Будучи ще малою дитиною, я обожнювала дахи. А особливо погляди людей, що помiтили мене там. Мене завжди заворожувала перспектива бути пташкою, скiльки я омрiяла про це сидячи на будинку. Однога незабутнього дня, на те вiн i став незабутнiм, я помiтила яскраве червоне сяйво. Воно заслiпило мене, та декiлька днiв потому я не могла нiчого бачити. Батько зажурився, але не став сварити. Вiн дозволяв менi бешкетувати, адже малим був таким же. Та зараз, розумiючи мiй стан, вiн змусив мене вийти на двiр.
Менi було важко звикнути з думкою, що я нiколи не зможу знову бачити, я почала плакати вириватися, благати. Але вiн лише вiдiрвав мої ноги вiд землi, та згодом посадив на лавочку. Я сидiла сама... Раптом крiзь темряву що здавалася вiчною, промайнув червоний метелик. Я наче збожеволiла, почала смiятися, та кружляти розкинувши в боки руки. Я не бачила iнших людей, та вiдчувала їх добре. Їх погляди, зустрiлися на менi, а я бачила лише метелика!!! Вперше за цi днi, я вiдчула себе живою. Якась сусiдка повiдомила батька, про те як я себе поводжу будучи слiпою. Мiй батько не здивувався, вiн вiрив, що нiщо не зможе змусити мене довго сумувати. А згодом я попрохала його вiдвести мене на дах, та покинути там на деякий час. Вiн погодився...Я нiчого поки що не бачила, але прохолодне повiтря нагадувало про те що я втратила. Мої очi, клятi очi, не хотiли нiчого бачити, але ж метелика я бачили. Вiн був справжнiй, я це знаю напевно але ж де вiн i чому я...Прохолоднi сльози, почали сповзати з очей, та текти по носi. Я заховала обличчя в долонях. Менi став байдужим вiтер, аж раптом знов червоне сяйво, воно пробудило в мене тягу до життя. Метелик, той самий червоний, у моїх руках, бiля носу...
Вiдгорнувши руки вiд обличчя, протягнула їх в гору. З них, не мов з вiдчиненої клiтки, вилiтали метелики. Усi яскравi та барвистi, та, такого ж червоного як той, не знайшлось бiльше. Я збагнула, що почала бачити. Але те що я бачила, було не занадто-то приємне. Так, я обожнювала спостерiгати за свiтом з даху, але це був чужий свiт. Безлiч людей без облич, а деякi немов би частково складалися з тварин, таких було безлiч. Та найбiльше мене вразили, та налякали люди якi були прозорi, або чорнi. Тодi я захотiла подивитись, на цих людей з близька.
Я блукала серед людей майже як в чужому лiсi. Спочатку трохи налякалась, але згодом зрозумiла, нiчого не змiнилося... Окрiм того як я бачу. Це, був особливий зiр, i крiм мене, нiчого не змi-ни-ло-ся. Додому зайшла сама, батько зрадiв. Напевно ви запитаєте, невже бiльше нiхто не зрадiв? Та рiч в тому, що бiльше нема, кому радiти. Поступово, я почала бачити як i ранiше. Та перш нiж це змiнилося, я побачила своє вiдображення у дзеркалi.
Менi ще довго доводилося звикати до людей. Тепер, побачивши їх справжнi обличчя, та не тiльки знайомих менi людей. Я почала гидувати ними, та останнiй час мене вабили до себе метелики. Їхнi витонченi крила мають яскравi кольори. Вони для мене були загадкою, чому саме метелик, був тим що я побачила вперше ?
Роки проходили, я становилася дорослiшою, символ метелика став символом мого життя. Та ось одного звичайного дня, помирає мiй батько...Тодi менi було лише десять. Єдина людина, кому була не байдуже моє життя. Вiн зробив усе, щоб життя продовжувалося в радощах. Найперше чим я йому зобов'язана, це моїми знаннями, саме вiн прищепив любов до пiзнання нового. Цiлий рiк, я жила на вулицi, звичайно що мене намагалися знайти. Та я не хотiла бiльше нiкого бачити. Мiй батько, в той день з новим зором, я чiтко роздивилася в ньому тiнь життя, та собаку. Вiн був вiрний до кiнця, та його вбили...
