсланi йому iз сусiднiх дворiв портрети, якi ранiше зазвичай викидав до нужника. Але раз у раз нападає на нього знову та манiя i вiн розсилає кiнних на пошуки нових чарiвникiв. Ну, i нагороду обiцяв три тисячi, через що збiглося тут трохи шаленцiв, мандрiвних лицарiв, навiть один пастушок, дурник, знаний на всю околицю, упокiй його душу. А упириця собi поживає. Тiльки час вiд часу загризе когось, можна й звикнути. А з тих богатирiв, що пробують §§ роз чаклувати, є хоч якийсь зиск -тварюка нажереться на мiсцi i не швендяє поза замчищем. А у Фольтеста тепер новий палац, дуже гарний.
- За шiсть рокiв, - пiднiс голову Геральт, - за шiсть рокiв нiхто так i не владнав справи?
- Як бачиш, - Велерад кинув на вiдьмака проникливий погляд. - Бо така справа напевно не може владнатись i доведеться з цим погодитись. Мова про Фольтеста, нашого милостивого i укоханого правителя, який ще й досi прибиває тi грамоти на роздорiжжях. Тiльки тих охочих наче поменшало. Нещодавно, правда, був один, але конче хотiв тi три тисячi отримати наперед. Ну, то посадили його до мiшка та й укинули до озера.
- Ошуканцiв не бракує.
- Нi, не бракує. Навiть занадто, - кивнув бургомiстр, не спускаючи з вiдьмака погляду. - Тому, як пiдеш до палацу, не прохай золота наперед. Якщо взагалi туди пiдеш.
- Пiду.
- Ну, то твоя справа. Пам'ятай, однак, мою пораду. Що ж до нагороди, останнiм часом почали подейкувати про §§ другу частину, що я казав. Королiвну за дружину. Не знаю, хто то видумав, але якщо упириця виглядає так, як переповiдають, то жарт це вельми невеселий. Так чи iнакше, не забракло дурнiв, якi стрiмголов поскакали до палацу, як тiльки пiшли чутки, що є нагода породичатись з королем. От скажiмо, двоє пiдмайстрiв шевця. I чого тi шевцi такi дурнi, Геральте?
- Не знаю. А вiдьмаки, бургомiстре? Намагались?
- Було кiлька, аякже. Частiш за все, як чули, що упирицю треба розчаровувати, а не убити, знизували плечами та й §хали геть. От тому також зросла моя повага до вiдьмакiв, Геральте. Ну, а потiм при§хав ще один, молодший був вiд тебе, iменi не пам'ятаю, якщо вiн узагалi називався. Вiн намагався.
- I що?
- Зубата королiвна порозкидала його кишки довкола на добрих пiвпострiлу з лука.
Геральт кивнув.
- Це усi?
- Був що один.
Велерад хвилину помовчав, вiдьмак його не квапив.
- Так, - промовив бургомiстр. - Був ще один. Спочатку, коли Фольтест пригрозив йому шибеницею, якщо вiн уб'є чи покалiчить упирицю, тiльки розсмiявся i почав збиратися. Але потiм...
Велерад знову стишив голос майже до шепоту, нахиляючись через стiл.
- Потiм таки взяв на себе завдання. Розумiєш, Геральте, є тут у Визимi кiлька розумних людей, i навiть на високих посадах, яким те все дiло набридло. Подейкують, що тi люди потай переконали вiдьмака, аби вiн не грався в усякi там чари, заколов упирицю, а королю сказав, що чари не подiяли, що донечка його впала зi схiдцiв, ну, мовляв, нещасний випадок на виробництвi. Король, звiсно, позлиться, але скiнчиться все тим, що не заплатить вiн анi орена нагороди. Шельма вiдьмак нам на те вiдповiв, що задарма ми самi можемо сходити на упирицю. Ну, що було робити... Склалися ми, поторгували... Тiльки все одно з того нiчого не вийшло.
