Довлатов Сергій : другие произведения.

Сергій Довлатов Зібрання творів у 4 томах. Том 4

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  
  Table of Contents
  Сергій Довлатов Зібрання творів у 4 томах. Том 4
  Філія (Записки ведучого)
  Записні книжки
  Частина перша Соло на ундервуді (Ленінград. 1967-1978)
  Частина друга Соло на IBM (Нью-Йорк. 1979-1990)
  На літературні теми
  Уроки читання
  Ми починали в епоху застою
  Рудий
  Доглядай
  М. Сагаловський «Витязь у єврейській шкурі»
  Верхом на равлику
  Література триває Після конференції у Лос-Анжелесі[3]
  Чорніє вітрило самотнє Фельєтон
  Червоні дияволята
  Достоєвський проти Кожевнікова
  У жанрі детективу
  Останній дивак Історія одного листування
  Проти течії Літи
  Помер Борис Шрагін
  Важке слово
  Це неперекладне слово - "хамство"
  Перекладні картинки
  Виступи. Інтерв'ю
  Блиск та злидні російської літератури
  Як видаватись на Заході?
  Письменник на еміграції Інтерв'ю, дане журналу «Слово»
  Дар органічної беззлобності Інтерв'ю Віктору Єрофєєву
  Бібліографічна довідка
  Про книгу
  Примітки
  1
  2
  3
  4
  5
  6
  Annotation
  У четвертий том Зібрання творів Сергія Довлатова входять: повість «Філія» («Записки ведучого») — історія письменника, який став співробітником західного радіо; «Записні книжки» («Соло на ундервуді» та «Соло на IBM») — кумедні мікроновели із життя відомих Довлатову персонажів; "На літературні теми" - рецензії, статті про літературу, написані в еміграції; «Виступи. Інтерв'ю» — лекції, прочитані в США, інтерв'ю з американського журналу «Слово — Word» та з «Вогника».
  
   • Сергій Довлатов
   ◦
   ◦ Філія
   ▪
   ◦ Записні книжки
   ▪ Частина перша
   ▪ Частина друга
   ◦ На літературні теми
   ▪ Уроки читання
   ▪ Ми починали в епоху застою
   ▪ Рудий
   ▪ Доглядай
   ▪ М. Сагаловський
   ▪ Верхом на равлику
   ▪ Література продовжується
   ▪ Чорніє вітрило самотнє
   ▪ Червоні дияволята
   ▪ Достоєвський проти Кожевнікова
   ▪ У жанрі детективу
   ▪ Останній дивак
   ▪ Проти течії Літи
   ▪ Помер Борис Шрагін
   ▪ Важке слово
   ▪ Це неперекладне слово - "хамство"
   ▪ Перекладні картинки
   ◦ Виступи. Інтерв'ю
   ▪ Блиск та злидні російської літератури
   ▪ Як видаватись на Заході?
   ▪ Письменник на еміграції
   ▪ Дар органічної беззлобності
   ◦ Бібліографічна довідка
   ◦ Про книгу
   • notes
   ◦ 1
   ◦ 2
   ◦ 3
   ◦ 4
   ◦ 5
   ◦ 6
  
  Сергій Довлатов
  Зібрання творів у 4 томах. Том 4
  Книга підготовлена користувачами бібліотеки https://fb2.top . Читайте або завантажуйте цю та інші книги на сайті бібліотеки безкоштовно та без реєстрації.
  Адреса публікації: https://fb2.top/tom-4-513265
  
  
  "Довлатов - талановитий російський емігрант з типово американським почуттям гумору, він нагадує, що кожне життя унікальне і що всяке життя нам близьке".
  Джозеф Хеллер
  «У своїх оповіданнях Довлатов незмінно кепкував над собою і над людьми, з яких він одних любив, а до інших ставився поблажливо. Про себе він завжди відгукувався з винятковою і незвичайною для так званої письменницької братії скромністю, але читачі та слухачі ставили його набагато вище, ніж він ставив себе, і це набагато краще, ніж навпаки».
  Володимир Войнович
  «Проза Довлатова справді зразок тієї масової культури, яку так часто зневажають у Росії. Я сказав би, що це найдостойніший зразок з усіх, якими може похвалитися сьогодні російська література».
  Олександр Геніс
  «Довлатов був живий, чого не скажеш про більшість із нас».
  Петро Вайль
   Філія
  (Записки ведучого)
  
  Мама каже, що колись я прокидався з усмішкою на обличчі. Було це, мабуть, року в сорок третьому. Уявляєте собі: довкола війна, бомбардувальники, евакуація, а я лежу і посміхаюся…
  Нині все по-іншому. Ось уже років двадцять я прокидаюся з огидною гримасою на занедбаній фізіономії.
  
  
  Навпроти мого вікна вивіска, що світиться, — «Колоніальний банк». Неонові букви здригаються і розпливаються. Світає.
  Господиня ланчонета місіс Боно з гуркотом піднімає залізні ґрати.
  З мороку випливає наш арабський пуф, дитячі гойдалки, хитке трюмо… Бонжур, мадемуазель Трюмо! Привіт, сеньйоре Качеллі! Здрастуйте, геноссе Пуфф!
  Мені пора. Я – радіожурналіст. Точніше – анкермен, ведучий. Ми ведемо мовлення на Росію. Радіостанція "Третя хвиля". Програма «Події та люди». Наша контора розташована у центрі Манхеттена.
  У Росії її прискорення і перебудова. Там друкують Набокова та Ходасевича. Там відкривають приватні кафе. Там виступає рок-гурт "Динозаври". Однак, нас продовжують глушити. Навіть мій не дуже дзвінкий баритон. Кажуть, що на це витрачаються великі гроші.
  У мене є ідея — глушити нас за допомогою тих самих «Динозаврів». Як то кажуть, вовки ситі та вівці цілі.
  
  
  Я поспішаю. Солдатський сніданок: чашка кави, Голуаз без фільтра. Плюс заголовки ранкових газет:
  «Ще один заручник… Обстріляли базу терористів… Тім О'Коннор прагне переобрання в Сенат…»
  Втім, це нас хвилює мало. Наша тема – Росія та її майбутнє. З минулим усе зрозуміло. Зі сьогоденням — тим більше: живемо в епоху динозаврів. А ось щодо майбутнього є різні думки. Багато хто навіть вважає, що майбутнє наше, як у раків, позаду.
  
  
  Година у нью-йоркському сабвеї. Щоденна психологічна гімнастика. Школа витримки, гумору, демократії та гуманізму, Щось на кшталт Ноєвого ковчега.
  Тут найтовстіші у світі поліцейські. Найбезликіші менеджери і клерки. Найбільш темпераментні глухонімі. Найгучніші підлітки. Найввічливіші бандити та грабіжники.
  Тут вас можуть пограбувати. Однак дверима перед вашою фізіономією не грюкнуть. А це, я вважаю, головне.
  
  
  Радіо «Третя хвиля» розміщується на розі Сорок дев'ятий та Лексінгтон. Ми займаємо цілий поверх гігантського хмарочоса «Корвет». Під нами хол, кафе, тютюновий магазин, фотолабораторія.
  Тут завжди ходять двоє охоронців, білий і чорний. З білим я вітаюся, як рівний, а перед чорним трохи підлещуюся. Мабуть, я демократ.
  
  
  На радіо я співпрацюю вже десять років. У перші дні начальник Баррі Тарасевич пояснив мені:
  — Я не кажу вам, що писати. Я тільки скажу вам, чого ми писати категорично не повинні. Ми не повинні писати, що релігійне відродження з кожним роком поширюється. Що соціалістична економіка переживає гостру кризу. І так далі. Все це ми писали сорок років. За цей час у нас змінилося чотирнадцять головних редакторів. А соціалістична економіка все ще жива.
  — Але вона справді переживає кризу.
  — Отже, криза є явищем стабільним. Занепад взагалі стабільніший за прогрес.
  - Врахую.
  Баррі Тарасович продовжував:
  — Не пишіть, що Москва несамовито брязкає зброєю. Що кремлівські геронтократи тримають склеротичний палець...
  Я перебив його:
  — На спусковому гачку війни?
  - Звідки Ви знаєте?
  — Я десять років писав це у радянських газетах.
  — Про кремлівських геронтократів?
  — Ні, про яструби з Пентагону.
  
  
  Іноді мене бувають такі фантазії. Закінчилась війна. Америка капітулювала. Росіяни прийшли до Нью-Йорка. Відкрили тут свою комендатуру.
  Довелося їм нарешті вирішувати, що робити з емігрантами. Із вченими, письменниками, журналістами, які займалися антирадянською діяльністю.
  Викликав нас комендант і каже:
  — Ви, мабуть, чекаєте на страту? І ви її дійсно заслуговуєте. Особисто я власними руками шльопнув би вас біля першого паркану. Але це надто дороге задоволення. Не можу я собі цього дозволити! Кого я посаджу на ваше місце? Де я візьму інших таких відчайдушних прохвостів? Виховувати їх заново — ми не маємо таких засобів. Це вимагатиме надто багато часу та грошей… Тож слухайте! Смирно, матір вашу за ногу! Ти, Куроїдов, був радянським філософом. Потім став антирадянським філософом. Тепер знову будеш радянським філософом. Зрозумів?
  - Слухаю! - Відповідає Куроїдов.
  — Ти, Левіне, був радянським письменником. Потім став антирадянським письменником. Тепер знову будеш радянським письменником. Зрозуміло?
  - Слухаю! - Відповідає Левін.
  - Ти, Далматов, був радянським журналістом. Потім став антирадянським журналістом. Тепер знову будеш радянським журналістом. Не заперечуєш?
  - Слухаю! - Відповідає Далматов.
  — А зараз, — каже, — геть звідси! І пам'ятайте, що завтра на роботу!
  
  
  Радіо «Третя хвиля» — це чотирнадцять кабінетів, дві спільні зали, п'ять студій, бібліотека та лабораторія. Плюс коридор, відділ доставки, технічна майстерня та сховище радіоапаратури.
  Кабінети призначені для штатних працівників. Загальні зали, розділені перегородками для позаштатних. Тут же працюють секретарі та друкарки. У спеціальних нішах - телетайп, селектор та копіювальний пристрій.
  Є спеціальна кімната для вахтера.
  
  
  У Спілці про нашу радіостанцію пишуть брошури та книги. Десяток таких видань є у редакційній бібліотеці:
  "Павутина брехні", "Технологія ненависті", "Майстра дезінформації", "Під покровом ФБР", "Там, за залізними дверима". І так далі.
  До речі, двері в нас скляні. Виходить на сходовий майданчик. Біля дверей сидить міс Філліпс і в'яже.
  У брошурах нашу радіостанцію називають зловісною, таємною установою. Чимось на кшталт неприступної фортеці. Розташовані ми нібито у підземному бункері. Охороняємось мало не балістичними ракетами.
  Насправді нас охороняє міс Філліпс. Якщо з'являється незнайома людина, міс Філліпс запитує:
  - Чим я можу вам допомогти?
  Начебто справа відбувається у ресторані.
  Якщо ж незнайома людина впевнено проходить повз, охоронець вигукує:
  - Ласкаво просимо!..
  Сюди можна наводити друзів та родичів. Можна приходити із дітьми. Можна призначати тут ділові та любовні побачення.
  Впевнений, що сюди неважко пронести бомбу, міну чи динаміку. Документів тут не питають. Не знаю, чи є якісь документи у штатних працівників. У мене є тільки ключ від редакційної вбиральні.
  
  
  На радіо близько п'ятдесяти штатних працівників. Серед них є дворяни, євреї, колишні власівці. Є шестеро неповернених — моряків та туристів. Є американці російського та місцевого походження. Є інтелігентний негр Руді, фахівець із творчості Ахматової.
  Трапляються на радіо досить чудові особистості. Є онуковий племінник Керенського з несподіваним прізвищем Бухман. Є віддалений нащадок государя імператора - Володимир Костянтинович Татіщев.
  Якось у нас була пиятика на честь дочки Сталіна. Сидів я якраз між Татищевим і Бухманом. Суворо навпроти Алілуєвої.
  Праворуч, гадаю, родич Керенського. Ліворуч — нащадок імператора. Навпаки – донька Сталіна. А між ними – я. Представник народу. Того самого, що вони не поділили.
  
  
  Мій редактор з освіти – театрознавець. Працював на московському телебаченні. Був тарифікований як режисер. Поставив знаменитий багатосерійний телефільм «Майбутнє починається сьогодні». Почав замислюватися про екранізацію Гоголя. Посварився з начальством. Емігрував. Влаштувався в Нью-Йорку. Вступив на радіо.
  Тарасович швидко вивчив англійську. Став домовласником. Захопився вирощуванням грибів. Я не обмовився, саме грибів. Подробиць не знаю.
  Перші роки все думав про театр. Намагався організувати трупу із колишніх радянських акторів. І навіть поставив одну виставу. Щось на кшталт композиції щодо «Миргорода».
  Прем'єра відбулася на Бродвеї. Я був у відрядженні, піти не зміг. Потім запитав одного знайомого:
  - Ти був? Ну як?
  - Да нічого.
  - Народу було багато?
  — Спершу не дуже. Прийшов я — значно побільшало.
  Тарасевич був досить досвідченим редактором та недурною людиною. Згадую, як починав писати для радіо. Рецензував нові книжки. Набридливо демонстрував свою ерудицію.
  Я вживав такі слова, як "філософема", "екстраполяція", "релевантний". Нарешті редактор викликав мене і каже:
  — Такі передачі й глушити необов'язково. Все одно їх розуміють лише аспіранти МДУ.
  Років зо три у нас пропрацював позаштатним співробітником загадковий релігійний діяч Лемкус. Вів регулярні передачі «Як побачити Бога?». Доводив, що це не так уже й складно.
  Тарасович, поглядаючи на Лемкуса, казав:
  — Може, й добре, що нас глушать. Іноді це корисно. Радянські люди від цього лише виграють.
  Лемкус ображався:
  — Ви не знаєте, що таке релігія. Релігія для мене…
  — Розумію, — жестом зупиняв його Тарасович. - Джерело заробітку.
  
  
  У коридорі мені попався диктор Льова Асмус. Льова мав гарний низький баритон дивовижного тембру. Читав він свої тексти просто, виразно та без емоцій. З тією мірою байдужості, яка відрізняє вроджених дикторів.
  Асмус пропрацював на радіо вісім років. За ці роки в нього з'явилася досить дивна риса. Він став фанатиком пунктуації. Він не тільки дотримувався всіх розділових знаків. Він чітко вимовляв їх вголос. Ось і тепер він сказав:
  — Привіт, кома, старий, багатокрапка. Терміново до редактора, знак оклику.
  - Що трапилося?
  — Відкривається симпозіум у Лос-Анджелесі, точка. Тема, двокрапка, лапки, «Нова Росія», кома, варіанти та альтернативи. Коротше кажучи, тире, ще один ринок. Тобі доведеться їхати, багатокрапка.
  Цього мені тільки не вистачало.
  
  
  Маю зізнатися, що я не зовсім журналіст. Я змалку мріяв про літературу. Опублікував на Заході чотири книги.
  Жити на літературні заробітки важко. Ось я й підробляв на радіо.
  Серед емігрантських письменників я займаю якесь місце. На жаль, далеко не перше. І, на щастя, не останнє. Я думаю, саме таке, звідки добре видно, що означає справжня література.
  Моя дружина — кваліфікована збирачка, по-тутешньому — тайпістка. Вона набирала для видавництв усі мої твори. Отже, читати мої розповіді їй вже не обов'язково.
  Маю зізнатися, що мене це трохи травмує. Я питаю:
  — Ти читала моє оповідання «Доля»?
  — Звичайно, я ж набирала його для альманаху «Здоров'я».
  Тоді я ставлю ще одне запитання:
  — А що ти зараз набираєш?
  - Булгакова для "Ардіса".
  — Чому ж ти не смієшся?
  Моя дружина здивовано піднімає брови:
  — Тому що я набираю автоматично.
  
  
  Назустріч мені поспішає економічний оглядач Чобур. Дев'ятий рік він палить мої цигарки. Дев'ятий рік я чую від нього під час зустрічі братньої: «Закуримо!»
  Коли я дістаю мої незмінні «Голуаз» та запальничку, Чобур уточнює: «Сірники є».
  Іноді я години на дві запізнююся. Побачивши мене, Чобур з полегшенням вигукує:
  - Цілий день не курив! Звик до одного ґатунку. Втягнувся, розумієш… Запалимо!
  
  
  Я спитав Чобура:
  - Як справи?
  - Приголомшливі новини, старий! Мені дали нарешті чотирнадцятий грейд у тарифній сітці. Це зайві дві тисячі на рік! Це нове життя, старий! Принципово нове життя!.. Закуримо з такої нагоди.
  
  
  Навпроти кабінету редактора сидить друкарка Поліна. Колись вона працювала у нашій франкфуртській секції. Познайомилась із німецьким актором. Вийшла заміж. Переїхала із чоловіком до Нью-Йорка. І ось Клаус сидить без роботи.
  Я говорю Поліні:
  — Треба йому поїхати до Голлівуду. Він може грати есесівців.
  — Хіба Клаус схожий на есесівця?
  - Я його так і не бачив. На кого він схожий?
  - На єврея.
  - Він може грати євреїв.
  Поліна важко зітхає:
  — Тут своїх євреїв більш ніж достатньо.
  
  
  Редактор Тарасович підвівся над столом, заваленим паперами.
  — Заходь, — каже, — сідай.
  Я сів.
  — Тобі в Каліфорнії доводилося бувати?
  - Тричі.
  - Ну і як? Сподобалось?
  - Ще б! Казкове місце. Райський куточок.
  - Хочеш ще раз туди поїхати?
  - Ні.
  - Це чому ж?
  — Сім'я, домашні турботи і таке інше.
  — Тим більше, їдь. Відпочинеш, розважишся. До речі, у Каліфорнії зараз — квітень.
  — Як це?
  — Ну, себто — жарко. Я б не замислюючись поїхав — сонце, море, дівчата у купальниках… Пробач, відволікся.
  — Ні, продовжуй, — кажу.
  
  
  Редактор продовжував:
  - Ще одне питання. Скажи мені, що ти думаєш про майбутню Росію? Тільки відверто.
  - Відверто? Нічого.
  — Своєрідна ти людина. До Каліфорнії їхати не хочеш. Про майбутню Росію не замислюєшся.
  — Я ще з минулим не розібрався… І взагалі, що тут думати? Поживемо побачимо.
  — Побачимо, — погодився редактор, — коли доживемо.
  
  
  Тарасевич давно цікавився:
  — Чи маєш якісь політичні ідеали?
  - Не думаю.
  — А якийсь найгірший світогляд?
  — Світогляду немає.
  — Що ж ти маєш?
  - Світогляд.
  — Хіба це не одне й те саме?
  - Ні. Різниця приблизно така ж, як між штатним співробітником та позаштатним.
  — По-моєму, ти надто розумієш.
  - Намагаюся.
  — І все-таки як щодо ідеалів? Ти ж служиш на політичній радіостанції. Ідеали б тобі не завадили.
  - Це необхідно?
  — Для штатних працівників необхідно. Для позаштатних – бажано.
  — Ну, гаразд, — кажу, — тоді слухай. Я думаю, що через п'ятдесят років світ буде єдиним. Хорошим чи поганим – це вже інше питання. Але світ буде єдиним. Із спільним господарством. Без жодних політичних кордонів. Усі імперії зваляться, утворивши єдину економічну систему.
  — Знаєш що, — сказав редактор, — краще тримай такі ідеали при собі. Якісь вони надто прогресивні.
  
  
  Рік тому Тарасевич заговорив зі мною про штатну роботу:
  - Ти знаєш, що Клейнер у лікарні? Стан критичний.
  (Клейнер був одним із штатних співробітників.)
  Я запитав:
  - Думаєш, надія є?
  — Сто шансів проти одного. Отже, звільняється вакансія.
  — Я питаю, чи є надія, що він житиме?
  — А-а… Це навряд. Шкода, хороша людина була. І не в приклад тобі — переконаний борець із комунізмом.
  
  
  Довелося пояснити редактору:
  — Розумієш, штатна робота не для мене. Чиновником я ставати не бажаю. Дисципліни підкорятися не здатний. Підробити - це із задоволенням. Але головне моє заняття – література.
  — Співчуваю, — зауважив Тарасович щиро, без жодного бажання образити.
  
  
  Тарасевича двічі відволікали. Потім він бігав у студію. Потім розмовляв телефоном жіночим голосом: «Кого вам треба?.. Нету Тарасевича. Сама його весь день розшукую…» Потім лагодив комп'ютер за допомогою ножа для розрізання паперу. І лише потім він сформулював моє завдання:
  — Їдеш до Каліфорнії. Браєш участь у симпозіумі «Нова Росія». Записуєш на плівку все найцікавіше. Береш інтерв'ю у найзнаменитіших дисидентів. Доповнюєш все це власними роздумами, які можна отримати в Шрагіна, Турчина чи Буковського. І в результаті готуєш чотири передачі, кожна хвилина на двадцять.
  - Ясно.
  - Ось програма. Діють три секції: суспільно-політична, культурна та релігійна. Заплановано близько двадцяти засідань. Тематика найнеймовірніша. Від Брестського світу до Ялтинської конференції. Від протопопа Авакума до якогось ідіотського Фета. Коротше, Росія та її майбутнє.
  — Яке ж це майбутнє — Фет, Авакуме?
  — Мене не питай. Є програма. Будь ласка – «Відлуння Ялтинської конференції. Доповідь Шендеровича». Читаю далі: «Фет – провісник єврокомунізму. Повідомлення Фокіна». Між іншим тут є і про майбутнє. Ось наприклад. «Росія та завоювання космічних просторів». "Екуменічні центри майбутньої Росії". І так далі.
  — Зорієнтуюсь на місці.
  — Захід завершиться символічними виборами.
  — Кого ж вибиратимуть?
  — Я гадаю, президента.
  - Якого президента?
  — Президента у вигнанні.
  — Президента чого?
  — Я думаю, майбутньої Росії. Президента та всіх його одноділків — митрополитів, старост, різних там генералісимусів… Та що ти до мене причепився?! Намічено серйозний громадський захід. Ми маємо його відобразити. Які можуть бути питання? Дій! Ти ж професіонал!
  Я давно зауважив: коли від людини вимагають ідіотизму, її завжди називають професіоналом.
  
  
  У Лос-Анджелес я прилетів рано-вранці. Хвилин десять простояв біля багажного конвеєра. На стоянці таксі мене порадувало безліч ковбойських капелюхів.
  Сів у машину. Довго їхав шосе, все милувався кипарисами. Таксист був одягнений у жокейську шапочку з написом Янкіс, картату сорочку та джинси. У зубах у нього диміла сигара. Нарешті я запитав:
  - Далеко ще?
  (Таку фразу я здатний вимовити без акценту.)
  Таксист подивився на мене в дзеркало і питає:
  - Земляку, ти в Устьвимлазі попкою не служив? Цьогоріч у шістдесятому?
  - Служив. Чи не попкою, а контролером штрафного ізолятора.
  — Другий лагпункт, дванадцять кілометрів від Йосера?
  — Допустимо.
  - Приголомшливо! А я там свій червінець відтягнув. Яка зустріч, громадянине начальнику!
  
  
  Таксист, як з'ясувалося, відбув термін розбещення неповнолітньої. Потім одружився з єврейкою, емігрував. Купив медальйон на таксі.
  — Життям своїм, — каже, — я задоволений. Працюю, одружений, маю дочку.
  Я чомусь запитав:
  — Неповнолітню?
  — Мішолочка у четвертому класі… У мене таксі, дружина — бухгалтер. Заробляємо понад тисячу на тиждень. За день по ресторанах ходимо. Що хочемо замовляємо: сациві, бастурму, шашлик на реберцях…
  — Не схоже, — говорю, — ви худий.
  Таксист знову глянув на мене:
  — Адже я їжу. Але й мене їдять.
  Я подумав: ось тобі і Далекий Захід! Всюди наші люди.
  
  
  До одинадцятої години я більш-менш розібрався в ситуації. Симпозіум "Нова Росія" організований Каліфорнійським інститутом цивільних прав. На чолі проекту стоїть відомий громадський діяч містер Хіггінс. Йому вдалося отримати на цю справу багатотисячну субсидію. Запрошено не менш ніж дев'яносто учасників з Америки, Європи, Канади. Навіть із Австралії. У тому числі – російські вчені, літератори, священнослужителі. Не кажучи про американських політологів, істориків, славістів.
  Окрім офіційних учасників мають з'їхатися так звані гості. Тобто самодіяльні журналісти, безробітні філологи, різного роду амбітні особи, що святкуються.
  Завдання симпозіуму - «спроба футурологічного моделювання громадянського, культурного та духовного образу майбутньої Росії».
  Об'єкт уваги — таємнича багряна пляма на карті. Пляма, я додав би, — розміром із гарну шкуру неубитого ведмедя.
  Розмістили нас у готелі «Хілтон». По одній людині у номері. За винятком прозаїка Бєлякова, якого незмінно супроводжує дружина. Це мотивується тим, що вона повинна записувати кожне його слово.
  Пам'ятаю, Біляков сказав літературознавцю Еткінду:
  — У мене від синтетики сверблячка по всьому тілу.
  І Дарія Володимирівна відразу ж розкрила записник.
  
  
  До першої години на всіх поверхах готелю «Хілтон» зазвучала слов'янська мова. До двох російською мовою заговорила вже й місцева госпослуга. Портьє, зустрічаючи чергового гостя, твердив:
  — Ласкаво просимо! Ласкаво просимо! Ласкаво просимо!
  
  
  О третій годині містер Хіггінс провів організаційні збори. На той час я вже побачив десяток знайомих. Зазнав обіймів Лемкуса. Вислухав якусь брутальність від Юзовського. Дав прикурити Самсонову. Допоміг дотягнути чемодан сіоністу Гурфінкелю. Обійняв старого Панаєва.
  
  
  Панаєв витяг кишеньковий годинник розміром з десертне блюдце. Їх циферблат був прикрашений витіюватою нерозбірливою монограмою. Я вдивився і прочитав зроблений каліграфічними літерами напис:
  «Пора похмелитися!» І три знаки оклику.
  Панаєв пояснив:
  — Це в мене ще з війни подарунок друга, гвардії рядового Мурашка. Унікальним був фахівець у галузі випивки. Поет, художник…
  — Зарано, — говорю.
  Панаєв усміхнувся:
  — Та й молодь пішла.
  Потім додав:
  — Маю грамів двісті горілки. Не тут, а Парижі. За телевізор схована. Повірте, я фізично відчуваю, як вона там нагрівається.
  
  
  Панаєв був класиком радянської літератури. Сорок шостого року він написав роман «Перемога». У романі згадувалося імені Сталіна. Генераліссимус так здивувався, що нагородив Панаєва орденом.
  Згодом Панаєв говорив:
  — Кровожерливий Сталін нагородив мене орденом. Миролюбний Хрущов вигнав із партії. Добродушний Брежнєв мало не посадив у в'язницю.
  
  
  Відзначалася річниця масових розстрілів біля Бабиного Яру. Ішов неофіційний мітинг. Серед його учасників був орденоносець Панаєв. Він вийшов до мікрофона, почав говорити. Пролунав вигук з натовпу:
  — Тут було розстріляно не лише євреїв.
  - Так, - відповів Панаєв, - правда. Але лише євреї було розстріляно лише за це. За те, що вони є євреями.
  
  
  Містер Хіггінс розповів нам про завдання симпозіуму. Вступну частину завершив словами:
  - Світова історія єдина!
  - Факт! — озвався зі свого кута загадковий релігійний діяч Лемкус.
  Містер Хіггінс трохи насторожився і додав:
  — Переконаний, що Росія скоро стане на шлях демократизації та гуманізму!
  - Факт! — так само енергійно реагував Лемкус.
  Містер Хіггінс здивовано підняв брови і сказав:
  — Майбутня Росія бачиться мені процвітаючою вільною державою!
  - Факт! — з такою самою одноманітністю висловився Лемкус.
  Нарешті містер Хіггінс уважно оглянув його і сказав:
  — Я готовий поважати вашу думку, містере Лемкус. Я тільки прошу вас викласти її більш докладно. Адже лайка ще не аргумент.
  Зусиллями Самсонова, який добре володіє англійською, непорозуміння було ліквідовано.
  
  
  Містер Хіґґінс дав нам всілякі інструкції. Торкнувся побуту: транспорт, стіл, готельні послуги. Потім поцікавився, чи є питання.
  - Є! - Закричав Панаєв. — Коли мені гроші повернуть?
  Самсонов переклав.
  - Які гроші? - здивувався Хіггінс.
  — Гроші, які я витратив на таксі.
  Хіггінс задумався, потім м'яко нагадав:
  — Особисто я доставив вас із аеропорту своєю машиною. Ви щось плутаєте.
  — Ні, це щось плутаєте.
  - Добре, - поступився містер Хіггінс, - скільки доларів ви витратили?
  Панаєв пожвавився:
  - Вісімдесят. І не доларів, а франків. Машину я брав у Парижі.
  
  
  Містер Хіггінс оглянув присутніх:
  - Питань більше немає?
  Тут підняв руку чеський дисидент Леон Матейко:
  — Чому я не бачу Рувима Ковригіна?
  Всі загомоніли:
  - Ковригін, Ковригін!
  Колишній прокурор Гуляєв вигукнув:
  - Панове! Без Ковригіна симпозіум втрачає репрезентативність!
  
  
  Містер Хіггінс пояснив:
  — Усі ми поважаємо поета Ковригіна. Він був гостем усіх попередніх симпозіумів та конференцій. Зрештою, він мій друг. І все-таки ми його не запросили. Справа в тому, що наші кошти обмежені. Отже, обмежена кількість наших дорогих гостей. За кожен номер у готелі ми платимо понад сто доларів.
  - Ідея! — закричав чеський дисидент Матейко. - Слухайте. Я перебираюсь до сусіда. У номері, що звільнився, поселяється Ковригін.
  Всі загомоніли:
  - Правильно! Правильно! Матійка перебирається до Далматова. Рувимчик займає кімнату Матейки.
  Матейко сказав:
  — Я ладен принести цю жертву. Я згоден переїхати до Далматова…
  
  
  Про те, щоб заручитися моєю згодою, не було й мови.
  
  
  Містер Хіґґінс сказав:
  - Вирішено. Я негайно зателефоную Рувіму Ковригіну. До речі, де він зараз? У Чикаго? У Нью Йорку? Чи, може, на віллі Ростроповича?
  — Я тут, — сказав Рувим Ковригін, неохоче підводячись.
  Всі знову загомоніли:
  - Ковригін! Ковригін!
  — Я тут проїздом, — сказав Ковригін, — мешкаю в одного знайомого. Готель мені ні до чого.
  Матейка вигукнув:
  - Ура! Мені не доведеться жити із Далматовим!
  Я теж зітхнув з полегшенням.
  Ковригін несподівано підняв голос:
  — Плювати я хотів на ваш симпозіум. Усі, хто зібрався тут, — банкрути. Західне суспільство морально розклалося. Еміграція – тим паче. Значні події можуть статися лише у Росії!
  Хігтінс миролюбно зауважив:
  — Та це ж і є тема нашого симпозіуму.
  
  
  Увечері нам показували визначні пам'ятки. Сам я до цього байдужий. Особливо до музеїв. Мене завжди пригнічувало неприродне скупчення рідкостей. Безглуздо тримати в приміщенні більше однієї картини Рембрандта.
  Спочатку нам показували каньйон, щось на зразок ущелини. Ковригін, що пов'язався з нами, подивився і каже:
  — Під Мелітополем таких каньйонів до хріну!
  Ми поїхали далі. Оглянули сільськогосподарську ферму: житлові споруди, зерносховище, стайню.
  Ковригін невдоволено сказав:
  — Наші коні втричі більші!
  - Це поні, - сказав містер Хіггінс.
  — Я їм не заздрю.
  — Звичайно, — зауважив Хіггінс, — це могло б здатися дивним.
  Потім ми побували у форті Ромпер. Ознайомились із якоюсь історичною мортирою. Ковригін заглянув у її холодний стовбур і викарбував:
  — Чи справа наша зенітна артилерія!
  
  
  Найбільше нас вразив кавовий автомат. Ми поїхали до Санта-Барбари. Обрій був чистий і просторий. Уздовж шосе тяглися пронизані світлом зарості глоду. Здавалося, до найближчого житла десятки, сотні миль.
  І раптом ми побачили будку з написом «Кава». Автобус загальмував. Ми вийшли на дорогу. Прозаїк Бєляков ступив уперед. Уважно прочитав інструкцію. Дістав із кишені монету. Опустив її у щілину.
  Щось клацнуло, і в маленькій ніші утвердився паперовий стаканчик.
  - Дар'я! — закричав Бєляков. — Склянчик!
  І кинув у щілину ще одну монету. З невідомого отвору висипалася жменя цукру.
  - Дар'я! — вигукнув Бєляков. - Цукор!
  І опустив третю монету. Склянка наповнилася гарячою кавою.
  - Дар'я! — не вгавав Беляков. - Кава!
  Дарія Володимирівна з любов'ю подивилась на чоловіка. Потім з материнською ніжністю в голосі промовила:
  - Ти не в Мордовії, опудало!
  
  
  Добре людині сімейній опинитися в готелі. Та ще й у незнайомому американському місті. Влітку.
  Телефон мовчить. Холодний душ у твоєму розпорядженні. Обов'язків жодних.
  Можна курити, кидаючи попіл на ковдру. Можна не замикатися у вбиральні. Можна ходити по килиму босоніж.
  Ресторани та бари відкриті. Гроші є. За кожним поворотом на тебе чекає приємна зустріч.
  Можна послухати новини. Можна спуститися до бару. Можна дізнатися телефон старої приятельки Регіни Кошиць, яка влаштована в Лос-Анджелесі.
  Що натомість робить російський літератор? Звісно, дзвонить додому, до Нью-Йорка. І одразу ж на його плечі обрушуються всілякі турботи. Мати має бронхіт. Дитина кашляє. Комп'ютерна комплектна машина потребує ремонту. А я, отже, беру участь у симпозіумі «Нова Росія»… До чого несерйозно складається життя!
  
  
  Я ліг і задумався - що відбувається? Якісь безглузді, сумнівні обставини. Безглуздо просторий номер. За вікном через все небо тягнеться реклама авіакомпанії "Перл". Біля голови ліжка Біблія чужою мовою. У кишені піджака — блокнот із єдиним малозрозумілим записом: «Гумор — інверсія розуму». Що це означає?
  Що це все означає? Хто я і звідки? Заради чого тут?
  
  
  Мені сорок п'ять років. Усі нормальні люди давно застрелилися чи хоч спилися. А я навіть курити і щось мало не кинув. Добре, один поет сказав мені:
  — Якщо вранці не закурити, то й прокидатись нерозумно…
  Задзвонив телефон. Я підняв слухавку.
  — Ви замовляли чотири порції бренді?
  — Так, — збрехав я майже без вагань.
  — Несу…
  От і добре, гадаю. Ось і чудово. У будь-якій ситуації потрібна якась частка абсурду.
  
  
  Симпозіум відкрився рівно о дев'ятій. Причому одночасно у трьох місцях. У Дановер-Холлі засідала громадсько-політична секція. У бібліотеці церкви Сент-Джонс було обговорено релігійну проблематику. У галереї Моріса Лур'є йшлося на культурні теми.
  Кожна секція мала провести шість засідань.
  
  
  Напередодні я одержав копії всіх основних доповідей. Записав коротке інтерв'ю з містером Хіггінсом. Залишалося поговорити зі знаменитостями. Ну і дещо послухати — так для загального розвитку.
  В принципі, я міг полетіти хоч сьогодні.
  — Нерозумно, — сказав мені загадковий релігійний діяч Лемкус, — а як же бенкет?!
  
  
  Хіггінс сказав у мікрофон єдину фразу. Точніше, початок першої фрази. А саме:
  — Дис з е грейт привіледж форми…
  Решту я не записував. Далі я перейду російською мовою. І чудово скажу за нього все, що потрібно.
  
  
  Вранці я був у Дановер-Холі, де засідала громадсько-політична секція. Записав на плівку звані шумові ефекти. Тобто оплески, кашель, сміх, шарудіння паперу, вигуки із зали.
  Я навіть мовчанку записав на плівку. Причому варіанти три чи чотири. Благоговійне мовчання. Мовчання з відтінком невдоволення. Мовчання, порушене вигуком: «Посланник КДБ!» Мовчання плюс лункі кроки доповідача, що йде до трибуни. І так далі.
  Допустимо, я веду свій репортаж. І кажу, що було вирішено вшанувати когось встанням. Наприклад, Григоренко, чи, скажімо, Амальріка. А далі я у сценарії вказую: «Запис. Тиша номер один». Ну тощо.
  
  
  Вже років десять прикрашаю такими арабесками свої щотижневі програми. За ці роки у мене утворилася колосальна фонотека. Там є все, що завгодно. Від дзижчання бормашини до криків папуги, що говорить. Від звуку поліцейської сирени до нетверезих ридань художника Єлисєєнка.
  Колись я навіть записав скрип протезу. Це була радіопередача про мужнього хореографа з Чернівців, який зберіг на Заході вірність улюбленій професії.
  
  
  Більше того, у моїй фонотеці є звук поцілунку. Це історичний, вірніше, доісторичний поцілунок. Бо цілуються — хто б ви думали? — Максимов та Синявський. Запис було здійснено в 1976 році. За деякий час до історичного розриву ґрунтовників із лібералами.
  
  
  На симпозіумі обидві течії були представлені рівною кількістю однодумців. Першого ж дня вони категорично розмежувалися.
  Причому навіть зовні вони були зовсім різні. Ґрунтники хизувалися у двобортних костюмах, синтетичних краватках та черевиках на литій гумі. Ліберали були переважно в джинсах, светрах та замшевих куртках.
  Почвенники сумлінно сиділи в аудиторії. Ліберали в основному бродили коридорами.
  Почвенники відчували взаємну огиду, але діяли спільно. Ліберали були пов'язані взаємним розташуванням, але гуляли поодинці.
  Почвенники чекали на Синявського, щоб дезавуювати його в очах американців. Ліберали чекали Максимова і, загалом, з такою самою метою.
  Ґрунтники вживали вирази з билинним відтінком. Такі, припустимо, як «більше сподівання» або «дуже вагалися». І ще: «з енергією, гідною кращого застосування». А також: «Солженіцин вас за це не похвалить». Ліберали ж використовували сучасні формулювання на кшталт: «За такі речі б'ють по фізіономії!» Або: «Поцілуйтеся з Ріббентроп!» А також: "Сахаров вам цього не простить".
  Почвенники запасали спиртне на вечір. До того ж тримали його не в холодильниках, а між віконними рамами. Серед лібералів було багато напідпитку вже на першому засіданні.
  Почвенники не володіли англійською і заявляли про це з гордістю. Ліберали теж не володіли англійською і соромилися цього.
  
  
  Водночас між ґрунтовниками та лібералами було чимало спільного. У Союзі їх називали махровими шовіністами та безрідними космополітами. І вони чудово ладнали між собою.
  У тюремних камерах вони дружно жили. На волі їм стало тісно.
  І все-таки вони схожі. Як ґрунтовники, так і ліберали вважають американців дурними, наївними, безтурботними дітьми. Дітьми, яких потрібно виховувати. Як ґрунтовники, так і ліберали висловлюються голосно. Головне для них – скомпрометувати опонента як особистість. Як ґрунтовники, так і ліберали з болем думають про батьківщину. Але є одна суттєва різниця. Ґрунтовники впевнені, що Росія ще заявить про себе. Ліберали знаходять, що, на превеликий жаль, вже заявила.
  Релігійні семінари проходили у церковній бібліотеці. Там збиралися православні, юдаїсти, мусульмани, католики. Кожній із груп було виділено окреме приміщення.
  У перерві серед учасників розпочали циркулювати документи. Юдаїсти збирали підписи на захист Анатолія Щаранського. Православні домагалися визволення Гліба Якуніна. Сини ісламу клопотали за Мустафу Джемілєва. Католики намагалися врятувати Йозаса Болеслаускаса.
  З підписами виникли несподівані труднощі. Юдаїсти відмовилися захищати православного Якуніна. Православні не захотіли домагатися визволення єврея Щаранського. Мусульмани заявили, що мають власних проблем вистачає. А католики взагалі перейшли литовською мовою.
  
  
  Тут у кулуарах симпозіуму з'явилися Литвинський та Шагін. Обидва були у минулому знаменитими дисидентами. Вони досить голосно розмовляли та курили. Здавалося, що вони трохи напідпитку.
  - В чому справа? — спитали Литвинський та Шагін.
  Їм пояснили, у чому річ.
  — Ясно, — промовили Литвинський та Шагін, — тягніть сюди ваші документи.
  Спочатку вони підписали папір на захист Щаранського. Потім меморандум на захист Якуніна. Потім звернення на захист Джемільова. І нарешті – петицію на захист Болеслаускасу.
  До Литвинського та Шатіна наблизився священик Аристарх Філадельфійський. Він сказав:
  — Ви виявили справжнє людинолюбство! Як ви досягли такої моральної досконалості?! Хто ви? Православні, юдаїсти, мусульмани, католики?
  — А ми невіруючі, — сказали Литвинський та Шагін.
  — Як ви тут опинилися?
  — Так, взагалі-то, випадково. Просто так, гуляли та зайшли…
  
  
  За обідом спалахнула сварка. Редактор щомісячного журналу «Комплімент» Большаков образив сіоніста Гурфінкеля. Суперечка, природно, зайшла про нову Росію. Точніше, про прискорення та перебудову.
  Большаков говорив:
  — Росія на роздоріжжі.
  Гурфінкель перебив його:
  — Одне з двох — якщо там перебудова, то немає прискорення. А якщо там прискорення, то немає перебудови.
  Тоді Большаков закричав:
  — Не чіпай Росію, інородець!
  Усі загомоніли. У тиші, що настала після цього, Гурфінкель запитав:
  — Чи знаєте ви, містере Большаков, як загинув Терпандер?
  - Який ще Терпандер?
  — Грецький співак Терпандер, який мешкав у шостому столітті до нашої ери.
  — Ну, і як же він загинув? — раптом зацікавився Большаков.
  
  
  Гурфінкель сповільнився і почав:
  — Ось, слухайте. Терпандер мав чотириструнну ліру. І він, бачите, вирішив її вдосконалити. Додати до неї ще одну струну. І підвищити таким чином діапазон своєї ліри на цілу квінту. Ви знаєте, що таке квінта?
  - Далі! — роздратовано крикнув Большаков.
  — І ось він натягнув цю п'яту струну. І вирушив виступати перед начальством. І заграв на цій лірі з підвищеним, зауважте, діапазоном. І затягнув якусь діонісійську пісню. А поряд виявився некультурний воїн Медонт. І підібрав цей воїн із землі недозрілу дулю. І кинув її у співака Терпандера. І потрапив йому прямо в рот. І за хвилину грецький співак Терпандер помер від задухи. Наголошую — у неймовірних муках.
  — Навіщо ви це мені розповідаєте? — здивовано спитав Большаков.
  Гурфінкель знову дочекався повної тиші і пояснив:
  — Хочете знати, в чому тут мораль? Мораль проста. А саме: не підвищуйте тону, містере Большаков. Ви чуєте? Чи не підвищуйте тони! Головне - не підвищуйте тони, я вас благаю. Не повторіть помилку Терпандер.
  
  
  Потім я вирушив до галереї Моріса Лур'є. Там засідала культурна секція. Мав виступати Рувим Ковригін. Пам'ятається, Ковригін не хотів брати участь у симпозіумі. Проте передумав.
  Ще у дверях мене попередили:
  — Головне — не кривдіть Ковригіна.
  — Чому ж я маю його ображати?
  — Ви можете розпалитися і образити Ковригіна. Не робіть цього.
  — Чому ж я маю розпалитися?
  — Тому що Ковригін сам вас образить. А ви, не дай Господь, розгаріться і образіть його. Так от, не робіть цього.
  — Чому ж Ковригін повинен мене образити?
  — Тому що Ковригін всіх кривдить. Ви не є винятком. Загалом, не реагуйте. Ковригін страшенно вразливий і болісно чуйний.
  — Може, я теж страшенно вразливий?
  — Ковригін — особливо. Не кривдіть його. Навіть якщо Ковригін накриє вас матом. Це в нього від сором'язливості.
  
  
  Почалося засідання. Слово взяв Ковригін. І одразу ж образив усіх західних славістів. Він сказав:
  - Я пишу не для славістів. Я пишу для нормальних людей.
  Потім Ковригін образив ціле місто. Він сказав:
  — Йосип Бродський хоч і ленінградець, але талановитий поет…
  І нарешті Ковригін образив мене. Він сказав:
  — Серед нас є безпринципні журналісти. Хто там ближче, виведіть цього пана. Інакше я сам за нього візьмусь!
  Я сказав у відповідь:
  - Ризикни.
  На мене замахали руками:
  - Не реагуйте! Не ображайте Ковригіна! Сидіть тихо! А ще краще – вийдіть із зали…
  Один Панаєв заступився:
  — Рувим повинен вибачитися. Тільки нехай вибачиться як слід. А то я знаю Руню. Руня вибачається в такий спосіб: «Пробач, мій любий, але все ж ти — гівно!»
  
  
  Згодом відбулася дискусія. Кожному учаснику було надано сім хвилин. Настала черга Ковригіна. Свою промову він присвятив творчості Едуарда Лімонова. Сім хвилин Ковригін звинувачував Лімонова у хуліганстві, порнографії та забутті російських гуманістичних традицій. Нарешті йому сказали:
  - Час минув.
  - Я ще не закінчив.
  Тут втрутився аморальний Лимонов:
  — У ліжку можете довго не кінчати, Рувіме Ісайовичу. А тут будьте ласкаві дотримуватися регламенту.
  Усі закричали:
  — Не кривдіть Ковригіна! Він такий вразливий!
  — Час минув, — повторив модератор.
  Ковригін не йшов.
  Тоді Лимонов звернувся до модератора:
  — Мені теж належить час?
  - Звичайно. Сім хвилин.
  — Чи можу я надати цей час Рувиму Ковригіну?
  - Це ваше право.
  І Ковригін ще сім хвилин проклинав Лімонова. Причому тепер уже за його рахунок.
  
  
  До шостої я був у готелі. Переодягся. Випив чаю, який замовив телефоном.
  Перспективи були невизначені. Панаєв кликав до своїх однополчан у Глемп. Офіційно всіх нас запросили до заступниці мера. Були навіть розмови про подорож до Голлівуду.
  Можна було вирушити до ресторану з тим самим Лимоновим. А ще краще – одному. У розрахунку на якусь сентиментальну подію. На якусь романтичну випадковість…
  
  
  Допустимо, заходжу. Навпроти дверей веселиться голлівудська компанія. Побачивши мене, напіводягнута Джулія Ендрюс вигукує:
  — Шапки геть, панове! Перед вами — геній!
  
  
  Є й інший варіант. Іду вулицею. Хулігани б'ють старого. Пригадавши уроки тренера Гафіатуліна, я роблю крок уперед. Хулігани у нокдауні. Старий вимовляє:
  - Моє прізвище Гетті. Чим я можу віддячити вам? Що ви думаєте про пару нафтових свердловин?
  
  
  І так далі. А я ж, формально розмірковуючи, інтелектуал. То чому ж мої мрії настільки убогі? Чого я чекаю щоразу, опиняючись у незнайомому місці?
  Хоча, якщо розібратися, я ж перетнув континент. Залишив позаду чотири тисячі кілометрів. Невже все це лише для того, щоб посваритися з Ковригіним?
  Дурно чогось чекати. Проте ще дурніше валятися на дивані з останньою книжкою Армалинського.
  
  
  Раптом я помітив, що в мене тремтять руки. Причому не тремтять, а саме тремтять. До дзвону чайної ложечки у склянці.
  Що зі мною щоразу відбувається у незнайомому місті?
  І тут у двері постукали.
  — Увійдіть, — кажу, — камін!
  
  
  Зворотним зором я бачив кожну дрібницю. Зауважив і запам'ятав десятки промовистих симптомів майбутньої події. Довге невпинне ревіння амбулаторної сирени. Уривчасте гудіння холодильника. Блідо-блакитне зайве «А» в рекламі «Перл» («Pearl»), що світиться. Віконні фіранки, що надулися в безвітряний день. Дивний запах болотяної тину, що нагадує про піонерське дитинство в Юкках. Гіркий смак не по-американськи сумлінно завареного чаю. Все віщувало щось несподіване.
  
  
  Я тільки не знаю, як вони взаємопов'язані — подія та занепокоєння. Чи занепокоєння — симптом події? Чи сама подія є результатом занепокоєння?..
  
  
  Загалом, я чекав, що станеться якась несподіванка. Недарма я відчував страх. Недарма я мав відчуття тривоги. Не випадково я залишився у готелі. Очевидно, чогось чекав. І ось дочекався...
  
  
  На порозі була моя дружина. Точніше, колишня дружина. І навіть не дружина, а - як би краще висловитися - перше кохання.
  Коротше, я побачив Таську в неймовірному жовтому вбранні.
  Але це довга історія.
  * * *
  У серпні шістдесятого року я вступив на філфак. У мене тоді не було потягу до літератури. Однак точні науки здавались мені ще чужішими. Серед неточних, я впевнений, перше місце займає філологія. Тож я перетворився на гуманітарія. Тим більше, що мені як спортсмену належали певні пільги.
  
  
  В університеті я швидко відчув себе чужим. Студенти без кінця говорили про речі, які мене не цікавили. Кожен з них міг розпалитися без жодного приводу. Пам'ятаю, як Льва Баранов, млявий юнак з Тихвіна, вдарив ногою аспіранта Риленка, який наважився заявити, що Достоєвський схожий на експресіонізм.
  
  
  До викладачів я ставився цікаво, але без належної поваги. Навряд чи хтось із них мене запам'ятав. Хоча одного разу латиніст Бобович спитав перед початком занять:
  - А де Далматов?
  — На змаганнях, — відповів мій друг Еля Баскін. (За годину до цього ми розлучилися з ним біля пивного бару.)
  — Якому ж виду спорту віддав перевагу цей досить бездарний молодик?
  - Далматов - відомий боксер.
  — Ось як, — задумливо простяг Бобович, — дивно. Дуже дивно… Адже він не знає латини.
  
  
  Коротше, я пропускав одну лекцію за іншою. Найкраще таким чином мені запам'яталися університетські коридори. Я пам'ятаю тісноту біля дошки з розкладом. Запах танучого снігу в роздягальні. Факультетську стінгазету навпроти дверей. Сліди незліченних кнопок на її кутках, що загинаються. Відполіровані до блиску лави біля фотолабораторії.
  
  
  Приблизно до дванадцятої тут збираються навколишні ледарі. Ми говоримо про літературу і розглядаємо дівчат, що пробігають повз.
  Ми маємо свободу і молодість. А свобода плюс молодість начебто і називається коханням.
  
  
  Пам'ятаю очікування кохання. Буквально кожної секунди я чогось чекаю. Як в аеропорту, де ти чекаєш на незнайому людину. Тримаєшся на увазі, щоб він міг підійти і сказати: «Це я».
  Я знав, що незабаром і в мене буде дівчина у шкіряній спідниці.
  
  
  Ось наближається Гага Смирнов, років через десять одружився з француженкою. Ось Михайло Захаров, який зараз мало не директор видавництва. Арік Батіст, який тоді ще писав романтичні вірші. Льва Балієв, який не думав у ті роки про дипломатичну кар'єру. Майбутній хабарник, ув'язнений та декласована особистість – Клейн. Женя Рябов з красивою дівчиною та незмінним магнієвим спалахом. (Я переконаний, що можна підкорити будь-яку жінку, без кінця фотографуючи її.)
  
  
  Я розумію, що Рябов тут зайвий. Він надто метушливий для переможця. А дівчина надто висока. Їй не повинні імпонувати люди, поряд з якими це впадає у вічі.
  Вона висока, струнка. Блакитна імпортна кофтинка відкриває шию. Тіні лежать біля крихких ключиць.
  
  
  Я простягнув руку, назвав своє ім'я. Вона сказала: Тася.
  І одразу ж вистрілила знаменита ленінградська гармата. Наче пролунав невидимий знак оклику. Або запрацював таємничий хронометр.
  Так почалася моя смерть.
  
  
  Ресторан «Дельфін» трохи помітно погойдувався біля гранітної стіни. Видно були картаті фіранки на вікнах.
  Ми повернули до набережної. Пройшли дощатим трапом над водою, що вагалася. Гучно ступаючи, наблизилися до дверей.
  Швейцар з похмурим виглядом відчинив їх. Поява таких, як ми, не обіцяла йому помітних баришів.
  Зал був просторий. Лінолеум трохи йшов з-під ніг. У кутку темніла естрада. Там безладно стояли пюпітри, прикрашені лірами з жерсті.
  Рояль повернули до стіни. Контрабас лежав на боці. Він був схожий на гігантську, висмикнуту з коренем редьку.
  
  
  Ми замовили пиво із бутербродами. Вели звичну розмову: Хемінгуей, Гіллеспі, Фрейд, Антоніоні, Сталін...
  На той час я вже був схожий на молодого філолога. Тобто навчився критикувати Достоєвського, захоплюючись при цьому Шарковим та Сольцем. Що виражало особливий ступінь моєї інтелектуальної прискіпливості. (До речі, Шарков рік тому випустив дитячу повість про тарганів. Гольц, якщо не помиляюся, складає циркові репризи.)
  Певною мірою я претендував на роль талановитого самородка. Моїм уявним прототипом був грубуватий силач, який керується інтуїцією. Крім того, всі знали про мої успіхи на рингу. Це суттєво доповнювало мій образ.
  
  
  Я чекав, коли Тася зверне на мене увагу. І дочекався.
  Я носив тоді кеди та гімнастичні штани зі штрипками. На безформному піджаку виділялися кишені. Через рік я вже виглядав по-іншому. А зараз на мою адресу посипалися шпильки та глузування. Тася спитала:
  — Хто шиє вам штани — Малкін чи Леонтович?
  (Вона назвала імена прогресивних ленінградських закрійників. З Леонтовичем я згодом познайомився. Це був неохайний єврей у галіфі.)
  
  
  Я мовчав. Мої друзі сміялися. Зате коли Гага Смирнов перекинув фужер на штани, я просто-таки розреготався. Мабуть, Тасина присутність трохи нас запекла.
  Раптом вона сказала мені:
  — Хочете знати, на кого ви схожі? На розбиту паралічем горилу, яку тримають у зоопарку із жалю.
  Це було надто. Здається, я почервонів. Потім машинально пригладив волосся.
  - Голову не чухають, а миють, - заявила Тася під загальний сміх.
  
  
  Тоді я ще не здогадувався, що шпильки можуть бути обнадійливими знаками уваги. А може, здогадувався, та приховував. Мабуть, мені імпонувала роль сором'язливого супермена, якого легко образити.
  
  
  Я попрямував до виходу. Слід йти раніше, ніж тебе до цього недвозначно змушують.
  Я вийшов надвір. Незабаром застукали підбори по дошках трапу.
  — Стійте, неможлива ви людина!
  Я зупинився. Не втікати мені було від неї, справді.
  
  
  Ми йшли вздовж кам'яного парапету. Десь тут я згодом робитиму стійку на руках. А Тася байдуже повторюватиме:
  — Божевільність — це не аргумент.
  Вона запитала:
  — Що ви боксер?
  Я мляво кивнув. Я так пишався своїми успіхами у боксі, що навіть применшував їх.
  — Ви любите битися?
  — Бокс, — кажу, — це, загалом, своєрідне мистецтво...
  Тут я замовк. І навіть пошкодував, що погодився говорити на цю тему. Мені здавалося, що боксер повинен розповідати про своє захоплення неохоче.
  
  
  Тася раптом уповільнила кроки:
  — Забула сумку…
  І ми повернулися. На людях мені було якось спокійніше. Тим більше, що з ресторану долинали звуки музики. У шумі і гуркоті я почуватимуся краще.
  Ми підійшли до столика, за яким залишалися наші друзі. Засвітилися світильники у формі морських раковин. Знову заграв оркестр. Перед кожним соло трубач витирав долоні об джемпер.
  Тепер усе було інакше. Ми з дівчиною ніби відокремилися. Стали схожі на змовників. Ми були тепер як два земляки серед іноземців. Наші друзі чомусь розмовляли напівголосно.
  
  
  Потім ми відповіли і пішли. Звуки труби переслідували нас аж до мосту. Я тримав Тасю під руку. Досі згадується відчуття гладкої імпортної тканини.
  З-за рогу, хитнувшись, виїхав трамвай. Усі побігли до зупинки.
  - Швидше! - Закричав Женя Рябов. Але дівчина помахала всім рукою. І ми чомусь попрямували до зоопарку.
  — Запам'ятайте, — сказала Тася, — це велика честь для чоловіка, коли його називають грубою твариною.
  
  
  У зоопарку було сиро, відчувалася осінь. Ми взяли квитки та підійшли до вказівника. Поруч торгували пиріжками та морозивом. Трава була усіяна цукерковими обгортками. З глибини парку долинали звуки каруселі.
  
  
  Ми йшли вздовж кліток. Довго розглядали вовків, таких непоказних та маленьких. Милувались куницею, що розмірено бігала вздовж тонких залізних прутів. Вигукнули ламу, що так жеманно присідала на ходу. Годували ведмедів, які беззвучно ступали на вапняні плити.
  Верблюд був схожий на мого шкільного вчителя хімії. Цісарки різнобарвним оперенням нагадували сільських старих. Уссурійський тигр був прикрашеною копією Сталіна. Орангутанг виглядав старіючим актором, за плечима якого бурхливе життя.
  У цьому є геніальність Уолта Діснея. Він першим помітив схожість між людьми та тваринами.
  
  
  - Павич! - Вигукнула Тася.
  Загадковий птах повільно й обережно ступав тонкими лапами. Хвіст її розстилався, як усеяне зірками небо.
  
  
  Ми зупинилися перед скляним ящиком, у якому ворушився алігатор. Хижий звір здавався маленьким і невинним, наче огірок у розсолі. Його хотілося показати дерматологу.
  
  
  У їдальні зоопарку було тісно. На покритих лінолеумом столах виднілися круги від мокрої ганчірки. Ми постояли в черзі і сіли до дверей.
  Я подумав — тепер я маю дівчину. Я дзвонитиму їй по телефону. Класти їй руку на плече. Ми будемо раніше всіх йти з будь-якої компанії.
  
  
  Ми попрямували до майданчика, оточеного блакитним парканом. Два маленькі коні возили по колу низький візок. У ній сиділи усміхнені діти.
  Тася спитала, чи можна їй покататися. Службовець у брезентовому плащі кивнув головою:
  — Доглядатимете за малюками.
  - Я передумала, - сказала Тася, - мені коня шкода.
  — У коня, — говорю, — чотири ноги.
  — Який ви спостережливий…
  Вона стояла поряд. У неї було схвильоване дитяче обличчя. Ніби вона їхала в візку і доглядала найменших.
  
  
  А потім ми зустріли слона. Він був схожий на величезну копицю сіна. Майданчик, де слон мляво тупцював, був оточений рядами залізних шипів. Між ними валялися сушки, льодяники та шматки білого хліба. Слон делікатно приймав їжу і, хитнувши хоботом, відправляв її до рота. Шкіра в нього була сіра і зморшкувата.
  — Жахливо бути таким величезним, — раптом сказала Тася.
  Я відповів:
  - Нічого страшного.
  
  
  Ми погуляли ще трохи. У траві жовтіли шматки використаних квитків. У калюжах плавали тріски від морозива. Сонце, остигаючи, зникло за деревами. Ми підійшли до зупинки і сіли у трамвай. Швидка музика наздоганяла його на поворотах.
  Потім ми знову йшли набережною. У сутінках, що згущалося, річка була майже невидима. Але її близькість відчувалася.
  Неонові вогні робили обличчя перехожих суворими, чистими та таємничими.
  
  
  Я провів Тасю до воріт. Хотів попрощатися. Раптом виявилось, що я йду з нею поруч по двору.
  У під'їзді було тихо та сиро. Збоку мерехтіли фанерні ящики для листів. За шахтою ліфта стояв дитячий візочок на високих ресорах. Блищала кахельна піч.
  За каламутним склом виднілася гранітна набережна. На іншому березі височіло силует підйомного крана. Він був схожий на жирафа із зоопарку.
  
  
  — Зверніть увагу… — почав я.
  Але сталося так, що ми поцілувалися. Десь нагорі одразу грюкнули двері, почулися кроки.
  — Любий, — сказала Тася.
  А потім, явно когось зображуючи:
  - Ти вибрав поганий готель.
  Потім вона обернулася і пішла.
  Я сподівався, що вона повернеться. Подивився нагору. Я бачив кут чорної спідниці та край блакитної білизни. Я сказав «Тася», але блакитний клапоть зник, двері зачинилися.
  Надворі стало похмуро. Через поворот налітав холодний вітер. У глибині двору хтось лагодив мотоцикл. На шматку фанери блищали хромовані деталі. З чиєїсь відчиненої кватирки долинали слова:
  Подаруй мені місячний камінь,
  Талісман моєї любові…
  
  Удома я годину просидів на ліжку. Все думав про те, що сталося. Як легко вдалося цій дівчині засмутити мене. Варто їй піти не попрощавшись, і все. І ось я вже мало не плачу.
  Хоча, здавалося б, на що я чекав? Пояснення в коханні під кінець першого дня знайомства? Бурхливої любовної сцени у холодному під'їзді? Пропозиції серця та руки?
  Звичайно, ні. Однак я страждав і мучився. Адже кожен із нас є лише те, чим почувається. А я відчував себе глибоко та безнадійно нещасним.
  На ранок я вирішив, що поводитимуся по-іншому. Я думав:
  «Жінки не люблять тих, хто просить. Принижують тих, хто питає. Отже, не проси. І по можливості не питай. Бери, що можеш сам. А якщо ні, то прикидайся байдужим».
  Так почалася вся ця історія.
  * * *
  І ось вона стоїть на порозі. Така ж, між іншим, висока та красива.
  Скільки років ми не бачилися? П'ятнадцять?.. Я чую:
  — Як ти постарів! Ти страшно постарів! Ти погано виглядаєш!
  І далі без особливої логіки:
  — Ти моя єдина надія. Життя закінчено. Іван одружився. У мене немає грошей. До того ж я вагітна... Можу я нарешті зайти!
  За хвилину з вбиральні долинало:
  — Я приїхала до Ваньки Самсонова. Але Ванька, чи розумієш, одружився. На цій… як її?
  …………………………
  Я запитав:
  - Звідки?
  — Що звідки?
  - Звідки ти приїхала?
  - З Клівленда. Точніше, з Мілуокі. Я там читала курс з Достоєвського. Почула про ваш безглуздий форум. І ось приїхала до Самсонова. І з'ясовується, що він одружився. А я, уяви собі, вагітна.
  - Від Ваньки?
  - Чому від Ваньки? Я вагітна від Льова. Ти знаєш Льову?
  - Льову? Знаю… Як мінімум трьох.
  - Неважливо. Всі - один одного стоять ... Коротше, я обожнюю Ваньку. Ванька сказав, що влаштує мене на роботу. Він одружився. До речі, ти знайомий із цією бабою? Їй, кажуть, років із двісті.
  — Рашель, вибач, на два роки молодший за тебе.
  — Ну, то сто. Яка різниця?.. Мені Льова каже — рожай. Його дружині нещодавно вирізали бруньку. Гроші скінчилися. Контракту зі мною не продовжують. Ванька обіцяв роботу. Ти моя остання надія.
  - В сенсі?
  — Я маю переодягтися. Дай мені свій халат чи піжаму.
  — У мене немає халату та піжами. Я, як ти, мабуть, пам'ятаєш, сплю голий.
  — Яка гидота! - Чую. — Гаразд, завернуся в простирадло. А ти поки що купив би мені зубну щітку. У тебе є гроші?
  — На зубну щітку вистачить…
  
  
  У холі я побачив знаменитого прозаїка Самсонова. Вони з дружиною Рашеллю прямували до бару. Можу додати – з безтурботним виглядом.
  А тепер уявіть ситуацію. Я анкермен, ведучий. Прилетів у відрядження. Зупинився у пристойному готелі. Сумую за дружиною та дітьми. І раптом буквально за одну хвилину — таке нагромадження абсурду. На моєму дивані, загорнувшись у простирадло, сидить вагітна жінка. Причому вагітна риса знає від кого. Сидить і обожнює Ваньку. А він прямує до бару з гарною дружиною. А я несу в кулаку зубну щітку для цієї фантастичної жінки. І кінця неспокою не видно.
  
  
  Заходжу до свого номера. Тася запитує:
  - Ну що?
  Простягаю їй зубну щітку.
  — То я й знала. Ти купив, що дешевше.
  — Я купив те, що було. Невже навіть зубні щітки бувають погані чи добрі?
  - Ще б. Я віддаю перевагу датським.
  — Не їхати ж, — говорю, — спеціально до Копенгагена.
  Тася махає рукою:
  - Гаразд. Я тут щось замовила. До речі, маєш гроші?
  - Дивлячись на що. Може, ти замовила цебро чорної ікри?
  (Я знав, що говорю.)
  — Чому це відро? Дві порції. Ну і шампанське. Ти любиш шампанське?
  - Кохаю.
  — У молодості ти пив жахливу гидоту.
  — Бувало…
  З'явився офіціант, штовхаючи витончений столик на колесах. Тася з ним кокетувала, загорнувшись у простирадло. І, до речі, підперезавшись моєю французькою краваткою.
  
  
  Потім ми випили. Потім дзвонили до Клівленда невідомому Льову. Тася казала:
  - Я в Лос-Анджелесі... З ким? Що означає – з ким? Одна… Допустимо, у подруги. Ти її не знаєш, вона відома письменниця.
  І потім, повернувшись до мене:
  — Джессіка, хані, сей гуд знайде ту травень френд.
  Я пропищав:
  — Гуд найде.
  Тася говорила з Лівою хвилин двадцять. Навіть на ліжко лягла.
  Потім у коридорі пролунав галас. Поверталися звідкись мої колеги. Я впізнав хрипкий голос Юзовського:
  — Російську мову, твою матір, наше єдине багатство!
  Тася каже:
  — Я б із задоволенням викупалася.
  - Є душ.
  — Тут, у принципі, має бути море.
  - Точніше, океан.
  Потім я почув:
  — А пам'ятаєш, як ми їздили до Сонячного?
  * * *
  Тася підійшла до мене в університетській бібліотеці. Вона була в кофтині з дерев'яними гудзиками. Знайомі поглядали на наш бік.
  І ось вона сказала:
  — Поїхали купатися.
  - Зараз?
  - Краще завтра. Якщо буде гарна погода.
  Я подумав, а сьогодні? Чим ти зайнята сьогодні?
  
  
  І знову я цілий вечір думав про Тасю. Я втішав себе думкою: «Має ж вона готуватися до заліків. І потім — не можуть люди бачитися щодня…» При цьому я був цілком упевнений, що бачитися люди повинні щодня, а до заліків готуватися не обов'язково.
  
  
  На ранок я насамперед відчинив вікно. Небо було ясне та блакитне.
  Я натягнув штани та тенісну сорочку. Кинув у валізку темні окуляри, рушник та збірку оповідань Бабеля. Потім замінив Бабеля на Честертон і вирушив на вокзал.
  Тася вже стояла біля газетного кіоску. Її сарафан здавався строкатим навіть на тлі журнальних обкладинок.
  Ми купили квитки у автоматичній касі. Зайшли до приміської електрички. Сіли біля вікна.
  Було жарко, і я пішов за морозивом. А коли повернувся, Тася сказала:
  — Ще чотири хвилини.
  Ми помовчали. Взагалі набагато легше мовчати, коли поїзд рушить. Тим більше, що розмовляти і водночас є досить складна наука. Володіють нею, я помітив, лише старі кавказці.
  
  
  Тася поправляла волосся. Мабуть, думала, що я стежу за нею. А втім так воно й було.
  Спека ставала нестерпною. Я смикнув металеві затискачі та розчинив вікно. Тасине волосся розлетілося, пухнасте і легке.
  
  
  Навпроти розташувався чоловік із гончим псом. Він заспокоював собаку, щось казав їй.
  За моєю спиною шепотіли дівчата. Одна з них голосно питала: «Так, Лідо?» І вони починали сміятися.
  Під вікнами вагона бродили сизі голуби.
  
  
  Народу ставало дедалі більше. Я не хотів поступатися своїм місцем. Але потім увійшов лейтенант із дитиною, і я підвівся. Дівчина теж підвелася. Ми протиснулися до тамбуру. Дорогою я взяв у Тасі липкий паперовий стаканчик від морозива. Викинув його на шпали.
  У тамбурі було прохолодніше. Хтось примудрився втягти сюди візок від мотоцикла. Поруч на підлозі влаштувалися юнаки із гітарою. Один, прикидаючись злодієм-рецидивістом, співав:
  Ех, втоплю я в Північній Двіні,
  А може, згину як-небудь інакше,
  Країна не заплакає про мене,
  Але про мене товариші заплачуть ...
  
  Ми пройшли у куток. Тася дістала пачку американських цигарок. Я заперечливо похитав головою. Цього вимагав мій принцип стриманості. Вона запалила, і я відчув себе так, ніби жінка виконує нелегку роботу. А я стою поряд без діла.
  
  
  Згодом згадували університетських знайомих. Тася сказала, що багато хто з них — егоїстичні, заздрісні люди. Особливо ті, що пишуть вірші.
  Я сказав:
  — Може, зляться, що їх не друкують? Може, вони мають підстави для злості? Можливо, те, що називають егоїзмом, — лише вміння дорожити собою?
  - Ви теж пишете вірші?
  У Тасиному голосі пролунало легке невдоволення. Очевидно, досі я здавався їй втіленням здоров'я та наївності. Перша моя осмислена тирада викликала її роздратування. Наче актор забув свою роль. Тася навіть відвернулася.
  
  
  Ми перетнули кордон курортної зони. Тепер можна було вийти на будь-яку станцію. Скрізь можна було знайти гарний пляж та чисту їдальню.
  Я взяв Тасю за руку і зробив крок на платформу. Електричка від'їхала швидко набираючи швидкість. Натовп рухався головною вулицею до затоки.
  Уздовж дороги розташовувалися санаторії та піонерські табори. Назустріч йшли дачники, одягнені у заміському стилі. Проїжджали велосипеди, виблискуючи нікельованими обідами. Добре було йти твердою ґрунтовою дорогою, пересіченою корінням сосен.
  Ми перейшли шосе, залишаючи сліди на гарячому асфальті. Далі починався сірий пісок.
  
  
  Навколишній пейзаж нагадував довоєнний аматорський фотознімок. Все було знебарвлене морем, сонцем та піском. Навіть цукеркові папірці потьмяніли від сонячних променів.
  Переступаючи через розпростерті тіла, ми попрямували до води. Пісок був холодний і твердий.
  
  
  Мені захотілося піти подалі від людей. Не сумніваюся, що моє бажання усамітнитись Тася сприйняла як любовний заклик. Як хороший партнер на рингу, дівчина відповіла мені цілою серією випробувальних поглядів. У голосі її зазвучали суворі дівочі нотки. І нарешті вона вирішила заздалегідь переодягтися у спеціальній кабіні. На зразок ширм ці роздягальні стояли за десять метрів від води.
  Під фанерними стінками, що не досягали землі, виднілися щиколотки жінок. Я безпомилково впізнав у цій метушні Тасині жовті п'яти. Вона переступала через щось легке та рожеве.
  Я відчував себе ніяково, розгулюючи в темних штанах серед напівголих людей. Потім підійшов до води, почав вивчати далекі контури Кронштадта. Пісок знову став твердим та холодним.
  Тася підійшла до мене ззаду. Вона була в модному купальнику та гумових туфлях. У ній відчувалася завершеність добре відрегульованого механізму.
  Впіймавши мій погляд, Тася зніяковіло відвернулася. Вона рушила вздовж берега, а я рушив слідом.
  Я милувався Тасею. Здогадувався, що вона невипадково йде попереду. Тобто дає мені можливість розглядати себе.
  У неї були сильні, що позначалися під час ходьби ікри. Талію стягував густий купальник. Між лопатками пролягав крутий жолобок.
  Я ще подумав — ось іду за нею як охоронець.
  
  
  Я помітив, що на Тасю звертають увагу. Це імпонувало мені, викликаючи водночас легкий протест. Декілька хлопців у сатинових трусах навіть відклали карти.
  Починається, – подумав я.
  Один із них щось сказав під дружний регіт. Вони мали досить широке півколо, і мені вистачило б короткої серії на всіх. Я уявив собі, як вони лежать — близнюки в шапочках Жокей. А карти валяються поряд.
  Цієї секунди Тася обернулася і каже:
  - Не реагуйте. Я звикла.
  
