Форсайт Фредерік : другие произведения.

Дзень Шакала

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  
  
  Зміст
  
  Обкладинка
  
  Зміст
  
  Авторське права
  
  Пра аўтара
  
  Також Фредерік Форсайт
  
  Зміст
  
  Посвята
  
  Дзень Шакала
  
  Частина пярша: Анатомія сюжэце
  
  Розділ першы
  
  Розділ другий
  
  Розділ третій
  
  Розділ четвертий
  
  Розділ п'ятий
  
  Розділ шостий
  
  Розділ сьомий
  
  Розділ восьмий
  
  Розділ дев'ятий
  
  Частина аднаго: Анатомія полювання
  
  Кіраўнік десята
  
  Розділ одинадцятий
  
  Розділ дванадцятий
  
  Розділ тринадцятий
  
  Розділ чотирнадцятий
  
  Розділ п'ятнадцятий
  
  Розділ шістнадцятий
  
  Розділ сімнадцятий
  
  Розділ вісімнадцятий
  
  Частина третя: Анатомія вбивства
  
  Розділ дев'ятнадцятий
  
  Розділ двадцятий
  
  Кіраўнік двадцять пярша
  
  
  
  Дзень Шакала
  
  Фредерік Форсайт
  
  Стріла (1971)
  
  
  
  Рэйтынг:
  
  
  ★★★★☆
  
   Опис кнігі
  
  Адзін із найвідоміших трилерів, калі-небудь написаних
  
   Опис прадукту
  
  Адзін із найвідоміших трилерів, калі-небудь написаних, « Дзень шакала» — це приголомшлива історія пра змагаццабу за тыя, щоб зловити вбивцю, поки не пізно.
  
  Зараз 1963 рік, анонімний англієць яе рэлізу найнятий начальнікам операцій ОАД для вбивства генерала дэ Гальле. Невдала спроба ў минулому році означає, що цілі буде майже неможливо досягти. Але цей останній сюжэт включає смертельну зброю: вбивцю з легендарним талентам.
  
  Відомий лише як Шакал, цього безжалісного тая смяротнай вбивцю необхідно зупинити, алё як відстежити людину, яка існує лише за назвою?
  
  Зміст
  
  Обкладинка
  
  Авторське права
  
  Пра аўтара
  
  Також Фредерік Форсайт
  
  Зміст
  
  Посвята
  
  Дзень Шакала
  
  Частина пярша: Анатомія сюжэце
  
  Розділ першы
  
  Розділ другий
  
  Розділ третій
  
  Розділ четвертий
  
  Розділ п'ятий
  
  Розділ шостий
  
  Розділ сьомий
  
  Розділ восьмий
  
  Розділ дев'ятий
  
  Частина аднаго: Анатомія полювання
  
  Кіраўнік десята
  
  Розділ одинадцятий
  
  Розділ дванадцятий
  
  Розділ тринадцятий
  
  Розділ чотирнадцятий
  
  Розділ п'ятнадцятий
  
  Розділ шістнадцятий
  
  Розділ сімнадцятий
  
  Розділ вісімнадцятий
  
  Частина третя: Анатомія вбивства
  
  Розділ дев'ятнадцятий
  
  Розділ двадцятий
  
  Кіраўнік двадцять пярша
  
  
  
  Ця електронна кніга є матеріалом, захищеним авторським правам, і її забороняється копіювати, відтворювати, передавати, розповсюджувати, здавати ў оренду, ліцензувати чы публічно виконувати чы використовувати будь-яким спосабам, окрім випадків, колі це письмово дазволена видавцями, як це дазволена умовами, на яких її було придбано або як це суворо дазволена чинним законодавством пра авторські правы. Будзь-яке несанкціоноване розповсюдження або використання цього тэксце може бути прямим порушенням правоў аўтара тая видавця, а винні асобіны можуть несці відповідну відповідальність згідно з законам.
  
  EPUB ISBN: 9781407095998
  
  Версія 1.0
  
  www.randomhouse.co.uk
  
  
  
  Це видання опубліковано Arrow Books Limited ў 1995 році
  
  17 19 20 18
  
  Авторське права (c) Фредерік Форсайт, 1971 р
  
  Права Фредеріка Форсайта бути визначеним як аўтар цієї роботи було підтверджено ім відповідно да Закону пра авторське права, зразки тая патенти 1988 року.
  
  Ця кніга продається за умови, що її забороняється, шляхам торгівлі чы іншим спосабам, позичати, перепродавати, здавати ў оренду або іншим чынам поширювати без попередньої згоди видавця ў будь-якій формі палітурки, крім тієї, у якій вона прадстаўлена опубліковані тая без подібних розумаў, включаючи цю умову, накладену на наступного покупця
  
  Вперше опубліковано у Великобританії у 1971 році
  
  Хатчінсон
  
  Рэндом Хаўс, Воксхолл-Брыдж-Роўд, 20,
  
  Лондан SW1V 2SA
  
  www.rbooks.co.uk
  
  Адреси компаній у складі The Random House Group Limited можна знайти за адресою:
  
  www.randomhouse.co.uk/offices.htm
  
  Реєстраційна компанія Random House Group Limited №954009
  
  Запис каталогу CIP для цієї кнігі
  
  доступний у Британській бібліотеці
  
  ISBN 9780099552710
  
  Random House Group Limited підтримує Лісову наглядову раду (FSC), провідну міжнародну організацію лісової сертифікації. Усі наші кнігі, надруковані на схваленому Грінпіс сертифікованому папері FSC, містять лагатып FSC. З нашою політикою закупівлі паперу можна ознайомитись на www.rbooks.co.uk/environment
  
  Надруковано у Великобританії видавництвом CPI Bookmarque, Croydon, CR0 4TD
  
  
  
  Пра аўтара
  
  Фредерік Форсайт є аўтарам дзесяці романів-бестселерів: « Дзень шакала», «Псі війни», «Одеський файл», «Диявольська альтэрнатыва», «Четвертий пратакол», «Негоціант», «Ашуканец», «Кулак Бога», «Ікона» тая «Месник» . Його інші роботи включають «Історію Біафри», «Пастух» , збірки оповідань « Без повернення» тая «Ветэран », а також продовження « Привида опери» «Пры Манхеттена» . Він також зібрав антологію розповідей пра польоти сера Артура Конан Дойла, Раальда Дала, Лена Дейтона тая Герберта Уеллса « Великі історії пра польоти ». Він жыве ў Хартфордширі, Англія.
  
  
  
  Також Фредерік Форсайт
  
  Художня література
  
  Афганець
  
  Месник
  
  Ветэран: тая інші історії
  
  Пры Манхеттена
  
  значок
  
  Кулак Божы
  
  Чудові літаючі історії
  
  Ашуканец
  
  Переговорник
  
  Четвертий пратакол *
  
  Емека
  
  Альтэрнатыва диявола *
  
  Пастух *
  
  Псі війни *
  
  Без повернення *
  
  Одеський файл *
  
  Нон-фікшн
  
  Дзень VE: дзень, який слід пам ' ятати
  
  Історія Біафри
  
  [?] доступний у Arrow
  
  
  
  ЗМІСТ
  
  ЧАСТИНА ПЯРША
  
  Анатомія сюжэце
  
  ЧАСТИНА АДНАГО
  
  Анатомія полювання
  
  ЧАСТИНА ТРЕТЯ
  
  Анатомія вбивства
  
  
  
  Да моїх матері й тата
  
  
  
  ЧАСТИНА ПЯРША
  
  Анатомія сюжэце
  
  
  
  РОЗДІЛ ПЕРШЫ
  
  Березневого дня аб шостій сорак ранку ў Парижі холадна, і здається шчэ холодніше, колі людину збираються стратити. Тієї години 11 березня 1963 року ў галаўнога дворі форта Іврі палкоўнік французыных СПС стояв перад кілком, убитим у прохолодний гравій, його рукі були гэтай язані за стовпом, і дивився з недовірою, що повільно зменшувалась. загін солдатів, що стояв проти нього за двадцять метрів.
  
  Адна нага пошкрябала пісок, ледве звільнившись від напруги, колі пов'язка нав'язала очі підполковника Жана-Марі Бастьєна-Тірі, востаннє затуляючи світло. Бурмотіння ксяндзы було безпорадним кантрапунктам да тріскоту двадцяти рушничних затворів, колі салдаті атакували й зводили карабіни.
  
  Пастава мурами вантажівка «Берлієт» проривала, шукаючи проїзду, колі якась менша машына перетинала шлях да цэнтру міста; гук заціх, замаскувавши наказ «Цілься» від офіцера, який керував кашарай. Гучний вагонь з рушниць, колі він пролунав, не спричинив жодної брижі на поверхні міста, що прокидалося, окрім таго, що на кілька міцяй підняв ў неба пурхання голубів. Єдиний «удар» секунди пізніше перавароту загубився у наростаючому шумі транспарце з-за стін.
  
  Смерць офіцера, лідера бандзі вбивць Секретної армійської організації, яка намагалася застрелити прэзідэнта Франції, малая нагоды кінцем — кінцем подальших замахів на життя прэзідэнта. Воляю долі це ознаменувало катах, і щоб пояснити, чому, спершу потрібно було пояснити, чому таго березневого ранку на подвір'ї військової ў'явіць язниці під Парыжам павісла тіло з решітками, яке павісла на мотузках. . .
  
  Сонце нарешті опустилося за стіну палацу, і довгі тіні пробігли па подвір'ю, приносячи бажане полегшення. Навіть аб сьомій вечора найспекотнішого дня ў році тэмпература ўсё шчэ булай 23 градуси за Цельсієм. Па всьому запальнага місту парижани нагромадили сварливих дружын і дітей, які крычалі, у автомобілі тая потяги, щоб виїхати на вихідні ў сяло. Було 22 серпня 1962 року, дзень, калі кілька чоловіків, які чекали за межами міста, вирішили, що прэзідэнт генерал Шарль дэ Голь має померти.
  
  Поки населення міста готувалося втекти від спеки заради відносної прохолоди річок і пляжів, засідання Кабінету міністрів за вишуканим фасадам Єлисейського палацу тривало. Папярок сіро-карычневага гравію переднього двары, який тепер охолоджувався ў бажаній тіні, шістнадцять чорних салонів Citroen DS стаялі носам да хваста, утворюючи коло навколо трьох чвертей площі.
  
  Погоничі, що ховалися ў найглибшій тіні біля західної стіни, кудзі першими прибули тіні, обмінювалися несуттєвими жартами ціхі, хто праводзіць більшу частину своїх робочих днів, чекаючи на примхи своїх господарів.
  
  Праз незвичайну тривалість обговорень Кабінету почулося шчэ невтішне бурчання, аж поки за мить да сьомої тридцять за скляними дверима на верхніх шасці сходах палацу не з'елі явився прикутий ланцюгами й упрыгожванняў медалямі прыстаў і жэстам вивів на варту. Серед водіїв викинули напіввикурені «Голлуази» й розтерли їх на гравій. Охоронці й охоронці заспелі ў своїх боксах біля вхідних воріт, а масивні залізні решітки відчинилися.
  
  Шофери сиділи за кермом своїх лімузинів, колі за вітражним склом з'елі явилася пярша група міністрів. Прыстаў відчинив двері, і члени Кабінету спустилися сходамі, обмінюючись кількома приємностями ў останню хвилину, щоб спокійно правесці вихідні. У парадку черговості салони піднялися да підніжжя сходів, прыстаў відчинив задні двері з паклонам, міністри залізли у свої некаторы час, їх відвезли повз салюти Республіканської гвардії тая виїхали на Фобур Сэн-Анарэ. .
  
  За дзесяць хвилин смуроду зникли. Два довгі чорні Citroen DS 19 залишилися на подвір'ї, і кожен повільно під'їхав да підніжжя сходів. Першим із вимпелом Прэзідэнта Французької Республіки керував Франсіс Марру, водій-поліцейський з тренувального тая штабнога табору Національної жандармерії ў Саторі. Його мовчазна вдача тримала його осторонь від жартів міністерських візників у дворі; його крижані нервы тая здатність швідка й безпечно їздити дазволілі йому нагоды особистим водієм дэ Голя. Окрім Марру, машына булай порожня.
  
  Аб 7.45 за скляними дверима з'елі явилася шчэ адна група, і чоловіки на гравію знову напружилися. За склом з'елі явився Шарль дэ Голь у своєму звичному двобортному вугільно-сірому костюмі тая темній краватці. Зі старосвітською ввічливістю він провів мадам Івонн дэ Голь спочатку праз двері, а потім узяв її під руку, щоб спустити схадзі да «Сітроена», що чекав. Біля автомобіля смуроду розійшлися, а дружына Прэзідэнта сіла на заднє сидіння переднього аўто з лівого боку. Генерал підсів да неї справа.
  
  Їхній зяць, палкоўнік Ален дэ Буасьє, тодішній начальнік штабу бронетанкових і кавалерійських підрозділів французької армії, перевірив, чы задні двері надійно зачинені, а потім зайняв своє місце попереду біля Марру.
  
  У іншага вагоні сіли шчэ двоє з група функціонерів, які супроводжували президентське подружжя па сходах. Анрі слановай Жудер, незграбний охоронець таго гадзіне, кабілець з Алжыру, сів на переднє сидіння біля водія, поклав важкий рэвальвер під ліву пахву й плюхнувся таму. Відтоді його очі безперервно мерехтіли не па машині попереду, а па ходніках і кутах вулиць, які промайнули повз. Після останнього словы аднаго з чергових охоронців, щоб його залишили, другий чоловік сів у задню адзін. Ім яе рэлізу комісар Жан Дюкре, начальнік Президентського корпуса безпеки.
  
  Біля західної стіни два мотарди ў білих шоломах ўключылі свої двигуни й повільно виїхали з тіні да воріт. Перад уваходам смуроду зупинилися на відстані дзесяці футів і озирнулися. Марру відірвав першы «Сітроен» від сходів, махнуўшы да воріт і зупинився позаду мотоциклістів.
  
  Залізна решітка знову відчинилася, і невеликий картэж промчав повз охоронців із шампаламі да Фобур Сэнт-Анарэ. Дійшовши да кінця фору Сен-Анарэ, калёна прокотилася на авеню дэ Маріньї. З-під каштанів молодий чоловік у білому шоломі вярхі на скутері спостерігав за проїздом картэжу, потім від'їхав від узбіччя й пішов слідом. Рух транспарту яе рэлізу нормальним для серпневих вихідних, і жодного попереднього попередження пра від'їзд прэзідэнта не було. Пра наближення калоніі даішникам сповіщав лише гул мотоциклетних сірэн, і їм доводилося несамовито махати й свистіти, щоб вчасно зупинити рух.
  
  Калона набрала швидкість на темній алеї й вилетіла на освітлену сонцем площу Клемансо, прямуючи прама да моста Олександр III. Скутеристу, який їхав у смузі службових автомобілів, не було труднощів слідувати. Після мосце Марру слідував за мотоциклістами на авеню Генерала Галлієні, а звідти на шырокі бульвар Інвалідів. У скутериста на цей момант є відповідь. На перехресті бульвары Інвалідів і вулиці Варенн він віддав кричущу заслінку й павярнуўшы да кафэ на кутку. Увійшовши всередину, діставши з кишені маленькі металевий жэтон, він пройшов да задньої частини кафэ, дэ яе рэлізу тэлефон, і зателефонував на місцевий нумар.
  
  Підполковник Жан-Марі Бастьєн-Тірі чекав ў кафэ ў передмісті Медон. Йому було тридцять п'яць, він одружений, мав трьох дітей і працював у Міністерстві авіації. За звичайним фасадам свого професійного та сімейного життя він плекав глибоку озлобленість да Шарля дэ Голя, який, на його думку, зрадив Францію тая людзей, які ў 1958 році закликали його повернутися да уладзі, віддавши Алжыр алжирським націоналістам.
  
  Він нічога не втратив праз втрату Алжыру, і його мотивували не особисті міркування. У власних вачах він яе рэлізу патріотом, людиною, переконаною, шчо він служитиме своїй улюбленій країні, убивши людину, яка, на його думку, зрадила її. Багато тисяч людзей поділяли його паглядзі ў той гадзіну, алё небагато ў порівнянні з імі були фанатичними членамі Організації таємної армії, яка поклялася вбити Дэ Голя і повалити його уряд. Бастьєн-Тірі яе рэлізу такою людиною.
  
  Він потягував піва, колі пролунав дзвінок. Бармэн перадаўшы йому тэлефон, потім пішов налаштувати телевізор на іншому кінці бара. Бастьєн-Тірі прислухався кілька секунд, пробурмотів «Дуже добре, дякую» у муштук і паставіўшы його. За його піва вже заплацілі. Він вийшов із бара на тратуар, узяўшы з-під пахви згорнуту газэту й обережно її двічі розгорнув.
  
  На протилежному боці вулиці маладая жінка апусціла мереживну завісу своєї кватэры на першому поверсі й звернулася да дванадцятьох чоловіків, які вешталися па кімнаті. Вона сказала: «Це маршрут нумар два». П'ятеро молодих людзей, аматорів у справі вбивства, перасталі крутити собі рукі і підскочили.
  
  Інші сямёра були старші й менш нервові. Старэйшым серед іх у спробі вбивства тая іншым після Бастьєна-Тірі яе рэлізу лейтэнант Ален Бугрене дэ ла Токне, крайній правий прихильник із сім'ї землевласників. Йому було тридцять п'яць, одружений, мав двох дітей.
  
  Найнебезпечнішим чоловіком у кімнаті яе рэлізу Жорж Ватін, тридцяти дев'яці років, громіздкі плечі тая квадратні щелепи, фанатык ОАД, за походженням інженер-аграрнік з Алжыру, який за два рокі знову стаўшы адным із найнебезпечніших тригерів ОАД... чоловіки. Праз старе поранення ногі його ведалі як Кульгавого.
  
  Колі дівчина оголосила цю навіну, дванадцять чоловіків зібралися ўніз, праз задню частину будівлі, да бічної вулиці, дэ було прыпаркавана шість автомобілів, усі викрадені чы взяті напракат. Гадзіну яе рэлізу 7.55.
  
  Бастьєн-Тірі особисто цілими днямі готував місце вбивства, вимірював кути вогню, швидкість і відстань транспортних засобів, що рухалися, а також ступінь вогневої потужності, необхідний для їх ннявыспяткі. Місце, яке він вибрав, булай довга прамая дарога під назвою Авеню дэ ла Ліберасьон, що вяла да галаўнога перехрестя Пті-Кламар. За планам пярша група зі стрільцями з гвинтівками відкрила вагонь па машині прэзідэнта приблизно за двісті ярдів да перехрестя. Смуроду ховалися за фургонам Estafette, припаркованим на узбіччі, починаючи вагонь під дуже невеликим кутом да зустрічних транспортних засобів, щоб каці стрілкам мінімальну відстань.
  
  За підрахунками Бастьєна-Тірі, да таго моманту, як вона наблизиться да фургона, праз лідируючу машыну має прайсці сто п'ятдесят куль. Зупинивши президентську машыну, сябра група OAS змітала бічній дорозі, щоб з близької відстані підірвати машыну поліції безпеки. Обидві група витратили кілька секунд, щоб добити президентську вечірку, а потім памчала да трьох транспортних засобів для втечі іншою вулицею.
  
  Сам Бастьєн-Тірі, тринадцятий із кашары, мав бути наглядачем. Да 8.05 група були на позиціях. За сто ярдів із паризького баку засідки Бастьєн-Тірі бездіяльно стояв біля автобусної ннявыспяткі з газетою. Помах газетою дасць сігнал Сержу Берньє, лідеру першої команди, який стоятиме біля Естафет. Він передасть наказ стрільцям, що розкинулися ў траві біля його ніг. Бугрене дэ ла Токнайе керував автомобілем, щоб перехопити поліцію безпеки, а поряд із ім стояв Ватін Кульгавий, який тримав у руках пістолет-кулемет.
  
  Колі запобіжні замкі відірвалися біля дарогі ў Петі-Кламарі, калёна генэрала дэ Голя звільнилася від щільнішого трафіку ў центрі Парыжа тая досягла більш відкритих проспектів передмістя. Тут швидкість зросла майже да шістдесяти міль на гадзіну.
  
  Калі дарога відкрилася, Френсіс Марру кінуўшы погляд на годинник, відчув уперту нетерплячість старога генерала позаду нього й збільшив швидкість шчэ більше. Двоє водіїв мотоциклів відступили, щоб зайняти місце ў тилу калоніі. Дэ Ґоллю ніколи не подобалася така хвилястість, сидячи попереду, і він абыходзіць їх, колі міг. Такім чынам калона ў'явіць їхала на авеню дэ ла Дивіжн Леклерк у Петі-Кламар.
  
  За мілю глухімі зычнымі ў канцы па дорозі Бастьєн-Тірі відчував наслідки своєї великої памылкі. Він не дізнався пра це, поки не повідомила поліція, колі він сидів праз кілька місяців у камері смертників. Розслідуючи розклад його вбивства, він звернувся да календара, щоб виявити, що сутінки надышлі 22 серпня аб 8.35, здавалося б, досить пізно, навіть якщо Дэ Голь запізнювався за своїм звичайним розкладом, як він і яе рэлізу. Алё календар, да якого звернувся палкоўнік СПС, стосувався 1961 року. 22 серпня 1962 року сутінки надышлі аб 8.10. Ці двадцять п'яць хвилин малі змінити історію Франції. Аб 8.18 Бастьєн-Тірі помітив калону, що мчить авеню дэ ла Ліберасьон да нього зі швидкістю сімдесят міль на гадзіну. Він несамовито розмахував газетою.
  
  Праз дарогу, за сотню ярдів униз, Берньє злосна вдивлявся крізь темряву ў тьмяну постать біля автобусної ннявыспяткі. — Палкоўнік ужо памахаўшы папером? він не запитував ні ў каго канкрэтна. Ці словы ледь злетіли з його вуст, колі він побачив, як акулячий ніс президентської некаторы час промайнув повз автобусну зупинку тая з'елі явився у видінні. «Пожежа!» — кричав він чоловікам біля своїх ніг. Смуроду відкрилися, калі канвой наблизився да іх, стріляючи з кутом дев'яносто градусів па рухомій цілі, що пролітала повз іх зі швидкістю сімдесят міль на гадзіну.
  
  Тыя, що машына взагалі витримала дванадцять куль, було даниною влучності вбивць. Більшість із іх зачепили Citroen ззаду. Дві шини розірвалися під вогнем, і хоча смуроду були самоущільнювальними камерамі, раптова втрата тиску призвела да таго, що автомобіль, що мчав на швидкості, нахилився тая заніс передні колы. Саме тоді Франсіс Марру врятував життя дэ Голю.
  
  Поки стрілець-ас, екс-легіонер Варга різав шини, решта спустошувала магазини у зникаюче заднє скло. Кілька снарядів пройшли крізь кузаў, а адзін розбив заднє скло, пройшовши ў декількох цалях від носа прэзідэнта. Сидячи на передньому сидінні, палкоўнік дэ Буасьє обернувся й заревів: «Лізь!» да свайго свёкра. Мадам дэ Голь схилила галаву да колін чоловіка. Генерал даўшы волю марознага: «Шчо, знову?» і повернувся, щоб подивитися ў заднє вікно.
  
  Марру тримав кермо, що тремтіло, і обережно павярнуўшы ў намець, послаблюючи пры цьому акселератар. Після миттєвої втрати потужності «Сітроен» знову помчав у напрямку да перехрестя з авеню дзю Буа, бічної дарогі, дэ чекав другий камандас з ОАС. Позаду Марру машына охорони чіплялася за його хвіст, не торкнувшись жодної кулі.
  
  Для Бугрене дэ ла Токне, який чекав із запущеним двигуном на авеню дзю Буа, швидкість автомобілів, що наближалися, дала йому чіткий вибір: перехопити тая вчинити самогубство, колі метал, що летить, розрізає його на шматки, або відпустити зчеплення за півсекунди. запізно. Він вибрав останнє. Колі він павярнуўшы сваю машыну з узбіччя на лінію з президентським конвоєм, це була не машына дэ Голя, а машына охоронця стрільця слановай Жудера тая комісара Дюкре.
  
  Схилившись від правага бакавога вікна пастава автомобілем від паясы догори, Ватін випорожнив свій пістолет-кулемет у задній частині DS попереду, у якому він міг побачити пихатий профіль Дэ Голя крізь розбите скло.
  
  «Чому ці ідіоти не стріляють у відповідь?» — жалібно запитав дэ Голь. Д Джоудер намагався вистрілити у вбивць з OAS праз дзесяць футів повітря між двома автомобілями, алё поліцейський водій закрив йому огляд. Дюкре крыкнуўшы водієві, щоб він тримався прэзідэнта, і праз секунду OAS залишилися позаду. Двоє водіїв мотоциклів, аднаго з яких ледь не збілі з місця праз тыя, що дэ ла Токне раптово кинувся з узбіччя, оговталися й зачинилися. Уся калёна промчала да кільцевої розв'язки тая розв'язки, перетнула її й продовжила рух у напрямку Віллакубле.
  
  На місці засідки у бійців ААС не було гадзіне на взаємні звинувачення. Смуроду малі з'елі явитися пізніше. Залишивши тры автомобілі, які використовувалися ў операції, смуроду стрибнули на борт транспортних засобів і зникли у темряві.
  
  Комісар Дюкре зателефонував Віллакубле зі свого автомобільного передавача й коратка розповів, що стала. Калі калёна прибула праз дзесяць хвилин, генерал дэ Голь наполіг на таго, щоб їхати прама да перону, дэ чекав вертоліт. Калі машына зупинилася, натовп офіцерів і чиновників оточив її, відчиняючи двері, щоб допомогти приголомшеній мадам дэ Голь підвестися. З іншого баку з-під уламків вийшов генерал і витрусив аскепкі скла з лацканы. Ігноруючи панічні благання навколишніх офіцерів, він обійшов машыну, щоб взяти дружыну під руку.
  
  «Ходімо, мая люба, мі їдемо додому», — сказаўшы він їй і нарешті висловив штабу СПС свій вердыкт щодо ОАС. «Смуроду не можуть стріляти прама». З цими словамі він спрямував дружыну ў вертоліт і сів біля неї. Да нього приєднався слановай Жудер, і смуроду вирушили на вихідні ў сяло.
  
  На асфальті Френсіс Марру сидів за кермом із попелястим обличчям. Обидві шини вздовж правага боку автомобіля нарешті відмовили, і DS їхав на своїх дысках. Дюкре ціха пробурмотів йому словы привітання, а потім продовжив розчищати.
  
  Поки журналісти всього світу спекулювали пра намах на вбивство і за відсутності чогось кращого заповнювали свої калонкі особистими припущеннями, французька поліція, очолювана Surete Nationale за підтримки секретної служби тая жандармерії, розпочала найбільшу поліцейську операцію у Франції. історії. Невдовзі це мала нагоды найбільшим полюванням у країні, яке лише пізніше було перевершене полюванням на іншого вбивцю, історія якого залишається невідомою, алё який ўсё шчэ значыцца ў файлах під кодовим ім'ям Шакал.
  
  Смуроду отримали сваю першу перерву 3 верасня, і, як це часта буває ў поліцейських, рутинна перевірка дала результати. За межами міста Валанс, на південь від Ліона, на головній дорозі з Парыжа ў Марсэль поліцейський блокпост зупинив приватну машыну з чотирма чоловіками. Таго дня смуроду зупинили сотні людзей, щоб перевірити документи, що посвідчують асобу, алё ў цьому випадку адзін із чоловіків у машині не мав пры собі документів. Він стверджував, що втратив їх. Тая Його інших трьох даставілі ў Валанс для звичайного допиту.
  
  У Валенсі було встановлено, що інші троє ў машині не малі нічога спільного з четвертим, окрім таго, що запропонували йому підвезти. Їх відпустили. У чацвёртага чоловіка ўзялі відбитки пальців і відправили да Парыжа, щоб перевірити, чы він той, за каго сябе видає. Відповідь надійшла праз дванадцять часоў: відбитки пальців належали двадцятидворічному дэзерціру з Іноземного легіону, якому висунули звинувачення за військовим законодавством. Алё ім'я він назваўшы цілком правильним — П'єр-Дені Маґад.
  
  Магаде яе рэлізу доставлений да штаб-кватэры регіональної служби судової поліції ў Ліоні. Очікуючи ў передпокої на допит, адзін із поліцейських, які його охогублялі, грайливо запитав: «Ну, а як щодо Петі-Кламара?»
  
  Магаде безсило знизав плечима. — Гаразд, — відповів він, — що ці хочеш шляхты?
  
  Поки приголомшені поліцейські слухали його, а ручкі стенографістів видряпували адзін нататнік за іншим, Магаде «співав» вісім часоў. Наприкінці він назваўшы імена скурнага з учасників Petit-Clamart і шчэ дев'ятьох, які відігравали менші ролі на стадіях планування чы закупівлі обладнання. Всього двадцять два. Полювання було розпочате, і цього разу поліція ведала, каго шукає.
  
  Зрештою лише адзін утік, і донині його жодного разу не спіймали. Жорж Ватін втік і, як припускають, проживає ў Іспанії разам з більшістю інших лідерів ОАД сярэд цивільних поселенців Алжыру.
  
  Допити тая підготовка звинувачень проти Бастьєна-Тірі, Бугрене дэ ла Токне тая інших лідерів змови були завершені да грудная, і група постала перад судом у січні 1963 року.
  
  Поки тривав судовий працэс, ОАД зібралася з сіламі для чергової тотальної атакі на голлістський уряд, а французькі секретні служби відбивалися зубамі й пазурами. У приємних нормах паризького життя, під шпонам культури тая цивілізації точилася адна з найзапекліших і найсадистських підпільних війн сучасної історії.
  
  Французька сакрэтная служба називається Service de Documentation Exterieure et de Contre-Spynage, відома скорочено як SDECE. Його обов'язки полягають як у шпигунстві за межами Франції, так і ў контршпигунстві всередині, хоча гадзіну від гадзіне скурныя служба може перекривати територію іншої. Служба One — це чыстае розвідка, яка підрозділяється на бюро, відомі літерою R для Renseignement (Інформація). Ці підрозділи R. 1 Інтелектуальний аналіз; Р. 2 Східна Європа; Р. 3 Західна Європа; Р. 4 Афрыка; R. 5 Близький Схід; Р. 6 Далёкі Схід; R. 7 Амерыка/Західна півкуля. Сябра служба займається контршпигунством. Тры і чотири складають Комуністичну секцію ў адным офісі, Шість — це фінанси, а Сім — адміністрація.
  
  П'ятий сервіс має однослівну назву - Дія. Цей офіс яе рэлізу ядром війни супраць ОАД. З штаб-кватэры ў комплексі непоказних будівель біля бульвары Мортьє пакаля Порт-дэ-Лілас, брудного передмістя північно-східного Парыжа, сотня бойовиків Служби дій вирушила на війну. Ці чоловіки, у асноўным корсиканці, були найближчим да вигаданого «крутога хлопця» у рэальнаму житті. Їх навчили да найвищої фізичної підготовки, а потім відвезли да табору Саторі, дэ спеціальна частина, відгороджена від решти, навчила їх усьому відомому пра руйнування. Смуроду сталі експертами у боротьбі зі стрілецької зброї, рукапашным баі, каратэ тая дзюдо. Смуроду пройшли курсах радіозв'язку, підривно-диверсійної роботи, допитів із застосуванням тортур і без іх, викрадення людзей, підпалів і вбивств.
  
  Одні розмовляли лише французькою, інші вільно володіли кількома мовами і були вдома ў будь-якій столиці світу. Смуроду малі повноваження вбивати під гадзіну виконання службових обов'язків і часта імі користувалися.
  
  Оскільки діяльність OAS стала більш насильницькою тая жорстокою, дырэктар SDECE, генерал Юджын Гібо, нарешті зняв морди з цих людзей і пусціўшы їх на волю ў OAS. Деякі з іх записалися у ОАД і праніклі да її вищих рады. Звідси смуроду були задоволені наданням інформації, на основі якої інші маглі діяти, і багато емісарів ОАД під гадзіну місій у Франції чы інших регіонах, дэ смуроду були вразливими для поліції, були підібрані на основі інформації, наданої співробітниками служби дій у терористичній організації. У інших випадках розшукуваних людзей не маглі виманити да Франції, і їх безжально ўбівалі за межами країни. Багато родичів проста зниклих бійців ОАС назавжди вірили, що цих чоловіків ліквідувала Служба дій.
  
  Не тыя, щоб ОАД потребував уроків насильства. Смуроду більше, ніж будь-який поліцейський, ненавиділи людзей зі служби дій, відомих як Барбузи або Бородати праз їхню ролю під прикриттям. У останні дні боротьби за уладу між ОАД і голлістською владою ў Алжирі ОАД захопили живими сім барбузів. Пізніше тіла були знайдені звисаючими з балконів і ліхтарних стовпів без вух і носів. Такім чынам тривала таємна війна, і поўны історія пра тыя, хто загинув під тортурами у якому підвалі, ніколи не буде розказана.
  
  Решта барбузів залишилися за межами OAS на поклик SDECE. Деякі з іх були професійними головорізами зі злочинного світу да таго, як їх прийняли на службу, зберегли свої старі гэтай язки тая неадымноразово зверталися за допомогою да своїх колишніх друзів зі злочинного світу, щоб виконати асабліва брудну робату для уряду. Саме ця діяльність викликала у Франції розмови пра «паралельну» (неофіційну) поліцію, нібито за наказам аднаго з правих рук прэзідэнта дэ Голя, пана Жака Фоккара. Насправді «паралельної» поліції не існувало; Діяльність, яка їм приписується, здійснювалася сильними озброєннями Служби дій або тимчасово залученими бандитськими босами з «середовища».
  
  Корсиканці, які домінували як у кримінальному світі Парыжа, Марсэля, так і ў Службі дій, знають толк у вендеттах, і після вбивства сямі барбузів Місії З у Алжирі булай оголошена вендэта ОАД. Подібно да таго, як підземний світ Корсікі допоміг саюзнікам під гадзіну висадки на півдні Франції у 1944 році (для власних цілей; згодом смуроду загналі ў кут більшу частину торгівлі на Блакітным узбережжі як винагороду), так на початку шістдесятих корсиканці знову, у тым за Францію у вендеті з ОАД. Багато чоловіків з ОАД, які були pieds-noir (французи алжирського походження), малі ті ж риси, що й корсиканці, і гадзінай війна булай майже братовбивчою.
  
  У міру таго як тривав судовий працэс над Бастьєном-Тірі тая його колегами, також почалася кампанія OAS. Його дороговказом, закулісним ініціатором змови Петі-Кламара яе рэлізу палкоўнік Антуан Аргу. Прадукт аднаго з найкращих університетів Франції, техніка Еколь Полі, Аргу мав добры розум і динамічну енергію. Як лейтэнант дэ Голя ў Вільній Франції він воював за звільнення Франції від нацистів. Згодом командував кавалерійським палком у Алжирі. Невисокий, сухорлявий чоловік, він яе рэлізу блискучим, алё нещадним салдатам, і ў 1962 році він стаўшы керівником операцій ОАД у вигнанні.
  
  Маючи досвід психологічної війни, він розумів, що боротьба проти Голлістської Франції вінаватая вестися на всіх рівнях, за допомогою терору, дипломатії тая зв'язків з громадськістю. У рамках кампанії він організував для галаве Національної дзеля апору, політичного крила ОАД, колишнього міністра закордонних справ Франції Жоржа Бідо, каці серію інтерв'ю газетам і телебаченню па всій Західній Європі, щоб пояснити опозицію ОАД генералу дэ Голя ў «поважних» термінах.
  
  Тепер Аргу використовував високий інтелект, який каліся зробив його наймолодшим палкоўнікам у французькій армії, а тепер зробив його найнебезпечнішою людиною ў ОАД. Він організував для Бідо ланцюжок інтерв'ю з кореспондентами головних мереж і газет, під гадзіну яких старий політик зміг приховати менш приємну діяльність головорізів ОАД.
  
  Успіх пропагандистської операції Бідо, натхненної Аргу, стурбував французький уряд так само, як і тактыка терору тая хвиля пластыкавых бомбаў, що вибухають у кінотеатрах і кафэ па всій Франції. Тоді 14 лютага було розкрито шчэ адну змову щодо вбивства генерала дэ Голя. Наступного дня він мав прочитати лекцію у Військовій школі на Марсовому полі. Сюжэт полягав у таго, що колі він увійшов да залы, його мав вистрелити ў спіну вбивця, який сидів сярэд карніза сусіднього кварталу.
  
  Пізніше за змову постали перад судом Жан Бішон, капітан артилерії на ім'я Роберт Пуанар, і викладач англійської мови у Військовій академії мадам Поль Русселе дэ Ліффіак. Тригером мав бути Жорж Ватін, алё Кульгавий знову втік. У квартирі Пуанарда знайшли гвинтівку зі снайперським прицілом, і всіх трьох заарештували. Пізніше на суднавага засіданні було заяўлена, що, шукаючи спосіб данесці Ватіна тая його пістолет да Академії, смуроду проконсультувалися з прапаршчыкам Маріусом Тхо, який звернувся прама да поліції. Генерал дэ Голь належним чынам відвідав військову церемонію ў прыкметычений гадзіну 15 чысла, алё зробив ўчынку, прибувши на броньованому автомобілі, на сваю вялікую огиду.
  
  Як сюжэт це було неймовірно аматорським, алё це дратувало Дэ Голя. Викликавши наступного дня міністра внутрішніх даведка Фрея, він вдарив па стале й сказаўшы міністру, відповідальному за національну безпеку: «Ця справа вбивства зайшла досить далёка».
  
  Було вирішено взяти за прыклад деяких провідних змовників ОАД, щоб стримати інших. У Фрея не було жодних сумнівів щодо выніку процесу над Бастьєном-Тірі, який ўсё шчэ тривав у Вярхоўнаму військовому суді, оскільки Бастьєн-Тірі з усіх сіл намагався пояснити з лаві підсудних, чому, на його думку, Шарль дэ Голь вінаваты померти. Алё потрібне було щось більше як стримуючий фактар.
  
  22 лютага копія з мемарандумам, який дырэктар Другої служби SDECE (контррозвідка/внутрішня безпека) надіслав міністру внутрішніх даведка, опинилася на столі керівника Служби дій.
  
  «Нам вдалося встановити місцезнаходження аднаго з головних ватажків диверсійного руху, а саме колишнього палкоўніка французької армії Антуана Аргу. Він утік да Німеччини і має намір, за інформацією нашої розвідки, залишитися там кілька днів. . .
  
  — Це означає, що можна дістатися да Аргуда й, можливо, схопити його. Оскільки запіты, надісланий нашою офіційною контррозвідувальною службою да компетентних німецьких організацій безпеки, було відхилено, і ці організації тепер очікують, що наші агенти будуць слідкувати за Аргудом та іншими керівниками ОАД, операція вінаватая, оскільки це спрямовані проти асобіны Аргу, виконуватися з максимальною швидкістю тая обачністю».
  
  Робату перадалі Службі дій.
  
  У середині дня 25 лютага Аргуд повернувся да Мюнхена з Рыму, дэ він зустрічався з іншими лідерами ОАД. Замість таго, щоб їхати прама на Унертльштрассе, він узяв таксі да готелю Eden-Wolff Hotel, дэ він забронював нумар, відавочна, для зустрічі. Він ніколи не відвідував це. У залі да нього підійшли двоє чоловіків, які розмовляли з ім бездоганною німецькою. Він припустив, що це німецька поліція, і потягся да нагрудної кишені за пашпартам.
  
  Він відчув, як обидві рукі схопили ў лещатах, його ногі відірвалися від землі, і його винесли надвір да фургона з пральною машиною, що чекала. Він накинувся, і йому відповіли патокам французыных лайок. Ороговіла рука врізала йому ніс, інша вдарила його ў живіт, намацала пальцам нервову кропку під вухом, і він згас, як світло.
  
  Двадцять чотири години таму задзвонив тэлефон у Brigade Criminelle судової поліції на Quai des Orfevres, 36 у Парижі. Хрипкий голас повідомив сяржанту, який відповів, шчо він казаць від імені OAS і що Антуан Аргу, «гарно гэтай язаний», перебуває у фургоні, припаркованому за будівлею CID. Праз кілька хвилин двері фургона рвучко відчинилися, і Аргуд, спотикаючись, вийшов ў коло приголомшених поліцейських.
  
  Його очі, перев'язані на двадцять чотири години, не сфокусувалися. Треба було допомогти йому встати. Його обличчя було вкрите засохлою кров'ю від носової кровотечі, а рот болів від кляп, який поліція витягла з нього. Калі хтось запитав його: «Ві палкоўнік Антуан Аргу?» він пробурмотів «Так». Якимось чынам Служба дій пераправіла його праз кардон минулої ночі, і анонімний дзвінок у поліцію пра посилку, що чекає на іх на власній автостоянці, яе рэлізу лише їхнім особистим почуттям гумору на роботі. Його звільнили лише ў червні 1968 року.
  
  Алё на адну річ не розраховували співробітники служби дій; усунувши Аргу, незважаючи на величезну деморалізацію, яку це спричинило ў ОАД, смуроду проклали шлях для його тіньового заступніка, маловідомого, алё настільки ж проникливого підполковника Марка Радэна, щоб взяти на сабе командування операціями, спрямованими на вбивство Дэ Голя. Багато в чому це булай невдала угода.
  
  4 березня Верховний військовий суд виніс вердыкт щодо Жана-Марі Батьєна-Тірі. Він і шчэ двоє були засуджені да смертної кары, як і шчэ троє, які ўсё шчэ перебувають на свободі, включаючи Ватіна Кульгавого. 8 березня генерал дэ Голь тры години мовчки слухав прохання пра помилування адвокатів засуджених. Він замінив два смертні вироки на довічне ув'язнення, алё засудження Бастьєна-Тірі залишилося ў силі.
  
  Тієї ночі його адвакат повідомив палкоўніку СПС пра це рішення.
  
  «Заплановано на 11 лік», — сказаўшы він своєму підзахисному, а калі той продовжував недовірливо посміхатися, випалив: «Вас застрелять».
  
  Бастьєн-Тірі продовжував усміхатися й хитав галавою.
  
  «Ці не розумієш, — сказаўшы він адвакату, — жоден загін французів не підніме проти мене рушниці».
  
  Він помилився. Пра страта повідомили у випуску новин радіо «Європа нумар адзін» аб 8 ранку французькою мовою. Його чулі ў більшості частин Західної Європи ті, хто хотів налаштуватися. У маленькаму готельному номері ў Австрії ця трансляція малая запустити нізкай думок і дій, які наблизили генерала дэ Голя да смерті ближче, ніж будзь-колі ў його житті. кар'єра. Це булай кімната палкоўніка Марка Радэна, новага керівника операцій ОАД.
  
  
  
  РОЗДІЛ ДРУГИЙ
  
  Марк Радэн вимкнув вимикач свого транзістара радіоприймача й підвівся з-за стала, залишивши тацю зі сніданком майже недоторканою. Він підійшов да вікна, запалив чергову ў нескінченному ланцюжку цыгарэт і вдивився ў засніжений краєвид, який шчэ не встигла розбирати запізніла вясна.
  
  "Сволота". Він пробурмотів це слова ціха й з вялікаю отрутою, доповнивши шчэ адным голасам нізкую іменників тая епітетів, які виражали його почуття да прэзідэнта Франції, його уряду тая Служби дій.
  
  Радэн майже ў усіх відношеннях яе рэлізу несхожий на свого попередника. Високий і скромний, із трупним обличчям, порізаним внутрішньою ненавистю, він зазвичай маскував свої емоції нелатинською холодністю. Для нього не існувало Політехнічної школи, яка б відкрила двері для просування па службі. Сін шевця, він утік да па-ангельску: ії на рибальському човні ў спокійні дні свого пізнього підліткового віку, калі німці захопили Францію, і записався рядовим салдатам під прапар Хреста Лотарингії.
  
  Підвищення від сяржанта да прапаршчыка пройдзе важкий шлях, у кровопролитних бітвах на Північній Африці під провадам Кеніга, а згодом праз живі огорожі Нормандії з Леклерка. Польова комісія під гадзіну битви за Парыж отримала для нього офіцерські шеврони, яких він ніколи не міг здобути, і ў післявоєнній Франції вибір стояв між поверненням да цивільного життя чы залишинням у армії.
  
  Алё повернутися да чого? Він не мав жодної професії, окрім професії шевця, якій його навчив його бацька, і він побачив, що серед робітничого класу його рідної країни домінували комуністи, які також захопили Апор і Вільну Францію внутрішніх даведка. Так він залишився у армії, щоб згодом випробувати гіркоту радавога офіцера, який побачив, як з офіцерських шкіл закінчує нове моладзі покоління освічених хлопців, які на теоретичних заняттях, що праводзяцца ў аудиторіях, заробляють ті самі шеврони, за які він паліў кров'ю. Колі він спостерігав, як смуроду обійшли його у рангах і привілеях, почала відчувати гіркоту.
  
  Залишалося зробити лише одне — приєднатися да аднаго з колоніальних полків, витривалих солдатів, які вялі бої, поки салдаті призовної армії маршували па пляцы. Він керував переведенням да колоніальних десантників.
  
  Протяг року він яе рэлізу камандзірам роти ў Індокитаї, жывы сярэд інших людзей, які казалі і думалі гэтак сама, як він. Для юнака з лаві шевця підвищення па службі усё адно можна було здобути боєм, і шчэ боєм. Да кінця Індо-Китайської кампанії він яе рэлізу маёрам, і після нещасливого тая розчарованого року ў Франції його відправили да Алжыру.
  
  Відхід Франції з Індокитаю тая рік, який він провів у Франції, перетворили його приховану озлобленість на всепоглинаючу нянавісць да політиків і комуністів, яких він уважав адным і тым жа. Лише після таго, як Францією правив салдат, вунь, кажа, не магла звільнитися від обіймів зрадників і негідників, які пронизували її суспільне життя. Тільки ў армії обидві породи вимерли.
  
  Як і більшість бойових офіцерів, які бачили смерць своїх людзей і гадзіну від гадзіне ховали жахливо понівечені тіла ціхі, каму не пощастило бути схопленими живими, Радэн поклонявся салдатам як справжній солі землі, людзям, які жертвували сабою ў крові, щоб буржуазія магла жити. вдома з камфортам. Дізнатися від мирних жителів своєї рідної землі після васьмі років боїв у лісах Індокитаю, що більшість із іх не дбає пра солдатів, читати данасі лівих інтелектуалів на військових праз такі дрібниці, як катування ў'явіць язнів, щоб отримати життєво важливу інформацію, викликало всередині Марка Радэна реакцію, яка ў поєднанні з вродженою гіркотою, що випливає з його власної відсутності можливостей, перетворилася на завзятість.
  
  Він яе рэлізу переконаний, що за достатньої підтримки з боку цивільної уладзі на місці, уряду тая людзей удома армія магла б перемогти ў'явіць єтмінь. Відхід Індокитаю яе рэлізу масовою зрадою тисяч прекрасних молодих людзей, які там загинули — здавалося б, дарма. Для Радэна не було б і не магло бути більше зрад. Алжыр довів бі це. Навесні 1956 року він пакінуўшы бераг Марсэлю настільки щасливою людиною, якою ніколи не яе рэлізу, переконаний, що далекі пагорби Алжыру побачать завершення таго, шчо він уважав справою свого життя, апафеозам французької армії у очі світу.
  
  За два рокі запеклої тая запеклої боротьби мала що похитнуло його переконання. Праўда, придушити повстанців було не так легка, як він думаў спочатку. Скільки б фелагів він і його людзі не розстріляли, скільки сіл було зрівняно з зямлёю, скільки б терористів FLN не загинуло під тортурами, повстання поширювалося, поки воно не охопило зямлю тая не знищило міста.
  
  Потрібна булай, звичайно, шчэ допомога з боку Митрополії. Тут принаймні не магло бути й мови про війну у віддаленому куточку Імперії. Алжыр яе рэлізу Францією, частиною Франції, дэ пражывала тры мільйони французів. За Алжыр можна було б воювати, як за Нормандію, Брэтань чы Приморські Альпы. Колі він отримав звання підполковника, Марк Радэн переїхав із Бледу да міст, спочатку да Боуна, а потім да Константіна.
  
  У Бледі він воював з салдатамі ALN, нерегулярними салдатамі, алё ўсё шчэ воюючими людзьмі. Його нянавісць да іх була нічим не схожою на тыя, що поглинуло його, колі він уступіўшы ў таємну, жорстоку війну міст, війну, що вядзецца пластиковими бомбамі, підкладеними прибиральниками ў кафэ, супермаркетах і ігрових пляцоўках, які користуються французькою опікою. Заходзь, які він вжив, щоб ачысціць Костянтина від бруду, який підклав ці бомбаў сярэд французыных цивільних, прынеслі йому ў Касбі звання Різника.
  
  Усё, чого не вистачало для рэшткавага знищення FLN тая його армії, ALN, так це додаткової допомоги в е баку Парыжа. Як і більшість фанатиків, Радэн міг закривати очі фактах із чыстаю вірою. Зростаючі витрати на війну, економіка Франції, що похитнулася під тягарем війни, яку дедалі більше не можна було виграти, деморалізація військовозобов'язаних — це булай дрібниця.
  
  У червні 1958 року генерал дэ Голь повернувся да уладзі як прем'єр-міністр Франції. Ефективно позбувшись корумпованої тая хиткої Четвертої республіки, він заснував П'яту. Колі він промовив словы, промовлені ў вуснах генералів, павярнулі його да Матіньйону, а потім у січні 1959 року да Єлисейського палацу, « Algerie Francaise », Радэн пішов да своєї кімнати й заплакав. Калі дэ Голь відвідав Алжыр, його присутність булай для Радэна немаў Зеўс, що спустився з Олімпу. Він яе рэлізу упевнений, що нова політика вже на підході. Комуністи будуць викинуті зі своїх офісів, Жан-Поль Сартр дакладна вінаваты бути розстріляний за дзяржаўную зраду, профспілки будуць приведені ў покору, а Франція рэшткавым щиро підтримає її рідних і близьких ў Алжирі тая її армію, яка захищає кордони. Французька цивілізація буде наступною.
  
  Радэн яе рэлізу у цьому впевнений, як схід сонця на Сході. Калі дэ Голь розпочав свої заходзь, щоб відновити Францію на свій власний шлях, Радэн падумаўшы, що тут має бути якась помилка. Треба було каці старому гадзіну. Колі перші абачлівыя пра попередні перамовы з Бэнам Беллою тая FLN просочилися праз Радэна, він не міг у це повірити. Хоча він симпатизував повстанню поселенців під провадам Вялікага Джо Ортіса ў 1960 році, він ўсё адно уважав, що відсутність прогресу у розгромі фелагхи раз і назавжди булай проста тактичним кроком Дэ Голя. Він яе рэлізу упевнений, що Ле Ў'явіць є має шляхты, що робить. Якби він не сказаўшы це, золоті словы Algerie Francaise ?
  
  Колі нарешті з'елі явився безсумнівний доказ таго, що концепція відродженої Франції Шарля дэ Голя не ўключала французький Алжыр, світ Радэна розпався, як фарфорова ваза, збита поїздом. Від віри і надії, віри і впевненості нічога не залишилося. Проста ненавиджу. Нянавісць да сістэмі, да політиків, да інтелектуалів, да алжирців, да профспілок, да журналістів, да іноземців; алё найбільше нянавісць да Тої Людини. За винятком кількох мокрих вух, які відмовилися прыйсці, Радэн повів увесь свій батальйон у військовий путч у квітні 1961 року.
  
  Це не вдалося. Адным даруем, гнітюче розумним кроком дэ Голь зірвав путч, перш ніж він зрушив з місця. Жоден з офіцерів не звернув увагу на тыя, що тисячі простих транзисторних радіоприймачів були передані військам за кілька тижнів да останнього оголошення пра катах переговорів з FLN. Радіостанції вважалися нешкідливим засобом для військ, і багато офіцерів і старэйшых сержантів схвалили цю ідею. Поп-музика, яка лунала ў ефірі з Франції, приємно відволікала хлопців від спеки, мух, нудьги.
  
  Голас дэ Голя яе рэлізу не такім ужо й нешкідливим. Колі лояльність армії булай нарешті піддана випробуванню, дзясяткі десятків тисяч призовників, розкиданих па казармах па всьому Алжыру, увімкнули свої радіо для новіны. Після новин смуроду почули той самий голас, який слухав сам Радэн у червні 1940 року. Майже тыя саме повідомлення. «Ві стоїте перад вибором лояльності. Я Франція, знаряддя її долі. Слідуй за мною. Підкоряйся мені.'
  
  Деякі командири батальйонів прокинулися, маючи лише жменьку офіцерів, а більшість їхніх сержантів пішли.
  
  Заколаты було зламано, як ілюзії – па радыё. Родену пощастило більше, ніж іншим. З ім залишилися сто двадцять його офіцерів, старшын і рядових. Це стала таго, шчо він командував підрозділом із більшою часткою старога поту з Індокитаю, а алжирець стік кров'ю, ніж інші. Разам з іншими путчыстамі смуроду створили Таємну армійську організацію, яка зобов'язалася скинути Юду з Єлисейського палацу.
  
  Між тріумфуючим FLN і лояльною армією Франції залишилося небагато гадзіне, крім оргії руйнування. За останні сім тижнів, колі французькі поселенці прадалі справу свого життя за безцінь і втекли з охопленого війною узбережжя, Таємна армія здійснила останню жахливу помсту за тыя, що їм довелося залишити. Колі ўсё закінчилося, залишилося лише вигнання лідерів, імена яких були відомі голлістській владі.
  
  Взимку 1961 року Радэн стаўшы заступнікам Аргу на посаді керівника операцій ОАД у вигнанні. Аргуд яе рэлізу талентам, талентам і натхненником наступу, який ОАД розпочала в е таго гадзіне на метрополію Франції; У Радэна булай організованість, хитрість, проникливий здоровий глузд. Якби він яе рэлізу проста жорстким фанатыкам, він яе рэлізу бі небезпечним, алё не винятковим. На початку шістдесятих для ОАД було багата інших рушниць такога калібру. Алё він яе рэлізу більше. Старий швець народив хлопчыка з розумом, який так і не яе рэлізу розвинений фармальна освітою у армії. Радэн розробив це самостійно, па-своєму.
  
  Калі Радэн зіткнувся зі своїм власним уявленням пра Францію тая гонар армії, яе рэлізу такім жа фанатичним, як і решта, алё колі зіткнувся з шуто практичною проблемою, він міг застосувати прагматичну й логічну концентрацію, яка булай ефективнішою за ўвесь непостійний ентузіазм і безглузде насильство у світі.
  
  Вось шчо він привів вранці 11 березня да проблеми вбивства Шарля дэ Голя. Він не яе рэлізу настільки дурним, щоб думати, що робата буде легкою; Навпаки, невдачі Пті-Кламара тая Військової школи зробили б це набагато важчим. Вбивць було не важко знайти; Праблема полягала ў тым, щоб знайти людину чы план, який мав бі адзін фактар, який яе рэлізу бі досить незвичайним, щоб пробити стіну безпеки, яка тепер побудована концентричними кільцями навколо асобіны прэзідэнта.
  
  Він метадычна перераховував подумки проблеми. Протяг двох часоў, курячи перад вікном, поки кімната не затягнулася блакитним серпанком, він встановив їх, а потім розробив план, як їх знести або обійти. Кожен план здавався здійсненним під гадзіну більшої частини крытычнага розгляду, якому він його піддав; кожен потім розпався під гадзіну рэшткавага випробування. З цього хаду думок адна праблема постала практычна непереборною – харчавання безпеки.
  
  Після Петі-Кламара усе змінилося. Проникнення Служби Дії у дзеля і кадры ОАС зросло да загрозливого ступеня. Нещодавнє викрадення його власного начальніка Аргуда паказала, на які межі булай гатовая піти Служба дій, щоб дістатися тая допитати лідерів ОАД. Не вдалося уникнути навіть гострої суперечки з німецьким урядом.
  
  Оскільки Аргу вже чотирнадцять днів перебував на допиті, усе керівництво ОАД змушене було втекти. Бідо раптово втратив смак да публічності тая самовикриття; інші з CNR втекли ў паніці да Іспанії, Амерыкі, Бельгії. Яе рэлізу порив за фальшивими паперами, квитками ў далекі місця.
  
  Спостерігаючи за цім, нижчі чыні зазнали приголомшливого падіння маральнага стану. Чоловіки у Франції, які раніше були готові допомагати, даваць притулок розшукуваним, носити пакунки зі зброєю, передавати повідомлення, навіть надавати інформацію, кідалі трубку, бурмотячи виправдання.
  
  Після правалу Пті-Кламара тая допитів ув'язнених цілих тры рэза у Франції довелося закрити. Маючи внутрішню інформацію, французька поліція праводзіла рейди па будинках, виявляючи схованку за схованкою зі зброєю тая запасамі; дві інші змови, спрямовані на вбивство дэ Голя, були завалені поліцією, колі змовники сіли на сваю сябру зустріч.
  
  У той гадзіну як CNR виступала з промовами ў комітетах і бурмотіла пра відновлення демократії у Франції, Радэн похмуро зіткнувся з життєвими фактамі, викладеними ў опуклому портфелі біля його ліжка. Праз шлюб коштів, втрачаючи національну тая міжнародну підтримку, сяброўства тая довіру, ОАД розвалювалася перад націскам французыных секретних службаў і поліції.
  
  Страта Бастьєна-Тірі магла тільки погіршити моральний табар. Знайти людзей, готових допомогти на цьому етапі, було б справді важко; Ті, хто яе рэлізу готовий виконати цю робату, малі свої обличчя, вкарбовані ў пам'ять скурнага поліцейського у Франції тая кількох мільйонів громадян паруч. Будь-який новий план, створений на цій стадії, який перадбачав багато планування тая координації багатьох груп, буде «зруйновано» да таго, як вбивця зможе підійти да Дэ Голя на відстань да ста міль.
  
  Підійшовши да кінця своєї суперечки, Радэн пробурмотів: «Людина, яку не знають... . .'Він пробігся па спісе людзей, які, як він ведаючы, не здригнуться від убивства прэзідэнта. У штабі французької поліції кожен мав тэчку товщиною, як Біблія. Чому б інакше він, Марк Радэн, ховався ў готелі ў незрозумілому австрійському гірському селі?
  
  Відповідь прийшла да нього перад обідом. На деякий гадзіну він відкинув це, алё знову звернувся да нього з наполегливою цікавістю. Якби такий чоловік знайшовся. . . якщо тільки така людина існує. Повільно, старанно він будував новий план навколо такої людини, а потім піддав його всім перешкодам і запереченням. План пройшов їх усіх, навіть харчавання безпеки.
  
  Незадовго да обідньої години Марк Радэн одягнув шынель і спустився ўніз. Біля вхідних дзвярэй він упіймав першы порив вітру на крижаній вулиці. Це змусило його здригнутися, алё зняло тупий головний біль, викликаний цыгарэтамі ў перегрітій спальні. Повернувши ліворуч, він похрипів да пошти на Адлерштрассе й надіслав нізкай кароткіх телеграм, повідомляючи своїм колегам, розкиданим під псевдонімами па південній Німеччині, Австрії, Італії тая Іспанії, шчо він буде недоступний кілька тижнів, оскільки збирається на місія.
  
  Поки він повертався да сціплага кватэрнага будинку, йому спала на думку, що дехто може подумати, шчо він теж злякався, зникаючи від загрози викрадення чы вбивства Службою дій. Він знизав плечима. Няхай думають, що хочуть, гадзіну довгих пояснень минув.
  
  Він обідав у пансіонаті Stammkarte, їжею дня були айсбейн і лакшына. Хоча рокі ў джунглях і ў пустелі Алжыру не залишили у нього смаку да смачної їжі, йому було важко її напхати. Да середини дня він пішов, спакувавши сумкі, оплативши рахунок, він вирушив на самотню місію знайти людину, точніше тып людини, пра існування якої він не ведаючы.
  
  Колі він сів на борт свого поїзда, камета 4B BOAC дрейфувала траєкторією польоту да злітно-посадкової смуги Нуль-Чотири ў Лондонському аеропорту. Він прибув із Бейрута. Серед пасажирів, які праходзілі праз залу прильоту, яе рэлізу високий білявий англієць. Його обличчя було выдатна засмагле від близькосхідного сонця. Він почувався розслабленим і бадьорим після двох місяців насолоди незаперечними насолодами Лівану тая шчэ більшим для нього задоволенням контролювати переказ солідної суми грошай з банку ў Бейруті ў інший ў Швейцарії.
  
  Далёка позаду нього на піщаному ґрунті Єгипту, даўно поховані збентеженою тая розлюченою єгипетською поліцією, кожне з акуратними кульовими дірками ў хребті, були тіла двох німецьких інженерів-ракетників. Їхній відхід із життя відклав на кілька років розвиток ракети «Аль-Зафіра» Насэра, і сіоністський мільйонер ў Нью-Ёрку відчув, що його гроші були витрачені недарма. Лёгка пройшовши митницю, англієць узяв напракат автомобіль да своєї кватэры ў Мейфері.
  
  Мінула дев'яносто днів, перш ніж завершився пошук Родена, і він мав показати тры тоненькі досьє, кожне з яких було вкладено ў манільську тэчку, яку він постійно тримав із сабою у своєму портфелі. Це було ў середині червня, колі він повернувся да Австрії тая оселився ў невеликому пансіонаті, Pension Kleist на Brucknerallee ў Відні.
  
  З головної пошти міста він надіслав дві чіткі телеграми: адну да Бальцана на півночі Італії, іншу да Рыму. Кожен викликав двох своїх старэйшых лейтенантів на термінову зустріч у своїй кімнаті ў Відні. Протяг двадцяти чотирьох часоў чоловіки прибули. Рэнэ Монклер приїхав на найнятій машині з Бальцана, Андрэ Кассон прилетів з Рыму. Кожен подорожував під вигаданими іменами тая дакументамі, оскільки як у Італії, так і ў Австрії постійні офіцери SDECE малі обох у своїх досьє, і на той гадзіну смуроду витрачали багата грошаў, купуючи агентів тая інформаторів на прикордонних кантрольна-пропускних пунктах тая ў аеропортах.
  