Я стала примарою, будинку не мала, та аби був той хто хотiв би мене найти, то знайшов би. Я почала жити дивним життям, зранку мене зiгрiвало та будила матiр сонце, сестриця водиця поїла дощовою водою. Я наче стала жрицею лiса, звичайно що вигаданого.
Одного разу, я знову побачила того метелика. Та це було увi снi. А сон був гарний, та такий реальний! Прокинувшись, мене охопило одночасно два почуття, перше здивування, друге ж... Що б ви вiдчули коли, прокинувшись помiтили себе не в тому мiсцi де засинали. Я прокинулася в лiжку в не знайомому для мене мiсцi , i одразу ж зi мною почали вiтатися!!! Це було дуже дивно, та безглуздо, адже усi хто був в кiмнатi знали моє iм"я. Та я нiкого з них не могла пригадати. Бо бачила в перше!
- З добрим ранком доню, - промовила жiнка, в червонiй сукнi., - Дозвольте нам поспiлкуватися на одинцi, - промовила вона до решти людей, що знаходились в кiмнатi. Я намагалася роздивитися лице кого не будь з них, та вони усi були змитi. Наче це картина, та художник навмисно змив їх обличчя, щоб їм не придiляли уваги. Але одне зрозумiло одразу, усi вони-дiти.
- напевно тобi ще, не повiдомили. Коли твiй батько помер... При життi, в нього були зведенi сестри... Так ось я, i є, одна з сестер. Та рiч в тому, що було б дуже багато проблем якби... якби я забрала тебе питаючи, i те що я далека родичка... Розумiєш, я не змогла покинути тебе, ти ще дитина, але цей свiт, тобто країна, дещо вiдрiзняється вiд твого. Тому ти тут будеш жити доти, поки тобi не виповнися шiстнадцять, а потiм навiдаєш iншу сестру що проживає поки що за невiдильним дзеркалом
Дещо дивна в неї була мова, деякi слова зiскакували з її уст i лунали тихим шепотом вводячи мене в оману. Я навiть тодi не перепитала що воно так невiдильне дзеркало.
Дуже довго мене тримали у кiмнатi, схожу на ту в якiй я проживала, навiть iграшки тi самi, хiба що кольори iншi. Спочатку до мене заходила лише ця жiнка, завжди донею кликала... Ось я i звикла, матусею стала називати. Робити було нiчого, на двiр не пускали. Добре хоч книжок цiла полиця. Та що там на двiр, менi не можна було без дозволу виходити зi своєї кiмнатi. Одного разу я такi вийшла. Пам"ятаю тодi якийсь прозорий дядько, почав лаятися кажучи що був проти мого приїзду. Що вiн попереджував!
Iнколи, я помiчала новi дивнi предмети у своїй кiмнатi, вони з"являлись у ночi, начебто там i були. А я помiчала, та не казала про це, щоб не вiдiбрали, та не перестали пiдкидувати iх. Одного разу читаючи Марка Твена, я почула галас та жалiбнiй плач. До моєї кiмнатi дверi були по можливостi вiдкритi. Я хотiла було пiдслухати що трапилось, як вiдчула що бiля моїх нiг треться кiшка. А я вже їх не бачила, з тодi, як сюди потрапила, та i якби побачила, менi б сказали йди до своєї кiмнати, а ii не чiпай. А тут така можливiсть. Я присiла та почала гладити голiвку. Кiшка була, м"яка та приємна, аж раптом я побачила що це не кiшка, а iстота що дуже схожа на неї. Тодi менi захтiлося доторкнутися до деяких речей якi я завжди навiть поглядом не нагороджувала. Ти ба i не напрасне я це зробила, усi цi речi наче змiнилися лише вiд дотику. Нажаль, а може не нажаль, моя "Матуся" бачила. Тодi вона нiчого не сказала. День пройшов як звичайно, на вечiр вона поцiлувала мене у чоло i наказала спати.
