Кук Глен : другие произведения.

Тіньова Риса. Зоряні ловці. Зоряний Кордон (збірник)

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  
  
  Table of Contents
  
  Тіньова Риса
  
  Частина перша Мотузка
  
  1. Рік 3052
  
  2. Рік 3031
  
  3. Рік 3052
  
  4. Рік 2844
  
  5. Рік 3052
  
  6. Рік 3007
  
  7. Рік 3020
  
  8. Рік 3031
  
  9. Рік 3031
  
  10. Рік 3020
  
  11. Рік 3031
  
  12. Рік 2844
  
  13. Рік 3052
  
  14. Рік 3031
  
  15. Рік 3020
  
  16. Рік 3031
  
  17. Рік 2844
  
  18. Рік 3031
  
  19. Рік 3020
  
  20. Рік 3052
  
  21. Рік 3031
  
  22. Роки 2844-2845
  
  23. Рік 3031
  
  24. Роки 2854-3031
  
  25. Рік 3031
  
  26. Рік 2845
  
  27. Рік 3031
  
  28. Рік 3052
  
  29. Рік 2973
  
  30. Роки 2878-3031
  
  31. Рік 3031
  
  32. Рік 3052
  
  33. Рік 3031
  
  34. Роки 2853-2880
  
  Частина друга Кати
  
  35. Рік 3052
  
  36. Рік 3031
  
  37. Рік 3028
  
  38. Рік 3031
  
  39. Роки 3028-3031
  
  40. Рік 3052
  
  41. Рік 3031
  
  42. Рік 3031
  
  43. Рік 3031
  
  44. Рік 3031
  
  45. Роки 2860-3023
  
  46. Рік 3032
  
  47. Рік 3032
  
  48. Рік 3032
  
  49. Рік 3032
  
  50. Рік 3032
  
  51. Роки 3023-3032
  
  Частина третя Шибениця
  
  52. Рік 3052
  
  53. Рік 3032
  
  54. Рік 3032
  
  55. Рік 3032
  
  56. Рік 3032
  
  57. Рік 3032
  
  58. Рік 3032
  
  59. Рік 3032
  
  60. Рік 3052
  
  Епілог Шибеник
  
  Рік 3052
  
  Зоряні ловці
  
  1. Рік 3048 Операція «Дракон»: Карсон
  
  2. Рік 3047 Минуле: Місто Ангелів
  
  3. Рік 3048 Операція «Дракон»: Космопорт Блейк-Сіті
  
  4. Рік 3047 Минуле: Зламані Крила
  
  5. Рік 3048 Операція «Дракон»: Старт
  
  6. Рік 3047 Минуле: Місячне командування
  
  7. Рік 3048 Операція «Дракон»: Зіткнення
  
  8. Рік 3047 Минуле: Зламані Крила
  
  9. Рік 3048 Операція «Дракон»: «Данион»
  
  10. Рік 3047 Минуле: Святкування перемоги
  
  11. Рік 3048 Операція «Дракон»: «Данион»
  
  12. Рік 3047 Минуле: Рідна планета
  
  13. Рік 3048 Операція «Дракон»: «Данион»
  
  14. Рік 3047 Минуле: Академія
  
  15. Рік 3048 Операція «Дракон»: «Данион»
  
  16. Рік 3049 Операція «Дракон»: Битва
  
  17. Рік 3049 Операція «Дракон»: Ментотехника
  
  18. Рік 3049 Операція «Дракон»: Зміна
  
  19. Рік 3049 Повернення додому
  
  Зоряний Кордон
  
  Частина перша Небесні сейнери
  
  1. Рік 3049 Основна дія
  
  2. Рік 3049 В той же час
  
  3. Рік 3049 Основна дія
  
  4. Рік 3049 Основна дія
  
  5. Рік 3049 В той же час
  
  6. Рік 3049 Основна дія
  
  7. Рік 3049 Основна дія
  
  8. Рік 3049 В той же час
  
  9. Рік 3049 Основна дія
  
  10. Рік 3049 Основна дія
  
  11. Різдво, рік 3049 В той же час
  
  Частина друга Зламані Крила
  
  12. Рік 3050 В той же час
  
  13. Рік 3050 Основна дія
  
  14. Рік 3050 Основна дія
  
  15. Рік 3050 В той же час
  
  16. Рік 3050 Основна дія
  
  17. Рік 3050 Основна дія
  
  18. Рік 3050 Основна дія
  
  19. Рік 3050 Основна дія
  
  20. Рік 3050 Основна дія
  
  Частина третя Зоряний Кордон
  
  21. Рік 3050 Основна дія
  
  22. Рік 3050 Основна дія
  
  23. Рік 3050 Основна дія
  
  24. Рік 3051 В той же час
  
  25. Роки 3050-3052 Основна дія
  
  
  Глен Кук
  
  Тіньова Риса. Зоряні ловці. Зоряний Кордон (збірник)
  
  Glen Cook
  
  SHADOWLINE
  
  Copyright No 1982 by Glen Cook
  
  STARFISHERS
  
  Copyright No 1982 by Glen Cook
  
  STAR'S END
  
  Copyright No 1982 by Glen Cook
  
  All rights reserved
  
  No К. П. Плешков, переклад, 2022
  
  No Видання російською мовою, оформлення. ТОВ «Видавнича Група „Азбука-Аттікус“», 2022
  
  Видавництво "АЗБУКА"
  
  * * *
  
  
  
  Світ і неординарні герої цього багатообіцяючого початку трилогії створені для відмінного читацького пригоди.
  
  Booklist про роман «Тіньова Риса»
  
  Видатна космоопера від Глена Кука, майстри сучасної героїчної фентезі, — ідеальна суміш давньої міфології, політичної інтриги і феєричних зоряних битв.
  
  Goodreads
  
  Глен Кук — унікальний письменник. Він з надзвичайною легкістю лавірує між військовою фентезі, космооперой, епічного фентезі, фентезі-детективом і наукової фентезі... Він описує життя в самих реальних її проявах: від думки, що народжується в голові героя або героїні, до того, що б'є їй в обличчя вітру.
  
  SFFWorld
  
  
  
  Тіньова Риса
  
  Присвячується Ріхарда Вагнеру
  
  
  
  
  
  Частина перша
  
  Мотузка
  
  Хто в'є ту мотузку, що звисає з перекладини?
  
  
  
  1. Рік 3052
  
  Хто я такий? Що я таке?
  
  Я внебрачное дитя Тіньової Риси, розколини з иззубренными краями в обпеченому сонцем камені, що стала моїм третім батьком.
  
  Навряд чи ви зумієте осягнути мою суть або суть Тіньової Риси, нічого не знаючи про мого батька. А щоб щось знати про Гнея Юлії Штормі, потрібно бути в курсі історії моєї родини, з усіма її заплутаними відносинами. Щоб щось знати про мою сім'ю...
  
  Так може тривати до нескінченності, подібно розбіжним по воді колам. І ця історія, на одному кінці якої стоять Тіньова Риса і я сам, нагадує неймовірно довгу річку, куди впадають води десятків зовні незначних приток-подій.
  
  Якщо говорити коротко, я такий, який є, завдяки батькові і Касію, полковнику Уолтерсу. Це розповідь про них, а також про тих, хто справив на них вплив, в результаті сформувавши той відбиток, який вони наклали на мене.
  
  Масато Ігарасі Шторм
  
  
  
  2. Рік 3031
  
  Глибоко в підземеллях Залізної фортеці, серед похмурих залізних стін кабінету, згорбився в глибокому м'якому кріслі Гней Шторм, опустивши підборіддя на груди. Його здоровий очей був закритий, на стомлене обличчя падали довге сиве волосся.
  
  В каміні поруч з ним танцювали і кружляли в нескінченному мавританському танці язики полум'я. Світло і тінь розігрували зловісні драми на безцінному килимі ручної роботи, вытканном на Стародавньому Сході Старої Землі. Серед дерев'яних балок, підтримували кам'яну стелю, грали в догонялки тіні несбывшегося.
  
  Кабінет Шторму сам по собі був твердинею всередині фортеці. То була цитадель його душі, бастіон серця. Уздовж стін тяглися полиці з рідкісними виданнями. Флотилію столів завалювали скарби з його колекції і папери підлеглих. То і справа заходили і йшли мовчазні клерки, вносячи доповнення в лежачий перед кріслом доповідь.
  
  По кімнаті ходили дві німецькі вівчарки-мутанта величиною з шетландского поні, обнюхуючи тіні. З горла одного пса виривалося неголосне гарчання. Полювання на ворогів не знала кінця.
  
  І вона ніколи не завершувалася успіхом. Вороги Шторму не наважувалися втручатися на його рідній планетоид.
  
  В кабінет, ляскаючи крилами, влетіло чорне істота розміром з сокола і незграбно приземлилося перед Штормом. Папери розлетілися на всі боки, налякавши істоту, схожу на мініатюрного птеродактиля. І його на мить огорнула темна аура, приховуючи від очей.
  
  Це був воронопут, нічний літаючий ящір з боліт Зламаних Крил. Оточивши його тінь виникала інстинктивно і грала роль захисного фарбування.
  
  Воронопут нахилив голову, дивлячись червоним оком на свою самку, устроившую гніздо в кам'яній тріщині позаду Шторму. Одним оком він дивився на господаря.
  
  Шторм не відгукувався.
  
  Воронопут чекав.
  
  Гней Юлій Шторм вважав, що його життя хилиться до заходу. Йому було майже двісті років від роду. Завдяки останнім досягненням медицини та омолоджуючу технологій виглядав він на сорок п'ять, але лікарі та машини не могли омолодити його душу.
  
  Задремав, він впустив стару священну книгу, в якій зазначив пальцем фразу: «Час народжуватися і час помирати...»[1]
  
  В кімнату прослизнув юнак у чорній флотській формі, невисокий і стрункий. І — застиг як укопаний. Хоча він бував у цьому кабінеті незліченну безліч разів, його східна незворушність знову поступилася місце благоговейному трепету.
  
  «Стільки розкоші і скарбів, — подумав Миш. — Але хіба всі вони не більш ніж Смерть, прихована під маскою з кованого золота? — Він глянув на батька. — У нього такий змучений вигляд. Чому його не залишать у спокої?»
  
  Але це було неможливо — принаймні, за життя Річарда Хоксблада. Ніхто б не посмів. Так що одного разу Гнею Шторму, як і всім найманцям, мав зустріти на останньому полі бою смерть, після якої вже не буде воскресіння.
  
  Шторм підняв стомлене обличчя, в якому, як і раніше відчувалася сила. Струм повітря з вентиляції поворушив сиве волосся.
  
  Миш тихо вийшов, і на мить серце защеміло від глибокої туги. Він обожнював батька, і йому було боляче бачити того страждаючим і загнаним у кут.
  
  Він відправився на пошуки полковника Уолтерса.
  
  
  
  Шторм відкрив здоровий очей, такий же сірий, як і його волосся, і окинув поглядом серце свого королівства без підданих. І побачив замість золотої маски смерті — дзеркало, відбивав його таємну суть.
  
  У кабінеті зберігалися не тільки книги. Одну стіну прикрашала колекція зброї — шумерська бронза поряд з універсальними піхотними пістолетами останньої моделі стрес-скла. В освітлених вітринах стояли рідкісний фарфор, гранований кришталь, срібні столові прилади і древній веджвудский фаянс. У вистелених оксамитом ящиках лежало ціле стан у вигляді золотих монет.
  
  Шторму завжди інтригували мінливості історії. Йому подобалося оточувати себе слідами, які вона залишала після себе.
  
  Але сам він не міг втекти у вчорашній день. Час вислизало крізь пальці, ніби вода.
  
  Порив повітря з розбовтаною вентиляції перегорнув папери на столі. Прапори над головою поворухнулися, ніби потривожені примарами. Деякі прапори були дуже старі. Одне випливало за Чорним Принцом Наваррету[2]. Інше впало в розпалі атаки на Літтл-Раунд-Топ[3]. Але більшість представляли собою чергові віхи кар'єри самого Шторму.
  
  Шість з них нічим не відрізнялися один від одного — однакові квадрати з титанової тканини, що висіли в ряд. Над ними, на чорному тлі, мчав зліва направо золотий яструб над водоспадом з червоних крапель. Порівняно з прапорами Плантагенетів вони анітрохи не вражали і тим не менш прославляли кращі часи Залізної легіону Шторму.
  
  Він силоміць вирвав їх у власного Генріха Трастамарского — Річарда Хоксблада. І кожна перемога принесла йому більше задоволення, ніж отримав Едуард від Педро Жорстокого.
  
  Річард Хоксблад був визнаним майстром найманства.
  
  У власній колекції Хоксблада зберігалися п'ять прапорів Легіону. Тричі їх бій закінчився внічию.
  
  Шторм і Хоксблад були кращими полководцями — королями найманців, принцами особистої війни, яких у пресі називали «баронами-розбійниками тридцять першого століття». Протягом десяти років вони боролися виключно один з одним.
  
  Лише Шторм і його талановиті підлеглі могли перемогти Хоксблада. Лише Хоксблад володів достатнім генієм, щоб протистояти Залізного Легіону.
  
  Саме Хоксблад був причиною поганого настрою Шторму. Розвідка повідомляла, що Річард розмірковує над пропозицією найнятися на Черномир.
  
  — Хай воно все горить вогнем, — пробурмотів він. — Я втомився.
  
  Але він знав, що боротися все одно доведеться — якщо не цього разу, то наступного. Річард напевно прийме пропозицію, і його потенційна жертва буде знати, що єдиний шанс на порятунок — Залізний Легіон. Напевно це буде жорстка людина, зубами і кігтями проклав собі шлях наверх серед таких жорстких, як і він сам, звик використовувати найманців і вбивць. Він буде шукати спосіб, як викрутити Шторму руки. А потім знайде цей спосіб і безжально його застосує.
  
  Шторм через все це вже проходив.
  
  І він відчував, що знову гряде щось подібне.
  
  Минулого місяця йому довелося побувати в особистих справах в Корпоративній зоні, на Старій Землі, де він відвідав ряд світських заходів, освіживши колишні контакти. До нього звернулася парочка типів, схожих на менеджерів середньої ланки, запропонувавши на вибір ряд нехитрих гіпотез.
  
  Черномирцам не вистачало вишуканості. Ці початківці Макіавеллі анітрохи не вражали, якщо не вважати їх наполегливості. Але їх господар — зовсім інша справа. Йому ввічливо повідомили, що вони працювали на Гірничо-металургійну корпорацію Блейка в Крайгороде на Черномире.
  
  Гней Юлій Шторм був наймогутнішою людиною. Його особиста армія була навчена, вмотивована і споряджена набагато краще, ніж найвидатніші космічні піхотинці Конфедерації. Але його Залізний Легіон був не бандою піратів, а багатопрофільної холдинговою компанією з пайовою участю у десятках великих корпорацій. Він не просто бився і потім якийсь час жив на широку ногу за рахунок видобутого, але робив довгострокові вкладення у безпеку своїх людей.
  
  Залізна фортеця простягла щупальця в тисячі напрямів, хоча і не вважалася великою силою у світі бізнесу та фінансів. Її інтересами міг маніпулювати будь, мав гроші і бажання.
  
  Це був важіль, яким користувалися гіганти, щоб домогтися свого.
  
  У минулому вони вміло керували особистими конфліктами Шторму з Річардом Хоксбладом, граючи на його гордині і ненависті. Але він давно вже перестав піддаватись емоціям.
  
  — На цей раз буде щось унікальне, — прошепотів він.
  
  Шторм марно намагався придумати, як домогтися переваги над тим, кого поки що не знав і чиї наміри ще не з'ясовані до кінця.
  
  Літаючий ящір, на якого він не звертав уваги, терпляче чекав, звиклий до його задумі.
  
  Діставши з лежав поруч з кріслом футляра стародавній кларнет, Шторм уважно оглянув інструмент. А потім заграв мелодію, яку навряд чи впізнав би хтось із нині живих.
  
  Він натрапив на цей твір у крамниці лахмітника під час візиту на Стару Землю. Назва «Мандрівник на березі»[4] захопило його уяву — надто вже воно йому підходило. Він відчував себе мандрівником на березі часу, що народилися через півтора тисячоліття після його рідний епохи. Часи Ноллеса і Хоквуда[5] підійшли б йому куди більше.
  
  Самотня нав'язлива мелодія звільнила його душу. Навіть з сім'єю, друзями або в натовпі Гней Шторм відчував себе чужим, стороннім. Він почував себе затишно, лише усамітнившись у кабінеті, в оточенні речей, з яких побудував твердиню для душі.
  
  Але при цьому він не міг без людей. Він мав потребу в них тут, у фортеці. Йому потрібно було знати, що вони завжди поруч, — інакше ставало зовсім самотньо.
  
  З кларнетом він ніколи не розлучався. Це був його фетиш, амулет з чудодійними властивостями. Шторм цінував його більше, ніж самого близького підлеглого. Разом з древнім пістолетом — іншим талісманом, який він завжди носив із собою, — кларнет не давав душі зануритися у довгу ніч.
  
  Похмурий. І молодий і старий одночасно. Відданий всьому древньому, рідкісного, забутого. Проклятий владою, якій він більше не бажав. Такий був у першому наближенні Гней Юлій Шторм.
  
  Влада була схожа на якусь міфічну мантію, яку не можна було скинути. Чим більше він намагався від неї позбутися, тим вона щільніше прилягала і важче ставала. І щоб скинути її назавжди, було лише два способи.
  
  І кожен вимагав смерті — його власною або Річарда Хоксблада.
  
  Коли-то смерть Хоксблада була метою життя Шторму. Але після столітніх марних зусиль здавалося, що вона вже не має такого значення.
  
  Шторм знав: якщо він коли-небудь потрапить в рай, той буде спокійним, населених вченими місцем, де завжди знайдеться притулок для добре обізнаного любителя антикваріату.
  
  Воронопут на мить розкинув крила.
  
  
  
  3. Рік 3052
  
  Чи можемо ми зрозуміти людину, не знаючи його ворогів? Чи можемо ми пізнати інь, не пізнавши ян? Мій батько відповів би на це питання негативно. І він сказав: «Якщо хочеш, щоб тобі відкрилися нові істини — йди і запитай того, хто хоче тебе вбити».
  
  Людина живе. В молодості у нього більше друзів, ніж він в змозі порахувати. З віком їх коло звужується, стискуючись і стаючи більш закритим. Зрілість і старість ми проводимо за одними і тими ж заняттями в суспільстві одних і тих же небагатьох друзів, рідко приймаючи в нього новачків.
  
  Але ворогами ми обзаводимся постійно.
  
  Вони подібні зубів дракона, що виникають на життєвому шляху, де завгодно і коли завгодно, небажані і несподівані, а іноді невидимі й незнані. А іноді ми просто отримуємо їх у спадщину від предків.
  
  Мій батько був дуже старий. І він був сином свого батька.
  
  Ворогів у нього був легіон. Він сам до кінця і не знав, скільки їх і хто вони.
  
  Масато Ігарасі Шторм
  
  
  
  4. Рік 2844
  
  У високому величезній будівлі стояла спека, немов у теплиці. Вологість і сморід зводили з розуму. Дах з поляризованої стеклостали налаштували так, щоб пропускала якомога більше сонячних променів. Кондиціонер не працював. Залишилися з ночі відра з землею так і не прибрали з племінних стійл.
  
  Норбон у Дит, спершись на слизьке латунне огорожу, окинув поглядом тягнулися під оглядового платформою акри підлоги.
  
  Пересувні перегородки ділили простір на сотні крихітних відсіків, розташовані впритул один до одного вздовж вузьких коридорів. У кожному сиділа симпатична самочка. Їх було так багато, що від дихання і рухів чувся безперервний шерех.
  
  Діту було страшно, але цікаво. Він не очікував, що племінне господарство настільки величезна.
  
  Долоню батька торкнулася його плеча і тут же отдернулась, жестикулюючи в ході бесіди з зоотехніком. Під час розмови старший Норбон завжди відчайдушно розмахував руками.
  
  — Як вони можуть відмовитися? Рхафу, це всього лише тварини.
  
  Кредит був повністю згоден з батьком. Глава сімейства Норбон ніколи не бував не прав. Рхафу напевно помилявся. Тварин нічого не цікавило, окрім годівлі та спарювання.
  
  — Ви не розумієте, пане, — напружено промовив старий Рхафу. Навіть Дит відчув його замішання через нездатність пояснити Норбону всю серйозність становища. — Хоча насправді вони не відмовляються. Вони просто не проявляють інтересу. Вся справа в бичках, пане. Чи справа лише в тьолок, бички б їх оприбуткували незалежно від бажання.
  
  Дит глянув знизу вгору на Рхафу. Старий йому подобався, і він шкодував, що батько не був таким же — старим шукачем пригод, яким сподівався стати будь-який хлопчисько.
  
  Обов'язки глави сімейства залишали мало часу на близькі стосунки. У батька часто не залишалося сил на спілкування з сином, і він рідко приділяв хлопчикові увагу, якого той так не вистачало.
  
  Рхафу був волоцюгою з безліччю історій про захоплюючому минулому. Він з гордістю носив шрами, отримані на людських світах. І у нього завжди знаходився час, щоб поділитися історіями з хлопчиком.
  
  Дить у всьому був готовий наслідувати Рхафу. Він збирався пережити чимало власних пригод до того, як батько передасть сімейне діло в його руки. Йому хотілося зробити безліч набігів на Терру, Струмі і Улант, а потім повернутися з особистої скарбницею історій, багатства і почесних шрамів.
  
  Але це були лише мрії. У свої сім років він вже знав, що спадкоємці ніколи не ризикували життям у нерозважливих авантюрах. Останні залишалися на частку молодших синів, які вирішили самостійно будувати долю, дочок, можуть укласти вигідний альянс, і тих, хто не мав нічого за душею, ніби Рхафу. Самому ж Діту визначено стати принцом-торговцем, як і його батько, далеким від куди більш жорстоких способів накопичення багатств. Єдина небезпека, яка йому загрожувала, — междусемейные інтриги через ринків, ресурсів і влади.
  
  — Давати Наркотики пробував? — запитав батько у Рхафу.
  
  Дит повернувся з небес на землю. Передбачалося, що він повинен вчитися. Батько дав синові доброго потиличника, якби зрозумів, що той надто замріявся.
  
  — Звичайно. Племінні телиці завжди під наркотою. Так вони стають більш сприйнятливими і ще менше розуміють.
  
  Рхафу злився. Його роботодавець не з'являвся на станції Префактл вже кілька років. Більше того, зізнався, що нічого не знає про практичні аспекти розведення рабів. Доля закинула його сюди в найкритичнішу хвилину, і він постійно ставив питання, натякаючи на некомпетентність працюють тут професіоналів.
  
  — Ми експериментували з афродизіаками, але толку було мало. Бички стали м'якішими, коли ми відправили кількох за непослух на бійню. Але, придивившись уважніше, ми побачили, що вони кидають почате до завершення акту. Пане, ви не там шукаєте відповіді на свої питання. Поцікавтеся за межами станції. Тварини не відмовлялися б, якщо б не опинилися під чиїм-то стороннім впливом.
  
  — Дикуни? — Норбон знизав плечима, відкидаючи подібну думку. — Як щодо штучного запліднення? Ми не можемо відставати від графіка. Потрібно виконувати контракти.
  
  Саме цим пояснювалося поганий настрій батька Діта. Криза загрожувала зростання прибутку сімейства Норбон.
  
  Дит знову повернувся до стійл. Забавно — ці тварини дуже схожі на сангари. Тільки брудні, і від них смерділо.
  
  Рхафу говорив, що деякі дикуни зовсім інші доглядають за собою не гірше, ніж сангари. А ті, яких сім'я тримала будинку в маєтку, були охайні, добре навчалися і взагалі не відрізнялися від справжніх сангари.
  
  Дит помітив теличку, дуже схожу на його двоюрідну сестру Марджо. Що, якщо б жінка-сангари змішалася з цими тваринами? Зміг би хтось її відрізнити? З чужинцями начебто струмі і улантонидов було простіше, але ці люди цілком могли зійти за сангари.
  
  — Так, звичайно. Але ми не готові до необхідних масштабах. Раніше ніколи такого не траплялося. У мене вже замовлено все необхідне обладнання і інструменти, але я їх ще не отримав.
  
  — Невже немає нічого, чим ти міг би обійтися? — роздратовано кинув батько Діта. Він завжди дратувався, коли його бізнесу щось загрожувало. — Замовлення з Осіріса може принести ціле багатство, а нам ледве вистачає часу, щоб прогнати їх через лабораторії прискорення зростання. Рхафу, я не можу не виконати своїх зобов'язань. Просто не можу.
  
  Дит посміхнувся телиці, яка дивилася на нього порожнім поглядом, але разом з тим — з легкою цікавістю. І показав ледь помітний непристойний жест, яким навчився в школі.
  
  — Ай!
  
  Виклавши урок синові, Норбон як ні в чому не бувало знову повернувся до Рхафу. Дит потер палаючу щоку. Батькові була огидна сама думка про те, щоб злягатися з худобою. Він сприймав це як крайню ступінь збочення, хоча подібне було досить поширене. Сімейство Сексон тримало цілий гарем спеціально виведених екзотичних теличок.
  
  — Тридцять одиниць у першій партії, — задумливо промовив Рхафу. — Думаю, зумію впоратися, хоча, можливо, поголів'я і подсократится.
  
  — Роби, що потрібно.
  
  — Терпіти не можу псувати першокласний худобу, сер. Але інакше продуктивності не дочекатися. Доведеться ще простежити, щоб вони не влаштовували викиднів.
  
  — Що, все справді настільки погано? — Зазвичай безпристрасне обличчя Норбона спотворила болісна гримаса. — Вирішено. Даю тобі всі повноваження. Роби все, що вважаєш за необхідне. Ці контракти варті того, щоб ризикнути. За ними напевно підуть наступні. Ринок Осіріса відкритий навстіж. Він свіжий і не чіпає. Місцеві принци — справжні деспоти, потакающие бажанням сибарита. Це світ Першої експансії людства, який геть здичавів, опустившись до феодального рівня як в громадському, так і в технологічному сенсі.
  
  Рхафу кивнув. Як і більшість досвідчених сангари, він був грунтовно підкований в історії людського суспільства і культури.
  
  Старший Норбон не зводив погляду з стійл — наріжного каменю багатства сім'ї.
  
  — Рхафу, Осіріс — Холар Норбонов. Допоможи мені використовувати його так, як личить Великому будинку.
  
  «Холар, — подумав Дит. — Той самий, легендарний. Золоте дно. Бездонний горщик із золотом». Планета настільки велика, дика і багата, що для її освоєння знадобилося п'ять сімейств. Планета, завдяки якій сімейства, що увійшли в консорціум, стали першими серед сангари.
  
  Дит сумнівався, що Норбоны потребують своє Ельдорадо. Надто вже багато це зажадає від нього, коли він стане головою. До того ж йому довелося б спілкуватися з цими снобами Кримнинами, Сексонами і Мейсонами. Хіба що він зуміє придушити в зародку свою мрію і зробити Норбонов найбагатшою колекцією з усіх. Тоді він стане Першим главою сімейства, зможе робити все, що захоче, і йому нема чого буде думати, як жити далі.
  
  — Присягаюся, це проблеми звідкись ззовні, — сказав Рхафу. — Пане, щось відбувається. Навіть молодняк в ізоляторі цим заразився. Звідти весь тиждень йдуть скарги. Начальник станції каже, що так всюди. У сільськогосподарському секторі спіймали кількох бичків-збирачів, які намагалися підпалити поля ситлака.
  
  — Прикмети, Рхафу? Ти настільки забобонний? Є ті, хто не може без надприродного. Напевно справа в воді. Або в кормі.
  
  — Ні, я перевіряв. Провів повний хімічний аналіз. Все в порядку. Кажу вам, що щось відбувається, і вони про це знають. Я вже бачив таке, пам'ятаєте? На острові Мідному.
  
  Дит знову зацікавився. Рхафу перейшов до Норбонам від Датегонов, чия станція стояла на острові Мідному. Ніхто не говорив йому з-за чого.
  
  — Що там сталося, Рхафу?
  
  Зоотехнік глянув на роботодавця. Норбон насупився, але кивнув.
  
  — Повстання рабів, Дит. Через недбалу охорони. Сільськогосподарські тварини почали спілкуватися з дикими. Незабаром вони збунтувалися. Деякі з нас зрозуміли, що відбувається, і намагалися попередити начальника станції, але він не став слухати. Ті, що вижили, тепер працюють на твого батька. Датегоны так і не відновилися.
  
  — Нічого собі...
  
  — І ти думаєш, те ж саме може статися й тут? — вимогливо запитав батько Діта.
  
  — Не обов'язково. Наша охорона набагато краще. Наш начальник станції служив в людському космосі, і він знає, на що здатні ці тварини, коли діють разом. Я лише розповідаю, як це виглядає, сподіваючись, що ви зробите заходи. Нам би хотілося обійтися без втрат.
  
  Рхафу був сповнений дивної подвійності, якої відрізнялися служили в людському космосі сангари. Одинаків і невеликі групи він називав тваринами. Більш великі спільноти підвищував до статусу рабів. Людство за межами володінь сангари він називав людьми, майже їх не принижуючи. Ставлення до них відображало ставлення його раси до тих, кого вони використовували як ресурс.
  
  — Якщо так піде і далі, доведеться забити кращих виробників, щоб це припинити.
  
  — Рхафу, — запитав Дить, — що сталося з тваринами на острові Мідному?
  
  — Голови Префактла проголосували за їх винищення.
  
  — Про...
  
  Дит намагався не думати про загиблих тварин, але він ще був занадто юний, щоб повністю зачерствіти. Якщо б вони не були так схожі на сангари...
  
  — Я подумаю про те, що ти мені розповів, Рхафу. — Рука Норбона знову лягла на плече Діта. — Вранці збираються глави департаментів. Там ми вирішимо, як діяти. Йдемо, Дит.
  
  
  
  Вони оглянули простору, герметично закриту теплицю з ситлаком. Насіння вже дали паростки. Якийсь час через заражену вірусом плазму зерен треба було переробити в «зоряний пил» — викликає саме швидке звикання і самий смертоносний наркотик з усіх, коли-небудь відомих людству.
  
  Підсіли на «зоряну пил» жили недовго, але за цей час встигали забезпечити постачальникам-сангари гарантований дохід.
  
  Ситлак становив основу багатства багатьох не самих великих сімейств, підтримуючи економіку сангари. І саме він був коренем їх віри у початково тваринну сутність людства. Жодне по-справжньому розумна істота не обрав би добровільно такий принизливий, повільний і болісний спосіб самогубства.
  
  Дит відверто нудьгував, ледь чуючи зауваження батька. Йому було байдуже благополуччя, яке забезпечувала надійний і консервативна сільськогосподарська програма. Він був занадто юний, щоб розбиратися в потребах дорослих. І, як усі юнаки, волів ризиковану і романтичну життя, на зразок тієї, що вів коли-то Рхафу, гарантованого доходу від виробництва наркотиків.
  
  Коли Рхафу служив помічником артилериста під час набігу в сферу Уланта, він був набагато старшим, ніж зараз Дит.
  
  Для бідняків-сангари набіги були єдиним способом зібрати кошти, необхідні для створення родини. Та й сім'ї іноді вирішували фінансові проблеми набігами — коли потребували швидких грошах. Саме завдяки набігам прославилися більшість героїв та історичних персонажів сангари.
  
  Будучи консерватором, Норбон не володів ніякими придатними для набігів кораблями-рейдерами. Його транспорти забезпечувалися лише легким озброєнням, щоб у капітанів не виникла спокуса зайнятися у вільний час піратством.
  
  Сім'я Норбон міцно стояла на ногах, займаючись торгівлею рабами для втіх і «зоряним пилом». І не мало значення, що початковий стан вони сколотили на набігах. Гроші, «старіючи», завжди ставали все більш консервативним і респектабельніше.
  
  Дить в черговий раз вирішив, що, коли стане главою сім'ї, обов'язково побудує рейдерські кораблі. Всі говорили, що сфери людей і улантонидов скоро зіткнуться, і це пахло війною. Коли на кону стояли життєвий простір і ресурси, чужі раси бралися за зброю. Період, поки йшли всі необхідні узгодження і домовленості, міг стати справжньою удачею для капітана рейдера.
  
  Норбона у Діта, Грозу Космічних Трас, повернув до реальності батько, штовхнувши в бік:
  
  — Дить! Прокинься, малюк. Пора повертатися у Великий будинок. Мама нас чекає.
  
  Взявши батька за руку, Дит дозволив відвести себе з купола. Йому не хотілося нікуди йти. Навіть прозові поля ситлака куди краще, ніж вечірки.
  
  Одну таку вечірку планувала на цей вечір мати. Там повинні були бути присутніми всі, хто хоч щось значив серед родин Префактла, — включаючи декількох таких же, як і він, спадкоємців, які у відсутність дорослих цілком могли затіяти бійку. Можливо, йому доведеться постраждати, захищаючи честь сім'ї.
  
  Він розумів, що для матері це свого роду обов'язок. Подібні заходи допомагали згладити тертя між родинами. Але чому йому не можна було залишитися в своїй кімнаті і погортати книги про великих нальотчика і торгових агентів? Або навіть зайнятися навчанням?
  
  Дит зовсім не хотів, щоб його майбутня дружина влаштовувала вечірки. Вони вкрай його втомлювали. Навколо бродили п'яні дорослі, які постійно били один одного, або, що ще гірше, саджали його на коліна і сюсюкали про те, який він чудовий малюк, обдаючи запахом перегару.
  
  Пити він теж ніколи не збирався. Капітану рейдера потрібна ясна голова.
  
  
  
  5. Рік 3052
  
  Мій батько якось сказав, що люди багато в чому нагадують більярдні кулі і молекули газу, які випадково стикаються один з одним, розлітаючись під несподіваними кутами. Друге зіткнення може викликати третє, і так далі. Маючи справу з людьми, неможливо визначити ініціатора, оскільки людські взаємини ігнорують закони термодинаміки. Однак у тому, що стосується Тіньової Риси, можна простежити події аж до людини на прізвисько Лягуш.
  
  Батько казав, що Лягуш нагадував вирвався на свободу куля-биток, що відправляв в політ від борту до борту кулі-людей.
  
  Батько ніколи не зустрічався з Лягушом. І сумнівно, щоб Лягуш коли-небудь чув про мого батька. Так воно інколи буває.
  
  Масато Ігарасі Шторм
  
  
  
  6. Рік 3007
  
  ЧЕРНОМИР (посилання: «Новий переглянутий Моргановскій каталог зірок, планет, астрогационных стандартів і космічних явищ», видання 3007 р.): єдина планета білого карлика А257-23, завжди повернена однією стороною до сонця. Унікальна в тому, що це єдина такого роду планета, колонізована людством. Невелике населення мешкає в семи містах-куполах, і кожен є корпоративною державою. Головна галузь промисловості: гірничодобувна. Головний предмет експорту: рідкоземельні елементи. Населення: в основному негроїдної раси, нащадки учасників Першої експансії. Назва планети, однак, відбувається тому, що життя на ній зосереджена на темній стороні. Головна туристична визначна пам'ятка: Громові гори на західному термінаторі, де незначні пертурбації повільного обертання планети призводять до жахливої тектонічної активності із-за теплового розширення і стиснення.
  
  
  
  7. Рік 3020
  
  Якщо судити про Черномире за згадуваннями у довіднику, навряд чи він когось міг здивувати — хіба що тим, що там взагалі хтось живе.
  
  Це було справжнє пекло. Навіть місцеві жителі часом дивувалися, чому там взагалі живуть люди.
  
  Принаймні, так вважав Лягуш, коли, лаючись на чому світ стоїть, різко перемкнув ліву гусеницю на задній хід.
  
  — Чорт би побрал цю теплову ерозію в долбаном Белоземье, та ще саме зараз, — пробурмотів він, вільною рукою показуючи непристойний жест не те обеліску, не то орієнтиру, який називав Великим Хером.
  
  Лягуш розслабився і замріявся, поки їхав знайомою дорогою. Він невірно обрав напрямок на Великий Хер, і його занесло на територію, не завдану заново на карту з тих пір, як сонце в останній раз занурив в ущелині палаючий палець.
  
  На щастя, він не дуже поспішав, і його насторожив перший же хрускіт під провідною правою гусеницею. Швидко загальмувавши і злегка смикнув краулер тому, він зумів витягнути машину.
  
  Лягуш полегшено зітхнув.
  
  По цю сторону від Краю Світу особлива небезпека йому не загрожувала. Інші краулеры могли дістатися до нього і в темряві.
  
  І тим не менше його пройняв піт. Плювати, де сталася аварія. Його фінанси не давали права на помилку. Варто один раз напартачити, і можна вважати, що він труп.
  
  Трапилося не було виправдання — не важливо, на Сонячній стороні або на Темній. І це ще більше злило Лягуша.
  
  — Будеш робити помилки — не встигнеш постаріти, ідіот, — пробурмотів він, дивлячись на відображення в екрані перед собою.
  
  Насправді ніхто не знав, скільки йому років, а сам він нікому не говорив. Але в Крайгороде були ті, хто чув, як він розповідав в тавернах історії про пригоди свого батька з Диявольською гвардією, а гвардія розвалилася століття тому, відразу після війни з улантонидами. За консервативними оцінками, йому було сімдесят з лишком. Він був відомою особою в місті на пам'яті кожного.
  
  Лягуш був останнім представником професії, яка почала зникати, коли післявоєнне відновлення торгівлі призвело до величезного попиту на метали Черномира. Після чого стало неминучим поява великої видобувної корпорації. Лягуш залишився єдиним вижив незалежним старателем Крайгорода.
  
  У колишні часи, коли Блейкі тільки створювали Гірничо-металургійну компанію, йому загрожує куди більша небезпека в самому Крайгороде, ніж на Сонячній стороні. Тепер же конкуренція з його боку стала настільки незначною, що корпорація не звертала на нього уваги. По суті, Блейк навіть допомагав йому виживати — приблизно так, як історичні товариства зберігають старі будинки. Лягуш став осколком минулого, яким можна було похвалитися перед гостями міста.
  
  Лягуша це не надто хвилювало. Він жив своїм життям, лаючи взагалі всіх і Блейка зокрема, і продовжував займатися тим, що найкраще вмів.
  
  Він був кращим старателем з усіх, коли-небудь працювали на Тіньовий Межах. І всі чудово про це знали.
  
  І тим не менше життя одинака в епоху корпорацій була складна і небезпечна. Блейк давно заявив права на всі доступні родовища на Сонячній стороні. У гонитві за здобиччю Лягушу доводилося здійснювати довгі поїздки до Тіньової Межах, які займали три дні і більше. А потім — короткі дослідні вилазки під палючі промені сонця, поки не вдавалося знайти хоч щось цінне. Він заповнював резервуари, розвертався і плентався додому. Зазвичай привезеного вистачало на оплату техобслуговування, трохи пива і наступну поїздку.
  
  Якщо його питали, він не міг пояснити, навіщо взагалі цим займається. Здавалося, він просто слід заведеного розпорядку, що повторюється день за днем ритуалу, який, принаймні, забезпечував стабільність у житті.
  
  Обігнувши теплову ерозію не знала тіні грунті, Лягуш проїхав ще кілька кілометрів. А потім звернув у боковий каньйон, де збиралися гази Сонячної сторони, замерзаючи у вигляді снігу. Йому зустрівся конвой Блейка, який вітав його, кліпнувши бортовими вогнями. Він відповів тим же, без особливої злості пробурмотівши: «Сучі діти».
  
  Вони самі були такими ж старателями, і не вони визначали політику.
  
  Йому довелося вручну завантажувати сніг, щоб іонізувати його в теплообмінної системи. Гроші доводилося економити будь-якою ціною. І що з того, що краулеры корпорації використовували автоматичні навантажувачі? У нього залишалася свобода і трохи грошей, щоб випити. Плата за завантаження звела б нанівець крихітну прибуток.
  
  Закінчивши махати лопатою, він вирішив заглушити двигун і поспати. Роки давали про себе знати, і він вже не міг побувати в Громових горах і у Тіньовий Риси за одну поїздку.
  
  День був фікцією, яку черномирцы підлаштовували під особисті біоритми. У Лягуша вони були достатньо швидкі. Він рідко даремно витрачав час на потреби тіла, воліючи витрачати його на потреби душі, хоча і не міг точно сказати, що під цим має на увазі. Він розумів, коли задоволений, а коли ні. Перше мало місце, коли він досягав мети. Його невдоволення і роздратування лише зростали, коли доводилося витрачати час на їжу або сон або мати справу з іншими людьми.
  
  Він був природженим мізантропом. Мало хто йому подобався. Більшість здавалися йому егоїстичними, неосвіченими і нудними. Він спокійно ставився до того, що таким же можуть вважати і його самого. У життя ж інших він просто чемно не втручався.
  
  Насправді, хоч він і міг визнати це лише в години безсоння, Лягуш боявся людей. Він просто не знав, як з ними спілкуватися.
  
  Жінки валили його в жах. Їх він взагалі не розумів. Втім, це не мало значення. Він залишався самим собою, занадто старим, щоб змінюватися, і частіше був задоволений життям, ніж ні. Сам факт, що він примирився з цієї всесвіту, якою б дивною та не була, здавався йому гідним здобутком.
  
  Його невелика старовинна гірничодобувна установка нагадувала плоске членисте чудовисько завдовжки двісті метрів. Кожен робочий важіль, кожух з датчиками, антена і проекційна решітка були відполіровані до дзеркального блиску. Їх були десятки, з-за чого машина була схожа на величезну, неймовірно складну багатоніжку. Вона ділилася на зчленовані секції, і в кожної були власні двигуни. Живлення і керування здійснювалися з секції, де розміщувалася кабіна Лягуша. Всі інші були транспортними та робочими придатками, які при необхідності легко було відкинути.
  
  Одного разу, з-за помилки комп'ютера, втратив контроль за останньою секцією, Лягуш позбувся одного придатка. Він вив і лаявся, немов батько, що втратив первістка.
  
  Відвалилася секція тепер перетворилася на купу металобрухту далеко за Межею Тіньової. Блейк сприймав її як своєрідний орієнтир, що позначав межу між його власною територією і територією Лягуша. Сам Лягуш не забував поглянути на неї під час кожної вилазки.
  
  Ніщо кинуте не могла довго проіснувати на Сонячній стороні — з ним швидко расправлялось диявольське сонце. Лягуш покосився на своє втрачене дитя, нагадуючи собі про те, що буває з надто необережними.
  
  Його машина була розрахована на тривалу роботу при температурах, часто перевищували дві тисячі градусів Кельвіна. Її системи охолодження відрізнялися видатної винахідливістю. Потрухи краулера захищала товста оболонка з гнучкою молібденово-керамічної губки, натягнута на пористу раму радіатора з молібденового сплаву. Всередині губчастої оболонки під високим тиском циркулював охолоджувач.
  
  Під дзеркальною поверхнею обшивки, на випадок, коли краулер опинявся під сонячними променями, пролягав другий рубіж захисту — магнітні екрани, під якими циркулювали іонізовані гази. Молекулярний сортувальник відправляв назад тонкий потік частинок з найвищою енергією. Сонячний вітер гнав іони на Темну сторону, де вони замерзали і згодом могли знову перебратися на якому-небудь краулере на Сонячну сторону.
  
  Краулер в променях сонця, якщо дивитися на нього з Сонячної сторони через відповідні фільтри, нагадував довгу приосадкувату вогненну комету. Сама машина повністю ховалася всередині газоподібної лялечки.
  
  Магнітні екрани не тільки містили в собі іонну оболонку, але й відбивали згустки заряджених частинок, вивергає нестабільним сонцем Черномира.
  
  Незважаючи на всі ці технології, всередині краулера стояла диявольська спека. Старателям доводилося одягати скафандри, настільки ж об'ємні і незграбні, як і в часи перших космічних польотів.
  
  Теплообмінна система Лягуша, незважаючи на всю потужність і крайню ефективність, не могла впоратися з прямими сонячними променями протягом скільки-небудь тривалого часу. Нестерпно пекуче сонце Черномира висіла занадто близько до планети.
  
  Лягуш привів у дію лазер зв'язку. Лише високоенергетичні промені могли пробитися крізь сонячні перешкоди. Він клацнув перемикачами, запускаючи екрани і тепловідведення. Його багаторічний товариш немов бурчав і бурмотів собі під ніс. Суміш знайомих звуків і вібрацій заспокоювала, і в їх оточенні Лягуш відчував себе набагато краще.
  
  У своєму краулере він відчував себе по-справжньому живим і реальним настільки, наскільки міг відчувати себе таким будь Черномире. Більш того, він бував на Сонячній стороні, як мінімум вп'ятеро частіше, ніж хто-небудь інший.
  
  Він тицьнув пальцем в пульт зв'язку, і промінь, торкнувшись вершини на Тіньовий Межах, зафіксувався на автоматичному ретранслятор.
  
  — Каже Лягуш. Я біля самої Межі. Гей ви, пластикові виродки, — дайте-но мені тінь.
  
  Лазерний промінь передав потік пульсуючих сигналів. Десь там машина перевірила його баланс і здійснила переклад на користь Гірничо-металургійної корпорації Блейка. На екрані Лягуша спалахнув зелений вогник, повідомляючи, що все в порядку.
  
  — Ще б було не гаразд, — буркнув він. — Вам так легко від мене не відбудешся.
  
  Він не збирався платити Блейку за завантаження сировини для іонізації, поки справлялися його старі м'язи. Але і економити на безпеці на Сонячній стороні не варто.
  
  У минулі часи доводилося подорожувати від Краю Світу до Тіньової Риси під променями сонця. Лягуш робив це тисячу разів. Потім Блейк придумав спосіб протистояти диявольській полум'я, і Лягуш не соромився до нього вдаватися. Незважаючи на всю економність і незалежність, дурнем він не був.
  
  Краулер працював на холостому ходу, буркочучи собі під ніс. Лягуш дивився на випалену рівнину, яка поступово темнішала. Подавши потужність на гусениці і системи охолодження, він вкотився в тінь пилової хмари. Останнім викинули на багатокілометрову висоту воздуходувы на периферійній станції Блейка біля підніжжя Тіньової Риси. Його комп'ютер підтримував зв'язок з тамтешнім навігатором корпорації, обробляючи дані, передані іншими краулерами, і постійно зчитуючи інформацію з власних приладів.
  
  Поїздка видалася йому парою дрібниць. Перед ним лежала добре знайома і безпечна дорога, схожа на укочений шосе.
  
  Маленькі оченята Лягуша оглянули кабіну. Його оточували ряди екранів, вогнів і циферблатів, які він читав так, ніби сам був частиною комп'ютера.
  
  Кілька екранів показували зовнішній вигляд осторонь від низько висить сонця, незмінно сяяв. На інших відображалася інформація, отримана з лазерного радара і акустичних датчиків модулів краулера. Великий круглий екран перед Лягушом відображав вид з зеніту на його машину і територію в радіусі кілометра навколо. Картина виглядала жваво і яскраво. Контури були окреслені блакитним, теплові області зображувалися у вигляді відтінків червоного. Поклади металу показані зеленим, хоча тут вони майже вичерпалися, і зеленого майже не було видно.
  
  Прилади повідомляли про справність причіпних секцій, стан реактора, рівні газу в резервуарах, а також ретельно стежили за системами життєзабезпечення.
  
  Машина Лягуша була старою і відносно простий і при цьому неймовірно складною. На машинах корпорації їздили по двоє і по троє, а в більш довгі поїздки брали з собою змінний персонал. Але на цій планеті не існувало жодної живої душі, суспільство якої Лягуш виніс би всередині краулера.
  
  Переконавшись, що машина в черговий раз підкорить Сонячну сторону, Лягуш знову впав у буркотливе настрій.
  
  — Треба було приєднатися до якогось конвою, — пробурмотів він. — Цілком можна було б домовитися, чорт забирай. Ось тільки у кого вистачить часу чекати, поки Блейк пошле своїх посіпак?
  
  Його членистий левіафан загуркотів, немов насувається землетрус. Він додавав швидкості, поки не досяг максимальних дванадцяти кілометрів на годину. Сонари послали сигнал, очікуючи повернення звуку, створюваного гусеницями краулера, і повідомляючи комп'ютера детальний портрет навколишньої місцевості. Поїздка до Тіньової Межах займала найменше три години, а відсутність атмосфери, яка могла б утримати создававшую тінь пил, дорога була кожна секунда. Баритися він не збирався.
  
  Поїздка в черговий раз пройшла без пригод. Діставшись до кінця Тіньової Риси, він негайно послав повідомлення Блейку, щоб той забезпечив тінь, і вимкнув двигуни.
  
  — Знову тобі все зійшло з рук, старий ти сучий син, — пробурмотів він собі під ніс, відкидаючись на спинку крісла і закриваючи очі.
  
  Щодо цієї поїздки йому потрібно було серйозно подумати.
  
  
  
  8. Рік 3031
  
  Шторм прибрав кларнет в футляр. Повернувшись до сидів на столі суті, він повільно нахилився, і вони зіткнулися лобами.
  
  З воронопутом слід вести себе обережніше — в одну мить той міг виглядати відданим, немов щеня, а в наступне пустити в хід кігті. Ці створіння були вкрай чутливі до чужого настрою.
  
  На Шторму ніколи не нападали «вихованці». Ніколи не зраджували і його прихильники, хоча їх вірність часом виглядала надмірною.
  
  У свій час Шторм ретельно зважив корисність воронопутов, враховуючи їх непередбачуваність, і вирішив, що ризик того вартий.
  
  Їх мозок чіпко тримав всі події останньої години. Шторм міг телепатично прочитати їх пам'ять, зіткнувшись лобами. Здатність до запам'ятовування і телепатії, схоже, стала частиною їх адаптації до постійного життя в тіні.
  
  Воронопуты постійно нишпорили по фортеці. Не знали про їх здібностях люди Шторму нічого не приховували. Ці створення забезпечували його набагато більшою інформацією, ніж будь-яка система підслуховуючих пристроїв.
  
  Він обзавівся ними під час зустрічі з Річардом Хоксбладом на Зламаних Крилах. З тих пір до його обізнаності ставилися з забобонним страхом, і він заохочував подібну думку. Легіон був продовженням Шторму, виявом його волі, і йому хотілося, щоб той сприймався як його частина.
  
  Але, незважаючи на всю обізнаність, деякі люди не припиняли робити вчинки, внаслідок яких виникала необхідність у ящерах.
  
  Він ніколи не боявся прямої зради. Його прихильники були зобов'язані йому життям. Відданість їх часом межувала з фанатизмом, але все, що вони робили, йшло йому на благо.
  
  За двісті років він змирився з примхами людської натури. Кожен вважав себе остаточним авторитетом в управлінні всесвіту. Таке було незмінне наслідок людської еволюції.
  
  Шторм спокійно їх поправляв. Йому не були притаманні гнів і лють. Як він виявив, легке несхвалення часом призводило до кращих результатів, ніж самий суворий догану.
  
  Розум його захлиснули образи і діалоги, що зберігалися в мозку воронопута. Він вибрав з потоку фрагменти, які його цікавили.
  
  — Прокляття! Знову вони за своє.
  
  Щось подібне він підозрював вже давно. Його сини, Бенджамін, Гомер і Люцифер, завжди таємно замишляли вберегти старого від його примх. Чому вони так нічому і не навчилися? Чому вони не могли бути як Торстон, його старший? Торстон, може, і не відзначався особливим розумом, але в усьому слухався батька.
  
  Або, ще краще, — чому вони не могли бути як Масато, наймолодший? Миш був не просто розумний, можливо, він перевершував будь в їх сім'ї.
  
  Сьогодні хлопчики захищали від батька, як вони вважали, найбільшою його слабкості. Іноді, в хвилини похмурих роздумів, він навіть готовий був з ними погодитися. Його життя може бути безпечніше, спокійніше і багатше, якщо б він більш прагматично поставився до Майкла Ді.
  
  — Майкл, Майкл... У мене бували вороги, яких я більшою мірою міг би назвати братами, ніж тебе.
  
  Відкривши ящик столу, він натиснув кнопку, відправивши сигнал виклику в подорож по Залізниці фортеці. Чекаючи відповіді Касія, він повернувся до кларнету і «Мандрівника на березі».
  
  
  
  9. Рік 3031
  
  Миш увійшов до кабінету полковника Уолтерса.
  
  — Полковник на місці? — запитав він ординарця.
  
  — Так, сер. Ви хотіли його бачити?
  
  — Якщо він не зайнятий.
  
  — Вас хоче бачити Масато Шторм, полковнику, — сказав ординарець в комунікатор. Він повернувся до Мышу. — Ідіть, сер.
  
  Миш ступив у спартанському обставлене приміщення, що служило Таддеусу Іммануілу Уолтерсу кабінетом і притулком, — настільки ж порожнє, наскільки був захаращений кабінет його батька.
  
  Полковник стояв на колінах спиною до дверей, дивлячись вздовж столу на маленький пластмасовий самоскид, кружляв по пластиковій доріжці. Іграшка вивантажує з кузова скляні кульки, після чого здійснювала коло і, виконавши ряд хитромудрих операцій, знову завантажуватиме кульки. А потім все починалося спочатку. Полковник тикав маленькою викруткою в пристрій, яке піднімало кульки для завантаження. Два не потрапили в кузов.
  
  — Миш?
  
  — Він самий.
  
  — Коли ти повернувся?
  
  — Вчора вночі. Пізно.
  
  — Вже бачив батька?
  
  Уолтерс підкрутив підйомник викруткою, але безрезультатно.
  
  — Я тільки що від нього. Схоже, він знову не в дусі. Я не став його турбувати.
  
  — Так і є. Щось трапилося. Він це відчуває.
  
  — Що саме?
  
  — Поки точно не знаю. Чорт забирай, а я-то думав, ці штуковини піддаються ремонту. — Він кинув викрутку і встав.
  
  Уолтерс був на кілька десятків років старше Гнея Шторму, худорлявий і смаглявий, з холодним виразом обличчя, орлиним носом і вузькими очима. При народженні йому дали ім'я Таддеус Іммануїл Уолтерс, але друзі звали його Кассием. Це прізвисько він отримав на першому курсі Академії, імовірно, за худу фігуру і холодний блиск в очах[6].
  
  Він багатьом викликав тривогу. Погляд його був подібний до погляду змії. Миш знав його все життя, але досі відчував себе в її товаристві комфортно. «Дивний чоловік, — подумав він. — Його професія — смерть. Він не раз її бачив. І при цьому йому подобається лагодити старі іграшки».
  
  У Касія залишилася тільки одна кисть руки, ліва. Другу він втратив давним-давно, з вини Фирчайлда Ді, сина Майкла Ді, коли вони з Гнеєм брали участь в операції на одній планеті, нічим більше не запам'яталася. Як і Шторм, він відмовився від виправлення каліцтв, заявивши, що вони нагадують йому про обережність.
  
  Кассій був в Легіоні з самого його виникнення, ще до народження Гнея, на планеті під назвою Префактл.
  
  — Навіщо ви хотіли, щоб я повернувся? — запитав Миша. — Ваше повідомлення біса мене налякало. А потім я повертаюся, і виявляється, що все майже нормально.
  
  — Нормальність — лише ілюзія. Особливо тут. І зараз.
  
  Миш здригнувся. Голос Касія звучав абсолютно безпристрасно — він позбувся гортані за улантонидской кулі на Сьєррі. Протез міг відтворити лише один низький хрипкий тон, ніби у примітивного мовця комп'ютера.
  
  — Ми відчуваємо, коли хтось збирає сили. Коли поживеш із наше, теж навчишся.
  
  Кассій що пройшов зі своєю іграшкою, а потім, повернувшись до Мышу, різко змахнув кулаком.
  
  Удар міг виявитися смертельним. Миш ковзнув убік і присів, готуючись захищатися.
  
  Вузькі бліді губи Касія вигнулися в усмішці, здавалася чужою на його обличчі.
  
  — А ти молодець.
  
  — Підтримую форму, — посміхнувся у відповідь Миш. — Збираюся піти в Розвідку. Що скажете?
  
  — Впораєшся. Ти весь у батька. Шкода, що ми розминулися в минулий раз, коли я був у Місячному командуванні. Хотів де з ким тебе познайомити.
  
  — Я був в Крабовидної туманності. Брав участь у перегонах на сонячних вітрильниках. Ми з напарником виграли, навіть перемогли команду зоряних ловців. А вони відчувають сонячний вітер, як риба — воду в річці. Вони виграли чотири регати поспіль.
  
  Миш пишався досягненням. У власних іграх зоряні ловці вважалися непереможними.
  
  — Я чув розмови. Вітаю.
  
  Кассій був не тільки заступником командувача Легіоном і його довіреною особою, але і теоретиком-тактиком. За словами деяких, він знав про військовому мистецтві більше, ніж будь-хто з нині сущих, включаючи Гнея Шторму і Річарда Хоксблада. Військовий коледж при Місячному командуванні іноді запрошував його прочитати лекцію або провести семінар. Найбільш невдалими кампаніями для Шторму виявлялися ті, в яких йому не міг допомогти Кассій. Хоксбладу вдалося протистояти їх об'єднаному військовому таланту лише одного разу.
  
  Пролунав сигнал. Кассій глянув на миготливий вогник:
  
  — Це твій батько. Йдемо.
  
  
  
  10. Рік 3020
  
  Найвідомішою природною пам'яткою Черномира була Тіньова Риса — четырехтысячекилометровая розколина в корі планети. Її звернена до сонця сторона височіла в середньому на двісті метрів над випаленою рівниною. Уходившая на північний захід розколина відкидала широку смугу тіні, яку старателі Крайгорода використовували як приховану від сонця дорогу до багатств Сонячної сторони. Розширюючи область діяльності місцевих старателів, Тіньова Риса давала Крайгороду гігантська перевага над конкурентами.
  
  Ніхто ніколи не намагався дістатися до кінця Тіньової Риси. У тому просто не було необхідності — в межах перших сотень кілометрів тіні цілком вистачало покладів. Прагматичні старателі уникали ризику, який не обіцяв нічого, крім почуття задоволення.
  
  На Черномире люди не порушували заведеного розпорядку, якщо це не потрібно для виживання.
  
  Але побитий життям на прізвисько коротун Лягуш зараз прямував до кінця Тіньової Риси.
  
  Подібна думка приходила в голову кожному старателю — будь іноді мимоволі замислювався про те, щоб звести рахунки з життям. Лягуш в цьому сенсі нічим не відрізнявся від інших. Для нього це був спосіб увійти в історію — Черномир не міг похвалитися великою кількістю першовідкривачів.
  
  Лягуш вже давно розмірковував на цю тему. Зазвичай він лише сміявся над собою — на таке міг зважитися тільки ідіот. А старина Лягуш ідіотом не був.
  
  Останнім часом, однак, він все більше усвідомлював свій вік і неминуче наближення смерті. І все частіше виникала думка, що він не вчинив нічого такого, щоб вписати своє безсмертя в майбутнє. Його догляду, по суті, ніхто б не помітив, і мало хто став би його оплакувати.
  
  Він знав лише один спосіб життя — старательство, а для старателя мався лише один спосіб досягти безсмертя. Дістатися до кінця Тіньової Риси.
  
  Лягуш ще не прийняв остаточного рішення. Розсудлива досвідчений старатель в його душі вів шалений арьергардное бій із самим собою.
  
  Хоча правди від нього не домігся б сам Торквемада, Лягушу хотілося зробити дещо на когось враження.
  
  Людство в цілому нічого для нього не означало. Все життя він був мішенню для насмішок і жорстокостей і, що ще гірше, повної байдужості. Люди його не цікавили — за винятком однієї-єдиної людини.
  
  Прийомну дочку Мойру, світловолосу дівчинку, він знайшов блукаючи по жалюгідного подобою космопорту, що стояв у Крайгороде. Її поспіхом кинули прагнули позбутися доказів работорговці-сангари, яких переслідував його по п'ятах Флот. Дівчинці було років шість, вона помирала від голоду і навряд чи вижила б серед кого-небудь, крім рабів. Доля нікого не хвилювала, поки товстошкірий і тупуватий коротун-мізантроп, клоун Крайгорода, не випадково опинився поруч і його не торкнув її вид.
  
  Мойра була не першою, кому він допоміг. Він не міг пройти повз кинутого живої істоти.
  
  Прирезав збоченця-наркоторговця, він забрав перелякану, немов відібраний від матері кошеня дівчинку до себе додому. Приніс її в крихітну квартирку-лігво позаду водопровідної станції у службовому підземелля Крайгорода.
  
  Дівчинка до краю ускладнювала йому життя, але він вклав в неї всю свою таємну сутність. І тепер, думаючи про смерть, він хотів залишитися в її пам'яті людиною, життя якого зводилася не тільки до мегалитрам пролитого в скафандрі поту і впертою гордості, надмірною для його маленького росту.
  
  Прокинувшись, Лягуш все ще сумнівався, як йому вчинити. Найдальші шляхові маркери, які він сам поставив під час попередніх вилазок, перебували всього за тисячу кілометрів уздовж Тіньової Риси.
  
  Перша чверть шляху була найлегшою. Комп'ютер міг вести машину у відповідності з маркерами, звільнивши йому або байдикування чотири повних дні, потрібних, щоб дістатися до останнього маяка. Потім доведеться перейти на ручне управління, досліджуючи нову територію і ставлячи маркери, які допоможуть повернутися. Він також потребував зупинках для сну, і йому потрібен час на експерименти, щоб вибрати підходящий шлях. Щоб подолати три тисячі кілометрів, знадобиться вічність.
  
  Шлях зайняв тридцять один день і кілька годин. Все це час Лягуш віддавався всім відомим старателю гріхів, за винятком одного — самогубства. А Смерть таїлася в тіні, з усмішкою підстерігаючи жертву, і Лягуша не залишав питання: коли з пітьми вилетить різницький гак і висмикне його з світу живих?
  
  Лягуш знав, що не повернеться.
  
  Жоден краулер, навіть найновіша машина корпорації, не був розрахований на таку довгу подорож. Його давня руїна не переживе ще чотири тисячі кілометрів подібних випробувань.
  
  Навіть якщо йому пощастить і механіка витримає, у нього все одно закінчиться кисень. Системи регенерації не працювали в повну силу.
  
  Коли резервуари опорожнились наполовину, він зупинився і глибоко задумався. А потім продовжив шлях, поставивши власне життя на те, що зуміє проїхати тому досить далеко, щоб його врятували разом з доказом скоєного досягнення.
  
  Лягуш грав в покер і робив великі ставки, не моргнувши оком.
  
  Він відсвяткував успіх, порушивши власне непорушне правило — знявши скафандр.
  
  У людини без скафандра не було шансів пережити навіть найменше ушкодження краулера. Але Лягуш провів у проклятій оболонці, відчуваючи власний запах, половину життя. Щоб не закричати від відчаю, потрібно було нарешті з неї вибратися.
  
  Він насолоджувався небезпечним і приємним відчуттям свободи. Він навіть витратив воду на те, щоб помитися самому і вимити внутрішність скафандра. А потім він почав спустошувати ящик пива, який безглуздий внутрішній голос підказав йому занурити у відсік для інструментів.
  
  На середині ящика він зв'язався з Блейком і гучно оголосив про свою перемогу. Потім він виконав хлопцям з тіньовою станції кілька своїх найкращих непристойних пісень. Ті не знайшлися з відповіддю. Не встигнувши покінчити з пивом, він заснув.
  
  По пробудженні до нього повернувся здоровий глузд.
  
  — Ну і дурень же ти, старина. Що на тебе раптом знайшло, чорт забирай? Дев'ять ідіотів в одному — ось ти хто. — Він забрався в скафандр. — Ох, Лягуш, Лягуш. Схоже, ти довів, наскільки божевільний. Вони вже все знають.
  
  Він сів у крісло. Пора було відновити щоденний спір допомогою маяків-маркерів з контролером на станції Блейка.
  
  — Сучий син, — пробурмотів він. — Сьогодні йому доведеться засунути свої амбіції в дупу. Ти все-таки зробив з нього брехуна, Лягуш.
  
  Чув його хтось ще? Хто-небудь в Крайгороде? Цілком ймовірно. Можливо, тепер вже знав весь місто. Старий нарешті довів, що він справді настільки божевільний, як всі думали.
  
  Для них це напевно стане великим пригодою, особливо поки він буде тягнутися назад, а його телеметрія — повідомляти про падаючому рівні кисню. Багато зроблять ставки на те, що він добереться? І наскільки більше буде тих, хто поставить на протилежне?
  
  — Угу, — пробурмотів Лягуш. — Без глядачів точно не обійдеться.
  
  Він раптом відчув себе вище ростом, красивішим і багатшим, справжнім мачо. Хоч одного разу йому вдалося стати чимось більшим, ніж міським блазнем.
  
  Але Мойра... Від хорошого настрою не залишилося й сліду. Бідній дівчинці доведеться пройти через справжнє пекло.
  
  Лягуш не відразу вийшов на зв'язок. Якийсь час він дивився на екрани, на що у нього не знайшлося часу минулої ночі, коли він опинився в пастці в доконаних фантазій.
  
  Вздовж всієї Тіньової Риси він не бачив нічого, крім чорних скель ліворуч і палаючої Сонячної сторони праворуч. Кожен кілометр нічим не відрізнявся від попереднього і наступного. Йому не вдалося знайти Ельдорадо, в яке всі вони вірили у старі часи, коли були початківцями старателями, які змагалися один з одним за кращі поклади. Після першої тисячі невинно-чистих кілометрів він перестав виглядати золоту жилу.
  
  Навіть тут все виглядало так само, не рахуючи того, що контури розколини розходилися в сторони, гублячись серед пекельної рівнини за кінцем Тіньової Риси. Але на головному екрані виднілося щось, цеплявшее погляд, — жовта пляма, становившееся все яскравіше у міру просування вперед.
  
  Там, куди ледь діставали датчики, воно палало яскраво-помаранчевим.
  
  Жовтий колір. Радіоактивність. Оранжевий означав такий високий її рівень, що вона генерувала тепло. Лягуш втупився на великий екран. Він знаходився над краєм плями, яка опромінювати його крізь підлогу машини.
  
  Він забив по клавішах комп'ютерного терміналу, вимагаючи відповіді.
  
  У ідіотського скриньки було в розпорядженні чимало годин, щоб награтися з даними. І у нього вже була готова гіпотеза.
  
  — Що за чорт? — Лягушу вона не сподобалося. — Спробуй ще раз.
  
  Комп'ютер відмовився, знаючи, що правий.
  
  За інформацією комп'ютера, в мантії планети було тонке місце там, де до поверхні дотягнувся палець магми. Конвекційні течії з глибини винесли в утворився кишеню більш теплі радіоактивні речовини. За багато тисячоліть сформувалася легендарна жила.
  
  Лягуш з працею, але повірив. Йому хотілося вірити. Він не міг не вірити. Саме заради цієї знахідки він ризикував життям. Тепер він був багатий...
  
  Ейфорія невдовзі змінилася більш практичними міркуваннями. Потрібно подолати радіоактивність і проникнути на шість кілометрів вглиб мантії. І знайти спосіб перемогти сонці, оскільки жила розташовувалася за кінцем Тіньової Риси... Для її розробки були потрібні ядерні заряди, безліч устаткування, легіони тіньових генераторів, логістика військових масштабів. Доведеться набрати і навчити дивізії людей. І винайти нові технології, щоб витягти з грунту розплавлену магму...
  
  Його мрії зникли, немов дим, в довгі безмовні коридори вічності. Він був всього лише Лягушом, маленькою людиною. Навіть у Блейка не знайшлося б ресурсів, щоб вирішити цю задачу. Знадобилися б десятиліття безповоротних вкладень лише для того, щоб створити необхідні технології.
  
  — Чорт забирай! — гаркнув він і тут же розсміявся. — Що ж, на одну хвилину ти все ж став багатієм, Лягуш. І до чого ж це було чертовски здорово! — Він замислився. — У будь-якому випадку потрібно подати заявку. Може, коли-небудь хто-небудь захоче купити франшизу на розробку родовища.
  
  Ні, подумав він. Не вийде. Франшизу міг придбати тільки Блейк, а він не збирався робити кого б то не було багатшим. І обов'язково прибере всю цю хрень до рук.
  
  А подумати було про що. Поза всяким сумнівом.
  
  Насилу стримуючи злість, Лягуш наказав комп'ютеру закрити доступ до всіх даних, що стосуються жили.
  
  
  
  11. Рік 3031
  
  Кассій увійшов в кабінет. Миш тримався за його спиною.
  
  — Ти хотів мене бачити?
  
  Шторм прибрав кларнет у футляр, поправив пов'язку на оці і кивнув:
  
  — Так. Мої сини знову захищають мене, Кассій.
  
  — Гм?
  
  Кассій був сімейної дивиною, будучи не тільки заступником Шторму, але також його тестем і зятем. Шторм був одружений на його дочці Фріду, а другою дружиною Касія стала старша дочка Шторму від давно померлої жінки. Сімейство Шторм і їх воєначальників пов'язували хитромудрі, чи не кровозмісні відносини.
  
  — Сюди наближається яхта, — сказав Шторм. — Її переслідує крейсер. Обидва корабля розпізнаються як кораблі Річарда. Хлопці активували проти них мінні поля.
  
  Холодний погляд Касія став ще холодніше. Насупившись, він погойдався на носках і сказав:
  
  — Майкл Ді. Знову.
  
  — І мої хлопці сповнені рішучості його до мене не підпустити.
  
  У Касія були свої міркування щодо розумності дій хлопців, але він вважав за краще їх не висловлювати.
  
  — Майкл вирішив повернутися? — запитав він. — Після того, як викрав Поліанна? Він куди безрассуднее, ніж я думав.
  
  Шторм посміхнувся, але одразу ж посерйознішав, побачивши похмуре обличчя Касія:
  
  — Вірно. І нічого смішного тут немає.
  
  Поліанна Ейт була дружиною його сина Люцифера. Вони довго не вступали в шлюб, і їх союз став катастрофою. Досить сказати, що дівчина не належала до числа тих, хто був у смаку Люцифера.
  
  Люцифер залишався улюбленим дитиною Шторму, незважаючи на всі його зусилля ускладнити життя батька. Люцифер володів музичним і поетичним талантом, але йому бракувало розсудливості, щоб присвятити себе їм. Він мріяв бути солдатом.
  
  Шторм не хотів, щоб діти йшли по його стопах. Його професія була тупиком, історико-соціальною аномалією, якій невдовзі належало зникнути. Він не бачив у ній ні майбутнього, ні чарівності. Але він не міг відмовити хлопчикам у їх бажанні залишитися при Легіоні.
  
  Деякі сини стали його помічниками.
  
  З тих, хто стояв біля витоків Легіону, залишилися в живих лише деякі — похмурий старий Кассій, зловісні брати Вульф і Гельмут Дарксворды, кілька сержантів. Його батько Борис і брати — Вільям, Говард, Вердж і багато хто інші — знайшли свою безповоротну смерть.
  
  Сімейство старіло і слабшав. А ворог по той бік ночі ставав сильнішим... Шторм щось невдоволено пробурчав. Вистачить. Він ставав іграшкою власних нав'язливих думок про неминучість долі.
  
  — Він везе її назад, Кассій. — Шторм загадково посміхнувся. Будучи шукачкою пригод, Поліанна вийшла заміж за Люцифера швидше заради того, щоб зблизитися з людьми, подібними Шторму, ніж з любові до поета. Майкл без праці користувався її незадоволеною жагою дій. — От тільки, зіставивши всі воєдино, він злякався мене куди сильніше, ніж думав. Ми з ним зустрілися на Великий Цукрових Горі три тижні тому і довго говорили наодинці. Думаю, головну роль зіграв ніж — Майкл дуже піклується про свою зовнішність. І його все ще турбує доля Фирчайлда.
  
  Миш щосили намагався здаватися непомітним. Батько вже кілька разів кидав на нього похмурі погляди, і він знав, що рано чи пізно буде вибух.
  
  — Ти? Катував? Ді? — Кассій не зумів висловити своєї недовіри в одній фразі. — Впевнений, що він сам це не підстроїв, щоб піднятися в очах інших?
  
  Шторм посміхнувся. В його посмішці відчувалося щось хиже, і Мышу вона не сподобалася, в черговий раз нагадавши, що в батька є щось нелюдське.
  
  — Ми вже століття разом, Кассій, але ти досі мене і не зрозумів. Природно, у Майкла є свій пунктик. Така його натура. І з чого ти вирішив, що катувати його — для мене щось незвичайне? Я обіцяв Майклу, що буду його захищати. Але це лише означає, і він про це знає, що сам я його не вб'ю. І не дозволю йому загинути з мого відома.
  
  — Але...
  
  — Коли він встає на моєму шляху, у мене завжди залишаються варіанти. І я показав йому це на Цукрових Горі.
  
  Миш здригнувся, побачивши тонку лиховісну усмішку на губах Касія. Кассій не міг збагнути зв'язок, який існував між зведеними братами, і йому подобалося, що Шторм зумів обійти обмеження, які вона накладала на нього.
  
  Касія тішило, коли у когось з Ді траплялися неприємності. У нього були свої образи. Фирчайлд досі розплачувався за руку.
  
  «Вони справді жорстокі люди, — з легким подивом подумав Миш. — Мої родичі. Ніколи всерйоз не думав...»
  
  Він занадто довго був відсутній і встиг забути про їх темні сторони.
  
  — До справи, — сказав Кассій. — Якщо Поліанна у Майкла, а Річард його переслідує — буде стрілянина. Наше місце — в Бойовому центрі.
  
  — Я якраз хотів запропонувати туди піти. — Шторм встав. — Перш ніж мої ідіоти-сини позбавлять мене від напасті по імені Майкл Ді, — розсміявся він, перефразовуючи Люцифера, який вкрав цитату у Генріха Другого, який говорив про Томаса Беккете. — І нещасної красуні Полианны разом з ним.
  
  «Бідолаха Люцифер, — подумав Миш. — Він єдиний по-справжньому опиниться в програші, якщо йому вдасться перешкодити Майклу причалити».
  
  Шторм свиснув:
  
  — Гері! Фреки! До мене!
  
  Припинивши нишпорити по кабінету, собаки очікувально оточили господаря. Вони могли вільно бігати по фортеці, але робили це лише в його суспільстві.
  
  Надівши улюблений довгий плащ формений, Шторм посадив на руку воронопута і вийшов. Кассій ступав за півкроку за ним. Миш поспішив слідом. Собаки втекли вперед у пошуках неіснуючих ворогів.
  
  — Миш! — прогарчав Шторм, зупиняючись. — Що ти тут робиш, чорт забирай?
  
  — Це я за ними послав, — сталевим голосом відповів Кассій. Миш здригнувся. Природно, він представляв щось подібне, але голос Касія звучав так бездушно і мляво... — Я зв'язався з друзями в Місячному командуванні, і вони все влаштували. Становище таке...
  
  — Становище таке, що він мені тут зовсім ні до чого, Кассій. У нього є можливість вибрати власний шлях. І заради всього святого, нехай він вибере його сама. Занадто багато мої діти вже потрапили в цю пастку.
  
  Шторм рушив далі. Кассій повернувся до Мышу:
  
  — Почекай в моєму кабінеті, Миш. Я зумію переконати.
  
  — Так, сер.
  
  Миш почав відчувати те ж, що і його батько. Фортеця пронизувала аура року. У повітрі висіло відчуття великих подій, і батько не хотів, щоб він у них брав участь. Кассій вважав інакше. Розбіжності між ними здавалися Мышу немислимими, але його повернення цілком могло стати їх причиною.
  
  Яка небезпека загрожувала фортеці? Судячи з бойовим комп'ютерним моделям, лише у Флоту Конфедерації вистачило б сил, щоб зламати її оборону. А батько і Кассій цілком ладнали з далеким урядом.
  
  Опинившись на самоті в кабінеті полковника, Миш глибоко замислився. Він зрозумів, що наслідує батька. І він ніяк не міг зупинитися.
  
  Невже вся справа в Майкла Ді?
  
  Його мучили погані передчуття.
  
  
  
  12. Рік 2844
  
  Дит стояв поруч з матір'ю, застебнутий на всі гудзики, в дурній квадратної фетровому капелюсі спадкоємця сім'ї. Перед ними низкою проходили гості. Чоловіки доторкалися до його рук, жінки ледь помітно кивали. П'ю, дванадцятирічний спадкоємець Дхарвонов, удостоїв його поглядом, предвещавшим неминучі неприємності. У відповідь Дит скорчив загрозливу гримасу десятирічному хворобливого спадкоємцю Сексонов. Хлопець розплакався, а його батьки в замішанні заметушилися навколо.
  
  Сексоны були єдиним Першим сімейством на Префактле, і їм було потрібно підтримувати відповідний образ.
  
  Дит зрозумів свою помилку лише тоді, коли батько кинув на нього ще більш багатообіцяючий погляд, ніж Дхарвон у П'ю.
  
  Журитися з цього приводу він не став, вирішивши, що гірше все одно не буде, зате нащадкові Сексонов його візит запам'ятається з нелучшей боку.
  
  Вечір рухався по накатаній колії. Дорослі одразу ж почали пити, і стало ясно, що до часу вечері вони навряд чи зможуть по достоїнству оцінити всі тонкощі кухні його матері.
  
  Дітей зігнали в окреме крило великого будинку, де вони не плуталися під ногами, але перебували під пильним наглядом. І, як зазвичай, всі спроби за ними доглядати зазнали невдачі.
  
  Позбувшись від «наглядачів», діти тут же зайнялися створенням ієрархії. Кредит був самим молодшим і не міг нікого залякати, крім спадкоємця Сексонов.
  
  Дит подумав, що, коли той отримає спадщину, стан Сексонов істотно зменшиться.
  
  Синку Дхарвонов мав до Діту особливу ненависть. П'ю відрізнявся силою, але не розумом. Однак його злості й завзяття виявилося достатньо, щоб увігнати жертву в кут.
  
  Діту стало страшно, хоч він і не подавав виду. П'ю могло не вистачити розуму вчасно зупинитися, і він міг зробити щось таке, що змусило б дорослих зробити офіційні заходи. Відносини між Дхарвонами і Норбонами і без того були досить напруженими. Подальші провокації могли призвести до кровної помсти.
  
  Гостей покликали до вечері, і це врятувало положення, подібно до бога з машини.
  
  Чому його мати запрошувала тих, хто не любив їх сімейство? Чому громадську зневагу легше прощалося, ніж спроби задавити конкурента?
  
  Дит вирішив, що стане найбагатшою сангари всіх часів. Багатство створювало власні правила. Він зміг би змінити багато так, щоб воно стало куди розумніше.
  
  Вечеря здався йому нестерпно формальним і схожим на якийсь ритуал.
  
  Панувало гнітючий настрій, посилене впливом алкоголю. Замість того щоб піднімати дух і пробуджувати дружні почуття, він высвобождал всю заздрість, ревнощі і гнів сімейств, які Норбоны не допускали на ринок Осіріса.
  
  Дить з усіх сил намагався посміхатися, дивлячись на похмурі обличчя сиділи за довгим столом. Але ситуація залишалася такою ж похмурою, а особи гостей ставали все неприязненнее.
  
  За десертом старший Дхарвон упівголоса сказав все, що думав про інших. Голос його ставав все голосніше, і Діту стало страшно.
  
  Дхарвон напився, як чіп, а нетриманням промові він страждав, навіть будучи тверезим. Він міг сказати щось таке, що загнало б Норбона в кут, звідки не було іншого виходу, крім дуелі.
  
  Будучи трохи розумніші власного сина, Дхарвон цілком міг образити кого-то цілком пристойного. І природно, ідіотська гордість штовхнула його до кровної помсти. Сімейство Норбон розправився б з ним, немов лев з кошеням, поглинувши Дхарвонов цілком.
  
  Але мова у цього ідіота воістину був без кісток. Слововиливи тривали.
  
  Його сусіди відсунулися подалі, не бажаючи мати нічого спільного з подібними висловами. Вони були настільки ж заздрісні, але не настільки дурні. Зобразивши на обличчі похмуре байдужість, вони нависли над столом, ніби чекають видобутку стерв'ятники.
  
  Сангари вважали кровну ворожнечу досить цікавою, але тільки коли вона не торкалася їх самих.
  
  Доля втрутилася всього за кілька секунд до того, як виклик на дуель став неминучим.
  
  До залу увірвався Рхафу — розчервонілий, спітнілий і наляканий. Забувши про пристойність, він перервав свого роботодавця.
  
  — Пане, — видихнув він в обличчя Норбону, — почалося. Польові робочі і виробники напали на наглядачів. У деяких зброя, отримана від дикунів. Ми намагаємося їх втихомирити, але можливо напад з лісу.
  
  Гості схвильовано загомоніли. Голови батьківських родів та начальники станцій вимагали дозволу зв'язатися зі своїми підприємствами. Кращого часу для загального повстання можна було вибрати. Ті, хто приймав рішення на Префактле, виявилися занадто далеко від своїх територій.
  
  Хтось бурмотів вибачення, кажучи, що змушений покинути збори. Непевний гомін змінився переляканими криками.
  
  Замішання додав офіцер сімейних військ Норбонов, який увірвався в зал, перекрикуючи шум:
  
  — Пане! Слухайте всі! Повідомлення з «Списи Норбонов»! — «Спис» було персональної яхтою глави сімейства і його флагманським кораблем. — Сили величиною з флотилію тільки що вийшли з гіперпростору всередині місячної орбіти. — (Хтось чхнув, порушивши раптову тишу. Сотня блідих осіб повернулася до військового.) — Відповіді на запит немає. Судячи за типом кораблів, це людський флот. Сигнал «Списи» перервався, і ми не зуміли знову з ним зв'язатися. Монітори показують різке зростання гамма-випромінювання в точці його місцезнаходження. Комп'ютер повідомляє, що генератори вибухнули від попадання в двигуни.
  
  Тиша знову змінилася шумом. Всі намагалися одночасно піти, негайно бігти геть. На Префактл обрушився великий жах сангари. Люди виявили своїх мучителів.
  
  По залу, радіючи, кружляв вирвався на свободу диявол, сіючи жах. Плакали діти. Кричали і плакали жінки. Чоловіки лаялися і штовхалися, намагаючись першими вирватися за двері.
  
  Нападам піддалися і інші станції. Люди не знали жалю. Вони бажали повного винищення всього живого.
  
  Природно, Префактл був цілою планетою, а планету не можна було атакувати і окупувати, немов жалюгідний острівець в океані, — принаймні, не володіючи беззаперечною перевагою в кораблях і людей. І незважаючи на не надто велике населення, Префактл володів розвиненою мережею оборони. Сангари добре охороняли своє майно. В інший час флотилія навряд чи була б здатна на щось більше, ніж блокада планети.
  
  Але умови відрізнялися від звичайних. Ті, хто приймав рішення, зосередилися далеко від сил, відповідальних за відбиття атак. Ніхто так і не зумів подолати гордість і впертість сімейств, сформувавши централізовану структуру управління. Різноманітні сімейні війська, чиї господарі знаходилися занадто далеко, байдикували далеко від бойових постів. Або, у разі загального повстання рабів, всі сили кинули б на його придушення. Швидко атакувавши, люди могли висадитися на планету до того, як проти них встигли б відкрити загороджувальний вогонь.
  
  Навіть Дит це розумів. І ще він розумів те, чого не розуміли більшість дорослих. Атака і повстання були скоординовані, і час розраховане саме на розпал вечірки.
  
  У людей були спільники на Префактле.
  
  Їх командиру вимагалося лише захопити станцію Норбонов, щоб отримати контроль над усією планетою. Знищивши тих, хто приймав рішення, і провівши кораблі за оборонний парасольку, вони могли по частинах розправитися з іншими володіннями, невеликими силами завоювавши цілу планету.
  
  Від все це тхнуло відчайдушною відвагою. До якої, природно, подмешивалось зрада.
  
  Якийсь веселун командир-людина, виявився розумнішим більшості тварин, збирався зробити на цьому стан.
  
  За роки, що минули з тих пір, як люди виявили сангари і дізналися, що їх самих вважають тваринами, вони створили десятки законів, поощрявших до жорстоким і нещадним дій у відповідь. Завойовникам якої-небудь планети обіцяли мільярди. Навіть самий нижній чин на кораблі міг піти у відставку і жити на відсотки. Розвинена планета могла стати безцінною здобиччю.
  
  Бої були жорстокими і похмурими. Людська ненависть підживлювалася жадібністю.
  
  Батько Діта виявився настільки ж кмітливий, як і його син. Він зрозумів, що поразки і загальної загибелі не уникнути.
  
  — Візьми хлопчика і одягни як раба, — сказав він дружині. — Рхафу, йди з нею. Постарайся, щоб він загубився на майданчику молодняку. Вони один одного не знають, і його приймуть за свого.
  
  Мати Діта і старий зоотехнік все зрозуміли. Глава сім'ї чіплявся за єдину можливість врятувати рід.
  
  — Дить, — присівши, сказав батько, — ти ж розумієш, що відбувається?
  
  Дит кивнув, не наважуючись відповісти. Вивчивши і продумавши всі варіанти, він всерйоз злякався, і тепер йому не хотілося зганьбитися.
  
  — Знаєш, що робити? Сховайся серед тварин. Це нескладно. Ти розумний хлопчик. Ніхто не подумає, що ти живий. Тримайся подалі від неприємностей. Коли з'явиться можливість, повертайся на Батьківщину. Поверни собі права глави сім'ї і оголоси кровну помсту тим, хто нас зрадив. Заради матері і мене. І всіх наших, хто загине тут. Зрозумів? Зробиш?
  
  І знову Дит наважився лише кивнути. Він пробігся поглядом по залу. Хто винуватець? Хто ті деякі, що побачать новий схід?
  
  — Гаразд. — Батько до болю стиснув його в обіймах, чого ніколи раніше не робив. Норбон не відрізнявся надлишком почуттів. — Поки ти ще тут... — Діставши з кишені маленький ножик, він розкрив лезо і подряпав шкіру на лівому зап'ясті Діта, поки та не покрилася дрібними крапельками крові. А потім з допомогою пера наніс на неї довгий ряд чисел. — Саме там ти знайдеш свій Холар, Дит. На Осіріса. Ці дані існують тільки в моїй голові і на твоєму зап'ясті. Удачі тобі. Багатства знадобляться тобі, щоб повернутися.
  
  Дит слабо посміхнувся. Батько вчинив дуже розумно, приховавши найціннішу на сьогоднішній день таємницю під виглядом серійного номера польового робітника.
  
  Норбон знову обняв сина:
  
  — Краще йди. І поквапся. Скоро вони будуть тут.
  
  Зовні пролунав переривчастий гуркіт. Дит посміхнувся. Хтось активував оборонні системи, запустивши ракети.
  
  Відповідь вибухи не залишили від його радості і сліду. Він поспішив слідом за матір'ю і Рхафу. У вікна вдарило яскраве біле світло. Здавалося, протестувала сама атмосфера над станцією. Крики гостей не вщухали.
  
  Почався попередній обстріл. Захисники станції намагалися відбити атаку.
  
  В загонах для рабів панував хаос. Дит почув крики і звуки бійки задовго до того, як вони з Рхафу з'явилися на наглядовій балконі.
  
  Незважаючи на всі зусилля сімейних військ і наглядачів, підпорядкувати тварин не вдавалося. Племінний купол усеивали трупи, в основному польових робітників, але серед них вистачало й тих, на кого були сині одягу Норбонов. Військові і наглядачі остаточно розгубилися — цінного власності не можна було завдавати шкоди.
  
  — Я не бачу ніяких дикунів, Рхафу.
  
  — Дивно. Навіщо давати тваринам зброю, не забезпечивши підтримку?
  
  — Скажи їм, щоб не турбувалися про порятунок худоби. Якщо людські кораблі прорвуться, буде вже все одно.
  
  — Само собою. — Рхафу на мить замислився. — Тобі пора. — Він обняв Діта так само міцно, як до цього батько. — Будь обережний, Дит. Перш ніж що-небудь зробити, завжди думай про наслідки. І ніколи не забувай, що тепер сімейство Норбон — це ти. — Він утер очі тильною стороною долоні. — Що ж, я завжди тобі радий, юний господар. Не забувай старого Рхафу. Коли повернешся на Батьківщину, убий кого-небудь в помсту за мене.
  
  Дит побачив в сльозах Рхафу тінь смерті. Старий шукач пригод не розраховував пережити цю ніч.
  
  — Обов'язково, Рхафу. Обіцяю.
  
  Дит міцно стиснув шкірясту руку старого. Рхафу як і раніше залишався бійцем і не збирався тікати. Він вважав за краще померти, але не дозволити звірам перетворити в ніщо його сміливість і впевненість у власній перевазі.
  
  Дит хотів запитати, чому він повинен бігти, коли всі інші мають намір дати відсіч, але Рхафу його випередив:
  
  — Слухай уважно, Дит. Спускайся по сходах в кінці балкона. До самого низу. Там будуть дві двері. Іди в праву. Вона веде в коридор, який проходить повз майданчики молодняку. Там нікого не повинно бути. Іди в самий кінець, і побачиш ще дві двері. На одній є табличка «Вихід». Вона виведе тебе на овочеве поле. Іди до теплиці з ситлаком і йди вздовж довгої сторони, а потім по прямой далі. Десь за годину доберешся до лісу, а потім до селища тварин. Залишайся з ними, поки не знайдеш спосіб покинути планету. І заради Санта, намагайся робити вигляд, ніби ти один із них і вони такі ж, як ти. Інакше загинеш. Ніколи не довіряй нікому з них не заводь з ними дружби. Зрозумів?
  
  Дит кивнув. Він знав, що робити. Але йти не хотілося.
  
  — Іди, і швидше, — сказав Рхафу, даючи йому ляпанцю під зад і штовхаючи в бік сходів. — Та будь обережний.
  
  Дит повільно побрів до сходів, кілька раз озирнувшись. Рхафу востаннє помахав йому на прощання і одвернувся, приховуючи сльози.
  
  — Його чекає хороша смерть, — прошепотів Дит.
  
  Діставшись до аварійного виходу, він обережно виглянув назовні. В полях виявилося не так темно, як він припускав, — хтось залишив включеними вогні на теплиці з ситлаком. До того ж палали бараки рабів. Підпалили їх самі тварини? Або це — через обстріл?
  
  Серед зірок над головою спалахували маленькі короткоживучі сонця. З далекої сторони станції долинув довгий розкотистий гуркіт хімічних розривів — удар прийшовся по пускових шахт. Вереск злітають ракет змінився повторними вибухами.
  
  Люди наближалися. Дит глянув у центр сузір'я, яке Рхафу називав Крат, по імені хижої птиці з Батьківщини. Десь там висіла рідна зірка людей.
  
  Він не міг розрізнити обриси сузір'я: в небі сяяли десятки нових зірок, надто яскравих і ставали все яскравіше.
  
  До висадки людей на планету залишалося зовсім небагато. Діту слід було поспішати, щоб вибратися за периметр, який вони збиралися оточити штурмовими кораблями.
  
  Він помчав уздовж краю теплиці.
  
  Коли він дістався до далекого кінця, нові зірки перетворилися в невеликі яскраві сонця, від яких лютим роєм розліталися вихлопи ракет. Крізь гуркіт наближалися до станції вибухів чувся рев кораблів.
  
  Кораблі гальмували на висоті в кілька тисяч футів. Порятунок було вже близько — якщо він встигне.
  
  До яскраво освітленої теплиці ринуло ланка ракет. Дит знову побіг, прямуючи в пітьму. За спиною пролунали вибухи. Його кинуло вперед, кілька раз перевернувши. Вогні теплиці згасли. Дит піднявся, спіткнувся, знову впав, але знову піднявся і рушив далі. З носа йшла кров, він нічого не чув.
  
  Він не бачив, куди йде. Спалахи вибухів не давали очам пристосуватися.
  
  Штурмові кораблі торкнулися землі.
  
  Найближчий сіл настільки близько, що Діта обпекло виходила з-під корабля гарячою хвилею. Він продовжував шкандибати до лісу, не звертаючи уваги на зрадницькі нерівності грунту. Діставшись до безпечного місця, він обернувся і побачив, як люди вивалюються з шлюпки і зв'язуються з приземлившимися по обидві сторони від них кораблями. Палаюча станція заливала їх зловісним сяйвом.
  
  Дит впізнав їх. Це були разведвойска, вершки космопехоты Конфедерації, найкращі і самі нещадні. Ніщо не могло від них сховатися.
  
  Оплакавши батьків і Рхафу, він витер кулаками сльози і побрів до лісу, не замислюючись про те, що люди можуть помітити його на екрані противопехотного радара. Через кожну сотню кроків він зупинявся, щоб озирнутися.
  
  Наближався світанок, коли він минув перші дерева. Вони виникли перед ним раптово, ніби частокіл, преграждавший прописану планувальниками станції дорогу. Йому здалося, ніби він ступив за якийсь бастіон, який захищав від неминучої загибелі.
  
  Як тільки чутка Діта відновився, почувся тихий шурхіт. Він був не самотній у своїй втечі, але вважав за краще не потрапляти нікому на очі. Він ледве тямив, до того ж дуже погано володів мовою рабів, щоб відповідати на запитання, які могли задати тварини. Дикуни користувалися іншою мовою, і він розраховував, що з ними у нього проблем буде менше. Якщо він взагалі їх знайде.
  
  Вони знайшли його самі.
  
  Дит заглибився в ліс на чверть милі, коли на нього накинувся обірваний смердючий старий чоловік з хворою ногою. Напад був настільки раптовим, що у Діта не виявилося ні найменших шансів. Спроба чинити опір ні до чого не призвела, крім того, що він отримав кулаком в обличчя. Удар привів його до тями, і він прикусив язика, з якого вже рвалися лайки на адресу старого на благородній мовою сангари.
  
  — Що ти робиш, будь ласка? — спробував він на мові тварин.
  
  Старий знову його вдарив, і перш ніж Дит встиг бодай писнути, йому накинули на голову мішок, натягнули до щиколоток і міцно зав'язали. За мить він відчув, як його звалюють головою вниз на кістляве плече.
  
  Він став здобиччю.
  
  
  
  13. Рік 3052
  
  У мого батька була незвичайна філософія — окольная, песимістична, фаталистичная. Досить хоча б того, що він щодня читав Проповідника.
  
  Він вірив, що все суще — якась хитромудра гра. Ласкаво марно боровся зі Злом. Ласкаво могло здобути локальну тактичну перемогу, але лише тому, що Зло гралися з ним, впевнене в остаточному тріумф. Зло не знало меж і в кінцевому рахунку, коли підводилися підсумки виявлялося у великому виграші. Все, на що був здатний людина, — сміливо кидати йому виклик, б'ючись, незважаючи на неминучу поразку, і відстрочуючи цю мить як можна далі.
  
  Він не сприймав Добро і Зло в їх звичайному розумінні, Добро і Зло в тому вигляді, в якому розуміють їх більшість, були для нього лише питанням тієї чи іншої точки зору. «Я» завжди була на стороні ангелів. «Вони» — завжди на стороні пороку. Абсолютна ісламо-іудейсько-християнське Зло він вважав лише порожній нерозумною жартом.
  
  Те, що Гней Юлій Шторм називав Злом, можна в першому наближенні прирівняти до ентропії — диявольською антропоморфної ентропії, спраглої пожерти любов і здатність до творчості, які, вважаю, батько вважав головними складовими Добра.
  
  І тим не менш, перш ніж піти за ним крізь лабіринт під назвою Тіньова Риса, доведеться визнати, що для таких незвичайних поглядів у нього були всі підстави.
  
  Масато Ігарасі Шторм
  
  
  
  14. Рік 3031
  
  Шторм, Кассій і собаки набилися в ліфт, який забрав їх вниз, в Центр управління польотами і бойової інформації в серці планетоїда.
  
  Бенджамін, Гомер і Люцифер різко повернулись до увійшов в Центр батькові. Шторм похмуро обвів їх поглядом. На обличчя синів відкидали різнокольорове світіння кулясті дисплеї панелі і тактичного комп'ютера.
  
  Спадкоємці Шторму втупилися собі під ноги, наче засоромлені хлопчаки, захоплені за грою з сірниками. Шторм повернувся до Касію, кинувши погляд на старшого чергового. Кассій злегка нахилив голову. Офіцерові належало пояснити, чому він не доповів про виявлені кораблях. Йому слід було нагадати про борг перед Гнеєм Штормом, і навряд чи справа обійдеться простим доганою.
  
  Те, що трапилося, здавалося Касію незбагненним. Він ніколи не дозволяв, щоб ненависть до Ді хоч скільки-небудь підірвала його довіру до інших. На його погляд, подібна Ді брудна зграя лицемірних і охочих до сенсацій злодюжок лише даремно розтрачувала життєву енергію. І все ж... Кассій не давав волю почуттям, вірячи Шторму. А проштрафився офіцер не встиг прослужити в Легіоні досить довго, щоб завоювати довіру.
  
  Якби Шторм раптом зазнав невдачі, яскраву та вражаючу... Кассій не знав, що став би тоді робити. Він так довго пробув поруч зі Штормом, що, швидше за все, в будь-якому випадку слідував би офіційної лінії поведінки.
  
  Шторм знову глянув на синів, вознаградив Люцифера рідкісної посмішкою. Цей придурок намагався вбити власну дружину.
  
  Подумавши про Полианне, Шторм здригнувся.
  
  Він занадто багато чого їм прощав. І тільки він був винен у їх кишеньковому заколоті. Слід було повідомити щодо жінки.
  
  Тоді він про це особливо не замислювався, вдавшись до звичайного трюку і нікого не поставивши до відома про те, що робить і чому. Останнім часом він часто помилявся — можливо, внаслідок віку. У його справі, щоб вижити, відступати не можна.
  
  Шторм подивився в очі Люциферу. Син підвівся, наче від поштовху.
  
  Люцифер був всього на шість років старше Миша. Рослий і добре складений, як і батько, він тим не менш успадкував склад розуму від матері.
  
  В ті часи, коли її народ — загадкові зоряні ловці ще не остаточно пішли в міжзоряні глибини, леді Пруденс Гэльская славилася серед Небесних сейнерів як поетеса і музыкантша. Вона прибула у фортецю в ролі посланницы, воскресивши в пам'яті Префактл і благаючи допомогти врятувати її малонаселену далеку рідну планету від панування сангари.
  
  Вона зворушила Шторму тим неприкритим довірою, яку йому надала. Ніхто не знав, де шукати невловимих сейнерів. Вона видала йому таємницю в наївній надії на допомогу. Вона кинула кістки, поставивши все на єдиний хід... і виграла.
  
  І в Шторму не було приводів про це шкодувати.
  
  Він пам'ятав Гати краще більшості своїх жінок. Гаряча і ненаситна наодинці, на публіці вона була холодна, рассудительна, часом владна — й відважна. Приголомшливо відважна. Ні раніше, ні після не бувало, щоб хтось підбив Залізний Легіон на ризиковану сутичку.
  
  Він повністю зачистив її планету від сангари. Вона подарувала йому сина. А потім їх шляхи розійшлися.
  
  Шторм знав безліч жінок і став батьком десятків дітей. Його батьки теж нічого не чули про вірності. У трьох його братів були різні матері, а у Майкла Ді — інший, що залишився загадкою батько.
  
  Фріда Шторм теж інколи здійснювала необачні вчинки. І спокійно ставилася до тих, які він здійснював.
  
  Люцифер був природженим творцем, і цілком непоганим. Його поезія публікувалася поруч з гігантами на зразок Моро і Чижевського. Визуалистка Боротьба Трінг поставила калейдошоу, засноване на «Солдатів», епосі Люцифера про Легіоні, використавши в якості фонової музики його вагнеровскую партитуру. Люцифер, однак, вважав поезію і музику лише хобі.
  
  Він був сповнений рішучості довести, що з нього вийде солдатів. Але всі амбіції виявилися марними — йому не вистачало так званого інстинкту вбивці.
  
  Вільному солдатові доводиться діяти без вагань і жалю. Його противники були професіоналами, швидкими і смертоносними, які не залишили б часу на роздуми про варварство відбувається.
  
  Шторм прощав Люциферу недоліки з більшою готовністю, ніж іншим, не таким талановитим синам. Він покладав на хлопця певні надії, вірячи, що Люцифер все ж усвідомлює, який його справжній життєвий шлях.
  
  Бенджамін і Гомер, близнюки і єдині діти Шторму від Фріди, в теорії та за його власною оцінкою, були улюбленцями батька і бунтівниками в душі. Мати захищала їх, немов стара кішка кошенят.
  
  «Можливо, це я винен у тому, що вони настільки примхливі, — подумав Шторм. — Вони вже десятиліття, як дорослі чоловіки, а я до сих пір ставлюся до них як до хлопчакам. Чорт забирай, та вони вже діди!»
  
  Довга змінювала життя людей. Близнюки були настільки не схожі, як день і ніч. Шторм часом сумнівався, чи насправді він батько обох.
  
  Бенджаміна, блондина з фігурою Аполлона, обожнювали молоді легіонери, які вважали його батька історичною реліквією. Але чи зверталися вони до Бенджаміна у скрутну хвилину? Немає. Бенджамін Шторм був схильний згинатися під надмірним тиском.
  
  Мати і друзі вважали його принцем Легіону — але не батько. Навіть якщо Залізний Легіон переживе Гнея Шторму, ніхто з його дітей, крім улюбленця Касія, не володів даром, який був потрібний, щоб командувати і боротися з вільними військами.
  
  Бенджаміну вистачило б одного слова чи жесту, щоб завоювати чиюсь відданість. Він умів переконати будь-якого, що той єдиний у всесвіті, чия доля Бенджаміну небайдужа. Але чи він міг змусити інших повірити в себе?
  
  Бенджамін міг якось стати на чолі Легіону, якщо батько не призначить наступника, — але лише до першого завдання. Шторм цілком представляв сина на місці командира, визнаючи силу його особистості, але не очікував від нього успіхів на полі бою.
  
  З підлеглими Бенджамін міг грати роль Гаммельнського дудочника. Але варто було йому зіткнутися з серйозними противниками, начебто Хоксбладов або ван Бред-Кольфов, ті одразу ж порубали б його харизму на шматки і намазали на бутерброд на сніданок.
  
  Гомер був повною протилежністю Бенджаміна — похмурий, некрасивий і сліпий від народження. Він мав огиду до всіх, крім брата-близнюка. Бенджамін був єдиним його другом. Гомер всюди слідував за братом, немов один лише Бенджамін міг скрасити панувала в душі темряву.
  
  Хоча природа і зіграла з Гомером злий жарт, натомість вона обдарувала його слабкими псионическими здібностями, від яких йому не було ніякої користі. Він був озлоблений на весь світ, і не без причини. Хитрості і підступності в ньому було не менше, ніж в будь-якому іншому з його рідні, але при цьому він перебував у пастці власного тіла, мало відрізнявся від трупа.
  
  Підлеглі Шторму сприймали близнюків як живі приклади подвійності їх батька. Бенджаміну дісталися краса і чарівність, Гомеру — страждання, злість і темна душа.
  
  Зустрівшись поглядом із батьком, Бенджамін відповідав йому переможною посмішкою. Гомер дивився невидющими очима, не збираючись в чому каятися. Він нічого не боявся — його вже не можна було покарати більше, ніж покарала сама життя.
  
  Нічого доброго він не чекав. І ставився до цього з повним спокоєм.
  
  Шторму було боляче за Гомера. Він добре знав ту тінь, що панувала над його сином, — стара і нерозлучна супутниця.
  
  Принаймні раз на день Шторм звертався до забутої часом книзі, знову перечитуючи і обдумуючи послання від такого ж, як і він сам, вже чотири тисячоліття мертвого.
  
  «Наймарніша марнота, сказав Проповідник, наймарніша марнота, — все суєта!
  
  Що користі людині від усіх трудів його, якими працює він під сонцем?»[7]
  
  Гней Шторм, навіть більшою мірою, ніж Гомер, бачив, як ріки течуть до моря, і знав, що ці моря ніколи не наповняться. Більше того, вони дрібнішали з плином епох і коли-небудь повинні були зникнути. Яка користь людині, якщо в кінцевому рахунку всі його діяння — лише ілюзія? Ворога, який мав нескінченними і вічними ресурсами, неможливо було знищити, і Шторм знав, що може програти лише в довгій боротьбі.
  
  На відміну від Єрусалимського проповідника, Шторм відмовлявся здаватися. Незважаючи ні на що, в душі він залишався переможцем. Йому цілком вистачило б сміливості, щоб залишити свій слід на жорстокому лику поразки. Або здатися, або йти назустріч долі з посмішкою на губах. То був єдиний справжній вибір, наданий в цьому житті йому чи будь-якій іншій.
  
  — Наближається корабель! — врешті прогарчав він, підкидаючи руку.
  
  Воронопут упорхнул в тінь. Ніхто не звернув на нього уваги.
  
  Заперечень не надійшло. Дисплеї показували цілком очевидну картину.
  
  — Гадаю, це корабель Майкла Ді. Зв'яжіться з ним. Розчистіть йому шлях крізь мінні поля.
  
  Солдати повернулися до перерваної роботи, навіть не відповівши: «є, сер». Вони намагалися справити на нього враження своєю оперативністю, до того ж хотіли, щоб їх зміна обійшлася без зайвих проблем.
  
  — Диспетчер, зв'яжіться заодно і з крейсером. Хочу поговорити з капітаном. Всі оборонні системи перевести в режим очікування.
  
  — Є контакт з Ді, — сказав диспетчер. — Відкриваю канал відеозв'язку.
  
  — Спасибі.
  
  Шторм сів у крісло перед відеоекраном.
  
  Кассій став за спиною. На екрані з'явилася лисяча фізіономія Майкла Ді. Тривога на його обличчі одразу ж зникла, змінившись перловою посмішкою.
  
  — Гней! Радий тебе бачити. Мені вже здалося, що ти не відповіси.
  
  — Так, довелося трохи подумати. — (Ді перестав посміхатися. Особа шахрая випромінювало абсолютну чесність і переконливість, і лише легкий пращури надавав йому хитре вираз.) — Я ще можу змінити свою думку. Ти доставив мій вантаж?
  
  Ді на цей раз обходився без гриму і маскування, і його темні очі, вузьке обличчя, гострий ніс і виступаючі гострі зуби робили його всерйоз схожим на лиса. «Майкл як він є», — подумав Шторм.
  
  Ді був людиною з незліченною безліччю осіб. Його рідко бачили без маски, і він володів надприродною талантом міняти особистості. При наявності часу на підготовку він міг перейняти мовні звички і манеру поведінки кого завгодно. Талант цей був вельми корисний у його офіційній професії незалежного репортера.
  
  — Само собою. Я ж обіцяв, вірно? — усміхнувся Ді, ніби свідомо знаючи, що брат не кине його на поталу вовкам Хоксблада.
  
  — Покажи, Майкл.
  
  Ді роздратовано відсторонився від екрану, і на ньому з'явилося симпатичне личко Полианны Ейт. По Центру пробіг легенький подих.
  
  — Гаразд. Дозволяю стиковку. Кінець зв'язку.
  
  Шторм штовхнув зв'язківця в бік, і той, зрозумівши натяк, закрив канал, перш ніж Ді встиг повернутися.
  
  За спинами Шторму і Касія почулося незадоволене бурчання Люцифера. Шторм повернувся до нього, утримавшись від будь-яких реплік, крім єдиного:
  
  — Люцифер, візьми на себе вхідні шлюзи. Не залишай Майкла без нагляду. І обыщи його корабель.
  
  Від Ді цілком можна було чекати зради. Він з дитинства зростав у мистецтві сварити всіх зі всіма, що і призвело до кровної ворожнечі між його братом і Річардом Хоксбладом.
  
  Майкл просто не міг жити без обману і втручання в чужі справи. І коли-небудь ця слабкість його прикінчить.
  
  Мова йшла не тільки про те, щоб повернути додому Поліанна. Майкл ніколи не обмежувався чимось одним, намагаючись робити кілька справ одночасно.
  
  Шторм здогадувався, що міг замишляти Ді. На це натякав Річард інтерес, який виявляв до Черномиру.
  
  Майкл цілком міг спробувати залучити Легіон. Війни найманців ставали головним видовищем у програмах на головидении, і він розбагатів на їх висвітленні. Він навіть влаштував кілька воєн сам, щоб було що відзняти.
  
  Але навіть знань про задуми Майкла було недостатньо. Надто він хитрий, і частина його махінацій могла залишатися непоміченою.
  
  Диспетчер встановив зв'язок з переслідувачем Ді.
  
  — Кассій, хто це?
  
  — Лоренс Абхусси. Один з кращих людей Річарда.
  
  — Річард напевно послав його наосліп. Він здивувався, побачивши мене.
  
  — Цілком для нього характерно.
  
  — Хоксблад вважався демоном секретності.
  
  Шторм включив звук:
  
  — Капітан Абхусси, ви входите в заборонену зону.
  
  — Ми помітили автоматичне попередження, полковник, — відповів капітан корабля. — Але нам було дано чіткі накази. Ми повинні захопити ту яхту.
  
  — У будь-якому випадку він досить ввічливий, — прошепотів Шторм.
  
  — І наляканий.
  
  Легіон вогнем випалив повагу до себе в людях Хоксблада. І навпаки.
  
  — Я знаю той корабель, капітан. На його борту моя невістка, і я змушений надати їй усіляку захист. Чому б вам не продовжити свої розборки з капітаном яхти після того, як він полетить? Якщо корабель викрадений, я дозволю вам надіслати мінімальну команду, щоб його забрати.
  
  Абхусси зблід. Оборонні системи Шторму виглядали досить загрозливо.
  
  — У мене чіткий наказ, полковник Шторм. Я повинен заарештувати корабель і всіх на його борту.
  
  — Це стає небезпечним, Гней, — пробурмотів Кассій.
  
  Шторм кивнув:
  
  — Я знаю вашого роботодавця, капітан. Він службист ще той, але і він піде на поступки, коли ви поясните, з-за чого втратили яхту. — Шторм вимкнув звук. — Я намагаюся дати йому шанс, Кассій.
  
  — Схоже, він розуміє.
  
  Капітан корабля завагався, дивлячись у бік від екрану. Нарешті він включив звук і сказав:
  
  — Мені дуже шкода, полковник Шторм, але у мене немає вибору.
  
  — От чорт, — кинув Кассій.
  
  — В такому разі мені теж дуже шкода. Всього хорошого, капітан. — Шторм перервав зв'язок. — Управління вогнем, активувати пасивну систему оборони. По крейсеру не стріляти, поки не стане ясно, що він готовий зловити Ді.
  
  Піднявшись, він попрямував до ліфтів. Собаки теж встали.
  
  — Батько! — покликав Бенджамін. — Почекай. Вони вже летять навперейми. — (Шторм обернувся.) — Абхусси швидко наздоганяє Ді, набираючи швидкість. Вони повинні зустрітися десь в девятистах тисячах кілометрів звідси.
  
  — Комп'ютер? — ні до кого не звертаючись, запитав Шторм.
  
  — Активний, — відповів голос, схожий на голос Касія.
  
  — Отслеживаешь поточну ситуацію?
  
  — Так точно.
  
  — Прошу аналіз.
  
  Машина підтвердила оцінку Бенджаміна, додавши:
  
  — Менша мета сповільнюється, наближаючись до вхідних шлюзів. Стиковка під контролем диспетчерів. Велика мета продовжує прискорюватися, рухаючись тим же шляхом. З імовірністю дев'яносто плюс в її наміри входить піти у гіперпростір разом із захопленим у сферу її впливу меншим кораблем.
  
  — Запустити ракети, — наказав Шторм. — Цей Абхусси біса розумний, — сказав він Касію. — Скористався єдиним можливим шансом.
  
  Захопивши Ді в більш потужне силове поле, Абхусси міг нейтралізувати двигуни яхти і потягти її за межі досяжності зброї Шторму. А потім — піти в гіперпростір і вступити з Майклом, як йому заманеться.
  
  Подібна тактика була настільки ж стара, як і космічні війни, хоча й небезпечна. У разі відмови двигунів могли загинути обидва корабля.
  
  — Можливо, він раніше служив у Макгроу, — припустив Кассій. — Лише у пірата вистачило б відваги зробити щось подібне.
  
  — Привести у дію знаряддя на далеких станціях, — наказав Шторм. — Почати обстріл. Ти прав, Кассій. Сміливості йому вистачає. Шкода, що він витрачає її даремно.
  
  — Деякі бояться Річарда Хоксблада більше, ніж Гнея Шторму, — лаконічно зауважив Кассій. — До того ж він може знати щось таке, чого не знаєш ти. Ти не аналізував його шанси. А він розрахував їх на комп'ютері, поки говорив з тобою.
  
  — Вірно. Комп'ютер! Проаналізуй ймовірність успіху передбачуваної завдання більшої мети, з цієї хвилини іменованої Противник, Фантом-один.
  
  Не давши Шторму договорити, комп'ютер відповів:
  
  — При участі диспетчерів — ймовірність шістдесят п'ять плюс. Без участі диспетчерів — ймовірність сорок сім плюс. Аналіз з урахуванням випадкових мінних полів вичерпний.
  
  — Непогано, — зауважив Кассій. — Я б сам поставив так само.
  
  — І виграв. Він нас випередив. Диспетчери, надайте Ді свободу дій. Кассій, візьми на себе управління знаряддями.
  
  Сам Шторм сів за пульт управління мінами і ракетами, захищали планетоид.
  
  — Комп'ютер, ймовірність успіху супротивника при нових даних.
  
  Машина-криокиборг могла вводити в імовірнісні рівняння вміння відомих їй операторів-людей.
  
  — Без участі диспетчерів і по завершенні аналізу випадкових мінних полів ймовірність становить тридцять один плюс.
  
  Шторму це сподобалося. Від них з Кассием все-таки багато чого залежало.
  
  Зате йому не подобався всюдисущий «плюс». Комп'ютер оцінював похибка ймовірності на користь Абхусси.
  
  Шторм поглянув на пульт. Ніякі активні міни або ракети не повинні були пройти від Абхусси досить близько, щоб вибухнути. Зброя на шляху наближення кораблів залишалося неактивним заради Майкла.
  
  Він підірвав кілька прилеглих хв сподіваючись налякати Абхусси.
  
  Шторм підозрював, що «плюс» додавався з-за того, що Абхусси справлявся набагато краще, ніж записаний в профілі комп'ютера середній капітан корабля. Річард не наймав середнячків, як і будь-командир найманців.
  
  Шторм ще кілька разів натиснув пускову кнопку, але без толку. Абхусси вже вповзав у безпечну тінь корабля Майкла. Залишався лише єдиний надійний спосіб його зупинити — активувати зброю на траєкторії кораблів.
  
  — Фантом-один, ймовірність успіху сорок два плюс, — оголосив комп'ютер і відразу ж підняв ставку до сорока трьох, сорока чотирьох і сорока п'яти.
  
  Шторм неголосно й довго вилаявся.
  
  — Час до стрибка? — вимогливо запитав він.
  
  — Оптимальний час — двадцять три секунди. — За мить комп'ютер додав: — Потрапляння променя з дальній станції — дванадцять. Аномалії поля свідчать про тимчасове зменшення продуктивності двигунів Фантома-один. Ймовірність успіху супротивника — тридцять один рівне.
  
  — Хороший постріл, Кассій, — посміхнувся Шторм.
  
  Кассій був надто зайнятий, щоб відповісти на похвалу. Він схилився над консоллю, ніби повністю занурений у гру піаніст-віртуоз, ловлячи Абхусси в павутину смертоносних променів.
  
  Шторм відключив свою консоль. Йому взагалі не вдалося налякати Абхусси.
  
  Відкинувшись у кріслі, він спостерігав за Кассием, женучи геть образи Полианны, спалюваної живцем зброєю Абхусси. Підлеглий Хоксблада стріляв тільки в цілях самозахисту, але йому могли наказати знищити, якщо не зуміє захопити в полон.
  
  Шанси не на користь Абхусси росли. Шторм не знаходив собі місця. Він мало довіряв комп'ютерного аналізу. Йому вдавалося виграти, навіть коли шанси проти нього складали п'ять до одного. Найкращі ігрові машини з мізками кіборгів не здатні прийняти до уваги всі людські фактори.
  
  — Попадання променя, — оголосив комп'ютер. — Аномалії двигунів. Фантом-один більше не прискорюється. Ймовірність пошкодження генератора — сімдесят плюс.
  
  — Час до захоплення? — запитав Шторм.
  
  Час невблаганно скорочувалась, але Абхусси рухався з працею, ніби піднімаючись по схилу.
  
  — Одинадцять секунд.
  
  Шторм посміхнувся. Схил, по якому підіймався Абхусси, ставав дедалі крутішим. Ще один точний постріл Касія міг покласти цьому край.
  
  Він знову віддав належне своєму начальнику штабу. Той не тільки прагнув потрапити в ціль, але і позбавляв Абхусси можливості поцупити Майкла в нейтральний космос. І все це при тому, що він міг особливо не старатися, дозволивши загинути заклятому ворогові.
  
  Схопивши мікрофон, Шторм викликав вхідні шлюзи:
  
  — Підготуйте рятувальну шлюпку. Нехай команда очікує астрогационных вказівок. Люцифер вже там?
  
  Він відключився, перш ніж почув відповідь. Знову почулося бурмотіння комп'ютера:
  
  — Попадання променя. Серйозні аномалії двигунів. Ймовірність пошкодження генератора — дев'яносто плюс. Ймовірність успіху супротивника — тринадцять мінус.
  
  Шторм підійшов до диспетчерів.
  
  — Зв'яжіться з крейсером, — сказав він черговому.
  
  — Фантом-один починає маневрувати, — продовжував комп'ютер. — Ймовірність виходу противника з бою — дев'яносто п'ять плюс.
  
  Абхусси визнав поразку.
  
  Щоб встановити зв'язок, знадобилося більше часу, ніж обстріл тривав. Абхусси важливіше було вижити, а не поговорити.
  
  Коли на екрані нарешті з'явилося бліде обличчя капітана корабля, Шторм запитав:
  
  — Можете самі впоратися з генераторами, капітан? Є постраждалі? У мене напоготові рятувальна шлюпка.
  
  — Впораємося, полковник, — заковтнувши ком у горлі, відповів Абхусси. — Постраждалих немає.
  
  — Гаразд. — Шторм відключився. — Припинити вогонь, — наказав він.
  
  Наказ не був потрібен — Кассій вже закрив консоль.
  
  Говорив Абхусси правду? Він справляв враження людини, який дозволив би своїм людям безповоротно померти, але не віддав в руку ворога, здатного використовувати їх проти його роботодавця.
  
  Шторм знову викликав вхідні шлюзи:
  
  — Підготовка шлюпки скасовується. Вона нам не знадобиться. — Він повернувся до Касію. — Кассій, підемо зустрінемо Майкла. Йому, напевно, є що розповісти. Може, ми навіть почуємо від нього правду.
  
  — Хороша робота, панове, — сказав Кассій черговим. — Перш ніж здати чергування, проведіть повну перевірку всіх систем. Доведіть до зброярів, які міни і ракети потрібно замінити.
  
  Він обвів жорстким поглядом присутніх. Всі відводили очі.
  
  Шторм вдивився в тінь, де ховався воронопут. Той був насторожі.
  
  — Думаю, ми все зробили правильно, — сказав Шторм Касію, коли вони увійшли слідом за собаками в ліфт. — Бій з тих, що якраз по мені. Ніхто не постраждав.
  
  — От би всі вони були такими. Як шахи.
  
  В кутку Центру шевельнулась тінь. Спалахнули очі воронопута Шторму, який спостерігав за Гомером і Бенджаміном. Гомер ковзнув у все ще тепле крісло перед пультом управління мінами і ракетами, погладжуючи перемикачі і табло чутливими пальцями сліпого. Прислухавшись до слабким псі-здібностям, він натиснув кнопку активації, зачекав і рушив вперед вогневу гашетку.
  
  Глибоку ніч космосу в двох світлових секундах від фортеці розсікли вогненні клинки. Рой самонавідних гіперпросторових ракет кинувся на пошуки капітана крейсера Абхусси.
  
  Корабель не полетів надто далеко.
  
  На його борту завили сирени. Зреагували автоматичні гармати.
  
  Сузір'я зникли у вогняній пелені. Хапаючись за єдину, що залишилася у них надію, інженери Абхусси запустили пошкоджений генератор. Крейсер пішов у гіперпростір, залишивши позаду власні фрагменти. Ракети, нічого не знали про пункті призначення, ліниво описували кола в квадрантах величиною в половину світлового року, шукаючи ціль.
  
  Слабке і не завжди надійне псі-почуття Гомера сприйняло далекий, швидко який обірвався крик. Відкинувшись у кріслі, він посміхнувся приголомшено Бенджаміну:
  
  — Готовий.
  
  — Е... Гомер... — Бенджамін не знав, що сказати, не в силах зустрітися поглядом з черговими.
  
  Їх особи витягнулися і посіріли. Вони знали, що Шторм ніколи не простить їм того, що вони не завадили трапилося.
  
  Воронопут здригнувся, відчувши телепатичний крик і відвертий жах чергової зміни Центру. Закутавшись у крила, він закрив очі, чекаючи на повернення господаря.
  
  
  
  15. Рік 3020
  
  Порятунок Лягуша стало справжньою драмою. Команда Блейка дісталася до нього, коли він вже вимкнув двигун і, ввівши в вену наркотик, занурив себе в глибокий сон, вільний від тривог і страждань променевої хвороби. Він повністю спустошив резервуари з киснем.
  
  Рятувальникам довелося проривати тунель під його краулером, щоб дістатися до нижнього люка. Виявилося, що люк покрився окалиною і його неможливо відкрити. Крізь обшивку краулера провели в головний кисневий резервуар розігрітий шланг. Частина старателів Блейка очистили люк від окалини, інші покрили стіни тунелю швидко застывающей епоксидною смолою. Протягнувши через тунель насос, вони заповнили краулер повітрям.
  
  Вони ледве встигли. Ближче до кінця, дуже страждаючи від болю, щоб хоч якось міркувати, Лягуш знову скинув скафандр. Ця дурість ледь не коштувала йому життя.
  
  Витрати на порятунок Блейк оплатив зі свого рекламного бюджету. На місці події відразу ж виявилися репортери з голоновостей, дзижчали камерами. Головний офіс одразу ж ухопився за можливість отримати безліч дешевої реклами. Назва Гірничо-металургійної корпорації Блейка пролунало всієї Конфедерації.
  
  Старий Лягуш отримав набагато більше, ніж розраховував. Він справив враження не тільки на маленьку дівчинку і жителів рідного містечка. Протягом тижня він був головною фігурою в новинах по всій Конфедерації. Про його пригоди вівся прямий репортаж з Крайгорода. Команди репортерів відважно долали Тіньову Межу, щоб записати історію його порятунку для подальшої передачі в ефір.
  
  Знай він про все це, напевно б лише плечима знизав. Це була зовсім не та слава, до якої він прагнув.
  
  
  
  16. Рік 3031
  
  Під час прийому, влаштованого на честь повернення Полианны, Миш тинявся навколо, залучений загальним веселощами. Йому вселяли відразу Бенджамін, Гомер і те, що вони намагалися зробити. Академія славилася тупий дисципліною і відсутністю почуття гумору. Йому хотілося співати і танцювати, чим і займалася молодь, паралельно створюючи собі привід для тяжкого похмілля.
  
  Старші хмурилися, наче грозові хмари на сірому горизонті. На їхніх обличчях відбивалися граничившая зі страхом тривога. «Вони стоять тут, ніби похмурі ідоли-хранителі в храмі Бронзового століття, — подумав Миш. — Ніби безмовні ворони року».
  
  Він усміхнувся похмурим думкам. Схоже, йому передався настрій батька.
  
  Шторм, Кассій і інші старі тільки що повернулися з засідання штабу. Миша туди не пустили. Він припускав, що в першу чергу там обговорювали близнюків.
  
  Міжзоряне зв'язок була забита під зав'язку. Схоже, йшли консультації з Хоксбладом. Миш не міг навіть припустити, яке прийняли рішення. Кассій лише встиг шепнути йому новину, що крейсер уцілів. Ледь-ледь.
  
  Потім віце-президент з постачання Гірничо-металургійної корпорації Блейка в Крайгороде на Черномире представив черговий контракт.
  
  Миш здогадувався про загальний настрій. Всі повернулися з засідання були сповнені похмурих передчуттів. Він відчував їх злість і тривогу. З Річардом не вдалося знайти спільної мови, а представник Блейка намагався викручувати руки.
  
  По залу пролунав верескливий смішок Ді. Старий добрий дядечко Майкл був душею вечірки.
  
  Його гучний голос і криклива зовнішність нікого не нервували. На тлі суворих, аскетично одягнених солдатів він виглядав яскравим павичем і гучним папугою. Зараз він грав роль клоуна, марно намагався розсмішити підлеглих його брата. Похмурі, іноді сповнені ненависті, іноді підозрілі погляди Шторму, Касія, а також Вульфа і Гельмута Дарксвордов анітрохи його не лякали. На синів Шторму він взагалі не звертав уваги, хіба що час від часу кидав спантеличені погляди на Люцифера або Миша.
  
  Люцифер був ще похмурішим батька. У ньому відчувалася напруга, выдававшее лють, з якою він не цілком впорався. Він дивився на Майкла убивчим поглядом, огризався і бурчав, погрожуючи вибухнути, ніби непередбачувана бомба, — хоча йому слід було бути поза себе від радості, що дружина повернулася додому.
  
  Присутність на прийомі Миша, здавалося, сприймалося як озадачивавшая всіх аномалія. Його веселило здивування присутніх. Усі знали, що зараз він повинен бути в Академії і що курсанти — навіть сини таких відомих і шанованих особистостей, як Гней Шторм, — не могли отримати відпустку без залучення зв'язків на рівні стратосфери. Майкл раз по раз кидав на нього нервові погляди.
  
  Незважаючи на клоунську маску, Ді постійно спостерігав за тим, що відбувається навколо. Його погляд метався по залу. І Миш настільки ж уважно стежив за ним.
  
  Майкл був чимось занепокоєний.
  
  Миш відчував нервозність дядька, як і сотню інших виру почуттів. Його огортало давящее відчуття наступаючого року, настільки ж невблаганного, як старість.
  
  Ненависть до Майкла Ді. Недовіра до віце-президента Блейка. Занепокоєння за Річарда. Нав'язливий страх Бенджаміна: як поставиться батько до його участі в атаці на крейсер Хоксблада? Плутані почуття Люцифера щодо дружини, батька, Ді, Хоксблада, Бенджаміна, змішані з підозрілістю, ревнощами і ненавистю до самого себе. Гомер... Гомер був просто Гомером.
  
  Миш задумався: чи не помилився батько, дозволивши Бенджаміну варитися у власному соку? Бен був далеко не настільки психічно урівноважений, як любив прикидатися. Його постійно мучили кошмари. І тепер, схоже, його не покидала та ж нав'язлива думка.
  
  Бенджаміну снилася власна смерть. Протягом багатьох років він лише сміявся над подібними сновидіннями, але атака на корабель Хоксблада, схоже, його переконала. Йому було страшно.
  
  Миш глянув на брата. Бенджамін ніколи його не помічав. Бен не являв собою нічого, крім крикливого фасаду, і Миш, в свою чергу, не відчував до нього нічого, крім жалю.
  
  У братів Дарксворд теж був привід для злості на всіх підряд. Як і Шторм, вони очікували, що Зламані Крила стануть останньою їх кампанією. Вони розраховували прожити залишок днів мирними фермерами на далекій пасторальної планеті далеко від турбот Залізного Легіону. Вони давно збиралися покинути фортецю, але двохсотлітні зв'язку складно розірвати...
  
  Миш подивився на батька.
  
  Шторм биту годину задумливо стояв на одному місці. Встряхнувшись, ніби вилізлий з води великий пес, він пронизав убивчим поглядом представника гірничодобувної корпорації. Миш перемістився вздовж стіни ближче до батька, щоб краще чути.
  
  — Ми можемо трохи виграти на цьому час. Гельмут, Вульф, Кассій!
  
  Майкл Ді злегка нахилився, напружуючи слух.
  
  — Убийте черномирца. Без зайвого шуму. Прослідкуйте, щоб труп дістався до Хельги Ді. Так, щоб вона не знала, звідки його доправили.
  
  Той, кому тільки що винесли вирок, був занадто приголомшений, щоб протестувати.
  
  — Кассій, адже ти казав, що Світ Хельги згадувався в паперах, які знайшов Річард, за його ж словами?
  
  — Так.
  
  — І знову на кораблі Майкла. — Шторм втупився на Майкла Ді.
  
  З скроні Ді скотилася крапля поту. Він трохи зблід.
  
  Майкл Ді забезпечував фінансову підтримку своєї дочки Хельге, правила холодними байдужими володіннями під назвою Фестунг-Тодезангст[8] на Світі Хельги. Вони з дочкою щойно отримали права на якесь сумнівне майно.
  
  Миш втупився в спину батькові. Навіть він не зміг би настільки холоднокровно розпорядитися про чиєїсь смерті!
  
  — Висадіть також корабель Майкла, — наказав Шторм. — Нехай це виглядає так, ніби Абхусси підійшов до нього занадто близько, стикнувшись полями. Доручіть цю задачу Бенджаміну і Люциферу. Пора відплатити їм борг.
  
  Брати Дарксворд схопили віце-президента за руки і безпристрасно повели черномирца назустріч загибелі. Їх цілком можна було прийняти за двох літніх джентльменів, які вийшли з другом на післяобідню прогулянку.
  
  Миш відчув, як нутрощі стискаються в тугий клубок.
  
  — Кассій, — прошепотів Шторм, повернувшись спиною до Ді, — замкни його на який-небудь дальній станції, де є персонал. Офіційно він так і не з'являвся. Передай іншим.
  
  — Так ми виграємо не більше місяця, — відповів Кассій. — Річард біса зол. А компанії Блейка навряд чи сподобається таке ставлення до людей.
  
  Миш зітхнув. Батько все ж не був чудовиськом.
  
  — Їм доведеться бути реалістами. Без нас їм не обійтися. Потягнемо час і піднімемо ставку. Мені потрібно місце в їх раді і відсоток від видобутку на Тіньовий Межах.
  
  — Намагаєшся вивести нас з ринку?
  
  — Навряд чи мені це вдасться. Не спускай очей з близнюків. Вистачить з нас їх лайна.
  
  — Угу.
  
  Кассій пішов за Дарксвордами і їх жертвою.
  
  Мить пішов і Шторм, залишивши Торстона, бойових псів і воронопутов спостерігати за Майклом Ді.
  
  Проходячи повз Миша, він сердито примружився і збився з кроку, наче розмірковуючи, чи не висловити сину пару ласкавих щодо послуху, але передумав і рушив далі. Відмова Миша повернутися в Академію зараз був для нього далеко не головною проблемою.
  
  Миш зітхнув. Він знав, що з часом батько все одно про це згадає. І Касію доведеться його переконувати.
  
  Він похмуро подивився услід удаляющемуся батькові. І що тепер? По цьому коридору тільки що втекла Поліанна. Навіщо батькові її переслідувати?
  
  
  
  17. Рік 2844
  
  Старого звали Джексон, але Діту доводилося називати його господарем. Старий був ізгоєм навіть серед нащадків втекли і кинутих рабів. Він жив у смердючій печері в трьох милях від селища тварин. За допомогою спритності рук і обривків медичних пізнань він зумів зробити кар'єру місцевого чаклуна. Його божевільний вдачу і магія тримали в страху жертв-клієнтів, які самі були схожі на жалюгідних дегенератів.
  
  Менше ніж за тиждень Дит зрозумів, що Джексон — страшенний шахрай і лише самотній старий, розлючений на світ, який він звинувачував у всіх своїх бідах. Його кар'єра чаклуна була не більш ніж спробою помститися всім і вся. Слабкий і жалюгідний, він до того ж був божевільним, вкрай жорстоким в своєму безумстві. Не минало й дня, щоб він не наражав Діта мукам за вигадані образи.
  
  Старий варив на задах печери огидне зернове пиво, виробляючи його сотнями галонів. Від Діта потрібно постійно тримати напоготові повну кружку. Джексон завжди був наполовину п'яний, але це ніяк не пом'якшувало його вдачі. Але більше всього Діта вернуло від ставлення Джексона до гігієни.
  
  У перший тиждень Діта не раз ледь не знудило. Старий навіть не сходив з місця, коли йому було потрібно спорожнити сечовий міхур. Він ніколи не мився. В печері смерділо сильніше, ніж у лігві будь-якого звіра.
  
  Він тримав Діта на десятифутовом повідку з зашморгом. Хлопчик незабаром зрозумів, що дія зашморгу ніяк не залежить від його поведінки. Старий смикав повідець, коли хотів розважитися.
  
  Вид маленького снидіє хлопчика доставляв йому крайнє насолоду.
  
  Усвідомивши, що між причиною і наслідком немає ніякого зв'язку, Дит залишив спроби умилостивити Джексона. Він робив те, що від нього вимагали, а решту часу проводив у похмурій задумі або намагаючись по-швидкому щось вкрасти.
  
  Джексон не вважав за потрібне його годувати. Більш того, він приходив в лють, коли заставав хлопчика за крадіжкою їх мізерних запасів. Майже кожна трапеза коштувала Діту задухи або побоїв.
  
  Він навчився виживати в жорстокій школі Джексона. До нього почав доходити зміст повчань батька і Рхафу щодо передбачливості і необхідності думати, перш ніж робити.
  
  Перший урок, який став для нього самим болючим, принизливим і дієвим, послідував після необдуманого спроби втекти. Почав він її з чисто звіриного бажання вирватися з нестерпних умов.
  
  В третю ніч в печері, вже опам'ятавшись від душевної травми, отриманої після знищення станції, але ще не звикнувши до поганого поводження з боку старого, він довго не міг заснути на купі запліснявілих листя. Остання заміняла йому постіль. Сидячи на грубо збитому саморобному кріслі, Джексон вливав у себе кухоль за кухлем, поки врешті-решт не провалився в п'яний сон.
  
  Дит чекав, змушуючи себе лежати, незважаючи на незбориме бажання забратися подалі. Годинник змінювали один одного. Погасли останні язики полум'я у вогнищі, залишивши після себе купку нервово мерехтливих вугілля.
  
  Швидко й нечутно піднявшись, він спробував розв'язати вузол на шиї, але тремтячі пальці не слухалися, і йому так і не вдалося впоратися з петлею. Він тихо підповз до крісла старого, до ніжки якого був прив'язаний інший кінець повідця.
  
  На те, щоб здолати вузол трохи менше і простіше, пішло кілька хвилин. Близькість Джексона сковувала, пальці ніби перетворилися в негнучкі тремтячі гаки.
  
  Дит нагадав собі, що Рхафу в його віці вже брав участь у набігах, а сам він — первісток голови і спадкоємець найстарішого і найбільшого сімейства. Йому слід було бути сміливіше, ніж звичайному бездомному наймита-сангари. Думку цю він повторював раз за разом, забиваючи її в голову, немов молитву.
  
  На Батьківщині його вчили надавати страху конкретний образ, перетворюючи його в ціль, з якою належало битися. Вибір мети був для нього очевидний. Старий настільки огидний, настільки сповнений зла...
  
  Вузол розв'язався. Дит метнувся до виходу з печери. Мотузка потягнулася за ним...
  
  Петля навколо горла різко затягнулася, заважаючи дихати. Він впав, люто дряпаючи шию.
  
  Джексон шалено захихотів, міцно наступивши здоровою ногою на мотузку. Схопивши палицю, він почав лупити Діта, зупиняючись лише потім, щоб сильніше затягнути петлю, коли йому вдавалося її послабити, щоб зітхнути.
  
  Нарешті Джексон вирішив, що розважився вже досить, а може, просто втомився. Зв'язавши зап'ястя Діта, він пропустив мотузку через півкільце в даху печери, піднявши хлопчика нагору.
  
  Дит провисів так два довгих дні. Джексон піддавав його всім мукам, які тільки міг придумати затуманений розум, включаючи принизливі і безплідні потуги на педерастию.
  
  І протягом усіх цих нескінченних годин старий верещав:
  
  — Думав кинути бідного старого Джексона тут одного, так? Ах ти, щеня-сангари, ти що, не знав, що справжнього мужика не перехитриш?
  
  Дит скам'янів. Звідки старий знав?
  
  Згодом він з'ясував: Джексон був забракованими рабом і зрозумів, що в страху вигукував Дить в ніч, коли опинився в полоні.
  
  Крізь біль і відчай прийшло усвідомлення: йому доведеться принижуватися і далі, щоб вижити. Доведеться втертися в довіру, щоб старий не видав селищу його таємницю.
  
  Добрі вчинки Джексон здійснював лише заради власної вигоди або за недогляд. У будь-якому випадку він жодного разу не згадав про походження Діта.
  
  Поки Дит висів, страждаючи від відчаю і болю, у нього був час поміркувати про те, чому вчили його старші. Він почав розуміти, що значить терпіння.
  
  Старому не вдалося її зламати — можливо, тому, що Діту здавалася чужою сама думка про це. Він не міг зробити те, чого не вмів.
  
  На Батьківщині була приказка: «Він сангари». Це означало: «Він справжній чоловік», тільки у ще більшою мірою передбачало непохитну рішучість і повну непохитність.
  
  Кредит був сангари.
  
  Статут знущатися, старий опустив його на землю, схопив за волосся і жбурнув у купу листя. Після кількох ударів науки палицею він пов'язав Діту руки за спиною і прив'язав інший кінець мотузки до кам'яного півкільцю, так щоб Дить не міг до нього дотягтися, а потім знову сів у крісло, хихикаючи в брудну бороду.
  
  Дить багато ночей лежав без сну, затамувавши ненависть і страждаючи від ураженого самолюбства. Він набирався терпіння і рішучості, щоб помститися.
  
  
  
  18. Рік 3031
  
  — Гней! — видихнула Поліанна. — Ти мене уникав.
  
  — Зовсім ні. У мене вистачало роботи.
  
  Кожен вигин тіла цієї жінки, кожна п'ядь її м'якою, гладкою шкіри пробуджували сексуальне бажання. У неї був той ненаситний вигляд, який властивий лише юним закоханим дівчатам і найвишуканішим повій. Як і в останніх, погляд її ставав порожнім і холодним, ніби змії, ледь вона виходила з ролі. Виставивши вперед стегно, немов модель, вона часто і шумно вдихнула.
  
  Сьогодні Шторм не збирався грати в ці ігри:
  
  — Мені хотілося б почути все про твої походеньки, малятко. — Він відчинив двері до її кімнати.
  
  Вона спробувала пройти повз нього, як би ненароком отершись всім тілом. Він відповів їй холодним поглядом. На її надто красивому обличчі промайнула тривога.
  
  Ледве він закрив двері, вона притиснулася до нього, рухаючи груддю:
  
  — Я так за тобою сумувала. По всім вам. І по міцності. Але особливо тобі, Гней. Ніхто не викликає у мене таких почуттів, як ти.
  
  — Сядь, — наказав він. Вона позадкувала, ще більше встревожившись. — Послухаємо твою розповідь.
  
  Серед чоловіків було небагато тих, кого Поліанна не змогла засліпити, підкоривши своїй волі. Хоксблад. Кассій, від якого у неї в жилах холонула кров. Дарксворды. І, як вона переконалася на сумному досвіді, — Майкл Ді. Але Шторм... Він завжди був дуже податливий. Схоже, він використовував її, коли вона думала, що використовує його самого. Її самолюбство, вражене і постраждале від подорожі з Ді, виявилося не готове до нового удару.
  
  На обличчі Шторму застигла похмура гримаса.
  
  Всі ці невразливі були давніми людьми похилого віку, чию невинність і юнацьку сором'язливість звели нанівець час і досвід. У них таїлася темрява, безмежне зло, закликали темряву у її власній душі. Їх чорне полум'я виривалося назовні і тягло її, як свічка — метелика. І це її лякало.
  
  — Я нікому не хотіла зробити нічого поганого, Гней! Чесно. Я тільки хотіла зустрітися з Річардом Хоксбладом.
  
  — Тут не дитячий сад, Поліанна. І не світське суспільство. Ми граємо за жорсткими правилами. У нас вистачало проблем і без твого втручання. Твої вчинки невіддільні від наших. Ти — член сім'ї. Річард не відпустить тобі гріхи лише за те, що ти нікчема. З твоєї вини загинули ті, кого вже не повернути. Смерть породжує смерть. Одному Богу відомо, скільком людям належить з-за тебе померти.
  
  Шторм знав, що це його вина. Йому слід було списати її з рахунків, не відстежувати шлях Майкла до Великої Цукрової Гори. Але за такою ж логікою провину можна було покласти на Майкла, Річарда і Люцифера. Ні, головною винуватицею повинна була залишитися Поліанна. Саме з її вирішення все почалося.
  
  — Розкажи мені все, Поліанна. Мені не потрібно нічого зайвого, але я не хочу, щоб ти щось приховувала. Я не хочу, щоб ти щось вигадувала, намагаючись здаватися краще. Мені потрібні безпосередні факти, аж до тону голосу і виразів облич, — всі розмови, які ти чула. Особливо між Річардом і Майклом, а також усіма, з ким вони спілкувалися. Про все. Є лише примарна надія, що ми все-таки викрутимося або, принаймні, обійдемося малими втратами.
  
  — На це потрібно багато години.
  
  Поліанна розридалася, але Шторм не звертав уваги на сльози.
  
  Поліанна спілкувалася з людьми за допомогою заученого репертуару поз і ролей. Справжня пані Ейт ховалася десь за кулісами, режиссируя п'єсу і натискаючи кнопки.
  
  — Я зумів виграти час. — В пам'яті зринула потрясенное особа черномирца. Той ані на мить не сумнівався в тому, яка доля його чекає. — І мені потрібно більше.
  
  Сльози її одразу висохли, наче їх вимкнула. Вона почала розповідати тихим, безбарвним голосом, повідавши гірку правду про все, крім власних мотивів.
  
  Вона спокусила Ді, умовивши взяти її з собою на Стару Землю. Тепер же вона вважала, що він погодився з особистих причин. Планета-мати швидко їй набридла. Єдине, що її вразило, — бідність цієї виснаженою, перенаселеній планети. Майкл був не в дусі з-за того, що голосети не зацікавилися його репортажем про події на Зламаних Крилах.
  
  — Зі Старої Землі ми вирушили на Черномир. Поки ми були там, він тримав мене під замком на кораблі. Причину я дізналася лише тому, що він проговорився уві сні. Вдень він мовчав, наче набрав у рот води. Його щось турбувало і лякало. Щось йшло не так. Майкл злегка параноїк, побоювався, що його хтось переслідує, хоча і не був повністю впевнений в тому. Після Черномира ми полетіли зустрітися з Річардом Хоксбладом. На вигляд він не така вже й важлива шишка, вірно?
  
  Велику частину часу їй не дозволяли спілкуватися з Ді і Хоксбладом, але вона знала, що вони говорять про Черномире. Те небагато що, що їй вдалося з'ясувати, вона дізналася від підлеглих Річарда.
  
  Потім Майкл зник. Ніхто не знав, куди він подівся. Деякі думали про Трегоргарт, інші про Велику Цукрову Гору.
  
  — Він був на Горі, Поллі. Продовжуй. Поки що у тебе чудово виходить.
  
  — Я ходила без діла і чекала. Мені це швидко набридло. Хоксблада я майже не бачила. Він працював над своїм проектом на Черномире. Мені ніколи не приходило в голову, наскільки складна у вас робота. Адже ви не просто стрибаєте на ринг, ніби боксери?
  
  Шторм ледь помітно посміхнувся. Принаймні, Поліанна підтвердила його розвіддані щодо Річарда. Хоксблад щось замишляв на Черномире.
  
  — Майкл повернувся лише через два місяці, пару тижнів тому. Він був по-справжньому щасливий. Раніше, коли його репортажі відкидалися і здавалося, що хтось ставить палки в колеса, він ставав просто нестерпним. На цей раз він сказав лише, що зустрівся з тим, з ким хотів, і все в повному порядку. Він навіть не говорив уві сні.
  
  «Цікаво, кого Майкл мав на увазі?» — подумав Шторм. Навряд чи його. Хто ще був на Великий Цукрових Горе? І що взагалі Майкл там робив?
  
  — Десь через тиждень він схопив мене і відправився на яхті сюди. Кожні пару днів він замикався в рубці, а коли знову впускав мене, комплекс міжзоряного зв'язку був ще теплим. Не знаю, з ким він розмовляв. Потім ми опинилися тут. Решту ти знаєш.
  
  Решту він знав.
  
  Шторм звірив час. Розповідь Полианны зайняв близько години. У нього було до неї кілька запитань, але він сумнівався, що вона зуміє відповісти.
  
  Поліанна була суцільною загадкою, порожній оболонкою без вмісту. Про будь — навіть незнайомій жінці, з якою ти побував у ліжку, можна було скласти уявлення з уривків розмов. Але — не про красуні Полианне. Вона завжди залишалася повністю одновимірної. Здавалося, єдиними її невід'ємними складовими були краса і вагіна, які вона пестила і плекала. За час їхньої розмови вона встигла змінити макіяж.
  
  Чорт забирай, та вона просто була андроїдом, спеціально створеним для позерства і траха! Можна було проникнути в її тіло, але не за фасад.
  
  Навіть Люцифера вона приводила в замішання. Здавалося, вона існувала виключно заради того, щоб її цінували за красу, ніби класичне полотно або улюблене вірш. Забавно.
  
  Раніше Шторм не особливо замислювався щодо Полианны — для нього вона була ніби картини, призначеної для потішання погляду. Настав час поцікавитися нею всерйоз, заглянути в дурну душонку.
  
  Крім іншого, Поліанна дала зрозуміти, що на Черномире затівається щось куди більш серйозне, ніж припускав Шторм. Потенційна торгова війна за коштували трильйони радіоактивні елементи не надто цікавила Майкла. Поліанна казала, що до можливості зробити репортаж про цьому конфлікті він поставився з байдужістю. Для нього було важливо щось інше.
  
  Напевно мова йшла про Гру.
  
  Так Ді називав кровну ворожнечу, яку він розпалював між Хоксбладом і Штормом. Про те, що Шторму про це відомо, він не знав. Схоже, метою Гри було взаємне знищення. Вона не припинялася з тих пір, як створили два вільних війська.
  
  Шторм досі не міг зрозуміти, навіщо Майклу це потрібно.
  
  Він обрушився на Поліанна:
  
  — З ким Майкл зустрічався на Великий Цукрових Горе? Навіщо?
  
  Відповідь була вкрай важливий для Шторму, але Поліанна нічого не знала.
  
  — Чорт би їх всіх побрал...
  
  Дозволивши їй один поцілунок, він м'яко вивільнився з обіймів і вийшов.
  
  Повернувшись до кабінету, він викликав до себе Касія і звернувся до Екклесиасту, але не знайшов у ньому втіхи. Думки гарячково змінювали один одного, не даючи встежити за віддрукованими словами. Він спробував зіграти на кларнеті.
  
  Настали дні душевних випробувань.
  
  Шторм не помітив, як увійшов Кассій.
  
  — Ніколи не чув від тебе настільки траурної музики, Гней, — сказав він.
  
  — Це жалобна пісня, — відповів захоплений зненацька Шторм. — Думаю, ми дісталися до самого кінця. Я з пристрастю допитав Поліанна. Вона дуже наглядова, хоча на вигляд майже без мізків.
  
  — Мене іноді дивувало.
  
  — Тебе теж? Значить, мені не здалося. Невже хтось здатний настільки прикидатися?
  
  — Можливо. До того ж надмірна заклопотаність рідко викликає в чоловіків бажання підняти її маску, в силу власного егоїзму. Ти хотів мене бачити?
  
  Шторм подумав, що треба запитати Фріду і дочка, як вони сприймають пані Ейт з жіночої точки зору.
  
  — Ми з тобою старіємо, вступивши в пору занепаду. Багато вислизає від нас, ніби ми застрягли в тимчасовому болоті.
  
  Кассій здивовано підняв брови. Слова давалися Шторму з працею.
  
  — Для Легіону наступають останні дні, — продовжував Шторм. — Можливо, як і для всіх вільних військ. Думаю, ми станемо як причиною, так і наслідком нашої власної загибелі, і я не бачу виходу.
  
  — Поки є корпорації і багатії, які в нас потребу, і яких не залякати уряду, для нас завжди знайдеться робота.
  
  — У нас залишається усе менше часу. Конфедерація починає грати мускулами. Це історичний процес, і він неминучий. Демократичне правління і урядові директиви настають швидше, ніж відсуваються рубежі. Ще трохи, і вони нас наздоженуть.
  
  — Ти занадто песимістичний.
  
  — Згадай минуле, Кассій. Варто якого-небудь осередку зарази, на зразок Старої Землі, проголосувати єдиним блоком, і кінець. Це давня історія, ще з часів Риму. Навіщо робити щось самому, якщо достатньо проголосувати за того, хто пограбує для тебе іншого?
  
  Шторму здивувала власна дратівливість. Він навіть не усвідомлював, наскільки сильні охопили його почуття.
  
  Він розповів Касію про те, що дізнався від Полианны.
  
  — І що ти пропонуєш?
  
  — По-перше, дай Ді звідси втекти. Все може піти не так швидко, якщо у нього будуть зв'язані руки. Нехай цим займеться Торстон — у нього дуже куце уяву, щоб піддатися Майклу. А сам вирушай на Гору. Візьми з собою Миша. Назад в Академію його відправляти ти все одно не збираєшся, і ти говорив, що його цікавить робота в Розвідці. З'ясуйте удвох, з ким зустрічався Майкл. І зверни особливу увагу на Сету-Безмежного.
  
  — А ти куди мягкосердечнее, ніж здаєшся, друже мій.
  
  Шторм знизав плечима:
  
  — Якщо буде плутатися під ногами — відправ його додому. І скажи Вульфу з Гельмутом, щоб починали готуватися до Черномиру.
  
  — Навіщо?
  
  — Схоже, рано чи пізно ми все одно там опинимося, подобається нам це чи ні. Потрібно бути у формі. Так, нехай сержанти придумають роботу для Бенджаміна і Гомера. Варто тримати їх подалі від можливих неприємностей. Люцифер нехай з'ясує все минуле своєї пустоголовой дружини. Аж до місця її народження. Ясно?
  
  — Ясно. Як я розумію, тебе самого тут не буде?
  
  — Ні. Зустрінемося на твоєму зворотному шляху з Гори. — Він озирнувся, почасти очікуючи побачити ховаються в тіні Майкла. — Там, де ми тримаємо Фирчайлда. У мене до нього є питання.
  
  — Куди ти йдеш?
  
  — У Фестунг-Тодезангст, — буркнув Шторм. — Це єдиний натяк, наявний в паперах Майкла. Про нього згадувала Поліанна. І Річард теж.
  
  Кассій лише злегка підняв брови у відповідь:
  
  — Прямо в лігво лева. Збираєшся побачитися з Валерією? Або самої Хельгой?
  
  — З Валерією. Майкл буде використовувати всі засоби, чого б йому це не коштувало. Можливо, Валерія в курсі, що відбувається.
  
  — Не знаю навіть, що і припускати... І все ж... Гней, це дуже небезпечно. Якщо догодиш їй в лапи...
  
  — Я усвідомлюю небезпеку. Але у мене є перевага — вона мене не чекає. Біля одного вхідного шлюзу в стороні є посадочний майданчик, за якою не ведеться спостереження. У мене є всі розпізнавальні коди. Я витратив на це стан ще тоді, коли там йшло будівництво.
  
  — Гней, і все-таки я не думаю...
  
  — Тобі мене не відмовити, Кассій. Це необхідно зробити. Так що давай обидва слетаем і повернемося, перш ніж нас хто-небудь спохопиться. Ми не зможемо вічно утримувати Майкла, навіть якщо прикуємо його до стіни.
  
  — Я готовий.
  
  
  
  Усамітнившись серед улюблених речей, Шторм пройшовся по кабінету, м'яко торкаючись то до однієї, то до іншої. На нього нахлинули давно забуті, пошарпані часом почуття. Навряд чи їх з Кассием можна було назвати психічно нормальними. Безліч тяжких рішень і жорстоких втрат перетворили їх у зашкарублих і байдужих до всього людей.
  
  Його турбували молоді, особливо Мислення. Підуть вони з того згубного шляху? Він сподівався, що ні.
  
  Шторм походжав по кабінету, що було для нього не цілком зазвичай. Він усвідомлював небезпеки, які таїв у собі Світ Хельги, і сумнівався, що в черговий раз вийде сухим з води.
  
  — Потрібно ризикнути! — прогарчав він. — Треба спробувати. Ключ десь там. Якщо він взагалі є.
  
  Провівши кілька хвилин з дружиною, він зібрав спорядження, яке тримав напоготові з часів будівництва Фестунг-Тодезангста. Прощатися не став.
  
  Кассій знав, що робити, якщо він не повернеться.
  
  
  
  19. Рік 3020
  
  Лягуш прокинувся в госпіталі корпорації. Над ним схилилися троє. Перший — медик Блейка, з яким він вже мав справу раніше. Як лакея корпорації Смайт був не так вже й поганий. Інший, з лисими рисами і голодним поглядом, був йому незнайомий. Третьою була Мойра. Малятко Мойра. Він спробував посміхнутися.
  
  Він не одразу зрозумів, що навколо немає офіційних осіб, і здивувався.
  
  Лягуш почав лаятися, ніби заїкається араб, а потім, коли мова нарешті став слухатися, прогарчав:
  
  — Забирайся звідси, Смайт! Я вже півстоліття обходжуся без вашої допомоги. Так що ніяким фальшивим рахунком за лікування Блейку мене не розорити.
  
  — Все за рахунок закладу, Лягуш.
  
  — За рахунок моєї дупи! Блейк навіть з минулим четверті руки гондоном просто так не розлучиться. — Він глянув на Мойру, білявого янголятка, яка неспокійно совалася на жорсткому стільці. Прийнявши занепокоєння за збентеження, він обдарував її слабкою посмішкою. — Поговоримо про це пізніше.
  
  Він люто витріщився на типу з лисячою мордою, який видерся на невисокий комод, поставивши ногу на підлогу.
  
  — А ти хто такий, чорт би тебе побрал?
  
  — Огаст Плейнфилд. Новинне агентство «Стимпсон-Грабовскі». Оглядач. Мені доручили зробити про вас репортаж.
  
  — Гм? — Лягуш відчув поганий запах стерв'ятника.
  
  Подібне поріддя завжди виявлявся там, де можна було поживитися людської падаллю.
  
  Він знову подивився на Мойру. У тій був стривожений і втомлений вигляд. Чи насправді вона просто турбувалася за нього? Або її зовсім замучили репортери з голосети?
  
  Лягуш не був любителем головидения, але дивився його досить, щоб знати: репортери заради своїх історій готові на все і їм невідома людська жалість.
  
  Частково він побоювався, що його подвиг порушить їх професійний інтерес, але не припускав, що вони стануть переслідувати Мойру. У нього вже були заготовлені для них кілька добірних фраз. Але Мойра... Вона — всього лише дитина і навряд чи витримає подібне тиск.
  
  Що могло значити спокій маленької дівчинки для стерв'ятника начебто Плейнфилда? Такі, як він, сприймали всіх і все як гарматне м'ясо для камери, за допомогою якої постачали здобиччю чудовисько в образі глядацької аудиторії.
  
  — Мойра, вийди на хвилину. Мені потрібно дещо сказати цієї тварюки.
  
  Від болю Лягуш з працею міркував. Він був упевнений, що Смайт, пішов у сусіднє приміщення перевірити показання моніторів, чимось вкрай збуджений. Як лікар він, може, був і непоганий, але багато сприймав надто серйозно.
  
  Чорт з ним, хай переживає.
  
  Мойра злізла зі стільця й мовчки вийшла. У стриманості на публіці, як і багато в чому іншому, вона наслідувала Лягушу, по-своєму висловлюючи прихильність. Лягуша це призводило в замішання. Як і багато хто, стримували свої почуття, він сумував за ним у інших. Для нього це було приводом злегка відкрити душу. І це його лякало. Він міг потрапити в пастку, оголивши власну ахіллесову п'яту.
  
  Він висловив репортеру кілька добірних фраз.
  
  Потім ще кілька, злісних, барвистих і загрозливих. Плейнфилд витримував їх натиск, ніби гора, що протистоїть численним бурям, атакуючим її схили.
  
  — Що ви там знайшли? — запитав він, коли Лягуш вичерпався.
  
  — Гм? Знайшов? Нічого. Все ту ж Тіньову Межу і Сонячну сторону. І навіть якщо б я щось знайшов, все одно нічого б не розповів виродкові зразок тебе.
  
  — Я так і думав. Ви про що балакали, поки були без почуттів. Про жовте, про помаранчеве. Доктор Смайт вважає, що вам снились сни, але мені здається інакше. Сни не викликають променевої хвороби. Жовтий колір вже тисячу років означає радіоактивність.
  
  Лягуш настільки сильно насупився, що його обличчя на мить нагадало темноокий чорнослив.
  
  — Я майже нічого не пам'ятаю. Кисневе голодування погано діє на мізки. Перевір записи бортового комп'ютера.
  
  Він усміхнувся — Плейнфилд не добереться до краулера, поки його обстежують люди Блейка. На це можуть піти роки.
  
  — Вже перевірив. І нічого не знайшов. Власне, нічого настільки, що мені стало цікаво. Навіщо комусь наказувати комп'ютера забути місце, де він ледь не помер від променевої хвороби? Навіщо комусь витрачати сили на реєстрацію формальної заявки на ділянку тіні в кінці Тіньової Риси, якщо він думає, що вмирає? І це притому, що до цього він ніколи не подавав заявок. І ще мені цікаво, чому він переглянув заповіт, як тільки зареєстрував заявку.
  
  — Я хочу, щоб мене там поховали, — склав на ходу Лягуш. — Хто-то все одно рано чи пізно знову туди відправиться. Хочу, щоб він поховав мій прах на єдиній ділянці, на який я коли-небудь заявляв права.
  
  — Ну ось, тепер з вами можна нормально розмовляти, — усміхнувся Плейнфилд швидше з вовчою, ніж лисячій посмішкою. — Можливо, ви говорите правду. Люди з корпорації, які вважають, що знають «цього чокнутого коротуна», припускають щось подібне. Або думають, що ви замышляете якийсь план, щоб змусити їх викинути гроші на вітер заради шаленої помсти. Я не страждаю їх упередження. Я вас не знаю. Але я добре знаю людей. Впевнений, що ви там знайшли.
  
  — Лише місце для власних похоронів, — наполягав Лягуш, все більше нервуючи. Подібний допит зовсім не був схожий на інтерв'ю в його розумінні.
  
  Посмішка Плейнфилда стала ширше.
  
  — Ви можете опинитися там раніше, ніж вам хотілося б. Що втілилися в життя мрії про Ельдорадо часом пожирають самих мрійників.
  
  — Та ти взагалі репортер або хто, чорт би тебе побрал? — не витримав Лягуш.
  
  — Можете називати мене впровадником мрії. Я перетворюю фантазії в реальність. В основному власні, але іноді і чужі. І часом вони перетворюються на кошмари.
  
  Лягуш вже не просто нервував — йому стало страшно. Він озирнувся в пошуках зброї.
  
  І зрозумів, що вляпався по самі вуха. Обурюватися було марно, а перейти за своїм звичаєм в напад він в нинішньому стані не міг.
  
  Відчуття безвиході лише розпалювало злість. Невже його плоть завжди зраджувала дух? Невже він завжди опинявся занадто маленьким і слабким? Чому його не допитував хтось з людей Блейка?
  
  — Власне, навіщо це вам взагалі знадобилося? У сенсі, ця ваша шалена поїздка? Вважаю, причини завжди можуть знайтися, але перш за все мені хотілося б знати, що могло спонукати вас на неможливе. Я вивчив все, що відомо про Сонячній стороні і Тіньовий Межах. Ви ніяк не могли знати, що зумієте там щось знайти.
  
  І справді — що змушує людину здійснювати вчинки, яких немає розумного виправдання? Лягуш багато про це міркував, поки їхав до мети, і йому ні разу не вдалося навіть приблизно пояснити власні мотиви. Велику частину часу він переконував себе, що робить це заради Мойри. Але часом підозрював, що робить це заради себе самого, щоб заспокоїти власне вражене самолюбство, показавши людству, що воно не право, вважаючи його клоуном. З іншого боку, при цьому не враховувалась ймовірність невдачі, що лише підкреслювало його дурість.
  
  Так навіщо ж тоді? Щоб показати дулю Блейку? З-за божевільного глибокого переконання, що він обов'язково щось знайде? Немає. Жодна причина не була достатньою сама по собі.
  
  За стільки років самотності він так і не зумів осягнути себе.
  
  Людина, що ховається від себе самого, ховається краще всіх.
  
  — Що ви знайшли?
  
  Лягуш спробував зосередитися на Плейнфілді — і зрозумів, що помилявся в колишніх своїх оцінках. Цей чоловік не був ні стерв'ятником, ні лисом, ні вовком. Він був змієм — холоднокровним, бездушним, смертоносним. Хижим і не знає жалості. І він ні на кого не працював. Професія репортера була лише прикриттям. Він був сам по собі.
  
  Плейнфилд присунувся ближче, і в його долоні з'явився ін'єктор. Лягуш пробував слабо чинити опір, але ін'єктор все ж таки торкнувся руки.
  
  «Я знову помилився, — подумав він. — Він гірше змія. Він — людина».
  
  — Що ви знайшли?
  
  Лягуш зрозумів, що на цей раз йому не відкрутитися. Ця людина, це істота, называвшее себе Огастом Плейнфилдом і притворявшееся репортером, збиралося позбавити його здобутої перемоги, а потім убити. Навіть сам Господь не завадить йому говорити після того, як спрацює наркотик, а потім він перестане представляти яку-небудь цінність.
  
  Лягуш заговорив. А потім, як він і припускав, помер. Але перш ніж це сталося і поки він ще щось міркував, в темну двері перед ним ступив ще один чоловік.
  
  В палату увірвався Смайт, стривожений показаннями моніторів. За ним, немов на короткому повідку, слідувала Мойра. Доктор накинувся на Плейнфилда, збираючись закричати.
  
  Маленьке безшумне зброю, що розмістилося в долоні, зупинило серце Смайта, перш ніж з його губ встиг зірватися хоч звук. Мойра вискочила за двері, ніби її смикнули за мотузочку. Плейнфилд вилаявся, але не став його переслідувати.
  
  На Лягуша нахлинула туга. Йому було шкода себе, так і Смайта.
  
  На Черномире, як і на переважній більшості планет, мертві ніколи не воскресали. Навіть члени сім'ї Блейка залишалися мертвими після смерті. Воскресіння було занадто дорогою і складною процедурою, яка до того ж мала досить серйозні соціальні наслідки. Та й яка різниця? Людей було стільки, що їх життя нічого не коштувала.
  
  Покінчивши з Лягушом, Плейнфилд зник. Вбивство залишилося нерозкритим. Поліція корпорації оголосила репортера в розшук, але того і слід прохолов.
  
  Його розшукували за крадіжку. Його розшукували за знищення муніципальної власності і власності корпорації. Його розшукували за підкуп муніципальних чиновників і співробітників корпорації. Його розшукували за довгий перелік злочинів. Але головним чином — за вбивство Лягуша і Смайта.
  
  У Блейка була дуже хороша пам'ять.
  
  У «Стимпсон-Грабовскі» стверджували, що ніколи не чули про Плейнфілді. Поліцейські Блейка зажадали відповіді — як у такому випадку ця людина дістався до Черномира на чартерному кораблі «Стимпсон-Грабовскі»? Як він опинився в числі оглядачів, якщо про нього ніхто не знав?
  
  «Стимпсон-Грабовскі» відповіло зарозумілим мовчанням.
  
  Їх мовчання вже саме по собі багато про що говорило. Плейнфилд безсумнівно мав чималу вагу за межами планети.
  
  У преследовательском азарті мотиви вбивці відійшли на другий план. Лише жменька людей знала про заявці і заповіті Лягуша, і всіх підкупив Плейнфилд. Їх віддали під суд, де ніхто не став їх слухати, і засудили до вигнання, що означало, що їм дали скафандри і виставили за міські шлюзи, надавши виживати самостійно.
  
  Блейк в черговий раз підтвердив, що не залишить жоден борг не сплаченим, хоча це могло знадобитися покоління.
  
  За первинним заповітом Лягуша Мойре діставалося більше, ніж хто-небудь міг припускати. Їй цього цілком вистачило, щоб забезпечити собі гідне місце в житті Крайгорода.
  
  Життя тривало.
  
  
  
  20. Рік 3052
  
  Ми не були люблячою сім'єю, але і у нас траплялися особливі хвилини. І здебільшого вони виглядали дещо дивно.
  
  Масато Ігарасі Шторм
  
  
  
  21. Рік 3031
  
  Людина-без-Особи посміхнувся і простягнув руку до Бенджаміну. Він був повністю гол, без волосся і статевих ознак. Бенджамін заскавчав і позадкував. Людина-без-Особи наближався до нього розміреним впевненим кроком.
  
  Слабо скрикнувши, Бенджамін повернувся і побіг. Ноги грузли в тягучої маси. Незважаючи на всі зусилля, вони ледве рухалися, наче в сповільненій зйомці.
  
  Вулиці і стіни міста сяяли одноманітної, сліпучою білизною. У будинках не було вікон, а обриси дверей мало розрізнялися.
  
  Він перебігав від одного до іншого, стукаючи і кричучи:
  
  — Допоможіть!
  
  Ніхто не відповідав.
  
  Він озирнувся. Людина-без-Особи впевнено йшов за ним, навіть не додаючи кроку, усміхаючись і подаючи руку.
  
  Бенджамін знову побіг по залитій патокою вулиці.
  
  Тепер, коли він стукав у двері відкривалися маленькі віконця, звідки, сміючись, визирали люди. Він мчав від дверей до дверей, і за спиною сміх зливався в єдиний хор.
  
  По щоках текли сльози, він весь спітнів. Його била безперервна тремтіння. Тіло боліло від знемоги.
  
  Озирнувшись, він побачив, що Людина-без-Особи йде за ним на тому ж відстані розміреним кроком, простягаючи руку.
  
  Він побіг далі, намагаючись відірватися від переслідувача. Люди сміялися над ним з дахів, співуче вигукуючи:
  
  — Бенджамін, Бенджамін! Біжи, малюк Бенджамін, біжи!
  
  Задихаючись, він звернув у провулок. Застонав від жаху, він розвернувся. До нього наближався з простягнутою рукою Людина-без-Особи.
  
  Він притиснувся до стіни, намагаючись знайти хоч якусь опору для ноги, видертися по слизькій поверхні кольору слонової кістки.
  
  — Ні! Не треба!
  
  Плеча торкнулася крижана долоню, стиснувши його двома пальцями. М'язи мовби обпекло вогнем.
  
  Розвернувшись, він кинувся на Людину-без-Особи, схопивши його за горло. У відповідь все так само сяяла застигла посмішка.
  
  Невидима рука кілька разів хлестнула його по обличчю, але він не послабляв хватку. За його носі і щоках почав бити маленький кулачок.
  
  Відчувши крізь жах реальну біль, він здригнувся, ніби епілептик в першу секунду нападу.
  
  Відкривши очі, він побачив перед собою перелякане обличчя Полианны, яку тримав за горло. Її зім'ята постіль промокла від поту, обличчя — все в подряпинах, на горлі залишилися мітки, які цілком могли перетворитися в синці. Вона продовжувала слабо бити його кулаком.
  
  Бенджамін судорожно відсмикнув руки.
  
  — О господи, — пробурмотів він. — Господи Ісусі!
  
  Вислизнувши з ліжка, він трохи постояв над Поліана. Тремтіння не проходила. Холодний піт стікав по тілу. Він схопив халат, але той анітрохи його не зігрів.
  
  — Поллі, мила... Поллі... Прости мене. З тобою все в порядку? Мені снився кошмар... гірше ніж коли-небудь. На цей раз він мене спіймав. Пробач. Я думав, що я б'юся з ним. З тобою все в порядку? Тобі що-небудь потрібно? — Він ніяк не міг зупинитися.
  
  Серце відчайдушно калатало. Страх не йшов. Здавалося, зараз в кімнату шагне Людина-без-Особи.
  
  — Води, — кивнувши, прохрипіла Поліанна.
  
  Пройшовши у ванну, він знайшов склянку і лише з третьої спроби наповнив його наполовину.
  
  Поліанна підвелася на ліжку, потираючи горло рукою і боязко дивлячись на Бенджаміна. Вона взяла склянку.
  
  — Тобі потрібна допомога, — прошепотіла вона. — Ні! Не наближайся.
  
  — Це тільки сон... Я біжу по вулицях, кличу на допомогу, а наді мною всі сміються... А він все ближче... На цей раз він мене спіймав. Поллі, я не знаю, що це означає. Мені страшно. Мила, не бійся, прошу тебе. Зі мною вже все гаразд. Я не хотів зробити тобі боляче. Я думав, що я б'юся з ним.
  
  Поліанна розслабилася, але не до кінця. Кожен раз, коли він присувається до неї, намагаючись знайти розраду в її близькості і теплі, вона тут же відсторонялася.
  
  — Поллі, прошу тебе...
  
  Двері відчинилися.
  
  В Залізній фортеці була ніч. У тьмяному світлі з коридору виднівся лише чоловічий силует з широко розставленими ногами і схрещеними на грудях руками. Від нього виходила неприхована злість.
  
  — Повія! — вискнув Люцифер голосом на октаву вище звичайного. — Погана повія! З моїм власним чортовим братиком!
  
  Він увірвався в кімнату. Нічна лампа освітила його обличчя — обличчя вбивці. Схопивши Поліанна за руку, він ривком поставив її на ноги і вдарив у живіт. Вона зігнулася навпіл, і він врізав їй підборіддя. Бенджамін застогнав, почувши тріск. Йому здалося, що Він зламав їй щелепу.
  
  Насправді Люцифер зламав власну кисть. Пискнувши від подиву й болю, він втупився на свій кулак.
  
  Кинувшись до Люциферу, Бенджамін відкинув його від Полианны. Люцифер перечепився об стілець і впав.
  
  — Ах ти, сволота, — вилаявся він, піднімаючись. — Залиш мою дружину у спокої.
  
  Він кинувся на Бенджаміна, хапаючи здоровою рукою ножа.
  
  Хтось зазирнув у двері і тут же втік.
  
  Приголомшений і переляканий, Бенджамін сів, чекаючи нападу. Блокувавши удар ножа, він вдарив Люцифера і спробував схопити його за зап'ястя. Люцифер відскочив і теж сів.
  
  Обидва пройшли школу батька і були досвідченими вбивцями. Сторонньому спостерігачеві їх поєдинок видався дуже цікавим.
  
  Люцифер двічі зробив помилковий випад і наніс удар. Бенджамін ковзнув убік і наткнувся на ніж, який виявився зовсім не там, де він очікував. По стегну скла тонка цівка крові.
  
  — Я вже про це подбаю! — прогарчав Він, киваючи на пах брата. — Більше тобі не вдасться оттрахать нічию дружину. Навіть власну, самовпевнений урод.
  
  Він почав заходити збоку. Бенджамін чекав, весь в поту.
  
  Бенджамін жбурнув в обличчя брата подушкою, але той ухилився і ступив до нього.
  
  Потік крижаної води відкинув Люцифера в інший кінець кімнати. Бенджамін повернувся, і на нього теж обрушився водяній удар немов від сотні кулаков, отшвырнув до стіни.
  
  — Припиніть, чорт би вас побрал! — закричав він.
  
  Водяний шквал затих.
  
  У дверях стояли двоє легіонерів, тримаючи пожежний шланг. Повз них протолкнулась Фріда Шторм, обличчя її перекосилося від гніву. Своїм виглядом вона вселяла не менше страху, ніж її батько Кассій.
  
  — Бенджамін, одягнися. І ти, жінка, теж. Люцифер, піднімайся. Швидко!
  
  Вона дала йому не по-жіночому міцного стусана.
  
  Вона не стала питати, що сталося. Все було і так зрозуміло.
  
  — Що з тобою, чорт забирай? — накинулася вона на Бенджаміна. — Зовсім жити набридло? Спершу та хрень з крейсером Річарда, тепер це...
  
  — Мама, я...
  
  — Так, це зробив Гомер. Але хто відповідає за Гомера? Хто йому дозволив? Генріх, відведи Люцифера до лікарів. У нього щось з рукою.
  
  Вона зробила крок до Полианне. Дівчина настільки швидко одягалася, що плутала застібки. Схопивши за підборіддя, Фріда повернула її голову з боку в бік. Поліанна уникала її погляду.
  
  — Що у тебе з горлом?
  
  — Це все я, — пробурмотів Бенджамін.
  
  — Що ти сказав?
  
  — Це я, мамо. Мені снився сон... На цей раз він мене спіймав. І я з ним бився.
  
  Вираз обличчя Фріди злегка змінилося, і по ньому пробігла тінь страху.
  
  — Мені доведеться поговорити з мадам Эндор. Отримати нові дані. Вона побоювалася, що може трапитися щось подібне.
  
  — Мама...
  
  — Бенджамін, у тебе є хоч крапля пристойності? Хоч скільки-небудь розсудливості? Це дружина твого брата. Це дім твого брата. Мовчи! Я знаю, що вона чортова хвойда. Я знаю, що вона дає кожному, хто попросить. Але тобі повинно було вистачити мізків, щоб її про це не просити. Заради всього святого, тобі має вистачити розуму, щоб зрозуміти: цю ніч він захоче провести з нею. Завтра він покидає фортеця.
  
  — Залишає? Я не знав...
  
  — У мого батька є для нього доручення. Якби ти хоч чимось цікавився, крім себе коханого... — Вона повернулася до Полианне. — Прибери тут. Я пришлю кого-небудь допомогти. І попереджаю: я має намір обговорити це з чоловіком, коли він повернеться. Бенджамін, — вона взяла його за руку, — йдемо.
  
  Опинившись в цитаделі власних покоїв, Фріда міцно схопила його за плечі і роздратовано прошепотіла:
  
  — Бен, любий мій хлопчику, навіщо тобі все це? Я не можу постійно витягувати тебе з колотнеч. Батько буде поза себе, коли про це почує.
  
  — Мама...
  
  — Він обов'язково почує. Заради всього святого, та завтра про це знатиме вся фортеця. Бен, тримайся від неї подалі. Вона немов тічна кішка. Їй все одно.
  
  — Мама...
  
  — Сядь. Ось так, добре. Я хочу, щоб ти подумав Бен. Як слід подумав. Про себе. Про цю жінку. Про Люцифера. Про все, що тут відбувається. Про проблеми твого батька і діда. І найголовніше — про Майкла Ді. Майкл Ді тут, Бен. Тобі не хотілося б знати чому? На це є причина. Він нічого не робить без будь-яких низинних причин. Твої батько і дід зробили помилку, відлетівши, поки він тут.
  
  — Мама...
  
  — Мовчи. Нічого не говори. Просто думай. Я приготую тобі випити.
  
  Поки він пив, Фріда зробила декілька дзвінків зі зв'язку. Спершу вона поговорила з мадам Эндор, привезеної з Нової Землі оккультисткой. Розмова була довгою, і, коли він закінчився, Фріда зблідла.
  
  Потім вона зв'язалася з арсеналом, розбудивши головного зброяра, і наказала забезпечити Бенджаміна легким куленепробивним «білизною». Фірма «Интерстеллар технікс» намагалася продати його чоловікові, щоб той носив його під звичайною одягом.
  
  — Мене не хвилює, що ми його так і не купили, капітан. Якщо Легіон не хоче платити, заплачу сама. І зробіть всі необхідні модифікації. Вранці він з'явиться на примірку. — Вона розгнівано відключилася.
  
  Сівши навпроти сина, вона втупилася на нього. Він не підняв погляд і запитав:
  
  — Адже ти дзвонила мадам Эндор?
  
  Фріда кивнула.
  
  — Щодо моїх снів? Що вона сказала? — (Фріда не відповіла.) — Що, все настільки погано?
  
  — Бен, завтра першим ділом підеш в арсенал. Капітан Фергус піджене тобі за розміром бронебелье від «ІТ».
  
  — Мама...
  
  — Роби, як я кажу, Бенджамін.
  
  — Мама...
  
  — Я все сказала, Бенджамін.
  
  Він зітхнув.
  
  Його охопив раптовий страх — вперше за весь час не уві сні. Він мимоволі озирнувся — чи не наближається Людина без Обличчя?
  
  
  
  22. Роки 2844-2845
  
  Всі ті місяці, що Дит провів у полоні, його підтримувало властиве сангари вміння ненавидіти ворога, яке освітлювало шлях, подібно факелу в ночі. Джексон часом був близький до того, щоб остаточно зламати Діта, і навіть думав, що це йому вдалося. Але за зовнішньою покірністю, відігравало роль захисного фарбування, таїлася ненависть. Він розмірковував, будував плани і набирався терпіння.
  
  Через тиждень після невдалої спроби втечі Джексон взяв його з собою в село. І Діта воно потрясло набагато сильніше, ніж той факт, що старому відома її таємниця.
  
  Саме селище цілком відповідала його очікуванням. Воно складалося з десятка брудних примітивних хатин, в яких мешкали напівкочові мисливці і збирачі. Їх було близько сотні, від численних дітей до жменьки людей похилого віку.
  
  Вождю було близько тридцяти років за літочисленням Префактла. У цивілізованому світі його з працею сприймали як дорослого, але тут він вважався старим. Життя в лісі була коротка і жорстока.
  
  До села дісталися близько тридцяти робочих та племінних рабів Норбонов. Їх стан повалило Діта в жах.
  
  Ці дикі звірі використовували родичів в якості рабів, причому куди більш жорстоко, ніж Норбоны. Жителі селища досі жартували щодо їх довірливості.
  
  Дит слідував за Джексоном, які ходили від хижі до хижі в пошуках пацієнтів. Він бачив, як жорстоко поводяться з тваринами Норбонов. Дівчинку не старше його самого тримали в ямі за те, що вона відкинула домагання вождя. Намагався перешкодити цьому польовий робочий стогнав і кашляв кров'ю, прибитий цвяхами до грубо зробленому хреста. Посеред селища лежав гниючий труп, покритий комахами, — його живцем засмажили.
  
  У Діта весь день підступав клубок до горла. Як могли ці звірі настільки жорстоко поводитися з собі подібними? У них не було до того ніяких причин.
  
  Чи Не тому його батьки так зневажав людську расу?
  
  Джексон, сам того не знаючи, надав йому добру послугу, перешкодивши бігти. Він цілком міг наткнутися на що-небудь набагато гірше.
  
  Джексон обробляв пухлину на шиї вождя паруючими смердючими припарками. Дит сидів у пилюці зовні, біля ями, де тримали дівчинку. Її приховували тінь і сплутані, злиплі від крові колись світле волосся. Плечі її були схожі на суцільну запікшу рану. Над нею кружляли хмара комах. На вигляд вона нагадувала дівчину для утіх північної породи — дешевий продукт масового виробництва.
  
  Северянки користувалися постійним попитом. Норбоны розводили їх у великих кількостях. Сімейство могло похвалитися хорошим племінним фондом.
  
  Норбоны володіли правами на кілька відмінних порід, що призначалися для розваги господарів. Кавові мулатки регулярно займали призові місця на виставках.
  
  Дит знизав плечима. То була інша реальність, відбувалося все це тисячоліття тому і за мільярд світлових років звідси. І пишався досягненнями сімейства якийсь зовсім інший Дит.
  
  — Гей, ти! — буркнув він.
  
  Дівчинка не відповіла. Дить не зрушив з місця. По ній ковзала його тінь, отбрасываемая повзучим з неба сонцем. Він відчував, як росте її цікавість.
  
  Піднявши погляд, дівчинка побачила мотузок на його шиї, і на її покритому саднами особі промайнули страх і надія.
  
  Дить її не знав, але вона знала його. Він підбадьорливо посміхнувся.
  
  На нього нахлинула якесь дивне, незграбне співчуття, яке йшло корінням швидше в шкільну лаву, а не справжні емоції. Його вчили дбати про майно сім'ї і підтримувати в порядку. Зловживання і даремні втрати вважалися гріхом. Батьківщина була часом суворої та завжди бідної планетою. Її цінності і інститути спрямовувалися на збереження того, що було.
  
  Дит міг без докорів совісті наказати вбити тисячу рабів, якщо б виникла необхідність. Але він не зміг би побити або вбити когось заради розваги. І не потерпів би такого від інших.
  
  Саме таким повинен бути главі сімейства.
  
  Тепер він став найстаршим Норбоном на Префактле. Відповідальність за благополуччя та збереження власності Норбонов лягла на його плечі.
  
  — Терпи, дівчинка, — прошепотів він. — Тримайся. У нас з тобою ще все буде добре.
  
  Він відчував себе вкрай нерозумно. Його обіцянку не мало сенсу — він не міг нікому не зашкодити, ані допомогти. Як би вчинив батько? Або Рхафу?
  
  Точно так само. Тримався б. І дбав про майно.
  
  У селище з виттям увірвалося тварина, показуючи кудись за спину Діта. Порожня площа тут же заповнилася. Тварини поспіхом ховали цінності, особливо нових рабів. З'явилися луки і списи.
  
  Джексон схопив мотузку Діта і побіг геть, не перестаючи тихо лаятися.
  
  З далекої сторони в селище з брязкотом в'їхали два транспорту з космопехотинцами. Над ними з ревом пронісся корабель підтримки, зависнувши над площею. Почулися крики і вибухи, стихавшие по мірі того, як старий тікав далі.
  
  «Не шукають вони мене? — подумав Дит. — Знають, що я втік?» Він сподівався, що ні. Інакше, не дай Сант, за ним влаштували б полювання, поки нарешті не наздогнали. Люди в цьому сенсі відрізнялися крайньою цілеспрямованістю.
  
  Вони дісталися до печери. Джексон побив його, ніби це він винен у нападі.
  
  Дит витримав.
  
  Зі стогоном повзли місяці, кульгава, ніби поранені левіафани.
  
  В ролі раба Джексона Дит провів три чверті префактлского року. Щотижня вони бували в селищі. Після нальоту тварини залишилися на місці — вони боялися мігрувати, побоюючись стати здобиччю більш сильних племен.
  
  Дівчинка-рабиня Емілі виявилася єдиною з тварин Норбонов, кого не забрала космопехота. Дит зустрічався з нею при кожній можливості, повторюючи обіцянку її врятувати.
  
  До ненависті додалося почуття обов'язку. І тепер вони підтримували його разом.
  
  
  
  23. Рік 3031
  
  В три тисячі тридцять першому році мертві не завжди залишалися такими.
  
  Людський мозок користувався попитом у зростаючої індустрії криокиборгической обробки даних. Позбавлені особистості і підключені до комп'ютерних систем, кілограми нервової тканини замінювали тонни керуючої та обчислювальної апаратури.
  
  Засіб від деградації нервової тканини поки що не винайшли. Криокиборгическая середа іноді лише прискорювала її розкладання.
  
  Саме часом життя нервової тканини обмежувалася тривалість життя для людей на зразок Гнея Шторму, що мали владу, гроші та доступ до найкращих технологій омолоджування і відновлення.
  
  Число доступних для криокиборгизации мізків ніколи не задовольняло попит. Недолік поповнювався різноманітними шляхами. Стара Земля продавала мізки злочинців в обмін на тверду валюту далеких планет. Дещо можна було отримати за підпільних каналах. Але в основному цінний товар примусово вилучали.
  
  Десятки підприємців, подібно шакалам, а, нишпорили по місцях катастроф і збройних конфліктів, вишукуючи трупи для перепродажу органів. Збройні сили Конфедерації часто кидали солдатів на місці загибелі. Самим солдатам була байдужа доля їхніх тіл — хоча вони і були готові на будь-який ризик заради довгого життя у відставці далеко від нетрів, де народилися.
  
  Агенти Гнея Шторму теж обшукували поля битв, вибираючи добре збережені трупи. Їх заморожували, а потім оживляли і пропонували вступити в Легіон.
  
  Більшість сприймали пропозицію з дитячої вдячністю. Шлях з нетрів до уявної слави і світського життя Залізного Легіону, після того як вони милістю Шторму уникли баби з косою, здавався їм сходженням в рай. У голосети їх називали Легіоном Мертвих.
  
  Хельга Ді щосили користувалася сотнями видобутих мізків. Лише самі Ді знали ємність «інформаційного сховища» Світу Хельги.
  
  Шторм не сумнівався, що ця ємність принаймні вдвічі вище, ніж Хельга заявляла публічно.
  
  Світ Хельги був мертвою планетою. Зараза людства торкнулася її лише одного разу, створивши велику базу під назвою Фестунг-Тодезангст. Саме там ховалося серце Корпорації Хельги, далеко простершей щупальця, — глибоко під поверхнею далекої, остиглої в пазурах ентропії кам'яної брили на орбіті мертвої зірки. Ніхто не бував там, крім членів сім'ї, мерців, а іноді тих, хто, на думку Ді, повинен був зникнути. І ніхто не залишав планету, крім самих Ді.
  
  Оборонна система Фестунг-Тодезангста увійшла в легенду, будучи настільки ж химерної і збоченій, як сама Хельга.
  
  Ті, хто опинявся на Світі Хельги, зникали назавжди, подібно торішнім метеликам-поденкам. І Гней Шторм мав намір проникнути в цю замасковану льодом пекельну нору.
  
  Він не очікував, що Хельга зустріне його з розпростертими обіймами. Вона ненавиділа його настільки глибоко і люто, наскільки це було можливо. Всі діти Майкла ненавиділи Шторму, і всі вони змушували його так чи інакше відповідати взаємністю. Його злочин полягав у тому, що він кожен раз виходив переможцем.
  
  Нащадки Ді були ще гірше, ніж їхній батько.
  
  Сварливий характер Фирчайлда коштував руки Касію, і тепер Шторм з Кассием тримали його під замком у відомому тільки їм місці. Він став заручником, гарантував стриманість інших. До нещастя, ніхто з Ді не відрізнявся розсудливістю, йдучи на поводу у власних пристрастей і забуваючи про все в найгарячіші моменти.
  
  Хельга намагалася помститися за Фирчайлда, захопивши в полон доньку Шторму Валерію і використовуючи її як частину Фестунг-Тодезангста.
  
  У відповідь Шторм захопив у полон саму Хельгу, а потім повернув у власну фортецю настільки понівеченої, що вона зуміла вижити, лише киборгизировавшись з допомогою своїх машин. Назавжди приречена на механічну напівжиття, вона роздумувала і будувала плани, очікуючи дня, коли їй нарешті вдасться порахуватися з ним за жорстокість.
  
  Сет-Безмежний теж не раз давав привід для образ. Здавалося, він одночасно всюди і ніде. Він відкрито виникав у місцях зразок Місячного командування, а потім зникав, перш ніж встигали з'явитися найшвидші мисливці. У половині випадків мета його полягала в тому, щоб показати ніс Штормів. Як і батько, він був дуже слизькій особистістю, і у нього завжди було напоготові кілька інтриг. Як і Майкл, він нічого не робив просто так.
  
  Буде дуже непогано, подумав Шторм, якщо Кассій застане Сету-Безмежного зненацька на Горі.
  
  
  
  24. Роки 2854-3031
  
  Щасливі миті в житті Майкла Ді були подібні крихітним острівців, розкиданих в безкрайньому морі. Життя його тече швидко, а голова була настільки забита всілякими задумами, що, коли знаходився час озирнутися навколо, він ніби опиняється в чужій всесвіту.
  
  Він завжди тримався трохи оддалік. Найпершим його спогадом була сварка з Гнеєм з-за того, що він не такий, як усі.
  
  Гней врешті-решт прийняв його таким, як він є. Щодо себе самого Гнею пощастило менше.
  
  У якомусь сенсі Майкл Ді недолюблював Майкла Ді. З ним було щось не так.
  
  Те, що він не такий, як всі, вперше стало ясно по відношенню до нього матері, яка дуже його оберігала і дуже боялася за нього.
  
  Борис Шторм — людина, яку Майкл вважав батьком, — рідко бував удома. Борис був дуже зайнятий роботою, і у нього майже не залишалося часу, щоб побути з родиною. У Майкла так і не виникло прихильності до рідних батька.
  
  Емілі Шторм ні на крок не відходила від первістка, то караючи його, то захищаючи, поки Майкл не впевнився, що в ньому сидить якесь до божевілля лякає її зло.
  
  Що за тьма таїлася в його душі? Він годинами мучився над цим питанням, але не знаходив відповіді.
  
  Інші діти це відчували і цуралися його. Майкл вивчав людей, намагаючись знайти в них власне відображення. Він навчився маніпулювати іншими, але справжній секрет йому не надавався.
  
  Лише Гней приймав його як належне. Бідний упертюх Гней, який радше дасть себе побити, ніж визнає, що у нього дивний братик.
  
  Дитинство Майкла ускладнювалося слабким здоров'ям. Борис витрачав цілий статок на лікарів. Не знайшовши ніяких порушень, зрештою, вони припустили, що вся справа в поганих генах.
  
  Він ріс слабким, блідим і хворобливим підлітком. За нього в бійках брав участь брат. Гней був настільки сильний і впертий і його настільки боялися, що діти вважали за краще ігнорувати Майкла, ніж вплутуватися в бійку.
  
  Щоб привернути до себе увагу, Майкл складав всілякі історії з власною участю. На його подив, в історії вірили! У нього був талант. І коли Майкл це зрозумів, почав використовувати свою здатність повною мірою.
  
  З часом він навчився зважувати кожне слово, кожен жест, ретельно розраховуючи ефект, який вони можуть справити на слухачів. У результаті він дійшов до того, що вже не міг говорити прямо. З часом навіть до самої простої мети доводилося йти кружними шляхами.
  
  Він так і не зумів вибратися з пастки, яку сам для себе створив.
  
  Його благословенням або прокляттям — стали гострий розум і ейдетична пам'ять. Він користувався цими інструментами, щоб плести міцні мережі брехні і обману. Майкл став видатним брехуном і інтриганом, живучи в центрі урагану фальші і ворожнечі.
  
  У той час мінімальний вік для вступу в Академію становив чотирнадцять стандартних років. Коли його досяг Гней, Борис Шторм постарався, щоб до обом синам, як рідної, так і приймального, поставилися з належною прихильністю.
  
  Борис був нащадком старого військового роду. Його предки зробили кар'єру в Директораті Палисарии, державі — засновника Конфедерації. Сам він пішов зі служби, але не міг уявити іншої мети для синів. Початкову освіту вони отримали у приватної військової спецшколі, яку він створив для дітей співробітників корпорації Префактла.
  
  Саме там Майкл і Гней вперше познайомилися з Річардом Хоксбладом. Тоді його звали Річард Ворачек. Прізвище Хоксблад він взяв, коли став найманцем.
  
  Річард був сином консультанта з менеджменту, якого Борис взяв на роботу, щоб збільшити прибуток. У його родині не було військових, і Річард виявився чужим серед дітей, цивільних розглядали як нижчу форму життя. Будучи ще нижче ростом і болючіше, ніж Майкл, він став улюбленою жертвою Ді.
  
  Річард сприймав образи і приниження зі спокійним достоїнством, відмовляючись як-небудь відповідати. Його незворушність призводила однокласників у лють, у той час як він давав їм відсіч, виявляючись у всіх відносинах найкращим учнем. Лише Гней міг іноді здійнятися до тих же висот, що й Ворачек.
  
  Успіхи лише додавали йому проблем серед однокласників. Гней, колишній самим близьким його знайомим, часто обурювався, чому той не б'ється у відповідь.
  
  — Рахунки зрівняються самі, — пообіцяв Ворачек.
  
  Так і сталося.
  
  Настав час суворих конкурсних іспитів в Академію. Юнаки кинулися до мети, до якої все їхнє недовге життя вели батьки, борючись за можливість увійти в ряди еліти.
  
  Випробування тривали шість виснажливих днів, як фізичні, так і психологічні. Здебільшого перевірялися загальні знання та здібності до вирішення проблем. Кандидати знали, що в цьому відношенні Річарда не перевершити, але, на їхній подив, Майкл справлявся майже настільки ж швидко.
  
  Здавши останній тестове завдання, Річард спокійно оголосив, що навмисно неправильно відповідав. На запитання викладача він відповів, що хтось списував у нього частину відповідей, і спитав, чи не можна повторно здати тест наодинці.
  
  Комп'ютерний аналіз показав неприродне збіг відповідей Ворачека і Майкла Ді. Річарду дозволили здати тест повторно, і він отримав найвищі оцінки за всю історію.
  
  Майкл, який вирішив піти по легкому шляху, безпомічно дивився, як руйнуються його мрії, подібно вежам без вершин.
  
  Він знав, що винен сам, але в силу своєї збоченості вірив, що провину з ним ділить і Річард. А може, Ворачек взагалі був у всьому винен — в залежності від того, як подивитися.
  
  Для Майкла те, що трапилося стало вододілом. Він почав обманювати сам себе. Втративши останнього оплоту реальності, він вирушив у вільне плавання, перетворившись у всесвіт з однієї людини, якого пов'язували з зовнішнім світом лише брехню і ненависть. Він закував себе в невидимі кайдани, такі хитромудрі, що навіть сам не міг дати їм визначення.
  
  Майкл все ж не став ізгоєм, знайшовши собі нову мету в тій області, де цінувалися люди, здатні переробляти реальність. Він став журналістом.
  
  Голосети, для власників яких головну роль грали рейтинги, давно відмовилися від будь-яких претензій на об'єктивність репортажів. Найважливіше була приманка для аудиторії, заставлявшая перейти на потрібний канал. І чим кривавіше репортаж, тим краще.
  
  Майклу хотілося незалежності, через що він тяжко боровся багато років. А потім вибухнула війна з улантонидами.
  
  Він продемонстрував вміння опинятися в потрібному місці в потрібний час і не раз видавав найкращі репортажі. Його колеги знімали катастрофу за катастрофою, по мірі того як улантониды стрімко просувалися до Внутрішніх світів. Майкл знаходив яскраві моменти маленьких перемог і героїчних опорів. Його репортажі постійно пробивалися в топи.
  
  Поки Борис, Гней, Кассій і Річард билися за своє життя в спробах зупинити Улант, Майкл отримував задоволення від власних репортажів. Окупація Префактла Улантом розорила Штормів, але сам він ставав все багатшими. Він встановлював власну ціну на свої матеріали. У військовій плутанині він спритно ухилявся від податків і з розумом робив вкладення. Він купував великі пакети акцій міжзоряних компаній, коли комерційні сверхсветовие польоти здавалися лише мрією. Він вклався у схов міжзоряних даних, побічну лінію, згодом призвела до створення Фестунг-Тодезангста.
  
  Все, до чого він доторкався, перетворювалося на золото.
  
  Він нічого не пробачив Річарду. Хоча його стан зростала, він залишався стороннім в будь-якому суспільстві. Без диплому Академії він не міг піднятися вище другого рівня соціального положення. Аристократами тієї епохи вважалися військові.
  
  Війна закінчилася, але хаос тривав. Гранд-адмірал Макгроу став бунтівником. Нальотчики-сангари все так само підстерігали кораблі на космічних трасах. Винних вистачало. Майкл зайнявся піратством.
  
  Він був дуже обережний, і ніхто нічого не підозрював. Збираючи вершки інформації з своїх міжзоряних і комп'ютерних корпорацій, він збудував новий стан за допомогою пари списаних есмінців.
  
  Виходять за рамки закону авантюри привели його в чергову життєву пастку.
  
  
  
  25. Рік 3031
  
  Орбіта Світу Хельги лежала далеко від сонця. По поверхні планети з виттям проносилися метанові вихори, настільки ж холодні, як і душа її господині. Шторм пошукав зрадницьке зосередження тепла. Фестунг-Тодезангст розташовувався на великій глибині, поглинаючи тепло, що залишилося ядра.
  
  Пославши вкрадені розпізнавальні коди, Шторм вивів одномісний корабель на низьку полярну орбіту. Він здійснив три витка, перш ніж виявив теплову аномалію. Зафіксувавши її координати, він увійшов в метанову атмосферу.
  
  Радари його проігнорували. Ракети назустріч не піднялися.
  
  Коди виявилися вірними.
  
  Він силувано усміхнувся, знаючи, що забратися звідси буде складніше.
  
  Шторм шкодував про витрачене переваги, на жаль одноразовому. Він збирав їх зі старанням скнари, але даним конкретним скористатися більше було не можна. Після його візиту Хельга напевно залатає всі діри в захисті.
  
  Він опустився на планету і, будучи вже в скафандрі, ступив назустріч шаленому метановому вітром. На мить його охопив неймовірний холод — обігрівачі скафандра насилу справлялися із завданням.
  
  — Схоже, помилка в навігації, — пробурмотів він.
  
  Відстань до потрібного входу становило близько кілометра. Вітер і холод цілком могли вбити його, перш ніж він туди дістанеться.
  
  Журитися було занадто пізно. Полетівши на кораблі, він надто спокушав би долю. Вибирати не доводилося.
  
  Він пішов пішки.
  
  Даний шлюз використовувався в якості службового входу під час будівництва, для зручності робітників. Його повинна була стерегти загадкова охоронниця Хельги, але там, швидше за все, ніхто не з'являвся вже півстоліття, і Шторм розраховував заскочити її зненацька.
  
  Нахилившись, він крокував наперекір бурі, не звертаючи уваги на пекучий холод. Через кожні кілька сотень кроків він ретельно оглядав ліву рукавичку скафандра, побоюючись, що та не витримає морозу.
  
  Він не знав, скільки тривала його одіссея. Вітер і кисневий сніг, подібно злорадним змовникам, намагалися покінчити з ним раз і назавжди. Потім натиск бурі раптом ослаб, і, піднявши погляд, Шторм побачив, що опинився в тіні передодня шлюзу.
  
  Зовнішній люк був злегка відкритий. Втиснувшись у щілину, Шторм запустив робочий цикл шлюзу.
  
  Не обледеніли механізм з-за недбалості того, хто залишив люк відкритим? Двері люка здригнулася, протестуючи застогнала, потім з пронизливим вереском зрушила з місця і герметично закрився. По мірі того, як камера заповнювалася придатним для дихання повітрям, на скафандрі та склі шолома Шторму осідав іній.
  
  Протерши скло, він виявив перед собою гротескне творіння генної інженерії.
  
  Охоронниця Хельги була худий, як скелет амазонкою, з просвічує шкірою, повністю безволосої. Здавалося, вона не дихає. Про те, що це людина, і притому жінка, свідчили лише наявність пупка і дівочої щілини між схожими на палиці стегнами, а також її замішання при вигляді зробив крок із шлюзу незнайомця в скафандрі.
  
  Запітніле скло на кілька миттєвостей зробило Шторму вразливим, але вона витратила ці секунди даремно. Нарешті вона зреагувала, перейшовши на інфразвук, викликав у нього нездоланний жах.
  
  В її схожому на череп обличчі не було нічого людського. Не ворухнувся жоден м'яз під смертельно блідою шкірою. Шторм бився з гіпнотичним впливом інфразвуку, намагаючись звернути власний страх собі на користь.
  
  — Мертва, — прошепотів він.
  
  На мить він їй навіть поспівчував, але тут же зрозумів, що в тому немає ніякого сенсу. Життя в цьому істоту жевріло менше, ніж у кого-небудь з його неодноразово відроджених солдатів.
  
  Шторм наблизився до охраннице, витягнувши ліву руку.
  
  Вона виглядала крихкою і безсилою, але враження дурило. Ніхто з живих не перевершив би її без спеціального спорядження. Біль, рани і звичайні межі людських сил нічого для неї не значили. Її створили для єдиної мети — атакувати до перемоги, або до власної загибелі.
  
  Рукавичка Шторму злегка торкнулася її руки і спрацювала. Передбачалося, що удар струмом впливає на її нервові сигнали і зробить її більш зговірливою.
  
  Результат виявився дещо гірше, ніж він очікував. В ній поменшало агресії, але покірною вона не стала. Зумівши нарешті підпорядкувати її собі, він позбавив її інфразвукових здібностей і відправив перед собою по сходах і пандусах. Кожні десять хвилин він бив її струмом, витрачаючи енергію рукавички.
  
  Його турбувало, що він розтрачує краще своє зброю. Якщо заряд занадто швидко вичерпається, доведеться її вбити. А йому потрібна була жива принада, щоб подолати наступну перешкоду.
  
  Шлях Шторму, як і всі вели з поверхні коридори, закінчувався в темному приміщенні завбільшки стадіон, зі стелею, як у природної печери. Вирівняний за допомогою машин гладка підлога покривав півметровий шар піску.
  
  «Ось вони, справжні ворота в Фестунг-Тодезангст, — подумав Шторм, присівши в кінці тунелю. — Даний вартове приміщення». Тут виявлялося марним наймогутніша зброя. Вартовий був під стати своєю «будці».
  
  Хельга Ді володіла своєрідним почуттям гумору і поглядом на світ. Роль її варта грала рептилія величиною з тиранозавра, родом з настільки масивної планети, що тут ця тварюка була спритною і моторної, немов кошеня. Лише сама Хельга, виростила її з яйця і любовно называвшая «цуценятом», могла з нею впоратися — як заявляла вона сама, силою любові, але Шторм вважав, що справа в вживлених імплантатах.
  
  В їжу тварини йшли донори мізків і вороги Хельги.
  
  Незважаючи на примітивність і мінімум інтелекту, тварюка була досить дієвою охороною, чудово ілюструючи натуру Хельги Ді. Використання подібної істоти на додаток до хитромудрим захисним засобам на поверхні — жарт цілком в її дусі.
  
  Від обрушився на Шторму рева тварини захворіли вуха. Він не бачив нічого, крім величезного рухомого силуету в погано освітленій печері.
  
  Він прийшов сюди не для того, щоб милуватися звірів у зоопарку. Потвора була перешкодою, а не видовищем. Її потрібно було зрушити з місця або знищити. Знявши з пояса пакет вагою в кілограм, він закріпив його на спині амазонки, а потім жбурнув у печеру чудовиська світлову гранату, щоб привернути його увагу, і з силою штовхнув туди охоронницю.
  
  З мороку виникла величезна луската голова, і жінка-скелет зникла в клыкастой пасти. Величезний жовтий очей втупився на Шторму.
  
  Тварюка задерла голову. З темряви почувся плямкання і хрускіт кісток.
  
  Шторм здригнувся. Жінка зустріла смерть, не видавши ні звуку.
  
  На мить він здивувався, чому не вбив Хельгу, коли була можливість.
  
  Він чекав. Плямкання стихло. Хельга спеціально вибрала монстра, ретельно пережевывавшего їжу.
  
  Тварюка глухо заворчала. Шторм чекав. Незабаром вона вже хропла, наче вулкан. Він почекав ще трохи, тривожачись за затримки.
  
  Здавалося, він провів тут вже півжиття, але так і не зрушився з місця. А ще потрібно проникнути в саму фортецю...
  
  Передбачалося, що снодійне діє швидко, але воно було занадто старим. А подмешанный в нього отрута діяла повільно. Для надійності слід було почекати ще трохи.
  
  Шторм хотів, щоб чудовисько спала, поки він буде внизу, і померло лише після того, як він втече звідси. Хельга могла відслідковувати життєдіяльність тварини.
  
  Він перетнув арену на три чверті, коли чудовисько перестав прикидатися сплячим. І — постало перед ним у всій красі, ніби прийшов з іншої епохи дредноут з плоті і крові.
  
  Тварюка рухалася не настільки швидко, як раніше. Снодійне в якійсь мірі подіяло. Шторм стримував паніку, хоча страх впивався в душу сталевими кігтями. Він повернувся до атакуючого чудовиську.
  
  Він багато років репетирував цей поєдинок, заучив послідовність дій.
  
