Баргельска Юстина та iн.. Польська поезiя

Баргельска Юстина та iн. : другие произведения.

Польська поезiя

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]

Ссылки:

Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками

Оставить комментарий © Copyright Баргельска Юстина та iн. (перевод: Брагина Ольга Игоревна) (olga_bragina@ukr.net) Размещен: 09/04/2023, изменен: 01/05/2023. 121k. Статистика. Сборник стихов: Переводы Скачать FB2		Ваша оценка:

Юстина Баргельска

<Сьогоднi в амфiтеатрi виступатиме море>

Всю нiч дивнi звiрi приходили до будинку.

Вимикайте, сили закiнчилися, зовсiм мертвi.

Воно спостерiгає за нами, немов каже: 'Менi знадобиться ваша допомога,

зараз ви вiдчуваєте полегшення,

тому що бiльше нiчого не потрiбно робити для мене, я попрошу вас

про допомогу, i буду продовжувати просити вiчно,

нiколи не отримуючи, тому що такий задум.

Трохи часу мине, i ми скажемо: 'Справдi,

тепер ми нiчого не можемо з цим зробити'.

Ми заспокоїмося, i саме тодi все i почнеться -

вмовляння, благання, погляди на нас,

немов ми - церква, ув'язнена в дiамантi.

***

Юстина Баргельска

<40 чорних книжок>

Нiберг почав ховати голову до пластикової торби,

Я почала дiставати його звiдти, i коли вiн встиг так постарiти?

Прощавай, Нiберг, працювати з тобою -

було все одно що ховати твою голову до пластикової торби,

ти надихав мене, тепер надихай себе.

Говорячи про це, ми домовились, що маємо жити разом,

але не те щоб ми жили разом. Мова

врятувала нас вiд життя, не всiм коханцям

так пощастило. Кожен з нас тепер може написати

сорок першу чорну книгу,

що складається з тисячi 'та лише'. Що б там не було,

видавець вже пише, що йому цiкаво, як все закiнчиться.

Все закiнчиться тим, що поштар постукає в дверi,

у нього не буде листiв нi для кого,

вiн буде єдиним героєм цiєї iсторiї,

i йому не буде соромно зiзнатися, що вiн не знає, чому.

***

Юстина Баргельска

<Аппiєва дорога>

Вiн рушив зi мною, тож я взяла i його.

Значною мiрою винен зелений екран, на тлi якого

я зраджувала тобi. Тому що, розумiєш,

твоя дружина зайшла в купе

i сказала, що немає жодних проблем, вона волiє їхати у зворотному напрямку,

i подякувала за те, що охороняла моє мiсце,

а потiм розповiла, як ти помер. I луки, рiчки,

i я на цих луках, бiля цих рiчок, собака, яка думала,

що плакатиме, прохала зрештою використати цi слова,

й була змушена їх проковтнути,

перш нiж вивчила їх.

***

Мiлош Бєджицький

<Софостроф>

Я пiдiйшов до тебе розмотаний, немов солдат.

Ти кинула м'яч, що пролетiв надi мною просто у цiль.

Лише самолюбство стирчить з мене, немов дуга, пiдключена

до електромережi над автомобiлями атракцiону.

Ти кинула м'яч надi мною, поцiлила. Немає стовпа,

немає башти, нiщо не з'єдную хмари з площею пилу,

сажа в повiтрi, пiсок i гравiй дорiг.

Бачити i вiдчувати, далi й бiльше, у баштi

горизонтальнiй, метафоричнiй, що з'єднує

нашi ноги i голови. На свiтанку,

ти кажеш, тунель вiдчиняється i випливає риба.

Що за риба випливає з тунелiв?

Чи можливо гнити з голови? З нiг чи з попереку?

Тунель, ти кажеш, м'яч, який кинула ти,

летить надi мною, пiдкат...

***

Мiлош Бєджицький

<Можливо>

Хмиз, терен, можливо, старий картон: багаття.

Сьогоднi небо поширювалося зi Сходу,

промовисто пусте.

Я уявляв, що мексиканськi кактуси

ростуть вздовж всiєї дороги.

Але кактусiв не було.

У мене не було навiть чиркаша,

щоб запалити вогонь, якщо виникне потреба.

Мабуть, я люблю тебе бiльше, нiж ти подобаєшся менi,

навiть не знаю, як ти можеш подобатись,

гострi частини колють мене до стрiчок зiсподу,

Або, iнакше кажучи:

я люблю i поважаю тебе, але маю пережити

духовну обмовку, перш нiж почну

довiряти тобi знову.

Це, очевидно, додається менi, оскiльки я довiряю тобi

нинi й навiки. Так багато цього пилу

потрапило до фiльтру повiтря:

ми очiкували, що вiн буде бiлий з металевим вiдтiнком, як стiна,

але вiн - кольору попелу, немов шкiра слона, вiрного собi,

повнiстю затопленого прихованим морем.

***

Мiлош Бєджицький

<Комети>

Нашi траєкторiї наблизилися одна до одної, ось i все.

Тепер можемо повернутися до обмiну жартами

i останнiми новинами метеорологiї.

Хоча мене просто вражало, коли я бачив,

як на тебе впливало те, що я хотiв сказати насправдi.

Сьогоднi менi наснилося, що я повернувся до готелю в Каїрi,

i не до 'Хiлтона', а до одного з цих

неохайних маленьких готельчикiв у Маадi.

Повiтря, в якому накопичуються частинки галасу i спеки.

Погоджуємось на речi, що перетворюються раптом

на патину столiть. Човни по Нiлу пливуть, тремтячи, у патинi 'Пепсi'. Темрява така, немов хтось вимкнув свiтло. Саме так, весiльний потяг

занурює всю вулицю в екстаз рiжкiв та барабанiв.

У Метеорi монахи спускаються за допомогою мотузки

з кошиком для хлiбу. Метеорит падає, не на монахiв,

а на динозаврiв i на дивну броньовану рибу. Цiлком ймовiрно, що свiт - це наша устриця.

***

Магдалена Бєльска

<вiдпустка (1)>

...день перший, коли я вiдчинила вiкно, i мiсто виявилось зовсiм iншим,

з широкою головною вулицею заклопотаною, що простягається до горизонту

повз великi сiрi будинки,

старомоднi трамваї.

- - - всi йшли цiєю вулицею, не тротуаром, а крiзь квартири

з блiдими бiлими стiнами,

круглими столиками, сяючим паркетам у кожнiй квартирi,

вони проходили непомiченими крiзь кожну квартиру,

усюди було багато людей, головним чином - чоловiкiв,

їхнiй одяг трохи застарiв, але елегантний.

I знову це вiдчуття: у кожному зi свiтiв я вiдчуваю гнiв:

на оточуючу реальнiсть, на того, кого я кохаю.

На щастя, це завжди ти.

Потiм стало пiзно i я мала повертатися (куди?).

Нiколи. Нiкуди. I знову не на тротуари, якi, здається,

не пристосованi для перехожих взагалi,

перескакують через величезнi букети квiтiв,

що лежать вздовж вулицi,

rue якась там чи iнша, вже не пам'ятаю назву.

Букети високi, немов дерева, я перескакувала через них,

могла полетiти донизу будь-якої митi,

i думала, цi безрозсуднi думки пробудження до життя:

найгiрше, що може зi мною статися - це пробудження....

***

Юлiя Федорчук

<11/23/98>

якщо навiть дрiмота тiнi повiк

на обличчi завтрашнього дня сiрий

дим у чистому волоссi потiм

чи не так

нiчне радiо

що обирає тебе

щоб наздоганяти пустi алеї? Нове значення

вiдсутностi

у банцi

старих сливок.

Та

розсiюючи свiтло

ти вiтаєш задерев'янiлi будинки

iз застиглого дерева

чорнi собаки через роки листи тримають

приходить шок

надiї не заходить. Пiдiймаючи

cцю нiч

сходами

кухня тихо вибухає i

телебачення небесно-блакитне кличе мене я

ховаюсь пiд ковдру

останньої митi

***

Юлiя Федорчук

<Нова весна>

О, як безмежно багато томiв, болото образiв!

Нi, сказала вона, я не буду бiльше боятися

Цього дiамантового краю, цiєї гострої маленької балюстради,

Цiєї бiлої землi, на яку поет викинув кохання.

Нехай почнеться полiт, не тягни з цим, падiння,

Чи можемо ми перебувати в постiйному русi й жити

У вiдсутностi. Нехай буде один важкий вологий

М'яч, зеленкуватий гранiт.

Вiзьми мене, свiт, язик в еротичному

'з' в 'землi' та 'смертi'. О, полунична соломка, у мене є

Всi складнi склади, ми використовуємо їх,

Щоб штовхати один одного. Я йду i буквально

Кидаю себе на поталу

вiтру. Був час, у лiжку

Перед свiтанком, на простирадлах фруктового льоду,

Iз саду чи, можливо, з балкону, такi ось справи,

Мiсто, а не країна, мене колисало,

Запакувати речi, поселити нiч

Пiд моїми повiками, я звела свiй перший сон

До схожостi образу. Бiльше не бездомна,

нiч все довше живе у цьому снi.

***

Юлiя Федорчук

<Вони приходять до мене>

Вони приходять вночi, коли я не охороняю

Кордони мислення, околицi сенсiв,

Вони сковзуть пiд ковдру, i їхнi бiлi пальцi

Занурюються в моє волосся.

Вони приходять до мене, коли я вiдвела погляд

На мить вiд лiнiї горизонту,

I коли компрес сутiнок

Мiг би принести полегшення стомленим очам.

Вони приходять у годину, коли тiло

Не дотримується лiтер i не вiрить

Натюрморту дзеркала. Вони приносять менi

Подарунки, мушлi, паростки, волокна.

Забирають щось натомiсть, я не знаю, що саме.

Свiтанок знову здається менi,

Насиллю вiтру i миру

Звичних жестiв, iснуванню.

***

Кшиштоф Яворський

<Незворотнi наслiдки русифiкацiї>

Уроки росiйської почалися рано,

одразу у початковiй школi.

У тi часи були в модi ручки 'Зенiт 5'.

Я побiг до матерi i попросив таку.

Потiм сидiв за партою, тiшився тим,

що розкручував i збирав свою ручку 'Зенiт 5'.

Я знав на пам'ять її найтоншi волокна.

Мiг розiбрати її й зiбрати навiть пiд партою.

Навiть iз закритими очима.

Одного разу, з необережностi, я вистрелив стрижнем,

вiн злетiв високо у повiтря,

полетiв у новинний бюлетень iз Дзержинським, потiм приземлився

у центрi класу, без сил, як Гагарiн,

я отримав за це догану.

Минув час.

У вiдносинах з росiянами у мене настали важкi часи.

Менi навiть довелося пiти зi школи.

Я й досi можу розiбрати 'Зенiт 5'

i зiбрати знову iз закритими очима, завзято, як таємний агент,

який отримав завдання вбити президента.

Але тепер обережнiший щодо стрижня.

***

Марцин Сендецький

[Моє серце завмерло]

Моє серце завмерло у далекому мотелi,

коли ти розстiбнула плащ з етикеткою 'Арманi'.