Ранком я прокинулася в лiсi... Спочатку я подумала може це ще сон, i почала бавитись. Довкола було так гарно, i яскраво, навiть самi темнi дiлянки лiсу не могли сховати в собi гусiнь. Менi було справдi весело, згодом я зрозумiла що це- зовсiм не лiс. Те що я вважала деревами були квiти. Дуже великi, я знайшла одну кульбабку, залiзла на неї, та тримаючись за сiм"ячко, полетiла знову до низу. Виявилося що за мною спостерiгали тi самi дiти з будинку що мене приютив. Побачивши як я бавлюсь, iм. захотiлось спробувати
I вони приєднались до моїх забав. Потiм один чарiвний хлопець-Мiсячник, покатав мене на стрибунцi. Також менi запам"яталась одна дiвчинка Одноденка, так здається ii звати. Взагалi-то дивнi в них iм"я. Все скiнчилося без особливих пригод, але коли я майже впала зi стрибунця, було трохи моторошно, адже я з Мiсячником повисли в небi
У вечерi, я дiзналася що до нас завiтає на обiд Одноденка та донька. Як я зрадiла, та ...коли побачила ii, не впiзнала. Ще ранком ця дiвчинка була ще дитиною, а зараз вона вже мала малу доньку. З неi наче висмоктали все життя. Навiть чашку з трав"яним запашнiм чаєм iй погано вдавалося тримати. На ранок я дiзналась що вона померла...
На наступнiй день мати кудись пiшла, я залишилась доглядати доньку померлої. Як виявилось ii назвали в честь матусi - Одноденкою...Дiвчинка усiм менi нагадувала матiр, i я не могла на неї спокiйно дивитися, хоча iншi дiти, що також бавилися з тою Одноденкою, зовсiм не звертали уваги на це.
Мене заспокоїв Мiсячник... Його обiйми наче нове повiтря, то тепле, мов сонячне промiння, то прохолодне наче свiжiсть гiрських трав. Не знаю як передати це почуття що виникло в мене до нього. Але при зустрiчi, я вiдчувала як задоволенiй котик в менi, нiяк не вмоститься. Згодом я вже не бачила рiзницi мiж схожими людьми, родичами. Мене вже не бентежила думка про те що в цьому свiтi деякi люди живуть лише день. Якщо так можна було звати цих iстот.
Я- закохалася... У людину, поглядi якого знайшла не тiльки загадку, а й розумiння. У тi руки що начебто все iм було пiдвладне. Не слухняне чорняве довгеньке волосся заворожувало око. I менi не доводилося хвилюватися що я не вiрно щось зрозумiю, або вiн. Адже наша мова - мова рухiв, та тишi. Та мова, яка має тонку межу. Окрiм неї є iншi мови, якими я володiю, та вони потрiбнi лише на початку знайомства. Кожин день поруч з ним, минав наче в Едемi. Вiн розумiв мене а я його. Та ось вже проходив мiсяць, i с кожним днем я вiдчувала як на душi у нього наче коти скребуть.
- Що з тобою, - не витримала я.- може ти захворiв? - хоча на думцi, згадалися багато iнших людей що помирали в залежностi вiд iм"я.
- Як би ж то, - вiдповiв вiн, ще бiльше занепокоївши мене.-послухай, я повинен де що сказати.
- Добре...- серце сильно побивалося, адже вона знала що вiн скаже. Тодi вона почала вдивлятися щiльнiше в його обличчя. Щоб запам"ятати, кожну смужечку при посмiшцi та смутку. Вiн не мiг дивитися на неї, коли вона так його розглядала. Як вiн може, сказати, що бiльше вони не побачаться, i що нехай це все залишиться прозорим минулим. Нi, вiн має одну можливiсть, надiю...Яка може врятувати його життя - їхнє майбутнє.
- Я кохаю тебе, - цi слова пролунали наче ножем по серцю, я не очiкувала iх. Хоч i розумiла, що воно так i є. Тодi нашi вуста в перше поєдналися по справжньому. Це був довгий поцiлунок. В мене на очах виступили сльози. Що як я вiдкрию очi, а його нема, i не було. Нiчого не було а це - лише сон.
Так воно i сталося, я прокинулося в дивнiй дзеркальнiй кiмнатi. Останнє що згадувалося : червони метелик.
Вiн був - метеликом, справжнiсiньким, червоним, якого я покохала. Тим метеликом, якого колись я побачила першим, перш нiж повернувся зiр.
