Цэрыл Васюкофф : другие произведения.

Iнтерв'ю Набокова часопису Плейбой

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:

   Я знаю бiльше, нiж я можу висловити...

(iнтерв'ю для "Плейбою")

  
   0x08 graphic
Це iнтерв'ю з Елвiном Тофлером з'явилось у Плейбої в сiчнi 1964 року. Перед обома сторонами стояло серйозне завдання створити iлюзiю спонтанної розмови. Власне, моя робота зводилась до друку моїх старанних вiдповiдей, кожне слово з яких я написав власноруч, а потiм настукав їх для задоволення Тофлера, який приїхав у Монтре в серединi березня 1963 року. Цей текст бере до уваги як порядок питань мого iнтерв'юера, так i те, що пара сумiжних сторiнок, вочевидь, зникла пiд час переїзду. Egreto perambis doribus!
  
  
   Пiсля американської публiкацiї Лолiти ваша слава та безсумнiвно висока репутацiя серед знавцiв лiтератури, яку ви, без жодного для себе зиску, терпiли бiльше 30 рокiв, майже за одну нiч злетiла до галасу та проклять на голову всесвiтньо вiдомого автора сенсацiйного бестселера. Тепер, коли угар прославлянь розвiявся, чи не шкодуєте ви, що написали Лолiту?
   Навпаки, я здригаюсь на саму згадку, що якось у 1950, а потiм ще раз, у 1951 роцi я ледве не кинув у вогонь чорний щоденничок Гумберта Гумберта. Нi, я нiколи не пошкодую за Лолiту. Вона була як складання прекрасної мозаїки - така складенiсть i водночас таке злиття, адже одне є дзеркальним вiдображенням iншого, залежно вiд точки зору, з якої ви дивитесь. Звiсно, вона цiлком затьмарила решту моїх творiв - принаймнi, тих, якi я написав англiйською: "Справжнє життя Себастiана Найта", "Лихий закрут", мої короткi оповiдання, мою книжку спогадiв; але я не можу закидати їй це. Бо iснує дивне, тонке чарування тiєї нiмфетки.
   I хоч багато хто з читачiв та критикiв не погодиться з тим, що її чарування тонке, дехто, мабуть, i не добачить у нiй дивовижнiсть - адже, коли режисер Стенлi Кубрiк запропонував свiй план екранiзацiї Лолiти, ви, цитую, сказали, "Звiсно, вони змiнять замисел. Мабуть, зроблять з Лолiти карлицю. Або ж зроблять її шiстнадцятирiчною, а Гумберта 26-рiчним". Хоч ви i написали кiнцевий сценарiй, дехто з оглядачiв угледiв у фiльмi розмивання головної теми взаємовiдносин. Чи задоволенi ви кiнцевим продуктом?
   На мою думку, фiльм абсолютно першокласний. Чотири головнi актори заслуговують на вищу оцiнку. Сью Лейон, яка несе цю ранкову тацю або по-дитячому входить в своє светро в автовому салонi - то є моменти незабутньої гри та майстерностi. Вбивство Куїльтi - це шедевр, як i смерть мiсiс Гейз. Утiм, мушу зазначити, що я нiчого не мав спiльного з даним проектом. Якби я мав, то наполiг би на загостреннi деяких моментiв, що їх було змазано - наприклад, рiзнi мотелi, в яких вони зупинялись. Тут я лиш написав сценарiй, переважну частину якого використав Кубрiк. Якщо й було "розмивання", то не вiд мого кропила.
   На вашу думку, двократний успiх Лолiти покращив чи погiршив ваше життя?
   Я залишив викладання - от i всi змiни. Зауважте, я любив викладати, любив Корнелл, я любив готувати i читати лекцiї по росiйським письменникам та великим книгам Європи. Але у вiцi 60 рокiв, ще й узимку, починаєш розумiти тяжкiсть фiзичного процесу викладання, розумiти, як важко прокидатись у визначений час кожного ранку, боротись iз снiгом на дорозi, простувати через довгi коридори до класу, задихано креслити на дошцi мапу Дублiна Джеймса Джойса або внутрiшнє розташування напiвсонного вагону експресу Москва-С-Петербург на початку 1870-х, без розумiння яких нi Улiсс, нi Анна Карєнiна, вiдповiдно, не будуть зрозумiлими. З певної причини мої найбiльш живi спомини стосуються екзаменiв. Великий амфiтеатр Годвiна Смiта. Iспити з 8 ранку до 10.30. Близько 150 студентiв - немитих, неголених юнакiв та продумано оздоблених дiвчат. Загальний сенс втоми та небезпеки. Половина восьмої. Покехкування, прочищання нервових горлянок, що йде пучками звукiв, шурхiт сторiнок. Дехто з мученикiв поринув у медитацiю, зi сплетеними за головою руками. Я зустрiчав тупий погляд, спрямований на мене, шукаючий у менi, з надiєю та ненавистю, джерело заповiдних знань. Дiвчина в окулярах пiдходить до мого столу, щоб запитати: "Професоре Кафка, ви хочете, щоб ми сказали, що... ? Чи ви хочете, щоб ми вiдповiли тiльки на першу частину питання?" Велике братерство позаконтрактникiв, кiстяк нацiї, ме?одично шкарябає. Шурхiт зростає водночас, бiльшiсть перегортає сторiнку в своїх блакитних книжках: зразок спiльної дiї. Стук кулака, що впав, чорнило, якого бракує, дезодорант, що валить у нiздрi. Коли я хапаю очi, спрямованi на мене, тi здiймаються пiд стелю у благочестивих роздумах. Вiконнi рами дедалi iмлiють. Хлопцi знiмають светра. Дiвчата жують гумки в швидкому ритмi. Десять хвилин, п'ять хвилин, три, час вичерпаний.
   Наводячи з Лолiти деякi види лубкових сцен, якi ви щойно змалювали, багато хто з критикiв назвав книгу майстерною сатирою на соцiальний лад Америки. Чи вони правi?
   Що ж, я можу тiльки повторити, що не маю нi бажання, нi здiбностi бути моральним чи соцiальним сатириком. Вважають критики чи нi, що в Лолiтi я насмiхаюсь, - людське глупоття залишає мене цiлковито байдужим. Але мене дратує, коли розповсюджують радiсну вiсть, що я насмiхаюсь з Америки.
   Та чи не ви самi написали, що нема нiчого бiльш смiхоглядного, нiж американська мiщанська незграбнiсть?
   Нi, я такого не казав. Фразу було вилучено з контексту, i як кругла глибоководна риба, вона згодом луснула. Якщо ви зазирнете в мою маленьку пiслямову, "Про книгу, озаглавлену Лолiта", яку я долучив до роману, ви побачите, що те, що я насправдi казав про мiщанську незграбнiсть - це те, я певний, що вона iснує як серед американських, так i серед європейських манер. Я хочу сказати, що пролетар з Чикаго може бути так само мiщанським, як i англiйський герцог.