  
  Ми пройшли вздовж затоки. Опинились у тіні. Ще за кілька хвилин перетнули струмок, який блищав серед зелені.
  Я не був певен, що дівчині тут сподобається. Можливо їй хотілося бути там, де звучить естрадна музика. Де лунає напружений стукіт волейбольного м'яча. Де повільно, як леопарди в джунглях, блукають пухкі юнаки. Вони втягують животи, розставляють лікті, коротше, знемагають під тягарем фізичної досконалості.
  
  
  Кілька секунд пройшло в легкому збентеженні. Видно, дарма я дав Тасі зрозуміти, що хотів би усамітнитися. Дівчина могла подумати, що за нею полюють. Це не для мене. Адже я вирішив бути стриманим та недбалим. Я навіть пишався цим рішенням.
  
  
  Я скинув тенісну сорочку та штани. Людей, далеких від боксу, мій вигляд здатний розчарувати. Їм здається, що спортсмен має бути наділений рельєфною мускулатурою. Такі показники як обсяг грудної клітки ці люди ігнорують. Зате непомірно розвинені біцепси вселяють їм священний трепет.
  
  
  Дівчина між тим вільно розташувалася на ковдрі. Мені залишалося лише сісти на гарячий пісок. Щоб уникнути непотрібної близькості, яка суперечила моїм спартанським установкам.
  Настала мовчанка. Потім Тася невпевнено вимовила:
  — Такий прекрасний день може закінчитись грозою.
  Я підвівся, щоб дізнатися, чи не збираються хмари. Хмар не було, про що я з радістю і сповістив.
  І знову настала тиша. Я мовчав, бо народився у бідній родині. А значить, я буду недбалим та стриманим. І перш ніж діяти, дізнаватимуся — скільки мені це обійдеться?
  
  
  Тася вийняла з сумочки маленький приймач без чохла. Пролунали звуки джазу, і ми відчули себе природніше. Наче невидима рука делікатно зменшила світло.
  Я встав і попрямував до моря. Думаю, Тася сприйняла це як бажання охолодити свій запал. Що, загалом, відповідало дійсності.
  Зробивши кілька кроків по всіяному камінням дну, я занурився. Незабаром мені вдалося досягти першого буйка. Яскравий розпечений бік його гойдався над водою.
  Я перейшов на мірний брас і раптом відчув, що зачіпаю колінами дно.
  Я встав. Легкі хвилі котилися по мілини. Вдаряли мене нижче пояса. Зізнатися, я готовий був дискваліфікувати всю Фінську затоку.
  Можна лише здогадуватися, наскільки смішно я виглядав, підкоряючи цю грізну стихію. Стихію, що розстилалася на рівні моїх досить худих стегон.
  Я озирнувся. Було неясно, мружиться Тася чи сміється.
  
  
  Я пішов уперед. Нарешті рівень води досяг підборіддя. Піщане дно круто кинулося вниз. Я поплив, орієнтуючись на чіткі силуети Кронштадта. З криком пролітали чайки. На воді миготіли їхні тіні, що тремтіли.
  Я запливав далі, з радістю долаючи втому. На душі було спокійно та весело. Обриси рибальських кораблів на горизонті здавалися плоскими. Приємно було розглядати їх з великою увагою.
  
  
  Я заплив далеко. Зненацька відчув під собою нескінченну товщу води. Перекинувся на спину, вибравши орієнтиром легку рожеву хмаринку.
  На берег я вийшов із приємним почуттям втоми та байдужості. Тася помахала мені рукою. Її купальник потемнів від води. Виходить, вона викуповувалась біля берега.
  
  
  Тасине обличчя здавалося трохи схвильованим і гордим. Наче чоловік прийшов з війни, а дружина чергує біля околиці.
  Я ліг поряд, і Тася сказала:
  — Який ви холодний!
  Її обличчя помолодшало без косметики. Шкіра стала рожевою та блискучою.
  
  
  Ми пролежали без жодного слова цілу вічність. Нарешті я дістав годинник із кишені штанів. Було близько чотирьох.
  Згорнувши ковдру, ми босоніж попрямували до шосе. Перехожі розглядали мою дівчину з цікавістю, що кидається в очі. Помітивши це, Тася, не знімаючи купальника, одягла сукню. Воно відразу потемніло на стегнах.
  
  
  Потім ми зайшли до відкритого кафе. Тася випила рислінг, дістала цигарки. Я почував себе батьком дочки, що розлютилася.
  
  
  Іноді я помічав закид у Тасиних очах. Я почав думати, що сталося? Чим я завинив? Чи можу я просто дивитися на цю дівчину? Просто лежати з нею поряд? Просто сидіти у відкритому кафе? Хіба я винен, що повний стриманості?
  
  
  — Настав час, — заявила Тася з образою.
  Ми сіли до електрички. Дівчина вийняла з сумки книгу англійською мовою і каже:
  — Це «Міф про Сізіфа» Камю. Розповідь, вірніше – есе. Ви знаєте що таке есе?
  Я подумав, чому їй так хочеться вважати мене невігласом? Потім сказав:
  — Я навіть знаю, що таке Камю. Не кажучи про Сізіфа.
  У відповідь пролунало:
  — Що ви, власне, думаєте про літературу?
  (Питання було нормальним для тієї епохи.)
  — На мою думку, — кажу, — літературі не можна довіряти своє життя. Бо добро і зло в літературі нероздільні. Так само, як у природі.
  Тася насмішкувато перебила:
  — Я знаю, ви це прочитали у Моема.
  Я не образився. Було ясно – дівчині імпонує щось грубе у мені. Проблиски інтелекту викликають її роздратування.
  Можливо, Тася претендувала на роль духовної опікуни. Тобто чекала від мене повного ідіотизму. А я мимоволі руйнував її плани.
  
  
  Потім ми знову попрямували до тамбуру. Я бачив, що з Тасею намагаються заговорювати двоє цивільних льотчиків. Мене це зовсім не стурбувало. Я дивився у вікно.
  
  
  Ми під'їжджали до Ленінграда. Пейзаж за вікном ставав дедалі похмурішим. Потемнілі від дощів сараї, криві огорожі та вицвіле листя. Щегольські котеджі, сосни, яхти – все це залишилося позаду. І лише пісок у сандалях нагадував про море.
  
  
  Ми вийшли на платформу. Обігнали двох цивільних льотчиків із кашкетами в руках. Льотчики явно чекали на Тасю, яка байдуже пройшла повз.
  
  
  Ми перетнули зал з величезним годинником. Вийшли на залиту сонцем вулицю. Тася здавалася стурбованою. Можливо, вона почувала себе жертвою. Жертвою, яка надто випередила своїх переслідувачів.
  Вона запитала:
  - Які подальші плани?
  — Увечері, — відповідаю, — я маю бути на Зимовому стадіоні. Готуємо до спартакіади одного важкоатлета з «Буревісника».
  Тася сказала:
  — Як я поважаю в людях розвинене почуття обов'язку!
  Вимовлено це було з досадою. Я ж милувався власною холоднокровністю.
  
  
  На стоянці таксі було чоловік п'ятнадцять. Машини підходили щомиті. Нарешті ми виявилися першими.
  — Усього доброго, — говорю.
  - Будьте здорові. Бажаю вам сьогодні здобути нокаут.
  — Маю вас розчарувати. З помічниками це буває дуже рідко. Хіба що люстра впаде їм на голову.
  — Шкода, — озвалась дівчина.
  І додала з трохи помітною тривогою:
  — То ви мені зателефонуєте?
  — Звичайно.
  У світлі дня зелений вогник таксі був майже невидимий. Шофер незворушно читав газету. Я почув:
  - Що з вами?
  Тася була явно готова до поступок. Начебто я опинився в магазині знижених у ціні товарів. Усюди ярлики із закресленою цифрою. А поруч — вказівка на нову, набагато доступнішу ціну.
  - Ну і тип! - сказала дівчина.
  Потім сіла в машину і зачинила дверцята. А я попрямував до трамвайної зупинки, надзвичайно задоволений собою.
  * * *
  Шампанське було випите. Годинник показував три.
  Я почув:
  — Добре, що тут два ліжка.
  - В сенсі?
  — Інакше ти спав би на підлозі. Точніше, на килимі. А так — тут два ліжка на великій відстані.
  — Подумаєш, — говорю, — відстань. Пішки два кроки. А на крилах кохання…
  — Не говори, — сказала Тася.
  — Заспокойся, — говорю, — все нормально. Твоя недоторканність гарантується.
  — А цього ти не повинен був говорити. Це хамство. Це ти сказав, щоб мене принизити.
  - Тобто?
  — Що означає, що недоторканність гарантується? Чоловік ти чи хто? Ти мусиш бажати мене. У сенсі – хотіти. Зрозуміло?
  — Таська, — кажу, — отямився. Ми тридцять років знайомі. Двадцять років тому розлучилися. Близько п'ятнадцяти років не бачились. Ти любиш Ваню. Вагітна від якогось Льова. У мене дружина та троє дітей. (Я несподівано додав собі одну дитину.) І раптом таке діло. Та не хочу я тебе хотіти. Точніше, не хочу бажати. Згадай, що ти моє життя зіпсувала.
  - Чим ти ризикуєш? Все одно я тебе прожену.
  - Тим більше.
  — А ти чого хотів би?
  - Нічого. Абсолютно нічого. Абсолютно…
  - І ще, навіщо ти сказав, що я вагітна?
  - Це ти сказала, що вагітна.
  - Хіба помітно?
  — Нехай навіть непомітно. Але сам факт… І взагалі… Я не розумію, про що розмова? Що відбувається?
  - Може, ти став імпотентом?
  — Не турбуйся, — кажу, — маю трьох дітей.
  (Я змушений був повторити цю цифру.)
  - Подумаєш, діти. Одне іншому не заважає. До речі, мені розповідали плітку про твою дружину.
  — Слухай, сьогодні вистачить. Я лягаю. Ти можеш вийти на мить?
  - Я не дивлюсь.
  
  
  Я швидко роздягнувся. Чую:
  — Знай, що в тебе патологічно худі ноги.
  - Гаразд, - відповідаю, - я не франт...
  
  
  Тася ще довго блукала по кімнаті. Роняла якісь банки. Курила, зачісувалася. Навіть дзвонила комусь. На щастя, не застала абонента вдома. Я почув:
  — Де ця сволота вештається о третій годині ночі?
  — Куди ти дзвониш?
  - У Меріленд.
  — У Меріленді зараз дев'ята ранку.
  Тася раптом засміялася.
  — Ти хочеш сказати, що він працює?
  - Чому б і ні? І хто це він?
  — Він це Максі. Я хотіла поговорити з Максі.
  - Хто такий Максі?
  - Доберман.
  — Непогане прізвище для старого ловеласа.
  — Це не прізвище. Це порода. Їх троє братів. Одного звуть Міні. Іншого - Міді. А третього – Максі. Його господар – мій давній шанувальник.
  — На добраніч, — кажу.
  Раптом вона несподівано і якось по-дитячому заснула. Щось вимовляла уві сні, шепотіла, скаржилася.
  А я, звичайно, вдавався до спогадів.
  * * *
  Ми тоді не бачилися п'ять днів. За ці дні я перетворився на неврастеника. Як з'ясувалося, ефект моєї стриманості вимагав її присутності. Щоб ставитись до Таси просто і недбало, я мав бачити її.
  
  
  Ми зіткнулися у буфеті. Я як на зло щось їв. Тася похмуро сказала:
  — Ковтайте, я зачекаю.
  І потім:
  - Ви їдете на бал?
  Йшлося про щорічний студентський захід у Павлівську.
  Я подумав, звичайно. Однак чужий неприємний голос вимовив за мене:
  - Не знаю.
  — Мені хотілося б знати, — наполягала Тася, — це дуже важливо.
  Я глянув на Тасю і переконався, що вона не жартує. Отже, все буде так, як я забажаю. Я зрадів і подумки подякував дівчині за ці слова. Однак одразу ж заговорив про якихось родичів. Відразу натякнув, що родичі — це просто відмовка. Що насправді тут є романтична історія. Якісь старі узи... Чиєсь розбите серце...
  Тася перебила мене:
  - Я хотіла б поїхати з вами.
  - От і прекрасно.
  Мені здалося, що я нарешті заговорив щирим тоном. Пам'ятаю, як я зрадів цьому. Однак одразу ж зрозумів, що це не так. Щира людина не може прислухатися до свого голосу. Не може людина одночасно бути собою і бути поруч.
  — То ви поїдете? - Чую.
  - Так, - кажу, - звичайно...
  Ми зібралися близько шостої години вечора. На платформі вже лежали довгі фіолетові тіні.
  На пероні я зустрів друзів. Ми вирішили зайти до магазину. Після цього наші кишені стали помітно відстовбурчуватися.
  
  
  Тасю я бачив кілька разів. Однак не підійшов, тільки здалеку махнув їй рукою.
  Поруч із нею тинявся відомий молодий поет. Обличчя у нього було тонке, трохи стривожене. Він був схожий на аристократа. Хоча у передмові до його збірки говорилося, що він працює фрезерувальником на заводі.
  
  
  Внаслідок цього вони кудись зникли. Розчинились у натовпі. А може, сіли в електричку.
  Розшукувати Тасю я не міг. У моїх кишенях тихо булькав громадський портвейн.
  Адже я міг відразу підійти до неї. І тепер ми сиділи б поруч. Це могло бути так природно та просто. Однак усе, що просто і природно, не для мене.
  Ми розійшлися вагонами. З нами їхали хлопці з Діксіленду. Вони були в американських джинсах та рожевих сорочках. Мені подобалися їхні широкі ремені, а от солом'яні капелюхи здавалися надто декоративними.
  Трубач дістав блискучий інструмент. Він двічі тупнув ногою і заграв просто у купе. До нього, розстебнувши брезентовий чохол, приєднався гітарист. За хвилину грали всі шестеро.
  Вони грали з непідробним почуттям, заглушаючи шум коліс. Хтось передав мені пляшку вермуту. Я зробив кілька ковтків. Потім, дочекавшись кінця музичної фрази, простягнув пляшку гітаристу. Той усміхнувся і заперечливо похитав головою.
  Я перейшов у тамбур. Гуркіт коліс одразу ж заглушив джазову мелодію.
  
  
  Коли ми під'їхали, стемніло. З мороку виступав лише сірий кут платформи. Та ще круглий циферблат вокзального годинника, що світиться.
  Кількома групами ми йшли до Павлівського палацу. «Діксиленд» грав «Бурну річку». Потім "Лікарню Святого Джеймса". Музика, що лунала у темряві, народжувала приємне та дивне почуття.
  
  
  Силует палацу був майже невиразний у темряві. І тільки широкі жовті вікна нагадували оку його значні контури.
  Бал почався з короткої вступної промови декана. Закінчив він її словами:
  — Попереду, друзі, найкращі роки нашого життя!
  Потім сів у персональну машину та поїхав.
  
  
  Ми вирушили в буфет і замовили ящик пива. Ми вирішили, що зберігатимемо його під столом і вийматимемо одну пляшку за іншою.
  
  
  Тася сиділа неподалік мене. Вона здавалася щасливою. Я не дивився у її бік.
  Молодий поет щось напівголосно казав їй. Він був у піджаку з дорогої матерії. З кишені стирчала друга пара окулярів. Його тонке обличчя виражало одночасно силу та невпевненість. Тасина сумочка висіла на ручці його крісла.
  
  
  У цей момент пролунали оплески. Я подивився туди, де височіла кругла естрада. Але сцена була вже порожня.
  — Гумор льодовикового періоду, — сказав Женя Рябов, прибираючи магнієвий спалах.
  Йшлося про попередній виступ.
  
  
  З'явилася товста дівчина з арфою. Вона грала, широко розставивши ноги. У неї був похмурий вираз обличчя.
  
  
  Раптом зник поет. Я хотів розв'язно сісти на його місце. Потім помітив на сидінні окуляри. Ще за мить з'ясувалося, що він уже на естраді. І більше того, читає, страшенно морщачись:
  Від усіх негараздів мені залишається ім'я,
  Від рани зітхання. І вугілля — дар багаття.
  Ще мені лишається — до ранку
  Бродити з дощем під твоїми вікнами…
  
  Тася обернулася до мене і несподівано сказала:
  — Дайте сірники.
  Сірників у мене не було. Тоді я майже закричав, звертаючись до всіх незнайомих людей доброї волі:
  - Дайте сірники!
  Тася дивиться на мене, а я повторюю:
  - Зараз... Зараз...
  А друзі вже простягають мені сірникові коробки та запальнички.
  — Любий, — усміхнулася Тася, — що з вами? Я тут заради вас.
  Тоді я зашепотів, розсовуючи сірники по кишенях:
  - Правда? Це правда? Отже, я можу бути поруч із вами?
  Тася кивнула.
  - А цей? - Запитав я, вказуючи на забуті окуляри.
  - Він мій друг, - сказала Тася.
  - Хто? - перепитав я.
  - Друг.
  Слово «друг» прозвучало мало не як образа.
  
  
  Поет перестав читати. Я як божевільний заляпав у долоні. Хтось навіть обернувся на мій бік.
  Поет повернувся до столу. У нього було радісне обличчя, яке зовсім змінилося. Він вклонився Тасі. Потім сів на власні окуляри. І палко заговорив з аспірантом, який приніс два келихи вина.
  — Так, але Блок не мав почуття гумору, — шумів аспірант.
  Поет відповів:
  — Куди важливіше те, що цей синок мами був дико педантичний…
  
  
  Тася посміхалася до поета. Було видно, що вірші їй подобаються. Поет здавався схвильованим і водночас байдужим.
  Я сердився, що він не цікавиться Тасею. Це мене якимось дивним чином принижувало. І все ж я розглядав його майже з любов'ю.
  Він тим часом підвівся. Не дивлячись, витяг з-під себе окуляри. Встановив, що шибки цілі. Село. Дістав із кишені кілька пом'ятих листків. Потім почав щось писати, розгублено та слабо посміхаючись.
  Над столиками здіймався рівний гул. Іноді у ньому виразно проступав чийсь голос. Раз у раз лунав звук стільця, що пересувається. Долинало брязкіт ножа, що впав.
  
  
  Раптом стало гамірно. Всі заговорили про друкарські машинки.
  - Рекомендую довоєнні американські моделі.
  Це сказав незнайомий товстун, виловлюючи з банки вислизаючий маринований помідор. Консерви він, мабуть, привіз із міста. Що мене дещо здивувало.
  Втрутився Женя Рябов:
  - Мій ідеал - "Олімпія" сорокових років. Суцільне залізо. Жодної синтетики.
  — Синтетика давно вже не в моді, — неуважно підтвердила Тася.
  — Що тебе не влаштовує в «Оптімі»? — обернувся до Рябова Гага Смирнов.
  - Ціна! — відповіли йому ледь не хором.
  — За таку річ і двісті п'ятдесят карбованців віддати не шкода.
  — Віддати можна, — погодився Рябов, — проблема, де їх взяти.
  — Віддаю перевагу «Оліветті», — висловився Клейн.
  — «Оліветті» має горизонтальну тягу.
  — Це що таке?
  — А те, що її в ремонт не беруть...
  
  
  Неподалік мене сиділа дівчина в бордовій сукні. Я побачив її пальці жовті від нікотину на ручці крісла. Ось вона впустила стовпчик попелу на коліна. Я ледве відвів очі.
  — Здрастуйте, Тарзане! - сказала дівчина.
  Я мовчав.
  — Доброго дня, дитя природи!
  Я помітив, що вона зовсім п'яна.
  - Як поживаєш, Тарзане? Де твої пампаси? Навіщо ти їх кинув?
  Тася несподівано та голосно уточнила:
  - Джунглі.
  Мабуть, вона дослухалася до цієї розмови. Дівчина вороже подивилась на Тасю і відвернулася.
  
  
  Потім я почув:
  — Ось, наприклад, Хемінгуей…
  — Середній письменник, — сказав Гольц.
  — Яке свинство, — раптом розгнівався поет.
  - Хемінгуей помер. Всім подобалися його романи, а потім ми нібито їх переросли. Проте романи Хемінгуея не змінюються. Змінюєшся ти сам. Це погано — звалювати на Хемінгуея відповідальність за власні зміни.
  — Може, й Ремарк добрий письменник?
  - Звичайно.
  - І якийсь Жуль Верн?
  - Ще б.
  - І цей? Як його? Майн Рід?
  — Звичайно.
  — А хто ж тоді поганий?
  - Та ти.
  — Не сваріться, — сказала Тася і взяла мене за руку.
  - Що таке? — питаю.
  - Нічого. Ходімо танцювати.
  Музика як на зло припинилася. Але ми все одно пішли.
  
  
  Ми блукали палацовими коридорами. Сиділи на м'яких атласних диванах. Торкалися до оксамитових штор та позолочених ліпних прикрас. Звичайне наше життя було позбавлене всієї цієї розкоші, що здавалася театральною, призначеною виключно для щасливої хвилини.
  Деякі двері були зачинені, і це теж викликало відчуття щастя.
  Потім заграла невидима музика. Дівчина зробила крок до мене, і я поклав їй руку на талію.
  — Та обійміть мене як слід, — заявила вона, — ось так. Вже краще. Ми не повинні ігнорувати сексуальну природу танцю.
  Я почервонів і говорю:
  - Звичайно ...
  
  
  О, якби хтось мене штовхнув! Я б затіяв бійку. Мене б забрали дружинники. Я б сидів у медпункті, де знаходився їхній пікет. Я спокійно давав би свідчення і не червонів так болісно.
  Однак усі ніби змовились і не зачіпали мене. Та й у кімнаті ми були одні.
  Тася була поряд. Потім ще ближче. І я вже не міг казати. А вона продовжувала:
  — Припустимо, ви танцюєте з жінкою. Це не означає, що ви обов'язково станете її коханцем. Однак сама ця думка не повинна бути вам гидкою. Вам не противна ця думка?
  - Ні, що ви! — кажу, знемагаючи від сорому.
  Тут мене все ж таки зачепили. Точніше, я сам зачепив плечем якусь бамбукову ширму.
  
  
  Музика припинилася. Я виявив, що стою в центрі кімнати під люстрою. Тася чекала на мене біля дверей. Вона була в якійсь сукні, що світиться.
  Я задумався - чи могла вона щойно переодягнутися у всіх на очах? А може, вона й раніше була у цій сукні? Я просто не помітив?
  
  
  Потім ми йшли поруч сходами. Я довго шукав алюмінієвий номер у роздягальні. За дерев'яним бар'єром жінки у синіх халатах пили з термоса чай. Вони мали похмурі обличчя. Музика сюди майже не долинала.
  Тася одяглася і питає:
  - А де ваш плащ?
  — Не знаю, — сказав я, — немає…
  
  
  Ми йшли по вищерблених сходах. Опинилися у сирому та теплому парку. Вночі сяяли відчинені вікна палацу. Музика тепер звучала чітко та голосно. Музика і світло начебто об'єдналися цієї ночі проти холодної тиші.
  
  
  Ми обійшли ставок. Підійшли до чавунної огорожі. Зупинились у зеленій темряві на краю парку. Я почув:
  - Ну що ти? Зовсім незграбний, так? Хочеш усе буде дуже просто? У тебе є піджак? Тільки не будь грубим.
  
  
  Ми підійшли до автобусної зупинки. Зупинились під ліхтарем. Я помітив на колінах плями від мокрої трави. Піджак був у глині. Я хотів звернути його, але передумав і викинув.
  Тася спитала:
  - Я аморальна, так? Це погано?
  — Ні, — говорю, — що ти! Це якраз добре!
  
  
  Підійшов автобус. Звідти вискочив чоловік із документами. На хвилину зник у фанерній будці.
  Літня жінка у форменій шинелі спала біля вікна. На грудях її висіли котушки з рожевими та жовтими квитками.
  Пам'ятаю Тасине відображення у чорному склі навпроти.
  
  
  Це був найкращий день мого життя. Точніше — ніч. До міста ми прибули до ранку.
  
  
  Тасіна подруга жила на Кронверкській вулиці у дореволюційному особняку з балконами. Подруга мала окрему квартиру, набиту латиськими естампами, фальшивою Хохломою, закордонними грамплатівками та альбомами репродукцій. Навіть у вбиральні стояла фарбована гіпсова Нефертіті.
  Подруга глянула на мене і пішла заварювати каву. У її човгаючій ході відчувалася антипатія. Можна було здогадатися, що сильного враження я не справив.
  
  
  Подруга винесла чашки. Ще через секунду вона з'явилася у вовняній кофті та білих туфлях. Потім одягла легкий сірий плащ. Однак раніше, ніж піти, подруга несподівано запитала:
  - Що з вами?
  — Все гаразд, — відповів я бадьорим тоном.
  Я навіть відчув бажання підстрибнути на місці. Так боксер, який побував у нокдауні, демонструє судді, що він ще живий.
  Після цього ми залишилися вдвох.
  
  
  Спочатку я почув, як цокає будильник на мармуровій підставці. Потім долинув шум води, що капає. Відразу пролунали голоси на вулиці. І нарешті — ледве чутне брязкіт ліфта за стіною.
  З темряви, як на фотопапері, випливли контури предметів. Я побачив кинутий на килим одяг, мої плебейські сандалії, тендітні Тасині човники.
  Потім раптом відчув чиюсь присутність. Стривожено озирнувшись, помітив на шафі клітку з маленьким рожевим птахом. Вона схилила голову, і вигляд у неї був зухвалий.
  Я загасив цигарку. Попільничка у формі автомобільної шини лежала у мене на животі. Деньце у неї було холодне.
  І тут я сказав:
  — Ти мусиш мені все розповісти.
  Стало тихо. На сходах брязнуло помийне відро. Тася заплющила очі. Потім майже перелякано прошепотіла:
  - Не розумію.
  — Ти мусиш мені все розповісти. Абсолютно все.
  Тася каже:
  - Не питай.
  А я й радий би не питати. Але вже знаю, що питатиму до кінця. Причому на різні лади варіюватиметься те саме:
  — То я в тебе не перший?
  
  
  Питання кількості тоді стояло досить гостро. Років до тридцяти я незмінно чув:
  - Ти другий.
  Згодом, здивований, мало не одружився з дівчиною, у якої, за її запевненнями, був третім.
  
  
  Часто буває — заговориш про деякі речі і з цієї хвилини втратиш спокій. Усі ми знаємо, що таке біль невисловлених слів. Проте слово висловлене, вимовлене може не тільки поранити. Воно може вплинути на твою долю. У мене бувало — скажеш людині правду про нього і зараз же зненавидиш його за це.
  
  
  — Ти маєш мені все розповісти!
  — Навіщо? Ну добре. З цією людиною ми були знайомі три роки.
  - Чому ж ти тут?
  — Ну, якщо хочеш, підемо.
  - Я хочу знати правду.
  - Правду? Яку правду? Щоправда, те, що ми разом. Правда те, що нам добре вдвох. І це все… Яка правда? Була одна людина. Пройшла зима, весна, літо, осінь. Потім знову зима. Ще одне літо. І ось ми розлучилися. Торішній календар не годиться сьогодні.
  Тася засміялася, і я подумав, що міг би її вдарити. І раптом прошепотів зі злобою:
  - Я хочу знати, хто навчив тебе всім цим штукам?
  - Що? — вимовила вона якимось вицвілим голосом.
  А потім вирвалася і почала одягатися, повторюючи:
  — Божевільний… Божевільний…
  * * *
  Рано-вранці в готель зателефонувала моя дружина. Я був у душі. Тася курила, кидаючи попіл на ковдру. Вона підійшла до телефону. На щастя, заговорила англійською:
  - Спікінг!
  Я вискочив із душу, прикриваючись рулоном туалетного паперу. Вирвав слухавку. Моя дружина запитала:
  — Хто це пасував?
  Я сказав:
  - Прибиральниця.
  І боязко додав:
  — Негритянка років шістдесят п'ять.
  — Негідник, — сказала Тася, втім, не дуже голосно.
  Моя дружина запитала:
  - Як справи?
  - Та все нормально!
  — Ти колись повернешся?
  - В середу.
  — Купи дорогою мінеральної води.
  — Добре, — говорю.
  І з деякою поспішністю вішаю люльку.
  
  
  Тася запитує:
  — То була твоя дружина? Я її не впізнала. Вибачся перед нею. Вона мені подобається. Така непомітна…
  
  
  Ми випили по чашці кави. Я мусив їхати на конференцію. Тасі мав якісь інші плани. Вона запитала:
  — До речі, ти маєш гроші?
  - Ти вже цікавилася. Є. У відомих, певна річ, межах.
  — Мені треба щось купити.
  - Що саме?
  — Щиро кажучи, все, крім зубної щітки.
  Видно, на обличчі моєму зобразилося легке сум'яття.
  — Гаразд, — чую, — не лякайся. Я можу використовувати "Амерікен експрес".
  — Це думка, — говорю.
  
  
  Потім дзвонили з моєї контори. Секретарка прочитала мені телекс із головного офісу в Кельні. Там серед іншого було загадкове розпорядження:
  "Скоротити на дванадцять відсотків кількість авторських матеріалів".
  Я почав думати, що це означає. Число авторських матеріалів на радіо було довільним. Залежала ця цифра від різних чинників. Що означає – дванадцять відсотків від неіснуючого цілого?
  
  
  Уся ця історія нагадала мені далекі армійські роки. Я служив тоді у таборовій охороні. Пам'ятаю, нарядник сказав одному ув'язненому:
  - Бери лопату і копай!
  — Чого ж копати?
  — Тобі сказали російською мовою — бери лопату та копай!
  — Та що ж копати? Що копати?
  - Не тямиш? У кришку захотів? Бери лопату і копай!
  Найдивовижніше, що в'язень узяв лопату і пішов копати.
  Я вчинив так само. Продиктував нашій секретарці у відповідь телекс:
  «Кількість авторських матеріалів скорочено на одинадцять і вісім десятих відсотка».
  Потім додав: «Що позитивно вплинуло на якість».
  
  
  У боротьбі з абсурдом так і треба діяти. Реакція має бути такою ж абсурдною. А в ідеалі — тихе божевілля.
  
  
  Потім я подався на засідання. Тася залишалася у готелі. Коли я йшов, вона повертала тюрбан із моєї гавайської сорочки.
  
  
  За день я побував у трьох місцях. При цьому спостерігав три сенсаційні зустрічі. Перша мала місце у Дановер-Холлі.
  На засіданні громадсько-політичної секції виступав Аркадій Фогельсон, редактор щомісячного журналу "Наші дні". Говорив Фогельсон приблизно те саме, що й інші. А саме, що «Поради переживають кризу». Що еміграція є "лабораторія свободи". Або там – «філія майбутньої Росії». Потім щось про нашу місію. Про «історичну роль»…
  
  
  Несподівано із зали пролунав виразний і гучний вигук:
  - Аркаша, хрін моржовий, дізнаєшся?
  При цьому із задніх рядів попрямував до трибуни худа величезна людина з шаленим поглядом.
  На обличчі Фогельсона виявилося почуття тривоги.
  Він ледве помітно рвонувся убік, ніби хотів утекти. Але лишився. Потім майже нечутним від переляку голосом вигукнув:
  - А, Борисе Петровичу! Як же… Як же…
  — Борух Пінхусович, — виправив чоловік, що прямує до трибуни, — зрозуміло? Ні Бориса Петровича Лісіцина. Є Борух Пінхусович Фукс.
  
  
  Людина з хвилину потримала Фогельсона в обіймах. Потім, звертаючись до присутніх, заговорив:
  — Тридцять років тому я став рабкором. Містер Фогельсон служив тоді в газеті «Наримський першопрохідник». Я посилав йому свої нотатки про людей праці. Усі вони були відкинуті. Я питав: де друкуватися робочій людині? У відповідь жодного звуку.
  Потім містер Фогельсон перейшов до обласної газети «Уралець». Я розлучився з дружиною і переїхав до Кемерово. Я регулярно посилав містеру Фогельсонові свої нотатки. Містер Фогельсон їх відкидав. Я питав — де ж друкуватися робітничій людині? Жодної реакції.
  Потім містера Фогельсона призначили редактором журналу «Радянські профспілки». Я розлучився з новою дружиною і переїхав до Москви. Я, як і раніше, відправляв містеру Фогельсонові свої нотатки. Містер Фогельсон, як ви здогадуєтеся, їх відкидав. Я питав — де ж друкуватися робочій людині? Відповіді не було.
  Потім я дізнався, що містер Фогельсон емігрував до Ізраїлю. Почав видавати «Наші дні». Я розлучився з третьою дружиною та подав документи на виїзд. За рік я оселився в Хайфі. І знову почав посилати містеру Фогельсону нотатки про людей праці. І знову містер Фогельсон їх відкидав. Я питав — де ж нарешті друкуватися робочій людині? У відповідь — гробове мовчання.
  Тепер містер Фогельсон перебрався до Америки. Я розлучився з четвертою дружиною і приїхав до Лос-Анджелеса. І я хочу ще раз спитати — де ж таки друкуватися робочій людині? Де, я вас питаю, друкуватись робочій людині?!
  До цієї секунди Фогельсон мовчав. Несподівано він побілів, хитнувся, зробив граційний танцювальний рух і впав.
  Почалася легка паніка. Користуючись моментом, я вибрався з лав. На ґанку з полегшенням закурив. Потім подався до церковної бібліотеки.
  
  
  Там якраз починався обід. Де й відбулася ще одна сенсаційна зустріч.
  В одному із залів були накриті столи. Між ними лавірували учасники форуму із паперовими тарілками в руках. Американці накладали собі овочі та фрукти. Росіяни воліли ковбасу, але переважно біле вино. Наповнивши тарілки, американці розпочали розмову. Мої співвітчизники, навпаки, розходилися кутами.
  
  
  Я налив собі вина і підійшов до відчиненого вікна. Там на вузькій веранді розташувалася дружня компанія. Поет Абрикосов схвильовано говорив:
  — Мене не цікавлять судження читачів. Мене не цікавлять судження літературних критиків. Я не цікавлюся тим, що будуть говорити про мої вірші нащадки. Головне, щоб мої вірші схвалив тато… Папа!
  Поруч із Абрикосовим я помітив невисокого щільного чоловіка. На його тарілці височіла гора кісток індички. Обличчя чоловіка виражало ніжність і сум'яття.
  - Батько! - Вигукував Абрикосов. - Ти мій єдиний читач! Ти мій єдиний літературний критик! Ти мій єдиний суддя!
  
  
  Тут до мене нахилився загадковий релігійний діяч Лемкус:
  — Тату, маю вам помітити, з'явився годину тому.
  - Тобто?
  — Це їхня перша зустріч. Тато почав Абрикосова і втік. Все життя колесив країною. А за ним всюди слідував виконавчий лист. Точніше, кілька аркушів від різних жінок. Нарешті тато емігрував до Ізраїлю. Зітхнув спокійно. Але на той час Абрикосов став дисидентом. Через місяць його вигнали із Союзу. Так вони зустрілися.
  
  
  Я, як досвідчений халтурник, одразу ж вигадав заголовок для радіоскрипту: «Зустріч на волі».
  А далі щось таке:
  «Після тридцяти шести років розлуки батько та син Абрикосові розмовляли до ранку…»
  Лемкус ще інтимніше понизив голос:
  — Такою є одна з версій. Іншою — вони коханці.
  - О Боже!
  — Подейкують, що вони перебувають у гомосексуальному зв'язку. Познайомились в Ізраїлі. Там на цю справу дивляться косо. Перебралися до Америки. Щоб не було підозр, виступають як батько та син. Насправді ж вони не родичі. І навіть не однофамільці. Тим більше, що Абрикосов – це псевдонім. Справжнє його прізвище - Каценеленбоген.
  Цієї секунди в мене почався дикий головний біль. Я попрощався з релігійним діячем і вирушив до галереї Моріса Лур'є.
  
  
  Письменник та редактор Большаков уже закінчував свій виступ. Йшлося про безчинства радянської цензури. Про розправу над Гумільовим. Про цькування Пастернака та Булгакова. Про самогубство Леоніда Здобичина. Про романи, що не видавалися сорок років.
  Наприкінці Большаков сказав:
  — Цензура в Росії — однолітка друкарства. Від неї страждали Пушкін, Герцен, Достоєвський та Щедрін. Однак межі свободи в ту епоху допускали невпинну боротьбу за їхнє розширення. Некрасов все життя боровся з цензурою, постійно здобуваючи перемоги.
  Лише за нашої ери (продовжував Большаков) цензура досягла тотальних масштабів. Лише в нашу епоху цензура спирається на потужний каральний апарат, що безвідмовно діє. Лише в нашу епоху боротьба із цензурою прирівнюється до змови.
  Не встиг Большаков закінчити, як у прохід між рядами зробила крок американка середніх років.
  — Геть цензуру, — крикнула вона, — у Росії та Заході!
  І потім:
  — Ви говорили про Пастернака та Булгакова. Зі мною сталася така ж історія. Мій найкращий роман «Повернися, сперматозоїд!» зазнав нападів цензури. Його відмовилися придбати дві шкільні бібліотеки у Коннектикуті та на Алясці. Пропоную створити міжнародну асоціацію жертв цензури!
  
  
  — Не повернеться, — шепнув Гурфінкель, що сидів позаду мене.
  - Хто?
  — Сперматозоїд, — відповів Гурфінкель. — Я не повернувся б. Ні за яких обставин.
  
  
  Доповідь літературознавця Ердмана називалася «Завтрашня свобода». Йшлося про так звану внутрішню свободу, яка є справою творчої особистості. Ердману ставили запитання. Молодий американець, на вигляд учень юридичної чи зуболікарської школи, сказав:
  — Справжньої свободи немає у Росії. Істинної свободи немає в Америці. То в чому ж різниця?
  Ердман не без роздратування відповів:
  - Різниця суттєва. Тут ти сказав все це і благополучно поїдеш додому на своїй машині. А москвича чи ленінградця ще недавно забрали б у казенному транспорті. І не додому, а до камери попереднього ув'язнення.
  
  
  Потім відбулася ще одна сенсаційна зустріч. Вже третій за цей день.
  Колишній прокурор Гуляєв виступав із доповіддю «Конституція нової Росії».
  Підзаголовок говорив: «Правові засади майбутньої демократичної держави».
  Йшлося про якісь федеральні землі. Про якусь загадкову палату старійшин. Про юридичний устрій, у якому вищою мірою покарання буде депортація із країни.
  
  
  У кулуарах Гуляєва оточив натовп однодумців та шанувальників. Він щось пояснював, тлумачив, сперечався. Майбутнє представлялося Гуляєву у ясному та райдужному світлі.
  Але тут з'явився гість із минулого. Ми почули шум у задніх рядах. Звідти долинали здавлені вигуки:
  — Я цього мента бушлатом заганяю!.. Він у мене кирзу ховатиме!..
  Ці слова вигукував знаменитий правозахисник Караваєв. Його тримали за руки Шагін та Литвинський. Караваєв виривався, але безуспішно. Зловчившись, він штовхнув Гуляєва ногою в мошонку з криком:
  — Згадав ти мене, погоне?!
  Гуляєв, затуляючись портфелем і болісно зміжши ноги, вигукував:
  — Хіба ми пили з вами на брудершафт? Я щось не пригадаю.
  Правозахисник зробив новий посилений ривок. Але Шагін та Литвинський міцно тримали його за плечі.
  Караваєв не вгавав:
  — Пам'ятаєш Жовтневий РОМ? Пам'ятаєш суд на Калугіна, дев'ять? Пам'ятаєш, як ти намотав мені червонець?
  Гуляєв невпевнено відповів:
  - Ви маєте рацію. Це було. Я згоден. Але це було задовго до мого прозріння. Задовго до мого морального перелому.
  — Приморю гада! — рвався у бій Караваєв.
  Шагін миролюбно говорив йому:
  — Рило цього типу набити, звісно, варто. Але краще б десь в іншому місці. Інакше американці подумають, що ми недостатньо толерантні.
  
  
  Я вийшов на балкон. Попереду розстилалася панорама Лос-Анджелеса. Внизу відчайдушно гули машини, що скупчилися на перехресті. Через дорогу, ігноруючи роздратування водіїв, неквапливо йшла жінка. Вона була в якихось прозорих газових шароварах та з фіолетовою чалмою на голові.
  Я зрозумів, що водії загальмували добровільно. А сигналять - від надлишку почуттів.
  Певна річ, це була Тася.
  
  
  Вона помітила мене і підійшла до тротуару. Подивилася вгору, затуливши очі долонею. Потім я почув:
  — Чи немає в тебе молока чи сметани?
  — Уяви собі, ні, — говорю. — Було, але скінчилося.
  Тася загадково посміхнулася, ніби готувала мені приємний сюрприз:
  — Справа в тому, що я купила собачку. Двомісячну таксу. При цьому я не маю грошей. Цуценя я придбала в кредит. А молоко в кредит не відпускають.
  — Де ж, — питаю, — це нещасливе цуценя?
  - У готелі, звичайно. Я спорудила йому гніздечко.
  — Із мого вихідного костюма?
  - Чому з костюма? Лише зі штанів.
  — Собаки, — говорю, — тобі не вистачало.
  Тася здивовано подивилася на мене.
  - Це не мені. Це тобі. Подарунок на честь Дня Незалежності. Ти ж завжди хотів мати собачку.
  
  
  Пригнічений, я з хвилину розглядав контури будинків на горизонті. Потім раптом чую:
  — Молоко ти купиш дорогою. А ось як щодо цигарок?
  Я прийшов до тями і кажу:
  — А чи не рано курити?
  У відповідь лунає:
  — Не гостри. І взагалі, злазь. Що це за сцена на балконі!.. Настав час обідати. Якщо, звичайно, у тебе є гроші.
  * * *
  Ми бачилися з Тасею майже щодня. Часто прокидалися поряд у однієї з її знайомих. Прощаючись, домовлялися про нову зустріч.
  Поступово наш спосіб життя розійшовся із давніми університетськими традиціями. Припинилися галасливі вечірки з розмовами про Хемінгуея, Джойса та медицину Тибету. Залишилися в минулому черстві бутерброди з кабачковою ікрою. Забуті були жалюгідні поцілунки на сходах.
  Нарешті реалізувалися мої уявлення про доросле життя. Про спокуси, що загрожують ризиком. Про непідробний скептицизм тридцятирічних жінок та чоловіків. Про задоволення, які тоді ще не породжували страху.
  Коло Тасиних знайомих складали адвокати, лікарі, журналісти, художники, митці. Це були спокійні, незворушні люди, які мали, як мені здавалося, значний достаток.
  Вони часто платили за мене у ресторані. Брали на мою частку театральні контрамарки. Надавали мені місце в автомобілі, якщо компанія вирушала на південь.
  Вони вели себе доброзичливо та коректно. Хоча я все ж таки розумів, що один, без Тасі, не можу вважатися їхнім другом.
  Розглядаючи цих людей, я намагався вгадати, хто з них таємно переслідує мою дівчину. При цьому, повинен зауважити, поводилися вони чемно і безпосередньо. Та й не прийнято було інакше висловлювати свої почуття.
  
  
  Довго я не міг зрозуміти, що поєднує цих різних людей. Потім усвідомив, що принципи їхнього вільного братства — достаток, елегантність і насмішкувате ставлення до життя.
  У ті роки я ще не знав, що гроші — тягар. Що елегантність – масова вулична форма краси. Що вічна іронія – улюблена, а головне – єдина зброя беззахисних.
  
  
  Всі вони, ясна річ, подобалися жінкам. Заздрісники вважають, що жінок залучають у багатіїв їхні гроші. Або те, що можна придбати на ці гроші.
  Раніше і я так думав, але потім переконався, що це брехня. Чи не гроші приваблюють жінок. Не автомобілі та коштовності. Чи не ресторани і дорогий одяг. Не могутність, багатство та елегантність. А те, що зробило людину могутньою, багатою та елегантною. Сила, якою наділені одні та повністю позбавлені інші.
  
  
  Тася ніби зійшла над моїм життям, висвітлила її закутки. І ось я втратив спокій. Я став державою, що бореться, проти якої несподівано відкрили другий фронт.
  
  
  Раніше я був абсолютно захоплений собою. Тепер я мав дбати не лише про себе. А головне, кохати не лише одного себе. У мене виникла, як сказав би Лев Толстой, додаткова зона вразливості.
  Жаль, що я не запам'ятав, коли це почуття з'явилося вперше. В принципі, це був справжній день мого народження.
  
  
  Життя, яке ми вели, вимагало значних витрат. Найчастіше вони лягали на плечі друзів Таси. Зрозуміло, ці люди мене не дорікали. І взагалі виявляли з цього приводу дивовижну делікатність. (Можливо, з презирства до мене.) Коротше, я болісно переживав усе це.
  
  
  Згадую, як лікар Логовинський непомітно засунув мені чотири карбованці, поки Тася замовляла автомобіль. Мабуть, здогадався про щось за моїм розгубленим обличчям.
  Пам'ятаю, мене травмувала сама ця цифра — 4. У ній було закладено образливу точність. Чотири карбованці — це було, як мовиться в математиці, — потрібно й достатньо. Що може бути образливішим?
  
  
  Спочатку я продав мою жалюгідну бібліотеку, яка мало не вміщалася на тумбочці в гуртожитку. Потім заклав вовняний спортивний костюм та годинник. Я дізнався, що таке ломбард із його квитанціями, чергами, атмосферою смутку та бідності.
  Поки Тася була поряд, я міг не думати про це. Варто нам попрощатися, і думка про борги випливала, як хмара.
  
  
  Я прокидався з відчуттям лиха. Годинниками не міг змусити себе вдягнутися. Всерйоз планував пограбування ювелірної крамниці.
  Я переконався, що будь-яка думка закоханого бідняка є злочинною.
  
  
  Займаючи гроші, я не мав уявлення про те, як платитиму. В результаті борги стали кошмаром мого життя.
  
  
  Кишеня мого піджака була надірвана. Мої далеко не найкращі, проте єдині штани вимагали ремонту.
  Зрозуміло, що я міг би підробляти, як і інші, на станції Московська товарна. Але це означало залишити Тасю без нагляду. Хоча б на п'ять-шість годин. Коротше, це було виключено.
  Усіх людей можна поділити на дві категорії. На дві групи. Перша група – це ті, які запитують. Друга група – ті, що відповідають. Одні ставлять запитання. А інші мовчать і лише роздратовано хмуряться у відповідь.
  
  
  Я чув, що п'ятирічні діти ставлять оточуючим неймовірну кількість запитань. До чотирьохсот запитань на день.
  Чим старше ми робимося, тим рідше ставимо запитання. А люди похилого віку їх зовсім не задають. Хіба що професори та академіки – студентам на іспитах. Причому відповіді академікам наперед відомі.
  
  
  Людину, яка ставить запитання, я можу дізнатися на відстані кілометра. Його особистість асоціюється з поняттям — невдаха.
  Тасині друзі не ставили їй запитань. Я ж тільки й робив, що питав:
  — Чому ти вчора не дзвонила?
  - Не могла.
  — А може, не хотіла?
  - Не могла. До нас приходили гості, тітка з братом.
  - І ти не могла зателефонувати?
  — Я ж зателефонувала... Сьогодні.
  — Ти не могла цього робити.
  - Перестань.
  - Гаразд. Не подзвонила і добре. Важливе інше. Важливо, що ти не захотіла зателефонувати. Могла і не захотіла.
  І так далі.
  
  
  На той час моя академічна успішність помітно знизилася. Тася ж і раніше була неуспішною. У деканаті заговорили про наш моральний вигляд.
  Я помітив — коли людина закохана і має борги, то предметом розмови стає її моральний вигляд.
  
  
  Особливо турбував мене залік із німецької граматики. Спершу я взагалі не думав про це. Потім спробував здолати цю граматику штурмом. В результаті безхмарно ясне незнання змінилося спокусливим тривожним напівзнанням.
  Усі німецькі слова звучали для мене однаково. Хіба що, крім імен вождів світового пролетаріату.
  
  
  Дивні мрії я плекав. Фантастичні картини малювали мою уяву.
  Справа в тому, що у викладачки німецької мови Інни Клементіївни Гаук був шістнадцятирічний син. Так ось, іду я раз вулицею. Бачу — бідного хлопчика кривдять здоровенних хлопців. Я починаю бійку з цими хуліганами. На їхні крики про допомогу збігається вся місцева шпана. Хтось б'є мене ножем у спину.
  — Біжи, — шепочу я малолітньому Гаукові.
  Останнє, що бачу, — тріщини на асфальті. Останнє, що я чую, — рев «невідкладної допомоги». Темрява…
  
  
  Інна Клементіївна відвідує мене у лікарняній палаті:
  - Ви врятували життя моєму Артурку!
  — Дрібниці, — кажу я.
  — Але ж ви ризикували собою.
  - Звичайно.
  - Я в неоплатному боргу перед вами.
  - Забудьте.
  — І все-таки, що я можу зробити для вас?
  Тоді я підводжусь — блідий, знекровлений, худий, і говорю:
  - Поставте трійку!
  
  
  Фрау докірливо загрожує мені пальцем.
  — Попри мої правила я йду на цей крок. При цьому сподіваюся, що ви ще оволодієте мовою Шіллера та Гете.
  - Як тільки знімуть шви...
  — До речі, обидва оспівували мужність.
  Я слабо посміхаюся, даючи зрозуміти, наскільки мені ця тема близька.
  — Ауф відер зеєн, — вимовляє Інна Клементіївна.
  — Чао, — говорю я у відповідь.
  
  
  Насправді, все відбувалося інакше. Після довгих вагань я подався здавати цей мерзенний залік.
  Ми з Інною Клементьєвною усамітнилися у невеликій аудиторії. Вона вручила мені аркуш цигаркового паперу з німецьким текстом. Я вивчав його хвилини чотири. Саме зображення букв ховало ворожість. Особливо дратували мене дві вульгарні крапки над «ю».
  
  
  Раптом непроглядна темрява осяялася мерехтінням знайомого імені - Енгельс. Я майже вигукнув і знову замовк.
  — Що вас бентежить? — поцікавилася Інна Клементіївна.
  - Мене?
  - Вас, вас.
  Я навмання тицьнув пальцем.
  - Майн гот! Це ж дуже просто. Хатте геганген. Плюсквамперфект від "геєн".
  Коротко та ясно, думаю.
  Чую голос Інни Клементіївни:
  — То що ж вас ускладнює? Перекладайте відразу. Ну!
  - Не читаючи?
  — Читайте подумки, а вголос не обов'язково.
  — Тут, бачте…
  - Що?
  — Тут, щиро кажучи…
  - В чому справа?
  — Тут, перепрошую, не по-російськи…
  — Он! — вигукнула фрау несподівано дзвінким голосом. - Геть звідси!
  
  
  Я зателефонував завідувачу спортивної кафедри. Попросив його домогтися відстрочок. Мартиросян у відповідь твердив:
  - Ти подавав відомі надії. Але це було давно. Нині ти абсолютно не у формі. Я все залагоджу, якщо ти почнеш працювати. За місяць — першість «Буревісника» у Кишиневі.
  
  
  Зрозуміло, я обіцяв поїхати до Кишинева. Хоча сама ідея такої поїздки була неприйнятною. Адже це означало б хоч ненадовго попрощатися з Тасею.
  
  
  Здавалося, все було проти мене. Однак жив я майже безтурботно. На той час мені вдавалося тлумачити факти найбільш сприятливим для себе чином. Адже людина, яка безперервно запитує, має рано чи пізно навчитися відповідати.
  
  
  Жили ми, повторюю, безтурботно та весело. Ходили ресторанами. Майже щодня опинялися в гостях.
  …………………………
  ……………………Тасини друзі, як правило, вселяли мені антипатію. Але я намагався їм подобатися. Реагував на чужі жарти перебільшено гучним сміхом. Пропонував свої послуги, якщо треба було піти по коньяк.
  Тасю це дратувало.
  Хтось казав мені:
  — Захопіть стілець із кухні.
  Тася ледь чутно наказувала:
  - Не смій.
  Так вона боролася за мою гідність.
  
  
  Вона вселяла мені правила гарного тону. Головне правило – не збуджуватися. Не виявляти зайву гарячість. Розсіяна посмішка — ось що личить справжньому джентльмену.
  
  
  Між іншим, судження друзів Таси не відрізнялися глибиною і блиском. Однак ці люди трималися, не на приклад мені, поблажливо і рівно. Що надавало їх міркувань особливу значність.
  Коротше, чим більшу антипатію вселяли мені ці люди, тим наполегливіше я домагався їхнього розташування.
  
  
  Іноді я не заставав Тасю вдома в певну годину. Бувало, її помічали з кимось на вулиці чи ресторані. Разів зо два я відчув, що її цікавить якийсь чоловік.
  З тими, хто її цікавив, вона трималася грубувато. Як і зі мною в перші години знайомства. Пам'ятаю, Тася сказала одному фарцівнику:
  — Знаєте, на кого ви схожі? На розбитого паралічем удава, якого тримають у зоопарку із жалю…
  Це була зрада. Щось подібне вона колись казала мені. Здавалося б, дрібниця, а я цілий тиждень страждав від ревнощів і приниження.
  Страждаючи, я ставив їй численні запитання. Навіть коли я ганьбив її знайомих, то вживав безглузду форму запитання:
  — Чи не здається тобі, що Арік Шульман просто дурний?
  Я хотів скомпрометувати Шульмана в Тасиних очах, досягаючи, звісно, протилежного результату.
  Усі чоловіки, яких я знав, були з Тасею привітні та коректні. Всі вони відчували до неї дружню прихильність. І не більше. Однак життя моє було сповнене страхом. Я боявся, що всі вони таємно переслідують моє кохання.
  
  
  Я ладен був битися за своє кохання і дуже шкодував, що це не прийнято. Не було прийнято в цьому товаристві розмахувати кулаками.
  
  
  Чи ненавидів я це життя? Відповідаю охоче — ні. Я проклинав і ненавидів лише себе.
  Усі нещастя переживав як розплату за власні гріхи. Будь-яка образа сприймалася як результат моєї власної гріхи. Тому Тася завжди була безневинна. А я все думав:
  «Якщо вона має рацію, то хто ж винен?!»
  
  
  Почуття провини починало набувати у мене характеру душевної хвороби. Причому далеко не завжди це стосувалося Таси.
  Пам'ятаю, я помітив на вулиці хворого хлопчика, який шкутильгав уздовж огорожі. Напевно, в дитинстві він хворів на поліомієліт. Тепер він ішов, страшенно напружуючись і змахуючи руками. Риси його обличчя були спотворені.
  Потім він заговорив із дівчинкою в червоних черевиках. Очевидно, хотів, щоб вона допомогла йому піднятися на бетонну сходинку.
  - Сам не може! Сам не може!
  Дівчинка викрикнула ці слова тим навмисне жвавим і фальшивим голосом, яким розмовляють худенькі молодшокласниці, які не одужали за літо.
  Хлопчик ще раз незграбно ступив уперед. Потім з величезною досадою вимовив:
  — У мене хворі ноги.
  І тут я майже впав на лаву. Тася повільно, не озираючись, пішла вперед. А я все сидів. Так, ніби вдав, що й у мене хворі ноги. Коротше, втік від цього хлопчика з його нещастям. Хіба це я його покалічив?
  
  
  Пам'ятаю, я побачив біля ринку жінку в темному старому одязі. Вона зазирнула у сміттєвий бак. Дістала звідти брудний тенісний м'ячик. Потім витерла його рукавом і поклала до сумки.
  — Льоньці знесу, — сказала вона так, ніби виправдовувалася.
  Я йшов за цією жінкою до Ліговки. Як мені хотілося подарувати її Льоньці найдорожчі іграшки. І не тому, що я добрий. Зовсім не тому. А тому, що я був винен і хотів відкупитись.
  
  
  Я розумів, що з університету мене скоро виженуть. Занепокоївся, коли дізнався, що ще не все загублено. Виявляється, заради мене збиралося комсомольське бюро. Було вироблено якісь «рекомендації», щоб мені допомогти. Я став об'єктом дружньої участі моїх товаришів. Ставилися до мене тепер набагато уважніше, ніж раніше. Мені щиро бажали добра. І я досі згадую про це з почуттям подяки.
  Мені рекомендували підручники, з яких я мав легко почерпнути необхідні знання. Зі мною готові були займатися приватним чином. Нарешті, Льова Гуральник подарував мені свої шпаргалки — феномен віртуозної витонченості та копіткої праці.
  Все було марно. Вечорами ми з Тасею розважалися. Вдень вона готувалася до іспитів, А я вдавався тупій бездіяльності, на що, до речі, йшла маса часу.
  Я годинами лежав на ліжку. Аналізував нюанси Тасиної поведінки. Припустимо, ламав голову над тим, що вона хотіла висловити словами: "Можна подумати, що в тебе зовсім немає шкіри..."
  
  
  З дня знайомства наші стосунки набули ефектного, виразного характеру. Схоже було, що ми граємо якісь фальшиві, нав'язані оточуючими ролі.
  Тасина краса і особливо її вбрання справляли сильне враження. Моя репутація боксера та значні габарити теж змушували людей придивлятися до нас. При цьому я трохи перебільшив манери похмурого і небагатослівного охоронця. Намагався відповідати банальним ідеалам мужності, якими керувався у роки.
  Я із задоволенням носив у кишенях Тасину пудреницю, гребінку чи парфуми. Постійно тримав у руках її сумочку чи парасольку. А якщо вловлював глузливі погляди, то навіть тішився.
  "У любові образи немає", - повторював я кимось сказану фразу.
  
  
  У січні напроти деканату з'явився список виключених. Я був у цьому списку третім, на букву "Д".
  Мене це майже не засмутило. По-перше, я чекав на цей момент. Я випадково опинився на філфаку і готовий був покинути його будь-якої хвилини. А головне, я фактично перестав реагувати на щось за винятком слів Таси.
  
  
  Наступного дня я прочитав фейлетон в університетській багатотиражці. Він називався "Вісім, дев'ять ... Аут!". Там же було вміщено карикатуру. Похмурий суб'єкт обіймає за талію двійку, якій митець надав рис розпущеної молодої жінки.
  Мені показали обох — художника та фейлетоніста. Перший встиг забігти на кафедру порівняльного мовознавства. Другого разу два вдарив по фізіономії Тасиними імпортними ботами.
  
  
  Кілька днів я провів у гуртожитку. Потрібно було віддати в бібліотеку книги та підручники, але я полінувався. Декілька років потім мене переслідували повідомлення, що загрожували штрафом у десятикратному розмірі.
  Іноді, в саму несподівану хвилину, я просто завмирав від страху. Тобто раптом відчував невизначеність свого становища.
  
  
  Я зібрав речі. Потім попрощався із однокурсниками. Вони радили мені не падати духом. Усміхалися і казали, що все буде гаразд.
  Щось мене дратувало у їхній поведінці. Я згадав, як років п'ятнадцять тому захворів батько. Мене відправили по кисневу подушку. Я йшов і плакав. Потім зустрів учителя тригонометрії Буткіса.
  — Не хвилюйся, — сказав мені Буткіс, — лікарі частенько помиляються. Все буде добре.
  З того часу я його ненавидів. Лікарі не помиляються. Батьки хворіють та вмирають.
  
  
  Що хорошого було в мене попереду?
  Люди оберігають себе від чужих неприємностей. Зберігають ілюзію власного благополуччя. Побоюються всього, що там, за поворотом.
  Ти йдеш вулицею, життєрадісний і веселий. Заходиш у власний двір. Біля одного з під'їздів — блакитний мікроавтобус із жалобною стрічкою на радіаторі. І настрій у тебе відразу ж псується. Ти замислюєшся про смерть. Ти розумієш, що вона тиняється і серед мешканців нашого будинку.
  
  
  Залишивши гуртожиток, я винайняв шестиметрову кімнату в районі новобудов. Вікна мого житла виходили на захаращену пустир. За стіною репетував двомісячна дитина. Згодом ми з Тасею прозвали його - "улюблений учень Армстронга".
  Мене все це не бентежило. Я звик. Недаремно моїм сусідом по гуртожитку був Рафа Абдулаєв — тромбоніст університетського джазу.
  
  
  Головне, я мала свою кімнату. Я міг бути з Тасею наодинці. Саме тепер ми стали близькими по-справжньому. Наче піднялися на гору, звідки розрізняєш усе — погане й добре.
  
  
  Я без кінця думав про Тасю. Жив без жодної хвилини байдужості. А отже, без жодної хвилини спокою. Я боявся її втратити.
  Якщо все було гаразд, мене це теж не влаштовувало. Я ставав зарозумілим і грубим. Мене принижувала радість, яку я їй доставляв. Це, як я думав, ототожнювало мене з вдалою покупкою. Я почував себе приниженим і грубіянив. Щось ображало мене. Щось змушувало чекати поганих наслідків від кожної хвилини щастя.
  
  
  Будь-яку неприємність я сприймав як розплату за гріхи. І навпаки, будь-яке благо — як передвістя розплати.
  Мені здавалося, що я не маю радіти. Не повинен відкрито висловлювати свої почуття. Показувати Тасі, як вона мені дорога.
  Я вдавався стриманим. Хоча здогадувався, що приховати кохання ще важче, ніж симулювати його.
  
  
  Найбільше мені подобався ранковий годинник. Ми виходили з дому. Ішли освітленою ліхтарями вулицею. Снідали у кафе на майдані Миру.
  Ми цілу ніч були разом. І тепер, після цієї надмірної близькості, байдужість оточуючих, вся різноманітність їхнього далекого життя — заспокоювала нас.
  У такі хвилини я почував себе майже впевнено. А одного разу мало не заплакав, коли Тася ледве ворухнула губами, але мені вдалося почути:
  - Я так щаслива…
  
  
  Щоранку я виходив з дому, намагаючись знайти роботу. Я блукав товарними станціями, читав оголошення, розпитував знайомих.
  Іноді мені пропонували роботу. І я міг одразу ж приступити до неї. Але чомусь відмовлявся. Щось зупиняло мене. Я думав, ну що від цього зміниться? Виникне лише ілюзія порядку, яка відразу ж буде розвіяна грозою, що насувається. Я знав, чи здогадувався, що мої проблеми по суті нерозв'язні.
  
  
  Чому я навіть жартома не заговорював з Тасею про одруження? Чому з незрозумілою завзятістю уникав цієї теми?
  Очевидно, є в мені інстинкт власника. І отже, я боявся відчути Тасю своєї, щоб надалі не мучитися, переживаючи втрату.
  Ставши її законним чоловіком, я б назавжди втратив спокій. Я б уподібнився до розбагатілого золотошукача, який з пістолетом охороняє нажите добро.
  
  
  Я продовжував ставити їй запитання. Причому в такій граматичній формі, яка містила явне заперечення:
  - Ти не поїдеш до мене? Ти не бажаєш мене бачити? Ти більше не кохаєш мене?..
  Може, треба було кричати:
  - Поїдемо! Я з тобою! Кохай мене!
  
  
  І ось одного разу я сказав: "Ну хочеш, ми одружимося?"
  Тася здивовано подивилась на мене. Її обличчя стало злим і тріумфуючим. Крім того, в ньому була звичайна досада. Я почув:
  - Нізащо!
  З того часу я вмовляв її щодня, наводив різноманітні аргументи та аргументи. Цілий рік ухилявся від розмов на цю тему, а зараз без кінця повторював:
  — Ми повинні одружитися… Що подумають твої батьки?.. Навіщо нам хибна свобода?!
  І так далі.
  Подумки я твердив:
  «Тільки б вона не йшла. Я буду працювати. Даруватиму їй гарний одяг. Якщо буде потрібно, крастиму. Я перестану ставити їй запитання. Не мститимуся за те, що полюбив…»
  При цьому я присягався:
  «Щойно ми помиримось, я сам піду. Сам. Перший…»
  
  
  Якось ми йшли містом. Продувані вітром вулиці були темні, фари машин пронизували завісу мокрого снігу. Я мовчав, боячись засмутити Тасю, викликати її роздратування.
  Я думав — зараз вона гляне на годинник. Наразі сповільнить крок біля тролейбусної зупинки. Потім поїде, а я залишусь тут. На цій освітленій смужці тротуару. Під цим снігом.
  
  
  Якби замість мене хтось інший, я знайшов би прості і переконливі слова. Я б сказав:
  «Твоє становище безнадійне. Ти маєш піти. Світ сповнений жінок, які тебе втішать. А зараз — біжи і не озирайся...
  Ти з дитинства ненавидів приниження. Так не будь лакеєм і зараз.
  Ти стверджуєш, що вона жорстока? Ти хотів би порозумітися по-доброму?
  Що ж може бути добрим у твоєму становищі? Навіщо ці жалюгідні крихти доброти — тобі, якому вона цілком належала?
  Ти стверджуєш — отже, не було кохання. Кохання було. Кохання пішло вперед, а ти відстав. Он поскрипує табличку. Шматок зеленої жерсті номер тролейбуса. Тролейбуса, що відійшов.
  Ти бідкаєшся — я, мовляв, не винен. Ти перестав бути людиною, яка їй потрібна. Хіба це не твоя провина?
  Ти дивуєшся — як змінилася ця дівчина! Як змінився світ довкола!
  Свідчу, що світ не змінився. Дівчина залишилася колишньою — доброю, милою і трохи кокетливою. Але побачить усе це лише людина, якій вона належить.
  А ти підеш».
  
  
  Низка будівель проводила нас до огорожі. Ми більше години сиділи під деревами. Кожна гілочка з її зимовим вантажем виразно біліла на темному тлі.
  Я мовчав. Переповнена страхом тиша — єдине, що вселяло мені надію.
  Якщо я мовчу, ще не все втрачено. Лихо з'явиться з першим звуком. Не випадково в хвилини небезпеки людина втрачає мову. Потім лунає його останній крик. І кінець…
  Отже, мовчання — це порука життя. А крик, відповідно, вбиває останню надію... Де це я читав:
  Можливо, колись губ вже народився шепіт,
  І в бездеревності кружляли листи…
  
  Будь-якою ціною я захотів позбутися цих тяжких думок. Я потягнув Тасю за руку. Стиснув її кисть, таку тендітну під рукавичкою. Повів її до себе.
  Здавалося, це був мій перший природний жест за всю історію наших стосунків.
  
  
  Вдома я запалив лампу. Тася опустила руки. Вона не скинула сукню. Вона виступила, позбулася його. Наче втратила раптом важку ношу.
  
  
  Я почав стягувати одяг, клянячи персонально всі його деталі — шевські шнурки, застібку-блискавку. Шнурки в результаті порвав, а блискавку заклинило.
  Нарешті Тася сховалась простирадлом. Вона дістала цигарки, я варив каву.
  Але кава охолола. Ми до нього ледь доторкнулися.
  
  
  Було дуже рано. Я засунув ноги в охолоджені шльопанці. Тася розплющила очі.
  — І ранок, — кажу, — тобі личить. Ну привіт.
  Я побачив мої грубі черевики та легкі Тасині чобітки. Вони були як живі істоти. Я їх майже соромився. Поруч на стільці плоско висіли мої гімнастичні штани.
  
  
  Тася швидко одяглася при світлі. Зникла під яскравими ганчірками, які були мені ненависні. Провела рожевим пензликом біля очей. Щось зробила з волоссям. Потім, нахилившись, поцілувала мене.
  - Не сумуй.
  Зачинилися двері, і я відчув себе таким самотнім, яким ще не був. Весь світ розстилався переді мною, залитий світлом і позбавлений прихильності. Він раптом представився мені як єдине ціле.
  
  
  Я взяв сигарету, вірніше, недопалок з попільнички. Їх було багато, довгих, майже недоторканих, з обвугленими кінцями. Адже ми курили так швидко.
  
  
  Я помітив слід розсипаної пудри. Це був рожевий півколо біля основи уявної коробки. Я думав про Тасю і всюди помічав її сліди. Навіть мокрий рушник торкнувся.
  А ввечері Тася переїхала до мене.
  
  
  Незабаром я почав працювати наглядачем фасадів. То була дивна посада. Я спостерігав за історичними пам'ятками, що охоронялися державою. Реально це означало — прати мокрою ганчіркою усіляку паскудність, а також нескінченні «Зіна+Костя».
  Я цілими днями блукав містом. Мабуть, я й раніше був доглядачем фасадів, тільки не підозрював про це. А головне, не отримував за це грошей.
  Іноді я запитував себе — а що ж далі? Відповіді не було. Я намагався не думати про майбутнє.
  
  
  Утвердився березень з несподіваними дощами та передчуттям літньої спеки. Мокрий сніг осідав на газонах та дахах. Тася, захопивши свої речі, остаточно перебралася до мене. Моєї зарплати та її стипендії вистачало загалом на життя.
  
  
  Траплялося, що Тася йшла ввечері одна. Бувало так, що поверталася пізно. Говорила, що займається з подругами, які мають необхідну допомогу.
  Я вдав, що вірю їй. А якщо й утримую, то щоб не нудьгувати.
  Потай я підозрював і навіть був упевнений, що Тася обманює мене. Уява малювала мені найпринизливіші подробиці її зрад.
  
  
  Я став хитрий і підозрілий. Я таємно перегортав її записник. Я чатував на порозі, намагаючись вловити запах вина. Я міг би спробувати її вистежити. Проте мешкали ми в районі новобудов. Між будинками тут широкі простори — важко сховатися.
  
  
  Наодинці з Тасею я проклинав її друзів. Зустрічаючись із ними, був підкреслено люб'язний. Давно помічено: щось змушує чоловіка бути особливо делікатним із уявними коханцями його дружини.
  
  
  Моя ревнощі посилювалися з кожним днем. Вона не вимагала реальних передумов. Вона хіба що виростала зі своїх надр.
  Тобто мої домисли були джерелом страждань. А страждання породжували до життя нові домисли.
  
  
  Щоночі я безшумно вставав. Витягав Тасин портфель. А потім, сидячи на борту комунальної ванни, перегортав її зошити.
  Керувала мною аж ніяк не пристрасть до філології. Я обчислював обсяг останніх записів. Ділив цю цифру на час відсутності Таси. Виводив формулу продуктивність праці. Встановлював, скільки зайвих хвилин було в Тасиному розпорядженні. А потім нарешті вирішував, чи можна за цей час змінити коханій людині.
  Ревнощі охопили мене цілком. Я вже не міг існувати поза атмосферою підозр. Я вже не чекав конкретних доказів Тасиного віроломства. Моя фантазія послужливо малювала все, що нормальним людям потрібне для самогубства.
  
  
  Коротше була головна і єдина причина моїх страждань. Я знав, що дружина йде від мене завжди, вдень і вночі. Навіть у ті хвилини, коли… (Не хочу продовжувати.)
  
  
  Я ставив їй запитання і вже не чекав на відповіді. Я пропонував їй рішення, свідомо неприйнятні. Я радів, виявляючи свідчення Тасиної лінощів, марнотратства та егоїзму.
  Я не відчував послідовності у цій заплутаній справі. Може, я спочатку втратив цю дівчину і лише потім вона пішла? Чи все-таки навпаки?
  Якщо за втікачем прямує погоня, то як, цікаво, ці явища пов'язані? Що тут слідство? Що є причиною?
  Де ж я таки читав:
  Можливо, раніше губ вже народився шепіт,
  І в бездеревності кружилися листи,
  І ті, кому ми присвячуємо досвід,
  До досвіду набули рис…
  
  Найжахливіше, що Тася перестала спростовувати мої аргументи. Щодня я звинувачував її у смертних гріхах. Тася лише стомлено кивала у відповідь.
  Я запитував:
  - Де ти була?
  — Знову…
  - Я хочу знати, де ти була?
  - Ну, займалася.
  - Що означає - ну?
  - Займалася.
  - Чим?
  - Не пам'ятаю.
  — Як це — не пам'ятаю? Звідки маєш закордонні сигарети?
  — Мене почастували.
  - Хто? Нікчемний Шліппенбах?
  — Допустимо.
  — Цей претензійний йолоп, який завжди говорить одне й те саме?
  — Шістьма мовами.
  - Не зрозумів.
  - Це не важливо.
  — То ти була в нього?
  — Ну, гаразд — була.
  — Що означає добре? Була чи не була?
  - Не пам'ятаю. Що ти хотів би почути?
  - Правду.
  — Я й кажу правду, яка тебе не влаштовує.
  — Я хочу знати, де ти була і все.
  - Неважливо.
  — Як це неважливо?
  — У читальній залі.
  …………………………
  
  
  Ну, і таке інше…
  
  
  Буває, ти розмовляєш з жінкою, наводиш промовисті аргументи та переконливі аргументи. А не до аргументів. Їй гидкий сам звук твого голосу.
  
  
  Іноді Тася поривалася піти. Я майже силоміць утримував її. Я просив Тасю залишитись, але знав, що можу її вдарити.
  Тася залишалася, і незабаром я вже не міг повірити, що здався на це.
  
  
  Якщо нам так добре, думав я, то все інше мої фантазії. Від цього потрібно вилікуватися.
  А що якщо відчуття щастя неминуче включає передчуття біди? Недарма у Дюма так весело бенкетують мушкетери за стінами обложеної фортеці.
  * * *
  Ми таксі під'їхали до готелю. У ліфті я піднімався із відчуттям тривоги. Як поживає щеня і що він встиг наробити? Не виключено, що мене вже виселили.
  У коридорі ми зустріли усміхнену покоївку. Це мене трохи заспокоїло. Хоча в Америці посмішка ще не є показником. Бог знає, що тут робиться з усмішкою на обличчі.
  