Геральт пiдвiв брови.
- Нiчого, кажу, - сказав Велерад. - Вiдьмак не сходiв iти одразу першо§ ж ночi. Тинявся околицею, виглядав. Врештi, як кажуть, побачив упирицю, напевно ж у дi§, адже вона не вилазить зi склепу аби ноги розiм'яти. Побачив §§ i то§ само§ ночi щезнув. I не попрощався.
Геральт злегка викривив уста у чомусь, що, ймовiрно, мало бути усмiшкою.
- У розумних людей, - почав вiн, - либонь ще мають тi грошi? Вiдьмаки наперед не беруть.
- Ну, так, - промовив Велерад, - либонь ще мають.
- А що не кажуть, скiльки там було тих грошей?
Велерад вишкiрив зуби.
- Однi кажуть - вiсiмсот...
Геральт покрутив головою.
- Iншi, - мугикнув бургомiстр, - казали за тисячу.
- Не багацько, якщо брати до уваги, що чутки все перебiльшують. Врештi, король дає три тисячi.
- Не забувай ще за наречену, - єхидно зауважив Велерад. - Та про що взагалi мова? Ясне дiло, що не дiстанеш ти тих трьох тисяч.
- З чого б це дiло ясне?
Велерад ляснув долонею по стiльницi.
- Геральте, не псуй моє§ думки про вiдьмакiв! Це вже триває шiсть з гаком лiт! Упириця викошує з пiвсотнi людей щороку. Тепер трохи менше, бо всi тримаються подалi вiд того палацу. Нi, брате, я вiрю в чари, не раз бачив на власнi очi i вiрю, до певно§ мiри, ясна рiч, у здiбностi магiв i вiдьмакiв. Але те розчакловування - то повна нiсенiтниця, вимишлена горбатим зашмарканим дiдом, який здурiв вiд пустельних харчiв, нiсенiтниця, в котру нiхто не вiрить. Крiм Фольтеста. Нi, Геральте! Адда народила упирицю, бо спала з власним братом, така правда i жоднi чари тут не поможуть. Упириця жере людей, як §й i належить, тож треба просто i без мудрувань §§ вбити. Слухай, два роки тому селюки з якогось там забутого задуп'я пiд Магакамом, у яких дракон жер вiвцi, пiшли гуртом, забили його дрюччям i навiть не вбачали за потрiбне тим хвалитись. А ми тут у Визимi чекаємо на чудо i барикадуємо дверi на кожну повню, або прив'язуємо злочинцiв до стовпа перед палацом, покладаючись на те, що тварюка нажереться i повернеться у домовину.
- Я тебе проводжу. А як щодо пропозицi§ розумних людей?
- Бургомiстре, - мовив Геральт. - Навiщо спiшити? Адже насправдi нещасний випадок може трапитись не залежно вiд мо§х намiрiв. У такому випадку розумним людям слiд подумати, як вберегти мене вiд королiвського гнiву i приготувати тi пiвтори тисячi оренiв, про якi ходять чутки.
- Мала бути тисяча!
- Нi, пане Велераде, - твердо сказав вiдьмак. - Той, кому давали тисячу, втiк як тiльки угледiв упирицю, i навiть не торгувався. А це значить - ризику бiльше нiж на тисячу. Чи не виявиться, що бiльше нiж на пiвтори. Звiсно, я в такому разi прийду попрощатись.
Велерад почухав голову.
- Геральт. Тисяча двiстi?
- Нi, бургомiстре. Це не легка робота. Король дає три, а мушу зазначити, що розчаклувати часом буває простiше нiж убити. Врештi хтось iз мо§х попередникiв убив би упирицю, якщо б це було так просто. Думаєте, вони дали себе загризти тiльки тому, що боялися короля?
- Добре, брате, - Велерад сумно покивав головою. - Згода. Тiльки королю анiчичирк про нещаснi випадки на виробництвi. Щиро тобi раджу.