   Багато хто з читачiв вивiв, що ви, як видається, бачите саме в американськiй сексуальнiй моралi найбiльш кумедне мiщанство.
   Секс як iнституцiя, секс як загальне поняття, секс як проблема, секс як спростачення - всi цi слова я бачу дуже нудьгавими. Перескочимо через секс.
   Чи вас коли-небудь психоаналiзували?
   Що зi мною робили?
   Пiддавали психоаналiтичним випробуванням.
   Борони Боже, навiщо менi це?
   Ну, щоб побачити, як воно дiє. Дехто з критикiв вважає, що вашi розлогi розважання про моду на фрейдизм, який практикують американськi аналiсти, навiюють презирство, засноване на безпосереднiй обiзнаностi.
   Лишень книжкова обiзнанiсть. Надто убоге та несмачне випробування, навiть для жартiвливого презирства. Фрейдизм i все, що захаращене цiєю рясною плутаниною та розплутуванням, бачиться менi однiєю з найгидкiших облуд, якою займались люди для себе та iнших. Я вiдкрито заперечую йому, а також iншому середньовiчному мотлоху, яким по досi захоплюються невiгласи, монашки або дуже хворi люди.
   З огляду на дуже хворих, ви дали зрозумiти, що Гумберт Гумбертiв апетит до нiмфеток є результатом нереалiзованої дитячої пригоди. У "Запрошеннi на страту" ви написали про 12-рiчну дiвчину Еммi, яка еротично цiкавилась мужчиною, вдвiчi старшим за неї. А в Bend Sinister ваш протагонiст марить, як вiн крадькома пестить Марiєтту (свою покоївку), коли вона сидить, злегка здригаючись, на його колiнi пiд час репетицiї п'єси, в якiй вона була його дочкою. Дехто з критикiв, покопавшись у ваших роботах у пошуках вiдмички до вашої особистостi, вказав на цю повторювану тему, як на прояв нездорового захоплення з вашого боку предметом сексуальної взаємодiї мiж недолiтньою дiвчинкою та немолодим мужчиною. Чи ви вважаєте, що може бути певна правда в таких закидах?
   Думаю, що було б багато коректнiшим сказати, що якби я не написав Лолiту, читач не почав би вишукувати нiмфеток в iнших моїх роботах i в своїх власних домiвках. Я знаходжу вельми потiшним, коли прихильна до мене та ввiчлива особа каже менi - можливо, тiльки позiрно прихильна та ввiчлива: "М-ре Набарков" або "М-ре Набахков", або "М-ре Набков", залежно вiд її лiнгвiстичних здiбностей, "У мене маленька донька, ну викапана Лолiта". Люди схильнi недооцiнювати силу моєї iмагiнацiї та мою здатнiсть розвивати серiйнi типажi у своїх творах. I потiм, звiсно, iснує певний тип критикiв, нишпорень, ласий до людей демон, грубий веселун. Дехто, наприклад, вiдкрив глибокозначну спорiдненiсть мiж дитячою закоханiстю Гумберта на Рив'єрi та моїми споминами про маленьку Колетт, з якою я споруджав пiсковi замки в Бiарiццi, коли менi було десять. Мрячний Гумберт мав, як вiдомо, тринадцять рокiв, i був поневолений екстравагантним сексуальним збудженням, натомiсть, моя власна закоханiсть у Колетт не мала й натяку на еротичне бажання i насправдi була цiлком звичайною й нормальною. I, звiсна рiч, у вiцi дев'яти та десяти рокiв, в тому середовищi, у тi часи, ми нiчого такого не знали про фальшивi факти життя, до яких сьогоднi причащають своїх малюкiв прогресивнi батьки.
   Чому фальшивi?
   Тому що уява маленької дитини - зокрема, мiської дитини - перекручується, стилiзується та в рiзнi способи змiнює тi дивнi речi, якi їм розповiдають про жилку-бджiлку, яку нi дитинча, нi його батьки все одно не можуть вiдрiзнити вiд джмеля.
   Те, що один критик назвав "майже нав'язливою увагою до фразування, рими, каденцiї та контамiнацiї слiв" є очевидним навiть у виборi iмен для ваших власних славнозвiсних бджiлки та джмеля - Лолiта i Гумберт Гумберт. Звiдки ви їх видобули?
   Для моєї нiмфетки менi було потрiбне прозвання й лiрична пiсенька. Одна з найпрозорiших та найсвiтлiших букв - це "Л". Суфiкс "-iта" має в собi багато латинської нiжностi, а цього я теж вимагав. Звiдси: Лолiта. Втiм, це треба вимовляти не так, як вимовляєте ви та бiльшiсть американцiв: Low-Lee-Ta, iз важкою, липкою "L" i довгим "о". Нi, перший склад має бути як у "lollipop", "L" пливке та нiжне, це "lee" не таке гостре. Iспанцi та iталiйцi це вимовляють, звiсно, з точно потрiбним тоном округлостi та пестливостi. Iнший варiант iменi був приємним дзюрчанням з джерела канонiчного iменi, джерельце-ручаєць: оцi "roses" та пози i сльози в "Долорес". Душекрайна доля моєї маленької дiвчинки має бути врахована разом iз дотепнiстю та прозорiстю. Долорес також пов'язує її з iншим, простiшим, ближчим, бiльш наївним найменням: Доллi, яке гарно пасує до прiзвища Гейз, де iрландська мла зливається iз германською iграшкою - я маю на увазi маленького нiмецького зайця.
   Ясно, що ви створили каламбур навколо нiмецької назви кролика - Hase. Та що надихнуло вас зрядити дорослого коханця Лолiти такою вiдвертою надмiрнiстю?
   Це також було просто. Подвiйне грумкання, я гадаю, дуже бридке, дуже промовисте. Це - ненависне iм'я для гiдної ненавистi людини. Це також королiвське iм'я, а я хотiв королiвських вiбрацiй для Гумберта Лютого та Гумберта Покiрного. А ще воно проситься на каламбур. А це мерзенне скорочення "Гум" до пари, соцiально та емоцiйно, з "Ло", як називає її матiр.
   Iнший критик написав, що "завдання вiдсiювання та вiдбирання правильно вживаних слiв з багатомовної пам'ятi та розставляння їхнiх численних вiддзеркалень-нюансiв на вiдповiднi мiсця мусило бути фiзично виснажливою працею". Яка з усiх ваших книжок, в цьому сенсi, на вашу думку, була найбiльш важкою для написання?