Гарна замiна. Вiдповiдь-псалом

з дотриманням вимог бренду. Мiй будинок стояв

У мiському скверi. Фактично - кiоск,

фактично - халупа, фактично - брезент на потилицi, як франт,

якого покинув покровитель (газони завжди в iдеальному станi). Якщо ти впадеш, я встану i дам тобi ефiр.

Новий режим на фабрицi - вiдновлювальний.

Ятрогеннi медсестри сяють на своєму пунктi чергування.

Кажуть, що вiд термiнального блоку розходяться дроти.

Ось як ти виглядаєш з-пiд моїх закритих повiк.

Iз факелом бiля дiжки кришталево чистого дизельного пального,

в ореолi репресiй. Стань ось там. Жар - це я.

***

Анджей Сосновський

<Швидкий перехiд>

Фотографiї, якi ти показуєш менi, зробили

одразу пiсля кiнця свiту. Ось, бачиш це свiтло?

Цього разу ми зовсiм не постраждали вiд вибуху, оскiльки наша група зупинилась на Скелях Порушення (i випадкова стара ледi з твоїм фотоапаратом,

теж у певному сенсi освiтлена майбутнiм,

вже зникла з нашого видошукача). Але все одно

ти визнаєш, що ми схожi на щасливу команду

пiсля завершення морської регати, ми розкиданi

на цьому камiннi, немов на планширах i саванах

у блискiтках шампанського. Дивись: Ян.

Немов Бог витягнув його, як рибу, ложкою блискавки

з-помiж живих...ось навiть сливова кiсточка черепу

витинається з-пiд шкiри. А зачiска Марисi перекладає

...на Фiнно-Охровий, виглядає, наче завивка пiд...перманент.

Звiсно, ти спитаєш, що ми досi робимо тут, що б там не сталося? Ну, в певному сенсi ми дивимось

на фотографiї, на яких вiдпочиваємо на скелях,

готовi до прогулянки, яку, фактично, продовжимо,

оскiльки ми тут вже гуляли ранiше, давно.

***

Анджей Сосновський

<Балада>

Надто багато сну в системi, система перевантажена.

Жити так. Можливо. Гарний свiт. Глибокий.

Кiшечка у просторому мiшку пливе Вiслою у Гданськ.

Монiторинг, виявлення, вiдповiдь, потiм - радiо мовчить. Сон-трава?

Цiсарка. Час? Красивий правопорушник. Легенi, гортань, чи варто хвилюватись через температуру,

через ртутний стовпчик, як розiгрiту лозу.

Соловей, що таке? Пихкає димом.

У мене болить серце, i я б з радiстю лiг.

***

Анджей Сосновський

Невпинно вони крутяться, крутяться й крутяться.

Фiльми на проекторi, молочнi кадри, дивнi композицiї.

Команди свистять, хитаються, їхнi лiхтарики пливуть вперед.

Низька стеля станцiї - немов загадковий пiдводний склеп.

Шлюз для таємних пiдводних човнiв кафе 'Вундерваффе'.

Я замовляю воду повiтря землю вогонь вогонь

Немов на балконi багато рокiв тому темнi диски, схожi на фрiсбi,

Падали з лоджiї на заднiй двiр, коли ми робили

Елегантною зиму в мiстi, пiзню осiнь у мiстi.

I так багато це означало, але, мабуть, в iншому районi,

Iншими словами, та жiнка тихо пiшла.

***

Адам Загаєвський

Не дозволяй митi просвiтлення розчинитись

Нехай сяяння думки триває в тишi,

хоча сторiнка майже заповнена i полум'я тремтить

Ми ще не доросли до свого рiвня

Знання росте повiльно, як зуб мудростi

Зрiст людини досi вiдмiчають зарубками

високо на бiлих дверях

Десь далеко веселий голос труби,

пiсня згортається, мов кiшка

Те, що минає, не падає в пустку

Кочегар досi кидає вугiлля у вогонь

Не дозволяй митi просвiтлення розчинитись

У твердiй сухiй речовинi,

ти маєш викарбувати правду

***

Адам Загаєвський

1. БЕЗ БАГАЖУ

Подорожуй без багажу, спи в потязi

на твердiй дерев'янiй лавцi,

забудь рiдну землю,

виходь на маленьких станцiях,

коли сiре небо сходить,

i судна рибалок прямують у море.

2. У БЕЛЬГIЇ

У Бельгiї накрапав дощ,

рана рiчки мiж пагорбами.

Я думав, що я - такий неiдеальний.

Дерева сидiли на луках,

мов священики в зелених рясах.

Жовтень ховався у бур'янах.

Нi, мама, казав я,

це - купе для тих, хто не розмовляє.

3. ЯСТРУБ КРУЖЛЯЄ НАД ШОСЕ

Ми розчаруємось, якщо вiн впаде каменем

на лист залiза, на газ,

на музичний запис - взiрець поганого смаку,

на нашi маленькi серця.

4. МОНБЛАН

Сяє вдалинi, бiлий та обережний,

мов лiхтар для тiней.

5. СЕГЕСТА

На лузi величний храм -

дикий звiр,

вiдкритий небу.

6. ЛIТО

Лiто було величезне, трiумфальне -

i наш маленький автомобiль, здається, загубився

на дорозi, коли ми їхали у Верден.

7. СТАНЦIЯ У БИТОМI

У пiдземному тунелi

ростуть недопалки -

не маргаритки.

Смердить самотнiстю.

8. ПЕНСIОНЕРИ ГУЛЯЮТЬ У ПОЛI

Вони вчаться ходити

по землi.

9. МАРТИНИ

Вiчнiсть не подорожує,

вiчнiсть чекає.

У рибацькому порту

лише мартини базiкають.

10. АМФIТЕАТР У ТАОРМIНI

З амфiтеатру у Таормiнi ти бачиш

снiг на верхiвцi Етни

i сяюче море.

Хто - кращий актор?

11. ЧОРНИЙ КIТ

Чорний кiт виходить, щоб привiтати нас,

немов кажучи: 'Подивись на мене,

а не на якусь там стару романську церкву.

Я - живий'.

12. РОМАНСЬКА ЦЕРКВА

Внизу, у долинi

романська церква вiдпочиває:

вино у цiй дiжцi

13. СВIТЛО

Свiтло на стiнах старих будинкiв,

Червень.

Перехожий, вiдкрий очi.

14. НА СВIТАНКУ

Матерiальнiсть свiту на свiтанку -

i крихкiсть душi.

***

Адам Загаєвський

<Вечiр, Старий Сонч>

Сонце сiдає за ринкову площу, i у листi кропиви вiдбиваються

недолiки маленького мiстечка. Чайники свистять у будинках,

немов багато потягiв рушає водночас.

Полум'я багать на луках та їхнi довгi зiтхання

заплутуються в деревах, як повiтрянi змiї.

Останнi нерiшучi прочани повертаються з церкви.

Телевiзори прокидаються i одразу знають все,

як демони Александрiї iз засмаглими обличчями шахраїв.

Ножi опускаються на хлiб, на ковбасу, на деревину, на новi товари.

Небо темнiшає, янголи зазвичай ховаються там,

але зараз це просто сержант полiцiї i його любий покiйний мотоцикл.

Йде дощ, брукiвка вулиць стає чорною.

Маленькi безоднi вiдкриваються мiж камiнням.

***

Адам Загаєвський

<Великi кораблi>

Це вiрш про великi кораблi, що блукали океанами,

I тяжко зiтхали iнодi, скаржились на туман

i пiдводнi рифи,

Але зазвичай вони розрiзали сторiнки тропiчних морiв

у тишi,

Подiленi за висотою, категорiєю i класом, як нашi спiльноти

й готелi.

На нижнiй палубi бiднi емiгранти грали в карти, i нiхто

не вигравав,

А на самiй верхнiй палубi Клодель дивилась на Iссу, i її волосся палало.

Пiдiймали тости за безпечну подорож, за прийдешнi часи

Тости пiдiймали, вино Ельзасу й шампанське

з найкращих виноградникiв Францiї.

Деякi днi були спокiйнi, без вiтру, коли лише свiтло просочувалось постiйно,

Днi, коли нiчого не вiдбувалось, лише горизонт, що подорожував

з кораблем,

Днi пустоти i нудьги, гри в солiтер, розповiдей

про останнi новини,

Кого з ким бачили в сутiнках тропiчної ночi, хто з ким обiймався пiд персиковою луною.

Але бруднi кочегари невтомно кидали вугiлля у вiдкритi

палаючi пащi,

I все, що є зараз, тодi iснувало вже, але

у стиснутiй формi.

Нашi днi вже iснували, i нашi серця пеклися

у розпеченiй духовцi,

I та мить, коли я зустрiв тебе, вже теж могла iснувати,

i моя недовiра

Розбилася, як тарiлка фаянсова, i моя вiра бiльш не була крихкою

i капризною,

I мої пошуки остаточної вiдповiдi, мої розчарування i вiдкриття.

Великi кораблi: деякi тонуть зненацька, пробуджуючи докори сумлiння

i страх,

Отримують славу безсмертну, стають зiрками

спецiальних бюлетенiв.

Iншi пливуть спокiйно, зникають мовчки у провiнцiйних портах,

у доках,

Пiд покривом iржi, пiд рудою шубою iржi, у чохлi iржi,

i чекають

Остаточної трансформацiї, останнього суду душ

i предметiв,

Чекають так само терпляче, як гравцi у шахи у Люксембургському саду,

пiдштовхуючи фiгури десь на пiвдюйма.

***

Адам Загаєвський

<Неможливi дружби>

Наприклад, з кимось, кого бiльше немає,

хто iснує лише в пожовклих листах.

Або довгi прогулянки бiля потоку,

чиї глибини ховають

порцеляновi чашки - i розмови про фiлософiю

з боязким студентом або поштарем.

Перехожий з гордими очима,

якого ти нiколи не взнаєш.

Дружба з цим свiтом, все бiльш iдеальним

(якби не цей солоний запах кровi).

Старий, що п'є каву на Сен-Лазарi,

нагадує тобi когось.

Обличчя, що промайнуть

у мiсцевих потягах -

щасливi обличчя туристiв, якi, мабуть, їдуть

на розкiшний бал чи на страту.

I дружба iз собою -

оскiльки, зрештою, ти не знаєш, хто ти насправдi.

***

Адам Загаєвський

<Мiстицизм для початкiвцiв>

День був ясний, сонце грiло щедро.

Нiмець на терасi кав'ярнi

тримав у долонях книжечку.

Я пiдгледiв назву:

'Мiстицизм для початкiвцiв'.

Раптом я зрозумiв, що ластiвки,

якi патрулюють вулицi Монтепульчано з пронизливим свистом,

i тихi розмови боязких туристiв

зi Схiдної, так званої Центральної Європи,

i великi бiлi чаплi, що стояли - вчора? напередоднi? -

немов монахинi в рисових полях,

i сутiнки, якi повiльно та систематично

стирають обриси середньовiчних будинкiв,

i оливковi дерева на пагорбах,

вiдданi на поталу вiтру i спецi,

i голова Невiдомої принцеси,

що викликала моє захоплення в Луврi,

i вiтражi, якi, мов крила метеликiв,

блищали пилком,

i соловейко, що практикувався у спiвi

бiля шосе,

i будь-яка подорож, будь-який вид туризму -

єдиний мiстицизм для початкiвцiв,

елементарний курс, вступ

до екзамену,

який вiдклали.

