Аннотация: Iсторiя про те, як ми, нiби в театрi, граємо рiзнi ролi i забуваємо про своє справжнє призначення...
Ось прокидаєшся, посмiхаєшся, згадуєш хороший сон, чи щось хороше, те що грiє душу, i ось - справжня Ти... Потiм ранок поволi, нiкуди не поспiшаючи, дарує променi зимового сонечко, яке не грiє, але все ж дарує чергову посмiшку, Тобi...
Залишаєш тепле лiжко, одягаєшся, п"єш ароматну каву, думаєш. Сама ще оповита мрiями, тишею i шепотом годинника, який висить собi на стiнi, i щось собi рахує, вiдмiряє час, i супроводжує Твiй ранок.
В душi невимовна радiсть, так хороше, коли плин твоїх думок нiхто не може поплутати, лиш ти сама, можеш заплутати усi думки, i згадувати щасливi моменти, думатимеш про Нього, насолоджуючись ароматною кавою...
Та тиша i бажаний спокiй не довготривалий. Життя ж кудись бiжить невпинно i на черговому своєму поворотi пiдносить Тобi клопоти, турботи, переживання.
I Ти уже не оповита мрiями, залишаєш недопиту каву, залишаєш мрiї, теплий халатик, i вже кудись бiжиш. Ось тут i починаєш перед дзеркалом примiрювати своє власне "театральне Я". Обираєш, як макiяж чи що одягнути: джинси i светр чи юпку i блузу. I ось пiд кожен образ у тебе є своє "Я"...
Посмiхаєшся, дивлячись у дзеркало, i уже не розумiєш, чи то обрана маска, чи то справжня Ти... Забуваєш за час, обираєш все ж джинси i светр i бiжиш на навчання, прихопивши iз собою декiлька масок, так i не обравши яка пригодиться протягом дня...
День у розпалi запитань i вiдповiдей. Ти все записуєш: iдеї, переживання, думки, та їх нiхто не помiчає, ти ж одягнула маску i справжню Тебе уже нiхто не помiчає...
Закiнчились заняття, i ти бiжиш щаслива додому, на декiлька хвилин знiмаєш усi маски i вiдпочиваєш вiд них, як пiсля ходьби на високих пiдборах. В думках повертаєшся до тихого, щасливого ранку, ковток вранiшньої, холодної кави i на мить ти знову оповита мрiями...
Та час не стоїть на мiсцi. Годинник старанно вiдраховує кожну хвилину, кожен стук твого серденька i ти забуваєш про все. Думаєш про Нього, посмiхаєшся, проклинаєш кiлометри.
Поспiшно обiдаєш i знову бiжиш по справам: гурток, театральний кружок, збори науковцiв, а ще журналiстика о 6-й вечора... Знову одягаєш чергову маску, щасливу чи серйозну, строгу чи заклопотану, все обираєш i бiжиш...
I ось настав жаданий вечiр. Мiсто вже оповите зимовою темрявою i бiлий снiг освiтлюють одинокi лiхтарi... А Ти поспiшаєш додому. Вулицi майже без перехожих.
Ти нарештi вдома. Разом iз макiяжем змиваєш чергову маску. Iдеш в душ, вимиваєш iз своєї голови непотрiбнi думки, душу - вiд переживань, проблем. Тепер можна кутатись теплою ковдрою. Зателефонувати рiдним, дiзнатись про їхнiй день. Почути голос коханого.
Тепер душа щасливим клубочком вмостилась i мурликає тобi колискову...
Ти засинаєш з думкою про те, що тiльки рiднi знають Тебе справжньою. Думаєш, що iще трiшки i ти в сiрих буднях втратиш власне "Я"...
Та Тебе огортає сон, посмiхаєшся, згадавши щось хороше...
Минає швидко нiч, а за нею новий день. I чергове театральне "Я" чекає на тебе на полицi, жадаючи зiграти важливу роль у твоєму новому днi...