  Відступаючи до мети, він випустив з рукавички одиночний енергетичний заряд. Велика голова з схожими на кинджали зубами опустилася — повільно для чудовиська, але неймовірно швидко для суб'єктивного сприйняття Шторму.
  
  Він метнувся в сторону, змахнувши назад рукою в розчепіреної, ніби орлині кігті, рукавичці. Його пальці на мить торкнулись вологої м'якої плоті всередині гігантської ніздрі. Рукавичка випустила заряд, і в повітрі засмерділо горілим м'ясом. Чудовисько з виттям отпрянуло, плутаючись у власних лапах і караючи морду кігтями передніх.
  
  Шторму відкинуло в бік, але, спонукуваний викидом адреналіну, він схопився з дивовижною для людини його віку спритністю. Він присів, готовий до чергової атаки, сподіваючись, що зуміє досить довго грати в кішки-мишки, щоб дістатися до виходу.
  
  Потвора була надто зайнята собою. Вона продовжувала терти лапами ніс, немов ужаленная бджолою собака, роздираючи власну плоть. Коли тварюка зарилася лускатої мордою в пісок, Шторм істерично розсміявся і кинувся до виходу з печери.
  
  Непереборна перешкода впала. Він проник в Фестунг-Тодезангст.
  
  Йому потрібно якийсь час, щоб прийти в себе і зорієнтуватися. Він шкодував, що не може все кинути. Йому нічого так не хотілося, як миру і безпеки свого кабінету.
  
  А може, відступити? Він все одно в кінцевому рахунку не переможе. До чого битися? Чому б не знайти хоч трохи спокою, перш ніж станеться неминуче?
  
  Та його частина, яка не збиралася здаватися, все ж таки взяла верх, і він рушив далі вниз, углиб Фестунг-Тодезангста.
  
  Підземелля Світу Хельги були стерильні і неживі. Шторм йшов по довгих коридорах з безликими металевими підлогою та стінами, у світлі біло-блакитних ламп. Він не відчував ніяких запахів, крім легкого запаху озону, і не чув ніяких звуків, крім ледве помітного гудіння. Здавалося, він крокує коридорами занедбаної, але стерильної лікарні.
  
  За цими стінами йшла прихована життя Фестунг-Тодезангста. Тисячі людських мізків. Кубічні кілометри мікрочіпів і модулів пам'яті, в яких перемішувалися мегагуголы бітів інформації. Світ Хельги став сховищем даних всієї людської всесвіту.
  
  Які несподівані секрети могли там бути? Яку владу вони здатні дати тому, хто міг опанувати Хельгой Ді або позбавити її власності?
  
  Влада ця могла бути неймовірно велика. Але ніякі сили, навіть сили Конфедерації, не зруйнували б імперію Хельги. Її батько обіцяв всій всесвіту, що вона швидше закличе Сутінки богів, ніж відмовиться від свого становища. Будь завойовнику довелося б таємно деактивувати десяток термоядерних руйнівних зарядів і від'єднати всі сховища отрут, призначених для вбивства лежать в резервуарах мізків. Йому довелося б деактивувати саму Хельгу, в руках якої знаходилися всі важелі управління.
  
  Така була головна риса сімейства Ді — те, що належало їм, належало їм назавжди. Предметом переговорів могло служити лише чуже. Ніхто, а особливо жадібну уряд, не міг зазіхнути на власність сім'ї.
  
  Шторм мав намір обікрасти саму холоднокровну, саму злобну і саму заздрісну представницю роду Ді. І допомогти йому в цьому повинно було щось, вкрадене у себе самого. Величезному станом королеви мерців належало стати найсерйознішою для неї перешкодою.
  
  Він збирався заподіяти їй біль — і повною мірою насолодитися цим.
  
  На глибині в декілька кілометрів, глибше самої головної фортеці, настільки глибоко, що скафандра доводилося охолоджувати його, а не зігрівати, він знайшов термінал, який шукав.
  
  Це була головна консоль невеликий, наполовину незалежної системи, яка була єдиною для жорстокої мети. Саме звідси Хельга мала намір помститися Гнею Юлію Шторму. Тут зберігалося все, що було відомо про Шторм і Залізному Легіоні. Напевно, там є і те, чого він не знає сам. Сюди потрапляли будь уривки інформації, будь-які чутки, що мають до нього відношення.
  
  Сюди також приходив Майкл Ді, замишляючи чергову інтригу.
  
  Колись Хельга була дикої развратницей, бросавшейся з однієї авантюри в іншу з шаленством приреченою жінки. Безкрая нудьга, якою супроводжувалося її ув'язнення в Фестунг-Тодезангсте, стала для неї самим жорстоким ударом долі, якою вона тільки могла уявити. І кожну хвилину, поки працювала ця система на найбільшій глибині, Хельга втішала себе тим, що забирала собі шматочки душі Шторму.
  
  Головний тутешній мозок, якому підкорялися інші, належав його дочки Валерії. Перед киборгизацией її не позбавили власного «я», і кожну секунду сильно стисненого суб'єктивного часу вона усвідомлювала свою особистість і положення.
  
  Саме за цю жорстокість він мав намір убити Хельгу Ді. Коли прийде час. Коли дозріє потрібний момент.
  
  Всьому своя пора.
  
  Він довго дивився на термінал, намагаючись забути про те, що душа машини — його власна дочка, яку він так любив.
  
  Шторм завжди заявляв, що вік зовсім не означає мудрість — лише досвід, з якого мудрі роблять відповідні висновки. І навіть у самого великого мудреця є сліпі плями. І він може вести себе як дурень, залишаючись настільки непохитним у власній дурості, та в підсумку задушить його допомогою винайденої їм же гаррота.
  
  Сліпі плями Шторму — Річард Хоксблад і Майкл Ді. Він був надто готовий приписати все зло Річарду, надто довіряючи братові і багато йому прощаючи.
  
  Багато років тому, так само як нещодавно Поліанна, Валерія зникла з Залізної фортеці. Шторм підозрював, що не обійшлося без махінацій Майкла Ді, хоча і не був до кінця впевнений. Не знав він і мотивів втечі Валерії, хоча до цього вона часто говорила про примирення з Річардом.
  
  Спогади про Валерія вплинули на його поведінку після того, що сталося з Поліана. Він тут же кинувся її рятувати — можливо, вступивши нерозсудливо.
  
  Валерія закохалася в Хоксблада.
  
  Коли просочилися чутки про їхній роман, Шторм розлютувався, звинувативши Річарда у всіх злочинах, провину за які батько міг покласти на коханця дочки. Майкл влаштував їм зустріч з Валерією, і Шторм по дурості відрікся від неї, коли вона відмовилася повернутися додому.
  
  Він тут же пошкодував про власних словах, але з упертості не взяв їх назад. Та ще більше він пошкодував, коли Хельга, обдурити власного батька, викрала Валерію і назавжди сховала її в Фестунг-Тодезангсте.
  
  Бідна Валерія. Вона перетворилася на придаток машини, вірячи, що батько відрікся від неї.
  
  З тих пір Шторм не міг викинути Хельгу з голови. Свою помсту він вважав лише символічною розплатою за руйнування дочірньої любові.
  
  Вони всі були по-своєму жорстокі і старомодні — Шторми, Ді, Хоксблады, а також ті, хто їм служив.
  
  Вистачить, подумав він. Він і так вже останнім часом занадто часто розпинав себе на цьому хресті. Тремтячими руками він підключив свій комунікатор до каналу мовного введення:
  
  — Валерія?
  
  Він відчув щось на зразок пробуджується електронного шереху.
  
  — Хто там? — почувся здивований голос.
  
  Шторм міг дати лише єдина відповідь, за яким не стався б вибух ненависті і злоби:
  
  — Річард Хоксблад.
  
  — Річард? Що ти тут робиш?
  
  Він відчував її невпевненість, відчай і страх. На мить його занудило, наче якийсь гидкий хробак прогрызал шлях назовні з його нутрощів.
  
  Якщо вони з Річардом і були в чомусь не згодні, то тільки в одному: Хельга заслуговувала суворої кари.
  
  Річард любив Валерію. І ця любов стала ще однією нездоланною прірвою між ними.
  
  — Я прийшов з тобою побачитися. Звільнити тебе. І з'ясувати, що замишляє Хельга щодо твого батька й мене.
  
  Пішла довга пауза. Він злякався, що зв'язок перервався.
  
  — Хто це? — почувся нарешті голос. — Я так довго і безтурботно спала...
  
  Він відчував на смак, наскільки болісна для неї брехня. Ні про яке безтурботному сні для Валерії Шторм не могло бути й мови. Хельга про це подбала.
  
  — Річард Хоксблад, — повторив Шторм, шкодуючи, що не знає подробиць їх любовних бесід, прізвиськ, якими вони називали один одного по ночах, всіх тих вкрай важливих банальностей, які відбуваються між закоханими. — Валерія, що це за новий комплекс, який я бачив по дорозі сюди?
  
  У проміжку між вихованцем Хельги і темницею Валерії він не зустрів нічого, крім безкрайньої стерильної чистоти і тиші. Виняток — останні кілька рівнів, де йому довелося пробиратися через зону будівництва, крадучись по-котячому.
  
  Йому стало цікаво, чи помітили б його робітники-зомбі Хельги, якщо б він пройшовся серед них. Позбавлені особистості, вони не набагато відрізнялися від роботів. Але ці роботи могли бути запрограмовані на те, щоб повідомляти про аномалії.
  
  — Це криосклепы для синів мого батька, смерть яких стане першим кроком моєї пані.
  
  Шторм насилу придушив напад гніву:
  
  — Що? Навіщо?
  
  — Хельга і її батько вирішили, що мій батько буде битися на Черномире. Вони мають намір захопити в полон моїх братів і тримати тут, поки не завершаться бої.
  
  — І Хельга ніколи їх не відпустить?
  
  — Так. Але її батько про це не знає.
  
  — Як це має статися?
  
  — Їх захопить в полон Майкл Ді.
  
  Шторм згадав кошмари Бенджаміна. Не були вони пророцтвом? Чи Не могли обидва близнюки володіти псі-здібностями? Не міг Людина-без-Особи бути Майклом Ді?
  
  — Як вони збираються вбити Бенджаміна? — випалив він і тут же скривився.
  
  Річард Хоксблад не міг знати таких подробиць. Він не володів усіма фактами.
  
  — Ти... ти не схожий на Річарда. Він би ніколи... так холодно... Шторм. Мій батько. Тільки він міг підозрювати...
  
  Схоже, вона була занадто приголомшена, щоб підняти тривогу, — або їй цього не хотілося. Можливо, вона все ж злегка його пробачила.
  
  — Валерія, прости мене. Я повів себе як дурень.
  
  Слова давалися важко. Він нелегко визнавав помилки.
  
  Потрібно було діяти швидко. Хельга напевно постаралася, щоб у Валерії не було від неї ніяких таємниць.
  
  — Мила... прости мене.
  
  Він повинен був зробити те, про що вони домовилися з Річардом, вперше дізнавшись про поневолення Валерії.
  
  Для Валерії Шторм був лише один вихід. Іншим способом звільнити її він не міг.
  
  Плоть від його плоті, кров від крові... Сльози застилали очі.
  
  Весь тремтячи, він взявся за великий червоний важіль у центрі терміналу. Черв'як в його кишках перетворився на розлюченого когтистого дракона.
  
  Раніше він вважав себе занадто старим і зашкарублим для такого болю.
  
  Мить повагавшись, він висмикнув захисну чеку і рвонув важіль.
  
  В шоломі почувся звук, схожий на хрип від повільного задухи. Рука потягнулася до роз'єму комунікатора, але він змусив себе її відвести. Він повинен був чути, все запам'ятати. Ця страшна хвилина ніколи б не настала, не виявися він тупоголовим ідіотом.
  
  Слід відчути гіркий смак власної дурості нарівні з солодкістю мудрості, бо мудрість — породження добре запомненной дурниці.
  
  Валерія була ще жива.
  
  — Як тихо... — ледве чутно прошепотіла вона. — Батько, скажи Річарду... Прошу тебе. Скажи Річарду, що я... я...
  
  — Обов'язково, Валерія. Мила... Обов'язково.
  
  — Батько... Заграй що-небудь... як раніше...
  
  Шторм згадав мелодію, яку награвав, коли вона була маленькою, і по щоці скотилася сльоза. Він зняв зі спини футляр, молячись про те, щоб холод і зустріч зі стражем Хельги не пошкодили інструмент, і, закривши очі, почав грати. Музика звучала злегка верескливо, але пробуджувала давні спогади.
  
  — Цю, мила?
  
  Тиша. Беззвучна, гулкая тиша смерті.
  
  Він впав у шаленство, скрывавшее під собою більш глибокі і болючі відчуття. На кілька довгих хвилин він віддався горю, і музика його перетворилася в болісний виття.
  
  Валерія була не першою з рідних, кого він убив, і цілком могла виявитися не останньою. Але досвід минулого анітрохи не полегшував душевних мук, і ночами він часто прокидався, задихаючись від сліз.
  
  Шторму ніхто і ніколи не бачив сумували від люті і горя, крім Фріди, яка тримала в обіймах, поки його ридання стрясали.
  
  Він взяв себе в руки. Треба було ще багато зробити. Він дещо дізнався, і тепер слід було поквапитися.
  
  Піднімаючись з глибин Фестунг-Тодезангста, він бачив перед собою мертве обличчя Хельги Ді, яка переслідувала його з наполегливістю фанатика-убивці.
  
  Раніше він вважав, що ненавидить Річарда Хоксблада, але та ненависть виглядала дитячим капризом в порівнянні з теперішньою. Його почуття по відношенню до Хельге стали факелом, за світлом якого він готовий був іти крізь темряву до кінця своїх днів.
  
  Він так і не поставив питання, які привели на Світ Хельги. Але відповіді на них виникали з того, що йому вдалося дізнатися.
  
  Гра Майкла підходила до кінця... Ді висмикував затички, вибудовуючи всі в ряд і ризикуючи всім заради того, щоб отримати бажане. Легіон і Хоксблада жбурляли на Черномир, ніби бійцівських півнів, змусивши битися і на цей раз загинути безповоротної смертю.
  
  Яка б нав'язлива ідея не переслідувала Майкла, вона була близька до успіху. Лише небагато відділяло Майкла від його Ельдорадо. Мала війна, ще більше розпалює ненависть. Невідворотно насувалися Сутінки богів.
  
  Захід Легіону маячив за близьким горизонтом. І він міг означати кінець всім арміям найманців...
  
  Шторм поклявся, що вони з Річардом, можливо, зіграють і обидва програють, але обидва підуть у пітьму з однією перемогою, яка висвітлить їм шлях в пекло.
  
  Разом з ними туди відправляться Ді. Все до останнього.
  
  
  
  26. Рік 2845
  
  В лісовій тіні танув останній сніг, коли Дит здійснив другий ривок до свободи, до якого готувався кілька місяців. Спершу довелося переконати Джексона, що він змирився з долею. Він віддано виконував всі накази і дбав про старих більше, ніж той від нього вимагав. Він не намагався бігти, навіть коли представлялася можливість. Не намагався і особливо чинити опір збочень і постійним знущанням. Він мовчки страждав і стоїчно чекав.
  
  Дит почав готувати грунт для помсти восени, під виглядом турботи про Джексона. Він устлал підлогу печери листям, а коли похолодало і треба було підтримувати вогонь, приніс купу дров. Збираючи їх, він набрав маленьких гострих каменів, які сховав по всій печері.
  
  В обрану для втечі ніч він перерізав мотузку на шиї гострим каменем. Він витратив на це кілька годин, з усіх сил намагаючись не шарудіти листям, які замінювали йому постіль. Закінчивши, він втік не відразу.
  
  Залишивши частину мотузки на шиї, він піднявся і підкинув дров у вогонь. Старий прокинувся, як бувало завжди, коли Дит ворушився, і вилаяв Діта за те, що той його потурбував. Дит схилив голову і продовжив розпочате. Джексон знову захропів.
  
  Полум'я ставало все вище і вище, з ревом затягуючи в печеру легкий вітерець.
  
  Біля багаття Дит завчасно сховав речі, які хотів взяти з собою, — ковдра з шкур, сталь для розпалювання, мішечок з сушеними плодами. Він викинув їх з печери.
  
  Джексон раптово прокинувся, повний підозр, і роздратовано смикнув за мотузку. Та полетіла йому в обличчя. Він з тупим здивуванням дивився на її розпатланий кінець.
  
  Схопивши роздвоєну палицю, Дит жбурнув вогонь на сухі розсипаються листя. Відскочивши назад, він перекинув велику, заздалегідь підготовлену купу хмизу в полум'я. Вогонь одразу ж вгризся в неї, піднімаючись все вище і потріскуючи все голосніше.
  
  Дит підкинув у полум'я побільше дров.
  
  Лаючись, старий в жаху вибрався з крісла і спробував прорватися до виходу, перш ніж перешкода стане непереборною.
  
  Дит звалив його з ніг, шпурнувши камінь.
  
  Ненависть надала йому люті. Камінь врізався в груди Джексона з такою силою, що почувся тріск старих тендітних ребер.
  
  Джексон піднявся, знову намагаючись вирватися з печери, але пастка вже зачинилися, і він позадкував.
  
  Дит заворожено дивився, як Джексон волає і танцює, охоплений полум'ям. Нарешті, збожеволівши від болю, старий знову кинувся до виходу крізь вогонь. Вивалившись назовні, він звалився додолу, нервово смикаючись і намагаючись повзти до свого мучителя.
  
  Відступивши на кілька кроків, Дит зібрав припаси, але не йшов, поки Джексон помер.
  
  Дит нічого не відчував до старого. Це була навіть не кара — лише позбавлення від мук.
  
  Він попрямував до селища.
  
  Йому здавалося, ніби в цій печері він втратив частину душі. У нього не залишилося справжніх людських емоцій. Він перетворився у який вселяє страх прагматичне чудовисько, що не мала поняття про совість і почуття. З цих пір він лише вдавав, вважаючи, що всі інші роблять так само. Велику частину часу для нього щось важили лише його власні примхи і забаганки, а також ті, кого він ненавидів. Всіх інших він розглядав лише як предмети, які можна було використовувати.
  
  Діту потрібно було діяти саме зараз — вождь селища прирік дівчинку по імені Емілі ще на один тиждень життя в ямі. Дит міг викрасти її без необхідності потайки пробиратися в будинок вождя.
  
  Щоб увійти в селище і покинути його, потрібно було прослизнути повз вартового, виставленого на випадок нічного набігу сусідніх племен. Вартовий заснув на посту, і Дит нечутно прокрався повз. Тримаючись самих темних місць, він підійшов до хатини вождя.
  
  Яму накривала кришка з натягнутою на дерев'яну раму шкури. Дит прибрав прижимавшие її камені і відсунув кришку в бік.
  
  — Емілі! — прошепотів він, лежачи на животі. — Пора.
  
  Внизу нічого не було видно, але він знав, що вона не спить. Чулося її перелякане дихання.
  
  Неподалік почулося бурчання прирученого в селищі звіра. Він відчув Діта, але піднімати шум не став.
  
  — Емілі! Йдемо! Це я, Дит. — Відповіді не було. — Йдемо!
  
  Минав час. Він не міг витрачати його даремно на перелякану рабиню. Опустивши руку, він спробував схопити дівчинку за волосся, але не дістав.
  
  — Йдемо. Дай мені руку. Треба йти.
  
  Вона схлипнула.
  
  Дит знав, що їй довелося страждати, але навряд чи більше, ніж йому самому. Що з нею таке? Невже дух цих тварин так легко зламати?
  
  — Дай руку! — кинув він і потягнувся знову.
  
  Відчувши, як вона схопилася за його руку, він напружився і потягнув дівчину наверх. Звиваючись і скиглячи, вся гола, вона вибралася з ями.
  
  «І що далі?» — подумав Дит. Не буде ж вона бігти без одягу по холодному лісі! Кущі исхлестают її до крові.
  
  — Знайди якийсь одяг, — наказав він, показуючи на хижу вождя.
  
  Емілі похитала головою.
  
  — Давай! — гаркнув Дит.
  
  Вона знову похитала головою.
  
  — Прокляття, та йди ж!
  
  Він клацнув пальцями по її холодним голим сідницях. Тихо взвизгнув, вона зникла в будинку.
  
  Закусивши губу, Дит присів біля хатини, дивлячись на обриси пагорбів в досвітніх сутінках. Що, якщо їх з Емілі хтось почув?
  
  Тварина продовжувало запитливо бурчати, але не могла вибратися з загороди, щоб з'ясувати, в чому справа. З лісу долинали ухання, виття і крики нічних мешканців.
  
  Ким вони могли бути? Дить не чув про великих хижаків, але це не означало, що їх не існувало. Про Префактле він знав лише те, що бачив сам. А Джексон не дозволяв йому побачити надто багато.
  
  Дівчинка повернулася, одягнена в шкури.
  
  — Це речі Юлоа, — прошепотіла вона.
  
  Вона вкрала їх у сина вождя.
  
  — Краще ходімо скоріше, — нервово усміхнувся Дит. — Скоро зійде сонце.
  
  — Куди ми йдемо?
  
  Дит сам не знав. У нього не було ніяких планів, крім як витягнути її з ями. Він дуже мало знав про цьому світі.
  
  — Назад на станцію, — відповів він і рушив вперед, перш ніж вона встигла заперечити.
  
  Потрібно було кудись іти, лише б забратися звідси. Повагавшись, вона пішла за ним.
  
  Часовий змінився, але знову спав. Вони обережно пройшли повз.
  
  Ще через сотню ярдів Дит зупинився. Він не знав, куди йти. Йому було відомо лише напрям, але не дорога.
  
  Гордість не дозволяла йому зізнатися у власному невігластві тварині, і він рушив далі, не чекаючи запитань Емілі.
  
  Через годину, коли вони пробиралися крізь кущі на крутому схилі, вона запитала:
  
  — Чому б нам не піти стежкою? Вона зовсім поруч. — Важко дихаючи, вона додала: — Так у нас піде купа часу. Скоро за нами погонятся.
  
  Дит насупився. Вона що, збирається постійно дошкуляти його питаннями?
  
  З іншого боку, сенс в її словах був. І при цьому вона не намагалася з ним сперечатися.
  
  — Може, ти й права.
  
  Попрямувавши в зазначену нею бік, вони вийшли на вузьку стежку. Йти стало легше. До того часу, коли світанок пофарбував хмари кольору індиго червоними та золотими смугами, вони вже дісталися до краю лісу.
  
  — Відпочинемо тут, — сказав Дит.
  
  Він сів, притулившись до стовбура величезного дерева, два гігантських кореня стали підлокітниками його імпровізованого трону.
  
  Перед ним тягнулася рівнина, яку розчистили Норбоны відразу ж після прибуття на Префактл. Тепер вона була повністю млявою, не винятком небагатьох диких травоїдних і гонявшихся за комахами ранкових птахів. Там, де стояв комплекс Норбонов, залишилися одні руїни. Навіть головний будинок, що будувався як фортеця, зрівняли з землею, і його обвуглені останки покривали трава та мох.
  
  Від інших споруд залишилося ще менше. Люди-космопехотинцы попрацювали на славу.
  
  А потім вони пішли, навіть не залишивши сторожових постів. Випалена майданчик, де здійснили посадку штурмові кораблі, сховалася під новою рослинністю.
  
  Дит задумливо дивився на рівнину. Тут йому більше нічого робити. Позаду лише муки і смерть. Потрібно рухатися далі.
  
  Але куди? Будь-які зустрінуті ними тварини навряд чи поставляться до них краще, ніж ті, кого вони вже знали. А якщо вони дістануться до території, що знаходиться у владі людей Конфедерації? Дівчина напевно його видасть.
  
  Але все це — завтрашній день, а сьогодні потрібно вирішувати проблеми по мірі їх виникнення. Зараз варто було йти далі.
  
  — Дить? Може, не варто тут затримуватися? Вони напевно вже знають, що я втекла.
  
  Піднявшись, Дит попрямував до руїн. Може, там знайдеться що-небудь корисне.
  
  Коли вони дісталися до руїн, сонце вже піднялося над горизонтом. По дорозі їм траплялися десятки скелетів. Деякі розтягнули падальщики. На більшості збереглися лахміття одягу сангари. Дит знайшов маленький скелетик в яскравих святкових панталонах Дхарвона у П'ю, з розколотим черепом.
  
  Дит трохи постояв над старим ворогом. Не дуже гідна смерть для спадкоємця.
  
  Він пошукав кухню. Якщо щось корисне і могло знайтися, то саме там.
  
  Через годину він зрозумів, що зусилля марні. Руїни були обгризені так само чисто, як і кістки сангари. Емілі сказала, що після того, як полетіла космопехота, тут побували мешканці всіх довколишніх селищ.
  
  Відшукавши пом'яту алюмінієву кружку і різницький ніж без ручки, він віддав їх Емілі. Сам же задовольнився гострим уламком стеклостали довжиною в фут. Можливо, вдасться закріпити його на який-небудь рукоятці або держаку. Він попрямував туди, де був арсенал, сподіваючись знайти зброю, але грабіжники постаралися на славу. Він виявив лише пляшку охолоджувача для лазерних пістолетів, яку можна було спустошити і використовувати в якості фляжки.
  
  Дит виливав вміст пляшки, коли почувся крик дівчинки, показывавшей на небо. З висоти долинав ледь помітний гуркіт.
  
  На південь рухався корабель допоміжної служби Конфедерації. Насилу пробравшись серед уламків, Дит збив Емілі з ніг. Вона закричала, намагаючись його штовхнути.
  
  Патруль зник вдалині. Обидва подивилися йому вслід. Дит допоміг Емілі встати.
  
  — Навіщо? — запитала вона. — Вони могли нам допомогти. Та й взагалі... я могла б з ними полетіти.
  
  — Ти — майно Норбонов.
  
  Дит повернувся до неї спиною і почав стусанами розкидати уламки, згадуючи минуле.
  
  Він провів на Префактле всього тиждень, коли з'явилися грабіжники. Але цього йому цілком вистачило, щоб полюбити станцію і її персонал. Це було перше його подорож за межі Батьківщини. Все здавалося романтичним, особливо старий Рхафу.
  
  Що стало з зоотехніком? Він був справжнім бійцем. І ймовірно, забрав з собою кілька звірів.
  
  — Пора йти, Емілі, — сказав Дит. — Треба піти з рівнини, перш ніж нас вистежать.
  
  Він рушив слідом за вертольотом. Йти було нікуди, крім як на південь.
  
  Дить не був готовий протистояти завойовникам Префактла, але хотів опинитися ближче до їх головній базі. Він припускав, що їх штаб-квартирою стали володіння Сексонов — найбільші на планеті, найкраще захищені і з найкращою системою зв'язку. Вони могли стати ідеальним плацдармом для подальшої окупації, перебуваючи поблизу від головного космопорту планети, здатного приймати самі важкі вантажні кораблі.
  
  Саме туди і слід було йти. Тільки там у нього була можливість втекти з планети.
  
  Була лише одна маленька проблема. Щоб дістатися до володінь Сексонов, потрібно було подолати шлях у тисячу з гаком миль.
  
  Подорож зайняло три роки, що перемежовувалися періодами рабства, настільки ж суворими, як і перший. Негаразди міцно згуртували обох, перетворивши в єдине ціле, що прагне вижити будь-якою ціною.
  
  У Емілі більше не виникало бажання втекти від Діта або зрадити його.
  
  Після того, як вони дісталися до мети, пройшли роки. Їм доводилося жебракувати і поневірятися по притулкам, братися за будь-яку роботу. Емілі влаштувалася прибиральницею в корпорації Префактла. Вони вижили. І Дит майже забув про наказе, який дав перед розставанням батько.
  
  Їм було по шістнадцять років, коли сталося неймовірне — Емілі завагітніла.
  
  Світ для Діта перекинувся, і він почав по-іншому дивитися на події. Будучи сангари, він не міг сам виховувати дитину, але був у боргу перед немовлям, хотілося йому цього чи ні.
  
  Робота Емілі звела її з президентом корпорації. Дівчина йому сподобалася, і він постійно обихаживал її, даруючи невеликі подарунки.
  
  Дить не знаходив собі місця. Він чимало розмірковував, і думки ці завдавали йому болю. Залицяльник Емілі був тим самим чоловіком, який очолив атаку на його сім'ю. Саме за його наказом загинули всі на станції Норбонов. Цей чоловік став запеклим ворогом Діта — і єдиною реальною надією для його ненародженої дитини.
  
  Сангари пишалися своїм прагматизмом.
  
  — Йди до нього, — сказав Дит Емілі. — Стань його дружиною. Не сперечайся. Саме він — той, хто тобі потрібен. З минулим покінчено. Завтра ми починаємо жити по-новому.
  
  Вона відмовлялася, пручалася, плакала.
  
  Дит вигнав її з хатини і не пускала назад, поки вона не пішла. А потім сів, притулившись спиною до дверей, і заридав.
  
  
  
  27. Рік 3031
  
  Брати Дарксворд походили на полкових діловодів. На їхніх обличчях застиг ошеломленное вираз невинного, яким реальність постійно дає по морді. Вони були чарівниками сховищ даних і легкою здобиччю для чудовиськ в людських джунглях.
  
  Невисокі і худорляві, з водянистими очима, блідою шкірою та жорсткими рідкісними каштановим волоссям, вони здавалися представниками якогось вимираючого виду. Гельмут носив пенсне. Більш сміливий Вульф зробив собі хірургічну корекцію зору.
  
  Вони не могли спокійно встояти на місці. Сторонні сприймали їх як нервових, постійно чогось бояться коротунів. Здавалося, навіть дрібні проблеми приводили їх у жах, який могла б пережити залучена в оргію стара діва.
  
  Все це була гра, яку вони вели настільки довго, що самі в неї повірили.
  
  Льоду і заліза в них було не менше, ніж у Касії або Штормі. Якби Шторм зажадав, вони вбили б чиновника корпорації без коливань. Саме поняття непослуху було їм чуже.
  
  Ідеальна пара старих мускулястих вбивць.
  
  Їх життя, почуття і відданість вже двісті сорок років зосереджувалися лише на одному. Вони пішли за Борисом Штормом ще хлопчиками, в старому Директораті Палисарии. Разом з ним вони надійшли у військове училище, разом з ним пішли служити у Флот Конфедерації і разом з ним стали частиною корпорації Префактла. Разом з ним вони повернулися на службу після нападу Уланта, а потім допомагали йому створювати Залізний Легіон. Після смерті Бориса вони залишилися настільки ж віддані його синові.
  
  Вони народилися на Старій Землі і потрапили в Директорат в юності. Рідний світ дав їм чимало суворих уроків в гірших нетрях Європи.
  
  Лише дві речі завжди мали значення — вступити в банду, де найбільше зброї, і служити їй з абсолютною відданістю, поки вона настільки ж віддано служить у відповідь.
  
  За минулі сторіччя ці істини злегка змінилися. Брати вже не могли залишити Легіон, скільки б не було там зброї. Іноді вони нагадували один одному, що пора б піти, але нічого не робили. Вони продовжували служити Гнею Шторму з невблаганністю законів природи.
  
  Шторм залишив їх заправляти фортецею. Сам факт його відсутності, як стверджував Вульф, став для них достатньою проблемою, щоб змусити святого укласти угоду з дияволом.
  
  Дарксворды були дивними людьми ще в одному відношенні. Вони належали до рідкісної породи істинно віруючих, що живуть в епоху невірних. І тільки вони віддавали собі звіт в тому, наскільки відповідали їх вчинки моральним вимогам християнської віри.
  
  Майкл Ді поводився подібно живчику, з'являючись то тут, то там. Поліанна, у відсутність здатного приборкати її Люцифера, схоже, поставила собі завдання оприбуткувати всіх чоловіків у фортеці. Вона вже перетворилася на ходячий непристойний анекдот.
  
  Всього через два дні після відльоту Люцифера вона знову заманила Бенджаміна до себе в ліжко, причому настільки відкрито, що у фортеці про це знали всі. Фріда була схожа на вулкан, готовий вивергнутися в будь-яку хвилину.
  
  Традиційна мораль мало що значила в Залізній фортеці, але зайвих неприємностей все ж намагалися уникати.
  
  Полианне, здавалося, було все одно. Поведінка її виглядало самогубним, причому свідомо.
  
  Ставки були зроблені. Повернеться Люцифер настільки розгніваним, що знову спробує її прибити? Вирішить нарешті дружина Бенджаміна, що з неї досить, і відріже йому яйця? Настільки напружену ситуацію міг дозволити лише хтось на зразок Майкла Ді.
  
  Підготовка до Черномиру затягувалася. В Легіону не було важкого спорядження, розрахованого на безповітряний простір. В отруйній атмосфері — так. Але — не без атмосфери взагалі.
  
  Але принаймні Річард Хоксблад зіткнувся з тією ж проблемою.
  
  Пристрасть Фріди до окультизму перетворилася на нав'язливу ідею. Вона багато часу проводила наодинці з мадам Эндор. У неї не викликали сумнівів пророцтва, нібито містилися в кошмарах Бенджаміна, і вона докладала всіх зусиль, щоб його захистити. По десять разів на день перевіряла, чи носить син захисну броню, яку вона вимагати з зброярів.
  
  Проведення часу з Поліана стало для нього єдиною можливістю втекти від нестерпної матусі і кинути їй виклик.
  
  Серед військ виникали чвари, які можна було пояснити лише присутністю Майкла Ді. По казармах ходили всілякі чутки. Траплялися бійки на кулаках і ножах. Ворожнеча між ротами і батальйонами анітрохи не скидалася на здорову, оттачивающую досвід конкуренцію.
  
  Шторм був відсутній десять днів. Його впливу, здатного розрядити напругу, сильно бракувало.
  
  Зневірившись, Вульф і Гельмут наказали всім не зайнятим на службі з'явитися в спортзал для інтенсивних тренувань і встановили цілодобовий графік. У вымотавшихся легіонерів залишалося набагато менше енергії на сварки.
  
  — Ця сволота нічого не робить і тільки каламутить воду! — прогарчав Вульф, входячи слідом за Гельмутом в спортзал і люто дивлячись на Майкла Ді. — Тільки поглянь на цього чортового баламута. Сидить собі весь такий з себе, ніби Соломон на троні.
  
  Гельмут згідно буркнув:
  
  — Хто-небудь буде проти, якщо ми вышвырнем його із шлюзу?
  
  — Тільки після повернення полковника. О, дивись-ка — Поліанна. Не хочеш мені допомогти?
  
  Поліанна стояла в дверях, дивлячись на присутніх навколо Ді. Її наївний, мов у лані, погляд був спрямований на Майкла.
  
  І погляд цей палав ненавистю.
  
  Від Бенджаміна ні на крок не відходили Гомер і Фріда. Фріда зухвало дивилася на Поліанна — мовляв, тільки спробуй підійти. Сам Бенджамін керував тренуванням солдатів, які не виявляли особливого ентузіазму.
  
  Майкл мовчки спостерігав за подіями, не помічаючи Полианны. На губах його грала задумлива посмішка.
  
  — Розберися з нею сам, — сказав Гельмут. — Я беру на себе Бенджаміна і Ді.
  
  У голосі його відчувалося відразу. З тим же успіхом Вульф міг запропонувати йому скупатися у вигрібній ямі. Побачивши що йде до неї Вульфа, Поліанна залилася рум'янцем. Йому це сподобалося. Він сподівався, що вона бачить бурхливу в його душі грозу.
  
  Єдиним, кого зазвичай боялася Поліанна, був Кассій, походивший голосом і байдужістю на комп'ютер. Здавалося, її не міг налякати ніхто, побував в її ліжку.
  
  Вона робила недвозначні натяки обом Дарксвордам, але ті ніяк не відгукувалися. Так що їх вона теж могла боятися. Вульф спробував надати собі такий же похмурий вигляд, який міг бути у пілота-самогубці. Те, що він збирався зробити, вимагало не меншою рішучості. Аморальність Полианны приголомшувала його і разом з тим лякала.
  
  — Йдемо! — кинув він, хапаючи її за руку. Поліанна здригнулася. Вульф був сильніший, ніж здавався, і хотів справити на неї враження. — Тобі багато чому належить навчитися! — прогарчав він, тягнучи її за собою по коридору. — Лише Майклу Ді дозволено грати тут в ігри, і йому нічого за це не буде. У нього охоронна грамота від Шторму. У тебе ж нічого немає. Ти всього лише чергова невістка.
  
  Поліанна злісно зашипів. Лють Вульфа обрушилася на неї немов нищівна хвиля, потопивши під собою все, що вона збиралася сказати.
  
  — Я можу посадити тебе під замок. І я це зроблю, якщо не почнеш вести чернечий спосіб життя. Тримайся подалі від Бенджаміна. І Гомера. Я бачив, як ти його оцінювала. Якщо вже захочеш перед кимось задерти спідницю, то краще перед Люцифером. Зрозуміла? Хочеш пограти — знайди собі колоду карт. А твої гри ми всі грали ще до того, як твоя бабуся вперше напаскудила в пелюшки.
  
  Вони дійшли до кімнат Полианны, і Вульф заштовхнув її всередину. Вона розслабилася, і він це відчув.
  
  — Думаєш, ти його добре знаєш? Тобі залишається тільки молитися. Для нього на першому місці завжди Легіон. Той, кому доводилося вбивати власних дітей, не тремтить перед тим, щоб відправити нетяму Ді на Світ Хельги, точно так само як він вчинив з тим рудокопом.
  
  Його віра у власного командира була настільки сильною, що Полианне нічого не залишалося, як визнати його правоту. Коли він йшов, вона вся тремтіла і, як він сподівався, лаяла себе за те, що зв'язалася з настільки жахливими людьми.
  
  
  
  Гельмут підійшов до групи спостерігали за тренуванням. Вигляд у нього був лише трохи менш загрозлива, ніж у брата. Посмішка Ді стала непевною. Оточувала Бенджаміна чарівна аура кудись випарувалася. Гомер зловісно втупився на Гельмута невидющими очима, схожими на очниці смерті. Фріда не зводила з нього підозрілого погляду.
  
  Худорлява, з жорсткими світлим волоссям, вона нагадувала свого батька, хоча їй і бракувало самовпевненості Касія. Її стривожила цілеспрямована хода Гельмута. На відміну від Шторму і її батька, наміри яких вона могла зрозуміти, Дарксворды залишалися незбагненною загадкою.
  
  Саме таке враження братам подобалося проводити на інших. З розмахом впавши в порожнє крісло, Гельмут люто витріщився на присутніх:
  
  — Капітан Цейслак, залишаєтеся за головного. Бенджамін, у мене є для тебе робота. Будеш керувати тренуваннями у вакуумі. Почнеш завтра ж після ранкового побудови. Зв'яжися з Вонгом. Він введе тебе в курс справи.
  
  Бенджамін відразу ж зрозумів, що його збираються прибрати подалі від спокуси. Щоб прогнати через тренування у вакуумі весь Легіон, буде потрібно кілька тижнів.
  
  «Коли ти наодинці з собою в скафандрі, можна про що поміркувати», — подумав Гельмут.
  
  — Але він же може... — почала Фріда.
  
  — Постраждати? — різко, ніби ударом палицею, обірвав її Гельмут. — Нісенітниця. Зовні він буде в більшій безпеці. Він же не схильний до самогубства?
  
  Гельмут глянув на неприємно ухмылявшегося Майкла Ді.
  
  Бенджамін почервонів.
  
  — Буває всяке! Нещасні випадки, і все таке...
  
  — Турбота про благополуччя сина перетворилася для Фріди в нав'язливу ідею.
  
  — Заспокойся, мамо, — уїдливо зауважив Гомер. — У тебе в будь-якому випадку є я, так що завжди буде з ким панькатися.
  
  Фріда натягнуто посміхнулася, залившись винуватим рум'янцем.
  
  Гомер втупився мертвим поглядом у підлогу. Він знав, що навіть від матері проявів любові доводиться добиватися силою.
  
  — Так, буває, — задумливо промовив Гельмут, знову посміхнувшись Ді. — Я тут трохи поміркував про нещасних випадках. Вони в чомусь схожі на мутації — іноді якийсь може піти тільки на користь. Ми з Вульфом нещодавно обговорювали таку можливість.
  
  Посмішка зникла з обличчя Ді. Майкл зрозумів сенс слів Гельмута. Пора було стати обачнішими. Гельмут заявив, хай і не прямо, що більше не вважає інтереси Гнея Юлія Шторму і інтереси Легіону повністю збігаються. Натяк на те, що вони з братом готові розправитися з Ді, означав революційні зміни, які могли охопити всю організацію. Коли старі вірні пси раптом встають на задні лапи і гарчать...
  
  Гельмут сидів і посміхався, немов читаючи кожну думку Майкла.
  
  Фріда продовжувала дошкуляти Гельмута, поки той нарешті не вибухнув:
  
  — Оскаржуєте мій наказ, мадам? Можете скаржитися полковнику, коли він повернеться. А поки що притримає мову.
  
  Він ніколи ще так різко не розмовляв з жінками. Фріда стулила пельку. Шторм завжди підтримував тих, кого наділив владою проконсула.
  
  Повідомивши все, що хотів, Гельмут пішов будити Торстона Шторму. Торстон визволив його від багатьох турбот. Спочатку єдина завдання Торстона полягала в тому, щоб стежити за Майклом, але по мірі того, як зростала напруженість, Дарксвордам довелося звалити на нього частину власного тягаря. Він працювали шестнадцатичасовыми змінами — поки один спав, інші двоє не давали запанувати хаосу.
  
  — Не сказав би, що сьогодні він надто доброзичливий, — зауважив Майкл, дивлячись вслід Гельмуту. — Він навіть на весілля навів би смуток. Змусив би нареченого працювати до початку свята.
  
  Хитрість Майкла вдалася — Бенджамін клюнув на приманку:
  
  — Свято... А що, це думка, Майкл. Потрібно якось пожвавити тутешню атмосферу. Влаштуємо вечірку!
  
  Майкл посміхнувся і кивнув.
  
  Завдяки зусиллям Бенджаміна вечірка перестала здаватися натужній і перетворилася на справжнє веселощі. Після кількох порцій випивки молодь забула про настільки швидко й загадково виниклої напруженості. Раз лунали невпевнені вибухи сміху.
  
  Мати Бенджаміна трималася осторонь, похмура, ніби стара карга. Вона з самого початку була проти вечірки, чисто інтуїтивно, але їй не вдалося похитнути Бенджаміна. Мадам Эндор виявилася безсила. Він збунтувався проти материнської опіки і ні за що не дозволив би себе врятувати.
  
  Часом він був такий же впертий, як і його батько.
  
  «Де мій чоловік і батько?» — подумала Фріда. Фортеця котилася в пекло, а вони були одному Богу відомо де, ганяючись за якимись жінками.
  
  Ді спостерігав за радіючих з презирливо-глузливою посмішкою.
  
  На них з-за дверей дивився Торстон Шторм, похмурий м'язистий рудий велетень, виглядав надто простодушним навіть для самих очевидних хитрощів. Але зовнішність була лише ілюзією — цей чоловік був вкрай небезпечний.
  
  Торстона обурювало, що його не включили в список гостей, визнавши надто буйним. Йому не приходило в голову, що він міг б на час забути про свої обов'язки і приєднатися до решти, нікого не питаючи. Він просто стояв, схрестивши руки на грудях і стискаючи в правій долоні крихітний порівняно з кулаком електромагнітна гвинтівка, який стежив за Майклом Ді, ніби керований комп'ютером.
  
  Торстон спантеличував всіх. Він здавався порожньою оболонкою, лише видимістю людини, нагадуючи в цьому відношенні Поліанна Ейт. Його «маски» часом конфліктували один з одним. Іноді він виглядав відображенням власного батька. Але в основному справляв враження великого тупуватого веселого хлопця, який пив так, ніби попереду не було майбутнього, їв за цілу компанію, шумно хвалився і скандалив, прокладаючи кулаками шлях у житті. Гора м'язів, позбавлена мозку, який міг нею керувати.
  
  Вульф пішов з вечірки, пославшись на зайнятість. Поліанна хандрила у себе в кімнатах. Гельмут спав. Всі інші були тут.
  
  Бенджамін красувався у формі власного крою, надто барвистою і пишною для Легіону. Батько б цього не схвалив. Форма не подобалася і йому самому, але — захисна броня згладжувала вироблений нею ефект.
  
  Броня ця була кращою з кращих. Її силові поля поглинали енергію будь-якої зброї, і від них відбився б будь-який рухається з високою швидкістю об'єкт. Ці поля могли захопити і відштовхнути метал клинка вбивці. Опинившись в по-справжньому ворожому середовищі, Бенджамін міг повністю застегнуться і вижити за рахунок власного запасу повітря, води і поживного супу. До нього неможливо було доторкнутися. Його мати хвалилася невразливістю сина, хоча й боялася, що він все ж примудритися загинути, незважаючи на всю захист.
  
  Бенджамін придумав гру, змусивши друзів стріляти, рубати шаблями і пронизувати ножами. Вони порвали форму на шматки, але не заподіяли йому ні найменшої шкоди. Він реготав до упаду.
  
  Мета його полягала в тому, щоб насолити матері.
  
  Гомер, якого всі цуралися з-за каліцтва, сидів на самоті, занурений у похмурі думки. Чергова вечірка, де дзвенів сміх жінок, яких залучив Легіон. Невже вони знову над ним насміхалися? Жінки завжди сміялися над ним, навіть божевільна Поліанна. Напевно вона спокушала його лише потім, щоб познущатися. І Фріда, ця сука, яка заявляла, ніби вона його мати... Вона б з радістю куди-небудь його відправила, щоб не бентежив її своєю присутністю. Як би вона не вдавала, від проблисків псі-здібностей не сховатися.
  
  Всім було все одно. Ніхто його не розумів — крім Бена, його батька і іноді того дивного юнака Миша. І він ніколи не пробачить батька за подароване життя. Напевно той міг зробити що-то, з такою-то владою і грошима, — повернути йому зір, виправити фізичні дефекти...
  
  Гомер знав, що батько намагався допомогти. Але людський розум в хвилини відчаю рідко слід аргументів здорового глузду.
  
  В такі хвилини Гомер ненавидів Гнея Юлія Шторму.
  
  — Гомер? Страждаєш? — пролунав поряд голос.
  
  Гомер здригнувся — подібного співчуття він ніколи раніше не зустрічав. А чужий жалістю він завжди був готовий скористатися.
  
  Дивно, що він не відчув, як до нього підійшли. Очі його були мертві, але всі інші почуття сильніше звичайного. Здавалося, поруч стояв привид.
  
  — Хто це? — (Голос був незнайомий.)
  
  — Майкл.
  
  Ну звичайно. Його видавала здатність непомітно підкрадатися і змінювати голос.
  
  — Чого тобі?
  
  — Просто хотів тебе розвеселити. У фортеці останнім часом стає занадто похмуро.
  
  Гомер кивнув, хоча, природно, не повірив жодному слову. Ді був принцом брехунів і завжди говорив ухильно. Може, він і справді хотів підняти Гомеру настрій, але лише з якоїсь цілком певною метою.
  
  Для підозр у Гомера були всі підстави. Будучи сліпим, він не міг визначити, яке зло замишляє Майкл. Це можна було помітити по виразу обличчя, та й то лише на мить.
  
  Ді знайшов ахілесову п'яту Бенджаміна. Він отримав всю необхідну інформацію від самої стійкої захисниці Бена, його матері, просто послухавши її збентежену балаканину.
  
  — Хочеш взяти участь у грі, Гомер? Бенджамін викликає бажаючих на поєдинок. Може, дозволить і тобі.
  
  — Поєдинок зі сліпим? Ти зовсім з'їхав з глузду, Ді?
  
  — Нічого, я тобі допоможу. Йдемо. Бенджамін, Гомер хоче спробувати.
  
  Ді озирнувся, і по його скроні скла крапля поту. Зброя Торстона стежило за ним з ідеальною точністю.
  
  — Чому б і ні, чорт забирай? — відповів Бенджамін. — Давай, Гомер. Може, в тебе вийде краще, ніж у цих клоунів.
  
  За звичаєм здоровий ступив убік, поблажливо поступаючись каліці.
  
  Умовивши Гомера піднятися на ноги, Ді вклав йому в руку дуельний ножа й поставив лицем до брата-близнюка. Галерея спостерігала за ними, весело посміхаючись. Гомер відчув, як у нього піднімається настрій.
  
  — На рахунок три, — сказав Майкл, відступаючи назад і намагаючись розташуватися так, щоб хто-небудь опинився між ним і Торстоном.
  
  Бенджамін, граючи на публіку, підставив груди клинку Гомера. Постраждати він не міг. Жодне холодну зброю не проб'є захист його броні.
  
  — Два...
  
  Орієнтуючись по диханню Бенджаміна, Гомер зробив випад, бажаючи змусити брата звалитися на свою хвалену дупу.
  
  Отруєне вістрі дерев'яного клинка прослизнула крізь захищала від будь-якого металу броню, і настала тяжка тиша. Була німа сцена, немов у стоп-кадрі з старого кіно, а потім Бенджамін і Гомер одночасно заволали. Їх пси-здібності зчепилися один з одним, лють і біль вирвалися назовні, огорнувши фортеця. Бенджамін повільно склався навпіл і осів на підлогу. Гомер без почуттів звалився на Бенджаміна — його розум не зміг протистояти нахлинула псі-хвилі брата-близнюка. Заверещали жінки, чоловіки закричали.
  
  Скориставшись тим, що трапилося відволікло Торстона, Майкл Ді вислизнув за двері, настільки ж непомітно, як до цього підійшов до сліпого брата.
  
  В залі вибухнув справжній пекло.
  
  
  
  Коли в залі з'явився Вульф, він виявив, що Торстон розкидує на всі боки молодих офіцерів, які намагалися помститися Гомеру за Бенджаміна. І кличе на допомогу кого-небудь, хто доставив би близнюків в медичний центр.
  
  Хтось прослизнув за спиною Торстона і, скориставшись смертоносним дерев'яним клинком, здійснив акт помсти, ледь Гомер прийшов в себе. Розвернувшись, Торстон розколов нападникові череп.
  
  Гомер зустрів смерть з посмішкою. Темна Пані була єдиною жінкою, яка могла його полюбити.
  
  Вульф не звертав уваги на свершившуюся драму. Щоб доставити братів в медичний центр, потрібно всього кілька хвилин, і навряд чи хтось із них помре безповоротно. Він шукав тих, чия відсутність могло б кинутися в очі.
  
  Увірвався Гельмут, в одному спідньому, тримаючи в руках по пістолету:
  
  — Що сталося?
  
  — Знайди Ді! — наказав Вульф. — І убий його. Порубай на шматки і вышвырни їх в різні шлюзи. На цей раз полковник нам не завадить.
  
  Гельмут глянув на тіла. Пояснень не потрібно.
  
  Вони з Вульфом розділилися, шукаючи слід, наче гончі пси, які не заспокояться, поки їх морди не обагрит кров видобутку.
  
  Вульф був поза себе від люті. Його вкрай дивувало відсутність Фріди. Якби вона тут, напевно б ридала, оплакуючи бідне дитя, і заважала всім підряд.
  
  Через кілька хвилин всю фортецю мобілізували на пошуки Майкла Ді. Але якимось чином, незважаючи на панували на планетоїді обмеження, йому вдавалося втекти.
  
  Брати Дарксворд, насилу стримуючи злість, вирушили в Бойовій центр, маючи намір керувати звідти пошуками.
  
  Щойно вони увійшли, оператор міжзоряного зв'язку відірвав з принтера роздруківку. Це виявилося повне тривоги повідомлення від Шторму. Вульф прочитав його першим і приречено похитав головою:
  
  — Всього двадцять хвилин не вистачило.
  
  — Сигнал прийшов з затримкою. Із запізненням на двадцять хвилин. Можу посперечатися, — сказав Гельмут.
  
  — Мені потрібен Ді! — прогарчав Вульф.
  
  — Пусти по його сліду гончих.
  
  — Так і зроблю.
  
  Через кілька хвилин по сліду вже йшли сирианские бойові пси Шторму. Слід знайшовся на житловому рівні і вів до вхідних шлюзів. Чергові стверджували, що за останні години не бачили нікого, крім дружини полковника, яка з двома санітарами завантажуватиме на старий одномісний корабель дві медичні капсули.
  
  — От чорт! — вилаявся Вульф. — Невже?..
  
  Кивнувши, Гельмут схопив комунікатор.
  
  Два послідували виклику підтвердили найгірше. Після того, як Гомер завдав смертельний удар, Ді схопив Фріду і поволік її в свої кімнати. Там він роздягнув її, зв'язав і заткнув рота кляпом, а сам убрався в її одяг і загримувався. Під виглядом Фріди він відправився в медичний центр і, зображуючи крайню тривогу за Бенджаміна, переконав чергових переправити мерців в якийсь госпіталь, який володіє всіма ресурсами планети. Ді настільки ідеально зіграв свою роль, що нічого не підозрювали санітари допомогли йому перетягнути і занурити кріогенні труни.
  
  Лють Дарксвордов викликала жах навіть тих, хто знав їх багато десятків років.
  
  — Він ще не відлетів далеко, — зауважив Гельмут, коли до нього повернулося самовладання. — Коли він усе це провертав, він не знав, куди відправився полковник. Подивимося, що скажуть в Бойовому центрі. Може, ще встигнемо.
  
  За підтримки Бойового центру вони почали контргру.
  
  — Він попрямував в космос. — Вульф показав на плямочка корабля Ді на головному дисплеї. — Набирає швидкість, готуючись піти у гіперпростір. — Взявши указку, він показав на полудюжину переслідують Ді цяток. — Схоже, вони не марнували часу.
  
  — Коли я почув про те, що трапилося, сер, відправив туди всіх, хто перебував на маневрах, — сказав старший черговий, той самий, який так розчарував Шторму і Касія під час інциденту з Абхусси і Ді.
  
  — Чудово, — відповів Гельмут. — Розумієш.
  
  — Я відправив і всіх, хто був у причальному відсіку, сер. Я подумав...
  
  — Правильно подумав, — кивнув Вульф. — Нам потрібні всі, хто здатний літати. Вони з'являються на дисплеї, Гельмут.
  
  Позаду плямочки корабля Ді виникали розходяться в різні боки траси пострілів. Вульф глянув у бік:
  
  — Тактичний комп'ютер працює?
  
  — Так, сер. Можете вводити будь-які команди, яких вимагає положення.
  
  — Базова стратегія?
  
  — Вибудувати позаду Ді непереборну перешкоду, сер. Надіслати з флангів самі швидкі кораблі і висунути вперед, щоб взяти його в кільце.
  
  — Дуже добре. Гельмут, схоже, він у нас в руках. Хоча може знадобитися деякий час.
  
  — Нам доведеться відправити туди штабний корабель. Звідси ми довго керувати операцією не зможемо.
  
  — Я затримав «Роберт Ноллес», сер, — сказав старший черговий. — Вони отримують всю інформацію і відпрацьовують паралельну програму. Можете піднятися на борт і взяти керування на себе.
  
  — Добре, — кивнув Вульф.
  
  — Схоже, він справді у нас в руках, — сказав Гельмут, дивлячись на масив дисплеїв. — Якщо тільки він не вирішить сісти де-небудь поблизу. У нього біса повільна ріка.
  
  — Яка найближча планета в тій стороні? — запитав Вульф.
  
  Якщо Ді здійснить посадку, перш ніж на його горлі зімкнуться щелепи переслідувачів, знайти його буде неможливо. Він загубиться серед населення і пустить в дело власні, досить істотні ресурси.
  
  — Світ Хельги, сер.
  
  — Ага! — посміхнувся Вульф.
  
  У них з полковником безумовно були тузи в рукаві.
  
  — Проблема зі зв'язком, — сказав Гельмут. — З управлінням. Надто вже великий тамтешній космос.
  
  — І що?
  
  — Пора вимагати старі борги. З'ясувати, чи немає там якогось зоряного ловця, який міг би передавати для нас інформацію. Майкла вони теж не люблять.
  
  Вульф повернувся до оператора міжзоряного зв'язку:
  
  — Повторюй на тридцять сьомому діапазоні: «Шторм викликає Гэль».
  
  — Якщо вони там, відповідять, — кивнув Гельмут.
  
  — Все може бути, — знизав плечима Вульф. — Люди часом бувають біса невдячні. — Він повернувся до оператора. — Дай нам знати, якщо буде відповідь.
  
  
  
  28. Рік 3052
  
  Як я вже говорив, у мого батька були вороги, про існування яких він не знав. Те ж вірно і щодо друзів. Він був жорсткою людиною, але відрізнявся сильним почуттям справедливості. Можливо, воно спонукало його до дії не настільки часто, як могло б, але коли це траплялося, обзаводився друзями, які залишалися вірні йому назавжди. Саме такими друзями були Небесні сейнери, зоряні ловці, яких він врятував від рабства на Гэле.
  
  Масато Ігарасі Шторм
  
  
  
  29. Рік 2973
  
  Шанс був один з квадрильйона. «Світляк» і два інших рейдерських корабля стрибнули у прірву і зачаїлися, сподіваючись відірватися від Флоту, вже знищила один корабель їх банди. Погоня була довгою і тяжкою. Троє капітанів кораблів тряслися від страху і відчаю. Ватажок групи на «Светляке» ледь не впав у паніку, коли радар виявив наближаються кораблі Флоту.
  
  Паніці, однак, він не піддався. Дрейфуючі кораблі нелегко помітити, якщо тільки переслідувач не підбереться зовсім близько. Він вирішив подивитися, що робитиме Флот.
  
  — Це не вони, сер, — повідомив незабаром оператор радара. — Занадто великі. Ми засікли їх з великої відстані, і вони рухаються дуже повільно.
  
  Ватажок поглянув на радар. Нічого подібного він раніше не бачив.
  
  — Господи! — пробурмотів він. — Таких величезних просто не буває. Якщо тільки...
  
  Якщо тільки це не були кораблі зоряних ловців.
  
  Про Флоті все тут же забули.
  
  — Відстежувати їх курс. І нічим не виказувати нашої присутності. Ясно?
  
  Сам він пішов власним раді. Повідомлення з корабля на корабель передавалися вручну кур'єрами в скафандрах, поки флотилія кораблів, тральщиків не зникла з радарів.
  
  Вісім величезних кораблів, що рухаються поруч на вкрай малій швидкості... У предводителя виникла спокуса послати подалі свого роботодавця. За свою знахідку він міг назвати будь-яку ціну.
  
  Зоряні ловці контролювали виробництво хімічного елемента, критично важливого для систем міжзоряного зв'язку. Іншого його джерела не існувало, і джерело це був неймовірно малий. Мав в своєму розпорядженні флотилію тральщиків отримував незліченні багатства і владу.
  
  Зрештою страх погнав ватажка до його господареві.
  
  Майкл Ді надійшов очевидним чином. Зібравши кораблі, він відправився в погоню за флотилією тральщиків. Операція ця залишалася його особистою таємницею. У ній він бачив можливість не лише отримати прибуток, але і стати господарем власної долі.
  
  Він ризикнув, пішовши на раптову атаку. У нього не вистачало сил для відкритого зіткнення з вісьмома кораблями-тральщиками. Він ризикнув — і програв. Даремно погубивши свої рейдери, він ледве втік живим. Охоплений люттю поразки, він залишив після себе три розбитих остова кораблів, тральщиків і народ, готовий розправитися з ним за першої ж можливості.
  
  Протягом всієї своєї нікчемної життя Майкл залишав за собою слід з заклятих ворогів, яких сам собі створював. І коли-небудь все повинно було повернутися на круги своя.
  
  
  
  30. Роки 2878-3031
  
  Планета називалася Бронвен і лежала далеко осторонь від второваних шляхів. Популярність вона отримала з-за того, що стала першою людської планетою, окупованій Улантом, і останньою, повернулася в Конфедерацію. У проміжку між цими подіями вона нагадувала вільну піратську гавань вісімнадцятого століття на північному узбережжі Африки. Там висаджувалися і торгували награбованим сангари, розбійники Макгроу і вільні пірати. Торгові барони шукали там можливість вигідно придбати товар, який можна було продати за хороші гроші, окупивши міжзоряну доставку. Вільні перевізники шукали вантаж, яким можна було заповнити трюми кораблів. Зі своїх космічних течій прилітали самотні зоряні ловці, щоб хоч зрідка поспілкуватися зі світом людей. Щодня мільйони речей змінювали власників. Тут не існувало держави, яка могла б урвати свою частку. То були бурхливі й жорстокі часи, але правителів Бронвена таке положення цілком влаштовувало. Тут робилися стану.
  
  Майклу Ді не слід відвідувати цю планету, ризикуючи, що його ім'я зв'яжуть з іменами негідників, яких він найняв. Але успіх запаморочив голову, і він не вірив, що удачі щось може перешкодити.
  
  До його флагману старим «Светляку», який Майкл придбав на ринку мотлоху, куди після війни викинули десятки застарілих кораблів, прийшов якийсь сангари. Він не намагався ніким прикидатися і здався Майклу смутно знайомим. Де він міг його бачити? Здається, десь у прес-центрі під час війни. А може, ще в дитинстві.
  
  Ді не любив загадки, і йому не подобалося, коли підводила пам'ять. Пам'ять була кращим його зброєю. Але цей сангари ніяк не зазіхав на його права. Спершу він назвався покупцем. Майкл з цікавістю спостерігав, як той проходить повз його камер спостереження. Сангари виглядав занадто товстим і самовпевненим, і в ньому невловимим чином відчувалася влада. Він анітрошки не був схожий на дрібноту, який міг бути скупник краденого. Ді чекав, дивлячись на екран.
  
  Сангари увійшов в його каюту і простягнув руку:
  
  — Норбон у Дит. Глава сім'ї.
  
  Підпільні зв'язку Майкла простягалися тепер і в сферу діяльності сангари, і іноді йому доводилося мати справу безпосередньо з представниками їх раси. Вони відрізнялись проникливістю і обережністю і чесно виконували ділові домовленості. Їх прагнення оберігати таємниці рідної планети, сім'ї та її голови межувало з параноєю.
  
  Перед ним був глава сім'ї. І останнім часом ім'я цієї родини звучала всюди. Де б не діяли сангари, Норбоны завжди були на першому плані.
  
  Майкл потиснув простягнуту руку:
  
  — Дуже задоволений. Чим можу служити?
  
  Він нічим не видавав охопили його замішання і цікавості. Судячи з його поведінки, Норбон був для нього всього лише ще одним бізнесменом.
  
  Майкл подумав, що той біса молодий для голови сім'ї. Втім, в нинішні часи омоложений і відроджень ні в чому не можна бути впевненим. На лобі Норбона і в куточках його очей пролягли глибокі зморшки. Він був старий душею, якщо не тілом.
  
  Норбон глянув на Майкла:
  
  — Як поживає ваша матінка?
  
  Питання застиг Майкла зненацька. Подібного він очікував найменше.
  
  — Вважаю, непогано. Я давно не бачився з рідними.
  
  — Так, війна багато перевернула. Але допомогла комусь заробити. — (Майкл ледь помітно спохмурнів, починаючи нервувати.) — А як інші ваші родичі?
  
  — Теж не гірше. Нас, Штормів, нелегко прикінчити.
  
  — В цьому я вже переконався.
  
  Майкл торкнувся ногою тривожної кнопки. Кілька секунд потому електромагнітна гвинтівка в руці надійного людини вже відстежував гостя Ді з-за зовні непрозорою перебирання.
  
  — І мене вже точно не легше всіх інших, сер. Але мені у вашій присутності якось не по собі. Може, все-таки перейдемо до справи?
  
  Майкл навіть здивувався — він ніколи не висловлював думки настільки відкрито. Від одного виду сангари його брали дрижаки.
  
  — У нас з вами сімейну справу. У прямому сенсі — між моєю сім'єю і вашої. Норбоны і Шторми досі не вирішили питання. Напевно ця історія вам відома. І моя мета — з'ясувати вашу позицію.
  
  — Нічого не розумію.
  
  Слова сангари повністю збили Ді з пантелику, і він не зумів приховати почуттів.
  
  — Схоже, мені доведеться почати з самого початку. Гаразд. Рік дві тисячі вісімсот сорок четвертий. Діючи на підставі інформації, отриманої від зрадників-сангари, капітан Борис Шторм і полковник космічної піхоти Таддеус Іммануїл Уолтерс вторглися на Префактл. Вони знищили станції нашої сім'ї і вбили всіх сангари, до яких дотяглися. Серед загиблих виявилися мої мати з батьком, а також сотні підлеглих сім'ї Норбон. Врятуватися вдалося лише жменьці. Серед тих, що вижили була і Норбон у Дит.
  
  Майкл недбало знизав плечима:
  
  — У будь-якій справі бувають витрати.
  
  — Так, таке ставлення людей до ризику і можливу нагороду. Втім, воно мало відрізняється від нашого, не рахуючи того, що ці люди вважали за потрібне влаштувати різанину замість простого набігу. І з цієї хвилини бізнес перетворився в кровну ворожнечу. Я залишився живий, і мій обов'язок — здійснити відплату.
  
  До Майкла почало доходити. Нерви його виявилися міцнішими, ніж він думав.
  
  — На вас націлений електромагнітна гвинтівка.
  
  — Я в цьому не сумнівався, — посміхнувся гість. — Цілком розумна обережність.
  
  — Значить, ви не збираєтеся мене вбити?
  
  — Навіть не думав. Я маю намір залучити вас на свою сторону.
  
  У Майкла відвалилася щелепа.
  
  — Уперше в житті бачу щось подібне, — розсміявся Норбон.
  
  — Що?
  
  Норбон махнув рукою — мовляв, не важливо.
  
  — Ви сидите між двох стільців, Майкл. А я хочу, щоб ви сіли поруч зі мною.
  
  — Ви мене зовсім заплутали. Я не маю особливої любові до сім'ї, і все це знають. Але у мене немає причин бажати їм смерті. Власне, іноді вони корисні як джерело цінних зв'язків.
  
  — Так, розумію. Проблема в тому, що я дуже неясно висловився, думаючи, що ви і так все знаєте. Повернемося до вашої матінки. Вона народилася рабинею, як висловлюються люди. Хоч це вам відомо?
  
  — Так, і що?
  
  — Вона народилася і виховувалася в господарстві Норбонов на Префактле. І вона єдина особина жіночої статі, кому вдалося врятуватися. Протягом десяти років ми з нею разом билися з варварами, конфедератами, чиновниками корпорації, хворобами і добрими старими нещастями. І ми вижили. Наші відносини стали такими ж близькими, якими вони можуть бути між чоловіком і жінкою. Ми навіть завели дитину.
  
  Майкл поступово розумів, що перед ним справді чудовисько. І тим не менш... Все це пояснювало багато, що настільки його спантеличувало.
  
  Відповідь виглядав навіть надто простим:
  
  — Гадаєте, я повірю у всю цю нісенітницю?
  
  — Таке траплялося і раніше. З генетичної точки зору немає ніяких сумнівів, що у людей і сангари є спільні предки десь в глибинах історії. Те, що подібна думка викликає відразу обох рас, ніяк не змінює фактів. Існували і інші раси до наших, Майкл. Хто знає, які експерименти вони проводили і з якою метою, перш ніж зникнути з історичної сцени?
  
  — А яка, власне, різниця?
  
  Дит проігнорував його репліку.
  
  — З нашою Батьківщиною пов'язаний один цікавий факт, Майкл. Вона ідеально підходить для життя людей. Багато в чому вона схожа на Стару Землю до Промислової революції. Ми, сангари, заповнюємо там екологічну нішу людства. Але, що не менш цікаво, немає ніяких археологічних або антропологічних свідоцтв нашого існування приблизно до тих часів, коли на Старій Землі з'явилися кроманьйонці. Відсутній еволюційна ланцюжок. Жодних сполучних ланок. Взагалі ніяких інших приматів. І ми іноді скрещиваемся з людьми. Який з цього можна зробити висновок?
  
  З точки зору емоцій висновок не мав значення. А Майкл слідував почуттям, а не розуму.
  
  Він виріс з непохитним переконанням, що сангари — вороги раси і їх слід винищувати, за винятком випадків, коли контакт з ними може принести користь чи дати якусь перевагу.
  
  «Не можу ж я стати ворогом самому собі», — подумав Майкл.
  
  — Поки що у мене все, — сказав гість. — Подумайте над цим. Можливо, вам не відразу вдасться переварити почуте. І не забувайте — я готовий допомогти вам у тій же мірі, в якій ви допоможете мені. Як би те ні було, формально ви мій спадкоємець. Ви єдиний мій нащадок.
  
  Майкл ошелешено натиснув кнопку, яка відкривала двері каюти. Сангари вийшов.
  
  Після Майкл не зустрічав Норбона багато років. У нього було достатньо часу, щоб забути про їхню зустріч, але він не міг. Його натура взяла верх, і він почав будувати плани, яким чином можна використовувати цього сангари.
  
  Але він не розумів одного, поки не стало надто пізно, — що насправді використовують його самого. Норбон у Дит, подібно підступному павуку, оплетал біологічного сина павутиною інтриг, настільки м'якою, що Майкл не помічав, як його огортає гибельная мережу. Під час подій на Тіньовий Міста з його очей злетіла частина пелени, і він розридався. Але тоді він вже міг лише слідувати наказам, намагаючись обманювати себе щодо того, хто насправді плете павутину.
  
  Всі його плани, навіть кращі, терпіли невдачу.
  
  Старий Лягуш сміявся в могилі. Майкл ризикнув всім, щоб убити куцак і зберегти таємницю, поки не зможе скористатися нею сам. Багатії з кінця Тіньової Риси могли б дати йому зітхнути спокійно, подарувавши тиху нове життя під іншим ім'ям, вільну від сангари, так і від власної сім'ї.
  
  Норбон якимось чином про це пронюхав. І віддав черговий наказ, який міг призвести до загибелі сім'ї Шторм.
  
  Ді звивався і смикався, намагаючись вирватися, але Норбон продовжував тиснути, найчастіше за допомогою дітей Майкла від підстроєних їм шлюбів, а часто фінансово. Майкл не міг звільнитися. Можливо, остаточна капітуляція настала, коли Дит змусив його відмовитися від прізвища Шторм і взяти, немов в якості витонченої глузування, прізвище Ді.
  
  У Майкла виникла цілком очевидна думка звернутися за допомогою до брата, але він її тут же відкинув. Він знав, якою буде відповідь брата, — якщо той взагалі повірить розповіді. Гней накаже йому припинити плазувати і вести себе як чоловік. Він нічого не зрозуміє.
  
  А продовжуючи підкорятися Діту, він міг звести рахунки з Річардом. Чортів Річард! Власне, з дрібною злості на нього і почалася вся ця хрень.
  
  Майкл сам плів павутину, а потім втратив над нею владу, віддавши її в лапи куди більш великого і жахливого павука. У рік Тіньової Риси він ніби опинився верхи на мчить галопом коні з нічних кошмарів. І залишалося лише сподіватися, що його чекає не надто жорстоке падіння, коли вона доскачет до кінця шляху.
  
  Але він навіть не сподівався, по-своєму впевнений у неминучої загибелі, — так само як Гней був упевнений у власній.
  
  
  
  31. Рік 3031
  
  Магазин іграшок був воістину шикарний. Там навіть подавали крихітні чашки кави та чаю з химерними маленькими тістечками. Кассій перебував на сьомому небі.
  
  — Що, не особливо вражає? — запитав він.
  
  — Ні. — М міцно замружився і люто похитав головою. Його постійно хилило в сон. Вони провели на Великий Цукрових Горі чотири дні, і Кассій майже не давав йому поспати. — Тільки й робимо, що болтаемся всюди, задаючи одні і ті ж питання.
  
  Саме така робота розвідника, Миш. Стукаєш у двері і ставиш однакові питання, поки не отримаєш потрібну відповідь. Або сидиш в штаб-квартирі, згодовуючи комп'ютера все ті ж старі відповіді, поки він не видасть потрібне питання. — Кассій знову завів музичну шкатулку, яка грала незнайому обом мелодію, під яку кружляв у танці крихітний фарфоровий мишеня. — Симпатична, так?
  
  — Навряд чи воно варто клопоту.
  
  — Пан Рассел, я візьму музичну шкатулку. Можете оформити доставку?
  
  Так чи інакше, на якийсь слід їм вдалося вийти. У Касія були надійні високопоставлені контакти на Горі, по обидві сторони закону. Їм він теж задавав питання.
  
  Майкл не особливо переховувався. Вони виявили близько десятка тих, хто зустрічав його там чи сям, зазвичай у компанії Гнея Шторму. Деякі бачили його з одним або двома незнайомцями суворого виду.
  
  Ді перестав потрапляти на очі після відльоту Шторму, хоча сам він залишався на планеті ще кілька днів.
  
  — Ще як варто. Вимальовується певна картина.
  
  — Що за картина? — М махнув рукою продавцю, одночасно який виконував роль офіціанта. — Можна ще кави?
  
  — Цього я поки не знаю. Поки видно лише самий краєчок. Ми розкидали навколо достатньо грошей і вивідувачів. Скоро має щось з'ясується.
  
  — До речі, про спостерігачів. За нами спостерігає твій друг-капітан. З магазину по сусідству. І вигляд у нього не дуже радісний.
  
  Кассій насупився і, повернувшись, втупився на примикав до іграшкової крамниці магазин кришталю. Погляд його зустрівся з поглядом поліцейського. Офіцер глибоко зітхнув, знизав плечима і пройшов через з'єднували магазини двері.
  
  — Міг би з тим же успіхом приєднатися до нас, — сказав Кассій. — Так всяко простіше. Що сталося, Карл? Навіщо за мною раптом знадобилося стежити? — Присівши, Кассій вклав ребристий пластиковий диск в задню частину карикатурного подібності паровоза. Іграшка, пихкаючи, покотилася по підлозі, награючи старомодну дитячу мелодію. — Єдина проблема з колекціонуванням цих штуковин — якщо не хочеш просто сидіти і дивитися на них, доводиться спеціально замовляти батарейки з заводу на Старій Землі. Вони навіть віддалено не схожі на ті энергоэлементы, які ми використовуємо зараз. Рассел! Ви впевнені, що це не репліка? У вас є сертифікат?
  
  Офіціант-продавець приніс каву Мышу і ще чашку поліцейському, який, повільно покрутивши її в пальцях, сказав:
  
  — Що, якщо я стежу за тобою заради твоєї ж безпеки? Що ти затіваєш. Кассій? Ти говорив про якусь послугу для одного. Так, я був перед тобою в боргу, але не думав, що опинюся між двох вогнів.
  
  — Щось сталося.
  
  — Дещо, угу. Ти чертовски прав. Схоже, ти заварив кашу, на яку я не розраховував.
  
  — Щось не так, Карл?
  
  — Сьогодні вранці ми забрали п'ять трупів, друже мій. П'ять. От що не так. І мені це не подобається. Гора — спокійне місце. Сюди прилітають відпочити від всіх турбот. Знімають невеликі будиночки на відшибі, де до найближчого сусіда з гарантією не менше півсотні кілометрів. Може, раз на місяць літають за продуктами або зустрітися з приятелем за кухлем пива. Якщо б їм хотілося бандитських розборок, вони могли б і залишитися вдома.
  
  — Карл, поясни-но детальніше. Схоже, я щось пропустив.
  
  Миш люто похитав головою. Його знову хилило в сон.
  
  — На вулицях подейкують, ніби ти просив Клементина дещо для тебе рознюхати. Комусь це не сподобалося. Сильно не сподобалося. Сьогодні він поклав чотирьох хлопців Клементина. Ми не знаємо, що це був за тип. Хтось з іншої планети, без документів. Клементін кулю всадив йому за вухом, залишивши свій старовинний автограф.
  
  — Цікаво, — промовив Кассій.
  
  — Ще й як цікаво, чорт забирай. У нас з Клементином невеликий неофіційний договір, друже мій. Ми його не чіпаємо — він цілком сумирний і туристів не лякає. Ми ловимо досить повій і гравців, щоб заспокоїти прихильників моральності, і судді відпускають їх під заставу. Клементін платить за них штрафи. Серед іншого цей набрід приваблює туристів, так що всі щасливі. Клементін тримається подалі від «зоряного пилу», «скельця» та іншої важкої дурі, а ми тримаємося подалі від нього.
  
  — Цілком цивілізована угода, — зауважив Кассій, борсатися з іграшковим паровим екскаватором. — Як думаєш, Миш?
  
  Миш знизав плечима.
  
  — Кассій, — сказав офіцер, — минуло чотири роки з тих пір, як в бандитських розборках доходило до вбивства. Ніякої конкуренції немає. Клементін робить все, щоб його хлопці були задоволені. І тут до мене приходить один з проханням надати послугу, після чого по всьому місту валяються трупи.
  
  — Вибач, Карл. Чесно кажучи, я такого не очікував. Не розумію. Ти впевнений, що це через мене?
  
  — Така наявна у мене інформація. Якимось високопоставленим инопланетчикам не подобаються питання, які тут задають. І вони посилають Клементину недвозначний натяк.
  
  — Хто вони?
  
  — Ми не знаємо. Думаю, хтось дуже важливий. З Великої Контори. Можливо, відбувається якась зустріч на нейтральній території. Місцевим не вистачило б відваги зачепити Клементина. І сам він нікого не чіпав.
  
  — Угу, здається, розумію, про що ти. Рассел? Скільки з мене за екскаватор?
  
  — Мені страшно, друже мій, — сказав поліцейський. — Клементін — хлопець мирний, але, якщо його розсердити, йому не вистачить розуму не висовуватися. Він стане битися. Якщо це справді Велика Контора... Що ж, скажімо так — мені подобається наш з ним договір. Ми цілком ладнаємо, і ніяких проблем у нас немає. Наші позиції всім відомі. Але якщо вони щось зроблять...
  
  Почулося дзижчання. Офіцер дістав з кишені комунікатор:
  
  — Хеллер слухає.
  
  Він притиснув апарат до вуха, і обличчя його посерьезнело.
  
  Прибравши комунікатор, він задумливо подивився на Касія:
  
  — Ще три трупи, друже мій. Два їх і один хлопець Клементина. Схоже, це дійсно Велика Контора. Один зовні скидався на сангари.
  
  Кассій насупився. Сон із Миша як рукою зняло.
  
  — Сангари? — ошелешено перепитав він. — Кассій, здається, ми щось всерйоз вляпалися.
  
  — Дуже на те схоже... Карл, я поняття не маю, що відбувається. На це ми ніяк не розраховували. Ми прилетіли в пошуках одного, а наткнулися на щось інше. Поговорю з Клементином. Спробую його заспокоїти.
  
  — Давай. І тримай зв'язок. Не подобається мені все це. Ці діячі мені тут зовсім ні до чого. — Хеллер одним ковтком допив каву і встав. — Бережи себе, друг. Не хотілося б і тебе відшкрібати від землі.
  
  Миш і Кассій дивилися йому вслід.
  
  — Що скажеш? — запитав Миша.
  
  Від сонливості не залишилося і сліду. Йому було дуже не по собі.
  
  — Думаю, краще повернутися в готель і залягти на дно. Схоже, доброго мало.
  
  В готелі Кассій зупинився біля стійки портьє.
  
  — Дванадцятий, — сказав він, беручи ключ. — Повідомлення є?
  
  Миш сперся на стійку, з надією дивлячись на портьє — раптом є щось від батька? Але їх чекала лише міжзоряне телеграма з Залізної фортеці. Кассій прочитав її вголос.
  
  З вулиці зайшов худорлявий дідусь. Миш вже бачив його раніше — той стежив, як вони заходять в готель. У погляді старого було щось...
  
  — Кассій! Лягай!
  
  Він пірнув за найближчий диван, витягуючи на ходу крихітне нелегальну зброю. Кассій перекинувся в іншу сторону.
  
  Старий спокійно відкрив вогонь.
  
  Хто з постояльців готелю скрикнув і впав, скорчившись на плюшевому килимі вестибюля. Заряд вдарив в диван, за яким причаївся Миш. Повалив дим.
  
  З другого разу Кассій потрапив до нападника, але старий встояв. З легким подивом на обличчі він продовжував поливати вестибюль променевими зарядами зі зброї військового зразка. Чулися крики, горіли меблі. Вили сирени. З-за відобразився від дзеркальних стін розсіяних променів нічого не було видно.
  
  Задихаючись від диму, Миш вистрілив у старого. Заряд обпалив волосся вбивці, але той, здавалося, цього не помітив.
  
  Кассій потрапив в нього ще раз. Старий повернувся і як ні в чому не бувало вийшов за двері...
  
  — Миш, — крикнув Кассій, — телефонуй Хеллеру. А я — за цією сволотою.
  
  Миш подзвонив, а потім вискочив на вулицю.
  
  Старий лежав на тротуарі, скорчившись в позі ембріона і притиснувши до грудей зброю. Над ним спантеличено стояв Кассій. Хеллер з'явився ще до того, як зібралася юрба.
  
  — Що за чортівня? — запитав поліцейський.
  
  — Цей чоловік намагався нас вбити, — пробурмотів Миш. — Зайшов в готель і почав стріляти.
  
  Кассій вже стояв на колінах, вдивляючись в очі старого:
  
  — Карл, дивись. Здається, це один з них.
  
  — Ей, — сказав хтось у натовпі, — це ж Кассій. Найманець.
  
  — Ось так хрень, — відповів хтось ще.
  
  Чутка швидко розійшовся.
  
  — Розчистіть тут все, поки не злетілися стерв'ятники з новин! — гаркнув Хеллер офіцерові в формі. — Та заберіть тіло. Кассій, тебе з твоїм дружком теж доведеться забрати. Більше я цього не винесу.
  
  Через Десять хвилин вони вже були в поліцейській фортеці. Вулицю зовні заполонили репортери. Ім'я Касія здобуло відповідний ефект.
  
  — Сиди і не висовуйся, поки ми не розберемося, — сказав Хеллер у відповідь на вимогу Касія дозволити йому зустрітися з людиною по імені Клементін. — Якщо тобі так треба з ним поговорити, він може і сам сюди прийти.
  
  До вечора про стрілянину в готелі вже згадували у всіх новинах. Репортери намагалися встановити зв'язок між різними вбивствами і на всі лади схиляли Легіон, наполягаючи, що Гора в його представників анітрохи не потребує. Миш байдуже їх слухав, спостерігаючи за роботою Касія.
  
  Уолтерс доклав всі зусилля і скористався всіма зв'язками, намагаючись домогтися, щоб стрілка воскресили. Але спроба не вдалася, оскільки той виявився занадто старий. Тоді він переключився на міжзоряні мережі, витративши ціле стан.
  
  — Карл, готовий передавати? У мене є зв'язок з моїм чоловіком в Місячному командуванні.
  
  Хеллер вельми вразився, хоча і сам цього не очікував.
  
  — Натисни червону кнопку. Зараз усе полетить.
  
  Кассій натиснув кнопку:
  
  — Поїхало. Якщо про це старикане є хоч якась інформація, то вона у Бекхарта. Він завідує сектором сангари. Хороший мужик. Я сам його вчив багато років тому.
  
  — Чув про нього, — відповів Хеллер.
  
  Від подій останніх годин у нього крутилася голова. Кассій перетворив місцевий подія в інцидент міжзоряного масштабу. Хеллеру це не подобалося, але як зупинити лавину, він не знав.
  
  Миш з деяким інтересом спостерігав за ними, поки не заснув.
  
  Коли Кассій його розбудив, сонце вже зійшло.
  
  — Збирайся, Миш. Летимо додому.
  
  — Куди?
  
  — Додому.
  
  — Але...
  
  — Ми зробили все, для чого сюди прилетіли. Пілотувати корабель будеш ти. Мені треба трохи поспати.
  
  Хеллер проводив їх до порту, який до завершення кризи поліція закрила. Будь-який корабель міг злетіти тільки з його дозволу.
  
  — Кассій, — сказав Хеллер, коли Уолтерс вже піднімався на борт, — зроби мені люб'язність, гаразд? Не поспішай сюди повертатися.
  
  Кассій широко посміхнувся. На мить він знову став схожий на хлопчиська замість втомленого і дуже, дуже старої людини.
  
  — Карл, якщо ти ще раз вынудишь мене перед тобою вибачатися, мене знудить. Ясно? Будемо вважати, що я перед тобою в боргу. І в чималій.
  
  — Гаразд-гаразд. Зрештою, не ти ж їх сюди притягнув. Давай сматывайся, поки я не згадав, що тебе слід залучити за незаконне носіння зброї.
  
  Кассій влаштувався в противоперегрузочном кріслі поруч з Мышом. Той глянув на нього.
  
  — Проклади курс до Світу Хельги, — сказав Уолтерс.
  
  Миш почав запроваджувати програму:
  
  — Навіщо нам туди? — Він усе ще не прийшов у себе після того, що сталося. — Що сталося минулої ночі?
  
  У відповідь Кассій захропів.
  
  Він проспав дев'ять годин, що ще більше дратувало Миша. Кассій рідко спав довше п'яти годин, і навіть при цьому йому здавалося, ніби хтось краде його час життя.
  
  Миш направив корабель за межі планети і вийшов на курс до Світу Хельги, накопичуючи енергію для догляду в гіперпростір.
  
  — Продовжуй збільшувати швидкість, — сказав Кассій, оголосивши тим самим про своє пробудження. — При такій траєкторії втрата швидкості при виході з гіперпростору складе близько тисячі кілометрів в секунду, а нам, можливо, потрібно швидко оцінити обстановку.
  
  — Може, все-таки розкажеш, що сталося, поки я спав?
  
  — Ми дізналися, хто цей старезний стрілок. Від мого друга Бекхарта. Як виявилося, тільки він міг допомогти. Вважалося, що старий вже двісті років як мертвий.
  
  — Що?
  
  — У Бекхарта є комп'ютер, який все пам'ятає. Коли він згодував машині все відоме про старих, вона добралася до персональних даних, які ми коли-то забрали з Префактла. Саме там вона його знайшла. Його звали Рхафу. Він працював на сім'ю Норбон — тих самих, кого ми захопили зненацька на їх власній станції.
  
  Миш задумався. Судячи з тону Касія, інформація заслуговувала куди більшої уваги, ніж могло здатися.
  
  — І в чому підступ?
  
  — Бекхарт не просто відповів на питання. Він почав шукати, що це може означати, і переслав нам коротке зведення своїх роздруківок. Цей Рхафу виявився не єдиним вижив. Спадкоємцю сім'ї, свого роду кронпринцу, теж вдалося врятуватися. Вони втекли з Префактла і якимось чином знову заявили права на сімейні привілеї. Їх оточує безліч таємниць. Навіть родичі знають про них не більше, ніж ми, але їх дуже поважають і бояться. Завдяки їм сім'я Норбон увійшла в число найбільш високопоставлених сімейств сангари. Їх Основу економіки становить якась, нічим більше не відома планета часів Першої експансії.
  
  — І як це пов'язано з нами? Старий намагався нас вбити зовсім не тому, що у нас очі не того кольору. Безсумнівно малося на увазі щось особисте.
  
  — Дуже особисте. Хоча, щоб це побачити, треба поглянути з точки зору сангари.
  
  — І?
  
  — На їхню думку, особисті рахунки почалися в ту ніч, коли ми з твоїм дідом висадилися на Префактле. Ніхто досі не зрозумів, як вони відрізняють особисте від бізнесу і випадковостей війни. Це жорстока і мінлива культура з унікальними законами. Норбоны, схоже, вирішили, що наліт на Префактл був не просто війною.
  
  — Ти ж не хочеш сказати, ніби вони обрали нас в якості мети для кровної помсти?
  
  — Саме так. Це єдиний осмислений відповідь. А після того як ми прикінчили Рхафу, вони ще більше розлютяться. Не питай чому. Нас їм у жодному разі не зрозуміти. Вони не в силах збагнути, що викликає у нас бажання їх знищити.
  
  — Ти мене зовсім заплутав, Кассій. Як це пов'язано з Майклом Ді? І чи є зв'язок? Напевно є. Не дарма ж витягли на світ того старого?
  
  — Може, і є. Але спершу мені хотілося б подумати. У тебе на пульті зв'язку горять червона і жовта лампочки. Може, краще поглядишь, хто хоче з нами поспілкуватися?
  
  Миш трохи послухав.
  
  — Кассій, це зоряний ловець. Передає інформацію від Вульфа і Гельмута.
  
  — Мовчи і слухай.
  
  Через п'ятнадцять хвилин вони дізналися найгірше.
  
  — Постав енергію на максимум, — звелів Кассій. — І продовжуй збільшувати швидкість. Хочу вискочити з гіперпростору як чорт з табакерки.
  
  Все так само спокійно й діловито він глянув на дані, які видає комп'ютер на головний астрогационный екран. Він згодував машині все, що повідомили Дарксворды, і проклав альтернативний маршрут через гіперпростір до Світу Хельги.
  
  — Але...
  
  — Корабель витримає. Навіть більше, якщо буде потрібно. Перевір реєстр. Мені потрібно знати швидкість посудини, яку поцупив Майкл.
  
  Миш ввів дані:
  
  — Старий розумник дядечко Майкл. Прихопив самий повільний наш корабель. Ну, майже. Є парочка навчальних, які він зумів би обігнати.
  
  — Що ж, у нас є шанс. Якраз вчасно. Так, слухай. Ми його в будь-якому випадку наздоженемо — приблизно за годину до того, як він вислизне під ракетний парасольку Хельги. А якщо йому доведеться маневрувати, щоб втекти від твого батька, то й ще раніше. Починай перевірку збройових систем.
  
  Миш неспокійно засовався в кріслі.
  
  — Що таке?
  
  — Гм... думаєш, доведеться стріляти?
  
  Кассій зловісно посміхнувся:
  
  — Ти чертовски прав, хлопець. Стріляти точно доведеться. Перший раз, так? Просто сиди і роби, що я скажу. Все буде в порядку.
  
  Найбільше Миша допікало очікування. Особливо страшно йому не було. Минали години, але вони, здавалося, анітрохи не наблизилися до мети...
  
  — Є, — весело оголосив Кассій. — Бачу твого батька на екрані. А ось і твій ідіот-дядечко, який скаче навколо, ніби босий в тернових кущах. Дай-но залп.
  
  Годинник перетворилися на хвилини. Кассій продовжував наближатися.
  
  — Прокляття! — раптово вилаявся він. — Гней, чорт би тебе побрал, навіщо тобі це знадобилося?
  
  — Що? — запитав Миша, відстібаючи ремені і схиляючись над екраном. — Що він зробив?
  
  — Сядь, дурень. Зараз почнеться. Мало не здасться.
  
  Миш навіть уявити собі не міг, наскільки.
  
  
  
  32. Рік 3052
  
  Мій батько не був релігійною людиною. І тим не менш він непохитно вірив у призначення, до самого кінця вважаючи, що бореться з непереможними військами долі. Відчувалося, що на перемогу не розраховує, але це не ставало приводом для розпачу. Можна було не сумніватися, що Гней Шторм ніколи не здасться.
  
  Масато Ігарасі Шторм
  
  
  
  33. Рік 3031
  
  Сейнер вийшов на зв'язок відразу після того, як Шторм залишив атмосферу Світу Хельги.
  
  — Він полетів? Вже?
  
  Не оставлявшее Шторму напруга раптом спала, і він відчув себе вичавленою ганчіркою. Простягнувши правицю, він вимкнув міжзоряний передавач.
  
  Апатія тривала недовго. На нього обрушилися лють і туга подібно нищівної лавині. Почуття були настільки сильні, що приголомшили навіть його самого.
  
  В самоті корабля, далеко від чужих очей, він міг вільно дати волю почуттям. Виплеснути не тільки біль від того, що не вдалося врятувати Бенджаміна і Гомера, але і всі розчарування і відчуття краху всіх надій, що накопичувалася з тих пір, як він вперше почув про Черномире і Тіньовий Межах. Він ридав і лаявся, звертаючись до богів з питанням, чи є справедливість у всесвіті, де людині непідвладна власна доля.
  
  Всесвіт і боги, природно, не відповідали.
  
  У цьому вирі хаосу справедливості не існувало. Шторм знав, що її ніколи не було і ніколи не буде. І якщо хтось хотів справедливості, то вершити її міг лише власноруч.
  
  Шторм прекрасно про це знав, але часом навіть самий розсудливий розум не витримував, відмовляючись сприймати реальність. Йому здавалося, що хоча б раз богам або всесвіту має бути не все одно.
  
  — Я сам доб'юся справедливості, поклявся Шторм, одразу зрозумівши, що останнім часом приніс чимало клятв. Чи доживе він до виконання хоча б однієї?
  
  Дрож пройшла. Сльози висохли. Голос більше не зривався. Він знову вийшов на міжзоряну зв'язок:
  
  — Зоряний ловець? Ви мене чуєте? Чому ви сунете свого носа в ці справи?
  
  Зазвичай зоряні ловці не втручалися в чужі проблеми.
  
  Пішла довга пауза.
  
  — Через леді Пруденс Гельської, полковник. Та з інших причин, пов'язаних з людиною, яку ви переслідуєте. Це не тема для обговорень. Хочете щось передати?
  
  — Так. Для Залізної фортеці.
  
  — Готовий приймати, полковник.
  
  — Вульф? Ти мене чуєш?
  
  — Слухаю, полковник, — не відразу відповів.
  
  — Зв'яжися з Кассием. Нехай повертається.
  
  — Він вже закінчив справи і летить назад. Я включив його в число переслідувачів.
  
  — Добре. Є новини?
  
  — Ді біжить на Світ Хельги. Сейнери повідомили нам його передбачуваний курс. Він летить прямо вам в руки. Я взяв його в кліщі і стискаю їх, щоб йому нікуди було подітися. Касія я направив навперейми — він повинен зловити Ді відразу після того, як той помітить вас і полетить геть від Світу Хельги. Пастка закриється ще до того, як він щось зрозуміє.
  
  
  
  Пастка закривалася повільно. Навіть на швидкостях, у багато разів перевищували швидкість світла, знадобилося кілька днів, перш ніж дії придбали масштаб, дозволив Шторму перевести корабель на ручне управління. Якийсь час він висів нерухомо по відношенню до найближчих зірок. Він слухав доповіді сейнера і підтримував запас енергії, щоб завдати швидкий, наче зміїний укус, удар по Ді, коли той наблизиться. По суті, він зображав з себе якусь просторову сингулярність.
  
  Майкл не дав себе провести. Він не міг знати, хто чекає його в засідці, але не сумнівався: жодних сингулярностей в околицях планети його дочки немає. Змінивши курс, він кинувся в єдиний здавався йому відкритим просвіт.
  
  Там чекав Касій, який зробив приблизно такий же трюк, як і Шторм, але залишаючись у звичайному просторі на швидкості, близькій до світлової.
  
  Ніс корабля Ді розвернувся до крихітної що змикаються щілини в стінах пастки, яку він атакував зі всією енергією, наявної в його розпорядженні.
  
  Шторм кинувся вперед. Кассій пірнув у гіперпростір. Розпочався безмовний танець, який цілком міг завершитися спалахами пострілів. Цікаво, подумав Шторм, готовий брат битися? Подібне було не в стилі Майкла, але він міг впасти в паніку, не знаючи, хто перекриває йому шлях.
  
  Маневр. Контрманевр. Помилковий випад і удар. Ді намагався хоча б на кілька секунд змусити Шторму змінити позицію, щоб проскочити повз і полинути до Світу Хельги, де їй ніщо не загрожувало.
  
  Маневруючи, Ді скинув швидкість, і тут же зімкнулися кліщі Вульфа.
  
  Корабель Касія, найшвидший з усіх переслідувачів, знову виник в звичайному просторі, летять, немов стріла. Він готовий був перепинити шлях Ді, якщо Шторму не вдасться його затримати. Навіть розділені відстанню в кілька світлових годин і без безпосереднього зв'язку Кассій і Шторм працювали як одна команда.
  
  Шторм був задоволений, що його одномісний корабель здатний перевершити корабель брата. У нього залишалося право на мінімальну помилку, яка не стала б фатальною. Слід економити будь-яку секунду на випадок непередбачених обставин, але Гней волів забути про обережність. Йому потрібен був Ді, і чим швидше, тим краще. Він вирішив ризикнути, скориставшись перевагою.
  
  Вичавлюючи з корабля все можливе, Шторм кинувся туди, де, як він вважав, повинен був опинитися Майкл. Генератор на кораблі Ді був потужнішим, і той цілком міг захопити в своє поле корабель Шторму. Але Майклу знадобилося б кілька дорогоцінних хвилин, щоб розплутати зчепилися поля. До того часу повинен був з'явитися Кассій, додавши до решти своє поле, і Вульфу цілком вистачило б часу, щоб зачинити пастку.
  
  Майкл зрозумів наміри Шторму і пішов убік, але вже було занадто пізно. Траєкторії двох одномісних кораблів продовжували зближуватися.
  
  Відстань між ними скорочувалась, як і відносна швидкість, поки поле корабля Шторму не торкнулося поля брата.
  
  На його кораблі завили сирени. Виник ефект можна було описати лише як пятимерную прецесію. Обидва кораблі намагалися згорнути в напрямку, якого просто не існувало. Бортовий комп'ютер Шторму стиха бурмотів, передбачаючи катастрофу.
  
  По стінах рубки управління блискавкою побігли нерівні тріщини. Ще до того, як Шторм почув тріск, він зрозумів, що міцний каркас машинного відділення ламається на частини і генератори сповзають з підстав. Рука метнулася до кнопки ручного управління, щоб скасувати програму зближення, але він знав, що вже занадто пізно. Або його двигун, двигун Майкла пішов у рознос.
  
  Ді знову переміг.
  
  Це могло закінчитися безповоротної смертю, без найменших шансів на клонування. Шторму анітрохи не втішало, що Майкл розділить його долю.
  
  Рука вдарила по важелю аварійного скидання.
  
  Перш ніж відмовило зір, він встиг побачити туман і кристалики льоду. Рубку управління заповнила вакуум, і Шторм відчув, як у шкіру встромлюють тисячі розпечених голок. Зчепилися кораблі вийшли в звичайне простір. Конфліктуючі між собою швидкості їх роздирали на частини.
  
  За мить до того, як настала темрява, Шторм пошкодував, що був не дуже хорошим батьком і чоловіком. І що йому не вистачило розуму надіти скафандр перед майбутнім поєдинком.
  
  
  
  34. Роки 2853-2880
  
  Дит вважав себе нечутливим до болю. Зрештою, та дівчина навіть не була сангари... Він йшов і йшов, не думаючи, куди йде. Ноги самі вели його, підкоряючись якомусь інстинкту. І привели його в космопорт.
  
  За час людської окупації космопорт грунтовно розрісся. Торгівля, яку вела корпорація на Префактле, була набагато жвавіше, ніж у часи сангари, і життя космопорту не завмирала ні на хвилину. Корпорація в буквальному сенсі потрошила планету.
  
  Дит зупинився, спостерігаючи за розвантаженням великого вантажного корабля «Зоряних ліній». Корпорація наймала місцевих жителів і колишніх рабів — людська мускульна сила коштувала дешевше, ніж імпорт навантажувального обладнання.
  
  Раптово в його бік повернувся хтось знайомий...
  
  — В ім'я Санта! — прошепотів він, відводячи погляд. — Не може бути!
  
  Але помилитися було неможливо, — здавалося, обветренное особа Рхафу росте на очах, цілком заповнюючи поле зору. Зоотехнік страшно постарів, але Дит ні на мить не сумнівався, що це саме він.
  
  Старий, здавалося, не звертав уваги на допитливого хлопця. Сільські хлопчаки постійно приходили в космопорт помилуватися на місцеві чудеса.
  
  Діту потрібна була вся його сила волі, щоб не кинутися до Рхафу і не обійняти його — єдиного, хто залишився в живих із зруйнованого минулого.
  
  Але замість цього він втік, гарячково міркуючи над можливими варіантами.
  
  Сам факт, що Рхафу живий, спрацював як тривожний дзвіночок. Не був він агентом людей, які пішли на змову з тваринами? А може, він сам був одним із них? На Префактле завівся зрадник. Судячи з точно розрахованому часу атаки на базу Норбонов, противник мав всією необхідною інформацією.
  
  Але якщо в тому дійсно винен Рхафу — чому він перетворився на звичайного трудягу, прозябавшего в самому низу соціальних сходів? Люди напевно вбили б зрадника, як тільки в ньому відпала б необхідність. Або, навпаки, винагородили б куди краще.
  
  Дит замкнувся в убогій хатині, де жили вони з Емілі. Вірніше, тепер жив він один. Емілі більше не ділила з ним негаразди, і він знав, що ніколи більше її не побачить. Його мучили страхи і підозри.
  
  Хтось постукав у двері. Знайомих у нього було небагато. Поліція? Емілі?
  
  Очікуючи чергового удару долі, він відкрив.
  
  На порозі стояв Рхафу. Схопивши Діта за зап'ястя, він люто дивився на все ще видиму татуювання. Обличчя його пом'якшало. Зачинивши двері, він уклав Діта в міцні обійми.
  
  — Хвала Санту. Хвала Санту, — прошепотів він.
  
  Дит вивільнився з обіймів і відступив назад. В очах старого блищали сльози.
  
  — Дит... Я очам своїм не повірив, коли побачив тебе. Думав, це лише гра уяви. Я вже багато років як залишив усіляку надію. Як ти вижив, хлопець? Де ти був?
  
  Збиваючись і плутаючись, Дит ставив власні питання.
  
  Вони знову обнялися.
  
  Минуле повернулося. Він знову був Норбоном у Дитом. Він був сангари. Він був головою... сім'ї, що складається з одного?
  
  — Спокійно, спокійно, — сказав Рхафу. — Давай по порядку. Ти розкажеш свою історію, а потім я розповім свою.
  
  — Я і так вже згораю від нетерпіння, — поскаржився Дит.
  
  — Тоді будь лаконічним, якщо хочеш отримати відповіді на свої запитання, — парирував Рхафу.
  
  Дить не витрачав слів даремно. Коли він згадав про те, як знайшов останки спадкоємця Дхарвонов, Рхафу усміхнувся, але утримався від коментарів.
  
  — Щодо тієї дівчини, — сказав він, коли Дит закінчив. — Їй можна довіряти? Якщо що, ми зуміємо до неї дістатися.
  
  — Вона буде мовчати.
  
  Дит побачив в очах Рхафу смерть.
  
  — Розумніше було б не ризикувати.
  
  — Вона нічого не скаже.
  
  — Ти — Норбон, тобі вирішувати, — знизав плечима Рхафу.
  
  Відчувалося, що з Дитом він не згоден, хоча і змушений поступитися.
  
  — Розповідай свою клятую історію, старий негідник. Як тобі вдалося пережити той наліт?
  
  — За наказом свого батька. Він передумав відсилати тебе одного. Сказав, що тобі потрібно охоронець і радник, коли настануть важкі часи.
  
  — Мене дивує, як ти взагалі вижив.
  
  — Довелося пролити чимало крові. До того часу космопехота вже висаджувала десант. Ми вбили всіх виробників і польових робітників, які могли мене знати. Я переодягнувся дикуном. Коли висадилися перші космопехотинцы, я вже очолював атаку на гостьовий котедж, завиваючи і кидаючи спис, наче скажений троглодит.
  
  Дит насупився.
  
  — Це був котедж Дхарвонов, Дит. До того часу твій батько вже зрозумів, що за нальотом стояли саме вони. Вони мали намір отримати частку в корпорації Префактла, а також всі активи Норбонов, вважаючи, що таким чином заволодіють і Осірісом. Звірі цілком могли піти на угоду. Борису Шторму не чуже благородство. Думаю, я визволив його від багатьох душевних мук, убивши його партнерів-сангари.
  
  — І все із-за того, що батько навіть помислити не міг, щоб з кимось поділитися Осірісом?
  
  — Хто сіє вітер, пожне бурю. Твій батько дуже ревно ставився до свого багатства, як нинішньому, так і в перспективі. Хоча він вірно оцінив Дхарвонов, передбачаючи, що Холар в їх руках пропаде даремно.
  
  — І в якому ми становищі? Як сім'я?
  
  — У нас кровна ворожнеча з Дхарвонами. Я відновив зв'язок з твоїм Будинком на Батьківщині. Дхарвоны відновили рід по молодшої лінії. Будинок Норбонов залишається розділеним. Невелика угрупування все ще сподівається, що ти повернешся і поведеш їх на Осіріс. Інша угруповання, що стає з кожним місяцем все сильніше, вимагає проголошення нового голови, щоб вони могли управляти всім, чим зараз володіє Будинок. Сфери впливу людей і улантонидов неминуче зіткнуться, і вже скоро. І представники цього угруповання хочуть зібрати сильне військо, щоб не упустити вигоди.
  
  — Зрозуміло. — Наскільки Дит пам'ятав з підслуханих в дитинстві розмов, все це цілком відповідало типовою політиці Будинку. Навряд чи його повернення обрадує будь-яку групу. — Але повернімося до твоєї втечі. Навряд чи все було настільки просто. Ці звірі далеко не дурні.
  
  — Треба було докласти певні зусилля. Вони намагалися ретельно перевіряти бранців, щоб переконатися, що ніхто з нас не ховається серед рабів. В основному мені вдавалося їх випередити. Довелося пережити кілька важких років, а потім я оселився тут. Не рахуючи іноді з'являлися з-за меж планети агентів, ти перший з наших, кого я бачив за дев'ять років.
  
  — Крім нас, ніхто не вижив? — Дить уже зрозумів, що Префактл незворотньо втрачений для них з тих пір, як хтось із Дхарвонов вступив у змову з людиною, але йому не хотілося визнавати це остаточно. Заперечення очевидного стало для нього цеглиною в стіні, яку він звів, ховаючись від завдання, яке поклав на нього батько. — Як ти взагалі існував, Рхафу? І є в нас хоч щось, за що можна зачепитися?
  
  — Я зовсім не впав у апатію, — посміхнувся Рхафу. — Я завжди був простим робітником і їм залишався. Але нехай моя робота тебе не обманює. Я став дуже багатий. Коли ти єдиний з наших, в тому є свої переваги. Я став головою тутешнього підпілля і повністю його контролюють. Не буду хвалитися, але можу сказати, що на всьому Префактле немає нікого могутніше мене, крім Бориса Шторму. Ніхто не знає, хто я, але всі про мене чули.
  
  — Ти... Змій?
  
  — Він самий. Власної лускатої персоною.
  
  — Будь я проклятий. — Дить не зміг стримати нападу сміху. — І чому ми з тобою не зустрілися раніше? Стільки років пройшло даремно, Рхафу...
  
  Сміх обірвався. У Рхафу тепер була власна імперія. І старі зобов'язання він міг порахувати лише перешкодою.
  
  — Чи це справді так, — відповів Рхафу на непоставлене питання Діта, — мене б тут зараз не було. Я б залишив Префактл, як тільки тутешні справи пішли без сучка без задирки. Я пішов би куди-небудь в безпечне місце, забравши свою частку, і лише іноді показував би силу, щоб тримати підлеглих. Немає. Я залишився, оскільки мій договір з Норбонами досі в силі.
  
  Дит посміхнувся. Рхафу часом була властива чужа сангари сентиментальність.
  
  — І що тепер будемо робити, Рхафу?
  
  Старий посміхнувся у відповідь:
  
  — Все просто. Знову заявимо права на сім'ю і основу її могутності на Батьківщині.
  
  — Що, правда? На це потрібно чимало грошей і сил, друже мій. Є вони в тебе?
  
  — Ні. Їх у мене не вистачає. Нам доведеться ліквідувати тут всі справи, а на отримані гроші найняти корабель і кілька хороших хлопців. Нам доведеться розробляти Осіріс, поки ми не станемо досить сильні. Нам доведеться триматися подалі від Батьківщини, але при цьому підтримувати зв'язок з родиною, щоб тебе не позбавили спадщини. Осіріс стане нашим важелем впливу. Це повинно їх переконати. Подивимося, скільки знадобиться часу — може, два роки? Потім ще як мінімум два, щоб зміцнити позиції сім'ї на Осіріса і набрати жирок. Потім ще п'ять, щоб прийти до угоди з Дхарвонами, захистити свої інтереси в суді, вирішити спори з новими ворогами, які можуть з'явитися, і ретельно розробити всю операцію на Осіріса. Може, ще рік або два про запас? Так що будемо планувати принаймні на десять років, перш ніж міцно станемо на ноги, наберемось сил і будемо готові до цього справі, завещанному твоїм батьком, — знищити звірів, які вбили його і твою матір.
  
  — Це дуже довго, Рхафу.
  
  — Є інші пропозиції? Чи, може, ти все вже продумав від початку до кінця, поки сидів у тій печері, і тепер готовий піти на спокій?
  
  
  
  Йшли роки, зникаючи в запорошених куточках часу. Дить і Рхафу втілювали в реальність одну мрію за інший. Повернувши собі майно Норбонов на Батьківщині, вони вирушили на Осіріс. Сім'я Норбон знайшла колишню силу, вселяючи не менший страх, ніж будь-яке інше сімейство сангари. Діючи хитрістю і підступністю, вони поглинули кілька невеликих Будинків, які Дхарвоны, знаючи про причетність своєї родини до катастрофи на Префактле, намагалися підставити з допомогою підроблених доказів. Коли Норбоны наситилися і були готові назавжди помиритися з Дхарвонами, Дит попросив одного друга доставити викривальні документи, взяті безпосередньо з файлів корпорації Префактла.
  
  Перед присутніми головами Перших колекцій виступила Емілі, яка потім затрималася на день. Вона перетворилася на справжню красуню. Діту раптом захотілося повернутися в ті часи, коли вони жили разом. І їй теж. Але...
  
  Проведені з Борисом Штормом роки згладили її гострі грані. Вона більше не була втекла дівчинкою для утіх по імені Емілі. Вона стала знатної дамою, до якої навіть сангари доводилося ставитися з повагою. Від колишньої Емілі не залишилося нічого — з Норбоном у Дитом її об'єднували лише деякі спогади.
  
  Та й сам Дит вже не був хлопчиком-сиротою, якому доводилося виживати в нетрях ворожого світу.
  
  Вони провели вечір, прогулюючись по доглянутих садів у володіннях сімейства Норбон, згадуючи минуле і намагаючись краще зрозуміти, ким стали.
  
  У якомусь сенсі це був завершальний ритуал, останнє підтвердження неминучого розставання стали чужими один одному. Обидва погодилися, що між ними немає зобов'язань і ворожнечі і ніщо не зв'язує їх в майбутньому.
  
  Коли Емілі покинула Діта, він пролив скупу сльозу. Більше він ніколи її не бачив.
  
  Але з її синами, яких вона привезла з собою, його шляху належало перетнутися ще не раз.
  
  
  
  Частина друга
  
  Кати
  
  Хто вибиває лаву з-під ніг, коли вмирає кат?
  
  
  
  35. Рік 3052
  
  Один з найбільш неприємних моментів у житті настає тоді, коли ми усвідомлюємо, що наші батьки — люди, і смертні. На мене ці одкровення зійшли одне за іншим. Вони воістину мене вразили, хоча, думаю, в той час я намагався це приховати.
  
  Я ріс, вважаючи батька напівбогом. Хоча я розумів, що вона смертна, мені просто не приходило в голову, що його можуть убити. Мабуть, мені варто подякувати дядька за те, що він зняв з моїх очей ці шори.
  
  Лише батька я можу дякувати — або звинувачувати за те, що він дав мені зрозуміти: навіть мудрий і благородний Гней Шторм може бути дріб'язковим, гордовитим, сліпим, надмірно жорстоким і навіть злегка дурним. Останнє відкриття зачепило мою душу куди сильніше, ніж інші. Зрештою, ми всі починаємо жити вже з підписаним смертним вироком. Але ніде не говориться, що ми повинні провести свій термін у камері смертників, розділяючи всі ідіотизми і негаразди таких самих приречених, як і ми.
  
  Хоча я не став менше любити батька, весь мій побожний трепет перед ним зник після того, як я став свідком розправи з дядьком. Якийсь час мені ставало не по собі навіть від одного його присутності поруч.
  
  Розлучатися з ілюзіями завжди боляче.
  
  Масато Ігарасі Шторм
  
  
  
  36. Рік 3031
  
  Гней Шторм поступово повертався в повну гложущей болю всесвіт.
  
  Де він? Що сталося?
  
  То його вмираюча рука встигла дотягнутися до важеля, то спрацювала автоматика, але рятувальний балон огорнув його перш, ніж вакуум завдав смертельний укус.
  
  Шторм знав, що не помер. Воскресіння відбувалося безболісно. Після смерті лікарі повністю відновлювали організм, перш ніж оживити, і людина воскресав здоровим і молодим. Якщо ж людина не вмирав, а повертався до життя за допомогою більш приземлених медичних процедур, у справу вступали старі закони природи і доводилося терпіти біль.
  
  Шторм не раз пожалів, що його не залишили помирати. Або про те, що Кассій навіть не потрудився доставити його в фортецю, де йому надали б належну медичну допомогу.
  
  Отямившись, він побачив над медичної капсулою стривоженого і втомленого Миша.
  
  — Миш, — прохрипів він, — що ти тут робиш?
  
  — Кассій велів мені залишитися, — відповів хлопець. — Це частина мого навчання. — Він видавив посмішку.
  
  — Він сам мене просив, — почувся з комунікатора голос Касія, здавався вдвічі механічних і далеким.
  
  — Ти повинен повернутися в Академію, син, — наполегливо промовив Шторм, забувши, що один раз вже програв цей спір.
  
  — Все вже обговорено, — сказав Кассій.
  
  «Може, й так», — подумав Шторм. Точно він не пам'ятав. Весь минулий місяць панувала повна сум'яття. Можливо, Кассій скористався зв'язками у Військовому коледжі.
  
  Він спробував розсміятися, але у відповідь тіло пронизав болісна біль. Вакуум встиг як слід попрацювати над його легкими.
  
  — Йому потрібен був хтось, хто стежив би за тобою і Майклом, — сказав Миша, немов не здогадуючись, що його батько з трудом усвідомлює те, що відбувається. — А це робота не для одного, навіть притому, що Майкла вдалося приборкати.
  
  Шторм дещо згадав і посміхнувся. Майкл серйозно вразив Касія. Ді був всього лише людиною і програвав настільки ж часто, як і вигравав. Найбільший його талант полягав у створенні легенди про самому собі.
  
  — Він теж вижив? — Тепер він згадав майже все.
  
  — І навіть постраждав набагато менше тебе, — сказав Кассій. — Зробивши деякі елементарні заходи безпеки.
  
  — Це його корабель пішов в рознос, — додав М. — Він спеціально це підстроїв. Трюк, якому він навчився у Хоксблада. Хоксблад налаштовує свої двигуни так, що вони працюють в єдиній фазі один з одним, але ні з чим.
  
  — Для хлопця це перший успіх в Розвідці, — усміхнувся Кассій. — Хоча це зрозумів би будь-при наявності достатньої комп'ютерного часу і деякою дещиці натхнення. Віддамо йому належне за натхнення.
  
  Миш злегка почервонів.
  
  — Ми прямуємо до астероїда? — запитав Шторм.
  
  Миш кивнув.
  
  — Так, — відповів Кассій. — У нас ще залишилися питання до Майкла і Фирчайлду. — Він трохи помовчав. — Але звичайними методами до Майкла нам не дістатися. Наркотики і поліграфи проти нього марні. Можливо, примітивні способи виявляться дієвими.
  
  — Гм...
  
  Шторм в цьому сумнівався, хоча Майкл, незважаючи на всю браваду і показну відвагу, в душі був боягузом.
  
  Яким чином Ді пройшов курс несприйнятливості до більш витонченим способам добування істини? Процедура була складною, дорогою і дуже секретною. Конфедерація дозволяла її найбільш цінним і високопоставленим агентам, а також керівникам на найбільш важливих постах. Шторм знав, що Миша — єдиний відомий йому людина, який міг би розраховувати на подібну честь, якщо, звичайно, проживе ще сорок років і досягне адміральській посади.
  
  — Цікаво, — пробурмотів він.
  
  — Ти навіть уявити не можеш, наскільки цікаво.
  
  Інтонації в голосі Касія часто нелегко було вловити, але на цей раз Шторм зметикував:
  
  — Ти що-то з'ясував?
  
  — Думаю, ми дізналися майже все. Було б цікаво поспостерігати за Ді, поки ми будемо це обговорювати.
  
  — Прямо зараз розповісти не можеш?
  
  — До астероїда п'ятдесят одну годину літа. Поки приходь у себе. Ти все ще з працею міркуєш. А обговорення має напружений.
  
  — Не сумніваюся.
  
  
  
  Наступні дві доби Шторм спав чи терпів інтригуючі натяки сина на те, що їм вдалося виявити з Кассием на Великий Цукрових Горі. Він спробував знайти розраду в кларнеті і Біблії, які, ризикуючи життям, врятував його сержант із зруйнованих останків одномісного корабля.
  
  Зір його залишалося занадто слабким, щоб читати, а для гри на кларнеті не вистачало координації пальців. Миш читав йому вголос, так що час минав швидко. До того ж він багато спав.
  
  Миш розбудив його, коли Кассій увійшов в поле зірки. Уолтерс мав намір зробити повний оберт, на короткий час піти в гіперпростір, використовуючи поле зірки в якості маскування, а потім близько доби дрейфувати зі швидкістю трохи нижче світловий. Астероїд бовтався в кометном поясі зірки.
  
  Мета маневру полягала в тому, щоб відірватися від будь-якого залишився непоміченим хвоста. Будь спостерігача довелося б діяти на межі радіусу виявлення, і він швидко втратив зв'язок.
  
  Коли вони вийшли на зоряну орбіту, Шторм велів Мышу перенести його в рубку управління.
  
  — Кассій, розверни корабель так, щоб сонце було зверху, — сказав він.
  
  — Є.
  
  Кассій змінив положення корабля, і зірка, похитнувшись, почала збільшуватися в розмірах. Кассій пірнув до неї, ковзаючи настільки близько від її поверхні, що лінія горизонту зникла. І здавалося, вони пливуть під безкрайнім вогненним стелею, походившим на небеса Армагедону, з якого з величною грацією тяглися вниз язики полум'я, немов намагаючись схопити їх і захопити в палаючу безодню. Навіть невеликі сонячні плями нагадували великі темні континенти, оточені океанами вогню. Кассій включив всі фільтри, дозволивши Шторму задумливо споглядати жахливу піч, початковий джерело всіх інших видів енергії.
  
  — Наскільки ж зірка схожа на саму життя, — зауважив Шторм. — Вона пульсує і намагається втриматися в безкрайньому океані холодного відчаю. Крихітне ядро кожного атома тріпоче, борючись з вампіром темряви, який висмоктує його життя. І зірка продовжує боротися, знаючи, що всі зусилля безнадійні і все, що їй залишається, — померти непереможеною, зробивши останній величний жест і перетворившись на нову.
  
  Миш нахилився до нього, уважно слухаючи. Схоже, батько намагався навести певний лад у своїй небесній філософії.
  
  — Ентропія і хаос, смерть і зло — їх не перемогти ні зірки, ні людині, але у поразці завжди містяться перемога і виклик. Ніби це сонце каже мені: «Гней, можна знищити смертну плоть, але дух і притаманна йому відвага вічні, і він не повинен здаватися. І саме це стане твоєю перемогою».
  
  Зі сльозами на очах Миш дивився, як батько засинає, стомившись від зусиль, які потрібні йому, щоб описати словами. Юнак дивився на полум'я, намагаючись побачити в ньому те, що бачив Гней Шторм, але ніяк не міг знайти. Вставши, він переніс старого в медичну капсулу.
  
  
  
  Шторм відчув, що його кудись несуть, і у нього знову прокинулися сутінкові проблиски свідомості.
  
  Все своє доросле життя він чекав жорстокої вирішальної сутички, в якій неможливо перемогти звичайним способом. І майже побожно вірив, що коли-небудь його заженуть в кут, звідки не буде іншого виходу, крім смерті. Він завжди вважав, що знаряддям його загибелі стане Річард і що вони з Річардом прирікають на загибель всіх їм подібних, знищивши один одного.
  
  Вогонь війни з улантонидами розпалив полум'я пангуманизма, перевагами якого сповна користувалася Конфедерація. Вона з боями пробивалася до широкі простори щодо некерованого космосу, підкоряючись тим же законам, які забезпечують зростання організмів та поширення видів. Серед тих, чиє майбутнє ставало все більш невизначеним, були й армії найманців.
  
  Жоден уряд не стане добровільно терпіти чию-небудь конкуренцію, а тим більше таку, яка здатна кинути виклик його рішень. В основі будь-якого, навіть самого м'якого правління, лежить право на застосування сили до окремої особистості. І будь-який уряд з початку часів прагне розширити рамки цього права.
  
  Шторм вважав, що, якщо їх з Річардом втягнутий у воістину кривавий Армагеддон, їм належить битися в останній війні з участю найманців, яку потерпить Конфедерація. Її спецслужбам цілком вистачить сил і організації, щоб роззброїти вільні війська. Потрібен був лише привід.
  
  Корабель Касія дістався до шматка космічного сміття, який Шторм колись давно перетворив у в'язницю для Фирчайлда Ді. Це було справжнє пекло, нагорода для Фирчайлда за зраду на планеті, де Кассій втратив руку.
  
  І справа була зовсім не в мінливості війни.
  
  Фирчайлд був дилетантом-найманцем, командовавшим військами, які його батько сподівався перетворити в сімейну армію. Легіон принизив його в першому ж бою, і він спробував застосувати у відповідь тактику Ді.
  
  Війни найманців носили церемоніальний і ритуальний характер. Їх завершення зазначалося формальним підписанням акту про капітуляцію і здачею прапорів переможеного. Фирчайлд потай проніс бомбу, розраховуючи знищити штаб Легіону перед раптовим відновленням військових дій.
  
  Повалені в жах офіцери Фирчайлда виступили проти нього і попередили своїх супротивників. Єдиним постраждалим легіонером виявився Кассій. Від відновлення руки він відмовився.
  
  Втрата кисті постійно нагадувала йому, що у всесвіті є ті, кому невідомо поняття честі. І ненависть до сімейства Ді спалахувала з новою силою.
  
  Касію і Мышу знадобилося дві години, щоб переправити Шторму і Майкла разом з медичними капсулами в єдине придатне для життя приміщення на астероїді. Лише потім вони розбудили постраждалих.
  
  Прокинувшись і побачивши Шторму, Майкл заволав:
  
  — Гней, цей чоловік хоче мене вбити!
  
  Кассій видав металевий смішок:
  
  — Так, уб'ю. Якщо зможу.
  
  — Ти ж обіцяв, Гней. Ти дав мені слово.
  
  — Ти прав, Майкл. Але Кассій тобі ніколи нічого не обіцяв. Як і Масато — а у мене таке відчуття, що він дуже злий на тебе за те, що ти зробив з його братами.
  
  Миш спробував гнівно насупиться, але марно. Ді нічого не помітив. Його більше цікавили він сам і Фирчайлд, якого він тільки що побачив.
  
  — Господи боже мій! — простогнав Майкл. — Що ти з ним зробив?
  
  — А ти думав, його тут будуть забавляти гурії? — запитав Кассій.
  
  Майкл в жаху дивився на сина. В ньому все ж залишалося щось людське, і він любив своїх дітей. Батьківська турбота переборола тривогу.
  
  — Фір, Фір... Що вони з тобою зробили?
  
  — Підключи його, Кассій, — наказав Шторм. — Так він буде зговірливішим.
  
  Миш і Кассій поклали безвольного Майкла на автоматизований операційний стіл.
  
  Положення Фирчайлда на перший погляд здавалося не таким вже й жорстоким. Він був прикутий до стіни, і від шолома на голові до стоїть поблизу машині йшов товстий пучок проводів.
  
  Машина підтримувала життєдіяльність Фирчайлда на самій межі. Як і Валерії в Фестунг-Тодезангсте, йому не дозволялося впадати в забуття. Не міг він і впасти в прірву божевілля — завдяки набору психотропних засобів він залишався в здоровому глузді. У випадкові хвилини машина стимулювала його больовий центр, настільки ж випадково вибираючи неприємні відчуття.
  
  Так що жорстокості цілком вистачало.
  
  Миш працював наче в тумані, не в силах повірити, що все тут відбувається по-справжньому і створив все це його власний батько.
  
  Кассій підстроїв машину Фирчайлда таким чином, щоб молодший Ді міг проявляти інтерес до того, що робили з його батьком.
  
  Прив'язавши Майкла до столу, Миш і Кассій поставили його вертикально. Шторм байдуже спостерігав за ними. Кассій присунув і налаштував хірургічну апаратуру, що включала в себе систему, схожу на ту, що підтримувала здоровий глузд Фирчайлда. До неї він додав систему своєрідною анестезії, запрограмовану на посилення, а не на придушення болю.
  
  — Це справді необхідно? — прошепотів Миш.
  
  Кассій кивнув. Схоже, йому це подобалося.
  
  Жорстокі люди.
  
  — Я дотримав слова, Майкл, — сказав Шторм. Голос його звучав тихо і втомлено. — Що б не сталося, я ніколи тебе не вб'ю. Я намагався пояснити тобі на Горі, але ти так нічого і не зрозумів. Доведеться повторити, трохи подоходчивее. Може, на цей раз до тебе дійде. — Він хвилину зачекав, збираючись з силами. — Майкл, я змушу благати мене, щоб я тебе вбив. Але я дотримаю обіцянки і залишу тебе в живих. Готовий, Кассій?
  
  Кассій кивнув.
  
  — Дай йому спробувати.
  
  Машина загула, і крихітний скальпель зрізав кілька квадратних міліметрів шкіри з носа Ді. Другий маніпулятор змастив оголену плоть йодом. Третій наклав маленький шматочок пластиру. Програма анестезії посилила печіння антисептика. Ді скрикнув.
  
  — Досить. Зрозумів, Майкл? Це пристрій — невелика іграшка, яку я встановив, коли ми тут всі облаштовували. У мене було відчуття, що коли-небудь ти вынудишь мене ним скористатися. Воно буде здирати з тебе шкіру за кілька квадратних міліметрів зараз, в різних місцях. Часу на загоєння цілком вистачить, так що процес ніколи не закінчиться. Тільки уяви — біль до кінця життя.
  
  Ді заскавчав. Погляд його остекленел.
  
  Миш відвернувся, насилу утримуючи всередині з'їдений сніданок. Кассій м'яко поклав долоню йому на плече.
  
  — Спокійно, — прошепотів він.
  
  — Майкл, Майкл, — пробурчав Шторм, — адже ти знав, що доиграешься. І не кажи, ніби тебе не попереджали. І ніби ти не знав, що ризикуєш. — Він слабо махнув рукою Касію. — Тепер повіку.
  
  Ді зблід як сама смерть:
  
  — Моє обличчя...
  
  Жорстокі люди. Кассій розсміявся настільки зловісно... Здавалося, ніякий штучний голосовий апарат не в змозі видати подібний сміх.
  
  — Будуть ще і шрами, — пообіцяв Шторм. Голос його звучав тихо й задумливо. — Так, це болючіше, ніж просто здирати шкіру. Кассій, перевір, що в програмі вистачає шрамів. Нехай буде що-небудь поартистичнее.
  
  — Будь ти проклятий, Гней... — гукнув Майкл.
  
  — Тут не санаторій, Майкл. Тут пекло. Твій особистий пекло. Ти сам прирік себе на нього. Гадаєш, хтось тебе пошкодує? Не вийде. Ми вже не діти. І тобі нас не обдурити, як ти звик. Нам знайомі всі твої трюки.
  
  — Гней, тільки не обличчя...
  
  — Не хочеш розповісти, чому Черномир настільки багато для тебе значить?
  
  — Для мене це вихід... — Ді тут же замовк і більше не вимовив ні слова.
  
  — Кассій, перш ніж ми полетимо, розташуй їх так, щоб вони дивилися один на одного. Постав між ними звукоізолюючий бар'єр, щоб не могли розмовляти. А тепер, перш ніж знову займемося моїми питаннями, розкажи, що ви знайшли на Горі.
  
  Кассій коротко виклав події. Шторм іноді переривав його питанням або зауваженням.
  
  — Сангари? — запитав він, коли Кассій згадав старого-вбивцю.
  
  Кассій кивнув.
  
  Шторм повернувся до Майкла Ді, дивлячись на переляканий гарне обличчя.
  
  — Значить, слух виявився вірним. Ти справді з ними співпрацюєш. Так ти друзів не заведеш, Майкл. — Він погрозив пальцем. — Продовжуй, Кассій. Стає все цікавіше і цікавіше. — Хвилину тому він пробурмотів: — У мене таке відчуття, що після того, як я оплачу твої рахунки за міжзоряну зв'язок, у мене буде право на соціальну страховку.
  
  — Можливо. Того старого звали Рхафу.
  
  Шторм спантеличено глянув на Майкла. На обличчі Ді відбилися змішані почуття розчарування і полегшення.
  
  — Мені це ні про що не говорить, Кассій.
  
  — Насправді говорить. Слухай далі.
  
  Він розповів про те, що дізнався від одного в Місячному командуванні.
  
  — Навіщо цього таємничого сангари потрібно було стільки чекати, щоб звести рахунки?
  
  — Як я розумію, він справді з тих, хто воліє не поспішати, поки все ідеально не підготує. Ймовірно, він давно вже придивлявся до нас.
  
  Шторм подивився на Ді:
  
  — Можливо, це багато що пояснює. Але не цілком.
  
  — Я трохи поміркував на цей рахунок. Летіти було довго, і поговорити особливо не з ким. В основному я намагався зрозуміти, навіщо хтось може настільки хотіти розправитися з власним братом, що готовий піти на угоду з сангари. Але мені так нічого і не прийшло в голову. Кожен раз я повертався до одного і того ж. Все, що ти коли-небудь робив, робилося у відповідь на щось, вчинене до цього Ді. Наш друг, звичайно, той ще сучий син, але у минулому він зазвичай набивав шишки, коли їх заслуговував. І до останнього часу його мало хвилювало власне лайно. Так що я знову став міркувати з самого початку. Десь повинен бути ключ. Думаю, все почалося тому, що він хотів звести рахунки з Річардом Хоксбладом. До того ж ти повинен був стати подачкою для тварі по імені Дит. Іншими словами, нічого особистого. Просто домовленість. Кредит допомагає йому розправитися з Річардом, а він допомагає Діту розправитися з тобою і Легіоном.
  
  Шторм дивився на брата. Майклу було до жаху не по собі.
  
  — Навіщо, чорт забирай, йому знадобилося заводити шашні з цим Дитом?
  
  — Тут мені довелося напружити стару добру логіку. Щоб все склалося воєдино, нам доведеться повернутися до твоїх батька і матері. Історію сім'ї ти знаєш. Він зустрів її на Префактле, та, коли вони одружилися, вона була вагітна. Борис так і не з'ясував, хто батько Майкла, а Емілі нічого не говорила. Далі я міркував так. Емілі народилася дівчинкою для утіх сангари і мала чітку генетичну мітку Норбонов. Ми знаємо, що вона кілька років подорожувала і жила з хлопцем, який, можливо, став батьком Майкла. Він безслідно зник після того, як твоя мати вийшла заміж за Бориса. Приблизно в той же час зник хтось більш відомий — повелитель злочинного світу Префактла, якого ми називали Змій. Як стверджує мій друг Бекхарт, Змій і цей самий Рхафу — одне і те ж обличчя. Починаєш міркувати?
  
  — Схоже на те. — Шторм стиснув пальцями перенісся. — І мені це не подобається. Він не просто веде з ними справи — він один з них. Син цього Діта. На перший погляд неймовірно, але ти ж знайшов на Префактле декількох напівкровок?
  
  — Не так вже мало. І, судячи з виразу обличчя Майкла, ми потрапили у саму точку.
  
  — Так. Так і є.
  
  — Гней, я... — Ді замовк.
  
  Брехати або визнаватися було вже занадто пізно.
  
  Мовчання затягувалося. Миш нервово озирався, переводячи погляд з одного на іншого.
  
  — Що ж, стає зрозуміліше, — пробурмотів Шторм. — Ми знаємо відповіді на деякі «хто?» і «чому?» і навіть, можливо, «як?». Цілком достатньо, щоб поламати їхні плани, повернувши Бенджаміна і Гомера. Але насправді це нічого не змінює. Схоже, вже занадто пізно.
  
  — Ми можемо вбити деяких Ді, — запропонував Кассій. — Я розпитав Бекхарта про цього Діта. Нам ніяк до нього не добратися — він покинув Батьківщину і тепер живе на власній планеті часів Першої експансії. Він єдина сволота у всесвіті, яка знає, де той знаходиться. І як, чорт забирай, підкупити якого-небудь дурня-сангари, щоб той перерізав йому горлянку? Якщо ми хочемо його отримати, потрібно змусити його з'явитися до нас самому.
  
  — Майкл залишиться в живих. Я дав йому слово. У будь-якому випадку він, можливо, не настільки вже й винен, як може здатися.
  
  — Вистачить його виправдовувати, Гней.
  
  Шторм проігнорував репліку Касія:
  
  — Тут їм з Фирчайлдом ніщо не загрожує. Пам'ятаєш «Троянський катафалк»? Я наведу план в дію і накажу почати пошуки Сету-Безмежного. Якщо ми притиснемо до стіни і його, Діту доведеться дати про себе знати. У нього не залишиться більше маріонеток.
  
  — Хельга, — запропонував Миш.
  
  — Доброго від неї чекати не доводиться, — відповів Шторм. — Заводь свою міжзоряну зв'язок, Миш. Мені треба поговорити з Річардом.
  
  — У нас її немає. Наш друг Майкл зрізав хвилеводи, — сказав Кассій. — І ми втратили зв'язок з твоїм другом-сейнером. Доведеться чекати, поки не повернемося в фортецю.
  
  — Тоді навіщо ми валяем тут дурня? Вези мене додому.
  
  Розгорнувши медичну капсулу батька, Миш покотив її до шлюзу. За його спиною закричав Майкл.
  
  Кассій додав потужність катувальної апаратури.
  
  Жорстокі люди. Всі до одного.
  
  У звичайному космосі дрейфувала невелика яхта. Її пілот терпляче спостерігав за сканером гіперпростору. Яхта втратила мета, яку переслідувала, але сподівалася знайти її знову.
  
  Кассій пішов у гіперпростір, на частку секунди залишивши після себе ледь помітну хвилю.
  
  Яхта розгорнулася, мов голка компаса, і за мить почала прискорюватися.
  
  
  
  37. Рік 3028
  
  Мойре було сімнадцять, коли її викликав до себе Блейк. Їй стало страшно. Вона стільки всього чула... Але навіть Блейк не зможе її ні до чого примусити. Чи зможе?
  
  У неї не було покровителя, і після смерті Лягуша доводилося самостійно боротися за життя. Вона вважалася досить крутий навіть для дівчата з Крайгорода. Але — Блейк? Битися з напівбогом?
  
  Лягуш зумів. Йому вистачило для цього впертості.
  
  Мойра окинула поглядом крихітну кімнатку, колись слугувала житлом коротышке і стала домом для всіма покинутою і нікому не потрібною маленької дівчинки.
  
  — Що мені робити, Лягуш? — запитала вона.
  
  «Іди, дівчинко, — відповів примарний голос. — І засунь цьому виродкові ніс в дупу, якщо він хоча б спробує тебе зачепити».
  
  Насправді в неї просто не залишалося вибору. У Крайгороде Блейк був всевладним господарем, і, якщо б вона не пішла сама, за нею все одно б з'явилися і притягли силою.
  
  Готуючись до виходу і намагаючись надати собі як можна більш непривабливий вигляд, вона знову оглянула кімнату. Її охопив холодний ірраціональний страх при думці, що, можливо, вона бачить свій будинок в останній раз.
  
  Мойра перетворила його в подобу музею, чи не храму, присвяченого чокнутому коротышке на прізвисько Лягуш, чийого справжнього імені вона не знала. Їй не хотілося показувати, що її це хвилює, — вона відчувала, що виникла між ними прихильність бентежить його самого. Тепер же, коли вона вступила в самий романтичний вік і туманні спогади про минуле сприймалися у все більш рожевому світлі, вона з кожним днем все більше зводила Лягуша в ранг божества.
  
  Вона не вписувалася в суспільство Крайгорода. Її вважали дивиною і «приблудной волоцюжкою старого Лягуша». Останнє, враховуючи выглядывавший з-за її плеча привид чокнутого коротуна, відштовхувало людей більшою мірою, ніж перше.
  
  Старий Лягуш перетворився в міську легенду, якій крайгородцы хвалилися перед сторонніми. Його називали Людиною, Дістався до Кінця Тіньової Риси. З його краулера зробили пам'ятник. І тим не менш Лягуш досі вселяв їм неясну тривогу.
  
  Канонізація мертвих була долею божевільних. Розум Лягуша вразила якась хвороба, і люди побоювалися, що та могла передатися Мойре.
  
  Ніхто не знав, що з нею робити, і тому її просто не чіпали. Опинившись без всяких на те причин на становищі ізгоя, в повній самоті, вона виявила, що у неї з'явилося занадто багато часу для роздумів. Жителі міста самі створювали собі страхи з власних тривог і сподівань.
  
  Фотографії Лягуша на стінах. Речі Лягуша по всій кімнаті. Пошарпані залишки його скафандра. Модель його краулера. Складені Лягушом карти Сонячної сторони, відкриті їм незвідані землі. Щоденник, куди Мойра записувала думки, які вважала найважливішими. Багато записи стосувалися її тезки, першої жінки-старательницы Крайгорода, Дівчата, Бачила Сонце, що стала настільки ж дивним канонічним персонажем, як і Лягуш. Лягуш стверджував, ніби складається з нею у певних родинних стосунках, але Мойра так і не дізналася, в яких саме. Це була таємниця, яку вона боялася заглиблюватися. Вона кілька разів починала дослідити міські архіви, але кожен раз кидала до того, як знаходила якийсь слід. Її злегка лякала думка, що покровитель може насправді виявитися колосом на глиняних ногах.
  
  Мойра зробила крок до дверей, але тут же зупинилася. Слова Блейка «Як вам буде зручно, але чим раніше, тим краще» означали «вчора», і це лякало ще більше.
  
  — Чому бути, того не минути, — зітхнула вона, розтріпала волосся і вийшла.
  
  
  
  Головне управління Гірничо-металургійної корпорації Блейка перебувало у величезному старому будинку в центрі Крайгорода, під самою міцною частиною противометеоритной захисту купола. Багато років тому тут розміщувався міська рада, але тепер цим будинком володів Блейк. Крайгород належав компанії, так що в її місцезнаходження головного управління не було нічого дивного.
  
  Мойра прийшла якраз тоді, коли почалася запрограмований на другу половину дня дощ. Легкий вітерець кидав краплі в обличчя. Запах вологи викликав смутні спогади про дитинство, про бігу по трав'янистої, поросла дикими квітами рівнині під жовтим сонцем ласкавим, про ігри з дітьми на племінній фермі, якою завідував по-батьківськи добрий господар. Діти не знали, що вони всього лише власність, яку готують на продаж. Втім, навіть якщо б Мойра і знала, навряд чи б це її хвилювало. Вона була щаслива.
  
  Зупинившись на сходах міської ради, вона глянула вгору, намагаючись розгледіти поцяткованого зорями чорного ворога, облягав місто. Але не побачила нічого, крім заміняли сонце вогнів і труб, з яких лив дощ. Крайгород старався з усіх сил, щоб дати відсіч ночі.
  
  Дощ пішов сильніше, і вона поспішила до герметичної двері, яка в разі пошкодження купола перетворювалася в шлюз.
  
  Єдиним мешканцем маленькій затишній приймальні був худий літній джентльмен, який нагадав їй виріс Лягуша. У нього було обветренное обличчя людини, який все життя пропрацював старателем, але змушений був піти у відставку. Мойре стало не по собі. Відставні старателі часом бували нервовими і неприємними особистостями.
  
  Але цей чоловік виявився не таким. Піднявши погляд і побачивши, як вона переминається з ноги на ногу перед його столом, він розплився в посмішці, ніби багато років чекав одну лише Мойру:
  
  — Пані Ейт? Мойра Ейт? Радий, що ви змогли прийти.
  
  Він простягнув їй темну зморщену руку, і Мойра ошелешено її знизала. Рука була теплою і м'якою, і дівчина злегка розслабилася. Вона оцінювала людей по дотику — тепле і м'яке означало, що їй не хочуть заподіяти шкоди, а холодне, вологе і жорстке віщувало неприємностей. Вона знала, що температура тіла у всіх приблизно однакова, але відчувала різницю по рукам — а пізніше по губах — і довіряла підсвідомості, яке робило відповідні висновки.
  
  У більшості випадків відчуття її не підводили.
  
  — У чому... в чому, власне, справа? — запитала вона.
  
  — Не знаю. Я всього лише заміняю старому ноги. Значить, ви і є та сама дівчинка Лягуша? Зовсім уже доросла. Вам слід більше бувати на людях. Навіщо приховувати таку красу? — Він повів залившуюся рум'янцем Мойру до ліфта. — Пане Блейк в пентхаусі. Зараз піднімемося наверх. Він велів доставити вас до нього.
  
  Мойра закусила губу, намагаючись виглядати відважною.
  
  — Ну-ну, не лякайтеся. Він вас не з'їсть. Ми не дозволяємо йому закушувати дівчатами вже роки три або чотири.
  
  «Приблизно так само розмовляв зі мною в дитинстві Лягуш», — подумала вона. На Сонячній стороні було щось, делавшее старателів більш ніжними та чуйними. Всі вважали Лягуша непривітним старим буркотуном — може, навіть сам Лягуш так вважав, але ті, хто так казав, насправді його не знали.
  
  Життя старателів нікого особливо не цікавила — занадто короткою вона часто виявлялася. Зближуватися з ворогами демона-сонця не мало особливого сенсу. Ті, хто, подібно цій людині і Лягушу, встиг постаріти, здійснюючи рейси до Громовим горах і Тіньовий Межі, були рідкістю. Люди не витримували довго жорстку дисципліну і постійну увагу, що вимагалися для виживання за Краєм Світу. Лягуш зрештою ледь не загинув, але йому пощастило. Його витягли — щоб убити. Можливо, цей чоловік теж зазнав невдачі і йому теж пощастило.
  
  Мойра почала злитися. Вбивство Лягуша так і не розслідували. Так, тих людей відправили у вигнання, але вбивцю не зловили. Вона мала намір зробити це сама. Менше ніж через рік вона стане повнолітньою. І тоді спадщину Лягуша, а також виручка від продажу його краулера після того, як Блейк відніме витрати на ремонт, дозволять їй купити квиток за межі планети і розшукати Огаста Плейнфилда.
  
  Нав'язлива ідея переслідувала її з тих пір, як вона зазирнула в двері лікарняної палати і зрозуміла, що зробив Плейнфилд. Практичні аспекти її не лякали. Вона була ще досить юна і вірила в магію і справедливість.
  
  Її план обернувся заколотом проти філософії Лягуша. Наскільки б похмурий і буркотливий той не був, навряд чи він хотів, щоб помста стала єдиною метою її життя.
  
  — Ну ось, прийшли. Самий верх вежі. Обов'язково попросіть його показати вам оглядовий майданчик. Мало кому представляється така можливість. А вид звідти того варто.
  
  Супроводжуючий провів її у вестибюль, цілком відповідав уявленням Мойри про штаб-квартирі Блейка. Тут смерділо розкішшю. До чого ж марнотратне використання простору!
  
  У містах під куполами, подібних Крайгороду, кожен кубічний сантиметр служив якоїсь важливої мети. Навіть відкриті простори були частиною єдиного задуму, даючи можливість відпочити від тісноти житлових приміщень.
  
  Тут же єдина функція простору полягала в тому, щоб проголошувати багатство і могутність його мешканця.
  
  — Гадаю, він у себе в кабінеті, — сказав супутник Мойри. — Прошу за мною.
  
  — Тут стільки місця...
  
  — У великої людини — великі завдання. І йому потрібен простір, щоб з ними справлятися.
  
  — Спасибі. Гм... не знаю, як вас звуть.
  
  — Не важливо. Навіщо вам?
  
  — Напевно, потім, що ви були зі мною люб'язні. І це важливо. Мені хотілося б знати, хто був до мене добрий, щоб потім з теплом про нього згадувати.
  
  Сформулювати краще вона не змогла.
  
  — В такому разі — Альбін Корандо.
  
  — Дивно.
  
  — Для Черномира — можливо. Мої батьки прилетіли сюди після війни.
  
  — Ні, не в тому справа. Лягуш іноді про вас говорив. Я якраз вчора намагалася згадати ваше ім'я.
  
  — Можу посперечатися, він чимало про мене розповідав, — неголосно засміявся Корандо. Погляд його став відстороненим, а потім раптом спохмурнів. — Так... розповідав. Прийшли. І ще, пані...
  
  — Так?
  
  — Не лякайтеся. Він всього лише людина. І до того ж не такий вже поганий. Те, що про нього говорять, — майже все неправда.
  
  — Гаразд.
  
  І все ж, коли вони зупинилися перед дверима, за якої чекав всемогутній, її кинуло в дрож.
  
  Корандо штовхнув двері:
  
  — До вас пані Ейт, сер.
  
  Мойра боязко пішла за ним.
  
  Господар кабінету розвернувся в кріслі їй назустріч. Він виявився зовсім не клыкастым циклопом, якого вона очікувала побачити. Не був він і стар — на вигляд років тридцяти п'яти, може, молодше. Незважаючи на худорляву фігуру, в ньому відчувалася стримана сила професійного бійця. Він широко і сліпуче посміхнувся, показавши ідеальні зуби. Кілька миттєвостей Мойра не помічала нічого іншого.
  
  — Прошу вибачення, що не встаю. — Він простягнув руку, показуючи, інший на ноги, які закінчувалися куксами на місці колін. — Нещасний випадок на станції у Тіньовий Риси кілька років тому. У мене не було часу відростити нові.
  
  — Ох, вибачте...
  
  — За що? Я сам це заслужив. Не варто було лізти під відірвався причіп, — зрештою, в мене є люди, яким за це платять. Альбін, принеси дівчині випити. Змішати вам коктейль, Мойра? Немає, мабуть, не варто. Ні до чого давати привід для чуток, ніби я споюю юних дівчат. Кава влаштує?
  
  Вона кивнула, і Корандо вийшов.
  
  — Що ж, сідайте. Що вас так бентежить?
  
  — Гм... — Мойра почервоніла, зрозумівши, що не зводить з нього погляду. — Я думала, ви старий.
  
  Блейк розсміявся приємним, по-жіночому мелодійним сміхом. Мойра пошкодувала, що не взяла його простягнуту руку, не дізналася, тепла вона. Та ж сама рука показала на що висіли на дальній стіні написані олією портрети.
  
  — Ось вони — справжні люди похилого віку. Мій батько. Його батько. І старий пірат, з якого все почалося.
  
  Три темних жорстких особи дивилися на неї традиційним для старовинної портретного живопису поглядом, в якому відчувався зловісний розрахунок або підступна жадібність. Ніби кожен розмірковував, не продати чи художника в рабство.
  
  — Вони досить старі, щоб це влаштовувало всіх. Я називаю їх Старими Пройдохами. Вони всі сприймали надто серйозно. Варилися у власному соку. — Він посміхнувся, ніби старої жарту. — Жаднюги і хапуги — ось ким вони були. Хотіли все, що тільки можна побажати.
  
  — Мабуть, тепер, коли у вас у самого є все, що тільки можна побажати, ви можете показувати на них пальцем і примовляти: «Як вам не соромно!»
  
  Мойра сама здивувалася своєю нерозважливою відвазі.
  
  — Та вже, Лягуш виховав вас як треба, — розсміявся Блейк. — Сам я його майже не знав, але мій татусь дещо про нього розповідав.
  
  — Сподіваюся, нічого хорошого.
  
  Вона посміхнулася ввійшов Корандо, який приніс срібний кавник і фарфорову чашку на срібному підносі. Срібло і золото, побічні продукти видобувної діяльності Блейка, були популярні в Крайгороде. Корандо носив у вусі велике золоте кільце.
  
  — Нічого. Взагалі нічого. І вашим симпатичним вухам краще цього не чути. Ні, Альбін, залишся. Думаю, моя гостя буде затишніше себе почувати в присутності супроводжуючої. Хоча одному Богу відомо, чи зумію я стриматися, якщо мене охопить пристрасть.
  
  — Як забажаєте, сер.
  
  Мойра вдячно посміхнулася чоловікам.
  
  — Що ж, — сказав Блейк, — як би мені хотілося поговорити з симпатичною дівчиною і помріяти про незбутнє, я запросив вас у справі. Так що до нього і перейдемо. Що ви відчуваєте до людини, який убив Лягуша?
  
  Відповідь не вимагався. Всі почуття відбилися у неї на обличчі.
  
  — Невже настільки сильно? Альбін, пошукай на тому столі і дай пані Ейт солидографии, про які ми вчора з тобою говорили.
  
  У кабінеті Блейка панував безлад. Здавалося, у нього ніколи не вистачає часу, щоб прибратися.
  
  — Плейнфилд, — сказала Мойра, крутячи в руках два десятисантиметрових кубика. Зовнішність злегка змінилася, але сумнівів не залишалося.
  
  — Ми отримали вчора з Сутінкового міста. У мене там своя людина, і він зробив знімки одного типу, який бовтався серед тамтешнього начальства і здався йому знайомим. Мій соглядатай — один з тих, кого ми вигнали після вбивства Лягуша. Йому пощастило — його підібрав тамтешній краулер. Але він хоче повернутися додому. У нього сім'я. І він намагається всіма силами заслужити право на повернення.
  
  — Що щодо Плейнфилда? — насилу промовила Мойра, відчуваючи, що ще трохи, і її знудить.
  
  — Тепер він відомий під ім'ям Дибольд Амелунг, але і воно не справжнє.
  
  — Що ви збираєтеся зробити?
  
  — Поки нічого. — Блейк підняв руку, попереджаючи заперечення. — Поки. Всьому свій час. Я міг би наказати його вбити, але тоді не вдасться з'ясувати, що він замишляє. Я не дізнаюся, навіщо він вбив Лягуша. Я не дізнаюся, чи має він відношення до якомусь дивному явищу, яке ми спостерігали на Сонячній стороні. Альбін, проектор готовий? Добре. Мойра, справжнє ім'я — Майкл Ді. Ми з'ясували це деякий час назад.
  
  — І нічого не зробили? — злість застеляв їй очі.
  
  — Моя дорога, Блейк зробив все можливе, що відповідало його інтересам. Згоден, це не так вже й багато. Ця людина, яким би ім'ям він не називався, не якийсь шибеник зі Старої Землі. Він міг би купити і продати весь Крайгород. Він дуже старий, багатий і могутній. У нього безліч зв'язків.
  
  — І?
  
  — Для вас все просто. Вам нема чого втрачати. Зате у мене ціла промислова імперія і сотня тисяч людей, про яких доводиться думати.
  
  — Невже він настільки важлива персона?
  
  — Ще й яка. Йому належить ціла планета. Він керує приватною міжзоряного торгівлею. Він отримує дохід від усіх транспортних компаній, які перевозять наші експортні товари. Його брат — Гней Юлій Шторм, найманець з особистим військом у двадцять тисяч людей і відповідною кількістю кораблів. Його ім'я пов'язують з Річардом Хоксбладом, іншим найманцем. І у нього є друзі в Місячному командуванні, які можуть накласти ембарго на Черномир по одному його слову.
  
  — Зрозуміло. І що ж настільки велика шишка робить в Сутінковому місті?
  
  — Ну ось, нарешті-то наші думки збігаються. Подивимося декілька відео. Альбін?
  
  Корандо приглушив світло і включив голопроектор.
  
  — Це тіньовий хмара, яке ми послали з віддаленої бази, щоб прикрити трасу між Белоземьем і Тіньовий Рисою.
  
  Голопроектор показав темний стовп, який, як мить зрозуміла Мойра, здавався темним через ослаблений нестерпно яскравого сяйва.
  
  — Ми відфільтрували картинку до граничного дозволу.
  
  Голограма змінилася іншою. З'явився ще один стовп пилу, видимий злегка зі сторони сонця, з-за чого частина його нагадувала рой вогняних мошок.
  
  — Це відзняв два роки тому водій вантажного краулера, який проїжджав у чотирнадцяти годинах на північ від Тіньової Риси. Тоді ми не змогли нічого зрозуміти — надто далеко, до того ж на території Сутінкової. Хтось міг би подумати, що це пил, що вилітають з жерла вулкана.
  
  Третій відеокліп представляв собою нерухому картину слідів краулера при штучному освітленні.
  
  — Це відзнято близько місяця тому водієм іншої вантажівки в двох з невеликим тисячах кілометрів від Тіньової Риси. Він вирішив, що натрапив на сліди окільної поїздки Лягуша. Сліди виглядали дивно — надто широкі. Ми перевірили бортовий журнал Лягуша, і стало ясно, що їх залишив не він. Щось було не так. Дивина не давала мені спокою, і я велів Альбіну перевірити всі дані і поговорити з водіями. У підсумку він виявив те, що я і припускав. Єдиним в Крайгороде, хто заходив настільки далеко, був тільки Лягуш. Я велів Альбіну ще раз все перевірити, і він знайшов кількох водіїв вантажівок, які спостерігали на радарах або власні очі пилові стовпи на півночі, особливо далі на захід, де їх можна було побачити з самої Тіньової Риси. Альбін?
  
  Голограма змінилася дрібномасштабного картою Північної півкулі на захід від Краю Світу.
  
  — Всі вважали, що про це немає сенсу доповідати. Всього лише ще одна дивина Сонячної сторони. Зацікавившись, ми завдали ці місця на карту. Схоже, всі стовпи з'являлися вздовж цієї чорної лінії.
  
  — Таємний шлях до Тіньової Межі з Сутінкової території, — зрозуміла Мойра. — Напевно, це недешево.
  
  — До чого ж вона кмітливість, Альбін. І слід краулера це підтверджує. Його залишив вантажівку-далекобійник Мичемов. Сутінковий місто знаходиться на Тіньовий Межах, хоч це і коштує чималі гроші і людино-години, куди більші, ніж можна собі дозволити заради простої цікавості. Одне те, що вони поставили ряд тіньових генераторів протягом двох тисяч кілометрів Сонячної сторони, — гідний захоплення подвиг. Навіть не уявляю, скільки обладнання і життів могло на це знадобитися. Я дізнавався у інженерів — вони кажуть, що таке можливо, але для цього треба бути воістину божевільним. Так навіщо це комусь знадобилося?
  
  Поки Блейк говорив, Корандо двічі поміняв відеокліпи. Перший зображував художню концепцію якоїсь подібності краулера, другий — зйомки реальної машини, злегка вирізнялася обрисами. Судячи з ракурсу камери, не залишалося сумнівів, що кадри відзняті на Тіньовий Межах. Підносяться на тлі скелі виразно виділялися в яскравому світлі.
  
  — Це було знято раніше на тижні, недалеко від місця, де ми знайшли загадкові сліди краулера, — пояснив Блейк.
  
  — Не розумію, — мовила Мойра. — На цьому ж ніяк не заробиш.
  
  — Упевнені? Заробити можна, і чимало. Ці Мичемы — пірати гірше старого Обадии. Я сподівався, що ви проллєте хоч якесь світло.
  
  — Я? Про Тіньової Рисі я нічого не знаю, крім того, що розповідав Лягуш.
  
  — Саме так. Єдиний, хто добрався до самого її кінця.
  
  — Хочете сказати, він щось знайшов?
  
  — Саме це мені й хотілося б знати.
  
  — Він нічого мені не говорив. Але я бачила його всього хвилину, перш ніж він мене вигнав. А потім... потім...
  
  — Так. — Блейк обвів кабінет рукою. — Я переглянув всі записи, які вдалося здобути, намагаючись хоч щось знайти. Навіть ті жахливі години передач, які виходили в ефір, поки він не повернувся. Але я нічого не знайшов. Взагалі нічого — ніби обыскиваешь чорну діру. Ти знаєш, там має щось бути, але з'ясовуєш лише, що там нічого немає. Розумієте, про що я? У багато запису хтось втручався. Неможливо сказати, що намагався приховати Плейнфилд. І ще більше записів з тих пір були «виправлені». Як і в чорній дірі, там стільки того, чого немає, що можна сказати лише одне: йдеться про щось великому й небезпечному. І мені більше не до чого звернутися, крім вельми ненадійних людських спогадів про те, що трапилося багато років тому.
  
  — А що щодо вашого шпигуна?
  
  — Мені довелося б повернути його додому, щоб як слід розпитати. Я намагаюся це зробити, але навряд чи у мене вийде. В останні кілька років Мичемы стали ще більшими параноїками. Можливо, їм є що приховувати. Чорт забирай, навіть солидографии Ді виявилося нереально складно роздобути.
  
  — Ви могли б кого-небудь туди відправити, сер, — запропонував Корандо. — Кого-небудь, у кого є законні підстави. Нехай допитає потрібних людей.
  
  — Згоден, це простіше, ніж витягти когось звідти. Але, боюся, навіть у того, хто відправиться туди на законних підставах, будуть чималі проблеми з поверненням. Судячи з того, що повідомляє мій чоловік, за сторонніми ведеться біса ретельне стеження.
  
  — Тоді влаштуйте засідку на Тіньовий Межі, — сказала Мойра. — Використовуйте гармати замість камер. Схопіть когось з їхніх людей.
  
  — Я не хочу, щоб вони знали, що ми щось знаємо. Це може призвести до війни ще до того, як ми підготуємося до неї.
  
  — Війні? — одночасно запитали Мойра і Корандо.
  
  Голос дівчини зірвався.
  
  — Природно. Якщо там є щось, що стоїть витрат, на які вони пішли, щоб його вкрасти, точно так само воно варте того, щоб за нього боротися.
  
  — Бос, — сказав Корандо, — у вас біса суб'єктивний погляд на речі. На цій карті...
  
  — Тіньова Риса починається на території Крайгорода. З моєї точки зору, вся ця чортова хрень належить нам. І не важливо, що вона заходить вище південної паралелі Сутінкового.
  
  «Схоже, цей Блейк в душі теж трохи пірат», — посміхнувшись, подумала Мойра. Щоб робити гроші на Черномире, потрібно вміти захоплювати чуже.
  
  — А яке я до цього маю відношення? — запитала вона. — Ви ж знали, що на мою допомогу щодо знахідки Лягуша можна не розраховувати. Навіщо ви мене сюди притягли?
  
  — Ви маєте рацію. Розумна дівчинка. У мене є одна ідея, досить-таки хитромудра. Як вважаєте — ви змогли б убити Ді?
  
  — Плейнфилда? Так. Я вже про це думала. Змогла б. Не знаю, правда, як я відчувала б себе після.
  
  — А могли б ви його не вбивати?
  
  — Не розумію.
  
  — Могли б ви опинитися поруч з ним, але не звести при цьому рахунки?
  
  — Не знаю. Можливо. Якщо для цього буде причина. До чого ви хилите?
  
  — Ви могли б з ним потоваришувати? Або навіть більше?
  
  Їй довелося докласти зусилля, щоб утримати всередині з'їдений сніданок. Потім їй спало на думку, що помста стане набагато солодше, якщо вона змусить цієї людини в неї закохатися, перш ніж убити. Жорстоко, зате приємно.
  
  Саме тоді вона вперше зрозуміла, наскільки глибока її ненависть до Плейнфилду, стала нав'язливою ідеєю. Вона була готова на все.
  
  Мойра злякалася самої себе, і їй це не сподобалося. Їй не хотілося бути такою.
  
  — Що від мене потрібно? Я все зроблю.
  
  — Гм?
  
  — Я зроблю все, що ви від мене хочете, якщо це необхідно, щоб прикінчити Плейнфилда.
  
  Блейк пильно подивився на неї.
  
  — Не варто віддаватися у владу жінок, — з легким розчаруванням пробурмотів він. — Гаразд. Ось мої міркування. Поки начорно, будемо вирішувати по ходу. Першим ділом ми відправимо вас у Сутінковий місто. У вас буде квиток на пролітає корабель до Старої Землі. Ні в якому іншому порту ви пролітає корабель не потрапите. Якщо зуміємо, влаштуємо вам зустріч з нашим людиною. Потім ви сядете на перший корабель, що летить до Землі. Ви зійдете з нього на станції Вейдерандер, здасте невикористану частину квитка і купіть новий до Великої Цукрової Гори, на інше ім'я. Ми плануємо зарахувати вас до Модельмог. Вони якраз почали вживати багату молодь, щоб звести кінці з кінцями.
  
  Модельмог був передовим навчальним центром століття для молодих художників, акторів і письменників. Як і натякав Блейк, навчальний заклад переживало нелегкі часи. І тому брало багатих, але безталанних, щоб оплатити навчання талановитих, але бідних, що складали основну кількість студентів. Істотні пожертвування ставали платою за високо цінувалися дипломи.
  
  — При чому тут взагалі Плейнфилд? — гірко запитала Мойра. — Якось усе надто хитромудро.
  
  — Терпіння, дівчинка. Терпіння. Зараз дійдемо і до нього. Потрібно, щоб у Модельмоге ви спокусили одного поета на ім'я Люцифер Шторм. Кажуть, він талановитий молодий чоловік і цілком симпатичний. Навряд чи він викличе у вас огиду. Він стане вашим пропуском в Залізну фортеця. Це штаб-квартира найманця Гнея Шторму. Ді постійно там буває, і ви без праці заведете з ним дружбу. Стати його коханкою.
  
  — Зрозуміло. Жити з ним і шпигувати за ним.
  
  — Саме так.
  
  — І як довго?
  
  — Мова не тільки про те, щоб помститися за Лягуша, дівчинка моя. Тут, у Крайгороде, я велика риба, але там всього лише дрібнота. Я не можу заводити ворогів серед акул.
  
  Мойре цілком вистачило розуму, щоб зрозуміти його проблему, хоча та і здалася не дуже приємною на смак.
  
  — Гаразд. Але якось все це у вас занадто складно. Я напевно все зіпсую.
  
  — Я встиг як слід вивчити Мойру Ейт, люба моя, — усміхнувся Блейк. — Вона далеко не дурна. Як кажуть її знайомі, вона дуже хороша актриса, як на сцені, так і в особистому житті. Драматург Уайт вважає вас знахідкою.
  
  Мойра знизала плечима, хоча потай була задоволена. Пан Уайт ніколи їй нічого подібного не говорив.
  
  — Мої батько й дід вкрай погано ставилися до старого Лягушу. Якби я тоді на чолі, поводився б інакше. Лягуш був дуже важливий для нас. Він нагадував нам, що ми не боги. Він нагадував нам, що те, що добре для корпорації, не завжди добре для жителів Крайгорода. Він сам цього не розумів, а мій татусь помічав лише краєчок, але ваш старий не дозволив Крайгороду перетворитися на подобу Сутінкового. Якщо ми пошлемо вас на завдання, самі зрозумієте, що я маю на увазі. У Блейке і Крайгороде досі залишилося щось людське — незважаючи на мою раду директорів. Прошу вибачення, я ухилився від теми. Це мій коник.
  
  — Бажаю, щоб ви ніколи з нього не злазили, сер, — сказав Корандо.
  
  — Альбін — моя совість. Він родом з Сутінкового.
  
  — Знаю. Він був вигнанцем. Його привів Лягуш. Він мені свого роду брат. Але це було давно.
  
  — Давно, — погодився Корандо. — Схоже, у нього був звичай збирати волоцюг.
  
  — Шкода, що сьогодні його немає з нами, — похмуро промовив Блейк. — Я маю намір найближчим часом представити свої міркування раді директорів. Лягуш б зумів поставити їх на місце. Вони його боялися. І в якомусь сенсі бояться досі. Ніби він може повернутися з того світу і переслідувати їх, як привид.
  
  — А хіба не так? — запитала Мойра. — Коли почнемо? Що потрібно зробити?
  
  
  
  38. Рік 3031
  
  Повернення додому не принесло радості. В Залізній фортеці Шторму чекало безліч поганих новин.
  
  Вульф і Гельмут посадили на викрадений Ді одномісний корабель кращого пілота, але на зворотному шляху на нього і на супровід напали чужі кораблі, що належали, судячи по контурах, сангари. Уцілів лише один — Вульфу і Гельмуту довелося дозволити йому втекти. Його команда знову захопила медичні капсули з тілами Бенджаміна і Гомера. Небесні сейнери простежили за кораблем і повідомили, що він здійснив посадку на Світі Хельги.
  
  — Ми повернулися до того, з чого почали, — простогнав Шторм зі своєї капсули.
  
  — О ні, — з нудотною усмішкою заперечив Гельмут. — Все набагато гірше. Ловці кажуть, що сьогодні вранці Майкл і Фирчайлд Ді прибутку на Черномир.
  
  — Не може бути.
  
  Серце Шторму закалатало з такою силою, що капсула вприснула йому легке заспокійливе.
  
  — Цілком можливо, — відповів Вульф. — Витягла його дружина. Вона була на Світі Хельги, і він спілкувався з нею по міжзоряного зв'язку під час погоні. Вона полетіла слідом за вами у в'язницю. Принаймні, так кажуть на Черномире.
  
  — У нього нова дружина?
  
  — Нам відомо тільки те, про що нам доповідають, — пробурчав Гельмут. — Це колишня дружина. Я теж думав, що вона померла. Але наш чоловік дещо дізнався, поки вони пояснювалися з Сетом-Безмежним. Він навіть з'ясував, яким чином вона слідувала за Ді.
  
  — І яким же?
  
  — З допомогою міжзоряного передавача обмеженого радіусу. Невеликого пристрою, який проковтнув Майкл, перш ніж його спіймали. Воно довго не протягло, але його вистачило, щоб дружина дісталася в околиці астероїда.
  
  — Нам поставили ультиматум?
  
  — В ту ж хвилину, як тільки сів той корабель, — відповів Вульф. — Природно, без підпису. Або ми беремо контракт на Черномире, або ми ніколи більше не побачимо Бенджаміна і Гомера. Вважаю, Ді спробують підставити компанію Блейка.
  
  Шторм лежав, дивлячись у блідий стелю. Йому не була потрібна підпис, щоб зрозуміти, хто відправив повідомлення. Хельга Ді. І навряд чи б вона попрацювала замести сліди. У нього виникла спокуса проігнорувати послання. Бенджамін Гомер — його рідні сини, але на іншій чаші ваг лежали життя всіх легіонерів, які можуть загинути в бою.
  
  — Який наш статус?
  
  — Готові почати в будь-яку хвилину.
  
  — Активуйте «Троянський катафалк», — наказав Шторм.
  
  Ніхто не заперечував. Ніхто навіть не здивувався, що злегка його спантеличило. Коли багато років тому він представив план на випадок непередбачених обставин, відповідь був зовсім іншим. Тоді ніхто не бачив необхідності у проникненні в Фестунг-Тодезангст.
  
  — Операція була запущена в день, коли полетів Майкл, — сказав Вульф. — Ми вже виявили «ворон» Хельги. Цейслак вчора захопив цей корабель і тепер летить до Світу Хельги.
  
  Шторм вперше за довгий час посміхнувся. Хакс Цейслак, спраглий крові юнак, мав талант до спецоперацій. Якщо хтось і міг переправити в Фестунг-Тодезангст корабель легіонерів під виглядом трупів, то саме він.
  
  — Скільки їх? Всі добровольці? Навряд чи вона підірве корабель, якщо тільки не вирішить, що їй все одно не жити. Але мені не хотілося б, щоб хтось йшов на ризик проти свого бажання.
  
  — Батальйон у повному складі. Всі добровольці. Ще тисячі ми відмовили. Вони думали, що їм доведеться витягувати і вас. Цейслак відібрав тих, кого хотів сам.
  
  — Гаразд. Летимо на Черномир. Заваримо там кашу, і відірвемо їх увагу, поки Цейслак не виконає завдання. Йому доведеться потягнути час. Якщо він приведе «ворон» раніше наміченого графіка, вона точно почує наш запах.
  
  — Йому потрібно місяців п'ять, — наче вибачаючись, знизав плечима Гельмут. — Це був єдиний «ворон», який ми знайшли.
  
  — Нам буде не вистачати Цейслака на Черномире, — сказав Вульф. — Я вивчив розклад. Положення Блейка настільки краще того, з якого доводиться починати Річарду, що без набору тузів у рукаві Хоксбладу не обійтися.
  
  — Природно, вони у нього є, — відповів Шторм. — Це ж Річард Хоксблад. Він би не взявся за це завдання, якщо б не вважав, що переможе. Якщо стане тяжко, Цейслака нам буде дуже бракувати.
  
  — Можливо, вдасться переконати мого друга Бекхарта взяти всю роботу на себе, — сказав Кассій. — Якщо ми уявимо докази, що між Хельгой і сангари є певний зв'язок.
  
  Миш відчув, що розуміє все менше.
  
  — Чому це так важливо? — запитав він.
  
  — Йому потрібен привід, щоб сунути ніс в чиюсь особисту війну, — відповів батько. — І тоді, втрутившись у неї, він зможе захопити Світ Хельги для Місячного командування. Для сангари це стане великим приводом до війни.
  
  — Я знаю, вони проводили ціле дослідження, якою ціною обійдеться ліквідація Хельги, — сказав Кассій. — Власне, ми теж. Основний план — зруйнувати її захист ракетним вогнем, знищуючи все живе. Вони будуть тільки раді, якщо ми відкриємо двері і дозволимо їм накласти лапи на всю цю приємну інформацію.
  
  — Зроби це, — наказав Шторм.
  
  — Ти впевнений? Варто йому захопити Світ Хельги, і уряд отримає повне панування над усіма корпораціями на цьому краю Конфедерації.
  
  — Знаю, — сказав Шторм. — Знаю. Що б ти не робив, це гра без виграшу.
  
  — Щодо компанії Блейка? — запитав Гельмут. — Вони вже два тижні ридають, мов немовлята. Один мій зв'язківець постійно відволікає їх увагу.
  
  — Хай продовжує. А поки починайте підготовчі кроки. Влаштуйте їм сюрприз. Я з'явлюся, як тільки медики відпустять мене на волю.
  
  — Ще одне, — сказав Вульф, коли Миш покотив батька до виходу.
  
  — Що? — огризнувся Шторм. — Які ще погані звістки ти для мене припас, чорт би тебе побрал?
  
  — Може, дурні, а може, і хороші, — зауважив Вульф. — Повідомлення від Люцифера. Він в деякому замішанні. Виявляється, його дружина — агент Блейка і його корпорації.
  
  — І що? Хіба це тепер має значення?
  
  — Може, й ні. Але скажіть мені ось що, полковник. Чому її підсадили до нас? Вона запаморочила голову Люцифера ще до того, як все почалося. Мені здається, це означає, що навряд чи вона має якесь відношення до Тіньової Межах.
  
  — Занадто складна взаємозв'язок, — зауважив Кассій, м'яко кладучи руку на плече Миша. — Шестерні обертають одна іншу, і часом неможливо зрозуміти чому.
  
  — Ар-р-р-х! — прогарчав Шторм. — Відвези мене вниз, Миш.
  
  Фортеця перетворилася в цитадель зневіри. У ній не було місця посмішкам. Легіон був схожий на корчащегося на гачку черв'яка, до якого наближалася велика риба.
  
  — Все безнадійно, батько? — запитав Миша.
  
  — Схоже на те, Миш. Схоже. Але можливо, ми зуміємо їх всіх обдурити. Перед штормом завжди стає все темніше.
  
  — Це каламбур?
  
  — Щоб я, і жартував над нашим прізвищем? Кошмар.
  
  
  
  39. Роки 3028-3031
  
  Мойра щосили намагалася звикнути до імені, під яким повинна була з'явитися на Вейдерандере. І ще більше вона намагалася стати по-справжньому творчо мислячої художницею, але всі спроби закінчилися провалом. У неї не було ніяких талантів, крім акторської.
  
  — Гадаю, досить, — пробурчав Блейк.
  
  — Досить? Що не так? Все законно. І драматург Уайт говорить, що Янош Касафирек...
  
  — Я сказав — все гаразд, — посміхнувся Блейк. — Він був переконливішим, ніж ви, красуня. І він каже, що це ваше майбутнє.
  
  Мойра була поза себе від щастя. Вона справді могла зайнятися тим, чим їй хотілося... Вона зубрила класичні п'єси Старої Землі, особливо єлизаветинських часів. Від Шекспіра вона була просто без розуму. Драматург Уайт зрештою остаточно розтанув і запропонував їй зіграти натхненну роль Офелії.
  
  Вона перебувала на сьомому небі. Місія давала їй можливість реалізувати самі навіжені мрії. Вона могла вчитися у великого Касафирека.
  
  — Плани злегка змінюються, — сказав одного разу Блейк незадовго до відльоту. — У Сутінковому місті посилили заходи безпеки. Ви підете звідси, як Поліанна, не чекаючи, поки дістанетеся до Вейдерандера.
  
  Їй належало виступити під ім'ям мандрівної дочки Амантеи Ейт, заступниці міністра торгівлі Конфедерації. Така жінка дійсно існувала і не особливо себе афішувала, що викликало деяку заклопотаність у місцевих чиновників. Саме подібні їй, робили таємну кар'єру, володіли реальною владою в Місячному командуванні. Збіг прізвищ виявилася щасливою випадковістю.
  
  Мойра вважала, що після того, як вона покине Черномир, далі все буде просто. Роль, яку вона грала, була ближче до неї справжньою, ніж до тієї, кого вона зображала для Крайгорода. Вона часто мріяла про акторську кар'єру, але ніколи не думала про неї серйозно, оскільки в Крайгороде актори нікому не були потрібні. Не збиралася вона і залишати будинок, крім як для полювання за Плейнфилдом.
  
  Настав день відльоту. До шлюзу краулера вона йшла з небажанням. Закінчувалася одна життя і починалася інша. У Мойри зароджувалися сумніви.
  
  — Альбін? Що ви тут робите?
  
  — Бос наказав мені їхати з вами.
  
  Помітивши Блейка, вона підбігла до його крісла і швидко поцілувала:
  
  — Спасибі вам. За Альбіна. Мені буде не так страшно.
  
  — Вам нічого боятися. І думаю, ми можемо дещо з'ясувати в Сутінковому. Альбін знає місто. Удачі вам, Мойра. І будьте обережні. Вам доведеться мати справу з дивними і небезпечними чоловіками.
  
  — Все буде добре.
  
  
  
  Поїздка в Сутінковий місто їй сподобалася. Вона ніколи не бувала за межами купола і тепер бачила свою планету з абсолютно нової перспективи.
  
  Повз краулера ковзали тьмяні привиди опівнічних пейзажів. Водії, яким її краса і екзотичний колір шкіри розв'язали мову, коментували на ходу побачене. Тут трапилося те-то, там-то, а он там далеко — фантастична гора, йде в небо на тисячу метрів, але зараз її не видно з-за темряви. Водії були з Міста Ночі, і вони її не знали. Вона відрепетирувала перед ними роль Полианны, розповідаючи неймовірну брехню про життя в Місячному командуванні.
  
  До Сутінкового вона дісталася у веселому і радісному настрої, що незабаром змінилося похмурим.
  
  На перший погляд Сутінковий місто виглядав клоном Крайгорода. Вона вже зібралася сказати про це Корандо, коли втрутився людський фактор.
  
  Пасажири почали знімати скафандри, і двоє суворих поліцейських приступили до перевірки документів. Особливо вони чіплялися до крайгородцам, але лише трохи ввічливіше поводилися з водіями Міста Ночі і жителями Темного Плато. Вони насолоджувалися дріб'язкової владою — садисти, з-за яких складається погане уявлення про поліції. Коли вони взялися за Корандо, терпіння Полианны урвався.
  
  — Ей, ти, — кинула вона, перетворюючи кожне слово в ніж майстра тортур. — Так, ти, з пикою начебто свинячий дупи. Так-так, ти, з носом ніби роздавленого собачого лайна. Ми знаємо, що твоя матуся зробила помилку, відмовившись від аборту. З першого погляду видно. Іди поколоти свою дружину, якщо хочеться когось помучити, щоб відчути себе справжнім мужиком.
  
  Корандо кинув на неї благальний погляд, але вона лише посміхнулася.
  
  Поліцейські приголомшено дивились на неї. Обличчя пасажирів страдницьки витягнулися.
  
  Той, кого вона образила, зловісно посміхнувся. Він знайшов собі жертву:
  
  — Документи, сука!
  
  Злість змінилася невпевненістю. Він глянув на неї, на паспорт. Білий. З іншої планети. Судячи за віком та статтю, вона цілком могла бути нащадком когось із сильних світу цього.
  
  — Радій, якщо вони в порядку, сука, — пробурмотів він собі під ніс.
  
  — Давай їх сюди, Хамф, — сказав його напарник. — Та заспокойся.
  
  — Ви що, читати не вмієте? — заявила Поліанна. — А ти вмієш? Я здивована.
  
  Вона очікувала, що проблем буде більше. Побачивши друку в її паспорті, офіцер став дуже послужливий:
  
  — Спокійно, Хамф. Ця фіфа з Місячного командування.
  
  Хамф схопив паспорт і перегорнув. Його очі злегка округлились, і він шпурнув документ Полианне:
  
  — Краще мені більше не попадайся, вискочка.
  
  — Гадаю, ти весь у батька. — Їй стало трохи страшно і довелося зосередитися, щоб продовжувати грубити. — Навряд чи він простив твою матусю. — Перш ніж поліцейський встиг відповісти, вона додала, вже м'якше: — Трохи люб'язності вам не завадить, офіцер. Будьте ввічливі з людьми, і вам дадуть відповідь тим же.
  
  Вона попрямувала геть.
  
  У кафетерії на станції до неї підійшов Корандо:
  
  — Не дуже-то розумно з твого боку, Поллі. Але все одно спасибі. Про мене він повністю забув.
  
  Для можливих вивідувачів вони робили вигляд, ніби щойно познайомилися. Корандо сказав Полианне, що буде триматися поруч, причому кілька ближче, ніж планувалося. Слід було будь-якою ціною уникнути проблем.
  
  І він дійсно не відставав від неї, ніби липучка, — настільки, що йому навіть не представилося можливості поговорити з агентом Блейка. Він ні на крок не відходив від Полианны, поки не переконався, що її взяли в Модельмог.
  
  До цього вона сприймала свою подорож як якесь пригода, враховуючи, що всю її всесвіт, як і всесвіт Корандо, перш становив Крайгород. Космічні польоти мало відрізнялися від розважального візиту в інший купол. Великі зоряні лайнери були схожі на космічні готелі.
  
  На станції Вейдерандер все було інакше. Велике космічне споруда здавалося надто далеким. Поліанна і Корандо провели більшу частину часу між рейсами в номерах.
  
  Поліанна пам'ятала Вейдерандер. Вона вже була тут, хоча досить давно, і в пам'яті її залишився лише страх. Тоді вони втекли від тих, хто хотів убити супроводжували її людей. Один лише вигляд усіх цих коридорів, магазинів і ресторанів, заповнених чужинцями — струмі, улантонидами і іншими дивними істотами, — жахав її до тремтіння.
  
  Навряд чи вона витримала б без допомоги Корандо.
  
  Поліанна поступово вводила його в роль, що звільнилася після смерті Лягуша. І він, схоже, не заперечував.
  
  Цукрова Гора теж її налякала. Хоча це була одна з найбільш спокійних планет, на ній бракувало того, без чого уродженець Черномира не міг відчувати себе в безпеці. Там не було куполів. Ні Поліанна, ні Корандо так і не звикли до виду відкритого неба.
  
  З Люцифером Штормом все виявилося просто. Поліанна спала з ним, любила його і вийшла за нього заміж, навіть не встигнувши зрозуміти, що відбувається.
  
  Яноша Касафирека вразили її здібності, що здивувало її і обрадувало, оскільки він користувався репутацією запеклого і нестриманої критика.
  
  Якийсь час Поліанна все повністю влаштовувало. Життя здавалося прекрасним, за винятком того, що їй не вдавалося бачитися з Корандо так часто, як хотілося. Альбін залишався єдиним, що пов'язувало її з минулим і будинком.
  
  А потім, через рік після прибуття на Гору, Альбін оголосив, що повертається додому. Поліанна намагалася заперечувати.
  
  — Трапилися неприємності, — сказав він. — Якась сутичка на Тіньовий Межах.
  
  — І чим ви можете допомогти?
  
  — Не знаю. Але я в будь-якому випадку буду потрібен пану Блейку. Заспокойся, Поллі. Все під контролем. Я тепер тільки зайвий тягар.
  
  Вона плакала і благала, але він все одно полетів.
  
  Пізніше вона вирішила, що саме з цього дня все пішло не так.
  
  
  
  Поки Поліанна навчалася в Модельмоге, між батьком Люцифера і Річардом Хоксбладом сталася коротка війна на Зламаних Крилах. Люцифер зустрів новину з тривогою. Поліанна, намагаючись його підбадьорити, незабаром сама захопилася тим, що відбувається. Вона відстежувала всі уривчасті звістки з Залізної фортеці і постійно перемикала новинні канали. Це було перше її знайомство з війною найманців. Її зацікавило схоже на гру дію і брали участь у ньому дивні особистості. Люцифер поставився до цього вкрай несхвально — сам він уже втратив інтерес.
  
  Її розчарувало, що війна закінчилася так швидко.
  
  — Нам треба повертатися додому, — оголосив Люцифер кілька місяців потому. — Я отримав повідомлення з міжзоряного зв'язку від мого брата Бенджаміна. Назріває щось недобре.
  
  — У фортецю? — зраділа Поліанна, зрозумівши, що може опинитися на крок ближче до Плейнфилду, а також до таких цікавих її найманцям.
  
  Батько Люцифера, прилетавший на весілля, був загадковим і інтригуючим людиною. Двісті років від роду! Живий зріз історії. І Касій, який був ще старший, і брати Люцифера... Нікого подібних їм не бувало ні на Черномире, ні на Горі.
  
  Те, що починалося для неї як захоплений медовий місяць, швидко сходило нанівець. Вона була не проти змінити обстановку, становившуюся все більш безрадісною, — хоча їй бракувало б Яноша Касафирека і навчання.
  
  — Я не хочу летіти, — сказав Люцифер. — Але доводиться. І це жорстоко — зривати тебе з навчання, коли ти робиш такі успіхи.
  
  — Мене це не дуже хвилює. Янош прискіпується все більше, і навряд чи я ще довго витримаю. Нам обом потрібна невеликий перепочинок.
  
  Люцифер кинув на неї косий погляд.
  
  Коли вони дісталися до фортеці, він став іншим. Від його радості, молодості і романтизму не залишилося і сліду. Він спохмурнів і віддалився від Полианны, все менше звертаючи на неї увагу. Він намагався пристосуватися до життя Легіону, а Легіон намагався пристосуватися до нього. Але влитися в Легіон йому не вдавалося.
  
  Він не підходив на роль найманця, і навряд чи варто розраховувати на якусь допомогу під час похмурих подій, за які довелося повернутися. Поліанна це розуміла, як і всі інші. Але Люцифер зрозуміти не міг. Він був дрібною рибкою серед акул, намагалася повірити, що вона велика рибина.
  
  І він все частіше зривався на Полианне.
  
  Вона знала, чому він завдає їй болю, але від цього не ставало легше. Розуміння мало свої межі.
  
  Самотність, невпевненість в собі, власні засмучені почуття і сумніви привели її в обійми іншого чоловіка. Потім ще одного і ще. З кожним разом було все простіше. І з кожним разом її уявний образ все більше розмивався. Потім з'явився батько Люцифера. Спершу він здався Полианне непростим викликом, але потім почав нагадувати їй Лягуша. З ним вона відчувала себе по-справжньому умиротворено. Він був з нею ніжний і уважний, і разом з тим у ньому відчувалася якась відстороненість. Часом здавалося, ніби тіло, яке вона обіймала під час любовних утіх, — лише проекція з іншої площини світобудови, аватар. І ще більше це відчувалося в товаришах Шторму — зловісно старому Касії і Дарксвордах.
  
  Нарешті з'явився Плейнфилд, що носив ім'я Майкла Ді. При зустрічі з ним Поліанна кинуло в дрож — вона була впевнена, що або вирветься назовні її ненависть, або він її згадає.
  
  Але він її не пам'ятав і не відчув її ненависті. План її просувався з такою легкістю, що вона навіть трохи розгубилася. Перш ніж вона встигла що-небудь зміркувати, вони з Плейнфилдом опинилися на борту корабля, що летів до Старої Землі і в кінцевому рахунку до Річарду Хоксбладу.
  
  Життя Полианны ніби перетворилася в стародавній чорно-білий фільм, засмиканий і тяжкий. Події розгорталися в точності за сценарієм Блейка, але у неї все більше зростало відчуття, що все ось-ось розвалиться.
  
  Вона втратила чоловіка, який багато значив для неї. Їй не подобалося, ким вона стала. Іноді, лежачи поруч зі сплячим Плейнфилдом, вона вела розмови з привидом Лягуша, але Лягуш не говорив нічого такого, що варто було б тієї ціни, яку вона платила.
  
  Стан все погіршувався. Шторм змусив її повернутися у фортецю. До того часу вона вже вбила б Плейнфилда, якщо б не відчувала себе досі в боргу перед Блейком, Корандо і рідним містом.
  
  Навіть у Крайгороде вона ніколи не відчувала себе такою самотньою. Здавалося, ніби її кинули в гущу якоїсь чужої раси. Чоловіки допомагали їй, на кілька хвилин кожен, але, йдучи, коханці забирали з собою частинку її власної гідності.
  
  Потім Плейнфилд виявився для нього недосяжним, втікши з тілами синів Шторму. Вона ледь не покінчила з собою.
  
  Привид Лягуша обізвав її маленької ідіоткою. Та це її не зупинило.
  
  У неї як і раніше, залишався борг перед Крайгородом. До цього часу вона вже досить довго жила з солдатами, щоб вважати себе солдатом, захищає своє місто. І вона знала, що зможе продовжити розпочате.
  
  
  
  40. Рік 3052
  
  Наскільки може бути важливим якесь місце? Місце — всього лише місце, скажете ви. А я відповім — неправда! Ти або належиш цього місця, або ні. Якщо так — воно залишається в твоєму серці, плоті і кістках, ти розумієш його не роздумуючи, а воно розуміє тебе. Вам затишно разом. Ви — партнери. Ти знаєш всі його особливості і погані звички і як їх обходити. Якщо ж ти чужий...
  
  Це приблизно як різниця між новими і старими черевиками. Можна носити і ті й інші, але нові черевики можуть стати проблемою, якщо у тебе немає часу їх розносити.
  
  Такими новими черевиками став Черномир для батька і Залізного Легіону.
  
  Масато Ігарасі Шторм
  
  
  
  41. Рік 3031
  
  Краулер з космопорту піднявся на вершину перевалу через Білі гори. Шторм вперше побачив Крайгород.
  
  — Схоже на висхідну повний місяць, — пробурмотів він. — Чи блискучий міхур, надутий від падіння каменя в темну воду.
  
  Над кільцевою стіною, що оточувала купол міста, видно було лише його половина, светившаяся зсередини.
  
  Помічник спантеличено глянув на Шторму. Шторм відчув його погляд, але не подав вигляду. Він потягнувся до футляру з кларнетом, але вирішив, що не зможе грати всередині цієї тремтячою і розгойдується купи металобрухту.
  
  Потрібно було якось зняти напругу. Здавалося, пройшли століття з тих пір, як у нього були настільки натягнуті нерви.
  
  Шторм повернувся до лежало на колінах звітів, написаним у стислій і безпристрасної манері Касія. Дані та статистика зводилися до нездійсненним завдання. Корпорація Мічема давно замишляла атаку на Блейка. Незважаючи на складності з логістикою, вони з розумом скористалися наявних у них часом, кілька років тому почавши виробляти військові краулеры. Двадцять чотири цих чудовиська вишикувалися табором на Тіньовий в Межах тисячі кілометрів на захід від тіньової станції Блейка. І викорчувати їх звідти було дуже непросто.
  
  До ліній постачання Річарда, також підтримували підприємство Мічема в кінці Тіньової Риси, з тіньовою станції Блейка було не дістатися. Вони знаходилися занадто далеко під променями сонця, щоб навіть найвитриваліший краулер міг швидко атакувати і тут же відступити.
  
  Кассій говорив про якийсь мовчазному угоді уникати конфліктів на Темній стороні. Блейк і чути не бажав про пропозиції нанести прямий удар, наполягаючи, що всі бойові дії повинні обмежуватися Тіньової Рисою.
  
  — Ідіоти, — пробурмотів Шторм, раптово відчувши спрагу крові. — Слід було б вдарити по Присмерковому місту, проробити дірку в куполі, дати їм повітря, коли здадуться, і справу зроблено.
  
  Він тут же розсміявся. Напевно так само почувався і Річард.
  
  Конфлікти між найманцями рідко бували простими. Корпорації, незважаючи на всі бажання битися, нечасто були готові ризикувати синицею в руках заради журавля в небі.
  
  Єдиний плюс, який бачив у всьому цьому Шторм, полягав у тому, що де-то ще залишалися сейнери, завжди готові вирішити його проблему зі зв'язком. Свого часу йому дуже пощастило, що, керуючись емоціями, він вирішив, ніби народ Гати заслуговує його допомоги. Ловці нічого не забували.
  
  Гати, мила... Що стало з цією красунею? Навряд чи вона підпустила б його до себе, навіть якщо б він її знайшов. Ловці не вірили в перемогу над природою. Зараз вона напевно вже стара. Шторм перевернув звіти, змусивши себе повернутися думками до Тіньової Межах.
  
  Коли краулер дістався до стоянки в Крайгороде, Шторм все ще роздумував над пропозицією Касія завдати удару по табору Річарда. Він не сумнівався, що це цілком здійсненне завдання, хоча для надійності довелося б обійтися без допомоги інженерів їх роботодавця. І без ради директорів корпорації. У цих сучих синів на все мав власну думку.
  
  Блейк зустрів його особисто. Подібна вразила люб'язність Шторму, оскільки тому довелося продемонструвати власне каліцтво.
  
  — Крейтон Блейк, — сказав смаглявий чоловік, простягаючи руку. — Радий вас бачити. Ви вже повністю одужали?
  
  — Як новенький. У мене хороші лікарі. — Шторм глянув на який стояв позаду Блейка людини, здався йому смутно знайомим. — У нас в фортеці краща медична апаратура. Не хочете спробувати нашу лабораторію відновлення кінцівок?
  
  — Знаєте, навряд чи. Я давно вже не сумую по ногах, до того ж їх відсутність дає мені чертовски велику перевагу перед радою директорів. Вони відчувають себе винними, що їм доводиться дошкуляти каліку, — усміхнувся він. — До цих піратам гарні будь-які підходи. Прошу пробачити мені мої манери, але я не звик мати справу з сторонніми. Ми тут всі один одного знаємо. Цей джентльмен зі мною — Альбін Корандо. Він замінює мені ноги. І ще він мій охоронець, компаньйон, совість і камердинер.
  
  — Дуже приємно, пане Корандо. — Шторм обмінявся з ним рукостисканням. — Ми вже зустрічалися на Великий Цукрових Горі. На весіллі.
  
  Корандо здивовано глянув на Блейка. Той злегка кивнув.
  
  — Так, сер.
  
  — Так я і думав, — посміхнувся Шторм. — Ми підемо звідси пішки? Куди?
  
  — У вас хороша пам'ять, полковнику, — зауважив Блейк. — Як я розумію, ви тоді бачили Альбіна всього кілька секунд.
  
  — Навіщо?
  
  — Вибачте?
  
  — Навіщо ви підсунули мені Поліанна?
  
  — Ах, ви про це знаєте? — усміхнувся Блейк. — Власне, ви не були метою. У той час ви мене не цікавили. Головним завданням був ваш брат Майкл. Нам майже вдалося звести і їх, але ви перекинули всі наші плани.
  
  — Будемо відверті — може, розповісте, навіщо?
  
  Блейк пояснив. Ще до того, як він закінчив, Шторм знову пошкодував про своє зобов'язання захищати брата. Тут, на Черномире, Майкл перевершив самого себе.
  
  — Щодо Тіньової Риси, — сказав він, намагаючись не звертати уваги на сотні цікавих очей. — Наскільки велика втручання мені доведеться терпіти? Кассій говорить, що ви виключаєте прямі удари по Присмерковому місту, так само як і будь-які інші збройні дії по цю сторону Краю Світу.
  
  — Це питання відносин між Блейком і Мичемом, а не Крайгородом і Сутінковим. Ми вважаємо важливим підкреслити це розходження. І ми не хочемо, щоб постраждали цивільні.
  
  Шторм кинув на Блейка цинічний погляд, але зрозумів, що той не жартує. Сама думка звалила його зненацька — як давно йому доводилося мати справу з ким-то, не позбавленим совісті? Здавалося, з тих пір пройшла вічність.
  
  Гуманні пориви Блейка могли спричинити за собою нерозумні втрати.
  
  — Ви мені не відповіли.
  
  — Зі мною у вас багато проблем не буде. Я не генерал і готовий це визнати. Але, як виявив ваш полковник Уолтерс, мій рада директорів ніколи не зізнається в тому ж самому. Вони не захотіли надавати краулеры для непродуктивного використання. Можливо, вони вирішили, що ви збираєтесь битися в пішому строю.
  
  — Скільки у вас голосуючих акцій?
  
  — Тридцять вісім відсотків, а що?
  
  — Серед директорів є ваші люди?
  
  — Я зазвичай роблю по-своєму.
  
  — Ви призначите мене своїм тимчасовим заступником?
  
  — Прошу вибачення?
  
  — Одним з моїх умов були п'ять відсотків голосуючих акцій і місце в раді.
  
  — Його відкинули. Додам — одноголосно.
  
  — Де моя штаб-квартира?
  
  — В ангарі. Ми обладнали її в старому ремонтному відсіку. Гей, куди ви?
  
  — Заберу свої іграшки і вирушу додому. Тут я даремно втрачаю час. У мене немає ніяких зобов'язань.
  
  — Додому? Полковник Шторм... ви серйозно? Ви зібралися нас кинути?
  
  — Так, чорт забирай. Або буде по-моєму, або взагалі ніяк. Я не Галахад і не Робін Гуд. Я бізнесмен. Мої бухгалтери порахують, скільки ви повинні за транспорт і експлуатаційні витрати. Штрафними платежами я пренебрегу.
  
  — Але...
  
  — Не хочете перевірити, як спрацює ваша противометеоритная захист проти головних знарядь важкого крейсера?
  
  — Ми думали, це умова мало що значить, полковник.
  
  — Малозначних умов не буває, пане Блейк. Вам пред'явили контракт і сказали, що ви повинні або прийняти його, або відмовитися. Ціни на ринку продавців ростуть. Ви наймаєте армію, а не купуєте божевільного стрілка зі Старої Землі. Ви хоч уявляєте, у що обходиться зміст дивізії навіть за нормами мирного часу? Не важливо, перемога, поразка чи нічия — Легіон отримує п'ять відсотків, відкладену на двадцять років плату, витрати, гарантії спорядження...
  
  — Якщо чесно, полковник Уолтерс говорив нам те ж саме. Ми сподівалися...
  
  — Найміть когось іншого. Ван Бред-Кольф якраз шукає роботу. Але навряд чи він обійдеться вам набагато дешевше.
  
  — Полковник, нам нікуди не дітися. Буде багато криків, але раді так чи інакше доведеться поступитися. Їх заперечення і так вже відкинули нас настільки далеко тому, що це виглядає злочином.
  
  — У мене немає часу на ігри, пан Блейк.
  
  — Вони погодяться. Вони побачать, як Тіньова Риса вислизає з пальців, ніби дрібний сухий пісок. Вони захочуть повернути втрачене. Ви можете вимагати від нас більшого і отримаєте.
  
  Шторм зрозумів, що Блейк з працею стримує злість. Схоже, директора завдали йому чимало неприємностей.
  
  Йому стало все ясно, як тільки його представили цим обраним кабінетним піратам. Подібні їм готові були чинити опір самовпевненому молодикові, начебто Блейка, просто тому, що ненавиділи його за те, що він здобув владу в такому молодому віці.
  
  Шторм повторив своє зверхнє заяву і вийшов. Після години, який, мабуть, пішов на жорстокі дебати, до нього прийшов Блейк і повідомив, що рада поступився з витонченістю дів, змирилися з неминучим зґвалтуванням. Повернувшись в зал засідань, Шторм нагадав, що траплялося з роботодавцями, не виконали зобов'язання по відношенню до вільних військам. В їх бандитських очах спалахнула злість, і він зрозумів, що вони здалися не остаточно.
  
  Він сам здивувався, чому його це настільки хвилює. У нього вже не залишалося сумнівів, що передчуття вірно і на Черномире його чекає кінець. Саме на цій пекельній планеті напишется остання сторінка його історії. Що значить якийсь контракт?
  
  Фортеця — ось що мало значення. Навіть якщо весь Легіон зустріне безповоротну смерть, залишалися ще мешканці фортеці. Підлеглі і відставники потребували підтримки. Шторм сподівався, що Миш зуміє впоратися з астероїдом. І все ж жбурнути управління імперією на коліна хлопчику...
  
  Ад'ютант закінчив готувати відведений йому житло. Шторм походжав по кімнаті в супроводі не отходивших від нього ні на крок Гері і Фреки, під важкими поглядами воронопутов і награвав на кларнеті «Мандрівника на березі». Він грав цю мелодію знову і знову, щораз сумніше. Нервове збудження не давало йому спокою, незважаючи на втому. Думки металися в різні сторони, ніби рвуться з акваріума риби.
  
  Нещасна красуня Поліанна, яка слідувала єдиної мети, незважаючи на юний вік. Схоже, цей Лягуш і справді надто багато значив для неї. Мабуть, варто сказати Мышу, щоб відправив її додому. Продовжувати гру не мало ніякого сенсу.
  
  Нещасний Люцифер, який опинився в ролі пішака. Залишалося лише молитися, що трапилося не засліпило його чутливі очі поета. Можливо, хлопцеві тепер вистачить розуму, щоб повністю віддатися своєму таланту.
  
  Нещасний Гомер. Нещасний Бенджамін. Їх чекали тяжкі часи в пеклі Світу Хельги. Чи зуміє Цейслак їх витягнути? Хакс був кращим командиром спецназу, але шансів у нього не так вже багато. Слово «Фестунг» в «Фестунг-Тодезангст» лише слабо відображала реальність.
  
  Нещасна Фріда. Їй належало втратити чоловіка, якого у неї насправді ніколи не було. Навряд чи їй від нього було багато користі.
  
  Думки про дружину завжди викликали у Шторму почуття вини, хоча вона була дочкою солдата і знала, на що йде. Незважаючи на дивацтва, вона була кращою дружиною — по-своєму.
  
  Нещасні всі інші, вирішив Шторм. На цей раз переможцем не стане ніхто, навіть сангари Дит. Володарю тіней належало виявити, що Тіньова Риса — занадто розпечене знаряддя, щоб його можна було схопити. А нещасний Миш був лише засобом, щоб пояснити сангари його власну недалекоглядність...
  
  
  
  Нарешті розслабившись, Шторм провалився у неспокійний сон. Сновидіння не давали йому спокою, який могла обіцяти лише смерть.
  
  
  
  42. Рік 3031
  
  Шторм тримався подалі від водія краулера і не відволікав питаннями. Після інструктажу стало ясно, що від операторів потрібна повна зосередженість. Шторм крутив головою, знайомлячись з приладами і дисплеями, а також спостерігав за економними рухами професійного оператора, який управляв краулером.
  
  Коли конвой вирушив в рейс до Тіньової Межах, Шторму, що охопив побожний захват. Він ніколи раніше не бачив нічого подібного. Будь опису Сонячної сторони не йшли ні в яке порівняння з пекельної реальністю. Він не міг навіть уявити, як вона виглядає без допомоги приладів і фільтрів. Повз линула кілометрової довжини озеро з розплавлених металів. Глянувши на екран заднього виду, він побачив, як слідові кількості высокоплавких металів утворюють туманну піну в тіні конвою. Подібний жар неможливо було уявити. Конвой складався з п'ятдесяти краулеров, доопрацьованих для перевезення військ і вантажів. В ідеалі вони повинні були розвантажитися у початку Тіньової Риси, а далі легіонери потопали б від тіньової станції на своїх двох. Однак Шторм і Кассій не довіряли спорядження, яке могло не витримати такої подорожі, і вирішили скористатися транспортом протягом всього шляху.
  
  Щоб перевезти таким чином Легіон, знадобилися б місяці. З хвилини прибуття Касія задіяли кожен наявний у наявності краулер, але поки що на Тіньову Межу перебралася лише половина Легіону. Війська, які Шторм виводив до місця протистояння, складалися з чотирьох батальйонів — інженерного, артилерійського, броньового і піхотного. По дорозі розподілялися війська підтримки. Шторм не збирався негайно вступати в бій. У завдання бойових підрозділів входила лише захист інженерів, які повинні були підготувати ґрунт для атаки на блокпост Річарда.
  
  Кассій з самого початку заклав логістичну основу. Він розташував основні склади через кожні сто кілометрів, розмістив між ними додаткові, звів госпітальні купола і поставив тисячі маленьких надувних аварійних сховищ, де могли сховатися працювали в скафандрах. Він також створив цілу галактику з репітерів і передавачів, розширив існуючу дорогу і наніс на карту найменш захищену територію.
  
  «На Тіньовий Межі вже зараз тісно», — подумав Шторм, дивлячись на екрани. На її початку використовувався кожен квадратний метр тіні, адже до роботи тільки приступили. Хоча б обмеженим діям вони будуть готові в кращому разі через місяць.
  
  Наскільки важче Річарду? Його лінії оборони були набагато довша.
  
  Розвідники Шторму виявили застави противника в двадцяти п'яти кілометрах від табору Річарда. Зупинившись, він окопався, поки піхота вела перестрілки. Артилерію він розподілив так, щоб та могла протистояти будь-яким нападів ворога. Бронетехніку він залишив далеко позаду лінії фронту, в якості резерву, який можна було кинути в бій проти будь-якого прориву противника.
  
  Атака Річарда могла стати подарунком, але Шторм вважав її малоймовірною. Хоксблад використовував оборонну тактику — його завдання полягало в тому, щоб ніхто не завадив проекту Мічема в кінці Тіньової Риси. Все, що йому було потрібно, — сидіти на місці і дозволяти подіям йти своєю чергою.
  
  Влаштувавшись на позиції, Шторм прикидав, яким чином обійти Хоксблада з найбільш складного напрямку.
  
  Хоксблад напевно очікував обхідного удару і розташував найважче зброю так, щоб відобразити будь-яку атаку.
  
  У п'ятдесяти кілометрах позаду Шторму його інженери підірвали заряди, які знесли стометрову кам'яну стіну, обрушивши в тінь мегатонни каменю. За оцінками інженерів, для розчищення уламків потрібен місяць, а потім ще від п'яти до десяти днів, щоб прокласти дорогу для краулера до високої стороні лінії круч.
  
  Шторм сумнівався, що заняття висоти чимось допоможе.
  
  Якщо Річард зрозуміє, що відбувається, з тим же успіхом можна буде помочитися проти вітру. А якщо Хоксблад передбачав маневр, це могло стати катастрофою.
  
  Втім, альтернативи виглядали ще гірше. Атакувати з боку сонця було дорого і небезпечно. А атака вздовж Тіньової Риси дорівнювала самогубства.
  
  Позиційне і матеріальне перевага була на боці Хоксблада. І тим не менш Шторм вірив, що переможе. Серед іншого можна було кинути в атаку всю міць Легіону, що призвело б до війни на виснаження. Сам обсяг логістики Річарда став би для нього зрадницьким, сприяючи поразки.
  
  Але це означало б криваву баню, а Шторму її не хотілося, як і його супротивнику. Вони вели маневрену війну, а не влаштовували бійню. Вони билися заради фінансової вигоди, а зовсім не заради крові і слави, не заради туманного поняття честі чи патріотичного обов'язку, не заради навіть останніх ідеологічних дивацтв. Їх солдати знали, як і коли слід зачаїтися, знали, як залишитися в живих, і це було головною ставкою в лотереї на полі бою. Вони з холодним професіоналізмом робили свою роботу і порівнювали кожен ризик з важливістю мети, якої від них вимагали досягти.
  