***

Адам Загаєвський

<Нiч - цистерна>

Нiч - цистерна. Спiвають сови. Бiженцi їдуть крiзь луки

з голосним шурхотом безкiнечного горя.

Хто ти, йдучи у цьому стривоженому натовпi.

I ким ти станеш, ким станеш,

коли повернеться день, i звичайнi привiтання ходитимуть навколо.

Нiч - цистерна. Останнi пари танцюють на сiльському балу.

Великi хвилi плачуть з моря, вiтер розкачує сни.

Невiдомий митець малює першi штрихи свiтанку.

Лампи згасають, двигун глохне.

Перед нами - стежка життя, астрономiї митi.

***

Адам Загаєвський

<Читаючи Мiлоша>

Я знову читаю твої вiршi,

вiршi багатої людини, яка знала все,

i жебрака бездомного,

самотнього емiгранта.

Тобi завжди хотiлося вийти

за межi поезiї, пiднятися над нею, лiтати,

але також i спуститися нижче, туди, де починаються

нашi краї, скромнi та невпевненi у собi.

Iнодi твiй тон

змiнює нас на мить,

ми вiримо - справдi-

що кожен день - священний,

що поезiя-як це сказати? -

робить життя ширшим,

повнiшим, бiльш гордим, змушує не стидатися

iдеальних формулювань.

Але настає вечiр,

я вiдкладаю книжку,

i повертаються звичайнi звуки щоденнi -

хтось кашляє, хтось плаче i проклинає.

***

Адам Загаєвський

<Пiдводне мiсто>

веснянi ранки, коли зеленi пагорби

тремтять iз середини i здiймаються,

як аеростати загородження -

i травень не буде переходити вулицi

з птахами, що кричать пронизливо, i лiтнiми обiцянками.

Жодних задушливих заклинань,

жодних холодних екстазiв весняної води.

Дзвiницi спираються на дно океану,

й бездоганнi види проспектiв у листi

не приваблюють жоден погляд.

I все одно ми живемо спокiйно,

принижено - на валiзах,

у залах очiкування, у лiтаках, у потягах,

i все одно вперто i слiпо шукаємо образ,

кiнцеву форму речей

мiж невимовних нападiв

нiмого вiдчаю -

немов невиразно згадуючи

щось, що неможливо згадати,

немов це пiдводне мiсто подорожує з нами,

завжди ставить запитання,

i завжди невдоволене нашими вiдповiдями -

вимогливе та iдеальне в своєму родi.

***

Адам Загаєвський

<Намагайся славити пошкоджений свiт>

Намагайся славити пошкоджений свiт.

Згадай довгi днi червня,

i дику полуницю, краплi рожевого вина.

Кропива, якою систематично заростають

покинутi садиби у вигнаннi.

Ти маєш славити пошкоджений свiт.

Ти бачив стильнi яхти i кораблi,

у одного з них попереду була довга подорож,

а на iнших чекало солоне забуття.

Ти бачив втiкачiв, якi йшли в нiкуди,

чув, як кати весело спiвають.

Ти маєш славити пошкоджений свiт.

Згадай митi, коли ми були разом

у бiлiй кiмнатi, де колихалась завiса.

Повернись думками на концерт, де музика спалахнула.

Ти збирав жолудi в парку восени,

i листя кружляло над шрамами землi.

Хвали пошкоджений свiт

i сiре перо, яке згубив дрiзд,

i м'яке свiтло блукає, щезає

i повертається.

***

ЗБIГНЄВ ГЕРБЕРТ

<Посланець пана Когiто>

Йди туди, куди йдуть iншi, до темних кордонiв,

оскiльки золоте руно небуття - твоя остання винагорода,

йди прямо помiж тих, хто стоїть на колiнах,

помiж тих, хто згорблений стоїть у пилюцi,

тебе врятували не для того, щоб ти жив,

у тебе мало часу, ти маєш заприсягтися

бути хоробрим, коли розум обманює тебе, бути хоробрим -

зрештою, тiльки це i важливо,

дозволь своєму безпорадному Гнiву стати, як море,

коли почуєш голос тих, кого ображають i б'ють

нехай твоя сестра Презирство тебе не покидає,

тому що донощики, кати, боягузи - вони переможуть

вони прийдуть на твiй похорон i з полегшенням кинуть пригорщу землi,

деревоточець напише твою пом'якшену бiографiю,

i не пробачай, насправдi це не у твоїх силах -

пробачити вiд iменi тих, кого зрадили на свiтанку,

стережися непотрiбної гординi,

дивись на своє клоунське обличчя у дзеркалi

й повторюй: 'Мене покликали - а хiба не було кращих за мене',

стережися сухостi серця, кохання, ранку, весни,

пташки з невiдомою назвою, зимного дубу,

свiтла на стiнi, величi неба -

їм не потрiбне твоє тепле дихання,

вони тут, щоб сказати: 'Нiхто тебе не втiшить'

будь насторожi - коли свiтло у горах подасть знак, встань та йди,

оскiльки кров у грудях стає твоєю темною зiркою,

повторюй старi закляття легенд i казок про гуманiзм,

тому що саме так ти досягнеш добра, якого не досягнеш

повторюй величнi слова, повторюй їх вперто,

як тi, хто загинув у пiску, перетинаючи пустелю,

i вони вiддячать тобi тим, що є у них пiд рукою -

батогом смiху, вбивством на звалищi

йди, тому що лише так тебе приймуть до компанiї холодних черепiв,

до компанiї твоїх предкiв: Гiльгамеша, Гектора, Роланда,

захисникiв королiвства без меж та мiста попелу.

Будь вiдданим, йди

***

Збiгнєв Герберт

<Як нас представили>

-захисникам-зрадникам

Я грав на вулицi,

нiхто не звертав на мене увагу,

я лiпив паски з пiску,

бурмотiв вiршi Рембо,

старий пан це пiдслухав

- хлопчику, ти - поет,

зараз ми органiзуємо

популярний лiтературний напрям

вiн погладив мою брудну голову,

подарував менi великий льодяник,

i навiть купив одяг

захисного кольору юностi.

Такого чудового вбрання не було у мене

з часiв першого причастя -

короткi штанцi та широкий

моряцький комiр,

чорнi лаковi туфлi з пряжками,

бiлi гетри -

старий пан взяв мене за руку

i вiдвiв на бал

там були й iншi хлопцi -

також в коротких штанцях,

охайно поголенi,

шуркають ногами.

'Ну, хлопцi, час зiграти у гру,

чому ви стоїте по кутках, -

спитав старий пан, -

станьте в коло, вiзьмiться за руки'.

але ми не хотiли грати у квача

або у хованки,

нам вже набрид цей старий пан,

ми дуже зголоднiли

отже, ми швидко сiли навколо

великого стола,

нам подали лимонад

i шматки торту,

тепер одягненi, як дорослi,

з низькими голосами,

пiдiймалися, вихваляли нас

або хлопали по руках

ми нiчого не чули,

нiчого не вiдчували,

дивились великими очима

на шматок торту,

який танув

у наших гарячих долонях,

i цей солодкий смак, перший у нашому життi,

зник у наших темних рукавах.

***

Збiгнєв Герберт

<Остання атака. Клаусу>

Дозволь менi вiдкритися, висловлюючи радiсть i здивування

вiд того, що ми маршируємо на чолi своїх вiйськ

у рiзних формах, пiд рiзним командуванням,

але з однiєю метою - вижити.

Ти кажеш менi: 'Подивись, мабуть, треба дозволити

цим хлопцям повернутися додому до своїх Марго i Кась,

вiйна красива лише на парадах,

але, як вiдомо, там бруд, кров

i пацюки".

Поки ти говориш, насувається лавина артилерiйського вогню,

де ця сволота Паркiнсон забарився,

востаннє вiн пiдiйшов до нас, коли ми гуляли

по незвичному шляху, нашi комiрцi бовтались на пiдборiддi,

руки в кишенях, ми вже були у вiдпустцi,

аж раптом Паркiнсон нагадав нам, що це ще

не кiнець, що ця клята вiйна ще не закiнчилась.

***

Гжегож Квятковський

<'блискавки' вiд ВВС>

ми носимо твiдовi блейзери

слухаємо джаз

обговорюємо Мiлоша,

який помер кiлька мiсяцiв тому

твори сюрреалiстiв

про рожевi фантасмагорiї,

злоякiснi створюючи калiграми,

в їхнiх очах досi

iприт з Вердену,

поки ми всього лишень отримуємо

'блискавки' вiд ВВС

та плiвковi спогади

про старiння та емоцiї

тих, хто вижив у Дахау

***

Гжегож Квятковський

<сигнал>

кроки листоношi,

звук друку факсу

або записаного повiдомлення

дзвiнок телефону або у дверi

Король Iрод був тут

i вбив усiх дiтей

у кутку - червоний велосипед

i плюшевий ведмiдь

дiти розсiялися по континентах

я мiг би звинуватити їх

у плагiатi ДНК

вiн також мiг би

звинуватити їх у плагiатi ДНК,

але вiн глибоко пiд землею лежить мовчки

канiкули разом у Швейцарiї

у 1998 роцi влiтку:

я в своїй чорнiй сукнi в бiлий горошок,

стрижка пiд хлопця,

маленька Урсула ще смокче палець

маленький Девiд трохи сонний,

а мiй чоловiк, як завжди,

вдягнений з поганим смаком

спали фотографа,

спали велосипед и ведмедя,

i завiси, якi допомагала менi шити Урсула

тримайся подалi вiд кладовища,

опусти жалюзi,

забий цвяхами дверi

роздягнися,

пiдiйди до дзеркала,

i побачиш, як сильно я постарiла.

i якою потворною стала

бiльше нiколи не буду сяяти

бiльше нiколи

не буду чекати

на сигнал

сигнал

***

Гжегож Квятковський

<Карлсбад>

чи вiдчуваєш ти тугу перших поселенцiв,

коли вони називають завойованi землi,

дають їм назви вулиць i мiст своїх рiдних країн?

iнодi їм приходить лист:

'Карлсбад, вул. Йоганна Штрауса, 211'

чи бачиш ти маленький вогник

в їхнiх тiлах?

***

Гжегож Квятковський

<Клоун Пепе>

любий Пепе, сподiваюсь, iснує Рай для клоунiв i ти потрапив саме туди,

не преподобного Мiгеля, а саме тебе бiльш за все любили дiтлахи нашого мiста

памятаю, як пiд час сiєсти ти йшов вимерлими вулицями Кукути

незважаючи на пекучу спеку дiвчата бiгли на вулицю i просили тебе показати етюд:

три червоних м'ячика запханi в кишенi твоїх роздутих штанiв,

а через мить три червоних м'ячика ти дiстаєш з рота мавпи Кармен

я - вже давно не дитина, але твої фокуси розчулили мене до слiз,

пробач, що я застрелив тебе пiд час однiєї з твоїх вистав,

але одного дня я почув, як ти говориш з майором,

смiявся над моїм жахливим зростом i кривою ходою

***

Гжегож Квятковський

<мавпи>

бiлi мавпи у гарячому джерелi

снiг навколо ставка

пар здiймається у повiтря

раптом мавпи злякалися

(мабуть, вiдчули, що я намагаюсь їх описати)

одна з них виходить з води i каже:

'Ми - бiлi мавпи

у гарячому джерелi,

снiг навколо ставка,

пар здiймається у повiтря'.