  
  Цуценя благополучно спало під кондиціонером. Тася спорудила йому гніздечко з моїх фланелевих штанів. Зрозуміло, малюк встиг замочити їх.
  Я обережно витяг його з гнізда. Трохи розплющилися каламутні аквамаринові очі. Товсті лапи напружено здригалися.
  Від щеня затишно пахло побутом. Такий самий запах я відчував багато років тому в поїздах далекого прямування.
  
  
  Я витяг із сумки куплене дорогою молоко. Ретельно вимив одну з бронзових попільничок. Через секунду щеня вже тицялося в неї заспаною фізіономією.
  — Назви його Пушкін, — сказала Тася, — на знак поваги до російської літератури. Пушкін! Пушкін!..
  У відповідь щеня позіхнуло, демонструючи крихітну пащу кольору настурції, що розпустилася.
  
  
  — Не забудь, — сказала Тася, — до шести ми їдемо до Беверлі-Хіллсу.
  Це було щось на зразок світського прийому. "Танго при свічках" в особняку Дохіні Грейстоун. Так було сказано у програмі конференції. Хто така ця сама Дохіні, з'ясувати не вдалося.
  
  
  У тій самій програмі йшлося:
  "Плата за вхід чисто символічна". І далі, найдрібнішими літерами:
  «Орієнтовно – 30 доларів з особи».
  Що саме символізували ці 30 доларів, я не зрозумів.
  
  
  — Ти вніс гроші? — спитала Тася.
  - Ще немає.
  - Внеси.
  - Встигну.
  — Як ти думаєш, чи можу я сплатити через «Амерікен експрес»?
  — Я сплачу, не турбуйся.
  - Це не зручно.
  - Чому? Ти ж ідеш зі мною. Іншими словами, я тебе запрошую.
  — Знаєш, що мені подобається?
  - Ну що?
  — Ти розважливий, але в міру. Дотримуєшся хоч якихось мінімальних пристойностей.
  — Багато хто, — говорю, — називає це інтелігентністю.
  У відповідь пролунало:
  - Ти завжди був інтелігентом. Пам'ятаєш, як ти добровільно ходив у філармонію?
  
  
  Я запитав:
  — Куди ж ми дінемо цуценя?
  — Облишмо в готелі. Бачиш, який він слухняний та розумний. Такси взагалі неймовірно розумні… Тільки він нудьгуватиме…
  — Якщо він такий розумний, — кажу, — і йому нема чого робити, нехай випрає мої фланелеві штани.
  — Не гостри, — сказала Тася.
  - Останній раз. Ось, слухай. Такса – це… Такса – це сетер, який побував у автомобільній катастрофі.
  У відповідь пролунало:
  - Ти деградуєш.
  
  
  — Їхати до Беверлі-Хіллса рано, — сказала Тася. — Давай замовимо каву. Просто вип'ємо каву. Як тоді у студентському буфеті.
  Я подзвонив. Через три хвилини з'явився офіціант із тацею. Запитує:
  — Замовляли віскі?
  Це був уже другий такий випадок. Якась дивна плутанина. Тася сказала:
  — Справа в твоїй мерзенній вимові.
  
  
  Ми випили. Я розчулився і говорю:
  — Знаєш, що головне у житті? Головне те, що життя одне. Минула хвилина, і кінець. Іншого не буде… Ось ми п'ємо бренді…
  - Віскі.
  — Ну, гаразд, віскі. Ось ти глянула на мене. Щось подумала. І все – минула хвилина.
  — Давай не поїдемо до Беверлі-Хіллса, — сказала Тася.
  Цього мені тільки не вистачало.
  
  
  Тут зателефонував Абрикосов і запитує:
  - У тебе випадково немає мого тата?
  — Ні, — говорю, — а що?
  - Зник. Як крізь землю провалився. І де шукати його, не знаю. Я навіть його прізвища не запам'ятав. До речі, про прізвища...
  
  
  Абрикосов – поет. І голова у нього працює по-своєму:
  — До речі, про прізвища. Відповідай мені на таке запитання. Чому Рубашкіних скільки завгодно, а Брючнікова, наприклад, одиниці? Огіркові зустрічаються на кожному кроці, а де, вибач, Помідорові?
  Він на секунду замислився і продовжував:
  — Чому Столярових мільйони, а Фрезерувальникових — жодного?
  Ще одна коротка пауза, а потім:
  — Я особисто знав азербайджанського критика Шаріла Гудбаєва. А ось Хаудудуєви мені щось не траплялися.
  Абрикосов помітно надихнувся. Голос його звучав все твердіше і переконливіше:
  — Носових завалися, а Ротових, скажемо прямо, замало. Тюльпанові трапляються, а Георгінових особисто не зустрічав.
  Абрикосов висловлювався з наростаючим пафосом:
  — Щукіних і Судакових — темрява, а де, наприклад, Харіусові чи, скажімо, Фореліни?
  У поетовому голосі зазвучали драматичні нотки:
  — Львів скільки завгодно, а хто зустрічав хоч одну людину на прізвище Тигрів?
  
  
  О шостій подали автобус. Сквер перед готелем був яскраво освітлений. Хтось із наших повернувся, щоб одягнутися тепліше.
  Усі сіли на місця. Автобус рушив. Юзовський демонстративно витяг із портфеля пляшку граппи. У литовського поета Венцлови знайшлися паперові стаканчики. Сам Венцлова пити відмовився.
  Решта із задоволенням випили. Дарина Бєлякова вийняла із сумочки теплу котлету. Сіоніст Гурфінкель дістав з кишені важкий бутерброд, загорнутий у фольгу. І нарешті, містер Хіггінс додав до цього щіпку солі.
  Юзовський вкотре повторив:
  — У будь-якій ситуації потрібна мінімальна частка абсурду.
  Пляшка циркулювала по колу. На підлозі між рядами було виставлено закуски. Обличчя повеселішали.
  
  
  Тасю я втратив з уваги відразу ж. Причому, в автобусі стандартного розміру. Була в неї така фантастична здатність зникати.
  Це могло статися на дисидентській кухні. У музейному залі. Навіть у приймальні у юриста чи невропатолога.
  Зненацька моя подруга зникає. Потім раптом з'являється звідкись. Точніше, опиняється у полі зору.
  Я запитував:
  - Де ти була?
  Відповідь могла бути найнесподіванішою. Допустимо: «Спала в коморі». Або: «Дресувала сусідського кота». І навіть: «Загорала на балконі», (Вночі? У вересні?!)
  Загалом, Таська зникла. З'явилася перед виходом. Нагадала, що я маю купити їй квиток.
  
  
  Особняк Дохіні Грейстоун нагадував російську поміщицьку садибу. Клумба перед основним входом. Два симетричні флігелі з боків. Тюльові фіранки на вікнах. І навіть живопис не менш потворний, ніж у провінційних російських садибах.
  По залі вже бродили якісь люди. Одні з келихами. Інші з паперових пластин в руках.
  Обличчя одного симпатичного негра здалося мені знайомим. Запитую Панаєва:
  — Чи міг я його десь бачити?
  Панаєв відповідає:
  - Ще б. Це ж Сідней Пуатьє.
  
  
  Суть заходу була зрозумілою. Організатори форуму хотіли познайомити російську інтелігенцію із місцевою. Можливо, сприяти виникненню ділових контактів. Адже якщо чесно говорити, хто з російських письменників не мріє про Голівуд?!
  
  
  Особливого шику я не помітив. Якась фінська лазня райкомівського рівня набагато шикарніша. Не кажучи про дачу Юліана Семенова у Криму.
  
  
  Звідкись долинала чудова музика. Соло на віолончелі під акомпанементом ритмічної групи. Де розташувалися музиканти, було незрозуміло. Можливо, у саду під кронами дерев. Або на балконі за портьєрою.
  Гурфінкель сказав:
  — Схоже, що це Ростропович.
  — Не виключено, — говорю.
  — Як у найкращих будинках Філадельфії, — підхопив Большаков.
  - Каліфорнії, - поправив Лемкус.
  За хвилину все прояснилося. В одній із кімнат на шафі стояв транзисторний магнітофон.
  - Тільки і всього? — здивувався Юзовський.
  
  
  Після вечері розпочалися виступи. Американську інтелігенцію представляла якась схвильована жінка. Може, це й була сама Ґрейстоун, не знаю.
  Вона говорила, що десятиліттями вимовляється в аналогічних випадках. Йшлося про американський плавильний казан. Про предків-емігрантів. Про те, з якою завзятістю їй довелося добиватися добробуту. В кінці вона сказала:
  — Я тричі була у Росії. Це чудова країна. Що ж говорити про вас, якщо навіть я сумую за нею...
  Російську інтелігенцію представляв Гуляєв. Йому доручили це як колишньому юристові. У провінції досі є думка, що юристи промовисті.
  Гуляєв виступав темпераментно та довго. Він теж казав усе, що потрібно. Про насильницьку колективізацію та сталінські репресії. Про сільськогосподарську кризу та безчинства цензури. Про закриті розподільники та державний антисемітизм. В кінці він сказав:
  — Росія справді чудова! І ми ще поїдемо туди на білому коні!
  Литвинський нахилився до Шагіна і каже:
  — Після комуністів я найбільше ненавиджу антикомуністів!
  
  
  Потім попросив слова художник Боровський. Як з'ясувалося, він щойно приїхав своєю машиною. Боровський у розпачі прокричав:
  - Катастрофа! Я віз учасникам форуму цінний подарунок. Портрет Солженіцина розміром три на п'ять. Я віз його на даху моєї «тойоти». У районі Детройта портрет відв'язався і відлетів. Я спробував наздогнати його, але безуспішно. Є думка, що він уже ширяє над Мексикою…
  
  
  Потім виступили письменники як авторитарного, і демократичного спрямування. Як союзник ті та інші згадували Бродського. І я вкотре подумав:
  «Геній протистоїть не натовпу. Геній протистоїть пересічним художникам. Причому як авторитарного, так і демократичного спрямування».
  
  
  І ще я подумав з деяким сумом:
  Бог дав мені те, про що я його просив. Він зробив мене рядовим літератором, точніше журналістом. Коли мені вдалося їм стати, то з'ясувалося, що я претендую на більше. Але було пізно.
  Претензій, отже, не може бути».
  
  
  Я відчував якусь дивну хиткість того, що відбувається. Начебто сидів у переповненій залі. Точніше, був у залі та на сцені одночасно. Боюся, що мені не висловити цього.
  До речі, тому я й не художник. Адже коли ти відчуваєш невиразні відчуття, писати зарано. А коли ти все зрозумів, єдине, що лишається, — мовчати.
  
  
  Були ще якісь виступи. Пригадую, художника Бахчаняна критикували за формалізм. Говорили, що форма в нього переважає зміст.
  Художник виправдовувався:
  — А що, якщо я на утриманні художньої форми?
  
  
  Тасю майже не бачив. Вона зникала. Потім поверталася із брикетом вершкового морозива. З оберемком кленового листя. Або з невеликим акваріумом, у якому хлюпалися золоті рибки.
  
  
  Потім вона підійшла до мене і каже:
  — Ти маєш допомогти цій людині.
  - Якій людині?
  — Його звуть Роальд. Роальд Маневич. Він написав книгу. Тепер йому потрібний видавець. Роальд спеціально приїхав на цю конференцію.
  
  
  Я побачив порівняно молоду людину, похмуру і нервову. Він крокував галереєю, тупаючи ногами. Навіть звідси було видно, яке у нього брудне волосся.
  — Знайди йому видавця, — сказала Тася.
  - Що він написав?
  - Книгу.
  - Я розумію. Про що?
  — Про безодню.
  - Не зрозумів?
  — Книжка про прірву. Про безодню як таку. Що тут незрозумілого?! Поговори із видавцями. А ні, то я сама поговорю.
  Тоді я сказав, щоб відтягнути час:
  — Нехай він дасть мені свій рукопис. А я вирішу, якому видавцеві її доцільніше запропонувати.
  
  
  Тася піднялася на галерею. За хвилину повернулася з об'ємним рукописом. На картонній обкладинці було виведено готичним шрифтом:
  "Я і безодня".
  Тася сказала:
  — Роальд попереджає, що на шістсот сорок восьмій сторінці є помилка.
  — Це не страшно, — кажу.
  І думаю при цьому непогано з'їздив до Каліфорнії. Повернуся без копійки грошей, натомість із цуценям. Та ще ось із цим рукописом.
  Вечір пройшов нормально. Більшаков, природно, обрушився на лібералів із журналу «Партизан рев'ю». Від імені лібералів виступив містер Сімс. Він сказав:
  - Так, ми ліві. І я не впевнений, що це образа. Ми, ліві, першими в Америці надрукували Фолкнера та Хемінгуея. Першими заговорили про Модільяні та Джакометті. Ми, ліві, раніше за інших подали свій голос на захист Орлова та Щаранського…
  
  
  Після цього виступив Гурфінкель. Він сказав:
  — Російська мова велика і могутня. Деякі російські слова перетворилися на міжнародні. Наприклад - "інтелігенція", "гласність", "погром"...
  Гурфінкелю заперечив Панаєв. Нагадав, що іноді російські люди рятували євреїв. Приховували їх від погромників. У відповідь Беляков поцікавився:
  — А погромники були не росіяни?
  
  
  Потім було прийнято резолюцію, що засуджує сталінізм. Її підписали всі, окрім літературознавця Шермана. Професор Шерман заявив:
  — Я з небіжчиками не воюю.
  
  
  Настав час було їхати в готель. Автобус уже хвилин з двадцять стояв перед входом. Раптом Тася підійшла до мене і каже:
  - Вибач, я йду з Роальдом.
  - Не зрозумів?
  — Я йду з Роальдом Маневичем. Так треба.
  — Це що за новини?
  — Роальд такий нещасний. Я не можу його покинути.
  — Так, — говорю.
  І потім:
  - А тепер послухай. Ми з тобою розлучилися двадцять років тому. Ти для мене зовсім стороння жінка. Але сюди ми прийшли разом. Нас бачили мої знайомі. Існують якісь умовності. Якісь мінімальні пристойності. Отже, ми разом підемо звідси.
  — Ні, — сказала Тася, — вибач. Я не можу його покинути.
  Вона й у молодості була така. Головне – це її капризи.
  * * *
  Папір із військкомату мені доставили першого квітня. На жаль, це не було традиційним жартом. То був кінець. Я не врахував такої перспективи як служба в армії.
  Мені не хотілося говорити про це Таса. Я носив у кишені блакитний бланк, заповнений дитячим почерком, і мовчав. Все це приносило мені якесь дивне задоволення. Я чекав відповідної хвилини, щоб ефектно повідомити Тасі сумну новину. Я ледве пригнічував іронічну гримасу.
  Я був такий задоволений своєю хитрістю. Ймовірно, нагадував людину, дні якої пораховані. Йому кажуть — одягнись тепліше. А він знає, що смертельно хворий. І лише посміхається у відповідь.
  
  
  Якось я побачив мою повістку на столі. Вона лежала у центрі, під цукорницею. Я думаю, Тася випадково знайшла її в моїй кишені. Вона плакала, коли я повернувся з роботи. Я говорю:
  - Перестань. А то я думатиму, що ще не все втрачено.
  Тася каже:
  — Жахливо, коли люди прощаються з полегшенням. А ми прощаємось із гіркотою. В нас залишаються спогади.
  Але я сказав їй, точніше, крикнув:
  — Навіщо мені спогади? Ти мені потрібна. І більше ніхто.
  Я відвернувся, пішов у вбиральню і заплакав. Точніше, відчув, що плачу. Тепер я думав, що всі нещастя через цю гидку повістку. До неї все було так чудово.
  Цілий рік я поводився безглуздим чином. Був чимось невдоволений. На щось скаржився. Когось звинувачував.
  Здавалося б, кохай і все. Пишайся, що Бог послав тобі непрошену милість.
  Читаючи геніальні вірші, не думай, які обороти більше чи менше вдалися авторові. Бери, поки дають, і радуйся. Дякую долі.
  Любити цю дівчину все, що мені залишалося. Хіба цього замало? А я все скаржився і нарікав. Я нагадував садівника, який щодня витягує квітку із землі, щоб дізнатися, чи прижилася вона.
  
  
  Настав останній день. Я сказав Тасі — не проводжай мене. Одягнув рюкзак. Спустився вниз сходами.
  Я раптом став страшенно спостережливим. Я прочитав лайки на стінах. Помітив дитячий велосипед біля ліфта. Білий край газети в поштовій скриньці. Плоскі недопалки біля батареї. Потім вийшов надвір і підняв очі.
  Тася дивилася на мене, прикрившись фіранкою.
  "Ну, все", - про себе кажу.
  Тася заперечливо похитала головою.
  
  
  Я попрямував до будівлі військкомату. Ішов і повторював кілька цифр: 7-3-2-9-0-4.
  То був номер телефону. Єдина цікава для мене комбінація в нескінченному розмаїтті чисел.
  Ось телефонна будка. Чиєсь ім'я подряпане цвяхом. У глибині — металева скринька з диском та цифрами. Ти дістаєш монету — плоский залізний кружок із рельєфом, ледь помітним на дотик. Опускаєш її у вузьку косу щілину. Шматок металу, завмерши на секунду, провалюється всередину. Він блукає серед невидимих контактів, потім клацання — з порожнечі випливає хриплуватий Тасин голос:
  — Алло!.. Алло!.. О Господи, алло!
  Я й не підозрював, що у місті стільки телефонних будок.
  Чиїсь обличчя пропливали повз, суворі й байдужі, як ранкові газети. Навряд чи хоч одна з них була відзначена печаткою генія. А втім, знаків приреченості я теж не побачив.
  
  
  З-під арки комісаріату вийшла строєм група юнаків. Вони були у зношених джинсах, кедах, рваних піджаках. Поруч крокував молодий офіцер із туго набитим цивільним портфелем. На шиї в нього біліла вузька смужка комірця.
  Я мав іти вперед.
  * * *
  Я підвівся до свого номера. Зняв туфлі. Підійшов до дзеркала.
  Вузьке чоло неандертальця, тьмяні очі, безвільне підборіддя.
  Вік у мене такий, що кожного разу, купуючи взуття, я замислююсь:
  «Чи не в цих штиблетах мене ховатимуть?..»
  
  
  Нещодавно я заповнював якийсь офіційний папір. Там була графа «колір волосся». Я автоматично вивів – «браун». У сенсі - шатен. А секретарка закреслила та переправила на «грій». Тобто сивий.
  
  
  Я прийняв душ. Однак бадьорості в мене не побільшало. Я не міг збагнути, що ж сталося. Двадцять років тому ми розлучилися. П'ятнадцять років не бачились. У мене дружина та діти. Все нормально.
  І раптом з'являється ця, м'яко кажучи, неврівноважена жінка. Привносить до мого життя непомірну частку абсурду. Ворушить давно забуте минуле. І в результаті змушує мене страждати.
  Телефонний дзвінок:
  — Дві порції коньяку, лимон та сода?
  - В чому справа? — питаю.
  — Коньяк замовляли?
  На цей раз я навіть не здивувався.
  — Так, — говорю, — звичайно. Скільки можна чекати?!
  
  
  Я вирішив зателефонувати до нашої дочки. Поглянув на годинник — без п'ятої одинадцятої. Це означає, що у Нью-Йорку близько двох. Втім, дочка лягає пізно. Особливо по суботах.
  Недарма я казав їй:
  - Мій день закінчується ввечері. А твій день уранці.
  
  
  Дзвоню. Підходить дочка.
  — Пробач, — чую, — але в мене гості.
  — Я, між іншим, дзвоню з Лос-Анджелеса. Хотів поцікавитись, як справи?
  - Нормально. Я звільнилася з роботи. Ти здоровий?
  — Більш-менш… А що сталося?
  - На роботі? Мама знає, що ти в Каліфорнії?
  — Здогадується… Катя!
  - Ну що?
  - Я хочу сказати тобі одну річ.
  — Тільки коротше.
  - Гаразд.
  - І не тому, що гості. Просто це дорого.
  - Ось слухай. Ти, звичайно, думаєш, що я звичайний жалюгідний емігрант. Невдаха з претензіями. Як кажуть, із колишніх…
  — Ну ось, знову… Навіщо ти це кажеш?
  — Знаєш, хто я насправді такий?
  - Ну, хто? — спитала дочка, ледь помітно дратуючи.
  - Зараз дізнаєшся.
  - Ну?
  Я зробив паузу і урочисто вимовив:
  — Я… Слухай мене уважно… Я — чемпіон Америки. Знаєш, з якого виду спорту?
  - О Господи ... Ну, за яким?
  — Я — чемпіон Америки… Чемпіон Сполучених Штатів Америки — з любові до тебе!
  
  
  Я поклав слухавку. На душі було нудно. Навіть у бар іти не хотілося. Вип'єш як слід, а потім буде ще нудніше.
  Можливо, це криза? Якщо так, то який саме? Економічний, творчий, сімейний?
  От і добре, подумав я. Криза - це найкращий час для перебудови.
  І пішов до Абрикосова за цуценям.
  
  
  Тася з'явилася рано-вранці. Причому досить бадьора та вимоглива. Запитала, чому я не замовляю кави? Де зберігаються мої цигарки? А головне, як поживає наше цуценя?
  Я також спитав:
  - А де Роальд Маневич?
  (Це ім'я з непотрібною виразністю відобразилося в моїй пам'яті.)
  Відповідь була дещо розпливчаста:
  — Маневич — це така сама фікція, як і решта!
  
  
  Я нагадав Тасі, котра година. Зробив спробу заснути. Точніше, вдав, що сплю.
  Але тут прокинувся песик. Витягла задні лапи. Потім присіла, обросивши готельний килим. Кілька разів переможно пискнула. І нарешті припала до античних Тасиних сандалів.
  — Принадність, — сказала Тася, — справжній чоловік. Єдиний чоловік у цьому місті.
  — Вимушений розчарувати тебе, — кажу, — але це сука.
  - Ти впевнений?
  - Як у тобі.
  — А мені здавалося...
  — Ти її з кимось переплутала. Можливо, з Роальдом Маневичем…
  — Значить, це вона? Бідолаха! Знала б, що на неї чекає в житті.
  І потім:
  — Я хотіла назвати його Пушкін. Тепер назву її Белла. На честь Ахмадуліної.
  
  
  Я подумав - Таська не змінюється. Та так найчастіше і буває. Людина народжується, страждає і вмирає — незмінна, як формула води Н 2 О. Змінюються лише актори, коли виходять на сцену. Та й то не всі, а найкращі.
  
  
  Таська не змінюється. Вона така сама — норовлива, безглузда й аморальна, як дитина.
  Я навіть не поцікавився, що у Тасі було з Роальдом Маневичем. Можу заприсягтися — щось фантастичне.
  Подробиці мене не цікавлять. Тим більше що форум закінчується. Сьогодні останній день. Завтра вранці всі роз'їдуться додому. І, як кажуть, прощайте, спогади!
  * * *
  Армійська служба справила на мене більш гідне враження, ніж я очікував. Мої знайомі зазвичай говорили на цю тему з особливим драматизмом. В мене не виникло такого відчуття.
  Наше існування було продумано до дрібниць. Статут передбачав будь-яку деталь нашого життя. Усі дні були, як новобранці, абсолютно однакові.
  Будучи застрахований від необхідності робити вчинки, я лише виконував різні інструкції. Для тяжких роздумів просто не залишалося часу та сил.
  Тася мені не писала. Побачивши листоношу, я байдуже відвертався.
  
  
  Я дізнався, що при штабі є команда боксерів. Причому, як завжди, не вистачало важкоатлета. Я відновив тренування.
  Життям я був у принципі задоволений. На навчальному пункті мною володіла байдужість. Потім воно змінилося задоволенням та спокоєм. Дозвілля побільшало, зате я втомлювався на тренуваннях. Тож мені було не до переживань.
  Вечори я провів за шахами. А коли ми переїхали в спортивне містечко не березі озера, захопився риболовлею.
  Я хвилювався, дивлячись на кінчик поплавця. Інших переживань мені не потрібно. Досить.
  
  
  У грудні мені надали тижневу відпустку. Я поїхав до Ленінграда. Зупинився у тітки. Опинившись у центрі міста, мало не заплакав.
  Не краса вразила мене. Не грати, ліхтарі та шпилі. Такий Ленінград добре відтворено на коробках фабрики Мікояна. З цим Ленінградом ми ніби й не розлучалися.
  А зараз я розглядав тріснуту штукатурку на фасаді Палацу мистецтв. Сидів під деревами, що облетіли, біля Ковальського ринку. Зупинявся біля тютюнових кіосків, що похилилися. Заходив у холодні двори з бездіяльними фонтанами. Їздив у гуркітливих, наповнених світлом трамваях.
  Поки що не відчув, що я вдома.
  
  
  Я подзвонив друзям. Я був певен — варто опинитися вдома, і всі, звичайно, захочуть потиснути мені руку.
  Але Купріянов був у від'їзді. Льова Балієв чемно сказав, що зайнятий. Арік Батіст взагалі мене не впізнав.
  Тільки Федько Чуйков начебто зрадів мені по телефону. І ми попрощалися, не домовившись про зустріч.
  Все, що я вважав за свято, залишалося для моїх знайомих нормальним життям. Нормальним буденним життям, повним турбот.
  
  
  Я поїхав до гуртожитку на Сіманську. Згадав номер кімнати, де проживали Рябов та Лепко. Інакше вахтерка не погоджувалася пропустити мене.
  Рябова я виявив у читальній залі. Він, як мені здалося, був радий нашій зустрічі. Довго розпитував мене про службу в армії. Вигляд у нього був при цьому збентежений.
  Ми відчували якусь незручність. Рябов був студентом третього курсу. Я – військовослужбовцям без чітких перспектив. Говорити було, по суті, нема про що.
  Ми випили пляшку портвейну і замовкли. Рябов спитав, чи доводилося мені чистити вбиральню. Я відповів, що так і не раз. Він спитав - ну і як? Я відповів – нормально.
  Нарешті я наважився підвестися і піти. Востаннє оглянув кімнату, стіни якої були обвішані жартівливими транспарантами. Мені запам'яталося:
  «Не намагайтеся робити гоголь-моголь із крутих яєць!»
  Над ліжками висіли фотографії джазистів. Тумбочки були завалені книгами. Все мало відбиток безтурботного студентського життя.
  Друзі не хотіли розповідати про себе. Можливо, вважали, що це нетактовно. Коли ми прощалися, Рябов спитав:
  — Будеш після армії вчитися далі?
  Я відповів, що треба подумати.
  - А де твоя уніформа? — зацікавився Лепко, що раптом з'явився.
  - Вдома, - відповів я.
  Про Тасю ми навіть не говорили. Виразно мовчали про неї.
  
  
  Нарешті я пішов. Мої друзі, мабуть, відчули полегшення. Це природно.
  Їдеш, бувало, електричкою з дружньою компанією. Раптом з'являється жебрак із баяном. Або обірвана жінка з немовлям. І відразу виникає гнітюча ситуація. Хочеться сунути жебракам дрібницю, щоб вони якнайшвидше пішли.
  Починаєш заспокоювати себе. Згадувати історії про жебраків, що будують дачі. Або роз'їжджають на дозвіллі у власних автомобілях. Коротше, з успіхом уникають суспільно-корисної праці.
  Присутність людини в рваних черевиках діє гнітюче. Вимушує замислюватися про капризи долі. Розбурхує нашу дрімаючу совість. Нагадує про хиткість людського благополуччя.
  А що, як у мені за кілометр відчувається невдаха? Що, коли про мене намагаються забути, як тільки я піду?
  
  
  Я зайшов до кондитерської, щоб зателефонувати Тасі з автомата. Я знав, що рано чи пізно це зроблю.
  До телефону підійшла хатня робітниця, яка мене не впізнала. Через хвилину я почув стукіт високих підборів і кажу:
  — На тобі коричневі туфлі із пряжками. Ті, що ми купили у вітальні.
  Тася закричала:
  - Де ти?
  - Хочеш мене побачити?
  Настала пауза. Може, вона думала, що я дзвоню з Камчатки?
  — Любий, я сьогодні зайнята... Ти ж надовго?
  — Ні… Веселись, розважайся… Я шкодую, що подзвонив.
  - Я ж не знала... Ну, хочеш, поїдемо зі мною? Лише це не зовсім зручно. Поїдемо?
  - Ні.
  - Ти милий, рідний. Ти мій найулюбленіший. І ми ще побачимось. Але сьогодні я зайнята.
  
  
  Коли людину кидають одну і при цьому називають найулюбленішою, робиться нудно. І все-таки я запитав:
  - Чи можу я зустріти тебе вночі і проводити додому?
  - Ні, - сказала Тася, - подзвони мені завтра вранці. Подзвониш?
  - Добре.
  — Скажи, клянуся, що подзвоню.
  - Клянуся.
  Тася продовжувала говорити. Однак я запам'ятав лише слово – «ні». Всі спроби врівноважити його іншими словами здавалися образливою і головне - безнадійною витівкою.
  Вночі я сів до архангельського поїзда. Я думав — кінчено! Самотній мандрівник йде далі за всіх. Я знову впав, і це моя остання невдача. Відтепер я ступатиму лише по твердому ґрунту.
  Мої печалі повинні розчинитись у здоровій одноманітності казарменного існування. Виступи на рингу допоможуть позбутися зайвих емоцій. Я зумію перетворитися на чітко діючий і не схильний до корозії механізм…
  
  
  У розсіяній ранковій темряві жовтіли полум'яні вогні. Хтось грав на гітарі: «Бузовий туман безшумно пропливає…»
  — Солдате, іди пити горілку! — кликали мене бородаті геологи.
  Але я відмовлявся чи вдавав, що сплю.
  
  
  До штабу я під'їхав увечері. Заходжу до канцелярії. Майор Щипахін заповнює відомість вбрання. На лобі його рожевий слід від кашкета. Портупея лежить на столі.
  Я починаю доповідати. Щипахін зупиняє мене:
  - Прибув раніше? Чудово. Хочеш яблуко? Тримай.
  * * *
  Настав останній день конференції. (Всі називали цей захід по-різному — конференція, форум, симпозіум…)
  Було проведено загалом 24 засідання. Заслухано 16 доповідей. Організовано чотири тури вільних дискусій.
  Під час конференції між учасниками її виявились не лише розбіжності. В окремих випадках спостерігалася разюча єдність думок.
  Усі одностайно визнали, що Захід приречений, бо втратив традиційні християнські цінності.
  Усі охоче погодилися, що Росія держава майбутнього, бо минуле її жахливо, а теперішнє туманне.
  Нарешті, всі дружно вирішили, що еміграція — її гідна філія.
  
  
  У багатьох випадках відомі діячі еміграції пішли на компроміс заради суспільної єдності. Сіоніст Гурфінкель визнав, що в епоху культу особи були репресовані не лише євреї. За це Большаков погодився визнати, що не лише євреї робили революцію.
  
  
  Були, зрозуміло, суперечки та навіть конфлікти. Наприклад, Дарина Володимирівна Бєлякова образила літературознавця Ердмана. За Ердмана заступилися Литвинський та Шагін. Зокрема, Шагін зауважив:
  — Ще вчора ти з Льовою Ердманом дружила. А сьогодні Льова Ердман – лайно. Завтра ти про мене скажеш, що я лайно.
  Дарія Володимирівна охоче погодилася:
  — Можливо, й скажу. Але скажу, можеш бути впевнений, просто у вічі.
  Шагін подумав і каже:
  — Цього я й боюся.
  
  
  На одному із засідань згадали про Сахарова та Олену Боннер. Заговорили про її долю. (Сахаров тоді перебував у Горькому.) Вирішили направити петицію радянській владі. Зажадати, щоб Олену Георгіївну випустили на Захід.
  Раптом Большаков сказав:
  — Чому б їй не сісти до в'язниці? Усі сидять, а вона чим же краща за інших?! Відтягнула б роки три-чотири. Викликала б підвищений міжнародний резонанс.
  Усі закричали:
  — Але ж вона хвора та стара жінка!
  Большаков пояснив:
  - От і прекрасно. Якщо вона помре у в'язниці, резонанс буде ще сильнішим.
  
  
  У бібліотеці Сент-Джонс було обговорено колективне послання Ненсі Рейган. Сутності цього послання я так і не збагнув. Чому вирішили звернутися саме до неї? Чому не до самого містера Рейгана? Бурхливої реакції в обох випадках не передбачалося.
  Емігранти бажали Ненсі Рейган доброго здоров'я. Висловлювали задоволення її громадською діяльністю. А головне, заклинали її оберігати та плекати чоловіка. «На радість, саме так було сформульовано, всього прогресивного людства».
  
  
  Склав цей безглуздий лист таємничий релігійний діяч Лемкус. Він же раніше за інших скріпив його хитромудрим кучерявим підписом.
  Присутні вислухали нікчемний текст без емоцій. Мовчки проголосували – за. Один тільки Шагін похмуро сказав:
  — Ви плутаєте цю жінку з Крупською.
  
  
  До першої години дня я перестав вести записи і сховав магнітофон. Залишалися ще якісь фантастичні вибори. А так — я міг летіти додому найближчим рейсом.
  
  
  З Тасею я попрощався. Так і сказав їй уранці:
  — Давай про всяк випадок попрощаємося.
  — Як це про всяк випадок? Що може трапитись?
  — Можливо, я сьогодні втечу.
  - Прямо зараз?
  - Може бути ввечері.
  — Отже, ми ще побачимось.
  — Раптом тебе не застану.
  - Застанеш.
  Я подумав — а що, коли вона збирається летіти до Нью-Йорка? На мою думку, це буде вже занадто. У нашому місті і так божевільних вистачає. Та й стомили мене дещо всі ці пригоди.
  
  
  Ще я подумав, ось вона, моя юність. Сидить, кидає попіл повз керамічний блюдець з написом «Згадуй Техас!». Хоча ми в центрі Лос-Анджелеса.
  Ось воно, думаю, моє минуле: жінка, яка зловживає косметикою, нахабна та безпорадна. І це минуле раптом стає моїм сьогоденням. А може, боронь Господь, і майбутнім…
  — Я ще тут маю з'ясувати щодо собаки, — кажу.
  - Тобто?
  — У зв'язку з її транспортуванням… Має бути якісь правила.
  — Все дуже просто, я впізнавала. Тобі доведеться купити спеціальну скриньку. Щось на кшталт клітини. Це недорого, близько сотні.
  — Ясно, — говорю.
  Найцікавіше, що я дійсно завжди мріяв мати цуценя.
  
  
  У кулуарах мене гукнула людина невисокого зросту, лиса, з хитрими і жвавими очима. Торкаючись мого рукава, він заговорив:
  — Наскільки я знаю, ви маєте відношення до преси.
  — Непряме, — спробував ухилитися.
  - Цього достатньо. Справа в тому, що маю статтю. Точніше, невелике дослідження. Або навіть есе. Хотілося б прилаштувати його до якоїсь газети.
  - Що за есе, - питаю, - як називається?
  Незнайомець охоче пояснив:
  — Есе називається «Мікеланджело живе у Флашінгу».
  — Це про що?
  — Про творчість чудового художника та скульптора, який мешкає у Флашингу. Він і є Мікеланджело. У загальному значенні.
  - Що за скульптор? Як прізвище?
  - Туровер. Олександр Матвійович Туровер.
  - А хто написав есе? Хто автор?
  — Есе написав я з вашого дозволу.
  Тоді я спитав:
  — А ви, вибачте, хто будете? З ким маю честь?
  Незнайомець тихим голосом представився:
  - Туровер. Олександр Туровер. Олександр Матвійович Туровер…
  
  
  Було ясно, що він завжди здається саме так. Спочатку називає прізвище. Потім ще раз – прізвище плюс ім'я. Потім нарешті прізвище, ім'я, по батькові. Наче однієї спроби мало. Ніби разом йому не передати всього масштабу особистості.
  
  
  Тут я остаточно заплутався і говорю:
  — Хвилинку. Значить так. Виправте мене, якщо я помиляюся… Ви — художник Туровер. І ви ж автор статті про художника Туровера. Причому хвалебної статті, чи не так?
  — Більш того, апологетична.
  Я все ще чогось не розумів:
  — Ви написали есею про власну творчість? Може, я щось плутаю?
  Мій новий знайомий заохочливо посміхнувся:
  — Ви абсолютно правильно викладаєте суть справи.
  Тоді я подумав і говорю:
  - Дайте мені копію. Я передам її у «Слово і діло».
  — Копія у вас, — поблискуючи очима, сказав Туровер.
  — Що означає у мене? Де саме?
  — У портфелі, — була відповідь.
  Я нервово розкрив свій портфель.
  Там разом із портативним магнітофоном та діловими паперами лежав незнайомий конверт.
  Як він потрапив сюди? Хто мені його підсунув?
  Я вирішив не думати про це. Як часто повторює Юзовський: у будь-якій ситуації необхідна частка абсурду.
  (ПРИМІТКА. Кореспонденція Туровера «Мікеланджело живе у Флашингу» опублікована 14 січня 1986 за підписом «А. Неупереджений».)
  
  
  Я вирішив зателефонувати до готелю. Дізнатися, чим займається Тася. З'ясувати, як поживає наше цуценя.
  Тасю я не застав. Навіщо подзвонив знову. Потім ще раз. Наче сподівався, що підійде собака.
  Вибори мали відбутися просто неба. З цією метою міська адміністрація виділила пустир між католицькою бібліотекою та будівлею суду. За ніч активісти сколотили трибуну. На фанерних стендах височіли портрети Гінзбурга, Орлова, Щаранського. З динаміків по всій окрузі розносилося:
  Поручик Голіцин, дістаньте келихи,
  Корнет Оболенський, налийте вина!
  
  Належало обрати трьох найбільших державних діячів майбутньої Росії. Спершу президента. Потім – прем'єр-міністра. І, нарешті, лідера опозиційної партії.
  Ці троє мали потім сформувати уряд народної єдності. Верховна Рада замінювався Державною Думою. Рада Міністрів перетворювалася на Колегію Народного Господарства. На місці розпущеної Комуністичної партії мала виникнути опозиційна. Що за опозиційна партія, було ще не зовсім ясно. Опозиція – до чого? Цього ще не вирішили.
  
  
  Вибрати мали трьох. А висунутих виявилося — чоловік сорок. Державних діячів, як відомо, на еміграції вистачає.
  
  
  Мова могла йти лише про найвидатніших діячів. Про те, кого поважають усі без винятку. Я говорю про Буківського, Щаранського, Орлова та інших настільки ж чудових людей.
  
  
  Усі дні, доки проходила конференція, між учасниками циркулювали різні списки. Одні кандидатури викреслювалися. Інші поспішно вносилися.
  Найбільш гостра дискусія розгорнулася навколо імені Солженіцина. Ґрунтовники вважали його оптимальною фігурою. Ліберали палко протестували, звинувачуючи Солженіцина в антисемітизмі. Перемогла компромісна думка: «Солженіцин не державний діяч, а письменник. Його справа – писати». З таким самим формулюванням були відхилені кандидатури Аксьонова, Гладиліна, Войновича, Львова. Тим гостріше йшла боротьба між претендентами, що залишилися.
  
  
  Потім виникло одне несподіване міркування. Колишній прокурор Гуляєв вийшов на трибуну і сказав:
  - Панове! Не виключено, що хтось запідозрить мене в антисемітизмі. Проте, хочу поставити запитання. А саме — чи єврей може бути головою Всеросійської Державної Думи? Чи може єврей керувати Всеросійською Колегією Народного Господарства? І, нарешті, чи може єврей бути лідером всеросійської політичної опозиції? Коротше, чи єврей може стояти біля керма всеросійської державності?
  - Чому б і ні? — спитав Гурфінкель.
  Потім впевнено додав:
  — Біля керма всеросійської державності може і має стояти єврей.
  Несподівано Гурфінкеля підтримав Іван Самсонов:
  — Єврей бодай не зап'є!
  Гуляєв дочекався тиші:
  — Переконаний, що очолювати російський народ мають люди слов'янського походження!
  З натовпу пролунав крик:
  — Ви б це товаришу Сталіну порадили!
  
  
  Проте всі замислились. Еміграція наша – єврейська. Росіян серед нас — відсотка три. Отже, переважна більшість кандидатів на цих ідіотських виборах є євреями. Чи можуть вони очолити майбутній російський уряд?
  — Тим більше, — закричав Юзовський, — що це вже мало місце в сімнадцятому році!
  У результаті кількість кандидатів помітно зменшилася. На посаду Голови Державної Думи балотувалися Воробйов, Чуднівський та Михайлович. На місце Президента Колегії – Гуляєв, Шагін та Бурденко. У лідери опозиції метили — Глазов, Акулич та якийсь сумнівний Харитоненко.
  Безпосередньо до виборів розпочали близько шести.
  
  
  Відбувалося це так. На трибуну піднімався промовець. Давав характеристику черговому претенденту. Говорив про його правозахисні заслуги. Про випробування, що випали на його частку. Про табори та в'язниці, які не могли його зламати.
  Потім трибуну виходив наступний оратор. Повідомляв про ту ж людину щось, що компрометує. А на його місце висував нового кандидата.
  
  
  Про Чуднівський було сказано - п'є. Про Воробйова — схильний до політичних хитань. Про Михайловича - грубий і неколегіальний.
  Чуднівський вийшов на трибуну і сказав:
  — Заради такої справи кину пити.
  Його запитали:
  - Коли?
  Чуднівський відповів:
  — Одразу після завтрашнього банкету…
  Потім розпочалося голосування. Містер Хіггінс із трьома американськими волонтерами підраховував голоси. Головою Всеросійської Державної Думи було обрано Чуднівський.
  Потім обирали Президента Колегії. Потрібна була людина з адміністративними нахилами. Згадали, що дисидент Бурденко, виїжджаючи зі Спілки, спритно перепродав мотоцикл. Його конкуренти Гуляєв та Шагін господарчістю не відрізнялися. Настільки, що Гуляєв примудрився винайняти в Асторії квартиру без водопроводу. Шагін виявив себе ще безглуздіше. А саме повністю повернув свій борг Толстовському фонду.
  Головою став Бурденко.
  
  
  Третім обирали лідера опозиції. На цю посаду балотувалися Глазов, Акулич та Харитоненко. Глазова представляв Юзовський. Дав йому найприємнішу характеристику. Назвав його вічним опозиціонером. Далі він сказав:
  — Очі з дитинства перебували в опозиції. У школі був опозиціонером. У технікумі був опозиціонером. У таборі був опозиціонером. Навіть серед московських інакодумців Глазів був опозиціонером. Зокрема, зовсім не пив.
  На еміграції Глазов теж був опозиціонером. По-перше, не знав англійської. Крім того, принципово доношував скороходівські черевики. І нарешті регулярно виписував «Радянські профспілки».
  За Глазова проголосувало всього шість осіб.
  Борис Акулич вважався колекціонером неофіційного живопису. У цій якості набув досить галасливої популярності. Емігрував під прапорами непримиренної ідейної боротьби.
  Уявляв Акулича Лемкус. Говорив про його безкорисливість, мужність, моральну стійкість. Після чого пролунав жіночий голос:
  — Коли ти шістдесят доларів мені повернеш?
  Акулич ступив до мікрофону:
  - Які шістдесят доларів? За що?
  — За слайди, — відповіла гарна жінка-фотограф, — адже ми промовлялися: п'ять доларів штука!
  — Панове, — докірливо і навіть скорботно промовив Акулич, — що це таке?! Я борюся з тоталітаризмом, а ви мені про борги нагадуєте? Я про майбутню Росію думаю, а ви мені кажете про якісь слайди?!. Не чекав... Не чекав...
  За Акулича проголосували двоє — Лемкус і ця жінка-фотограф. Видно, вирішила, що з голови опозиції легше отримуватиме борги.
  
  
  Харитоненко я побачив уперше. Знаменитий він був, як мені здалося, лише своїм поганим характером. Хоча подейкували, що він редагував якусь газету. Потім примудрився з усіма посваритись. З деякими опонентами навіть побитися.
  Представляла його Дарина Володимирівна Бєлякова.
  
  
  За Харитоненка проголосували троє. Та сама Белякова, її дисциплінований чоловік і, хоч як це дивно, сам Харитоненко. Почувши «хто за?», він похмуро підняв руку. Свою важку руку боксера, назавжди дискваліфікованого ще у шістдесят четвертому році.
  Час йшов. Лідера опозиції не було. Посада залишалася вакантною. Присутні висловлювали легке невдоволення. Хтось уже поглядав у бік бару Ді Ейч.
  І тоді з'явився Самсонов. Він вийшов на трибуну і заявив:
  - Панове! Ми повинні позбавлятися забобонів! Хто сказав, що лідером партійної опозиції має бути саме чоловік?! Що заважає висунути на цей пост гідну та шановну жінку?! Мені здається, є підходяща кандидатура.
  
  
  Тяжке передчуття раптом опанувало мене. Я випустив запальничку. Нахилився. А коли підняв голову, жінка вже стояла на трибуні — молода, рішуча, у зеленому балахоні шинельного зразка.
  - Анастасія Мелешко! - вигукнув Самсонов.
  - Браво! — одразу ж закричали присутні.
  Із загального хору виділився дзвінкий баритон якогось старого таборника:
  — Урки, бог не фрайєр, падай у долю! Особисто я підписуюсь на цю марцифаль!
  У результаті Таську обрали переважною більшістю голосів.
  Після чого вона заговорила, як Дейч, Аксельрод чи Бабушкін:
  — Ви свідки небувалого політичного експерименту. На ваших очах створюється російська опозиційна партія!
  Далі я не слухав. Я подумав — треба добре випити. Причому негайно. Інакше все це може погано скінчитися.
  
  
  У барі я дико напився. Мабуть, далася взнаки втома останніх днів. Пригадую, заходили учасники форуму. Про щось питали. Гучно розмовляли. Когось викривали.
  Останнім мені запам'ятався такий епізод. У барі з'явилися Литвинський та Шагін. Замовили подвійне віскі з тоніком. Далі Шагін різко обернувся і перекинув свій фужер на штани. При цьому він навіть матом не вилаявся. Просто замовив собі новий коктейль.
  Усі подивилися на Шагіна з повагою. Литвинський тихо промовив:
  - Святий ...
  Я замовив таксі на вісім сорок. Раптом зайшли попрощатися Юзовський із Лемкусом. До цього я сам розшукав і обійняв Панаєва. Як стало зрозуміло за два місяці — востаннє. У березні Панаєв помер від раку.
  
  
  У моєму архіві є сім листів від нього. Точніше, сім листівок. Дві з них містять якісь прохання. У п'яти інших говориться те саме. А саме: «З похмілля я можу перечитувати лише Буніна та Вас».
  Коли Панаєв помер, у некролозі було сказано:
  «У нелегкі хвилини життя він перечитував російську класику. Головним чином Буніна ... »
  
  
  Я зібрав речі. Ще раз нагодував собаку. Сунув у кошик для білизни забруднене нею покривало.
  З вікна було видно дивне місто, що нагадує Ялту. Через все небо тяглася реклама авіакомпанії Перл. У голові ліжка лежала Біблія чужою мовою. Я її так і не розкрив.
  Прощавай, місто ангелів. (Хоча ангелів я тут щось не помітив.) Прощавай, місто знекровлених дієтою манекенниць. Місто, що виготовилося для кінопроби. Місто, яке найбільше бажає подобатися.
  Я раптом подумав — краще Нью-Йорк з його відвертим хамством. Там хоч можна, зустрівши на вулиці знайомого, вигукнути:
  — Сто років тебе не бачив!
  У Лос-Анджелесі друзі можуть зіткнутися лише на Хайвеї.
  
  
  На душі у мене було огидно. Цуценя копошилося в приготовленій для нього брезентовій сумці. День, остигаючи, наближався надвечір.
  Тут мені на думку спала рятівна комбінація. А саме — подвійна мартіні плюс телефонна розмова з Нью-Йорком.
  Випивку принесли хвилин за десять. Вперше я замовив її сам. Раніше цим займалися якісь добрі чарівники.
  
  
  7-1 8-459-1 1-3-6... Сім, вісімнадцять, чотириста п'ятдесят дев'ять, одинадцять, три, шість... У цих цифрах була якась магічна сила. Тисячу разів вони переносили мене з царства абсурду у межі справжнього життя. Головне, щоб поряд виявився телефон.
  
  
  До телефону підійшов мій син. Він підняв люльку і зосереджено, вперто замовк. Потім, уподібнюючись до моєї знайомої офіціантки з ресторану «Дніпро», сказав без цікавості:
  - Ну чого?
  Кажу йому:
  — Здрастуйте, це тато.
  - Я знаю, - відповів мій синок.
  
  
  Нещодавно ми з дружиною вигадали йому громіздке, проте досить точне прізвисько. А саме — «Маленький, добре оснащений заводило позитивних емоцій, що цілодобово діє».
  
  
  Я запитав:
  - Як ся маєш?
  — Це не я, — була відповідь.
  - Тобто?
  — Мама каже, що то я. І це не я. Ця банка сама перекинулася.
  - Не сумніваюся.
  - Землю я зібрав. І рибки живі…
  Я на мить задумався:
  — Що ж ти в результаті перекинув? Бочку з пальмою чи акваріум?
  Я почув важке зітхання. Потім:
  — Так, і акваріум теж…
  - Що тобі привезти? — питаю.
  Хрипкий голос викарбував:
  - Кетчуп! Кетчуп! Кетчуп!
  Я говорю:
  — Ну, гаразд, поклич маму.
  До телефону підійшла моя дружина, і я почув:
  — Не забудь про мінеральну воду.
  — Тебе не цікавить, коли я повернусь?
  - Цікавить.
  - Сьогодні вночі.
  - Дуже добре, - сказала моя дружина.
  Хотів їй повідомити про цуценя, але роздумав. Навіщо передбачати події?
  
  
  Тася з'явилася зненацька, як завжди. Висипала на диван пакунки.
  — Це тобі, — каже.
  Потім витягає з целофанового чохла безглузду краватку з якимось фалічним орнаментом.
  - А це твоїй дружині.
  Викладає на стіл коробку — парфуми чи мило.
  - Це дітям.
  У фізіономію мені летять різнокольорові ганчірки.
  - Це мамі.
  Тася розгортає китайське віяло.
  Потім вона довго ридає у мене на плечі. Ймовірно, від своєї щедрості.
  
  
  Тут я вкотре замислився - що відбувається? Двадцять вісім років тому мене познайомили із цією жахливою жінкою. Я полюбив її. Я був їй абсолютно відданий. Вона ж знехтувала моїми почуттями. Мабуть, зраджувала мені. Ледве не змусила мене до самогубства.
  Я був наївний, чистий і сповнений усілякого ідеалізму. Вона жорстока, егоцентрична і неуважна.
  Університет я покинув через неї. В армії виявився через неї...
  Все так. Звідки ж у мене тоді це почуття провини перед нею? Що поганого я зробив цій жінці — брехливій, безжальній та невірній?
  Ось зараз Таська попросить: «Не йди», і я залишусь. Я відчуваю – залишусь. І навіть не відчуваю, а знаю.
  Скільки це може тривати?! Скільки може тривати це неподобство?!
  І тут я з жахом думав, що це назавжди. Якщо це сталося, то все. Кінця не буде. До самої, як то кажуть, могили. Або, як би це витонченіше висловитися, — до фатальної межі.
  
  
  — Ну, гаразд, — кажу, — прощай.
  — Прощавай… Коли ж ми тепер побачимось?
  — Не знаю, — говорю, — а що? Колись… Дзвони.
  — І ти дзвони.
  - Куди?
  - Не знаю.
  - Тася!
  - Що? Ну що?
  — Ти можеш, — говорю, — зосередитися?
  — Допустимо.
  - Слухай. Я тебе люблю.
  - Я знаю.
  — На твою думку, це нормально?
  — Більш-менш… Ну, все. Іди. Бо як би мені не розплакатися.
  Наче не вона вже плакала щойно хвилин п'ятнадцять.
  
  
  Я попрямував до дверей. Взявся за литу бронзову ручку. Раптом чую:
  — Стривай!
  Я повільно обернувся. Начебто, скрипучи, загальмували мої життєві дроги, сповнені образ, розчарувань і надій.
  Повернувся і говорю:
  - Ну що?
  - Послухай.
  - Ну?
  Я опустив на килим брезентову сумку. Майже впустила важку коричневу валізу з допотопними металевими набійками.
  І тут вона ставить питання, не надто оригінальне для мене:
  - У тебе є гроші?
  Пауза. Мій нервовий сміх…
  Потім я без надмірного ентузіазму питаю:
  - Скільки?
  — Ну, загалом… Як тобі сказати?.. Що, якщо мені знадобиться готівка?
  Я простяг їй якісь гроші.
  Тася каже:
  - Величезне спасибі…
  І потім:
  — Хоч це й менше, ніж я очікувала.
  Ще за секунду:
  — І звичайно, удвічі менше, ніж потрібно.
  
  
  Я спустився до холу. Сів у глибоке крісло навпроти дверей. Подумав — чи не замовити джина з томатом?
  Скрізь з'являлися знайомі обличчя. Пройшов Біляков, який супроводжував Дарина. Рувим Ковригін про щось дружньо розмовляв із Гурфінкелем. Леон Матейко прощався з високою гарною дамою. Гуляєв штовхав перед собою валізу на коліщатках. Юзовський у тренувальному костюмі чекав ліфта.
  
  
  Мимо йшов Панаєв з архітектором Юденичем. Помітив мене і каже з хитруватою посмішкою:
  — Саме час похмелитися!
  Тут я несподівано все зрозумів:
  — То це ви, — говорю, — для мене коньяк замовляли? І бренді?
  У відповідь старий піднімає капелюх.
  - Значить, не існує, - кричу, - добрих чарівників?
  Панаєв ще раз усміхнувся, ніби хотів запитати:
  - А я?..
  
  
  Раптом я побачив Тасю. Її вів під руку досить похмурий турок. Голова його була накрита абажуром, який під час детального розгляду виявився фескою.
  Тася пройшла повз, не озираючись. Закуривши, я вийшов із готелю під дощ.
  
  
  Нью Йорк
  Листопад 1987
   Записні книжки
  Частина перша
  Соло на ундервуді
  (Ленінград. 1967-1978)
  Якось вийшла мати на вулицю. Йде дощ. Парасолька залишилася вдома. Бреде вона по калюжах. Раптом назустріч їй алкаш теж без парасольки. Кричить:
  - Мамо! Матуся! Чого це вони всі під парасольками, як дикуни?!
  ✩
  Сусідський хлопчик їздив улітку відпочивати в Україну. Повернувся додому. Ми його запитали:
  — Чи вивчив українську мову?
  - Вивчив.
  — Скажи щось українською.
  — Наприклад, Мерсі.
  ✩
  Сусідський хлопчик:
  «З овочів я найбільше люблю пельмені…»
  ✩
  Виносив я якось сміттєвий бак. Замерз. Перекинув його метра за три до смітника. Хвилин за п'ятнадцять до нас з'явився двірник. Влаштував скандал. З'ясувалося, що він по сміттю легко встановлює мешканця та номер квартири.
  У будь-якій роботі є місце творчості.
  ✩
  — Надрукували розповідь?
  - Надрукували.
  - Гроші отримав?
  - Отримав.
  - Гарні?
  - Гарні. Але мало.
  ✩
  Гімн та позивні КДБ:
  «Батьківщина чує, батьківщина знає…»
  ✩
  Коли мій брат вирішив одружитися, його батько сказав нареченій:
  - Кіро! Хочеш, щоб я любив тебе і поважав? У хату мене не запрошуй. І сама до мене в гості не приходь.
  ✩
  Батько мого двоюрідного брата говорив:
  — За Боря я відносно спокійний, лише коли його тримають у в'язниці!
  ✩
  Брат спитав мене:
  - Ти пишеш роман?
  - Пишу, - відповів я.
  - І я пишу, - сказав мій брат, - махнемо не дивлячись?
  ✩
  Прокинулися ми з братом у його знайомої. Напередодні дуже багато випили. Стан жахливий.
  Бачу, мій брат підвівся, вмився. Стоїть біля дзеркала, зачісується.
  Я говорю:
  — Невже ти добре почуваєшся?
  — Я почуваю себе страшенно.
  — Але ти чепуришся!
  — Я не чепурюсь, — відповів мій брат. — Я зовсім не чепурюся. Я себе… муміфікую.
  ✩
  Дружина мого брата казала:
  — Боря у жахливому становищі. Обидва ви п'яниці. Але твоє становище краще. Ти можеш день пити. Три дні. Тиждень. Потім ти місяць не п'єш. Займаєшся справами, пишеш. У Борі все інакше. Він п'є щодня, та, крім того, у нього бувають запої.
  ✩
  Дисидентський указ:
  «З метою посилення нашої дисидентської пильності називати журнал «Континент» - журналом «КонтінГент»!
  ✩
  Добре почати свою п'єсу так. Ведучий вимовляє:
  — Був ясний, теплий, сонячний…
  Пауза.
  - Передостанній день...
  І нарешті, чітко:
  - Помпеї!
  ✩
  Атмосфера, як у приймальні у дантиста.
  ✩
  Я хворів три дні, і це чудово позначилося на моєму здоров'ї.
  ✩
  Вбивця забажав залишитися невідомим.
  ✩
  - Як вас постригти?
  - Мовчки.
  ✩
  «Чи можна носом прати записи олівця?»
  ✩
  Випив напередодні. Відчуття — наче проковтнув заячу шапку з вухами.
  ✩
  У радянських газетах лише помилки правдиві.
  "Гавнокомандувач". "Більшовицька каторга" (замість "когорту"). "Комуністи засуджують рішення партії" (замість - "обговорюють"). І так далі.
  ✩
  У Ахматової колись вийшла збірка. Мишко Юпп зустрів її і каже:
  — Нещодавно прочитав вашу книгу.
  Потім додав:
  — Багато сподобалося.
  Це «багато сподобалося» Ахматова, кажуть, згадувала до смерті.
  ✩
  Моя дружина каже:
  - Комплекси є у всіх. Ти не виняток. У тебе комплекс моєї неповноцінності.
  ✩
  Коли шахтар Стаханов відзначився, його привезли до Москви. Нагородили орденом. Вирішили показати йому Великий театр. Супроводжував його знаменитий режисер Немирович-Данченко. Цього дня йшов балет "Полум'я Парижа". Почалася вистава.
  За три хвилини Стаханов запитав Немировича-Данченка:
  — Батю, чому мовчать?
  Немирович-Данченко відповів:
  - Це ж балет.
  - Ну і що?
  — Це такий жанр мистецтва, де думки виражаються засобами пластики.
  Стаханов засмутився:
  — Так і всю дорогу мовчати?
  - Так, - відповів режисер.
  — Отже, жодного звуку?
  — Жодного.
  А треба сказати, що «Полум'я Парижа» — балет унікальний. Там у одному місці співають. Якщо не помиляюся, Марсельєзу. І ось Стаханов вкотре запитав:
  — Значить, жодного слова?
  Немирович-Данченко вкотре кивнув:
  - Ані слова.
  І тут артисти заспівали.
  Стаханов усміхнувся, подивився на режисера і каже:
  — Отже, обидва ми, батьку, у театрі вперше?!
  ✩
  Як відомо, Лаврентію Берії постачали додому миловидних старшокласниць. Потім його шофер вручав черговій жертві букет квітів. І відвозив її додому. Такою була встановлена церемонія. Раптом одна з дівчат проявила норовливість. Вона почала вириватися, дряпатися. Коротше, встояла і не піддалася чарівності міністра внутрішніх справ. Берія сказав їй:
  - Можеш йти.
  Панночка спустилася вниз сходами. Шофер, не чекаючи на такий поворот подій, вручив їй заготовлений букет. Дівчина, трохи заспокоївшись, звернулася до міністра, що стоїть на балконі:
  — Ну от, Лаврентію Павловичу! Ваш шофер виявився люб'язнішим за вас. Він подарував мені букет квітів.
  Берія посміхнувся і мляво промовив:
  - Ти помиляєшся. Це не букет. Це вінок.
  ✩
  Хармс говорив:
  - Телефон у мене простий – 32-08. Запам'ятовується легко: тридцять два зуби та вісім пальців.
  ✩
  Погані вірші все-таки краще за хорошу газетну замітку.
  ✩
  Справа була на лекції професора Макогоненка. Сашко Фомушкін побачив, що Макогоненко приймає пігулку. Він глянув на професора з жалем і каже:
  — Георгію Пантелеймоновичу, а раптом вони не тануть? Аж раптом вони так і лежать на дні шлунка? Рік, два, три, а купка все росте, росте.
  Професорові стало погано.
  ✩
  Розташувалися ми з Фомушкіним на площі Мистецтв. Біля бронзового Пушкіна юрмилася група азіатів. Вони були у халатах, тюбетейках. Щось обговорювали, жестикулювали. Фомушкін глянув і каже:
  — Приїдуть до себе на південь, знайомим вихвалятимуть: «Ілліча бачили!»
  ✩
  Складав якось Фомушкін іспит в університеті.
  - Потворно відповідаєте, - сказала викладачка, - два!
  Фомушкін ступив до неї і тихо каже:
  - Поставте трійку.
  ✩
  Прибув до нас на охорону сержант із Москви. Культурна людина і навіть син письменника. І було йому в нашому хамському середовищі досить незатишно. А йому хотілося виглядати «своїм». І ось він постійно матюкався, щоб заслужити довіру. І якось прикрикнув на єфрейтора Гаєнка:
  - Ти що, ебн??
  Саме так поставивши наголос - «ебнýвся».
  Гаєнко сказав у відповідь:
  — Товаришу сержант, ви не маєте рації. По-російськи можна сказати - ебнувся, ебанувся або наїбнився. А «ебнýвся» — такого слова в російській літературній мові, вибачте, ні!
  ✩
  Приїхав до нас стройовий офіцер зі штабу частини. Вигнав нас із казарми. Змусив шикуватися. І почали ми виконувати рушничні прийоми.
  Відбувалося це у Комі. День був морозний, сорок градусів.
  Підійшла моя черга. «До ноги!» "На плече!" «Смирно, вільно…» І так далі.
  І ось офіцер каже, шепелячи:
  — Не візу тіткості, Довлатове! Не візу молодцюватості! Чи не візу! Не осуся!
  А холод страшний. Шинелі не гріють. Солдати мерзнуть, тупцюють.
  А офіцер своє:
  - Не візу тіткості! Не візу молодцюватості!
  І тоді виходить хуліган Петров. Робить крок уперед із ладу. І дзвінко вимовляє у морозній тиші:
  — Товаришу майор! Виплюнь спочатку хрін із рота!
  Петрову дали вісім діб гауптвахти.
  ✩
  На Йосері судили рядового Бабичева. Судили його за п'яну бійку. У роті було призначено комсомольські збори. Від його рішення певною мірою залежала подальша доля підсудного. Якщо збори засудять Бабичева, справа передається у суд. Якщо ж хулігана візьмуть на поруки, то справа може й скінчитися.
  У ніч перед зборами Бабичов розбудив мене і зашепотів:
  — Все, гину, спікся. Вигадай що-небудь.
  - Що?
  - Що завгодно. Ти мужик культурний, освічений.
  — Гаразд, спробую.
  — З мене ящик горілки…
  Штурхаю його в бік за півгодини:
  - Ось слухай. Розпочнеться збори. Я тебе спитаю:
  «Є у вас, Бабичов, громадянська професія?» Ти відповість: «Ні». Я скажу: «То що йому після армії — красти?» А далі все зашумлять, бо це хвора тема. Може, в цьому шумі тебе й виправдають.
  — Слухай, — просить Бабичев, — ти напиши мені, що казати. А то я зіб'юся.
  Дістаю аркуш паперу. Пишу йому великими літерами:
  "Ні".
  - І це все?
  - Всі. Я запитую, ти відповідаєш — «ні».
  — Напиши мені, що ти сам говоритимеш. А то я все переплутаю.
  Коротше, просиділи ми всю ніч. На ранок сценарій було закінчено.
  Починаються комсомольські збори. Встає підполковник Яковенко і каже:
  — Ну, Бабичеве, поясніть, що там у вас сталося?
  Бабичев шукає цю фразу в шпаргалці. Гарячково читає сценарій. А підполковник своє:
  — Поясніть, що там трапилося? Ну?
  Бабичев ще раз зазирнув у сценарій. Потім розгублено подивився на мене і звернувся до Яковенка:
  — А хулі тобі, козлу, пояснювати?!
  В результаті він отримав три роки дисциплінарного батальйону.
  ✩
  У присутності Олешковського якийсь старий більшовик розповідав:
  — Йшла громадянська війна в Україні. Відкинули ми білих до Дніпра. Розпрягли коней. Вирішили відпочити. Сиджу я біля багаття з ординарцем Васею. Кажу йому: «Ех, Васю! Ось розіб'ємо біляків, побудуємо соціалізм — гарне життя років через двадцять настане! Дожити б!..»
  Олешковський за нього закінчив:
  — І настав за двадцять років — тридцять восьмий рік!
  ✩
  Олешковський говорив:
  — А як ще може пахнути в країні? Адже головний труп ще не похований!
  ✩
  Ішли ми звідкись із Бродським, Був пізній вечір. Спустилися в метро – закрито. Ковані ґрати від землі до стелі. А за ґратами ходить міліціонер.
  Йосип підійшов ближче. Потім голосно крикнув:
  - Е!
  Міліціонер насторожився, обернувся.
  — Чудова картина, — сказав Йосип, — вперше спостерігаю мента за ґратами!
  ✩
  Прийшов якось до Бродського з фокстер'єркою Глашею. Він призначив мені побачення о 10:00. На порозі Йосип сказав:
  — Ви з'явилися рівно до десятої, що нормально. А ось як примудрився собачка не запізнитися?!
  ✩
  Сиділи ми якось утрьох — Рейн, Бродський та я. Рейн, між іншим, сказав:
  - Точність - це велика сила. Педантичною точністю славилися Зощенко, Блок, Заболоцький. За нашої єдиної зустрічі Заболоцький сказав мені: «Женя, знаєте, чим я переміг радянську владу? Я переміг її своєю точністю!
  Бродський перебив його:
  - Це в тому сенсі, що просидів шістнадцять років від дзвінка до дзвінка?
  ✩
  Сидів у мене Веселов, колишній льотчик. Темпераментно розповідав про авіацію. Зокрема, він казав:
  — Літаки долають верхню хмарність… Ластівки потрапляють у сопла… Літаки падають… Гинуть люди… Ластівки потрапляють у сопла… Глинуть мотори… Літаки розбиваються… Гинуть люди…
  А навпроти сидів поет Євген Рейн.
  — Літаки розбиваються, — вів далі Веселов, — гинуть люди.
  - А ластівки що - виживають? — ображено крикнув Рейн.
  ✩
  Якось ми пили з Іваном Федоровичем. Було багато горілки та портвейну. Іван Федорович вдячно збудився. І ласкаво запитав поета Рейна:
  — Ви який, перепрошую, будете нації?
  - Єврейській, - відповів Рейн, - а ви, пардон, якою нацією будете?
  Іван Федорович дружелюбно відповів:
  — А я буду російською… єврейською нацією.
  ✩
  Женя Рейн опинився у Москві. Оселився у чиїйсь окремій квартирі. Запросив молоду жінку до гостей. Сказав:
  — У мене є пляшка горілки та 400 гр. сервелату.
  Жінка обіцяла зайти. Запитала адресу. Рейн продиктував і додав:
  - Я тебе побачу з вікна.
  Став схвильовано чекати. Молода жінка попрямувала до нього. Зустрічала Сергія Вольфа. «Ходімо, — каже йому, — зі мною. Рейн має пляшку горілки і 400 гр. сервелату». Пішли.
  Рейн побачив їх у вікно. Страшно розсердився. Кинувся до столу. Випив пляшку спиртного. З'їв 400 грн. твердокопченої ковбаси. Це він встиг зробити поки що, гості їхали в ліфті.
  ✩
  Ігор Єфімов мав вечірку. Зібралось 15 осіб гостей. Несподівано до кімнати зайшла дочка Юхимових – семирічна Олена. Рейн сказав:
  — Ось кого мені шкода, то це Леночку. Їй колись треба буде доглядати п'ятнадцять могил.
  ✩
  До дитячої редакції зайшов поет Семен Ботвінник. Розповів, як він познайомився з невибагливою дамою. Прикро, що не скористався протизаплідним засобом.
  Залишив першотравневі вірші. Фінал їх такий:
  «…Адміралтейська голка
  Сьогодні, діти, без чохла!..»
  