  Їх можна було вважати як кращі, так і гірші, в залежності від точки зору. Простий чоловік міг їх найняти, і вони чисто, швидко і без зайвого шуму виконали б доручене завдання. Політик міг виступати перед ними з пихатими промовами, напучувати, і лестити, вдаватися до магічних заклинань і праведної брехні, але вони навіть не відірвалися б від гри в карти.
  
  
  
  Театр воєнних дій розгорнувся у Тіньовий Риси, не залишав місця для властивого найманцям витонченості.
  
  Апаратура Хоксблада виявилася досить чутливою, щоб виділити струсу від вибуху теплового шуму в корі планети. Він рушив на захід загін розвідників, але їх зупинили артилерія і мінні поля Шторму. Хоксблад кинув кілька розбитих причіпних секцій військового краулера, і Шторм ретельно їх вивчив, порівнявши з тими, які виробляв завод Блейка.
  
  Особливої різниці він не виявив. Обидва виробники дотримувалися базового дизайну, модифікуючи причепи для перевезення бронетехніки і висувних збройових веж. У варіанті Мічема приділялася дещо менше уваги безпеки бойового розрахунку.
  
  — Він може спробувати обійти нас з флангу, — сказав Шторм Гельмуту Дарксворду, який відповідав за східну сторону каменепаду. — Стеж, коли він з'явиться з боку сонця. І не давай йому помітити каменепад.
  
  — Думаю, нас і без того попередять датчики фонового шуму.
  
  Командування організували таким чином, що Шторм з Кассием по черзі керували основним завданням, поки брати Дарксворд по черзі командували операціями в зоні підтримки. Вільні від служби командири поверталися в Крайгород, наглядаючи за дотриманням інтересів Легіону. Торстон, син Шторму, забезпечував зв'язок із залишилася в місті командою.
  
  Основу оборони Гельмута становила батарея тяжких лазерних гармат, вивантажених з крейсера Легіону. Це було єдине зброю Шторму, здатне вступити в бій з машиною при світлі дня. Розривні снаряди, настільки ефективні в тіні, вибухали через декілька хвилин після потрапляння під сонячні промені, а більш легкому лазерного зброї не вистачало потужності, щоб пробити теплову захист краулера.
  
  Що б став робити Річард, якщо б виявив пролом в кручах? Відвів би табір назад? Навряд чи. Подібне стало би визнанням поразки. Маневр міг повторюватися до нескінченності, змушуючи Хоксблада раз за разом відступати. Так могло тривати роками, але у Річарда рано чи пізно вичерпалася б простір для відступу.
  
  Кине він свої сили з Сонячної сторони, щоб ізолювати прикривають каменепад війська? Це могло спрацювати — якщо він перейде в наступ до того, як розчистять уламки, і всім, хто не в краулерах, нікуди відступати. Але це означало б кривавий бій.
  
  Він міг також взагалі нічого не робити, сподіваючись, що Шторм зробить самовбивчу помилку до того, як його план принесе плоди.
  
  Шторм віддавав перевагу останній варіант. Річард Хоксблад був майстром мистецтва байдикування. Йому подобалося дочекатися, поки супротивник опиниться у безвихідному положенні, і тільки потім робити щось самому.
  
  Шторм зв'язався з офіцером, командовавшим інженерами:
  
  — Дальгрен, я чув, у вас проблема. В чому справа?
  
  — Прошу вибачення, полковник, але у нас погані новини. Нам буде потрібно набагато більше часу, ніж ми припускали.
  
  — Чорт забирай! Чому?
  
  — Ми не цілком уявляли, що знаходиться нагорі, і проломили пролом в озері розплавленого металу. Тепер він стікає в каменепад і застигає, потрапляючи в тінь. Ми нічого не можемо вдіяти, поки це не припиниться.
  
  Шторм насилу стримав злість:
  
  — Добре.
  
  «Схоже, я проклятий», — подумав він.
  
  — Дай картинку з камери, Генрі, — сказав інженер комусь на своєму кінці лінії. — Покажемо полковнику, з чим доводиться мати справу.
  
  Його обличчя зникло, змінившись чорнотою.
  
  За мить з'явилася слабо освітлена купа каміння. Камера нахилилася, продемонструвавши спершу довгу кам'яну осип, потім розлилася між валунами сіру масу, місцями нагадувала грудки застиглого воску. Нарешті камера піднялася вище, показуючи шалений шаленство рідкого металу, з плескотом переливавшегося через розбитий край скелі.
  
  — Вражаюче, Дальгрен, — сказав Шторм. — Поки чекаєте, робіть все можливе.
  
  Відключивши зв'язок, Шторм відкинувся у кріслі і дивився на стіну кабіни спеціально обладнаного командного краулера.
  
  
  
  Як і припускав Шторм, Річард чекав. У всьому іншому злісна хихикающая богиня-диявол по імені Доля обрушила на Легіон свою витончену помсту.
  
  Спроба запустити лінію тіньових генераторів, щоб створити перешкоди лінії Сутінкового міста, закінчилася нічим після того, як на шляху команди Блейка зустрілося велике море теплової ерозії.
  
  Теплова ерозія, зазвичай мала вигляд вкрай дрібного пилу, сама по собі не представляла загрози. Це була тільки маска, яка приховувала справжню небезпеку. Під нею могли ховатися провали або кам'яні вістря, здатні розпороти краулеру черево, наче ніж для риби.
  
  Точно так само не вдалася первісна спроба Хакса Цейслака проникнути в Фестунг-Тодезангст на Світі Хельги. Але він все ж надійно закріпився на поверхні планети і захопив управління ракетної захистом Хельги. Один Касія в Місячному командуванні, адмірал Бекхарт, схоже, не квапився жертвувати людьми.
  
  Затримки слідували одна за одною. Отримати пристосоване до вакууму спорядження виявилося нереально. Корпорація докладала всі зусилля для боротьби з піратами Макгроу, і все забирали собі спецслужби. А Річард пропонував на тому ж ринку більш високу ціну.
  
  Шторму анітрохи не втішало, що у Хоксблада не менше проблем, ніж у нього самого. Річард і проблеми були пов'язані настільки ж нерозривно, як дим і полум'я. Шторм щиро побажав йому якомога більше неприємностей від сімейства Ді, яким він дозволив розбити табір у себе на задньому дворі.
  
  Шторму досі дивувало, що війна не поширилася на Темну сторону. Там йшла звичайна мирне життя. Між Крайгородом і Сутінковим збереглися нормальні відносини. Вони не вели один з одним психологічної війни, не обмінювалися шпигунами і найманими вбивцями. Ні в тому, ні в іншому місті не намагалися розпалити військову лихоманку. Бізнес йшов своєю чергою. Корпорації контролювали обидва міста, але лише деякі жителі займалися добуванням металів, і навіть ними корпорації воліли не ризикувати. Війна на Тіньовий Межах була ризикованою операцією, а ні Блейку, ні Мичему не хотілося ризикувати чим-небудь, крім грошей.
  
  «Що ж, — подумав Шторм, — ось чому вони купують солдатів. Щоб уникнути безглуздих втрат серед своїх».
  
  
  
  43. Рік 3031
  
  Після двох виснажливих місяців на Сонячній стороні Шторм повернувся в Крайгород. Город, який здавався йому до цього тісним і забитим людьми, тепер виглядав настільки просторий, що діяв на нерви. «Все залежить від точки зору», — переконував він себе, намагаючись розім'ятися і відпочити від постійної боротьби за виживання на Тіньовий Межах.
  
  Він виявив, що не користується особливою популярністю. Половина крайгородцев, схоже, навіть не знала про пригоди Легіону на Черномире, а іншу вони анітрохи не цікавили. Війна ніяк не змінила повсякденне життя.
  
  Шторм не знав, радіти чи засмучуватися. Блейк не влаштовував йому ніяких почестей. Зазвичай роботодавці надходили інакше.
  
  У нього виникло відчуття, що Блейк злегка соромиться того, чим займається Шторм.
  
  В перший же день після повернення йому довелося пройти суворе випробування, поспілкувавшись з директорами корпорації. Вони вимагали від нього дій. Шторм роздратовано запропонував їм зброю і транспорт.
  
  — Ви краще мене у всьому цьому розбираєтеся, — сказав він. — Я з радістю готовий відправити вас туди, і управляйтеся як-небудь самі.
  
  Гнів Шторму швидко пройшов, але йому доставив чимале задоволення вид їх приголомшених фізіономій. Він з радістю зробив би те ж саме з політичними піратами, заправлявшими Конфедерацією. Наскільки менше було б воєн, якби цим яструбам довелося підставляти під обстріл власні жирні дупи? Кабінетний воєначальник став одним з гротескних породжень постфеодальной цивілізації. Наскільки б не були жорстокі Темні століття, але в ті часи представники правлячих класів самі виходили на бій і рубалися один з одним...
  
  Не знайшлося охочих і тоді, коли він запропонував інспекційну поїздку до місця його операції на Тіньовий Межах. Як він виявив, Блейк виявився єдиним з них, хто коли-небудь перетинав Край Світу.
  
  «Типові представники своєї породи, — подумав Шторм. — Жодного разу не вылезавшие з плюшевих крісел».
  
  Через тиждень Блейк запросив його на прийом у міській раді для еліти Крайгорода. Там була красуня-шпигунка Поліанна, що виглядала набагато жвавіше і розслабленішою, ніж за весь час після весілля. В своїй стихії вона здавалася зовсім іншою людиною.
  
  — Гней! — Вона поцілувала його і без тіні збентеження обняла. — Сподіваюся, тобі там не надто тяжко довелося?
  
  — Тяжко — не те слово. Навіть не знаю, як це назвати.
  
  — Йдемо. Я тебе представлю.
  
  — Я стребовал з Блейка хорошу плату за цей контракт, але вже починаю замислюватися, чи не продешевив. Мої солдати тут не для того, щоб розважатися.
  
  Гельмут, обмінявся роботою з братом, слідував за Штормом, нагадуючи буркотливу грозову хмару, шукає, на кого б звалити блискавки. За ним по п'ятах йшли сирианские бойові пси. Гельмут люті кидав погляди на членів ради директорів, у яких увійшло в звичку пхати довгий ніс в нові службові приміщення Легіону поверхом нижче. Кассій перевів їх туди, щоб скористатися перевагою, яку давали чудові засоби зв'язку корпорації.
  
  Першим, кого представила Поліанна, був Альбін Корандо.
  
  — Ми знайомі, — сказав Шторм. — Як справи, пан Корандо?
  
  — Йдуть помаленьку, полковник.
  
  — Альбін мій брат, — пояснила Поліанна.
  
  — Схоже, якщо спорідненість і є, то дуже далеке.
  
  — Ні, він не кровний брат. Обох Нас прихистив Лягуш. Альбін — вигнанець з Сутінкового міста. Лягуш привів його до себе і навчив старательскому справі. Вам варто як-небудь поспілкуватися з Альбіном, розповісти один одному різні історії. Йому є що розповісти про минулі часи.
  
  — Для цієї молоді все, що було раніше тижні тому, — вже минулі часи, — усміхнувся Корандо.
  
  — Гм... може, ускользнем куди-небудь і побалакаємо за пляшкою? Після всіх люб'язностей?
  
  — Ну вже ні, — сказала Шторму Поліанна. — У мене на тебе є плани.
  
  Він почав побоюватися, що у нього склалося про неї невірне враження і вона зовсім не змінилася.
  
  — Люцифер...
  
  — Ми офіційно розійшлися. Без жодних образ. Якийсь час все було непогано, поки ми обидва залишалися самими собою. Але коли ми спробували стати тими, ким, як здавалося, хотіли бачити нас інші... Ні, не хочу втомлювати тебе. Просто скажу, що не шкодую про це. По більшій частині.
  
  Шторм сумнівався, що обійшлося без образ. Те, що трапилося, напевно, на багато років наклало відбиток на Люцифера, який ще більше старався стати тим, ким він ніколи не зможе бути. Але Шторм вирішив не позбавляти Поліанна ілюзій, відчуваючи, що та буде страждати, знаючи, що з-за неї страждає Люцифер.
  
  Наступною виявилася дружина Блейка, Грейс, про існування якої Шторм взагалі не підозрював, — струнка сором'язлива мініатюрна жінка, відчувала себе ніяково в суспільстві інших. Вона виглядала набагато молодше свого ймовірного віку.
  
  — Дуже приємно, пані Блейк. — Він чемно вклонився і поцілував їй руку.
  
  Можливо, частинка стародавньої галантності могла допомогти їй трохи розслабитися.
  
  «До чого ж ми любимо грати в паладинів, — цинічно зауважила якась частина його розуму. — Наймані вбивці зображають з себе лицарів Круглого столу, винищувачів драконів, рятівників дів і сокрушителей людожерів. Ні-ні, це зовсім не кров невинних на старих збруї, лише цятка іржі».
  
  — Він... він не небезпечний? — запитала пані Блейк, втупившись на воронопута на плечі Шторму.
  
  — Тільки якщо вирішить, що ви їстівні. — Шторм спробував по-хлоп'ячому посміхнутися. — Вам нічого боятися. Він не любить солодкого.
  
  Вона нервувала. Шторм підійшов до Блейку.
  
  — Добрий вечір, полковник, — холодно вітав його той. Схоже, йому до болю була знайома репутацію ловеласа, якою користувався Шторм. Його погляд метнувся до бойових псів. — Я чув, ви володієте мистецтвом гри на старовинному інструменті під назвою «кларнет». Чи Не будете такі люб'язні зіграти для нас?
  
  Шторм зам'явся. Йому ставало не по собі, коли він грав для сторонніх. Він взагалі вкрай рідко грав на публіці.
  
  Блейк відчув його замішання:
  
  — Ні-ні, не для цього натовпу. Для нас з Грейс, після вечері. І природно, для Полианны. На прохання Грейс. Вона сама музикант. Віддає перевагу класичні струнні.
  
  — В такому разі пошту за честь. Може, ваша дружина зіграє зі мною пару п'єс?
  
  Грейс Блейк втупилася в підлогу, покусуючи витончену губу. Вона справді була дуже боязкою створенням. Поліанна стиснула руку Шторму.
  
  — Ти переборщуєш, — прошепотіла вона.
  
  На них дивилися люди. На деяких обличчях відбивалися напружені думки. Кілька жінок кидали на нього допитливі погляди. Чоловіки зверхньо поглядали на його оточення, можливо підраховуючи шанси на Поліанна. Представники обох статей заздрили його близькості до трону.
  
  Шторм помітив у задніх рядах похмуру фізіономію Торстона. Той проштовхався крізь натовп, наступаючи на ноги і зневажаючи чиєсь самолюбство. Йому належало перебувати на посаді внизу.
  
  — Можливо, з вечерею і музикою доведеться почекати, — пробурмотів Шторм.
  
  
  
  44. Рік 3031
  
  — Батько, тебе хоче бачити Кассій! — закричав Торстон з відстані десять метрів.
  
  — Що сталося?
  
  Торстон знизав плечима:
  
  — Схоже, щось назріває.
  
  Йому не хотілося говорити при цивільних.
  
  — Пане Блейк, пані Блейк, прошу мене пробачити...
  
  — Само собою, — відповів Блейк. — Якщо б ще і у мене знайшовся привід звідси вислизнути...
  
  — Полковник Шторм, — тремтячим голосом запитала Грейс, — можна нам з Крейтоном піти з вами?
  
  — Звичайно, — відповів Шторм. — Ваш чоловік тут головний. Нерозумно було б тримати його в невіданні.
  
  — Альбін, вибачся перед усіма за мене, — сказав Блейк. — А потім приходь у штаб полковника Шторму.
  
  У штабі панувало пожвавлення. Легіон встановив у центрі зв'язку корпорації Блейка чимало спеціалізованого обладнання, і головну його частину становив гігантський дисплей, на який виводилася керована комп'ютером карта Тіньової Риси. Довга темна річка розколини кишіла рухливими вогниками, і кожен представляв окрему бойову одиницю. Чувся тихий шум переговорів по зв'язку, які відстежували оператори. Головною їх темою було якесь замішання на лінії вогню: в ефірі без кінця обмінювалися питаннями «Летюча лисиця», «Міраж-один» і «Дамокл». Чутність була чітка, але розмова відбувалася на жаргоні, який супутники Шторму зрозуміти не могли.
  
  На екрані виднілося обличчя Касія, насилу приховував роздратування.
  
  — Прямий зв'язок по шифрованому каналу, — повідомив Шторму зв'язківець.
  
  Шторм кивнув.
  
  — Гней, — сказав Кассій, як тільки Шторм зайняв місце перед камерою, — вони щось затівають. Ми поки не знаємо, що саме, але безсумнівно щось серйозне.
  
  — Яка у тебе інформація? Я нічого не бачу на великому дисплеї.
  
  — Дві години тому вони спробували наступати піхотою і бронетехнікою. Вони відтіснили наших спостерігачів. Нам довелося відійти за межі надійної видно, так що нічого з точністю сказати не можна. Судячи з поліпшеною комп'ютером картинці, в хід пішла важка техніка.
  
  Шторм кинув погляд на зображення з орбітальних камер. Чортові супутники виявилися марні — демон-сонце випалив їх за кілька днів, а на картинках, які їм все ж вдалося надіслати, нічого не можна було розібрати. Занадто великий був контраст між залитими сонцем рівнинами і темрявою Тіньової Риси.
  
  — Є дані від розвідки?
  
  — З сьогоднішнього ранку — ніяких. Таке враження, що вони повністю заглушили зв'язок. Але вчора ми отримали підтвердження твоєї думки щодо того, що Річард повернувся в Сутінковий місто.
  
  — Кого він залишив за головного?
  
  — Доскала Меннике. Молодшого.
  
  — Навряд чи Річард спершу організував би атаку, а потім пішов.
  
  — Бо я тебе і викликав. Наскільки ми можемо зрозуміти, його вже якийсь час тут немає. І під час їх вилазок минулого тижня його теж не було. Відбувається щось дивне.
  
  — Де вони зараз?
  
  Власні війська Шторму висунулися в бік табору супротивника цим вранці, після того, як інженери з запізненням на місяць добудували скат, ведучий на верхню сторону утьосов Тіньової Риси. Будь-яка атака Хоксблада застала б занадто розосереджений Легіон зненацька.
  
  — Майже готові. В останній доповіді, який я отримав, повідомлялося, що вони займають вихідні позиції.
  
  — У тебе є зв'язок з Вульфом?
  
  — Дуже погана. Сонце створює перешкоди ретранслирующему променю.
  
  — З'єднай мене з другого тактичного. — Шторм повернувся до Блейку. — Пане Блейк, є який-небудь спосіб з'ясувати, що відбувається в Сутінковому?
  
  — У мене там своя людина, але швидко з ним зв'язатися. Доведеться почекати, поки він не придумає, як таємно переправити мікроплівки.
  
  — Без толку. Мені потрібно мати хоч якесь уявлення, що відбувається зараз, сьогодні, а не що відбувалося місяць тому.
  
  — Навіщо?
  
  — Схоже, дещо дуже погано пахне.
  
  — Є з'єднання, Гней, — сказав Кассій. — За відео — нічого, крім перешкод.
  
  — Подивимося, чи вдасться підсилити сигнал. Перемикай. — Він почекав кілька секунд. На мить на екрані з'явилася цифра два і тут же згасла. — Ветрогон, каже Канделябр, прийом. — Відповіді не було. — Ветрогон, каже Канделябр, як мене чуєте? Прийом.
  
  — Канделябр, каже Чорне Дерево. Ветрогон втратив зв'язок по променю. Прийом.
  
  Відповідь був ледве чутний.
  
  — Хто такий Чорне Дерево? — пошепки запитав Шторм у зв'язківця.
  
  Зв'язківець сверился з таблицями:
  
  — Білл Аллен, сер. У краулере полковника Дарксворда.
  
  — Чорне Дерево, каже Канделябр. Ретранслируйте Ветрогону. Повідомте ваші координати. Повідомте, чи можете передати відео табору. Прийом.
  
  — Канделябр, каже Чорне Дерево, ретранслирую Ветрогону. Перебуваю в точці Ер-Те-Ікс, веду бойові дії. Передаю відео. Прийом.
  
  — Пішла картинка, — сказав Шторм. — Збільшіть.
  
  Перед ним з'явилася непроглядна темрява, то исчезавшая, то з'являлася на тлі перешкод. Картинка тремтіла і коливалася, поки комп'ютер її обробляв.
  
  Темряву час від часу розривали вогненні списи лазерних гармат або спалахи вибухів. Камера дивилася вниз з краю Тіньової Риси, показуючи широко розкинувся табір Річарда, схожий на розкидані в гігантській пісочниці іграшки. То тут, То там у низці спалахів можна було помітити переміщення бронетехніки і мобільної артилерії, що шукали укриття краще, і краулеры, які раптом яскраво засяяли.
  
  — Чому вони світяться? — запитав Шторм.
  
  — Ставлять противосолнечную захист, — відповів з-за його спини Корандо. — Вона зробить їх невразливими проти лазерних гармат.
  
  Шторм нахилився ближче до екрана:
  
  — Ті машини менше, ніж військові краулеры. Корандо, що це за техніка?
  
  — В основному старі вантажівки. Мабуть, ті, які використовувалися для перевезення боєприпасів і спорядження.
  
  — Чорне Дерево, каже Канделябр. Повідомте, що вас обстрілюють. Прийом.
  
  — Канделябр, каже Чорне Дерево. Нас обстрілюють легкими снарядами. Ми знищили одну лазерну зброю. Прийом.
  
  — Смерть Черв'якам, каже Канделябр, як мене чуєте? Прийом.
  
  — Канделябр, говорить Смерть Черв'якам, — відповів Кассій. — Переключаюсь на закритий канал. Кінець зв'язку.
  
  — Кассій, — сказав Шторм, перейшовши на шифрований канал, — вони замінили важку техніку застарілими машинами. Стеж, чи не з'явиться що-то з боку сонця. Можеш висунути частину артилерії і бронетехніки. Дій по обстановці. Вульф в будь-якому випадку вже не встигне тобі допомогти. Спробуй змусити їх здатися. Якщо залишишся цілий і зумієш просунутися повз них досить далеко, їх розвідка на Сонячній стороні не зможе повернутися до своїх.
  
  — Я і так вже іду цим планом, — відповів Кассій. — Гней, схоже, без великої крові не обійтися. Що там відбувається? Це зовсім не в стилі Річарда. Ніякої необхідності атакувати немає. Та й Меннике ніколи не шукав слави.
  
  Шторм згадав, яке більшу частину часу перебувати в полоні скафандра, в постійному оточенні як природних небезпек, так і ворогів.
  
  — Може, в нього криша поїхала? — припустив він.
  
  — Може бути. Але, думаю, найімовірніше інше. Там більш ніж достатньо поплічників Ді, щоб знищити цілу галактику. І мені потрібно зараз бути там. Продовжуй спостерігати. До зв'язку.
  
  — До зв'язку.
  
  Вставши, Шторм окинув поглядом приміщення, пересунув крісло в його центр і сіл. Звідти він міг чути всі переговори і бачити великий екран. Про своїх гостей він повністю забув. Торстон, приніс велику кружку кави, удостоївся лише короткого кивка.
  
  Гостре як бритва, лезо цього мчало вперед, перетворюючи майбутнє в минуле. Годинник зі стогоном йшли геть, скрегочучи на іржавих петлях. Вульф безперервно обстрілював табір. Один його краулер, в'їхавши на вершину схилу, встановив вибухові заряди, які повинні були обрушити каменепад позаду людей Хоксблада. Вогонь Вульфа знищив кілька краулеров Мічема. Табір розсипався. Великі машини під управлінням наляканих цивільних втекли під промені сонця, кинувши усіх, хто опинився за бортом. Кассій негайно натиснув бронетехнікою. Війська Хоксблада відступали, поки не вперлися у влаштований Вульфом каменепад.
  
  Бойові краулеры Сутінкового міста виїхали з боку сонця, розвернувшись в добре організований фронт завширшки двісті кілометрів, далеко позаду Касія.
  
  — Можна не сумніватися, — пробурмотів Шторм, спостерігаючи за розвитком подій.
  
  — Батько? — перепитав Торстон.
  
  — Ними командує божевільний.
  
  Тридцять краулеров Мічема атакували все створене руками людини, включаючи шпиталі, притулки і куполи для відпочинку, хоча усі вони були чітко позначені. Все це час краулеры зберігали похмуре радіомовчання.
  
  — Схоже, вони не хочуть, щоб кожен з них знав, що робить інший, — зауважив Альбін Корандо. — Не треба бути військовим генієм, щоб зрозуміти: наша мережа зв'язку дозволяє спостерігати за всіма.
  
  — Цікаво, чи не так? — сказав Шторм.
  
  Легіон, заздалегідь попереджений, ні в що не втручався. Атака ще тривала, коли Шторм оголосив:
  
  — Все, попалися. Їм доведеться гірко пошкодувати про скоєне. І це може покласти кінець війні.
  
  Незабаром всі почали розуміти, що він мав на увазі. Один за іншим військові краулеры Хоксблада виводилися з ладу або були змушені повернутися під сонячні промені. Спеціально спроектовані військові машини були самим потужним знаряддям Річарда, але він швидко їх втрачав і міг втратити ще більше, коли відступаючі машини спробували б повернутися на Тіньову Межу.
  
  Противостоявшими Касію військами командував підполковник Гюнтер Хавик. Він навчався у Уолтерса в Академії і служив зі Штормом в космічній піхоті Конфедерації. Будучи типовим офіцером-найманцем, він здався, як тільки стало ясно, що становище безнадійне.
  
  Сучасні вільні війська не вели героїчні, безнадійних боїв, подібних Сталінградській битві. Тим більше — коли для них не було ніяких тактичних або стратегічних виправдань. Слава вважалася епітафією для дурнів.
  
  Кассій негайно почав переправляти війська в обхід каменепаду і окопуватися в очікуванні повернення бойових краулеров Хоксблада. Він вважав, що змусити їх здатися буде нескладно. У більшості була вже на межі проти сонячна захист і закінчилися боєприпаси. Їм кортіло дістатися до тіні, але прокладати шлях стріляниною вони не могли.
  
  Війська Вульфа відступили до Тіньової Межі, щоб прийти в себе після довгого перебування на демонічному сонце.
  
  Шторм зрозумів, що він провів у штабі двадцять дві години, будучи повністю бадьорим і зібраним. Навіть залізний Торстон пару годин задрімав і тепер запропонував Шторму зробити те ж саме.
  
  — Я як раз про це подумав, — сказав Шторм синові. — Від мене тут все одно більше нічого не залежить. Все в руках Касія. Розбуди мене, якщо стане кисло.
  
  На Тіньовий Межах, природно, єдиним сном для учасників операції міг стати тільки вічний. Поки питання не вирішиться, про відпочинок можна навіть не думати.
  
  Коли Шторм повернувся, він помітив Блейка. Вид у того був не надто радісний.
  
  — Що з ним таке? — запитав Шторм у Торстона.
  
  — Почали надходити цифри втрат.
  
  — Це погано?
  
  — Хорошого мало.
  
  Ознайомившись з доповідями, Шторм зрозумів, що панував на полі бою замішання вимальовується досить похмура статистична картина.
  
  Перше велике бій на Тіньовий Межі, все ще тривало, повинно було завершитися оглушливої перемогою для Крайгорода. Табір був розбитий, і всі бойові краулеры, крім невеликої жменьки, виведені з ладу. Кассій, використовуючи всі доступні ресурси у вигляді людей і машин, без будь-якого опору мчав до точки, де лінія постачання Сутінкового міста перетинала Тіньову Межу. Він повинен був дістатися туди за чотири дні, якщо Хоксблад йому не завадить. Війна могла закінчитися до кінця тижня.
  
  І в ній безповоротно загинули близько тисячі легіонерів. Ще більше пропало безвісти. Вижили просівали кам'яні уламки. Не менше було й поранених, а також померлих з можливістю воскресіння.
  
  Цифри втрат приголомшили Шторму і повалили в сум'яття. Йому не доводилося стикатися з такою кількістю жертв з часів війни з улантонидами.
  
  — Це зробив не Річард, — то й справа бурмотів він. — Це створив якийсь божевільний.
  
  Перед ним, наче нізвідки, виникло беззвучно смеющееся обличчя Майкла.
  
  Лише підступність Ді могло стати причиною такого кровопролиття.
  
  Шторм кружляв по штабу, намагаючись знайти хоча б частинку позитивного серед безлічі негативного. І єдиною надією залишалася шалена гонка Касія до мети.
  
  Раптово він розрізнив серед безперервного шуму переговорів напружений голос:
  
  — ...чуєте мене, Залізний Легіон? Я попав в теплову ерозію в чотирнадцяти кілометрів від точки дев'ятсот. Застрягла головна гусениця. Не можу скинути причепи. У мене на борту тридцять дві людини. Можете допомогти? Мейдей, мейдей, каже двадцять дев'ятий бойової краулер Сонячної сторони, чуєте мене, Залізний Легіон? Я попав в теплову ерозію...
  
  — Як він передає? — запитав Шторм.
  
  — По пульсуючому лазерному променю, сер. Промінь відбивається від поверхні схилу.
  
  Шторм повернувся до великому дисплею, на якому панувало неймовірне замішання. Можливо, навіть комп'ютери не встигали стежити за подіями.
  
  Точка дев'ятсот перебувала в девятистах кілометрів уздовж Тіньової Риси. І всього в п'ятдесяти кілометрах на схід від ската, який використовував Вульф, щоб піднятися по схилу.
  
  — Як довго ми його приймаємо?
  
  Зв'язківець перевірив журнал попередньої зміни:
  
  — Майже чотири години, полковник. Полковник Дарксворд почав рятувальну операцію, як тільки надійшло повідомлення.
  
  Шторм повернувся до Блейку:
  
  — Які шанси їх витягнути?
  
  — Майже ніяких, — похитав головою Блейк. — У нас не було жодної успішної операції на денній стороні з тих пір, як Мойра Джексон витягла звідти батька, відразу після війни з улантонидами. У нас буває кілька випадків в рік. Найскладніше — знайти постраждалих. «Чотирнадцять кілометрів від точки дев'ятсот» мало що значить. Координати доводиться визначати навмання, а після декількох годин при світлі сонця це стає ще складніше. Якщо у нас коли-небудь з'являться відповідні технології, ми поставимо навігаційні маяки... В будь-якому випадку, щоб щось помітити, потрібно сидіти на даху іншого краулера. У вантажівок найкращі прилади, але навіть вони не можуть бачити далеко. Але ми щоразу намагаємося, хоча б в надії чогось навчитися.
  
  Драма розгорталася з хворобливою повільністю. Вульф кинув на пошуки всі машини, пустивши їх по прокладеній комп'ютером спіралі навколо можливого місцезнаходження потрапив у пастку краулера. Відчай його командира ставало все сильніше в міру того, як захист наближалася до межі своїх можливостей.
  
  — Гей! — раптово почувся голос. — Ми його знайшли! Гей, він тут!
  
  Шторм нервово усміхнувся.
  
  — Безстрашний, — уже спокійніше промовив той самий голос, — говорить Білокрилий-один. Є контакт, азимут — триста сорок сім, відстань — шістсот десять метрів. Прийом.
  
  — Білокрилий-один, каже Безстрашний. Залишайтеся на місці. Прийом. — «Безстрашний» був позивних Вульфа в його власній тактичної мережі. — Повелитель Бур, каже Безстрашний. Всім зібратися біля Белокрылого-один, виконувати негайно. Прийом. — Вульф переключився на командну мережу. — Смерть Черв'якам, каже Ветрогон. У нас є контакт. Просимо інструкцій. Прийом.
  
  Відповіді від Касія не було. Уолтерс випередив власних зв'язківців.
  
  Шторм нахилився до мікрофона:
  
  — Ветрогон, каже Канделябр. Дійте з обережністю. Доручіть керівництво рятувальною операцією комусь із місцевих. Кінець зв'язку.
  
  Шторм знову втупився на великий дисплей. У нього раптово виникло погане передчуття. Щось підказувало: не варто відгукуватися на що відбувається. Але він не міг відмахнутися від почуття морального обов'язку перед побратимом-солдатом. Він не міг змусити себе відкликати Вульфа.
  
  — Канделябр, каже Ветрогон. Підтверджую — діяти з обережністю під керівництвом когось із місцевих. Кінець зв'язку.
  
  — Продовжуйте спостереження, — сказав Шторм зв'язківцеві. — Повідомте, якщо щось здасться дивним.
  
  Зв'язківець запитливо насупився, але Шторм нічого не пояснив.
  
  Спроба порятунку слідувала процедур, мало відрізнявся від теорії на папері. Судячи за словами Корандо і Блейка, все йшло гладко.
  
  Вантажівки розташувалися з сонячної сторони від потерпілого краулера, встановивши переносні тіньові генератори. Ті, в свою чергу, захищалися одноразовими молібденово-керамічними екранами. Величезні насосні установки, закачивавшие на борт рідкі метали і перевозили їх для подальшої обробки, під'єднали шланги до стикувальним аварійних люків. Внутрішній діаметр шлангів був досить великий, щоб через них міг пройти не надто великий чоловік.
  
  — Старатель затишніше себе почуває, знаючи, що у нього є примарний шанс, — зауважив Корандо. — Навіть якщо цей шанс настільки невеликий, що окупається всього раз в сторіччя. Коли подорожуєш по Сонячній стороні, одне лише знання, що хто-небудь спробує тебе врятувати, багато значить.
  
  — Канделябр, каже Ветрогон. Краулер не відповідає. Посилаємо людини з головного бойового. Прийом.
  
  Шторм повернувся до Блейку, запитливо насупившись.
  
  — Бойові краулеры — модифіковані насоси, — сказав Блейк. — У деяких перероблені причепи.
  
  Це був зовсім не той відповідь, який був потрібний Шторму. Але Вульф продовжував чекати.
  
  — Ветрогон, каже Канделябр. Зрозумів вас. Прийом.
  
  Вульф наказав солдатові взяти ручної комунікатор і підключив його до мережі зв'язку. Пішли переговори про те, яким чином відкрити аварійний люк зовні. Вульф постійно поторапливал, оскільки тіньові генератори не могли працювати вічно.
  
  — Мені хотілося б знати, — сказав Шторм Блейку, — чому ви не скористалися цим методом, щоб врятувати людину по імені Лягуш.
  
  — Тому що його краулер був побудований по сусідству з пагорбом, де Ной будував ковчег. Єдиний аварійний люк знаходився під його кабіною. Власне, із-за виниклих тоді проблем і з'явилася модифікація з зміненим розташуванням люка. Та ж думка одночасно прийшла в голову і Мичему.
  
  — Зрозуміло.
  
  — Не бачу нікого, крім мерців, полковник, — доповів розвідник Вульфа, пробравшись всередину. — Рухаюся в бік кабіни.
  
  Настала хвилина тиші. Шторм напружено чекав, відчуваючи, як ворушиться волосся на потилиці.
  
  — Не можу зрозуміти, що тут сталося, полковник. Вони всі посинілі і з опухлими обличчями. У них все ще працює захист і рівень кисню в порядку...
  
  — Вульф! — гаркнув Шторм, нехтуючи правилами коду. — Негайно забирайся геть звідти! Зараз же! — Погане передчуття змінилося впевненістю в лихо, що насувається. — Це пастка!
  
  Його наказ запізнився. Приблизно на годину.
  
  У зв'язку почувся гуркіт, а потім настала тиша, порушувана лише перешкодами.
  
  — Канделябр, каже Медовик, — перервав мовчання здавлений голос. — Спостерігаємо візуально і по радару ядерна хмара в п'ятнадцяти кілометрах від точки дев'ятсот двадцять. Прийом.
  
  — Канделябр, каже Поклінний Хрест, — почувся інший голос. — Спостерігаю потужний землетрус з епіцентром приблизно в п'ятнадцяти кілометрах від точки дев'ятсот сімнадцять, супроводжується сильним гамма-випромінюванням. Прийом.
  
  Подібні ж доповіді надійшли від десятка спостерігачів. Шторм не відповів ні на одне. Прийом похмуро підтвердив зв'язківець.
  
  Вульф. Загинув. З сотнями своїх людей. Через безглуздого гуманного пориву. Це була пастка. Напевно робота Ді, заснована на знаннях про найманців і місцевих працівників.
  
  — Це справа рук Фирчайлда, — сказав Шторм Торстону.
  
  — В його стилі, — понуро кивнув Торстон. — Що будемо робити, батьку?
  
  — Лишаєшся тут за головного, — помовчавши, відповів Шторм, відчуваючи, ніби його нутрощі намагається прогризти прабабуся всіх шлункових виразок. — Я повинен повідомити Гельмуту. Постарайся зв'язатися з Кассием. Він повинен про це знати.
  
  Шторму дивувало, чому він ще не збожеволів від люті, замість того, щоб тупо намагатися переконати себе, що все це сталося насправді. Якась частина його розуму все ще чекала, що зараз вийде на зв'язок Вульф і скаже: «Це була лише дурний жарт».
  
  Перш ніж відправитися до Гельмуту, він кинув погляд на своїх людей, підозрюючи, що їх особи виражають ті ж почуття, що і його власне, — потрясіння і небажання повірити в те, що сталося.
  
  Ядерна зброя не використовувалася на поверхні планети проти розумних істот, навіть у найкритичніші моменти війни з улантонидами. Його багато століть тому включили в список забороненої джентльменськими угодами зброї. Першим слід було очікувати застосування хімічного і біологічного, не володів настільки довгостроковими ефектами...
  
  Шторм був прав. Війна на Тіньовий Межах стала лебединою піснею вільних військ. Тепер Конфедерація напевно втрутиться і разоружит їх. Справедливий гнів громадськості не залишить уряду іншого виходу.
  
  У своїх роздумах він упустив один незначний факт. Преса виявляла повна байдужість до війни на Тіньовий Межах. Ніхто її не висвітлював, і навряд чи хто-то за межами Черномира що-небудь про неї знав. Лише Шторму, що знаходилися в штабі і, можливо, жменьці людей в Сутінковому місті було відомо про застосування забороненої зброї.
  
  
  
  45. Роки 2860-3023
  
  — Мені нудно, Рхафу, — пробурчав Дит всього через кілька місяців після того, як вони перемогли останнього Дхарвона. — Думаю, я зрозумів, чому батько завжди був настільки роздратований. Щоб збільшити прибуток на десяту частку відсотків, особливих зусиль не потрібно, а йому хотілося цього виклику.
  
  Рхафу глянув на Діта, можливо вважаючи, що молодий глава сім'ї обманює сам себе:
  
  — Твої колеги б з цим посперечалися.
  
  — Це їх спосіб життя. Хауги і Гаабы ніколи нічим іншим не займалися. Може, я був би радий, якби у мене звичайне дитинство. Але у мене його не було. У звичайному житті я відчуваю себе немов у клітці.
  
  — У нас є місія, яку заповідав твій батько.
  
  — Ми нічого не можемо з цим вдіяти. Нам доводиться займатися марудною роботою. А коли з нею покінчимо, звірі будуть воювати з Улантом, і нам доведеться чекати закінчення війни. На це може піти років двадцять. Улантониды дуже вперті.
  
  — Не пам'ятаю, щоб твій батько казав, що помста повинна бути негайною. Але, зізнаюся, мені самому дещо неспокійно на душі.
  
  — Є думки?
  
  — Деякі є.
  
  — Хотілося би їх вислухати.
  
  — Думаю, нам треба розділитися на два будинки, великий і малий. Один і далі залишиться традиційним сімейством Норбон, а інший займеться розробкою Осіріса і втіленням в життя помсти звірів. Така двоїста структура обособит можливі ризики. Якщо ми програємо, хоч не погубимо разом з собою всю сім'ю.
  
  Дит невпевнено подивився на Рхафу. Вони створили вкрай сприйнятливу і монолітну структуру з метою знищити Дхарвонов, і йому не хотілося відмовлятися від отриманої влади.
  
  — Твій двоюрідний брат Тааке не надто смекалист, але він досвідчений адміністратор. Постав його на чолі тієї гілки родини, що залишається на Батьківщині. Збери побільше відважного народу і вирушай на Осіріс. Там ти знайдеш багато цікавого і ту саму роботу, яку так прагнеш. Ми можемо створювати маріонеткові імперії. Ми можемо розширювати ринки збуту. Зводити куполи для вирощування ситлака. Будувати племінні станції. Прокляття, та ми можемо навіть зайнятися звичайною торгівлею і промисловістю. У нас буде ціла планета, і нам не доведеться ні з ким її ділити.
  
  «Примітивний, середньовічний світ, — подумав Дит. — Якщо захочемо, ми можемо взяти на себе роль бога. Чого ще я міг би побажати?»
  
  — Подумаю на цей рахунок. Є інші пропозиції?
  
  — Ми можемо використовувати цю війну. З тих пір як ми повернулися додому, у нас з'явилося безліч нових підлеглих. Потрібно знайти їм якесь застосування.
  
  — Побудувати рейдерське флот? Рхафу... Коли я був маленьким і вперше відправився на Префактл, тільки про це й думав, що виросту і стану піратським капітаном.
  
  — Не думай, ніби все це суцільні пригоди і романтика, Дит. Навіть піратство — дуже тяжка праця, якщо хочеш, щоб від нього була користь. Потрібно купувати або будувати кораблі. Потрібно мати зброєю. Все це вимагає фінансів. Потрібно зібрати надійні розвідувальні джерела. Треба знайти тих, хто готовий працювати разом, наступивши на горло власній гордості. Тих, хто не відданий сім'ї, але буде відданий тобі і один одному. З нашим народом це не так-то легко.
  
  — Так-так, розумію. Все та ж стара адміністративна хрень. Але принаймні, проглядається цікава мета.
  
  До Діту частково поверталися ті захоплення і хвилювання, з якими він у дитинстві вивчав пригоди великих піратів.
  
  У раси сангари була одна видатна слабкість — властива їх культурі неприязнь до жорсткого цілеспрямованому адміністрування і відраза до будь-яких адміністративних тонкощам. Вони вважалися досить енергійним і діяльним народом і вели себе відповідно. Повзуча, задушлива і постійно зростаюча бюрократія, властива людським організаціям, була їм знайома. Вони вдарялися в протилежну крайність, часом настільки, що недолік бюрократії шкодив їм так само, як її надлишок — іншого людству. Критично важливі дані могли зводитися до кількох рукописних заміток на клаптиках паперу, які незабаром губилися... Все, що не зберігалося в пам'яті глав сімейств і їх найближчих помічників, развеивалось, як дим за вітром І причиною невдач часто ставала неможливість зв'язатися з потрібною людиною або відсутність адміністративної точності або надійних даних.
  
  Найбільш цінувалися сімействами ті деякі сангари, яким були властиві дійшлість і канцелярський склад розуму. Сімейства люто за них билися і вигідно ними торгували.
  
  
  
  Рейдерство Діта процвітало, як і справи на Осіріса. З часом Норбонов з небажанням включили в число Перших колекцій сангари. Дить і Рхафу заслужили репутацію команди, одним дотиком превращавшей все в золото. Всі їхні проекти зазвичай зароджувалися в родючому мозку Рхафу, а Дит старанно наймав агентів, займалися їх здійсненням. Старий щосили тримався в тіні, граючи власну роль.
  
  У якомусь сенсі Рхафу був закулісним правителем, справжнім генієм сімейства. Дитом він просто керував.
  
  Дить не хотів ставати мозком всього підприємства, так і не посмів би. Незважаючи на всі уроки Префактла, він залишався надто поривчастим. Рхафу зазвичай пом'якшував його запал, але іноді благополуччя сім'ї страждало через погано продуманого плану, який Дит приводив у дію, не порадившись зі старим.
  
  Хоча тепер нувориші Норбоны увійшли в число Перших колекцій, їх не сприймали такими повною мірою. Вони були занадто грубі і жорстокі, вдавалися до занадто варварським способам накопичення багатства. До того ж Дит наймав чужинців.
  
  Він не використав їх традиційним способом, як маріонеток серед власних народів. Він знаходив відповідних людей і підключав до діяльності сім'ї на Осіріса і іноді на Батьківщині — бухгалтерів, економістів, обробників даних, а також солдатів, що стали кулаком сімейства під командуванням довірених сангари.
  
  Подібне жахало більш традиційні сімейства, чимало заздрили багатства Норбонов і їх здатності боротися.
  
  Діта рідко запрошували на світські заходи, але й не ігнорували відкрито. Втім, світське життя його не приваблювала — неприязнь до прийомів і їх завсідникам залишалася незмінною.
  
  Під час війни іноді здавалося, що йому випала можливість без особливих витрат виконати наказ батька. Він не радився з Рхафу, сподіваючись, немов хлопчисько, влаштувати сюрприз, але його вороги виявлялися підступними і верткими. Здавалося, вони чують небезпеку з відстані у кілька світлових років. Їм щоразу вдавалося вислизнути від нього, так і не дізнавшись, що їм загрожувало.
  
  Тоді ж, під час війни, він знову зустрів сина і не зміг встояти проти властивого сангари почуття сім'ї. Він злегка підштовхнув Майкла в потрібному напрямку, допомагаючи розбагатіти. А також — стати знаряддям, за допомогою якого, як сподівався Дить, можна було впровадити вплив Норбонов в саме серце людських владних структур.
  
  Вже набагато пізніше після того, як Дит відкрився Майкла, він почав зманювати Ді на Батьківщину і Осіріс, щоб дати йому запізніле освіта сангари.
  
  Характер Майкла виявився не надто приємним, що розчарувало Діта, але відступати він не збирався. Майкл був його єдиною дитиною.
  
  Дить не одружився і не піддавався спокусам, які інколи виявлялися на його шляху. І це стало приводом для неголосних коментарів і нічим не обгрунтованих міркувань про природу його відносин з Рхафу, а також питань щодо Майкла.
  
  Лише Рхафу підозрював правду, але навіть з самим старим другом Дит відмовлявся обговорювати дану тему.
  
  Норбон у Кредит був беззавітно відданий звірячої жінці по імені Емілі Шторм.
  
  Породистої рабині для утіх.
  
  Одна лише ця жахлива таємниця могла перекинути його імперію. Фізичні стосунки могли сприйматися терпимо, і на них закривали очі, але справжні почуття — ніколи. Глава сім'ї не міг дозволити собі таку слабкість.
  
  Він не насмілювався ділитися почуттями, побоюючись, що ті, немов чудовисько Франкенштейна, вирвуться на свободу і знищать його. Від нього відреклася б власна сім'я.
  
  І тим не менш він продовжував йти по краю. Він наважився ввести Майкла в суспільство сангари. Він вступив в союз з Гаабами, одруживши сина на їх дочки. Від будь-яких запитань про матері Майкла він ухилявся, кажучи, що вона загинула на Префактле.
  
  Рхафу, відчуваючи підозри глав сімейств, поширив казку про приятельські стосунки з дівчиною з родини Сексон, взявши за основу реальну історію юності Діта і лише змінивши ім'я Емілі.
  
  Минав час. Йшли в минуле десятиліття. Дит страждав серйозними і затяжними нападами депресії кожен раз, коли відривався від роботи і розумів, що знову став адміністратором. Виконання великого зобов'язання перед батьком здавалося все більш віддаленим. У нього просто не залишалося часу на змову проти Штормів.
  
  Раптова і несподівана можливість з'явилася на планеті, яку люди називали Амон-Ра.
  
  Майкл повідомив, що його брат, тільки що прийняв командування Залізним Легіоном, погодився допомогти підпільного людському уряду повалити сімейства сангари, управляли планетою.
  
  Сімейства на Амон-Ра були невеликі й слабкі. Проти Легіону у них не було ніяких шансів.
  
  Дит вирішив їм допомогти. Всупереч протестам Рхафу, без належної підготовки, він кинув туди рейдерські кораблі, на борту яких летіли напіввійськові формування, створені ним на Осіріса.
  
  Він втратив все — солдатів, кораблі, зброя. Занадто велика виявилася ціна, яку він заплатив, щоб дізнатися правду про своїх офіцерів. Не мали землі, будинків і сімейств сангари просто дисциплінованими виявилися недостатньо, щоб вести війну на умовах людей.
  
  Рхафу прочитав йому довгу лекцію про культурні відмінності, які не дозволяли воювати проти Штормів у відкриту...
  
  — Гаразд! — пробурмотів нарешті Дит. — Я й сам не все розумію. І я маю намір це виправити. Ми побудуємо цей флот і справжню армію. І якщо для цього не підійдуть — використовуємо звірів. Всіх звірів.
  
  Людей і улантонидов вони використовували з самого початку, але ніколи — на командних посадах.
  
  Амон-Ра від нього вислизнула. Йшли роки і десятиліття. Дит всерйоз взявся за справу, піддавши себе жорсткої самодисципліни, і не зменшував темп, поки Норбоны не прийшли до тями після катастрофи на Амон-Ра.
  
  Озирнувшись, він виявив, що у нього вистачає приводів для роздратування. Майкл і його діти... Вони вели себе так, ніби повністю самі по собі і невразливі до чого б то не було. То один, То інший раз за разом наражали на небезпеку його плани щодо майбутнього Штормів або погрожували перешкодити його вигідним вторгненням в людську ділову сферу. Діти викликали розпач їх мати, флегматичную жінку з Першого сімейства, яку анітрохи не цікавили ексцентричні авантюри. Вона знову й знову приходила до Діту як до глави Норбонов, благаючи втрутитися.
  
  Що він міг вдіяти? Він не насмілювався надто вже їх контролювати, побоюючись втратити безцінною вихідної позиції на ворожій території.
  
  При його фінансовій підтримці вони простягали щупальця в кожен куточок Конфедерації, і щупальця ці ставали каналами, через які поширювався вплив Норбонов. А від процвітання Норбонов в кінцевому рахунку залежало добробут усіх сангари.
  
  Після Амон-Ра Дить став жадібно спостерігати за всіма людськими війнами. Особливо — битвами між Штормом і Хоксбладом, отличавшимися непідробною ворожнечею на командному рівні.
  
  — Рхафу, схоже, це якраз те, що нам потрібно. Ми дещо змінимо їх власні бажання і поведемо на смертельну сутичку...
  
  — Вони занадто розумні, щоб потрапити у подібну пастку. Вони не змішують особисті почуття і бізнес.
  
  — І все ж...
  
  Дит спробував впровадити агентів у війська найманців, але зазнав невдачі. Йому довелося покладатися на інформацію, якої забезпечував його син, а Майкл відрізнявся не тільки мінливістю, але і властивим сангари егоцентризмом.
  
  Створення Фестунг-Тодезангста незмірно посилило позиції Норбонов. Воно звільнило сімейство від старого адміністративного жупела сангари і дозволило Діту піратським чином здобувати важливу комерційну інформацію. Всього через кілька років Норбоны перевершували Перші сімейства влади і багатства так само, як Перші сімейства перевершували рядове сімейство сангари.
  
  Влаштована Дитом таємна система стеження всередині Фестунг-Тодезангста, про яку нічого не знали його син та онука, повідомила про знахідку Майкла на Черномире. Як тільки Майкл провів розрахунки, пішов терміновий сеанс міжзоряного зв'язку.
  
  
  
  46. Рік 3032
  
  Новий рік пройшов непоміченим. Легіон не святкував. У Крайгороде намагалися, але події на Тіньовий Межах вбили весь дух оптимізму. Свято пройшло в похмурому настрої.
  
  Шторм провів новорічну ніч і наступний тиждень в самоті або, коли йому хотілося чийогось суспільства, з Гельмутом Дарксвордом, який вкрай важко переживав смерть Вулфа.
  
  На Тіньовий Межах Кассій роздирав в криваві клапті війська Хоксблада, які втратили командира. Шторм не особливо цікавили ні успіхи Легіону, ні загадкова вразливість противника. Він грав на кларнеті, читав Біблію або сидів і дивився на старий кольт сорок п'ятого калібру, крутячи темний сталевий барабан.
  
  Кассій відрізав шлях машинам Мічема в кінці Тіньової Риси і без особливих проблем відбив атаку сил підкріплення з тіні генераторів Сутінкового міста. Його солдати, незважаючи на наказ, часто відмовлялися грати в старі ігри найманців з використанням тактики «вогонь і маневр». Хоча сам Уолтерс залишався холоднокровним професіоналом, вони були сповнені рішучості дати ворогові урок, який запам'ятався назавжди.
  
  Торстон щосили намагався перешкодити поширенню новин про ядерний вибух, але, подібно голландському хлопчикові з легенди, намагався заткнути пальцем дірку в дамбі. Весь Легіон знав, як загинули Вульф і його солдати, і жадав крові.
  
  Шторм не втручався, вважаючи, що направити події в кероване русло в будь-якому випадку нереально. Все могло зійти нанівець лише саме собою, подібно застуді.
  
  Він здобув нищівну перемогу у черговій війні. І ймовірно, влучив прямо в пастку Майкла Ді.
  
  Шторм багато розмірковував про брата і про свою обіцянку, дану настільки легко і настільки давно. Кожен раз, коли в його руках був старий револьвер, думки поверталися до Майкла... Він часто шкодував, що в якусь хвилину не відвернувся, коли Кассій або його сини хотіли вчинити так, як слід.
  
  Взяте на себе зобов'язання занадто дорого йому коштувало. Неймовірно дорого. І все ж навіть зараз він знав, що захистить Майкла, якщо той стане про це благати.
  
  Шторм повернувся в будівлю міської ради лише тоді, коли прибула перша група полонених. Йому хотілося поговорити з підполковником Хавиком.
  
  Хавик помітив його першим і поспішив до нього. Вигляд у нього був змучений і змарнілий.
  
  — Полковник Шторм, хочу принести свої вибачення. Я знаю, що вони і ламаного гроша не варті, але мушу вам дещо сказати. Трапилося повністю нас розчавило. Хочу, щоб ви знали: чи хоч комусь з нас відомо, чим все закінчиться, ми б відмовилися виконувати наказ.
  
  Шторм не зводив холодного погляду з Хавика. Він знав, що той каже правду, але відокремити вчинки від людини було нелегко...
  
  — У нас з солдатами було багато часу, щоб поговорити, полковнику, — продовжував Хавик. — Один капрал виступив з пропозицією, і ми всі погодилися. Весь батальйон бажає запропонувати свої послуги, щоб притягнути до відповідальності винних у цьому кошмарі.
  
  Шторм ледь помітно кивнув. Хавик був професіоналом до мозку кісток. Як і багато випускників Академії, він намагався стати копією Касія.
  
  — Спасибі, підполковник. Якщо ваша допомога виявиться корисною — не сумнівайтеся, я дам вам знати. І я не стану компрометувати ваше добре ім'я. Але по можливості я б хотів вирішити все сам. У мене з'явилися особисті рахунки.
  
  — Угу, — кивнув Хавик.
  
  Можливо, він бачив Ді в Сутінковому місті і сам все зрозумів.
  
  — Що сталося з полковником Хоксбладом? — запитав Шторм. — Ніяк не можу зрозуміти, як таке могло статися в його організації.
  
  Хавик похмуро знизав плечима:
  
  — Полковник, про командуючому ніхто не чув з тих пір, як командування взяв на себе полковник Меннике. Ми вже почали думати, чи не трапилося з ним що-небудь погане. У нього вистачало неприємностей з жителями Сутінкового. А тепер полковника Меннике знайшли ваші люди.
  
  Шторм запитливо глянув на Торстона.
  
  — Його знайшли позавчора, — пояснив його син. — В одномісному укритті, де дорога на Сутінковий перетинає Тіньову Межу. Він вже два тижні з гаком був мертвий. Його зарізали.
  
  — Підполковник Хавик, — сказав Шторм, — я не буду від вас нічого вимагати, але якщо ви добровільно поділіться інформацією, це могло б допомогти нам.
  
  — Сер?
  
  — Яким зв'язком ви користувалися зі своїм штабом у Сутінковому?
  
  — Мікрохвильовими ретрансляторами на Тіньовий Межі, — не роздумуючи, відповів Хавик. — Лазерними репитерами через Сонячну сторону. Система виявилася ненадійною. Лазери весь місяць не працювали. Тіньові генератори розташовані дуже далеко один від одного. Потужність, яка потрібна для передачі променя, перевантажувала обладнання. Ми використовували посильних між базами.
  
  Шторм пильно подивився на Хавика. Слова підполковника видавали його роботодавця. Схоже, ядерний вибух вразив його до глибини душі.
  
  — Тобто, можливо, командувач Хоксблад живий і здоровий і зараз десь перетинає Сонячну сторону, перебуваючи в повному невіданні про те, що трапилося?
  
  Шторм дуже на це сподівався. Йому не хотілося, щоб Річарда згубила військова хитрість Майкла.
  
  — Можливо. У нас були проблеми зі зв'язком з Сутінковим, і ми з ними особливо не спілкувалися. Він багатьом голови відірве, коли повернеться і про все дізнається.
  
  — Спасибі, підполковник. Ми не заподіємо вам особливих незручностей. Сподіваюся, скоро все закінчиться.
  
  — Сподіваюся. Ви перемогли. Ще до вибуху. Тому він і опинився повністю безглуздим. Ви втратили чимало людей, але це вже нічого не змінило.
  
  Шторм відправився в штаб, щоб ознайомитися зі щоденними доповідями від Миша і Хакса Цейслака. У фортеці все було спокійно. Були і хороші новини з Світу Хельги. Інженери Цейслака проклали тунель в Фестунг-Тодезангст, і його солдати зайняли верхні рівні.
  
  Де цей Бекхарт, один Касія, який обіцяв висадити космопехоту, як тільки Легіон закріпиться на позиціях? Здавалося, він взагалі зник з всесвіту. А Цейслак був потрібен Шторму на Черномире.
  
  Він попрямував в пентхаус Блейка:
  
  — Пане Блейк, мені потрібно нанести прямий удар по Присмерковому.
  
  — Я вже говорив — це неможливо, полковник.
  
  — Послухайте мене. Той вибух був пасткою. Бомба напевно з їх гірничодобувного інвентарю. Це означає, що існує змова з боку якихось високопоставлених персон в корпорації Мічема. І ще це означає, що Хоксблад більше не володіє ситуацією. Він би ніколи не пішов на таке. Якщо він зуміє повернутися з Сонячної сторони, йому загрожує смерть або тюремне ув'язнення. Гра більше не ведеться за правилами. Кажу вам — треба з цим покінчити, поки нас не розчавили. Я бачу наступний сценарій: Річард стане цапом-відбувайлом і його, ймовірно, вб'ють при спробі втекти після того, як він «накаже» кому-небудь підірвати бомбу в самому Крайгороде.
  
  Блейк ошелешено витріщився на нього:
  
  — Полковник, я забороняю вам піддавати небезпеці цивільних.
  
  — Схоже, ви мене не зрозуміли. Цивільним вже загрожує небезпека.
  
  Корандо відкашлявся:
  
  — Пане Блейк, вибачте, що втручаюся, але, думаю, вам слід краще подумати над пропозицією полковника. Той ядерний вибух — штормове попередження. Ми не можемо його проігнорувати. Ми повинні бути готові до всього. Наступним логічним кроком може стати спроба знищити Крайгород. Їм потрібно позбутися свідків. І тільки таким чином вони можуть зберегти контроль над Тіньовою Рисою. Ви впевнені, що вони так не надійдуть? Вони вже зайшли значно далі, ніж будь-який з нас міг припустити місяць тому.
  
  — Вірно! — гаркнув Шторм. — Варто новин просочитися за межі планети, і репортери Конфедерації не залишать вас у спокої. Мені особисто дуже хотілося б, щоб ви відповіли на їх запитання. Пан Блейк, повірте, я знаю, хто за все це відповідає. Ми десять років спали з ним в одній кімнаті. Якщо йому не заважати, він не тільки вас знищить, але і вийде сухим з води. І ви це знаєте. Якщо подумати, від Лягуша до Крайгорода не так вже далеко.
  
  — Думаєте, це Ді?
  
  — Однозначно. І його підтримує голова сімейства сангари по імені Норбон у Дит. А Норбоны, схоже, господарі над усіма родинами сангари.
  
  — Сангари? — ошелешено перепитав Блейк. — А вони тут при чому?
  
  — Дуже складно пояснювати, так що повірте мені на слово. Все це протистояння підлаштовано з-за меж планети. Воно почалося, коли Ді вбив вашого Лягуша. Якщо ми не будемо битися іклами і кігтями, справа закінчиться тим, що вся гірничодобувна індустрія Черномира піде під контроль сангари. І вони не залишать у живих свідків.
  
  Блейк повільно похитав головою:
  
  — Я подумаю над вашими словами, полковник.
  
  — Не тягніть. Вони чекати не будуть. Вони уже знають, що їх атака зазнала невдачі і наступ придушене. Та бомба, ймовірно, повинна була вибухнути десь в іншому місці, дозволивши спрацювати їх планом. Вони напевно щось зробить, просто щоб з'ясувати, вибухнула вона взагалі, а потім приховати сліди. Я буду в штабі.
  
  Повернувшись вниз, Шторм влаштувався в кріслі перед великим дисплеєм. Замішання попереднього тижня проходило поступово. По всій захопленій Кассием території з'явилися вогники машин. Найбільше їх зосередилося в ста кілометрах на захід від перетину з лінією постачання Сутінкового міста. Кассій планував влаштуватися там і чекати, коли люди Мічема самі прийдуть до нього, щоб здатися.
  
  Будь це звичайна війна найманців, все б закінчилося обміном полоненими. Річард не міг вибити Касія з його позиції. Його логістика була занадто ненадійна, і ніде не знайшлося б тіні, щоб зібрати достатні сили.
  
  Але якщо вплив на Мічема надавав Майкл, війна могла перекинутися на Темну сторону, як тільки новини про поразку на Сонячній стороні доберуться до Сутінкового міста. Майкл зробив ставку, і у нього не залишалося іншого вибору, крім як її підвищувати.
  
  Шторм віддав низку наказів. Йому потрібен новий рада, що представляє територію Темної сторони між Крайгородом і Сутінковим, і весь доступний персонал для встановлення спостережних пристроїв на підступах до міста.
  
  Яким чином Майкл міг уникнути заколоту, який напевно станеться, коли люди Річарда дізнаються, що сталося на Тіньовий Межі?
  
  Все просто. Або він, або хтось із його синів, зайняв місце Меннике, міг знищити тіньові генератори по дорозі назад в Сутінковий. Тим самим позбавити війська Хоксблада зв'язку, кинувши їх напризволяще. Жорстоко, але цілком логічно для Ді.
  
  Слід попередити Касія про можливих ядерних пастках. Ді напевно хотілося швидше знищити свідків.
  
  — Белоземье! — гаркнув він. До нього повернулися здивовані обличчя. — Звичайно ж!
  
  Прохід від Крайгорода на Сонячну сторону мав ключове значення, і Майкл напевно пристрасно бажав їм заволодіти. Захопивши його, Ді зловить в пастку будь-якого, хто може погубити його на Сонячній стороні. В його вузьких звивистих межах він міг розіграти битва при Фермопілах. Якщо Крайгород зруйнують, а він зуміє утримати прохід, поки не загинуть всі на Сонячній стороні, хто виступить свідком проти нього? Тільки його спільники.
  
  Шторму не було кого відправити на захист проходу. Скільки займає шлях від Сутінкового до Крайгорода? І скільки від Світу Хельги до Черномира? Він швидко вважав в розумі. Недостатньо довго — і занадто довго. Наказувати Цейслаку все кинути не мало ніякого сенсу.
  
  — Торстон, знайди Хавика. Приведи сюди. А потім поклич Блейка.
  
  Шторм поринув у роздуми. Ядерний вибух, напевно, був частиною великого плану Ді. Він не міг бути самоціллю, оскільки ніяк не змінив положення на Тіньовий Межах. Що це — відволікаючий маневр? Щось з метою привернути увагу, поки Майкл нишком крадеться до Крайгороду і Белоземью?
  
  Над цим варто поміркувати серйозніше. Як Майкл все це влаштував? Розрахував час? Якщо так, ворог вже просувався на південь до Крайгороду...
  
  «Лис. Дурний лис, — подумав Шторм. — Мені слід було здогадатися, що навряд чи він залишиться в тіні, поки ми з Річардом намагаємося обдурити один одного красивими маневрами».
  
  Може, Майклу і судилося перемогти в цій грі... Але, чорт забирай, повинен бути спосіб зробити так, щоб перемога обійшлася йому дорогою ціною, завдавши чимало страждань.
  
  З'явився Хавик.
  
  — Підполковник, — сказав Шторм, — у мене тут чортова проблема.
  
  Він коротко виклав свої останні думки.
  
  — Природно, потрібно послати розвідників, — запропонував Хавик. — Зміцнити прохід. Тримати резерв, щоб влаштувати противнику засідку. Навряд чи їх буде багато, якщо тільки вони не притягнуть когось ззовні. У нас майже всі були на Тіньовий Межах. Нашої логістикою займався Мічем.
  
  — Легіон в такому ж положенні, підполковник, — сказав Шторм. — Все, що у мене є, — зв'язківці та контактна група. Припускаю, що Ді використовує своїх людей. Навряд чи йому потрібні ті, хто стане обурюватися порушенням правил.
  
  — Зрозуміло. — Хавик на хвилину з лишком задумався. — Єдине, чим я можу вам допомогти, — відправитися в прохід і засісти там. Якщо нас атакують, я зможу вважати це нападом на мого роботодавця, і в мене будуть всі підстави чинити опір. Але... що мені використовувати в якості зброї? Своє ми здали.
  
  З'явився Блейк і уважно слухав їхню розмову. Йому все ще не хотілося вірити, але він вже почав усвідомлювати потенційну катастрофу.
  
  — Полковник Шторм, ви справді вважаєте Ді породженням пекла?
  
  — Не забувайте, ми з ним разом росли, — огризнувся Шторм. — Гадаю, я знаю, на що він здатний, а здатний він на що завгодно. — Він повернувся до Хавику. — Не знаю, як допомогти вам із зброєю. Є деяке особисту зброю, але важке озброєння у нас лише те, яке повернулося для техобслуговування.
  
  — У нас є запас зброї, — сказав Блейк. — Хоча воно досить старе. Його використовувала під час війни Диявольська гвардія.
  
  Шторм поморщився. Він завжди пишався тим, що його солдати споряджені краще, ніж збройні сили Конфедерації.
  
  — Воно хоч працює?
  
  — Ми підтримували його в порядку. У нас є кілька людей, які зображують собою ополчення.
  
  — Підполковник Хавик?
  
  — Я гляну, що там. — В голосі його не прозвучало особливої радості. — Але хочу, щоб ви знали: я повинен спершу все пояснити своїм людям. Я не можу просто наказати їм допомогти Залізного Легіону.
  
  — Розумію, підполковник. Просто попросіть їх утримувати Белоземье, поки ми не зможемо послати когось на зміну. Якщо будуть сумніви, відправте їх до мене. Якщо я не зумію переконати, то без їх участі краще обійтися. У будь-якому випадку навряд чи це триватиме довше декількох днів. Пан Блейк, є у вас люди, здатні забезпечити роботу штабу?
  
  — Що ви плануєте?
  
  — Планую робити свою справу — захищати Крайгород. Візьму солдатів і влаштую засідку Майклу Ді. Мені потрібен хтось, хто б підтримував штаб в працездатному стані.
  
  — У мене є зв'язківці. Вам доведеться доручити кому-небудь познайомити їх з апаратурою.
  
  — Залишу Гельмута Дарксворда. — Гельмут поки не був готовий битися. — Торстон, як іде підготовка?
  
  Його син зайнявся справою відразу ж після того, як зв'язався з Блейком і Хавиком.
  
  — Ще півгодини, батько. Зараз завантажують краулеры.
  
  Блейк зітхнув і силувано усміхнувся:
  
  — Сподіваюся, ваша здогадка вірна, полковник.
  
  — Краще виявитися живим дурнем, ніж мертвим скептиком, — рідко, але влучно зауважив Корандо.
  
  Шторм посміхнувся, шкодуючи, що у нього не було часу трохи краще познайомитися з Корандо. Той дуже його зацікавив.
  
  — Буду на зв'язку, пан Блейк. Піду пошукаю полковника Дарксворда.
  
  Проти Ді виступила досить різношерста компанія. У Шторму було близько трьохсот чоловік, озброєних переважно спорядженням, надісланим для ремонту. Єдиним надійним зброєю були особисті пістолети.
  
  І все ж у випадку появи Майкла засідка повинна була допомогти Хавику виграти ще кілька годин, щоб окопатися в Белоземье. Хавик, в свою чергу, повинен був затримати Ді до прибуття підрозділів, які Шторм відкликав з Тіньовою Риси.
  
  
  
  47. Рік 3032
  
  Шторм, одягнений в піхотний бойовий скафандр, стояв на пагорбі, дивлячись на майбутнє місце битви. Його оточували тиша і темрява. На заході було слабке сяйво, очерчивавшее Громові гори, — світяться іони, несомих сонячним вітром. Перед ним, невидимі для очей, тяглася довга вузька рівнина, обмежена кільцевими стінами двох велетенських метеоритних кратерів. Пагорб, на якому він стояв, був стіною третього кратера поменше, яка звужувала ближній край рівнини до ширини дороги. Непогане місце для оборони.
  
  Цю місцевість протягом багатьох століть бомбардували метеорити. Рівнина, по якій проходив звичайний маршрут між Сутінковим містом і Крайгородом, залишалася єдиною безпечною дорогою через кратери — якщо тільки Майкл не зверне на сотні кілометрів на схід, щоб з'явитися на дорозі з Міста Ночі. Але ні, надмірна самовпевненість Майкла не поведе його в обхід.
  
  І напевно він виявиться настільки ж самовпевнений, щоб якомога швидше атакувати з півдня. Поки він не поспішаючи буде їхати, хихикаючи над тим, що зумів провести найкращих, брат буде вже його чекати, вибравши місце для битви.
  
  «Мій брат, — подумав Шторм. — От до чого все в підсумку зводиться. До бою між мною і братом».
  
  Він вже знав про наближення Майкла. Радари виявили конвой Ді годину тому, в десяти кілометрах на північ, що рухався на південь з незмінною швидкістю вісім кілометрів на годину.
  
  Шторм похмуро усміхнувся, побачивши в дальньому кінці рівнини перші бортові вогні. Попереду їхали бойові краулеры. Майкл обзавелося шістьма цими чудовиськами. Якщо їх знищити...
  
  Хоч це і було безглуздо, він обернувся, оглядаючи околиці. Природно, побачити нічого не міг, хоча смутно вгадував озброєних солдатів перед собою і Торстона поруч.
  
  «Колись так само стояв Чорний Принц на пагорбі біля Пуатьє, — подумав Шторм. — Знаю, мої солдати кращі, але...» Цікаво, наскільки був впевнений у своїх силах Едуард? Судячи з літератури, він, схоже, знав, що його англійці зможуть протистояти вдесятеро більшого числа французів. Але подібні історії писалися вже постфактум, коли в результаті ніхто не сумнівався, і в основному англійцями. Чорний Принц тягнув час багато днів, намагаючись домовитися про відступ.
  
  Сьогодні ні про які переговори не могло бути й мови. І його вороги не були благородними джентльменами, обтяженими поколіннями лицарських традицій. Якщо — як запідозрив Шторм, дізнавшись про розмір війська Майкла, — це сангари, покликані на допомогу не з Сутінкового, а з іншого міста, йому належало мати справу з суворими бійцями. Може, вони і не були знайомі з місцевістю або технікою, але настільки ж загартовані, як і його солдати.
  
  П'ятнадцятихвилинний очікування здавалося нескінченним. Шторм погладив лазерну гвинтівку, холодну і тверду навіть крізь рукавиці скафандра. Наспівуючи «Мандрівника на березі», він подумав, що так і не навчився байдуже ставитися до останніх хвилин перед боєм. За довге життя він давно міг озлобитися, але сьогодні нервував так само, як і колись, чекаючи першого пострілу в першому бою.
  
  — Час жити і час помирати, — пробурмотів він.
  
  Перший краулер Мічема в'їхав у вузький прохід між кільцевими стінами.
  
  З єдиною, що була у Шторму лазерної гармати вирвався сліпучий спалах, виконавши акуратну дірку в передній панелі провідного краулера. Постріл виявився влучним. У світлі другого спалаху Шторм побачив вивергається з пробоїни замерзлий повітря.
  
  Його артилерія відкрила вогонь. Його бронетехніка, використовуючи в якості орієнтирів радар і ворожі вогні, почала малювати смертоносні графіті на бортах краулеров. Головною метою стали гусениці, на яких повністю зосередилися його піхотинці, мчавшиеся гігантськими стрибками з допомогою реактивних ранців. Їх лазерні гвинтівки і ракетометы розкреслили застигнутое зненацька нічне небо тисячами яскравих ліній.
  
  Ще один вибух розпоров потрухи причепа, який їхав з третім краулером.
  
  — Цілковитий сюрприз! — радісно гаркнув Шторм.
  
  Він стометровими стрибками спустився з пагорба, відчуваючи, як стиснений газ з ракет реактивного ранця обпікає спину скафандра. Праворуч від нього могутніми стрибками, незважаючи на важкий вантаж вибухівки, рухався Торстон. Звернувши навперейми Шторму, Торстон кинувся до застряглій провідному краулеру. Шторм пішов за ним. Ведуча машина була найбільш важливою мішенню. Її втрата надовго затримала б Майкла.
  
  Солдати Сутінкового почали люто відстрілюватися. Шторм усміхнувся. Схоже, до цього вони їхали ніби нудьгуючі сонні туристи, повністю байдужі до подій у зовнішньому світі.
  
  Один його танк серйозно постраждав. Екіпаж встиг вибратися до того, як вибухнули боєприпаси, і приєднався до піхоті, яка вступила в перестрілку з приголомшеними військами противника, покидавшими машини.
  
  Лазерна гармата вивела з ладу ще один бойовий краулер, після чого издохла від власних недуг. Інші включили противосолнечную захист, проти якої енергія стрілецької зброї була безсила.
  
  Шторм залишався поруч з Торстоном. З півсотні людей кинулися до ведучого краулеру. Хоча і обездвиженная, машина була далеко не мертва. Її знаряддя плювалися снарядами і лазерними променями. Ракетники Шторму зосередилися на придушенні її вогню.
  
  Торстон і Шторм дісталися до краулера. Син Шторму скинув реактивний ранець, жбурнув батькові заряд вибухівки і побіг вздовж борту чудовиська, пригинаючись під вогнем і закріплюючи магнітні заряди на причіпних секціях. Шторм прикріпив свій над дірою, пробитою лазерною гарматою, і присів, впираючись руками в землю.
  
  Він відчув вибух долонями і ступнями ніг. Звуку не було, струс майже не відчувалося. Підхопившись, він пірнув у виконану дірку, тримаючи зброю напоготові.
  
  Кабіну рознесло на шматки. Шторм знищив приладову панель. Слідуючі за ним солдати попрямували до люка, що з'єднував кабіну з першим причепом. Шторм переходив від крісла до крісла, вдивляючись в обличчя мертвих членів екіпажу.
  
  На вигляд вони виглядали цілком по-людськи. Схоже, потрібно забрати декількох для розтину.
  
  «Невже Майкл пішов на такий ризик?» — подумав Шторм. Якщо буде доведено участь сангари, Флот і військові примчаться сюди, ніби запізнюючись до Армагеддону. Навряд чи варто витрачати сили на те, щоб тягати туди-сюди трупи.
  
  І тут він знайшов синекожего:
  
  — Що за чорт?
  
  Він вже бачив синьошкірих, дуже давно. Набагато більше, ніж хотілося б, — під час війни з улантонидами. У військах Річарда не було улантонидов, і ніхто з них не жив на Черномире. Кассій говорив, що сангари по імені Дит працює з представниками кількох рас.
  
  Краулер похитнувся від вибухів зарядів Торстона, спрацьованих поспіль. Його солдати увірвалися в перший причіп. Послідувала коротка перестрілка, але Шторм не звертав на неї уваги. Витягнувши з кабіни труп, він ненадовго порушив радіомовчання, щоб викликати краулер, який забрав би тіло, а потім повернувся ще за одним.
  
  Що зараз твориться в голові у Майкла? Проклинає долю, як завжди бувало, коли щось йшло не так? Або дивується, чому опір виявилося настільки слабким?
  
  Шторм обрав шість трупів. Солдати завантажили їх на той же краулер, який раніше возив пасажирів за маршрутом Крайгород — Сутінковий. Водій все більше нервував по мірі того, як піхота Ді наближалася, але продовжував їхати, навіть коли всі навколо почали встромлятися лазерні списи.
  
  Війська Шторму зазнали чималої шкоди, як він і очікував. Але навіть його клерки і зв'язківці були легіонерами, і вони заподіяли куди більший збиток, ніж постраждали самі. Зібравши трупи і переконавшись, що ведуть бойові краулеры виведені з ладу, Шторм організовано відступив.
  
  Бронетехніка й піхота, які хлинули подібно хвилі навколо провідного краулера, переслідуючи Шторму, раптом згинуло, загинувши в полум'я розривів хв. Послідувала за цим розгубленість Ді дозволила Шторму вийти з бою.
  
  — Тепер подивимося, з чого зроблений Майкл, — сказав він Торстону.
  
  — Батько?
  
  — З'ясуємо, чи вистачить йому самовладання. Якщо так — спробує захопити Белоземье. Якщо ні — нападе на Крайгород, щоб звести рахунки.
  
  — Навряд чи йому складе багато праці захопити місто.
  
  — Так. Але піде тиждень, щоб це місто утихомирити. А у нього немає жодного зайвого дня. Іди скажи водієві, нехай зупиниться на вершині стіни кратера. Засядем там і подивимося, що вирішить Майкл.
  
  
  
  Шторм сидів на пагорбі дуже, дуже довго. Він доклав чимало зусиль, щоб перекрити дорогу Ді.
  
  Його розбудив Торстон:
  
  — Він наближається, батько.
  
  Шторм пройшов в кабіну і глянув на дисплеї. З півночі один за іншим рухалися краулеры. Важко проїхавши повз, вони повернули на захід.
  
  — Добре. У нього був час подумати.
  
  — Мені шкода Хавика, — сказав Торстон.
  
  — Мені теж, син. Але у нього тепер більше шансів, ніж до того. Водій, їдемо в Крайгород.
  
  
  
  В ангарі чекав стривожений Гельмут.
  
  — Схоже, у нас проблеми, — сказав Шторм Торстону.
  
  — Гней, у нас проблеми, — повідомив Гельмут, коли Шторм підійшов.
  
  — Що ще?
  
  — Цейслак попав у халепу. Сангари послали проти нього велику рейдерську флотилію. Нашим кораблям довелося терміново тікати. Він поки тримається за рахунок захоплених батарей, але говорить, що його у будь-яку хвилину можуть змусити сісти, якщо захочуть.
  
  — Схоже, бажання Касія виповнилося. Ми втягнули в гру головного павука. Є звістки від Флоту або Місячного командування?
  
  — Ніяких. Кассій їде сюди.
  
  — Гм... навіщо?
  
  — Каже, якщо Ді має намір заманити в пастку людей Річарда, він обірвав зв'язок з Сутінковим. А значить, нам немає потреби залишатися на захід від тіньової станції. Вони прийдуть до нас. Він просто залишає кілька людей, щоб допомогти їм евакуюватися.
  
  — Цікаво... Гадаєш, Майкл зміркував, що Кассій саме так і подумає? І атака на Темну сторону — лише обманний маневр, аби його виманити?
  
  — Ні. Той ядерний вибух...
  
  — Природно. Це все змінило. Він ставить на карту все, а не тільки Тіньову Межу.
  
  Вони дісталися до штабу якраз у ту хвилину, коли прийшло повідомлення від Цейслака, що його атакують сангари. Зв'язавшись з Кассием, Шторм повідомив йому новини про Світ Хельги, Хавике і своїх останніх діях.
  
  — Гней, — хрипко промовив Кассій, — у мене є пропозиція щодо тих трупів. Відправ їх у Темне Плато або Місто Ночі для розтину. Чим більше ти распространишь доказів, тим складніше буде Ді позбутися свідків. І на Мічема стануть тиснути, щоб він перестав підтримувати Ді.
  
  — Хороша думка. Так і зроблю. Мені треба йти. Хавик вже веде бій.
  
  — Батько, — покликав з іншого кінця кімнати Торстон, — повідомлення з міжзоряного зв'язку з Світу Хельги. Цейслак каже, що сангари висадили десант. Будуть особливі розпорядження?
  
  — Скажи, хай тримається, скільки зможе. У найближчі дні повинен з'явитися приятель Касія. Гельмут, зменш масштаби наступу в Белоземье. Майкл поводиться трохи дивно.
  
  — Ура! — закричав Торстон півгодини. — Ей, батьку! Хакс каже, що виявив кораблі. У них розпізнавальні знаки Флоту, і їх тисячі!
  
  Захоплення сина викликав у Шторму лише посмішку.
  
  — Заспокойся і уважно стеж за тим, що відбувається. Скажи Цейслаку, щоб залишався на зв'язку. — Він раптом відчув, що йому теж хочеться кричати від радості. — Гельмут, цей дружок Касія настільки ж хитрий, як і Ді. Він мене налякав, але, схоже, він знає, що робить. Захопив їх зненацька зі спущеними штанами. Можу посперечатися, тепер ніхто не піде.
  
  На обличчі Дарксворда відбилося похмуре задоволення. Шторм знову оцінив ситуацію в Белоземье.
  
  В кінцевому рахунку В поведінці Майкла не було нічого незвичайного — йому не вистачало уяви. Якийсь час Хавику нічого серйозно не загрожувало.
  
  — Цейслак каже, що у нього є зв'язок з Флотом, — покликав Торстон. — Прибула військова флотилія в повному складі. Вони вже точно впораються з цими виродками.
  
  — Ось і добре. Просто чудово. Піду до себе, поки не звалився з ніг.
  
  
  
  Шторму снилися кошмари. Щось постійно його допікало, ніби він про щось забув, щось недогледів — а коли маєш справу з сангари і Ді, подібне неприпустимо.
  
  Торстон потряс його за плече:
  
  — Ну ж, прокинься, батько!
  
  Шторм відкрив очі:
  
  — Що сталося? Ти жахливо виглядаєш.
  
  — Вони атакують фортецю. Сангари. Ще одна рейдерська флотилія. Мені тільки що повідомили ловці. Вони все бачать, але нічим не можуть допомогти. І вони втратили зв'язок з Мышом.
  
  
  
  48. Рік 3032
  
  Миш сидів у батьковому кріслі за батьківським столом, заплющивши очі. Він відчував себе приблизно так само, як і батько в день його повернення з Академії. Як давно це було? Всього кілька місяців тому... Здавалося, пройшла половина життя.
  
  Так багато всього сталося, і так багато всього змінилося. Фортеця непомітно перетнула якусь невидиму межу, ковзнувши в чужу, ворожу і повну ненависті всесвіт.
  
  Сам він теж змінився. Він багато чого побачив і багато в чому брав участь, але ніщо не давало йому приводів для гордості. Зробивши крутий поворот на дорозі з жовтої цегли, він краєм ока побачив ту сторону своєї сім'ї, про яку не підозрював, вирушаючи в Академію.
  
  — Тоді я був ще хлопчиськом, — пробурмотів він. — Це всього лише той біль, якою супроводжується дорослішання. Реакція на зіткнення з реальністю.
  
  З реальністю. З особливою реальністю, унікальної для його сім'ї та Легіону, з їх ексцентричним набором проблем і ворогів.
  
  Висунувши батьківський ящик з комунікатором, Миш набрав номер штабу.
  
  — Є новини? — запитав він.
  
  — Ніяких, сер. Схоже, ситуація не змінюється.
  
  — Тримайте мене в курсі.
  
  — Так точно, сер.
  
  — Молодець, — прошепотів Миш, розірвавши зв'язок. — Будь я на твоєму місці, я б не витримав і тижня.
  
  Вставши, він почав ходити по кабінету. Він не міг позбутися впевненості, що має статися щось жахливе. Весь день його мучила тривога, а останні кілька ночей він не міг заснути.
  
  — Якби ще хоч було чим зайнятися...
  
  Він переходив від шафи до шафи, заглядаючи в кожен і наново розглядаючи колекції батька. Подібне вже увійшло в звичку, надаючи дивне заспокійливу дію.
  
  Що, якщо батько теж використовував свої скарби як талісмани?
  
  Монети. Ляльки, фарфор, книги — всі вони були свідками минулого, беручи участь в якомусь масштабному нескінченному процесі. Дотик до них викликало почуття причетності до чогось більшого, ніж ти сам, затягуючи в безкраї невидимі пута, які огортали тебе, наче кокон, перетворюючи в лялечку... Все це здавалося надто суб'єктивним і емоційним.
  
  Все ще відчуваючи неясну тривогу, Миш відправився в кабінет Касія. По дорозі він нікого не зустрів.
  
  Крихітний безлюдний світ Залізного Легіону наводив на думки про безмовних покинутих містах, з яких по невідомим історії причин пішли всі жителі. Втративши населення в двадцять тисяч чоловік, фортеця перетворилася в оточену стінами пустелю і тепер лише щось боязко бурмотіла собі під ніс.
  
  Миш чув звуки, яких раніше не помічав, — постійний фоновий гул допоміжних машин, зазвичай який тонув у розмовах і шумі, якими супроводжувалася людська діяльність. Звуки викликали у нього зловісне, лякаюче відчуття. Іноді, крокуючи по порожніх коридорах, він завмирав на частку секунди, повністю переконаний, що він тут зовсім один, в полоні порожнього споруди в семи світлових роках від найближчого людського істоти.
  
  В такі миті на нього накатывало відчуття порожнечі, за яким неминуче слідувала паніка. Навіть якщо тебе все ігнорували, це зовсім не означало, що ти самотній. Тебе могли не помічати, але ти все одно бачив інших людей. В душі Миш розумів, що тут є люди і вони цілком доступні, якщо знайти чарівний ключ. Їх відділяв від нього емоційний, а не фізичний бар'єр, преграждавший всі можливості для спілкування по-справжньому самотній людині...
  
  Миш назавжди запам'ятав вираз обличчя Фирчайлда, яке побачив у катувальної камері на астероїді, — мимовільну радість при появі іншої живої душі, чи не жагуче очікування мук, які підтвердили б його приналежність до стайному біологічного виду.
  
  Миш вважав, що зумів осягнути тваринну сутність людини. Невдалі шлюби, які все одно тривали жорстокі відносини, зберігалися всупереч усякій логіці, — більшість вважали за краще страждати, ніж залишатися на самоті.
  
  — Звірі не схильні до солипсизму, — пробурмотів він.
  
  Куплені Кассием на Горі іграшки так і лежали нерозпаковані. Миш хотів розпакувати їх зібрати, але передумав, вирішивши, що не має права позбавляти Касія задоволення.
  
  Близько години він бавився зі старовинним електропоїздом. Раз за разом пускав його по рейках, перемикав стрілки, зупинявся на станціях, перецепляя товарні вагони і розмірковуючи, наскільки початковий власник іграшки відрізнявся від людей нинішньої епохи.
  
  Миш подумав про однокурсників по Академії. Зібрані з далеких куточків Конфедерації, вони принесли з собою безліч ідей і життєвих позицій. Деякі він визнав повністю чужими.
  
  Томмі Макленнон, разом з яким він дивом переміг у сонячній регаті в Крабовидної туманності два роки тому... Томмі був родом зі Старої Землі і здавався ще більш чужим, ніж представники інших рас в Академії, належали до тієї ж касти воїнів, що і Шторми. Предки Томмі століттями займалися непродуктивною захистом держави, і від його ідей деколи кидало в дрож.
  
  Срібляста гудзик на грудях кітеля Миша видала триразовий писк, і ельфійський голос тричі повторив номер. Відкривши ящик столу Касія, Миш набрав номер на комунікаторі Уолтерса:
  
  — Масато Шторм слухає.
  
  — Сер, повідомлення від Цейслака. Рейдерська флотилія сангари тільки що вийшла з гіперпростору...
  
  — Зараз буду.
  
  Він побіг до найближчого ліфта, відчуваючи себе дурнішими нікуди. Чим він, власне, міг допомогти? Тільки безсило слухати, як розгортається катастрофа у Світу Хельги.
  
  «Я був прав, очікуючи гіршого», — подумав він.
  
  Коли Миш вийшов з ліфта, з сусіднього з'явилася Фріда Шторм.
  
  — Чув новини? — запитала вона.
  
  — Про сангари? Так.
  
  — Де, чорт забирай, цей кретин-генерал, який обіцяв допомогти?
  
  У Бойовому центрі стояли два великих дисплея. Один намагався відображати події на Черномире, інший — дії Цейслака на Світі Хельги. Обидва не були повністю комп'ютеризовані, і інформація йшла не в реальному часі. Натовп людей похилого віку і молоді вибивалася з сил, намагаючись дати хоча б загальну картину.
  
  — Що сталося? — запитав Миша.
  
  — Доннингер намагається їх утримати, але збирається відступити. Їх занадто багато.
  
  Миш люто витріщився на тільки що заробив тривимірний дисплей, в центрі якого знаходився кулю розміром з більярдний, зображав Світ Хельги. Бойовий центр отримував дані від кораблів Легіону на орбіті планети. Миш якийсь час спостерігав за світними точками.
  
  — Яке відставання від реального часу?
  
  — П'ять хвилин з секундами. Не так вже й погано, враховуючи обставини. Ловці з числа друзів вашого батька напевно вже в курсі. І вони досить близько, ризикуючи потрапити під обстріл.
  
  Миш оцінив можливий розвиток подій:
  
  — Скажіть Доннингеру, хай забирається під три чорти. Ще десять хвилин, і такої можливості у нього не буде.
  
  Поки він говорив, з дисплея, кліпнувши, зник один корабель Легіону.
  
  — У них якась важка техніка, — сказав хтось. — Крупніше всього, що є в наших реєстрах.
  
  Миш намагався дивитися на декілька екранів одночасно, поки надходили дані і комп'ютери намагалися побудувати зображення ворожих кораблів.
  
  — Вони й справді не маленькі, — сказав він Фріду. — Щось новеньке для рейдерських кораблів.
  
  — Я чула, Норбоны — теж щось новеньке для сангари.
  
  — Думаєш, це вони?
  
  — Хто ж ще?
  
  — Значить, це саме те, чого хотіли батько з Кассием. Виманити Діта з укриття.
  
  — Не сказала б, щоб він вибрав вдалий час для появи, — усміхнулася Фріда.
  
  — Угу. — Миш знайшов вільний стілець і не вставав з нього, за винятком походів в туалет, поки сутичка не дійшла до кривавого завершення. — Дивно, — пробурмотів він, нарешті піднявшись. — Не повірив би, якби не бачив на власні очі. Піду трохи посплю.
  
  Його розбудив настирливий виття сирени.
  
  Кілька миттєвостей він не міг зрозуміти, що це означає. Подібне він чув лише двічі, давно, під час навчань.
  
  У коридорах луною віддався гучний голос:
  
  — Усім зайняти бойові пости. Повторюю, всім зайняти бойові пости. Нас збираються атакувати. Всім зайняти бойові пости. Нас збираються атакувати.
  
  — Господи! — М схопив одяг і кинувся бігти. — Що відбувається, чорт забирай? — заволав він, увірвавшись в Бойовій центр.
  
  Старший черговий показав на тривимірний дисплей. Обличчя його побіліло як крейда.
  
  — Ми отримали двохвилинне попередження від ловців. Їм якимось чином вдалося проскочити повз.
  
  Фортеця на дисплеї оточували червоні точки. Його раз у раз перетинали тонкі нитки світяться. Спалахували дрібні зірки. Рої мініатюрних цяток танцювали подібно хмарам мошкари в безвітряний весняний день.
  
  — Їх вісімдесят два, сер, — сказав хтось. — На початку було вісімдесят п'ять. В основному легкі кораблі. Сангари.
  
  — Але... — Миш нічого не розумів.
  
  Все це не мало сенсу.
  
  — Від одномісних кораблів до легких бойових, сер. Комп'ютер все ще намагається спрогнозувати план їх атаки.
  
  Звідкись з іншого кутка почулося комп'ютерне бурмотіння:
  
  — Корабель знищений. Непізнаний сорок шість. П'ять тисяч тонн.
  
  З'явилася Фріда, заспана і розхристана.
  
  Миш намагався зрозуміти логіку переміщень кораблів на дисплеї. У них не було ніякої закономірності, крім невблаганного тиску.
  
  — Що це — просто наліт? — запитав він. — Або у них серйозні наміри?
  
  Старший черговий косо на нього подивився:
  
  — Дуже серйозні. Самовбивчо серйозні. Вони самі так сказали.
  
  Він поклацав по екрану комунікатора, і з'явилося особа, володар якого повідомив, що збирається зробити з фортецею те ж саме, що свого часу зробили з Префактлом.
  
  — Думаєш, це він? — запитав Миша у Фріди.
  
  — Ймовірно. Наскільки я знаю, ніхто його ніколи не бачив.
  
  — Я бачив, — сказав Миша, згадавши Гору. — Він був там, коли старий намагався нас вбити. У натовпі.
  
  — Сер, — повідомив старший черговий, — комп'ютер говорить, що вони ведуть атаку у випадковому порядку. Їх кораблями управляє щось на зразок командного бойового комп'ютера. Схоже, капітанам кораблів надана свобода маневрувати в будь-якому напрямку, але тільки не назад. Вони в будь-якому випадку налетять на нас, незалежно від їх бажання.
  
  — Тобто це атака камікадзе?
  
  — Сер?
  
  — Самогубство.
  
  — Однозначно. Якщо тільки той, хто управляє бойовим комп'ютером, все ж не вирішить їх відпустити.
  
  Миш глянув на дисплей. Ще два ворожих кораблі вийшли з ладу.
  
  — Вони прорвуться?
  
  — Гадаю, так, — зітхнув черговий. — Якщо ми не витиснемо з нашої автоматичної оборонної системи все можливе.
  
  — Як скоро вони сядуть?
  
  — Надто рано припускати.
  
  — Скажіть ловців, нехай зв'яжуться з Цейслаком. Нехай повідомлять Флоту. А потім хай зв'язуються з моїм батьком.
  
  Миш ще дві години спостерігав, як насувається неминуче. Ворог наступав, незважаючи на саму винахідливу і смертоносну з усіх коли-небудь розроблених автоматичних оборонних систем. Був знищений третій їхній корабель, але вони все наближалися, з жахливою, властивої швидше машин рішучістю. Ними командував божевільний.
  
  Миш пройшовся по безмовним коридорами, заздалегідь прощаючись з Легіоном і всім, що було йому добре знайоме. Він знову заглянув у кабінет батька, подумавши, що було б злочином проти історії знищити зібрані колекції. Стільки прекрасних речей...
  
  — Що там? — запитав він, повернувшись в Бойовій центр.
  
  — Нічого доброго, сер.
  
  — Протримаємось, поки сюди не добереться «Хет»?
  
  — Так, сер. Думаєте, завдання довірять йому одному?
  
  — Не знаю. Але навряд чи хтось там здатний йому протистояти.
  
  — Корабель класу «імперія» може знищити десяток, сер. Але їх все ще залишається близько півсотні.
  
  — Коли отримаєте сигнал від «Хетти», повідомте йому все, що нам відомо. Особливо що вони пов'язані програмою атаки. Їм доведеться її перервати, щоб вступити в бій. Може, капітани деяких кораблів вирішать втекти.
  
  — Так точно, сер.
  
  — Є цифри, сер, — сказав літній офіцер, який пішов у відставку зі служби в Легіоні.
  
  Миш глянув на дані. Судячи з них, сангари повинні були подолати зовнішню лінію оборони і посадити принаймні п'ятнадцять кораблів на планету.
  
  — Погано. «Хет» залишається нашою єдиною надією.
  
  — Так, сер.
  
  — Сер, — сказав старший черговий, — ми тільки що виявили ще одну групу наближаються кораблів.
  
  — Що?!
  
  — Спокійно, сер. Це не бойові кораблі. Ось вони. Їх п'ять. Чотири великих, які розпізнаються як різновид транспортів, і один середній — можливо, корабель командування.
  
  — Транспорти. Ну звичайно. Щоб доставити сюди війська.
  
  Підійшовши з іншого боку до чергового, Фріда кілька миттєвостей вивчала дані, а потім вийшла з Бойового центру — перший раз за багато годин.
  
  — Повідомте арсенал, щоб приготувалися видавати стрілецьку зброю, — сказав Миша. — І нехай перевірять усі внутрішні системи захисту. Ще мені потрібно, щоб комп'ютерники розрахували мінімальне і максимальне час, коли можна очікувати висадки противника. Батько думав, що фортеця здатна витримати будь-що, — додав він скоріше сам до себе, ніж для інших. — Навряд чи він припускав, що його атакує божевільний.
  
  — Гм... сер, проти того, кого не хвилює власна доля, ніколи не буває ідеальною захисту.
  
  
  
  На наступний вечір Миш зібрав у спортзалі всіх мешканців фортеці і пояснив їм положення. На питання, які є пропозиції, відповіді не послідувало. Та й навряд чи можна було щось запропонувати, крім як триматися до прибуття Флоту, що він і порадив. Ще не встигнувши договорити, він зрозумів, що зробив тільки гірше. Всіх просто ткнули носом в той факт, що сотні дітей в фортеці розділять її долю.
  
  
  
  Миша вирвав з тривожного сну сигнал комунікатора.
  
  — Шторм слухає.
  
  — Є зв'язок з «Хеттом», сер. Корабель на підході.
  
  — Зараз буду.
  
  У Бойовому центрі старший черговий повідомив йому:
  
  — Ми передаємо їм наші дані, сер. У нас з ними постійна міжзоряне зв'язок. З «Хеттом» прибули кілька провінціалів, хоча не факт, що від них буде толк. В першу чергу вони мають намір атакувати командний корабель і транспорти.
  
  — Як скоро?
  
  Черговий глянув на годинник:
  
  — Вони вийдуть з гіперпростору через дві години вісім хвилин, сер. Будуть наближатися на великій швидкості, з відхиленням всього на кілька градусів.
  
  — Наскільки заздалегідь дізнаються про них наші друзі-сангари? — М кивнув у бік червоних точок на дисплеї.
  
  — Залежить від того, наскільки хороша апаратура їх виявлення. Від п'яти хвилин до години.
  
  Виявилося скоріше ближче до години.
  
  — Чорт забирай! — сплюнув Миш. — Дивіться! Вони відходять.
  
  Через півгодини стало ясно, що рейдерські кораблі взяли під захист командний корабель і транспорти, залишаючись під невідступним зовнішнім контролем.
  
  — Схоже, зараз ми побачимо когось з цих крихт-«імперців» у всій красі, — сказав Миша.
  
  — Схоже на те, сер.
  
  «Хет» вийшов з гіперпростору і вступив в бій, вивергаючи вогонь з усіх гармат. Разом з супроводжуючими він почав спокійно і розмірено знищувати противника. Сангари, здавалося, нічого не могли з ним зробити. Але невразливість обернулася ілюзією.
  
  — Привіт, Залізний Легіон. Каже «Хет». Хлопці, не хотілося б про погане, але доведеться. У нас пошкоджено двигун. Ми змушені або вийти з бою, або втратити захисних екранів. Вибачте.
  
  — Вибачте? — гаркнув Миш. — Вибачення нічим не допоможуть.
  
  — Принаймні, ми злегка їх для вас обробили. — Зв'язківець «Хетти» немов не чув Миша. — Ми завдали їм одинадцять серйозних подряпин і розквасили купу носов. Удачі, хлопці. Кінець зв'язку.
  
  — Порахуйте втрати супротивника, — кинув Миш.
  
  — Вони все ще можуть прорватися, сер. Якщо тільки носи у них не розквашений серйозніше, ніж здається на вигляд.
  
  — Прокляття! Цього Не бажаю чути.
  
  Вперше за день з'явилася Фріда:
  
  — Що там відбувається?
  
  Миш пояснив.
  
  — Так пішло воно все до біса!
  
  Вона вибігла з Бойового центру.
  
  
  
  Повертаючись до себе, Миш побачив у коридорі лежить на ношах дівчинку років п'ятнадцяти. Він її не впізнав, — мабуть, це була дочка когось з солдатів.
  
  — Що за чорт? — Присівши, він помацав її пульс.
  
  Вона була жива — просто без свідомості або спала.
  
  Почулися кроки, він підвів погляд і побачив двох старих, які увійшли в поперечний коридор, несучи на ношах юнака. Йшов ззаду крадькома кинув погляд на Мишу.
  
  Він побіг за ними, але його відволік світло за відкритими дверима спального приміщення. Близько півдюжини відставників клали на носилки дітей.
  
  — Що тут відбувається, чорт забирай? — запитав він.
  
  Всі мовчки дивились на нього. Ніхто не посміхався і не хмурився. Двоє нагнулися, підняли ноші і попрямували до Мышу.
  
  Він схопив когось за руку:
  
  — Я поставив питання, солдатів.
  
  — Миш...
  
  Обернувшись, він побачив Фріду, яка стояла в дверях менше ніж в метрі від нього. Мати націлила на нього зброю.
  
  — Що ти надумала, мамо?
  
  Вона ледь помітно всміхнулася:
  
  — Ми вантажимо вас, молодь, на «Эрхардт». Відправляємо до батька. Ловці прикриють вас вогнем.
  
  Думки гарячково бігали в голові. Ідея вивезти дітей навіть не прийшла йому в голову. Ризиковано, але «Эрхардт» — найшвидший корабель з коли-небудь побудованих... Але Фріда, схоже, мала намір включити в склад пасажирів цього Ноєвого ковчега і його самого, що було зовсім ні до чого.
  
  — У мене є робота і тут.
  
  Фріда знову слабо посміхнулася:
  
  — Я звільняю тебе від обов'язків командира, Миш. Чоловіки, принесіть носилки.
  
  — Тільки не намагайся мене змусити...
  
  — Поцілунок від мене батька, Миш.
  
  Її палець напружився на спусковому гачку.
  
  Миш спробував відскочити вбік, але не встиг. Приголомшуючий заряд змішав його думки. Він відчув, що падає, падає, падає... але так і не торкнувся підлоги.
  
  
  
  49. Рік 3032
  
  Шторм ривком сів на ліжку. На нього обрушився справжній кошмар. Напад на його Будинок... Те саме, чого він не врахував. Війна проти його родини. Він залишив фланг без прикриття.
  
  — Це правда? — запитав він, не в силах думати про що-небудь ще.
  
  Торстон ошелешено витріщився на нього:
  
  — З чого мені брехати?
  
  — Не звертай уваги. Я насилу розумію. Йдемо.
  
  До того часу, коли Шторм дістався до штабу, Миш вже відновив міжзоряну зв'язок.
  
  — Миш, що там? — запитав він.
  
  Відповідь, здавалося, прийшов не швидше швидкості світла:
  
  — Нічого доброго, батько. Вони атакують нас ніби божевільні. Жодних маневрів, нічого. І здається, що вони знають наші слабкі місця. Ми поки тримаємося, але втрачаємо форпости швидше, ніж дозволяє програма. Схоже, нам потрібна допомога з боку.
  
  Поки Миш говорив, Гельмут щось шепотів на вухо Шторму.
  
  — Гаразд, Миш. Просто роби все можливе. Гельмут говорить, що ми зв'язалися з міжзоряного з Цейслаком і попросили ловців передати інформацію Бекхарту. — Він ще трохи послухав Гельмута. — А, ви теж це зробили. Добре. Слухай. Ми вже домовилися. До вас летить важка бойова угруповання з Ханаану, дві ескадрильї направляються туди з Світу Хельги, а десь неподалік від вас бовтається у випробувальному польоті «Хет». Весь чортів Флот попрямував до вас.
  
  Флот готовий був у будь-яку хвилину кинути всі сили на бійку з сангари.
  
  — Тримайся, син. Фортеця тебе підтримає. Я сам її проектував.
  
  — Спасибі, батьку, — розсміявся Миш. — Мама передає тобі привіт. Мені пора повертатися до роботи.
  
  «Мама? — подумав Шторм. — Про кого він?» Ах так — Фріда. Як Фріда справлялася в критичній ситуації? Він знизав плечима. Навряд чи варто було в ній сумніватися. Вона була дочкою солдата і солдатської дружиною.
  
  Що далі — покаже тільки час. Якщо фортеця впаде до прибуття Флоту, він знову стане бідняком, у всіх сенсах. Загинуть усі його скарби разом з більшістю дорогих йому людей. У нього не залишиться нічого, крім фінансів Легіону... Він знову змусив себе переключитися на те, що відбувається в Белоземье.
  
  Хавик ніс серйозні втрати, але все ще тримався. На тіньовий станції збирався батальйон піхоти. Якщо Хавик протримається до їх повернення на Темну сторону, Шторм знову переможе.
  
  Він вирішив, що тут все одно нічого не зробить, тільки запрацює виразку.
  
  — Торстон, залишаєшся замість мене. Піду прогуляюся.
  
  — Йде дощ, батько.
  
  — Знаю.
  
  
  
  Незабаром Шторм зрозумів, що не один. Поруч, згорбившись, йшла Поліанна. Він не бачив її з тих пір, як загинув Вульф.
  
  — Привіт.
  
  — Привіт, — відповіла вона. — Все погано?
  
  — Вони атакують фортецю.
  
  — І там нікого немає?
  
  — Там Миш. І сім'ї.
  
  — Але битися нікому.
  
  — Вони будуть битися. Не гірше будь-якого легіонера. Але там в будь-якому разі майже все автоматизовано.
  
  — Хіба ти не можеш попросити допомоги у Флоту?
  
  — Він уже в дорозі. Але йому може знадобитися тиждень, щоб туди дістатися. Якщо капітану рейдерів вистачить рішучості, цього може не вистачити.
  
  — І це все із-за Плейнфилда? Майкла Ді?
  
  — Мій брат — теж пішак. За ним стоїть сангари по імені Дит.
  
  Ще квартал вони пройшли мовчки.
  
  — Мені подобається дощ, — сказала Поліанна. — Мені його дуже не вистачало в фортеці.
  
  — Угу.
  
  — На Горі я не могла вийти на прогулянку. Занадто великим здавалося небо.
  
  — Угу. — Шторм її не слухав. Думки постійно поверталися до фортеці. — Ймовірно, він був украй незадоволений тим, як тут все пішло. Чи, може, з-за Світу Хельги. Не знаю. Зараз атака на фортеця не має жодного тактичного сенсу.
  
  Він продовжував голосно розповідати, як Світ Хельги став смертельною пасткою для великого рейдерського флоту сангари. І — як війна на Тіньовий Межах могла все ще піти у відповідності з задумом Легіону.
  
  Поліанна слухала його не більше, ніж він її.
  
  — Спустимося туди. — Вона показала на що йде вниз драбину. — Хочу показати, де жив мій батько. І де все ще живе моя душа.
  
  Шторм пішов за нею в крихітну комірчину, яку вона ділила з Лягушом. Тепер там мешкав лише привид коротуна. Поліанна жила в квартирі, яку їй надав Блейк.
  
  Шторм відразу ж відчув, що для неї це щось на зразок святилища, і йому стало не по собі. Він чемно слухав історії Полианны про кожному її музейному експонаті, і йому здавалося, ніби він підглядає в замкову щілину її душі. Злегка незв'язних і нав'язливий монолог допомагав йому трохи краще зрозуміти Поліанна Ейт.
  
  Звідти вони вирушили до нього і зайнялися любов'ю, а потім лежали, обійнявшись у вечірніх сутінках, бурмочучи про жахи, що стали реальністю, і мріях, що перетворилися в дим.
  
  — Я хочу повернутися в Модельмог, Гней, — тихо і втомлено мовила вона. — Там я була по-справжньому щаслива. Люцифер... Думаю, у нас би все вийшло, якби не все інше.
  
  — Таке життя, мила. Вона ніколи не залишить тебе в спокої. Вона буде бити тебе, поки не знайде слабкі місця, а потім раздерет на шматки.
  
  — Невже не може бути інакше?
  
  — Не знаю. Деяким вдається якось прослизнути. У них ніколи не буває неприємностей, і вони ніколи не стикаються з труднощами на шляху. Або просто так здається.
  
  — Можеш зіграти що-небудь на тій чорній штуковини? Знаєш, коли ти граєш, я уявляю собі самотнього старого високо на горі... Ніби відлюдника. Він сидить там, дивлячись на місто, і думає, що, можливо, йому чогось бракує. Але він не може зрозуміти, чого саме, оскільки колись жив у цьому місті і робив все те ж саме, що й інші... Та ти смієшся наді мною!
  
  — Ні. Злегка здивувався.
  
  — Так чи інакше, коли я чую, як ти граєш, мені стає сумно. Напевно, зараз мені теж хочеться посумувати. Тому що я відчуваю себе як той старий на горі. Я була там, але мені чогось бракує.
  
  — У тебе попереду ще купа років.
  
  — Все вже буде не так. Я вже не колишня Поліанна. Я зробила багато такого, за що не подобаюся сама собі. Я завдаю біль людям. Лягуш вчив мене ніколи не робити іншим боляче.
  
  Приклавши до уст кларнет, Шторм здивував Поліанна кількома веселими мелодіями Хогі Кармайкла[9].
  
  Коли він закінчив, вона посміхнулася:
  
  — Не знала, що ця штуковина може приносити радість. Ти ніколи...
  
  — Може бути і ще радісніше. Але зараз у мене не лежить душа.
  
  — Воістину дивна музика. Дика первісна.
  
  — Вона дуже стара. Їй більше тисячі років.
  
  — Спасибі. Мені вже краще. Іди до мене.
  
  Вони знову зайнялися любов'ю, а потім поснули, обійнявшись, читаючи Проповідника.
  
  
  
  Шторму розбудив сигнал комунікатора.
  
  — Вони захопили фортецю! — заплітається мовою пробурмотів Гельмут. — Я тільки що дізнався, Гней. Від Фріди. Вона надіслала особисте повідомлення... Краще приходь сюди...
  
  Шторм похмуро почав одягатися.
  
  — Що сталося? — запитала Поліанна, перелякана його раптової суворістю.
  
  — Ми втратили фортеця.
  
  — О ні! Не може бути... Твоя дружина! І діти...
  
  — Заспокойся, прошу тебе.
  
  Він не пам'ятав, як закінчив одягатися і дійшов до штабу, — просто раптово опинився там. Щось не дозволяло йому повною мірою відгукнутися на новину, — здавалося, низка катастроф відбувається з кимось іншим.
  
  — Принесіть мені запис повідомлення Фріди, — сказав він, нарешті зрозумівши, де знаходиться.
  
  — Гней?
  
  Він підняв погляд. Поруч з його кріслом стояв Гельмут, тримаючи в руці мікроплівку. Здавалося, він ще більше постарів.
  
  Шторм надмірно обережно, ніби п'яний, вставив картридж. Запис починалася з поточних даних з Бойового центру фортеці. Він прокрутив її вперед, поки на екрані не виникло бліде обличчя Фріди. Її тонкі безбарвні губи ворушилися, але він нічого не чув.
  
  «Що з Мышом? — подумав він. На кадрах з Бойового центру сина не було видно. — Тільки не забирай у мене і його, — заблагав Шторм. — Він — наше єдине майбутнє».
  
  Фріда говорила щось про бої, що йдуть на рівні причальних відсіків. Він додав гучність.
  
  — ...проникли на житловий рівень. Вони ведуть себе як грубі і первісні істоти, Гней. Типові люди. Я відправила дітей на «Эрхардт». Він стартує, як тільки комп'ютер вирішить, що у нього найбільше шансів прорватися. Сейнери спробують його прикрити. Скоро ми втратимо зв'язок з ними. Побажай їм удачі. Гней, у мене мало часу. Хочу, щоб ти запам'ятав мене хорошим солдатом, але мені зараз настільки біса страшно, що я можу повести себе як остання дурепа. Пробач мене за всю ту біль, яку я могла тобі заподіяти. Не забувай мою любов, якою б та не була. І пам'ятай про мене, пам'ятаєш як про батька. Будемо триматися стільки, скільки зможемо. Повідом Флоту, щоб прийшов на допомогу.
  
  Слабо посміхнувшись, вона зобразила губами останній поцілунок і відключила екран. Міжзоряне зв'язок тривала. Якийсь старий спокійно перераховував дані з Бойового інформаційного центру фортеці.
  
  Зітхнувши, Шторм закрив очі. Якщо вдасться вивезти дітей — вже щось. Він порився в темних закутках свого розуму, збираючи обривки люті і ненависті, які відправляв в сміттєве відро для непродуктивних емоцій. Зараз йому, як ніколи, потрібно тримати почуття в собі.
  
  — Гельмут, доповіси тутешню ситуацію.
  
  Новини з Белоземья були трохи краще, ніж з дому. На Хавика в буквальному сенсі обрушилася людська лавина. Схоже, Майкл був готовий на будь-нерозсудливість.
  
  Тіньова станція посилала підкріплення, але лише потроху. Більшість справних краулеров все ще повзли по Тіньової Межах.
  
  Єдиною світлою плямою був Світ Хельги. Ловці повідомляли, що рейдерські кораблі сангари знищені. Спецназівців Цейслака, які вже летіли до Черномиру, змінили космопехотинцы.
  
  Шторм послав Торстона на пошуки Блейка.
  
  — Пане Блейк, — сказав він, коли той прибув, — я на останньому подиху. Єдиний залишився в мене варіант — знищити основний опорний пункт Ді.
  
  — Полковник...
  
  — Зараз не час для дебатів, і сперечатися вже пізно. Я в будь-якому випадку це зроблю і кажу вам про це лише для того, щоб дотриматися пристойності. Я зроблю це, навіть якщо ви будете наполягати на голосуванні. Не забувайте, у мене є всі повноваження. Скоро тут буде мій корабель. Коли він з'явиться, я використовую його для кидка на Сутінковий місто.
  
  — Полковник...
  
  — Блейк, ми втрачаємо Белоземье. Якщо у Касія є хоч якась можливість прорватися і врятувати вашу дупу, я маю намір знищити всю логістику Ді. Невже ви не розумієте?
  
  — Тобто він збирається не просто захопити Крайгород?
  
  — Може спробувати. Я нічого не можу гарантувати. Зараз йому це не так-то легко. Ви готові до нападу. А він довго був відсутній, не отримуючи особливої підтримки з Сутінкового — поки що. Він не розраховував на потужний опір.
  
  — І?
  
  — У нього можуть закінчитися боєприпаси до того, як він отримає нові. Думаю, він має намір захопити Белоземье, що б ми не робили. Але якщо нанесемо удар по Присмерковому, ми поставимо Ді в те ж положення, в яке він поставив Касія. Щоб вижити, йому доведеться захопити Сутінковий або Крайгород. У будь-якому випадку йому буде потрібно витягнути мене з проходу. Залишається сподіватися, що Касію вистачить часу, щоб прорватися. Якщо нам це вдасться, Ді кінець, якщо тільки він знову не пустить у хід ядерну зброю. Сумніваюся, що воно у нього при собі, але на півночі — може бути. Так що з нашої точки зору захоплення Сутінкового стає беззастережної необхідністю.
  
  Шторм промовчав про те, наскільки його слова ґрунтувалися на припущеннях і надіях. Майкл міг бути непередбачуваний навіть у цілком передбачуваних обставин. Була чимала ймовірність, що він піде простим шляхом і розкидає навколо ядерні заряди — якщо вони у нього є. Або він міг наслідувати приклад Хоксблада і сидіти на місці, поки не закінчаться боєприпаси, сподіваючись, що пересидить Касія. Ситуація з постачанням у Уолтерса була такою ж невизначеною, як і у Ді.
  
  
  
  Дні зі скреготом йшли в минуле. З Тіньовою Риси тонким струмком текли люди та зброя, але їх не вистачало, щоб перешкодити настанню Ді на Белоземье.
  
  Потік людей і бойової техніки на захід йшов жахливо повільно. Їх потрібно було зупинити і розгорнути назад, поки немає можливості кинути проти Майкла численне і дієве військо.
  
  — Батько, Хавик хоче з тобою поговорити, — одного разу вранці сказав Торстон.
  
  — Давай його сюди. — Шторм повернувся до екрана. — Так, підполковник?
  
  — Полковник Шторм, я не впораюся із завданням. Прошу мене пробачити. У мене дуже великі втрати, та ще ця застаріла техніка... Втім, сльозами справі не допоможеш. Мені б хотілося попросити дозволу не намагатися більше присутніми одночасно всюди, а зосередитися на утриманні плацдарму. Нам буде потрібно місце, щоб зібрати сили для контратаки, як тільки ви приведете тому достатня кількість техніки.
  
  — Я так і припускав, підполковник, — кивнув Шторм. — Згуртовує ваші ряди. А щоб вам не було дуже тоскно, знайте — я вважаю, що ви зробили все можливе. Вибачте, що не міг надати вам більшої підтримки.
  
  — Спасибі, полковник.
  
  — Торстон, де зараз Кассій? — запитав Шторм.
  
  — Він все ще надто далеко, батько. — Торстон показав на світну точку на великому дисплеї. — Він рухається цілу добу, але ті чортові машини не дуже быстроходны. Хочеш з ним зв'язатися?
  
  — Не зараз. Занадто раннє ранок для чергових суперечок.
  
  Вони з Кассием регулярно радилися, і кожну розмову перетворювався у суперечку. Втрата фортеці потрясла Уолтерса набагато сильніше, ніж будь-яка інша подія за весь час їх знайомства. Після багатьох років війна зрештою стала для Касія особистою справою. Шторм очікував, що його бій з Ді завершиться класичним кровопусканням.
  
  Він перевірив, як справи у Цейслака. Летіти з Світу Хельги було далеко. На Черномире все могло закінчитися ще до прибуття Хакса.
  
  Велику частину часу Шторм проводив на самоті, ведучи записи. У нього накопичилося безліч думок, які він хотів зафіксувати на папері. Він сподівався, Миш його зрозуміє.
  
  
  
  «Эрхардт» з гуркотом приземлився в маленькому убогому космопорту Крайгорода. Шторм вийшла його зустрічати.
  
  Корабель пілотувати його онука. Всі інші на борту були без свідомості. Шторм пройшовся між рядами пасажирів, дивлячись на Миша, Люцифера і інших дітей і онуків, а також нащадків солдатів. Він не поспішав, знаючи, що бачить їх всіх в останній раз.
  
  Дурна красуня Фріда пожертвувала заради них своїм майбутнім. Вона дійсно була дочкою солдата.
  
  — Вона нас обдурила, дідусю, — сказала онука. — Ми хотіли залишитися, навіть малюки. Бабуся підмішала снодійне у водопровід. Мабуть, змовилася з іншими людьми похилого віку. Вони засунули нас на корабель, поки ми були без свідомості, і відправили на автопілоті, під прикриттям зоряних ловців. Це нечесно!
  
  — Тобі так хотілося померти, Золотоволоска?
  
  — Ні. Але ми були потрібні там. І повинні бути там прямо зараз...
  
  — Тоді ви вже точно були б мертві. Ми вже кілька днів не можемо зв'язатися з фортецею. Навіть автоматичні сигнали не надходять.
  
  Він не мав ані найменших ілюзій. Фортецю захопили, аж до комп'ютерів в самому її серці. І навряд чи Дит брав більше полонених, ніж Борис і Кассій на Префактле.
  
  — Ох... — Внучка розплакалася.
  
  — Ну-ну, мила. Сльози тепер ні до чого. Вони зробили свій вибір... адже Ми Залізний Легіон, пам'ятаєш?
  
  Він заскреготав зубами, побоюючись, що сльози можуть бути заразними.
  
  — Мені все одно!
  
  — Ну-ну, там чекають чужі люди.
  
  Вона спробувала стримати ридання.
  
  — А що щодо тебе, Золотоволоска? Чому ти прокинулася?
  
  — Вони налаштували моє пробудження на той момент, коли вже пізно було повертати назад. Хтось повинен був привести корабель до мети. Я — кращий пілот. У Миша немає досвіду управління такими великими кораблями. Що будемо робити, дідуню?
  
  — Ми один раз перемогли і один раз програли, — з удаваним веселощами сказав Шторм. — Тепер ми збираємося перемогти вдруге з трьох. Зведемо з ними рахунки прямо тут. — Він відчував, як оптимізм відступає під натиском непідробного відчаю. — Дешево вони не відбудуться, мила. Вони ще пошкодують, що не залишили нас у спокої.
  
  Після стількох обіцянок за останній час він не міг зрозуміти, як зробити так, щоб слова його нарешті збулися.
  
  
  
  Старим краулеру-човнику довелося три рази змотатися туди-сюди, щоб доставити всю молодь в місто. Жителі Крайгорода тепло прийняли новоприбулих, не розуміючи, що зовсім не місто і його проблеми стали справжньою причиною, по якій вони раптом відчули себе осиротевшими і бездомними.
  
  В четвертий раз краулер доставив диверсійну групу Шторму. Торстона, Люцифера, Гельмута, Миша. Кращих солдатів, які вижили після засідки, яку влаштував їм конвой Майкла. Поліанна, яку ніякі аргументи не могли переконати відмовитися від відновлення відносин з колишнім чоловіком. І ще Альбіна Корандо, який хотів повернутися додому, щоб допомогти навести порядок в місті, відправивши його у вигнання.
  
  Шторм уважно глянув на Корандо, перш ніж почати передстартовий відлік. Той нагадував худого чорного орла, понуро вивчав свою зброю. Шторм подумав, що Альбін багато в чому виглядає так, як міг би виглядати Кассій, якщо б того випала місія, що має для нього особливе особисте значення. Власне, багато в чому так, як напевно виглядав Кассій зараз.
  
  Вони скидалися на похмурий, мовчазний загін спецназу. Не було ні світських бесід, ні нервових жартів, ні повторення пошепки завчених дій. Перед майбутньою операцією кожен волів побути наодинці з собою.
  
  
  
  50. Рік 3032
  
  Швидко знизившись, Шторм посадив корабель в сотні метрів від південного шлюзу Сутінкового міста. Зброя його заговорило, ще коли він був над поверхнею. Пучки лазерів пронизували все в околицях купола. Снаряди вгризалися в сам купол, проробивши дірку в двохстах метрах на захід від шлюзу. Замерзаючий повітря з ревом вирвався назовні, змішуючись з хмарами пилу. Промені прожекторів шукали ворога, який так і не з'явився.
  
  Декомпресія не носила вибухового характеру. У жителів Сутінкового залишався час, щоб покинути вулиці і сховатися в герметично замикаються будинках. Але Шторм мав намір дати їм більше часу, ніж потрібно, щоб вижити самому.
  
  Гельмут захопив шлюз ще до того, як Шторм заглушив двигун. Дарксворд проганяли крізь шлюз останнього з команди, коли Шторм нарешті зістрибнув на землю. Разом з Корандо, Поліана, Торстоном, Люцифером і Мышом він попрямував до будівлі, яке виконувало в Сутінковому функцію міської ради.
  
  Перед цим він віддав наказ стріляти по всьому, що рухається. Йому хотілося швидше налякати жителів Сутінкового. Крихітні розміри його війська змушували бити напевно, наносячи удар за ударом. Не можна, щоб противник опам'ятався.
  
  Єдиним, хто чинив опір, був самотній снайпер, який здався, як тільки пішов відповідний вогонь.
  
  Вхід у міську раду Сутінкового, як і в Крайгороде, представляв собою масивний шлюз. Зовнішній люк був герметично замкнений.
  
  — Вибухають, — сказав Шторм Торстону.
  
  Син встановив заряди.
  
  — Відійдіть, народ! — крикнув він за мить до глухого удару.
  
  Перебравшись через покручені уламки, Шторм перевірив внутрішній люк. Відкрито.
  
  — Закрийте чим-небудь вхід ззовні, — наказав він.
  
  Миш і Люцифер набрали пластикових панелей і приколотили їх на місце.
  
  — Все одно протікає, батько, — сказав Миша.
  
  — Принаймні, вони не дадуть будівлі повністю розгерметизування. Більше мене зараз нічого не хвилює.
  
  Йому не хотілося завдавати шкоди цивільним. Звичайні жителі Сутінкового, як і будь-мирний народ у війнах всіх часів, були всього лише жертвами ватажків.
  
  Він перебував у великодушном настрої. В інші часи і в інших місцях від нього доводилося чути, що народ сам вибрав своїх ватажків.
  
  Шторм і Торстон міцніше вперлися ногами в підлогу, готуючись стрибнути у внутрішній люк.
  
  — Вперед! — гаркнув Торстон.
  
  Шторм з розмаху ударив ногою люк. Торстон увірвався всередину з реактивним ранцем за спиною, в одну мить промчавши навскоси через приміщення розміром двадцять на тридцять метрів. Услід йому вдарили промені з лазерних гвинтівок, пройшли далеко стороною.
  
  Торстон випустив протитанкову ракету. Перш ніж осіли пил і сміття, приміщення, стріляючи, вбігли Шторм, Люцифер і Миш, ховаючись за меблями. Полианне і Корандо вистачило розуму не братися за те, до чого вони були абсолютно непідготовлені, і вони лише зрідка стріляли, прикриваючи інших.
  
  Друга ракета Торстона, що супроводжувалася кількома гранатами, переконала супротивників, і вони здалися. Скафандрів на них не було. У перестрілці вижили лише четверо з п'ятнадцяти.
  
  Корандо замкнув внутрішній люк, не даючи і далі витікати повітрю.
  
  — Де ваші великі шишки? — запитав Шторм у бранців, піднявши забрало шолома. — Де Мічем?
  
  Відповіддю йому стали похмурі погляди.
  
  — Гаразд. Нехай буде так. Люцифер, расстреливай їх по одному, поки хто-небудь не відповість.
  
  Глянувши в його єдиний похмурий очей, вони тут же повірили. Він не блефував. Його більше не хвилювала доля ворогів, особливо людей Майкла. Життя, які він найбільше цінував, вже пропали даремно.
  
  — Нагорі. На четвертому рівні. В центрі зв'язку. Звати на допомогу.
  
  — Спасибі. Ви справжні джентльмени. Ведіть.
  
  Вони забарилися, але їх тут же напоумив дрогнувший палець на спусковому гачку.
  
  Ліфти не працювали. Шторм, анітрохи не здивувавшись, знизав плечима. Поводирі повели його до аварійної сходах. Торстон підірвав замкнені пожежну двері. Він цілком міг домогтися бажаного за допомогою лазерної гвинтівки, але йому дуже подобався гуркіт вибухів.
  
  Несподівано виник з димного хмари лазерний промінь пробив акуратну дірочку в правої гомілки Люцифера. Стрілець загинув, не встигнувши повторити спробу.
  
  — Поліанна, займися ним, — наказав Шторм. — Ви четверо — вгору по сходах. І швидше.
  
  Перш ніж вони дісталися до четвертого поверху, впали ще двоє. До них приєдналися троє снайперів.
  
  Поки Торстон готувався підірвати двері центру зв'язку, Корандо сказав Шторму:
  
  — Ці люди — не жителі Сутінкового. Вони навіть не черномирцы.
  
  — Я в цьому не сумнівався. Черномирцы вели себе обережніше і не стріляли в тісних просторах. Той, хто все життя побоюється космічної порожнечі, не буде палити з зброї, ризикуючи ненароком проробити дірку в стіні.
  
  — Саме так.
  
  — Відійди назад. Коли двері піддасться, на нас обрушиться град пострілів.
  
  Торстон підірвав свої заряди. Тут же послідував зустрічний вогонь. Шторм і його сини шпурнули в двері гранати — спершу осколкові, потім зі сльозогінним газом, потім димові. Трохи почекавши, вони рушили всередину.
  
  За допомогою інфрачервоних фільтрів Шторм міг розгледіти в диму людей, які намагалися вибратися через інші виходи.
  
  — Миш, затримай цих. А ти, Корандо, — тех.
  
  Вони з Торстоном кинулися вперед, атакуючи групу, від якої, можливо, варто було чекати неприємностей. Серед них Шторм побачив сина свого брата Сета-Безмежного.
  
  Торстон сповістив про своє наближення за допомогою ракети. Тут же кілька людей підняли руки. У хмарах диму і сльозогінного газу солдати Сутінкового не могли визначити, скільки народу їх атакує.
  
  У виниклій метушні Сет-Безмежний зумів вислизнути.
  
  Шторм зібрав кашляють бранців у центрі приміщення. Миша, Торстона і Корандо він поставив біля дверей. З'явилася Поліанна, підтримуючи Люцифера. Шторм залишив їй головну двері, а сам сів і став чекати, коли очиститься повітря і Гельмут доповість, що відбувається в інших місцях.
  
  До нього доносилася мішанина голосів з пультів зв'язку. Люди по всьому місту вимагали інструкцій.
  
  Коли повітря став придатний для дихання, Шторм відкрив забрало шолома.
  
  — Хто з вас Мічем? — вимогливо запитав він.
  
  Змучений старий, цілком відповідний поданням Шторму про старого розбійника, боязко підняв руку. Його все ще дошкуляли тремтіння і нудота — наслідки газу і диму. Краєм ока Шторм побачив, як Корандо ледь помітно кивнув.
  
  — Не могли б ви, сер, пояснити мені, що, чорт забирай, ви намагалися зробити? Чи Не будете такі люб'язні розповісти, чому порушили договір з Річардом Хоксбладом заради угоди з бандитом Майклом Ді? Або, якщо вам так більше подобається, Дибольдом Амелунгом? І заради всього святого, навіщо ви застосували ядерну зброю проти моїх людей Тіньової Межі?
  
  У Мічема відвалилася щелепа, і він з непідробним жахом дивився на Шторму. Видно було, як приречено обмякает його старе втомлене тіло.
  
  — Зрозуміло, — кивнув Шторм. — Він і з вами вчинив точно так само. Хочеш вір, хочеш ні, старий, але це правда. Інакше б мене тут не було.
  
  Він коротко описав те, що трапилося з Вульфом.
  
  — Я не знав... — пробурмотів Мічем. — Ми втратили зв'язок з Тіньовою Рисою кілька тижнів тому. Як мені пояснили, з-за відмови апаратури. Потім повернувся син Амелунга і повідомив, що все йде за планом. Він сказав, що наші війська утримують ваші і робота над свердловиною йде з випередженням графіка.
  
  — Все йде зовсім не за планом. Принаймні, з вашої точки зору. Битва на Тіньовий Межах закінчилося. Ви програли — бо вами не командував Хоксблад, і якийсь нікчема по імені Ді влаштувало все саме так. А тепер скажіть, чому нас атакували на Темній стороні? Я думав, це не за правилами.
  
  Мічем насупився. Незважаючи на вік, він залишався ще міцний, і до нього швидко поверталися сили.
  
  — Про що ви?
  
  — Про конвої, який осаджує Крайгород і Белоземье. Хтось послав шість озброєних краулеров з підтримкою у вигляді двадцяти однієї гірничодобувної машини. До речі, половини вже немає.
  
  — Полковник Шторм... — зверхньо кинув Мічем. — Як я розумію, ви ж Шторм? Так? Я не маю ні найменшого поняття, про що ви говорите. Я особисто заборонив будь-які дії на Темній стороні. — Старий швидко приходила в себе. — Було б божевіллям створювати традицію воєн на Темній стороні. Це зашкодило б бізнесу.
  
  — А що стало з Хоксбладом, Мічем? Чому зі мною бився Ді, очоливши війська сангари?
  
  Старий люто витріщився на Шторму.
  
  — Цього не може бути. — Сили знову залишили його, і він настільки раптово звалився в крісло, що Шторм злякався, не вхопив того удару. — Сангари? — прошепотів він. — Сангари? Немає. Це неможливо.
  
  Бранці неспокійно заворушилися, занервували. Не важливо, чи вони самі сангари чи ні, але вони все знали.
  
  — Вам нема чого вірити мені на слово, Мічем. Зв'яжіться з Уолтером Каррингтоном у Місті Ночі. Ми відправили йому кілька трупів, захоплених після битви біля Крайгорода. Він доручив своїм людям провести розтин. У всіх куполах вже знають, що Сутінковий місто використовує солдатів-сангари.
  
  — Поговоріть з моїм племінником, — ледь чутно вимовив Мічем. — Він завідував військовими справами. Його дуже турбувало, що він може померти без всякої користі, і я доручив йому відповідальне завдання, щоб його заспокоїти. Думаю, він виявився занадто слабкий. Дияволи. Чортові дияволи.
  
  Наскільки ж повинен був зрадіти Ді, виявивши настільки ідеально підходящого йому людини, подумав Шторм.
  
  — Розділяй і володарюй. Цілком у стилі Ді, Мічем, скористатися чужою жадібністю. Напевно у них був якийсь план відібрати контрольний пакет акцій у ваших директорів. Але їх плани не вдалися. Ми атакували, коли їх сили були на межі. Їх краулер з бомбою влучив у теплову ерозію. Де зараз ваш племінник?
  
  Ніхто не зізнався в тому, що він Чарльз Мічем. Шторм глянув на Корандо, але той лише знизав плечима. Старший Мічем окинув поглядом бранців і похитав головою, потім встав і повільно підійшов до купи тіл біля дверей, яку охороняв Торстон.
  
  — Так ось він. Поплатився за власні гріхи. — Він стомлено опустив голову. — Діти є діти. Вони ніколи не виявляються такими, якими б тобі хотілося.
  
  Шторм зітхнув. Все виглядало цілком логічно. Єдиний бранець, який щось знав, загинув — ймовірно, від руки Сету-Безмежного. Він не став перевіряти, де у того рани — спереду або ззаду. Це вже не мало значення.
  
  І що тепер?
  
  — Пане Мічем, я маю намір запропонувати умови капітуляції. Вони прості. Ви відмовляєтеся від претензій на Тіньову Межу. Ви погоджуєтесь сприяти притягненню до відповідальності учасників змови з застосуванням ядерної зброї. Ви погоджуєтеся допомогти у розшуку будь-яких сангари на Черномире. Ви також допоможете врятувати і евакуювати тих, хто опинився в пастці на Тіньовий Межах. Ви звільните Річарда Хоксблада і всіх його людей, які можуть перебувати тут в полоні. Вважаю, у Річарда теж будуть свої умови, які потрібно обговорити...
  
  — Гней?
  
  Шторм повернувся. У двері, яку охороняли Поліанна і Люцифер, хтось стояв.
  
  — Гельмут?
  
  Старий воїн повільно і втомлено підійшов до нього. Шолом його був відкритий, обличчя блідо і напружено, як і тоді, коли він дізнався про смерть брата.
  
  — Що сталося, Гельмут? Ти жахливо виглядаєш.
  
  — Ніяких війн із Річардом Хоксбладом більше не буде, — пробурмотів Дарксворд і видав тихий божевільний сміх. — Ми не встигли до нього дістатися. Його прикінчили на службових рівнях. Гней, з ним по-звірячому розправилися. Ніби в Другі темні століття, в таборах у Володимирі-Волинському.
  
  — Він мертвий?
  
  — Так. Як і всі його люди. Безповоротно. І смерть стала для них марно.
  
  Шторм втупився у вічність, блукаючи серед уривчастих спогадів про те, що значив для нього Річард. Всі їх конфлікти та чвари, які вирішувалися за правилами і незаперечним законам честі...
  
  — Ми подбаємо про них, — сказав Шторм. — Забезпечимо їм почесні похорон. Відправимо їх додому для поховання. Це мій борг перед Річардом.
  
  Зник черговий наріжний камінь його всесвіту. Що він буде робити, втративши свого ворога? Хто або що зможе замінити Річарда Хоксблада?
  
  Шторм труснув головою, відганяючи думки геть. У нього були власні плани... Діставши стародавній револьвер сорок п'ятого калібру, він повільно повернув барабан.
  
  — Батько? — тихо запитав Миша. — З тобою все в порядку?
  
  — Все буде добре, Миш. — Шторм глянув в очі сина. Минуле і майбутнє... В душу закралася безмежна туга. — Все буде добре.
  
  — Я злегка зрівняв рахунок, — сказав Гельмут. — Дружині Ді вистачило одного пострілу. Прямо в мозок. Хай змилується Господь над її душею.
  
  — Галантний рыцарственный Гельмут, — задумливо промовив Шторм. — Що з тобою стало?
  
  Гельмут, яким Шторм його знав, ніколи не вбив би жінку.
  
  — Я навчився ненавидіти, Гней.
  
  Тіло з зруйнованим мозком воскресити неможливо.
  
  — Сет-Безмежний тут, у місті, — сказав Шторм. — Ми його бачили.
  
  — І Фирчайлда теж. Це він прикінчив Річарда. Він був там, коли ми з'явилися. Зараз ми за ним полюємо. До речі, городяни не доставляють нам ніяких проблем.
  
  — Добре. Будь з ними подобрішаю. І стеж за всіма виходами з міста. У Ді завжди знайдеться куди втекти.
  
  — Ми знищили більшу частину їх найманців. За нашими оцінками — близько півсотні. Ті, кого я раніше не бачив, схоже, все тут, не рахуючи п'яти або десяти і самих Ді.
  
  — Гельмут, будь обережний. Якщо вони вирішать, що гра закінчена, стануть гірше загнаних у кут щурів.
  
  
  
  Гірше загнаних у кут щурів. Ді були розумними, переляканими, позбавленими совісті щурами, готовими вчепитися в горло будь-кому, хто їм погрожував.
  
  Вони атакували через двері, де стояв на посту Торстон, знищивши ракетами усіх бранців, але не заподіявши шкоди людям Шторму. Атакуючих прикривала жменька стрільців-сангари.
  
  Торстон вбив одного, розколів йому череп ракетометом. Сет-Безмежний вистрілив у Торстона в упор крізь забрало шолома.
  
  По всьому приміщенню били лазерні промені. Люди намагалися сховатися. Одна ракета вбила Альбіна Корандо. Сирота Лягуша повернувся додому лише потім, щоб померти.
  
  Заговорив старий револьвер Шторму, прикінчивши одного сангари. Поряд з Гнеєм судорожно зітхнув і осів на підлогу Гельмут. Шторм знову вистрілив, зваливши другого сангари. Впавши, він спробував відтягнути Гельмута в укриття.
  
  Але було вже пізно. Промені пробили смертельні дірки в шоломі і грудей Дарксворда.
  
  Піднявшись на навпочіпки, Шторм безпомічно дивився, як Поліанна намагається витягнути Люцифера за двері. Промені знайшли їх обох. Її лише злегка поранило, і вона встигла докінчити стріляв, перш ніж втратила свідомість від болю.
  
  «Тільки я і Миш, — подумав Шторм. — Нарешті настав час останньої битви. Смішно — я уявляв її собі набагато серйозніше. Двоє проти нас... скількох?»
  
  Він обережно виглянув з-за краю консолі, за якою ховався. Сет-Безмежний недбало добивав останнього бранця Шторму. Позбавляється від свідків, вирішив Шторм. Щоб не залишилося нікого, хто міг би вимовити ім'я Ді. Раптово він зрозумів, що, якщо їм вдасться втекти, вони можуть покінчити з усім містом одним ядерним вибухом.
  
  — Миш... — тихо простогнав Шторм.
  
  Улюблений син лежав на підлозі біля дверей, пліч його скафандра сильно обгорів. Здавалося, він був мертвий.
  
  Раптово Шторм судорожно зітхнув. Голова Миша повільно поверталася в бік Сету-Безмежного. Скафандр Миша витримав лазерний заряд. Він прикидався.
  
  — Я завжди в нього вірив, — похмуро посміхнувшись, промурмотів Шторм.
  
  Де Фирчайлд? Шторм припускав, що прийшли з Ді солдати вже мертві, убиті якщо не під час атаки, то своїми роботодавцями. Нікого з них не було видно, і ніхто з сангари не став би стояти і дивитися, як Сет-Безмежний вбиває їх полонених товаришів.
  
  Консоль здригнулася від вибуху, отшвырнувшего Шторму тому.
  
  Він бачив гранату, описує в повітрі дугу, міг оцінити, звідки вона прилетіла. Схопивши впало зброю Гельмута, він перекотився, схопився і вистрілив з обох рук. Ще трохи, і він покінчив би з Фирчайлдом. Ді забився в кут, намагаючись краще сховатися.
  
  Револьвер гримнув Шторму, вистріливши в Сету-Безмежного. Шторм знову пірнув за консоль, яка затріщала від лазерного заряду.
  
  Шторм кинувся ліворуч, ближче до стіни, відволікаючи від ворогів Миша і стріляючи на ходу, щоб привернути їх увагу.
  
  Револьвер замовк — в барабані закінчилися патрони.
  
  Шторм дістався до останнього доступного укриття і зупинився, переводячи подих.
  
  І що тепер? Підступний ворог напевно впевнений, що Шторм у нього в руках. Тягнути час безглуздо... Невже настала та сама хвилина?
  
  У свій час він вирішив, що перед тим, як Ді зазнає остаточної поразки, потрібно зробити щось, що перетворить в руїни всі розрахунки Майкла, заповнивши його душу чорним жахом.
  
  І ця хвилина настала.
  
  Йому стало страшно.
  
  Відкривши забрало шолома і сміючись над кодлом Майкла, він піднявся і почав поливати лазерним вогнем місце, де ті ховалися.
  
  Промінь пробив його легке у двох сантиметрах від серця. Біль виявилася набагато слабкіше, ніж він очікував. Зброя випала з руки.
  
  Фирчайлд і Сет-Безмежний повільно підвелися. На їхніх обличчях відбилася злісна радість.
  
  — Ви програли, ідіоти! — посміхнувшись, прохрипів Шторм.
  
  Миш з надприродною точністю вистрілив, проколовши одним променем потилицю обох Ді. Вони не встиг навіть здивуватися.
  
  Шторм продовжував посміхатися, дивлячись, як вони падають на підлогу.
  
  — Батько? — запитав підійшов Миш.
  
  Хлопець вчепився в його руку, змушуючи сісти.
  
  — Час жати і час сіяти, — прошепотів Шторм. — Мій час минув, Миш. Як і час Легіону. Але всі ріки течуть у море...
  
  Він закашлявся. Дивно — йому досі не було боляче.
  
  — Прийшов час молодих. — Він змусив себе посміхнутися ширше.
  
  — Я відведу тебе на корабель, батько. І покладу в медичну капсулу.
  
  Щоки Миша намокли від сліз.
  
  — Ні. Не треба. Я повинен був це зробити, син. У моїй квартирі в Крайгороде... Лист... Ти зрозумієш. Іди. Бери командування на себе. Ти — останній Шторм. Передаю тобі в підпорядкування Касія і Легіон. Заверши коло. Замкни його.
  
  — Але...
  
  — Не сперечайся наказ, Миш. Ти знаєш, що до чого. Іди допоможи Полианне. — Шторм сперся на консоль, повернувшись спиною до сина. — Не лишай мене цієї перемоги. Іди. — Помовчавши, він прошепотів: — Суєта суєт — все суєта! Що користі людині...
  
  Смерть безшумно опустилася на шовкових крилах, уклавши його в ніжні заспокійливі обійми.
  
  
  
  51. Роки 3023-3032
  
  — Пане Рхафу, — покликав хтось із осирианских зв'язківців, — у мене термінове повідомлення. Щось трапилося в Тодезангсте.
  
  Старий проковылял через величезний зал центру зв'язку, звідки керували імперією Норбонов.
  
  — Дай мені роздруківку.
  
  Затріщала машина, випльовуючи папір. Піймавши її кінець, Рхафу почав читати.
  
  — Гр-рм! — пробурчав він.
  
  Склавши листи, він пішов у рідко використовувався кабінет, де витратив на їх вивчення кілька годин. Нарешті прийнявши рішення, він зняв трубку телефону.
  
  — Номер перший. — Він почекав секунду. — Дить, у мене термінове повідомлення з Тодезангста. Зараз принесу.
  
  
  
  Дит підняв погляд від роздруківки. Рхафу був старий, можливо старший нині живе сангари. І наближався до того віку, коли омолодження вже не допомагало. До того ж давало про себе знати постійне нервове перенапруження.
  
  Дит насупився, зрозумівши, що Рхафу залишилося вже недовго. Як він буде жити без старого?
  
  Він знову переглянув звіт:
  
  — Можливо, я чогось не розумію, але не бачу тут нічого видатного.
  
  — Повідомлення надійшло з позначкою «термінове». Мені стало цікаво, що замишляє Майкл.
  
  — Пошли когось, нехай з'ясують.
  
  — Вже послав. Дить, послухай мене...
  
  Дит ледь помітно посміхнувся. Тон Рхафу не віщував нічого доброго.
  
  — Так?
  
  — Мені здається, він намагається відмовитися від усіх зобов'язань перед нами.
  
  — Чому ти так вирішив?
  
  — Якщо йому вдасться дістати той скарб, його чекає величезне багатство. І він готовий на будь-який ризик.
  
  — Не розумію...
  
  — Твій син — сангари лише тому, що ти так захотів. Якби всім відкрилася правда, навряд чи б він визнав тебе батьком. Його виховували як Шторму, і в душі він досі Шторм. Або в кращому випадку якийсь анонімний представник людської раси. Ми — скелет у шафі, про який він волів би забути. Він міг би зникнути, якщо б захотів, але його тримають гроші і влада. Якби він міг стати кимось іншим, але при цьому зберегти їх...
  
  — У нього більше грошей і влади, ніж хто-небудь міг би побажати, Рхафу.
  
  — Це гроші сангари. І влада сангари. На них лежить незмивна пляма, і він змушений ділити їх з нами. Ми можемо їм повністю керувати. Ми можемо знищити його, викрив перед усіма. Володіючи багатством, здобутим на Черномире, він може сховатися під будь-якою личиною і залишити нас у повній розгубленості. Ось тільки йому не вистачило розуму, щоб оцінити власні можливості.
  
  Дит відкинувся в кріслі і заплющив очі, намагаючись відігнати що нахлинув тугу. Ймовірно, Рхафу був прав...
  
  — Дить, є ознаки, що він вже намагався якось проробити подібне. Нічого конкретного, але він, судячи з усього, кілька років тому атакував флотилію тральщиків зоряних ловців. Він ніколи нам про це не розповідав.
  
  — І можливо, досяг мети?
  
  — Так. Як я чув, це була флотилія з восьми кораблів. Це величезне багатство і дуже підходяще місце, щоб сховатися.
  
  Як міг Майкл віддати перевагу щось інше положення спадкоємця головного сімейства сангари? Це ж абсолютно не логічно. Чого ще можна було бажати? Дит задав це питання Рхафу.
  
  — Поваги. Можливості бути своїм для Місячного командування. Спокутування гріхів молодості, з-за яких йому у першу чергу довелося відправитися у вигнання. Від нього прямо-таки смердить прагненням увійти в елітний клуб людства. Він готовий на все, навіть продати нас з потрохами, якщо йому добре заплатять.
  
  — Рхафу... я не можу цього прийняти. Відмовляюся приймати.
  
  — Я з тобою солідарний. Я можу уявити, що їм рухає, але не можу зрозуміти.
  
  Рхафу озирнувся через плече Діта на широке вікно, за яким відкривався вид на Осіріс. Дит повернувся, теж задумливо роздивляючись цей шматочок планети.
  
  — Він хоче, щоб його любили. Та раса, яка його відкинула. Чи Не до цього все зводиться, Рхафу?
  
  — Можливо. Але чи є ті, хто любить Майкла Ді? Навряд чи. Хіба що Гней Шторм. Для всіх інших він лише інструмент. Навіть для нас. І він це знає.
  
  Дит закусив губу в нападі раптового співчуття.
  
  — Дай-но мені ще раз роздруківку. — Він швидко її переглянув. — Обов'язків перед своєю сім'єю йому не уникнути.
  
  Дить в третій раз вивчав цифри, а Рхафу дивився у вікно.
  
  — Дить, — сказав він якийсь час тому, — можливо, скарб на Черномире — те, що ми шукаємо. Я перевірив, перш ніж прийти сюди. — Він кинув на стіл Діта карту. — У тій місцевості своєрідні фізичні характеристики. Дивись, як вона розташована. Ось та сама золота жила. Вона на території Сутінкового міста, але доступна лише з території Крайгорода. І жила ця досить велика, щоб за неї боротися. Будь я на твоєму місці так би і поступив. І якщо все правильно зробити, вона виявиться під нашим повним контролем. Ось що я думаю. Організуємо війну. Влаштуємо все так, щоб ці два міста найняли Шторму і Хоксблада. Якщо бойові дії обмежаться денний стороною, ми захопимо в пастку і тих і інших. Раптово не стане ні Штормів, ні Таддеуса Іммануїла Уолтерса. І Хоксблада теж, який стане платою для Майкла за організацію всього шоу. Звісно, це лише загальні міркування. Потрібно чимало часу, грошей і підготовки, щоб зробити все як треба.
  
  — Зрозуміло, — посміхнувся Дит. — Думаю, ти правий. — Він написав кілька слів на листку паперу і поставив підпис. — Віднеси це фінансовий відділ і зажадай все необхідне, щоб оцінити здійсненність плану. Я виділю тобі стільки помічників, скільки попросиш. Але не надто захоплюйся. Просто склади план і подивись, як він буде виглядати. Якщо все нормально — займемося питаннями організації.
  
  — Гаразд.
  
  — Рхафу, дій не менш ретельно, ніж ти діяв щодо Дхарвонов. Якщо там справді настільки дорогоцінний метал, бажано не тільки покінчити зі Штормами, але і взяти під повний контроль його видобуток.
  
  Рхафу посміхнувся, розмірковуючи над тим, як вплинула Батьківщина на черговий квантовий стрибок в багатстві Норбонов.
  
  — Не переоцінюй свої сили, Дит.
  
  Дить його не слухав. Відкрилися можливості знову оживили дитячу мрію про перебудову суспільства сангари під власні потреби.
  
  — Перш ніж що-небудь робити, виклич сюди Майкла. Настав час зустрітися лицем до лиця. І тобі напевно захочеться дізнатися про його враження з перших рук.
  
  
  
  Якщо у таємних задумах Ді і залишалися сумніви, то вони повністю зникли, коли Рхафу спробував викликати його на Осіріс. Майкл уникав кур'єрів так само, як інші уникали рознощиків судових повісток. Рхафу довелося доставляти його особисто.
  
  Діта вразив вид похмурого істоти, якого привів до нього Рхафу.
  
  — З мене вистачить! — гаркнув Майкл. — Більше не бажаю мати з вами жодних справ.
  
  — Ти частина родини.
  
  — Мені плювати на вашу сім'ю. І найбільше мені хотілося б скоріше про неї забути.
  
  — Майкл... адже Ми чимало для тебе зробили. Ти став найбагатшою людиною у всесвіті.
  
  — Так, справді чимало. Мої діти... поневіряються по притулкам. Мій народ мене ненавидить. Вони вважають мене чудовиськом. І ймовірно, мають рацію...
  
  — Твій народ — ми, — кинув Дит.
  
  Зазвичай боягузливий і уникає чужого погляду, Майкл подивився йому в очі, але не вимовив ні слова.
  
  Втім, цього і не вимагалося. Дит визнав поразку. Він зрозумів, що у нього ніколи не було сина — лише мимовільний співучасник.
  
  — Гаразд, Майкл. Чого ти хочеш?
  
  — Я хочу піти. Зовсім. Не мати з вами жодних справ. І щоб ви не лізли в мої, ні зараз, ні коли-небудь потім.
  
  — Це не так просто. Я все ще не вирішив питання зі Штормами. Саме тому я й привіз тебе сюди. Та штуковина на Черномире...
  
  — Не так просто? Забудь. Вони теж не так прості. Твій холуй мені все по дорозі пояснив. З вашого плану нічого не вийде. Ви маєте справу не з дикунами часів Першої експансії або рабами для утіх в десятому поколінні. Мова йде про тих, хто крутіше і небезпечніше навіть вас.
  
  Дит схопився з-за столу, побагровев від гніву, і з силою замахнувся. Ді спритно ухилився від удару:
  
  — Ось бачиш? Ти навіть стримувати себе не в змозі.
  
  — Рхафу!
  
  — Так?
  
  — Поясни йому все ще раз. Я повернуся, коли заспокоюся.
  
  Повернувшись, Дит виявив, що Ді не став поступливішим.
  
  — Майкл, я все обміркував. Ось моя пропозиція. Допоможи нам все це зробити, і ми в розрахунку. Поділимо прибуток і розійдемося в різні боки.
  
  — Ну так, звичайно, — з неприхованим сарказмом відповів Майкл. — Поки я знову вам не знадоблюся в якості підручного інструменту.
  
  — Я ж сказав — ми в розрахунку. Даю слово. Слово Норбона, Майкл, я тримаю його навіть по відношенню до звірів.
  
  Ді кинув на нього косий погляд. Дит зрозумів, що своїм тоном або виразом обличчя видав затаєну біль. Він потер щоки і лоб. Майклу хотілося розірвати всі зв'язки. Діту хотілося сина. Одночасно це було неможливо.
  
  — Такий договір, Майкл. Або ти зі мною, або проти мене. Третього не дано. Допоможи мені знищити тих, хто занапастив Префактл, або загинеш разом з ними.
  
  Майкл знову кинув на нього викликає безстрашний погляд, а потім дуже повільно кивнув, повернувся й попрямував до дверей.
  
  На секунду затримавшись, він узяв з полиці дорогоцінний різьблений камінь з Батьківщини. Йому було більше двох тисяч років, і він був настільки вишукано оброблений, що місцями здавався тонким, наче папір. Витягнувши руку, Майкл випустив камінь. По мозаїчній підлозі осколки розлетілися.
  
  — Чорт, до чого ж я незграбний.
  
  Дит закрив очі, стримуючи злість.
  
  — З цим інструментом нелегко буде управлятися, — зауважив Рхафу.
  
  — Дуже нелегко. Відповідай-но мені на питання — що він хотів сказати цим актом вандалізму? Діяв обдумано або зопалу?
  
  — Навряд чи ми дізнаємося, поки все не заспокоїться. Можливо, на це він і розраховував.
  
  — Не спускай з нього очей. Ні на хвилину. Ні на одну клятую хвилину.
  
  — Як забажаєш.
  
  
  
  Рхафу спланував операцію з усім властивим йому талантом. Вона бездоганно розгорталася протягом багатьох років, подібно наростаючому крещендо великого оркестру, і Несе не сумнівався в перемозі Норбонов. Траплялися і деякі невдачі, але всі вони ретельно враховувалися в програмі, складеній за допомогою інформаційних і обчислювальних можливостей Світу Хельги. На вбивць Префактла насувався все ближче неминучий рок, загрожував повною і неминучою загибеллю.
  
  А потім в невеликий заміський будинок, який служив їх штаб-квартирою на Великий Цукрових Горі, прийшла звістка.
  
  — Тут з'явився чоловік на ім'я Кассій, — повідомив спантеличений Рхафу. — Розпитував про Майкла.
  
  — Не розумію. Як вони могли про нас пронюхати?
  
  — Не знаю. Хіба що...
  
  — Майкл?
  
  — Хто ще знає, що ми керуємо операцією звідси?
  
  — Жодна жива душа. — Дит задумався. Він відстежував всі взаємовідносини Ді з Штормом, і Майкл тримав язик за зубами. — Можливо, ми залишили сліди, самі того не знаючи.
  
  — Можливо.
  
  — Відріж його від всіх джерел інформації. Про Касії ми подбаємо самі.
  
  — Дит... Ладно, не важливо.
  
  Дит поглянув на старого. Нервове виснаження Рхафу зайшло настільки далеко, що він насилу тримав склянку.
  
  — Мені потрібна його життя, Рхафу. Завдамо їм удар, а потім переберемося куди-небудь в інше місце.
  
  — Як забажаєш.
  
  
  
  Вони увійшли в готель через окремий вхід. На жаль, Рхафу встиг вистрілити лише раз.
  
  Нерви підвели старого, і він промахнувся.
  
  Зате Кассій потрапив.
  
  Нерви підвели і Діта. Він заціпенів, так і не доторкнувшись до зброї.
  
  Дит навіть не пам'ятав, як опинився на кораблі. Перед очима виразно стояла лише одна картина: погляд супутника Касія, що стояв на вулиці над тілом убитого.
  
  
  
  Після цього все пішло набагато гірше. Дить не відрізнявся чарівними здібностями Рхафу.
  
  Напад Шторму на Світ Хельги приголомшило Діта. Він зібрав війська Норбонов, і його рейдерські кораблі потрапили в пастку, більш рокову, ніж на Амон-Ра.
  
  Черномир загрожував повним фіаско. Майкл просто не справлявся зі своєю половиною завдання.
  
  Дит згадав розбитий вщент дорогоцінний камінь. Що це означало?
  
  Втративши самовладання, він наказав атакувати Залізну фортеця. «Може, я і не знищу їх усіх, — подумав він, — але вони будуть знати, що заплатили свою ціну за Префактл».
  
  Він залишив надію отримати прибуток від Черномира. І кинув напризволяще Майкла Ді.
  
  «Син мій, якщо ти зробив все, що в твоїх силах, то заслуговуєш вибачень. Але, підозрюю, ти таємно саботував всю операцію. Що ж, насолоджуйся пасткою, яку сам собі влаштував».
  
  Останні кілька бойових кораблів Діта дісталися до фортеці. Його солдати форсували вхідні шлюзи.
  
  Бій тривав багато днів — від кімнати до кімнати, від коридору до коридору, від рівня до рівня. Солдати зустрічали лише жінок і старих, але ті теж були легіонерами.
  
  — Пане Дить, — сказав ближче до кінця його солдатів, — виявлені ворожі розвідувальні кораблі...
  
  — Прокляття! — Фортеця майже зачистили. Залишалася лише жменька захисників, які утримували старий бойовий інформаційний центр. — Що ж, чудово. — Бігти уже не міг. Потрібно було довести справу до кінця. Заради Рхафу. Заради батька. Заради матері та загиблих на Префактле. — Гаразд. Хай залишиться тільки команда рейдера Лоти. Відлітайте, ніби ви охоплені панікою. Нехай вони перехоплять повідомлення, які переконають їх, що тут не залишилося нікого живого.
  
  — Так, пане.
  
  Дит пішов в останню атаку разом з командою єдиного, що залишився корабля. І в результаті зіткнувся лицем до лиця з дружиною Шторму, Фрідою.
  
  
  
  Частина третя
  
  Шибениця
  
  Про що думає тесля, коли споруджує шибеницю?
  
  
  
  52. Рік 3052
  
  Не варто мені дивуватися. Моїми вчителями були класики. Стратегія і тактика: полковник Таддеус Іммануїл Уолтерс. Управління та адміністрування: полковник Гней Юлій Шторм. Ненависть, помста і майстерність підпорядковувати собі інших: глава сімейства сангари Норбон у Дит. Хитрість, підступність, лукавство і мистецтво самовиправдання: ділок, авантюрист і фінансист Майкл Ді. Всі вони забезпечили мені вельми солідну освіту. Можете лаяти адмірала, якщо хочете, але головне, що він мені дав, — можливість зайнятися своєю справою, отримавши диплом.
  
  Коли він узяв мене на службу, я був дуже мерзенним типом.
  
  Масато Ігарасі Шторм
  
  
  
  53. Рік 3032
  
  Миш довго сидів навпочіпки біля батька, тримаючи Шторму за руку і насилу стримуючи сльози. Хтось підійшов ззаду і м'яко торкнувся плеча. Він підвів погляд і побачив Поліанна, що спиралася на лазерну гвинтівку, як на милицю.
  
  — Він помер, — недовірливо промовив Миш. — Мій батько помер.
  
  — Всі мертві. Крім нас двох. — Голос її звучав настільки ж глухо, як і його.
  
  — Все, — пробурмотів він, повільно піднімаючись. — Гельмут і Торстон. І Люцифер. І... все.
  
  Поступово він усвідомлював весь жах того, що сталося. Батько і двоє братів. Друг батька. І всі, хто вже загинув...
  
  — Я їх уб'ю, — прошепотів він і раптом закричав: — Всіх до єдиного!
  
  Він почав трощити гвинтівкою консолі, але зброю виявилось крихким, і незабаром в руці залишився лише уламок.
  
  — Нам є що робити, Миш, — нагадала Поліанна, показуючи на трупи і панує в приміщенні розгром.
  
  В її голосі не відчувалося особливого інтересу, — здавалося, вона хотіла хоч чимось зайнятися, щоб не повністю розклеїтися.
  
  — Так, мабуть, — глухо промовив він. — З тобою нічого не станеться, поки я пошукаю когось з наших?
  
  — А що, залишився хтось, кого мені варто було б побоюватися?
  
  — Ні, — знизав плечима Миш. — Нікого.
  
  Він відправився на пошуки легіонерів, відбиваючись думками про справу від гризе мозок божевілля.
  
  — Всіх, — бурмотів він. — Коли-небудь. Всіх Ді. І всіх сангари.
  
  
  
  Відхід з Сутінкового міста зайняв цілий день. Занадто багато, включаючи Хоксблада і братів Ді, вже не могли дістатися до «Ерхардта» самі. До того ж потрібно було залатати купол і знайти когось, хто взяв би на себе керівництво в Сутінковому. Когось, чия ненависть до сангари могла гарантувати, що Майклу нікуди буде тікати і Сутінковий не потрапить під всепланетные санкції з боку інших міст Черномира. Шукати кандидата Мышу довелося довго. Більшість жителів Сутінкового не бажали мати нічого спільного з владою. Здавалося, вони боялися, що хвороба сангари виявиться заразною.
  
  Настав час відлітати. І тут же, подібно Сцилле, підняла голову нова проблема.
  
  — Поллі, — сказав Миша, — не знаю, чи зуміємо ми повернутися.
  
  — Що? Чому?
  
  — Я єдиний пілот, а у мене немає допуску на кораблі типу «Ерхардта».
  
  — Зв'яжися з ким-небудь, нехай пришлють пілота.
  
  — Я не можу чекати, коли хтось прилетить з іншого кінця планети. Так що доведеться самому...
  
  — Не кажи дурниць.
  
  — Навряд чи це набагато складніше, ніж пілотувати корвет Касія. З цим я прекрасно справлявся.
  
  — Ось тільки він завжди був поруч і міг в разі чого допомогти.
  
  — Угу. — Він щиро вірив, що впорається з кораблем такого класу. І він був сповнений рішучості спробувати. — Пристебніться, дамочка.
  
  — Миш...
  
  — Тоді вилазь і йди пішки.
  
  — Ти такий же впертий, як і твій батько, — усміхнулася вона.
  
  — Я його син, — посміхнувся він у відповідь.
  
  Коли він злітав, корабель хитало з боку в бік.
  
  — Брр! — пробурчала Поліанна, її ледь не знудило.
  
  — Ми злетіли!
  
  — Саме зльоту я найбільше боялася. Сісти всякий зуміє. Головне — вчасно скинути швидкість...
  
  — Чоловік робить те, що повинен, — сказав Миша.
  
  
  
  На кілька годин він забув про біль і ненависті. Корабель вимагав від неї всіх сил, відваги і зосередження.
  
  Йому вдалося дістатися до Крайгорода і посадити «Эрхардт» на тамтешньому космодромі без серйозних ушкоджень.
  
  Щоб сісти, довелося ретельно маневрувати. За час їх відсутності прибули кілька кораблів — старий кістяк колись могутньої невеликої флотилії. Вони доставили з Світу Хельги Хакса Цейслака і все ще вивантажували батальйон спецназу.
  
  Миш нікому не повідомляв про своє повернення, але до того часу, коли він з'явився в Крайгороде, його вже чекав Блейк.
  
  — Де полковник Шторм? — запитав Блейк.
  
  Обличчя його змарніло. Він боявся найгіршого.
  
  — Батько загинув у бою з сангари...
  
  Миш відчував дивну відстороненість, доповідаючи про те, що трапилося так, ніби мова йшла про когось стороннього.
  
  — А Альбін Корандо?
  
  — Загинув у бою, пан Блейк. Мені дуже шкода.
  
  — Ні... Це жахливо. Я сподівався... Що з полковником Дарксвордом?
  
  — Загинув, сер. Якщо когось немає зі мною, значить він мертвий. Корабель забитий трупами. Нам нелегко довелося.
  
  — І ваш брат Торстон теж?
  
  Миш кивнув.
  
  — Хто візьме на себе командування? Полковник Уолтерс відрізаний на Тіньовий Межі...
  
  — Я говорю від імені Легіону, пан Блейк. У нас новий командир. Все інше залишається незмінним. Прошу вибачення, але мені потрібно йти.
  
  Блейк спробував наслідувати в своєму візку за Мышом.
  
  — Що там сталося? — благально проскулил він.
  
  Війна на Тіньовий Межах роздирала його на частини.
  
  Миш зрозумів, про що думає Блейк. «Що я зробив? Які сили випустив на волю? Як я довів Черномир до такого стану?»
  
  Миш, не звертаючи уваги ні на що навколо, попрямував до міської ради, мимоволі наслідуючи ході Гнея Юлія Шторму. Незважаючи на душевний біль, він повинен був продемонструвати компетентність, показати всім, що здатен взяти на себе роль батька.
  
  Коли він увійшов в штаб, всі обернулися в його бік. Він глянув на дисплеї. Ді утримував Белоземье. Точка, отмечавшая положення Касія, дісталася до тіньової станції, де збилися в щільну хмару позначки, що позначали машини. Лише жменька маячила далі ніж в п'ятистах кілометрах на захід від станції — невеликі краулеры, в завдання яких входило допомогти солдатам Сутінкового, отступавшим від краю Тіньової Риси.
  
  Становище було напруженим, хоча жодна сторона не переважала іншу. Кассій був готовий почати атаку. Прийшов час обговорити становище.
  
  — Викличте полковника Уолтерса по зашифрованому каналу, — наказав Миш.
  
  Зв'язківець, валившийся з ніг від втоми, кинув на нього короткий погляд — мовляв, а ти хто такий? — і повернувся до апаратури.
  
  Кассій з'явився на екрані миттєво.
  
  — Полковник, це я, Масато.
  
  — Миш? Як справи? — Раптово Уолтерс побачив вираз його обличчя. — Що сталося?
  
  — Батько загинув. І Гельмут. І Торстон з Люцифером. Обидва молодших Ді. І Річард Хоксблад. Вони вбили його і весь його штаб.
  
  Кассій насупився.
  
  — Все безповоротно мертві, — додав М.
  
  Особа Касія змарніло і спохмурніло.
  
  — Кассій, ми єдині, хто залишився.
  
  — Значить, це кінець. Але спершу — Майкл Ді. І його сангари.
  
  — Ді потрапив у пастку. Ми очистили Сутінковий місто. Йому вже не повернутися.
  
  — Він ще не знає? Не дай йому з'ясувати.
  
  — Сюди прибув Цейслак. Я беру командування на себе. Можу на нього натиснути...
  
  — Нехай Цейслак залишається в Крайгороде. Захищай місто. Не можна, щоб Ді взяв мешканців у заручники. І підніми кораблі. Не залишай Ді ніякого виходу. Змусити його битися. Але про це дозволь подбати мені. Буде хоч якась користь від того, що марно загинули багато хто з Легіону.
  
  Миш ніколи раніше не бачив на обличчі Касія настільки первісної туги і ненависті.
  
  — Як забажаєш. Я негайно віддам відповідні розпорядження.
  
  — Твій батько... що-небудь говорив?
  
  — Майже нічого. Він зробив це спеціально, Кассій. Щоб дати мені можливість прикінчити Ді зі спини. Він залишив листа, написав його, перш ніж відправитися туди. Я поки не встиг прочитати. У мене таке відчуття, ніби він знав, що не повернеться.
  
  — Розкажи мені, що він написав. І якнайшвидше. Через кілька годин ми атакуємо.
  
  — Добре.
  
  З'явився Блейк, йому допомагала дружина. Глава корпорації, здавалося, зменшився в розмірах, перетворившись у маленького старого каліку. Перш ніж він встиг принести співчуття, від яких, незважаючи на всю щирість, могло стати лише гірше, Миш сказав:
  
  — Скоро все закінчиться, пан Блейк. Через кілька годин ми почнемо зачищати Белоземье. Я буду тримати батальйон Цейслака в резерві на випадок, якщо Ді нападе на Крайгород.
  
  Блейк спробував щось сказати, але Грейс злегка торкнулася його руки.
  
  — Поліанна в госпіталі, пан Блейк, — продовжував Миш. — Гадаю, вона рада буде побачити знайомі обличчя. Думаю, душа її постраждала набагато більше, ніж тіло. Вона втратила як Люцифера, так і Корандо, і вона дуже любила мого батька. — Він повернувся до Цейслаку. — Цейслак, потрібно виставити застави навколо кратера. І ретельно перевіряти всі підслуховуючі пристрої. Якщо Ді спробує на нас напасти, ми повинні дізнатися про це заздалегідь. Де Доннерман? Доннерман, як можна швидше підніміть з планети всі кораблі. Панове, якщо знадоблюся, я буду в квартирі батька.
  
  Вийшовши з штабу, він попрямував до оселі Шторму.
  
  
  
  Гері і Фреки, жалібно скиглячи, вирвалися в коридор і стривожено забігали туди-сюди в пошуках господаря. Нарешті вони звернули повні туги погляди до Мышу.
  
  — Він не повернеться, — прошепотів Миш. — Мені дуже шкода.
  
  Схоже, пси його зрозуміли і заскулили голосніше. Один протяжно застогнав.
  
  Миш глянув на воронопутов, які забилися в маленьке гніздо, тісно притулившись один до одного і ні на що не озиваючись. Вони все знали. Миш спробував залучити їх консервованим м'ясом із запасів батька, але вони навіть не відкрили диявольських очей.
  
  Зітхнувши, він почав шукати лист.
  
  Воно лежало на батьківському столі — кілька списаних нерівним почерком сторінок під чистим аркушем, на якому стояло лише ім'я «Масато». Листи придавливали Біблія Шторму і кларнет. Біблія була розкрита на Екклесиасте і закладена кларнетом.
  
  — Він не взяв їх з собою. Мені вже тоді слід було зміркувати, — прошепотів Миш.
  
  Лист, хоча й адресувався йому, нагадувало швидше духовне послання від Гнея Шторму. Воно починалося зі слів: «Сьогодні я ризикну ступити на рівнину Армагедону, залите кров'ю поле Рагнарека, щоб зіграти роль в предначертанных долею Сутінках богів...»
  
  Миш тричі перечитав листа, перш ніж повернутися в штаб. Сирианские бойові пси байдуже слідували за ним по п'ятах, підібгавши хвіст і опустивши ніс. Вони судорожно всхлипывали, але не відходили від неї ні на крок.
  
  По штабу пройшов неголосний гомін. Всі повернулися, дивлячись на Мишу. Легіонери сприйняли поведінка собак як якийсь символ, знак передачі влади.
  
  — Кассій, — сказав Миша, — він знав, що помре. Він це планував. Так що у нас не залишилося причин няньчитися з Майклом Ді. Для батька це був єдиний спосіб стримати слово.
  
  У Касія вирвався неприємний і разом з тим сумний сміх.
  
  — Він завжди знаходив спосіб обійти обіцянку. Шкода, що не зумів знайти його і на цей раз. — Уолтерс спохмурнів. — Майкл не має нічого дізнатися. Це наша найважливіша таємниця. — Особа Касія спотворила страшна, нелюдська гримаса. — Пора атакувати. Бережи себе, Миш.
  
  Він відключився, перш ніж Миш встиг про що-небудь запитати.
  
  «Що він збирається робити?» — подумав Миш. Він добре знав Касія. Напевно той замишляв щось незвичайне, щось таке, чого ніхто не очікує. Цілком імовірно, щось неможливе... Миш опустився в крісло, яке зазвичай займав батько, і втупився на дисплеї, відображали поточне положення.
  
  Іноді хтось із зв'язківців здригався, кидаючи погляд в його бік. У кріслі полковника сидів невисокий худорлявий юнак східної зовнішності, і тим не менш навколо нього відчувалася якась аура, немов разом з ним у кріслі розташувався привид. Тіло Гнея Юлія Шторму загинули, але душа жила в самому молодшому синові.
  
  
  
  54. Рік 3032
  
  Завдяки документальним програмами Майкла Ді в голосети про наемнических війнах людина по імені Кассій став відомішим, ніж прем'єр Конфедерації. І все ж він залишався багато в чому загадковою фігурою навіть для близьких друзів. Що додавало йому сили? Що його смішило або засмучував? Ніхто не знав напевно.
  
  Він окинув поглядом Легіон, подумавши, як його сприймають інші. Можливо, він сам знав про Касії менше, ніж мільярди глядачів голопередач. У них склався певний образ Таддеуса Іммануїла Уолтерса, який підтримувався редакторами програм. Але його уявлення про самого себе змінювалося протягом століть, і в нього так і не знайшлося часу до кінця усвідомити, хто він такий і що він таке.
  
  Зібрані разом краулеры добре виглядали в інфрачервоному світлі. Їх було тридцять п'ять, і вони чекали його команди, вишикувавшись у дві колони. Більш довга колона з двадцяти п'яти машин на чолі з вісьмома захопленими бойовими краулерами повинна була кинутися до Белоземью. Перевагою тіні вирішили не користуватися, щоб не попереджати Ді про настання.
  
  Залишилися десяти належало піти за самим Кассием.
  
  «Більше тягнути немає сенсу», — подумав Уолтерс, беручи мікрофон.
  
  — Білий Лицар, говорить Карл Великий. Вперед. Повторюю — вперед. Прийом.
  
  — Карл Великий, говорить Білий Лицар. Підтверджую — вперед. Кінець зв'язку.
  
  — Кінець зв'язку.
  
  Велика колона рушила з місця.
  
  Група Касія складалася з шести далекобійних вантажівок, трьох насосних установок і начальницького бойового краулера. Вантажівки з мінімальним екіпажем на борту грали роль витратного матеріалу. Їм належало прокладати шлях. Чотири великі машини були набиті людьми і спорядженням.
  
  Кассій переключився на іншу мережу:
  
  — Вавилон, говорить Зоряне Полум'я. Чекайте сигналу. Бродячий Пес — один — вперед. Повторюю, Бродячий Пес — один — вперед. Прийом.
  
  Вантажівка, взревев, покотив до сонячного світла.
  
  Лад, в якому Кассій долав не нанесену на карту територію, «змалювали» з часів стародавнього флоту. Вони почали шлях в декількох годинах до північно-північно-схід від Тіньової Риси. Вантажівки рухалися широким фронтом попереду чотирьох важливих краулеров, готові попередити про будь-якої небезпеки.
  
  Вони їхали набагато швидше, ніж звичайні дослідники незвіданих регіонів. Їм було небезпечно довга поїздка. Якщо навіть краулерам вдасться уникнути сонячних променів, їх захист все одно грунтовно ослабне.
  
  Кассій рухався вперед, знаючи, що шансів у нього небагато.
  
  Всі обчислювальні можливості і запаси енергії в кожній машині кинули на підтримання зв'язку з Уолтерсом. Він бажав знати про події в кожну мить, сподіваючись зберегти швидкість і не втратити при цьому два краулера з-за однією і тією ж пастки. Він сидів і слухав, оточивши себе апаратурою зв'язку, наче крадеться павук, чекає, коли щось потривожить його павутину. Минали години, але він не вимовив ні слова. Члени екіпажу занепокоїлися: чи все з ним в порядку?
  
  «Найгірше на війні, — подумав він, — це пауза між боями. Занадто багато часу для думок і спогадів».
  
  Йому не залишалося нічого іншого, крім як терпіти біль, тривогу і страх. Він намагався відігнати переслідували його примар, але марно. Раптово виявилося, що їх набралася ціла команда. Його дружина і дочка. Залізна фортеця. Гней. Вульф. Гельмут. Великий тупуватий Торстон, який, можливо, був єдиним щасливим людиною в Легіоні. Річард Хоксблад, старий ворог, з яким він відчував духовний зв'язок. Він не бачив Хоксблада настільки давно, що навіть не міг пригадати його обличчя. Гомер. Бенджамін. Люцифер. Молодші Ді, вічно горіти їм в пеклі. Доскал Меннике, його протеже в Академії. Рано чи пізно доведеться пояснюватися з батьком Меннике. Що він скаже старому? Тільки одне: вони стали пішаками у грі сангари. І навряд чи в цьому легко буде зізнатися.
  
  До нього з'явився привид з давніх часів. Тамара Уолтерс, улюблена племінниця, чий корабель пропав безвісти під час війни з улантонидами. Чому він раптом про неї згадав?
  
  Хіба він не змирився з минулими кошмарами? Невже повернулися всі його втрати, страждання і гріхи?
  
  — Зоряне Полум'я, каже Бродячий Пес — чотири. Я попав в теплову ерозію. Не можу звільнитися, — почувся здавлений голос. Говорив знав, що його не стануть рятувати, — на це не було часу, і така спроба могла погубити інших. Але він погодився на ризик, зголосившись добровольцем. — Мої прилади показують смугу шириною в вісімдесят метрів і глибиною принаймні шість метрів. Удачі, Зоряне Полум'я. Кінець зв'язку.
  
  Кассій не став відповідати, лише передавши попередження іншим краулерам, які уповільнили хід, об'їжджаючи небезпечне місце. Що він міг сказати тому, кого залишив помирати? Він не міг нічого вдіяти, хіба що додати чергове ім'я до списку тих, кого пережив.
  
  Преса і товариші називали його видатним командиром. Але тільки він сам розумів, що видатний командир — лише поза, образ, за яким ховався Таддеус Іммануїл Уолтерс. Іноді йому вдавалося обдурити навіть себе.
  
  З боку здавалося, ніби Кассій вважає життя не більш священною, ніж вважала її такою сама всесвіт. І все ж, подібно забутим богам, він помічав загибель кожної пташки, проходячи заради кожній через безмовне особисте очищення. Але при цьому він йшов від битви до битви, без єдиної думки про те, щоб стати ким-небудь іншим. Як і Гней Шторм, як і багато найманці, він був фаталістом, яким рухала впевненість у власному призначенні. Однак, на відміну від Шторму, він не бився з долею і не насміхався, лише брав її, як є, пливучи по волі хвиль до останньої зустрічі з нею.
  
  Подібного роду солипсистское божевілля хоча б в малій мірі було властиво всім вільним військам, незалежно від рангу.
  
  Коли минули теплову ерозію, Кассій перерозподілив йшли попереду машини, заповнивши залишилася після втраченого краулера пролом.
  
  Перш ніж добралися до Громових гір в трьохстах кілометрах на північ від Белоземья, він втратив ще одну вантажівку. А потім — ще один із-за відмови захисту, поки шукав затінену рівнину, де машина могла б сховатися від демонічного сонця. Чотири важливих важких краулера залишилися неушкодженими.
  
  Як тільки вантажівки охололи і заправилися газовим снігом, Кассій знову послав їх вперед. Десь там, судячи за даними розвідки, одержаними до того, як згоріли супутники, була можливість прослизнути за Край Світу. Обійти Майкла і перемогти його в битві при Фермопілах. Прохід виглядав невеликою темною лінією на декількох фотоотпечатках...
  
  Ставка була ризикованою. Темна лінія могла виявитися зовсім не проходом...
  
  Чекаючи вантажівок, Кассій прослуховував командні мережі, сподіваючись перехопити хоч щось із зони бойових дій. Але йому не зустрілося нічого, крім перешкод, — втім, навряд чи варто очікувати іншого в цій темній заплави на берегах вогняного моря.
  
  Можливо, Сонячна сторона — те саме, що стародавні християни мали на увазі під пекла, подумав він. На очах у Легіону Черномир воістину став планетою проклятих.
  
  Вантажівки повернулися через два дні. Вони знайшли шлях через гори, але не знали, чи здолають його більш великі машини.
  
  — Спробуємо, — сказав Кассій.
  
  Він занадто багато часу провів наодинці зі своїми думками, і йому хотілося хоч щось робити, щоб не зійти з розуму, заново переживаючи втрати.
  
  Прохід являв собою тісний звивистий каньйон, і вони просувалися повільно, але без особливих проблем перетнули Край Світу. Але потім, коли вийшли за межі розвіданого району, їм зустрівся розлом, преградивший шлях. Ущелина загрожувала зруйнувати всі плани Касія.
  
  Він відмовився повертатися.
  
  — Ми пройдемо через гори, — прогарчав він, — або загинемо тут! Третього не дано. Спробуємо з'ясувати, наскільки глибока ця сволота.
  
  Водій зупинив машину. Вибравшись з люка, Кассій наблизився до перешкоди. Ведучий краулер увімкнув фари, але вони не змогли висвітлити йде вглиб безодню. З хвилину Кассій дивився в темряву, потім вистрілив вниз з лазерної гвинтівки. Спалах освітив дно, яке опинилося набагато ближче, ніж він очікував.
  
  Він повернувся до краулеру:
  
  — Бродячий Пес — один, каже Зоряне Полум'я. Маневруйте паралельно ущелині. Прийом.
  
  Вантажівки знадобилося дві години, щоб вибратися на позицію, яка влаштовувала Касія.
  
  — Бродячий Пес — один, наказую покинути машину. Бродячий Пес — три, Бродячий Пес — шість — зіштовхує її вниз. Прийом.
  
  Два вцілілих вантажівки застогнали і заскрежетали, ричачи і завиваючи двигунами, підриваючи гусеницями землю. Від їх зусиль здригалися камені Громових гір. Машини отримали серйозні пошкодження, але все ж звалили краулер в розколину.
  
  Вивантаживши солдатів, Кассій наказав їм збирати окремо лежать камені і скидати навколо впав вантажівки. Йшли години. Міст поступово зростав, стаючи все рівніше. Кассій послав вантажівки, щоб той відчув і утрамбовал дорогу, потім — порожню насосну установку. Міст витримав. Одна за одною залишилися машини покотилися вперед.
  
  Ущелина стала останньою серйозною перешкодою. Кинувши вцілілі вантажівки, які не могли за ними встигнути, Кассій розгорнув великі машини на дорогу між Сутінковим і Крайгородом. І кинувся вперед в повному радіомовчанні. Біля Крайгорода він звернув на захід, у бік Белоземья, де засів Майкл Ді.
  
  Солдати вкрай втомилися. Кілька днів вони сиділи в тісноті краулеров, в страху, очікуючи, що в будь-яку хвилину гусениця може догодити в теплову ерозію або під ними зійшов зсув. Незважаючи на це, Кассій висадив їх біля східної межі Белоземья і відправив вперед. Вони швидко вступили в бій з противником.
  
  Уолтерс нарешті порушив тишу в ефірі:
  
  — Канделябр, говорить Смерть Черв'якам, як мене чуєте? Прийом.
  
  Миш відповів всього кілька хвилин.
  
  — Смерть Черв'якам, каже Канделябр. Перейдіть на шифрований канал. Прийом.
  
  Кассій переключився.
  
  — Кассій, де ти, чорт би тебе побрал? — тремтячим голосом запитав Миша. — Ми вже шість днів намагаємося з тобою зв'язатися.
  
  — У тебе на порозі, Миш. Вступаю в Белоземье. Мені потрібні солдати Цейслака.
  
  — Ти по цей бік Краю Світу?
  
  — Абсолютно вірно. Як скоро ти зможеш їх сюди доставити?
  
  — Як тобі це вдалося?
  
  — Не важливо. Головне, що вийшло. Прийшли мені солдат. Поговоримо, коли покінчимо з Ді.
  
  — Гаразд. Вони зараз будуть. Не розумію, як ти зумів...
  
  Кассій обірвав зв'язок і знову почав прослуховувати тактичні мережі.
  
  Він слухав їх з тих пір, як повернувся на Темну сторону, намагаючись оцінити становище на Тіньовий Межах. Для тих, кого він там залишив, вона виглядала не кращим чином.
  
  
  
  55. Рік 3032
  
  Масато Шторм похмуро дивився на великий дисплей в штабі, на якому вималювалася жахлива картина.
  
  Хтось присунув йому стілець. Піднявши погляд, він побачив зв'язківця, який тримав стілець і для Полианны.
  
  — Як ти? Краще? — слабо усміхнувся Миш.
  
  — Готова до чого завгодно. Хіба що злегка кульгаю. Кажуть, все мине. Як справи?
  
  — Нічого хорошого. Я вже кілька днів нічого не чув від Касія. І я боюся за нього. А там... — Він показав на дисплей, який зображав Белоземье. — Ми зуміли трохи просунутися, коли пройшла перша хвиля, але тепер просування сповільнилося, і сильно. Ми все ще відтісняємо їх, але недостатньо швидко.
  
  — Але ви перевершуєте їх чисельності.
  
  — Ми втратили занадто багато машин і не можемо швидко доставляти солдатів. Схоже, у нас тільки два варіанти. З'явиться Кассій, або у мого дядька закінчаться боєприпаси.
  
  — Сер! — крикнув зв'язківець. — Сер, полковник Уолтерс на першому тактичному.
  
  — Переключи його на мене. Поліанна, ти наш щасливий талісман. Може, прив'язати тебе до цього стільця?
  
  — Щось я не принесла особливого щастя Лягушу, — сумно усміхнулася вона. — Або Люциферу. Або...
  
  — Помовч.
  
  На екрані з'явилося похмуре обличчя Касія. Вони поговорили про батальйоні Цейслака, а потім Миш спробував з'ясувати, яким чином Уолтерс дістався до Темної сторони, але Кассій перервав зв'язок.
  
  — Схоже, він не в настрої, — зауважила Поліанна.
  
  — Такий вже він є. І поки він робить свою справу, може вести себе як завгодно. Зате я тепер відчуваю себе в сто разів краще.
  
  — Сер, — сказав зв'язківець через кілька хвилин, — полковник Уолтерс знову на зв'язку.
  
  — Переключи його на мене.
  
  — Миш, — сказав Кассій, — вибач, що я був настільки грубий. Це все нерви. Тут дуже похмуро. Як би сказав твій батько — піднята орифлама[10].
  
  Поліанна запитливо спохмурніла.
  
  — Ніхто нікого не щадить, і ніхто не просить пощади, — прошепотів Миш.
  
  — Становище гірше нікуди, — продовжував Кассій. — Ніхто не готовий відступити. Або все, або нічого. І переможені загинуть безповоротної смертю.
  
  — Розумію, Кассій. Ми всі переживаємо.
  
  — Твій дядько отримав що хотів. Смертельну битву. — Губи Уолтерса вигнулися в неприємній посмішці. — Хоча навряд чи цей дурень розраховував, що сам буде в ній брати участь.
  
  — Ні, є ще одне. Він нічого не знає про батька. Хотілося б приберегти це як особливий сюрприз. Нехай розраховує на захист до останнього, поки не стане занадто пізно.
  
  — Само собою! Саме тому я і хотів зберегти це в таємниці.
  
  — Легіон ніколи ще не бився так затято, — сказав Миша.
  
  — Так, ніколи раніше. Але на цей раз ставка занадто висока, Миш.
  
  Якби не топографічне перевагу, військо Майкла давно б загинули. У Ді хороші бійці, але вони не зрівняються з легіонерами. Вони не звикли до роботи в команді і до складнощів великих тривалих операцій. Хоча більшість там — люди, на них лягла відбиток філософії сангари «нападай і біжи».
  
  — У Майкла не такі вже погані солдати.
  
  — Вони загнані в кут. Мені пора. Просто хотів перед тобою вибачитися.
  
  — Все в порядку.
  
  Батальйони Касія відтісняли Ді все далі вглиб Белоземья. Поріділі ряди його солдатів виявилися не готові до такого важкого удару.
  
  Тяглися години. Миш сидів на стільці, поки не захворів зад. Поліанна залишалася поруч з ним, почасти тому, що її цікавив хід подій, а почасти тому, що вона відчувала потребу Миша в якомусь містку, що пов'язувало його з минулим.
  
  Опір Ді стала тяжкою.
  
  — Схоже, він зміркував, — сказав Миша. — І переміщує війська.
  
  Кассій наступав. У дальньому кінці проходу легіонери з Тіньовою Риси почали громити оборонялися, без солдатів, яких перекинули на підмогу Ді проти Касія.
  
  Поліанна торкнулася руки Миша:
  
  — Думаєш, зуміємо?
  
  — Гм? Що?
  
  — Перемогти.
  
  — Поки не знаю. Думаю, шанси можуть змінитися в будь-яку хвилину.
  
  До нього долинули фрагменти тактичних переговорів. Кассій перекидав на позиції батальйон спецназівців Цейслака.
  
  Минуло ще кілька годин. Нарешті Поліанна прошепотіла:
  
  — Тобі треба відпочити, поки ти не звалився без почуттів.
  
  — Але...
  
  — Твоє перебування тут нічого не змінить, Миш. Якщо ти знадобишся, тебе покличуть.
  
  — Ти права. Якщо я впаду від втоми, толку від мене буде мало. Поковыляю до себе...
  
  Поліанна пішла разом з ним.
  
  Коли він повернувся в штаб, на плечі його сидів воронопут. У зв'язківців округлилися очі. Схоже, на них зійшло якесь таємне розуміння. Поки Миш вивчав дисплеї, бойові пси відновили безплідні пошуки ворогів.
  
  Він відчув, що сталася в цих людях зміну. Вони визнали зміну влади. Мова більше не йшла про те, щоб розважити синочка Старого. Він сам став Старим.
  
  Ситуація на дисплеях виглядала не кращим чином. Становище не змінювалося.
  
  — Сер, — сказав зв'язківець, — полковник Уолтерс хотів би поговорити з вами, коли буде зручно.
  
  — Гаразд. Давай його сюди.
  
  Через кілька хвилин Кассій з'явився на шифрованому каналі:
  
  — У мене виникло кілька проблем, Миш. Ми відтісняли їх з обох сторін, поки не оточили у великому кратері. Вони окопалися зовні його стін, звідки можуть обстрілювати прохід. Вони збилися в невеличкий коло, так що у них є можливість перекидати солдатів з місця на місце швидше, ніж я встигаю несподівано атакувати. Я збирався поступово відрізати невеликі групи і брати в полон, але мені це ніяк не вдається. Схоже, справа йде до старомодної облозі.
  
  — На Тіньовий Межах тридцять тисяч людей, у яких немає на це часу, Кассій. У них закінчується повітря.
  
  — Я чув доповіді.
  
  Ситуація з повітрям ставала небезпечною. Їжі і води вистачало при дбайливому споживанні ще на кілька тижнів, але борються солдати не в змозі витрачати менше повітря. Система рециркуляції ніколи не була досить ефективною, а останнім часом апаратура і зовсім виходила з ладу.
  
  — Вчора я розпорядився, щоб медики поранених вміщували у кріогенні камери, — сказав Миша. — Ми зможемо відновити їх, коли відкриємо прохід. Те ж саме нам запропонували зробити з людьми Мічема.
  
  — У них є кріогенні установки?
  
  — Занадто мало.
  
  — Можливо, доведеться використовувати кого-то з людей Хоксблада. Якщо зумію переправити їх на цей бік.
  
  — Навіщо?
  
  — Іноді витончені способи закінчуються, і єдине, що залишається, — діяти напролом. Бити з усієї сили, всіма наявними засобами і зціпити зуби, не думаючи про втрати.
  
  — Навряд чи твоє становище з боєприпасами досить добре для такого.
  
  — Мене куди більше хвилює ситуація з повітрям. Схоже, у Майкла запаси вичерпаються раніше. Судячи з характеру його стрілянини, він намагається економити.
  
  — Це плюс.
  
  — Не знаю. Боюся, як би нам не довелося пропонувати умови, щоб врятувати людей на тій стороні. Думаю, саме на це він і розраховує — намагається протриматися, поки ми не будемо готові обмінювати його особовий склад на наш.
  
  Миш глянув на повергающую в зневіру картину з тіньовою станції Блейка. Станцію оточувало море аварійних куполів, в яких перебували люди, які чекали евакуації або відправлення в бій. Табір постійно зростав у міру того, як у нього просочувалися солдати Хоксблада і гірники з Сутінкового. Ді міг програти цю війну і тим не менш здобути піррову перемогу.
  
  Миш подивився на таблиці, де перераховувалися всілякі краулеры і їх поточний стан:
  
  — Кассій, у нас в будь-якому випадку будуть проблеми. У нас не вистачить краулеров, щоб вивезти всіх.
  
  — Тоді наступи на горло гордості і попроси сусідів про допомогу. Нехай Блейк зв'яжеться з Містом Ночі і Темним Плато і попросить їх допомогти.
  
  — Ми вже намагалися. Вони кажуть, що не стануть ризикувати технікою, поки тривають бої.
  
  — Спробуй ще раз, мій хлопчик. Я подивлюся що і як. Спробую ще раз як слід натиснути, а потім з'ясую, про що готовий домовлятися Майкл.
  
  — Не йди ні на яку операцію. Тільки якщо не залишиться іншого виходу.
  
  — Само собою. Я вже зрозумів, у яку пастку потрапив твій батько.
  
  Миш підкликав зв'язківця:
  
  — Спробуй знайти пана Блейка. Нехай прийде сюди.
  
  Блейк з'явився за півгодини в супроводі Полианны.
  
  — Пане Блейк, не могли б ви знову спробувати поговорити з Темним Плато та Містом Ночі? Можете сказати, що закінчаться бої до того, як вони принесуть сюди техніку.
  
  Змучений каліка в інвалідному візку пожвавився:
  
  — Правда? Ви нарешті з ними розправилися?
  
  — Не зовсім. Спробуємо натиснути ще раз, і якщо не вийде — будемо домовлятися.
  
  Блейк почав протестувати. Спалахнув гнів знову воскресив у ньому людину, яка правил корпорацією, поки війна на Тіньовий Межах не загнала її в підпілля.
  
  — Цілком поділяю ваші почуття, — погодився Миш. — Мені теж не хочеться, щоб хтось з них втік. Але можливо, у нас немає вибору. Або домовлятися, або приректи людей на Тіньовий Межах на смерть.
  
  — Чорт забирай! І вся ця бійня даремно?
  
  — Майже. Можемо втішати себе думкою, що мій дядько в будь-якому випадку не отримає бажаного. Навіть якщо зуміє домовитися про відхід з Белоземья, він втратить більше, ніж ми. Йому доведеться бути в бігах до кінця життя. Він використовував ядерну зброю. Він служив сангари. Флот цього не пробачить. Вони конфіскують його власність...
  
  Поліанна, массировавшая Мышу плечі, міцно зціпила пальці:
  
  — Можеш домовлятися, якщо хочеш. У тебе зобов'язання перед Легіоном. У тебе зобов'язання перед Блейком і Крайгородом. Але на мене не розраховуй, Миш. У мене перед тобою немає зобов'язань. Огаст Плейнфилд одного разу втік, але вдруге йому це не вдасться.
  
  Задерши голову, він побачив спотворене ненавистю особа:
  
  — Знову напилася зміїної отрути?
  
  Вона до болю стиснула його плечі:
  
  — Так. Я кожен раз п'ю по літру за їжею.
  
  — Стривай. — Миш показав на дисплеї.
  
  Кассій починав атаку.
  
  — Сер, на цей раз він кидає в бій всіх, — доповіли зв'язківці. — Навіть екіпажі краулеров.
  
  Миша встав:
  
  — Пане Блейк, знайдіть мені краулер. Будь, лише б був на ходу. Я вирушаю туди.
  
  
  
  56. Рік 3032
  
  Знайшовши лазерну гвинтівку, Кассій видерся на стіну кратера.
  
  Неподалік йшов бій — важкий і позиційний. Його солдати відтісняли війська Ді, долаючи скелю за скелею, бункер за окопом. Поступово вони проривали оборону сангари. Незважаючи на весь досвід і лють легіонерів, Ді не здавався.
  
  Цікаво, подумав Кассій, що такого сказав Майкл своїм солдатам? Чому вони так вперто б'ються?
  
  — Смерть Черв'якам, каже Другій Напівсередній. Мені вдалося захопити солідний шматок стіни. Дайте мені яких-небудь гармат, і побільше.
  
  — Вважайте, що ви вже отримали, Другій Напівсередній.
  
  Нарешті, подумав Кассій. Прорив. Він наказав відправити всю наявну артилерію на захоплену Цейслаком позицію.
  
  Ефір гудів від переговорів про лютих контратаках і швидкої брак боєприпасів. Кассій вирішив приєднатися до Цейслаку. Ту позицію слід було утримати у що б то не стало. Вона забезпечувала плацдарм, з якого можна було обстрілювати внутрішність кратера.
  
  Якийсь час він спостерігав за битвою з краю кратера, намагаючись знайти в ньому якусь закономірність. Опиратися було не на що, крім спалахів пострілів.
  
  — Гадаю, це буде їх остання контратака, — сказав Цейслак. — Ми готові з ними покінчити.
  
  Він показав на дальню стіну, де з'явилися спалахи пострілів з важких знарядь. Легіонери підходили з боку Тіньової Риси. Артилерійський обстріл Цейслака зруйнував наполегливу оборону стіни кратера.
  
  Постріли з боку противника спалахували все рідше, судячи з усього, у них зникав заряд батарей і закінчувалися боєприпаси.
  
  — Схоже, нам все-таки вдасться, — сказав хтось.
  
  Уолтерс повільно повернувся, намагаючись з'ясувати, хто порушив радіомовчання. Дві фігури тільки що приєдналися до решти, ледь видимі на тлі пострілів гармат Цейслака. Одна вітально підняла руку:
  
  — Це я, Масато. Схоже, ми нарешті покінчимо з ними.
  
  — Там Майкл Ді! — прогарчав Кассій. — У нього ще знайдеться пара-трійка тузів у рукаві. Що ти тут робиш, чорт би тебе побрал? Ти останній з Штормів.
  
  — Це не чиясь особиста війна, — єдине, що сказав Миш в своє виправдання.
  
  Кассій знову повернувся до кратера. Хлопець пішов весь у батька, і відмовляти його не мало сенсу.
  
  Спалах освітив обличчя супутника Миша.
  
  — Чорт забирай, Миш! Ти взагалі розумієш, що робиш? Як тобі в голову прийшло притягти сюди дівчисько?
  
  Поліанна нагадала йому племінницю, яку він втратив під час війни з улантонидами. Раптом захотілося її захистити, ніби доброму дядькові, незважаючи на суперечливі почуття до неї. Тамара занадто багато для нього важила.
  
  У світлі спалахів на далекому краю було видно, що війська Сонячної сторони просуваються вперед. У солдатів Майкла, схоже, швидко закінчувалися боєприпаси. Непогано.
  
  — Судячи з усього, нам не доведеться пропонувати умови, — пробурмотів Кассій.
  
  — У неї стільки ж прав тут перебувати, як і у будь-якого іншого, — вперто заявив Миш. — Її батько...
  
  — Можна подумати, я з тобою сперечаюся. Я про це чув. — Він відчув тремтіння в голосі Миша. Схоже, маленька шльондра запустила кігтики в чергового Шторму. — Займемося краще справою. Пора з'ясувати, чи готовий Майкл здатися.
  
  Майкл зв'язався з ним першим.
  
  — Сер, — повідомив офіцер Касія по першому командному каналу, — у мене тут на загальній частоті Ді. Він просить переговорів з полковником Штормом. Що мені робити?
  
  — Я зараз на стіни кратера. Скажи, що з ним зв'яжуться при першій можливості. І ні слова про полковника. Ясно?
  
  — Так, сер.
  
  Разом з слідували по п'ятах Мышом і Поліана Уолтерс спустився до краулеру, звідки по командній мережі наказав офіцерам продовжувати наступ. Кілька машин повідомили про здачу в полон окремих солдатів — як людей, так і струмі з улантонидами.
  
  — У них настільки безвихідне становище з боєприпасами, — доповів один командир, — що вони відбирають патрони для стрілецької зброї в своїх військ, приберігаючи їх для офіцерів-сангари.
  
  — Добрий старина Майкл, — усміхнувся Кассій. — Він справді вміє заводити і зберігати дружбу.
  
  Він зібрався викликати Ді, але передумав.
  
  — У мене раптом виникла нехороша думка. — Він знову пройшовся по командній мережі: — Смерть Черв'якам і решта — мені потрібні дані радіаційного сканування цього кратера. Ці хлопці вже одного разу вдарили по нас ядерною зброєю.
  
  Через дві хвилини він уже знав про двох джерелах радіації, які не опознавались як реактори краулеров. Вони знаходилися далеко від важких машин Ді.
  
  — Схоже, мій любий дядечко збирався перекрити прохід після того, як домовиться з батьком, — зауважив М.
  
  — Його чекає великий сюрприз, — посміхнувся Кассій.
  
  — Адже він буде просити про умови, звичайно прийнятих у найманців? — поцікавився Миш.
  
  — Природно. Але він їх не отримає. Якщо взагалі дійде до якихось переговорів. Швидше я розіб'юся об стіну, ніж дозволю піти сангари.
  
  — Краще зв'яжися з ним, поки він не запанікував.
  
  Кассій знайшов частоту, на якій чекав Майкл:
  
  — Ді?
  
  — Гней? Де ти був, чорт тебе дери? — Тривогу Ді видавали лише слова. Голос звучав цілком весело. — Я вже півгодини чекаю.
  
  — Він поки не знає про Сутінковий, — одними губами промовив Кассій. — У нас є можливість підчепити його на гачок.
  
  — Закидай приманку і тягни, — запропонував Миш.
  
  — Я командував артилерією, — сказав Кассій в мікрофон. Відео він не включав, щоб Ді думав, ніби говорить з Гнеєм Штормом. — Чого ти хочеш?
  
  — Тримайся на краю діапазону, інакше він дізнається голос, — прошепотів Миш.
  
  Кивнувши, Кассій злегка підстроїв частоту.
  
  — Мені потрібні умови. Ми програли. Я визнаю поразку. Пора припинити кровопролиття.
  
  Кассій ледь втримався від презирливого пирхання:
  
  — Які у мене причини тобі їх давати? Ми перемагаємо. Через пару годин ми зітремо вас з лиця землі.
  
  — Ти обіцяв...
  
  — Твоїм солдатам я нічого не обіцяв. Вони в жодному разі не перебувають під захистом яких-небудь конвенцій. Вони не найманці. Вони — наймані гарматне м'ясо сангари.
  
  — Але...
  
  — Якщо хочеш поговорити — приїжджай до мого краулеру. Сядемо лицем до лиця.
  
  Ді задкував як рак, звивався й корчився. Але легіонери тепер утримували всі висоти. Їх артилерія стала як ніколи переконливим аргументом.
  
  — Думаєш, він прийде? — запитав Миша.
  
  — Угу, — кивнув Кассій. — Хоча з ним ще не до кінця покінчено. У нього ще знайдеться пара тузів у запасі, крім бомб. Якщо він хоче, щоб у нього залишився хоч хтось, здатний допомогти розібратися з наслідками, йому доведеться виводити їх з бою. Так що він притащится сюди, ніби керманич авто хлопчисько, який очікує, що його як слід отшлепают.
  
  — Зв'яжуся з Блейком. — М поговорив з містом по іншому каналу. — Кассій, йому вдалося. Місто Ночі і Темне Плато надсилають краулеры.
  
  Кассій відчув себе на сотню років молодше, зрозумівши, що у нього з'явився шанс.
  
  — Щодо ядерних зарядів? — запитав Миша.
  
  — У мене є план. Стій осторонь і мовчи. Зв'яжуся з ним ще раз. Майкл? Тебе чекати чи ні?
  
  — Гаразд. Але ти повинен гарантувати, що ніхто не пристрелить мене по дорозі.
  
  — Можеш не боятися. Залишу несучу частоту як маяк.
  
  Уолтерс розпорядився дозволити одному краулеру покинути кратер.
  
  — Обережніше з ним, — сказав Миша. — Він міг налаштувати бомби так, щоб вони вибухнули за сигналом. Йому наплювати, навіть якщо він втратить армію.
  
  — Може, й ні. Але спершу він запропонує свої умови. Тепер слухай уважно. Коли він з'явиться, ви двоє просто болтайтесь поруч. Я буду в сусідній секції. Зустріньте його і змусьте зняти скафандр. Нехай позбудеться усієї одягу на всякий випадок. Невідомо, що у нього може бути з собою.
  