***

Гжегож Квятковський

<на пагорбi>

я лежу на пагорбi на кладовищi Шебжисько,

зараз осiнь, отже, над глиною у пiску iржавiють голки

моє перше волання про допомогу, мiй перший крик

у церковне свято Божої Матерi Вiчної Допомоги

у вiльному мiстi Данцигу в районi Польщi - Померанiї

у день мого народження, 27-го червня 1932 року

70 рокiв суворого життя:

у тiлi, яке не я спроектував

з вiйною, яку не я оголосив,

з родиною, яку я втратив у цьому конфлiктi

хтось з моїх предкiв, мабуть, був надiлений даром передбачення:

я завжди бачу своїх найближчих родичiв у тваринному свiтлi їхнiх потреб,

мабуть, це пояснює мою iзольованiсть i самотнiсть

свiй останнiй день народження я святкував в орендованiй квартирi

на колишнiй Адольф Гiтлер Штрассе в районi Лангфюр,

у той день я забрав своє життя, вiдкривши газовi крани

***

Гжегож Квятковський

<син iмператора у вигнаннi>

з якою нехiттю i огидою

вiн дивиться на робочих,

якi свердлять землю!

хлопчик iз забинтованою рукою

в линялому пуховику

i тренувальних штанях

***

Гжегож Квятковський

<Луї>

його звали Луї,

вiн спiвав про жахливу долю робiтникiв на фабрицi Луї,

в часи його юностi його батько теж мрiяв спiвати,

але став власником робiтникiв на фабрицi Луї

час вiд часу вiн приходив на профспiлковi збори, замаскувавшись,

i слухав, як його син пiдбурював натовп на боротьбу

кiлька разiв йому вдалося проспiвати з робiтниками

'старий Луї має пiти'

i навiть таємно переказати кошти на профспiлковi рахунки

невiдомо,

хто з робiтникiв впiзнав директора,

i хто перший кинувся на нього

робiтники плакали,

коли юний Луї iмпровiзував пiсню:

'У мене немає батька i матерi,

лише ви - моя велика родина'.

доспiвавши пiсню, вiн пiдiйшов до тiла,

обшукав кишенi i роздав грошi

всiм присутнiм

***

Гжегож Квятковський

<мандала>

шiсть мартинiв формують ключ i прямують до автомобiля, що поспiшає

водночас турист прибуває у мiсто Г.

через п'ять кiлометрiв по прямiй зоопарк звiрi притискаються до огорож

i чоловiк який забрав дiтей з дитячого садка

виливає на себе дизельне пальне запалює сiрник:

яка солодка жертва

який теплий асфальт i яка рiдка плоть!

у портовому районi мiста у пiдвалi панi С.

пiдлога проштрикнута чорною весною

i вона стоїть там купається в зачаруваннi

Панi С. нiколи не бачила нiчого красивiшого

вона ковтає свiй медальйон знiмає одяг

i повнiстю занурюється у чорну рiдину

чорна весна виливається на вулицю

чоловiки не можуть стриматись

мастурбують

весна стає на вiдтiнок свiтлiшою

коли турист намагається налагодити контакт з мешканцями мiста

виявляється що нiхто не знає мову якою вiн розмовляє

пiдiть знайдiть тлумача

що каже турист

що б це не було це могло б нас врятувати

тут турист роздягається

заходить у мiсцевий ставок

лягає на спину i починає спiвати

на березi з'являється факiр

на шестиногому слонi з чотирма хоботами

тричi здiймається у повiтря

один раз - високо над мiстом

слон жахливо трубить у чотири хоботи

i ось вона з'являється:

мандала

симетричний янгол

повiльно нашi кiнцiвки вiдриваються вiд тiл

але ми вiримо що хтось пiд'єднає їх знову

ман да ла

нехай буде

мандала

***

Гжегож Квятковський

<пракоханка>

- що це?

це береза

а пiд тобою мох

- що це за мiсце?

це болото

- що буде з мене?

ти в безпецi, дiвчинко

мох привiтний

вiн не спричинить шкоду

пракоханка

люба бабуся

час сказати правду:

це - кiнець шляху

я був гарним пастухом

i гарним провiдником

все наше життя я казав тобi:

'Йди за мною, довiрся менi'.

- що це?

це ангорська кiшка

у цих хмарах ховається дощ

ця земля - осад

пракоханка

люба бабуся

двi трубки пiд'єднанi до твого носа

живлять тебе киснем

квiтка катетеру

накачує тебе екстрактом макових зернят

ми бiльше не зустрiнемось

я знаю це напевне

подивись на мене

добре подивись важким поглядом

в останнiй раз

- що це за мiсце?

це болото

ти в безпецi

мох привiтний

вiн не спричинить шкоду

а потiм вона почала бурчати

i плювати

i звинувачувати мене

<знайомство>

вона сидiла на тiй самiй лавцi що й я

молода i гарна

зi змiїної шкiри

мокасини на її ногах

схлипувала тихо i нервово

човгала бордовою сумкою для покупок

у молитвi хоча й не стояла на колiнах

це якось нас зближувало

i менi було трохи шкода

аж ось сонце вийшло з-за хмар

i врiзалося у церкву

i перетворило сумку для покупок на вiтраж

нога носком вперед

рука на хребтi

i фантастичнi внутрiшнi спiралi

ось як розпочалося наше багаторiчне знайомство

***

Гжегож Квятковський

<покинутi>

порноакторка п'ятдесяти з чимось рокiв має право на статус бабусi жанру

вона - ще зiрка у категорiї 'зрiлi жiнки', але через старiсть має пiти

вона щойно повiсила випране i зараз лежить у ваннi

дивиться свої найзнаменитiшi картини:

'Глибока горлянка' з Джексоном Мiнiком

i 'Анальна сесiя Марокко'

потiм виходить з ванни i дивиться у дзеркало:

її груди досi гострi

її киця досi мiцна й рожева

чому у неї немає дитини?

вона була б поруч iз нею зараз

чому у неї немає чоловiка?

вiн смажив би ковбасу

потiм вони роздiлили б келих теплого пива

вона намагається згадати будь-яку молитву

якусь частину Святого Писання

щось що могло б її врятувати

до бiса буквально все:

ти спиш i вiдпочиваєш тут

коли час мiй настав

Господи чому Ти мене покинув

покинув

i дзвiнок дверний несподiвано дзвенить по всьому будинку

i заходить Джексон Мiнiк

з букетом квiтiв

з пакетом повним пива

i вiбратором яскравого кольору

привiт, Лiз, я тут проходив повз твiй будинок

i подумав про тебе

ти анi трохи не змiнилася

виглядаєш так само гарно

я принiс тобi тепле пиво

можна зайти?

***

Єва Лiпська

<Трамвай>

Я тримаю в долонi цей пейзаж,

накриваю його трамваєм. Лiнiя номер один.

Вiдчуваю залiзо колiс. Покiрнi полоски рельсiв.

Немов розвиваюча iграшка.

Дiвчина поступається менi мiсцем.

Коли ми завертаємо за рiг, мова перевертається.

Склади падають з рота.

Грубий скрип.

'Насолоджуйся, поки це триває, дитино,

насолоджуйся цiєю миттю. Цим трамваєм. Тим, що там далi'.

Але не тим, що Найдалi. Ось що я знаю.

Твоє сиве волосся вже чекає на тебе

у кiнцi цiєї лiнiї.

Я ще сиджу,

а цiпок здiймається,

пiдтримуючи моє пророцтво.

'Я до тебе звертаюся, дитино'.

Дiвчина смiється. Який жарт,

пасажири кажуть: життя кохання смерть.

I коли трамвай пiд'їжджає до зупинки,

його гальма продовжують смiятися.

***

Єва Лiпська

<Крихта сливового пирога>

Я знiмаю з твого обличчя

крихту сливового пирога.

Крихiтний тиск нiжностi.

Геть вiд усiх iдей.

Кладу її на тонкий фарфор сторiнки.

Нехай вона буде записана навiчно.

Важко сказати,

коли чернетка здмухнула все.

Хтось вiдчинив вiкно. Хтось вiдчинив дверi.

Багато рокiв потому

я досi ходжу серед кондитерських магазинiв.

Менi соромно, коли я думаю про тебе.

Навiть нiч не розумiє...

коли ми разом.

***

Єва Лiпська

<Безодня>

Iнодi ви бачите, як штукатурка

падає з голiв.

Фасад здорового глузду вiдшаровується.

Iсторiя знову.

Навiщо повертатися до неї,

якщо все у нас попереду в будь-якому разi.

Все зроблено. I неможливо переробити.

Я сиджу пiд будь-яким старим небом

i слухаю те, що має сказати посереднiсть.

У молитовниках

закладка - реклама

птахiв вiд зморшок.

Вiд кожного народу ти знаєш,

що вбивць можна вичавити.

***

<11 вересня 2001 року>

Поети розвiдники доброчеснi платники податкiв

автори пiсень ювелiри

всi нададуть

звiти про злочин.

Iнодi - навiть вiршi. Iнодi - навiть пiснi.

Ювелiри вiдшлiфують факти до дрiбниць.

Належна форма. Належний блиск.

Акуратна дизайнерська бiжутерiя катастрофи.

Звiсно,

всi вiднесуть у друк.

I лише моя кравчиня,

з якою я розмовляю тихо

над стiбками,

каже

свiт звiльнився.

I швейна машина

смiється зловiсно.

***

Єва Лiпська

<Безпомiчнiсть>

Життя, яке вiн отримав у спадок,

як полюбляла казати бабуся,

взагалi, що це за спадок

Вiн тягне за собою днi,

про якi волiв би не знати.

Дитинство у таборi.

Iграшки з колючого дроту.

Валiза з тих днiв,

надiслана авiапоштою,

досi прикидається птахом.

Вiн живе позиченим життям, як мiг би хтось сказати,

йому вдалося вижити.

До кiнця вiн залишатиметься у своїй власнiй меншостi.

Хто змiг би зрозумiти сенс цього. Навiть Бог,

прохаючи свiтла у темрявi пiд заставою,

це просто безпомiчнiсть, що перетворюється на пил.

***

Єва Лiпська

<Будь-де>

Я хотiла б жити Будь-де.

У вишитих вручну мiстах.

Зустрiчати тих,

хто не народився у свiт.

Нарештi ми будемо щасливi на самотi.

Жодна зупинка не чекатиме нас.

Жодного прибуття. Жодного вiд'їзду.

Зникнення - це музей.

Жоднi вiйни не будуть вести за нас.

Жодне людство. Жодна армiя. Жодна зброя.

Смерть напiдпитку. Це було б весело.

У бiблiотецi час багатьох томiв.

Кохання. Божевiльний роздiл.

Пошепки перегортатиме сторiнки наших сердець.

***

Єва Лiпська

<Скабка>

'Ти менi подобаєшся', - пише менi двадцятиоднорiчний поет.

Тесля-початкiвець слiв.

Його листи пахнуть тирсою.

Його муза досi спить у палiсандровiй деревинi.

Амбiтний галас на лiсопилцi лiтератури.

Учнi оббивають легковiрний язик.

Обрiзають до потрiбного розмiру сором'язливу фанеру речень.