  Андрэ Кассон першим прибув да пансіонату «Кляйст», за сім хвилин да призначеного гадзіне одинадцятої години. Він пакараўшы таксі висадити його на розі Брукнералле й кілька хвилин поправляв краватку у віддзеркаленні вітрини квіткарки, а потім швідка пішов у фойє готелю. Радэн, як завжди, зареєструвався під фальшивим іменем, адным із двадцяти, відомим лише його безпосереднім колегам. Кожен із двох, яких він викликав, отримав напередодні телеграму, підписану ім'ям Шульц, кодовим ім'ям Радэна на цей конкретний двадцятиденний період.
  
  « Гер Шульц, bitte? — запитав Кесон ў маладога чоловіка на стійці реєстрації. Клерк переглянув сваю реєстраційну кнігу.
  
  — Кімната шістдесят чотири. Вас очікують, шэры?
  
  «Так, справді», — відповів Кесон і попрямував проста уверх сходамі. Він павярнуўшы на сходовий майданчик на першы паверх і пішов уздовж калідоры, шукаючи кімнату 64. Він знайшов її на півдорозі праворуч. Колі він підняв руку, щоб постукати, її схопили ззаду. Він обернувся й подивився на важке обличчя з синіми щелепами. Очі під густим пасмом чорнага волосся, що пераходзіла за бровы, дивилися на нього без цікавості. Чоловік зваліўшыся позаду нього, колі він проминув алькоў за дванадцять футів позаду, і, незважаючи на тонкість шнурового килима, Кесон не почув жодного гуку.
  
  ' Vous desirez? — сказаўшы велетень так, ніби йому було ўсё адно. Алё Кессонове праве зап'ястя не аслабла.
  
  На мить у Кесона перавярнула живіт, колі він уявив швидке вивезення Аргуда з готелю «Эдэн-Вольф» чотири місяці таго. Потім він упізнав чоловіка за сабою — польського іноземного легіонера з колишньої році Родена ў Індо-Китаї тая Ў'явіць єтнамі. Він нагадав, що Радэн гадзіну від гадзіне використовував Віктора Ковальського для спеціальних доручень.
  
  — У мене прымеркавана зустріч із палкоўнікам Роденом, Вікторе, — ціха відповів він. Бровы Ковальського шчэ щільніше звузилися пры згадці свого імені тая імені свайго гаспадара. «Я Андрэ Кассон», — додав він. Ковальський, здавалося, не яе рэлізу вражений. Протягнувшись да Кассона, він постукав лівою рукою ў двері кімнати 64.
  
  Голас ізсередини відповів: « Oui?
  
  Ковальський наблизився ротам да дерев'яної панелі дзвярэй.
  
  — Тут гість, — гаркнув він, і двері трохі відчинилися. Радэн визирнув, а потім шырока розчинив двері.
  
  «Мій дорогий Андрэ. Вибачте за це». Він кіўнуўшы Ковальському. — Гаразд, капрал, я чекаю цього чоловіка.
  
  Кесон побачив, що його праве зап'ястя нарешті звільнилося, і зайшов да спальні. Радэн шчэ раз перамовіўшыся з Ковальським на порозі, потім знову зачинив двері. Паляк повернувся й стаўшы ў тіні алькова.
  
  Радэн потиснув руку й повів Кассона да двох крісел перад газовим каміном. Незважаючи на тыя, що булай сярэдзіна червня, надвор'е надворі булай прохолодною, і обидва чоловіки звикли да теплішого сонця Північної Афрыкі. Газовий вагонь горів повною мірою. Кесон зняв плашч і вмостився перад вогнем.
  
  — Ві зазвичай не вживаєте такіх запобіжних заходів, Марцы, — зауважив він.
  
  «Це не дуже для мене», — відповів Радэн. «Якщо щось станеться, я можу подбати пра сабе. Алё мені може знадобитися кілька хвилин, щоб позбутися паперів». Він паказаўшы на письмовий стіл біля вікна, дэ біля його партфеля ляжала товста манільська тэчка. «Власне таго я й привів Віктора. Шчо б не стала, він даўшы бі мені шістдесят секунд, щоб знищити документи».
  
  «Смуроду мучацца бути важливими».
  
  «Можливо, можливо». Проте ў голосі Радэна булай нотка задоволення. — Алё мі почекаємо Рэнэ. Я сказаўшы йому прыйсці аб 11.15, щоб ві двоє не прийшли з інтервалом у кілька секунд і не засмутили Віктора. Він нервує, колі навколо занадто багато компанії, яку він не знає».
  
  Радэн дозволив собі адну зі своїх рідкісних посмішок пры думці пра тыя, що станеться, калі Віктор занервує з важким кольтом під лівою пахвою. У двері постукали. Радэн перетнув кімнату й притулився ротам да дрэва.
  
  Цього разу це яе рэлізу голас Рэнэ Монклера, нервовий і напружений.
  
  «Марк, дзеля бога». . .
  
  Радэн відчинив двері. Монклер стояв карлікам порівняно з гігантським палякам позаду нього. Ліва рука Віктора обхопила його, притиснувши обидві рукі бухгалтара да свого баку.
  
  « ca va, Вікторе », — пробурмотів Радэн охоронцеві, і Монклера відпустили. Він із вдячністю увійшов да кімнати й кінуўшы мішку на Кассона, який усміхався зі стільця біля каміна. Двері знову зачинилися, і Радэн почав виправдовуватися перад Монклером.
  
  Монклер підійшов, і смуроду потисли адзін аднаму рукі. Він зняв паліто, щоб відкрити пом'якшують ятий цёмна-сірий касцюм паганага кроі, який він носив пагана. Як і більшість колишніх армійців, які звикли да уніформи, смуроду з Роденом ніколи не насілі костюмів.
  
  Гаспадар Радэн побачив, що двоє інших сиділи ў двох м'яких кріслах спальні. Він залишив собі вертикальне крісло за даруем сталом, який служив йому письмовим сталом. З тумбачкі біля ліжка він дістав пляшку французького бренді й запитально підніс її. Обидва його гості кіўнулі. Радэн шчодра наліў у кожну з трьох склянак і простягнув па дві Монклеру й Кассону. Смуроду випили першими, двоє мандрівників дазволілі гарячому напаю попрацювати над імі.
  
  Рэнэ Монтклер, прихилившись да узголів'я, яе рэлізу невисокий і кремезний, як Радэн, кар'єрний офіцер армії. Але на відміну від Радэна він не мав бойового командування. Більшу частину свого життя він провів ў адміністративних відділах, а останні дзесяць років — у відділі капеечных коштів Іноземного легіону. Да весни 1963 року він яе рэлізу скарбником ОАД.
  
  Андрэ Кассон яе рэлізу єдиним цивільним. Маленькі і акуратний, він одягався так само, як менеджэр банку, яким він яе рэлізу ў Алжирі. Яе рэлізу каардынатарам підпілля OAS-CNR ў метрополії Франції.
  
  Обидва чоловіки, як і Радэн, були прихильниками жорсткої лінії навіть сярэд ОАД, хоча й з різних прычын. У Монклера яе рэлізу сін, дев'ятнадцятирічний хлопець, який тры рокі таму праходзіць військову службу ў Алжирі, тоді як його бацька керував розрахунковим відділом бази Іноземного легіону пакаля Марсэлю. Маёр Монтклер ніколи не бачив тіла свого сіна, його закапаўшы ў крові патруль Легіону, який зайняв сяло, дэ маладога радавога тримали ў полоні партизани. Алё подробиці скоєного з юнаком він почув згодом. У Легіоні ніщо довго не залишається таємним.
  
  Андрэ Кассон яе рэлізу більш залучений. Народився ў Алжирі, і ўсе його життя було пов'язане з роботою, квартирою тая сім'єю. Банк, якому ў він працював, мав штаб-кватэру ў Парижі, таму навіть після падіння Алжыру він не залишився б без роботи. Алё колі поселенці підняли повстання ў 1960 році, він яе рэлізу з імі, адным із лідерів у рідному Костянтині. Навіть після цього він зберіг сваю робату, алё зрозумів, що рахунок за рахунком закривався, а бізнесмени продавалися, щоб повернутися да Франції, що розквіт французької присутності ў Алжирі закінчився. Невдовзі після армійського заколоту, розлючений новаю політикою голлістів і нещастям дрібних фермерів і торговців регіону, які тікали зруйнованими да країни, яку багата з іх наўрад чы бачили за ваду, він допоміг підрозділу ОАД пограбувати його власний банк із тридцятьма мільйонами старих франків. Його співучасть булай помічена тая повідомлена молодшим касиром, і його кар'єра ў банку закінчилася. Він відправив сваю дружыну тая двох дітей жити да своїх зятів ў Перпіньян і приєднався да ОАД. Його цінність для іх полягала у його особистих знаннях пра кілька тисяч симпатиків ОАД, які зараз живуть у Франції.
  
  Марк Радэн сів за свій стіл і оглянув двох інших. Смуроду озирнулися з цікавістю, алё без запитань.
  
  Радэн обережно й мэтадычна почав свій брифінг, зосереджуючись на зростаючому спісу невдач і поразок, яких ОАД зазнала від французыных секретних службаў за останні кілька місяців. Його гості похмуро дивилися ў свої келихи.
  
  «Мі проста повинні дивитися ў очі фактах. За останні чотири місяці мі отримали тры серйозні удари. Розчарування спроби Ecole Militaire звільнити Францію від дыктатара є лише останньою ў довгому спісу такіх спроб, які навіть не здійснилися. Єдині два, у яких наші людзі навіть підійшли да нього на відстань, були зіпсовані праз елементарні памылкі ў плануванні чы виконанні. Мені не потрібно вдаватися ў подробиці, ці їх усіх знаєш так само дабро, як і я.
  
  «Викрадення Антуана Аргу позбавило нас аднаго з нашых найпроникливіших лідерів, і, незважаючи на його відданість справі, не може бути жодних сумнівів, що з використанням сучасних методів допиту, ймовірно включно з наркотыкамі, уся організація стоїть під загрозою. з пункту зору безпеки. Антуан ведаючы усе, що треба було шляхты, і зараз нам доведеться починати майже з нуля. Вось чому ми сидимо тут, у незрозумілому готелі, а не ў нашій штаб-квартирі ў Мюнхені.
  
  Алё навіть почати з нуля було б не так вже й пагана, якби це було рік таму. Тоді мі маглі б закликати тисячі волонтерів, сповнених ентузіазму тая патріотизму. Тепер це не так проста. Вбивство Жан-Марі Бастьєн-Тірі не допоможе. Я не дуже звинувачую нашых симпатиків. Мі обіцяли їм вынік і не далі. Смуроду мучацца права очікувати результатів, а не слів».
  
  — Гаразд, гаразд. Що ці маєш на меті? — сказаўшы Монклер. Обидва слухачі ведалі, що Радэн мав рацію. Монтклер краще за всіх розумів, що кошта, отримані від пограбування банків па всьому Алжыру, були витрачені на витрати на управління організацією, і що пожертвування правих промисловців почали висихати. Зовсім нядаўна його підходи зустріли з пагана прихованою зневагою. Кесон ведаючы, що його лінії гэтай язку з підпіллям у Франції з кожним тижнем ставали дедалі слабшими, його притулки піддавалися обшукам, і після захоплення Аргу багато хто відмовився від своєї підтримки. Страта Бастьєна-Тірі магла лише прискорити цей працэс. Рэзюмэ, надане Роденом, було праўдаю, алё попри ўсе це було не приємніше чути.
  
  Радэн продовжував так, начы його ніхто не переривав.
  
  «Тепер мі досягли такога становища, калі галаўня мета нашої справи — звільнення Франції — знищення Великої Зохри, без якої всі подальші плани повинні неминуче зірватися, — стала фактично неможливою традиційними засобами. Я не вагаюся, джентльмени, доручати більш патріотично налаштоваіх молодих людзей планам, які мала шансів залишитися нерозкритими для французького гестапа більше ніж на кілька днів. Коротше кажучи, надто багато скрипунів, забагато відступників, забагато відступників.
  
  «Скориставшись цім, Таємна поліція настільки повністю пранікла ў рух, що да неї просочуються обговорення навіть нашых найвищих рады. Здається, протяг декількох днів після прийняття рішення смуроду знають, шчо мі маємо намір, які наші плани тая хто наш персанал. Безсумнівно, неприємно стикатися з цією ситуацією, алё я переконаний, що якщо ми не зіткнемося з ёю, то продовжуватимемо жити у раі для дурнів.
  
  «На маю думку, для досягнення нашої першої мети залишився лише адзін метад — убивство Зохри, у спосіб, який обійде ўсю мережу шпигунів і агентів, позбавить Таємну поліцію її переваг і зіткнеться з ёю. ситуація, пра яку смуроду не тільки не підозрюють, але й яку смуроду наўрад чы маглі б зірвати, навіть якби ведалі пра неї».
  
  Монклер і Кесон швідка підвели очі. У спальні панувала мёртвая тиша, яку порушував лише випадковий стукіт дощу пра шибку.
  
  «Якщо мі визнаємо, що мая оцінка ситуації, на жаль, правільная, — продовжив Радэн, — тоді мі також повинні визнати, що всі ті, каго мі за раз знаємо як готових і здатних виконати робату з усунення Великої Зохри, однаково відомі. да таємної поліції. Жоден із іх не може пересуватися усередині Франції інакше, як загнаная тварина, яку переслідують не лише звичайні поліцейські сили, але й зраджують із-за спини барбузи тая польові галубы. Я вважаю, панове, що єдина альтэрнатыва, яка нам залишилася, — це заручитися послугами сторонньої людини».
  
  Монклер і Кесон дивилися на нього спочатку з подивом, а потім з осяяним розумінням.
  
  «Що за аўтсайдэр?» — нарешті запитав Кассон.
  
  «Цей людині, кім бі він не яе рэлізу, необхідно було б бути іноземцем», — сказаўшы Радэн. «Він не буде членам OAS або CNR. Він не яе рэлізу бі відомий жодному поліцейському у Франції, і він не яе рэлізу бі ў жодному файлі. Слабкість усіх дыктатураў полягає ў таго, що вони є величезною бюрократією. Тыя, чого немає у файлі, не існує. Вбивця яе рэлізу бі невідомою і, отже, неіснуючою велічынёю. Він подорожував бі за іноземним пашпартам, виконував робату і зникав у своїй країні, поки народ Франції піднімався, щоб змести залишки зрадницького натовпу дэ Голя. Для людини вийти не було б надто важливо, оскільки ми ў будзь-якому випадку звільнили б її після взяття уладзі. Важливо, щоб він зміг увійти, непомічений і незапідозрений. Це тыя, що зараз ніхто з нас не може зробити».
  
  Обидва його слухачі мовчали, вдивляючись кожен у свої приватні думкі, а план Радэна формувався і ў їхніх галовах.
  
  Монклер ціха свиснув.
  
  «Професійний вбивця, найманець».
  
  — Саме так, — відповів Радэн. «Було б абсалютна нерозумно припускати, що стороння людина збирається виконувати таку робату заради любові да нас, чы для патріотизму, чы да біса. Щоб отримати необхідний для такої операції рівень майстерності тая нахабності, необхідно залучити справжнього професіонала. А така людина працювала б лише за гроші, за великі гроші, — додав він, швідка глянувши на Монклера.
  
  — Алё як ми знаємо, що зможемо знайти таку людину? запитав Кассон.
  
  Радэн підняв руку.
  
  «Па-першы, панове. Відавочна, є маса дэталяў, які потрібно опрацювати. Перш за ўсё я хачу шляхты, чы згодні ві з цією ідеєю ў принципі».
  
  Монклер і Кассон перезирнулися. Обидва повернулися да Радэна й повільно кіўнулі.
  
  « Бієн ». Радэн відхилився таму, наскільки йому дозволяло вертикальне крісло. «Це першы пункт, пра який мі розмовляємо, — принципова згода. Другий стосується безпеки і є фундаментальним для всієї ідеї. На мій погляд, стає ўсё менше ціхі, каго можна вважати абсалютна пастава підозрою як можливе джерело витоку інформації. Це не означає, що я вважаю будзь-каго з нашых колег ў OAS або CNR зрадниками справи, а не такімі. Алё це старая аксіома: чим більше людзей знають сакрэт, цім менш впевненим стає цей сакрэт. Уся сутнасць цієї ідеї – абсалютная секретність.
  
  «Навіть ў ОАД є зловмисники, які зайняли відповідальні пасадзі і ўсё шчэ повідомляють пра наші плани таємній поліції. Гадзіну цих людзей каліся прийде, алё на даний момант смуроду небезпечні. Серед політиків CNR є ті, хто або надто бридливий, або надто безсміливий, щоб усвідомити повний маштаб праекту, якому смуроду нібито взялися. Я не хотів бі наражати життя будь-якої людини на небезпеку, безпідставно і без спажывецкі повідомляючи такім людзям пра його існування.
  
  — Я викликав вас, Рэнэ, і вас, Андрэ, сюды, тому що я цілковито переконаний у вашій відданості справі тая вашій здатності зберігати таємницю. Крім таго, для плане я маю на увазі активну співпрацю з табою, Рэнэ, як скарбником і касиром, необхідним для виконання найму, який, безсумнівно, вимагатиме будь-який професійний убивця. Ваша співпраця, Андрэ, буде необхідною, щоб запевнити таку людину ў підтримці у Франції невеликої жменьки безсумнівно відданих людзей на випадок, якщо йому доведеться звернутися да іх.
  
  — Але я не бачу прычын, чому деталі ідеї повинні виходити далі, ніж мі троє. Таму я пропоную вам, щоб мі самі сфорыммували комітет, який бі узяв на сябе ўсю відповідальність за цю ідею, її планування, реалізацію тая субсидування».
  
  Знову запала тиша. Нарешті Монклер сказаўшы: «Ві маєте на увазі, шчо мі виключили ўсю Раду ОАД, усю КНР?» Їм це не сподобається».
  
  — Па-першы, смуроду пра це не дізнаються, — спокійно відповів Радэн. «Якби мі данесьлі цю ідею їм усім, для цього знадобилося б пленарне засідання. Вже одне це привернуло б увагу і барбузи активізувалися б дізнатися, для чого скликане пленарне засідання. Можливий навіть витік на адным з двох рады. Якби мі відвідали скурнага члена па черзі, для отримання попереднього схвалення ў принципі знадобилися б навіть тижні. Тоді всі смуроду хотіли б шляхты подробиці, колі кожен етап планування досягнуто тая пройдзена. Ві знаєте, якими є ці криваві політики та члени комітетів. Смуроду хочуть шляхты усе лише заради таго, щоб шляхты. Смуроду нічога не роблять, алё кожен може поставити під загрозу ўсю операцію адным словам, сказаним у п'яному стані чы з необережності.
  
  «Па-аднаго, якби уся рада ОАД і КНР магла отримати згоду на цю ідею, мі не просувалися б далі, і майже тридцять людзей дізналися б пра це. З іншого баку, калі мі підемо наперад, візьмемо на сабе відповідальність і це не вдасться, мі не відстанемо далі, ніж зараз. Взаємні звинувачення, без сумніву, будуць, але не більше таго. Якщо план вдасться, мі будемо пры владі, і тоді ніхто не почне сваритися. Точні засоби досягнення знищення дыктатара стануть академічною темою. Коротше кажучи, ві двоє згодні приєднатися да менш як єдині планувальники, організатори тая оператори ідеї, яку я вам виклав?»
  
  Монклер і Кассон знову перезирнулися, повернулися да Радэна й кіўнулі. Це яе рэлізу першы раз, калі смуроду зустрілися з ім після таго, як тры місяці таго викрали Аргуда. Колі Аргуд сів на стілець, Радэн мовчазно тримався на задньому плані. Тепер він сам па собі стаўшы лідером. Начальнік підпілля і гаманець були вражені.
  
  Радэн подивився на іх обох, повільно видихнув і посміхнувся.
  
  «Дабро, — сказаўшы він, — тепер перейдемо да дэталяў. Ідея використати професійного найманця-вбивцю вперше спала мені на думку таго дня, калі я почув па радіо, що бідолаху Бастьєн-Тірі ўбілі. З таго часу я шукаю чоловіка, якого мі хочемо. Відавочна, такіх чоловіків важко знайти; смуроду сабе не афішують. Я шукав із середини березня, і вынік можна підсумувати цім».
  
  Він підняв тры манільські папкі, які ляжалі на його столі, Монклер і Кесон знову перезирнулися, піднявши бровы, і мовчали.
  
  «Я думаю, було б найкраще, якби ві вивчили досьє, тоді мі зможемо обговорити наш першы вибір. Особисто я перерахував усіх трьох у плані переваги на випадок, калі першы не зможе або не візьме робату. Існує лише адна копія скурнага досьє, таму вам доведеться їх обміняти».
  
  Він потягнувся да манільської тэчкі й дістав тры тонкіших файлы. Він простягнув адну Монклеру, а іншу Кассону. Третю він тримав у своїй руці, алё не потрудився її прочитати. Він близько ведаючы вміст усіх трьох файлів.
  
  Читати було мала. Посилання Радэна на «коротке» досьє було вкрай точним. Кесон першим закінчив сваю тэчку, подивився на Родена й скривився.
  
  'Це ўсё?'
  
  «Такі людзі не роблять лёгка доступними подробиці пра сабе», — відповів Радэн. «Спробуй це». Він перадаўшы Кассону файл, який тримав у руці.
  
  За кілька хвилин Монклер також закінчив і перадаўшы сваю справу Родену, який віддав йому досьє, яке щойно закінчив Кассон. Обидва чоловіки знову занурилися ў читання. Цього разу Монклер фінішував першим. Він подивився на Родена й знизав плечима.
  
  'Дабро . . . небагато, що можна продовжувати, алё ў нас, безумовно, є п'ятдесят такіх чоловіків. Стрілки — два пенні. . .'
  
  Його перабіўшы Кассон.
  
  «Зачекайте, зачекайте, поки ві побачите це». Він перегорнув останню сторінку й пробіг вокам па трьох абзацах, що залишилися. Закінчивши, він закрив файл і подивився на Родена. Керівник ААС нічога не видав пра свої вподобання. Він узяв файл, який закінчив Кесон, і перадаўшы його Монклеру. Кессону він перадаўшы третю тэчку.
  
  Радэн зібрав тэчкі й поклав їх на письмовий стіл. Він узяв стілець із простаю спинкою, перавярнуўшы його й підтягнув да вогню, сідаючи вярхі на нього, спершись на спінку. З цього місця він оглядав двох інших.
  
  «Ну, я ж казав вам, що це маленькі ринок. Можливо, є більше людзей, які виконують таку робату, алё без доступу да файлів хорошої секретної служби їх да біса важко знайти. І, ймовірно, найкращі з іх взагалі відсутні ў будь-яких файлах. Ві бачили всіх трьох. На даний момант давайце називати їх німцем, південноафриканцем і англійцем. Андрэ?
  
  Кассон знизав плечима. «Для мене немає дискусії. За його записом, якщо це праўда, англієць випереджає на мілю».
  
  «Рэнэ?»
  
  'Я згоден. Німець зараз трохі старий для такога роду прамоў. За винятком кількох завдань, виконаних для вцілілих нацистів проти ізраїльських агентів, які їх переслідують, він, здається, не зробив багато чого ў політичному полі. Крім таго, його мотиви проти євреїв, ймовірно, особисті, таму не зовсім професійні. Південноафриканець, можливо, дабро рубає негрів-політиків, такіх як Лумумба, алё це далёка не тыя, щоб вдарити кулю ў прэзідэнта Франції. Крім таго, англієць вільно розмовляє французькою».
  
  Радэн повільно кіўнуўшы. «Я не думаў, що буде багато сумнівів. Шчэ да таго, як я закінчив збирати ці досьє, вибір, здавалося, виділявся за мілю».
  
  «Ві впевнені щодо цього англосакса?» — запитав Кассон. «Він справді виконав цю робату?»
  
  «Я сам яе рэлізу здивований», — сказаўшы Радэн. Тож я витратив додатковий на гадзіну це. Що стосується абсолютних доказів, то їх немає. Якби смуроду були, це яе рэлізу бі поганий знак. Це означатиме, шчо він всюди значитиметься як небажаний іммігрант. Проти нього немає нічога, крім трошкі. Фармальна його аркуш білий, як сніг. Навіть якщо британці внесуть його ў спіс, вони можуть поставити проти нього не більше, ніж знак харчавання. Це не заслуговує на падачу його да Інтерполу. Шанец, що британці передадуть SDECE пра таку людину, навіть якщо буде зроблю офіційний запіты, невеликі. Ві знаєте, як смуроду ненавидять адзін аднаго. Смуроду навіть мовчали пра перебування Джорджа Бідо ў Лондоні минулого січня. Ні, для такої роботи англієць має всі переваги, крім аднаго. . .
  
  'Що це?'— швідка запитав Монклер.
  
  «Проста. Коштувати він не будзе танна. Така людина, як він, може просити багата грошаў. Як справи з фінансами, Рэнэ?
  
  Монклер знизав плечима. 'Не дуже добре. Витрати трохі зменшилися. Після справи Аргуда всі герої CNR осіли ў дешевих готелях. Смуроду, здається, втратили смак да п'ятизіркових палаців тая телевізійних інтерв'ю. З іншого баку, дохід скорочується. Як ві сказалі, повинні бути якісь дії, інакше мі закінчимо праз шлюб коштів. Не можна робити це на любові тая поцілунках».
  
  Радэн похмуро кіўнуўшы. 'Я так думаў. Ми повинні звідкись зібрати гроші. З іншого баку, не було б сенсо починати такі дії, докі мі не дізнаємося, скільки нам знадобиться. . .'
  
  «Це припускає, — плаўна перервав Кесон, — що наступним кроком буде гэтай язатися з англійцем і запитати його, чы виконає він цю робату і за скільки».
  
  «Так, дабро, мі всі згодні з цім?» Радэн па черзі зірнуўшы на обох чоловіків. Обоє кіўнулі. Радэн зірнуўшы на годинник. «Зараз трохі після першої години. У мене є агент ў Лондоні, якому я мушу зателефонувати зараз і попросити його гэтай язатися з цією людиною тая попросити його приїхати. Якщо він готовий летіти да Відня сьогодні ввечері вечірнім літаком, ми можемо зустріти його тут після вечері. У будзь-якому випадку мі дізнаємося, колі мій агент передзвонить. Я дозволив собі забронювати для вас обох суміжні кімнати ў коридорі. Я думаю, шчо було б безпечніше бути разам під захистом Віктора, ніж окремо, алё без захисту. Пра кожны випадок, розумієш».
  
  «Ві були досить впевнені, чы не так?» — спитав Кесон, роздратований цім, що його передбачили такім чынам.
  
  Радэн знизав плечима. «Ця інформація булай довгою. Чим менш за гадзіне буде втрачено з цього моманту, цім краще. Якщо ми збираємося йти наперад, давайце рухатися швидше».
  
  Він підвівся, і двоє інших ўсталі разам з ім. Радэн подзвонив Віктору і сказаўшы йому спуститися ў калідор, щоб забрати ключі від кімнат 65 і 66 і прынесці їх таму. Чекаючи, він сказаўшы Монклер і Кассону: «Мені потрібно зателефонувати з головної пошти. Візьму Віктора з сабою. Поки мене не буде, ві обоє залишитеся ў одній кімнаті з замкнутими дверима. Моїм сігналам буде тры стукі, паўза, потім шчэ два».
  
  Знак яе рэлізу знайомим «тры плюс два», який складав рытм слів « Algerie Francaise », які паризькі автомобілісти гукали на своїх автомобілях у попередні рокі, щоб висловити своє несхвалення політики Голліста.
  
  — Да речі, — продовжував Радэн, — у когось із вас є рушниця?
  
  Обидва чоловіки похитали галовамі. Радэн підійшов да скриньки і вийняв масивний MAB 9 мм, який він зберіг для прыватнага використання. Він перевірив магазін, павярнуўшы його таму і зарадзіўшы казенну частину. Він простягнув його Монклеру. «Ці знаєш цей флінг ?»
  
  Монклер кіўнуўшы. — Дабро, — сказаўшы він і узяўшы.
  
  Віктор повернувся й провів їх да кімнати Монклера. Колі він повернувся, Радэн застібав паліто.
  
  «Ходіть, капрал, у нас є робата».
  
  Таго вечора літак BEA Vanguard з Лондана да Відня прибув да аеропорту Швехат, колі сутінки наближалися да ночі. Біля хваста літака білявий англієць ліг на спінку сидіння біля вікна й дивився на ліхтарі, що блимали повз літак, що тонув. Йому завжди було приємно бачити, як смуроду наближалися усе ближче й ближче, поки не з'елі ясувалося, що літак має торкнутися трави підліту. У останню хвилину тьмяно освітлена трава, пронумеровані панелі на узбіччі тая самі вогні зникли, замінивши їх чорним гладкім бетонам, а колы нарешті торкнулися землі. Точність справи приземлення приваблювала його. Йому подобалася точність.
  
  Біля нього молодий француз із французького туристичного бюро на Пікаділлі нервово зірнуўшы на нього. Після тэлефоннага дзвінка ў обідню пару він яе рэлізу ў нервовому стані. Майже рік таго, перебуваючи у відпустці ў Парижі, він запропонував надати сабе ў розпорядження OAS, алё відтоді йому сказалі проста залишатися за своїм сталом у Лондоні. Ліст або телефонний дзвінок, адресований йому від його законнага імені, алё починаючи з «Дорогий П'єр». . .'слід виконувати негайно і дакладна. Відтоді нічога, да сьогоднішнього дня, 15 червня.
  
  Аператар сказаўшы йому, що йому телефонують з Відня, а потім додав « En Autriche », щоб відрізнити його від однойменного міста у Франції. Дзівосна, шчо він прийняв дзвінок, почувши голас, який поклічы його «мій дорогий П'єр». Йому знадобилося кілька секунд, щоб згадати власне кодове ім'я.
  
  Посилаючись на напад мігрені після обіду, він пішов ў кватэру на Саўт-Одлі-стріт і перадаўшы повідомлення англійцю, який відчинив двері. Останній не здивувався таго, що його папрасілі летіти да Відня за тры години. Він тихенько зібрав валізу на ніч, і смуроду вдвох поїхали на таксі да аеропорту Хітроу. Англієць спокійно витягнув згорток банкнот, достатній, щоб лепшы micro готівкою два зворотні паперкі після таго, як француз зізнався, що не думаў платити готівкою, а лише приніс пашпарт і чекову кніжку.
  
  Відтоді смуроду майже не обмінювалися жодним словам. Англієць не запитав, кудзі смуроду їдуть у Відні, ні з кім мучацца зустрітися, ні навіщо, шчо було дабро, оскільки француз ня ведаючы. Його вказівки полягали лише ў тым, щоб зателефонувати з лондонського аеропорту тая підтвердити своє прибуття рэйсам BEA, після чого йому було пакарана з'елі явитися да Головної інформації після прибуття у Швехат. Усе це змушувало його нервувати, а стриманий спокій англійця, який стояв паруч, не допомагав, а лише погіршував ситуацію.
  
  Біля інформаційної стійки ў галаўнога холі він назваўшы своє ім'я гарненькій австрійській дівчині, яка шукала позаду неї нізкай голубів, а потім перадаўшы йому невеликий бланк повідомлення. У ньому було сказана проста: «Дзвоніть 61.44.03, запитуйте Шульца». Він розвернувся й попрямував да шэрагу громадських телефонів у задній частині галаўнога холу. Англієць поплескав його па плячы й паказаўшы на кабінки з написом Wechsel .
  
  «Тобі знадобляться монети», — сказаўшы він вільною французькою. «Навіть австрійці не такі щедрі».
  
  Француз почервонів і підійшов да стійки обміну грошаў, а англієць зручно вмостився у кутку аднаго з м'яких диванів біля стіни й запалив інший англійський фільтр вялікага розміру. За хвилину його провідник повернувся з кількома австрійськими банкнотамі тая жменею манет. Француз підійшов да телефонів, знайшов порожню будку і набраўшы нумар. На іншому кінці пан Шульц даўшы йому чіткі тая точні вказівки. Це зайняло лише кілька секунд, а потім тэлефон знік.
  
  Молодий француз повернувся да канапы, і бландын подивився на нього.
  
  ' На y va? 'запитав він.
  
  ' На y va '. Колі він повернувся, щоб піти, француз зіпсував бланк повідомлення з нумарам тэлефона і хай його на підлогу. Англієць підняв його, відкрив і підніс да полум'я запальнички. Воно спалахнуло на мить і зникло у чорних крихтах під елегантним замшевим черевиком. Смуроду мовчки вийшли з будівлі й зупинили таксі.
  
  Цэнтр міста палав вогнями й яе рэлізу забитий автомобілями, таму таксі прибуло да пансіонату Kleist лише праз сорак хвилин.
  
  «Вось тут мі розлучаємось. Мені сказалі прывезці вас сюды, алё взяти таксі ў іншому місці. Ві повинні піднятися прама ў кімнату 64. Вас очікують».
  
  Англієць кіўнуўшы і вийшов з некаторы час. Водій запитливо звернувся да француза. «Їдьте», — сказаўшы він, і таксі зникло па вулиці. Англієць зірнуўшы на старі готичні написи на табличці з назвою вулиці, потім на квадратні римські капітелі над дверима пансіонату Кляйста. Нарешті він викинув напіввикурену цыгарэту й увійшов.
  
  Черговий яе рэлізу повернутий сьпінаю, алё двері рыпнулі. Не подаючи жодного знаку наближення да стала, англієць пішов да сходів. Клерк ўжо збирався запитати, чого він хоче, колі відвідувач зірнуўшы ў його бік, кіўнуўшы недбало, як будзь-якому іншому слугі, і цвёрда сказаўшы « Guten Abend ».
  
  « Guten Abend», — автоматично відповів Mein Herr клерку, і пакінулі він закінчив, білявий чоловік пішов, піднімаючись сходамі па дві за адзін раз, не поспішаючи. Нагорі він зупинився й зірнуўшы ў єдиний доступний калідор. У дальньому кінці булай кімната 68. Він відраховував у коридорі да 64, хоча цифри не було відаць.
  
  Між ім і дверима 64 було двадцять футів калідоры, праворуч стіни були усіяні двома іншими дверима перад 64, а ліворуч — невялікая ніша, частково завішена червоними велюровими шторамі, що звисали з таннага мідного дубца.
  
  Він уважно оглянув алькоў. З-під завіси, що закривала підлогу на чотири дюйми, злегка виринув шкарпэтку єдиного чорнага черевика. Він розвернувся й пішов таму ў фойє. Цього разу писар яе рэлізу готовий. Принаймні йому вдалося відкрити рота.
  
  — Перадайце, будзь ласка, кімнату 64, — сказаўшы англієць. Клерк секунду дивився йому ў обличчя, а потім підкорився. Праз кілька секунд він повернувся від маленькага комутатора, узяўшы настільний тэлефон і перадаўшы його.
  
  «Якщо ця горила не вийде з ніші за п'ятнадцять секунд, я повертаюся додому», — сказаўшы бландын і поклав трубку. Потім він пішов таму сходамі.
  
  Нагорі він спостерігав, як відчиняються двері нумары 64 і з'елі являється палкоўнік Радэн. Якусь мить він дивився ў калідор на англійця, потім ціха покликав «Віктор». З ніші вийшов велетенський паляк і стояв, дивлячись то на аднаго, то на іншого. Радэн сказаўшы: «Усё гаразд. Його очікують». Ковальський спалахнув. Англієць пішов.
  
  Радэн запровадив його да спальні. Воно було облаштоване як кабінет для вербової комісії. Ескриторій служив для стала галаве і яе рэлізу завалений паперами. За ім яе рэлізу єдиний вертикальний стілець у кімнаті. Алё дві інші стійки, привезені з сусідніх кімнат, стаялі па баках цэнтральнага крісла, і їх зайняли Монклер і Кассон, які з цікавістю дивилися на відвідувача. Перад партою не було стільця. Англієць акінуўшы вокам, вибрав одне з двох м'яких крісел і павярнуўшы його обличчям да стала. Поки Радэн даўшы нові вказівки Віктору й зачинив двері, англієць ўжо зручно вмостився й дивився на Кассона й Монклера. Радэн сів за парту.
  
  Кілька секунд він дивився на чоловіка з Лондана. Тыя, шчо він побачив, не сподобалося йому, і він яе рэлізу знавцем людзей. Відвідувач яе рэлізу близько шасці футів на зріст, йому було близько тридцяти, і він мав худорляву спортивну статуру. Він виглядав підтягнутим, обличчя було засмагле з правильними, алё не помітними рисами, а рукі спокійно ляжалі на підлокотниках крісла. У вачах Радэна він виглядав як людина, яка зберегла кантроль над сабою. Алё очі непокоїли Радэна. Він бачив м'які вологі очі слабаків, тьмяно зачыненыя очі психопатів і пильні очі солдатів. Очі англійця були відкриті й дивилися у відповідь із відвертою відвертістю. За винятком ірисів, які були вкраплені сірими крапками, тож смуроду здавалися димними, як сивий туман зимового ранку. Родіну знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що у іх зовсім немає виразу обличчя. Хоч бі які думкі виникали за димовою завісою, нічога не виходило, і Радэн відчув черв'як неспокою. Як і всі людзі, створені сістэмамі й працэдурамі, він не любив непередбачуваного, а таму й неконтрольованого.
  
  — Ми знаємо, хто ці, — раптово почав він. — Мені краще представитися. Я палкоўнік Марк Радэн. . .'
  
  — Я ведаю, — сказаўшы англієць, — ві начальнік операцій ОАД. Ві — маёр Рэнэ Монклер, скарбнік, а ві — месьє Андрэ Кассон, керівник підпілля ў Метрополі. Говорячи, він па черзі дивився на скурнага з чоловіків і потягнувся за сигаретою.
  
  — Ві, здається, вже багато знаєте, — втрутився Кесон, колі троє спостерігали, як відвідувач засвітився. Англієць відхилився таму і випустив першы струмінь дзіму.
  
  «Панове, давайце будемо відверті. Я ведаю, хто ці, і ці знаєш, хто я. У нас обох незвичайні професії. На вас полюють, поки я можу вільно пересуватися, кудзі хачу, без нагляднасці. Я працюю заради грошаў, ці заради ідеалізму. Але калі справа даходзіць да практичних дэталяў, мі всі професіонали своєї справи. Таму нам не потрібно огороджувати. Ві розпитували пра мене. Неможливо робити такі запити, щоб звістка пра іх незабаром не дійшла да людини, пра яку запитують. Прыродна, я хотів шляхты, хто так зацікавився мною. Це міг бути хтось, хто хоче помститися або хоче мене найняти. Мені було важливо шляхты. Щойно я виявив асобу організації, яка мене зацікавила, двох днів сярэд файлів французыных газет у Британському музеї вистачило, щоб розповісти мені пра вас і вашу організацію. Тож візит вашого маленькага хлопчыка на дорученнях сьогодні завалачы наўрад чы яе рэлізу несподіванкою. Бон. Я ведаю, хто ці і каго представляєш. Я хотів бі шляхты тыя, що ці хочеш».
  
  Кілька хвилин панувала тиша. Кесон і Монклер глянулі на Родена, шукаючи вказівок. Палкоўнік дэсантніка тая вбивця дивилися адзін на аднаго. Радэн достатньо ведаючы пра насильницьких чоловіків, щоб зрозуміти, що людина, що стоїть перад ім, — це тыя, чого він хоче. Відтоді Монклер і Кассон сталі частиною меблів.
  
  «Оскільки ві прачыталі доступні файлы, я не буду втомлювати вас мотиваціями нашої організації, які ві дакладна назвалі ідеалізмом. Мі віримо, що зараз Францією правіць дыктатар, який осквернив нашу країну тая розпустив її гонар. Мі віримо, що його рэжым може впасти, а Франція павернецца французам, лише якщо він помре. З шасці спроб нашых прихильників усунути його, тры були викриті на ранніх стадіях планування, адна булай зраджена за дзень да спроби, а дві відбулися, алё не вдалися.
  
  «Мі розглядаємо, алё лише на дадзенай етапі розглядаємо можливість залучення послуг професіонала для виконання роботи. Аднак мі не хочемо витрачати наші гроші. Першы, шчо мі хотіли б шляхты, чы можливо це».
  
  Радэн спритно розіграв свої карці. Останнє речення, на яке він ужо ведаючы відповідь, викликало блиск у сірих вачах.
  
  «Немає ў світі людини, яка булай б стійкою проти кулі вбивці», — сказаўшы англієць. «Швидкість опромінення дэ Голя дуже скронь. Звичайно, його можна вбити. Справа ў тым, щоб шанец на втечу були не надто високими. Фанатык, готовий померти під гадзіну спроби, завжди є найнадійнішим метадам усунення дыктатара, який виставляє сабе на публіку. Я помічаю, — додав він з відтінком злоби, — що, незважаючи на ваш ідеалізм, ві шчэ не змогли виховати таку людину. І Пон-дэ-Сен, і Пті-Кламар зазнали невдачі, тому що ніхто не яе рэлізу готовий ризикувати власним жыхтям, щоб бути абсалютна впевненим».
  
  «Є патріотично налаштовані французи і зараз. . .'— гарячая почав Кассон, алё Радэн жэстам змусив його замовкнути. Англієць навіть не зірнуўшы на нього.
  
  — А щодо професіонала? — підказав Радэн.
  
  «Професіонал діє не з запалу, таму більш спокійний і рідше допускає елементарні памылкі. Не будучы ідеалістом, він наўрад чы замислиться ў останню хвилину пра тыя, хто шчэ може постраждати під гадзіну вибуху чы будь-яким іншим спосабам, і будучы професіоналом, він прорахував ризики да останнього непередбаченого випадку. Такім чынам, його шанец на успіх за розкладом вірніші, ніж будзь-хто інший, алё він навіть не ўступіць у дію, докі не розробить план, який дазволіць йому не тільки завершити місію, але й втекти неушкодженим».
  
  — Чы можна було б розробити такий план, щоб професіонал міг убити Гранд Зохра й утекти?
  
  Англієць кілька хвилин спокійно курив і дивився у вікно. «У принципі, так», — довго відповів він. «У принципі це завжди можливо, якщо достатньо гадзіне тая планування. Але ў цьому випадку це буде надзвичайно важко. Більше, ніж з іншими цілями».
  
  «Чому більше, ніж інші?» — запитав Монклер.
  
  Таму що дэ Голь попереджений — не пра конкретний намах, а пра загальний намір. Усі великі людзі мучацца охоронців і охоронців, алё протяг багатьох років без жодного серйозного замаху на життя великої людини перевірки стають формальними, рутини механічними, а ступінь пильності знижується. Адна куля, яка вбиває ціль, є абсалютна несподіваною і таго викликає паніку. Під прикриттям цього вбивця тікає. У цьому випадку не будзе ні зниження рівня пильності, ні механічних буднів, і якби куля потрапила ў ціль, було б багато ціхі, хто б не панікував, а пішов бі на вбивцю. Це можна зробити, алё це була б адна з найважчих робіт у світі на даний момант. Розумієте, джентльмени, не тільки ваші власні зусилля провалилися, але й перешкодили всім іншим».
  
  «У випадку, калі мі вирішимо найняти професійного вбивцю для виконання цієї роботи. . .'— почав Радэн.
  
  «Ві повинні найняти професіонала», — ціха перервав англієць.
  
  «А чому, маліцца? Є шчэ багата людзей, які були б готові виконати цю робату з чыста патріотичних мотивів».
  
  «Так, шчэ є Ватін і Керучет», — відповів бландын. — І, безперечно, десь десь є шчэ Дегелдри тая Бастьєн-Тірі. Алё ві троє покликали мене сюды не для таго, щоб побалакати ў загальних рисах пра теорію політичного вбивства, і не таму, що у вас раптово забракло спускових пальців. Ві покликали мене сюды, тому що запізно дійшли висновку, що у вашу організацію настільки праніклі агенти французької секретної служби, що небагато, що ві вирішуєте, надовго залишається таємним, а також таго, що обличчя скурнага з вас закарбувалося ў пам ' яті скурнага. поліцейський у Франції. І ві маєте рацію. Якщо робата має бути виконана сторонньою особою. Залишається лише харчавання, хто і за скільки. А зараз, панове, я думаю, ві малі достатньо гадзіне, щоб оглянути тавар, чы не так?
  
  Радэн скосу подивився на Монклера й звів брову. Монклер кіўнуўшы. Кесон наслідував його прыклад. Англієць без жодного інтересу дивився у вікно.
  
  «Ві вб'єте Дэ Голя?» — запитав нарешті Радэн. Голас яе рэлізу ціхім, алё харчавання заповнило кімнату. Погляд англійця повернувся да нього, і очі знову були порожніми.
  
  «Так, алё це буде коштувати багата грошаў».
  
  'Скільки?'— запитав Монклер.
  
  «Ві повинні розуміти, що це робата, яка виконується раз у житті. Людина, яка це робить, ніколи більше не працюватиме. Шанец залишитися не тільки не спійманими, але й нерозкритими дуже малі. Для цієї єдиної роботи потрібно заробити достатньо, щоб маці можливість дабро прожити решту днів і отримати захист від помсти голлістів. . .'
  
  «Калі ў нас будзе Франція, — сказаўшы Кассон, — не буде нестачі... . .'
  
  — Готівка, — сказаўшы англієць. «Палова заздалегідь, палова після завершення».
  
  'Скільки?'запитав Радэн.
  
  «Півмільйона».
  
  Радэн зірнуўшы на Монклера, який скривився. — Це дуже багато грошаў, півмільйона нових франків. . .'
  
  — Долари, — сказаўшы англієць.
  
  — Півмільйона доларів? — крыкнуўшы Монклер, підводячись зі свого місця. 'Ці божевільний?'
  
  — Ні, — спокійно відповів англієць, — але я найкращий, а отже, найдорожчий.
  
  «Мі маглі б отримати дешевші оцінки», — посміхнувся Кесон.
  
  «Так, — сказаўшы бландын без емоцій, — ці б купіўшы чоловіків дешевше, і ці побачив бі, що вони забралі твій п'ятдесят відсотків дэпазіце й зникли, або потім виправдовувалися, чому це не можна було зробити. Колі ві використовуєте найкращих, ві плаціце. Ціна — півмільйона доларів. Враховуючи, що ві очікуєте отримати саму Францію, ві вважаєте сваю країну дуже дешевою».
  
  Радэн, який залишався мовчазним під гадзіну цієї розмови, зрозумів це.
  
  ' Тушы . Справа ў тым, месьє, що у нас немає півмільйона доларів готівкою.
  
  «Мені це відомо», — відповів англієць. «Якщо ві хочаце зробити робату, вам доведеться звідкись заробити цю торбу. Мені робата не потрібна, ці розумієш. Після мого останнього призначення я маю достатньо, щоб дабро прожити кілька років. Алё ідея маці достатньо для пенсії приваблива. Таму я готовий піти на надзвичайно високий ризик заради цього прыза. Ваші друзі тут хочуть отримати шчэ більший прыз - саму Францію. Проте ідея ризику їх жахає. Вибачте. Якщо ві не можаце отримати відповідну торбу, тоді ві повинні повернутися да облаштування власних ділянок і спостерігати, як улада знищує їх адну за адною».
  
  Він напівпідвівся зі стільця, гасячи цыгарэту. Радэн підвівся разам з ім.
  
  — Сідайте, месьє. Мі отримаємо гроші». Смуроду обоє сіли.
  
  — Дабро, — сказаўшы англієць, — алё є й умови.
  
  'Так?'
  
  «Прычына, чому вам потрібен аўтсайдэр, у першу чергу полягає ў постійних витоках даних безпеки да французької уладзі. Скільки людзей у вашій організації знають пра цю ідею наймати будзь-каго стороннього, не кажучи вже пра мяне?»
  
  «Мі лише троє ў цій кімнаті. Я розробив ідею наступного дня після страти Бастьєна-Тірі. Відтоді я взявся за всі запити особисто.
  
  «Тоді так і має залишатися», — сказаўшы англієць. «Усі запісы всіх зустрічей, файлы тая досьє мучацца бути знищені. Не вінавата бути нічога даступнага за межами вашых трьох голів. З огляду на тыя, що стала з Аргудом у лютому, я почуваюся вільним відмовитися, калі хтось із вас трьох буде захоплений. Таму вам слід залишатися ў безпечному місці під посиленою охороною, поки робата не буде виконана. Домовилися?»
  
  « Згода» . Що шчэ?
  
  «Планування буде моє, як і операція. Я нікому не розголошуватиму подробиці, навіть вам. Адным словам, я зникну. Ві більше нічога від мене не почуєте. У вас є мій нумар тэлефона ў Лондоні тая мая адрасы, алё я пакіну обидва, як тільки буду готовий переїхати.
  
  «У будзь-якому випадку ві гэтай яжетеся зі мною ў цьому місці лише ў екстреному випадку. З рештою кантакту взагалі не буде. Я залишу вам назву свого банку ў Швейцарії. Калі смуроду скажуть мені, що перші двісті п'ятдесят тисяч доларів було ўнесена, або калі я буду повністю готовий, залежно від таго, що станеться пізніше, я переїду. Мене не будуць поспішати пастава моїми власними судженнями, і я не буду піддаватися втручанню. Домовилися?»
  
  « Згода» . Алё наші агенти під прикриттям у Франції можуть запропонувати вам зпачну допомогу ў отриманні інформації. Деякі з іх займають високі пасадзі».
  
  Англієць на мить замислився над цім. «Гаразд, колі ві будзеце готові, надішліть мені поштою єдиний нумар тэлефона, бажано ў Парижі, щоб я міг зателефонувати за цім нумарам безпосередньо з будь-якої пункту Франції. Я нікому не повідомлятиму своє місцезнаходження, а проста подзвоню за цім нумарам, щоб отримати останню інформацію пра безпекову ситуацію навколо прэзідэнта. Алё чоловік на кінці телефонної трубкі не вінаваты шляхты, що я роблю у Франції. Проста скажіть йому, що я виконую вашу місію і запатрабую його допомоги. Чим менш за він знає, цім краще. Няхай він буде проста інформаційним цэнтрам. Навіть його джерела мучацца обмежуватися винятково тими, хто ў змозі надати цінну внутрішню інформацію, а не сміття, яке я можу прочитати у газеті. Домовилися?»
  
  'Дуже добре. Ві бажаєте діяти абсалютна поодинці, без друзів чы притулку. Будзь то на сваю галаву. Як щодо фальшивих документів? У нашому розпорядженні два чудові фальсифікатори».
  
  «Я придбаю свій власний, дякую».
  
  — втрутився Кесон. — У Франції я маю повну організацію, подібну да руху Апору під гадзіну німецької окупації. Я можу надати ўсю цю структуру ў ваша розпорядження для цілей допомоги».
  
  'Ні, дякую. Я вважаю за краще робити банкі ў умовах повної анонімності. Це найкраща зброя, яку я маю».
  
  «Алё калі щось піде не так, вам, можливо, доведеться тікати. . .'
  
  «Нічога не піде не так, якщо це не прийде з вашого баку. Я працюватиму, не гэтай язуючись із вашою організацією тая не будучы відомим їй, М. Кесон, в тієї самої прычыны, з якої я тут; да таго що організація кишить агентамі тая зэдлік».
  
  Кесон виглядав рыхтуем вибухнути. Монклер похмуро дивився на вітрину, намагаючись уявити, як поспішно зібрати півмільйона доларів. Радэн задумливо поглянув на англійця праз стіл.
  
  «Спокійно, Андрэ. Месьє хоче працювати сам. Няхай будзе так. Це його шлях. Мі не платимо півмільйона доларів за людину, яка потребує стільки пестощів, скільки потребують наші стрільці».
  
  «Я хотів бі шляхты, — пробурмотів Монклер, — як ми можемо так швідка зібрати стільки грошаў».
  
  «Використайте сваю організацію, щоб пограбувати кілька банків», — легковажно запропонував англієць.
  
  «У будзь-якому випадку, це наша праблема», — сказаўшы Радэн. «Чы є шчэ якісь моменти, перш ніж наш відвідувач павернецца да Лондана?»
  
  «Що заважає вам взяти першу чверть мільйона і зникнути?
  
  — Я ж казав вам, месьє, що хачу піти у відставку. Я не хачу, щоб палова армії колишніх парафіярів стріляла за мене. Мені довелося б витратити на свій захист більше, ніж гроші, які я заробив. Незабаром воно зникне».
  
  «А шчо, — наполягав Кесон, — заважає нам чекати, докі робата буде виконана, а потім відмовитися виплатити вам залишок півмільйона?»
  
  — З тієї ж прычыны, — спокійно відповів англієць. «У такім випадку я вінаваты піти працювати за власний рахунок. І мішенню були б ві, троє джентльменів. Аднак я не думаю, що це станеться, а ві?»
  
  — перабіўшы Радэн. — Ну, калі гэта ўсё, я не думаю, що нам потрібно більше затримувати нашага госця. Ой . . є останній пункт. Твоє ім'я. Якщо ві бажаєте залишитися анонімним, вам слід маці кодове ім'я. У вас є ідеї?»
  
  Англієць на мить задумався. «Оскільки ми казалі пра полювання, що з шакалом? Це підійде?»
  
  Радэн кіўнуўшы. «Так, це буде добре. Насправді я думаю, що мені це подобається».
  
  Він провів англійця да дзвярэй і відчинив їх. Віктор вийшов із ніші й підійшов. Радэн уперше посміхнувся й простягнув руку вбивці. «Мі гэтай яжемося ў узгоджений спосіб, як тільки зможемо. Цім гадзінай чы можаце ві почати планувати ў загальних рисах, щоб не втрачати зайвого гадзіне?
  
  Паляк дивився, як гість відходив так сама ціха, як і прийшов. Англієць провів ніч у готелі у аеропорту, а вранці сів на першы літак да Лондана.
  
  У пансіонаті Клейст Радэн зіткнувся з шквалам запізнілих запитів і скарг від Кассона тая Монклера, які були приголомшені трьома годинами між дев'ятою і опівноччю.
  
  «Півмільйона доларів», — повторював Монклер. «Як жа нам зібрати півмільйона доларів?»
  
  — Можливо, нам доведеться прийняти пропозицію Шакала й пограбувати кілька банків, — відповів Радэн.
  
  «Мені не подобається цей чоловік», — сказаўшы Кесон. «Він працює сам, без союзників. Такі чоловіки небезпечні. Ніхто не може контролювати їх».
  
  Радэн закрив дискусію. «Слухайте, ві двоє, мі розробили план, мі узгодили пропозицію і мі шукали людину, гатовыя вбити і здатну вбити прэзідэнта Франції за гроші. Я трохі ведаю пра такіх чоловіків. Калі хтось це може зробити, він зможе. Тепер мі зробили сваю гру. Давайце мі будемо на нашому боці, а він на своєму».
  
  
  
  КІРАЎНІК ТРЕТЯ
  
  Протяг другої паловини червня тая всього липня 1963 року Францію сколихнув спалах насильницьких злочинів проти банків, ювелірних магазинів і поштових відділень, який яе рэлізу безпрецедентним на той гадзіну і ніколи не повторювався. Подробиці цієї злочинної хвилі тепер є прадметам запису.
  
  З аднаго кінця країни ў інший бераг майже щодня перавозілі пістолети, обрізи тая автомати. Напади на ювелірні магазини сталі настільки поширеними протяг таго періоду, що місцева поліція ледве закінчила збирати показання у ювелірів тая їхніх помічників, які тремтіли й часта стікали кров'ю, як їх відкликали на іншу подібну справа ў власному маєтку.
  
  Двох банківських клерків було застрэлілі ў різних містах, калі смуроду намагалися чинити опір грабіжникам, і да кінця липня крызу набула такога маштабу, що людзі з Corps Republicain de Securite, кашары проти бунтів, відомого скурнаму французу проста як CRS, були призвані і вперше озброєні пістолетами-кулеметами. Для гэтых, хто ўваходзіць да банку, стала звичним проходити повз аднаго-двох охоронців CRS у синій уніформі у фойє, кожен із яких тримав заряджений карабін-аўтамат.
  
  У відповідь на тиск банкірів і ювелірів, які гірко скаржилися уряду на цю хвилю злочинності, поліцейські перевірки банків вночі почали частіше, але безвынікова, оскільки грабіжники не були професійними зломщиками, здатними вправно відкрити банківське сховище. у темний гадзіну доби, а проста головорізи ў масках, озброєні тая готові стріляти, якщо їх хоч якось спровокувати.
  
  Небезпечні години були завалачы, колі будь-який банк чы ювелірна крамниця па всій країні магла бути здивована посеред роботи двома чы трьома озброєними чоловіками ў масках і наполегливим крыкам « Haut les mains» .
  
  Троє грабіжників були поранені наприкінці липня ў різних обстрілах і взяті ў поўны. Кожен виявився або дрібним шахраєм, який, як відомо, використовує існування ОАД як виправдання для загальної анархії, або дэзертырамі з аднаго з колишніх колоніальних полків, які невдовзі визнали, що вони були членамі ОАД. Алё, незважаючи на найретельніші допити ў поліцейському управлінні, нікого з трьох не вдалося переконати сказати, чому ця серія пограбувань раптово вразила країну, окрім таго, що з імі гэтай язався їхній «заступнік» (бос бандзі) і вказав ціль. у вигляді банку або ювелірної майстерні. Зрештою поліція дійшла висновку, що ў'явіць язні не ведалі, яка мета пограбувань; скурнаму з іх пообіцяли частину від загальної суми, і смуроду, будучы дрібними рибками, зробили тыя, що їм сказалі.
  
  Французькій владі не знадобилося багата часу, щоб зрозуміти, що за спалахом стоїть ОАГ, а також тыя, що з якоїсь прычыны ОАД терміново потребує грошаў. Алё лише ў перші два тижні серпня, а потім у зовсім інший спосіб, улада з'елі ясувала прычыну.
  
  Проте протяг останніх двох тижнів червня хвиля злочинів проти банків тая інших місць, дэ можна швідка й безцеремонно придбати гроші тая дорогоцінні камені, стала настільки серйозною, що її перадалі комісару Морісу Був'є, шанованому начальніку бригади. Криминалистка судовай паліцыі. У його напрочуд маленькаму офісі, заповненому роботою, у штаб-квартирі PJ за адресою Quai des Orfevres, 36, уздовж берага Сенцы, було підготовлено таблицю, яка показувала готівку або, у випадку ювелірних виробів, приблизну вартість перапродаж викраденого. гроші тая дорогоцінні камені. Да другої паловини липня загальна торба перевищила два мільйони нових франків, або чотириста тисяч доларів. Навіть з відрахуванням розумної суми на витрати, пов'язані з організацією різноманітних пограбувань, а більше — на аплату хуліганам і дезертирам, які їх здійснювали, це ўсё адно залишало, за оцінкою комісара, зпачну торбу грошаў, яку не можна було порахувати.
  
  У останній тиждень червня на стіл генерала Гібо, галаву SDECE, надійшов звіт від начальніка його постійного офісу ў Римі. Справа ў тым, що троє вищих людзей ОАД, Марк Радэн, Рэнэ Монклер і Андрэ Кассон, оселилися разам на верхньому поверсі готелю неподалік від Віа Кондотті. У звіті додається, що незважаючи на очевидну вартість пражывання ў готелі у такой ексклюзивному кварталі, ці троє зайняли ўвесь верхній па-над для сабе, а поверхом нижче для своїх охоронців. Завалачы і вночі їх охогублялі щонайменше вісім надзвичайно стійких колишніх членів Іноземного легіону, і смуроду взагалі не наважувалися виходити. Спочатку вважалося, що вони зібралися для конференції, алё в е гадзінай SDECE дійшло висновку, що вони проста вжили надзвичайно серйозних заходів, щоб переконатися, що вони не сталі ахвярамі шчэ аднаго викрадення, як це стала з Антуанам Аргу. Генерал Ґібо дозволив собі похмуро посміхнутися, побачивши, як самі топ-менеджери терористичної організації зараз скорчилися ў готелі ў Римі, і падаўшы звіт у звичайний спосіб. Незважаючи на запеклу суперечку, яка усё шчэ точилася між міністерством закордонних справ Франції на набережній Орсе тая міністерством закордонних справ Німеччини ў Бонні праз порушення територіальної цілісності Німеччини ў готелі Eden-Wolff минулого лютага, Гібо мав усі підстави бути задоволеним. його співробітники служби дій, які здійснили пераварот. Вигляд наляканих керівників ОАД яе рэлізу достатньою нагородою. Генерал придушив невелику тінь побоювань, оглядаючи досьє Марка Родена, і ўсё ж запитав сабе, чому така людина, як Радэн, так лёгка лякає. Як людина зі значним досвідом роботи тая усвідомленням реалій політики та дипломатії, він ведаючы, що наўрад чы колі-небудь отримає дозвіл на організацію шчэ аднаго викрадання. Лише набагато пізніше йому стала зрозуміло справжнє значення запобіжних заходів, яких троє співробітників OAS вживали для власної безпеки.
  
  У Лондоні Шакал провів останні два тижні червня тая перші два тижні липня у ретельно контрольованій тая спланованій діяльності. З дня свого повернення він, сярэд іншого, паставіўшы перад сабою завдання отримати й прочитати майже кожне слова, написане пра Шарля дэ Голя чы ім. Зайшовши ў місцеву бібліотеку і знайшовши ў « Британській енциклопедії» запис пра прэзідэнта Франції , він знайшов у кінці статті вичерпний спіс довідників на сваю тэму.
  
  Після цього він переписувався ў різні відомі книжкові магазини, використовуючи фальшиве ім'я тая адрасе пересилання на Праед-стріт, Паддінгтон, і купував необхідні довідники поштою. Щоранку він переглядав їх да ранку ў своїй квартирі, створюючи ў пам ' яті найдетальнішу карціну кіраўніка Єлисейського палацу від його дитинства да моманту читання. Значна частина інформації, яку він аўтары, не малая практичної користі, алё то тут, то там виникала якась примха або рысу характару, яку він записував у маленькаму зошиті. Найбільш повчальним щодо характары прэзідэнта Франції яе рэлізу тым мемуарів генерала « Вістря мяча» (Le Fil de l'ouest Epee), якому ў Шарль дэ Голь найбільше просвітив своє асабісты ставлення да життя, своєї країни.
  
  Шакал не яе рэлізу ані повільним, ані дурним чоловіком. Він жадібно читав і ретельно планував, і володів здатністю зберігати у своїй свідомості величезну кількість фактичної інформації на випадок, яка згодом магла б їй бути корисною.
  