  Саме так і вчинили Миш і Поліанна, поки Уолтерс спостерігав за ними через відкритий люк в причіпну секцію. Разоблачаясь і всім своїм виглядом демонструючи ображену гідність, Ді раз по раз питав:
  
  — Де твій татко?
  
  За час життя на Черномире Майкл схуд і змарнів. Шкіра стала мертвотно-блідою від довгого перебування в скафандрі. Він помітно тремтів, — схоже, нерви його були напружені до межі.
  
  Кассій дивився на нього, намагаючись знайти в душі хоча б краплю співчуття до Майкла Ді. Але Ді сам загнав себе в пастку.
  
  Він ступив у кабіну краулера:
  
  — Майкл, у тебе єдина можливість дожити до кінця цього дня.
  
  — Кассій! — Ді був наляканий і захоплений зненацька. — Як ти, чорт забирай, тут опинився? Ти ж повинен бути на Тіньовий Межах. — Він розвернувся до Мышу. — А ти повинен бути в фортеці. Що відбувається? Де твій батько?
  
  — Розкажи нам про ядерних зарядах, що ти встановив, — запропонував Кассій. — І можливо, я залишу тебе в живих.
  
  Уолтерс тут же відчув неймовірне бажання прикінчити Ді. Вульф, Гельмут, Гней... І всі інші, хто загинув за цього ідіота... Але привид Шторму шепотів йому про борг перед своїми, перед тисячами, все ще остававшимися в пастці на Тіньовий Межах.
  
  Він нечасто прямував власним емоціям, але майже завжди — почуттів та ідеалів загиблого командира. Сам він зараз був готовий дозволити бомбам вибухнути, влаштувавши величні проводи Легіону — подібно древнім, отправлявшим мерців в море на палаючому кораблі.
  
  Кассій подумав, що у нього не залишилося мети в житті. Покинувши Тіньову Риску, він не заглядав у майбутнє, бажаючи лише дожити до тієї миті, коли зможе помститися. Для нього не існувало завтрашнього дня.
  
  — Розкажи мені про бомби, Майкл. Або я вб'ю тебе тут і зараз.
  
  — Не вийде, — уїдливо усміхнувся той. — Гней тобі не дозволить.
  
  — Бідний мій дурник. — Губи Касія вигнулися в жорстокій і самовдоволеною усмішкою. — У мене для тебе погані новини. Гней Юлій Шторм загинув, очолюючи успішну атаку на Сутінковий місто. Твоє життя тепер в моїх руках.
  
  Ді зблід ще більше, тремтячи, як у лихоманці:
  
  — Ні! Ти брешеш!
  
  — Мені дуже шкода, мій хлопчик, але він загинув в Сутінковому, разом з Гельмутом, Торстоном, Люцифером, а також твоєю дружиною і синами. — Кассій видав металевий смішок. — Класичне кровопускання. І тепер у тебе не залишилося виходу.
  
  Ді зомлів.
  
  — Коло замкнулося, Майкл, — сказав Кассій, коли Ді прийшов в себе. — Остаточно і безповоротно. Ось-ось станеться останній акт відплати. А потім все почнеться заново. — Кассій втомлено провів по лобі позбавленим кисті зап'ястям. — Такі були деякі останні думки твого брата.
  
  — На Префактл напали, щоб звести рахунки з сангари, — продовжив Миш. — І з руїн, подібно до фенікса, повернувся вижив, щоб помститися. Тепер Кассій — єдиний вижив з тих, хто брав участь у нападі на Префактл. А зі спільників Діта — тільки ти.
  
  Поки Майкл був без свідомості, прийшла звістка, що Флот вступив в сутичку з залишками флотилії, атаковавшей фортеця. Не пощадили нікого.
  
  Хоча того не було доказів, Касію хотілося вірити, що там загинув і сангари Дит. Але в цьому всесвіті не було справедливості, і його надія могла обернутися лише видаванням бажаного за дійсне.
  
  — Ти і я, Майкл, — сказав Кассій, м'яко поклавши руку на плече Миша. — А потім фенікс Гнея почне все спочатку.
  
  Йому було шкода Миша. Хлопець був сповнений ненависті до вбивцям батька і, поки Майкл валявся без почуттів, зробив якесь высокопарное і лякає обіцянку.
  
  — Миш, мені б дуже цього не хотілося. Краще залиш все як є, — сказав він.
  
  На обличчі Миша застигла уперта зла гримаса. Він похитав головою:
  
  — Майкл, так що щодо бомб?
  
  
  
  57. Рік 3032
  
  Дит почекав, поки жінка відступить на крок, замахнувшись ножем. Блокувавши удар, він ступив уперед і встромив клинок їй у груди. Вона впала, оцарапав нігтями його обличчя.
  
  Він стояв над нею, дивлячись, як вона вмирає. Його удар був єдиним, який він коли-небудь завдав сам. Це була перша смерть від його руки з тих пір, як убив старого в печері.
  
  Ніякого задоволення або радості він не відчував. Він не відчував взагалі нічого, що здивувало його лише на мить. Він ніколи не приходив у захват при думці про виконання планів батька.
  
  Що далі? Відплата Норбонов майже здійснилося. Борг, вважай, виплачений. Останній акт під керівництвом Майкла пройшов без його участі. Тепер би уникнути флотилії, яка пролітала повз фортеці, переслідуючи його рейдерські кораблі.
  
  Не залишилося нічого, крім банальностей, пов'язаних з керівництвом сімейством Норбон. З кожним днем він відчував все більшу огиду. Йому ніколи не хотілося ставати головою. У влади, яку давало це положення, він більше не потребував. А без Рхафу, можливо, він взагалі не втримається на цій посаді.
  
  Дит крокував по Залізниці фортеці, наче загадковий привид, мовчки бродить серед могил. Затримавшись у кабінеті Шторму, він повільно перебрав речі свого ворога. Дит відчув якесь духовне споріднення, відчуваючи родинне йому самотність. Цей чоловік не був йому повністю чужий. Він настільки ж не гармоніював з людством, як його ворог — з власним народом.
  
  На рівні ангарів Дит знайшов кілька непошкоджених, готових до вильоту одномісних кораблів — повільних, але здатних подорожувати необмежено довго, отримуючи енергію з самого всесвіту. При наявності часу на них можна було літати вічно.
  
  Покликавши залишився капітана рейдерів, Дит дав йому лист для свого двоюрідного брата Тааке, в якому той призначався виконуючим обов'язки глави сім'ї до його повернення. Капітан глянув на лист:
  
  — А ви де будете, пане?
  
  — Збираюся відправитися в паломництво.
  
  — Пане?
  
  — Давай лети, — відмахнувся Дит. — Поки вони не прислали кого-небудь подивитися, як тут справи.
  
  Все ще до кінця не знаючи, що йому робити, Дит піднявся на борт обраного корабля — великого і повільного, лише іноді використовувався для малозначних операцій. На ньому були медичні капсули та кріогенні камери, але не було міжзоряного зв'язку. Навіть Легіон не міг собі дозволити подібну розкіш на всіх кораблях.
  
  Капітан полетів. Дить ще кілька годин блукав по руїнах будинку ворога, думаючи — може, так само бродили Борис Шторм і Таддеус Уолтерс по руїнах станції Норбонов? Нарешті він відправився в космос сам, кинувшись через гіперпростір до центру галактики. У нього не було намірів забиратися так далеко — просто летіти, поки не знайде хоч якесь порозуміння з самим собою.
  
  Його шлях лежав через Центральну територію Уланта, і часу, на який він вийшов з гіперпростору, цілком вистачило, щоб дізнатися новини про те, що трапилося на Черномире.
  
  Повірити в це було важко. Схоже, він зазнав невдачі.
  
  У відсутність Рхафу, який міг би на нього натиснути, йому було все одно. Здавалося, ніщо більше не має значення.
  
  Попросивши вибачення у привида батька, він перевів двигуни в автоматичний режим і закрився в кріогенній камері.
  
  Коли-небудь двигун відмовить, і він вивалиться у звичайний простір. Тоді він пробудиться і побачить абсолютно нову всесвіт... Або, можливо, корабель пройде через серцевину зірки, де напруженість поля настільки велика, що корабель вышвырнет з гіперпростору. Або...
  
  Йому було все одно.
  
  І наплювати, чи залишиться він в живих.
  
  
  
  58. Рік 3032
  
  Миш сидів у кріслі краулера, спостерігаючи за Кассием і Поліана. Поллі усе так само ходила туди-сюди, не в силах встояти на місці. Вона кидала косі погляди на Касія, який збентежено посміхався, ніби хлопчисько.
  
  Поведінка Уолтерса злегка дивувало і Миша. Кассій ніколи раніше не роздумував вголос, і вже тим більше про власні почуття.
  
  — Знаєш персонажа «Венеціанського купця», єврея, який вимовляє монолог про те, що у нього є таке ж право завдавати людям страждання, як і у будь-якого іншого? — запитав Уолтерс у Полианны.
  
  — Шейлока?
  
  — Угу, Шейлока. Я такий же, як він. У мене теж є право бути людиною. Просто я настільки старий і давно займаюся своєю справою, що цим правом більше не користуюся.
  
  — Але ж Шейлок насправді мав на увазі зовсім не це. Він лише намагався обґрунтувати свою помсту... — Вона замовкла.
  
  Миш не був знайомий з творчістю Шекспіра, але у нього виникло відчуття, ніби Поліанна раптово прийшла до висновку, що між Кассием і Шейлоком все-таки є щось спільне. Закинувши ногу на панель керування, він відкинувся в кріслі і прикусив ніготь.
  
  — Сподіваюся, ти не зібрався виконати передсмертну пісню? — запитав він Касія.
  
  — Я? Ні за що. Може, життя мене особливо і не радує, але, чорт забирай, я маю намір протягнути якомога довше. У мене виникла думка віддалитися від справ, з яких вся ця життя складається. Я міг би стати старим пришелепкуватим відлюдником де-небудь в горах, раз в рік спускаючись в долину, щоб проповідувати місцевим жителям. Або втекти до зоряним ловців. Або стати піратом у Макгроу. Або вільним перевізником. Що завгодно, лише б порвати з минулим. Я б вважав за краще зникнути, перш ніж Конфедерація почне розслідування подій на Тіньовий Межах. Мені більше не хочеться мати справи з цими людьми. Саме тому я і пішов з Флоту.
  
  — Чомусь я не можу уявити тебе з іншим, ніж ти є зараз, — сказав Миша. — Що щодо бомб? Тобі не здається, що у Майкла було достатньо часу, щоб зважитися?
  
  Ді, все так же стояв посеред кабіни, мовчав. Оберталися лише його очі, спостерігаючи за кожним м'язом на обличчях Касія, Миша і Полианны, а також за зброєю, яким з удаваною недбалістю грав Кассій.
  
  — Що ти збираєшся робити? — прошепотів Майкл.
  
  — Будь моя воля і якби я мав можливість надходити так, як побажаю", — відповів Кассій, — я б тебе вбив. Але я цього не зроблю, якщо ти нарешті розкажеш про клятих бомбах. Часу в тебе було достатньо. Говори. І говори прямо, бо тобі належить бути там поруч зі мною, коли ми будемо їх знешкоджувати. Як вони споряджені? Як ти планував підірвати їх?
  
  Загудів комунікатор краулера, вимагаючи уваги.
  
  — Миш, відповідай. Майкл, давай розповідай.
  
  — Гарантії, Кассій. Мені потрібні гарантії, — заперечив Ді. — Ти його толком не знаєш. Ти не знаєш, що він зробить, якщо я не вибухну.
  
  — Хто? — запитав Миша.
  
  Ді пропустив його запитання повз вуха.
  
  — Він знищить весь всесвіт, щоб дістатися до тебе і Штормів. Він повністю здурів після того, як ти вбив Рхафу.
  
  — Гаразд, чорт з ним. Якщо що, про тебе ніхто не дізнається. Просто розкажи, як позбавитися від бомб.
  
  — Даєш слово?
  
  — Чого ти хочеш? Щоб я порізав вени і підписався кров'ю? Ти хочеш занадто багато і знаєш це.
  
  — Вони радіокеровані. Кнопка у мого водія.
  
  — І як скоро він її натисне?
  
  — Він цього не зробить. Він навіть не знає, що вона у нього. Я був занадто впевнений, що зустріч тут Гнея.
  
  — Ах ось як, — зловтішно посміхнувся Кассій. — Але він тебе обдурив.
  
  — Ти обіцяв.
  
  — Кассій, — сказав Миша, — є невеликий привід для радості. Хельга здала Фестунг-Тодезангст.
  
  — Що?! — перепитав Майкл.
  
  — Так повідомляє розвідка Флоту.
  
  — В ім'я всього святого, але чому? — запитав Ді. — Не можу повірити. Вона повинна була підірвати всі шлюзи...
  
  — Не знаю чому, — відповів Миша. — Повідомлення від Флоту, пропущено через фільтр розвідки. Вони нічого не пояснили, просто сказали, що ситуація зайшла в глухий кут: Хельга погрожувала підірвати шлюзи, а космопехота не настільки на неї тиснула, щоб змусити її це зробити. Можливо, до неї дійшли звістки про те, що сталося в Сутінковому, і вона вирішила, що більше немає сенсу. Просто взяла і здалася.
  
  Майкл похмуро похитав головою.
  
  — Що з нею сталося, чорт би її побрал? — пробурмотів він. — Розпещена самозакохана дурепа. Лише тому, що вона отримала чого хотіла... Ми повинні...
  
  Кассій теж спохмурнів.
  
  — Напевно це якась хитрість. Поставила бомби на таймер або ще щось придумала. Ді завжди були ласі на хитрощі.
  
  — Кассій, вони забрали Бенджаміна і Гомера. Схоже, з ними все буде в порядку. Ми зуміємо їх воскресити.
  
  — Гм? Що ж, непогано. Може бути. Якщо вона їх не запрограмувала або ще що-небудь не створила. На яку операцію вона пішла? Навряд чи нам варто чекати чогось хорошого.
  
  Майкл повернувся до Мышу. Всі почуття Ді відбивалися на обличчі. Він весь тремтів від передчуття, впевнений, що його дочка зробила гідний обмін.
  
  — Ніякої угоди, — посміхнувся Миш. — Чиста капітуляція. Ніби їй нема чого стало більше жити, і вона вирішила з цим покінчити.
  
  — Але... — почав Кассій.
  
  Миш глянув на Майкла, якого, схоже, його слова шокували в жах.
  
  — Її вбили, Кассій. Бекхарт особисто відключив систему життєзабезпечення.
  
  — Вбили? — тремтячим голосом перепитав Ді. — Мою дівчинку? Всіх моїх дітей? Ви вбили всіх моїх малюків? — Миш побачив, як в очах дядька спалахнув шалений вогонь. — Ви вбивці! Моя дружина. Мої діти...
  
  — Вони всі померли не страждаючи, — кинув Миш. — Хоча, чорт забирай, заслуговували набагато гіршого. Вони самі накликали на себе загибель.
  
  Кассій ступив до Ді, дивлячись в очі, і повільно заговорив, немовби повертаючи ніж у рані:
  
  — Він правий. Їм слід було померти тисячу разів кожному, в полум'я. І навіть тоді їх пекельні муки б мене не задовольнили.
  
  — Миш! — вигукнула Поліанна.
  
  Ді стрибнув уперед.
  
  Кассій цього не очікував, все життя помилково вважаючи, що боягуз ніколи не зможе діяти, не маючи переваги.
  
  Майкл Ді був боягузом, але діяти вмів.
  
  Секундне замішання Касія коштувало йому життя.
  
  Вибивши ногою пістолет з його рук, Ді зловив зброю в повітрі і вистрілив навмання в обличчя Касію, перш ніж Миш збив його з ніг. Пістолет відлетів в інший кінець кабіни. Кассій падав повільно, немов рушащаяся імперія. Здавалося, окремі частини його тіла підпорядковуються різним законам гравітації. Механічна гортань видавала скрежещущие клацають звуки, але жоден не був схожий на лютий крик або болісний крик. Судорожно сіпаючись, він безформною купою звалився на підлогу, продовжуючи видавати всі ті ж дивні звуки.
  
  Миш і Ді каталися по підлозі. Незв'язно лаючись і ридаючи, юнак намагався задушити власного дядька.
  
  Спершу Ді лише в паніці дряпався, пинався і кусався, але потім до нього повернувся розум. Вирвавшись з захоплення, він відповз убік і щосили штовхнув Миша в груди.
  
  Миш піднявся на карачки, відчайдушно намагаючись встати на ноги, але замість цього підлогу кинувся йому назустріч.
  
  Ді замахнувся ногою, готуючись нанести смертельний удар в горло.
  
  — Ні!
  
  Він повільно повернувся.
  
  Поліанна тримала зброю, з якої тільки що вбили Касія. Руки її тремтіли. Дуло пістолета невпевнено ходило з боку в бік, але залишалося не менш грізним.
  
  — Поліанна, мила, поклади зброю. Я нічого тобі не зроблю. І не хочу. Обіцяю. Це стосується тільки їх і мене. Ти тут ні при чому.
  
  Голос його звучав лагідно, як ніколи. І він дійсно міг говорити правду. У нього не було ніяких причин завдавати їй шкоди. Принаймні, поки.
  
  — Ні з місця, — сказала вона, коли він попрямував до неї, простягаючи руку до зброї. Їй було страшно. Саме заради цієї миті вона жила. Саме заради нього вона перетворила життя в особисте пекло. — Я тут при чому. За тобою боржок, Огаст Плейнфилд.
  
  Ді ошелешено витріщився на неї.
  
  — Що, забув? Ах ти, проклятий холоднокровний змій! Ти навіть не пам'ятаєш ім'я, якою прикривався, коли вбив мого батька?
  
  — Про що ти взагалі, дівчинка моя? Я ніколи нікого не вбивав.
  
  — Брешеш! Проклятий брехун! Я тебе бачила, пан Огаст Плейнфилд з новинного агентства «Стимпсон-Грабовскі». Я була там. Ти дав йому наркотик і примусив розповісти про Тіньову Риску, а потім убив.
  
  Ді зблід.
  
  — Так ти — та маленька дівчинка в госпіталі?
  
  — Так. Та сама маленька дівчинка. А тепер настала твоя черга.
  
  Ді атакував, спершу пірнувши в сторону, а потім спрямував до Полианне.
  
  Якби він залишився на місці, можливо, вона ніколи не натиснула на спусковий гачок. У критичну хвилину, коли прийшов час холоднокровно забрати чуже життя, вона виявилася не настільки готова, як вважала.
  
  Але раптовий ривок Ді кинув її в паніку, і вона кілька разів вистрілив навмання. Перший заряд влучив у панель управління. Другий пронизав ногу Ді, і він повалився поруч з нею, кричачи від болю і відчаю. Вона вистрілила ще раз, знову його поранивши. І ще.
  
  Насилу міркуючи, де знаходиться, і відчуваючи себе так, ніби хтось прив'язав їй до грудей ковадло, Миш знову змусив себе піднятися. Він різко труснув головою, намагаючись розсіяти туман перед очима.
  
  Поліанна колотила понівечений, невпізнанний труп Ді рукояткою спорожнілого пістолета, щось незв'язно бурмочучи щодо Лягуша. Миш шкутильгав до неї, забрав зброю, обійняв дівчину й притиснув її голову до своїх грудей.
  
  — Усе закінчилося, Поллі, — прошепотів він. — Все закінчилося. Він мертвий. Всі мертві, крім нас.
  
  Вона плакала майже годину. Істеричні ридання поступово змінювалися выворачивающими душу сумними схлипуванням, які перейшли нарешті в щось на зразок поскуливания пораненого тварини.
  
  — Залишайся тут, — прошепотів Миш, коли вона заспокоїлася. — Мені треба дещо зробити. А потім ми підемо.
  
  Він устав, підійшов до пульта зв'язку, відшукав працюючу частоту і знову взяв на себе командування Легіоном.
  
  
  
  59. Рік 3032
  
  У глибокій чорній безодні пульсували величезні двигуни. Корабель, перевершував розмірами багато міст, прийшов в рух. Капітан наказав розвинути прийнятне максимальне прискорення. Корабель на багато місяців відставав від побратимів.
  
  Навколо нього зібралися хмарки кораблів поменше. Їх участь у війні на Тіньовий Межах завершилося. У них не залишилося неоплачених боргів.
  
  Голів зоряних ловців засмутило, що результат виявився не таким чудовим, як можна було очікувати. Але історія, як і все інше, рідко буває справедливою. Рівновагу вдалося відновити, і цього було досить.
  
  Величезний корабель йшов все далі в глибини космосу.
  
  
  
  60. Рік 3052
  
  Хто я такий? Що я таке?
  
  Я — внебрачное дитя Тіньової Риси, розколини з иззубренными краями в обпеченому сонцем камені, що стала моїм третім батьком. Якщо ви зрозумієте, що там сталося, — то зрозумієте мене. Поворушіть цю жорстку, неродючу грунт — і ви оголіть коріння моєї ненависті.
  
  Тіньова Риса четверо. Гней Юлій Шторм. Таддеус Іммануїл Уолтерс. Майкл Ді. Норбон у Дит. Якщо засуджуєте мене за те, який я є, — тоді осудіть і їх.
  
  І це, друже мій, незаперечний факт.
  
  Масато Ігарасі Шторм
  
  
  
  Епілог
  
  Шибеник
  
  Шибеник символізує жертву або суворе випробування.
  
  Але після він може відчути, що його карта насправді — «дурень».
  
  
  
  Рік 3052
  
  — І все? — запитав Макленнон, що став тепер капітаном Макленноном.
  
  Курсанти Шторм і Макленнон колись складали екіпаж сонячного вітрильника, який переміг у давній регаті.
  
  — Ти питав про Тіньову Межу і чому я ненавиджу сангари, — відповів капітан Розвідки Флоту Конфедерації Масато Шторм. — Я тобі все розповів.
  
  Він дивився на нічне небо в тридцяти градусах від центру галактики, і перед очима спливали привиди минулого. Десь там через кілька тисяч років, якщо кому-то доведеться звідси це побачити, спалахне нова зірка.
  
  Макленнон долив собі в келих.
  
  — Хочеш дограти, поки немає Юппа? — Він перейшов до шахового столика.
  
  Партія вже кілька годин як зайшла в глухий кут.
  
  — Мабуть. — М дивився в небо. — Не можу повірити. Знаю, що все саме так і було, але до сих пір не можу повірити.
  
  Макленнон рідко бачив Миша настільки розсіяним.
  
  — Можливо, зі смертю Касія і Ді для тебе й справді все закінчилося, оскільки вони були останніми головними учасниками тих подій. Але ти, власне, нічого не говорив про Легіон або про Тіньову Межу. Ти розповідав про тих, хто залишився живий. Особливо про Миша.
  
  — Може, ти і прав. Гаразд. Нам треба було оточити солдатів Майкла, знешкодити бомби і вивести наших з Тіньовою Риси. І ми це зробили з допомогою Темного Плато і Міста Ночі... Стривай... Що значить — розповідав про тих, хто залишився живий?
  
  — Мені здається, насправді ти розповідав про Масато Шторму.
  
  Погляд Миша перемістився на ту область неба, де вирувала нова війна. Людство і його союзники вступили в запеклу сутичку з небезпечним ворогом.
  
  — Знаєш, мій дядько насправді просто зірвався. Він зумів би вийти сухим з води, якби зберіг холоднокровність.
  
  — У сенсі?
  
  — У нього завжди був припасений туз у рукаві. Останній застукав зненацька всіх. Ми ні про що не здогадувалися, поки не виявилося, що нам доведеться штурмувати Крайгород.
  
  — Що ти маєш на увазі? — запитав Макленнон, намагаючись розговорити Миша.
  
  Він працював у комісії, що розслідувала війну на Тіньовий Межі, і знав більшу частину відповідей. Але його одного було потрібно витягнути з депресії, в якій той загруз, немов у болото.
  
  — Я щодо туза в рукаві у Майкла. Кілька членів ради директорів були у нього в кишені. Вони готували переворот. Змусити їх відмовитися від своїх намірів було не так вже важко, але Майкл цілком міг змінити зовнішність і сховатися у виниклій метушні.
  
  — А потім комісія обрушилася на тебе.
  
  — Ніби стерв'ятники. На щастя, батько, Кассій і Річард користувалися чималим впливом в Місячному командуванні, так що ми особливо не постраждали. Корпорація працює як і раніше.
  
  — А та дівчина?
  
  — Поллі? Повернулася в Модельмог. Виявила, що більше не виносить Шекспіра, знову змінила ім'я і пішла в голодраму. Якщо побачиш її, то напевно довідаєшся. Вона тепер стала зовсім іншою людиною. Думаю, так завжди буває, коли досягнеш свого.
  
  — А той сангари? Дить?
  
  — Хто знає? — Шторм відійшов від вікна, щоб налити собі ще порцію. — Може, загинув на Світі Хельги. Може, під час атаки на фортецю. Може, під час послідувала погоні. А може, втік. Часом мені саме так і здається.
  
  Макленнон нарешті зважився зробити хід, запропонувавши розмін пішаків:
  
  — Твій хід. Чому ти так думаєш?
  
  — Флотилія сангари, з якою вступили в сутичку ловці у Зіркового Кордону, була не просто рейдерським флотом якогось сімейства. В операції їх брало участь не менше десятка. А це означає, що в командуванні флоту сангари панує хаос. Але, чорт забирай, вони виявилися анітрохи не гірше будь-якої людської флотилії.
  
  — І що?
  
  — Те, що Кредит був схиблений на організації і дисципліни. І йому вистачало сили волі, впертість і шаленого бажання помститися, щоб зібрати щось подібне. Я зовсім не кажу, що ловці боролися саме з ним. Але в тій флотилії відчувалося щось йому притаманне.
  
  — Значить, ти вважаєш, що коло знову замкнулося? І тепер настала їхня черга мстити?
  
  — Можливо. Їх залишилося ще чимало. Якщо вони знайдуть союзників за межами Батьківщини...
  
  — Їм завжди це вдавалося, Миш. Твій хід. — (Миш прийняв розмін пішаків.) — Твій дядько Майкл був зачатий на Префактле. І він зовсім не був мулом. Їм досить лише подолати власні забобони.
  
  Миш ледь не впустив келих:
  
  — Розведення рабів... І як я про це не подумав? Цікаво, Бекхарт знає?
  
  — Він усе знає. Це його робота. Але все одно нагадай йому, якщо це допоможе тобі краще себе почувати.
  
  Миш зловісно усміхнувся:
  
  — Мені на мить здалося, ніби я залишився без роботи.
  
  — А я на мить понадіявся, що ти справді її кинеш. Що збираєшся робити далі?
  
  — Наступного тижня має прилетіти Поллі. У неї тур. З нею буде наша дитина. Може, побуваємо у фортеці і побачимося з моїми братами.
  
  — Ти ж казав...
  
  — Він її не зруйнував, тільки убив всіх, хто там перебував. Тепер там живуть Бен і Гомер. Парочка божевільних старих пустельників. Ведуть сімейні справи. Коли з'явиться Юпп?
  
  — Сподіваюся, сьогодні ввечері. Як думаєш, варто мені прийняти пропозицію від «Убити»?
  
  — Зібрався піти у відставку? Бекхарт тобі не дозволить. Сам знаєш, йде війна.
  
  — А якщо все-таки дозволить?
  
  — Тоді будь обережний. За ними пильно стежить Місячне командування. Військ найманців більше немає. Тепер вони шукають привід для розпуску поліцейських сил при компаніях.
  
  — Принаймні, компаніями керують чесні шахраї, а не самовдоволені бандити, начебто адмірала Бекхарта.
  
  — Мабуть, відкладемо партію, — роздратовано пробурчав Миш. — Дай знати, якщо з'явиться Юпп.
  
  Він вийшов.
  
  Макленнон глянув на нічне небо. Невже Миш прагнув знищити зоряну систему сангари? Воістину, повне і остаточне відплата.
  
  Де ти зараз, Норбон у Дит? Чистиш зброю, готуючись повернутися в місто? Невже знову все почнеться спочатку, і не важливо, що у ядра галактики йде куди більш велике і відчайдушний бій?
  
  — Ненависть — найгірший отрута, — пробурмотів Макленнон. — Миш, твій батько був прав, коли говорив, що тобі слід повернутися в Академію. Тобі варто його послухати.
  
  Зоряні ловці
  
  
  
  1. Рік 3048
  
  Операція «Дракон»: Карсон
  
  В ту бурхливу і швидко мінливу епоху, коли друзі, власність, коріння і відданість означали не більше ніж одноразовий пакет, настільки ж малозначними були герої, легенди, видатні особистості і цінності — яскраві і ефемерні, подібно метеликам Старої Землі. Хтось із діячів науки міг якось подолати межі пізнаваного, вирвавши у Природи золотий самородок, якусь таємницю, приголомшливу основи світобудови. Відважний офіцер Флоту міг розбити сьогоднішнього ворога. Будь-хто міг стати героєм або легендою, але лише на короткий час. А потім він зливався з прахом Шумера і Аккада.
  
  Хто що-небудь пам'ятав на день сьомий?
  
  Хто пам'ятав рейд Юппа фон Драхау в Пекельні Зірки? Назвіть його ім'я, і зустрінете у відповідь лише пусті погляди. Або хто-небудь скаже, скриплячи мізками: «Він занадто старий», — маючи на увазі, що його давно немає в живих. Фон Драхау відправився в ящик з іграшками історії разом зі всілякими Цезарями, Бонапартами і Гітлерами. Минуло лише стандартних півроку Конфедерації, але люди цього про нього вже забули, а люди минулого, архаисты, не згадають ще років сто.
  
  На щастя, подумав бен-Рабі, Юпп не потребував шанувальників.
  
  Люди цього, мчавшиеся на ревуть ракетах технологічних і соціальних змін, купували свої цінності упакованими в пластик і викидали потім за непотрібністю. Бен-Рабі подібна життя не влаштовувала. Він не встигав ні до чого пристосуватися і звикнути, як до старого дивану, яким користуєшся багато років.
  
  Він крокував до воріт космопорту Блейк-Сіті на Карсоні, розмірковуючи про все це і тримаючи в руці валізку з інструментами. Ім'я, яке він носив, здавалося йому злегка затісним. І воно могло стати тягарем більш тяжким, ніж хрест, який довелося нести християнському Богу.
  
  Бен-Рабі вже готовий був зненавидіти майбутню місію. Він терпіти не міг всілякі труби і роботу слюсаря.
  
  Він був одягнений в приписану профспілкою форму техніка рідинних систем, що складалася з обтягуючого тьмяно-сірого комбінезона з візерунком у вигляді зелених і жовтих труб. Рукава прикрашали три червоні смужки на тому місці, де співробітники служби носили шеврони, що означало присвоєне профспілкою звання майстра.
  
  Він дійсно пройшов підготовку, хоча отримані знання загубилися серед безлічі інших екзотичних умінь. Здавалося, пора навчання залишилася в іншій епосі. Йому було тридцять з невеликим, але він відчував на собі вантаж тисячоліть. В його череп увігнали стільки знань, що їх вистачило б на кілька життів. І його навчання тривало нескінченно.
  
  Бюро замінила йому матір, батька і дружину, прагнучи підготувати його до чого завгодно. Чисто на всякий випадок.
  
  Бюро стало для нього сім'єю без любові. Він постійно відчував якусь незадоволеність, яка з легкістю могла перерости в ненависть. Те, як вони з ним робили...
  
  Вони ніколи не намагалися виправдати свої дії. І нічого не пояснювали.
  
  Але останнім часом його взагалі перестало що-небудь задовольняти. Його переслідував безжалісний образ зброї. В душі ніби виник кричущий роз'єм, до якого не підходив жоден контакт.
  
  І ще ця нескінченна біль.
  
  Він страждав.
  
  Всередині себе він носив щось на зразок другої нервової системи. Йому вживили повний комплект міжзоряного радіозв'язку, харчувався за рахунок біострумів. Навколо невеликої шишки за лівим вухом постійно боліло. Це була найпомітніша деталь радіо.
  
  Були й інші джерела болю. Виразка шлунка. Мізинець, який він забив, граючи в гандбол. Легкий головний біль, переслідувати його майже все життя.
  
  При кожному кроці йому здавалося, ніби гострі шипи пронизують кістки ніг, які в поспіху подовжили на шість сантиметрів. Кістки рук відчували себе не краще. Пекло шкіру на животі в тому місці, де зрізали зайві двадцять фунтів.
  
  Боліли пальці рук і ніг, а також очі. Занадто поспішно довелося міняти папілярні візерунки і образ сітківки.
  
  Карсон був найвідсталішою планетою з усіх, що йому доводилося бачити.
  
  Клята зараза... Швидка перекидання на Карсон знову її збудила. Вся робота робилася поспіхом з самого початку.
  
  З іншого боку, так було завжди. Коли в останній раз у нього знаходилося час перевести подих, розслабитися, повозитися зі своїми колекціями або просто ліниво побродити по будинку на тихій планеті для урядових відставників під назвою Притулок? Або зайнятися своїм літературним опусом — «Всі, хто був до мене в Єрусалимі»?
  
  На прохлаждение не залишалося часу, як і на те, щоб заздалегідь планувати операції. Охоплена лихоманкою змін цивілізація, здавалося, мчала назустріч апокаліпсису. Ніщо не було постійним. І не знаходилося точок опори, за які можна було б зачепитися.
  
  Життя Мойше бен-Рабі нагадувала ревучі потоки на Сьєррі під час танення снігів. І вони мчали повз настільки швидко, що з них неможливо було вихопити навіть малу частину, щоб роздивитися ближче.
  
  І все ж в несущейся річці життя було декілька надійних каменів — довгоіснуючих легенд, покоившихся на дні свідомості. Немов валуни в бурхливому потоці, вони перебували там вічно порівняно з усім іншим у його епоху.
  
  У його житті чогось бракувало — твердої опори, фундаменту. Він потребував щось справжнє, реальне... «Хочу!» — кричав він, і крик луною віддавався в куточках душі. І в самі дивні миті у свідомості виникав образ зброї: цибулі, гармати, рушниці, пістолети, чого завгодно — завжди самого по собі, без людини, зазвичай в профіль і в момент пострілу. Що це могло означати? Якусь мету? Сексуальний символ? Втілення швидкоплинного бажання зробити героїчний вчинок? Ознака таємного прагнення вбивати?
  
  Повернулися спогади про дні, коли він поступив в Академію. Весь з голочки, з трудом стримуючи нервову дрож, він пишався, що став частиною Флоту, будучи одним з небагатьох прийнятих уродженців Старої Землі. І боявся, що його за це невзлюбят. Вже тоді в душі завівся черв'ячок сумніву. Присягу він склав з деякими уявними застереженнями. Він присвятив чверть недовгого життя того, щоб виграти цей конкурс, але відчуття від успіху було неповним. Однак Флот, схоже, обіцяв саме те, чого і вимагала душа.
  
  Роки в Академії опинилися не так вже й погані. Наполеглива навчання і важка робота не залишали дуже багато часу для самоаналізу. Але в перші місяці служби душевний біль повернулася, ще сильніше попередньої. Відчайдушні пошуки привели його в школу Розвідки, хоча він сам не розумів, що їм рухає. Друзям по кают-компанії він говорив, що хоче більше пригод.
  
  Навіть тоді його слова звучали фальшиво. Пригод вистачало і на звичайній службі, коли доводилося ганятися за сангари і піратами Макгроу.
  
  І все це тепер злилося воєдино в душі Мойше бен-Рабі, літаючого лицаря, якого послали на пошуки дракона, що ховається за очима ночі.
  
  Попереду він побачив невисокого смаглявого азіата з китайськими вусами — свого напарника Миша. Не подаючи виду, бен-Рабі увійшов слідом за ним у ворота.
  
  Він на мить забарився крок, дивлячись через льотне поле. Ліхтер з пошарпаного вільного перевізника, який доставив їх сюди з Черномира, все ще стояв на землі, хоча повинен був полетіти вчора ввечері. Вони встигли на нього в останню хвилину, змінюючи кораблі, щоб замести сліди.
  
  Миш теж його побачив. Ніщо не випадало від маленьких диявольських очей Миша. Знизавши плечима, він прискорив крок, щоб бен-Рабі його не наздогнав.
  
  На цей раз вважалося, що вони незнайомі, так що у Мойше не залишалося взагалі ніякої зачіпки. Він не потребував в натовпі, але зовсім без компанії відчував себе дуже самотнім.
  
  Поки його не відвернули думки про власне минуле, він марив наяву про Зірковому Рубежі і небесних сейнерах, привиди яких виникали в свідомості подібно незламним скель.
  
  Зоряний Кордон, загадкова планета-фортеця за краєм галактики, нащетинилися автоматичним неприступним зброєю, яка нищила будь-якого дурня, який наважився до неї наблизитися. І жодна з десятки експедицій не зуміла дати хоча б натяк на відповідь — навіщо?
  
  В хвилини глибокого лякаючого затишшя, коли змовкають слова, люди зверталися до Зоряного Рубежу як до якоїсь чужої недослідженою країні, підносячи їй молитви про вигнання жахаючій тиші. Їх вабила тамтешня божественна сила. Погляди безбожників шукали богів у величною та могутньою невідомості, технологічному еквіваленті старозавітного Єгови.
  
  Або, коли Зоряний Кордон на якийсь час виходив з моди, думки їх зверталися до небесних сейнерам. До зоряним ловців.
  
  У зоряних ловців не варто шукати таємницю. Вони були людьми. Зоряний Кордон представляв собою лише мертвий металевий машинний голос, шалено бормотавший на нелюдських мовами, іграшку збройних будівельників пірамід, зниклих настільки давно, що про них не пам'ятала ні одна раса. Але саме завдяки людським коріння сейнери стали ще більш великою і страшною загадкою.
  
  Жителям планет здавалася незбагненною спокійна і незмінна культура зоряних ловців. Вони сумували за властивою ловцям мирного життя, але блаженний застій, в якому ті перебували, викликав огиду. Шлях сейнерів небезпечно звивався серед двоїстих, немов інь-ян, пасток заздрості і ревнощів.
  
  Задумливий настрій Мойше змінилося думками про роботу. Слід бути напоготові. Від найменшої помилки могли залежати багато життя, і в першу чергу його власна.
  
  Він увійшов в термінал порту Блейк — велику печеру з пластику, скла і сталі. Навколо безперервно щось рухалося, переливаючись безліччю квітів, входи і виходи нагадували отвори тунелів, що вели в інші світи.
  
  Колись Мойше хотів бути поетом, мандрівним в космосі Гомером, начебто Чижевського. Але це так і залишилося дитячою мрією, зразок мрії про те, щоб знайти ключ до володіння таємними силами.
  
  Хтось із викладачів велів йому критично прочитати Чижевського, а потім змусив ретельно вивчити власні таємні образи космосу, ночі і материнської утроби. Чомусь це нагадало йому жахливий політ на мітлі крізь темні закутки розуму, настільки сповнені порочності і жаху, що у нього пропало всяке бажання туди повертатися. Муза покинула його заради більш світлих небес, і тепер він бавився прозою — «Всі, хто завітав до мене в Єрусалимі».
  
  Він вважав, що під час цього завдання у нього вистачить часу, щоб як слід попрацювати над книгою.
  
  З усіх боків її оточував світ. У повітрі висів густий запах людських тел. Люди носилися туди-сюди, ніби втратив слід матки рій бджіл, і освіжувачі повітря не справлялися з їх амбре. Точно так само було у всіх терміналах, де йому довелося бувати.
  
  Безліч людей нагадувало танцюючі атоми, які здійснювали необхідні в терміналах ритуали. Костюми з десятка планет змішувалися в різнобарвному калейдоскопі.
  
  В тихому куточку залу очікування розташувалася невелика група похмурих пасажирів. Там стояв довгий стіл, за яким сиділи півдюжини чоловіків у брудно-білих комбінезонах без знаків розрізнення і вертіли в руках бланки та анкети. Дівчина в кінці столу, озброєна арсеналом секретарських штучок, проганяла бланки через машину для мікрофільмування. Світле волосся падали на плечі, обрамляючи бліде обличчя. Мойше звернув на неї увагу із-за того, що її волосся були незвичайно довгими для космолетчицы.
  
  Чоловіки, проте, повністю відповідали сформованим стереотипам. Волосся їх було не більше сантиметра.
  
  — Ніби в перший день у таборі для новобранців, — пробурмотів Мойше.
  
  Ці люди повинні були стати його новими роботодавцями. Тими, кого йому треба було зрадити.
  
  Повз, підморгнувши, пройшов невисокий смаглявий Миш. Бен-Раби не знав, звідки у нього це прізвисько. Він носив його вже багато років, і воно, схоже, йому подобалося, хоча його зовнішності більше підійшло б «Тхір».
  
  «Дивний у мене напарник, — подумав бен-Раби. — Але ми з ним цілком ладнаємо. У кожного свої нав'язливі ідеї, принаймні в деяких областях. І між нами існує якийсь симбіоз».
  
  Миш теж був схиблений на колекціонуванні — поштових марок тих часів, коли ними ще користувалися, монет, пляшок, склянок, кованого заліза, майже будь старовини. Але цілі у них різнилися.
  
  Бен-Рабі збирав колекції, щоб відволіктися, відпочити і дізнатися щось нове. Миш перетворився на схибленого архаиста під час недавнього перебування в Місячному командуванні. Колекціонування допомагало йому зануритися в гештальт пішов у минуле способу життя. Він закохався в двадцяте століття, в якому ще існували класові, етнічні та культурні відмінності.
  
  Бен-Раби взагалі не розумів архаистов. Його думка про них, висловлюючись словами Миша, було гірше, ніж про зміїної дупі.
  
  Старі відмінності змінилися іншими. Колір шкіри, стать, багатство, стиль і манера мови більше не поділяли людей. Всі забобони тепер стосувалися походження і професії. Уродженці Старої Землі стали неграми нинішнього часу, а співробітники служби — його аристократією.
  
  Бен-Рабі, який носив раніше інші імена, знав Миша вже давно, але так і не дізнався його насправді. Професійне знайомство і навіть зароджується дружба не зламали захист Миша. Бен-Рабі був староземельцем, Миш — уродженцем Зовнішніх світів і співробітником служби в третьому поколінні. Через цей бар'єр мало що могла просочитися.
  
  Бен-Рабі роздивлявся інші особи, бачачи на них замішання, рішучість, тривогу. Багато хто не до кінця усвідомлювали, навіщо вони тут. Але він шукав повністю незворушних, тих, хто все знав. Вони цілком могли стати його суперниками.
  
  Інтерес до Бюро зоряним ловцям був далеко не унікальний. Цілком ймовірно, що половина цих людей — шпигуни...
  
  — Гм!
  
  — Прошу вибачення?
  
  Він повернувся і побачив маленьку синьошкіру черницю, застигнутую зненацька його хмыканьем.
  
  — Вибачте, сестра. Просто думав уголос.
  
  Жінка-улантонидка, спантеличено суплячись, вперевалочку пішла. Можливо, вона міркувала, яку думку можна висловити настільки однозначно. Бен-Раби теж спохмурнів. Що стало з людською потребою у вірі? Християни, яких він зустрічав, виявлялися представниками чужих підкорених рас.
  
  Але цікавість тут же випарувалося, коли він знову глянув на встревожившее його обличчя.
  
  Так, це була Марія, хоча вона змінилася не менше, ніж він сам. Волосся, шкіра і очі стали набагато темніше, і вона додала у вазі двадцять фунтів. Були й інші зміни, більш тонкі, але вони не завадили дізнатися стару знайому. Її манера рухатися, говорити і слухати залишилася колишньою.
  
  Вона ніколи не була хорошою актрисою.
  
  Зате у неї був талант, нагально необхідний у її професії. Вона виживала за будь-яких обставин.
  
  Помітивши його погляд, вона на міліметр підняла брови, злякано наморщила лоб, а потім на губах заграла зловісна сталева посмішка. Вона теж його впізнала.
  
  Наскільки її знизили після провалу на Зламаних Крилах? Чого це їй коштувало, крім жорстокої і повільної смерті дітей?..
  
  Між лопатками бен-Рабі пробігли холодні мурашки. Вона цілком могла міркувати, як краще звести рахунки.
  
  Але вона лише кивнула — ледь помітно і ввічливо.
  
  Всесвіт була занадто велика, щоб їх шляхи знову перетнулися. Трапилося надто його приголомшило, сплутавши думки.
  
  Ніщо не могло похитнути його сильніше, ніж зустріч з нею.
  
  Він її не боявся, вже точно не настільки, щоб його кидало в холодний піт. Вона, мабуть, помітила Миша і зрозуміла, що може або залишити все як є, або загинути, або постаратися розібратися з обома одним ударом.
  
  Ему встретилось еще несколько человек, смутно знакомых по досье Бюро, которые он изучал. Среди них не было непосредственных врагов — лишь конкуренты из корпораций, а может, пираты Макгроу.
  
  Он попытался рассматривать толпу как единый организм, оценивая ее состав и настрой. Людей в ней было меньше, чем он ожидал, — не более двух сотен. Сейнеры объявляли о наборе тысячи человек, обещая бонусы и жалованье, размер которого приближался к безумным величинам.
  
  Похоже, их ждало разочарование.
  
  Возможно, среди техников нашлось слишком мало романтиков и бедняков, готовых на год погрузиться в полностью чуждое общество. Они вполне могли вернуться домой изменившимися до неузнаваемости. После того как стартуют лихтеры, пути назад не будет. Никто не сможет бросить работу лишь потому, что та ему не понравилась.
  
  Мойше встал в очередь на регистрацию через четыре человека после напарника. Мыша била дрожь.
  
  Бен-Раби не переставал удивляться. Он считал Мыша холодным и жестким, будто лед или стеклосталь, безжалостной машиной смерти. И тем не менее иногда сквозь непробиваемый фасад проглядывало нечто человеческое, и бен-Раби казалось, будто он стал свидетелем чуда.
  
  Возможно, это был единственный раз за всю операцию, когда Мыш позволил себе проявить слабость. И то лишь потому, что ему предстоял полет на челноке.
  
  Взлет каждый раз повергал его в ужас.
  
  — Доктор Нивен? — послышался шепот.
  
  Что-то теплое коснулось руки бен-Раби, и он столкнулся со взглядом темных и жестких, будто стальные сангарийские монеты, глаз.
  
  — Простите, мадам? — Он изобразил обезоруживающую улыбку. — Меня зовут бен-Раби. Мойше бен-Раби.
  
  — До чего же оригинально. — Она сверкнула стальной улыбкой. — Даже забавно.
  
  Похоже, она была куда начитаннее, чем он подозревал.
  
  Мойше бен-Раби — так звали главного героя малоизвестного творения Чижевского, его единственной попытки написать роман, гротескную карикатуру, нарисованную широкими мазками Гаргантюа и Дон Кихота. Именно так утверждали критики, останавливаясь на грани обвинения в плагиате.
  
  Странно, что женщина-сангари была знакома с произведением «Его знамена сияют златом»…
  
  Сангари. Теперь он вспомнил, что делил с ней постель. В те голодные дни на Сломанных Крыльях, когда у них вспыхнули чувства друг к другу…
  
  Возможно, она снова готова была разделить с ним постель, но…
  
  После она выпьет его кровь. Сангари умели ненавидеть, и ненависть их оставалась с ними навеки. Если верить слухам — на многие поколения.
  
  — И Крыс тоже? — Имелся в виду Мыш. Для него она припасла бы отдельную преисподнюю. Но чувство это было взаимным. Бен-Раби знал, что Мыш с радостью устроил бы с ней свидание в средневековой камере пыток. — Все вы, шпионы Конфедерации и Макгроу, только притворяетесь, будто вам нужны деньги сейнеров… Через час на орбиту, Гун. Увидимся наверху.
  
  Вновь улыбнувшись стальной улыбкой, она, ровная, как струна, двинулась к женскому туалету.
  
  Она увидится с ним наверху.
  
  В этом можно было не сомневаться. Он подумал, где бы по-быстрому раздобыть боевой скафандр четырнадцатой модели. Или паучьи глаза, чтобы видеть, что творится за спиной. Похоже, в течение всего задания ему предстояло просидеть на пороховой бочке.
  
  А он еще надеялся, что эта операция будет похожа на отпуск. Что можно будет бездельничать и работать над «Иерусалимом».
  
  
  
  2. Год 3047
  
  Былое: Город Ангелов
  
  Преступный мир Города Ангелов, подобно молнии, облетел слух, что на Сломанных Крыльях появился Звездопыльщик.
  
  В порт города проскользнула частная яхта, перед этим тайно севшая на планету. Зарегистрирована она была на имя доктора Гундакера Нивена. Знатоки помнили это имя в связи со взрывом на Борровее, который обошелся сангари в миллиард стелларов.
  
  Первыми подняли тревогу портовые рабочие, обладавшие соответствующими связями. За голову Гундакера Нивена объявили невероятной величины награду. Сангари не простили бы потерю миллиарда стелларов даже самому Господу Богу.
  
  Докеры сообщили, что на борту «Добродетельной госпожи» было всего двое пассажиров — один белый, другой невысокий азиат.
  
  Привлекли они внимание и в самом городе. Нивен наверняка имел отношение к Звездопыльщику, а может, и был им, прикрываясь чужим именем. А главным помощником Звездопыльщика являлся азиат по имени Джон Ли Пяо.
  
  Однако эти двое скорее напоминали наемных убийц со Старой Земли, чем повелителей теневой империи, соперничавшей с той, которой заправляли сангари.
  
  И тем не менее в преступных группировках шли совещания. Солдатам отдавались приказы.
  
  Звездопыльщик был уникальным человеком. Он не принадлежал ни к одному кругу, будучи царем преступного мира, построившим свое царство независимо от существующих синдикатов. Вместо того чтобы платить за «звездную пыль» производства сангари, он охотился на себе подобных.
  
  Его имя внушало больше всего страха в списке врагов сангари.
  
  На десятках планет ему объявлялись смертные приговоры. Заключались открытые, зачастую чрезмерные контракты, доходившие до сотни миллионов стелларов.
  
  Время и успех превратили его в мифического дьявола.
  
  Несколько раз его объявляли убитым, но он возвращался, словно восставший из мертвых, словно проклятие умирающего колдуна. Не успевали закончиться торжества, как его невидимая рука вновь наносила быстрый и жестокий удар, выпуская кишки каналу связи очередного синдиката.
  
  Что, если Звездопыльщик был не один?
  
  Главы семейств сангари, к которым вел след всей организованной преступности, порой подозревали, что он вообще не человек, а некая роль. Возможно, Пяо и был настоящим Звездопыльщиком. Горстка людей, которых связывали с именем Звездопыльщика, отличалась не меньшим разнообразием, чем случайно выбранные из толпы, — низкие, высокие, худые, толстые, белые, черные.
  
  Диктаторы семейств сангари с точностью знали одно: Звездопыльщик принадлежал к человеческой расе. Сангари могли быть вздорными, любящими пограбить, жадными и бессовестными, но лишь ненавидевший их человек мог расправляться с ними столь кроваво, как Звездопыльщик.
  
  Даже сами его мотивы порой бывали неясны. Похищенный наркотик не всегда возвращался в торговые каналы. Им однозначно двигала не жадность.
  
  Пассажиры яхты взяли напрокат наземную машину и скрылись в складском районе Города Ангелов. Гундакер Нивен был коренаст, среднего роста, с жесткими темными глазами, чей взгляд внушал страх, и тяжелыми руками. Разговаривая, он постоянно тыкал перед собой указательным пальцем, подчеркивая слова. От правого уха вдоль скулы к уголку рта шел широкий шрам.
  
  — Взорвать его килограммом Дэ-четырнадцать! — рявкнул он, ткнув пальцем в полуразвалившийся склад. Он сильно шепелявил, и правая сторона рта не двигалась. — Сжигаем их и сматываемся.
  
  — Толку-то с того? — заметил сидевший за рулем невысокий азиат с китайскими усами. — Разве что увидим, как хорошо они умеют умирать.
  
  — Похоже, я несколько не дорос до работы на Бекхарта, Мыш. Все это преступное подполье — не моя специальность. Слишком уж грубо и сложно. Что, если у настоящего Звездопыльщика есть здесь свои люди?
  
  — Есть, — рассмеялся напарник. — Можешь не сомневаться.
  
  — О господи!
  
  — Эй! Работать на Старика — немалая честь. Раз ты ему понадобился, значит этого заслужил. Тебя еще не тошнит от работы военного атташе?
  
  — Нет. Я сам туда завербовался.
  
  — Да брось! Еще не наскучило плести интриги по темным углам? Сплошная тоска и никакой перчинки. А когда всерьез прижмет — только и остается, что прятаться в посольстве.
  
  — Думаешь, там сплошное шампанское и балы? На Трясучке мне скучать не приходилось. Причем в пределах посольства.
  
  — И все равно это другое. Угу, у Звездопыльщика есть здесь свои люди. Но к тому времени, когда разойдутся слухи и дерьмо осядет, нас тут уже не будет.
  
  — То же самое ты говорил и на Горьком. А на Новой Земле все вообще должно было пройти легко и просто.
  
  Это была их третья совместная миссия. Специальное секретное подразделение Бюро разведки Флота, которое возглавлял адмирал Бекхарт, обнаружило, что они прекрасно дополняют друг друга.
  
  — В таком случае тебе уже следовало привыкнуть.
  
  — Может быть. Гундакер Нивен… что это за имя, черт побери?
  
  — Берешь то, что дают. Это тебе не дипломатическая служба. Ты теперь большая шишка.
  
  — Рассказывай, как же. Вот только тебя почему-то не трогают. Ты каждый раз остаешься все тем же Мышом. Тебя никогда не пропускают через медицинские жернова. И психологи не ковыряются у тебя в мозгах.
  
  — Им это ни к чему. Я же не главный. Моя задача — вытащить твою задницу из огня, когда припечет.
  
  — Не нравится мне все это, Мыш. Что-то тут не так. Жди беды.
  
  — Человек рождается для бед, как искры — чтобы устремляться вверх.
  
  — Твою мать! У тебя просят туалетной бумаги, а ты швыряешь мне Библию. Ситуация и впрямь хреновая, Мыш.
  
  — Потому что у нас нет поддержки? Спокойно, Док, — нам она ни к чему. Здешняя банда сангари по сравнению с семейством вроде Норбонов — не крупнее чирья на заднице. Их на всей этой чертовой планете лишь пятеро или шестеро. Обходятся местными талантами.
  
  — Местные бандиты могут прикончить тебя точно так же, как и любой убийца с Родины. И будешь безвозвратно мертв. Ладно, что тут вообще есть?
  
  — Скоро там будем, Док. Население этой крысиной норы меньше миллиона. Три вшивых купола, а болот столько, что хватило бы на всю Конфедерацию.
  
  — Даже здесь воняет.
  
  — Это только у тебя в башке. Сейчас сверну за угол.
  
  Они медленно ехали дальше, лично изучая тесные извилистые переулки складского района. Обоих снабдили картами и эйдетической голопамятью, но чтобы по-настоящему понять некое место, нужно побывать там самому. Каждый город ощущается по-своему, обладая собственным цветом, запахом и стилем. Записи, которые давали им для ознакомления психологи, не могли уловить всех неощутимых оттенков реальности.
  
  Знания и подготовка являлись краеугольными камнями их профессии.
  
  — Мне не помешала бы ванна, — пожаловался Нивен. — Прямо чувствую, как от меня несет болотным илом.
  
  — Вернемся в «Маркос». Мой желудок уже пришел в норму, и я проголодался. А пара партий окончательно приведет меня в чувство. Дела можно отложить и на завтра.
  
  «Маркос» был лучшим отелем на Сломанных Крыльях. И одним из лучших в Рукаве, несмотря на ограничения, которые накладывали стесненное пространство и экологические правила города-купола.
  
  Города-купола подобны прикованным к планете космическим кораблям — что в переводе означает ноль комфорта.
  
  Обстановка в вестибюле «Маркоса» создавала иллюзию открытости. Стену напротив входа замаскировали изогнутой голографической панорамой другой планеты.
  
  Мыш замер.
  
  — Що таке?
  
  Тот молча смотрел перед собой.
  
  — Вид на Громовые горы из Крайгорода на Черномире, — пробормотал Нивен, узнав сцену.
  
  Картина изображала суровые черные горы, иссеченные яростными звездными ветрами преднового солнца. Черномир относился к числу наименее гостеприимных и наиболее впечатляюще прекрасных планет.
  
  — Просто не ожидал, Док. — Мыш окинул взглядом вестибюль. — Когда мы регистрировались, там был Кафедральный лес на Трегоргарте.
  
  На них смотрели, что было неудивительно. Оба производили впечатление скорее захватчиков, чем гостей. Внешность выдавала в них крепких парней, во всем привыкших полагаться на себя. Подобным им место было в складском районе, а не на водопое для благовоспитанной публики.
  
  Коридорный с водянистым взглядом, следивший, как они проходят сквозь голограмму к лифтам, тоже был не из местных. Несмотря на хромоту, он выглядел чересчур крутым для гостиничного персонала. Форма была ему на размер мала, а осанка — на сантиметр увереннее, чем следовало.
  
  — Похоже, запахло жареным, — сказал Мыш.
  
  Двери лифта резко сдвинулись, будто объявляя войну.
  
  Операция Бекхарта отличалась тщательной подготовкой. Нивен и Мыш видели голографии и читали досье всех обычных работников отеля.
  
  — Я его видел. Что будем делать?
  
  — Выйдем этажом ниже.
  
  «Почему бы не смыться отсюда ко всем чертям?» — подумал Нивен.
  
  — Пойдем по лестнице. Застигнем их с тыла.
  
  — Ты слишком многое считаешь само собой разумеющимся.
  
  — Что угодно, лишь бы не получить по зубам.
  
  Их этаж был пятым — на уровне пентхауса. На нем размещались четыре люкса. Занят был лишь один — их собственный.
  
  — Они сообразят по пустой кабине, — заметил Нивен, когда Мыш нажал кнопку четвертого этажа.
  
  — Угу. Ты прав.
  
  — І?
  
  — Вот что — давай-ка спустимся и посмотрим, не удастся ли поймать этого хромого. Вколем ему «правдоруба» и поглядим, что скажет.
  
  «Мыш как он есть», — подумал Нивен. Мысль о том, чтобы бежать, была тому чуждой.
  
  Они оба играли роль староземельцев — их известный по голосети стереотип. Но полной психологической обработки они не прошли. Их манера речи менялась от той, что соответствовала роли, до свойственной выпускникам Академии. Они помнили, кто они такие. И чтобы поддерживать образ, постоянно приходилось сосредотачиваться.
  
  — Что-то мы расслабились, — заметил Нивен. — Давай-ка подтянемся.
  
  Лифт остановился на третьем этаже. Напарники переглянулись.
  
  — Отойди-ка назад, Док, — сказал Мыш.
  
  Взгляд и выражение его лица стали бесстрастными. Он едва заметно присел и напрягся. Казалось, он ушел в другой мир.
  
  Он переключился в «режим убийцы» — превратился в биохимического робота, предназначенного, чтобы убивать.
  
  Мыш был спецом по рукопашному бою.
  
  В лифт вперевалочку вошла безвкусно одетая дородная дама с двумя пуделями. Шею ее украшало ожерелье из драгоценных камней, которые стоили бы целое состояние, будь они настоящими.
  
  — Пятый, пожалуйста. — Прежде чем Нивен успел опомниться, она продолжила: — Вы новенькие? Не с этой планеты?
  
  Нивен лишь что-то проворчал в ответ. Нужно было придумать, как отвлечь эту бабу, пока Мыш не расслабится.
  
  — До чего же чудесно! Дайте угадаю — откуда-то из Внутренних миров?
  
  Нивен снова невнятно буркнул и уставился на двери, надеясь, что его грубость в достаточной степени отвлечет женщину. Когда двери открылись на четвертом этаже, он мягко взял Мыша за руку.
  
  — Стоять! — В жирной руке возник крошечный игломет. Женщина сбросила маску пожилой дамы, и вид ее стал столь же бескомпромиссным, как и у них. — Поедем вместе. — Двери закрылись.
  
  Взглянув сквозь костюм и грим, Нивен увидел врага.
  
  Это была резидент сангари на Сломанных Крыльях, Сексон с’Плез.
  
  «Господи, до чего же ты несообразителен, — подумал Нивен. — Один лишь ее жир должен был тебя насторожить».
  
  Плез подозревали в том, что она — проктор Сексонов, одного из Первых семейств сангари. По рангу это соответствовало сенатору планеты…
  
  Именно назначение столь могущественного резидента на захолустную планету и стало причиной, по которой Лунное командование послало свои ударные силы.
  
  «Как она столь быстро на нас вышла?» — подумал Нивен.
  
  На пятом этаже кабину ждали двое нервных тяжеловесов в плохо подогнанных отельных ливреях — высокие, бледные и рыжеволосые, похожие как братья.
  
  — Кто тут Нивен? — спросил тот, что постарше.
  
  — Выходите. — Женщина махнула оружием.
  
  В руках братьев подрагивали пистолеты.
  
  «Осторожнее», — подумал Нивен, медленно поднимая руки. Эти любители могли в панике начать стрелять.
  
  — Тот, что коренастый, — Нивен. Узкоглазый — видимо, Пяо.
  
  Сведения о помощниках Звездопыльщика были столь же туманны, как и о нем самом, но к числу известных относилось имя Джона Ли Пяо — по слухам, второго человека в организации и главного костолома. Однако внешность того, кто носил это имя, оставалась такой же загадкой, как и внешность Звездопыльщика.
  
  — Не хотел бы вас расстраивать, — сказал Нивен, пытаясь изображать страх и возмущенную невинность, что оказалось не столь уж трудно, по крайней мере в отношении страха, — но, думаю, вы ошиблись…
  
  — Заткни пасть, животное! — рявкнула женщина.
  
  «Жаргон Старой Земли прилипчив», — подумал Нивен.
  
  Глаза братьев сузились, губы сжались. Оскорбление касалось и их. «Животное» считалось крайне грязным ругательством сангари в адрес человеческой расы.
  
  Нивен изобразил крайнее удивление:
  
  — Что вообще происходит? Я всего лишь ученый-социолог. Изучаю воздействие ограниченного пространства купола…
  
  Братья коротко рассмеялись.
  
  — Хрень, — бросил один.
  
  Мыш будто завис в пустоте между двумя состояниями — нормальным и режимом убийцы. Ему требовалось время, чтобы переключиться в какое-то окончательно. Нивен знал, в какое именно. У него внутри все сжалось.
  
  — …Изучаю воздействие ограниченного пространства купола на рабочих-иммигрантов. — Их нужно было отвлечь от Мыша. — Для корпорации «Убити». Этот человек — мой секретарь. Наличных мы при себе не держим.
  
  Именно так и следовало поступать, подумал он. Изображать невинного, притворяясь, что не имеешь никакого отношения к своей профессии, — глупо и смешно. Зато протест против ограбления мог вызвать у них некоторые сомнения — как раз на ту секунду, которая требовалась Мышу.
  
  Нивен сомневался, что Мыш поступает правильно. Но Мыш не умел отступать. Он всегда был бойцом. И когда-нибудь это его погубит.
  
  Или погубит их обоих, но изменить привычки Мыша Нивен не мог.
  
  Старший брат поколебался:
  
  — Яхта зафрахтована «Убити».
  
  — Это лишь прикрытие… — начала женщина.
  
  Но было поздно.
  
  Мыш взорвался.
  
  Он взмыл в воздух, издав вопль, который парализовал их еще на секунду.
  
  Удар кулака обезоружил женщину. Ее оружие улетело в кабину лифта. Одна нога, а за ней другая вмялись в лицо старшего брата. Тот нажал на спуск, и игла вонзилась в стену над головой Нивена.
  
  Младший брат успел лишь повернуться вполоборота, когда Мыш врезался в него, выбив оружие левой рукой. Правая устремилась к горлу противника.
  
  Из проломленной трахеи вырвался булькающий вопль.
  
  Нивен знал, что произойдет, но случившееся застигло его врасплох. Мыш действовал невероятно быстро.
  
  Женщина бросилась бежать, прежде чем Нивен подобрал ее оружие. Он присел, пытаясь прицелиться, но ему мешала тошнота — баба успела изо всех сил ударить его коленом в живот. От боли он едва соображал.
  
  Он стукнул по кнопке первого этажа, оставив братьев на попечение Мыша. Может, удастся настичь ее в вестибюле…
  
  Способность ясно мыслить вернулась еще до того, как открылись двери.
  
  В присутствии полусотни свидетелей он ничего не мог поделать. Страдая от боли, он беспомощно смотрел, как толстуха забирает хромого сообщника и уходит.
  
  Его била дрожь. Еще немного — и все было бы кончено.
  
  Когда Нивен добрался до пятого этажа, Мыш снова обрел человеческий облик.
  
  — Прикончил ее?
  
  — В вестибюле? На глазах у полусотни свидетелей?
  
  — Из лифта. Сквозь голограмму тебя бы не увидели.
  
  — Гм… — Это ему в голову не пришло. — Что с теми парнями?
  
  — Надо с ними что-то делать.
  
  — Да и черт с ними, отпусти. Уже без разницы… — Он взглянул еще раз, и его снова затошнило, уже сильнее. — Тебе что, пришлось…
  
  — Угу, — вызывающе ответил Мыш.
  
  Им двигала убийственная ненависть ко всему, связанному с сангари, которая выплескивалась и на всех, кто с ними сотрудничал.
  
  Что-либо объяснять он отказался.
  
  — Лучше убрать их из холла, пока обслуга не наткнулась.
  
  Схватив тело за ногу, Нивен поволок его прочь.
  
  Мыш вытер кровавые пятна.
  
  — Местным бандитам это вряд ли понравится, — сказал Нивен, затаскивая второй труп в номер. — На нас наверняка объявят охоту.
  
  — И что? Нам уже доводилось бывать чьей-то мишенью. Так или иначе, какое-то время мы выиграли. Прежде чем что-то предпринимать, они наверняка захотят спрятать подальше эту жирную сучку. И потом пришлют кого-то нового. С этим у них все тщательно. А мы пока попробуем на них надавить.
  
  — Как? Охота уже идет. Кто станет что-то говорить? Любой, кто хоть что-то знает, будет уверен, что мы уже покойники.
  
  — Пока гроб не заколочен, ты не покойник.
  
  — Мыш, не нравится мне все это.
  
  — Док, ты чересчур беспокоишься. Пусть все идет своим чередом. Главное — не высовываться и держаться спиной к стене, и, может быть, кое-какие слухи до нас долетят. Просто будь начеку. Как говорили в старину — когда тебе дают лимон, делай из него лимонад.
  
  — Вряд ли все уж настолько жестко, — сказал Нивен. — В смысле, ты прав. Не стоило мне всерьез беспокоиться.
  
  — Знаешь, в чем твоя проблема? Ты — не ты, если тебе не о чем волноваться. Старая дева с семью кошками и то тебя смелее.
  
  
  
  3. Год 3048
  
  Операция «Дракон»: Космопорт Блейк-Сити
  
  Бен-Раби оглушал шум терминала. От запахов и водоворота красок кружилась голова. Он занервничал.
  
  Так всегда бывало, когда он оказывался перед входом в логово льва. Или, на этот раз, в пещеру дракона. В записях, которые он просмотрел во время инструктажа, говорилось, что звездные рыбы в космосе напоминают драконов длиной в двести километров.
  
  Двигаясь вместе с очередью, он наконец добрался до стола. Сейнер задал ему несколько вопросов, на которые он машинально ответил.
  
  — Подпишите здесь и оставьте отпечаток пальца, господин бен-Раби. И отдайте той девушке с остальными вашими документами.
  
  Дрожа, он заполнил контракт. Девушка-сейнер в конце стола улыбнулась, отправляя его бумаги в пасть микрофильмирующей машины.
  
  — Пожалуйста, пройдите в ту дверь и посидите, — сказала она. — Челнок скоро будет готов.
  
  Он ошеломленно последовал ее совету. Бледная девушка-сейнер, со светлыми волосами и выдающимися скулами, напомнила ему Элис, любовь времен Академии. Ему это не понравилось — прошло больше десяти лет, но боль все еще пробивала броню.
  
  Не потому ли у него всегда были проблемы с женщинами? Каждый роман с тех пор неизбежно оборачивался бурей эмоций, превращаясь в поединок на мечах с желанием ранить как можно сильнее.
  
  Но ему не с чем было сравнивать. Возможно, ему лишь везло на истеричек.
  
  Сев в кресло в зале ожидания, он достал потрепанный блокнот — многолетний спутник в путешествиях. На этот раз он поклялся, что закончит «Иерусалим».
  
  «И выковал коварный Локи нерушимые цепи, связавшие Великого волка Фенрира, из шума кошачьих шагов, корней гор, женской бороды, рыбьего дыхания и птичьей слюны.
  
  — Младшая Эдда».
  
  Да, чем больше он думал, тем больше убеждался: это лучшая цитата для начала романа. Она обладала неоспоримой всеобщностью.
  
  В каждой жизни имелся свой Локи, способный сковать ее тонкими и вместе с тем прочными цепями.
  
  Вернулись горькие, словно полынь, воспоминания об Академии — неуничтожимая память о романе с однокурсницей, дочерью заместителя командующего и внучкой начальника штаба Флота.
  
  Он был идиотом, тупым, как чугунная чушка, дураком. Как он вообще уцелел? Теперь, вспоминая Элис, он считал это чудом.
  
  И какой ценой? Что, если бы он не прекратил отношения, как ему приказали? Что, если бы он настоял на своем? Именно этого она и требовала, бросая вызов тому, что казалось ему ужасающим средоточием власти.
  
  Для нее эти люди были семьей — матерью и дедом. Ему же они казались могущественными чудовищами.
  
  И ночной зверь с клыками вины длиннее, чем у прочих его кошмаров: что теперь будет с ребенком?
  
  «Хватит, — проворчал он себе под нос. — Что толку копаться в воспоминаниях и романтической чуши?» В конце концов, он взрослый человек. Следовало вернуться к «Иерусалиму», нанеся удар по империи ужаса его души.
  
  Одна из его любимых строф, из «Дунсиады» Поупа[11]:
  
  О Хаос, возродил ты ужаса империю, Мертвотворящим словом мир вогнав во тьму…
  
  — Дамы и господа…
  
  Он поднял взгляд. Что еще? Ах вот оно что. Последняя возможность передумать.
  
  Беседу проводил человек со столь скрежещущим голосом, что, казалось, его изменили механически.
  
  — Мы не хотим видеть вас на нашем корабле. Вы не из тех, кто нам нужен, — начал он. — Что вас сюда привело? Каковы ваши мотивы?
  
  «Хороший вопрос», — подумал бен-Раби.
  
  — Причин две. Вас либо увлек миф о сейнерах, который на самом деле всего лишь выдумка из голосети, либо вы явились сюда шпионить. Посвящу вас в тайну — вам предстоит отнюдь не романтическое приключение. И никакой информации вы не получите. Все, что вас ждет, — множество тяжелой работы в окружении культуры, не похожей ни на одну вам известную. Мы не собираемся облегчать вам вхождение в наш мир. Мы не намерены с вами нянчиться. У нас нет на это времени.
  
  Сейнер преднамеренно пытался внушить им тревогу. «Интересно, зачем?» — подумал Мойше.
  
  — Мы собрали вас по единственной причине. Иначе нам не соблюсти квоты на урожай следующего года.
  
  У бен-Раби внезапно возникло ощущение — можно сказать, предчувствие, — что у этого человека на уме далеко не только урожаи. Его одолевало некое беспокойство или даже страх. Нечто большое и кошмарное повергало его в ужас.
  
  Адмиралу Бекхарту нравилось работать с бен-Раби, поскольку интуиция подводила Мойше редко.
  
  В голосе выступавшего сквозило некоторое разочарование, смешанное с отвращением к планетянам. Казалось, он ощутил на языке кислый вкус предательства.
  
  Можно было не сомневаться, что эти сейнеры оказались в отчаянном положении. Иначе они никогда не стали бы искать работников на стороне.
  
  Бен-Раби подавил внезапный порыв сочувствия.
  
  Домом того, кто к ним обращался, был корабль-тральщик где-то в Великой Тьме. Чтобы выжить, ему требовалось немало опытных техников. Сейнер был мрачен, поскольку из миллиардов населения Конфедерации вызвались лишь двести человек. И большинство из них внушали подозрения.
  
  Сейнер порылся в карманах старомодного твидового пиджака. Бен-Раби стало интересно, не архаист ли он. Несмотря на все предубеждения к сейнерам, он не думал, что они тоже могут оказаться подобными чудаками.
  
  Достав из кармана странное маленькое устройство, сейнер сунул его в зубы и, зажав между большим и указательным пальцами правой руки, запыхтел, поднеся к чашечке устройства небольшой язычок пламени. Лишь когда он начал извергать облака ядовитого дыма, бен-Раби понял, что происходит.
  
  — Трубка! — пробормотал он. — Что за черт? — Вонь табака ударила в ноздри. — Не могу поверить, что эта гадость до сих пор существует. — Его передернуло.
  
  И не только его. Среди спутников Мойше поднялся ропот. Какая-то женщина встала и направилась к выходу, затем закашлялась и вернулась на место. Даже на лице Мыша отразился ужас.
  
  Сколько еще кошмаров припасено впереди? То был архаизм, доведенный до крайней степени грубости.
  
  Какое бы отвращение ни вызвала у него трубка, бен-Раби мысленно поаплодировал психологической подоплеке происходящего. Все-таки этот человек облегчил им вхождение в чужую культуру, смягчая последствия дальнейших культурных потрясений.
  
  — Как я уже говорил, — продолжал сейнер, когда слушатели беспокойно заерзали, — среди вас есть шпионы. Знаю, шпион — непристойное слово. А шпионаж — непристойное занятие. Но реалист признает существование шпионажа, а мы здесь все реалисты. Разве не так? Шпионаж сегодня окружает нас повсюду. Мы сидим в нем по самую задницу, и все потому, что каждый, у кого есть хоть какая-то власть, готов на все, чтобы получить контроль над стадом звездных рыб.
  
  Он едва заметно улыбнулся, словно насмехаясь над всеми. Ему хотелось вызвать чей-то отклик на этот спектакль, где он играл роль напыщенного дурака. Бен-Раби ощутил за его маской спокойствие и уверенность. Собственно, в нем было нечто намекающее, что на самом деле он офицер службы безопасности.
  
  — Вы, шпионы, все равно ничего не узнаете. До конца вашего контракта вы не увидите ничего, кроме потрохов корабля. И даже тогда вы будете видеть лишь то, что мы сочтем нужным и когда захотим. Каждый из вас. Запомните: режим безопасности будет соблюдаться круглые сутки. Такова Одиннадцатая заповедь. Высеките ее в ваших душах — если они у вас есть. Даже малейшее нарушение вызовет незамедлительный ответ с нашей стороны. Поскольку мы не знаем в точности, какую информацию сочли ценной хозяева шпионов, мы намерены делать все возможное, чтобы не выдать вообще никакой.
  
  Бен-Раби поморщился. Неужели этот глупец пытался произвести на них впечатление сейнерской паранойей и ксенофобией? Он мог трепаться так неделю, но профессионалов этим не запугаешь.
  
  — Повторяю: у агентов извне попросту не будет шансов на общение с кем-либо, кто обладает критически важной информацией. За попытки вступить в контакт с подобного рода людьми последует наказание. Я ясно выразился?
  
  Кто-то отпустил ехидную реплику.
  
  — Вам следует понять, — ответил сейнер, — что мы считаем себя самодостаточным народом. Мы не Конфедерация и не желаем ею быть. Нам плевать на Конфедерацию. Все, о чем мы когда-либо вас просили, — чтобы нас оставили в покое. То же самое, чего мы хотим от любой бандитской группировки. Архаика — наш образ жизни, а не чокнутое хобби. К примеру, мы до сих пор иногда применяем смертную казнь.
  
  Его слова произвели эффект бомбы, рухнувшей в океан тишины.
  
  Бен-Раби задумался: сколько раз Конфедерация пыталась заманить этих странных и крайне независимых людей в правительственные объятия? Наверняка таких попыток были десятки. Лунное командование отличалось настойчивостью, будто клыкастый гончий пес, который не выпустит кость из зубов.
  
  В течение полутора столетий звездным ловцам удавалось избегать «защиты» со стороны Лунного командования. В основном — за счет того, что их дьявольски тяжело было найти, но также они давали понять, что в случае чего готовы сражаться.
  
  Лунное командование никогда не сдавалось и не собиралось сдаваться. Даже ловцы вынуждены были это признать, подумал бен-Раби. Они прекрасно понимали, что стоит на кону правительства.
  
  В зале ожидания повисла нервная тишина, рискуя обернуться неосторожно вызванным демоном. Проводивший беседу сейнер по очереди смотрел каждому в глаза, и от этого ежились романтики, вдруг осознавшие, что у легенды есть клыки и когти.
  
  Никто больше не казнил людей. Даже варвары за пределами Конфедерации повторно использовали отбросы общества, пусть даже посредством киборгизированных вычислительных систем.
  
  Все эти штатские сейчас выясняли то, что представители профессии бен-Раби знали уже давно. Приключения кажутся куда забавнее, когда с потрохами приходится расставаться не тебе, а кому-то другому.
  
  — В свете только что сказанного и зная, что ваше будущее может оказаться вовсе не таким, каким вы его представляли, — сказал сейнер, — все желающие могут отказаться. Мы покроем все расходы, как и было объявлено.
  
  Бен-Раби улыбнулся себе под нос.
  
  — Я так и думал, что ты к этому клонишь, — прошептал он. — Пытаешься запугать слабаков, да?
  
  В ответ послышался ропот, но отправляться по домам никто не захотел. Слабаки, похоже, испугались, что будут глупо выглядеть. Звездный ловец пожал плечами и собрал записи.
  
  — Ладно. Увидимся наверху, — сказал он и вышел.
  
  Оставалось только сидеть и ждать челнок. Бен-Раби вернулся к блокноту и «Иерусалиму».
  
  Работа над книгой продвигалась с трудом. Казалось, его разум чересчур упорядочен и приземлен, чтобы создать нечто в стиле хаотичного необъективного символизма Макгуэна или Потти Уэлкина. Его нарочитая невразумительность отказывалась оставаться таковой — возможно, потому, что он знал, о чем хотел сказать.
  
  Может, следовало писать в виде простого повествования, подумал Мойше. Стремиться к тому, что рецензенты-архаисты называли «освежающим привкусом анахронизма». Тогда его творение вполне могло выжить на рынке архаистов, где до сих пор пользовалось популярностью настоящее искусство прошлого.
  
  «Станция Икадабар шести месяцев в длину и два года в ширину, пятнадцать минут в высоту и четверть года навеки; песни звучат в ее небесах, и барабаны бьют в ее стенах. Дороги приблизились к своему концу…»
  
  Не ошибся ли он? Не был ли он одинок в своем ощущении, что все люди — изгнанники во времени? Не важно. Что он мог поделать? Ничего, черт побери. Повествованием должна двигать страсть, яростное бессилие.
  
  Люди вокруг возбужденно зашевелились. Шум голосов стал громче. Бен-Раби с трудом вернулся к реальности.
  
  — Похоже, челнок готов, — пробормотал он.
  
  Да. Его спутники уже выходили на летное поле. Сейнеры экономили — они даже не позаботились об аренде посадочного рукава.
  
  Снаружи было прохладно, дул легкий ветерок. По щеке бен-Раби, будто слеза, сползла дождевая капля. По небу пронесся потрепанный партизанский отряд облаков, беспорядочно обстреливая землю водяными пулями, которые скатывали в грязные шарики пыль, густым слоем покрывавшую бетон. Предзнаменование? Дождей в Блейк-Сити почти не бывало. Вода в этой части Карсона была редкостью.
  
  Он нервно рассмеялся. Предзнаменования! Что с ним случилось?
  
  — В челнок, троглодит, — пробормотал он.
  
  Корабль был древностью еще в те времена, когда дед бен-Раби пачкал пеленки. Коммерческим лихтером он никогда не являлся, скорее напоминал летающее помело Первого века, гроб без удобств, чисто военного предназначения. Сплошной строгий функционал выкрашенного в черный или серый цвет металла. Похоже, его списали из Флота, вероятно, после войны с улантонидами.
  
  Та часть бен-Раби, которая все еще оставалась строевым офицером, отметила, что корабль поддерживается в надлежащем порядке. Нигде не видно ни единого пятнышка грязи или ржавчины. Корабль выглядел как бывший в употреблении, но хорошо сохранившийся предмет редкого антиквариата. Сейнеры с любовью заботились о технике.
  
  Пассажирское отделение являло собой полную противоположность роскоши. Бен-Раби пришлось оставить при себе сомнения в том, пригоден ли корабль для перевозки людей. Тем не менее в переоборудованном грузовом отсеке имелись ряды новых противоперегрузочных коек. А из скрытых динамиков лилась успокаивающая музыка — старинная и безмятежная, вероятно что-то из Брамса, — сглаживая неровный вой работающих на холостом ходу двигателей.
  
  Он понял, что взлетать им предстоит вслепую. На месте снятых экранов внешнего обзора болтались разноцветные пучки проводов, похожие на водоросли. Сейнеры предпочитали не рисковать.
  
  Похоже, с безопасностью они несколько перестарались. Что, черт побери, могли показать выключенные экраны? Собственно, даже и включенные? Он и так знал, где находится. И он знал, куда направляется, по крайней мере в ближайшей перспективе.
  
  Что это — утонченный психологический трюк? Некий способ приучить пассажиров к полету вслепую?
  
  Бен-Раби поколебался, выбирая койку.
  
  Шишка за ухом, содержавшая в себе основную часть маячка межзвездной связи, впилась в него острыми шипастыми пальцами. Бюро подключило его к сети.
  
  «Почему именно сейчас?» — подумал он, пошатнувшись от боли. Предполагалось, что они дождутся выхода лихтера на орбиту.
  
  К нему поспешила худая бледная девушка — та самая, которая микрофильмировала бланки.
  
  — Вам плохо?
  
  Весь вид ее выражал неподдельную тревогу, что потрясло его больше, чем предательство со стороны Бюро. Он уже много лет жил под прицелом и не привык к тому, что о нем могут беспокоиться другие.
  
  К тому же ее забота вовсе не походила на безликое внимание профессиональной стюардессы. Она в самом деле хотела помочь.
  
  «Хочу!» — промелькнуло у него в мозгу.
  
  — Да. Мигрень разыгралась. А лекарства в багаже.
  
  — Присядьте, — сказала девушка. — Я вам что-нибудь принесу.
  
  Бен-Раби опустился на противоперегрузочную койку, чувствуя, как на затылок обрушивается пинок дьявольского кованого сапога. Жестокая маленькая тварь не унималась, и он, не удержавшись, застонал.
  
  Боль стучала в голове будто большой барабан, заглушая все прочие страдания. Он взглянул в бледно-голубые глаза девушки, идеально подходившие к ее бледному лицу и бесцветным волосам, и попытался благодарно улыбнуться.
  
  — Я сейчас вернусь, — сказала она. — Потерпите.
  
  Она поспешила прочь. Бедра ее изящно двигались, несмотря на торопливую походку, но головная боль не позволила бен-Раби оценить красоту.
  
  Расшатанные нервы давали о себе знать. У них что, есть под рукой таблетки от мигрени? Странно. И с чего вдруг она проявила такой интерес к его здоровью? Что-то сразу же заинтриговало ее и встревожило, едва он упомянул про мигрень.
  
  На этот раз он слегка слукавил, но головной болью страдал всю жизнь. В свое время он глотал обезболивающие килограммами.
  
  И все же в последнее время мигрень его не беспокоила. Подверженность ей была отмечена в медицинской карте как прикрытие для боли, вызываемой маячком…
  
  Почему, черт побери, его подключили именно сейчас?
  
  Как утверждали психологи, у его головной боли ментальное происхождение. Ее причина в неразрешенном конфликте между его происхождением со Старой Земли и требованиями культурной среды, в которую он вошел.
  
  Он в это не верил и вообще никогда не встречал психологов, которым можно было доверять. В любом случае головными болями он страдал еще до того, как задумался о военной службе.
  
  Бен-Раби в сотый раз спросил себя, почему Бюро вживило ему столь несовершенное устройство. И, как всегда, ответил: потому что маячок был единственным способом последовать за кораблем сейнеров к стаду звездных рыб.
  
  Не содержавший ни грамма металла маячок был единственным устройством, которое можно было незаметно протащить на корабль.
  
  Знание ответов не удовлетворило бен-Раби — слишком уж они чертовски неприятны. Больше всего ему хотелось отправиться в отпуск — настоящий, вдали от всего, что напоминало о том, кем и чем он является. Хотелось вернуться домой, где он мог бы столкнуться с хорошо известными, понятными и знакомыми вызовами. И еще он скучал по личной вселенной, каковой была его коллекция марок.
  
  Вернулась девушка-сейнер, одарив его широкой теплой улыбкой. В одной руке она держала бутылку с водой, а в другой упаковку таблеток.
  
  — Это наверняка вам поможет, — сказала она. Казалось, проклятая улыбка проглотит его целиком. — Я принесла вам двенадцать штук. Хватит на весь полет.
  
  Он нахмурился. Сколько им предстоит провести на этой груде летающего металлолома?
  
  — Я спросила, можно ли мне остаться с вами, пока мы не выйдем на орбиту, но Ярл не разрешил. Слишком много другой работы.
  
  Улыбнувшись, она пощупала его лоб. У него уже возникало чувство, что она собирается кому-то о нем доложить. Именно таков был первый ее порыв при упоминании о мигрени.
  
  Что такого особенного в головной боли? Даже если это мигрень? Мысль постоянно ускользала — боль не давала думать.
  
  Черт побери, скорее всего, он просто ощутил первые толчки надвигающегося культурного потрясения. «Лети по ветру, Мойше, — подумал он. — Ты же участвовал в гонках на солнечных парусниках в Крабовидной туманности…» Что такого могла сделать эта девица — менее предсказуемого или более пугающего?
  
  Она собралась уходить, но ему этого не хотелось.
  
  — Погодите. — Она обернулась, и его сердце затрепетало, будто у подростка. — Спасибо вам. Меня зовут бен-Раби. Мойше бен-Раби.
  
  Не слишком ли жалкое начало знакомства? Но она ответила мимолетной улыбкой:
  
  — Я знаю, Мойше. Я помню ваши документы. А моя фамилия Колридж. Амарантина Амариллис Изольда Галадриэль де Колридж и Гутьерес. — Она усмехнулась в ответ на его поднятые брови. — Матушка любила читать. Для общения сойдет просто Эми.
  
  Последовала долгая неуверенная пауза, какая обычно предшествует потенциальным отношениям, когда не знаешь, стоит ли еще чуть-чуть открыться.
  
  — Я тоже из обслуги жидкостных систем, — добавила она.
  
  Он кивнул. Она оставила дверь слегка приоткрытой, дав понять, что только от него зависит, как поступать дальше.
  
  Наконец он решился что-то сказать, но было поздно — она уже уходила прочь. Ладно, может, потом.
  
  «Хочу!» — вернулась прежняя мысль, подстегнутая приглашением девушки. Неужели он нуждался в женщине? Нет. Вовсе нет, хотя если таковая окажется рядом, эта потребность могла пролиться масляной пленкой на волны его разума.
  
  Бен-Раби уже долго искал свой Грааль. Хотя он считал себя калекой в отношениях с женщинами, иногда они все же встречались на его пути. Но ни одна не стала панацеей — на пути обычно вставал призрак Элис.
  
  Бюро знало о его поисках и поддерживало их. Психологи не упускали ничего. Возможно, они даже знали, в чем он нуждается. В любом случае его хозяева не сомневались, что вложения окупятся с лихвой.
  
  Мало кто из агентов Бюро был душевно здоров в общепринятом смысле слова. Оно специально нанимало тех, кто страдал навязчивой идеей. Бен-Раби сомневался, что из душевно здоровых людей получатся хорошие оперативники.
  
  Пойти в Разведку мог лишь сумасшедший.
  
  Он улыбнулся, насмехаясь над собой.
  
  Лихтер вздрогнул, покачнулся и толкнул его в спину, стартовав к висевшему на орбите кораблю звездных ловцов.
  
  Бен-Раби взглянул на Мыша, расположившегося в трех рядах от него. Тот дрожал, словно в лихорадке. Похоже, взлет с планеты был единственным кошмаром в его вселенной. На все прочее он отзывался с каменным спокойствием.
  
  — А Крыс-то перетрусил.
  
  С другой стороны прохода ему улыбалась женщина-сангари. Бен-Раби даже не видел, как она села. Неужели к головной боли теперь добавится еще и это?
  
  
  
  4. Год 3047
  
  Былое: Сломанные Крылья
  
  Мыш оказался прав. Местная группировка несколько дней не подавала признаков жизни. Напряжение, охватившее Нивена, постепенно спало, и он начал вживаться в свою легенду.
  
  Для начала он ознакомился с психиатрической статистикой медицинского центра Города Ангелов. В Бюро его легенду спланировали таким образом, чтобы, с одной стороны, собрать потенциально интересную информацию, а с другой — оставить противника в сомнении.
  
  На первый взгляд не имелось никаких логичных причин тратить время лучшего агента на сбор сведений о психических заболеваниях в окраинном городе. И еще меньше смысла было в этом для Звездопыльщика.
  
  Но данные показались Нивену интригующими, и работа начала ему нравиться.
  
  А потом он встретил женщину.
  
  Она лишь на мгновение возникла на краю поля зрения — высокая, гибкая, темноволосая. Высокая большая упругая грудь навсегда впечаталась в память, будто голографическое изображение.
  
  Она исчезла, прежде чем он успел к ней приглядеться.
  
  Он поднял с пола выроненные бумаги, подумав, не принял ли он только что желаемое за действительное. Такие сиськи…
  
  Это была страсть с первого взгляда.
  
  Мгновение спустя она с нескрываемым любопытством выглянула из-за серого металлического шкафа. Нивен взглянул в темные глаза и снова выронил бумаги. На ее лице отразилось недоумение.
  
  — Что-то не так?
  
  — Просто я слишком неуклюж. Вы застигли меня врасплох.
  
  Ему всегда становилось не по себе в присутствии женщин — особенно тех, которые привлекали его так сильно и внезапно.
  
  Женщины уже много лет не возбуждали его столь мгновенно. Он удивился сам себе.
  
  Но тупая программа продолжала работать — у него перехватило дыхание, руки дрожали. Он выглядел глупо, будто мальчишка-подросток. И не мог ничего с собой поделать.
  
  Нивен знал, что после будет ожесточенно ругать себя за слабость. Как всегда.
  
  Он нагнулся, пытаясь подобрать бумаги с пола.
  
  — Давайте лучше я, — улыбнулась она.
  
  Присев, она аккуратно сложила его заметки.
  
  «Мона Лиза, — подумал он, глядя в глубокий вырез ее блузки. — У нее точно такой же рот. И лицо такой же формы. Только с веснушками».
  
  Она не пользовалась косметикой и средствами для волос, кроме шампуня. Зачесанные вниз, локоны свободно свисали с намеком на естественные завитки.
  
  «Она превратила меня в желе», — подумал Нивен. Ему хотелось что-то сказать, но он не мог придумать ничего такого, что не звучало бы безвкусно или слишком по-детски. Но ему хотелось с ней познакомиться. Хотелось ее саму.
  
  — Вы здесь работаете? — прокудахтал он, чувствуя, как пересохло в горле, и ожидая, что она рассмеется в ответ.
  
  Нивен знал, что она не из местных работников. Он провел в архиве уже два дня, и эта женщина была первой, кого он встретил. Старая смотрительница, похожая на крысу, не в счет. Она объяснила ему здешнюю систему и время от времени украдкой проверяла, не оставляет ли он на стенах непристойные надписи или не бросил ли в туалет гранату.
  
  Пока он соблюдал легенду, Мыш рыскал по городу в поисках чего-либо, что могло бы стать ключом для всей операции. Заранее подготовленные звукозаписи создавали впечатление, будто он тяжко трудится в гостиничном номере.
  
  — Нет, я пришла за кое-какими рабочими материалами. А вы?
  
  — Работаю над проектом для корпорации «Убити». Да, кстати — Гундакер Нивен. Доктор. Социальной психологии, не медицины.
  
  — Что, правда? — улыбнулась она, став от этого еще более желанной. — Думаю, вам уже говорили, что вы не похожи на доктора.
  
  — Угу. — Ему даже не пришлось стараться, чтобы вложить в ответ определенную горечь. Он был урожденным староземельцем, и поддерживать эту часть легенды ничто не мешало. — Когда ты родом со Старой Земли, все почему-то думают…
  
  Социальный недостаток, каковым являлось рождение на Старой Земле, при надлежащем умении легко было превратить в серьезное преимущество. По каким-то непонятным причинам уроженцы Внешних миров считали себя виноватыми в том, что случилось с планетой-матерью. Но в тот ад, которым она стала, ее превратили собственные жители.
  
  Все желающие могли покинуть планету, но желающих находилось мало. Те, у кого шило торчало в одном месте, улетели в первые столетия освоения космоса, в период распада Мирового Содружества, Первой экспансии и прочих ранних миграций. В настоящее время основная масса покидала Землю в основном по колониальному призыву, поскольку земное правительство продавало немалый объем мобилизованной рабочей силы в обмен на прощение долгов. Те немногие, кто хотел вырваться с планеты, обычно выбирали военную службу.
  
  Нивен не думал, что эта женщина может оказаться сангари. Ему казалось, будто тема Старой Земли дает ему дополнительные очки.
  
  — Вы, наверное, исключительный человек… Простите за грубость.
  
  — Это все предрассудки.
  
  — Еще раз прошу прощения. — Она протянула Нивену его бумаги.
  
  — Прощаю. Я вовсе не рассчитывал, что чужаки способны понять Старую Землю. Я сам ее порой не понимаю. Может, все-таки представитесь?
  
  — Ах да. Марья Штрельцвейтер. Я хемопсихиатр. Прохожу здесь интернатуру. Я родом с Большой Сахарной Горы. — На мгновение она ушла в себя. — Мне остался еще год.
  
  — Я там был, — сказал Нивен. — Чудесное место.
  
  «Эй, — предостерег он себя. — Аккуратнее». Доктор Гундакер Нивен никогда не бывал на Большой Сахарной Горе.
  
  — Я по ней скучаю. Мне казалось, что Сломанные Крылья — нечто экзотичное и романтичное. Из-за названия. Понимаете, о чем я? И еще я думала, что у меня появилась возможность лучше узнать себя. Дома никогда не хватало на это времени.
  
  Вместо ответа Нивен нахмурился. Ему хотелось, чтобы она говорила дальше и никуда не уходила, но он не знал, что сказать.
  
  — Старая история, — продолжала она. — Забеременела по молодости, вышла замуж, бросила учиться. Когда муж ушел, пришлось искать работу… Нашла, а потом заодно и вернулась к учебе… — Она заговорщицки улыбнулась и подмигнула. — Только улетать не было никакого толку. Боль никуда не делась.
  
  — Мой друг говорил, что от себя не убежишь. Потому как то, от чего ты хочешь сбежать, всегда остается внутри себя.
  
  — Это говорил тот, кто родом со Старой Земли?
  
  — Мы все-таки не неандертальцы.
  
  — Извините.
  
  — Ничего. Вы правы. Планета катится в пропасть. Если бы не Лунное командование и Корпоративный центр, она давно бы уже вернулась в Темные века. Я сыт этим по горло. Не хотите сходить куда-нибудь перекусить?
  
  — Почему бы и нет? Прекрасный повод поговорить с кем-то, кто не провел всю жизнь в этом отстойнике. Понимаете, о чем я?
  
  — Догадываюсь.
  
  — Вам оплачивают расходы? Не поймите меня превратно, я не пытаюсь навязываться. Но похоже, прошла вечность с тех пор, как я обедала в приличном заведении.
  
  — Найдем подходящее.
  
  «Как пожелаете, дамочка. Только не исчезайте, пока я не соберусь с мыслями и не заговорю о своем».
  
  
  
  — Где ты был, черт бы тебя побрал? — требовательно спросил Мыш. Нивен явился после полуночи. — Я уже испугался, что тебя замели.
  
  — Прости, мамочка. Больше не буду.
  
  — Ха! Похоже, Док нашел себе подружку.
  
  — Эй! У тебя нет никакого права…
  
  — Ладно, знаю. Остынь. Но в следующий раз хотя бы дай мне знать. Чтобы я не страдал геморроем от беспокойства. До меня наконец дошло.
  
  — Что именно?
  
  — Почему мы здесь. Из-за «звездной пыли».
  
  — Мы это и так знали. К чему иначе эта хитрожопая двойная легенда?
  
  — Не какая-нибудь мелкая партия «звездной пыли», а столько, что резидентом на захолустную планету послали проктора семейства.
  
  — Ты про жирную сучку?
  
  — Угу. Она появилась здесь потому, что из Города Ангелов трафик расходится по всему здешнему концу Рукава. Речь идет о миллиарде стелларов в месяц.
  
  — Да ты в своем уме? Для такого объема контрабанды здесь никаких кораблей не хватит.
  
  — И тем не менее хватает — если не заниматься контрабандой, а отправлять товар из легального источника под видом чего-нибудь легального. Если у тебя в кармане таможня, корабли, экипажи и поставщики…
  
  — Давай сначала. Ты пропустил первую главу.
  
  — Чем известен Город Смрада? Кроме вони?
  
  — Органической фармацевтикой.
  
  — Плюс за сообразительность. И всю полезную органику они черпают из окрестного ила. На этом и стоит Город Ангелов. Сангари получили контроль над всей индустрией и большинством местных чиновников. Они сбрасывают на парашютах сырую «звездную пыль» в болото, откуда ее извлекают драгами. Диспетчерам платят за то, чтобы они не замечали странные отметки на радарах. Вещество очищают здесь, в лучших лабораториях, а потом отправляют вместе с лучшей фирменной органикой. На другом конце «звездную пыль» перехватывают и пересылают по обычным каналам поставки.
  
  — Как ты до всего этого докопался?
  
  — Наткнулся на одного, который об этом знал, и убедил его все рассказать. И вот еще что — учитывая стиль работы Старика, он, скорее всего, о многом догадывался, прежде чем послать нас. Что ему в таком случае нужно? Источник. Мы должны выяснить, откуда берется эта дрянь, перед тем как попадает сюда.
  
  Нивен нахмурился, уставившись в коктейль, который смешал за время разговора.
  
  — Выходит, дело и впрямь серьезное. Настолько, что в нем замешан картель семейств… А ты мне доказывал, что здешняя банда сангари — на самом деле…
  
  — Серьезнее некуда, Док. Возможно, мы напали на след Первых семейств. И я помню, что я говорил. Был не прав.
  
  — Что-то у меня возникла мысль подать в отставку. Мы всерьез вляпались, и это единственный выход.
  
  Сангари были немногочисленной расой, и у них не водилось правительства в человеческом понимании. Главной формой их организации являлось семейство — нечто вроде корпорации или государства без границ, возглавляемого родственниками. Так называемые неимущие сангари составляли рабочий класс.
  
  Подобного рода семейство отличалось элитарностью и оторванностью от народа. Сангари резали друг другу глотки столь же радостно, как пускали под нож «звериные» расы.
  
  Глава семейства являлся абсолютным диктатором. Богатство последователей полностью зависело от его способностей. Наследование шло по мужской линии. Существование прокторов лишь слегка улучшало средневековую структуру власти.
  
  К числу Первых семейств принадлежали пять или шесть самых могущественных. Разведка так и не сумела точно понять, сколько их. Объединившись, они определяли расовую политику и обеспечивали свое превосходство среди себе подобных.
  
  О сангари было крайне мало известно — особенно в тех областях их жизни, в которые они не желали допускать других.
  
  — Эй! — Мыш не скрывал охватившего его энтузиазма. — Даже не шути насчет отставки. Только не сейчас, когда нам представилась такая возможность. Когда еще нам так повезет? Стоит любого риска.
  
  — Это еще как посмотреть.
  
  — Оно стоит чего угодно, Док.
  
  — Для тебя — может быть.
  
  Нивен отхлебнул из стакана, пытаясь вернуть прежнее настроение, но Мыш не оставлял его в покое:
  
  — Расскажи про свою подружку. Кто она? Где вы познакомились? Она симпатичная? У тебя с ней что-нибудь вышло? Чем она занимается?
  
  — Я ничего не собираюсь тебе рассказывать. Найди себе свою.
  
  — Эй, ты чего? Мало меня знаешь?
  
  — С Академии.
  
  — Я когда-нибудь отбивал у тебя девушку?
  
  — Ни разу тебя на этом не поймал.
  
  Нивен смешал еще один коктейль.
  
  — Ты о чем?
  
  — Зато Юпп…
  
  Мыш бросил на него мрачный взгляд:
  
  — Кто? — Он покачал головой, показав на ухо. Комната могла прослушиваться. — Ты насчет Карлотты? Она же сама за мной ухлестывала, помнишь? А ему было наплевать.
  
  Юппу фон Драхау было вовсе не наплевать.
  
  Их общий знакомый и однокурсник по Академии был полностью раздавлен, хотя скрывал это от жены и Мыша. Нивен стал сосудом, куда Юпп выплеснул всю свою боль.
  
  Нивен никогда не говорил Мышу, что именно он стал причиной, по которой фон Драхау бросил жену и сына, после чего настолько ушел в работу, что обогнал в карьере людей намного старше его. Флот был единственной организацией, которой фон Драхау всецело доверял.
  
  И в том, что касалось доверия, он был далеко не единственным.
  
  Спецслужбы считались чем-то вроде иностранного легиона нынешней эпохи. Их сотрудников объединяла суровая мужская дружба, основанная на убеждении, что им приходится выступать против всей вселенной. Служба становилась призванием. Для людей, подобных фон Драхау, она стала культом.
  
  Нивен никогда не говорил об этом Мышу.
  
  Зло свершилось, и пусть боль пройдет сама собой.
  
  Дело было не в поступке Карлотты. Супружеская верность до смерти перешла в разряд фантазий архаистов. Суть заключалась в том, как именно причинили боль. Карлотта устроила публичную казнь, сдирая с Юппа кожу тупым мясницким ножом эмоций, стремясь ранить и унизить.
  
  Она заплатила свою цену, став отверженной всеми. В Лунном командовании ее и теперь считали изгоем. Даже сын ее ненавидел.
  
  Нивен до сих пор не понимал, что двигало этой женщиной. Казалось, она внезапно сошла с ума, рухнув под тяжестью аристократического презрения к мужу-нуворишу.
  
  Фон Драхау, как и Нивен, был родом со Старой Земли. Еще до того, как распался брак, он делал блистательную карьеру, опережая влиятельных родственников жены, уже четвертое поколение служивших во Флоте. Похоже, именно это ее и сломило.
  
  — Только не особо увлекайся, — предупредил Мыш, прервав размышления Нивена. — Возможно, мы тут ненадолго задержимся.
  
  
  
  Позже, уже засыпая и пытаясь забыть о перипетиях жизни в Лунном командовании, Нивен задумался: почему Мыш открыто обсуждал их миссию, но при этом избегал любых упоминаний о фон Драхау?
  
  Защищал их легенду второго уровня? Сообщники Звездопыльщика никак не могли водить личную дружбу с капитаном Флота.
  
  А может, Мыш знал нечто такое, о чем адмирал Бекхарт не упомянул напарнику, подумал Нивен. Вполне в стиле Старика.
  
  Сволочь.
  
  — Возможно, и то и другое, — пробормотал он.
  
  — Что?
  
  — Говорю сам с собой. Спи.
  
  Бекхарт всегда использовал его в качестве ширмы или живой мишени. Он бродил на ощупь, готовя почву для Мыша.
  
  Или наоборот, как заявлял Мыш.
  
  Ему стало интересно, слышал ли их кто-нибудь. Прочесывая номер, они нашли лишь один «жучок», и тот недействующий, — с помощью подобных администрация отеля следила за кражами полотенец. Но профессионализм разведчика подсказывал, что они вполне могли пропустить нечто работающее.
  
  Нивен не питал любви к своей профессии.
  
  Она не давала ему ни на секунду расслабиться. Он не считал свою реакцию достаточно быстрой и старался предусмотреть все заранее. В отличие от Мыша, он не умел пребывать в свободном полете, принимая удары судьбы, подобно самураю.
  
  Каждая вылазка за пределы Лунного командования становилась для него вторжением на территорию врага. И прежде чем оказаться там, ему хотелось обзавестись всей необходимой информацией и оружием.
  
  Когда он служил резидентом в консульстве, жизнь была намного проще. В то время как друзья, так и враги знали, кто он, и игра велась в соответствии со сложным набором ритуалов. Как правило, все сводилось к наблюдению за тем, кто его посещает и кто еще за этим следит. На Святом Августине он носил форму.
  
  Для охотников за скальпами правила были иные. Как друзья, так и враги Бекхарта играли по правилам войны. Кровавым правилам.
  
  И по непонятным Нивену причинам командование Бекхарта ввязалось в смертельную войну с сангари.
  
  Нивен прошел все необходимое посвящение. Он вынес бесчисленные часы обучения и гипноподготовки. У него даже имелось преимущество в виде жестокого детства на Старой Земле. Но проведенные в Академии годы каким-то образом заразили его гуманизмом, из-за которого работа иногда ранила.
  
  «Вряд ли самокопание поможет», — язвительно подумал он.
  
  Кампанию против сангари вполне можно было оправдать. «Звездная пыль» разрушала бесчисленные разумы и жизни. Рейдерские корабли сангари грабили миллиарды и убивали сотнями. Через представителей семейства сангари получали контроль над легальными предприятиями, превращая их деятельность в преступную.
  
  Человекоподобные чужаки стали смертоносным вирусом в теле человеческой цивилизации.
  
  И все же крайняя жестокость контратак Флота вызывала у Нивена серьезные сомнения. Ему хотелось знать — в чем справедливость, если мы ведем себя в большей степени по-варварски, чем враги?
  
  Мыш часто повторял, что он слишком много думает, вместо того чтобы просто чувствовать. Проблема носила чисто эмоциональный характер.
  
  Утро принесло с собой полное безразличие и депрессию. Нивен попросту свалил всю ответственность на Мыша.
  
  — Какова программа на сегодня? — Он знал, что напарник намерен сломать заведенный порядок. Мыш заказал в номер настоящий кофе, и Нивен держал чашку в руках. — Как ты собираешься протащить эти расходы мимо аудиторов?
  
  — Мои счета поступают прямиком к Старику. И он ставит на них печать «К оплате».
  
  — Хорошо, наверное, быть любимчиком у Старика.
  
  — В том есть свои плюсы. Но в основном минусы. Мне нужно, чтобы ты снова побывал в медицинском центре по своим обычным делам. Но попытайся отследить их межпланетную торговлю. Наверняка есть записи, даже если из них будет понятна лишь часть. Думаю, большая часть товара исходит из лабораторий центра, так что какие-то следы на бумаге должны остаться. Если не сумеем найти источник, может, обнаружим хоть какие-то концы.
  
  — А ты?
  
  — Собираюсь потратить часть денег Старика. На укрытия, на билеты отсюда. Ну, знаешь — подстраховка. Скоро должен появиться новый резидент. Нужно быть готовыми, когда всерьез припечет.
  
  — Ты что-то выяснил?
  
  Нивена обуревали смешанные чувства. Ему хотелось убраться подальше из Города Ангелов и от этой миссии, но не сейчас. Нужно поближе познакомиться с Марьей.
  
  — Нет. Как я уже сказал — просто покупаю страховку. Я чувствую, что едва появится некто, способный сказать им, что делать, станет по-настоящему горячо.
  
  — Что значит — горячо? А сейчас разве не так? За мной вчера весь день таскались липучки. Некоторые чуть ли на пятки не наступали.
  
  — Можно подумать, местные таланты способны на большее. Но, думаю, это часть камуфляжа — чтобы мы решили, будто столь важное место опекает батальон громил. Если бы кое-кто не наткнулся на с’Плез, так бы продолжалось вечно.
  
  — Я тоже кое-что чувствую, Мыш. Причем ничего хорошего. Что, если в критическую минуту мы окажемся между ними и Звездопыльщиком?
  
  Мыш быстро приложил палец к губам.
  
  — Давай пока не будем возвращаться к легенде третьего уровня, — прошептал он и улыбнулся. — Ты готов пойти на самоубийство? На случай любых проблем нужны отходные пути. Если я сам не справлюсь, оставлю записку. Иначе — встретимся здесь вечером. В любом случае это будет наша последняя ночь в этом отеле.
  
  Нивен спустился в вестибюль, уверенный, что Мыш знает намного больше, чем говорит. Но вряд ли стоило удивляться. Мыш был любимчиком Бекхарта. Любимчиком, который вполне годился на роль расходного материала.
  
  Он бросил взгляд на голограмму, изображавшую яростные электрические бури в ущелье Гинунга на Камелоте. Сквозь дождь и молнии в его сторону летело стадо воздушных китов.
  
  Для Бекхарта работа Бюро была игрой, замысловатой разновидностью шахмат, которые обожал Мыш. Доской для адмирала являлась вся вселенная, и он мог пожертвовать самой ценной пешкой ради минимального преимущества.
  
  В течение поколения он бросал вызов всей расе сангари — и побеждал с неумолимостью надвигающегося ледника.
  
  Цена его небольших побед повергала Нивена в ужас.
  
  Ему потребовалось прибегнуть к лести, чтобы получить доступ к коммерческим архивам медицинского центра. Нивен так и не понял, что вынудило старую смотрительницу сдаться, но в какую-то минуту он сказал нужные слова. И вскоре маска смерти на ее лице сменилась подобием улыбки, после чего она из кожи вон лезла, объясняя ему принципы работы системы хранения данных.
  
  Там оказалась вся необходимая информация — настоящее золотое дно, лишь слегка замаскированное. Намного больше, чем мог бы пожелать Мыш. Именно из этого центра обработки данных шло управление всей операцией. И он толком не охранялся.
  
  Сангари славились небрежностью в отношении любого администрирования. Они явились в межзвездное сообщество как хищники, так по-настоящему и не приспособившись к требованиям современной торговли. Предпочитая действовать не раздумывая, они, как правило, не обращали внимания на утомительные мелочи, особенно на планетах, которые, как считалось, надежно лежали у них в кармане.
  
  К примеру, они не позаботились о том, чтобы к их записям не имел доступ никто, кроме своих.
  
  Когда-то им вообще не приходила в голову мысль о необходимости в какой-либо защите. Примерно так же не задумается об определенных оттенках дальтоник, проживший всю жизнь среди таких же, как и он сам. Но они быстро учились. Их учил Бекхарт, вырабатывая рефлекс по методу Павлова. Эта их слабость стала излюбленной целью его атак.
  
  У сангари тем не менее имелся один секрет, который нигде не был записан и который они были готовы защищать насмерть. Ради этого готовы были объединиться все семейства. Даже кровно враждующие могли оставить распри ради того, чтобы сохранить в тайне местонахождение их Родины.
  
  На Борровее дети-сангари убивали младших братьев и сестер, а затем совершали самоубийство, предпочитая смерть допросу со стороны людей. И все лишь из страха, что они могут знать нечто полезное этим животным.
  
  Сведения из медицинского центра дали Нивену весьма немало. Он обнаружил не слишком много имен, но собрал достаточно разведданных, указывающих на критически важные точки дистрибуции на двух с лишним десятках планет. Если эти каналы разорвать, на восстановление потребуются годы.
  
  Казалось невероятным, что некий народ может быть столь искусным в торговле и столь неумелым в администрировании. Но сангари считали главным исключительно силу, обеспечивая мускулы, деньги, оружие и рекламу. Большая же часть риска оставалась на долю зверья, к каковому они относили людей. Им же доставались все шишки.
  
  С точки зрения сангари, их сообщники-люди мало что значили. Присоски щупалец кракена были всего лишь невежественными животными, расходным материалом. И их легко было заменить на других, столь же невежественных, жадных и ничего не стоивших.
  
  Лишь один или двое на всем рынке могли указать на Город Ангелов. Лишь сидя на спине чудовища, можно было увидеть его во всей полноте. И чудовище это существовало исключительно на деньги сангари.
  
  За работой его застала Марья.
  
  — Это еще что такое? — спросила она, увидев его с головой погруженным в данные, весьма далекие от обычной области его деятельности.
  
  
  
  5. Год 3048
  
  Операция «Дракон»: Старт
  
  — Прошу прощения, что напугала вас. — Судя по волчьей усмешке, женщину-сангари совесть ничуть не мучила. — Я Мария Элана Гонсалес. Системы воздухоснабжения, методы распределения. Иногда немного занимаюсь гидропонной экологией. Хотя диплома нет ни по той, ни по другой специальности. Слишком занята другими делами.
  
  Она оскалилась в стальной улыбке.
  
  «Да, — подумал бен-Раби, — у этой дамочки другие интересы. „Звездная пыль“ и убийства».
  
  — Мойше бен-Раби, — ответил он на случай, если она забыла.
  
  — Необычное имя. — Она снова улыбнулась. — Еврейское?
  
  — Говорят, да. Хотя я ни разу в жизни не был в синагоге.
  
  — Вы, случайно, не пишете? — (Черт побери, она прекрасно знала, кто он такой. Или — кем он притворялся. Он сам когда-то ей об этом шептал…) — Как-то уж слишком по-книжному звучит ваше имя.
  
  — Да, пытаюсь.
  
  Она что, собралась сорвать маску с Бледного Императора?
  
  Нет. Похоже, она особо не старалась. И не всадила в него ни одной иглы из своего арсенала.
  
  — Что заставило вас завербоваться?
  
  — Безработица.
  
  — У космического слесаря? Да вы шутите. Вы что, в черном списке?
  
  — Угу. Вроде того. Кое у кого. А вас?
  
  — Деньги.
  
  В голосе ее чувствовалась едва заметная ненависть, хотя она превосходно владела собой. Бен-Раби устало вздохнул. У него слишком болела голова, чтобы заниматься словесным фехтованием или прощупывать, в чем заключается ее миссия. Вооруженное перемирие оставалось в силе, пока лихтер не пристыковался к кораблю звездных ловцов.
  
  Мойше не забывал о том, что она сангари и с радостью выпьет его кровь. Он просто на какое-то время отложил эти факты под сукно.
  
  Из-за него погибли сотни ее соплеменников. Умерли ее дети. Она не могла бездействовать — ее вынуждала свойственна сангари традиция чести, ответственность перед семейством…
  
  Но вряд ли она что-то предпримет сейчас. Она прибыла сюда с некоей миссией, которую сперва должна была довести до конца. Пока что он мог расслабиться.
  
  При всей его склонности к самоанализу и моральных принципах, он не чувствовал вины за случившееся на Сломанных Крыльях, как и за то, что за этим последовало.
  
  Человечество и сангари находились в состоянии войны, и сангари сделали первый выстрел. То, что это была подпольная война, ведшаяся на личном уровне, не имело значения. Как и то, что войной она была лишь с точки зрения человечества, сангари же воспринимали ее чисто как бизнес. Сражения оставались сражениями, а жертвы — жертвами, независимо от того, как или почему они погибли.
  
  Большинство его товарищей и современников ненавидели сангари. Но для него это был всего лишь еще один народ, который иногда приходилось пинать из-за того, кем они являлись и что собой представляли.
  
  Он усмехнулся, подумав, что то же самое мог бы искренне заявить откровенный фанатик.
  
  От всей этой торговли «звездной пылью» его выворачивало наизнанку.
  
  — Моя проблема в том, что я ничего не люблю и ничего не ненавижу, — пробормотал он.
  
  — Что?
  
  — Прошу прощения. Думаю вслух.
  
  Его охватило безразличие. Ничто его не трогало. Обезболивающие таблетки зашвырнули его в нирвану — а может, в бездонную черноту, куда не пробивался свет обычных чувств. Куда именно — он точно не знал.
  
  Впрочем, ему было все равно. Ему было на все наплевать. Он погрузился в размышления о загадочной личности по прозвищу Мыш.
  
  Бен-Раби считал, что знает Мыша лучше, чем кто-либо, за исключением адмирала. За время совместных операций они основательно изучили друг друга. Вспышки тайной войны постепенно растапливали их, сплавляя воедино…
  
  И тем не менее Мыш оставался ходячей загадкой.
  
  Бен-Раби дьявольски боялся Мыша.
  
  Мыш был единственным известным ему человеком, кому доводилось убивать голыми руками.
  
  Убийство вовсе не превратилось в некий социальный реликт, но больше не требовало личного участия. Оно полностью механизировалось, лишившись души, — причем настолько давно, что большинство штатских задохнулось бы от накала страстей, которые охватывали человека в смертоносной ярости.
  
  У них бы мозги перемкнуло, и они превратились бы в зомби. И никому бы не навредили.
  
  Любой мог нажать кнопку, послав ракету для уничтожения корабля с тысячей душ на борту. Множество запуганных мелких людишек именно так и поступали.
  
  И тем же самым мелким людишкам на следующую ночь не снились кошмары. Их участие сводилось к нажатию кнопки, а вовсе не к грохоту взрыва.
  
  Для подобного рода убийств имелись широкие возможности — во время далеких космических сражений с сангари и пиратами Макгроу или предпринимавшихся мелкими государствами каперских атак. Но убить человека лицом к лицу, руками, ножом или пулей… В том было слишком много личного.
  
  Граждане Конфедерации предпочитали ни к кому особо не приближаться, даже чтобы лишить его жизни. Все понимали, что если такая необходимость возникла, значит ты в полной заднице.
  
  Люди сегодняшнего дня не желали, чтобы их преследовали во снах чужие лица.
  
  Бен-Раби плыл в потоке свободных ассоциаций, не в силах вырваться из водоворота мыслей. Мыш. Межличностные отношения. Две эти силы ввергали его в бездну кошмара.
  
  Он знал Мыша еще с Академии. Они много времени проводили вместе, как за учебой, так и за развлечениями вроде гонок на солнечных парусниках, подгоняемых яростными звездными ветрами старой сверхновой. Их команда была непобедимой, и они праздновали очередные успехи во время отпуска. Но при этом они отказывались считать себя чем-то большим, чем просто знакомыми.
  
  Дружба была странным понятием. Она требовала ответственности, превращая людей в ходячий символ морального долга и личных обязательств.
  
  Бен-Раби все больше сближался с Мышом. Ему все больше нравился этот странный невысокий парень. И он подозревал, что у Мыша те же проблемы.
  
  Дружба могла помешать профессиональной отстраненности. И добавить хлопот.
  
  Бюро обещало, что после операции на Сломанных Крыльях они больше не будут работать в одной команде. Но Бюро, как всегда, солгало. Или же операция в самом деле была критически важной и срочной, и для нее требовались самые лучшие.
  
  Оставалось лишь строить предположения. Судя по всему, адмирал мог сделать, сказать или пообещать что угодно, лишь бы работу выполнили.
  
  Спешка бывала всегда, но жаловаться не приходилось. В современном обществе без спешки не обойтись. Перемены происходили так быстро, что политика и принципы оперативной работы устаревали за ночь. Чтобы действия принесли результат, требовались скорость и решительность.
  
  Система постоянно содрогалась под оглушительными ударами совершенных в спешке ошибок.
  
  Бен-Раби теперь участвовал в одной из немногих старых и неизменных программ Бюро. Поиски стада звездных рыб считались задачей номер один еще до его рождения и наверняка останутся таковой еще долго после его смерти.
  
  Здесь можно было умереть от скуки. Он даже не надеялся, что их с Мышом отзовут раньше срока. Появление сангари изменило все правила.
  
  Он оставил всяческую надежду получить хоть какое-то удовольствие от миссии. Рано или поздно ему или Мышу предстояло пострадать — из-за той женщины-сангари, а может, еще из-за чего-то.
  
  По всему челноку отдался металлический лязг. Корабль вздрогнул. Бен-Раби перестал сдирать с себя кожу тупым мысленным ножом.
  
  Лихтер уткнулся в корабль-матку, словно поросенок в брюхо свиньи. Мойше последовал за идущей к выходу толпой, стараясь подобраться поближе к бледной девушке-сейнеру. Не удастся ли продолжить разговор?
  
  Ему стало интересно, почему она его столь заинтриговала. Лишь потому, что была с ним добра?
  
  Всех проводили в общее помещение, где ждали несколько типов из числа высокого начальства.
  
  «Еще одна лекция, — подумал Мойше. — Еще несколько шокирующих новостей, чтобы развеять скуку».
  
  Отчасти он оказался прав.
  
  Еще до того, как они расположились, высокопоставленный чин объявил:
  
  — Я Эдуард Шуто, ваш капитан корабля. Добро пожаловать на борт вспомогательного корабля номер три с «Даниона», тральщика флотилии Пэйна. — Похоже, церемониальная часть на этом закончилась. — Мы наняли вас в качестве экстренной замены для техников, которых «Данион» потерял при нападении акул два месяца назад. Если честно — ловцы никогда не любили посторонних и никогда им не доверяли. И у нас для этого достаточно оснований. Но ради «Даниона» мы готовы добросовестно с вами сотрудничать, пока вас не сменят наши новички из интернатов. Все, о чем мы просим, — добросовестно сотрудничать с нами.
  
  Бен-Раби вновь ощутил легкое, подобное касанию перышка, беспокойство. Полуправда порхала вокруг, словно стая бабочек. У этого человека что-то было на уме, и за окружавшей его дымовой завесой они с Мышом могли обнаружить нечто интересное. Мойше сделал мысленную отметку, чтобы не забыть.
  
  Интернаты сейнеров представляли собой нечто уникальное. Большинство планетян мало что о них знали. Иногда они становились романтическим и далеким местом действия в голодрамах.
  
  Естественно, эти шоу имели мало общего с реальностью.
  
  Интернаты сейнеров скрывались на мертвых планетоидах в глубоком космосе. Там жили старики ловцов и дети, которых они обучали. Лишь здоровые и работоспособные сейнеры путешествовали в составе флотилий, подвергая себя риску катастроф, вроде той, что постигла «Данион».
  
  В отличие от родителей в Конфедерации, звездные ловцы отдавали детей профессиональным воспитателям из любви к ним. Они не воспринимали детей как обузу, которая мешала им мчаться по стремнинам жизни.
  
  Бен-Раби слишком мало видел отца, чтобы к тому зародились хоть какие-то чувства. А что он мог сказать о матери? Она не могла не стать той, кем стала, — порождением своего общества, сформированным окружающей средой. Годы и предрассудки разрушили связывавшую их тонкую пуповину, и теперь они принадлежали к чуждым друг другу племенам. Между ними возник непреодолимый барьер, который невозможно было сломать даже при всем желании с обеих сторон.
  
  Поездка к ней в гости стала пустой тратой отпуска, но теперь появилась еще и девочка…
  
  Как там Грета? Господи! Возможно, он еще долго ничего о ней не узнает.
  
  Почему поведение матери так его ужасало? Ему следовало понять это уже давно. Он навсегда покинул тот мир. Вся Старая Земля превратилась в визжащее крысиное гнездо, забитое людьми, которые искали новых ощущений и извращенных пороков, пытаясь сбежать от мрачной реальности мелочной и ограниченной жизни.
  
  — Свет! — бросил капитан корабля. Бен-Раби очнулся от воспоминаний. В центре потемневшего помещения возникли очертания голограммы, напоминавшей безумное творение сказочного волшебника. Внезапно оно обрело четкие, внушающие благоговейный трепет черты. — Звезды, которые вы здесь видите, воспроизведены на основе стандартного астрогационного учебного модуля второго уровня. Наши голографисты воспроизвели корабли на основе моделей, использующихся для отображения текущего состояния в центре управления на борту «Даниона». «Данион» станет вашим домом на ближайший год.
  
  В слово «Данион» он вложил все, что значил для него этот корабль: дом, страна, убежище, ответственность.
  
  На фоне воображаемых звезд возник корабль. Его вид вызвал у Мойше ассоциации с клубком осьминогов. Нет, скорее это было похоже на систему городских трубопроводов после того, как убрали здания, землю и тротуары, а все остальное зашвырнули в межзвездную бездну. Среди переплетений труб то тут, то там попадались шары, конусы, кубы, а иногда — туго натянутый серебристый лист, словно готовый ловить звездный ветер. Между трубообразными стрелами длиной в километр парили широкие сети. Безумная конструкция ощетинилась тысячами антенн всех вообразимых разновидностей. Она казалась невероятно огромной, и ее чуждость пугала.
  
  В теории кораблю для полетов в глубоком космосе не обязателен корпус правильной геометрической формы — как и большинству малых специализированных кораблей. Корабль не нуждался в конкретной форме. Хотя сложные взаимоотношения между двигателями, гасителями инерции, системами подавления эффекта увеличения массы, временной корректировки и искусственной гравитации требовали от корабля, предназначенного для полетов с околосветовой или сверхсветовой скоростью, соотношения размеров в направлении движения и перпендикулярном к нему примерно два к одному. Но это был первый по-настоящему большой асимметричный корабль, который видел бен-Раби.
  
  Корабль походил на летающие железные джунгли. Человечество выбирало обтекаемые формы еще в те времена, когда космические полеты были лишь мечтой. Даже теперь проектировщики предпочитали заключать все внутрь оболочки, способной генерировать всесторонний защитный экран.
  
  Даже самое больное воображение охотившихся за новизной голостудий не могло породить столь переплетенного и запутанного корабля, как эта масса пряжи, с которой поиграл котенок.
  
  Бен-Раби был не единственным, кого ошеломило увиденное. Наступившая тишина тут же взорвалась.
  
  — Как эта хрень не разваливается, черт побери? — спросил кто-то.
  
  — Хотелось бы знать, как вы сумели построить такое, и при этом к вам не слетелись репортеры из всех голосетей вселенной?
  
  — Капитан, — спросил кто-то более подкованный технически, — какую систему вы применяете для синхронизации двигателей? На столь большом корабле их наверняка сотни. Даже при использовании сверхпроводников или импульсных лазерных систем управления ваши системы синхронизации ограничены скоростью света. Задержка между далеко находящимися модулями…
  
  Бен-Раби потерял нить рассуждения. Очередной сюрприз обрушился на него всеми четырьмя коваными копытами.
  
  Он оказался на борту такого же корабля, как и те, что они с Мышом видели с поверхности Карсона, — типичного межзвездного корабля устаревшего класса, распространенного теперь лишь среди вольных перевозчиков пограничья.
  
  Похожий корабль появился на голограмме, приближаясь к тральщику.
  
  Сюрприз заключался в их относительных размерах.
  
  Вспомогательный корабль превратился в иголку, падающую в расширяющийся космический океан металлолома. Размеры его на голограмме оставались прежними, зато сам «Данион» увеличивался, пока его пропорции не стали воистину эпическими.
  
  Мойше до сих пор не мог представить его истинной величины. Даже самые скромные оценки потрясали. Тральщик был по меньшей мере тридцать километров в поперечном сечении, двадцать в толщину и шестьдесят в длину. Подобное казалось невероятным. На Старой Земле имелись страны меньше его.
  
  И далеко за пределы плотного центрального хитросплетения корабля тянулись балки с растянутыми на них серебристыми парусами и сетями.
  
  Неужели они летали под солнечными парусами, подгоняемые звездным ветром?
  
  Такого не могло быть. Звездные рыбы держались вдали от звезд — любых, независимо от наличия на орбите населенных планет. Они предпочитали Великую Тьму, где никто не мог их найти.
  
  Все это наверняка лишь показуха. Чистая пропаганда. Никак иначе.
  
  Бен-Раби не мог воспринять этот корабль как нечто реальное.
  
  Естественное и понятное перед началом операции нервное волнение усилилось на несколько пунктов. Пока перед ним не появился этот корабль, он считал, что сумеет справиться с любой странностью. Перемены — обычное дело во вселенной, и нечто новое — не повод для беспокойства.
  
  Но эта миссия обещала слишком много нового и неведомого. Его будто швырнули, подобно чистой доске, в совершенно чуждую вселенную.
  
  Ничто созданное руками человека не имело права быть столь дьявольски огромным.
  
  Снова вспыхнул свет, заливая угасающую голограмму. Оглядевшись, бен-Раби понял, что он не единственный, чья челюсть свисает подобно перезрелой груше.
  
  Несмотря на предупреждение, до этого все считали, что находятся на борту тральщика. Разница в культурах не давала поверить, что у ловцов может водиться что-то получше.
  
  Мойше начал осознавать, насколько плохо его подготовили к этой миссии. Он выполнил домашнее задание, изучив все, что было известно Бюро о звездных ловцах, — как предположения, так и подтвержденные факты. Он знал все, что можно было узнать.
  
  Но известно было слишком мало.
  
  — Это все, что вам требуется знать о внешнем виде «Даниона», — сказал капитан. — На его потроха вы еще успеете насмотреться, и вам придется как следует их изучить. Мы рассчитываем сполна окупить наши расходы.
  
  Мойше понимал, что сейнеры в полном праве этого требовать. Они платили вдвое по сравнению с обычным жалованьем космолетчиков, а оно отнюдь не считалось скудным.
  
  Выступавший еще немного поговорил, вновь перечислив предписания офицера безопасности, после чего перепоручил новичков матросам, которые развели их по каютам. Тревога бен-Раби несколько улеглась. Он проходил через нечто подобное каждый раз, поднимаясь на борт военного корабля Флота.
  
  Ему предоставили отдельную каюту. Сейнер, которого к нему приставили, помог обустроиться. По осторожным ответам матроса Мойше предположил, что ему предстоит провести на борту несколько дней. Флотилия Пэйна собирала урожай вдалеке от Карсона.
  
  Как только матрос ушел, бен-Раби превратил голую каюту в спартански обставленную келью. А затем улегся спать — естественно, сперва убедившись, что нет «жучков» и шпионских камер. Но сон не шел. Разум все еще не мог переварить свалившиеся на него сюрпризы.
  
  Кто-то постучал — скорее всего, Мыш. Тот никогда не пользовался звонком, что было его отличительной чертой.
  
  Да, это был Мыш.
  
  — Привет, — сказал он. — Меня зовут Масато Ивасаки. Вы тоже из жидкостных систем? Хорошо.
  
  Он протянул руку, и они обменялись рукопожатием.
  
  — Бен-Раби. Мойше. Рад познакомиться.
  
  Дурацкая игра, подумал он. Но в нее приходилось играть, чтобы убедить других, будто они впервые встретились.
  
  — Случайно, не играете в шахматы? — спросил Мыш. — А то я ищу партнера. — Мыш был заядлым игроком. «Когда-нибудь это не доведет его до добра», — подумал бен-Раби. Агент не может позволить себе постоянных привычек. Но кто он такой, чтобы его критиковать? — Я прогулялся по коридору, но никого не нашел.
  
  В том можно было не сомневаться. Мыш отличался дотошностью.
  
  — Играю, но плохо. Да и давно не приходилось.
  
  На самом деле прошло лишь около четырех часов — заигравшись, они едва не опоздали в космопорт. Мышу нужно было успокоить нервы перед взлетом. У бен-Раби имелись свои причины.
  
  Мыш прошелся туда-сюда в поисках «жучков». Бен-Раби закрыл дверь:
  
  — Вряд ли они тут есть. По крайней мере, пока. Я ничего не обнаружил.
  
  Мыш пожал плечами:
  
  — И что скажешь?
  
  — Хреново во всех смыслах. За такое если браться, то только с голодухи. Мы летим на мифической бомбе-сверхновой.
  
  — Ты про ту бабу? Угу. Проблем не оберешься. Еще я заметил пару людей Макгроу. Думаешь, у нее своя команда?
  
  Он с размаху сел на вторую койку.
  
  — Вряд ли. И уж точно не по собственной воле. Она одиночка.
  
  — Плохо дело, — задумчиво пробормотал Мыш. — У нас не хватает информации. Чувствую себя будто слепой в комнате смеха. Так что будем осторожнее, пока не узнаем местные правила. — Он уставился в потолок. — И не сообразим, как обмануть местных.
  
  Бен-Раби уселся на свою койку. Пару минут они молчали, пытаясь осознать будущее, которое их ждет. Нужно использовать любое возможное преимущество.
  
  — Три недели, — сказал Мыш. — С этим я справлюсь. А потом год отпуска. Даже не знаю, чем займусь.
  
  — Погоди строить планы. Марья… та женщина-сангари… Сплошное дурное предзнаменование. Мыш… вряд ли это все решится само собой.
  
  — Справлюсь. Ты же не думаешь, что я собираюсь провести тут чертов год?
  
  — Помнишь слова того типа в Блейк-Сити? Возможно, наша жизнь на этом закончится. Причем скоро.
  
  — Да брось. Нагонял страху, и все.
  
  — Готов поклясться собственной жизнью.
  
  У бен-Раби раскалывалась голова. Он сомневался, что сможет и дальше выдерживать боль. И еще эта неодолимая потребность…
  
  — Что с тобой?
  
  — Голова болит. Наверное, от смены давления.
  
  Как, черт побери, он мог работать, страдая от боли и с трудом соображая? Стоило позавидовать мастерам меча древности, которым приходилось беспокоиться только об остроте клинка.
  
  — Пожалуй, стоит подстраховаться, Мойше. Начать планировать наперед на всякий случай.
  
  — Я думал, ты и так справишься.
  
  — Нужно быть готовым ко всему, — пожал плечами Мыш. — Я лишь прощупываю почву. Эти сейнеры помешаны на своих увлечениях не меньше нас. У них есть клубы нумизматов, филателистов, любителей архаики разных периодов… и все такое прочее. У них пунктик на всем, что связано с прошлым. Вот я и подумал — почему бы нам не организовать шахматный клуб для планетян? Будет повод, чтобы встречаться.
  
  — А у тебя будет повод поиграть.
  
  — И это тоже. Кстати, многие сейнеры тоже играют. Может, подцепим нескольких, из кого удастся что-нибудь вытянуть. — Он подмигнул и улыбнулся.
  
  Сейнеры, которых он собирался подцепить, вероятно, принадлежали к женскому полу.
  
  Бен-Раби не мог до конца постичь Мыша. Мыш всегда был доволен жизнью, и это сбивало с толку. Этот человек был еще более одержим, чем он сам. А с точки зрения бен-Раби, у представителей его профессии коэффициент счастья должен быть близок к нулю.
  
  Бен-Раби никогда не мог понять других. Казалось, все остальные живут по совершенно иным правилам.
  
  Мыш пожал плечами.
  
  — Что, держишь пальцы крестом? Надеешься, что Бекхарт все провернет как надо? Я бы на это не рассчитывал.
  
  Бен-Раби понятия не имел, каково его место в обширных и замысловатых планах адмирала.
  
  — Ладно, что-то я засиделся, — сказал Мыш. — Не стоит так уж сразу привлекать лишнее внимание. Я видел, как девушка дала тебе таблетки. Что случилось? Голова?
  
  — Угу. Может, даже моя мигрень. Такое ощущение, будто моей башкой играли в футбол.
  
  Мыш направился к двери:
  
  — Так что, сыграем вечером?
  
  — Конечно, если вы не против игры с любителем.
  
  Бен-Раби смотрел ему вслед, чувствуя себя совершенно глупо. Вокруг не было никого, кто мог бы услышать его последние слова.
  
  По системе громкой связи объявили ужин для пассажиров. Мыш обернулся:
  
  — Не хотите подкрепиться?
  
  Бен-Раби кивнул. Хотя еще несколько секунд назад страшно болела голова, больше маячок его не беспокоил.
  
  
  
  Кто-то пытался произвести на них впечатление. Еда была превосходной — наподобие той, что подавали во Флоте, когда прибывали важные шишки из штатских. Вся она, естественно, была гидропонной или восстановленной, но вкуса отменного. Каждый глоток напоминал бен-Раби об ужасах флотской кают-компании после шести месяцев полета, когда заканчивались запасы свежей и замороженной провизии. В некоторых отношениях его миссия начала казаться не столь уж безнадежной.
  
  Он поискал взглядом девушку-сейнера, Эми, но ее нигде не было видно.
  
  Последовали заполненные бездельем дни. Во время полета заняться было нечем. Большую часть времени он сидел у себя в каюте, работая над «Иерусалимом» и пытаясь ни о чем не вспоминать. Иногда заходили Мыш и еще несколько человек, с которыми он успел познакомиться, и они играли в шахматы или трепались на общие темы.
  
  Планетяне стали понемногу обживаться и знакомиться друг с другом. Холостяки находили себе пары. Мыш, который никогда не отличался целомудрием, нашел девушку на второй день, и она уже собиралась переселиться к нему.
  
  Отдельные каюты выделялись всем, кроме женатых пар. Места хватало. Корабль был рассчитан на перевозку тысячи человек.
  
  Мыш сразу же стал всеобщим лидером. Его идея организовать шахматный клуб упала на плодородную почву.
  
  В числе прочих туда вступил сейнер, пытавшийся напугать их в Блейк-Сити.
  
  Его звали Ярл Киндервоорт, и он не скрывал, что занимает высокое положение в полицейском управлении «Даниона».
  
  Бен-Раби в очередной раз поразился размерам тральщика. Корабль был столь огромен, что на нем имелась своя полиция с детективами и оперативниками в штатском… Невероятно.
  
  Они называли себя службой внутренней безопасности. Их структура, насколько сумел выяснить бен-Раби, ничем не напоминала обычное подразделение безопасности в том смысле, как это понимали в Разведке. Данная функция тоже имелась, наспех созданная в честь прибытия посторонних, но само ведомство скорее напоминало полицейское управление столичного города.
  
  Шахматный клуб Мыша вдохновил коллег на создание полудюжины других, с уклоном в архаику.
  
  В эпоху, когда не существовало ничего более постоянного, чем утренняя роса, люди, которым требовалось постоянство, обращались к прошлому.
  
  Ко всему движению архаистов бен-Раби относился с неподдельным презрением. Он воспринимал его как удел слабаков и моральных трусов, не желающих встретиться лицом к лицу с настоящим без убежищ во вчерашнем дне, где можно было скрыться от давления дня сегодняшнего.
  
  Архаика иногда выглядела чертовски забавно. Бен-Раби вспомнил голопередачу про пузатого старика, который шагал по современному Нью-Йорку в одежде ассирийского солдата, направляясь на битву с легионами фараона из Нью-Джерси.
  
  Порой бывало куда мрачнее. Иногда они начинали всерьез верить… Он до сих пор вздрагивал, вспоминая облаву на храм возрожденных ацтеков в Мехико.
  
  Однажды утром он попросил Мыша прочесть рабочий черновик его повести, которую ему удалось довести хоть до какого-то финала.
  
  Мыш долго хмурился и наконец сказал:
  
  — Думаю, все нормально. Я не разбираюсь в необъективном искусстве.
  
  — Полагаю, это значит, что у меня не вышло. Лучше возьмусь и сделаю все как надо. Даже если тебе не понять, о чем эта хрень, она должна тебя впечатлить.
  
  — Это уж точно, Мойше.
  
  Его тон сказал намного больше, чем слова. Мыш считал, что бен-Раби лишь впустую тратит время.
  
  Мойше хотелось плакать. Повесть чертовски много для него значила.
  
  
  
  6. Год 3047
  
  Былое: Лунное командование
  
  Он терпеливо ждал очереди на дезинфекцию. Когда та подошла, направился в кабину, обозначенную буквой «Р». Никто другой туда не ходил. На двери под буквой «Р» висела табличка «Не работает».
  
  Табличка висела на этом месте уже двадцать с лишним лет, старая, грязная и покосившаяся. Все в Лунном командовании знали, что за дверью с буквой «Р» вовсе не стандартная дезинфекционная камера.
  
  Мужчины и женщины, а также редкие представители нечеловеческих рас, не обращавшие внимания на табличку, были агентами, которые возвращались с задания.
  
  Закрыв за собой дверь, он положил вещи на стол, затем снял одежду и, голый, шагнул в следующую дверь.
  
  От излучения сканера в дверном проеме защекотало кожу, волоски на теле встали дыбом. Он задержал дыхание и закрыл глаза.
  
  В него ударили обжигающие струи жидкости, убивая бактерии и смывая грязь. Ультразвук уничтожил длинные молекулярные спирали вирусов.
  
  Струи сменились туманом. Он глубоко вздохнул.
  
  Раздался щелчок, и он шагнул в очередную дверь.
  
  Он оказался в помещении, ничем не отличавшемся от первого. Единственную его обстановку составлял стол, на котором лежала аккуратно сложенная одежда и тщательно разложенные личные вещи. Он оделся и, усмехнувшись, набил карманы. Его понизили. Судя по шевронам, теперь он — ракетчик второго класса. Как гласила нашивка — с боевого крейсера «Ашурбанипал».
  
  Об этом корабле он никогда не слышал.
  
  Достав из выданного бумажника чистую карточку-идентификатор, он приложил к месту для фото правый большой палец. Десять секунд спустя появились его фотография и личные данные.
  
  — Корнелий Уодлоу Перчевский? — недоверчиво пробормотал он. — Все хуже и хуже. — Он пробежал взглядом даты и числа, запоминая, затем прикрепил карточку на грудь, надел фуражку в стиле Дональда Дака, которую носили на земле космолетчики, и сказал: — Корнелий Перчевский — на аудиенцию к королю.
  
  Пол ушел из-под ног.
  
  Спускаясь, он слышал, как работает душ в дезинфекционной камере.
  
  Через минуту он вышел из кабинки в общественном туалете несколькими этажами ниже. Войдя в главный транспортный туннель, он направился к автобусной остановке.
  
  Шесть часов спустя он говорил обычной женщине за обычной стойкой в обычной комнате за обычной дверью:
  
  — Корнелий У. Перчевский, ракетчик второго класса. Мне назначено на прием к врачу.
  
  Она сверилась со списком пациентов:
  
  — Вы на пятнадцать минут опоздали, Перчевский. Но проходите. В белую дверь.
  
  Он прошел в дверь, гадая: знает ли эта женщина, что она всего лишь ширма? Вряд ли. Чем меньше было смысла в мерах безопасности, тем серьезнее они выглядели.
  
  В кабинете врача он почувствовал себя словно Алиса, нырнувшая сквозь кроличью нору в иной мир.
  
  «Такое же сумасшествие, как и в Стране чудес, — подумал он. — Здесь черное — это белое. Верх — низ. Внутри — снаружи. Гек — Джим, и с Твеном им не сойтись…» Он усмехнулся.
  
  — Господин Перчевский?
  
  Он тут же посерьезнел:
  
  — Да, сэр?
  
  — Как я понимаю, вы явились с отчетом?
  
  — Да, сэр. С чего мне начать, сэр?
  
  — С устного доклада. Потом будете отдыхать. Завтра займемся письменным. Перекрестную проверку я запланирую ближе к концу недели. Мы все еще пытаемся выловить ошибки в новой программе.
  
  Рассказывая свою историю, Перчевский не сводил взгляда с сидевшего напротив Человека-без-Лица, чьей наиболее приметной чертой были морщинистые, с синими прожилками вен, кисти рук. Его допрашивал старик…
  
  Обычно Человек-без-Лица выглядел иначе, будучи молодым и опытным психологом-юристом. К числу стариков в Бюро относились бывшие оперативники, старший персонал и те, кто принимал решения, а не простые специалисты.
  
  Большинство стариков Перчевский знал. Он внимательно слушал вопросы, но не узнавал голос — его изменили с помощью технических средств. Руки тоже не давали ни малейшего намека.
  
  У него возникло смутное беспокойство. Что-то пошло не так — вряд ли иначе пришлось бы привлекать главные силы.
  
  Его нервная система не была готова к столь интенсивному допросу. Завершившаяся миссия потребовала немало усилий, а во время путешествия домой у него было слишком много времени для размышлений.
  
  Допросы заняли месяц. Ответы проверялись и перепроверялись столь часто и тщательно, что, когда его наконец отпустили, уже не было ощущения, что та миссия стала частью его жизни. Казалось, у него удалили некий орган по одной молекуле зараз, не оставив ничего, кроме ощущения пустоты.
  
  Через пять недель после прибытия в Лунное командование ему выдали розовую пластиковую карточку, ничем, кроме цвета, не отличавшуюся от белой, полученной после дезинфекции. Ему также дали конверт, в котором лежали отпускные документы, деньги, банковские карты и все прочее, что требовалось человеку для жизни в электронной вселенной, включая адрес.
  
  Неулыбчивая амазонка открыла дверь и выпустила его на свободу.
  
  Он шагнул в общественные туннели Лунного командования, будто вернувшись из зазеркалья, и сел в автобус, как любой другой космолетчик в отпуске.
  
  Комната выглядела точно так же, как и в последний его визит, — не считая того, что ее переместили на тысячу километров от прежнего местоположения. Он рухнул на кровать и не вставал двое суток.
  
  Корнелий Перчевский был одинок. У него почти не было друзей — его профессия не позволяла заводить их слишком много.
  
  Последующие пять дней он оставался в своей комнате, заново привыкая к книгам, коллекциям и памятным мелочам, которые можно было считать следом, оставленным во времени его реальной личностью. И личность эта, подобно амебе, постепенно обретала очертания. Он начал проявлять интерес к тому немногому, что составляло единую суть его настоящего и прошлого.
  
  Достав пишущую машинку и блокноты, он несколько часов стучал по клавишам. Из израненной утробы души рвался наружу крошечный зародыш его страданий. Набрав номер своего агента, он добавил клиентский код и скормил бумаги факсовому аппарату.
  
  Через год-другой, если повезет, на его счету могли материализоваться несколько кредитов.
  
  Он снова лег и уставился в потолок. Вскоре он пришел к выводу, что по горло сыт одиночеством. Он выздоравливал и вполне мог встретиться лицом к лицу с себе подобными. Встав, он подошел к зеркалу, разглядывая свою физиономию.
  
  Процесс депластификации завершился. На это всегда требовалось меньше времени, чем на залечивание душевных ран, которые никогда не заживали до конца.
  
  Выбрав в шкафу гражданскую одежду, он оделся.
  
  Возвращение к общественной жизни началось с поездки в небольшой магазин. Автобус был забит. Его давили многочисленные личности, толкали со всех сторон… Не вышел ли он на улицу слишком рано? Казалось, восстановление каждый раз длится чуть дольше и не столь эффективно.
  
  — Уолтер Кларк! — воскликнула хозяйка магазина. — Где ты был, черт бы тебя побрал? Ты уже полгода не заходил. И у тебя такой вид, будто ты в аду побывал.
  
  — Как дела, Макс? — Он растянул губы в застенчивой улыбке. Господи, до чего же здорово, когда хоть кто-то рад тебя видеть! — Только что вышел из госпиталя.
  
  — Из госпиталя? Опять? Почему ты мне не позвонил? Что случилось? Какой-то троглодит времен Первой экспансии снова ткнул тебя копьем?
  
  — Нет. На этот раз вирус. С виду почти как лейкемия. И никто даже не знал, где я мог его подцепить. Есть для меня новости?
  
  — Сперва сядь, Уолтер. У меня и впрямь кое-что есть. Я пыталась тебе звонить, когда узнала, но автоответчик твердил, что ты недоступен. Тебе надо бы поставить на него переадресацию. Сейчас приготовлю кофе.
  
  — Макс, мне следовало бы на тебе жениться.
  
  — Ни за что. Мне и так хорошо. Да и зачем разрушать дружеские отношения? — Она поставила перед ним кофе.
  
  — Ого! Настоящий. Я тебя люблю.
  
  — Кенийский.
  
  — Порой неплохо, когда по соседству Старая Земля. Кое-что там точно отменное.
  
  — Кофе и комическая опера. А вот и коллекция. Самое лучшее уже ушло — сам знаешь, как оно бывает. Я не знала, когда ты появишься, и не могла вечно ее держать для тебя.
  
  Перчевский отхлебнул кофе и закрыл глаза, пробуя на вкус кусочек родного мира.
  
  — Понимаю. Я и не рассчитывал, что ты что-либо придержишь, если появится другой покупатель.
  
  Он раскрыл старинный альбом с марками.
  
  — Ты, случайно, не в Улантском Пограничье побывал, Уолтер?
  
  — Улантском? Нет. Совсем в другой стороне. А что?
  
  — Да тут ходили всякие слухи, и мне стало любопытно. Сам знаешь, как оно в Лунном командовании. Говорят, Улант перевооружается. Сенаторы поднимают шум, но Верховное командование твердит, что все это чушь. Но у меня есть парочка знакомых высокопоставленных чинов, и они говорят, будто спецслужбы лишь мутят воду и там на самом деле что-то происходит. Недавно туда отправилось множество тяжелых кораблей. Из Рукава в сторону Пограничья.
  
  — Для меня все это внове, Макс. Я даже головидение не смотрел с тех пор, как вернулся. Я настолько отстал, что вряд ли когда-нибудь нагоню. Вот эти гамбургские… Заметки по всей странице. Что это?
  
  — Их оставил Джимми Игл. Сразу после того, как мне досталась эта коллекция. Тут много поддельных гашений, хотя большинство штампов настоящие. Он пометил перепечатки. Так ты вообще не слышал новостей?
  
  — Макс, когда я вернулся с Зловетра, был настолько болен, что вообще ничего не видел. Мне все равно. Я в любом случае понятия не имею, зачем мы держим посольство в той дыре. Или зачем меня туда послали. Единственные местные, кого я там видел, — двое воров, которых мы застигли за попыткой взорвать посольский сейф. Военная вспомогательная миссия им нужна не больше, чем Старой Земле — еще один Джошуа Джа. Их способы убивать друг друга и без того вполне адекватны.
  
  — Так ты даже не знаешь, какой номер выкинул Джа?
  
  — Гм? Что случилось? Интересно услышать.
  
  Джошуа Джа был весьма неприятной публичной фигурой Старой Земли. Репортеры голосети называли его сенегальским клоунпринцем. И постоянно отслеживали его угрозы и игру на публику, используя в качестве юмористической добавки к мрачным репортажам.
  
  Но со своими подданными и соседями самопровозглашенный император Экваториальной Африки отнюдь не шутил. Его легкомысленные проекты и указы неизменно стоили кому-то жизней.
  
  — Пока тебя не было, он вторгся в Мавританскую Гегемонию.
  
  — Банда чокнутых попыталась вломиться в чужой дурдом, — рассмеялся Перчевский.
  
  Старая Земля являлась членом Конфедерации без права голоса. Как сама Конфедерация, так и Мировое правительство воздерживались от вмешательства в местные дела. Мировое правительство — ввиду отсутствия у него какой-либо власти, а Конфедерация — потому что затраты на наведение порядка на планете-матери считались непозволительно высокими.
  
  Земля была одной из немногих планет Конфедерации, где еще остались различные национальные государства. И единственной, которая могла похвалиться их невероятным количеством, а именно — сто двадцать девять стран.
  
  Законы Мирового правительства действовали лишь в тех странах, которые снисходили до того, чтобы подчиняться его указам.
  
  Много веков назад на Земле имелись лишь два государства — Мировое Содружество и Соединенная Азия. Соединенная Азия оставалась бессильной в течение всей ее короткой бурной истории. Мировое Содружество могло стать государством в масштабах планеты, но рухнуло в День Краха, когда мощностей по агропромышленному производству белка не хватило для удовлетворения абсолютного минимума потребностей населения.
  
  — Ты пропустил самое интересное, Уолтер. В первую неделю мавританцы сбили половину собственной авиации. А Империя потеряла в болоте танковую бригаду, которой Джа приказал идти по прямой до самого Тимбукту. У головизионщиков был великий день. Обрати внимание на ту лиловую с коричневым оттенком. У нас есть на нее сертификат Фонда.
  
  Перчевский поднял марку и рассмотрел ее с обратной стороны:
  
  — У меня уже есть такая. Просто смотрю.
  
  — Так или иначе, мавританцы оказались не столь неповоротливы, как имперцы. Сейчас они окружают Дакар.
  
  — А что предпринимает Совет?
  
  — Хохочет до упаду. Они решили не мешать свержению Джа. Ходят слухи, что другие страны не будут принимать беженцев из Империи. Слишком уж Джа и его банда уронили репутацию Старой Земли.
  
  — Старина Джош? Да ты шутишь. Как можно уронить то, что и так уже на самом дне?
  
  — Высмотрел что-нибудь, чего бы тебе хотелось?
  
  — Тебя, любовь моя.
  
  — Наглец!
  
  — Как насчет в среду вечером?
  
  — А что у тебя на уме?
  
  — Сыграть в криббидж.
  
  — Я тебе позвоню. Если от этого будет какой-то толк. Если ты опять не окажешься в каком-нибудь странном месте под названием вроде Ночного Горшка.
  
  — Собственно, я подумывал отправиться на археологические раскопки в кратер Лей.
  
  — Забавно, что ты о них упомянул. Еще кофе?
  
  — С удовольствием. А что?
  
  — В прошлом месяце они проникли в новый зал. Он оказался во вполне приличном состоянии.
  
  — Он открыт?
  
  — Туда провели прозрачную трубу. Можно пройтись и посмотреть, но ни к чему близко не подойдешь и никому не помешаешь.
  
  — Тогда позвони мне. Если хочешь съездить взглянуть.
  
  — Извини, Уолтер. — (Вошел еще один покупатель.) — Да, сэр? Чем могу помочь?
  
  — Что у вас есть из Франции двадцать первого века?
  
  Перчевский погрузился в изучение клочков бумаги, рассказывавших о далекой бурной эпохе. Наконец он отобрал семь марок для коллекции и заплатил за них со счета Уолтера Кларка.
  
  — Макс, спасибо за кофе. И придержи для меня эту берлинскую, хорошо? Как только решу, сразу дам знать. Может, в среду?
  
  — Ладно, Уолтер. Созвонимся завтра.
  
  — Оставь сообщение, если меня не будет.
  
  — Хорошо.
  
  Забравшись в автобус, он вернулся в квартиру, находившуюся за двести километров оттуда.
  
  «Дурак ты, — подумал он. — Проделать такой путь ради часа сплетен».
  
  Но, черт побери, он и впрямь чувствовал себя лучше.
  
  В прошлом ему доводилось ездить намного дальше. Он сомневался, что Макс хоть в какой-то степени представляет, насколько она для него важна. Для него она оставалась одной из немногих неизменных реальностей в жизни, ориентиром, по которому он возвращался из джунглей Бюроландии.
  
  С тщательностью хирурга поместив новые марки в альбомы, он достал блокнот и вычеркнул их каталожные номера из списка желаний, отметив дату и заплаченную за каждую цену. Внеся итог в общий гроссбух, он отметил тот факт, что заполнились еще две альбомные страницы.
  
  Вести столь подробные записи его вынуждала некая потребность фиксировать мелкие свидетельства взаимодействия со вселенной, пусть даже посредством символов в виде цифр. Были и другие блокноты, в которых он вел другие записи, сохраняя множество событий в своей жизни.
  
  Ни один блокнот никогда не покидал его квартиру.
  
  Ему всегда было интересно, что думают шпионы Бюро о его списках и заметках. Он нисколько не сомневался, что их проверяют в его отсутствие.
  
  Закончив с записями, он окинул взглядом стерильную комнату, внезапно ставшую очень тесной и одинокой.
  
  Он попробовал включить головизор на канале Лунного командования, но там не происходило ничего, кроме бесконечного парада информационных сообщений, хотя комментатор однажды упомянул о предстоящих важных новостях с упоминанием Флота. Ожидалось некое крупное событие, но суть его была неясна. Режим секретности оставался необычно строгим.
  
  — Ну конечно, — проворчал Перчевский, уставившись в ящик. — Наверняка начальник штаба объявит о победителях этого года во флотском турнире по нардам.
  
  Лунное командование было сердцем и мозгом Конфедерации. Там находилась штаб-квартира спецслужб, составлявших ее кости и сухожилия, средоточие человеческой деятельности, объединенное лишь общими вооруженными силами. И единственным волнующим событием, случившимся там за всю жизнь Перчевского, стало обнаружение доисторической базы чужаков на обратной стороне Луны.
  
  Военные не управляли Конфедерацией. Но единственным, что препятствовало абсолютной власти военных, было джентльменское соглашение между генералами и адмиралами о допустимости определенных форм демократии. Верховное командование могло бы делать что заблагорассудится и когда заблагорассудится, если бы не этот обычай. На дальних окраинах, вдали от глаз сенаторов, так зачастую и бывало. Гражданский сектор не мог применить к военным особых санкций.
  
  Перчевский раздраженно выключил головизор. Сверившись с лунным календарем в поисках лучшего вида, он снова надел китель и отправился на скоростном электропоезде за шестьсот километров, к туристическому смотровому куполу над кратером Тихо.
  
  Местной достопримечательностью был вовсе не кратер. Люди прилетали со ста тридцати четырех планет Конфедерации и более чем сотни ее доминионов, протекторатов, ассоциированных государств и непосредственных колоний не для того, чтобы взглянуть на яму в поверхности Луны. Союзники и вассалы кратером тоже не интересовались.
  
  Как не интересовался им и Перчевский.
  
  Из смотрового купола Тихо открывался потрясающий вид на Старую Землю, его родную планету. Планету, на которой он не был восемь лет.
  
  Тихо и подобные ему купола предлагали ту самую близость к биологическим корням, которой вполне хватало большинству туристов.
  
  Откинувшись на спинку кресла, Перчевский слушал записанный комментарий:
  
  «…где зародилась человеческая раса… возможно, также планета происхождения сангари… первая успешная внеземная высадка двадцатого июля тысяча девятьсот шестьдесят девятого года по старому летоисчислению… Нил Армстронг… восхождение Мирового Содружества после Третьей мировой войны… День Краха в июле две тысячи сто девяносто четвертого года, приведший к коллапсу. Корабли компании „Рейнхардт“ вывозили беженцев из Содружества в межзвездные колонии начиная с две тысячи сто восемьдесят седьмого года вплоть до окончания Лунных войн в две тысячи двести двадцать шестом. После Иерусалимского договора две тысячи двести двадцать восьмого года последовали хаотичные исследовательские экспедиции и беспорядочная колонизация, которую мы теперь называем Первой экспансией.
  
  Расточительное использование ресурсов и расовые предрассудки положили начало реакционному изоляционизму, продолжавшемуся в течение двадцать четвертого и двадцать пятого веков. Космические полеты, даже на Луну, прекратились. Контакт со звездными мирами возобновился лишь в две тысячи шестьсот тринадцатом году, когда вице-адмирал Такада Йосимура привел Флот Новой Земли к Луне. Вскоре после этого Йосимура встретил корабли Директората Палисарии.
  
  В старых архивах Лунного командования обнаружились координаты десятков заселенных планет. В то время вторичные колонии Директората подвергались постоянному давлению со стороны расы токе. Директорат и Новая Земля заключили ксенофобский альянс, а затем начали искать других союзников среди людей.
  
  Таким образом возникла Конфедерация — если не де-факто, то по крайней мере как некая концепция. За родовспоможение при ее появлении на свет мы должны благодарить бывших врагов, токе. Безжалостная решимость их звездных повелителей и касты воинов объединила человечество. Конфликт продолжался достаточно долго, чтобы Конфедерация стала реальностью, с военной штаб-квартирой в туннелях Луны.
  
  С тех пор Конфедерация и Лунное командование неуклонно развиваются».
  
  Перчевский больше не слушал. Все это было ему известно.
  
  Он знал, что услышать это ему придется еще не раз. Смотровые купола стали Меккой, куда совершались регулярные хаджи.
  
  Взглянув на Землю, он задумался: как дела у родителей? Он давно уже ничего не слышал о них.
  
  Весь обратный путь он проспал. День был долгим.
  
  Его ждали два сообщения. Первое — от Макс, которой хотелось взглянуть на ксеноархеологические раскопки на обратной стороне Луны. Другое — от его работодателей. Распечатка гласила: «Прием для начальствующего состава состоится в среду в 20:00. Явка обязательна. Подробности по номеру 864-6400-312».
  
  Вздохнув, он набрал номер, подумав, что Макс вряд ли это понравится. Узнав, что к чему, он позвонил ей:
  
  — Макс? Это Уолтер. Угу. Спасибо за звонок. Слушай, у меня проблема. Только что узнал от босса. Завтра вечером мне нужно присутствовать на приеме для персонала. Никак не отвертеться. Знаю. Извини. Эй! Хочешь со мной? Там будут все крупные шишки. Начальник штаба Флота собирается выступить с важным объявлением. Нет. Вряд ли это как-то связано с Улантским Пограничьем. Если хочешь знать мое мнение, это лишь дымовая завеса. Прием состоится в клубе командования. Можешь со мной там встретиться? Ладно. Пока.
  
  Он лег на койку, размышляя, в чем может заключаться новость и почему ему приказали явиться. Хоть он и был старшим оперативником, но к числу начальствующего состава не относился.
  
  Ему также стало интересно, как скоро его отзовут из отпуска и запихнут за письменный стол. Он сомневался, что отдыхать придется долго — начальству не нравилось, когда люди болтались без дела в ожидании нового назначения.
  
  Он снова подумал о родителях.
  
  
  
  7. Год 3048
  
  Операция «Дракон»: Столкновение
  
  Писать он не мог — слишком много было свободного времени. Ему всегда работалось лучше, когда минуты торопливо летели одна за другой.
  
  С головой творилось что-то непонятное. Из всех шкафов лезли скелеты, особенно роман с Элис. Непоколебимые стены Тира рушились на глазах.
  
  Прошли годы с тех пор, как он в последний раз вспоминал об Элис. Почему вдруг сейчас? Поспешное психопрограммирование перед заданием? Или его здравый рассудок обтрепался по краям?
  
  В подобном состоянии он провел два дня. Бывали минуты, когда он не знал, где находится и почему, а иногда — даже кто он такой.
  
  Порой казалось, будто его жизнью управляют дьяволы-хранители. Судьба преследовала его подобно своре неутомимых гончих, для которых единственным источником наслаждения была злоба.
  
  Корабль без предупреждения вынырнул из гиперпространства.
  
  — Что, приехали? — спросил он у пустоты и вышел в коридор, где уже толклось большинство планетян.
  
  В помещениях корабля отдался голос Ярла Киндервоорта:
  
  — Всем пассажирам оставаться в каютах. Мы намереваемся вступить в бой с эскадрильей Конфедерации, которая преследует нас.
  
  — В бой? — переспросил Мойше. — Что за черт? Мыш, что происходит? Юпп не должен был ничего предпринимать еще две недели.
  
  Мыш предупреждающе покачал головой. Их могли услышать. Женщина-сангари, похоже, была в ярости.
  
  — Тут целый клубок интриг, — прошептал бен-Раби. — И наверняка в этом замешан Бекхарт.
  
  — Будем надеяться, что нас внезапно не сочли расходным материалом, — сказал Мыш. — Что происходит?
  
  — Черт возьми, я думал, ты знаешь. Бекхарт? Или, может, Юпп решил, что у него появилась возможность? А может, на границе разразилась война?
  
  — Что? Ерунда. Улантониды не дураки. Это все Старик. Однозначно.
  
  — Лучше пристегнись. И читай все молитвы, какие знаешь.
  
  Во время службы во Флоте бен-Раби был свидетелем нескольких сражений, что напрочь отбило у него охоту к космическим войнам. Слишком полными и окончательными становились поражения.
  
  Пока он пристегивался, корабль содрогнулся. Мойше опознал залп тяжелых ракет. На борту корабля, как выяснилось, имелось непривычное для его класса вооружение.
  
  Неужели неприятным сюрпризам не будет конца?
  
  На несколько мгновений в голове воцарился полный хаос, на который, казалось, взирала со стороны крошечная часть рассудка.
  
  Его привел в чувство сигнал отбоя тревоги и звонок в дверь.
  
  В каюту вошел матрос:
  
  — Господин бен-Раби, не могли бы вы пройти с нами?
  
  Он был столь же вежлив, как паук, приглашающий в гости муху.
  
  Похоже, стоило ждать хлопот.
  
  Позади матроса стояли полдюжины вооруженных людей. Бен-Раби вышел за ними в коридор.
  
  Еще одна группа сопровождала Мыша, который хранил стоическое спокойствие.
  
  На чем они погорели?
  
  Арестом руководил сам Киндервоорт. У него был вид человека, жаждавшего объяснений и готового задавать вопросы. Мойше надеялся, что тот не станет прибегать к чересчур примитивным методам.
  
  Похоже, Мыш опасался именно этого. Но люди их профессии жили по законам Ветхого Завета: око за око, кто меч поднимет…
  
  — Попались, ребята, — оскалился Киндервоорт, показав неправильный прикус.
  
  У бен-Раби возникло иррациональное чувство отвращения к этому человеку. К нынешней ситуации оно отношения не имело — скорее ненависть с первого взгляда.
  
  Бледное лицо Киндервоорта напоминало череп, туго обтянутый кожей поверх выступающих скул и выпяченного подбородка. Сходство особенно усиливалось, когда на его физиономию падала тень.
  
  Бен-Раби изначально питал неприязнь к людям со столь замогильной внешностью.
  
  — Ага, вот и вы, — сказал капитан корабля, когда они, шаркая, вошли в мрачно обставленный кабинет. Мебель из имитации черного дерева в античном стиле и покрытые искусственными досками стены с потолком создавали впечатление капитанской каюты на парусном корабле. Его дополняли реплики старинных корабельных фонарей, компас, секстант, карта Генриха Мореплавателя, а также репродукции в рамах с изображениями каравелл, клипперов и фрегата «Созвездие». — Никаких проблем, Ярл?
  
  — Никаких, сэр. Бюро не берет на работу фанатиков. Позвольте представить вам капитан-лейтенантов Флота Конфедерации Масато Игараси Шторма и Томаса Аквинаса Макленнона, старших оперативников Бюро разведки Флота. Господа, перед вами капитан корабля Эдуард Шуто.
  
  Бен-Раби задумчиво пожевал губами. Он и раньше опасался, что реальной фамилией Мыша может оказаться Шторм. Мыша не было в Академии весь последний год обучения — тот самый год, в котором случилась война между Штормом и Хоксбладом на Теневой Черте.
  
  После окончания той войны Мойше побывал на Черномире. В то время там крутился и некий Масато Игараси Шторм, но их пути не пересеклись. Этот самый Масато принял на себя командование наемниками отца после того, как из-за предательства со стороны сангари погибли его отец, братья и большая часть офицеров их семьи.
  
  Киндервоорт наверняка выяснил о Мойше все, хотя фамилия Макленнон казалась ему чужой, будто принадлежавшей кому-то, кого он знал много лет назад, во времена невинности.
  
  Он чувствовал себя в намного меньшей степени Томасом Аквинасом Макленноном, чем Мойше бен-Раби, Гундакером Нивеном, Эриком Эрлом Холленкампом, Уолтером Кларком или… Сколькими людьми он побывал?
  
  — Садитесь, господа, — сказал Шуто. — И расслабьтесь.
  
  Бен-Раби рухнул в кресло, бросив взгляд на напарника, Мыша, который, похоже, был ошеломлен не меньше его. Сам факт, что капитану известно тайное имя, влек за собой множество последствий… Больше всего пугало, что кто-то мог проникнуть в Бюро достаточно глубоко и получить доступ к главной базе данных. Это означало «крота» на генеральской должности.
  
  — Тревожитесь за друзей из Флота? — спросил Киндервоорт. — Не беспокойтесь. С ними все в порядке. Они ударили и сбежали. Причем весьма быстро. Видимо, сообразили, что нет никакого смысла драться, если даже победа ничего им не даст.
  
  Он усмехнулся. Шуто тоже.
  
  «Крота» наверняка внедрили весьма глубоко. Иначе невозможно было объяснить, как им постоянно удается ускользать от Конфедерации.
  
  Встав напротив бен-Раби, Киндервоорт нахмурился и наклонился к нему. Мойше избегал взгляда череполицего, уставившись на Шуто.
  
  Капитан откинулся в мягком удобном кресле, прикрыв глаза.
  
  — Но нас ведь волнуют не фон Драхау или адмирал Бекхарт, не так ли? — Киндервоорт снова усмехнулся и шагнул к Мышу. — Нас интересуют маячки, которые вам вживили. Подсадили нам ходячие межзвездные передатчики. Весьма изобретательно.
  
  У них наверняка имелся «крот».
  
  Мойше считал, что он единственный, у кого в голове межзвездный передатчик. Бекхарт так переживал по этому поводу, будто оплачивал расходы из собственного кармана. Отчего казалось сомнительным, что он согласится на дублирующий вариант.
  
  Бен-Раби не особо интересовало, почему с ним послали Мыша. Бекхарт отдал соответствующее распоряжение. Старику никто не задавал вопросов, а тем более не возражал.
  
  Мыш выглядел будто живой труп. Что ж, неплохо. Ушат холодной воды ему тоже не помешает.
  
  Как вышло, что у Мыша ничего не болело?
  
  Зная Бекхарта, можно было предположить, что психологи специально запрограммировали головные боли. Может, чтобы отвлечь внимание от Мыша. Знал ли об этом Мыш?
  
  Похоже, им стоило кое о чем поговорить.
  
  Смазкой для часового механизма Бекхарта зачастую служила засекреченность его составляющих. Лишь сам мастер знал все секреты своей механики.
  
  Может, имелись и другие?
  
  Глупый вопрос.
  
  Сама натура Бекхарта, похоже, требовала изворотливых хитростей и витиеватых дымовых завес, которые скрывали скользкую, будто змея, правду. Однако все его планы, пусть и весьма замысловатые, отличались компактностью и логичностью. Они разрабатывались лучшими компьютерами Лунного командования. Бекхарт моделировал всевозможные ситуации, включая самые невероятные и непредвиденные обстоятельства.
  
  Учел ли он возможного «крота»?
  
  Внезапно бен-Раби понял, что они с Мышом — вовсе не напарники. На этот раз они были путешественниками, двигавшимися параллельными, но разными курсами и запрограммированными на то, чтобы скрывать друг от друга не меньше, чем от тех, кто являлся их целью. И с самого начала предполагалось, что их раскроют.
  
  Бекхарт знал про «крота».
  
  Он хотел, чтобы их схватили. Он хотел, чтобы они провели год на службе у сейнеров.
  
  Мойше охватила злость. Целый год, украденный из жизни!
  
  — Это ведь полностью биологическая штука, да? — спросил Киндервоорт.
  
  — Что?
  
  — Межзвездный передатчик. Потрясающая игрушка. Наши детекторы даже не дрогнули, когда вы поднялись на борт. Естественно, в перспективе это не имело никакого значения.
  
  Он лучился от самодовольства. Как и Шуто, улыбавшийся до ушей в старинном капитанском кресле, пластиковом, несомненно изготовленном руками архаистов.
  
  — Как, черт побери, вы узнали мое имя? — требовательно спросил бен-Раби.
  
  Они, похоже, были в настроении поболтать и могли сообщить нечто такое, что помогло бы компьютерам отследить «крота».
  
  Киндервоорт пропустил вопрос мимо ушей:
  
  — Мы начали мониторить гиперпространственные диапазоны, как только вышли на орбиту Карсона. Нам хотелось выяснить, не удастся ли поймать что-нибудь от эскадрильи фон Драхау. Представьте наше удивление, когда мы обнаружили, что кто-то ведет передачу с корабля.
  
  — Тебе просто повезло, Ярл, — заметил капитан.
  
  — То, что они появятся, мы и так знали. Повезло лишь в том, что они принялись передавать внутри достаточно небольшого корабля, чтобы их можно было вычислить.
  
  Как они узнали?
  
  Мойше вспомнил челнок с корабля вольных перевозчиков, который не стартовал по расписанию. Не были ли вольные перевозчики курьерами «крота»? «Черный мираж». Это название стоило запомнить, — возможно, кому-то придется всерьез побеседовать с экипажем.
  
  Не существовала ли некая связь между сейнерами и вольными перевозчиками? И первые, и вторые постоянно доставляли хлопоты тем, кто определял политику Конфедерации.
  
  — Доктор Дюморье, заходите, — позвал Шуто. — Займемся делом.
  
  Киндервоорт быстро шагнул за спину Мойше и схватил за плечи. Бен-Раби не сопротивлялся — поделать он все равно ничего не мог.
  
  Вошел врач. Потыкав и помяв затылок Мойше, он обрызгал его обезболивающим аэрозолем, после чего достал из чемоданчика неприятно древнего вида лазерный скальпель.
  
  — Это займет всего минуту. Вы ничего не почувствуете, — сказал он, цитируя всех врачей, живших с тех пор, как инки делали друг другу трепанацию черепа заостренными камнями.
  
  — Когда мне вживляли эту хрень, тоже так говорили, — проворчал бен-Раби.
  
  Он не мог сдаться, не выразив хоть какого-то протеста.
  
  — Мы просто извлечем сгустки амбры, — сказал Киндервоорт. — Эд, как думаешь? Нормально будет продать их обратно Флоту на следующем аукционе?
  
  — Пожалуй, — благожелательно кивнул Шуто. — Неплохая идея.
  
  Мойше страстно желал, чтобы его оставили в покое. Ему хотелось закричать: «Непрофессионалы!»
  
  Они и не были профессионалами. На тральщиках, судя по всему, не водилось настоящей контрразведывательной службы.
  
  В предложении Киндервоорта имелась своя справедливость. Бен-Раби и Мыш, как и все прочие агенты на кораблях сейнеров, вне зависимости от того, кому подчинялись, преследовали одну цель. А именно — получение доступа к стадам огромных ночных созданий, производившим важнейший компонент узла, который сейчас удаляли из затылка бен-Раби.
  
  Звездный янтарь, космическое золото, небесный алмаз — таковы были другие ее названия. Но как бы она ни называлась, амбра считалась нынешним стандартом богатства.
  
  В разговорной речи ее именовали кратко и по существу. Это были твердые отходы жизнедеятельности звездных рыб. Дерьмо.
  
  Это самое дерьмо удобряло цивилизацию. Без него не могла существовать Конфедерация. Без него не было бы быстрой межзвездной связи — а как известно, скорость и надежность связи в конечном счете определяют пределы роста любой империи.
  
  Бен-Раби не понимал физических принципов межзвездной связи. Он знал лишь то, что было известно любому человеку с улицы. Дуга между катодом из амбры и анодом из кристалла билао могла сгенерировать тахионную искру, с помощью которой можно передать сообщение со скоростью быстрее световой. Ни амбру, ни кристаллы билао невозможно было синтезировать.
  
  Кристаллы зарождались естественным путем в глубинах мантии нескольких планет размером примерно с Землю, вращавшихся на орбитах сверххолодных звезд. В пределах Конфедерации единственной такой планетой являлась Сьерра. Добыча кристаллов на глубине в тридцать с лишним километров обходилась невероятно дорого.
  
  Но при этом кристаллы билао стоили дешевле, чем амбра. Монополия на нее принадлежала сейнерам — чистой воды капиталистам свободного рынка. Каждый сгусток доставался тому, кто больше заплатит.
  
  Спрос на амбру постоянно превышал предложение. Несмотря на гигантские капиталовложения, оптимисты часто собирали соответствующую аппаратуру в надежде где-то достать сгусток амбры.
  
  Все флотилии тральщиков сейнеров даже в лучше годы добывали меньше сорока тысяч сгустков, и большинство шли на замену истощившимся.
  
  Сейнеры продавали свою продукцию на аукционах — на планетах, которые объявлялись временно нейтральными и оказывались под угрозой всей огневой мощи, какую только могли обеспечить флотилии. Участники аукционов всегда подчинялись правилам сейнеров. С чересчур своевольными звездные ловцы могли попросту отказаться иметь дело.
  
  Одной амбры было вполне достаточно, чтобы объяснить наплыв оперативников на Карсон после того, как «Данион» объявил о наборе техников с планет. Агенты слетелись, подобно стервятникам, рассчитывая поживиться на трупе флотилии Пэйна.
  
  «Вот кто мы такие, — подумал бен-Раби. — Мы с Мышом — стервятники… Нет, не совсем. Скорее хищные птицы. Соколы, взлетевшие с руки Бекхарта. Наша добыча — информация. Наша задача — принести любой ее клочок, который выдаст стадо звездных рыб».
  
  Мойше пытался верить, что добычу и распределение амбры должна контролировать Конфедерация. Пытался изо всех сил.
  
  Иногда ему приходилось обманывать самого себя, чтобы не задаваться чересчур многими вопросами. Его начали беспокоить такие не относящиеся к делу понятия, как Добро и Зло.
  
  Душа его, робко соскальзывая в бездну аморальности, лишь бормотала: «Хочу». То, чего он не мог понять, причиняло ему боль, донимавшую сильнее язвы.
  
  Бен-Раби страшился безумия. В последнее время его многое пугало — в силу непостижимости.
  
  — Так, один есть.
  
  Доктор бросил извлеченный из затылка Мойше сгусток в сверкающий поддон из нержавеющей стали. Плюх! Восклицательный знак в конце очередного этапа миссии. Врач начал накладывать швы на рану.
  
  — Будет сильно болеть, когда пройдет анестезия?
  
  — Не особо. Ваш затылок слегка онемеет, и к нему больно будет прикасаться. Если что — обращайтесь ко мне.
  
  Доктор повернулся к Мышу. Тот попытался слегка сопротивляться, но в конце концов сдался. «Совесть», — подумал Мойше. Мышу обязательно нужно было устроить спектакль.
  
  Врачи были еще одним пунктиком Мыша. Как он часто заявлял тем, кто готов был его слушать, в таковых он попросту не нуждался.
  
  Бен-Раби подозревал, что именно потому Бекхарт никогда не менял личность и внешность Мыша при подготовке к очередному заданию.
  
  — Мы не любим шпионов, — бросил капитан корабля.
  
  Казалось, слова вырвались помимо воли, как нечто нелогичное, несмотря на положение.
  
  «Мы, — подумал Мойше. — Эти люди всегда говорят „мы“».
  
  Червячок в душе вдруг ожил, и Мойше невольно поежился. Каким-то образом Шуто задел его за живое, пробудив некое желание. Странно.
  
  Он попытался понять, чего же именно хочет, но суть ускользала сквозь пальцы, будто мокрая рыба.
  
  — Но «Даниону», чтобы выжить, нужен ваш опыт, — продолжил Шуто минуту спустя. — И мы в достаточной степени любим свой корабль, чтобы дать вам еще один шанс. — Голос его звучал уже не столь отстраненно. — В общем, так. Мы оставим вас в живых, но вам придется работать до упаду, пока не забудете, зачем вас сюда послали. А когда все закончится, мы отправим вас домой, и знать вы будете не больше, чем в день, когда нанялись к нам. Не создавайте новых проблем, парни. Довольствуйтесь тем, что ничего не знаете. Без вас нам никак, но совать нос не в свое дело мы вам не позволим. «Данион» большой. Парой человек больше, парой меньше — разницу никто не заметит. Доктор, вы еще не закончили?
  
  — Мне осталось его зашить, сэр. Одну минуту.
  
  — Капитан-лейтенант Макленнон, капитан-лейтенант Шторм, возвращайтесь в свои каюты. И постарайтесь меня особо не раздражать.
  
  Встав, бен-Раби дотронулся до маленькой повязки за ухом. Онемение проходило, и он почувствовал легкое жжение. Вдруг возникла мысль, что его тело и душа ранены куда сильнее, чем он сам думал.
  
  Доктор закончил с Мышом:
  
  — Готово, капитан-лейтенант. Постарайтесь особо не напрягаться. Я бы посоветовал в ближайшие дни поручить всю работу вашим подружкам. — В голосе его звучал легкий сарказм, возможно маскировавший зависть.
  
  — Похоже, о тебе уже ходят слухи, Мыш, — заметил бен-Раби.
  
  Мыш не ответил. Ему было не до шуток.
  
  Обратно они возвращались без сопровождения, стремясь в каюты, будто раненые звери в укромные логова. В коридоре возле каюты бен-Раби Мыш спросил:
  
  — Что теперь будем делать, Мойше?
  
  — Не знаю, — пожал плечами бен-Раби. — Я надеялся, ты что-нибудь придумаешь. Полагаю, нам в любом случае никуда не деться. Ситуация патовая.
  
  — Это только пока. — Мыш слегка выпрямился. — У нас в запасе год. Вряд ли они смогут постоянно оставаться начеку.
  
  — Наверняка смогут. — И все же его порадовали ободряющие слова, пусть и ложные. — Хотя никогда ничего не знаешь наперед. По-всякому может повернуться.
  
  — Смотри-ка.
  
  Из двери своей каюты на них смотрела женщина-сангари. Улыбнувшись, она им помахала.
  
  — Злорадствует, — сказал бен-Раби.
  
  — Думаешь, знает? Думаешь, это она помогла нас замести?
  
  Пожав плечами, бен-Раби взглянул на женщину. Казалось, их взгляды встретились со звоном лязгнувших мечей. Ее улыбка стала шире.
  
  — Да. Нисколько не сомневаюсь.
  
  
  
  8. Год 3047
  
  Былое: Сломанные Крылья
  
  — Я проверяю, куда отправляются люди, покидая Сломанные Крылья, — сказал Нивен, надеясь, что Марья не поймет смысла лежащих перед ним данных. — Если некое статистически значимое число эмигрирует на определенные планеты, мы можем сделать выводы о том, о чем они мечтают, живя в условиях куполов, и что привлекает их на планетах определенного типа. Если дело в окружающей среде, значит мы нашли способ облегчить отрицательные стороны жизни в куполе. — Он слегка прибавил лекторского тона. — «Убити» специализируется на работе в негативных условиях окружающей среды, на высокопродуктивной разработке полезных ископаемых. В некоторых наших проектах стала серьезной проблемой текучесть кадров, из-за расходов на обучение и транспорт. В интересах корпорации сократить эти расходы, сделав так, чтобы работники были довольны и хорошо себя чувствовали. — «Вполне правдоподобно», — подумал он, поздравляя самого себя. — А ты что тут делаешь?
  
  — Ищу тебя. У нас же свидание.
  
  — Но ведь сейчас только… Господи! Который час? Эй, красавица, прошу прощения. Я тут напал на след кое-чего интересного и так заработался, что даже обед пропустил. Погоди еще минуту, хорошо? Я закончу, позвоню секретарю, и можем идти. — Он улыбнулся. — Я обязан доложиться. Образование не выбило из него духа Старой Земли. Ты не поверишь, какой скандал он мне вчера устроил!
  
  Эта женщина снова превращала его в желе.
  
  Мыш не ответил на звонок. Впрочем, Нивен удивился бы, будь иначе. Звонок был лишь поводом спрятать данные от взгляда Марьи и выиграть время, чтобы нагромоздить правдоподобную ложь поверх той, что он уже наговорил.
  
  Сочинять, однако, ничего не пришлось. Марья задала лишь один вопрос:
  
  — Чем хочешь заняться?
  
  У него едва не вырвалась грубая правда.
  
  — Работой я сыт по горло, но вчера мы, кажется, везде побывали. В Городе Ангелов не так уж много мест для увеселений. Я рад уже одному твоему обществу, — галантно добавил он. — Так что выбирай.
  
  — И еще говорят, будто на Старой Земле не осталось романтики, — рассмеялась она. — Как насчет того, чтобы просто пройтись? Я не против хорошей долгой прогулки.
  
  — Э… — У него задрожали руки.
  
  Он покинул Родину еще в юности, но уроки проведенного на Старой Земле детства забывались с трудом. Тот, кто их не усваивал, обычно долго не жил. И один из самых жестких уроков заключался в том, чтобы не ходить по улицам без банды приятелей.
  
  Здесь — не Старая Земля, и на здешних улицах смерть не чувствовала себя как дома. Но и тут к ним могли прицепиться, в любую минуту подняв ставки в игре.
  
  — Чему ты улыбаешься?
  
  — Это не улыбка. Это «гримаса ужаса». Я родом со Старой Земли. Знаешь, как мне трудно порой бывает идти по улице без поддержки в виде полусотни крепких парней?
  
  — Я совсем забыла. Но здесь тебе не о чем беспокоиться, Гун.
  
  — Ты это знаешь. И я тоже понимаю — мозгами. Но внутри меня сидит троглодит, который заявляет, что мы оба лжем сами себе.
  
  — Если это в самом деле так трудно…
  
  — Не расстраивайся. Я же не говорил, что не попытаюсь. Постепенно освоюсь. Черт побери, буду стараться изо всех сил. Просто хотел тебя предупредить: не думай, будто это я из-за тебя слегка дерганый и весь на нервах.
  
  — Все будет хорошо, вот увидишь. Это один из самых скучных и безопасных городов во всем Рукаве.
  
  
  
  — Что ты там говорила в медцентре? — проворчал Нивен несколько часов спустя, вскоре после того, как на Сломанные Крылья опустилась ранняя ночь. — Насчет самых безопасных улиц в галактике? — Со всех сторон на него давила тьма. Он испуганно озирался, выискивая тень малейшего движения. Он все еще ощущал жар лазерного заряда, пролетевшего в сантиметре от щеки. — У меня аж ногти на ногах трясутся.
  
  Марья провела пальцами по волосам, которые на бегу опалил заряд. Ноздри Нивена дрогнули, уловив острый запах паленого.
  
  В свете далекого уличного фонаря виднелось ее бледное лицо. Она тоже дрожала, и, похоже, злость мешала ей хоть что-то ответить.
  
  — У тебя что, ревнивый приятель?
  
  Марья покачала головой.
  
  — Здесь не Старая Земля, — тяжело дыша, проговорила она. — Тут люди так себя не ведут.
  
  Нивен опустился на четвереньки и пополз к выходу из переулка.
  
  Боевыми искусствами он не владел, но прошел базовую подготовку, которую давали всем агентам. Так что в случае чего мог устроить спектакль.
  
  Нужно было что-то делать. Переулок заканчивался тупиком. А стрелявший, возможно, не один. Ловушка вполне могла захлопнуться.
  
  Заряд оставил след на кирпичной стене над головой.
  
  — Ночной прицел, черт бы его побрал! — рявкнул Нивен, откатываясь в сторону. Но он успел заметить стрелявшего — заряд прилетел с крыши склада на другой стороне улицы. — Не такой уж он хороший стрелок, — пробормотал он. — Тут и пятидесяти метров нет.
  
  Если он останется в живых, промчавшись через улицу…
  
  С того места, где стоял стрелок, послышался удивленный возглас, затем сдавленный вопль, полный страха и боли. О мостовую глухо ударилось упавшее с крыши тело.
  
  Мгновение спустя Нивен был уже на другой стороне. Прижавшись к стене склада, он уставился на труп.
  
  В слабом свете фонаря он опознал хромого из вестибюля «Маркоса». Горло стрелка разбили всмятку.
  
  У каждого человека своя уникальная подпись — так же, как оставляет мрачную подпись на теле жертвы профессиональный убийца. Эту подпись Нивен знал. Он взглянул вверх.
  
  Зачем Мышу понадобилось за ним следить?
  
  Хотя нельзя сказать, что он был против. По крайней мере, сейчас.
  
  Подошла Марья и тут же отвела взгляд:
  
  — Кажется, у тебя есть ангел-хранитель.
  
  — У кого-то из нас точно.
  
  Он посмотрел на нее, и в голове что-то щелкнуло — ничего конкретного, просто легкое беспокойство. Она даже не спросила, почему кто-то хотел его убить. Обычный штатский сразу бы поинтересовался.
  
  Нивен поискал оружие убийцы, но не нашел:
  
  — Попробую забраться на крышу.
  
  — Зачем? Не лучше ли побыстрее отсюда убраться?
  
  В голове снова щелкнуло. Штатские в такой ситуации звали полицию. По крайней мере, штатские на других планетах.
  
  — Угу, пожалуй. Если бы с ним кто-то был, мы бы об этом уже узнали.
  
  «Но куда теперь идти?» — подумал он. Уж точно не в отель, когда на него официально объявили охоту. И не на конспиративную квартиру. Он еще не знал, что предпринял Мыш, а выяснить это, пока за ним таскалась Марья, не мог.
  
  Смертельная угроза пробудила в нем профессионала, поставив барьеры, ограждавшие его от всей вселенной, пока не разберется, где друзья, а где враги и все прочие.
  
  — Можно пойти ко мне, — предложила Марья.
  
  На Нивена нахлынули воспоминания о бесчисленных шпионских и детективных голопостановках. Не было ли все подстроено заранее? Маловероятно, что даже неловкий убийца трижды промахнулся с полусотни метров. Но Нивену не хотелось верить, что в этом замешана Марья. От нее исходила притягательная, животная страсть…
  
  Так или иначе, только кретин стал бы полностью исключать подобную возможность. Вопрос теперь стоял о жизни и смерти.
  
  Однако подозрениями он делиться не стал.
  
  — Ладно. — Он испуганно огляделся, без труда изображая дрожь и замешательство. — Но мне сперва нужно кое-что сделать.
  
  Их взгляды встретились, и он все понял. Ему не хотелось верить, но она действительно была врагом. И сейчас она пыталась найти повод остаться рядом с ним, не вызывая подозрений.
  
  Актрисой она была не самой лучшей. В напряженной обстановке ей не удавалось полностью контролировать язык тела, выдававший мысли.
  
  Нивен почувствовал себя преданным и оскорбленным, хотя знал ее всего день.
  
  Ему всегда хотелось, чтобы кто-то его желал. Не за то, кем или чем он являлся, а просто как человека.
  
  Человека. А человек ли она вообще? Без замысловатых тестов точно определить невозможно. Генетики с уверенностью заявляли, что у человечества и сангари общие доисторические предки.
  
  Она могла оказаться даже новым резидентом сангари. Прошлый тоже был женщиной.
  
  — Где ты живешь? — спросил Нивен.
  
  Она предпочла не настаивать. И объяснила, как добраться до ее квартиры.
  
  — Тебе вовсе не обязательно рисковать, — сказал он и тут же беззвучно выругался. По сути, он неявно признался в том, что был целью снайпера. Но порой риск необходим. Может, по крайней мере, удастся убедить ее, что он ни о чем не подозревает. — Это может быть опасно.
  
  — Ничего страшного. Мне никогда еще не доводилось участвовать в чем-то подобном. — Ее лицо вспыхнуло от притворного волнения. — Во что я ввязалась, Гун?
  
  Пора было выстроить дымовую завесу.
  
  — Понятия не имею, милая. Ни малейшего. На меня уже второй раз нападают, но и в прошлый раз никто не удосужился объяснить почему. Тогда меня попытались убить прямо в «Маркосе», в тот же день, когда мы сюда прилетели. Мы даже никого тут не знали. Но меня постоянно кто-то преследует, и… Когда ты родом со Старой Земли, на такое у тебя всегда чутье.
  
  — Может, дело не в тебе? А в твоем друге?
  
  — Ты про Джона? Никогда об этом не задумывался. Вполне возможно. Собственно, я не так уж много о нем знаю. Его прислала корпорация. Так или иначе, я намерен выяснить, что происходит.
  
  Он надеялся, что выдал достаточно искаженной правды, чтобы посеять у нее сомнения. Многое зависело от того, удалось ли противнику утаить «жучки» от тщательных проверок Мыша.
  
  — Ты как, доберешься, Марья? Может, тебя проводить?
  
  — Справлюсь.
  
  — Пожалуй, без меня тебе в любом случае будет безопаснее. До встречи.
  
  Нивен бросил взгляд на мертвеца, затем на улицу. Вокруг не было ни души.
  
  Странно… Люди будто почувствовали собирающуюся грозу и сидели по домам, где ничего не могли увидеть и ничем не рисковали. Даже в складском районе должно быть какое-то движение. Черт побери, где патрули? Где полицейские машины?
  
  Нечто подобное он видел на Старой Земле, где банды брались за оружие по малейшему поводу. Граждане и служители правопорядка всегда залегали на дно, пока не рассеивалась вонь порохового дыма.
  
  В первом условленном месте Мыша не оказалось, не оставил он и сообщения. Но во втором тайнике Нивен нашел поспешно нацарапанную записку, где говорилось, что Марья — новый резидент сангари. И еще Мыш добавил, что спасается бегством от десятка бандитов, которые бросились за ним в погоню после случившегося на складе.
  
  Нивен написал ответ, объяснив, где будет. Места в тайнике хватало, так что он оставил там и записи, сделанные в медицинском центре.
  
  Их нужно было спасти любой ценой. Возможно, с помощью главного вербовщика Флота на Сломанных Крыльях, одновременно являвшегося резидентом Бюро в Городе Ангелов.
  
  Нивен бродил по улицам, убивая время, чтобы дать Марье возможность сделать некий шаг, который высветил бы текущие намерения врага. Через час он обнаружил за собой хвост.
  
  За ним таскался громила с сонной физиономией, прикидывавшийся опустившимся бродягой. Нивен решил, что тот не отличается особым умом. Город Ангелов был слишком молод, и в нем поддерживался достаточный порядок, чтобы не допустить появления бомжатника, пусть даже с населением из одного человека.
  
  Он не собирался нападать на Нивена. Враги надеялись, что тот выведет их на Мыша.
  
  Нивен наблюдал за преследователем скорее из любопытства, чем с тревогой. Тот был профессионалом, но не привыкшим к подобного рода работе, — вероятно, стрелком или курьером, который подвернулся под руку. От него с легкостью можно было избавиться, и Нивен отправил мысли о нем на задворки сознания.
  
  Приближаясь к квартире Марьи, он все больше успокаивался. Он уже решил, что станет делать.
  
  Полностью он, однако, не расслаблялся. Враги могли схватить Мыша, и тогда его жизнь ничего не будет стоить. Но пока Мыш на свободе, Нивен был уверен, что никто не причинит ему вреда.
  
  Избавившись от хвоста, он нашел переговорную будку, разбудил резидента в Городе Ангелов и объяснил, где спрятана информация из медцентра. Он использовал словесный код, на расшифровку которого потребуются многие часы, — на случай, если разговор прослушивался.
  
  До квартиры Марьи он добрался, когда купол уже окрашивала рассветная заря. Молекулярный слоистый пластик поблескивал красным. По мере того как менялся угол падения солнечных лучей, пластик проходил стадии от полной прозрачности до сияния всеми цветами спектра.
  
  Несмотря на усталость, Нивен чувствовал себя бодрым и веселым, прекрасно владея собой.
  
  Марья сразу же ответила на стук.
  
  — Где ты был? — спросила она. — Я с ума схожу от волнения.
  
  Она взглянула через его плечо, вдоль коридора второго этажа.
  
  Кого она высматривала? Мыша? Или сообщников?
  
  — Кто-то увязался за мной по дороге. Я не знал, что делать, и ходил кругами, пока он не отстал. Или я его потерял.
  
  — Гун, я ничего не понимаю. Почему?..
  
  — Не знаю, милая. Как я ни ломал голову, могу предположить лишь одно: возможно, кто-то из конкурентов «Убити» считает, что мне нужно кое-что еще, помимо тех данных… — Он помедлил, притворяясь, будто его осенило. — Ха! Мне ведь никогда не говорили, зачем им эти данные. Я просто подумал… Может, речь о некоем проекте, которым они наступили кому-то на мозоль?
  
  Будь он тем, кем притворялся, подобная возможность выглядела бы вполне реальной. У «Убити» имелись собственные вооруженные силы. Приграничные корпорации вели жесткую игру.
  
  Во взгляде Марьи на мгновение промелькнула неуверенность.
  
  «Бюро просчиталось», — подумал Нивен. Он мог бы ее убедить, если бы выглядел как социальный психолог. Его легенду можно было проверить вплоть до рождения. Бюро в этом смысле отличалось дотошностью. Особенно отдел Бекхарта.
  
  Но Нивен выглядел как типичный уроженец Старой Земли. И это превращало в ничто любые свидетельства благонадежности, которые он мог предоставить.
  
  — Мам, что случилось? — В комнату вошла темноволосая девочка лет семи или восьми, потирая кулачками заспанные глаза.
  
  Маленькая для своего возраста, она походила на безгрудую миниатюрную копию матери.
  
  — Брэнди, это мой друг доктор Нивен. Я тебе про него говорила.
  
  — А…
  
  «Особого энтузиазма не заметно», — подумал Нивен. Собственно, по выражению лица девочки можно было заключить, что он несет угрозу ее миру.
  
  Прекрасный ребенок. Словно с рекламы игрушек.
  
  Нивен не сумел сочинить комплимент, который не показался бы чересчур банальным:
  
  — Привет, Брэнди. Можешь называть меня Гун. Сокращенно от Гундакер.
  
  — Гундакер? Это что за имя?
  
  — Со Старой Земли.
  
  — А. — Она наморщила губу. — Мама сказала, вы доктор. Майкл болеет.
  
  Он повернулся к Марье, все еще стоявшей в дверях.
  
  — Это мой сын. Младший брат Брэнди. Подхватил какую-то заразу. Похоже на грипп.
  
  — Я не тот доктор, Брэнди. Но если я чем-то могу помочь…
  
  — Знаете какие-нибудь интересные истории? Майклу не нравятся те, которые я сочиняю. А мамы никогда нет дома. — Она бросила на мать обвиняющий взгляд.
  
  «Хороша, — подумал Нивен. — Куда лучше Марьи».
  
  — Какого рода истории? Про пиратов? Про прошлые времена? Про войну? Про Ричарда Хоксблада и Гнея Юлия Шторма? Знаешь, что они воевали здесь, на Сломанных Крыльях?
  
  Он упомянул об этом как бы между делом, ожидая ответа. Война на Теневой Черте, последняя великая война наемников, случилась на Черномире вскоре после сражения на Сломанных Крыльях.
  
  Из-за событий на Теневой Черте серьезно пострадали интересы сангари. Но одно или два семейства начали возмещать здесь понесенные потери еще до того, как затихла ударная волна с Черномира.
  
  Когда сангари поймали там за руку, это стоило им контроля над множеством законных корпораций и жизней нескольких глав семейств. Катастрофа стала столь масштабной и обширной, что вошла в легенды сангари.
  
  Девочка лишь пожала плечами, подразумевая, что Черномир для нее ничего не значит.
  
  — Наверное, лучше про пиратов.
  
  Похоже, девочка утратила всякий интерес. Она вышла из комнаты, и следом послышались звуки готовки.
  
  «Судя по всему, она ничего не слышала о Теневой Черте», — подумал Нивен. Какое же семейство представляла Марья? Какое-то мелкое, пытавшееся давить на Первые семейства после того, как те потеряли лицо на Черномире? Несомненно, ни одно из тех, что имели непосредственное отношение к тамошним событиям.
  
  — Прямо-таки куколка, — сказал он Марье. — Не думаешь отдать ее в модельный бизнес?
  
  — Нет. Она не сможет. Сядь и отдохни. Я приготовлю чего-нибудь поесть. Потом перенесу сюда Майкла, а ты можешь спать на детской кровати.
  
  Брэнди принесла кофе. Настоящий.
  
  И Нивен понял, что имела в виду Марья насчет дочери. Раньше он этого не замечал, поскольку девочка не смотрела в его сторону.
  
  Глаз девочки сильно косил и казался слепым.
  
  Он никак не ответил на ее страдальческий вызывающий взгляд, в котором чувствовалась неподдельная боль. Судя по всему, это случилось с ней недавно.
  
  Нивен занялся делом в те несколько секунд, когда Брэнди ушла в кухню, а Марья еще не вернулась, — критически окинул взглядом обстановку. Рано или поздно ему пришлось бы доложить обо всех подробностях, включая местоположение каждой пылинки.
  
  В квартире было тесно — типичная картина для жилых помещений в городе-куполе. Ее обстановку составляла обшарпанная подержанная мебель — вполне ожидаемо для бедной семьи. И Марья не отличалась склонностью к порядку. Под потолком в углах висела паутина, на стульях и на полу валялся всякий хлам.
  
  Ее неряшливость не имела никакого отношения ни к бедности, ни к нехватке времени. Дело было лишь в привычке. Дома у сангари имелись слуги-животные, которые убирали за ними.
  
  Марья делила кров с выводком тараканов. Пластиковые стены покрывали потеки грязи. На окнах висели поношенные грязные занавески.
  
  Именно в такое жилище могла бы приходить после работы занятая небогатая женщина. В этом отношении Марья оказалась весьма искусна, превратив свойственные ее расе недостатки в преимущества.
  
  Но откуда у бедной женщины настоящий кофе? Его же приходилось доставлять со Старой или Новой Земли!
  
  Нивен сделал вид, будто не обратил на это внимания. Дав понять, что ему знаком вкус настоящего кофе, он вполне мог себя выдать. Большинство жителей Старой Земли этого вкуса не знали — каждая унция шла на экспорт.
  
  Они вели изощренный фехтовальный поединок, нанося проверочные уколы мысленными рапирами.
  
  Одно из правил его профессии заключалось в том, чтобы не выдавать ничего конкретного.
  
  И Марья тоже ничего конкретного не выдавала. Во всяком случае, не настолько, чтобы понять, кто она.
  
  Кто мог постичь разум сангари? Адмирал пытался в течение десятилетий, но безрезультатно.
  
  Однако, как и Мыш, Бекхарт на самом деле стремился не понять их, а уничтожить. Понимание являлось лишь еще одним оружием в его арсенале.
  
  Несколько минут они сидели молча. Нивен наблюдал из-за края чашки за Марьей. Она не сводила с него задумчивого взгляда. Он представил себе, какие дикие мысли бродят сейчас в ее чуждом мозгу.
  
  — Пойду взгляну, как там Майкл, Гун.
  
  Он последовал за ней до двери спальни.
  
  В крошечной комнате стояли две полуразвалившиеся кровати — одна для Марьи, другая для детей.
  
  Марья присела на край кровати, в которой лежал бледный пятилетний малыш. Мальчик настороженно наблюдал за Нивеном.
  
  — Майкл, это мой друг доктор Нивен. Он немного поживет у нас.
  
  — Привет, Майк.
  
  — Я не Майк, — еле слышно, но с нескрываемой злостью отозвался мальчик. — Я Майкл. В честь прадедушки.
  
  Марья вздрогнула.
  
  Майкл прямо-таки лучился гордостью.
  
  — Ладно, — кивнул Нивен, ничем не выдавая удивления. — Пусть будет Майкл.
  
  Он ошибся, и ошибка могла стать роковой. Эти сангари прекрасно знали про Теневую Черту.
  
  Существовал лишь один сангари с человеческим именем Майкл. Майкл Ди. Тот, кто развязал войну. Тот, кто стал как гордостью, так и горем для своей расы.
  
  Тот, кто заплатил крайнюю цену за свою неудачу.
  
  — Брэнди говорит, тебе нравятся истории про пиратов? Я когда-то знал одного пирата. Вернее, когда мы познакомились, он еще не был пиратом. Он только потом им стал. Я вырос и пошел в школу, а он вырос и стал пиратом.
  
  — Вряд ли он сейчас к этому готов, Гун. — Марья, похоже, искренне волновалась. — Думаю, надо позвать врача.
  
  К собственному удивлению, Нивен обнаружил, что встревожен не меньше ее.
  
  — Хочешь, вызову такси?
  
  Что он делает? Этот щенок — сангари. И цель жизни Нивена — помочь окончательно покончить с их расой. Из маленьких вырастают большие.
  
  — Нет, у нас есть одна из больницы, живет этажом выше. Я не слишком хорошо ее знаю, но…
  
  — Иди за ней, женщина. Я тут сам справлюсь.
  
  Марья уставилась на него, и взгляд ее на мгновение смягчился. На секунду показалась реальная женщина, скрытая за маской той, которую она пыталась изображать. Она поцеловала его в щеку.
  
  — Спасибо, Гун. — Он привлек ее к себе, и она добавила: — Потом. Постараюсь вернуться как можно быстрее.
  
  Поцелуй его не интересовал. Зато он успел прицепить крошечный передатчик-хамелеон сзади к ее воротнику.
  
  Когда за ней закрылась дверь квартиры, Нивен вставил в ухо приемник, сделав вид, будто почесывается.
  
  Криво усмехнувшись, он потрогал себя в месте, где она до него дотронулась. Не проделала ли она с ним тот же фокус?
  
  У нее не было причин идти за врачом. Ей самой вполне хватало медицинской подготовки — если в ее легенде имелась хотя бы доля правды.
  
  Он снова улыбнулся. Марью трудно было назвать опытным тактиком.
  
  — Вы мамин новый любовник?
  
  Вопрос застиг Нивена врасплох. Маленькие девочки обычно о таком не спрашивают.
  
  — Нет. Пока нет.
  