Вирiвнюють п'яне хайку.

Проблеми починаються,

тому що в пам'ятi залишилась скабка.

Її важко дiстати,

описати ще важче.

Тирса летить. Недогризки янголiв.

Пил пiдiймається в небеса.

***

Єва Лiпська

***

<Зоологiчнi крамницi>

Зоологiчнi крамницi,

Концентрацiйний табiр

часiв мого дитинства.

Морськi свинки. Папуги. Канарки.

Густий запах ув'язнення.

Тирса подiй.

Вдома я випльовувала депресiю.

Кiшка Антiгона бiльше не з'являлась.

Мишоловка з Вердена,

i так - до самого Освенцiма.

Я не знала, чим це закiнчиться,

коли пiдписалася на життя.

Волонтер.

***

Єва Лiпська

<Нiхто>

Я погоджуюсь на цей пейзаж,

якого не iснує.

Батько тримає скрипку.

Дiти лижуть звук.

Ескiз

пелюсток троянди.

Потiм - вiйна. Ми згубили один одного з поля зору.

Складенi у повнi речення, слова - схованi.

Пуста кiмната

припаркувалася в сутiнках

старого житлового будинку.

Будь ласка, залиш повiдомлення,

нiкому не кажи.

***

Єва Лiпська

<Вiяння моди>

Ми вмираємо все красивiше i красивiше

у колекцiї вiд Джаннi Версаче.

Елегантнiсть - пташеня естетики.

Ми колошкаємось у церквах моди,

вiримо, що помаранчевий нам пасуватиме.

Ти цiлуєш мене у примiрочнiй.

Поглянь, це просто осiнь у Римi в зелених тонах.

Ми складаємо пазли своїх архетипiв.

Перекладаємо берети iноземними мовами.

Сьогоднi нас запросили

на вiдкриття Страшного суду.

Ми заходимо без квиткiв.

Сьогоднi - вхiд для мертвих.

***

Єва Лiпська

<Кальвiн>

Тендiтний. I сором'язливий.

Мало спить. Болить голова.

Вiн боявся страху.

Вiн жив у часи кримiнального туризму.

Листи з пiдозрами. Арешти. Страти.

Гарний час для пiроманьякiв. Пiд час процесiй

у шести мiсцях для роздумiв

вироки про спалення виконують.

Невичерпнi проспекти державної зради.

Рiк 1535. У Парижi.

Його кiмнату прискiпливо обшукали.

Конфiскували папери. Листування.

Вiн - автор трактату про сон душi.

У католикiв вiн розпiзнає нахабство диявола.

На довершення - бубонна чума. Голод.

Рiк 1541. Повернення у Женеву.

Взаємнi провокацiї.

Фанатична ненависть.

Гавкання терору на вулицях.

Релiгiя його не рятує. Утопiчне бачення вiчностi.

Вiн слабшає. Слабшає бiльше й бiльше.

Сухий пейзаж. Червона цiвка свiтла.

Вiдлуння зла.

Вiн слабшає. Слабшає бiльше й бiльше.

Вiн помирає.

Перетворюється на грiх.

***

Єва Лiпська

***

<Помаранча Ньютона>

Я в захватi вiд шоу нової системи.

Повсякденна елегантнiсть Арманi.

Пневмонiя, загорнута у шарф трави.

Вже останнiй крик демократiї.

Лiнiя червоного рота.

Аплодисменти коханню.

На подiумi мертвi моделi.

Залiзницi макiяжу,

розмазаного iмпресiонiстами.

Тепер все стало бiльш зрозумiлим.

Бог визнав,

що вiн - просто людина.

Пiд сiрою

скибкою хмари

недiйснi векселi.

На екранi вiльний

рух столiть.

Вони вже були.

Ми просто є.

Ти ще маєш бути.

Ми просто є.

На мiсцi Едему стоїть мiсто.

Отара будинкiв

пасеться на кам'яних луках.

Жовтий тенiсний м'яч

влучає у центр свiтла.

Ти ще маєш бути.

Ми облаштуємо для тебе кiмнату

в сирiтському майбутньому.

Ми полишаємо цей помiрно здоровий сад.

'Вечеря в Еммаусi' Караваджо.

Зверни увагу на силует

хазяїна корчми.

Гнилi яблука. Фiнiки. Гранати.

Вони вже були.

Ми просто є.

Ти ще маєш бути.

Я вiдчиняю дверi своїм книжкам.

Випадає листя.

На цьому бiльярдному шарi землi

сталося так багато.

Роман людства розбухає.

Жирнi роздiли вулиць

авторства Джорджiо де Кiрiко.

Невтомний двигун уяви.

МакГамлет на сценi.

Театр самообслуговування.

'Бiдний Йорик'. Глутамат натрiю.

Свiдки iсторiї

з найближчого фаст-фуду.

Прощавайте, Офелiї з презервативiв.

Чiпси страху, вiднесенi шквалом вiтру.

Все мало бути iнакше. Потiм

на мосту ти присягнула веселцi. Майбутнє

має гарантiю вiчностi.

Ми планували життя

за вигином топографiчної мапи.

Видих до вдиху.

У цей час

неписемнi вже читали 'Майн кампф'.

Iскри розлiтались iз крику.

Тепер все стало зрозумiлiшим.

Бог визнав,

що вiн - просто людина.

На бiлбордах пошуки див.

Парфум 'Jesus del Pozo'

впадає в море.

Я читаю коханця ретельно.

Я згадую пам'ять,

її найтоншi подробицi.

Сон не чекає на нас.

Ми забуваємо,

що це - не ми.

Я виходжу на балкон мiста.

Бурульки свiтла випаровуються. Я вдихаю.

Я винаходжу все наново,

фiксую погляд на помаранчi Ньютона

i на моїх очах,

що повертають

менi зiр.

***

Єва Лiпська

<Помаранча Ньютона: Безкiнечнiсть>

Вони вже були.

Вони б'ються у марнiй битвi дат.

Розпливчастi. Тло - сердитi хмари.

У театрi 'Голiвуд'

свистить потяг покинутих стiльцiв.

Рештки фiльмiв

досi дихають вустами екрану.

'Але Венецiя для мене - могила щастя,

я не в змозi туди повернутись, - писав Марсель Пруст.

Ми просто є.

У глобалiзацiї кохання

ми пiддаємося чуттєвим ринковим цiнам.

Спекулятивнi феєрверки.

Корумпована постiльна бiлизна Шекспiра

у нацiональному театрi.

Мiсто мускулистих стадiонiв

прив'язане до нас.

Пiратська копiя багатства.

Зiв'яле каяття троянди

вже нiчого нам не каже.

Аритмiя нескiнченностi.

Гiгабайти пам'ятi

На свiтанку

тремтить фанатичний бриз.

Антивiрус 'Нортон'

сканує нашi легенi.

Всюди

розбите скло морозу.

Ти ще маєш бути.

На балконi - жiнка,

хмара схожа на поцiлунок.

Новорiчна нiч тремтлива.

Двадцять перше столiття.

Двадцять третє столiття.

Двадцять четверте столiття.

Ми зв'язанi

красильнею свiтанкiв i заходiв сонця.

Полiрувальна майстерня магiї, слiв та вогню.

Вони розлучають нас навiки.

***

Тадеуш Ружевич

<Хвостик>

Коли всi жiнки у транспортi

поголили голови,

чотири робiтника з мiтлами з березової лози

пiдмiтали

i збирали волосся.

За прозорим склом

здерев'янiле волосся лежить

тих, кого отруїли в газових камерах,

шпильки i гребiнцi

у цьому волоссi.

Крiзь це волосся не проникає свiтло,

його не ворушить вiтер,

не торкається жодна рука,

дощ або вуста.

У величезних ящиках

хмари сухого волосся

цих отруєних,

вицвiла коса,

хвостик зi стрiчкою,

який смикали в школi

неслухнянi хлопчиська.

***

Тадеуш Ружевич

<Той, хто вижив>

У двадцять чотири роки

мене повели на страту,

я вижив.

Далi - пустi синонiми:

людина i звiр

кохання i ненависть

друг i ворог

темрява i свiтло.

Людей i тварин вбивають однаково,

я це бачив:

вантажiвки покрошених людей,

якi не врятуються.

Iдеї - це просто слова:

чеснота i злочин

правда й брехня

краса i бридота

вiдвага i боягузтво.

Чеснота i злочин важать однаково,

я це бачив

у людина, яка була злочинцем,

i водночас - доброчесною людиною.

Я шукаю вчителя i хазяїна,

хай вiн поверне менi зiр, слух i мову

хай знову дасть iмена предметам й iдеям

хай вiддiлить темряву вiд свiтла.

У двадцять чотири роки

мене вели на страту,

я вижив.

***

Тадеуш Ружевич

<Повернення>

Несподiвано вiкно вiдчиниться,

i мати покличе,

час повертатися

стiна вiдчиниться

я увiйду до раю в брудних черевиках

пiдiйду до столу

i вiдповiдатиму на запитання грубо

Зi мною все гаразд вiдчепiться.

Похиливши голову на руку,

я сиджу й сиджу. Як я їм розповiм

про цей довгий

i заплутаний шлях.

Тут на небесах матерi

в'яжуть зеленi шарфи

мухи дзижчать

Батько дрiмає над плитою

пiсля шестиденної працi.

Нi, звiсно, я не можу їм сказати,

що люди ладнi

одне одного загризти.

***

Тадеуш Ружевич

<Нарис сучасного вiрша про кохання>

I все-таки бiлизну

найкраще описати за допомогою сiростi

птаха - за допомогою камня

соняхи

в груднi

старi вiршi про кохання

зазвичай описували плоть

вони описували те чи iнше

наприклад - вiї

i все-таки червонiсть

потрiбно описувати

за допомогою сiростi, сонце - за допомогою дощу

мак у листопадi

вуста вночi

найзрозумiлiший

опис хлiбу -

це опис голоду,

що в ньому причаївся

вологої пористої серцевини

теплої всерединi

соняшникiв вночi

грудей живота стегон Кiбели

прозорий,

немов джерело, опис

води - це опис спраги

попелу

пустелi

вiн провокує появу мiражу

хмари й дерева входять

у дзеркало води

вiдсутнiсть голоду

вiдсутнiсть

плотi -

це опис кохання

в сучасному любовному вiршi

***

Тадеуш Ружевич

<Ворота>

'Lasciate ogni speranza

Voi ch'entrate

полиш надiю кожен,

хто заходить'

напис на воротах пекла

у 'Божественнiй комедiї' Данте

смiливiше!

за цими воротами

немає пекла

пекло демонтували

богослови

i глибиннi психологи

перетворили на алегорiю

для гуманiтарних та освiтнiх

цiлей

смiливiше!

за цими воротами

знову починається те саме

два п'яних копача могил

сидять на краю дiрки

вони п'ють безалкогольне пиво

i жують сосиску

пiдморгуючи нам

з-пiд хреста

грають у футбол

черепом Адама

дiрка чекає

на завтрашнє тiло

'мрець' йде своїм шляхом

смiливiше!

тут ми чекатимемо

на остаточний вирок

вода збирається в дiрцi

сигаретнi недопалки плавають у нiй

смiливiше!

за цими воротами

не буде iсторiї

не буде доброти не буде поезiї

i що ж там буде,

любий незнайомцю?