  Як ви думаєте, це підсвідомість?
  ✩
  Хрущов приймав літераторів у Кремлі. Він випив і став багатослівним. Зокрема він сказав:
  — Нещодавно було весілля у будинку товариша Полянського. Молодим подарували абстрактну картину. Я такого мистецтва не розумію.
  Потім він сказав:
  — Як уже говорилося, у будинку товариша Полянського нещодавно було весілля. Усі танцювали цей… як його? Шейк. На мою думку, це жах…
  Нарешті він сказав:
  — Як ви знаєте, товариш Полянський нещодавно одружив сина. І на весілля з'явилися ці... як їх там? Барди. Співали щось зовсім неможливе…
  Тут піднялася Ольга Бергольц і голосно сказала:
  — Микито Сергійовичу! Нам уже ясно, що це весілля – найбільше джерело пізнання життя для вас!
  ✩
  Критик Самуїл Лур'є і я потрапили до енциклопедії. У літературну, звісно, енциклопедію. Лур'є на букву «Ш» — бібліографія, якщо не помиляюся, до Шефнера. А я, ще ганебніше, на букву «Р» — бібліографія до Розена. Яке убожество.
  ✩
  Подзвонили мені якось із відділу критики «Зірки». Причому сама завідувачка — Дудко:
  - Сергію! Що ви не дзвоните?! Що ви не заходите? Терміново пишіть для нас рецензію. З вашою гостротою. З вашою спостережливістю. З вашим блиском!
  Заходжу наступного дня до редакції. Красива немолода жінка досить похмуро запитує:
  — Що вам, власне, треба?
  — Та ось рецензію написати…
  — Ви що, критик?
  - Ні.
  — Ви думаєте, що рецензію може написати кожен?
  Я здивувався та пішов додому.
  Через три дні знову дзвонить:
  - Сергію! Що ви не з'являєтеся?
  Заходжу до редакції. Похмуре питання:
  - Що бажаєте?
  Все це повторювалося разів сім. Нарешті я відчув, що втрачаю розум. Зайшов у відділ прози до Тітова. Запитую його: що це все означає?
  - Коли ти заходиш? - Запитує він. — О котрій годинник?
  - Вранці. Годині об одинадцятій.
  - Ясно. А коли Дудко сама тобі дзвонить?
  — Години о другій. А що?
  - Все зрозуміло. Ти є, коли вона з похмілля — похмура. А дзвонить тобі Дудко по обіді. Тобто вже у формі. Ти спробуй зайди години о другій.
  Я зайшов о другій.
  - А! — закричала Дудко. - Кого я бачу! Зараз пишіть рецензію. З вашою спостережливістю! З вашою гостротою ...
  Після цього я років десять співпрацював у «Зірці». Проте раніше за двох не з'являвся.
  ✩
  У поета Шестинського був такий рядок:
  «Вона спохмурніла свій вузенький лобок…»
  
  ✩
  У Спілці письменників обговорювали роман Єфімова «Видовища». Все було дуже серйозно. Потім зненацька з'явився Ляленков і став усім заважати. Він був п'яний. Нарешті встав голова Вахтін і каже:
  - Ляленков, перестаньте хуліганити! Якщо не перестанете, я мушу вас видалити.
  Ляленков у відповідь промимрив:
  — Якщо я не перестану, то й сам піду.
  ✩
  Зустрів я якось поета Шкляринського в імпортній зимовій куртці на хутрі.
  — Шикарна, — говорю, — куртка.
  — Так, — каже Шкляринський, — це мені Віктор Соснора подарував. А я йому шістдесят рублів.
  ✩
  Шклярінський працював у відділі пропаганди Леніздата. І довелося йому якось організовувати виставку книжкової продукції. Виставка відкрилася. Є представник райкому та каже:
  — Що за неподобство? Чому Ахматова видно? Чому Кукушкін та Заводчиків у тіні?! Забрати! Змінити!
  — Я так був обурений, — розповідав Шкляринський, — до краю! Зайшов, розумієш, до вбиральні. І не виходив звідти до закриття.
  ✩
  Прогулювалися якось Шкляринський з Дворкіним. Розмовляли на всілякі теми. У тому числі і про жінок. Шкляринський у романтичному дусі. А Дворкін — із характерною прямотою. Шкляринський не витримав:
  - Що це ти? Все - трахкав, та трахкав! Хіба не можна висловитися більш пристойно?
  - Як?
  — Припустимо: «Він із нею був». Або: «Вони зійшлися…»
  Ходять далі. Розмовляють. Шкляринський запитує:
  - До речі, що за стосунки у тебе з Ларисою М.?
  — Я з нею був, — відповів Дворкін.
  - У сенсі - трахкав?! — перепитав Шклярінський.
  ✩
  Була така поетеса — Грудініна. Написала якось вірші. Серед іншого там говорилося:
  «…І Сталін мріє за життя
  Побачити вогні комунізму…»
  
  Грудинину викликали на партзбори. Запитують:
  — Що це означає за життя? Ви таким чином натякаєте, що Сталін може померти?
  Грудинина відповідала:
  — Зрозуміло, Сталін як теоретик марксизму, вождь та вчитель народів безсмертний. Але як жива людина і матеріаліст — вона смертна, фізично може вмерти, духовно — ніколи!
  Грудинину негайно вигнали з партії.
  ✩
  Це сталося у Ленінградському театральному інституті. Перед студентами виступав знаменитий французький шансоньє Жільбер Беко. Зрештою виступ закінчився. Ведучий звернувся до студентів:
  - Задавайте питання.
  Всі мовчать.
  — Запитуйте артиста.
  Мовчання.
  І тоді поет Єрьомін, що знаходився в залі, голосно крикнув:
  - Келе ретиль? (Котра година?)
  Жільбер Беко подивився на годинник і ввічливо відповів:
  - Опів на шосту.
  І не образився.
  ✩
  Генріх Сапгір, людина дуже талановита, називала себе «поетом майбутнього». Лев Халіф подарував йому свою книгу. Зробив такий напис:
  «Поету майбутнього від поета сьогодення!»
  ✩
  Роман Симонова: «Мертвими не народжуються»
  ✩
  Підходить до мене у Будинку творчості Олександр Бек:
  — Я чув, чи ви придбали роман «Йосип та його брати» Томаса Манна?
  — Так,— кажу,— проте сам ще не прочитав.
  — Дайте мені спочатку. Я скоро їду.
  Я дав. Потім підходить Горишин:
  — Дайте Томаса Манна почитати. Я візьму в Бека, гаразд?
  - Гаразд.
  Потім підходить Раєвський. Потім Бартен. І так далі. Роман повернувся місяці за три.
  Я почав читати. Сторінки (після 9-ї) були не розрізані.
  Важка книга. Але гарна. Кажуть.
  ✩
  Валерій Попов написав автошарж. Лунав він так:
  Жив-був Валерій Попов. І була у Валери наречена — юна зелена гусениця. І вони щодня гуляли бульваром. А перехожі кричали їм услід:
  — Яка чудова пара! Ах, Валера Попов та його наречена – юна зелена гусениця!
  Пройшло багато років. Якось Попов вийшов надвір без своєї нареченої — юної зеленої гусениці. Перехожі запитали його:
  — Де ж твоя наречена — юна зелена гусениця?
  І тоді Валера відповів:
  - Спротивіла!
  ✩
  Губарєв посперечався з Ар'євим:
  — Антирадянський твір, — казав він, — може бути талановитим. Але може виявитися бездарним. Бездарний твір, якщо він навіть антирадянський, все одно бездарний.
  - Бездарне, але рідне, - зауважив Ар'єв.
  ✩
  Прийшов до нас Ар'єв. Випив зайвого. Курив, кидаючи попіл на штани.
  Мама сказала:
  — Андрію, у тебе на ширинці попіл.
  Ар'єв не розгубився:
  — Де попіл, там і діамант!
  ✩
  Ар'єв казав:
  — У наш час капітан Лебядкін став би майором.
  ✩
  Моя дружина спитала Ар'єва:
  — Андрію, я не зрозумію, ти куриш?
  — Розумієш, — сказав Андрій, — я курю тільки коли вип'ю. А випиваю я безперервно. Тому багато хто помилково думає, що я курю.
  ✩
  Чирсков приніс до редакції рукопису.
  - Ось, - сказав він редактору, - моя нова повість. Будь ласка, ознайомтесь. Хотілося б дізнатися про вашу думку. Може, треба щось виправити, переробити?
  - Так, так, - задумливо відповів редактор, - звичайно. Переробіть, юначе, переробіть.
  І простяг Чирскову рукопис назад.
  ✩
  Біломлинський говорив про Іллю Дворкіна:
  — Ілля розмовляє так, ніби водночас какає:
  «Здорово! Стаарік! Як справи? Як поживаєш?..»
  ✩
  Чую від Інги Петкевич:
  — Раніше я не підозрювала, що ти агент КДБ.
  - Але чому?
  — Та як тобі сказати? Прийдеш, займеш п'ятірку — вчасно несеш назад. Дивно, гадаю, не інакше як підіслали.
  ✩
  Якось мене прийняли за Купріна. Діло було так.
  Випив я зайвого. Сів проте в автобус. Їду у справах.
  Поруч сиділа дівчина. І ось я заговорив із нею. Просто щоб уберегтися від розпаду. І тут автобус мине ресторан «Приморський», колишній «Чванова».
  Я сказав:
  - Улюблений ресторан Купріна!
  Дівчина відсунулася і каже:
  — Воно й видно, юначе. Воно й видно.
  ✩
  Леніздат надрукував книгу про війну. Під однією з фотоілюстрацій значилося:
  «Особисті речі партизана Боснюка. Куля з його черепа, а також цвях, яким він поранив фашиста...»
  Широко мешкав партизан Боснюк!
  ✩
  Зустрів я одного разу поета Горбовського. Чую:
  — Зі мною сталося нещастя. Залишив у таксі рукавиці, шарф та пальто. Ну, пальто мені дав Ося Бродський, шарф Кушнер. А от рукавиць досі немає.
  Тут я вийняв свої рукавички і говорю:
  - Гліб, візьми.
  Приємно опинитися в такій системі — Бродський, Кушнер, Горбовський та я.
  Наступного дня Горбовський прийшов до Битова. Розповів про втрачений одяг. Закінчив так:
  - Нічого. Пальто мені дав Ося Бродський. Шарф - Кушнер. А рукавички - Михайло Баришніков.
  ✩
  Горбовський, багатодітний батько, розповідав:
  - Іду ввечері додому. Дивлюся – у бруді грають діти. Придивився мої.
  ✩
  Поет Охапкін надумав одружитися. Потім наречену вигнав. Мотиви:
  — Вона, розумієш, повільно ходить, а головне щодня жере!
  ✩
  Бітов та Цибін посварилися в одній компанії. Бітов каже:
  — Я тобі, сволота, морду наб'ю!
  Цибін відповідає:
  - Це виключено. Тому що я толстовець. Якщо ти мене вдариш, я підставлю іншу щоку.
  Гості трохи заспокоїлися. Бачать, що бійка навряд чи відбудеться. Вийшли курити на балкон.
  Раптом чують гуркіт. Забігають у кімнату. Бачать — на підлозі лежить закривавлений Бітов. А толстовець Цибін, сидячи на Битові верхи, молотить пудовими кулаками.
  ✩
  У молодості Бітов тримався агресивно. Особливо у нетверезому стані. Якось він ударив Вознесенського.
  Це був уже не перший випадок такого роду. Битова залучили до товариського суду. Погані були його справи.
  І тоді Бітов виголосив промову. Він сказав:
  — Вислухайте мене і ухваліть об'єктивне рішення. Тільки спершу вислухайте, як було діло. Я розповім, як це сталося, і тоді ви зрозумієте мене. А отже, вибачте. Тому що я не винний. І зараз це всім буде ясно. Головне, вислухайте, як було діло.
  — Ну і як було? - Поцікавилися судді.
  - Діло було так. Заходжу до «Континенталю». Стоїть Андрій Вознесенський. А тепер дайте відповідь, — вигукнув Бітов, — чи міг я не дати йому по фізіономії?!
  ✩
  З'явився раз Битов до Голявкіна. Той каже:
  — А, вітаю, радий тебе бачити.
  Потім виймає зі схованки «маленьку».
  Бітов розкриває портфель і теж дістає маленьку.
  Голявкін мовчки ховає свою назад у схованку.
  ✩
  Михайла Свєтлова я бачив єдиний раз. А саме – у буфеті Спілки письменників на вулиці Воїнова. Його оточувала шаноблива почет.
  Свєтлов замовляв. Він дістав із кишені сотню. Тобто дореформену, значних розмірів банкноту із зображенням Кремля. Він розгладив її, підморгнув комусь і каже:
  — Ну що, друзі, проп'ємо ландшафт?
  ✩
  До Панової зайшов її лікар - Савелій Дембо. Вона сказала чоловікові:
  - Треба, щоб Дембо вислухав заразом і тебе.
  — Навіщо, — відмахнувся Давид Якович, — навіщо? З таким успіхом і я можу його вислухати.
  Віра Федорівна миролюбно запропонувала:
  — Ну, то й вислухайте одне одного.
  ✩
  Розмовляли ми з Пановою.
  — Звичайно, — говорю, — я проти антисемітизму. Але ключові посади у російській державі мають право обіймати російські люди.
  — Це антисемітизм, — сказала Панова.
  -?
  — Те, що ви кажете, — це антисемітизм. Ключові посади в російській державі мають право обіймати ГІДНІ люди.
  ✩
  З'явилися до гості Панової на день народження. Великі чиновники Спілки письменників. Керівництво.
  Панова, звертаючись до чоловіка, сказала:
  - Мені здається, у нас душно.
  — Звичайне радянське повітря, люба!
  Увечері, нав'язуючи дружині кисневу подушку, він твердив:
  — Дихай, моя рибка! Незабаром у більшовиків весь кисень висохне. Буде навколо один вуглець.
  ✩
  Був день народження Віри Панової. Гостей не запрошували. Зібралися близькі родичі та кілька осіб обслуги. І я в тому числі.
  Відбувалося це за містом, у Будинку творчості. Сидимо, п'ємо чай. Атмосфера похмура. Панова хворіє.
  Раптом відчиняються двері, заходить Федір Абрамов.
  - Ой! - Каже. - Як незручно. У вас тут збіговисько, а я без запрошення…
  Панова каже:
  — Ну що ви, Федю! Усі ми дуже раді. Сьогодні день мого народження. Сідайте, гостем будете.
  - Ой! — ще більше здивувався Абрамов. - День народження! А я й не знав! І ось без подарунка з'явився.
  Панова:
  - Яке це має значення?! Сідайте, я дуже рада.
  Абрамов сів, трохи випив, закусив, розпалився. Знову випив. Але горілка швидко скінчилася.
  А ми, значить, п'ємо чай з тортом. Абрамов починає нудитися. Потім раптом каже:
  — Ішла година тому повз гастроном. Візьму, гадаю, пляшку «Столичної». Як-не-як у Віри Федорівни день народження…
  І Абрамов дістає з кишені пляшку горілки.
  ✩
  Романс Сергія Вольфа:
  "Я їхала в Детгіз,
  я думала - аванс ..."
  
  ✩
  Вольф говорив:
  — Нормально йти у гості, коли звуть. Жахливо йти в гості, коли не звуть. Однак найкраще — це коли звуть, а ти не йдеш.
  ✩
  На ранок після великої гулянки я заявив Сергію Вольфу:
  — Ти жахливо поводився. Ти матюгався, як шевець. До того ж стяг запальничку у моєї приятельки.
  Вольф відповів:
  — Матюгатися не буду. Запальничку поверну.
  ✩
  Длуголенський сказав Вольфу:
  — Їду до Криму на семінар драматургів.
  - Хіба ти драматург?
  — Звісно, драматург.
  - Який же ти драматург?
  — Я не драматург?
  — Та який там драматург!
  — Якщо я не драматург, то хто тоді драматург?
  Вольф подумав і тихо каже:
  — Якщо так, розкажіть нам про себе.
  ✩
  Вольф каже:
  — Нещодавно прочитав "Технологію сексу". Погана книга. Без гумору.
  — Що означає без гумору? До чого тут гумор?
  — Сам посудь. Відкриваю першу сторінку, написано «Вступ». Хіба так можна?
  ✩
  Пивна на вулиці Маяковського. Підходить Вольф, питає карбованець. Я говорю, що й так мало грошей. Вольф не відстає. Нарешті я з лайкою цей карбованець йому простягаю.
  - Немає за що! — упускає Вольф і віддаляється.
  ✩
  Якось ми сиділи у лазні. Вольф та я. Розмовляли про літературу.
  Я все хвалив американську прозу. Зокрема – Апдайка. Вольф довго слухав. Потім підвівся. Простягнув мені таз із водою. Повернувся дупою і каже:
  — Обдай!
  ✩
  Письменники Вольф із Длуголенським вирушили на рибалку.
  Зняли кімнату. Пішли на озеро. Вольф упіймав великого судака. Віддав його господині і каже:
  — Засмажте нам цього судака. Повечеряємо разом.
  Так і вчинили. Повечеряли, випили. Пішли до своєї комори.
  Похмурий Вольф каже Длуголенському:
  — У тебе є олівець та папір?
  - Є.
  - Дай.
  Вольф помалював трохи і каже:
  - Ось сволоти! Вони подали не лише судака. Дивись. Цей фрагмент був. І це був. А цього не було. Піду з'ясовувати.
  ✩
  Запитую поета Наймана:
  - Ви з Юрою Каценеленбогеном знайомі?
  — Із Юрою Каценеленбогеном? Щось знайоме. Ім'я Юра мені десь траплялося. Виразно зустрічалося. Прізвище Каценеленбоген чую вперше.
  ✩
  Найман і Губін довго сперечалися, хто з них більш самотній.
  Рейн з Вольфом мало не побилися через того, хто небезпечніший за хворий.
  Ну, а Шигашов із Горбовським взагалі перестали вітатись. Посперечалися про те, хто з них менш осудний. Тобто менш нормальний.
  ✩
  — Толю, — кличу я Наймана, — ходімо в гості до Льова Друскіна.
  — Не піду, — каже, — якийсь радянський.
  — Тобто як це радянський? Ви помиляєтесь!
  - Ну, антирадянський. Яка різниця.
  ✩
  Дзвонить Найману приятелька:
  — Толечко, приходьте обідати. Візьміть дорогою сардин, таких імпортних, марокканських… І ще варення якогось… Якщо вас, звичайно, не стурбують ці витрати.
  — Цілком не стурбують. Тому що я не куплю ні того, ні іншого.
  ✩
  Толя та Ера Найман – витончені маленькі брюнети. І ось вони розлучилися. Ідемо ми одного разу з приятелем вулицею. А назустріч жінка з двома крихітними тойтер'єрами.
  — Дивіться, — каже приятель, — Толя та Ера знову разом.
  ✩
  Найман і його знайомий дивилися телевізор. Показували фігурне катання.
  — Цікаво, — каже знайомий, — чи стануть Білоусова та Протопопов цього разу чемпіонами світу?
  Найман раптом розсердився:
  — Ви за Протопопова не турбуйтесь! Ви за себе турбуйтесь!
  ✩
  Якось ми були з дружиною в гостях. Заговорили про нашу дочку. Про те, кого вона більше нагадує. Хтось сказав:
  — Очі Леніна.
  І всі підтвердили, що Леніна очі.
  А Найман раптом каже:
  — Очі Леніна, ніс — Сталіна.
  ✩
  Виявились ми в районі новобудов. Скло, бетон, одноманітні будинки. Я говорю Найманові:
  — Впевнений, що Пушкін не погодився б жити у цьому мерзенному районі.
  Найман відповідає:
  — Пушкін не погодився б жити… цього року!
  ✩
  Найман і Бродський йшли Ленінградом. Справа була вночі.
  - Цікаво, де Південний Хрест? — раптом спитав Бродський.
  (Як відомо, Південний Хрест знаходиться у відповідній півкулі.)
  Найман сказав:
  - Йосипе! Відкрийте словник Брокгауза та Ефрона. Знайдіть там літеру "А". Пошукайте слово "Астрономія".
  Бродський відповів:
  - Ви також відкрийте словник на літеру "А". І пошукайте там слово «Астроумство».
  ✩
  Письменника Воскобойнікова образили американські туристи. Непунктуально начебто себе повели. Чи не з'явилися в гості. Щось у цьому роді.
  Воскобойніков надувся:
  - Я, - каже, - напишу Джону Кеннеді листа. Мовляв, що то за люди, навіть не подзвонили.
  А Бродський йому й каже:
  — Ти напиши «до запитання». А то Кеннеді щодня бігає на пошту і все скаржиться: «Знову від Воскобойнікова ні звуку!..»
  ✩
  Розмовляли ми якось із Воскобойніковим телефоном.
  — Їду, — каже, — до Розливу. Я там житло винайняв на літо.
  Тоді я спитав:
  — Кімнату чи курінь?
  Воскобійників від переляку слухавку повісив.
  ✩
  Воскобійникову дали майстерню. Без вбиральні. Знаходилася майстерня поряд із Балтійським вокзалом. Тож Воскобійників міг використати залізничний сортир. Але після дванадцяти заходити туди дозволялося лише власникам квитків. Тобто пасажирам. Тоді Воскобойніков придбав місячну картку до найближчої зупинки. Якщо не помиляюся, до Борової. Картка коштувала два карбованці. Безневинна функція організму коштувала Воскобойникову шість копійок на день. Тобто півтори-дві копійки за захід. Він став, мабуть, єдиним мешканцем міста, що мочився за гроші. Характерна для Воскобойнікова історія.
  ✩
  Воскобійників:
  — Хіба не всі ми з літоб'єднання Бакинського?
  — Ми, наприклад, із гоголівської «Шинелі».
  ✩
  Йшли вибори керівництва Спілки письменників у Ленінграді. У кулуарах Мінчковський помітив Єфімова. Обдавши його винними парами, сказав:
  — Ходімо голосувати?
  Пунктуальний Єфімов уточнив:
  — Ходімо викреслювати один одного.
  ✩
  Володя Губін був людиною не світською.
  Він говорив:
  — Як красиві дружини у моїх приятелів! У Вахтіна – красуня! У Марамзіна - красуня! А в Довлатова дружина це взагалі щось незвичайне! Я таких, зізнаюся, навіть у метро не зустрічав!
  ✩
  Художника Копеляна судили за несплату аліментів. Дали йому останнє слово.
  Свій виступ він почав так:
  — Громадяни судді, захисники… півзахисники та нападники!
  ✩
  У Едіка Копеляна трапився важкий багатоденний запій. Сергій Вольф почав його лікувати. Вивіз Копеляна за місто.
  Копелян невпевнено вийшов із електрички. Озирнувся з тривогою. І раптом, показуючи пальцем, дико закричав:
  - Дивись, дивись - птах!
  ✩
  Валерій Грубін, аспірант-філософ, мав науковий керівник. Він був невдоволений тим, що Грубін вживає у дисертації багато іноземних слів. Свої наукові претензії до Грубіна він висловив так:
  — Та хулі ти вибуваєшся?!
  ✩
  Зустрілися ми якось із Грубіним. Купили «маленьку». Зайшли до одного старого приятеля. Того не виявилося вдома.
  Ми випили просто на сходах. Пляшку поставили в куток. Грубін, йдучи, сказав:
  - Ми споруджуємо тут цей крихітний обеліск!
  ✩
  Грубін з похмілля декламував:
  «Поки свободою горимо,
  Поки серця для честі живі,
  Мій друже, прокинься і піддамо!..»
  
  ✩
  Йосип Бродський має такі рядки:
  «Ні країни, ні цвинтаря,
  Не хочу вибирати,
  На Василівський острів
  Я прийду вмирати…»
  
  Так ось, знайомий спитав у Грубіна:
  — Не знаєш, де мешкає Йосип Бродський?
  Грубін відповів:
  — Де мешкає, не знаю. Вмирати ходить на Василівський острів.
  ✩
  Валерій Грубін - Тані Юдіної:
  — Як не подзвоню, вічно ти сердишся. Вічно кажеш, що вже о пів на третю ночі.
  ✩
  Ми зустріли якось з Грубіним страшного забулдигу. Почастували його шампанським. Забулдига сказав:
  — Третій раз у житті ЇХ п'ю!
  Він був із шампанським на «ви».
  ✩
  Виявились ми якось у ресторані Спілки журналістів. Потоваришували з офіціанткою. Пригостили її коньяком. Навіть начебто мило доглядали її. А вона нас потім обрахувала. Якщо мені не зраджує пам'ять, карбованців на сім.
  Я обурився, але мій приятель Грубін сказав:
  — Офіціант як жайворонок. Жайворонок співає не тому, що йому весело. Спів - це функція організму. Так влаштовано його горло. Офіціант краде не тому, що хоче тобі зла. Офіціант краде навіть не з користі. Крадіжка для нього – це функція. Фізіологічна потреба організму.
  ✩
  Грубін запропонував мені відзначити разом листопадові урочистості. Здається, це було 60-річчя Жовтневої революції.
  Я сказав, що пити цього дня не буду. Занадто багато честі.
  А він і каже:
  — Не пити — це буде занадто багато честі. Чому це саме сьогодні раптом не пити!
  ✩
  Виявились ми з Грубіним у Підпорізькому районі. Блукали вночі по покинутому селі. І несподівано він провалився до криниці. Я підбіг. З жахом зазирнув униз. Стоїть мій друг по коліно в багнюці і закурює.
  Такою була ступінь його незворушності.
  ✩
  Прийшов до нас Грубін із тортом. Я йому говорю:
  - Навіщо? Якісь старомодні манери.
  Грубін відповідає:
  — Наступного разу принесу марихуану.
  ✩
  Зайшли ми з Грубіним до ресторану. Навпроти входу сидить швейцар. Ми чуєм:
  — Перепрошую, молоді люди, а двері за собою не обов'язково прикривати?!
  ✩
  Вирушили ми з Грубіним на рибалку. Потрапили у грозу. Сховалися в курені. Грубін був у шкарпетках. Я говорю:
  - Ти залишив зовні черевики. Вони намокнуть.
  Грубін у відповідь:
  - Нічого. Я їх повернув НДЦ.
  Колишній філолог у ньому відчувався.
  ✩
  У мого батька був знайомий, якийсь Кузанов. Щоразу під час зустрічі він говорив:
  — Здрастуйте, Костянтине Сергійовичу!
  Мав на увазі Станіславського. Іронізуючи над моїм батьком, скромним естрадним режисером. І ось татку це набридло. Кузанов вкотре сказав:
  — Моя повага, Костянтине Сергійовичу!
  У відповідь пролунало:
  - Привіт, Адольф!
  ✩
  Якось батько сказав мені:
  - Я старий чоловік. Прожив довге творче життя. У мене збереглися найбагатші архіви. Я хочу заповідати їх тобі. Там є унікальні матеріали. Листування з Мейєрхольдом, Толубєєвим, Шостаковичем.
  Я запитав:
  — Ти листувався з Шостаковичем?
  - Звичайно, - сказав мій батько, - а як же?! У нас було творче листування. Ми обмінювалися ідеями, судженнями.
  - За яких обставин? — питаю.
  — Я якось ставив у евакуації, а Шостакович писав музику. Ми обговорювали у листах різні нюанси. Показати?
  Мій батько довго копався в шафі. Нарешті він витяг стандартного розміру папки. Дістав із неї вузький білий листок. Я благоговійно прочитав:
  Телеграма. Із вашими зауваженнями категорично не згоден. Шостакович».
  ✩
  Розмова з вченою людиною:
  — Чи існують позаземні цивілізації?
  - Існують.
  - Розумні?
  — Дуже розумні.
  — Чому вони мовчать? Чому контакти не встановлюють?
  — Отож і не встановлюють, що розумні. На хрону ми їм здалися?!
  ✩
  Влітку ми винаймали кімнату в Пушкіні. Олена стверджувала, що господар за стіною ночами марить матом.
  ✩
  Академік Телятников задрімав якось посередині свого виступу.
  ✩
  — Що ти думаєш про євреїв?
  — А що, євреї також люди. До там у МТС надіслали одного. Усі думали — єврей, а виявився п'ючим чоловіком.
  ✩
  Ніс моєї фокстер'єрші Глаші — крихітна боксерська рукавичка. А сама вона – березова чурочка.
  ✩
  Костя Бєляков вважався процвітаючим журналістом. Вкотре його послали на конференцію обкому партії. Костя з'явився в залі трохи напідпитку. Він пошукав очима самого непоказного з учасників конференції. Потім відкликав його вбік і каже:
  - Але, мужику, є справа. Я дихну, а ти мені скажеш – пахне чи ні…
  Непоказний виявився другим секретарем обкому. Костю звільнили з редакції.
  ✩
  Журналіста Костю Бєлякова звільняли із редакції за пияцтво. Йшли збори. Друзі хотіли допомогти йому. Вони сказали:
  — Костю, адже ти вирішив більше не пити?
  - Так, я вирішив більше не пити.
  - Обіцяєш?
  - Обіцяю.
  — Значить, більше ніколи?
  - Більше ніколи!
  Костя помовчав і додав:
  - І менше - ніколи!
  ✩
  Тамара Зібунова придбала стереофонічну радіолу "Естонія". За допомогою знайомих віднесла її додому. На сходовому майданчику височив алкоголік дядько Сашко. Тамара каже:
  — Ось, дядько Сашко, купила радіолу, щоби твій мат заглушати!
  У відповідь дядько Сашко несподівано крикнув:
  - Правду не заглушиш!
  ✩
  Однокімнатна комуналка — і таке буває.
  ✩
  У ході якоїсь п'янки зникла дружина Сашка Губарєва. Втекла з кимось із гостей. Якщо не помиляюся, із журналістом Васею Захарько. Друг його, Ожегов, відчуваючи себе ніяково перед Губарєвим, висловив ідею:
  — Васька міг і не знати, що ти чоловік цієї жінки.
  Губарєв похмуро відповів:
  — Але ж Ірина знала.
  ✩
  Моя дочка казала:
  - Я твоє "бібісі" на вікно переставила.
  ✩
  Я спитала у восьмирічної доньки:
  — Без вікон, без дверей — сповнена світлиця людей. Що це?
  - В'язниця, - відповіла Катя.
  ✩
  Наша маленька донька казала:
  — Поїду з тіткою Женею до Москви. Зайду до Мавзолею. І побачу нарешті живого Леніна!
  ✩
  - Буєр? Звичайно знаю. Це те, що далі не можна в морі запливати.
  ✩
  Сусід-полковник говорив про когось:
  — Вибачте мені грубий російський вислів, але він — типовий ловелас.
  ✩
  У Пушкінських Горах туристи дуже цікаві. Задають екскурсоводам дивні питання:
  — Хто власне такий Борис Годунов?
  — Чому була дуель у Пушкіна з Лермонтовим?
  — Де тут проходила «Болдинська осінь»?
  — Чи бував Пушкін у цих краях?
  - Як по батькові молодшого сина А. С. Пушкіна?
  — Чи була А. П. Керн коханкою Єсеніна?!
  А у Ленінграді у знайомого екскурсовода запитали:
  — Що тепер у Смольному — Зимовий?..
  І нарешті, вже зовсім дике питання:
  - Кажуть, В. І. Ленін умів плавати задом. Чи це правда?
  ✩
  Сталося це у Таллінні. Знадобилася мені застібка. З тих, що називаються "блискавки". Заходжу до крамниці:
  — «Блискавки» є?
  - Ні.
  — А де найближча крамниця, в якій вони продаються?
  Продавець відповів:
  - У Гельсінкі.
  ✩
  Якийсь Барінов з Військово-медичної академії сидів п'ятнадцять років. Після реабілітації читав донос одного із товаришів по службі. Папір п'ятнадцятирічної давності. Документ, через який його було заарештовано.
  У доносі йшлося серед іншого:
  «Товариш Баринов вважає, що він розумніший за інших. Тим часом в Академії працюють люди, які старші за його звання…»
  І далі:
  «За цинічним твердженням товариша Барінова, мозок людини складається із сірої речовини. Причому мозок будь-якої людини. Незалежно від становища. Включно з членами партії…»
  ✩
  Хтось гуляв із єврейською тіткою Ленінградом. Тітка приїхала до Харкова. Погуляли та вийшли до річки.
  - Як називається ця річка? — спитала тітка.
  - Нева.
  - Нева? Що раптом?
  ✩
  Меморіальна дошка:
  "Архітектор Розстрілян".
  ✩
  Осип Чураков розповів мені таку історію:
  Один генеральський син, 15-річний хлопчик, мав день народження. Серед гостей переважали діти військових. З'явився навіть син якогось маршала. Конєва, якщо не помиляюся. Розгорнув свій подарунок – книгу. Військово-патріотичний роман для молоді І там був напис у віршах:
  «Сьогодні ми в одному бою
  один одного захищаємо,
  А завтра ми в одній пивній
  один одного пригощаємо!»
  
  Дорослі дивилися на хлопчика з повагою. Все-таки вірші. Та ще такі, можна сказати, зрілі.
  Минуло близько року. І настав день народження сина маршала Конєва. І знову зібралися діти військових. Причому генеральський син з'явився трохи раніше за призначений час. Все це відбувалося на дачі, влітку.
  Маршал копав город. Він був голий до пояса. Вибачившись, він повернувся і втік до хати. На спині його виднілося чітке порохове татуювання:
  «Сьогодні ми в одному бою
  один одного захищаємо,
  А завтра ми в одній пивній
  один одного пригощаємо!»
  
  Син маршала виявився плагіатором.
  ✩
  Видавалася якась наукова праця. Редактора насторожила така фраза:
  "З часів Аристотеля мозок людський не змінився".
  Можливо, редактор відчув образу за сучасну людину. А може, його збентежила зайва категоричність. Коротше редактор вніс виправлення. Тепер фраза звучала так:
  «З часів Аристотеля мозок людський майже не змінився».
  ✩
  Лев Нікулін, сталінський холуй, був фронтовим кореспондентом. А може, політпрацівником. В окупованій Німеччині виявляв інтерес до бронзи, порцеляни, наручного годинника. Однак найбільше хотілося йому мати закордонну друкарську машинку.
  Ішов він якось містом. Бачить – розгромлена контора. Зазирнув. На підлозі — шикарний ундервуд із розгорнутою кареткою. Тяжкий, з литого чавуну. Занурив його Нікулін у брезентовий мішок. Думає: «Шрифт у Москві поміняю з латинської на російську».
  Загалом, тягав Лев Нікулін цей мішок за собою. Місяця три надривався. Ночами його чатував. Доставив до Москви. Звернувся до механіка. Той каже:
  — Це машинка з єврейським шрифтом. Друкує праворуч наліво.
  Так покарав політпрацівника єврейський Бог.
  ✩
  Молодого Шемякіна випустили із психіатричної клініки. Михайло йшов додому і зустрів раптом свого батька. Батько і мати його були у розлученні.
  Полковник у відставці запитує:
  - Звідки ти, сину, і куди?
  — Додому, — відповідає Мишко, — із психіатричної клініки.
  Полковник сказав:
  - Молодець!
  І додав:
  — Де тільки ми, Шемякіни, не побували! І в бою, і в бенкеті, і в божевільні!
  ✩
  Я був на третьому курсі ЛМР. Зайшов у справі до Мануйлова. А він якраз приймає іспити. Сидять першокурсники. На дошці вказана тема:
  «Образ зайвої людини у Пушкіна».
  Першокурсники пишуть. Я розмовляю з Мануйловим. І раптом він питає:
  — Скільки потрібно часу, щоб розкрити цю тему?
  - Мені?
  - Вам.
  — Тижнів три. А що?
  — Так, каже Мануйлов, — цікаво виходить. Вам три тижні достатньо. Мені б трьох років не вистачило. А ці дурні за три години напишуть.
  ✩
  Можна, розмірковуючи про гідатопіроморфізм, бути при цьому круглим дурнем. І навпаки, розмовляючи про смажені гриби, бути дуже розумною людиною.
  ✩
  То було років двадцять тому. У Ленінграді відбулася відома телепередача. У ній брали участь Панченко, Лихачов, Солоухін та інші. Говорили про охорону російської старовини. Солоухін висловився так:
  — Було місто Перм, став — Молотов. Було місто В'ятка, став Кіров. Було місто Твер, став — Калінін… Та що це таке?! Адже навіть татаро-монголи російських міст не перейменовували!
  ✩
  Це сталося у 20-ті роки. Слідчий Шейнін викликав одного єврея. Говорить йому:
  — Здайте діаманти, що є у вас добровільно. Інакше вами займеться прокуратура.
  Єврей подумав і питає:
  — Товаришу Шейнін, ви єврей?
  - Так, я єврей.
  — Дозвольте, я вам скажу щось як єврей?
  - Кажіть.
  — Товаришу Шейнін, я маю доньку. Щиро кажучи, вона не Мері Пікфорд. І ось вона знайшла собі нареченого. Дайте їй погуляти на весіллі у цих діамантах. Я віддаю їх їй як посаг. Нехай вона вийде заміж. А потім робіть із цими діамантами що хочете.
  Шейнін уважно подивився на єврея і каже:
  — Можна, і я вам скажу як єврей єврей?
  - Звичайно.
  - Так ось. Наречений – від нас.
  ✩
  Одного мого знайомого залучили до суду. Звинувачувала його антирадянська пропаганда. Слідчий ставить йому запитання:
  — Чи знаєте ви такого собі Чумака Бориса Олександровича?
  - Знаю.
  — Чи мав якийсь Чумак Борис Олександрович доступ до розмноження «Ера»?
  — Мав.
  — Чи надрукував він на «Ері» сто копій «Загальної декларації прав людини»?
  - Надрукував.
  — Чи він передав ці сто копій «Декларації» вам, Михайле Іллічу?
  - Передав.
  — А тепер скажіть відверто, Михайле Іллічу. Написали ж цю «Декларацію», звісно, ви самі? Чи не так?!
  ✩
  Репліка у Чеховському дусі:
  «Я до цього випадку рішуче дієпричетний».
  ✩
  Я впевнений, не випадково лайно та шоколад приблизно однакового кольору. Тут явно якийсь багатозначний натяк. Щось щодо єдності протилежностей.
  ✩
  - Який у нього телефон?
  - Не пам'ятаю.
  — Ну хоча б приблизно?
  ✩
  Можна благоговіти перед розумом Толстого. Захоплюватися витонченістю Пушкіна. Цінувати моральні пошуки Достоєвського. Гумор Гоголя. І так далі.
  Проте схожим хочеться тільки на Чехова.
  ✩
  Режим: наїлися і лежимо.
  ✩
  Це сталося на Ленінградському радіо. Я написав передачу про каменерізи. Передача так і називалася — «Живе каміння». Усім редакторам вона сподобалася. Проте голова радіокомітету Філіппов її забракував. Ми з редактором вирушили до нього. Домоглися аудієнції. Редактор запитує:
  - Що з передачею?
  Філіппов відповідає:
  - Вона не піде.
  - Чому? Адже це гарна передача?
  - Яка різниця - чому? Не піде й усе.
  - Добре, вона не піде. Але чи особисто вам вона сподобалася?
  - Яка різниця?
  — Мені цікаво.
  - Що цікаво?
  — Особисто вам ця передача подобається?
  - Ні.
  Редактор трохи підвищив голос:
  — Що ж вам тоді подобається, Олександре Петровичу?
  Філіппов підвів очі і виразно вимовив:
  - Мені? Нічого!
  ✩
  Голова Радіокомітету Філіппов заборонив службовцям жінкам носити брючні костюми. Жінки не послухалися. Було організовано збори. Жінки, виступаючи, казали:
  — Але ж це мода така! Це скромна гарна мода! Штани, якщо розібратися, набагато скромніші за спідниці. А головне – це мода. Вона поширена у всьому світі. Це мода така…
  Пилипів встав і коротко оголосив:
  - Немає такої моди!
  ✩
  Допустимо, гарний поет випускає том белетристики. Як правило, ця белетристика набагато гірша, ніж можна було очікувати. І навпаки, книга віршів гарного прозаїка завжди набагато краща, ніж очікувалося.
  ✩
  Сім'я — не осередок держави. Сім'я – це держава і є. Боротьба за владу, економічні, творчі та культурні проблеми. Експлуатація, мрії про свободу, революційні настрої. І тому подібне. Ось і є сім'я.
  ✩
  Ленін промовляв:
  «Ганодушність».
  ✩
  По радіо повідомили:
  «Сьогодні вранці температура у Москві досягла двадцяти восьми градусів. За останні двісті років така висока травнева температура спостерігалася один раз. В минулому році".
  ✩
  Справа була у пивній. Прив'язався до мене незнайомий алкаш.
  - Який, - питає, - у тебе зріст?
  — Жодного, — кажу.
  (Оскільки це питання мені давно набридло.)
  Чую:
  — Виходить, ти підараст?!
  - Що-о?!
  — Ти скаламбурив, — посміхнувся п'яничка, — і я скаламбурив!
  ✩
  Знадобився мені залізничний квиток до Москви. Каси порожні. Святковий день. Іду до начальника вокзалу. Начальник каже:
  — Нема у мене квитків. Немає. Жодного. Сам верхи їжджу.
  ✩
  У психіатричній лікарні містився якийсь Муравйов. Він усе хотів повіситись. Спершу на краватці. Потім на взуттєвому шнурку. Речі відібрали — ремінь, підтяжки, шарф. Виделки йому не належало. Ножа тим паче. Навіть авторучку він брав у присутності медсестри.
  І ось одного разу приходить лікар. Запитує:
  — Ну як справи, Муравйов?
  — Уночі голос чув.
  — Що він тобі сказав?
  - Приємне сказав.
  - Що саме?
  — Так, порадував мене.
  — Ну, а все-таки, що він сказав?
  — Він сказав: «Гарні твої справи, Муравйов! Ох, гарні!..»
  ✩
  Жив я якось у провінційному готелі. Ішов із вбиральні в одній піжамі. Зазирнув у буфет. Запитую:
  — Сірники є?
  - Є.
  - Тоді я зараз повернуся.
  Буфетниця сказала мені слідом:
  — Гроші пішов позичати.
  ✩
  На екрани вийшов фільм про Фелікса Дзержинського. З якогось дикого, фантастичного непорозуміння його позначили у Головкінопрокаті:
  "Наш Калінич".
  ✩
  Лисий може зачісуватися, не знімаючи капелюхи.
  ✩
  Чи міг би Наполеон стати учителем фехтування?
  ✩
  Алкоголізм — виліковний, пияцтво — ні.
  ✩
  У Чехова всі лікарі симпатичні. Йому напевно подобалися лікарі.
  Тобто люди однієї з ним професії.
  ✩
  Тигри, наприклад, поважають левів, слонів та гіпопотамів. Мандавошки – нікого!
  ✩
  Дві грубіянки - Сцила Юхимівна та Харибда Абрамівна.
  ✩
  Народжений повзати літати… не хоче!
  ✩
  Жах сталінізму навіть не в тому, що загинули мільйони. Жах сталінізму в тому, що була розбещена ціла нація. Дружини зраджували чоловіків. Діти проклинали батьків. Синець репресованого комінтернівця П'ятницького говорив:
  - Мама! Купи мені рушницю! Я застрелю ворога народу — папку!
  Хто ж відкрито протистояв сталінізму? На жаль, не Якір, Тухачевський, Єгоров чи Блюхер. Відкрито протистояв сталінізму дев'ятирічний Максим Шостакович.
  Ішов 48 рік. Було опубліковано знамениту постанову ЦК. Шостаковича остаточно затаврували як формаліста.
  Зазначимо, що народні маси при цьому щиро тріумфували. І як завжди висловлювали своє тріумфування шляхом хуліганства. Просто кажучи, били шибки на дачі Шостаковича.
  І тоді дев'ятирічний Максим Шостакович спорудив рогатку. Заліз на дерево. І почав стріляти у марксистсько-ленінську естетику.
  ✩
  Письменник Демиденко – страшний хуліган. Матерні слова вставляє абияк. Пам'ятаю, я спитав його:
  - Яка в тебе друкарська машинка? Якої марки?
  Демиденко зосередився, згадав закордонну назву «Рейнметал» і каже:
  - Рейн, блядь, метал, хер!
  ✩
  Розташувалися ми якось із письменником Демиденком на ящиках біля пивної лави. Чекаємо на відкриття. Повз проходить алкаш, запущений такий. Звертається до нас:
  - Котра година?
  Демиденко відповідає:
  - Немає годинника.
  І потім:
  — Така селяви.
  Алкаш оглянув його зневажливо:
  — Така селяви? Не така селяви, а така селяви. Це ж середній рід, мудило!
  Демиденко потім захоплювався:
  - У нас навіть алкаші можуть викладати французьку мову!
  ✩
  У мого дядька були дітлахи від якоїсь Людмили Юхимівни. Мій дядько з цією жінкою розлучився. Платив аліменти. Якось він зайшов відвідати дітей. А Людмила Юхимівна вийшла на кухню. І раптом мій дядько зненацька пукнув. Діти почали голосно реготати. Людмила Юхимівна повернулася з кухні і каже:
  — Все ж дітям потрібен батько. Як чудово вони грають, жартують, сміються!
  ✩
  Яша Фрухтман керував хором старих більшовиків. Говорив при цьому:
  - Складаю мемуари під назвою: "Я бачив тих, хто бачив Леніна!"
  ✩
  Яша Фрухтман взяв собі гарний псевдонім Дубравін. Дуже їм пишався. Проте жартівники на радіо його прізвище у платіжних документах зазначали:
  "Дуб-рабин".
  ✩
  Плакат на березі:
  «Якщо какаеш у річці,
  Винось гівно в руці!»
  
  ✩
  Ліда Потапова казала:
  — Мій Ігор стверджує, що література має бути знаряддям партії. А я стверджую, що література не має бути знаряддям партії. Хто ж із нас правий?
  Бобишев розсердився:
  - Немає такої проблеми! Що тут обговорювати? Може, ще обговоримо — красти чи не красти в гостях срібні ложки?
  ✩
  По радіо оголосили:
  «На екранах – третя серія «Війни та миру». Фільм за однойменним романом Толстого. У ході цієї картини глядачі можуть ознайомитися з подальшою біографією улюблених героїв».
  ✩
  Ростропович збирався на гастролі до Швеції. Хотів, щоб із ним поїхала дружина. Начальство заперечувало.
  Ростропович почав ходити інстанціями. На якомусь етапі йому порадили:
  - Напишіть доповідну. «Зважаючи на неважливе здоров'я прошу, щоб мене супроводжувала дружина». Щось у цьому дусі.
  Ростропович взяв папір і написав:
  "Бачу бездоганного здоров'я прошу, щоб мене супроводжувала дружина".
  І для переконливості додав: Галина Вишневська.
  Це вплинуло навіть на радянських чиновників.
  ✩
  Мій вірменський дідусь був знаменитий дуже суворою вдачею. Навіть на Кавказі його вважали шалено запальною людиною. Від будь-якої дрібниці дід лютував і страшним голосом кричав: «Абанамат!»
  Мама та її сестри дуже боялися дідуся. Таємниче слово «абанамат» наводило їх на жах. Значення цього слова мати так і не дізналася до похилого віку.
  Вона розповідала мені про діда. Чітко вимовляла його улюблене слово абанамат, схоже на заклинання. Казала, що не знає його сенсу.
  А потім я виріс. Закінчив школу. Вступив до університету. І лише тоді зрозумів, як розшифрувати це слово.
  Проте мамі не сказав. Навіщо?
  ✩
  Відправив я якось рукопис до «Літературної газети». Отримав таку фантастичну відповідь:
  «Ваша розповідь нам дуже сподобалася. Використовуємо у квітні цього року. Хоча надії мало. З привітом – Цитріняк».
  ✩
  Якось я техреда Лева Захаровича назвав випадково Левом Абрамовичем. І той раптом смертельно образився. А я все думав, що ж могло здатися йому таким образливим? Нарешті я зрозумів перебіг його думок:
  «Сволота! Мого по-батькові ти не запам'ятав. А запам'ятав тільки, гад, що я єврей!..»
  ✩
  Літній зек розповідав:
  — А сів я за таких обставин. Довелося бути лікарем на кораблі. Заходить якось боцман. Скаржиться на задишку та безсоння. Роздягайтесь, кажу. Він роздягнувся. Жирний такий, пузатий. Так, кажу, погана у вас, милостивий пане, конституція, погана... А цей дурень пішов і написав замполіту, що я лаяв радянську конституцію.
  ✩
  Театр абсурду. П'єса: «Чекаючи на ГБ…»
  ✩
  Один мій друг доглядав жінку. Жінка була старша і досвідченіша за нього. Вона була надзвичайно сексуальна і велелюбна.
  Друг мій виявився з цією жінкою в гостях. Причому у величезній генеральській квартирі. І йому запропонували залишитись ночувати. І жінка залишилась із ним.
  Вперше вони були наодинці. І друг мій від радості напився.
  Отямився голий на підлозі. Жінка зневажливо сказала:
  - Мало того, що він не стояв. Він у тебе навіть не лежав. Він валявся.
  ✩
  Це було після викриття культу особи. З таборів повернулося багато письменників. У тому числі вже літня Галина Серебрякова. Їй довелося виступати на одній літературній конференції. Під час виступу вона розстебнула кофту, демонструючи сліди тюремних катувань. У відповідь на що цинічний Симонов зауважив:
  — От якби це зробила Ахмадуліна…
  Згодом Серебрякова написала товсту книгу про Маркса. Залишилася вірною комуністичним ідеалам.
  З Ахмадуліною все не так просто.
  ✩
  У режисера Клімова був номенклатурний тато. Член ЦК. Про Климова говорили:
  — Добре бути лівим, коли є справа підтримка…
  ✩
  Ольга Форш перегортала жалібну книгу. Виявила такий запис: «У каші раз у раз трапляються лісові комахи. Нещодавно зустрівся мені за вечерею жук-короїд».
  — Як ви вважаєте, — запитала Форш, — це скарга чи подяка?
  ✩
  Це було у сімдесяті роки. Булату Окуджаве виповнилося 50 років. Він був у немилості. "Літературна газета" його не привітала.
  Я вирішив надіслати незнайомому поетові телеграму. Вигадав нестандартний текст, а саме: «Будь здоровий, школяр!» Так називалася одна його рання повість.
  Через рік мені вдалося познайомитись з Окуджавою. І я нагадав йому про телеграму. Я був певен, що її нестандартна форма запам'яталася поетові.
  З'ясувалося, що Окуджава отримав у ювілейні дні понад сто телеграм. Вісімдесят п'ять із них говорили: «Будь здоровий, школяр!»
  ✩
  Міністр культури Фурцева розмовляла з Ріхтером. Почала скаржитися йому на Ростроповича:
  — Чому у Ростроповича на дачі живе цей кошмарний Солженіцин? Неподобство!
  - Справді, - підтакнув Ріхтер, - неподобство! У них тісно. Нехай Солженіцин живе в мене.
  ✩
  Якось мені довелося розмовляти зі Шкловським. У відповідь на мої ідейні претензії Шкловський зауважив:
  — Так, я не говорю читачам усієї правди. І не тому, що боюсь. Я старий чоловік. У мене було три інфаркти. Мені нема чого боятися. Однак я справді не говорю всієї правди. Тому що це безглуздо.
  І потім він вимовив дослівно таке:
  — Безглуздо вселяти уявлення про аромат дині людині, яка роками жувала шевські шнурки…
  ✩
  Молодого Євтушенка представили Ахматовій. Євтушенко був у модному светрі та закордонному піджаку. У нагрудній кишені виблискувала авторучка.
  Ахматова запитала:
  — А де ваша зубна щітка?
  ✩
  Мій двоюрідний брат Ілля Костаков керував невеликим танцювальним ансамблем. Грав у ресторані "Олень". Одного разу ми зайшли туди з приятелем. Сіли обідати.
  В антракті Ілля підсів до нас і каже:
  — Заздрю я вам, хлопці. Їжте, п'єте, доглядаєте жінок, і для вас це радість. А для мене – суворі трудові будні!
  ✩
  Знаменитому артисту Костянтину Васильовичу Скоробогатову надали орден Леніна. У Пушкінському театрі були урочисті збори. Потім — бенкет. Усі вимовляли здравиці та тости.
  Скоробогатів теж промовив. Він сказав:
  — Ось як цікаво виходить. Спочатку дали орден Миколі Костянтиновичу Черкасову. Потім Миколі Костянтиновичу Симонову. І нарешті мені, Костянтину Васильовичу Скоробогатову.
  Він помовчав і додав:
  — Чи не в Костянтині тут справа?
  ✩
  Письменник Оцет:
  «Над містом виблискує шпиль Адміралтейства. Він увінчаний фігурою ангела НАТУРАЛЬНОЇ величини».
  ✩
  У того ж автора:
  «Коза закричала нелюдським голосом…»
  ✩
  Два плакати на автостраді з інтервалом у кілометр. Перший:
  «Наздоженемо і переженемо Америку…»
  Другий:
  «У вузькому місці не обганяй!»
  ✩
  Голявкін часто навідувався до чарочної біля Ісаакіївського собору. Дзвонив звідти дружині. Дружина його питала:
  - Де ти знаходишся?
  — Так, у Ісаакіївського собору.
  Якось дружина не витримала:
  — Що ти робиш біля Ісаакіївського собору? Подумаєш - Монферран!
  ✩
  Панфілов був генеральним директором об'єднання Ломо. Вважався людиною грубою, різкою, але чуйною. Робітники часто зверталися до нього з проханнями та скаргами. І ось він отримує конверт. Дістає звідти лист наждачного паперу. На звороті заява — прошу, мовляв, дати квартиру. І підпис – «робочий Фоменко».
  Панфілов викликав цього робітника. Запитує:
  - Що це за фокуси?
  — Та ось потрібна квартира. П'ятий рік на черзі.
  — До чого тут наждак?
  — А я вирішив — звичайний папір директор у туалеті на цвях повісить…
  Говорять, Панфілов дав йому квартиру. А заяву продемонстрував на бюро обкому.
  ✩
  Цуріков, хлопець величезного зросту, доглядав у гостях за мініатюрною дівчиною. Шаблінський умовляв його:
  - Не смій! Це погано скінчиться!
  - А що таке?
  - Ти скінчиш, вона лусне.
  ✩
  Цей випадок стався взимку на околицях Караганди. Зазнав аварії величезний пасажирський літак. В результаті врятувалася єдина людина. Він якось спритно розкрив пальто і спланував. Повис на соснових гілках. Потім упав у глибоку кучугуру. Коротше вижив.
  Його фото розмістила всесоюзна газета. За добу до редакції з'явилася жінка. Вона кричала:
  — Де цей негідник?! У мене від нього четверо дітей! Я його дванадцятий рік шукаю з виконавчим листом!
  Їй дали телефон та адресу. Вона тут же сіла дзвонити до міліції.
  ✩
  До Ленінграда приїхав Марк Шагал. Його повели до театру імені Горького. Там його побачив у залі художник Ковенчук.
  Він швидко намалював Шагала. В антракті підійшов до нього і каже:
  — Цей шарж на вас, Марке Захаровичу.
  Крокав у відповідь:
  - Не схоже.
  Ковенчук:
  — А ви одужайте.
  Шагал подумав, усміхнувся і відповів:
  — Це вам коштуватиме надто дорого.
  ✩
  Драматург Альшиц сидів у таборі. Доглядав жінку з лагадміністрації в чині майора. Готував разом із нею якусь виставу. Репетирували вони до пізньої ночі.
  Весь табір стежив, як просуваються його справи. І ось настала вирішальна фаза. Це мало статися ввечері. Усі чекали.
  Альшиц з'явився в барак пізніше, ніж звичайно. Йому дали закурити, закип'ятили чайник. Потім зеки сіли навколо і кажуть:
  - Ну розповідай.
  Альшиц сповільнився і голосом досвідченого оповідача почав:
  - Значить так. Розстібаю я на громадянині майоре кітель.
  ✩
  Як відомо, все змінюється. Пам'ятаю, я працював у молодості учнем каменеріза (Комбінат ДПІ). І старі роботяги мені казали:
  - Збігай за горілкою. Купи пляшок шість. Залишиться дрібниця – візьми чогось на закуску. Може, копченої тріски. Або ще якогось говна.
  Минає років десять. Іду я вулицею. Бачу черга. Причому від кута Невського і Рубінштейна до Фонтанки. Запитую — що, мовляв, дають?
  У відповідь лунає:
  - Як що? Тріску гарячого копчення!
  ✩
  У футболіста Єрофєєва була дружина. Звали її Нонна. Вони часто сварилися. Подейкували, що Нонна йому зраджує.
  Карав він дружину своєрідно. А саме – ставив її у дверях. Клав перед собою м'яч. А потім розбігався і завдав по дружині штрафного удару. Найчастіше Нонна падала непритомна.
  ✩
  Ішло якесь вчене засідання. Виступав Макогоненко. Бялий перебив його:
  - Довго не кінчати - перевага чоловіка! Чоловіки, а не оратора!
  ✩
  Юрій Олеша підписував договір із філармонією. Договір було укладено традиційно:
  «Юрій Карлович Олеша, іменований надалі «автор»… Московська державна філармонія, іменована надалі «замовник»… Укладають справжній договір у цьому, що автор зобов'язується…» І таке інше.
  Олеша сказав:
  — Мене така форма не влаштовує.
  — Що саме вас не влаштовує?
  — Мене не влаштовує така форма: «Юрій Карлович Олеша, який іменується надалі «автором».
  — А як ви хочете?
  - Я хочу по-іншому.
  — Ну то як же?
  — Я хочу так: «Юрій Карлович Олеша, який іменується надалі — «Юра».
  ✩
  Цьогоріч у тридцять шостому, якщо не помиляюся, помер Ільф. Невдовзі Петрову дали орден Леніна. З цієї нагоди було організовано вечірку. Був присутній Юрій Олеша. Він багато випив і тримався дещо по-хамськи. Петров звернувся до нього:
  - Юро! Як ти можеш ображати людей?
  У відповідь пролунало:
  — А як ти можеш носити орден покійника?
  ✩
  Моя тітка зустріла письменника Косцинського. Він був п'яний і неголений. Тітка сказала:
  - Кирило! Як тобі не соромно?!
  Костинський присмоктувався і відповів:
  — Радянська влада не заслужила, щоб я голився!
  ✩
  Ішла якось моя тітка вулицею. Зустріла Зощенко. Для письменника вже настав важкий час. Зощенко, відвернувшись, швидко пройшов повз.
  Тітка наздогнала його і питає:
  — Чому ви зі мною не привіталися?
  Зощенко відповів:
  — Вибачте, я допомагаю друзям не вітатись зі мною.
  ✩
  Микола Тихонов був редактором альманаху. Тітка моя була секретарем цього видання. Тихонов попросив її взяти у Бориса Корнілова вірші. Корнілов дати вірші відмовився.
  - Клав я на вашого Тихонова з приладом, - заявив він.
  Тітка повернулася і повідомляє головного редактора:
  — Корнілов віршів не дає. Клал, каже, я на вас із ПРОБОРОМ.
  — З приладом, — роздратовано виправив Тихонов, — із приладом. Невже важко запам'ятати?
  ✩
  У двадцяті роки моя покійна тітка була редактором-початківцем. І ось вона якось бігла сходами. І, уявіть, несподівано вдарилася головою в живіт Олексія Толстого.
  — Ого, — сказав Толстой, — а якби тут було око?!
  ✩
  Помер Олексій Толстой. Колеги зібралися на похорон. Моя тітка запитала письменника Чумандріна:
  — Мишко, ви йдете на похорон Толстого?
  Чумандрін відповів:
  - Я так прикинув. Допустимо, помер не Толстой, а я, Чумандрін. Чи був би Толстой на мій похорон? Навряд чи. От і я не піду.
  ✩
  Письменник Чумандрін страждав на закрепи. У своїй вбиральні він повісив транспарант:
  "Важко - не означає: неможливо!"
  ✩
  Мейлах працював у ленінградському Будинку кіно. Точніше, підробляв. Займався синхронним перекладом. І ось якось він перекладав американський фільм. Дія там переносилася з Америки до Франції. І назад. Причому в картині було використано нескладну емблему. А саме, якщо герої опинялися в Парижі, то з'являлася Ейфелева вежа. А якщо у Нью-Йорку, то Бруклінський міст. Щоразу сумлінний Мейлах вимовляє:
  — Нью-Йорк… Париж… Нью-Йорк… Париж…
  Нарешті це здалося йому нудним і дурним. Мейлах замовк.
  І тут у залі пролунав голос із кавказьким акцентом:
  - Яка там наступна зупинка?
  Мейлах трохи розгубився і каже:
  - Нью Йорк.
  Той самий голос промовив:
  - Стоп! Я виходжу.
  ✩
  Один знаменитий режисер мав інфаркт. Злегка оговтавшись, режисер знову почав доглядати молодих жінок. Одна з них делікатно запитала:
  — Хіба вам це можна?
  Режисер відповів:
  — Можна… Але плавно…
  ✩
  Хрущов мав вірний соратник Подгорний. Колись він був нашим президентом. За місяць після зняття всі його забули. Хоча формально він багато років був головою уряду.
  Втім, не про це. 63 року він відвідав легендарний крейсер «Аврора». Довго його оглядав. Розмовляв із екіпажем. Залишив запис у книзі почесних гостей. Написав дослівно таке:
  «Відвідав бойовий корабель. Зробив незабутнє враження!»
  ✩
  Одного нашого знайомого запитали:
  — Що ти більше любиш горілку чи спирт?
  Той відповів:
  - Ой, навіть не знаю. І те й інше настільки смачно!
  ✩
  Академік Козирєв сидів років із десять. Звинувачували його у спробі викрасти річку Волгу. Тобто буквально викрасти із Росії — на Захід.
  Козирєв потім розповідав:
  — Я був тоді грамотним фізиком. Тому коли сформулювали звинувачення, я розсміявся. Натомість, коли оголосили вирок, мені було не до сміху.
  ✩
  На Ленінградському телебаченні демонструвався боксерський матч. Негр, чорний як вакса, бився з білявим поляком. Диктор пояснив:
  — Негритянського боксера ви можете відрізнити світло-блакитною смужкою на трусах.
  ✩
  Борис Раєвський написав повість із дореволюційного життя. У ній була така фраза (мова йшла про покоївку):
  «…Чудові світлі локони вибивалися з-під її мереживного ФАРТУКА…»
  ✩
  Псевдоніми: Михайло Юрійович Вермутов, Шолохов-Алейхем.
  ✩
  У Тбілісі проходила конференція на тему "Оптимізм радянської літератури". Було безліч промовців. У тому числі Наровчатов, який говорив про оптимізм радянської літератури. Слідом за ним піднявся на трибуну грузинський літературознавець Кемоклідзе:
  — Запитання попередньому оратору.
  - Будь ласка.
  — Я щодо Байрона. Він був молодий?
  - Що? - здивувався Наровчатов. - Байрон? Джордж Байрон? Так, він загинув порівняно хлопцем. А що?
  - Нічого особливого. Ще одне питання про Байрона. Він був гарний?
  - Хто, Байрон? Так, Байрон, як відомо, мав дуже ефектну зовнішність. А що? В чому справа?
  - Та так. Ще одне питання. Він був заможним?
  - Хто, Байрон? Ну, ясна річ. Він був лордом. Він мав замок. Він був цілком заможним. І навіть багатий. Це загальновідомо.
  - І останнє запитання. Він був талановитий?
  - Байрон? Джордж Байрон? Байрон - найбільший поет Англії! Я не розумію в чому річ?!
  - Зараз зрозумієш. Ось дивись. Джордж Байрон! Він був молодий, гарний, багатий та талановитий. Він був песиміст! А ти — старий, жебрак, потворний і бездарний! І ти – оптиміст!
  ✩
  У Ленінграді є комісія із роботи з молодими авторами. Викликали на засідання цієї комісії мого приятеля і запитують:
  - Як вам допомогти? Що потрібно зробити? Що потрібно зробити насамперед?
  Приятель відповів гравуючи:
  — У гудзик? Відгезати мости, захопити телефон і поштамт!
  Члени комісії здригнулися і переглянулись.
  ✩
  Марамзін говорив:
  — Якщо дати рукописи Брежнєву, він скаже:
  «Мені подобається. А ось що подумають нагорі?!
  ✩
  У мене був родич Аптекман. І ось він тяжко захворів. Його відвозила до лікарні «швидка допомога». Він сказав лікареві:
  — Лікарю, ви фронтовик?
  — Так, я фронтовик.
  — Чи можу я про щось запитати вас як фронтовик?
  - Звичайно.
  — Чи довго я пролежу у лікарні?
  Лікар відповів:
  — За сприятливого збігу обставин — місяць.
  — А за несприятливого, — запитав Аптекман, — як я здогадуюсь, значно менше?
  ✩
  У директора Ленфільма Кисельова був улюблений збірний образ. А саме Дунька Распердяєва. Якщо директор був незадоволений кимось із співробітників Ленфільму, він казав:
  — Ти поводиться як Дунька Распердяєва…
  Або:
  - Монтаж поганий. Дунька Распердяєва і та змонтувала б краще.
  Або:
  - На кого розрахований фільм? На Дуньку Розпердяєву?!
  І так далі…
  Якось на Ленфільм приїхала Фурцева. Йшли збори в актовому залі. Кисельов промовляв промову. У цій промові були нотки самокритики. Зокрема директор сказав:
  — У нас ще багато порожніх, беззмістовних картин. Наприклад, «Людина нізвідки». Можна подумати, що його знімала Дунька.
  І тут директор затнувся. У президії сидить міністр культури Фурцева. Звучить не дуже пристойно. До того ж — жінка. І тут раптом Дунька Распердяєва. Звучить не дуже пристойно.
  Кисельов вирішив пом'якшити формулювання.
  — Можна подумати, що його знімала Дунька… Роздолбаєва, — додав він.
  І тут долетів з рядів чийсь нехитрий вигук:
  — А що, товаришу Кисельов, ніяк Дунька Распердяєва вийшла заміж?!
  ✩
  Сталося це у Пушкінських Горах. Ішов я повз поштове відділення. Чую жіночий голос — панночка розмовляє міжміським телефоном:
  - Кларо! Ти мене чуєш?! Їхати не раджу! Тут абсолютно немає мужиків! Багато дівчат їдуть так і не відпочивши!
  ✩
  Указ:
  «За успіхи у справі багаторазового нагородження товариша Брежнєва орденом Леніна нагородити орден Леніна – орденом Леніна!»
  ✩
  Найбільше нещастя мого життя – загибель Анни Кареніної!
  Частина друга
  Соло на IBM
  (Нью-Йорк. 1979-1990)
  Бігаю інстанціями. Збираю документи. На якомусь етапі трапляється мені абсолютно безглузда стара. Когось тимчасово заміняє. Про еміграцію чує вперше. Гидливий переляк на обличчі.
  Я їй щось пояснюю, тлумачу. Посилаюсь на правила ОВІРу.
  ОВІР, мовляв, вимагає, ОВІР наполягає. ВВІР вважає за доцільне… Нарешті отримую необхідний папір. Виходжу на сходи. Перечитую. Все формою. Традиційний канцелярський фінал:
  «Довідка дана /П.І.Б./ що виїжджає ...»
  І несподівана кінцівка:
  «…постійне місце проживання — в ОВІР».
  ✩
  Літак наближався до Нью-Йорка. З репродуктора долинало:
  «Йдемо на посадку. Застебніть ремені!
  Пасажир звернувся до дружини:
  — Ідемо на посадку.
  Шестирічна дівчинка обернулася до матері.
  - Мама! Вони всі йдуть на посадку! А ми?
  ✩
  Був у мене в Одесі знайомий поет та спортсмен Льоня Мак.
  І ось він вирішив тікати за кордон. Переплисти Чорне море та здатися турецькому командуванню.
  Мак дуже серйозно готувався до втечі. Купив презервативи. Наповнив їх шоколадом. Взяв грілку з питною водою.
  І ось він приходить на берег моря. Знімає футболку та джинси. Пливе. Віддаляється від берега. Милю проплив, другу…
  Потім мені розповідав:
  - Я раптом подумав: джинси шкода! Я ж за них сто шістдесят карбованців сплатив. Хоч би подарував комусь… Пливу і все про це думаю. Нарешті повернув назад. А через рік поїхав ізраїльським викликом.
  ✩
  Загадка Фолкнер. Суміш красномовства та недомовленості.
  ✩
  Цинізм передбачає загальну наявність ідеалів. Злочин – загальна наявність законів. Богохульство – загальна наявність віри. І так далі.
  А що передбачає убожество? Нічого.
  ✩
  Він говорив у стилі форчен-кукіс:
  «Головне у житті — праця! Бережіть своє здоров'я! І так далі.
  Істини на рожевих папірцях. Та ще й запечені у тісті.
  ✩
  Хасидська колонія. Чорно-білий фільм у світі кольорового кінематографу.
  ✩
  У радянських фільмах, я помітив, багато зайвого шуму. Радіо репетує, транспорт гуркоче, діти плачуть, собаки гавкають, горобці цвірінькають. Не чути, що там вимовляють герої. Досить дивна схильність до шуму.
  Щось подібне відчував у ресторанах на Брайтоні. Де більше галасу, там і збирається народ. Може, в галасі легше бути ніким?
  ✩
  Чим довше я займаюся літературою, тим ясніше відчуваю її фізіологічне підґрунтя. Щоб народити (немовля чи книгу), треба насамперед зачати. Ще раніше – зійтися, закохатися.
  Що таке натхнення?
  Я думаю, воно набагато ближче до закоханості, ніж прийнято рахувати.
  ✩
  Міркування Гессе про Достоєвського. Гессе вважає, що все темне, несвідоме, нерозбірливе і хаотичне — Азія. Навпаки, самосвідомість, культура, відповідальність, ясний поділ дозволеного та забороненого – це Європа. Коротше, несвідоме – це Азія, зло. А все свідоме – Європа та благо.
  Гессе був наївною людиною минулого сторіччя. Йому й на думку не спадало, що зло може бути абсолютно свідомим. І навіть принциповим.
  ✩
  Будь-яка літературна матерія ділиться на три сфери:
  1. Те, що автор хотів висловити.
  2. Те, що він зумів висловити.
  3. Те, що він висловив, сам цього не бажаючи.
  Третя сфера – найцікавіша. У Генрі Міллера, наприклад, найцікавіше — драматичний, вистражданий оптимізм.
  ✩
  США: Все, що не заборонено – дозволено.
  СРСР: Все, що не дозволено – заборонено.
  ✩
  Оповідач діє лише на рівні голосу і слуху. Прозаїк – на рівні серця, розуму та душі. Письменник – на космічному рівні.
  Оповідач говорить про те, як живуть люди. Прозаїк – про те, як мають жити люди. Письменник – про те, заради чого живуть люди.
  ✩
  Сильні почуття безнаціональні. Вже одне це каже на користь інтернаціоналізму. Радість, горе, страх, хвороба — позбавлені національного забарвлення. Чи не абсурдно звучить:
  "Він розридався як типовий німець".
  ✩
  В Америці більше релігійних людей, аніж у нас. При цьому місцеві віруючі здатні міркувати про накопичення. Або, припустимо, про біржові махінації. У Росії такого не може бути. Це тому, що наша релігія завжди була облагороджена літературою. Західний віруючий, причому істинно віруючий, може бути егоїстом, ділягою. Він не читав Достоєвського. А якщо й читав, то не «мешкав їм».
  ✩
  Двоє письменників. Один процвітаючий, інший — не надто. Який не надто задає процвітаючому питання:
  — Як ви могли продатись радянській владі?
  — А ви колись продавалися?
  — Ніколи — була відповідь.
  Успішний ще з хвилину думав. Потім поцікавився:
  — А вас колись купували?
  ✩
  «Сполучені Штати Вірменії…»
  ✩
  Навколишні люблять не чесних, а добрих. Не сміливих, а чуйних. Не важливих, а поблажливих. Інакше кажучи, безпринципних.
  ✩
  Росія – єдина у світі країна, де літератору платять за обсяг написаного. Не за кількість проданих екземплярів. І тим більше не за якість. А за обсяг. У цьому таємна, несвідома причина нашого російського катастрофічного багатослів'я.
  Припустимо, автор хоче викреслити якусь фразу. А внутрішній голос йому підказує:
  «Ненормальний! Це ж п'ять карбованців! Кіло яловичини на ринку...»
  ✩
  Після комуністів я найбільше ненавиджу антикомуністів.
  ✩
  Мучуся від своєї невпевненості. Ненавиджу свою готовність засмучуватися через дрібниці. Знемагаю від страху перед життям. Адже це єдине, що дає мені надію. Єдине, за що я маю дякувати долі. Тому що результат цього — література.
  ✩
  Персонажі незмінно вищі за свого творця. Хоча б тому, що не він ними розпоряджається. Навпаки, вони ним командують.
  ✩
  Варіант рекламного плаката - "Літайте літаками Аерофлоту!". І в центрі — портрет неповерненого Баришнікова.
  ✩
  Було це ще у Союзі. Їду я електричкою. Квиток купити не встиг.
  Заходить контролер:
  - Ваш квиток? Документи?
  Документів у мене при собі не було.
  — Ходімо на пікет, — каже контролер, — для встановлення особи.
  Я говорю:
  — Навіщо ж на пікет?! Я й так повідомлю вам прізвище, місце роботи, адресу.
  — То я вам і повірив!
  — Навіщо ж, — говорю, — мені брехати? Я – Альтшуллер Лазар Самуїлович. Працюю в Ленкниготоргу, Садова, шість. Мешкаю на вулиці Марата, чотирнадцять, квартира дев'ять.
  Все це було чистою брехнею. Але контролер одразу мені повірив. І мій розрахунок був абсолютно простий. Я наперед обчислив реакцію контролера на мої слова.
  Він явно подумав:
  «Що завгодно може вигадати людина. Але добровільно стати Альтшуллером — вибачте! Цього не може бути! Отже, цей тип сказав правду».
  І мене благополучно відпустили.
  ✩
  Як було в раю до Христа?
  ✩
  Сім'я — це якщо звуком вгадуєш, хто саме миється в душі.
  ✩
  Вік у мене такий, що купуючи взуття, я щоразу замислююсь:
  «Чи не в цих штиблетах мене ховатимуть?»
  ✩
  Любити когось сильніше, ніж його любить Бог. Це сентиментальність.
  Здається, про це писав Селінджер.
  ✩
  Бажання командувати в сторонній для себе області є тиранія.
  ✩
  Вийшов друком том статей Наврозова. Відкриваю першу сторінку:
  "Перемова".
  ✩
  Реклама:
  «Якщо це немає у нас,
  Значить, цього немає в природі!»
  «Якщо це немає у нас,
  Значить, це вам не потрібно!»
  
  І наостанок,
  «Якщо це немає у нас,
  Значить вам час міняти окуляри!»
  