  — Ей нужен кто-нибудь. Как считаете, она красивая?
  
  — Думаю, она замечательная.
  
  Ему стало неуютно. Общаться с детьми он не умел. Единственным его знакомым ребенком был сын Юппа, Хорст-Иоганн.
  
  — Может, ей стоит снова выйти замуж. Вы женаты?
  
  Марья добралась до переговорной будки и теперь с кем-то разговаривала. Следить за ее половиной разговора, пытаясь догадаться о содержании другой половины и одновременно ведя беседу с Брэнди, оказалось попросту невозможно. Однако он все же услышал, как Марья просит тщательно проверить его легенду. Это означало, что первый раунд он выиграл. У нее возникли сомнения. Или ей хотелось сомневаться, что сводилось к тому же самому.
  
  — Нет. Я так и не встретил подходящую женщину.
  
  Смелая девочка. Знала ли, что она не человек? Вероятно. Судя по тому немногому, что он слышал, у сангари не было детства в человеческом смысле. От их детей ничего не скрывали, относясь к ним как к маленьким взрослым и ожидая соответствующего поведения.
  
  — Хотя не знаю, понравились бы вы мне.
  
  «Тоже вполне честно», — подумал он и пошел проведать Майкла. Мальчик все так же настороженно наблюдал за ним круглыми глазами.
  
  Мальчик был тяжело болен — иначе Марья не рискнула бы обратиться к человеческому врачу. Для подпольщиков-сангари в том имелся немалый риск. Врачи могли заметить тонкие различия между расами.
  
  Марья с врачом вернулись раньше, чем разговор Нивена с Брэнди успел зайти в тупик.
  
  Он решил, что эта женщина тут уже не в первый раз: ее выдавали быстрота и уверенность.
  
  — Брэнди занялась сводничеством, — шепнул он Марье.
  
  — Опять подыскивает мне мужа? — рассмеялась она. — Похоже, она не намерена сдаваться.
  
  — Вряд ли я сдал экзамен.
  
  — Не важно. В эту ловушку я снова не попаду.
  
  — Зачем ты их сюда привезла?
  
  На Старой Земле родители обычно отдавали детей на попечение общества сразу после рождения. Детство Нивена было необычным в том смысле, что большую его часть он провел с матерью. С ней он до сих пор поддерживал контакт, но следы отца затерялись много лет назад.
  
  Избавляться от детей было обычной практикой и на окультуренных внешних планетах. Биологическими родителями воспитывались хорошо если четверть всех детей Конфедерации.
  
  Вопрос потряс Марью, оскорбив свойственное сангари чувство семьи. Но сказать об этом она не могла.
  
  — Я забыла, что там, откуда ты родом, все по-другому. Угу, порой это даже удобно. Однако это мои дети.
  
  — Не пытайся объяснять. Это лишь очередное различие между внутренними планетами и Пограничьем. Я к ним постепенно привыкаю.
  
  Врач вернулась из спальни:
  
  — Марья, я дала ему антибиотик широкого спектра и антивирусное. Ничего серьезного. Позаботься, чтобы он побольше лежал в постели и много пил, и следи за температурой. Она должна подняться. Если станет слишком высокой — дай ему аспирин. Термометр тебе нужен?
  
  Марья кивнула, превосходно изобразив замешательство.
  
  «Молодец, дамочка, — подумал Нивен. — Ты слишком бедна, чтобы позволить себе термометр. Но при этом подаешь настоящий кофе». Он улыбнулся. Марья проходила стажировку по хемопсихиатрии, но ей пришлось звать постороннего врача… Не двигало ли ею некое тайное желание смерти?
  
  — Приятно было с вами познакомиться, доктор Нивен, — сказала врач.
  
  — Мне тоже. — Он проводил ее взглядом до двери.
  
  В ее походке не чувствовалось гордости.
  
  — Хочешь поспать, Гун? — спросила Марья.
  
  — Не возражаю.
  
  Но позволят ли нервы заснуть в сердце вражеской территории?
  
  Как оказалось — вполне. Раздевшись до белья, плюхнувшись в постель Марьи и сказав Майклу: «Спокойной ночи, капитан», он тут же провалился во тьму.
  
  Он проснулся лишь однажды, словно в тумане, когда Марья скользнула в постель рядом с ним. Что-то пробормотав, он забылся на много часов.
  
  Просыпался он медленно. Постепенно он понял, что короткий день Сломанных Крыльев уже миновал и снова наступила ночь. Он не помнил, где находится, пока, повернувшись, не обнаружил рядом женщину.
  
  Это простое движение положило начало трем бурным дням.
  
  Марья оказалась воистину ненасытной. Единственным словом, которое к ней подходило, было «изголодавшаяся». Он никогда прежде не встречал женщину, которая так нуждалась бы в мужчине.
  
  Нивен удивил сам себя. Их любовь была столь дикой, столь сосредоточенной на одном-единственном, что напоминала скорее битву. Будто они условились: «Да будет навеки проклят тот, кто первым крикнет: „Хватит!“»
  
  Казалось, они ничем больше не занимались, кроме как спали и совокуплялись, бросаясь в атаку за атакой в подобии сексуальной войны. Внешний мир утратил для них всякое значение.
  
  И все же во всем этом имелся некий метод, некая рациональность. Стремясь удовлетворить Марью, которая стремилась его отвлечь, Нивен оправдывал себя тем, что не забывает, кто он такой. Он пытался убедить себя, что занимается этим ради того, чтобы разрушить вражескую командную структуру.
  
  Он знал, что и Марьей движет не одна лишь страсть.
  
  Иногда Нивен задумывался: где сейчас Мыш? Наверняка у Мыша были теперь развязаны руки, как он всегда и хотел.
  
  Брэнди, поняв, что к чему, забрала брата в первую же ночь и ушла наверх к женщине-врачу. Майкл, который теперь выглядел чуть получше, иногда заходил, болтался по квартире, не говоря ни слова, а потом снова уходил. Брэнди все это время не появлялась.
  
  «Что мы делаем?» — пробормотал Нивен себе под нос. Они были смертельными врагами. Таков был главный закон, — закон крови, в соответствии с которым ему и ей полагалось жить и умереть. И тем не менее они его отвергли — или сублимировали в образе любви…
  
  Нивену внушало страх окончание миссии. Отчет… Ему придется отвечать на вопросы. И объясняться.
  
  
  
  Нивен храпел, закинув руку за шею Марьи.
  
  Здание встряхнулось, будто вылезший из воды пес. Зазвенело оконное стекло. На пол кухни посыпалась посуда. Весь квартал содрогнулся от взрыва.
  
  Нивен резко выпрямился.
  
  — Дэ-четырнадцать, — пробормотал он.
  
  — Что?
  
  — Что это было?
  
  — Какой-то взрыв.
  
  Они оделись на бегу. В разбитом окне отразились пляшущие языки пламени. Марья выглянула наружу:
  
  — Во имя Санта!
  
  — Что?
  
  — Склад…
  
  — Сейчас вернусь… Что это?
  
  Снизу донесся вопль, за которым последовали крики и стоны.
  
  Нивен узнал этот вопль. То был Мыш, охваченный жаждой убивать.
  
  Он еще раньше увидел очертания игломета под бельем Марьи в ящике комода. И успел к нему первым.
  
  Дверь с грохотом влетела внутрь. Ввалился оборванный, потрепанный и окровавленный Мыш. Казалось, он вырос до трех метров — настолько был взвинчен.
  
  — Спокойно, — сказал Нивен, показывая игломет. — Все под контролем, Мыш.
  
  Мыш не пострадал — кровь была не его.
  
  — Я все сделал, — прохрипел он. — Сообщение ушло. Валим эту суку и сматываемся.
  
  Такова была их работа, но… Нивен не мог допустить, чтобы эту женщину убили. То, что она была сангари, казалось несущественным.
  
  — Нет. Незачем. Не в этот раз.
  
  Мыш постепенно приходил в себя, казалось уменьшаясь в размерах. Он взглянул на оружие Нивена, потом на женщину:
  
  — Ладно. Тебе решать, Док. Но кое-что я все-таки хочу с этого поиметь. Где те чертовы щенки?
  
  — Наверху. Но убить детей я тебе тоже не дам.
  
  — И в мыслях не было, Док. Я даже котенка бы не утопил. Ты же знаешь старину Джона. Свяжи ее, ладно? Чтобы она не отправилась за нами.
  
  Он попятился к двери.
  
  Улицу прорезал вой сирен. В комнату запустил щупальца ропот собравшейся толпы.
  
  — Извини, что все так закончилось, Марья. Но бизнес есть бизнес.
  
  — Я почти поверила… — Она уставилась на него, на мгновение показавшись маленькой и беззащитной. Нивен напомнил себе, что она сангари и, прояви он неосторожность, мгновенно бы его прикончила. — Думаю, ты лишь успокаиваешь совесть. Я бы не стала, окажись все наоборот. Вы и так уже принесли нам немало бед.
  
  «Не слишком умно говорить такое тому, кто держит тебя под прицелом», — подумал Нивен. Он пожал плечами:
  
  — Возможно. Хотя это не совесть. Скорее другая слабость. Вероятно, нужно быть человеком, чтобы это понять.
  
  Он предоставил ей самой догадываться, что имелось в виду.
  
  Вернулся Мыш с детьми и врачом. За это время он успел обзавестись оружием.
  
  — Этих троих тоже свяжи, Док.
  
  Врач перепугалась куда больше, чем Брэнди или Майкл. Люди на периферии Большого Бизнеса обычно представляли операции, проводившиеся организацией и против нее, намного более смертоносными, чем на самом деле.
  
  — Что происходит, Гун? — спросила Брэнди.
  
  Голос ее звучал полностью бесстрастно, будто она привыкла находиться под дулом пистолета.
  
  — Просто бизнес, милая.
  
  — А. — Она бросила на мать презрительный взгляд.
  
  — Это Звездопыльщик, — сказала ей Марья.
  
  — И ты ему поверила?
  
  Разорвав простыни на полосы, Нивен связал врача, затем девочку и Майкла.
  
  — Я же говорил тебе, что был знаком с пиратом, капитан.
  
  — Хорошо, — сказал Мыш. — Дай мне оружие, Док.
  
  — Гм? Зачем?
  
  — Потому что мне оно нужно.
  
  Нивен озадаченно протянул ему игломет. Мыш зашвырнул его в коридор.
  
  — Давай-ка лучше отсюда сматываться, — покачал головой Нивен. — Вечно топтаться в растерянности они вряд ли будут.
  
  — Сперва еще одно. — Сунув оружие под мышку, Мыш достал из докторского чемоданчика шприц и наполнил его из ампулы, которую извлек из кармана. — Это за вашего прадеда, ребятки. И за всех его братьев и сестер, племянников и племянниц.
  
  — Что ты делаешь, черт побери? — спросил Нивен.
  
  — Просто бизнес, Док. Разве не вполне честно платить той же монетой? Нужно расширять наши собственные рынки сбыта.
  
  Он закатал рукав Майкла.
  
  Марья сразу же все поняла:
  
  — Нет! Пяо! Только не моих детей! Убей меня, если хочешь, но не…
  
  В ответ Мыш лишь натянуто улыбнулся:
  
  — Просто бизнес, дамочка. Заткни ей кляпом рот, Док. И побыстрее. Нам нужно отсюда убираться, прежде чем Флот сообразит, что мы отрезали здешнюю межзвездную связь.
  
  До Нивена дошло, что собирается сделать Мыш.
  
  — Эй! Ты же не можешь… — Ему хотелось помешать, возразить, но его сбило с толку упоминание Флота. — «Звездная пыль»?
  
  Мыш кивнул, зловеще улыбаясь. Его рука потянулась к оружию.
  
  Неужели человек может быть настолько жесток? Это было чистой воды убийство, в самом худшем его варианте.
  
  Марью срочно нужно было заставить замолчать. Крики могли привлечь внимание…
  
  С трудом соображая, Нивен заткнул ей рот кляпом. Ее кожа казалась ледяной на ощупь. Он чувствовал бушующие в ее душе ярость и ненависть. Ее била дрожь.
  
  На мгновение ему показалось, что сейчас с ней случится припадок.
  
  Мыш сделал инъекцию детям. На его губах играла все та же зловещая улыбка. Он откровенно наслаждался собственной жестокостью.
  
  Откуда в нем столько ненависти?
  
  — Идем, Док. Они уже тут. Слышишь?
  
  Шум толпы и вой сирен сменились грохотом штурмовых десантных модулей, ворвавшихся в околопланетное пространство. Атмосфера Сломанных Крыльев отчаянно протестовала против вторжения.
  
  К планете приближался Юпп.
  
  Кто-то сунул в дверь голову. Мыш выстрелил, промахнулся, выскочил в коридор и выстрелил снова.
  
  — Док, ты идешь?
  
  — Извини, Марья. В самом деле, прости. Так уж вышло.
  
  Подхватив на бегу игломет, он перепрыгнул через свежий труп и побежал следом за Мышом к пожарной лестнице.
  
  
  
  Позже, когда они ждали в толпе, наблюдая за потоком военных, хлынувшим через главные городские шлюзы, Нивен спросил:
  
  — Что за хрень ты там говорил насчет того, что надо сматываться, пока Флот обо всем не узнал?
  
  — Мы ведь как бы Звездопыльщик и Пяо, забыл?
  
  — Но они все равно узнают, когда…
  
  — Пока нет. Смотри.
  
  Форма на входивших в город космопехотинцах не имела отношения к службе. Нивен никогда раньше такой не видел.
  
  Мыш весьма предусмотрительно выбрал место ожидания. К ним направлялся некто из числа высокого начальства.
  
  — Господин Пяо? — спросил тот, не глядя на Нивена. Похоже, его охватили смешанные чувства благоговейного трепета, страха и отвращения. — У вас есть данные для моих офицеров?
  
  — Есть, полковник. — Мыш протянул пухлый пакет. — Поздравляю. Ваши люди оказались не хуже наших.
  
  Полковник побагровел и открыл рот, но тут же спохватился и осторожно проговорил:
  
  — Более чем, господин Пяо. Как вам когда-нибудь предстоит узнать.
  
  — Для того, кто верует, возможно все.
  
  Полковник быстро перелистал пачку страниц. Позади него собрались другие офицеры. Он передавал им бумаги.
  
  — Пошли, Док. Они сами разберутся.
  
  От Нивена не ускользнула настороженность в глазах космопехотинцев.
  
  — Что это все значит?
  
  — Они тоже думают, будто мы Пяо и Звездопыльщик. Будто мы договорились с Лунным командованием, что без труда разделаемся с сангари и захватим контроль над их сетью.
  
  — К чему вся эта дымовая завеса?
  
  — Нужно поддерживать легенду о Звездопыльщике, по крайней мере пока Юпп не нанесет удар. Иначе они могут эвакуировать свое производство. Кстати, хотел сказать — ты отлично поработал, раскапывая всю эту информацию. Старик тебя наверняка полюбит.
  
  Нивен предпочел не отвечать.
  
  — Для меня это как-то уж слишком запутанно. Сангари должны сообразить, что это была космопехота? А потом решить, что мы ничего не стали говорить об их производственных мощностях, потому что остались бы без поставок сами?
  
  — Погоди, Старик еще зашвырнет тебя в какую-нибудь по-настоящему замысловатую авантюру.
  
  — Господин Пяо? — спросил сержант-космопехотинец.
  
  — Да?
  
  — Не будете ли вы так любезны последовать за мной, сэр? Ваш транспорт.
  
  Их окружили космопехотинцы. Предосторожность против наемных убийц, предположил Нивен. Награды за их головы никуда не девались.
  
  Из города доносились звуки бесконечных стычек. Считая, что налетчики — люди Звездопыльщика, приспешники сангари были готовы сражаться насмерть. Жестокость Звездопыльщика по отношению к коллаборационистам вошла в легенды.
  
  Космопехотинцы препроводили Нивена и Мыша к бронетранспортеру, в котором никого больше не было. Машина с грохотом покатила в сторону космопорта.
  
  — Мыш, у меня такое ощущение, будто адмирал добавил несколько новых сюжетных поворотов чисто ради пущего интереса. Что будет, когда Звездопыльщик узнает, что мы всуе используем его имя?
  
  Мыш пребывал в превосходном настроении. День сложился удачно — ему удалось вырезать свои инициалы в душе сангари. Он разрушил их бандитский притон.
  
  — Скажу по секрету одну вещь, Док. Если обещаешь, что Старик никогда не узнает, что я тебе про это говорил.
  
  Он выжидающе посмотрел на Нивена.
  
  — Ладно. Даю слово. Что там у тебя?
  
  — Ты и есть Звездопыльщик.
  
  — Что?
  
  — Звездопыльщик, Пяо — это все придумал Старик. Звездопыльщиком станет любой, на кого он укажет и скажет: «Ты!»
  
  — Вот же хрень. Спасибо, что сказал, Мыш. А то ты меня уже до смерти напугал, что этот сукин сын вылезет из логова и перережет мне глотку. После отчета об операции мне полагается годичный отпуск. И черт побери, как только закончатся все допросы, я собираюсь…
  
  — На это не рассчитывай, Док. По крайней мере, пока работаешь на Старика.
  
  
  
  Октябрь три тысячи сорок седьмого года. Капитан Юпп фон Драхау, командующий Четвертой специальной оперативной группой, при участии тяжелой осадной эскадрильи проводит внезапную акцию по подавлению производственных мощностей сангари, спрятанных во внутреннем поясе астероидов вокруг Дельты Шеола, белого карлика в малом скоплении под названием Адские Звезды. Операция завершается быстрым, жестоким и полным уничтожением вражеской инфраструктуры. Одновременно Конфедерация и местные полицейские силы начинают перекрывать сеть распространения наркотиков, ранее базировавшуюся на Сломанных Крыльях.
  
  Адмирал Бекхарт одержал полную победу в очередном раунде против самого старого и самого известного своего врага.
  
  
  
  9. Год 3048
  
  Операция «Дракон»: «Данион»
  
  Бен-Раби протискивался в свою каюту, все так же яростно глядя на женщину-сангари.
  
  — Мне следовало прикончить ее на Сломанных Крыльях! — прорычал Мыш. — Это все ты…
  
  Он так и не простил Мойше проявленной слабости, из-за которой Марья осталась жива.
  
  — Терпеть не могу, когда приходится убивать на всякий случай, Мыш.
  
  — Гм? Тогда оглянись и еще раз подумай. Сколько бед она уже могла натворить?
  
  — Ладно. Значит, в том есть некий извращенный смысл. Если считаешь, что тебя преследует призрак Сломанных Крыльев.
  
  — Преследует. И будет преследовать. Возможно, я все-таки решу этот вопрос раз и навсегда…
  
  — Только не здесь, — покачал головой бен-Раби. — И не сейчас. Не после того, что нам только что пришлось пережить.
  
  — Я и не имел в виду сию минуту. Не совсем же я дурак, Мойше. Все будет выглядеть как несчастный случай.
  
  — Оставь, Мыш.
  
  Мышу не была свойственна жалость. «Мне тоже стоило бы стать твердым как кремень, — подумал бен-Раби. — Но я не умею ненавидеть, как он».
  
  Бен-Раби считал встречавшихся на пути людей и события чересчур преходящими, чтобы всерьез питать к ним отвращение.
  
  — Пусть лучше пошевеливается, когда мы снова окажемся на твердой земле, — проворчал Мыш. — Второй раз ей не уйти… Надеюсь, мы найдем Родину сангари, пока я не отдал концы.
  
  Бен-Раби ощутил укол ревности. Мыш знал, в чем суть его Грааля, и неизменно следовал по пути, ведшему к заветной чаше, пусть даже та наполнена кровью.
  
  — Я тоже надеюсь — ради тебя, — горько рассмеялся Мойше. Порой подобный смех заменял ему слезы. — До встречи.
  
  Он вошел в каюту.
  
  Он надеялся, что год, который им предстоит провести вместе, сделает Мыша мягче, но опасался, что надежда эта тщетна. Этого не позволит Марья, которой двигала память о детях…
  
  Ненависть Мыша, застарелая и неумолимая, была намного глубже, чем обычно свойственная культуре Конфедерации. Если он в самом деле Шторм, этим все объяснялось. Взгляд на мир Штормов из Железного Легиона отличался библейской старомодностью.
  
  Вся их семья погибла из-за махинаций сангари во время войны на Теневой Черте.
  
  Но Мышу вовсе не обязательно быть Штормом. Его ненависть, возможно, связана со «звездной пылью».
  
  «Радость, которая сжигает, мечта, которая убивает» — так назвал этот наркотик Чижевский всего за несколько секунд до того, как пагубная страсть унесла его в нескончаемые просторы смертного сна. Наркотик был главной чумой эпохи, затронувшей каждого человека. Он забрал больше жизней, чем жестокая война с улантонидами.
  
  «Звездная пыль» была мечтой наркоторговца. Она вызывала мгновенное привыкание. Одна доза — и человек подсаживался навсегда. Он уже не мог уменьшить дозу и тем более бросить. Не мог он и заменить наркотик другим, не столь страшным.
  
  Для небогатых жителей Внутренних миров страсть к наркотику означала жестокий конец — самоубийство, гибель при попытке раздобыть денег на очередную порцию или смерть в непрекращающейся драке между наркоманами, у которых есть снадобье, и теми, у кого его нет. Зачастую их ждала медленная агония в заведениях, где надзиратели могли лишь стеречь их, защищая от них мир и пытаясь заточить собственную душу в камень.
  
  Омерзительные факты о гибельной страсти к «звездной пыли» не вызывали у сангари ни малейших угрызений совести. Их интересовал лишь продукт, который можно было продать, и стеллары, которые тот приносил.
  
  Сангари вовсе не были жестоки по природе. Они просто рассматривали людей как животных, которых можно использовать. Разве скотовод, мясник и покупатель считают, что жестоки к мясной скотине? Сангари же относились к своим клиентам лучше, чем к скоту, — скорее как европейцы эпохи Возрождения к неграм Африки. Как к полуразумным обезьянам.
  
  Бен-Раби лежал на койке, размышляя о напарнике. Мыш заявлял, что все задания, в которых он участвовал, были направлены против сангари. Пока что именно так и было. Мыш преследовал их с яростным усердием, подчеркивая действия мелкими жестокими штрихами, вроде инъекции детям Марьи. Но что он делал здесь и сейчас, работая против звездных ловцов? Картинка не складывалась.
  
  После объявления об успешном рейде фон Драхау Мыш очутился на седьмом небе, будто сам был заядлым наркоманом.
  
  Сангари были демонами эпохи Конфедерации. Они с легкостью выдавали себя за людей. Их Родина скрывалась где-то за пределами Рукава. По сравнению с человечеством их численность была невелика. По слухам, они могли размножаться лишь под родным солнцем.
  
  Сангари мало что производили для себя. Они предпочитали совершать набеги, а также торговать наркотиками, рабами и оружием.
  
  Конфедерация крайне их ненавидела. Человек был главной их жертвой. Нечеловеческие расы считали их лишь досадной помехой.
  
  В дверь Мойше тихо постучали.
  
  — Войдите, — сказал он. — Мыш? Я так и думал, что это ты.
  
  Это была первая их встреча после допроса у Киндервоорта.
  
  — Новость уже разошлась, — сообщил Мыш. — Все решили, что мы злые, противные, грязные, грубые, мерзкие и непривлекательные шпионы. — Он рассмеялся.
  
  — Надо полагать, ее распространила сангари.
  
  — Возможно. Почему бы тебе не выбраться отсюда и самому не взглянуть, что и как? Посмеешься вволю. Черт побери, можно подумать, мы редкие, будто дронты, и воняем, как скунсы.
  
  — А что, не так? С моральной точки зрения?
  
  — Эх, Мойше… Что с тобой творится в последнее время, черт возьми? Пусть конкуренты хихикают в рукав, но мы посмеемся последними. Им это тоже предстоит. Парни Киндервоорта сегодня утром поймали парочку шпионов — так же, как и нас. Про них уже знали. Похоже, Киндервоорт знал про всех, кроме Штрельцвейтер.
  
  — Мыш, у них наверняка «крот» в Лунном командовании. Где-то очень глубоко.
  
  — Мне тоже так кажется. Другого варианта нет. Мойше, тебе стоило бы увидеть этих ребят, что считают себя чуть ли не святыми. Будто они на голову нас выше. Невинные бедняжки. — Мыш улыбнулся, вспоминая. — Знаешь ту девицу, Уильямс? Я ее до чертиков шокировал. Спросил, сколько она сто́ит. Она даже не поняла. Воистину невинность.
  
  — Ах, молодость… Мыш, что стало с нашей невинностью и идеализмом? Помнишь, как было в Академии? Мы собирались спасать вселенную.
  
  — Кто-то понял, чего мы стоим. — Нахмурившись, он упал на свободную койку. — На самом деле это не совсем правда. Знаешь, мы ведь именно этим и занимаемся. Просто работает все это не так, как мы думали. Мы не понимали, что все взаимосвязано. И когда меняешь что-то на красивую картинку из собственной головы, приходится делать это за чужой счет… Черт, и ты меня втянул… в это самое!
  
  — Во что?
  
  — Заставил думать. Мойше, что с тобой происходит? Ты всегда не в духе, но таким, как в последнее время, я тебя никогда не видел. С тех пор как мы стартовали с Карсона…
  
  Бен-Раби ушел в глухую оборону, не осмеливаясь открыться по двум причинам: во-первых, сейчас этого не стоило делать, а во-вторых, он сам точно не знал, что с ним происходит. И потому он скрыл крепостные стены, которыми себя окружил, за подобием полуправды.
  
  — Всего лишь депрессия. Может, потому, что я остался без отпуска. А может, из-за мамы… Мне хотелось отвезти домой кучу вещей. Часть марок и монет, которые я купил в Корпоративной зоне. Кое-что увезенное со Сломанных Крыльев. Тот прекрасный треножник из резной кости с Трегоргарта, и бабочек с Новой Земли, которые за ее пределами стоят целое состояние…
  
  — Хрень, друг мой. Полная хрень. — Мыш исподлобья уставился на него. — Я хорошо тебя знаю, Мойше бен-Раби, и могу понять, когда тебя что-то вконец достало. Лучше что-нибудь предпринять, а то оно тебя живьем сожрет, если будешь держать его в душе.
  
  Мыш был прав в одном: они хорошо друг друга знали. Очень хорошо. Мыш читал его мысли и хотел помочь.
  
  — Может быть. Когда у тебя следующий шахматный турнир? Приду проиграть несколько партий и опрокинуть пару стаканчиков с местными.
  
  Мыш нахмурился. Дымовую завесу он распознавал сразу же.
  
  Черт побери, едва не сорвался!
  
  Мыш бросил взгляд на «Иерусалим», над которым трудился бен-Раби.
  
  — Ладно, Мойше, я вовсе не хотел лезть тебе в душу. — Он встал. — Не знаю, будут ли у нас еще турниры. Киндервоорт говорит, что сегодня к вечеру мы стыкуемся с «Данионом». Собственно, потому я и пришел. Подумал, что стоит тебе сообщить.
  
  — Здорово, — просиял бен-Раби. Отодвинув страницы «Иерусалима», он встал и принялся расхаживать по каюте. — Ожидание меня вконец измучило. Надоело бездельничать.
  
  
  
  Стыковка с тральщиком выглядела вовсе не помпезно. Не было ни духовых оркестров, ни любопытствующих толп в причальном отсеке. Присутствовали лишь те сейнеры, кого прислали сопроводить прибывших в каюты и проинструктировать о предстоящей работе. Никто из сколько-нибудь высокого начальства не явился их встречать. Мойше был разочарован.
  
  Сопровождающий быстро показал ему каюту и сообщил:
  
  — Лучше ложитесь спать. Сейчас у нас середина ночи. Вернусь рано утром, чтобы помочь вам в первый день.
  
  — Ладно. Спасибо, Пол.
  
  Мойше внимательно на него посмотрел. Пол ничем не отличался от сейнеров, которых он видел раньше.
  
  Тот посмотрел на него в ответ, борясь с собственными предрассудками.
  
  — Спокойной ночи, господин бен-Раби.
  
  — Увидимся утром.
  
  Но утром вместо Пола появилась Эми, которая взяла под свое крыло как бен-Раби, так и Мыша.
  
  — Будете за нами присматривать? — спросил Мыш.
  
  Она залилась легким румянцем:
  
  — Угу, вроде того. Ярл сказал, что хочет держать вас вместе, чтобы за вами легче было следить.
  
  — Не смущайтесь. Мы все понимаем.
  
  — Это не моя работа, капитан-лейтенант Шторм. Я спец по трубам, а не контрразведчик.
  
  — Зовите меня, пожалуйста, Мыш. Или господин Ивасаки.
  
  — Как пожелаете, Мыш. Готовы к завтраку? — Она повернулась к Мойше.
  
  — Я все так же Мойше бен-Раби. Хорошо? Да. Я готов сожрать три завтрака.
  
  Работа началась сразу же после выдачи инструментов и короткого объяснения, как находить дорогу на тральщике. И ее более чем хватало.
  
  В последующую неделю Мойше полностью забыл о душевных страданиях. Воспоминания, вгрызавшиеся в подбрюшье его души, исчезли без следа. Он будто плыл по течению, ни о чем не думая, ни за чем не наблюдая и ни о чем не спрашивая. Занятость и усталость не оставляли времени ни на что. Сейнеры сдержали обещание — планетянам и правда приходилось тяжко трудиться.
  
  Иногда его беспокоили причуды сознания, рисуя перед глазами образ оружия, но лишь слегка, когда он блуждал в грезах, заменяя поврежденные трубы или сломанные счетчики. Поймав видение, он забавлялся с ним, заключая в обертку из других грез, и это помогало коротать время.
  
  Несмотря на постоянную занятость, он вновь радовался жизни.
  
  — Тут происходит нечто странное, Мыш, — прошептал он как-то раз, когда Эми не могла его услышать.
  
  — Что такое?
  
  — Этот корабль не настолько поврежден, как нас пытаются убедить. Оглянись вокруг.
  
  — Трудно сказать. Я никогда не служил на кораблях. Все, что я про них знаю, — ты садишься на корабль, а потом какое-то время спустя высаживаешься в другом месте.
  
  — Суть в том, что повреждений тут хватает, но ничего такого, что вывело бы корабль подобных размеров из строя. Они могли бы и сами справиться. Пусть это и заняло бы у них пару лет.
  
  — И что?
  
  — То, что, возможно, мы тут по другой причине. Интуиция подсказывает мне это еще с Карсона.
  
  — Зачем им посторонние, если в том нет крайней необходимости?
  
  — Не знаю. Единственная причина для лишнего экипажа на корабле — дополнительный персонал на случай боевых потерь. Но на столь огромном корабле две сотни человек или даже тысяча ничего не значат. Да и с кем сражаться сейнерам? С Конфедерацией? Только не с пятой колонной на борту.
  
  — Со временем все так или иначе выяснится. На что бы они ни рассчитывали, вечно скрывать это им не удастся.
  
  — Тихо. Эми идет.
  
  Любопытно, подумал он. Похоже, Мыша вовсе не интересовали мотивы звездных ловцов.
  
  Первая неделя одарила бен-Раби и неприятными минутами. Каждая встреча с женщиной-сангари угрожала закончиться взрывом. И избежать ее было невозможно — ее команда, ремонтировавшая воздуховоды, работала в тех же служебных коридорах, что и его.
  
  Она не собиралась оставлять Мыша в покое. И будто насмехалась над бен-Раби, вызывая у него своей целеустремленностью, делавшей вполне предсказуемой реакцию Мыша, сомнения в его собственной полноценности.
  
  Она его даже не провоцировала, зная, что он все равно ничего не сможет сделать, кроме как задушевно на нее смотреть. И размышлять о том, какую боль он мог бы ей причинить.
  
  На пересечении коридоров она появилась всего через несколько секунд после Эми.
  
  — Черт! — выругался Мойше. — Опять она.
  
  — Держи меня крепче, Мойше.
  
  — Понял, напарник. В случае чего заодно прикрою твою задницу.
  
  — Так-так, опять Крыс. — Женщина-сангари уперла руки в боки, вызывающе глядя на Мыша. Позади нее стояли несколько юных идеалистов, которым она скормила тупую легенду про шпионов. — Какой неприятный сюрприз. Кого-нибудь уже прирезал, шпион? Тут полно неконфедератов, так что ты, наверное, рад, будто боров по колено в помоях.
  
  Любопытная метафора, подумал бен-Раби. Наверняка она выбрала ее специально для этих парней с Трегоргарта.
  
  Юноши в замешательстве переглянулись. Они разделяли ее взгляды и сами не отличались излишней щепетильностью, но родное общество научило их, что чрезмерная наглость может закончится смертью. Трегоргарт был жестокой планетой.
  
  — Так что можешь начать с меня, — продолжила она. — Ты же знаешь, что я думаю о вашей фашистской военной диктатуре. Или кишка тонка?
  
  Она прекрасно знала, что это вовсе не так, но предполагала, что он не станет отвечать при свидетелях — или, если все-таки станет, она сумеет с ним справиться. Сама себя обманывает, подумал бен-Раби. Она считала, будто Мыш из тех, кто бьет только в спину. Но он умел намного больше. Двадцать лет подготовки и тысячелетия боевого опыта выковали из него идеальную живую машину для убийства.
  
  Мойше не знал ни одного оружия или боевого искусства, которым Мыш не владел бы лучше любого из когда-либо живших людей. Если бы он всерьез разозлился, она и вся ее компания в лучшем случае успели бы выхватить пистолеты.
  
  Бен-Раби чувствовал, как в Мыше нарастает ярость, ощущал потребность Мыша как следует проучить эту бабу. Но его напарник прекрасно владел собой. Это тоже являлось частью подготовки.
  
  Мойше и самому пришлось взять себя в руки. Поведение женщины вытравило в нем всякое сочувствие.
  
  Она вела намного более опасную игру, чем сама предполагала. Та могла повернуться против нее самой, если она не успокоится.
  
  Бен-Раби не сомневался, что женщина действует по тщательно заготовленному плану. Ее выдавала небрежная уверенность в себе.
  
  И тем не менее у нее имелось уязвимое место. Ее ахиллесовой пятой была ненависть. Бен-Раби не сомневался, что Мыш этим воспользуется…
  
  — Госпожа Гонсалес, — сказала Эми, — вы уже закончили? Нам нужно работать. И советую вам вернуться на рабочее место, прежде чем начальство заинтересуется вашим отсутствием.
  
  Женщина-сангари попятилась. Подвергать риску свою миссию она не была готова.
  
  — Чувствую себя полным идиотом, — пробормотал бен-Раби.
  
  — Я тоже, — сказал Мыш, потупив взгляд. — Я не могу вечно это терпеть, Мойше.
  
  — Рада, что вы сдержались, — заметила Эми. — Тут и без драк проблем хватает.
  
  Она давно интриговала бен-Раби, и он часто втихаря наблюдал за ней. Сейчас он был только рад, что она не стала звать местных горилл, и где-то на задворках сознания уже строил насчет нее определенные планы.
  
  Когда Эми отправилась добывать какой-то особый ключ, Мыш пробормотал, склонившись над схемой с поврежденными участками, отмеченными черными крестами:
  
  — Становится все труднее, Мойше. Я понимаю, что она делает, но… Она пытается вывести нас из игры.
  
  — Держись.
  
  — Когда-нибудь ночью я…
  
  Мыш, казалось, не знал усталости. Когда бен-Раби заканчивал работу, у него едва оставались силы, чтобы поесть и рухнуть на койку. Но Мыш бродил по кораблю, заводя новые знакомства — в основном с женским полом — и находя новые интересы. Заодно он впитывал, словно губка, каждую каплю информации, попадавшуюся по пути.
  
  Последним его увлечением стал центральноамериканский футбол, популярный среди сейнеров. Они прибыли как раз перед началом сезона, и у Мыша появился повод для общения.
  
  Мойше это пугало. После того как бесконечные снования Мыша войдут в привычку, он может организовать роковую встречу с Марьей подальше от невзыскательных зрителей.
  
  Возможно, подумал Мойше, стоило бы поймать ее наедине и попытаться убедить…
  
  Он помнил Сломанные Крылья.
  
  Именно он был главной ее целью. Она пыталась добраться до него посредством Мыша. Боль, которую он ей причинил, была намного более личной и уязвляющей самолюбие, чем то, что сотворил Мыш. С ее точки зрения, в случившемся с детьми следовало винить его, Мойше. Он мог это предотвратить.
  
  Что ж, придется вести себя осмотрительнее. Мыш был не единственным, кто мог организовать несчастный случай.
  
  — Она одна? — спросил Мыш. — Они любят, когда у них есть серьезная поддержка.
  
  — Пока что я никого не заметил. Возможно, они предпочитают не рисковать. Хотелось бы знать, что она тут делает? Все остальные пытались что-то предпринять. А она только постоянно издевается.
  
  — Она чего-то ждет.
  
  — Чего?
  
  — Полагаю, это нам предстоит выяснить на собственной шкуре, — пожал плечами Мыш.
  
  — Мне только что пришла в голову мысль, — сказал Мойше. — Способ ее предупредить.
  
  — Какой?
  
  — Завтра ведь день отдыха, верно?
  
  Им обещали один выходной в неделю. Этот должен стать первым.
  
  — И что?
  
  — Я насчет тех парнишек. Ты же знаешь трегоргартианцев. Они вызывают каждого на турнир с выбыванием по боевым искусствам. Как думаешь, сумеешь с ними справиться? Так, чтобы никто не пострадал?
  
  Мыш задумался:
  
  — Не знаю, сумею ли я теперь бить вполсилы.
  
  — Да и тем парням бы пошло на пользу.
  
  Трегоргартианцы вдали от дома имели склонность задирать других. Родная планета научила их, что каждый, кто не готов лезть в драку, — трус. Но после хорошей взбучки они быстро становились цивилизованными.
  
  — Возможно, у них будет повод еще раз подумать, стоило ли с ней связываться, — задумчиво проговорил бен-Раби. — Вряд ли они не знают, что у нее есть свои цели.
  
  — И если они поймут, что я опасен, — предпочтут свалить?
  
  — Надеюсь. Похоже, главное, чем она их удерживает, — секс. Я видел, как один выскальзывает из ее каюты каждое утро.
  
  — Кто там выскальзывает из чьей каюты? — поинтересовалась вернувшаяся Эми.
  
  — Просто сплетничаем, — ответил Мыш. — Одна девица поставила это дело на конвейер.
  
  — Правду говорят, что в вас, планетянах, морали ни на грош, — усмехнулась она.
  
  Мойше воздержался от замечания, что сейнеры, похоже, столь же свободны в этом смысле, как и его собственный народ. Надменность Эми была личной чертой, а не общесейнеровской. Из звездных ловцов она была единственной, кто нес подобную чушь о морали.
  
  Мыш, однако, воздерживаться не стал:
  
  — И где же вы лишились своей, госпожа Моральность?
  
  — Гм? Чего — моей?
  
  — Своей целки. Вы чисты не больше, чем воздух Старой Земли.
  
  Возмущенно покраснев, она пробормотала, что планетяне все одинаковы.
  
  — Вы правы. Большинство из нас — сатиры и нимфы. — Мыш облизнулся, подмигнул и спросил: — Что вы делаете сегодня вечером?
  
  Бен-Раби улыбнулся. Мыш дразнил ее, как и всю предыдущую неделю, но она этого не понимала. Сам он, когда ему по-настоящему хотелось женщину, подходил к делу несколько изысканнее.
  
  Внутри Эми будто что-то щелкнуло, как бывало каждый раз, когда Мыш вынуждал ее переходить к обороне. Сквозь ее внешность проступила другая, более хладнокровная личность, что помогало ей обойти скользкое место.
  
  — Собираюсь спать. Одна. Вы уже решили, где резать эту трубу? — Она снова поспешно сменила тему. — Кстати, Ярл велел передать, чтобы вы были во всеоружии. Он хочет привести кое-кого, чтобы те завтра с вами сыграли. К вам это тоже относится, Мойше.
  
  Мыш стал чемпионом корабля по шахматам, и сейнеры загорелись немалым энтузиазмом. Им нравилась эта игра, и они жаждали новых вызовов.
  
  — А я тут при чем? Я и играть-то толком не умею.
  
  — Вам это только кажется. В любом случае нам хотелось бы, чтобы каждый нашел свое место в иерархии.
  
  Ее холодность растаяла столь же быстро, как и появилась.
  
  — Я собирался сходить в двадцать третий западный отсек, если мне разрешат. — Он придумал оправдание на ходу, чтобы утешить собственное самолюбие. Ему не нравилось постоянно терпеть поражение, даже в играх. — Я слышал, там у одного парня есть старинные английские монеты. Викторианской эпохи.
  
  Эми озадаченно взглянула на него.
  
  — Вы не знали? — рассмеялся Мыш. — Мы оба помешаны на коллекционировании. В основном собираем монеты и марки — их легко добыть.
  
  Хмурая Эми напомнила бен-Раби Элис — столько между ними было общего.
  
  — Похоже, вы помешаны на всем подряд. Шахматы, архаика, коллекционирование. Футбол и женщины.
  
  — Это все он, не я, — сказал бен-Раби.
  
  — Как насчет людей? — спросила Эми.
  
  — А женщины что, не люди? — возразил Мыш.
  
  Эми покачала головой. Звездным ловцам этого было не понять. Даже архаика являлась для них всего лишь хобби. Планетяне с головой уходили во всевозможные увлечения, лишь бы не связываться с другими людьми. Люди причиняли им боль. Растущая близость между Мышом и бен-Раби, а также возникавшие дружеские отношения между другими новоприбывшими приводили Эми в замешательство. До нее не доходило, что у них совершенно иное представление о постоянстве.
  
  Это и было главным различием между взаимоотношениями в Конфедерации и среди звездных ловцов. Идея близких отношений, которые могут разорваться быстро и безболезненно, просто не приходила последним в голову. С другой стороны, они жили в замкнутой статичной культуре, общаясь всю жизнь со строго ограниченным числом людей. Предполагалось, что дружба должна длиться до конца дней.
  
  Бен-Раби с тревогой ждал завтрашнего дня. Планетян изолировали от остальных в отдаленном жилом отсеке, что сводило к минимуму культурные трения в течение недели. Но Киндервоорт, для кого сама идея привлечь наемных рабочих стала любимым детищем, намеревался превратить день отдыха в гигантскую вечеринку, где потоки сейнеров перемешаются с толпами планетян.
  
  «Похоже, Киндервоорт все еще пытается сделать всех полноправными членами общества», — подумал Мойше. Ярл вел себя скорее как заботливый, достойный восхищения полицейский. Возможно, он еще мог понравиться бен-Раби.
  
  
  
  10. Год 3047
  
  Былое: Празднование победы
  
  — Макс! Ты просто великолепна.
  
  — Черт побери, тебя это настолько удивляет, Уолтер?
  
  — Я вовсе не имел в виду… Просто я никогда не видел тебя такой разодетой.
  
  — Не гони, приятель. Кстати, я заметила, что ты тоже слегка изменился, капитан-лейтенант. — Она многозначительно взглянула на двойные звезды на его воротнике. — Ты, кажется, говорил, что ты дипломат.
  
  — Флотский атташе. Ты же знаешь.
  
  — Нет, не знала. Флотский атташе? Разве это не то же самое, что и главный шпион? Бюро разведки Флота?
  
  Перчевский покраснел:
  
  — Не обязательно. Некоторые из нас…
  
  — Не обращай внимания, Уолтер, — улыбнулась она. — Просто размышляла вслух. Во всяком случае, это объясняет кое-какие загадки насчет тебя.
  
  — Загадки? Насчет меня? Да брось, Макс. Я не более загадочен, чем тыква. Ну вот мы и пришли.
  
  Космопехотинец взял у него идентификатор и, вставив в щель, взглянул на невидимый для них экран:
  
  — Благодарю, сэр. С вами госпожа Трэверс, сэр?
  
  — Да.
  
  Тот снова посмотрел на экран:
  
  — Спасибо, сэр. Приятного вечера, сэр… и мадам.
  
  Дверь ушла в сторону.
  
  — Мадам? — переспросила Макс. — Я выгляжу настолько старой?
  
  — Хватит тебе, Макс.
  
  — А меня он проверять не собирается?
  
  — Уже проверил. С тобой все в порядке. Бомбы в сумочке у тебя нет.
  
  — Спасибо огромное. Что с вами делают в Академии? Почему офицеры не могут быть столь любезны, как этот приятный юноша из космопехоты?
  
  — Ты же только что жаловалась… Макс, сегодня ты одно сплошное противоречие. Что с тобой?
  
  Он подал шинель капралу-космопехотинцу в гардеробе и помог Макс снять плащ.
  
  — Я боюсь, Уолтер. Я никогда еще даже близко не подходила к клубу командования. Понятия не имею, как разговаривать с сенаторами и адмиралами.
  
  — Знаешь, Макс…
  
  — Что?
  
  — Я тоже тут никогда не бывал. Так что лишимся девственности вместе. Хотя должен сказать, что адмиралам с сенаторами тоже не чуждо ничто человеческое и они будут лапать твою ногу под столом точно так же, как и я.
  
  — Мужчины или женщины?
  
  Она крепко сжала его руку, и они вошли в огромный танцевальный зал.
  
  — Судя по тому, как ты сегодня выглядишь, — и те и другие.
  
  Он замедлил шаг. В зале не было стен — их скрывала круговая анимированная голограмма. Со всех сторон, кроме пола, смотрели изображения самых могучих военных кораблей Флота. Перчевский машинально окинул взглядом звездное небо, но не увидел знакомых созвездий.
  
  Макс до боли стиснула пальцы:
  
  — Такое ощущение, будто я падаю, Уолтер.
  
  Местную силу тяжести уменьшили до обычной лунной, чтобы усилить эффект глубокого космоса.
  
  — Кто-то всерьез готов пустить пыль в глаза, — проворчал Перчевский.
  
  — Капитан, мадам, — сказал очередной любезный космопехотинец, — позвольте проводить вас на ваши места.
  
  Повсюду толпился народ.
  
  — Да, конечно. Сколько сегодня ожидается гостей, капрал?
  
  Перчевский занервничал. Он до сих пор не понимал, почему оказался в числе избранных.
  
  — Почти две тысячи, сэр. Сюда, сэр.
  
  Космопехотинец пододвинул стул для Макс.
  
  — Но…
  
  Перчевский уже успел окинуть взглядом соседей по столу, и у него отвалилась челюсть.
  
  Некоторых он знал лично. Начальник штаба Флота и директор разведки Флота были ему известны по голоновостям.
  
  Макс тоже их узнала.
  
  — Кто ты на самом деле такой, Уолтер, черт бы тебя побрал? — наклонившись к нему, прошептала она.
  
  Она была настолько поражена, что даже не могла поднять взгляда на высокое начальство.
  
  Перчевский уставился на свой столовый прибор, пораженный не меньше ее:
  
  — Мне самому становится интересно.
  
  — Томас?
  
  Лишь один из ныне живущих людей упорно называл его этим именем. Перчевский заставил себя поднять взгляд и увидел перед собой босса:
  
  — Сэр?
  
  Он искоса взглянул на Мыша, который оценивающе разглядывал Макс, одновременно шепча что-то на ухо своей подруге.
  
  — Как дела, Макс? — спросил Мыш.
  
  — И ты тоже, Ямамото?
  
  — Томас, начальник штаба и директор Разведки хотят, чтобы их тебе представили.
  
  — Да, сэр.
  
  Он старался избегать взгляда адмирала Бекхарта, уставившись на единственный свободный стул. Обойдя вокруг стола, он обменялся рукопожатиями с начальством, пока Бекхарт бормотал слова представления.
  
  — Это тот самый, — сказал Бекхарт. — Только благодаря ему все получилось.
  
  — Поздравляю, капитан-лейтенант, — сказал Перчевскому начальник штаба. — И спасибо вам. Насколько я понимаю, вы награждены Бриллиантовыми мечами. Не говоря уже о премии.
  
  Перчевский не сумел скрыть замешательства.
  
  «Наверняка речь о той операции, — подумал он. — Бриллиантовые мечи к Лунному кресту?» Очередная железка на грудь. Еще за одну медаль и пятьдесят пфеннигов можно будет купить чашку дешевого соевого кофе.
  
  — Спасибо, сэр. Я бы предпочел получить отпуск, сэр.
  
  Собственная дерзость удивила его больше, чем прозвучавшая в голосе горечь.
  
  Директор Разведки уставилась на Бекхарта:
  
  — Опять ваши фокусы с подчиненными, адмирал?
  
  — Мэм?
  
  Перчевский усмехнулся. Его миссия все-таки того стоила — хотя бы ради того, чтобы оказаться здесь и взглянуть Бекхарту в лицо.
  
  — Этот человек не имеет ни малейшего понятия, зачем он здесь.
  
  Перчевский подлил масла в огонь, кивнув из-за спины босса.
  
  Ему редко доводилось встречаться с начальником лицом к лицу, что было только к лучшему. Адмирал пробуждал в нем дух своеволия.
  
  — Скоро это станет известно, — сказал Бекхарт. — Я лишь решил сделать приятный сюрприз. Возвращайся к своей подруге, Томас. Вижу, она знает Мыша.
  
  Уходя, Перчевский услышал, как директор Разведки бросила:
  
  — И позаботьтесь, чтобы они получили отпуск. Вашего темпа даже целое человечество не выдержит.
  
  — Да, мэм.
  
  Перчевский поморщился. Да, отпуск он получит. И сам же за это заплатит. Бекхарт вернет свое с процентами.
  
  — Что такое? — спросила Макс. — У тебя такой вид, будто ты разговаривал с расстрельной командой.
  
  — Мне собираются дать медаль. Знаешь, как-то странно… За что, собственно?
  
  — За то, что выжил после вируса? — язвительно усмехнулась она.
  
  Разговоры среди высокого начальства смолкли. Люди начали вставать со своих мест. Мыш перестал строить глазки спутнице. Перчевский обернулся:
  
  — Юпп!
  
  Фон Драхау выглядел постаревшим и измученным. С тех пор как они виделись в последний раз, лицо его посерело еще больше.
  
  — Привет, Том. — Ни с кем больше здороваться он не стал.
  
  Голограммы погасли. Перчевский увидел скрывавшихся за ними репортеров и камеры.
  
  — Кажется, начинаю понимать, — пробормотал он.
  
  — Что? — спросила Макс.
  
  — Дорогая, сейчас тебе предстоит увидеть в действии всю мощь пропагандистского аппарата Лунного командования.
  
  Фон Драхау упал на свободный стул.
  
  — А, Мыш! — сказал он вместо приветствия. — Том, ты видел Хорста-Иоганна?
  
  — Извини, Юпп. Не было возможности, — ответил Перчевский. — Что, все совсем хреново?
  
  — Хуже некуда. А теперь меня притащили сюда, даже не позволив…
  
  Окинув взглядом соседей по столу, он закрыл глаза и откинулся на спинку стула.
  
  — Кто это? — прошептала Макс.
  
  — Юпп фон Драхау. Мы вместе учились в Академии.
  
  — И он занимается тем же, чем и ты?
  
  — Угу. В некотором роде.
  
  Стюарды во флотской форме начали подавать обед — в стиле «шведского стола», с возможностью самим выбирать блюда с разных миров Конфедерации.
  
  — Ни за что не пропусти вино с Января, — сказал Перчевский Макс. — На таких мероприятиях его всегда подают.
  
  — Я думала, ты никогда тут раньше не бывал.
  
  — Мыш бывал.
  
  — Мыш?
  
  — Ямамото.
  
  — Так ты и его знаешь?
  
  — Мы тоже вместе учились.
  
  Зажужжали голокамеры, скрытые за новой голограммой.
  
  На этот раз взору явилась не анимация, а ускоренная видеозапись событий, отображавшихся на боевом дисплее военного корабля.
  
  Дружелюбные зеленые пятнышки приближались к огромному куску астероидной материи, вращавшемуся вокруг белого карлика. Другие такие же белые карлики ярко сияли со всех сторон. Перчевский почти ощущал жар и порывы солнечного ветра.
  
  — Адские Звезды, — пробормотал он. — Вот где это было.
  
  Астероид заискрился. От него устремились большие красные пятна, прикрываемые множеством крошечных красных точек.
  
  Зеленые точки помчались следом за ними.
  
  Астероид засверкал.
  
  — Господи! — проговорил Перчевский.
  
  — Что?
  
  — Там был целый арсенал.
  
  Макс не поняла. Она была дочерью военного, но сама не служила.
  
  — Что происходит, Уолтер? Или как там тебя зовут?
  
  — Именно оттуда вернулся Юпп. Это запись сражения с дисплея.
  
  Военные корабли Конфедерации начали атаку. Юпп внес свою долю огневой мощи.
  
  Гости сосредоточенно жевали, наблюдая за гибелью станции сангари.
  
  Быстрые корабли, пытавшиеся унести детей от опасности, не ушли от кровожадных гончих псов Флота. Оборонительные системы станции тоже не смогли противостоять атаке тяжелой осадной эскадрильи. Но сангари сражались, будто кот, загнанный в угол собаками, оставив шрамы у команды фон Драхау.
  
  То тут, то там флотские профессионалы комментировали происходящее, будто бесстрастные зрители на футбольном матче. Перчевский яростно уставился в тарелку.
  
  Он отметил про себя, что фон Драхау это волновало куда меньше, чем его самого.
  
  Стюард продолжал разносить блюда. Перчевскому пришлось напомнить Макс, чтобы она выпила вина с планеты Январь — самого лучшего и редкого в Конфедерации.
  
  Сангари упрямо сопротивлялись, несмотря на подавляющее превосходство атакующих. Казалось невероятным, что им удается столь долго оставаться в живых, а тем более давать отпор.
  
  Пленных не брали. Таков был общий приказ для всех командиров, вступавших в бой с сангари.
  
  «Господи, до чего же мы кровожадны», — подумал Перчевский. Он огляделся. Его соседи наслаждались зрелищем, хотя не имели ни малейшего понятия о происходящем.
  
  Мыш, казалось, пребывал на грани оргазма.
  
  Как же он умел ненавидеть!
  
  К тому времени, когда принесли десерт, прибыли штурмовые корабли космической пехоты.
  
  Стерильная запись с дисплея сменилась видео с ручных камер. Космопехотинцы преследовали сангари и их наемников в задымленных разрушенных коридорах. Шел жестокий рукопашный бой.
  
  Операторы камер, похоже, питали чрезмерную любовь к растерзанным трупам и разбитым оборонительным установкам.
  
  Одна штурмовая группа прорвалась через шлюз.
  
  За ним на протяжении многих километров простирались самые гигантские искусственные сельскохозяйственные угодья из всех, что когда-либо видел Перчевский.
  
  — Поля ситлака, — прогремел чей-то голос.
  
  Голограммы исчезли, и вспыхнул свет. Яркий луч упал на директора разведки. Она встала:
  
  — Дамы и господа. Товарищи по оружию. Именно этому посвящен наш сегодняшний вечер — операции в Адских Звездах, уничтожившей крупнейшее производство «звездной пыли» из всех, что нам удавалось обнаружить. Рейд состоялся двенадцать дней назад. Полицейские силы по всему Рукаву ведут облаву на тех, кто перерабатывал и продавал наркотик, производившийся на этом астероиде.
  
  Она продолжила речью во славу Флота, которую Перчевский старался пропускать мимо ушей. Главной ее темой была благодарность Всевышнему за бдительность и решительность Бюро.
  
  Начальник штаба сказал то же самое другими словами, в числе прочего похвалив фон Драхау и его подчиненных, которые действовали на основе предоставленной Бюро информации.
  
  Как и почему разведка добилась подобного успеха, не обсуждалось. Подробности не раскрывались из соображений безопасности. Участвовавших в операции агентов ждали награды.
  
  — Так ты, значит, дипломат? — прошептала Макс. Перчевский пожал плечами. Она смотрела на него с обожанием, что немало его удивило. — У меня был младший брат, Уолтер. Подсел на «звездную пыль».
  
  — Ах вот как.
  
  Он посмотрел на часы. К его удивлению, время тянулось не так уж медленно.
  
  Начальник штаба настоял, чтобы капитана фон Драхау представили миллиардам граждан Конфедерации. Юпп с неохотой принял награду.
  
  — Мгновенная слава и мгновенное богатство, — пробормотал Перчевский. — А через полгода все забудут, как его зовут.
  
  — Что ты такой кислый? — спросила Макс. — Ты же должен прыгать от радости. Только взгляни, что ты совершил.
  
  — Я знаю, что совершил. Я был там. Давай поговорим о чем-нибудь другом. Как насчет набора марок полярной авиапочты, который ты мне обещаешь уже два года?
  
  — Могу поспорить, ты получишь кучу премиальных. Сколько? Еще не знаешь?
  
  — Нет. Я не знал о том рейде до сегодняшнего вечера.
  
  — Да ты весь мой магазин сможешь купить.
  
  — Возможно.
  
  Ему уже доводилось получать премиальные, и в глазах большинства он считался богатым, хотя сам этого не понимал. Деньги для него не слишком много значили. Когда ему чего-то хотелось, он всегда мог это купить, так что экономические проблемы никогда в его жизнь не вторгались.
  
  — Тебя что, это не волнует?
  
  — Нет.
  
  — А меня — да. Когда мы поедем на раскопки на обратной стороне?
  
  — Не знаю. Думаю, мне поручат очередное задание.
  
  Он уже решил, что отправится домой. На родную планету. В последний раз. Может быть, там, где всем глубоко наплевать на сангари, или на Улантское Пограничье, или на пиратов Макгроу, или на все прочее, что творится за пределами планеты, он сумеет сбежать от себя самого.
  
  А может, удастся освежить в памяти, что заставило его выбрать ту жизнь, которую он теперь так ненавидел. Может, он сумеет вспомнить, какой у него был выбор.
  
  Шоу на потребу голосетей подошло к концу. Далее последовало личное общение, в процессе которого они с Мышом обменялись рукопожатиями с сильными мира сего и получили медали. А также услышали примерные суммы премиальных.
  
  Макс терпеливо ждала.
  
  — Тебе стоило пойти домой, — сказал ей Перчевский, наконец освободившись. — Не можешь же ты всю жизнь меня ждать.
  
  — А мне хотелось. Куда ты — туда и я. — Она сжала его руку.
  
  — Черт побери, — тихо проговорил он, чувствуя, как его настроение взлетает до небес.
  
  Он искал к ней подход много лет. Она дразнила его, заманивая улыбками и нежными касаниями, но никогда не уступала. Все, чего ему удавалось добиться, — редкие дружеские свидания.
  
  И все-таки благодаря Макс этот вечер стал для него настоящей наградой.
  
  
  
  11. Год 3048
  
  Операция «Дракон»: «Данион»
  
  Приоткрыв глаз и взглянув на часы, бен-Раби охнул. Был уже полдень. Он потратил впустую половину дня отдыха.
  
  Вскочив с постели, он бросился в душ. Несколько минут спустя он уже листал страницы «Иерусалима», пытаясь найти место, где остановился.
  
  Зажужжал дверной звонок.
  
  — Черт, только начал! Открыто!
  
  Дверь ушла в сторону. С порога ему улыбались Ярл Киндервоорт, Эми и полдюжины незнакомых сейнеров. Все были одеты в яркие исторические костюмы.
  
  — Да вы будто сбежали из какой-то эпопеи о крови и мечах, — рассмеялся Мойше. Из всей компании выделялся лишь один коротышка позади, достаточно мрачно смотревшийся в костюме Билли Кида. — Что стряслось? На борт прибыл король Артур?
  
  — Сегодня день отдыха, Мойше, — сказала Эми, и он вновь растаял от ее улыбки. — Мы решили вытащить старого гризли из берлоги.
  
  Как он мог сердиться при виде такой улыбки, чертовски обезоруживающей и теплой?
  
  — Я собирался поработать над повестью. — Мойше уже успел произвести впечатление на Эми, сообщив, что он публикующийся автор. — В любом случае мне нечего надеть.
  
  Он понял, что ему что-то предлагают, и насторожился.
  
  — А? — переспросил Киндервоорт, приложив ладонь к уху. — Что-что? Не важно, Мойше. Давай, пошли. Опаздываем.
  
  — Очень важное свиданье не потерпит опозданья… — пропела Эми.
  
  Схватив Мойше за руку, Киндервоорт потащил его за дверь. Не обращая внимания на протесты бен-Раби, он повел его по коридору, в котором толпились молодые сейнеры в самых разнообразных костюмах, через общий зал, служивший кафетерием для работников, спортзал и комнату отдыха в кают-компанию. Она была достаточно велика, но сегодня Мойше казалось, будто на него давят стены. Он никогда еще не видел, чтобы в ней было столь людно.
  
  Там собрались большинство планетян, затерявшихся среди любопытствующих сейнеров, превосходивших их числом впятеро. Общались они уже довольно давно, и выглядело все вполне организованно. Неподалеку от двери, за длинным столом, на котором шел десяток шахматных партий, бен-Раби заметил Мыша и его гарем.
  
  — Где он только находит время? — пробормотал Мойше.
  
  Киндервоорт и Эми подвели его к столу.
  
  — Ха, — сказал Мыш. — Все-таки его выковыряли? Пришлось применить взрывчатку?
  
  — Он сдался без боя, — ответил Киндервоорт, сдерживая смех. — Чья очередь играть?
  
  — Да погодите же…
  
  — Будь серьезнее, Мойше, — бросил Мыш. — Если будешь и дальше торчать взаперти — вконец свихнешься. Так что пора тебе выйти в большой мир. Иди сразись с тем парнем в конце стола.
  
  Мойше заметил, как сузились глаза Мыша, а в голосе появились напряженные нотки. Поняв, что это приказ, он направился вдоль стола.
  
  Ему не нравилось, когда на него давили, но Мыш был прав. Их миссия не закончилась, и он не сделает свою работу, сидя в каюте.
  
  Грустно улыбнувшись, он сел на свободный стул напротив юноши в конце стола. Его противник играл черными. Мойше пошел королевской пешкой. Они сделали четыре хода.
  
  — Мат.
  
  Он не мог поверить. Неужели кто-то мог попасться на детский мат?
  
  — Неплохо, Мойше. — Эми заглянула через его плечо. — Томми, проснись. Мойше — не изысканный игрок. Он скорее камикадзе вроде тебя.
  
  — Что, правда?
  
  Бен-Раби обернулся. Она облокотилась на спинку его стула. Череполицый Киндервоорт с приспешниками куда-то исчезли.
  
  — Судя по тем сыгранным тобой партиям, которые я видела.
  
  Томми наконец закрыл рот. Столь быстрое поражение потрясло его до глубины души.
  
  — Будем считать, что это просто тренировка, — сказал Мойше.
  
  Томми слабо улыбнулся.
  
  — Весьма благородно с вашей стороны, — пробормотал он. — Что заслужил, то и получил.
  
  Бен-Раби снова с легкостью его победил, но времени на этот раз потребовалось больше. Затем он двинулся дальше вдоль стола, быстро играя с несколькими сейнерами и одним планетянином, которого уже побеждал раньше. Звездные ловцы, несмотря на весь энтузиазм, были еще менее изысканными игроками, чем он. Они играли будто в шашки, идя на полный разгром. Он выиграл все партии.
  
  — Перерыв, Эми, — сказал он. — У меня уже мозоль на заднице.
  
  — Ты великодушно поступил с Томми, — сказала она, ведя его к стойке с закусками.
  
  — В смысле?
  
  — Дал ему второй шанс. Специально плохо сыграл.
  
  — Что, правда?
  
  Он был рад, что его сюда притащили. Шум, возбуждение толпы, новые люди… Все это увлекало и казалось заразительным.
  
  — Правда. Я кое-что соображаю в шахматах. Томми страстный игрок, но ему слегка не хватает… ну, ты понимаешь. — Она постучала пальцем по виску. — Он мой троюродный брат. Мне его жаль. Когда-нибудь до него дойдет, что ему никогда никого не превзойти, и для него это станет настоящим ударом. Единственное, что у него получается лучше других, — ухаживать за животными.
  
  — Животными? — недоверчиво переспросил бен-Раби.
  
  — Да. В зоопарке. В Двенадцатом Южном, над центром управления. У нас есть для них место — единственное, чего у нас в избытке. У нас есть ботанические сады, дикие леса, футбольные стадионы и прочие расточительства. Наши корабли построены с расчетом на то, чтобы в них жить.
  
  — Ты мне кое-кого напоминаешь, — пробормотал он, вспомнив Элис.
  
  У той был такой же эльфийский нос, такие же высокие скулы и такая же стройная, с маленькой грудью, фигура.
  
  — Что?
  
  — Ничего.
  
  Он попытался скрыть замешательство, опрокинув в рот полчашки дымящегося кофе. И, обжегшись, обрызгал стоявшего перед ним. Бормоча извинения, он потер губы и язык.
  
  Эми увела его, прежде чем он успел сгореть от стыда.
  
  — Напоминает съезд архаистов, — сказал он, обводя рукой толпу. — То есть, по сути, сумасшедший дом. Тут каждую неделю такое?
  
  — Кроме прошлой, когда все готовились к вашему прибытию. Тебе стоило бы увидеть, что тут творится во время спортивного сезона.
  
  — Откуда вообще берутся люди, готовые играть во все эти игры? Судя по тому, что говорил Мыш…
  
  — Люди — не проблема. В каждом жилом отсеке есть свои команды. Они могут выбирать себе игроков. Когда ты герой в спорте, тебя все уважают, особенно если попадешь в звездную команду, которая играет против других тральщиков. Мы играем во все, что только можно вообразить. Играл когда-нибудь в гандбол в невесомости?
  
  — Играл. Может, не по тем же правилам… Мы с Мышом иногда играем.
  
  — И кто побеждает?
  
  — Как правило — он. У меня нет инстинкта убийцы. Я играю ради развлечения.
  
  — Он всегда столь смертельно серьезен? И полон решимости. Но похоже, жизни он рад куда больше, чем ты.
  
  — В смысле? — нахмурился бен-Раби.
  
  — Извини. На чем я остановилась? Ах да. Есть даже Олимпийские игры. И состязания между кораблями, когда мы на верфях, и игры между флотилиями, когда мы собираем урожай.
  
  — Верфях?
  
  — Больше ни слова. Это секрет.
  
  Он не стал настаивать. Но сидевший в нем агент пометил ее слова красным.
  
  Эми подвела его к столам под плакатом с надписью «Уголок коллекционера». Там было спокойнее. Сидевшие за столами люди были старше и одеты не столь живописно. Мойше заметил монеты, марки и прочую всячину из прошлого Старой Земли. Коллекции монет и марок пользовались популярностью в начальную эпоху освоения космоса. Они позволяли сохранить связь с родной планетой в те времена, когда масса и объем имели большое значение.
  
  Он услышал, как кто-то пожаловался соседу:
  
  — Без толку. — Сосед натянуто кивнул, будто слышал это уже в тысячный раз. — Я же тебе говорил, Чарли, — пустая трата времени. Они все сплошные гедонисты. — Говоривший бросил яростный взгляд на шумную компанию архаистов. — До очередного аукциона мы ничего нового не увидим.
  
  Его стол привлек внимание бен-Раби. Сидевший за ним выложил коллекцию британских монет и марок.
  
  — Прошу прощения, сэр?
  
  — Гм? — проворчал тот, но тут же узнал в Мойше человека со стороны, которому наверняка есть что предложить. Глаза его блеснули. — Присаживайтесь, — уже дружелюбнее сказал он. — Меня зовут Джордж. Чем интересуетесь?
  
  — Викторианской эпохой. Но откуда у звездного ловца…
  
  На лице собеседника промелькнула заговорщицкая улыбка.
  
  — Я готов был побиться об заклад, что вы об этом спросите, друг мой. Мне однажды повезло. Когда я был на Большой Сахарной Горе, купил этот невостребованный сундук. Открываю — и боже мой!
  
  Джордж начал излагать все мельчайшие подробности счастливого дня. Таковы были все коллекционеры, и у каждого имелась своя история.
  
  Мойше не сводил с него взгляда. Как он оказался на планете Конфедерации? И почему? Не пометить ли красным и этот фрагмент? Не наносили ли звездные ловцы тайные визиты на планеты преследователей?
  
  — Я не знал, встречу ли здесь хоть кого-то из коллекционеров, — сказал Мойше, — но на всякий случай взял с собой кое-что на обмен. Меня больше интересуют марки, чем монеты. Британские, американские, немецкие. Может, знаете кого-нибудь? У меня есть неплохие экземпляры.
  
  — Знаю ли я кого-нибудь? Оглянитесь. Видите, как все они сделали стойку, будто охотничьи псы?
  
  «Я чемпион по глупости, — внезапно подумал Мойше. — Я мог бы уйти на покой, продав коллекцию на рынке. Черт, да я же и так богат!»
  
  Премиальные у него обычно накапливались. Он тратил деньги лишь на поддержание хобби.
  
  — Да садись же, дружище. Сколько раз тебе говорить? Пол, принеси человеку кофе.
  
  Джордж, теперь прямо-таки источая тепло, усадил его на стул. Мойше сдался. Позади него расположилась Эми.
  
  «Похоже, ее ко мне приставили — она же ни на шаг от меня не отходит, — подумал бен-Раби. — И удерживает ее вовсе не мое обаяние».
  
  — Как я уже говорил, меня зовут Джордж. По прозвищу Ворчун Джордж. Но ты мне все больше нравишься.
  
  — Бен-Раби. Мойше бен-Раби. Я тут заметил эту марку…
  
  Они с Джорджем целый час обменивались историями.
  
  — Рад, что ты меня сюда притащила, — сказал он Эми после.
  
  — Вот и хорошо. Я тоже рада, что тебе понравилось.
  
  Судя по ее тону, она была вовсе не рада.
  
  — Что ты делаешь сегодня вечером? — выпалил он, нервничая, будто юнец на первом свидании. — В смысле, я насчет бала. Тут одна группа архаистов устраивает мероприятие в стиле американского Крайнего Юга времен Гражданской войны…
  
  — У меня нет никаких планов, если ты об этом, — грустно улыбнулась она. — Но у тебя нет костюма.
  
  — Это обязательно?
  
  — Нет. Ты же знаешь архаистов. Они на все согласны, лишь бы заинтересовать людей своей любимой эпохой. Эта уже пользуется популярностью. У нас тут есть свои американцы. В основном наши этнические корни восходят к Северной Америке. Ты меня приглашаешь?
  
  — Угу… наверное.
  
  — Хорошо, — рассмеялась она. — Зайду за тобой в восемь.
  
  — Что? Разве не мужчина должен…
  
  — Когда он планетянин — нет. Таковы правила. Тебя арестуют, если станешь болтаться по кораблю в поисках меня.
  
  — Вот как? Ладно. А сейчас что?
  
  — Ничего особенного. Если, конечно, не хочешь присоединиться к архаистам или пойти в танцевальный зал.
  
  — Давай просто побродим.
  
  Возможно, удастся заметить что-то интересное.
  
  Они посмотрели несколько представлений архаистов, потом — как Мыш обрабатывал юнцов с Трегоргарта, после — фехтовальный турнир и нескончаемые шахматные матчи. Жизнь на борту «Даниона» мало отличалась от жизни на военном корабле во время длительного патруля, просто с меньшими ограничениями.
  
  Эми представила Мойше десяткам людей, чьи имена он тут же забыл.
  
  — Напоминает разросшуюся вечеринку с коктейлями, — заметил он. — Я возненавидел их, когда служил во Флоте. Обязательно требовалось присутствовать. Именно потому я решил стать шпионом. Шпионам не приходится любезничать с теми, кто им не нравится.
  
  Эми бросила на него косой взгляд.
  
  — Шучу.
  
  — Твой друг, похоже, мастер на все руки?
  
  Ее впечатлило, как Мыш разделался с трегоргартианцами.
  
  — Когда видит цель, все остальное для него перестает существовать. У него есть дар полностью переключаться с одного на другое.
  
  — В том числе на девушек. Как он только успевает?
  
  — Не знаю. Знал бы — сам бы клал их направо и налево.
  
  Его ответ не удовлетворил Эми. Она несомненно пыталась из него что-то вытянуть, но лишь впустую тратила время. Он столь долго проработал шпионом, что машинально перекрывал поток выдаваемой информации.
  
  — Если хочешь что-то узнать насчет Мыша, обратись к первоисточнику, — наконец сказал он.
  
  — Сомневаюсь, Мойше.
  
  Он улыбнулся. Мыш готов был рассказывать о себе всю ночь, не сказав при этом ни слова правды, и в процессе трижды ее соблазнить.
  
  — Возможно. Мы с ним слишком разные. Я из тех, кого скорее можно назвать наблюдателем.
  
  Эми взяла его под руку:
  
  — Поделись своими наблюдениями, наблюдатель.
  
  — О чем?
  
  — Тебя же послали наблюдать за сейнерами? Расскажи мне про нас. Какие мы, на твой взгляд?
  
  — Гм… счастливые. Живущие в мире с собой и вселенной. И еще одно — как вы смеетесь. По-другому. Совсем не так, как у нас дома. Будто частица смеха — ваша душа. А мой народ смеется лишь затем, чтобы отогнать тьму. Тот парень, который представлял комедию…
  
  — Джейк?
  
  — Не важно, как его зовут. Тот, который рассказывал про Мерфи, который всех знал. Он меня даже рассмешил. И знаешь, почему? Потому что он находил смешное там, где мне и в голову бы не пришло. Или в том, что мне не хватило бы смелости критиковать. Я моральный трус.
  
  — Погоди. О чем ты? И с чего бы?
  
  — Просто подумал про босса. Весьма достойный джентльмен — когда захочет. Все знаменитости — в Лунном командовании. Вот только все их достоинство — обычно замаскированная напыщенность. С тех пор как я был курсантом, я представлял, будто я тайный агент короля. Будто я хожу повсюду, переодетый в штатское, и веду список. Когда какой-нибудь чиновник или продавец чересчур меня достанет, я записываю имя, и его арестуют люди короля. И еще — будто я бродячий клоун, который вынуждает всяких напыщенных шишек показывать свою истинную сущность. Первой моей целью стало бы Бюро.
  
  — Ты настолько не любишь тех, на кого работаешь?
  
  Мойше не ответил. Его напугал резкий тон Эми, в котором вдруг почувствовалось страстное желание узнать нечто, о чем говорить не следовало.
  
  — Давай сменим тему.
  
  Она не стала настаивать.
  
  — Почему бы тебе не вернуться к своей рукописи? — чуть позже предложила она.
  
  — Пытаешься от меня избавиться?
  
  — Нет, я вовсе не это имела в виду. Если это так прозвучало — извини. Я лишь подумала, что ты теперь лучше себя чувствуешь.
  
  Он на мгновение задумался:
  
  — И в самом деле. Может, теперь лучше пойдет. Не хочется признаваться, но мне было хорошо с тобой, Эми. Спасибо.
  
  Мойше позволил проводить себя до каюты, где он тут же набросился на повесть. Пошло и впрямь хорошо.
  
  Но не успел он толком начать, как Эми позвонила в дверь.
  
  — Мойше, проснись, — позвала она из коридора.
  
  — Открыто. Уже пора?
  
  Она вприпрыжку вбежала в каюту, в очаровательном костюме южной красавицы с множеством юбок и розовых оборок.
  
  — Хорошо пошло? У тебя повсюду бумаги разбросаны.
  
  Через одну ее руку был перекинут мундир конфедерата, под мышкой другой — зажата сабля.
  
  — Потрясающе.
  
  — Я кое-что одолжила… Что такое?
  
  На мгновение он увидел вместо нее Элис. Прошлое обрушилось на него подобно цунами.
  
  Она все еще улыбалась, но голос ее посерьезнел:
  
  — Мойше, что с тобой?
  
  — Ничего. Это костюм для меня? Давай сюда, переоденусь.
  
  — Я давно уже наблюдаю за тобой, Мойше. Что-то тебя гложет. Не держи в себе эту дрянь. Изрыгни ее. Растопчи, убей и порежь на мелкие кусочки.
  
  В том заключалась разница между Эми и Элис. Элис никогда бы не спросила, а дождалась бы, пока он захочет сказать сам.
  
  — А с тобой что? — бросил он. — Может, расскажешь, что гложет тебя?
  
  Лучшая защита — нападение, насмешливо подумал он.
  
  Она будто его не слышала.
  
  — Расскажи мне хоть что-нибудь. — Голос ее звучал негромко и был полон заботы, как тогда на челноке.
  
  — Шагал я по аллеям, скрытым тенью страсти, Каких в избытке в Городе Любви, Юна была моя душа, и рядом шла Она, Мы были вместе — в том вся суть моя.
  
  — Чижевский, — кивнула Эми. — Да, я тоже читала. Это из «Сестринской любви». Говорят, он написал эту вещь перед тем, как отправиться в космос и сойти с ума, — если только тот, кто хвастается романом с собственной сестрой, уже не сумасшедший. Что ты хотел этим сказать, Мойше? Тебя беспокоит старый любовный роман? Глупо. Тебе же не пятнадцать лет…
  
  — Я прекрасно это осознаю. Умом. «Стоял я посреди садов луны, оцепенев», — вне какого-либо контекста процитировал он. — Теперь я усталый старик, вдали от дома, без будущего, без друзей, если не считать помешанного на шахматах стрелка-архаиста, которого я вижу только в рабочие часы…
  
  «Хватит, — подумал он. — Слишком много болтаешь».
  
  — Дай мне костюм. И позволь переодеться. Хорошо?
  
  — Как хочешь.
  
  Эми многое сумела вложить в эти два слова, напомнив ему воспитательницу, которая иногда заботилась о нем, пока мать гонялась за призраками исчезнувших земель. Она точно так же произносила эти два слова, подразумевая, что из его планов, скорее всего, не выйдет ничего хорошего. В ее устах почти любые слова звучали так, будто он сам отдает себя в лапы дьявола или выбирает другую столь же омерзительную судьбу.
  
  
  
  — О, ты потрясающий офицер, — сказала Эми, когда он вернулся из ванной. — Будь у тебя борода, был бы похож на Роберта Ли[12].
  
  — Гм… да? Можешь что-нибудь сделать с этой чертовой саблей? Как, черт побери, они умудрялись ходить, не падая каждый раз мордой в пол?
  
  Она хихикнула, поправляя оружие на его боку.
  
  — Что?
  
  — Просто подумала, много ли было генералов-иудеев в армии Конфедерации.
  
  — Полно… а, ты про ту Конфедерацию. Не понимаю, что смешного?
  
  — Ты же должен знать ту эпоху.
  
  — Ну, тут я вряд ли смогу тебе помочь. Я знаю про те времена только из курса военной истории в Академии. Могу рассказать, почему Лонгстрит не сделал того, что следовало сделать во время битвы при Геттисберге, но не о том, к какой религии он принадлежал. В любом случае я не иудей. И ты это знаешь.
  
  — Тогда кто ты? Ты вообще во что-нибудь веришь, Мойше?
  
  Она снова пыталась его прощупывать — скорее всего, из собственного интереса. Вряд ли службу безопасности ловцов волновало его вероисповедание.
  
  Ему хотелось ответить язвительным замечанием, но она попала слишком близко к больному месту. Сейчас он ни во что не верил и меньше всего в себя самого. И это казалось ему странным, поскольку подобных чувств у него не возникало с тех пор, как он ушел из Флота. До начала этой миссии.
  
  — В пророка Мерфи, — ответил он.
  
  — Мерфи? Не понимаю. Кто такой Мерфи, черт побери? Я ожидала услышать что-нибудь про смерть и налоги.
  
  — Пророк Мерфи. Тот, который сказал: «Если что-нибудь может пойти не так, оно пойдет не так». Моя жизнь стала тому свидетельством.
  
  Отступив на шаг, она слегка наклонила голову:
  
  — Не знаю, что с тобой делать, Мойше. Хотя — знаю. Может, сумею сделать тебя счастливым вопреки твоему желанию.
  
  — Как от козла молока, мадам.
  
  Он уже по горло был сыт разговором. Взяв ее под руку, он направился на бал, на мгновение забыв, что не знает, куда идти. Потом оказалось, что она взяла с собой электроскутер. Сейнеры пользовались ими для перемещения по кораблю. На «Данионе» имелись места, пешком до которых пришлось бы добираться несколько дней.
  
  Покраснев, он уселся на пассажирское сиденье спиной вперед.
  
  За всю поездку они не перекинулись даже словом. Мойше страдал от беспричинных приступов злости, перемежавшихся образами оружия, что чертовски его пугало. Он не был стрелком. Этот образ имел меньше отношения к реальности, чем его постоянное «хочу».
  
  Казалось, он сходит с ума, хотя подсознательно подавлял эту мысль.
  
  Время словно растянулось до бесконечности. Назойливые мысли не желали уходить прочь. Руки похолодели и стали липкими. Настроение упало до предела…
  
  Свернув к стене коридора, Эми припарковала машину и подключила скутер к зарядной сети. Он тут же смешался с маленьким стадом оранжевых зверьков, прильнувших к электрическим соскам.
  
  — Сколько же их тут, — неловко нарушил тишину Мойше.
  
  — Угу. — Она поправила его воротник и саблю. — Идем.
  
  Лицо ее оставалось нарочито бесстрастным, отчасти напомнив о доме, за что он вовсе не был ей благодарен.
  
  Бал походил на повторение утреннего сборища. Там толклись те же люди. Лишь около сотни — в соответствующих костюмах. Вдвое больше гостей красовались в одеяниях всевозможных эпох от Вавилона до будущего, и еще столько же обходились повседневными комбинезонами.
  
  Мойше замер на пороге.
  
  — Что такое? — спросила Эми.
  
  — Не знаю точно. Я не вправе это говорить, но… такое ощущение, будто у меня что-то отобрали.
  
  Неужели все эти викинги, пуритане и Марии-Антуанетты украли у него мгновение славы? Неужели его укусила архаическая муха?
  
  — Это ведь и наша история, забыл? — не поняв его, возразила Эми. — Ты же говорил, что все восходят корнями к Старой Земле.
  
  Чья-то рука коснулась локтя Мойше.
  
  — Мятный джулеп[13], сэр?
  
  Повернувшись, Мойше увидел Ярла Киндервоорта, в одежде из оленьих шкур и шапке из меха енота. «Дэниел Мертвая Голова, — подумал он. — Гроза индейцев Кентукки».
  
  — Эта хрень тебе подошла бы куда лучше, чем мне, — заметил Киндервоорт.
  
  — Ты про костюм?
  
  — Угу. Пойдем поглядим, что у них есть в баре, Мойше.
  
  Эми была разочарована. Тон Киндервоорта намекал на деловой разговор. Чувствуя себя одураченным, бен-Раби позволил увести себя к бару.
  
  Там его ждала очередная неприятность. За стойкой, оформленной в стиле Дикого Запада, сидел десяток шумных типов в черных шляпах, которые оживленно валяли дурака, хвастаясь и устраивая притворные перестрелки. В воздухе плавали серо-голубые облака едкого дыма.
  
  Из всей исторической чуши, в которую верили архаисты, Мойше считал худшей эпоху Дикого Запада. Все это была подделка, общепринятая фантазия на тему, по сути не имевшая никаких основ в реальной истории.
  
  Первым архаическим увлечением матери стал именно Дикий Запад. Это случилось во время его проблем в Академии, когда он отчаянно нуждался хоть в какой-то опоре. Но мать не смогла ее дать — у нее не было времени.
  
  В придачу ко всему тут болталась женщина-сангари, в костюме знатной дамы.
  
  — Вполне себе, — пробормотал бен-Раби.
  
  Ее впечатляющие сексуальные аппетиты только выросли со времен Сломанных Крыльев.
  
  Она наблюдала за ним и Ярлом. Не чувствовалось ли в ее взгляде тревоги? Не размышляла ли она о том, когда он ее выдаст? Он улыбнулся. Пусть попотеет.
  
  В дверях возникла суматоха.
  
  — Господи, — проговорил бен-Раби — только взгляните на это.
  
  В зал вошел Мыш, центр всеобщего внимания и самый популярный ученик в классе. К нему льнули шесть красоток, а сам он был одет в костюм миниатюрного Генриха Восьмого.
  
  — Повезло, что у нас нет демократии, — заметил Киндервоорт. — К концу года твой друг стал бы капитаном за счет женских голосов.
  
  Мойше не ответил на шутку.
  
  — Что, правда? — мрачно буркнул он.
  
  Его начали раздражать выходки Мыша. Тот прямо-таки щеголял собственными успехами. Зависть была в числе худших черт бен-Раби, и он изо всех сил пытался ее сдерживать, но с Мышом это было непросто.
  
  Повернувшись к стойке, он обнаружил, что смотрит в высокий стакан с жуткого вида пойлом.
  
  — Мятный джулеп, — объяснил Киндервоорт. — На подобных мероприятиях мы пытаемся пить то, что соответствует эпохе.
  
  Он отхлебнул из оловянной кружки. Вооруженные пистолетами ковбои раз за разом опрокидывали в рот содержимое стаканов. В конце стойки волосатый викинг размахивал топором, громогласно требуя медовухи.
  
  — Могу поспорить, все это берется из одной бутылки.
  
  — Вполне возможно, — согласился Киндервоорт.
  
  — Твоя епархия. Чего ты хочешь, Ярл?
  
  Киндервоорт удивленно поднял брови:
  
  — Мойше, с тобой чертовски тяжело сладить, знаешь? Ну вот, а теперь хмуришься из-за того, что я перешел на личности. Как только вам удается выжить, никого не задевая?
  
  — Мы никого не задеваем, потому что нас слишком много. Если не считать Мыша, которому хватало простора, пока он рос, и у которого не было особых желаний. Впрочем, вряд ли ты поймешь. Не сможешь, если только не жил в каком-нибудь Внутреннем мире.
  
  Киндервоорт кивнул:
  
  — Как насчет того, чтобы убраться от всего этого подальше? Жить там, где хватает места, чтобы оставаться человеком? Где не нужно превращаться в бесчувственную колоду, чтобы выжить?
  
  Он сделал большой глоток из кружки, наблюдая за Мойше из-за ее края.
  
  Ответа пришлось ждать долго.
  
  Мойше понял, что ему предлагают. И чего это будет стоить.
  
  Демоны его разума сплотились под огненными знаменами, сражаясь друг с другом в подобной апокалипсису схватке. Идеалы, верования, желания и искушения штурмовали бастионы друг друга. Он изо всех сил старался, чтобы весь этот Армагеддон не отразился на лице.
  
  Это он хорошо умел. Десятилетия практики не прошли даром.
  
  Он вдруг вспомнил, что Киндервоорт из службы безопасности, а ее представители не предлагают сделок просто так.
  
  — Изыди, Сатана.
  
  — Ладно, Мойше, — рассмеялся Киндервоорт. — Но мы с тобой об этом еще поговорим. Иди найди Эми. Развлекайтесь. У нас вечеринка, в конце концов.
  
  Он исчез, прежде чем Мойше успел ответить. Тут же, словно по сигналу, появилась Эми.
  
  — До чего же ты подло поступила, Эми Многоликая, позволив этому вампиру мной овладеть!
  
  После ухода Киндервоорта у него поднялось настроение, и он теперь был вполне благодушно расположен ко всей вселенной. Пусть все идет своим чередом.
  
  — Что он такого сделал?
  
  — Ничего особенного. Просто пытался уговорить меня дезертировать.
  
  Она молча уставилась на него, вероятно удивляясь, почему он не вопит от радости. Планетянам крайне редко предоставлялась возможность стать сейнерами.
  
  «Человеку свойственно считать, что его собственный клочок земли избран Богом», — подумал он. И Эми была из тех, кого он не против был на этот клочок земли пустить — хотя и не на условиях Киндервоорта. Он не питал любви к Конфедерации или Бюро, но никогда бы их не предал.
  
  — Давай потанцуем, — предложила Эми. — Для этого мы ведь сюда и пришли.
  
  Шло время. Мойше начал радоваться жизни. Он обнаружил, что проводит вечер с женщиной, которая значила для него больше, чем объект сексуального влечения, каким она была, когда они только сюда прибыли.
  
  Где-то посреди вечера двоюродная сестра Эми пригласила их к кому-то в каюту.
  
  — Почему бы и нет? — сказал Мойше, позабыв о прежнем напряжении и настороженности. — Звучит заманчиво.
  
  Мгновение спустя они с Эми оказались среди веселой толпы на скутерах, распугивавшей пешеходов воинственными воплями. В основном это была молодежь, недавно покинувшая интернат, и тральщик был для них настолько же в новинку, как и для Мойше. Оказавшись в их небольшой компании в каюте, он обнаружил, что они намного общительнее взрослых сейнеров, с которыми приходилось работать.
  
  Похоже, у них имелась склонность к увлечению архаикой, ориентированной на молодежные культы конца двадцатого века. По крайней мере, каюта принадлежала любителю примерно этой эпохи. С точностью Мойше ее не опознал.
  
  Спиртное лилось рекой. В воздухе висел густой дым. Шло время. Тихо наблюдая из угла, в основном вместе с Эми, но иногда без нее, он постепенно погружался в необычный настрой, все больше отстраняясь от окружающей обстановки. Виной тому был не столько алкоголь, сколько едкий дым, который достаточно опьянял даже без нужды затягиваться странными маленькими самокрутками, которые ему предлагали.
  
  Кто-то назвал их «марихуаной». Он смутно помнил ее из детства — нечто подобное употребляли старшие ребята из его банды. Сам он никогда не пробовал.
  
  Молодежь кашляла, задыхалась и морщилась, но продолжала курить. Наркотик был частью культа той эпохи. Мойше еще дальше уплыл от реальности, паря будто в тумане, полном ничем не сдерживаемых, иррациональных впечатлений.
  
  Прикосновение женщины к его руке — плыви же вдаль, красотка серебристая! — и вкус виски на языке. Пляшущий свет — резкий в дальнем углу и отбрасывающий тени рядом с ним. Его пальцы скользнули к теплому затылку Эми. Мурлыкнув, она переместилась с подлокотника кресла ему на колени. Он подумал о сексе… но нет. Он был не настолько пьян, чтобы забыть Элис. Ему стало страшно. Сгустились тени, маня его к себе. В их сердцах таились темные твари, зловещие пожиратели душ из глубин прошлого, явившиеся за ним на берега будущего. В каюте будто действовала некая магия. Они с Эми внезапно оказались в полном одиночестве посреди толпы.
  
  В одиночестве среди золотых людей, которые были на десять лет их моложе и полны блестящей, словно с иголочки, невинности — хотя у некоторых она уже тускнела. Ему было все равно.
  
  Они о чем-то разговаривали — она чуть серьезнее, он более рассеянно. Он еще не был готов ее исследовать. Но по оставляемым ею намекам казалось, что их прошлое может выглядеть будто сто́роны одной и той же монеты. За спиной у нее тоже был несчастливый роман, а сейчас ее беспокоило нечто телесное, сексуальное, чем она пока не готова была поделиться. Он не настаивал, чувствуя, что где-то в засаде таятся собственные полуночные призраки.
  
  Вечер продолжался. Около полуночи, когда сознание на минуту прояснилось, он впервые заметил, что она левша, — по тому, как протянула ему банку сделанного под архаику пива. Открыв банку левой рукой, она поменяла руки и протянула ему пиво, вывернув запястье, — потому что сам он был правшой. Он удивился, что не замечал этого раньше, хотя считал себя наблюдательным человеком. Это была его профессия. Но все эти осенние мысли уходили на задний план, по мере того как рос его интерес, и он вдруг почувствовал напряжение в каждом жесте Эми.
  
  Она много смеялась, обычно над тем, что вовсе не выглядело смешным. Ее окружали клыкастые тени собственных призраков, воспоминания, которые приходилось изгонять вынужденным весельем. Она пыталась скрыть своего дьявола, но его неровные очертания показались Мойше знакомыми. Тот дьявол был родственником его собственного.
  
  Пока десяток человек молча внимали песням кого-то по имени Саймон и Гарфункель или Бадди Холли, он обнаружил, насколько хорошо они с Эми подходят друг другу. Она провела час на его коленях, не доставив ни малейших неудобств. Его левая рука касалась ее затылка, правая лежала на изгибе ее левого бедра, а ее голова приятно покоилась на его левом плече, под подбородком. От ее волос исходил едва заметный, нежный и незнакомый запах.
  
  Не слишком ли они стары для подобного?
  
  Тени в дверях, тени на стенах. Ни к чему вопросы. Он вслушивался в ее сердцебиение — три удара на каждые два его.
  
  Он вздрогнул, ощутив приближение монстра. Эми пошевелилась, прижавшись плотнее. Она тихо хихикнула, услышав болезненный стон, когда ее костистый зад заерзал на его коленях.
  
  Гости расходились по каютам, где им предстояло провести в одиночестве, страхе или одновременно и в том и в другом остаток ночи, пока реальность утра не вернет их к работе и новому дню. Вскоре остались лишь три пары. Чувствуя дрожь, Мойше приподнял подбородок Эми. Она мгновение сопротивлялась, затем сдалась. Поцелуй вышел жарким. Тени слегка отступили.
  
  — Идем, — сказала она, вскакивая и хватая его за руку.
  
  Они выбежали в коридор, сели на скутер и помчались к его каюте. Эми вошла вместе с ним, заперев за собой дверь.
  
  Но время еще не пришло. Всю ночь они проспали. Просто проспали, прижавшись друг к другу и прячась от темноты. Никто не был готов рисковать чем-то большим.
  
  Когда Мойше проснулся, Эми уже ушла. И все его желания и призраки вели себя странно тихо.
  
  «Что же будет дальше?» — подумал он.
  
  
  
  12. Год 3047
  
  Былое: Родная планета
  
  Перчевский переминался с ноги на ногу, слишком нервничая, чтобы сидеть. Он даже не догадывался, что полет домой вызовет у него такую бурю эмоций.
  
  Он окинул взглядом зал. Похоже, лихтеру предстояло лететь с полной загрузкой. Большинство пассажиров — туристы и бизнесмены, первые в основном улантониды и токе. Они держались группками, напуганные ксенофобской репутацией Старой Земли, но были полны решимости побывать на Родине человечества. Токе подбадривали друг друга смелыми речами, каждой фразой или жестом будто заявляя: «Мы — Звездные Воины Мел-Тана из легиона космической пехоты Токе. Мы — избранные Звездными повелителями. И никаким отбросам общества из пришедшего в упадок мира нас не запугать».
  
  Но на самом деле им было страшно.
  
  Ни один враг не мог напугать токе, что доказала война с ними. Лишь проявление дипломатического гения, благодаря которому им нашлось место в службе и их приняли в Конфедерацию как равных, спасло Касту Воинов от истребления.
  
  «Жаль, что мы не в состоянии придумать нечто подобное для сангари», — подумал Перчевский.
  
  Но война с токе не сопровождалась ненавистью. Это была клинически бесчувственная схватка за верховенство в звездных пределах Директората Палисарии.
  
  Улантониды были не столь воинственны, как токе. В их войне с Конфедерацией тоже не было ничего личного. Еще одна приправленная кровью драка за верховенство.
  
  Эти походили на группу католиков, направлявшихся в Рим, Иерусалим и Вифлеем.
  
  — Объявляется посадка на челнок Браво-Танго-Ромео — тридцать один для пассажиров, следующих к Боденскому озеру. Пассажиров, следующих в Корпоративную зону, просим собраться у выхода номер девять.
  
  — Хотел бы я с ней встретиться, — сказал кто-то рядом с Перчевским.
  
  — С кем?
  
  — С той женщиной, что делала объявление. Готов в любое время принять ее в своей постели.
  
  — А, вы про голос.
  
  Голос звучал успокаивающе и нежно и вместе с тем соблазнительно. Похожими голосами делались объявления во всех терминалах, где когда-либо бывал Перчевский.
  
  Туристы и бизнесмены поднялись на борт первыми. У Лунного командования вошло в привычку не раздражать штатских по мелочам. Отдельным представителям службы предписывалось оставаться незаметными.
  
  Для власти Лунного командования существовало лишь одно ограничение: за выделение средств на операции голосовал всенародно избранный сенат.
  
  Космопехотинцы-токе тоже держались в стороне от Перчевского, который пришел в капитанской форме.
  
  Далее последовал долгий и нудный двенадцатичасовой орбитальный полет до Боденского озера и Женевы. Перчевский читал, спал и размышлял над недавно начатой повестью, стараясь не думать о лежавшей внизу планете.
  
  Голосети не давали даже примерного представления об убогой реальности, каковой являлась Старая Земля за пределами укрепленных стен Корпоративной зоны.
  
  Челнок опустился в озеро. Буксир доставил его к пристани. Перчевский шагнул следом за штатскими в атмосферу родной планеты. Он вернулся домой. Восемь лет спустя.
  
  Женева нисколько не изменилась. Швейцария оставалась нетронутой. Ее богатство и красота, казалось, опровергали все жуткие истории о Старой Земле.
  
  Но это была лишь маска. Выделенные Внешними мирами миллиарды навели лоск на Зону, а полицейские силы корпораций обеспечивали ее неприкосновенность. Периметр же Зоны подвергался постоянной осаде.
  
  Бывали времена, когда Лунному командованию приходилось посылать космопехоту в поддержку силам обороны корпораций. Поводом являлась защита сената Конфедерации и правительственных учреждений, разбросанных между Женевой, Цюрихом и южным берегом Боденского озера.
  
  Когда-то существовала социальная теория, утверждавшая, будто богатства, поступавшие в Зону из штаб-квартир корпораций, рано или поздно распределятся по всей планете. Возникнет положительный торговый баланс, и пример жизни в Зоне станет противоядием от общественных язв остальной части планеты. Изменения разойдутся из Швейцарии, будто круги по воде.
  
  Теория эта оказалась мертворожденной, как часто бывает с общественными прогнозами.
  
  «Всем на все наплевать», — подумал Перчевский, входя в номер в отеле. Земля существовала лишь за счет триллионов, выплачивавшихся в виде межпланетных социальных пособий. Возможно, стоило предоставить ее самой себе, пока не наступит окончательный коллапс, а потом оказать посильную помощь выжившим.
  
  Народы планеты-матери продолжали играть в национализм и войну. Они обожали своих Джошуа Джа, тупо не желая что-либо делать ради самих себя, пока Конфедерация стыдилась отказать им в поддержке.
  
  Повторялась хорошо известная теория социального иждивенчества. Пока тебя обеспечивают средствами к существованию, не возникает никакой охоты что-либо предпринимать.
  
  Первый день на Родине Перчевский провел на экскурсии по чудесам Корпоративной зоны. В его группе было несколько представителей земной молодежи, получивших право побывать в Зоне в качестве награды за участие в конкурсах.
  
  Эти ребята его удивили. Они вели себя вполне прилично, выглядели достаточно чисто и были не так уж плохо одеты. Собственно, они мало отличались от любой другой молодежи, превосходя средний уровень. Услуги охранников из службы безопасности не потребовались ни разу.
  
  Экскурсионная группа обедала в ресторане в шале Технопромышленной компании Нуреева на горе Маттерхорн.
  
  — Прошу прощения, капитан?
  
  Перчевский удивленно поднял взгляд от сосисок с тушеной капустой. Перед ним стояла девушка лет шестнадцати, высокая симпатичная блондинка. Он обедал в одиночестве — его форма приводила в замешательство всех, кроме двоих космопехотинцев-токе. Последние все еще пытались объясниться с поваром, которого приводила в ужас сама мысль, что с его кухни могут подать сырое мясо. Перчевский подозревал, что космопехотинцы предпочитают держаться рядом с ним из чувства дополнительной безопасности. Народ токе жил в соответствии со строгой иерархией, и воины среди них считались самой уважаемой кастой.
  
  — Да?
  
  — Можно мне тут присесть?
  
  — Конечно.
  
  Он ошеломленно уставился на девушку. Это была победительница конкурса. Большинство жителей Старой Земли настолько ненавидели службу, что вряд ли смогли бы вежливо общаться с ее представителями, несмотря на самые лучшие намерения.
  
  «Может, проститутка?» — подумал он.
  
  Что бы она ни замышляла, ей требовалось время. Она настолько нервничала, что не могла есть.
  
  — Вы ведь со Старой Земли? — внезапно выпалила она. — В смысле, родились здесь?
  
  — Да. Как вы догадались?
  
  — По вашему поведению. Инопланетники ведут себя по-другому. Будто боятся подхватить заразу.
  
  Перчевский взглянул на других победителей. На их лицах читалось отвращение.
  
  — Ваши друзья не…
  
  — Они не мои друзья. Я никого из них не видела до вчерашнего дня. Как вы отсюда вырвались?
  
  — Вырвался?
  
  — Ну да. С этой планеты.
  
  — Сдал экзамены в Академию. И меня приняли.
  
  — И никто вам не помешал?
  
  — Кто?
  
  — Ваши друзья. Знакомые. Я пробовала трижды. Каждый раз об этом узнавали и не пускали меня. В последний раз трое остановили меня неподалеку от центра и сказали, что убьют, если я туда пойду.
  
  — Значит, надежда еще есть, — пробормотал Перчевский.
  
  Теперь он знал, чего она хочет.
  
  — Сэр?
  
  — Я хотел сказать, что пока остаются такие, как вы, Старая Земля не умерла. Благодаря вам моя поездка обрела смысл.
  
  — Вытащите меня отсюда. Можете? Что угодно, только не это. Я все сделаю. Все, что захотите.
  
  Она говорила всерьез. И ее опрометчивое обещание выглядело столь очевидным, что ему стало больно.
  
  Перчевский вспомнил, в каком отчаянии пребывал, когда ему было еще меньше лет, чем ей. Когда выбираешь непопулярный путь, приходится прорубаться к нему с решимостью фанатика. Слова девушки глубоко его тронули.
  
  — Я участвовала во всех конкурсах, лишь бы попасть хотя бы сюда. Я знала, что мне не станут мешать поехать в Зону, и я подумала, что, может, сумею найти кого-нибудь…
  
  — Но когда вы здесь оказались, слишком испугались, чтобы что-то предпринять.
  
  — Тут одни инопланетники.
  
  — Если покинете Землю, вы никого другого не встретите. За двадцать лет я столкнулся всего с двумя или тремя землянами.
  
  Он окинул взглядом группу, с которой путешествовала девушка. Парни, похоже, уловили, к чему она клонит, и им это не нравилось.
  
  — Знаю. Я уже привыкла.
  
  — Уверены?..
  
  Трое парней направились к их столику.
  
  — Не по тебе сучка, петушок.
  
  — Ну ты и нарвался, кобелек, — приятно улыбнулся Перчевский. — Смотри, как бы задница не задымилась.
  
  Его ответ застиг компанию врасплох.
  
  — Да тебе до нее как до Китая раком, петушок! — прорычал один.
  
  — Могу я чем-нибудь помочь, капитан?
  
  Космопехотинец-токе выглядел великаном рядом с этими троими. У них дернулись кадыки.
  
  — Вряд ли, Огненный Шнур. Судя по всему, Знамени ничто не угрожает. Эти юноши сказали свое слово и сейчас просто уйдут.
  
  Майор-токе яростно уставился на них сверху вниз. При росте в два с четвертью метра и весе в сто тридцать килограммов он выглядел достаточно мелко для Звездного Воина. Однако его адъютант был из тех, кого изображают на рекламных вербовочных листовках, распространяемых среди каст. Он спокойно стоял позади офицера, преисполненный того молчаливого, внушающего ужас хладнокровия, от которого бросало в дрожь даже самых закаленных людей-военных.
  
  — Ступайте без шума, Дети Ночи, — процитировал Перчевский старую песню, использовавшуюся в качестве боевого гимна половиной молодежных банд планеты. — Особенно ты, говорящая голова.
  
  Сленг не особо изменился. В отличие от Внешних миров, Старая Земля закоснела в своих обычаях.
  
  Юноши его поняли. Когда-то он сам был таким же.
  
  Они ушли, пыжась от напускной бравады. Перчевскому показалось, что в глазах говорившего блеснула зависть.
  
  — Спасибо, Огненный Шнур.
  
  Охранник из службы безопасности, занятый болтовней с официанткой, даже не заметил случившегося.
  
  — У нас общее Знамя, капитан. Мы будем рядом.
  
  — И еще, Огненный Шнур…
  
  — Да, сэр?
  
  — Не стоит бросать вызов на их территории.
  
  — Я здесь уже третий раз, капитан.
  
  — Тогда вы и сами знаете.
  
  Он снова повернулся к девушке, которая окаменела от страха. Гигантские кожистые космопехотинцы-токе отошли к ближайшему свободному столику.
  
  — Почему вы вернулись? — наконец проговорила она.
  
  — Не знаю. Чтобы напомнить себе о прошлом? В поисках чего-то, что я здесь оставил? Корней? Сомневаюсь. Я хотел увидеться с матерью. Прошло восемь лет.
  
  — Вот как? — В голосе ее прозвучала зависть. — Я так и не сумела выяснить, кем были мои родители. И никогда не встречала никого, кто бы это знал. По крайней мере, среди ровесников.
  
  — У вас есть имя? — улыбнулся он. — После случившегося вам лучше держаться поближе ко мне или тем космопехотинцам. Так что надо же как-то вас называть, кроме как «Эй, девушка!».
  
  — Грета Хельсунг. Из Гамбурга. Они настоящие Звездные Воины?
  
  — Не спрашивайте такого при них, Грета из Гамбурга. Они столь же настоящие, как запах из туалета. Я капитан-лейтенант Перчевский. Если не передумаете, устрою вам встречу кое с кем, когда вернемся в Женеву.
  
  — Не передумаю. Только не после всего, что мне пришлось пережить…
  
  Он пристально посмотрел на нее. Для нее это выглядело слишком захватывающим, слишком реальным, слишком похожим на сбывшуюся мечту. Она не вполне ему верила. Считает, что он попользуется ею, а потом бросит.
  
  Искушение попользоваться действительно имелось. Слишком уж она была свежа и прекрасна.
  
  — Я серьезно, Грета. И не бойтесь. Вы мне в дочери годитесь.
  
  — Я уже не ребенок. Я достаточно взрослая…
  
  — Понимаю. А я уже не слишком молод. Ешьте свои сардельки. Мясо доставлено с самой Палисарии.
  
  — Ого! В самом деле? Я даже не знала, что заказываю. Попросила чего-нибудь незнакомого. Чисто ради разнообразия. У них не указаны цены. Наверное, жутко дорого. — Она виновато огляделась.
  
  — Вот и не дайте еде пропасть впустую. Для большинства тех, кто тут обедает, цена ничего не значит. Если бы они не могли себе этого позволить, не пришли бы. Так что приятного аппетита.
  
  Он знал, что все расходы на экскурсию покроет Лунное командование. Служба спонсировала конкурсы, наградой в которых была поездка в Зону. Некие вдохновенные социальные теоретики решили вылавливать таких вот Грет Старой Земли, единицы из миллионов, с жаждой приключений в генах и мечтой в душе.
  
  Программа оказалась не менее успешна, чем обычная процедура вербовки. Она давала заинтересованной молодежи возможность избежать давления со стороны сверстников. Компьютеры отслеживали и проверяли участников конкурсов. Можно было не сомневаться: если бы Грета к нему не подошла, кто-то с ней так или иначе бы связался.
  
  Он смотрел на нее и благодарил небеса за то, что кому-то еще не все равно.
  
  И ему было хорошо.
  
  В течение всей экскурсии Грета не отходила от него ни на шаг, расспрашивая обо всех подробностях внешнего мира. Ее бывших спутников это не радовало, но Огненный Шнур всегда бродил поблизости, лишая их отваги.
  
  Терроризм был популярным земным развлечением. Токе, однако, не удавалось терроризировать никому. Они просто проламывали головы. Их репутация не гарантировала неуязвимости, но обеспечивала уважение местных.
  
  В тот же вечер Перчевский отвел девушку в приемную Бюро.
  
  — Потенциальный новобранец, — сказал он ночному дежурному, который узнал гостью по голопортрету, успевшему его опередить. — Грета Хельсунг, из Гамбурга. Не обижайте ее.
  
  — Конечно, капитан. Присядьте, госпожа. Можно начать оформлять документы.
  
  — Что, все настолько просто? — спросила она Перчевского.
  
  — Завтра будете ночевать на Луне, госпожа, — ответил дежурный. — Вы уже уходите, капитан?
  
  — У меня рейс в одиннадцать тридцать до Монреаля.
  
  Грета взглянула на него с немой мольбой.
  
  — Будете ее спонсором, капитан?
  
  Он знал, что этого делать не следует. По сути, он принимал на себя юридическую ответственность, равную родительской. Адмирал наверняка будет в ярости…
  
  — Конечно. Где оставить отпечаток? — Он протянул большой палец.
  
  — Здесь. Спасибо. — Что-то зажужжало. Дежурный взглянул в сторону и прочитал что-то с невидимого Перчевскому экрана. — Ого.
  
  Он дотронулся до замка, и выдвинулся ящик.
  
  Достав оттуда кольцо, он подал его Перчевскому.
  
  — Зачем?
  
  Это было кольцо вызова, которое известит его в случае, если он срочно потребуется Бюро. С помощью кольца можно было также отслеживать все его перемещения.
  
  — Приказ из головного офиса. Готовы, госпожа Хельсунг?
  
  — Грета, увидимся в Академии. — Он записал номер на клочке бумаги. — Не потеряйте. Позвоните, когда вас определят в казарму.
  
  Он снова собрался уходить.
  
  — Капитан? — Он повернулся. Теплые юные руки обхватили его за шею. Форма тут же промокла от слез. — Спасибо вам.
  
  — Грета, — прошептал он, — ничего не бойтесь. Все будет хорошо.
  
  Он знал, что к ней будут относиться как к принцессе, пока не начнется учеба.
  
  — До свидания. Удачи.
  
  Снаружи его поджидали четверо парней с экскурсии. Пришлось сломать одному руку, прежде чем до них дошло. Он едва не опоздал на рейс, и переодеваться в штатское пришлось уже на борту аэробуса.
  
  Североамериканский Центральный директорат сообщил, что его мать живет по тому же адресу в зоне Сент-Луис. Он отправился к ней, не позвонив, поскольку опасался, что она найдет какой-нибудь повод, чтобы с ним не встречаться. Хотя намерения у обоих были вполне дружескими, все предыдущие визиты заканчивались скандалом. Она так и не простила ему, что он «пошел против своих».
  
  Поездка через каньон в лучах закатного солнца напомнила ему путешествие домой по старой дороге отчаяния.
  
  Места, где он играл в детстве, нисколько не изменились. Там все так же возвышались груды мусора и рыскали молодежные банды. Более прочные пластиковые стены были исписаны корявыми, безграмотными ругательствами. Возможно, археологи будущего когда-нибудь станут осторожно, слой за слоем, снимать распыленную из баллончиков краску, реконструируя все отклонения, возникавшие в течение поколений в необразованных мозгах.
  
  Он изо всех сил пытался убедить себя, что это еще не вся Старая Земля.
  
  — Бывает и хуже, — пробормотал он и тут же обругал себя за предвзятость.
  
  Большинство земного человечества действительно жило подобно зверям, но далеко не все. Имелись анклавы, где еще сохранялись понятия о гордости, устремлениях, амбициях. На планете существовала промышленность. Земля производила большую часть собственного продовольствия и предметов первой необходимости. Были также художники, писатели, провидцы… Они просто затерялись среди варварской орды, составляя крохотный процент всего населения.
  
  В земном генофонде иссякла не только склонность к риску, но и большая часть таланта и интеллекта.
  
  Средний коэффициент умственного развития на Старой Земле был на двадцать пунктов ниже среднего по Конфедерации.
  
  Перчевский расщедрился на чаевые водителю, и тот уверился, что вез крупную шишку преступного мира. Криминал был единственной профессией, позволявшей завоевать хоть какое-то уважение.
  
  К его удивлению, кодовый замок сработал на знакомый шифр — после стольких лет.
  
  Еще один симптом происшедшего с его родной планетой. Террор стал столь повсеместным явлением, что никто больше всерьез не пытался ему противостоять.
  
  Мать была пьяна.
  
  — Ты не Гарольд, — бросила она. — Кто ты, черт побери? Где Гарольд? Тут никого не бывает, кроме Гарольда.
  
  Перчевский взглянул мимо нее туда, где провел большую часть детства. Пространство размером три на четыре метра разделялось на три крошечные комнатки. Тогда оно казалось больше, даже когда с ними жил отец.
  
  Он промолчал.
  
  — Слушай, братец… господи! Это ты! Что, черт возьми, ты тут делаешь? — Голос ее был полон злобы. — Чего стоишь и пялишься? Заходи, пока нас кто-нибудь не спалил.
  
  Проскользнув мимо нее, он плюхнулся на маленькую кушетку, которая служила ему детской постелью.
  
  Квартира нисколько не изменилась. Изменилась лишь мать. К худшему.
  
  Дело было не только в возрасте и неумолимой нищете. Она катилась под откос сама по себе.
  
  Она располнела. Одежда ее была помята, волосы много дней не чесаны…
  
  — Дай мне привести себя в порядок. Я только что проснулась. — Она скрылась за раздвижной перегородкой, игравшей роль стены спальни. — Чем ты занимался все это время? — спросила она.
  
  — Это тебя надо было бы спросить. Я же посылал письма.
  
  И твердую валюту Внешних миров тоже. Ни на то, ни на другое не последовало ответа.
  
  — Похоже, я так и не собралась написать.
  
  По крайней мере, она обошлась без дурацких оправданий, вроде того, что не нашлось денег на писца. Он знал, что она носила его послания чтецу — на это ее хватало. На ответ — уже нет.
  
  — Но два раза я все-таки писала, — продолжала она. — Сразу после того, как ты побывал тут в прошлый раз, а потом два или три года назад, после того как отца убили во время мятежа Таннера. Меня это уже мало волновало, но я подумала, что тебе стоит знать.
  
  — Он умер?
  
  — Мертвее некуда. Его повесили во время Крестового похода реваншистов. Они тут много чего натворили, а потом большинство погибли, напав на крепость Сил безопасности.
  
  — Я не получил письмо. И ничего не знал.
  
  Он никогда не слышал о мятеже Таннера или Крестовом походе реваншистов.
  
  — Они хотели повернуть все назад. Вернуть золотой век, или что-то вроде того. Объединить Землю и сделать ее центром галактики. Многие считают, что за этим стоите вы, лунатики. Говорят, из-за вас началось все движение архаистов.
  
  Раннее детство архаического движения на Старой Земле совпало с его собственным. Но если у создателей и имелся какой-то план, то он обернулся против них. Былая слава не пробудила к жизни планету-мать. Она лишь нашла новый способ бегства от реальности.
  
  Романтика прошлого пользовалась немалой популярностью. Мужчинам нравилось играть в империи. Женщинам нравился былой шарм.
  
  Мужчины погибали, когда группировки вроде «Стального шлема», «СС Мертвой головы» или «Черного сентября» вступали в столкновение с «Иргуном» или «Штерном»… Самые маленькие и редко упоминаемые группы оказывались и самыми опасными.
  
  Дамы, похоже, предпочитали балы эпохи регентства, французский двор или восточный сераль.
  
  Поиски собственной уникальности в сочетании с потребностью найти свое место приводили людей в самые дальние закоулки земной истории.
  
  Во время полета Перчевский смотрел прямой репортаж об облаве на представителей мексиканского культа возрождения ацтеков. Полицейские с боем прорвались в храм, но не успели спасти принесенных в жертву.
  
  Вернулась мать, одетая достаточно нелепо для женщины ее возраста — в просвечивающую блузку и доходившую лишь до середины бедра юбку. Он ничем не выдал своих чувств, понимая, что это наверняка лучшее, что у нее есть.
  
  — Я таким не увлекаюсь, — ответил он на реплику про «лунатиков». — Не мое. Хотя знаю кое-кого, кто в порядке хобби пытается спасти эту помойку от самой себя.
  
  Его отношение к делу не слишком ей понравилось.
  
  — Как тебя зовут на этот раз?
  
  — Перчевский. Корнелий Перчевский.
  
  Он уставился на мать, вдруг увидев перед собой Грету, какой та могла бы стать сорок лет спустя. Если только… Если девочку примут, он сможет считать свой жизненный выбор вполне оправданным, зная, что спас кого-то от превращения вот в это…
  
  — В чем это ты? — спросил он. — Не узнаю эпоху.
  
  — «Битлз» и «Твигги».
  
  — Гм?
  
  — Двадцатый век. Седьмое десятилетие. Англо-американские группы, начинавшие в Англии. Светлый период.
  
  — Молодость и никакой философии? Это я сообразил, хотя толком и незнаком.
  
  — Сейчас это последний крик моды. Крайне необычно и потрясно. Скандально и шизофренично. Ты ведь говоришь по-английски?
  
  — Нам приходилось учить язык. На большинстве планет Первой экспансии в той или иной степени его помнят.
  
  — Почему бы тебе не прекратить заниматься глупостями? Все эти мерзкие инопланетники… Мог бы преподавать здесь английский и прекрасно жить. Всем хочется его изучать.
  
  «Ну вот, начинается, — подумал он. — Опять она о том же, что и восемь лет назад. Только хуже становится. И зачем я приехал? Чтобы наказать себя за то, что вырвался из этой чертовой дыры?»
  
  Мать почувствовала его состояние:
  
  — Сейчас будут новости. Посмотрим, что происходит.
  
  Она просвистела несколько нот незнакомой ему мелодии.
  
  Подбор новостей казался невероятным. Одна группировка архаистов совершила то-то, другая то-то. «Бомбардировщики залива» обыграли «Крысиную стаю» со счетом двадцать один — девятнадцать. О фон Драхау не говорилось ни слова, как и о чем-либо ином за пределами планеты, не считая упоминания о русской баскетбольной команде, разбившей наголо гастролирующую команду из Новгорода.
  
  — Подумаешь! — буркнул он. — Сила тяжести на Новгороде составляет семьдесят три процента от обычной земной. Им пришлось бы выставить карликов, чтобы все было честно.
  
  Мать вспыхнула. Она ненавидела иностранцев так же, как и инопланетников, но русские, по крайней мере, были жителями Старой Земли, которым хватило здравомыслия остаться на планете-матери…
  
  Он успокоил ее, в очередной раз заподозрив себя в мазохизме.
  
  Поймет ли она, если он попытается объяснить ей, в каком положении оказался сам? Что жители Внешних миров не любили жителей Старой Земли так же, как она ненавидела их? Что ему приходится примирять эти позиции как в себе самом, так и в каждом, с кем доводилось сталкиваться?
  
  Вряд ли она могла чем-то помочь. Он знал ее лекарство. Бросить все и вернуться домой. К нищете и безнадежности…
  
  — Мама, я тот, кто есть. И другим уже не стану. Ты зря теряешь время. Почему бы нам не сходить куда-нибудь? Эта квартира вгоняет меня в депрессию.
  
  — А что с ней не так? Да, она слегка старая. И у меня есть кое-какие средства на переезд, сверх пособия. Но она такая большая… Мне нравится, когда вокруг столько места. На новом месте этого уже не будет.
  
  Перчевский мысленно застонал. Начинался очередной сеанс самокритики мамаши Маркс, во время которого она исповедается во всех несчастьях, которые доставляет ей жизнь на социальное пособие. Потом перейдет к заявлениям о том, какая она плохая мать, в конечном счете взяв на себя всю ответственность за то, что он сбился с истинного пути.
  
  Он печально покачал головой. За восемь лет ей следовало придумать новую песню.
  
  — Хватит, мама. В прошлый раз мы уже об этом говорили. Давай куда-нибудь пойдем, что-нибудь посмотрим, что-нибудь сделаем.
  
  Она поколебалась, пытаясь возражать. На улице темнело. После захода солнца из дому выходили лишь богатые жители Старой Земли, которые могли позволить себе броню.
  
  — Вот, — сказал он, открывая сумку. — У меня теперь есть собственный дом. Я привез несколько голограмм.
  
  Снимки наконец пробили стену, которой она себя окружила.
  
  — Томми! Какая прелесть! Чудесно! У тебя и в самом деле хорошо идут дела?
  
  — Вполне.
  
  — Но ты, похоже, не рад. Мать не обманешь.
  
  «Черт побери, — подумал он. — Я уже стал вдвое старше. Хватит с меня».
  
  — Ты могла бы там жить, если бы захотела.
  
  Взгляд ее тут же стал подозрительным.
  
  — А это не где-то в чужих краях? Те горы… что-то не похоже на Скалистые или Сьерра-Неваду.
  
  — Это на планете под названием Приют.
  
  — О господи! Только не это! Не говори так. Мое сердце… Я тебе не говорила — врачи сказали, что у меня слабое сердце?
  
  — Каждый раз, когда тебе требуется оправдание… — Он замолчал, не желая начинать очередную ссору.
  
  — Не будем ссориться, Томми. Останемся друзьями. Кстати, о друзьях — Патрика убили на прошлой неделе. Он вышел из дому после захода солнца. Такое горе… Никто не может понять, зачем он это сделал.
  
  — Патрик?
  
  — Рыжий парень, с которым вы дружили, пока ты… не завербовался. Кажется, его фамилия была Медич. Он жил с матерью.
  
  Перчевский не помнил никакого Патрика — рыжего, Медича или какого-либо другого.
  
  Он стал здесь чужим. Исчезли даже воспоминания. И сам он тоже изменился. Мальчишка, который жил с этой женщиной, умер. Он был самозванцем, выдававшим себя за ее сына.
  
  Она отважно вела свою игру, пытаясь быть его матерью. Он не сомневался, что сейчас она предпочла бы заняться чем-то другим. Она ведь ждала какого-то Гарольда?
  
  Может, именно потому людей старались удержать от отъезда с планеты. Стоило ее покинуть, и они становились другими.
  
  — Мама… — сдавленно проговорил он.
  
  — Да?
  
  — Я… я, пожалуй, пойду. Не знаю, что я ожидал найти, но оно не здесь. И это не ты. Вероятно, его вообще не существует. — Слова будто наступали друг другу на пятки. — Ты все равно мне не рада. Так что я лучше вернусь назад.
  
  Ему показалось, что разочарование на ее лице сражается с облегчением.
  
  — Там я ощущаю себя землянином, мама. Но не тогда, когда возвращаюсь сюда. Я это чувствую. Пожалуй, мне не стоит больше вспоминать о том, что здесь мой дом.
  
  — Но это и есть твой дом.
  
  — Нет. Больше нет. Это лишь мир, где я родился. И место, где я жил.
  
  — А я — лишь кто-то из тех, кого ты тогда знал?
  
  — Нет. Ты моя мама. И всегда ею будешь.
  
  Наступила долгая тишина.
  
  — Может, все же подумаешь насчет того, чтобы перебраться ко мне? — наконец сказал Перчевский.
  
  — Я не смогу. Просто не смогу. Мое место здесь, и другой я никогда не буду. Хотя пользы от меня никакой.
  
  — Мама… Тебе вовсе незачем тут стареть. У нас есть процедура омоложения…
  
  — Вы что, раскрыли тайны лабораторий бессмертия? — с неподдельным интересом спросила она.
  
  — Нет. Они исчезли навсегда. Эта процедура лишь восстанавливает тело, но она не в состоянии остановить распад нервной системы. Она существует уже несколько столетий.
  
  — Как же вышло, что никто о ней не слышал?
  
  — Здесь? На перенаселенной Земле, где каждый из кожи вон лезет, чтобы наделать побольше детей? Хотя некоторые, вероятно, знают. Некоторые, возможно, даже ею пользуются. Это не такая уж тайна. Но никто здесь и слушать не желает, что происходит за пределами планеты. Все участвуют в гигантском заговоре всеобщей слепоты.
  
  — Это нечестно…
  
  — Это моя Родина, и у меня, если пожелаю, есть полное право указать пальцем и назвать конкретные имена. Так ты полетишь со мной?
  
  Снова вспомнилась Грета, и это сводило с ума.
  
  — Нет.
  
  — В таком случае я улетаю завтра утром. Нет никакого смысла и дальше ранить друг друга ножами любви.
  
  — Как поэтично! — вздохнула она. — Томми, дорогой, пиши мне. Знаю, я почти никогда не отвечаю, но письма… Они помогают мне. Мне хотелось бы услышать о тех краях.
  
  — Наверное, это в генах, — улыбнулся Перчевский. — Спасибо. Конечно, я буду писать. Для меня ты женщина номер один во всем мире.
  
  
  
  13. Год 3048
  
  Операция «Дракон»: «Данион»
  
  — Алье! Алье! — пробормотал бен-Раби, возясь над сочленением с сорванной резьбой. — Хенс ильяс! Ильяс им гиало бар!
  
  — Что это за хрень? — спросил Мыш.
  
  — Стихи-нонсенс. Потти Уэлкин. Из «Теней в голубых владениях». Дальше там: «Нуне! Нуне! Скутаррак…»
  
  — Никогда не слышал. Думаешь, надо нарезать новую резьбу?
  
  — Давай поставим новый фланец. Он писал это в знак политического протеста. Не самая выдающаяся его вещь. Сатира на Конфедерацию. Этими стихами он продемонстрировал, как, по его мнению, звучат политические речи.
  
  — И при чем это тут вообще?
  
  — Просто именно так я себя сегодня чувствую. Будто стихи без смысла и рифмы, суть которых все пытаются понять. Включая меня самого. Так, готово. Что нам делать дальше?
  
  Эми, стоявшая за спиной Мыша и не сводившая с него испытующего взгляда, сверилась с планшетом:
  
  — Сломанный ниппель на линии подачи окислителя примерно в километре отсюда.
  
  — Уф! — Бен-Раби бросил сумку с инструментами в электрокар и уселся, свесив ноги.
  
  К нему присоединился Мыш. Эми рванула с места столь резко, что по всему кузову загрохотали запчасти. Она всю неделю злилась и ни с кем не разговаривала.
  
  Столь же насторожен и неуверен был и сам Мойше. Он считал, что Эми расстроена из-за того, что он не попытался ее соблазнить.
  
  Мыш три дня никак это не комментировал, но теперь прошептал:
  
  — Что между вами стряслось?
  
  — Ничего.
  
  — Брось, Мойше. Я знаю тебя лучше, чем ты сам.
  
  — В самом деле, ничего. В том-то и проблема. — Он пожал плечами и попытался сменить тему: — До сих пор не могу поверить, что мы внутри корабля. Такое чувство, будто мы снова в туннелях Лунного командования.
  
  — Что ты хотел сказать тем стишком?
  
  — То, что ты уже слышал. Люди пытаются меня понять. Чтобы иметь возможность меня использовать.
  
  Корабль во многом напоминал Лунное командование с его длинными коридорами, соединявшими несколько зон, которым для функционирования требовалось большое пространство.
  
  — Не понимаю, — сказал Мыш.
  
  — А кто понимает? Хотя нет, погоди. Скажем, Череполицый пытался перетащить меня на свою сторону…
  
  — И что? Меня он тоже пытался. Он со всеми пробует. Похоже, это часть их плана. Я заявил ему, что цена меня не устраивает. В любом случае я не знаю ничего такого, что могло бы ему пригодиться. Тогда к чему это все? Игра на публику. Мы через это уже проходили.
  
  «Но на этот раз кое-что иначе, — подумал бен-Раби. — Меня никогда еще так не искушали».
  
  — Зачем она меня домогалась? — Он мотнул головой в сторону Эми.
  
  Мыш устало рассмеялся и печально покачал головой:
  
  — Мойше, Мойше… Неужели это обязательно должен быть какой-то заговор? Или та баба-сангари так здорово тебя припекла? Может, ты ей нравишься. Не все же они вампиры.
  
  — Но все они делают больно, — пробормотал бен-Раби.
  
  — Что? Гм… а тебе не приходило в голову, что она может чувствовать себя точно так же?
  
  Бен-Раби задумался. Возможно, Мыш прав. Мыш разбирался в женщинах, и его мнение совпало с мнением самого Мойше. Он жалел, что ему не удается придать личным отношениям более небрежный, ни к чему не обязывающий стиль. Мыш это умел, и девушки с ним оставались счастливы.
  
  — Кстати, о женщинах. И о ней. — (Женщина-сангари одарила их ослепительной стальной улыбкой, когда они проезжали мимо группы, в которой та работала.) — Что будем с ней делать?
  
  Она стала вести себя не столь навязчиво после того, как Мыш в выходной день показал, на что способен, но от своих планов не отказалась.
  
  — Ждать. Мы вынуждаем ее нервничать. Думаешь, старина Череполицый про нее знает? Можем заработать несколько очков, помешав ей, когда она наконец на что-то решится.
  
  — А это идея, — задумчиво проговорил Мыш. — Как насчет того, чтобы сыграть несколько партий сегодня вечером? — предложил он, когда электрокар остановился.
  
  Мойше понял, что напарник по-прежнему сосредоточен на задании.
  
  Эми подключила электрокар к зарядной установке:
  
  — Та женщина — кто она?
  
  — Какая женщина? — лениво переспросил Мыш.
  
  Бен-Раби огляделся. Казалось, тут прошлось стадо взбесившихся слонов. В коридоре случилась разгерметизация, и замерзшие жидкости разорвали трубы.
  
  — Тут на неделю работы, Эми. Как вышло, что мы не взяли никаких труб на замену?
  
  — После обеда пришлют ремонтную команду, и они привезут все необходимое. Нас пока беспокоит только линия подачи окислителя. Ее нужно запустить к полудню. Ты не ответил на вопрос, Мыш.
  
  — Какой вопрос?
  
  — Кто та женщина?
  
  — Полагаю, Мария Гонсалес, — пожал плечами бен-Раби.
  
  — Я знаю, как ее зовут. Меня интересует, что связывает вас троих.
  
  — Думаю, она терпеть не может шпионов, — снова пожал плечами бен-Раби. — Нас многие вычеркнули из списка поздравлений на Рождество.
  
  Избегая ее взгляда, он подал Мышу гаечный ключ.
  
  — На кого она работает?
  
  Вопрос застиг Мойше врасплох, но сейчас он был в хорошей форме.
  
  — На Пауля Крауса из систем воздухоснабжения. Думаю, тебе стоит обратиться к нему.
  
  Мыш усмехнулся. У Эми задергалась щека.
  
  — Ты знаешь, что я имею в виду. Отвечай.
  
  — Спокойнее, Эми, — сказал Мыш. — Слишком себя выдаешь.
  
  — Что?
  
  — Небольшой совет профессионала, только и всего. Не дави на людей. Это их отвращает. Они замыкаются в себе или начинают с тобой играть, пытаясь запутать ложью. Хороший агент никогда ни на кого не давит, если в том нет необходимости. А у тебя ее нет. Никто никуда целый год отсюда не денется. Почему бы просто не подождать, пока не соберутся все кусочки, а потом сложить их воедино? — Он говорил тоном старого профи, дающего совет новичку. — Ты же сама должна понимать положение. Дай мне медный патрубок на двадцать сантиметров, Мойше. Ты знаешь, что мы работаем на Флот. Мы знаем, что ты работаешь на Киндервоорта. Хорошо…
  
  — Я… что?
  
  — Не скромничай. Дай паяльную лампу, Мойше. И найди припой. Ты по десять раз на дню себя выдаешь, Эми. Даже самый зеленый стажер не попался бы на трюк с гаечным ключом для левши.
  
  Бен-Раби усмехнулся. Эми перерыла три сумки с инструментами в поисках мифического ключа. Потом она отправилась в ремонтную группу и попыталась там его потребовать. Кто-то решил поддержать шутку и послал ее в инструментальную…
  
  Эми прошла ускоренный курс слесарного дела, но этого было недостаточно, чтобы одурачить посвященных.
  
  Она побагровела от ярости, которая сменилась слабой улыбкой:
  
  — Я же ему говорила, что не справлюсь.
  
  — Вероятно, он на это и не рассчитывал. Он знает, что лучше нас никого нет. Впрочем, не важно. Главное — мы теперь знаем, что к чему. Где флюс, Мойше? Так почему бы тебе не поступать так же, как и нам? Не давить. Внимательно наблюдать. Ждать. И все сложится. В этом смысле — никаких обид. Что ж, на сегодня уроки в шпионской школе старого доктора Игараси и заседание Клуба одиноких сердец закончены. Будьте готовы к завтрашней внезапной проверке знаний. Ох! Горячо.
  
  — Следи за паяльной лампой, придурок, — сказал Мойше. — У этого тройника не тот размер. Придется как-то его сузить до двух сантиметров.
  
  — Держи. — Сделав пометку в планшете, Эми протянула Мойше переходник с прицепленной к нему биркой с номером. — Сделано на заказ. Видишь, я учусь, — рассмеялась она. — Больше никаких вопросов. Мыш, Мойше — я теперь чувствую себя намного лучше. Уже не воспринимаю себя как подлого врага.
  
  — Вот и прекрасно, — сказал Мыш.
  
  Внезапно «Данинон» заскрежетал и содрогнулся. Бен-Раби развернулся, ища взглядом шкафчик со скафандром. Мыш присел в защитной стойке, издав нечто подозрительно похожее на испуганный возглас.
  
  — Что за чертовщина? — спросил он. — Мы разваливаемся на части?
  
  — Ничего особенного, — рассмеялась Эми. — Просто перекладывают ментопаруса и ловчие сети.
  
  — Ментопаруса? — переспросил бен-Раби. — Это еще что такое?
  
  Улыбка исчезла с лица Эми. Похоже, она сболтнула лишнего.
  
  — Не могу объяснить. Придется вам спросить кого-нибудь из сектора управления.
  
  — И нас туда никто не пустит.
  
  — Да.
  
  — Ясно.
  
  Тряска продолжалась около получаса. Дожидаясь ремонтную группу, они успели пообедать. Эми начала свободнее себя чувствовать с бен-Раби, и вскоре они уже болтали, будто помирившиеся подростки.
  
  Мыш слегка намекал и подталкивал их со стороны. Умело, как и подобает психологу, побуждал Эми пригласить куда-нибудь Мойше в следующий день отдыха.
  
  После ужина бен-Раби отправился в каюту Мыша. Они играли в шахматы и, читая по губам, обсуждали то, что Мойше записал с помощью древних невидимых чернил между строк черновика «Иерусалима». Они также провели мозговой штурм проблемы женщины-сангари, каковая оказалась столь же неприступной, как и обычно.
  
  Наступил день отдыха, с безумными утренними шахматными турнирами и дневным спортивным ажиотажем, парадом архаистов и шумным сборищем коллекционеров. Бен-Раби кое-чем поменялся с Ворчуном Джорджем, основательно завис над несколькими марками и сумел неплохо заработать на бабочках-мутантах с Новой Земли, которых привез на продажу.
  
  Вечером они с Эми посетили очередной бал, на этот раз эпохи Людовика Четырнадцатого. Мойше пошел в обычной одежде, но Эми где-то раздобыла потрясающий костюм. С бала они отправились к ней в каюту, чтобы она могла переодеться. Их приглашала еще на одну вечеринку та же самая двоюродная сестра.
  
  — С чего ваш народ так полюбил архаику? — спросил Мойше, пока Эми переодевалась.
  
  — Собственно, мы положили ей начало, — смеясь, ответила она из ванной. Весь день она пребывала в радостном настроении. Мойше тоже ощущал себя удивительно живым и бодрым. — Все начинается еще в интернате, в школе — когда мы разыгрываем исторические сцены. Мы не настолько долго существуем, чтобы иметь собственное прошлое, так что заимствуем ваше.
  
  — Это неправда. У нас у всех одна и та же история.
  
  — Пожалуй, ты прав. Если уходить к самым корням, то Старая Земля — история каждого. Так или иначе, все начинается с детских игр. Это один из методов обучения. И многих это увлекает. Порой забавно надеть костюм и воображать себя кем-то другим. Но мы не живем этим. Не так, как некоторые. Понимаешь, о чем я?
  
  — Помнишь Шуто? Капитана корабля, на котором мы сюда прилетели? Самый тяжелый случай из всех, что я видел.
  
  — Считай, что это исключение. Сколько людей доходят до такого? Не так уж и много. И они — большинство из здешних архаистов. Понимаешь? Это лишь игра. Но вы чересчур серьезно к ней относитесь. Даже страшно становится.
  
  — Хорошо, верю.
  
  Любопытно, подумал он. За эти две недели он не заметил в сейнерах ничего уникального с точки зрения культурных различий. Они жили позаимствованной жизнью среди некоей массы, не складывавшейся в единое целое. Его ожидания, основанные на легендах разных планет, слухах и том, что он изучал в Лунном командовании, оказались всерьез обмануты.
  
  Но Эми была права. Он пока что познакомился лишь с частичкой ее народа, с необычным меньшинством. Большинство, державшееся в стороне, могло представлять собой нечто совершенно иное.
  
  Эми вышла из ванной.
  
  — Застегни мне молнию, хорошо? — Она продолжила, отвечая на вопрос: — Мы не полностью все заимствуем. Отчасти потому, что ты видишь немногих, как ты и говоришь. А отчасти потому, что это лишь одна флотилия. Ты ведь не станешь судить о Конфедерации по тому, что видел на одном корабле Флота? На верфях и в интернатах все по-другому. Не считая того, что, когда мы работаем, стараемся превратить жизнь в игру. Чтобы справиться со скукой и страхом. Вряд ли на Флоте сильно иначе. В любом случае вы не видите нас настоящих. Вы видите лишь нашу реакцию на вас.
  
  Что это были за верфи, упоминание о которых постоянно проскальзывало в разговорах сейнеров? Нет ли у звездных ловцов собственной планеты, скрытой от посторонних глаз? Вполне возможно. В архивах встречались сведения о десятках ранних поселений, уничтоженных во время Лунных войн… Мойше уже собирался спросить, но вспомнил совет Мыша насчет того, что слишком давить не стоит.
  
  Цивилизация сейнеров содержала в себе намного больше, чем мог подозревать кто-либо в Конфедерации. Собранные им и Мышом фрагменты уже могли стоить целое состояние, попади к нужным людям. Если он и дальше будет так же быстро обзаводиться новыми сведениями…
  
  Когда он вернется, ему дадут очередную медаль. Можно даже не сомневаться. Впрочем, сам он предпочел бы год чертова отпуска.
  
  Вечеринка в точности повторяла предыдущую. Те же люди. Та же музыка. Те же разговоры и споры. Только они с Эми теперь были другими, стараясь поменьше пить и пытаясь понять, что с ними происходит.
  
  Участники вечеринки были моложе их с Эми, и эта разница смущала, хотя двоюродная сестра Эми изо всех сил старалась вовлечь их во всеобщее веселье. Мойше не чувствовал себя незваным гостем, ощущал себя не на своем месте. Скорее всего, он и прежде выглядел такой же аномалией, но, будучи слишком поглощенным своими мыслями, этого не замечал.
  
  Не подстроила ли Эми это приглашение? И если да, то зачем? Еще одна хитрость Киндервоорта? Казалось, как Ярл, так и Мыш упорно стремились свести их вместе.
  
  Почему он постоянно во всем сомневался? Даже в собственных сомнениях? Почему он чувствовал себя так, будто ему все труднее осознать свое место во вселенной?
  
  Они обнимались и пили. Сгущались тени. Они прощупывали прошлое друг друга. Он узнал, что она в свое время сделала аборт после того, как забеременела от мужчины, который хотел на ней жениться, но она его ненавидела. Мойше удержался от искушения спросить, зачем она в таком случае отправилась с тем человеком в постель.
  
  Он также узнал, что она боялась сексуальных отношений из-за некоей личной проблемы. Она постеснялась объяснить, какой именно, а он не стал настаивать.
  
  Шло время. Вечеринка миновала зенит и близилась к закату. Они с Эми оставались, пока все остальные не ушли.
  
  Уйти они боялись больше, чем задержаться. Их окружали хорошо знакомые стены, и их поведение определялось правилами вежливости по отношению к хозяйке вечера. Расширение же этих пределов могло больно ранить.
  
  Однако та же вежливость требовала уйти, прежде чем двоюродная сестра Эми сочтет их присутствие чересчур тягостным.
  
  Едва заметная разница между этой и прошлой неделями достигла апогея, когда они добрались до каюты бен-Раби. Эми была напугана и слегка растеряна, как и он. На этот раз они знали: что-то обязательно случится. То Самое, как говорили во времена, когда он впервые ощутил сексуальное влечение.
  
  Им и хотелось, и было страшно — как подросткам. Удовольствие, которое они желали разделить, несло с собой немалый риск боли.
  
  Таковы были следы, оставленные грехами прошлого. Оба настолько боялись повторить старые ошибки, что у них даже не возникало мысли попробовать что-то новое.
  
  Мойше ошеломленно наблюдал за процессами в собственном мозгу. Некая его отстраненная часть не могла понять, что происходит. Он пережил не один роман, в том числе с женщиной-сангари. Откуда этот возврат к подростковым страданиям и замешательству времен Элис?
  
  Последовал долгий, тягостный и напряженный момент, когда ночь балансировала на острие обоюдоострой бритвы. Эми не сводила взгляда с Мойше, пока тот медленно слезал со скутера, а затем, поморщившись, воткнула вилку зарядника в розетку.
  
  На Мойше нахлынула волна облегчения. Эми спасла его от необходимости принимать решение. И если что-то пойдет не так, вина за это ляжет только на нее.
  
  Они все так же нервничали и боялись, и из-за напряжения у них далеко не сразу все получилось, несмотря на ободряющие слова, которые шептали друг другу. Бен-Раби никак не мог забыть свой первый раз с Элис. Тогда оба были девственны.
  
  Теперь, как и тогда, они достигли кульминации лишь после немалых усилий, хотя опыт прошлого облегчал задачу.
  
  По-настоящему жестокий удар обрушился лишь в завершающее мгновение.
  
  На пике наивысшей страсти Мойше ощутил, как его мужское достоинство заливает горячий поток — нечто, что он прежде относил исключительно к области порнографии.
  
  Эми расплакалась. Ее подвел мочевой пузырь.
  
  Безмерно польщенный подобным подтверждением своих мужских способностей, бен-Раби расхохотался и рухнул на Эми, крепко сжимая ее в объятиях.
  
  Она решила, будто он смеется над ней.
  
  Ее ногти вонзились в его кожу, с губ сорвались гневные слова. Она попыталась ударить его коленом, и он, что-то ошеломленно бормоча, откатился в сторону.
  
  С развевающимися волосами, мокрая от пота, волоча за собой влажную смятую простыню, Эми выбежала в коридор. К тому времени, когда бен-Раби натянул комбинезон и кинулся следом, она уже убежала на сто метров вперед, позабыв о скутере и пытаясь на бегу завернуться в простыню.
  
  — Эми! Вернись! Прости меня.
  
  Слишком поздно — она его не слышала. Он бросился за ней, но отказался от своих намерений, когда из дверей начали выглядывать любопытствующие.
  
  Вернувшись, он задумался над тем, что совершил.
  
  Он дал ей крепкого пинка прямо в гноящуюся рану. Наверняка подобное уже случалось и доставляло ей немало страданий. Вот почему она так боялась. И все же она пришла к нему, надеясь на понимание.
  
  А он над ней посмеялся.
  
  — Дурак, — пробормотал он, швырнув подушку в стену, и тут же добавил: — Ей следовало меня предупредить…
  
  Он тут же сообразил, что именно это она и сделала — со свойственной ей робостью.
  
  Нужно было что-то предпринять, пока ее гнев не затвердеет, превратившись в ненависть.
  
  Он пытался, причем всерьез. Он вернул ее одежду, оставив длинную записку с извинениями. Он звонил ей, но она не ответила. Он побывал у Киндервоорта и просил помочь, но, похоже, от этого не было никакого толку.
  
  Их пути больше не пересекались. На работу она не вернулась. Он уже не мог загнать ее в угол и заставить его выслушать.
  
  Меч обрушился.
  
  Новым начальником бен-Раби стал неприятный коротышка по имени Лайл Брюс, тоже из людей Киндервоорта, отличавшийся необщительностью и предвзятостью. Он был слишком раздражителен и чрезвычайно несправедлив. Любой ремонт следовало делать только так, как требовал он, хотя опыта у него было меньше, чем у Эми.
  
  Мыш и бен-Раби в ответ лишь улыбались, и Брюс из кожи вон лез, чтобы им досадить.
  
  — Скоро мы от него избавимся, — пообещал Мыш. — Это некое испытание, которому подвергает нас Киндервоорт.
  
  — Долго он не протянет, — согласился бен-Раби. — Я его своей покорностью в гроб загоню.
  
  Бен-Раби оказался прав. Неделю спустя Брюса сменил другой представитель ремонтной группы. Мартин Кинг не отличался особым дружелюбием, но и враждебности не проявлял. Если у него и имелись предубеждения, то он подавлял их ради блага «Даниона». И ничем не мешал их работе.
  
  — Мне велели проводить тебя в кабинет Киндервоорта, — сказал он однажды Мойше в конце смены.
  
  — Вот как? Зачем?
  
  — Он не говорил.
  
  — А ужин как же?
  
  — Что-нибудь организуют.
  
  — Ладно, пошли.
  
  Кабинет Киндервоорта был обставлен в уютном стиле Англии девятнадцатого века — много черного дерева, ряды книг. Не хватало лишь идеально вписавшегося бы сюда камина.
  
  — Садись, Мойше, — предложил Киндервоорт. — Как ты?
  
  Бен-Раби пожал плечами.
  
  — Дурацкий вопрос, да? — Встав с кресла, Киндервоорт обошел вокруг стола и присел на его край. — Дела это не касается, так что расслабься. — Он помедлил. — Хотя и не совсем. Рано или поздно все так или иначе касается дела. Я бы хотел поговорить насчет Эми. Готов?
  
  — Почему бы и нет?
  
  В конце концов, именно к этому человеку он прибежал за помощью, когда все посыпалось.
  
  — Дело личное, и я подумал, что тебе это может быть неприятно.
  
  — Да.
  
  — Что ж, по крайней мере честно. Буду тоже честен. Я хочу помочь, потому что вы — мои друзья. Не близкие, но друзья. И у меня, естественно, имеется профессиональный интерес. Проблемы подобного рода наверняка возникнут еще не раз, а для «Даниона» это нехорошо. Так что мне хотелось бы найти способ их сгладить.
  
  «Неплохо отрепетированная речь», — подумал Мойше.
  
  — Хочешь использовать нас с Эми как подопытных кроликов?
  
  — В каком-то смысле. Но не просто в порядке эксперимента. В конечном счете главное — вы.
  
  Мойше изо всех сил пытался сдержаться в ответ на заявление Киндервоорта, загоняя вглубь злость и негодование, вызванные подобным вмешательством…
  
  Водоворот звезд и тьмы. Образ пылающего пистолета на бархатно-черном фоне. Видение никогда еще не было столь сильным, во всех подробностях. Злость сменилась страхом. Что происходит? Что означает это смертельное видение для его подсознания?
  
  — Мойше, что с тобой? — Киндервоорт склонился над ним, заглядывая в глаза. Голос звучал издалека.
  
  Бен-Раби попытался ответить, но язык не повиновался. Перед глазами плясали призраки, не давая сосредоточиться.
  
  В правую глазницу вонзилась раскаленная кочерга.
  
  — Мигрень! — выдохнул он.
  
  Все произошло столь внезапно. Никаких маленьких пятнышек или геометрических фигур, служивших обычным предупреждением. Лишь призраки, оружие и до странности знакомая картина звездного неба.
  
  Бен-Раби застонал. В череп будто вцепился сам дьявол, пытаясь сдавить его до размеров горошины.
  
  Вновь обежав вокруг стола, Киндервоорт достал что-то из ящика, метнулся в ванную и вернулся с таблетками и водой. Бен-Раби без особого интереса наблюдал за ним. Боль стала доминирующей силой в его вселенной. Существовали лишь он и она… А теперь еще и голоса.
  
  Он слышал их — слабые и далекие, неразборчивые, но реальные, будто обрывки разговоров, доносившиеся по коридору из отдаленной комнаты. Он пытался вслушаться, но мучительная боль не давала сосредоточиться, ставя перед ним огненный барьер.
  
  — Мойше, вот таблетки. Мойше, слышишь меня?
  
  Рука ухватила бен-Раби за подбородок, пальцы раскрыли рот. Сухие горькие таблетки обожгли язык. По лицу потекла вода. Рука зажала рот и нос, не оставив иного выбора, кроме как сглотнуть. Рука отодвинулась, и он судорожно вздохнул, ловя ртом воздух.
  
  Он не кричал — не мог. Боль убивала, и ему ничего не оставалось, кроме как судорожно цепляться за ее падающую звезду, которая катилась все дальше и дальше во тьму…
  
  Несколько секунд спустя он пришел в себя — боль исчезла столь же быстро, как и появилась. Вместе с ней пропали призраки и голоса. Но он все еще ничего не соображал.
  
  Киндервоорт снова сидел за столом, быстро говоря по коммуникатору:
  
  — …в ту самую минуту, когда вы переключились на ментопривод. — Он взглянул на часы. — Сеть связи была открыта? Спасибо.
  
  Он отключился. Лицо его посерьезнело.
  
  Мойше мучила жажда. Во рту царила сушь, будто летом в Блейк-Сити. Он попытался встать.
  
  — Воды…
  
  — Сиди! — бросил Киндервоорт. — Не двигайся. Я принесу.
  
  Со стаканом в руке он поспешил в ванную.
  
  Бен-Раби снова упал в кресло, дрожа от потрясения и холода. Из него вылился добрый литр пота. Обезболивающее, подействовавшее со скоростью нервного яда, сработало идеально, но никак не облегчило нервного истощения. Он понял, что какое-то время не сможет пошевелиться.
  
  Несколько стаканов воды и одеяло помогли. И когда он в достаточной степени почувствовал себя человеком, чтобы снова говорить, Киндервоорт продолжил, как если бы ничего не случилось:
  
  — Мойше, думаю, нам крайне важно решить вопрос отношений между тобой и Эми. Как в личном, так и в общественном смысле.
  
  — Гм…
  
  — Поговоришь с ней?
  
  — Я уже полторы недели пытаюсь.
  
  — Ладно, успокойся. — Он нажал кнопку коммуникатора. — Билл? Пришли ко мне госпожу Колридж.
  
  В дверь ворвалась Эми:
  
  — Что случилось? Я слышала…
  
  Тихо, чтобы Мойше не слышал, Киндервоорт все ей объяснил. Озабоченность на лице Эми сменилась смятением. Она подошла к бен-Раби:
  
  — Как ты?
  
  — Жив. К несчастью.
  
  — Мойше, Мойше… Что же нам теперь делать?
  
  — Я намерен попросить прощения, — пробормотал он.
  
  Они изливали друг другу свои чувства, перемежая их извинениями и объяснениями, но при этом Мойше старался не ранить Эми. Как он и подозревал, ее проблема доставила ей немало горя.
  
  Киндервоорт благоразумно удалился. Примерно через час они заключили осторожное перемирие.
  
  
  
  14. Год 3047
  
  Былое: Академия
  
  Перчевский смотрел в иллюминатор аэробуса, заходившего на посадку в Женеве. У озера что-то происходило — у берега сбились в кучу мерцающие красные огни.
  
  — Дамы и господа, говорит пилот. Служба управления воздушным движением попросила меня передать предупреждение службы безопасности. В северном туннеле возникли проблемы. Террористы заняли станцию номер три. Они могут попытаться отступить по туннелю или взять в заложники пассажиров. Туннель открыт, но пользоваться им можно лишь на собственный страх и риск.
  
  Перчевский наблюдал за мерцающими огнями и мечущимися, будто муравьи, фигурками полицейских Зоны, пока аэробус не опустился слишком низко. Позже, идя по бетону к машине на воздушной подушке, он услышал выстрелы, иногда перемежавшиеся взрывами.
  
  — Похоже, пошла драка, — сказал прислонившийся к машине солдат. — Здравия желаю, сэр.
  
  — Похоже на то. Чего они хотят?
  
  Пожав плечами, солдат открыл дверцу со стороны пассажира:
  
  — Вряд ли кто-то их спрашивал, сэр. Зонникам теперь на это наплевать. Они перестреляют этих и будут ждать следующих. — Он закрыл дверцу и сел на место водителя. — В офис компании, сэр?
  
  — Да. Кто они? Как они сюда проникли?
  
  — Новая банда, сэр. Называют себя «Девятое июня». Не знаю, что это значит.
  
  — Я тоже.
  
  — Они прорвались вчера через контрольный пункт «Арсен». Обычная внезапная атака. Накануне там пыталась прорваться другая банда, и зонники не успели все восстановить. Эти всегда найдут какой-нибудь способ. В прошлом году одна шайка прилетела на воздушном шаре.
  
  Перчевский вышел из машины возле офиса, где он помог Грете Хельсунг поймать счастье за хвост. Отметившись, он сказал, что возвращается в Лунное командование, и просмотрел сведения, которые имелись о девушке. Час спустя он уже направлялся к стартовым площадкам на берегу озера. Его вез тот же водитель. На этот раз солдат развлекал его повествованием о завоеванной даме из «розовых нашивок», которая настолько его полюбила, что едва не завербовалась в службу.
  
  «Розовыми нашивками» называли жителей Старой Земли, которые работали в Зоне, но жили за ее пределами. Нашивка на форме являлась для них пропуском в Зону. Каждую кодировали с помощью эффекта Кирлиана, на случай если попадут в руки террористов.
  
  На следующий вечер Перчевский уже снова был в своей лунной квартире. Он принял таблетку и проспал двенадцать часов. Посещение Старой Земли и матери стало для него непростительной ошибкой.
  
  Он не сразу проверил сообщения на автоответчике. Ему не хотелось рисковать, обнаружив среди них вызов из Бюро.
  
  Вызовов не оказалось — только сообщения от Макс и Греты. Макс по нему скучала. Грете было страшно и одиноко, и ее изумляло все вокруг.
  
  Первым делом Перчевский отозвался на звонок Греты. Он помнил, насколько страшно и одиноко было ему самому, когда поступил в Академию. Даже ненавидя родной дом, он до ужаса по нему тосковал.
  
  Позвонив в справочную Академии, он узнал, что Грету определили в учебный батальон, но занятия еще не начались. Даже строгая дисциплина Академии не требовала изоляции на многие недели. К Грете допускались посетители. После начала занятий к ней мог наведываться лишь ее спонсор раз в неделю.
  
  — С моих времен порядки в Академии поменялись, лейтенант, — сказал он женщине, принявшей звонок.
  
  — С моих тоже, капитан. Мы становимся чересчур мягкими.
  
  — Возможно. По мне, это шаг в правильном направлении. Буду у вас сегодня вечером. И буду весьма благодарен, если позволите мне сделать ей сюрприз.
  
  — Как скажете, капитан.
  
  — Спасибо за помощь, лейтенант.
  
  Он снова лег на кровать, уставившись в потолок и размышляя, с чего, собственно, взялся спонсировать девочку, которую едва знал. К спонсорству относились весьма серьезно. По лунным законам он отвечал за нее наравне с родителями.
  
  «Будете ее спонсором?» — спросили его, и он ответил не задумываясь.
  
  И как ему теперь быть с Гретой? При его работе… Может, Бекхарт переведет его на штабную должность.
  
  «На этот раз ты загнал себя в угол, старина. И как ты только во все это ввязался?»
  
  Хотя — стоит ли так уж беспокоиться? Грете предстояло провести взаперти в Академии четыре года, не имея возможности заниматься чем-либо иным, помимо тренировок и учебы. Его спонсорство сводилось не более чем к записям в ее досье. К тому же совершеннолетия она достигнет еще до выпуска.
  
  Возможно, он подсознательно это понимал, когда соглашался.
  
  Он позвонил Макс. Та не отвечала.
  
  Надев капитанскую форму, он отправился по скоростному туннелю на станцию «Академия». Туннель проходил сквозь ядро Луны — Академия находилась на ее обратной стороне.
  
  Хотя он все еще звался Перчевским, он отказался от формы ракетчика после того, как Верховное командование объявило о рейде фон Драхау. Казалось, притворяться больше нет смысла.
  
  Бюро, судя по всему, с этим согласилось. По крайней мере, никто ему ничего не говорил.
  
  Транспортные туннели являлись фабрикой сплетен Лунного командования. Незнакомые люди коротали время в долгих поездках, разбирая по косточкам скандалы и слухи. Именно там Перчевский впервые услышал серьезное обсуждение Улантского Пограничья.
  
  Макс, естественно, тоже об этом говорила. Но Макс была штатской, и слухи доходили до нее из четвертых рук. Теперь же он слышал разговоры офицеров генеральных штабов планетарных сил обороны с миров, находившихся намного ближе к центру, чем солнце. Они прибыли в Лунное командование на ряд семинаров по чрезвычайной оборонной стратегии.
  
  По спине Перчевского пробежали мурашки. Можно было не сомневаться: происходит нечто пугающее — хотя и не вполне ясно, что именно.
  
  Везде, где он в последнее время бывал, мелькала разноцветная и незнакомая форма местных войск. Иногда даже — с планет, не входивших в состав Конфедерации.
  
  Неудивительно, что ходили слухи о войне.
  
  По прибытии он отметился в местном офисе. Естественно, кольцо было при нем, но в число аксиом Бюро входили избыточность мер и недоверие к технологиям. Какой-то штабной тип сообщил компьютерному терминалу о его местонахождении и продолжил со скучающим видом смотреть голодраму. Сев в автобус, Перчевский поехал в отель для гостей Академии.
  
  Академия представляла собой автономную крепость-государство внутри мира-крепости Лунного командования. Около десяти процентов лунной поверхности и объема отвели под заведение, где обучались офицеры службы и половина ее младшего и рядового состава. Академия включала в себя все штабные училища, военные училища и штаб-квартиры специальных школ военного искусства, поддерживавших службу в боевой готовности. Бывали времена, когда там тренировались и обучались два миллиона человек.
  
  Перчевский провел в Академии восемь лет, лишь изредка имея возможность увидеть остальную вселенную. Увольнительные в его время давали нечасто. Обычно любой выход за пределы Академии был связан с достаточно напряженными учениями, и на осмотр достопримечательностей времени не оставалось.
  
  Считалось, что он должен был окончить Академию преданным и не склонным задавать вопросы воином Конфедерации. Он же полагал, что даже самые совершенные системы порой дают сбои.
  
  Он с удовольствием углублялся в старые знакомые коридоры, вспоминая разные случаи и давно забытых однокурсников. Его радовал вид чисто выбритых юношей, вскидывающих в салюте руки.
  
  
  
  Батальон Греты располагался недалеко от казарм, которые когда-то занимал его собственный. Он посвятил битый час воспоминаниям о днях учебы.
  
  Было уже поздно, когда он нашел учебный батальон Греты. Судя по табличке на двери, можно было сделать вывод, что это сорок третье подразделение для кандидатов в офицеры, образованное в три тысячи сорок седьмом году. Он присвистнул. Похоже, кандидатов штамповали по нормам военного времени.
  
  Слухи имели под собой основание.
  
  Ничем иным не могло объясняться, почему Грету сразу же определили в подразделение по подготовке офицеров.
  
  Какой-то сержант уже запирал кабинет:
  
  — Это вы офицер, который ищет ту девушку, Хельсунг?
  
  — Да, сержант. Простите за опоздание.
  
  Сержант что-то язвительно пробормотал.
  
  — Вы и к курсантам так же относитесь, сержант?
  
  — Прошу прощения, сэр. День был тяжелый.
  
  — Где я могу ее найти?
  
  — Рота «Альфа», комната двадцать пять. Мы только начинаем формировать батальон, сэр. Этот — подготовительный, для кандидатов, не имеющих опыта службы.
  
  — Спасибо, сержант. Можете закрываться. Я задержусь всего на несколько минут.
  
  Перчевский вошел в казарму, через которую прошли поколения курсантов. В воздухе чувствовался тяжелый запах времени и человеческих тел. Найдя коридор А, он двинулся по нему, глядя на таблички с именами на дверях. Наконец он нашел «Хельсунг Грета, Гамбург, Земля» вместе с «Джеймс Лесли», из какой-то местности на Сьерре под названием Символическое Предложение. На стук никто не ответил.
  
  Он пошел на шум головизора в общем помещении роты. Около двадцати парней и девушек без особого энтузиазма таращились на экран или играли. Воздух был густо пропитан тоской по дому.
  
  Грета сидела в виниловом кресле, подобрав под себя ноги и обхватив колени руками. Весь ее вид говорил о бескрайней грусти и невыразимом одиночестве.
  
  — Встать! Смирно! — крикнул отработанным в кадетском корпусе голосом десятилетний мальчишка.
  
  — Вольно, ребята.
  
  Грета бросилась к нему и обняла за шею:
  
  — Не думала, что когда-нибудь снова вас увижу!
  
  — Спокойно, девочка. Ничего мне не сломай.
  
  Он внезапно почувствовал себя лучше. Все-таки здорово, когда кто-то рад тебя видеть.
  
  — Как вы тут оказались? Я думала, вы собирались побывать у матери?
  
  — Я побывал. И встреча разочаровала обоих.
  
  — Ох… простите.
  
  — Все в порядке. Я ничего особо и не ожидал. Давай садись. Как дела? Как тебе Луна?
  
  — Я пока ничего толком не видела. Тут все намного больше, чем я думала. Что там дома?
  
  — Ничего нового. Скучаешь?
  
  Она покачала головой.
  
  — Только не ври. Я тоже когда-то здесь был, не забывай. И я до сих пор тоскую по дому. Потому иногда и возвращаюсь. Впрочем, сюда я прибыл еще во времена Нила Армстронга…
  
  — Не дразнитесь.
  
  — Ладно. В общем, так. Я говорил с твоим командиром роты…
  
  — С Сальной Башкой? Я уже его ненавижу.
  
  — Ты его еще больше возненавидишь, — рассмеялся Перчевский. — Он станет для тебя матерью, отцом, духовником, богом и дьяволом. Слушай, хочешь увидеть остальную часть Луны? Когда начнутся занятия, такой возможности у тебя не будет.
  
  — Вам что, заняться больше нечем? У вас работа, друзья…
  
  — Я в отпуске. Вроде того. И у меня здесь не так уж много друзей.
  
  — Не хочется вас обременять… — (С них не сводила взгляда худенькая чернокожая девушка с заплетенными в косички волосами, одетая в потрепанную шерстяную кофту.) — Лесли! Иди сюда. Это Лесли Джеймс, капитан. Моя соседка по комнате.
  
  — Привет, Лес. Где это Символическое Предложение? Я был один раз на Сьерре, но не помню такого.
  
  Девушка что-то пробормотала, зажимая ладошкой рот, и скрылась.
  
  — Она стесняется, — сказала Грета. — Ее родители умерли. Она из сиротского приюта.
  
  — Мы все сироты, в том или ином смысле. Наша семья — Флот.
  
  Грета посмотрела на него с надеждой:
  
  — Можно нам взять ее с собой, если поедем смотреть Луну?
  
  — Гм… ты уже начинаешь понимать. Не знаю. Могут быть сложности. Если хочешь — спрошу.
  
  — Думаю, да.
  
  — Ладно. Пожалуй, пойду. Время посещений уже закончилось. Мне лишь хотелось узнать, как у тебя дела. Завтра приду снова.
  
  Она стиснула его руку:
  
  — Спасибо вам. За все.
  
  Ее ладони были мягкими, гладкими и теплыми.
  
  Весь вечер он предавался фантазиям, которые никогда не претворит в жизнь.
  
  Мужчина в душе никогда не стареет. Он проводит остаток жизни в любви к мягким гладким и теплым девушкам, которых знал в молодости, когда лишь начинал понимать, какие удивительные существа «женщины».
  
  
  
  — Куда хотите поехать, девочки?
  
  Они стояли на станции «Академия». Грета пыталась наблюдать за окружающими, не привлекая к себе внимания. Вокруг было полно людей в незнакомой форме.
  
  — Не знаю, — ответила Грета.
  
  Лунное командование не было раем для туристов, который мог бы похвастаться живописными руинами или монументами. Настоящие виды находились снаружи — горы и кратеры на поверхности Луны.
  
  Перчевский повез девушек в купол Тихо, где они прокатились в лунном поезде. Они побывали в лучших ресторанах и отелях. Грета откровенно наслаждалась поездкой, Лесли держалась отстраненно.
  
  Через два дня у него исчерпался запас идей — не считая раскопок следов пришельцев, но их он обещал Макс.
  
  Возможно, Макс бы что-то придумала… Он повез девушек к ней в магазин.
  
  — Привет, Уолтер, — сказала Макс.
  
  Голос ее звучал холодно. Она уставилась на Грету, но та ничего не замечала, полностью поглощенная витринами.
  
  — Привет, дамочка. Есть что-нибудь для меня?
  
  — Все то же старье. Вот, значит, чем ты занимался после возвращения?
  
  — Брось, Макс! Ей всего шестнадцать. Грета, иди сюда. Познакомься с Макс. Макс, это Грета Хельсунг и ее подруга Лесли.
  
  Грете вполне хватило наблюдательности.
  
  — Привет, Макс. Капитан — мой спонсор.
  
  — Твой спонсор? Ты никогда не говорил, что у тебя есть дочь, Уолтер.
  
  — Я полон тайн, милая.
  
  — Почему она называет вас Уолтер? Вас же зовут Корнелий.
  
  — Потому что он полон тайн, дорогая, — ответила Макс. — Все называют его по-разному. Он своего рода шпион. Вряд ли сам знает, как его зовут на самом деле.
  
  — Макс…
  
  — Ого! Что, правда?
  
  — Да, правда. Макс, ты слишком много болтаешь. Я пришел узнать, хочешь ли ты все еще поехать на раскопки на обратной стороне.
  
  Кто-то вошел в магазин за его спиной. Макс поздоровалась.
  
  — Привет тебе, высокая, светловолосая и желанная! Томас? Это ты? Что, черт побери, ты тут делаешь?
  
  Перчевский обернулся.
  
  Перед ним стоял Мыш, восхищенно разглядывая Грету.
  
  — Вот это и впрямь дело. Ты ведь знаком с Макс? Макс, мне в самом деле нужна та маньчжурская коллекция, только цену сбавь. Она не стоит двенадцати тысяч.
  
  — Я вижу, что тебе нужно. Убери лапы. Это дочка твоего приятеля. А за коллекцию я могу получить и пятнадцать, если отправлю ее в Аменхотеп. Это дружок твоего старика, — объяснила она Грете. — Тоже шпион.
  
  Перчевский покачал головой:
  
  — Она сегодня прямо-таки брызжет огнем, Мыш. Я пришел, чтобы предложить ей поехать с нами, а она норовит меня укусить, будто бешеная сука. Не знал, что ты тоже коллекционер.
  
  — Мы многое друг о друге не знаем.
  
  На этом тему закрыли.
  
  — Мы с Мышом были в одном батальоне в Академии, — сказал Перчевский Грете.
  
  Мыш снова бросил на девушку восхищенный взгляд. Она придвинулась к Перчевскому, ища защиты. Мягко улыбнувшись, Мыш продолжил спор с Макс.
  
  Перчевский размышлял, как бы показать ей, к ее удовлетворению, что между ней и непобедимой красотой молодости нет никакого соперничества.
  
  — Макс, так ты хочешь поехать на раскопки на обратной стороне или нет?
  
  — Когда тебе будет удобно.
  
  — Вы в самом деле шпион, капитан?
  
  — Пожалуй, можно сказать и так, Грета. Может, после работы, Макс?
  
  — Уверен, что не будешь занят?
  
  Закрыв глаза, Перчевский глубоко вздохнул и выдохнул. Терпение, сказал он себе.
  
  — Как вас зовут по-настоящему? — спросила Грета.
  
  Мыш наблюдал за ними с бесстрастным выражением лица.
  
  — Я сам иногда сомневаюсь, милая. Не беспокойся. На самом деле это не так уж важно. Если тебе понадобится со мной связаться, позвони по номеру, который я дал. Если я не смогу ответить, ответит кто-нибудь из моих друзей.
  
  — Но…
  
  — Все. Тема закрыта. Макс, так ты поедешь на раскопки или нет?
  
  — Ни к чему так раздражаться, Уолтер. Да, поеду. А ты, Мыш?
  
  — Я?
  
  — Да. Хочешь увидеть новый зал? Считается, что он может пролить больше света на историю сангари. Там есть примитивные настенные изображения, возможно человеческого происхождения. На тему Ноева ковчега, с космическими кораблями. Или тебя не особо интересует культура?
  
  — Конечно. Почему бы и нет? — Мыш вопросительно взглянул на Перчевского.
  
  — Не знаю, Мыш. Хотя…
  
  Почему Мыш решил к ним присоединиться? Из-за упоминания о сангари? Или потому, что Старик хотел, чтобы за Перчевским кто-то присматривал? После того, что случилось на Сломанных Крыльях, Бекхарт вполне мог заинтересоваться его поведением.
  
  Всю поездку девушки проспали. Перчевский и Мыш играли в дорожные шахматы Мыша. Поддавшись на уговоры Макс, Мыш поведал несколько забавных историй из жизни Перчевского, но про себя не сказал ни слова. Перчевский не возражал.
  
  Похоже, Макс его бывший напарник нисколько не интересовал.
  
  Оба несколько расслабились, прихлебывая из фляжки, которую Макс достала из кармана комбинезона.
  
  — Аварийный запас, — объявила она.
  
  — Неплохая мысль, — заметил Перчевский.
  
  — Тут что, вечер встречи одноклассников? — спросила Макс ближе к концу поездки.
  
  Мыш и Перчевский углубились в воспоминания, заново переживая Большую Солнечную Регату двадцать девятого года, в которой их команда победила лучших солнечных яхтсменов Конфедерации. Победу им удалось одержать лишь по счастливой случайности, но для Перчевского она стала ярчайшим воспоминанием о прошлом.
  
  Тогда они с Мышом были одной командой, друзьями, и их отношения никогда больше не были столь близки, как в последующие несколько дней.
  
  — Было же время, — сказал Мыш, не обращая внимания на Макс. — Жаль, что нельзя вечно оставаться мальчишками. Как думаешь, сумели бы мы повторить?
  
  — Слишком уж мы постарели.
  
  — Да брось. Пожалуй, стоит попробовать. Ради себя самого, черт побери. А ты как, хочешь? Если найду корабль?
  
  — Лучше сперва найди свободное время, — рассмеялся Перчевский. — Мы почти на месте. — Капсула замедляла ход. — Разбужу девушек.
  
  Час спустя они добрались до места раскопок.
  
  Бывшая база пришельцев раскапывалась, изучалась и исследовалась с черепашьей скоростью. Ксеноархеологи работали десятилетиями, которые вполне могли растянуться на века. Они просеивали каждую лунную пылинку и сохраняли ее, не желая что-либо пропустить даже по неведению.
  
  Пока что им удалось обнаружить куда больше сведений о прошлом человечества, чем о создателях базы.
  
  Ученые пришли к выводу, что станция служила как научным, так и военным целям, и на ней непрерывно кто-то находился в течение десяти тысяч лет. Похоже, ее покинули примерно за одиннадцать веков до обнаружения, в те времена, когда человечество делало первые неуверенные шаги в космос.
  
  Перчевский и его спутники начали с музея артефактов, большинство составляли предметы повседневного обихода: расчески, кухонная утварь, поношенные носки, флаконы из-под лекарств, сломанная мебель и тому подобное. Всю необычную технологию пришельцы забрали с собой.
  
  — Брр! — сказала Грета, когда они подошли к группе восковых фигур. — Ну и уродины.
  
  — Что-нибудь замечаешь, Грета? — спросил Перчевский.
  
  — Кроме уродства?
  
  — Да. Взгляни на их одежду. И подумай. Вспомни легенды о маленьких народцах — гномах, карликах, эльфах, лепреконах… О кобольдах с твоей Родины.
  
  Рост самой крупной фигуры пришельца составлял не больше метра.
  
  — Угу, вы правы. Вы знаете, до сих пор есть те, кто в них верит. Однажды, когда мне было лет десять, мы поехали на экскурсию в Шварцвальд. Там был старый смотритель, вроде лесника, который рассказывал истории про лесных кобольдов.
  
  — Пожалуй, куда интереснее, что они напоминают космических пришельцев эпохи НЛО, — вмешалась Макс. Все посмотрели на нее. — Нет, это вовсе не моя идея, но она мне понравилась. Про нее в свое время говорили по образовательному каналу. В старые времена люди иногда видели нечто, что они называли летающими тарелками. Иногда они утверждали, будто с ними разговаривали космические пришельцы. Их описывали примерно так, как этих, но никто в них всерьез не верил.
  
  — Куда они подевались? — спросила Лесли.
  
  — Никто не знает, — ответил Перчевский. — Исчезли. Никто не обнаружил других их следов. Улантониды вышли в космос раньше нас, но никогда их не встречали.
  
  — Что, если они все еще наблюдают за нами? — спросил Мыш.
  
  Перчевский бросил на него косой взгляд:
  
  — Страшно подумать, да? Пойдем посмотрим новый зал. Макс говорит, там нашли кое-что, помимо обстановки столовой или гостиной.
  
  Может, и так — Перчевский затруднялся сказать, что это было. Большой зал хорошо сохранился, как и большая часть его содержимого.
  
  — Из однотипного назначения должно следовать однотипное устройство, — сказал он. — Соответственно, можно определить, что это такое.
  
  Знакомыми, однако, казались лишь выцветшие настенные росписи, в чем-то напоминавшие минойские фрески. Он готов был поспорить на все свое состояние, что их создали люди. Те, которые он разглядел, похоже, иллюстрировали некую приключенческую историю.
  
  — Это солярий, — сказала Грета. — Без солнца.
  
  — Гидропонная ферма?
  
  — Нет, не то. Гидропоника — нечто другое.
  
  — А что тогда?
  
  — В общем, очень похоже на Пустынный дом в Берлинском ботаническом саду. Видите, как расположены грядки? А на этих стойках должны находиться лампы, чтобы растения думали, будто получают солнечный свет.
  
  — Черт возьми, — рассмеялся Мыш, — а девочка, похоже, соображает!
  
  Он показал на небольшую табличку, где излагалась похожая гипотеза. Там также предполагалось, что настенные росписи нанесены людьми, которые стали предками сангари.
  
  Внезапно Мыш судорожно вздохнул и схватился правой рукой за левую.
  
  Перчевский едва не закричал от резкой боли в районе вызывного кольца.
  
  — Что случилось? — испуганно спросили Макс и Грета.
  
  — О черт, — простонал Перчевский. — Опять начинается.
  
  — Хватит, сволочи! — рявкнул Мыш. — Мы все поняли. Мы уже идем, ради всего святого! Дела, Макс. Нас вызывают. И притом срочно. Томас?
  
  — Я его убью. Дай только… Макс… Извини.
  
  — Что происходит? — спросила Макс.
  
  — Нам нужно явиться по месту службы. Немедленно. Можешь отвезти девушек в казарму?
  
  — Дела? — В голосе ее звучал неподдельный интерес.
  
  — Угу. Сволочи… Мыш, они ведь говорили — больше никакой совместной работы.
  
  Мыш пожал плечами.
  
  — Я отвезу их домой, — пообещала Макс.
  
  Поцеловав ее, Перчевский повернулся к Грете:
  
  — Мне нужно бежать, милая. Прости. Мне в самом деле очень жаль.
  
  — Томас, идем. Старик шутить не любит.
  
  — Погоди, черт бы тебя побрал! Не знаю, как долго меня не будет, Грета. Если тебе что-то понадобится — звони по моему номеру. Или свяжись с Макс. Хорошо, Макс?
  
  — Конечно, — без особого энтузиазма ответила Макс.
  
  — Томас?
  
  Помахав рукой, он снова поцеловал Макс, потом Грету и поспешил следом за Мышом.
  
  — До свидания, капитан, — печально крикнула вслед Грета.
  
  От злости он готов был освежевать Бекхарта тупым ножом.
  
  Но такой возможности ему не представилось. Едва они с Мышом оказались на территории Бюро, тут же угодили в водоворот подготовки к очередной миссии.
  
  Последовали жесткие и безжалостные тренировки, во время которых никто толком ничего не объяснял. Так продолжалось круглые сутки, во сне и наяву, и через несколько недель Перчевский настолько вымотался, что уже не соображал, кто он такой. Его поддерживали лишь крошечные негасимые искорки злости.
  
  После тренировок его отправили к психологам, а оттуда к медикам. В течение недели он каждый раз открывал глаза на новом операционном столе. Затем за него снова взялась группа подготовки. Пока он приходил в себя, его заставляли читать. А когда он спал, компьютеры вгоняли информацию под давлением прямиком в мозг.
  
  Драконы в ночи. Золотые китайские драконы. Звездные ловцы… Что, черт возьми, все это значило? Кто такой Мойше бен-Раби? Что стало с Корнелием Перчевским?
  
  Иногда он кричал и сопротивлялся, но они были столь же упрямы, как сама энтропия, продолжая создавать из него нового человека.
  
  Столь интенсивной и обширной подготовки он не проходил еще никогда.
  
  За все это время он видел Мыша лишь дважды. Они вместе проходили интенсивное гипнообучение, снабжавшее информацией о звездных ловцах, но больше не пересекались, пока не встретились в кабинете начальника. Перчевский считал, что их готовят к разным миссиям, пока за них не взялся лично сам адмирал.
  
  — Парни, — сказал Бекхарт, — вы только что прошли через ад. И этому подверг вас я. Я не горжусь этим и страдаю точно так же, как и вы. Мне не нравятся подобные меры, но вам придется поверить мне на слово, что иначе было невозможно. И я знаю, что ты по этому поводу думаешь, Томми. Я тебя не виню. Но все же постарайся поверить, нам крайне необходимо как можно скорее привести звездных ловцов в состав Конфедерации.
  
  Таково было начало односторонней дискуссии, продолжавшейся более трех часов. Бекхарт говорил не останавливаясь, ни разу не ответив на вопросы, которые Перчевский считал вполне уместными.
  
  — Вы обещали, что мы больше не будем работать в одной команде, — однажды возразил он.
  
  — Я в самом деле это говорил, Томми. Но это самое срочное из всех срочных заданий, которые у нас когда-либо были. Директор разведки Флота велела мне поручить его лучшим. Она выбрала вас. Господи, Томми, это всего лишь на пару недель. Ты что, не выдержишь столько с Мышом?
  
  — Это вопрос принципа…
  
  Бекхарт сделал вид, будто не слышит, и сменил тему.
  
  Еще не успев толком понять, что происходит, Перчевский оказался на борту военного корабля, направлявшегося к низовьям Рукава. К планете, которая в галактических масштабах находилась на расстоянии вытянутой руки от Сломанных Крыльев.
  
  Ему это не понравилось. Слишком уж большим было искушением судьбы.
  
  И вообще, во всем, что касалось этой миссии, ему не нравилось ничего.
  
  Ему даже не позволили попрощаться. Едва он вышел из кабинета Бекхарта, его окружили громилы из Бюро…
  
  — Эй, Мойше, — весело сказал Мыш через час после того, как они оказались на борту, — пойдем в кают-компанию и сыграем в шахматы?
  
  
  
  15. Год 3048
  
  Операция «Дракон»: «Данион»
  
  «Данион» становился уютным, словно старый, хорошо разношенный ботинок.
  
  — Что-то совсем тоска заедает, — пожаловался Мыш к концу третьего месяца.
  
  — Что? — переспросил бен-Раби. — Постоянно развлекаешься, женщины с тебя не слезают — и тебе вдруг скучно?
  
  — Именно так, напарник. Как говорил герой анекдота: «Бабы — конечно, здорово, но что делать остальные двадцать три часа?»
  
  Эми что-то сказала, но Мойше не расслышал.
  
  — Если ты так считаешь, — рассмеялся в ответ Мыш, — можешь сама таскать свои чертовы книги.
  
  Они переносили ее вещи в каюту Мойше. Бен-Раби эта идея не особо вдохновляла. Он даже толком не понял, как она вообще возникла. Эми и Мыш попросту загоняли его в угол. В итоге переезд начался, а он так и не сказал «нет».
  
  Мойше предпочитал жить один. Необходимость делить с кем-то жилье он воспринимал как наказание. Одно лишь присутствие Эми предопределяло повышенные требования… Но, по крайней мере, кто-то будет рядом на случай приступа головной боли.
  
  Мыш и Эми продолжали пререкаться. Мыш ее дразнил, но Эми говорила вполне серьезно. Мыш ей не особо нравился.
  
  Приступы мигрени теперь случались у бен-Раби несколько раз в неделю, и это его пугало. Голоса и видения… Он думал, что это может быть опухоль, но врачи-сейнеры не воспринимали его жалобы всерьез. Они давали ему таблетки обезболивающего и говорили, что беспокоиться не о чем.
  
  Последние десять дней он постоянно сидел на лекарствах. Он побледнел, осунулся, ослаб и весь дрожал.
  
  Казалось, одной Эми небезразлично его состояние, но почему — она не говорила.
  
  Глубоко засевший старый страх, что он сходит с ума, имел под собой все больше оснований.
  
  «Чертовски удачное время, чтобы обзавестись любовницей», — подумал он, сбрасывая на постель охапку одежды. Их отношения сковывали его по рукам и ногам.
  
  И постоянно возвращавшиеся воспоминания об Элис ничем не помогали — лишь внушали страх и сбивали с толку.
  
  Он не мог понять, почему его навязчиво преследует старый и давно мертвый роман. То был лишь еще один симптом происходящего сейчас. Но это чертовски его пугало.
  
  На Сломанных Крыльях он выглядел в точности тем жестким и крутым персонажем, которого изображал. Теперь же, по прошествии неполного года, он превратился в бесхребетного нытика… В приступе ненависти к самому себе он попытался пинком отправить стул к другой стене каюты, но тот не двинулся с места. Вся мебель на корабле была привинчена к полу.
  
  Он мрачно продолжил прерванное занятие.
  
  
  
  — Мойше, мне нужна твоя помощь, — сказал Мыш через месяц после переезда.
  
  В голосе его звучали жалобные нотки.
  
  — Что такое? Помогу, чем смогу.
  
  Мойше оглянулся, убеждаясь, что Эми все еще в женском гальюне.
  
  Его удивил тон напарника, совершенно тому не подходивший.
  
  — Придумай что-нибудь, чтобы я ее не замочил.
  
  Бен-Раби проследил за взглядом Мыша, который был прикован к женщине-сангари, будто перекрестие прицела винтовки наемного убийцы.
  
  — Она действует мне на нервы, Мойше. Она выводит меня из себя. Я не могу нормально спать. Я лежу и думаю, как бы мне… И всегда помню, что она там, дальше по коридору. Это все из-за той заварушки на Черномире. Никак не могу выкинуть ее из головы. А я думал, что все давно под контролем.
  
  — И ты тоже? Что, черт побери, сотворил с нами Бекхарт?
  
  К его удивлению, Мыш наконец сознался, что имел отношение к войне на Теневой Черте. Похоже, напарник и в самом деле жил в невыносимом стрессе.
  
  — Главное — самодисциплина, Мыш. Для меня иного варианта нет. И возможно, еще мысль о том, что нужно сохранить себя для более важной цели. Эта баба не стоит того, чтобы ради нее сгореть.
  
  — Она — королева в этой игре. И ставки высоки, как никогда, Мойше. Сам на нее посмотри. Никогда еще не видел, чтобы кто-то был настолько уверен в выигрыше. У нее такой вид, будто ей выпал флеш-рояль пиковой масти.
  
  — Ты путаешься в метафорах.
  
  — К черту метафоры, Мойше. Мне нужна помощь.
  
  «Господи, — подумал бен-Раби. — Я одной ногой стою в психушке, а мой напарник плачется, чтобы я ему помог. Еще немного, и одному психу придется оберегать другого, чтобы у него крыша вконец не поехала».
  
  — Давай обсудим это с Киндервоортом.
  
  — Ну уж нет. Это наше семейное дело. Даром Ярл ничего не получит. Как твоя голова?
  
  — Врачи утверждают, что ничего страшного. Странно, конечно, — с чего же она у меня столь чертовски болит? Но может, это и правда. Какое-то время я думал, что это опухоль, а меня просто утешают, чтобы я не паниковал. Но когда я наконец убедил их меня обследовать, сканы ничего не показали. Теперь я думаю, что тому есть некие внешние причины.
  
  — Аллергия?
  
  — Нет. Пока не могу объяснить. Пока это лишь неясные подозрения.
  
  
  
  Шли месяцы, но подозрения Мойше так и не пустили побеги, чтобы затем расцвести и принести плоды.
  
  Время ползло не быстрее улитки. Мыш пробился в финал корабельного шахматного турнира. Бен-Раби не слишком ладил с тусовкой коллекционеров, среди которых ненадолго стал яркой звездой. Они были старше его и, обремененные предрассудками, не могли бесконечно терпеть чужака в своих рядах. С не меньшим трудом ему удавалось выстраивать отношения с Эми.
  
  Он старался изо всех сил, искренне веря в честность своих намерений, и на какое-то время воспоминания об Элис отступили вместе с сопутствовавшими им странностями. И все же надежды на сколько-нибудь долгосрочную перспективу он не видел.
  
  Мойше даже забросил писательство, чтобы уделять Эми больше времени.
  
  — Я просто не в настроении писать, — солгал он. — Будто все это теперь не мое.
  
  Она возражала, но столь сдержанно, что он начал тяготиться ее присутствием в те минуты, когда у него появлялась возможность писать.
  
  Шестеренки времени дважды провернулись на месяц, когда Мыш вновь обратился к нему с очередной просьбой.
  
  — Мойше, похоже, мне нужна помощь.
  
  — Держись подальше от этой бабы.
  
  — На этот раз речь не о сангари, Мойше. О другой женщине.
  
  — Что еще?
  
  — Кэрри мне только что сообщила. Салли, с которой я гулял… в общем, она залетела.
  
  — Да брось. Это какая-то чушь. Женщины не беременеют, если только… Вот черт.
  
  — Именно что «черт». Если только сами не хотят. — Мыш с трудом подавил улыбку. — Только попробуй засмеяться, и я тебе башку расшибу.
  
  — Я? Смеяться? Извини. Просто… чего ты от меня хочешь?
  
  — Хрен его знает, Мойше. Поговори со мной. Никогда еще в такое не вляпывался.
  
  — И что? Она считает, что ты поступишь по-честному?
  
  «Зачем ты со мной так поступаешь, Мыш? Мало мне было Элис?»
  
  — В том и суть. Тут так принято. И именно так они ставят свои маленькие ловушки. Словно в Первом веке.
  
  — И тем не менее ни в каких законах не говорится, что ты должен дать ей то, чего она хочет. В общем, поцелуй ее на прощание.
  
  Точно так же он когда-то обманул ожидания Элис, не найдя в себе силы сказать «нет», пока не стало слишком поздно.
  
  — Не хочу никому делать больно.
  
  — Она ведь решила рискнуть? — Как так вышло, что сказать куда легче, чем сделать? — Не понимаю, как кто-то может верить в брак, который начинается таким образом. Так что давай поцелуй ее на прощание.
  
  — Легче сказать, чем сделать, Мойше.
  
  — Знаю. Просто советую. И заодно еще один совет. Прими меры, чтобы подобное больше не повторялось.
  
  — Это я уже и сам сообразил.
  
  Мыш ушел. Через час он вернулся, качая головой:
  
  — Она не могла поверить, что планетянам наплевать, женаты родители ребенка или нет. Но, думаю, в конце концов мне удалось ее убедить.
  
  На какое-то время Мыш поумерил пыл, но ненадолго. Казалось, женщины сами не в состоянии держаться от него в стороне.
  
  — Скажи-ка мне, Эми, — спросил однажды вечером бен-Раби. — Зачем мы, собственно, здесь?
  
  Она начала излагать ему стандартную историю.
  
  — Неправда. «Данион» на самом деле в нас не нуждается. И уж наверняка не в тысячах таких, как мы. Даже две сотни человек могли бы закончить работу на полгода раньше. Да и вашей собственной ремонтной группе вряд ли потребовалось бы намного больше. Так что все это на самом деле значит?
  
  Эми не ответила, даже обсуждать отказалась. Судя по выражению ее лица, она сама этого не знала и теперь задавала себе те же вопросы, которые беспокоили его.
  
  Он долго об этом размышлял, пытаясь собрать воедино обрывки информации и те интуитивные озарения, которые посетили его еще на Карсоне.
  
  — Поправь меня, если можешь опровергнуть данную гипотезу, — сказал он Мышу, когда Эми не было рядом. — Мы — подопытные кролики в эксперименте по сосуществованию. Они ожидали чего-то крупного и опасного, и им пришло в голову, что эту опасность можно преодолеть с посторонней помощью. Возможно, речь идет о некоем серьезном сражении. Все наши должностные обязанности связаны с ремонтными работами. Но эксперимент провалился. Желающих не нашлось.
  
  — Не знаю, Мойше. У тебя все-таки башка получше работает. С кем они собирались сражаться? Не с нами же?
  
  — С акулами?
  
  — Может быть. Но что-то тут не сходится. Хотя я не особый спец по головоломкам. Как, кстати, твоя голова?
  
  — Все хорошо. А что?
  
  — Я так и думал. В последнее время ты больше похож на прежнего Мойше.
  
  Они закончили плановый ремонт три недели назад, и с тех пор работы почти не было.
  
  Однажды Эми объявила:
  
  — Мне только что сообщили, что с понедельника вас назначают в ремонтную группу, в аварийную дежурную часть в южном отделении. — Лицо ее вытянулось. — Я отведу вас туда и представлю.
  
  — Что, команда распадается? — спросил Мыш. — А ты куда?
  
  — Обратно в службу безопасности, — безрадостно ответила она.
  
  Бен-Раби невольно обрадовался, пусть даже и чувствовал себя виноватым. Хотя он любил Эми, ему не нравилось, что она всегда рядом. Ее присутствие на него давило.
  
  Назначение в ремонтную группу оказалось сокрушительно скучным.
  
  — У пожарного в городе из стали и то было бы больше работы, — жаловался Мыш. Несколько дней спустя он прижал бен-Раби в углу, чтобы поделиться тем, что ему удалось разнюхать. — Нашему командиру флотилии, похоже, никто не указ. Он не намерен признавать Грубера из флотилии Грубера боссом звездных ловцов и хочет поступать по-своему. Другие флотилии воспринимают его как того самого урода, без которого в семье не бывает.
  
  — Именно потому Старик и выбрал целью флотилию Пэйна?
  
  — Нет. Он просто воспользовался шансом протащить кого-нибудь на любой тральщик. Кстати, ты был прав насчет эксперимента. Пэйна втравил в это дело Грубер. У меня такое впечатление, что теперь он использует неудачу как повод отправиться в какую-то свою авантюру, едва мы закончим сбор урожая.
  
  — Кстати, об урожае. Эми говорит, лучшего еще ни разу не бывало. После того как мы отсюда улетим, они планируют аукцион.
  
  — Киндервоорт все еще настаивает, чтобы ты к ним перешел?
  
  — Иногда напоминает. На прошлой неделе приходил в каюту.
  
  Подозревал ли Мыш, что предложение казалось Мойше довольно-таки соблазнительным?
  
  Спортивный ажиотаж нарастал по мере приближения финальных игр. Для Мойше все это выглядело как некое разноцветное безумие. Мыш, естественно, окунался в самую гущу происходящего. Последней его страстью стал футбол. Он мог часами цитировать результаты и статистику матчей. Бен-Раби изучил правила игры хотя бы для того, чтобы поддержать разговор при случае.
  
  Жизнь их постепенно превращалась в беспечное времяпровождение, не имевшее ничего общего с заданием. Они прибыли сюда, чтобы найти звездных рыб. Несмотря на тысячи сомнений и отвлекающих факторов, бен-Раби продолжал удерживать запрограммированную цель в дрожащем перекрестии прицела. Он даже возобновил сражение с «Иерусалимом», чтобы вести невидимые заметки.
  
  Ему постоянно мешало то, что он делил жилье с агентом противоположной стороны. Он не был настолько наивен, чтобы поверить, будто Эми ослепла и оглохла от любви.
  
  В первые дни на борту «Даниона» он считал звездных рыб удивительным чудом, на котором основывались современные мифы и легенды. Они были единым целым с затерянной планетой Осирис и сказочным оружием Звездного Рубежа. Теперь он знал, что водородные потоки кишат «жизнью». Волшебная магия исчезла, но мысли о фантастических рыбах помогали скоротать долгие часы ожидания аварийной ситуации, которая все не возникала.
  
  Звездные рыбы, левиафаны безвоздушной бездны, были скорее взаимодействующими между собой силовыми полями, чем материальными созданиями. Старейшие из их породы были триста километров в длину и возрастом в миллион лет. Они могли занимать тысячи кубических километров, но атомов в них содержалось меньше, чем во взрослом человеке. В их телах атомы и молекулы играли главным образом роль точек, к которым крепились силовые поля. Тот тут, то там оставшиеся после Большого взрыва микроскопические дыры Хокинга образовывали ядро невидимого органа.
  
  Костями и сухожилиями этих существ являлась сама ткань пространства и времени, которыми они могли манипулировать внутри себя. По сути, они строили внутри основной вселенной вторичную, существуя в этой карманной реальности столь же осязаемо, как люди в своей собственной. Та часть звездной рыбы, которую можно было обнаружить, составляла лишь малую долю всего создания. Они существовали также в гиперпространстве, нуль-пространстве и на прочих уровнях, которых человечество еще не достигло.
  
  Эти создания вечной ночи являлись живыми ядерными реакторами. Они питались водородом, иногда добавляя к ядерному синтезу в качестве приправ другие элементы. Сперва Мойше удивлялся, почему они не собираются там, где материя плотнее, в окрестностях протозвезд.
  
  По словам Эми, напряжение поля вокруг звездных масс могло разорвать звездных рыб на части.
  
  В желудке звездной рыбы пылало столь же яростное пламя, как и в сердце звезды. Там происходил не только ядерный синтез, но и аннигиляция материи, когда та часть существа, которая сосуществовала в антивселенной, поглощала антиводород.
  
  Бен-Раби не особо разбирался в физике — он был оперативником. По сравнению со всем этим сверхновая казалась детским садом. Он лишь записывал невидимыми чернилами свои мысли, надеясь, что физики Бюро сделают из них выводы.
  
  — Мыш, я столкнулся с философской проблемой, — сказал он однажды утром. — Насчет тех рыб.
  
  — Ты уже меня озадачил, Мойше.
  
  — Мне пришло в голову такое, отчего все мои рассуждения выворачиваются наизнанку.
  
  — То есть?
  
  — Это не обычные отношения человека и скотины. Это своего рода партнерство — если только ловцы сами не коровы. Звездные рыбы разумны. Вероятно, разумнее, чем мы. — Он огляделся, но их никто не слышал. — Здесь в секторе управления есть нечто под названием «ментотехническая группа». Ловцы каким-то образом общаются со звездными рыбами. Ментально.
  
  — Откуда ты все это узнал?
  
  — Отовсюду. Держал ушки на макушке. И складывал кусочки воедино.
  
  — Значит, старая мерзкая пси-теория вновь поднимает голову. Здесь. Знаешь, что скажут по этому поводу ученые Старика?
  
  — Им придется снять шоры с глаз. Но меня больше интересуют возможности для исследований.
  
  — Исследований?
  
  — Исторических исследований. Рыбы контактировали с другими расами. И некоторым из них больше миллиона лет. Полагаю, они многое помнят.
  
  Подобно океанам, водородные потоки поддерживали пищевую цепочку полноценной экологии, включая хищных «акул», естественных врагов звездных рыб. Их были десятки видов. Даже самые крупные и опасные были намного меньше взрослых звездных рыб. Однако, подобно людям и волкам, некоторые виды охотились стаями, способными преследовать добычу даже в гиперпространстве.
  
  Стаи следовали за крупными стадами, нападая на отбившихся рыб. Иногда, движимые голодом, они сами пытались отбить рыбу от стада. А время от времени, когда их численность возрастала в разы, стая могла обезуметь и наброситься на стадо.
  
  Звездные рыбы не были беспомощны. Они могли изрыгать из желудков огненные шары, швыряя их вокруг наподобие древних ядерных бомб. Но акулы были быстры, а отрыжка у рыб работала медленно. Подвергшаяся нападению звездная рыба редко успевала повторить попытку. Ей приходилось рассчитывать на помощь товарищей по стаду, которых тоже могли в это время атаковать. Порой звездным рыбам требовались союзники, чтобы выжить.
  
  Когда самые первые сейнеры обнаружили первое стадо звездных рыб, стаи акул быстро росли. Первому стаду угрожало полное истребление.
  
  Коснувшись разума первых сейнеров, рыбы этого стада почувствовали в них надежду. Установив контакт, они заключили договор, что будут производить достаточное количество амбры в ответ на защиту со стороны людей.
  
  — Порой у меня возникает ощущение, будто они пытаются коснуться моего разума, — сказал бен-Раби Мышу после того, как изложил все, что удалось узнать.
  
  — С чего ты взял?
  
  Похоже, Мыша эта мысль весьма заинтересовала.
  
  — Возможно, мне кажется. — Ему не хотелось рассказывать Мышу про сны об обширных космических панорамах, населенных странными существами, которых не видел человеческий глаз. Там весело резвились драконы, гигантские даже по сравнению с исчезнувшими китами Старой Земли. И каждый раз после подобных сновидений он просыпался с жуткой мигренью. — Те первые ловцы обзавелись оружием, — завершил он урок истории. — Рыбы научили их обнаруживать акул. И стадо постепенно восстановилось.
  
  Но акулы тоже умели рассуждать, пусть и со свойственной им медлительностью. Они научились связывать гибель сородичей с твердыми штуковинами, которые сопровождали их добычу. В середине тридцатых они начали нападать не только на стада, но и на тральщики, вынудив сейнеров защищать себя, а не союзников.
  
  В прошлом году они уже в первую очередь атаковали корабли, причем стаи различных видов действовали вместе.
  
  Их численность росла. Сейнеры опасались, что вскоре их станет достаточно много, чтобы уничтожать флотилии тральщиков.
  
  Пока что не погиб ни один корабль, но атака на «Данион» продемонстрировала всю реальность угрозы.
  
  Звездные ловцы считали, что ведут войну, и боялись проиграть в этой войне. Их было слишком мало, и они были слишком плохо вооружены.
  
  — Стаи мигрируют сюда из глубин галактики, — закончил Мойше. — Полагаю, из-за того, что там истощились запасы пищи.
  
  — И все? — спросил Мыш.
  
  — А чего ты ожидал? Из Эми не так-то просто что-либо вытянуть. Может, она и спит со мной, но всегда помнит, что я другой их старый враг, планетянин. Пожалуй, единственное, что можно добавить, — они крайне нуждаются в новом и лучшем оружии. Возможно, они что-то замышляют на этот счет. Каждый раз, когда я завожу разговор об оружии, Эми сразу же меняет тему.
  
  Собственно, обычно она просто уходила из каюты, и это его пугало. Речь несомненно шла о чем-то весьма серьезном, и ей не хотелось рисковать даже случайным намеком.
  
  Ее поведение подтверждало то, что он чувствовал с самого начала. Это был не обычный сбор урожая.
  
  «Данион» шел на двигателях уже несколько недель. Подозрения Мойше лишь усиливались. Тральщики редко уходили в гиперпространство — рыбам это не нравилось.
  
  Следовали ли эти твари за флотилией?
  
  Никто ничего не говорил. Даже самые дружелюбные сейнеры молчали.
  
  Год близился к концу. Мойше многое узнал, но все так же ничего конкретного, ничего, что принесло бы реальную пользу Бюро и Конфедерации. Не становилась ли его миссия пустой погоней за химерами?
  
  Игра в шпионов в постели с Эми доставляла немало хлопот, но ему ничего не оставалось, как продолжать свою профессиональную деятельность. Нужно было попытаться хоть что-то узнать, и он не мог позволить себе расслабиться.
  
  Он не мог забыть женщину-сангари. Она никуда не делась и все так же была полностью сосредоточена на собственном задании.
  
  Какую бы игру она ни вела, та близилась к завершению. Она снова начала донимать Мыша, уверенная в своих силах.
  
  Двигатели уже неделю не работали. «Данион» достиг места назначения. Появились новые секции корабля, куда был закрыт доступ планетянам. Бывавшие там сейнеры еще крепче держали язык за зубами. Некоторые, кого Мойше считал друзьями, толком не отвечали на его приветствия. Чем бы ни занимались сейнеры, они не желали на это даже намекать.
  
  Рабочий график сменился полуторасменным. Исключений не делалось ни для кого. Бен-Раби и Мышу приходилось скучать дальше.
  
  — Похоже, речь идет о чем-то опасном, — заметил Мыш. — Они все аж позеленели от страха.
  
  — Собираются акульи стаи. Вроде бы раз в десять больше, чем кто-либо видел раньше.
  
  — Я заметил сегодня утром, как прибыла команда вспомогательного корабля. Их сменили другими людьми.
  
  — Неужели дело дошло до реального боя?
  
  — Скорее они просто устали. Носилок я не видел. Но громилы Киндервоорта прогнали меня, прежде чем я успел что-нибудь выяснить.
  
  Несмотря на Киндервоорта, им все же удалось получить кое-какие крохи информации.
  
  — Их поджимает время, — сказал бен-Раби Мышу. — Я слышал, как один парень говорил, что у них нет никаких шансов, если акулы ударят всей массой до того, как они закончат эксперименты.
  
  — Что он имел в виду? Они разрабатывают новое оружие?
  
  — Я не спрашивал, — пожал плечами бен-Раби. — Но уж точно был бы не против знать, ради чего они рискуют моей жизнью.
  
  Однажды вечером, после рабочего дня, проведенного под прицелом язвительных насмешек женщины-сангари, бен-Раби и Мыш попытались расслабиться за шахматной доской.
  
  — Опять ты не в своей тарелке, — заметил Мыш, глядя на фигуры. — Что стряслось? Неприятности с Эми?
  
  — И это тоже. За неделю я видел ее всего дважды. Она приходит только принять душ и переодеться.
  
  — И что? На ней весь свет во вселенной сошелся? Вот, к примеру, та рыженькая, Пенни как-ее-там, с Новой Земли…
  
  — Она мне в дочери годится, Мыш. Всего на пару лет старше Греты.
  
  Мыш притворно всплеснул руками:
  
  — Это здесь при чем? Если она сама готова?
  
  — Может быть. Но, думаю, она видит во мне скорее отца…
  
  — Ну так побалуй себя небольшим инцестом.
  
  — В любом случае не важно. Проблема не в сексе.
  
  — Что? Проблема всегда в нем. Так или иначе, — усмехнулся Мыш, а потом усмехнулся еще раз, поймав в ловушку ферзя Мойше. Мойше никак не мог сосредоточиться на игре. К нему вновь вернулось странное желание вместе с чертовым образом оружия. — Тогда в чем проблема?
  
  — Думаю, в том, как к нам относятся местные. Они настолько напуганы, что не хотят иметь с нами никакого дела.
  
  — Шах. И еще шах. Отчасти все это из-за бабы-сангари, Мойше. Она снова рассказывает о нас небылицы. Пытается нас изолировать. Интересно, зачем? Мат в один ход.
  
  Они перебрали все возможные варианты. Тот, который пришел в голову Мойше, показался ему настолько отвратительным, что он решил о нем не упоминать.
  
  Игра у него шла все хуже. Он становился все более раздражительным. Желание росло, будто насмехаясь над ним и говоря, что может вот-вот свершиться, но он слишком слеп, чтобы это понять.
  
  — Я больше не выдержу! — Мыш яростно сгреб с доски пешку. — В следующий раз, когда она начнет меня доставать, или через раз я ее замочу, и плевать на последствия.
  
  — Лучше не стоит. Мы почти дома. Осталось всего пять недель.
  
  Мыш сбросил с доски коня.
  
  — Считаешь, пусть и дальше нас подставляет?
  
  Взглянув на бесстрастное лицо Мыша, бен-Раби вновь посмотрел на разыгрывающуюся на шахматной доске катастрофу:
  
  — Сдаюсь. — Чем больше он размышлял, тем больше убеждался в том, что ему ясны планы Марьи. Внезапно он встал, рассыпав фигуры. — Возможно, придется.
  
  — Придется что?
  
  — Покончить с ней. Ради нашего же блага. Я понял, что она делает. Мы не сообразили очевидного. Что, если у нее такой же маячок, какой был у нас? У них есть такие технологии. Предположим, она может им управлять и не станет его включать, пока сейнеры не утратят бдительность?
  