   О, звичайно, Лолiта. Менi бракувало необхiдної iнформацiї - це було початкове утруднення. Я не знав жодної американської 12-рiчної дiвчинки, i я не знав Америки. Я мав вiдкрити Америку i Лолiту. Менi забрало якихось сорок рокiв, щоби вiдкрити Росiю та Захiдну Європу, а тепер я стояв перед подiбним завданням, iз меншим вiдрiзком часу у моїй диспозицiї. Щоб здобути такi мiсцевi iнгредiєнти, я дозволив собi вкрапнути середню "реальнiсть" у вариво iндивiдуальної щирої фантазiї. У п'ятдесят рокiв це був багато складнiший процес, нiж у Європi за часiв юностi.
   Хоч ви народились у Росiї, ви багато рокiв жили й працювали в Америцi та Європi. Чи вiдчуваєте ви якийсь сильний позов нацiональної свiдомостi?
   Я - американський письменник, що народився у Росiї й отримав освiту в Англiї, де я студiював французьку лiтературу перед тим, як провести п'ятнадцять рокiв у Нiмеччинi. Я приїхав в Америку в 1940 роцi i вирiшив стати американським громадянином i справжнiм жителем Америки. Так сталося, що я одразу ж був введений у найкращу Америку i в серйознi iнтелектуальнi кола, i в її невимушену, щиросерду атмосферу. Я заглиблювався в її великi бiблiотеки i її Великий Каньйон. Я працював у лабораторiях її зоологiчних музеїв. Я здобув бiльше друзiв, нiж я колись мав у Європi. Мої книги - старi та новi - знайшли палких шанувальникiв. Я став огрядним як Кортез - здебiльшого завдяки тому, що кинув курити i почав смоктати м'ятнi льодяники, внаслiдок чого моя вага збiльшилась вiд звичних 140 фунтiв до монументальних та веселих 200. I ось, я на одну третину американець - добра американська плоть зберiгає менi тепло та безжурнiсть.
   Ви провели 20 рокiв у Америцi, та нiколи не мали тут власного будинку або
   справдi би вiдкрити Росiю та Захiдну Європу, а тепер я стояв перед подiбним завданзажилої оселi. Вашi друзi доповiдають, що ви час вiд часу осiдали в мотелях, хатинках, мебльованих кiмнатах та у здаваних будинках професорiв, якi виїхали. Чи ви почуваєте себе досить невтомним та досить вiдчуженим, щоб iдея оселення де-небудь не турбувала вас?
   Головна причина, iстотна причина полягає, думаю, в тiм, що жодна коротка реплiка з оточення мого дитинства не задовольнить мене. Я нiколи не навчуся коректно розчiплювати свої спомини - тож навiщо перейматися безнадiйними наближеннями? Потiм, тут iснують певнi особливi застереження: наприклад, питання натхнення, природа натхнення. Я вигвинтив себе з Росiї так рiшуче, з такою гнiвною силою, що й по досi кочуся далi й далi. Дiйсно, я викотився, щоби стати цiєю апетитною штукою, "повним професором", але в серцi я завжди є худорлявим "викладачем без вакансiї". Я кiлька раз казав собi одне: "Зараз, ось чудовна мiсцинка для сталого дому", та одразу прочував у своєму мозку грiм лавини, що несе сотнi далеких облич, якi я зруйную актом свого поселення в затишному куточку землi. I накiнець, я не турбуюсь багато про меблi, столи та крiсла, та лампи, та килими, i речi - однак, з мого насиченого дитинства я навчився дивитись з веселим презирством на надто серйозне ставлення до матерiального добробуту, ось чому я не шкодую i не краюсь, що революцiя скосила цей добробут.
   Ви прожили в Росiї двадцять рокiв, у Захiднiй Європi двадцять рокiв, i в Америцi двадцять рокiв. Але в 1960 р., пiсля успiху Лолiти, ви переїхали до Францiї та Швейцарiї, i вже не повертались до Сполучених Штатiв. Чи це означає, не зважаючи на вашу самоiдентифiкацiю американського письменника, що ви намислили закрити ваш американський перiод?
   Я живу у Швейцарiї з чисто приватних причин - фамiльних причин, а також певних професiйних, для окремих книг. Я сподiваюсь незабаром повернутися в Америку - назад до її бiблiотечних стелажiв та гiрських переходiв. Iдеальним влаштуванням була би абсолютно звукоопiрна квартира в Новому Йорку - жодної зайшлої стопи, жодної млявої музики звiдкись - бунгало на захiдному пiвднi. Iнодi я думаю, що було б весело знову полюбити унiверситет, оселитись там i писати, не викладати, або, принаймнi, не викладати регулярно.
   Тобто, ви обираєте усамiтнення - чи таке собi безтурботне сидiння у вашiй готельнiй обителi. Як ви збавляєте свiй час?
   Прокидаюся близько сьомої взимку: мiй будильник - це альпiйський крук - великий, глянсуватий, чорний предмет з великим жовтим дзьобом - який навiдує балкон та вихрипує наймелодичнiший кашель. В цей час я лежу у лiжку, переглядаючи та плануючи речi. Близько восьмої: голiння, снiданок, пристольна медитацiя, i ванна - в такому порядку. Потiм я працюю до ленчу в своєму кабiнетi, вiдводячи час на коротку прогулянку зi своєю дружиною уздовж озера. Практично, всi видатнi росiйськi письменники дев'ятнадцятого столiття вештались тут хоча б раз. Жуковський, Гоголь, Достоєвський, Толстой - який упадав за готельними покоївками до тiлесного занепаду - i чимало росiйських поетiв. Це справедливе також i щодо Нiцци з Римом. Потiм ми маємо ленч близько першої опiвднi, i я знову вертаюсь до свого столу о першiй тридцять i працюю до шостої тридцяти. За тим я подорожую до кiоску за англiйськими газетами i обiдаю о сьомiй. По обiдi не працюю. В лiжко близько дев'ятої. Читаю до половини дванадцятої, а потiм борюся з безсонням до першої ночi. Двiчi на тиждень маю гарнi, довгi сновидiння з неприємними персонажами, iмпортованими з попереднiх снiв, якi з'являються в бiльш або менш повторюваних обставинах - калейдоскопiчнi залишки поламаних вражень, фрагменти денних думок, i безвiдповiднi механiчнi образи, яким, певно, конче бракує ймовiрного фрейдiвського роз'яснення, та якi одної мастi з дiйством змiни фiгур, якi за звичай бачиш на внутрiшнiй чуттєвiй оболонцi черепа, коли заплющуєш втомленi очi.
   Кумедно, що знахарi вiд науки та їхнi пацiєнти нiколи не вловлюються на таке просте i абсолютно задовiльне пояснення сновидiнь. Чи це правда, що ви пишете стоячи, i що ви пишете рукою частiше, нiж на друкарськiй машинцi?