  ✩
  Благородство — це готовність діяти наперекір власним інтересам.
  ✩
  Будь-який випускник Академії імені Баумана знає про природу не менше, ніж Дарвін. І все-таки Дарвін – геній. А випускник, як правило, пересічний вітчизняний службовець. Отже, річ у моральному пориві.
  Зек махає лопатою інакше, ніж учений, що розкопує Трою.
  ✩
  Балерина - Калорія Федичева.
  ✩
  В Америці колосальним успіхом мали мемуари знаменитого банкіра Нельсона Рокфеллера. Непогано було б перекласти їх на російську мову. Назва можна назвати таке:
  «Іду ва-банк!»
  ✩
  Помер наш знайомий у Брукліні. Ми з дружиною заїхали провідати його дочку та вдову.
  Сидить дочка, господарка продовольчого магазину. Я для пристойності питаю:
  — Скільки років було Мишкові?
  Дочка відповідає:
  — Скільки років було батькові? Років сімдесят шість. А може, сімдесят вісім. А може, навіть сімдесят п'ять... Їй-богу, не пам'ятаю. Така страшна плутанина в голові – ціни, дати…
  ✩
  У сусідів був похорон. Добу не вщухала життєрадісна музика. Долинали вигуки, регіт. Мати зайшла туди і каже:
  - Як вам не соромно! Адже Григорій Михайлович помер.
  Гості відповідають:
  — То ми ж за нього й п'ємо!
  ✩
  Володимир Максимов якось побував на званому обіді. Давав його великий князь Чавчавадзе. Серед гостей була Алілуєва. Максимов потім розповідав:
  — Сидимо, випиваємо, розмовляємо. Ліворуч - Алілуєва. Праворуч - великий князь. Вона – дочка Сталіна. Він нащадок государя. А між ними – я. Тобто народ. Той самий, що вони не поділили.
  ✩
  Головний конфлікт нашої епохи — між особистістю та плямою.
  ✩
  Геній ворожий не натовпу, а посередності.
  ✩
  Геній – це безсмертний варіант простої людини.
  ✩
  Коли ми щось невиразно відчуваємо, писати, начебто, зарано. А коли нам усе зрозуміло, залишається лише мовчати. Отже, немає для літератури відповідного моменту. Вона завжди недоречна.
  ✩
  Бог дав мені те, про що я все життя просив. Він зробив мене рядовим літератором. Ставши ним, я переконався, що претендую на більше. Але було пізно. У Бога добавки не просять.
  ✩
  Дзвонить моїй дружині приятелька:
  — Коли твій син має день народження? І який у нього розмір взуття?
  Дружина каже:
  — Що це ти вигадала?! Ні в якому разі! В Америці таке дороге взуття!
  Приятелька у відповідь:
  — До чого тут взуття? Я йому шкарпетки хотіла подарувати.
  ✩
  У мистецтві немає прогресу. Є спіраль. Вражає, що це стверджували такі різні люди, як Бурлюк та Ходасевич.
  Є люди сьогодення, минулого та майбутнього. Залежно від фокусу життя.
  ✩
  У «Кавказькому», ресторані на Брайтоні, робилися темні справи. Відомий гангстер Шаліко просив керівника оркестру:
  — Грай голосніше. У мене сьогодні важлива розмова!
  ✩
  Людина епічної ницості.
  ✩
  Мій батько – людина вражаючого життєлюбства. Дивилися ми, пам'ятаю, телевізор. Показували 80-річного Боба Хоупа. Я сказав:
  - Який розв'язний старий!
  Батько мене поправив:
  - Чому старий? Приблизно мій вік.
  ✩
  Людина дзвонить з Нью-Йорка в Тинек:
  — Вибачте, у вас сьогодні пільговий тариф?
  - Так.
  — У такому разі — вітайте! Вітаю вас з Новим роком!
  ✩
  Протилежність кохання – не огида. І навіть не байдужість. А брехня. Відповідно, антитеза ненависті – правда.
  ✩
  Я зустрів економіста Фельдмана. Він говорить:
  — Вашу дружину звуть Софа?
  — Ні, — говорю, — Олена.
  - Знаю. Я пожартував. У вас немає почуття гумору. Ви, мабуть, латиш?
  — Чому латиш?
  — Та я ж пожартував. У вас немає почуття гумору. Може, зверніться до логопеда?
  - Чому до логопеда?
  — Жартую, жартую. Де ваше почуття гумору?
  ✩
  Туризм - життєдіяльність ледарів.
  ✩
  Ми не кращі за корінних американців. І вже, звичайно, не розумніший. Ми всього лише побували на кінцевій зупинці тролейбуса, що йде.
  ✩
  Логіка емігрантського бізнесу. Починається він, зазвичай, у російському шалмані. Закінчується – в американському суді.
  ✩
  Будь-який підпис хоче, щоб його вважали автографом.
  ✩
  — Лікарю, як моя теща? Що з нею?
  - Великий інфаркт. Стан дуже тяжкий.
  — Чи можу я сподіватися?
  - Дивлячись на що.
  ✩
  Відомий дисидент погрожував співробітнику держбезпеки:
  — Я вимагаю повернути мені конфісковані рукописи. Інакше організую публічне самоспалення моєї дружини Галини!
  ✩
  Він лягав рано. Вона до першої години ночі дивилася телевізор. Він прокидався о шостій. Вона – о дванадцятій.
  За місяць вони розлучилися. І це природно.
  ✩
  У кожному районі є хоч одна людина з особою, вкритою неживими подряпинами.
  ✩
  Талант - це як хіть. Важко приховати. Ще важче – симулювати.
  ✩
  Найяскравіші персонажі в літературі — негативні герої, що невдали. (Митя Карамазов.) Найтьмяніші - невдалі позитивні. (Олег Кошовий.)
  ✩
  «Натюрморт із жіночого тіла…»
  ✩
  Є люди, схильні клятвенно завіряти оточуючих у різних дрібницях:
  - Сам я з Гомеля. Клянуся честю, з Гомеля!.. Мене звуть Арон, дружина не дасть збрехати!..
  ✩
  Критика – частина літератури. Філологія - непрямий продукт її. Критик дивиться на літературу зсередини. Філолог – з найближчої дзвіниці.
  ✩
  До Ленінграда прилетів іноземний державний діяч. В аеропорту лунала музика. Лунав голос Алли Пугачової. Динаміки були включені на повну потужність:
  «Одружитися з кохання,
  Одружитися з кохання
  Не може жоден,
  Жоден король…»
  
  Приїжджим державним діячем був король Швеції. Його супроводжувала молода вродлива дружина.
  ✩
  Ленінград. Гігантська черга. Люди стоять разом годин з десять. Звісно, точаться розмови. Хтось каже:
  — А місто Жданів скоро назад перейменують на Маріуполь.
  Інший:
  — А Кіров стане В'яткою.
  Третій:
  — А Ворошиловград — на Луганську.
  Якийсь чоловік вигукує:
  — Нам, ленінградцям, щодо цього мало що світить.
  Хтось заперечує йому:
  — А ви хотіли б — Санкт-Петербург? Як за царя батюшці?
  У відповідь лунає:
  - Навіщо Санкт-Петербург? Хоча Петроград. Або навіть – Пітер.
  І всі обговорюють тему. Адже п'ять років тому за такі розмови могли й вбити людину. Причому не органи, а натовп.
  ✩
  До Ленінграда приїхав знаменитий американський кінорежисер Майлстоун. Він же Льоня Мільштейн з Одеси. Зустріч на Ленфільмі друга своєї молодості Герберта Раппопорта. Колись вони жили у Німеччині. Потім прийшов до влади Гітлер. Мільштейн емігрував до Америки. Раппопорт - в СРСР. Обидва стали визначними кінодіячами. Один – у Голлівуді, інший – на Ленфільмі. Де вони нарешті зустрілися.
  Ходімо у кафе. Сидять, розмовляють. І відбувається між ними така розмова.
  Леонард Майлстоун:
  — Я майже розорений. Останній фільм дав мільйонні збитки. Вілла на Адріатичному морі потребує ремонту. Автомобільний парк не оновлювався чотири роки. Податки досягли семизначних цифр.
  Герберт Раппопорт:
  — А в мене все добре. Останньому фільму дали найвищу категорію. Літо я провів у Будинку творчості Спілки кінематографістів. У мене "Жигулі". Зайняв чергу на кооператив. Податки становлять шість карбованців на місяць.
  ✩
  Сусід наш Альперович казав:
  — Ми з дружиною вирішили допомогти вірменам. Зібрали речі. Відвезли до Вірменської синагоги.
  ✩
  Моя дружина казала нашій дорослій дочці:
  - Мій день закінчується ввечері. А твій уранці.
  ✩
  Спортивний коментатор Озерів їхав Москвою в автомобілі. Побачив на бульварі старого Ворошилова. Під'їхав:
  — Дозвольте,— каже,— відвезу вас додому.
  — Дякую, я вже майже вдома.
  Озерів почав наполягати. Ворошилов кивнув головою. Сів у машину.
  Під'їхали до хати. Попрощалися. Озерів уже розвернувся. Несподівано старий повертається і каже, захекавшись:
  — Онуки мені не пробачать, якщо впізнають… Скажуть, ну і дід! З Озеровим у машині їхав і автографа не попросив… Тож розпишіться ось тут, будь ласка.
  ✩
  Один найглибший старий розповідав мені таку повчальну історію:
  «Було мені років з двадцять. І познайомився я з однією актрисою-початківцем. Звали цю жінку Нінель. Я захопився. Був роман. Ми ходили до кінематографа. Каталися на човні. Однак так і не побралися. І лишився я вільним, як птах.
  Минає двадцять років. Лунає телефонний дзвінок. «Ви мене не впізнаєте? Я Нінель. Моя дочка вступає до театрального інституту. Чи не могли б ви, відомий режисер, її проконсультувати?» Я говорю: «Заходьте».
  І ось вона приходить. Страшно постаріла. Дивлюсь і думаю: як добре, що ми не побралися! Вона стара! Я все ще молодий. А поряд - юна чарівна дочка на ім'я Естер.
  Ми посиділи, випили чаю. Я визначив час для консультації.
  Ми зустрілися, позаймалися. Я захопився. Був роман. Ми ходили до кінематографа. Каталися на човні. Однак так і не побралися. І лишився я вільним, як птах.
  Минає двадцять років. Лунає телефонний дзвінок. «Ви мене не впізнаєте? Я Естер. Моя дочка вступає до театрального інституту. Чи не могли б ви, відомий режисер, її проконсультувати?» Я говорю: «Заходьте».
  І ось вона приходить. Страшно постаріла. Дивлюсь і думаю: як добре, що ми не побралися! Вона стара. Я все ще молодий. А поруч - юна, чарівна дочка на ім'я Юдіф.
  Ми посиділи, випили чаю. Я визначив час для консультації.
  Ми зустрілися, позаймалися. Я захопився. Був роман. Ми ходили до кінематографа. Вона катала мене на човні. Однак так ми й не побралися. І лишився я, — сказав старий, глухо кашляючи, — вільним, як птах».
  ✩
  Один наш приятель усе життя мріяв стати землевласником. Він вигукував:
  - Як це чудово - мати хоча б жменьку власної землі!
  В результаті друзі подарували йому на ювілей горщик із квітами.
  ✩
  Двоє хлопців опинилися в афганському полоні. Потім перебралися до Канади. Потім один із них вирішив повернутися додому. Другий намагався його відмовити. Той у жодну. «Дівчина, каже, у мене в Полтаві. Та й по матері скучив». Перший йому каже:
  - Ну добре. Вирішив, то їдь. Але в мене до тебе прохання. Дай мені знак, як складуться обставини. Надішли мені фотографію. Якщо все буде нормально, то прийшла мені звичайна фотка. А якщо погано, то прийшли мені фотку з біломориною у руці.
  Так і домовились.
  Юнак вирушив до радянського посольства. Виїхав на батьківщину. Через деякий час було заарештовано. Здобув кілька років за дезертирство.
  Минає місяць. Приїжджає до табору капітан держбезпеки. Знаходить цю молоду людину. Говорить йому:
  — Пиши листівку своєму дружку до Канади. Я диктуватиму, а ти пиши. «Дорогий Віталію! З привітом до тебе найближчий друг Андрій. Вже шість місяців, як повернувся на батьківщину. Зустріли мене чудово. Мати жива-здорова. Дівчина моя Наталка шле тобі привіт. Я вивчився на бульдозериста. Заробляю непогано, чого й тобі бажаю. Коротше, моя тобі порада — повертайся!..» Ну і таке інше.
  І тут Андрій питає капітана держбезпеки:
  — А можна, я йому пошлю свою фотку?
  Той каже:
  - Прекрасна ідея. Тільки місяць-другий почекаємо, щоб волосся відросло. Я на той час тобі цивільний одяг привезу.
  Минає два місяці. Приїжджає капітан. Диктує зеку черговий сентиментальний лист. Потім Андрій одягає цивільний костюм. Його під конвоєм виводять із табору. Фотографують на тлі пишних тайгових дерев.
  Друг його в Канаді друкує листа. Читає: живу, мовляв, добре. Заробляю чудово. Наталка кланяється... Моя тобі порада - повертайся на батьківщину. І тому подібне. До цього додається фото. Стоїть Андрій на тлі дерев. Одягнений у пристойний цивільний костюм. І в кожній руці в нього пачка «Біломора»!
  ✩
  Основа всіх моїх знань – любов до порядку. Пристрасть до порядку. Інакше кажучи, ненависть до хаосу.
  Хтось говорив:
  «Точність — найкращий замінник генія».
  Це сказано про мене.
  ✩
  Помилки: «Джинси з тоніком», «Кава з молотком».
  ✩
  Чемпіонат країни з метання бісеру.
  ✩
  — Що може бути важливіше за справедливість?
  — Найважливіше справедливості? Хоча б — милість до занепалих.
  ✩
  Португалія. Обід у готелі «Рітц». Якась небачена рибна страва з овочами. Пам'ятаю, хотілося запитати:
  - Хто художник?
  ✩
  Справа була в кулуарах Лісабонської конференції. Пам'ятаю, Енн Гетті скинула мені на руки шубу. Несу я цю шубу в гардероб і думаю:
  «Продати звідси ворсинок шість. І потім років шість не працюватимуть».
  ✩
  Гласність – це правда, помножена на безкарність.
  ✩
  Усі кричать – гласність! А де тоді статті, спрямовані проти гласності?
  ✩
  Гласність є, а ось чутність погана. Багато хто думає: щоб бути почутими, треба виступати хором. Зрозуміло, що це негаразд. Лише самотні голоси ми чуємо. Тільки солісти вселяють довіру.
  ✩
  Горбачов побував на спектаклі Марка Захарова. Пізно ввечері дзвонить режисерові:
  - Вітаю! Вистава чудова! Це пердуха!
  Захаров трохи зніяковів і думає:
  «Може, у номенклатури такий грубуватий жаргон? Якщо їм щось подобається, вони кажуть: «Пердуха! Справжня пердуха!
  А Горбачов твердить своє:
  - Пердуха! Пердуха!
  Нарешті Захаров зрозумів: «Бенкет духу!» Ось що мав на увазі генеральний секретар.
  ✩
  Я не цікавлюсь тим, що пишуть про мене. Я ображаюся, коли не пишуть.
  ✩
  Зі студентського капусника ЛДУ (1962):
  «Вогнів чимало золотих
  На вулицях Саратова,
  Хлопців так багато неодружених,
  А я люблю Довлатова…»
  
  ✩
  Про багатьох я чув:
  «Під напускною його грубістю ховалася доброта…»
  Навіщо її приховувати? Та ще так завзято?
  ✩
  Доктор Маклін мав перстень. З цього персня випав дорогоцінний камінчик. Була потрібна невелика ювелірна робота.
  І з'являється раптом у Макліна хворий. Ювелір за фахом. І навіть начебто господар ювелірного магазину. Розглядає перстень і каже:
  - Лікарю! Ви мене врятували від радикуліту. Дозвольте мені надати вам послугу? Я це кільце полагоджу. Причому безкоштовно…
  І пропадає. Місяць не дзвонить, два, три.
  Вкрали, ну і гаразд…
  Минає місяці чотири. Раптом дзвонить цей хворий-ювелір:
  — Вибачте, лікарю, я був дуже зайнятий. Кільце ваше я обов'язково полагоджу. Причому безкоштовно. Занесу у четвер. А ви вже вирішили — зник Шендерович?.. До речі, може, вам на цьому персні гравіювання зробити?
  - Дякую, - Маклін відповідає, - гравіювання - це зайве. Камінь зміцніть і все.
  — Не турбуйтесь, — каже ювелір, — у четвер побачимось.
  І пропадає. Тепер уже назавжди.
  Доктор Маклін, коли розповідав цю історію, дивувався:
  — Навіщо він подзвонив?
  І справді – навіщо?
  ✩
  Л. Я. Гінзбург пише: «Треба бути як усі».
  І навіть наполягає: «Бути як усі…»
  Мені здається, це і є гординя. Ми і є як усі. Найдивовижніше те, що Толстой був як усі.
  ✩
  Снобізм - це єдина рослина, яка цвіте навіть у пустелі.
  ✩
  Найкривавіша дуель - бій привидів.
  ✩
  - Ви чули, Моргуліс захворів!
  — Цікаво, навіщо це йому знадобилося?
  ✩
  Божий дар як скарб. Тобто буквально як гроші. Або цінні папери. А може, ювелірний виріб. Звідси — страх втратити. Страх, що вкрадуть. Тривога, що знеціниться згодом. І ще що помреш, так і не витративши.
  ✩
  Міщани – це люди, які впевнені, що їм має бути добре.
  ✩
  Судять за межі характеру. Засуджують за властивості природи.
  ✩
  Що таке демократія? Можливо, діалог людини з державою?
  ✩
  Грузин у нашому районі торгує шашликами.
  Жінка скривджено запитує:
  — Чого це ви дали тому доброму шашлику, а мені — поганий?
  Грузин мовчить.
  Жінка знову:
  - Я питаю…
  І так далі.
  Грузин підводиться. Здіймає руки до неба. Дзвінко плескає себе по лисині і відповідає:
  — Тому що він мені подобається...
  ✩
  Чим пояснюється факт ідентичних літературних сюжетів у різних народів? За Шкловським — мимовільним їх виникненням.
  Це означає, що література, по суті, вирішена наперед. Письменник не творить її, а ніби виконує, уловлює сигнали. Чутливість до таких сигналів і є Божий дар.
  ✩
  У повісті може діяти герой. Але може діяти його відсутність. Один письменник намагається «розкрити». Інший намагається "приховати". І те, й інше — суттєво.
  ✩
  Внутрішній світ – передумова. Література – виявлення внутрішнього світу. Жанр - спосіб виявлення, прийом. Талант - потреба у виявленні. Ремесло – дорога від внутрішнього світу до прийому.
  ✩
  Гумор – інверсія життя. Краще так: гумор — інверсія здорового глузду. Посмішка розуму.
  ✩
  У будь-якої тварини є сексуальні ознаки. (Це крім органів.) У риб-самців — якісь лусочки на череві. У комах – деталі забарвлення. У мавп - жахливі мозолі на заду. У півня, скажімо, — хвіст. Ось і придивляєшся до оточуючих чоловіків, а де твій хвіст? І легко цей хвіст виявляєш.
  В одного це гроші. В іншого – гумор. У третього — чемність, такт. У четвертого – приємна зовнішність. У п'ятого – душа. І лише у найбезтурботніших — просто фалос. Член як такий.
  ✩
  Ліберальна думка: «Батьківщина — це свобода». Є варіант: «Батьківщина там, де людина знаходить себе».
  Одного мого знайомого проводжали друзі на еміграцію. Хтось сказав йому:
  — Пам'ятай, старий! Де горілка там і батьківщина!
  ✩
  Власницький інстинкт виражається по-різному. Це може бути любов до власного добра. А може, й ненависть до чужого.
  У Лимонова тіло — слово. А треба, щоб слово було тілом. Цьому начебто вчив Мандельштам.
  ✩
  Соцреалізм із людським обличчям. (Гросман?)
  ✩
  грішник, Що Кається, хоча б на словах поділяє добро і зло.
  ✩
  Хто страждає, той не грішить.
  ✩
  Легко не красти. Тим більше – не вбивати. Легко не бажати дружини свого ближнього. Набагато важче — не судити. Можливо, це і є найважчим у християнстві. Саме тому, що гріховність тут невідчутна. Подумаєш – не суди! А тим часом «не суди» — це ціла філософія.
  ✩
  Творчість – як боротьба з часом. Перемога над часом. Тобто перемога над смертю. Пруст лише цим і займався.
  ✩
  Убогість думки породжує легіони однодумців.
  ✩
  Не думав я, що найважчим буде подолання життя як такого.
  ✩
  Колись я служив на Ленінградському радіо. Потім був звільнений. Незабаром на цю посаду почав проситись мій брат.
  Йому сказали:
  — Ви дуже здібна людина. Однак працювати під прізвищем Довлатів ви не зможете. Візьміть собі якийсь псевдонім. Як прізвище вашої дружини?
  - Її прізвище - Сахарова.
  - Дивно, - сказали йому, - чудово. Борисе Сахаров! Просто та добре звучить.
  Це було у 76 році.
  ✩
  Знайомий письменник вкрав ковбасу у супермаркеті. На мої перестороги реагував так:
  - Спокійно! Це моя боротьба із інфляцією!
  ✩
  Існує поняття «почуття гумору». Однак є й щось протилежне почуттю гумору. Ну, скажімо - "почуття драми". Відсутність почуття гумору трагедія для письменника. Точніше, катастрофа. Але й відсутність почуття драми — таке ж лихо. Лише Ільф із Петровим примудрилися написати добрі романи без тіні драматизму.
  ✩
  Ступінь моєї літературної популярності такий, що коли мене знають, я дивуюся. І коли мене не знають, я теж дивуюсь.
  Так що здивування з моєї фізіономії не сходить ніколи.
  ✩
  Зенкевич схожий на іграшкового Хемінгуея.
  ✩
  Розмовляв я якось із представником другої еміграції. Йшлося про війну. Він сказав:
  - Так, нелегко було під Сталінградом. Дуже нелегко.
  І додав:
  — Але й ми більшовиків неабияк пошматували!
  Я замовк, вражений глибиною та різноманітністю життя.
  ✩
  Навпроти мого будинку висить оголошення:
  «Потрібна ШВЕЙ»!
  ✩
  Справа відбувається у нашій російській колонії. Ми з дружиною сідаємо у ліфт. За нами – американська родина: мати, батько, шестирічний хлопчина. Останнім заходить літній емігрант. Каже хлопцеві:
  — Натисніть на четвертий поверх.
  Хлопчик не розуміє.
  — Натисни на четвертий поверх!
  Моя дружина втручається:
  - Він не розуміє. Він американець.
  Емігрант не те, що сердиться. Швидше висловлює подив:
  — Російську мову не розуміє? Зовсім не розуміє? Навіть четвертий поверх не розуміє? Який обмежений хлопчик!
  ✩
  Розповідали мені таку історію. Приїхав у Лодзь радянський міністр Громико. Організували йому пишну зустріч. Запросили місцеву інтелігенцію. У тому числі знаменитого письменника Єжи Ружевича.
  Ішов грандіозний бенкет просто неба. Вимовлялися вірнопідданські здравиці та тости. Святкувала ідея польсько-радянської дружби.
  Громико випив сливовиці. Розчервонівся. Нахилився до Ружевича, який випадково підвернувся, і каже:
  — Де б тут, перепрошую, по-маленькому?
  - Вам? - перепитав Ружевич.
  Потім він підвівся, виструнчився і голосно крикнув:
  - Вам? Скрізь!
  ✩
  Особисто для мене хрущовська відлига почалася з малюнків Збарського. На мою думку, його ілюстрації до Олеші — верх досконалості. Втім, мова йтиме про інше.
  Збарський мав батько, професор, навіть академік. Світило біохімії. 1924 року він власними руками муміфікував Леніна.
  Почалась війна. Святиню вирішили евакуювати до Барнаула. Супроводжувати мумію мав академік Збарський. З ним їхали дружина та малолітній Льова.
  Їм було надано окреме купе. Левко з мумією займали нижні полиці.
  На мумію, для підтримки її безпеки, видали безліч хімікатів. У тому числі спирту, який вдавалося обмінювати на маргарин...
  Недарма Збарський поважає Леніна. Дякує йому за щасливе дитинство.
  ✩
  Молодий Александров був учнем Ейзенштейна. Ютився у нього в гуртожитку Пролеткульту. Там же займав ліжко молодий Іван Пир'єв.
  Ейзенштейн мав примус. І раптом він зник. Ейзенштейн запідозрив Пир'єва та Александрова. Але потім розсудив, що Олександров – модерніст та західник. І старомодний примус має бути йому морально чужим. А Пир'єв — той, як то кажуть, із народу...
  Так Олександров і Пир'єв стали ворогами. Так намітилися два шляхи у розвитку радянської музичної кінокомедії. Пир'єв знімав кіно в народному дусі («Багата наречена», «Трактористи»). Александров працював у традиціях Голлівуду («Веселі хлопці», «Цирк»).
  ✩
  Колись Целков жив у Москві і дуже бідував. Євтушенко привів до нього Артура Міллера. Міллеру сподобалися роботи Целкова. Міллер сказав:
  — Я хочу купити цю роботу. Назвіть ціну.
  Ціліков єхидно примружився і випалив давно заготовлену тираду:
  — Коли ви шиєте собі штани, то платите двадцять карбованців за метр габардину. А це, між іншим, не габардин.
  Міллер чемно сказав:
  — І я усвідомлюю це.
  Потім він повторив:
  — То ж назвіть ціну.
  - Триста! - вигукнув Целіков.
  — Триста чого? Рублів?
  Євтушенко за спиною високого гостя нервово та беззвучно артикулював:
  «Доларів! Доларів!»
  - Рублів? - перепитав Міллер.
  — Та не копійок! — сердито відповів Целіков.
  Міллер відповів і, стримано попрощавшись, вийшов. Євтушенко обізвав Целікова кретином.
  З того часу Целіков діяв розумніше. Він брав картину. Вимірював її параметри. Помножував ширину на висоту. Обчислював, таким чином, площу. І оголошував незмінно тверду ціну:
  - Долар за квадратний сантиметр!
  ✩
  Було це ще за життя Сталіна. До Москви приїхав Арманд Хаммер. Йому організували урочисту зустріч. Навіть мало місце щось на кшталт почесної варти.
  Хаммер пройшов уздовж ладу курсантів. Наблизився до одного з них, сповільнив крок. Перед ним стояв високий і широкоплечий русявий молодець.
  Хаммер з хвилину дивився на хлопця. Можливо, розмірковував про загадкову слов'янську душу.
  Все це було знято на кіноплівку. Увечері хроніку показали товаришу Сталіну. Вождя зацікавила сцена - американець милується російським богатирем. Вождь спитав:
  - Як прізвище?
  — Курсант Солоухін, — негайно з'ясували та доповіли підлеглі.
  Вождь подумав і сказав:
  — Чи не можу щось зробити для цього гарного хлопця?
  Через двадцять секунд до казарми прибігли захекані генерали і маршали:
  — Де курсант Солоухін?
  З'явився заспаний Володя Солоухін.
  — Солоухін, — крикнули генерали, — маєш заповітне бажання?
  Курсант, подумавши, вимовив:
  — Та я тут вірші пишу… Хотілося б їх десь надрукувати.
  Через три тижні було опубліковано його першу книгу — «Дощ у степу».
  ✩
  Шемякіна я знав ще по Ленінграду. За десять років ми зустрілися в Америці. Шемякін каже:
  — Який ви величезний!
  Я відповів:
  — Охоче змінюю своє зростання на ваші заробітки…
  Минуло кілька днів. Шемякін опинився у дружній компанії. Розповів про нашу зустріч:
  «…Я говорю — який же ви величезний! А Довлатов каже — охоче змінюю своє зростання на ваше… (Шемякін повагався) …талант!»
  Загалом мало того, що Шемякін — чудовий художник. Він ще й талановитий редактор.
  ✩
  Колись я був секретарем Віри Панової. Якось Віра Федорівна запитала:
  — У кого, на вашу думку, найкраща російська мова?
  Мабуть, я мав відповісти — у вас. Але я сказав:
  - У Рити Ковальової.
  — Що за Ковальова?
  - Райт.
  — Перекладач Фолкнера, чи що?
  - Фолкнера, Селінджера, Воннегута.
  — Значить, Воннегут звучить російською краще, ніж Федін?
  — Без жодного сумніву.
  Панова замислилась і каже:
  — Як це страшно!
  До речі, з Гором Відал, якщо не помиляюсь, сталася така історія. Він був у Москві. Москвичі почали розпитувати гостя про Воннегута. Захоплювалися його романами. Гор Відал помітив:
  — Романи Курта страшенно програють у оригіналі…
  ✩
  Відзначалася річниця масових розстрілів біля Бабиного Яру. Ішов неофіційний мітинг. Серед учасників був Віктор Платонович Некрасов. Він вийшов до мікрофона, почав говорити.
  Пролунав вигук з натовпу:
  — Тут поховані не лише євреї!
  - Так, правда, - відповів Некрасов, - правда. Тут поховані не лише євреї. Але лише євреї було вбито за те, що вони — євреї…
  ✩
  У Невідомого сиділи гості. Ернст говорив про свою роль у мистецтві. Зокрема він сказав:
  — Горизонталь це життя. Вертикаль – це Бог. У точці перетину - я, Шекспір і Леонардо!
  Усі трохи очманіли. І лише колекціонер Нортон Додж напівголосно зауважив:
  — Схоже, що так воно і є.
  Раніше за інших усе це зрозумів Любимов. Відомо, що на стінах улюбленського кабінету розписувалися за традицією московські знаменитості. Любимов сказав Невідомому:
  — Розпишись і ти. А ще краще — зобрази щось. Тільки на дверях.
  — Чому ж на дверях?
  — Та тому що театр можуть закрити. Стіни можуть зруйнувати. А двері я завжди на собі заберу…
  ✩
  Співакова довго утискали як єврея. Гарне прізвище не рятувало його від антисемітизму. Йому не давали звання. Насилу випускали на гастролі. Завдавали йому всілякі неприємності.
  Нарешті Співаков домігся гастрольної поїздки до Америки. Прилетів до Нью-Йорку. Приїхав до Карнегі-Холл.
  Біля входу стояли хлопці з Ліги захисту євреїв. Над їхніми головами висів транспарант:
  «Агент КДБ — забирайся геть!»
  І ще:
  "Все на боротьбу за права радянських євреїв!"
  Розпочався концерт. У музиканта полетіли банки із фарбою. Його сорочка була в червоних плямах.
  Співаков мужньо грав до кінця. Вночі він зателефонував до Соломона Волкова. Волков каже:
  — Може, після всього цього тобі дадуть «Заслуженого артиста»?
  Співаков відповів:
  — Нехай дадуть бодай «заслуженого майстра спорту».
  ✩
  У диригента Кондрашина виникали часом тертя із державою. Якось не випускали його за кордон. Мотивували це тим, що Кондрашин має хворе серце. Кондрашин наполягав, ходив інстанціями. Звернувся до заступника міністра. Кухарський каже:
  - У вас хворе серце.
  — Нічого, — відповідає Кондрашин, там добрі лікарі.
  — А якщо все ж таки щось станеться? Знаєте, скільки це коштуватиме?
  - Що обійдеться?
  - Транспортування.
  - Транспортування чого?
  — Вашого трупа…
  ✩
  Диригент Кондрашин полюбив молоду голландку. Залишився на Заході. Пережив як музикант друге народження. Мав великий успіх. Був по-людськи щасливий. Помер 1981 року від розриву серця. Похований неподалік Амстердама.
  Його перша, радянська, дружина говорила знайомим у Москві:
  — Якби він був розумніший, усе могло б скінчитися інакше. Лежав би на Новодівичому. Усі б йому заздрили.
  ✩
  Хачатурян приїхав до Куби. Зустрівся з Хемінгуеєм. Треба було якось порозумітися. Хачатурян щось сказав англійською. Хемінгуей запитав:
  - Ви розмовляєте англійською?
  Хачатурян відповів:
  — Небагато.
  - Як і всі ми, - сказав Хемінгуей.
  Через деякий час дружина Хемінгуея запитала:
  — Як вам дано англійську вимову?
  Хачатурян відповів:
  — У мене пристойна чутка…
  ✩
  Роман Якобсон був косий. Прикриваючи рукою ліве око, він кричав знайомим:
  — У правий дивіться! Про лівий забудьте! Правий у мене головний! А лівий — це так, данина формалізму…
  Добре валяти дурня, заснувавши попередньо цілу філологічну школу!
  ✩
  Якобсон був веселою людиною. Однак не надто добрим. Про це говорить історія з Набоковим.
  Набоков домагався професорського місця у Гарварді. Усі члени вченої ради були за. Один Якобсон був проти. Але він був головою ради. Його слово було вирішальним.
  Нарешті колеги сказали:
  — Ми маємо запросити Набокова. Адже він — великий письменник.
  - Ну і що? - здивувався Якобсон. — Слон теж велика тварина. Ми ж не пропонуємо йому очолити кафедру зоології!
  ✩
  В Анн-Арборі відбувся форум російської культури. Організував його незадовго до смерті видавець Карл Проффер. Йому вдалося залучити на цей форум Михайла Баришнікова.
  Російську культуру разом із Баришниковим представляли шість чоловік. Бродський – поезію. Соколов та Олешковський — прозу. Мірецький – живопис. Я, хоч як це прикро, — журналістику.
  Зал на дві тисячі людей був переповнений. Глядачі розглядали Баришнікова. Кожне його слово викликало грім оплесків. Решта мовчали. Навіть Бродський опинився у тіні.
  Раптом я почув, як Олешковський прошепотів Соколову:
  — Та чого ж виріс, старий, інтерес до російської прози на Заході!
  Соколов задоволено кивав:
  — Справді, старий. Справді…
  ✩
  Висоцький розповідав:
  «Не спалося мені якось перед запоєм. Вийшов на вулицю. Стою біля ліхтаря. Прямує до мене хлопчина. Дивиться як на ікону:
  "Дайте, будь ласка автограф". А я злий, як чорт. Іди ти, говорю…
  Нещодавно був у Монреалі. Жив у готелі "Хілтон". І знову мені не спалося. Виходжу на балкон покурити. Бачу, стоїть віддалік мій улюблений кіноактор Чарльз Бронсон. Я до нього. Говорю французькою: «Ви мій улюблений артист…» І так далі… А той мені у відповідь: «Гет лост…» І я відразу згадав того хлопця…»
  Закінчуючи цю історію, Висоцький говорив:
  — Все ж таки Бог є!
  ✩
  Аксьонов їхав Нью-Йорком у таксі. З ним був літературний агент. Американець ставить різні питання. Зокрема:
  — Чому більшість російських письменників-емігрантів живе у Нью-Йорку?
  Саме в цей момент мало не сталася аварія. Шофер кричить у серцях російською: «Мати твою!..»
  Вася каже агенту: "Зрозумів?"
  ✩
  Рубін згадував:
  — Сидимо якось у редакції, розмовляємо. Заговорили про євреїв. А Воробйов як закричить: «Євреї, євреї… Скільки цей антисемітизм може тривати?! Я, між іншим, жив у Казахстані. Так казахи ще в сто разів гірші!..»
  ✩
  Нью Йорк.
  Заходжу до російської книжкової крамниці Мартьянова. Запитую книги Довлатова та Уфлянда — подивитись. Глухуватий господар із лагідною посмішкою виносить роман Алданова та тинянівського «Кюхлю».
  ✩
  Дивно, що навіть сірники бувають погані та добрі.
  ✩
  До Лондона вирушила делегація кінопрацівників. Серед них був документаліст Усипкін. Другого дня він зник. Колеги почали його розшукувати. Звернулися до поліції. Їм сказали:
  — Російський пан вимагає політичного притулку.
  Колеги захотіли зустрітися із втікачем. Він сидів між двома констеблями.
  — Володю, — сказали колеги, — що ти наробив? Адже ти маєш сім'ю, роботу, договори.
  - Я вибрав свободу, - заявив Усипкін.
  Колеги сказали:
  — Завтра ми вирушаємо до Стратфорда. Якщо надумаєш, приходь о дев'ятій ранку до готелю.
  — Навряд, — сказав Усипкін, — я вибрав волю.
  Проте наступного дня Усипкін з'явився. Мовчки сів у автобус.
  Гаразд, думають колеги, зараз ми теж помовчимо. Ну, а вже вдома ми тобі покажемо.
  Довго вони гуляли Стратфордом. Потім раптом виявили, що Усипкін знову зник. Звернулися до поліції. У поліції їм сказали:
  — Російський пан вимагає політичного притулку.
  Зустрілися з втікачем. Усипкін сидів між двома констеблями.
  — Що ж ти робиш, Володю? — закричали колеги.
  — Я подумав і вибрав волю, — відповів Усипкін.
  ✩
  Років двадцять п'ять тому я врятував потопаючого. Причому героїзм мені такий невластивий, що навіть запам'ятав його прізвище — Сеппен. Естонець Пауль Сеппен.
  Сталося це на Чорному морі. Ми тоді мешкали в університетському спорттаборі. Якщо не помиляюся, трохи на захід від Судака.
  І ось ми купалися. І цей Сеппен почав тонути. І я його витяг на берег.
  Тренер підійшов до мене і каже:
  — Я про тебе, Довлатове, скажу на вечірній повірці.
  Я, пам'ятаю, зрадів. Мені тоді подобалася дівчина на ім'я Люда, гімнастка. І не було приводу з нею заговорити. А без приводу я в ті роки розмовляти з жінками не вмів.
  І раптом такий успіх.
  Стоїмо ми на вечірній перевірці – чоловік шістсот. Тобто, весь табір. Тренер каже:
  — Довлатов, крок уперед!
  Я виходжу. Усі на мене дивляться. Люда у тому числі.
  Тренер каже:
  - Ось. Зверніть увагу. Погляньте на цю людину. Плаває як праску, а товариша врятував!
  ✩
  «Поки мама жива, я маю навчитися готувати…»
  ✩
  Критик П. досить невеликого зростання. Він спитав, коли ми познайомилися, а це було тридцять років тому:
  — Ти, мабуть, граєш у баскетбол?
  — А ти, — кажу, — мабуть, у кеглі?
  ✩
  Олександр Глезер:
  — Панове, як вам не соромно? Я борюся з тоталітаризмом, а ви мені нагадуєте про борги!
  ✩
  У Союзі з'явився рок-гурт «Динозаври». А нашу "Свободу" продовжують глушити. (Запис зроблено до 89-го року.) Є ідея — глушити нас за допомогою тих самих «Динозаврів». Як то кажуть, вовки ситі та вівці цілі.
  ✩
  Що буде, якщо на радіо Ліберті прийдуть радянські війська?
  Гадаю, все залишиться на своїх місцях. Де вони візьмуть таку кількість нових халтурників? Скільки на це потрібно часу та грошей?
  ✩
  Наш син Коля у дитинстві дуже любив грати бабусиною щелепою.
  Щелепа була виготовлена американським лікарем не за міркою. Мати її забракувала. Пішла до вітчизняного дантиста Сені. Той зробив їй нову щелепу. А стару матір подарувала онукові. Вона стала Коліною улюбленою іграшкою.
  Іноді я прокидався вночі від болю. Виявляється, наш синок забув улюблену іграшку в моєму ліжку.
  ✩
  Ми купили будинок у горах, недалеко від Янгсвілла. Тобто у досить глухій американській провінції. Навколо пагорби, луки, озера… Зайці та олені дорогу перебігають. Загалом глуш.
  Їду я якось із дружиною в машині. Вона раптом каже:
  - Як дивно! Жодного чистильника чобіт!
  ✩
  Моя дружина Олена - великий фахівець зі зневіри.
  ✩
  Ар'єв:
  «…Ніч, Техас, пустеля слухає Бога…»
  
  ✩
  Один казав:
  - Білі вірші? Це як грати у теніс без сітки.
  ✩
  Якось розмовляв Оден з Яновським, лікарем та письменником. Яновський сказав:
  - Я звільняюся з клініки. Після легалізації абортів мені там нічого робити. Я переконаний супротивник абортів. Я не можу працювати в клініці, де скоюються вбивства.
  Один винен сказав:
  - I could. (Я міг би).
  ✩
  До нас зайшов музикознавець Аркадій Штейн. У моєї дружини сиділи дві приятельки. Штейн захотів бути люб'язним.
  — Оленко, — сказав він, — ти дивно виглядаєш. Тим більше, на тлі інших.
  ✩
  Парамонов говорив про музикознавця Штейна:
  - Ось дивись. Геніальність, начебто, така яскрава річ, а розпізнається не відразу. Убожество ж із людини так і пре.
  ✩
  Олексій Лосєв приїхав до Дартмута. Почав викладати в університеті. Місцеві росіяни схотіли зустрітися з ним. Вмовили його прочитати їм лекцію. Проте хтось із нових знайомих попередив Лосєва:
  — Тут є один антисеміт із першої еміграції. Людина він нестримний і грубуватий. Намагайтеся не давати йому приводу для хамства. Не зосереджуйтесь на єврейській темі.
  Почалася лекція. Лосєв говорив про Америку. Про свободу. Про свої американські враження. Про євреїв — жодного звуку. В кінці він сказав:
  — Ми з дружиною купили хату. Спочатку в цьому будинку було якось незатишно. І раптом на території почав з'являтися зайчик. Він стрибав на ганок. Бігав під вікнами. Брав залишену для нього моркву.
  Раптом з останнього ряду долинув дзвінкий від сарказму голос:
  — Що ж було потім із цим зайчиком? Мабуть, підстрелили і з'їли?!
  ✩
  Коли "Новий американець" остаточно перетворився на єврейську газету, там було заборонено згадувати свинину. Причому навіть у матеріалах на сільськогосподарські та економічні теми. Рекомендувалося замінювати її фаршированою щукою.
  ✩
  Меттер говорив зневажаній їм співробітниці:
  — Я тебе вижену і навіть не отримаю задоволення.
  ✩
  Справа відбувалася у газеті «Новий американець». Рубін і Меттер страшенно ворогували. Рубін звинувачував Меттера у профнепридатності. (Не безпідставно.) Я намагався бути миротворцем. Я вселяв Рубіну:
  - Женя! Необхідний компроміс. Тобто система взаємних поступок заради спільної справи.
  Рубін відповів:
  - Я знаю, що таке компроміс. Мій компроміс такий. Меттер приповзає навколішки з Джерсі-Сіті. Миє в редакції підлогу. Виносить сміття. Бігає за кавою. Тоді я його, можливо, і пробачу.
  ✩
  Меттер називав Орлова:
  "Натовп з однієї людини".
  ✩
  Борі Меттера в будинку — повний комплект електронного обладнання. Явно не вистачає електричного випорожнення.
  ✩
  Орлова я, як то кажуть, розкусив. У Меттері ж розчарувався. Це зовсім різні речі.
  ✩
  У «Капітанській доньці» не без співчуття зображено Пугачова. Все одно, якби зараз позитивно окреслили Берію. Це і є «милість до занепалих».
  ✩
  Справа була років п'ятнадцять тому. Судили Лернера. Того самого Лернера, який 69 року був знаменитим активістом розправи над Бродським. Судили його за щось ганебне. Здається, за підробку орденських документів.
  І ось оголошено вирок чотири роки.
  І тоді сталося таке. У залі був присутній мистецтвознавець Герасимов. Це була людина, яка пише вірші лише за хвилини абсолютної душевної гармонії. Тобто дуже рідко. Почувши вирок, він підвівся. Зосередився. Потім виразно і голосно вигукнув:
  «Бродський у Мічигані,
  Лернер у Магадані!»
  
  ✩
  Двадцять п'ять років тому вийшла збірка Галчинського. Чотири вірші у ньому переклав Йосип Бродський.
  Роздобув я цю книжку. Зустрів Бродського. Попросив зробити автограф.
  Йосип вийняв ручку і замислився. Потім він без напруги написав експромт:
  «Двісті вісім польських рядків
  Дарує Сержу перекладач».
  
  Я був задоволений. На моїх очах був створений короткий витончений вірш.
  Заходжу ввечері до Наймана. Показую книжечку та напис. Найман дістає свій екземпляр. На першій сторінці читаю:
  «Двісті вісім польських рядків
  Дарує Толі перекладач».
  
  Євген Рейн, у свою чергу, мав екземпляр з написом:
  «Двісті вісім польських рядків
  Дарує Жені перекладач».
  
  Все одно він геній.
  ✩
  Пам'ятаю, Йосип Бродський висловлювався так:
  — Іронія є низхідна метафора.
  Я здивувався:
  — Що означає низхідна метафора?
  — Пояснюю,— сказав Йосип,— ось послухайте. "Її очі як бірюза" - це висхідна метафора. А "її очі як гальма" - це низхідна метафора.
  ✩
  Бродський переніс тяжку операцію на серці. Я відвідав його у шпиталі. Мушу сказати, що Бродський мене й у нормальній обстановці пригнічує. А тут я зовсім розгубився.
  Лежить Йосип — блідий, ледь живий. Навколо апаратура, дроти та циферблати.
  І ось я сказав щось зовсім недоречне:
  — Ви тут вболіваєте, і дарма. А Євтушенко тим часом виступає проти колгоспів...
  Справді, щось таке мало місце. Виступ Євтушенка на московському письменницькому з'їзді був досить рішучим.
  Ось я й сказав:
  — Євтушенко виступив проти колгоспів...
  Бродський ледве чутно відповів:
  — Якщо він проти, я за.
  ✩
  Різниця між Кушнером та Бродським є різниця між смутком і тугою, страхом та жахом. Сум і страх — реакція на якийсь час. Туга і жах - реакція на вічність. Сум і страх звернені вниз. Туга і жах - до неба.
  ✩
  Йосип Бродський казав мені:
  — Смак буває тільки в кравців.
  ✩
  Для Бродського Євтушенко – людина іншої професії.
  ✩
  Звісно, Бродським захоплюються у країнах. Звісно, Євтушенко викликає невдоволення, а Бродський — заздрість та кохання. Проте невдоволення Євтушенка набагато значніша за розмірами, ніж захоплення Бродським. Може, справа в тому, що негативні емоції принципово сильніші?
  ✩
  Коли горбачовська відлига набула досить-таки явних форм, Бродський сказав:
  — Знаєте, в чому тут небезпека? Небезпека в тому, що Рейн може передумати одружитися з італійкою.
  ✩
  Бродський казав, що любить метафізику та плітки. І додавав:
  «Що в принципі одне й те саме».
  ✩
  Лікарі заборонили Бродському палити. Це його дуже обтяжувало. Він говорив:
  — Випити вранці чашку кави та не закурити?! Тоді і прокидатися нема чого!
  ✩
  Шмаков говорив про Бродського:
  - Мало того, що він геній. Він ще й дуже здібна людина.
  - Здібний? Наприклад, до чого?
  - Та до всього. До мов, автоводіння, спорту.
  ✩
  Йосип Бродський любив повторювати:
  — Життя коротке і сумне. Ти помітив чим вона взагалі кінчається?
  ✩
  Бродський звернувся до мене з досить несподіваним проханням:
  — Зайдіть у свою бібліотеку на радіо Ліберті. Зробіть копії змісту всіх номерів журналу «Юність» за останні десять років. Надішліть мені. Я цю справу подивлюсь і виберу, що там є хороше. І ви знову зробите мені копії.
  Я ввійшов до бібліотеки. Взяв сто двадцять (120!) номерів журналу "Юність". Скопіював усі змісти. Відіслав це Бродському першим класом.
  Чекаю. Минає тиждень. Друга. Дзвоню йому:
  — Бандероль мою дістали?
  - Ах так, отримав.
  — Ну, і що ж там цікавого?
  - Нічого.
  ✩
  Йосип Бродський (на книзі віршів, подарованої Михайлу Баришнікову):
  «Нехай я — аїд, а він — лише гой,
  І профіль у нього зовсім інший,
  І все ж я не зроблю рукою
  Того, що може зробити він ногою!»
  
  ✩
  Про Бродського:
  «Він не перший. Він, на жаль, єдиний».
  ✩
  Бродський має дружній шарж на мене. Чудовий малюнок.
  Я показав йому свого американця. Він сказав:
  — У тебе інший ніс.
  — Значить треба, говорю, зробити пластичну операцію.
  ✩
  Пам'ятаю, роздобув я книгу Бродського 64 роки. Сплатив як за бібліографічну рідкість пристойні гроші. Доларів, якщо не помиляюсь, п'ятдесят. Повідомив про це Йосипу. Чую:
  — А в мене такої збірки немає.
  Я говорю:
  — Хочете, подарую вам?
  Йосип здивувався:
  — Що ж я з ним робитиму? Читати?
  ✩
  Бродський:
  — Довго я не вірив, що англійською можна сказати дурницю.
  ✩
  Бродський про книгу Єфремова:
  — Як він наважився перейти з другого абзацу на третій?
  ✩
  Бахчаняна дорікали у формалізмі. Бахчанян виправдовувався:
  — А що коли я на утриманні художньої форми?!
  ✩
  Реклама фірми "Мейсіс". Пропозиція Бахчаняна:
  "Світить Мейсіс, світить ясний!.."
  ✩
  Заговорили ми в одній емігрантській компанії про наших дітей. Хтось сказав:
  — Наші діти стають американцями. Вони не читають російською. Це жахливо. Вони не читають Достоєвського. Як вони зможуть жити без Достоєвського?
  І всі закричали:
  - Як вони зможуть жити без Достоєвського?
  На що художник Бахчанян зауважив:
  — Пушкін жив і нічого.
  ✩
  Бахчанян:
  «Голосність кричущого в пустелі».
  ✩
  Якось я сказав Бахчаняну:
  — Я маю повість «Компроміс». Хочу написати продовження. Тільки назва все ще не придумав.
  Бахчанян підказав:
  - "Компромісіс".
  ✩
  Бахчанян запропонував назву для гумористичного розділу в газеті:
  "Архіпелаг Гуд Лак!"
  ✩
  Йшлося про голлівудські стандарти. Вагрич Бахчанян заспокоював Ігоря Геніса:
  — Та що ти нервуєш?! У тебе гарне жіноче зростання.
  ✩
  Бахчанян прийшов на радіо "Свобода". Тоді ще працювали глушилки. Бахчанян запропонував:
  — Усе це можна робити заздалегідь. Відразу ж записувати на плівку текст і ревіння. Уявляєте, яка економія народних грошей!
  ✩
  Бахчанян говорив, дізнавшись, що я на дієті:
  — Довлатов худне, не шкодуючи живота свого.
  ✩
  Бахчанян казав мені:
  — Ти єврей вірменського розливу.
  ✩
  Була така гучна історія. Емігрант купив п'ятиповерховий будинок. Дав оголошення, що здаються квартири. Охочих не виявилося. Внаслідок цього господар застрахував цей будинок і підпалив.
  Бахчанян із цієї нагоди висловився:
  "Коли будинок не здається, його знищують!"
  ✩
  Володимир Яковлєв — один із найталановитіших московських художників. Бахчанян стверджує, що найталановитіший. До речі, до певного часу Бахчанян вважав Яковлєва абсолютно здоровим. Якось Бахчанян сказав йому:
  — Давайте запишу номер вашого телефону:
  - Записуйте. Один два три…
  - Далі.
  — Чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять...
  І Яковлєв порахував до п'ятдесяти.
  — Достатньо, — перебив його Бахчанян, — зателефонуємо.
  ✩
  Якось я запитав Бахчаняна:
  - Ти армянин?
  - Вірменин.
  - На сто відсотків?
  — Навіть на сто п'ятдесят.
  - Як це?
  — Навіть мачуха в нас була вірменка…
  ✩
  Вайль та Геніс їхали сабвеєм. Проїжджали небезпечний, жахливий Гарлем. Обидва були сильно напідпитку. На підлозі стояла пляшка віскі. Геніс курив.
  Вайль озирнувся і каже:
  - Сашко, зверни увагу! Ми тут найстрашніше!
  ✩
  Козловський – це невизнаний Геніс.
  ✩
  Геніс написав передачу для радіо Ліберті. Там було багато наукових слів – «алюзія», «цензура», «консеквентний»… Редактор Генісу сказав:
  — Такі передачі й глушити необов'язково. Все одно їх розуміють лише доценти МДУ.
  ✩
  Хтось сказав у редакції Генісу:
  — Погано, якщо Шаримова поїде в друкарню одна. Та ще й увечері.
  На що гарний щільний Геніс мені відповів:
  — Але ж ми з Петькою їздимо, і завжди одні.
  ✩
  Наш бос прийшов до редакції і каже:
  — Ви витрачаєте безліч фотопаперу. Вона дорога. Чи можна робити фото на звичайному картоні?
  Геніс здивувався:
  - Як?
  - Дуже просто.
  — Але ж там особливі хімічні процеси! Емульсійний шар тощо…
  Бос каже:
  — Ну добре, спробувати можна?
  ✩
  Якось Сашу Геніса обрахували у бухгалтерії російськомовної нью-йоркської газети. Доларів на п'ятнадцять. Геніс пішов з'ясовувати непорозуміння. Звернувся до головного редактора. Той докірливо промовив:
  — Ну, що для вас п'ятнадцять доларів?.. А для нашої корпорації це солідні гроші.
  Геніс від потрясіння вибачився.
  ✩
  Геніс і злодійство - дві речі несумісні!
  ✩
  Загадковий релігійний діяч Лемкус говорив:
  — Ви, Сергію, постійно жартуєте з мене. Висміюєте мою релігійну та громадську діяльність. А ось незнайомі люди мені повністю довіряють.
  ✩
  Загадковий релігійний діяч Лемкус був ще письменником. Якось він написав:
  «Рожевий ранковий захід сонця нагадував груди молоденької дівчини».
  Кажу йому:
  — Гришу, схаменись. Який же захід сонця вранці?!
  - Хіба це важливо? — озвався Лемкус.
  ✩
  Лемкус написав:
  «Вздовж дороги росли кущі панянка…»
  ✩
  І ще:
  «Він насунув витончене солом'яне канапе…»
  ✩
  У того ж Лемкуса в одній нотатці було сказано:
  «Як чудово говорив Ісус Христос — полюби свого ближнього!»
  Похвалив талановитого автора.
  ✩
  Знайомий режисер поставив спектакль у Нью-Йорку. Якщо не помиляюся, Сірано де Бержерак. Дуже пишався своїм здобутком.
  Я запитав Ізю Шапіро:
  — Ти бачив спектакль? Чи багато було народу?
  Ізя відповів:
  — Спершу було мало. Прийшли ми з дружиною, побільшало вдвічі.
  ✩
  Ізя Шапіро часто їздив у відрядження Америкою. Опинившись у незнайомому місті, насамперед шукав телефонну книгу. Дізнався, скільки людей на прізвище Шапіро живе у цьому місті. Якщо таких було багато, місто Ізе подобалося. Якщо мало, Ізю охоплювала тривога. В одному техаському містечку, представляючись господареві фірми, Ізя Шапіро сказав:
  - Я - Ізраїль Шапіро!
  - Що це означає? - здивувався господар.
  ✩
  Братів Шапіро запросили на вечерю старозавітні вірменські сусіди. Все було дуже поважно. Розмови здебільшого йшлося про велич вірменської нації. Про драматичну історію вірменського народу. Нарешті господиня спитала:
  — Чи не бажаєте по чашці кави?
  Соломон Шапіро, бажаючи бути вишуканим, уточнив:
  - Кава по турецьки?
  У господарів витяглися фізіономії.
  ✩
  Ізя Шапіро сказав про мою дружину, що возилася на кухні:
  «І все-таки вона крутиться!..»
  ✩
  Дзвонить приятель Ізе Шапіро:
  - Слухай! В мене народився син. Придумай ім'я - скромне, коротке, поширене і запам'ятовується.
  Ізя порадив:
  - Назви його - Рекс.
  ✩
  Нью Йорк. Магазин західнонімецького кухонного та побутового обладнання. Продавщиця з помітним німецьким акцентом каже моєму другу Ізе Шапіро:
  — Рекомендую ці «гес овенс» (газові пічки). У Мюнхені виготовляються чудові газові печі.
  — Знаю, чув, — з невеселою усмішкою озвався Ізя Шапіро.
  ✩
  Мати говорила про величного і водночас беззахисного Льва Халіфа:
  «Навіть не віриться, що єврей».
  ✩
  Лев Халіф - помісь тореадора з биком.
  ✩
  Одна знайома поїхала на дачу до Вознесенського. Було це у середині зими. Дружина Вознесенського, Зоя, зустріла її дуже привітно. Хазяїн не з'явився.
  — Де ж Андрій?
  — Сідін у комірчині. У дублянці на голе тіло.
  - З чого це раптом?
  — З комірчини гарний вигляд на дорогу. А до нас мають приїхати західні журналісти. Андрійко і вирішив: як з'явиться машина — дублянку убік! Вибіжить на заднє подвір'я і обсипатиметься снігом. Журналісти побачать – російський ведмідь купається у снігу. Яскраво і вражаюче! Андрійко їх помітить, зніяковить. Потім, прикриваючи сором, втече. А статті у західних газетах починаються так:
  «Геніального російського поета ми застали купається в снігу ...»
  Може, вони навіть сфотографують його. Уявляєш — біжить Андрійко з голим задом, а довкола російські сніги.
  ✩
  Якийсь американський літературний клуб запросив Андрія Вознесенського. Той читав поезії. Потім говорив про розбудову. Попереджаючи чи не кожен вірш, вказував:
  «Тут згадується мій друг Аллен Гінсберг, який присутній у цій залі!»
  Або:
  «Тут згадується Артур Міллер, який тут є!»
  Або:
  Тут згадується Норман Мейлер, який сидить у задніх рядах!
  Скінчилися вірші. Почалася серйозна політична розмова. Вознесенський запропонував — питайте. Задавайте питання.
  Всі мовчать. Запитань не ставлять.
  Той знову пропонує – запитуйте. Тиша. Зрештою піднімається блідий американський юнак. Вознесенський охоче до нього повертається:
  - Прошу вас. Ставте будь-які, найгостріші питання. Я вам відповім чесно, сміливо та докладно.
  Юнак поправив окуляри і тихо спитав:
  — Вибачте, де саме сидить Норман Мейлер?
  ✩
  Приїхав із Німеччини Войнович. Оселився у готелі на Бродвеї. Знадобилося йому зробити копії. Зайшли вони із дружиною до спеціальної контори. Простягли копіювальнику кілька сторінок. Той запитує:
  — Ван офіч? (Кожну по одній?)
  Войнович каже дружині:
  — Ірко, ти чула? Він запитав: "Войнович?" Він мене впізнав! Ти уявляєш? Ось це популярність!
  ✩
  Молодий Андрій Сєдих вжив у газетній кореспонденції такий зворот:
  «…З храму винесли величезний портрет богородиці…»
  ✩
  Андрій Сєдих при зустрічі цікавився:
  — Скажіть, як живе ваша дружина? Вона завжди така бліда. Ми всі за неї так переживаємо. Як вона?
  Я відповів:
  — Відколи ви її звільнили, вона живе нормально.
  ✩
  Захворів старий письменник Родіон Березов. Переніс тяжку операцію. У російськомовній газеті з'явилося повідомлення на цю тему. Нотатка називалася:
  "Стан Родіона Березова".
  ✩
  Там же з'явилася інформація:
  «Випадок на розі Бродвея та Чотирнадцятої. Шестирічна дівчинка, що їхала на велосипеді ЗВАЛИЛАСЯ під автобус, що мчав…»
  У замітці відчувається певне задоволення.
  ✩
  У тій самій газеті:
  «На півдні Франції розбився пасажирський літак. На ЩАСТЯ, із трьохсот людей, що летіли цим рейсом, загинуло дванадцять!»
  ✩
  Заголовок в тій самій газеті:
  «Страйк собаки»
  ✩
  Рекламне оголошення там же:
  «За невеликі гроші маєте найкраще: аборт, протизаплідні пігулки, встановлення позаматкової вагітності!»
  ✩
  Жалобне повідомлення:
  «ПЕРЕДЧАСОВА кончина Гаррі Лібмана».
  ✩
  Знаменитий артист Борис Січкін жив у російському готелі «Пайн» біля Монтіселло. Якось ми зустрілися на березі озера. Я сказав:
  — Ми з дружиною хотіли б до вас заїхати.
  - Чудово. Коли?
  - Сьогодні ввечері. Тільки як ми вас знайдемо?
  — Що означає, як ви знайдете мене? В чому проблема?
  — Та готель, — кажу, — великий.
  Січкін ще більше вразився:
  — Це як прийти до Мавзолею і запитати: «Де тут Володимир Ілліч Ленін?».
  ✩
  Січкін потрапив до автомобільної катастрофи. Виявився у шпиталі. Там його відвідав син Еміль. І ось вони почали прощатися. Еміль нахилився, щоб поцілувати батька. Боря відчув легкий запах алкоголю. Він сказав:
  - Еміль, ти випив. Я засмучуюсь, коли ти п'єш.
  Син почав виправдовуватися:
  — Тату, я випив один келих шампанського.
  Боря тихим голосом спитав:
  — Що ж ти святкував, синку?
  ✩
  Їдемо якось у машині: Січкін, Фіма Берзон, дружина Берзона — Аліса та я. Берзон — лопухий, маленький і злий. Аліса каже Січкіну:
  — Дайте відповідь мені, Борю, як це жінки погоджуються працювати в публічних будинках? Обслуговують усіх без розбору. Адже це так негігієнічно! І жодного задоволення.
  Січкін перебив її:
  — Думаєш вони так намагаються? Всім віддаються із душею? Ну, перший клієнт ще, можливо, туди-сюди. А решта у них там іде, як Фіма Берзон!
  ✩
  Років тридцять тому Євтушенко приїхав до Америки. Оселився у готелі. Сидить раз у холі, чекає на когось. Бачить, до дверей прямує дуже знайомий старий: борода, пом'яті штани, армійська сорочка.
  Кілька секунд Євтушенко був шокований. Потім він зрозумів, що це Хемінгуей. Кинувся за ним. Але Хемінгуей встиг сісти в таксі.
  — Яка прикрість,— сказав Євтушенко швейцару,— це ж був Хемінгуей! А я не одразу впізнав його!
  Швейцар відповів делікатно:
  - Не турбуйтеся. Містер Хемінгуей теж не одразу впізнав вас.
  ✩
  Розповідають, що на якихось зборах перед від'їздом за кордон Євтушенко обурювався:
  — Мене питатимуть про справу Буковського. Знову мені віддуватись? Знову гівно сьорбати?!
  Юнна Моріц порадила із зали:
  — Раз у житті оголоси голодування…
  ✩
  Юнна Моріц у Грузії. Замовляє склянку вина. Там плавають мухи.
  Юнна скаржиться торговцю-грузину. Грузин вигукує:
  — Де мухи, там життя!
  ✩
  Олешковський розповідав:
  Емігрант Фалькович вивіз із Росії величезну кількість сувенірів. А ось звичайного посуду не захопив. В результаті сімейство Фальковичів довго їло курячий бульйон із палехських скриньок.
  ✩
  Олешковський запевняв:
  — У Москві репетирується балет, де серед дійових осіб є Крупська. Перед балериною, яка виконує цю роль, стоїть нелегке хореографічне завдання. Зокрема, засобами пластики висловити базедову хворобу.
  ✩
  Томас Венцлова домовлявся про свою університетську лекцію.
  — Маю три різні лекції. За одну я беру триста доларів. За другу – двісті п'ятдесят. За третю – сто. Але цю, третю, я вам не рекомендую.
  ✩
  У Нью-Йорку гостював поет Соснора. Пам'ятається, я, критикуючи Америку, сказав йому:
  — Тут повно їжі, одягу, розваг і ніяких думок!
  Соснора відповів:
  — А в Росії навпаки суцільні думки. Про їжу, про одяг та розваги.
  ✩
  Опинився у лікарні. Діагноз – цироз печінки. Щоправда, у початковій стадії. Хоча вона, начебто, і кінцева. Після цього мої товариші по чарці по радіо «Ліберті» заспівали:
  «Цироз-воєвода дозором
  Обходить свої володіння…»
  
  ✩
  Сцена у лікарні. Мене везуть на процедуру. На грудях у мене лежить том Достоєвського. Мені щойно принесла його Ніна Аловерт. Лікар-американець запитує:
  - Що це за книга?
  - Достоєвський.
  - "Ідіот"?
  - Ні, "Підліток".
  - Такий звичай? - Цікавиться лікар.
  — Так, — говорю, — такий звичай. Російські письменники помирають із томом Достоєвського на грудях.
  Американець запитує:
  - Ноу Байбл? (Не Біблія?)
  — Ні, — говорю, — саме тому Достоєвського.
  Американець глянув на мене з цікавістю.
  ✩
  Коли з'ясувалося, що моя пухлина — не злоякісна, Олена сказала:
  «Рак задкує назад…»
  ✩
  Вийшов я з лікарні. Начебто видужав. Але лікарі заборонили мені пити та палити. А наполегливо рекомендували обмежувати себе у їжі. Я поскаржився на все це одному знайомому. Насамкінець і кажу:
  — Що мені ще залишається в житті? Тільки книжки читати?
  Знайомий відповідає:
  — Ну, це поки що зір гарний…
  ✩
  Дисидентський романс:
  «В опозицію дівчина проводила бійця…»
  
  ✩
  Волков починав як скрипаль. Навіть очолив струнний квартет. Якось звернувся до Спілки письменників:
  — Ми хотіли б виступити перед Ахматовою. Як це зробити?
  Чиновники здивувалися:
  — Чому саме Ахматова? Є шановніші письменники — Мірошниченко, Саянов, Кетлінська…
  Волков вирішив діяти самостійно. Поїхав із товаришами до Ахматової на дачу. Виконав новий квартет Шостаковича.
  Ахматова вислухала і сказала:
  — Я боялася тільки, що це колись закінчиться.
  Минуло кілька місяців. Ахматова виїхала на захід. Здобула в Англії докторат. Зустрічалася з місцевою інтелігенцією.
  Англійці ставили їй різні питання – література, живопис, музика.
  Ахматова сказала:
  — Нещодавно я слухала чудовий опус Шостаковича. До мене на дачу спеціально приїжджав інструментальний ансамбль.
  Англійці вразилися:
  — Невже в Росії так шанують письменників?
  Ахматова подумала і каже:
  - Взагалі так…
  ✩
  Мишко Юп сказав видавцеві Полякові:
  — У мене є невідома фотографія Ахматової.
  Поляк захвилювався:
  - Що за фотографія?
  - Я ж сказав - фото Ахматової.
  - Якого року?
  — Що якого року?
  - Якого року фотографія?
  — Ну, сімдесят четвертого. А може, сімдесят шостого. Я не пам'ятаю.
  — Задовго до того вона померла.
  - Ну і що? - спитав Юп.
  — То що ж зображено на цій фотографії?
  — Там я зображений, — сказав Юп, — там я зображений на могилі Ахматової в Комарові.
  ✩
  Мишко Юпп казав своєму приятелю:
  — До мене часто є пожертвування. Але вихід є. У цих випадках я переходжу на ламану англійську.
  Приятель помітив:
  — Так не намагайся.
  ✩
  Гриша Поляк був у гостях. Досить багато їв. Якась жінка почала говорити йому:
  - Як вам не соромно! Ви товстий! Вам треба припинити їсти жирне, борошняне та солодке. Особливо солодке.
  Гриша відповів:
  — Я, в принципі, солодкого не їм. Тільки із чаєм.
  ✩
  Блюмін розповідав, як стара емігрантка скаржилася чоловікові:
  - Де моя колишня грація? Де моя колишня грація?
  Чоловік відповів:
  — Сушиться, Фенечко, сушиться.
  ✩
  До нас зачастили радянські гості. Іноді – не дуже близькі знайомі. Навіть малосимпатичні. Все це стало мені набридати. Мама бадьоро порадила:
  - Поясни їм - мати при смерті.
  Олена заперечувала:
  — У цьому випадку вони тим паче заїдуть — попрощатися.
  ✩
  Емігрантка у Форест-Хіллсі:
  — Лелик, якщо мама каже ноу, то це означає ноу!
  ✩
  До Ленінграду приїхала делегація американських конгресменів. Зустрічав їх перший секретар Ленінградського обкому Толстиков. Тут же відбулася розмова. Один із конгресменів серед іншого зацікавився:
  — Якими є показники смертності в Ленінграді?
  Толстиков впевнено і коротко відповів:
  - У Ленінграді немає смертності!
  ✩
  Розмовляв я з одним емігрантом. Він говорив серед іншого:
  — Якби ви знали, як я люблю телячий холодець! І шашлики на реберцях! І кремові тістечка! І харчо!
  — Чому ж, — питаю, — ви такий худий?
  — Адже я їжу. Але й мене їдять!
  ✩
  Найкоротша розповідь:
  «Струнка шатенка в кофтині від «Гучі» заявила повній блондинці в кофтині від «Лорда Тейлора»:
  - Надько, сука ти ганебна!
  ✩
  Зайшла до нашої матері приятелька. Почала скаржитися на Америку. Американці, мовляв, холодні, черстві, неуважні, дурні... Мати їй каже:
  — Але ж у тебе все добре. Ти сита, одягнена, більш-менш здорова. Ти навіть англійську мову примудрилася вивчити.
  А гостя відповідає:
  - Ще б! З вовками жити…
  ✩
  Сталося це у грузинському ресторані. Помер у молоденької офіціантки дід. Хазяїн відпустив її на похорон. Час офіціантки немає, дві, три. Хазяїн ресторану нервує — куди, мовляв, вона могла подітися?! Нема кому, розумієш, працювати…
  Зрештою офіціантка повернулася. Господар їй сердито каже:
  - Де ти пропадала, слухай?
  Та йому у відповідь:
  — Та ти ж знаєш, Гогі, я була на похороні. Це ж цілий ритуал і все вимагає часу.
  Господар ще більше розсердився:
  — Що я, похорон не знаю? Зайшов, привітав та пішов!
  ✩
  Моя дружина вчилася керувати автомобілем. Набула мінімум технічних знань. Засвоїла кілька термінів. І особливо їй сподобався термін «wheel alignment» (вирівнювання коліс, центрування). Вона із задоволенням вимовляла:
  — Треба зробити вілл елаймент… Віл елаймент — це головне…
  Якось ми згадали одну людину. Я сказав:
  — У нього більмо на оці.
  Моя дружина заперечила:
  - Це не більмо. Це щось інше. Коротше, йому треба зробити вил елаймент.
  ✩
  Бахчанян повідомив мені новину:
  - Лимонов перерізав собі вени електричною бритвою!
  ✩
  Складне в літературі доступніше простого.
  ✩
  Романс дієтолога:
  «І всюди солодощі фатальні,
  І від жирів захисту немає ...»
  
  ✩
  Романс охоронця:
  «У бананово-лимонному Сиктивкарі ...»
  
