Аннотация: Забуте минуле прийшло в гостi до почесного почесного пенсiонера i довело свою правоту
Гарно у кiмнатi, ошатно. Килим-палас жовтий на пiдлозi, паркет дубовий у жовтому свiтлi вигрiвається, фiнським лаком вилискує, шпалери на стiнах нiжно-рожевi, нiмецькi, з НДР. Телевiзор кольоровий щось собi бубонить. Нiкого хазяїн не запрошував, нiкого не чекав.
Петренко не знав, що з ним таке. Сновида? Але ж вони увiснi ходять. Не те на нiч з'їв? Так вiн минулого разу i не вечеряв. Кiна надивився? Так не ходив у той кiнотеатр в минулої зими, бо часу нема. Та i не знiмають такого! Але сни були однаковими - кiнь пiд сiдлом, постiйно голодний чорний кiнь з рудими плямами на боках, вiчно хоче ухопити травички, синя куртка на плечах з залишками якихось шнуркiв спереду, шабля при боцi, бiнокль на шиї, i їдуть за ним декiлька дядькiв з лютими очима, його люди, голоднi й затятi. I - найстрашнiше - прапор. Той прапор, про який i не скажеш нiкому, бо радянському дiльничому i не треба про такий прапор знати, i не можна. Чи повний мiсяць, чи молодик, чи напився снодiйного, чи нi - вони приходили, два чи три рази на мiсяць.
Нiкого господар не чекав, але самi дверi розчахнулись, три замки не втримали. Гарячим вiтром потягнуло, полином степовим, потом кiнським, кров'ю свiжою. Пилюку гiсть з себе струшує, мружиться вiд свiтла яскравого.
- Гарно живеш, чекiсте. Ой гарно. В мене в хатi тiльки гасова лампа була.
- Та ти ж мертвий, - шарпнувся почесний пенсiонер, - та ми ж тебе ще шiстдесят рокiв тому знищили, усю банду Рябого!
- Ой розверещався. Ой налякав, - шкiрить зуби гiсть, - а нiкого у тебе нема. Нiкого-нiкого. Де товаришi твої? Чого не захищають?
- А ти чого один прийшов? Бандитiв твоїх щось не видно!
- Та не кричи, людей побудиш. Чи ти думаєш, що хтось допоможе? Думай, думай, хоч раз в життi своєму нiкчемному зрозумiєш щось. У мене просто справа недороблена, в них - нi.
- Геть звiдсiля! - але стоїть собi отаман Рябий, кров з губ злизує, посмiхається собi.
Аж згадав почесний пенсiонер, як його мати в дитинствi хреститись вчили. А не допомогло! Стоїть бандит розстрiляний i вже вголос смiється.
- А ти ж не вiриш, ти ж тiльки в свою комунiю вiрив, заради неї на всiх своїх наклепи понаписував. Ну i як тобi, допомагає?
Петренко пiдскочив з лiжка, наче його вкусив службовий пес Барс. Та пiв на першу ночi! Та через два поверхи донизу чутно! Та тi сусiди згори кудись удвох поїхали, значить, кричить той, почесний. I цiкаво так - наче на когось. Треба подивититсь, може вiн з глузду з'їхав вже? Дверi розчиненi i двоє у квартирi стоять - один сусiд, а от другий - вiн же i стоїть, дiльничий Петренко, але - той, що на конi iде, що бiнокля на шиї має, що од вiспи рябий i Рябим прозвали на кутку.
- А ти хто? - а що тут ще казати? Наче ж не грабують сусiда, не б'ють, та й не чути другого зовсiм. Просто стоїть собi людина посеред хати, анiчогiсiнько не робить.
- Моя кров, - от тут Петренка аж пересмикнуло. Бачив вiн i зарiзаних, i згорiлих, i як людину вантажiвкою задавило, i повiшеника, i потопельника - а от щоб кров з ран на куртцi тiй синiй текла, а на пiдлогу не стiкала, щоб на губах при розмовi кров кипiла, а людина не дихала?
- Забери його од мене! - тепер зрозумiло, чого сусiд так кричить.
- А от зараз i подивимось! - в очi Рябий дивиться, i дiйсно схожий - йому б вiспою не хворiти, голову помити та пелехи постригти - один в один би був. I бачить дiльничий, що висить у того Рябого при боцi не шабля, як увiснi, а кобура з чимось - револьвер чи пiстолет. А сам дiльничий тiльки посвiдчення i схопив, як спав, так i прибiг. У трусах сiмейних. А робити щось треба.
- Є всесвiтня комунiя?
- Шо? - таке тiльки глупої ночi питати. Наче в кiно про невловимих месникiв.
- Ну, бiльшовики все про неї казали.
- Нi, немає, - Петренко мiг би розказати бiльш розлого про капiталiстичнi країни, але чомусь не хотiлось.
- А я шо казав! - Рябий чогось зрадiв.
- Мало вас ми нищили, ой мало! - знов заверещав сусiд, - Бандити клятi, вороги радянської влади, гнида петлюрiвська!
- Вiд гниди чую! Вбивав, рубав, стрiляв, таких як ти, на шматки рiзав. Але ж не забирав хлiб для невiдомо кого! Не палив дiтей у хатi.
От воно шо, аж на душi у дiльничого легше стало. От чий прапор в того рябого був. Але як то - дiтей живцем палити? Наче фашист який, а не чекiст. Хiба так можна?
- Якi то дiти були? То вороги народу б виросли! Ти комнезами рядочком розвiсив у чотирьох селах.
Рябий глипнув на дiльничого. Чого це вiн скривився?
- Хлопче, а ти ще скажи - Україна є чи як?
Дiльничий повiльно видихнув. Книжки ж вони всякi забороняють, дисидентiв ловлять, а все одно - навiть старий слiдчий Кульчицький, як на днi народження добре хильнув, то таке затяг! Таке затяг, що зразу в голову вчепилося.
- Є.
- Ах ти ж гидь недобита!
- Я, по-перше, не гидь, а дiльничий, а, по-друге, ви дiтей убивали, а брехали, що з бандами боролися.
- Ну моя ж кров! - Рябий пiдiйшов до сусiда впритул, пiдлiз йому пiд руку, наче збирався нести на плечах.
- А що з ним буде? - дiльничий почухав потилицю.
- Тiло собi вмре у крiслi, а про душу - то не твоя парафiя.
- Тобто це буде звичайна смерть, без характерних ушкоджень шкiри, що притаманнi вогнепальнiй або холоднiй зброї.
- Якось так. Йди вже спати, хлопчику. Не твоя то вiйна. I доньцi моє вiтання.
Дiльничий вийшов, причинивши за собою троє дверей, чхнув i зрозумiв. От чого мати нiколи нiчого не розповiдала про свого батька.