Аннотация: Невеличка оповiдка про те, чим можна зiгрiти серце.
Ненавиджу хворiти.
Схоронилася пiд ковдрою, мов той крiт, i тихо ненавиджу власне тiло, що так невдало вирiшило зчинити бунт. Червона, мов рак - я не можу навiть приспати свiй покороблений застудою мозок, i лиш шморгаю носом, впершись колiном у стiнку...
Беззахиснiсть. Ї§ ненавиджу навiть сильнiше.
I потрiбно ж було цьому клятому органiзму нахапатись вiрусiв саме тодi, коли школа тимчасово звiльнила життя вiд багаточасового сидiння на уроках? А ось вам. Не хворiється йому, бач, пiд час учбового процессу. А тепер - тиждень бездумного зiтхання i кiлька сот лiтрiв чаю з обридлою вже малиною... Плюс останнi днi канiкул стирчати пiд дверями ЛОРiвського кабiнету. Лежати - набридло... Набридло...
- На-бри-дло! - хрипло скрикую я, ривком скидую ковдру - i приймаю невимовно низький градус кiмнатно§ температури на розпечену поверхню тiла. Короткий, нервовий скрик - i пiдбiгаю до вiкна, аби остаточно зкинути той гидкий морок саможалiння.
Всеж-таки Я - клiнiчна iдiотка.
Ривком тягну на себе ручку вiкна... нi-нi, не так. Не одразу. Я хвилин десь з сiм смикала ту ручку, аби хвiртка хоч трохи пiддалась - i те, скорiш, моєму настирливому божевiллю. Але вiдчиняю, кидаюся до того вiкна, мов навiжена, i...
Кричу.
Скажено, нестерпно...
I не тому, що тi клятi емоцi§ переповнили мою доволi незвичайну сутнiсть. Емоцiй, окрiм розумiння власно§ дурiстi, не було. Щоб його, на дворi мiнус п'ять!
Вiтер, як водиться, миттєво заповз пiд осточертiлу пiжаму, потрiпав хворобливi патли, що вже тиждень не бачили шампуня, i принiс з собою Тверезiсть. Щоб §§.
I-дi-от-ка. Менi холодно, мов курцi у морозильнику, голова розколюється вiд рiзко§ зм§ни температурного режиму - а я лиш сильнiше стискаю пальцями край пiдвiконня. I посмiхаюсь. Вiтер, набравшись смiливостi, кинув менi в обличча широкий, до бiса жовтезний i настiльки ж мокрий лист. Чомусь осiннє листя завжди мокре.
Я не маю схильностей до мазохiзму, зауважте одразу - просто той дикий холод соромливо вiдступив на друге мiсце. Хай би й льодовиковий перiод...
...та це надто гарно, щоб звертати увагу на банальнi обставини.
За вiкном кружляло листя, здiймаючись у сiрувате, мов несвiжа ганчiрка, небо...
Непристойно яскраве, воно миготiло мiльонами вiдтiнкiв, тисячею форм i розмiрiв, i зовсiм не вписувалося у загальну, сiрувато-бридку нудоту. Яскравою плямою.
Божевiльний танок на могилi повсякденностi.
- Доню!
Хай йому грець...
Мама, це вкрай здорове й рiдне менi створiння, стояла у дверях - страшна, немов персонаж фiльму жахiв. Волосся у бiгудях, очi, повнi оскаженiло§ турботи, i вчорашнiй мейкап, що перетворився за нiч на маску якогось далекого африканського племенi.
I вона бачила мене, вкрай хвору i до дiдька беззахисну, перед вiдкритим вiкном...
***
Маман з'§хала з глузду.
Пiсля того iнциденту вона ледве варту попiд дверима не поставила! Кожнi п'ять хвилин "непомiтно" зазирає у кiмнату, втулившись в мене сво§ми очиськами.
З кiмнати мене, мов ту полонену, тепер не вiдпускали. Чи то боялись за моє здоров'я, чи то, власне, мене - знати не хочу. Бо менi знов нудно.
Але...
Одна нехитра розвага тепер грiє моє заспане серце.
Час вiд чаcу я дiстаю з шухлядки тей невимовно жовтий лист - i годинами посмiхаюся власним думкам.
Обожнюю осiнь.