  — Понял. Давай оставим ее в живых. Просто выковыряем маячок. — Мыш любовно сложил фигуры в коробку и извлек из-под матраса зловещего вида самодельный пластиковый нож. — Пошли.
  
  Бен-Раби тут же придумал десяток причин повременить, но не сумел сформулировать ни одной. Пора было вывести Марью из игры. Она стала слишком опасна.
  
  На полпути к ее каюте он остановился, пораженный внезапной мыслью:
  
  — Мыш, что, если она нас ждет?
  
  — Вряд ли.
  
  — В таком деле нужно учитывать любые варианты.
  
  — Верно. Дай подумать.
  
  Уже несколько месяцев они знали, что сейнеры иногда их подслушивают. Когда им этого не хотелось, они читали друг друга по губам, не высказывая вслух ничего, что могло бы заинтересовать подслушивающего.
  
  — Возможно, я ошибся, заведя об этом разговор у тебя в каюте.
  
  — Угу, может быть. Но уже поздно плакать. Если она подсадила к нам «жучка» — ничего не поделаешь.
  
  — И что ты собираешься делать?
  
  — Пока думаю. Мне, знаешь ли, пирровы победы ни к чему.
  
  Они продолжали беззвучный разговор в десяти метрах от двери Марьи.
  
  Из-за угла с визгом вылетели трое сейнеров на летающем скутере, резко затормозив перед дверью. На их одежде были нашивки службы безопасности. Один направился к Мышу и бен-Раби, положив руку на оружие, а затем остановился, изображая из себя любопытствующего зеваку. Остальные двое уставились на дверь.
  
  — Похоже, всю работу сделают за нас, Мыш.
  
  — Они вообще хоть чем-то думают? — проворчал Мыш.
  
  Сердце бен-Раби застучало в ритме фламенко. Эти парни были чересчур уверены в себе.
  
  Когда они открыли кодовый замок, их встретила пара взрывов. Один рухнул на пороге. Другой ворвался внутрь.
  
  Тот, что стоял напротив Мыша и бен-Раби, развернулся и тоже бросился в каюту. Лицо его посерело.
  
  Послышались стоны и крик боли.
  
  — Самодельное пороховое оружие! — выдохнул бен-Раби. — Хороший же нас ждал прием, ничего не скажешь!
  
  Мыш бросил взгляд вдоль коридора:
  
  — Идем, пока не собралась толпа.
  
  Бен-Раби не знал, что задумал Мыш, но последовал за ним. Пригнувшись, Мыш шагнул в дверь, забрав оружие из руки умирающего сейнера. Бен-Раби пробрался следом, схватив еще один упавший пистолет.
  
  Женщина-сангари сражалась с оставшимся безопасником, спиной к двери. Резким движением левой руки отбив его защиту, она сокрушила его гортань. Тот захрипел. Следующий удар пришелся в сердце, ломая кости.
  
  Невольный стон бен-Раби предупредил ее о врагах сзади.
  
  — Спокойно, — сказал Мыш, когда она потянулась к оружию сейнера. — Терпеть не могу стрелять.
  
  Впервые с ее стороны не последовало мгновенной реакции. По тону Мыша было ясно: ничто не доставит ему большего удовольствия, чем возможность разделаться с ней раз и навсегда. Она повернулась, и лицо ее исказила страдальческая гримаса. С ее точки зрения, ее в очередной раз переиграли — и этот раз вполне мог оказаться последним.
  
  Мгновение спустя гримаса сменилась натянутой улыбкой.
  
  — Вы опоздали. — Улыбка стала шире, и в ней появилось предвкушение. — Они уже летят.
  
  — Мойше, втащи сюда этого парня и закрой дверь. Как он?
  
  — Труп.
  
  — Лучше будьте паиньками, — сказала Марья, когда бен-Раби захлопнул дверь. Ей хватало ума сохранять нейтральный тон. Чтобы выжить и насладиться победой, ей нужно было преодолеть препятствие в лице Мыша. — Они скоро будут здесь. Вряд ли вам хочется, чтобы они на вас разозлились.
  
  — Этот тоже труп, — сказал бен-Раби. — Другой, возможно, выкарабкается. Марья, не стоит думать, что сейнеры просто так отдадут флотилию тральщиков лишь потому, что появятся несколько рейдерских кораблей.
  
  Она улыбнулась стальной улыбкой.
  
  Бен-Раби вспомнил погибших торговцев, которых оставляли за собой рейдеры сангари. Он знал, что у них наверняка хватит огневой мощи и в живых не останется никого.
  
  Взвыла сирена — безнадежный призыв к оружию.
  
  — Боевая тревога, Мыш. Она не врет.
  
  Позаимствованное оружие, казалось, распухло в руке, причиняя боль. Какая-то часть его разума подсказывала, что пришло время закончить начатое на Сломанных Крыльях.
  
  
  
  16. Год 3049
  
  Операция «Дракон»: Сражение
  
  Время растягивалось и сворачивалось кольцами, будто безумная змея, пытающаяся раздавить сама себя. Обернувшаяся полем боя каюта Марьи словно отделилась от макровселенной, образовав независимую временную линию. Десять секунд превратились в вечное мгновение.
  
  Бен-Раби было страшно.
  
  Что-то щелкнуло внутри Мыша, и он переключился в режим убийцы. Бен-Раби поколебался, не в силах решить — бежать ли ему по тревоге или остаться, чтобы удержать живую смертоносную машину.
  
  «Данион» содрогнулся. Мойше понял, что стартуют вспомогательные корабли.
  
  — Я иду на свой пост, Мыш. Задержи ее, пока не придут люди Ярла. И чтобы она оставалась в живых.
  
  Мыш кивнул. В режиме убийцы им легко было управлять — если психологи запрограммировали его подчиняться твоим указаниям. Потом он наверняка сильно огорчится. Ему хотелось показать этой женщине, как умирают от тысячи ножевых ран — или от чего-нибудь похуже.
  
  Он уже возвращался к реальности:
  
  — Возьми пистолеты, Мойше. Спрячь их.
  
  — А ты как же…
  
  — Хватит и этого. — Мыш похлопал по пластиковому ножу на поясе комбинезона.
  
  — Ладно.
  
  Собрав оружие, бен-Раби спрятал его в каюте Мыша, после чего направился в Южную ремонтную группу.
  
  — Что случилось? — спросил он у коллеги.
  
  — Рейдерские корабли сангари. Говорят, их не меньше полусотни. Страшное дело.
  
  — Причем во многих отношениях.
  
  — То есть?
  
  — Это представление устроил целый консорциум. Ни у одного семейства нет таких сил. В последний раз они собрали столько кораблей для атаки на Мир Хельги, во время войны на Теневой Черте.
  
  Сейнер нахмурился, испуганно глядя на бен-Раби. Мойше говорил о чужой истории.
  
  Мойше обнаружил, что коллеги-планетяне охвачены банальной паникой. Они не доверяли оружию сейнеров. И не сомневались, что звездные ловцы будут сражаться. Он не понимал почему, пока не услышал, как сами сейнеры обсуждают слова Пэйна.
  
  Командир флотилии Пэйн отказался вести переговоры или отступить. Он сообщил сангари, что будет сражаться до последнего тральщика.
  
  — За что мы, собственно, сражаемся? — умоляюще спросил Мойше.
  
  Коллеги-сейнеры не стали его просвещать.
  
  Его и самого охватывала паника. Желания умереть в бою у него не было никогда — по крайней мере, с тех пор, как мальчишеские грезы остались позади. Ему вообще не хотелось умирать как минимум в ближайшие несколько тысяч лет.
  
  Время тянулось подобно патоке. Он знал, что во тьме снаружи маневрируют корабли сангари, навстречу которым летели вспомогательные корабли флотилии сейнеров, вооруженные куда хуже. Начался смертельный танец.
  
  Мойше стоял лицом к темному шлюзу, а в голове метались, сталкиваясь друг с другом, неотвеченные вопросы. Главным оставалась природа его странного желания, сразу за которым следовал образ оружия.
  
  Он начал беспокоиться за Эми. Где она? Не грозит ли ей опасность?
  
  — Дурацкий вопрос, — пробормотал он.
  
  Естественно, ей грозила опасность, как и всем остальным.
  
  Внезапно он увидел ее возле инструментальной кладовой. Что она тут делает? Эми заметила его и подошла.
  
  — Где Мыш? — спросила она.
  
  Он быстро объяснил.
  
  — Хорошо, — кивнула Эми, когда он закончил.
  
  Несмотря на все попытки сохранять хладнокровие, в уголке ее глаза повисла слезинка, которую она раздраженно смахнула. Похоже, подцепила от него свойственную планетянам безучастность ко всему, подумал он. Зачем еще сейнерам скрывать чувства? Гибель троих — вполне достаточный повод для грусти.
  
  — Свяжусь с Ярлом, — сказала она. — Возможно, он никого больше не посылал.
  
  Снова сев, Мойше напряженно уставился в пол, пересчитывая заклепки и швы. Когда прилетят ракеты сангари?
  
  Но их атаковали не сангари. Тупоголовые акулы, сбитые с толку внезапной толпой новых кораблей, перевозбудились и напали со всех сторон.
  
  Из сектора управления просачивались обрывки новостей — отчасти хороших, отчасти плохих. Сангари приходилось тяжко, но атаковавшие флотилию тральщиков акулы сосредоточились на «Данионе».
  
  В космической бездне вспомогательные корабли уничтожали акул, а те иногда уничтожали их самих. Сангари тщетно сражались с невидимым для их оборудования врагом, одновременно по глупости продолжая искать выгодную позицию для атаки на флотилию. Происходящее слегка обнадеживало — акулы могли с ними расправиться. Но кто затем расправится с акулами?
  
  «Данион» постоянно содрогался. Работало все вооружение, стреляя как по сангари, так и по акулам. Бен-Раби невольно поморщился, представив, что несет на своем борту чудовищный корабль.
  
  Он ждал со своей командой в сердце огромной махины, ощущая запах страха коллег, так же как они — его собственный. Эми дрожала, словно перепуганный кролик, прижавшись к его плечу. Сирены завывали каждый раз, когда акулы пробивали защиту, но в Южную ремонтную группу сообщений о повреждениях пока не поступало.
  
  Под слоем страха зарождалась отвага. Исчезли все трения между планетянами и сейнерами, которые объединились, бросив вызов неразборчивой смерти.
  
  «Данион» покачнулся. Вой сирен напомнил скрежет когтей по миллиону грифельных досок. В возникшей суматохе слышались крики офицеров. Одна ремонтная команда погрузилась на электрокар и помчалась на помощь техникам в пострадавшем секторе. Оставшихся охватывал все больший страх, сменявшийся неподдельным ужасом. Все сидели молча, погруженные в собственные мысли.
  
  Начали поступать доклады о повреждениях. Почти десять процентов населения «Даниона» либо погибли, либо оказались отрезаны от главных систем жизнеобеспечения. Уехали еще несколько электрокаров. Нужно было вывезти оставшихся в живых, пока не отказали аварийные системы.
  
  Мойше сидел, ничего не предпринимая и ожидая смерти.
  
  Где-то в космической пустоте капитан рейдеров сангари решил, что с него хватит. Его флотилия ушла в гиперпространство, оставив звездных ловцов на поживу призрачным врагам.
  
  — Скафандры, — бесстрастно сказал руководивший ремонтной группой сейнер, когда пришло известие.
  
  Он уже предвидел конец.
  
  Они достали скафандры из аварийных шкафчиков. Бен-Раби надел свой, подумав, что впервые облачается в скафандр всерьез. Прежде ему приходилось делать это лишь во время учений или ради забавы.
  
  Почему до сих пор не появился Мыш? Не оказался ли тот в отрезанном секторе? Мойше спросил об этом Эми.
  
  — Нет. Там пока нет повреждений. Вероятно, Ярл не сумел ничего предпринять. Всех наших наверняка поставили к орудиям.
  
  «Данион» заскрежетал, пол ушел из-под ног. Мойше упал. Зажужжали сервомоторы скафандра, поставив его на ноги. Искусственная гравитация словно сошла с ума. Он взмыл в воздух, затем тяжело рухнул вниз. Свет потускнел и погас, а затем вернулся снова, когда появилось аварийное питание.
  
  Одна акула врезалась в главный реактор и двигатели «Даниона».
  
  Кто-то что-то ему орал. Эми.
  
  — Что?
  
  Тревога не давала сосредоточиться. Он услышал лишь, что его команда идет на выход, и вскочил в электрокар, когда тот уже тронулся с места. Сейнеры втащили его внутрь.
  
  Двадцать минут спустя в незнакомой части корабля, где находился ядерный реактор, начальник команды поставил его на ремонт разбитого трубопровода. Разодраны были целые коридоры, в черноту космоса открывались огромные дыры. Работая, он иногда видел беззвездную бездну, но не особо над этим задумывался, будучи слишком занят.
  
  Через несколько часов, когда трубы уже не текли и появилось время передохнуть, он заметил на фоне сияния снаружи очертания изуродованного вакуумом трупа, запутавшегося во множестве проводов. Открытый космос. Подобного ему видеть не полагалось, так что взглянуть надо было обязательно. Он подошел к дыре, но ничего не увидел. Оттолкнув труп в сторону, он выглянул наружу. Все равно ничего — ни звезд, ни созвездий, ни Млечного Пути. Только замысловатая конструкция тральщика, подсвеченная исходившим ниоткуда сиянием.
  
  Он долго стоял, не веря собственным глазам. Ни одной звезды. Где они очутились, если тут вообще не было звезд?
  
  Тральщик медленно поворачивался. Из-за труб, балок и сложенных серебристых парусов постепенно появлялось нечто — источник сияния. Мойше понял, что это, но ему не хотелось верить. Это была галактика, видимая со стороны из-за ее пределов. Его снова охватили дурные предчувствия. Что за пределами галактики могло находиться так близко, чтобы корабль его достиг?
  
  Вдалеке заискрился другой тральщик, подвергшийся атаке акул. Пока Мойше работал, «Данион» несколько раз содрогнулся под их ударами, но ни один не причинил вреда. На борту другого корабля что-то взорвалось. Из разбитого корпуса вырвалось облако газа. Но Мойше на него не смотрел — взгляд его устремился к яркому пятну величиной с монету, восходившему по направлению вращения «Даниона».
  
  Это была планета — самосветящаяся, без солнца. Во вселенной существовало лишь единственное такое место…
  
  Звездный Рубеж.
  
  Верная смерть для любого, оказавшегося рядом.
  
  Что задумали сейнеры? Они сошли с ума? Или решили покончить самоубийством?
  
  Что-то рассыпалось и расцвело на фоне галактики, в стократ ее ярче, будто пламя взорвавшейся звезды. Один тральщик пылал, охваченный огнем, который могла разжечь лишь многомерная акула. Акулы становились все коварнее, испуская газы из антиматерии, которые уничтожали все на своем пути. Слабый голос где-то в закоулках разума задал вопрос, больше подходивший сейнеру, — послужила ли флотилии гибель этого корабля? Погибли ли с ним и акулы?
  
  Взгляд его вернулся к Звездному Рубежу. В памяти всплыли все известные о нем мифы. Мойше не сомневался, что сангари вернутся. Не в их стиле было отступать, когда ставки столь высоки, а на кону оказалось нечто большее, чем источник амбры.
  
  Он понял, зачем сюда прилетели сейнеры. Как и всем, кто искал Звездный Рубеж, им требовалось легендарное оружие планеты-крепости. Авантюристы пытались покорить ее в течение многих столетий. Тот, кто обладал ее неисчерпаемой мощью, мог стать диктатором Рукава. Ни одна оборонительная система не могла противостоять могуществу оружия Звездного Рубежа, бессильны перед ним и акулы. Именно это оружие было тем самым спасением, на которое надеялся Пэйн.
  
  До чего же призрачная надежда! Бен-Раби знал, что преодолеть оборону планеты невозможно. Даже флотилиям боевых кораблей это не удалось.
  
  Плеча коснулась чья-то рука. Шлем прижался к его шлему, и послышался голос:
  
  — Уходим. «Данион» получил пробоину неподалеку от нас. Нам совсем ни к чему угодить тут в ловушку.
  
  Мойше показалось, что слова эти полны грусти, но в них не слышалось страха, от которого трясло его.
  
  Им удалось добраться до Южной ремонтной группы, лишь преодолев пешком несколько километров через пространства корабля, которые выглядели так, будто над ними поработало оружие Флота. Мойше с трудом мог поверить, что подобное сотворило существо, которого вообще не было видно.
  
  Им подготовили помещение, где можно отдохнуть, поесть и напиться, достаточно надежное, чтобы они осмелились снять скафандры.
  
  Там был и Мыш, раненый и весь в крови.
  
  — Мыш! Что, черт побери…
  
  — Мне следовало прикончить ее тогда, Мойше. Она все-таки до меня добралась. И перехитрила. Теперь болтается хрен знает где.
  
  На большом корабле со множеством запутанных коридоров с легкостью можно было скрыться.
  
  — Чем она тебя?
  
  Мойше осмотрел левую руку Мыша.
  
  Та была вывернута под странным углом. Каким-то образом Мыш сумел наложить жгут.
  
  — Чем-то вроде топорика.
  
  Лицо Мыша осунулось и побледнело, но он не возражал против грубых касаний бен-Раби.
  
  — Ты что, умудрился задремать? Не слишком-то на тебя похоже.
  
  — Угу. Мы играли в шахматы…
  
  — В шахматы? Ради всего святого…
  
  — У нее неплохо получается. Для женщины. Подловила меня, когда я собирался поставить мат.
  
  Бен-Раби покачал головой:
  
  — Ты серьезно? — В его воображении возникла картина, как самоуверенный Мыш предлагает сыграть, чтобы убить время, слишком углубляется в перебор вариантов и пропускает удар. Глупо, но вполне в стиле Мыша. — Сколько раз я тебе говорил, что когда-нибудь это тебя до добра не доведет?
  
  — Черт возьми, Мойше, не надо меня воспитывать. Не сейчас. Сделай что-нибудь с рукой, хорошо? Тут всем будто наплевать. Я мог ее потерять. А эти клоуны не умеют делать восстановительную хирургию.
  
  — Эми? Где Эми Колридж? — спросил бен-Раби. Наконец он ее нашел. — Видела Мыша? Ему срочно нужен врач.
  
  — Я видела, как он пришел. Врач скоро будет. Это все та баба?
  
  — Угу.
  
  Что теперь делает Марья?
  
  Вот расплата за то, что он не позволил Мышу поступить по-своему на Сломанных Крыльях. На его руках была кровь друга, а перед глазами стояла неизменная стальная улыбка. Что бы он к ней ни чувствовал или — она к нему, они принадлежали к враждующим племенам. И это было главным. В конечном счете пощады не стоило ждать ни от кого.
  
  — Я об этом позабочусь, Мыш, — прошептал он другу. — Займи пока чем-нибудь Эми. — Он встал. — Присмотри за ним, хорошо, милая? Я через пару минут вернусь.
  
  Она не стала задавать вопросов, вероятно решив, что он пошел в туалет.
  
  Мойше взял в инструментальной кладовой старый лазерный резак «Такади» шестой модели — легкий ручной инструмент, предназначенный для обрезки листового металла. Кладовщик ни о чем не спрашивал.
  
  Выскользнув из ремонтной группы, он зашел в соседний пустой кабинет. Ему потребовалось всего несколько минут, чтобы проделать модификации, которым его учили в школе Бюро. Инструмент превратился в неуклюжее лазерное ружье. Затем он угнал скутер и рванул с места.
  
  Модифицируя резак, он пытался рассуждать как та женщина. Вероятно, она не знает, что на них напали акулы, а не ее соплеменники. Наверняка она собиралась как-то нейтрализовать корабль, не причинив ему вреда. И специальность ее имела отношение к воздухоснабжению…
  
  Скорее всего, она отправилась в центральную компрессорную. Отрезав подачу кислорода в сектор управления, она могла вывести его из строя.
  
  Он мчался по коридорам, нетерпеливо стараясь запомнить дорогу к воздушным установкам. Судьба, похоже, была полна решимости его задержать. Из-за повреждений приходилось ехать в объезд и ждать, пропуская аварийные группы. Его постоянно останавливали и советовали надеть скафандр. Скутер, которому не хватало заряда, полз, словно черепаха. Мойше пришлось пройти пешком около километра, прежде чем он нашел другой, оставленный без присмотра.
  
  Добравшись в конце концов до цели, он тут же понял, что его предположение оказалось верным. За закрытой дверью компрессорной лежали трупы. Оружие, если оно у них вообще имелось, исчезло. Мойше взглянул на штуковину у себя в руке. Сработает ли?
  
  Компрессорная занимала обширное пространство. Она обслуживала лишь центральную часть «Даниона», но тем не менее походила на дикие джунгли из механизмов и трубопроводов. Слишком много воздуха требовалось перекачивать и очищать…
  
  И где-то тут была женщина, пытавшаяся их убить.
  
  Полчаса пролетели, как бегущая антилопа. Мойше блуждал среди гигантских машин, но ничего не находил. «Данион» продолжал содрогаться, но сражение длилось уже столь давно, что перестало занимать его внимание. Его охватило всепобеждающее чувство безысходности и полного бессилия, от которого некуда было деться.
  
  Сколько же, черт побери, еще искать?
  
  На него наваливалась усталость. Позади были двадцать тяжелых, изматывающих часов.
  
  Наконец он обнаружил расположенные в виде огромного кольца десяток консолей, с которых управляли параметрами воздушной смеси, подаваемой в центральную часть «Даниона».
  
  Сначала ползком, потом карабкаясь, он забрался на высокий помост, откуда была видна большая часть приборов, но обнаружил лишь пустые кресла, за которыми должны были сидеть около десятка техников. Еще в двух безжизненно обмякли трупы. На алюминиевой решетке пола, словно сломанная кукла, валялось тело.
  
  Эта женщина тут побывала. Что она делала теперь?
  
  Ответ нашелся сам собой. Она появилась будто ниоткуда, переходя от одного пульта к другому и отключая подачу воздуха.
  
  Бен-Раби нацелил на нее импровизированное оружие:
  
  — Марья… Мария…
  
  Имена сорвались с языка помимо воли.
  
  Она была куда ближе ему или, по крайней мере, некоей потаенной части его разума, чем он предполагал.
  
  Она резко подняла голову и повернулась, застигнутая врасплох. Прищурившись, она огляделась по сторонам, и на лице ее появилась знакомая насмешливая улыбка.
  
  — Мойше? Что ты тут делаешь?
  
  Ее взгляд неотрывно следовал за ним, рука лежала на кобуре трофейного оружия. Ей было страшно. И ей хотелось выстрелить.
  
  — Ты пытаешься всех нас убить, — прохрипел он.
  
  Что за глупости он несет? Естественно, она собиралась их убить. Чего он ждет? «Нажми на спуск, нажми на спуск», — мысленно заорал он самому себе.
  
  В воображении он проделывал это миллион раз. Все эти образы оружия… «Ну, давай же!»
  
  Но он не мог. На этот раз все было по-настоящему, а не в безумных, необъяснимых грезах наяву, всплывавших из дальних уголков разума. Имел ли вообще тот образ отношение к реальному оружию?
  
  Она перешагнула через мертвого сейнера:
  
  — Мойше, как ты можешь говорить такое? Тебя это точно не касается. Тебя мы отправим обратно на Родину.
  
  Если его куда-то отправят, то разве что в ад, подумал он. Ложь ее была видна за километр. После Сломанных Крыльев и рейда фон Драхау? Если он сейчас что-то не предпримет, она сожрет его потроха на завтрак.
  
  Она несколько раз оказывалась у него под прицелом, но он не мог с ней покончить. Все казалось столь просто, когда он был в ярости. И столь же просто для Мыша… или нет? Он изо всех сил пытался заставить себя нажать на спуск, чувствуя, как на лбу проступают капли пота.
  
  Прицел ушел в сторону.
  
  Движение его выдало. Улыбка сменилась лязгающим смехом. Оружие прыгнуло в ее руку, и рука эта поднялась.
  
  Мойше успел отскочить. Выстрел раскалил докрасна металл там, где он только что сидел, но он уже бежал через открытое пространство. Онемение в пальце исчезло, хотя сделанный наугад выстрел лишь оставил глубокий след на консоли. Он укрылся за громадной машиной, которая продолжала ворчать, не проявляя интереса к происходящему, — подобно многим людям, которые ничего не предпринимают, пока всерьез не пострадают, а потом просто сидят на месте и вопят от страха.
  
  До него доносились насмешливые возгласы женщины. Он не мог разобрать слова, но это уже не имело значения. Она издевалась над ним, пытаясь заставить снова себя выдать. В его укрытие то и дело ударяли лазерные лучи, оставляя на металле оплавленные потеки.
  
  Ему было страшно. На этот раз он заплыл слишком глубоко, совершив нырок, которого опасался с тех пор, как оказался в подчинении у Бекхарта.
  
  В приступе безумного юмора висельника он вдруг подумал, что смерть наверняка положит конец его душевным напастям.
  
  Но как он сам, так и женщина были слишком уверены в его бессилии, нерешительности, неготовности пожертвовать собой. Что-то внутри него сломалось. Что-то проклюнулось из таившегося в глубинах его души яйца тьмы. Внезапно он понял, что есть нечто, во что он мог бы поверить, за что имело смысл сражаться. И оно рвалось наружу с самого начала.
  
  Мойше улыбнулся, смеясь над нелепой иронией судьбы. Он нашел свой Грааль — здесь, в преддверии ада, на грани гибели. Этот корабль, сейнеры…
  
  Он совершил непостижимую глупость, шагнув на открытое пространство. От неожиданности женщина поколебалась, но он — нет. Он выстрелил первым. Рука его была тверда, прицел безупречен. Так, как его учили.
  
  Безумие момента миновало. Он ощутил в душе ту же пустоту, как и в день, когда вошел в космопорт Блейк-Сити. Удалось ли ему в конце концов что-то найти? Или в этой световой феерии нашла оправдание лишь его тяга к оружию?
  
  Когда явились люди Киндервоорта, он стоял над ее телом, не зная, как долго здесь пробыл. Сражение за это время успело угаснуть. И еще он вернул в прежнее положение все сдвинутые переключатели, хотя и не помнил этого. Сектор управления вновь получал столь необходимый кислород.
  
  Он плакал, когда его нашли. После он еще долго об этом вспоминал. Впрочем, Мыш тоже иногда проливал слезы, будто на похоронах любимого брата. Но Мойше полагал, что Мыш попросту изливал накопившиеся чувства, когда ему ничто не угрожало и никто не мог залезть ему в душу.
  
  Кто-то забрал лазерный резак из его негнущихся пальцев.
  
  — Мойше? — спросила Эми. — Ты цел?
  
  Он схватил ее и крепко обнял. Эми показалась ему жарким огнем в холодной темной одинокой пещере. На секунду прильнув к нему, она отстранилась, продолжая держать за руку. Вид у нее был слегка ошеломленный и испуганный. Впрочем, чему удивляться после того, что он совершил?
  
  — Идем. Тебе нужно поговорить с Ярлом.
  
  Он кивнул. Да, наверняка Киндервоорт захочет узнать все подробности. Старый доктор Мертвая Голова будет прощупывать его со всех сторон, пытаясь вскрыть тайник его души. Даже в день сражения Киндервоорт не спустит глаз с крови своего корабля, каковой являлись все люди «Даниона». Тральщик был воистину живым существом, а находившиеся внутри его — лишь специализированными клетками.
  
  Мойше позволил Эми увести его, но напоследок еще раз бросил взгляд на Марью. Вокруг суетились люди, делая снимки и что-то бормоча в диктофоны. Врачи укладывали тела на носилки. Техники страдали над поврежденной консолью и нетерпеливо пытались добыть данные о качестве воздуха… Но он видел только Марью.
  
  Марья. Теперь она мертва. Он мог расслабиться и воспринимать ее не только лишь как «женщину-сангари».
  
  Он не знал как и почему, но наверняка любил ее — странной, безумной любовью. А может, был влюблен в смерть, которую она символизировала. Но теперь, когда она безвольно лежала, неизящно раскинувшись на полу, он почувствовал себя чуть свободнее. И ему стало чуть печальнее.
  
  
  
  В кабинете Киндервоорта царила суматоха. Постоянно заходили и выходили люди, толпясь снаружи. Вероятно, подобный хаос сейчас типичен для любого помещения на борту корабля, подумал Мойше. Работы хватало всем.
  
  Киндервоорт протиснулся сквозь толпу.
  
  — Мойше, Эми, заходите в кабинет. — Он проложил им дорогу, а затем, усевшись за стол, сказал: — Слава богу, хоть какая-то передышка. Я одиннадцать часов провел в скафандре. Так и клаустрофобию можно заработать. Как ты, Мойше? Что-то ты слегка бледен.
  
  Бен-Раби сидел, уперев локти в колени и глядя в пространство. Он молча пожал плечами.
  
  — Я долго за тебя беспокоился, Мойше, — сказал Киндервоорт. — Ты казался мне столь одиноким, столь погруженным в себя, столь бездеятельным. Уж точно не из тех, кому хотелось бы заплатить вперед. Не знаю, чего я ожидал от лучшего человека Бекхарта, но точно не такого. До сегодняшнего дня. А потом ты поступил как следовало — интуитивно, быстро и действенно. Именно так, как мне говорили. Причем в своей манере. Полностью самостоятельно. Разве что, может быть, что-то сказал Мышу? — Киндервоорт сплел пальцы у себя перед лицом, будто размышляя вслух. — А теперь расскажи мне, что произошло. Полностью.
  
  Мойше заговорил, и ему стало легче. Он начал с самого начала и изложил всю историю, стараясь быть объективным. Вероятно, Ярл знал достаточно подробностей, чтобы заметить пробелы.
  
  Киндервоорт кивал, иногда что-то рисовал в блокноте, а один раз запросил подтверждение по коммуникатору. Кое-что он попросил Мойше повторить дважды. По сравнению с отчетами в Бюро это выглядело коротким приятным отдыхом. Он также велел Эми позвонить и проверить, оказана ли Мышу медицинская помощь.
  
  Бен-Раби рассказал обо всем, кроме спрятанного оружия.
  
  — Ну как, изменили ли для тебя что-нибудь сегодняшние события? — спросил Киндервоорт, когда он закончил. — Готов теперь перейти к нам?
  
  Мойше задумался. Ему хотелось приобщиться к тому, что он здесь нашел. Но он не мог — по крайней мере, на условиях Киндервоорта.
  
  — Нет, Ярл. Я не могу.
  
  Его ответ разочаровал Эми, чего он, собственно, и ожидал. Все признаки были налицо. У нее имелись на него планы. Колокольчики, белый атлас и прочая архаическая экстравагантность.
  
  — Тогда почему ты преследовал Гонсалес? Мы бы в конце концов и сами до нее добрались. Хотя, возможно, спасать сектор управления было бы уже поздно, — признал Киндервоорт.
  
  Бен-Раби не мог заставить себя ответить правду. Планетяне не мстили за друзей — им просто не за кого было мстить. И он не хотел, чтобы сейнеры знали главный закон Бюро: ни один удар, направленный против кого-то из их людей, не останется безнаказанным.
  
  — Потому что спасал и свою шкуру тоже.
  
  Он коротко описал случившееся на Сломанных Крыльях.
  
  — Жаль. Я бы предпочел, чтобы ты поступил так ради нас… Если передумаешь… Я в самом деле хотел бы видеть тебя в своей команде, Мойше.
  
  — Но не на твоих условиях.
  
  Киндервоорт озадаченно уставился на бен-Раби. Он хотел что-то сказать, но его прервало жужжание коммуникатора.
  
  — Киндервоорт, служба безопасности, — сказал он, нажимая кнопку и все так же хмуро глядя на Мойше.
  
  — Леклар, контактная группа, — произнес чей-то тоненький голос. — Есть у вас там планетянин по имени… сейчас посмотрю… бен-Раби? Мойше бен-Раби?
  
  — Да. Он у меня.
  
  — Хорошо. Мы повсюду его разыскиваем. Это тот, у которого бывают головные боли?
  
  — Тот самый.
  
  — Не знаете, он проходил тест Уорнера?
  
  — Нет. Он планетянин.
  
  — Но какие-то проявления у него есть?
  
  — Похоже, в полную силу. На мой взгляд — повторяющийся мощный спонтанный отклик на контакт.
  
  Мойше ощущал себя образчиком на предметном стекле микроскопа.
  
  — Хорошо. Сейчас пришлю кого-нибудь за ним. Приоритет Альфа. Со Стариком согласовано. Документы поступят позже. Конец связи.
  
  — Конец связи, — озадаченно ответил Киндервоорт. Откинувшись в кресле, он задумчиво посмотрел на Мойше и наконец сказал: — Что ж, ситуация меняется. Похоже, наступают отчаянные времена. Надеюсь, там знают, что делают. Мойше, когда закончишь с контактерами, хотелось бы, чтобы ты как следует отдохнул. Эми, проследи. А потом доложи мне.
  
  Мойше перевел взгляд с Ярла на Эми. Вид у обоих был потрясенный и встревоженный.
  
  Что, черт побери, это значило? Весь обмен репликами по коммуникатору выглядел полной бессмыслицей, но эти двое тут же занервничали, будто течные кошки. Что за тест Уорнера? Почему его мигрени вдруг стали столь важны? Он пристально взглянул на Эми, вспоминая приступ, который случился у него при включении маячка. Тогда она точно так же нервничала.
  
  Он неоднократно пытался выяснить, почему Эми считала столь важными его мигрени, но она ничего не говорила.
  
  Для него самого они были воистину важны. Они стали главной составляющей его жизни. С тех пор как он поднялся на борт корабля, они случались десятки раз — столь часто, что он научился распознавать малейшие предупреждающие симптомы и незамедлительно глотал лекарство.
  
  Однако какое-то время головные боли не особо его беспокоили — пока «Данион» не оказался здесь. В последние несколько дней он жрал таблетки, словно конфеты, с регулярными интервалами, не дожидаясь симптомов. Что это могло означать?
  
  — Что ж, — сказал Ярл, — у меня полно работы. Нужно разобраться, что к чему, посчитать погибших, известить родственников. Эми, отправь его к контактерам, а потом немного поспи. Вряд ли эта передышка надолго.
  
  Взяв бен-Раби за руку, Эми повела его к двери. Почему она все время молчала? Из-за Марьи?
  
  — Мойше? — позвал Киндервоорт, когда он уже закрывал за собой дверь. — Спасибо.
  
  
  
  17. Год 3049
  
  Операция «Дракон»: Ментотехника
  
  Когда Мойше со скоростью метеора примчался на быстром оранжевом скутере на место, его встретил человек в комбинезоне, подобных которому он раньше не видел, — черном с серебристой каймой, а не светло-сером, как у техников. Это была форма сектора управления.
  
  Судя по виду и запаху, незнакомец неделю не менял одежду.
  
  — Мне нужен человек по имени… — он сверился с карточкой, — бен-Раби. Мойше бен-Раби. Что это вообще за имя такое?
  
  — Литературная аллюзия, — ответила Эми. — Вот он.
  
  — Ясно. Тедди Ларкин, контактная группа. А вы кто?
  
  Он говорил отрывисто и выглядел уставшим. Казалось, еще немного, и он свалится с ног. Мойше искренне ему посочувствовал — сам держался из последних сил.
  
  — Амарантина Амариллис Изольда Галадриэль де Колридж и Гутьерес, служба безопасности, — отбарабанила она.
  
  — Ага, ясно. Пошли, бен-Раби. — Ларкин направился к скутеру.
  
  Мойше не двинулся с места, с трудом сдерживая злость. С точки зрения разума грубость Ларкина можно было оправдать усталостью, но эмоционально Мойше не мог закрыть на это глаза. Отчего-то у него возникло ощущение, что Ларкин ведет себя так постоянно.
  
  Подойдя к скутеру, Ларкин заметил, что Мойше не собирается послушно следовать за ним:
  
  — Ну что стоишь, земляной червяк? Давай поднимай задницу…
  
  Бен-Раби мгновенно оказался рядом. Тедди вдруг обнаружил, что сидит на жесткой стальной палубе, пытаясь понять, откуда прилетел удар.
  
  Простить Ларкину его реплику Мойше никак не мог. «Земляными червяками» сейнеры презрительно именовали планетян. Он шагнул вперед, намереваясь пинком отправить Ларкина в полет по коридору.
  
  Его остановило прикосновение Эми.
  
  — Уймись, обезьяна! — рявкнула она на Ларкина. — Иначе твоя пасть окажется второй, которую он сегодня заткнет навсегда.
  
  Решив, что она шутит, Ларкин направился к Мойше.
  
  Бен-Раби несколько раз швырнул его о переборку и о пол.
  
  — Я серьезно, — сказала Эми. Ее жетон службы безопасности теперь был очень хорошо виден. — Как у вас было сегодня с подачей воздуха?
  
  — А? — Глаза Ларкина округлились, лицо побледнело.
  
  — Угу. Похоже, ты меня понял, — кивнула Эми.
  
  Мойше постепенно расслабился.
  
  — Приготовь постель к моему возвращению, любовь моя, — сказал он, крепко ее поцеловав. Он сделал это специально, чтобы разозлить Ларкина, — мол, хотелось бы тебе, чтобы твоя сестра вышла замуж за такого? — Буду спать целую неделю. — Он устроился на пассажирском сиденье скутера. — Я готов, Тедди.
  
  Ему пришлось держаться изо всех сил — скутер, похоже, изначально предназначался для гонок. Водителем был сумасшедший, не способный ни на мгновение убрать ногу с педали.
  
  — Куда так спешим?
  
  — Меня обещали отпустить поспать, когда я доставлю тебя на место.
  
  Едва они оказались в секторе управления, за ними закрылась большая герметичная дверь. «Замуровали», — подумал Мойше. Его на мгновение охватила паника, и он нервно огляделся вокруг. Здесь все выглядело спокойнее и отстраненнее и не было такой суеты, как в секторе, где он обитал. Сражение, похоже, тоже не столь затронуло этот сектор. Не было никакого замешательства, люди выглядели более отчужденно, и в их действиях не чувствовалось напряжения. Он решил, что так и должно быть, — их задача заключалась в том, чтобы спасти «Данион» от поражения. Сражение, возможно, прекратилось, но еще не закончилось.
  
  Ларкин резко затормозил, взвизгнув тормозами, так что Мойше едва не вылетел со скутера. Ларкин повел его в большое помещение, заполненное замысловатой электроникой.
  
  — Контактная группа, — буркнул он вместо объяснения.
  
  Сражение все-таки сюда добралось. В воздухе висел едкий дым, все еще поднимавшийся от приборной панели. На фоне его вони чувствовался запах озона. Вдоль стены лежали ожидавшие помощи раненые — носилок было не меньше десятка. Но корпус корабля уцелел. Скафандров нигде не было видно.
  
  Ларкин подвел Мойше к самому старому человеку из всех, кого он когда-либо видел на «Данионе».
  
  — Бен-Раби, — сказал он и тут же исчез.
  
  Мойше огляделся, дожидаясь, когда старик обратит на него внимание. Просторный зал напоминал нечто среднее между корабельным мостиком и пассажирским отсеком лихтера. Вдоль стен тянулись ряды систем обработки данных, консолей и экранов, о смысле изображений на которых можно было только догадываться. Сидевшие плечом к плечу сейнеры в черном что-то переключали на консолях, наблюдали за экранами и бормотали в крошечные микрофоны. Широкий пол занимали ряды коек, на которых лежали другие сейнеры в огромных пластиковых шлемах, мерцавших сигнальными огоньками. Рядом с каждой койкой неподвижно стояли двое сейнеров. Один наблюдал за огоньками на шлемах, второй — за маленькой угловатой машиной, до боли напоминавшей диагностический компьютер. Среди коек, словно в некоем танце, сновали ремонтники, судя по всему проверяя пустые койки на наличие дефектов.
  
  Бен-Раби наконец заметил нечто знакомое — сферический дисплей, притаившийся в дальнем углу. В центре его красовались десять шаров размером с футбольный мяч, видимо изображавшие тральщики. Он предположил, что быстро перемещающиеся золотистые иглы иллюстрируют вспомогательные корабли. Они маневрировали среди алых созданий, смутно напоминавших земных акул. Вероятно, золотистые драконы на дальней периферии изображали далеких звездных рыб. Более глубокая тьма, вгрызавшаяся в дисплей сбоку, скорее всего, представляла собой Звездный Рубеж. Он не видел ничего, что можно было бы интерпретировать как корабли сангари, и надеялся, что они больше не появятся. Хотя это было не в их стиле, и всерьез он на подобное не рассчитывал.
  
  — Господин бен-Раби? — спросил старик.
  
  — Почему драконы?
  
  — Образ из наших разумов. Сами увидите.
  
  — Не понимаю.
  
  Вместо ответа старик разразился заготовленной речью:
  
  — Вам что, никто ничего не объяснил? Суть в том, что у нас отказали двигатели, за исключением ментопривода. Акулам его не уничтожить, пока они до нас не доберутся или пока мы не перестанем получать энергию от рыб. Но у нас проблема, господин бен-Раби. У нас есть ментопривод, но акулы выжгли мозги большинству техников. — Он показал на ближайшие носилки, с которых бестолково улыбалась юная девушка. — Я потерял столь многих, что у меня закончились запасные. Приходится набирать тех, кто хоть сколько-нибудь восприимчив, из числа команды. Вы ведь страдаете мигренью?
  
  Мойше в замешательстве кивнул. Опять они с этой головной болью.
  
  Он уже несколько месяцев подозревал… Но последствия были столь ошеломляющими, что ему не хотелось верить. Слишком уж были дискредитированы все идеи насчет телепатии и прочего.
  
  — Мы хотим, чтобы вы вступили в мысленный контакт с рыбой.
  
  — Нет!
  
  Его охватила паника. Он сам не до конца осознал собственный ответ.
  
  Маленький демон по имени Лояльность, к которому он редко прислушивался, убеждал его подчиниться ради того, чтобы добыть информацию. Бекхарт осыплет его ворохом медалей…
  
  Мойше подумал о внезапных жутких головных болях, о пугающих, навязчивых сновидениях. Он вспомнил свои опасения, что невольно вступил в контакт со звездными рыбами.
  
  — Я не смогу.
  
  — Почему?
  
  — Не знаю как.
  
  — Вам и не надо знать. Техники вас подключат, а остальное сделает рыба. Все, что от вас требуется, — послужить в роли канала.
  
  — Но я устал. Я не спал уже…
  
  — Кому вы говорите? Все остальные тоже. — Он раздраженно махнул рукой, и к ним подошли двое техников. — Клара, подключи господина бен-Раби к сорок третьему. — (Техники кивнули.) — Вам нечего бояться, господин бен-Раби.
  
  Мойше хотелось возразить, но ему не хватило силы воли. Техники вдавили его в койку, и он сдался. Что ж, бывало и хуже.
  
  Женщина-техник, которую старик назвал Кларой, напомнила ему воспитательницу из детства. Седоволосая и румяная, она что-то утешительно ворковала, привязывая его руки к поручням койки. Поместив его пальцы на переключатели, она перешла к ногам.
  
  Ее напарник, темноволосый молчаливый юноша, деловито подготовил голову Мойше к надеванию шлема. Сперва он натер ее мазью без запаха, затем накрыл короткие волосы Мойше тонкой проволочной сеткой. Мойше почувствовал жжение, будто от тысячи вонзившихся в кожу крошечных игл, которое быстро прошло.
  
  «Слишком уж покорно я все это принимаю», — подумал он.
  
  — Зачем вы меня привязываете?
  
  — Чтобы вы не поранили себя.
  
  — Что?
  
  — Спокойно. Бояться нечего. Это лишь предосторожность, — мягко улыбнулась женщина.
  
  «Черт побери, — подумал он. — Тогда уж два вороха медалей».
  
  — Поднимите, пожалуйста, голову, — сказал юноша.
  
  Мойше подчинился, и шлем поглотил его голову. Он ослеп.
  
  Страх его удвоился. Зеленое чудовище с грязными когтями запустило в кишки отвратительные лапы, схватило, дернуло… Сердце отбивало ритм боевых барабанов. В мозгу эхом отдались слова Чижевского из поэмы «Старый бог»: «…кто воспевал густую тьму, драконов в небесах». Не имел ли Чижевский в виду звездных рыб?
  
  Мойше покрылся потом. Возможно, контакт не сработает. Возможно, в его разум не вторгнутся. Именно в этом коренился его страх. Ему не хотелось, чтобы кто-то заглядывал в голову, где за хрупким барьером лежало безумие.
  
  Потребовался год, чтобы его укротить… Оружие, драконы, головные боли, невероятные и навязчивые воспоминания об Элис, постоянная нестабильность. Он не смел в это углубляться — слишком тонким было достигнутое равновесие.
  
  Оружие! Не мог ли его образ быть связан с оружием Звездного Рубежа? Не был ли это некий извращенный символ, созданный разумом вместо той части миссии, которую психологи хотели вычеркнуть из его памяти?
  
  — Мы готовы, господин бен-Раби, — послышался голос. Говорила старушка. Древний способ успокоить мужчину. И он сработал — слегка. — Пожалуйста, поверните на один щелчок переключатель справа от вас.
  
  Мойше исполнил просьбу — и утратил способность что-либо ощущать. Он будто парил, ничего не видя, не обоняя и не чувствуя, наедине со своим измученным разумом.
  
  — Ну что, все не так уж плохо? — На этот раз она говорила голосом воспитательницы. А может, его перепуганный разум просто вызвал в памяти голос женщины времен юности. Он вспомнил, как та его утешала, когда было страшно. — Когда будете готовы, поверните правый переключатель еще на щелчок, а потом отпустите его. Чтобы выйти, нужно потянуть вверх переключатель слева.
  
  Рука повернула переключатель помимо его воли.
  
  Вернулись былые сновидения — плывущий космос, галактика необычного цвета, странно туманный, но яркий Звездный Рубеж. Вокруг двигались всевозможные формы. Казалось, он бестелесно парит внутри обзорного дисплея. Вспомогательные корабли выглядели мерцающими иголками, тральщики — светящимися мотками проводов. Акулы походили на красноватые торпеды, нацеленные в сторону галактики. Издалека в его сторону, подобно золотым китайским драконам, плыли звездные рыбы.
  
  От страха Мойше не осталось и следа, будто чья-то рука стерла его с грифельной доски разума. Осталось лишь чувство всеобъемлющего восторга.
  
  В мозг просочился нежный и теплый, будто у любящей матери, голос:
  
  — Это я, звездная рыба Пузан. — послышался звонкий, словно колокольчики на ветру, смех. — Смотри. Сейчас я тебе покажусь. — От приближающегося стада отделился маленький дракончик, неуклюже кувыркнувшись. — Ой! Старейшинам не нравится. Опасно. Слишком много людских кораблей. Некоторые убегают. Многие уничтожены. Большой пир для стервятников.
  
  Радость существа была заразительной, и Мойше полагал, что причины для того имеются: если акулы в самом деле оставили в покое стадо и флотилию тральщиков.
  
  Забавно. Его сознание не задавало вопросов, просто принимало все как есть.
  
  Страх еще таился где-то в глубине, но ночное создание не давало ему вырваться, заражая Мойше восторгом. «Когда начнется та самая подача энергии?» — подумал он. «Уже началась», — ответила звездная рыба. Он ничего не чувствовал, помимо того, что это создание, Пузан, исследует закоулки его разума, как мальчишка на каникулах исследует курортный отель.
  
  — Сражение с акулами выиграно, сражение разумов выиграно, — сказала звездная рыба чуть позже, когда к Мойше наконец вновь вернулась способность управлять собственным телом. — Но близится другое сражение, человек-друг Мойше. Возможно, тяжелое.
  
  — Что?
  
  Он впервые понял, что разговаривает с собственным разумом.
  
  — Корабли-которые-убивают, те злые, возвращаются.
  
  — Сангари? Откуда ты знаешь?
  
  — Никак не показать и не сказать. Они идут, сейчас в гиперпространстве. Подготовьтесь.
  
  У бен-Раби не было никакого желания торчать здесь во время боя. Он чувствовал себя голым и беззащитным, легкой добычей. Его охватила паника.
  
  Звездная рыба все так же подчиняла его себе. Вскоре он забыл об опасности, поглощенный чудесами вокруг: колеблющимися движениями отступающих акул, медленно приближающимися драконами, маневрами мерцающих вспомогательных кораблей, чьи усталые команды готовились к очередной битве. Надо всем этим, словно рваная дыра в ночи, нависала бескрайняя галактика. Насколько величественнее она бы выглядела без космической пыли, затмевавшей тесно жавшиеся друг к другу солнца в ее ядре? Неподалеку ждал Звездный Рубеж, молчаливый, но яростный бог войны, которого пока нисколько не волновало происходящее. Мойше надеялся, что ничто не вызовет его гнева.
  
  — Идут, — сказал дракончик.
  
  На фоне галактики появились пятнышки выходящих из гиперпространства кораблей сангари. Где-то в затылочной части мозга, за ушами, Мойше ощутил легкое покалывание.
  
  — Больше энергии, — сообщил ему Пузан.
  
  Рейдерские корабли разошлись из зоны выхода веером, будто щупальца кальмара. Вскоре они образовали чашу, открытая сторона которой направлялась в сторону флотилии тральщиков, намереваясь их окружить.
  
  Далекие поредевшие стаи акул неуверенно закружились, отойдя чуть дальше. Они еще не потерпели окончательного поражения.
  
  Среди сангари вспыхнул огненный шар — сработала случайная мина. Но это ничего не изменило. Мощь и численность были на их стороне.
  
  Лишь горстка вспомогательных кораблей еще была способна сражаться. Даже самые крепкие тральщики лишились части энергии и мощности двигателей во время атаки акул. Ментопривода и резервной энергии не хватало для быстрого маневрирования в бою.
  
  Бен-Раби почувствовал: что-то изменилось. Оглядевшись, он наконец увидел большие серебристые паруса, которые во время предшествующего боя убрали, а теперь развернули между стрелами и балками «Даниона». Корабль выглядел столь потрепанным, израненным, уязвимым… Вокруг него парила туча обломков, удерживаемых слабой силой притяжения.
  
  Сангари, маневрируя, подошли ближе, но воздерживались от атаки.
  
  — Пытаются уговорить Первого человека-друга сдаться, — сообщил Пузан бен-Раби. — Существа с кораблей-которые-убивают хотят стадо без боя.
  
  «Пэйн не сдастся», — подумал он в ответ.
  
  — Верно, человек-друг Мойше.
  
  Звездные рыбы подплыли ближе, оказавшись над сангари. На этот раз те намеревались вступить в бой, хотя и осторожно. Их противник продолжал наблюдать издали, ища хоть какую-то возможность спасти флотилию и стадо.
  
  — Скоро битва, человек-друг Мойше.
  
  Медленный и величественный танец заклятых врагов закончился. Переговоры ни к чему не привели. Сангари нанесли быстрый и тяжкий удар, стреляя по вспомогательным кораблям с целью продемонстрировать решимость. Те увернулись. Внезапно повсюду, словно рой ос, появились ракеты, испещряя черноту светящимися полосами. Лазерные лучи тральщиков сплетались в витиеватый смертоносный узор.
  
  Происходящее вгоняло Мойше в депрессию. Он успел послужить во Флоте и прекрасно понимал соотношение сил. Надежды на победу не было.
  
  В мозгу послышался тихий смех Пузана.
  
  — Ты видишь лишь часть картины, человек-друг Мойше.
  
  Вдалеке к рейдерскому кораблю медленно приблизилась звездная рыба. Оружие корабля могло в одно мгновение уничтожить дракона, но корабль прекратил атаку. Он просто парил, превратившись в безжизненную махину.
  
  — Мы действуем на разум, — услышал Мойше. — Как Звездный Рубеж, очень сильно. Мы останавливаем корабли-которые-убивают быстро, как моргает человеческий глаз, — если не бояться ни пушек, ни поля двигателей.
  
  Смолк второй рейдерский корабль, за ним третий и четвертый. Пессимизм Мойше несколько уменьшился. Эти корабли объединялись в суперкоманду, которой управлял главный компьютер на борту рейдерского флагмана. И теперь этот главный компьютер сжигал свои сверхпроводники, пытаясь скорректировать сектора обстрела с учетом потерь. Если он хоть немного поколеблется, утратит уверенность в имеющихся у него вариантах…
  
  Какая-то чересчур осторожная звездная рыба изрыгнула огненный шар. Крошечное солнце медленно прокатилось в пустоте, поглотив еще один рейдерский корабль.
  
  — Плохо, человек-друг Мойше. Старейшины сердятся. Выдаст неожиданную атаку.
  
  Образованная кораблями сангари полусфера неуклонно приближалась, быстро уменьшаясь в диаметре. Тральщики бросили в бой все имевшиеся у них силы, стреляя со всей мощью, какую когда-либо видел бен-Раби, но им едва удавалось нейтрализовать надвигающегося врага. Мойше ощутил глубокую печаль дракончика, когда член стада погиб от пушек сангари.
  
  Звездные рыбы поспешно отступили, выпустив залп огненных шаров. Большинство из них разрушили ракеты сангари.
  
  Сфера сомкнулась вокруг флотилии тральщиков, сжимаясь, будто кулак. Отчаянный капитан, пилотировавший на три четверти мертвый вспомогательный корабль, пробил в сфере небольшую дыру, протаранив рейдерский корабль и взорвав его двигатели.
  
  «Будут знать, что такое настоящий бой», — подумал Мойше. Ответа от Пузана не последовало.
  
  Сангари усилили атаку. Их корабли перемещались в сторону Звездного Рубежа. Мойше интуитивно понял их стратегию:
  
  — Они собираются погнать нас на акул!
  
  Дракончик снова не ответил, если не считать ответом едва ощутимый, звенящий колокольчиком на ветру смех.
  
  Сангари, похоже, за время своего отсутствия доработали аппаратуру и теперь без проблем обнаруживали акул. А после того, как они обнаружили атаку звездных рыб, точно так же без проблем удерживали поодаль драконов.
  
  Внезапно в его голове вновь возник Пузан:
  
  — Все хорошо, человек-друг Мойше. Потерпи. Мало времени поболтать. Трудно вгонять мысли в капитанов кораблей-которые-убивают и в машины-которые-думают. У сангари испорченный ум. Не такой, как у людей.
  
  Дракон исчез.
  
  «Что это все значит? — подумал Мойше. — Рыбы пытаются подчинить себе сангари?»
  
  Рейдерские корабли сбились в кучу и резко устремились вперед. Акулы заволновались, смутно осознавая, что их сейчас утащат в ад. Звездные рыбы поплыли в их сторону, словно прикрывая отступление флотилии.
  
  — Приготовься, человек-друг Мойше! — послышался внезапный рев, ставший для него единственным предупреждением.
  
  Маленький ручеек в основании его мозга превратился в пылающий поток. Господи, до чего же больно! Обжигающая энергия прокатилась через него в некое устройство, которое использовалась на «Данионе» для преобразования, а затем — к серебристым парусам. Несколько мгновений Мойше следовал за потоком, а потом затерялся в океане боли.
  
  Тральщик двинулся в сторону сбившихся в кучу рейдерских кораблей, стреляя из всех орудий — не целясь, лишь пытаясь возвести неодолимую смертоносную стену. Собравшиеся компактной группой сангари не могли привести в действие всю свою огневую мощь. Они все колебались и колебались…
  
  Один рейдерский корабль взорвался, на мгновение проделав дыру в огневом заграждении. Еще один разваливался на части.
  
  Так же действовали и вспомогательные корабли. Один тральщик перестал стрелять — его резервная энергия полностью исчерпалась. Ракеты сангари разрывали его на куски.
  
  Бен-Раби вновь ощутил ту же бескрайнюю печаль.
  
  Враг отходил назад — даже не отступая, просто под воздействием неодолимой силы. Долго так длиться вряд ли могло, но сейчас ярость флотилии тральщиков оказалась сильнее, чем у рейдеров.
  
  Вдали звездные рыбы обрушились на акул, которые в смятении разбежались. Удар со стороны драконов был чистым блефом. Решительная атака акул уничтожила бы стадо за несколько минут.
  
  В мозгу бен-Раби послышался бешеный, бессвязный вопль. Сила его была такова, что заглушила боль. Мойше не ощущал в этом мысленном касании никакого смысла, лишь некое предупреждение и ужас.
  
  Вокруг него собрались гротескные фантомы, которых могло породить лишь самое безумное средневековое воображение, — нечто похожее на горгулий и горгон, корчащиеся кошмары с картин Босха. Когтистые и клыкастые, изрыгающие огонь, они стали более реальными, чем сражающиеся корабли. И все они кричали одно: «Уходи или умри!»
  
  «Я окончательно спятил, — подумал он. — Мозг не выдержал контакта. Они не могут быть настоящими».
  
  Он закричал.
  
  А потом пришло теплое чувство, которое мягко утешало и успокаивало, отгоняя безумие прочь.
  
  — У нас все получилось, человек-друг Мойше, — сказал дракончик. — Возможно, победа. — И уже мрачнее: — Чудовища посланы Звездным Рубежом. Звездный Рубеж порождает страхи и видения. Машина планеты сошла с ума. Безумная машина использует оружие безумия. Скоро и другое оружие. Смотри, человек-друг Мойше!
  
  Защищенный мысленным касанием Пузана, Мойше переключил внимание на Звездный Рубеж, который, приблизившись, увеличился во много раз. На фоне сверкающего диска планеты виднелись силуэты сангари. Лик планеты, будто оспины, испещряли сотни тысяч черных пятнышек.
  
  Диск уменьшался. Флотилия тральщиков разбегалась во все стороны. Мойше подозревал, что, будь у них возможность, тральщики ушли бы в гиперпространство. Но ментопривод этого не позволял.
  
  Сангари не могли совершить прыжок, находясь в полном подчинении главного боевого компьютера. Чтобы разорвать с ним связь и создать сферу влияния, требовалось время.
  
  Они все же попытались это сделать, оказавшись на две тысячи километров ближе к планете-крепости. С отчаянием обреченных они разрывали связь с компьютером и разбегались, выпуская оборонительные ракеты и пытаясь восстановить управление.
  
  Но они не успели. Оружие безумной планеты настигло их первым.
  
  — Отключись! — завопил Пузан. — Выходи! Энергия больше не нужна. Спасай свой разум!
  
  Но как? Он не мог вспомнить. Для него это стало очередным кошмаром, в котором напрасны все усилия избежать погони.
  
  К левой руке вернулась способность чувствовать. На ней покоилась чужая рука, тянувшая ее вверх. Вернулась реальность зала контактной группы.
  
  Теперь он ощущал шлем, койку под собой — и чудовищное чувство утраты. Ему уже недоставало дракончика, и, лишившись Пузана, он стал чуть лучше понимать звездных ловцов. Возможно, контакт был одной из причин, по которой они держались вдалеке от человеческих планет. Связь между рыбой и ловцом стала единственной в своем роде эмпирической границей.
  
  Возможно, лишь один из тысячи ловцов когда-либо вступал в контакт, но он мог поделиться увиденным со слепыми собратьями… Будучи там, Мойше пережил гамму чувств. И лишь одного не было, когда в его разуме пребывал Пузан, — повседневного ощущения опасности, в немалой степени формирующее жизнь человека.
  
  Он утопал в собственном поту. Его бил озноб, будто за время контакта упала температура тела. Вокруг царила тишина. Где техники? Он что, остался один? Нет — кто-то же помог ему выбраться.
  
  Все эти мысли, рассуждения и страхи промелькнули за несколько секунд. А потом…
  
  Голова его взорвалась грохочущей мигренью, самой внезапной и жуткой из всех, что ему доводилось пережить. Боль лишила способности владеть собой и мыслить. Он закричал, сражаясь с удерживавшими его ремнями и ослепляющим шлемом, подобно угодившему в капкан зверю.
  
  «Данион» содрогнулся, покачнулся, потом еще раз. Сквозь мучительную боль до Мойше смутно доносились крики. Вокруг с грохотом проносились незакрепленные предметы. Сила тяжести то росла, то исчезала. На мгновение сквозь боль прорвались мысленные чудовища, обрушив на него видения преисподней.
  
  Оружие Звездного Рубежа настигло сангари. Его ярость краем зацепила флотилию тральщиков, будто холодный ветер от крыльев смерти. А Мойше лежал прикованный к койке, ощущая себя полностью беспомощным и страдая от боли.
  
  Постепенно смертельный ветер стих, и вместе с ним смолкли и крики — кроме его собственного. Вокруг слышались оживленные разговоры, но бен-Раби не мог разобрать слов. Голова раскалывалась на части. Когда-то, в детстве, он уже чувствовал нечто подобное, едва не погибнув от удара головой о стену.
  
  Наконец его заметили. С него сняли шлем, и в руку вонзилась игла. Боль начала спадать.
  
  Свет был столь слабым, что почти не тревожил темноту. Сила тяжести уменьшилась до половины нормальной. «Данион» экономил энергию.
  
  Но тех, чьи лица появлялись в поле зрения Мойше, похоже, нисколько не волновало состояние «Даниона». Их переполняла радость. Слышался смех, кое-кто шутил.
  
  — Мы победили! — сообщила ему похожая на добрую мамашу Клара. — Звездный Рубеж их прикончил.
  
  «Не всех», — подумал Мойше, хотя говорить ничего не стал. Один или два корабля удрали в гиперпространство.
  
  Сейнеры только что записали на свой счет очередную победу в вендетте против сангари, возможно превзойдя Юппа фон Драхау.
  
  — Но мы потеряли четыре тральщика, — сказал юноша-техник. — Четыре тральщика. — Он с трудом мог в это поверить.
  
  Да, этот день стал днем победы, но вряд ли у сейнеров имелся повод праздновать.
  
  Мойше окутала благословенная тьма, и он провалился в блаженный сон, в который его погрузил укол. И сон этот был свободен от жутких кошмаров.
  
  
  
  18. Год 3049
  
  Операция «Дракон»: Перемена
  
  Он изо всех сил старался не обращать внимания на то, что его трясут за плечо. Наконец он сонно пробормотал:
  
  — Чего надо?
  
  — Вставай, Мойше. Пора браться за работу. У нас миллион дел.
  
  «Эми как она есть», — подумал он. Как всегда, чересчур деловая для девушки, желавшей стать женой. Открыв глаза, он взглянул на часы.
  
  — Пять часов? Что это за отдых, черт побери? — проворчал он. — Как, черт возьми, я тут оказался? Я же был в контактной группе.
  
  — На самом деле прошло одиннадцать часов. Часы отключили для экономии энергии. Тебя принесли сюда на носилках. Я думала, у тебя выгорели мозги… — Она упала на него сверху, отчаянно сжав в объятиях. — Мойше, я так боялась…
  
  — Ладно-ладно. Я же выжил, — буркнул он.
  
  Ему так и не удалось привыкнуть к тому, как сейнеры выражали чувства.
  
  Эми пощекотала его, сунув руку под простыню:
  
  — Ну давай, ворчун. У нас куча дел.
  
  Он обхватил ее и перекатился сверху, ища ее губы своими.
  
  — Мойше!
  
  Он заглушил протест поцелуем:
  
  — Мы неделю не виделись, миледи.
  
  — Знаю. Но…
  
  — Никаких «но», женщина. Горбатые крокодилы энтропии грызут подбрюшье отведенных нам мгновений, и я не намерен отказываться от возможности позабавиться обрезком патрубка.
  
  — Мойше! Что это за речи?
  
  — Заткнись.
  
  — Есть, босс.
  
  После они поспешно оделись. Эми решила сменить комбинезон на свежий.
  
  — Так из-за чего такая спешка? — спросил Мойше.
  
  — Ты должен вернуться к работе, Мойше… На этот раз положение и впрямь отчаянное. Мы на нисходящей орбите у Звездного Рубежа. То, что уничтожило сангари, повредило наши ментопаруса. Если не сумеем запустить двигатели, через два дня достигнем границы.
  
  — Границы?
  
  — Предельного расстояния, после которого Звездный Рубеж открывает огонь по кораблям.
  
  — Удивительно, что мы до сих пор живы.
  
  — Предел нарушили лишь сангари. Та машина воспринимает все слишком буквально. Так или иначе, нам через три часа на смену, а Ярл хотел, чтобы ты сперва прошел какие-то тесты.
  
  — С ними нельзя подождать?
  
  — Он сказал — сегодня.
  
  — Ладно, раз уж я проснулся… Где Мыш?
  
  — В госпитальном отсеке. Выздоравливает.
  
  Госпитальный отсек находился в пятнадцати километрах, а может, и больше с учетом объездов. Мойше понял, что действовать придется быстро.
  
  — Сперва отправимся туда.
  
  — Зачем?
  
  — Увидеться с Мышом.
  
  — А тесты?
  
  — К черту тесты. Я хочу видеть Мыша. Ты со мной?
  
  — Ни за что. Эй! Погоди!
  
  Подбежав к скутеру, они, смеясь, стали сражаться за управление. Мойше постарался одержать победу. Он не верил, что Эми отвезет его именно туда, куда ему требовалось.
  
  Он помчался по коридору, разгоняя ругающихся пешеходов. Бьющий в лицо ветер поднимал настроение — пока он не вспомнил, что произошло. Весь оставшийся путь до госпитального отсека он проделал в тягостном молчании, размышляя о том, что совершил.
  
  Прибегнув к блефу и угрозам, он преодолел сопротивление медсестер, возомнивших себя настоятельницами монастыря.
  
  Они бродили по отделению, где должен был лежать Мыш, но не могли его найти.
  
  Внезапно по коридору пронесся женский смех.
  
  — Что скажешь? — спросил Мойше.
  
  — Я бы не удивилась, — ответила Эми.
  
  Ее хорошее настроение никуда не делось.
  
  Последовав на смех, Мойше обнаружил Мыша в небольшой комнатке, где тот крутил шашни с медсестрой. Бен-Раби вдруг задумался: зачем он, собственно, сюда пришел? Не похоже было, что Мыш в нем нуждался. А потом он понял. Он пришел вовсе не по какому-то делу — ему лишь хотелось узнать, как Мыш себя чувствует. Глупо. Планетяне так себя не вели.
  
  Следовало заметить, что Мыш чувствовал себя прекрасно.
  
  — Что ты тут делаешь? — спросил Мойше, ощутив некоторую неловкость из-за того, что помешал. — У нас полно работы.
  
  Мыш улыбнулся и подмигнул:
  
  — Мойше, у всех есть право на отпуск. К тому же я познакомился с Вики. Дорогая, скажи «привет» моему другу Мойше.
  
  — Привет моему другу Мойше.
  
  — Как она тебе? Как раз пытаюсь выяснить, настолько ли прекрасны ее длинные стройные ноги, какими обещают быть. Рабочая одежда нисколько не красит женщину.
  
  — Как ты, Мыш? — спросил бен-Раби.
  
  — Как сказал один человек перед тем, как опустили крышку гроба, — не хуже, чем можно ожидать в данных обстоятельствах. — Он откинул простыню. Рука и плечо были плотно забинтованы и частично загипсованы. — Через пару дней меня собираются отправить на легкие работы. Если только я не сумею нашептать в это симпатичное ушко, чтобы меня оставили здесь.
  
  Вики хихикнула.
  
  — Что ж, хорошо. Просто хотел проведать. Извини, что помешал. Веди себя хорошо.
  
  — Будто бывает иначе, — усмехнулся Мыш. — Кстати, Мойше, загляни в мою каюту и проверь, не спер ли кто серебряные ложки.
  
  — Ладно.
  
  — Увидимся через пару дней.
  
  — Угу. — Бен-Раби вышел, Эми следом за ним. — Черт побери! До чего же глупо себя чувствую.
  
  — Что? Почему?
  
  Он покачал головой. Объяснить он не мог — по крайней мере, ей. Сейнер никогда бы не понял, что Мойше имел в виду, когда говорил, что они с Мышом прошли точку невозврата и стали настоящими друзьями. Эми не в силах осознать, что это означает для планетянина.
  
  Ее что-то беспокоило.
  
  — Думаешь о том, что скажет Ярл, когда мы явимся с опозданием? — спросил он.
  
  — Угу.
  
  Пока они шли по стерильным белым коридорам, она оставалась столь же задумчивой.
  
  — Что это за тесты такие?
  
  — Не знаю. Просто тесты.
  
  Он уловил в ее словах едва заметную ложь. Ему не полагалось знать об их назначении. Он терпеть не мог подобных тестов, хотя дома их проходили всегда: коэффициент интеллекта, эмоциональная устойчивость, индекс предубеждения, социальная ответственность, индекс выживания, реакция на окружение, гибкость, приспособляемость… Все, что правительство именовало эвфемизмом «Отчет по случайной выборке»…
  
  Агентов Бюро бомбардировали тестами во время подготовки к заданию и после его завершения. Имелся даже тест на сопротивляемость к тестированию. У него она была достаточно высока. Ему не нравилось, когда заглядывали в душу, — хватало и того, что он чертовски часто занимался этим сам.
  
  — Пресловутый тест Уорнера тоже будет?
  
  Эми не ответила. Он пару раз попытался зайти с другой стороны, но ничего не добился и сдался.
  
  Чтобы вернуться к скутеру, пришлось идти в обход. Запланированный путь перекрывали раненые, поступившие с погибшего тральщика.
  
  — Плохо дело, Мойше, — сказала Эми, глядя вдоль заставленного носилками коридора. — С тех пор как прекратилась стрельба, сюда доставляют все новых. Возможно, вытащить всех с разбитых кораблей вообще не удастся. Они тоже падают в сторону Звездного Рубежа.
  
  — Где их собираются разместить? Нам в конце концов придется спать стоя.
  
  — Что-нибудь придумаем.
  
  — Напоминает мне полетную практику на последнем курсе, — сказал Мойше. — В то лето тоже шла война — на Теневой Черте и с сангари. И кто-то обнаружил планету пиратов Макгроу. Всю флотилию пришлось бросить туда. Астрогационную практику мы проходили на частных судах, которые зафрахтовала Академия.
  
  Воспоминания. То самое лето, когда он окончательно порвал с Элис…
  
  — Расскажи.
  
  — Гм? Зачем?
  
  — Затем, что я ничего о тебе не знаю. Ты никогда ничего о себе не говоришь. Мне хочется знать, кто ты и что ты.
  
  — Что ж, я вытянул худший билет. Кое-кому я не нравился. Я угодил на потрепанный корабль вольных перевозчиков, который мотался вдоль Края — с Трегоргарта на Большую Сахарную Гору, потом на Черномир, Карсон, Сьерру и Сломанные Крылья. Да и пассажиры там были те еще — вольные перевозчики порой возят совсем чокнутых. На обратном пути, между Сломанными Крыльями и Карсоном, на нас напали пираты Макгроу. Тогда я впервые узнал, что такое настоящий бой.
  
  Он замолчал.
  
  — И что случилось? — спросила Эми после затянувшейся паузы.
  
  — Для нас это стало полной неожиданностью. Макгроу обычно не трогают вольных перевозчиков, но Флот тогда их основательно прижимал, а мы везли оружие для Гнея Шторма…
  
  Зачем он все это рассказывал? Ее это никак не касалось. И все же… Разговор отвлекал от предстоящих тестов.
  
  — Дальше, Мойше?
  
  Он не сомневался, что все подробности происшедшего имеются в досье у Киндервоорта.
  
  — У «Халтурщика» — так назывался наш корабль — был полностью разболтанный двигатель. На волосок от рассинхронизации. Те вольные перевозчики не могли позволить себе потратиться на ремонт до окончания рейса. В итоге Макгроу никак не удавалось войти в фазу и вытащить нас в обычное пространство. Они пытались сделать предупредительный выстрел у нас перед носом, но двигатель выкинул фокус, войдя в фазу с их двигателем и затащив обоих внутрь взрыва. Корабль Макгроу сгинул, а «Халтурщик» серьезно пострадал, но в одной секции все же остался воздух. Я оказался там в ловушке вместе с сумасшедшим семейством с какой-то планеты Первой экспансии. Они всех ненавидели, а особенно староземельцев и чужаков. А нам с радистом-улантонидом пришлось выяснять, где мы находимся, и звать на помощь. Потребовалось три недели, чтобы соорудить передатчик, и еще три прошло, прежде чем кто-то поймал наш сигнал. В общем, жуть еще та. Мне тогда было всего девятнадцать, я до смерти перепугался, и все это обрушилось на меня… Эй! Где это мы?
  
  — Я заслушалась, — виновато ответила Эми. — Похоже, мы свернули не туда. Придется возвращаться.
  
  Они шли назад, пока она не отыскала нужный коридор. Тот проходил через отделение интенсивной терапии для женщин. Раненые лежали снаружи, где их могли быстро осмотреть измотанные медсестры. В отделение, рассчитанное на пятьдесят человек, набилось по крайней мере три сотни.
  
  — Похоже, и впрямь плохо дело.
  
  — Ходячих раненых переводят в жилые отсеки.
  
  Внезапно Мойше остановился как вкопанный. Лицо последней пациентки, лежавшей в противоожоговой капсуле, он никак не ожидал увидеть снова.
  
  — Марья!
  
  Она была жива и в сознании, лежала внутри капсулы среди переплетения трубок. Их взгляды встретились, и она попыталась выразить всю свою ненависть. Внутривенный монитор тут же ввел ей небольшую дозу нембутала.
  
  — Мойше? Что случилось?
  
  Он показал на капсулу.
  
  — Ты не знал?
  
  — Нет. Я думал, она погибла.
  
  — Погибла бы, если бы мы ее быстро сюда не доставили.
  
  — Но…
  
  — Ты со своим резаком стоял слишком уж далеко.
  
  — Ясно.
  
  Эми замолчала, поняв, что говорить на эту тему он не хочет.
  
  Ему следовало сообразить, что от Марьи не так-то легко избавиться.
  
  Есть ли у нее напарник? Ответ был крайне важен. От этого могла зависеть его жизнь.
  
  И если он выживет, Марья будет преследовать его на всех планетах. Он выигрывал в сражениях, но победа в войне оставалась под сомнением.
  
  От их следующей встречи он не ждал ничего хорошего.
  
  — С чего вдруг такая спешка? — спросила Эми.
  
  Он бежал со всех ног.
  
  Киндервоорт был недоволен, что они опоздали, но без особых возражений втолкнул Мойше в комнату для тестов.
  
  — Вот вам бен-Раби.
  
  Им занялись похожие на психологов типы. Мойше прогнали через знакомый строй идиотских вопросов. Он с детства сбивал испытателей с толку случайными ответами — именно потому тесты всегда длились столь долго. Компьютерам требовалась большая выборка, чтобы его подловить.
  
  Закончив, психологи передали бен-Раби обычным медикам, которые подвергли его тщательному обследованию. Особенно им полюбилась его голова. Он трижды рассказал историю своей мигрени и выдержал десятки поверхностных и глубоких сканирований черепа.
  
  Им также хотелось знать все о его имплантате межзвездной связи.
  
  С ним случился внезапный приступ немоты. Действия Бюро обсуждению не подлежали.
  
  Когда он уже был готов закричать, его отпустили. Главный экзаменатор пространно извинился за то, что отняли у него столько времени. В его голосе не прозвучало ни намека на искренность — оба знали, что потеря времени исключительно на совести Мойше.
  
  Мойше велели хорошо выспаться перед возвращением к работе.
  
  Он надеялся, что им не удалось ничего выяснить, но все же что-то они узнали. Профильные тесты нелегко обмануть.
  
  Время летело быстро — почти так же, как и в безумной лихорадке жизни на планетах. Мойше вернулся в ремонтную группу. Рабочие часы казались кошмаром.
  
  Каким-то образом им удалось запустить двигатели и вывести «Данион» на стабильную орбиту. Затем началась настоящая работа. Все, кто не был занят на спасательных операциях или поддержанием жизнедеятельности корабля, готовили его к гиперпространственному перелету на верфи.
  
  Работа требовала от Мойше не так много усилий, как ожидалось. На «Данионе» больше пострадали люди, чем техника, и атака акул причинила ему намного больше вреда, чем огонь сангари.
  
  До него доходили слухи, что половина людей на тральщике погибла или превратилась в живые трупы с выжженными мозгами. Его знакомым повезло — никто не стал жертвой. Но на работе он ежедневно встречал новые лица, и ему недоставало многих старых.
  
  Каждый раз, просыпаясь, Мойше удивлялся, что все еще жив. Сражение у Звездного Рубежа завершилось победой, но победа эта поставила флотилию тральщиков на грань катастрофы. Едва удавалось справиться со старыми проблемами, как тут же возникали новые.
  
  К тому же акулы вовсе не сдались. Они преследовали флотилию и стадо, и их численность росла с каждым днем. Через неделю или месяц они нанесут новый удар.
  
  Флотилия вела гонку со временем. Нужно было добраться до верфей, прежде чем акул станет слишком много…
  
  Время, за чьей завесой таилась внезапная смерть, летело быстро. И каждый прошедший день приближал Мойше к часу, которого он так страшился, к минуте, когда ему придется вернуться на Карсон, к прежней жизни.
  
  Ему не хотелось возвращаться.
  
  Былое «Хочу!» после сражения уже не пило соки души, не являлись ему в видениях и образы оружия. Казалось, в душевной болезни наступила спонтанная ремиссия. За прошедшие недели ничто его не беспокоило. Все проблемы теперь носили более непосредственный и личный характер.
  
  Он нашел то, в чем нуждался. Сочетание неких факторов, дававших ощущение места в жизни, — женщину, полезную профессию и общество, где его считали чем-то большим, нежели совокупностью статистических данных для манипуляции. Пока он не мог в полной мере осознать, что произошло и почему, но знал: его место здесь. Даже если его еще не вполне принимали за своего.
  
  Именно к этому он стремился, покидая Старую Землю. Кое-что дал ему Флот, но в недостаточной степени. Здесь же все было настоящим.
  
  Он нашел дом.
  
  Но как он мог остаться? Лояльность требовала от него иного. Он не мог согласиться на условия Киндервоорта. Он не мог предать Бюро.
  
  Может, встретиться с Ярлом и попытаться как-то договориться?.. Он колебался и метался, решался и передумывал по сто раз в день.
  
  А Мыш? Что он подумает? Что он сделает и скажет?
  
  И все это время, будто записывающий механизм, Мойше продолжал делать заметки для Бюро. Иногда он задумывался, как вынести их с корабля, но особого значения это не имело. Ведя записи, он фиксировал их в подсознании, откуда психологи могли извлечь их с помощью наркогипноза.
  
  Если он вернется домой.
  
  Если он захочет, чтобы эту информацию извлекли из его головы. Он с самого начала не желал участвовать в этом задании, а теперь ему хотелось этого еще меньше. Выполнив задание, он мог разрушить нечто, что стало для него дорого.
  
  Настроение у него было самое подходящее, чтобы закончить «Иерусалим». И он нашел цитату, которой можно было бы подытожить:
  
  Весь мир жаждой мщенья вконец обуян. Так в бурю, волнуясь, шумит океан. Ноге на равнине уж негде ступить, Просвета меж копьями не различить. И звезды померкли, исполнены зла, Со временем битву земля начала…
  
  Фирдоуси (Абул Касим Мансур)
  
  Все персонажи «Иерусалима» погибли, пытаясь воплотить желания своих сердец. «Прощайте, былые спутники», — подумал он.
  
  На том стоило и завершить. В любом случае то была лишь претенциозная попытка испробовать силы в современной литературе. И она ему больше не нравилась. Лишь самоубийственное настроение позволило быстро с ней покончить, не вдаваясь в подробности, которые он планировал изначально. Порой он чувствовал себя подобно собственным творениям, отвергая все, кроме смертельного финала…
  
  До конца контракта оставалось десять дней, когда его снова вызвали в контактную группу. Ему сообщил об этом лично Ярл Киндервоорт.
  
  — Я бы предпочел обойтись без всей этой ментотехники, Ярл, — сказал бен-Раби. — Меня этому не учили, и меня вполне устраивает нынешняя работа.
  
  — Я бы и сам это предпочел. — У Киндервоорта был слегка ошеломленный вид. — Ты и так уже чертовски много знаешь. Но приказ есть приказ, к тому же с самого верха.
  
  По каюте Мойше словно пронесся порыв холодного ветра. Он слишком много знал… Отпустят ли его вообще? И даже если да… Киндервоорт вполне мог подстроить несчастный случай в глубоком космосе, который заставит навсегда замолчать возвращающихся планетян.
  
  Дало бы добро на подобное начальство Ярла? Звездные ловцы порой бывали весьма раздражительны, но вряд ли стали бы провоцировать Конфедерацию.
  
  — Что вообще происходит, Ярл?
  
  — Не знаю. И мне это не нравится. Меня ни во что не посвящают, а тебя хотят перевести в контактную группу. Это все, что мне известно. Я всего лишь мальчик на побегушках. Хватай скутер и езжай. Вот пропуск.
  
  — Но я не хочу…
  
  — Твой контракт еще действует. И ты согласился исполнять любые поручения.
  
  — Черт побери. Ладно. Прямо сейчас?
  
  — Прямо сейчас.
  
  Добравшись полчаса спустя до контактной группы, Мойше обнаружил, что там за главного все тот же старик.
  
  — Будете снова работать с Гансом и Кларой, господин бен-Раби. Исключительно базовый контакт. Не знаю, с какой рыбой у вас будет мысленная связь. Они решают это сами.
  
  — Зачем меня позвали? В том нет никакого смысла. Через неделю меня здесь уже не будет.
  
  Старик притворился глухим:
  
  — Вероятно, в ближайшую неделю вам предстоит контакт с несколькими рыбами. Им нравится изучать разум с разных точек зрения, прежде чем решат выбрать постоянного партнера. Ганс, Клара, пришел господин бен-Раби. Приступайте к базовой программе.
  
  — Погодите минуту, черт бы вас побрал…
  
  Старик отошел к электрику в черной форме, чья работа его не удовлетворяла.
  
  — Доброе утро, Мойше, — сказала Клара. — Рада снова вас видеть. Как дела?
  
  — Мы ваша постоянная группа поддержки, — добавил юноша по имени Ганс. — Нам выделили пятьдесят первый…
  
  — Кем себя вообразил этот тип, черт возьми? Когда я с кем-то говорю, я ожидаю, что мне станут отвечать.
  
  — Спокойнее, — посоветовал Ганс. — Он со всеми так. Привыкнете.
  
  — Босс он еще тот, — заметила Клара. — Просто жуть. Но нам недолго осталось его терпеть. Его отправляют на повышение. Почему бы тебе не показать Мойше рабочее место, Ганс? Я приготовлю кофе.
  
  — Как по-твоему, что все это значит? — спросил бен-Раби Ганса, присев на край контактной койки. — Мне тут совершенно нечего делать.
  
  — Понятия не имею, — пожал плечами Ганс. — Нам лишь сказали, что вы наш новый ментотехник и мы должны ввести вас в курс дела. Клара думала, что вы решили остаться. Так ведь, Клара?
  
  — Что такое? — спросила Клара.
  
  — Ты говорила, что господин бен-Раби решил остаться на «Данионе»?
  
  — Да. Разве нет? — Она протянула Мойше чашку кофе. — Черного?
  
  — Спасибо. Нет, я не собираюсь оставаться.
  
  — Не понимаю. — На лице ее отразилось замешательство.
  
  — Я тоже. Я пытался им объяснить, что кто-то что-то напутал, но никто не стал меня слушать. Вы же знаете, как оно бывает. Когда они что-то решат…
  
  — Пожалуй, стоит проверить, — сказала Клара. — Нет смысла начинать, если это ошибка.
  
  — Давайте.
  
  Она вернулась пятнадцать минут спустя, озадаченная еще больше:
  
  — Они сказали — начинать.
  
  — Но почему, черт побери?
  
  — Не знаю, Мойше. Мне так сказали.
  
  — Чушь какая-то.
  
  — Я думал, вы солдат, — сказал Ганс. — Я думал, вы привыкли исполнять приказы, даже если их не понимаете.
  
  — Но я хотя бы знал, что их понимает тот, кто их отдал…
  
  Ганс улыбнулся.
  
  «Понимает тот, кто их отдал…» Он едва услышал слова Клары:
  
  — Лучше начнем. И так уже отстаем от графика.
  
  Похоже, бекхартизм процветал и здесь. А сам он, видимо, выглядел прирожденной пешкой.
  
  Как он ни пытался, не мог понять, какую пользу получат сейнеры, сделав из него ментотехника. Если он все равно собирался вернуться…
  
  — Готовы, Мойше? Та же процедура, что и в прошлый раз. На этот раз вас ничто не должно беспокоить — перекачивать энергию мы не будем. Просто спокойно парите. Попытайтесь открыть разум рыбе и почувствовать ее.
  
  Ганс опустил шлем на голову бен-Раби. Сквозь него донесся теплый и мягкий голос Клары:
  
  — Не забудьте, один щелчок правым переключателем для полной сенсорной депривации. Два — для контакта. Левым вверх — чтобы вернуться. Действуйте, когда будете готовы.
  
  Сам не зная почему, он повернул правый переключатель.
  
  Он ощутил себя словно в утробе, которая окутывала его, унося прочь страхи и боль реального мира. Несколько раз прочитав мантру, он попытался погрузить разум в ту же нирвану, в которой оказалось тело.
  
  Ощущение ему нравилось. Можно было расслабиться, отвлечься от мыслей об опасностях вселенной. Ничто не могло его тронуть…
  
  Он ошибался. Его древний мозг, выползший из морей Старой Земли, не мог вынести затянувшейся пустоты. Начинался приступ клаустрофобии.
  
  — Вы слишком долго пребываете в ПСД, Мойше, — послышался будто с расстояния в тысячу километров голос Клары. — Это вредно для вашего разума.
  
  Он снова повернул переключатель.
  
  Вокруг возникло странно искаженное и окрашенное пространство.
  
  Он падал в сторону молочно-белого шрама, который оставило на лике тьмы некое жестокое божество. Логика подсказывала, что это галактика, выглядевшая одновременно плотной и расплывчатой из-за того, что мозг пытался перевести нечто видимое в гиперпространстве в привычные образы.
  
  Что он видел? Разбегание тахионов? Гравитацию? Безумный танец глюонов, скреплявших воедино всю материю? Отчетливее всего шрам выделялся ближе к ядру галактики, которое в обычном пространстве скрывали пылевые облака.
  
  Мимо проносились длинные розовые полосы, подобно лучам рубиновых лазеров, сходясь в некоей точке в центре галактики. Внутри круга из розовых линий скользили золотистые точки. Что это — акулы и звездные рыбы, сопровождавшие флотилию тральщиков?
  
  Восприятие его простиралось все дальше, пока он не обнаружил несколько яйцевидных огней святого Эльма с хвостами как у комет, которые не могли быть ничем иным, как тральщиками, летящими в гиперпространстве. Он попытался найти Звездный Рубеж, но не сумел. Планета-крепость осталась позади. Сейнеры сделали ставку — и проиграли. Данный эпизод завершился. Флотилия Пэйна уходила к верфям…
  
  — Привет, человек-друг Мойше.
  
  Бен-Раби обрадовался, узнав Пузана. Он вдруг почувствовал себя как дома, там, где ему и было место.
  
  — Ты вернулся, человек-друг Мойше.
  
  — Да. Я не думал, что вернусь. Рад, что ты выжил в бою.
  
  Звездная рыба коснулась его разума, неся успокоение. Он не возражал.
  
  — Я тоже, человек-друг Мойше, — ощутил он мысленный смех. — Ты пришел, чтобы научиться быть контактером?
  
  — Похоже на то.
  
  — Хорошо. Я научу. Я, звездная рыба Пузан, — лучший учитель. Сделаю из тебя лучшего контактера всех времен. Покажу старейшинам. Начнем. Изучай вселенную вокруг, попытайся увидеть. Расскажи, что ты видишь.
  
  Мойше повиновался.
  
  — Нет-нет. Старайся увидеть все сразу. Забудь о глазах. Забудь вообще о телесных чувствах. Впусти в себя вселенную, стань с ней единым. Забудь о себе. Забудь обо всем. Стань центром вселенной.
  
  То был первый урок, который ему надлежало выучить, и самый трудный для начинающего ментотехника. Он старался изо всех сил, час за часом, но это было примерно то же самое, как заставить себя заснуть. Чем больше усилий он прилагал, тем более отдаленной становилась цель.
  
  — Мойше? — послышался слабый голос. — Мойше? Пора выходить.
  
  Ему не хотелось уходить. Пребывание вне собственного тела и ощущение полной свободы стоило всего того, что ему пришлось пережить. У Звездного Рубежа смерть заглядывала через плечо. Здесь, где ему ничто не угрожало, он ощущал воистину райское наслаждение, каким мог бы сопровождаться первый выход в открытый космос или первый оргазм.
  
  Он неохотно заставил себя поднять левую руку.
  
  К нему тут же вернулись страдания и боль смертной плоти, и он на какое-то мгновение понял искавших ложную нирвану, которую обещали наркотики и религия.
  
  С него сняли шлем и укололи в плечо.
  
  — На всякий случай, — сказала Клара. — Вряд ли у вас будет особая реакция на контакт, но никогда не знаешь заранее.
  
  Муки плоти постепенно отступили. Начинавшаяся мигрень умерла, не родившись.
  
  — Потрясающе, — проговорил он. — Мне не хотелось возвращаться.
  
  — В таком случае у вас настоящий талант контактера, — сказал Ганс. — Им никогда не хочется уходить и никогда не хочется возвращаться.
  
  — Поешьте как следует и хорошенько поспите, — велела Клара. — Контакт требует куда больше сил, чем кажется.
  
  Он еще трижды пообщался с Пузаном, и они крепко подружились — насколько это могли позволить их чуждые друг другу сущности.
  
  Во время пятого учебного сеанса с ним вступило в контакт существо, называвшее себя Судьей Старейшин. Судья нисколько не походил на Пузана. В нем было нечто воистину чуждое. Он вошел в разум Мойше холодно, будто змея, копаясь во всех закоулках, пока тот не почувствовал себя букашкой под микроскопом. Судья не предпринимал никаких попыток его обучать, не разговаривал с ним и не скрывал свою задачу определить, годится ли тот для связи со звездными рыбами. Когда контакт наконец прервался, Мойше был только рад, несмотря на все страдания реального мира.
  
  В контакт со старейшинами он вступал еще дважды, и каждый оказывался столь же холоден и флегматичен, как и Судья. То были бесстрастные существа, которых наверняка имел в виду Чижевский, когда писал «Древнего бога». Именно так бен-Раби и представлял себе богов.
  
  Затем последовали два восхитительных, веселых и радостных дня в обществе Пузана, которого назначили его «постоянным» контактером. Пузан не проявлял ни малейшего почтения к Старейшинам, отпуская в их адрес весьма рискованные замечания. Бен-Раби в ответ пытался обучить звездную рыбу понятию юмора.
  
  А потом все закончилось. Мечте пришел конец.
  
  — До свидания, человек-друг Мойше, — сказал Пузан, и на бен-Раби нахлынула бескрайняя грусть. — Я буду часто о тебе думать, человек-друг. Ты был более странным, чем другие.
  
  — Я тоже буду тебя помнить, Пузан, — пообещал Мойше. — Попытайся поймать мои мысли, когда я увижу тебя во снах.
  
  Клара и Ганс подумали, что он страдает от боли, и хотели дать ему вторую дозу обезболивающего, но он оттолкнул их. Дав волю слезам, он обнял Клару:
  
  — До свидания. — Он пожал руку Гансу. — Я буду скучать по вам.
  
  Они стояли и смотрели, как он, сгорбившись, в последний раз покидает контактную группу.
  
  
  
  19. Год 3049
  
  Возвращение домой
  
  Дни на «Данионе» подошли к концу. Оставались последние часы, но Мойше так и не связался с Киндервоортом, не найдя в себе смелости осознать, чего же он, собственно, хочет. Пока он спал, «Данион» вышел из гиперпространства, готовясь к старту вспомогательного корабля.
  
  Звездные рыбы и акулы наверняка кружили вокруг остатков флотилии тральщиков. И Пузан наверняка наблюдал за крошечной стальной иглой, которая должна была навсегда забрать Мойше.
  
  Лежа на койке, он вспоминал рассказы воспитателей в детском саду, когда был малышом. Герои всех этих историй никогда не топтались в нерешительности, и им никогда не бывало страшно. Но все они были родом из далекого и, вероятно, придуманного прошлого.
  
  В калейдоскопе современного мира не оставалось места для уверенных в себе людей, вроде Мыша. В нынешние времена робость способствовала выживанию.
  
  Он часто думал о том, на самом ли деле Мыш столь хладнокровен, каким казался. Наверняка его беспокоило и нечто иное, помимо взлетов и посадок.
  
  Через два часа вспомогательный корабль должен был стартовать к Карсону. Что мог поделать Мойше? Как ему следовало поступить? Он знал, чего хочет, знал, чего хочет Эми… Но продолжал разрываться между новым долгом и старым, считая, что предать Бюро ради личной выгоды — то же самое, что предать самого себя.
  
  Казалось, его преследовали новые призраки, сменив уже побежденных. Но в них, по крайней мере, было больше смысла.
  
  Оставшееся у него время сжалось до часа. Вещи были уже собраны. Он расхаживал по каюте, будто зверь в клетке, не в силах оставаться на месте. Эми неподвижно сидела на койке, то пребывая в мрачном молчании, то обрушивая на него потоки слов. Нужно было уйти, убраться отсюда…
  
  Он отправился на поиски напарника. Возможно, Мыш чем-то поможет. У паранойи имелись свои достоинства.
  
  После того как бен-Раби начал учиться на ментотехника, они почти не виделись.
  
  Мыш приятно удивился, открыв ему дверь.
  
  — Я уже собирался идти тебя искать, — первым делом заявил он. Его рука дрожала. — Хочешь сыграть, пока ждем?
  
  — Ладно.
  
  Партия-другая вполне могла помочь им расслабиться.
  
  — Как там Эми? Переживает?
  
  — Ведет себя, как и подобает настоящему бойцу.
  
  Мыш был чрезмерно взбудоражен. Бившая его дрожь не ограничивалась поврежденной рукой. Мойше не обращал на это внимания, считая, что друг, как обычно, нервничает перед полетом.
  
  — Слышал, что я нашел? — Мышу хотелось поговорить. — Много лет искал, а тут наконец заполучил у одного из наших. Он носил ее на счастье.
  
  Мыш показал древнюю бронзовую монету с дырой посередине.
  
  Бен-Раби оценил, что ей по крайней мере две тысячи лет, у нее восточное происхождение, она в хорошем состоянии, но относительно распространена. Определенно ничего особенного. Возбуждение Мыша начало его озадачивать.
  
  — Что ж, неплохо. Эми на самом деле воспринимает все куда хуже, чем я предполагал. — Он снова бросил взгляд на монету, которую продолжал подсовывать ему Мыш. — Уверен, что это не подделка?
  
  — Ничего, переживет. С женщинами всегда так, если ты любил их как надо. Нет, это не подделка. — Мыш, похоже, был чем-то разочарован. — Тебе играть белыми.
  
  Начав с ритуального дебюта, бен-Раби попытался обсудить свои проблемы:
  
  — Мыш, я хочу здесь остаться.
  
  Мыш взглянул на него искоса. На лице его отразились смешанные чувства, будто он ожидал подобного, но надеялся на нечто иное.
  
  — Давай поговорим после игры, — ответил он, нервно вертя в пальцах монету. — Как насчет того, чтобы выпить? Похоже, немного расслабиться тебе не помешает.
  
  Человеку, которому предстояли перегрузки и временная невесомость, вряд ли нужно спиртное, но бен-Раби согласился. Ему действительно было это необходимо. Подойдя к шкафу, Мыш достал бутылку с готовым коктейлем. Пока он искал стаканы, бен-Раби окинул взглядом каюту. Исчезло все, свидетельствовавшее о присутствии Мыша, вещи, которые на время превращали это место в его дом. Все, за исключением вездесущих шахмат.
  
  Стакан разбился. Выругавшись, Мыш собрал осколки и снова выругался, порезавшись.
  
  — Почему, черт побери, их не делают из пластика?
  
  — А зачем ты брал его поврежденной рукой?
  
  И тут бен-Раби увидел, что здоровая рука Мыша занята другим: он намазывал клейкой дрянью «жучок» службы безопасности. Затем он принес выпивку и возобновил игру.
  
  Игра шла медленно. Мышу недоставало обычной уверенности в себе. Он тщательно обдумывал каждый ход, продолжая вертеть в пальцах монету, будто хотел полностью ее стереть, прежде чем подняться на борт вспомогательного корабля. Бен-Раби допил свою порцию, потом еще несколько. Постепенно он расслабился, отключившись от мучивших его тревог. Он увлекся игрой и какое-то время удерживал инициативу. Мыш, несмотря на все усердие, по-прежнему выглядел отстраненным, встревоженным и невнимательным.
  
  Внезапно Мыш совершил несколько быстрых ходов. Бен-Раби потерял ферзя, а затем услышал:
  
  — Мат!
  
  Алкоголь больше не помогал. Поражение, столь незначительное, но столь неизбежное, внезапно обернулось аналогом всей жизни бен-Раби, что лишь усилило депрессию.
  
  — Я не убирал шахматы далеко, чтобы мы могли поиграть по пути домой, — сказал Мыш, неловко пряча фигуры в коробку поврежденной рукой. — Но теперь ты говоришь, что хочешь остаться?
  
  — Да. Это именно то, чего я искал…
  
  — Этого я и боялся.
  
  Мыш повернулся, и оказалось, что у его неловкости есть причины. Здоровая рука сжимала оружие ловцов, позаимствованное из каюты Марьи.
  
  — Тебе следовало сообразить, Мойше. И бегом бежать к Киндервоорту. — Мыш доигрывал до конца. — Сам знаешь, насколько все переплетено. Мы все еще работаем на Бекхарта. И я не могу тебя просто так оставить.
  
  Мойше подумал, что, возможно, в глубине души сам об этом догадывался. И пришел сюда, чтобы Мыш принял решение за него.
  
  — Психологи запрограммировали тебя, чтобы ты стал перебежчиком. Чтобы ты сумел проникнуть туда, куда не мог я. Они могли даже знать про Звездный Рубеж — что, если с этим связаны твои видения с оружием?
  
  Мойше взглянул на монету, которую вертел в поврежденной руке Мыш. Странно, он никогда не говорил, что хочет такую. Возможно, это был некий гипнотический ключ, открывший в памяти Мыша всю суть их задания.
  
  — Все это с самого начала планировалось надолго, Мойше. Нам нужна амбра для Флота. Вся, какая есть. Для войны.
  
  — Войны? Какой войны? Никто всерьез не воспринимает перевооружение улантонидов. Ты сам говорил, что это полная чушь.
  
  Мыш пожал плечами:
  
  — Ты был удаленным сборщиком данных. Одна из моих задач заключалась в том, чтобы тебя охранять. Остальное — по большей части витрина и ширма.
  
  Хоть это и выглядело неуклюже, Мыш пытался не просто объяснить. Ему не нравилось то, что он делал. И он старался убедить себя.
  
  Да, они стали слишком близки. Чересчур близки. И оба были друг другу небезразличны.
  
  — Мы же друзья, Мыш. Так что давай как-нибудь по-хорошему, ладно?
  
  Вот именно — по-хорошему. Как и в шахматах, его обыграл более сильный противник. Он составлял половину команды, обученную и запрограммированную для «мягких» действий. Мыш всегда брал на себя «жесткие». Несмотря на дружбу, Мыш вполне мог его убить, если не добьется сотрудничества. Мыш был идеальным агентом, которому никто не мог помешать довести дело до конца.
  
  Бен-Раби пристально взглянул в лицо напарника и увидел в нем боль. Возможно, подумал он, Мыш тоже не хочет возвращаться. Но сама природа Мыша оставляла ему еще меньше выбора… И пытаться на него давить глупо — ответ мог оказаться чрезмерным.
  
  Плечи бен-Раби безвольно обвисли. Он сдался, поняв, что снова стал щепкой в бурном потоке.
  
  По «Даниону» разнесся внушающий страх голос, призывавший всех отбывающих планетян к шлюзу для окончательного расчета и предполетного контроля. Мыш сунул оружие в карман.
  
  — Извини, Мойше, — сказал он.
  
  — Понимаю. — Хотя на самом деле он не вполне понимал.
  
  Мыш кивнул в сторону двери:
  
  — Пошли.
  
  Они вышли. Мыш никак его не беспокоил, даже когда представлялась такая возможность. Бен-Раби окончательно сдался.
  
  «У меня вообще нет никакого дома, — подумал он. — Что, если никогда и не будет? Что, если я так и останусь щепкой во вселенной, похожей на бурные реки Сьерры? Я вернулся к тому, с чего начинал».
  
  Он уставился на шлюз, ведший на вспомогательный корабль. Еще один долгий шаг, и он выйдет в терминал на Карсоне. Насколько все изменилось за время их отсутствия? Грета наверняка уже взрослая…
  
  Грета.
  
  — Мыш, я забыл взять что-нибудь для Греты. Меня не было чертов год… Нужно что-то ей привезти.
  
  — Господин бен-Раби? — сквозь толпу протолкался парень, держа в руке какие-то вещи Мойше. — Вы кое-что забыли.
  
  Мойше узнал человека Киндервоорта. Неужели они нашли его заметки?
  
  — Майк, я еще успею прихватить сувенир для дочери?
  
  Продолжая ворчать насчет забывчивости Мойше, Майк шагнул между ним и Мышом. Вокруг толпились планетяне, оживленно беседуя о предстоящем возвращении домой и нетерпеливо ожидая, когда их вызовет кассир. Бен-Раби не обращал на них внимания — его всецело захватила гримаса отчаяния на лице Мыша.
  
  — Оружие, пожалуйста, — сказал Майк.
  
  Их уже окружали несколько человек. К ним приближался сам Киндервоорт, только что вышедший из кабинета неподалеку.
  
  Мыш смиренно расстался с пистолетом. Замешательство на его лице сменилось слабой улыбкой.
  
  — Говорил же я Бекхарту — ничего не выйдет, — громко сказал он. — Но он никогда не слушает…
  
  Возникла суматоха. Послышались крики и вопли. Мыш повалил бен-Раби на пол. Майк застонал, дернулся и рухнул на них сверху. На той половине его лица, что осталась не обгоревшей, застыло удивленное выражение. Крики стали громче. Люди разбегались. Снова блеснула вспышка лучевого пистолета. Безопасники пытались добраться до стрелявшего.
  
  — Все оказалось куда запутаннее, — с холодным спокойствием проговорил Мыш на ухо бен-Раби. Присевший рядом Киндервоорт вопросительно на него взглянул. — Выстрел предназначался мне, — сказал ему Мыш. — Я сообразил, что он наверняка пошлет подстраховщика.
  
  Подстраховщик. Так на профессиональном жаргоне называли человека, запрограммированного под гипнозом на уничтожение всех причастных к заданию в случае провала. Обычно это были ни в чем не повинные люди, которых взяли с улицы и пропустили через жернова психотехников. Даже после убийства агентов, которые могли дезертировать или попасть в плен, они редко понимали, что сделали, почему и для кого.
  
  Бен-Раби никогда не считал, что он сам, Мыш и их задание настолько важны.
  
  — Извини, Мойше. Я предпочел ничего тебе не говорить. Так выглядело убедительнее.
  
  «Говорит ли он правду? — подумал Мойше. — Или ведет свою игру? А может, просто смотрит, куда ветер дует, надеясь спасти свою шкуру?»
  
  — Прежде чем мы смогли бы перейти на другую сторону, нам нужно было его выследить, а сделать это можно было только здесь. Теперь для него уже слишком поздно. Ему до нас не добраться. — Мыш пожал плечами и улыбнулся.
  
  Бен-Раби тоже.
  
  Он решил поверить. Ему не хотелось оставаться здесь одному.
  
  Вот почему ему столь трудно было принять решение. Для этого не хватало ни Эми, ни Пузана. Даже самой культуры сейнеров было недостаточно. Ему нужно было еще одно — Мыш. Нить, связывавшая душу с прошлым.
  
  Вернулись люди Киндервоорта.
  
  — Схватили его? — спросил Мыш.
  
  — Кто-то нас опередил. Когда мы до него добрались, он был мертв. Похоже на нервный яд.
  
  Киндервоорт оценивающим взглядом посмотрел на обоих.
  
  — Подстраховщик для подстраховщика? Ваш адмирал — странный человек, но о подобном я никогда еще не слышал.
  
  «Это не просто необычно, — подумал Мойше. — Это беспрецедентно. И полностью бессмысленно». Но — какого черта? Все закончилось. Он был дома и свободен.
  
  Наконец-то дома, к тому же с прекрасной женщиной — Эми уже бежала к нему сквозь толпу, бледная от волнения, — и с другом. Похоже, жизнь все-таки повернулась к лучшему.
  
  — Теперь ты готов? — взволнованно спросила Эми, убедившись, что он не пострадал.
  
  — Готов? К чему?
  
  — Перейти на нашу сторону, дурачок. Готов, милый?
  
  Похоже, она боялась, что его упрямство возьмет верх.
  
  — Похоже, особого выбора у меня нет. Но я ничего не стану рассказывать.
  
  — То есть? — переспросил Киндервоорт. — О чем?
  
  — О Бюро. О его политике, целях и задачах, о том, что, возможно, вам хотелось бы знать. Я ничего не скажу. Человек по имени Томас Аквинас Макленнон мертв, и все, что он знал, умерло вместе с ним. Не пытайтесь вызвать его из могилы.
  
  — И это все, что тебя беспокоит? — спросил Киндервоорт. — Мойше, Мойше, почему же ты сразу не сказал? А я-то думал, что, черт побери, тебя держит. В том, что ты хотел перейти на нашу сторону, никто не сомневался. Никто не ставил никаких условий. Никогда. Прости, если у тебя сложилось такое впечатление. Черт возьми, того, чего мне хотелось бы знать, ты все равно не знаешь — иначе Бекхарт никогда не стал бы тобой рисковать.
  
  Бен-Раби задумался. В словах Киндервоорта имелся смысл. Но кое-что он все же мог бы рассказать… К черту. Стоило рискнуть. Обняв Эми, он привлек ее к себе.
  
  — Спасибо, Ярл. Мыш… Ах да… Слушай, Ярл, я успею раздобыть какой-нибудь настоящий сувенир от звездных ловцов для моей дочери?
  
  — Дочери? — хором переспросили Киндервоорт и Эми.
  
  — Какой еще дочери? — спросила Эми. — Ты говорил, что никогда не был женат.
  
  — Да, не был. На самом деле она мне не дочь. Девочка, которую я встретил на Старой Земле. Я стал ее спонсором. Вроде как удочерил… Она не знает, где я и чем занимаюсь, и вообще…
  
  — Найди побыстрее что-нибудь, — велел Киндервоорт. — Вспомогательный корабль стартует через двадцать минут.
  
  — Эй, Мойше, — сказал Мыш. — Брось туда заодно вот это. — Он протянул монету с дырой посередине. — Пусть перешлет адмиралу.
  
  — Небольшое личное послание, да?
  
  — Вроде того.
  
  — Давай, Эми. Подскажи идею.
  
  — Как так вышло, что ты никогда мне не рассказывал про девочку? Как ее хоть зовут?
  
  Мыш смотрел им вслед, едва заметно улыбаясь. Вряд ли из этого выйдет классическая любовная идиллия. Но в том и не было необходимости — вполне хватит, чтобы она продлилась еще несколько месяцев.
  
  Его миссия завершилась. Но сотрудник Бюро не бросает товарищей — так же, как Штормы никогда не бросали друзей.
  
  
  
  Звездный Рубеж
  
  Тебе, Шерри Линн Мэйнс.
  
  Без твоей помощи я не выдержал бы никакие сроки.
  
  
  
  
  
  Часть первая
  
  Небесные сейнеры
  
  
  
  1. Год 3049
  
  Основное действие
  
  Предсмертный вопль взрывающегося солнца осветил звездную флотилию, какую видел мало кто из людей. Конвой состоял из шести огромных кораблей, самый маленький был длиной сорок километров.
  
  Корабли эти не окутывало свечение двигателей, и за ними не тянулся ионный след. Они дрейфовали. Но ударную волну от взрыва сверхновой они встретили на скорости, приближавшейся к трем десятым световой.
  
  Каждый корабль напоминал движущееся творение некоего скульптора, который собрал куски металлолома на космической свалке, сварил их воедино и зашвырнул получившееся к самой дальней звезде. Они состояли из углов, труб и плоскостей, шаров и кубов, а также чего-то похожего на серебристые паруса. Их сгорбленные спины ощетинились лесами антенн.
  
  Вместе с кораблями летел всевозможный мусор, выброшенный из рваных пробоин в бортах. Из них вырывались клубы замерзшего воздуха, мерцавшие в свете сверхновой. Вокруг самых серьезных повреждений, будто мясные мухи, кружили корабли поменьше.
  
  Только что завершилось сражение у Звездного Рубежа. Его ярость и масштабы вряд ли были доступны воображению тех, кто никогда не бывал среди звезд.
  
  Эти искалеченные, с трудом двигавшиеся корабли сумели выжить.
  
  Перед ними простиралась гигантская линза Млечного Пути, холодная, серебристая и яркая. Носы их обратились к ее центру. Звездная флотилия стремилась к оазису, будто умирающий в пустыне.
  
  На самом маленьком корабле засияло пятнышко, отсвечивая в океане вечной ночи. Свет этот не нес радости — то был темно-красный цвет венозной крови, краснота дряхлеющих солнц. Он разгорался, становясь все ярче.
  
  Другие корабли отошли в сторону. Их маленький собрат был обречен — еще немного, и его ядерный реактор выйдет из-под контроля. Им не хотелось оказаться вблизи от взрыва. Маленькие кораблики-мухи упорхнули прочь, забрав эвакуированных.
  
  На мгновение маленький корабль испустил сияние, которое могло бы сравниться со светом близлежащей сверхновой. Во все стороны разлетелись гигантские, будто древние пирамиды, обломки, смешавшись с теми, что сопровождали флотилию. Остов корабля начал медленно кувыркаться, мало чем отличаясь от выпотрошенного трупа. Маленькие корабли вновь устремились к нему, роясь вокруг останков. Сквозь эфир помчались запросы — есть ли выжившие? Хоть кто-нибудь? Ответа не последовало. Но кораблики все равно проникли внутрь.
  
  
  
  Мойше бен-Раби ударил по переключателю выхода под левой рукой.
  
  Голову взорвала мучительная боль — будто некий демон вонзил в виски пару крючьев и дернул.
  
  — Клара! — крикнул он. — Укол!
  
  Вонзившуюся в плечо иглу он не почувствовал — укол был слишком слабым. Он понял, что ему сделали инъекцию, поскольку несколько секунд спустя на него снизошло благословенное облегчение.
  
  Ганс снял с него шлем. Лицо юноши осунулось. Клара вытерла полотенцем пот с лица бен-Раби.
  
  — Что, все так плохо, Мойше? — спросила она.
  
  — Хуже некуда. Я больше не могу с ним связаться. Он где-то там, без защиты… А мы только что потеряли «Джариэль». Они не справились с утечкой антиматерии. Вспомогательные корабли вернулись к нему… Вряд ли они найдут кого-то живого.
  
  — Хочешь пить, Мойше? — спросил Ганс.
  
  Голос юноши дрожал — на «Джариэле» у него была сестра.
  
  — Да, пожалуйста. Пара литров пота из меня уж точно вылилась. Им удалось связаться с Грубером?
  
  — Я ничего не слышала, — пожала плечами Клара, похожая на добрую бабушку розовощекая полная седеющая женщина.
  
  Внешность ее вполне соответствовала характеру — она походила на книгу, содержание которой можно понять по обложке. Бен-Раби питал к ней нечто вроде сыновней любви.
  
  — Нам нужна помощь. Мы не можем вечно прятаться среди этого урагана сверхновой. Волна частиц движется в нашу сторону. Она разорвет экраны.
  
  — Пэйн говорит, что мы уйдем, как только эвакуируют всех с «Джариэля». Акулы наверняка рискнут напасть.
  
  — Черт побери…
  
  — Что говорят звездные рыбы? — спросил Ганс, вернувшийся с фруктовым напитком.
  
  Он старался казаться невозмутимым — времени, что он провел во флотилии, хватило, чтобы научиться ждать известий, как хороших, так и дурных. О сестре ему пока ничего не сообщили.
  
  Бен-Раби спустил ноги на пол.
  
  — Я же уже сказал — не могу связаться. Слишком далеко.
  
  — Может, удалось кому-то другому?
  
  — Кому-то более опытному? Вряд ли.
  
  Гансу было всего девятнадцать. Он не так уж давно покинул интернат и еще не успел привыкнуть ко всем реалиям флотилии тральщиков.
  
  — Придется поступать так, как говорит Пэйн, — пробиваться с боем.
  
  Бен-Раби била дрожь — тело отозвалось на мощную дозу обезболивающего. Клара накинула ему на плечи одеяло, но озноб не проходил.
  
  Они все еще точно не знали, удалось ли победить в сражении у Звездного Рубежа. Им было лишь известно, что флотилия Пэйна удержала за собой поле боя, осталась в живых и направлялась домой. Их пока больше не атаковали, но сражение могло возобновиться в любую минуту.
  
  — Только посмотри на меня, — прошептал бен-Раби. — Дрожу, не переставая.
  
  — Иди к себе, — сказала Клара. — Поспи немного.
  
  — Мы еще можем прорваться. Если придется идти на ментоприводе, без меня не обойтись. Дай хотя бы размять ноги.
  
  Он потрогал плечо в месте укола. Напряжение чрезвычайной ситуации давало о себе знать.
  
  Попытавшись встать, он тут же рухнул на койку.
  
  — Отвези его домой, Ганс, — сказала Клара юноше. — Лестер, помоги Гансу погрузить Мойше на скутер, хорошо?
  
  — Что такое? — спросил бен-Раби, когда Ганс остановил электрокар возле его каюты. Он не сразу сообразил, где находится. — Зачем ты…
  
  — Что случилось? — послышался сдавленный от тревоги женский голос.
  
  — Он потерял сознание, — ответил Ганс. — Ему просто нужно отдохнуть.
  
  — Я же говорила… — В поле зрения Мойше появилось бледное худощавое лицо в обрамлении коротких светлых волос. — Что с тобой творится, Мойше? Возомнил себя суперменом? Помоги мне, Ганс. Если потребуется, я привяжу его к кровати.
  
  — Кто-то же должен… — попытался возразить бен-Раби.
  
  — Ты не единственный «кто-то» на «Данионе». Впрочем, с новообращенными всегда так. Я его люблю, но порой из-за него аж на стену лезть охота.
  
  — Позаботься о нем, Эми.
  
  — Не беспокойся. Я и так уже слишком много вложила в этого идиота.
  
  Они уложили бен-Раби в постель, в которой он почувствовал себя уютно, будто в утробе. Но ощущение вины его не покидало. Как он мог спать, когда другие ментотехники пытаются установить контакт?
  
  Эми присела на край кровати. Мойше уже спал, когда она закончила ругать его за то, что совершенно себя не щадит.
  
  Она все еще сидела рядом, когда шесть часов спустя в каюте зажужжал коммуникатор.
  
  — Эми Колридж, — ответила она. — Служба безопасности.
  
  На маленьком экране появилось лицо в обрамлении седых волос.
  
  — Доброе утро, лейтенант. Бен-Раби там?
  
  — Да, капитан… сэр. Он здесь, сэр. — Голос ее стал на октаву ниже, и она невольно вытянулась в струнку. — Он спит, сэр. Но могу разбудить, если он вам срочно нужен.
  
  — Нет, не надо. Я хотел поговорить с вами, лейтенант. Сейчас приду.
  
  Две минуты спустя в дверь каюты постучали. Капитан, вероятно, звонил ей уже по пути.
  
  — Я только что прочел ваш доклад насчет бен-Раби.
  
  — Вы? Почему? Это же был рядовой отчет.
  
  Капитан не ответил.
  
  — Возможно, он потребуется нам для чего-то посерьезнее, чем контакт. Хочу задать вам вопрос, Колридж. И жду обдуманного ответа.
  
  — Сэр?
  
  — Вы все честно описали в докладе? Не поддаваясь чувствам?
  
  — Нет, сэр. Да, сэр. В смысле, все честно, сэр.
  
  — Уверены, что он стал сейнером без каких-либо задних мыслей?
  
  — Кое-какие есть. Все-таки он воспитывался иначе. Но он полностью предан, сэр. Даже слишком. Такой уж он есть.
  
  — И останется предан? Даже под давлением обстоятельств? Ему уже доводилось изменять в своей верности.
  
  — Изменять? Когда, сэр?
  
  — Когда он покинул Старую Землю.
  
  — Это совсем другое. Земля — часть Конфедерации. Он просто поступил во Флот.
  
  Капитан «Даниона» задумался:
  
  — Верно. Но, учитывая взгляды староземельцев, это свидетельствует о ветреной натуре. Ладно, хватит о бен-Раби. Что насчет его товарища?
  
  Эми нахмурилась, сдвинув бесцветные брови над бледно-голубыми глазами.
  
  — С этим несколько сложнее, сэр. Мыш не настолько прост.
  
  — Вы уверены в этом? Судя по психологическому профилю, он на самом деле проще некуда. Такое впечатление, будто все его существование построено на ненависти к сангари.
  
  — Тогда почему он остался здесь? Он мог вернуться в Конфедерацию вместе со всеми. Сражаться с сангари ему тут негде.
  
  — Мне это тоже интересно. Потому я и спросил.
  
  — Не могу сказать, сэр. Для меня он сплошная ширма — смесь обаяния и глупости. Я не понимаю, когда он серьезен, а когда шутит. У меня складывается лишь единственное ощущение — будто человек, которого я вижу, на самом деле не настоящий Масато Шторм.
  
  — У вас с ним тоже роман, лейтенант?
  
  — Сэр!
  
  — Отвечайте.
  
  — Нет, сэр! У меня нет романа с господином Штормом.
  
  — В таком случае вы принадлежите к вымирающему виду. Похоже, он уложил в постель половину незамужних женщин на «Данионе».
  
  — Он привлекает женщин определенного рода.
  
  — Вот как? — улыбнулся капитан. — Но не вас?
  
  Эми ответила не сразу:
  
  — Некоторый соблазн есть. От него исходит особый животный магнетизм. И мне любопытно, что видят в нем остальные. Но со мной ничего такого не случится. Он не слишком мне нравится.
  
  Похоже, ответ удовлетворил капитана.
  
  — Мы вступаем в новую эпоху, лейтенант. Во время перемен. Наш изоляционизм подвергся атаке. Акулы изматывают нас. Идея Звездного Рубежа потерпела фиаско. Придется приспосабливаться — иначе останется только самим поцеловать себя на прощание в задницу. Эти двое могут оказаться нам полезны. У них нестандартная подготовка. У нас нет разведывательной службы как таковой, и они могли бы ее создать. Но для этого придется им доверять. И они не потомственные звездные ловцы.
  
  — То же можно сказать о многих из нас. Мой отец…
  
  — Знаю. Мы все беженцы. Спасибо, лейтенант. Пусть этот разговор останется исключительно между нами. Никому о нем не упоминайте. И если узнаете о чем-то, что могло бы иметь отношение к данному вопросу, — звоните по моему номеру. Я внесу ваше имя в список первоочередных и сразу же перезвоню.
  
  — Да, сэр.
  
  Капитан ушел столь же быстро, как и появился. Эми сидела, уставившись в полумрак. Вскоре она встала и, подойдя к спящему бен-Раби, взглянула на него с благоговейным трепетом.
  
  Она никогда раньше не видела капитана корабля и не встречалась с ним, если не считать общих собраний.
  
  Ее Мойше, мужчина, ставший для нее последней возможностью… Вероятно, он и впрямь чего-то стоил.
  
  Эми никогда не завела бы роман с чужаком, если бы ее самооценка не упала столь низко. Она не могла поверить, что вполне заслуживает хорошего мужчину, настоящего звездного ловца. И полагала, что ей придется провести остаток жизни у подножия общественной и карьерной лестницы.
  
  Встреча с капитаном все изменила. Она поняла, что ей придется расшевелить Мойше. И постараться, чтобы друг Мыш не сбил его с истинного пути.
  
  Между жизнью в Конфедерации, которую бен-Раби оставил позади, и жизнью звездных ловцов имелись глубокие различия.
  
  Звездные ловцы, они же небесные сейнеры, проводили всю взрослую жизнь на борту огромных кораблей-тральщиков. Они путешествовали по водородным течениям глубокого космоса, собирая отходы жизнедеятельности неосязаемых космических созданий, которых называли звездными рыбами. В межзвездных реках существовала целая экосистема — обширная и медлительная, что вполне соответствовало редким случайным столкновениям молекул, из которых постепенно развился данный тип жизни. Жизнь эта была невидима для радаров. Атомы, из которых состояли «тела» межзвездных существ, могли быть разбросаны в пространстве многих кубических километров.
  
  Звездные рыбы были крупнее кораблей-тральщиков, но содержавшуюся в них материю можно было сжать до размера десятилетнего ребенка. Составлявшие ее атомы являлись как точками приложения сил, так и частью самого жизненного процесса. И большинство существ в этой экосистеме существовали отчасти в гиперпространстве и другой параллельной вселенной.
  
  В сердце звездной рыбы пылало пламя крошечного реактора.
  
  Звездные рыбы поглощали водород и случайные молекулы, время от времени извергая сгусток твердых отходов. Сгустки эти обладали невероятной ценностью.
  
  Звездные ловцы называли их амброй. Амбра составляла основу их экономики.
  
  Ее сгустки использовались в аппаратуре межзвездной связи. Заменить их было нечем. Сейнеры полностью владели единственным ее источником, держа под контролем рынки и стоимость.
  
  Бесчисленное множество организаций были готовы заплатить любую цену за мгновенную связь на межзвездных расстояниях.
  
  Мойше бен-Раби и Масато Шторм получили задание от Флота Конфедерации проникнуть в среду сейнеров и найти способ завладеть тральщиками и индустрией амбры. Их миссия завершилась удачей — и вместе с тем провалом. Они нашли нужную информацию…
  
  И решили стать звездными ловцами.
  
  Водородные течения могли похвастаться развитой экосистемой, которая включала в себя хищных «акул», существовавших главным образом за счет звездных рыб. Эволюция снабдила последних единственным по-настоящему надежным орудием защиты — интеллектом.
  
  Эволюция в глубоком космосе началась за многие эпохи до того, как зародилось солнце Старой Земли. Современная разновидность звездных рыб помнила свою историю на протяжении миллиардов лет. Они видели рождение и гибель бесчисленных рас на планетах и знали ценность собственных отходов.
  
  За последнюю тысячу земных лет — всего лишь мгновение в жизни звездной рыбы — численность акул невероятно возросла. Возник новый их вид, который слабо соображал, но неудержимо размножался и охотился стаями, иногда состоявшими из тысячи хищников. Выживание звездных рыб внезапно оказалось под сомнением.
  
  Их старейшины в несвойственной им спешке решили бросить все силы своего разума на поиски способа вступить в контакт с крошечными теплыми созданиями. Последние обитали в металлических скорлупках, рыскавших в окрестностях оставленных рыбами следов.
  
  Им удалось заключить сделку с изначальными звездными ловцами — амбра взамен на защиту человеческого оружия. Сделка оказалась удачной. Акул удерживали поодаль в течение двухсот лет.
  
  Очередное мгновение ока Времени.
  
  А затем размножившиеся акулы разработали новую тактику, нападая сперва на защитников и лишь потом на их подопечных.
  
  После одной такой атаки «Данион» понес тяжелые потери, и ему пришлось завербовать жителей планет в качестве срочной замены. Командование корабля надеялось привлечь высококвалифицированных техников, которых можно было бы переманить из Конфедерации. Но вместо этого они привлекли десятки шпионов, посланных в надежде захватить власть над флотилией тральщиков. Бюро разведки Флота Конфедерации направило старших полевых агентов Мойше бен-Раби и Масато Игараси Шторма.
  
  И эти двое нашли то, что обещало стать для них домом.
  
  По всему «Даниону» взвыли сирены.
  
  Эми вскочила:
  
  — Мойше! Все по местам! Похоже, мы выходим из волны сверхновой!
  
  Бен-Раби выбежал из спальни, на ходу облачаясь в комбинезон.
  
  — Идем, милая. — Он потащил ее в коридор, где у зарядных розеток стояла пара скутеров. Он схватил один, она другой. — Увидимся, дорогая, — бросил он, уносясь прочь.
  
  Вырулив на середину коридора, он вдавил педаль. Мимо проносились размытые стены. По пешеходным дорожкам бежали люди. Скутеры мчались навстречу. Каждый поперечный коридор грозил столкновением. Откуда-то сверху, подобно гласу божества, громыхало:
  
  — Все по местам! Все по местам!
  
  «Черт побери, — промелькнуло в голове Мойше. — Не думал, что это случится так скоро».
  
  Пять огромных кораблей, похожие на замысловатые хитросплетения металла, выходили из ослепительного свечения сверхновой. Напоминающие мух кораблики все еще кружили возле их ран, а также между ними и кувыркающимся среди них остовом, прикрытые огненной завесой. Один за другим пять громадных кораблей развернули наружу от общего центра самое мощное свое оружие.
  
  
  
  2. Год 3049
  
  В то же время
  
  Корабль появился чуть ниже поверхности пылевого озера, заполнявшего кратер на безымянном спутнике планеты у центра галактики. Ближайшая к центру планета Улант болталась в тысяче световых лет дальше в сторону края. Никто из людей прежде не бывал в этой части космоса.
  
  Если бы с планеты наблюдали астрономы, их наверняка бы удивил гейзер, вырвавшийся из ровной пылевой поверхности кратера.
  
  Но никто из астрономов не вел наблюдений. Они, как и солдаты, жены, старики и дети, как и все на той планете, вели столь изматывающую борьбу за выживание, что их давно перестал волновать сам факт существования спутника.
  
  Корабль, покачивавшийся на поверхности пыли, походил на гигантский бублик с пивной банкой посередине, которую удерживали на месте тонкие соломинки. Из «бублика», подобно плавнику акулы, росло высокое крыло, уходя в сторону от цилиндра. Крыло увенчивалось шаром.
  
  Весь корабль был черен как ночь. Ни один номер на корпусе не нарушал черноту.
  
  Корабль был небольшой — высота «пивной банки» составляла всего шестьдесят метров, а внешний диаметр «бублика» едва превышал шестьдесят пять. Плавные очертания корабля нарушали лишь несколько антенн, две ракетные пусковые установки и торчащие батареи лазеров и гразеров. Корабль напоминал смертоносного зверя, предназначенного исключительно для убийства.
  
  Это в буквальном смысле был музейный экспонат — и один из самых мерзких кораблей-акул, которые когда-либо порождал человеческий разум.
  
  Корабль был «прыгуном», оставшимся со времен войны с улантонидами. Его вытащили из Военного музея в Лунном командовании и восстановили специально для данного задания.
  
  То был первый «прыгун», вышедший в космос после самого отчаянного периода войны, — ибо «прыгуны» были столь же смертоносны для их экипажей, как и для врагов, которых они преследовали. И вновь вернуться в бой они могли лишь в случае, когда на карту поставлено само существование человечества.
  
  В Лунном командовании это понимали. Слишком уж разрушительное воздействие оказывали флотилии «прыгунов» на разумы и тела экипажей.
  
  Маленькие кораблики, подстерегавшие в засаде, изменили ход войны с улантонидами — и заполнили больницы Конфедерации ходячими трупами, немногими выжившими внутри пожиравших разум маскировочных полей.
  
  «Прыгуны» генерировали внутри «бублика» поле, выводившее корабль в измерение за пределами гиперпространства, называвшееся Ничто. Там он оставался незримым, пока не возвращался в гиперпространство или обычное пространство, атакуя врага.
  
  Стаи «прыгунов» уничтожали флотилии улантонидов.
  
  Экипаж этого «прыгуна» был самым выдающимся среди всех, когда-либо существовавших во Флоте.
  
  Капитаном корабля был адмирал флота граф Манфред фон Штауфенберг, первый заместитель начальника штаба Флота Конфедерации, прослуживший на «прыгуне» до конца войны. Старшим помощником была Мелена Тель-эйч Катх, Первая защитница Уланта, или министр обороны. Начальником боевой части был главный миротворец Уланта, или начальник генерального штаба, Турон Ваал-чист Форс. Главным оружейником и его помощниками были звездные повелители токе, один командовал легионом космической пехоты Конфедерации. Остальные равнялись ему по рангу в касте воинов.
  
  Из всех пяти рас на борту корабля не было ни одного представителя, кто был бы ниже по званию адмирала или генерала. И все они относились к числу принимавших решения.
  
  Удачно нацеленная ракета могла нанести немалый урон обороне человечества и его союзников.
  
  Адмирал Уайлдблад, руководившая Бюро разведки Флота, и адмирал Бекхарт, заведовавший ее департаментом грязных делишек, занимали незначительные посты в боевой части. Первая отвечала за аппаратуру гиперпространственного обнаружения, второй — за систему пассивных радаров.
  
  Все, включая звездных повелителей, спали в гамаках, свисавших с центрального структурного элемента «прыгуна», или «киля». Они делили на всех один туалет и обходились без душа, которого вообще не предусматривалось. Во время пребывания в ином измерении, или «прыжка», приходилось пользоваться переносными ночными горшками, вдыхая вонь друг друга, — как и всем экипажам «прыгунов» давно ушедших эпох.
  
  Всем им предстояло увидеть собственными глазами надвигающуюся катастрофу, о которой уже много лет возвещали улантские разведчики.
  
  Они видели фильмы. Они допрашивали свидетелей. Иногда они уже что-то предпринимали. Но чтобы окончательно поверить, они должны были увидеть это сами.
  
  Узреть войну, идущую на планете, вокруг которой вращался спутник.
  
  Некая раса из окрестностей ядра галактики систематически истребляла всех встреченных разумных существ. Обитатели этой планеты стали очередными жертвами.
  
  Экипаж «прыгуна» состоял из представителей рас, в прошлом яростно сражавшихся друг с другом. Некоторые и теперь недолюбливали друг друга. Но никогда, даже во времена самого отчаянного противостояния, никому даже в голову не приходило истреблять врагов подчистую. Их войны становились испытанием воли рас в борьбе за территорию.
  
  Эта планета была четвертой, которую атаковала раса из центра галактики после того, как ее обнаружили разведчики улантонидов. Первые три теперь стали полностью безжизненными. Агрессоры даже побрезговали использовать их в качестве баз.
  
  Даже воинам-токе казалась непостижимой мысль, будто разумную жизнь можно уничтожить лишь потому, что она разумна.
  
  Воины считали сражения чем-то вроде тигля для очищения души, мрачно-величественным и достойным богов путем к чести и славе. Для них битва являлась самоцелью. Они сражались друг с другом без посторонних.
  
  Они прекрасно осознавали различие между победой и истреблением. И несдержанность пришельцев из центра повергала их не в меньший ужас, чем остальных товарищей по команде.
  
  Все они явились сюда, чтобы увидеть случившееся собственными глазами. И на дисплеях «прыгуна» предстала мрачная правда.
  
  Атмосферу планеты пронизывала паутина лазерных лучей, рассекавших воздух и пространство подобно сокрушительным мечам тысячи древних армий. У обитателей планеты имелось технологическое преимущество. У их истребителей — численность и решимость. Их корабли затмевали собой звезды.
  
  Внешнюю защиту планеты они преодолели несколько месяцев назад. Теперь они сокрушали наземную оборону, и уже высаживались первые десанты.
  
  Поверхность планеты испещряли яркие короткоживущие вспышки.
  
  — Ядерные взрывы! — прорычала защитница Уланта.
  
  Даже в самые яростные моменты войны между людьми и улантонидами ни те ни другие не обрушивали на планеты противника ядерное оружие. По молчаливому соглашению область его применения ограничивалась вакуумом.
  
  — Они знают, что мы здесь, — сказал Бекхарт. — Сюда направляются семь кораблей-разрушителей.
  
  — Что ж, прекрасно, — ответил граф фон Штауфенберг. — Мелена, похоже, большая часть взрывов происходит в тропосфере. Вряд ли хотя бы одна из тысячи боеголовок пробивается к поверхности.
  
  — Каждая пробившаяся разрушает, — прогремел звездный повелитель, командовавший всеми звездными повелителями. — Оборонительная сеть слабеет. Скоро будут две на тысячу. Потом четыре.
  
  — Не говоря уже об отдаленных последствиях радиоактивности. Интересно, почему они так форсируют высадку? Взгляните на тот архипелаг возле Южного тропика. Они пробили туда открытый коридор.
  
  — Адская защита, — пробормотал кто-то. — Столь же крутая, как и у Звездного Рубежа. Не хотелось бы мне пытаться ее пробить.
  
  — Как скоро те разрушители доберутся до нас? — поинтересовался фон Штауфенберг.
  
  — Они идут в обычном пространстве. Ближайший будет здесь через четыре-пять минут. Похоже, там еще кое-кто зашевелился.
  
  — Мы можем что-нибудь сделать? — спросила директор разведки Флота.
  
  — Можем расквасить несколько носов, — ответил фон Штауфенберг. — Но это ничего не изменит. Даже имея сотню «прыгунов», мы все равно бы не справились — слишком уж их много, черт побери. Ладно, пусть посмотрит народ из других отсеков. Хочу, чтобы это увидели все. Нам нужно будет что-то решить по пути домой.
  
  — Воины уже решили, — сказал звездный повелитель легиона космопехотинцев-токе.
  
  — Он говорит от имени токе, — добавил его начальник. — Для токе может быть только одно решение. Мы выступим против них. Если потребуется — в одиночку.
  
  — Для меня все не столь просто, Манфред, — заметила Мелена. — Хоть наша раса — искатели приключений, но меня сдерживают демократические традиции и вера в мир. Мы не в состоянии быстро и качественно организоваться.
  
  — Раньше у вас получалось, — усмехнулся фон Штауфенберг.
  
  Защитница была старше его. Всю войну с улантонидами она прослужила солдатом.
  
  — Полагаю, сумеем и снова. Если мы решим объединиться, будем способны на что угодно. Но сам процесс принятия решения до ужаса медленный.
  
  — Ваши решения принимались много лет назад, Мелена, — буркнул сидевший за радаром Бекхарт. — Не пытайтесь пускать нам пыль в глаза. Я могу назвать имена и бортовые номера сотни новых кораблей, которые вы спрятали там, куда, как считалось, мы никогда не заглянем.
  
  — Адмирал Бекхарт? — спросил фон Штауфенберг.
  
  — У меня свои источники, сэр. Они перевооружаются со всей скоростью, на которую способна кораблестроительная промышленность. Корабли, которые сходят с конвейера, выглядят как торговые суда, вот только мощность двигателей воистину запредельна, и ни одна транспортная компания никогда их не получает. Они исчезают на какое-то время, а потом появляются совсем в другом месте, ощетинившиеся орудиями.
  
  — Почему об этом не проинформировано Верховное командование, Бекхарт?
  
  — Потому что мои источники — из окружения защитницы. И мне известно, почему они перевооружаются. Вы бы никогда в это не поверили. Половина Верховного командования все еще пытается переиграть исход войны с улантонидами. Я решил, что можно продолжать эту игру и дальше, — наши люди видели достаточно тех новых кораблей, чтобы занервничать и запустить собственную программу. Так что и мы не стоим на месте.
  
  — Бекхарт… Ваша логика меня озадачивает. Воистину. У меня возникает чувство, что вам придется объясняться перед следственной комиссией. Что еще вы от нас скрывали?
  
  — Хотите честного ответа или такого, который вам понравится?
  
  Бекхарт не отличался умением заводить связи и оставался на своем посту в основном потому, что никто другой не сделал бы его работу лучше.
  
  — Бекхарт!
  
  — Есть кое-что, сэр. Текущие операции. Если они увенчаются успехом, мы будем полностью готовы к встрече с этими чудовищами.
  
  — Чудовищами? — переспросила Мелена. — Нет никаких доказательств…
  
  — Мелена, адмирал — ксенофоб. Собственно, он и людей-то не особо любит. Расскажите, чем вы занимаетесь, Бекхарт?
  
  — Есть вероятность, что я на пороге решения проблемы сангари. Перед тем, как мы улетели, появились некоторые новые данные. Не исключено, что придется снова позаимствовать фон Драхау.
  
  — Что еще?
  
  — Пока все слишком неопределенно, чтобы всерьез обсуждать. Возможен прорыв в технологии связи и вооружений. Сейчас мне не хотелось бы об этом говорить. Уж точно не здесь.
  
  — Бекхарт…
  
  — Соображения безопасности, сэр. Можете занести в протокол, если хотите.
  
  Фон Штауфенберг развернулся к директору разведки Флота. Та пожала плечами:
  
  — От меня вы тоже ничего не добьетесь, Манфред.
  
  — Черт побери! Ладно, продолжим. Время на исходе, а всем нужно это увидеть.
  
  «Прыгуны» были самыми тесными кораблями со времен «Джемини». Пропустить по очереди через рубку управления сорок с лишним существ было не так-то просто. Процесс шел медленно и с трудом.
  
  — Похоже, он собрался стрелять, — сказал Бекхарт, указывая на ближайший разрушитель. — Уже выстрелил. Залпом ракет. У нас четыре минуты, чтобы укрыться.
  
  — И как это понимать? Он даже не попытался выяснить, кто мы и что нам нужно.
  
  — Говорит капитан корабля, — объявил фон Штауфенберг по системе оповещения. — Нас обстреливают. Машинному отделению приготовиться к уходу в Ничто. — За тридцать секунд до подлета ракет он приказал: — Ныряем на десять гэв. Старший помощник, запрограммируйте атаку на обстреливающий нас корабль.
  
  Похожие на перья антенны улантонида дрогнули и зашевелились, что соответствовало человеческой довольной усмешке.
  
  Звездные повелители уже были в оружейном отсеке, надеясь, что им позволят развлечься со смертоносными игрушками.
  
  — Одну ракету, — сказал фон Штауфенберг. — Прямо по его кильватеру.
  
  То была классическая стратегия атаки «прыгунов». Уязвимым местом боевого корабля являлись двигатели — их сопла невозможно было столь же надежно защитить, как остальную часть корабля.
  
  Пыль в кратере внезапно слилась воедино, обрушившись будто воды Красного моря на колесницы фараона. Корабль-«бублик» исчез.
  
  — Нырните до сорока гэв, — приказал фон Штауфенберг. — Сомневаюсь, что им хватит сведений для поиска нашей точки Хокинга, но на всякий случай все же уменьшим сечение.
  
  В числе любопытных фактов о «прыгунах» был и тот, что ни одна известная человечеству раса не сумела изобрести ничего подобного. Даже для людей это был всего лишь побочный продукт других исследований.
  
  По прошествии двадцати трех минут старший помощник доложил:
  
  — Занята позиция для атаки, капитан.
  
  — Оружейный отсек, говорит капитан. Одна ракета. Готовность. Группа обнаружения — когда вынырнем, возьмите дистанцию и пеленг на все, что увидите. Сделаем все, что можем. И еще включите запись. Обслуживание — сбросьте тепло, пока мы в обычном пространстве. Ладно. Все готовы? Машинное отделение — выныриваем.
  
  Накопление тепла было самой большой слабостью «прыгуна». Находясь в Ничто, сбросить тепло невозможно. А «прыгуну» часто приходилось торчать там по несколько дней, пока за ним охотились вражеские корабли.
  
  «Прыгун» не был военным кораблем в прямом смысле слова — скорее наносящим внезапные удары истребителем, полностью полагавшимся на фактор неожиданности.
  
  Первая защитница вывела их из Ничто всего в четырех километрах позади разрушителя. «Прыгун» покачнулся, выпустив ракету с ускорением в сто «же». Она попала в цель, прежде чем на разрушителе поняли, что происходит.
  
  — Подарок хорошим парням, — проворчал Бекхарт, когда «прыгун» снова ушел в Ничто.
  
  — В смысле? — спросил фон Штауфенберг.
  
  — Адмирал, уничтожая их, вы выдаете ценную информацию. Вы сообщаете им, что мы на это способны. И заставляете задуматься, каким образом. Летим домой, пока мы не выдали им данных посерьезнее. Прибережем сюрпризы к тому времени, когда от них будет хоть какой-то толк.
  
  Фон Штауфенберг побагровел. Последние крупицы приязни между ним и Бекхартом исчезли без следа.
  
  — Он прав, Манфред, — вмешалась Первая защитница. — Вы едва не растратили все преимущество «прыгунов», постепенно используя их во время войны. Было бы куда действеннее, если бы внезапно появлялись целые их флотилии. Нам могло не хватить времени, чтобы приспособиться.
  
  — Да, конечно. Поддался эмоциям. Программируйте курс к кораблю-матке, Мелена.
  
  «Прыгуны» не могли летать далеко. Их ждал корабль-матка в ста световых годах в сторону дома. Его охраняла небольшая армада.
  
  Экипаж этого «прыгуна» высоко ценил собственные жизни.
  
  
  
  3. Год 3049
  
  Основное действие
  
  Бен-Раби промчался на скутере через вход в сектор управления. Несколько секунд спустя за ним с грохотом опустилась массивная бронированная дверь, полностью отрезав эту часть корабля от остальных. Никто не мог ни войти, ни покинуть ее, пока дверь не поднимется снова.
  
  Со скрежетом затормозив, Мойше спрыгнул со скутера, воткнул вилку зарядника в первую попавшуюся розетку и побежал к люку, что вел в контактную группу.
  
  — Успел-таки, — сказала Клара. — Мы уж думали, не сумеешь. Слишком уж далеко ты живешь. Сядь, передохни.
  
  — У меня скутер дымился. Пусть кто-нибудь его посмотрит, Ганс.
  
  Он опустился на подготовленную койку.
  
  — Готов? — спросила Клара.
  
  — Нет.
  
  Она улыбнулась. Ганс втирал ничем не пахнущую мазь в кожу его головы. Клара просунула пальцы в некое подобие сетки для волос.
  
  — Ты никогда не готов. Я думала, тебе понравился Пузан.
  
  — Пузан вполне мне нравится, — усмехнулся бен-Раби. — Хороший парнишка. Но он понравился бы мне куда больше, если бы мог войти в дверь, протянуть руку и сказать: «Эй, Мойше, пошли опрокинем по паре пива».
  
  Пузаном звали звездную рыбу, с которой обычно связывался бен-Раби.
  
  — А ты ксенофоб.
  
  — Чушь. Не в том дело. Просто когда чувствуешь, что болтаешься где-то вне собственного тела…
  
  — Неправда, Мойше. Старушку Клару не обманешь. Я нянчилась с ментотехниками еще до твоего рождения. И вы все одинаковые. Вам не хочется покидать тело, потому что потом очень больно возвращаться.
  
  — Гм?
  
  — Готово, — сказал Ганс.
  
  Клара натянула сетку на голову Мойше. Мягкие теплые пальцы на мгновение задержались на его щеках, и улыбка ее на мгновение сменилась озабоченным взглядом.
  
  — Не перенапрягайся, Мойше. Если станет совсем тяжко — выходи. Ты слишком мало отдыхал.
  
  — После Звездного Рубежа отдыхать некогда. Никому.
  
  — Мы победили, — напомнил Ганс.
  
  — Слишком дорогой ценой.
  
  — Все дешевле, чем проиграть.
  
  Бен-Раби пожал плечами:
  
  — Похоже, у вас совершенно иной взгляд на мир. Для начала — я бы вообще никогда в это не ввязался.
  
  — Вы там у себя в Конфедерации готовы получить по морде и утереться? — спросил Ганс. — Никогда о таком не слышал.
  
  — Нет. Мы оцениваем шансы и выбираем подходящее время, а потом собираем силы. Мы не бросаемся вперед будто взбесившийся слон, стараясь причинить как можно больше вреда.
  
  — Орифламма, — заметил Ганс.
  
  — Что?
  
  — Так иногда называют Пэйна. Что-то из древних времен, типа «пленных не брать».
  
  — Ах да, орифламма. Особый флаг, принадлежавший королю Франции. Если его подняли, значит пленных не брать. Но в итоге это дорого обошлось самому королю.
  
  — Ганс, — сказала Клара, — Мойше окончил Академию. Вероятно, он мог бы рассказать, сколько спиц в римской военной колеснице.
  
  — Взять, к примеру, Пуатье…
  
  — Кого?
  
  — Это такая местность. Во Франции, на Старой Земле…
  
  — Я знаю, где находится Франция, Мойше.
  
  — Ладно. Там случилось крупное сражение Столетней войны. И можно сказать, французы проиграли из-за орифламмы. Они загнали англичан в ловушку, превосходя их числом десять к одному. Черный Принц решил сдаться. Но французы подняли орифламму, что вконец разозлило англичан, и они продолжили надирать всем задницы. Когда осела пыль, французы оказались перебиты, а Людовик закован в цепи. И в этом есть своя мораль — не загоняй никого в глухой угол.
  
  — Ты понимаешь, чем он сейчас занимается, Ганс? — спросила Клара.
  
  — Хочешь просвещать нас, пока не дадут отбой? Тебе не повезло, Мойше. Подними голову, чтобы я надел шлем.
  
  Бен-Раби поднял голову.
  
  Кожу на ней покалывало под сеткой. Шлем полностью поглотил его голову, лишив способности видеть. Мойше подавил панику, которая всегда охватывала его перед погружением.
  
  Ганс застегнул на нем ремни и подстроил датчики мониторов.
  
  — Слышишь меня, Мойше? — спросила Клара через наушники шлема.
  
  — Слышу хорошо, — ответил он, подняв руку.
  
  — Я тебя тоже. Показания в норме. Кровяное давление слегка повышено, но для тебя это нормально. Побудь немного в ПСД, расслабься. Приступай, когда захочешь.
  
  Мойше не стал говорить: «Вообще не хочу».
  
  Он повернул переключатель под правой рукой на щелчок.
  
  И — не осталось ничего, кроме внутренних ощущений. Полная сенсорная депривация сохранила лишь боль, вкус во рту и пульсацию крови. А после стабилизации поля исчезнут и они.
  
  В малых дозах это действительно расслабляло. Но в слишком больших могло свести с ума.
  
  Он снова щелкнул правым переключателем.
  
  Вселенная обрела очертания. Он был ее центром, ее повелителем, ее творцом… В этой вселенной не существовало боли и горестей. Слишком много чудес сверкало вокруг, заполняя границы разума.
  
  Это была вселенная светлых и одновременно четких красок. Каждая звезда походила на сияющий драгоценный камень, обладавший собственным оттенком. Надвигающийся ураган солнечного ветра сверхновой напоминал мятежное психоделическое облако, казавшееся не более вещественным, чем грозовая туча на Старой Земле. Напротив него, уходя к сердцу галактики, извивалось бледно-розовое свечение водородного потока. Окружавшие его тральщики выглядели словно переливающиеся золотые пятна.
  
  Вместе с флотилией дрейфовал десяток золотистых китайских драконов, которые стремились к ней, но их удерживало поодаль световое давление умирающей звезды. Звездные рыбы!
  
  Мрачное настроение бен-Раби сменилось радостным восторгом. На этот раз контакт точно состоится.
  
  Он мысленно потянулся к звездным рыбам: «Пузан? Ты там, друг мой?»
  
  Ответ последовал не сразу. Наконец его окутало теплое сияние, подобное внезапному взрыву счастья.
  
  — Привет, человек-друг Мойше. Я тебя вижу. Выхожу из света, привет. Один корабль погиб.
  
  — «Джариэль». С него все еще эвакуируют людей.
  
  — Грустно. — Пузан вовсе не казался грустным. Бен-Раби решил, что эта рыба изначально не способна ни на что, кроме радости. — Нет, человек-друг Мойше. Я оплакиваю вместе со стадом печальные события у Звездного Рубежа. И все же я должен смеяться вместе с моими людьми-друзьями, разделяя радость победы.
  
  — Не все корабли-которые-убивают уничтожены, Пузан. Сангари никогда не забудут причиненных им обид.
  
  — Ха! Они лишь слезинка в глазу вечности. Они умрут, и солнце их умрет, но звездные рыбы, плывущие в реках ночи, останутся навсегда.
  
  — Опять ты копаешься в закоулках моего разума. Воруешь образы и швыряешь их обратно мне.
  
  — Твой разум интригует меня, человек-друг Мойше. Туманный, закрытый со всех сторон, затянутый паутиной, будто старый чердак, и полный капканов…
  
  — Что ты можешь знать о капканах?
  
  — Только то, что переживаю в твоих воспоминаниях, человек-друг Мойше.
  
  Пузан дразнил его и насмехался, будто влюбленный подросток.
  
  В понимании звездных рыб он действительно был ребенком. Ему не исполнилось и миллиона лет.
  
  Бен-Раби предпочитал не думать о долголетии звездных рыб. Жизнь, измерявшаяся миллионами лет, была попросту недоступна его пониманию. Он лишь жалел, что столь долгоживущие существа никогда не соприкасались с планетами, где обитали создания биохимической природы. Сколько историй они могли бы поведать! На сколько исторических тайн могли бы пролить свет!
  
  Но звездные рыбы не осмеливались слишком приближаться к крупным источникам гравитации или магнитного поля. Даже гравитация больших кораблей-тральщиков ощущалась ими примерно как ревматизм людьми.
  
  Они были до ужаса хрупкими созданиями.
  
  Пока Пузан дразнился и восторгался, Мойше отчасти вернулся разумом в свою личную вселенную.
  
  Вдали на фоне галактики плыли поперек розовой реки красные торпеды.
  
  — Да, — сказал Пузан. — Акулы. Их позвали сюда те, кто уцелел у Звездного Рубежа. Они собираются напасть. Они голодны. Очередной пир для стервятников.
  
  Как за драконами, так и за торпедами следовали по пятам разноцветные призраки поменьше — те самые стервятники, которых упоминал Пузан.
  
  В обширной медлительной экосистеме водородных течений находились ниши для существ с различными жизненными функциями, хотя в человеческих понятиях их зачастую можно было определить лишь приблизительно, просто как удобные ярлыки.
  
  Мойше занервничал. Пузан проник в его разум, успокаивая…
  
  — Я учусь, Пузан. На этот раз я вижу реку. И вижу шторм частиц, приближающийся со стороны больного солнца.
  
  — Очень хорошо, человек-друг Мойше. Пока расслабься. Скоро появятся акулы. Следи за стервятниками — они подскажут, когда акулы потеряют терпение. Увидишь, когда они начнут приплясывать.
  
  Мойше рассмеялся в своей тайной вселенной. Звездные рыбы верили лишь в тщательно продуманные действия, как и следовало ожидать от столь долгоживущих существ. И тем не менее молодым звездным рыбам была свойственна непоседливая восторженность. Они имели склонность нетерпеливо трепетать в присутствии старших. Старейшины называли это «приплясыванием».
  
  Пузан приплясывал постоянно.
  
  Старейшины считали его недоумком. По его словам, они жалели, что позволили ему соприкоснуться с быстрым разумом людей, когда он был еще юн и впечатлителен.
  
  — Это шутка, человек-друг Мойше. Хорошая шутка? Да?
  
  — Да, очень смешно, — для звездной рыбы.
  
  Старейшинам приходилось быть самыми флегматичными, лишенными чувства юмора и прагматичными разумными существами во всей вселенной. Им было недоступно даже само понятие шутки. Бен-Раби считал их весьма удручающим сообществом, Пузан — исключение.
  
  — Мне повезло, что я стал твоим мысленным партнером, Пузан. Очень повезло.
  
  Он говорил вполне серьезно. Ему доводилось устанавливать связь со старейшинами, что можно было сравнить с любовными утехами с собственной бабушкой с голой задницей на вершине айсберга на виду у толпы. Встреча с Пузаном стала для него лучшим событием за многие годы.
  
  — Да. Нам, чокнутым, лучше держаться вместе. Венсеремос, камарад Мойше.
  
  Бен-Раби расхохотался, и вселенная зазвенела от его смеха.
  
  — Где, черт побери, ты этого набрался?
  
  — Твой разум полон воспоминаний, давно покрытых паутиной, человек-друг Мойше. Когда-то ты играл в революционера на куске твердой материи под названием Комок Пыли.
  
  — Угу, было дело. Недели две. Потом пришлось спасаться от пуль по дороге в посольство.
  
  — Ты многое пережил за несколько лет, человек-друг Мойше. В десять раз больше, чем любой другой, с кем имела связь звездная рыба Пузан. Много приключений. Как думаешь, из Пузана бы получился хороший шпион?
  
  — За кем бы ты стал шпионить?
  
  — Да, проблема. Очень трудно притвориться акулой.
  
  — Еще одна шутка, да?
  
  — Да. Ты все еще шпионишь, человек-друг Мойше?
  
  — Больше нет. Я больше не Томас Макленнон. Я Мойше бен-Раби. Я нашел свой дом, Пузан. Теперь это мой народ. Невозможно шпионить за собственным народом.
  
  — Вот как? Я видел тень в твоем разуме. Думал, какие-то шпионские тайны. Эй, может, когда-нибудь отправишься шпионить за людьми на кусок твердой материи? Станешь двойным шпионом?
  
  — Двойным агентом?
  
  — Ну да. Так будет правильно.
  
  — Больше никакого шпионажа, Пузан. Я намерен стать ментотехником.
  
  — Опасно.
  
  — Шпионить тоже. Во многих отношениях. Возможно, тебе даже не понять.
  
  — Ты про опасность боли-в-сердце?
  
  — Не понимаю, почему тебя считают глупым. Ты во многом умнее большинства тех, кого я знаю. Тебе ничего не приходится объяснять.
  
  — Помогает то, что я звездная рыба. Люди не могут заглянуть в душу, человек-друг Мойше. Вам приходится объяснять. Вам приходится показывать. Ты не из тех, кто стал бы это делать.
  
  — Угу. Поговорим о чем-нибудь другом, ладно?
  
  — Время разговоров заканчивается, человек-друг Мойше. Стервятники начинают приплясывать. Ты не заметил?
  
  — Я пока не научился видеть все сразу.
  
  То была одна из прекрасных черт вселенной ментотехника. Его не связывали ограничения, налагаемые бинокулярным зрением. Но ему приходилось отучаться от старых привычек.
  
  Слепые быстрее становились лучшими техниками. У них не было привычек, от которых следовало отучаться, не было предубеждений, которые следовало преодолевать. Но слепые, страдавшие от классической мигрени, встречались редко.
  
  Алые торпеды приближались к флотилии. Они пока не решались напасть — голод еще не затмил здравый смысл.
  
  Акулы медленно соображали, но знали: им нужно миновать тральщики, чтобы добраться до добычи.
  
  Именно в этом заключалась вся суть союза звездных рыб и звездных ловцов.
  
  — Нам пора расставаться, Пузан. Мы не идем на ментоприводе, так что мне придется помочь остальным сражаться.
  
  — Да, человек-друг Мойше. Меткой вам стрельбы. Я буду помогать, посылая нужное направление в твой мозг.
  
  — Ладно. Оружейная! — вслух произнес он внутри шлема.
  
  Секунду спустя в наушниках послышался треск.
  
  — Оружейная слушает.
  
  — Говорит ментотехник. Я на связи и готов взять на себя управление батареей сектора. Акулы атакуют. Повторяю, акулы атакуют.
  
  — Вот черт! Ладно, приятель. Но насчет батареи сектора можешь не думать. Главный оружейник говорит, что хочет подключить тебя к главному боевому дисплею. Как думаешь, ты и твой контакт сумеете снабжать нас данными в реальном времени?
  
  — Да, — пробормотал Пузан где-то в затылочной доле бен-Раби.
  
  — Да, — сказал Мойше и тут же сам удивился.
  
  Подобных попыток он еще не предпринимал.
  
  — Монитор?
  
  — Все готово, оружейная, — вмешался голос Клары. — Везде зеленый свет. Я только что запустила транслятор. Можете подключать компьютер, как только будете готовы.
  
  — Готовься к передаче, контактер.
  
  — Мойше, — сказала Клара, — не рискуй. Если станет тяжко — отключайся.
  
  — Пошла передача, контактер.
  
  На мгновение бен-Раби ощутил, будто некий неосязаемый вакуум высасывает его разум. Но приступ паники тут же прошел под успокаивающим воздействием Пузана.
  
  Мойше расслабился, став передаточным звеном и превратившись в стороннего наблюдателя.
  
  Стервятники приплясывали все кровожаднее.
  
  — Сейчас атакуют, — пробормотал бен-Раби.
  
  Рыбы-падальщики пришли в неимоверное возбуждение — пиршество ждало их независимо от исхода сражения. Им было совершенно все равно, кого рвать на куски — мертвых акул или мертвых звездных рыб.
  
  Десяток красных торпед подернулись туманом, вытянувшись в длинные размытые линии, и вновь сгустились возле стада звездных рыб.
  
  Сотня световых мечей принялась рубить их на части, превращая в пищу для стервятников. Для лазерных лучей акулы были легкой добычей.
  
  — Это научит их, каково нападать через гипер, — прошептал Пузан.
  
  Стадо звездных рыб даже не подумало увернуться. Они не станут предпринимать никаких маневров, пока не поддастся защита со стороны человеческих кораблей.
  
  А вдруг она не выдержит? Пять кораблей не могли обеспечить устойчивую плотность огня. В их защите имелись слепые пятна, большие дыры, попытка заполнить которые могла подвергнуть риску своих.
  
  Стаи акул бестолково кружились. Они еще не нашли подходящую тактику для атаки на флотилию тральщиков.
  
  Несообразительность хищников была единственной надеждой как для звездных рыб, так и для звездных ловцов. С акулами что-то произошло. Их численность росла по экспоненте, и они все отчаяннее пытались раздобыть хоть какую-то пищу.
  
  Исторически их добычей являлись звездные рыбы, отбившиеся от крупных стад — слабые, раненые и неосторожные. Но теперь акулы также нападали на сильных и здоровых, а потом и вовсе принялись за собственных раненых. Даже огневая мощь тральщика не могла удержать поодаль громадные стаи, когда голод превращал их в охваченных жаждой убийства берсеркеров.
  
  — Все несколько хуже, чем ты предполагал, человек-друг Мойше. Они идут вместе и отовсюду, будто обезумев. Убивать и умирать.
  
  В мыслях Пузана ощущался страх. Мойше встревожился. Даже в том аду, каким была битва у Звездного Рубежа, звездную рыбу не оставляло радостное настроение.
  
  Предсказание Пузана подтвердилось. Красные торпеды внезапно разлетелись во все стороны. Мойше доводилось наблюдать такое же у людей, когда компания неопытных революционеров услышала о прибытии полиции, а в другой раз — когда террорист швырнул ручную гранату в переполненный театр.
  
  Но акулы вовсе не ударились в бегство. Охваченные мгновенным безумием, они развернулись для атаки.
  
  Хищники устремились к флотилии тральщиков. Их встретил шквал лазерных мечей.
  
  Огонь «Даниона» нес смерть. Отслеживание происходящего в реальном времени, которое обеспечивали связанные разумы человека и звездной рыбы, давало оружейникам преимущество на долю секунды перед собратьями в кораблях, полагавшихся на обычные системы обнаружения.
  
  Волна акул обрушилась на «Данион», будто прибой на гранитный утес.
  
  Со временем они бы истощили силы корабля, будь в их распоряжении терпение моря и его бескрайние ресурсы, посылающие волну за волной. «Данион» уже достаточно пострадал от акул у Звездного Рубежа. Хватило одной прорвавшейся, чтобы разнести в клочья секцию корабля. Но эта орда была не столь многочисленной, и гнал их в большей степени не разум, а голод.
  
  — Вот черт! — выругался бен-Раби, когда взрыв оторвал большой кусок от соседнего корабля.
  
  Туда прорвалась акула. Вспомогательные корабли, все еще продолжавшие эвакуацию «Джариэля» и пытавшиеся заткнуть дыры в огневой завесе, устремились к обломку, из которого вырывались облака замерзшего водяного пара.
  
  Еще одна акула ворвалась в стадо звездных рыб.
  
  Большие ночные создания вовсе не были беззащитны. Одна рыба изрыгнула шар ядерного пламени, которое пылало в ее «потрохах», и метнула его с точностью Робин Гуда. Акула исчезла в угасающей вспышке водородной бомбы.
  
  С одним хищником было покончено. И одна звездная рыба осталась на несколько часов безоружной. Чтобы вновь разжечь внутренний огонь, им требовалось время.
  
  Бен-Раби уже видел, как мирные звездные рыбы применяли то же оружие против рейдерских кораблей сангари у Звездного Рубежа.
  
  — Ну вот и шерсть клочьями полетела, человек-друг Мойше. — Пузан все еще пытался шутить. — Мы с тобой делаем все как надо. Может, ваши старейшины все-таки решат, что ты вовсе не глупый.
  
  Пузан не сказал, что надеется на то же решение и со стороны своих старейшин.
  
  — Наступает новая эпоха, Пузан, — ответил бен-Раби, пытаясь его поддержать. — Чтобы выжить, приходится спешить и приплясывать.
  
  — Акулы опять идут.
  
  И снова долгую ночь прорезали лазерные лучи оружия «Даниона». У Мойше промелькнула мысль: что бы подумал какой-нибудь инопланетянин, случайно оказавшийся на их непостижимом пути тысячу лет спустя, за тысячу световых лет отсюда?
  
  Во время войны с улантонидами обе стороны использовали технологию ретроспективного наблюдения. Хотя исход сражения и нельзя было изменить, но его можно было изучать снова и снова, со всех возможных точек зрения.
  
  Вторая атака оказалась более яростной, чем первая. Бен-Раби больше не пытался размышлять, полностью отдавшись слежению за ситуацией.
  
  Из гиперпространства появились новые акулы, привлеченные неизвестно чем. Они тоже были охвачены яростью, атакуя всех подряд, в том числе раненых соплеменников, барахтавшихся в окрестностях бойни.
  
  В том и коренился страх Пузана: что сражение привлечет новых и новых акул, пока те не заполонят все вокруг.
  
  Таково было будущее, которое предвидели как звездные рыбы, так и звездные ловцы. Именно кошмарная мысль, что акулы пожрут стадо за стадом и тральщик за тральщиком, подтолкнула командира флотилии к тому, чтобы рискнуть встречей с обороной Звездного Рубежа.
  
  Поток акул замедлился до небольшого ручейка.
  
  — Похоже, мы снова победим, человек-друг Мойше, — сообщил Пузан. — Видишь? Это же просто великолепно! Они впустую расходуют собственную мощь, пожирая своих раненых.
  
  Бен-Раби окинул взглядом личную изменчивую вселенную, но не увидел ничего, кроме хаоса. Он подумал, что о чем-то подобном размышлял Чижевский, когда писал «Старого бога». Казалось, в поэзии Чижевского в немалой степени отражались недавние события. Не был ли этот человек провидцем?
  
  Нет. Чижевский уже давно подсел на «звездную пыль», когда писал цикл, включавший в себя «Старого бога». Наркотик убил его меньше чем через месяц после того, как он закончил поэму. И все ее образы были лишь порождением сжигаемого наркотиком разума.
  
  — Ты еще не устал оказываться правым? — спросил бен-Раби, когда первые акулы обратились в бегство.
  
  — Нет, человек-друг Мойше. Но я давно научился дожидаться, пока событие не станет окончательно предопределенным, прежде чем делиться наблюдениями. Ошибаться слишком больно. Насмешки старейшин подобны пламени тысячи звезд.
  
  — Знакомое чувство.
  
  Отчего-то в его вселенную вплыло лицо адмирала Бекхарта, бывшего начальника. Здесь, на краю галактики, где он сражался за жизнь с созданиями, о существовании которых не подозревал еще два года назад, прошлая карьера казалась столь далекой… Она выглядела чужой, принадлежавшей иному его воплощению или персонажу из книг.
  
  Атака захлебнулась, как только сбежали первые насытившиеся акулы.
  
  Звездные рыбы пострадали намного меньше, чем их несъедобные защитники. В звездном стаде, которое охраняли тральщики, не пропал ни один дракон. Но еще один корабль получил серьезные повреждения.
  
  В голове Мойше, будто мышь, проскользнула предательская мысль.
  
  Негодование Пузана оказалось вовсе не столь велико, как можно было ожидать.
  
  Чисто с прагматической точки зрения тот был согласен, что лучший способ сохранить корабли и жизни звездных ловцов — покинуть межзвездные реки.
  
  — Они никогда не уйдут, Пузан. Флотилии тральщиков — их государства. Их Родина. Это гордый и упрямый народ. Они будут сражаться и надеяться.
  
  — Знаю, человек-друг Мойше. Стаду от этого грустно. И старейшинам остается только гордиться, что им удалось заключить столь надежный союз. Но почему ты говоришь «они»?
  
  — Ладно, мы. Иногда… нет, почти всегда я чувствую себя здесь чужим. Они поступают иначе, чем меня учили…
  
  — Иногда ты тоскуешь по прежней жизни, человек-друг Мойше.
  
  — Да. Хотя не часто и не сильно. Займусь лучше делом. — Ему пришлось сосредоточиться, чтобы заставить себя прохрипеть вслух: — Оружейная, говорит ментотехник. Акулы уходят. Они сдались. Когда последняя покинет зону обстрела, можете давать отбой.
  
  — Уверены, контактер? Судя по тому, что на дисплеях, — не похоже.
  
  — Уверен. Сообщите, когда можно закончить передачу в реальном времени. Это второй мой контакт за восемь часов.
  
  — Хорошо.
  
  Похоже, человека на другом конце впечатлили его слова.
  
  — Как ты, Мойше? — вмешался голос Клары. — Тяжело? Можем тебя вытащить.
  
  — Все в порядке. По крайней мере, пока. Я помню, кто я такой. Просто будьте готовы воткнуть мне иголку в руку.
  
  У Звездного Рубежа «Данион» потерял половину обученных ментотехников из-за того, что те слишком долго оставались в контакте, или им выжигали мозги акулы, прорвавшиеся сквозь огневую завесу. Первые, скорее всего, заблудились в собственной внутренней вселенной. Десятки их занимали специальное отделение в госпитальном отсеке, где врачам и медсестрам приходилось ухаживать за ними как за новорожденными.
  
  Их тела продолжали жить. И оставалась надежда, что когда-нибудь вернется и разум.
  
  За всю историю небесных сейнеров такого не случалось ни разу.
  
  В последнее время звездные ловцы жили надеждами. Одной из них был Звездный Рубеж, обладавший оружием, способным рассеять полчища акул.
  
  Бен-Раби не понимал, как сейнеры могли надеяться совершить то, чего не удавалось поколениям безумцев, глупцов и гениев. Звездный Рубеж оставался неприступной крепостью.
  
  Крепость эта была планетой размером с Землю. Или линкором величиной с планету. Или еще чем-нибудь. Ничто не могло к ней приблизиться. Ее оборонительные технологии превосходили воображение любой знавшей о ее существовании расы. Создатели ее давно исчезли в безднах времени.
  
  Поколения людей мечтали завладеть оружием Звездного Рубежа. Тысячи погибли, пытаясь его заполучить. Крепость оставалась несокрушимой.
  
  С чего сейнеры взяли, что им повезет больше?
  
  — Вы были правы, контактер. Компьютер сообщает, что они отступают. Сейчас отключим вас от передачи в реальном времени. Теперь можем обойтись и без нее.
  
  — Спасибо, оружейная.
  
  Ощущение, будто из него высасывают сознание, внезапно прекратилось. Вселенная бен-Раби закружилась, но ее остановил Пузан:
  
  — Пора прощаться, человек-друг Мойше. Ты теряешь чувство реальности и ориентацию в пространстве-времени.
  
  — Я пока еще не совсем пропал, Пузан.
  
  — Все вы так говорите. Ты все равно ничем больше не поможешь, человек-друг.
  
  Голова бен-Раби взорвалась от треска распадающейся на куски реальности, гнавшей перед собой волну страха. Пузан не пытался облегчить боль.
  
  — Клара! Укол! Я выхожу.
  
  Он ударил левой рукой по переключателю.
  
  Его уже ждали. Мучения длились всего несколько секунд.
  
  Но ему хватило и этого. Он кричал не переставая, чувствуя, как становится все хуже.
  
  
  
  4. Год 3049
  
  Основное действие
  
  На этот раз его поместили в госпитальный отсек. Три дня он провел под снотворным.
  
  Когда пришла врач, чтобы привести его в чувство, возле койки сидели двое. Худощавая бледная голубоглазая женщина с нервными руками — Эми. И маленький азиат с невозмутимостью айсберга — друг бен-Раби, Мыш.
  
  Эми не могла усидеть на месте, дергая себя за комбинезон и ерзая на стуле. Она то сводила ноги, то забрасывала ногу на ногу, иногда вставала и с минуту расхаживала вокруг, прежде чем снова сесть. С Мышом она не разговаривала, преднамеренно стараясь держать дистанцию между Штормом и ними с Мойше. Отчасти создавалось впечатление, будто она видит в Мыше соперника бен-Раби.
  
  Оба не раз побывали под огнем врага. Иногда они слегка недолюбливали друг друга. Их жизненный опыт различался как день и ночь. Столетия предрассудков возвели между ними стены. И тем не менее в тигле совместно пережитых опасностей был выкован и закален их нерушимый союз. Слишком часто им приходилось прикрывать друг другу спину и спасать жизнь, чтобы об этом забыть.
  
  Мыш ждал, не шевелясь, с терпением самурая.
  
  Он был заядлым архаистом. Недавно познакомившись с собственным древним наследием, он пытался примерить на себя самурайскую роль. Их кодекс и обычаи вполне соответствовали его духу воина.
  
  Но к свободе нравов это никакого отношения не имело. А Мыш был классиком этого жанра — по крайней мере, в том, что касалось противоположного пола.
  
  Масато Игараси Шторм не признавал полумер.
  
  Женщина-врач негромко кашлянула.
  
  — Он выздоровеет? — с тревогой спросила Эми. — Придет в себя? Я знаю, вы мне говорили, но…
  
  Мыш едва заметно нахмурился, дав понять, насколько ему неприятна подобная демонстрация чувств.
  
  Врач оказалась более терпеливой:
  
  — Ему требовался отдых, только и всего. Ничего такого, что отдых не мог бы излечить. Я слышала, он проделал адскую работу, передавая данные в оружейную. Просто чересчур перенапрягся.
  
  На каменном лице Мыша промелькнула неуловимая гримаса.
  
  — А ты о чем задумался? — спросила Эми.
  
  — О том, что обычно он не слишком перенапрягается.
  
  Эми была готова полезть в драку, но этому помешала врач, сделав бен-Раби укол. Он начал приходить в себя.
  
  Вспышка Эми, похоже, была Мышу безразлична, но это вовсе не означало, что та прошла для него незамеченной. Ему просто было все равно, что думает Эми.
  
  — Док, — спросил он, — есть какие-то особые причины колоть его этим коктейлем?
  
  Женщина-врач взяла бен-Раби за запястье, проверяя пульс.
  
  — В каком смысле?
  
  — Слишком уж примитивно. Прямо-таки архаика. Ультразвуковые снотворные средства придумали еще до моего рождения. Проще и для пациента, и для персонала.
  
  Врач побагровела. Мыш сам всего несколько недель назад вышел из госпиталя. Он провалялся там месяц, выздоравливая после серьезного ранения, которое получил от женщины-агента сангари, пытавшейся захватить «Данион». Качеством медицинской помощи он остался неудовлетворен и не делал из этого тайны. Впрочем, Мыш терпеть не мог любых врачей и больниц. Даже в самых лучших он всегда находил изъяны.
  
  Бен-Раби выследил ту женщину-сангари и подстрелил ее…
  
  Мышу вполне хватило бы наглости предстать лицом к лицу с самим дьяволом и предложить тому засунуть свои слова в задницу.
  
  — Мы вынуждены обходиться тем, что можем себе позволить, господин Шторм.
  
  — Все так говорят.
  
  Мыш не стал развивать тему, хотя считал, что ссылаться на собственную бедность для сейнеров примерно то же самое, что царю Мидасу просить на углу милостыню.
  
  Бен-Раби открыл глаза.
  
  — Как ты, Мойше? — спросил Шторм, не дав Эми начать с драматической ноты.
  
  Сама мысль о том, что он может выдать свое беспокойство, приводила его в замешательство.
  
  Столетия накладывают на своих детей неизгладимый отпечаток. Их наследие остается столь же незримым и неопровержимым, как и секретный код ДНК. Мыш с юных лет знал, что уроженцы Старой Земли — парии.
  
  Семья Мыша состояла на службе в течение трех поколений, являясь частью военной аристократии Конфедерации. Предки бен-Раби в течение столетий были безработными, сидевшими на пособии.
  
  Ни тот ни другой не считали себя в чем-то предвзятым. Но ложные истины, вбитые в голову в детстве, укоренились слишком глубоко и продолжали пускать побеги, искажавшие реальность.
  
  Бен-Раби с ранних лет обуздывал свои предрассудки. Его задача заключалась в том, чтобы выжить. В его батальоне в Академии было лишь двое староземельцев.
  
  Ему потребовалось около минуты, чтобы оглядеться.
  
  — Как я тут оказался? — спросил он.
  
  — Тебе требовался отдых, — объяснила Эми. — Много отдыха. На этот раз ты перестарался.
  
  — Да брось. Я вполне могу сам о себе позаботиться. И я знаю, когда…
  
  — Чушь! — отрезала женщина-врач. — Все ментотехники так считают. А потом валяются здесь с выжженными мозгами. Мне приходится менять им подгузники и кормить с ложечки. Что с вами такое, бен-Раби? Создается впечатление, будто у вас у всех самомнения вдвое больше, чем у какого-нибудь мелкого божества.
  
  У Мойше кружилась голова. Он попытался пошутить в ответ, но ему показалось, будто в рот ему запихнули старый носок.
  
  Он увидел на глазах врача слезы:
  
  — Вы кого-то потеряли у Звездного Рубежа?
  
  — Сестру. Она окончила интернат незадолго до того, как на корабле появились вы, планетяне. Ей было всего семнадцать, бен-Раби.
  
  — Мне очень жаль.
  
  — Ничего вам не жаль. Вы ментотехник. В любом случае сожаление уже не поможет. Мне приходится каждый день за ней ухаживать. Она была вроде вас, бен-Раби. Считала, что все у нее получится. И никого не слушала. Никто не слушает. Даже контролеры, которые должны знать, что к чему. Ее подключили снова, дав отдохнуть всего четыре часа.
  
  Бен-Раби молчал. Что он мог сказать? Его познакомили с контактной группой во время сражения у Звездного Рубежа. В главном зале царила суматоха. Десятки ментотехников отдавали все силы ради спасения «Даниона».
  
  Он никогда не увидел бы контактную группу и даже не узнал бы о ее существовании, если бы потери среди контактеров не оказались столь жестоки. Тогда он был врагом-планетянином, отбывающим наказание шпионом, которого не допускали ни к каким секретам сейнеров. Его призвали в контактную группу лишь потому, что он мог дать «Даниону» на миллиметр больший шанс на выживание.
  
  Решение перейти на сторону сейнеров он принял после Звездного Рубежа, в буквальном смысле у люка корабля, который должен был вернуть планетян-контрактников в Конфедерацию.
  
  Он слишком долго медлил. Часть его личных вещей улетела вместе с кораблем, и он так и не получил их обратно. Команда вспомогательного корабля поругалась с таможней, и бюрократы им отомстили, забрав все, что не было привинчено к каркасу корабля.
  
  Бен-Раби взял Эми за худую прохладную руку:
  
  — Как ты, милая? У тебя усталый вид. Как долго я провалялся?
  
  Она казалась ему столь холодной… будто привидение. И почему он в нее влюбился?
  
  Он всегда западал на странных женщин — неврастеничных и безнравственных. Элис в Академии… Какой же дрянью она оказалась. И сангари Марья, высосавшая его, будто вампир, между двумя последними заданиями…
  
  — Все хорошо — теперь, когда я знаю, что с тобой все в порядке. Мойше, прошу тебя, будь осторожнее.
  
  Она выглядела необычно отстраненной. Бен-Раби перевел взгляд с нее на Мыша и обратно. Снова проблемы с Мышом? Неприязнь Эми к его другу в последнее время совершила квантовый скачок.
  
  Мыш почти все время молчал. При нем была неизбежная шахматная доска, но он не предлагал сыграть. Не хотел при Эми. Шахматы являлись главной его страстью, соперничая с жаждой соблазнения всех красивых женщин.
  
  — Эй, Мыш! Не задумывался, чем теперь занимается Макс?
  
  Чтобы втянуть друга в разговор, бен-Раби не придумал ничего лучшего, чем вспомнить общих знакомых, которых они знали в прежней жизни.
  
  — Вероятно, все так же богатеет и удивляется, почему мы больше не заглядываем к ней в магазин. Вряд ли Бекхарту пришло в голову сообщить ей наш новый адрес.
  
  — Угу, — рассмеялся бен-Раби. — Как думаешь, он уже наверняка слышал новости? Или скоро услышит. Он же пеной изо рта изойдет. — Посмотрев на Эми, он пояснил: — Макс была нашей приятельницей в Лунном командовании. Держала магазин почтовых марок.
  
  — Лучший магазин для коллекционеров на всей Луне, — сказал Мыш.
  
  Эми не ответила. Она не могла понять, какой смысл видели эти двое в собирании клочков бумаги многовековой давности, в обращении с которыми требовалась ювелирная тщательность.
  
  И речь шла не только о марках. Похоже, они коллекционировали все подряд — монеты, марки, всевозможные древние безделушки. Каюта Мыша была уставлена маленькими чугунными треножниками и прочими старинными штуковинами. Оценить по достоинству Эми могла лишь принадлежавшую Мойше коллекцию бабочек, которая висела у него на стене в рамке под стеклом. Они казались ей невероятно прекрасными.
  
  Корабли сейнеров были стерильны с экологической точки зрения. Негуманоидная жизнь содержалась лишь в зоопарках, притом лишь крупные, хорошо известные звери.
  
  У самой Эми не было никаких увлечений. Чтобы отдохнуть, она читала — эту привычку переняла у матери.
  
  Мыш даже умел неплохо играть на кларнете, древнем духовом инструменте, который теперь можно было встретить крайне редко. Он утверждал, что научился этому у отца.
  
  — Как насчет Греты? — спросил Мыш. — Думаешь, департамент о ней позаботится?
  
  Эми вздрогнула:
  
  — Ты не говорил мне ни про какую Грету, Мойше.
  
  — Это было в другой жизни.
  
  Хоть они и любили друг друга, но не слишком хорошо друг друга знали. Бен-Раби не нравилось ворошить змеиное гнездо прошлого — слишком велика была вероятность обнаружить там нечто мерзкое, которого хватало в жизни каждого.
  
  Но он все же ответил на вопрос Эми:
  
  — Я уже рассказывал про девочку, которую встретил, когда в последний раз был на Старой Земле. Когда в последний раз побывал у матери. Девочке хотелось выбраться с Земли, но друзья ее не пускали. Я помог все устроить и в итоге оказался ее спонсором.
  
  — Вроде как приемным родителем, — объяснил Мыш.
  
  — Ей сейчас должно быть восемнадцать. Я давно уже не думал о ней. Тебе не стоило о ней упоминать, Мыш. Теперь начинаю за нее беспокоиться.
  
  — Незачем. Макс за ней присмотрит.
  
  — Может быть. Но как-то неправильно перекладывать заботу о ней на кого-то другого. Есть какой-нибудь способ иногда посылать ей письма, Эми? Просто чтобы она знала: со мной все хорошо и я о ней не забываю. Я даже согласен, если письма будешь писать ты или Ярл. Можете даже пропустить их через криптокомпьютер и убедиться, что они полностью невинны.
  
  — Так это всего лишь ребенок? — спросила Эми.
  
  — Угу. Она во многом напомнила меня самого, когда я улетел со Старой Земли. Такая же растерянная, как и я тогда. Я подумал, что смогу помочь, став ее спонсором. А потом я вроде как сбежал, когда Бюро отправило нас сюда. Я сказал, что мы вернемся через пару месяцев. Но прошло уже почти четырнадцать.
  
  — Я спрошу Ярла. Он разрешает отправлять кое-какую почту. У некоторых есть родственники на планетах. Но это небыстро.
  
  — Не важно. Эми, ты моя драгоценность. Я тебя люблю.
  
  — Ладно, — сказал Мыш, вставая. — Если у вас начались нежности — мне пора бежать. Занятия для кандидатов на гражданство. Полная мура, Мойше. Я, Эмили Хопкинс и этот преподаватель, урод-фашист… Может, меня снова ранят в руку, и тогда я вернусь сюда, так что тоже удастся пропустить пару уроков. Веди себя хорошо. Делай все, что велит доктор. Иначе шею тебе сверну.
  
  Он вышел, прежде чем Мойше успел смутить его потоком благодарностей за визит.
  
  — Что-то ты сегодня странно молчалива, милая, — после некоторой паузы сказал бен-Раби.
  
  Может, если бы тут не было врача…
  
  — Просто устала. Мы все еще работаем в две смены и едва держимся на ногах. Нам предстоит долго пробыть на верфях — если «Данион» не развалится на части до того, как мы туда доберемся. И если акулы нас не растерзают.
  
  — Ты уже полсотни раз упоминаешь эти самые верфи, но ничего о них не рассказываешь. Хоть теперь-то ты мне доверяешь?
  
  — Собственно, это и есть верфи. Где мы строим и ремонтируем корабли. Мойше, тебе все равно пока никуда отсюда не деться. Расскажи о себе.
  
  — Что?
  
  — Мы с тобой познакомились в самый первый день. Еще на Карсоне, когда ты подписывал контракт. Мы прожили вместе несколько месяцев, прежде чем я узнала, что у тебя есть дочь. Я ничего о тебе не знаю.
  
  — Грета мне не дочь, милая. Я просто помог девочке, которой был кто-то нужен…
  
  — Это ведь почти то же самое?
  
  — Юридически — наверное, да. На бумаге. Хотя в суде могли бы возникнуть проблемы.
  
  — Расскажи мне. Обо всем.
  
  Ему ничего не осталось, как рассказывать. И он заговорил.
  
  Врач, подозрительно наблюдавшая за ними с некоторого отдаления, дала понять, что ему на какое-то время придется здесь задержаться.
  
  — Ладно. Скажешь, когда станет скучно.
  
  Он родился в Северной Америке на Старой Земле, в семье Кларенса Хардавэя и Майры Макленнон. Отца он почти не помнил. Мать, по непонятным до сих пор причинам, решила воспитывать его дома, вместо того чтобы отдать в государственный интернат. Лишь немногие, жившие на пособие, сами растили детей.
  
  Детство его было типичным для росших дома отпрысков бедняков. Почти без присмотра, почти без любви, почти без образования. Еще до того, как ему исполнилось восемь, он уже бегал с бандой подростков.
  
  В девять лет он увидел первых в своей жизни уроженцев других планет — офицеров Флота в отглаженной черной форме, которые явились по тайным инопланетным делам.
  
  Их форма захватила его воображение, превратившись в навязчивую идею. Он искал информацию о них на домашнем терминале матери, но ему не хватало образования, чтобы расшифровать большую ее часть. Он стал учиться самостоятельно, начав с нуля и постепенно добираясь до того, что столь отчаянно хотел узнать.
  
  В десять лет он ушел из банды, чтобы освободить время для учебы. Еще через полгода на него снизошло откровение. Он обязательно должен был отправиться в космос. Он тайно обратился к вербовщику Флота, и тот помог ему пройти вступительные экзамены в Академию.
  
  Ему никогда бы это не удалось, если бы для староземельцев не существовало особых стандартов и квот. Он пролетел бы с треском, если бы ему пришлось напрямую состязаться с тщательно подготовленными уроженцами Внешних миров, росшими в семьях военных. Половина офицеров службы была детьми офицеров. Служба являлась полностью замкнутой субкультурой, все менее связанной с общечеловеческой культурой и все менее ею управляемой. Но у него была цель.
  
  В двенадцать лет он сбежал из дома в Лунное командование и Академию. За шесть лет он пробился из безнадежно отстающих в пять процентов лучших. При выпуске он воспользовался правом выбора и получил назначение во Флот. Он служил на эсминцах «Аквитания» и «Гессе», а также на боевом крейсере «Тамерлан», прежде чем подал рапорт с просьбой направить его в разведшколу.
  
  После года подготовки Бюро назначило его флотским атташе в посольство на Полевом Шпате. Затем последовало с полдюжины подобных назначений на стольких же планетах, прежде чем его работа привлекла внимание адмирала Бекхарта, чей департамент занимался опасными операциями и деятельностью на грани закона.
  
  Он принял участие в нескольких тайных операциях и вновь встретил бывшего сокурсника Мыша. С тех пор они работали вместе, и последним их заданием стало внедриться к звездным ловцам, чтобы выведать информацию, с помощью которой можно было бы вынудить сейнеров присоединиться к Конфедерации.
  
  Кое-что из этого Эми уже знала, но кое о чем услышала впервые. И ее это нисколько не удовлетворило.
  
  — Ты ничего не сказал о женщинах, — последовал первый ее комментарий.
  
  — В смысле? Какое это имеет отношение к делу?
  
  — С моей точки зрения — самое непосредственное. Я хочу знать все про твоих любовниц и о том, как ты с ними порвал. Какие они были…
  
  — А вот до этого вам как до Китая раком, дамочка.
  
  Он все еще с трудом соображал и не сразу понял, что именно сказал, пока не удивился, что она столь внезапно замолчала.
  
  Судорожно вздохнув, Эми вылетела из палаты, будто торнадо, ищущий, какой бы город разрушить.
  
  Появилась врач и померила кровяное давление:
  
  — Что, слишком уж она бесцеремонна?
  
  — Не знаю, что на нее нашло. Никогда такого не бывало.
  
  — А у вас была интересная жизнь.
  
  — Не особо. Вряд ли я поступил бы так же, будь у меня возможность повторить.
  
  — Собственно, а почему бы и нет?
  
  — Не понимаю.
  
  — Я про омоложение. Я думала, на планетах оно доступно всем.
  
  — А… ну да. Более или менее. Некоторые крупные шишки живут еще с тех пор, как Ной высадился с ковчега. Но судьба порой умеет настичь того, кто пытается от нее ускользнуть.
  
  — Жаль, что у нас такого нет.
  
  — Вы не выглядите старой.
  
  — Я подумала про отца. Вряд ли ему много осталось.
  
  — Ясно. Скоро я смогу отсюда выйти?
  
  — Собственно, хоть сейчас. Но мне хотелось бы, чтобы вы пару часов подождали. Иначе у вас будет слабость и головокружение.
  
  — Мыш был прав, когда говорил про ультразвуковое снотворное.
  
  — Знаю. Но не я составляю бюджет на медицину. Удачи вам, господин бен-Раби. Постарайтесь больше со мной не встречаться.
  
  — Ненавижу больницы, доктор.
  
  Он действительно терпеть их не мог. В госпиталях ему приходилось торчать лишь по настоянию Бюро, чтобы пройти психологическую или телесную модификацию.
  
  Сделав несколько небольших упражнений, он поехал на общественном трамвае домой, где ждала Эми.
  
  — Мойше… Я глупо поступила. Ты был прав. Это все никак меня не касается.
  
  Глаза ее покраснели — она плакала.
  
  — Все в порядке. Я понимаю.
  
  Но на самом деле понять он не мог. Выросший в иной культуре, он оказался попросту не готов к тому, что кто-то полезет в его личную жизнь. В Конфедерации люди жили сегодняшним днем, не задумываясь о прошлом.
  
  — Просто у меня такое чувство… в общем, надо бы как-то закрепить наши отношения.
  
  Ну вот, начинается, подумал он. Опять намеки на замужество.
  
  Брак имел для сейнеров крайне важное значение. В Конфедерации он являлся скорее забавным пережитком, развлечением или грезами для юных романтиков. Мойше не мог отнестись к отношениям с Эми с той же серьезностью, что и сейнеры. По крайней мере, пока.
  
  Звездные ловцы завоевали его преданность, но не сделали из него другого человека. Они не могли превратить его в свое отражение, попросту приняв в свою среду.
  
  «Нет ли подобных проблем и у Мыша?» — подумал он. Вряд ли. Мыш походил на хамелеона. Он мог приспособиться к любому окружению, скрыться в любой толпе.
  
  — Мне пора на работу, — сказала Эми.
  
  Казалось, она валилась с ног от усталости.
  
  — Тебе стоило бы отдохнуть, милая.
  
  После того как она ушла, он достал коллекцию марок и перелистал потертые страницы альбома. Мыш отворил ящик Пандоры, упомянув Грету. Вскоре он отложил альбом и попытался сочинить письмо для девушки.
  
  Но придумать ничего не мог.
  
  
  
  5. Год 3049
  
  В то же время
  
  Адмиралам и генералам не требовалось проходить обычную процедуру ожидания и дезинфекции, чтобы попасть в Лунное командование. Контроль безопасности сводился к минимуму. Никаких прегрешений со стороны высших офицеров не случалось с тех пор, как адмирал Макгроу после заключения мира с Улантом выбрал карьеру пирата. Адмирал Бекхарт вошел в свой кабинет всего через три часа после того, как его личный челнок прилунился чуть южнее моря Спокойствия.
  
  Он не жалел лошадей, выражаясь языком иной эпохи. Корабль-матка вышел из гиперпространства на полпути между Луной и Л-пять, и тут же пришло шифрованное сообщение: «Требуется незамедлительное личное присутствие. Крайне важно».
  
  Либо у вселенной отвалилось дно, либо Макленнон и Шторм вернулись домой, везя в седельных сумках истекающие соком лакомые маленькие тайны.
  
  Когда адмирал прибыл в кабинет, там уже ждала его команда, как он называл лично отобранных доверенных лиц.
  
  — Вольно. — Он поднял руку. — Что там у нас?
  
  — Не хотите принять душ и переодеться? — спросил Джонс.
  
  Вид у Бекхарта был основательно потрепанный, будто у переодетого адмиралом бродяги.
  
  — Это вы, клоуны этакие, потребовали моего личного присутствия. По некоей крайне важной причине. Если вы готовы дать мне время посрать, помыться и побриться, вам следовало написать просто «срочно».
  
  — Возможно, мы поторопились, — признался Намагути. — Мы получили шифровку. И слегка заволновались.
  
  — Шифровку? Что вообще происходит, черт побери? — Бекхарт рухнул в громадное кресло за обширным полированным деревянным столом. — Ближе к делу, Акидо.
  
  Вскочив, Намагути подтолкнул к нему через стол квадратный листок плотной бумаги.
  
  — Что это за цифры? Твой почерк нисколько не улучшился.
  
  — Секция сейчас делает распечатку. Это то, что добыл для нас Шторм, сэр.
  
  — Ну и?
  
  — Координаты в стандартной системе Моргана, сэр. Нам потребовалось два дня, чтобы преобразовать их из системы сангари.
  
  — Сангари?.. Господи Исусе! Неужели это?..
  
  — То, чего мы ждали всю жизнь. Местоположение их родной звезды.
  
  — Боже мой… Не может быть. Мы искали ее двести лет. Резали глотки другим и умирали сами, ведя себя будто банда фашистских сволочей. Значит, оно все-таки того стоило. Я рискнул собственной задницей — и выиграл. Дайте мне коммуникатор. Кто-нибудь, дайте мне чертов коммуникатор!
  
  Джонс подтолкнул к нему аппарат. Бекхарт яростно застучал по клавишам.
  
  — Говорит Бекхарт. Срочно. Эй! Мне плевать, даже если он трахает царицу Савскую. Личное, особой важности, и я твои яйца на завтрак зажарю, если ты… Прошу прощения, сэр. — Его манеры вдруг резко изменились. — Да, сэр. Именно так. Мне нужно подтверждение нашей позиции в отношении меморандума о долговременной политике и процедуре номер четыре. Конкретно — параграф шесть. — Последовала долгая пауза. Соратники Бекхарта все ближе наклонялись к шефу. Наконец на том конце ответили. — Да, сэр. Абсолютно. У меня на руках все данные, сэр. Только что расшифрованы. Дайте мне фон Драхау и Первую флотилию… Да, сэр. Мне на какое-то время нужен карт-бланш. Могу начать с завтрашнего дня. — Снова последовала пауза. — Да, сэр. Я так и думал, сэр. Понимаю, сэр. Спасибо, сэр. — Бекхарт отключил связь. — Он хочет обсудить это с начальниками штабов.
  
  — Они собираются дать задний ход? После стольких потраченных жизней?
  
  — Капитан Джонс, вы хоть представляете, сколь чудовищным выглядело то, что я на него обрушил? Позвольте обрисовать вам картину. Я прервал его, когда фон Штауфенберг докладывал о том, что мы видели у центра галактики. Примерно то, что мы и ожидали увидеть, и ничуть не приятнее баржи, нагруженной мертвыми младенцами. Некая раса психопатов прилагает все усилия, чтобы истребить любую обнаруженную ими разумную жизнь. И тут вваливаюсь я, требуя подтверждения насчет меморандума четыре дробь шесть, а именно клятвы уничтожить сангари, как только мы выясним, где, черт побери, они прячут родную планету. Нас все считают хорошими парнями, Джонс. То, что ему сейчас приходится выслушивать, вполне может погасить пламя старой доброй праведной ненависти к сангари.
  
  — Не вижу проблемы, сэр.
  
  — С прагматической точки зрения ее и не существует. После того, что мы видели у центра, я бы сказал, что четыре дробь шесть становится стратегическим императивом. Мы должны как можно быстрее избавиться от этих кровопийц. Они жрали нас живьем во время войн с Улантом и Токе. Как только случается какая-то заварушка между планетами не из Конфедерации, они тут как тут, будто шакалы. Полчища рейдерских кораблей… Не говоря уже о цене, которую мы платим за пристрастие к «звездной пыли». Черт побери, половина Флота вынуждена защищать торговые пути. Пункт четыре дробь шесть освободит эти корабли. И если мы уничтожим сангари, пиратам Макгроу придется свернуть лавочку. Таковы аргументы «за». Акидо, возьми на себя роль адвоката дьявола.
  
  То была старая игра. Намагути хорошо знал командира.
  
  — Сэр, как, во имя всего святого, мы сможем выступить перед народом Конфедерации — не говоря уже о наших союзниках — с известием, что мы уничтожили целую расу? Как раз в ту минуту, когда мы собираемся разжечь в них благородное возмущение, чтобы оправдать упреждающий удар против другой расы, которую обвиняем в том же грехе? Подобные позиции как минимум несовместимы, сэр. Осмелюсь заметить, сэр, что мы быстро скатываемся в моральную выгребную яму. Мы попросту окажемся самыми крупными лицемерами из всех, что знала вселенная.
  
  — Чушь, — достаточно спокойно ответил Джонс. — Вряд ли даже один из тысячи задумается о подобных противоречиях. Они будут только рады истреблению сангари, а потом пойдут записываться на войну против уродов из центра. Акидо, ты чересчур переоцениваешь рядового человека. Он даже за собственным кредитным балансом уследить не в состоянии, не говоря уже о том, чтобы взвесить моральный.
  
  — Чарли, подобное отношение может погубить Лунное командование. А если не станет нас — не станет и Конфедерации. Если не станет Конфедерации — придут варвары. Как говорил римский центурион Публий Минутий, обращаясь к легионам: «Империя — это мы».
  
  — Погодите, — прервал их Бекхарт. — Акидо, подойди сюда. — Он подтолкнул через стол коммуникатор. — Набери библиотеку и найди краткую сводку по этому Минутию.
  
  — Гм…
  
  — Я так и думал. Очередной твой авторитет из тени минувшего.
  
  Намагути усмехнулся. То был любимый его трюк, и адмирал всегда оказывался единственным, кому удавалось его подловить.
  
  — Собственно, старина Публий, скорее всего, сказал что-то вроде: «Где тут ближайший бордель, приятель?» Но я готов рискнуть собственной репутацией, заявив, что нечто подобное сказал кто-то из римских солдат. Армия действительно была империей.
  
  — У тебя нет никакой репутации, которой ты мог бы рискнуть, Акидо, — поддел его Джонс.
  
  — Армии во многом помогало то, что каждый житель провинций придерживался множества неписаных правил, Акидо, — заметил Бекхарт. — Но мы отклонились от темы. Что насчет доклада Макленнона?
  
  — Над ним все еще работают. Первые выдержки должны поступить в ближайшее время. Главное, что удалось узнать, — звездные ловцы попытались завладеть Звездным Рубежом. Так что и в этом отношении ваше предположение оказалось верным.
  
  — Я ничего не предполагал. У меня имелась инсайдерская информация.
  
  — Так или иначе, именно там Шторм обнаружил данные о сангари. У Звездного Рубежа на флотилию тральщиков напали рейдерские корабли. Суть в том, что сейнеры не сомневались в успехе. Лишь трепка, которую задали им сангари, помешала.
  
  — Как скоро эти двое завершат свой отчет? Хочу их увидеть.
  
  На кабинет, подобно хватающему мышь коту, обрушилась тишина. Молчание затягивалось, приводя всех в замешательство.
  
  — Ну?
  
  — Гм…
  
  — Не самая лучшая твоя привычка, Акидо. Меня вовсе ни к чему ограждать от неприятностей. Так что выкладывай. Кто пострадал? Насколько серьезно?
  
  — Не в том дело, сэр. Они не вернулись.
  
  — Погибли? Как?..
  
  — Они живы. Но перешли на другую сторону.
  
  — Они… что?
  
  — Не забывайте, Макленнон был на это запрограммирован.
  
  — Знаю. Это была моя идея. Но вовсе не предполагалось, что он станет делать на этом карьеру. Депрограммирование не сработало? А со Штормом что, черт побери? Почему он не вытащил Томаса?
  
  — Мы над этим работаем, сэр. Допрашиваем вернувшихся — тех, до кого удается добраться. Они все разбежались кто куда, едва оказались на Карсоне, еще до того, как мы поняли, что у нас проблема. Насколько мы можем понять, Шторм остался потому, что не хотел бросать Макленнона одного. Похоже, программа не сработала. Макленнон попросил разрешения остаться. Шторму не дали его вытащить.
  
  — Понятно. Очень похоже на Мыша — не бросать раненых. Он во многом пошел по стопам отца. Я знал Гнея Шторма. По сути, его погубило чувство чести. Что ж, у меня тоже есть честь, пусть она и слегка выцвела по краям. Я тоже не бросаю раненых. Акидо, нужно вытащить ребят.
  
  Джонс фыркнул.
  
  — Чарльз, какая муха тебя укусила?
  
  — Я просто подумал, что любой, кто так относится к своим солдатам, не швырнул бы их снова в самое пекло, не дав слегка остыть после Сломанных Крыльев. А вы именно так и поступили…
  
  — Эй, Чарли, это на моей совести. И мне теперь с этим жить.
  
  — Шторм вполне бы справился. Он не проходил глубокой психоподготовки. Но Макленнон… Похоже, вы перегрузили беднягу. Даже в лучшие времена он был довольно-таки бестолков.
  
  — Хватит. Здесь и сейчас оплакивать Шторма и Макленнона мы больше не будем. Всем понятно? Начинаем думать над тем, как их вытащить. А в свободное время побеспокоимся насчет пункта четыре дробь шесть. И перед сном, если у вас возникнет искушение потратить на него время, поразмышляйте, как помешать звездным ловцам прибрать к рукам Звездный Рубеж.
  
  — Сэр? — переспросил Намагути.
  
  — Кто-то из вас, клоуны, говорил, что сейнеры уверены в успехе. Знаете, что будет, если у них в самом деле все получится?
  
  — Сэр?
  
  — Нам останется только поцеловать себя в задницу на прощание. Потому что тогда мы можем считать себя покойниками.
  
  — На этот раз я вас не понимаю, сэр.
  
  — Потому что не видишь в целом всю картину, гештальт, если можно так выразиться. Сам посуди. Если они доберутся до того оружия раньше нас, то смогут вертеть нами как угодно. Мы не получим контроля над производством амбры, значит Флоту придется обходиться без адекватной межзвездной связи. А это, в свою очередь, означает, что его шансы против тварей из центра близки к нулю. Это тебе не робкие улантониды, которые изначально собирались честно пожать нам руку после заданной трепки.
  
  — С другой стороны, — предположил Намагути, — если мы вовремя возьмем ловцов на прицел, то не только снабдим связью Флот, но и получим в свое распоряжение весь потенциал оружия Звездного Рубежа. Если, конечно, сможем приспособить его к нашим нуждам.
  
  — Ну вот, — сказал Бекхарт остальным. — Понимаете теперь, почему Акидо — здешний кронпринц? Стоит взять палку и как следует его поколотить, и он в самом деле начинает думать. Устроим небольшой мозговой штурм, господа. На тему того, как превратить наши слабые стороны в сильные.
  
  — Насчет парадокса с пунктом четыре дробь шесть, — заметил Джонс. — Организовав утечку нужной информации в нужное время и в нужном месте, Лунное командование могло бы изменить общественное мнение в свою пользу. И требование уничтожить сангари стало бы всенародным. В департаменте общественной информации есть несколько настоящих профессионалов. Они проделали адскую работу, создавая атмосферу страха за счет лишь намеков на события в Пограничье. Что, если им и теперь посеять кое-какие зерна правды? Которых хватило бы, чтобы люди начали задавать вопросы о том, что за кошмары мы скрываем, критикуя в прессе друзей с Уланта. Хорошую теорию заговора общественность проглотит быстрее всего. Особенно если речь идет о заговоре молчания.
  
  — Что такое? — усмехнулся Бекхарт. — В одном помещении работают два мозга? Одновременно? Что ж, господа, начало положено. Нам есть над чем потрудиться. Вот только позволят ли нам дирижировать оркестром?
  
  — Почему бы и нет? Не в первый раз.
  
  — Но он может оказаться последним. Мы достигли распутья. Нам — я имею в виду всех нас — придется точно настроить механизм работы Лунного командования. Ни о каких кулуарных играх не может быть и речи. У нас слишком мало времени, чтобы подготовиться к встрече с расой из центра… План прост. Мы наносим первый мощный удар, а затем продолжаем бить их всеми имеющимися средствами.
  
  — Так же, как поступил с нами Улант?
  
  — Именно. Планированием занимается Генеральный штаб Первой защитницы, на основе данных их разведки. Она ежедневно его меняет, по возможности стараясь придерживаться ситуации в реальном времени. Если у нас появятся свои предложения, их тоже включат в программу. В случае неожиданных действий со стороны тех из центра будут учтены и они. Улантониды послали флотилию разведывательных кораблей с аппаратурой самоуничтожения и межзвездной связи, чтобы отслеживать происходящее.
  
  — Сэр, в прошлый раз подобная стратегия для Уланта не сработала.
  
  — Она может не сработать и на этот раз, но это лучшее, что у нас есть. Аналитики разведки Уланта рисуют весьма мрачную картину. Численность… Вам покажут записи. И пока будете смотреть, не забывайте, что видите лишь одну боевую флотилию. Улант опознал еще четыре. Такое впечатление, что они просто перелетают от звезды к звезде, следуя за роем разведчиков вдоль Рукава, и истребляют разумную жизнь на каждой обитаемой планете. — Зажужжал коммуникатор. Бекхарт ткнул пальцем в кнопку. — Бекхарт. Да, сэр.
  
  Звук был однонаправленным, а изображение плоским, так что остальные не могли слышать и видеть его собеседника.
  
  — Хорошо, сэр, — немного послушав, мрачно ответил Бекхарт и отключился. — Это был начальник штаба Флота. Они решили применить пункт четыре дробь шесть, но не намерены поручать исполнение нам. Он сказал, что задействуют фон Драхау, но оперативный контроль будет осуществлять научно-исследовательский отдел.
  
  — Научно-исследовательский? Что за черт?
  
  — Они-то тут при чем? Чего мы не знаем?
  
  Снова зажужжал коммуникатор. Бекхарт ответил.
  
  — Это тебя, Чарли, — сказал он.
  
  Присев на край обширного стола, Джонс — высокий, тощий, весь в черном — развернул коммуникатор.
  
  — Слушаю. — Через несколько секунд он возбужденно задрожал. — Хорошо. Ясно. Спасибо.
  