   Так, я нiколи не вчився друкувати. Загалом, я починаю день iз коханого старомодного аналоя в моєму кабiнетi. Пiзнiше, коли я вiдчуваю тяжiння, що подзьобує мої литки, я вмощуюсь у комфортабельне крiсло при звичайному письмовому столi, i нарештi, коли тяжiння починає нагинати вперед мiй хребет, я лягаю на кушетку, в кутi мого маленького кабiнету. Така приємна сонячна рутина. Та коли я був юним, у свої двадцять i раннi тридцять, я часто простоював цiлий день при лiжку, курячи й пишучи. Зараз усе змiнилося. Горизонтальна проза, вертикальнi вiршi i крiсельна критика продовжують змiнювати прiоритети та псувати алiтерацiю.
   Чи ви можете розповiсти трохи бiльше про творчiй процес, причетний до формування сюжету книги - принаймнi, прочитати кiлька вибiркових записiв до неї або вилучень з роботи, що триває?
   Звичайно, нi. Жоден зародок не може пiдлягати допитливому розтину. Але я можу зробити щось iнше. Ця коробка мiстить вказiвнi картки з деякими записами, що я їх зробив у рiзнi часи близької чи далекої давнини та вiдкинув, коли я писав Блiдий Вогонь. Це - купка залишкiв. Погляньте. "Селена, мiсяць. Селенгiрськ, старе мiсто в Сибiру: мiсто ракет на мiсяць" ... "Беррi: чорна шишка на дзьобi нiмого лебедя" ... "Краплистий черв'як: маленька гусениця, що висить на нитцi" ... "В Новому Бонтонному Часопису, том п'ятий, 1820 р., стор. 312, повiями визначають дiвчат мiста" ... "Сни юностi: забула труси; сни старого чоловiка: забув штучнi зуби" ... "Студент пояснює, що коли вiн читає роман, йому подобається пропускати абзаци, щоб мати власну думку про книгу i не бути пiд впливом автора" ... "Напрапатi: найгiрший свiт у мовi".
   "I пiсля дощу, на перлистих дротах, одна птаха, двi птахи, три птахи, i нiчого. Бруднi шини, сонце" ... "Час поза свiдомiстю - нижнiй тваринний свiт; час iз свiдомiстю - людина; свiдомiсть поза часом - повний вищий стан" ... "Ми мислимо не словами, але тiнями слiв. Помилка Джеймса Джойса в отих його чудових iнакодумних монологах полягає в тому, що вiн дає надто багато вербальної тiлесностi думкам" ... "Пародiя на ввiчливiсть: це iмiтаторське "Будь ласка" - "Будь ласка, передайте менi вашу прекрасну - ", яке пiдтверджує iдiотичне звернення до самих себе в друкованих формах, призначених для людей, що замовляють їхнiй продукт" ...
   "Наївний, безупинний, писклявий щебет курчат в жахiтних кошах пiзньою, пiзньою нiччю, на вiдлюднiй, вкритiй памороззю станцiйнiй платформi" ... "Таблоїдну передовицю TORSO KILLER MAY BEAT CHAIR можна перекласти як: Celui qui tw an buste peat bien batter une chase" ... "Газетний гендляр, який вручає менi журнал iз моїм оповiданням: "Я бачу, вам замастилось"." ... "Падає снiг, молодий батько назовнi зi своєю маленькою дитиною, нiс як рожева ягода. Чому батько одразу щось каже своєму малюковi, коли якийсь перехожий всмiхається до нього?" "Дiйсно, сказав тато на запитальне булькання свого чада, яке певний час тривало, i тривало б надалi в цьому спокiйному паданнi снiгу, чи я не всмiхався, коли сам проходив мимо" ... "Межишпальтовiсть: темне синє небо межи двох бiлих стовбцiв" ... "Мiсцева назва в Оркнеях: Папiлго" ... "Я ще не жила в Аркадiї, але я, каже Смерть, навiть я iсную в Аркадiї" - легенда на могилi пастуха (Записки та цитати, 13 червня 1868 р., стор. 561). ... "Марат збирав метеликiв" ... "З естетичної точки зору, солiтер є небажаним гостем. Гравiднi сегменти часто виповзають через анальний отвiр, iнодi як ланцюжки, i слугують джерелом соцiальних утруднень." (Щорiчник Ново-Йоркської Академiї Наук, 48:558).
   Що надихає вас писати та збирати непов'язанi мiж собою цитати та враження?
   Все, що я знаю, це те, що на початковiй стадiї роману я спонукаю себе складати шматочки сiна та пуху, та їсти камiнцi. Нiхто нiколи не з'ясує, як чисто птах вiзуалiзує, i чи вiзуалiзує взагалi майбутнє гнiздо та яйця у ньому. Коли я пiсля всього пригадую ту силу, яка змушує мене занотовувати коректнi назви предметiв, навiть ще до того, як я дiйсно потребуватиму iнформацiї, я схильний виводити, що те, що я називаю з бажання кращого визначення натхнення, яке вже запрацювало, вже мовчки вказує менi на це або те, змушуючи мене згромаджувати вiдомi матерiали для невiдомих структур. Пiсля першого шоку впiзнавання - раптове почуття, що "це є тим, що я збираюсь написати" - роман починає самонарощуватися. Процес триває сам по собi в свiдомостi, не на паперi. I щоб зрозумiти, якої стадiї досягнуто на даний момент, я не повинен усвiдомлювати кожну конкретну фразу. Я вiдчуваю щось зразка м'якого розвитку, внутрiшнє розкручування, i я знаю, що деталi вже там, що я фактично їх ясно побачу, якщо придивлюсь пильнiше, наче я зупиняю машину i розкриваю внутрiшню кабiнку. Але я волiю чекати, поки те, що недбало зветься натхненням, завершує роботу за мене. Тут наступає момент, коли мене повiдомляють зсередини, що формування структури завершено. Все, що я маю тепер робити, переписати все олiвцем або ручкою. Оскiльки усю цю структуру, матово освiтлену в уявi, можна порiвняти з живописом, i оскiльки ти не зобов'язаний працювати поступово злiва направо, щоб зрозумiти суть, ти можеш направити свiй лiхтарик на будь-яку частину або часточку картини, коли втiлюєш її в словах. Я не починаю свiй роман з початку. Я не беруся за роздiл третiй, поки не зроблю роздiл четвертий. Я не йду слухняно й послiдовно вiд сторiнки до сторiнки. Нi, я вибираю трохи тут i трохи там, поки не заповню всi пустоти на паперi. Ось чому я уподобав писати свої оповiдання та романи на вказiвних картках, нумеруючи їх потiм, коли цiлий труд закiнчено. Кожна картка переписана кiлька разiв. З трьох карток пишеться один друкований аркуш, i коли нарештi я вiдчуваю, що вже скопiював цю мисельну картину з максимально можливою психологiчною правдивiстю - нажаль, залишається ще декiлька вакантних пробiлiв - тож, я диктую свiй роман дружинi, яка друкує його в трьох примiрниках.
   А з якою метою ви переписуєте "мисельну картину" роману?