там буде камiння

камiнь

за каменем

камiнь на камнi

i на цьому камнi

ще один

камiнь

***

Тадеуш Ружевич

[без назви]

я сидiв у крiслi

вiдклав книжку

раптом я почув

биття свого серця

це було так неочiкувано

немов незнайомець вселився у мене

та б'є стиснутим кулаком

якесь невiдоме створiння

закрите в менi

у цьому було щось неприємне

серце билося там без жодного зв'язку

зi мною

з моїми абстрактними думками

***

Тадеуш Ружевич

<Терен>

Я не вiрю,

я не вiрю, коли прокидаюся

i коли засинаю.

Я не вiрю вiд одного берега

свого життя до iншого.

Я не вiрю

так вiдкрито

i глибоко,

як моя мати вiрила.

Я не вiрю,

коли їм хлiб,

коли п'ю воду,

коли займаюсь коханням.

Я не вiрю

в мощi в гробницi.

Я не вiрю у вулицю мiста

у поле у дощ

у вiдкритий простiр

у золото Благовiщення

я читаю його байки

простi як снiп пшеницi

i думаю про бога

який не смiявся

думаю про маленького

бога, який стiкав кров'ю

на бiлi

пелени дитинства,

про терен, що розриває

нашi очi вуста

зараз

i у годину смертi

***

Галiна Посвятовська

я шукаю тебе у м'якому котячому хутрi

у краплях дощу

у частоколi

i, опираючись на добру огорожу

в тiнi сонячного свiтла

- муха в павутиннi -

чекаю...

***

Галiна Посвятовська

уламок моєї уяви

iнодi спалахує зi слова

а iнодi - iз запаху солi

i я вiдчуваю, як пiдi мною

корабель переминається з ноги на ногу

i океан безмежний

жодних берегiв

у дерев'янiй раковинi в безпецi

я неймовiрно вiльна

я нiкого не люблю

й нiчого

***

Галiна Посвятовська

i я сиджу бiля плити

i намагаюся спiймати час

нiжнi хвилi завiс

свiчення стiн

книжки, що танцюють

на дерев'янiй полицi,

абстрактне листя на килимi

мексиканську квiтку

я додаю

на одному диханнi

***

за все моє життя, брате Янгол,

ти дав менi золото для початку

i небесно-блакитну сукню

причепив менi пару крил

i пiдняв на небо

але я досi - не зiрка

моє промiння не розiрвало темряву

лише у темрявi я можу кохати

i нiчого не знаю про кольори

у моїх стиснутих кулаках золото почорнiло

кров поглинає блакить

i притискається до землi

- як моє тiло до твого -

моє небо згортається затишно

***

Галiна Посвятовська

Вiтер, який спiймали руки млинiв, дражнить драму

хвилин, що пливуть небом. Дон Кiхот видовжених

сонячних тiней опирається пiдборiддям на руку - погляд сумний.

Вiтряний млин. Вiтряний млин. Росинант з кiстлявою щелепою збирає цвiркунiв та їсть, тому що вони виглядають i пахнуть, як трава.

А Санчо Панса в кущах спокушає дiвчину,

в чиєму товстому червоному тiлi ховаються

беззахиснi ключицi Дульсiнеї - Дон Кiхот протистоїть велетню.

I перемагає. Оманлива тремтлива музика розбиває

сухi кiстки Росинанта.

***

Галiна Посвятовська

вiн казав що кохає казав

тепер я живу

в його усмiшцi

i прослiдковую

форму стегон

вузьких

як стовбур молодої ялинки

витонченiстю якого

я захоплювалася минулої ночi

перш нiж вiн

посiяв бажання спiву

у моїх руках, що танцювали

у моїх ногах, що стояли навшпиньки

у моїх зубах

я прагну

задумливо,

поклавши пiдборiддя на руку

думаю про шкiру,

згадую її

солодкий i золотий

смак

***

Галiна Посвятовська

***

Я заслiплена красою свого тiла,

сьогоднi я подивилась на себе твоїми очима, побачила

нiжний вигин плечей стомленi опуклi груди, якi

хочуть спати й повiльно згортаються, незважаючи нав себе.

мої ноги розгортаються, пропонуючи безкiнечнiсть до

кордонiв вiдсутнiх вiд того, що є мною, i того, що поза мною

пульс у кожному листку, в кожнiй краплi дощу.

я побачила тебе немов крiзь скло в твоїх очах,

ти дивився на мене. я вiдчувала твої руки на теплiй натягнутiй

шкiрi моїх стегон, пiдкорившись твоєму наказу,

я стала гола перед великим дзеркалом, а потiм

закрила твої очi, щоб ти не бачив i не вiдчував

самотнiсть твого тiла, що розквiтало з тобою.

***

Галiна Посвятовська

я нiжна з тобою,

як з бджолами,

гострий запах квiтiв

я добра до тебе,

як до стомлених крил птаха

гiлка хитається

як золото,

я падаю на твої повiки

з посмiшкою

я проганяю думки - ос, якi жалять

ця нiч

подарувала тебе менi

довга нiч

моє волосся розсипалося в безладi на полотнi

ти

прозорий, як мiсяць

ти сяєш

у моєму холодному небi

я молюся тобi

що це за релiгiя,

коли поклоняються вустам

рiзьбленого бога свiтанкiв

о, релiгiя

прекраснi святотатцi,

ми один для одного -

закритий чотирикутний свiт

***

Галiна Посвятовська

менi подобається бажати,

пiдiйматися на огорожу звуку i кольору

ловити вiдкритим ротом

морозний аромат

я люблю свою самотнiсть,

що пiднялася вище

за мiст,

обiймаючи небо руками,

i моє кохання йде босонiж по снiгу

***

Галiна Посвятовська

думаю, писати вiршi важко

подивись, як часто це не працює щодо тих,

на кого мало б подiяти,

але я також вважаю, що не легко

випити отруту, здiйнятися на верхiвку гори

або переплисти Ла-Манш,

але все це - людськi досягнення,

отже, я спробую ще раз

***

Галiна Посвятовська

я хочу написати про тебе,

повiсити тебе на кривому тинi,

на замерзлiй вишнi

написати про твої вуста,

сформувати вигини стансiв

про твої вiї хочу збрехати, вони темнi,

я хочу

сплести пальцi в твоєму волоссi

знайти куточок у твоєму горлi,

де твiй шепiт приглушений

серце викликає вуста

я хочу

змiшати твоє iм'я з зiрками,

з кров'ю

бути в тобi,

а не бути з тобою

зникнути,

мов крапля дощу, яку увiбрала нiч

***

Галiна Посвятовська

моєю варварською мовою

квiти - це квiти,

а про повiтря я кажу 'повiтря',

йдучи брукiвкою тротуару,

пiдборами стукаю:

брук брук брук.

i я вимовляє 'камiнь' так нiжно,

немов камiнь - це оксамит,

i ховаю обличчя на твоїй шиї,

немов тепле котяче хутро росте на нiй,

i я люблю

свою варварську мову,

i кажу: 'Я люблю'.

***

Галiна Посвятовська

у твоїх iдеальних пальцях

я - лиш тремтiння,

пiсня листя,

якого торкаються твої теплi вуста,

твiй аромат дражнить, вiн каже, що ти iснуєш

твiй аромат дражнить - вiн забирає нiч

твоїми iдеальними пальцями

я - свiтло

я сяю зеленим мiсяцем

над мертвим темним днем

раптом ти дiзнаєшся, що мої вуста червонi

- iз солоним присмаком ллється кров

***

Галiна Посвятовська

***

це ми народжуємо чоловiкiв з їхнiми сильними долонями - не з посмiшки,

а з болю й землi - пахне, немов скошена трава

на липневому сонцi

у глибоких каньйонах наших нутрощiв

вимощенi мохом гнiзда, там пташенята

таємниця iснування виникає там, нiкому не вiдома

нашарування доiсторичнi незаписанi

накопичуються над нашим чолом ренесанс за ренесансом пливе, золотi хмари

перед нашими очима Середнi вiки стають на колiна, загубившись в думках,

а ми спокiйнi, немов Марiя, смиренно приймаємо

спрагу нашого черева i долю наших рук

***

Галiна Посвятовська

Боже, змилуйся надi мною

чому ти створив мене несхожою

на твердi скелi

я повна твоїх таємниць

я перетворюю воду на вино смутку

вино я перетворюю на полум'я кровi

Боже моїх страждань

подушка з атласним диханням

пусте гнiздо мого серця

легко, щоб не зламати крила,

вдихни в мене птаха

з голосом, срiбним вiд кохання

***

Галiна Посвятовська

мiй коханець - не такий вже i красень,

i характер у нього складний,

але хто розфарбує моє небо

у темний пурпур полудня,

якщо я дозволю йому пiти й не повернутись

у мого коханця палаючi вуста

i ряд гострих зубiв, коли, смiючись,

вiн вiдповiдає на виклик свiту

у мого коханця рот, який здiймається,

як пiвмiсяць, над кожною з моїх ночей

мiй коханець - не нiжний, його очi

танцюють в прямокутнику вулицi

вiн запалює полум'я в дiвчатах,

якi хапають його тiнь

я тримаю своє кохання за волосся

у його тiнi крихка травинка розквiтає

у квiтневу яблуню

***

Галiна Посвятовська

на запиленiй дорозi я шукаю твої вуста

нахиляюся i дивлюсь пiд кожним каменем, вкритим мохом.

равлики, скрученi в спiралi, сплять у вологiй тiнi.

я буджу їх i питаю, де вiн? вони простягають рiжки з мушель, дивляться скоса на сонце,

i зникають, не кажучи нiчого. я питаю в камня, гладжу

його грубу поверхню теплою голодною рукою. вiн мовчить.

я питаю в сонця. воно схиляє голову на захiд, i я йду за сонцем на захiд, щоб знайти тебе.