  Алё хоча його читання творів Шарля дэ Голя тая книжок пра нього людзей, які ведалі його найкраще, далі повне уявлення пра гордага тая зневажливого прэзідэнта Франції, це ўсё шчэ не вирішило галаўнога харчавання, яке спантеличило. його, оскільки він прийняв ў спальні Родена ў Відні 15 червня завдання виконати вбивство. Да кінця першого тижня липня він так і не даўшы відповіді на це харчавання - колі, дэ і як має статися "ўдар"? На крайній випадок він спустився да чытальнай зале Британського музею і, підписавши своїм звичним псевдонімом заявление на дозвіл на дослідження, почав переглядати останні примірники провідної французької щоденної газеті Le Figaro .
  
  Калі саме він отримав відповідь, дакладна невідомо, алё справядліва припустити, що це було протяг трьох днів після 7 липня. Протяг цих трьох днів, починаючи із зародка ідеї, викликаної публікацією оглядача ў 1962 році, перехресної перевірки файлів, що охоплюють кожен рік прэзідэнцтва дэ Голя з 1945 року, вбивця зумів відповісти на своє запитання. За цей гадзіну він дакладна вирішив, у який дзень, пры хворобі чы поганій погоді, незважаючи на будзь-які міркування особистої небезпеки, Шарль дэ Голь підніметься публічно й покаже сабе. З цього моманту підготовка «Шакала» перейшла зі стадії дослідження на стадію практычнага планування.
  
  Потрібні були довгі години роздумів, лежачи на спині у своїй квартирі, дивлячись на пофарбовану крэмам адным багатым доме, тая курячи свої звичні сигарети з фільтром королівського розміру, перш ніж застанься дэталь стала на місце.
  
  Принаймні дзясятак ідей було розглянуто тая відхилено, перш ніж він нарешті досяг плане, який вирішив прийняти, «як», яке потрібно було додати да «колі» і «дэ», які він ўжо вирішив.
  
  Шакал глыбінную змястоўнасць адчуваецца ведаючы, що у 1963 році генерал дэ Голь яе рэлізу не тільки прэзідэнтам Франції; він також яе рэлізу найпильніше і вміло охоронюваною фігурою ў західному світі. Вбити його, як пізніше було даведзена, було значале складніше, ніж убити прэзідэнта ЗША Джона Ф. Кеннеді. Хоча англійський вбивця не ведаючы цього, французькі експерти з безпеки, яким завдяки американській люб'язності булай надана можливість вивчити запобіжні заходзь, вжиті для охорони життя прэзідэнта Кеннеді, повернулися з деякою зневагою да цих запобіжних заходів, які застосовувала американська сакрэтная служба. Відмова французыных експертів від американських методів пізніше булай виправдана, колі у листопаді 1963 року Джона Кеннеді було убіта ў Далласі напівбожевільним і несерйозним аматором, поки Шарль дэ Голь жывы, щоб піти з светам і зрештою померти у власному додому.
  
  Шакал ведаючы лише тыя, що охоронці, з якими він зіткнувся, були принаймні аднымі з найкращих у світі, що ўвесь апарат безпеки навколо Дэ Голя перебував ў стані постійного попередження пра ймовірність таго, що на їхніх підопічних буде здійснено якийсь намах. життя, і що організація, у якій він працював, булай працятая витоками безпеки. З іншого баку, він міг розумно розраховувати на власну анонімність і на холеричну відмову його жертви співпрацювати з його власними сіламі безпеки. У обраний дзень гордість, упертість і абсалютная зневага да особистої небезпеки прэзідэнта Франції змусили б його вийти на кілька секунд відкрито, незважаючи на ризики.
  
  Авіалайнер SAS з Каструп, Капенгаген, зробив останній ўдар у чергу перад будівлею терміналу ў Лондоні, перекинувся на кілька футів наперад і зупинився. Двигуни загули кілька секунд, а потім заціхлі. За кілька хвилин схадзі піднялися уверх, і пасажири почали виходити тая спускатися, востаннє на прощання киваючи усміхненій стюардесі нагорі. На оглядовій терасі білявий чоловік насунув темні окуляри на лоба й приклав очі да бінокля. Пасажири, що спускалися сходамі, були шостими за той ранак, які піддавалися такой ретельному огляду, алё оскільки тераса булай переповнена на цёпламу сонці людзьмі, які чекали прибулих пасажирів і намагалися помітити їх, щойно смуроду вийшли з кабіни. літака, поведінка спостерігача не викликала інтересу.
  
  Колі восьмий пасажир вийшов на світло й випростався, чоловік на терасі трохі напружився й спустився сходамі вслід за новоприбулим. Пасажир із Данії яе рэлізу священиком або пастарам у священнослужительському сірому костюмі з сабачы нашийником. Здавалося, що йому було близько сарака з середньої довжини підстриженого сівога волосся, яке було зачесане з чола, алё обличчя було молодішим. Це яе рэлізу високий чоловік з шырокімі плечима, і він виглядав фізично здоровим. Він мав приблизно таку саму статуру, як і чоловік, який спостерігав за ім з тераси зверху.
  
  Колі пасажири зайшли у залу прильоту для проходження паспортів і митного оформлення, Шакал апусціўшы бінокль у шкіряний партфель, що стояв паруч із ім, закрив його й тихенько пройшов праз скляні двері тая спустився да галаўнога холу. Праз п'ятнадцять хвилин датський пастар вийшов із митниці, тримаючи ручку тая валізу. Здавалося, його нікого не зустріти, і його першы дзвінок яе рэлізу зроблений да касі Barclays Bank, щоб поміняти гроші.
  
  З таго, шчо він сказаўшы датській поліції, колі його допитували праз шість тижнів, він не помітив білявого маладога англійця, який стояв біля нього біля стійки, відавочна чекаючи своєї черги ў черзі, алё ціха розглядаючи обличчя датчаніна з-за темних окулярів. Принаймні він не пам ' ятав такога чоловіка.
  
  Алё колі він вийшов із галаўнога холу, щоб сісти ў аўтобус BEA да терміналу Кромвель-роўд, англієць яе рэлізу за кілька кроків позаду нього, тримаючи партфель, і смуроду, мабуть, поїхали ў Лондан цім самім аўтобусам.
  
  На терміналі датчанину довелося зачекати кілька хвилин, поки його валізу вивантажили з багажнага причепа позаду аўтобуса, а потім прайсці повз стійки реєстрації да знака виходу, позначеного стрілкою тая міжнародним словам «Таксі». Поки він це робив, Шакал обійшов задню частину аўтобуса тая перетнув підлогу автобусної стаянкі да місця, дэ він залишив сваю машыну на парковці для персаналу. Він поклав партфель на пасажирське сидіння відкритої спортивної моделі, заліз і запусціўшы машыну, зупинивши машыну біля лівої стіни терміналу, звідки він міг глянути праворуч на довгу чергу очікувань. таксі під стовповою аркадою. Датчанін сів у третє таксі, яке виїхало на Кромвель-роўд, прямуючи да Найтсбріджа. Слідом за імі поїхав спортивний автомобіль.
  
  Таксі висадило непомітного ксяндзы біля маленькага, алё камфартабельнага готелю на Халф-Мун-стріт, а спорткар промчав повз вхід і за кілька хвилин знайшов вільний паркомат на дальній стороні Керзон-стріт. Шакал замкнуўшы партфель у багажніка, купіўшы полуденний випуск « Івнінг Стандарт» у газетнаму кіоску на Шеперд-Маркет і за п'яць хвилин повернувся у фойє готелю. Йому довелося почекати шчэ двадцять п'яць, перш ніж датчанін спустився ўніз і віддав секретарці ключа від свого нумары. Після таго, як вона повісила його, ключ кілька секунд хитався на гачку, і чоловік ў адным з крісел у фойє, відавочна, чекав на аднаго, який апусціўшы газету, калі датчанін праходзіць у рэстаран, зазначив, що нумар ключ яе рэлізу 47. Праз кілька хвилин, колі портьє повернувся да заднього офісу, щоб перевірити бронювання тэатру для аднаго з гасцей, чоловік у темних окулярах ціха й непомітно вислизнув сходамі.
  
  Смужки гнучкої слюди завширшки два дюйми було недостатньо, щоб відкрити двері кімнати 47, які були досить жорсткими, алё смужка слюди, закріплена маленькім мастихіном мастака, зробила сваю справу, і пружинний замак із клацанням вислизнув таму. Оскільки він лише спустився на обід, пастар залишив свій пашпарт на століка біля ліжка. За тридцять секунд Шакал повернувся ў калідор, залишивши тэчку з дорожніми чэкамі недоторканою ў надії, що без будь-яких доказів крадіжки улада спробує переконати датчаніна, шчо він проста десь загубив свій пашпарт. І так воно виявилося. Задовго да таго, як датчанін дапіўшы каву, англієць пішов непоміченим, і лише багато пізніше завалачы, після ретельного тая таємничого обшуку його кімнати, пастар згадав мэнэджару пра зникнення свого пашпарта. Менеджэр також обшукав нумар і, вказавши, що усе інше, включно з гаманцем із дорожніми чэкамі, неушкодженим, застосував усі свої захисні дії, щоб переконати свого збентеженого госця, що немає спажывецкі викликати поліцію да його готелю, оскільки він мабуть загубив пашпарт десь у дорозі. Датчанін, будучы добраю людиною і не надто впевненим у своїй позиції у чужій країні, незважаючи на сабе погодився, що це мала статися. Тож наступного дня він повідомив пра втрату ў генеральне консульства Данії, отримав проїзні документи, з якими мав повернутися да Капенгагена після закінчення двотижневого перебування ў Лондоні, і більше про це не думаў. Клерк ў Генеральнаму консульстві, який видавав проїзні документи, падаўшы заявіў пра втрату пашпарты на ім'я пастара Пяра Єнсена з Санкт-К'єлдскірке ў Копенгагені, і більше про це не думаў. Дата булай 14 липня.
  
  Праз два дні таку ж втрату зазнав американський студэнт із Сіракуз, штат Нью-Ёрк. Він прибув да Oceanic Building лондонського аеропорту з Нью-Ёрка і паказаўшы свій пашпарт, щоб поміняти першы зі своїх дорожніх чеків у касі American Express. Змінивши чэк, він поклав гроші у внутрішню кишеню свого піджака, а пашпарт — у кишеню на блискавці, яку запхав таму ў маленьку шкіряну ручку. Праз кілька хвилин, намагаючись привернути увагу носія, він на мить апусціўшы ручку, а праз тры секунди її не стала. Спочатку він заперечував швейцару, який привів його да стійки довідок Pan American, а той накіраваўшы його да офіцера служби безпеки найближчого терміналу. Останній відвів його да кабінету, дэ патлумачыўшы сваю дилему.
  
  Після таго, як обшук виключив можливість таго, що дзяржальню міг випадково заволодіти кимось іншим, помиливши їх за сабе, було пададзена звіт, у якому описувалося як навмисна крадіжка.
  
  Високому спартыўнаму маладому американцеві було прынесена вибачення тая висловлено шкада щодо діяльності кишенькових злодіїв і викрадачів сумак ў громадських місцях, а також йому розповіли пра численні запобіжні заходзь, вжиті адміністрацією аеропорту, щоб спробувати стримати крадіжки з боку прибулих іноземців. Він мав милість зізнатися, що аднаго разу його аднаго пограбували подібним чынам на вокзалі Гранд-Сентрал ў Нью-Ёрку.
  
  Зрештою звіт яе рэлізу розісланий у звичайний спосіб усім відділам лондонської столичної поліції разам із описом зниклої дзяржальні, її вмісту тая документів і пашпарта ў сумці. Це було належним чынам пададзена, алё мінулі тижні, і не було знайдено жодних слідів ані ручкі, її ані вмісту, пра інцидент більше не думалі.
  
  Цім гадзінай Марті Шульберг пішов да свого консульства на Гросвенор-сквер, повідомив пра крадіжку його пашпарта тая отримав проїзні документи, які дозволяли йому вилетіти назад да Сполучених Штатів після місячної відпустки, подорожуючи високогір'ям Шотландії зі своєю дівчиною-студенткою па обміну. У консульстві пра втрату зареєстрували, повідомили пра це ў Дзяржаўнай дэпартамент ў Вашингтоні тая належним чынам забули обидві усталюй.
  
  Ніколи не буде відомо, скільки прибулих пасажирів ў двох закордонних пасажирських будівлях Лондонського аеропорту було скановано у бінокль з оглядових терас, калі смуроду виходили зі своїх літаків і прямували ўніз па сходах. Незважаючи на різницю ў віці, у двох, які втратили паспорти, було багата спільного. Обидва були близько шасці футів на зріст, малі широкі плечі тая стрункі фігури, блакитні очі тая досить схожі обличчям на непомітного англійця, який стежив за імі тая пограбував. У інших випадках пастару Дженсену було сорак вісім років, він мав сиве волосся й окуляри для читання ў золотій оправі; Марті Шульбергу було двадцять п'яць років, він мав каштанава волосся й окуляри для керівників у товстій оправі, які він носив увесь гадзіну.
  
  Це були обличчя, які Шакал довго вивчав у письменницькому бюро ў своїй квартирі на Саўт-Одлі-стріт. Йому знадобився адзін дзень і серія візитів да театральних костюмерів, оптиків, крамы чоловічого одягу ў Вэст-Енді, який спеціалізувався на одязі американського зразка і пераважна виготовлявся ў Нью-Ерку, щоб придбати набір контактних лінз із синім відтінком для чіткого зору: дві заклад окулярів, одні ў золотій оправі, а інші у важкій чорній оправі, і обидві з прозорими лінзами; повне вбрання, що складається з заклад чорних шкіряних кросівок, футболкі тая трусів, брудно-білих штаноў і нябесна-блакитної нейлонової вітрівки із застібкою спереду тая комірами тая манжэтамі з червоної тая білої вовни, ўсё зроблю ў Нью-Ёрку ; і білу рызу сьвятара, накрохмалений комір і чорний нагруднік. З скурнага з трьох останніх обережно видалили етикетку виробника.
  
  Його останнім візитом цього дня яе рэлізу магазін чоловічих перук і париків у Челсі, яким керували двоє гомосексуалістів. Тут він придбав прэпарат для фарбування волосся ў помірну сивину тая інший для фарбування його ў каштановий колір, разам із точними тая стильними інструкціями щодо таго, як застосовувати відтінок для досягнення найкращого тая найприроднішого ефекту за найкоротший гадзіну. Він також купіўшы кілька маленькіх щіточок для нанесення рідини. У іншому, крім поўнага камплекту американського одягу, більше однієї пакупкі ў адным магазині він не робив.
  
  Наступного дня, 18 липня, унізе внутрішньої сторінки Le Figaro яе рэлізу маленькі абзац . У ньому було оголошено, що у Парижі заступнік начальніка кримінальної бригади судової поліції, комісар Іпполіт Дюпюї, переніс важкий інсульт у своєму офісі на набережній Орфевра і памёр дарогаю да лікарні. Яе рэлізу назваў наступник. Він яе рэлізу комісаром Клодам Лебелем, начальнікам відділу вбивств, і, зважаючи на навантаження на всі відділи бригади протяг літніх місяців, він негайно прыступіўшы да своїх нових обов'язків. Шакал, який щодня читав кожну французьку газету ў Лондоні, прачытаўшы абзац після таго, як його погляд привернуло слова « Criminelle » у загалоўку, але не падумаўшы пра це.
  
  Перад катахі щоденної вахти ў лондонському аеропорту він вирішив діяти протяг усього майбутнього вбивства під фальшивою особою. Отримати фальшывы британський пашпарт – адна з найпростіших прамоў у світі. Шакал дотримувався процедури, яку використовують більшість найманців, контрабандистів тая інших, які бажають прийняти псевдонім для проходження національних кордонів. Спершу він здійснив поїздку на автомобілі праз акругі долини Темзи, шукаючи маленькі вёскі. На третьому кладовищі, яке він відвідав, Шакал знайшов могильну пліту, яка відповідала його цілям, могильну пліту Олександр Дагана, який памёр у віці двох з палавінаю років у 1931 році. Якби він вижив, дитина Дагана булай б на кілька місяців старшою за нього. Шакал у липні 1963 року. Літній вікарій яе рэлізу ввічливим і корисним, колі відвідувач з'елі явився ў сьвятара, щоб оголосити, шчо він генеалог-аматар, який намагається відстежити генеалогічне дрэва Дугганів. Йому повідомили, що у минулі рокі ў селі оселилася сім'я Дагган. Він трохі невпевнено падумаўшы, чы парафіяльні запісу можуть допомогти йому ў пошуках.
  
  Вікарій яе рэлізу сам па собі добры, і па дорозі да царквы комплімент за красу маленької нормандської будівлі тая внесок у скриньку для пожертвувань для реставраційного фонду шчэ більше покращили атмасферу. Запісы паказалі, що обидва бацькі Дагганів памерлі протяг останніх сямі років, і, на жаль, їхній єдиний сін Олександр яе рэлізу похований на цьому самому царкоўнаму цвинтарі панад тридцять років таму. Шакал ліниво гортав сторінки парафіяльного реєстру народжень, одружень і смерцяў за 1929 рік, і у квітні йому впало ў вока ім'я Даґгана, написане хвацьким рукою.
  
  Олександр Джэймс Квентін Дагган, народився 3 квітня 1929 року ў парафії Святога Марка, Самборн Фішлі.
  
  Він зазначив подробиці, щиро подякував вікарію й пішов. Павярнуўшыся ў Лондан, він з'елі явився да Цэнтральнага реєстру народжень, шлюбів і смерцяў, дэ послужливий молодий помічник без запитань прийняв його візитну картку, на якій він яе рэлізу партнёрам адвокатської фірми Маркет-Дрейтон, графства Шропшир, і його пояснення, шчо він намагалася встановити місцеперебування онуків аднаго з клієнтів фірми, яка нещодавно памерла тая залишила свій маєток своїм онукам. Адным із цих онуків яе рэлізу Олександр Джэймс Квентін Дагган, який народився 3 квітня 1929 року ў Самборн Фішлі, у парафії Святога Марка.
  
  Більшість дзяржаўнай службовців у Британії роблять усе можливе, щоб бути корисними, колі стикаються з ввічливим запитом, і ў цьому випадку помічник не стаўшы винятком. Перевірка записів паказала, що дитина, пра яку йдеться, булай зареєстрована саме згідно з інформацією запитувача, алё памерла 8 лістапада 1931 року внаслідок дарожна-транспортної пригоди. За кілька шилінгів Шакал отримав копію свідоцтва пра народження тая смерті. Перад поверненням додому він зупинився у відділенні Міністерства праці, дэ йому бачылі анкету на пашпарт, у магазині іграшок, дэ за п'ятнадцять шилінгів він купіўшы дитячий набір для друку, і на пошті за адзін фунтовий переказ.
  
  Павярнуўшыся ў сваю кватэру, він заповнив анкету на ім'я Дагана, вказавши точний вік, дату народження тощо, алё свій особистий опис. Писав своїм зростом, кольором волосся тая вачэй, а професію називав проста «ділова людина». Також було вказано повні імена батьків Дагана, взяті зі свідоцтва пра народження дитини. Для арбітра він вказав ім'я прападобнага Джэймса Елдерлі, вікарія Святога Марка, Самборна Фішлі, з яким він розмовляв таго ранку, і чиє повне ім'я тая тытул доктара права були люб'язна надруковані на дошці біля церковних воріт. Підпис вікарія яе рэлізу підроблений тонкою рукою тонкім чорнилом із тонкім пяром, і з друкарського набору він виготовив штамп із написом: «Парафіяльна церква святога Марка Самборн Фішлі», який стояв непохитно біля імені вікарія. Копія свідоцтва пра народження, анкета тая поштовий переказ були надіслані да пашпартнага стала ў Маленькій Франції. Свідоцтво пра смерць він знищив. Новенькі пашпарт прийшов на адрасе пражывання поштою праз чотири дні, калі він читав таго ранкового випуску Le Figaro . Він забраўшы його після обіду. Пізно завалачы він замкнуўшы кватэру тая поїхав да лондонського аеропорту, дэ сів на рэйс да Капенгагена, знову розрахувавшись готівкою, щоб не використовувати чекову кніжку. У фальшывым дні його валізи, у відділенні, ледь товщі за звичайний часопіс і яке майже неможливо було виявити, окрім найретельнішого огляду, було дві тисячі фунтів, які він витягнув таго дня зі своєї приватної скриньки з дакументамі ў сховищах адвокатська фірма ў Холборні.
  
  Візит да Капенгагена яе рэлізу жвавим і діловим. Перад вильотом з аеропорту Каструп він замовив собі рэйс Sabena да Бруселя наступного дня. У столиці Данії було надто пізно ходзіць па крамах, таму він забронював нумар у Hotel d'angleterre на Kongs Ny Torv, їв як кароль у Seven Nations, лёгка фліртував із двома данськими бландынкамі, прогулюючись Тіволі. Гарденс і аб першій годині ночі вже яе рэлізу ў ліжку.
  
  Наступного дня він купіўшы лёгкі канцелярсько-сірий касцюм у адным з найвідоміших магазинів чоловічого одягу ў центрі Капенгагена, пару чистих чорних туфляў, пару шкарпеток, камплект нижньої білизни тая тры білі кашулі з причепленими комірами. У скурнаму разі він купував лише тыя, що містило назву датського виробника на невеликій тканинній вкладці всередині. У випадку з трьома білими кашулі, які йому не були потрібні, сэнс пакупкі полягав проста ў тым, щоб придбати ўкладкі для перенесення на священну кашулю, сабачы комір і нагруднік, які він купіўшы ў Лондоні, вважаючи сабе студэнтам теології. на порозі хіротонії.
  
  Його останньою покупкою булай кніга данською мовою пра видатні царквы тая собори Франції. Він пообідав вялікаю холодною кухняй ў ресторані на березі возера ў садках Тіволі тая сів на літак 3:15 да Брусэля.
  
  
  
  РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
  
  Чому людина з такімі безперечними талентамі, як Поль Гуссенс, пішов не так у середньому віці, було чимось на кшталт загадкі навіть для його небагатьох друзів, його досить численних клієнтів і бельгійської поліції. За тридцять років роботи ў якості довіреного працівника Fabrique Nationale ў Льєжі він заслужыўшы репутацію безпомилкової точності ў галузі машинобудування, дэ точність є абсалютна необхідною. У його чесності теж не було сумнівів. Крім таго, за ці тридцять років він стаўшы провідним експертом компанії ў дуже шырокаму діапазоні зброї, яку виробляє чудаў компанія, від найменших жіночих автоматів да найважчих кулеметів.
  
  Його бойові результати були чудовими. Незважаючи на тыя, що після окупації він продовжував працювати на збройовій фабриці, якою керували німці для нацистських військових зусиль, пізніший аналіз його кар'кур'єри безсумнівно встановив його таємну робату на користь Апору, його приватну доля ў ланцюжку притулків. для втечі збитих авіаторів союзників, а також під гадзіну його керівництва диверсійною групою, яка забезпечила справедливу частку зброї, виробленої Льєжем, або ніколи не стріляла дакладна, або підірвалася на п'ятдесятому снаряді, убивши німецькі екіпажі. Усе це, такім скромним і непоказним яе рэлізу цей чоловік, пізніше витягли з нього його адвокати й тріумфально паказалі ў суді від його імені. Це значною мірою сприяло пом'якшують якшенню його вироку, і присяжні також були вражені його власним невпевненим визнанням таго, шчо він ніколи не розкривав своєї діяльності під гадзіну війни, тому що відзнаки тая медалі після визволення збентежили б його.
  
  Да таго гадзіне, калі на початку п'ятдесятих років у іноземного замовника під гадзіну вигідної угоди зі зброєю було викрадено вялікую суму грошаў і на нього запала підозра, він яе рэлізу начальнікам відділу фірми, а його власні начальнікі були найголосніше ў інформуванні поліції, що їхні підозри щодо довіреної асобіны. М. Гуссенс є смішними.
  
  Навіть на суді за нього виступав його дырэктар. Алё головуючий суддя уважав, що зрада довіри такім чынам є ще більш осудною, і він отримав дзесяць років ув'язнення. Після апеляції його було зменшено да п'яці. За належної поведінки його звільнили праз тры з палавінаю.
  
  Дружына розлучилася з ім і забрала дітей. Старе життя мешканця передмістя ў охайному окремому будинку, оздобленому квітами, у адным з найкрасивіших околиць Льєжа (їх небагато) закінчилося, залишилося ў минулому. Такою була його кар'єра з FN. Він узяўшы невелику кватэру ў Брюсселі, пізніше будинок далі за містом, оскільки його доля процвітала завдяки його процвітаючому бізнесу як джерела нелегальних паставак зброї половині злочинного світу Західної Європи.
  
  На початку шістдесятих років він мав прізвисько L'home Armurier, Збройник. Будь-який громадянин Бельгії може придбати смертоносну зброю, рэвальвер, аўтамат чы гвинтівку ў будзь-якому спартыўнаму або збройовому магазині ў країні за пред'явленням національного посвідчення асобіны, що підтверджує бельгійське громадянство. Гуссенс ніколи не використовував сваю власну, оскільки пры скурнаму продаж зброї тая наступних боєприпасів пра продажаў робиться відмітка у журналі зброяра разам із ім'ям тая нумарам ідентифікаційної картки покупця. Гуссенс використовував чужі картки, вкрадені або підроблені.
  
  Він налагодив тісні гэтай язки з адным із найкращих кишенькових злодіїв міста, людиною, яка, не сидячи у ў'явіць язниці як гість штату, магла спокійно витягнути будь-який гаманець із будь-якої кишені. Їх він купіўшы ў злодія за готівку. Він також мав у своєму розпорядженні паслугі майстра-фальсифікатора, який, наприкінці сорокових років серйозно порушився над виробництвом великої кількості французыных франків, у яких він ненавмисно залишив літеру «u» ў «Banque de France» ( тоді він яе рэлізу молодий), нарешті пішов ў бізнес із фальшивими пашпартамі з набагато більшим успіхом. Нарешті, колі йому потрібно було придбати вогнепальну зброю для клієнта, клієнт, який приходив да зброяра з акуратно підробленим посвідченням асобіны, ніколи не яе рэлізу ім самім, а завжди яе рэлізу безробітним і пастава ў'явіць язницею дрібним шахраєм або актором, який відпочивав. між підкореннями сцени.
  
  З його власного «штату» лише кишенькові злодії тая фальсифікатор ведалі його справжню асобу. Так само робили деякі з його клієнтів, зокрема топ-менеджери бельгійського злочинного світу, які не тільки залишили його напризволяще, але й запропонували йому певний захист, відмовившись розповісти, колі їх схоплять, звідки смуроду ўзялі зброю, проста таму шчо він яе рэлізу їм дуже корисний.
  
  Це не завадило бельгійській поліції бути у курсі частини його діяльності, алё це завадило їй калі-небудь затримати його з таварамі, якими він володіє, або отримати свідчення, які б витримали ў суді тая засудзілі його. Їм було відомо пра невелику, алё глыбінную змястоўнасць адчуваецца обладнану кузню тая майстерню у його переобладнаному гаражі, і смуроду дуже підозріло ставилися да іх, алё неодноразові візити не виявили нічога, крім атрыбутыкі для виготовлення медальйонів із каванага металу тая сувенірів із статуямі Бруселя. Під гадзіну їхнього останнього візиту він урочисто подарував галаўнога інспектору статуетку Пісяючого чоловічка на знак своєї поваги да сіл правапарадку.
  
  Він не відчував жодних сумнівів, колі вранці 21 липня 1963 року чекав на прибуття англійця, за якого йому поручився па тэлефоне адзін із його найкращих клієнтів, колишній найманець, який служив у Катанзі з 1960 па 1962 рік. і який в е ціхі пір організував охоронний бізнес сярэд публічних будинків бельгійської столиці.
  
  Відвідувач з'елі явився опівдні, як і обіцяв, і містер Гуссенс провів його да свого маленькага кабінету з передпокою.
  
  «Не маглі б ві зняти окуляри?» — спитав він, колі його відвідувач сів, і, оскільки високий англієць вагався, додав: — Розумієте, я вважаю, що краще, щоб мі довіряли одне аднаму, наскільки це можливо, докі триває наша ділове товариство. Можливо, випити?
  
  Чоловік, чий пашпарт оголосив бі його Олександром Дагганом, зняв темні окуляри й запитально подивився на маленькага зброяра, поки йому налівалі дві кубкі піва. М. Гуссенс сів за стіл, сьорбнув піва й ціха запитав:
  
  — Чим я можу бути вам корисний, месьє?
  
  — Гадаю, Луї дзвонив тобі раніше пра мій прихід?
  
  «Звичайно, — кіўнуўшы м. Гуссенс, — інакше вас бі тут не було».
  
  «Він сказаўшы вам, що таке мая справа?»
  
  'Немає. Проста тыя, шчо він ведаючы вас у Катанзі, шчо він міг поручитися за вашу обачність, що вам потрібна вогнепальна зброя, і що ві готові заплатити готівкою, стерлінги».
  
  Англієць повільно кіўнуўшы. «Ну, оскільки я ведаю, у чому полягає ваша справа, немає жодних прычын, чому ві не повинні шляхты маю. Крім таго, зброя, яка мені потрібна, вінаватая бути спеціальною рушницею з деякими незвичайними пристосуваннями. я . . ер . . . спеціалізуються на видаленні чоловіків, які мучацца могутніх і багатих ворогів. Відавочна, що такі чоловіки зазвичай самі могутні й заможні. Це не завжди лёгка. Вони можуть дозволити собі спеціальний захист. Така робата потребує планування тая правильної зброї. У мене наразі така робата під рукою. Мені знадобиться гвинтівка».
  
  М. Гуссенс знову сьорбнув піва, доброзичливо кіўнуўшы на госця.
  
  «Глыбінную змястоўнасць адчуваецца, глыбінную змястоўнасць адчуваецца. Такий спеціаліст, як і я. Мені здається, я відчуваю виклик. Яку рушницю ві малі на увазі?»
  
  «Важливий не стільки тып рушниці. Це більше харчавання обмежень, які накладає робата, і пошуку гвинтівки, яка буде задовільно працювати за цих обмежень».
  
  Очі. М. Гусенса сяяли задоволенням.
  
  «Адзін раз», — радісно промурчав він. «Зброя, яка буде створена спеціально для однієї людини тая однієї роботи за певних обставин, яка ніколи не повторюватиметься. Ві прийшли да потрібної людини. Я відчуваю виклик, мій любий месьє. Я радый, що ці прийшов».
  
  Англієць дозволив собі посміхнутися професорському ентузіазму бельгійця. — Я теж, месьє.
  
  «Тепер скажіть мені, що це за обмеження?»
  
  «Голаслухаючы обмеженням є розмір, алё не довжина, а фізичний аб єм робочих частин. Патроннік і казенна частина не повинні бути аб ємнішими. . .'Він підняв праву руку, кінчик середнього пальця торкався кінця вялікага пальця у формі літери Пра менш ніж два з палавінаю цалі у діаметрі.
  
  «Здається, це означає, шчо він не може бути повторювачем, оскільки газова камера булай б більшою, а також не може маці громіздкий пружинний механізм з тієї ж прычыны», — сказаўшы англієць. «Мені здається, це має бути затворна гвинтівка».
  
  М. Ґуссенс кіўнуўшы на адным багатым доме, розумом запам'ятовуючи деталі таго, пра що говорив його відвідувач, створюючи уявну карціну гвинтівки надзвичайно тонкої робочої частини.
  
  — Давай, давай, — пробурмотів він.
  
  «З іншого баку, він не може маці затвор із рукояткою, яка стирчить убік, як у Mauser 7.92 або Lee Enfield .303. Затвор вінаваты ковзати прама назад да пляча, затиснутий між вказівним і вялікім пальцями, щоб куля потрапила ў казенну частину. Також не вінавата бути спускової скоби, а сам спусковий гачок має бути знімним, щоб його можна було встановити безпосередньо перад пострілом».
  
  «Чому?» — запитав бельгієць.
  
  «Тому що ўвесь механізм має проходити ў трубчастий відсік для зберігання тая перенесення, і відсік не вінаваты привертати увагу. Для цього він не вінаваты бути більшим у діаметрі, ніж я щойно паказаўшы, з прычын, які я растлумачу. Чы можна маці знімний курок?'
  
  «Звичайно, майже усе можливо. Звичайно, можна сконструювати однозарядну гвинтівку, яка розривається ззаду для заряджання, як рушниця. Це повністю обійдеться без ніта, алё паклікаць шарнір, що може не врятувати. Також потрібно було б сконструювати тая виготовити таку гвинтівку з нуля, відфрезерувати шматок металу, щоб зробити увесь замок тая патроннік. Це непросте завдання ў маленькій майстерні, алё можливо».
  
  «Скільки гадзіне це пазыцы?» — запитав англієць.
  
  Бельгієць знизав плечима і розвів рукамі. — Боюся, кілька місяців.
  
  «У мене немає такої кількості гадзіне».
  
  «У такім випадку необхідно буде взяти існуючу гвинтівку, яку можна придбати ў магазині, і ўнесці зміни. Будзь ласка, продовжуй».
  
  'Правільна. Рушниця також вінаватая бути легкою. Він не обов'язково має бути вялікага калібру, куля зробить сваю робату. Він вінаваты маці кароткі ствол, мабуть, не довший за дванадцять дюймів. . .'
  
  «З якої відстані вам доведеться стріляти?»
  
  «Це шчэ не напеўна, алё, ймовірно, не більше ніж сто тридцять метрів».
  
  «Ві підете на ўкол галаве чы грудзей?»
  
  «Ймовірно, це буде галава. Я можу отримати постріл ў грудзях, алё ў галаву впевненіше».
  
  «Впевнено вбити, так, якщо ві отримаєте добры ўдар», — сказаўшы бельгієць. «Алё грудзей впевненіше отримають добры ўдар. Принаймні, колі використовується лёгкая зброя з кароткім ствалом панад сто тридцять метрів з можливими перешкодами. Я припускаю, — додав він, — з вашої невпевненості щодо галаве чы грудзей, що на цьому шляху хтось може проходити?
  
  «Так, може бути».
  
  «Чы матимете ві шанец зробити другий постріл, враховуючи, що знадобиться кілька секунд, щоб витягнути стріляну гільзу тая вставити нову, закрити казенну частину й знову прицілитися?»
  
  — Майже напеўна ні. Я можу отримати другий, якщо використаю глушник, а першы постріл буде повним промахам, який не помітить ніхто пакаля. Алё навіть калі я отримаю першы ўдар у скроню, мені потрібен глушник, щоб здійснити власну втечу. Вінавата прайсці кілька хвилин, перш ніж хтось пакаля бодай приблизно зрозуміє, звідки прилетіла куля».
  
  Бельгієць продовжував кивнути, дивлячись на свій столік.
  
  — У такім випадку вам краще маці розривні кулі. Я приготую жменю разам із рушницею. Ці знаєш, що я маю на увазі?'
  
  Англієць кіўнуўшы. «Гліцерин чы ртуць?»
  
  «О, ртуць, я думаю. Так охайніше і чистіше. Є шчэ якісь моменти щодо цієї рушниці?»
  
  'Я так баюся. У інтересах стрункості ўсю дерев'яну частину дзяржальні під стовбуром слід видалити. Увесь запас необхідно видалити. Для стрільби він вінаваты маці рамку-ложу, як у рушниці Сцяна, скурныя в е трьох секцій якої, верхні і нижня частини тая плечовий ўпор, повинні розкручуватися на тры окремі стрижні. Нарешті, вінаваты бути повністю ефективний глушник і телескопічний приціл. Обидва смуроду також мучацца бути знімними для зберігання тая транспортування.
  
  Бельгієць довго думаў, потягуючи піва, поки його не випили. Англійцю увірвався терпець.
  
  «Ну, ці можаш це зробити?»
  
  М. Гуссенс ніби вийшов із задуму. Він вибачливо посміхнувся.
  
  'Вибач мені. Це дуже складне замовлення. Алё так, я можу це зробити. Шчэ жодного разу мені не вдалося створити потрібну статтю. Насправді тыя, що ві апісалі, — це мисливська експедиція, під гадзіну якої спорядження має прайсці певні перевірки такім чынам, щоб не викликати жодних підозр. Мисливська експедиція передбачає мисливську рушницю, і це тыя, що ві повинні маці. Не такий маленькі, як .22 калібр, бо він прыкметычений для кроликів і зайців. Не такий вялікі, як .300 Remington, який ніколи не відповідав бі обмеженням розміру, яких ві вимагали.
  
  «Мені здається, я маю на увазі таку зброю, і її лёгка придбати тут, у Брюсселі, у деяких спортивних крамах. Дарога рушниця, високоточний інструмент. Дуже точний, глыбінную змястоўнасць адчуваецца оброблений, алё лёгкі і тонкі. Часта використовується для сарнаў тая інших дрібних оленів, алё в е розривними кулями як раз для більшої дичини. Скажы мені, буде . . . ер . . . джэнтльмен рухатися повільно, швідка чы взагалі ні?»
  
  «Стаціонарний».
  
  — Тоді без праблем. Встановлення прыклада з трьох окремих сталевих стрижнів і спускавога гачка, що вгвинчується, є чыстаю механікою. Постукувати кінець ствала для глушника тая вкоротити ствол на вісім дюймів я можу зробити сам. Людина втрачає точність, як втрачає вісім дюймів ствала. Шкада, шкада. Ві стрілець?
  
  Англієць кіўнуўшы.
  
  — Тоді не будзе праблем із нерухомою людиною на відстані сто тридцять метрів із тэлескопам, прицілом. Що стосується глушника, то я його зроблю сам. Смуроду нескладні, алё важкодоступні як готовий виріб, асабліва довгі для рушниць, які не використовуються на полюванні. Тепер, месьє, ві згадали раніше пра кілька трубчастих відсіків для перенесення пістолета ў розбитому вигляді.
  
  Англієць підвівся й підійшов да стала, височіючи над маленькім бельгійцем. Він прасунуўшы руку під куртку, і на секунду ў вачах меншого чоловіка спалахнув страх. Уперше він помітив, що який бі вираз не яе рэлізу на обличчі вбивці, він ніколи не торкався його вачэй, які здавалися затьмареними сірими смугами, падобнымі на смуги дзіму, що покривали ўвесь вираз, який міг торкнутися їх.
  
  Він обертався навколо нататніка. М. Гуссенса і кілька секунд швідка робив начерки.
  
  «Ві впізнаєте це?» — спитав він, повертаючи нататнік назад да зброяра.
  
  — Звичайно, — відповів бельгієць, кинувши погляд на чітко намальований ескіз.
  
  'Правільна. Отже, усе це складається з серії порожнистих алюмінієвих трубак, які закручуються разам. Вось цей . . .' постукування вістрям олівця ў місці на схемі. . . 'містить адну зі стійок ложі рушниці. Це тут містить іншу стійку. Обидва смуроду приховані ў трубах, які складають цю секцію. Там є наплечник гвинтівки. . . тут. . . у поўнаму обсязі. Такім чынам, це єдина частина, яка подвоїлася з двома цілями без жодних змін.
  
  'Тут. . .'стукаючи па іншій точці на схемі, колі очі бельгійця розширилися від здивування. . . «у найтовстішому місці розташована труба найбільшого діаметру, яка містить казенну частину гвинтівки з засаўкай усередині неї. Це звужується да стовбура без перерви. Відавочна, що пры використанні телескопічного прицілу не потрібно передбачити, таму ўсе висувається з цього відсіку, колі вузол відкручується. Останні два розділи. . . тут і тут. . . містять сам оптичний приціл і глушник. Нарешті кулі. Їх потрібно вставити ў цей маленькі пеньок ўнізе. Колі ўсё зібрано, воно має виглядати саме так, як виглядає. Калі кулі, глушник, підзорна труба, гвинтівка тая тры стійки, які складають трикутну ложу рамі, відгвинчуються у її сямі частинах, їх можна витягнути для паўторнага складання як повністю робочу гвинтівку. У ПАРАДКУ?
  
  Шчэ кілька секунд маленькі бельгієць дивився на схему. Він повільно підвівся, потім простяг руку.
  
  — Месьє, — сказаўшы він із благоговінням, — це геніальна концепція. Не виявляється. І ўсё ж так проста. Це буде зроблю».
  
  Англієць не яе рэлізу ні задоволений, ні незадоволений.
  
  — Дабро, — сказаўшы він. «Тепер харчавання гадзіне. Пістолет мені знадобиться приблизно праз чотирнадцять днів, чы можна це влаштувати?»
  
  'Так. Я можу отримати пістолет протяг трьох. Тижнева робата вінаватая показати зміни. Лепшы micro телескопічний приціл не представляє праблем. Ві можаце залишити вибір прицілу мені, я ведаю, що знадобиться для дальності ў сто тридцять метрів, яку ві маєте на увазі. Краще відкалібрувати тая обнулити налаштування самостійно на власний розсуд. Виготовлення глушника, модифікація куль і конструкція зовнішньої гільзи. . . так, це можна зробити протяг дозволеного гадзіне, калі я спалю свічку в е обох кінців. Аднак було б краще, якби ві маглі повернутися сюды з днём або двома у руках, на той випадок, якщо потрібно обговорити якісь подробиці ў останню хвилину. Чы можаце ві повернутися праз дванадцять днів?»
  
  — Так, у будь-який гадзіну від сямі да чотирнадцяти днів. Алё чотирнадцять днів — крайній термін. Я вінаваты повернутися ў Лондан да 4 серпня».
  
  «Вранці 4-га ві отримаєте гатовыя зброю з усіма останніми дэталямі, організованими так, щоб ві були задоволені, якщо ві самі зможете бути тут 1-га серпня для остаточних обговорень і збору, месьє».
  
  «Дабро. Тепер щодо вашых витрат і ганарары, — сказаўшы англієць. «У вас є уявлення, скільки смуроду коштуватимуть?»
  
  Бельгієць трохі падумаўшы. «За таку робату, з усією роботою, яка з ёю пов'язана, за наявні тут засоби тая мої власні спеціальні веды я вінаваты вимагати ганарар у тисячу англійських фунтів. Я визнаю, що це глухімі зычнымі ў канцы норми для простої гвинтівки. Але це не простая рушниця. Це має бути витвір мистецтва. Я вважаю, що я єдина людина ў Європі, здатна зробити це справядліва, зробити це ідеально. Як і ві, месьє, я найкращий у своїй галузі. За найкраще плацілі. Потім зверху буде вказано закупівельну ціну зброї, куль, тэлескопа тая сировини. . . скажімо, еквівалент шчэ двохсот фунтів».
  
  «Гатова», — безперечно відповів англієць. Він знову поліз у нагрудну кишеню й дістав пачак п'ятифунтових купюр. Їх було пераплецена па двадцять штук. Він відрахував п'яць пачок па двадцять купюр у кожній.
  
  — Я б запропонував, — спокійно провадив він, — щоб підтвердити сваю добросовісність, я зробив бі вам передоплату як аванс і для покриття витрат у п'ятсот фунтів. Решту сімсот фунтів я прывязу, колі повернуся праз одинадцять днів. Вам це подобається?»
  
  — Месьє, — сказаўшы бельгієць, уміло кладучи банкноти у кишеню, — приємно маці справу як із професіоналом, так і з джэнтльменам.
  
  — Є шчэ трохі, — сказаўшы відвідувач, начы його не перабілі. «Ві більше не намагатиметеся гэтай язатися з Луїсом, не питатимете його чы будзь-каго іншого, хто я, чы яка мая справжня особистість. Ві також не будзеце запитувати, на каго я працюю і супраць каго. У випадку, калі ві спробуєте це зробити, я дакладна почую пра запити. У такім випадку ві памраце. Калі я повернуся сюды, якщо була спроба гэтай язатися з поліцією чы влаштувати пастку, ці помреш. Це зрозуміло?»
  
  М. Гусенсу було боляче. Стоячи ў коридорі, він подивився на англійця, і вугор страху звивався у його кішках. Він стикався з багатьма суворими людзьмі бельгійського злочинного світу, калі смуроду прыходзілі да нього, щоб попросити спеціальну або незвичайну зброю, або проста звичайний кирпатий Colt Special. Це були важкі людзі. Алё було щось далеке й невблаганне ў відвідувачі з іншого баку Ла-Манша, який мав намір убити важливу й дабро захищену асобу. Не шчэ адзін бандитський бос, а вялікая людина, можливо, політик. Він думаў протестувати чы виправдовувати, а потім вирішив краще.
  
  — Месьє, — ціха сказаўшы він, — я не хачу шляхты пра вас нічога пра вас. Пістолет, який ві отримаєте, не матиме серійного нумары. Розумієш, для мене важливіше, щоб ніщо, що ці ты робіш, ніколи не було пов'язане зі мною, ніж тыя, щоб я прагнув дізнатися пра цябе більше, ніж я сам. Добрага дня, месьє .
  
  Шакал пішов на яскраве сонце, а за дві вулиці знайшов круїзне таксі, яке відвезло його назад да цэнтру міста тая готелю «Аміго».
  
  Він підозрював, що для таго, щоб придбати зброю, Гуссенс вінаваты маці десь фальсифікатора, алё уважав за краще знайти тая використовувати аднаго зі своїх. Знову йому допоміг Луїс, його знайомий зі старих часів у Катанзі. Не тыя щоб було важко. Брусэль має давню традицію як цэнтр індустрії підроблених посвідчень асобіны, і багато іноземців цінують відсутність фармальнасцяў, за якими можна отримати допомогу ў цій сфері. На початку шістдесятих Брусэль також стаўшы операційною базою найманців, оскільки це було да з'явілася ў Конга французыных і південноафриканських/британських підрозділів, які згодом сталі домінувати ў бізнесі. Після таго, як Катанга пішов, панад тры сотні безробітних «військових радників» старога рэжыму Чомбэ тинялися біля барів кварталу червоних ліхтарів, багата з іх малі кілька комплектів документів, що посвідчують асобу.
  
  Шакал знайшов сваю людину ў барі на вулиці Нев після таго, як Луї домовився пра зустріч. Він представився, і пара усамітнилася у кутку ніші. Шакал паказаўшы своє водійське посвідчення на його власне ім'я, видане Радою графства Лондана два рокі таму, і йому залишилося кілька місяців.
  
  «Це, — сказаўшы він бельгійцю, — належало людині, яка нині памерла. Оскільки мені заборонено керувати автомобілем у Британії, мені потрібна нова галаўня сторінка від мого імені».
  
  Він поклав перад фальсифікатором пашпарт на ім'я Дагана. Чоловік навпроти спершу зірнуўшы на пашпарт, помітив, що пашпарт новий, що його бачылі тры дні таму, і проникливо зірнуўшы на англійця.
  
  « En effet », — пробурмотів він, а потім розгорнув маленьке чырвоны посвідчення водія. Праз кілька хвилин він підвів очі.
  
  — Неважко, месьє. Англійська улада — джентльмени. Смуроду, падобна, не очікують, що офіційні документи можуть бути підробленими, таму вживають небагато заходів обережності. Цей папір. . .' він перегорнув маленькі аркуш, приклеєний гумовою гумкою, да першої сторінки ліцензії, на якій яе рэлізу нумар ліцензії тая повне ім'я власника. . . 'може бути надрукований дитячим наборам для друку. Водяний знак лёгка. Це не створює праблем. Це ўсё, що ці хотів?»
  
  «Ні, є шчэ два папери».
  
  «Ах. Якщо ві дозволите мені це сказати, було б дзіўна, що ві хотіли гэтай язатися зі мною для такога простага завдання. У вашому власному Лондоні повинні бути людзі, які маглі б зробити це за кілька часоў. Які інші папери?»
  
  Шакал апісаўшы їх да дрібниць. Очі бельгійця звузилися у задумі. Він дістав пачак бастосу, запропонував англійцю, який відмовився, і запалив собі.
  
  «Це не так проста. Французьке посвідчення асобіны, непогане. Є багато таго, з чого можна працювати. Розумієте, для досягнення найкращих результатів потрібно працювати в е оригіналу. Алё інший. Я не думаю, що бачив такога. Це дуже незвичайна вимога».
  
  Він зробив паўзу, поки Шакал пакараўшы офіціантові, що праходзіць повз, наповнити їхні келихи. Колі офіціант пішов, він продовжив.
  
  — А потім фотографія. Це будзе нялёгка. Ві кажете, що має бути різниця ў віці, у кольорі тая довжині волосся. Більшість бажаючих отримати фальшывы дакумент мучацца намір, щоб на документі булай їхня власна фотографія, алё в е підробленими особистими даними. Алё створити нову фотографію, яка б навіть не була падобная на вас, як ві виглядаєте зараз, це ускладнює справу».
  
  Він випив палову піва, усё шчэ дивлячись на англійця навпроти нього. «Щоб досягти цього, потрібно буде знайти чоловіка приблизно такога ж віку, як носій карт, і який також має розумну схожість з вамі, принаймні, що стосується галаве тая обличчя, і підстригти йому волосся. да потрібної вам довжини. Потім фотографію цього чоловіка наклеюють на картки. З цього моманту ві повинні будзеце моделювати своє далей маскування за справжньою зовнішністю цього чоловіка, а не навпаки. Ці стежиш за мною?
  
  — Так, — відповів Шакал.
  
  «Це пазыцы деякий гадзіну. Як довго ві можаце залишатися ў Брюсселі?»
  
  — Недовго, — сказаўшы Шакал. «Я маю їхати досить хутка, алё я можу повернутися 1 серпня. Відтоді я міг залишитися шчэ тры дні. Я маю повернутися да Лондана пра чацвёртага.
  
  Бельгієць знову трохі замислився, дивлячись на фотографію ў паспорті перад сабою. Нарешті він закрив його й перадаўшы таму англійцю, напісаўшы на аркуші паперу зі своєї кишені ім'я Олександр Джэймс Квентін Дагган. Він поклав у кишеню і папірець, і водійські правы.
  
  — Гаразд. Це можна зробити. Алё мені потрібне гарне твоє портретне фота, яким ці є зараз, анфас і профіль. Це пазыцы гадзіну. І гроші. Є додаткові витрати. . . може знадобитися правесці операцію у самій Франції з колегою, яка вміє оббирати кишені, щоб отримати аднаму з цих карток, пра які ві згадуєте. Відавочна, я спершу розпитаю Брусэль, алё, можливо, доведеться піти так далёка. . .
  
  'Скільки?'— відрізав англієць.
  
  — Двадцять тисяч бельгійських франків.
  
  Шакал на мить замислився. — Близько ста п'ятдесяти фунтів стерлінгів. дабро Я заплачу вам сто фунтів застави, а решту — пры доставці».
  
  Бельгійська троянда. — Тоді нам краще зробити портретні фотографії. У мене є свая студія».
  
  Смуроду ўзялі таксі да невеликої підвальної кватэры, розташованої панад мілю звідси. Виявилося, що це булай занедбана тая занедбана фотографічна студія, з вивіскою на вулиці, яка вказувала на тыя, що приміщення вядзецца як комерційна установа, яка спеціалізується на виготовленні паспортних фотографій, поки клієнт чекає. У вітрині неминуче застрягло тыя, що перехожий, мабуть, припустив, що це найкращі моменти минулої роботи власника студії — два партрэти похмурих дівчат, огидно відретушовані, шлюбна фотографія заклад, досить непоказна, щоб завдати неприємного ўдару па ціла концепція шлюбу тая двох дітей. Бельгієць повів сходамі ўніз да вхідних дзвярэй, відімкнув їх і запусціўшы госця досередини.
  
  Сеанс тривав дві години, протяг яких бельгієць продемонстрував вміння володіти камерою, яким ніколи не володів бі аўтар портретів у вітрині. Вялікая скриня ў адным кутку, яку він відімкнув власним ключем, виявила вибір дарагіх фотоапаратів і спалахів, окрім безлічі реквізитів для обличчя, включаючи відтінки тая фарби для волосся, накладкі, перуки, окуляри у великій різноманітності тая скрыню для театральних косметичні засоби.
  
  Ужо ў середині сеансу бельгієць прыдумаўшы ідею, яка позбулася необхідності шукати заміну для позування для справжньої фотографії. Вивчаючи ефект тридцятихвилинної роботи з макіяжем на обличчі Шакала, він раптом пірнув у скрін й дістав перуку.
  
  "Що ві думаєте пра це?"запитав він.
  
  Перука складалася з волосся, пофарбованого ў залізно-сірий колір, і вистриженого en brosse .
  
  «Як ві думаєте, чы може ваша власне волосся, підстрижене да такої довжини й пофарбоване ў цей колір, виглядати так?»
  
  Шакал узяв перуку й оглянув її. «Ми можемо спробувати і подивитися, як це виглядає на фота», — запропонував він.
  
  І це спрацювало. Бельгієць вийшов із проявної кімнати праз півгодини після таго, як зробив шість фотографій свого клієнта з цілою купою відбитків у руках. Смуроду разам сиділи над партою. Уверх дивилося обличчя старога й втомленого чоловіка. Шкіра булай попелясто-сірою, а під очима були темні кола втоми чы болю. У чоловіка не було ані бороди, ані вусів, алё сиве волосся на його голові створювало враження, що йому було щонайменше років за п'ятдесят, і не міцних п'ятдесят.
  
  «Я думаю, це спрацює», — сказаўшы нарешті бельгієць.
  
  — Праблема ў тым, — відповів Шакал, — що тобі довелося півгодини працювати зі мною косметикою, щоб досягти такога ефекту. Потім булай перука. Я не можу наслідувати ўсе це сам. І тут мі були під світлом, тоді як я буду під відкритим небам, калі мені доведеться надати ці документи, які я просячы».
  
  — Але справа не ў цьому, — відповів фальсифікатор. «Справа не стільки ў таго, що ві не будзеце мертвим чынам фотографії, скільки ў таго, що фотографія не будзе мёртвым подобою вас. Так, працює розум людини, яка розглядає документи. Спочатку він дзівавацца на обличчя, справжнє обличчя, а потім прасіць папери. Потім він бачить фотографію. У його уяві вже є вобраз чоловіка, який стоїть паруч. Це впливає на його судження. Він шукає пункту подібності, а не протилежності.
  
  — Па-аднаго, ця фотографія — двадцять п'яць на двадцять сантиметрів. Фотографія ў посвідченні буде розміром тры на чотири. Па-третє, слід уникати занадто точної схожості. Калі карта видана кілька років таму, то неможливо, щоб чоловік трохі не змінився. На фотографії ві ў смугастій сорочці з відкритим вирізом і коміром. Спробуйте уникати, наприклад, цієї кашулі, або взагалі уникайте кашулі з відкритим вирізом. Одягніть краватку, або шалік, або светр з горловиною.
  
  «Зрештою, нічога з таго, що я тобі зробив, неможливо лёгка зімітувати. Головне, звичайно, зачіска. Перад тым, як представити цю фотографію, її потрібно вирізати en brosse і пофарбувати ў сірий колір, можливо, навіть сивіший, ніж на фотографії, але не менше. Щоб посилити враження віку і старості, відростіть шчацінне бороди за два-тры дні. Потім поголіться різальною брытваю, алё моцна, порізавшись у кількох місцях. Да цього схильні літні чоловіки. Що стосується кольору обличчя, то це важливо. Щоб отримати жалість, воно вінавата бути сірим і втомленим, досить восковим і поганим на вигляд. Чы можаце ві отримати шматки кордиту?
  
  Шакал із захопленням слухав викриття фальсифікатора, хоча на його обличчі нічога не було відаць. Вдруге за дзень йому вдалося гэтай язатися з професіоналом, який дасканала знає сваю справу. Він нагадав собі подякувати Луї належним чынам — після виконання роботи.
  
  — Це може бути організовано, — обережно сказаўшы він.
  
  «Два чы тры маленькі шматочки кордиту, розжовані й проковтнуті, протяг півгодини викликають відчуття нудоти, неприємне, алё не згубне. Смуроду також роблять шкіру сірою і викликають пітливість обличчя. Раніше мі використовували цей трук у армії, щоб імітувати хворобу тая уникати втоми тая маршрутних маршів».
  
  'Спасибі за інформацію. Щодо решти, як ві думаєте, чы зможете ві вчасно надати документи?»
  
  «З технічної пункту зору у цьому немає сумнівів. Єдина праблема, що залишилася, це отримати оригінал іншага французького дакумента. Для цього мені, можливо, доведеться швідка працювати. Алё якщо ві повернетеся ў перші дні серпня, я думаю, що я зможу підготувати їх для вас. Ві . . . ер . . . згадав початковий внесок для покриття витрат. . .'
  
  Шакал поліз у внутрішню кишеню й дістав адну пачак з двадцяти п'ятифунтових банкнот, які простягнув бельгійцю.
  
  "Як з вамі гэтай язатися?" запитав він.
  
  «Я б запропонував так само, як сьогодні ввечері».
  
  «Надто ризиковано. Можливо, мая контактна асоба зникла безвісти або не ў місті. Тоді я не зможу цябе знайти».
  
  Бельгієць на хвилину задумався. «Тоді я буду чекати з шостої да сьомої скурнага вечора ў барі, дэ мі сьогодні зустрічалися скурнага з перших трьох днів серпня. Якщо ві не прийдете, я буду вважати, що угода зірвалася».
  
  Англієць зняв перуку й витирав обличчя ручніком, змоченим спіртам. Мовчки надів краватку й піджак. Колі він закінчив, він звернувся да бельгійця.
  
  «Є деякі речі, які я хачу прояснити», — ціха сказаўшы він. Дружелюбність зникла з голасу, і очі дивилися на бельгійця, похмурі, як туман під Ла-Маншам. «Колі ві закінчите робату, ві будзеце присутні ў барі, як і обіцяли. Ві павернеце мені нову ліцензію тая сторінку, вилучену з тієї, що у вас зараз є. А також негативи тая всі відбитки фотографій, які мі щойно зробили. Ві також забудзецеся імена Дагана тая оригінального власника таго водійського посвідчення. Ім'я на двох французыных дакументах, які ві збираєтесь надати, ві можаце вибрати самі, за умови, що це просте тая поширене французьке ім'я. Передавши їх мені, ві також забудзецеся це ім'я. Ві більше ніколи ні з кім із цієї комісії не розмовлятимете. Якщо ві порушите будь-яку з цих розумаў, ві памраце. Це зрозуміло?»
  
  Бельгієць кілька секунд дивився у відповідь. За останні тры години він почав думати пра англійця як пра звичайного покупця, який проста бажає водити машыну ў Британії тая маскуватися для власних цілей під чоловіка середнього віку у Франції. Кантрабандыст, який, можливо, перавозіць наркотыкі чы діаманти з самотнього бретонського рибальського порце да па-ангельску: ії. Алё справді, досить добры хлопець. Він перадумаў.
  
  — Зрозуміло, месьє.
  
  Праз кілька секунд англієць пішов ў ніч. Він пройшов п'яць кварталів, перш ніж сісти на таксі назад да «Аміго», і колі він прибув, булай північ. Він замовив у сваю кімнату холодну курку тая пляшку мозелю, ретельно викупався, щоб позбутися останніх слідів макіяжу, а потім заснуўшы.
  
  Наступного ранку він виписався з готелю й сів Брабантським експресом да Парыжа. Це було 22 липня.
  
  Таго ж ранку керівник Служби дій SDECE сидів за своїм сталом і розглядав два аркуші паперу перад сабою. Кожен яе рэлізу копією звичайного звіту, тып сістэмы агентамі інших відділів. На початку скурнага синього лісточка містився спіс начальників відділів, які малі права отримати копію звіту. Навпроти його власного позначення булай маленькая птушка. Обидва звіти надійшли таго ранку, і за нармальнага перебігу подій палкоўнік Ралан поглянув бі на кожен, узяв бі тыя, що вони малі сказати, зберіг бі веды десь у своїй грізній пам ' яті тая розмістив бі їх під окремими загалоўкамі. Алё було одне слова, яке спливало ў скурнаму звіті, слова, яке його зацікавило.
  
  Першим звітом, який надійшов, яе рэлізу міжвідомчий мемарандум від R. 3 (Західна Європа), який містив кароткі опис депеші з їх постійного офісу ў Римі. Дэпеша булай прямолінійним повідомленням пра тыя, що Радэн, Монклер і Кассон ўсё шчэ ховаються у своїх апартаментах на верхньому поверсі й їх досі охороняють вісім охоронців. Смуроду не виходили з будівлі відтоді, як оселилися там 18 червня. Додатковий персанал яе рэлізу пакліканняў з R. 3 Парыж да Рыму, щоб допомогти тримати готель під цілодобовим наглядом. Вказівки з Парыжа залишилися незмінними: не наближатися, а проста стежити. Чоловіки ў готелі тры тижні таго встановили розпорядок підтримання гэтай язку із зовнішнім світом (гл. Р. 3, римський звіт від 30 червня), і це підтримувалося. Курэй ' єром залишився Віктор Ковальський. Кінець повідомлення.
  
  Палкоўнік Ралан розгорнув бафф-файл, що лежав праворуч на його столі біля обрізаної 105-міліметрової гільзи, яка слугувала для великої попільнички і на той гадзіну булай навіть напалову заповнена недопалками Disque Bleue. Його очі збилися да звіту R. 3 Рым від 30 червня, поки він не знайшов потрібний абзац.
  
  Кажуць, скурнага дня адзін із гвардійців залишав готель і йшов да головної пошти Рыму. Тут на ім'я якогось Пуатьє було зарезервовано лазню poste restante . OAS не ўзяла поштову скриньку з ключем, мабуть, побоюючись, що її можуть пограбувати. Уся пошта для вищого керівництва ОАД булай адрасавана Пуатьє і зберігалася ў чергового клерка біля касі poste restante . Спроба підкупити першого такога клерка, щоб він перадаўшы пошту агенту R. 3, не вдалася. Чоловік повідомив пра наближення свого начальства, і його замінив старэйшы писар. Можливо, пошто для Пуатьє зараз перевірялася італійською поліцією безпеки, алё R. 3 мав інструкції не звертатися да італійців і просити пра співпрацю. Спроба підкупити клерка зазнала невдачі, алё вважалося, що ініціативу треба взяти на сабе. Скурнага дня пошту, що надходила вночі на пошту, перадавалі гвардії, якого впізнали як Віктора Ковальського, колишнього капрала Іноземного легіону тая члена початкової році Родена ў Індо-Китаї. Здається, у Ковальського були відповідні фальшиві документи, які ідентифікували його як Пуатьє, або довіреність, прийнятну для пошти. Якщо Ковальський мав листи для надсилання, він чекав біля поштової скриньки ў галаўнога холі будівлі за п'яць хвилин да часу збору, кидав пошту праз щілину, а потім чекав, пакінулі ўвесь скрыню не будзе зібрано тая дастаўлена назад у серце корпус для сортування. Спроби втрутитися ў працэс збору чы відправлення пошти глави ОАД призвели б да певного рівня насильства, якому Парыж ужо запобіг. Гадзіну від гадзіне Ковальський дзвонив міжміським тэлефонам із телефонної стійки Overseas Calls, але й тут спроби дізнатися запитуваний нумар чы підслухати розмову не вдалися.
  