   Креативний письменник має ретельно вивчати роботи своїх суперникiв, включно з Усемогутнiм. Вiн повинен володiти вродженою здатнiстю не тiльки переставляти, але й перестворювати цей свiт. I щоб робити це адекватно, уникаючи кружлянь у роботi, митець повинен знати цей свiт. Iмагiнацiя без знань веде до самих лише задвiрок примiтивного мистецтва, до дитячого вирiзання на парканi та мудрованих вказiвок на ринковiй площi. Мистецтво нiколи не просте. Повертаючись до моїх викладацьких часiв, я автоматично ставив низьку оцiнку, якщо студент уживав жахливу фразу "просто i зрозумiло" - "Флобер пише в стилi, такому простому i зрозумiлому" - щиро думаючи, що це є великий та цiнний комплiмент прозi чи поезiї. Коли я своїм олiвцем викреслюю цю фразу, я роблю це з такою люттю, що рву папiр, студент ображається, адже саме так завжди вчили його вчителi: "Мистецтво є просте, мистецтво є вiдверте". Iнодi я мушу добиратись до джерела цiєї вульгарної абсурдностi: вчителька з Огайо? прогресивнi попки з Нового Йорку? Адже, звичайно, мистецтво в своїй величi є фантастично оманливим та складним.
   В термiнах сучасного мистецтва, критична думка, у ставленнi до сучасного абстрактного живопису подiлена мiж щирiстю та оманливiстю, простотою та складнiстю. А як ви вважаєте?
   Я не бачу суттєвої рiзницi мiж абстрактним i примiтивним мистецтвом. I те i iнше є просте й щире. Звичайно, ми не повиннi узагальнювати в цих питаннях: треба брати кожну конкретну особистiсть. I якщо ми зараз беремо загальний сенс "сучасного мистецтва", ми повиннi визнати, що його головна проблема - в загальнозвичностi, запозиченостi та академiчностi. Плями та клякси лишень замiнили масову красивiсть сотень переднiх рокiв, картини iталiйських дiвчат, вродливих жебракiв, романтичних руїн тощо. Але як тiльки серед цих зернястих олiй з'являється робота справжнього митця з багатою грою свiтла й тiнi, з певною оригiнальною домiшкою сваволi та нiжностi, в цих зернах примiтивного та абстрактного мистецтва ми стикаємось iз спалахом великого таланту. Тiльки талант цiкавить мене в малюнках та книгах. Не загальнi iдеї, але iндивiдуальний внесок.
   Внесок у суспiльство?
   Мистецький твiр для жодного суспiльства не має жодної цiнностi. Вiн цiнний тiльки для iндивiдуальностi. I тiльки iндивiдуальний читач цiнний для мене. Я i йоти не черкну для групи, громади, маси тощо. Хоч мене i не цiкавить гасло "Мистецтво заради мистецтва" - адже, нажаль, такi його продвижники, як, примiром, Оскар Уайльд та рiзнi вишуканi поети, були в дiйсностi звичайними моралiстами та дидактами - не може бути сумнiвiв, що те, що зберiгає художнiй твiр вiд iржи та червiв, це не його соцiальна цiннiсть, але майстернiсть, лишень його майстернiсть.
   Що ви хочете закрити або лишити позаду - чи все це не має значення для письменника?
   Ну, щодо свого завершення я не маю, звичайно, 35-рiчного плану або програми, але я бачу чiткi контури моєї лiтературної пiслямови. Я вже вiдчув певнi натяки, вже прочуяв подмух певних обiцянь: поза сумнiвом, будуть злети та спади, довгi перiоди забуття. Iз допомогою диявола я вiдкриваю газету за 2063 рiк i в певнiй статтi з огляду книговидань я знаходжу: "Нiхто вже не читає Набокова та Фулмерфорда". Незграбне запитання: хто такий цей недолашний Фулмерфорд?
   Коли ми говоримо про самооцiнку, що ви вважаєте своєю головною письменницькою невдачею - окрiм забуття?
   Брак спонтанiчностi. Шкiдливий вплив паралельних думок, вторинних думок, закадрових думок. Нездатнiсть виразити себе належним чином жодною мовою, хоч я i компоную кожне кляте речення у ваннi, в розумi, при столi.
   На даний момент вам ведеться добре, якщо можна так сказати.
   Це iлюзiя.
   Вашу вiдповiдь можна зрозумiти як визнання критичних зауважень у тому, що ви - "невиправний прихильник копнякiв", "мiстифiкатор" i "провокатор лiтературних агентiв". Як ви самi виставляєте себе?
   Думаю, мiй улюблений факт про себе є той, що я нiколи не переймався пiдступнiстю та жовчу критикiв, i нiколи в своєму життi не питав i не дякував журналiстовi за його статтi. Мiй другий улюблений факт - чи менi зупинитись на першому?
   Нi, прошу далi.
   Це той факт, що з самої юностi - менi було 19, коли я залишив Росiю - моє полiтичне кредо залишилось так само вiдкритим i незрушним, як стара сiра скеля. Все класично до банальностi. Свобода слова, свобода думки, свобода мистецтва. Суспiльна та економiчна структура держави майже не зачiпає мене. Мої бажання маленькi. Портрети голiв урядiв не повиннi перекривати розмiру поштової марки. Жодних тортур i катiвень. Жодної музики крiм як через навушники або виконуваної в театрi.
   Чому жодної музики?
   Бо мої вуха не для музики, а вiд дефектiв я гiрко журюся. Коли я вiдвiдую концерти - а це трапляється десь раз у п'ять рокiв - я стараюсь слiдувати за плином секвенцiй та звукосполучень, але не можу їх утримати довше, нiж кiлька хвилин. Вiзуальнi враження, вiдбитки рук в лакованому деревi, невтомна лиса пляма над скрипкою, це виснажує, i я перевтомлююсь вище всякої мiри рухами музикантiв. Мої пiзнання в музицi дуже скромнi, i в мене є особливi причини, щоб вважати моє невiгластво i мою нездатнiсть такою журливою й невiдповiдною: в моїй власнiй сiм'ї є прекрасний спiвак - мiй власний син. Його великi дарування, рiдка краса його басу й надiя на блискучу кар'єру - все це глибоко вражає мене, i я почуваю себе дурнем пiд час професiйних розмов серед музикантiв. Я чудово усвiдомлюю багато паралелей мiж мистецькими формами музики та лiтератури, особливо в питаннях структури, та що я можу зробити, якщо вухо та мозок не бажають спiвпрацювати? Я знайшов своєрiдну замiну музицi у шахах - точнiше, у складаннi шахових комбiнацiй.
   Iнший замiсник, звiсно, це - ваша власна милозвучна проза та поезiя. Як один з небагатьох авторiв, якi писали вишукано бiльше, нiж однiєю мовою, як ви схарактеризуєте текстовi вiдмiни мiж росiйською та англiйською мовами, якi, як вiдомо, є однаково легкими для вас?