  ✩
  Сермани були у Пушкінському театрі. Показували «Біг» із Черкасовим. Рут Олександрівна страшенно переживала. Особливо її потряс Черкасов у ролі генерала Хлудова. Вона казала чоловікові:
  — Що буде з ним? Що буде з ним?
  Ілля Захарович відповів:
  - А що з ним буде? Дадуть чергову сталінську премію.
  ✩
  Сорок дев'ятий рік. Серман чекає на вирок. Розмовляє в камері з євреєм, що прокрався. Запитує його:
  — Навіщо ви так крали? Чи є сенс?
  Єврей відповідає:
  — Краще померти від страху, аніж від голоду!
  ✩
  Томашевський та Серман гуляли у Криму. Томашевський розповідав:
  «У тридцяті роки тут була кипарисова алея. Приїхав Сталін. Охорона вирішила, що за кипарисами можуть сховатися диверсанти. Кипарисову алею вирубали. Почали садити евкаліптові дерева. На жаль, вони не прижилися...»
  — І що ж у результаті?
  Томашевський відповів:
  — Почали садити агрономів...
  ✩
  У Аксьонова захворіли нирки. Саша Перуанський розповідав:
  — Я вирішив зателефонувати до Васі. Підійшла Майя. Я почав дуже делікатно: "Вася ще підходить до телефону?" Підійшов Вася. Я говорю йому: «Не падай духом, старий. У мене був рак нирки. Лікар сказав, що року не протягну. В результаті нирку мені видалили. Я став імпотентом. Але прожив уже чотири роки...»
  Перуанський закінчив:
  — Вася так підбадьорився!
  ✩
  У радянського композитора Покрасса був родич — американський композитор Темкін. Покрасс складав кавалерійські марші. Темкін – музику до голлівудських фільмів.
  Відомо, що Сталін дуже любив кіно. І ось був одного разу кремлівський прийом. І Сталін звернувся до Дмитра Покрасса:
  — Чи правда, що ваш брат за кордоном?
  Покрасс злякався, але відповів:
  - Правда.
  — Це він написав пісеньки до «Трьох мушкетерів»?
  - Він.
  — Значить, це його пісня — Вар-вар-вар-вара…?
  - Його.
  Сталін подумав і каже:
  — Краще б він жив тут. А ви там.
  ✩
  Блок відрізнявся крайньою нетовариською. Досить сказати, що його найближчий друг мав прізвище Іванов.
  ✩
  Меркантилізм - це замаскована бездарність. Я, мовляв, пишу заради грошей, халтуру і таке інше. Насправді халтури немає. Існує, на жаль, наше творче безсилля.
  ✩
  Один емігрант вивіз із Союзу порох нелюбимої тещі. Пояснив це своїм важливим антибільшовизмом. Прямо так і висловився:
  — Щоб не дісталася більшовикам!
  ✩
  Усі цікавляться, що там буде після смерті?
  Після смерті починається історія.
   На літературні теми
   Уроки читання
  Був чийсь день народження, не пам'ятаю… Зібралися письменники, художники, так звана друга культурна дійсність. Господар жартома запропонував:
  — Давайте оголосимо конкурс на найкращу постанову.
  Художник Єнін [1] голосом знаменитого диктора Левітана сказав:
  — Відзначаючи шістдесятирічний ювілей Радянської держави, ленінський Центральний Комітет виносить ухвалу: «НЕ МОЖНА!..»
  Слово взяв поет Антіпов:
  — Ленінський Центральний Комітет ухвалює також: «За успіхи у справі багаторазового нагородження товариша Брежнєва орденом Леніна — нагородити орден Леніна орденом Леніна!»
  Висловився і прозаїк Машков:
  — З метою подальшого посилення конспірації групкою інакодумців ухвалює…
  Машков дочекався повної тиші, оглянув присутніх і похмуро закінчив:
  - Назвати журнал «Континент» журналом «КонтінГент»…
  Хтось засміявся. Я задумався.
  Справді, конспіратори ми погані.
  Дзвонить приятель:
  — У тебе є… ну, цей… «Діду Архипу й Льоньці»? Дістань. Можеш дістати?
  — Та навіщо тобі? Ти що, Горького перечитуєш?
  — Який ти, їй-богу!.. Та «Архіпелаг» мені потрібний, «Архіпелаг ГУЛАГ», по-нашому — «Архіп»…
  Адже знаємо, що телефонні розмови прослуховуються. Адже обшуки були у знайомих. Хтось роботи втратив, а хтось і сидить.
  Ось уже третій рік читаю одну нелегальщину. До звичайної літератури зовсім смак втратив. Навіть Фолкнера не перечитую. Лінда Сноупс, мули, кукурудза… Чудово, геніально, але все так далеко…
  Забезпечує мене книгами, переважно письменник Єфімов. Раз у раз дзвоню йому:
  - Можна зайти? Борг хочу повернути…
  Нарешті Єфімов розсердився:
  — Мені тридцять чоловік щодня дзвонять, борги повертають… Мене ж через вас посадять як лихваря… Придумайте щось оригінальніше…
  У «Континенті» з'являється моє оповідання. Про це знають усі. Та я й не приховую. У боротьбі марнославства з обережністю перемагає марнославство.
  Зазирнув на книжковий ринок. Ходжу, придивляюся. Майнула глянсова обкладинка «Континенту». Так і є одинадцятий номер. Мій. З моїм безсмертним витвором.
  - Скільки? - цікавлюся.
  Маклак, озираючись, шепоче:
  - Тридцять...
  Потім, нахабно посміхнувшись, додає:
  — А з автора — подвійно!
  «Континент» у Ленінграді популярний надзвичайно. Будь-яким побаченням, будь-яким заходом, будь-якою культурно-алкогольною ідеєю готова знехтувати гідну людину заради свіжого номера. Хоч би до ранку, хоч би на годину, хоч би ось тут перегортати…
  Згадується кілька цікавих історій. І навіть у певному сенсі показових.
  «Континент» почав друкувати записки Лосєва. В одному з розділів був згаданий редактор дитячого журналу Сахарнов, функціонер та пристосуванець. (У Ленінграді жартували: «Майже однофамілець», «АЛЕ» заважає…») У записках говориться, як редактор журналу наодинці з Лосєвим звеличував Солженіцина. Друкована, природно, у своєму журналі різних там Микільських та Козлових.
  Якось заходжу до редакції. Назустріч Сахарнов.
  - Привіт, - каже, - є розмова.
  Заходимо до нього, сідаємо.
  - «Континент», де про мене написано, читали?
  — Ні, — збрехав я.
  — Читали, читали… Я ж знаю… У коридорі Пожидаєвої розповідали…
  Редактор зітхнув, зняв слухавку, поклав купу гранок.
  — Як ви вважаєте, може у нас щось змінитися?
  — Де в редакції?
  — Та не в редакції, а в державі.
  — Навряд, — похмуро сказав я.
  Тут же схаменувся і додав з великим підйомом:
  - Ніколи.
  — А я не виключаю, — задумливо промовив Сахарнов, — не виключаю… Економіка гине, сільське господарство загниває… Не виключаю, не виключаю… Я цей номер «Континенту» зберігатиму… Я у Лосєва довідку візьму…
  - Яку довідку?
  — Що я захоплювався Солженіцином? Ви вважаєте, чи не дасть мені Лосєва такої довідки? Дасть. Він чесний, неодмінно дасть. І я, як і раніше, редагуватиму журнал. А ви короткими рецензіями перебиватися, — закінчив Сахарнов.
  Пригадую, мене його цинізм навіть розвеселив.
  Був у мене знайомий юрист. В останні роки – соціолог. Вигнали із колегії адвокатів. Когось не того прагнув захищати. Хороша людина, проте п'є. Назвемо його Григоровичем.
  Взяв у мене одного разу Григорович номер «Континенту».
  — Додому, — питаю, — їдеш?
  — Додому, прямим ходом, не хвилюйся…
  — Дивись, обережніше…
  Дорогою Григорович зустрів знайомого. Заглянули до чарочної — сподобалося. Потім зайшли до шашличної. Потім на лавочці у сквері розташувалися.
  Отямився Григорович у витверезнику. Стан — наче проковтнув ондатрову шапку. Портфель відсутня. А в портфелі — номер «Континенту».
  Чує: «Григоровичу, на вихід!»
  Виходить із камери. Невеликий зал. Портрет Дзержинського, звичайно. За столом капітан у формі. Щось перегортає. Батюшки, «Континент» перегортає…
  Григорович злякався. Стоїть в одних трусах.
  — Сідайте, — каже капітан.
  Григорович корився. Сидіння було холодне.
  — Давайте оформлятись, Григоровичу. Отримайте одяг, документи... Шість карбованців з дрібницями... Портфель... А журнал...
  — Книжка не моя, — перебив Григорович.
  — Та ваша, ваша, — зашепотів капітан, — із вашого портфеля…
  — Провокація, — тихо вигукнув оголений соціолог.
  - Слухайте, киньте! — образився капітан. — Я ж по-людськи говорю. Журнал дочитаю і віддам. Аж надто цікаво. А головне — все правда, як є… Все натурально викладено… У газеті писали: «Антирадянський листок…» Хіба ж це листок? І папір гарний…
  — Там немає поганого паперу, — сказав Григорович, — звідки йому взятися? Навіщо?
  — Справді, — підтакнув капітан, — справді… Отже, можна залишити на три дні? Бажаєте, я вас так відпущу? Без штрафу, без нічого?
  — Хочу, — впевнено промовив Григорович.
  — А журнал поверну, не турбуйтесь.
  - Журнал не мій.
  — Та як же не ваш?
  - Не мій. Мого друга…
  — То я ж поверну, післязавтра поверну...
  - Слово офіцера?
  — До чого тут офіцера, не офіцера... Сказав, поверну, значить, поверну. І синок мій цікавиться. Ти, каже, батю, конфіскуй чогось цікавіше… Солженіцина там чи ще чогось… Коротше, запиши мій телефон. А я запишу твій... Що, немає телефону? Можна поговорити з однією людиною. Я побалакаю. І взагалі, якщо будеш під цією справою і почнуть тебе прихоплювати, кажи: "Везіть до Лапина на вулицю Чкалова!" А ми вже тут розберемося. Ну, до швидкого…
  Так вони й дружать. Випадок, звісно, не типовий. Але справжній…
  
  
  Справа була у шістдесятому році.
  Жив у Ленінграді талановитий письменник Успенський. Чи не Гліб і не Лев, а Кирило Володимирович. І жив у Ленінграді талановитий поет Горбовський. Його якраз звали Глібом. Що, втім, несуттєво.
  Був тоді Горбовський заколотником, хуліганом та забулдигою.
  А Кирило Володимирович — очорнювач радянської дійсності. У прозі та усно. (Над столом його висів транспарант: «Обережніше. У цьому будинку гукнеться - у Великому домі відгукнеться!»)
  Якось Горбовський попросив у Кирила Володимировича машинку. Надрукувати поему з життєствердною назвою «Морг».
  Успенську машинку дав. Тиждень минає, інший. І тут Кирила Володимировича заарештовують по сімдесятій. І дають йому п'ять суворого у розпал лібералізму.
  Відсидів, вийшов. Якось зустрічає Горбовського:
  — Глібе, я нещодавно звільнився. Дещо пишу. Поверни машинку.
  - Кирило! — вигукує Горбовський. — Плюнь мені в пику! Пропив я твою машинку! Все пропив! Дитячі рахунки пропив! Шпалери пропив! Обдер і пропив, не віриш?!
  - Вірю, - сказав Успенський, - тоді віддай гроші. А то я у скрутних обставинах.
  - Кирило! Ти мені віриш! Ти мені єдиний віриш! Дай я тебе поцілую! Хочеш, на коліна рухну?!
  - Глібе, віддай гроші, - сказав Успенський.
  - Віддам! Все віддам! Хочеш - візьми мої єдині штани! Хочеш останню сорочку! А головне — плюнь у мене!
  Минуло десять років. Горбовський розбагатів, обрюзг. Розсудливо обмежив свій талант рівня явних літературних здібностей. Став, як то кажуть, поетом-текстовиком. Штампує естрадні пісні.
  Якось Успенський зателефонував йому і каже:
  - Гліб! Раніше ти був жебраком. Зараз ти багатій. До того ж не п'єш. У тебе полкуска авторських щомісяця. Поверни гроші за машинку. Хоча б карбованців сто.
  — Поверну, — похмуро сказав Горбовський.
  Минуло ще два роки. Терпінням настав кінець. Успенський зняв слухавку і викарбував:
  - Гліб! У мене в архіві близько двохсот твоїх ранніх поезій. Серед них є дуже талановиті, зухвалі та, м'яко кажучи, аполітичні. Не привезеш гроші — я пошлю вірші в «Континент». Запевняю тебе, їх одразу ж опублікують. За наслідки не відповідаю…
  За півгодини Гліб привіз гроші. Похмуро попрощався і поїхав на якийсь ювілей.
  Його талановиті вірші досі не опубліковані. Чекають свого часу. Чи дочекаються…
  Вересень. Відень. Готель «Адмірал». На тумбочці моєї стопка книг та журналів. (Перші дні, йдучи, механічно розумів, куди б заховати. Не дай боже, покоївка побачить. Ось до чого свідомість зіпсована.)
  Є й останній номер «Континенту». За тиждень він поїде до Ленінграда зі знайомим іноземцем. У Ленінграді на нього дуже чекають.
  
  
  Вересень 1978 року
  Відень
   Ми починали в епоху застою
  Ми розпочинали в епоху застою.
  За останні роки в радянській, та й в емігрантській пресі виробилися певні стереотипи та кліше — «казармовий соціалізм», «адміністративно-командна система» та у загальному сенсі — «епоха застою». Відразу ж уявляється щось похмуре, безпросвітне, позбавлене будь-яких світлих відтінків. Але життя, як відомо, і в тому числі — культурне життя країни, ширше і багатозначніше за будь-який, найвиразніший стереотип. Тож і в епоху застою, на яку припав початок моїх літературних занять, зустрічав я людей, гідних кохання, уваги та подяки.
  Після війни в Ленінграді було створено Центральне літературне об'єднання при Спілці письменників, яке очолювали дві людини — прозаїк Леонід Миколайович Рахманов та моя улюблена тітка Маргарита Степанівна Довлатова, у ті роки старший редактор видавництва «Молода гвардія». Причому основне ідеологічне навантаження лягало саме на нього, оскільки Рахманов був безпартійним, а моя тітка — давнім і більш-менш переконаним членом партії. Рахманов був відомий як дуже культурна, благородна і доброзичлива людина, а про свою близьку родичку мені говорити набагато складніше. Я знаю, що вона була з-поміж так званих «прогресивних редакторів», намагалася втриматися у своїй роботі на межі дозволеної правди, захоплювалася Пастернаком і Ахматовою, товаришувала з Зощенком, який у свою чергу ставився до неї дуже дружньо, про що свідчать поважні і навіть лагідні автографи на його книгах. Можу додати, що один із листів Михайла Зощенка до Сталіна був написаний моєю тіткою. Зощенко зустрівся з нею і сказав: «Маро, напишіть за мене листа Сталіну, бо я зовсім не знаю вашої термінології».
  У засіданнях ЛІТО при Спілці письменників я, будучи хоч і розвиненим, але все-таки немовлям, не брав участі, але іноді був присутнім на них просто тому, що вони закінчувалися нерідко в квартирі моєї тітки, у якої і я був частим гостем. Можу сказати, що засідання ЛІТО проходили в абсолютно неформальній обстановці, з чаєм, а то й з вином, яке, втім, ще не вживалося тоді в такій безмежній кількості, як у час мого літературного становлення. З цього ЛІТО вийшло кілька таких помітних письменників, як Віктор Голявкін, Едуард Шим чи Гліб Горишин, один кумир радянського міщанства — Валентин Пікуль та два мої улюблені автори — прозаїк Віктор Конецький та драматург Олександр Володін.
  Ні моя тітка, ні Леонід Рахманов не були впливовими людьми, тож, пробиваючи до друку праці своїх вихованців, вони зверталися за допомогою та сприянням до Віри Панової чи Юрія Германа. Обидва маститі письменники, і особливо Юрій Павлович Герман, приділяли багато часу і сил метушні з літературною молоддю. До речі, на одному зі зборів у Будинку письменника на вулиці Воїнова, 18, Віра Панова публічно оголосила талановитого письменника Ріда Грачова, який починає на той час — генієм. Доля Грачова склалася драматично, але й зараз я із захопленням перечитую його старі оповідання.
  Пізніше, коли моя тітка та Леонід Рахманов відійшли від справ, Центральне ЛІТО очолив Геннадій Гор, письменник величезної культури, власник однієї з найкращих у Ленінграді бібліотек. За своїм складом це була людина досить боязка, раз і назавжди залякана сталінськими репресіями, так що протекції вона робити не вміла, але її духовний і культурний вплив на своїх, так би мовити, вихованців було дуже значним. Досить сказати, що з його літоб'єднання вийшов самий, можливо, яскравий письменник-інтелектуал наших днів — Андрій Бітов. У цьому ж ЛІТО, у дуже насиченій культурній атмосфері, формувалися такі письменники, як Борис Бахтін і Валерій Попов.
  Сам я встиг побувати лише на двох чи трьох засіданнях, які вів Геннадій Самойлович Гор, а потім його змінив Ізраїль Мойсейович Меттер, якому судилося зіграти в моєму житті дуже істотну роль. Він сказав мені те, чого я не чув навіть від коханої тітки, а саме: що я з деяким правом взявся за перо, що я маю дані, що з мене може виробитися професійний літератор, що життєві негаразди, пов'язані з цим заняттям, не мають абсолютно ніякого значення і що література — найкраща справа, якій може і має присвятити себе будь-яка нормальна людина.
  Меттер був особистістю дуже незалежною навіть у не дуже потрібні для цього роки. Можу нагадати, що саме він в однині аплодував Михайлу Зощенку в одній із залів Ленінградського Будинку письменника, коли той був підданий черговій публічній нарузі. А коли через десять років до Спілки письменників приймали групу молодих ленінградських поетів і всі навперебій вітали їх із цією подією, Меттер піднявся на сцену і чітко вимовив одну-єдину фразу: «Пам'ятайте, що Борис Пастернак, вмираючи, не був членом Спілки радянських письменників» .
  Меттера як керівник Центрального ЛІТО змінив Віктор Семенович Бакинський, і нам знову-таки пощастило, бо це була чуйна і дуже доброзичлива людина, в присутності якої ми поводилися абсолютно відкрито, говорили бог знає що, і зокрема — шалено посварили дві розповіді самого Бакинського, які він мав необережність нам прочитати.
  Нещодавно я дізнався, що Віктор Бакінський помер і, як стверджують його близькі, останнє, що він написав у житті, був лист до мене до Нью-Йорка.
  Не слід думати, що вся прогресивна молодь була зосереджена у Центральному ЛІТО, це не так. Йосип Бродський, скажімо, ніколи не входив до жодного об'єднання, а тим часом його долею в різний час займалися Еткінд, Юрій Герман, Панова, Адмоні та поетеса Наталія Грудініна.
  Єдиним, мабуть, справжнім дисидентом серед ленінградських письменників, причетних до виховання молоді, був Кирило Володимирович Успенський, який примудрився отримати табірний термін у розпал хрущовського лібералізму, а після виходу на волю ніс у Спілці письменників ні до антирадянськчини, яку мені ні цього не доводилося чути у громадських місцях. Згадую, як ми з тіткою зустріли Кирила Успенського у багатолюдному ресторані на вулиці Воїнова і вона докірливо сказала йому: «Кириле, чому ви такий неголений?» — у відповідь на що Успенський голосно вигукнув: «Радянська влада не заслужила, щоб я голився!»
  Ще коли Успенський сидів у Хрестах, до нього на побачення прийшов Юрій Герман, сподіваючись якось вплинути на погляди та умонастрої підслідного, але Кирило Володимирович з таким натиском став пропагувати гостя, що Юрій Павлович вийшов через годину з в'язниці з вірою, що раз і назавжди похитнулася. у комуністичні ідеали.
  Під викликаючою формою поведінки До. У. Успенського ховалася глибока переконаність у цьому, що література за умов — це небезпечне терені, що вимагає від людини стійкості та мужності. Не випадково навколо Успенського згуртувалися переважно ті літератори, які виявили надалі свою абсолютну нездатність до компромісів — Бродський, Уфлянд, Найман, Рейн, Єрьомін.
  У Будинку культури «Трудових резервів» вів ЛІТО Давид Якович Дар, який нікому зі своїх вихованців не допомагав пробиватися до друку і, навпаки, вселяв їм, що література — заняття підпільне, глибоко особисте, що вимагає від художника особливого психічного складу. З усіх наших літературних наставників Дар був єдиним переконаним модерністом, хоча зрештою з його об'єднання вийшли не лише такі екстравагантні поети, як Віктор Соснора, а й такі традиційні, як Гліб Горбовський. Як чоловік Панової Дар мав значні кошти, і його допомога молодим авторам виражалася ще й у найпростіших життєвих формах: він легко позичав гроші будь-кому, дарував нужденним пишучі машинки, а то й штани, і в нього вдома завжди стояв коньяк для тих , кому потрібно було цього дня похмелитися. Коли я питав Дара, що допомагає йому в похилому віці зберігати таку шалену енергію, він, пихкаючи зігнутою люлькою, відповідав: «Коньяк і тютюн».
  Найсерйознішим і найсумліннішим вихователем літературної зміни, наполегливішим поборником витонченої художньої якості був керівник ЛІТО при Гірському інституті, все ще недооцінений літератор Гліб Сергійович Семенов, поетика якого близька до формальних здобутків Кушнера і Давида Самойлова, хоча Семенов був старшим за них. І все-таки прославився він не віршами, а вмінням працювати з молоддю, терпляче і послідовно, крок за кроком, незважаючи на якусь ідеологічну кон'юнктуру, перетворювати безглуздих молодих людей з певними амбіціями та невизначеними здібностями — на професійних поетів.
  Озираючись на своє безрадісне начебто минуле, я розумію, що мені жахливо пощастило: мій літературний, так би мовити, дебют був волею обставин відстрочений років на п'ятнадцять, а отже, до друку не потрапили ті мої ранні, і не тільки ранні твори, яких мені зараз довелося б соромитися. Це по-перше, а по-друге, мені пощастило ще й у тому сенсі, що на зорі моїх, тепер уже довгих літературних занять поряд зі мною були офіційні письменники епохи застою, які вірили в мене, витрачали на мене час, вселяли мені вірю у свої сили і які зараз, принаймні ті з них, які живі, читають мої розповіді в радянських журналах і пишуть мені листи, що закінчуються словами: «Все це я казав тобі, дурню, тридцять років тому».
  Рудий
  Поети, як відомо, люблять самотність. Ще більше люблять поговорити на цю тему у добрій компанії. Полчища згуртованих анахоретів блукають з однієї компанії до іншої.
  Уфлянд любить самотність без вдавання. Я не пам'ятаю іншу людину, так мало зацікавлену в оточуючих. Він і в гості кличе своєрідно.
  Дзвонить:
  - Ти ввечері вільний?
  - Так. А що?
  — Все одно має з'явитися Охапкін (талановитий ленінградський поет). Приходь і ти...
  Мовляв, вечір зіпсований, чого тепер…
  А зустрічає привітно. І випивки вистачає (явище за нинішнього алкогольного розмаху — унікальне). І на ринку встиг побувати — малосольні огірки, капуста… І все-таки чуйний почує:
  «З тобою, брате, добре, а одному краще…»
  Я про Уфлянд чув давно. Із п'ятдесят восьмого року. І все, що чув, здавалося неймовірним.
  …Уфлянд (вага 52 кг) побив кількох міліціонерів…
  …Уфлянд зруйнував капітальну стіну та вмонтував туди холодильник…
  …Дресує акваріумних риб…
  …Пошив власноруч елегантний костюм…
  …Працює у географічному музеї… експонатом…
  …Вивчився грати на клавесині…
  …Експонує свої малюнки в Ермітажі…
  Ну і, звісно, цитувалися його вірші.
  Уфлянда можна читати по-різному. На різних рівнях. По-перше, його вірші кумедні. (Це для так званого широкого читача.) Написані енергійно та просто. І підтекст у них ледь уловимо:
  …Загалом люди прекрасні.
  Одягнені за модою.
  Основна їхня маса
  Живе на волі…
  
  Є таке філологічне поняття – оповідь. Це коли письменник створює ліричного героя та від його імені висловлюється. Так писав Зощенко (не завжди). Так пише Уфлянд. Його ліричний герой - простодушний старанний балбес, цілком задоволений життям:
  …Кожен Богові допомагає,
  Виконуючи свій обряд.
  Люди сіна уникають,
  Коні м'яса не їдять.
  Гості п'ють вино із закускою.
  Той під лаву загудів.
  Той єврей. Той, начебто, — російська.
  (Кожен свій вибрав долю ...)
  
  У сфері пустих інтересів героя — політика, народне господарство:
  …Невірністю підсумків у кожному кошторисі,
  свідомо неправильними даними,
  чи не бюрократи чи довели до смерті
  товаришів Калініна і Жданова?..
  
  Герой не чужий мистецтву:
  …Що робити, якщо ти митець слабкий?
  Вчитися у Лондоні, Берліні чи Римі?
  Що робити, якщо не вистачає слави?
  Одружитися з відомою балериною?..
  
  Особисте життя героя багатогранне:
  …Вона мене за жадібність зневажає,
  тому я з іншою живу.
  Коли моя дружина стирає білизну,
  я повторюю, дивлячись на дружину:
  «Ти жінка. Ти любиш через гроші.
  Тому очі твої темні.
  Слова, якими тебе зачепиш,
  ще людьми не винайдено...»
  
  Загалом, оповідь, іронія, каверза… Зворотний бік пафосу… Знайома традиція, великі вчителі. Ломоносов, Достоєвський, Мінаєв, Саша Чорний, група Обериу… Похмурі веселуни оберіути довго чекали на своїх дослідників. Здається, дочекалися (Мейлах, Ерль). Дочекається і Уфлянд. Я не філолог, мені це важко.
  Повторюю, Уфлянд людина загадкова. Часом мені здається, що йому відкритий доступ до інших світів. Недарма він так любить читати астрономічні книжки.
  Усі кажуть – екстраверт, інтроверт. Екстраверт — це означає — душа навстіж. Інтроверт – усі гудзики застебнуті. Але як часто убогі секрети виряджаються в поліетиленовий одяг мовчазної стриманості. А справжні таємниці носять броню відвертості та простодушності.
  Сімейна драма Уфлянда також неординарна. Дружина його, добра мила Галя, дорікає чоловікові працьовитістю:
  — Все пише, пише… Хоч би напився!
  Мало хто зауважує, що Уфлянд — рудий. Майже такий самий, як Бродський.
  Може, виліпити його з парадоксів? Веселий мізантроп... Недолугий богатир... Не виходить. Дві фарби в феномен. А в Уфлянді більше семи…
  Пам'ятаю, сиджу в «Вогнищі». Вбігає відповідальний секретар — Кокоріна:
  — Ви вважаєте, що це можна друкувати?
  — Цілком, — відказую.
  Йдеться про «Скаргу людожера». Молодий людожер розчарований у житті. Переглядає установки. Кається:
  Батька і мати, я пам'ятаю,
  З'їв у юні роки,
  І ось тепер я повний
  І круглий сирота.
  
  — Ви вважаєте, цю нісенітницю можна друкувати?
  - А що? Гуманний вірш… Проти насильства…
  Ідемо до Сахарнова (головний редактор). Сахарнов реготав хвилин п'ять. Потім висловився:
  — Друкувати, звісно, не можна.
  - Чому? Ви ж щойно сміялися?
  — Тваринним сміхом… Чужим тваринним сміхом… Знаєте що? Надрукуйте мені екземпляр на згадку…
  Відчув я одного разу спокусу вважати Уфлянда нерозумним. Ми ходили біля його будинку. Я все скаржився – не друкують.
  — Я знаю, що треба зробити, — раптом промовив Уфлянд.
  - Ну?
  — Напиши тисячу чудових оповідань. Хоч один та надрукують…
  Отут я й подумав — може він дурень? Що мені одна розповідь! І лише потім мене осяяло. Різні у нас масштаби та акценти. Я думав про одиницю, Уфлянд говорив про тисячу…
  Нарешті з'явилася ця книжка [2] . Двадцятирічна праця легко вміщається на долоні… І в стандартному конверті. Пошлю друзям до Франції… Чи побачить її сам автор? (Він живе у Ленінграді.)
  Насамкінець, цитуючи Уфлянда, хочу багатозначно і сумно запитати:
  А чим ти думаєш зайнятися,
  Коли настануть холоди?
  
   Доглядай
  Років три тому йшов я Ленінградом зі знайомою панночкою. Нес у руках важкий пакунок. Рукопис Халіфа "ЦДЛ" на фотопапері.
  (З автором ми тоді не були знайомі. Знав, що москвич. А отже — нахабник. Прізвище нескромне. Ім'я теж не без претензії. Але про це пізніше…)
  Заходжу до телефонної будки — зателефонувати. Панночка чекає біля галантерейної вітрини. Бачу - до неї підходять двоє. Один щось говорить і навіть трохи торкається.
  Я вискочив, розмахнувся і вдарив найближчого пакунка по голові.
  Хлопець відлетів убік. Але й пакунок урвався. Білі сторінки розлетілися Кубинською вулицею.
  Тут я, треба зізнатися, збентежився. І так із державою відносини неважливі. А тут — міліція навкруги… Повзаю, збираю аркуші.
  Ловеласи дещо оговталися. Постояли, постояли... Та й почали мені помагати. Свідомими виявилися…
  Так книга Халіфа витримала випробування на міцність. Свідчу битися нею можна!
  ЦДЛ – це Центральний Дім літераторів у Москві. Набита сварками, заздрістю, лестощами та безплідністю письменницька комуналка.
  Будинок, з якого виселили його найкращих мешканців.
  Де незмінно «виграють сірі».
  Де десятиліттями не ховають мерців.
  Герой чи, вірніше, героїня цієї книги – література. Фабула – доля вітчизняної літератури. Сюжет — її капітуляція та загибель.
  Ставлення до сучасної російської літератури у Халіфа вкрай песимістичне. Її просто не існує. Є талановиті прозаїки та вірші. Є талановиті критики та літературознавці. А живого літературного процесу нема. Є інший процес. Процес винищення російської літератури, що успішно завершується.
  Хочеться навести таку невигадливу алегорію.
  Допустимо, у вас є мати. Допустимо, вона проживає з братом у Каліфорнії. Несподівано брат повідомляє:
  «Мати у тяжкому стані».
  Ви йому телеграфуєте:
  "Що з нею?"
  Брат відповідає:
  "Осінь у нас досить прохолодна ..."
  Далі слідує талановите і докладне зображення каліфорнійської осені. Про матір — жодного слова.
  Ви знову телеграфуєте:
  «Що з матір'ю?!»
  Отримуєте відповідь:
  «Транспорт у нас працює погано…»
  Далі слідує живий, правдивий і критичний опис роботи транспорту. Про матір — ні звуку…
  І так нескінченно. Ні звуку про головне…
  Халіфу можна заперечувати. Можна говорити про несподівано (для третіх емігрантів) повноцінну літературу російського зарубіжжя. Можна говорити про підводні течії у нинішній радянській літературі. Розмахувати значним та яскравим «Метрополем». Все це можна…
  Але Халіф має точку зору. І виражена вона талановито, гірко, правдиво.
  Книжка набрана чотирма шрифтами. Можна було набрати її і двадцятьма. Така різноманітна і різноманітна її структура. "ЦДЛ" - це документи, ліричні та філософські відступи, хроніка, анекдоти, побутові замальовки.
  Не менш різноманітна і тональність книги. Тут уживаються дидактика з іронією, ода з ганьбою, добродушна глузування з уїдливою шпилькою, піднесена лексика з... багатокрапкою.
  Юрій Мальцев («Вільна російська література») справедливо вказує: «У своїй експресивній метафоричній прозі Халіф, безсумнівно, слідує традиції таких поетів, як Марина Цвєтаєва та Осип Мандельштам».
  Особисто я почув тут також і хитру мову Марамзіна. «…Ми їдемо, а ви нам навздогін свої очі посилаєте…»
  Можна згадати і наспіви Андрія Білого. І карнавал метафор Юрія Олеші.
  Справді, одиниця виміру прози Халіфа — метафора, яка раз у раз підноситься до афоризму. Цитувати – одне задоволення.
  «Цей, зі стовідсотковою втратою зору, уявив, що він — Гомер. Йому видніше…»
  «…Спартак Куликов… Ім'я – повстання, прізвище – битва…»
  «…Вдарив хтось бомбою в Мавзолей, але вождь залишився живим…»
  «…Дрейфус помер, але справа його живе…»
  «…Всяку колиску — навіть революції — треба розгойдувати…»
  Спочатку мене дратувала нескромність Халіфа. Або те, що я вважав за нескромність.
  Автор говорить, наприклад, про заповітну книжкову полицю. Про книги — шедеври ХХ століття:
  «…Тут і «Доктор Живаго» Пастернаку. І «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина… Та й ця моя туди встане».
  Непогано сказано?
  Спочатку я від таких заяв здригався. Потім не те, щоб звик, а розібрався.
  Не собою милується автор. І не себе так впевнено розрізняє на мармуровому п'єдесталі. Використовуючи формулу Станіславського, Халіф не почитає себе в літературі. А літературу — у собі та інших.
  Цим почуттям — відданістю літературі, вірою у її фантастичну могутність — визначається тональність книги.
  Можу вказати дві-три неточності. Наприклад, автор каже:
  «Солженіцин — єдиний у світі вигнанець — нобелівський лауреат». Тобто, як? А Бунін? А Томас Манн?
  Або:
  «Будь Твардовський живий, навряд чи він залишився б редактором «Нового світу».
  Твардовського позбавили журнал ще до смерті. Це, кажуть, і вбило його.
  Неточностей мало. А ті, що є, як кажуть, не принципові.
  І ще.
  Я вдячний Халіфу за кілька сторінок про рідний та незабутній Ленінград. За «Сайгон» та за «Ольстер». За «Маяк» та за «Жердь». За Бахтіна та Шварцмана. За таємничого Лісунова та розумницю Ерля. За Славенова, який нечасто протверезився, і навіть за Мишу Юппа.
  Книгу Халіфа не лише читати – задоволення, а й у руках тримати приємно – вона чудово оформлена.
   М. Сагаловський
  «Витязь у єврейській шкурі»
  "Витязь в єврейській шкурі" - перша книга М. Сагаловського.
  Поезія Наума Сагаловського має характерну особливість. Нею захоплюється або вкрай інтелігентна публіка, або зовсім неінтелігентна.
  Так званий мідл-клас поезію Сагаловського заперечує. І ось чому.
  Письменник нерідко виступає від імені своїх героїв. Це найпоширеніший літературний прийом. Так писав Зощенко. А з найбільш обдарованих сучасників - Єрофєєв.
  Сагаловський виступає від імені практичного, наполегливого, чіпкого, вгодованого — єврейсько-емігрантського мідл-класу.
  Мідл-клас впізнає себе і починає сердитись. Тоді Сагаловського називають циніком, штукарем, безвідповідальним критиканом і навіть антисемітом.
  Це — безглуздо.
  Вміння жартувати, навіть зло, знущально жартувати на свою адресу прекрасна, шляхетна риса незнищенного єврейства.
  Питається, хто вигадав усі єврейські анекдоти? Саме так…
  Сагаловський це знає.
  Єврей повертає російській словесності забуті преференції — легкість, добірність, тотальний гумор. У такий же спосіб — уявіть написаний «Будиночок у Коломиї». І тим більше – «Граф Нулін».
  Через безліч поколінь Сагаловський перегукується з оповідачами неандертальської епохи. Яким за байки та гумор дозволяли не полювати, а пізніше не трудитися.
  Двадцять років я працював редактором. Сагаловський — єдина нагорода за мою працю.
  Я його виявив. Точніше, він написав мені листа. І там, між іншим, говорилося:
  …Поети, нехай вони і погані,
  Потрібні нам, як світло,
  Поет завжди продукт епохи,
  А без продуктів життя немає…
  
  Я зрозумів – це наша людина. Я притягнув його до «Нового американця». Я давав йому поради. (Які він рішуче ігнорував.)
  Ми разом починали. Разом пішли із газети. Тож доля наша спільна…
   Верхом на равлику
  …А все, що мій друг створив, —
  Від Бога, не від біса
  Він великого помелу був,
  Крутого був заміс!..
  В. Висоцький
  «Присвячується Шемякіну»
  Особисто я сприймаю успіх Михайла Шемякіна на Заході як персональну образу. Його успіх оглушливий до заздрості, помсти та повного твого зневіри у собі.
  Молодий, знаменитий, багатий, талановитий, розумний, красивий і чесний… Чи можна таке пережити без конвульсій? Не думаю…
  Я не фахівець і не оцінюватиму живопис Шемякіна (тим більше що його вже оцінили. Невелика картина продана за 90 000 доларів). Мене, відверто кажучи, хвилює не живопис Шемякіна, яке доля.
  Ось пунктиром кілька штрихів біографії.
  Батько полковник кавалерії. Мати – актриса. Батько, ревнивий кавказець, бере дружину на фронт. Тендітна служителька Мельпомени бере участь у кінних атаках і рубається шашкою.
  Десь над уламками Кенігсберга сходить зірка Михайла Шемякіна.
  Потім (батько військовий) – німецька школа у будівлі колишнього гестапо.
  З 57 року - Ленінград. Огидна комуналка. (Батько і мати, мабуть, розлучилися.)
  Середня художня школа. Захоплення старими майстрами. Нехтування соцреалізмом.
  Групу підлітків виганяють із СХШ. Вони працюють та навчаються самостійно.
  Приблизно в ці роки Шемякін винаходить злощасний «метафізичний синтетизм» (який стояв йому двох психіатричних лікарень і приніс світову славу).
  Термін, звичайно, складний. Скажімо так:
  Основи життя та основи культури - збігаються. Художник рухається до основ, не виявляючи, а долаючи свою неповторну індивідуальність. (Шемякіну добре. Спочатку виявив, та ще й як, а потім уже й подолати не шкода.) Особисте (Я) — тимчасово і марно. Вічно - загальне (життя, природа, культура). І, зрозуміло, Бог як вираз самого загального початку.
  З полегшенням зітхнемо і продовжимо.
  Шем'якін працює вантажником. Оформляє книжки. Якшається з підозрілими іноземцями (а який іноземець не підозрілий?!). Дерзит КДБ.
  Коротше, звичний радянський детектив без пострілів, але з жертвами. Потім еміграція, слава, настирливі кореспонденти.
  У Ленінграді я Шемякіна знав мало. А тепер знаю ще менше. Хоча згадується і наше знайомство, і розмови...
  Зараз мені хочеться думати, що було якесь особливе враження. Чи було? Шем'якін тоді не дуже виділявся. У Ленінграді тисячі претенційних молодих художників. І кучері неаполітанські у багатьох, і штани із латками з батьківських портфелів.
  Згадується Шемякін зухвалим та самовпевненим.
  — Скоро поїду, — каже він.
  — Ви не єврей (тоді це було складно).
  - У мене друзі на Заході.
  - Впливові?
  - Помпон обіцяв сприяння.
  — Хто це Помпон?
  - Помпіду.
  Справді, тодішній президент Франції, естет та сноб, любив мистецтва Шемякіна.
  Так він і поїхав. Малював картини, багатів, меценатствував, пив, досяг величі.
  Я часто думаю, звідки такі беруться? Ці голодні російські хлопчики, що недоучилися?! З неймовірними філософськими реформами? Із геніальними картинами?! З романами на кшталт «Москва-Півнята»?!
  Хто їх творить?
  Я знаю, хто. Радянська влада!
  Проклинаємо її, і не дарма. Адже створює ж!
  Як це відбувається? На голові кожного художника лежить металева плита соцреалізму. І тисне багатотонною вагою. Художник теж напружується, мужніє. Хтось, зламаний, падає. Хтось перетворюється на атланта.
  Ось так. На голові у західної людини сомбреро. А у нашого плита ...
  Бродського тиснули, тиснули, і що сталося?
  З Шемякіним така ж історія…
  Ви запитаєте, а до чого тут равлик? Равлик при тому:
  Можна все життя, подібно до Іллі Глазунова, копіювати російські ікони. І все життя провалятися у матеріалістичній калюжі. А можна по-іншому. Осідлати, як Шемякін, метафізичний равлик і в божевільному, приголомшливому ривку пробити небесний купол.
  І що тоді? А тоді – розмова з Небожителем.
  І тут ми, непосвячені, замовкаємо...
   Література продовжується
  Після конференції у Лос-Анжелесі [3]
  …А отже ніхто нікого не скривдив, література продовжується…
  М. Зощенка
  Мною опанував занепокоєння
  На конференції я опинився випадково. Мене запросив гуморист Еміль Дрейцер. Показово, що сам Дрейцер не був учасником конференції. Тобто мала місце неминуча у російській літературі частка абсурду.
  Спершу їхати не хотілося. Я взагалі пересуваюсь неохоче. Літаю — тим більше... Потім почалися загадкові розмови:
  — Ти їдеш до Каліфорнії? Чи не їдеш? Даремно… Очікується грандіозний скандал. Можливо, будуть жертви.
  - Скандал? - Кажу.
  - Звичайно! Янів виступає проти Солженіцина. Квітків проти Максимова. Лимонів проти світової цивілізації.
  Загалом закипіли пристрасті. У звичайному російському дусі. Російська людина звичайний цвях вбиває, і то з надривом.
  Когось запросили. Когось не запросили. Хтось виявив згоду. Хтось навідріз відмовився. Хтось спочатку шалено хотів, а потім передумав. І навпаки, хтось спершу рішуче відмовився, а потім шалено захотів…
  Все йшло нормально. Подейкували, що конференція інспірована Москвою. Або навпаки – Пентагоном. Як водиться?
  Я вирішив – поїду. З чистого снобізму. Подивитися на живого Лімонова.
  Загадковий пасажир, або уроки англійської
  В аеропорту імені Кеннеді я помітив Перельмана. Перельман – редактор нашого найкращого журналу «Час і ми».
  Перельман - людина загадкова. І журнал у нього загадковий. Самі посудіть. Проза жахлива. Вірші жахливі. Літературна критика відсутня взагалі. А журнал таки найкращий. Загадка…
  Я спитав Перельмана:
  — Як у вас із мовою?
  — Непогано, — викарбував Перельман і розгорнув американську газету.
  А я сів читати журнал «Час і ми».
  У Лос-Анджелесі на нас чекав молодик. Запропонував сісти до машини.
  Сіли, поїхали. Спочатку їхали мовчки. Я мовчав, бо не знаю мови. Мовчав і заздрив Перельманові. А Перельман тим часом затіяв із юнаком інтелектуальну бесіду.
  Перельман недбало питав:
  — Лос-Анджелес із е біг сіті?
  — Ес, сер, — винахідливо реагував хлопець.
  Ось дає! — заздрив я Перельманові.
  Коли мовчання ставало незручним, Перельман ставив чергове запитання:
  — Каліфорнія з ебіг стейт?
  — Ес, сер, — не губився юнак.
  Я дивувався компетентності Перельмана та його бездоганної оксфордської догани.
  Так ми їхали аж до готелю. Юнак загальмував, виліз із машини, відчинив дверцята.
  Перед розставанням йому було поставлено найбільш дискусійне питання:
  — Америка з ебіг кантрі? - просив Перельман.
  - Ес, сер, - відповів юнак.
  Потім кинув Перельмана важким поглядом і поїхав.
  Справа Синявського
  Усім учасникам конференції роздали симпатичні програми. У них було вказано порядок заходів, повідомлялися адреси та телефони. Усі дні я щось записував на полях.
  І ось тепер перегортаю ці жовті сторінки.
  Андрій Синявський мене майже розчарував. Я приготувався побачити людину нервову, уїдливу, амбітну. Синявський виявився напрочуд добродушним і привітним. Схожим на сільського чоловіка. Незграбним і навіть смішним.
  На кафедрі він помітно змінюється. Говорить впевнено та спокійно. Мабуть тому, що в нього думки… Йому добре…
  Говорять, його дружина велика стерва.
  У Парижі розповідають такий анекдот. Синявська купує мітлу у господарській лавці. Продавець запитує:
  — Вам загорнути чи одразу полетите?
  Здається, анекдот вигадала сама Марія Василівна. Олешковський клянеться, що не він. А більше нема кому…
  Коротше, мені вона сподобалася. Зрозуміло, вона має щось чоловіче в характері. Є помітна готовність до відсічі. Є саркастичний дотепність.
  Без цього на еміграції не проживеш — загризуть.
  Усі чекали, що Андрій Донатович критикуватиме Максимова. Очікування не підтвердились. Доповідь Синявського торкалася лише важливих питань.
  Добре сказав поет Дмитро Бобишев:
  — Я жив у Ленінграді та друкувався на Заході. І мене не чіпали. Усім це здавалося дивним та незрозумілим. Але я знав, у чому річ. Знав, чому мене не чіпають. Бо за мене колись відсиділи Даніель та Синявський…
  Дезертир Лимонов
  Едуард Лимонов спокійно заявив, що хоче бути російським письменником.
  Мені здається, це його особиста справа.
  Але всі чомусь страшенно образилися. Майже кожен із виступаючих третював Лімонова. Вживаючи, наприклад, такі сардонічні формулювання:
  «…Пан, який хоче бути російським письменником…»
  Так, наче Лимонов кинув виклик людському роду!
  Згадується такий історичний випадок. Наближався день народження Сталіна. Якщо не помиляюся, сімдесятирічний ювілей. Було запрошено найвидатніших радянських громадян. Письменники, науковці, артисти. У тому числі – і академік Капіца.
  І ось зухвалий академік Капіца сказав одній близькій людині:
  - Я до Сталіна не піду!
  Близька людина виявилася негідником. Зухвалість Капиці набула розголосу. Обурливу фразу процитували Сталіну. Всі були впевнені, що Капіца засуджено.
  А Сталін подумав, подумав і каже:
  — Та й чорт із ним!
  І навіть не розстріляв академіка Капіцу.
  Адже це Сталін! Може, й нам бути трішки терпимішими?
  Начебто «російський письменник» — найвище моральне досягнення. А людина, яка знехтувала цим званням, — сатана та монстр.
  У СРСР близько двох тисяч російських письменників. Є серед них відчайдушні пройдисвіти. Усі вони між третьою та четвертою чаркою люблять повторювати:
  - Я - російський письменник!
  Грішною справою, і мені доводилося вигукувати щось подібне. Між тринадцятою та чотирнадцятою…
  Я, наприклад, хочу бути російським письменником. Я, власне, тільки цього й домагаюсь. А Лимонов не хоче. Це, повторюю, його особиста справа.
  І все-таки Лимонов сказав дурість. Національність письменника визначає мову. Мова, якою він пише. Інакше все страшно заплутується.
  Бабель, наприклад, якийсь письменник? Припустимо, єврейська. Бо був євреєм із Одеси.
  Але Веніамін Каверін теж єврей. Щоправда, із Харкова [4] . І Данило Гранін – єврей. І мерзотник Чаковський єврей…
  Припустимо, в розповідях Бабеля фігурують євреї. Але в розповідях Купера фігурують індіанці. У розповідях Уеллса - марсіани. У розповідях Сеттона-Томпсона — орли, лисиці та барани… Хіба Веллс — марсіанський письменник?
  Лимонов, звісно, російський письменник. Погане чи хороше — це вже інше питання. Хоче чи не хоче Лимонов бути російським — малоістотним. І розсердилися на Лимонова даремно.
  Я гадаю, це прояв радянських інстинктів. Залишаєш Росію — значить, зрадник. Не варто так гарячитися.
  Лимонов - талановита людина, сучасний російський нігіліст. Едічка Лімонова - прямий базарський син. Породження безкрилого, хамського, задушливого матеріалізму.
  Щось подібне було як у Росії, так і на Заході. Був Арцибашев. Був Генрі Міллер. Був Луї Фердінанд Селін. Здається, ще живий великий Вільям Берроуз.
  Лимонов не перевершив Генрі Міллера. (А хто перевершив?)
  Дивно, що з особливим запалом критикував Лімонова — Олешковський. Обидва зображують життя у досить похмурих тонах. Обидва не гребують наймальовничішими виразами. Обидва — талановиті представники чорного жанру.
  Загалом, є конфлікт жахливого з ще більш жахливим…
  Лімонова на конференції лаяли всі. А тим часом роман його читають. Мабуть, талант – велика справа. Бо рідко трапляється. Моральна стійкість трапляється значно частіше. Викликаючи інтерес, головним чином, у рідні.
  Старий Коржавін нас помітив
  До початку конференції мене разів сто попереджали:
  — Головне — не кривдіть Коржавина!
  — Чому я маю його ображати?! Я люблю вірші Коржавіна, ціную його публіцистику. Мені імпонує його прямота.
  — Коржавін — людина чарівна. Але він людина різка. Напевно, Коржавін сам вас образить.
  — Чому саме мене?
  — Тому що Коржавін усіх кривдить. Ви не є винятком.
  — Навіщо ж ви мене попереджаєте? Ви його попередите…
  — Якщо Коржавін вас образить, то ви не реагуйте. Тому що Коржавін – вразливий.
  — Дозвольте, але я теж вразливий! І Лимонов вразливий. І Олешковський. Усі письменники вразливі!
  - Коржавін - особливо! Тож не реагуйте…
  Виступ Коржавіна тривав шість хвилин. У першій фразі Коржавін образив трьохсот учасників засідання. Триста американських славістів.
  Він сказав:
  — Загалом я пишу не для славістів. Я пишу для нормальних людей.
  Потім він вимовив кілька шпильок на адресу Цвєткова, Лімонова та Синявського.
  Потім образив ціле місто Ленінград, сказавши:
  — Бобишев — талановитий поет, хоч і ленінградець.
  Нам [5] також дісталося. Коржавін вимовив таке:
  — Була за старих часів така газета — «Копійка». Якось її редактора Пастухова запитали: «Якого напряму дотримується ваша газета?» Пастухов відповів: «Годуємося, батюшка, харчуємося…».
  Справді, була така історія. І розповів її Коржавін із каверзою. Тобто наша газета, обурена користю, має виключно матеріальні цілі… Ось що він хотів сказати.
  Добре, Войнович заступився. Войнович сказав:
  — Нехай Нема вибачиться. Нехай вибачиться як слід. Бо я знаю Нього. Німа вибачається так: «Ти, звичайно, вибач. Але все ж ти — гівно!»
  Коржавін хвилину мовчав. Потім насупився і вимовив:
  — Нехай Довлат мене вибачить. Хоч він мене й розчарував.
  В окопах «Континенту», або мала земля Віктора Некрасова
  Громадянська біографія Віктора Некрасова – парадоксальна. Вовкалак Йосип Сталін нагородив його премією. Сумасброд Микита Хрущов виганяв із партії. Пересічний Брежнєв видворив із СРСР.
  Чим ліберальніший вождь, тим Некрасову більше діставалося. Віктор Платонович часто й із гумором про це розповідає.
  Багато хто вважає Некрасова легковажним. В юності він нібито не знав про сталінські табори. Не здогадувався про долю Мандельштама та Цвєтаєвої.
  Це, звісно, дарма. Проте, згадайте, як були справи з інформацією. Та ще й у провінційному Києві.
  І взагалі, чи не надто ми вимогливі? Ось би частину нашої вимогливості застосувати до себе!
  Некрасов воював. Некрасов писав чудові книжки. У розквіті слави та благополуччя прозрів.
  Після цього діяв із винятковою мужністю. Завжди підтримував Солженіцина. Допомагав величезній кількості людей. І це, будучи класиком радянської літератури. Будучи піднесений, обласканий і увінчаний.
  На конференції він був представлений двома особами. (Слово "іпостасі" - ненавиджу!) Як незалежний письменник і як заступник Максимова.
  Літературна доля Некрасова теж чудова. Спочатку він писав романи. Хороші та прогресивні книги. На рівні Каверіна та Тендрякова.
  Потім написав знамениті «легковажні» нариси. Із цього все й почалося.
  Мені дуже подобається його теперішня проза. Мені здається, ці легковажні записки органічніші для Некрасова. Невіддільні від його нескінченно привабливої особистості.
  У Лос-Анджелесі Некрасов представляв редакцію «Континенту». Формально він є заступником головного редактора.
  Насправді ж Некрасов – весільний генерал. Фігура дещо декоративна. На зразок англійської королеви.
  Можливо, він читає рукописи. Рекомендує найкращі до друку. Гарно головує на нарадах. Мірит головного редактора зі скривдженими письменниками (Віктор Платонович так і називає «облізлий голуб світу»).
  Практичну роботу виконують Горбанівська та Бетакі. Розпорядження дає Максимов.
  А ось віддуватися довелося Некрасову.
  "Континент" - журнал впливовий і солідний. Більш того, найвпливовіший російський журнал. Великі його заслуги безперечні. Претензії до нього – природні. Пред'являти їх можна і потрібно. Але – за адресою.
  Некрасов приїхав, щоб побачитися із друзями. Обійняти того ж Нього Коржавина. Трохи випити з Олешковським. Коротше, прибув із мирними намірами. До скандалу не готувався.
  І тут повстало молодіжне крило - Цвєтков, Лимонов, Боков.
  — Чому «Континент» спотворив вірші Цвєткова?
  — Чому Горбаневська вилаяла Лімонова?
  — Чому Максимов дає інтерв'ю у власному журналі?
  І Некрасов, на мою думку, розгубився. До цього, повторюю, він не був готовий.
  Я не говорю, що журнал Максимова — поза критикою. Що претензії Цвєткова, Лімонова, Бокова - неспроможні. Я сам маю претензії до Максимова. Все правильно ... Я тільки хочу запитати - до чого тут Некрасов?
  Та ще й утрьох на одного. Та ще — такі молоді, наполегливі, браві хлопці!
  Якщо можна так сказати — це було неспортивно.
  Максимов був відсутній. Людина вона сильна, різка і винахідлива. Сиди він за круглим столом, не знаю, чим би скінчилася дискусія. Як мінімум, великим скандалом.
  Після цього засідання Некрасов ходив сумний. І мені було трохи соромно за всіх нас...
  Кумири нашої юності
  Після конференції я давав Гладиліна інтерв'ю для «Ліберті». Гладилін запитав:
  — Що вас особливо вразило?
  Я відповів:
  — Зустріч із Аксьоновим та Гладиліним.
  Я не лестив і не вдавався.
  Аксьонов та Гладилін були кумирами нашої юності. Їхні герої були нашими однолітками. Я сам був трохи Віктором Подгурським. З тенденцією до зіркових маршрутів.
  Ми й жити намагалися схожим чином. Їздили до Таллінна, захоплювалися джазом…
  Аксьонов та Гладилін були нашими особистими письменниками. Таке відчуття не повторюється.
  Потім були інші кумири. Синявський… Зрештою, Солженіцин… Але це вже стосувалося дорослих людей. Синявський був недосяжний. Солженіцин — тим паче.
  Аксьонов та Гладилін були нашими письменниками. Нині вони змінилися. Гладиліна захоплюють сатиричні фантасмагорії. Аксьонов написав видатний роман за законами джазової гри.
  Юність неповторна... Я із задоволенням вимовляю цю банальність.
  Теперішня молодь начебто не має кумирів. Навіть не знаю, добре це чи погано.
  Нам було добре.
  Трускою проти вітру
  Олександр Янов – давно опонент Солженіцина. Солженіцин рази два впустив на адресу Янова щось зневажливе. Янов надрукував в американській пресі десятки критичних матеріалів щодо Солженіцина.
  Янів справляє надзвичайно сприятливе враження. Він — ввічливий, елегантний, має слабкість до білих піджаків. У нього дитячі вії та спортивна фігура.
  Вранці він бігає підтюпцем. Навіть – перебуваючи у відрядженні. Навіть — ранком після бенкету в ресторані «Моне».
  Янів прочитав свою доповідь. Він зробив це з натхненням. У стані величезного душевного підйому.
  Солженіцин був відсутній.
  Мені важко оцінити міркування Янова. Для цього я недостатньо компетентний. Тим паче утримаюся від критики ідей Солженіцина.
  Я хотів би поділитись не думками, а відчуттями. Точніше — єдиним відчуттям.
  Реальна дискусія між Солженіциним та Яновим – неможлива. Оскільки вони розмовляють різними мовами.
  Не в тому, що Солженіцин — російський патріот, християнин, консерватор, вигнанець.
  І не в тому, що Янов, який добровільно емігрував єврей, агностик, ліберал.
  Прірва між ними значно ширша.
  Уявіть такий діалог. Хтось стверджує:
  — Мені здається, Чехов вищий за Довлатова!
  А у відповідь лунає:
  - Неправда. Довлат значно вище. Його зріст - шість футів і чотири дюйми.
  Обидва мають рацію. Хоч і розмовляють різними мовами.
  Ромашка, наприклад, для селянина – бур'ян, а для закоханого – талмуд.
  Солженіцин - геніальний художник, що волає до людського серця.
  Янів — блискучий учений, який апелює до здорового глузду...
  Спробуйте уявити Солженіцина, що біжить підтюпцем. Та ще після банкету в ресторані «Моне»…
  Священне безладдя
  У ході конференції визначились три дискусійні поля.
  1. «Континент» та інші друковані органи.
  2. Колишні члени Спілки письменників та несоюзна молодь.
  3. Новатори та архаїсти.
  У кожному окремому випадку панувала неймовірна плутанина.
  Коментувати журнальну усобицю — безглуздо. Слава Богу, органів достатньо. Полемістів вистачає. Читачі оцінять, вникнуть, розберуться.
  Мотиви другого дискусійного туру — в галузі психології.
  Аксьонов та Гладилін були знаменитими радянськими письменниками. Добре заробляли. Блищали у променях народної слави. Приїхали на Захід. Збіглися кореспонденти, агенти престижних видавництв. Відчинилися двері університетських аудиторій.
  А ми? Там знемагали у невідомості. І тут останній хрін без солі доїдаємо!
  То де ж справедливість?
  Справедливість є.
  Бродський опублікував у Союзі чотири вірші. Висилався як дармоїд. Бідував неймовірно. Особисто я три рази купував йому анальгін.
  А тут? Професор, геній, розваги фортуни!..
  Соколова переклали шістьма мовами. Хто його знав у Спілці?
  Олешковський розростається з неймовірною швидкістю.
  Та й Лимонов не остання людина.
  З новаторами та архаїстами справа ще більш заплутана. Здавалося б, якщо старший, то архаїст. А молоді прямують у творчий пошук.
  Частково так і є. Некрасову за шістдесят, і працює він по-старому. Боків модерніст, і вік у нього придатний для цього.
  Але питається, як бути з Аксьоновим? Справа йде до п'ятдесяти – модерн міцнішає.
  Лимонов юн, механіка ж у нього цілком традиційна.
  Мені здається, так і має бути.
  Має бути в літературі кошмарна, неймовірна, фантасмагорична плутанина!
  Останнє слово
  Мабуть, я маю закінчити приблизно так:
  У ході конференції з'явилося відчуття літературного середовища, почуття різноманітної та суперечливої єдності. Реальне уявлення про свої можливості.
  Так і закінчу.
  Прощавай, Каліфорніє! Прощавай, місто ангелів, хоч ангелів я щось не помітив.
  Прощайте, старі друзі та нові знайомі.
  Прощай, руда дівчина, яка заборонила оголошувати своє ім'я.
  Прощавай… Я мало не сказав — прощай, літературо! Література продовжується. І ще невідомо, куди вона тебе заведе…
  Чорніє вітрило самотнє
  Фельєтон
  Розкриваю газету "Комсомольська правда". Увага зупиняє рубрика "Зустріч для вас". Це означає бесіда з якоюсь чудовою людиною. Цікаво…
  Кореспондент ставить людині питання:
  — Мені хотілося б спитати вас ось про що. Ми часто говоримо і пишемо про ленінський стиль роботи, про ленінські норми ставлення до людей і справи. Які риси цього стилю найбільш близькі вам, які з них видаються найсучаснішими саме зараз, сьогодні?
  Чудова людина відповідає:
  — Неоціненна роль Леніна у створенні партії. Йому належить геніальна ідея освіти СРСР. А ідея про електрифікацію країни!.. Ленін був надзвичайно сучасною за духом людиною. Цікавився всім новим, і якщо це нове обіцяло користь народу, він негайно вимагав впровадження нововведення у життя. Я думаю, що треба читати Леніна і більше знати про його життя. Ленінська біографія - це джерело відповідей на безліч питань.
  А тепер, дорогі читачі, вгадайте, кому належать ці раболіпні, побиті, майже гумористичні у своїй ідейній запопадливості слова? Слова, які зараз не вимовив би від душі жоден кваліфікований робітник, жоден розумний грамотний селянин, не кажучи про скептично налаштовану інтелігенцію.
  То чий же це жалюгідний, вірнопідданий, догодливий лепет? Може, дали висловитися якомусь уцілілому сталіністу, відставному майору таборової охорони чи, нарешті, щойно відновленому в партії Молотову?
  Нічого подібного. Цей принизливий лакейський гімн заспівав не хто інший, як Валентин Петрович Катаєв, один із найпопулярніших і (будемо об'єктивні) один із найталановитіших російських прозаїків наших днів.
  Що ж змусило цієї поважної, знаменитої, багатої, європейськи освіченої людини вимовити слова, від яких зніяковіло зашарілися б «і фін, і нині дикий тунгус, і друг степів — калмик»?
  Може, Катаєва катували, загрожували йому психіатричною лікарнею, тримали як заручників найближчу рідню? Переконаний, що нічого подібного не було і не могло бути. Все-таки 37-й і 49-й роки залишилися позаду, і сталінські вдачі у всій їхній кривавій повноті — невідновні.
  Тому немає сумніву в тому, що свою холуйську тираду Катаєв вимовив добровільно, від щирого серця…
  Коли літературні чиновники, всі ці софронові, воронові, грибачові, ельяшевичі, яких ніхто не читає і які в будь-якій іншій країні змушені були б заробляти на життя нелегкою фізичною працею, коли вони вишукуються в партійній запопадливості, це більш менш зрозуміло і природно.
  Коли молодий письменник середнього обдарування пробиває собі дорогу в офіційну літературу і механічно вимовляє з трибуни вірнопідданські промови, цинічно підморгуючи приятелям, що сидять у залі, це певною мірою доступне розумінню.
  Але Катаєв, загальновизнаний талант, прозаїк європейського рівня, глибокий старий, який досяг усіх мислимих висот визнання та благополуччя, що могло змусити його піти на таке всенародне приниження?!
  Мимоволі починаєш замислюватися про таємничий феномен цієї особистості.
  Коли Бориса Пастернака виключали зі Спілки радянських письменників, багато відомих письменників позначилися хворими, щоб хоч не брати участь у цьому ганебному заході, якщо не вистачає мужності голосувати проти виключення.
  Катаєв завжди діяв суворо протилежним чином. Коли з тієї самої Спілки письменників виключали Лідію Корніївну Чуковську, Катаєв приїхав і голосував за виключення, хоча був справді й дуже серйозно хворий, причому настільки, що будь-яке сильне переживання, на думку лікарів, могло мати для Катаєва фатальні наслідки.
  Але Валентин Катаєв не зазнав сильних переживань, спокійно проголосувавши за громадянську кару доньки Чуковського, найближчої подруги Ахматової, талановитої письменниці та журналістки.
  Я довго розмірковував над загадкою особи Катаєва. Які сили змушують цю людину добровільно зробити те, від чого всіма правдами та неправдами ухиляються інші, причому не дисиденти, не герої, а нормальні пересічні люди, які не бажають бути пугалом в очах оточуючих.
  Я здивувався, поки один із друзів-літераторів не пояснив мені.
  — Зрозумій, — сказав він, — Катаєв діє щиро. Коли він бере участь у цькуванні Солженіцина чи Сахарова, він діє, хоч як це звучить, за велінням серця… Зроби досвід, — продовжував мій друг, — постав себе на місце Катаєва. Адже він міркує приблизно так. «Літературних обдарувань у мене від природи не менше, ніж у Солженіцина. Принаймні наші таланти можна порівняти. При цьому Солженіцин років вісім сидів у в'язниці, перехворів на рак, писав, що йому заманеться, клав на все літературне начальство, і в результаті - у нього світова популярність, Нобелівська премія, маєток у Вермонті, і фотографії цього типу красуються на перших сторінках західних газет, а я, Катаєв, все життя служив режиму, перекручував свої твори, наступав на горло своїй пісні, складав всяке кон'юнктурне барахло на кшталт роману «Час, вперед!», і в результаті, що я маю? Колекція запальничок, машина та дача в Переділкіні, яку будь-якої миті начальство може відібрати!..» От і подумай, — вів далі мій друг, — як йому не ненавидіти Солженіцина?! Це ж явна несправедливість! Солженіцину, розумієш, все, а мені, Катаєву, нічого?! Так я хоча б у «Правді» відтягну його як слід…»
  Мабуть, мій друг близький до істини. Катаєв з юності був цинічним прагматиком. Ще Іван Олексійович Бунін, цінуючи обдарування молодого Катаєва, з подивом вигукував, вражений його войовничою бездуховністю:
  — Панове, цей хлопець зроблений з конини!
  Чого ж прийшов Валентин Катаєв на схилі років? Усі матеріальні пільги, які він вирвав у режиму ціною нескінченних принижень, зрад та зради, доступні у західному світі будь-якому сумлінному водопровіднику! І напевно, все частіше рветься з глибини душі цієї старої, розумної, талановитої, цинічної та безпринципної людини відчайдушний крик:
  - За що боролися? За що ЧУЖУ кров проливали?!
  І труна тиша — у відповідь.
   Червоні дияволята
  У оповіданні Георгія Владимова «Не звертайте уваги, маестро!», випущеному окремою книгою видавництвом «Посів» у Франкфурті, відбуваються події, з одного боку цілком звичайні, і при цьому абсолютно неймовірні. Російський читач сприйме їх як напівдокументальну побутову хроніку, а середній житель Заходу побачить у цих подіях фантасмагорію на рівні Кафки, Орвелла чи Замятіна.
  У квартирі інтелігентних радянських обивателів з'являються незнайомі люди. Коректно потіснивши господарів і зайнявши одну з кімнат, непрохані гості приступають до виконання своїх таємничих обов'язків.
  Господарі (мати, батько і син, від імені якого ведеться оповідання) обурені, шоковані і готові до протесту, і водночас у діях та манерах окупантів відчувається якесь неясне право, явна безкарність та явна соціальна перевага.
  Про цілі своєї появи гості висловлюються більш ніж туманно. Ситуація, в якій середній американець або, припустимо, француз став би негайно і по можливості зі зброєю в руках обороняти своє житло, придушує радянських квартиронаймачів закладеною в ній невідворотністю і тим невідомим західному обивателю почуттям, яке найпростіше висловити словами: «Отже, так треба …»
  Життя йде своєю чергою, окупанти більш-менш ввічливі і навіть люб'язні з господарями, якщо не вважати того, що вони категорично відмовляються давати будь-який звіт у своїх діях на території чужої квартири.
  Але ситуація дещо прояснюється. У тому ж будинку, у квартирі навпаки, мешкає відомий письменник-дисидент. Колись письменник був обласканий і звеличений, але чим далі, тим більше його творчість йшла врозріз з канонами соцреалізму, і, нарешті, його рукописи вирушили на Захід, де й побачили світ багатьма мовами, включаючи російську.
  Результатом всього цього стали звичні тернини російського письменника, відданого рідній культурі та своєму народу і перетвореного владою на конспіратора та змовника.
  Таємничі особи, які узурпували чужу квартиру, виявляються функціонерами КДБ, до їхніх завдань входить стеження за письменником та його оточенням, припинення його контактів з іноземцями, а головне — спроби перешкодити руху чергового його рукопису через митні кордони.
  Показово, що в оповіданні немає ні лиходіїв (хоча на всій його протязі твориться явне і безкарне зло), ні героїв та праведників (хоча одна з дійових осіб – письменник-дисидент – багатостраждальна жертва несправедливості). Георгій Владимов — майстер, і він чудово помітив одну з надзвичайно характерних рис нинішньої каральної системи в Росії. Функціонери КДБ майже не мають особистої антипатії до письменника-дисидента. Наскільки їм це доступно, вони навіть відчувають щось на кшталт співчуття до нього, більше того — цитують неофіційні художні тексти, з певною повагою говорять про друзів письменника — Ахмадулліну, Висоцького, Окуджава. Але вони частина машини, функціонери, люди функції, а не почуття і обов'язку. І тому їх особисті симпатії і антипатії не мають зовсім ніякого значення. Наслідуючи функції, вони готові, якщо знадобиться, вчинити будь-яке лиходійство, не зупиняючись буквально ні перед чим. Більше того, якби вони спробували вийти за межі, що диктуються ним функцією, каральна машина знищила б їх самих.
  Владимов з рідкісною проникливістю відтворює, можливо, найдикішу і водночас характерну рису нинішньої радянської дійсності, саме — той сплав жаху і нудьги, буденності і божевілля, у якому найприродніші людські вчинки викликають відчуття дива, а найфантастичніші події сприймаються як повсякденна рутина.
  Так поступово норма стає винятком із усіх правил, а трагічний гротеск набуває буденних та звичних обрисів.
  В оповіданні дано тонкий психологічний аналіз поведінки господарів (або колишніх господарів) квартири, де відбувається дія. Якщо спочатку молодий благополучний вчений, від імені якого ведеться оповідання, шукає можливості попередити письменника про стеження і небезпеку, що загрожує йому, то потім, крок за кроком, зважуючи міру ризику, відмовляється від цієї ідеї і більше того — починає відчувати досаду по відношенню до людини, що завдає йому, аспіранту, майбутньому кабінетному вченому, стільки душевної незручності.
  Так Владимовим помічена ще одна характерна, на жаль, рисочка нашого життя — створення блукаючої, вже не пов'язаної з традиційними цінностями моральної шкали, рухливі мірки якої завжди відповідають нашим хитливим, поступливим і слабким натурам.
  Розповідь написана легко, витончено, з властивим Владимову гумором і без найменшого нагнітання жахів, проте читаючи його, відчуваєш почуття приреченості і безсилля.
  В образі письменника-дисидента використані реальні риси біографії самого Владимова, який був популярним радянським письменником, з кожним наступним романом все гостріше стикався з цензурою, піддавався газетно-журнальному цькуванню, довгі роки не видавався в Союзі, набував проте світової популярності, героічно натискання з боку КДБ і, нарешті, під впливом небезпеки, яка загрожувала його дружині Наталі Кузнєцової, виїхав на Захід.
  Ми знаємо, що Владимов у безпеці, що «маестро» продовжує роботу, і переконуємось у тому, що його приїзд із країни абсурду був не лише фізичним порятунком, а й єдиною можливістю захиститися від божевілля.
   Достоєвський проти Кожевнікова
  Нещодавно московське радіо передало драматичне повідомлення кореспондента ТАРС із Нью-Йорка. Журналіст розповідає про те, як він побував у найбільшій книгарні «Барнс енд Нобл» на розі 48-ї стріт та 5-ї авеню і майже не виявив у цьому гігантському сховищі творів російської та радянської класики. Лише після довгих консультацій із продавцями йому вдалося розшукати кілька томиків Толстого, Достоєвського та Тургенєва, а під час розмов з відвідувачами магазину у нього виникло відчуття, що середній американець образливо мало знає про російську літературу.
  Далі кореспондент ТАРС, посилаючись на дані журналу «Паблішерс уіклі», стверджує, що в Америці видано дуже мало книг радянських письменників і, до того ж, мізерними тиражами.
  На закінчення кореспондент наводить значні дані, що свідчать про жадібну увагу радянських читачів до американської літератури, називає астрономічні цифри тиражів, перераховує безліч різних і гідних видавничих починань у СРСР.
  Почнемо з того, що в цьому повідомленні кореспондента ТАРС більш-менш відповідає реальній дійсності.
  Звичайно, американці в середньому, як я гадаю, читають менше, ніж радянські люди, і це цілком природно. Можливості американського дозвілля такі великі і різноманітні, від нескінченних форм туризму до незліченних клубів та установ шоу-бізнесу, що книга, спілкування з книгою — лише один із пунктів у довгому списку найпривабливіших можливостей, тоді як форми радянського дозвілля вкрай обмежені.
  Істотно ще й те, що американці, за традицією та статистикою, більше цікавляться власною літературою, ніж творчістю зарубіжних авторів. Американське життя таке динамічне і різноманітне, у ньому щодня дозволяється така кількість проблем, виникає така кількість сенсацій, що середнього американця в першу чергу притягують новинки власної культури. Однак, на думку Ашбеля Гріна, провідного редактора видавництва «Кнопф», до російської культури американці завжди виявляли інтерес, принаймні помітніший і явніший, ніж до французької, німецької чи італійської.
  В Америці є своя чудова інтелігенція, яка оцінила і музику Шостаковича, і полотна Кандинського, і фільми Параджанова, і прозу Бабеля, Булгакова чи Паустовського.
  Проте загалом потоці американської книжкової продукції переклади російської класики і більше — творів радянської літератури займають досить скромне місце.
  Чому?
  У Спілці видавнича політика жорстко визначається ідеологічною кон'юнктурою. Книги свідомих, ідейно витриманих письменників виходять величезними тиражами, що свідомо визначаються, приносячи авторам відчутні матеріальні блага. Творчість несвідомих, ідейно чужих письменників ігнорується, замовчується, і до них постійно застосовуються найжорсткіші виховні заходи.
  В Америці також є кон'юнктура, але не ідеологічна, а фінансова, тобто кон'юнктура ринку, попиту.
  Зрозуміло, раз у раз виходять тут книги, не розраховані на масовий інтерес, робиться це з міркувань престижу або з любові до справжнього мистецтва, але основний потік американської книжкової продукції регулюється, повторюю, кон'юнктурою ринку.
  Кращі з радянських письменників публікувалися на Заході в перекладах і знаходили вдячний читацький відгук. Я не можу навести тут величезний список, назву лише найвідоміші імена — Шолохов, Федін, Каверін, Симонов, Панова, Гранін, Трифонов, Ритхеу, Іскандер, Окуджава. Навіть Панферов, автор жахливого роману «Бруски», видавався в Америці під час захоплення ліволіберальними ідеями. Не кажучи про Горького, Олексія Толстого, Макаренка, Сейфуліної, Форш…
  Якщо завтра американські редактори та літературні агенти з їхньою професійною репутацією раптом відчують, що книги Чаковського, Маркова, Кожевнікова та Пікуля можуть мати читацький попит, твори цих авторів будуть негайно видані, і жодні ідеологічні причини не завадять цьому.
  Я не впевнений, що кон'юнктура ринку є ідеальним механізмом видавничої політики, але в масі цей принцип виявляється плідним, а вже в порівнянні з ідеологічною кон'юнктурою і ринкова орієнтація видається мені верхом духовності.
  Щоб нашим читачам легше було уявити собі ринкові механізми у видавничій справі, їм достатньо згадати так звані книжкові поштовхи, нелегальні центри книжкової торгівлі в затишних закутках Москви та Ленінграда, де літературним творам повертається їхня реальна цінність і вартість, де свідомі офіційні радянські класи. , А ідейно чужі «буржуазні попутники» на кшталт Булгакова - рублів по тридцять чи сорок.
  Не згоден я і з тим, що в Радянському Союзі так уже повно і об'єктивно представлені у перекладах усі великі західні письменники. Десятиліттями замовчувалося у СРСР творчість Джона Дос-Пассоса, Генрі Міллера, Філіпа Рота, Езри Паунда. Улюбленець радянської публіки Говард Фаст перестав видаватися в СРСР, щойно вийшов із лав американської компартії. Та й у популярних у СРСР — Воннегута, Стайрона, Нормана Мейлера, Джонса, Трумена Капоте — видано ті твори, у яких вони постають як носії леволіберальних тенденцій.
  Про що взагалі говорити, якщо російська за походженням Володимир Набоков, який став класиком американської літератури, досі не опубліковано на батьківщині, а Венедикт Єрофєєв, який живе в Москві і не надрукував там жодного рядка, публікується в престижному американському видавництві «Таплінгер»…
  І останнє. Наскільки мені відомо, кореспондентом ТАРС у Нью-Йорку з недавнього часу призначено мого старого університетського знайомого Сергія Байбакова, людину дещо легковажну, але розумну. Якщо він зателефонує мені, зазирнувши до нью-йоркської телефонної книги, я із задоволенням схожу з ним по добрих книгарнях (до речі, найкращий магазин фірми «Барнс енд Нобл» розташований не на 48-й, а на 18-й стріт), і Таким чином, ми зможемо придбати найчудовіші книги на всіх мовах світу, включаючи російську.
  У жанрі детективу
  Видавництво "Ермітаж" у Мічигані випустило нову книгу Марка Поповського "Справа академіка Вавілова". Отримавши екземпляр, я почав досить розсіяно його гортати — це була не перша знайома мені робота про долю великого вченого генетика. На початку одного з розділів мою увагу зупинив такий діалог між слідчим НКВС (з явно літературним прізвищем Хват) та заарештованим незадовго до цього академіком Вавіловим:
  «— Ви заарештовані як активного учасника антирадянської шкідницької організації та шпигуна іноземних розвідок. Чи визнаєте себе винним?
  - Ні, не визнаю. Шпигуном та учасником антирадянських організацій я ніколи не був. Я завжди чесно працював на користь Радянської держави...»
  Далі говорилося:
  "Цими словами вранці 12 серпня 1940 року в Москві, у внутрішній в'язниці НКВС почався перший допит Вавилова академіка ..."
  Читаючи це, я мимоволі думав: Поповський — досвідчений літератор, видний публіцист, він створив добротну та талановиту монографію, документальну розповідь з белетристичними вкрапленнями, реальні постаті та справжні події будуть майстерно відтінені і доповнені вигаданими персонажами та епізодами… Все законам "Життя чудових людей".
  Але чим глибше я вчитувався в текст, тим наполегливіше виникало відчуття дива: Поповський не зображував і не описував, чергуючи факти з міркуваннями та гіпотезами, Поповський цитував, підкреслюю — ЦИТУВАВ моторошні і найсуворіше засекречені документи з архівів НКВ » за номером 1500, посилався на справжні тюремні та табірні акти, аж до акта про смерть Вавилова від 26 січня 1943 року, наводив копії секретних експертиз, відтворював дослівно свідчення донощиків, стукачів і лжесвідків, прилучені до агентів. колег та функціонерів НКВС, які дружно занапастили першого агронома країни і багато з яких благополучно доживають свої дні. (І, між іншим, слідчий з літературним прізвищем Хват також виявився цілком реальною особистістю — Олексієм Григоровичем Хватом, полковником у відставці, який нині проживає у відомчому будинку в Москві, по вулиці Горького, 41, квартира 88…)
  Не говоритимемо зараз про гігантський обсяг вивченого Поповським матеріалу, про сотні знайдених і опитаних письменником людей, які знали і пам'ятали Вавілова, аж до його чудом уцілілих співкамерників, про розплутані автором незліченні клубки людських взаємин, конфліктів, інтриг…
  Почнемо з найдивовижнішого і неймовірного — письменникові вдалося проникнути у схованки, де кілька поколінь душогубів пильно зберігають свої секрети, у схованки, до яких навряд чи мають вільний доступ рядові члени Політбюро. Як же це могло статися?!
  Марк Олександрович Поповський народився 1922 року в Україні. Навчався у Військово-медичній академії, на фронті був медиком. Після війни закінчив філологічний факультет МДУ та став професійним літератором. У Спілці вийшли 14 книг Марка Поповського, присвячених переважно діячам науки.
  Довгі роки Поповський належав до так званих прогресивних радянських письменників, які добре вивчили структуру пропагандистської системи та вміло користувалися її слабкостями, щоб, зберігаючи зовнішню лояльність, розповідати читачам про людей і факти, насильно викреслені з нашої культурної історії.
  Зрозуміло, Поповський відчував на собі тиск цензури, обмежувався натяками там, де не можна було говорити повним голосом, поступався натиском пильних редакторів та цензорів. Інакше його книжки просто не побачили б світла.
  У його офіційних працях не було (і не могло бути) всієї правди, але все, що вціліло в книгах Поповського, було правдою, хоч і неповною, але часто багатозначною і гіркою.
  Я добре пам'ятаю ситуацію в редакції газети «Радянська Естонія», де мені довелося працювати на початку 70-х років. Якщо якісь матеріали відділу науки здавалися редакційним цензорам непрохідними, якщо герої наукових нарисів викликали сумнів у начальства, співробітники відділу тікали дзвонити до Москви Марку Поповському, розраховуючи на його авторитет та зв'язки, на його вміння «проштовхувати» сумнівні статті та кореспонденції. Ми благали Поповського про сприяння, і, треба сказати, у часто така апеляція завершувалася успішним результатом.
  Однак лише через багато років з'ясувалося, що офіційна діяльність Поповського, його репутація трішки норовливого, але в цілому лояльного радянського письменника була лише частиною його життя, його людської та творчої подоби. Укриваючись маскою зухвалого, але в глибині душі правовірного літератора, Поповський роками збирав матеріали для своїх головних книг, які неможливо було видати в радянських умовах, вів спосіб життя конспіратора і змовника, правдами і неправдами, одержуючи доступ до найтаємніших джерел, черпаючи з них нібито лише непрямі штрихи та деталі для своїх офіційних книг. Хтось, можливо, назве це «подвійним життям» або «небезпечною грою», а найцнотливіші читачі, можливо, побачать тут і частку лицемірства, але так чи інакше — лише завдяки розуму, спритності, безстрашності чи хитрощі Поповського (називайте це як завгодно) у нашому розпорядженні — багато справжніх і незаперечних свідчень, які зберігалися, як то кажуть, за сімома печатками і здавалися радянській владі — навіки похованими… На цих документах побудовано найкращу книгу Марка Поповського — «Справу академіка Вавілова».
  Рецензуючи серйозні книжки, написані ще й захоплююче і динамічно, прийнято говорити, що вони читаються на кшталт справжніх детективів. Але книга Поповського «Справа академіка Вавілова» і є детектив у найвищому і найточнішому значенні цього слова, детектив — як розслідування злочину, злочину самородка Лисенка та його мракобісів-колег, які за підтримки влади та самого Сталіна занапастили великого вченого і загальмували на довгі роки розвиток нашої науки.
  Звичайно, детективним елементом не вичерпуються переваги нової роботи Поповського, яка є одночасно: класичною монографією, історико-соціальним памфлетом, психологічною драмою. Читача приваблює найбагатша наукова ерудиція автора, його публіцистичний темперамент, сила мистецьких прийомів.
  У зв'язку з цим я хотів би зупинитися лише на одній з якостей, що надзвичайно рідко зустрічається в монографіях загального типу. Поповський не ідеалізує свого героя, не робить з нього міфічного богатиря, лицаря без страху і докору, письменник малює образ не тільки видатного вченого, а й живої людини зі слабкостями та недоліками, людину, яка раз у раз приймала умови гри, нав'язані йому партійною владою, образ тактика і стратега, який часом прикривається в інтересах улюбленої науки ширмами радянської пропагандистської риторики, але при цьому завжди залишався в особистому плані чесним, мужнім, шляхетним, а головне відданим своїй справі.
  Надамо слово одному з вдячних читачів нового твору Марка Поповського:
  «…Книга показує справжню, не спотворену офіційною брехнею, лакуванням і напівправдою велич Миколи Вавилова…»
  І далі:
  «…Я шкодую, що не був знайомий із цією книгою, коли Марк Поповський перебував ще в СРСР. Ці рядки - данина моєї поваги автору ... »
  Під цими словами стоїть підпис академіка Сахарова, який прочитав книгу в самвидавському рукописі і переслав свій відгук на Захід влітку 1978 року.
   Останній дивак
  Історія одного листування
  …Я писав у газеті про цю людину:
  «…Про нього говорили – чоловік Віри Панової. Або — вітчим Борі Бахтіна. Ще казали – дивак, оригінал. Авторам-початківцям гроші позичає. Радянську владу відкрито лає…
  Цьогоріч у шістдесят четвертому мені довелося бути присутнім на зустрічі читачів із ленінградським (нині покійним) прозаїком Давидом Яковичем Даром, який славився своїми зухвалими політичними висловлюваннями, а в офіційній радянській літературі займав — відповідно — досить скромне, периферійне місце. Зустріч відбулася відносно ліберальну пору так званої «кукурудзяної відлиги», і тому питання одного з молодих читачів, звернене до Давида Дару, нікому не видалося диким.
  Молодий читач запитав:
  — Як сталося, що ви вціліли у тридцяті роки? Як уникли сталінських репресій? Чому вас минули посилання і в'язниця, не кажучи про страшнішу долю?..
  Питання було поставлене з такою інтонацією, яка передбачала переконаність у тому, що уникнути сталінських репресій міг лише явний дворушник, лицемір, погоджувач та постачальник казенної соцреалістичної макулатури.
  Найдивовижніше, що Дар почав виправдовуватися. Зніяковіло знизуючи плечима і розгублено пихкаючи своєю незмінною трубкою, Дар казав:
  — Так, знаєте, вийшло... Сам дивуюсь... Підлостей я начебто не робив... Може, розгадка в тому, що я був безпартійним, чільних постів і посад не обіймав... Та й писав-то в основному для дітей... Здається, мене просто не помітили…
  Чесному старому письменнику було ніяково за свою відносно благополучну творчу молодість, хоч і йому доводилося бути об'єктом опрацювань, зберігати в столі неприйнятні для видавництв рукописи, заступатися за безневинно постраждалих і довгі роки ходити в «ідейно чужих» авторах. Не випадково Давида Дару удостоїли своєї прихильності та дружби Ганна Ахматова та Михайло Зощенко, які теж, до речі сказати, уникли посилань та в'язниць.
  Багато чого говорили про нього.
  А він був (і дякувати Богові — є) — справжній письменник. І більше ніхто.
  Цього достатньо.
  Сьогодні ми публікуємо…»
  І так далі…
  Йшлося про вражаючу, нестерпну, дивну людину.
  У нього було смішне і навіть зухвале прізвище. Точніше, псевдонім ДАР. Історія псевдоніма така. Людину звали Давид Якович Рівкін. Ініціали - Д. Я. Р. Спочатку він так і підписувався - ДЯР. Потім усі почали називати його Дар. І це вірно.
  Була навіть така епіграма:
  Добре бути Даром,
  Отримуючи даром
  Щороку за новою
  Книжкою Панової!
  