***

Галiна Посвятовська

ще один спогад

я щойно написала слово

я старша на слово

на два

на три

на вiрш

старша що це значить старша

в межах абстракцiї, що зветься iсторiєю

менi надали вузький сегмент

звiдси - сюди

я росту

в межах абстракцiї, що зветься економiєю,

менi наказали жити

в межах абстракцiї, що зветься часом,

я пливу

помиляюся

i пливу

в Єгипетському корпусi

музею 'Метрополiтен'

камiнь посмiхається вустами жiнки

***

Галiна Посвятовська

роздiли зi мною

щоденний хлiб моєї самотностi

наповни своєю присутнiстю

вiдсутнi стiни

позолоти

неiснуюче вiкно

стань дверима

понад усi дверi

якi можна вiдкрити

широко

***

Галiна Посвятовська

вона була жвава, мов камiнь

алебастр

iз зеленими жилами,

в яких пульсувала спляча кров

пiвсотнi богiв

на хмарi

аплодували,

коли вона йшла, хитаючи стегнами,

i навiть не її голова

нi

i не її рот

роздутий тропiчний фрукт

її груди - саме так

у неї були такi груди,

що ви мали зупинитись

i вити на небо захоплено

вони були - немов два брати-мiсяця,

вкраденi з неба Сатурна

овальнi, здiймаються,

i Гефест, пiдковуючи коней у кузнi,

скаржився, що вона обдурила його,

телепня

***

Галiна Посвятовська

так легко ми переходимо вiд одних обiймiв до iнших

з наших вiдкритих рук

сонце тiкає,

щоб обiгнути землю

i принести денне свiтло

бурхливе море у нас всерединi

флотилiї вiдпливають в майбутнє

пiд аркою наших колiн,

у пiвмiсяцi наших пiднятих нiг

***

Галiна Посвятовська

так багато сердець линуть до тебе,

що ти мiг би

найбiльш щедро

позолотити мою бiднiсть своїм свiтлом

подивись - я молю тебе знову

про нiжнiсть,

о всемогутнiй

хто ще так вiрив би в тебе, кому ще ти був би так потрiбен, як менi

найпотрiбнiший,

позбавлений розкошiв, як сiчнева ялинка,

палаєш вiд сорому

у каштановому тiлi дерева

послухай мене

я благаю про нiжнiсть

принеси менi солонi краплi милостi марнотратної

рук i вуст тепло

***

Галiна Посвятовська

коли ти приходиш и змушуєш мої вуста смiятися, я - дзеркало,

в якому твої очi блищать, коли ти приходиш, щоб побачити себе в менi

я чекаю в своєму садку, набряклому вiд яблук i вишень, що лежать в полонi

моїх рук, коли ти приходиш

я несу фрукти для твого голодного рота

для твоєї спраги волога моїх лук

коли ти приходиш

i стоїш бiля вiдчиненого вiкна, я чекаю,

очами зiрок невпинно перевiряю нiч

ще рано, коханий, птахи ще сплять

заспокой гофрованi крила поцiлункiв

твiй голос пробуджує медвяних бджiл сонця

вони танцюють над моєю головою, повною сну

з крилами цвiркунiв твiй голос

перегортає тишу моїх повiк, коханий,

але птахи ще сплять

ще рано, коханий, але дотиком вуст

ти змушуєш сонце зiйти у мене вдома та на моєму небi

обриси сонця, що сходить, листя тополь тремтить

краплi ранiшнього дощу сяють на листi,

i я даю тобi випити моє кохання, поки дерева сплять

***

Галiна Посвятовська

менi показали слова

сказали,

що аромат троянд можна знайти у словi,

але я знаходжу лише папiр, папiр i ще раз папiр, нiякого аромату,

нiякого кольору,

i менi знайомi цi бризки iскор,

коли робiтники зварюють трамвайнi рейки,

а ми стоїмо поряд - два десятирiчних хлопця i я,

цi бризки iскор

означають свiтло бiльше,

нiж слово,

i коли мiй друг паралiзований у вiзку

вiдкушує шматок хлiба, який я йому дала,

у тому, як вiн схиляє голову,

у русi його щелеп

бiльше життя,

нiж у словi

***

Галiна Посвятовська

***

ця нiч - для тебе,

i ця розсiчена

диня ночi -

її нутрощi солодкi та соковитi

якщо моє тiло не сяє,

вимощена зiрками дорога марно

вигинається на неважливому небi,

i марно пiвмiсяць

зазирає глибоко в землю

якщо мої вуста не говорять про свiтло,

тодi ти проживеш всi свої днi

iз закритими очима

***

Галiна Посвятовська

Цього року знову весна, весна неймовiрно знайома, отже, чому поезiя задихається вiд власного дихання? Дерево пiд моїм вiкном займається плагiатом двадцять рокiв поспiль, знову зелене листя. Цього року квiти вишнi такi самi, як у рiк появи вишневого дерева, той самий аромат розчиняється у повiтрi. I, хоча старi кажуть, що це так нудно, моя сестра цiлується пiд деревами так само, як я, вона цiлується пристрасно - це назавжди плагiат її першого поцiлунку. Я також можу згадати траву, всю траву, яка проросла з насiння, чесно i без компромiсiв, як та, що виросла кiлька мiсяцiв тому. Народжуючи, життя не боїться плагiату, так само, як смерть, вперта у своєму повтореннi, завжди отуплює. Навiщо тодi цензурувати вiршi про кохання, навiщо заперечувати проти їхньої безсоромностi та первiсного безладу стогонiв насолоди, якi повторюються постiйно багато столiть, забувши про читача.

***

Галiна Посвятовська

Щоб написати вiрш, ранiше достатньо було тремтiння болю у шкiрi та запасу слiв, не бiльшого за крик тварини. У наш час потрiбна схема, аргумент i порiвняльне дослiдження глибин словникiв. Хiрургiчне втручання в слова, напiвслова, чверть-слова, багатозначнiсть лiтер, розпухлих вiд мудростi. I моя спрага - соловей, у якого пiр'я з'явилося, а його змусили замовчати всi цi рахунки та iнструменти. I коли ти питаєш мене про сенс, я вiдчуваю, як гiлка, що пiдтримує крихке гнiздо, трiщить пiд нищiвною вагою фортепiано.

***

Галiна Посвятовська

жiнок цiнують за їхню красу

чоловiкiв - за тiнь вiд їхнiх довгих вiй,

а поетiв - за те, що у свiтi

вони приховують натовп почуттiв кольору болота

вночi - прямокутник худих колiн мiсяця

вони здiймаються на бiлоснiжний пагорб влаштовують заколот свiтла

стають на колiна над мертвим птахом мовчання,

шепчуть молитви, розпухлi вiд тропiчного болю,

над ними навколо жорсткого мiсяця

москiти страху дзижчать напiвпрозорими крильцями,

а потiм починається дощ - i поети йдуть додому,

ховаючи пташенят-слова пiд мокрими дощовиками

***

Галiна Посвятовська

вчора я писала вiршi так само, як сьогоднi

роздавала поцiлунки, мої поцiлунки стали

дешевшими за вiршi, ставали все бiльш скупими

вiршi я тепер пишу лише тодi,

коли мене ранить колiр квiтки,

або коли кажан,

що летить крiзь нiч,

торкається моєї щоки,

я цiлуюсь будь-якої пори року

я цiлую тих, кого зустрiла раптово -

студентiв, лiкарiв, поетiв

потiм вони пишуть про це вiршi,

так само, як я роздаю поцiлунки,

пригорщами

поспiхом

безтурботно

***

Галiна Посвятовська

ти питаєш, що верблюди тягнуть у сумках на сiдлi,

вони несуть крiзь пустелю моє серце

з того часу, як ти мене покинув,

я самотня

пiд жовтим сонцем

земля опалена, людськi серця спустошенi

пусте джерело нiжностi б'ється не для мене

iнодi я бачу тебе,

простягаю руки,

торкаюсь лише

своєї думки про тебе

ти питаєш, що верблюди тягнуть у сумках на сiдлi

вони несуть крiзь пустелю моє серце

***

Вiслава Шимборська

<Лист подяки>

Я багато чим завдячую

тим, кого не кохаю.

З полегшенням сприймаю те,

що вони ближчi до iнших.

Радiю, що я -

не пастир для їхнiх овець.

Моє їм благословiння,

тому що з ними я вiльна,

а кохання не може це дати

i не знає, як взяти.

Я не чекаю на них

вiд вiкна до дверей.

Терпляча майже так само,

як сонячний годинник,

я розумiю те,

що не розумiє кохання.

Пробачаю

те, що нiколи б не пробачило кохання.

Вiд побачення до листа

не минає вiчнiсть,

лише кiлька днiв або тижнiв.

Менi завжди легко з ними подорожувати.

Концерти ми слухаємо.

Собори вiдвiдуємо.

Пейзажi бачимо.

А коли сiм рiчок i гiр

постають мiж нами,

це - рiчки i гори,

добре вiдомi з будь-якої мапи.

Це завдяки їм

я живу в трьох вимiрах,

у нелiричному та нериторичному просторi,

зi змiнним, а отже - реальним горизонтом.

Вони навiть не знають,

як багато несуть у пустих руках.

"Я не завдячую їм нiчим " -

кохання сказало б

на цю тему.

***

Вiслава Шимборська

<Кiлька слiв про душу>

У нас є душа час вiд часу.

Нi в кого немає її безперервно,

навiки.

День за днем,

рiк за роком

можуть минати без неї.

Iнодi

вона мешкає деякий час

лише у жахах i радощах дитинства.

Iнодi - це лише потрясiння

вiд того, що ми старi.

Зрiдка вона докладає руку

до складнiших завдань,

наприклад - переставляє меблi

або пiдiймає багаж,

або проходить кiлька миль в туфлях, якi тиснуть.

Вона зазвичай виходить вперед,

коли потрiбно зробити вiдбивнi

або заповнити форми.

На кожну тисячу розмов

вона бере участь в однiй,

i то - якщо пощастить,

оскiльки надає перевагу тишi.

Коли наше тiло переходить вiд спраги до болю,

душа вiдкидає свої обов'язки.

Вона розбiрлива:

не схоже, що вона бачить нас у натовпi,

наше шахрайство для сумнiвної переваги

i скрипучi махiнацiї змушують її хворiти.

Радiсть i смуток -

зовсiм не два рiзнi почуття для душi.

Вона вiдвiдує нас

лише тодi, коли з'єднуються двоє.

Ми можемо розраховувати на неї,

коли нi в чому не впевненi

i все нас цiкавить.

Помiж матерiальних об'єктiв

вона надає перевагу годинникам з маятниками

i дзеркалам, якi продовжують працювати,

навiть коли нiхто не дивиться.

Душа не каже, звiдки приходить,

або коли пiде знову,

хоча вона, вочевидь, чекає на такi запитання.

Вона нам потрiбна,

але, схоже,

ми їй потрiбнi

чомусь також.

***

Вiслава Шимборська

<Дiти своєї епохи>

Ми - дiти своєї епохи,

це - полiтична епоха.

Цiлий день i всю нiч

всi справи - твої, нашi, їхнi -

це полiтичнi справи.

Подобається це тобi чи нi,

у твоїх генiв - полiтичне минуле,

у твоєї шкiри - полiтичний вiдтiнок,

у твоїх очей - полiтичний розрiз.

Що б ти не казав, це повторюється вiдлунням,

про що б не змовчав, це говорить саме за себе.

Отже, в будь-якому разi ти говориш про полiтику.

Навiть коли ти йдеш до лiсу,

робиш полiтичнi кроки

на полiтичнiй землi.

Аполiтичнi вiршi - також полiтичнi,

i над нами сяє мiсяць,

який тепер вже - не зовсiм мiсяць.

Бути чи не бути - ось у чому питання.

I хоча це заважає травленню,

це, як завжди, питання полiтики.

Щоб стати важливим у полiтичному сенсi,

навiть не обов'язково бути людиною.

Сировина для цього придатна,

або бiлковий корм, або неочищена нафта,

або стiл переговорiв, про форму якого

сперечалися кiлька мiсяцiв:

ми будемо судити життя i смерть

за круглим столом чи за квадратним?

Тим часом люди гинули,

тварини вмирали,

будинки горiли,

поля спустошувалися,

як в часи незапам'ятнi

та менш полiтичнi.

***

Вiслава Шимборська

<Сни>

Незважаючи на знання i вмiння геологiв,

насмiшкуватi магнiти, графiки й мапи -

за долю секунди сон

здiймається перед нами горами, кам'яними,

як справжнє життя.

Спочатку гори, потiм долини, рiвнини

з iдеальною iнфраструктурою.