   Якщо казати вiдверто, англiйська геть багатша за росiйську. Це особливо помiтно в iменниках та прикметниках. Дуже проблематичною рисою, що її має росiйська мова, є убозтво, неточнiсть та незграбнiсть технiчних термiнiв.
   Наприклад, проста фраза "to park a car" виходить, якщо перекласти назад з росiйської, як "залишити авто стояти на довгий час". Росiйська, принаймнi, пристойна росiйська формально, є багато бiльш пристойна, нiж англiйська. Так, росiйський еквiвалент слова "sexual" - "половой" - трохи непристойний, i не є загально вживаним. Те ж саме стосується росiйських термiнiв, що зображають рiзнi анатомiчнi та бiологiчнi поняття, якi в англiйськiй промовляються часто i звично. З iншого боку, iснують слова, якi зображають певнi нюанси рухiв, жестiв, в яких росiйська має гору. Те ж саме i в змiнюванiй основi слова, для якої можна вiднайти дюжину рiзних префiксiв, можна геть влучно пiдiбрати найтоншi вiдтiнки рiзної довжини та насиченостi. Англiйська синтаксично є конче гнучким посередником, але росiйська може надати навiть бiльше грацiйних закрутiв та обертiв. Перекладати з англiйської на росiйську трохи легше, нiж перекладати з англiйської на французьку.
   Ви сказали, що нiколи вже не напишете роману росiйською мовою. Чому?
   Протягом великої i ще не закiнченої ери росiйського iнтелектуального вигнання - приблизно мiж 1920 та 1940 - книжки, написанi по-росiйськи росiйськими емiгрантами i виданi емiгрантськими фiрмами за кордоном ревно покупались або позичались емiгрантськими читачами, ба були абсолютно забороненi в Радянськiй Росiї - як i зараз (винятком є кiлька померлих авторiв, таких як Купрiн та Бунiн, чиї геть вiдцензурованi твори були нещодавно там надрукованi), незалежно вiд теми оповiдання чи поеми. Емiгрантський роман, виданий, скажiмо, в Парижi i проданий по всiй вiльнiй Європi, мiг би в тi роки за кiлькiстю примiрникiв добiгти цифри 1.000 або 2.000 - i вважався б бестселером - i кожний примiрник пiшов би по руках i був би прочитаний 20 особами, i принаймнi, 50 щорiчно, якщо його взято до росiйської публiчної бiблiотеки, яких було сотнi тiльки в Захiднiй Європi. Та ера вигнання, сказати б, скiнчилась пiд час Другої Свiтової вiйни. Старi автори померли, росiйськi видавцi також зникли, i що найгiрше, загальна атмосфера культури вигнанцiв, в її величi, твердостi, чистотi та силi вiдображення звелася до сплескiв росiйськомовної перiодики, з анемiчними талантами i провiнцiйною тональнiстю. Та вiзьмемо мiй власний приклад. Рiч не в матерiальному зацiкавленнi, яке теж щось значить. Не думаю, що мої росiйськомовнi твори приносили б менi бiльше, нiж кiлькасот доларiв щорiк. Мене закрито в бивневiй баштi, щоб я писав для втiхи одного читача - самого себе. Та й вiн потребує якогось вiддзеркалення, якщо не вiдповiдi, i скромного розмноження себе в країнi або країнах. I якщо нема нiчого, окрiм кружляння навколо письмового столу, то хоч надiя має бути на промовче кружляння, не обмежене стiнами келiї, оббитими повстю. З роками я все менше й менше цiкавлюсь Росiєю, i все бiльше й бiльше байдужiю при думцi, колись такiй пронозливiй, що мої твори залишаться пiд замком, з тих пiр, як моє презирство до полiцiйної держави та полiтичних утискiв вiдокремлює мене навiть вiд примарної думки про повернення. Нi, я не напишу вже роман по-росiйськи, хоч подеколи i дозволю собi коротенькi вiршики. Я написав свiй останнiй роман росiйською чверть столiття тому. Та сьогоднi, як компенсацiю, в дусi справедливостi до моєї маленької американської музи, я дещо роблю. Втiм, не збираюсь про це говорити на цiй раннiй стадiї.
   Я вас прошу.
   Гаразд. Це сталося зi мною одного дня - я тодi проглядав велебарвистi оберти перекладiв Лолiти мовами, якими я не читаю, такi як японська, фiнська чи арабська - той список неминучих хиблень в оцих п'ятнадцяти чи двадцяти версiях, якi могли б стати, якби їх зiбрати разом, волюмом товстiшим, нiж кожна з цих версiй. Я перевiрив французький переклад, який в основi був доволi добрим, але пiстрявiв би од неминучих помилок, якби я не виправив їх. Але що я можу зробити з португальським чи єврейським або данським? А потiм я замрiявся. Я уявив, що в деякiй вiдстанi майбуття хтось може зробити росiйську версiю Лолiти: я налаштував мiй внутрiшнiй телескоп на ту конкретну точку у вiддаленому майбутньому i побачив, що кожний параграф, наче подзьобаний вiспою, вiдданий в жахне перекручення. В лапах безсердечного лiсоруба росiйська версiя Лолiти остаточно деградує i залатається вульгарними парафразами та похибками. Тож я вирiшив перекласти все сам. I на сьогоднi вже маю шiстдесят сторiнок готовими.
   Чи ви сьогоднi працюєте над якимсь новим проектом?
   Гарне питання, як кажуть на малому екранi. Я вже завершив коректувати останнi статтi моїх коментарiв Пушкiнського Євгенiя Онєгiна - чотири товстi маленькi томи, якi цього року мають з'явитися в Болiнгенiвськiй серiї. Самий переклад займає маленьку частину першого тому. Решта тому та другий, третiй, четвертий мiстять ряснi коментарi по темi. Цей опус завдячує своїм народженням випадку, коли в 1950 роцi моя дружина зауважила - у вiдповiдь на мою огиду до римованих парафразiв Євгенiя Онєгiна, кожний рядок з якого я повинен був розбирати з моїми студентами - "Чому ти не перекладеш його сам?" Ось i результат. Це забрало десять рокiв працi. Лишень вказiвник займає три довгi коробки для взуття, он там, на тiй полицi. Мiй переклад, звiсна рiч, буквальний, прямий i невибагливий. Для цiєї прямизни я пожертвував усiм: грацiйнiстю, милозвучнiстю, яснiстю, добрим смаком, сучасною мовою i навiть граматикою.
   В свiтлi цих допущених ґанджiв, чи ви дивитесь уперед, читаючи огляди на цю книжку?