  Коротше, ми надрукували його прозу. Я написав Давиду Яковичу люб'язний лист. Отримую відповідь:
  «Дорогий Сергію! Був дуже радий вашому дружньому листу. Але:
  1. Вперше за 70 років свого життя я прочитав, що я шановний! І що все написане мною — «чудово».
  Цей гнилий апендикс вашої ленінградської вихованності відкидаю.
  2. Не слід було дорікати мені за граматичні помилки. Бо, по-перше, це результат законного старечого маразму. По-друге, я з юних років борюся проти вищої (а також середньої) освіти. Внаслідок чого найкращих молодих письменників (моїх друзів і вихованців) було вигнано із середньої школи, не досягнувши шостого класу. Скажу вам чесно – Фолкнера я люблю не лише за його абсолютну грамотність.
  3. Читаюча публіка в Росії знала мене не тільки як чоловіка Віри Панової та вітчима Борі Бахтіна. Навіть Володя Марамзін дізнався мене лише завдяки книжці моїх оповідань років за десять до того, як потоваришував із Борею Бахтіним. І в першому виданні «Короткої літературної енциклопедії» нічого не повідомляється ні про моїх дружин, ні про мої пасинки.
  Нічого не повідомлялося про мої родинні зв'язки ні в газеті «Известия», яка викрила мене як космополіта, ні в Постанові Ленінградського обкому партії про мої казки. Йшлося всюди тільки про мене як про письменника (несправжньому, в цьому вони з вами розійшлися). А в журналі «Питання літератури» ви могли б прочитати, що Корній Іванович Чуковський у 66-му році називав мене «чудовим письменником», не знаючи того, що я — вітчим Борі Бахтіна та чоловік Віри Панової. І це я пишу зовсім не для того, щоб підтвердити його оцінку, оскільки сам не вважаю себе справжнім письменником. Інакше я не назвав би свою останню книжку «Сповіддю безвідповідального ЧИТАЧА»…
  4. Що стосується вашої морди ... »
  Тут я маю на хвилину перерватися. Морда згадана невипадково. Історія така.
  Років чотири тому я жив у Ленінграді. Складав оповідання та повісті. Опублікував в Ізраїлі "Невидиму книгу".
  У цій «Невидимій книзі» містилися швидкі характеристики моїх ленінградських друзів. Молодих письменників та художників. Доброзичливі іронічні замальовки. Щось на кшталт дружніх шаржів…
  Дар реагував бурхливо. (Він уже жив в Ізраїлі.) Заповнив Ленінград закликами побити мене.
  Його заклики зненацька реалізувалися. Я був двічі побитий у відділку міліції. Щоправда, інші гріхи.
  Тепер, живучи в Америці, я нарешті спитав Давида Яковича:
  - В чому справа?
  Дар відповів:
  «…Цю міжнародну кампанію було інспіровано вашим панібратським ставленням до ваших же нещасних сучасників. Я образився за Володю Губіна, Юра Шигашова, Холоденка, Алексєєва та інших вельми талановитих, на мій погляд, письменників, які на відміну від вас не мають могутньої, велетенської фігури, атомної енергії, вашої вірмено-єврейської життєздатності. Готувати можна над переможцями — Львом Толстим, Володимиром Набоковим, Андрієм Бітовим, Сергієм Довлатовим, але жартувати над спившими, припадковими, нещасними, всіма обпльованими, чесними, мужніми ЖЕРТВАМИ літератури, на мій погляд, непорядно. Ні Губін, ні Шигашов, ні Холоденко не втекли з поля бою, як, припустимо, — Воскобійників чи Горбовський, і тому вони заслуговують на повагу. А ви про Віру Федорівну пишете з повагою і навіть про мене, а про Володю Губіна — без належної поваги. За це слід бити морду. Будь-кому...»
  Я намагався щось пояснити Давиду Яковичу. Писав про свої важкі комплекси. Про розбите серце. Про те, що я зовсім не переможець.
  У відповідь лунало:
  «…Ви пишете, що я ще років двадцять тому зареєстрував вас у своїй шаленій свідомості як переможця, силача та красеня. А гірше лайки для мене не існує…
  Ну звичайно ж ви маєте рацію. Якби ви були такого зросту, як я, і так само некрасиві, і так само слабкі, ви б зрозуміли, як огидні всі без винятку високі, сильні та привабливі чоловіки.
  Але не будемо про це. Цього вам не збагнути.
  І ще одне. Ви один із тих вельми нечисленних ваших літературних однолітків, які ніколи не потребували ні моєї моральної підтримки, ні моєї віри у ваш талант. Ви чудово обходилися без моєї участі у вашій літературній долі. А я все життя найбільше на світі боявся і зараз боюся здатися настирливим і нав'язувати себе. Тому я намагався захистити тих, хто потребував мого захисту, — від усіх інших, у тому числі — від вас…»
  Я намагався заспокоїти Давида Яковича. Звав його до Америки. Але старий дивак продовжував бурчати:
  «…Ви питаєте, чи не можу я приїхати до Нью-Йорка. Не можу з двох причин. 1. Нема на що. 2. Не знаю, що робити в Америці без грошей, без мови та без ерекції. Всі ці три інгредієнти (гроші, англійська мова та ерекція) взаємозамінні, але якщо не мати жодного з них, то, мабуть, треба сидіти вдома.
  Втім, якось пришлю вам три-чотири сторінки зі своїх мемуарів, які міг би написати, але ніколи писати не буду, тому що вважаю цей жанр подібним до некрофілії. Можливо, на ці сторінки клюне якийсь університет і запросить мене. Адже люди мого покоління йдуть, а я завдяки Вірі Федорівні спілкувався з усіма покидьками радянської літератури, про які ніхто, окрім мене, вже й згадувати не може. Галина Серебрякова, Леонід Соболєв, Олександр Димшиць, Всеволод Кочетов, Микола Грибачов – усі вони бували у нас у домі. Одна така єхидна, як молодий Воєводін, разом зі своїм кретином-татом заслуговує на увагу всіх тих старих дурнів, які займаються славістикою в американських університетах ... »
  Діставалося від нього і нашим сучасникам:
  «Володя Марамзін образився на те, що я через свою легковажність дав дозвіл журналу «22» опублікувати свій приватний лист до редактора. У цьому листі я досить безвідповідально засудив усі емігрантські журнали. Я написав, що всі російські журнали за кордоном відображають не справжнє життя якоїсь частини російської інтелігенції, а її вторинне, штучне, потойбічне життя.
  Коли я читаю журнали, у мене складається враження, що вся нинішня еміграція (за винятком Бродського) не має власного життя, що вся вона розташувалася під дверима СРСР і там, під замкненими дверима, сито хрюкає, скрегоче зубами, пророкує, сперечається, іронізує по з приводу чужого життя, того, що залишилося в минулому, того, що проходить без їхньої участі.
  При цьому (що було безглуздо з мого боку) я так охарактеризував російські журнали: запеклі політики з «Континенту», інженерно-міщанське самовдоволення «Часу і ми», радісно-дошкільний інфантилізм «Эхо», старі пристойності «Грані», старі дурні з "Нового журналу".
  Результат: Марамзін, Максимов та Тарасова розірвали зі мною стосунки. Еткінд і Синявський образилися, чому я не згадав їх як виняток.
  Найсумніше, що я все це заслужив. Тим більше, що всі згадані журнали я читаю з великим інтересом, а «Луна» просто люблю…»
  Втім, Дар і до себе ставився без надмірної поваги:
  «Невеликий уривок з моєї останньої книги я пошлю в «Частину мови» і анітрохи не ображусь, якщо ви мій уривок шпурнете в кошик. Взагалі майте на увазі, що ви як редактор газети та член редколегії альманаху можете відкинути будь-який мій матеріал, і я на вас не ображусь. Але вибрати мені важко, тому що будь-який шматок навіть мені самому здається безглуздим і вельми сумнівним з погляду логіки та здорового глузду, тим більше вирваний з контексту всієї книги. До того ж і жанр моєї книги абсолютно невизначений: це не оповідання, не есе, не статті, не замітки, не листи, принаймні не белетристика.
  Я впевнений, що за життя видати цю книгу мені не вдасться. Сумніваюсь і в тому, що вона буде видана після моєї смерті, бо, по-перше, моя манера листа дуже мало кому подобається, а по-друге, у мене немає фізичних сил підготувати цей маленький рукопис, та й просто нема кому його залишити… »
  По суті він був надзвичайно делікатним:
  «…На лист я вам не відповів з тієї причини, що не хочу нав'язувати зовсім зайве листування зі мною, хоча мені листування з вами дуже потрібне і цікаве. І не тому, що ви друкуєте мене в своїй газеті і добре поставилися до моєї останньої книжки, а тому, що я зовсім самотній сімдесятирічний старий і дуже потребую доброзичливого, поблажливого і людського ставлення до мене.
  І останнє, ви не можете уявити, як багато для мене означає те, що вам подобається (якщо це правда), як і що я пишу ... »
  І ось він помер. Безглузда і безглузда, добра і зарозуміла, розумна і прекрасна людина.
  Можливо, останній російський дивак.
   Проти течії Літи
  Мемуарна література має попит у всьому світі, а в російського читача, довгі роки насильно відчужуваного від своєї історії, жанр спогадів викликає особливий, жадібний і невгамовний інтерес. При цьому захоплюють нас не так приватні подробиці життя мемуариста (іноді самі по собі дуже цікаві), як можливість знайти в чужому душевному досвіді розгадку нашої власної драми.
  Тут, в еміграції, ми отримали доступ до цілих напластувань мемуарної літератури, від записок колишніх соратників Леніна та вождів Білої армії до щоденників навкололітературних дам та всіляких претензійних невдах. У загальному потоці сучасної мемуаристики читач виділяє ті твори, в яких поєднуються: багатий досвід, інтелект, проникливість, здатність до узагальнення, а головне – чесний, вільний від егоїстичного самолюбства підхід до подій.
  Так на загальному тлі більш менш значних свідчень виділяються повні трагізму мемуари Надії Мандельштам та Євгенії Гінзбург, фундаментальна праця Ніни Берберової «Курсив мій» та вражаюча книга Солженіцина «Бодалося теля з дубом» — історія боротьби письменника з літературними функціонерами та чинами КГБ.
  Нещодавно до гідних зразків мемуарної літератури приєдналися спогади одного із найстаріших та найзаслуженіших прозаїків еміграції Василя Семеновича Яновського «Поля Єлисейські», випущені нью-йоркським видавництвом «Срібний вік».
  На жаль, ім'я Василя Яновського на диво мало говорить сучасним російським читачам, хоча Яновський безперечно належить до найталановитіших, найглибших і вже принаймні — найоригінальніших прозаїків першої емігрантської хвилі.
  Юнаком опинившись на еміграції, Яновський сформувався як літератор у передвоєнному Парижі, де дебютував у 1930 році повістю «Колесо». Потім одна за одною виходили його книги - "Мир", "Кохання друга", "Портативне безсмертя".
  Впливові критики швидко оцінили обдарування молодого Яновського. Вимогливий і навіть прискіпливий Георгій Адамович назвав його «серйозним письменником». Доброзичливий, але суворий Михайло Осоргін говорив:
  «Не можна не визнати в Яновському ясно вираженої і при цьому якоїсь особливої, наполегливої талановитості. Для нього література — не випадковість, і він уміє працювати, мабуть, без легкості, можливо, навіть з великими труднощами, але й з упевненістю».
  Яновський заявив про себе не як побутописець, не як злободенний політичний публіцист і не як постачальник захоплюючого сімейного чтива. Його проза позбавлена поверхневого косметичного витонченості, в ній немає тієї чарівної легкості, яка нерідко супроводжує ординарний зміст. Яновський оперує глобальними метафізичними ідеями і поняттями, колізії у його романах дозволяються лише на рівні вищих моральних цінностей, що вимагає від письменника багатопланової композиції і складної, різнорідної художньої тканини.
  Герої Яновського часто опиняються в неймовірних, жорстоких і трагічних обставинах, у його романах є елементи фантастики та сюрреалістичного гротеску, земне та повсякденне сусідить у них із містичним та астральним…
  Здобувши популярність у Франції, Яновський у 1942 році перебрався до Сполучених Штатів. Згодом його книги виходили в Європі та в Америці, а оповідання, повісті та есе публікувалися у найкращих емігрантських періодичних виданнях.
  Здається парадоксальним, що найзначніші романи Яновського («По той бік часу», «Кімвал брязкаючий», «Велике переселення») з'явилися англійською і досі не видані російською мовою. Тому ім'я Яновського більше говорить зараз американській публікі, що читає, ніж нинішньому поколінню росіян у Нью-Йорку, не кажучи про Москву, Ленінград або Новосибірськ.
  Слід зазначити, що поважна передмова до роману Яновського «По той бік часу» була написана найбільшим англомовним поетом Уїстеном Оденом, який віддавав належне не лише захоплюючій проблематиці цієї книги, а й її формально-естетичним якостям. Закінчує Оден свою передмову такими словами:
  «У романі «По той бік» є сцени, які я пам'ятатиму все своє життя».
  У своїх мемуарах Яновський скупими і точними штрихами відтворює атмосферу літературного Парижа 30-х років, насиченого творчими флюїдами, стомлюваного бідністю та передчуттям майбутньої катастрофи. Перед нами проходить низка як вельми чудових, так і пересічних діячів еміграції, від Буніна і Мережковського до Злобіна і Проценка, і кожна, найординарніша особа відображається в нашій пам'яті завдяки яскравим, виразним деталям, які використовує автор.
  Внутрішнє завдання мемуарів Яновського полягає в тому, щоб перетворити суб'єктивне художнє творіння — в об'єктивний історичний документ, і тому не випадково книзі послано епіграфа з Вольтера: «Про мертвих ми зобов'язані говорити тільки правду», і тим більше не випадково додаткове повідомлення Яновського:
  «Я повинен вас попередити, щоб ви не дивувалися, якщо я буду про мертвих розповідати, як про живих».
  Комусь мемуари Яновського здадуться різкими і навіть злими, але жоден компетентний і неупереджений читач не виявить у них ні спроби зведення рахунків, ні висловлювання особистих образ або запізнілих приватних претензій до іменитих покійників — спогади продиктовані прагненням до правди, тієї правді, яка доступна лише розумному, уважному і тонкому очевидцю. Таким чином, Яновський уникає як «хрестоматійного глянцю», так і зловтішного, тріумфального очорнительства, нехтує як рожевими, так і чорними тонами, знаходячи в кожному кольорі всі відтінки спектру.
  До цінних переваг Яновського належить ще й те, що, будучи письменником-інтелектуалом, він не тільки відтворює життєвий матеріал у побутовій площині, не тільки малює характери діячів еміграції в їхніх життєвих проявах, а й легко орієнтується у релігійних, філософських, моральних проблемах. є у духовній атмосфері російського Парижа.
  Сам інструмент Василя Яновського сутнісно інтелектуальний, його спогади цінні не кількістю фактів, не обсягом матеріалів, не лінійною повнотою викладу, а «вертикальним» (за його власним висловом), вибірковим, осмисленим підходом до життєвої реальності.
  Знайомство з подіями минулого, вихопленими з мороку сумлінним, талановитим свідком, дають нам можливість краще розібратися в сьогоденні, вловити у ньому прогноз на майбутнє.
  Адже пам'ять — це єдина річка, яка прямує проти течії Лети.
   Помер Борис Шрагін
  У Борисі Шрагіні мені подобалося багато, починаючи з його прізвища: Шрагін. У ній звучали і «брага», і «шпага», і «куля», і якісь рішучі кроки. Було в ній щось войовниче, і досить войовничою людиною був сам Шрагін — дисидент, інакодумець, один із засновників правозахисного руху в Спілці.
  І ще він був джентльменом — зневажав душевну неохайність, заступався за скривджених, причому не лише на батьківщині. Коли в одній емігрантській газеті з'явилася брехлива і вульгарна стаття з нападками на священика Михайла Меєрсона-Аксенова, Шрагін написав різку відповідь на цю статтю, а коли тодішній господар газети відмовився його надрукувати, Шрагін сказав мені: «Іди з цієї богадільні». І я пішов із редакції, в якій пропрацював два роки: не хотів виглядати покидьком в очах Борі Шрагіна. Так нас начебто пов'язала доля.
  У Шрагіна було багато друзів, він любив їх, і вони його любили, і він іноді казав мені: «Більш за всіх з дисидентів тобі сподобався б Юлька Даніель — він був герой, людина честі, любив випити, подобався жінкам».
  Шрагін був енциклопедією правозахисного руху, який він знав зсередини і який зовсім не ідеалізував: він чіпко помічав людські слабкості, умів сміятися з людей і в першу чергу, звичайно, з себе. Я часто казав йому: «Напиши книгу про сімдесяті роки, причому з усім смішним, кумедним і безглуздим, що було у вашому середовищі, — з усіма конфліктами, провалами та розчаруваннями». І Шрагін хотів, а головне — міг написати таку книгу: мав ерудицію, гумор, смак до слова. Невипадково з ним довгі роки дружив Андрій Синявський, людина складна, замкнута і дотепна.
  Шрагін був єдиною знаменитою людиною іншого покоління, з якою я відразу й легко перейшов на «ти». Зустрічаючись і відразу закурюючи, ми часто міркували про те, що непогано б кинути палити. Останнім часом він хотів з'їздити до Москви, все казав, що треба побачити Леоніда Баткіна, і вже навіть почав збиратися, але знов-таки не встиг, не вийшло, не вийшло. Я сподіваюся, що до Москви повернуться його книги та статті, а головне — пам'ять про цю справжню, хоробру і чисту людину.
   Важке слово
  На жаль, немає статистично точних даних про те, яке зі слів у російській мові більш-менш вживане. Тобто кожному, зрозуміло, ясно, що слово, наприклад, «тріска» вживається значно частіше, ніж, припустимо, «стерлядь», а слово «горілка», скажімо, набагато звичайніше таких слів, як «нектар» або «амброзія». Але точних, повторюю, даних із цього приводу не існує. А жаль.
  Якби такі дані існували, ми б переконалися, наприклад, що слово «халтура» стосується найуживаніших у Радянському Союзі. Причому вживається це слово як мінімум у двох значеннях. У першому випадку халтура це додаткова, позачергова, вигідна робота з метою додаткового заробітку. У другому випадку халтура — це робота, виріб, продукт праці, який виконаний швидко, несумлінно, абияк. У першому випадку поняття «халтура» має більш менш позитивний характер, у другому випадку — негативний.
  Популярність цього пояснюється лише тим, що сумлінний працю у СРСР дедалі очевидніше перетворюється на розряд пережитків капіталізму. Людям все важче прожити на офіційний заробіток, ставлення до роботи стає дедалі цинічнішим і споживчим; коротше, радянські громадяни все наполегливіше полюють за халтурою як за додатковим заробітком, а з іншого боку, все недбаліше і халатніше виконують свої прямі обов'язки на офіційній роботі. Таким чином, якщо вживати слово «халтура» в одній фразі і при цьому в обох значеннях, то вийде приблизно таке:
  «У себе на роботі я не працюю, а халтурю, а ввечері, коли йду халтурити, я вже не халтурю, а працюю…»
  За шість років в Америці мені довелося працювати з кількома перекладачами, причому дуже кваліфікованими, спільно ми вирішили безліч лінгвістичних проблем, вийшли з безлічі словесних глухих кутів, але слово «халтура» як і раніше виростає щоразу перед нами як непереборна перешкода. Я досить багато з ним провозився, щоб стверджувати: такого слова чи навіть близького до нього поняття англійською мовою не існує. Є слово «треш», що означає сміття, погань, відхід. Це слово вживається стосовно будь-якого барахлу, до бездарних розважальних п'єс, до примітивних комерційних романів або незграбних художніх полотн. Є слово «белоні», що означає нісенітниця, нісенітниця, пакость. Є вираз «чіп-стаф», тобто дешеве виконання, дешевка, непридатний товар. А ось слово «халтура» в тому значенні, в якому його вживаємо ми, колишні радянські громадяни, в Америці не існує.
  Чи означає це, що тут, в Америці, немає рвачів чи ледарів, олухів чи тупиць, що ніхто тут не потребує додаткових заробітків або не працює абияк? Ні в якому разі. Є тут, звісно, і рвачі, і ледарі, і ледарі, не кажучи про тупиць, а слова «халтура» — ні. Більше того, я змушений вдатися до парадоксального формулювання: «халтурники» в Америці є, а слово «халтура» в американському лексиконі відсутнє. Як же так?
  Прислухайтеся, з яким виразом, з якою інтонацією вживає це слово російський майстровий, художник-штукар, або письменник, який поринув у гонитву за довгим рублем, тобто будь-яка людина, яка займається свідомою халтурою. Ви не побачите на його обличчі ні слідів каяття, ні відчуття провини, ні гримаси сорому. Він говорить про свою халтуру з веселою гордістю, торжеством і підйомом, ніби йде на штурм світового рекорду зі штанги. Адже йому надається шанс, щаслива можливість обдурити державу (а іноді й свого знайомого), урвати шалені гроші, несвідомо помститися невідомим високим інстанціям за своє злиденне існування. Тому радянський халтурник позбавлений комплексів, він веселий і щасливий, як жайворонок.
  В Америці теж, як я переконався, вистачає нероб, хапуг і всіляких дармоїдів, але у них немає рішуче ніякої можливості тріумфально про себе заявити. Американський рвач, хапуга і ледар може працювати недбайливо, поспішно, але рано чи пізно господар це помітить, викине ледаря з роботи або різко скоротить його платню. Американському халтурнику не до сміху, він усіма силами намагається бути схожим на сумлінного, кваліфікованого працівника.
  Чи означає це, що в Америці немає поганих меблів і посуду, несмакового одягу, ненадійних телевізорів і магнітофонів, взуття, що розвалюється? Все це є, і, на жаль, у необмеженій кількості.
  Ви заходите, скажімо, до магазину радіотоварів. Перед вами стереоустановка за 800 доларів, зроблена в Японії або в Західній Німеччині, а поряд програвач за сотню, виготовлений у Гонконгу. І за ціною і маркою Гонконгу вам стає ясно, що це — типовий «чіп-стаф», дешевка, непридатний товар. Такий агрегат може придбати школяр чи бідна бабуся, але вам, шанувальнику Бетховена та Моцарта, він не підходить. Значить, треба викласти 800 доларів або дочекатися карколомного розпродажу, а інакше ви станете власником дешевої, ненадійної, тендітної речі. Це — «чіп-стаф», але це не халтура у тому значенні, яке ми звикли вкладати у це слово.
  І так — у всьому: у сфері торгівлі, обслуговування, у сфері культури. Вас ніхто не дурить, ви бачите ціну, ви бачите марку, а значить, ви можете судити про якість. Слід зауважити, що справжня якість в Америці коштує не дешево, але саме ця витрата, як ніяка інша, себе виправдовує.
  Що ж до труднощів літературного перекладу, то наступного разу, напоровшись на слово «халтура», я запропоную перекладачеві зробити таку безпорадну виноску:
  «Загадкове, типово радянське, невідоме цивілізованому світу явище, за якого низька якість є залізною умовою високого заробітку».
   Це неперекладне слово - "хамство"
  Розповідають, що письменник Володимир Набоков, роками читаючи лекції в Корнельському університеті юним американським славістам, бився у спробах пояснити їм «своїми словами» суть неперекладних російських понять «інтелігенція», «вульгарність», «міщанство» та «хамство». Кажуть, з «інтелігенцією», «вульгарністю» та «міщанством» він зрештою впорався, а от розтлумачити, що означає слово «хамство», так і не зміг.
  Звернення до синонімів йому не допомогло, тому що синоніми - це слова з однаковим значенням, а слова "нахабство", "грубість" і "нахабство", якими намагався скористатися Набоков, рішучим чином від "хамства" за своїм значенням відрізняються. Нахабство - це загалом спосіб дії, тобто натиск без моральних і законних на те підстав, нахабство - це те ж нахабство плюс відсутність сорому, що стосується грубості, то це швидше - форма поведінки, щось зовнішнє, що не зачіпає основ, грубо можна навіть у коханні освідчуватися, і взагалі діяти з найкращими намірами, але грубо, грубо формою різко, крикливо і претензійно.
  Як легко помітити, грубість, нахабство і нахабство, не прикрашаючи нікого і навіть заслуговуючи на всіляке засудження, при цьому все-таки не вбивають наповал, не перекидають горілиць і не спонукають зайвий раз задуматися про безнадійно плачевний стан людства в цілому. Грубість, нахабство і нахабство травмують оточуючих, але все ж таки залишають їм якийсь шанс, якусь надію впоратися з цим злом і щось йому протиставити.
  Пам'ятаю, їду я в ленінградському трамваї, і навпроти мене сидить літня людина, і заходить якась шпана на зупинці, і починають вони цього старого грубо, нахабно і нахабно зачіпати, і той їм щось заперечує, і хтось із цих зухвальців каже: «Тобі, діду, в могилу давно час!» А старий відповідає: «Боюсь, що ти з твоїм нахабством і туди раніше за мене встигнеш!» Тут пролунав загальний сміх, і хулігани якось знітилися. Тобто мала грубість, нахабство, але старий виявився гострий на мову і щось протиставив цьому нахабству.
  З хамством все інакше. Хамство тим і відрізняється від грубості, нахабства та нахабства, що воно непереможне, що з ним неможливо боротися, що перед ним можна лише відступити. І ось я довго думав над усім цим і, на відміну від Набокова, сформулював, що таке хамство, а саме: хамство є не що інше, як грубість, нахабство, нахабство, разом узяті, але при цьому помножені на безкарність. Саме у безкарності вся справа, у явному відчутті некарності, непідсудності діянь, у тому почутті цілковитої безпорадності, що охоплює жертву. Саме безкарністю своєю хамство і вбиває вас наповал, вам нема чого йому протиставити, крім власного приниження, тому що хамство — це завжди «згори донизу», це завжди «від сильного — слабкого», тому що хамство — це безпорадність одного і безкарність іншого, тому що хамство - це нерівність.
  Десять років я живу в Америці, причому не просто в Америці, а в божевільному, дивовижному, жахливому Нью-Йорку, і все дивуюсь відсутності хамства. Все, що завгодно, може статися тут із вами, а хамства таки немає. Не скажу, що я скучив за ним, але все ж таки замислююся — чому це так: грубі люди при всьому американському національному, я б сказав, добродушності трапляються, нахабні і нахабні — теж, особливо, вибачте, в російських районах, але хамства, ось такого справжнього, самозадоволеного, свідомо безкарного — у Нью-Йорку практично немає. Тут вас можуть пограбувати, але дверима перед вашою фізіономією не грюкнуть, а це важливо.
  І тоді я почав думати, пригадувати: за яких обставин мені хамили вдома. Як це виходило, як виходило, що ось іду я вулицею огрядний, дорослий і навіть часом у свою чергу нахабний чоловік, принаймні явно не з боязких, колишній, між іншим, військовослужбовець охорони в таборах особливого режиму, який закінчив службу в Радянській Армії з чимось на кшталт медалі — «За відвагу, виявлену в конвойних військах», — і ось йду я по мирній і рідній вулиці Рубінштейна в Ленінграді, заходжу в гастроном, чекаю своєї черги, і тут зі мною відбувається щось дивне: я починаю якось жалібно закочувати очі, вигинати широку поперек, робити якісь риючі рухи правою ногою, і в моєму голосі з'являється щось споріднене фальцету малолітнього жебрака з кінофільму «Путівка в життя». Я кажу продавщиці, жінці років шістдесяти: «Дівчино, миленька, будьте добрячки, звісьте мені маслиця грамчиків сто і ковбаски такий, знаєте, нежирненькой, грамчиків двісті…» І я вимовляю ці зменшувальні суфікси, щосили намагаючись сподобатися цій тітці, яка, між іншим, щойно прикріпила до свого бідону записку для своєї змінниці, щось на кшталт: «Зіна, сметану не розбавляй, я вже розбавила…», і ось я вигинаюсь перед нею в очікуванні хамства, бо в неї є ковбаса, а у мене ще немає, тому що мене багато, а її одна, бо я, загалом, з відомими застереженнями, — інтелігент, а вона торгує розведеною сметаною…
  І так само догодливо я все життя розмовляв із офіціантами, швейцарами, водіями таксі, канцелярськими службовцями, інспекторами домоуправління — з усіма, кого ми називаємо «сферою обслуговування». Серед них траплялися, звичайно, милі та ввічливі люди, але про всяк випадок спочатку я мобілізував усі зменшувальні суфікси, бо ці люди могли зробити мені щось велике, добре, важливе, на кшталт двохсот грамів ковбаси, а могли навпаки не зробити , і це було б цілком природно, нормально та безкарно.
  І ось так я прожив 36 років, і переїхав в Америку, і одинадцятий рік живу в Нью-Йорку, і сфера обслуговування тут — чи то пажеський корпус, чи інститут шляхетних дівчат, і всі вам усміхаються настільки, що перші два роки в Америці один мій знайомий письменник з Ленінграда раз у раз потрапляв у незручне становище, йому здавалося, що всі продавщиці в нього з першого погляду закохуються і хочуть з ним усамітнитися, але потім він до цього звик.
  І все було б чудово, якби якісь види обслуговування — пошта, наприклад, або частина громадського транспорту, — не знаходилися і тут у руках держави, що наближає їх на кшталт соціалістичних підприємств, і хоча до справжнього хамства тутешня пошта ще не дійшла. Але саме тут я бачив молоду жінку за конторкою, з навушниками та з магнітофоном на поясі, яка, дивлячись на вас, як на целофановий мішок, слухала одночасно рок-пісеньки і навіть якось злегка агонізувала у такт. З того часу я найчастіше користуюся послугами приватної поштової компанії «Юпіес», і тут мені дівчата посміхаються так, що мимоволі чекаєш — ось вона призначить тобі наприкінці розмови побачення, але навіть після того, як цього, на жаль, не відбувається, ти все і опиняєшся на вулиці більш-менш задоволений собою.
  Перекладні картинки
  Ті ж і «Мадонна» Боттічеллі
  Квітень 1980 року. Я сиджу на терасі дешевого ресторану у Манхеттені. Чекаю на свою перекладачку Енн Фрідмен.
  Познайомив нас Йосип Бродський. Точніше організував нашу зустріч. Ми домовилися, що я чекатиму її на розі Лексінгтон і Сорок шостий.
  Енн попередила:
  - У мене в руках буде коричнева сумочка.
  — А мене часто плутають із хмарочосом «Праска».
  Я прийшов близько сьомої. Замовив склянку пепсі-коли. Вийняв цигарки.
  Повз рухався нескінченний натовп. У ній явно переважали молоді жінки із коричневими сумочками. Добре, мене заздалегідь попередили, що Енн Фрідмен красуня. Йосип сказав: «Схожа на «Мадонну» Боттічеллі».
  Світовий живопис я знаю слабо. Точніше, не знаю зовсім. Але ім'я Боттічеллі, природно, чув. Асоціацій не викликає. Так мені здавалося.
  І раптом я її дізнався, причому безпомилково, одразу. Настільки, що гукнув. Мабуть, Боттічеллі скромно таився в моїй підсвідомості. І коли знадобилося, благополучно виплив.
  Справді, Мадонна. Привітна посмішка, ясний погляд. Здавалося б, що особливого? А у житті це трапляється так рідко.
  Потім відбувся приблизно такий діалог:
  - Хелло! Я Енн Фрідмен.
  - Дуже приємно. Я теж…
  Мабуть, я дуже розгубився. Невже це все відбувається зі мною — Америка, література, юна блондинка?! Близько тридцяти доларів у кишені. Точніше, двадцять вісім п'ятдесят.
  Ми йшли Сороковою вулицею. Я відчинив двері напівтемного бару. Наблизився до стійки:
  - Джин енд тонік.
  - Скільки?
  — Чотири подвійні?!
  — Ви когось чекаєте? - поцікавився бармен.
  - Так, - відповіла моя нова знайома, - скоро з'явиться вся баскетбольна команда.
  Я випив, замовив ще.
  Енн Фрідмен мовчала. Хоча в її мовчанні було щось конструктивне. Наша б давно вже висловилася:
  - Закусуй. А то дуже гарний!
  До речі, в американському барі і закусувати нічим.
  Мовчить і посміхається.
  Чи треба говорити про те, що я одразу вирішив одружитися? Забувши про все на світі. У тому числі і про кохану дружину. Що може бути природнішим і розумнішим — одружитися з власною перекладачкою?!
  На наступних чотирьох подвійних я під'їхав до теми самотності. Тема, як відомо, невичерпна. Чого іншого, а от самотності вистачає. Гроші в мене, скажімо, швидко закінчуються, самотність ніколи.
  А дівчина все мовчала. Поки що я не спитав про щось. Поки що не сказав чогось зайвого. Буває, знаєте, сидиш на перилах, тихенько розгойдуючись. Зайвий міліметр — і центр ваги десь позаду. Ще секунда — і поринеш у порожнечу. Тут важливо відразу зупинитися. І я зупинився. Але ще раніше прозвучало ім'я — Стівен. Стівен Діксон - чоловік чи наречений. Незабаром ми з ним познайомились. Ясний погляд, відкрите обличчя і зовсім дитяча, майже дитяча посмішка. (Як це вони всі знаходять один одного?!)
  Гаразд, думаю. Обмежимося спільною творчою роботою. Не так прикро, якщо блондинка зникає з доброю людиною.
  Ми співавтори
  Батьки Енн Фрідмен – польські євреї. Батько два роки провів у радянському таборі. Більш менш вільно розмовляє російською. Але з акцентом, зрозуміло. Але ось що дивно: коли Грегорі переходить на табірну «феню», акцент без сліду зникає. І матом він лається без жодного акценту. На мою думку, тут є над чим задуматися.
  Енн Фрідмен народилася вже в Нью-Йорку. Займалася на славістському відділенні. Написала чудову дисертацію про Чехов.
  І ось їй рекомендували зайнятися моїми творами. Енн зателефонувала, і я надіслав їй важку бандероль. Потім вона надовго зникла. Місяця через два зателефонувала знову і каже:
  — Незабаром буде готовий чорновий варіант. Я надішлю вам копію.
  - Навіщо? Я ж не читаю англійською.
  — Хіба вас не цікавить переклад? Ви зможете показати його знайомим.
  (Ніби мої знайомі - Хемінгуей та Фолкнер.)
  Відверто кажучи, я не мав ілюзій. Навряд чи переклад виявиться добрим. Адже герої моїх оповідань — зеки, фарцівники, богема, що спилася. Усі вони розмовляють диким жаргоном. Більшість цього навіть моя дружина не розуміє. То що ж говорити про молоду інтелігентну американку? Як, наприклад, можна перекласти такий вислів — «Ігруля з Бомбілівки»? Чи — «Фігуватий кінь породи»? І так далі.
  І взагалі молода блондинка, до того ж хороша перекладачка — це занадто. Так не буває.
  Енн Фрідмен стримано додала:
  — Мені здається, переклад хороший.
  Я думав, що не дочув. Ні, саме так і сказала — переклад хороший. Тобто недбало похвалила свою роботу.
  Згодом я переконався – так заведено. Скромність в Америці не є першочерговою чеснотою. А хибна скромність — тим паче. Навіть у анкетах під час працевлаштування є графа: «Як ви оцінюєте власні професійні якості?»
  Енн Фрідмен сказала - переклад хороший. І переклад справді виявився добрим. Мої друзі, які добре знають англійську, говорили:
  - Читаючи її переклади, ми чуємо твій голос.
  Я у Бродського запитав телефоном:
  — Ви читали моє оповідання?
  - Читав.
  — А переклад читали?
  - Читав.
  - Ну і як?
  — Переклад чудовий.
  Потім він чи то уточнив, чи виправився:
  - Адекватний.
  Пізніше я дружитиму з чарівною недурною Лайзою Такер. Яка також виявить бажання зайнятися моїми оповіданнями. І я спитаю її:
  — Ви вже щось перекладали з російської?
  - Так, - відповість Лайза, - я переклала вірші Цвєтаєвої.
  І додасть:
  — У моїх перекладах вони звучать краще, ніж у оригіналі.
  Ось цього я вже не зможу перенести. І дружба наша, на жаль, перерветься.
  Я сказав Енн Фрідмен:
  — Ми маємо обговорити деякі фінансові проблеми. Платити вам я не в змозі.
  - Да знаю. Мені говорили.
  — Якщо хочете, то будемо співавторами. У разі успіху гонорари ділимо навпіл.
  Пропозиція була нахабна. Які там гонорари! Якщо навіть Набоков змушений був викладати.
  Енн погодилася. До речі, це був єдиний тверезий і далекоглядний фінансовий крок, який я зробив в Америці.
  Що таке "Ньюйоркер"?
  І ось вона дзвонить:
  — Я надіслала переклад Йосипові. Він передав рукопис до «Ньюйоркера». Їм сподобалось. Через два-три місяці розповідь буде надруковано.
  Я запитав:
  - "Ньюйоркер" - це газета? Чи журнал?
  Панночка навіть розгубилася від мого невігластва. З таким самим успіхом я міг би поцікавитися: «Нью-Йорк це, вибачте, місто чи село?»
  Чую:
  - "Ньюйоркер" - найпрестижніший журнал в Америці. Вони заплатять вам кілька тисяч.
  - Ого!
  Відверто кажучи, я навіть не надто здивувався. Напевно, тому, що надто довго на все це чекав.
  Мармеладова троянда
  Лінда Ашер – завідувач відділу прози в «Ньюйоркері». Вона ж із вісімдесятого року мій постійний редактор.
  Лінда зателефонувала мені наприкінці липня. Запросила на ланч до ресторану «Алгонкуїн», кут Сорок третьої та Шостої. Я чомусь одразу здогадався, що це розкішний ресторан.
  Дзвоню Енн Фрідмен, питаю:
  — Як я маю бути одягнений?
  Чую:
  — Ти ж письменник, артист. Ти можеш одягатися як завгодно. А вдень — тим паче. Тож не обов'язково з'являтися у смокінгу. Можна й у звичайному світлому костюмі.
  Непогано, гадаю. У мене і піджака людського немає. Є светр, в'язаний жилет та джинсова куртка.
  Дзвоню поетові Леву Халіфу. Добре, ми з ним однаковою комплекцією. Халіф мені поступається блакитним жакетом, який йому дали в синагозі. І краватка кольору настурції, що в'яне.
  Як я й припускав, «Алгонкуїн» — найдорожче місце у цій частині Нью-Йорка. Інтер'єр у старовинному дусі: бронзові канделябри, гобелени, мельхіоровий посуд. Лінда Ашер - маленька струнка жінка, яка нехтує косметикою. Вона, звичайно, не говорить російською. Ваш покірний слуга, що менш природно, так і не опанував англійську. При цьому якось ми з нею все ж таки пояснюємося. Якимось незрозумілим чином розмовляємо між собою. Можливо, річ у категоричній американській установці на розуміння? Тут так: говоріть ясно, повільно, виразно — і вас зрозуміють. Якою б мовою ви не розмовляли. Мама в супермаркеті раз у раз замовляє по-грузинськи. Просто від збентеження та розгубленості. І її розуміють.
  Я з переляком гортаю меню. Читаю його, як Тору, праворуч наліво. Шістнадцять доларів — «Потрухи а-ля Канн». Вісімнадцять дев'яносто «Фрікас ескарго з печерицями». Двадцять чотири п'ятдесят — якесь Філе Россіні. "Лобстер по-генуезьки" - ціна фантастична. Так і сказано — «ціна фантастична». Це у них гумор такий. Вистачає совісті жартувати.
  Гортаю меню. Намагаюся вгадати якусь технічно просту страву. Що-небудь туго оформлене, сухе і подрібнення, що легко піддається. Начебто биточків.
  Зупиняюся на якомусь загадковому "Соті ерб де Прованс". Мені приносять щось тягуче, пухке та безформне. Але з мармеладовою трояндочкою в центрі. Торкнешся вилкою — пружинить. Торкнеш ножем - виділяється жир. Той самий, який незабаром опиниться на блакитному піджаку Лева Халіфа.
  Від жаху я втрачаю здатність їсти. Тобто буквально не можу розтиснути зуби. Як бультер'єр із його жахливою мертвою хваткою.
  Сиджу, курю, п'ю мінеральну воду. Коньяк, джин, віскі відкидаю, причому з обуренням. У кишені у мене новенький стодоларовий папірець. Я чую, як вона шарудить. А моя дама майже шостий коктейль собі замовляє. А я, отже, з економії п'ю «Виши».
  За спиною в мене якийсь пан у фраку. Запальничку мені простягає, воду наливає. Одягнений, природно, краще за мене. І обличчя на заздрість благородне. Таке відчуття, що Гарвард закінчив.
  Від усього цього мене мало не паралізувало. Чую, Лінда говорить про мої розповіді, які «Ньюйоркер» начебто хоче й надалі друкувати. Я у відповідь киваю. Дістаю з пачки цигарку. Тягнуся до пляшки «Виши». Пан робить крок уперед. Клацає запальничкою. Наливає воду. Так ... Російський письменник близький до непритомності.
  Тут я не витримав і сказав:
  - Лінда! Дозвольте вам дещо пояснити. Я у чужій країні. Фактично не говорю англійською. Не звик до дорогих ресторанів. На мені піджак Халіфа… Халіф – це не фірма, а мій товариш. Не перебивайте! Лінда! Я почуваюся ідіотом. Вам це зрозуміло?
  Лінда Ашер випила коктейль, подумала і говорить із образою:
  — Все це навіть зрозуміло.
  Потім принесли рахунок. Я до нього чесно рвонувся. Однак Лінда рішуче витягла з моїх нещільно стиснутих пальців коричневий папірець, увінчаний цифрою - 209,14. М'яко і наполегливо промовила:
  — Це дуже дорогий ресторан. Вам він не по кишені. І мені він не по кишені. А це означає — платити має мій бос, господар «Ньюйоркера».
  І Лінда недбало подала офіціантові якийсь маленький глянсовий документ.
  Продається роман
  До осені у моєму житті з'явилася нова таємнича інстанція. Мені зателефонував літературний агент Ендрю Уайлі. Він просто сказав:
  - Ви мені подобаєтеся. Я хотів би зайнятися вашими справами.
  Мабуть, я маю дещо пояснити. Хто такий літературний агент? Чим він взагалі займається?
  Пушкін написав колись:
  «Не продається натхнення…»
  Однак одразу додав:
  "Але можна рукопис продати ..."
  Ось і стався на Заході поділ праці. Натхнення - доля письменників. Продаж рукопису займається літературний агент.
  На Заході максимально вдосконалено та відпрацьовано косметика людських зв'язків. Американці страшенно не люблять опинятися в делікатних, двоїстих, незручних положеннях. І, звичайно, не хочуть ставити в такі положення інших. А тепер уявіть собі ви автор роману. Ви напружено розмовляєте із редактором. Хвастаєте приємними відгуками про себе. Випинаєте переваги своєї книги. Вимагаєте максимальних гонорарів. Тобто ведете себе принизливим і непристойним чином.
  Я знаю, що один радянський поет розпочинав розмови у видавництвах:
  — Через мій талант, насмілюсь думати — чималого…
  А тепер уявіть, що редактора не цікавить ваша книга. Значить, він повинен казати вам щось неприємне. Він намагається поводитися ухильно, лавірує. Вимовляє якісь дикі фрази:
  «Я радий би, а ось що подумають нагорі?!»
  У вас псується настрій. Ви відчуваєте досаду. Вам хочеться вбити редактора. Або щонайменше підпалити його бороду.
  І тоді на залитий світлом просценіум виходить літературний агент. Проміжна ланка між редактором та автором.
  Вам ніяково розхвалювати власний твір? Агент це робить з найбільшою безсоромністю. Вам ніяково діставати з портфеля хвалебні рецензії? Агент цитує їх напам'ять. Вам ніяково вимагати солідного гонорару? Агент торгуватиметься через кожен долар.
  Крім того, агент добре орієнтується у видавничому світі. Він знає, що й куди пропонувати. Серед його різноманітних обдарувань — здатність відкривати таланти.
  Він якийсь гібрид імпресаріо з комівояжером. Він жваво та наполегливо впроваджує свій товар. Причому товаром у цьому випадку, хоч це і прикро, є ваші безцінні рукописи. Наша, як кажуть, творчість.
  Літературний агент – досить дивна професія. Він має бути наділений безпомилковим знанням ринку. Психологічним та літературним чуттям. Ерудицією, чарівністю, здатністю налагоджувати контакти. Артистизмом, естетичним смаком, красномовством, почуттям гумору, відомим нахабством. Серед літературних агентів є невдахи, таланти, генії. Поганий агент і добрий так само непорівнянні, як Достоєвський і Шундик. Є міжнародні агенції, які беруть п'ятсот доларів лише за те, щоб ознайомитися з вашим рукописом. І так далі.
  Першим моїм літературним агентом став Йосип Бродський. Він рекомендував мене "Ньюйоркеру". Так вийшло. Про це навіть писали в Нью-Йорк таймс. Другим і останнім моїм агентом став Ендрю Вайлі.
  Маю сказати, що я одразу полюбив його. По-перше, через те, що він не надто акуратно їв. І навіть м'яку їжу часто брав руками.
  З Ендрю мені завжди було легко, хоч він і не говорив російською. Не знаю, як це досягається.
  До того ж Ендрю, подібно до багатьох американських інтелігентів, був «рожевим», лівим. А ми, емігранти, російські біженці, праві всі як один. Правіше за нас, кажуть, тільки стінка. Значить, я правий, Ендрю лівим. Але ми добре ладнали.
  Я питав його:
  — Ось ти ненавидиш капіталізм. Чому ж ти багатий?
  Ендрю у відповідь казав:
  — По-перше, на жаль, я не дуже багатий.
  Я перебивав:
  — Те саме говорить про себе і американське казначейство.
  - І все-таки, - продовжував Ендрю, - я не дуже багатий. Хоча я справді проти капіталізму. Але капіталізм досі існує. І доки він не помер, багатим живеться краще.
  В юності Ендрю мало не став злочинцем. Начебто його навіть судили за щось. З таких, наскільки я знаю, виростають найпорядніші люди.
  Потім він закінчив Гарвард. Володіє кількома мовами. У тому числі латиною, грецькою. Вивчав Гомера та Пруста. Перекладав, був нагороджений. Писав поезії, був репортером.
  Серед його клієнтів – покійний Беккет, Найпол, Аллен Гінсберг, Філіп Рот. Його клієнт — Сальман Рушді, що ховається від ісламських фанатиків.
  Пам'ятаю, я спитав його:
  — Скільки ти заробив на останній книжці Беккета?
  Ендрю відповів:
  — Набагато менше, ніж заслуговує Беккет. І набагато більше, ніж заслуговую я.
  За десять років, що ми в контакті, Ендрю фантастично розбагатів. На жаль, я тут ні до чого. Комісійні від продажу моїх романів становлять гроші.
  Раз у раз я кажу йому:
  - Дякую, Ендрю. Навряд чи ти на мені добре заробиш. Значить, ти альтруїст, хоч і стовідсотковий американець.
  Ендрю каже у відповідь:
  — Не поспішай дякувати. Раніше зароби стільки, щоб я почав дурити тебе.
  Я все думав: буває таке?! Американець, який розмовляє чужою мовою, до того ж «рожевий», лівий, мені ближче і зрозуміліший за старих знайомих. Загадкова річ – людське спілкування.
  І все-таки, коли я почав посилати Ендрю рукописи моїх друзів, він занервував. Він написав мені: "Я сам вибираю потрібних мені авторів".
  Очевидно, його альтруїзм має досить чіткі межі. Вважатимемо, що мені пощастило.
  Від сольного співу — до дуету
  Перекладна діяльність у Союзі та Заході — це абсолютно різні галузі. Все різне – проблеми, стимули, механізми.
  Радянська перекладацька школа гримить на весь світ. У Спілці перекладач – постать. Ця професія довгі роки була, як то кажуть, притулком талантів. Найкращі радянські письменники не видавалися. На життя заробляли перекладами. І робили це, мабуть, на шкоду своїй оригінальній творчості. Тобто рівень художніх перекладів зростав за рахунок вітчизняної літератури загалом.
  Перекладами займалися всі Ахматова, Тарковський, Липкін. Звичайно, Пастернак. Михайло Зощенко переклав фінського гумориста Лассілу.
  Нарешті існує ще один фактор. Ми дуже любимо все імпортне, у тому числі перекладну літературу.
  Отже, тиражі величезні, робота перекладача порівняно добре сплачується. Найкращі з них - Райт і Кашкін, Хінкіс і Маркіш, Сорока і Голишев - популярні люди.
  Колись я працював секретарем у Віри Панової. І одного разу Віра Федорівна сказала:
  — У кого зараз найкраща російська мова?
  Мабуть, я мав відповісти: «У вас». Але я сказав:
  - У Рити Ковальової.
  — Що за Ковальова?
  - Райт.
  — Перекладач Фолкнера, чи що?
  - Фолкнера, Селінджера, Воннегута.
  — Невже Воннегут звучить російською краще, ніж Федін?
  — Без жодного сумніву.
  Віра Федорівна подумала і каже:
  - Як це страшно.
  На Заході все інакше. Припустимо, ви, наприклад, - Ахматова чи Пастернак. Вам є прямий сенс займатися власною творчістю. Грошей великих перекладацька робота в Америці не обіцяє. Престижу в ній обмаль. До того ж американці завжди надавали перевагу вітчизняній літературі імпортній. Коротше, матеріальних стимулів немає.
  І тут виникає суперечність. Стимули начебто відсутні. Однак усе найкраще зі світової літератури перекладено англійською. Як же так?
  Я казав, що матеріальних стимулів немає. Але людиною можуть рухати стимули іншого. У Америці перекладами займаються переважно філологи. Фахівці з усілякої зарубіжної літератури. Для них це частина професійної кар'єри.
  Зрештою, переклади – це творчість. Це може бути покликанням, специфічним даром, уродженим талантом. Тобто трапляються випадки, коли не людина обирає професію, а професія — людину. Є люди, яким оригінальна творчість чомусь не дається. Зате по чужій канві вони вишивають із блиском. Це якась органічна здатність до перетворення.
  Коротше: переклади – це доля. У цій галузі є свої гіганти, посередності, невдахи. Є свої шедеври та провали.
  Тут можна вирішувати скромні професійні завдання. А можна штурмувати неприступні стіни. Толстого, наприклад, перекладати легше, ніж Гоголя. Тургенєва, скажімо, простіше, ніж Лєскова. Адже є російські письменники, вся творчість яких заснована на словесних аргументах. Воно занурене в коренеслів'я, насичене метафорами, рясніє всілякою каламбуристикою, алітераціями, цеховими промовами, діалектизмами. Досить згадати Хлєбнікова, Замятіна, Ремізова, письменників орнаментальної школи. До речі, все ще немає хороших англійських перекладів мого коханого Зощенка. В Америці з ним сталася така історія. Почали його перекладати років шістдесят тому. І почали з'являтися у журналах його оповідання. І дія там іноді відбувалася у комуналках. І ось американський критик написав статтю про Зощенка. У ній було сказано:
  «Зощенко — це російська Кафка, фантаст та антиутопіст. Він геніально вигадав комунальні житла, де проживають разом безліч сімей. Це жахливий і моторошний символ майбутнього».
  Зощенко, я думаю, неперекладний. Він створює перекладачам подвоєні труднощі. Ставить перед ними подвійне завдання. По-перше, як стиліст. І ще як виразник специфічної вітчизняної реальності. Зрештою, у Зощенка своя особлива мова.
  Як висловити англійською його геніальні мовні «похибки»? Як, скажімо, перекласти цю репліку: «Розумієш, кого ти образив? Ти удіноутробного дядька образив!..»
  Проте, головне навіть не це. Коли американець перекладає, наприклад, француза, він має справу з реальністю більш менш йому знайомої. А як, наприклад, перекласти: «Іванову дали житлоплощу»? Або, скажімо: «Петрову вдалося дістати банку розчинної кави»? Або, скажімо: «Сидорів втратив московську прописку»? Що це все означає?
  Буквальні переклади з російської неможливі. Тут ви повинні перекладати не слово – словом і не фразу – фразою, а гумор – гумором, кохання – коханням, горе – горем…
  На мою першу американську книгу було тридцять рецензій. Якщо бути педантичним – тридцять дві. Усі дуже хвалили переклади Енн Фрідмен. Незабаром вона стане «Найкращим перекладачем року». Отримає 20-тисячну субсидію. А я — моральне задоволення.
  Друзі мені скажуть:
  - Твої успіхи попереду.
  Я відповім:
  - Сподіваюся. Хоча я чую це вже років із тридцять… Десять років я працюю з перекладачами. Хоча все життя мріяв про сольний спів. І ось на старості років співаю дуетом.
  Що б я не складав, завжди думаю про переклад. Навіть у цих, наприклад, записках уникаю важких слів. Ви помітили?
  Слова
  Західні славісти та перекладачі — люди дуже сумлінні. Вони озброєні незліченними російськими словниками. У їхньому розпорядженні академічний Даль, томи Ушакова та Ожегова. А також усілякі довідники: пунктуація, морфологія, наголоси.
  Проте проблеми у славістів є. З багатьма з цих людей я регулярно переписуюсь. У листах вони постійно запитують:
  «Що означає слово «клієнт»? Що таке «діяч»? У такому, наприклад, контексті: «Товкає мене один клієнт, а я цьому діячеві говорю — не виникай!» До речі, що таке — не виникай?
  Загалом академічних словників недостатньо. Вони не висловлюють різноманітності буденної лексики. Тим більше ненормативної лексики, яка давно вже затопила резервуари мови. Комфортабельно освоїлася у мові. Навіть витісняє з нього звичні слова і вирази.
  Не говоритимемо про те, добре це чи погано. Мова не може бути поганою або гарною. Якісні і моральні оцінки тут непридатні. Адже мова — це лише дзеркало. Те саме дзеркало, на яке безглуздо нарікати.
  Причому вживання ненормативної лексики дедалі менш чітко визначається соціальними, географічними, цеховими рамками. Дедалі ширше розтікаються потоки лайки, вуличного арго, групової лексики, тюремної фразеології. Раніше жаргон був долею чітких соціальних та професійних груп. Тепер він майже національне надбання. Раніше слово «капуста», наприклад, міг ужити лише фарцівник. Слово «лажа» — лише музикант. Слово «кум», скажімо, — тільки блатний. Тепер ці слова вживають двірники, генерали, балерини та асистенти кафедр марксизму-ленінізму. Сталося те, що лаконічно висловлюється народною приказкою: «Який час такі пісні».
  Ось ми підійшли до головного. З чим має справу добрий перекладач? Він має справу не з піснями. Він має справу з часом.
  А кількість словників загалом поповнюється. Вийшов, наприклад, «Словник блатного жаргону». Видав його на еміграції письменник А. С. Скачинський. У Спілці він був маловідомим літератором. Звичайно, сидів. Згаданий Солженіцином в «Архіпелазі» як майже єдиний зек, який успішно втік із магаданського табору.
  Будучи ув'язненим, Скачинський захопився мовними проблемами. На багатому таборовому матеріалі підготував словник. Зміг видати його лише на Заході.
  Колись я розіслав цей словник майже всім знайомим перекладачам. Усі вони були щасливі. Професор Дон Фінн — великий дивак, американський комуніст і великий знавець російської літератури — написав мені: «Дорогий спільник! Дякую тобі за залізний словник. Думаю, що він буде у жилу». І підписався: "Тихий Дон".
  Портрет на обкладинці
  Минуло кілька років. Я випустив чотири книги англійською. Стаття про мене з'явилася у знаменитому «Нью-Йорк таймс бук ревью». До того ж на front page [6] , на обкладинці. Та ще й прикрашена п'ятьма фотографіями, включаючи дитячу. Коротше, вітання, листівки, телефонні дзвінки. Один знайомий зателефонував з Дейвіса в Техасі:
  - Ти живий? Я був певен, що ти помер від пияцтва. А то надто багато честі для живого письменника.
  Мої друзі, звісно, раділи. Хоча при цьому вели якісь образливі дискусії. Суперечки про причини мого успіху. Один знайомий говорив: «Тут річ у модній російській проблематиці». Інший: «Америка виявляє благородну поблажливість до емігрантів». Третій: "Його легко перекладати". Четвертий: "Довлатов - ліберал, тому йому симпатизує американська інтелігенція". П'ятий: «Сережино кавказька чарівність діє шістдесятирічних жінок». І так далі. Хоч би один спробував ув'язати ці фанфари в «Огляді» з достоїнствами моєї нової книжки.
  Але якесь відчуття успіху все ж таки було. Скажімо, на черговому дні народження Бродського було тридцять знаменитих американців. З десятьма з цих знаменитостей Бродський вважав за потрібне мене познайомити. Шестеро з них, почувши моє прізвище, вигукнули: Congratulations! — тобто: «Вітаємо!» А видатний чорношкірий поет Дерек Волкотт міцно обійняв мене.
  — Вітаю, — сказав він, — щиро вітаю. Ти в Америці! Ти тут лише тиждень і вже добре говориш англійською. Вітаю…
  Я відповів:
  - Ви мене з кимось плутаєте. Я живу тут багато років, але англійською все ще говорю дуже погано. Отже, книги мої, природно, видаються в перекладах.
  Дерек Волкотт ще більше зрадів:
  - О, ти пишеш книжки! Значить, ми колеги? Дуже радий.
  Не знаю навіть, за кого він мене спочатку прийняв. Напевно, за втікача хокеїста на прізвище Могильний?..
  Загалом успіхи радували. При тому, що хотілося б знати, як це все позначиться на гонорарах. Американські гонорари безпосередньо залежать від числа проданих книг. Автору йде вісім-десять відсотків вартості екземпляра. За вирахуванням отриманого вами раніше авансу.
  Це тільки в СРСР, як я знаю, платять за обсяг написаного. До речі, чи не в цьому є причина традиційного російського багатослів'я? Якийсь московський автор, припустимо, пише:
  «Євген Федорович Терентьєв, огрядний чоловік років шістдесяти чотирьох, прокинувся серед ночі від гуркоту землечерпалки. Євген Федорович розплющив очі, закашлявся, торкнув неголену щоку і знову поринув у сон».
  Автор справедливо думає:
  «Викреслю я цей безглуздий абзац. Навіщо він потрібен?!"
  Але внутрішній голос йому відповідає:
  Що ти робиш, ненормальний? Адже це як мінімум шість рублів. Кіло яловичини на ринку...»
  Не відволікатимемося. В Америці гонорари безпосередньо залежать від кількості реалізованих книг. І почав я тоді заходити до магазинів. Особливо в "Барнс енд Ноубл", який поряд. Почав я стежити, чи зменшуються мої строкаті книжки. Першого ж дня комп'ютер вказав: магазином замовлено шість екземплярів. Замало, думаю. Розхоплюють за годину. Через день комп'ютер поділився: ті ж шість екземплярів є. На п'ятий день така ж картина. На шостий день відбулася сенсація. Кількість екземплярів різко скоротилася від шести до п'яти. Радіючи, я повертаюся додому. Увечері заходить мій батько, який мешкає по сусідству. «От, — каже, — придбав твою книгу. Адже від тебе не дочекаєшся. Підпиши».
  Що ж, гадаю. В Америці 4000 спеціалізованих книгарень. І ще 28 тисяч магазинів, де серед інших товарів продаються книги. Якщо кожен з них зайде по одному моєму родичу, вже непогано.
  І ще я подумав: трапись усе це у мене на батьківщині! Я випускаю нову книгу. «Літературна газета», наприклад, друкує захоплену статтю Лева Аннінського, прикрасивши її моїми дитячими фотографіями. Я миттєво стаю знаменитим. Буваю у Будинку творчості. Вечеряю в ЦДЛ з Юнною Моріц. (Белла Ахмадуліна ридає від заздрощів.) Офіціант цікавиться: «Над чим працюєте, Сергію Донатовичу?» Загалом живу як людина. А тут?
  В Америці мене знають п'ять тисяч читачів, критиків та журналістів. Книги некомерційні, "серйозні", розходяться мікроскопічними тиражами. Перекладні — тим паче.
  Тут не до слави. Дякую, що взагалі друкують. Є люди набагато обдарованіші, які зовсім не видаються англійською. Це, наприклад, Марк Гіршин, Наум Сагаловський, Вагрич Бахчанян. З журналістів - Петро Вайль, Олександр Геніс.
  Та й взагалі література в Америці не таке престижне заняття. Письменник тут не олімпієць, а найчастіше — бідна, похмура людина. Власник не найрідкіснішої професії. Та й слово «письменник» сприймається на Заході якось інакше. Автор «Війни та миру» тут «письменник». І тексти на консервних банках виробляють — «письменники».
  Якось я запитав Воннегута, який живе між Лексінгтоном і Третьою:
  — Вас, певно, тут кожен знає?
  Воннегут відповів:
  — Десять років я гуляю тут із моїм тер'єром. І хоч би одна людина закричала мені: «Ти Воннегут?!»
  Відомий ланчонет, де щоранку можна зустріти Ісака Башевіса Зінгера. І жодного шанувальника навкруги. А тепер уявіть собі, москвичі раптом дізнаються, де, припустимо, опохмеляється Єгор Ісаєв!
  Войнович якось приїхав із Німеччини. Оселився у готелі на Бродвеї. І довелося йому зробити копії. Зайшли вони із дружиною до спеціальної контори. Простягли копіювальнику кілька сторінок. Той запитує:
  — Ван офіч? (Кожну по одній?)
  Володимир Миколайович каже дружині:
  — Ірко, ти чула? Він спитав - "Войнович?" Він мене впізнав! Ти уявляєш?!.
  Письменникам, які їдуть до Америки, є сенс задуматися:
  «Навіщо я їду? Чого домагаюся? Які переслідую цілі?
  Якщо хтось женеться за грошима, нехай не поспішає. Якщо за славою – тим більше. Лаври Бродського та Солженіцина дістаються тут не кожному.
  Усіх письменників можна поділити на дві категорії. Для одних головне висловитися. Другі хочуть бути ще й почутими. Одні прагнуть до самовираження, другі ще й честолюбні. Другим у країнах доводиться складніше.
  Сам успіх тут не такий, як удома. На батьківщині успіх — це цілісне, всеосяжне і однозначне поняття. Охоплює все: популярність, гроші, становище, комфорт. Плюс якісь незліченні пільги. В Америці успіх буває різний. Наприклад, комерційний успіх, який далеко не завжди супроводжується популярністю. Або, скажімо, богемний успіх, який аж ніяк не завжди має на увазі гроші. Буває успіх серед критиків. Або, скажімо, в академічних колах. І так далі. Тут можна бути знаменитим та жебраком. І навпаки, невідомим, хоч і заможним.
  В Америці успіх і слава — не те саме. Успіх і гроші – не синоніми.
  Мій, скажімо, вид успіху називається "critically acclaimed" - "відзначений критиками". До грошей це серйозного відношення не має. До слави — тим паче.
  Якось я обідав з моїм агентом. І ось наважився спитати його:
  - Ендрю! Я випустив чотири книги англійською. На ці книги було сто рецензій і всі позитивні. Чому ж мої книги не продаються?
  Ендрю подумав і сказав:
  — Рецензії — це краще, ніж їх немає. Сто рецензій – це краще, ніж п'ять. Позитивні рецензії це краще, ніж негативні. Однак це не має значення.
  — Що має значення?
  - Ім'я.
  — Де мені взяти ім'я?! Я випустив чотири книги. Усі їх хвалять. А імені все нема. Ну як так?!
  Ендрю знову замислився і нарешті відповів:
  - Ти хочеш справедливості? У видавничій справі немає справедливості.
  З Америки - з любов'ю
  У шістдесяті роки я був літератором-початківцем з величезними претензіями. Моє честолюбство було обернено пропорційно конкретним можливостям. Тобто відсутність можливостей давала мені право вважатися невизнаним генієм. Приблизно так само міркували всі мої друзі. Ми думали: "Опублікуємося на Заході, і всі дізнаються, які ми геніальні хлопці".
  І ось я на Заході. Генія з мене поки що не вийшло. Деякі ілюзії розсіялися. Честолюбство дещо вляглося. Зате я, здається, починаю перетворюватися на середнього американського літератора. В одного з кількох американських письменників російського походження.
  Мої книги публікуються і будуть опубліковані до єдиної. І я маю бути до цього готовий. Тому що мої ілюзії власної таємної геніальності розсіються остаточно.
  Мабуть, я опиняюся середнім письменником. Налякатися цього не варто. Адже тільки пошляки бояться середини. Саме на цій території, я думаю, відбувається все найголовніше.
  Я випустив чотири книги. Я маю договір на три наступні. Аванси складатимуть по двадцять тисяч. (Це втричі менше, ніж річна зарплата нашого автомеханіка Фіми Клейна.) Про потиражні нічого й казати. Якщо буде продано 5–6 тисяч екземплярів, то вже добре. Тоді я отримаю аванс за нову книгу. Отже, треба закінчувати балаканину і писати цю наступну книгу. А потім ще одну. Так вже, мабуть, це й триватиме до кінця.
   Виступи. Інтерв'ю
  Блиск та злидні російської літератури
  Шановні панове!
  Насамперед я маю вибачитися перед вами за те, що не можу прочитати цю лекцію англійською. Ось уже три роки я живу в Америці і досі погано володію англійською мовою. З перших днів у Нью-Йорку я був пов'язаний з російськими емігрантськими колами, займався виключно російськими проблемами, був одним із творців російського тижневика "Новий американець", і англійською мовою мені доводилося користуватися лише в супермаркеті та в сабвеї. Взагалі, російські емігранти володіють англійською мовою на різних рівнях, які можна позначити наступним чином: сабвей інгліш, супермаркет інгліш, а на більш високих щаблях - тиві інгліш, дейлі ньюз інгліш, і нарешті, вершина знань це - чайна таун інгліш, Найважче нам розуміти англійську мову, якою користуються власники китайських ресторанів, пралень та канцелярських магазинів.
  Мої розумніші друзі часто докоряють мені за те, що я погано володію англійською. Як правило, вони висувають два головні аргументи:
  1. Оволодівши англійською мовою досконало, ти зможеш читати в оригіналах твори американських та англійських письменників, і тоді перед тобою відкриється новий сліпучий світ.
  2. Удосконаливши свою мову, ти зможеш більше спілкуватися з американцями, краще зрозуміти цю чудову країну та швидше відчути себе повноцінною людиною.
  Відповідаючи на ці докази, я, як виправдання, висуваю наступні контр міркування.
  При найзавзятіших заняттях англійською мовою я в кращому разі зможу стежити за розвитком сюжету в книгах американських та англійських письменників, а також розуміти думки та ідеї, що висловлюються ними.
  Але думки, ідеї і тим більше сюжет — це саме те, що мене цікавить у літературі найменше. Найбільше мені дорога в літературі її позааналітична сторона, її звукова гама, її аромат, її градус, її колірна та фонетична структура, загалом те, що ми зазвичай називаємо незрозумілою привабливістю.
  Крім того, у мене на батьківщині дуже добре, як це не дивно, поставлено перекладацьку справу. Багато видатних російських письменників і поетів, які мають можливості писати і публікувати з цензурних міркувань власні книжки, починали, у пошуках засобів для існування, займатися перекладами. Тут можна назвати безліч чудових імен, починаючи з Пастернака і Ахматової і закінчуючи Бродським і Ахмадуліною. Через війну рівень перекладів явно підвищився з допомогою рівня літератури загалом. Так чи інакше в чудових російських перекладах існує Джойс, Оруелл, Кіплінг, Хемінгуей, Фолкнер, Колдуелл, Томас Вулф, Стейнбек, Воннегут, Апдайк, Селінджер і багато інших видатних англомовних письменників.
  Що ж до особистих контактів, то я не маю великого дозвілля, і якщо бачуся з людьми, то, як правило, ці зустрічі пов'язані зі справою, з літературою, а в цьому сенсі найбільший інтерес для мене представляють американські славісти та перекладачі, та й я насамперед дуже можу бути цікавим перекладачам і славістам, тобто людям, які розмовляють російською, таким, наприклад, як мої найближчі серед американців друзі — професор російської філології Карл Проффер і перекладачка Анн Фрідман, чия російська мова не гірша за мою.
  Зрозуміло, все це лише відмовки та спроби виправдати свою легковажність, і тому я ще раз прошу вибачити мене за те, що ця лекція звучить російською.
  Повернемося до теми нашої лекції.
  У назві я використав назву одного з романів Оноре де Бальзака «Блиск і злидні куртизанок». У порівнянні літератури з жінкою напівсвітла я не бачу нічого блюзнірського, принаймні роль світської левиці більше пристала літературі, ніж роль домогосподарки, виховательки підростаючого покоління або сумлінної службовця. З жінкою напівсвітла літературу ріднить ще й те, що цінність її укладена в ній самій, а не в принципах, які вона сповідує. Ця назва здається мені доречною ще й тому, що в російській літературі на нинішньому етапі можна виявити одночасно риси безперечної величі та безперечного убожества.
  Почнемо з того, що російська література, на відміну від європейської та американської літератури, із західного погляду літературою не є.
  Цей парадокс вимагає деякої розшифровки. Російська православна церква (пануюча церква у Росії), на відміну західних церков, католицької і протестантської, будь-коли користувалася у народі великим авторитетом. У православній церкві не було тієї грізної сили, яка б змушувала себе поважати і боятися. У російських народних казках повно глузування і глузування з священнослужителів — попів і попадів, які зображуються, як правило, жадібними, дурними і хитрими людьми. В історії російської церкви було чимало мучеників та подвижників, але дуже мало релігійних діячів із позитивною програмою. Авторитет російської церкви зміцнюється саме зараз, останні десятиліття, в епоху дисидентства, коли кілька російських священиків виявили величезну силу духу в боротьбі з тоталітарними порядками, здобувши таким чином любов і повагу народу.
  Що ж до російської філософії, вона набагато молодша західної і розвиватися почала лише дев'ятнадцятому столітті, давши світу кілька дуже яскравих імен — Булгакова, Соловйова, Леонтьєва, Бердяєва та інших. Історично ж філософів у Росії заміняли різного роду антисоціальні особистості — юродиві, клікуші, резонери, що спилися, і просто — балаганні блазні. Стосовно них російське суспільство виявляло цікавість, змішане з деяким почуттям гидливості.
  А ось література в Росії завжди була дуже популярна і скористалася величезною повагою. Письменника у Росії завжди сприймали як пророка, приписували йому титанічні здібності і чекали від нього громадських діянь найбільшого, державного масштабу. Роль і терен письменника завжди вважалися в Росії дуже почесними і тому сказати про себе: «Я — письменник» завжди вважалося в Росії вкрай непристойним, все одно, як сказати про себе: «Я — красень», «Я — сексуальний гігант» або « Я хороша людина". Ставлення до письменників у Росії нагадує ставлення американців до кінозірок чи спортивних чемпіонів, отже, якби у Радянському Союзі існувала телевізійна реклама, то у перервах між фільмами з'являлися на екрані не Фара Фосет і Мухаммед Алі, а Курт Воннегут, Апдайк і Айзек Башевіс Зінгер. Хоча Фара Фосет виглядає набагато краще за Зінгера і навіть Воннегута.
  У силу цього література поступово присвоювала собі функції, зовсім не характерні. Подібно до релігії, вона несла в собі величезний моральний заряд, і подібно до філософії брала на себе інтелектуальне трактування навколишнього світу. З явища суто естетичного, суто художнього література перетворювалася на підручник життя, або, якщо говорити образно, література зі скарбу перетворювалася на інструкцію з видобутку золота.
  Цьому сприяла російська літературна критика, основи якої закладали такі видатні громадські діячі, як Бєлінський, Чернишевський і Добролюбов. Критика пред'являла до літератури вимоги, найменш пов'язані з її естетичними якостями і що стосуються, переважно, її суспільно-політичних тенденцій. Від російської літератури чекали турботи про народне благо, закликів до освіти і над останню захоплюючої і переконливої моральної проповіді.
  Таким чином, історія справжньої російської літератури була історією боротьби за збереження її естетичних прав, за вільний розвиток її в рамках власних естетичних законів, нею встановлених.
  У цьому сенсі надзвичайно показова постать Олександра Сергійовича Пушкіна, найбільшого російського поета і прозаїка, що уособлює собою все найкраще і найбільш повноцінне в російській літературі. Зараз у Радянському Союзі особистість і творчість Пушкіна канонізовані абсолютно, його ім'ям названо сотні гуманітарних установ, його твори ретельно вивчаються в школах та університетах, його портрети зустрічаються майже так само часто, як портрети Леніна та Брежнєва, його зображення, часом безнадійно далекі від орі , трапляються у громадських лазнях, на стадіонах, у дитячих садках та в зуболікарських клініках. Творчість Пушкіна оголошено священним, як, втім, і творчість Леніна з Брежнєвим, але не завжди. Сучасники звинувачували Пушкіна в легковажності і марнослів'я, творили нею уїдливі пародії, вимагали і чекали від цього творів чіткішого політичного звучання. Я хочу у зв'язку з цим привести тут одну виразну цитату з листування Пушкіна з його близьким другом князем Вяземським. Вяземський у своєму листі до Пушкіна каже:
  «Завдання кожного письменника є зігрівати любов'ю до чесноти та збуджувати ненавистю до пороку…»
  На що Пушкін впевнено та різко відповідає:
  "Зовсім ні. Поезія вища за моральність. Або принаймні зовсім інша справа».
  У цій заяві Пушкіна особливо важлива остання частина. Судити про те, що вище, поезія чи моральність, так само важко, як з'ясувати, хто сильніший, слон чи кит, і важко саме тому, що це зовсім різні речі.
  Пред'являти Пушкіну моральні, ідеологічні претензії було так само безглуздо, як дорікати в аморалізмі яструба чи вовка, як піддавати моральному засудженню завірюху, зливу або жару пустелі, тому що Пушкін творив, якщо можна так висловитися, в режимі природи, співчував був здатний висловити будь-яку думку, та її особисті суспільно-політичні погляди у разі зовсім несуттєві. Герої Пушкіна рідко вдаються до абстрактних міркувань, і навіть це відбувається, то предметом міркування найчастіше виявляється художня творчість, чому прикладом може бути «маленька трагедія» Пушкіна — «Моцарт і Сальєрі».
  Пушкін був художником переважно, і більше, не художником за роду занять, а винятково і лише художником за своєю фізіологічною будовою, якщо можна так висловитися, його свідомість було органом художньої творчості, і все, чого він торкався, ставало літературою, починаючи з його приватного життя, що відбулася в рамках блискучого літературного сюжету, прикрашеного численними деталями та подробицями, з гострим трагічним епізодом у фіналі.
  Можна сказати, що творчість Пушкіна була перемогою чистого естетизму над суспільно-політичними тенденціями проповідництва та моралізаторства у літературі.
  Таким чином, якщо вважати, що російська література почалася з Пушкіна, це початок було надзвичайно багатообіцяючим і вдалим.
  Торкнемося тепер творчості чотирьох гігантів російської прози, які з'явилися на зміну Пушкіну. Я маю на увазі – Толстого, Достоєвського, Тургенєва та Гоголя.
  Всі ці чотири письменники були володарями величезного пластичного обдарування, і всі вони тією чи іншою мірою стали жертвами своїх нестримних спроб висловити себе у суспільно-політичних та духовно-релігійних сферах діяльності.
  Лев Толстой, написавши десяток геніальних книг, створив потім безплідне моральне вчення, зрікся своїх творів, списав тисячі сторінок надзвичайно нудними байками для народу і майже дегенеративними трактатами про мистецтво, про балет і шекспірівську драму, і помер у страшних моральних станах. , залишивши сім'ю і не вирішивши жодну з проблем, що мучили його.
  Показовою є також доля його яснополянської школи. Лев Толстой створив у Ясній Поляні школу для селянських дітей, сам викладав у цій школі, захоплювався живим розумом та безпосередністю своїх учнів, вселяв їм шляхетні моральні принципи, в результаті багато хто з них став «народниками», спився, прожив життя надламаними людьми і дуже рідко. поминали свого благодійника добрим словом.
  У пам'яті народу Толстой залишився великим художником, яке побічна діяльність, що він вважав головним справою життя, забута і викликає інтерес лише у академічних колах.
  Достоєвський написав чотири геніальні романи, але у своїй журнально-суспільній діяльності, як публіцист слов'янофільського штибу, виявив себе реакціонером, а головне — страшним занудою. Його надзвичайно багатослівний «Щоденник письменника» не йде в жодне порівняння з художніми текстами того ж таки автора.
  Все найкраще в житті Достоєвського було пов'язане з художньою літературою, а все гірше — каторга, заслання, солдатчина, фінансові та суспільно-політичні негаразди — зі спробами утвердити себе у позахудожніх сферах.
  Тургенєв почав із геніальних «Записок мисливця», потім писав романи «з ідеями» і вже за життя втратив колишню славу. Захищаючи Тургенєва, його шанувальники люблять говорити про видатні описи природи у Тургенєва, мені ці описи здаються плоскими і натуралістичними, вони, гадаю, могли б зацікавити лише ботаніка чи краєзнавця. Герої Тургенєв схематичні, а знамениті тургенєвські жінки викликають будь-які почуття, окрім бажання з ними познайомитись. У наші дні мені важко уявити собі інтелігента, який перечитує романи Тургенєва без будь-якої практичної чи академічної мети на кшталт написання вченої дисертації на тему: «Тургенєв та російська громадська думка 60-х років дев'ятнадцятого століття».
  Гоголь мав феноменальне художнє обдарування сатиричної спрямованості, володів не зовсім звичайним для російського письменника тотальним почуттям гумору, написав найкращий роман російською мовою — «Мертві душі», потім заглибився в пошуки моральних ідеалів, видав зганьблену з його книги «Ви , в якій прийшов до виправдання рабства, занапастив у собі художника і помер порівняно не старою і абсолютно божевільною людиною.
  На зміну цим чотирьом титанам прийшов Антон Павлович Чехов — перший справжній європеєць у російській літературі, який займався виключно художньою творчістю і не заплямував себе жодними суспільно-політичними витівками та фокусами. Чехов першим домігся широкого визнання на Заході, найкращі американські письменники охоче говорили про той вплив, який справила на них творчість Чехова, і залишається лише додати, що у себе на батьківщині Чехов був за життя об'єктами найрозпруженішого і образливого цькування з боку літературних критиків школи Бєлінського. , Чернишевського та Добролюбова. Його дорікали в цинізмі, безсердечності та байдужості до страждань народу, а критик Михайлівський навіть пророкував йому голодну смерть під парканом.
  Однак Чехов виявив силу духу, не опустився до суспільно-політичних рухів тіла, зберіг у собі художника і обезсмертив своє ім'я. Його творчість сповнена гідності та спокою, вона НОРМАЛЬНА у найблагороднішому значенні цього слова, як може бути нормально явище живої природи.
  Тут доречно було б пригадати одну цитату із Шекспіра. В одному зі своїх монологів Гамлет вимовляє слова, які, на жаль, можу відтворити лише приблизно, але за зміст майже ручаюся. Гамлет вигукує:
  «Що ж це я, як повія, душу свою висловлюю в словах…»
  Гамлет хоче сказати, що слова є продуктом безплідної рефлексії, що справжній чоловік повинен виражати себе в активній творчій діяльності, що саме діячі потрібні сучасному суспільству, і так далі…
  Все це, можливо, звучить цілком резонно в устах державного чоловіка, яким був Гамлет, але неприйнятно для художника, тому що СЛОВО для художника якраз і є його СПРАВОЮ. Тим не менш, найкращі російські письменники, досягнувши найвищого рівня у своїй творчості, починали відчувати нестримну потяг до суспільно-політичної діяльності, і всі без винятку зазнали невдачі.
  Прикладом такої глобальної невдачі можна вважати публіцистичну діяльність Солженіцина, який почав із приголомшливих романів, але, опинившись на Заході, виступив у ролі викривача і пророка, очоливши надзвичайно небезпечну, національно-християнську, і в кінцевому рахунку - авторитарну тенденцію в російській суспільній думці скомпрометувавши себе в очах тих читачів, хто хотів би бачити майбутню Росію — європейську демократичну державу.
  Літературним антиподом Солженіцина можна вважати великого російського поета Йосипа Бродського, мого давнього знайомого і кумира, який не спокусився жодною суспільно-політичною роллю, залишається поетом, художником, творцем, і, до речі, піддається за це досить різкій критиці в російській емігрантській пресі, доживають свій вік послідовники Бєлінського і Добролюбова, які мають безкорисливістю і пристрастю, але примножили їх помилки.
  І до Бродського, і до Солженіцина я ще повернуся, коли йтиметься про російську літературу на сучасному етапі.
  Чи означає все сказане вище, що література позбавлена можливості надавати благотворний моральний вплив на читача? Ні в якому разі. Справжня література такий вплив робить і в дуже значною мірою, але не прямо, як, скажімо, плакат або засіб масової інформації, а складним непрямим чином. Проаналізувати механізм цього впливу важко, набагато простіше звернути вашу увагу на просте і ясне почуття, яке відчували частіше чи рідше всі без винятку грамотні, повноцінні читачі як у Росії, так і на Заході. Коли ви читаєте чудову книгу, слухаєте чудову музику, розглядаєте талановитий живопис, ви раптом відриваєтеся на мить і беззвучно вимовляєте такі слова:
  «Боже, як безглуздо, пішло і брехливо я живу! Як я безтурботний, жорстокий і некрасивий! Сьогодні ж, зараз же почну жити інакше — гідно, благородно та розумно…»
  Ось це почуття, релігійне у своїй основі, і є момент моральної урочистості літератури, воно, це почуття — і є плід її морального впливу на свідомість читача, причому впливу чисто естетичних засобів…
  Отже, до революції російська література порівняно успішно розвивалася у спробах відстояти свої художні права, у боротьбі між вимогами обов'язку перед суспільством та бажанням служити виключно власному призначенню.
  У Росії існувала клерикальна і громадянська цензура, іноді досить м'яка, часом порівняно жорстока, в Росії існувала вимоглива і безцеремонна літературна критика, пройнята інтересами суспільного блага, але в Росії до 17-го року була каральна система, спрямована проти художників, в Росії не існувало апарату фізичного придушення художньої творчості, а отже, найкращі з письменників змогли здійснити свої завдання, і якщо зазнавали поразки, то у боротьбі із собою, а не у безнадійному поєдинку з державою.
  Після 17 року все змінилося. Ленін офіційно і не двозначно сформулював роль мистецтва, як одного з багатьох підручних засобів перебудови світу, і цей період можна вважати початком планомірного винищення російської літератури, яка існувала в нестерпних умовах, втрачаючи найкращих своїх представників і принижуючись до повного ототожнення себе з державою. За офіційними даними близько восьмисот російських літераторів, причому найпомітніших, було фізично знищено у сталінських концентраційних таборах, але це не найстрашніше. Набагато страшніше те, що література загалом почала поступово втрачати найдорожчу і життєво необхідну якість — здатність до відкритого та безстрашного самовираження.
  І якщо в двадцяті, і навіть у тридцяті роки, російська література ще давала якісь яскраві, гідні плоди, то це не можна вважати фактом її нормального природного розвитку, це було, висловлюючись трохи пишно, світло згаслої зірки, або, говорячи мовою Солженіцина, це була піна від озера, що пішло під землю.
  Справжня література продовжувала існувати ще деякий час внаслідок того, що каральний механізм проводився в дію поступово та й надалі працював з деякими перебоями.
  На початку воїни 41-го року література майже повністю винищена, й у цій сфері довгі роки запанувало тяжке убожество.
  Наприкінці 50-х років недовга хрущовська відлига викликала до життя приплив літературних сил, і на сторінках журналів зарясніли імена талановитих молодих письменників — Аксьонова, Гладиліна, Войновича, Окуджави, Єфімова, Ахмадуліної, Шукшина, Іскандера, Балтера.
  То був час великих ілюзій, величезних надій. Багатьом здавалося, що літературний процес може бути відновлений, що можуть бути наведені мости від класичної російської літератури до здорових художніх тенденцій початку шістдесятих років.
  На жаль, цим ілюзіям не судилося здійснитися. Офіційний процес демократизації суспільства швидко зайшов у глухий кут, і те, що прийшло йому на зміну, вразило ще більшим убожеством, безпліддям і нудьгою.
  Якщо за Сталіна талановитих письменників спочатку видавали, потім обливали брудом у пресі і, нарешті, розстрілювали чи знищували у таборах (Бабель, Пильняк, Мандельштам), тепер нікого не розстрілювали, майже нікого не садили у в'язницю, а й нікого не друкували. Кращі письменники, уподібнюючись до змовників, писали, як кажуть, «у стіл», а менш чесні та стійкі вірою та правдою служили державі, одержуючи за це доступ до дуже привабливих матеріальних благ.
  Не всі мої друзі поділяють цю вкрай песимістичну думку. Деякі намагаються мене переконати. Вони кажуть мені:
  «Але ж існують талановиті книги. Вдається ж деяким письменникам оминати цензурні перепони. Існує ж якась лазівка між совістю та підлістю». І так далі.
  У відповідь на це я розповідаю їм одну й ту саму притчу. Ця притча банальна, але при цьому вона досить точно виражає суть того, що відбувається.
  Уявіть, що у вас є мати. Що вона живе, припустимо, у Мілуокі разом із вашим братом. І раптом ви дізнаєтеся, що ваша мати тяжко захворіла і потрапила до шпиталю. Ви посилаєте братові телеграму із запитанням:
  «Що з матір'ю? Відповідай негайно!
  Брат негайно відповідає приблизно таке:
  «У нас у Мілуокі погана погода».
  Далі йде талановитий та яскравий опис клімату в Мілуокі. Але про матір ні слова.
  Ви починаєте ще більше хвилюватись. Ви посилаєте ще одну телеграму з тим самим питанням:
  «Що з матір'ю?»
  Брат відповідає:
  "Транспорт у нас в Мілуокі працює погано".
  Далі йде докладний, талановитий опис роботи транспорту до Мілуокі. Але про матір — жодного слова.
  І так – без кінця. Про те, що нас справді хвилює — ні слова. Про головне — жодного слова.
  Під матір'ю тут можна розуміти нашу батьківщину та її долю, або, що складніше і точніше, — те найцінніше, що робить літературу літературою, а саме відкрите, вільне та безбоязне самовираження.
  Коли я жив у Радянському Союзі і мої розповіді ніде не друкували, моя восьмирічна донька, яка через це дуже переживала, якось дала мені пораду. Вона сказала:
  «Тату, що ти все пишеш про погане? Ти напиши про щось хороше. Напиши про собаку. Можливо, якщо ти напишеш про собаку, твою розповідь надрукують».
  У відповідь на це я вигадав коротку казку. Вона теж досить банальна, і теж, як на мене, висловлює суть речей.
  У деякій державі жив художник. Якось його запросив до себе король і каже:
  - Намалюй мені картину. А я тебе щедро винагороджу.
  — Що ж я маю намалювати? — спитав митець.
  — Усе, що завгодно, відповів король, — усе, що завгодно, окрім маленької зеленої гусениці.
  — То я можу намалювати все, що я захочу? — ще раз запитав митець.
  — Зрозуміло, — відповів король, — крім маленької зеленої гусениці.
  Художник вирушив додому, щоби взятися за роботу. Минув місяць, другий, третій, королю набридло чекати і він знову викликав до себе художника.
  — Де картина? — спитав він.
  Художник зітхнув і відповів:
  — Я не можу написати цієї картини. Тому що я з ранку до ночі думаю про маленьку зелену гусеницю.
  Отже, картина сучасної російської літератури видається мені дуже безрадісною. Чому ж я назвав свій виступ «Блиск і злидні»? З злиднями, здавалося б, все ясно, а от блиску щось не видно.
  Це не зовсім так.
  Томас Манн одного разу висловився так:
  «Німецька література там, де я перебуваю».
  Ця заява може здатися нескромною навіть з боку такого гіганта, як Томас Манн, але лише на перший погляд. Томас Манн хотів сказати просту річ, і згадка власного імені була в цьому висловлюванні — умовною та випадковою. Він хотів сказати, що поки що живе і працює хоча б один справжній письменник — література продовжується. Поки що живе і працює хоча б один геніальний російський письменник — російська література продовжує залишатися геніальною.
  Зерно літератури може нести в собі одна людина, більше того, вона може десятиліттями зберігатись під шаром вульгарності та гнилі, а потім, у першу ж сприятливу хвилину – дати найяскравіші сходи.
  Надію на відродження російської словесності дає мені те, що у літературі продовжує працювати один геніальний російський письменник. Це Йосип Бродський. Крім нього, в літературі працюють кілька майстрів дуже високого класу. Аксьонов, Войнович, Іскандер, Синявський, Зінов'єв, Єрофєєв.
  Крім цього, існує і критика. Мої друзі та колеги Вайль і Геніс намагаються створювати на Заході зразки суто художньої, суто естетичної критики, і роблять це успішно, про що свідчить хоча б ненависть до них з боку майже всіх емігрантських белетристів, які вважають, що злидні з далекої відстані можуть зійти за шляхетність, а постійна непереборна похмурість замінить у їхніх творах глибину.
  З нескінченним нетерпінням ми чекаємо на нові художні книги Солженіцина.
  Я хотів би дожити до тих днів, коли відродиться наша зганьблена батьківщина, яка стала пугалом світу, і це будуть дні відродження нашої багатостраждальної літератури. Обидва ці процеси неминучі, і я навіть не знаю, якого з них я чекаю з великим хвилюванням.
   Як видаватись на Заході?
  Дозвольте розпочати виступ із фокусу. Або із загадки. Здогадайтеся, що в мене в кулаку?
  Можете не намагатися. Все одно не вгадаєте.
  У кулаку є мої твори. Вся моя літературна спадщина. Понад дві тисячі сторінок неопублікованих рукописів.
  Рукописи знято на мікроплівку. Вивезені з Ленінграда чудовою француженкою. (Прізвище її просили не оголошувати.)
  Француженка займалася не лише моїми справами. Їй багатьом зобов'язані десятки російських літераторів та журналістів.
  Із Спілки француженка забирала рукописи, листи, документи. Туди везла книжки, газети, журнали. Деколи — десятки екземплярів. Якось у ленінградському аеропорту вона не могла піднятися з дивана.
  Так проникає Захід російська література. Я думаю, цим можна пишатися. Наші твори прирівнюються до зброї, вибухівки.
  Я хочу вручити цю плівку Іллі Левіну для його музею. Не тому, що мої рукописи такі вже цінні. Зовсім ні. Я вважаю цю плівку крихітним обеліском нашого божевільного часу. Пам'ятником нашого приниження, нашої життєстійкості та нашого тріумфу.
  