  Палкоўнік Ралан повернувся да обкладинки файла тая взявся за другий із двох звітів, які надійшли таго ранку. Це яе рэлізу поліцейський звіт із судової поліції Меца, у якому говорилося, що чоловіка допитали під гадзіну звичайного рэйду ў барі тая напалову убіўшы двох поліцейських під гадзіну бійки, що зав'язалася. Пізніше ў поліцейській дільниці його ідентифікували за відбитками пальців як дэзерціра з Іноземного легіону на ім'я Шандар Ковач, угорець за походженням і біженець з Будапешта ў 1956 році. Ковач, запіска від PJ Paris, додана у кінці інформації з Меца, яе рэлізу сумнозвісним головорізом ОАД, якого даўно розшукували за його зв'язок із серією терористичних вбивств лояльних знатних осіб у раёнах Боун і Костянтин ў Алжирі протяг 1961 року. У той гадзіну він діяв як партнёр іншого стрілка ОАД, який ўсё шчэ яе рэлізу на волі, колишній капрал Іноземного легіону Віктор Ковальський. Кінець повідомлення.
  
  Ралан знову задумався пра зв'язок між двома чоловіками, як і минулої години. Нарешті він натиснув на зумер перад сабою і відповів на « Oui, mon colonel », що пролунало з нього: «Дайце мені особисту справу Віктора Ковальського». Якось.'
  
  Він дістав файл з архіву за дзесяць хвилин і витратив шчэ гадзіну на його читання. Кілька разів він пробігся вокам па адным абзацам. Поки інші парижани менш напружених професій поспішали на бруківку унізе, щоб обідати, палкоўнік Ралан скликав невелику нараду, да якої увійшли він сам, його особистий сакратар, фахівець із почырку з відділу документації трьома поверхами нижче тая двоє міцних рук із його прыватна преторіанська гвардія.
  
  «Панове, — сказаўшы він їм, — за небажаної, алё неминучої допомоги людини, яка тут не присутня, мі збираємося скласти, написати й відправити ліста».
  
  
  
  РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
  
  Потяг Шакала прибув на Північний вакзал якраз перад обідом, і він узяв таксі да невеликого, алё камфортнага готелю на вулиці Сурэн, що ведзе від площі Мадлен. Хоча це не яе рэлізу готель такога класу, як d'angleterre у Копенгагені чы Amigo у Брюсселі, у нього були прычыны хотіти шукати скромніше тая менш відоме місце для пражывання під гадзіну перебування ў Парижі. Па-першы, його перебування буде довшим, а па-іншому, ймовірність натрапити наприкінці липня ў Парижі на когось, хто міг би швідка шляхты його ў Лондоні під справжнім іменем, булай набагато більшою, ніж у Копенгагені чы Брюсселі. На вулиці він яе рэлізу упевнений, що темні окуляри, які він зазвичай носив і які ў яскравому сонячному світлі бульварів були цілком природними, захистять його особистість. Можлива небезпека полягала ў таго, що вас побачили ў коридорі чы фойє готелю. Останнє, чого він хотів на цій стадії, це щоб його зупинили підбадьорливе «Ну, дабро бачити вас тут», а потім згадка його імені ў слыху парцье, який ведаючы його як містера Дагана.
  
  Не тыя щоб його перебування ў Парижі мала чим привернути увагу. Він жывы ціха, снідаючи круасанами тая кавою у своїй кімнаті. У магазині делікатесів праз дарогу від свого готелю він купіўшы слоічак англійського мармэляду, щоб замінити варення з чорної смородини на таці для сніданку, і папрасіўшы персанал готелю щоранку класти банку джэм на його тацю замість варення.
  
  Він яе рэлізу ціха ввічливим да персаналу, сказаўшы лише кілька слів французькою зі звичною жорстокою вимовою англійця французької мови тая ввічливо посміхався, колі да нього зверталися. Він відповів на дбайливі запити керівництва, запевнивши їх, що почувається надзвичайно камфортна тая дякує вам.
  
  « М. Дагган , — аднаго разу сказала власниця готелю своєму портійнику, — est extremement gentil». Un vrai gentleman .' Інакомислення не було.
  
  Його дні праходзілі пастава готелем у гонитві за турыстам. У свій першы дзень він купіўшы карту вулиць Парыжа і з маленькага нататніка позначив на карті визначні місця, які він найбільше хотів побачити. Він відвідував і вивчав із їх надзвичайною відданістю, навіть пам ' ятаючи пра архітектурну красу деяких із іх або історичні асоціації інших.
  
  Він провів тры дні, блукаючи навколо Тріумфальної аркі або сидячи на терасі Cafe de I'm Elysee, оглядаючи пам ' ятник і дахі вялікіх будівель, що оточують Place de I'm Etoile. Будзь-хто, хто слідкував за ім у ті часи (а ніхто не стежив), яе рэлізу бі здивований, що навіть архітектура геніального. М. Хаўсман магла привернути настільки відданого шанувальника. Звичайно, жоден спостерігач не міг здогадатися, що ціхі і елегантний англійський турыст, помішуючи каву й дивлячись на будівлі стільки часоў, подумки розраховував кути вогню, відстані від верхніх поверхів да Вічного вогню, що мерехтів під Аркою, і шанец чоловіка, який непоміченим втікає пожежною драбиною у натовп.
  
  Праз тры дні він залишив Етуаль і відвідав оссуарій мучеників французького руху Апору ў Монтвалер'єні. Сюды він прибув з букетам квітів, і гід, зворушений жэстам англійця да колишніх товаришів гіда па апору, провів для нього вичерпну екскурсію па святині тая побіжний коментар. Він наўрад чы помітив, як очі відвідувача постійно збивалися з ўваходу ў оссуарій на високі стіни ў'явіць язниці, які закривали будь-який прямий від на подвір'я з дахів навколишніх будівель. Праз дві години він пішов із ввічливим «дякую» тая щедрим, алё не екстравагантним порбуаром .
  
  Він також відвідав Площу Інвалідів, на південній стороні якої домінує Готель Інвалідів, дэ розташована магіла Напалеона тая святиня славіцца французької армії. Західна бок величезної площі, утвореної вулицею Фабера, зацікавила його найбільше, і він сидів на ранак у кафэ на кутку, дэ вулиця Фабера прилягає да крихітної трикутної площі Сант'яга дзю Чилі. З сьомого чы восьмага паверсе будинку над його галавою, № 146 Рю дэ Грэнель, дэ ця вулиця з'елі єднується з Рю Фабер під кутом дев'яносто градусів, він прыкінуўшы, що озброєний чоловік зможе домінувати ў палісаднику Інвалідів, вхід да внутрішнього двары, більша частина Площі Інвалідів і дві-тры вулиці. Гарне місце для останньої битви, але не для вбивства. Па-першы, відстань від верхніх вікон да всипаної гравієм доріжки, що вяла від Палацу Інвалідів да місця, дэ біля підніжжя сходів між двома танкамі малі стояти некаторы час, булай панад двісті метрів. З іншого баку, выгляд ўніз із вікон № 146 яе рэлізу бі частково закритий найвищими гілками густих ліп, що раслі на площі Сант'яга, з яких галубы скидали свої брудно-білі данини на плечі незворушної статуї.
  
  Цілий дзень правялі на території Сабору Паризької Богоматері. Тут, сярэд кролячого плёс Ён дэ ла Сіте, були задні схадзі, алеї тая праходзь, алё відстань від ўваходу да сабору да припаркованих машын біля підніжжя сходів булай лише кілька метрів, а дахі площі du Дзядзінцы були надто далёка, тоді як ті крихітні площі Карла Вялікага, що примикали, були надто близько, і для сіл безпеки їх було лёгка наводнити спостерігачами.
  
  Його останній візит яе рэлізу на площі на південному кінці Рю дэ Ренн. Він прибув 28 липня. Плошчы, яка каліся називалася Place de Rennes, булай перейменована на Place du 18 Juin 1940, колі голлісти прийшли да уладзі ў мерії. Очі Шакала збилися на сяючу нову таблічку з іменем на стіні будівлі й залишилися там. Дещо з таго, шчо він читав минулого місяця, повернулося да нього. Вісімнадцяте червня 1940 року, дзень, калі самотній, алё високий вигнанець ў Лондоні узяўшы мікрофон, щоб сказати французам, що якщо вони програли бітву, смуроду не програли війну.
  
  
  
  Було щось у цій площі, на південній стороні якої скорчився вакзал Монпарнас, сповнений спогадів для парыжан покоління війни, що змусило вбивцю зупинитися. Він повільно оглядав простір асфальце, який тепер перетинав вір транспарце, що стукав бульварам Монпарнас і да якого приєднувалися інші патокі з Рю слановай Одеса тая Рю дэ Ренн. Він озирнувся на високі будинки з вузькими фасадамі з обох боків Рю дэ Ренн, які також виходили на площу. Він повільно обійшов площу на південний бік і зазирнув крізь поручні ў двір вакзала. Це яе рэлізу ажіотаж від автомобілів і таксі, які щодня прывозілі або відвозили дзесяткі тисяч пасажирів, адзін із головних вокзалів Парыжа. Да тієї зими він перетвориться на мовчазну тусоўку, що замислюється над подіями, людськими тая історичними, що відбулися у його величній димчастій тіні. Станція булай прымеркавана для знесення. [?]
  
  Шакал обернувся спінаю да поручнів і подивився ўніз на вулицю Рю дэ Ренн. Він дивився на площу 18 червня 1940 року, переконаний, що це місце, кудзі востаннє прийде прэзідэнт Франції у прыкметычений дзень. Інші місця, які він оглядав протяг минулого тижня, були можливі; це, як він яе рэлізу упевнений, було певністю. Невдовзі не буде вакзала Манпарнас, калоніі, на які так дивилися зневажливо, пераплаўляць на огорожі передмістя, а передній дворык, праз який Берлін було принижено, а Парыж збережено, табары проста шчэ адным кафетерієм для керівників. Але перш ніж це станеться, він, людина з кепі тая двома золотими зірками, прийде шчэ раз. Але цім гадзінай відстань від верхнього паверсе наріжного будинку на західній стороні Рю дэ Ренн і цэнтру переднього двары станавіўся приблизно сто тридцять метрів.
  
  Шакал навченим вокам розглядав пейзаж, що стояв перад ім. Обидва кутові будинки на вулиці Рю дэ Ренн, дэ вона виходила на площу, були очевидним вибором. Перші тры будинки на Рю дэ Ренн були можливими, створюючи вузький кут обстрілу переднього двара. За імі кут стаўшы надто вузьким. Подібним чынам, перші тры будинки, що виходили на бульвар Манпарнас, що пролягав прама праз площу зі адразу на захід, були можливі. Пастава імі кути знову сталі надто вузькими, а відстані надто вялікімі. Не було жодних інших будівель, які домінували на передньому дворі, алё не надто далёка, окрім самої будівлі вакзала. Алё це було б пастава межами, оскільки вікна його верхнього офісу виходять на передній дворык, дэ повзає охорона. Шакал вирішив спершу оглянути тры наріжні будинки на західній стороні вулиці Рю дэ Ренн і пішов да кафэ на розі на східному боці — «Кафэ Герцогині Ані».
  
  Тут він сів на терасу за кілька футів від галасливого транспарце, замовив каву й дивився на будинки навпроти. Він пробув тры години. Пізніше він обідав у ресторані Hansi Brasserie Alsacienne на протилежному боці тая вивчав східні фасади. Цілий дзень він ходив туди-сюды, дивлячись у передні двері будинків, які він вибрав як можливі.
  
  Зрештою він перейшов да будинків, що виходили на сам бульвар Манпарнас, алё тут будівлі були офісами, новішими тая жвавішими.
  
  Наступного дня він знову повернувся, прогулюючись повз фасади, переходив дарогу, щоб сісти на тротуарну під лаву дрэваў тая бавився з газетою, вивчаючи верхні поверхи. П'яць або шість поверхів кам'яного фасадзе, увінчаного парапетам, потім круті похилі дахі з чорної черепиці, що містили горища, пронизані мансардними вікнами, каліся приміщення для прыслугі, тепер домівки бідніших пенсіонерів . За дахами, а можливо, і за самімі мансардамі, напеўна, завалачы спостерігатимуть. На дахах маглі навіть бути спостерігачі, які скорчилися сярэд труб димарів, їхні біноклі дивилися на протилежні вікна тая дахі. Алё найвищий над під мансардамі яе рэлізу бі досить високим, калі можна було б сидіти дабро ў темряві кімнати, щоб не було відаць з іншого баку вулиці. Відчинене вікно ў жахливу спеку паризького літа було б цілком природним.
  
  Алё гарачым далі хтось сидів усередині кімнати, цім вужчим яе рэлізу кут вогню вбік у передній дворык станції. З цієї прычыны Шакал виключив третій будинок на Рю дэ Ренн з скурнага баку вулиці. Кут яе рэлізу бі занадто вузьким. У нього залишилося чотири будинки на вибір. Оскільки він очікував, що гадзіну доби буде сярэдзіна дня, сонце буде рухатися на захід, алё ўсё шчэ буде досить скронь ў небі, щоб світити праз дах станції у вікна будинків на східній стороні. Щоб давесці це, він дочекався четвертої години 29 липня і помітив, що на західній стороні верхні вікна отримували лише косий промінь від сонця, тоді як воно ўсё шчэ люта освітлювало будинки на сході.
  
  Наступного дня він помітив консьєржа. Це яе рэлізу його третій дзень, калі він сидів чы то на терасі кафэ, чы то на тротуарній лавці, і він вибрав краму за кілька футів від дзвярэй двох будинків, які ўсё шчэ його цікавили. За кілька футів, позаду нього, відокремлена тратуарам, яким нескінченно снували пішоходи, консьєрж сиділа ў дзвярах і ў'явіць язала. Аднаго разу з сусіднього кафэ зайшов офіціант побалакати. Він назваўшы консьєржку мадам Берта. Це булай приємна сцэна. Дзень яе рэлізу теплий, яскраве сонце сягало на кілька футів у темний дверний отвір, поки воно було шчэ на південному сході тая півдні, скронь ў небі над станційним дахом на площі.
  
  Вона була затишною бабусею, і судячи з таго, як вунь, кажа, пачала спяваць « Bonjour, monsieur » людзям, які гадзіну від гадзіне ўваходзілі або виходили з її кварталу, і з вясёлага «Bonjour, Madame Berthe» , яке вунь, кажа, отримувала щоразу у відповідь, спостерігач на Лава за двадцять футів від неї паказала, що вона дуже подобається. Добродушне тіло і співчуття да нещасних цього світу. Бо незабаром після другої години пополудні з'елі явився кіт, і за кілька хвилин, пірнувши ў темні заглиблення свого ложа у задній частині першого паверсе, мадам Берта повернулася з сподкам малака для істоти, яку вунь, кажа, називала її маленькая Мінет.
  
  Незадовго да четвертої вунь, кажа, зібрала ў'явіць язання, поклала його ў адну з містких кишень свого фартуха й човгала у капцях дарогаю да пекарні. Шакал тихенько устаўшы зі своєї крамы й увійшов да житлового будинку. Він вибрав схадзі, а не ліфт, і мовчки побіг угору.
  
  Схадзі огинали ліфтову шахту, і на скурнаму повороті ў задній частині будівлі схадзі зупинялися, щоб звільнити місце для невеликої паловини майданчика. На скурнаму іншаму поверсі цей майданчик відкривав доступ праз двері ў задній стіні блоку да сталевих пожежних сходів. На шостому й останньому поверсі, окрім горищ, він відкрив задні двері й подивився ўніз. Пожежна драбина вяла да внутрішнього двары, навколо якого були задні ўваходзь да інших блоків, що складали кут площі позаду нього. На дальньому боці подвір'я порожнистий квадрат будівель пронизував вузький крыт провулок, що вів на північ.
  
  Шакал тихенько зачинив двері, паставіўшы на місце запобіжну планку й підняв останній напівпроліт на шостий па-над. Звідси, у кінці праходу, скромніші схадзі вялі на горища. У коридорі було двоє дзвярэй, які вялі да кватэр, які виходили на внутрішній двір, і двоє інших для кватэр у передній частині будинку. Його відчуття орієнтації підказувало йому, що або ў цих передніх кватэрах є вікна, що виходять униз, на вулицю дэ Ренн, або напівбічно на площу, а за ёю — передній дворык вакзала. Це були вікна, за якими він так довго спостерігав з вулиці.
  
  На одній із табличок із назвою поряд із дзвониками двох передніх кватэр, перад якими він тепер зіткнувся, яе рэлізу напис « Mlle Beranger ». Другий носив ім'я «М. et Mme Charrier '. Якусь мить він прислухався, алё в е жодної з кватэр не було жодного гуку. Він оглянув замкі; обидва були вмонтовані ў дерев'яну конструкцію, яка булай товстою тая міцною. Язички замків на дальній стороні, ймовірно, були виготовлені з товстого сталевого стрижня, який так любілі французи, що піклуються пра безпеку, і з подвійним замкам. Він зрозумів, що йому знадобляться ключі, з яких пані Берта дакладна матиме па адным від кожної кватэры десь у своєму маленькаму ложі .
  
  Праз кілька хвилин він лёгка біг сходамі ўніз, як і прийшов. Він яе рэлізу ў блоці менше п'яці хвилин. Консьєрж повернувся. Він побачив її крізь матове скло ў дзвярах її закуткі, а потім розвернувся й вийшов із арачнага ўвахода.
  
  Він павярнуўшы ліворуч на вулицю дэ Ренн, проминув шчэ два житлові будинки, потім повз фасад пошти. На розі кварталу булай вузька вулиця Рю Літр. Він звернув у нього, усё шчэ йдучи за стіною пошти. Там, дэ будівля закінчувалася, яе рэлізу вузький крыт провулок. Шакал зупинився, щоб запалити цыгарэту, і, поки полум'я мерехтіло, зірнуўшы убік на алею. Це дало доступ да заднього ўваходу ў пошту для нічного персаналу телефонної станції. У кінці тунелю було освітлене сонцем подвір'я. З іншого баку він міг розгледіти ў тіні останні схадзі пожежної драбини будинку, з якого щойно вийшов. Вбивця довго затягувався сигаретою й пішов далі. Він знайшов шлях втечі.
  
  У кінці вулиці Літр він знову павярнуўшы ліворуч на вулицю Вожирар і пішов таму, дэ вона з'елі єднувалася з бульварам Монпарнас. Він дійшов да рога, з якога й шукав безкоштовне таксі головною вулицею вздовж і ўніз, калі поліцейський мотоцикліст ў'явіць їхав на розв'язку, підняв сваю машыну на підставку й у центрі перехрестя почав зупиняти трафік. Пронизливим гукам свого свістка він зупинив увесь рух, що виходив з Рю дэ Вожирар, а також той, що прямував бульварам з боку вакзала. Некаторы час, які під'їжджали бульварам із Дюрока, владно махалі на праве бок дарогі. Ледве він встиг їх усіх зупинити, як віддалене виття поліцейських сірэн почулося з боку Дюрока. Стоячи на розі, дивлячись на бульвар Манпарнас, Шакал побачив, як за п'ятсот ярдів картэж ў'явіць їхав на перехрестя Дюрок із бульвары Інвалідів і почав прямувати да нього.
  
  Попереду йшли два мотарди ў чорній шкірі, білі шоломи, що виблискували на сонці, і бэзу. Позаду іх з'елі явилися акулячі морди двох Citroen DS 19, що стаялі на одній лінії за кормою. Поліцейський, що стояв перад Шакалом, різко стояв прама, обличчям від нього, ліва рука жорстко вказувала ўніз у бік авеню дзю Мен на південній стороні перехрестя, права рука була зігнута на грудях долонею ўніз, вказуючи на пріоритетний проїзд для картэжу, що наближався. .
  
  Нахилившись праворуч, два мотарди виїхали на авеню дзю Мен, а за імі лімузини. На задньому сидінні першого сиділа прама позаду водія тая ADC, дивлячись перад сабою, стаяла скронь постать ў цёмна-сірому костюмі. Перад тым, як канвой знік, Шакал мимохіть поглянув на підведену галаву тая безпомилковий ніс. «Колі наступного разу я побачу твоє обличчя, — мовчки сказаўшы він покійному зображенню, — воно буде ў ближчому фокусі праз підзорний приціл. Потім він знайшов таксі і повернувся да готелю.
  
  Далі па дорозі біля виходу зі станції метро «Дюрок», звідки вунь, кажа, щойно вийшла, інша постать спостерігала за праходам прэзідэнта з більшим, ніж зазвичай, інтересом. Вунь, кажа, вже збиралася переходити дарогу, колі поліцейський памахаўшы їй у відповідь. Праз декілька секунд картэж виїхав із бульвары Інвалідів праз бруківку на бульвар Манпарнас. Вунь, кажа, теж бачила виразний профіль задньої частини першого Citroen, і її очі світилися пристрасним запалам. Навіть колі некаторы час поїхали, вунь, кажа, дивилася їм услід, поки не побачила поліцейського, який дивився на неї з ніг да галаве. Вунь, кажа, поспішно продовжила переходити дарогу.
  
  Тоді Жаклін Дзюма було двадцять шість років, і вона малая зпачну красу, яку вунь, кажа, вміла продемонструвати якнайкраще, бо працювала касметолагам ў дарагому салоні за Єлисейськими палямі. Увечері 30 липня вунь, кажа, поспішала додому у сваю маленьку кватэрку біля площі Бретей, щоб підготуватися да свого вечірнього побачення. За кілька часоў вунь, кажа, ведала, що буде оголеною ў обіймах коханого, якого ненавиділа, і хотіла виглядати якнайкраще.
  
  Кілька років таму найважливішим у її житті було наступне побачення. У неї булай добрая сім'я, згуртована група: її бацька працював поважним клеркам у банківській установі, маці булай типовою французькою домогосподаркою із середнього класу, а Маман закінчила курс касметолага, а Жан-Клод служив на державній службі. Сім'я жыла ў передмісті Ле-Везіне, не ў найкращому місці, алё ўсё адно ў гарному будинку.
  
  Телеграма від Міністерства збройних сіл надійшла аднаго разу під гадзіну сніданку наприкінці 1959 року. У ній говорилося, що міністр вінаваты із безмежним жалем повідомити мосьє тая мадам Арман Дзюма пра смерць у Алжирі їх сіна Жан-Клода, рядовий салдат Перших колоніальних десантних військ. Його особисті речі будуць повернуті родині загиблого якомога швидше.
  
  На деякий гадзіну особистий світ Жаклін розпався. Здавалося, ніщо не мала сенсо, ні ціхая безпека сім'ї у Le Vezinet, ні балачки інших дівчат у салоні пра чарівність Іва Мантана чы останнє танцювальне божевілля, імпортоване з Амерыкі, le Rock. Єдине, що, здавалося, пробивалося у її пам ' яті, начы запісаная на магнітофонну стрічку пятля, що вічно оберталася па ціхі саміх котушках, — це той маленькі Жан-Клод, її милий маленькі брацік, такий вразливий і ніжний, який ненавидить війну тая насильство, бажаючи лише побути наодинці з його кніжкі, наўрад чы більше, ніж хлопчык, якого вунь, кажа, любіла балувати, яе рэлізу застрелений у битві ў якомусь Богам забутому ваді ў Алжирі. Вунь, кажа, почала ненавидіти. Це зробили арабі, огидні, брудні, боягузливі «дині».
  
  Потім прийшов Франсуа. Зовсім раптово аднаго зимового ранку він з'елі явився вдома ў неділю, колі її бацькі були у гасцях у родичів. Яе рэлізу грудзень, на алеї лежав сніг, на садовій доріжці ляжала кірка. Інші людзі були бліді й пощипані, а Франсуа виглядав засмаглим і підтягнутим. Він запитав, чы можна поговорити з мадэмуазель Жаклін. Вона сказала:" Гэта мой мем ", і чого він хотів? Він відповів, що командував узводам, у якому яе рэлізу убитий рядовий Жан-Клод Дзюма, і приніс ліста.
  
  Ліст яе рэлізу напісання за кілька тижнів да смерті Жан-Клода, і він тримав його у внутрішній кишені під гадзіну патрулювання ў Джебелі, шукаючи банду фелаґа, яка знищила радзіму поселенців. Смуроду не знайшли партизанів, алё натрапили на батальйон ALN, навчених військ алжирського національного руху, FLN. На світанку відбулася запекла сутичка, і Жан-Клод отримав кулю ў легені. Перад смертю він віддав ліста камандзіру ўзвода.
  
  Жаклін прачытала ліста і трохі заплакала. У ньому нічога не говорилося пра останні тижні, лише балачки пра казарми ў Костянтині, штурмові курсах тая дисципліну. Решту вунь, кажа, дізналася від Франсуа: відступ крізь чагарник на чотири милі, поки наближався ALN з флангу, неодноразові виклики па радіо пра підтримку з повітря тая пра восьмій годині прибуття винищувачів-бомбардувальників із їхніми крыкамі. двигуни і грым ракет. І як її брат, який пішов добраахвотнікам да аднаго з найжорсткіших полків, щоб давесці, шчо він чоловік, памёр, як чоловік, кашляючи кров'ю над колінами капрала на підвітряній скелі.
  
  Франсуа яе рэлізу дуже ніжний з ёю. Як людина він яе рэлізу твердий, як зямля колоніальної провінції, за чотири рокі війни якої він викувався як професійний військовий. Алё він яе рэлізу дуже ніжним із сястрою аднаго зі свого ўзводу. За це він їй сподобався, і вона прийняла його пропозицію пообідати ў Парижі. Крім таго, вона боялася, що її бацькі павярнуцца і здивують їх. Вунь, кажа, не хотіла, щоб вони почули, як памёр Жан-Клод, бо обом вдалося заціпеніти від втрати за два місяці, що мінулі, і якимось чынам продовжувати, як зазвичай. За вечерею вунь, кажа, поклялася лейтэнанту мовчати, і він погодився.
  
  Алё для неї стала невгамовною цікавість дізнатися пра алжирську війну, що насправді відбулося, що вона насправді азначала, на що насправді грали політики. Генерал дэ Голь прийшов на пасад прэзідэнта з пасадзі прем'єр-міністра минулого січня, приплив да Єлисейського палацу на хвилі патріотичного запалу як людина, яка закінчить війну і ўсё шчэ утримає Алжыр у Франції. Саме від Франсуа вунь, кажа, вперше почула, як чоловіка, якого обожнював її бацька, називають зрадником Франції.
  
  Смуроду разам праводзілі відпустку Франсуа, вунь, кажа, зустрічалася з ім скурнага вечора після роботи ў салоні, кудзі вунь, кажа, пішла у січні 1960 року зі школи. Він розповів їй пра зраду французької армії, пра таємні перамовы паризького уряду з ув'язненим Ахмедам Бэн Белая, лідером FLN, і пра очікувану перадачу Алжыру диням. Він повернувся на сваю війну у другій половині січня, і вона ненадовго залишилася з ім наодинці, колі йому вдалося отримати тижневу відпустку у серпні ў Марселі. Вунь, кажа, чекала на нього, перетворюючи його у своїх особистих думках на сімвал усього добрага, чыстага й мужнього у французькій молодості. Вунь, кажа, чекала ўсю осінь і зіму 1960 року, в його фотографією на її нічному століка протяг дня і вечора, зсунула сваю нічну сукню і притиснула її да жывата, поки вунь, кажа, спала.
  
  Під гадзіну своєї останньої відпустки навесні 1961 року він знову приїхав да Парыжа, і калі смуроду йшли бульварамі, він у формі, вунь, кажа, у своїй найгарнішій сукні, вунь, кажа, думала, шчо він найсильніший, найширший, найкрасивіший чоловік у місті. Адна з інших дівчат на роботі їх бачила, і наступного дня салон яе рэлізу ажіотажний від новин пра прекрасну «пара» Жакі. Її там не було; вона ўзяла щорічну відпустку, щоб бути з ім увесь гадзіну.
  
  Франсуа яе рэлізу схвильований. Було щось ў вітрі. Навіны пра перамовы з FLN стала загальновідомою. Армія, справжня армія, не витримає цього довго, пообіцяв він. Тыя, що Алжыр вінаваты залишитися французьким, було для іх обох, загартованого у баях двадцятисемирічного офіцера тая обожнюваної двадцятитрирічної майбутньої матері, сімвалам віри.
  
  Франсуа ніколи не ведаючы пра дитину. Він повернувся да Алжыру ў березні 1961 року, і 21 квітня кілька підрозділів французької армії повстали проти уряду Метрополії. Перші колоніальні пара були у заколоті майже да людини. Лише кілька призовників вибігли з казармаў і зустрілися ў офісі прэфекта. Професіонали їх відпустили. Протяг тижня спалахнули бої між заколотниками тая лояльними паліцамі. На початку травня Френсіс яе рэлізу застрелений під гадзіну сутички з підрозділом лояльної армії.
  
  Жаклін, яка не очікувала листів з квітня, нічога не підозрювала, поки їй не повідомили навіну ў липні. Вунь, кажа, ціха зняла кватэру ў таннаму передмісті Парыжа і спробувала заправитися газам. Вунь, кажа, зазнала невдачі, оскільки ў кімнаті було занадто багато витоків газе, алё втратила дитину. Бацькі забралі її з сабою на щорічні серпневі канікули, і, здавалося, вунь, кажа, одужала, калі смуроду повернулися. У грудні стала активною підпільницею ААС.
  
  Її мотиви були прості: Франсуа, а після нього Жан-Клод. Їм слід помститися, хоч якими засобами, хоч бі якою ціною їй самій чы комусь іншому. Крім цієї пристрасті, вунь, кажа, не малая амбіцій у світі. Єдина її претензія полягала ў таго, що вона не магла робити більше, ніж виконувати доручення, носити повідомлення, іноді пласцінку пластикової вибухівки, запхану ў буханець у її сумці. Вона була переконана, що може зробити більше. Хіба «фліки» на кутках, миттєво обшукуючи перехожих після аднаго зі звичайних вибухів кафэ тая кінотеатрів, неминуче прапускалі її після аднаго змаху її довгих темних вій, аднаго надувлення вуснаў?
  
  Після справи Петі-Кламар адна з потенційних убивць правяла тры ночі у своїй квартирі на площі Бретей, перебуваючи на втечі. Це яе рэлізу її вялікі момант, алё потім він пішов далі. Праз місяць його спіймали, алё він нічога не сказаўшы пра своє перебування з ёю. Можливо, він забув. Алё щоб бути ў безпеці, лідер її осередку пакараўшы їй більше не робити для OAS протяг кількох місяців, поки спека не пройдзе. Яе рэлізу січень 1963 року, калі вунь, кажа, знову почала несці повідомлення.
  
  Так тривало, пакінулі ў липні да неї не прийшов чоловік. Його супроводжував керівник її осередку, який виявив да нього вялікую пошану. Він не мав імені. Чы булай б вунь, кажа, гатовая взятися за спеціальну робату для Організації? Звичайно. Можливо, небезпечно, звичайно, несмачно? Неважливо.
  
  Праз тры дні їй паказалі чоловіка, який вийшов із багатоквартирного будинку. Смуроду сиділи ў припаркованому автомобілі. Їй сказалі, хто він і яку пасад займає. І що вона малая зробити.
  
  Да середини липня смуроду зустрілися, мабуть, випадково, колі вунь, кажа, сиділа паруч із чоловіком у ресторані й сором'язливо посміхалася йому, просячи позичити сальніцу на його столі. Він говорив, вона була стриманою, скромною. Реакція булай правильною. Її скромність зацікавила його. Не здавалося, що розмова зав'язалася, чоловік вів, вунь, кажа, покірно слідувала. Протяг двох тижнів ў іх яе рэлізу раман.
  
  Вунь, кажа, ведала достатньо пра чоловіків, щоб маці змогу судити пра основні типи апетиту. Її новий коханий звик да лёгкіх завоювань, досвідчених жінок. Вунь, кажа, виглядала сором'язливою, уважною, алё цнотливою, зовні стриманою, гадзіну від гадзіне лише натякаючи, що її чудове тіло аднаго дня не буде повністю змарновано. Прынада подіяла. Для людини остаточне завоювання стала першочерговою справою.
  
  Наприкінці липня лідер її осередку сказаўшы їй, що їхнє спільне пражывання незабаром почнеться. Завадою виявилася дружына чоловіка тая двоє дітей, які пражывалі з ім. 29 липня смуроду виїхали да сімейного заміського будинку у долині Луари, а чоловік яе рэлізу змушений залишитися ў Парижі на робату. За кілька хвилин після від'їзду його сім'ї він телефонував да салона, щоб наполягати на таго, щоб вони з Жаклін обідали наодинці у його квартирі наступного вечора.
  
  Опинившись у своїй квартирі, Жаклін Дзюма глянула на годинник. У неї було тры години, щоб підготуватися, і, хоча вунь, кажа, збиралася ретельно готуватися, двох часоў вистачило б. Вунь, кажа, роздяглася й прийняла душ, витираючись перад дзеркалом у повний зріст на задній частині дверцят гардэроба, дивлячись, як ручнік бігає па її шкірі з безчуттєвою відстороненістю, скронь піднявши рукі, щоб підняти повні грудзей з рожевими соску без жодного почуття передчуттєвої захопу, яке вунь, кажа, відчувала, калі ведала, що незабаром їх пеститимуть долоні Франсуа.
  
  Вунь, кажа, тупа думала пра прийдешню ніч, і її живіт стиснулося від огиди. Вунь, кажа, поклялася, що вона витримає це, незалежна від таго, якого роду кохання він хоче. З купэ ў задній частині бюро вона ўзяла сваю фотографію Франсуа, який дивився з рамі з тією самою старою іронічною напівусмішкою, якою він завжди посміхався, колі бачив, як вона летить платформою станції йому назустріч. М'яке каштанава волосся на фота, прохолодна червоно-коричнева уніформа з твердими м'язами на грудях, на які вунь, кажа, каліся даўно любіла притуляти своє обличчя, і сталеві крила дэсантніка, такі прохолодні на палаючій щоці. Усі смуроду були шчэ там — у еллулоїді. Вунь, кажа, ляжала на ліжку й тримала Франсуа над сабою, дивлячись униз, як він робив це, калі смуроду займалися коханням, запитуючи зайве: « Alors, petite, tu veux?» . . .' Вунь, кажа, завжди шепотіла: « Oui, tu sais bien» . . .' а потім це стала.
  
  Калі вона заплющила очі, вунь, кажа, відчула його всередині сабе, цвёрдага, гарячого і пульсуючої сили, і почула тихе гарчання ніжності у своєму вусі, останній придушений наказ « Viens, viens» . . .' якого вунь, кажа, ніколи не послухалася.
  
  Вунь, кажа, розплющила очі й втупилася у адным багатым доме, притуливши да грудзей розігріте скло партрэта. «Франсуа, — видихнула вунь, кажа, — допоможи мені, будзь ласка, допоможи мені сьогодні ввечері».
  
  У останній дзень місяця Шакал яе рэлізу зайнятий. Він провів ранак на Блошиному ринку, тиняючись від кіоску да кіоску з дешевою торбаю біля нього. Він купіўшы засмальцьований чорний бярэ, пару дабро потертих черевиків, якісь не надто чисті штани і після довгих пошуків довгу каліся військову шынель. Він віддав бі перевагу адным з легшого матеріалу, алё військові шинелі рідко шиють на сярэдзіну літа, а ў французькій армії шиють із речового одягу. Алё вона була досить довгою, навіть на ньому, сягала значале нижче коліна, шчо було важливо.
  
  Колі він виходив, його погляд привернув кіоск, повний орденів, здебільшого пофарбованих віком. Він купіўшы колекцію разам із брошурою, у якій описувалися французькі військові медалі з вицвілими кольоровими зображеннями стрічок і підписами, що розповідали читачеві, за які кампанії чы за які выяві відваги нагороджувалися різними медалямі.
  
  Злегка пообідавши ў ресторані Queenie's на Rue Royale, він праскочыў за ріг да свого готелю, аплаціўшы рахунок і зібрався. Його нові пакупкі лягли на дно однієї з двох дарагіх валіз. З колекції медалёў і за допомогою путівника він склав нізкай нагород, починаючи з Medaille Militaire за відвагу перад обличчям ворога, додавши Medaille de la Liberation і п'яць медалёў для кампанії, нагороджених цім, хто воював у Вільних французыных сілах під гадзіну Другої світової війни. Він нагородив сабе нагородами за Бір Хакейм, Лівію, Туніс, Дзень D і Аднаму бронетанкову дивізію генерала Філіпа Леклера.
  
  Решту медалёў і кнігу він окремо викинув у два кошики для паперу, прикріплені да ліхтарних стовпів на бульварі Малешербес. Реєстратор готелю повідомив йому, що чудовий експрес Etoile du Nord да Бруселя відправляється з Gare du Nord аб 5.15. Це він зловив і дабро пообідав, прибувши да Бруселя ў останні години липня.
  
  [?] Примітка аўтара: старий фасад вакзала Манпарнас було знесено ў 1964 році, щоб звільнити місце для забудови офісних будинків. Нова будівля вакзала зведена за п'ятсот ярдів далі від залізниці.
  
  
  
  РОЗДІЛ ШОСТИЙ
  
  Ліст для Віктора Ковальського прибув да Рыму наступного ранку. Величезний капрал переходив фойє готелю, повертаючись із щоденної пошти з пошти, калі адзін із дзвіночків гукнув йому вслід: « Сіньйоре, per favore ». . .'
  
  Він обернувся, такий жа похмурий, як завжди. Вопа він не впізнав, алё ў цьому не було нічога незвичайного. Він ніколи не помічав їх, колі пробирався па підлозі фойє да ліфта. Підійшовши да Ковальського, темноокий юнак тримав у руці ліста.
  
  Er una lettera, синьоре. За синьором Ковальським. . . no cognosco questo signor . . . E forse un francese . . .'
  
  Ковальський не зрозумів жодного словы з італійської балаканини, алё зрозуміу і впізнав своє ім'я, хоч і пагана вимовлене.
  
  Щодо нього, то ніхто не мав шляхты, дэ він. І ўсё ж ліст його заінтригував. Він не часта отримував листи, і, як і для більшості простих людзей, прихід аднаго яе рэлізу важливою подією. Він мовчав від італійця, а тепер стояв з очима спанієля паруч і дивився уверх, начы він, Ковальський, яе рэлізу джерелом людських знань, який розв'што ёсьць дзеі дилему, що ніхто з персаналу стійки не адчу пра госця з такім ім'ям і не ведаючы, що робити з лістом.
  
  Ковальський подивився ўніз. ' Бон. Je vais demander , — сказаўшы він піднесено. Брова італійця не зсунулася.
  
  — Вимагач, вимогник , — повторював Ковальський, показуючи крізь адным багатым доме, уверх. Італієць побачив світло.
  
  '
  
  Ковальський пішов гэць, залишивши італійця жестикулювати своєю вдячністю. Піднімаючись на ліфті на восьмий па-над, він вийшов і побачив, що у коридорі стоїть черговий па стійці, витягнутий і зведений аўтамат. Якусь секунду двоє дивилися одне на аднаго. Тоді другий послизнув запобіжник і поклав пістолет у кишеню. Він бачив лише Ковальського, більше нікого ў ліфті. Це було шуто звичайною справою, щоразу, колі вогні над дверима ліфта вказували на тыя, що ліфт піднімається за сьомий па-над.
  
  Крім чергового па стійці, шчэ адзін стояв обличчям да пожежних дзвярэй у кінці калідоры, а шчэ адзін стояв біля сходів. І схадзі, і пожежна драбина були заміновані, хоча керівництво цього не ведала, і міни-пастки можна було знешкодити лише тоді, колі зтрум да детонаторів було відключено вимикачем під сталом у коридорі.
  
  Четвертий чоловік у денну зміну яе рэлізу на даху над дев'ятим поверхом, дэ жылі вожді, алё на випадок нападу ў своїх даімнатах у коридорі спалі шчэ троє, які були у нічну зміну, алё хто прокинеться й буде спрацює за кілька секунд, калі щось трапиться. На восьмага поверсі двері ліфтая були заварені ззовні, алё навіть якщо світло над ліфтом на восьмага поверсі вказувало, що ліфт прямує прама да версе, це було знакам загальної тривоги. Це стала лише раз, і тое випадково, колі послуга, яка розносила тацю з напоями, натиснула кнопку «Дев'яць». Його швідка відмовили від цієї практыкі.
  
  Регіональний зателефонував наверх, щоб сповістити пра прибуття пошти, а потім даўшы знак Ковальському підніматися. Колишній капрал ўжо запхав ліста, адресованого собі, да внутрішньої кишені, а пошта для його начальників ляжала ў сталевому етуї, прикутому да лівого зап'ястка. І замак для ланцюга, і для плоскага футарала були пружинними, і ключі були лише ў Радэна. Праз кілька хвилин палкоўнік OAS відімкнув обидва, і Ковальський повернувся да своєї кімнати спати, перш ніж замінити партійного ввечері.
  
  У своїй кімнаті на восьмага поверсі він нарешті прачытаўшы свого ліста, починаючи з підпису. Він яе рэлізу здивований, що це має бути від Ковача, якого він не бачив цілий рік і який майже не вмів писати, оскільки Ковальський мав деякі труднощі з читанням. Алё за допомогою застосування він розшифрував ліста. Це було недовго.
  
  Ковач почав із таго, що сказаўшы, що у дзень написання статті він бачив газетну статтю, яку йому прачытаўшы вголос сябар, у якій говорилося, що Радэн, Монклер і Кассон ховаються ў готелі ў Римі. Він припускав, що його старий товариш Ковальський будзе з імі, таму напісаўшы, маючи нагоду гэтай язатися з ім.
  
  Далі було кілька абзаців пра тыя, що нині у Франції справи стають важкими, повсюди просять папери, і ўсё шчэ надходять накази пра напади на ювелірів. Він особисто яе рэлізу ў чотирьох, сказаўшы Ковач, і це яе рэлізу не клятий жарт, асабліва калі потрібно було віддати виручку. У Будапешті йому було краще ў старі добрі часи, хоча смуроду тривали лише два тижні.
  
  У останньому абзаці розповідалося, що Ковач зустрічався з Мішелем кілька тижнів таго, і Мішель сказаўшы, шчо він розмовляв із ДжоДжо, яка сказала, що маленькая Сільві захворіла чимось на Люка; у будзь-якому разі це було пов'язано з цім, що її прытулак пішла не так, алё він Ковач сподівався, що з ёю хутка усе буде добре, і Віктору не варты хвилюватися.
  
  Алё Віктор хвилювався. Думка пра тыя, що маленькая Сільві захворіла, його дуже хвилювала. За тридцять шість бурхливих років життя Віктора Ковальського не було нічога особливого, що пранікла ў його серце. Йому було дванадцять років, калі німці напалі на Польщу, і рік старэй, колі його батьків вивезли ў цёмным фургоні. Досить старий, щоб шляхты, що робила його сястра ў вялікага готелі за саборам, який захопили німці і кудзі відвідувало так багата їхніх офіцерів, що так засмутило його батьків, що вони заявілі пратэст да військового губернатара. У віці да партизанів він забіўшы свого першого німця у п'ятнадцять років. Йому було сімнадцять років, калі прийшли росіяни, і його бацькі завжди їх ненавиділи і боялися, розповідали йому жахливі байкі пра тыя, що вони робили з палякамі, тож він залишив партизанів, яких згодом розстріляли за наказам комісара, і пішов на захід, як начебто. впольованого звіра да Чехословаччини. Пізніше це булай Австрія тая табір для переміщених осіб для високої незграбної молоді, яка розмовляла лише польською тая була слабкою від голаду. Смуроду вважали його шчэ адным із нешкідливих уламків післявоєнної Європи. На американській їжі да нього повернулися сили. Однієї весняної ночі 1946 року він вирвався звідти тая поїхав аўтастопам на південь да Італії, а звідти да Франції ў компанії з іншим палякам, якого він зустрів у таборі для переміщених осіб і який розмовляв французькою. Аднаго вечора ў Марселі він увірвався ў краму, забіўшы власника, який йому заважав, і знову почав тікати. Напарнік пакінуўшы його, порадивши Віктору, що йти можна тільки ў одне місце – Іноземний легіон. Наступного ранку він підписав і яе рэлізу ў Сіді-Бель-Аббесі да таго, як поліцейське розслідування ў охопленому війною Марселі справді почалося. Середземноморське місто ўсё шчэ було вялікаю базою імпорту американських продуктів харчування, і вбивства, скоєні праз ці прадукты, не були рідкістю. Справа було закрито за кілька днів, колі не було виявлено підозрюваних. Аднак на той гадзіну, калі він дізнався пра це, Ковальський яе рэлізу легіонером.
  
  Йому було дев'ятнадцять, і спочатку старі людзі називали його « petit bonhomme ». Тоді він паказаўшы їм, як вміє вбивати, і смуроду назвалі його Ковальським.
  
  Шість років у Індо-Китаї дабілі тыя, що магло залишитися у ньому від нармальна пристосованої асобіны, а після цього велетенського капрала відправили да Алжыру. Але ў проміжку між імі він мав направлення на курс навчання зброї на півроку за межами Марсэлю. Там він зустрів Джулі, крихітну, алё злісну прибиральницю ў причальному барі, яка малая проблеми зі своїм робатам . Ковальський адным ударам праваліўшы чоловіка на шість метрів папярок стійки і витримав на 10 часоў. Чоловік роками дзівосна вимовляв, настільки моцна булай розбита нижня щелепа.
  
  Величезний легіонер сподобався Джулі, і він на кілька місяців стаўшы її нічним «захисником», проводжаючи її додому після роботи на залякане горище Старога порту. Було багата хтивості, асабліва з її баку, алё любові між імі не було, і навіть менше, колі вунь, кажа, дізналася, що вагітна. Дитина, сказала вунь, кажа, йому, булай його, і він, можливо, повірив у це, бо хотів. Вунь, кажа, також сказала йому, що не хоче дитини, і знає стару жінку, яка позбулася б її замість неї. Ковальський зневажив її і сказаўшы, що якщо вона це зробить, він її вб'є. Праз тры місяці йому довелося повернутися да Алжыру. Цім гадзінай він подружився з іншим польським колишнім легіонером, Ёзэфам Ґжибовським, відомим як паляк ДжоДжо, якого звільнили з Індо-Кітаю тая оселився у веселої вдови, яка керувала кіоском із закускамі на колах уздовж і ўніз. платформи на галаўнога вокзалі. Після одруження ў 1953 році смуроду керували ім разам. Джоджо шкутильгає позаду дружини, бере гроші тая роздає здачу, а його дружына роздає закускі. Вечорами, колі він не працював, Джоджо любив відвідувати бары, дэ переслідували легіонери з сусідніх казармаў, щоб поговорити пра старі часи. Більшість із іх були молодими людзьмі, новобранцями шчэ з його днів у Турані, Індокитай, алё аднаго вечора він натрапив на Ковальського.
  
  Саме да ДжоДжо Ковальські звернулася за порадою щодо дитини. Джоджо погодилася з ім. Каліся смуроду обоє були каталікамі.
  
  «Вунь, кажа, хоче віддати дитину», — сказаўшы Віктор.
  
  — Салопов , — сказала Джоджо.
  
  — Карова, — погодився Віктор. Смуроду випили шчэ, похмуро дивлячись у дзеркало ў задній частині бара.
  
  — Нечесно па відношенню да малога, — сказаўшы Віктор.
  
  — Не правільна, — погодилася Джоджо.
  
  — Ніколи раніше не мав дітей, — сказаўшы Віктор, падумаўшы.
  
  «Ні я, навіть будучы одруженим і ўсё таке», — відповіла ДжоДжо.
  
  Десь рана вранці, дуже п'яні, смуроду узгодили свій план і випили за нього з урочистістю справді нетверезого. Наступного ранку Джоджо згадав пра сваю обіцянку, алё не міг придумати, як повідомити цю навіну мадам. Йому знадобилося тры дні. Раз чы двічі він обережно обійшов цю тэму, а потім випалив, поки смуроду з місіс ляжалі ў ліжку. На його подив, мадам булай ў захваті. І так було влаштовано.
  
  Згодом Віктор повернувся да Алжыру, щоб приєднатися да маёра Радэна, який тепер командував батальйоном, і на нову війну. У Марселі Джоджо тая його дружына, поєднуючи пагразіць тая умовляння, наглядали за вагітною Джулі. На той момант, калі Віктор пакінуўшы Марсэль, їй ужо мінула чотири місяці, і для аборту було вже пізно, як Джоджо грізно вказала сутэнера зі зламаною щелепою, який незабаром з'елі явився паруч. Ця асоба стала обережно ставитися да легіонерів, навіть старих ветеранів із химерними нагамі, таму він непрыстойна відмовився від свого колишнього джерела даходу тая шукав деінде.
  
  Наприкінці 1955 року Джулі прывялі ў ліжко, і народилася дівчинка, блакитноока і золотоволоса. Документи пра усиновлення були належним чынам подані Джоджо тая його дружынай за згодою Джулі. Усиновлення пройдзе. Джулі повернулася да свого старога життя, і ў ДжоДжо народилася дачка, яку смуроду назвалі Сільві. Повідомили Віктора лістом, і він у своєму казармовому ліжку яе рэлізу дзівосна задоволений. Алё він нікому не сказаўшы. Він ніколи насправді не володів чимось у своїй пам ' яті, що, калі було розголошено, у нього не було відібрано.
  
  Проте праз тры рокі, перад тривалою бойовою місією ў гарах Алжыру, капелан запропонував йому скласти заповіт. Раніше ця ідея навіть не прыходзіла йому ў галаву. Йому ніколи не було чого залишити, оскільки він витрачав ўсю сваю накопичену зарплату ў барах і публічних будинках міст, колі отримував рідкісні періоди відпусток, і тыя, шчо він належав да Легіону. Алё капелан запевнив його, що у сучасному легіоні заповіт яе рэлізу ў поўнаму парадку, тож із значною допомогою він склав його, залишивши всі свої мирські речі тая рухоме майна дочці якогось Ёзэфа Ґжибовського, колишнього легіонера, нині Марсэлю. Згодом копію цього дакумента разам із рештою його досьє було перададзена да архіву Міністерства збройних сіл у Парижі. Колі ім'я Ковальського стала відоме французьким сілам безпеки у гэтай язку з тероризмом Боне тая Костянтина ў 1961 році, це досьє було розкопано разам із багатьма іншими тая привернуло увагу Служби дій палкоўніка Роллана у Porte des Lilas. Завітали да Гржибовських, і історія вийшла. Алё Ковальський так і не навчився цього.
  
  Він бачив сваю доньку двічі у своєму житті: адзін раз у 1957 році після таго, як отримав кулю ў сьцягно і її відправили на реабілітацію да Марсэля, і вдруге ў 1960 році, калі він приїхав да міста під гадзіну конвоювання підполковника Радэна, який мав бути присутнім у військовому суді як свідок. Першого разу дівчинці було два, наступного – чотири з палавінаю. Ковальський прибув із подарунками для JoJos тая іграшками для Сільві. Смуроду дуже добре ладнали разам, маленькая дитина тая її падобны на ведмедя дядько Віктор. Алё він ніколи не згадував пра це нікому, навіть Родену.
  
  А тепер їй щось нудило від Люка, і Ковальський дуже хвилювався да кінця ранку. Після обіду він яе рэлізу нагорі, щоб прикувати да зап'ястка сталевий етуй для кальчугі. Радэн очікував важливого ліста з Франції з детальною інформацією пра загальну торбу грошаў, зібраних під гадзіну серії пограбувань, влаштованих підпіллям Кассона протяг попереднього місяця, і він хотів, щоб Ковальський шчэ раз відвідав пошту завалачы. надходження пошти.
  
  — Що, — раптом випалив капрал, — Люк щось?
  
  Радэн, прикріпивши ланцюжок да зап'ястка, здивовано підвів очі.
  
  «Я ніколи пра нього не адчу», — відповів він.
  
  — Це хвароба крові, — растлумачыўшы Ковальський.
  
  З іншого баку кімнати, дэ він читав глянцевий часопіс, Кассон засміявся.
  
  — Ві маєте на увазі лейкемію, — сказаўшы він.
  
  «Ну, що таке, месьє?»
  
  — Це рак, — відповів Кассон, — рак крові.
  
  Ковальський подивився на Родена перад сабою. Він не довіряв цивільним.
  
  — Вони можуть це вилікувати, тубіби, мон палкоўнік ?
  
  — Ні, Ковальський, це смяротна. Немає ліків. Чому?
  
  — Нічога, — пробурмотів Ковальський, — я проста щось прачытаўшы.
  
  Тоді він пішов. Калі Радэн яе рэлізу здивований цім, що його охоронець, який, як відомо, ніколи не читав нічога складнішого, ніж постійні накази дня, натрапив на це слова ў книзі, він не паказаўшы його, і незабаром це харчавання було викреслено з його думкі. У другій половині дня пошта прынесла ліста, якого він чекав, у якому повідомлялося, що на загальних банківських рахунках ОАД у Швейцарії зараз міститься панад двісті п'ятдесят тисяч доларів.
  
  Радэн яе рэлізу задоволений, колі сів, щоб написати тая розіслати інструкції банкірам пра переказ цієї суми на рахунок його найнятого вбивці. Щодо рівноваги він не сумнівався. Після смерті прэзідэнта дэ Ґолля промисловці тая банкіри крайнього правага крила, які фінансували ОАД у попередні тая успішніші дні, не затримаються, не випустять інші двісті п'ятдесят тисяч. Ті самі чоловіки, які лише кілька тижнів таго відповіли на його підходи щодо подальшого авансування готівки, мовчазними виправданнями, що «відсутність прогресу тая ініціативи, виявлених протяг останніх місяців сіламі патріотизму», зменшила їхні шанец калі-небудь побачити віддача від попередніх інвестицій, вимагатиме честі підтримувати солдатів, які незабаром після цього стануть новими кіраўнікамі відродженої Франції.
  
  Він закінчив інструкції для банкірів, калі надышла темрява, алё колі він побачив накази, написані Роденом, які наказували швейцарським банкірам виплатити гроші Шакалу, Кассон заперечив. Він стверджував, що адна життєво важлива річ, яку смуроду всі троє пообіцяли своєму англійцю, полягала ў таго, шчо він матиме зв'язок у Парижі, здатний постійно постачати його найновішою точною інформацією пра переміщення прэзідэнта Франції, разам із будь-якими змінами ў режимі безпеки навколо нього. йому, що може статися. Смуроду маглі, і, ймовірно, були б життєво важливі для вбивці. Повідомити йому пра переказ грошаў на цьому етапі, міркував Кесон, азначала б заохотити його передчасно почати дію. Відавочна, калі чоловік мав намір вдарити, це яе рэлізу його власний вибір, алё кілька додаткових днів не малі значення. Тыя, що цілком магло б вплинути на різницю між успіхом і черговою, безсумнівно, останньою невдачею, було б питанням інформації, наданої вбивці.
  
  Він, Кесон, таго самага ранку отримав поштою повідомлення, що його галаўнога представнику ў Парижі вдалося підвести агента дуже близько да аднаго з людзей із найближчого оточення дэ Голя. Знадобилося б шчэ кілька днів, перш ніж цей агент зможе отримати достовірну інформацію пра місцеперебування генерала і, перш за ўсё, пра його наміри подорожувати тая його публічні вістойпі, пра які більше не оголошувалося публічно заздалегідь. Таму чы буде Радэн, будзь ласка, залишити його на кілька днів, поки Кесон не зможе надати вбивці нумар тэлефона ў Парижі, з якого він міг бі отримати інформацію, яка буде життєво важливою для його місії?
  
  Радэн довго розмірковував над аргументам Кассона і зрештою погодився, шчо він мав рацію. Жодна людина не магла шляхты пра наміри Шакала, і фактично перадача вказівок банкірам, а потім ліст да Лондана з паризьким телефонним нумарам не змусила б вбивцю змінити жодну дэталь у своєму розкладі. Жоден тэрарыст у Римі не міг шляхты, що вбивця вже вибрав свій дзень і продовжував планування тая вживав запобіжних заходів на випадок непередбачених ситуацій з точною годинниковою точністю.
  
  Сидячи на даху ў спекотну римську ніч, його громіздке тіло зливалося з тінями вентиляційної трубі кондиціонера, colt .45 лёгка тримався ў напрацьованій руці, Ковальський хвилювався за маленьку дівчинку ў ліжку ў Марселі з чимось Люкам. у її крові. Незадовго да світанку йому прийшла ў галаву ідея. Він згадав, що востаннє, колі він бачив ДжоДжо у 1960 році, колишній легіонер говорив пра тыя, щоб отримати тэлефон у його квартирі.
  
  Таго ранку, калі Ковальський отримав свого ліста, Шакал вийшов із готелю «Аміго» у Брюсселі й сів на таксі да рога, з якога вулиці, дэ жывы. М. Гуссенс. За сніданком він зателефонував зброярові на ім'я Даґґен, так його ведаючы Гуссенс, і призначили зустріч на 11 ранку. Він прибув на розі вулиці аб 10.30 і півгодини оглядав вулицю з-за газеті. крама на узбіччі у скверык у кінці вулиці.
  
  Здавалося, досить ціха. Він з'елі явився ў дзвярах рівно пра одинадцятій, і Гуссенс хай тая його повів да маленькага кабінету з калідору. Після таго, як Шакал пройшов повз, М. Гуссенс обережно замкнуўшы вхідні двері й зачепив їх на ланцюг. У кабінеті англієць звернувся да зброяра.
  
  "Будзь-які проблеми?" запитав він. Бельгієць виглядав зніяковілим.
  
  «Ну, так, боюся, що так».
  
  Вбивця оглянув його холадна, без виразу обличчя, з напівзаплющеними й похмурими очима.
  
  «Ві сказалі мені, що калі я повернуся 1 серпня, я зможу отримати пістолет да 4 серпня, щоб взяти його з сабою додому», — сказаўшы він.
  
  «Це абсалютна праўда, і я запевняю вас, що праблема не ў пістолеті», — сказаўшы бельгієць. «Дійсно, рушниця гатовая, і, чесно кажучи, я вважаю її адным зі своїх шедеврів, прекрасним зразком. Праблема булай з іншим прадуктам, який, відавочна, довелося робити з нуля. Дозвольте мені показати вам.'
  
  На столі лежав плоскі скрыню приблизно два фути завдовжки і вісімнадцять дюймів завширшки чотири дюйми завглибшки. М. Гуссенс відкрив скрыню, і Шакал подивився на нього ўніз, калі верхні палова ўпала на стіл.
  
  Це було падобна на плоску тацю, поділену на ретельно сформовані відсіки, кожне з яких дакладна відповідало формі кампанента гвинтівки, що містилося у ньому.
  
  «Ві розумієте, це яе рэлізу не початковий випадок», — растлумачыў М. Гуссенс. «Це було б занадто довго. Я сам зробив корпус. Усе підходить».
  
  Він дуже кампактна підійшов. Уздовж верхньої частини відкритого латка знаходився ствол і казенна частина, не довші за вісімнадцять дюймів. Шакал підняв його й оглянув. Він яе рэлізу дуже лёгкі і падобны на ствол аўтамата. У казенній частині містився вузький затвор, який закривався. Ззаду він закінчувався наканечнікам, не більшим за казенну частину, у яку вставлялася решта засаўкі.
  
  Англієць узяўшы зазубрений кінець засаўкі між вказівним і вялікім пальцями правої рукі, різко павярнуўшы його проти годинникової стрілки. Засув відімкнувся сам і перекинувся у своєму пазе. Колі він висмикнув затвор, він відсунувся таму, щоб відкрити блискучу ємність, у якій малая лежати куля, і темний отвір у задній частині ствала. Павярнуўшыся додому, він пратараніўшы засув і павярнуўшы його за годинниковою стрілкою. Він плаўна зафіксувався на місці.
  
  Трохі нижче заднього кінця засаўкі додатковий сталевий дыск яе рэлізу майстерно приварений да механізму. Він яе рэлізу півдюйма товщиною, алё менше цалі круглим, а ў верхній частині дыска яе рэлізу вирізаний півмісяць, щоб забезпечити вільний прохід засаўкі таму. У центрі задньої сторони дыска яе рэлізу єдиний отвір півдюйма ў поперечнику; всередині цього отвору булай нарізана різьба, начы для гвинта.
  
  — Це для рамі ложі, — ціха сказаўшы бельгієць.
  
  Шакал помітив, що там, дэ було знято дерев'яний прыклад оригінальної рушниці, не залишилося жодного сліду, крім невялікія фланців, що проходять уздовж нижньої частини казенної частини, дэ каліся кріпилася дерев'яна конструкція. Два адчыні, зроблені кріпильними гвинтами, які кріпили дерев'яний прыклад да гвинтівки, були майстерно заглушені тая воронені. Він перавярнуўшы рушницю й оглянув нижню частину. Під казенником булай вузька щілина. Крізь нього він міг побачити нижню частину засаўкі, який містив бойок, який випустив кулю. Праз обидві щілини стирчала кукса спускавога гачка. Він яе рэлізу відпиляний врівень із поверхнею сталевого замка.
  
  Да культі старога спускавога гачка булай прыварыць крихітна металева ручка, також з різьбовим отвором. М. Гуссенс мовчки простягнув йому невеликий шматочок сталі, цаля завдовжки, зігнутий і з різьбою на аднаго кінці. Він уставіўшы різьбовий кінець у отвір і швідка покрутив його вказівним і вялікім пальцями. Колі він яе рэлізу натягнутий, новий спусковий гачок виступав нижче казенної частини.
  
  Біля нього бельгієць знову потягнувся да таці й підняв єдиний вузький сталевий стрижень з різьбою на аднаго кінці.
  
  «Першы частина акції», — сказаўшы він.
  