  — Ну? — прорычал Бекхарт.
  
  — Это мой человек в секторе электронного перехвата. Они только что поймали сообщение от совета звездных ловцов сенату Конфедерации. Стандартный запрос на разрешение провести аукцион амбры. В качестве места они запросили Сломанные Крылья. Обычные правила и взаимные обязательства. Подобный запрос они посылают каждый раз, когда проводят аукцион на планете Конфедерации.
  
  — Сломанные Крылья недалеко от Звездного Рубежа. Какие еще поводы для волнения?
  
  — В качестве спонсора намерена выступить флотилия Пэйна.
  
  С минуту Бекхарт смотрел на собственные руки. Когда он поднял взгляд, тот был полон блаженства.
  
  — Господа, Бог нас все-таки любит. Отменить все отпуска. Отменить все договоры на аренду вычислительных мощностей. Сообщить всем о переходе на сверхурочную работу — включая уборщиков и операторов машин для уничтожения документов. У меня такое чувство, что мы все же выберемся из этой навозной кучи. — Он демонически расхохотался. — Всем смотреть в оба и держать ушки на макушке, господа. Вся поступающая с данной минуты информация — в буквальном смысле вся — должна прогоняться через главную программу на предмет любых корреляций. И пусть программисты начинают ее обрабатывать. Мне нужна самая большая и, черт побери, самая лучшая модель, какая только возможна за пределами управления стратегического анализа Верховного командования. Посмотрим, удастся ли собрать все это в один большой красивый пакет.
  
  Встав из-за стола, Бекхарт отпер личный бар. Он достал бокалы и полгаллона настоящего скотча со Старой Земли, который приберегал для случаев, бывавших раз в тысячелетие.
  
  — За успехи и победы. Будем надеяться — наши.
  
  Он налил по двойной порции.
  
  
  
  6. Год 3049
  
  Основное действие
  
  Пять огромных тральщиков двигались едва-едва. Их скорость по отношению к осколкам составляла жалкие три километра в час. Впереди и по бокам от них, подобно мошкам, носились вспомогательные корабли, отталкивая грозящие столкновением летающие горы.
  
  Сам факт, что эти быстрые чудовища космических глубин вынуждены ползти с черепашьей скоростью, повергал в замешательство. Где-нибудь в другом месте они рванули бы с места и обогнали бы свет, будто бегун-олимпиец — трехлетнего малыша. Здесь же они не в силах угнаться и за неспешно бредущим стариком.
  
  Потрепанные остатки флотилии Пэйна были в пути уже неделю.
  
  Плотная завеса из каменных глыб сменилась не столь забитым регионом, в основном занятым кусками астероидов величиной с небольшую луну. Флотилия тральщиков прибавила скорость, расходясь в стороны.
  
  — Ты, кажется, постоянно спрашивал про верфи? — сказала Эми бен-Раби. — Что ж, мы как раз там. — Она показала на экран.
  
  — Да, но…
  
  Мойше видел лишь большой астероид, освещенный мощными огнями «Даниона». Вокруг парили несколько глыб поменьше. На их фоне не было видно ни единой звезды — весь внешний свет затмевала пылевая туманность.
  
  Похоже, именно этот большой астероид преследовал «Данион».
  
  — Но — что?
  
  — Там же ничего нет. Будто мы в заднице мира. Я ожидал увидеть тайную планету, может, даже Осирис. Что-то времен Первой экспансии. Странные города, доки…
  
  — Планетные доки? Как мы смогли бы ввести «Данион» в атмосферу? Или вывести его из гравитационного колодца? Большинству ваших кораблей Флота подобное даже в голову бы не пришло.
  
  — Но для работы на столь большом корабле требуются тысячи людей. Десятки тысяч. Не говоря уже о чертовски мощной промышленной базе и небывалых размеров доке.
  
  — Док прямо перед тобой.
  
  — Что? Где?
  
  — Смотри — и увидишь.
  
  Он посмотрел. И увидел.
  
  От астероида начала отделяться гигантская каменная глыба, обнажив ярко освещенное внутреннее пространство, где вполне мог поместиться тральщик. Оттуда вылетел рой крошечных буксиров. Некоторые оттаскивали крышку, другие поспешили к «Даниону», будто изголодавшиеся пчелы к зарослям клевера.
  
  Бен-Раби увидел вдали свет. Еще один астероид раскрывал каменную пасть.
  
  — Мы войдем внутрь?
  
  — Совершенно верно. Быстро же ты соображаешь.
  
  — Не умничай.
  
  — За нами закроют дверь, а потом заполнят камеру воздухом. Так работа идет быстрее. А док скроет нас от любопытных глаз.
  
  — Кому придет в голову сюда соваться? Их же в пыль перемелет этими летающими жерновами.
  
  Бен-Раби меньше удивило само существование туманности, чем готовность сейнеров нырнуть в нее с риском для жизни. Похожие астероидные отмели имелись внутри нескольких пылевых туманностей.
  
  — И все равно появляются любопытные. Мойше, это же туманность Трех Небес.
  
  — Не может быть. Ты серьезно?
  
  Одно из самых драматических событий войны с улантонидами случилось во внешних отмелях туманности Трех Небес. После войны вернувшиеся на Родину рассказывали, что видели там покинутые корабли чужаков. От некоторых остались лишь остовы, некоторые выглядели нетронутыми.
  
  Туманность Трех Небес тотчас же обрела репутацию космического Саргассова моря. Искатели приключений, ксеноархеологи и официальные исследователи, отправлявшиеся сюда на поиски чужих кораблей, возвращались редко.
  
  — Те экспедиции… Их исчезло пятнадцать или двадцать. Что с ними случилось?
  
  — Мы интернировали их, прежде чем они успевали на что-то наткнуться и сбежать домой с докладом. Они занимаются тем, для чего сюда и прибыли. Просто не могут вернуться.
  
  — Зачем рисковать, создавая базу там, где столь оживленное движение?
  
  — Риск не столь уж велик. У нас нечасто бывают гости, учитывая, что отсюда никто не возвращается. И естественно, мало кому придет в голову нас здесь искать.
  
  — И все же… В Лунном командовании ходили разговоры о том, чтобы послать эскадрилью в поддержку исследовательской экспедиции. На случай, если остальные корабли захватят пираты Макгроу или сангари.
  
  — Если такое случится — будем сражаться. И победим. Лишь дурак станет атаковать то, во что мы превратили Трое Небес. Мы были здесь еще до войны с улантонидами. Вполне достаточно времени, чтобы подготовиться. Это будет партизанская война. Думаю, если потребуется, мы сумеем отбиться от Конфедерации.
  
  — Пожалуй, вы чересчур оптимистичны для тех, кому не хватает сил даже для расправы с акулами. Скажу наверняка, когда подробнее изучу вопрос.
  
  — Почему ты так считаешь?
  
  — Потому что я еще не встречал сейнера, который имел хотя бы малейшее представление о том, насколько велика и сильна Конфедерация. Или на что способно Лунное командование, если поставит себе цель. Или о том, насколько ваше оружие напоминает доисторические реликты. На «Данионе» его тонны, но хватит одного боевого крейсера класса «империя», чтобы порубить всю эту флотилию тральщиков, будто мясную тушу, и даже не вспотеть.
  
  — Мне кажется, ты чересчур переоцениваешь ваш Флот. Все наши недостатки учтены в планах обороны.
  
  Бен-Раби предпочел не спорить. У каждого была своя правда.
  
  — Интернаты тоже здесь?
  
  — Некоторые. Когда-нибудь будут все. Это большая работа — цивилизовать целую туманность.
  
  — Полагаю, проблема в основном техническая.
  
  — Да. Но это требует времени и денег. Особенно денег. Нам приходится покупать все, чего мы не можем производить сами. А это означает, что мы вынуждены ждать аукционов, поскольку средств у нас не так уж много.
  
  — Ага. Начинаю понимать, почему доброй докторше приходится работать с тем, что есть.
  
  — Мы колонизировали семь с лишним тысяч астероидов, Мойше, — гордо заявила Эми. — Но это только начало. На них на всех не хватает места. Как и на тральщиках. Наши другие убежища переполнены. Мы уже двести лет принимаем к себе изгнанников Конфедерации — тех, кто не пошел за Макгроу или не бежал во Внешние миры.
  
  Понятие «внешние миры» было столь же относительным, как и «вон там». Для бен-Раби, уроженца Старой Земли, оно означало все находящееся за ее пределами. В Лунном командовании оно означало любую планету, не входившую в число изначальных семи основателей Конфедерации. Эти семь планет обычно именовали себя Внутренними мирами. Но на периферии Конфедерации Внешними мирами называли человеческие планеты, не подписавшие федеративный договор. Бен-Раби не знал точно, что подразумевала Эми.
  
  — Ты не ответила на вопрос, — сказал он. — Почему именно здесь?
  
  — Из-за производственных преимуществ. То, что рассказывали интернированные, оказалось правдой. Тут полно всяческого пригодного металлолома. Мы опознали тридцать с лишним тысяч остовов и брошенных кораблей, построенных семью разными расами.
  
  — В самом деле? — Он посчитал на пальцах. Сам он мог назвать пять, не считая человечества. Шесть — с учетом доисторической расы, построившей Звездный Рубеж. — Человеческие и улантские — понятно. После войны. А остальные?
  
  — Я думала, тебя интересует, зачем они сюда прилетели.
  
  Мойше нахмурился. Не насмехалась ли она над ним, хвастаясь познаниями? Наслаждаясь своим преимуществом, пусть даже минимальным? Он знал больше ее о многом, и, похоже, она воспринимала это как личную обиду.
  
  — Полагаю, потому что это подходящее место для засады. По той же причине сюда прилетел и «Каролинг» во время войны.
  
  Улыбка исчезла с ее лица.
  
  — Угу. И еще потому, что тут недалеко от обычных космических трасс. Мойше, здесь много веков шли сражения. Вероятно, миллионы лет. Или даже миллиарды. Кроме тех кораблей, что остались после войны с улантонидами, которые я даже не считаю, все остальные построены расами, с которыми мы никогда не встречались. Все эти расы вымерли еще до того, как человек покинул Старую Землю. Или, по крайней мере, исчезли из этой части галактики. Они — предшественники любой знакомой нам расы.
  
  — Спросите насчет их звездных рыб.
  
  — Спрашивали — не совсем же мы дураки. Но рыбам почти нечего рассказать. На существ из твердой материи они обращают внимания не больше, чем мы на бактерий. И даже меньше, поскольку нам свойственно любопытство, а им нет. Однако мы более чем уверены, что часть этих кораблей принадлежала расе, которая переправила предков сангари с Земли туда, где теперь их Родина.
  
  — Вот как? Только Мышу не говори. Он с ума тебя сведет, пытаясь до них добраться.
  
  Лишь в этом столетии генетики наконец капитулировали перед широко распространенным мнением, что люди и сангари происходят от общих корней. Обычный человек с улицы вряд ли поверит в параллельную эволюцию, способную породить существо, неотличимое от него самого. Ученые возражали, утверждая об отсутствии на Старой Земле каких-либо следов внеземного вмешательства…
  
  А потом на обратной стороне Луны обнаружили заброшенную инопланетную базу. Многое потребовалось переосмыслить. Затем подтвердились сведения, что человеческую женщину изредка способен оплодотворить мужчина-сангари.
  
  Самый прославленный — или печально знаменитый — агент сангари Майкл Ди был наполовину человеком.
  
  — Если что, Мыша защитят от него самого.
  
  Бен-Раби пристально взглянул на Эми, чье лицо вдруг исказилось в злобной гримасе.
  
  — Эми, я провел здесь почти год и два месяца, но ты до сих пор устраиваешь мне сюрпризы. Когда они у тебя закончатся?
  
  Он уставился на выдолбленный астероид, ожидая ответа.
  
  — Мойше, что случилось с теми, кто построил Звездный Рубеж?
  
  — Вряд ли мы это когда-нибудь узнаем. Если только кто-нибудь не взломает его защиту.
  
  — Мы это сделаем. Мы вернемся. Вопрос чисто риторический.
  
  — Погоди. Вернемся? К Звездному Рубежу? После того, что случилось? Да вы из ума выжили. Вы все сумасшедшие.
  
  Эми рассмеялась:
  
  — Мойше, исчезнув, они оставили здесь свои корабли. Одному Богу ведомо, сколько их. Туманность Трех Небес занимает кубический световой год, и мы не исследовали и десятой ее части. У них тоже имелись верфи и тайные укрытия. Большинство кораблей, которые мы находим, принадлежали им. Мы считаем, что именно они доставили сангари на другую планету. У нас есть исследователи, которые только тем и занимаются, что ищут их убежища. И чем больше мы их находим, тем меньше приходится строить самим.
  
  — Она это серьезно? — проговорил бен-Раби, обращаясь к всепоглощающей бездне на экране дисплея.
  
  — Абсолютно, дорогой. Абсолютно. Нет, мы вовсе не уверены, что все это — дело рук одной и той же расы, но компьютеры считают подобное вполне вероятным. Видишь ли, Мойше, в основном эти корабли в хорошем состоянии, а вовсе не мертвые остовы. На некоторых все еще остался небольшой аварийный запас энергии. Они пытаются напугать нас мысленным шумом, так же как и Звездный Рубеж. И на них недостает кое-каких частей. Кто-то снял с них все оружие. Жаль, что у нас нет армии ксеноархеологов и антропологов. Это в самом деле интересно. Каждый раз, когда мы оказываемся здесь, я стараюсь взглянуть, над чем они работают. Ученые продвигаются не слишком быстро — в основном это те, кого мы захватили в плен, так что помогают они нам без особого энтузиазма. Иногда они обучают помощников из наших — стариков и дефективных от рождения, которые ни на что другое не способны.
  
  — Непонятно. Люди не бросают исправные корабли, Эми. Куда они направлялись? Зачем? Как? И если это они построили Звездный Рубеж, то опять-таки — зачем?
  
  — Это были не люди, Мойше, — пожала плечами Эми. — Не такие, как мы. Не оценивай их мотивы с нашей точки зрения.
  
  — Я и не собираюсь… хотя некоторые соображения, как мне кажется, носят всеобщий характер. Просто размышляю вслух над кое-какими вопросами.
  
  — Именно из-за этих вопросов я и жалею, что у нас не хватает ученых. — Она переключила дисплей на камеру на корме. Большая часть «Даниона» уже ушла внутрь астероида. — Возможно, это те же существа, которые проложили туннели в Лунном командовании. Но в самом ли деле есть связь между Луной, Тремя Небесами и Звездным Рубежом? Ожидалось ли от нас, что мы найдем Звездный Рубеж и Трое Небес? Не является ли все это головоломкой, которую мы должны разгадать? Неким испытанием?
  
  — Думаешь, они собираются вернуться?
  
  — Кто знает? Вопросам уже сто лет, но ответы так и не родились. И если даже когда-нибудь найдется ответ хоть на один, тут же придется задать втрое больше. Так или иначе, эти древние корабли — главная причина, по которой мы здесь. Некоторые мы ремонтируем и используем. Из них получаются хорошие вспомогательные корабли — если их удается приспособить. С некоторых — заимствуем материалы для постройки тральщиков. Мы покупаем что-то на стороне лишь в случае необходимости. Обычно закупки на планетах делают для нас вольные перевозчики за комиссионные и доставляют товар на какой-нибудь астероид на краю туманности. Они считают, что это лишь перевалочная станция, и не задают вопросов. Лишние вопросы вредят бизнесу. Не особо они пытаются и выслеживать нас. Хороший народ.
  
  — Это намек?
  
  — Можешь считать и так.
  
  — У меня были подозрения насчет вольных перевозчиков. И мне известно, что нас с Мышом поймали не без их участия. Есть у меня шанс взглянуть на какой-нибудь корабль? Я слишком мало знаю о ксеноархеологии.
  
  В мозгу промелькнул образ девушки. Элис. Его любовь времен Академии. Она работала регистратором на раскопках инопланетной базы на Луне и кое-чему его научила. А Бюро научило большему.
  
  Рано или поздно без Бюро не обходилось нигде.
  
  — Придется спросить Ярла. Хотя вряд ли он тебе разрешит. Нам предстоит серьезный ремонт «Даниона», и сомневаюсь, что у тебя будет время. К тому же у тебя еще есть занятия для кандидатов на гражданство и вечера за пивом с Мышом.
  
  — Только не начинай. Он мой друг, им и останется. Ни мне, ни ему не повредит, если мы иногда сыграем пару партий в шахматы. Можешь приходить и следить за нами, если считаешь, будто мы замышляем заговор против Великой империи сейнеров, лейтенант.
  
  Она пропустила сарказм мимо ушей:
  
  — У меня вовсе нет такого желания. Я всегда… — Она замолчала, прежде чем размахивать красным флагом. Их позиции были непоколебимы, и спорить не имело смысла. — Мойше, нам нужно как можно быстрее привести «Данион» в форму. Сюда уже летят другие флотилии. Как только все будут здесь, мы отправимся на аукцион, а затем — на очередную атаку на Звездный Рубеж.
  
  — Звездный Рубеж. Звездный Рубеж. Я постоянно это слышу. Это какое-то безумие. Зачем снова совать шею в ту же петлю, Эми? Вспомни, чего это нам стоило в прошлый раз. И не забывай — я тоже там был. Снаружи, со звездной рыбой. Я знаю, на что способна та планета.
  
  — Нам нужно заполучить ее оружие, Мойше. Ты видел отчеты о потерях. Ты видел прогнозы. То, что сейчас творят акулы, через десять лет покажется мирной возней. Речь идет о выживании, дорогой. А ты все еще мыслишь категориями политики.
  
  — Вы попросту себя погубите.
  
  — Значит, в любом случае так тому и быть. Но мы справимся со Звездным Рубежом. Серьезно. Рыбы на самом деле знают, как открыть к нему путь. Когда мы были там раньше, они нашли ключ.
  
  — Гм? — От Пузана он не слышал ни единого намека. — Сангари или Конфедерация…
  
  — Пусть являются вооруженными до зубов, если им так хочется его у нас похитить, Мойше. Ибо им придется сражаться насмерть. Нас достаточно много, дорогой. И мы готовы к схватке. На нас давят с тех пор, как я себя помню. Мы от этого устали. Как только завладеем оружием…
  
  — И еще акулы, милая. Не забывай про акул. Похоже, вечеринка и впрямь предстоит веселая. Как бы мне перевестись на работу на земле?
  
  — Об этом можешь не думать, — рассмеялась она. — Я слышала пару часов назад, что вас переводят в службу безопасности для работы на аукционе.
  
  Эми не стала говорить, что аукцион станет лишь пилотным проектом для намного более амбициозной программы. Если они со Штормом хорошо и достойно себя покажут, им предстоит совместно возглавить собственную службу разведки. Она сомневалась, что об этом уже знал ее начальник Ярл Киндервоорт. Похоже, капитан корабля не особо стремился обсуждать с ним этот вопрос.
  
  — На аукционе? Мыш об этом только и мечтал. Как он вообще в это влип?
  
  — Тебе это тоже предстоит. Через пару дней прибудут новые ментотехники. А тебя переводят в новый проект.
  
  — Почему?
  
  — Потому что ты знаком со Сломанными Крыльями.
  
  — Угу. И хотел бы поскорее о них забыть.
  
  Предыдущая его миссия в роли агента Бюро забросила его на Сломанные Крылья. И приятного там было мало.
  
  — Именно там пройдет аукцион. Туда уже послали запрос на разрешение. Остаются только формальности.
  
  — Формальности? На что хочешь поспорить, что там будет не протолкнуться от конфедератов и сангари? Ваш народ мало у кого вызывает добрые чувства…
  
  — Что, здорово она тебя припекла?
  
  — Кто?
  
  — Та женщина. Сангари. Марья Штрельцвейтер.
  
  — Что? Откуда ты?.. Ну да. Наверняка Мыш проболтался.
  
  — Скажем так — не вполне добровольно. И он сказал об этом Ярлу, не мне. Я случайно узнала, когда искала совсем другую информацию.
  
  — Ладно. — Сердце отчаянно колотилось, хотя он сам не понимал почему. Да, у него был роман с той женщиной. Тогда он даже не знал, что она сангари. — Все давно закончилось.
  
  — Знаю. Давно уже. Мыш написал отчет после того, как ты в нее стрелял. Полагаю, он считал важным показать Ярлу, через что тебе пришлось пройти.
  
  На Мыша это было не похоже.
  
  — Она могла погубить всех нас. Рано или поздно. Я не мог поступить иначе. Хотя раньше ни в кого не стрелял.
  
  — Особенно в того, кто все еще тебе небезразличен?
  
  — Угу. Может, хватит об этом?
  
  — Мыш в самом деле это сделал? Ввел ее детям дозу «звездной пыли»?
  
  — Да. Мыш играет всерьез. И у него нет проблем с совестью. В отличие от меня.
  
  — Ты действительно думаешь, что на аукционе будут сангари?
  
  — Обязательно. Они жаждут мести точно так же, как и Мыш. Эми, я не хочу в это ввязываться. Меня вполне устраивает то, что есть. Мне нравится работа контактера. Пузан — хороший друг. Я сперва немного испугался — мне ведь пришлось познакомиться и с другими членами стада… Черт побери, иногда я ухожу туда, просто чтобы поболтать с Пузаном.
  
  В обществе звездных рыб бен-Раби мог расслабиться так, как не получалось ни с одним человеком. Он не ощущал себя голым, когда позволял звездной рыбе увидеть свои настоящие мысли и чувства. Пузан не делал моральных оценок — его ценности не имели отношения к человеческим. По сути, он помогал Мойше обрести хоть какой-то мир с самим собой.
  
  Часть его разума оставалась недоступной для звездных рыб, скрытая за непробиваемой стеной. Мойше даже представить себе не мог, что там скрывается. Каких-либо пробелов в собственном прошлом он не ощущал.
  
  Он подумал, что жизнь среди сейнеров изменила и Мыша. Шторм становился все увереннее в себе, все независимее, и бен-Раби не мог понять, что тому причиной. Пара вечеров в неделю за шахматами — вовсе не то же самое, что делить каждую минуту жизни под огнем врага.
  
  Мыш был прирожденным оперативником. Он сменил работодателя, но не профессию, став сотрудником Киндервоорта.
  
  Полная свобода — именно ее ощущал бен-Раби после того, как его выпустили из госпиталя. Единственное давление, с которым он сталкивался, — настойчивые намеки Эми на то, что пора пожениться. Пузан помог ему избавиться от множества неврозов, с которыми он пришел к сейнерам.
  
  — Больше тут особо нечего смотреть, — сказала Эми.
  
  Самые дальние кормовые камеры уже были внутри астероида. Буксиры подтаскивали крышку обратно ко входу.
  
  — Что? Ну да. Пойду попрощаюсь с Пузаном.
  
  До контактной группы он добрался столь же быстро, как и в день последнего сражения.
  
  — Клара, где Ганс?
  
  — Отдыхает. Нам все равно нечего делать.
  
  — Я хотел бы войти в контакт. Говорят, меня отсюда переводят.
  
  — Не получится. Мы уже закрылись, Мойше. Через пару минут отключат питание. Черт побери, стадо сейчас в любом случае вне пределов досягаемости.
  
  — Клара, другой возможности у меня, скорее всего, не будет.
  
  — Мойше, это глупо. Но — ладно. Ложись на койку.
  
  Клара за несколько секунд обработала ему кожу на голове и надела сетку. Шлем поглотил голову, прежде чем он успел перевести дух.
  
  Он вошел в состояние ПСД и сразу же повернул переключатель еще на один щелчок.
  
  Его окружили невероятные краски туманности, нисколько не похожие на унылую тьму, каковой она воспринималась обычным взглядом без искусственного освещения. В своей внутренней вселенной Мойше мог дотянуться до любой ее точки, до облаков светящейся пыли, до сверкающих астероидов, величественно вращавшихся вокруг центра туманности по миллионолетним орбитам. Он мог даже ощутить протозвезду в сердце туманности, которая мирно спала в утробе времени, набираясь сил, чтобы сиять миллиарды лет.
  
  «Пузан! — мысленно крикнул он в разноцветный вихрь. — Ты там? Слышишь меня?»
  
  Сперва ему показалось, что ответа не последует. Стадо бродило далеко за пределами туманности, за болевым порогом ее мизерной гравитации.
  
  И вдруг:
  
  — Человек-друг Мойше? Что случилось?
  
  Контакт был крайне слабым. Он едва различал мысли звездной рыбы, не в силах разглядеть ее внутренним зрением.
  
  — Я пришел попрощаться, Пузан. Говорят, я больше не буду ментотехником. Ты был прав. От меня хотят, чтобы я снова стал тем, кем был прежде.
  
  — Мне грустно, человек-друг Мойше. Грустно, потому что грустно тебе. Мы стали хорошими друзьями. Рад, что ты счел важным мне сообщить. Слишком многие контактеры просто исчезают. Возможно, в этот последний раз мы сумеем преодолеть барьер, человек-друг Мойше.
  
  Но стены, ограждавшие часть разума бен-Раби даже от него самого, не поддались.
  
  — Мойше, — донесся до него словно с расстояния в километры голос Клары, — сейчас отключат питание. Тебе нужно выходить.
  
  — Прощай, человек-друг Мойше.
  
  Бен-Раби ощутил грусть звездной рыбы.
  
  — Счастливого пути, золотой дракон, — прошептал он. — И сколь бы долгим ни было твое путешествие, моя душа всегда будет с тобой.
  
  Грусть Пузана нахлынула на Мойше волной, и он, не в силах ее вынести, ударил по переключателю под левой рукой.
  
  Боли почти не было — времени прошло немного.
  
  — Не надо, Клара. — Он оттолкнул иглу.
  
  — Мойше… ты плачешь?
  
  — Нет.
  
  — Но…
  
  — Нет. Просто оставь меня в покое.
  
  — Ладно.
  
  В ее голосе слышалась обида. С трудом поднявшись с койки, он привлек женщину к себе:
  
  — Прости, Клара. Мы не так уж долго знакомы. Но ты стала хорошей подругой. Мне будет тебя не хватать. И Ганса тоже. Передай ему, пусть ведет себя хорошо.
  
  — Уж за этим я прослежу. Он мой внук.
  
  — Вот как? Не знал.
  
  Что он слышал о сестре Ганса? Или речь шла о матери? Она погибла вместе с «Джариэлем». Клара никогда на эту тему не распространялась.
  
  — Ты многого не знаешь о людях, Мойше бен-Раби. Потому что тебе никогда не приходило в голову спросить.
  
  — Клара… Клара, приходи в гости. Придешь?
  
  — Да.
  
  — Обещаешь? Эми будет рада с тобой познакомиться.
  
  — Обещаю. А теперь проваливай отсюда, пока кто-нибудь не позвонил начальству и не решил выяснить, что за хрень тут творится.
  
  — Спасибо. Клара. Спасибо огромное. За все.
  
  Обратно он уже не столь спешил. Ему не хотелось возвращаться домой, где его наверняка ждали очередные намеки Эми на свадьбу.
  
  
  
  7. Год 3049
  
  Основное действие
  
  — А это еще по какому поводу? — спросил бен-Раби.
  
  Вернувшись домой, он обнаружил Эми в полном неглиже. Она уже всю неделю пыталась с ним заигрывать — видимо, надеялась, что вспыхнувшая страсть вынудит его сделать предложение. Что ж, ее ждало разочарование. Ему давно уже не семнадцать.
  
  Подобная тактика не предвещала для них ничего хорошего. Любые отношения, в которых одна сторона постоянно вымогала что-то у другой, не могли иметь будущего. Никто такого долго не выдерживал. А бен-Раби вполне хватило в свое время Элис.
  
  Не потому ли он столь сопротивлялся ее намекам? Из-за того, что Эми вела себя будто избалованный ребенок?
  
  А почему, собственно? Если он всерьез собрался связать свою судьбу с сейнерами, приходилось подчиняться требованиям местной культуры. А культура эта не особо жаловала затянувшуюся холостяцкую жизнь.
  
  Старые холостяки постепенно вытеснялись на периферию социума. Собственно, он уже там оказался. Да и Мыш, несмотря на все свое обаяние, скатывался туда же. Женщины уже не осаждали его так, как прежде, — слишком уж ясно он дал понять, что доступен лишь для приятного времяпровождения, но не для долговременных отношений и старомодной верности до гроба.
  
  Если Эми оказалась лучшим из возможных вариантов — почему бы и нет?
  
  Отчасти дело было в привычке. Он слишком долго прожил в одиночестве, поскольку в его профессии ответственность перед кем-то еще становилась смертельной помехой. Именно потому ему не нравилось, что их дружба с Мышом крепнет с каждым очередным заданием.
  
  Но поделать с этим ничего не удавалось ни ему, ни Мышу. В последнее время они почти не видели друг друга… В каком-то смысле было даже жаль — когда они наконец с этим смирились, жизнь вдруг совершила крутой поворот, разбросав их в разные стороны.
  
  Впрочем, после перевода в службу безопасности все должно измениться. Или нет?
  
  — Пожалуй, во всем есть свои светлые стороны, — пробормотал Мойше.
  
  Размышляя о Мыше, он вспомнил последний вечер, который они провели вместе. Он мог поклясться, что Мыш намекал: с Эми пора что-то решать. Черт побери, неужели это заговор?
  
  Зачем, черт возьми, Мышу было нужно, чтобы он женился? В институт брака Мыш не верил.
  
  Пожалуй, все же стоило нырнуть с головой в омут. Но не столь быстро. Нельзя допустить, чтобы Эми подумала, будто может им манипулировать.
  
  Мойше сидел, обхватив голову руками, и пытался уследить за ускользавшими по извилистым дорожкам мыслями. И мысли эти далеко не всегда оказывались здравыми. В какие-то мгновения он толком не осознавал, кто он и где. Порой не мог понять, что происходит и почему. Иногда он просыпался, думая, что снова очутился на Сломанных Крыльях или в Лунном командовании. Бывало, занимаясь с Эми любовью, он называл ее Макс… А как-то раз принял за Грету… Но хоть подобные случаи его и пугали, они оставались единичными. Пока.
  
  Они с Эми предались неистовой и отчаянной любви.
  
  Сразу же после она начала одеваться.
  
  — Что такое? — спросил Мойше.
  
  — Забыл? Мы собирались поужинать с шейхом и его гаремом.
  
  — Вот что я тебе скажу, женщина. И постарайся как следует понять. Этот человек — мой друг. Учись с этим жить.
  
  Про ужин он совсем забыл. Не осталось даже призрачных воспоминаний.
  
  Час спустя они уже сидели в обществе Мыша и его уменьшившегося выводка куколок. Бен-Раби почувствовал, как у него невольно загорелись глаза. С некоторыми он и сам был бы не против покувыркаться в постели. Он постарался, чтобы Эми не заметила его взгляда. Если уж женщина так ревнует к другу…
  
  Он подумал, что вся эта затея до добра не доведет.
  
  Внезапно появился Киндервоорт.
  
  Ярл Киндервоорт, высокий и худой, напоминал бен-Раби Дон Кихота или Бледного Императора из романа Чижевского «Его знамена сияют златом». Как и Эми, а также большинство сейнеров «Даниона», он был бледен, светловолос и голубоглаз. Он нравился бен-Раби как человек, но вызывал физическое отвращение — сочетание, непостижимое даже для самого Мойше.
  
  Не вполне понятно ему было и положение, которое Киндервоорт занимал на «Данионе». Судя по всему, тот являлся непосредственным начальником Эми. Эми была лишь лейтенантом, младшим офицером, но ее босс, похоже, выступал от имени всей службы безопасности «Даниона». Население корабля могло сравниться с приличных размеров городом. Неужели его полиция была столь немногочисленной?
  
  Высокие скулы и выступающая челюсть придавали лицу Киндервоорта сходство с голым черепом. В бледных глазах редко можно было увидеть радость, а холодному взгляду у него мог бы поучиться даже Мыш. И тем не менее он был по-настоящему добрым и отзывчивым человеком.
  
  — Можно к вам присоединиться? — спросил он.
  
  — Конечно, Ярл, — ответил Мыш. — Буду только рад.
  
  Эми и бен-Раби кивнули. Киндервоорт устроился поудобнее и принялся за еду, не участвуя в застольной беседе. Молчал и бен-Раби, хотя Эми на какое-то время повеселела и ввязалась в рискованную словесную дуэль с Мышом.
  
  — Ты ему еще не говорила? — спросил Киндервоорт за десертом.
  
  — Что? Ах да, я забыла, — ответила Эми.
  
  — О чем? — поинтересовался бен-Раби.
  
  — Мы переводим тебя в службу безопасности. С завтрашнего дня. Для работы на аукционе.
  
  — А, это я уже знаю.
  
  — Кто тебе сказал?
  
  — Я же не дурак, Ярл. Может, и притворяюсь таковым, но я обученный профессионал. Могу сложить два плюс два.
  
  — Ну да, конечно. Потому ты и нужен на аукционе. Ты профессионал. И ты знаешь Сломанные Крылья. На этот раз флотилия Пэйна получила хорошего пинка. Пэйн считает, что «Данион» должен обеспечить защиту нашей аукционной команды. Кстати, между нами — полагаю, аукцион поручили нам, потому что Грубер не хочет видеть людей Пэйна у Звездного Рубежа.
  
  — Что? Звездный Рубеж? Господи! Я уже начинаю надеяться, что сюда заявится какая-нибудь бродячая сингулярность и проглотит всю эту чертову оружейную пирамиду, будто вишню в шоколаде.
  
  — Мойше! Что, во имя всего…
  
  — Ярл, да вы просто сумасшедшие. Все до последнего. Я не выйду на ступени сената и не стану кричать: «Остерегайся мартовских ид!» — но лишь потому, что никому из вас, придурков, не хватит ума меня выслушать. Это вас погубит. Неужели вам не вбить этого в ваши тупые головы? Впрочем, какое мне дело? Вы всего лишь заберете меня с собой. Ладно. Зачем я понадобился на Сломанных Крыльях?
  
  — В качестве начальника смены службы безопасности в Городе Ангелов. Ночной смены. Я уже подобрал тебе людей. С завтрашнего дня ты начнешь их обучать. Судя по сведениям, которые у нас есть, может быть тяжко.
  
  — Что я тебе говорил? — сказал бен-Раби Эми и снова повернулся к Киндервоорту. — Может, это и глупо звучит, но почему именно я?
  
  — И ты, и Мыш. Потому что вы знаете город.
  
  — Угу. А ему поручена другая смена? Двенадцать часов подряд. Погоди… на Сломанных Крыльях всего девять, но все равно мало радости, когда за каждым углом прячется кто-то готовый тебя поджарить. Ты хоть понимаешь, о чем нас просишь?
  
  — О чем?
  
  Киндервоорт избегал его взгляда. Он все понимал.
  
  — Мыш убил ее детей. Я в нее стрелял. А ты позволил ей остаться в живых. Она будет там, даже если ей придется преодолеть пешком половину галактики. Стоит ей услышать, что аукционом займется наша флотилия… Не важно, сумеет ли она получить добро от своих. Она явится туда, Киндервоорт. Со всем, на что только сумеет наложить лапы. Если подумать, главы семейств, скорее всего, поддержат ее, даже если это им не понравится. Им будет чертовски интересно узнать, что случилось с рейдерским флотом у Звездного Рубежа.
  
  — Еще что-нибудь, Мойше?
  
  — Что?
  
  — Хотел бы услышать все твои возражения. Чтобы мы могли заранее их устранить.
  
  — Ладно. Почему вы мне доверяете? Не забывайте — ведь именно я должен был навести корабли Флота на ваше стадо.
  
  — По трем причинам. Первая — ты перешел на нашу сторону. Я видел результаты твоих тестов. Вторая — тебя рекомендовал капитан корабля. Насчет третьей я, пожалуй, умолчу.
  
  Бен-Раби попытался вспомнить все тесты, пройденные до того, как он решил остаться со звездными ловцами, а также после. Они выглядели вполне стандартными, но, возможно, он что-то упустил.
  
  — Обычная работа охранника? Три часа сна и десять минут на личные нужды каждый день?
  
  — Возможно, — улыбнулся Киндервоорт.
  
  Улыбка его не произвела желаемого впечатления на бен-Раби. Мойше она показалась мрачной и нисколько не дружелюбной.
  
  — Тогда, пожалуй, лучше решу все свои дела. Поскольку вряд ли на этот раз я вернусь живым. Я собирался отложить это на несколько дней, но… Мыш, хочешь быть моим шафером? Ярл, можешь выступить в роли свидетеля? Приглашаются все. После устрою вечеринку у себя в каюте. Если сумеем найти какую-нибудь выпивку.
  
  Несколько секунд все молчали. Мыш тупо уставился на Мойше. Киндервоорт сумел изобразить удивление и радость. Девушки Мыша просто озадаченно пялились на окружающих.
  
  На лице Эми отразилось с полдюжины сменяющих друг друга чувств — непонимание, ошеломленное недоверие, потрясение, тревога, угрожавшая превратиться в злость.
  
  — Это нечестно, — пробормотала она. Ей хотелось роскошной и пышной церемонии в стиле архаистов, наподобие старинных королевских свадеб. — Да ты надо мной издеваешься!
  
  Друзья прекрасно знали, как страстно Эми хотелось, чтобы он сделал ей предложение. Пришлось поспешно заверить невесту, что у него и в мыслях не было чем-то ее обидеть.
  
  — Ярл, можем все устроить прямо сейчас?
  
  — Если ты серьезно — хоть через десять минут.
  
  — Действуй.
  
  — Мойше, это нечестно! — крикнула Эми. — Ты меня даже не спросил! Я не готова, и мне нечего надеть, и…
  
  У нее обнаружился длинный список всевозможных «и» и «но». Бен-Раби и Киндервоорт терпеливо ждали, пока она выговорится.
  
  — Так мне звонить или нет, Эми? — спросил Киндервоорт.
  
  — Да! — Она ударила кулаками по столу. — Да, черт бы тебя побрал! Звони ему. Мойше бен-Раби, ты самый низменный и подлый из всех мужчин, кого я когда-либо знала! Как ты мог со мной так поступить?
  
  — Эй! Да ведь ты сама только об этом и говорила…
  
  — Разве любовь не чудесна? — спросил Мыш в пустоту.
  
  Эми перестала злиться. Взгляд Мыша предупредил ее, что не стоит чересчур искушать судьбу.
  
  Церемония выглядела вовсе не так, как ей хотелось бы. Мойше поцеловал ее и прошептал:
  
  — Если выберусь оттуда живым — получишь настоящую свадьбу. Такую, как ты хотела. Обещаю.
  
  В начале вечеринки Киндервоорт отвел Мыша и бен-Раби в сторону:
  
  — Наконец-то удалось кое-что узнать про того подстраховщика.
  
  Когда планетяне-контрактники грузились на вспомогательный корабль, чтобы вернуться в Конфедерацию, какой-то человек пытался убить бен-Раби и Мыша, заметив, что они намерены остаться. Он промахнулся, после чего покончил с собой. Предполагалось, что это был страховавший их агент Бюро.
  
  — Наконец провели вскрытие, — сказал Киндервоорт. — Это оказался сангари.
  
  — Сангари! — проговорил Мыш, будто ругательство.
  
  — Да. И он в самом деле покончил с собой. У него было кольцо с ядом.
  
  — Никто его не убивал? Никакого второго подстраховщика не было? — Бен-Раби покачал головой. — Непонятно.
  
  — Было непонятно, пока мы считали, будто их было двое и один сбежал, — сказал Мыш. — Мне кажется, это был человек Штрельцвейтер, а не адмирала. Тогда все вполне объяснимо. Она крайне желала нашей смерти.
  
  — Именно так я и предполагал, — кивнул Киндервоорт. — До сегодняшнего дня я отчасти считал, что это подстроено, дабы придать вашей истории правдоподобия. И все же я кое-чего не понимаю. Все это время она лежала в реанимации, полностью изолированная. Как ей удалось связаться? Как она передала приказ, даже если предположить, что подстраховщика запрограммировали заранее? Если у вас появятся соображения — дайте знать. Мне не по себе при мысли, что ей могли помочь мои люди.
  
  — Гм… — Бен-Раби взглянул на Мыша.
  
  Мыш пожал плечами:
  
  — Я был уверен, что это человек Бекхарта.
  
  — Когда-нибудь слышал, чтобы сангари кончали с собой?
  
  — Бывает. Вспомни Борровей.
  
  — Там были дети. У них не оставалось иного выхода, и они слишком много знали.
  
  — Наверняка его запрограммировали.
  
  — Что вообще происходит? — спросила Эми. — Ты что, оплакиваешь жертву, Мыш? У тебя такой вид, будто умер лучший друг.
  
  — Поговорим об этом позже, Мыш. Нет, мы просто обсуждали то, что нам сообщил Ярл. Очередная головоломка. Давай потанцуем, милая.
  
  Вечеринка прошла без особого энтузиазма и длилась недолго — как и медовый месяц. Рано утром Мыш вытащил бен-Раби из каюты.
  
  — Эй, я все-таки новобрачный!
  
  — Да брось. Ты этим занимаешься уже восемь месяцев. Женитьба ничего нового не добавляет. Нас хочет видеть Ярл. Пора заняться подготовкой.
  
  Последующие четырнадцать часов бен-Раби рассказывал про Город Ангелов, изучал карты и учил других пользоваться личным оружием в специально отведенном для этой цели спортзале.
  
  Его группа состояла из двадцати пяти человек. У Мыша была такая же, которую он безжалостно муштровал, обучая рукопашному бою. Его задача оказалась проще — его ученики по крайней мере имели некое представление о том, что он говорил.
  
  Бен-Раби прилагал все усилия, но ему казалось, будто сейнеры воспринимают все чересчур всерьез, хотя и его охватывали дурные предчувствия.
  
  Он не знал, чего ждать. Порой он считал, что на Сломанных Крыльях от сангари будет не протолкнуться. А иногда хотелось верить, что служба безопасности Флота не позволит проникнуть на планету ни одному врагу.
  
  На четвертое утро процесс подготовки прервал Киндервоорт:
  
  — Мойше, извини, но сегодня придется тебя освободить. Запланирована экскурсия для кандидатов на гражданство.
  
  — А повременить с этим нельзя? Аукцион ждать вряд ли сможет, а эти клоуны настолько неумелы, что даже в себя попасть не сумеют.
  
  — Я пытался возражать, но на меня накричали. Видимо, они считают крайне важным, чтобы ты знал, за что сражаешься.
  
  — Гм? Как-то я раньше этого не знал, но с работой вполне справлялся…
  
  — Что-то ты сегодня не в духе.
  
  — Просто все достало. Чем больше я вижу, тем хуже оно выглядит. Если всерьез начнется заварушка, нам плохо придется, Ярл. Мы окажемся не готовы.
  
  — Делай все, что можешь. Все равно ничего больше не остается, Мойше.
  
  — Иногда этого недостаточно, Ярл. А мне хотелось бы большего.
  
  — Устрой сегодня выходной. Просто отдохни. Вряд ли это настолько важно. Вам собираются показать, какова жизнь у звездных ловцов, которые не живут на тральщиках. Да и побыть без общества Эми тебе тоже не помешает. Не знаю, что с ней творится. Такой злой я еще никогда ее не видел.
  
  — Ты знаешь ее намного дольше меня. Так что тебе виднее.
  
  Появился Мыш:
  
  — Готов, Мойше? Я тут позаимствовал скутер. Поехали, пока кто-нибудь его не спер.
  
  
  
  8. Год 3049
  
  В то же время
  
  Никто не знал, откуда взялся Хель — заблудшая планета величиной с Плутон. Будто брошенный щенок, она прибилась в поисках тепла к первому встречному небесному телу. Но продолжала держаться поодаль от нестабильной звезды-цефеиды, двигаясь по сильно вытянутой орбите, так что даже в перигелии окружавший ее углекислый газ не таял.
  
  Хель походил на черный шар, покрытый серебристыми полосами льда, залегавшего в складках испещренной каньонами поверхности. Никто не предполагал существования подобной планеты, а даже если бы такие подозрения и зародились, ни у кого не возникло бы желания ее посетить.
  
  Именно по этим причинам Научно-исследовательское бюро Флота сочло Хель идеальным местом для странного, опасного и сверхсекретного исследовательского проекта.
  
  Станция Хель зарылась в толщу горы, будто ракушка в песок. Ее щупальца дотягивались до поверхности лишь в двух местах.
  
  Предполагалось, что станцию никто не найдет.
  
  
  
  — Ион?
  
  Мареску являл собой то еще зрелище. Его камзол был грязен, потрепан и помят. Чулки обвисли и спадали с ног. Грим на лице потрескался и поплыл.
  
  — Ион? — повторил Нидермейер, схватив друга под локоть. — Слышал новости? Сюда прибывает фон Драхау.
  
  — Кто? — Мареску вырвал руку.
  
  Сейчас ему было плевать на все, включая сообщенную Паулем новость. Подобных мучений не мог вынести ни один смертный. Вытащив из кармана засаленный носовой платок, он утер глаза. Паулю не следовало видеть его слезы.
  
  — Фон Драхау. Юпп фон Драхау. Тот самый, который организовал рейд в Адские Звезды пару лет назад. Ну, помнишь — комментаторы называли его белокурым любимчиком Верховного командования. Поговаривали, что когда-нибудь он может стать начальником штаба Флота.
  
  — А, очередной твой герой-милитарист. — Мареску готов был позабыть о мучившей его тоске, лишь бы как следует поругаться на службу. — Фашистский прихвостень.
  
  Пауль улыбнулся, но на приманку не клюнул:
  
  — Только не я, Ион. Слишком уж хорошо я тебя знаю.
  
  Ну вот — и поругаться не выйдет? Мареску снова ушел в себя. Будь она проклята! Как она могла так поступить? Да еще с этим… этим черномазым!
  
  — Эй, Ион! Что с тобой?
  
  А собственно — что? На станции Хель Ион Мареску заработал репутацию чудака и брюзги, получившего прозвище Господин Хандра-и-Уксус. Большинство его сторонились, общаясь лишь по работе. У него был всего один настоящий друг, астрофизик Пауль Нидермейер, а также возлюбленная по имени Мелания Баундс. Кроме того, ему каким-то чудом удавалось поддерживать отношения с начальницей, Кэте Адлер по прозвищу Орлица. Все остальные становились мишенью для его постоянных нападок.
  
  — Фон Драхау? Он же из строевых? С чего бы строевому офицеру раскрывали информацию об этой станции? Они что, собираются его тут запереть?
  
  — Ион, дружище, что с тобой? Ты плохо выглядишь. Почему бы тебе не спуститься к себе, не принять душ и не переодеться в чистое?
  
  Одна из странностей Иона Мареску заключалась в том, что личность его менялась вместе с одеждой. Когда он носил обычную рабочую форму Флота, его вполне можно было терпеть. Но когда облачался в костюм архаиста, он становился высокомерным, задиристым, острым на язык и необычно мрачным, будто половина его души на самом деле существовала в Англии восемнадцатого века.
  
  Мареску остановился перед зеркалом, вделанным в стену коридора, не обращая внимания на пытавшихся пройти мимо.
  
  — Похоже, вид у меня и впрямь слегка потрепанный, — пробормотал он.
  
  Поправив парик, он разгладил кружева на воротнике и подумал: «Будь здесь в самом деле Англия времен короля Георга, я бы вызвал этого подонка на дуэль. И избавился бы от дерьма».
  
  С другой стороны, с неграми так не поступали. Просто собрались бы несколько друзей и вздернули бы черномазого на суку. Если, конечно, хватило бы смелости признаться друзьям в подобном позоре.
  
  Мареску не принадлежал к числу более изысканных архаистов на станции Хель. Другие привезли костюмы и исторические материалы с собой. Он же увлекся этим хобби лишь после того, как одиночество его вконец достало, и сшил костюм с помощью Мелании.
  
  Своему увлечению он оказался предан куда больше, чем большинство архаистов на станции. Он гордился этим в не меньшей степени, чем собственными упрямством, причудами и безупречной работой над тестовыми программами. Ему нравилось считать себя лучшим во всем, включая умение отталкивать от себя других, и он редко замечал свойственную его привычкам и хобби небрежность.
  
  Он не стал подробно изучать выбранный им период, пробежав большую его часть по верхам. Ценности и верования соответствующей эпохи основывались для него на слухах.
  
  Некоторые считали, что слишком далеко зашедшее раздвоение между безупречной работой и неряшливо отыгрываемой ролью свидетельствует о глубоких душевных заболеваниях. Но адмирал Адлер с этим не соглашалась, полагая, что Мареску лишь играет на публику.
  
  Мареску двинулся по коридору, забыв про Пауля. Нидермейер снова схватил его за руку:
  
  — Ион, кто может тебе помочь, если не я? Мы дружим уже много лет.
  
  — С этим мне никто не поможет, Пауль. Все из-за Мелании. Я раньше времени закончил смену. Кварковая трубка забарахлила. Траектории частиц отклонились почти на миллиградус, и их не удавалось ввести в орбитальные оболочки… В общем, реактор отключили. А она была с Митчеллом.
  
  — Понимаю, — неискренне пробормотал Нидермейер.
  
  «И что с того?» — подумал он. Возможно, Мареску слегка утратил ощущение реальности, и стоило бы сообщить об этом психологам. Вряд ли можно считать психически устойчивым человека, который путает нынешнюю мораль с моралью времен его хобби.
  
  Ион всегда был неврастеником. Теперь же, похоже, у него возникли проблемы с психикой.
  
  — Как она могла так поступить, Пауль?
  
  — Успокойся. Ты весь дрожишь. Следуй за мной, сын мой. Немного огненной воды, чтобы привести в порядок старые нервы, тебе точно не помешает. Стоп! Пока молчи. Предписание доктора. Сперва выпьем, а потом обо всем расскажешь, и мы что-нибудь сообразим.
  
  — Угу. Выпьем. Ладно. — Мареску предпочел сдаться. — Расскажи мне про этого фон Драго.
  
  — Фон Драхау. Рифмуется с Макао.
  
  — Макао? Где это, черт побери?
  
  — В Китае. Там, где выращивают польских свиней, — улыбнулся Нидермейер.
  
  Мареску остановился, озадаченно прищурившись. Прошло несколько секунд, прежде чем сработала интуиция, благодаря которой он считался лучшим в Конфедерации программистом тестовых систем.
  
  — Игра в ассоциации? Мы ведь уже много лет в нее не играли? Китай. Польские свиньи. Китайско-польские кабанчики… Не об этом ли говорили на днях в какой-то сельскохозяйственной передаче? Будто заново хотят вывести вымершую породу?
  
  — Понятия не имею.
  
  — Ладно, Пауль. Со мной уже все в порядке. Расслабься. Расскажи лучше про героя-наемника.
  
  Нидермейер отказался принять вызов:
  
  — Мне мало что известно. Просто я кое-что слышал в службе безопасности. Они с ног сбились, готовясь к его прибытию. Похоже, известие застигло их врасплох. Ну вот, пришли. Что будешь пить?
  
  Они сошли с эскалатора в помещении, где царил полумрак, света хватало лишь для того, чтобы не натыкаться на мебель.
  
  Бар спроектировали так, что создавалось впечатление, будто он выходит на поверхность Хеля. Его защитный купол невозможно было различить — рассеянный свет почти не отражался от стеклостали. Сам купол выступал из склона горы, нависая над мрачными утесами и пугающими ущельями. В небе сиял многомиллиардной россыпью драгоценных камней Млечный Путь.
  
  — Замечал, что тут кажется холоднее? — спросил Мареску в сотый раз за время их знакомства, глядя на бедно освещенную поверхность мертвой планеты. За одним утесом висело непостоянное солнце-цефеида, окрашивая его в золотистый цвет. В минуты угасания оно почти не выделялось на фоне более ярких соседних звезд. — Выбирай сам, Пауль. Мне сегодня все равно. Но побольше.
  
  Нидермейер взял из-за стойки бренди и бокалы.
  
  — Похоже, Фрэнсис ушел на празднество, что устроила безопасность, — сказал он.
  
  Бар обычно обслуживал космопехотинец с непроизносимым именем со Старой Земли, которое исследовательский персонал сократил до Фрэнсиса Бэкона. Большую часть времени службе безопасности нечем было заняться, так что они тратили свободное время на то, чтобы сделать жизнь на станции более терпимой для всех.
  
  На Хель попадали с билетом в один конец. Лишь директор исследовательской группы и начальник службы безопасности когда-либо покидали планету. Система межзвездной связи была недоступна по соображениям секретности. Персонал станции пребывал в полной изоляции.
  
  — Бренди? — удивленно спросил Мареску.
  
  Пауль обычно предпочитал виски.
  
  — Лучшее со Старой Земли, Ион. С ним здешняя жизнь кажется почти сносной.
  
  Мареску одним глотком осушил полбокала.
  
  — Им стоило бы нас отпустить, Пауль. Мы сделали чертовы бомбы. А теперь возимся со всякой ерундой.
  
  — Вот только они никогда этого не сделают. Секретность. Пока нас тут держат, утечек можно не опасаться.
  
  — Пауль, как она могла?..
  
  — Ты же знал, что она…
  
  — Когда с ней связался? Знаю. И постоянно себе это твержу. Но от этого мне нисколько не легче, Пауль.
  
  — Что мне тебе сказать?
  
  Мареску уставился в пустой бокал.
  
  — Ион… Может, тебе стоило бы перестать забавляться архаикой. Постарайся вернуться к реальности.
  
  — Реальность — та еще дрянь, Пауль. Не знал? В ней нет ничего человеческого. Может, ты смеешься надо мной из-за этого костюма, но для меня это символ, Пауль. Символ времен, когда у людей были настоящие чувства. Когда им было не все равно.
  
  — У меня есть чувства, Ион. И мне не все равно, что с тобой происходит. Ты мой друг.
  
  — Нет. На самом деле тебе все равно. Настоящие чувства тебе мешают.
  
  Нидермейер яростно уставился на него. Дружба с Ионом порой требовала немалых усилий. Мареску не собирался извиняться. Пауль унес свой бренди к краю купола и сел, глядя на едва различимую поверхность Хеля. На него смотрело тусклое отражение, в змеиных глазах которого читался насущный вопрос.
  
  Следовало ли доложить о Мареску? Не зашел ли тот чересчур далеко?
  
  Никому не хотелось сдавать друга. Психологи могли навсегда отправить его под замок. Их зоопарк порожденных Хелем ментальных отклонений давно превратился в быстрорастущее предприятие.
  
  Проект был слишком важен, чтобы рисковать им из-за психически неуравновешенных.
  
  Однако производственная команда не могла обойтись без Иона. Никто, кроме него, не разбирался столь же уверенно в тестовых системах. Лучше было оставить все как есть, надеясь, что он все же придет в себя. История с Меланией могла даже сыграть всем на руку, зашвырнув его обратно в реальный мир.
  
  Повернувшись, Пауль взглянул на усталого худого коротышку, на лице которого отпечатались тысячелетия, а в маленьких черных глазках отражались миллионы пережитых мучений. Верное ли решение он принял? Во взгляде Иона отсвечивало зарождающееся безумие.
  
  Внезапно вселенная содрогнулась, или нечто сотрясло ее до самого основания.
  
  Снежный ландшафт окрасился кроваво-красным сиянием, которое быстро угасло.
  
  Лицо Мареску стало пепельным. Пошатываясь, он шагнул к поверхности купола и коснулся ее дрожащими пальцами:
  
  — Пауль… Еще бы немного — и все. Могла случиться дестабилизация тестового реактора. Нас зашвырнуло бы в соседнюю вселенную.
  
  От лица Нидермейера тоже отлила кровь.
  
  — Но ничего же не произошло, — пробормотал он.
  
  — В любом случае ничего хорошего в этом нет. Надо же соображать, в конце концов!
  
  Вся его жалость к себе бесследно исчезла, будто ее сдуло дыхание смерти.
  
  Он уставился во тьму снаружи. В свете бледной зари четче вырисовывались тени. На фоне неподвижных звезд скользнула светящаяся точка, становясь все ярче.
  
  — Они уже приближаются.
  
  Поверхность Хеля полыхнула фиолетово-белым заревом. Сработала поляризация купола. Стекло отражало бьющий в него свет, из-за чего его внутренняя сторона покрылась радужными разводами, будто от нефти на воде.
  
  — Доктор Нидермейер? Господин Мареску? Можно вас на минуту?
  
  Повернувшись, они увидели стоявшего у верха эскалатора майора космопехоты Готфрида Фейхтмайера, начальника службы безопасности. Вид у него был такой, будто он только что сошел с рекламного плаката, — космопехотинец до мозга костей.
  
  — Могу поспорить, он уже с постели таким встает, — пробормотал Мареску.
  
  — Что случилось, майор? — спросил Нидермейер.
  
  — Нам нужна ваша помощь в арсенале. Требуются два устройства для установки на борту корабля.
  
  На душе у Мареску заскребли кошки размером с тигра.
  
  — Майор…
  
  — Инструктаж в главной испытательной через пятнадцать минут, господа. Спасибо.
  
  Нидермейер кивнул. Майор спустился по эскалатору.
  
  — Ну так что? — бросил Мареску. — Никогда ими не воспользуются, да? Дурак ты, Пауль.
  
  — Может, и не воспользуются. Ты же не знаешь… Может, это полевые испытания.
  
  — Хватит врать самому себе. Этой чертовой бомбе не нужны испытания. Я ее уже протестировал. Они собираются взорвать солнце, Пауль! — Ион говорил все быстрее и быстрее, срываясь на визг. — Не какую-то звезду, Пауль, а солнце. Чье-то солнце. Эти проклятые фашисты готовы уничтожить Солнечную систему.
  
  — Успокойся, Ион.
  
  — Успокоиться? Не могу. И не буду! Сколько жизней, Пауль? Сколько жизней погибнет от этих хлопушек, которыми мы их снабдили? Нас одурачили будто сосунков. Напыщенные подслеповатые идиоты! Мы поверили, будто до подобного никогда не дойдет. Но мы врали самим себе. Мы все знали. Оружием всегда воспользуются, сколь бы кошмарным оно ни было.
  
  Пауль не ответил. Мареску не знал всех фактов, но говорил то, о чем все думали, однако не решались высказать вслух.
  
  Для исследовательской команды работа на станции Хель стала сделкой с дьяволом. Каждый ученый обменял личную свободу и талант на неограниченное финансирование и поддержку любимой работы. Сама станция была сверхсекретной, но знания, которые она порождала, меняли облик современной науки. Там совершалось множество новых открытий.
  
  За свои деньги Флот просил лишь одно — оружие, способное превратить солнце в сверхновую.
  
  Флот получил свое оружие. Поискав вокруг, ученые обнаружили несколько оставшихся после Большого взрыва дыр Хокинга, извлекли в окружавшем Хель линейном ускорителе несколько мегатриллионов кварков, отсортировали их по орбитальным оболочкам вокруг мини-сингулярностей и установили эти «реакторы» в систему доставки. Ракете-носителю предстояло сгореть в пламени звезды, но сам реактор должен был погрузиться в ее ядро до коллапса кварковых оболочек, смешав положительные и отрицательные частицы в чудовищной вспышке энергии, запускающей быстрый и яростный процесс гелиевого синтеза.
  
  Флот получил свое оружие. А теперь, судя по всему, для него появилась цель.
  
  — Что мы наделали, Пауль?
  
  — Не знаю, Ион. И если ты прав — да поможет нам Бог.
  
  Коридоры кишели космопехотинцами. Мареску выругался:
  
  — Даже не знал, что тут столько этих сволочей. Они что, расплодились за наш счет? Где все остальные?
  
  Обычной суеты технического и научного персонала не наблюдалось. Штатских вообще не было видно.
  
  Из главной испытательной их отправили в арсенал.
  
  Там они обнаружили троих штатских, ждавших за красной дверью. Среди них, однако, оказалась переодетая в гражданскую одежду адмирал Адлер.
  
  — Что это за фарс? — рявкнул Мареску. — Две сотни опереточных солдат…
  
  — Помолчи, Ион, — прошептал Пауль.
  
  Адмирал даже глазом не моргнула:
  
  — Они стерегут тебя, Ион. Им не по душе твой длинный язык.
  
  Мареску ошеломленно уставился на нее. Обычно даже Орлица не огрызалась.
  
  — Что происходит, Кэте? — спросил Нидермейер.
  
  Мареску усмехнулся. Кэте Адлер. Кэте Орлица. Одно из метких прозвищ, которыми за глаза называют непопулярного начальника. У адмирала Адлер была вытянутая физиономия, крючковатый нос и залысины на лбу. Никогда еще фамилия так не подходила носительнице.
  
  — Забирают готовую продукцию, Пауль. Мне нужно, чтобы ты поработал с их офицерами по науке. Ион, подготовишь тестовую программу для их бортовых компьютеров.
  
  — Они ведь намерены ею воспользоваться? — спросил Мареску.
  
  — Надеюсь, что нет. Мы все на это надеемся, Ион.
  
  — Черт побери, скорее я поверю в зубную фею. — Он бросил взгляд на Пауля.
  
  Нидермейеру хотелось верить. Как и все ученые на станции, он готов был и дальше глотать ложь, которую им скармливали.
  
  — Корабль сел, майор, — объявил лейтенант-космопехотинец.
  
  — Прекрасно, — ответил Фейхтмайер.
  
  — Пора заняться делом, — сказала адмирал. — Пауль, выбери себе помощников, каких хочешь. Ион, тебе придется побывать на корабле, чтобы посмотреть, с чем предстоит работать. Мне нужен от тебя предварительный отчет, как только сможешь его написать. Йосип, иди с их оружейниками и составь подготовительные спецификации для монтажа пусковых систем. Пусть народ в мастерских бросает все остальное и займется только этим.
  
  — Нам что, придется собирать все прямо здесь? — спросил Йосип.
  
  — С нуля. Таков приказ.
  
  — Но…
  
  — У них нет времени, господа. Предлагаю начать.
  
  — Они посадили целый корабль? — спросил Пауль.
  
  Корабли редко опускались на планету.
  
  — Именно так. Они не хотят терять время, работая с орбиты. На это потребовался бы лишний месяц.
  
  — Но…
  
  Подобное было опасно. Команда корабля собьется с ног, уравновешивая его гравитационное поле с полем планеты. Стоит один раз ошибиться, и корабль разорвет на части.
  
  — А так вряд ли понадобится больше двенадцати дней, — заключила адмирал Адлер. — Если, конечно, все пойдет как надо. Идем.
  
  Она толкнула красную дверь.
  
  Законченное оружие нисколько не походило на бомбы, напоминая скорее смертоносных акул. На полу арсенала расположились четыре устройства, каждое представляло собой вытянутую черную иглу длиной в сто метров и диаметром в десять. Они были длиннее челноков, которым предстояло поднять их на орбиту. Из их черной шкуры, будто жесткий кустарник на старом выжженном склоне, торчали антенны и неприятного вида дула защитных систем.
  
  Это были полностью автоматизированные боевые корабли. То место, которое обычно отводилось для экипажа, занимала начинка бомбы-сверхновой. Достаточно быстрые и надежно защищенные, они могли преодолеть самую мощную оборону.
  
  О действии оружия пока можно было судить лишь в теории, но его создатели не сомневались, что оно будет работать.
  
  Пока они облачались в рабочую одежду, Нидермейер шепотом пытался убедить Мареску и себя самого, что они всего лишь готовятся к полевым испытаниям.
  
  — Наверняка наши денежные мешки хотят увидеть, что их вложения приносят плоды, — твердил он. — Так что вряд ли стоит винить их в желании испытать новую игрушку.
  
  — Угу. Наш герой фон Драхау собирается пострелять по парочке малозначащих звезд. Так ведь?
  
  — Так.
  
  — Дурак ты, Пауль.
  
  В арсенал вошла группа незнакомцев, которые уставились на четыре черные иглы — с благоговейным трепетом и некоторым страхом.
  
  — Тот, что справа, — фон Драхау, — прошептал Пауль. — Я его видел по головидению. Только он выглядит чуть постарше.
  
  — Я бы сказал — немного поседел.
  
  Вид у фон Драхау был подавленный. Он о чем-то поговорил с майором и Кэте Адлер. Кэте повела его и сопровождающих вокруг ракеты, еще больше впечатляя фон Драхау.
  
  В этих больших жутковатых штуковинах было нечто, затрагивавшее струны души, будто зов сирены. Мареску сам чувствовал это каждый раз, прикасаясь к очередному чудовищу, и отчего-то ему становилось стыдно перед самим собой.
  
  — Маленькие мальчики забавляются хлопушками, а большие — бомбами, — пробормотал он.
  
  — Успокойся. Кэте вовсе не шутила, когда говорила, что за тобой следят. Фейхтмайер вовсе не из числа твоих поклонников, Ион.
  
  — Буду держаться от него подальше.
  
  Быстро летели дни. Техники суетились над парой выбранных фон Драхау ракет. Мареску тестировал системы и наблюдал за установкой специального оборудования для транспортировки. Йосип связал вычислительные системы ракет с боевыми компьютерами на борту корабля фон Драхау. Техники устанавливали переходники и соединители, соответствовавшие крепежным кольцам и пусковым желобам на брюхе боевого корабля.
  
  Нидермейер подготовил инструкцию для офицеров-ученых, ответственных за снаряжение убийцы солнц и отслеживание его глюонных пульсаций в поисках малейших аномалий, которые могли предвещать катастрофическое расширение кварковой оболочки.
  
  Мареску не мог поверить, что у них окажется столько работы. Рабочие смены были долгими и изматывающими, и он во многом сочувствовал Паулю, чей личный исследовательский проект, похоже, оказался под угрозой.
  
  Нидермейер намного пристальнее следил за другом, чем за глюонной пульсацией, пытаясь найти предательскую психологическую аномалию. Мареску, казалось, полностью владел собой, с головой уйдя в работу, но подобный фанатизм мог свидетельствовать о хрупком равновесии на грани безумия. Имелись, однако, и положительные сдвиги. Ион избавился от засаленного архаистского костюма, начав уделять больше времени внешнему виду…
  
  А потом все закончилось.
  
  Кэте Адлер пришла к ним в бар.
  
  — Пусть льется рекой огненная вода! — объявила она. — Пора послать все к чертям и отпраздновать.
  
  Мареску бросил на нее косой взгляд.
  
  Празднество превратилось в подобие преждевременной вечеринки по случаю Нового года.
  
  Давление спало. Вся былая вражда ушла на задний план. Чувство вины задвинули подальше. Ученые и техники притворно братались с космопехотинцами. К ним присоединилась горстка офицеров фон Драхау, которые мало пили и прислушивались к шуткам, но смеялись редко.
  
  — Для них все только начинается, — пробормотал Ион и тут же огляделся. Никто его не слышал.
  
  Фон Драхау являл собой средоточие задумчивой мрачности. Казалось, он на две трети погрузился в иную вселенную. Когда Пауль попытался завести разговор о рейде в Адские Звезды, фон Драхау яростно на него посмотрел, а несколько минут спустя вышел.
  
  — Вряд ли ты произвел на него впечатление, друг мой, — сказал Ион.
  
  — Он крайне чувствительно к этому относится, — согласилась Кэте. — Он странный человек. Слышал бы ты, как они поругались с Ионом.
  
  Мареску встретился взглядом с Паулем:
  
  — На самом деле ничего особенного. Просто зашел чуть дальше, чем следовало, только и всего.
  
  — О чем вообще была речь? — спросил Нидермейер.
  
  — О моральности использования этого оружия, — сказала Кэте. — Фон Драхау на самом деле чуть ли не пацифист. Иона потрясло, что тот способен настолько изменить свои убеждения, чтобы воспользоваться нашим оружием.
  
  — Проблема Иона в том, что для него существует только черное и белое. И с этим у него все хуже. Как думаешь, удастся уговорить его пройти курс терапии?
  
  — Думаешь, есть поводы для беспокойства? Странностей у него хватает, но вряд ли это настолько опасно.
  
  — Иногда бывают. В последнее время он меня пугает. Не считая спора с фон Драхау, он чересчур ушел в себя. Меня беспокоит, как бы маятник не качнулся в обратную сторону. Будто я слышу тиканье таймера. Он может сорваться в любую минуту.
  
  Они обсуждали Мареску так, будто его нет рядом, — по той простой причине, что его действительно уже не было, хотя никто не заметил, когда он ушел.
  
  Кэте Адлер назвала фон Драхау тайным пацифистом, и у Мареску в буквальном смысле побагровело в глазах. Купол и всех, кто в нем находился, захлестнуло красной волной — а потом вдруг все прояснилось. Все стало предельно ясно. Нужно было увидеться с Меланией и объясниться.
  
  Он брел по коридору, не зная, сколько прошло времени. Мысли путались. Тот наемник фон Драхау… Человек, который выбил опору из-под ног. Неужели столь гибкая мораль вообще могла существовать? Нечто могло быть либо справедливым, либо нет. Бомба-сверхновая была самым зловещим творением, какое когда-либо замышляли военные. А он помог этому злу родиться в этой вселенной. Он позволил себя соблазнить… Продался, как последняя шлюха…
  
  Но ведь должен быть способ открыть им глаза!
  
  Он яростно затряс головой. Перед глазами все плыло, виски словно стиснуло железным кольцом. Что-то было не так. Он не мог заставить себя мыслить здраво.
  
  На мгновение возникла мысль найти психологов.
  
  Похоже, фон Драхау снова над ним посмеялся.
  
  — Фашистская сволочь!
  
  Господи! Будто некий Торквемада еще раз повернул ворот гарроты. Череп трещал от давления.
  
  — Где я? — пробормотал он. Ноги сами несли его невесть куда. Он попытался сосредоточиться на окружающем. — Что я тут делаю?
  
  Ион хотел повернуть назад, но ноги продолжали двигаться в ту же сторону. Рука помимо воли толкнула дверь Мелании.
  
  Он был чужаком, пассажиром в некоем теле, которым управлял кто-то другой. С чувством легкой паники он наблюдал за действиями, которые совершало другое существо.
  
  Та его часть, которая оставалась Ионом, издала беззвучный вопль и ушла в себя, не желая ничего больше видеть. Вокруг сомкнулась тьма.
  
  Неловкий кукольник рывком поднял его с пола, выволок за дверь и пьяной пошатывающейся походкой повел по коридору. В очередной раз придя в себя, Ион обнаружил, что находится в арсенале, одетый в костюм эпохи короля Георга, склонившись над компьютерным пультом в надежно защищенной тестовой кабине. Судя по показаниям таймера, из его жизни исчезло несколько часов. Руки плясали над клавиатурой, будто пара бледных пауков.
  
  Они занимались чем-то ужасным. Ион не знал, чем именно, и пальцы не смогли бы остановиться, даже если бы он им приказал. Он наблюдал за происходящим, будто ошеломленный мальчишка за чьей-то медленной смертью.
  
  В мозгу один за другим всплывали фрагменты выпавших из памяти нескольких часов. Ион Мареску ползет вдоль длинной черной иглы. Ион Мареску, присев под иглой, подсоединяет толстые кабели, ведущие к тестовой установке. Ион Мареску протискивается сквозь тесное нутро черного корабля, снимая предохранители…
  
  — Ион? — донесся сквозь толстое стекло кабины едва слышный голос Пауля.
  
  Тот что-то кричал, и Ион понял, что друг надрывается уже какое-то время. Он озадаченно взглянул на Пауля, едва его узнавая, но работу не прекратил. Это был самый важный тест, который он когда-либо проводил. Впервые в жизни он занимался чем-то по-настоящему достойным. Он наконец нашел для себя священную цель.
  
  Какую? Он тряхнул головой, пытаясь отогнать туман, но тщетно.
  
  Руки продолжали танцевать над клавиатурой.
  
  К Паулю присоединилась Кэте Адлер. Они заколотили кулаками по непробиваемому стеклу, а потом женщина убежала. Пауль схватил пожарный топор и замахнулся.
  
  Когда Ион снова поднял взгляд, все обширное пространство арсенала кишело космопехотинцами. К стеклу перед ним прижалось бледное лицо майора Фейхтмайера. Губы его шевелились, будто изрыгая ругательства. Он что-то кричал, но у Иона не было времени слушать. Нужно было спешить.
  
  «Что тут, черт возьми, происходит?» — подумала та его часть, что оставалась посторонним наблюдателем.
  
  Он закончил программировать тестовые последовательности.
  
  Каждая ракета должна была пройти через имитацию запуска в солнце Хеля. Ион обычно проводил испытания каждой системы поочередно, с отключенным двигателем и предохранителями, предотвращавшими активацию оружия.
  
  — Откуда нам знать, что двигатель будет работать? — пробормотал Мареску. — Просто поверим на слово?
  
  Пауль и космопехотинцы прекратили попытки разбить стекло ручными инструментами. Ион увидел, как майор укладывает какую-то липкую серую веревку вокруг двери.
  
  — Пластиковая взрывчатка? Господи! Что задумали эти чокнутые?
  
  Его правая рука нажала на большой черный рычаг, открывавший огромный выходной люк арсенала. Именно через него этот наемный убийца фон Драхау переправил две ракеты к себе на корабль.
  
  Воздух вырвался из арсенала в вечную ночь Хеля. Люди разлетелись во все стороны. Мареску ошеломленно смотрел, как они кувыркаются и распухают, будто сломанные куклы.
  
  Его левая рука заплясала над клавишами, запуская тестовую последовательность. Арсенал залило ярким светом. Поляризованное стекло кабины потемнело, но не смогло полностью его заглушить. Отключенные стопоры отвалились от ракеты номер четыре, и она двинулась со своих направляющих, выбрасывая облака искр и оставляя глубокий след на бетонном полу.
  
  — Погодите, — сказал Ион. — Погодите. Что-то не так. Она не должна так себя вести. Пауль? Где ты, Пауль?
  
  Пауль не отвечал.
  
  Черная игла устремилась в ночь, испуская из хвоста раскаленное жало и быстро уменьшаясь в размерах. Маленькая звездочка, в которую она превратилась, сместилась в сторону и чуть вниз, разворачиваясь носом к цели.
  
  — Что происходит? — жалобно спросил Мареску. — Пауль, что пошло не так?
  
  Нацелившись на солнце Хеля, черная игла ускорилась до ста «же».
  
  Когда давление в кабине уже начало падать, Ион Мареску наконец осознал всю чудовищность содеянного. Достав дрожащей рукой из ящика бланк, он начал составлять рекомендацию, суть которой состояла в том, что в будущем все тестовые программы должны содержать в себе алгоритм, автоматически блокирующий все остальные при активации любой из них.
  
  
  
  — Есть поле, капитан, — доложил лейтенант Коллавэй.
  
  — Уходим в гиперпространство, — ответил фон Драхау. — И уничтожьте астрогационную кассету с данными о Хеле, как только корабль выйдет на траекторию. Официально, господа, мы никогда не слышали об этой планете. Мы ничего о ней не знаем и никогда здесь не были.
  
  Сгорбившись, он уставился на экран, размышляя над тем, кто он такой, что делает и сообщили ли ему всю правду. Экран на мгновение пошел калейдоскопическими пятнами гиперперехода, а затем потемнел.
  
  Семнадцать минут и двадцать одну секунду спустя солнце планеты, с которой он только что бежал, ощутило первое прикосновение черной иглы. Маленькая рукотворная гамета оплодотворила гигантскую водородную яйцеклетку. Через несколько часов начнется цепная реакция превращения в сверхновую.
  
  Выжить не мог никто. Служба безопасности не позволила ни одному кораблю остаться на Хеле. Персоналу станции ничего не оставалось, кроме как покорно ждать судьбы.
  
  И нигде больше не существовало ни единого клочка информации о впечатляющем смертоносном оружии, созданном на станции Хель. В этом тоже заключалась одна из предписанных службой безопасности предосторожностей.
  
  
  
  9. Год 3049
  
  Основное действие
  
  Мыш подъехал к тому же причальному отсеку, который стал свидетелем самоубийства подстраховщика-сангари. Там уже собралось с полдюжины сбитых с толку бывших планетян — вернее, планетянок. Мужчина среди них был только один.
  
  Они с бен-Раби прибыли последними.
  
  — Еще не появились, Эллен? — спросил Мыш.
  
  — Нет. Слышал что-нибудь? Знаешь, в чем дело?
  
  — В общем, нет.
  
  Бен-Раби перестал прислушиваться к их разговору. Вспомнились последние несколько минут перед тем, как пришли люди Киндервоорта, чтобы разоружить Мыша, и тот оказался на линии огня подстраховщика. Он подошел туда, где тогда стоял, и медленно повернулся:
  
  — Ярл стоял здесь. Мыш — там. Тут были еще несколько человек… Прежде чем появился Ярл, они увезли реанимационную капсулу Марьи в ту сторону, на вспомогательный корабль.
  
  Он трижды мысленно воспроизвел эту сцену, но не вспомнил ничего нового. Тогда он считал, что Мыш хитростью хочет заставить его улететь, и пытался сопротивляться, а потом его отвлек Ярл…
  
  — Эй, Мыш! Давай вспомним вместе. Может, что-нибудь сообразим.
  
  В отсек вкатился скутер, с которого сошли двое незнакомых звездных ловцов.
  
  — Это вы кандидаты на гражданство? — спросила женщина.
  
  — Привет, красотка! — провозгласил Мыш, будто путник, только что пересекший горный хребет и увидевший все семь городов Сиболы.
  
  Женщина отступила на шаг, округлив глаза.
  
  — Надо полагать, это Шторм, — сказал мужчина. — Это моя жена, господин Шторм.
  
  — Что ж… иногда приходится и проигрывать. Не попробуешь — не узнаешь.
  
  — Надеюсь, пробовать вы не станете. Ладно. Проверим по списку и приступим. Похоже, все в порядке. У нас все в сборе. Ладно. Сейчас мы покинем корабль через шлюз для персонала и направимся в рабочий док на причальной опоре. В рабочей зоне невесомость, так что можете не бояться упасть. Следуйте за мной.
  
  Он подошел к люку, открыл его и шагнул внутрь. За ним двинулись будущие сейнеры.
  
  Мыш попытался поотстать, чтобы быть поближе к женщине.
  
  Бен-Раби ткнул его под ребра:
  
  — Эй, брось. Оставь ее в покое.
  
  — Мойше, она с ума меня сводит.
  
  — Да, она первоклассная дамочка. Но она замужем, а новые враги нам ни к чему.
  
  — Секс тут ни при чем. В смысле, она и впрямь первый класс, но суть в том, что у нас есть возможность пообщаться с кем-то не отсюда.
  
  — Ты о чем?
  
  — Она не с «Даниона».
  
  — С чего ты взял, черт побери? — Бен-Раби пригнулся, проходя через третий люк шлюза. — Может, ты тут и много где побывал, но вряд ли знаешь всех. По крайней мере, пока. Мы не встречали и сотой части населения «Даниона».
  
  — Но те, кого мы встречали, слеплены из одного и того же теста. О господи!
  
  Бен-Раби выскользнул из корабля и, стоя на его обшивке, протянул Мышу руку. В обе стороны, на сколько хватало взгляда, тянулись трубы, кубы, балки, стержни… Гектары бесполезно используемого металла. Над головой изгибалась неразличимой дугой отполированная лазером поверхность астероида. Самые выступающие части «Даниона» не доставали до нее на какую-то сотню метров.
  
  Этой сотни метров хватило, чтобы Мыш оцепенел от ужаса.
  
  Мыш страшно боялся падения. Фобия обычно проявлялась во время взлета или посадки, когда верх и низ имели более определенное значение.
  
  — Что с тобой?
  
  Шторм весь дрожал. На лице выступил пот. Он дважды взмахнул руками, будто цепляющийся за спасительный канат утопающий.
  
  Остальные перебирали руками по тросу, протянутому между кораблем и астероидом.
  
  — Давай, Мыш. Ничего страшного.
  
  Как, черт побери, он прошел все упражнения по выходу в открытый космос и учения на шлюпках, которые им пришлось вынести в Академии?
  
  Фобия Мыша постоянно повергала бен-Раби в изумление. Ничто другое не могло напугать этого человека. Свист пуль и треск лазеров были лишь фоновым шумом для его работы…
  
  Его работы!
  
  — Режим убийцы, Мыш! Переключись в режим убийцы!
  
  Имелось в виду состояние, близкое к медитативному трансу, в котором Мыш становился самым смертоносным из всех когда-либо живших людей.
  
  Не потерял ли он былую сноровку?
  
  Мыш постепенно перестал дрожать. Глаза его остекленели.
  
  — Ладно, — сказал бен-Раби. — Пошли. Медленно. Хватайся и перебирай руками по тросу. Вот так, хорошо. А теперь дальше, до самого балкона.
  
  Мойше говорил тихо и ровно. В таком состоянии с Мышом следовало обращаться нежно. Все, что угодно, могло послужить спусковым крючком. Любой, не введенный в его программу как «свой», мог серьезно пострадать.
  
  Женщина-инструктор нагнала двигавшегося вдоль троса бен-Раби:
  
  — Что с вашим другом?
  
  — Страдает боязнью высоты.
  
  — Офицер Флота?
  
  — Знаю. Будьте несколько минут поосторожнее. Держите группу подальше. Он сейчас не вполне психически устойчив.
  
  Он помог Мышу сойти на балкон, спиной к огромной массе корабля, и начал его успокаивать. Несколько минут спустя Шторм уже спрашивал:
  
  — Хоть раз встречал на «Данионе» кого-нибудь, кто не был бы голубоглазым блондином?
  
  — Кое-кого. Но немногих.
  
  — А с примесью черной крови?
  
  — Никого.
  
  — Вопросов больше не имею. — Мыш окинул взглядом тральщик. — Черт побери, ну и потрепало же его.
  
  — Гм?
  
  — Другая перспектива, Мойше. Все воспринимается совсем иначе.
  
  Бен-Раби взглянул на побитый корабль:
  
  — Мыш, мне кажется, нас обвели вокруг пальца.
  
  — Что?
  
  — Мне показался несколько странным путь, которым мы сюда пришли. Я даже собирался спросить дамочку, нет ли чего получше. — Он дернул подбородком в сторону.
  
  В полукилометре от них виднелся телескопический туннель, соединявший корабль с каменной поверхностью. Вскоре бен-Раби показал еще с полдюжины таких же. Каждый был достаточно велик, чтобы доставлять на тральщик и обратно тяжелое оборудование.
  
  — Думаешь, это специально ради нас с тобой? Или для всей группы?
  
  — Спокойнее, — посоветовал бен-Раби.
  
  — Это я облажался, Мойше. Ты на моем фоне просто образец.
  
  — А эти двое — часть некоего плана?
  
  — Можно не сомневаться. Вопрос в том, насколько прямо нам хотели это показать. Или они просто неумело себя ведут?
  
  — Цитируя некоего адмирала, который любил указывать нам, что делать: «Заляг в камышах, и пусть сами раскроют карты». Он умел смешивать метафоры.
  
  — Как твое писательство, Мойше?
  
  Они последовали за парой сейнеров, загонявших остальных в туннель.
  
  — За несколько месяцев ни страницы не написал. Сам не знаю почему.
  
  — Время?
  
  — И это тоже. Но раньше оно всегда находилось.
  
  Помимо прочих хобби, бен-Раби пытался писать. Отправляясь вечность назад на Карсон из Лунного командования, он рассматривал свое задание у звездных ловцов как нечто вроде отпуска, во время которого он сможет предаться творчеству. Он рассчитывал пробыть там самое большее шесть недель. Так обещал адмирал… Прошел год, и он закончил лишь одну унылую повесть, рукопись которой не видел уже много месяцев.
  
  Покинув центральную пустоту внутри астероида, они вошли в зону местной искусственной силы тяжести, мало отличавшейся от той, что была на корабле.
  
  — Господи, — вздохнул Мыш, — опять ничего нового. Боюсь, через несколько лет все это наскучит, Мойше.
  
  — Жалеешь, что решил остаться?
  
  Мыш быстро взглянул на него:
  
  — Нет.
  
  По лицу его промелькнула едва заметная тень, но бен-Раби не обратил внимания.
  
  — Смотри, Мыш. Дети. Я не видел детей с тех пор, как мы покинули Лунное командование.
  
  — Ура!
  
  — Брось. Сам взгляни. Похоже, школьная экскурсия.
  
  Они увидели два десятка смешливых девочек лет восьми, которых возглавлял старик, что-то объяснявший им трескучим голосом. Некоторые девочки передразнивали его за спиной. Другие корчили рожицы.
  
  — Напомни мне лет через десять, — сказал Мыш. — От них никакого толку, пока не созреют.
  
  — Опять ты за свое…
  
  — Это что, преступление — не любить детей? Кстати, я ни разу не видел, чтобы ты ладил с кем-то, кроме мальчишки Юппа и Греты. Хотя в ее шестнадцать ей можно было дать все двадцать шесть.
  
  Юпп фон Драхау был их сокурсником по Академии. Теперь он стал особым мальчиком на побегушках у Верховного командования. Он помогал во время операции на Сломанных Крыльях, а позже именно ему поручили обеспечить огневую мощь, когда пришло время перехватить флотилию Пэйна. Во всяком случае, так предполагалось. Он появился раньше времени, и его обнаружили, из-за чего Мыш и Мойше застряли на корабле на весь год, который им было положено отработать по контракту.
  
  — Хорст-Иоганн… Когда мы в последний раз были в Лунном командовании, мне так и не удалось с ним увидеться. С тех пор уже два года прошло. Черт, как летит время. Могу поспорить, он вырос на полметра.
  
  — Господа, — сообщил гид-мужчина, — прежде чем я покажу вам типичный интернат, мы пообедаем в рабочей столовой. Не стесняйтесь общаться. Здесь многим интересно побольше узнать о вас, так же как и вам о них. Однако хотел бы попросить держаться поближе. Если кто-то потеряется, нам обоим придется всерьез объясняться.
  
  — Здорово, — усмехнулся Мыш. — Опять ничего нового. Тут что, вообще нигде не едят, кроме этих чертовых забегаловок? Я бы душу продал за нормальную собственную кухню.
  
  — Ты умеешь готовить?
  
  — У меня миллион талантов, Мойше. Знаешь, что я сделаю, как только мы окажемся на Сломанных Крыльях? Придумаю, как состряпать какую-нибудь домашнюю еду, и сожру ее в одиночестве, а не посреди чертова футбольного поля на глазах у пяти тысяч зрителей.
  
  — Похоже, у тебя классический случай хандры, друг мой.
  
  — Только с сегодняшнего утра. К тому же я терпеть не могу всякое дерьмо, а эта экскурсия — прямо-таки дерьмо на тарелочке, да еще без гарнира.
  
  Столовая вполне оправдала худшие ожидания Мыша, как и еда. Разговор тоже не клеился, пока Мыш не перешел в наступление:
  
  — Грейс, какой вообще смысл в этом мероприятии?
  
  — Не понимаю вопроса, господин Шторм.
  
  Мойше усмехнулся, прикрыв рот рукой. Женщина несомненно ощутила неотразимое обаяние Мыша и натянула в ответ чопорную маску школьной учительницы.
  
  — К чему это идиотское мероприятие? Вы выдернули нас с работы, на которую и без того не хватает времени. Вы заставили нас пройти на руках по чертовой проволоке, а потом два часа водили пешком, хотя мы могли бы увидеть все то же самое, сидя в автобусе. Вы говорили, что хотите показать, как живут сейнеры за пределами флотилии, но ничего нового мы не увидели. А поскольку вы похитили нас лишь на сегодня, вряд ли всерьез собираетесь что-то показывать. Даже идиоту ясно, что нужны недели, чтобы получить хотя бы поверхностное представление о цивилизации вроде вашей.
  
  Смуглое лицо женщины от замешательства потемнело еще больше.
  
  — Сами посудите, — продолжал Мыш, — вот сидим мы тут, восемь бывших планетян, стараемся вести себя примернее некуда и пытаемся сообразить, то ли это какая-то проверка, то ли кто-то хочет на время убрать нас с «Даниона»… В любом случае это глупо. Вы лишь впустую тратите свое и наше время.
  
  — Господин Шторм…
  
  — Не обращайте на него внимания, — вмешался Мойше. — Это возраст на него так действует. Раньше он был куда терпимее, когда с ним пытались играть во всякие игры.
  
  Мыш улыбнулся и подмигнул. Бен-Раби улыбнулся в ответ.
  
  Их провожатые взглянули на остальных планетян. Те молчали, но, судя по лицам, были полностью согласны.
  
  — В таком случае нет никакого смысла продолжать, — сказал гид-мужчина. — Вашей реакции вполне достаточно. Заканчивайте с едой. Я сейчас вернусь.
  
  Он исчез.
  
  — А в чем вообще был смысл? — спросил бен-Раби.
  
  — Это моя работа, — пожала плечами Грейс.
  
  — Вы психолог?
  
  — Откуда вы знаете? — удивилась она.
  
  — Я их нюхом чую. Вы в самом деле его жена?
  
  — Нет, — слабо рассмеялась она. — Он мой брат.
  
  — О-о-о, — прошептал Мыш, так что расслышал лишь Мойше.
  
  — Мыш, ты что, проглотил радиоактивную гадость?
  
  — Что?
  
  — Ты весь светишься.
  
  Женщина-психолог не устояла перед обаянием Мыша — еще до того, как вернулся брат, тот успел договориться о свидании. Бен-Раби не сомневался, что Мыш извлечет из этого свидания весьма интересный опыт для себя.
  
  Методы Мыша оставались непостижимыми для Мойше. Даже зная, что ими манипулируют, и зная репутацию Мыша, женщины шли прямиком в его объятия. Похоже, репутация лишь пробуждала к нему интерес.
  
  Вернулся провожатый. Поставив поднос с остатками еды на конвейер, он с нетерпением ждал, когда подопечные последуют его примеру, то и дело хмуро поглядывая на Мыша. А тот пустил в ход тяжелую артиллерию, вынуждая Грейс хохотать, будто школьницу, над анекдотами эпохи мамонтов.
  
  — Изящество, — проговорил бен-Раби. — Чего-чего, а этого ему не занимать.
  
  — Прошу прощения? — переспросила одна женщина.
  
  — Просто говорю сам с собой, Эллен. Единственный способ поддержать умную беседу.
  
  — Думаешь, они на нас разозлятся?
  
  — Возможно. Но скорее друг на друга. Как и сказал Мыш, идея была дурацкая, в чем бы ни заключался ее смысл.
  
  — Если только это не некое прикрытие.
  
  — Вполне может быть.
  
  Возле столовой ждал автобус, за десять минут доставивший их к шлюзу, который они до этого покидали с таким трудом. К тому времени Мыш уже держал Грейс за руку. Та мурлыкала как кошка, не в силах дождаться, когда он освободится после работы.
  
  — Эй, хватит, Шторм, — бросил ее брат. — Возвращайтесь на рабочее место. Остальные — тоже. Грейс, ради всего святого…
  
  — Заткнись, Берт.
  
  — О, у него, оказывается, и имя есть, — усмехнулась какая-то женщина.
  
  Мятежный характер Мыша оказался заразительным, и планетяне теперь отвечали едкими насмешками на попытки сейнеров что-то им навязать.
  
  — Хватит, Мыш, — проворчал Мойше. — Не доводи до скандала.
  
  — Ладно. Значит, в восемь, Грейс? Пока.
  
  Шторм вскочил на скутер, который позаимствовал для поездки к шлюзу. Мойше уселся позади него:
  
  — Что, завоевываем новые миры?
  
  — Можно и так сказать, Мойше. Старое уже начинает надоедать. Такое впечатление, будто за меня устроили состязание. С наградой для девчонки, которая сумеет меня соблазнить. Ответ «нет» ими не принимается, как и предложение остаться друзьями. Странный народ.
  
  — Что вы тут делаете, черт бы вас побрал? — спросил Киндервоорт, когда они вошли в спортзал, где тот занимался с особо неудачливыми стрелками.
  
  — Сюрприз, — усмехнулся Мыш. — Игру отменили из-за дождя.
  
  — Что он несет, Мойше?
  
  — То было совершенно дурацкое мероприятие. И ты наверняка знаешь, что к чему.
  
  — Я же говорил ему, что это глупо.
  
  — Кому?
  
  — Капитану корабля. У него на вас какие-то виды. Не знаю, какие именно.
  
  — Напомни ему, что на вашу сторону я перешел в числе прочего потому, что здесь никто не станет со мной играть в непонятные игры. И — я буду знать, в чем заключается моя работа и где мое место. Скажи ему, что, если это дерьмо продолжится и дальше, я сбегу в контактную группу и попрошу приковать меня цепями к койке. И пусть засунет свои идеи насчет работы на аукционе себе в задницу. Тоже глупо.
  
  — Успокойся, Мойше. Возвращайся к работе.
  
  — Рад, что ты еще способен вставать на дыбы, Мойше, — заметил Мыш, когда Киндервоорт отвернулся.
  
  — Мне просто нужно время, чтобы разозлиться как следует.
  
  — Последуем совету и вернемся к работе. С этими клоунами нам еще долго возиться.
  
  На следующее утро, когда они спешили по забитому людьми коридору, Мыш прошептал одними губами:
  
  — За это время нам подсадили новых «жучков», Мойше. Весьма качественных. Лучше всех, какие только есть у Киндервоорта. Те, что подключаются к стресс-анализатору. За нами всерьез следят, Мойше. Будь крайне осторожен, не важно, где бы ты ни был и с кем.
  
  — Что им искать? Нам нечего скрывать.
  
  — Кто знает? Но они ищут. Не забывай об этом.
  
  
  
  10. Год 3049
  
  Основное действие
  
  Бен-Раби пытался состричь несколько упрямых жестких волосков в правом ухе.
  
  — Готов, дорогой? — позвала Эми.
  
  — Еще полминуты.
  
  Он нервничал, и ему не хотелось идти, но все отговорки и аргументы оказались исчерпаны. Ему предстояло знакомство с семьей Эми, какой бы та ни была.
  
  Еще немного, и его продемонстрируют ее матери. Первоклассный трофей, подумал он. Бывший планетянин, ставший сейнером и делающий карьеру. Награда для любой одинокой девушки.
  
  Именно так он начинал воспринимать отношение к нему Эми. Новизна таяла вместе с сопутствовавшей ей магией. Он становился некоей ценностью, а не любимым мужчиной.
  
  Чья это была проблема — его или ее? Может, он все же ошибался? Он никогда не мог до конца понять женщин.
  
  — Мойше, ты идешь?
  
  Он вышел из ванной:
  
  — Как я выгляжу?
  
  — Превосходно. Идем. Мы опаздываем на челнок.
  
  — Мне хотелось бы произвести хорошее впечатление.
  
  — Не беспокойся. Мама будет рада даже дикобразу, главное, что я вышла замуж.
  
  — Спасибо огромное.
  
  — Всегда пожалуйста.
  
  На мгновение в ней промелькнуло что-то от прежней Эми.
  
  Они выкатились на скутере из соединительного туннеля в коридоры астероида. Эми сбавила скорость, проезжая мимо ряда дверей с висевшими на них временными табличками и читая названия, казавшиеся Мойше полной бессмыслицей.
  
  — Приехали.
  
  Табличка гласила: «Стафинглас». Эми припарковала скутер среди небольшого стада, присосавшегося к зарядным соскам.
  
  — Что это значит — «Стафинглас»? — спросил Мойше.
  
  — Не знаю. Какое-то выдуманное слово.
  
  — И там живет твоя мать?
  
  Эми кивнула.
  
  — Нам нужно поторопиться. Через несколько минут начнут откачивать воздух из шлюза. После этого на борт уже не пустят.
  
  Может, замешкаться? Мойше решил, что все же не стоит. Хотя интуиция предупреждала, что все их путешествие — пустая трата времени, он понимал: для Эми это крайне важно. Поэтому оставалось лишь стиснуть зубы и подчиниться.
  
  Челнок представлял собой маленький угловатый кораблик, который ни на что не годился, кроме перевозки пассажиров. Когда Мойше и Эми вошли в него, свободных сидений уже не осталось. Десятки людей стояли в проходах. Бен-Раби узнал некоторых членов команды «Даниона».
  
  — Похоже, у людей с «Даниона» на этом Стафингласе хватает родни.
  
  — Да. Старые тральщики — своего рода семейные предприятия. На одном корабле служили три или четыре поколения. Это становится традицией. Мало кто уходит в другие флотилии. Говорят, именно потому между ними столь непримиримое соперничество. Уже идут разговоры о том, чтобы новые команды набирал компьютер по жребию.
  
  — Могу поспорить, идея весьма популярна, — улыбнулся Мойше.
  
  — Расползается как чума.
  
  Когда челнок достиг места назначения, у Мойше болели ноги и ныла спина. Перелет занял шесть часов, и каждую минуту он провел стоя.
  
  Стафинглас выглядел именно так, как он и ожидал, — астероид, внутри которого километр за километром тянулись широкие туннели, игравшие роль жилых улиц.
  
  — Будто я вернулся домой, — сказал он Эми. — Совсем как в Лунном командовании.
  
  Она бросила на него косой взгляд:
  
  — Что, правда?
  
  — Только масштаб поменьше. — Ему хотелось сказать, что в подобной жизни нет ничего уютного, но вместо этого спросил: — Бывала когда-нибудь на планетах?
  
  — Нет, а что?
  
  — Просто любопытно. — Объяснить он не смог бы — ей не хватило бы опыта, чтобы понять. — Мне нужно еще что-нибудь знать о твоей матери? Хочется произвести хорошее впечатление.
  
  — Хватит повторять одно и то же, — огрызнулась Эми. — Говори о литературе — не ошибешься. И не пытайся спорить — она чертовски упряма. Готова ввязаться в драку лишь ради того, чтобы выяснить, насколько упрям противник.
  
  Мойше искоса взглянул на нее.
  
  — Когда я была маленькой, мы с ней постоянно ссорились. С кем бы я ни дружила, чем бы ни увлекалась — ничего ей не нравилось. Так что если что-нибудь знаешь о книгах — говори о них. Она работает библиотекарем на Стафингласе.
  
  Чем больше Эми рассказывала о матери, тем меньше бен-Раби хотелось с той видеться. Он уже встречался с драконами, и никакого удовольствия ему это не доставило.
  
  — Пришли.
  
  Эми остановилась у двери, не решаясь сделать последний шаг.
  
  — Ну?
  
  Закусив губу, Эми постучала.
  
  
  
  Они ушли через четыре часа, под предлогом обеда. Набирая еду на поднос, оба молчали. Лишь когда сели за стол, Мойше сказал:
  
  — Господи, ну и трещит же у меня голова.
  
  — Голова? Что, опять?
  
  — От напряжения. Не мигрень.
  
  Все оказалось намного хуже, чем он ожидал. Эта женщина являла собой пример классической тещи. Он посмотрел на Эми. Хочешь знать, как любимая будет выглядеть двадцать пять лет спустя, взгляни внимательно на ее мамашу.
  
  — Извини, Мойше. Я… я даже не могу ничем ее оправдать. Так себя вести…
  
  — Гм… может, мне все же стоит привыкнуть? Может, она просто говорила вслух то, что думают многие? Возможно, мне, Мышу и остальным предстоит с этим жить всю оставшуюся жизнь.
  
  — Тебе следовало давать отпор.
  
  — Думаешь, это что-нибудь изменило бы? Нет. Просто так продолжалось бы намного дольше.
  
  Мойше все еще было не по себе. Будучи уроженцем Старой Земли, он сражался с предубеждениями с тех пор, как поступил во Флот, и считал себя достаточно толстокожим. Но он никогда еще не встречал кого-либо, кто по злобности мог бы сравниться с матерью Эми. Жители Внешних миров поддерживали видимость некоего равенства, держа свои предрассудки при себе. Мать Эми открыто демонстрировала собственные предубеждения, яростно и непоколебимо их отстаивая. И ни уговоры, ни сила не могли ничего изменить.
  
  Напоследок она успела отречься от дочери.
  
  — Может, попробуешь еще раз? — спросила Эми.
  
  — Что? — удивленно переспросил бен-Раби.
  
  — Все-таки она моя мать, Мойше.
  
  — Знаю. — Он взял ее за руку. Эми отважно пыталась скрыть душевную боль. — Знаю. У меня тоже есть мать. И она не так уж отличается от твоей.
  
  — Они хотят нам только лучшего. И думают, будто им решать, что лучше для нас. — Эми судорожно сглотнула ком в горле. — Мама никогда не умела выражать добрые чувства. Может, потому и я слегка странная. В детстве я много времени проводила с ней. Она так и не смогла поступить на службу во флотилию, и это стало самым большим разочарованием в ее жизни — пока мы не дали ей новый повод для жалости к себе.
  
  Эми почти не упоминала об отце. Мойше не знал о нем ничего, кроме имени и того, что он погиб во время несчастного случая в здешней туманности. Судя по всему, мать Эми не считала случившееся трагедией, хотя и уверяла в обратном.
  
  — Давай больше к ней не пойдем, Мойше, — решила Эми. — По крайней мере, сегодня… Дадим ей успокоиться и свыкнуться с неизбежным.
  
  — Ладно.
  
  До челнока им нужно было убить еще четыре часа. Мойше решил, что Эми воспользуется случаем и навестит старых друзей, но она сказала, что все ее настоящие друзья на «Данионе». Возможно, ей не хотелось столкнуться с очередным неодобрением. Судя по всему, сейнеры-домоседы были не столь космополитичны, как во флотилиях тральщиков.
  
  — Если хочешь, можем завтра ускользнуть и посмотреть на корабли чужаков. До исследовательского центра не так уж далеко.
  
  Мойше слегка оживился:
  
  — Ладно. Неплохая мысль. Я сам об этом подумывал. А как же работа?
  
  — Я обо всем позабочусь.
  
  Как только они добрались до каюты, Эми приняла снотворное. Несмотря на очень долгий день, Мойше не хотелось спать. Пройдясь по коридору, он разбудил Мыша.
  
  — Как прошла встреча? — спросил Мыш и тут же, не дожидаясь ответа: — Что, все так плохо?
  
  — Это совсем другой мир, Мыш. Я думал, что знаю, как справляться с предубеждениями… но никогда не видел ничего подобного. Хуже всего оказалась ее мамаша, но хватало и других.
  
  — Знаю. Грейс устроила мне сегодня утром небольшую экскурсию.
  
  — Вы так надолго вылезли из постели?
  
  — Надо же чем-то заниматься остальные двадцать три часа в сутки.
  
  — Тогда рассказывай. Кстати, где доска? Я тут уже три минуты, но все еще не вижу шахматную доску.
  
  — Извини, — усмехнулся Мыш. Бен-Раби постоянно обвинял его в неспособности общаться с мужчинами, если их не разделяет шахматная доска. — Видать, чересчур задумался.
  
  — Она показала что-нибудь интересное?
  
  — Не уверен. От профессиональных привычек не так-то легко избавиться, так что в основном смотришь и слушаешь, вот только ключик к этим людям никак не подобрать.
  
  — Где вы были?
  
  — Сперва в офисном комплексе. Не то правительственные учреждения, не то торговая контора. Мы проболтались там пять часов. У них все было напоказ… Ну, знаешь — никаких секретных документов, и никто не сходит с ума из-за того, что ты берешь какую-нибудь бумажку и читаешь. Хоть фотографируй. Но там не нашлось ничего такого, что могло бы хоть кого-то заинтересовать. Я не увидел ничего, что стоило хотя бы запомнить.
  
  — И зачем все это потребовалось, черт побери?
  
  — Пару дней назад кое-кто из сейнеров уже пытался так со мной сыграть, — улыбнулся Мыш.
  
  — И проиграл.
  
  — Угу. Но я оказался лучше его. Знаешь, чем они заняты? Готовятся вернуться к Звездному Рубежу.
  
  — Это ни для кого не тайна.
  
  — Да. Но у них чертовски серьезные намерения. Мы потом отправились с Грейс на астероид, который они превращают в сухой док. Я сумел поговорить с женщиной-инженером. Ее муж в числе тех, кто приспосабливает челнок для доставки оружия Звездного Рубежа на орбиту.
  
  Бен-Раби отвлекся от доски:
  
  — Любопытно. Куда ни глянь… Похоже, они и впрямь дьявольски уверены в себе.
  
  — Еще как. Возможно, это мы чересчур уверены, что у них ничего не получится. Зато у них вполне хватает оснований.
  
  Мыш тоже поднял голову от доски. Похоже, он хотел спросить о чем-то, но боялся. Мойше ощутил напряженный взгляд друга.
  
  — Есть у меня одно подозрение. Не с помощью ли звездных рыб?
  
  Мыш вернулся к игре. Нестандартный дебют с первых ходов доставил ему проблем. Бен-Раби сковал его силы, но позволил вывернуться, сделав чересчур поспешный ход, стоивший ему коня.
  
  — Ты всегда слишком увлекаешься, — заметил Мыш. — Как твоя голова?
  
  — Сегодня болела. Хотя, думаю, это от напряжения. А что?
  
  — Просто спросил. — Мыш сделал ход. — Я имел в виду твою потерю ориентации из-за психопрограммы. Есть какие-то проблемы?
  
  — Не особо. Не так, как раньше. Хотя иногда бывает — ну ты знаешь. Отключаешься на секунду, а потом не понимаешь, кто ты и где. Проходит без последствий. Никто даже не успевает ничего заметить.
  
  — Хорошо. А то я боялся, когда ты участвовал в контактах с рыбами. Вдруг у тебя в голове что-то перепутается, и ты вернешься совершенно другим.
  
  — Меня, случайно, перевели оттуда не с твоей ли помощью?
  
  — Будь у меня возможность — я бы постарался. Ради твоего же блага. Но нет.
  
  Мыш встал, дав знак Мойше следовать за ним, и вышел в коридор, постучав по уху.
  
  — Что такое?
  
  — Не хочу, чтобы они знали, что мне об этом известно. Приказ поступил сверху. С самой вершины. Я знаком с женщиной, которая работает в секторе связи, и она мне кое о чем рассказала, думая, что я это уже знаю. Естественно, я ей подыграл.
  
  — Естественно. Женщинам ты готов подыгрывать всегда и во всем.
  
  — Когда-нибудь расскажу, как адмирал послал меня в школу сутенеров. Древнейшая профессия — вовсе не проституция, а сводничество. Ты бы обалдел, увидев, что способен сделать с женщинами по-настоящему хороший сутенер.
  
  — Он послал тебя в школу?
  
  — Угу. Черт побери, Мойше, в шпионском деле это самый старый трюк. Парня учат, как сводить баб с ума, а потом натравливают на женщин, которые работают в организации, куда нужно проникнуть.
  
  — Я думал, происходит наоборот. Женщины соблазняют мужчин.
  
  — Бывает и такое, только получается хуже. Мужчины отвечают на эмоциональный шантаж по-разному.
  
  — Так что сказала твоя подружка? Мы не можем долго тут торчать.
  
  — Нас тащат на самый верх, дружище. Кто-то наверху решил, что мы то самое лекарство, в котором нуждается дипломатический корпус сейнеров. Работа на аукционе — лишь испытание. Если пройдем его, нам готовы поручить создание собственной тайной службы.
  
  У бен-Раби имелись некоторые подозрения на этот счет, и тем не менее к правде он оказался не готов.
  
  — Настоящая тайная служба в масштабах флотилии. Внутренняя и внешняя. Разведка и контрразведка. Операции. В интересах всех звездных ловцов. Судя по тому, что я слышал, нам дадут все, что пожелаем, и предоставят полную свободу. У них есть друзья на планетах, пытающиеся снабжать их информацией. И за последнюю пару лет информации этой оказалось достаточно, чтобы происходящее в Лунном командовании всерьез их обеспокоило.
  
  — Ага. Кажется, начинаю соображать. У нас есть связи, и мы могли бы переманить на нашу сторону кое-каких старых приятелей.
  
  — Ты все правильно понял.
  
  — И как ты к этому относишься?
  
  — Как раз собирался спросить тебя, Мойше.
  
  — Ты первый.
  
  — Ладно. Нам предстоит тяжелая работа. Придется идти голова в голову со Стариком. И выкладываться изо всех сил.
  
  Бен-Раби не слишком понравился ответ:
  
  — Как я понимаю, ты только рад?
  
  — Да, черт побери. Не хочу хвастаться, но, если мы вернемся домой, я рано или поздно получу должность Бекхарта. Он сам так говорил. А ты мог бы стать моим начальником штаба. Старик считал, что у нас для этого есть все способности, Мойше. Понимаешь, к чему я клоню?
  
  — Пожалуй, да.
  
  На мгновение бен-Раби почувствовал себя разочарованным. Для Мыша не существовало понятия лояльности — он был наемником до мозга костей… «О чем, черт побери, я сокрушаюсь? — подумал он. — Сам же затеял эту историю с переходом на другую сторону».
  
  Он резко взглянул на Мыша, все больше подозревая, что напарник остался здесь лишь потому, что остался он сам, а вовсе не из собственных убеждений. Что это могло означать, учитывая внезапный энтузиазм, с которым тот готов был возглавить организацию, нацеленную против их бывшего работодателя? Что стало с его навязчивой идеей насчет истребления сангари?
  
  — В общем, возможно, тебе стоит подумать, как нам все организовать, — сказал Мыш. — Кого использовать, когда держать ухо востро, и все такое прочее. И по поводу структуры тоже. Ты в большей степени теоретик, чем я.
  
  — Самая большая проблема — со связью, Мыш. — Бен-Раби старался не воспринимать болтовню друга всерьез. Для создания действенной тайной службы сейнеров имелись непреодолимые препятствия. — Как ты организуешь тайную сеть без связи? Понимаешь, о чем я? Мы здесь, а наши цели — черт знает где. Прежде у нас всегда была возможность при необходимости воспользоваться переговорной будкой или сетью Флота. Предположим, мы заполучим агента в Лунном командовании, и он найдет нечто, о чем нам следует незамедлительно узнать. И что ему делать? Выбежать наружу и орать во всю глотку?
  
  — Этот вопрос мы решим, Мойше. Насчет подробностей пока не беспокойся. И незачем все время возражать. Вместо того чтобы говорить: «Это невозможно», спроси: «Как нам это сделать?» Придумай способ, а потом организуй, как его реализовать. Давай-ка вернемся в каюту, пока ни у кого не возникло подозрений.
  
  Они обменялись несколькими ходами.
  
  — Сдаюсь, — сказал Мойше. — На этот раз я бы выиграл, если бы не один дурацкий ход.
  
  — Все дело в неудачном дебюте. Я вполне заслуживал поражения. Еще партию?
  
  — Только одну. Потом, пожалуй, пойду спать. Эми хочет завтра показать мне их ксеноархеологический проект.
  
  — Хотел бы и я с вами. Но Ярл и из-за тебя одного будет в ярости.
  
  
  
  Вид главной исследовательской станции впечатлял.
  
  — Они захватили док-астероид, — объяснила Эми. — Так что теперь они могут изучать корабли внутри его.
  
  Планетоид был меньше, чем тот, который поглотил «Данион», но все равно огромен. Внутри парили не менее сотни кораблей. Некоторые выглядели столь чуждо, что их очертания резали взгляд.
  
  На внутренней поверхности астероида располагались служебные помещения и лаборатории, под куполом из стеклостали. Исследователи и их помощники могли видеть парящие над головой корабли, а сидевшие в доке — происходящее в кабинетах и лабораториях. Астероид был приведен во вращение вокруг продольной оси, что позволяло отказаться от использования генераторов искусственной силы тяжести, которые в данной конфигурации работали крайне неустойчиво.
  
  Войдя через расположенный в конце астероида шлюз, Мойше и Эми ненадолго задержались на смотровой площадке. Мойше с восторгом таращился на исчезавшую вдали вереницу кораблей.
  
  — Их доставляют с этой стороны, — сказала Эми. — Осматривают, изучают, а затем отправляют в конец очереди самые бесполезные. — Она показала на далекий корабль, который оттаскивали буксиры. — На дальней стороне ненужные ученым корабли разбирают на металлолом или переоборудуют под наши потребности. Посмотрим, удастся ли найти скутер.
  
  Час спустя Эми представила его женщине по имени Консуэла эль-Санга.
  
  — Консуэла — моя давняя подруга, Мойше. Консуэла, возможно, Мойше подскажет тебе пару идей.
  
  У Консуэлы эль-Санги, невысокой смуглой женщины лет пятидесяти с хвостиком, был вид постоянно занятой исследовательницы, посвятившей жизнь удовлетворению собственного любопытства. Мойше она сразу понравилась, и вскоре он ощутил в ней родственную душу. Она была столь же робкой и неуверенной во всем, что выходило за рамки ее профессии.
  
  — Вы ксеноархеолог, господин бен-Раби?
  
  — Нет. Эми преувеличивает. Я даже не любитель. Могу лишь сказать, что до прошлого года следил за раскопками на Луне. У меня там работала подруга.
  
  На него вдруг, подобно тяжелому удару, обрушилась темнота, из которой всплыло женское лицо. Этого лица он не видел уже много лет. Элис. Его любовь времен Академии. Девушка, работавшая на лунных раскопках…
  
  — Мойше? — испуганно спросила Эми. — Что случилось? Что с тобой?
  
  Он поднял руку, ощупывая воздух перед собой.
  
  — Все хорошо. Все в порядке. — Он яростно тряхнул головой. — Запоздалая реакция на здешнее вращение, — солгал он. — Центробежная сила тяжести для меня внове.
  
  Но в душе его охватила паника. Что, черт побери, это значило? Подобного не случалось уже много месяцев. Он вдруг понял, что говорит, и говорит быстро:
  
  — Я был на раскопках полтора года назад. Тогда только что открыли новый зал, в идеальном состоянии. Ученые полагали, что часть техники все еще может работать.
  
  Эми и Консуэла не сводили с него взгляда.
  
  — Ты уверен, что хорошо себя чувствуешь? — спросила Эми.
  
  — Да, конечно. Госпожа эль-Санга, чем я могу помочь?
  
  — Даже не знаю. Можем показать вам корабль, который, с точки зрения непрофессионала, вероятно, связан с лунной базой. Какая-то связь наверняка есть, но политика не позволяет нам работать вместе с тамошними учеными.
  
  — И это тоже очень жаль.
  
  — Идемте. Начнем с обнаруженных на кораблях артефактов. Значит, ты теперь замужем, Эми.
  
  Бен-Раби не совсем понял — это утверждение или вопрос? Он пристальнее взглянул на женщин. Между ними ощущалась некая напряженность, будто их отношения включали в себя нечто большее, помимо дружбы и общих интересов. Мойше мысленно отметил про себя данный факт.
  
  — Что, слишком затянула с этим вопросом? — как можно небрежнее попыталась ответить Эми, но ей это не удалось.
  
  Мгновение дезориентации будто сдвинуло в мозгу Мойше некий переключатель. Его разум перешел в режим работы агента. Заработали камеры, щелкнул компьютер, изучая перекрестные ссылки. Окружающее обрело большую глубину и значительность, став ярче и интереснее. Столь же быстрыми и уверенными стали и его движения.
  
  — Это то, что мы в шутку называем музеем, — сказала Консуэла эль-Санга, останавливаясь перед дверью. — На самом деле это обычный склад. Кем бы ни были эти создания, они не так уж много после себя оставили. В основном мусор. Но именно с этим всегда приходится работать археологам — сломанными остриями, черепками и прочим, что древние выбрасывали на задворки хижин.
  
  Мойше двигался вдоль рядов металлических полок, на которых лежали сотни образцов. На каждом красовалась бирка с датой, номером корабля, инвентарным номером и краткими предположениями, что это может быть. На некоторых имелись ссылки на другие инвентарные номера.
  
  Дважды он останавливался, внимательно разглядывал образец и говорил:
  
  — Я видел нечто подобное на лунных раскопках. Определенная связь наверняка есть.
  
  — Не обязательно, — ответила во второй раз Консуэла эль-Санга. — Параллельное использование. Возьмем, к примеру, расческу. Любое существо, имеющее волосы, изобретет расческу. Так что существование расчески ничего не доказывает, кроме общих физических черт. — А когда Мойше закончил осмотр стеллажей и полок, она добавила: — Идемте теперь в мой кабинет. Покажу вам два настоящих сокровища.
  
  Мойше и Эми последовали за ней в очередную дверь.
  
  — Ты этого тоже еще не видела, Эми. Мы нашли их, пока тебя не было. Они — часть одной и той же находки.
  
  Консуэла эль-Санга достала из стола два пластиковых футляра, обращаясь с ними с крайней осторожностью.
  
  Мойше взял один, Эми другой. В том, который достался бен-Раби, лежал листок бумаги, порванный на мелкие клочки. На них виднелись выцветшие следы.
  
  — Это фотография? — спросила Эми.
  
  — Не совсем, — ответила Консуэла. — Нам пришлось немало с ними повозиться.
  
  Мойше обменялся образцами с Эми. Второй действительно оказался крайне выцветшим двумерным фото, разорванным надвое.
  
  — Сперва мы сложили обрывки вместе, — продолжала Консуэла. — Потом отсканировали маломощным лазером и обработали на компьютере. В итоге получилось вот это.
  
  Лучась от гордости, она протянула им репродукции образцов.
  
  Цветное фото изображало существо, очень похожее на реконструкцию с лунных раскопок, о чем и сообщил бен-Раби. Второй образец походил на написанное от руки письмо.
  
  — Удалось хоть что-то расшифровать? — спросил Мойше.
  
  — Нет. Мы даже не разобрались, в каком направлении нужно читать.
  
  — А никакие технические руководства вам не попадались?
  
  — Вообще ничего. Лишь несколько символов на табличках, которые можно найти на приборах и дверях на любом корабле. Причем символов всегда больше трех, и они расположены в виде матрицы, как эти.
  
  — Может, у них имелась некая голографическая система для чтения?
  
  — Нет. Как-то не согласуется с двумерной фотографией. Вряд ли.
  
  — Очень интересно, — проговорил Мойше, снова разглядывая изображение. — Может, это письмо типа: «Прости, но ждать больше не могу»? И какой-то парень, а может, девушка от злости порвала письмо и фото, но так и не сумела расстаться с обрывками?
  
  — Это одна из гипотез.
  
  Мойше окинул взглядом письмо:
  
  — Тридцать четыре символа. Есть среди них знаки препинания?
  
  — Не пытайтесь разгадать в уме. Даже компьютеры с этим не справились. Просто представьте, как сложно было бы расшифровать наш язык без начального ключа. Прописные буквы, строчные, курсив, пунктуация, варианты написания в разных диалектах, разные шрифты, стилизованные знаки и специальные символы, которые мы используем для технических целей… Понимаете? Чтобы понять смысл здесь написанного, нужен корабль, забитый старыми письмами, романами и газетами, а не несколько табличек с приборной панели.
  
  — Не беспокойся, Консуэла, — сказала Эми. — Скоро мы будем на Звездном Рубеже. И там ты найдешь ответы на все вопросы.
  
  — Если повезет. Научную команду еще не отобрали. И это меня тревожит.
  
  — Ты обязательно там окажешься. Ты самая лучшая.
  
  Бен-Раби взглянул на нее и медленно покачал головой. Опять это безумие насчет Звездного Рубежа.
  
  — Не знаю, что я буду делать, если мне откажут, Эми. Это дело всей моей жизни. И я не становлюсь моложе. А меня могут оставить дома и из-за возраста.
  
  — Не беспокойся. Ты же знаешь, они без тебя не обойдутся. Лучше тебя никого нет. И им известно, сколь многое это для тебя значит.
  
  — Как скоро, Эми? Не знаешь?
  
  — Пока не решили. Но вряд ли еще долго ждать. Месяц или два.
  
  Консуэла просияла:
  
  — Ты уверена, что меня туда пошлют?
  
  — Конечно. Не будь глупой.
  
  — Сама знаешь — такая уж я есть. Глупая старуха.
  
  Эми мягко заключила ее в объятия:
  
  — Нет. Вовсе нет. Идем, покажи нам те корабли.
  
  Консуэла эль-Санга повела их к маленькому четырехместному аэроскутеру, который доставил их к кораблю. У бен-Раби от невесомости закружилась голова.
  
  — Такое ощущение, будто я падаю в пропасть, — сказал он, уставившись в пустоту.
  
  Из всех кораблей в длинном ряду этот выглядел наименее чуждо.
  
  — Форма соответствует предназначению, — пробормотал Мойше, вспомнив реконструкции в Лунном командовании, которые очень походили на маленьких человечков.
  
  Шлюз корабля был открыт. Консуэла пристыковалась к нему и провела их внутрь. Несмотря на небольшой рост, даже ей приходилось пригибаться в коридорах.
  
  Мойше бродил по кораблю целый час.
  
  — Не так уж тут все и необычно, — подытожил он. — Что-то вроде кукольного домика. Будто его построили для детей. Назначение половины того, что тут есть, вполне можно понять. Хотя кое-что и кажется странным.
  
  — Вы сами сказали — форма соответствует предназначению, — ответила Консуэла. — Мы сравнивали эти корабли с нашими, а также кораблями сангари и улантонидов. Похоже, физические требования двуногих носят всеобщий характер. Самая заметная разница — в масштабах.
  
  — А тот корабль, что через два впереди? Кто его построил? Гигантский слизняк?
  
  — Мы не знаем. Он дико выглядит и даже внушает отвращение. Когда наступает моя очередь его изучать, приходится себя заставлять. Будто из самого металла сочится нечто чуждое. Этот корабль более загадочен, чем другие. Если наша методика датирования верна, он относится к нашему времени. На нем есть следы боевых повреждений. Других ему подобных мы не находили, и он оказался столь же пуст, как и остальные. Один мой коллега считает, что команда была вынуждена покинуть корабль после случайного столкновения во время некоего кризиса, вроде войны с улантонидами. Когда каждый стрелял в каждого, кто не успевал достаточно быстро заорать: «Свой!» Однако, что любопытно, его окружала эскадрилья наших маленьких друзей.
  
  — Враги?
  
  — Или чистая случайность, — пожала плечами Консуэла. — Корабли относятся к разным временам. Что они делали вместе? Не хватит никаких книг, чтобы записать все вопросы, господин бен-Раби. Порой это вгоняет в тоску.
  
  — Могу представить. Не могла ли команда исследовать старые корабли, когда их атаковал кто-то третий?
  
  — Подобную возможность мы не рассматривали. Я предложу…
  
  — Консуэла! — крикнул кто-то из шлюза. — Ты там?
  
  — Да, Роберт. Что такое?
  
  — Кто-то ищет тех двоих, что прилетели к тебе в гости. Некто по фамилии Киндервоорт. И он весьма недоволен.
  
  — Ох, — пробормотала Эми. — Похоже, у меня неприятности. Я думала, он не заметит. Консуэла, я лучше ему позвоню.
  
  Она позвонила из кабинета Консуэлы. Ярл исходил пеной изо рта, требуя их возвращения на «Данион», причем немедленно.
  
  — Мойше, — рявкнул он на бен-Раби, — мне плевать, что ты пропустил эти дурацкие занятия для кандидатов на гражданство. В любом случае это пустая трата времени. Но ты не вправе нарушать график тренировок. Возвращайся и подготовь своих людей. На старые корабли ты еще успеешь наглядеться за всю свою жизнь. Аукцион ждать не будет.
  
  На обратном пути Эми молчала.
  
  — Мне всерьез от него влетит, — лишь однажды прошептала она, стиснув руку бен-Раби.
  
  Ее била дрожь.
  
  — Он всего лишь дилетант, — ответил бен-Раби. — Тебе никогда не узнать, что такое настоящая выволочка, пока не получишь ее от адмирала Бекхарта. — Он улыбнулся и добавил: — Но в отсутствие посторонних он позволяет наорать на него в ответ.
  
  Вернувшись, они вскоре услышали, что в туманность входит еще одна большая флотилия тральщиков. Известие вызвало радостное волнение на «Данионе».
  
  Флотилии прибывали одна за другой. На «Данионе» появлялись десятки новых юных лиц — места погибших у Звездного Рубежа занимали выпускники технических училищ сейнеров. Круглые сутки стояли шум и грохот ремонтных работ. Возбуждение нарастало.
  
  Они возвращались — на этот раз полными сил и с намерением остаться. Флотилиями овладел воинственный, полный боевой гордости настрой.
  
  Мойше бен-Раби и Масато Шторм продолжали обучать команды, которые предстояло направить на Сломанные Крылья. Тянулись долгие утомительные дни. Мойше часто валился в постель, не в силах даже поцеловать жену на ночь.
  
  Давившая на него тяжесть вторгалась в сон. Ему снилась девушка, которую он бросил много лет назад. Наяву он все чаще страдал секундными провалами в памяти.
  
  Его все больше пугали мысли о том, что творится в дальних уголках его разума.
  
  
  
  11. Рождество, год 3049
  
  В то же время
  
  Находившихся на мостике боевого крейсера «Лепанто» охватило напряжение.
  
  — Одна минута до выхода, — объявил астрогатор.
  
  Юпп фон Драхау окинул взглядом команду. Все пригнулись, будто бегуны в ожидании выстрела стартового пистолета. Им предстояло получить огромный объем данных за несколько коротких минут.
  
  «Лепанто» приближался к вражеской звезде. Никто не мог предположить, что их там ждет. Система обнаружения в гиперпространстве не работала без предварительных замеров в обычном пространстве, и крейсер двигался вслепую.
  
  Никто не знал, на что способны системы обнаружения сангари. Они работали в обычном пространстве, что давало им преимущество. К зоне выхода сейчас могла приближаться целая армада.
  
  — Тридцать секунд.
  
  — Оружейному — приготовиться, — приказал фон Драхау. — Всем внимание!
  
  Он опустил забрало шлема.
  
  Быстрый выход, чтобы определить местонахождение, затем короткий прыжок в окрестности солнца сангари…
  
  — Пять секунд. Четыре. Три.
  
  Люди на мостике пригнулись еще на сантиметр.
  
  — Одна. Выход.
  
  — Включить защиту.
  
  — Капитан, тяжелые корабли, координаты…
  
  — Дисплей активен.
  
  — Три корабля, координаты…
  
  — Расстояние до звезды одна целая тридцать две сотых астрономической единицы…
  
  — Локальная собственная скорость составляет…
  
  — Атакующие ракеты, координаты…
  
  — Мостик — оружейному. Выпустить два залпа.
  
  Корабль содрогнулся и накренился. Фон Драхау уставился на главный дисплей, на котором ожили шесть красных пятнышек. Они двигались по запрограммированным траекториям, которые должны были вывести их на минимальное расстояние от «Лепанто». Крошечные рубиновые точки устремились к крейсеру.
  
  — …время до перехвата сорок семь секунд…
  
  Завыла предупреждающая сирена.
  
  — Время до ухода в гиперпространство — одна минута, — прогремел голос.
  
  — Капитан, мы обнаружили планету, — сказал кто-то.
  
  — Дайте изображение.
  
  — Есть, сэр.
  
  Капитанский экран фон Драхау ожил. На мгновение на нем возникла компьютерная картинка местной солнечной системы. Схематический образ сменился изображением с внешней камеры, показав белый серп в первой трети. Увеличение быстро росло, показывая окутанную густыми облаками и покрытую океанами планету.
  
  — Очень похоже на Старую Землю, — пробормотал фон Драхау.
  
  — Да, сэр.
  
  — Вы ведете запись?
  
  — Фиксируем все, что можем, сэр.
  
  — Двадцать секунд до ухода в гиперпространство.
  
  Фон Драхау взглянул на главный дисплей. Вражеские ракеты приближались. Оружейный отсек полностью сосредоточился на оборонительном огне. Учитывая суть их задания, ввязываться в бой с горсткой рейдеров не имело смысла.
  
  — Возле того солнца что-нибудь происходит? — спросил он.
  
  — Нет, сэр. Оживленная активность только возле планеты и на ней.
  
  Это выглядело вполне разумно. Сангари наверняка собирали все имевшиеся у них силы, опасаясь, что «Лепанто» может возглавлять удар, нацеленный на их Родину. Подобной судьбы они страшились много столетий.
  
  — До ухода в гиперпространство пять секунд. Четыре.
  
  Фон Драхау полагал, что корабли заграждения сангари не прыгнут следом за ним, а решат дождаться остальной несуществующей флотилии.
  
  — Одна. Уход.
  
  Вселенная сместилась. Экраны потемнели. Главный дисплей, настроенный на цель в обычном пространстве, продолжал работать. Фон Драхау уставился на него, страстно желая, чтобы рейдеры сангари остались там, где были.
  
  — До выхода одна минута.
  
  Астрогатор запрограммировал очень короткую медленную траекторию.
  
  Фон Драхау заглянул в собственную душу, пытаясь отыскать в ней хоть какие-то чувства по поводу приказа, который предстояло отдать. Ему не хотелось этого делать. Каждая клетка его тела протестовала. И тем не менее… И тем не менее он слишком многое знал. Он знал, насколько критически важно получить результат. И у него тоже был приказ.
  
  — Спецоружию — приготовиться.
  
  Приказ был лишь формальностью. Предпусковая программа началась еще час назад. Теперь он мог отдать лишь единственную значащую команду — «отбой».
  
  Он снова взглянул на дисплей:
  
  — Проклятье! — (Они продолжали приближаться. Их система обнаружения работала прекрасно, и они знали, что больше никто не появится.) — Похоже, мы разворошили осиное гнездо.
  
  К шести рейдерам в зоне выхода присоединилась орда со стороны планеты.
  
  — До выхода двадцать секунд.
  
  Задача стояла непростая — совершить пуск и вовремя уйти. А некоторые наверняка погонятся за ними до самого дома…
  
  — Астрогатор, запрограммируйте следующий прыжок к Карсону.
  
  Ему не хотелось притащить преследователей слишком близко к Сломанным Крыльям.
  
  — Сэр?
  
  — Извлеките кассету и смените программу.
  
  Вблизи Карсона должна быть боевая эскадрилья, под защиту которой можно проскользнуть.
  
  — Есть, сэр.
  
  — Выход.
  
  — Спецоружие, пуск по готовности.
  
  Все. Что-либо менять уже поздно. Теперь ему предстояло жить с этим всю оставшуюся жизнь.
  
  — Спецоружие — пуск через три минуты двенадцать секунд, — ответил командир пусковой группы.
  
  — Почему задержка? Сангари висят у нас на хвосте!
  
  — Прошу прощения, сэр. Разъем заело.
  
  — Дальнобойные самонаводящиеся ракеты. Координаты…
  
  — Прошу изображение, — сказал фон Драхау. Его экран ожил. — Покажите мне ту звезду.
  
  Секунду спустя он уже смотрел на бескрайнюю огненную равнину, на фоне которой тянулись обширные, похожие на континенты, области тьмы. Вероятно, звезда проходила через период образования плотных солнечных пятен. Однако, насколько он помнил, родная звезда сангари отличалась высокой активностью, с крайне интенсивными солнечными ветрами.
  
  — До спецпуска две минуты.
  
  Фон Драхау снова взглянул на главный дисплей. Сангари приближались неорганизованной толпой, но их было слишком много. В открытом бою у «Лепанто» не было никаких шансов.
  
  — Астрогатор, как программа?
  
  — Еще пять минут, сэр.
  
  — У нас нет пяти минут. Проложите базовую траекторию, которая выведет нас в окрестности. Более точные расчеты проделаете во время полета.
  
  — Есть, сэр.
  
  — …до перехвата пятьдесят две секунды.
  
  Фон Драхау уставился на дисплей. К минуте пуска вражеские ракеты уже вгрызутся им в подбрюшье, а на защитные экраны «Лепанто» обрушится вся мощь их энергетического оружия.
  
  — Черт!
  
  Похоже, дело было плохо.
  
  — До пуска одна минута.
  
  Люди на мостике сгорбились еще больше, словно ожидая удара хлыста. Какие-то вшивые шестьдесят секунд. Остаток жизни мог оказаться чертовски коротким. Поденки и то живут дольше.
  
  — …до перехвата четырнадцать секунд.
  
  Совсем близко. А следующий залп наверняка будет еще ближе.
  
  — Астрогатор, одна миллисекунда свободного полета в гиперпространстве по прямой! — бросил фон Драхау.
  
  — Сэр?
  
  — Выполняйте!
  
  Завопила сирена. Корабль накренился.
  
  Капитанский экран снова ожил. Солнце сангари сместилось. Стала видна линия горизонта, не имевшая изгиба.
  
  В оружейном отсеке взвыли. Им пришлось менять программу.
  
  — Как и нашим приятелям. Спецоружие — время до пуска?
  
  — Тридцать две секунды, сэр.
  
  — Ракеты, относительный пеленг двести пятьдесят девять, двенадцать градусов к надиру. Время до перехвата двадцать шесть секунд.
  
  Фон Драхау вздохнул. Опасность вовсе не миновала.
  
  — Господа, у нас все получится.
  
  На мостике никто и не думал расслабляться. Все понимали, что его реплика — наполовину молитва, о чем недвусмысленно свидетельствовала картинка на дисплее. В их сторону устремился вал ракет.
  
  А до дружественного космоса было очень, очень далеко.
  
  — До пуска десять секунд.
  
  Оставалось под вопросом, достигнет ли оружие цели. Если сангари его собьют, «Лепанто» придется предпринимать вторую попытку. Второй заход будет намного опаснее.
  
  «Лепанто» вздрогнул и накренился.
  
  — Черт, в нас почти попали! — крикнул кто-то.
  
  — Два. Один. Пуск! Ракета пошла!
  
  Корабль снова накренился.
  
  — Одна десятая секунды полета в гиперпространстве по прямой! — приказал фон Драхау. — Зафиксировать радар на нашей ракете. Мне нужно знать, попала ли она в цель.
  
  Крейсер прыгнул. Фон Драхау переводил взгляд с главного дисплея на экран и обратно, наблюдая за мчащимся к солнцу оружием.
  
  У ракет сангари не было шансов его перехватить, несмотря на десятки смертоносных лазерных и гразерных лучей.
  
  — Телеметрия — каково состояние защиты ракеты?
  
  — Отличное, сэр.
  
  «Лепанто» покачнулся. Время истекало.
  
  — Ракета вошла внутрь звезды, сэр. Ее уже не остановить. Ее противосолнечная защита стабильна.
  
  — Астрогатор, уходим отсюда!
  
  — Не хотите совершить наблюдательный облет, сэр?
  
  Исследовательская группа просила их немного задержаться, чтобы можно было изучить результаты.
  
  — К черту! Сматываемся, пока нас не поджарили!
  
  Взвыла сирена, и корабль нырнул в иное измерение. Фон Драхау повернулся к главному дисплею.
  
  — Все-таки среди них есть настоящие профессионалы, — пробормотал он.
  
  Четыре корабля уже поймали след и быстро приближались.
  
  — Машинное отделение — разогнать двигатели до красной черты.
  
  — Сэр?!
  
  — Вы меня слышали. Если потребуется — то перейдете и ее. Будьте к этому готовы.
  
  — Есть, сэр.
  
  Фон Драхау взглянул на уменьшающиеся на дисплее очертания солнца, в сердце которого погружалась ракета. Через несколько часов начнется разрушительный процесс. Он снова ушел в себя, пытаясь понять, чувствует ли хоть что-нибудь, но обнаружил в душе лишь огромную пустоту, подобную засушливой пустыне.
  
  И сейчас он был не слишком высокого мнения о Юппе фон Драхау.
  
  
  
  Часть вторая
  
  Сломанные Крылья
  
  
  
  12. Год 3050
  
  В то же время
  
  Шагая по улицам Города Ангелов, Лемюэль Бекхарт чувствовал себя крайне уязвимым. Город, естественно, был накрыт куполом, но стеклосталь простиралась слишком высоко над головой. Уроженец Луны, он провел большую часть в Лунном командовании и на боевых кораблях. Чтобы чувствовать себя уютно, ему требовались низкий потолок, палуба и переборки.
  
  Планеты же под открытым небом казались адом.
  
  Он сунул руки в карманы гражданских брюк. Все складывалось удачно. Время, похоже, выбрали правильно. Хватило небольшой утечки информации, чтобы комментаторы взвыли, требуя крови.
  
  Забавно — до чего же яростными патриотами они стали, почувствовав, что и им может прижечь задницу… В Департаменте общественной информации знали свое дело, поддерживая идеальный баланс. Они создавали тревожное ощущение, не вызывая паники, и пугали членов законодательных собраний, направляя их, будто безмозглое стадо, и получая все необходимое Лунному командованию. Сенат Конфедерации выделял любые ассигнования, будто сидел на нескончаемой золотой жиле.
  
  Настоящей победой стал поток заявок на вступление в Конфедерацию от планет, в течение поколений упрямо цеплявшихся за независимость. Рычагом стал хорошо организованный страх. Достаточно было дать понять, что в случае реальной угрозы Конфедерация защитит только своих, игнорируя всех прочих… Хитрые политиканы тоже в немалой степени воспользовались кризисом. Все разыгрывали одну и ту же карту. Успеют ли вовремя завершиться маневры и манипуляции? Такова уж человеческая природа — люди продолжают впустую тратить силы на внутренние распри, несмотря на грозящую гибель.
  
  Да, в Департаменте общественной информации умели работать. Они до сих пор не сообщили ничего конкретного. Машиной пропаганды на полных оборотах можно было только восхищаться.
  
  Бекхарта забавляло, что он с таким удовольствием наблюдает за высокопрофессиональной деятельностью департамента, который не подчинялся непосредственно ему.
  
  Он помрачнел, вспомнив последние новости от коллег из улантской разведки. Та раса из центра галактики… Казалось, они получали необъяснимое наслаждение от убийства.
  
  В последнем послании от улантонидов содержалась запись, сделанная на планете с технологией времен бронзового века. Маленькие двуногие в скафандрах, напоминавшие помесь орангутангов с кенгуру, вооруженные в основном стрелковым оружием, систематически истребляли местное население. Запись сопровождалась многочисленными изображениями разрушенных городов, пылающих селений и убитых младенцев, не говоря уже о трупах всего живого, что водилось на планете.
  
  Прыгучие длиннорукие существа расстреливали все, что шевелилось. А то, что не шевелилось, они вытаскивали из укрытий и тоже приканчивали.
  
  В небе над этой первобытной планетой не было множества кораблей — лишь поток транспортов, доставлявших войска, боеприпасы, небольшие летательные аппараты и снаряжение для охоты на более диких обитателей гор и лесов. Улантские эксперты оценивали численность войск примерно в десять миллиардов «солдат».
  
  Бекхарту подобные цифры казались непостижимыми. Десять миллиардов. На одну первобытную планету… У Конфедерации и Уланта не набиралось столько народа под ружьем в самые яростные годы конфликта.
  
  — Да они сумасшедшие, — пробормотал он.
  
  Он остановился перед зданием, где Томас Макленнон, теперь Мойше бен-Раби, когда-то отвлекал женщину-сангари, пока Шторм превращал в ничто плоды ее деятельности в Городе Ангелов. Господи, да эти парни совершили невозможное! А теперь они снова оказались на высоте, сообщив ему координаты Родины сангари.
  
  Нужно их вытащить. Как угодно. Он не мог списывать людей со счетов, пока те живы.
  
  Бекхарт был полон решимости приложить все усилия, чтобы добиться их освобождения. И даже если это окажется единственным результатом предстоящей схватки, оно вполне его удовлетворит.
  
  Сама ситуация, однако, прямо-таки напрашивалась на возможность чего-то большего.
  
  — Спокойно, — пробормотал он. — Все по порядку. Ты здесь для того, чтобы вернуть парней. Остальное — потом.
  
  Тем не менее все складывалось как нельзя лучше. Ходили разговоры, что сангари жаждут мести. И вряд ли стоило сомневаться, что сейнеры снова отправятся к Звездному Рубежу. Слухи и утечки из Лунного командования привели к всеобщим волнениям из-за возможной нехватки амбры. На этом конце Рукава многие готовы взяться за оружие.
  
  Бекхарт был доволен. Он идеально все срежиссировал. Только он и Верховное командование теперь помнили о фон Драхау. И если фон Драхау добьется успеха, новость об этом грянет громом среди ясного неба.
  
  Он дошел до бывшего склада, где когда-то находилась штаб-квартира сангари. Местные власти так и не убрали обгоревшую груду обломков.
  
  — Порой, Лемюэль, тебе не хватает жалости, — пробормотал он.
  
  Некоторые собственные поступки вызывали у него отвращение, но он искренне верил, что без них нельзя было обойтись.
  
  Его пугала раса из центра, чьих представителей он по не вполне понятной причине называл «голодными кроликами».
  
  Десять миллиардов на одну планету. Десятки тысяч кораблей.
  
  Как их остановить?
  
  Откуда, черт побери, у них эта жажда убийства? Никакой логики.
  
  Что он еще мог сделать? Не упустил ли чего-нибудь?
  
  Ночами он лежал без сна, пытаясь что-то придумать. Он подозревал, что в последнее время бессонницей мучается все Верховное командование, напрягая мысли в надежде найти ключ к избавлению от этого кошмара.
  
  Пискнул коммуникатор. Бекхарт поднес аппарат к уху.
  
  — Лично в руки, срочно, для Черного Камня, — сообщил далекий голос.
  
  Снова повесив коммуникатор на пояс, он быстро зашагал к своей штаб-квартире.
  
  Курьером оказался капитан третьего ранга. На боку у него висел пистолет, а послание лежало в защищенном чемоданчике, который самоуничтожался, если его пытался открыть кто-то, кроме Лемюэля Бекхарта. На чемоданчике красовалась печать Верховного командования.
  
  — Садитесь, капитан. Какие новости из Лунного командования?
  
  Капитан не отличался особой разговорчивостью:
  
  — Похоже, намечается что-то серьезное, сэр.
  
  — Это уж точно. Вы прибыли вместе с кораблями?
  
  На орбиту вокруг Сломанных Крыльев вышли три тяжелые эскадрильи, находившиеся здесь по требованию Бекхарта.
  
  — Да, сэр. На «Ассирийце».
  
  — Попанокулос по-прежнему там капитан?
  
  Бекхарт приложил большие пальцы к нужным местам на чемоданчике. Что-то зажужжало, и он открыл замок ногтем.
  
  — Да, сэр.
  
  — Как у него дела? Когда-то он был моим курсантом.
  
  Ему не хотелось открывать лежавший внутри чемоданчика простой белый конверт.
  
  — Он в добром здравии, сэр. Просил передать вам наилучшие пожелания.
  
  — Передайте ему мои, капитан.
  
  Он во второй раз поставил подпись на уведомлении, подтверждая, что содержимое чемоданчика получено. Ему предстояло проделать это еще дважды, подтверждая, что сообщение прочитано, а затем уничтожено.
  
  Капитан поерзал на стуле. Похоже, ему не терпелось вернуться на «Ассириец». Открыв конверт, Бекхарт извлек из него казавшийся пустым листок белой бумаги. Он прижал большие пальцы к нижним углам листка, и невидимая микросхема считала его отпечатки. На бумаге медленно проступили рукописные строки, появляясь с той же скоростью, с какой их писали.
  
  «Л: На исследовательской станции полный крах. Причина неясна. Система уничтожена. Погибли все. ФД улетел с двумя яблоками. В случае огласки катастрофа неизбежна. М.».
  
  Бекхарт положил листок на стол и закрыл лицо руками.
  
  Главная его надежда рухнула. Он уже попросил партнеров-улантонидов, не сообщая причин, провести дополнительную глубокую разведку в направлении центра галактики, надеясь найти родные планеты противника, которые можно было бы уничтожить новым оружием. Грандиозность и жестокость содеянного могла бы внушить страх той расе, вынудив ее отказаться от безумного Крестового похода.
  
  Теперь все потеряно. Вся информация, как о самом оружии, так и о том, что пошло не так. Черт бы их всех побрал!
  
  Подписав уведомление, он сжег послание и поставил еще одну подпись.
  
  — Спасибо, капитан. — Он вернул уведомление и чемоданчик. — Ответа не будет.
  
  — Хорошо, сэр. Всего вам доброго.
  
  Бекхарт озадаченно улыбнулся, глядя вслед капитану. Доброго? Вряд ли. Он нажал кнопку на настольном коммуникаторе:
  
  — Мне нужен майор Деймон.
  
  
  
  Через несколько дней раздался сигнал коммуникатора.
  
  — Да?
  
  — Служба связи, сэр, — послышался сдавленный голос. — Сообщение с «Ассирийца», сэр. Звездные ловцы уже здесь. Их только что обнаружили.
  
  Бекхарт слегка оживился.
  
  — И в чем проблема? — спросил он.
  
  — Сэр, я… Сейчас перешлю данные с «Ассирийца», сэр.
  
  Бекхарт коснулся кнопки, и по маленькому экрану коммуникатора побежали ряды компьютерных данных. Затем появилось схематическое изображение корабля.
  
  — Черт побери, — пробормотал он, трижды перечитав данные о размерах, и откинулся на спинку стула. — Связь, продолжайте воспроизведение, пока я не скажу.
  
  — Есть, сэр.
  
  Он просмотрел отчет три раза.
  
  Значит, вот как выглядели тральщики… По сути, это были самодостаточные миры. Если бы Флоту удалось завладеть хотя бы несколькими и вооружить их подобно кораблям класса «империя»…
  
  — Связь, вызовите майора Деймона. Пусть явится ко мне в кабинет.
  
  Несколько минут спустя вошел начальник военной полиции космической пехоты.
  
  — Майор, в наш план вносятся поправки. Смотрите. — Бекхарт воспроизвел отчет с «Ассирийца». Деймон весьма впечатлился. — Садитесь, майор. Устроим небольшой мозговой штурм.
  
  Они заседали весь день, ночь и следующее утро, пока их не прервал связист:
  
  — Адмирал, сообщение с «Ассирийца». Сэр, они перехватили переговоры между кораблями сейнеров и решили, что это может вас заинтересовать.
  
  — Само собой. Давайте.
  
  Передача была короткой, но ее содержание сбивало с толку и тревожило. Звездные ловцы намеревались поручить обеспечение безопасности аукциона своим людям.
  
  Бекхарт приказал дважды воспроизвести передачу, после чего, удовлетворившись, сказал:
  
  — Майор, вы свободны на восемь часов. Потом возвращайтесь, и продолжим. Ситуация снова меняется. Если сделаем все как надо — внакладе не останемся.
  
  Когда майор ушел, Бекхарт приказал «Ассирийцу» открыть канал межзвездной связи с Лунным командованием и час совещался. Закончив, он слабо улыбнулся. Аукцион вполне мог оказаться подарком судьбы.
  
  Он дотащился до койки, надеясь несколько часов вздремнуть, но сон не шел.
  
  Его мучила совесть. Снова приходилось жестоко поступать с людьми ради блага службы и Конфедерации.
  
  Как же он от всего этого устал…
  
  
  
  13. Год 3050
  
  Основное действие
  
  Флотилия Пэйна вышла из гиперпространства на расстоянии радиуса Солнечной системы от Сломанных Крыльев. «Данион» летел во главе клина устремившихся к планете кораблей. Тральщики сопровождала сотня вспомогательных кораблей, позаимствованных у других флотилий.
  
  Сейнерам хотелось произвести впечатление. Они считали, что подобная демонстрация силы привлечет всех на Сломанных Крыльях.
  
  Прибыль от аукциона немало для них значила, но куда важнее было отвлечь внимание от Звездного Рубежа.
  
  Почти все сообщество сейнеров ушло в гиперпространство, направляясь к планете-крепости. Собирались флотилии. В попытке завладеть оружием планеты-цитадели участвовали сотни тральщиков, тысяча вспомогательных кораблей и бесчисленные миллионы людей. Вся эта чудовищная армада, несущая с собой надежды целого народа, избегала проторенных путей, ожидая сообщения об успешном отвлекающем маневре, каковым должен был стать аукцион.
  
  Столкновения с Конфедерацией следовало избегать. Руководство сейнеров прекрасно понимало, что война на два фронта неизбежно станет роковой.
  
  Даже война на один фронт означала немалый риск.
  
  — У нас проблемы, — сообщил подчиненным Ярл Киндервоорт. — Мы только что получили доклад разведки со Звездного Рубежа. Туда переместились сангари.
  
  Мыш издал звук, подозрительно напоминавший довольное урчание.
  
  — Вряд ли я сильно расстроюсь, если их сомнут в очередной раз.
  
  — Кого-то точно сомнут. В докладе говорится о сотнях рейдерских кораблей.
  
  Шторм и бен-Раби насторожились.
  
  — Сотни? — переспросил Мыш. — Для этого потребовалось бы… Черт побери, пришлось бы действовать совместно всем семействам. Такое просто невозможно.
  
  — Похоже, сейчас их волнует только одно — захватить Звездный Рубеж, — ответил Киндервоорт.
  
  — Не только их, — пробормотал бен-Раби. Недовольно фыркнув, он покачал головой. — И кто в этом виноват, Ярл?
  
  — В каком смысле, Мойше?
  
  — Вспомни нашу последнюю стычку. Вспомни некую Марию Элану Гонсалес, техника, она же Марья Штрельцвейтер, агент сангари. Еще не забыл? Дамочку, которая пыталась погубить «Данион»? Я выстрелил в нее. А вы, как добрые люди, вежливо ее подлатали и отправили домой с остальными планетянами. Могу поспорить, она сразу же побежала к начальству и организовала то, что мы имеем сейчас. За добро далеко не всегда платят добром, Ярл.
  
  Мыш развернулся на стуле лицом к бен-Раби, яростно глядя на него, но промолчал.
  
  Когда-то на далекой планете под названием Сломанные Крылья напарник Мыша, носивший рабочий псевдоним доктор Гундакер Нивен, помешал ему убить агента сангари по имени Марья Штрельцвейтер.
  
  Мойше покраснел.
  
  — Не будем сокрушаться по поводу того, что уже случилось, — сказал Киндервоорт. — Важнее то, что мы имеем здесь и сейчас. Покажи мне отчеты, Эми.
  
  Эми подвинула через стол пачку пленок.
  
  — Флот тоже чертовски интересуется этими краями вселенной. Со Сломанных Крыльев взлетели три тяжелые эскадрильи. Во главе с «Габсбургом», «Пруссаком» и «Ассирийцем».
  
  — Класса «империя»? — переспросил Мыш. — Все три? Похоже, они не шутят.
  
  — Возле Карсона и Сьерры тоже боевые эскадрильи. Наши друзья — вольные перевозчики не сумели подобраться к ним достаточно близко, чтобы опознать корабли.
  
  — Не говоря уже о том, что припрятано в кустах, — задумчиво проговорил бен-Раби.
  
  — Мойше?
  
  — Они играют в покер, Ярл. Они выложили пару тузов, но нам важнее знать о картах, которые мы не видим. Что такое они держат в паре световых лет отсюда, готовое сработать в любую минуту?
  
  — Думаешь, они попытаются применить силу?
  
  — Нет. Вряд ли. Но возможно, нам не помешает поразмыслить насчет того, что у них на уме. Флот не стал бы собирать такие силы, если бы не опасался, что придется ими воспользоваться. Обычно редко можно встретить патруль, в котором больше двух кораблей.
  
  — Ты лучше меня знаешь, как мыслит служба. Из-за чего они вдруг так заволновались?
  
  — С виду у них оборонительные намерения, — сказал Мойше. — И вновь возникает вопрос об отсутствии у нас разведки на планетах. Какой уровень тревоги объявлен планетарными силами обороны? Ввели ли они в действие резервы? Если да — какие подразделения? Имея подобную информацию, мы могли бы экстраполировать их возможные опасения.
  
  — У нас есть отчет от посредников.
  
  Киндервоорт перебрал бумаги.
  
  Несколько недель назад Мыш и бен-Раби настояли, чтобы на планету заранее отправили несколько человек.
  
  — Я его видел, — ответил Мойше. — Сломанным Крыльям дан обычный временный статус свободной планеты. Они обещают провести открытый аукцион. Городские власти настолько нервничают, что созвали полицейские резервы и запросили помощь у космопехотинцев. Ожидаются проблемы, но никто не говорит из-за чего.
  
  В зашифрованных отчетах сообщалось о трехстах частных кораблях на орбите Сломанных Крыльев. На каждом находилась команда переговорщиков, рассчитывавших получить поставки амбры. Большинство кораблей, похоже, несли на борту оружие.
  
  Казалось, весь известный космос охватила военная лихорадка, неизвестно против кого направленная. Никто не вел себя как обычно. Аукцион вполне мог превратиться в яростную драку.
  
  — Мыш, Мойше, — сказал Киндервоорт, — честно говоря, меня это пугает. Назревает нечто серьезное, и, похоже, оно может стать еще серьезнее. Будьте очень, очень осторожны.
  
  — Серьезным оно может стать для кого угодно, — тихо и задумчиво проговорил Мыш. — Оно может подмять под себя всех нас.
  
  В течение двух дней «Данион» и его собратья медленно дрейфовали в сторону Сломанных Крыльев, наблюдая и слушая. Они оставались незамеченными дольше, чем предполагал Мойше. В распоряжении его и его товарищей оказалось целых два дня для наблюдений за планетой.
  
  Увиденное нисколько не успокаивало. Город Ангелов выглядел воплощением преисподней. Там словно ниоткуда возникли армии тайных агентов, которые сражались друг с другом, полностью презрев здравый смысл и порядок.
  
  Страх перед войной породил цепную реакцию безумия.
  
  Будучи руководителем наземной команды, бен-Раби теперь обзавелся собственным кабинетом и помощником в лице жены.
  
  «По крайней мере, я хоть что-то значу, пока все это не закончится», — подумал Мойше. Он мало верил в теорию Мыша, будто их готовят к возглавлению некой тайной службы сейнеров. Независимого подтверждения данному заявлению он так и не нашел.
  
  На столе загудел коммуникатор.
  
  — Бен-Раби слушает.
  
  — Это Ярл, Мойше. Ты мне нужен.
  
  — Сейчас?
  
  — Да. Последнее совещание.
  
  — Иду.
  
  Собрав бумаги и накинув на себя мантию обреченности, он направился в кабинет Киндервоорта. У двери он встретил Мыша.
  
  — Ну все, пошла свистопляска, — сказал Мыш.
  
  — Это уж точно. Любой, у кого есть хоть капля здравого смысла, отменил бы аукцион.
  
  — Только не сейнеры, — усмехнулся Мыш. — Не забывай, аукцион — часть их крупного плана.
  
  — Думаю, они бы в любом случае его провели.
  
  — Заходите, — позвал Киндервоорт.
  
  Мгновение спустя он уже представлял их капитанам и начальникам службы безопасности других тральщиков флотилии Пэйна.
  
  Данные господа присутствовали лишь в виде голографических изображений, точно так же как Киндервоорт, Шторм и бен-Раби на борту их кораблей. Из-за них, голографического оборудования и техников казалось, будто кабинет Киндервоорта уменьшился до размеров почтовой марки.
  
  — Принесли последние отчеты? — спросил Киндервоорт.
  
  Бен-Раби кивнул.
  
  — Вот, — сказал Мыш. — Но они вам не понравятся.
  
  — Почему?
  
  — Они основаны на реальных данных. Соответственно, в них содержится рекомендация отменить или отложить аукцион.
  
  — Мы не сумеем обеспечить безопасность с имеющимися средствами, — добавил бен-Раби. — По крайней мере, в сложившихся условиях.
  
  — Мы как раз это обсуждали. Сколько вам еще нужно людей?
  
  — Примерно бригаду военной полиции, — проворчал Мыш.
  
  — Мойше, чему ты удивляешься? — спросил Киндервоорт.
  
  — Просто подумал, что это совсем не похоже на работу на Бюро. Когда просишь у адмирала больше, чем он тебе дает, он забирает половину назад и велит обходиться тем, что есть. Я бы сказал — еще человек сто. И еще два месяца на их подготовку.
  
  — Господин Шторм, насколько реальны эти цифры? — спросил какой-то капитан.
  
  — Самый минимум. Мой напарник — неизлечимый оптимист. Но есть альтернатива. Отмените увольнительные. Не посылайте на планету никого, кроме непосредственных участников аукциона. Мы можем организовать огороженный лагерь…
  
  — Прошу прощения, — прервал его капитан «Даниона», — но это невозможно, господин Шторм. Мы обещали людям отпуск. Господин бен-Раби, мы дадим вам столько людей, сколько попросите. Но аукцион нужно провести сейчас.
  
  — Вы только потеряете людей, — возразил бен-Раби, от раздражения даже топнув ногой. — Давать всем увольнение глупо. Чем больше народа будет там болтаться, тем меньше я смогу защитить.
  
  Он уже несколько раз проигрывал в этом споре. Начальство обещало дать всем возможность увидеть, как выглядит жизнь на планете, и они не собирались отступать от своего слова даже после того, как узнали, что ситуация в Городе Ангелов куда опаснее, чем предполагалось ранее.
  
  Мойше подозревал, что все эти сложности создавались намеренно, чисто ради пропаганды, несмотря на потенциальные жертвы среди туристов. Если догадка верна, кто-то наверху был столь же хладнокровен, как и его бывший шеф — адмирал Бекхарт.
  
  — Что ж, значит, так тому и быть, — сказал он. — На планете будет торчать десять тысяч туристов, что наверняка порадует торговцев Города Ангелов, но доставит немало проблем мне. У меня будет половина от ста пятидесяти человек, если вы дадите мне сотню, о которой я просил. Соотношение не самое лучшее, так что туристы будут предоставлены сами себе. Если они во что-то вляпаются — ничего не поделаешь. Моя задача — прикрывать участников аукциона и важных персон. Об остальных пусть позаботится Господь.
  
  Он окинул взглядом слушателей, но не увидел на лицах ни малейшего сочувствия.
  
  — Вы сами послали меня на эту работу! — прорычал он. — Так почему бы не позволить мне делать ее так, как я считаю нужным, черт побери?
  
  — То же касается и меня, господа, — поддержал его Мыш. — Там, внизу, — реальный мир. Планета Конфедерации, шпионаж и, надо сказать, куча плохих парней. Эти люди ведут себя вовсе не так, как привыкли звездные ловцы. Мне казалось, что нам с Мойше поручили эту работу потому, что мы хорошо знаем Сломанные Крылья и Конфедерацию и можем взглянуть на них с точки зрения разведчика. Жаль, что наш опыт оказался для вас неприемлем. И не стоит подгонять иные реалии под собственное мнение о том, что и как должно быть.
  
  Шторм подмигнул Мойше. Они перешли в наступление, успешно разгромив противника.
  
  — Давайте успокоимся, — сказал Киндервоорт. — Сейчас не время для того, чтобы показывать свой нрав. Работа должна быть выполнена, нравится вам это или нет. — На столе Киндервоорта зажужжал коммуникатор. — Служба безопасности.
  
  — Это Джеймс, радиосвязь, сэр. Капитан у вас?
  
  Капитан корабля шагнул к коммуникатору:
  
  — Что случилось?
  
  — Мы заметили увеличение шифрованного трафика, сэр. Это может означать, что нас обнаружили.
  
  В последующие несколько секунд о подобных же подозрениях сообщили из других подразделений. На Мыша и бен-Раби уже никто не обращал внимания. Капитан извинился и вышел; старший помощник последовал его примеру. Исчезли и голографические гости. Голотехники сворачивали аппаратуру.
  
  — Будь я проклят, — проворчал Мойше.
  
  — Что скажете? — спросил Киндервоорт.
  
  — Кошмар, — бросил Мыш.
  
  — Мойше?
  
  Бен-Раби обреченно развел руками:
  
  — Черт возьми, никто же не слушает, что я говорю.
  
  — Думаете, есть риск, что они отловят кого-нибудь, знающего что-то стоящее?
  
  — Конечно есть. Ты же сам видел чертовы доклады. Дела на планете обстоят более чем серьезно. Я пытаюсь делать свою работу. И если у меня не будет возможности…
  
  — Мойше, я не капитан корабля. Между нами говоря — я считаю, что ты прав. И я куда больше с тобой согласен, чем может показаться. Капитан попросту воспринимает всю остальную вселенную исключительно с точки зрения сейнеров. Он считает, что Конфедерация ничем от нас не отличается, просто действует против нас. Он думает, это нечто вроде соперничества между флотилиями. Да, он ошибается, но он тут главный. Если он хочет отпустить народ в увольнение, значит так и будет. Делайте что можете, а если кого-то потеряете — остается только скрежетать зубами. Главное — не дать им выяснить, что происходит у Звездного Рубежа, пока мы не завладеем оружием.
  
  — Это означает, что нам снова придется сражаться с сангари, Ярл. И если начнется серьезная заварушка, поддержки ждать неоткуда.
  
  — Верно. Мы предоставлены самим себе. Значит, будем тянуть время и затягивать аукцион. Если повезет, Грубер закончит до того, как у нас исчерпаются отвлекающие маневры.
  
  — Весело, — проворчал Мыш.
  
  — Та еще подстава, — согласился бен-Раби, невольно сбиваясь на жаргон планетян. — Да вас всех гипером стукнуло.
  
  Ожили динамики системы оповещения. Капитан корабля спрашивал, есть ли добровольцы, готовые помочь в обеспечении безопасности аукциона в Городе Ангелов.
  
  Тут же появились желающие. Первой оказалась Эми.
  
  — Ты никуда не полетишь, — сказал Мойше. — И не спорь со мной.
  
  Она попыталась резко возразить.
  
  — Лейтенант, — сказал Мойше, — вы останетесь на корабле. Это приказ. Ярл, ты меня поддерживаешь?
  
  Киндервоорт кивнул.
  
  — Черт бы тебя побрал, Мойше бен-Раби…
  
  — Дорогая, я не могу позволить, чтобы ты погибла. Заткнись и возвращайся к своей работе.
  
  Добровольцев были тысячи. Каждому хотелось продлить отпуск на планете. Никто не верил в хоть какую-то опасность. По общему мнению, прошлые аукционы мало чем отличались от затяжных веселых вечеринок.
  
  — Набрал свой список? — спросил Мойше.
  
  Шторм кивнул.
  
  Вдвоем они провели собеседование со всеми кандидатами, прошедшими предварительный отбор. Каждый отметил для себя имена наиболее подходящих. Они договорились взять первую сотню тех, кто окажется в обоих списках.
  
  На орбите Сломанных Крыльев недавнее прошлое вдруг показалось Мойше похожим на отпуск. Они с Мышом никак не могли за одну ночь превратить добровольцев в солдат. Даже от опытных ветеранов было мало толку. Жизнь сейнеров вращалась вокруг космоса, кораблей и добычи амбры. Они вполне сгодились бы во Флоте, но сухопутные солдаты из них не получатся никогда.
  
  Самой большой проблемой оказалось вбить им в голову, что кто-то из случайных встречных может оказаться врагом. Жизнь сейнеров подразумевала, что встретиться лицом к лицу можно только с друзьями. Враги — это лишь светящиеся точки на дисплеях.
  
  — Это крайне тяжелый урок для планетян, — сказал Мыш. — Именно потому космопехотинцам требуется столько времени на базовую подготовку. Наша культура не выращивает охотников-убийц. Жаль, что нельзя построить машину времени, чтобы набирать рекрутов в Средних веках.
  
  — Они все равно бы не поняли, за что надо сражаться, Мыш, — усмехнулся Мойше. — Только обхохотались бы до колик.
  
  «Данион» и его собратья вышли на стационарную орбиту высоко над горизонтом Города Ангелов. Смысл предупреждения был ясен каждому. Если внизу начнет твориться слишком много глупостей, с неба обрушится огонь.
  
  Мойше, одетый в скафандр, сгибаясь под тяжестью оружия, присоединился к Шторму по пути к шлюзу.
  
  — Жаль, что у нас нет настоящего боевого снаряжения, — сказал Мыш. — Эти скафандры вряд ли многое выдержат.
  
  — Надейся на лучшее.
  
  — Поспал?
  
  — Не сумел. Смотрел новости из Города Ангелов.
  
  Эти сообщения его потрясли.
  
  — Я тоже. Несомненно, затевается что-то крупное. Слишком много всяких подводных течений. Будь осторожен, Мойше. Нам нельзя уступать.
  
  — Когда-нибудь чувствовал себя лишним винтиком?
  
  — С первого дня работы на Бекхарта. Всегда оказывалось нечто, чего я не мог понять. Ну вот, пришли. Ярл, похоже, места себе не находит.
  
  Киндервоорт наблюдал за погрузкой четырех лихтеров, которые должны были совершить первую высадку, парами с интервалом в пятнадцать минут. Шторму и бен-Раби предстояло командовать группами на борту ведущей пары.
  
  — Мне кажется, ты перебарщиваешь, Ярл, — заметил бен-Раби, когда они подошли к Киндервоорту.
  
  — Почему? Чем больше впечатления мы произведем сейчас, тем меньше проблем у нас будет потом.
  
  — Ты их никак не впечатлишь, учитывая, что у них тут три эскадрильи. Сам сходи и посмотри данные о тех кораблях. Три боевых крейсера класса «империя», Ярл. Их даже второе пришествие не напугает.
  
  — Я чую Бекхарта, — сказал Мыш. — Судя по тому, как все поворачивается… Он прячется где-то в кустах, проделывая дыры в наших планах еще до того, как мы сами поймем, в чем эти планы состоят.
  
  — Обеспечьте, чтобы… — начал Киндервоорт.
  
  — Знаю, знаю! — огрызнулся бен-Раби. — Мы уже пятьдесят раз все это повторяли. Просто предоставь все нам, хорошо?
  
  — Успокойся, Мойше, — сказал Мыш.
  
  — Это ты успокойся, Мыш, — мягко ответил тот.
  
  Шторма била дрожь. Он уже представлял себе долгое падение на поверхность планеты.
  
  — Когда дойдет до дела, я буду в полном порядке. Если потребуется — переключусь в режим убийцы.
  
  — До дела уже дошло, — сказал Киндервоорт. — Давайте собирайте своих.
  
  Работа помогла Мойше успокоить нервы. Он провел перекличку среди подопечных, проверил скафандры, убедился, что оружие приведено в готовность и что они четко представляют себе суть первого этапа операции, который он тоже мысленно повторил в уме. Лихтер отстыковался от «Даниона». Мойше сел рядом с пилотом. Ему хотелось быть поблизости от корабельной радиостанции.
  
  — Все в порядке, Мойше? — послышался голос Киндервоорта.
  
  — Группа к высадке готова.
  
  — Пилот?
  
  — Корабль готов.
  
  — Ждите команды.
  
  Пилот нажал кнопку. Вспыхнули экраны, показывая корпус «Даниона», звезды и серп Сломанных Крыльев. Планета походила на огромный серебристый ятаган. Ее поверхность скрывал покров вечных облаков.
  
  Сломанные Крылья были очень жаркой и влажной планетой с весьма неприятной атмосферой. Горстку находившихся на ней городов защищали громадные купола из стеклостали.
  
  — Старт! — скомандовал Киндервоорт.
  
  Магнитные захваты отпустили лихтер, и пилот отвел его от тральщика. Радар показал терявшийся на фоне «Даниона» корабль Мыша, совершавший тот же маневр в ста метрах от них.
  
  Дождавшись эскорта из вспомогательных кораблей, они начали долгое снижение к космопорту Города Ангелов.
  
  Планета росла на экранах, напоминая в инфракрасном свете Старую Землю.
  
  — Первые исследователи думали, что эта планета окажется раем, — сказал Мойше пилоту.
  
  Тот взглянул на экран:
  
  — Но это не рай?
  
  — Скорее сладкая приманка для мух.
  
  Из-за тепличного эффекта на планете царила вечная весна. На ней буйно цвела жизнь, примерно соответствовавшая пермскому периоду. Континенты ее лежали на уровне моря, и большая часть так называемой суши представляла собой болото. Из-за метана воздух был непригоден для дыхания. Планета пребывала на грани эпохи горообразования. В трехстах километрах к северу от Города Ангелов располагался регион, который местные называли Краем миллиона вулканов. Из-за них к атмосфере примешивался обжигающий легкие сероводород.
  
  Лихтеры вошли в первые слои атмосферы. Эскорт затормозил, готовясь повернуть назад. На последних ста тысячах метров группы высадки были предоставлены самим себе.
  
  Челнок Мыша стремительно несся к планете меньше чем в километре от челнока бен-Раби. Пилоты держали курс не менее умело, чем рулевые космопехоты. Судя по всему, им уже где-то приходилось иметь дело с атмосферой.
  
  Мойше еще больше напрягся, ожидая внезапного и неприятного приветствия с планеты, но ничего не произошло. Полет напоминал путешествие на пикник, не считая того, что никто не думал ни об экономии, ни о комфорте — просто скоростной спуск. Мойше внимательно следил за радиопереговорами второй волны, отчаливавшей от шлюзов.
  
  Лихтер тормозил, содрогаясь и раскачиваясь. Бен-Раби, спотыкаясь, вернулся к своим людям.
  
  Он едва успел упасть в кресло, когда корабль с отдавшимся в костях скрежетом опустился на планету. Вскочив, Мойше повернулся к открывающемуся люку, с лазерной винтовкой в руках. Сзади подошли двое с гранатометами, затем остальная группа.
  
  Спрыгнув на землю, Мойше метнулся в сторону. В двухстах метрах от него в то же самое мгновение коснулся ногами бетона Мыш. Его следопыты рассеялись во все стороны, устанавливая маяки для последующих кораблей.
  
  Напряжение спадало. Хозяев не оказалось дома. На летном поле не было ни кораблей, ни людей.
  
  Внезапно из будки неподалеку вышел худощавый старик с высоко поднятой головой, одетый в обычный для болотных жителей Сломанных Крыльев плащ с капюшоном.
  
  — Прекрасная высадка, Томас, — сказал он по радио. — Ага, и Мыш тоже тут. Вы неплохо обучили своих парней. Впрочем, и у вас были лучшие учителя.
  
  — Бекхарт! — судорожно вздохнул Мыш.
  
  — А ты ожидал святого Николая, сынок?
  
  — Ты же сам говорил, будто его чуешь, — бросил бен-Раби. — Мыш, вызывай «Данион». Скажи, пусть готовят главные батареи. Общая тревога. Пусть Ярл обеспечит поддержку с воздуха.
  
  — Томас, Томас, что ты делаешь?
  
  — Вопрос в том — что делаете вы?
  
  Он держал Бекхарта под прицелом, пока Мыш занимался связью. На частоте скафандра послышалось взволнованное бормотание Киндервоорта. Ему хотелось знать, чем вызвана паника.
  
  — Я лишь вышел вас встретить, — сказал Бекхарт. — Хотел увидеть моих мальчиков.
  
  Для Бекхарта все оперативники были «сынками» или «моими мальчиками». Он относился к ним как родным — когда не посылал на смерть. Бен-Раби испытывал к нему смешанные чувства любви и ненависти.
  
  Но сейчас он загнал все чувства вглубь. В данную минуту Бекхарта следовало считать самым опасным врагом. Его явление меняло все.
  
  — Что все это значит? — спросил адмирал. — Вторжение? Это свободная планета, Томас.
  
  Бен-Раби предвидел, что Старик разыграет обиду и печаль, что слишком часто помогало адмиралу добиться своего. Имелся лишь единственный способ этому противостоять — как следует задеть его за живое. Как, черт побери, его зовут? Может, удастся сбить его с толку, назвав по имени?
  
  — Мы слышали, тут затевается какая-то заварушка, — сказал Мыш. — Николас! Ты вообще собираешься разворачивать войско? Чего стоишь, черт бы тебя побрал? — Сейнеры таращились вокруг, ошеломленные огромными просторами планеты. Как можно было оставаться солдатом, впервые увидев открытое пространство и бескрайнее небо? — Мы не можем рисковать, адмирал.
  
  — Были кое-какие проблемы, — усмехнулся Бекхарт. — Но теперь все под контролем.
  
  — Мы что-то слышали насчет военного положения, — сказал бен-Раби. — Как это соотносится с вашими понятиями о нейтралитете?
  
  — Мы работаем с каждым по отдельности, но одинаково, — снова усмехнулся Бекхарт. Он бросил взгляд на высадившихся звездных ловцов, затем на небо. — Все честно, Томас. Нам нужно то, что вы продаете. И вы будете мирно его продавать, даже если мне придется проломить башку всем на планете. Вот почему я решил встретить вас лично. Думаю, у меня уже для вас все готово. Почему бы вам не поехать со мной и не рассказать о своих приключениях?
  
  Мыш и бен-Раби переглянулись. Они ожидали вовсе не этого. Тут отчетливо воняло интригами Бекхарта. Но… если Старик говорил, что все под контролем, значит так оно и было. Он редко лгал, хотя с радостью мог обмануть за глаза.
  
  — Ладно, — сказал Мойше, приняв мгновенное решение. — Николас, Киски — берите оружие и идите сюда. Адмирал, что насчет транспорта?
  
  Космопорт, как того требовала безопасность, стоял достаточно далеко от города, который он обслуживал.
  
  — Все отлично. Сейчас должен прибыть… Ага, вот и они.
  
  На поле вкатилась колонна бронемашин космической пехоты.
  
  — А «Гиннеса» вы не привезли? — спросил Мыш. — Мы вполне могли бы составить компанию.
  
  — Полный трюм, — ответил Бекхарт. — А если повезет, то появится фон Драхау и выпьет с нами, прежде чем мы закроем лавочку.
  
  — Юпп? — переспросил бен-Раби. — Что, правда?
  
  Ему не терпелось увидеться со старым другом, хотя тот и оказался по другую сторону.
  
  Загнав своих людей в первые машины, они с Мышом сообщили Киндервоорту об изменившейся ситуации и направились в сторону Города Ангелов в ту самую минуту, когда с неба с грохотом начала опускаться вторая волна.
  
  
  
  14. Год 3050
  
  Основное действие
  
  Слова Бекхарта подтвердились. В Городе Ангелов все было спокойно. В Центральном парке — развлекательной зоне в центре города — поставили палатки, трейлеры и прочее, позаимствованное адмиралом у военных. Шторм и бен-Раби успели все подготовить еще до полудня.
  
  — Мыш, — сказал бен-Раби, — тебе не кажется, будто нас чересчур торопят?
  
  — Не просто кажется, Мойше. Это факт.
  
  — И как же нам тянуть время?
  
  Люди с портфелями уже выстроились в очередь за маленькими каталогами, которые привезла с собой команда Мойше. Ярл велел не спешить с началом аукциона, но, похоже, такой возможности просто не было. Всевозможные торговые агенты, напуганные слухами о войне, требовали начинать немедля.
  
  Космопехотинцы оказались идеальными полицейскими. Их помощь была неоценима. Снисходительность они проявляли лишь по отношению к ловцам-туристам. Адмирал, похоже, был полон решимости избежать любых заметных инцидентов, а также помочь местным лавочникам избавить зевак-сейнеров от твердой валюты.
  
  На второй день на Сломанных Крыльях Шторм потерял первого туриста. Впрочем, его вернули раньше, чем Мыш узнал о похищении. Толку от него похитителям не оказалось никакого — им попался кок с «Даниона», который не знал ничего существенного.
  
  — Началось, — сказал Мыш бен-Раби, когда тот его сменил. — Проследи, чтобы все отмечались перед уходом. Проверяй пропуска. У тех, кого мы должны оберегать, они красные.
  
  — Знаешь, кто сцапал того парня?
  
  — Нет. Даже не пытался выяснить — просто сообщил Бекхарту. Пусть этим занимаются его люди. Тогда у наших будет больше времени, чтобы следить за подопечными.
  
  За свою смену Мойше потерял несколько человек, но лишь один хоть что-то значил. Его подчиненные отлично справились с задачей, отдав несостоявшегося похитителя в руки космопехотинцев Бекхарта.
  
  Тот оказался неудачливым журналистом, который пытался обойти цензуру сейнеров и Конфедерации. Бекхарт отправил его пинком под зад с планеты.
  
  Шли дни, но пока что обходилось без неразрешимых проблем. На аукционе предлагали невероятные цены. Лучшие сгустки амбры раз за разом ставили рекорды стоимости. Ходили слухи, будто Конфедерация намеревается прибрать к рукам всю торговлю, из-за чего представители других планет и частные предприниматели скупали все, что только можно.
  
  От этих слухов Мойше нервничал. Судя по тому, как отмахивался от него адмирал, имелись подозрения, что без Бюро тут не обошлось.
  
  Страх войны, даже если и не был настоящим, выглядел вполне убедительно. В Улантском Пограничье наблюдалось передвижение войск Конфедерации и Уланта, что многих пугало.
  
  Собирались ли те сражаться друг с другом? Или с кем-то третьим? Терялись в догадках и журналисты. Утечка информации из Лунного командования составляла в лучшем случае одну строчку в неделю.
  
  Представители прессы стали для Мойше самой большой проблемой. Они были готовы на все ради возможности подобраться к настоящим сейнерам. Мойше сам дал три интервью. Кто-то намекнул прессе, что он бывший агент Бюро.
  
  Он отказался от каких-либо интервью после того, как кто-то выяснил, что они с Мышом причастны к знаменитому рейду фон Драхау в Адские Звезды.
  
  А потом сейнеры перестали интересовать журналистов. Затихло и бряцанье оружием на границе.
  
  Лунное командование признало гибель некоей секретной исследовательской станции и всей солнечной системы, в которой та находилась. Там разрабатывали до сих пор считавшуюся гипотетической бомбу-сверхновую, реальность которой подтвердилась при столь печальных обстоятельствах.
  
  Возможно, Бог все-таки существует, подумал Мойше. Милостивый Господь, готовый обратить безумное оружие против создателей.
  
  Имелась также запись катастрофы. Флот утверждал, что ее сделали с транспортного корабля, случайно вошедшего в систему. Она занимала несколько часов.
  
  Запись выглядела впечатляюще, но в ней было нечто странное. Мойше не мог избавиться от ощущения, что она поддельная.
  
  Бекхарта, казалось, все это лишь забавляло, что было вовсе не в его стиле, тем более перед лицом настоящей катастрофы.
  
  У Мойше наконец выдалась свободная минута, и он пытался переварить новости за последние шестнадцать месяцев, когда в его трейлер-кабинет вошла Эми.
  
  — Что ты тут делаешь, черт побери? — спросил он.
  
  — Так-то ты приветствуешь жену. — Она надула губы. — Я думала, ты будешь рад меня видеть.
  
  Вытащив из-за стола его кресло на колесиках, она развернула Мойше к себе и плюхнулась к нему на колени.
  
  — Я совсем не рад. Тут чертовски опасно.
  
  — Наверняка ты нашел себе подружку. Знаю я вас, флотских.
  
  — Опасно… Ладно, сдаюсь. — Он обнял ее. — Дай мне чмокнуть тебя в шею, женщина.
  
  В дверь постучали.
  
  — А ну, слезай, дамочка. Войдите!
  
  Вошел смущенный юнец.
  
  — Сообщения и почта, — сказал он. — Похоже, что-то начинается всерьез.
  
  — Что именно?
  
  — Читайте-читайте.
  
  Посыльный получил расписку и вышел.
  
  Сверху лежала копия краткого сообщения от Грубера. Тот послал серьезные силы на разведку к Звездному Рубежу, но их совместными усилиями прогнали прочь сангари и пираты Макгроу.
  
  — Эми! Прочти-ка.
  
  Она прочитала.
  
  — Что?
  
  — Союз между сангари и пиратами?
  
  Пометив листок, он бросил его в ящик для входящей почты Мыша.
  
  Содержание следующего листка оказалось не менее интригующим. Вольные перевозчики с Карсона и Сьерры сообщали, что тамошние эскадрильи Флота ушли в гиперпространство. Он передал листок Эми.
  
  — У всего здешнего персонала Флота отменены увольнения. Двум эскадрильям на орбите приказано готовиться к старту. Что скажешь?
  
  — Еще немного, и разразится война?
  
  Он пожал плечами.
  
  Остался лишь журнал «Литератор» с прикрепленным к нему конвертом. Последний был адресован от руки Томасу Макленнону, капитану третьего ранга Флота Конфедерации.
  
  Мойше ошеломленно уставился на него.
  
  — Вижу, тебя повысили, — с подозрением в голосе заметила Эми.
  
  Он удивленно взглянул на жену. На ее лице сменялись злость и страх.
  
  — Что за чертовщина? — Он отложил конверт и раскрыл журнал на странице с содержанием. Где-то в середине ему встретился заголовок «Все, кто был до меня в Иерусалиме», за которым следовало вышеупомянутое имя. — Ничего не понимаю.
  
  — Что такое? — Эми заглянула ему через плечо. — Похоже, мне следует тебя поздравить? Вообще не пойму, что происходит.
  
  — Я тоже, милая. Поверь мне.
  
  Обняв ее одной рукой за талию, он нашел нужную страницу.
  
  Это был вариант повести, который он написал на борту «Даниона» еще до того, как решил стать сейнером. Как она попала в журнал?
  
  Мойше лихорадочно вспоминал.
  
  Рукописи не было ни в одном чемодане, которые он потерял, когда багаж отправился обратно в Конфедерацию без него. Хотя с тех пор он не видел рукопись, был уверен, что та осталась в каюте. И он ее не трогал — в том не было никаких сомнений.
  
  — Эми, помнишь мою повесть? Которую ты так и не смогла понять? Не знаешь, что случилось с рукописью?
  
  — Нет. Я думала, ты ее выкинул. И не спрашивала, потому что боялась, что ты разозлишься. Из-за меня у тебя не оставалось времени, чтобы писать, а я знаю, тебе очень этого хотелось.
  
  Связавшись со службой безопасности «Даниона», он через пятнадцать минут выяснил, что рукописи в каюте нет.
  
  Прежде он о ней не беспокоился, думая, что надежно ее спрятал. Но теперь его охватила тревога.
  
  В этой рукописи содержалось все, что они с Мышом узнали о звездных ловцах, записанное между строк и на обратной стороне листов невидимыми чернилами. Если оно попадет в руки Бюро…
  
  — Эми, помнишь историю с подстраховщиком-сангари?.. Идем. Нужно поговорить с Ярлом.
  
  Он схватил ее за руку и потащил за собой, забрав бумаги из почтового ящика Мыша.
  
  — Что на тебя вдруг нашло? — спросила Эми. — Не спеши так, Мойше. Ты делаешь мне больно.
  
  — Быстрее! Это очень важно.
  
  Они нашли Киндервоорта в заведении под названием «Паяцы» — полутемном и пропитанном ароматами ресторане, выходившем окнами в парк. Там ужинали как высокопоставленные сейнеры, так и конфедераты, выведывая друг у друга информацию за пастой и вином. Бен-Раби протолкнулся мимо привратника-карабинера, оставил позади напыщенного метрдотеля и прошел через пропахший чесноком главный зал в небольшое помещение в задней части ресторана, где в последнее время центром внимания был адмирал Бекхарт.
  
  Они с Киндервоортом вели словесный поединок. Киндервоорт проигрывал, и появление Мойше его только обрадовало.
  
  Мойше бросил бумаги на стол перед Киндервоортом:
  
  — Похоже, нас поимели.
  
  Киндервоорт проглядел верхний листок.
  
  — Куда направляются ваши корабли? — спросил он Бекхарта.
  
  — Я же вам таких вопросов не задаю, — усмехнулся адмирал. — Но не беспокойтесь, друзья мои. Ваших людей это не касается. По крайней мере, не напрямую.
  
  Он снова усмехнулся, будто старик, вспомнивший проделку времен юности.
  
  Киндервоорт прочитал второй листок, затем перелистал журнал:
  
  — Полагаю, ты хочешь, чтобы я тебя поздравил, Мойше? Что ж, поздравляю.
  
  — Ярл, я закончил эту повесть всего за несколько дней до того, как планетяне отправились домой. И во всю эту кашу я угодил в звании простого капитан-лейтенанта. Кто-то наверняка передал повесть на корабль, летевший на Карсон.
  
  — И?
  
  — Это был не я. Я не брал рукопись в багаж, так как там содержались заметки, которые я вел вот для него.
  
  — Ага, понятно.
  
  Киндервоорт задумчиво взглянул на Бекхарта.
  
  — Эта прекрасная дама — твоя новая жена, Томас? — улыбнувшись, спросил адмирал.
  
  Эми удостоила его неуверенной усмешкой.
  
  — Будьте с ним осторожны, дорогая. Он — второй Мыш. Способен очаровать даже кобру.
  
  Киндервоорт не сводил с них взгляда, о чем-то размышляя.
  
  — Там было что-то важное? — наконец спросил он.
  
  — Не помню. Кажется, в основном наблюдения бытового плана и тому подобное. Впечатления, предположения…
  
  — Сядь, Томас, — сказал Бекхарт. — Госпожа Макленнон, хотите чего-нибудь выпить? Или съесть?
  
  — Я теперь бен-Раби, — проворчал Мойше. — Мойше бен-Раби.
  
  — Я, знаешь ли, привык к Макленнону. Вряд ли стоит ожидать от старого пса новых трюков. — Он позвонил, подзывая официанта. — Госпожа Макленнон, вам попался весьма особенный мужчина. Я называю своих людей «мои мальчики». Как сыновей, так сказать. А Томас и Мыш — мои любимцы. — (Бен-Раби нахмурился. Что у того на уме?) — Так что, хотя он дезертировал и мне крайне от этого больно, я пытаюсь его понять. И я рад, что он наконец кого-то нашел. Он нуждается в вас, дорогая, будьте к нему добры.
  
  Эми немного расслабилась. Бекхарт настолько ее очаровал, что она искренне ему улыбнулась.
  
  — Так, посмотрим… Рекомендую спагетти, дети мои. Удивительно хороши для этого захолустья.
  
  Ярл кашлянул, не слишком изысканно напоминая, что пора бы вернуться к делу.
  
  — Ладно, — сказал Бекхарт, поворачиваясь к Киндервоорту. — Воспользуюсь прерогативой старика. Я передумал. Изложу все факты, чтобы между нами не было недопонимания.
  
  — Да уж, давайте, — бросил бен-Раби.
  
  — Томас, Томас, что ты все время такой злой? — Адмирал пригубил вина. — Первым делом вернемся к временам войны с улантонидами. К их обоснованиям нападения на Конфедерацию. Наши синие друзья помешаны на отдаленном будущем. Мы, обезьяны, способны самое большее составить десятилетнюю программу модернизации Флота или двадцатилетний проект развития колоний. Они просчитывают технологические и социальные последствия на столетия вперед. Мы бы избавились от многих проблем, если бы следовали их примеру. Томас, пей вино и прояви терпение. Я любезно перехожу к сути. Главное, что я хочу до вас донести, — они заглядывают столь далеко, желая понять, что ждет их в ближайшем будущем.
  
  — Какое все это имеет отношение к тому, что происходит сегодня? — спросил Киндервоорт.
  
  — Сейчас перейду и к этому. Именно в том и состоит ошибочность поведения нашего вида, что главное для нас — «здесь и сейчас». Мы постоянно куда-то чертовски спешим, но никогда не заглядываем вперед — в отличие от улантонидов. Когда угасла порожденная войной ненависть и мы снова позволили им строить корабли, они тут же возобновили разведку глубокого космоса.
  
  — И что? — спросил Мойше.
  
  Он изо всех пытался успокоиться, но отчего-то по спине бежал холодок.
  
  — Позволь старику продолжать в привычной ему манере, Томас. Не каждый день я выкладываю секреты космического масштаба в итальянском ресторане. Так вот, около тридцати лет назад Улант вступил в контакт с чужой расой, в дальнем конце Рукава. Со временем они сообщили об этом и нам. Господа, по сравнению с этой расой наши друзья-сангари — настоящие ангелы. И я всерьез надеюсь, что мне не доведется вновь с ними встретиться в нашей части космоса. Это чудовища, господа. Настоящие чудовища. После их визита на планетах не остается никого крупнее таракана.
  
  Адмирал сделал эффектную паузу. Слушатели молчали. Он перевел взгляд с одного на другого.
  
  — Такое нелегко переварить, — сказал Мойше.
  
  — Да, конечно. Нам тоже потребовалось время, чтобы осознать новости от синекожих. Нам — в смысле Лунному командованию. Улантонидам хватило ума не лезть с этим в навозную кучу под названием «парламент». Мы уже много лет готовимся вместе с Улантом, и премьер-министр — единственный штатский, которому об этом известно.
  
  Бен-Раби вспомнил свой визит в Лунное командование перед тем, как получить назначение к звездным ловцам. Тогда там творилось нечто странное. Туннели полнились слухами о войне, и в них толпились военные разных рас и с десятков человеческих планет из-за пределов Конфедерации. Даже в то время в воздухе пахло грозой.
  
  — Выходит, вся эта конфронтация с Улантом — лишь дымовая завеса? Световое шоу, которое вы организовали с их Первой защитницей, чтобы обманом выбить себе больше ассигнований? Адмирал, первый урок, который вдолбили мне в голову в Академии, — служба не занимается политикой.
  
  — Угу. И это первый урок, который приходится забыть офицеру, Томас. Кто-то из моих подчиненных недавно процитировал одного римского солдата: «Мы и есть Империя». Томас, служба и есть Конфедерация. Те из нас, кто успел состариться на работе, понимают это всей душой. Мы делаем политику. Именно я формирую будущее Конфедерации — даже сейчас, когда я об этом говорю. Впрочем, особого секрета в том нет. Новости уже просачиваются. Когда столько посвященных, правду не скроешь. Через три месяца каждый гражданин увидит документальные записи о бойне на планете, где я побывал… Если хотите, могу вам их показать. Просто приходите как-нибудь ко мне в штаб-квартиру. Тогда вы уже не будете думать, будто я напускаю тумана.
  
  — Я не думаю — я знаю. — Мойше, однако, не был в этом столь уверен. Он знал адмирала больше десяти лет, но никогда не видел его столь взволнованным. Вокруг него словно возникла некая аура, вроде той, что окружала Мыша, когда тот говорил о сангари. — Вы говорите так, будто вдруг обрели некую веру.
  
  — Ты прав, — кивнул Бекхарт. — Я слегка увлекся. Но я в самом деле это видел. В том нет никакого смысла, и именно потому оно чертовски пугает. Они скачут от планеты к планете, будто галактические истребители всего живого… Извините, я опять увлекаюсь.
  
  — Зачем вы нам обо всем этом рассказываете? — спросил Киндервоорт.
  
  — Пытаюсь пролить хоть какой-то свет на то, чем мы занимаемся. Мы намерены нанести первый сокрушительный удар еще до конца года. Как только решим еще пару вопросов.
  
  У бен-Раби внезапно возникло чувство опасности. Вздрогнув, он обернулся, но никого не увидел.
  
  Объяснение Бекхарта, сколь бы безумным оно ни казалось, сводило в единое целое все лихорадочные действия Бюро.
  
  — И какие вопросы вам осталось решить? — спросил Мойше.
  
  Он яростно уставился на Бекхарта, ожидая, что тот упомянет звездных ловцов.
  
  Их изначальное задание теперь обретало смысл с военной точки зрения. Связь являлась основой существования Флота. Каждый добытый сгусток амбры увеличивал его боеспособность.
  
  Бекхарт в очередной раз его удивил:
  
  — С сангари, Томас. С червями, которые грызут нас изнутри.
  
  В мозгу Мойше сработал тревожный звоночек.
  
  — Вы же не думаете, что сангари станут долгосрочной проблемой?
  
  — Нет. Благодаря Мышу.
  
  — Что? — хором переспросили Киндервоорт и бен-Раби.
  
  — Зачем вас послали к звездным ловцам, Томас?
  
  — Чтобы отыскать стадо звездных рыб. Чтобы обеспечить Флот источником амбры, которым ни с кем не придется делиться.
  
  — Это тебе так казалось. На самом деле вхождение сейнеров в состав Конфедерации имело политическую цель, а не военную. Для Лунного командования оно не представляло никакой важности. Мы уже много лет знали, как найти флотилию Пэйна. Да, капитан Киндервоорт, — звездных ловцов вполне можно завербовать. У меня есть агенты на борту «Даниона». Именно это и заподозрил Томас, когда ворвался сюда со своим журналом. Но никакой насущной необходимости включать вас в Конфедерацию не было. Захват флотилии вызвал бы волнения, которые могли бы оказаться роковыми. Сейчас же… Будь я звездным ловцом, который надеется хоть на какое-то будущее для своего дела, я бы начинал совершенствовать знания о Конфедерации.
  
  Киндервоорт улыбнулся — едва заметно, но зловеще:
  
  — Вряд ли нам стоит беспокоиться по этому поводу, адмирал.
  
  Подмигнув Мойше, Бекхарт кивнул в сторону Киндервоорта:
  
  — Похоже, он меня не знает. Томас, целью вашей миссии были сангари. Тебе следовало бы догадаться. Вся работа была поручена Мышу. Не перебивай старших, мой мальчик. — (Бен-Раби намеревался спросить, зачем послали его самого.) — Я думал, что звездные ловцы, имея дело с вольными перевозчиками и пиратами Макгроу, могут тоже располагать данными о Родине сангари. Я ошибался, но интуиция меня не подвела.
  
  «Врешь, — подумал Мойше. — Ты правишь прошлое, подгоняя его под нужды настоящего. Ты знал намного больше, чем когда-либо расскажешь. И контролировал тоже».
  
  — Мыш нашел нужную информацию, — продолжал Бекхарт. — Он добыл ее из астрогационного компьютера на рейдерском корабле с выжженными мозгами, захваченном у Звездного Рубежа. Он извлек данные и переслал их нам. Фон Драхау получил приказ атаковать. Судя по всему, с задачей он справился и сейчас направляется домой с неприятной компанией на хвосте. Так что у Звездного Рубежа вам теперь будет полегче, Ярл. Возможно, все же не придется прорываться с боем. Можно сказать, мы оказали вам услугу. — Бекхарт откинулся на спинку стула, с усмешкой глядя на замешательство Киндервоорта. — Старого фокусника не проведешь, мой мальчик. Мы сообразили, что вы замышляете, еще до того, как вы оказались здесь. И эти предположения подтвердили наши агенты.
  
  — Если вы об этом знали, — сказал Мойше, — то почему не попытались нам помешать? На вашем месте я со всех ног помчался бы к Звездному Рубежу, чтобы…
  
  Киндервоорт дал ему пинка под столом.
  
  — По нескольким причинам, Томас. Мы и без того слишком рассеяли силы, прикрывая корабли от рейдеров, если те чересчур обнаглеют. Нам с вами не из-за чего враждовать. И вы все равно бы ничего не добились, только погубили бы себя. Так к чему беспокоиться?
  
  Бен-Раби пристально взглянул на Старика. Бекхарта что-то тревожило. Что еще он припрятал в рукаве? Похищение оружия Звездного Рубежа после того, как сейнеры откроют доступ к планете?
  
  Сообщил ли Мыш об их подозрениях насчет того, что сейнеры вполне могут справиться с задачей?
  
  Почему адмирал вообще был здесь, а не в Лунном командовании? Единственное объяснение — Звездный Рубеж.
  
  Все так или иначе сводилось к Мышу. Передал ли он информацию о сангари лишь потому, что поддался давней ненависти? Или он продолжал докладывать?
  
  — Если вы настолько рассеяли свои силы, — спросил Киндервоорт, — то как сумели организовать налет на Родину?
  
  — Это был не налет. Это была полная зачистка. Предположим, что вызванная бомбой-сверхновой катастрофа стала не столь полной, как внушили журналистам. Допустим, что пару ракет вывезли со станции еще до взрыва. Пойдем чуть дальше и представим, что некий Юпп фон Драхау швырнул одну прямо в солнце Родины.
  
  Бен-Раби вскочил со стула, вырвав руку из пальцев Эми, вдруг стиснувших железной хваткой его запястье, и уставился в пространство над головой Бекхарта, готовый проклясть самого себя.
  
  Погибла целая солнечная система!
  
  — Да вы сумасшедшие. Все до одного.
  
  — Тебе стоило бы знать, сколько душевных мук предшествовало этому решению, Томас. Воистину стоило бы. И несмотря на меморандум четыре дробь шесть, вряд ли решение приняли бы, если бы не та раса из центра галактики. Томас? Пойдем, взглянешь на записи, прежде чем нас осуждать. Хорошо?
  
  Бен-Раби не обращал на него внимания, вновь вспоминая историю с подстраховщиком. Каким образом Мыш отправил рукопись Бекхарту? Киндервоорт наблюдал за ними каждую секунду. Вероятно, это проделали сейнеры — агенты Бекхарта, пока все остальные отвлеклись на Мыша.
  
  Он вспомнил сейнера по прозвищу Ворчун Джордж. Старина Джордж коллекционировал монеты, которыми они с Мойше несколько раз менялись. У Джорджа была превосходная коллекция. Он утверждал, будто совершил невероятно удачную покупку «вслепую» во время аукциона, проводившегося много лет назад на Большой Сахарной Горе.
  
  У любого по-настоящему заядлого коллекционера имелись свои слабости. А Джордж был воистину одержим хобби.
  
  Этот самый Джордж прибыл в Город Ангелов с первой группой туристов. Он заглянул в кабинет Мойше, чтобы спросить насчет местных лавочек для коллекционеров, и тот отправил его к Шторму. Мыш выдал ему список.
  
  — Сколькими лавками для коллекционеров заведует Бюро, адмирал?
  
  Брови Бекхарта взлетели на лоб.
  
  — Черт побери, Томас, интуиция никогда тебя не подводила. В данное время — только одной. Как ни странно, именно здесь, в Городе Ангелов.
  
  — Иными словами, это заведение послужило своей цели.
  
  Бекхарт наклонился к Киндервоорту:
  
  — Понимаете, почему он такой молодой, а уже стал капитаном третьего ранга?
  
  Киндервоорт выглядел полностью сбитым с толку.
  
  Язва, не беспокоившая Мойше уже год, внезапно вгрызлась в потроха.
  
  В дверь громко постучали.
  
  — Господин бен-Раби, вы там?
  
  — Входите. В чем дело?
  
  — Кто-то только что пытался убить господина Шторма.
  
  — Что? Как?
  
  — Какая-то женщина, сэр. Просто подошла и начала стрелять.
  
  — Он цел?
  
  — Да, сэр. Погнался за ней. Она направилась в Старый город.
  
  Старым городом называлась часть Города Ангелов, располагавшаяся под куполом первых поселенцев. Сейчас это в основном был складской район, где базировался немногочисленный преступный мир.
  
  — Думаешь, это сангари? — спросил Киндервоорт.
  
  — Марья? Да, это единственное, из-за чего Мыш мог бы всерьез завестись, — ответил бен-Раби.
  
  — Как она тут оказалась? — спросила Эми.
  
  — Пойду лучше найду его, — сказал Мойше. — Не возражаешь, Ярл?
  
  — Твоя смена. Делай что хочешь.
  
  — Эми, останься с Ярлом. — Мойше повернулся к посыльному. — Найдите мне шесть свободных от работы добровольцев. Скажите, пусть подходят к моему кабинету. С оружием.
  
  — Да, сэр.
  
  Наклонившись, Мойше поцеловал Эми:
  
  — Пока, милая.
  
  Он жалел, что в последнее время был не слишком любящим мужем. Происходящее оставляло им слишком мало времени на близкие отношения.
  
  Мойше поймал вопросительный взгляд Бекхарта.
  
  Что это могло значить? Озадаченный, он направился к двери.
  
  Остановившись на пороге, он оглянулся. Киндервоорт и Эми, полностью погруженные в свои мысли, потягивали вино. Бедняга Ярл. Слишком много на него всего обрушилось. Он все меньше действовал, постепенно превращаясь в номинальную фигуру. Что было тому виной — культурное потрясение?
  
  Мойше знал, что Ярл все это переживет, рано или поздно вернувшись в привычную ему среду. Так что за него можно было не беспокоиться.
  
  Куда больше его заботило магическое исчезновение адмирала в те несколько секунд, пока он стоял к ним спиной.
  
  Ему крайне не хотелось в том признаваться, но он любил Старика как отца. В их отношениях было столько же любви и ненависти, как в напряженных отношениях отца и сына. Но он не мог доверять адмиралу. Теперь они принадлежали к разным племенам.
  
  Если он хотел опередить Бекхарта, нужно было спешить.
  
  В квартале от ресторана ему попался первый плакат, криво висевший на борту транспорта космопехоты. Он уже прошел мимо, когда осознал увиденное и, резко остановившись, развернулся. Глаза его округлились.
  
  Да. Ему улыбалось женское лицо высотой в метр.
  
  — Элис… — сдавленно проговорил он.
  
  На него с грохотом обрушилась тьма. Он больше не понимал, кто он и где находится. Спотыкаясь, он сделал несколько шагов и опустился на колено.
  
  В голове прояснилось. Он — в Городе Ангелов… Оглянувшись, он увидел шедшего следом за ним человека… Нет. Это было в прошлый раз. Или?
  
  Мгновение он не мог сообразить, кто он — Гундакер Нивен или Мойше бен-Раби. Кто-то пытался убить Гундакера Нивена…
  
  Он яростно тряхнул головой. Туман рассеялся. Имя, которое он носил, не имело значения. Нивен, Макленнон, Перчевский, бен-Раби, любое другое. Враг оставался тем же самым.
  
  Вернувшись к транспорту, он обнаружил, что плакат исчез. Он обошел вокруг машины, но не нашел никаких его признаков.
  
  — Что, черт побери, со мной творится? — пробормотал он и снова зашагал в сторону штаб-квартиры.
  
  Второй плакат ему встретился меньше чем в пятидесяти метрах от трейлера с его кабинетом. Изображение Элис висело на боку палатки, которую использовали под жилье его люди. Реакция была той же, что и до этого. Он пришел в себя, цепляясь за дерево и тяжело дыша, будто только что тонул. Плаката не было.
  
  «А был ли тот вообще?» — подумал он.
  
  Хрупкая стабильность, которую помог обрести Пузан, рассыпалась на части. Не ждало ли его падение в бездну безумия?
  
  С трудом забравшись в трейлер, будто с грузом в лишние полсотни килограммов, он рухнул во вращающееся кресло. Сердце отчаянно колотилось, в ушах стучало. Ему было страшно. Закрыв глаза, он попытался найти хоть какое-то объяснение происходящему, но тщетно.
  
  Наверняка всему виной был контакт с прошлым. Личность бен-Раби на самом деле не была его собственным «я». И она не могла вынести столкновения с привычным миром Томаса Макленнона.
  
  Внезапно он заметил лежащий на столе конверт. Тот самый, прикрепленный к журналу «Литератор».
  
  Он уставился на конверт, будто тот был отравлен, и попытался попятиться, но рука сама по себе потянулась вперед.
  
  Это было письмо от Греты Хельсунг, девушки, спонсором которой он стал, чтобы помочь ей поступить в Академию. Его псевдодочери. Полное благодарности и тревоги дружеское послание на семи страницах мелким почерком, — она описывала успехи в Академии и непрекращающийся страх за его безопасность. Она знала, что его захватили в плен враги Конфедерации. Друзья пообещали, что спасут его, и должны были передать письмо. И все такое прочее, и о том, как она его любит, и что у всех его друзей в Лунном командовании все хорошо, а она по нему скучает и надеется скоро с ним увидеться. К письму прилагалось несколько фотографий симпатичной юной блондинки в черной форме Флота. Вид у нее был счастливый.
  
  В конверте также лежала записка от старой подруги. Макс выражала те же чувства, но более сдержанно.
  
  Чего они добивались? Почему прошлое не может его отпустить?
  
  У Греты была столь милая, очаровательная улыбка…
  
  Закрыв глаза, он попытался загнать вглубь сражавшиеся друг с другом чувства.
  
  Ему вдруг стало очень холодно, потом начал бить озноб. А затем его охватил невыносимый ужас.
  
  
  
  15. Год 3050
  
  В то же время
  
  Разведывательная флотилия состояла из пятидесяти кораблей. Уже два года люди не видели друзей — слишком велика была галактика. Они находились в десяти тысячах световых лет от дома, двигаясь в сторону галактического ядра по следам прошлых разрушений.
  
  Сперва кораблей было восемьдесят один. Некоторые погибли. Другие оставались позади, перехватывая и передавая по межзвездной связи доклады от остальной флотилии. Большинство кораблей, маленькие и быстроходные, были оснащены всем необходимым для наблюдения и разведки.
  
  Флотилия приближалась к пределу возможностей. Еще три месяца, и кораблям придется поворачивать назад, оставив без ответа крайне важные вопросы.
  
  Они медленно и методично продвигались к центру галактики. Но в беспредельном космосе им удавалось собрать лишь отрывочные сведения о вражеской территории.
  