   Насправдi, я не читаю статей про себе з якимсь особливим завзяттям або увагою, якi б вони не були мудрi та глибокi - а такi подеколи трапляються. Я нiколи не перечитую їх, хоча моя дружина i збирає їх. Втiм, можливо, я використаю бризки найбiльш оптимiстичних статей про Лолiту, щоб одного разу написати коротку iсторiю нiмфеччиних поневiрянь. Проте, я пам'ятаю досить живо певнi напади росiйських емiграцiйних критикiв, якi писали про мої першi романи 30 рокiв тому. Не те, щоб я тодi був бiльш вразливим, але моя пам'ять була бiльш утримливою та охочою, i я сам був оглядачем. В двадцятих роках я був роздертий певним Мочульським, який нiяк не мiг перетравити мою цiлковиту байдужiсть до органiзованого мiстицизму, до релiгiї, до церкви - будь-якої церкви. Були й iншi критики, якi не могли вибачити менi моє перебування над лiтературними "течiями", неоспiвування "млостi", яку би їм хтiлось, щоб поети вiдчували, i неприналежнiсть до жодної з тих груп поетiв, що влаштовують сесiї взаємонасичення на задвiрках паризьких кав'ярень. Був також кумедний випадок з Георгiєм Iвановим, добрим поетом, але топорним критиком. Я нiколи не стрiчав нi його, нi його лiтературну дружину Iрину Одоєвцеву, але якось наприкiнцi двадцятих чи на початку тридцятих, в тi часи, коли я регулярно готував огляди книжок для емiгрантської газети в Берлiнi, вона надiслала менi з Парижа примiрник її роману iз пiдступним пiдписом "Spasibo za Korolya, Damu, Valeta" (дякую за короля, даму, валета) - що я зволив зрозумiти як "Дякую за написання книги", та що могло також забезпечити її алiбi: "Дякую за надiслання менi вашої книги", хоч я нiколи нiчого їй не надсилав. Її книга виявилась безпомiчно банальною, i я сказав про це в короткому та смiливому оглядi, а Iванов помстився потужною персональною статтею про мене та мої тексти. Можливiсть для помсти, для дистиляцiї дружнiх або недружнiх почуттiв засобами лiтературної критики - ось що робить цей жанр таким косооким.
   Ваша фраза, яка стала цитатою - Мої розваги - це найтяжча робота, яка вiдома людинi: лови метеликiв та письменництво. Чи вони якось спiвставимi?
   Нi, за суттю вони належать до рiзних типiв розрад. Жодну з них так просто не описати людинi, яка не спробувала це, i кожна з них так очевидна тому, хто спробував, що будь-яке пояснення прозвучить грубо й опукло. У випадку з ловами метеликiв я маю вирiзнити чотири головнi елементи. Перший, надiя спiймати - або самi лови - першого екземпляру виду, невiдомого науцi. Ця мрiя пiдштовхує кожного лепiдоптериста, чи вiн забирається на гору в Новiй Гвiнеї, чи переходить через болото в Менi. По-друге, це - упiймати дуже рiдкого або дуже локального метелика - те, що ви жерли очима в книжках, у спецiалiзованих виданнях, на чудовних тарiлках знаного виробництва, i ось ви дивитесь на крильце в природному оточеннi, серед рослин та мiнералiв, якi мiстять заповiдну магiю внутрiшнього зв'язку iз рiдкостями, якi вони виробляють та пiдтримують. Тож даний ландшафт живе двiчi: як розлога дикiсть в своїй власнiй правотi i як вiталище для рiзномастих метеликiв. По-третє, iснує iнтерес натуралiста до розплутування життєвих iсторiй маловiдомих комах у вивчаннi їхнiх звичок та структур, i у визначеннi їхнiх позицiй в схемi класифiкацiї - схемi, яка може iнодi приємно вибухнути на слiпучому екранi полемiчних феєрверкiв, коли нове вiдкриття перевертає стару схему i збентежує її тупих переможцiв. I по-четверте, не можна iгнорувати елемент спорту, вдачi, рiзкого руху та буйного здобуття, палкi та жаркi пошуки, що зупиняються в шовковистому трикутнику складеного метелика, який лежить на долонi.
   А що до розради письменництва?
   Вона точно вiдповiдає радостi вiд читання. Блаженство, раювання на фразi подiляє читач та письменник, або - що те ж саме - митець, вдячний невiдомiй силi свого розуму, що навiяла комбiнацiю образiв, i майстерний читач, який має задоволення вiд цiєї комбiнацiї.
   Кожному доброму читачевi сподобалось у життi лише кiлька добрих книжок, тож чому аналiз радiє тому, що знають обидвi сторони? Я пишу переважно для митцiв, друзiв митцiв та шанувальникiв митцiв. Утiм, я нiколи не можу як слiд роз'яснити деяким студентам з моїх лiтературних класiв аспекти якiсного читача - факт, що ви читаєте книжки митцiв не серцем (серце вiдрiзняється дурним смаком), i не лише вашим мозком, але вашим мозком i хребтом. "Ледi та джентльмени, штрик у хребет дiйсно скаже вам, що вiдчував автор i бажав, щоб ви вiдчули". Цiкаво, чи я коли-небудь змiряю знову щасливими руками ширину аналоя i кину себе в нотатки перед прихильною безоднею аудиторiї коледжу.
   Яка ваша реакцiя на змiшанi почуття, вивiльненi одним критиком в оглядi, де вiн схарактеризував вас як того, хто має гарний та оригiнальний розум, але "без значних ознак узагальнюючого iнтелекту", i "типовим майстром, який зневiряє iдеї"?
   В дуже подiбному пихатому дусi певнi заплiснявiлi лепiдоптеристи критикували мої роботи з класифiкацiї метеликiв, звинувачуючи мене в надмiрнiй увазi до пiдвидiв, анiж до родiв та родин. Такий вид пiдходу є проблемою ментального темпераменту, я думаю. Середньобровий чи вищий мiщанин не може позбутися вiдчуття, що книга, щоб бути великою, має нести великi iдеї. О, я знаю цей тип, цей мрячний тип! Йому подобається добра баєчка з соцiальним коментарем. Йому подобається впiзнавати свої власнi думки i муки народження їх у автора. Вiн хоче, принаймнi, щоб один з персонажiв був тiнню автора. Якщо вiн американець, то має домiшку марксистської кровi, а якщо англiєць, вiн гостро та кумедно класово свiдомий. Вiн уважає, що багато легше писати про iдеї, нiж про слова. Втiм, вiн не усвiдомлює, що причина того, що вiн не знаходить загальнi iдеї в конкретному авторi є у тiм, що конкретнi iдеї цього автора ще не стали загальними.
   Достоєвський, який мав справу з темами, прийнятними для бiльшостi читачiв, унiверсальними за масштабом та значенням, вважається одним з всесвiтньовiдомих авторiв. Але ви змалювали його як "дешевого марнославця, грубого та вайлуватого". Чому?