  Вбивця уставіўшы кінець сталевого стрижня у отвір у задній частині казенної частини й накруціўшы його, докі він не закріпився. У профіль сталевий стрижень, здавалося, виходить із задньої частини рушниці й нахиляється ўніз на тридцять градусів. У двох цалях від різьбового кінця, біля механізму рушниці, сталевий стрижень яе рэлізу злегка сплюснутий, а ў центрі сплющеної частини просвердлено отвір під кутом да лінії стрижня. Цей отвір тепер звернений прама таму. Гуссенс підняв другий і коротший сталевий стрижень.
  
  — Верхні стійка, — сказаўшы він.
  
  Це теж було встановлено на місце. Два стрижні стирчали таму, верхній під набагато меншим кутом да лінії стовбура, так що два стрижні відділялися адзін від аднаго, як дві сторони вузького трикутника без основи. Гуссенс виготовив базу. Він яе рэлізу вигнутий, приблизно п'яць чы шість дюймів завдовжки й щільно оббитий чорною шкірою. На скурнаму кінці наплечника або прыклада рушниці були маленькі адчыні.
  
  — Тут нема чого крутити, — сказаўшы зброяр, — тільки притисни да кінців прутів.
  
  Англієць уставіўшы кінець скурнага сталевого стрижня у відповідний отвір і вдарив прыкладам. Гвинтівка тепер, калі дивитись ў профіль, виглядала більш звичайною, із спусковим гачком і повним прыкладам, накресленими верхньою тая нижньою стійкою тая опорною пластиною. Шакал підняв прыклад да пляча, лівою рукою сашчаміўшы нижню частину ствала, вказівним пальцам правої рукі натиснув на спусковий гачок, ліве вока заплющив, а праве вока дивилося на ствол. Він прицілився ў дальню стіну і натиснув на курок. Зсередини казенної частини почулося тихе клацання.
  
  Він звернувся да бельгійця, який тримав у кожній руці щось падобна на чорну трубку завдовжки дзесяць дюймів.
  
  — Глушник, — сказаўшы англієць. Він узяв запропоновану трубку й оглянув кінець ствала рушниці. Це було тонка «нарізане» або різьблене. Він насунув ширший кінець глушника на ствол і швідка обертав його па колу, поки він не перастаўшы рухатися. Глушник стирчав з кінця ствала, як довга ковбаска. Він простягнув руку з боку, і М. Гуссенс уставіўшы ў неї телескопічний приціл.
  
  Уздовж верхньої частини стовбура булай серія пар пазів, видовбаних у металі. У іх кріпилися пружинні затискачі на нижній стороні тэлескопа, забезпечуючи точну паралельність телескопічного прицілу тая ствала. З правага боку тая у верхній частині тэлескопа були крихітні гвинти для регулювання перехрещених волосків усередині прицілу. Англієць знову підняв рушницю й примружився, прицілившись. Для випадкового погляду він міг бі бути елегантним англійським джэнтльменам у клітці ў збройовій крамниці на Пікаділлі, який пробував нову спортивну рушницю. Але тыя, шчо було за дзесяць хвилин да пакупкі дивних на вигляд компонентів, більше не було спортивною зброєю; це булай високошвидкісна, далекобійна гвинтівка вбивці з повним глушником. Шакал поклав його. Він обернувся да бельгійця й задоволено кіўнуўшы.
  
  — Дабро, — сказаўшы він. 'Дуже добре. Я вас вітаю. Чудовий твір».
  
  М. Гуссенс сяяв.
  
  «Залишається харчавання обнулення прицілів і виконання деяких тренувальних пострілів. У вас є мушлі?»
  
  Бельгієць поліз у шухляду письмового стала й витяг звідти скрыню із сотняю куль. Пломби пакета були порушені, і шість снарядів були відсутні.
  
  — Це для практыкі, — сказаўшы зброяр. «Я вилучив шістьох інших за переробку їх на вибухові наканечнікі».
  
  Шакал висипав йому ў долоню жменю черепашок і подивився на іх. Смуроду здавалися страшенно малими для роботи, яку мав виконувати адзін із іх, алё він помітив, що це наддовгий тып цього калібру, додатковий вибуховий зарад надає кулі дуже високої швидкості, а отже, підвищує точність і вбивчу сілу. Наканечнікі також були загостреними, там, дэ більшість мисливських куль мучацца кирпатий нос, а там, дэ мисливські кулі мучацца глуху свинцеву галоўку, смуроду малі наканечнікі з мельхіору. Це були кулі для змагань такога ж калібру, як мисливська рушниця, яку він тримав.
  
  «Дэ справжні мушлі?» — запитав убивця.
  
  М. Гуссенс знову підійшов да стала й дістав гвинт цигаркового паперу.
  
  «Зазвичай я зберігаю їх у дуже безпечному місці, — растлумачыўшы він, — алё оскільки я ведаючы, що ві приїдете, я дістав їх».
  
  Він відкрутив гвинт паперу й вилив його вміст на білу промокальну машыну. На першы погляд кулі виглядали такімі ж, як ті, що англієць висипав зі своєї стиснутої рукі назад у картонну скрынку. Закінчивши, він вийняв адну з куль із промокалки й уважно оглянув її.
  
  З невеликої ділянки навколо крайнього наканечніка кулі мельхіор яе рэлізу дрібно відшліфований, щоб відкрити свинець усередині. Гострий наканечнік кулі яе рэлізу злегка затуплений, а ў носі просвердлено крихітний отвір па всій довжині носової кришки на чверть цалі. У цей отвір налівалі краплю ртуті, потім отвір утрамбовували краплею рідкого свинцю. Після таго, як свинець затвердів, його також підпилювали тая заклеювали папером, поки оригінальна загострена форма наканечніка кулі не була дакладна відтворена.
  
  Шакал ведаючы пра ці кулі, хоча йому ніколи не доводилося використовувати їх. Надто складна для масового використання, за винятком заводського виробництва, забороненого Женевською конвенцією, більш жахливого, ніж звичайний дум-дум, розривна куля вибухне, як маленькая граната, колі влучить у людське тіло. Під гадзіну пострілу краплина ртуті відкидається назад у сваю порожнину від пориву кулі наперад, як колі пасажир автомобіля притискається да свого сидіння різким прискоренням. Як тільки куля врізалася ў плоць, храсток або кістку, вунь, кажа, відчувала раптове сповільнення.
  
  Вплив на ртуць полягатиме ў таго, що крапля кинеться наперад да забитої передньої частини кулі. Тут його швидкий порив відірвав бі кінчик слимака, розкинувши свинець назовні, як пальці розкритої долоні чы пелюстки розквітлої квітки. У такій формі свинцевий снарад розривав бі нерв і тканину, розриваючи, розрізаючи, розрізаючи, залишаючи аскепкі на площі розміром із чайне сподачак. Потрапивши ў галаву, така куля не випливла б, а зруйнувала б усе всередині чэрапа, змусивши кістковий панцир роздробитися від жахливої енергії тиску, що виділяється всередині.
  
  Вбивця обережно поклав кулю таму на цигарковий папір. Біля нього лагідний маленькі чоловічок, який його створив, дивився на нього запитливо.
  
  «Мені смуроду виглядають дабро. Ві, відавочна, ремісник, М. Гуссенс. У чому ж тоді праблема?»
  
  — Це інше, месьє. Трубі. Виготовити їх було важче, ніж я собі уявляв. Спочатку я використовував алюміній, як ві запропонували. Але будзь ласка, зрозумійте, що я спочатку придбав і вдосконалив рушницю. Вось чому я взявся робити інші справи лише кілька днів таго. Я сподівався, що це буде відносно проста з моїми навичками тая технікою, яку я маю ў майстерні.
  
  «Алё щоб трубкі були якомога вужчими, я купіўшы дуже тонкі метал. Це було занадто тонка. Колі різьбу на моїй машині для подальшого складання шматок за шматком, це було як цигарковий папір. Він згинався, колі на нього чынілі найменший тиск. Щоб зберегти внутрішні розміри достатньо вялікімі, щоб вмістити казенну частину гвинтівки у її найширшій частині, і пры цьому отримати товщі металеві трубі, мені довелося зробити щось, що проста не виглядало б природним. Таму я зупинив свій вибір на нержавіючій сталі.
  
  «Це було єдине. Виглядає так само, як алюміній, алё трохі важче. Будучы міцнішим, він може бути тоншим. Він може витримати нітку, алё ўсё шчэ буде достатньо міцним, щоб не зігнутися. Звичайно, метал важче обробляти, і на це потрібен гадзіну. Я почав вчора. . .'
  
  — Гаразд. Тыя, що ві кажаце, логічно. Справа ў тым, що мені це потрібно, і мені потрібно це ідеально. Колі?'
  
  Бельгієць знизав плечима. «Важко сказати. У мене є всі основні компоненти, калі не виникнуть інші проблеми. У чому я сумніваюся. Я впевнений, що останні технічні проблеми усунуті. П'яць днів, шість днів. Можливо тиждень. . .'
  
  Англієць не виявляв жодних ознак свого роздратування. Обличчя залишалося незворушним, вивчаючи бельгійця, поки той завершував свої пояснення. Колі він закінчив, той шчэ думаў.
  
  — Гаразд, — сказаўшы він нарешті. «Це означатиме зміну моїх планів подорожей. Алё, можливо, не настільки серйозно, як я думаў, калі яе рэлізу тут востаннє. Це певною мірою залежить від результатів тэлефоннага дзвінка, який мені доведеться зробити. У будзь-якому випадку, мені потрібно буде звикнути да зброї, і це можна зробити у Бельгії, як і будзь-дэ. Алё мені знадобляться пістолет і необроблені снарады, а також адзін із оброблених. Крім таго, мені знадобиться спокій і тиша, щоб займатися. Дэ ў цій країні вибрати нову рушницю ў умовах повної секретності? Панад сто тридцять-сто п'ятдесят метрів проста неба?»
  
  М. Гуссенс на мить замислився. — У лісі Ардэн, — сказаўшы він нарешті. «Там є великі ліси, дэ людина може побути сама кілька часоў. Ві можаце бути туди і таму за дзень. Сьогодні четвер, вихідні починаються заўтра, і ў лісі може бути занадто багато людзей на пікніку. Я б запропонував понеділок 5 чысла. Да вівторка чы сярэдзіны я сподіваюся завершити решту роботи».
  
  Англієць задоволено кіўнуўшы.
  
  — Гаразд. Гадаю, мені краще зараз взяти рушницю тая набої. Я знову гэтай яжуся з вамі ў вівторок чы серада наступного тижня».
  
  Бельгієць вже збирався протестувати, алё клієнт випередив його.
  
  — Гадаю, я ўсё шчэ винен тобі десь сімсот фунтів. тут. . .' він кінуўшы шчэ кілька пачок нотаток на промокальну машыну. . . 'це шчэ п'ятсот фунтів. Ці двісті фунтів ві отримаєте, колі я отримаю решту обладнання.
  
  «Мерсі, месьє», — сказаўшы зброяр, зачерпуючи п'яць пачок двадцяти п'ятифунтових банкнот да кишені. Шматок за шматком він розбирав гвинтівку, обережно кладучи кожен кампанент у відсік, вистелений зеленим лістом, у футлярі для транспортування. Єдина розривна куля, яку просячы убивця, булай загорнута ў окремий шматок цигаркового паперу тая ўстаўлена ў футляр паруч із ганчірками тая щітками для чищення. Колі футляр було закрито, він простягнув його разам із скрыняй із мушлями англійцю, який поклав мушлі у кишеню й тримав у руці охайний футляр.
  
  М. Гуссенс чемно випровадив його.
  
  Шакал повернувся да свого готелю вчасно на пізній обід. Спочатку він обережно поклав футляр зі зброєю на дно шафі, замкнуўшы його тая поклав ключ у кишеню.
  
  У другій половині дня він не поспішаючи зайшов да головної пошти і папрасіўшы зателефонувати на нумар у Цюріху, Швейцарія. Знадобилося півгодини, щоб здійснити дзвінок, і шчэ п'яць хвилин, поки не підійшов гераў Мейєр. Англієць представився, назвавши нумар, а потім назваўшы своє ім'я.
  
  Пан Майєр вибачився і повернувся праз дві хвилини. Його тон втратив тую обережну стриманість, яка булай раніше. Клієнти, чиї рахунки у доларах і швейцарських франках постійно зростали, заслуговували на ввічливе ставлення. Чоловік у Брюсселі паставіўшы одне запитання, і швейцарський банкір знову вибачився, цього разу павярнуўшыся на лінію менш ніж за тридцять секунд. Відавочна, він витяг із сейфа справу клієнта тая заявление й вивчав їх.
  
  «Ні, мій гер », — пролунав голас із брюссельської телефонної будкі. «Мі маємо тут ваш ліст-інструкцію, який вимагає від нас повідомити вас експрес-поштою, щойно будуць здійснені будзь-які нові платежі, алё протяг зазначеного вамі періоду їх не було».
  
  — Мені було цікаво, пане Майєр, тому що я яе рэлізу ў відсутності ў Лондоні два тижні, і це магло статися за моєї відсутності.
  
  «Ні, нічога не було. Колі щось буде сплачено, мі негайно повідомимо вас».
  
  У шквалі добрих побажань пана Майєра Шакал поклав слухавку, розрахувався зі стягненою сумою й пішов.
  
  Таго вечора він зустрів фальсифікатора ў барі на вулиці Нев, який прибув незабаром після шостої. Чоловік яе рэлізу ўжо там, і англієць помітив вільне сидіння ў кутку й, кивнувши галавою, пакараўшы фальсифікатору приєднатися да нього. Праз кілька секунд після таго, як він сів і запаліўшы, да нього приєднався бельгієць.
  
  «Ці гатова?» — запитав англієць.
  
  'Так, усё закінчено. І дуже добрая робата, навіть калі я сам так кажу».
  
  Англієць простягнув руку.
  
  «Пакажы мені», — пакараўшы він. Бельгієць запалив адну зі своїх Бастос і похитав галавою.
  
  — Будзь ласка, зрозумійте, месьє, це дуже публічне місце. Крім таго, щоб розглянути їх, асабліва французькі карці, потрібне добра освітлення. Смуроду на студії».
  
  Шакал якусь мить холадна дивився на нього, а потім кіўнуўшы.
  
  — Гаразд. Мі підемо і подивимося на іх наодинці».
  
  Смуроду вийшли з бара праз кілька хвилин і ўзялі таксі да рога, з якога вулиці, дэ була підвальна студія. Яе рэлізу шчэ теплий сонячний вечір, і, як завжди, колі виходили з дому, англієць носив темні окуляри, які закривали верхню частину його обличчя від можливого впізнання. Алё вулиця булай вузька, сонце не просочувалося. Адзін старий проминув їх, ідучи у іншу бок, алё він яе рэлізу зігнутий артрытам і шарпав галавою да землі.
  
  Фальсифікатор повів сходамі ўніз і відімкнув двері за допомогою ключа на каблучці. У студії було майже так само цёмна, ніби надворі ніч. Кілька променів тьмяного денного світла пранікала між жахливими фотографіями, приклеєними да внутрішньої сторони вікна біля дзвярэй, так що англієць міг розгледіти фарміра стільця тая стала ў зовнішньому кабінеті. Фальшивщик пройшов крізь дві оксамитові завіси да студії й увімкнув центральне світло.
  
  З кишені він витяг плоскі коричневий канверт, розкрив його й розклав вміст на маленькага круглага століка з чырвонае дрэва, що стояв осторонь — «реквізит» для портретних фотографій. Потім він підняв стіл ў цэнтр кімнати й паставіўшы його під центральне світло. Подвійні дугові лампі над крихітною сценою ў дальній частині студії не світилися.
  
  — Будзь ласка, месьє. Він шырока посміхнувся і вказав на тры карці, що ляжалі на столі. Англієць підняв першы і тримав під світлом. Це було його водійське посвідчення, пярша сторінка булай покрита приклеєним аркушем паперу. Це повідомляло читача, що «містеру Олександру Джэймсу Квентіну Даггану з Лондана W1 дазволена керувати транспортними засобами груп 1a, 1b, 2, 3, 11, 12 і 13 лише з 10 грудная 1960 року да 9 грудная 1963 року включно». Над ім яе рэлізу нумар ліцензії (звісно, уявний) і словы «Лондонська рада акрузе» тая «Закон пра дорожній рух 1960 року». Потім «DRIVING LICENCE» і «Fee of 15/ – Отримано». Наскільки Шакал міг зрозуміти, це булай ідеальна підробка, цілком достатньо для його цілей.
  
  Аднаго картка булай проста французькою карткою на ім'я Андрэ Мартэна, п'ятдесяти трьох років, народженого ў Кольмарі тая постійного мешканця ў Парижі. Його власна фотографія, постаріла на двадцять років, із залізно-сивим волоссям, підстриженим en brosse , смутний і зніяковілий, дивилася з крихітного куточка листівки. Сама листівка булай заплямована і з вухами, картка робочої людини.
  
  Третій екземпляр зацікавив його найбільше. Фотографія на ній дещо відрізнялася від фотографії на посвідченні, оскільки дата видачі кожної картки відрізнялася на кілька місяців, оскільки каці поновлення, ймовірно, не збігалися б дакладна, якби смуроду були справжніми. На листівці яе рэлізу шчэ адзін його партрэт, зроблений майже два тижні таго, алё кашуля здавалася темнішою, а навколо підборіддя фотографії на картці, яку він зараз тримав, булай шчацінне. Цей ефект яе рэлізу досягнутий завдяки майстерній ретуші, що створювало враження двох різних фотографій однієї людини, зроблених у різний гадзіну і ў різному одязі. У обох випадках майстерність підробки булай чудовою. Шакал підвів очі й поклав карці у кишеню.
  
  «Дуже гарно», — сказаўшы він. «Якраз тыя, що я хотів. Я вас вітаю. На маю думку, є п'ятдесят фунтів стерлінгів.
  
  — Гэта праўда, месьє. Merci .' Фальсифікатор з нетерпінням чекав на гроші. Англієць витяг з кишені адну пачак з десятьма п'ятифунтовими купюрамі й простягнув їх.
  
  Перш ніж відпустити кінець пачкі, яку він тримав між вказівним і вялікім пальцями, він сказаўшы: «Я думаю, що є щось більше, чы не так?»
  
  Бельгієць безуспішно намагався виглядати так, ніби не розуміє.
  
  — Месьє?
  
  «Справжня титульна сторінка посвідчення водія. Той, який я сказаўшы, що хачу напавернути».
  
  Тепер не магло бути сумніву, що фальсифікатор жвір ў тэатр. Він підняв бровы ў екстравагантному подиві, ніби ця думка щойно спала йому на думку, відпустив пачак купюр і відвернувся. Він пройшов кілька кроків у адзін бік, схиливши галаву, ніби глибоко замислившись, затиснувши рукі за спінаю. Потім повернувся і пішов таму.
  
  — Я падумаўшы, що ми маглі б трохі побалакати пра той папірець, месьє.
  
  'Так?' Тон Шакала нічога не видав. Це було рівно, безвиразно, за винятком лёгкага запитального. Обличчя теж нічога не казала, а очі були напівзатулені, ніби смуроду дивилися лише у свій власний світ.
  
  — Справа ў тым, месьє, що оригінальної титульної сторінки водійського посвідчення, на якому, як мені здається, ваша справжнє ім'я, тут немає. О, будзь ласка, будзь ласка. . .' він зробив вигадливий жэст, ніби хотів заспокоїти таго, каго охопила тривога, якої англієць не видавав. . . «це ў дуже безпечному місці. У приватній банківській скриньці, яку не може відкрити ніхто, крім менш. Розумієте, месьє, людина у моєму нестабільному бізнесі вінаватая вжити заходів обережності, взяти, калі хочаце, якусь форму страхування».
  
  'Що ці хочеш?'
  
  — А тепер, мій любий шэры, я сподівався, що ві готові весці бізнес на основі обміну правамі власності на той папірець, бізнес, заснований на сумі, дещо вищій за останню лічбу ў сто п'ятдесят фунтів, яку мі надали. згадується ў цій кімнаті.
  
  Англієць ціха зітхнув, ніби трохі спантеличений здатністю людини без спажывецкі ускладнювати собі існування на цій землі. Нічим іншим він не паказаўшы, що пропозиція бельгійця його зацікавила.
  
  «Вам цікаво?» — сціпла запитав фальсифікатор. Він жвір сваю ролю так, начы довго її репетирував; косий підхід, нібито тонкі натяки. Людині перад ім це нагадало погану B-карцінку.
  
  «Я вже зустрічався з шантажыста», — сказаўшы англієць, не звинувачуючи, а проста стверджуючи рівним голасам. Бельгієць яе рэлізу шокований.
  
  — Ах, месьє, прашу вас. Шантажувати? я? Тыя, що я пропоную, не є шантажем, оскільки це працэс, який повторюється. Пропоную проста обмін. Увесь пакет за певну торбу грошаў. Зрештою, у моїй скриньці з дакументамі є оригінал вашого посвідчення, проявлені номерні знакі тая всі негативи вашых фотографій, які я зробив, і, боюся... . .' він зробив мішу з жалем, щоб показати, шчо він боїться. . . «Шчэ одне фота, зроблене дуже швідка, колі ві стоїте під світлом дугі без макіяжу. Я впевнений, що ці документи ў руках британської тая французької уладзі можуть спричинити вам деякі незручності. Ві, відавочна, людина, яка звикла платити, щоб уникнути життєвих незручностей. . .'
  
  'Скільки?'
  
  — Тисяча фунтів, месьє.
  
  Англієць абдумаўшы цю пропозицію, ціха кивнувши, начы це мала лише помірний академічний інтерес.
  
  «Мені було б коштувати такої суми, щоб напавернути ці документи», — визнав він.
  
  Бельгієць переможно посміхнувся. — Мені дуже приємно це чути, месьє.
  
  — Алё відповідь — ні, — продовжував англієць, начы ўсё шчэ напружено розмірковував. Очі бельгійця звузилися.
  
  'Алё чому? Я не розумію. Ві кажете, що отримати їх таму варты тисячі фунтів. Це прамая угода. Мі обидва звикли маці справу з бажаним майном і отримувати за це гроші».
  
  — Є дві прычыны, — м'бо сказаўшы інший. «Па-першы, я не маю жодних доказів таго, що оригінальні негативи фотографій не були скопійовані, щоб пярша вимога не булай виконана іншими. У мене також немає жодних доказів таго, що ві не перадалі документи своєму другові, який, колі його попросять надати, раптом вирішить, що їх у нього більше немає, якщо він теж не підсолодиться шчэ однією тисячею фунтів».
  
  Бельгієць відчув полегшення. «Якщо це ўсё, що вас турбує, ваші страхі безпідставні. Па-першы, у моїх інтересах було б не довіряти документи жодному партнёру, щоб він їх не надаў. Я не думаю, що ві розлучитеся з тисячею фунтів, не отримавши документів. Таму мені немає прычын розлучатися з імі. Повторюю, смуроду ў банківській скриньці.
  
  «З пункту зору неодноразових запитів пра гроші, це не мала б сенсо. Фотокопія водійського посвідчення не вразить британську уладу, і навіть якщо вас спіймають із фальшивим водійським посвідченням, це лише спричинить вам певні незручності, алё недостатньо, щоб виправдати кілька капеечных виплат мені. Щодо французыных карток, то якби французькій владі данесьлі, що якийсь англієць маскується під неіснуючого француза на ім'я Андрэ Мартэн, смуроду справді маглі б заарештувати вас, якщо ві праходзіце у Франції під цім іменем. Алё якби я паўтарыўшы запити пра гроші, тобі б варты було викинути картки й попросити іншого фальсифікатора зробити для цябе новий набір. Тоді вам більше не потрібно було б боятися викриття під гадзіну перебування у Франції як Андрэ Мартэн, оскільки Мартін припинив бі своє існування».
  
  «Тоді чому я не можу цього зробити зараз?» — спитав англієць, — оскільки шчэ адзін повний камплект коштував бі мені, ймовірно, не дорожче додаткових ста п'ятдесяти фунтів?
  
  Бельгієць жэстам розвів рукі долонями уверх.
  
  «Я розраховую на тыя, що зручність і гадзіну для вас варті грошаў. Гадаю, тобі потрібні документи Андрэ Мартіна, і моє мовчання не надто довгий гадзіну. Виготовлення іншого набору потребувало б набагато більше гадзіне, і смуроду були б не такімі добрымі. Ті, що у вас є, ідеальні. Отже, вам потрібні документи, і моє мовчання, і тыя й інше зараз. Папери, які ў вас є. Моє мовчання коштує тисячу фунтів».
  
  «Дуже добре, якщо ві так сказалі. Алё чому ці думаєш, що я маю тисячу фунтів прама тут, у Бельгії?»
  
  Фальсифікатор памяркоўна посміхнувся, як той, хто знає всі відповіді, алё не має жодних заперечень проти таго, щоб викрити їх, щоб задовольнити примхи близького аднаго.
  
  «Месьє, ві англійський джэнтльмен. Це всім зрозуміло. І ўсё ж ві хочаце видати сабе за французького робітника середнього віку. Ваша французька мова вільно і майже без акцэнту. Таму місцем народження Андрэ Мартіна я називаю Кальмар. Ві знаєте, ельзасці розмовляють французькою з такім жа акцэнтам, як і ваш. Ві праходзіце праз Францію під виглядом Андрэ Мартэна. Ідеально, геніальний похід. Каму б спала на думку шукати такога старога, як Мартін. Отже, що б ві не неслі, ві повинні бути цінними. Можливо, наркотыкі? Зараз дуже модна ў певних розумних англійських колах. А Марсэль є адным із головних центрів постачання. Або діаманти? Я не ведаю. Але справа, якою ві займаєтесь, є прибутковою. Англійські мілорди не витрачають гадзіну на кишені на іподромах. Будзь ласка, месьє, мі припинимо грати ў ігри, гаразд ? Ві телефонуєте своїм сябрам ў Лондоні й просіце їх переслати тисячу фунтів стерлінгів да вашого банку. Тоді заўтра ввечері мі обміняємося пакунками і — хоп — ці ў дорозі, чы не так?»
  
  Англієць кілька разів кіўнуўшы, ніби сумно розмірковуючи пра минуле життя, повне помилок. Раптом він підняв галаву й захопливо посміхнувся бельгійцю. Фальсифікатор уперше побачив, як він усміхається, і відчув величезне полегшення, що цей ціхі англієць так спокійно поставився да справи. Звичайне крутіння у пошуках виходу. Але ў перспективі без праблем. Чоловік опам'ятався. Він відчув, як напруга зникає з нього.
  
  — Дабро, — сказаўшы англієць, — ці виграв. Заўтра да обіду я можу маці тут тисячу фунтів. Але є адна умова».
  
  'Хвароба?' Відразу ж бельгієць знову насторожився.
  
  «Мі тут не зустрічаємося».
  
  Фальсифікатор яе рэлізу збентежений. «У цьому місці немає нічога паганага. Тут ціха, прыватна. . .'
  
  «З моєю точкою зору у цьому місці ўсё не так. Ві щойно мені сказалі, що ві таємно сфотографували мене тут. Я не хачу, щоб наша маленькая церемонія вручення відповідних пакунків булай перервана ціхім клацанням фотоапарата з якогось прихованого місця, дэ адзін із вашых друзів задумливо сховався. . .'
  
  Відаць було полегшення бельгійця. Він голосно засміявся.
  
  «Тобі не варты цього боятися, cher ami . Це моє місце, дуже стримане, і ніхто не заходзіць сюды, калі я його не запытаўшы. Розумієте, треба бути стриманим, бо я, знаєте, фотографуюся звідси для туристів; дуже папулярная, але не зовсім тая робата, яку виконують у студії на Гран-Плас. . .'
  
  Він підняв ліву руку, вказівний і вялікі пальці утворили літару О, і кілька разів провів витягнутим вказівним пальцам правої рукі крізь круглая отвір, щоб вказати на поточний статевий акт.
  
  Очі англійця спалахнули. Він шырока посміхнувся, а потім почав сміятися. Бельгієць теж розсміявся з цього жарту. Англієць поплескав долонями па плячах бельгійця, і пальці сціснулі м'язи біцепсів, утримуючи фальсифікатора, а його рукі ўсё шчэ відчували їхні еротичні бляхі. Бельгієць ўсё шчэ сміявся, колі йому здалося, що його інтимні частини тіла врізався експресом.
  
  Галава висунулася наперад, рукі припинили міміку й опустилися да розчавлених яєчок, від яких чоловік, що тримав його, відірвав праве коліно, і сміх перетворився на верас, булькання, блювоту. Напівнепритомний, він зісковзнув на коліна, а потім спробував перекотитися наперад і набік, щоб лягти на підлогу й доглядати за сабою.
  
  Шакал дозволив йому досить обережно опуститися на коліна. Тоді він обійшов повалену фігуру, осідлавши оголену спіну бельгійця. Його правы рука прослизнула навколо шиї бельгійця тая витягнулася з іншого баку, і ёю він сашчаміўшы власний лівий біцепс. Ліва рука булай притиснута да потилиці фальсифікатора. Він коратка крутнув шиєю назад, угору тая вбік.
  
  Тріск, колі клацнула шийна калёна, напеўна, яе рэлізу не дуже гучним, алё ў тиші студії він пролунав як постріл маленькага пістолета. Тіло фальсифікатора востаннє здригнулося, а потім впало, мов ганчір'яна лялька. Шакал шчэ трохі потримався, перш ніж дозволити тілу впасти обличчям на підлогу. Мертве обличчя перекошене набік, рукі, заховані під стегнами, усё шчэ стискають його інтимні органи, язик трохі висунутий між стиснутими зубамі, напівпрокушений, очі відкриті й дивляться на вицвілий малюнок лінолеуму.
  
  Англієць швідка підійшов да завіс, щоб переконатися, що вони повністю зачыненыя, а потім повернувся да тіла. Він перавярнуўшы його, поплескав па кишенях і врешті знайшов ключі ў лівій частині штанів. У дальньому кутку студії стояв вялікі скрыню із «реквізитом» і латкамі для макіяжу. Четвертий ключ, який він спробував, відкрив кришку, і він витратив дзесяць хвилин, щоб дістати вміст і скласти його неохайними купами на підлозі.
  
  Колі багажнік яе рэлізу зовсім порожній, вбивця підняв тіло фальсифікатора за пахви і перакінуўшы його на багажнік. Він увійшов досить лёгка, мляві кінцівки викривилися, щоб відповідати контурах внутрішньої частини тулуба. Праз кілька часоў настане трупне задубіння, затиснувши труп у прийнятому положенні на дні скрыні. Тоді Шакал почав замінювати статті, які вийшли. У щілини між кінцівками запіхалі перуки, жіночу білизну, накладкі тая ўсё інше, шчо було маленькім і м'яким. Зверху ляжалі кілька лотків із пензликами для макіяжу тая цюбікі з тлушчам. Нарешті купа залишків крэму, два пеньюари, кілька різних светрів і джинсів, халат і кілька пар чорних панчіх у сіточку були покладені на тіло, повністю закриваючи його і заповнюючи тулуб да країв. Потрібно було трохі натиснути, щоб закрити кришку, алё потім засув повернувся додому, і замак яе рэлізу закритий.
  
  Протяг всієї операції англієць обробляв каструлі тая банкі, загортаючи руку ў шматок тканини зсередини футарала. Тепер він власною хусткою витер замак і всі зовнішні поверхні скрині, поклав у кишеню пачак п'ятифунтових банкнот, що ўсё шчэ ляжала на столі, витер її теж і паставіўшы на стіну, дэ вона стаяла, колі він увійшов. Нарешті він загасив світло, сів на адзін зі стільців, що стаялі біля стіни, і влаштувався, чекаючи, поки стемніє. Праз кілька хвилин він дістав сваю скрынку цыгарэт, висипав дзесяць цыгарэт, що залишилися, у адну з бічних кишень піджака й викурив адну з іх, використовуючи порожню скрынку як попільничку, а використаний недопалок дбайливо зберігав, поклавши його ў скрынку, калі вона була закінчена.
  
  Він не мав ілюзій щодо таго, що зникнення фальсифікатора може залишитися непоміченим назавжди, алё уважав, що існує ймовірність таго, що такій людині, ймовірно, доведеться піти ў підпілля або гадзіну від гадзіне виїжджати за місто. Якби хтось із його друзів зауважив, шчо він раптово не з'елі явився у своїх звичайних місцях, смуроду, ймовірно, спісалі б цей факт. Праз деякий гадзіну починався пошук, насамперед сярэд людзей, пов'язаних з підробкою чы порнофотобізнесом. Деякі з іх маглі б шляхты пра студію і відвідати її, алё більшість відлякують замкнені двері. Будзь-хто, хто пракраўся ў студію, мав бі обшукати це місце, відкрити замак на багажніку тая спорожнити його, перш ніж знайти тіло.
  
  Член злочинного світу, який робить це, ймовірно, не буде повідомляти пра це ў поліцію, міркував він, вважаючи, що фальсифікатор розгадався з босом бандзі. Жоден клієнт-маніяк, який цікавиться лише порнографією, не потрудився б так ретельно сховати тіло після вбивства ў пристрасті. Алё зрештою пра це вінаватая дізнатися поліція. Тоді, безсумнівно, булай б опублікована фотографія, і бармэн, напеўна, згадав бі відхід фальсифікатора з його бара ввечері 1 серпня ў компанії з високим білявим чоловіком у клітинці тая темних окулярах.
  
  Алё це було надзвичайно довго, щоб хтось протяг наступних місяців перевіряв скриньку покійного, навіть якщо він зареєстрував її на своє ім'я. Він не обмінявся жодним словам із бармэнам, а замовлення на напої, яке він даўшы офіціантові у таго ж барі, було два тижні таго. Офіціант мав бі маці феноменальну пам'ять, щоб пригадати лёгкі слід іноземного акцэнту ў замовленні двох сортів піва. Поліція розпочала б поверхневий пошук високого білявого чоловіка, алё навіть якби запіты дійшов да Олександр Дагана, бельгійській поліції ўсё адно доведеться прайсці доўгі шлях, щоб знайти Шакала. Загалом, він відчував, що має принаймні місяць, а це тыя, що йому потрібно. Вбивство фальсифікатора було такім жа механічним, як тиснення на таргана. Шакал розслабився, дапаліўшы аднаму цыгарэту й визирнув надвір. Булай 9.30, і на вузьку вулицю опустилися глибокі сутінки. Він ціха вийшов із студії, замкнувши за сабою зовнішні двері. Ніхто не проминув його, колі він тихенько йшов вулицею. За півмилі від нього він ўпусціўшы невідомі ключі ў вялікую дренажну трубу, вставлену ў тратуар, і почув, як смуроду хлюпнули ў ваду на кілька футів у каналізацію під вулицею. Він повернувся да свого готелю вчасно на пізню вячэру.
  
  Наступного дня, п'ятниці, він провів за пакупкі ў адным з робітничих передмість Бруселя. У магазині, що спеціалізувався на туристичному спорядженні, він придбав пару туристичних черевиків, довгі вовняні шкарпетки, джинсові штани, вовняну кашулю ў клітку тая заплечнік. Серед інших його пакупак були кілька аркушів тонкага поролона, сумка для пакупак, клубок шпагату, мисливський ніж, два тонкіх пензлика, банка рожевої фарби тая шчэ адна коричневої. Він думаў лепшы micro вялікую диню Honeydew у відкритому фруктовыя кіоску, алё вирішив не робити цього, оскільки вунь, кажа, ймовірно, згнила б на вихідних.
  
  Павярнуўшыся ў готель, він скористався своїм новим водійським посвідченням, яке тепер збігалося з його пашпартам на ім'я Олександр Дагана, щоб замовити на наступний ранак безпілотну машыну напракат, і вмовив галаўнога клерка на ресепшені забронювати йому одномісну кімнату з душ/ванна на вихідні на адным з курортів уздовж морського узбережжя. Незважаючи на відсутність вільних місць у серпні, клерк зумів знайти йому нумар у невеликому готелі з выглядам на мальовничу рибальську гавань Зебрюгге тая побажав йому приємних вихідних біля мора.
  
  
  
  РОЗДІЛ СЬОМИЙ
  
  Поки Шакал робив пакупкі ў Брюсселі, Віктор Ковальський бився над тонкощами міжнародних телефонних запитів з головної пошти Рыму.
  
  Не володіючи італійською мовою, він звернувся па допомогу да працівників касі, і зрештою адна з іх погодилася, шчо він трохі гаварыць французькою. Ковальський наполегливо патлумачыўшы йому, що хотів бі зателефонувати людині ў Марселі, Франція, алё не знає нумары тэлефоне цієї людини.
  
  Так, він ведаючы ім'я тая адрасе. Звалі Гржибовський. Це збентежило італійця, який папрасіўшы Ковальського записати це. Це зробив Ковальський, алё італієць не міг повірити, що будь-яка назвалі може починатися з «Грыб». . .' аператару на міжнародній станції сказаўшы це як «Грыб». . .' вважаючи, що написане Ковальським «z» мала бути «i». У тэлефонным довіднику Марсэлю не було імені Ёзэфа Грибовського, — повідомила аператар італійцю на таго кінці трубкі. Службовець звернувся да Ковальського і растлумачыўшы, що такої людини немає.
  
  Чыста випадково, оскільки він яе рэлізу сумлінною людиною, яка прагнула догодити іноземцю, клерк вимовив ім'я, щоб підкреслити, шчо він усе зрозумів правільна.
  
  « Il n'roses existe pas, mesieur. Войони . . . сойка, повітря, е-е-е . . .'
  
  « Ні, сойка, повітря, зед». . .' вирізав Ковальський.
  
  Клерк виглядав спантеличеним.
  
  ' Excusez moi, месьє. Джэй, повітря, Зед?? Джэй, эйр, зед икрек, бі?'
  
  — Ой , — наполягав Ковальський. "GRZYBOWSKI"
  
  Італієць знизав плечима і знову представився комутатору.
  
  «Надайте мені міжнародні запити, будзь ласка».
  
  За дзесяць хвилин у Ковальського яе рэлізу нумар тэлефоне ДжоДжо, а праз півгодини він гэтай язався. У кінці черги голас колишнього легіонера яе рэлізу спотворений тріском, і він, здавалося, вагався підтвердити погану навіну ў листі Ковача. Так, він яе рэлізу радый, що подзвонив Ковальський, він намагався його розшукати тры місяці.
  
  На шкада, так, це булай праўда пра хворобу маленької Сільві. Вунь, кажа, слабшала й худла, і колі нарешті лікар встановив хворобу, її вже пара було вкладати спати. Вона була ў сусідній спальні кватэры, з якої казала Джоджо. Ні, це була не тая кватэра, смуроду ўзялі нову і більшу. Шчо? Адрасы? Джоджо повільно промовила, а Ковальський, стиснувши язик між вуснамі, повільно запісаўшы.
  
  «Скільки гадзіне їй дають знахарі?» — заревів він па лінії. З четвертої спроби він доніс да Джоджо своє значення. Надышла довга паўза.
  
  ' Ало? Алё? — крыкнуўшы він, колі відповіді не було. Голас Джоджо повернувся.
  
  «Це може бути тиждень, а може, два чы тры», — сказала Джоджо.
  
  Ковальський з недовірою дивився на муштук у своїй руці. Без жодних слів він паставіўшы його на люльку і з ґвалтом вилетів із кабіни. Сплативши вартість дзвінка, він забраўшы пошту, щільно закрив сталевий футляр на зап'ясті й пішов назад да готелю. Уперше за багато років його думкі заворушилися, і не було нікого, да каго він міг бі звернутися за наказам вирішити праблему насильством.
  
  У своїй квартирі ў Марселі, тій самій, у якій він завжди жывы, ДжоДжо також поклав слухавку, колі зрозумів, що Ковальські поклав трубку. Він обернувся й побачив, що двоє чоловіків зі Служби дій усе шчэ там, дэ смуроду були, кожен зі своїм кольтом .45 Police Special у руках. Адзін яе рэлізу навчений на Джоджо, інший на його дружині, яка сиділа з попелястим обличчям ў кутку канапы. — Виродки, — сказала Джоджо з отрутою. «Чорт».
  
  «Він іде?» — запитав адзін із чоловіків.
  
  — Він не сказаўшы. Він проста поклав мені слухавку», — сказаўшы паляк.
  
  Чорні пласкі очі корсиканця дивилися на нього у відповідь.
  
  «Він вінаваты прыйсці. Такі накази».
  
  «Ну, ві мене чулі, я сказаўшы тыя, що ві хотіли. Мабуть, він яе рэлізу шокований. Він проста поклав трубку. Я не міг перешкодити йому це зробити».
  
  «Краще б він прийшов, заради цябе Джоджо», — паўтарыўшы корсиканець.
  
  «Він прийде», — покірно сказала Джоджо. «Якщо він зможе, він прийде. Заради дівчини».
  
  «Дабро. Тоді ваша ролю виконана».
  
  «Тоді йди звідси», — крыкнула Джоджо. «Залиште нас».
  
  Корсиканець підвівся, тримаючи у руці пістолет. Другий чоловік залишився сидіти, дивлячись на жінку.
  
  — Мі підемо, — сказаўшы корсиканець, — алё ві підете з намі. Мі не можемо змусити вас говорити навколо або дзвонити ў Рым, чы не так, ДжоДжо?»
  
  «Кудзі ві нас вязеце?»
  
  «Маленьке свята. Добры приємний готель ў гарах. Багато сонця і свіжого повітря. Дабро для цябе, Джоджо.
  
  'Як довго?' — тупа запитав паляк.
  
  «Скільки потрібно».
  
  Паляк дивився у вікно на клубок провулків і рибних кіосків, що притулилися за листівковим фасадам Старога порту.
  
  «Це розпал туристичного сезона. У ці дні потяги заповнені. У серпні виробляємо більше, ніж за ўсю зіму. Це загубіць нас на кілька років».
  
  Корсиканець розсміявся, ніби ця ідея його розважала.
  
  — Ці маєш вважати це радше прибутком, ніж втратою, ДжоДжо. Зрештою, це для Франції, вашої усиновленої країни».
  
  Паляк обернувся. «Мені наплювати на політику. Мені байдуже, хто пры владі, яка партія хоче усе підкинути. Але я ведаю такіх, як ці. Я зустрічався з імі ўсё життя. Ві б служылі Гітлеру, ваш тып. Або Муссоліні, або ОАД, калі вам це зручно. Або будзь-каго. Рэжымі можуть змінюватися, алё такі виродки, як ві, ніколи не змінюються. . .' Він кричав, шкутильгаючи, на чоловіка з пістолетом, чиє рулю не тремтіло ні на міліметр у руці, що тримала його.
  
  «Джоджо», — крычала жінка з канапы. ' Джоджо, є т ' ен прі. Laisse-ле .'
  
  Паляк зупинився й витріщився на дружыну, начы забув, що вона тут. Він обвів поглядом кімнату й адну за адною фігури у ній. Усі озирнулися на нього, його дружына благала, двоє секретних співробітників без помітного виразу. Смуроду звикли да докорів, які не впливали на неминуче. Лідер заклад кіўнуўшы ў бік спальні.
  
  «Збирай речі». Спочатку ці, потім дружына».
  
  «А як щодо Сільві? Вона прийде зі школи аб четвертій. Не будзе каму її зустріти, — сказала жінка.
  
  Корсиканка ўсё шчэ дивилася на чоловіка.
  
  «Мі її заберемо дарогаю повз школу. Домовленості зроблю. Директорці повідомили, що її бабуля помирає, і ўсю радзіму викликали да її смяротнага ложа. Це ўсе дуже стримано. А тепер рухайся».
  
  Джоджо знизав плечима, кінуўшы востаннє погляд на сваю дружыну й пішов ў спальню пакувати речі, а за ім і корсиканець. Його дружына продовжувала крутити ў руках хустку. Праз деякий гадзіну вунь, кажа, підвела погляд на іншого агента, який сидів на кінці канапы. Він яе рэлізу молодшим за корсиканця, гасконцем.
  
  'Що . . . що вони йому зроблять?»
  
  — Ковальський?
  
  «Віктор».
  
  — Деякі джентльмени хочуть з ім поговорити. Це ўсё.'
  
  Праз гадзіну сім'я сиділа на задньому сидінні вялікага «Сітроена», двоє агентів — попереду, мчачи да дуже прыватнага готелю скронь ў Веркорі.
  
  Вихідні Шакал провів на березі мора. Він купіўшы пару плаўленняў і провів суботу, загоряючи на пляжі ў Зебрюгге, кілька разів скупався ў Північному морі, пабадзяўшыся маленькім портовим містечком і вздовж мола, дэ каліся, у тым й загинули британські маракі й салдаті. бязладдзе крові тая куль. Дехто з вусатих, як морж, стариків, які сиділи вздовж крата й кидалися на морського акуня, маглі б згадати сорак шість років таго, якби він запитав їх, алё він цього не зробив. Англійці, присутні таго дня, були кількома сім'ямі, розкиданими вздовж пляжу, насолоджуючись сонячним світлом і спостерігаючи, як їхні діти граються ў серфінг.
  
  У неділю вранці він зібрав валізи й неквапливо поїхав фламандською сільською місцевістю, прогулюючись вузькими вуличками Гента тая Бруге. Він пообідав незрівнянними стейк, смаженими на дровах у ресторані Siphon у Даммі, а ў середині дня павярнуўшы машыну назад у напрямку Бруселя. Перад тым, як повернутися на ніч, він папрасіўшы зателефонувати раніше, снідати ў ліжко тая запакувати обід, пояснивши, що наступного дня хоче поїхати ў Арденни й відвідати магілу свайго старэйшага брата, який загинув у битві пры Балджі. між Бастонь і Мальмеді. Реєстратор яе рэлізу дуже дбайливим, пообіцявши, що його обов'язково покличуть на паломництво.
  
  У Римі Віктор Ковальський провів набагато менш спокійні вихідні. Він рэгулярна з'елі являвся вчасно під гадзіну своїх сторожових обов'язків, або як партійний на сходовому майданчику восьмага паверсе, або на даху вночі. У вільні від служби він спар мала, здебільшого лежав на своєму ліжку біля галаўнога калідоры восьмага паверсе, курив і піўшы міцне чырвоны віно, яке було імпортовано галонним флягою для васьмі колишніх легіонерів, які складали охорону. Необроблене італійське россо не магло зрівнятися за смакам з алжирським пінардом , який хлюпає ў панніку скурнага легіонера, падумаўшы він, алё це краще, ніж нічога.
  
  Ковальському зазвичай потрібно було багата часу, щоб прийняти рішення про тыя, дэ не було жодних наказів зверху допомогти йому, ані постійних наказів приймати рішення від його імені. Але да ранку понеділка він прийняв рішення.
  
  Його не буде надовго, можливо, лише дзень, а можа, й два дні, якби літаки не з'елі єдналися належним чынам. У будзь-якому випадку це було тыя, що потрібно було зробити. Потім він растлумачыўшы патрону . Він яе рэлізу упевнений, що патрон зрозуміє, хоча й розсердиться. Йому спала на думку розповісти пра праблему палкоўніку й попросити сорак вісім часоў відпустки. Алё він яе рэлізу упевнений, що палкоўнік, хоч і яе рэлізу добрым камандзірам, який також підтримував своїх людзей, калі смуроду потрапляли ў біду, заборонив бі йому йти. Він не хотів зрозуміти пра Сільві, і Ковальський ведаючы, що ніколи не зможе пояснити. Він ніколи нічога не міг пояснити словамі. Він важко зітхнув, колі устаўшы на ранкову зміну ў понеділок. Його дуже хвилювала думка, шчо він вперше у житті легіонера піде ў самаволку.
  
  Шакал піднявся у той самий гадзіну і зробив свої ретельні приготування. Спочатку він прийняв душ і поголився, а потім з'елі їв чудовий сніданок, поставлений на таці біля його ліжка. Діставши із закритої шафі кейс із рушницею, він ретельно абматаўшы кожну дэталь декількома шарамі поролона, скріпивши пачкі шпагатам. Він запхав їх на дно свого заплечніка. Зверху пішли банкі й пензлі, джинсові штани й кашуля ў клітку, шкарпетки й чоботи. У адну із зовнішніх кишень заплечніка потрапила сумка для пакупак, скрынка з кулями — у іншу.
  
  Він одягнувся ў адну зі своїх звичних смугастих сорочок, які були модними у 1963 році, блакітна-сірий лёгкі касцюм на відміну від свого звичайного камвольнага у клітинку дзесяць унцій і пару світло-чорних шкіряних кросівок від Gucci. Чорная шовкова ў'явіць язана краватка завяршыла ансамбль. Він узяўшы ў адну руку заплечнік і спустився да своєї некаторы час, припаркованої на території готелю. Це він замкнуўшы ў багажніку. Павярнуўшыся да фойє, він прийняв запакований ланч, кіўнуўшы ў відповідь на побажання портійщика приємної подорожі й пра дев'ятій мчав із Бруселя старым шосе E.40 у напрямку да Намюра. Рівна місцевість ўжо грілася під теплим сонячним промінням, яке вказувало на майбутній пекучий дзень. На карті було вказано, що да Бастоні дев'яносто чотири милі, і він додав шчэ кілька, щоб знайти тихе місце серед пагорбів і лісів на південь від маленькага містечка. Він розрахував, що лёгка подолає сотню міль да поўдня, і загнаўшы Simca Aronde на іншу довгу рівнину прама праз Валлонську рівнину.
  
  Шчэ да таго, як сонце досягло зеніту, він пройшов праз Намюр і Марцы, дотримуючись вказівників, які вказували на наближення Бастоні. Проїжджаючи праз маленьке містечко, яке взимку 1944 року було розтерзане гарматами танків «Королівський тыгр» Хаса фон Мантейфеля, він пішов дарогаю на південь у пагорби. Ліси ставали густішими, звивиста дарога частіше темніла вялікімі ў'явіць язами тая буками і рідше прорізалася єдиним променем сонця між дрэваў.
  
  За п'яць міль за містом Шакал знайшов вузьку сцежку, што вяла ў ліс. Він павярнуўшы машыну ўніз і, пройшовши шчэ мілю, знайшов аднаму сцежку, што вяла ў ліс. Він павярнуўшы машыну на кілька ярдів і сховав її за купою підліску. Якийсь гадзіну він чекав у прохолодній тіні лісу, курив цыгарку й прислухався да цокання блоку двигуна, що охолоджувався, шэпту вітру крізь верхні гілки тая віддаленого воркування голуба.
  
  Він повільно виліз, відімкнув багажнік і поклав заплечнік на капот. Шматок за шматком він змінював свій одяг, склавши бездоганний блакитно-сірий касцюм на задньому сидінні «Аронда» й одягнувши джинсові штани. Було досить цяпло, щоб обходитися без піджака, і він змінив кашулю з коміром і зав'язками на кашулю ў клітку лісоруба. Нарешті дорогі міські кросівки поступилися місцем туристичним черевикам і вовняним шкарпеткам, у які він заправіўшы ніз джинсів.
  
  Адну за адною він розгортав складові частини рушниці, збираючи її докупи шматок за шматком. Глушник він посунув ў адну кишеню штанів, оптичний приціл — у іншу. Він перакінуўшы двадцять гільз із скрынкі ў адну нагрудну кишеню кашулі, а єдину вибухову гільзу, яка усё шчэ булай ў паперовій обгортці, — да іншої.
  
  Колі решту рушниці було зібрано, він поклав її на капот некаторы час, знову підійшов да багажніка й дістав звідти тыя, що зробив минулого вечора на ринковій лавці ў Брюсселі перад поверненням да готелю. усю ніч праляжаўшы ў багажніку. Це булай диня Медова раса. Він замкнуўшы багажнік, скінуўшы диню ў порожній заплечнік разам із фарбою, пензликами тая мисливським ножем, замкнуўшы машыну й рушив ў ліс. Було щойно після поўдня.
  
  За дзесяць хвилин він знайшов довгу вузьку галявину, галявину, з аднаго краю якої можна було дабро бачити на сто п'ятдесят ярдів. Паставіўшы рушницю біля дрэва, він пройшов сто п'ятдесят кроків, а потім відшукав дрэва, з якого було відаць місце, дэ він залишив рушницю. Він викинув вміст заплечніка на зямлю, зняв кришки з обох слоікаў із фарбою й узявся за диню. Верхні і нижня частини плёну швідка забарвлювалися ў коричневий колір па-над цёмна-зеленої шкірки. Центральна частина булай пофарбована ў рожевий колір. Поки обидва кольори були шчэ вологими, він вказівним пальцам груба намалював пару вачэй, ніс, вуса тая рот.
  
  Тикнувши ножем у верхню частину фрукта, щоб не розмазати фарбу пальцам, Шакал обережно поклав диню ў пакет для пакупак на нитці. Вялікая сітка тая тонкая зав'язка сумкі жодним чынам не приховали ані контуры дині, ані малюнка, намальованого на ній.
  
  Нарешті він моцна встромив ніж у стовбур дрэва на відстані приблизно сямі футів від землі тая повісив ручкі сумкі за руків'я. На зеленій корі дрэва рожево-коричнева диня висіла, як гротескна аўтаномная людська галава. Він відступив і оглянув сваю робату. На сто п'ятдесят ярдів він виконував бі сваю мету.
  
  Він закрив дві банкі з фарбою й жбурнув їх далёка ў ліс, дэ смуроду праскочылі крізь підлісок і зникли. Щітки, які він встромляв у шчацінне землі, спершу тиснув на іх, поки смуроду теж не зникли з поля зору. Ўзяўшы заплечнік, він повернувся да рушниці.
  
  Глушник лёгка ввімкнувся, обертаючись навколо кінця стовбура, поки він не затягнувся. Оптичний приціл щільно прилягав да верхньої частини ствала. Він відсунув затвор і уставіўшы першы патрон у замок. Примруживши приціл, він обшукав дальній кінець галявини у пошуках висячої мішені. Колі він знайшов його, він яе рэлізу здивований цім, наскільки вялікім і чітким він виглядав. Судячи з усього, якби це булай галава живої людини, да неї було б не більше тридцяти ярдів. Він міг розрізнити перехресні лінії шнурка господарської сумкі, дэ вона тримала диню, його власні плями від пальців позначали основні риси обличчя.
  
  Він трохі змінив сваю позицію, сперся пра дрэва, щоб прицілитися, і знову примружився. Дві схрещені дроти всередині телескопічного прицілу, здавалося, були не зовсім па цэнтру, тож він простягнув праву руку й крутив два регулювальних гвинти, докі хрестик у прицілі не виявився абсалютна центральним. Задоволений, він ретельно прицілився ў цэнтр дині й вистрілив.
  
  Віддача булай меншою, ніж він очікував, а стримане «бухання» глушника ледве було настільки гучним, щоб пронестися тихою вулицею. Тримаючи рушницю під пахвою, він відійшов уздовж галявини й оглянув диню. Біля верхнього правага краю куля пройшла праз шкірку фрукта, розірвавши частину мотузки сумкі для пакупак, і зарилася ў дрэва. Він знову відійшов і вистрілив удруге, залишивши оптичний приціл дакладна там, дэ він яе рэлізу раніше.
  
  Вынік яе рэлізу той жа, з різницею ў півдюйма. Він спробував зробити чотири постріли, не рухаючи гвинтів телескопічного прицілу, поки не переконався, що прицілився вірно, алё приціл стріляв скронь і трохі праворуч. Потім відрегулював гвинти.
  
  Цей наступний постріл яе рэлізу низьким і зліва. Щоб переконатися у цьому, він знову пройшов уздовж галявини й оглянув дірку, зроблену кулею. Він пракраўся ў нижній лівий кут рота на голові манекена. Він спробував зробити шчэ тры постріли з прицілом, налаштованим на нове становішчы, і всі кулі потрапили у тую саму зону. Нарешті він відсунув приціл на вус.
  
  Дев'ятий постріл пройшов дакладна ў лоб, кудзі він поцілив. Втретє він підійшов да мішені, і цього разу він дістав шматок крейди з кишені тая накреслив крейдою ділянку, якої торкнулися кулі — невелике скупчення вгорі тая праворуч, аднаго скупчення навколо лівого боку рота тая акуратний отвір па цэнтру чола.
  
  Відтоді він затикав па черзі кожне вока, перенісся, верхню губу тая підборіддя. Повернувши мішень ў профіль, він використав останні шість пострілів ў скроню, вушну ракавіну, шию, щоку, щелепу тая чэрап, лише адзін з іх яе рэлізу трохі не ў ціль.
  
  Задоволений рушницею, він звернув увагу на розташування різьбових гвинтів, які регулювали оптичний приціл, і, діставши з кишені цюбік бальзового цэменту, бризнув ў'явіць язкою рідиною на галоўкі обох гвинтів і поверхню бакеліту. прилеглі да іх. Праз півгодини й дві сигарети цэмент стаўшы цьвердзім, і його зір налаштували на особливу зброю на сто тридцять метрів із точністю да місця.
  
  В іншої нагрудної кишені він дістав розривну кулю, розгорнув її тая уставіўшы ў казенну частину рушниці. Асабліва ретельно він прицілився ў цэнтр дині й вистрілив.
  
  Колі останній клубок блакітных дзіму зійшов із кінця глушника, Шакал приклав рушницю да дрэва й пішов галявиною да сумкі, що висіла. Воно обвисло, мляве й майже порожнє на порубаному стовбурі дрэва. Диня, яка ввібрала двадцять свинцевих кулі, не розпавшись, розпалася. Його частини були проштовхнуті крізь сітку мішка й ляжалі розкиданими па траві. Кісточки тая сік стікали па корі. Фрагменти плодової м'якоті, що залишилися, ляжалі розламані ў нижньому кінці господарської сумкі, яка звисала з мисливського нажа, як виснажена мошонка.
  
  Він узяв сумку і кінуўшы її ў найближчі кущі. Мішень, яка каліся містилася у ньому, булай невпізнанною, крім целюлози. Він смикнув нажа з дрэва й поклав його таму ў піхви. Він залишив дрэва, дістав сваю гвинтівку й пішов назад да некаторы час.
  
  Там кожен кампанент яе рэлізу ретельно загорнутий ў заслону з поролона тая покладений ў заплечнік разам із черевиками, шкарпетками, сорочкою тая штанамі. Він знову одягнувся у свій міський одяг, замкнуўшы заплечнік у багажнік і спокійно з'елі їв бутерброди.
  
  Колі він закінчив, він залишив під'їзд і павярнуўшы на головну дарогу, повернувши ліворуч на Бастонь, Марцы, Намюр і Брусэль. Він повернувся ў готель невдовзі після шостої, і, забраўшы заплечнік да своєї кімнати, спустився, щоб розрахуватися з клеркам за оренду автомобіля. Перад тым, як скупатися на вячэру, він цілу часіну ретельно очищав кожну частину рушниці тая змащував рухомі частини, склав її ў транспартняў футляр і замкнуўшы ў шафі. Пізніше тієї ночі заплечнік, шпагат і кілька смужок поролона було викинуто да корпораційного відра для сміття, а двадцять адна використана гільза полетіла ў міський канал.
  
  Таго ж понеділка вранці, 5 серпня, Віктор Ковальський знову яе рэлізу на головній пошті ў Римі, шукаючи допомоги у людини, яка розмовляла французькою. Цього разу він хотів, щоб клерк зателефонував да бюро запитів на рейси Alitalia і запитав гадзіну рейсів протяг тижня з Рыму да Марсэлю тая назад. Він дізнався, що спізнився на рэйс у понеділок, оскільки він вилітає з Ф'юмічіно за гадзіну, і він не встигне на нього. Наступний прямий рэйс яе рэлізу ў серада. Ні, жодна інша авіакомпанія не виконувала прямі рейси да Марсэлю з Рыму. Були непрямі рейси; чы зацікавить синьйора ця ідея? Немає? Рэйс ў серада? Звичайно, він вирушив аб 11:15 ранку тая прибув да аеропорту Мариньян, Марсэль, незабаром після поўдня. Зворотний рэйс мав бути наступного дня. Одне бронювання? Неодружений чы повернувся? Звичайно, а ім'я? Ковальський назваўшы ім'я на паперах, які носив у кишені. Зі скасуванням паспортів на Спільному ринку національне посвідчення асобіны було б достатньо.
  
  Його папрасілі бути біля стійки Alitalia ў Фьюмічіно за гадзіну да вильоту ў серада. Колі службовець поклав слухавку, Ковальський узяўшы листи, які чекали, замкнуўшы їх у свій етуі тая пішов назад да готелю.
  
  Наступного ранку Шакал мав останню зустріч із М. Гуссенсом. Він зателефонував йому за сніданком, і зброяр оголосив, що радый повідомити, що робату закінчено. Якщо месьє Дагган хоче подзвонити аб 11 ранку? І будзь ласка, принесіть необхідні речі для остаточної примірки.
  
  Він знову прибув із півгодини на руках, маленькі кейс усередині порожньої волокнистої валізи, яку він купіўшы ў магазині сэканд-хэнд раніше вранці. Тридцять хвилин він оглядав вулицю, на якій жывы зброяр, перш ніж нарешті ціха підійшов да вхідних дзвярэй. Калі пан Гуссенс ўпусціў його, він не вагаючись пішов да кабінету. Гуссенс приєднався да нього після таго, як замкнуўшы вхідні двері, і зачинив за сабою двері кабінету.
  
  «Більше немає праблем?» — запитав англієць.
  
  «Ні, цього разу я думаю, шчо мі це маємо». З-за стала бельгієць дістав кілька рулонів мішковини й поклав їх на стіл. Від'єднавши їх, він поклав паруч тонкі сталеві трубкі, настільки відполіровані, що вони виглядали як алюміній. Колі останній яе рэлізу покладений на стіл, він простягнув руку да кейсів, у якому були складові частини гвинтівки. Шакал даўшы його йому.
  
  Адну за адною зброяр почав вставляти частини рушниці ў трубы. Кожен підійшов ідеально.
  
  «Як пройшла тренування зі стрільби?» — запитав він, працюючи.
  
  «Дуже задовільно».
  
  Узявши ў рукі телескопічний приціл, Гуссенс помітив, що регулювальні гвинти були закріплені на місці шматочком бальзового цэменту.
  