  
  Я почав писати оповідання у шістдесятому році. У розпал хрущовської відлиги. Багато людей друкувалися тоді у радянських журналах. Видавали прогресивні книжки. Це було модно.
  Я мріяв опублікуватись у журналі «Юність». Або у «Новому світі». Або, щонайменше, — в «Аврорі». Коротше, я мріяв опублікуватися будь-де.
  Я завалив редакції своїми творами. І одержав не менше ста відмов.
  Це було дивно.
  Я не був бунтівним автором. Чи не цікавився політикою. Не допускав у своїх писаннях надмірного еротизму. Не торкався єврейської проблеми.
  Мені здавалося, що я пишу історію людського серця. І все. Я писав про страждання молодого вохрівця, якого добре знав. Про кримінальний табір. Про низи великого міста, що спилися. Про дрібних фарцівників та літературну богему…
  Я не був антирадянським письменником, і все ж таки мене не публікували. Я все думав, чому? І нарешті зрозумів.
  Того, про що я пишу, немає. Тобто в житті воно, звичайно, є. На літературі немає. Влада прикидається, що цього життя немає.
  При цьому, явно, антирадянські книги видавалися величезними тиражами. Наприклад, твори Бубеннова, Кочетова чи Софронова. Це були книги, які відновлювали читачів проти радянського режиму. Викликають огиду до нього.
  Проте їх друкували. А мене немає.
  Нарешті я розчарувався в цих спробах. Я вже не прагнув друкуватись. Знав, що це марно.
  На той час хрущовська відлига минула. Почалися заморозки. На місці прогресивної літератури, що відцвітає, розцвів самвидав.
  Цей виразний, чіткий неологізм сповнений глибокого значення. Пишемо самі. Видаємося самі. «Еріка» бере чотири копії.
  Самвидав поширився повсюдно. Якщо вам казали: «Дай щось почитати», значить, йшлося про самвидав. Попросити офіційну книгу вважалося непристойним.
  Масштаби захоплення самвидавом досягали масштабів російського пияцтва.
  Тепер ми писали без певної мети, керовані ірраціональними силами. Мабуть, так і має бути.
  Я не говоритиму про те, для кого ми пишемо. Це питання заслуговує на багатотомне наукове дослідження. Особисто я писав головним чином для моєї колишньої дружини. Намагаючись довести їй, якого скарбу вона втратила.
  У деяких західних виданнях прочитав про себе:
  «Його твори поширювалися у самвидаві…»
  Я не зовсім розумію, що це означає. У величезній кількості тиражувалися твори Солженіцина. Матеріали процесу над Синявським та Даніелем. Листи Жореса Медведєва та Ернста Генрі. І багато інших відомих текстів.
  Навряд чи хтось спеціально передруковував мої розповіді чи розповіді моїх друзів. Закінчивши розповідь, я сам передрукував його в кількох примірниках. І потім роздавав знайомим. А вони своїм знайомим, якщо ті виявляли інтерес.
  Це і є самвидав у найточнішому значенні. Сам пишеш. Сам даєш знайомим. А часом — і сам читаєш на самоті.
  У сімдесяті роки почали емігрувати мої друзі. Я тоді й не думав про еміграцію. Хоча, можливо, ідея розвивалася у підсвідомості. У роки підсвідомість стало надзвичайно людним місцем. На цій арені розгорталися всі основні події людської біографії.
  Коротше, я не збирався їхати. Я чогось чекав. Мені взагалі відомо, чого я чекав. Я чекав, коли мене видадуть в Ардісі.
  
  
  Ось як це сталося. У видавництво потрапив рукопис моєї «Невидимої книги». Друзі повідомили, що Карл Проффер має намір її опублікувати. На двох мовах.
  Влітку 76-го року я дізнався, що Проффер у Ленінграді. З'ясувалося, що я можу побачити його.
  Я страшенно хвилювався. Це був мій перший видавець. Та ще й американець. Після 16 років очікування.
  Я готувався. Я репетирував. Я чув його низький доброзичливий голос.
  «Ах ось ти який! Ну, прямо вилитий Хемінгуей!..»
  Зрештою зустріч відбулася. На дивані сидів стомлений чоловік у пристойному костюмі. Він з помітним зусиллям підняв повіки. Потім знову опустив їх.
  — Ви видаєте мою книгу? - Запитав я.
  Проффер кивнув головою. Точніше, трохи хитнувся в мій бік. І знову завмер, знесилений повністю.
  - Коли вона вийде? - Запитав я.
  - Не знаю, - сказав він.
  - Від чого це залежить? - Запитав я.
  Відповідь пролунала туманно, але компетентно:
  — У Росії так багато неопублікованих книг…
  Я не відставав. Тоді він нахилився до мене і ледве чутно промовив:
  - Я дуже багато п'ю. У Росії мене без кінця примушують пити. Я більше не можу розмовляти. Ще три фрази, і я впаду на підлогу.
  Потім я бачився з Карлом ще раз. Говорив із ним. І багато чого зрозумів. Точніше, багато чого дізнався.
  Дізнався, наприклад, що в Америці навіть знамениті письменники — бідують. Що вони заради заробітку змушені служити чи, як мінімум, викладати. Що російських авторів перекладають мало. Що американці віддають перевагу власній літературі — європейській. (Не на приклад європейським і тим більше російським читачам.) Я дізнався, що фінансове становище Бродського дещо ідеалізоване ленінградською мовою. Що видавництва завалені рукописами, доходи яких нікчемні. Що багато російських книг просто збиткові. Особливо вірші, що є деякою втіхою для прозаїка. І так далі. І тому подібне…
  Після цього я збирав інформацію два роки. Мені хотілося знати всю правду. Покінчити з ілюзіями. Діяти розумно, тверезо та практично.
  Я не поспішав їхати. Хоча мої життєві обставини різко погіршилися. Я чекав, коли мене видадуть в Ардісі. Адже поки що я живу в Союзі, маю більше шансів для цього.
  І таки довелося виїхати. Деякі події зробили мій від'їзд невідкладним.
  
  
  З лютого 79 року ми живемо в Нью-Йорку. Це місто – серйозне випробування волі, характеру, душевної міцності. Тут у тебе немає відчуття гостя, приїжджого, чужинця. І немає відчуття будинку, притулку, житла. Є відчуття божевільного корабля, набитого мільйонами пасажирів. Де всі рівні.
  Якщо хочеш жити тут, треба щось полюбити в Америці.
  Мені у цьому сенсі пощастило. Я покохав Америку раніше, ніж її побачив.
  З дитинства я любив американську прозу. За демократизм та відсутність станових бар'єрів. За велику силу недомовленості. За гумор. За співчуття перебігу життя загалом. За виразні та досяжні моральні орієнтири.
  Ще раніше я полюбив американські трофейні фільми. За відчуття тотожності зусиль та результату. За ідею переважаючої меншості. За геніальну одноманітність чітко виліплених моделей.
  Потім я полюбив джаз шістдесятих років, стриманий і надламаний. Покохав його за безпосередність. За переконливе, чуже святенству відродження соборних переживань. За прозорливість до шансів гидкого каченя. За глибокий, вистражданий оптимізм…
  У мене з'явилися знайомі американці. Я любив незалежність їхньої поведінки, елегантну недбалість манер. Я любив їхню зневагу до умовних норм. Прямоту та однозначність у розмові. Мені подобалися навіть їхні вузенькі піджаки.
  Зрештою я приїхав. Намагаюся розібратися у цьому житті. Щось робити, робити...
  На жаль, мої прогнози виявилися вірними. Ось що я усвідомив:
  Становище російського літератора у країнах можна вважати двоїстим. Обставини його життя надзвичайно виграшні. І водночас — дуже плачевні.
  Почнемо з поганого. Пересічного автора література прогодувати не може. Письменники працюють сторожами, офіціантами, ліфтерами, водіями таксі.
  В Америці серйозною літературою займаються ті, хто відчуває у цьому нагальну духовну потребу.
  Література також не є престижною областю. Справді, у Москві чи Ленінграді письменник вважається надзвичайно шанованою постаттю. Посвідчення Спілки письменників відчиняє будь-які двері. Дружбою з письменниками хизуються маршали та кіноактори, хокеїсти та зірки естради, працівники ЦК та генії валютних операцій.
  Тут рядовий письменник не виділяється. Сфери бізнесу, медицини, інженерії, юриспруденції — значно престижніші. Літератора тут цінує досить вузьке коло читачів.
  Вдома можна, розмовляючи з незнайомою панночкою, видавати себе за приятеля Євтушенка. Тут такий прийом є малоефективним.
  Вдома нас дуже пригнічувала ідеологічна кон'юнктура. В Америці також є кон'юнктура — ринку, попиту. Це також дуже неприємно.
  І все-таки я віддаю перевагу місцевій кон'юнктурі. Адже поняття «талановита книга» — «рентабельна книга» хоч зрідка, але збігаються. Зрозуміло, не завжди. І навіть не часто. Скажімо, у трьох із десяти.
  Поняття «талановита книга» — «ідеологічно витримана книга» не збігаються ніколи. Ніде. Ні за яких обставин.
  Тутешня кон'юнктура залишає письменникові шанс, надію, ілюзію. Ідеологічна кон'юнктура - це суд. Це вірна смерть. І ніяких ілюзій!
  Ми оселилися в Америці. Приготувались до боротьби за існування. Усі мої друзі твердили:
  — Якщо треба, митиму посуд у ресторані. Життя змусить - піду тягати мішки. Вступлю на курси ювелірів чи автомеханіків. На худий кінець сяду за бублик.
  Я сам усе це казав. І що ж? Чи багато хто з нас ущільнив собою ряди американського пролетаріату?
  Особисто я не знаю таких. У когось грант. Комусь дружина розумна попалася. Хтось викладає. Хтось став державним паразитом.
  До того ж, нагадую, я говорю про середніх письменників. Не про Аксьонова, Войновича чи Синявського. Я говорю про тих, хто не мав визнання в Союзі. Та й тут поки що його позбавлено.
  (Трохи прикро бути делегатом і теоретиком посередності. Однак повинен хтось дослідити це питання.)
  Усі мої знайомі живі, усі щось пишуть. Підробляють на радіо Ліберті. В одній нашій редакції щось одержують 16 людей. По сусідству є російське телебачення. У них ще двадцять чоловік. І так далі.
  Повернімося до літератури.
  «Ардіс» випустив мою «Невидиму книгу» російською та англійською. Рецензії були добрі. Але мало.
  Найбільша рецензія з'явилася в газеті Міннесота Дейлі. Мені казали, що у цьому штаті переважають олені. І все-таки я низько кланяюся штату Міннесота…
  «Ардіс» випускає обома мовами російські книги. Бродський радив мені подумати про американські журнали. Він же рекомендував мене чудовою перекладачем Енн Фрідмен. Ще раніше я познайомився з Катею О'Коннор із Бостона.
  Еня переклала моє оповідання, яке потім було опубліковано в журналі «Ньюйоркер». Далі «Ньюйоркер» придбав ще три мої розповіді. Один має з'явитись протягом найближчих тижнів. Інші — пізніше.
  Мені пояснили, що це великий успіх. У Союзі про «Ньюйоркер» пишуть: «Флагман буржуазної журналістики…» Тут його теж лають. Знайомі американці кажуть:
  — Ти друкуєшся у найжахливішому журналі. У ньому друкується Джон Апдайк.
  Я не можу цього розібратися. Я досі не читаю англійською. Джон Апдайк у перекладах мені дуже подобається.
  Курт Воннегут теж лаяв «Ньюйоркер». Казав, що посилав їм безліч оповідань. Скаржився, що його не друкують. Хемінгуея та Фолкнера теж не друкували в цьому журналі. Вони кажуть, Фолкнер писав надто добре для них. А Хемінгуей надто погано.
  Мені відомо, що я не Воннегут. І тим більше не Фолкнер. Мені хотілося з'ясувати, чим я їм так сподобався. Мені пояснили:
  — Більшість російських авторів любить повчати читача, виховувати його. Причому іноді у досить різкій, вимогливій формі. Риси непроханого месіанства дратують західну аудиторію. Тут це не люблять. І не купують…
  Мабуть, мені пощастило. Виховувати людей я не наважуюсь. Мене і чотирнадцятирічна донька не слухається ...
  Справді, російська література часто узурпує функції Церкви та держави. І розраховує на відповідне ставлення.
  Я не хочу сказати, що це погано. Це чудово. На це є історичні причини. Церква у Росії була досить слабкою і користувалася повагою. Література ж мала величезний, непомірний, можливо — зайвий авторитет.
  Звідси – категорична російська установка на геніальність, шедевр та велич духу. Писати гірше за Достоєвського вважається верхом непристойності. Але Достоєвський один. Толстой – один. А людей із претензіями — тисячі.
  Мені здається, треба тимчасово забути про Достоєвського. Зайнятися літературною технікою. Подумати про композицію. Повчитися лаконізму…
  Крім того, у творах російських авторів переважають похмурі гами. Це природно. Ми прибули із досить серйозної держави. Однак смішне там траплялося не рідше, ніж кошмарне.
  Важко забути, як сержант Гавриленко кричав на мене:
  — Я згну тебе, падла! Ось побачиш, згнію!
  Сумувати мені чи сміятися, згадуючи про це.
  Хотілося б не плутати поганий настрій із моральною величчю.
  Зневіра лише здалеку нагадує порядність…
  Нещодавно я прочитав таку фразу у Марамзіна:
  "Захід цікавиться нами, поки ми росіяни ..."
  Це міркування мені траплялося неодноразово. У найрізноманітніших контекстах. У різних авторів.
  Тобто світова література є сукупністю національних літератур. У найяскравіших, блискучих зразках. Чим національніше автор, тим міжнародніша сфера його визнання…
  Це міркування зовсім не здається мені безперечним. Хоч я і не наважуюсь його спростовувати. Теорія – не моя справа.
  Я тільки хочу навести кілька прізвищ.
  Йосип Бродський досяг світового визнання. Його американська репутація є дуже високою.
  При цьому Бродського двадцять років дорікають космополітизму. Говорячи, що його вірші нагадують переклади з англійської. Про це писали Рафальський, Гуль та інші, розумніші критики. І Бродський має матеріал для подібних оцінок. У його поезії порівняно мало національних рис. Хоча ленінградські реалії у його віршах точні та відчутні.
  Мені здається, Бродський успішно витягує російську словесність із провінційного болота.
  А раніше цим займався Набоков. Який ще менш національний, ніж Бродський.
  Два слова про Набокова. Не хочу сказати, що йому протипоказана російська традиція. Просто вона живе у його творчості поряд з іншими. Лужина, наприклад, типово російський характер. Гумберт належить до середньоєвропейського типу. Мартин Едельвейс — позанаціональний, хоч і їде боротися з комуністами.
  Очевидно, найросійськіше в Набокові — літературна мова. (Поки що він його не змінив.)
  Згадайте Алданова, Ремізова, Зайцева, Купріна. Це були російські письменники. До того ж дуже високого класу. А світового визнання досяг один Набоков.
  Я думаю, поняття «світова література» визначається не лише рівнем. Не лише якістю. Але й присутністю загадкового загальнолюдського ферменту.
  Я думаю, національне та загальнолюдське у творчості живе паралельно. І те, й інше співіснує на межі конфлікту. Можливо, суперечить одне одному. І при цьому у якомусь сенсі доповнює…
  Поруч із Чеховим навіть Толстой здається провінціалом. Зрозуміло, геніальним провінціалом. Навіть "Крейцерова соната" - провінційний шедевр.
  А тепер згадаємо Чехова. Наприклад, його улюблену тему: розгойдування маятника подружнього життя від ідилії до драми. Начебто тут особливого. Для Толстого це дрібно. Достоєвський не став би писати про таку нісенітницю.
  А Чехов зробив у цьому світове ім'я. Завдяки загальнолюдському ферменту.
  Вже яким національним письменником був Лєсков! А хто його читає на Заході?
  Надзвичайно знаменний феномен Солженіцина, який досяг абсолютного світового визнання.
  І що ж? Захід розглядає його насамперед як грандіозну особистість. Як визначну суспільну фігуру. Як мужньої, стійкої, безкомпромісної людини. Як історика. Як публіциста. Як релігійного діяча. І найменше як художника.
  Ми ж, росіяни, цінуємо у Солженіцині саме геніального письменника. Видатного майстра словесності. Реформатор нашого синтаксису. Віддаючи, зрозуміло, належне його політичним та громадянським заслугам. На мою думку, тут є над чим задуматися…
  Мені здається, у літераторів третьої хвилі проявляється ще одна не зовсім розумна установка. Ми охоплені прагненням за будь-яку ціну дезавуювати тоталітарний режим. Розповісти про нього всю правду. Не пропустити найдрібніших подробиць. Зачепити всі державні та життєві сфери.
  Прагнення, звісно, похвальне. І чорна фарба тут цілком доречна. І все-таки завдання здається мені хибним для письменника. Особливо якщо перетворюється хоч і на шляхетну, але самоціль.
  Про жахіття радянської дійсності розкажуть публіцисти. Історики. Соціологи.
  Завдання художника вище і водночас скромніше. І завдання це залишається незмінним. Справжній художник глибоко, безбоязно і неупереджено відтворює історію людського серця.
  Я думаю, що літератори третьої хвилі мають хороші перспективи на Заході. Знайшли дорогу до читачів – Аксьонов, Максимов, Синявський, Войнович. Велике зацікавлення викликає творчість Соколова, Лімонова, Олешковського. Критика високо оцінила Мамлєєва та Наврозова.
  Шукає зустрічі із західною аудиторією благородне дітище Григорія Поляка — «Частина мови»…
  Мабуть, я пропустив десяток прізвищ. Наприклад, Єрофєєва, автора шедевра «Москва-Півнята»… Звичайно ж, Ігоря Єфімова, Марамзіна, Некрасова.
  Ми позбулися кровожерливої зовнішньої цензури. Подолаємо цензуру внутрішню, ще більш руйнівну та небезпечну. Забуваємо про принизливу систему алюзій. Жалюгідних своїх хитрощах у межах дозволеної правди.
  Банально висловлюючись, ми набули творчої свободи. Наступний етап — нові пута, пута, вериги літературної майстерності. Як казав Зощенко, література триває.
  Я, наприклад, став тим, ким був раніше. Просто багато хто цього не знав. Зокрема, російським журналістом і літератором. На жаль, далеко не першим. І, на щастя, далеко не останнім. Дякую за увагу.
   Письменник на еміграції
  Інтерв'ю, дане журналу «Слово»
  «Мені здається, що лише деякі з молодих письменників, які відбулися тільки тут, зуміли витримати тягар свободи. З них я б найкращим назвав Довлатова. Він цілком виник в еміграції, на мою думку, він не надрукував жодного рядка прози в Радянському Союзі. І ось він якось одразу зрозумів своє завдання, він зрозумів, що свободою не можна розкидатися, необхідно його зберегти. І завдяки цьому він досяг найбільшого успіху з тієї плеяди письменників, яка виникла на Заході… Це майстер, що народився на еміграції», — сказав письменник Георгій Владимов про Довлатова.
  — Як ви вважаєте, чи існує різниця в стимулах письменницької праці в СРСР та на Заході?
  С. Д. — Стимули письменницької творчості — дуже внутрішня справа, майже неформулювана, але якщо спробувати відповісти на це питання, то літературна діяльність — це швидше за все спроба подолати власні комплекси, вижити або послабити трагізм існування. Я, звичайно, не кажу про тих, хто пише з найпростіших і найздоровіших спонукань — заробити гроші, прославитися чи здивувати своїх рідних. Я говорю лише про тих письменників, які не обирали цю професію, вона сама їх обрала.
  — Тоді начебто й різниці немає в письменницьких стимулах тут, на Заході, і в тоталітарній країні?
  — У стимулах немає, у протипоказаннях є. На батьківщині ще порівняно недавно вас могли покарати за вашу творчість та й зараз ще писати все, що думаєш, там далеко не кожен зважиться. Але взагалі і там є свої переваги.
  — Які, наприклад?
  — У Росії була аудиторія, яка виявляла інтерес до своїх письменників. У Росії письменник — це громадська постать, це ціла установа, на яку люди дивляться з благоговінням та надією. Росія традиційно літературна, якщо можна так висловитися — літературоцентрична країна, де література, подібно до філософії, бере на себе завдання інтелектуального трактування навколишнього світу і, подібно до релігії, звалює на себе тягар морального виховання народу.
  — Це ви про Росію чи Радянський Союз?
  — Та байдуже. Я говорю про національну традицію, з якою більшовики нічого не змогли вдіяти.
  — Однак сьогодні між письменниками, носіями цієї традиції і народом постала радянська цензура, тож спілкування стало майже неможливим.
  - Ні, можливо. У Союзі на виступи Окуджави приходять десять-п'ятнадцять тисяч чоловік, а в Америці на виступ Аллена Гінзберга — тридцять, та й половина зали — це російська поетеса Марина Темкіна з друзями.
  Інтерес до письменників у СРСР тисячі разів вищий, ніж в Америці, його можна порівняти з тутешнім ставленням до кінозірок або діячів спорту. Популярність Окуджави можна порівняти з популярністю Мохаммеда Алі.
  Споконвіку в Росії не техніка і не торгівля стояли в центрі народної свідомості і навіть не релігія, а література.
  Такі переваги. Протипоказань – мільйон. Достатньо однієї цензури. Зате в СРСР якщо ти вже друкуєшся, то можна легко заробляти собі на їжу. Тут це складніше.
  — До речі, про матеріальний бік. Адже тут навіть популярні письменники бідують.
  - Це не зовсім так. Такі письменники, як Апдайк, Норман Мейлер, Стайрон дуже заможні люди. Тож «популярні» письменники живуть непогано, біда лише в тому, що «популярних» письменників в Америці не надто багато.
  Зрозуміло, постачальники усіляких макулатур — Лудлум, Кінг, Джудіт Кранц — заробляють великі гроші, але це не література. З іншого боку, найвідоміший американський поет Аллен Гінзберг заробляє, як я чув, чотири тисячі на рік.
  — Як же все-таки вдається бути письменником за таких умов?
  - Та ось так. Цю професію, як уже говорилося, не обирають. Вона сама обирає людину. Це або відбувається, або ні.
  З іншого боку, Америка багата країна. Людям вдається писати і паралельно час від часу заробляти гроші якимось іншим способом — шоферською роботою, викладанням тощо.
  Існує також розгалужена система про «грантів», творчих субсидій. Деяким письменникам вдається їх отримувати.
  У різний час тут постало питання про те, щоб держава частково чи повністю субсидувала культуру, як це робиться, наприклад, у Голландії (не говорячи про СРСР). Але з'ясувалося, що американські письменники категорично цього не хочуть, це, на їхню думку, поставило їх у залежність від держави, а цього вони не люблять.
  Вважається, і з цим можна погодитися, що винагорода за письменницьку працю закладена в ній самій, у можливості слідувати своєму покликанню.
  І ми, до речі, бачимо, що при цьому жоден літератор добровільно не залишив своїх творчих занять. Серед технічної інтелігенції дезертирів скільки завгодно, але серед письменників майже немає. Тобто були такі випадки свого часу Рембо, а потім наш Ходасевич припинили писати вірші чи не в результаті свідомого рішення. Але на весь світ таких випадків набереться, можливо, з десяток.
  — Якими є механізми письменницького успіху на Заході?
  — Не можу сказати, що я остаточно розібрався з цього питання. Просто найбільш очевидні з моїх оман розсіялися. Я вже не чекаю від редакторів, видавців, літературних агентів та перекладачів інтимної дружби, щоденних зустрічей, північних задушевних розмов. Люди роблять свою справу (я говорю про американців) холодно і стримано, зате сумлінно і пунктуально, без російських ніжностей, але і без російського обдурювання.
  Я зрозумів, що не стану ні багатим, ні знаменитим в Америці і навіть навряд чи зароблю чистою літературою собі на їжу — усі вісім років у США мені доводиться займатися ще журналістикою. Я зрозумів, що ніколи не писатиму про Америку, ніколи не перейду англійською мовою.
  У мене не залишилося ілюзій, які були спочатку, адже багато хто з російських письменників досі у владі ілюзій. Їм здається, що до них, якщо не сьогодні, то завтра, увірвуться видавці та агенти з бланками договорів у руках та вихоплюватимуть один у одного рукописи цих письменників. Нічого подібного ніколи не відбувалося і не станеться.
  З російських письменників досяг безперечного успіху один Йосип Бродський. Інші, як правило, брешуть.
  — У чому причина неуспіху рукописів?
  — Ну, по-перше, далеко не всі вони такі геніальні, хоча в еміграції написані дуже талановиті речі: «Брайтон Біч» Марка Гіршина, проза Милославського, дивні за жанром речі Бахчаняна і так далі. По-друге, американці, на відміну від російських читачів, воліють власну (а чи не імпортну) літературу і проблематику. Вони мають настільки динамічну країну, тут стільки всього відбувається, що просто немає сил займатися ще й заморськими проблемами. Тут навіть існує частково шанобливе, але більшою мірою іронічне вираження — «європейський стиль». Так говорять про глибокі, витончені, але явно некомерційні книги, мовляв, це чудово, але нам це не підійде.
  Коли я скаржуся, що три мої книги в перекладі англійською мовою продаються в середньому по дві тисячі екземплярів, тобто в кількості в сто разів меншій, ніж середня книга в СРСР, то у відповідь мені кажуть: «А ти подивися, в якій кількості тут Генріх Белль продається».
  Взагалі, якщо книга не комерційна, та ще й не про Америку, то її доля вирішена наперед.
  - Але ж ви вже написали книгу про Америку - "Іноземка ".
  — Мало того, я ще один роман закінчив — Філія називається. Але ці книжки не про Америку. Події у них відбуваються на американському континенті, але ці книги не про Америку: центральними персонажами в них залишаються російські емігранти.
  Російські письменники за кордоном взагалі дуже рідко переходили іноземну тематику. Бунін написав шедевр «Пан із Сан-Франциско», але іноземець у нього умовний, всі проблеми вирішуються на метафізичному рівні, немає живої особи, тим більше, що герой — мертвий. Тож навіть Бунін не наважився зобразити (а може й не зумів зобразити) живий тубільний характер. Навіть у Набокова, зауважте, російські персонажі – живі, а іноземці – умовно-декоративні. Єдина жива іноземка в нього — Лоліта, але вона за характером — типово російська панночка.
  — Чи варто було письменнику емігрувати?
  — Хотілося б тому, що для мене і для багатьох інших залишатися в Союзі було небезпечно. Крім того, мене та моїх друзів не друкували, принаймні не друкували те, що було написано щиро та всерйоз. Я поїхав, щоб стати письменником, і став ним, здійснивши нескладний вибір між в'язницею та Нью-Йорком. Єдиною метою моєї еміграції була творча свобода. Жодних інших ідей у мене не було, у мене навіть не було особливих претензій до влади: був одягнений, взутий, і доти, доки в радянських магазинах продаються макаронні вироби, я міг не думати про їжу. Якби мене друкували в Росії, я не поїхав би.
  — Ви отримали на Заході можливість вільно та щиро звертатися до читацької аудиторії, навіть одразу до двох — до російсько- та англомовної. Тоді як у Росії неможливо видати жодної щирої, правдивої книги.
  — Я можу перерахувати сто (ну, не сто, то п'ятдесят принаймні чи сорок) правдивих книг, виданих за останні десять років у Росії. Зрозуміло, там існує ідеологічна кон'юнктура, система позатворчих обставин, що впливають на творчий процес, проте багатьом добрим письменникам вдалося крізь неї прорватися — Шукшину, Іскандеру, Окуджаві.
  Тут, в Америці, також існує кон'юнктура — ринкова. Вона набагато менше зло, ніж ідеологія, хоча б тому, що талановитий твір виявитися ринковим може, а ідеологічно витриманим ніколи. Талант і ринок іноді збігаються, а ідеологія та талант не збігаються ніколи і за жодних обставин.
  І все-таки ринкова кон'юнктура теж зло. На неї доводиться озиратися, щось міняти у своїй роботі. У тисяча дев'ятсот вісімдесят другому році я написав «Заповідник», і багато хто вважає, що це найбільш непогана з усіх моїх книг, тож зараз я «Заповідник» писати не став би, — це типово російська історія, шансів вдало видати її англійською обмаль.
  — Є письменники, які, живучи тут, звертаються лише до російської аудиторії.
  - Шкода. У письменника-емігранта є величезна перевага – подвійна аудиторія. Завжди є запасна аудиторія. І завжди є запасний видавець. Якщо ти посварився з російським видавцем, що нескладно, оскільки більшість із них бідні, амбітні, шахраюваті і непрофесійні, то втішаєш себе думкою про те, що книга скоро вийде англійською. І навпаки, якщо тобі плюнув у душу американський видавець, ти кажеш: «Ну й добре, видаватимуся російською, з російським видавцем я хоч посварюся знайомою мені мовою…»
  Зі всіх письменників-емігрантів один Мілан Кундера, чех, сказав, що він пише для західної аудиторії. Повторити це за ним я не наважуся. Я не знаю, для кого я пишу. Запитайте півня, для кого він кукурікає, чи якусь осину, для кого вона махає гілками?.. Існує безліч визначень того, що таке література, у тому числі й парадоксальних. Це і зведення особистих рахунків, і подолання прикрощів, і бажання приховати правду про себе, і щось пов'язане зі статтю, якщо вірити нещасному Фрейду… Це ще й спосіб убити час, це почесне хобі, важіль досягнення влади тощо. Визначень безліч, і жодного зрозумілого.
  Що таке література та для кого ми пишемо?
  Я особисто пишу для своїх дітей, щоб вони після моєї смерті все це прочитали і зрозуміли, який у них був золотий тато, і ось тоді, нарешті, запізнілі сльози каяття ринуть з їхніх безсоромних американських очей!
   Дар органічної беззлобності
  Інтерв'ю Віктору Єрофєєву
  В. Єрофєєв: Розкажіть трохи про себе. Де ви жили до від'їзду?
  С. Довлатов: Я народився в евакуації, в Уфі. З 1945 жив у Ленінграді, вважаю себе ленінградцем. Три роки жив у Таллінні, працював у естонській партійній газеті. Потім мене звідти видворили: не було естонської прописки. Загалом мати в мене вірменка, батько єврей. Коли я народився, вони вирішили, що життя моє буде більш безхмарним, якщо я стану вірменином, і я був записаний у метриці як вірменин. А потім, коли настав час їхати, з'ясувалося, що для цього потрібно бути євреєм. Ставши євреєм у серпні 1978 року, я отримав формальну можливість виїхати.
  — А ось зараз, у зв'язку з подіями у Вірменії, ваша вірменська кров якось дається взнаки?
  — Я знаю, що це комусь здається страшною ганьбою, але я ніколи не мав відчуття, що я належу до якоїсь національності. Я не говорю по-вірменськи. З іншого боку, єврейською я теж не кажу, в єврейському середовищі не почуваюся своїм. І до останнього часу на біди вірмен дивився як на біди в житті будь-якого іншого народу — індійського, китайського… Але недавно на одній літературній конференції познайомився з Грантом Матевосяном. Він на мене зовсім не схожий — він справжній вірменин, божеволіє від того, що робиться в нього на батьківщині. Він такий сором'язливий, щирий, добрий, абсолютно ангелоподібний чоловік, що, потоваришувавши з ним, я став дивитися наче його очима. Коли я читаю про вірменські події, я уявляю, що зараз відчуває Матевосян. Ось так, через любов до нього, у мене виникли якісь вірменські почуття.
  — Отже, ви почуваєтеся як би абстрактно-російським?
  — Я довго думав, як можна сформулювати мою національну приналежність, і вирішив, що я російська за фахом.
  — А що це означає — російська за фахом?
  — Ну, я пишу російською мовою. Моя професія – бути російським автором.
  — Російський автор — отже, мається на увазі і російська культура, російські письменники, які за вами стоять?
  — З одного боку, за мною нічого не варте. Я уявляю тільки себе самого все своє життя і ніколи, ні в якій організації, ні в якому співтоваристві не був. З іншого боку, за мною, як за кожним з нас, хто більш менш серйозно ставиться до своїх занять, стоїть російська культура. Ставлення до якої змінюється. Коли я жив у Ленінграді, я читав або таміздат, або перекладних авторів. І коли в якомусь американському романі було описано, як герой зайшов до бару, кинув на цинкову стійку півдолара і замовив подвійний мартіні, це здавалося справжнім, справжнім… прямо Шекспір!
  - Велика література...
  - Так. І лише в Америці з'ясувалося, що мене більше цікавить російська література.
  — Коли ви жили в Росії, вам удавалося щось писати, окрім суто журналістських робіт?
  - Ще й як! Журналістом я став випадково. А потім, втративши честь та совість, написав дві халтурні повісті про робітничий клас. Одну скоротили до розповіді і надрукували в журналі «Нева» чи то 1967-го, чи 1969-го. Вона називалася "Завтра буде звичайний день" - жахлива пролетарська повість... А другу я написав на замовлення журналу "Юність". Ця повість - "Інтерв'ю" - безумовно, нікчемний твір. Є люди, у яких різниця між халтурою та особистою творчістю не така помітна. А в мене, певне, якісь інші розділи мозку цим зайняті. Якщо я роблю щось замовне, пишу не від душі, це очевидно погано. В результаті — незграбна, безглузда публікація, яка нічого тобі не дає ні грошей, ні слави.
  — Це було на початку 70-х років. Потім, за кілька років, ви поїхали. А до того що ви робили — писали в стіл?
  — Це називається «писати в стіл», хоча я намагався, щоб читали мої знайомі, Я писав, ходив за редакціями, всіх знав і навіть серед ленінградської молоді, що не друкується, вважався порівняно щасливим. Я пам'ятаю, як один менш процвітаючий автор, мій приятель, казав: «Ну що тобі скаржитися? З тобою навіть у «Аврорі» вітаються!»
  — Яким було на той час ленінградське письменницьке коло?
  - Це було дивне покоління. Я не сказав би — непомічене, а якесь не дуже яскраве. Після того, як відшуміло покоління — Бітов, Марамзін, Сергій Вольф, і замкнув його Валерій Попов, який старший за мене всього на рік, з'явився я. І деякий час у цьому середовищі було прийнято говорити, хоча це й нескромно звучить: «Після Сергія вже ніхто не з'явився». Це не так. Серед моїх однолітків та знайомих були дуже здібні люди. Просто далі йшло покоління душевно нестійких, з якимись ментальними проблемами… І наше покоління не справило жодного ефекту, на відміну від попереднього.
  — Отже, у вас як у письменника життя склалося не найкращим чином?
  — Це була якась неймовірна суміш везіння та невдачі. З одного боку, здавалося б, цілковита невдача — мене не друкували. Я не міг заробляти літературною працею. Я став психом, став дуже п'ючим. Мене оточували такі ж невизнані генії, що спилися. З іншого боку, куди б я не приносив свої розповіді, я все своє життя чув лише компліменти. Ніколи ніхто не висловив сумніву у моєму праві займатися літературною працею.
  — І тоді виникло бажання тікати?
  — Не те що бажання — просто з усіх боків зійшлися обставини, з яких стало ясно, що перспективи ніякої немає. Друкувати не будуть, заробляти важко, дружина настроєна скептично стосовно влади. Справа в тому, що в нашій сім'ї не я був ініціатором від'їзду... Потім, як не дивно, моя донька, якій на той час було 11 років, теж вважала, що треба їхати, може, це було природне бажання бачити світ. Моя мати одразу сказала - як ви, так і я.
  У мене за півтора року до від'їзду почалися публікації на Заході, і це посилювало моє становище. Вигнали з одного місця, з іншого, потім я охороняв якусь баржу на Неві, що вмерзла в кригу.
  Вона не становила взагалі жодної цінності, здається, з неї вже все було вкрадено, що можна було вкрасти. Але цілодобово троє людей — дві інші були з вищою освітою — її охороняли. Коротше кажучи, почалося неможливе життя. Уявіть собі — у Ленінграді ходить такий товстий дядько, що п'є. Друкується в «Континенті», журналі «Час і ми». Бере участь у літературному житті, знайомий із Бродським. Шумно скрізь регоче, каже якісь дурниці, веде безглузді антирадянські розмови і наполегливо всім радить наслідувати його приклад. І якщо існував якийсь відділ держбезпеки, який займався такими людьми, їм стало очевидно: треба або саджати, або висилати. Вони ж не повинні були знати, що я людина слабка, і стійкий дисидент з мене навряд чи вийде.
  — Отже, допомогли виїхати?
  — Зараз на еміграції люблять говорити про пережиті страждання. Мене ніхто не викидав, не витісняв, не висилав… Просто саме життя так склалося. У кайданках мене ніхто не змушував туди їхати – просто порадили. Я нормально, в загальній масі євреїв, що їдуть, прибув спочатку до Відня, потім до Нью-Йорка.
  — Вам хотілося заздалегідь поїхати в Америку?
  - Так. Не скажу, що я був великим америкоманом, але я про Америку знав більше, ніж про якусь іншу країну. І невипадково. Бродський любить повторювати таку фразу: «Для того, щоб жити в Америці, потрібно щось полюбити в цій країні». Мені пощастило, я багато знав. Я завжди любив джаз. Як не дивно, я любив американське кіно. Я любив американський спорт та трохи знав його. Я любив американську моду, мені подобався американський стиль. Як усі нормальні молоді люди мого віку, я любив Хемінгуея. І взагалі любив американську прозу — це була єдина література, про яку я міг сказати, що я її хоч поверхово, але знаю. І, крім того, я знав щось дуже важливе для мене, що в будь-якій іншій країні, скажімо, в Європі, я буду іноземцем. Єдина країна на земній кулі, де людина незрозумілого походження, яка володіє східноєвропейською мовою, почуватиметься природно, — це Америка. Нью-Йорк — це філія земної кулі, де немає домінуючої національної групи та немає відчуття такої групи. Мені так набридло бути незрозуміло ким — я брюнет, все життя носив бороду і вуса, так що не російська, але й не єврей, і не вірменин... Так що я знав, що там почуватимуся добре.
  — І чим ви почали займатися?
  - А нічим. Такий традиційний емігрантський варіант на той час — дружина працює, а чоловік, лежачи на дивані, розголошує в манері Лоханкіна, будує плани і замислюється про долю демократії. Що я й робив протягом кількох місяців. Еміграція показала, що наша жінка набагато життєздатніша, оптимістичніша, невимогливіша, ніж чоловік. Моя дружина теж знайшла роботу, перетворилася на наборщицю, а я кілька місяців валявся на дивані та читав. І ще чогось писав, але це була така млява поточна хвороба — є олівець, чому б не пописати…
  Згодом виникла ідея створити газету. Навколо ошивалися колишні журналісти, і ми вирішили це робити разом. Тут же постало питання — а хто нам дозволить, і з'ясувалося, що дозволу не потрібно, просто потрібно купити приміщення, папір, технічне обладнання. А потім стало ясно, що все це можна взяти в оренду, взяти гроші в борг. 48-сторінкова. Це була найтовстіша російськомовна газета на землі — за обсягом у кожен номер можна було вбити «Капітанську доньку» Пушкіна. Вона існувала два роки. Я у цій газеті був головним редактором. Але це була скоріше протокольна посада, а насправді існувало колегіальне керівництво.
  — «Новий американець » провалився тому, що російська еміграція виявилася нездатною до плюралізму? Або з інших причин?
  — «Новий американець» провалився, як усе у світі провалюється, з різних причин: відсталість читацької емігрантської аудиторії. Відсутність ділового досвіду. Невміння будувати особисті стосунки у редакції тощо.
  — Лимонов в аналогічному інтерв'ю сказав, що він успішний західний письменник. Ви себе так почуваєте?
  - По-перше, себе таким не відчуває Лимонов, що не заважає йому говорити все, що йому заманеться. Я себе таким не відчуваю та не є таким.
  — Проте «Ньюйоркер » вас друкує. Успіх у критики безумовний. Рецензії в найпрестижніших журналах я бачив на власні очі. Значить, успіх є, ви ж не заперечуватимете...
  — Ні, це було б безглуздо і виглядало б кокетством. У Росії успіх – це поняття однозначне. Воно включає гроші, славу, комфорт, популярність, позитивну пресу, репутацію порядної людини і т. д. В Америці успіхів може бути десять, дванадцять, п'ятнадцять. Є ринковий успіх, є успіх у університетської професури, є успіх у критиків, є успіх у простолюду.
  Мій випадок, якщо ви погоджуєтесь називати його успіхом, англійською називається «критикал еклейм» — помічений критикою. Справді було багато позитивних рецензій.
  — Що ви самі скажете про себе як про письменника?
  — Не думайте, що я кокетую, але не впевнений, що вважаю себе письменником. Я хотів би вважати себе оповідачем. Це не одне і те ж. Письменник зайнятий серйозними проблемами — він пише про те, заради чого живуть люди, як мають жити люди. А оповідач пише про те, ЯК живуть люди. Мені здається, у Чехова все життя була проблема, хто він: оповідач чи письменник? За часів Чехова ще існувала ця грань.
  - А що ви робите на радіо "Свобода "?
  — Я не журналіст за духом. Мене не цікавлять факти, я плутаю, багато брешу, я не скрупульозний, не енергійний, коротше не журналіст. Хоча все життя заробляв саме цим. І, опинившись в еміграції, я собі виробив жанр. Оскільки я не знав американського життя, погано знав американську пресу, не стежив за американським мистецтвом, я впровадив такий жанр, який у Росії називається «Погляд і щось». Довлат розголошує про що доведеться. Почав надходити якийсь відгук, отже, хтось слухає, комусь подобається…
  Взагалі, якби так сталося, що я б заробив великі гроші, я б, напевно, припинив журналістську діяльність. Але, з іншого боку, якби я заробив величезні гроші, то я б літературну діяльність теж припинив. Я б припинив усіляку творчість. Я б лежав на дивані, створював якісь організації, об'їздив увесь світ, допомагав би всім матеріально, що, між іншим, приносить мені масу радості.
  — Виходить, що ваша літературна діяльність не надто серйозна?
  — Раніше я ставився до неї з надмірною серйозністю, вважав, що це моє життя. Всім іншим можна було знехтувати, можна було зруйнувати сім'ю, стосунки з людьми, бути невіруючим, допускати якісь вади у репутації, але бути письменником. Це було все. Зараз я вже був немолодий, і з'ясувалося, що ні Льва Толстого, ні Фолкнера з мене не вийшло, хоча все, що я пишу, публікується. І на передній план висунулися якісь дивні речі: з'ясувалося, що маю сім'ю, що шлюб — це не просто факт, це процес. З'ясувалося, що діти — це не капіталовкладення, не об'єкт для твоїх сентенцій і не принижені істоти, яких ти чомусь маєш виховувати, бо сам чорт знає ким, а що це якісь божі створіння, від яких ти залежиш, які тебе критикують і з якими ти будь-що повинен зберегти нормальні людські відносини. Це виявилося найважливішим.
  Бібліографічна довідка
  «Філія»
  Повість написана 1988 р. у Нью-Йорку. Перший художній твір Довлатова, канонічний текст якого опубліковано на батьківщині раніше, ніж за кордоном. Друкується за журн. «Зірка», 1989 № 10.
  "Записні книжки"
  Разом зі збіркою до свого 50-річчя Довлатов незадовго до смерті підготував видання «Записних книжок», які складаються з двох частин. Перша — «Соло на ундервуді» — перед тим видавалася двічі окремими книжками (1980 та 1983). Від видання до видання текст зазнавав змін: не тільки доповнювався новими мікроновелами, а й піддавався редактурі — замінювалися деякі прізвища, проводилася, відповідно до художніх уподобань автора, що еволюціонували, стилістична правка. Друкується за вид.: Записні книжки. - New Jork, 1990 (вийшли посмертно).
  «На літературні теми»
  Усі літературні відгуки Довлатова написані після його від'їзду з СРСР. На батьківщині Довлатов художню критику друкував також досить часто, але знову до її текстів на еміграції не повертався. Друкується за:
  "Уроки читання" - журн. «Відлуння», Париж, 1978 № 3.
  "Ми починали в епоху застою" - відбиток з архіву вид-ва "Срібний вік".
  «Рудий» - журн. «Відлуння», Париж, 1979 № 1.
  "Соглядатай" - відбиток з архіву вид-ва "Срібний вік".
  «Н. Сагаловський. «Витязь у єврейській шкурі» - післямова до книги: «М. Сагаловський. «Витязь у єврейській шкурі». Нью-Йорк: Dovlatov's Publishing, 1982.
  «Верхом на равлику» - відбиток з архіву видавництва «Срібний вік».
  "Література триває" - журн. "Синтаксис", Париж, 1982 № 10.
  «Чорніє вітрило самотнє» - журн. «Сім днів», Нью-Йорк, 1984 № 46.
  «Червоні дияволята» - там же, 1984 № 49.
  «Достоєвський проти Кожевнікова» - там же, 1984 № 52.
  "У жанрі детективу" - там же, 1984, № 54.
  "Останній дивак" - відбиток з архіву вид-ва "Срібний вік".
  "Проти течії Лети" - журн. «Зірка», СПб., 1991 № 9.
  "Помер Борис Шрагін" - журн. "Синтаксис", Париж, 1990. № 28.
  "Важке слово" - відбиток з архіву вид-ва "Срібний вік".
  «Це неперекладне слово – «хамство» – там же.
  "Перекладні картинки" - журн. «Іноземна література», М., 1990 № 9.
  Виступи. Інтерв'ю
  Довлатов був чудовим майстром усного слова, хоча «імпровізації» його, як правило, були заздалегідь продумані і неодноразово повторені перед різною аудиторією. Також заздалегідь підготовлені й тексти, що публікуються. Друкуються за:
  «Блиск і злидні російської літератури» - «Новий американець», 1982 № 111.
  "Як видаватися на Заході?" - "The Third Wave: Russian Literature in Emigration". Ann Arbor, 1984.
  "Письменник в еміграції" - "Слово - Word", New York, 1991. № 9 (доповнене видання).
  «Дар органічної беззлобності» - журн. «Вогник», М., 1990 № 24.
   Про книгу
  Книга підготовлена користувачами бібліотеки https://fb2.top . Читайте або завантажуйте цю та інші книги на сайті бібліотеки безкоштовно та без реєстрації.
  Адреса публікації: https://fb2.top/tom-4-513265
  
  notes
  Примітки
   1
  Прізвища спотворені до невпізнання. (Авт.)
   2
  Перша та єдина на той час книга віршів Володимира Уфлянда: «Тексти 1955-77». Анн Арбор, "Ардіс", 1978. (Ред.)
   3
  У травні 1981 р. у Лос-Анджелесі проходила міжнародна конференція «Російська література на еміграції: Третя хвиля».
   4
  Каверін родом із Пскова. Напевно, Довлатов знав це. Але не хотів в одній фразі вживати двічі букву "П": "Правда з Пскова". (Ред.)
   5
  Газеті "Новий Американець", яку редагував С. Довлатов.
   6 На першій сторінці (англ.) .
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"