  Россыпь звезд в ночи вокруг флотилии была намного гуще, чем в более отдаленных областях Рукава. Небо выглядело чуждым и незнакомым. Планеты были молчаливы и пустынны.
  
  Где эта раса из центра строила корабли? Откуда появлялись ее смертоносные орды?
  
  Разведчики-улантониды обнаружили двигавшиеся к краю галактики конвои. Они видели парад мертвых планет. Но им не удалось найти ничего похожего на базу, обитаемую планету или промышленную деятельность. Они узнали лишь, что логово врага скрывается где-то еще ближе к центру.
  
  В мертвых солнечных системах имелись помеченные астероиды — огромные металлические глыбы длиной от трех до пяти километров, сходные по составу. Было обнаружено одиннадцать таких глыб, отмеченных передатчиками. Однако улантские специалисты не поняли их предназначения.
  
  Разведывательная флотилия определила пять путей, по которым продвигались вдоль Рукава вражеские корабли. Каждый представлял собой поток заряженных частиц, ионов и свободных радикалов.
  
  Любого контакта тщательно избегали. Задача заключалась лишь в наблюдении.
  
  Дистанционное слежение за путями из заряженных частиц показало не только случавшиеся время от времени полеты флотилий со стороны центра, но и постоянное перемещение туда и обратно курьерских кораблей. Из этого могло следовать, что у противника нет межзвездной связи. Данный вывод был крайне важен — союзники могли получить тактическое преимущество за счет возможности координировать силы на более дальних расстояниях.
  
  Основу флотилии улантонидов составлял единственный ее боевой корабль, превосходивший человеческие корабли класса «империя». Он назывался «Танец в рубиновом рассвете».
  
  Люди называли корабли в честь воинов, сражений, городов, древних провинций, погибших империй и военных кораблей прошлого. Улантониды использовали названия поэм и романов, симфоний и произведений искусства. Каждая раса считала систему имен другой весьма эксцентричной.
  
  На «Рубиновом рассвете» летела команда связных, предоставленная Бюро разведки Флота Конфедерации. Эти люди не были дома еще дольше, чем их спутники-улантониды.
  
  Перед ними стояла крайне тяжелая задача. Они должны были изучать все поступающие данные и выделять те их фрагменты, которые следовало передать в Лунное командование. Им приходилось дипломатично вести себя с хозяевами, что было не так-то легко для двенадцати человек, которых отделяло от сородичей одиннадцать тысяч световых лет.
  
  В их рабочее помещение вошел улантский офицер:
  
  — Капитан Рассел? У нас есть кое-что любопытное.
  
  Рассел, невысокий чернокожий крепкого телосложения, едва не ответил: «Мы ведь все равно скоро получим эти данные, так что куда торопиться, черт побери?» Но он промолчал. Синекожие вели себя столь вежливо… Было стыдно даже подумать о том, чтобы создать им хоть какие-то проблемы.
  
  — Что-то важное? — спросил он.
  
  Вид у синекожих тоже был усталый, хоть они и более привычны к долгим полетам.
  
  — «Песнь Мирион» сообщила о мощном источнике нейтрино. На естественный он не похож. С другой стороны, он находится в двух третях парсека от ближайшей звезды. Командование направляет туда разведывательные корабли с нескольких направлений. Нам показалось, что вам будет интересно увидеть полученные данные.
  
  — Конечно, конечно. Дорис, можешь держать связь через говорящего-от-имени-группы Номахрадина. Идем, говорящий-от-имени-группы.
  
  Ничего особенного Рассел не ожидал. У синекожих появлялось нечто новое дважды в неделю, и тому всегда находилось естественное объяснение. Но кто-то всегда шел с ними. Такова была часть политики сосуществования — никогда не обижать синекожих. Все ссоры и пререкания строго ограничивались помещениями связной команды.
  
  — Похоже, на этот раз у нас и впрямь что-то есть, говорящий-от-имени-группы, — приветствовал их офицер связи.
  
  Он показал на дисплей. Рассел окинул взглядом замысловатую и лишь слегка чуждую аппаратуру. На огромном экране красовались крошечные точки разведывательных кораблей, занявших позицию по дуге в улантском световом годе от источника нейтрино. То и дело вспыхивали разноцветные светящиеся линии и стрелки.
  
  Увиденное поразило Рассела. Источник нейтрино был вовсе не точкой. Линии на экране показывали, что он охватывает полсекунды дуги по вертикали и горизонтали, с точки зрения каждого наблюдателя. Он быстро посчитал в уме.
  
  — Господи, — пробормотал он. — Это же Сфера… диаметром почти шесть на десять в двенадцатой километров. В пятьсот раз больше диаметра всей старой Солнечной системы.
  
  Говорящий-от-имени-группы впечатлился не меньше:
  
  — Это что-то невероятное, капитан.
  
  Рассел окинул взглядом дисплеи. В окрестностях хватало массы, чтобы слегка искривить пространство! Звезд сквозь сферу не было видно.
  
  — Не может это быть темная туманность?
  
  — Слишком уж оно плотное.
  
  — Собираетесь подойти поближе?
  
  — Когда получим разрешение сверху.
  
  — Так или иначе, оно движется. И чертовски быстро.
  
  — Именно потому оно нас и заинтересовало, капитан.
  
  Рассел поискал свободное кресло, но такового не нашлось. Слух уже разошелся, и в помещение набились любопытствующие синекожие. Вошла сердцевина-щита, или адмирал Флота. Она о чем-то поговорила с офицерами-учеными, из вежливости включив в их число Рассела. Тот просто слушал, понимая, что здесь не то место, чтобы умничать.
  
  На организацию разведывательной миссии ушло три дня. На пути гигантской сферы предстояло разместить множество приборов для пассивного наблюдения, скрыв их среди космического мусора. Следовало позаботиться о том, чтобы корабли, размещающие приборы, остались незамеченными.
  
  Еще три недели потребовалось, чтобы воплотить план в жизнь. Прошел еще месяц, прежде чем Сфера достигла приборов. За это время они зарегистрировали десятки курьерских кораблей, перемещавшихся к источнику нейтрино и обратно. К далекой границе оттуда устремились два конвоя.
  
  Напряженное исследование космоса позади Сферы показало, что именно она является средоточием невероятной активности. В ее кильватере сновало множество вражеских кораблей. За Сферой будто тянулся кометный хвост, который то отставал, то снова нагонял ее.
  
  — Такое впечатление, будто военные флотилии расчищают путь этой штуковине, — сказал Рассел соплеменникам.
  
  — Не опережают ли они слегка события? Прежде чем они доберутся до Конфедерации, пройдет тридцать или сорок тысяч лет.
  
  — Может, это некий запас времени на случай, если их флотилии наткнутся на кого-то чересчур упрямого.
  
  — Упрямого? Да они любого способны раздавить. Их столько, что численность уже не имеет значения.
  
  — И тем не менее, похоже, в технологиях вооружения и связи между нами и ними большой разрыв — на мой взгляд, примерно в два столетия. Это означает, что мы сумеем уничтожить намного больше их, чем они нас. Синекожие считают, будто они застыли в некоем технологическом стазисе. Их настоящее оружие — численность. Если они наткнутся на кого-то, кто далеко опережает нас, им придется тяжко. Может, они и победят, но на это потребуются поколения. Возможно, подобное уже случалось — именно потому Сфера столь глубоко в их тылу.
  
  Зондирование звездных систем за Сферой впервые показало, что враг действительно обитает на планетах. На них трудились будто сваленные в кучу миллиарды маленьких существ, похожих на кенгуру, судя по всему приспосабливая планеты к определенным требованиям. Улантские специалисты полагали, что после преобразования планет их оттуда забирают.
  
  Очередная загадка.
  
  Еще больше маленьких существ занимались расчисткой астероидных и кометных поясов многочисленных систем. Действуя ордами, они освобождали системы от космического мусора.
  
  Стало ясно значение помеченных небесных тел. Маленький народец использовал астероиды этого типа как передвижные миры. Их выдалбливали изнутри, снабжали двигателями и превращали в гигантские космические корабли. Приведенные во вращение, они обретали искусственную силу тяжести. Выстроенные внутри их многие ярусы обеспечивали больше пространства для жизни, чем любая планета. С ростом населения мог расти и астероид.
  
  — Похоже, они плодятся как мухи, — предположил кто-то. — Если им приходится пожирать все вокруг ради жизненного пространства…
  
  — Есть вопрос, — сказал Рассел. — Синекожие говорят, что они покидают планеты после того, как приспособят их под себя. Почему?
  
  — С этими тварями вообще ничего не понятно, — ответила какая-то женщина. — Думаю, мы лишь теряем зря время, пытаясь их постичь. Давайте лучше сосредоточимся на том, чтобы найти их слабые места.
  
  — Если поймем, почему они так поступают, возможно, это даст нам ключ к тому, как их остановить. Кто-то считает, будто мы способны на это уже сейчас?
  
  «Рубиновый рассвет» был полон отчаяния. Никакой надежды не оставалось. Его команда уже не верила, что их расы переживут надвигающуюся бойню.
  
  — Необходимо более глубокое зондирование, — сказал Рассел. — Если мы в самом деле хотим понять, что они делают, нужно проникнуть еще на столько же за Сферу. Пока все выглядит как проект на миллион лет по преобразованию галактики.
  
  — Но нам так глубоко не проникнуть.
  
  — Да, увы. Так что мы никогда этого не узнаем.
  
  Когда возле Сферы пришли в действие первые приборы-зонды, все во флотилии постарались обеспечить себе доступ к поступающим данным.
  
  Но когда спустя несколько часов появились тянувшиеся во все стороны ряды из десятков тысяч громадных кораблей-астероидов, всеобщий интерес угас.
  
  Какой смысл смотреть в глаза неминуемого рока? Пусть этим занимаются машины, которые не запугать.
  
  Разведывательная флотилия повернула домой, следом за посланным вперед печальным известием.
  
  
  
  16. Год 3050
  
  Основное действие
  
  Возле трейлера Мойше собрались шестеро лучших его людей, одетых в черное. Они застегивались на ходу, проверяя снаряжение. Все с оружием, переносным коммуникатором, противогазом и прочими мелочами, которые каждый считал нужным иметь под рукой. Все до одного еще терли спросонья глаза.
  
  Бен-Раби прислонился к косяку двери кабинета. Его все еще била дрожь.
  
  — Готовы полезть в драку, чтобы спасти моего друга Мыша, парни?
  
  — Тебе решать, шеф, — пробормотал кто-то.
  
  — Он, знаешь ли, всего лишь иммигрант, — добавил другой.
  
  — Если бы мы не были готовы, нас бы тут не было, Джек, — возразил третий.
  
  — Мы готовы, сэр, — сказал еще кто-то. — Он теперь один из нас. Мне лично он никогда не нравился, да еще и девчонку у меня увел. Но мы должны защищать своих.
  
  — Клаус, тебе просто не терпится подраться, — заметил еще один.
  
  — Зато у меня, может быть, появился повод.
  
  — Ладно-ладно, — сказал бен-Раби. — Успокойтесь. Вот вам вишенка на торте. Думаю, тут замешана та женщина-сангари.
  
  — Гм? Может, на этот раз все же доведем дело до конца?
  
  — Я уже пробовал. Только никто меня особо не поддержал.
  
  — На сей раз вряд ли кто-то будет о ней сожалеть, капитан.
  
  Вздрогнув, Мойше взглянул говорившему в глаза, но понял, что его вовсе не собирались оскорбить. Они с Мышом в самом деле получили временное звание капитанов полиции, подчиняясь имевшему то же капитанское звание Киндервоорту. Сейнеры редко обращались друг к другу по должностям и званиям.
  
  — Думаю, вы все полные дураки, — улыбнулся бен-Раби. — И спасибо вам за это. Сейчас вернусь.
  
  Шагнув в кабинет, он просмотрел текущие данные по количеству сейнеров на планете. Число их существенно уменьшилось. Никому не хотелось играть в туристов по ночам, когда все закрыто. Он передал на «Данион» срочное кодовое сообщение, означавшее, что случилось непредвиденное и никому не разрешено высаживаться на планету до особого распоряжения. По его предположениям, в течение четырех часов на Сломанных Крыльях не останется сейнеров, не имевших отношения к службе безопасности. Он снова вышел:
  
  — Идем.
  
  Парни заулюлюкали, будто шумная компания мальчишек.
  
  Такое поведение встревожило Мойше. Они думали, их ждет некое развлечение. Пришлось слегка успокоить парней, для их же блага.
  
  Он посадил их в транспорт космопехоты, а сам сел за руль. Двигатель завелся с первой попытки. Взревев, машина устремилась к Старому городу, треща механизмами и визжа гусеницами. От волнения он лишь через несколько минут сообразил включить глушитель.
  
  С грохотом катясь по пустым ночным улицам, он попытался предвидеть действия Мыша. Куда бы отправился Шторм? Это зависело от той, кого он преследовал. Если Мыш ее потерял, наиболее вероятным местом, где он мог снова взять след, был склад, сыгравший столь важную роль во время их первой миссии. Сангари, из присущей им наглой отваги или просто по глупости, могли воспользоваться им снова.
  
  Мойше все дальше углублялся в чернильную тьму Старого города, чувствуя, как на него давит тесное скопище старых высоких кирпичных зданий. Складской район щекотал нервы. Из каждого переулка и подворотни доносился запах нищеты и застарелого зла. Вздрогнув, бен-Раби прибавил скорость:
  
  — Мы почти на месте, парни.
  
  Он свернул в улицу, ведшую мимо нужного склада, и резко затормозил.
  
  Голубая вспышка, оставившая в глазах призрачные всполохи, известила о том, что сражение идет где-то через полквартала. Сангари предпочли не использовать вновь прежнее место.
  
  — Приготовьтесь, парни. Похоже, мы его нашли. — Последовала еще одна вспышка. Мойше развернул транспорт так, чтобы тот не перекрывал улицу. — Все выходим. Вольно!
  
  Взяв карандаш, он прямо на тротуаре набросал схему. Его удивило, насколько легко всплыло в памяти расположение Старого города. Столько лет прошло…
  
  — Ник, ты и Клэр заходите с этой стороны. Клаус, бери Майка с Уиллом, и заходите отсюда. Мы с Крафтом пойдем по улице. Проверьте коммуникаторы. Ладно, пошли.
  
  Яркие лучи лазеров продолжали бесплодный поединок. Бен-Раби и Крафт двинулись вперед, прячась в тени, пока не заметили одного дуэлянта.
  
  Мойше пригляделся к перестрелке.
  
  Склад осаждали трое вооруженных людей. Еще один отстреливался изнутри. Ему вполне хватало опыта, чтобы сдерживать противника.
  
  — Видимо, они уже кого-то потеряли, — предположил Мойше.
  
  Нервы у троих стрелявших были на пределе.
  
  — Может, они держат его под огнем для кого-то еще.
  
  — Может быть.
  
  Ситуация выглядела несколько странно. Человек внутри склада вел себя не как Мыш. Тот не стал бы впустую тратить время, отстреливаясь, — он предпочитал атаковать.
  
  — Что видишь? — спросил Мойше спутника, наблюдавшего за происходящим через инфракрасные очки.
  
  — Их всего трое. Забавно. Они похожи на пиратов.
  
  — Что? Дай-ка мне.
  
  Мойше забрал очки. Крафт оказался прав. Осаждавшие были одеты в комбинезоны Макгроу. Непонятно. Для пиратов Макгроу это была вражеская территория.
  
  Хотя, если это пираты, внутри вполне мог находиться и Мыш. Они теперь работали на сангари. Возможно, Шторм ранен… Шепча в коммуникатор, Мойше расположил своих людей позади каждого стрелка.
  
  — Готовы? Стрелять по моей команде. Огонь!
  
  Все пошло не столь гладко, как он рассчитывал. Сейнерам еще никогда не приходилось хладнокровно убивать людей, и прежде, чем они сумели уложить двоих, завязалась яростная перестрелка. Третий сбежал лишь после того, как получил ранения, которые не скрыла бы ни одна пластическая операция.
  
  И тем не менее тревога не оставляла Мойше. Слишком уж легко все получилось.
  
  Он не сразу понял, что меняется, превращаясь в параноидального охотника, которого сделало из него Бюро.
  
  — Все чисто, Мыш! — крикнул он.
  
  В ноздри ударил запах озона и вонь раскаленного кирпича. Над оставшейся после запрограммированного вечернего дождя лужей внезапно поднялось облако пара. Над головой пронеслась пара лазерных зарядов, вынудив нырнуть в укрытие.
  
  — Черт побери, что с ним стряслось? Опять переклинило? Дай мне станнер, — бросил Мойше Крафту, который тоже оцепенел от страха. — Похоже, он серьезно ранен. Держи. — Он сунул оружие в руки сейнеру. — Давай соберись. Нужна твоя помощь. — Он рявкнул в коммуникатор, обращаясь к другим командам: — Вызывайте огонь на себя, парни. Я собираюсь его оглушить.
  
  Вряд ли заряд из станнера обрадует Мыша, но прочие альтернативы, с точки зрения бен-Раби, выглядели еще неприятнее.
  
  Лазерные лучи пониженной мощности коснулись красного кирпича складской стены, осветив ночь голубым сиянием. Улица будто ожила, треща и искрясь. В ночи, подобно призракам, плясали легионы теней. Ответный огонь стал беспорядочным и полностью безрезультатным. Вычислив его источник, Мойше тщательно прицелился и надавил на спуск.
  
  — Давай туда! — прорычал он Крафту.
  
  Пронзительный визг станнера не смолкал, пока несколько сейнеров не прорвались через ведшую с улицы дверь склада.
  
  Несколько минут спустя кто-то крикнул:
  
  — Ты ее подстрелил, Мойше!
  
  — Ее? В каком смысле, черт побери?
  
  — Это женщина. Четко сработало. Вряд ли у нее пострадали нервы.
  
  Станнер иногда мог сыграть адскую шутку с нервной системой жертвы, что заканчивалось смертью или пожизненным увечьем. Но такое случалось нечасто.
  
  — Это Штрельцвейтер?
  
  — Нет. Иди сюда. Она приходит в себя.
  
  — А что с Мышом?
  
  — Никаких следов.
  
  Женщина, подумал он. Что за черт? К делу могли иметь отношение только две женщины — Эми и Марья. Он бы взвыл, окажись это одна из них.
  
  И тем не менее он не сомневался, что женщина-сангари сейчас на Сломанных Крыльях.
  
  Когда Мойше вошел в помещение, откуда шла стрельба, женщина стояла, облокотившись на подоконник. Плечи ее безвольно обвисли. Со спины она показалась Мойше странно знакомой.
  
  — Шеф пришел, дамочка, — мрачно проговорил кто-то из его людей.
  
  Женщина повернулась, оттолкнувшись от подоконника.
  
  — Элис! — сдавленно прохрипел он.
  
  — Томас…
  
  На него с грохотом обрушилась тьма. Чьи-то легкие, будто крылья бабочки, руки, попытались его удержать.
  
  — Что случилось, Мойше? — донесся до него голос будто с расстояния в несколько световых лет.
  
  Несмотря на дополнительный удар, каковым стало для него появление этой женщины во плоти, приступ завершился за несколько секунд. Дрожа от холода, бен-Раби взял себя в руки.
  
  Женщина сидела на грязном подоконнике, судорожно дыша. Лицо ее оставалось на удивление неподвижным, хотя она и старалась изобразить целую гамму эмоций.
  
  «Шок?» — подумал Мойше.
  
  Заглянув в собственную душу, он понял, что сам-то точно потрясен. Дрожа, он рухнул в старое пыльное кресло, глядя на невероятный призрак былого романа. В голове царил хаос. Душа мучительно кричала, как часто бывало в те времена, когда он только знакомился с сейнерами. Все демоны, которых он вроде бы обуздал с помощью звездной рыбы, теперь сорвались с цепей и завывали из своих темниц. Необъяснимый мысленный символ, который он называл образом оружия, вспыхнул в мозгу, будто варварская неоновая реклама душевной болезни.
  
  Но он не лишился чувств, хотя и не обрел прежнего душевного покоя. Он сражался с происходившим в голове, отбивая его атаки и пытаясь проанализировать.
  
  Старые призраки в чем-то слегка изменились, став не вполне похожими на предшественников. Может, они просто постарели и размягчились от времени? Или?
  
  — Мойше! Что с тобой, черт возьми? — спросил Клаус. — Что ты с ним сделала, женщина?
  
  Мойше услышал его, но не ответил. Что он мог сделать? Что он мог ответить — и Клаусу, и Элис? Он не ожидал когда-либо снова ее увидеть, даже в тесном сообществе Лунного командования. И уж наверняка не здесь, на краю Конфедерации, в тысячах световых лет от той сцены, где разыгрывалась их страсть и боль. Слишком невероятное стечение обстоятельств… И тем не менее она сидела перед ним, столь же мучительно реальная, как сама смерть.
  
  Он потер ладонями виски, ощущая первые признаки дикой головной боли, а потом схватился за живот, где внезапно ожила полузабытая язва. Мысли кружились в яростном водовороте. Казалось, сам мозг срывался с фундамента. Рушились барьеры, менялись взгляды. Он понял, что, если не ухватится за что-нибудь, проносящееся мимо, душа его превратится в ощерившуюся клыками пустыню, столь же выжженную, как разбомбленный город.
  
  Уловив проблеск происходящего, он рванулся, будто пес от удара плетью, и вцепился сотнями мысленных пальцев в набрякшую водой дамбу. Если он продержится, пока не отыщет Мыша…
  
  — Как ты себя чувствуешь? — спросила Элис.
  
  Голос ее звучал иначе. Он стал старше, не столь музыкальным, огрубевшим от прожитых лет.
  
  Вопрос ее был лишен всякого смысла — просто шум, нарушивший пугающую тишину. Мойше ответил не сразу. Его люди удивленно и неуверенно смотрели на него, и им было не по себе оттого, что на их глазах обнажается чья-то душа.
  
  — Все хорошо, — наконец пробормотал он. — А ты как?
  
  — Теперь все в порядке.
  
  Но вряд ли она говорила правду. Ее била отчаянная дрожь — обычная реакция на шок от станнера. Наверняка ей было так же холодно, как и ему.
  
  — Почему те люди в тебя стреляли? — спросил Мойше, пытаясь хоть как-то сосредоточиться. — Что ты тут делаешь?
  
  — Это была девочка, Томас. И у нее были твои волосы и глаза.
  
  — Замолчи!
  
  Вокруг все закружилось и вспыхнуло. Дамба в глубине его души начала поддаваться. Демоны выли и хохотали. Безумный образ оружия наложился на лицо Элис.
  
  — Майк! — выдохнул он. — Иди еще с двоими наружу и следи, не появятся ли пираты Макгроу.
  
  Вторая его отчаянная попытка обрести душевное равновесие провалилась. Дамба рушилась.
  
  — Как ты тут оказалась? — прохрипел он.
  
  — Я думала, все давно умерло, — ответила она. — Я думала, что обо всем забыла. Но я не могу, Томас. Уходи. Оставь меня в покое.
  
  Оставить ее в покое? Что ж, прекрасно. Но как сделать так, чтобы его оставила в покое она?
  
  — Дамочка, шеф, кажется, задал вопрос! — прорычал Николас. — Отвечай.
  
  — Спокойно, Ник. Без грубостей. Это личное, к делу не относится.
  
  Договорить Мойше не успел.
  
  — Не относится? — быстрым змеиным движением сейнер хлестнул женщину по лицу.
  
  Она рухнула на пол. Схватив ее за волосы, он резко дернул. Женщина закричала, но Мойше не услышал ее крика.
  
  То, что составляло ее волосы, лицо и шею, осталось в руке Николаса. Сейнер поднял трофей, будто сморщенную голову циклопа. Без маски женщина казалась смутно знакомой, но уже не была призраком, который преследовал бен-Раби.
  
  — Мойше, тебя обвели вокруг пальца.
  
  Бен-Раби не сдержал сдавленный смешок:
  
  — Это уж точно, Ник.
  
  Николас развернулся к женщине:
  
  — А ну говори. Что за игру ты ведешь?
  
  — Не трать время, Ник. Мы все равно ничего не добьемся. У нас нет соответствующей аппаратуры. — (В глазах женщины больше не стояли слезы, и во взгляде не было ничего, кроме страха.) — Не знаю, есть ли в том вообще смысл, — добавил Мойше.
  
  В аппаратуре он не нуждался. Несмотря на царивший в голове хаос, возникло серьезное подозрение, что кто-то его обрабатывает. И он догадывался кто и зачем.
  
  — Эй, Мойше, — позвал кто-то. — Майк говорит, у нас проблемы. Пираты Макгроу. Около десятка. На улице, возле машины.
  
  К нему уже возвращалось самообладание.
  
  — Это была ловушка. Но она не сработала в соответствии с планом. — Он повернулся к женщине. — Пираты ведь в сценарии не предусматривались?
  
  К его удивлению, она покачала головой.
  
  — Передай Старику, пусть наберет себе команду гримеров получше. Ник, нужно сматываться. Попробуй связаться с Киндервоортом по второму тактическому. Скажи, нужна команда, чтобы нас отсюда забрать. А о своем транспорте военные пусть беспокоятся сами.
  
  Мойше с трудом пытался обрести ложное спокойствие, хотя и знал, что это ненадолго. Нужно было заканчивать, и поскорее, — в любую минуту он мог снова начать разваливаться на части. Лишняя соломинка переломила спину верблюду. Он сознавал, что с этого мгновения каждый период душевного покоя будет стоить ему отчаянного усилия воли, в конечном счете обреченного на провал. И чем меньше придется думать о выживании, тем быстрее пойдет процесс распада.
  
  Он уже наблюдал подобное раньше на примере коллег-агентов. Сейчас он на начальном этапе спонтанного, неуправляемого и неконтролируемого разрушения личностной программы. Ничем хорошим это закончиться не могло. В его подсознании жило столь много разных личностей, что он мог потерять связь со всеми.
  
  — А с бабой что делать? — спросил Николас.
  
  — Оставь ее. Она нам не враг.
  
  — Мойше, — сказал еще кто-то, — Ярл говорит, чтобы мы встретили его возле Ловеласа Джонса. Знаешь, где это?
  
  — Угу. Это статуя в старом парке. Передай Майку, он знает то место. Ник, идем. Держитесь за мной, парни. — Он повернулся к женщине. — Пока.
  
  Ничего лучшего он не придумал.
  
  Она пожала плечами, но, похоже, облегченно вздохнула.
  
  Выскользнув через задний выход, они пробежали через погруженный во тьму квартал. Бен-Раби забеспокоился — он уже слишком долго не работал. Сколько еще? Но все казалось так просто…
  
  Послышался выстрел, затем крик.
  
  Вторая пуля срикошетила о кирпич рядом с бен-Раби. Он вжался в землю, чувствуя, как острые камни, будто наконечники стрел, пронзают грудь.
  
  «Словно тени прошлого визита на Сломанные Крылья», — подумал он.
  
  Его парни отвечали огнем на огонь, опаляя лазерными лучами стены зданий по сторонам переулка, где прятался сидевший в засаде.
  
  — Ну давайте же! — рявкнул бен-Раби. — Стреляйте в него, черт побери!
  
  Четвертая пуля выбила из мостовой несколько каменных осколков, угодивших ему в лицо. Он утер крошечные капельки крови, думая, почему убийца сосредоточился именно на нем. Не был ли тот сообщником Марьи?
  
  Где Ярл? Где Майк и его люди?
  
  — Черт бы вас побрал, парни, вы еще не поняли, что это не игрушки?
  
  И где Мыш, который, собственно, заварил всю эту кашу, внезапно исчезнув? На бен-Раби вновь нахлынула неуправляемая волна спутанных эмоций. Он попытался с ней совладать, но тщетно. Его личностная программа распадалась. Единственным, за что он все еще цеплялся, оставалась дикая, раскаленная докрасна ярость.
  
  Где-то за спиной шаркнула по булыжникам подошва. Перекатившись на спину, он выстрелил и попал в ногу. Раненый вскрикнул и метнулся в укрытие.
  
  Стрелок, вооруженный старинным огнестрельным оружием, выпускал пулю за пулей. Макленнон… бен-Раби успел еще раз выстрелить в свою жертву, прежде чем та скрылась из виду.
  
  Под прикрытие дверного проема скользнула еще одна тень.
  
  Программа Мойше прекратила распад.
  
  Его чувства обрели остроту, какая обычно бывает только под наркотиками. Он ощущал каждое острие и угол булыжников под собой, будто став единым целым с оставшейся после запрограммированного дождя сыростью. Он видел серые и бурые оттенки камня, искры и желтую вспышку очередного выстрела, слышал удар пули, врезавшейся в кирпич позади него. Он чувствовал сероводородный болотный запах, который не удавалось полностью преодолеть системам воздухоснабжения. Казалось, он даже ощущал вкус чего-то соленого.
  
  Ха! Это была всего лишь кровь из ранки от каменного осколка, стекавшая из уголка рта.
  
  Он пополз в сторону. Еще четыре метра, и потенциальному убийце, чтобы в него попасть, придется подставить себя под огонь. Все вышло именно так, как он и задумывал. Противник выстрелил, и Мойше выстрелил в ответ. Послышался вопль. Вскочив, бен-Раби бросился в переулок. Его люди поспешили следом.
  
  Мойше пинком отшвырнул револьвер подальше от несостоявшегося убийцы.
  
  — Этот клоун столь же неопытен, как и вы, парни. Давайте поднимайте задницы, пока я сам их вам не поджарил. — Он яростно взмахнул станнером.
  
  В переулке за спиной раздались крики. Развернувшись, Мойше присел, быстро выстрелил и побежал следом за своими. Боль от ран гнала его вперед, будто зверя на охоте.
  
  «Кто я теперь? — подумал он. — На меня не похоже. Я не боец. Гундакер Нивен? Тот вроде считался вполне крутым».
  
  Из-за выброса адреналина его снова била дрожь. Ему уже приходилось переживать подобное, работая на Бюро, но он никогда не мог сравниться с Мышом в спокойствии под огнем противника. Ему всегда становилось страшно и постоянно приходилось подавлять желание бежать.
  
  Возможно, именно потому он пережил нескольких похожих на Мыша напарников.
  
  Но они тоже были запрограммированы для своей роли.
  
  Похоже, на этот раз он вполне справлялся, демонстрируя проблески железного спокойствия и стреляя именно тогда, когда требовалось. Он даже не думал, что вообще способен на такое.
  
  Где, черт побери, идиот Мыш?
  
  После десятка крюков и поворотов он сбавил шаг, пытаясь изображать туриста, направляющегося к памятнику Джонсу. Его люди неслышно крались следом.
  
  Памятник нисколько не изменился — та же высокая бронзовая статуя в небольшом парке, окруженном по периметру завезенными на планету соснами и кустарником. Пространство между деревьями и статуей украшал десяток подсвеченных фонтанов, в их нескончаемых потоках купались морские нимфы.
  
  Парк был сердцем оазиса в пустыне Старого города. На окружавших его улицах располагались несколько музеев, опера, библиотека и модные лавочки для богатых. Там же стояли и дома, принадлежавшие старейшим семействам Города Ангелов. Центральная площадь стойко держалась, отказываясь признать, что слава Старого города давно угасла. Подобного рода жемчужины имелись в большинстве приходивших в упадок городов.
  
  
  
  17. Год 3050
  
  Основное действие
  
  Ловелас Джонс, как это часто бывает с великими, стал таковым случайно. В списках знаменитостей космической эпохи он болтался в самом конце, и самым выдающимся его деянием стало то, что он прибыл на Сломанные Крылья раньше всех. Местных школьников учили, что он герой, своего рода Магеллан космоса, но мифы о нем не имели никакого отношения к правде. Свое открытие он совершил по чистому стечению обстоятельств и против собственной воли. Его корабль потерпел катастрофу на этой планете из-за повреждений астрогационного компьютера, нанесенных орудиями полицейского корвета Директората Палисарии. Вместе с командой, состоявшей из женщин — которых изображали те самые нимфы в фонтанах, — он скрывался здесь несколько месяцев. Но, не в силах вынести жару, влажность и вонь, они в конце концов запросили по радио помощь. Их забрал тот же самый корвет. Старина Ловелас закончил свои дни в тюрьме.
  
  Мойше остановился в тени статуи, глядя на видневшиеся над деревьями пляшущие верхушки водяных столбов.
  
  — Ярл на связи, — сообщил Николас.
  
  Мойше взял у него коммуникатор:
  
  — Ярл, где ты? За нами гонятся.
  
  — Буду через пять минут, Мойше.
  
  На фоне голоса Киндервоорта слышался некий шум.
  
  — Что там происходит, Ярл?
  
  — Дорога перегорожена. Проблемы с местными. Пытаемся их успокоить.
  
  — Давайте побыстрее. Мы не так уж далеко от них оторвались.
  
  Николас, державший коммуникатор возле уха, покачал головой:
  
  — Майк в трех кварталах отсюда. Говорит, что они, похоже, уходят. Может, они нас слышат.
  
  — Ярл, у нас пока вроде все в порядке. Возможно, они сбежали. Будем ждать на северной стороне. Что-нибудь есть насчет Мыша?
  
  — Пока нет, Мойше. Конец связи.
  
  — Конец связи.
  
  Вернув коммуникатор, бен-Раби окинул парк взглядом через очки ночного видения. Все выглядело достаточно мирно. Он направился к Ловеласу.
  
  Вспышка!
  
  — Черт, только не опять!
  
  Снова из огня да в полымя?
  
  А может, и нет. Стреляли не в него.
  
  Послышались другие выстрелы. Кто же это? Мыш? Происходящее напоминало поединок двоих, менявших позицию с каждым выстрелом. Один был вооружен только станнером.
  
  — Ник, жди здесь. Проверю, что там.
  
  Мойше поспешил в сторону Ловеласа.
  
  Стреляли, похоже, среди фонтанов позади статуи. Бен-Раби пробрался между деревьями, пытаясь высмотреть дуэлянтов, но они перестали стрелять. Неужели все закончилось? Он скользнул к статуе. Ловелас мог послужить хорошим наблюдательным пунктом.
  
  Выстрелы возобновились. Стрелок со станнером, судя по всему, засел среди дальних деревьев. Человек с лазерной винтовкой осторожно двигался в свете фонтанов.
  
  Вскарабкавшись на трехметровый постамент Ловеласа, Мойше улегся между ногами старого бандита. Оттуда хорошо было видно происходящее, но быстро спрыгнуть в случае чего он не мог. Он прополз вперед, пытаясь разглядеть дуэлянтов.
  
  Первым Мойше увидел того, что был дальше, хотя его окутывала тьма. Ближнего скрывала сверкающая разными цветами завеса из воды, падающей с гипнотизирующим шорохом в бассейн.
  
  Ветви сосны с треском опалил лазерный заряд. Легкий ветерок донес дымный смолистый запах, свойственный вечнозеленым лесам. Дальний дуэлянт выстрелил в ответ. На мгновение стало видно его лицо.
  
  Мыш.
  
  На этот раз сомнений не было.
  
  Схватившись за левую руку, Шторм, пригибаясь, перебежал на новую позицию. «Что за черт? — подумал бен-Раби. — Что тут делает этот придурок с одним станнером?»
  
  Противник Мыша тоже сменил позицию.
  
  — Ага! — выдохнул бен-Раби. — Все-таки она!
  
  Женщина-сангари сделала пластическую операцию, но ее чувственные кошачьи движения остались прежними. Как она ни старалась, не смогла скрыть смертоносную хищную грацию.
  
  Он попытался взять ее на прицел.
  
  — Добро пожаловать, милая, — пробормотал он.
  
  Ее появление нисколько его не удивило. То был всего лишь очередной эпизод в ее смертельном танце с Мышом и им самим.
  
  Она не догадывалась, что на сцену готов выйти новый танцор. Мойше улыбнулся, чувствуя, как к нему возвращается фрагмент прежней личности. Он снова стал Гундакером Нивеном — его крутой половиной.
  
  — Ага!
  
  Она тоже ранена. На левом боку виднелась влажная, поспешно наложенная повязка. Мыш был близок к цели, но убить не сумел. Удивительно. На него это не похоже.
  
  И это кое-что говорило о том, насколько опытна женщина.
  
  Бен-Раби как следует прицелился и, не раздумывая, выстрелил. Женщина взвыла, подпрыгнула, будто кошка с перебитым хребтом, и рухнула на разноцветный бетон. Мышцы ее судорожно дернулись, и она медленно замерла — типичная реакция на точный выстрел из станнера в голову.
  
  Мойше взглянул на свое оружие.
  
  — Хороший выстрел, ковбой. Мыш! — заорал он, перекрикивая шум фонтанов. — Она в отрубе!
  
  — Мойше? — отозвался Мыш. — Это ты?
  
  — Угу. — Голос Мыша показался ему слишком слабым. — Ты сильно ранен?
  
  — Выживу.
  
  Шторм вышел на открытое пространство и заковылял к статуе. Раненую руку он сунул под комбинезон, а станнер держал как револьвер. Остановившись возле Марьи, он уставился на нее:
  
  — Мат. Наконец-то.
  
  Он бросил взгляд на статую, затем снова вниз.
  
  — Что случилось, черт побери? — крикнул бен-Раби. — Я едва не помер, пока тебя искал.
  
  — Она меня заманила. Появилась, выстрелила и побежала. Похоже, я потерял голову. И угодил в западню. — Он снова поднял взгляд, лицо его словно окаменело. — Но она совершила куда большую ошибку — позволила своей сущности возобладать над разумом. — Мыш зловеще улыбнулся, растянув губы в подобие вампирской ухмылки. — Знаешь, что самое забавное, Мойше? Она работала с пиратами Макгроу. Если задуматься — страшно становится.
  
  Мыш замолчал. Он долго смотрел на женщину, будто ему была омерзительна сама мысль, что их вражде пришел конец.
  
  Хотя бен-Раби это было не по душе, время показало необходимость следующего шага. Ей уже дважды давали шанс, и дважды она возвращалась снова. Если Мыш не покончит с ней здесь и сейчас, эта сука вновь пойдет по их следу, обнажив когти и клыки.
  
  Они с Мышом во многом похожи, подумал Мойше. Лишь смерть могла остановить любого из них.
  
  — Нужно быть реалистом, Томас… Мойше, — пробормотал себе под нос бен-Раби. — Чему быть, того не миновать.
  
  Он ждал. Мыш все так же медлил. Тянулось время.
  
  На улице возле парка послышался грохот транспортеров. Мойше оглянулся, ожидая увидеть Киндервоорта.
  
  Он ошибся — приехали космопехотинцы. Что ж, тоже неплохо.
  
  Мойше снова повернулся к Мышу. Почему он медлит? Потому что у него нет летального оружия? Можно взять ее оружие. Или — собственными руками.
  
  И тут бен-Раби понял. Мыш думал о своем святом Граале, о ненависти, столь долго двигавшей всеми его поступками. Он еще не знал о гибели Родины сангари, но убийство Марьи стало бы символом процесса, которому он положил начало. Символом достижения цели всей его жизни. Юпп должен был стать оружием… а Марья могла быть последним встреченным им давним врагом.
  
  В конце пути всегда ждет разочарование, подумал Мойше.
  
  Бедняга Мыш. В глубине души он сознавал: когда Марьи не станет, не останется и ничего, что он мог бы ненавидеть. Его Грааль, несмотря на весь сиявший издали блеск, оказался всего лишь очередной пустой чашей.
  
  — И куда нам теперь, Томми? — тихо спросил он.
  
  В тени между ногами Ловеласа бен-Раби/Макленнон мог лишь покачать головой в ответ. Он не знал.
  
  В голове Мойше/Томаса забурлил хаос. Давление извне спало, и ничто уже не могло сдержать распада. Мгновение он был одним человеком, затем другим. В мозгу, будто личинка в гниющем мясе, извивалась Элис. Нечто внутри его продолжало кричать: «Хочу!» — не позволяя понять, чего именно. Как всегда без причины, на него обрушилась буря эмоций — ярость, ненависть, любовь, грусть, радость, отчаяние. И каждая — лишь на миг, будто удар кулака, а потом она исчезала, словно кто-то взломал в его голове некий склад, вывалив в случайном порядке содержимое всех контейнеров.
  
  Он тихо застонал, обхватив голову руками.
  
  — Не знаю, Мыш, — прохрипел бен-Раби, казалось час спустя после того, как напарник задал вопрос.
  
  Хотелось ответить: «К Звездному Рубежу, а потом назад к небесным рекам»… Но кто-то другой, сидевший внутри его, твердил, что он никогда больше не увидит ни одного тральщика, не последует ни за одним стадом, никогда больше не вступит в контакт со звездной рыбой и никогда не создаст тайную службу для сейнеров.
  
  Он решил, что, возможно, эта тварь, выдававшая себя за Элис, — некий гипнотический ключ. В ее задачу входило выпустить на свободу всех призраков, скрывавшихся за барьерами, через которые не мог проникнуть Пузан. Но ключ не отпер замок до конца — точно так же, как не смог сделать этого Мыш перед их запланированным возвращением в Конфедерацию.
  
  Что-то закоротило. Что-то пыталось вернуть его не просто в состояние, в каком пребывал Томас Макленнон перед тем, как отправиться на задание, но к самым истокам, к тому дню, когда он еще не прошел никакого программирования личности.
  
  Ему не хотелось путешествовать в прошлое. Ему хотелось того, что он нашел в небесных реках среди звезд. И он сражался, завывая и царапаясь, будто угодивший в сети охотников зверь.
  
  С улицы слышались яростные вопли. Космопехотинцы разоружили его людей. Обычная предосторожность, подумал он. Его команда вышла за пределы «разумной юрисдикции».
  
  Мыш наконец принял решение в пользу благоразумия. Он наклонился, чтобы подобрать оружие Марьи…
  
  — Нет! — раздался едва слышный, но повелительный голос.
  
  Бен-Раби/Макленнон вжался в тень между ногами Ловеласа. Появилась его Эми-с-Множеством-Имен. В руке она держала неприятного вида маленький пистолет. Черты ее были столь же холодны, как и у Мыша, когда тот входил в режим убийцы.
  
  Мыш взглянул на нее и, не увидев каких-либо эмоций, медленно выпрямился, не выпуская из руки станнер.
  
  — Где Мойше? — бросила Эми. — За ним уже идет охота, и я должна найти его первой. Внезапно он стал ключом ко всему. Вы ведь вовсе не собирались переходить на нашу сторону?
  
  Казалось, слова рождались быстрее, чем она успевала о них задуматься.
  
  Мыш не ответил, продолжая смотреть в глаза Эми. Сжимая в руке оружие, он ждал, когда она оттает.
  
  Или он ждал Макленнона? Томас точно не знал. Мыш вполне мог превратить опасность, которой подвергался сам, в некоего рода испытание.
  
  Макленнон не сомневался, что решимость Эми долго не продержится. Ее этому не учили.
  
  — Где Мойше? — снова спросила она. Голос ее сорвался на визг.
  
  — Я здесь, милая. — Он вышел из тени. — Не двигайся, прошу тебя.
  
  Взгляд ее метнулся в сторону Мойше, к станнеру в его руке.
  
  Мыш поднял оружие.
  
  — Нет, Мыш. Только не мою жену.
  
  Мыш замер — его остановил тон голоса Макленнона. Повернув голову, он осторожно взглянул на напарника.
  
  — Мойше, зачем?.. — печально спросила Эми.
  
  Ее оружие ни на миллиметр не отклонилось от смертельной точки на груди Мыша.
  
  — Что «зачем», милая?
  
  — Зачем ты нас предал? Мы дали тебе все…
  
  — Кого я предал?
  
  Он словно наяву услышал, как Эми мысленно шепнула: «Меня». Она раскрыла перед ним ворота неприступной крепости, а теперь все его обещания оказались ложью. Он явился к ней под ложными знаменами любви, изнасиловав и разграбив ее душу.
  
  Он слышал ее боль, но не имел ни малейшего понятия, что стало причиной.
  
  — Кого я предал? — повторил он. — Что случилось?
  
  — Космопехотинцы арестовывают всех подряд. Как они говорят — «интернируют». Ваш Бекхарт прислал Груберу ультиматум. Либо мы открываем Звездный Рубеж для Флота, либо он обрушивает бомбу-сверхновую на верфи.
  
  Нет, подумал Макленнон. Что-то тут не так. Да, Бекхарт вполне способен на подобную угрозу, и он прибег бы к ней ради оружия Звездного Рубежа. Этот человек верил в свою миссию. Но вряд ли сейчас было подходящее время.
  
  Или все же подходящее? Звездные ловцы и сангари сцепились в яростной схватке у Звездного Рубежа, и Бекхарт свободно мог нанести удар по родной территории как тех, так и других. Возможность была замечательная. А до этого он хвалился, что разнес солнце Родины сангари…
  
  «Черт, черт, черт!» — подумал Макленнон.
  
  Присущая агенту старая интуиция сопоставила все, что говорил Бекхарт, а также то, чего он не говорил, и выдала неопровержимый ответ. Адмиралу с самого начала был нужен Звездный Рубеж. С той самой минуты, когда он вызвал Корнелия Перчевского со свидания с приемной дочерью Гретой…
  
  Его миссия в роли Мойше бен-Раби состояла в том, чтобы найти рычаг, с помощью которого Бекхарт мог бы вынудить сейнеров открыть планету-крепость для Лунного командования.
  
  Он продолжал выполнять задание адмирала даже тогда, когда считал, что работает против Бекхарта. Черт, черт, черт!
  
  И у него в самом деле имелся требовавшийся адмиралу рычаг. Об этом стало ясно после угроз Бекхарта Груберу.
  
  Адмиралу нужно было знать местоположение верфей сейнеров. Вероятно, Мыш сказал Старику, что сведения могут иметься у его напарника.
  
  Грубер наверняка поддался бы угрозе. Не без сопротивления, но поддался бы. Никто в здравом уме не поступил бы иначе, зная о судьбе Родины.
  
  Грубер капитулировал бы в любом случае. Единственное, что было общеизвестно о Бекхарте, — в отношении угроз он всегда держал слово. И в случае отказа он применил бы бомбу.
  
  Но Макленнон был уверен, что сейчас Старик чудовищно блефует. У него не могло быть координат верфей. Туманность Трех Небес огромна, даже если он знал, что искать следует именно там. Насколько было известно Томасу, на Сломанных Крыльях лишь трое могли сообщить Бекхарту желаемое. Но Ярл и Эми молчали бы в любом случае.
  
  Он понял, что угодил в серьезный переплет.
  
  Звездные ловцы не называли туманность между собой Тремя Небесами. Макленнон сомневался, что хотя бы один из тысячи слышал это известное на планетах имя и хотя бы один из сотни тех, кому оно было известно, знал координаты самих верфей. Мыш их не знал. Макленнон получил эту информацию чисто случайно, в споре с Эми.
  
  — Где Ярл? — спросил он, гадая, насколько сработали его приказы после того, как он предупредил флотилию. Скорее всего, неплохо.
  
  Эми вела себя так, будто они остались единственными, у кого имелся красный пропуск.
  
  — Его больше нет, Мойше. — На глазах Эми выступили слезы. — Он покончил с собой. Всего четверть часа назад. Мне удалось сбежать, пока они отвлеклись.
  
  — Кто отвлекся?
  
  — Военная полиция.
  
  Значит, преграду на дороге подстроили специально. И Ярл, интуитивно предвидя удар Бекхарта, совершил единственный ход, спасавший от мата.
  
  А Эми намеревалась ликвидировать другой источник информации. Его самого.
  
  Где сейчас их флотилия? Провернул ли Бекхарт свой блеф и с Пэйном тоже?
  
  И как поступит Эми с собой? Пустит себе в башку лазерный заряд? Она вполне на это способна. Похоже, у нее имелась склонность к саморазрушению.
  
  Что, если заявления Бекхарта о расе из центра галактики были правдой? Это означало, что всему человечеству, как и нескольким соседним расам, грозило полное истребление.
  
  Похоже, на кону стояло нечто намного большее, чем свобода сейнеров.
  
  Вес решения, которое предстояло принять, казался ему столь же тяжелым, как и груз на плечах атланта. Даже еще тяжелее. От его выбора зависела судьба сотен планет… Амбра и оружие Звездного Рубежа. Они могли все изменить.
  
  Что делать?
  
  Он прислонился к ноге Ловеласа, глядя на символы сторон своего внутреннего конфликта. Кого предать? Кого уничтожить?
  
  Все теперь было только в его руках. Он не мог избежать решения, предоставив событиям идти своим чередом в надежде, что все рассосется само собой. Никакой бог из машины не спустится к нему по проволоке, чтобы избавить от бремени.
  
  Ему всегда страстно хотелось стать героем, хотя культура Конфедерации не давала возможностей себя проявить. Подарив человечеству Звездный Рубеж со всем его арсеналом, он стал бы единственным из триллионов, заняв место рядом с Юппом фон Драхау, уничтожившим сангари… Но в глазах миллионов звездных ловцов он выглядел бы Иудой Искариотом.
  
  Он нежно погладил кончиками пальцев свое оружие. Именно в нем заключались все решения — в оружии, являвшемся последним аргументом. Как говорил в древности Мао: «Вся власть исходит из оружейного дула». Война и жестокость, подумал Макленнон. Некое племя утверждало, будто они ничего не решают. Они забыли об одном: мертвецы редко спорят.
  
  Ему вспомнилась маленькая монашка-улантонидка, которую он видел мимоходом в космопорту Блейк-Сити на Карсоне вечность тому назад, незадолго до того, как они с Мышом присоединились к звездным ловцам. Она отпевала покойника…
  
  Он колебался, избегая какого-либо решения и стараясь как можно дольше продлить неустойчивое равновесие.
  
  Одно нажатие на спуск решит судьбы миллионов. Своего друга? Или Эми, его любимую?
  
  Два этих символа не двигались с места, как и человек, между ногами которого стоял Макленнон. Они тоже ждали, сознавая, что сейчас он обладает властью, подобной богу.
  
  Макленнон не сомневался, что Мыш уже какое-то время знал о возможных последствиях — вероятно, еще до начала их миссии. Мыш смотрел на оружие Эми, словно загипнотизированный таящейся в нем смертью. Смерть никогда прежде его не касалась…
  
  Он столь долго оставался неуязвимым…
  
  Эми все больше бледнела. У нее имелось время, чтобы представить некоторые варианты и испугаться. Оружие в ее руке дрогнуло.
  
  Мыш двинулся с места, едва заметно подняв станнер чуть выше.
  
  — Погоди! — бросил Макленнон. — Это глупо. Есть выход.
  
  Оба ошеломленно уставились на него.
  
  Палец Макленнона дважды дернулся на спусковом крючке станнера. Эми взвизгнула и упала. На лице Мыша отразилось бескрайнее удивление. Дрожа, Макленнон вгляделся в улицу за деревьями позади него. Космопехотинцев парк, похоже, не интересовал. Что ж, неплохо. Если они будут держать язык за зубами…
  
  Он слез с пьедестала, подобрал оружие и снова оглушил Марью. Судя по ее дыханию, она отчасти пришла в себя и, вероятно, что-то замышляла, собираясь с силами.
  
  Ему были нужны все трое, пока он будет выкручивать хвост адмиралу. Возможно, удастся чего-то добиться для всех, хотя негодованию Бекхарта не будет границ.
  
  Но, черт побери, — зачем обязательно нужны победители и побежденные? Каждый мог немного потерять и немного получить, в итоге оказавшись в выигрыше.
  
  Бекхарту придется уступить, если он не сумеет достаточно быстро завладеть желаемым. Ему как можно быстрее требовались те координаты — иначе вся интрига рассыплется в прах у него в руках.
  
  Макленнон рассмеялся. Он собирался переиграть Старика — что само по себе было столь же невероятным, как яйца птицы Рух. Все еще усмехаясь, он взвалил Эми на плечо и направился в густую тьму Старого города.
  
  Он знал, что она его возненавидит, но, поступив так, давал ей намного больше, чем когда-либо могла дать любовь.
  
  Попытавшись найти у себя в голове какие-либо признаки разлада, он обнаружил, что все шестеренки на месте и прекрасно работают. Ему удалось добиться некоего равновесия — не вполне естественного, но пока что его устраивавшего. Сейчас в нем было понемногу от каждого, кем он когда-либо являлся, и даже чуть больше.
  
  Он надеялся, что это продлится достаточно долго.
  
  
  
  18. Год 3050
  
  Основное действие
  
  — Что, черт возьми, все это значит, Деймон? — резко бросил Бекхарт. — Шторм и женщина-сангари были в том парке. Шторм сообщил, что преследует ее. Люди Макленнона подтвердили, что он вошел в парк. Вы шли по пятам за женщиной-сейнером. Вчетвером. Где они теперь, черт побери?
  
  — Не знаю, сэр, — признался майор. — Мы вошли в парк, как только поняли, где искать. Их там не оказалось.
  
  — Точно? Тебе известно, что трое из них — профессионалы?
  
  — Да, сэр. И двое — наши, так что им не было никакого смысла бежать.
  
  — Один. Не уверен, кем считает себя Макленнон. Это не его вина, но у него все дальше едет крыша. Вероятно, он даже не всегда понимает, кто он и на кого работает. Именно за него я больше всего беспокоюсь. Ему срочно нужна психиатрическая помощь.
  
  Бекхарт потер лоб, голова все сильнее болела. А ведь казалось, что успех близок… Нужно было схватить Томаса или его женщину, прежде чем Грубер распознает блеф. Нужно было появиться у верфей, прежде чем флотилии тральщиков разделаются с заварушкой у Звездного Рубежа. Нужно было действовать, прежде чем рейдерский флот сангари узнает о случившемся с Родиной.
  
  — Зачем, черт побери, этому идиоту Киндервоорту понадобилось кончать с собой?
  
  — Вероятно, из чувства преданности.
  
  — Да, они упрямый народ. Я так и не сумел их раскусить. Этот чертов Пэйн все еще ругается с нами, несмотря на три эскадрильи у него на хвосте.
  
  — В нем всего лишь говорит гордость, сэр.
  
  — Это полный провал, Деймон. Если мы не найдем этих людей — нам крышка. Нам. Я ясно выражаюсь?
  
  — Более чем, адмирал. Я бросил на поиски всех своих людей. У местной полиции нет приличной аппаратуры слежения, но это лишь вопрос времени.
  
  — Чем быстрее, тем лучше, майор. Верховное командование дышит мне в затылок. Начальник штаба Флота лично заинтересован в том, что мы делаем. Он меня недолюбливает, так что не забывай — под уклон текут как вода, так и конское дерьмо.
  
  — Понял вас, адмирал.
  
  — Вот и хорошо. А теперь убирайся и найди их. И не забудь, что они профессионалы.
  
  За всю ночь космопехотинцы не нашли никаких следов. Бекхарт метался на койке, мучимый жестоким страхом.
  
  Он опасался, что женщина-сангари захватила Шторма и Макленнона, а затем тайно вывезла из города. Ей уже удалось однажды выйти сухой из воды.
  
  Тянулось время, росло напряжение. Бекхарт огрызался на всех вокруг.
  
  — Будто бешеный пес, — услышал он своих техников.
  
  Адмирала словно окатило ледяной водой, и ему пришлось сосчитать до десяти, прежде чем ответить. Он привык считать себя здравомыслящим, справедливым и по-отечески добрым начальником, и гордость требовала от него хорошего отношения к подчиненным.
  
  Тридцать часов спустя он заперся в крошечном кабинете. Выпив кофе и глотнув аспирина, он подумал, не слишком ли поздно в его возрасте начинать молиться.
  
  — Адмирал! — послышался из-за закрытой двери взволнованный голос. — Вас вызывают по третьему полевому каналу. Это Макленнон, сэр.
  
  Бекхарт схватился за грязно-серый флотский коммуникатор, дважды промахнувшись мимо переключателя каналов.
  
  — Ну давай же, сволочь! — Мгновение спустя: — Томас? Где ты, черт бы тебя побрал, сынок? Что происходит? Где Мыш? Вы целы?
  
  — Мы в полном порядке. Мыш сейчас занят. — Макленнон усмехнулся. — Как и все трое.
  
  Свихнулся, подумал Бекхарт. Окончательно тронулся умом.
  
  — Где ты, Томас?
  
  — То тут, то там. Сейчас я здесь.
  
  — Макленнон… Немедленно явись ко мне. Лично.
  
  — Нет, сэр.
  
  — Что? Томас, тут все рушится, черт побери…
  
  Что замышлял Макленнон?
  
  — Дайте мне только одно, адмирал. Это все, о чем я прошу. Только одно, и я преподнесу вам Звездный Рубеж на блюдечке.
  
  — Что ты о себе возомнил, черт бы тебя побрал? С каких это пор младшие офицеры торгуются с адмиралами?
  
  — Старшие. Я капитан третьего ранга.
  
  — Это можно исправить. Макленнон, я устал и крайне зол. Хватит болтать. Говори, где ты, и я пошлю кого-нибудь за тобой.
  
  — Нет, сэр. Только после того, как я получу то, чего хочу. У меня есть кое-что, что нужно вам. И вы дадите мне кое-что взамен. Готовы поговорить?
  
  — Я тебя выслушаю, Томас. Не более того.
  
  Не более того. Хватило ли кому-нибудь ума запеленговать передатчик Макленнона? Вряд ли. Не стоило ожидать от этих людей чересчур многого.
  
  — Все просто, адмирал. Я дам вам координаты верфей после того, как вы обеспечите гарантии независимости звездных ловцов. Признаете их независимой политической единицей. Предложите обменяться посольствами. Предложите взаимные пакты о ненападении. И все такое прочее, после чего Лунному командованию будет непросто их подчинить, не взбудоражив общественность.
  
  — Черт побери, да ты вконец спятил!
  
  — Знаю. — В голосе Макленнона слышались боль и страх. Он был чертовски напуган, понимая, что стоит на краю пропасти. — Ситуация чем дальше, тем хуже. Мне нужна помощь, шеф. Но сперва я должен решить вопрос, о котором уже сказал.
  
  — Томас, мой ответ — нет. Черт побери, ты прекрасно знаешь, что я не согласился бы на подобное даже при желании — которого у меня нет. Это не в моей власти.
  
  — Зато во власти Верховного командования. Я буду слушать на этом канале. Сообщите, когда договоры будут готовы.
  
  — Томас, ты совершаешь самоубийство. Ты пускаешь под откос всю свою карьеру.
  
  — Правда? Хотите сказать, что вы еще не использовали меня до конца?
  
  — Томас… Тебе не удастся вечно от меня скрываться.
  
  — Но я могу попытаться, адмирал. И я попытаюсь, черт возьми.
  
  — Томас, да я твои яйца на завтрак поджарю… Черт!
  
  Он понял, что говорит сам с собой. Макленнон исчез.
  
  Адмирал швырнул через весь кабинет недопитую кружку кофе. Бурая жидкость потекла по стене на стопку заметок, которые успели накопиться, пока он мучился переживаниями.
  
  Кто-то постучал.
  
  — Войдите!
  
  В кабинет шагнул майор Деймон.
  
  — Мы запеленговали вызов, сэр. Без толку. Он подключил стандартный флотский коммуникатор к переговорной будке, а сам звонил из другой.
  
  — Я же говорил, что мы имеем дело с профессионалами. Но есть и хорошие новости — город небольшой, а Макленнону нужно охранять и кормить троих пленников. Рано или поздно он ошибется, и Шторм с ним справится. Или мы сами его найдем. Продолжайте поиски.
  
  Деймон вышел. Бекхарт вытер лужу от кофе и опустился в кресло. Он чувствовал себя уже намного лучше, даже слегка расслабился. Сейчас вероятность худшего исхода казалась ему не более чем призрачной.
  
  Он проделал ряд элементарных расчетов. Насколько он опередит сейнеров, если они отправятся к верфям одновременно? Звездный Рубеж находился в восьми днях пути вовне от Сломанных Крыльев. Верфи располагались где-то ближе к Внутренним мирам. Сколько времени потребуется курьеру сангари, чтобы добраться до Звездного Рубежа с известием о судьбе Родины?
  
  Насколько было известно, на кораблях сангари нет межзвездной связи, и они общались исключительно посредством курьеров. По крайней мере, так сообщали Бекхарту агенты, и он на это надеялся. Теперь все зависело лишь от задержки с известием и упрямства звездных ловцов.
  
  Он улыбнулся. Если самый быстрый в мире корабль покинул Родину сразу же после атаки фон Драхау… У него должно быть в запасе еще две недели.
  
  — Томас, вряд ли ты сможешь прятаться от меня две недели. Только не в этом городишке.
  
  Уверенность вскоре сменилась сомнениями. Несмотря на протесты Бекхарта, Верховное командование отозвало космопехотинцев. Сомнения росли с каждым днем. На седьмой день лично позвонил начальник штаба Флота. Бекхарт не мог больше утаивать правду, хотя и прикрыл Макленнона, отказавшись называть имена.
  
  Адмирал хранил верность своим людям. Томас вовсе не был перебежчиком, став лишь жертвой профессии и неудачной технической подготовки. Рано или поздно с подобным кризисом сталкивался любой агент. Макленнону не повезло, что кризис обрушился на него в исторически несвоевременный момент.
  
  Бекхарт не сомневался, что в команде психологов обязательно полетят чьи-то головы. На одиннадцатый день он пришел к выводу, что первой головой станет его собственная. В голосе начальника штаба слышались радостные нотки палача, оттачивающего топор.
  
  — Заходи, майор. Как я понимаю, ничего нового ты мне не скажешь?
  
  — Увы, сэр. Он не оставляет следов. Сегодня утром мы нашли подвал, которым кто-то попользовался, но исчез задолго до нашего появления. Мы прочесали город на шестьдесят процентов и почти уверены, что он не проскользнул обратно туда, где мы уже побывали.
  
  — Почти уверены? Деймон, мне не нужно никаких «почти». Мне нужна абсолютная уверенность, черт бы тебя побрал!
  
  — Тогда вместо шестидесяти резервистов из местной полиции мне нужен мой батальон космической пехоты.
  
  — Что я могу поделать? Их забрали. — Бекхарт нахмурился. — Насколько я могу понять, с тем, что у нас есть, поиски займут еще дней семь-восемь, майор. У нас нет столько времени.
  
  — Вероятность, что мы его найдем, теперь растет быстрее, сэр. У него остается меньше пространства для маневра. Компьютеры гарантируют, что мы отыщем его за пять дней. Статистика против него. Я приказал моим людям перестать пользоваться обычной сетью связи. Возможно, он отслеживает наши переговоры.
  
  — Естественно. Он сумасшедший, но не дурак. Ладно, продолжайте.
  
  «Томас, надо отдать тебе должное, — подумал Бекхарт, откинувшись в кресле. — Когда надо, лучше тебя никого нет. И что с Штормом, черт возьми? Ему уже давно следовало хоть что-то сделать. Он знает Макленнона, как никто другой. Он самый лучший».
  
  Что, если маленький хитрец тоже замешан во всей этой истории? Подобная возможность раньше не приходила Бекхарту в голову. Мыш был идеальным агентом, чья преданность не подлежала сомнению.
  
  Но преданность Шторма основывалась на его мечте уничтожить сангари, отомстить за семью. И линии Бюро он придерживался лишь по привычке, а не по каким-либо иным мотивам. К тому же они с Макленноном стали близкими друзьями, побывавшими вместе на множестве заданий…
  
  Возможно, они сами заварили всю эту кашу вместе с сейнерской сучкой.
  
  — Адмирал, начальник штаба Флота на межзвездной связи, передача с «Ассирийца».
  
  — О господи. Опять?
  
  — Похоже, он недоволен.
  
  — Он всегда недоволен. Переключи меня на него. Доброе утро, сэр, — сказал он мгновение спустя.
  
  — Нашли его?
  
  — Нет, сэр. Но петля затягивается. Компьютеры сообщают, что он может оказаться в наших руках в любую минуту.
  
  — У меня тоже есть компьютеры, Бекхарт. И множество других источников. Мне известно, что капитан рейдеров сангари у Звездного Рубежа получит известие примерно послезавтра. Мы не знаем, что они станут делать. Возможно, впадут в бешенство. Я отменил отданный эскадрильям приказ перехватить курьера, поскольку это безнадежно. Они вернутся к Карсону и Сьерре. «Хетт» перемещается к Черномиру. Две резервные эскадрильи во главе с кораблями класса «завоеватель» перемещаются к двадцать первому траверсу на случай, если сангари прорвутся через двадцать третий. Однако куда больше сангари меня беспокоит, что сделает Грубер, когда получит свободу действий. Предполагаю, что он направится к верфям. Судя по имеющимся у меня сведениям, если он доберется туда раньше вас, мы проиграли. Вряд ли нам удастся выковырять их оттуда, и нам никак не подобраться достаточно близко, чтобы воспользоваться бомбой-сверхновой. Впрочем, для вас это не новость. Я повторяюсь лишь на случай, если вы окончательно утратили связь с реальностью. Ваша преданность своим людям достойна похвалы, но…
  
  — Я осознаю проблему, сэр. В мои намерения входило рассчитать наиболее вероятный квадрант и послать фон Драхау, чтобы ждал там, пока я не отыщу этого парня. Это даст нам еще несколько дней вдобавок к тому времени, которое мы выигрываем из-за дополнительного расстояния от Звездного Рубежа до верфей.
  
  — Вы имеете дело с упрямцем, сэр. Вы пока еще его не нашли, не говоря уже о том, чтобы чего-то от него добиться. Похоже, вы хорошо его знаете. Как долго он сможет продержаться после того, как вы его захватите?
  
  — Не знаю, сэр.
  
  Бекхарту не хотелось в этом признаваться. То был вопрос, которого он пытался избегать. У него не было аппаратуры для психозондирования, и до последнего времени он даже не задумывался о подобной необходимости.
  
  — Почему он так поступает?
  
  — Имеете в виду его мотивы? Не знаю. Спусковым крючком послужил сбой в психопрограммировании. Можно назвать это наведенной шизофренией. Даже он сам точно не уверен в том, что делает и почему. Зачастую, возможно, — даже в том, кто он.
  
  — Как я понимаю, вы все еще намерены его защищать?
  
  — Да, сэр. Вряд ли он отвечает за собственные действия. Я не хочу, чтобы его наказали из-за технических ошибок, допущенных теми, кто готовил его к заданию.
  
  — Ладно, Бекхарт. Сообщаю решение Верховного командования. Будьте готовы принять его требования. Если он не окажется в ваших руках до полудня вторника по времени Лунного командования, дайте ему то, чего он хочет.
  
  — Сэр?..
  
  — Таково решение. Мы бы предпочли по возможности заполучить как Звездный Рубеж, так и сейнеров, но Звездный Рубеж — наверняка. Мы не можем рисковать единственной возможностью завладеть подобной технологией.
  
  — Сэр…
  
  — Это не обсуждается, Бекхарт. Мне тоже кажется, что подобная политика достаточно бесхребетна, но это лишь мое мнение. Будет так, как должно быть. Если вы схватите его до указанного срока, мы пересмотрим нашу позицию. Но только если вам удастся его схватить.
  
  Бекхарт попытался прибегнуть к нескольким аргументам, но ни один не произвел ни малейшего впечатления.
  
  Позицию Верховного командования можно было понять. На кону стояло само существование человечества. И все же…
  
  — Дайте мне майора Деймона, — приказал он после того, как начальник штаба отключился. — Деймон? Решение Верховного командования: либо мы находим его к полудню вторника, либо он получает то, чего хочет. Делайте все возможное.
  
  Бекхарт откинулся в кресле и закрыл глаза, чувствуя себя усталым и постаревшим. Мысли его возвращались к одному и тому же. Должен быть способ выкурить оттуда Томаса. Следовало лишь взглянуть под нужным углом.
  
  Вот только угол этот постоянно ускользал…
  
  
  
  19. Год 3050
  
  Основное действие
  
  Мыш пришел в себя первым. В метре от него сидел мрачный Макленнон.
  
  — Господи! — простонал Мыш. — Моя голова… Что случилось, черт побери?
  
  — Я в тебя стрелял. Из станнера.
  
  — Зачем? — Шторм попытался сесть, но не смог. Он был связан по рукам и ногам. — Черт возьми, Томми… Что за хрень? Давай освободи меня.
  
  — Не могу.
  
  — Да что с тобой, дружище? Я четыре месяца потратил, чтобы мы сумели выбраться. Я не мог тебя бросить… Мы справились с заданием, Мойше… Томми. С прибылью в десять тысяч процентов… Проклятье! Моя голова… Дай мне аспирина.
  
  Макленнон уже держал таблетки в руке. На грязном полу между ним и Мышом стоял пластиковый стаканчик.
  
  — Открой рот. Я слишком крепко тебя приложил. Как и всех вас. Пришлось быстро стрелять, а такого опыта, как у тебя, у меня нет.
  
  На лице Макленнона пролегли усталые морщины. Похоже, он долго не спал. На пол пролилось больше воды, чем попало Мышу в рот.
  
  Мыш сглотнул, но слишком поздно, чтобы избежать кисловато-горького вкуса аспирина. Он сплюнул.
  
  — Давай-ка объясняй.
  
  — Меня загнали в угол, Мыш. Пришлось делать выбор. Пока ты был на службе, Старик наконец решился выложить на стол все карты.
  
  — Бекхарт? Наш бесстрашный вождь, родившийся без языка?
  
  — Да.
  
  Макленнон дословно повторил рассказ Бекхарта об исходящей из центра галактики угрозе.
  
  — И ты ему поверил?
  
  — Он был достаточно убедителен.
  
  — Он всегда убедителен, но от этого не становится меньшим лжецом. И худшего, чем он, еще не было на свете. — (Макленнон удивился. Прежде он считал, что Мыш разделяет его мнение о принципиальной честности адмирала.) — И все же эта сказочка проливает немало света на все странности, которые происходят вокруг Лунного командования последние четыре-пять лет. Я никогда не верил в чушь, будто Улант готовится снова на нас напасть. Уверен, что он говорил правду?
  
  — Ты бы видел его глаза, когда он описывал видеозаписи улантской разведки. Но окончательно меня убедили его слова, что возобновляется применение «прыгунов».
  
  — Что, в самом деле?
  
  — Чистая правда.
  
  — Ого. И что тебе об этом известно? — Мыш удивленно покачал головой, что было непросто лежа на боку на грязном полу. — Тебе придется объяснить, почему я валяюсь тут связанный в этом дерьме, не в силах даже задницу почесать.
  
  — Мне пришлось выбирать, Мыш, — печально проговорил Макленнон. — Между предательством Флота и предательством звездных ловцов. Когда я услышал, что Ярл мертв.
  
  — Не вполне понимаю тебя, Томми. Собственно, может, ты и сам себя не понимаешь. Похоже, у тебя не все в порядке с головой. Пожалуй, тебя стоило бы отправить в какой-нибудь психоцентр.
  
  — Знаю. И понимаю, что со мной творится. Мыш, я ничего не могу с этим поделать! — Он на мгновение закрыл глаза. — Но я держусь. Больше ничего не остается. После того как Ярл покончил с собой, остались лишь двое, кто мог бы сообщить Бекхарту, где находятся верфи. А сам он пытается блефовать, убеждая Грубера, что нанесет удар по верфям, если сейнеры не отдадут Звездный Рубеж и флотилии. Мы с Эми, а может, и ты тоже — единственные, кто может дать ему координаты.
  
  — Только не я, Томми. В это меня никто не посвящал. Мне не доверяли так, как тебе. Что вполне логично.
  
  — Я точно не знал. Если бы знал — может, не стал бы тебя трогать. Хотя нет — ты чертовски хорошо знаешь Город Ангелов. Ты наверняка бы меня нашел.
  
  — Что ты задумал, черт побери?
  
  — Я намерен обменять Звездный Рубеж на звездных ловцов.
  
  — Что?
  
  — Я буду скрываться до тех пор, пока Бекхарт не убедит Лунное командование оставить сейнеров в покое. Письменно и публично. Тогда я сообщу ему, где находятся верфи, и он получит в обмен на них Звездный Рубеж. И никто не окажется в проигрыше — кроме меня.
  
  — Да ты совсем свихнулся, Томми. Ничего у тебя не выйдет. У него вполне хватит времени, чтобы тебя найти. А когда он тебя сцапает, то живьем зажарит.
  
  — Нет. Со мной он будет вести себя чертовски обходительно. Ему еще нужно заставить меня говорить. Аппаратуры для психозондирования здесь нет, а к физическим методам воздействия он вряд ли прибегнет…
  
  Макленнон принял решение в одно мгновение и каждую секунду с тех пор искал ему оправдание, а также способ его реализовать. Он предполагал, что придется скрываться неделю.
  
  Он решил, что за это время не предпримет ничего, за исключением того, что следовало сделать прямо сейчас. Никаких перемещений, никаких следов, по которым его могли бы отыскать.
  
  — Мне надо отлить, Томми. — Мыш огляделся вокруг. — Господи! Это же та самая дыра, где сангари когда-то прятали очищенную «звездную пыль»!
  
  — И в наших докладах она не упоминалась. Что ты задумал, Мыш? Хочешь наброситься на меня при первой же возможности? Или переждать?
  
  Мыш молча смотрел на него с каменным лицом. Слегка улыбнувшись, Макленнон перерезал веревки на лодыжках Мыша:
  
  — Иди отлей в углу.
  
  — Без рук?
  
  — Они связаны спереди. Или ты не заметил?
  
  На губах Мыша мелькнула едва заметная усмешка.
  
  — Похоже, ты слишком долго ошивался в моей компании. Становишься чересчур крутым.
  
  — Давай делай свои дела.
  
  — Тут наверняка все провоняет.
  
  — Не сомневаюсь.
  
  В подвале с земляным полом и без того уже было смрадно и сыро.
  
  Мыш, пошатываясь, направился в угол.
  
  — Черт, ноги онемели.
  
  Расстегнув ширинку, он прислонился к стене и помочился, тяжело дыша. Заряд из станнера мог на несколько дней вывести человека из строя.
  
  Закончив, Мыш повернулся:
  
  — Ну хоть этот груз с души сбросил.
  
  Позволив Шторму сделать три шага, Макленнон выпустил заряд ему поперек бедер.
  
  — Черт, Томми! Зачем?
  
  — Пришлось.
  
  — А ты становишься жестоким, дружище.
  
  — Такая уж у меня компания.
  
  Макленнон взглянул на женщину-сангари. Та пришла в себя и наблюдала за ними холодным стальным взглядом. Он развязал ей лодыжки:
  
  — Твоя очередь.
  
  Встав, она молча сделала свои дела. Когда он снова ее парализовал, она не стала жаловаться и даже нисколько не удивилась.
  
  — А она что тут делает, черт побери? — спросил Мыш.
  
  — Скажем так — припрятал карту в рукаве.
  
  Ни она, ни Мыш не знали о нанесенном по Родине ударе. Можно было сообщить об этом женщине и отпустить ее. Возможно, ее дальнейшие действия стали бы впечатляющим отвлекающим маневром.
  
  Эми приходила в себя дольше всех, и именно с ней он пытался вести себя как можно мягче.
  
  Он пожалел об этом сразу же, как только она очнулась.
  
  Ее он не связывал, решив, что в том нет необходимости.
  
  Они с Мышом играли в шахматы, используя бумажные фигуры на нацарапанной на земле доске. Макленнон делал за Мыша его ходы и, как всегда, проигрывал.
  
  — Сзади тебя, — прошептал Мыш.
  
  Послышался шорох одежды.
  
  Перекатившись в сторону, Макленнон схватил станнер и выстрелил. Эми со стоном упала, выронив кусок трубы, которым собирались замахнуться. Шахматные фигуры разлетелись в стороны.
  
  Макленнон с трудом сумел ее связать — настолько тряслись у него руки. Она оставалась в сознании, но говорить отказывалась. Ни Мыш, ни женщина-сангари никак не прокомментировали случившееся.
  
  Лишь губы Марьи изогнулись в тонкой жестокой усмешке.
  
  Стены будто сдвинулись со всех сторон, и несколько мгновений он не мог понять, где оказался и что делает. А в последующее мгновение он заново пережил часть первого визита на Сломанные Крылья. Его звали Гундакер Нивен, и они с этой женщиной снова спали вместе.
  
  — Томми? — позвал Мыш. — Томми! Очнись!
  
  На несколько секунд это помогло. Он успел увидеть, как все трое пленников пытаются подняться на ноги и Мыш безнадежно отстает.
  
  Его охватило холодное спокойствие. Он выпустил заряд во всех троих — в голову. Для них это было опасно, но куда менее опасно для него, если он снова свалится в очередной приступ.
  
  Так и случилось. На какое-то время он тихо сошел с ума.
  
  Он был звездным ловцом по имени Мойше бен-Раби… ракетчиком по имени Корнелий Перчевский… флотским атташе по имени Уолтер Кларк… социологом по имени Гундакер Нивен… Хамоном Клауссоном… Криденсом Парди… Томасом Аквинасом Макленноном… мальчишкой, который бродил по ярко освещенным каньонам города на Старой Земле, до онемения в шее с тоской глядя на звезды.
  
  Усталость взяла свое, и он заснул.
  
  Проснулся он раньше пленников. К нему вернулось осознание собственной личности и окружающей реальности, но все остальные «я» упорно сидели внутри, громко требуя освобождения.
  
  Сколько еще он сможет продержаться?
  
  Ему крайне требовалась помощь психологов.
  
  В желудке посасывало и урчало. Хотелось есть.
  
  Еда была слабым звеном в его плане. Пока что ему не удалось ничего раздобыть. Приходилось рискнуть, хотя его могли схватить.
  
  Он посмотрел на часы. С тех пор как он похитил этих троих из парка, прошло шестнадцать часов. Вряд ли адмирал уже поднял панику, скорее всего, на улице сейчас было не слишком опасно.
  
  Убавив мощность станнера, он обеспечил пленникам еще несколько часов беспамятства, затем взял коммуникатор Мыша и вышел на улицу.
  
  Первым делом он зашел в магазин подержанных вещей, мелкое благотворительное заведение в нескольких кварталах от его укрытия, где купил поношенную, ничем не выделяющуюся рабочую одежду. Переодевшись в переулке, он повторил ту же процедуру в более модном магазине, а пройдя еще немного, оставил сейнерский комбинезон в ящике для благотворительных пожертвований. Ему приходилось прилагать немало усилий, чтобы удержать на переднем плане угрюмую личность Гундакера Нивена. Когда это ему удавалось, он слегка горбился, грубо выражался и выглядел чересчур крутым, чтобы пытаться его задеть.
  
  Он купил набор мелких инструментов, затем большой женский парик, который обкорнал в стиле, популярном среди головорезов Города Ангелов. На щеку он наклеил небольшой пластырь, а в ботинок засунул камешек.
  
  Теперь он не напоминал ни внешностью, ни походкой кого-либо из разыскиваемых космопехотинцами.
  
  Повсюду торчали мобильные патрули, удивляя горожан активностью, но никто его не останавливал и не задавал вопросов. Они искали звездного ловца.
  
  Он знал, что скоро поиски станут более организованными, и тогда скрыться от них будет труднее.
  
  Каждый раз, когда его никто не мог увидеть, он пользовался коммуникатором Мыша, чтобы подслушать переговоры по радио.
  
  Они были сбиты с толку. Им требовалось найти четверых, но они не знали для кого и зачем. Главная их задача состояла в том, чтобы не дать никому улизнуть из города. После закрытия всех лазеек должны были начаться более систематические поиски.
  
  Он подумал о том, стоит ли злить адмирала. Замешательство давало ему преимущество. Но адмиралу требовалось время, чтобы связаться с начальством.
  
  Стащив с переговорной будки табличку «Не работает», он перенес ее через несколько кварталов к исправной будке. Повесив табличку, он начал изображать из себя ремонтника.
  
  Возиться пришлось дольше, чем он рассчитывал. Коммуникатор был местного производства, и пришлось разбираться в цветовом кодировании проводов. Затем все стало просто, как на занятии в школе. За несколько минут он подключил коммуникатор Мыша и закрыл кожух, после чего записал номер терминала и ушел.
  
  Чтобы отыскать продукты, требовалось некоторое воображение. Домашней готовкой попросту никто не занимался. Все жители Города Ангелов, как богачи, так и бедняки, питались вне дома или заказывали доставку готовой еды. Впрочем, большая часть пищи была искусственной и вторично переработанной. В атмосфере и климате Сломанных Крыльев могли адаптироваться лишь немногие земные тропические растения. А ни одно местное не обладало достаточными вкусовыми качествами, чтобы вкладываться в их генетическую модификацию с целью разведения съедобных растений.
  
  В конце концов он купил полевые пайки на складе товаров для болотных черпальщиков. Продавщица заметила, что он не слишком похож на такового, но вопросов задавать не стала. Преступный мир использовал болото в собственных целях, и чрезмерное любопытство могло повредить здоровью.
  
  Когда он вернулся в подвал, у него больше не оставалось местных денег — только монеты сейнеров и конмарки, которые можно было обменять по договорной цене. Однако ему не хотелось привлекать внимания, тратя чужую валюту. Конмарки никогда не были редкостью, но все же… Обыскав пленников, он конфисковал их скудное богатство, большую часть которого составляла межпланетная валюта Конфедерации.
  
  Они угрюмо подчинились. Все молчали, а он не пытался завязать разговор. Попотчевав их очередным зарядом из станнера, он вернулся на улицу.
  
  Найдя переговорную будку, он связался с той, которую доработал. Находившийся там коммуникатор передавал все, что он говорил.
  
  Адмирал был крайне им недоволен.
  
  Закончив, он прошелся вокруг и снял две маленькие квартиры и офис, чтобы было куда бежать, если космопехотинцы накроют его подвал. И наконец, он отважно посетил ночью Центральный парк, чтобы похитить всеволновой тактический передатчик-сканер у невнимательных военных полицейских.
  
  Усевшись на старый ящик и прислонившись спиной к стене подвала, он закрыл глаза, вслушиваясь в голоса на сканируемых диапазонах. Услышав вскоре шорох, он приоткрыл глаз. Мыш пытался сесть.
  
  — Томми, так не может больше продолжаться. Рано или поздно ты кого-нибудь прикончишь.
  
  Макленнон выключил сканер:
  
  — Извини, Мыш, но особого выбора у меня нет.
  
  Он наклонился к передатчику. Его звонок основательно всполошил Бекхарта.
  
  Как долго еще придется скрываться?
  
  Шли дни. Он потерял счет времени. Иногда казалось, что прошло совсем немного, а иногда — будто целая эпоха. Каждый час превращался в вечность, устало катящуюся в бездну мироздания.
  
  Ему казалось, что все хорошо. Он уже много дней держал в укрытии и под контролем троих разозленных, готовых на все пленников. Бекхарт не обнаружил ни единого его следа. Все свои ментальные проблемы он засунул в смирительную рубашку…
  
  Рубашка оказалась не слишком прочной.
  
  Он находился где-то в Лунном командовании. На левой руке висела красивая блондинка не старше семнадцати лет, которая что-то шептала на ухо. Она называла его «капитан Перчевский». Предполагалось, что они знакомы, но он ее не знал. Ему хотелось на нее наброситься.
  
  За правую руку его держала другая женщина, настаивавшая, что его зовут Уолтер Кларк. Ей хотелось увести его от юной блондинки.
  
  Женщины отпустили его и накинулись друг на друга, отчаянно споря из-за его имени. Он пытался убедить их, что обе ошибаются, на самом деле он Криденс Парди. Или Хамон Клауссон? Не был ли он Хамоном Клауссоном тогда, на Трясучке? Он забыл о женщинах, пытаясь отыскать карточку-идентификатор, свалившуюся с кителя.
  
  Вот она — под краем ковра. Выдернув карточку, он увидел смотревшего с нее мальчишку с мрачным серьезным лицом. «Гундакер Нивен», — сказал мальчишка и зловеще улыбнулся.
  
  Он закричал.
  
  Его со всех сторон окружали люди. Некоторые были чуть ниже или чуть выше, чуть тяжелее или чуть легче, но у всех было его лицо. Они безжалостно колотили друг друга, а когда кто-то вырывался и набрасывался на него, остальные наваливались сзади.
  
  Прыгнув, он сомкнул руки на ближайшем горле.
  
  — Я их убью, — прохрипел он. — Убью всех. И тогда они оставят меня в покое.
  
  Он сражался, пока его не оставили силы, а затем рухнул на пол. Наступила тьма.
  
  Очнулся он в сыром подвале на Сломанных Крыльях. На него смотрели трое, и взгляд их напоминал изголодавшихся стервятников, сидящих над умирающим.
  
  Посмотрев на часы, он понял, что десять часов провалялся без сознания. Что? Они даже не попытались на него наброситься? И они все еще здесь? Шатаясь, он поднялся, сделал шаг и тут же почувствовал приступ головокружения.
  
  Он резко тряхнул головой. Окружавший его туман рассеялся. Он снова огляделся.
  
  Мыш молча протянул ему станнер.
  
  Их взгляды встретились. Макленнон взял оружие. Не говоря ни слова, Мыш скрестил запястья, предлагая снова его связать.
  
  Томас тоже молчал. Слова не требовались. Снова связав друга, он сел и стал ждать.
  
  Со скрежетом тащились часы.
  
  Он не ожидал, что это продлится столь долго. Сколько еще продержится Старик? Почему он столь упрям? Уступив, он мало что терял. Конфедерация в любом случае не контролировала стада звездных рыб.
  
  Макленнон предположил, что Бекхарт пытается обеспечить себе политический успех, который поможет забыть о чудовищной судьбе Родины.
  
  Чтобы и дальше опережать преследователей, нужно было сделать лишь один шаг. А потом адмирал уже не сможет и дальше тянуть время.
  
  С Родины вернулся фон Драхау. Поймав это известие с помощью сканера, Макленнон предположил, что скоро оно достигнет Звездного Рубежа, и тогда тамошнее противостояние рассосется само собой. Грубер поспешит на защиту Трех Небес.
  
  Время, старый предатель, снова переметнулось на другую сторону.
  
  Макленнона нисколько не удивило, когда затрещал коммуникатор и послышался голос Бекхарта:
  
  — Томас, слышишь меня? Говорит адмирал Бекхарт. Томас, слышишь меня?
  
  — Слушаю. Говорите, — ограничился он парой слов, опасаясь, что его положение могут запеленговать.
  
  — Томас, ты получил то, чего хотел. Личная гарантия начальника штаба Флота. — Адмирал помедлил, ожидая ответа Макленнона, но тот молчал. — Томас, ты меня слышишь?
  
  — Я же сказал — я слушаю.
  
  — Ты получил то, что хотел. Что ты собираешься делать дальше?
  
  Прежде он думал лишь об одном: как вынудить их уступить. Как теперь заставить их признать свои гарантии публично, на бумаге, и вместе с тем не дать затащить себя в темную комнату, где его пропустят через жернова психологов?
  
  — Я с вами свяжусь.
  
  Макленнон взглянул на пленников. Он уже успел понять, что нельзя служить двум хозяевам и пользоваться расположением обоих. Ненависть Эми стала для него безжалостной пыткой. И злость Мыша… Но Мыш ему помогал, пусть даже тем, что бездействовал. Он поставил дружбу превыше долга, пытаясь оправдать поступки Макленнона.
  
  Впрочем, сам Макленнон вряд ли поступил бы на его месте иначе.
  
  Но Эми… Она отказывалась понимать, что он пытается делать, и называла его Иудой.
  
  Угрюмую неприязнь Марьи он вполне мог вынести. Практики у него более чем хватало. Ее похотливое сангарийское лицо стало бесстрастным обреченным отражением всего, что он видел в своей жене.
  
  Насчет Мыша он мог не беспокоиться. Он знал, что злость Мыша пройдет и тот простит предательство. Они были и оставались друзьями.
  
  «Что ж, — подумал он, — пора встретиться лицом к лицу со Стариком. Его волки тут же окажутся на пороге, стоит мне сообщить ему где…»
  
  — Адмирал? Говорит Макленнон.
  
  — Томас, у меня мало времени. Ты получил, что хотел. Можно как-нибудь побыстрее?
  
  — Мне нужен адвокат.
  
  — Что? Ты не арестован, и тебе даже не предъявлено никаких обвинений. Я защищал тебя изо всех сил, сынок. Только скажи — где ты, черт побери?
  
  — Мне он нужен в качестве свидетеля, а не представителя.
  
  — Господи, Томас, я же дал слово. Больше я тебе ничего дать не могу. Чтобы притащить сюда кого-то из межпланетных адвокатов, потребуется неделя. Прошу тебя, соберись, наконец.
  
  Что ж, ладно. Возможно, Бекхарт прав, и он лишь впустую терял время. И тот действительно давал слово…
  
  Он сообщил Бекхарту, где его забрать.
  
  
  
  20. Год 3050
  
  Основное действие
  
  У дверей появились четверо полицейских Города Ангелов, чтобы препроводить Макленнона к начальнику. Томас удивился, но не стал спрашивать, почему они выполняют работу военных.
  
  — Идемте, господа, — сказал он, развязав Мыша, Марью и Эми.
  
  Казалось, будто перед глазами порхают бабочки величиной с сову, совокупляясь на лету.
  
  Улицы были пусты. Город Ангелов превратился в город-призрак.
  
  — Где все? — спросил он.
  
  Ведя радиоперехват, он не слышал ничего, что могло бы объяснить подобное запустение.
  
  — Загребли всех, — буркнул полицейский.
  
  — Что?
  
  — Почти все взрослые состояли в резерве. Хороший способ заработать несколько лишних марок. И их всех призвали.
  
  — М-да, дело и впрямь идет к войне.
  
  — Похоже, — согласился полицейский. — Призвали всех на нашем траверсе. Во Флот, космопехоту, планетную оборону — всех подряд. Да еще забрали всю технику, какую только было можно.
  
  Полицейские вели своих подопечных к штаб-квартире Бекхарта. Макленнон почти не видел машин.
  
  — А что с теми, кто там, наверху? — Он ткнул большим пальцем в небо.
  
  — С тяжелыми кораблями? Все еще там. Будем надеяться, они сумеют удержать сангари. Здесь вообще не осталось военных, кроме тебя с приятелем и вашего адмирала с командой.
  
  — Кажется, дело и впрямь серьезное, — проговорил Мыш. — Старик, конечно, любит играть в игры, но не настолько дорогостоящие.
  
  Макленнон не мог избавиться от чувства растерянности и беспокойства. Всеобщая мобилизация была тревожным знаком. Судя по всему, Конфедерация намеревалась бросить все имевшиеся в ее распоряжении силы в первый же бой.
  
  В мыслях невольно возникла родная планета. Неужели со Старой Земли тоже забрали всех людей и технику? Если так — оставалось лишь радоваться, что сам он во Внешних мирах.
  
  Ясно было, что, как только исчезнут полицейские подразделения, эта обезумевшая планета скатится в эпоху варварства. Конфедерация особо не вмешивалась, но все же сдерживала уровень насилия.
  
  Одна вспышка преступности случилась во время войны с улантонидами, а еще несколько, не столь сильных, — когда ослабевало влияние Конфедерации. После урегулирования отношений с Улантом Лунному командованию пришлось заново завоевывать Землю.
  
  Стоило исчезнуть железному кулаку, как всевозможные культы и движения перековывали орала на мечи, страстно желая свести старые счеты.
  
  — Мыш, — сказал он, — до чего же странный мир я называю Родиной.
  
  Шторм понял его с полуслова:
  
  — На это раз все не столь плохо, Томми. Я видел кое-какие текущие планы мобилизации. Они подходят к призыву творчески, вербуя добровольно-принудительно. Хватают первых попавшихся и отправляют их по всей Конфедерации, в разные места, чтобы с ними было поменьше проблем.
  
  — И впрямь неплохо. Если забрать побольше народу, и неприятностей не будет.
  
  — По крайней мере, будет большой приток людей. А то во время войны с Улантом от Старой Земли вообще не было толку.
  
  Эми, Марья и полицейские с любопытством смотрели на них.
  
  Даже Мыш не мог до конца понять Старую Землю.
  
  Земля превратилась в мир робких людишек, из которых давно выветрился весь дух приключений. Гены первопроходцев сто лет назад ушли в прошлое. С точки зрения остального человечества эти домоседы были отбросами общества. Даже Макленнон с готовностью признавал, что его соплеменники-земляне изо всех сил старались соответствовать своему безрадостному образу.
  
  Средний житель Старой Земли упал бы в обморок, если бы ему предложили отправиться в космос. И тем не менее он мог быть удивительно жесток по отношению к сородичам…
  
  Дикость и упадок? Именно так Макленнон воспринимал родную культуру.
  
  — О Хаос, возродил ты ужаса империю, мертвотворящим словом мир вогнав во тьму… — пробормотал он.
  
  — Что? — переспросил Мыш.
  
  — Это из одной поэмы. Поупа.
  
  — Добро пожаловать домой, Томми, — улыбнулся Мыш. — Ты снова ведешь себя как мой старый друг.
  
  Застонав, Макленнон схватился за живот.
  
  Язва вцепилась в него драконьими когтями, будто пытаясь продрать себе путь наружу. Он едва не согнулся пополам от боли.
  
  — Томми?
  
  — Язва…
  
  — Тебе нужно к врачу.
  
  — Потом. Чуть позже. Выдержу.
  
  — В кого ты превратишься, когда все закончится?
  
  — Главное — довести дело до конца.
  
  Макленнон знал, что заделывать трещины в теле и душе он сможет лишь после того, как выполнит задачу, которую сам себе назначил.
  
  Недели ожидания вновь оживили его язву. Ничего хорошего он не ждал. Ему уже доводилось бросать вызов Бекхарту, но никогда еще речь не шла о чем-то столь важном.
  
  Ему было страшно. Как поступит Старик? Адмирал был с ним честен, но честность никак не мешала ему исполнять собственные приказы.
  
  Макленнон пытался заглушить тревогу, оглядываясь по сторонам. У редких горожан, встретившихся на улице, был подавленный вид. Волнение перед аукционом сменилось страхом.
  
  Он отметил в их поведении общую странность. Каждый то и дело останавливался, бросая взгляд вверх.
  
  — Может, они беспокоятся из-за рейдерского флота, — сказал Мыш, когда Макленнон об этом упомянул.
  
  Макленнон тоже иногда поглядывал на небо, но вовсе не в поисках инопланетной угрозы. Он убеждал себя, что хочет в последний раз наглядеться на солнце. Котен-Зевен, тюрьма для военных, находилась в тысяче километров под поверхностью луны Старой Земли. С психологической точки зрения она была столь же далека от основного потока жизни, как любая средневековая темница.
  
  Самообман, однако, не удался. Макленнон искал нечто, чего лишился, нечто, ставшее теперь столь далеким, что он никогда не увидит его снова. На этой неделе флотилия Пэйна ушла в гиперпространство. Его приемная Родина, мир звездных ловцов, исчезла навсегда.
  
  — Пришли, — сказал возглавлявший группу полицейский, ведя их ко входу во второразрядный отель.
  
  Бекхарт встретил их при полном параде, вытянувшись в струнку. Лицом он напоминал труп. Лишь едва заметная напряженность во взгляде выдавала бурлящую в нем злость.
  
  — Посадите женщин под замок, — бесстрастно произнес он, глядя сквозь Макленнона.
  
  Эми не выдержала, разразившись жалобами, рыданиями и гневными возгласами. Марья смотрела на нее с презрением. Томасу хотелось обнять Эми, утешить, но он не двигался с места, зная, что сделает только хуже.
  
  Сквозь ледяной панцирь проглянула частица настоящего Бекхарта. Он взял Эми за руки:
  
  — Успокойтесь, госпожа Макленнон. Через несколько дней вы отправитесь домой. Если не предпочтете остаться с Томасом.
  
  — Остаться? — истерически расхохоталась она, но тут же взяла себя в руки, шмыгнула носом и сказала: — Я вернусь домой.
  
  Смущенная собственной вспышкой эмоций, она уставилась на покрытый обшарпанным ковром пол.
  
  — Думаю, вас мы тоже отпустим, мадам, — добавил Бекхарт, обращаясь к Марье.
  
  На лице его возникла убийственная усмешка, которую Томас порой замечал у Мыша, когда народ Марьи нес особо тяжелые потери.
  
  «Насколько же мы можем быть жестоки, — подумал он. — Мы всегда готовы поиграть в палачей с тупыми ножиками».
  
  Мыш тоже понял смысл усмешки. Фон Драхау добился успеха! Мыш просиял, напомнив облаченного в мантию Торквемаду, и рассмеялся. Смех его казался безумным.
  
  — У него в самом деле получилось? Он прорвался? — Шторм развернулся к Марье. — Оставьте ее в живых. Во что бы то ни стало.
  
  Он широко и зловеще улыбнулся. Жизнь для нее должна была стать хуже смерти. Ей ничего больше не оставалось, как постоянно пребывать в бегах и страхе, без какой-либо надежды, пока ее наконец не прикончит жестокий безжалостный враг.
  
  — Твою Родину, дорогая, навестил Юпп фон Драхау, наш старый друг времен здешних былых забав, — сказал ей Мыш.
  
  Марья все поняла. Во время их пребывания в плену Мыш измывался над ней, рассказывая о своем случайном открытии, и в числе прочего упомянул бомбу-сверхновую.
  
  Но это ее не сломило. Она не доставила ему ни малейшего удовольствия — лишь улыбнулась жесткой стальной улыбкой и многообещающе на него взглянула.
  
  Ничто и никогда не могло повредить ее внешнюю защиту. И уж точно не после того, как Мыш на ее глазах сделал детям инъекцию смертельного наркотика, бывшего краеугольным камнем богатства сангари.
  
  Полиция увела женщин. Наступила долгая тишина. Мыш и Макленнон смотрели на начальника. Томас почувствовал, как Мыш отстраняется и замыкается в себе, вновь становясь сотрудником Бюро.
  
  — Садитесь, господа, — сказал Бекхарт. — Придется вам меня потерпеть. Я сейчас слегка раздражен — слишком уж тяжко мне пришлось на Сломанных Крыльях. Мыш, начнем с тебя. Мне нужен подробный отчет.
  
  Макленнон удивленно поднял брови. Бекхарт вовсе не собирался давить на них с Мышом? Что у него на уме?
  
  Мыш начал рассказывать. Макленнон его не слушал, погрузившись в собственные мысли и борясь со всеми сомнениями, которые гнал прочь с тех пор, как принял решение. Безответное «Хочу!» вновь запустило зловещие щупальца в душу, все больше сбивая с толку.
  
  — Томас! — Он понял, что к нему обращаются уже в третий или четвертый раз.
  
  — Что?
  
  — Доложи обо всем, случившемся за последние две недели. Мне нужно определиться. И советую как следует подумать о том, что ты изложишь в своем письменном отчете. Я пытался тебя прикрыть, но так до конца и не сумел. Тебе придется предстать перед комиссией по расследованию.
  
  Макленнон начал с «Паяцев». Затем — подробно описал встречи с личинами Элис, пытаясь дать понять Бекхарту, что именно этот обман подтолкнул его к решению разрушить планы Флота относительно сейнеров.
  
  — Да, это была ошибка, — согласился Бекхарт. — Причем классическая. И не единственная. У меня не было никаких дурных намерений, Томас. Я рассчитывал, что сработает гипнотический триггер. Когда-то давно, перед тем как вы должны были вернуться на Карсон, Мыш показал тебе китайскую монету. Для тебя это должно было стать сигналом. Но ты не среагировал.
  
  — Тот подстраховщик…
  
  — Он был наш. Да, еще одна моя крупная ошибка. — Бекхарт не стал извиняться за покушение на убийство. Они — профессионалы и все поймут сами, как и подобало живым шахматным фигурам на гигантской доске. — К счастью, Мыш меня в этом перехитрил.
  
  Макленнон продолжил рассказ, безуспешно пытаясь объяснить свое поведение.
  
  — С точки зрения разума я понимаю, о чем ты, — прервал его Бекхарт. — Но с точки зрения эмоций — никак не могу. Томас, я один из тех идиотов, которые всерьез верят в свою работу. Возможно, потому, что это все, что у меня есть. А может, я так и не перерос собственный идеализм в отношении Конфедерации. Но суть не в этом. Ты так и не сообщил мне координаты.
  
  — Пока что я не видел никаких гарантий.
  
  — Томас, я готов пообещать тебе что угодно. Верховное командование публично подтвердило свое согласие. Все уже решено, даже если придется иметь дело с сенатской комиссией. С этим мы как-нибудь разберемся. Но в ближайший месяц нас куда больше интересует другое. Сейчас нам нужно полностью завладеть Звездным Рубежом.
  
  — А что потом?
  
  — Не понял, сынок?
  
  — Что будет со мной?
  
  «А какая, собственно, разница? — подумал он. — Не все ли равно?»
  
  — Формально ты находишься под арестом, пока комиссия не примет решение. Положение у тебя незавидное — ты можешь оказаться как героем, так и козлом отпущения, что, вероятно, зависит от исхода первого сражения. Я лично предпочел бы обо всем поскорее забыть, но уже слишком поздно. В Лунном командовании о тебе знают.
  
  — Есть и свои плюсы, Томми, — заметил Мыш. — Пока ты под арестом, никто на законных основаниях не заставит тебя работать. Можешь считать себя в отпуске, что бы там ни думало Бюро.
  
  Бекхарт пронзил Шторма взглядом:
  
  — Не строй из себя межпланетного адвоката, сынок. Арест будет исключительно бумажной формальностью, Томас. Фактически ты станешь частью моей команды, пока мы не разберемся с сейнерами и Звездным Рубежом. Мыш, тебе тоже никуда не деться от Томаса и меня. Сейчас ты его ангел-хранитель.
  
  Макленнон вновь ощутил легкий вкус той жизни, которую знал до того, как оказался среди звездных ловцов. Ему не терпелось заняться делом. Может, тогда у него не останется времени, чтобы плакать о несбывшемся.
  
  Бедная Эми…
  
  — Первым делом — координаты. Потом мы отправим Томаса к психологам…
  
  Вошел полицейский:
  
  — «Марафон» вышел на орбиту, адмирал. Скоро прибудет челнок.
  
  — Спасибо.
  
  — «Марафон»? — переспросил Мыш. — Я думал, он давно не в строю.
  
  — Был не в строю, когда вы улетали. Теперь в строю все. На более старые корабли ставят команды из резерва, и они заменяют обычные патрули Флота. В первом бою нам потребуются все имеющиеся корабли.
  
  — На замену трем тяжелым эскадрильям посылают один старый крейсер? — спросил Макленнон.
  
  — Не совсем. «Марафон» — мой корабль. Адмиралы разведки не считаются. Томас, ты будешь говорить или нет? — Бекхарт повернулся к застывшему у двери полицейскому. — Начинайте грузить снаряжение. Сержант Боттл должен раздобыть транспорт.
  
  Макленнона больше всего волновало, что он так и не помылся. Подняться на борт корабля Флота после шестнадцати дней в грязи?
  
  — Какова программа? — спросил Мыш.
  
  — Сперва обводим вокруг пальца ловцов. Потом перемещаемся к Звездному Рубежу и берем под начало ученых, которых доставил «Марафон». Они будут присматривать за командами сейнеров. Когда станет ясно, что все идет как надо, отправимся в Лунное командование. После отчета можешь валять дурака, пока комиссия по расследованию не закончит разбираться с Томасом. Думаю, ему придется несладко. Возможно, его даже отправят обратно в войска.
  
  — Все настолько плохо?
  
  — Комиссия его оправдает — по психологическим мотивам. Есть прецеденты. Но они потребуют, чтобы его отстранили от оперативной работы, — что, на мой взгляд, достаточно разумно. Он мог попросту выгореть, но с торговой или дипломатической работой вполне способен справиться, так что его подготовка не пропадет впустую. Насчет тебя, Мыш, я пока не знаю.
  
  Заглянув себе в душу, Макленнон понял, что сожалеть о возможной потере работы вряд ли станет. Ему не слишком нравилась его профессия.
  
  — Я мог бы уйти в отставку, — задумчиво проговорил Мыш. — Капитану третьего ранга положена хорошая пенсия.
  
  Несмотря на улыбку, во взгляде его чувствовалась боль по утраченной мечте. Он слишком рано исполнил цель всей своей жизни.
  
  — Пока не закончится война, в отставку никто не уйдет, — сказал Бекхарт. — Томас, ты скажешь наконец то, о чем я прошу? Или мне сперва ткнуть тебя носом в записи нашей разведки?
  
  — Ладно. Это в туманности Трех Небес. Внутри клина, направленного в сторону центра галактики, начиная примерно с одной астрономической единицы. Дайте мне ручку. — Он написал на листке ряд чисел. — Вот координаты для прыжка. Дальше оттуда нужно лететь в обычном пространстве. Маршрут через тамошний космический мусор я вам дать не могу. Тем, кто его знает, запрещено покидать туманность.
  
  — Трое Небес? В самом деле? Я думал, это далеко за пределами нашей обычной сферы влияния. — Охватившее Бекхарта напряжение спадало, и он стал прежним адмиралом, улыбчивым, дружелюбным и готовым пожертвовать чужой жизнью. — Прямо-таки детективная история. Так вот почему там исчезают корабли. — Он помедлил. — Прежде чем мы отправимся, мне нужно еще кое-что сделать. Встретимся в вестибюле через полчаса. Будьте готовы к полету.
  
  — Готовы к полету? — переспросил Макленнон.
  
  — Это был небольшой намек, сынок. Вымойся и приведи себя в порядок. Я распоряжусь, чтобы тебе принесли форму. И постарайся помириться со своей женщиной.
  
  — Спасибо, сэр.
  
  Томас поставил рекорд по мытью, бритью и переодеванию в чистую форму. Когда он закончил, у него оставалось еще десять минут.
  
  Минуту спустя он вошел в помещение, которое Бекхарт использовал в качестве гауптвахты. Это был обычный гостиничный номер без окон, за единственной дверью которого стояли двое охранников. У противоположных стен сидели Эми и Марья, полностью игнорируя друг друга.
  
  — Эми?
  
  Она сделала вид, будто его нет.
  
  Он взял ее за подбородок и повернул лицом к себе:
  
  — Да взгляни же на меня, черт бы тебя побрал! — Он две недели пытался ей хоть что-то объяснить, но она отказывалась понимать. Ему хотелось вбить все это в ее упрямую башку, и он с трудом заставил себя говорить спокойно. — Через несколько минут мы улетаем. Если хочешь, можешь полететь с нами.
  
  Она яростно уставилась на него.
  
  — В конечном счете мы окажемся у Звездного Рубежа. Я подумал, что, может, ты хочешь присоединиться к вашей исследовательской команде. Вместо того, чтобы отправиться прямо домой.
  
  Эми молчала, не сводя с него взгляда.
  
  — Если вернешься вместе с интернированными, в итоге окажешься на верфях. Вместе с матерью. Я подумал, может, ты хочешь туда, где у тебя есть хоть кто-то.
  
  Она все так же не отвечала.
  
  — Ладно. Упрямься дальше. — Он повернулся к двери. — Я готов.
  
  — Мойше, подожди. Я… Да, я полечу.
  
  Он вздохнул. Наконец-то она уступила.
  
  — Я решу этот вопрос с адмиралом.
  
  Едва заметно улыбнувшись, он вышел.
  
  Путешествие предстояло долгое. Возможно, достаточно долгое, чтобы он добился своего.
  
  Бекхарту его идея сперва не понравилась.
  
  — Сэр, — объяснил Макленнон, — известная ученый-сейнер — лучшая ее подруга. Если мы сумеем ее приручить, она может помочь убедить их сотрудничать. Вы постоянно твердите про записи улантской разведки. Воспользуйтесь ими, чтобы на нее воздействовать. Вовсе не обязательно, чтобы она перешла на нашу сторону, — достаточно, чтобы у нее появился непредвзятый взгляд.
  
  — Томас… Я вижу тебя насквозь. Тебе полностью наплевать на… Ладно. Будем считать, что это еще одна сделка. Бери с собой жену. Но ты за нее отвечаешь.
  
  — Скажите охранникам, чтобы отдали ее мне.
  
  — Так иди и забирай. Не трать зря время.
  
  Час спустя они уже были на борту челнока, летевшего к «Марафону». Мыша била дрожь. Бекхарт с головой ушел в прибывшие вместе с крейсером сообщения. Эми сидела, закрыв глаза, бледная и мрачная.
  
  Глядя на нее, Макленнон блуждал в бескрайних полях несбывшегося и несделанного. Он убедил ее понять разумом его поступки, а также признать, что она не в состоянии постичь разницу между преданностью человеку и обществу.
  
  Она не могла воспринять совершенное им предательство ее народа как нечто обезличенное. Ей хотелось считать его чувства к ней некоей ролевой игрой агента, будто это освобождало ее от соучастия в преступлении.
  
  Она истязала сама себя.
  
  Мог ли он осуждать ее? Или любого другого? Он сам прожил всю жизнь внутри сооруженной собственными руками «железной девы».
  
  Они с Эми были обречены с самого начала. Сбой в его программе превратил его в естественную жертву ее собственной неадекватности. Они были слишком похожи. А она была слишком похожа на изображение Элис, запрограммированное в качестве триггера. Возможно, его идеалом женщины была Марья, холодная стальная женщина с покрытыми броней болевыми точками. Женщина, с которой не было необходимости вести обмен заложниками чувств.
  
  Изменился ли он за время своей миссии? Многие менялись, но обычно слишком медленно, чтобы это можно было заметить. Он не верил в перемены, которые видел. Слишком многие из них могли оказаться искусственными.
  
  С ним предстояло разбираться психологам, их небольшая группа прибыла на борту «Марафона». Возможно, когда они закончат, он поймет, кто он на самом деле. И он вовсе не был уверен, что хочет это знать.
  
  
  
  Часть третья
  
  Звездный Рубеж
  
  
  
  21. Год 3050
  
  Основное действие
  
  Вспыхнул свет. Макленнон, Мыш и Эми сидели молча. То, что они только что увидели, казалось полным абсурдом.
  
  — Адмирал… — наконец сдавленно проговорил Шторм. — Вот это и есть то, с чем нам предстоит столкнуться?
  
  Макленнон посмотрел на Эми. Та на мгновение встретилась с ним взглядом.
  
  — Мойше, — прошептала она, — кажется, меня сейчас стошнит.
  
  — Да, это оно и есть, — заверил Мыша Бекхарт. — Подобное нелегко осознать в полной мере, даже когда видишь собственными глазами. И вся эта бесцельная жестокость лишь пугает еще больше.
  
  Макленнон взял Эми за ледяную руку. Ее била дрожь.
  
  — Дать тебе что-нибудь?
  
  — Все в порядке. Просто дай прийти в себя.
  
  Макленнон повернулся к Бекхарту:
  
  — Адмирал, я уже видел похожий корабль.
  
  — Что? Где? Как? — Бекхарт накинулся на Макленнона, будто голодный тигр. Казалось, его охватила лихорадка, на верхней губе выступила пена. — Где? — выдохнул он.
  
  — У сейнеров есть один такой в ксеноархеологической лаборатории. Помнишь, Эми? Я еще спросил, не построили ли его разумные слизняки? Тот, с которым никто не хотел работать.
  
  — Верно. Ты прав, Мойше. Он ничем не отличался от кораблей из видео.
  
  — Расскажи, — потребовал Бекхарт.
  
  — Рассказывать особо нечего, — ответил Макленнон. — Сейнеры нашли его в туманности Трех Небес и сочли относительно современным. Его обнаружили в окружении кораблей, брошенных теми, кто, по мнению сейнеров, построил Звездный Рубеж. Теми же самыми, кто, как я думаю, построил базу на обратной стороне Луны. Сейнеры предположили, что корабль случайно атаковали во время войны с улантонидами. Я тогда сказал, что его команда, возможно, изучала корабли, принадлежавшие расе строителей Звездного Рубежа. Собственно, и все.
  
  Бекхарт задумался:
  
  — Это не все, Томас. Наверняка есть нечто большее, просто ты об этом не знаешь. Есть ли тут связь? Стоит подумать. Звездный Рубеж, возможно, не просто подручный арсенал.
  
  Бекхарт говорил сам с собой, а не со слушателями. Макленнон улыбнулся. Адмирал строил случайные предположения, извлекая немалую пользу из тех, что оказывались верными.
  
  — Томас, мне нужно, чтобы вы с Эми поговорили с людьми доктора Ченслора, которые прилетели с лунных раскопок. Может, что-то выяснится.
  
  — Им стоило бы связаться с подругой Эми, Консуэлой эль-Сангой. Она знает намного больше нас.
  
  — Что ж, прекрасно. Мы это организуем. А пока напрягите мозги. Рассмотрите любые, самые невероятные возможности… Вот что сделаем. Устроим после ужина еще одну небольшую встречу, с их участием. «Марафон» привез новые материалы. Тогда я их и выложу.
  
  Макленнону послышались в его голове безрадостные нотки.
  
  — Что, все плохо?
  
  — Хуже, чем то, что вы видели.
  
  На вечернем совещании Бекхарт представил отчет о проведенной улантонидами глубокой разведке.
  
  — Есть какие-то соображения? — спросил он после.
  
  Ученые осторожничали — им хотелось больше данных.
  
  — Лунное командование пропустило все это через большой мозг? — спросил Макленнон.
  
  — Да. И он тоже потребовал больше данных. Думаю, в него встроен некий человеческий фактор. Он не смог воспринять подобные цифры, предложив заменить капитана Рассела кем-нибудь, не столь склонным к преувеличениям.
  
  — Мне кажется, данных вполне достаточно, чтобы сделать первые выводы. Например, что цель Сферы и военных флотилий — уничтожение любой существующей и потенциально возможной разумной жизни. Похоже, они пытаются устранить любую конкуренцию и переформировать галактику для комфортного существования единственной расы.
  
  — Нельзя делать подобные выводы, — возразил кто-то из ученых. — Они слишком антропоцентричны. С тем же успехом это может быть религиозный Крестовый поход.
  
  — Что? — проворчал Мыш. — Глупости, да и только.
  
  — Спокойнее, Мыш, — сказал Бекхарт. — Сейчас ни одна идея не выглядит слишком нелепой. Правда, скорее всего, окажется еще более невероятной. Нужен мозговой штурм. Выдвигайте как можно больше идей, а потом отбрасывайте их по мере поступления новых данных. Не стоит пытаться построить на имеющихся фактах нечто приемлемое. Правда может таковой не оказаться. — Ученые попытались упрямиться, но Бекхарт продолжил: — Один неприятный факт, который бросается в глаза, заключается в том, что они намереваются уничтожить и нас. Добавьте к этому их невероятную численность. Добавьте еще, что Сфера в сорока тысячах лет пути от нас. Похоже, нам предстоит война, которая будет длиться вечно.
  
  Макленнону казались непостижимыми подобные цифры. Сорок тысяч лет? В восемь раз дольше всей известной истории человечества? Воистину долгосрочная операция.
  
  Противник вел ее уже невообразимо долго. Миллионы лет?
  
  Странности базы чужаков на обратной стороне Луны, брошенные корабли в Трех Небесах и сам Звездный Рубеж теперь уже выглядели не столь странно. Если предположить, что таинственные строители были врагами расы из центра галактики, их деятельность могла являться контроперацией столь же космических масштабов. Макленнон попытался составить на основе имеющихся фактов общую картину, но оставалось еще множество вопросов. Какова была роль сангари? Что стало со строителями?
  
  — Для меня это немного чересчур, Томми, — наклонившись к нему, сказал Мыш. — Я всего лишь простой солдат.
  
  — С такими я вполне полажу, — усмехнулся Макленнон.
  
  Всю вторую половину дня он общался с командой психологов. Они сотворили чудеса, и теперь он был полон оптимизма и вполне доволен жизнью.
  
  Мыш же был не в духе. Со Сломанных Крыльев он вернулся угрюмым и молчаливым — среди ученых оказалось несколько симпатичных женщин, и ни одна еще не удостоилась его орлиного взгляда. Сам Макленнон этого не замечал — об этом Эми упомянула, когда пребывала в более или менее дружеском настроении.
  
  — Не хочешь после сыграть партию? — спросил Макленнон.
  
  В последнее время Мыш не проявлял особого интереса и к шахматам.
  
  — Вряд ли. Что там такое?
  
  Какой-то старшина что-то шептал на ухо адмиралу.
  
  — Сангари только что покинули Звездный Рубеж, — объявил Бекхарт. — Пиратов Макгроу они бросили на поживу звездным ловцам. — Он улыбнулся. — Похоже, пиратство может резко сократиться.
  
  — Что они собираются делать? — спросил Макленнон.
  
  — Мы не знаем. Будем надеяться, что прежде они хорошенько подумают. Я оставил Штрельцвейтер послание для ее босса. Возможно, судьба Родины заставит их прислушаться.
  
  — Что за сообщение? — поинтересовался Мыш.
  
  — Я посоветовал им сменить образ жизни. Сказал, что не заинтересован в их полном уничтожении, но если они не одумаются, иного выхода не будет. И если они станут упрямиться — могу повторить тот же урок возле Осириса. Пусть она думает, что мы и местонахождение Осириса тоже знаем.
  
  — А вы знаете? — спросил Томас.
  
  — Нет. Но солгать мне ничего не стоит.
  
  Всю последующую неделю Макленнон проводил либо у психологов, либо среди ученых. Психологи упорядочили царивший в его мозгу хаос, и постепенно верх взяла единственная личность — Томаса Макленнона. За все время с ним случился лишь один небольшой приступ.
  
  «Марафон» вышел из гиперпространства в туманности Трех Небес. Судя по сообщениям фон Драхау с «Лепанто», корабль и его сопровождение проникли в верфи. Случилось несколько стычек, но несерьезных. Звездные ловцы вели переговоры, но тянули время.
  
  — Грубер пытается нас перехитрить, — заметил адмирал. — Он плотно засел у Звездного Рубежа. И знаете, что он делает? Он здорово рискует. Решил, что, если ему удастся достаточно быстро заполучить хотя бы часть тамошнего оружия, он сможет обратить ситуацию в свою пользу.
  
  Бекхарт пустил в ход свои полномочия проконсула. Связавшись с главным кораблем сейнеров, он назвал время запуска ракеты с бомбой, назначив его через двадцать пять часов. Он приказал держать канал открытым и передавать по нему обратный отсчет с интервалом в пять минут. Просьбы об отсрочке и дальнейших переговорах, соответственно, натыкались на глухую стену.
  
  За два часа двенадцать минут до запуска ракеты сейнеры в Трех Небесах безоговорочно капитулировали. Флотские космопехотинцы тотчас же заняли ключевые позиции.
  
  Бекхарт вызвал к себе Макленнона:
  
  — Томас, мы закончили выкручивать им руки. Найди свою даму и спроси, летит она с нами или остается. Через час мы отправляемся к Звездному Рубежу.
  
  — Да, сэр. Сэр, я только что от связистов. Рейдерский флот сангари продолжает полет к их Родине.
  
  — Хорошо. Значит, у нас освободится еще несколько эскадрилий. — Глаза его остекленели. — Близится крупный удар. Синекожие уже выбрали место. Мы будем ждать действий противника. Иди найди свою даму.
  
  Найти Эми было легко — она безвылазно сидела в каюте. Томас постучал в дверь.
  
  — Это я, Макленнон, — сказал он. — Меня прислал адмирал.
  
  Она редко с ним разговаривала, если речь не шла о деле.
  
  — Что ему нужно?
  
  — Мы отправляемся к Звездному Рубежу. Хочешь остаться здесь или полететь с нами?
  
  — Они сдались?
  
  — У них не было выбора.
  
  — Мойше, — вздохнула она, — я изо всех сил пытаюсь понять, что происходит, но не могу. Думаешь, он сдержит слово?
  
  — Не знаю. В самом деле, не знаю. Так что выяснить это нам предстоит на собственной шкуре. Он оставит здесь своих людей, чтобы установить новый порядок. Жаль, что мне неизвестно, какие им отданы распоряжения. Что ты собираешься делать? Решать нужно быстро. Мы уже готовы лететь.
  
  — Я полечу к Звездному Рубежу. Там Консуэла. Ее поставили во главе всей команды.
  
  — Что ж, не так уж плохо для нее.
  
  Томас помедлил, прежде чем уйти. Эми отказалась от предложенной ей возможности.
  
  «Похоже, она даже не пытается понять», — с болью подумал он, идя по коридору.
  
  Передав адмиралу решение Эми, он отправился на поиски напарника.
  
  Мыша он нашел в офицерской кают-компании, где тот бессмысленно таращился в головизор.
  
  — Что стряслось, приятель? — спросил он, садясь. — Хочешь поговорить?
  
  Мыш с неохотой выключил голопередачу:
  
  — Пока нет, Томми. Я не готов.
  
  — Ладно. Заметил блондиночку-лейтенанта из оружейников? Танни как-ее-там?
  
  — Из ракетчиц? Первоклассная штучка. Похоже, не найдется мужика, который бы на нее не запал. В таких куколках есть нечто…
  
  — Говорят, она Скорпион.
  
  — Ты же не пытаешься меня сосватать? — рассмеялся Мыш.
  
  По его мнению, во всей вселенной не было женщин жарче, чем родившиеся под знаком Скорпиона. Макленнону так и не удалось добиться от него объяснений, каким образом геоцентрическая астрология связана с небесами Внешних миров.
  
  — Не совсем. Я задал ей несколько вопросов и решил, что ответы могут быть тебе интересны.
  
  — Мне в самом деле интересно. Эта маленькая бомбочка готова взорваться — видно даже по тому, как она двигается. Только шепни ей на ухо, и, возможно, породишь стихию, с которой не справятся и пятеро. Но в то же время у меня нет никакого интереса. Если ты понимаешь, о чем я.
  
  — Нет, не понимаю. Ты уже месяц ведешь монашескую жизнь. Я думал, раньше энтропия заработает в обратную сторону.
  
  — У меня есть дела и поважнее, Томми. Может, оставим эту тему?
  
  — Как хочешь. Мы летим к Звездному Рубежу.
  
  Словно в подтверждение его слов, взвыла сирена, предупреждая об уходе в гиперпространство.
  
  — Я слышал, они наконец сдались.
  
  — Теперь нам остается только произвести впечатление на Грубера.
  
  — Старик что-нибудь придумает.
  
  — Как всегда, надо полагать.
  
  — Томми, как по-твоему, какие у нас шансы?
  
  — Что?
  
  — Наши шансы пережить всю эту историю с теми тварями из центра.
  
  — Этого мы никогда не узнаем, Мыш. Тянуться это будет очень долго. В этой войне предстоит сражаться правнукам наших правнуков. И исход может оказаться печальным.
  
  — Печальным? В каком смысле?
  
  — Нас могут уничтожить — как расу. Не в смысле полностью истребить, а покончить с тем, что делает нас теми, кто мы есть. Я много об этом думал. Сам знаешь, как это у меня бывает.
  
  — Ты слишком много думаешь, — улыбнулся Мыш.
  
  — Человечество само по себе — раса безумцев. Среди нас нет двоих похожих. А когда мы собираемся в толпы, ни одна толпа не похожа на другую. Мы постоянно разбегаемся в бесчисленное множество сторон. Каждый поступает по-своему. И каждая культура тоже. И это, полагаю, способствует выживанию. Культуры, можно сказать, подчиняются законам Дарвина. Некоторые вымирают, а некоторые зарождаются. Постоянно кто-то уходит и кто-то приходит на их место. Суть в том, что их всегда множество. Когда одна погибает, ее всегда сменяет другая.
  
  — Не вполне тебя понимаю, — озадаченно проговорил Мыш. — Какое это имеет отношение к делу?
  
  — В общем, эта раса из центра галактики… Чтобы сражаться с ней, нам предстоит объединиться. Поколение за поколением. Вроде муравейника. Мы должны превратиться в расу воинов, полностью сосредоточившись на борьбе. Дети будут рождаться внутри системы, которая превратит их в лучших из всех возможных солдат. Выжившие будут пробиваться наверх и стареть в той же упряжке. А дети последуют по их стопам. Через несколько поколений никто не заподозрит, что возможно жить иначе. А потом мы в некотором роде станем похожи на тех, с кем сражаемся. Все различия исчезнут, и мы окажемся в тупике. Ибо каждая культура — в конечном счете тупик. Чем займется общество воинов после того, как прикончит последнего врага? Обратится против себя самого?
  
  Мыш искоса взглянул на него:
  
  — Странные вещи тебя беспокоят, друг мой.
  
  — Вполне разумное беспокойство, как мне кажется. Думаю, нам следует начать смотреть в будущее и попытаться сохранить все разнообразие, какое только возможно.
  
  — Тогда напиши отчет с предложением изучить этот вопрос.
  
  — Пожалуй, так и сделаю.
  
  — Когда нас истребят, все это уже не будет иметь значения, Томми. И с моей точки зрения, этого не избежать. С таким же успехом можно пытаться не пустить реку в море, вычерпывая ее чайной чашкой. Все, что мы можем, — отсрочить неминуемое.
  
  — Может быть. Может быть.
  
  Корабль содрогнулся, словно выворачиваясь наизнанку. «Марафон» направлялся к Звездному Рубежу, легендарной и неприступной девственной богине, планете-крепости, в течение бесчисленных столетий интриговавшей полдюжины рас.
  
  
  
  22. Год 3050
  
  Основное действие
  
  «Марафон» вышел из гиперпространства через десять дней после того, как покинул Трое Небес. Через тридцать часов полета в обычном пространстве к нему присоединились тяжелые эскадрильи со Сломанных Крыльев. Бекхарт опасался, что Грубера, возможно, все еще придется убеждать.
  
  — Там сотня тральщиков, — протестовала Эми. — Ты же сам знаешь, насколько они большие, Мойше. Плюс вспомогательные корабли. С чего кто-то взял, будто несколько десятков кораблей Флота с ними справятся? Даже рейдерскому флоту сангари это не удалось.
  
  — Надеюсь, вам не придется это выяснять.
  
  — Корабли специально построены для этой цели, Эми, — объяснил Мыш. — Все, на что они способны, — разрушать, особенно корабли класса «империя». Уничтожать другие корабли, орбитальные крепости, города на планетах. Таково их предназначение. Ваши же корабли предназначены совсем для другого. Даже орудия установлены на них в качестве довеска. Ваши тральщики слепили из чего придется, а потом они просто росли в размерах. И никто не создавал их для конкретной цели.
  
  — И все-таки мне кажется, вы чересчур самоуверенны.
  
  Томас и Мыш пожали плечами.
  
  — Может, ты и права, — заметил Макленнон. — Мы привыкли считать себя непобедимыми. — Он взглянул на Мыша. — Может, именно потому раса из центра столь угнетающе на нас действует. Она подрывает основы нашей веры.
  
  Они сидели в офицерской кают-компании «Марафона» вместе с большей частью ученых. Отсчет времени до выхода из гиперпространства прошел десятиминутную отметку. Все, кто не был занят, собрались посмотреть на то, что Макленнон называл божеством войны тридцать первого века.
  
  Неприступная планета. Мертвый металлический голос, который вопил в бескрайней ночи, внушая ужас всем оказавшимся рядом. Звездный Рубеж. Арсенал из прошлого, оберегаемый намного надежнее, чем целомудрие средневековой девственницы.
  
  — Беспокоиться не о чем, — сказал Макленнон. — Если бы нам хоть что-то угрожало, мы бы сидели не здесь, а на боевых постах.
  
  — У оружейников тревога точно не объявлена, — проговорил Мыш, глядя на миниатюрную блондинку с эмблемой оружейника над лейтенантскими нашивками. — Только посмотри, какая у нее походка, Томми.
  
  — Кажется, он приходит в себя, — улыбнулся Макленнон. — В нем снова проснулся мартовский кот.
  
  Мыш слегка покраснел.
  
  — Господи, — прошептал Макленнон. — Неужели ты и впрямь смутился?
  
  — Не знаю, Томми. Похоже, я немного изменился. Сам себя не понимаю.
  
  — Минута до выхода из гиперпространства, — объявил бесстрастный голос.
  
  Его тут же заглушил поднявшийся в кают-компании шум.
  
  Вошел Бекхарт в сопровождении руководителей научной группы. Они заняли места возле установленного в центре помещения голодисплея.
  
  — До чего же он доволен собой, — заметил Макленнон.
  
  В кают-компании наступила тишина. «Марафон» вышел из гиперпространства. Несколько мгновений спустя голодисплей заполнило изображение безликого шара, вокруг которого появлялись улавливаемые датчиками корабля подробности. Сперва стали видны корабли сопровождения, затем флотилии тральщиков, затем поля безжизненных обломков, оставшихся после сражения с сангари и пиратами Макгроу. Планета, однако, нисколько не изменилась.
  
  Макленнон уже видел ее раньше, так что она нисколько его не впечатлила. Раса строителей Звездного Рубежа уничтожила какие-либо следы рельефа, гладко отшлифовав поверхность.
  
  — Словно гигантский бильярдный шар, — прошептал Мыш.
  
  — Стоит ей раскрыться, и она уже не выглядит столь дружелюбной. — Томас вздрогнул, вспомнив былое. — На ней появляется подобие внезапного прыща…
  
  Кто-то присел рядом с ним. В то же мгновение он увидел, как посыльный-связист что-то шепчет Бекхарту и передает ему лист бумаги. «Что такое?» — подумал он.
  
  — Капитан Макленнон?
  
  Повернув голову, он обнаружил перед собой ту самую блондинку-лейтенанта.
  
  — Да, — ошеломленно пробормотал он.
  
  — Привет. Я Танни Левенталь, из оружейного.
  
  Она придвинула свой миниатюрный задик на сантиметр ближе.
  
  Мыш усмехнулся. Повернувшись, Томас обнаружил, что внимание Шторма полностью сосредоточено на голодисплее — как и внимание Эми, хотя щеки ее покраснели.
  
  — Чем могу помочь? — спросил Томас.
  
  — Ничем. Просто хотела с вами познакомиться. Мне рассказали, кто вы, и я решила, что стоит представиться. Вы ведь знаменитость.
  
  Она положила на его руку свою ладошку — маленькую, горячую и, похоже, крепкую. Он едва не отдернул руку.
  
  Мыш снова неопределенно хмыкнул.
  
  — Странный он, правда? — спросила девушка. — В смысле, Звездный Рубеж.
  
  — Очень. Особенно когда не в духе.
  
  — Ну да, верно. Вы ведь уже тут бывали? Вместе со звездными ловцами?
  
  Разговор длился всего несколько минут, когда девушка вдруг сказала:
  
  — Мне пора. Снова зовут на соляные шахты. Пока.
  
  Она сжала его руку и посмотрела в глаза.
  
  — Пока.
  
  Он ошеломленно огляделся, пытаясь понять, что произошло, пока он отвлекся.
  
  Бекхарт, судя по всему, о чем-то объявил, но Томас пропустил это мимо ушей.
  
  — Что там, Мыш?
  
  — Сейнеры уже его вскрыли. Мы можем послать туда людей. — С трудом сдерживая смех, Шторм кивнул в сторону удаляющейся Танни. — Вот что бывает, когда задаешь вопросы, Томми. Приходит ответка.
  
  Эми все так же яростно смотрела на дисплей, стиснув зубы. Лицо ее побагровело, казалось, еще немного, и из ушей повалит дым.
  
  — Как эта тупая секс-машина вообще попала на такую должность? — спросила она.
  
  — Вероятно, в своей области ей вполне хватает опыта, — продолжая улыбаться, ответил Мыш.
  
  — Нисколько не сомневаюсь. Типичная представительница данной породы.
  
  Мыш дал Макленнону знак, чтобы тот незаметно улизнул. Эми готова была устроить скандал. Скандал, на который она не имела никакого права, поскольку объявила о разрыве отношений с Макленноном.
  
  Встав, Макленнон переместился поближе к адмиралу.
  
  — Можно мне туда отправиться? — спросил он, когда представилась возможность. — Просто полюбопытствовать?
  
  Бекхарт задумчиво взглянул на него:
  
  — Пожалуй, да. Похоже, там безопасно. Там уже неделю работают, и еще ничего не случилось. Но погоди, пока туда не высадятся все ученые. И попроси Эми зайти потом ко мне в кабинет, хорошо? Думаю, у меня найдется для нее работа связной.
  
  — Да, сэр.
  
  Макленнон вернулся к Мышу и Эми. Шторм успокаивал ее, продолжая улыбаться.
  
  — Томми, думаю, я готов принять вызов и сыграть партию. Видишь какой-нибудь свободный стол?
  
  Новостей больше не было, и команда корабля расходилась.
  
  — Вон там. Эми, босс хочет, чтобы ты зашла к нему, когда у тебя будет возможность.
  
  Протолкавшись сквозь толпу, они с Мышом нашли пару свободных мест за столом. Мыш достал дорожные шахматы.
  
  — Может, все-таки хватит лыбиться? Выглядишь как идиот.
  
  — Ничего не могу поделать, Томми. Просто смех разбирает, как она тогда к тебе подъехала. Она — это воистину нечто, согласись?
  
  — Не сомневаюсь. Только что именно?
  
  — Я никак не мог решить, то ли ты немедля на нее набросишься, то ли тебя удар хватит. Впрочем, можешь сам выяснить. Барышня ведь сказала, кто она и где ее найти. Ход за тобой.
  
  На следующий день ученые начали высаживаться на планету. К вечеру того же дня на борт прибыла компания высокопоставленных сейнеров с каменными лицами. Мышу и Макленнону поручили их встретить. На помощь им пришла Эми.
  
  — Что это на тебе надето? — спросил Мыш.
  
  — Моя форма.
  
  — Какая еще форма?
  
  — Полицейская. Ее доставили ночью по распоряжению вашего адмирала.
  
  — Не знал, что у тебя есть такая, — заметил Макленнон. — Мы знакомы уже полтора года, но я ни разу не видел, чтобы ты ее надевала.
  
  — В этом и есть наша ошибка, Мойше. Все это время мы только и делали, что многое друг от друга скрывали.
  
  Предвидя сложный и щекотливый вечер, он не стал спорить.
  
  — Может, ты и права. — Он просмотрел список. — Скольких из них ты знаешь?
  
  Она тоже пробежала список взглядом:
  
  — Лишь немногих, да и то понаслышке. Грубер, Пэйн… Это все капитаны кораблей и командующие флотилиями.
  
  В списке обнаружилось свыше сотни имен.
  
  — Мыш, вряд ли мы сумеем оказать почести всем.
  
  Макленнон взглянул на почетный караул, готовый встретить прибывающих.
  
  — Черт побери, это уж точно. Так мы до завтра провозимся.
  
  Эми слышала достаточно разговоров старших офицеров Флота, чтобы понять, о чем речь.
  
  — Не беспокойтесь, — сказала она. — У нас таких церемоний не бывает, так что они вообще не поймут, в чем дело. Просто будьте с ними любезны.
  
  Мыш отошел поговорить с главным старшиной, командовавшим почетным караулом. Макленнон остался с Эми, уставившись в список и избегая ее взгляда.
  
  — Ты хорошо смотришься в этой форме, — тихо проговорила она. — Столько медалей…
  
  — Бекхарту нравится их раздавать.
  
  — И за эту операцию ты получишь еще одну?
  
  — Вероятно.
  
  — Мойше… Должна тебе кое-что сказать. Когда я говорила, что мы многое друг от друга скрывали… Это я многое от тебя скрывала. И сама себя обманывала. Мне так хотелось поймать тебя в сети потому, что…
  
  Взглянув на Эми, он увидел, что та покраснела:
  
  — Да?
  
  — Мне ужасно стыдно. Я сама себя презираю, когда об этом думаю.
  
  — И что? Мне тоже не нравится то, что я делал.
  
  — Я была особым агентом капитана корабля. Мне полагалось следить за тобой и докладывать ему. Все потому, что он хотел сделать тебя главой тайной службы звездных ловцов. Ты должен был стать важной персоной. А я ею не была и знала, что никогда не стану. Подняться выше я могла лишь в случае смерти Ярла или если бы он покинул «Данион».
  
  Макленнон понял, что она пыталась сказать.
  
  — Все в порядке. Я понимаю. И теперь я знаю, почему твои поступки столь часто казались мне странными.
  
  — Мойше…
  
  — Забудь. Нам и без того нелегко пришлось. Не стоит ворошить прошлое.
  
  Над шлюзом вспыхнул красный свет. По корабельной системе оповещения объявили о прибытии челнока гостей. Всем настоятельно рекомендовалось оставаться вежливыми и дружелюбными при любых обстоятельствах.
  
  Шлюз открылся, из него шагнул рослый и дородный, похожий на медведя мужчина. Он огляделся, будто ожидая атаки легионов тьмы.
  
  — Грубер, — прошептала Эми.
  
  — Бери его на себя, Мыш, — сказал Томас.
  
  — Я?
  
  — У тебя яйца покрепче и обходительности побольше.
  
  Мыш представился как капитан Шторм из штаба адмирала Бекхарта. Представив Томаса и Эми, он предложил ловцам следовать за ним.
  
  Пока сейнеры сходили с корабля, почетный караул стоял вытянувшись в струнку. Космопехотинцы перед входом в кают-компанию тоже продемонстрировали идеальную выправку, вскинув руки в салюте.
  
  Внутри ждал адмирал Бекхарт. Не тратя времени на то, чтобы представиться или извиниться, что собрал всех под дулом пистолета, он продемонстрировал сделанные улантонидами записи. Пока те воспроизводились, Мыш и Макленнон раздали копии имевшихся сведений об угрозе из центра галактики. Эми раздавала копии видеозаписей.
  
  Вспыхнул свет.
  
  — Господа, — сказал Бекхарт, — вы только что увидели причину нашего недружественного поведения. Я готов ответить на любые вопросы. Доктор Ченслор, капитан Макленнон, капитан Шторм и ваша лейтенант Колридж также готовы поговорить с каждым, кто пожелает.
  
  Макленнона удивила выдержка предводителей сейнеров. Даже самые кошмарные сцены на видео не бросили их в дрожь, и они упорно не желали ни с кем общаться.
  
  Капитан «Даниона» отвел Эми в сторону, и между ними разразилась оживленная дискуссия. Остальные лишь задали несколько вопросов, а затем посовещались с Пэйном и Грубером.
  
  Шторма и Макленнона ловцы полностью игнорировали.
  
  — Мы предоставляем все доступные данные, — ответил Бекхарт на вопрос Грубера. — В соответствии с распоряжением Верховного командования вы получили их полностью. Раса из центра угрожает всем нам.
  
  — Никогда не замечал, что у Старика расщепление личности? — сказал Макленнон Мышу. — В нем будто сидят три разных человека — в зависимости от того, с кем он разговаривает.
  
  — Это ко всем нам относится, — усмехнулся Мыш. — Обычно их даже больше трех. Просто у него это сразу заметно.
  
  — Думаешь, они поверят?
  
  — Люди Пэйна — да. Большинство остальных — нет. Грубер, похоже, не намерен ничего принимать на веру. — Он стряхнул пушинку с черного кителя. — Мы жертвы собственной репутации. Они не могут поверить, что мы ведем себя с ними честно.
  
  Как оказалось, Грубер был готов слушать, из-за чего заседание затянулось на несколько часов. Пришли стюарды, накрыли столы и подали обед.
  
  Грубер, похоже, наконец удовлетворился. Его подчиненные направились к выходу, следуя за Мышом к шлюзу.
  
  — Я возвращаюсь на «Данион», — сказала шедшая рядом с Макленноном Эми, уставившись в пол.
  
  — Ладно.
  
  — Мойше… прости меня.
  
  — И ты меня тоже, Эми. За все. Я не хотел сделать тебе больно.
  
  — Будь счастлив, Мойше.
  
  — И ты тоже.
  
  Она вошла в шлюз последней. Мыш повернулся к Макленнону. Томас кивнул.
  
  Мыш приказал закрыть шлюз.
  
  — Думаешь, все получилось? — спросил Макленнон.
  
  — Не знаю, Томми. Не… Томми? Что с тобой? Эй, помогите кто-нибудь! Носилки! Кто-нибудь, принесите носилки!
  
  Худшего приступа у Макленнона еще не случалось. Команде психологов потребовалось три дня, чтобы привести его в чувство.
  
  Для него это оказалось полнейшей неожиданностью.
  
  
  
  23. Год 3050
  
  Основное действие
  
  — Вряд ли тебе стоит лететь, Томас, — сказал адмирал. — Пусть этим занимается Мыш. Что, если у тебя снова случится приступ?
  
  — Все будет хорошо. Спросите лейтенанта Корли. Она говорит, что если и будет очередной кризис, то не раньше чем через неделю.
  
  — Мыш?
  
  — Кто-то ведь должен заглядывать им через плечо, верно? Иначе нам никак не узнать, что они выяснили. Такие уж это люди — будут молчать, пока уверены, что им ничего не грозит. Ученые скорее предпочтут, чтобы их голыми проволокли по улице, чем в чем-то ошибиться. Если Томми полетит с нами, глаз у нас будет вдвое больше.
  
  — Ладно. Томас, ты ведь знаком с женщиной, которая возглавляет команду сейнеров? Поговори с ней. Возьми с собой диктофон. Хочу услышать, что она скажет.
  
  Двенадцать часов спустя Макленнон и Шторм в сопровождении двоих сержантов-космопехотинцев шагнули в холодные металлические коридоры Звездного Рубежа. Стыковочный узел причального отсека находился в добрых двадцати километрах под безликой поверхностью планеты. Стремительный спуск по длинной темной шахте доставил немало мучений. Мыша стошнило.
  
  Космопехотинцы начали выгружать с челнока электрокар.
  
  Мыш прошелся по стальному коридору в сторону от стыковочного узла, вглядываясь в останки центра управления.
  
  — Томми, иди-ка взгляни.
  
  Макленнону пришлось пригнуться, чтобы подойти к Шторму:
  
  — Что?
  
  Он не видел ничего, кроме часового-космопехотинца.
  
  — Возле той штуки, похожей на консоль.
  
  — Ого… Скелет.
  
  В отчетах сообщалось, что по всей крепости встречаются кости. Были обнаружены тысячи скелетов.
  
  — Мы готовы, сэр, — сказал космопехотинец.
  
  Макленнон сделал фотографию костей.
  
  — Ладно. Мыш, давай сперва в исследовательский центр.
  
  — Да. Скорее всего, там все и узнаем.
  
  — Прояви все свое обаяние. Похоже, на Консуэлу эль-Сангу оно действует.
  
  — Разве я когда-то вел себя иначе?
  
  Небольшой электрокар мчался по бесконечным коридорам, совершая опасные повороты и все дальше углубляясь в металлические недра. Водитель-космопехотинец несся с такой скоростью, будто его преследовали призраки строителей крепости. Каждый раз, когда на пути попадался скелет, он вздрагивал. В одном зале, который они миновали, погибла пара десятков строителей.
  
  — Кости, которые изменили и сформировали нашу жизнь, — сказал Томас. — Издалека, подобно принцессам-девственницам.
  
  — Опять тебя тянет на поэзию?
  
  — Как обычно в минуты депрессии. — Он взглянул на космопехотинцев, которые бесстрастно смотрели перед собой. — А здесь все вгоняет в депрессию.
  
  Солдаты походили на роботов. На показанные адмиралом записи они никак не отреагировали. Лишь самоубийственная скорость, с которой водитель гнал машину, свидетельствовала, что хоть кому-то не по себе.
  
  Электрокар нырнул на уровень, где потолки возвышались на сто метров. Вокруг теснились гигантские машины, возвышаясь подобно строениям инопланетного города. Здесь имелись жизнь и свет, но все это было машинным.
  
  — Интересно, что это такое?
  
  — Аккумуляторы для энергетического оружия? — предположил Мыш.
  
  — Некоторые — возможно. А некоторые наверняка проделывают что-то с воздухом.
  
  — Смотри! — вскрикнул Мыш. — Сержант, стоп! Назад… назад… еще немного. Смотри, вон там, Томми. На четвертом помосте снизу.
  
  Макленнон заметил маленького бесполого робота, который трудился над боковой поверхностью возвышающегося сооружения.
  
  — Ремонтный робот?
  
  — Угу. Ладно, сержант. Поехали дальше.
  
  Они спустились еще на несколько уровней, некоторые со столь же высокими потолками. Им встречались другие мобильные машины, десятка разных конструкций.
  
  Судя по всему, погибли лишь строители крепости. Сама же она была вполне жива и здорова. Шторм и Макленнон не заметили следов упадка.
  
  — Будто идешь через кладбище, — сказал Мыш после того, как водитель проехал через обширное открытое пространство, где аккуратными рядами лежали сотни скелетов. — Аж мороз по коже.
  
  — Знаешь что, Мыш? Думаю, это на самом деле пирамида, а вовсе не крепость.
  
  — Шутишь?
  
  — Почему бы и нет? Сам подумай. Можешь представить хоть какую-то стратегическую причину, чтобы поместить здесь планету-крепость?
  
  — Конечно.
  
  — Например?
  
  — Там, дальше — Магеллановы облака. Если бы мне сел на хвост кто-то, готовый потратить несколько сотен тысячелетий на завоевание галактики, я бы сперва построил неприступную крепость, прикрывая отступление. А потом уже — прыгнул бы в какое-нибудь более дружелюбное звездное скопление.
  
  — Ну и кто из нас больший романтик?
  
  — Да уж, романтик, черт побери.
  
  — Они могли бы просто ее обойти, Мыш.
  
  — Эти твари из центра ничего не обходят. Они торчали бы тут, пока бы ее не вскрыли.
  
  — Может, ты и прав, но я все же предпочту придерживаться своей теории.
  
  Несколько минут спустя они добрались до исследовательского центра. Макленнон сразу нашел Консуэлу эль-Сангу и, к своему удивлению, обнаружил, что та по отношению к нему ничуть не враждебна.
  
  — С чего бы? — спросила она. — Я не сейнер, а всего лишь пленный ученый.
  
  — Не знал.
  
  Он представил Мыша, подумав, не слышала ли она что-нибудь от Эми.
  
  — Мойше… или теперь к вам следует обращаться иначе?
  
  — Макленнон, Томас. Но можете называть меня так, как вам удобно.
  
  — Томас, для меня это самое увлекательное время в жизни. Мы наконец можем сравнить ваши и наши наблюдения… Будто открывается новая вселенная. Идем. Покажу, чем мы занимаемся.
  
  Походка ее выглядела по-девичьи упругой, хотя сила тяжести здесь была выше, чем обычно у сейнеров.
  
  Мыш вопросительно поднял брови. Макленнон пожал плечами:
  
  — Идем, пока она не передумала.
  
  В соседнем зале, где длинными рядами стояли сотни складных столов, трудилась армия исследователей. Большинство столов были завалены артефактами, бумагами или инструментами ученых и их помощников. В стороне у большого компьютерного терминала высотой по пояс суетились техники с коммуникаторами.
  
  — Люди за столами изучают артефакты и заносят их в каталог, — объяснила Консуэла. — Мы привезли в помощь исследователям несколько тысяч добровольцев. Каждый раз, когда они что-то находят, сообщают в центр связи, и мы посылаем специалиста, чтобы обследовал это место. Постоянно идут переговоры с вашими людьми, ведущими раскопки на Луне. Люди за терминалом пытаются перепрограммировать главный мозг Звездного Рубежа, чтобы работать с ним напрямую.
  
  — Вы нашли ключ к языку строителей? — спросил Томас.
  
  — Нет. Это уже после того, как мы сможем говорить с компьютером.
  
  — Не совсем понял. Разве не наоборот?
  
  — Все происходит таким образом: звездные рыбы общаются с машиной и передают информацию ментотехникам, которые, в свою очередь, передают ее компьютерщикам. Те создают параллельные тестовые программы, и связисты отправляют их нам. Здешние компьютерщики пытаются загрузить их в главный мозг. Звездные рыбы читают ответ и снова пересылают его ментотехникам. И так по кругу. Суть в том, чтобы помочь компьютерам разработать общий язык. Пока что нам удалось добиться общения лишь на уровне пиджина, но, кажется, мы уже на грани прорыва.
  
  — С математикой должно быть все просто, — заметил Мыш. — Она одинаковая во всей вселенной. Но я понимаю, что к более абстрактным концепциям перейти не так-то легко.
  
  — К несчастью, мы используем не математический интерфейс, — ответила Консуэла. — Звездные рыбы не мыслят математически. Их понятие числа сводится к «один-два-три-много».
  
  — А ты говорил, что они умные, Томми.
  
  — Да, умные, — кивнула Консуэла. — Но они руководствуются скорее интуицией, чем эмпирическим разумом. Впрочем, мы делаем успехи. Когда наши компьютеры смогут соединиться…
  
  — Будьте осторожны, — предупредил Макленнон. — Очень, очень осторожны.
  
  — Почему?
  
  — Это ведь главная машина, так?
  
  — Так говорят рыбы.
  
  — Ясно. Значит, она большая и мощная. Возможно, она с вами играет. И она безумна.
  
  — Да брось, — возразил Мыш. — Как машина может сойти с ума?
  
  — Не знаю. Но во время первого сражения я пребывал в контакте, и меня коснулось нечто, несомненно исходившее из ее микроэлектронного разума. Боюсь, она может воспользоваться своими способностями, чтобы захватить контроль над вашими командными компьютерами.
  
  — Он прав, капитан. Томас, мы знаем. Это реальная сложность. Большая часть звездных рыб плывут со стадом по воле волн, и лишь немногие помогают нам общаться с машиной. Похоже, у нее есть несколько психологических проблем — одиночество, комплекс бога, глубоко запрограммированные ксенофобия и воинственность… В конце концов, это всего лишь управляющий разум оружейной системы.
  
  — Оборонительное оружие, — предположил Макленнон. — Мыш над этим посмеялся, но если подумать… Что, если Звездный Рубеж — пирамида?
  
  — Не понимаю.
  
  — Пойду прогуляюсь, — сказал Мыш. — Не убегай без меня, Томми.
  
  — Не убегу. Я имел в виду, что он служит той же цели, что и египетские пирамиды на Старой Земле.
  
  — Гробница? Вряд ли. Подобная мысль не нова, но по большей части это лишь метафора.
  
  — Предположим, что строители знали… У вас нет всех данных. — Он изложил свои подозрения насчет расы из центра и возможного бегства от них расы строителей. — В конце концов они уперлись в тупик. Бежать больше некуда, разве что прыгнуть в Магеллановы облака. Думаю, они сдались. Остановились, построили себе пирамиду, сложили внутри сокровища и умерли.
  
  — Что ж, вполне романтическая теория, вписывающаяся в известные факты, — улыбнулась эль-Санга. — И часть тех, которые, как я думаю, вы придумали сами. Весьма изобретательно, Томас. Полагаю, мы сможем дать ответ, когда завершим контакт с главным компьютером.
  
  Ему вспомнился случай из детства. Он обнаружил — насколько мог впоследствии понять, самостоятельно, — что А в квадрате плюс В в квадрате равно С в квадрате, и пребывал на седьмом небе от счастья, пока не рассказал об этом приятелю. Тот рассмеялся и сказал, что Пифагор опередил его на три с половиной тысячи лет.
  
  Столь же опустошенным он чувствовал себя и теперь.
  
  — Я слышала, вы с Эми расстались?
  
  — Да. Не думал, что вы знаете.
  
  — Она вчера звонила. И была очень расстроена.
  
  — Она восприняла на свой счет то, что таковым не являлось.
  
  — Мне тоже так показалось. Естественно, ее слова нельзя считать непредвзятыми, но у меня сложилось впечатление, что вы пытались сделать лучше для всех.
  
  — Пытался. Не знаю, насколько получилось.
  
  — Начнем с того, что вам вообще не стоило заводить отношения. Планетяне и сейнеры говорят на разных языках. Я живу среди них уже тридцать шесть лет, но у меня до сих пор проблемы.
  
  — Мы оба чего-то искали. И ухватились за первую же возможность.
  
  — Я тоже через это прошла.
  
  — Помогите ей, ладно? Я вовсе не хотел сделать ей больно.
  
  — Постараюсь. И не вините себя так. Она куда крепче, чем может показаться. Просто ей нравится внимание.
  
  — Я думал, вы подруги.
  
  — Какое-то время она была мне больше чем подругой, капитан. Пока не встретила Генриха Кортеса.
  
  — Гм…
  
  — Эй, Томми! — На них, будто мини-колесница Джаггернаута, обрушился Мыш. — Давай сюда.
  
  Развернувшись, он помчался в обратную сторону.
  
  — Извините, Консуэла. — Он бросился следом за Мышом. — Что там?
  
  Мыш остановился.
  
  — Я только что говорил с девчонкой, которая занимается для ловцов тем же, чем и мы для Бекхарта. Она вне себя от злости. Некоторые эти клоуны тут уже десять дней. Ловцы высадили восемь тысяч человек. И они даже не взглянули на системы вооружения. Их это вообще не волнует. Все, что их интересует, — сбор сломанных зубных щеток и сортировка старых костей.
  
  — Они еще до этого доберутся, Мыш. Тут столько всего нового, пусть сперва немного привыкнут. К тому же им нужно установить связь с главным компьютером. Если сумеют, можно будет сэкономить время. В перспективе машина могла бы перепрограммировать оружие для нас. Тогда не придется снимать отсюда старое оружие, отправлять его на орбиту и строить вокруг него корабли.
  
  — Ладно, — успокоился Мыш. — Может, ты и прав. Но мне все равно не по душе, что все заняты чем-то другим, хотя настоящая причина, по которой мы здесь, — именно оружие.
  
  — Что, если технология этого оружия требует других технологий?
  
  — В каком смысле?
  
  — Вернись на сто лет назад и сделай импульсный гразер на основе доступных тогда технологий. Ничего у тебя не получится. Придется создать технологию для создания технологий для изготовления импульсных аккумуляторов. Верно?
  
  — Порой ты совсем мне не нравишься, Томми, — улыбнулся Мыш. — Ладно, скажу даме-сейнеру, пусть потерпит.
  
  — Разрешите обратиться? — К ним подошел старший из сопровождавших их космопехотинцев.
  
  — Да, сержант? — спросил Томас.
  
  — Адмирал передает вам свои лучшие пожелания, господа, и требует немедленного возвращения на корабль.
  
  — Что случилось?
  
  — Он не говорил, сэр. Просто велел передать, что это крайне важно.
  
  Мыш и Макленнон озадаченно переглянулись.
  
  Они еще не успели покинуть планету-крепость, когда известие уже достигло всех в зале. Звездные рыбы вступили в короткую стычку с акулами. Появились стаи хищников, и постоянно прибывали все новые.
  
  — Черт побери! — проговорил Томас. — Я совсем о них забыл.
  
  — Зато они о нас не забыли, — проворчал Мыш. — Проклятье!
  
  Все засуетились. Нарастала паника. К ним кинулся доктор Ченслор:
  
  — Я слышал, вы возвращаетесь на корабль. Отдайте это адмиралу, на всякий случай. — Он сунул в руки Макленнону папку. — Спасибо.
  
  Доктор метнулся к работавшим у компьютера, которые пытались подготовиться к немедленному отключению всех устройств в случае нападения акул.
  
  — Лучше бы они приказали этому идиотскому ящику самому решить их проблему, — сказал Мыш, когда они отъехали. — Что он тебе дал?
  
  — Свои заметки. Нечто среднее между дневником и научными записями.
  
  — Дай мне часть.
  
  Водитель гнал электрокар еще быстрее, чем когда ехал сюда.
  
  — Вот тут кое-что интересное, — сказал Мыш. — Никакой обстановки.
  
  — Что?
  
  — Исследователи не нашли никаких предметов обстановки. Вот тебе и теория насчет пирамиды.
  
  — Он прав. Я не видел ничего, кроме машин. И все трупы лежат на полу.
  
  — Может, это тоже захватчики?
  
  Макленнон пожал плечами:
  
  — А вот и кое-что интересное для тебя. Насколько, по-твоему, велик Звездный Рубеж?
  
  — Гм… величиной с Венеру?
  
  — Близко к тому. Величиной с Землю минус два процента. Но сама планета меньше Марса. Все остальное — искусственное сооружение.
  
  — Что?
  
  — Это его слова. Так что ставлю тебе вопрос. Поскольку большая часть сооружения содержит пустоты, каким образом тут возникла такая сила тяжести? На пару десятых больше обычной земной?
  
  — Да брось, Томми, — усмехнулся Мыш. — Может, все дело в машинах.
  
  — Нет. Тебе это наверняка понравится. Судя по записям, строители, прежде чем приступить к работе, взяли небольшую планету и гладко ее отполировали, а затем покрыли слоем нейтрония. Сама крепость плавает в нейтронии, который, возможно, является подушкой против тектонической активности.
  
  — Ого! — Мыш вцепился в борт электрокара, водитель которого совершил крутой поворот. — Как им удалось стабилизировать нейтроний?
  
  — Если это узнать, а также выяснить, как они его добыли, мы с тобой станем богаты.
  
  — И в чем подвох?
  
  — Тут ничего об этом не говорится. Возможно, подразумевается. Я не видел ни на лунных раскопках, ни в Трех Небесах ничего такого, что свидетельствовало бы о подобном уровне технологии.
  
  — Значит, тот маленький народец — все-таки незваные гости. Вроде нас.
  
  — Может быть.
  
  Макленнон представил варваров бронзового века, разбивших лагерь на улице города космической эпохи.
  
  — Только не молчи. Мне совсем не хочется думать о полете.
  
  
  
  У входного шлюза «Марафона» их встретил лейтенант Флота:
  
  — Прошу за мной, господа.
  
  Адмирал уже ждал их на мостике:
  
  — А, Томас. Я уже начал беспокоиться.
  
  — Что-то серьезное, сэр? Мы вечность не спали.
  
  — Да, серьезное. Но сейнеры говорят, что вряд ли все рухнет сию минуту. Так что отдохните как следует, прежде чем отправиться дальше.
  
  — Дальше?
  
  — Я посылаю тебя на «Данион». Мне нужно, чтобы ты вошел в контакт и сообщал «Ассирийцу» и «Пруссаку» данные для управления огнем в реальном времени.
  
  — Да вы шутите.
  
  — С чего бы? По моим расчетам, они вполне способны расчистить заварившуюся там кашу. Заодно есть возможность показать Груберу, что может случиться, если он начнет хитрить.
  
  — Во-первых, сэр, вы настроены чересчур оптимистично. Акулы невероятно смертоносны. Если их вывести из себя, они выбрасывают антиводород. Во-вторых — почему именно я? Это может сделать любой ментотехник сейнеров, и даже лучше. Они лучше подготовлены.
  
  — Мне нужен ты. Мне не нужен сейнер, который подправит данные, чтобы выставить нас в невыгодном свете.
  
  — Это обязательно?
  
  — Это приказ.
  
  — Тогда пусть это будет другой корабль. На «Данионе» меня линчуют.
  
  — «Данион» выбрал Грубер. И этот корабль мы знаем. У Грубера тоже есть свои секреты.
  
  — Спасибо огромное, сэр.
  
  — Если хочешь отказаться, корабельный юрист тебя поддержит, — театрально прошептал Мыш. — Ты не обязан работать, находясь под арестом.
  
  — У меня и без того проблем хватает, чтобы еще больше злить Старика.
  
  Бекхарт яростно взглянул на Мыша:
  
  — Полетишь с ним, сынок. В роли главного телохранителя. Возьми с собой двоих космопехотинцев. Томми, если это поможет, зайди перед отлетом к психологам.
  
  — Так и сделаю.
  
  
  
  «Данион» нисколько не изменился — вот только вокруг теперь не было дружеских лиц. У входного шлюза их встретила Эми в сопровождении отряда мрачных охранников. Она усадила всех в небольшие машины, и процессия тронулась с места.
  
  Люди плевали и ругались им вслед.
  
  — Слушай, — спросил Мыш, — откуда все про нас знают?
  
  — Здесь не Флот, — коротко ответила Эми.
  
  — Будешь продолжать в том же духе — никакой любви между нами не останется, — рассмеялся Мыш.
  
  Эми со злостью развернулась к нему.
  
  — Спокойно, — сказал Макленнон. — Нам нужно выбраться отсюда живыми.
  
  Над головами пролетел какой-то брошенный предмет.
  
  — Видел? — сдавленно проговорил Мыш. — Это Кэнди швырнула… Она еще хотела выйти за меня замуж.
  
  — Эми, ты показывала людям те видеозаписи?
  
  — Какие записи?
  
  — Про расу из…
  
  Мыш ткнул его в бок:
  
  — Тут попахивает маленьким политическим жульничеством, приятель. Небольшой хитроумной цезурой. Старик Грубер боится, что не удержит людей в узде, если они узнают, что происходит на самом деле.
  
  — Не вам это обсуждать, — бросила Эми.
  
  — Боже упаси! — усмехнулся Мыш. — Ни за что, дорогая. А если все-таки буду — что ты сделаешь?
  
  — Вчера я виделся с Консуэлой, — сказал Макленнон, уводя разговор в другую сторону.
  
  Эми тут же смягчилась:
  
  — Как у нее дела?
  
  — Помолодела на двадцать лет. Счастлива, будто маленькая девочка в кондитерской лавке. Надеется, что ты к ней прилетишь.
  
  — А ты сам был там, у них?
  
  — Вчера. Очень интересно. Но вряд ли мы получим больше ответов, чем вопросов.
  
  Процессия из машин въехала в сектор управления. За ними закрылась огромная дверь, изолировав от остальной части корабля. Мыш вслух поинтересовался зачем, но никто не ответил. Макленнона уже ждали техники из бывшей команды, Ганс и Клара. Особого дружелюбия на их лицах заметно не было, но и враждебности они проявляли куда меньше, чем все, встреченные до этого. Клара даже улыбнулась:
  
  — С возвращением, Мойше. Для тебя даже оставили твою старую койку.
  
  — Клара, прежде чем начнем, я хотел бы кое с кем тебя познакомить. Раньше возможности так и не представилось. Это Эми.
  
  — Эми, — Клара протянула руку, — я столько о вас слышала, пока Мойше работал с нами.
  
  Сняв китель, Макленнон отдал его Мышу. Сержанты-космопехотинцы осмотрели койку и подсоединенные к ней устройства, после чего расположились по обе стороны так, чтобы не мешать.
  
  В контактной группе наступила тишина. Все таращились на них. Судя по всему, о гостях никого не предупредили.
  
  Томас вытянулся на койке.
  
  — Клара, я не уверен, что у меня снова все получится.
  
  — Такое не забывается. Ганс?
  
  — У тебя отросли волосы, Мойше, — сказал Ганс. — Придется как следует их намазать.
  
  — С тех пор как мы оказались на Сломанных Крыльях, у меня не было времени подстричься.
  
  Он вздрогнул, почувствовав, как Ганс втирает жирную массу в кожу головы, а потом еще раз, когда юноша натянул на его голову сетку. Мгновение спустя голову полностью поглотил шлем.
  
  — Рыба уже ждет, Мойше, — сказала Клара. — Просто входи в контакт. И удачи.
  
  Его охватила полная сенсорная депривация, а потом он оказался во вселенной звездных рыб.
  
  Звездный Рубеж выглядел как огромный молочный шар, окруженный бесчисленными золотистыми футбольными мячами и иглами. Три боевых корабля класса «империя» превратились в ползучие разноцветные водовороты. Они уже пребывали в полной боевой готовности, включив мощнейшую защиту. Вдали на фоне кораблей скользили золотые драконы.
  
  А позади драконов, на фоне галактики…
  
  «Господи!» — подумал Макленнон.
  
  Он увидел огромные красные тучи, затмевавшие усыпанный звездами галактический небосклон. Акул было столь много и они были столь возбуждены, что он не мог различить каждую по отдельности.
  
  — Да, человек-друг Мойше. Скоро нападут, — послышался голос в голове.
  
  — Пузан!
  
  — Привет. С возвращением. Твой разум сообщает о многих пережитых приключениях, человек-друг Мойше. И я вижу открытую дверь там, где прежде лежали тени.
  
  — Что, во имя всего… Ты изменился, Пузан. Ты стал поэтом.
  
  В голове отдался похожий на звон колокольчиков смех.
  
  — Мне повезло, человек-друг Мойше. Сперва контактер-шпион, научивший меня шутить, а потом контактер-она, преисполненная поэзии. — (Макленнон почувствовал, как звездная рыба проникает вглубь него, рыская в потаенных местах и изучая все секреты и страхи, до которых не могла добраться раньше.) — Ты быстро вспоминаешь, человек-друг Мойше.
  
  В то же мгновение послышался голос извне:
  
  — Контактер, говорит связь. У нас открыт канал связи с системой управления огнем «Ассирийца» и «Пруссака». Прошу сообщить, когда будете готовы.
  
  Макленнона охватил страх, но звездная рыба успокоила его мысленным касанием.
  
  — Я готов, — ответил он.
  
  Он услышал, как связисты «Даниона» установили контакт с дредноутами. Слышались переговоры кораблей Флота и флотилий сейнеров, объявивших боевую тревогу. Он наблюдал со стороны, как корабли Флота окутывают защитные экраны. Два гигантских боевых корабля двинулись навстречу грозовым тучам акул.
  
  Акулы почуяли атаку до ее начала. Внезапно они стали появляться повсюду, пытаясь добраться до атакующих и кораблей позади них.
  
  Макленнон ощутил, как через мозг поступает на «Данион» поток данных от Пузана. Затем последовал ответ «Ассирийца» и «Пруссака», оружие которых разорвало саму ткань пространства. Акулы погибали сотнями.
  
  Но десятки и сотни их, сумевшие проскользнуть, устремились к собравшимся вокруг Звездного Рубежа кораблям.
  
  Через десять минут пространство вокруг засветилось от выбросов энергии. А еще через десять — Макленнон почувствовал гнетущее отчаяние. Он сразу же понял, откуда оно исходит.
  
  — Что случилось, Пузан? — спросил он.
  
  — Слишком много акул, человек-друг Мойше. Атака была ошибкой. Даже ваши большие корабли-которые-убивают не смогут продержаться.
  
  Макленнон оценил положение. Да, космос вокруг светился алым, но очевидных признаков поражения не наблюдалось.
  
  И тем не менее звездные рыбы могли предвидеть развитие событий раньше, чем самый быстрый созданный человеком компьютер.
  
  Томас понял это еще через пятнадцать минут. Стаи акул погибали, сталкиваясь с защитой кораблей и постепенно перегружая ее. Так происходило с каждым кораблем. Возле Звездного Рубежа по крайней мере десяток кораблей охватило пламя, которое могло гореть везде, — газы из антиматерии постепенно аннигилировали металл корпусов.
  
  Становилось все хуже.
  
  — Мойше? — донесся до него словно через полгалактики голос Клары. — Ты уже слишком долго там пробыл. Хочешь выйти?
  
  — Нет. Я прекрасно себя чувствую.
  
  — Тебя трясет.
  
  — Все в порядке. Слишком уж там тяжко.
  
  Даже Пузан не мог сдерживать страх, как ни пытался. Звездную рыбу охватила тревога при виде того, как уничтожают ее соплеменников.
  
  Становилось все хуже.
  
  «Пруссак» вынужден был отступить. Акулы с удвоенной силой обрушились на «Ассирийца». «Габсбург» подхватил контакт и сменил «Пруссака».
  
  Эскадрильи Флота справлялись куда лучше, чем флотилии звездных ловцов. Сквозь их завесу огня невозможно было пробиться.
  
  — Прорвались! Прорвались! — послышался вопль.
  
  Сперва Макленнон подумал, что акулы добились победы. Лишь когда Пузана охватило ликование, стало ясно, что положение радикально изменилось.
  
  Акулы обратились против себя самих, разбиваясь на пары и сражаясь насмерть в чудовищных яростных поединках. Победители искали новые жертвы. Тот тут, то там некоторые обращались в бегство.
  
  Через полчаса не осталось никакого красного свечения, кроме исходившего от клочьев мертвых акул. Космос теперь кишел пришедшими на смену акулам стервятниками. Пузан хихикал, будто подросток над неприличным анекдотом.
  
  — У нас снова получилось, человек-друг Мойше. Когда казалось, будто невозможно. Воистину величественная победа. Величественнее не бывает. Могу поспорить, у стада и тральщиков больше не будет проблем с акулами, пока существует человечество. Их столько тут погибло…
  
  — Мойше? — спросила Клара. — Как ты там? Думаю, пора тебя вытаскивать. Ты там уже слишком долго.
  
  Макленнона охватила грусть. Мгновение он не мог понять ее причины, а потом сообразил. Пузану жаль было с ним расставаться. Звездная рыба знала, что на этот раз они прощаются навсегда.
  
  — Не знаю даже, что сказать, Пузан. Я уже однажды прощался.
  
  Пузан попытался слабо пошутить. Макленнон натужно рассмеялся.
  
  — Что, не очень?
  
  — Не очень. Не забывай меня, Пузан.
  
  — Всегда буду тебя помнить. Шпион из мира твердой материи останется бессмертным в памяти стада. Будь счастлив, человек-друг Мойше. И помни — против убийц планет тоже есть надежда. Старейшины велели тебе об этом сказать. Этих убийц помнят по другим галактикам. И их уже удавалось остановить.
  
  — Другим галактикам?
  
  — Рано или поздно они появляются во всех галактиках, человек-друг Мойше. Они — орудия Первой расы, изначального народа из темной материи. Они не стареют и не умирают. Они не рождаются, как вы, но собираются в машинных утробах из частей взрослых. Они искусственные. Они не мыслят, как вы, а знают только свою задачу.
  
  Макленнон чувствовал, что звездная рыба сражается с чуждыми для ее разума понятиями. В том, что пытался сообщить Пузан, ощущалась некая невероятно древняя аура. Казалось, он стремился придать старому преданию относительную точность мыслей современного человека.
  
  — Они зачищают планеты, готовя их для Первой расы, человек-друг Мойше. Но Первой расы больше нет, и некому ни завладевать планетами, ни положить конец работе своих орудий. Они исчезли еще до того, как возникла ваша родная звезда.
  
  — Кто построил Звездный Рубеж? Не знаешь?
  
  — Как вы и полагали — маленький народец из твердой материи. Те, чьи кости вы нашли. Они были врагами Первой расы. Они победили, но им до сих пор приходится бежать от орудий врагов.
  
  — Но…
  
  Пузан понял, о чем хочет спросить Макленнон, прежде чем вопрос возник у того в голове.
  
  — Их раса столь же древняя, человек-друг Мойше. Они бегут, а убийцы планет их преследуют. Они уже не впервые пролетали через нашу галактику. Ты ничего не знаешь про Звездный Рубеж. Он стар, человек-друг Мойше. Старее камней Земли. Враги убийц планет — всего лишь призраки тех, кем когда-то были. Они постоянно гибнут, и их становится все меньше, но они всегда оставляют на своем пути ловушки для врагов. Наше стадо знало их давно, человек-друг Мойше, в иные эпохи, когда галактики были молоды и ближе друг к другу и наши предки плавали в соединявших их потоках.
  
  — А ты склонен к поэзии.
  
  — Наши настроения переплетаются, человек-друг Мойше. Настроения переплетаются.
  
  — Мойше? Тебе не стоит там больше оставаться. — Голос Клары казался еще более далеким, чем прежде.
  
  Он ощутил ее тревогу.
  
  — Контактер? Говорит связь. Мы разрываем контакт.
  
  — Вас понял. Пузан, я…
  
  — Возвращайся к себе, человек-друг Мойше. Ты будешь помнить все.
  
  Слова звездной рыбы озадачили Макленнона. Что он будет помнить?
  
  Что-то обрушилось на его разум сокрушительной волной. Он в панике дернул вверх аварийный переключатель.
  
  — Пузан… Друг мой… — То был последний мысленный вопль, прежде чем его окутала тьма.
  
  Боль!
  
  Ошеломляющая боль, хуже любой мигрени. Голова раскалывалась на части.
  
  Он закричал.
  
  — Держите его! — заорал кто-то.
  
  Он извивался, пытаясь вырваться из удерживавших рук. Что-то воткнулось в кожу, и по всему телу разошлось расслабляющее тепло. Боль ослабевала. Вскоре он смог открыть глаза, не опасаясь яркого света.
  
  — Отойдите! — бросила кому-то Клара. — Мойше, как ты себя чувствуешь?
  
  — Будто меня коснулась сама смерть. Смерть.
  
  — Я же говорила тебе: выходи, — проворчала она, облегченно вздохнув. — Почему ты задержался?
  
  — Пузан рассказывал про Звездный Рубеж. Рубеж. Про то, кто его построил, и про расу из центра. Центра. Это было очень важно. Важно.
  
  — Ты слишком перестарался.
  
  — Сделай мне еще укол. Укол. Все будет хорошо. Хорошо. Как сражение? Сражение? Что вообще случилось? Случилось?
  
  Ганс придержал его руку, пока Клара делала второй укол. Боль отступила. Осталось лишь легкое раздражение в глазах, будто от инфекции в пазухах.
  
  — Им удалось совершить прорыв с главным компьютером Звездного Рубежа, Мойше, — сказал Ганс. В голосе юноши теперь не чувствовалось ни малейшей враждебности. — Тебе удалось достаточно долго удерживать акул. Как только нашелся ключ, компьютер за несколько секунд расшифровал наш язык и понял, в чем проблема. А потом поступил с акулами так, как поступил.
  
  — И что он сделал? Сделал?
  
  Подошел Мыш, глядя в глаза Макленнону.
  
  — Мы надеялись, ты нам расскажешь. Ты же там был.
  
  — Я не знал, что происходит. Происходит. Минуту назад у нас не было никакой надежды. Надежды. А потом вдруг на акул обрушился ураган или что-то вроде. Что-то вроде.
  
  — Это ведь не «имперцы» так сработали?
  
  — Они отлично справились. Лучше, чем вся флотилия Пэйна, флотилия Пэйна во время первого сражения. Сражения. Думаю, Грубер, Грубер будет впечатлен. Впечатлен. Такого попросту никто не ожидал. Ожидал.
  
  — Что это с ним? — нахмурившись, спросил Мыш у Клары.
  
  — Не знаю. Никогда такого раньше не видела.
  
  — Что именно со мной? Со мной?
  
  — Ты все время повторяешься.
  
  — В каком смысле? Смысле?
  
  — Как скоро его можно будет забрать? — спросил Мыш.
  
  — Когда угодно, — ответила Клара. — Но ему стоило бы остаться здесь. Наши медики знают, как справляться с проблемами ментотехников.
  
  — Нет. Адмирал хочет его видеть прямо сейчас. Давай, Томас. Спускай ноги. Посмотрим, сможешь ли ты встать.
  
  — Никаких проблем. Проблем.
  
  Он чувствовал слабость, но двигаться вполне мог. Почему все на него так смотрят?
  
  Внезапно он начал вспоминать:
  
  — Он сказал, что я буду все помнить. Помнить.
  
  — Кто сказал? — спросил Мыш, ведя Макленнона к двери и ждавшему снаружи электрокару.
  
  — Пузан. Звездная рыба. Рыба. Я начинаю… начинаю… Мыш, мне нужно увидеться с адмиралом. Адмиралом. Я помню все, что известно рыбам про расу из центра и их врагов. Врагов. — Он повернулся. — Клара, рад был видеть тебя снова. Снова. Ганс, будь хорошим мальчиком. Слушайся бабушку. Бабушку.
  
  Он протянул правую руку. Ганс удивленно ее пожал:
  
  — Конечно, Мойше. Удачи.
  
  Он взглянул на Клару.
  
  — Удачи, Мойше, — сказала та. — Может, ты когда-нибудь снова нас удивишь.
  
  Макленнон слабо улыбнулся:
  
  — Надеюсь, что нет. Нет. В любом случае — больше никаких сражений. Сражений. Мыш, идем. Идем.
  
  Его мучила тревога. Хотелось сообщить обо всем, что он узнал, прежде чем воспоминания угаснут.
  
  Прежде чем подняться на борт челнока, Мыш задержался, чтобы поговорить с Эми.
  
  — Удачи тебе, — сказал он. — И будь счастлива. То, что случилось, — не твоя вина. Можно сказать, это судьба.
  
  — Знаю, Мыш. Но от этого не менее больно. — Она слабо улыбнулась. — Великое предназначение? Может, оно и к лучшему. Прости, что оказалась такой сукой.
  
  — Без проблем, — пожал плечами Мыш. — Удачи.
  
  — Позаботься о Мойше. — (Мыш бросил на нее косой взгляд.) — Он твой друг, но он и мой муж, которого я буду всегда помнить. — Она наклонилась ближе и прошептала: — Обещай, что ничего не скажешь, пока он не пойдет на поправку. У нас будет ребенок.
  
  — Обещаю. Сейчас у него и без того хватит забот.
  
  Шторм помахал ей из люка и нашел свободное место. Он был настолько ошеломлен, что полет даже не особо его беспокоил.
  
  Макленнон сидел напротив, рядом с космопехотинцами, и что-то лихорадочно писал.
  
  
  
  24. Год 3051
  
  В то же время
  
  Первая защитница Уланта отдала приказ. «Прыгуны» покинули корабли-матки. Истребители-перехватчики заняли исходные позиции для преследования, готовые погнаться за любым вражеским кораблем, удирающим с поля боя. «Имперцы», «завоеватели» и аналогичные им корабли Уланта, Токе, Хар’меля и аЧифНта пришли в движение. Их прикрывали крейсеры, фрегаты и бомбардировщики. Рой похожих на комаров одноместных корабликов набирал относительную скорость, готовясь к тому, чтобы совершить молниеносный бросок сквозь врага, выпуская торпеды и энергетические заряды. А также — собирая точные разведданные для главных боевых компьютеров Первой защитницы.
  
  Раса из центра галактики ничего не подозревала. Даже те, кого они атаковали, не имели ни малейшего понятия, что им пришли на помощь.
  
  В этой операции воплотились многолетние планы улантского штаба. Это была их игра. Впервые военные Конфедерации получали приказы от командующих извне. Даже воины-токе оставили собственную гордость и приняли распоряжения от более осведомленных, чем они, командиров.
  
  Во флоте союзников были представлены двенадцать суверенных правительств пяти рас.
  
  «Прыгуны» материализовались посреди сил противника, израсходовав все боеприпасы до того, как враг успел ответить, а затем вернулись к кораблям-маткам, чтобы пополнить запас.
  
  Несколько секунд спустя из гиперпространства вышли одноместные корабли.
  
  Сражаться на одноместных кораблях-разведчиках могли лишь представители особой породы — эгоисты и солипсисты, убежденные в собственной неуязвимости. Те, кого не пугало осознание, что их, по сути, ничто не защищает, кроме скорости и невероятной маневренности.
  
  Одноместные корабли проносились сквозь боевой флот из центра галактики, выпуская самонаводящиеся ракеты и энергетические лучи из единственных орудий на носу. Для некоторых скорость оказалась помехой. Беспорядочно перемещающихся вражеских кораблей было столь много, что это приводило к столкновениям.
  
  В компьютеры Флота союзников поступали данные. На огромных дисплеях флагмана Первой защитницы и кораблей поддержки появлялись сведения о размере, расположении, направлении движения и скорости кораблей противника. Принадлежащие атакуемой расе опознавались и помечались как дружественные. Вражеские флагманы помечались как заслуживающие особого внимания при следующей вылазке «прыгунов».
  
  Генеральный штаб Уланта тщательно спланировал всю операцию. Обошлось без неприятных сюрпризов.
  
  Тяжелые корабли обрушились на технологически отсталого противника.
  
  Преимущество было полностью на стороне союзников — за исключением того, что противник превосходил их численностью во сто крат.
  
  Раса из центра галактики действовала прямолинейно — когда они больше не могли сражаться с каким-либо кораблем, они прибегали к помощи челноков, пытаясь высадиться на планету. Та горстка, что добиралась до поверхности, сразу же начинала искать, кого бы убить, и так продолжалось до тех пор, пока не убивали их самих. Тактика их была крайне ограниченной — как в космосе, так и на земле.
  
  Там, где в качестве единственной стратегии выступало подавляющее численное превосходство, тактика не требовалась.
  
  Казалось, страх был им незнаком, и сама их сущность не позволяла отступить. Они сражались и умирали, позволяя другим занять их место.
  
  Единственными кораблями, покидавшими поле боя, были курьеры, стартовавшие с интервалом в десять часов. С ними расправлялись истребители-перехватчики, так же как и с прибывавшими курьерами.
  
  Один за другим корабли союзников погибали или получали повреждения, лишавшие их возможности сражаться.
  
  На сороковом часу операции, изначально рассчитанной на сотню часов, Первая защитница связалась по межзвездной связи с Улантом, выразив опасения, что ее командование не в состоянии справиться с задачей. Фактические потери составляли двадцать четыре процента, а приблизительное текущее соотношение сил — семьдесят к одному в пользу противника.
  
  Приведенные ею цифры не учитывали расстановку сил. Ее корабли сосредоточились на наиболее важных и опасных кораблях врага. Значительный процент оставшихся кораблей составляли легковооруженные военные транспортники.
  
  Раса из центра галактики упрямо бросала все силы на штурм планеты.
  
  Пессимизм Первой защитницы был небезоснователен. В ее докладе по прошествии ста часов сообщалось о нейтрализации свыше пятидесяти процентов флота союзников. Все запасы ракет опустели. Энергетическое оружие выходило из строя. Она лишилась последних «прыгунов», а ее подчиненные валились с ног от усталости.
  
  Она вышла из боя.
  
  Противник не обратил на это ни малейшего внимания. Сомкнув ряды, они возобновили атаку на планету.
  
  Первая защитница получила приказ держаться поодаль и наблюдать. Конфедерация посылала подкрепление. К ним летели конвои с боеприпасами и запчастями.
  
  В конце концов после месяца жестоких сражений был аннигилирован последний боевой корабль из центра галактики. Флот союзников вернулся домой — зализывать раны и размышлять над яростью завершившейся битвы. Первая защитница улетела, даже не связавшись со спасенными ею планетами. Ей не хотелось, чтобы вражескому флоту стала известна хоть какая-то информация о таинственных спасителях.
  
  Если судить по цифрам, это была великая победа и гигантская бойня. Но победа эта оказалась пирровой. Тщательно отобранные и подготовленные силы союзников понесли чудовищные потери.
  
  Рукав покидало еще по крайней мере четыре военных флота. Победа, по сути, не принесла ничего, кроме знания, что столь чудовищную силу все же можно сокрушить. И это нисколько не радовало верховные командования.
  
  Она лишь вселяла еще более мрачные предчувствия грядущих событий.
  
  
  
  25. Годы 3050–3052
  
  Основное действие
  
  Макленнон уже несколько месяцев излагал свои воспоминания:
  
  — Господи, Мыш, меня от всего этого тошнит. Почему бы им не ограничиться записями моих показаний?
  
  Мыш двинул пешку, пытаясь инициировать размен фигур.
  
  — Потому что это чертовски увлекательно. Будто встретил кого-то, умеющего шевелить ушами. Постоянно хочется увидеть его трюки. Впрочем, я тоже ничего не могу с собой поделать. Жалею, что не могу залезть к тебе в башку. Каково это — помнить, как выглядела галактика до того, как возникло Старое Солнце…
  
  Макленнон отказался от размена. Двинув коня в поддержку пешки, он взглянул на часы:
  
  — Четыре часа. Мне уже страшно. Они вытянут из меня все, что только можно, затребовав отчет обо всех двух годах миссии. И не отстанут от меня с воспоминаниями звездной рыбы, пока не докопаются до всей физической истории вселенной.
  
  Мыш тоже посмотрел на часы. «Марафон» скоро должен выпрыгнуть из гиперпространства, готовясь к выходу на орбиту Лунного командования.
  
  — Отчет меня тоже нисколько не радует. С другой стороны, нам предстоит встреча с кучей народа, которых мы давно не видели. Наверняка они все изменились.
  
  — Может, даже слишком. Возможно, мы вообще их не узнаем.
  
  Макленнон попытался сосредоточиться на друзьях в Лунном командовании. Макс стала старше, а Грета — совсем другим существом. Вдруг он ее-то и не узнает?
  
  Мысли его постоянно возвращались к воспоминаниям, в которых он каждый раз находил нечто новое. Они интриговали, но он не мог избавиться и от той их части, которая повергала его в уныние.
  
  Военных флотов, вышедших из Рукава, было не пять, а восемнадцать. И в галактике паразитировала не одна, а четыре Сферы. Его не утешала точка зрения звездной рыбы, что в конечном счете врагу ни разу не удавалось добиться полного успеха. Его не волновало, что это был третий их набег на Млечный Путь, но жизнь не вымирала, и где-то в промежутке между этими мрачными периодами за миллионы лет возник новый разум, способный противостоять усилиям убийц планет. Не утешало даже осознание того, что при его жизни враг не доберется до Конфедерации.
  
  Если Господь существовал, Он был жесток. Позволить возникнуть столь всемогущему и живучему чудовищу…
  
  — Пузан считал, что делает мне подарок, — сказал Макленнон. — Он знал, что меня интересует прошлое. И он знал, что у его сородичей есть нужная нам информация. Это был дар от отчаяния, показавший нам, насколько все на самом деле безнадежно.
  
  — Я бы так не сказал. Слишком уж ты мрачен.
  
  — Почему ты так думаешь?
  
  — Ты говорил, что, по словам рыбы, их можно остановить. И что прежде это уже случалось. Над этим как раз работали строители Звездного Рубежа, когда та зараза до них добралась.
  
  — Они работали над нами, Мыш. Пытались вывести расу убийц на основе их собственной.
  
  Мыш пожал плечами.
  
  — Привет, Танни.
  
  Макленнон взглянул в смеющиеся зеленые глаза.
  
  — Почему бы тебе не пройтись с моим другом прогуляться? — предложил Мыш. — Он опять не в духе.
  
  — У меня как раз была такая мысль, — рассмеялась девушка. — Или предпочтешь сыграть в шахматы, Том?
  
  — Бросим монетку, — улыбнулся Макленнон. — Ой! Щипаться нечестно!
  
  — Давай, идем. Мне через час пора на пост.
  
  Покачивая бедрами, она вышла из кают-компании.
  
  — Погоди, пока Макс ее не увидит, — сказал Мыш.
  
  — Эй, лучше не стоит. Ни за что, слышишь? Иначе вспыхнет такой фейерверк, что на его фоне будет жалко смотреться даже бомба-сверхновая.
  
  — Жду не дождусь, приятель, — рассмеялся Мыш. — Никогда тебе не прощу, что ты выхватил ее у меня из-под носа.
  
  — Всех не завоюешь, Мыш.
  
  Он поспешил следом за Танни Левенталь, позабыв о Звездном Рубеже, своей миссии, звездных рыбах и врагах из центра галактики.
  
  
  
  В чреве спутника Старой Земли он провел месяц. Мясники-психологи полностью разрушили его душу и заново возвели ее на том же фундаменте, добавив здоровья. Первые три недели стали воплощением кошмара. Ему пришлось иметь дело с мастерами человеческих душ, которые проявляли не больше сочувствия, чем водитель-космопехотинец к заупрямившемуся транспорту.
  
  Они не принимали отговорок и не терпели задержек. Даже во сне они продолжали брать с него отчет, записывая невероятный объем воспоминаний, которыми снабдил его Пузан. Жалости они попросту не знали.
  
  И действовали весьма успешно.
  
  Пребывание среди сейнеров притупило воспоминания о холодной решимости соотечественников из Флота. Он оказался к ней не готов. И еще меньше он был готов к тому, чтобы сопротивляться восстановлению.
  
  Оно шло быстрее, чем предполагали врачи.
  
  Когда кризис миновал, ему вспороли живот и удалили язву.
  
  На двадцать третий день к нему пустили посетителей.
  
  — По двое зараз, — запротестовала медсестра. — Могут войти только двое.
  
  — Исчезни, — сказал ей Мыш.
  
  — Да, сэр… капитан… сэр.
  
  Мыша едва не сбили с ног две женщины. Он выронил дорожные шахматы, и фигуры рассыпались по полу.
  
  — Черт!
  
  Плюхнувшись на край койки, Грета наклонилась и обняла Макленнона:
  
  — Рада, что ты вернулся. Я каждый день звонила, как только узнала. Раньше меня не пускали.
  
  — Господи, Уолтер, — заявила его старая подруга Макс. — Что, черт побери, с тобой сотворили? Ты выглядишь так, будто в могиле побывал.
  
  — Вот за это я тебя и люблю, Макс. У тебя всегда найдутся добрые слова. — Он сжал руку Греты. — Как ты, милая? Как Академия?
  
  Девушка начала оживленно рассказывать. Макс заговорила о новых марках, появившихся в ее лавочке, которые она для него приберегла.
  
  Собрав фигуры, Мыш положил шахматы на тумбочку и сел на стул, закинув ногу на ногу и сплетя пальцы под подбородком. На губах его играла легкая улыбка.
  
  Макленнон отвернулся, пряча глаза.
  
  — Уолтер, — тихо проговорила Макс, — ты плачешь?
  
  Макленнон закрыл лицо рукой:
  
  — Макс… У меня было тяжкое задание. Долгое и тяжкое. Я забыл… забыл, что у меня есть друзья. Там я был совсем один.
  
  — Но с тобой ведь был Мыш?
  
  — Да, со мной был Мыш. Без него… Он помог мне все это пережить. Мыш, иди сюда. — Он взял Шторма за руку. — Спасибо тебе, Мыш. Я серьезно. И пусть такого никогда больше не повторится.
  
  На мгновение перестав прятаться за масками и позами, Шторм кивнул.
  
  Грета опять радостно защебетала. Макленнон снова ее обнял:
  
  — Не могу поверить. Я думал, ты давно меня забыла.
  
  — Как я могла?
  
  — Кто я, собственно, такой? Сентиментальный дурак, который помог симпатичной девушке решить проблемы. Мы даже не были толком знакомы.
  
  — Я знала, что тебе не все равно, — прошептала она, обнимая его в третий раз. — Вот что важно. Когда ты улетел, мне всегда помогали твои друзья.
  
  Она уткнулась ему в плечо и разрыдалась.
  
  Нахмурившись, Макленнон вопросительно взглянул на Макс.
  
  — Твое Бюро заботилось о ней как о родной, — объяснила она. — Она стала самым избалованным курсантом в Академии.
  
  — А ты?
  
  Макс пожала плечами.
  
  — Я делала что могла, — смущенно сказала она. — Собственно, как еще я могла знать, что с тобой происходит? У меня же нет связей.
  
  — Рада, что с тобой все хорошо, — прошептала Грета. — Папа?..
  
  На глазах Макленнона снова выступили слезы.
  
  — Я что-то не так сказала? Я вовсе не хотела…
  
  — Все в порядке, милая. Все в порядке. Просто я был к этому не готов.
  
  Он крепко прижал ее к себе.
  
  — Убирайся с дороги, женщина! — прогремел кто-то в коридоре. Бекхарт пинком распахнул дверь. — Иди лучше поищи подкладное судно где-нибудь в кратере Тихо! А ну, скройся с глаз моих!
  
  Сестра во второй раз ретировалась.
  
  Адмирал окинул взглядом палату.
  
  Макленнон уставился на начальника.
  
  — Похоже, все под контролем, — заметил Бекхарт.
  
  — Сюда так и притягивает толпу, — сказал Макленнон. — Похоже, все дело в моем животном магнетизме.
  
  Бекхарт криво усмехнулся:
  
  — Единственное преступление, в котором тебя никто не обвинит, сынок. Расставляй фигуры, Мыш. Сыграем партию, пока дамы не закончат.
  
  Игра едва началась и на глазах Греты едва успели высохнуть слезы, когда дверь снова открылась. Сестра лишь в отчаянии наблюдала за происходящим.
  
  Эмоции на лице Танни Левенталь сменяли друг друга, но наконец она весело улыбнулась:
  
  — Том, я надеялась, что доберусь сюда первой. Никогда не думала, что на столь коротких ногах можно столь быстро бегать.
  
  Их с Макс взгляды скрестились, и на мгновение в воздухе послышался металлический лязг рапир. Затем Макс улыбнулась и представилась. Через несколько минут между ними уже рухнули все барьеры.
  
  Бекхарт взглянул на часы:
  
  — Черт, что-то они опаздывают. Похоже, придется кое-кому…
  
  Вошла измученная медсестра, держа в руке коммуникатор:
  
  — Вам звонят, капитан Макленнон.
  
  — Дайте сюда, — бросил адмирал, выхватывая коммуникатор. — Джонс? Нашел ее? Она на линии? Хорошо. Томас, это твоя мать.
  
  Он протянул коммуникатор Макленнону и вернулся к прерванной игре.
  
  Макленнон не знал, как поступать и что говорить. Они с матерью давно стали чужими друг другу. Она была уроженкой Старой Земли до мозга костей, и они жестоко ссорились с тех пор, как он пошел служить во Флот. Их последняя встреча, незадолго до полета к сейнерам, закончилась весьма печально.
  
  — Мама?
  
  — Томми? Это в самом деле ты?
  
  — Да.
  
  — Я думала, тебя убили. Когда они явились в квартиру… Господи. Говорят, будто ты ввязался в ту войну, из-за которой весь мир встал с ног на голову. Вояки повсюду, хватают людей даже с улиц.
  
  — Было такое дело.
  
  Она нисколько не изменилась. Ему едва удавалось вставить слово.
  
  — Мне сказали, ты женился. Она симпатичная?
  
  — Ничего не вышло. Но да, она была симпатичная. Тебе бы она понравилась.
  
  Он взглянул на друзей. Лишь адмирал, похоже, знал, о чем говорила его мать.
  
  Разговор продлился недолго. С тех пор как их пути разошлись, сказать ему было нечего. Хватало и того, что, несмотря на все различия, они могли продемонстрировать друг другу, что им все еще не все равно.
  
  Закончив, Макленнон вернул коммуникатор адмиралу:
  
  — Спасибо, сэр.
  
  — Я перед тобой в долгу, Томас. Я четыре года отправлял тебя в ад, на одно задание за другим. Не стану извиняться. Ты самый лучший, а для этого требовались лучшие. Но теперь я могу попытаться слегка загладить вину. Могу попытаться показать, что не отнял у тебя всего…
  
  Бекхарт, похоже, не мог толком объяснить, что имел в виду.
  
  — Спасибо, сэр.
  
  Ошеломленная медсестра снова с обреченным видом открыла дверь. Вошел юноша в черной форме курсанта:
  
  — Дядя Том?
  
  — Хорст-Иоганн! Господи, мальчик мой! Едва могу тебя узнать. Ты на полметра вырос.
  
  Сын Юппа фон Драхау присоединился к остальным. С тех пор как расстались его родители, у него сложились с Макленноном более близкие отношения, чем с отцом. Находясь на попечении отца, он терпеть не мог его слишком частых отлучек. Томас не вполне понимал чувств юноши — все же тот видел Юппа чаще, чем его самого… Вспомнив мать, он подумал, что у детей бывает особая логика в отношениях с той разновидностью взрослых, которую именуют родителями.
  
  Откинувшись на подушку, он обвел взглядом гостей. Не так уж их и много, подумал он, но все — хорошие друзья. Удивительно хорошие, учитывая, что ему пришлось пережить за последние несколько лет… И зачастую он даже не догадывался, насколько они ему близки.
  
  Неужели он в самом деле все это время был где-то далеко, заблудившись в глуши собственного разума?
  
  Вселенная теперь казалась ему яркой и новой, будто специально созданной для него. Даже воспоминания звездной рыбы и осознание приближающейся из центра галактики гибели не могли этому помешать.
  
  Хорст-Иоганн ушел первым, пообещав заглянуть ближе к концу недели. За ним — Мыш, вынужденный продолжить затянувшийся отчет. Потом ушла Танни, которой пора было возвращаться на вахту на «Марафоне». Но перед этим она шепнула на ухо обещание, не оставившее сомнений, что за проведенные в госпитале недели его мужское достоинство нисколько не пострадало.
  
  Бекхарт молча сидел на стуле и терпеливо ждал, будто изваяние Рамзеса.
  
  — Нам пора, Уолтер, — объявила Макс через полчаса после ухода Танни. — Грете нужно вернуться к утренней поверке. Веди себя хорошо. И постарайся больше не коллекционировать блондиночек.
  
  Макленнон застенчиво улыбнулся:
  
  — Ты еще вернешься?
  
  — Конечно. Я с тебя глаз не спускаю. Тебе от меня снова не ускользнуть… Слишком долго мы знакомы, Уолтер.
  
  Грета залилась румянцем.
  
  — Спасибо, что пришла. И тебе спасибо, Грета. Заходи. — Он обнял ее и прошептал: — Если я понадоблюсь, ты знаешь, где меня искать.
  
  — Знаю.
  
  — Очень важно, когда есть кто-то, кому ты нужен.
  
  — Знаю. В субботу приду снова.
  
  Когда женщины ушли, Бекхарт еще несколько минут сидел молча.
  
  — Вас не хватятся? — наконец спросил Макленнон.
  
  — Я не настолько незаменим, как мне казалось, Томас. Вернувшись через полгода, я обнаружил, что тут все схвачено и никаких проблем не наблюдается.
  
  — Что у вас на уме?
  
  — Собственно, я уже об этом говорил, и лучше, наверное, не скажешь. Мне жаль, что пришлось поступать так, как я поступал.
  
  — Может, и жаль, но в случае чего вы готовы сделать то же самое.
  
  — Если потребуют обстоятельства. Но вряд ли придется. Наступило затишье, черт побери. Всех отвлекла война.
  
  — Нам будет какая-то польза от Звездного Рубежа? Или от того, что я узнал от звездных рыб?
  
  — Насчет информации от рыб — не знаю. Но из нее следует, что у нас есть надежда. Что касается Звездного Рубежа… Наши друзья-сейнеры вплотную занялись его изучением. По сути, это музей высокотехнологичного оружия. Возможно, в случае очередного столкновения нам станут доступны некоторые достаточно простые системы.
  
  — Боги мертвы. Да здравствуют боги, — пробормотал Макленнон.
  
  — Что?
  
  — Ничего. Вообще ничего.
  
  — Когда-то давно, в другой жизни, я обещал тебе отпуск, но вместо этого отправил во флотилию Пэйна. На этот раз я отправляю тебя домой. Я уже известил Приют, чтобы подготовили твой дом. И возьми с собой Мыша.
  
  — Мыша?
  
  — Мыш всегда тебе помогал, когда приходилось тяжко. Теперь твоя очередь. Он может сорваться в любую минуту. Сангари больше нет, но ненависть к ним стала основой всей его жизни, еще с юных лет.
  
  — Ладно. Понял.
  
  Потребовалась гора бумаг, чтобы завершить операцию и передать дело в комиссию по расследованию, работа которой основывалась исключительно на показаниях участников. Томас прошел ее без особого страха. Похоже, после того, как над ним поработали психологи, душевное здоровье даже улучшилось по сравнению с изначальным. Он трудился как раб, но у него еще оставалась энергия, чтобы посвящать вечера и выходные общению с друзьями. Чем-то он напоминал Мыша в былые времена, когда Шторм оказывался во множестве мест сразу, реализуя сотни увлечений и проектов.
  
  Мыш теперь стал его противоположностью, не будучи в силах что-либо довести до конца.
  
  Потом все закончилось, и они отправились на борту «Марафона» к мирной планете в созвездии Лебедь под названием Приют. Там жили миллионы ушедших в отставку государственных служащих и старших офицеров службы.
  
  Но Танни Левенталь это путешествие могло повергнуть в уныние.
  
  Он возвращался домой, заработав за время своей миссии немного денег, обзаведясь кое-какими марками и монетами для коллекций, обретя ряд новых и старых воспоминаний и заключив перемирие с самим собой. Отчего-то этого казалось недостаточно.
  
  Ведь он нашел друзей, тех, кого, как казалось, так долго ему не хватало. Откуда же это разочарование?
  
  На душе остался шрам, который не сумели полностью залечить психологи.
  
  Он не мог забыть Эми.
  
  Их отношения так и не завершились по-настоящему. Они не сказали друг другу: «Все кончено». Они просто разошлись в разные стороны.
  
  Ему нравилось все доводить до конца.
  
  Шло время. Лето в созвездии Лебедь сменилось осенью. За ней последовала зима. Мыш и Макленнон играли в шахматы и ждали, все больше сближаясь, пока Мыш наконец не поведал всю историю о своем прошлом, об истоках его ненависти к сангари. Макленнон мягко поддерживал друга, не давая окончательно соскользнуть в пропасть. И столь же мягко он начал возвращать Мыша к жизни.
  
  Отчет комиссии по расследованию постоянно откладывался.
  
  Из созвездия Лебедь казалось, будто никакой войны нет. Лунное командование увеличило силы вшестеро, а также начало строить новое оружие и корабли, но во всем остальном Конфедерация жила, как и прежде.
  
  Иногда в гости залетала Танни. Макс и Грета тоже поддерживали связь.
  
  И все же…
  
  Иногда по ночам, когда темное зимнее небо становилось пронзительно ясным, Макленнон откладывал коллекцию марок и монет или роман, который начал писать, и выходил на террасу. Весь дрожа, он смотрел на бледно светившие звезды, образовывавшие неземные созвездия, и представлял себе огромные, похожие на летающие железные джунгли корабли. Он думал о роях золотых драконов и миллионолетнем создании, которое научил шутить.
  
  Вряд ли он когда-либо любил Эми больше, чем теперь, когда она потеряна для него навсегда. Мыш рассказал ему… Возможно, она пугала именем Томаса его собственного ребенка. Вряд ли она его теперь ненавидела. Наверняка она поняла. Но требовалось соблюдать некие приличия, плывя по волнам общественного мнения…
  
  Жизнь никогда не оказывалась такой, как хотелось. Всех преследовали социальные аналоги теорий мерзкого старикашки Гейзенберга.
  
  Зажужжал коммуникатор. Макленнон ответил.
  
  — Мыш, — крикнул он мгновение спустя, — к нам на несколько дней прилетает Юпп! — Он вернулся на террасу. В небе яркой точкой пронесся корабль, опускаясь к светящимся башням города, парившим над темным лесом, словно волшебные шпили. Представив, будто это падающая звезда, он загадал желание. — Сыграем партию, пока ждем?
  
  — Давай, — усмехнулся Мыш.
  
  — Хватит ухмыляться. На этот раз я тебя разгромлю, приятель.
  
  И он его разгромил. Наконец-то.
  
  
  
  Примечания
  
  
  
  1
  
  Еккл. 3: 2.
  
  
  
  2
  
  Эдуард Черный Принц (1330–1376) — старший сын короля Англии Эдуарда III, военачальник Столетней войны, разгромивший кастильскую армию под командованием Генриха Трастамарского и Педро Жестокого в сражении при Наваррете в 1367 году.
  
  
  
  3
  
  Сражение за Литтл-Раунд-Топ — один из эпизодов битвы при Геттисберге во время Гражданской войны в США, состоялось 2 июля 1863 года.
  
  
  
  4
  
  «Странник на берегу» — популярная джазовая мелодия для кларнета авторства Акера Билка, впервые исполненная в 1961 году.
  
  
  
  5
  
  Сэр Роберт Ноллес (1317?–1407) — английский военачальник времен Столетней войны. Методы, применяемые Ноллесом, принесли ему славу великого воина, но также грабителя и опустошителя. Джон Хоквуд (1320?–1394) — итальянский кондотьер английского происхождения, участник Столетней войны, командир знаменитого «Белого отряда» наемников.
  
  
  
  6
  
  «А Кассий тощ, в глазах холодный блеск. Он много думает, такой опасен» (У. Шекспир. Юлий Цезарь. Перевод М. Зенкевича).
  
  
  
  7
  
  Еккл. 1: 2, 3.
  
  
  
  8
  
  Крепость Страха Смерти (нем.).
  
  
  
  9
  
  Хоги Кармайкл — американский композитор-песенник, дирижер и киноактер (1899–1981).
  
  
  
  10
  
  Орифламма — хоругвь аббатства Сен-Дени, выносилась на поле боя как военный штандарт. Носилась почетным хоругвеносцем и поднималась на копье лишь в момент боя.
  
  
  
  11
  
  Александр Поуп (1688–1744) — английский поэт XVIII века, автор сатирической поэмы «Дунсиада».
  
  
  
  12
  
  Роберт Эдвард Ли (1807–1870) — главнокомандующий армией Конфедерации во время Гражданской войны в США.
  
  
  
  13
  
  Мятный джулеп — напиток из виски или бренди с водой, сахаром, льдом и мятой.
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"