  «Мені шкода, що калібрувальні гвинти були такімі маленькімі», — сказаўшы він. «Краще нанесці точні позначки, алё знову ж такі на заваді стаўшы розмір галовак оригінальних гвинтів. Таму мені довелося використовувати ці маленькі шурупи. Інакше приціл ніколи б не помістився у трубку». Він уставіўшы тэлескоп у призначену для нього сталеву трубу, і, як і інші компоненти, він дакладна підійшов. Колі останній із п'яці компонентів рушниці знік з поля зору, він підняв крихітну сталеву голку, яка булай спусковим гачком, і п'яць розривних куль, що залишилися.
  
  «Це, як ві бачите, мені довелося розмістити деінде», — растлумачыўшы він. Він узяв оббитий чорною шкірою прыклад гвинтівки і паказаўшы клієнту, як шкіру розрізали брытваю. Він уставіўшы спусковий гачок ў набіванне всередині тая закрив щілину смужкою чорної ізоляційної стрічки. Це виглядало цілком прыродна. З шухляди стала він дістав круглая шматок чорної гуми приблизно півтора цалі діаметром і два дюйми завдовжки.
  
  З цэнтру однієї круглої грані уверх стирчав сталевий шпілька з різьбою, як гвинт.
  
  «Це підходить да кінця останньої з трубак», — растлумачыўшы він. Навколо сталевої шпількі було п'яць отворів, просвердлених униз ў гумі. У кожну з іх він обережно встромив кулю, поки не виднілися лише мідні капсулі.
  
  «Колі надіти гума, кулі стають непомітними, а гума надає правдоподібності», — растлумачыўшы він. Англієць мовчав. 'Що ці думаєш?' — з лёгкім занепокоєнням запитав бельгієць.
  
  Англієць без жодного словы узяўшы трубкі й оглянув їх адну за адною. Він брязнув імі, алё зсередини не долинуло жодного гуку, оскільки внутрішня частина булай вистелена двома шарамі блідо-сірого валакна, щоб поглинати удари й шум. Найдовша з труб булай двадцять дюймів; він вміщував ствол і казенну частину гармати. Інші були приблизно па футу кожен і містили дві стійки, верхню тая нижню, прикладу, глушник і підзорну трубу. Прыклад із спусковим гачком всередині його набівання яе рэлізу окремим, а також булай гумова ручка з кулями. Як мисливська рушниця, не кажучи вже пра рушницю вбивці, вунь, кажа, зникла.
  
  «Ідеально», — сказаўшы Шакал, ціха кивнувши. «Абсалютна тыя, що я хотів». Бельгієць яе рэлізу задоволений. Як експерт у своїй справі, він насолоджувався пахвалою так само, як і будь-який інший чоловік, і він усвідомлював, що у його галузі клієнт перад ім також яе рэлізу у верхній частині.
  
  Шакал узяв сталеві трубі з частинами рушниці всередині іх і ретельно загорнув кожну ў мішок, поклавши кожну частину у волокнисту валізу. Колі п'яць трубак, прыклад і гумова ручка були загорнуті й упаковані, він закрив волокнисту валізу й віддав зброярові кейс із відповідними відділеннями.
  
  «Це мені більше не знадобиться. Рушниця залишатиметься там, докі я не матиму нагоди її використати». Він дістав із внутрішньої кишені решту двохсот фунтів, які він яе рэлізу винен бельгійцеві, і поклав на стіл.
  
  «Я думаю, що наші справи завершені, м. Гуссенс». Гроші бельгієць поклав у кишеню.
  
  — Так, месьє, калі ў вас немає нічога, чим я міг би бути корисним.
  
  «Тільки адзін», — відповів англієць. «Згадайте, будзь ласка, маю маленьку проповідь два тижні таго пра мудрість мовчання».
  
  — Я не забув, месьє, — ціха відповів бельгієць.
  
  Він знову злякався. Чы спробував бі цей ціхі вбивця зараз змусити його замовкнути, забезпечити його мовчання? Звичайно ні. Розслідування такога вбивства викрило б поліцію пра візити високого англійця да цього будинку задовго да таго, як у нього з'елі з'явіцца можливість використати пістолет, який він зараз носив у валізі. Англієць ніби читав його думкі. Він коратка посміхнувся.
  
  «Вам не потрібно хвилюватися. Я не маю наміру заподіяти тобі зла. Крім таго, я припускаю, що людина вашого розуму вжила певних заходів, щоб не бути вбитою адным із своїх клієнтів. Можливо, телефонний дзвінок очікується протяг години? Адзін, який приїде, щоб знайти тіло, якщо дзвінок не прийде? Ліст, переданий на зберігання адвакату, який буде відкритий у разі вашої смерті. Для мене вбивство вас створило б більше праблем, ніж вирішило б».
  
  М. Гуссенс яе рэлізу наляканий. У нього справді яе рэлізу ліст, збережений назавжди ў адваката, який мав бути відкритий у разі його смерті. Він доручив поліції шукати під певним каменем у садзе. Під каменем булай скринька зі спісам ціхі, хто мав відвідувати будинок щодня. Його замінювали скурнага дня. На цей дзень у записці описувався єдиний клієнт, якого очікували зателефонувати, високий англієць заможної зовнішності, який називав сабе Дагганом. Це булай лише форма страхування.
  
  Англієць спокійно дивився на нього.
  
  — Я так і думаў, — сказаўшы він. «Ці ў достатній безпеці. Алё я обов'язково вб'ю вас, якщо ві калі-небудь згадаєте пра мої візити сюды або пра мої пакупкі ў вас комусь, будзь-каму взагалі. Щодо вас, то ў той момант, калі я пакіну цей дім, я перастаўшы існувати».
  
  — Це цілком зрозуміло, месьє. Це нармальна робоча домовленість з усіма моїми клієнтами. Я можу сказати, що очікую від іх подібної розсудливості. Вось чому серійний нумар пістолета, який ві носіце, яе рэлізу випалений кислотою зі ствала. Я теж траўня сабе захищати».
  
  Англієць знову посміхнувся. «Тоді ми розуміємо адзін аднаго. Добрага дня, месьє Гуссенс».
  
  Праз хвилину за ім зачинилися двері, і бельгієць, який так багата ведаючы пра зброю тая стрільців, алё так мала пра Шакала, полегшено зітхнув і пішов да свайго кабінету, щоб перерахувати гроші.
  
  Шакал не хотів, щоб працівники його готелю бачили його з дешевою валізою з валокнаў, таго, хоча він запізнився на обід, він узяв таксі прама да головної станції тая залишив валізу ў камері схову, підклавши квіток. у внутрішнє відділення свого тонкага гаманця зі шкіри ящірки.
  
  Він дабро й дорага пообідав у Cygne, щоб відсвяткувати завершення етапу планування тая підготовки у Франції тая Бельгії, і пішов назад да Amigo, щоб спакувати речі тая оплатити рахунок. Колі він пішов, то було так само, як і прийшов, у гарно викроєному костюмі ў клітку, круглих темних окулярах і з двома валізами Vuitton ў руках носія слідував за ім да таксі, що чекало. Він також яе рэлізу біднішим на тисячу шістсот фунтів, алё його гвинтівка безпечно ляжала ў непомітній валізі ў багажній камері вакзала, а тры дабро підроблені картки були засунуті у внутрішню кишеню його касцюма.
  
  Літак вилетів із Брусэля да Лондана невдовзі після четвертої години, і хоча ў Лондонському аеропорту поверхово обшукали адну з його сумак, нічога не знайшли, і пра сьомій він приймав душ у власній квартирі, а потім обідав ў Вэст-Енді.
  
  
  
  РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
  
  На шкада для Ковальського, ў серада вранці на пошті не було телефонних дзвінків; якби там яе рэлізу, він бі спізнився на свій літак. А пошто чекала ў скрыні для пана Пуатьє. Він зібрав п'яць конвертів, замкнуўшы їх у свій сталевий кантэйнер на кінці ланцюжка й поспішно рушив да готелю. Аб пів на десяту палкоўнік Радэн змінив його обох, і він міг повернутися да своєї кімнати спати. Його наступне чергування було на даху, починаючи з сьомої таго вечора.
  
  Він зупинився у своїй кімнаті лише для таго, щоб узяти свій Colt .45 (Радэн ніколи не дозволив бі йому носити його на вулиці) і засунуўшы його ў кабуру. Якби він одягнув дабро підігнаний піджак, опуклість пістолета й кобури булай б відавочная за сто ярдів, алё його костюми були настільки поганими, наскільки міг їх пошити зовсім поганий кравець, і, незважаючи на його масу, смуроду висіли на ньому. як мішки. Він узяв згорток лейкопластиру тая бярэ, які купіўшы напередодні, запхав їх у піджак, поклав у кишеню згорток лір і французыных франків, що прадстаўлялі його заощадження за останні шість місяців, і зачинив за сабою двері.
  
  За сталом на сходовому майданчику підняв очі черговий.
  
  «Тепер смуроду хочуть зробити телефонний дзвінок», — сказаўшы Ковальський, піднімаючи вялікі палець угору у напрямку дев'ятого паверсе. Охоронець нічога не сказаўшы, проста спостерігав за ім, колі прибув ліфт і він увійшов усередину. Праз кілька секунд він ўжо яе рэлізу на вулиці, натягуючи великі темні окуляри.
  
  У кафэ навпроти чоловік із примірником Oggi трохі апусціўшы часопіс і подивився на Ковальського крізь непроникні сонцезахисні окуляри, а паляк поглядом шукав таксі. Калі ніхто не прийшов, він пішов да рога, з якога кварталу. Чоловік із часопісам вийшов із тераси кафэ тая пішов да узбіччя. Маленькі «Фіат» вискочив із черги припаркованих машын далі па вулиці й зупинився навпроти нього. Він заліз, і «Фіат» поповз за Ковальським кроком.
  
  На розі Ковальський знайшов круїзне таксі й зупинив його. «Фьюмічіно», — сказаўшы він водієві.
  
  У аеропорту співробітник SDECE ціха слідкував за ім, колі він з'елі явився біля стійки авіакомпанії Alitalia, заплаціўшы за квіток готівкою, запевнив дівчину на стійці, що у нього немає ні валіз, ні ручної поклажі, і йому сказалі, що пасажири рэйсу ў Марсэль аб 11:15 будуць зателефонують праз гадзіну п'яць хвилин.
  
  З гадзінай, щоб убити, екс-легіонер зайшов у їдальню, купіўшы каву за прылаўкам і відніс її да скляних вікон, звідки міг спостерігати за літаками, що прилітають і відлітають. Він любив аеропорти, хоча не міг зрозуміти, як смуроду працюють. Більшу частину його життя гук авіаційних двигунів означав німецькі «Месершмітти», російські «Штормовики» чы американські «Літаючі форці». Пізніше смуроду малі на увазі повітряну підтримку B-26 або Skyraiders у Ў'явіць єтнамі, Mysteres або Fougas ў алжирському Джебелі. Але ў цивільному аеропорту йому подобалося спостерігати за імі, як великі сріблясті птахи, як великі сріблясті птахи, з приглушеними двигунами, які висять ў небі, начы на нітачках, перад самім приземленням. Хоча ў соціальному плані він яе рэлізу сором'язливим чоловіком, він любив спостерігати за нескінченною метушнею у аеропорту. Можливо, міркував він, якби його життя було іншим, він працював бі у аеропорту. Алё він яе рэлізу такім, яким яе рэлізу, і тепер дарогі назад не було.
  
  Його думкі звернулися да Сільві, і його бровы-жукі потемніли від зосередженості. Це няправільна, сказаўшы він собі тверезо, це няправільна, щоб вона памерла, а всі ті виродки, які сидять у Парижі, залишилися жити. Палкоўнік Радэн розповів йому пра іх і пра тыя, як смуроду підвели Францію, зрадили армію, знищили Легіон і кінулі людзей у Індо-Китаї тая Алжирі на поталу терористам. Палкоўнік Радэн ніколи не помилявся.
  
  Було викликано його рэйс, і він пройшов крізь скляні двері й вийшов на палаючий білий бетон перону, щоб прайсці сто ярдів да літака. З оглядової тераси двоє агентів палкоўніка Роллана спостерігали, як він піднімається східцями ў літак. Тепер він носив чорний бярэ і шматок пластиру на одній щоці. Адзін із агентів обернувся да іншого й змучено звів брову. Колі турбогвинтовий двігун злетів да Марсэля, двоє чоловіків зійшли з рэйкі. Па дорозі праз головний зала смуроду зупинилися біля громадського кіоску, а адзін із іх набраўшы місцевий нумар Рыму. Він представився людині у кінці з християнським іменем і повільно сказаўшы: «Він пішов». Alitalia Чотири-П'яць-Адзін. Пасадка Мариньян 12.10. Ciao .'
  
  Праз дзесяць хвилин повідомлення було ў Парижі, а праз дзесяць хвилин його прослуховували ў Марселі.
  
  Alitalia Viscount повернувся над затокою неймовірно блакитної вадзі тая павярнуўшы на кінцевий захід на пасадку да аеропорту Маріньян. Гарненька римська стюардеса закінчила сваю усміхнену прогулянку трапом, перевіривши, чы всі ремені безпеки пристебнуті, і сіла на власне кутове крісло ззаду, щоб пристебнути власний ремінь. Вунь, кажа, помітила, що пасажир, який сидів попереду неї, пільны дивився у вікно на блискучу брудно-білу пустку дельти Роні, начы ніколи раніше її не бачив.
  
  Він яе рэлізу вялікім нерозбірливим чоловіком, який не розмовляв італійською, а його французька булай з моцным акцэнтам з батьківщини у Східній Європі. На ньому яе рэлізу чорний бярэ над підстриженого чорнага волосся, темний пом'якшують ятий касцюм і темні окуляри, які він ніколи не знімав. Величезний шматок ліпкага пластиру закривав палову його обличчя; Він, мабуть, дуже моцна порізався, падумала вунь, кажа,.
  
  Смуроду приземлилися дакладна вчасно, зовсім близько від будівлі терміналу, і пасажири пройшли да митниці. Калі смуроду пройшли праз скляні двері, маленькі лісіны чоловік, що стояв біля аднаго з паспортних поліцейських, легенько вдарив його нагою па щиколотці.
  
  «Вялікі хлопець, чорний бярэ, гіпс». Потім він ціха пішов гэць і перадаўшы іншому тыя саме повідомлення. Пасажири розділилися на дві черги, щоб прайсці праз гішети. За гратами двоє поліцейських сиділи адзін навпроти аднаго, на відстані дзесяці футів, а пасажири йшли між імі. Кожен пасажир пред'являв свій пашпарт і висадну картку. Офіцери належали да поліції безпеки, DST, яка відповідала за ўсю внутрішню дзяржаўную безпеку у Франції, а також за перевірку іноземців, що прибули, і французів, які поверталися.
  
  Колі Ковальський представився, постать у блакитній куртці за решіткою ледве кінула на нього погляд. Він ударыўшы печаткою па жовтій картці для висадки, коратка зірнуўшы на запропоноване посвідчення асобіны, кіўнуўшы і памахаўшы здорованю йти. З полегшенням Ковальський пішов да митних крам. Кілька митників щойно ціха вислухали маленькага лисого чоловіка, перш ніж він знік у скляному кабінеті позаду іх. Старэйшы офіцер митниці подзвонив Ковальському.
  
  «Месьє, votre bagage».
  
  Він паказаўшы рукою туди, дэ решта пасажирів біля механічної конвеєрної стрічки чекали, поки їхні валізи з'елі з'яўляцца з каркаснага кургана, припаркованого на сонці надворі. Ковальський підійшов да митника.
  
  « J'ai pas de bagage », — сказаўшы він.
  
  Митник звів бровы.
  
  'Пас дэ багаж? Eh bien, avez-vous quelque вибрав заявника?»
  
  — Ні, рієн , — сказаўшы Ковальський.
  
  Митник привітно посміхнувся, майже так само шырока, як і його співочий марсельський акцэнт.
  
  « Eh bien, passez, monsieur ». Він жэстам паказаўшы на вихід на стаянку таксі. Ковальський кіўнуўшы і вийшов на сонце. Не звикши вільно витрачати гроші, він озирнувся уверх тая ўніз, поки не побачив аўтобус да аеропорту тая заліз у нього.
  
  Колі він знік з поля зору, кілька інших співробітників митниці зібралися навколо старэйшага співробітника.
  
  «Цікаво, за що вони його хочуть», — сказаў адзін.
  
  «Він мав похмурий вигляд».
  
  — Його не буде, колі ці виродки покінчать із ім, — сказаўшы третій, кивнувши галавою ў бік кабінетів позаду.
  
  «Давай, повертайся да роботи», — підкинув старэйшы. «Сьогодні мі зробили сваю лепту для Франції».
  
  «Ці маєш на увазі Вялікага Чарлі», — відповів першы, калі смуроду розійшлися, і пробурмотів собі під ніс: «Божа, знищи його».
  
  Яе рэлізу обідній гадзіну, калі аўтобус нарешті зупинився біля офісів Air France ў центрі міста, і було шчэ спекотніше, ніж у Римі. Серпень ў Марселі має кілька якостей, алё натхнення да вялікіх зусиль не є однією в е іх. Спека лягла на місто, як хвароба, заповзаючи ў кожну клітку, позбавляючи сили, енергії, бажання робити що завгодно, окрім лежати ў прохолодній кімнаті із закритими жалюзі й увімкненим вентылятарам.
  
  Навіть Каннеб'єр, зазвичай бурхлива яремна вена Марсэля, після настання темряви річка світла й пожвавлення, яе рэлізу мёртвы. Кілька людзей і автомобілів на ньому, здавалося, рухалися крізь поясну патаку. Знадобилося півгодини, щоб знайти таксі; більшість водіїв знайшли затінене місце ў парку, щоб правесці сієсту.
  
  Адрасы, яку ДжоДжо дала Ковальські, булай на головній дорозі з міста у напрямку Кассіса. На авеню дэ ла Ліберасьон він сказаўшы водієві висадити його, щоб він пройшов решту. Водій « si vous voulez » простіше, ніж тэкст, паказаўшы, шчо він думає пра іноземців, які за такої спеки думалі подолати відстані панад кілька ярдів, маючи у своєму розпорядженні автомобіль.
  
  Ковальський дивився, як таксі павярнула назад у місто, поки воно не зникло з поля зору. Він знайшов провулок, назваў на аркуші паперу, запитавши офіціанта ў кафэ з терасою на тротуарі. Житловий будинок виглядав досить новим, і Ковальські падумаўшы, що Джоджі, мабуть, дабро зробили свій станційний візок з їжею. Можливо, смуроду отримали стаціонарний кіоск, на який мадам ДжоДжо стежила стільки років. Це ў будзь-якому випадку патлумачыла б зростання їхнього добробуту. І для Сільві було б приємніше расці ў цьому районі, ніж у доках. Пры думці пра сваю доньку тая тую ідіотію, яку він щойно уявив для неї, Ковальський зупинився біля підніжжя сходів да житлового будинку. Що сказала Джоджо па тэлефоне. Тиждень? Можливо, два тижні? Це було неможливо.
  
  Він бігом ступіўшы па сходинках і зупинився перад подвійним побач поштових скриньок вздовж калідоры. «Грибовський» прачытаўшы адзін. «Кватэра 23». Він вирішив піднятися сходамі, оскільки вони були лише на іншага поверсі.
  
  У квартирі 23 були двері, як і ў інших. На ньому яе рэлізу дзвіночок із маленечкай білою карткою ў отворі паруч із надрукованим словам Grzybowski. Двері стаялі ў кінці калідоры, паруч з дверима кватэр 22 і 24. Він натиснув на дзвінок. Двері перад ім відчинилися, і ручка кірхі вискочила з щілини й опустилася да його чола.
  
  Ўдар розколов шкіру, алё відскочить від кістки з глухім «стукам». З обох боків стовпа двері кватэр 22 і 24 відчинялися всередину, і звідти вибігали чоловіки. Усё стала менш ніж за півсекунди. У той жа гадзіну Ковальський скаженів. Попри тыя, що у більшості випадків паляк мав повільне мислення, він досконало ведаючы адну техніку — техніку баі.
  
  У вузькому коридорі його розмір і сіла були йому марні. Праз його зріст дзяржальня кірхі не досягла поўнага моманту свого розмаху ўніз, перш ніж вдарилася йому ў галаву. Крізь прытулак, що бризнула з його вачэй, він помітив, що у дзвярах перад ім двоє чоловіків і шчэ двоє з скурнага баку. Йому потрібен яе рэлізу простір для руху, таму він кинувся наперад да кватэры 23.
  
  Чоловік прама перад ім похитнувся від ўдару; ті позаду зімкнулися, рукі тягнуться да його коміра тая піджака. У кімнаті він витягнув кольт з-під пахви, повернувся й вистрілив у двері. Колі він це зробив, шчэ адна палиця вдарилася йому па зап'ясті, смикнувши приціл униз.
  
  Куля розірвала колінну кубачак адным з нападників, який з тонкім скриком зваліўшыся. Тоді пістолет вирвався з його рук, пальці знесилилися від шчэ аднаго ўдару па зап'ястку. Праз секунду він яе рэлізу приголомшений, колі п'ятеро чоловіків кинулися на нього. Бій тривав тры хвилини. Пізніше лікар підрахував, шчо він, мабуть, отримав кілька десятків ударів па голові від обтягнутих шкірою кошиків, перш ніж рэшткавым втратив свідомість. Частину аднаго вуха йому було відрізано різким ударам, ніс зламано, а обличчя було цёмна-червоною маскою. Здебільшого він боровся за рахунок рефлекторних дій. Двічі він ледь не діставався да рушниці, аж поки нага, що летіла, не закінула її на інший кінець вітальні. Колі він нарешті опустився йому ў обличчя, залишилося лише троє нападників, щоб поставити черевик.
  
  Калі смуроду закінчили, і величезне тіло на підлозі стала непомітним, лише цівка крові з розрізаної шкіри галаве вказувала на тыя, що воно ўсё шчэ жыве, троє ціхі, хто вижив, відступили, злісно лаючись, здіймаючись ў грудях. З-поміж інших чоловік, прострелений ў нагу, згорнувся да стіни біля дзвярэй, з білим обличчям, блискучі червоні рукі стискали розбите коліно, довгий монотонний потік нецензурних висловлювань линув із сірих від болю вуснаў. Інший стояв на колінах, повільно гойдаючись назад і наперад, глибоко встромивши рукі ў розірваний пахвіну. Останній ліг на килим неподалік від паляка, на лівій скроні знебарвився тупий синець там, де адзін із сінокосів Ковальського впіймав його на повну сілу.
  
  Лідер група перакінуўшы Ковальського на спіну й підняв адну із закритих повік. Він підійшов да тэлефоне біля вікна, набраўшы місцевий нумар і стаўшы чекати.
  
  Він ўсё шчэ важко дихав. Калі тэлефон відповіли, він сказаўшы людині на іншому кінці:
  
  «Мі його дістали. . . Бився? Звичайно, він криваво бився. . . Він відстрілявся від однієї кулі, Геріні втратив колінну кубачак. Капетті узяўшы адзін у м'ячі, а Віссарт вийшов з поля. . . Шчо? Так, паляк живий, чы не так були накази? Інакше він бі не завдав усієї цієї шкоди. . . Ну, він поранений, дабро. Не ведаю, він без свідомості. . . Слухай, нам не потрібен кошик із салатай [поліцейський фургон], нам потрібна пара машын швидкої допомоги. І зробіть це швідка».
  
  Він грюкнув слухавкою й пробурмотів «Проти» на увесь світ. Навколо кімнати валялися уламки розтрощених меблів, начы дровы, на що й годилися. Усі смуроду думалі, що паляк зійде ў калідор. Меблі не були складені ў сусідній кімнаті, і це заважало. Він сам зупинив крісло, кинуте Ковальським, однією рукою ў грудзях, і це було боляче. «Кривавий паляк», — падумаўшы він, — дурні ў галаўнога офісі не сказалі, який він.
  
  Праз п'ятнадцять хвилин дві некаторы час швидкої допомоги Citroen вилетіли на дарогу за кварталам, і під'їхав лікар. Він п'яць хвилин розглядав Ковальського. Нарешті він відтягнув непритомного за рукаў і зробив йому ін'єкцію. Колі двоє носіїв разам із палякам похитувались да ліфта, лікар обернувся да пораненого корсиканця, який злісно дивився на нього з калюжі крові біля стіни.
  
  Він відірвав рукі чоловіка від свого коліна, зірнуўшы і свиснув.
  
  'Правільна. Морфій і лікарня. Я збираюся каці тобі нокаутуючий ўдар. Я тут нічога не можу зробити. У будзь-якому разі, mon petit , твая кар'єра ў цій лінії закінчена.
  
  Геріні відповів йому параю нецензурних слів, калі голка ввійшла всередину.
  
  Віссарт сидів, піднявши рукі на галаву, з приголомшеним виразом обличчя. Капетті вже випростався, прихилившись да стіни, від якого йому блювало. Двоє колег схопили його під пахви і, шкутильгаючи, вивели з кватэры ў калідор. Лідер допоміг Віссарту підвестися, калі насілкі з другої некаторы час швидкої допомоги виносили нерухому форму Геріні.
  
  Вийшовши ў коридорі, ватажок шістки востаннє зірнуўшы на спустошену кімнату. Лікар стояв біля нього.
  
  «Частий безлад, гейн ?» сказаўшы лікар.
  
  «Місцевий офіс це може ачысціць», — сказаўшы лідер. «Це їхня клята кватэра».
  
  З цими словамі він зачинив двері. Двері кватэр 22 і 24 також були відчинені, алё внутрішні приміщення залишилися недоторканими. Він закрив обидві двері.
  
  «Немає сусідів?» запитав лікар.
  
  «Немає сусідів, — сказаўшы корсиканець, — мі зайняли увесь па-над».
  
  Попереду лікаря він допоміг ўсё шчэ ошелешеному Віссарту спуститися сходамі да машын, що чекали.
  
  Дванадцять часоў таму, після швидкої поїздки Францією, Ковальський лежав на ліжечку ў камері під фортечними казармамі за Парыжам. У кімнаті були неминучі побілені стіни, заплямовані й затхлі, як у всіх тюремних камерах, з подряпаними тут і там непристойними словамі чы малітваю. Було гарячая й тісно, пахла карболовою кислотою, потым і сечею. Паляк лежав обличчям догори на вузькому залізному ліжку, ніжки якого були встромлені ў бетонну підлогу. Окрім бісквітного матраца тая згорнутої під ковдри галавою, іншої білизни ў ліжечку не було. Двома важкими шкіряними ременями кріпилися його шчыкалаткі, шчэ двома — стегна й зап'ястки. Адзін ремінь притискав його грудзей. Він усе шчэ без яе рэлізу свідомості, алё дихав глибоко й нерівно.
  
  Обличчя було очищене від крові, вухо тая скальп зашиті. Зламаний ніс накривав гіпсом, а крізь відкритий рот, з якого хрыпла дихало, виднілися абрубкі двох вибитих передніх зубів. Решта обличчя булай ў сильних синцях.
  
  Під густою циновкою чорнага волосся, що вкривала грудзей, плечі й живіт, можна було лише помітити інші сині синці, наслідки кулаків, чобіт і кошів. Праве зап'ястя було моцна забинтоване тая заклеєне скотчам.
  
  Чоловік у білому халаті закінчив огляд, випростався й поклав стетоскоп ў сумку. Він повернувся й кіўнуўшы на чоловіка позаду, який постукав у двері. Він відчинився, і смуроду вийшли на вулицю. Двері відкинулися, і тюремник підсунув два величезні сталеві ґрати.
  
  — Чим ві його вдарили, експресом? — запитав лікар, калі смуроду йшли калідорам.
  
  «Для цього знадобилося шість чоловік», — відповів палкоўнік Ралан.
  
  «Ну, смуроду дабро попрацювали. Смуроду ледь не ўбілі його. Якби він не яе рэлізу збудований як бік, смуроду б зробили».
  
  — Це яе рэлізу єдиний спосіб, — відповів палкоўнік. «Він загубіўшы трьох моїх людзей».
  
  «Мабуть, це булай справжня бійка».
  
  'Це було. Тепер, яка шкода?
  
  «Проста кажучи: можливий пералом правага зап'ястя — я не зміг зробити рэнтген, пам ' ятаю, — плюс розірване ліве вухо, скальп і зламаний ніс. Численні порізи тая синці, невялікая внутрішня кровотеча, яка може нагоды гіршою тая вбити його, або може прайсці сама па собі. Він насолоджується цім, що можна було б назвати груба міцним здоров'ям - або він насолоджувався. Мене хвилює галава. Струс мозку ў парадку, лёгкі чы важкий, сказати няпроста. Жодних ознак пералому чэрапа, хоча це не було вінаваць вашых людзей. У нього проста чэрап, як цвёрдая слонова кістка. Алё струс мозку може погіршитися, якщо його не залишити ў спокої».
  
  — Мені потрібно поставити йому певні запитання, — зауважив палкоўнік, розглядаючи кінчик розжареної сигарети. Тюремна клініка лікаря ляжала ў адзін бік, а схадзі, що вялі на першы паверх, у інший. Обидва чоловіки зупинилися. Лікар з відразою зірнуўшы на начальніка Служби дій.
  
  — Це ў'явіць язниця, — ціха сказаўшы він. — Гаразд, це для порушників безпеки дзяржавы. Алё я ўсё шчэ тюремний лікар. У інших місцях цієї ў'явіць язниці тыя, що я кажу пра здоров'я ў'явіць язнів, стосується. Той калідор. . .' він кіўнуўшы галавою назад у той бік, звідки смуроду прийшли. . . 'це ваш запас. Мені дуже зрозуміло растлумачылі, що тыя, що відбувається там, не стосується менш, і я не маю на це права голасу. Але я скажу вось що; якщо ві почнете «допитувати» цю людину да таго, як вона одужає, за допомогою вашых методів, вона або помре, або табары шаленим божевільним».
  
  Палкоўнік Ралан вислухав гірке передбачення лікаря, не поворухнувши жодним м'язом.
  
  'Як довго?' запитав він.
  
  Лікар знизав плечима: «Неможливо сказати». Він може прыйсці да тями заўтра, а можа й не праз кілька днів. Навіть якщо він це зробить, він не буде придатним для допиту - тобто придатним за табарам здоров'я - щонайменше два тижні. Принаймні. Тобто, якщо струс мозку лёгкі».
  
  — Є певні наркотыкі, — пробурмотів палкоўнік.
  
  «Так, є. І я не маю наміру їх призначати. Можливо, ві зможете їх отримати, напеўна зможете. Але не від мене. У будзь-якому випадку, ніщо, шчо він міг бі вам зараз сказати, не мала б жодного сенсо. Напеўна, це була б тарабаршчыну. Його розум переплутаний. Може зрозуміло, може ні. Алё якщо це станеться, це має відбутися у свій гадзіну. Наркотыкі, що ламають розум, зараз проста породять ідіота, який ні вам, ні комусь шчэ не потрібний. Ймовірно, міне тиждень, перш ніж він трісне повікою. Вам проста доведеться почекати».
  
  З цими словамі він розвернувся на абцасах і пішов назад да своєї клініки.
  
  Алё лікар помилився. Ковальський відкрив очі праз тры дні, 10 серпня, і таго ж дня провів сваю першу й єдину зустріч зі слідчими.
  
  Тры дні після повернення з Брусэля Шакал провів останні рыскі ў підготовці да своєї майбутньої місії у Франції.
  
  З новим водійським посвідченням на ім'я Олександр Джэймса Квентіна Дагана ў кишені він пішов да Fanum House, штаб-кватэры Автомобільної асоціації, і отримав міжнародне водійське посвідчення на тыя саме ім'я.
  
  Він купіўшы відповідну серію шкіряних валіз у магазині сэканд-хэнд, що спеціалізується на туристичних таварах. У адну він спакував одяг, який у разі спажывецкі міг бі замаскувати його під пастара Пяра Єнсена з Капенгагена. Перад пакуванням він переніс ярлики датського виробника з трьох звичайних сорочок, які він купіўшы ў Копенгагені, на канцелярську кашулю, сабачы комір і чорний нагруднік, які він купіўшы ў Лондоні, пры цьому видаливши ярлики англійського виробника. Цей одяг приєднався да взуття, шкарпеток, нижньої білизни тая вугільно-сірого світлого касцюма, який аднаго дня може скласти вобраз пастара Дженсен. У цю ж валізу потрапив одяг американського студэнта Марті Шульберга, кросівки, шкарпетки, джинси, талстоўцы тая вітрівка.
  
  Розрізавши підкладку валізи, він уставіўшы між двома шарамі шкіри, які станавіліся жорсткі сторони футарала, паспорти двох іноземців, якими він, можливо, каліся забажав бі нагоды. Останніми доповненнями да цього скрыні з одягом були датська кніга пра французькі собори, два набори окулярів, адзін для датчаніна, інший для американця, два різні набори кольорових контактних лінз, ретельно загорнуті ў цигарковий папір, і препарати для фарбування волосся.
  
  У другий скрыню потрапили туфлі, шкарпетки, кашуля тая штани французького виробництва тая дызайне, які він купіўшы на паризькому блошиному ринку, а також шынель да шчыкалаткі тая чорний бярэ. У аснову цієї справи він вклав фальшиві документи француза середнього віку Андрэ Мартэна. Цей футляр залишився частково порожнім, оскільки незабаром у ньому також мав бі поміститися шэраг вузьких сталевих трубак, у яких містилася поўны снайперська гвинтівка тая боєприпаси.
  
  Третя, трохі менша, валіза булай набіта прамовамі Олександр Дагана: туфлямі, шкарпетками, нижньою білизною, кашулі, краватками, носовичками тая трьома елегантними касцюмамі. У підкладці цієї валізи було кілька тонкіх пачок десятифунтових купюр вартістю у тисячу фунтів, які він зняв зі свого прыватнага банківського рахунку після повернення з Брусэля.
  
  Кожен із цих ящиків яе рэлізу ретельно замкнений, а ключі перенесені да його асабістамі бірулькі. Голубино-сірий касцюм пачысцілі й відпрасували, а потім залишили висіти ў стінній шафі його кватэры. У нагрудній кишені були його пашпарт, водійські правы, міжнародні правы тая тэчка зі сотняю фунтів готівкою.
  
  Да останньої частини його багажу, акуратного футарала, потрапили приладдя для гоління, піжама, губка й ручнік, і останні речі в його пакупак — лёгкі джгут з тонка зшитої стрічки, двофунтовий мішок паризького гіпсу. , кілька рулонів бинтів із вялікага ворс, півдюжини рулонів ліпкага пластиру, тры пачкі вати тая пару міцних ножиць із тупими, алё потужними лезами. Дзяржальня їздила як ручна поклажа, оскільки він паказаўшы, що під гадзіну проходження митниці ў будзь-якому аеропорту кейс для аташе зазвичай не яе рэлізу прадметам багажу, який офіцер митниці вибирав для довільного прохання відкрити.
  
  Закінчивши пакупкі тая зібравши речі, він дійшов да кінця свого планування. Він сподівався, що маскування пастара Дженсен тая Марті Шульберга було лише запобіжною тактикою, яка, ймовірно, ніколи не буде використана, якщо тільки щось не піде не так, і асобу Олександр Дагана доведеться розкрити. Асоба Андрэ Мартіна булай життєво важливою для його плане, і цілком можливо, що двоє інших ніколи не знадобляться. У такім випадку ўсю валізу можна було б залишити ў камері схову після завершення роботи. Навіть тоді, міркував він, йому може знадобитися хтось із іх для втечі. Андрэ Мартін і пістолет також можна було залишити після завершення роботи, оскільки вони йому більше не знадобляться. Ў'явіць їхавши да Франції з трьома валізами тая валізою, він прыкінуўшы, що вийде з однією валізою тая ручною поклажею, звичайно не більше.
  
  Виконавши це завдання, він почав чекати на два аркуші паперу, які повинні були відправити його ў дарогу. Адным з іх яе рэлізу нумар тэлефона ў Парижі, за яким можна було надати йому інформацію пра точний табар готовності сіл безпеки, які оточують прэзідэнта Франції. Іншим було письмове повідомлення пана Майєра з Цюріха пра тыя, що на його номерний банківський рахунок було покладено двісті п'ятдесят тисяч доларів.
  
  Чекаючи на іх, він правёўшы гадзіну, вправляючись ходзіць па своїй квартирі, відавочна кульгаючи. Протяг двох днів він переконався, що кульгає досить реалістично, щоб будь-який спостерігач не міг помітити, що у нього не було зламаної шчыкалаткі чы ногі.
  
  Першы ліст, якого він чекав, прийшов вранці 9 серпня. Це яе рэлізу канверт із поштовим штэмпелем у Римі тая містив повідомлення: «З вашым сябрам можна гэтай язатися за нумарам МОЛИТОР 5901. Представтеся словамі «Ici Chacal». Відповідь буде "Ici Valmy". Удачі.'
  
  Лише вранці 11 чысла надійшов ліст із Цюріха. Він відверто посміхнувся, прачытаўшы підтвердження таго, що, хоч бі як стала, за умови, шчо він залишиться жывым, він залишиться заможною людиною да кінця свого життя. Якби його майбутня операція пройшла успішно, він яе рэлізу бі шчэ багатшим. Він не сумнівався, що йому це вдасться. Нічога не було залишено напризволяще.
  
  Решту таго ранку він провів, бронюючи па тэлефоне авіаквитки, і призначив відліт на наступний ранак, 12 серпня.
  
  У підвалі панувала тиша, за винятком гуку дихання, важкого, алё контрольованого від п'ятьох чоловіків за сталом, хрипкого брязкання від чоловіка, прив'язаного да важкого дубовага стільця перад ім. Не можна було сказати ні наскільки вялікі яе рэлізу льох, ні якого кольору були стіни. У всьому місці булай лише адна калюжа світла, яка оточувала дубовий стілець і ў'явіць язня. Це булай звичайна настільна лямпа, якою часта користуються для читання, алё її лямпачка булай великої потужності тая яскравості, додаючи неймовірного цяпла підвалу. Лямпу прикріпили да лівого краі стала, а регульований абажур павярнулі так, щоб вона світила прама на стілець за шість футів від нього.
  
  Частина кола світла прокотилася па забрудненій деревині стала, освітлюючи то тут, то там кінчики пальців, руку й зап'ястя, обрізану цыгарэту, що спускала уверх тонку цівку блакітных дзіму.
  
  Світло було настільки яскравим, що решта підвалу булай ў темряві. Тулуби й плечі п'ятьох чоловіків, які стаялі за сталом у шэраг, були непомітні для ў'явіць язня. Єдиний спосіб, яким він міг побачити ціхі, хто запитував, — це залишити стілець і відійти вбік, щоб непряме світло від світла виділяло їхні силуети.
  
  Цього він не міг зробити. М'які ремінці міцно притискали його шчыкалаткі да ніжок стільця. Від кожної з цих ніжок, передньої тая задньої, да підлоги було прикручено L-подібний сталевий кранштэйны. Стілець мав підлокітники, і зап'ястки ў'явіць язня були прикріплені да іх м'якими ременями. Інший ремінь праходзіць навколо його талії, а третій — навколо масивних волохатих грудзей. Підкладка скурнага булай змочена потым.
  
  Крім спокійних рук, верх стала яе рэлізу майже голий. Його єдиною іншою прикрасою булай щілина, облямована латунню тая пазначана лічбамі в е аднаго баку. З щілини стирчала вузька латунна ручка з бакелітовою ручкою на вершині, яку можна було рухати назад і наперад угору тая ўніз па щілині. Крім цього яе рэлізу простий вимикач. Права рука чоловіка на кінці стала недбало ляжала біля пульта керування. Маленькі чорні валасінкі повзли па тильній стороні долоні.
  
  Два дроти запалі під стіл, адзін від вимикача, інший від рэгулятара струму, да маленькага електричного трансфарматара, що лежав на підлозі біля ніг людини. Звідси міцніший прогумований чорний кабель вів да великої разеткі ў стіні позаду група.
  
  У дальньому кутку підвалу позаду запитувачів за дерев'яним сталом сидів адзін чоловік, обличчям да стіни. Маленьке зелене світло виходило від увімкненого індикатора магнітофона перад ім, хоча котушки були нерухомі.
  
  Окрім дихання, тиша підвалу булай майже відчутною. Усі чоловіки були у кашулях, скронь загорнутих і мокрих від поту. Пах яе рэлізу нищівний, сморід поту, металу, затхлага дзіму тая людської блювотини. Навіть останній, досить гострий, яе рэлізу пересилений шчэ сильнішим, безпомилковим пахам страху й болю.
  
  Нарешті загаварыўшы чоловік у центрі. Голас яе рэлізу цивілізованим, ніжним, умовляючим.
  
  ' Ecoute, mon p'tit Viktor . Ві нам розкажете. Можливо, не зараз. Алё зрештою. Ці хоробрий чоловік. Мі це знаємо. Мі вас вітаємо. Алё навіть ці не зможеш довго протриматися. Так чому б нам не сказати? Ві думаєте, палкоўнік Радэн заборонив бі вам, якби він яе рэлізу тут. Він бі пакараўшы тобі розповісти нам. Він знає пра ці речі. Він сказаўшы бі нам сам, щоб позбавити вас більше дыскамфорту. Самі знаєте, смуроду завжди у кінці розмовляють. N'est-ce pas, Вікторе ? Ві бачили, як смуроду розмовляють, га ? Ніхто не може продовжувати і продовжувати. Тое чому б не за раз, гейн ? Потім знову ў ліжко. І спати, і спати, і спати. Вам ніхто не заважатиме. . .'
  
  Чоловік у кріслі підняв да світла пошарпане, блискуче від поту обличчя. Очі були заплющені — чы той від вялікіх синіх синців, нанесених нагамі корсиканців ў Марселі, чы від світла — не можна було сказати. Обличчя деякий гадзіну дивилося на стіл і темряву перад ім, рот відкрився і намагався заговорити. З'елі явився невеликий кавалак блювоти тая пацякла ўніз па матовій грудній клітці да калюжі блювоти на його колінах. Галава відкинулася таму, поки підборіддя знову не торкнулося грудзей. Колі це стала, кошлате волосся у відповідь похитнулося з боку на бік. Знову почувся голас із-за стала.
  
  ' Вікторе, ecoute-moi . Ці важка людина. Мі всі це знаємо. Мі всі це визнаємо. Ві вже пабілі рэкорд. Алё навіть ці не можаш продовжувати. Алё можемо, Вікторе, можемо. Калі нам доведеться, мі збережемо вас живими тая свідомими протяг кількох днів, тижнів. Ні міласцівага забуття, як у давні часи. Адзін сучасний технічний. Є наркотыкі, tu sais . Третій ступінь закінчено, можливо, знік назавжди. Так чому б не поговорити. Ми розуміємо, бачиш. Ми знаємо пра біль. Алё маленькі крабы, смуроду цього не розуміють. Смуроду проста не розуміють, Вікторе. Смуроду проста продовжуються і продовжуються. . . Хочеш розповісти, Вікторе? Що вони роблять у готелі ў Римі? Чого смуроду чекають?»
  
  Притулившись да грудзей, вялікая галава повільно хиталася з боку на бік. Здавалося, ніби заплющені очі розглядали спочатку аднаго, а потім іншага маленькіх мідних крабів, що стискали соску, або аднаго більшого, чиї зазубрені зуби обрізали обидві сторони галоўкі пеніса.
  
  Рукі чоловіка, який говорив, ляжалі перад ім у калюжі світла, тонкі, білі, сповнені спокою. Він почекав шчэ кілька хвилин. Адна з білих рук відокремилася від іншої, вялікі палець втиснувся ў долоню, чотири пальці шырока розставлені, і лягла на стіл.
  
  На дальньому кінці рука чоловіка біля електричного вимикача пересунула латунну ручку уверх па шкалі від цифри два да цифри чотири, а потім ўзяла перемикач між пальцями тая вялікім пальцам.
  
  Рука, яка стаяла далі вздовж дерев'яної верхівки, відвела розчепірені пальці, підняла вказівний палець у повітря, а потім накіравала кінчик пальця ўніз ў всесвітньому сигналі «Йди». Увімкнувся електричний вимикач.
  
  Маленькі металеві крабы, прикріплені да чоловіка ў кріслі тая з'елі єднані дротами з вимикачем, здавалося, ажылі з лёгкім дзижчанням. У тиші величезна фігура ў кріслі піднялася, начы левітацією, підштовхувана невидимою рукою ў попереку. Ногі й зап'ястки випиналися назовні на ремінцях, аж поки не здавалося, що навіть із підкладкою шкіра має чітко прорізати плоць і кістку. Очі, з медичної пункту зору нездатні чітко бачити крізь роздуту м'ясо навколо іх, кінулі виклик медицині й почали випилюватися назовні, дивлячись у адным багатым доме. Рот яе рэлізу відкритий, ніби від несподіванки, і мінула півсекунди, перш ніж демонічний крык вирвався з легенів. Колі воно ўсё-ткі прийшло, воно тривало і тривало, і тривало. . .
  
  Віктор Ковальський зламався аб 4.10 пополудні і запрацював магнітофон.
  
  Колі він почав говорити, або, точніше, незв'язна буркотіти між скигленням і піскам, спокійний голас чоловіка ў центрі пронизливо пронизував мелодії.
  
  — Чому смуроду там, Вікторе? . . у таго готелі. . . Радэн, Монклер і Кассон. . . чого смуроду баяцца. . . дэ смуроду були Вікторе. . . каго смуроду бачили. . . чому смуроду нікого не бачать, Вікторе. . . розкажи, Вікторе. . . чому Рым. . . перад Рымам. . . чому Відень, Віктор . . . дэ ў Відні. . . який готель. . . навіщо смуроду там були, Вікторе . . .?'
  
  Праз п'ятдесят хвилин Ковальський нарешті замовк, його останні блукання, колі він почав рэцыдыў, записували на плівку, докі смуроду не припинилися. Голас за сталом продовжував м'якше шчэ кілька хвилин, поки не стала ясна, що відповідей більше не буде. Потім чоловік у центрі віддав наказ своїм підлеглим, і засідання закінчилося.
  
  Магнітофонний запис було знято з котушки і на швидкісній машині памчала з підвалу під фортецею на околиці Парыжа тая ў офіси Служби Дії.
  
  Яскравий полудзень, який цілий дзень зігрівав привітні паризькі тротуари, знік у золотих сутінках, а пра дев'ятій увімкнулися вуличні ліхтарі. Уздовж берага Сенцы, як завжди літніми начамі, подружжя прогулювалися, рука аб руку, повільно, начы впиваючись віна сутінків, любові тая молодості, яка ніколи, як бі смуроду не намагалися, вже ніколи не будзе такою, як раніше. Кафэ з відкритими фасадамі вздовж вадзі вирували балаканиною тая брязканням келихів, вітаннями й удаваними пратэстамі, лайкамі й компліментами, вибаченнями й пропускамі, які складають розмову французів і магію річки Сенцы серпневого вечора. . Навіть туристів майже пробачили за тыя, що вони були там і прынеслі з сабою свої долари.
  
  У маленькаму кабінеті біля Porte des Lilas необережність не пранікала. Троє чоловіків сиділи навколо магнітофона, який повільно обертався на столі. Пізно завалачы і ввечері смуроду працювали. Адзін чоловік керував перемикачами, безперервно перемикаючи котушки на «відтворення» або «перемотування», а потім знову «відтворення» за вказівкою іншага. У цього чоловіка на голові були навушники, зосереджено насуплені бровы, він намагався розібрати значущі словы з нагромадження звуків, що долинали праз тэлефоні. Цыгарэта, затиснута між його вуснамі, синій дзім, який піднімався уверх, змушував його очі сльозитися, він жестів пальцями аператару, колі хотів знову почути уривок. Іноді він прослуховував десятисекундний уривок півдюжини разів, перш ніж кивнути аператару, щоб той почекав. Потім він диктував останній уривок промови.
  
  Третій чоловік, молодший бландын, сидів за друкарською машинкою і чекав не выканае загаду. Харчавання, які ставілі ў підвалі під фортецею, були лёгкімі для розуміння, гучалі чітко й дакладна праз навушники. Відповіді були більш розрізненими. Друкарка пісала стенограму, як інтерв'ю, запитання завжди з новага парадку і починалися з літери Q. Відповіді були на наступному рядку, починаючи з літери R. Смуроду були розділеними, передбачаючи використання великої кількості крапок, дэ сэнс повністю розпався.
  
  Калі смуроду закінчили, було близько дванадцятої години ночі. Незважаючи на відчинене вікно, повітря було синє від дзіму й тхло пороховим складам.
  
  Троє чоловіків піднялися напружені й стомлені. Кожен потягнувся па-своєму, щоб розплутати згорнуті й болі м'язи. Адзін із трьох потягнувся да тэлефоне, папрасіўшы зовнішню лінію й набраўшы нумар. Чоловік із навушниками зняв їх і знову наматаўшы стрічку на оригінальну котушку. Друкарка вийняла зі своєї некаторы час останні аркуші, вийняла з-поміж іх вуглеці й почала розкладати окремі стоси паперу на набори зізнань ў парадку сторінок. Верхній набір піде палкоўніку Роллану, другий — на файлы, а третій — на мімеограф, щоб зробити додаткові копії для начальників відділів і розповсюдити їх, якщо Ралан вважатиме за потрібне.
  
  Дзвінок надійшов да палкоўніка Роллана ў ресторані, дэ він обідав із сябрамі. Як завжди, елегантний на вигляд дзяржаўнай службовець-халасцяк яе рэлізу дотепним і галантним, і його компліменти присутнім жінкам були дуже вдячні, калі не їхнім чоловікам. Колі офіціант викликав його да тэлефоне, він вибачився і пішов. Тэлефон лежав на стійці. Палкоўнік сказаўшы проста «Ралан» і зачекав, поки його аператыўнік на іншому кінці прадставіцца.
  
  Потім Ралан зробив тыя саме, ввівши ў першы речення своєї розмови правильне заздалегідь сформульоване слова. Слухач дізнався б, шчо він отримав інформацію пра тыя, що його автомобіль, який яе рэлізу на ремонті, відремонтовано, і його можна забрати, калі буде зручно палкоўніку. Палкоўнік Ралан подякував своєму інформатору й повернувся да стала. За п'яць хвилин він виправдовувався ввічливістю, пояснюючи, що вранці на нього чекає важкий дзень і він вінаваты виспатися. Дзесяць хвилин таму він яе рэлізу сам у своїй машині, мчачи ўсё шчэ людними вулицями міста да тихішого кварталу Порт-дэ-Лілас. Він прийшов да свого офісу невдовзі аб першій годині ночі, зняв свій бездоганний темний піджак, замовив каву ў нічного персаналу тая подзвонив своєму помічнику.
  
  Верхні копія зізнання Ковальського прийшла разам із кавою. Першого разу він швідка прачытаўшы двадцять шість сторінок досьє, намагаючись зрозуміти сутнасць таго, що говорив божевільний легіонер. Щось посередині привернуло його увагу, змусивши насупитися, алё він без паузи дачытаўшы да кінця.
  
  Його аднаго читання було повільнішим, обережнішим, зосереджуючись на скурнаму абзаці. Втретє він узяўшы чорний фламастар із латка перад промокашкою й прачытаўшы шчэ повільніше, проводячи товстою чорною лінією чорнилом словы й уривки, що стосувалися Сільві, Люка щось, Індо-Кітай, Алжыр, Джоджо, Ковач, корсиканські виродки, Легіон. Усе це він розумів, і смуроду його не цікавили.
  
  Значна частина поневірянь стосувалася Сільві, частково – жінки на ім'я Жюлі, що нічога не значыла для Роллана. Якби ўсе це було видалено, зізнання займало б не більше шасці сторінок. З решти уривків він намагався знайти якийсь сэнс. Яе Рэлізу Рым. Тры лідери були у Римі. Ну, він усё адно це ведаючы. Алё чому? Це харчавання ставілі вісім разів. Загалом відповідь скурнага разу булай однаковою. Смуроду не хотіли, щоб їх викрали, як Аргуд у лютому. Цілком прыродна, падумаўшы Ралан. Чы тоді він марнував гадзіну на ўсю операцію Ковальських? Було одне слова, яке легіонер згадав двічі, точніше двічі пробурмотів, відповідаючи на ці вісім однакових запитань. Слова було «сакрэтна». Як прикметник? У їхній присутності ў Римі не було нічога таємного. Або як іменник. Який сакрэт?
  
  Ралан удесяте пройшов да кінця, потім знову повернувся да початку. Троє членів ОАД були у Римі. Смуроду були там, бо не хотіли, щоб їх викрали. Смуроду не хотіли, щоб їх викрали, бо володіли сакрэтам.
  
  Ралан іронічно посміхнувся. Він ведаючы краще за генерала Гібо, що Радэн не втече ў укриття, бо яе рэлізу наляканий.
  
  Отже, смуроду ведалі сакрэт? Який сакрэт? Здавалося, це ўсё пахадзіць від чогось ў Відні. Тричі згадувалося слова Відень, алё спочатку Ралан падумаўшы, що це, мабуть, місто під назвою Ў'явіць єн, що лежить за двадцять міль на південь від Ліона. Алё, можливо, це булай австрійська сталіца, а не французьке провінційне містечко.
  
  Смуроду малі зустріч ў Відні. Потім смуроду поїхали да Рыму і знайшли притулок від можливості бути викраденими тая допитованими, поки не розкриють таємницю. Таємниця має бути з Відня.
  
  Минали години, а також незліченні кубкі кави. Купа недоїдків у попільничці від раковини расла. Перш ніж тонкая лінія більш блідо-сірого почала вкривати жахливі промислові передмістя, що ляжаць на схід від бульвары Мортьє, палкоўнік Ралан ведаючы, шчо він на щось натрапив.
  
  Там бракувало частин. Невже смуроду справді зникли безвісти, зникли назавжди, відколи аб третій ранку ў тэлефонным дзвінку було сказана, що Ковальського більше ніколи не допитають, бо він мёртвы? Або смуроду були сховані десь у переплутаному тексті, який виривався з божевільного мозку, колі останній запас сіл вичерпався?
  
  Праваю рукою Ралан почав записувати шматочки пазла, яким, здавалося, не було місця. Клейст, чоловік на ім'я Клейст. Ковальський, будучы палякам, правільна вимовив це слова, і Ралан, ведаючы трохі німецької шчэ з часів війни, запісаўшы його правільна, хоча французький переписувач напісаўшы його няправільна. Або це булай людина? Можливо, місце? Він подзвонив у комутатор і папрасіўшы знайти у віденському тэлефонным довіднику людину або місце на ім'я Кляйст. Відповідь повернулася праз дзесяць хвилин. У Відні було дві калоніі Клейстів, усі приватні асобіны, і два заклади з такою назвою: початкова школа імені Евальда Клейста для хлопчиків і пансіонат Клейст на Брукнерале. Ралан зазначив обидва, алё підкреслив пансіонат Кляйста. Потім він читав далі.
  
  Було декілька згадок пра іноземця, да якого Ковальський, здавалося, мав змішані почуття. Іноді він використовував слова бон , що означає добры, щоб позначити цю людину; у інший гадзіну він називав його фашер , набридливим або дратівливим тыпам. Невдовзі після 5 ранку палкоўнік Ралан паслаўшы за касетою тая магнітофоном і провів наступну часіну, прослуховуючи їх. Колі він нарешті вимкнув машыну, то ціха й люта вилаявся сам собі. Ўзяўшы тонке пяро, він зробив кілька змін у переписаному тексті.
  
  Ковальський назваўшы іноземця не бон , а «бландына». І слова, яке лунало з розірваних вуснаў, як написане фашер , насправді було faucheur , тобто вбивця.
  
  Відтоді завдання з'елі єднати туманне значення Ковальського стала лёгкім. Слова «шакал», яке було викреслено скрізь, дэ воно зустрічалося, оскільки Ралан уважав, що такім спосабам Ковальський образив людзей, які полювали на нього й катували, набуло новага значення. Це стала кодовим ім'ям вбивці зі світлим волоссям, який яе рэлізу іноземцем і якого троє керівників OAS зустріли ў пансіонаті Кляйста ў Відні за кілька днів да таго, як смуроду переховувалися ў Римі.
  
  Тепер Ралан міг бі самостійно з'елі ясувати прычыну хвилі пограбувань банків і коштовностей, яка сколихнула Францію за попередні вісім тижнів. Бландын, кім бі він не яе рэлізу, хотів грошаў, щоб виконати робату для OAS. У світі булай лише адна робата, яка магла приносити такі гроші. Бландзіна не викликали для врегулювання бандитської бійки.
  
  Аб сьомій ранку Ралан зателефонував у сваю кімнату гэтай язку і пакараўшы аператару нічного чергування надіслати миттєве повідомлення да офісу SDECE у Відні, яке переважало міжвідомчий пратакол, згідно з яким Відень входив да маєтку R. 3 Західної Європи. Потім він викликав усі копії зізнань Ковальських і замкнуўшы їх у своєму сейфі. Нарешті він сів, щоб написати звіт, якому ў яе рэлізу лише адзін одержувач і яе рэлізу загаловак «лише для вашых вачэй».
  
  Він ретельно писав від рукі, коратка описуючи операцію, яку він особисто здійснив з власної ініціативи для захоплення Ковальського; пов'язане з поверненням екслегіонера да Марсэля, спокушеним хитрістю або помилковим переконанням, що хтось із його близьких хворий у лікарні, захоплення агентамі служби дій, кароткая згадка для пратаколу, що чоловіка допитували агенти службу, і зробив спотворене зізнання. Він відчував сабе зобов'язаним включити відверту заявіў пра тыя, що, чинячи опір арешту, екслегіонер покалічив двох агентів, алё також завдав собі достатньо шкоди, намагаючись покінчити життя самогубством, що да таго моманту, як він яе рэлізу подоланий, єдиним можливим виходом булай госпіталізація. Саме тут, зі свого хворого ліжка, він зробив сваю сповідь.
  
  Решта доповіді, яка станавіўся основну частину, стосувалася самага зізнання тая його інтерпретації Ролланом. Закінчивши це, він на мить зупинився, оглядаючи дахі, які тепер були позолочені ранковим сонцем, яке пранікала зі сходу. Ралан мав репутацію, оскільки він дабро ведаючы, шчо він ніколи не перебільшував своїх аргументів і не перебільшував харчавання. Він ретельно склав свій останній абзац.
  
  «На момант написання ліста ўсё шчэ тривають розслідування з метою встановлення підтверджуючих доказів цієї змови. Аднак у випадку, калі ці запити вкажуть, що вищезазначене є праўдаю, апісана глухімі зычнымі ў канцы змова, на мій погляд, є найнебезпечнішою єдиною концепцією, яку маглі придумати терористи, щоб поставити під загрозу життя прэзідэнта Франції. Якщо змова існує, як апісана, і калі вбивця іноземного походження, відомий лише під кодовим ім'ям Шакал, яе рэлізу залучений да цього замаху на життя прэзідэнта, і навіть зараз готує свої плани вчинення злочину, це мій обов'язок повідомити вам, що, на маю думку, мі зіткнулися з надзвичайною ситуацією».
  
  Найнезвичнішим для нього було тыя, що палкоўнік Ралан сам надрукував останню чыста копію звіту, запячатаў його ў конверті своєю особистою печаткою, адресував і паставіўшы на ньому найвищий рівень секретності секретної служби. Нарешті він спаліўшы аркуші дурниці, на яких писав від рукі, і змив попіл у корак маленької раковини ў шафці у кутку свайго кабінету.
  
  Колі він закінчив, він умив рукі й обличчя. Висушуючи їх, він зірнуўшы ў дзеркало над умивальником. Обличчя, яке дивилося на нього, як він сумно зізнався, втратило сваю красу. Худорляве обличчя, яке було такім хвацкім у молодості й такім привабливим для жінок у зрілості, починало виглядати втомленим і напруженим у середньому віці. Забагато досвіду, забагато знань пра глибини звірства, да яких може впасти людина, колі вунь, кажа, бореться за своє виживання проти своїх ближніх, і занадто багато інтриг і подвійних хитрощів, посилаючи людзей помирати чы вбивати, кричати ў підвалах або щоб змусити інших людзей кричати ў підвалах, постарів галаву Служби дій далёка за його п'ятдесят чотири рокі. Збоку від носа і за кутиками рота були дві лінії, які, якби смуроду сталі довшими, перасталі б розрізнятися, а були б проста сільськогосподарськими. Здавалося, під очима назавжди осіли дві темні плями, а елегантна сивина бакенбардів біліла, не сріблячи.
  
  «Наприкінці цього року, — сказаўшы він собі, — я справді збираюся вийти з цього рекету». Обличчя дивилося на нього виснаженим. Недовіра чы проста відставка? Можливо, обличчя це ведала краще, ніж розум. Праз певну кількість років виходу вже не було. Адзін яе рэлізу цім, кім яе рэлізу да кінця своїх днів. Від Апору да поліції безпеки, потім SDECE і, нарешті, Служба Дії. Скільки людзей і скільки крові за всі ці рокі? — запитав він обличчя ў дзеркалі. І ўсё для Франції. І яке, у біса, діло да Франції? А обличчя дивилося з дзеркала й нічога не казала. Бо обидва ведалі відповідь.
  
  Палкоўнік Ралан викликав дыспетчара матацыкла, щоб той особисто доповів йому у його кабінеті. Він також замовив яєчню, булачкі з маслам і шчэ каву, алё цього разу вялікую кубак кави з малаком і аспірин супраць галаўнога болю. Він перадаўшы пакунок зі своєю печаткою і даўшы розпорядження вершникові. Доївши яйця тая булачкі, він узяв каву й випив її на підвіконня відчиненого вікна, кут якого виходив на Парыж. Він міг розгледіти праз милі дахів шпилі Нотр-Даму, а ўжо ў спекотному ранковому серпанку, що нависав над Сеною, Ейфелеву вежу далі. Було вже далёка за дев'яту гадзіну ранку 11 серпня, і місто метушилося, мабуть, проклинаючи мотоцикліста ў чорній шкіряній курткі тая завиваючу сірэну, яка гнала сваю машыну крізь автомобіль у напрямку да восьмага акрузе. .
  
  Залежно від таго, чы вдасться відвернути загрозу, описану ў донесенні на стегні цього мотоцикліста, падумаўшы Ралан, вунь, кажа, може повиснути наприкінці року чи ні ў таго, чы матиме він робату, з якої буде піти на пенсію.
  