   Не-росiйськi читачi не розумiють двох речей: що не всi росiяни люблять Достоєвського так сильно, як американцi, i що бiльшiсть з тих росiян, якi його люблять, визначають його мiстиком, а не митцем. Вiн був пророком, гомiнким журналiстом, безглуздим комедiантом. Визнаю, що деякi з його сцен, деякi з його жахливих фарсових рядкiв є надзвичайно забавнi. Але його чутливi вбивцi та душевнi повiї геть нестерпнi - навiть для цього читача.
   Чи це правда, що ви назвали Хемiнгвея та Конрада "писарями книжок для хлопчикiв"?
   Бо вони насправдi ними є. Хемiнгвей значно кращий з двох. У нього хоч є власний голос, та вiдповiдальнiсть за те веселе, високомайстерне оповiданнячко "Вбивцi". А зображення райдужної риби та ритмiчної уринацiї в вiдомому рибному оповiданнi надчудове. Але я не зношу Конрадового стиля сувенiрної крамницi, запляшкованих кораблiв та мушляних намист романтичних клiше. Але в жодному з цих авторiв я не знаходжу нiчого, про що б я наважився написати. Ментально та емоцiйно вони безнадiйно дитячi, i це ж саме можна сказати i про iнших улюблених авторiв, пестунiв у приймальнях, втiшання та пiдтримку серйозних студентiв, такi як - та деякi з них ще живi, а я ненавиджу дошкуляти старим хлопцям, якi ще ходять по землi.
   А що ви читали, коли були хлопцем?
   Мiж десятьма та п'ятнадцятьма роками в С-Петербурзi я мусив читати прозу та поезiю - англiйську, росiйську та французьку бiльше, нiж в будь-який iнший п'ятирiчний перiод мого життя. Отже, я призволявся до праць Уелса, По, Браунiнга, Кiтса, Флобера, Верлена, Рембо, Чєхова, Толстоя та Алєксандра Блока. На iншому рiвнi моїми героями були Скарлет Пiмпернел, Фiлеас Фогг та Шерлок Холмс. Iншими словами, я був нормальною трьохмовною дитиною в сiм'ї з великою бiблiотекою. В подальшому, в Захiднiй Європi, у вiцi мiж 20 i 40 моїми улюбленцями були Гусман, Руперт Брук, Норман Дуглас, Бергсон, Джойс, Пруст i Пушкiн. Серед найбiльших фаворитiв, деякi - По, Жюль Верн, Еммуска Орезi, Конан Дойль та Руперт Брук - втратили чарiвну проникливiсть, що володiла мною. Iншi зостались незмiннi i по сьогоднi, по вiдношенню до мене. В двадцятих i тридцятих роках я нiколи не був, як мої ровесники, пiд впливом поезiї не досить першосортного Елiота i цiлком другосортного Паунда. Я прочитав їх перед закриттям сезону, близько 1945 року, у вiтальнi американського друга, i не тiльки залишився повнiстю байдужим до них, але не змiг зрозумiти, чому хтось має цiкавитись ними. Та я вважаю, що вони зберiгають певну сентиментальну цiннiсть для тих читачiв, якi вiдкрили їх ранiше, нiж я.
   Якi вашi читацькi звички сьогоднi?
   За звичай я читаю водночас декiлька книжок - старi книжки, новi книжки, художнє, нехудожнє, вiршi, будь-що - i коли купа при лiжку в дюжину томiв спадає до двох чи трьох, що загалом буває наприкiнцi тижня, я громаджу новий стос. Тут подибується дещо з художнього, якого я ще не торкався, - таємничi iсторiї, наприклад, якими я гидую, та iсторичнi романи. Я також не всмаковую так званi "силовi" романи - сповненi заяложених неподобств i потокiв дiалогiв - фактично, коли я отримую новий роман вiд повного надiї видавця - "який сподiється, що менi сподобається гачок, як i йому" - спочатку я перевiряю, як багато там дiалогiв, i якщо я бачу, що їх кiлькiсть надзвичайно велика або надто мерехтить, я з хлопком закриваю книгу i вiддаляю її од свого ложа.
   Чи є такi сучаснi автори, яких ви полюбляєте читати?
   Маю кiлька улюблених - наприклад, Роб-Грiйє та Борхес. Так вiльно i вдячно дихати в їх чудовних лабiринтах! Люблю їхню променистiсть думки, чистоту i поезiю, оце свiтло в свiчадi.
   Багато критикiв схильнi вважати, що таке описання не меншою мiрою пасує до всiєї вашої прози. До якого ступеня, на вашу гадку, можна взаємоперемiшувати прозу та поезiю як художнi форми?
   За винятком того, що я почав перший - ось вiдповiдь на першу частину вашого запитання. А що до другої. Так, звiсно, поезiя живе в усiх творчих текстах. Я нiколи не мiг побачити родову вiдмiннiсть мiж поезiєю та художньою прозою. По сутi, я був би схильний визначати гарну поезiю будь-якої довжини як концентровану добру прозу, з або без додавання повторюваних ритмiв та рим. Магiя просодiї може покращити те, що ми звемо прозою через вiдкидання цiлої палiтри значень, але в рiвної прози також є певнi ритмiчнi шаблони, музика точного фразування, пульс думки, переданий через повторюванi особливостi iдiоми та iнтонацiї. За сучасною науковою класифiкацiєю, в нашiй концепцiї поезiї та прози багато чого взаємоспiльного. Бамбуковий мiст мiж ними є метафорою.
   Ви також писали, що поезiя являє собою "мiстерiю iррацiонального, вираженого рацiональними словами". Але багато-хто вважає, що "iррацiональне" займає мало мiсця в часи, коли точна наукова думка почала вимiрювати найбiльш глибокi таємницi буття. Чи ви згоднi?
   Такий погляд дуже оманливий. Це газетярська iлюзiя. Рiч у тiм, що, чим вище наукова думка, тим глибше сенс таємницi. Бiльш того, я не вiрю, що якась наука протнула сьогоднi щось невiдоме. Ми, читачi газет, схильнi називати "наукою" розумнiсть електрики або психiатричне мумбо-юмбо. Це, в кращому випадку, пристосована наука, а однiєю з рис пристосованої науки є те, що вчорашнiй нейтрон i сьогоднiшня iстина завтра помре. Ба навiть i в кращому розумiннi "науки" - як вивчення очевидної та фiзичної природи, або поезiї чистої математики та чистої фiлософiї - стан речей так само безнадiйний, як i ранiше. Ми нiколи не дiзнаємося про походження життя, або про сенс життя, або про природу простору та часу, про природу натури, або про природу думки.
   Людське розумiння цих таємниць втiлене в Концепцiї Божественного Буття. Тож, останнє запитання, чи ви вiрите в Бога?
   Щоб бути вiдвертим, я зараз скажу те, чого я нiколи не казав ранiше, i я сподiюсь, це викличе благодатну маленьку бурю - я знаю бiльше, нiж я можу висловити, i найменше, що я можу показати, не зможе показати, що я знаю бiльше.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   11
  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"