Без iнженерiв, пiдрядникiв, робiтникiв,

бульдозерiв, копачiв чи постачальникiв -

лють шосе, миттєвiсть мостiв,

густонаселенi мiста тягнуться вгору.

Без режисерiв, мегафонiв та операторiв -

натовп точно знає, коли нас налякати,

i коли зникнути.

Без архiтекторiв майстерних,

без тесель, каменярiв, наливачiв бетону -

на дорiжцi раптом будинок, просто як iграшка,

у просторих залах вiдлуння наших крокiв,

стiни збудованi з твердого повiтря.

Це - не просто масштаб, це - точнiсть,

спецiальний нагляд протягом всього польоту,

на столi - скатертина з квiтами, вишитими хрестиком,

надкушене яблуко зi слiдами зубiв.

I ми, не схожi на циркових акробатiв,

маги, чаклуни, гiпнотизери -

здатнi лiтати без крил,

ми освiтлюємо темнi тунелi очима,

красномовно говоримо невiдомими мовами,

говоримо не просто аби з ким, а з мертвими.

I в якостi бонусу, незважаючи на всю нашу свободу,

вибiр нашого серця, нашi смаки

нас змiтає

любовний смуток

i дзвiнок будильника.

Отже, що вони можуть нам сказати - автори книжок про сни,

вченi онiричних знакiв та символiв,

лiкарi з кушетками для психоаналiзу -

якщо щось скажуть вiрно,

це - випадково,

i лише тому,

що в наших снах,

в їхнiх тiнях i вiдблисках,

в їхнiх множинах, незрозумiлостях,

в їхнiх слiпих загрозах i розсипах

iнодi навiть точне значення

може просковзнути.

***

Вiслава Шимборська

<За келихом вина>

Вiн дивився на мене, щоб привласнити красу,

а я прийняла це на свiй рахунок.

Щаслива, я проковтнула зiрку.

Я дозволила йому винайти мене

в образi, що вiдзеркалений

в його очах. Я танцюю, танцюю

в розкошi раптових крил.

Стiл - це стiл, вино - це вино

у келиху, який - винний келих,

що стоїть на столi,

але я - привид,

привид поза межами вiри,

привид до глибини душi.

Я кажу йому те, що вiн хоче почути -

про мурах, якi помирають вiд кохання

пiд сузiр'ям кульбаб.

Присягаюся, що бiла троянда почне спiвати,

якщо на неї побризкати вином.

Я смiюся i нахиляю голову,

обережно, немов перевiряю

винахiд. Я танцюю, танцюю

у здивованiй шкiрi, в обiймах,

що створюють мене.

Єва з ребра, Венера з морської пiни,

Мiнерва з голови Юпiтера -

всi вони були бiльш реальнi, нiж я.

Коли вiн не дивиться на мене,

я шукаю своє вiдображення

на стiнi. Бачу лише цвях,

на якому висить картина.

***

Вiслава Шимборська

<Повернення додому>

Вiн прийшов додому. Нiчого не сказав.

Але було зрозумiло - щось пiшло не так.

Вiн лiг, не роздягаючись.

Натягнув ковдру на голову.

Зiгнув колiна.

Йому майже сорок, але не зараз.

Вiн лежить так само, як у материнському черевi,

його оточують сiм стiнок шкiри, темрява ховає.

Завтра вiн читатиме лекцiю

про гомеостазiс у метагалактичнiй космонавтицi.

Але зараз вiн згорнувся i заснув.

***

Вiслава Шимборська

<Кохання з першого погляду>

Вони обидва думали,

що раптове почуття їх об'єднало.

Ця впевненiсть - прекрасна,

навiть прекраснiша за непевнiсть.

Вони думали, що не знайомi,

що нiколи нiчого не було мiж ними -

цi вулицi, цi сходи, цi коридори,

де вони могли зустрiтися так давно?

Менi хотiлося б їх спитати,

чи вони пам'ятають -

можливо, у круговертi дверей

зiткнулися лицем до лиця?

'Вибачте' у натовпi?

'Невiрний номер' у телефонi? -

але я знаю вiдповiдь.

Нi, вони не пам'ятають.

Як сильно вони б здивувалися,

зрозумiвши, що вже так давно

доля грає з ними.

Але вони ще не готовi

змiнити долю,

яка зводить їх ближче, але роздiляє,

мiняє траєкторiю їхнього руху

i смiх притамовує,

тiкаючи все далi.

Були знаки, симптоми

нерозбiрливi того, що вiдбувається.

Три роки тому, можливо,

або навiть минулого вiвторка

це листок перелетiв

з одного плеча на iнше?

Щось загубилося i повернулося.

Хто знає - можливо, м'яч вже

у кущах, у дитинствi.

Були ручки, дзвоники на дверях,

слiду вiд руки

iнша рука торкалася;

валiзи поряд

поклали в багажник.

I, можливо, однiєї ночi один i той самий сон,

який вони забули, коли прокинулися.

Але кожен початок -

це лише продовження,

i книга долi

завжди вiдкрита в серединi.

***

Вiслава Шимборська

<Негатив>

На сiруватому небi -

темно-сiра хмара

в чорнiй оправi сонця.

Злiва, тобто - справа,

бiла гiлка вишнi з чорними квiтами.

Бiлi тiнi на твоєму темному обличчi.

Ти щойно сiв до столу

i поклав руки, молячись, на стiл.

Ти схожий на привида,

який намагається повернутися до живих.

(А оскiльки я досi до них належу,

я пiдiйду до нього i скажу:

'Доброї ночi, тобто, доброго ранку,

прощавай, тобто, привiт'.

I охоче вiдповiдатиму на будь-якi його запитання

щодо життя -

цiєї бурi перед спокоєм).

***

Вiслава Шимборська

<Дехто любить поезiю>

Дехто -

але не всi. Навiть не бiльшiсть, насправдi - меншiсть.

Якщо не враховувати школярiв, якi мають її любити,

i самих поетiв,

можливо, двоє людей з тисячi.

Люблять -

але хтось також любить курячий суп з макаронами,

хтось любить комплiменти й блакитний колiр,

хтось любить старий шарф,

хтось любить проявляти iнiцiативу,

хтось любить гладити собаку.

Поезiю -

але що таке поезiя.

Багато сумнiвних вiдповiдей

дали на це запитання.

Але я не знаю, i не знаю, i тримаюсь за це,

як за огорожу, яка мене пiдтримує.

***

Вiслава Шимборська

<Три найдивнiших слова>

Коли я промовляю слово 'Майбутнє',

перший склад вже належить минулому.

Коли я промовляю слово 'Тиша',

я знищую її.

Коли я промовляю слово 'Нiщо',

я створюю щось, що не могло б утримати жодне неiснування.

***

Вiслава Шимборська

<Справжнє кохання>

Справжнє кохання. Чи це нормально,

серйозно, практично?

Що свiт може отримати вiд двох людей,

якi iснують у своєму власному свiтi?

Невiдомо чому їх поставили на один п'єдестал,

вихопили навмання з мiльйонiв, але не впевненi,

що це мало статися саме так - за що ця нагорода?

Нi за що.

Свiтло, що падає нiзвiдки.

Чому на цих двох, а не на iнших?

Хiба це справедливо? Так, несправедливо.

Хiба це не порушує нашi ретельно сформованi принципи,

хiба це не пiдриває нашу мораль? На обидва питання вiдповiдь ствердна.

Подивiться на цю щасливу пару.

Хiба вони не могли б хоча б спробувати це приховати,

зiмiтувати трохи депресiї заради друзiв?

Послухайте, як вони смiються - це просто образливо.

Мова, якою вони говорять - оманливо зрозумiла.

А їхнi маленькi святкування, ритуали,

встановлений обома докладний порядок -

очевидно, це змова за спиною людства!

Важко навiть уявити, як далеко може все це зайти,

якщо люди почнуть наслiдувати їхнiй приклад.

На що зможе покладатися релiгiя та поезiя?

Що будуть пам'ятати? Вiд чого вiдмовляться?

Хто захоче залишитися у межах?

Справжнє кохання. Чи справдi це необхiдно?

Такт i здоровий глузд кажуть нам, щоб ми проходили повз мовчки,

немов це - скандал у благороднiй родинi.

Iдеальнi дiти народжуються без її допомоги.

Вона не змогла б заселити планету на мiльйон рокiв,

вона з'являється так рiдко.

Нехай люди, якi не знайшли справжнє кохання,

продовжують казати, що його не iснує.

Завдяки цiй вiрi їм легше жити й померти.

***

Чеслав Мiлош

<Зал>

Ця дорога веде до храму.

Нотр-Дам, але зовсiм не готичний.

Дверi зачиненi. Я знайшов iншi,

Не в головну будiвлю, а в лiвий флiгель,

Зелена мiдь дверей протерлася до дiрок,

Я штовхнув. Потiм побачив це:

Неймовiрний зал просторий у нiжному свiтлi.

Величезнi скульптури богинь сидять,

Задрапiрованi в тоги. Всюди був ритм.

Колiр обняв мене, немов нутрощi брунатно-пурпурової квiтки,

Нечувано великої. Я йшов, позбувшись

Тривог, докорiв сумлiння i страхiв.

Я знав, що одного дня мав тут опинитись.

Я прокинувся спокiйним i подумав, що цей сон -

Вiдповiдь на питання, яке я часто ставив собi:

'Що вiдбувається за останнiм порогом?'.

***

Чеслав Мiлош

<Бути, як всi>

Де б ти не жив - у мiстi Пергам у часи

iмператора Адрiана, в Марселi часiв Людовика XV або в Новому Амстердамi колонiстiв - будь певен, що вважатимеш себе щасливим, якщо твоє життя буде таким, як у сусiдiв. Якщо твої хвилювання, думки й почуття будуть такими самими, як у них, ти будеш робити те, що потрiбно робити в певний момент. Якщо рiк за роком обов'язки й ритуали увiйдуть у твою плоть i кров, ти одружишся, виховаєш дiтей i зможеш зустрiти спокiйно темнi днi старостi.

Подумай про тих, хто був позбавлений благословенної схожостi на своїх ближнiх. Про тих, хто робив все можливе, щоб дiяти вiрно, щоб родичi нiчого поганого не сказали про них, але не досягли успiху нi в чому, все у них складалось погано через якусь невидиму ваду. I, зрештою, через цю бiду, на яку вони не заслужили, їх покарали самотнiстю, i вони навiть не намагалися приховати свою долю.

На лавцi в громадському парку, з паперовим пакетом, з якого стирчить горлянка пляшки, пiд мостами великих мiст, на тротуарах, де безхатченки тримають свої вузлики, на вулицi нетрiв, де сяє неон, чекають бiля бару, коли вiн вiдчиниться, вони - нацiя вигнанцiв, їхнiй день починається i закiнчується усвiдомленням поразки. Подумай про те, як тобi пощастило. Тобi не потрiбно навiть помiчати таких, як вони, хоча їх багато поряд. Цiнуй посереднiсть i радiй, що тобi не потрiбно мати нiчого спiльного з бунтiвниками. Зрештою, бунтiвники завжди несли неповагу до законiв життя i надто велику надiю, мов тi, хто одразу несе знак поразки.

Оставить комментарий
Размещен: 09/04/2023, изменен: 01/05/2023. 121k. Статистика.
Сборник стихов: Переводы

Связаться с программистом сайта.
Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"
Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"