  
  
  РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
  
  Пізніше таго ранку міністр внутрішніх даведка сидів за своїм сталом і похмуро дивився у вікно на освітлений сонцем круглая двір під ім. У дальньому кінці подвір'я були чудові вароты з каванага заліза, прикрашені на кожній половині гербам Французької Республіки, а за імі – плошчы Бава, кудзі рухається рух транспарту від Фобур Сэнт-Анарэ тая Авеню дэ Маріньї. гукали й кружляли навколо стегон поліцейського, який направляв із їх цэнтру площі.
  
  З двох інших доріг, що вялі на площу, авеню дэ Міромесніль і вулиці дэ Соссе, інші патокі транспарту з'елі являлися за командою поліцейського свістком перетнути площу й зникати на своєму шляху. Здавалося, він жвір п'яць потоків смяротнай паризького руху, як тарэадор грає бика, спокійно, з апломбам, з гідністю тая майстерністю. М. Роджэр Фрэй заздрив йому впорядкованій простоті його завдання, впевненій впевненості, яку він вніс у нього.
  
  Біля воріт міністерства шчэ два жандарми спостерігали за віртуозністю свого колеги ў центрі площі. Смуроду неслі автомати на спінах і дивилися на світ крізь ковані залізні решітки подвійних воріт, захищені від люті потойбіччя, впевнені у своїх місячних заробках, кар'єрі, своєму місці ў цёпламу серпні. сонячне світло. Міністр заздрив і їм, за нехитру прастату їхнього життя тая амбіцій.
  
  Він почув, як позаду нього шелестить сторінка, і павярнуўшы обертовий стілець на спінку свайго стала. Чоловік навпроти стала закрив тэчку й шанобливо поклав її на стіл перад міністром. Двоє чоловіків дивилися адзін на аднаго, тишу порушували лише цокання ормолуського годинника на камінній полиці навпроти дзвярэй і приглушений дорожній рух із площі Бава.
  
  «Ну, що ці думаєш?»
  
  Комісар Жан Дюкре, галава корпуса особистої безпеки прэзідэнта дэ Голя, яе рэлізу адным із найкращих експертів у Франції з усіх харчавання безпеки, асабліва ў таго, що стосується захисту життя окремого від вбивства. Саме таго він залишився на своїй посаді, і саме таго шість відомих змов з метою вбивства прэзідэнта Франції були або невдало виконані, або були ліквідовані на стадії підготовки да таго гадзіне.
  
  — Ралан має рацію, — сказаўшы він нарешті. Його голас яе рэлізу рівним, беземоційним, остаточним. Можливо, він виносив своє судження пра ймовірний майбутній вынік футбольнага матчу. «Калі тыя, шчо він каже, праўда, то змова постацівіць виняткову небезпеку. Уся сістэма картатэкі всіх агенцій безпеки Франції, ціла нерат агентів і агентів, які зараз зберігаються ў ОАД, — усе це даведзена да безсилля перад обличчям іноземця, аўтсайдэра, який працює абсалютна самотньо, без контактів і друзів. І професіонал ў ўгоду. Як каже Ралан, це . . .' він перегорнув останню сторінку звіту начальніка служби дій і прачытаўшы уголос. . . "найнебезпечніша єдина концепція", яку тільки можна собі уявити.
  
  Роджэр Фрэй провів пальці па стриженому як залізо сівому волоссі й знову повернувся да вікна. Він не яе рэлізу людиною, яку лёгка роздратувати, алё він яе рэлізу роздратований вранці 11 серпня. Протяг багатьох років, як відданий послідовник справи Шарля дэ Голя, він створив репутацію суворої людини завдяки інтелекту тая порядності, які прывялі його да крісла міністра. Блискучі блакитні очі, які маглі бути цяпло привабливими або холадна холодними, мужність компактних грудзей і плячэй і гарне безжальне обличчя, яке викликало захоплені паглядзі багатьох жінок, які насолоджуються товариством владних чоловіків, — це було не проста реквізит для виборчої платформи Роджэра Фрея.
  
  У минулі часи, колі голлістам доводилося змагацца за виживання проти американської ворожнечі, британської байдужості, амбіцій Жіро і лютості комуністів, він навчився боротьбі на важкому шляху. Якимось чынам смуроду перамаглі, і двічі за вісімнадцять років чоловік, за яким смуроду стежили, повертався з вигнання тая зречення, щоб зайняти позицію верховної уладзі у Франції. І протяг останніх двох років знову точилася бітва, цього разу проти ціхі саміх людзей, які двічі повертали генерала да уладзі – армії. Шчэ кілька хвилин таму міністр думаў, що застанься боротьба згасає, їхні вороги знову впадають у безсилля тая безпорадний гнів.
  
  Тепер він ведаючы, що це шчэ не кінець. Худорлявий і фанатичний палкоўнік у Римі розробив план, який міг бі зруйнувати ўсю будівлю, організувавши смерць однієї людини. Деякі країни мучацца інститути достатньої стабільності, щоб пережити смерць прэзідэнта чы зречення караля, як це продемонструвала Британія двадцять вісім років таму, а Амерыка продемонструє шчэ да кінця року. Але Роджэр Фрэй яе рэлізу досить дабро обізнаний пра стан інституцій Франції у 1963 році, щоб не маці ілюзій, що смерць його прэзідэнта може бути лише пралогам да путчу тая громадянської війни.
  
  — Ну, — нарешті сказаўшы він, усе шчэ дивлячись у яскраве подвір'я, — треба йому сказати.
  
  Міліціонер не відповів. Однією в е переваг бути техніком було тыя, що ці виконував сваю робату і залишав головні рішення цім, каму за гэта плацілі. Він не мав наміру добровільно бути цім, хто розповідав. Міністр повернувся да нього обличчям.
  
  ' Bien. Мерсі, комісар . Тоді я буду шукати інтерв'ю сьогодні завалачы і повідомлятиму прэзідэнта». Голас яе рэлізу різким і рішучим. Треба було щось зробити. «Мені наўрад чы потрібно просити вас зберігати цілковите мовчання з цього прываду, докі я не встигну пояснити позицію прэзідэнту, і він вирішить, як він хоче, щоб ця справа булай вирішена».
  
  Комісар Дюкре підвівся й пішов, щоб повернутися праз площу й праз сто ярдів дарогаю да воріт Єлисейського палацу. Залишений наодинці, міністр внутрішніх даведка павярнуўшы тэчку проти сабе й знову повільно прачытаўшы її. Він не сумнівався, що оцінка Роллана булай правильною, і згода Дюкре не залишала йому місця для манеўру. Небезпека булай, вона була серйозною, її не можна було уникнути, і прэзідэнт мав шляхты.
  
  Неохоче він натиснув перемикач на домофоні перад сабою і сказаўшы пластиковій решітці, яка одразу ж загуділа на нього: «Дзвоніть мені генеральнаму сакратару Єлисейського двара».
  
  За хвилину задзвонив чырвонае тэлефон біля дамафона. Він підняв його і секунду прислухався.
  
  'М. Foccart, s'il vous plait.' Шчэ адна паўза, а потім пролунав оманливо ціхі голас аднаго з найвпливовіших людзей Франції. Роджэр Фрэй коратка патлумачыўшы, чого він хоче і чому.
  
  — Якомога швидше, Жак. . . Так, я ведаю, що ві повинні перевірити. Я зачекаю. Будзь ласка, передзвоніть мені, як тільки зможете».
  
  Зворотний дзвінок надійшов протяг години. Зустріч призначили на чотири дня таго дня, щойно прэзідэнт закінчить сваю сієсту. На мить міністрові спала на думку заперечити, що тыя, шчо він має на промокашці перад сабою, важливіше за будь-яку сієсту, алё він придушив пратэст. Як і всі ў оточенні Прэзідэнта, він усвідомлював недоцільність перетинати ціхага держслужбовця, який завжди яе рэлізу на вусі Прэзідэнта, і приватну сістэму зберігання інтимної інформації, пра яку боялися більше, ніж ведалі.
  
  Таго дня аб двадцятій четвертій після обіду «Шакал» вийшов із Каннінгема на Керзон-стріт після аднаго з найсмачніших і найдорожчих обідів, які маглі приготувати лондонські спеціалісти з морепродуктів. Зрештою, міркував він, заїжджаючи на Саўт-Одлі-стріт, це, ймовірно, його останній обід ў Лондоні на деякий гадзіну, і він мав привід для святкування.
  
  У тую ж мить із воріт Міністерства внутрішніх даведка Франції на площу Бава виїхав чорний салон DS 19. Поліцейський у центрі площі, попереджений крыкам своїх колег на залізних браме, затримав рух з усіх прилеглих вулиць, а потім різко віддав гонар.
  
  Праз сотню метрів сітроен павярнуўшы да сірого кам'яного порціка перад Єлисейським палацом. Тут також чергові жандарми, попереджені заздалегідь, затримали рух, щоб каці салоне достатньо місця для розвороту, щоб прайсці праз напрочуд вузьку арку. Двоє республіканців Gardes, що стаялі перад своїми сторожовими будкамі з скурнага боку порціка, ляснули рукамі ў білих рукавічках па крамах своїх рушниць на знак честі, і міністр вийшов на передній двір палацу.
  
  Ланцюг, що висів у низькій петлі на внутрішній арці воріт, зупинив машыну, а черговий інспектор дня, адзін із людзей Дюкре, мимохіть зазирнув усередину некаторы час. Він кіўнуўшы ў бік міністра, який кіўнуўшы ў відповідь. За жэстам інспектора ланцюг впав на зямлю, і Citroen хруснув праз нього. Праз сто футів карычневага гравію лежав фасад палацу. Роберт, водій, зупинив машыну праворуч і аб їхав двір проти годинникової стрілки, щоб поставити свого гаспадара біля підніжжя шасці гранітних сходів, що ведуть да ўваходу.
  
  Двері відчинив адзін із двох приставів у срібних ланцюгах у чорних сурдутах. Міністр зійшов і побіг сходамі, щоб його зустрів головний прыстаў. Смуроду офіційно привіталися, і він пішов за канвеерам усередину. Їм довелося трохі почекати ў вестибюлі під величезною люстрою, підвішеною на довгому позолоченому ланцюзі да склепінчастої стелі вгорі, поки прыслуга коратка подзвонив з мармурового стала ліворуч від дзвярэй. Поклавши слухавку, він повернувся да міністра, коратка посміхнувся й рушив у своїй звичній величній, неквапливій ході уверх па вкритих килимом гранітних сходах ліворуч.
  
  На першому поверсі смуроду спустилися кароткім шырокім майданчиком, що виходив на калідор ўнізе, і зупинилися, калі прыслуга тихенько постукав у двері ліворуч від майданчика. Зсередини пролунала прыглушаная відповідь « Entrez », прыслуга плаўна відчинила двері й відступила, щоб дозволити міністру прайсці да Salon des Ordonnances. Колі міністр увійшов, двері зачинилися за ім без жодного гуку, а прыслуга повернувся ўніз сходамі да вестыбюля.
  
  З вялікіх південних вікон у дальній частині салоне пробивалося сонце, наповнюючи килим цяплом. Одне з вікон від підлоги да стелі було відчинене, і з палацових садів долинав гук лісового голуба, який воркотав сярэд дрэў. Рух Єлисейських полів за п'ятсот ярдів за вікнами, повністю захищений розлогими ліпамі тая буками, розкішним у листі поўнага літа, яе рэлізу проста шчэ адным гуркотом, навіть не такім голосним, як голуб. Як завжди, перебуваючи ў кімнатах Єлисейського палацу, які виходили на південь, пан Фрэй, городянин, народжений і вихований, міг уявити, шчо він знаходиться ў якомусь замка, похованому у самому серці країни. Гуркіт транспарце ўніз па Фобур Сэнт-Анарэ з іншого баку будівлі залишився лише спогадом. Прэзідэнт, як він ведаючы, обожнював сяло.
  
  Адміністратором таго дня яе рэлізу палкоўнік Тессейр. Він підвівся з-за стала.
  
  «Мсьє ле міністр. . .'
  
  'Палкоўнік. . .' М. Фрей паказаўшы галавой на зачинені подвійні двері з позолоченими ручкамі з лівого боку салона. «Мене очікують?»
  
  — Звичайно, пане міністре. Тессейр перетнув кімнату, коратка постукав у двері, відчинив їх палову й стаўшы біля ўваходу.
  
  «Міністр внутрішніх даведка, месьє прэзідэнт».
  
  Зсередини пролунала прыглушаная згода. Тессейр відступив, усміхнувся міністрові, і Роджэр Фрэй пройшов повз нього ў особистий кабінет Шарля дэ Голя.
  
  Він завжди уважав, що у тій кімнаті не було нічога такога, що не магло б каці зрозуміти людині, яка замовила її оздоблення тая меблювання. Праворуч були тры високі тая вишукані вікна, які відкривали доступ да садзе, як вікна Salon des Ordonnances. У кабінеті також адна з іх була відкрита, і в садзе знову долинуло мурчання голуба, яке приглушилося, калі хтось у якой крізь двері між двома кімнатами.
  
  Десь під тими ліпамі тая буками причаїлися тихі чоловіки з аўтаматамі, якими на двадцяти кроках можна було вибрати туза з туза пік. Але гора таму з іх, хто дозволив сабе побачити з вікон першого паверсе. У палаці лють людини, яку смуроду фанатычна захищали, якби їм довелося, стала легендарною, якщо він дізнався пра заходзь, вжиті для його власного захисту, або якщо ці заходзь порушували його асабісты життя. Це яе рэлізу адзін із найтяжчих хрестів, які доводилося несці Дюкре, і ніхто не заздрив йому перад завданням захисту людини, для якої будзь-які фарміра асабістамі захисту були приниженням, яке він не цінував.
  
  Ліворуч, біля стіни зі скляними книжковими полицями, стояв стіл Людовіка XV, на якому стояв годинник Людовіка XIV. Підлога булай вкрита килимом Savonnerie, виготовленим на королівській килимовій фабриці ў Шайо ў 1615 році. Прэзідэнт якось патлумачыўшы йому, що ця фабрыка булай миловарною, перш ніж її перетворили на виготовлення килимів, і таму назвалі, яка завжди використовувалася да килимів, які він виробляв.
  
  У кімнаті не було нічога не простага, нічога не гідного, нічога такога, що не було б зі смакам, і, перш за ўсё, нічога, що не вказувало б на прыклад величі Франції. Що стосується Роджэра Фрея, це ўключала чоловіка за сталом, який підвівся, щоб привітати його зі своєю звичайною витонченою ввічливістю.
  
  Міністр нагадав, що Гаральд Кінг, старэйшына британських журналістів у Парижі тая єдиний сучасний англосакс, який яе рэлізу особистим іншым Шарля дэ Голя, якось зауважив йому, що за всіма його особистими манерамі прэзідэнт не з двадцятих, а алё в е ХVІІІ ст Скурнага разу, калі він зустрічав свого хазяїна відтоді, Роджэр Фрэй марно намагався уявити високу постать у шовку тая парчі, яка робить ті самі ввічливі бляхі тая вітається. Він бачив зв'язок, алё вобраз вислизав від нього. Він також не міг забути ціхі кількох випадків, колі величний старий, справді збуджений чимось, що йому не сподобалося, вживав казармену мову з такою грубою грубістю, що залишав його оточення чы членів Кабінету приголомшеними тая безмовними.
  
  Як міністр дабро ведаючы, однією в е тым, яка, ймовірно, викликала таку відповідь, було харчавання пра заходзь, які уважав зобов'язаним вжити міністр внутрішніх даведка, відповідальний за безпеку інституцій Франції, сярэд яких голаслухаючы яе рэлізу сам прэзідэнт. Смуроду ніколи не стикалися з цім питанням, і багата з таго, що Фрэй робив у цьому відношенні, доводилося робити таємно. Колі він падумаўшы пра дакумент, який носив у своєму портфелі, і пра запіты, який мав зробити, він ледь не здригнувся.
  
  «Мой дарагі Фрэй».
  
  Висока фігура на цемна-сірому костюмі підійшла да краю вялікага стала, за якім він зазвичай сидів, простягнувши руку для привітання.
  
  « Месьє прэзідэнце, мая повага ». Він потиснув подану руку. Принаймні Ле Ў'явіць є, здавалося, яе рэлізу ў гарному настрої. Його правялі да аднаго з двох стаячых стільців, покритих габеленам Першої імперії Бове, що стояв перад сталом. Шарль дэ Голь, виконавши свій господарський обов'язок, повернувся да сабе й сів спінаю да стіни. Він відхилився таму, поклавши кінчики пальців обох рук на поліроване дрэва перад сабою.
  
  — Мені сказалі, мій любий Фрэй, що ві хотіли бачити мене ў терміновому парадку. Ну, що ці маєш мені сказати?»
  
  Роджэр Фрэй глибоко вдихнув і почав. Він коратка й лаконічно патлумачыўшы, що його прывяло, усвідомлюючи, що дэ Голь не цінує багатослівного ораторського мистецтва, окрім свого власного, тая й тое лише для публічних виступів. У приватних розмовах він цінував стислість, як це збентежило кілька його багатослівніших підлеглих.
  
  Поки він говорив, чоловік навпроти нього помітно напружився. Відкидаючись усе далі й далі, здавалося, що ўвесь гадзіну він росце, він дивився на міністра, начы слуга, якому досі довіряли, вніс у його кабінет якусь неприємну речовину. Роджэр Фрэй, аднак, усвідомлював, що на відстані п'яці ярдів його обличчя магло бути не більш ніж розмитим для прэзідэнта, чию короткозорість він приховував під гадзіну усіх публічних заходів, ніколи не надягаючи окулярів, окрім читання промов.
  
  Міністр внутрішніх даведка закінчив свій маналог, який тривав трохі більше хвилини, згадавши коментарі Роллана і Дюкре, і закінчив: «У мэнэ є звіт Роллана у моїй справі».
  
  Без жодного словы президентська рука простяглася па стале. М. Фрей вийняв звіт із партфеля й перадаўшы його.
  
  З верхньої кишені піджака Шарль дэ Голь дістав окуляри для читання, одягнув їх, розклав тэчку на столі й почав читати. Голуб перастаўшы воркувати, начы розуміючи, що зараз не той момант. Роджэр Фрэй витріщився на дрэва, потім на латунну лямпу для читання на столі паруч із промокашкою. Це яе рэлізу глыбінную змястоўнасць адчуваецца виточений Flambeau de Vermeil часів Реставрації, оснащений електричним світлом, і за п'яць років прэзідэнцтва він витратив тисячі часоў на освітлення дзяржаўнай документів, які праходзілі вночі праз промокальну машыну, над якою він стояв.
  
  Генерал дэ Голь швідка читав. Він закінчив доповідь Роллана за тры хвилини, акуратно склав її на промокальну машыну, схрестив над ёю рукі й запитав:
  
  «Ну, мій любий Фрэй, чого ці від мене хочеш?»
  
  Вдруге Роджэр Фрэй глибоко вдихнув і почав лаконічно декламувати крок, які він хотів бі зробити. Двічі він використав фразу: «на маю думку, пане прэзідэнце, це буде необхідно, якщо мі хочемо відвернути цю загрозу». . .' На тридцять третій секунді свого виступу він використав фразу «Інтереси Франції». . .'
  
  Це було так далёка, як він дістався. Прэзідэнт перервав його, дзвінкий голас перетворив слова «Франція» на бажаство так, як не вмів робити жоден французький голас ні да, ні після.
  
  «Інтерес Франції, мій любий Фрэй, полягає ў тым, щоб прэзідэнта Франції не бачили, щоб він здригався перад загрозою жалюгідного наймита, і... . .' — він зробив паўзу, пакінулі ў кімнаті завісла зневага його невідомого нападника. . . «іноземця».
  
  Роджэр Фрэй зрозумів, що програв. Генерал не розгубився, як побоювався міністр внутрішніх даведка. Він почав говорити чітко й чітко, як людина, яка не має наміру, щоб його бажання були незрозумілими для слухача. Поки він говорив, деякі фрази пролітали крізь вікно, і їх почув палкоўнік Тессейр.
  
  'La France ne saurait accepter. . . la dignite et la grandeur asujetties aux miserables menaces d'un . . . d'un CHACAL . . .'
  
  Праз дві хвилини Роджэр Фрэй пакінуўшы присутність прэзідэнта. Він тверезо кіўнуўшы палкоўніку Тессейру, вийшов праз двері Salon des Ordonnances і спустився сходамі да вестыбюля.
  
  «Вось, — падумаўшы старэйшы приставний, проводжаючи міністра кам'яними сходамі да «Сітроена», який чекав, і спостерігав, як він від'їжджає, — їде людина з величезною проблемою, калі я каліся її бачив. Цікаво, що сказаўшы йому Старий». Але як головний приставний, його обличчя зберігало нерухомий спокій фасаду палацу, якому він служив двадцять років.
  
  «Ні, цього не можна робити такім чынам. Прэзідэнт у цьому питанні яе рэлізу абсалютна формальний».
  
  Роджэр Фрэй відвернувся від вікна свого кабінету й оглянув чоловіка, да якого звернувся з цім зауваженням. За кілька хвилин після повернення з Єлисейського палацу він викликав свого начальніка кабінету, або начальніка асабістамі апарату. Аляксандр Сангвінетті яе рэлізу корсиканцем. Будучы людиною, якій протяг останніх двох років міністр внутрішніх даведка доручав більшу частину детальної роботи з керівництва французькими державними сіламі безпеки, Сангвінетті завоював славу тая репутацію, які моцна варіювалися залежно від особистих політичних уподобань чы концепцій глядача. цивільних правоў.
  
  Крайні ліві його ненавиділи й боялися за тыя, шчо він без вагань мобілізував загані CRS для боротьби з масовими заворушеннями тая безглузду тактыку, яку використовували ці сорак п'яць тисяч напіввійськових бойовиків, колі зіткнулися з вуличною демонстрацією ліворуч чы праворуч.
  
  Комуністи називали його фашыстам, можливо таго, що деякі з його методів охорони грамадскага парадку нагадували засоби, які використовувалися ў робітничих раях за «залізною завісою». Крайні праві, яких комуністи також називали фашыстамі, однаково ненавиділи його, наводячи ті самі аргументи пра придушення демократії тая громадянських правоў, алё швидше за ўсё таму, що нещадна ефективність його заходів грамадскага парадку значною мірою запобігла поўнаму краху парадку, який допоміг бі прискорити правий пераварот, нібито спрямований на відновлення цього самага парадку.
  
  І багато звичайних людзей не любілі його, тому що драконівські укази, які виходили з його офісу, торкнулися їх усіх, з вялікі єрами на вулицях, перевірками посвідчень на більшості головних дорожніх розв'язок, блок-пастамі на всіх головних дарогах і шырока розрекламованими фотографіями молодих людзей. демонстрантів павалілі на зямлю кийками CRS. Прес вже охрестила його «мсьє проти ОАС» і, за винятком відносно невеликої голлістської преси, різко брахаў його. Якщо огида бути найбільш критикованою людиною у Франції взагалі торкнулася його, він зумів це приховати. Бажаство його приватної релігії сиділо ў офісі ў Єлисейському палаці, і ў цій релігії Аляксандр Сангвінетті яе рэлізу галавою курії. Він злосна подивився на промокальну машыну перад сабою, на якій ляжала тэчка із звітом Роллана.
  
  'Це неможливо. Неможливо. Він неможливий. Ми повинні захистити його життя, алё він не дозволяє. Я міг би маці цього чоловіка, цього Шакала. Алё ві кажете, що нам дазволена не а контрзаходів. Шчо мі робимо? Проста чекати, поки він завдасть ўдару? Проста сидіти й чекати?
  
  Міністр зітхнув. Він очікував не меншого від свого начальніка кабінету, але це не полегшувало його завдання. Він знову сів за свій стіл.
  
  «Олександре, послухай. Па-першы, позиція полягає ў таго, шчо мі шчэ не абсалютна впевнені, що звіт Роллана правдивий. Це його власний аналіз хаосу цього. . . Ковальського, який відтоді памёр. Можливо, Ралан помиляється. Розслідування у Відні шчэ вядуцца. Я спілкувався з Гібо, і він сподівається отримати відповідь сьогодні ввечері. Алё погодьтеся, що на дадзенай етапі розпочати всенародне полювання на іноземця, відомого нам лише під кодовим ім'ям, наўрад чы реалістична пропозиція. У цьому я вінаваты погодитися з Прэзідэнтам.
  
  Крім таго, це його інструкції. . . ні, його абсалютна формальні накази. Я повторюю їх, щоб ніхто з нашых не помилився. Не має бути жодного розголосу, жодних загальнонаціональних пошуків, жодних вказівок нікому за межами вузького кола навколо нас, що щось не так. Прэзідэнт вважає, що якби таємниця була розкрита, прес малая б польовий дзень, іноземні країни глузували б, а будзь-які додаткові заходзь безпеки, вжиті намі, сприйняли б як тут, так і за кардонам, як видовище, калі прэзідэнт Франції ховається від аднаго. людина, причому іноземець.
  
  «Цього він не потерпить, повторюю, не потерпить. Насправді . . .' Міністр підкреслив сваю кропку зору вказівним пальцам. . . «Він чітко даўшы мені зрозуміти, що якщо під гадзіну нашого розгляду цієї справи деталі чы навіть загальне враження стануть загальновідомими, то покотяться галаве. Повір мені, cher ami , я ніколи не бачив його такім непохитним».
  
  «Алё дзяржаўная програма, — заперечив корсиканський дзяржаўнай службовець, — вунь, кажа, неминуче має бути змінена. Більше не вінавата бути публічних з'явіся, поки чоловіка не спіймають. Він обов'язково вінаваты. . .'
  
  «Він нічога не скасовуватиме. Ніяких змін не будзе ні на гадзіну, ні на хвилину. Усе це має відбуватися ў цілковитій таємниці».
  
  Уперше після розкриття змови щодо вбивства Ecole Militaire у лютому, після арешту змовників, Аляксандр Сангвінетті відчув, що повернувся з таго місця, з якого починав. Останні два місяці, борючись із хвилею пограбувань банків і рейдерських нападів, він дозволив собі сподіватися, що найгірше позаду. Калі апарат OAS руйнувався під подвійними нападами Служби дій зсередини тая натовпами поліції тая CRS ззовні, він інтерпретував хвилю злочинності як передсмертну муку Секретної армії, останньої пакупкі бандитів, які лютували, намагаючись знищити отримати достатньо грошаў, щоб дабро жити у вигнанні.
  
  Але на останній сторінці доповіді Роллана було ясна, що дзясяткі подвійних агентів, яких Ралан зміг проникнути навіть да найвищих чинів ОАД, були обійдені анонімністю вбивці, за винятком трьох чоловіків, яких неможливо було знайти ў готелі ў Рым, і він міг на власні очі переконатися, що величезні архіви досьє на всіх, хто калі-небудь яе рэлізу віддалено пов'язаний з OAS, на які Міністерство внутрішніх даведка зазвичай магло покладатися для отримання інформації, сталі марними праз адзін простий факт. Шакал яе рэлізу іноземцем.
  
  «Калі нам не дазволена діяти, що ми можемо зробити?»
  
  «Я не казав, що нам заборонено діяти», — виправив Фрэй. «Я сказаўшы, що нам заборонено виступати публічно. Усе це треба робити таємно. Це залишає нам лише адну альтэрнатыву. Асоба вбивці має бути виявлена шляхам таємного розслідування, його слід відстежити, дэ б він не яе рэлізу, у Франції чы за кардонам, а потім без вагань знищити».
  
  '. . . і без вагань знищено. Це, джентльмене, єдиний курс, який залишився для нас».
  
  Міністр внутрішніх даведка спостерігав за нарадою, сидячи за сталом у канферэнц-залі міністерства, щоб відчути враження від своїх слів. У кімнаті було чотирнадцять чоловіків, включаючи його самога.
  
  Міністр стояв на чолі стала. Праворуч від нього сидів його начальнік кабінету, а ліворуч — прэфект поліції, політичний керівник французыных поліцейських сіл.
  
  Від правої рукі Сангвінетті ўніз па довжині довгастого стала сиділи генерал Гібо, галава SDECE, палкоўнік Ралан, начальнік служби дій і аўтар звіту, копія якого ляжала перад кожним. За Роланом були комісар Дюкре з президентського корпуса безпеки тая палкоўнік Сен-Клер дэ Віллабан, палкоўнік авіації Єлисейського штабу, фанатичний голліст, але не менш відомий ў оточенні прэзідэнта як такий жа фанатык щодо власних амбіцій.
  
  Ліворуч від пана Моріса Папона, прэфекта поліції, стаялі пана Моріса Ґрімо, генеральнага дырэктара національної кримінальної служби Франції Surete Nationale, і п'яць керівників відділів, шчо якія ўваходзяць да складу Surete.
  
  Незважаючи на тыя, що його люблять романісти як орган боротьби зі злочинністю, сам Surete Nationale є проста дуже маленькім офісом із мізерним персаналам, який контролює п'яць кримінальних відділів, які фактично виконують робату. Завдання Surete є адміністративними, як і ў так сама няправільна описаного Інтерполу, і Surete не має у своєму штаті дэтэктыва.
  
  Паруч із Морісом Грімо сиділа людина з національним дэтэктывам Франції його під особистим наказам. Ім яе рэлізу Макс Фэрнэ, дырэктар судової поліції. Крім величезної штаб-кватэры на Quai des Orfevres, значале більшої за штаб-кватэру Surete на Rue des Saussaies, 11, відразу за рогам від Міністерства внутрішніх даведка, Police Judiciaire контролює сімнадцять штаб-кватэр Services Regionaux, па адным для скурнага з сімнадцяти поліцейських округів Метрополія Франції. Да іх належать районні поліцейські сили, загалом 453, які складаються з 74 центральних комісаріатів, 253 окружних комісаріатів і 126 місцевих постів поліції. Уся нерат охоплює дві тисячі міст і сіл Франції. Це злочинна сіла. У сільській місцевості тая на автомагістралях більш загальне завдання підтримки законності тая парадку виконує Національна жандармерія тая дорожня поліція, мобільні жандарми. У багатьох раёнах з міркувань ефективності жандарми тая агенти поліції використовують однакові приміщення тая приміщення. Загальна кількість чоловіків під командуванням Макса Фэрнэ ў Police Judiciaire у 1963 році станавіўся трохі більше двадцяти тисяч.
  
  За сталом ліворуч від Фэрнэ стаялі галаве інших чотирьох підрозділів Surete: Bureau de Securite Publique, Renseignements Generaux, Direction de la Surveillance du Іль і тая Corps Republicain de Securite.
  
  Першы з іх, BSP, займався голаслухаючы чынам захистом будівель, комунікацій, шосейних доріг тая всього іншого, що належало державі, від сабатажу чы пошкодження. Другий, RG або цэнтральныя відділ записів, яе рэлізу пам ' яттю інших чотирьох; у архівах штаб-кватэры Пантэон було чотири з палавінаю мільйони особистих досьє на осіб, які потрапили ў поле зору поліції Франції з моманту заснування цих сіл. Смуроду були перехресно індексовані вздовж п'яці з палавінаю міль полиць у категоріях імен осіб, яких смуроду стосувалися, або тыпу злочину, за який асоба булай засуджена чы проста підозрювана. Також були вказані імена свідків, які праходзілі ў справах, або виправданих. Хоча сістэма на той час не булай комп'ютеризована, архівісти пишалися цім, що за кілька хвилин смуроду змогли розкопати подробиці підпалу, вчиненого у маленькаму селі дзесяць років таму, або імена свідків у маловідомому суднавага процесі, який майже не потрапив у газеті. .
  
  Да цих досьє були додані відбитки пальців усіх, у каго калі-небудзь бралі відбитки пальців у Франції, включаючи багато наборів, які ніколи не були ідентифіковані. Було також дзесяць з палавінай мільйонів карток, включаючи картку висадки скурнага турыста на скурнаму пункті перетину кордону тая готельні картки, заповнені всіма, хто зупинявся у французыных готелях за межами Парыжа. Лише праз шлюб місця ці картки потрібно було видаляти праз досить короткі проміжки гадзіне, щоб звільнити місце для величезної кількості свіжих, які надходили щороку.
  
  Єдині картки, які рэгулярна заповнювалися на території Франції і не ўваходзілі да RG, були ті, що заповнювалися ў готелях Парыжа. Смуроду потрапили да префектури поліції на бульварі Пале.
  
  DST, керівник якого займав тры пасадзі нижче від Фэрнэ, яе рэлізу і є сілаю контррозвідки Франції, відповідальною також за постійне спостереження за аеропортами, докамі тая кардонамі Франції. Перад тым, як відправитися у архів, висадочні картки ціхі, хто ў'явіць їжджає да Франції, перевіряє офіцер DST на пункті ў'явіць їзду, щоб відстежити небажаних осіб.
  
  Останньою людиною ў шэрагу яе рэлізу начальнік CRS, сорокап'ятитисячний військо якого Аляксандр Сангвінетті вже зробив так шырока розрекламованим і надзвичайно непопулярним за попередні два рокі.
  
  З міркувань прасторы галава CRS сидів біля підніжжя стала, обличчям да міністра. Залишилося останнє місце між начальнікам CRS і палкоўнікам Сен-Клером у нижньому правым куті. У ньому сидів вялікі незграбний чоловік, випари якого, відавочна, дратували вибагливого палкоўніка зліва. Міністр папрасіўшы Макса Фэрнэ взяти його з сабою на зустріч. Ім яе рэлізу комісар Моріс Був'є, галава Кримінальної бригади PJ.
  
  «Отже, джентльмени, мі стоїмо на цьому», — продовжив міністр. — Тепер ві всі прачыталі звіт палкоўніка Роллана, який лежить перад кожним із вас. І тепер ві почули від мене значні обмеження, які прэзідэнт, у інтересах гідності Франції, уважав зобов'язаним накласти на наші зусилля, щоб відвернути цю загрозу для його особистості. Я шчэ раз підкреслю, що під гадзіну правядзення розслідування тая будь-яких подальших дій має бути абсалютная таємниця. Зайве говорити, що ві всі зобов'язуєтеся дотримуватися поўнага мовчання і не обговорюватимете це харчавання ні з кім за межами цієї кімнати, докі іншу асобу не буде втаємничено у цю таємницю.
  
  «Я закликав вас усіх сюды, тому що мені здається, що б мі не збиралися робити, ресурси всіх департаментів, які тут представлені, рана чы пізно повинні бути використані, і ві, керівники департаментів, не повинні маці жодних сумнівів щодо верхівки. пріоритет, якого вимагає ця справа. За будь-яких обставин це вінавата вимагати вашої негайної особистої уваги. Не буде делегування молодшим, за винятком завдань, які не розкривають прычыну вимоги».
  
  Він знову зробив паўзу. З обох боків стала деякі галаве тверезо кіўнулі. Інші не зводили вачэй з доповідача або з досьє перад імі. У дальньому кінці комісар Був'є дивився на адным багатым доме, випускаючи короткі сплески дзіму з кутика рота, начы чырвонае індіанець, що посилає сигнали. Палкоўнік військово-повітряних сіл, що стояв паруч, морщився від скурнага викиду.
  
  «Зараз, — продовжив міністр, — я думаю, я можу запитати ваші ідеї щодо цього харчавання. Палкоўніку Ралан, чы малі ві успіх у своїх розслідуваннях у Відні?
  
  Галава Служби дій відвів погляд від власного звіту, скосу поглянув на генерала, який керував SDECE, алё не отримав ні підбадьорення, ні насупленого погляду.
  
  Генерал Ґібо, пам ' ятаючи, що півдня протверезів начальніка відділу R. 3 праз ранкове рішення Роллана використати віденський офіс для власних розвідок, дивився прама перад сабою.
  
  — Так, — сказаў палкоўнік. «Сьогодні вранці тая завалачы аператыўнікі у Відні правялі запити ў Pension Kleist, невеликому прыватнаму готелі на Брукнераллеє. Смуроду везлі з сабою фотографії Марка Радэна, Рэнэ Монклера тая Андрэ Кассона. Не було гадзіне передати їм фотографії Віктора Ковальського, яких не було ў Відні.
  
  «Стойжник готелю заявіўшы, що впізнав принаймні двох чоловіків. Алё він не міг їх розмістити. Деякі гроші перейшли з рук у рукі, і його папрасілі пошукати готельний реєстр за дні між 12 і 18 червня, останній яе рэлізу днём, калі троє керівників OAS разам оселилися ў Римі.
  
  Зрештою він заявіўшы, що запам'ятав обличчя Радэна як людини, яка забронювала нумар на ім'я Шульца 15 червня. Клерк сказаўшы, шчо він мав форму ділової конференції завалачы, провів ніч у тій кімнаті тая пішов наступного дня.
  
  «Він пам 'ятав, що у Шульца яе рэлізу товариш, дуже вялікі чоловік із похмурими манерамі, таму він пам' ятав Шульца. Вранці да нього прийшли двоє чоловіків і правялі нараду. Ці двоє відвідувачів маглі бути Кассоном і Монклером. Він не міг бути впевнений, алё думаў, що бачив принаймні аднаго з іх раніше.
  
  «Клерк сказаўшы, що чоловіки залишалися у своїй кімнаті цілий дзень, за винятком аднаго разу пізно вранці, колі Шульц і велетень, як він називав Ковальського, пішли на півгодини. Ніхто з іх не обідав і не схадзіўшы їсти».
  
  «Чы їх взагалі відвідував п'ятий чоловік?» — нетерпляче запитав Сангвінетті. Ралан продовжував сваю доповідь, як і раніше, рівними тонамі.
  
  «Увечері да іх на півгодини приєднався шчэ адзін чоловік. Клерк сказаўшы, що запам'ятав, тому що відвідувач увійшов да готелю так швідка і попрямував прама сходамі, що клерк не мав шанцу його побачити. Він падумаўшы, шчо він, мабуть, адзін із гасцей, який зберіг свій ключ. Алё він побачив хвіст чоловічого пальта, що піднімався сходамі. Праз кілька секунд чоловік знову опинився ў залі. Клерк яе рэлізу упевнений, що це той самий чоловік праз паліто.
  
  «Чоловік скористався стаціонарним тэлефонам і папрасіўшы, щоб його гэтай язали з кімнатою Шульца, нумар 64. Він сказаўшы два речення французькою, потім поклав слухавку й повернувся сходамі. Він провів там півгодини, потім пішов, не сказаўшы більше ні слова. Приблизно праз гадзіну після цього двоє інших, які відвідали Шульца, вийшли окремо. Шульц і велетень залишилися на ніч, а вранці після сніданку пішли.
  
  «Єдиний опис, який клерк міг каці пра вечірнього відвідувача, яе рэлізу такий: високий, вік невідомий, риси обличчя були вочевидь правильні, алё він носив темні окуляри, вільно розмовляв французькою, і мав світле волосся, залишене досить довгим і зачесаним з чола».
  
  «Чы є шанец залучити чоловіка, щоб він допоміг скласти фотографію бландзіна?» — запитав прэфект поліції Папон.
  
  Ралан похитав галавою.
  
  'Мій . . . наші агенти видавали сабе за віденських поліцейських у цивільному. На шчасце, адзін із іх міг видатися за віденця. Алё це маскарад, який не може тривати нескінченно. З чоловіком довелося допитуватись на стійці реєстрації».
  
  «Ми повинні отримати кращий опис, ніж цей», — запротестував начальнік відділу архівів. «Чы згадувалося якесь ім'я?»
  
  — Ні, — сказаўшы Ралан. — Тыя, що ві щойно почули, — вынік трьох часоў, витрачених на допит клерка. Скурныя кропка зникала знову і знову. Більше нічога він не пам ' ятає. Це найкращий опис, який він міг каці.
  
  «Чы не маглі б ві вихопити його, як Аргу, щоб він міг вигадати карціну цього вбивці тут, у Парижі?» — спитав палкоўнік Сэн-Клер.
  
  – втрутився міністр.
  
  «Більше не може бути викрадань. Мі ўсё шчэ ў суперечці з Міністерством закордонних справ Німеччини праз викрадання Аргуда. Такі речі можуть спрацювати адзін раз, але не знову».
  
  «Звісно, у такій серйозній справі зникнення парцье можна зробити більш обережним, ніж справа Аргуда?» запропонував галава ДСТ.
  
  — У будзь-якому разі сумнівно, — ціха сказаўшы Макс Фэрнэ, — чы буде дуже корисною фотографія чоловіка ў круглих темних окулярах з ідентифікаційного коду. Дуже небагато зображень Identikit, створених на основі нічим не примітного випадку, який тривав двадцять секунд два місяці таго, калі-небудь схожі на злочинця, колі його зрештою спіймали. Більшість такіх фотографій можуть бути зображені на півмільйона людзей, а деякі насправді вводять ў аман».
  
  «Отож, окрім Ковальського, який мёртвы і який розповів усе, що ведаючы, а це небагато, у світі є лише чотири людини, які знають асобу цього Шакала», — сказаўшы комісар Дюкре. «Адзін — сам чоловік, а інші троє ў готелі ў Римі. Як щодо спроби напавернути аднаго з іх сюды?
  
  Міністр знову похитав галавою.
  
  «Мої вказівки щодо цього формальні. Викрадення знято. Італійський уряд збожеволів бі, якби таке стала за кілька ярдів від Віа Кондотті. Крім таго, є певні сумніви щодо його доцільності. Генерал?
  
  Генерал Гібо звів очі на зібрання.
  
  «Ступінь і якість захисного екрану, який Радэн і його двоє поплічників збудували навколо сабе, згідно зі звітами моїх агентів, які тримають за імі постійне спостереження, виключають це також і з практичної пункту зору», — сказаўшы він. Навколо іх вісім першокласних колишніх стрільців Легіону або сім, якщо Ковальського не замінили. Всі ліфти, схадзі, пожежна драбина тая дах знаходяться під охороною. Це ўключала б вялікую перестрілку, ймовірно, з використанням газових гранат і автоматів, щоб врятувати аднаго з іх жывым. Навіть тоді шанец вивезти чоловіка з країни тая п'ятсот кілометрів на північ да Франції, колі італійці лютують, були б справді дуже незначними. У нас є людзі, які є аднымі з найкращих світових експертів ў такіх справах, і смуроду кажуць, що це було б майже неможливо, калі не правесці військову операцію у стилі камандас».
  
  У кімнаті знову запала тиша.
  
  — Ну што ж, панове, — сказаў міністр, — шчэ якісь пропозиції?
  
  «Цього шакала треба знайти. Це зрозуміло, — відповів палкоўнік Сэн-Клер. Декілька інших за сталом перезирнулися адзін з адным і підняли адзін-дві бровы.
  
  — Це, звичайно, зрозуміло, — пробурмотів міністр на чолі стала. «Тыя, шчо мі намагаємося розробити, — це спосіб, у який це можна зробити, у межах, накладених на нас, і на цій основі, можливо, мі зможемо найкраще вирішити, який із представлених тут відділів найкраще підійде для цієї роботи».
  
  «Охорона прэзідэнта республіки, — грандіозно оголосив Сэн-Клер, — має залежати ў останній інстанції, колі всі інші не впоралися з президентським корпусам безпеки тая особистим персаналам прэзідэнта. Я можу вас запевнити, міністре, виконаємо свій обов'язок».
  
  Деякі затяті професіонали заплющили очі від неудаваної втоми. Комісар Дюкре кінуўшы на палкоўніка погляд, який, якби погляд міг убити, збив бі Сен-Клера.
  
  — Хіба він не знає, що Старий не слухає? — гаркнув Ґібо собі під ніс да Роллана.
  
  Роджэр Фрэй підняв очі, щоб зустрітися з очима прыдворнага Єлисейського палацу і продемонстрував, чому він служыць міністром.
  
  — Звичайно, палкоўнік Сен-Клер абсалютна правий, — промурчав він. «Мі всі виконаємо свій обов'язок. І я впевнений, що палкоўніку спала на думку, що якщо певне відомство візьме на сабе відповідальність за знищення цієї змови, алё не досягне цього, або навіть використає методи, здатні ненавмисно прынесці розголос всупереч бажанням прэзідэнта, певне несхвалення неминуче впаде на галаву таго, хто зазнав невдачі».
  
  Загроза висіла над довгим сталом більш відчутна, ніж заслона синього дзіму з калыскі Був'є. Худнеем бліде обличчя Сен-Клера помітно напружилося, а ў його вачах відбилася тривога.
  
  «Мі всі тут усвідомлюємо обмежені можливості, які має президентський корпус безпеки», — катэгарычна сказаўшы комісар Дюкре. «Мі проводимо гадзіну ў безпосередній близькості від асобіны прэзідэнта. Відавочна, це розслідування має бути набагато масштабнішим, ніж маглі б правесці мої співробітники, не нехтуючи своїми основними обов'язками».
  
  Ніхто йому не заперечував, бо кожен начальнік відділу ведаючы, що сказане начальнікам охорони прэзідэнта праўда. Але й ніхто інший не бажав, щоб на нього впав погляд міністра. Роджэр Фрэй озирнувся навколо стала й зупинився на окутаному димом корпусі комісара Був'є у дальньому кінці.
  
  — Що ці думаєш, Був'є? Ві шчэ не казалі?»
  
  Дэтэктыў витягнув люльку з рота, спромігся випустити бризку пахучого дзіму прама ў обличчя Сен-Клеру, який обернувся да нього, і спокійно загаварыўшы, ніби виклав кілька простих фактів, які щойно спалі йому на думку.
  
  «Мені здається, міністре, що SDECE не може розкрити цю людину праз своїх агентів ў OAS, оскільки навіть OAS не знають, хто він; що Служба дій не може його знищити, оскільки вони не знають, каго знищити. DST не може забрати його на кордоні, оскільки вони не знають, каго перехопити, а RG не може надати нам жодної документальної інформації пра нього, оскільки вони не знають, які документи шукати. Поліція не може його заарештувати, бо не знає, каго арештовувати, а CRS не може його переслідувати, оскільки не знають, каго смуроду переслідують. Уся структура сіл безпеки Франції безсила праз шлюб імені. Таму мені здається, що першы завдання, без якого всі інші пропозиції втрачають сэнс, — каці цій людині ім'я. З ім'ям мі отримуємо обличчя, з обличчям - пашпарт, з пашпартам - арешт. Алё знайти ім'я тая зробити це таємно — це чыстае детективна робата».
  
  Він знову замовк і встромив дужку калыскі між зубамі. Тыя, шчо він сказаўшы, було перетравлено кожним із чоловіків за сталом. Ніхто не міг це завинити. Сангвінетті повільно кіўнуўшы біля міністра.
  
  — А хто, коміссаре, найкращий дэтэктыў у Франції? ціха запитав міністр. Був'є кілька секунд задумався, перш ніж знову вийняти трубку.
  
  — Найкращий дэтэктыў у Франції, месьє, — мій власний заступнік, комісар Клод Лебель.
  
  — Викличте його, — сказаўшы міністр внутрішніх даведка.
  
  
  
  ЧАСТИНА АДНАГО
  
  Анатомія полювання
  
  
  
  РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
  
  Праз гадзіну Клод Лебель вийшов із канферэнц-зале приголомшений і спантеличений. Протяг п'ятдесяти хвилин він слухав, як міністр внутрішніх даведка розповідав йому пра завдання, яке стаяла попереду.
  
  Колі він увійшов да кімнати, йому було запропоновано сісти у кінці стала, затиснутий між галавою CRS і його начальнікам, Був'є. Мовчачи від інших чотирнадцяти чоловіків, він прачытаўшы звіт Роллана, усвідомлюючи, що цікаві очі оцінюють його в е усіх боків.
  
  Колі він відклав звіт, у ньому почалося хвилювання. Навіщо йому дзвонити? Потім виступив міністр. Це не булай ні консультація, ні прохання. Це булай дырэктыва, а потім щедрий брифінг. Він заснував бі власний офіс; він мав бі необмежений доступ да всієї необхідної інформації; усі ресурси організацій, очолюваних людзьмі, які сидять за сталом, будуць у його розпорядженні. Понесені витрати не повинні були обмежуватися.
  
  Кілька разів йому натякали на патрэбу цілковитої таємниці, яка є обов'язковою вимогою самага глави дзяржавы. Поки він слухав, його серце стискалося. Прасілі – ні, вимагали – неможливого. Йому не було на чому йти. Злочину не було – поки що. Підказок не було. Свідків не було, крім трьох, з якими він не міг поговорити. Проста ім'я, кодове ім'я тая увесь світ для пошуку.
  
  Клод Лебель яе рэлізу, як він ведаючы, добрым поліцейським. Він завжди яе рэлізу добрым поліцейським, повільним, точним, методичним, старанним. Лише зрідка він виявляв спалах натхнення, необхідний, щоб перетворити хорошого поліцейського на чудового дэтэктыва. Алё він ніколи не випускав із увагі той факт, шчо ў поліцейській роботі дев'яносто дев'яць відсотків зусиль — це руціна, неефективе розслідування, перевірка тая подвійна перевірка, кропітка побудова мережі частин, докі частини не стануть цілим, ціле табары сітка, і нерат нарешті охоплює злочинця справою, яка не проста потрапить ў загалоўкі, але й відстоюватиметься ў суді.
  
  Він яе рэлізу відомий у PJ як трохі трудолюбивий, методичний чоловік, який ненавидів публічність і ніколи не правёўшы прэс-конференцій, на яких деякі його колеги створили сваю репутацію. І ўсё ж він неухильно просувався уверх, вирішуючи свої справи, засуджуючи своїх злочинців. Колі тры рокі таму з'елі явилася вакансія на посаді керівника відділу вбивств Кримінальної бригади, навіть інші ў черзі на цю пасад погодилися, шчо було справядліва, що Лебель отримав цю робату. Він мав добрі стабільні результати у відділі вбивств і за тры рокі жодного разу не зміг добитися арешту, хоча аднаго разу обвинуваченого виправдали праз технічну дэталь.
  
  Як керівник відділу вбивств, він більше привернув увагу Моріса Був'є, начальніка всієї бригади, тая шчэ аднаго копа старога зразка. Отже, колі Дюпюї раптово памёр кілька тижнів таго, саме Був'є папрасіўшы, щоб Лебель стаўшы його новим заступнікам. Були деякі ў PJ, які підозрювали, що Був'є, який гадзіне багато загруз у адміністративних подробицях, цінував підлеглого, який пішов на пенсію, який міг спокійно впоратися з вялікімі справами, що викликали загалоўкі, не вкрадаючи грому свого начальніка. Алё, можливо, смуроду проста були немилосердними.
  
  Після наради ў міністерстві копії доповіді Роллана зібрали на зберігання ў сейфі міністра. Лише Лебелю дазволілі залишити копію Був'є. Єдине його прохання полягало ў тым, щоб йому дазволілі конфіденційно звернутися да керівників деяких підрозділів кримінального розслідування вялікіх країн, у своїх справах яких, ймовірно, є особистість професійного вбивці, як Шакал. Без такої співпраці, він зазначив, було б неможливо навіть почати шукати.
  
  Сангвінетті запитав, чы можна покластися на такіх людзей, щоб вони тримали язик за зубамі. Лебель відповів, шчо він особисто знає ціхі людзей, з якими йому потрібно гэтай язатися, і що його запити не будуць офіційними, а стосуватимуться особистих контактів, які існують між більшістю вищих поліцейських західного світу. Після деяких роздумів міністр задовольнив прохання.
  
  А тепер він стояв ў холі, чекаючи на Був'є й спостерігаючи, як начальнікі відділів проходять повз нього, колі виходили. Деякі коратка ківалі й праходзілі далі; інші наважувалися співчутливо посміхнутися, бажаючи добраніч. Майже останнім, поки Був'є ціха радився з Максам Фэрнэ ў канферэнц-залі, вийшов аристократичний палкоўнік зі штабу Єлисейського палацу. Лебель ненадовго вловив його ім'я, як людзі, які сиділи за сталом, були представлені, як Сэн-Клер дэ Віллабан. Він зупинився перад маленькім і веселим комісаром і зірнуўшы на нього з пагана прихованою огидою.
  
  «Я сподіваюся, комісаре, що ві досягнете успіху у своїх розслідуваннях, і це швідка», — сказаўшы він. — Мі ў палаці будемо уважно стежити за вашым прогресом. У випадку, калі вам не вдасться знайти цього бандыта, я можу вас запевнити, шчо він знайдеться. . . наслідки.
  
  Він розвернувся на абцасах і спустився сходамі да фойє. Лебель нічога не сказаўшы, лише кілька разів швідка міргнуўшы.
  
  Адным із факторів складзе Клода Лебеля, який призвів да його успіху ў розслідуванні злочинів протяг останніх двадцяти років, відколи він приєднався да поліції Четвертої Республіки як молодий дэтэктыў у Нормардії, булай його здатність надихати людзей з упевненістю поговорити з ім.
  
  Йому бракувало імпозантної маси Був'є, традиційного вобразу аўтарытэту закона. Він також не мав розуму зі словамі, які були прыкладам багатьох молодих детективів новага покоління, які тепер прийшли ў сілу, які маглі знущатися над свідком і розплакатися над ім. Нестачі він не відчував.
  
  Він усвідомлював, що більшість злочинів ў будзь-якому суспільстві скоюється проти маленькіх людзей, або є свідками проти маленькіх людзей, крамаря, продавця, листоноші чы банківського службовця. Ці людзі, яких він міг змусити говорити з ім, і він це ведаючы.
  
  Частково це було праз його розмір; він яе рэлізу маленькі і багато в чому нагадував карикатуристів зображення чоловіка-підкаблучника, який, хоча ніхто ў відділі не ведаючы пра це, яе рэлізу саме такім.
  
  Його сукня булай тьмяною, пожмаканий касцюм і макінтош. Його манера булай м'якою, майже вибачливою, і ў його запиті свідка надати інформацію вунь, кажа, настільки різко контрастувала зі ставленням свідка під гадзіну його першої бесіди з законам, що свідок яе рэлізу схильний цяпло ставитися да дэтэктыва як да притулку від грубість підлеглих.
  
  Алё було шчэ щось. Він очолював відділ убивств найпотужнішої кримінальної поліції Європи. Він дзесяць років пропрацював дэтэктывам у кримінальній бригаді відомої судової поліції Франції. За лагідністю й уявною прастатой ховалося поєднання проникливого розуму й наполегливої відмови піддаватися роздратуванням чы залякуванням будзь-кім, калі він виконував робату. Йому погрожували деякі з найзлісніших босів угруповань Франції, які, швідка кліпаючи очима, якими Лебель зустрів такі підходи, вважали, що їхні попередження були належним чынам прийняті. Лише згодом, ужо з тюремної камери, смуроду малі дозвіл усвідомити, що недооцінили м'які карі очі тая вуса із зубною щіткою.
  
  Двічі його залякували заможні тая впливові асобіны: аднаго разу, калі промисловець хотів, щоб аднаго зі своїх молодших співробітників звинуватили ў розтраті на підставі побіжного погляду на докази аўдытара, і аднаго разу, калі лезо суспільства побажало розслідування. у смерць молодої актриси від наркотиків.
  
  У першому випадку розслідування справ промисловця призвело да виявлення деяких інших і набагато більших розбіжностей, які не малі нічога спільного з молодшим бухгалтарам, алё які змусили промисловця пошкодувати, шчо він поїхав да Швейцарії, поки він мав шанец. Іншага разу, калі гаспадар світла закінчився тривалим періодом перебування ў штаті, колі він, на шкада, каліся потурбувався очолити віце-групу зі свого пентхаус на авеню Віктора Гюго.
  
  Реакція Клода Лебеля на зауваження палкоўніка Сен-Клера полягала ў таго, шчо він кліпав очима, як докорений шкаляр, і мовчав. Алё згодом це жодним чынам не вплинуло на його виконання обов'язків, які йому доручили.
  
  Колі застанься людина вийшла з канферэнц-усё, да нього приєднався Моріс Був'є. Макс Фэрнэ побажав йому удачі, коратка потиснув руку й рушив униз сходамі. Був'є поплескав долонею па плячы Лебеля, як шынка.
  
  ' Eh, bien, mon petit Claude . Так воно і є, гейн ? Гаразд, це я запропонував пі-джэйк займатися цім бізнесом. Це було єдине, що можна було зробити. Ті інші гаварылі б па колу вічно. Хадзі, поговоримо ў машині». Він повів униз, і смуроду вдвох залізли ў кузаў «Сітроена», який чекав у дворі.
  
  Було за дев'яту часіну, і над Нейї залишився лише цёмна-фіолетовий колір. Автомобіль Був'є пронісся па авеню дэ Маріньї тая над площею Клемансо. Лебель зірнуўшы праворуч і уверх на блискучу річку Єлисейських полів, чыя веліч літньої ночі не пераставала дивувати й хвилювати його, незважаючи на дзесяць років, що мінулі відтоді, як він приїхав із провінції.
  
  Був'є нарешті загаварыўшы.
  
  «Тобі доведеться кинути усё, що ці ты робіш. усе Повністю очистіть стіл. Я доручу Фав'є тая Малкосту взятися за ваші невирішені справи. Вам потрібен новий офіс для цієї роботи?»
  
  «Ні, я віддаю перевагу своєму теперішньому».
  
  «Дабро, дабро, алё відтепер це табары штаб-квартирою операції «Знайди шакала». Більш нічога. правільна? Хтось хоче вам допомогти?»
  
  'Так. Керон, — сказаўшы Лебель, маючи на увазі аднаго з молодших інспекторів, які працювали з ім у відділі вбивств і якого він привів на нову пасад помічника начальніка кримінальної бригади.
  
  «Дабро, у вас є Керон. Будзь-хто інший?'
  
  'Ні, дякую. Алё Керон вінаваты шляхты».
  
  Був'є на кілька хвилин задумався.
  
  «Усе вінавата бути дабро. Смуроду не можуть очікувати цудаў. Відавочна, у вас вінаваты бути помічник. Але не кажіть йому протяг години або двох. Я подзвоню Фрэй, колі прыйдзі ў офіс, і папрашу офіційний дозвіл. Аднак ніхто інший не вінаваты шляхты. Це було б у пресі протяг двох днів, якби це вийшло».
  
  «Більше ніхто, тільки Керон», — сказаўшы Лебель.
  
  ' Бон . Є адна застанься річ. Перад тым, як я залишив зустріч, Сангвінетті запропонував усій групі, яка булай там сьогодні ввечері, рэгулярна інформувати пра прогресо і події. Фрэй погодився. Мі з Фернетом намагалися завадити цьому, алё програли. Відтепер скурнага вечора у міністерстві буде ваш брифінг. Рівно аб десятій».
  
  — О Божа, — сказаўшы Лебель.
  
  «Теоретично, — продовжував Був'є з важкою іронією, — мі всі будемо готові надати наші найкращі поради тая пропозиції. Не хвилюйся, Клода, мі з Фернет теж будемо там, якщо вовіка почнуть гризти».
  
  «Це да подальшого повідомлення?» — спитав Лебель.
  
  "Боїться так. Праблема ў тым, що для цієї операції немає розкладу. Ві проста повинні знайти цього вбивцю, перш ніж він потрапить да Вялікага Чарльза. Мі не знаємо, чы є ля самага чоловіка розклад, чы яким він може бути. Це може бути хітом заўтра вранці, можливо, шчэ не праз місяць. Ві повинні припустити, що ві працюєте безперервно, поки його не спіймають або принаймні ідентифікують і не знайдуть. Відтоді я думаю, що хлопці з Action Service зможуть подбати пра ўсё».
  
  «Зграя головорізів», — пробурмотів Лебель.
  
  — Зрозуміло, — лёгка відповів Був'є, — алё смуроду мучацца своє застосування. Мі живемо ў жахливі часи, мій дорогий Клод. На додаток да величезного зростання звичайної злочинності мі маємо політичну злочинність. Є речі, які проста необхідно зробити. Смуроду їх роблять. У будзь-якому випадку, проста спробуй знайти цей гніт, га».
  
  Машына ў'явіць їхала на Quai des Orfevres і павярнула праз вароты PJ. Праз дзесяць хвилин Клод Лебель повернувся ў кабінет. Він підійшов да вікна, відчинив його й висунувся, дивлячись праз річку на набережну Вялікіх Огюстенів на лівому березі перад сабою. Хоча його відокремлювала вузька смуга Сенцы, дэ вона обтікала Іль-дэ-ла-Сіте, він яе рэлізу досить близько, щоб побачити відвідувачів у розставлених уздовж набережної ресторанів і почути сміх і дзвін пляшок пра келихи з віном.
  
  Якби він яе рэлізу іншою людиною, йому магло б спати на думку усвідомити, що повноваження, надані йому за останні дев'яносто хвилин, зробили його, принаймні на деякий гадзіну, найвпливовішим поліцейським у Європі: що ніхто, крім прэзідэнта, або міністр внутрішніх даведка міг бі накласти вета на його запіты щодо аб єктів; шчо він міг майже мобілізувати армію, якщо це можна було зробити таємно. Йому також магло выратаваць на думку, що хоч і високі його сили, смуроду залежали від успіху; що завдяки успіху він міг бі увінчати сваю кар'єру ўшанаваннямі, алё що у разі невдачі він може бути зламаний, як Сэн-Клер дэ Віллаубан коса вказав.
  
  Алё оскільки він яе рэлізу такім, яким яе рэлізу, він не думаў ні пра що з цього. Він спантеличився, як він патлумачыць па тэлефоне Амелі, що не павернецца додому да подальшого розпорядження. У двері постукали.
  
  Інспектори Малкост і Фав'є прийшли, щоб забрати досьє чотирьох справ, над якими працював Лебель, колі його викликали раніше таго вечора. Він півгодини інформував Малкоста пра дві справи, які йому доручив, а Фав'є — пра дві інші.
  
  Калі смуроду пішли, він важко зітхнув. У двері постукали. Це яе рэлізу Люсьєн Карон.
  
  — Мені щойно дзвонили з кабінету комісара Був'є, — почав він. «Він сказаўшы мені доповісти вам».
  
  'Абсалютна вірно. Да подальшого повідомлення мене зняли з усіх рутинних обов'язків і далі досить особливу робату. Вас призначили бути моїм помічником».
  
  Він не стаўшы підлещуватися Керону, розповідаючи, що папрасіўшы маладога інспектора нагоды його праваю рукою. Задзвенів настільний тэлефон, він підняв трубку й коратка послухав.
  
  «Правільна, — продовжив він, — Був'є сказаўшы, що ві отримали дозвіл безпеки, щоб вам сказалі, пра що йдеться. Для початку вам краще прочитати це».
  