Глава2
невiдильне дзеркало
Блукаючи цiєю кiмнатою, а точнiше ходячи по колу я намагалася заспокоїтися. Що з ним, з тим хто став частиною життя, сенсом та центром його? Де вiн, чому вона тут, бо якщо вона вiрно зрозумiла, то в них лише два днi...Ось ii погляд затримався на власному не вiдображеннi. Спитаєте як це? Та власне я все одно поясню. Вона дивилася туди де по всiм фiзичним законом, повинна була бути ii сплюснута копiя. Та там було ii вiдображення лише те, що начебто надходило з iншого дзеркала. Хоча, в усiх iнших дзеркалах в цьому примiщеннi було те саме. Ii руки тремтiли, iй здавалося що з неї почали знущатись. Що хтось, бажає заперти ii в дурку. Цей гнiв вiдбився на одному дзеркалi, на його долi. Адже я жбурнула в нього капцем, i у вздовж нього, а було воно розмiром з людини, пiшли щiлини. Деяка частини його впала на пiдлогу, вiдбившись вiд неї наче з помстою пролетiли повз ноги, за дiваючи iх. Та спочатку я розгледiла чуже вiдображення. Чуже для когось, та не для мене. Це був - Мiсячник. Тому я i не вiдчула болю.
На бiлiй сумнiй пiдлозi з"явилися червонi плями кровi. Ноги не витримали, я впала... I плакала, здавалося що як сльози закiнчаться, я почну плакати кров"ю
- Тихо, тихо дитинонько моя -не почула, i не вiдчула як чиясь рука обiйняла мене. Все що я поки що розгледiла через водянисту стiну, було дуже гарна сукня, колiр якої нагадував небо, те що ще не почорнiло, але вже носить на собi яскравi зорi.
- Ми мусимо йти, якщо не бажаємо неприємностей. - Я нiчого не вiдповiла, але слухняно пiдвилася i йшла за нею.
Нажаль я не змогла розгледiти оточуюче. Але здалося, що всi речi складалися з дзеркал. Якби пояснити. Уявiть ви дивитесь на гору на дворi. А бачите небо, але в дзеркалах...Усе небо i є великi шматки дзеркал. А пiд ногами земля, та вона також лише вiдображення.
- Де я?- можливо я i запитала, та це лише з дитячої цiкавостi. Насправдi це мене не iнтригувало зовсiм.
- До речi, де твої манери? Спочатку ти б з ввiчливостi запитала хто я!- Так, воно завжди, наче вона запитала хто я? Я зупинилася, навiщо менi йти, не знаю куди з не знаю ким, не знаю де?! Але на словах лише промовила:
- Вибачте, я напевне почекаю коли знову кудись зникну. Може, хоч там я що-небудь зрозумiю.
- Зникнеш? - незнайомка пiдвила брови, та якось дивно почала дивитись на мене. - Що за безглуздя?!
-О тож бо i воно. Що я заплуталась. I взагалi, я може не хочу тут бути.
-Вибачай, та в тебе немає вибору. Так, почнемо з початку. Я твоя тiтка, сестра батька. Мене звати -..., та власне не маю iм"я я, є тiльки професiя. "Хазяйка вiдображень". Я веду тебе до своєї оселi, а з моїм мiстом я познайомлю тебе пiсля того, як повернусь з роботи... Зараз я поспiшаю тож розповiдай про себе по дорозi.
-Я не хочу зараз розмовляти. Та тiтка в якої я проживала вона сказала, що вiдiшле до вас як я дозрiю, стану дорослою.
- Хiба ти не розумiєш чому вона так вчинила? - якось байдуже пролунали цi слова, а в цей час ми проходили повз третiй будинок. Попереду в декiлькох кроках красувалося безжиттєве, чудове створiння - фонтан..
-Нi, i не хочу.
- То чому хнюпишся?
- Бо я могла цi днi провести з другом що помирає. - знову зiрвалась, ця жiночка нi в чому ж невинна, а я так з нею розмовляю наче, саме, вона могла щось зробити, але не стала.
"Хазяйка вiдображень" повернулась, обiйняла мене так не вмiло, i незграбно, промовила:
- дитино моя, ти була з ним до останнього подиху. Коли вас знайшли, вiн був мертвий.
Що я можу сказати...Я зрозумiла чому ця тiтка щiльно мене тримала. Спочатку хтiлося вiдштовхнутися та втекти...а потiм я впала, та плакала...Мої почуття неможливо було передати, я гадала що зможу бути сильною, що витримаю. Адже я знала що це не минуще майбутнє.
Хазяйка сидiла обiймаючи мене, та колишучи як немовля, ту частину, що лежала на нiй...на роботу сьогоднi вона не потрапила. Мiй погляд був спрямований на фонтан, його прозорi краплi нагадували менi долю людини... На наступнiй день я була як не жива...