  Поки Керон сидів на стільці перад сталом і читав тэчку Роллана, Лебель прибрав зі стала всі тэчкі тая нотатки, що залишилися, і склав їх на неохайні полиці позаду. Офіс наўрад чы яе рэлізу падобны на нервовий цэнтр найбільшого полювання на людзей у Франції. Офіси поліції ніколи не виглядають асабліва. Лебель не стаўшы винятком.
  
  Його розміри були не більше дванадцяти футів на чотирнадцять, з двома вікнами на південній стороні, що виходили на річку у бік жвавого сота Латинського кварталу, що згрупувався навколо бульвары Сен-Мішель. Крізь одне з вікон пранікалі гукі ночі й цяпле літнє повітря. У кабінеті було два стала: адзін для Лебеля, який стояв спінаю да вікна, інший для сакратара, який стояв уздовж східної стіни. Двері були навпроти вікна.
  
  Крім двох столів і двох стільців позаду іх, яе рэлізу шчэ адзін вертикальний стілець, крісло біля дзвярэй, шість вялікіх сірих шаф для документів, що стаялі майже вздовж усієї західної стіни, і чиї аб єднані вярхі підтримували нізкай довідників і законів. кніжкі тая адзін набір книжкових полиць, розташованих між вікнами тая заповнених альманахамі тая файламі.
  
  З ознак хаце булай лише фотографія ў рамці на столі Лебеля, на якій зображена пишна й рішуча жінка, якою булай мадам Амелі Лебель, і двоє дітей, простая дівчина ў окулярах у сталевій оправі й касічкі і юнак із такім жа м'яким виразом обличчя. і ставіцца як його бацька.
  
  Керон дачытаўшы і підвів очі.
  
  — Мерде , — сказаўшы він.
  
  «Як ві кажете, une enorme merde », — відповів Лебель, який рідко дозволяв собі а різкі словы. Більшість топ-комісарів PJ були відомі своїм найближчим співробітникам під прізвиськами на кшталт le Patron або le Vieux, алё Клод Лебель, мабуть таго, шчо він ніколи не піўшы більше ніж маленькі аперытыў, не курив і не лаявся, і неминуче нагадував молодшим з дэтэктывамі пра адзін із їхніх колишніх шкільних учителів яе рэлізу відомий у відділі вбивств, а останнім гадзінай і ў калідорах адміністративного паверсе начальніка бригади як le Professeur . Якби він не яе рэлізу такім добрым виловлювачем злодіїв, він бі стаўшы чимось на зразок веселої фігури.
  
  — Цім не менше, — продовжував Лебель, — послухайте, поки я розповім вам деталі. Це буде останній випадок, колі я встигну».
  
  Протяг тридцяти хвилин він інформував Керона пра події дня, від зустрічі Роджэра Фрея з прэзідэнтам да зустрічі ў канферэнц-залі міністерства, да його власного різкого виклику за рекомендацією Моріса Був'є да рэшткавага налаштування офісу ў дэ смуроду зараз сиділи як штаб-кватэра полювання на Шакала. Карон мовчки слухав.
  
  — Божа, — сказаўшы він нарешті, колі Лебель закінчив, — смуроду вас завалілі . Він на мить замислився, а потім з тривогою й занепокоєнням подивився на свайго начальніка. « Мон комісар , ві знаєте, що вони далі вам це, тому що більше ніхто цього не хоче?» Ці знаєш, що з табою зроблять, якщо ці вчасно не спіймаєш цього чоловіка?»
  
  Лебель кіўнуўшы із відтінком смутку.
  
  — Так, Люсьєне, я ведаю. Я нічога не можу зробити. Мені далі робату. Тож відтепер мі проста повинні це робити».
  
  «Алё в е чого нам почати?»
  
  «Мі починаємо з таго, що визнаємо, що маємо найширші повноваження, які калі-небудь надавалися двом поліцейським у Франції, — весела відповів Лебель, — таго мі імі користуємося.
  
  «Для початку влаштуйся за той стіл. Візьміть нататнік і запам'ятайте наступне. Перавесці мого звичайного сакратара або отримати оплачувану відпустку да подальшого повідомлення. Нікого іншого не можна впустити ў таємницю. Ці станеш моїм помічником і сакратаром разам. Візьміть тут розкладне ліжко з екстреної допомоги, білизну тая падушкі, засоби для прання тая гоління. Візьміть перколятор з кавою, малаком і цукром, привезеним із їдальні тая встановленим. Нам знадобиться багато кави.
  
  — Підійди да комутатора й пакарай їм залишити дзесяць зовнішніх ліній і аднаго аператара постійно у розпорядженні цього офісу. Якщо вони сваряться, направте їх особисто да Був'є. Що стосується будь-яких інших прохань від мене щодо зручностей, звертайтеся безпосередньо да начальніка відділу тая називайте моє ім'я. На шчасце, тепер цей офіс має пріоритет сярэд усіх інших допоміжних послуг - за наказам. Підготуйте циркулярний мемарандум, копії для скурнага начальніка відділу, який яе рэлізу присутній на сьогоднішній вечірній зустрічі, готовий для мого підпису, оголосивши, що тепер ві мій єдиний помічник і маєте права вимагати від іх усё, пра що я папрасіўшы бі їх особисто, якби я не яе рэлізу залучений. Зрозумів?'
  
  Керон закінчив писати й підвів очі.
  
  «Зрозумів, шефе. Я можу робити це ўсю ніч. Що є першочерговим?'
  
  «Телефонний комутатор. Я хачу, щоб на цьому яе рэлізу добры чоловік, найкращий, який ў іх є. Зверніться да галаўнога адміністратора у нього вдома і знову процитуйте Був'є за аўтарытэт».
  
  'Правільна. Чого мі хочемо від іх насамперед?»
  
  «Я хачу, як тільки смуроду це отримають, прямий зв'язок особисто з керівником відділу вбивств кримінальної поліції сямі країн. На шчасце, більшість із іх я ведаю особисто з минулих засідань Інтерполу. У деяких випадках я ведаю заступніка начальніка. Якщо ві не можаце отримати адзін, візьміть інший.
  
  «Ці країни: Сполучені Штати, це означає Управління внутрішньої розвідки ў Вашингтоні. Великобританія, помічник комісара (з харчавання злочинності) Скотланд-Ярду. Бельгія. Голландія. Італія Західна Німеччина. Південна Афрыка. Отримайте їх вдома або ў офісі.
  
  — Колі ві отримаєте скурнага з іх па адным, організуйте серію телефонних дзвінків із кімнати гэтай язку Інтерполу між мною тая між імі сьомою тая десятою ранку з інтервалом у двадцять хвилин. Зверніться да служби гэтай язку Інтерполу тая забронюйте дзвінки, оскільки кожен начальнік відділу вбивств на іншому кінці погоджується бути ў власній кімнаті гэтай язку ў прыкметычений гадзіну. Дзвінки мучацца бути особистими на частоті УВЧ, і не вінавата бути жодного прослуховування. Переконайте скурнага з іх, що тыя, що я маю сказати, призначено лише для їхніх вух і має першочергове значення не лише для Франції, а й, можливо, для їхніх власну країну. Да шостої години ранку підготуйте мені спіс із сямі заброньованих дзвінків ў парадку їх послідовності.
  
  «Цім гадзінай я йду да відділу вбивств, щоб перевірити, чы підозрювали калі-небудь іноземного вбивцю у Франції, алё його не затримали. Зізнаюся, нічога ў цьому рядку не спадає на думку, і ў будзь-якому випадку я підозрюю, що Радэн яе рэлізу бі обережнішим у своєму виборі. Тепер ці знаєш, що робити?»
  
  Керон, який виглядав трохі ошелешеним, підняв погляд зі своїх кількох сторінок нашкрябаних нотаток.
  
  «Так, шэфу, я зрозумів. Бон , я краще візьмусь да роботи. Він потягнувся да тэлефоне.
  
  Клод Лебель вийшов з кабінету й попрямував да сходів. Колі він це зробив, годинник Нотр-Даму далі на острові прабіўшы північ, і світ перейшов у ранак 12 серпня.
  
  
  
  РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
  
  Палкоўнік Рауль Сен-Клер дэ Віллабан прибув додому незадовго да півночі. Попередні тры години він прискіпливо друкував свій звіт про вечірню нараду ў Міністерстві внутрішніх даведка, який мав бути на столі генеральнага сакратара Єлисейського королівства зранку.
  
  Він асабліва старався над звітом, розірвавши дві грубі копії, перш ніж яе рэлізу задоволений, а потім обережно набраўшы третю на чыста копію самостійно. Було дратівливо займатися чорним завданням друкувати, і він не звик да цього, алё це було перевагою, шчо він зберігав таємницю від будзь-якого сакратара, факт, пра який він без вагань вказав у своїй голові. звіту, а також дозволити йому підготувати дакумент для виготовлення першим ділом вранці, що, як він сподівався, не залишиться непоміченим. Якщо пощастить, доповідь опиниться на столі прэзідэнта праз гадзіну після таго, як її прочитає Генеральны сакратар, і це також не зашкодить йому.
  
  Він асабліва ретельно підбирав правильну фразеологію, щоб каці лёгкі натяк на тыя, що письменник не схвалює перадачу такої важливої справи, як безпека глави дзяржавы, у одноосібні рукі поліцейського комісара, людини, яка більше звикла да навчання. і досвід у розкритті дрібних злочинців з невеликим розумом або талентам.
  
  Не варты було б йти надто далёка, бо Лебель міг навіть знайти сваю людину. Але ў тым випадку, калі він цього не зробив, це також було тыя, що яе рэлізу хтось достатньо наполегливий, щоб сумніватися ў мудрості вибору Лебеля ў той гадзіну.
  
  Більше таго, він дакладна не брав да Лебеля. Звичайна маленькая людина булай його особистим судженням. «Безсумнівно володів компетентним записом», — було його формулювання у звіті.
  
  Розмірковуючи над першими двома примірниками, які він напісаўшы від рукі, він дійшов висновку, що найвигіднішою для нього позицією було б не виступати прама проти призначення цього підвищеного канстэбля з самага початку, оскільки призначення було узгоджено зборами у цілому, і калі він буде проти вибору, його запитуватимуть про конкретні прычыны; але, з іншого баку, уважно стежити за всією операцією, від імені президентського секретаріату, і бути першим, хто вказує, з належною тверезістю, на неефективність у проведенні розслідування, як і калі смуроду малі місце .
  
  Його міркування пра тыя, як найкраще стежити за цім, що задумаўшы Лебель, перервав телефонний дзвінок від Сангвінетті, щоб повідомити йому, що міністр у останню хвилину прийняв рішення головувати на нічних нарадах аб десятій вечора, щоб заслухати звіт про хід роботи. від Лебеля. Ця кампазітар і педагог порадувала Сен-Клера. Це вирішило його праблему замість нього. Виконавши невелику домашню робату завалачы, він зможе поставити сильні тая доречні запитання дэтэктыву тая розповісти іншим, що принаймні ў президентському секретаріаті не помічають серйозності тая невідкладності ситуації.
  
  Особисто він не дуже скронь ставілі шанец вбивці, навіть якщо вбивця яе рэлізу ў майбутньому. Президентська охорона булай найефективнішою у світі, і частина його роботи ў секретаріаті полягала ў тым, щоб розробляти організацію публічних виступів прэзідэнта тая маршрути, якими він слідуватиме. Він мала побоювався, що цей інтенсивний і ретельно спланований екран безпеки міг проникнути якийсь іноземний стрілок.
  
  Він увійшов праз вхідні двері своєї кватэры і почув, як його новоспечена коханка покликала його зі спальні.
  
  «Це ці, любий?»
  
  «Так, Чері . Звичайно це я. Ві були самотні?»
  
  Вунь, кажа, вибігла зі спальні, одягнена у плівчасту чорну нічну кашулю ў стилі бебі-дол, оброблену мереживом на шиї тая прыполе. Непряме світло від нічної лампі, що пробивалося крізь відчинені двері спальні, вимальовувало вигини тіла її молодої жінки. Як завжди, колі він побачив сваю каханку, Рауль Сен-Клер відчув трапятанне задоволення від таго, що вона його і так моцна ў нього закохана. Його характар, аднак, яе рэлізу вітати сабе за цей факт, а ня будзь-яке щасливе провидіння, яке магло їх звести разам.
  
  Вунь, кажа, обійняла його за шию голими рукамі й довго поцілувала з відкритим ротам. Він відповів як міг, усе шчэ стискаючи партфель і вечірню газету.
  
  «Ходіть, — сказаўшы він, калі смуроду розійшлися, — лягайте ў ліжко, і я приєднаюся да вас». Він даўшы їй ляпаса па нізе, щоб пришвидшити її шлях. Дівчина праскочыла назад у спальню, кинулася на ліжко й розвела кінцівки, схрестивши рукі на шиї, піднявши грудзей.
  
  Сен-Клер увійшов да кімнати без партфеля й задоволено зірнуўшы на неї. Вунь, кажа, хтиво посміхнулася у відповідь.
  
  За два тижні спільного спілкування вунь, кажа, зрозуміла, що лише найявніша навіюваність у поєднанні з припущенням грубої тілесності може породити будь-яку пожадливість із безсокових стегон кар'єрного прыдворнага. Особисто Жаклін ненавиділа його так сама моцна, як і ў першы дзень їхньої зустрічі, алё вунь, кажа, зрозуміла, що тыя, чого йому не вистачає ў мужності, він може компенсувати балакучістю, асабліва щодо його важливості у схемі прамоў у Єлисейському палаці.
  
  «Поспішай, — прошепотіла вунь, кажа, — я хачу цябе».
  
  Сен-Клер усміхнувся зі щирим задоволенням і зняв туфлі, поклавши їх паруч біля ніг німого офіціанта. Слідом пішов піджак, кишені якого обережно висипалися на стільницю туалетнага століка. Далі прийшли штани, які ретельно склали й поклали на висунуту руку німого офіціанта. Його довгі тонкі ногі стирчали з-під хвостиків кашулі, начы білі спиці.
  
  «Що цябе так довго тримало?» запитала Жаклін. «Я чекав багато років».
  
  Сен-Клер похмуро похитав галавою.
  
  — Звісно, нічога, пра що тобі варты ламати галаву, мая люба.
  
  «Ой, ці злий». Вунь, кажа, різко перевернулася на бік, удавано похмурившись, павярнуўшыся обличчям від нього, зігнувши коліна. Його пальці ковзнули па вузлу краватки, колі він дивився ў інший бік кімнати на каштанава волосся, що спалахнуло на плечі, і повні стегна, які тепер оголила коротенька нічна кашуля. Шчэ п'яць хвилин, і він яе рэлізу готовий спати, застібаючи ґудзики на шовковій піжамі з монограмою.
  
  Він витягнувся на ліжку паруч із ёю й провів рукою ўніз па талії да верхівки її стегна, пальці ковзнули да простирадла й охопили набряк теплої сідниці.
  
  «Тоді ў чому справа?»
  
  «Нічога».
  
  «Я думаў, ці хочеш займатися коханням».
  
  «Ці проста не даєш мені жодних пояснень. Я не можу подзвонити тобі ў офіс. Я лежав тут годинами, хвилюючись, що з табою магло щось трапитися. Ві ніколи раніше не запізнювалися так, щоб мені не подзвонили».
  
  Вунь, кажа, перевернулася на спіну й подивилася на нього. Спершись на лікоть, він прасунуўшы вільну руку під нічну кашулю й почав м'яці адну з її грудзей.
  
  «Слухай, любий, я яе рэлізу дуже зайнятий. Було щось на кшталт кризи, з чимось я мав розібратися, перш ніж зміг втекти. Я б зателефонував, алё там були людзі, які ўсё шчэ працювали, постійно вскакуючи ў офіс і виходячи з нього. Кілька з іх знають, що моєї дружини немає. Мені здалося б дивним дзвонити додому праз комутатор».
  
  Вунь, кажа, прасунула руку крізь його піжаму, щоб обхопити млявий пеніс, і булай винагороджена лёгкім тремтінням.
  
  «Не магло бути нічога такога вялікага, щоб ці не міг каці мені шляхты, що запізнишся, любий. Я хвилювався ўсю ніч».
  
  «Ну, немає спажывецкі більше хвилюватися. Спустіться на мене, ві знаєте, що мені це подобається».
  
  Вунь, кажа, засміялася, підняла іншу руку, щоб стягнути його галаву ўніз і спазнала його за мочку вуха.
  
  «Ні, він цього не заслуговує. Ва ўсякім разі ні. Вунь, кажа, сціснула повільно твердіючий ўкол з докором. Дихання палкоўніка стала помітно рідшим. Він почав цілувати її з відкритим ротам, його рука м'яла спочатку адзін, а потім інший сасок так моцна, що вона звивалася.
  
  «Лізь на мене», — гаркнув він.
  
  Вунь, кажа, трохі поворухнулась і розв'язала шнурок піжами. Рауль Сен-Клер спостерігав, як грыва каштанавага волосся спадає з її галаву, огортаючи його живіт, ліг на спіну й зітхнув від задоволення.
  
  «Здається, ОАД ўсё шчэ переслідує прэзідэнта», — сказаўшы він. «Змову виявили сьогодні завалачы. Пра це піклуються. Вось що мене тримало».
  
  Почувся ціхі бавоўна, колі дівчина відвела галаву на кілька дюймів.
  
  «Не будзь дурницею, любий, смуроду даўно закінчилися». Вунь, кажа, повернулася да свого завдання.
  
  «Смуроду, да біса, ні. Тепер смуроду найняли іноземного вбивцю, щоб спробувати його вбити. Аеее, не кусай».
  
  Праз півгодини палкоўнік Рауль Сен-Клер дэ Віллаубан лежав спати, напівзаткнувшись обличчям у падушку, і ціха хропів від зусиль. Біля нього ляжала його коханка, дивлячись крізь темряву на адным багатым доме, тьмяно освітлену там, дэ вуличне світло просочувалося крізь крихітну щілину, дэ з'елі єднувалися штори.
  
  Тыя, що вона дізналася, викликало у неї лыжах. Хоча раніше вунь, кажа, нічога не ведала пра подібну змову, вунь, кажа, магла сама зрозуміти важливість зізнання Ковальського.
  
  Вунь, кажа, мовчки чекала, докі нічний годинник із сяючим цыферблатам не відзначив аднаму часіну ночі. Піднявшись з ліжка, вунь, кажа, вийняла відэлец внутрішнього тэлефоне ў спальні з гнізда.
  
  Перш ніж підійти да дзвярэй, вунь, кажа, схилилася над палкоўнікам і булай вдячна, шчо він не з ціхі людзей, які люблять спати ў обнімку зі своєю супутницею. Він усе шчэ хропів.
  
  Вийшовши зі спальні, вунь, кажа, тихенько зачинила двері, перетнула вітальню у напрямку калідоры й зачинила ті двері за сабою. З тэлефона на століка ў передпокої вунь, кажа, набрала нумар Молітора. Чекали кілька хвилин, поки не відповів сонний голас. Вунь, кажа, швідка казала дві хвилини, отримала підтвердження й поклала трубку. Праз хвилину вунь, кажа, знову лягла ў ліжко, намагаючись заснути.
  
  Усю ніч керівників кримінальних службаў поліції п'яці європейських країн, Амерыкі тая Південної Афрыкі будзілі міжміськими дзвінками з Парыжа. Більшість із іх були роздратовані й сонні. У Західній Європі гадзіну яе рэлізу такий самий, як паризький, малий ранак. У Вашингтоні булай дев'ята часоў вечора, колі подзвонили з Парыжа, і начальнік відділу вбивств ФБР яе рэлізу на званій вечері. Лише з третьої спроби Керон зміг дістати його, і тоді їхню розмову затьмарили балаканина гасцей і дзвін келихів із сусідньої кімнати, дэ точилася вечірка. Алё він отримав повідомлення й погодився бути ў кімнаті гэтай язку штаб-кватэры ФБР аб другій годині ночі за вашингтонським гадзінай, щоб прийняти дзвінок від комісара Лебеля, який мав подзвонити йому з Інтерполу аб 8 ранку за паризьким гадзінай.
  
  Криміналісти бельгійської, італійської, німецької тая голландської поліції всі, відавочна, були добрымі сім'янинами; скурнага розбудили па черзі, і після таго, як кілька хвилин послухали Керона, погодилися бути ў своїх кімнатах гэтай язку у той гадзіну, калі Керон запропонував прийняти особистий дзвінок від Лебеля у надзвичайно терміновій справі.
  
  Ван Руйс із Південної Афрыкі яе рэлізу пастава містом і не зможе повернутися да штаб-кватэры да сходу сонця, таму Керон пагаварыўшы із Андэрсанам, своїм заступнікам. Лебель, колі він почув, не яе рэлізу незадоволений, оскільки він ведаючы Андэрсана досить дабро, алё Ван Руйса зовсім не ведаючы. Крім таго, він підозрював, що Ван Руйс яе рэлізу радше політичним призначенням, тоді як Андэрсан каліся яе рэлізу констеблем, як і сам він.
  
  Дзвінок надійшов да пана Ентоні Меллінсона, помічника комісара з харчавання злочинності Скотланд-Ярду, у його будинку у Бекслі незадовго да четвертої години. Він загарчав на знак пратэсту супраць наполегливого брязкання дзвінка біля його ліжка, потягнувся да муштука й пробурмотів «Меллінсон».
  
  — Містер Ентоні Меллінсон? запитав голас.
  
  «Кажу». Він знизав плечима, щоб зняти з плячэй постільну білизну, і зірнуўшы на годинник.
  
  «Мене звуть інспектор Люсьєн Карон, із Французького Національного Аб єднання. Я дзвоню від імені комісара Клода Лебеля.
  
  Голас, який дабро говорив англійською, але з моцным акцэнтам, лунав чітко. Відавочна, трафік на лінії у тую часіну яе рэлізу слабким. Меллінсон нахмурився. Чому лихачі не маглі подзвонити ў цивілізований гадзіну?
  
  'Так.'
  
  — Мені здається, що ві знаєте комісара Лебеля, містере Меллінсон.
  
  Меллінсон на мить замислився. Лебель? О, так, друже, яе рэлізу начальнікам відділу вбивств у PJ. Не дуже шукав, алё він отримав результати. Два рокі таму я дуже допоміг таго вбитому англійському турысту. У пресі це магло бути пагана, якби смуроду не спіймали вбивцю вдвічі швидше.
  
  — Так, я ведаю комісара Лебеля, — сказаўшы він у трубку. 'Пра що це?'
  
  Біля нього його дружына Лілі, збентежена розмовою, бурчала уві сні.
  
  «Виникла дуже термінова справа, яка також вимагає великої обережності. Я допомагаю комісару Лебелю у цій справі. Це дуже незвичайний випадок. Комісар хотів бі зателефонувати вам особисто у вашу кімнату гэтай язку ў Ярді сьогодні аб дев'ятій годині. Чы не маглі б ві бути присутніми, щоб прийняти дзвінок?»
  
  Меллінсон на мить замислився.
  
  «Це звичайне розслідування між поліцейськими сіламі, які співпрацюють?» запитав він. Якби це було так, смуроду маглі б використовувати звичайну мережу Інтерполу. Аб дев'ятій годині ў Ярді було напружено.
  
  — Ні, містере Меллінсон, не так. Мова йде про асабісты прохання комісаря да вас пра невелику обережну допомогу. Можливо, у цій справі нічога не вплине на Скотленд-Ярд. Швидше за ўсё так. Калі гэта так, то було б краще, якби офіційного запиту не було».
  
  Меллінсон падумаўшы. За своєю іхняя прырода він яе рэлізу обережною людиною і не мав бажання брати доля ў таємних розслідуваннях іноземної поліції. Якщо яе рэлізу скоєний злочин, або злочинець втік да Британії, це вже інша справа. Чому у такім випадку таємниця? Потім він згадав випадок багаторічної давнини, колі його паслалі знайти й напавернути доньку міністра кабінету, яка заблукала з гарним молодим дияволом. Дівчинка булай неповнолітньою, таго маглі висунути звинувачення у позбавленні дитини батьківської опіки. Трохі маргінальний. Алё міністр хотів, щоб уся справа була зроблена без шэпту, що дійшов да преси. Італійська поліція дуже допомогла, колі пару знайшли у Вероні, граючи Рамэа і Джульєтту. Гаразд, тож Лебелю потрібна допомога у мережі Old Boy. Для цього були мережі Old Boy.
  
  «Дабро, я прийму дзвінок. 9:00.'
  
  «Щиро дякую, містере Меллінсон».
  
  'Надобраніч.' Меллінсон поклав трубку на місце, паставіўшы будзільнік на шість тридцять замість сьомої й знову пішов спати.
  
  У маленькій і затишній холостяцькій квартирі, поки Періс спар на світанку, вчитель середнього віку ходив туди-сюды па підлозі тісної ліжку. Сцэна навколо нього булай хаотичною: кнігі, газеті, журнали тая рукапісы ляжалі розкидані па стале, кріслам і канапы, і навіть на покривалі вузького ліжка, поставленого ў нішу ў дальньому кінці кімнати. У іншій ніші ракавіна булай переповнена немитим посудом.
  
  Під гадзіну нічних прогулянок його думкі зациклювалися не на неприбраному стані його кімнати, бо після його усунення з пасады дырэктара ліцею ў Сіді-бель-Аббесі тая втрати чудового будинку з двома слугамі, які да нього прийшли, він навчився жити так, як зараз. Його праблема булай ў іншому.
  
  Колі над східними околицями починало світати, він нарешті сів і узяўшы адзін із паперів. Його погляд знову пробіг па другій головній статті на сторінці іноземних новіны. Воно було під загалоўкам: «Правадыры ОАД сховалися ў римському готелі». Прачытаўшы його востаннє, він вирішив, накінуўшы лёгкі макінтош, який захистив від ранкової прохолоди, і вийшов з кватэры.
  
  Він спіймав круїзне таксі на найближчому бульварі й пакараўшы водієві відвезти його да Північного вакзала. Незважаючи на тыя, що таксі висадило його на передньому дворі, він пішов зі станції, щойно таксі від'їхало, перетнув дарогу тая зайшов да аднаго з нічних кафэ цього раёне.
  
  Він замовив каву тая металевий дыск для тэлефоне, залишив каву на прылаўку тая пішов у глибину кафэ, щоб набрати нумар. Запити довідників накіравалі його да Міжнародної біржі, і він запитав ў іх нумар готелю ў Римі. Він отримав його протяг шістдесяти секунд, поклав трубку на місце і пішов.
  
  У кафэ за сто метрів ўніз па вулиці він знову скористався тэлефонам, цього разу, щоб запитати місцезнаходження найближчого цілодобового поштового відділення, з якого можна здійснювати міжнародні дзвінки. Йому сказалі, як він і очікував, що за рогам від головної станції є адна.
  
  На пошті він зателефонував на римський нумар, який йому далі, не назвавши готель, уяўленняў цім нумарам, і тривожно чекав двадцять хвилин, поки він прийде.
  
  «Я хачу поговорити з синьйором Пуатьє», — сказаўшы він італійському голасу, який відповів.
  
  « Сіньйор Чэ? — запитав голас.
  
  'Il Signor Francesi. Пуатьє. Пуатьє . . .'
  
  Чэ ? — паўтарыўшы голас.
  
  « Франчезі, франчезі» . . .' — сказаўшы чоловік у Парижі.
  
  ' Ах, так, il signor francesi. Momento, per favore . . .'
  
  Пролунала серія клацань, потім втомлений голас відповів французькою.
  
  - Добра. . .'
  
  — Слухай, — наполегливо сказаўшы чоловік у Парижі. «У мене небагато гадзіне. Візьміть олівець і запишіть тыя, що я кажу. Починається. «Вальмі да Пуатьє. Шакал розірвався. Повторюю. Шакал розірвався. Ковальського забралі. Співав перад смертю. Кінець». Зрозумів?
  
  — Ой , — сказаўшы голас. «Я перадам це».
  
  Валмі паставіўшы слухавку на місце, поспішно аплаціўшы рахунок і метнувся з будівлі. За хвилину він загубився ў натовпі пасажирів, що вибігали з галаўнога холу станції. Сонце було за гарызонтам, нагріваючи тротуари тая прохолодне нічне повітря. За півгодини пах ранку, круасанів і меленої кави зникне під пеленою вихлопних газів, паху тіла тая несвіжого тютюну. Праз дві хвилини після таго, як Валмі зникла, біля поштового відділення зупинилася машына, і двоє чоловіків з DST поспішили всередину. У аператара шчыта ўзялі опис, алё він міг описати будзь-каго.
  
  У Римі Марка Радэна розбудили аб 7.55, калі чоловік, який провів ніч на черговому поверхом нижче, потиснув його за плячы. Він миттєво прокинувся, напівпіднявшись з ліжка, намацуючи під подушкою пістолет. Він розслабився й буркнуўшы, калі побачив над сабою обличчя екслегіонера. Погляд на тумбачку підказав йому, шчо він ўсё адно праспаўшы. Після багатьох років у тропіках його звичний гадзіну прокидався набагато раніше, а серпневе сонце Рыму вже було скронь над дахами. Алё тижні бездіяльності, правядзення вечірніх часоў за грою ў піке з Монклером і Кассоном, випивання занадто великої кількості чырвонае віна, відсутність гідних назв фізичних направа — усе разам зробило його млявим і сонним.
  
  — Повідомлення, мон палкоўнік . Хтось щойно телефонував, здавалося, поспішав».
  
  Легіонер простягнув аркуш з нататніка, на якому були нашкрябані розрізнені фрази Валмі. Радэн адзін раз прачытаўшы повідомлення, а потім вистрибнув із тонкага простирадла ліжка. Він закруціў навколо талії бавовняний саронг, який зазвичай носив, звичка зі Сходу, і знову прачытаўшы повідомлення.
  
  — Гаразд. Відхилити. Легіонер вийшов з кімнати і спустився ўніз.
  
  Радэн кілька секунд ціха й напружено лаявся, зім'явши аркуш паперу ў руках. Праклёнаў, праклёнаў, праклёнаў, праклёнаў Ковальський.
  
  Перші два дні після зникнення Ковальського він думаў, що чоловік проста втік. Останнім гадзінай було кілька відступів від справи, оскільки сярэд радавога складу з'елі явилося переконання, що ОАД зазнала невдачі і зазнає невдачі у своїй меті вбити Шарля дэ Голя тая повалити нинішній уряд Франції. Алё він завжди думаў, що Ковальський залишиться вірним да останнього.
  
  І тут були докази таго, шчо він з якоїсь незрозумілої прычыны повернувся да Франції або, можливо, яе рэлізу підібраний у Італії тая викрадений. Тепер здавалося, шчо він загаварыўшы, звичайно, під тиском.
  
  Радэн щиро оплакував свого померлого слугу. Значна репутація, яку він здобув як бойовий салдат і камандзір, частково ґрунтувалася на його величезній турботі пра своїх людзей. Військові салдаті цінують ці речі більше, ніж будь-який військовий тэарэтык може собі уявити. Тепер Ковальський яе рэлізу мёртвы, і Радэн мав небагато ілюзій щодо спосабе його смерті.
  
  І ўсё ж важливо було спробувати пригадати саме тыя, що мав розповісти Ковальський. Зустріч у Відні, назвалі готелю. Звичайно, усе це. Троє чоловіків, які були на зустрічі. Для SDECE це не буде новиною. Але шчо він ведаючы пра Шакала? Він не підслуховував біля дзвярэй, це було дакладна. Він міг розповісти їм пра високого білявого іноземця, який відвідав їх трьох. Це саме па собі нічога не азначала. Такий іноземець міг бути гандляром зброєю або фінансовим спонсарам. Жодних імен не згадувалося.
  
  Але ў повідомленні Валмі згадується Шакал його під кодовим іменем. як? Як Ковальський міг їм це сказати?
  
  З жахом Радэн згадав сцэну, калі смуроду розлучалися. Він стояв ў дзвярах з англійцем; Віктор яе рэлізу за кілька футів у коридорі, роздратований цім, як англієць помітив його ў ніші, професіонала, переграного іншим професіоналом, який чекав неприємностей, майже сподівався на іх. Шчо він мав, сказаўшы Радэн? « Бонсуар , містер Шакал». Звісно, чорт забірай.
  
  Падумаў шчэ раз, Радэн зрозумів, що Ковальський ніколи не міг дізнатися справжнього імені вбивці. Це ведалі лише він, Монклер і Кассон. Усё адно Валмі мав рацію. Оскільки зізнання Ковальського було ў руках SDECE, воно було надто роздуто, щоб його можна було відновити. У іх булай зустріч, готель, мабуть, смуроду вже пагаварылі з парцье; смуроду малі обличчя і фігуру людини, кодове ім'я. Не магло бути сумніву, що вони здогадалися пра тыя, пра що здогадався Ковальський, — що бландын яе рэлізу убивцею. Відтоді сітка навколо дэ Голя затягнулася; він відмовиться від усіх публічних заходів, від усіх виходів зі свого палацу, від усіх шансів для вбивці дістати його. Це було закінчено; операція булай зірвана. Йому доведеться відкликати «Шакала», наполягати на поверненні грошаў за вирахуванням усіх витрат і компенсації за витрачений гадзіну і проблеми.
  
  Потрібно було вирішити адну річ, і швідка. Треба терміново попередити самага Шакала, щоб він припинив операції. Радэн ўсё шчэ яе рэлізу достатньо командним офіцером, щоб не посилати людину за його наказам на місію, успіх якої стаўшы неможливим.
  
  Він викликав охоронця, якому після від'їзду Ковальського доручив щодня ходзіць на головну пошту забирати пошту тая, якщо потрібно, телефонувати, і докладно його проінформував.
  
  Аб дев'ятій охоронець яе рэлізу на пошті й запитав нумар тэлефона ў Лондоні. Мінула двадцять хвилин, перш ніж задзвонив тэлефон на іншому кінці. Комутатор жэстам паказаўшы французу ў кабіну прийняти дзвінок. Він підняв слухавку, колі операторка паставіла її, і послухав цззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззз. . . паўза . . . bzzz-bzzz англійського тэлефоннага дзвінка.
  
  Таго ранку Шакал піднявся рана, бо мав багато справ. Тры основні валізи він перевірив і запакував минулого вечора. Лише дзяржальню залишилося доповнити його губкою тая приладдям для гоління. Він випив дві свої звичні кубкі кави, вмився, прийняв душ і поголився. Упакувавши туалетні приналежності, що залишилися на ніч, він закрив ручну валізу й залишив усі чотири предмети біля дзвярэй.
  
  Він зробив собі швидкий сніданок із яєчні, апельсінавага соку тая шчэ чорної кави на маленькій, алё компактній кухні кватэры, і з'елі їв його в е кухоннага стала. Будучы охайним і методичним чоловіком, він злив останнє малако ў ракавіну, розбив два яйця, що залишилися, і також вилив їх у ракавіну. Залишки апельсінавага соку, які він випив, викинув банку ў кошик для сміття, а залишок хліба, яєчної шкаралупи тая кавової гущі потрапив у смітник. Ніщо, що залишилося, наўрад чы зіпсується під гадзіну його відсутності.
  
  Нарешті він одягнувся, вибрав тонкі шовковий светр з горловиною, блакітна-сірий касцюм із особистими дакументамі на ім'я Даґґана, сотню фунтів готівкою, цёмна-сірі шкарпетки й тонкі чорні мокасини. Доповнювали ансамбль неодмінні темні окуляри.
  
  Аб дев'ятій п'ятнадцятій він узяв свій багаж, па дві штукі ў кожну руку, зачинив за сабою плоскі двері, що самозамикалися, і спустився ўніз. Да Саўт-Одлі-стріт було кілька хвилин ходьби, і він схопив таксі на розі.
  
  «Лондонський аеропорт, будівля нумар два», — сказаўшы він водієві.
  
  Колі таксі від'їхало, тэлефон у його квартирі почав дзвонити.
  
  Булай десята часоў, калі легіонер повернувся да готелю біля Віа Кондотті й розповів Родену, що протяг тридцяти хвилин намагався отримати відповідь за лондонським нумарам, який йому далі, алё безуспішно.
  
  'Що стала?' — спитав Кесон, який адчу пояснення, дані Родену, і бачив, як легіонера звільнили, щоб повернутися да своїх обов'язків охорони. Тры керівники OAS сиділи ў вітальні свого нумары. Радэн вийняв із внутрішньої кишені папірець і перадаўшы його Кассону.
  
  Кесон прачытаўшы його й перадаўшы Монклеру. Нарешті обидва чоловіки глянулі на свого лідера, шукаючи відповіді. Не було жодного. Радэн сидів, дивлячись у вікна праз печені дахі Рыму, нахмуривши бровы ў задумах.
  
  «Колі це прийшло?» — зрештою спитав Кесон.
  
  — Сьогодні вранці, — коратка відповів Радэн.
  
  — Ві повинні його зупинити, — запротестував Монклер. «Їм буде шукати півФранції».
  
  «Смуроду змусять пів-Франції шукати високого білявого іноземця», — ціха сказаўшы Радэн. «У серпні у Франції перебуває панад мільйон іноземців. Наскільки нам відомо, у іх немає ні імені, ні обличчя, ні пашпарта. Будучы професіоналом, він, ймовірно, використовує фальшывы пашпарт. Їм шчэ належить прайсці доўгі шлях, щоб отримати його. Є хороші шанец, що його попередять, якщо він зателефонує Валмі, і тоді він зможе знову вибратися.
  
  «Якщо він зателефонує Велмі, йому, звичайно, накажуть припинити операцію», — сказаўшы Монклер. «Валмі накаже йому».
  
  Радэн похитав галавою.
  
  «Валмі не має на це повноважень. Його розпорядження полягають ў тым, щоб отримати інформацію від дівчини тая передати її Шакалу, колі йому зателефонують. Він зробить це, алё нічога іншого».
  
  — Алё Шакал мусить сам усвідомити, що усе кінець, — запротестував Монклер. — Він має втекти з Франції, як тільки вперше зателефонує Валмі.
  
  — Теоретично — так, — замислено відповів Радэн. «Якщо він це зробить, він повертає гроші. Багато що пастаўлена на карту для всіх нас, включаючи нього. Це залежить від таго, наскільки він впевнений у власному плануванні».
  
  Як ці думаєш, у нього зараз є шанец? . . тепер, калі це стала? запитав Кассон.
  
  — Відверто кажучи, ні, — сказаўшы Радэн. «Алё він професіонал. Я теж, па-своєму. Це склад розуму. Людина не любіць відкладати операцію, яку запланувала особисто».
  
  — Тоді, заради Бога, відкличте його, — запротестував Кесон.
  
  «Я не можу. Я б хотів, якби міг, алё не можу. Він знік. Він у дорозі. Він хотів цього, і тепер він це отримав. Мі не знаємо, дэ він і шчо він збирається робити. Він повністю сам па собі. Я навіть не можу подзвонити Валмі й наказати йому наказати Шакалу кинути ўсе це. Зробити це ризикує «розірвати» Валмі. Зараз ніхто не може зупинити Шакала. Це дуже пізно.'
  
  
  
  РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
  
  Комісар Клод Лебель повернувся да свого офісу незадовго да шостої ранку й побачив інспектора Карона, який виглядав втомленим і напруженим, у сорочці за сталом.
  
  Перад ім було кілька аркушів паперу, вкритих рукописними нотатками. У офісі дещо змінилося. На верхній шафі для документів булькав електричний перколятор для кави, виносячи чудовий водар свіжозвареної кави. Паруч стаяла купа паперових стаканчиків, банка несолодкого малака й пакет цукру. Смуроду прийшли з підвальної їдальні вночі.
  
  У кутку між двома партамі було встановлено односпальне ліжко, накрите грубою ковдрою. Кошик для паперів яе рэлізу спорожнений і збережений біля крісла біля дзвярэй.
  
  Вікно ўсё шчэ було відчинене, лёгкі синій дзім від цыгарэт Керона випливав у прохолодний ранак. За вікном перші цятки майбутнього дня вкраплювали шпіль Святога Сюльпіса.
  
  Лебель підійшов да свого стала й опустився на стілець. Хоча мінула лише двадцять чотири години, як він прокинувся від останнього сну, він виглядав втомленим, як Карон.
  
  — Нічога, — сказаўшы він. «За останні дзесяць років я пройшов праз багато чого. Єдиним іноземним політичним вбивцею, який калі-небудь намагався діяти тут, яе рэлізу Дегельдре, і він мёртвы. Крім таго, він яе рэлізу OAS, і мі його запісалі як такога. Імовірно, Радэн вибрав людину, яка не має нічога спільного з ОАД, і він цілком правий. За останні десять років у Франції спробували це лише чацвёра найнятих вбивць, окрім домашнього гатунку, а мі отримали трьох. Четвертий відбуває довічне ув'язнення десь ў Африці. Крім таго, усі смуроду були бандитськими вбивцями, не таго калібру, щоб застрелити прэзідэнта Франції.
  
  «Я гэтай язався з Баргероном з Цэнтральнага архіву, і смуроду проводять повну подвійну перевірку, алё я вже підозрюю, що у нас немає цієї людини. Радэн ў будзь-якому випадку наполіг бі на цьому, перш ніж найняти його».
  
  Карон запалив шчэ адзін Голлуаз, випустив дзім і зітхнув.
  
  «Тож ми повинні почати з чужога кінця?»
  
  'Дакладна. Чоловік такога тыпу, мабуть, десь отримав навчання тая досвід. Він не яе рэлізу бі адным із найкращих у світі, якби не міг давесці це серією успішних робіт за плечима. Можливо, не прэзідэнт, алё важливі людзі, більші за простих прислужниць злочинного світу . Це означає, шчо він десь привернув увагу когось. Звичайно. Що ві влаштували?»
  
  Керон узяўшы адзін із аркушів паперу, показуючи спіс імен із лівим стовпчиком гадзіне.
  
  «Усё сім виправлено», — сказаўшы він. — Ві починаєте з начальніка Управління внутрішньої розвідки аб десятій на сьому. Це десята на першу ранку за вашингтонським гадзінай. Я влаштував його спочатку праз пізню часіну ў Америці.
  
  — Потім Брусэль аб пів на восьму, Амстэрдам аб чверть на восьму й Бон аб восьмій десятій. З'елі єднання з Йоганнесбургом організовано аб восьмій тридцять, а зі Скотланд-Ярдом аб дев'ятій. Нарешті аб дев'ятій тридцять Рым.
  
  — Керівники відділу вбивств у скурнаму випадку? — спитав Лебель.
  
  'Або еквівалент. У Скотланд-Ярді це містер Ентоні Меллінсон, помічник комісара з харчавання злочинності. Здається, у столичній поліції немає відділу вбивств. Крім таго, так, крім Південної Афрыкі. Мені взагалі не вдалося отримати Ван Руйса, тож ві розмовляєте з помічником комісара Андэрсанам».
  
  Лебель на мить замислився.
  
  'Дабро. Я б віддав перевагу Андэрсану. Аднаго разу мі працювали над кейсам. Є харчавання мови. Троє з іх розмовляють англійською. Гадаю, тільки бельгієць казаць французькою. Інші майже напеўна можуть говорити англійською, якщо їм доведеться. . .'
  
  — Німець, Дітріх, казаць французькою, — уставіўшы Карон.
  
  — Дабро, тоді я особисто пагавару з тими двома французькою. Для інших п'яці мені доведеться залучити вас як перекладача. Нам краще піти. Давай.'
  
  Було десята без сьомої, колі поліцейська машына з двома дэтэктывамі зупинилася біля невинних зялёных дзвярэй на крихітній вулиці Поля Валері, дэ на той гадзіну розташовувалася штаб-кватэра Інтерполу.
  
  Протяг наступних трьох часоў Лебель і Керон сиділи, згорбившись над тэлефонам, у підвальній кімнаті гэтай язку, розмовляючи з провідними злочинцями світу. Від, здавалося б, переплутаних антен на даху будівлі високочастотні сигнали випромінювалися на тры континенти, виливаючись скронь за межі стратосфери, відбиваючись від іонного шары вгорі, повертаючись на Зямлю за тисячі міль від іншої алюмінієвої пластини. стирчить із черепичного даху.
  
  Довжини хвиль і скремблери були неперехоплювані. Дэтэктыў розмовляв із дэтэктывам, поки світ піўшы ранкову каву чы останній нічний ковпак.
  
  У кожній телефонній розмові звернення Лебеля було приблизно однаковим.
  
  «Ні, комісаре, я поки не можу поставити цей запіты пра вашу допомогу на рівень офіційного розслідування між нашымі двома поліцейськими сіламі. . . звичайно, я дію ў офіційній якості. . . Проста на даний момант мі проста не впевнені, чы навіть умисел на вчинення злочину сформульований чы переведений на стадію підготовки. . . Це харчавання підказки, наразі шуто рутинна. . . Що ж, мі шукаємо людину, пра яку знаємо дуже мала. . . навіть не ім'я, а лише поганий опис. . .'
  
  У скурнаму випадку він давав опис так, як найкраще ведаючы. Джала стала хвастом, оскільки кожен із його іноземних колег запитував, чому смуроду шукають допомоги тая які підказки вони можуть знайти. Саме у цей момант інший кінець дроту напружено замовк.
  
  «Проста це; що кім бі ця людина не булай чы може бути, вунь, кажа, вінаватая маці адну кваліфікацію, яка вирізняє її. . . він мав бі бути адным із найкращих у світі професійних вбивць за кантрактам. . . ні, не гангстерський тригер, а політичний убивця з кількома успішними вбивствами за плечима. Нам було б цікаво дізнатися, чы є ў вас хтось такий, навіть якщо він ніколи не діяв у вашій країні. Або будзь-хто, хто навіть спадає на думку».
  
  Неминуче виникла довга паўза на іншому кінці, перш ніж голас відновився. Потім було тихіше, заклопотаніше.
  
  Лебель не мав ілюзій, що керівники відділів убивств головних поліцейських сіл західного світу не зрозуміють, на шчо він натякає, алё не можуть сказати. У Франції булай лише адна мета, яка магла зацікавити політичного вбивцю першої ліги.
  
  Відповідь булай однакова без винятку. 'Так, звісно. Мі переглянемо всі файлы для вас. Я спробую гэтай язатися з вамі да кінця дня. О, і, Клод, удачі».
  
  Колі він востаннє поклав слухавку радіотелефону, Лебель гадав, скільки гадзіне міне, перш ніж міністри закордонних справ і навіть прем'єр-міністри сямі країн дізнаються пра тыя, що відбувається. Мабуть, не довго. Щось такога розміру політикам доводилося доповідати навіть міліціонеру. Він яе рэлізу майже впевнений, що міністри промовчать пра це. Зрештою, між політичними розбіжностями між владними людзьмі ў усьому світі існував міцний зв'язок. Усі смуроду були членамі аднаго клубу — клубу панів. Смуроду згуртувалися проти спільних ворогів, і що може бути ворожішим для скурнага з іх, ніж діяльність політичного вбивці? Він усё адно усвідомлював, що якщо розслідування табары загальновідомим і потрапить у пресу, його рознесуть па всьому світу, і йому буде покінчено.
  
  Єдиними, хто його хвилював, були англійці. Якби це можна було залишити лише між копами, він бі довірився Меллінсону.
  
  Алё він ведаючы, що да кінця дня йому доведеться піднятися глухімі зычнымі ў канцы, ніж Мелінсон. Мінула лише сім місяців відтоді, як Шарль дэ Голь різко відкинув Британію від Спільного ринку, а після прес-конференції генерала 14 січня Міністерство закордонних справ Лондана, навіть настільки аполітична істота, як усвідомлював Лебель, стала майже ліричним у сваю словесну кампанію, спрямовану праз політичних кореспондентів проти прэзідэнта Франції. Чы використали б смуроду тепер це, щоб помститися старому?
  
  Лебель якусь мить дивився на панэль передавача, яка тепер мовчала, перад сабою. Керон мовчки дивився на нього.
  
  — Давай, — сказаўшы маленькі комісар, підводячись із табурэткі й прямуючи да дзвярэй, — давай поснідаємо й спробуємо трохі поспати. Більше мі не можемо зробити».
  
  Помічник комісара Ентоні Меллінсон поклав слухавку, задумливо нахмурыўшыся, і вийшов із кімнати гэтай язку, не звернувши уваги на привітання маладога поліцейського, який заходив на ранкову зміну. Він ўсё шчэ хмурився, колі повертався нагару да свого просторого, алё вишукано оформленого кабінету з выглядам на Тэмзу.
  
  У нього не було жодних сумнівів щодо таго, який саме запіты правёўшы Лебель, і щодо його мотивів для цього. Французька поліція отримала якусь інформацію пра тыя, що вбивця вищого класу на волі, і що це вплинуло на іх. Як і передбачив собі Лебель, потрібно було дуже мала кмітливості, щоб визначити, хто міг нагоды єдиною можливою мішенню у Франції у серпні 1963 року для такога вбивці. Він розглядав скрутне становище Лебеля зі знанням поліцейського з давнім стажам.
  
  — Бідолашний, — сказаўшы він уголос, дивлячись униз на цяпла й мляву річку, що цякла повз Набережну його під вікном.
  
  «Пане?» — запитав його особистий помічник, який слідував за ім у кабінет, щоб покласти ранкову пошту, яка потребувала його уваги, на горіховий стіл.
  
  «Нічога». Меллінсон продовжував дивитися у вікно, поки ПА пішов. Як бі він не відчував да Клода Лебеля його завдання захистити свого прэзідэнта, не маючи змоги розпочати офіційне полювання, у нього теж були господарі. Рана чы пізно їм доведеться повідомити пра прохання Лебеля да нього таго ранку. Аб десятій, за півгодини, булай щоденна нарадуюцца керівників кафедраў. Чы вінаваты він згадувати це там?
  
  Зрештою, він вирішив цього не робити. Досить було б написати офіційний, алё приватний мемарандум самому Уповноваженому, у якому викласти сутнасць прохання Лебеля. Необхідність обережності патлумачыць пізніше, калі буде потрібно, чому це харчавання не було порушены на ранковій зустрічі. Цім гадзінай не зашкодить правесці розслідування, не розкриваючи, чому воно було зроблене.
  
  Він сів за стіл і натиснув адну з кнопак внутрішнього гэтай язку.
  
  «Пане?» Із сусіднього кабінету далінуў голас його сакратара.
  
  — Заходь сюды на хвілінку, Джона?
  
  Увійшов молодий інспектор дэтэктыва ў цёмна-сірому костюмі, тримаючи у руках нататнік.
  
  «Джона, я хачу, щоб ці потрапив да Цэнтральнага архіву. Поговоріть особисто з голаслухаючы суперінтендантом Маркхемом. Скажіть йому, що це прохання від мене особисто, і що я зараз не можу пояснити, чому я це роблю. Попросіть його перевірити всі наявні запісу пра відомих живих професійних вбивць у цій країні. . .'
  
  — Вбивці, шэры? ПА виглядав так, начы помічник комісара папрасіўшы правесці планову перевірку всіх відомих марсіан.
  
  «Так, убивці. Ні, повторюю, ні, звичайні гангстерські головорізи, які або мучацца, або відомі як здатні збити когось у ворожнечі ў підземному світі. Політичні вбивці, Джон, людзі або людина, здатна вбити дабро охоронюваного політика чы дзяржаўнага діяча за гроші».
  
  — Це більше падобна на клієнтів спеціального відділення, шэры.
  
  'Так, я ведаю. Я хачу передати ўсю справу Спеціальному відділу. Алё нам краще спочатку правесці планову перевірку. О, і я хачу отримати відповідь так чы інакше да поўдня. У ПАРАДКУ?'
  
  — Правільна, шэры. Я прыступлю да цього».
  
  Праз п'ятнадцять хвилин помічник комісара Меллінсон зайняв своє місце на ранковій конференції.
  
  Колі він повернувся да свайго офісу, він погортав пошту, відсунув її на бік стала й пакараўшы патрульнаму прынесці йому друкарську машынку. Сидячи сам, він надрукував кароткі звіт для комісара столичної поліції. У ньому коратка згадувалося пра ранковий дзвінок да нього додому, особистий дзвінок па лінії гэтай язку Інтерполу аб дев'ятій ранку тая характар запиту Лебеля. Він залишив нижню частину мемарандума порожньою і замкнуўшы її у своєму столі, щоб зайнятися робочим днём.
  
  Незадовго да дванадцятої постукав і увійшов ПА.
  
  «Суперінтендант Маркхем щойно яе рэлізу із CRO», — сказаўшы він. «Падобна, у кримінальних справах немає нікого, хто б відповідав цьому опису. Сімнадцять відомих найманих вбивць зі злочинного світу, шэры; дзесяць у ў'явіць язниці і сямёра на волі. Алё всі смуроду працюють на великі бандзі, тут або ў вялікіх містах. Супер каже, що ніхто не підійде для роботи проти приїжджого політика. Він також запропонував спеціальний відділ, шэры.
  
  «Так, Джона, дякую. Це ўсё, що мені потрібно».
  
  Звільнивши ПА, Меллінсон дістав із шухляди напалову гатовыя запіску й знову уставіўшы її ў друкарську машынку. Унізе він напісаўшы:
  
  На запіты відділ кримінальних справ повідомив, що у їхніх справах не виявлено жодної асобіны, яка б відповідала опису тыпу, наданому комісаром Лебелем. Потім запіты було перададзена помічнику комісара, спеціальний відділ».
  
  Він підписав мемарандум і забраўшы тры верхні примірники. Залишок пішов у кошик для секретних відходів, щоб потім бути подрібнений на мільйони часток і знищений.
  
  Адзін з примірників він склав у канверт і адресував Уповноваженому. Аднаму він занотував ў тэчку «Таємне листування» й замкнуўшы її ў настінному сейфі. Третю він склав і поклав у внутрішню кишеню.
  
  У блокноті на столі він нашкрябав повідомлення.
  
  Каму: Комісару Клоду Лебелю, апекуна генеральнага дырэктара судової поліції, Парыж.
  
  «Від: помічник комісара Ентоні Маллінсон, AC Crime, Скотланд-Ярд, Лондан.
  
  «Повідомлення: після вашого запиту ця дата найповнішого дослідження кримінальних записів не виявила такої асобіны, відомої нам, зупиніться. запіты перададзена да спецвідділу для подальшої перевірки, зупинка. будь-яка корисна інформація будзе перададзена вам найближчим гадзінай, зупиніться. mallinson.
  
  'Гадзіну відправки: . . . 12.8.63.'
  
  Лише пів на дванадцяту мінула. Він підняв слухавку, а калі аператар відповіла, запитав помічника комісара Діксона, керівника спеціального відділення.
  
  «Привіт, Алек? Тоні Маллінсон. Ві можаце приділити мені хвилину? Я б хотів, алё не можу. Мені доведеться обмежити обід бутэрбродам. Це буде адзін із ціхі днів. Ні, я проста хачу побачити вас на кілька хвилин, перш ніж ві підете. Дабро, дабро, я зараз піду».
  
  Проходячи па кабінету, він кінуўшы канверт, адресований уповноваженому, на стіл ПА.
  
  «Я проста піду да Діксона з SB. Віднеси це да офісу комісара, Джона? Особисто. І перадай це повідомлення адрасату. Напишіть це самостійно ў належному стилі».
  
  'Так, сяр.' Меллінсон стояв над сталом, а очі інспектора пробігали повідомлення. Смуроду розширювалися, калі даходзілі да кінця.
  
  'Джон. . .'
  
  «Пане?»
  
  «І мовчіть пра це, будзь ласка».
  
  'Так, сяр.'
  
  — Дуже ціха, Джона.
  
  — Ні слова, шэры.
  
  Меллінсон коратка посміхнувся йому й вийшов з кабінету. ПА прачытаўшы повідомлення Лебелю вдруге, згадав запити, які він зробив таго ранку ў Records для Меллінсона, розгадав це для сабе і прошепотів: «Кровий біс».
  
  Меллінсон провів з Діксоном двадцять хвилин і фактично зіпсував іншаму майбутній клубний обід. Він перадаўшы начальніку спеціального відділення залишився примірник доповідної запіскі Уповноваженого. Колі він піднявся, щоб піти, він повернувся да дзвярэй, тримаючи руку на ручці.
  
  «Вибач, Алек, алё це справді більше твая вулиця. Алё якщо ві запитаєте менш, у цій країні, мабуть, немає нічога й нікого такога калібру, таму дабро перевірте запісу, і ві зможете надіслати тэлексе Лебелю, щоб сказати, шчо мі не можемо допомогти. Мушу сказати, що цього разу я не заздрю йому його роботі».
  
  Помічник комісара Діксон, чиєю роботою, сярэд іншого, було стежити за всіма диваками тая божевільними ў Британії, які маглі б спалахнути на спробу вбити приїжджого політика, не кажучи вже пра дзясяткі озлоблених і вередливих іноземців, які мешкають у країні, відчував шчэ більше. гостро неможливість позиції Лебеля. Захищати домашніх і візитних політиків від неврівноважених фанатиків було досить пагана, алё принаймні зазвичай можна було покластися на іх як на аматорів, щоб зазнати невдачі перад обличчям його власного корпуса загартованих професіоналів.
  
  Маці власного кіраўніка дзяржавы — мета для рідної організації жорстких колишніх вояків булай шчэ гіршою. І ўсё ж французи перамаглі ОАД. Як професіонал, Діксон захоплювався імі. Алё наймання іноземного фахівця було іншою справою. На її користь, з пункту зору Діксона, можна сказати лише одне; це скоротило можливості да такої кількості, шчо він не сумнівався, що не знайдеться англійця такога калібру, якого Лебель шукав у кнігах Спеціального відділення.
  
  Колі Меллінсон пішов, Діксон прачытаўшы копію мемарандуму. Тоді він викликав власного ПА.
  
  «Будзь ласка, скажіть дэтэктыву-суперінтенданту Томасу, що я хотів бі бачити його тут, а . .' він зірнуўшы на годинник, прыкінуўшы, скільки йому пазыцы значале скорочений обід. . . рівно аб другій годині.
  
  «Шакал» приземлився на «Brussels National» одразу після дванадцятої. Він залишив тры основні одиниці свого багажу ў автоматичній камері схову ў головній будівлі терміналу і узяўшы із сабою ў місто лише ручку з особистими прамовамі, гіпс, вати тая бинти. На галаўнога вокзалі він відпустив таксі й пішов да камери схову.
  
  Волокниста валіза з рушницею ўсё шчэ ляжала на полиці, дэ він бачив, як клерк залишив її тижнем раніше. Він пред'явіўшы рекламаційний ліст, а взамін отримав справу.
  
  Недалёка від вакзала він знайшов маленькі і ўбогі готель, на кшталт ціхі, які, здається, існують пакаля всіх головних станцій світу, дэ не ставлять жодних харчавання, алё тым, што багато брехні.
  
  Він забронював одномісну кімнату на ніч, заплаціўшы наперад готівкою бельгійськими грошима, які поміняв у аеропорту, і сам відніс сваю валізу ў нумар. Надійно замкнувши за сабою двері, він наліў у тазік холодної вадзі, висипав гіпс і бинти на ліжко й узявся да роботи.
  
  Колі він закінчив, тынкоўка висохла панад дві години. Протяг цього гадзіне він сидів, спираючись на зэдлік, курив сигарети з фільтром і дивився на брудну нізкай дахів, що утворювали краєвид з вікна спальні. Гадзіну від гадзіне він пробував гіпс вялікім пальцам, щоразу вирішуючи каці йому шчэ трохі затвердіти, перш ніж рухатися.
  
  Волокниста валіза, у якій раніше булай рушниця, ляжала порожня. Решту бинтів знову запакували ў дзяржальню разам із кількома унціями гіпсу, що залишилися, на випадок, якщо йому доведеться робити поточний рамонт. Колі він нарешті яе рэлізу готовий, він засунуўшы під ліжко футляр із таннага валакна, перевірив кімнату на наявність останніх ознак, висипав попільничку з вікна й приготувався йти.
  
  Він виявив, що з гіпсом на реалістичному шкутильганні стала обов'язковим. Унизу сходів він із полегшенням побачив, що грязний і сонний партійник сидів у задній кімнаті за сталом, дэ він яе рэлізу, колі прийшов Шакал. Яе рэлізу обідній гадзіну, він їв, алё двері з матовим склом, які далі йому доступ да передньої стійки, були відчинені.
  
  Глянувши на вхідні двері, щоб переконатися, що ніхто не заходзіць, Шакал притиснув да грудзей сваю валізу, зігнувся на карачках і швідка й безшумно помчав праз кахельну зале. Праз літню спеку вхідні двері були відчинені, і він зміг стояти прама на верхній частині трьох сходинок, що вялі на вулицю, пастава полем зору партійного службовця.
  
  Він болісно пошкутильгав сходамі ўніз і па вулиці да рога, з якога, дэ повз праходзіла галаўня дарога. За півхвилини його помітило таксі, і він повертався ў аеропорт.
  
  Він з'елі явився біля касі Alitalia з пашпартам у руках. Дівчина посміхнулася йому.
  
  «Мені здається, у вас є квіток да Мілана, заброньований два дні таму на ім'я Дагана», — сказаўшы він.
  
  Вунь, кажа, перевірила бронювання на післяобідній рэйс да Мілана. Він мав вирушати праз півтори години.
  
  — Так, справді, — сяяла вунь, кажа, на нього. «Містер Дагган. Квіток яе рэлізу заброньований, алё не оплачений. Ві бажаєте заплатити за це?
  
  Шакал знову заплаціўшы готівкою, йому бачылі квіток і сказалі, що йому подзвонять за гадзіну. За допомогою турботливого носія, який тупцяв над його загіпсованою ступнею тая виразно кульгавим, він дістав свої тры валізи з камери схову, відправив їх да Alitalia, пройшов праз митний вялікі єр, який, побачивши, шчо він яе рэлізу мандрівником, яе рэлізу лише мандрівником. перевірку пашпарта, а часіну, що залишилася, провів, насолоджуючись пізнім, алё приємним обідом у ресторані, що прикріплений да зали очікування пасажирів.
  
  Усі, хто займався польотом, були дуже люб'язні тая уважні да нього праз нагу. Йому допомогли піднятися ў автобусі да літака тая з тривогою спостерігали, як він болісним шляхам піднімався сходамі да дзвярэй літака. Мілая італійська господиня привітала його надзвичайно шырокаю усмішкою тая побачила, як він зручно сидів на адным з груп сидінь у центрі літака, розташованих обличчям одне да аднаго. Там було більше місця для ніг, зазначила вунь, кажа,.
  
  Інші пасажири старанно намагалися не постукати пра загіпсовану нагу, калі смуроду сідали на свої місця, а Шакал лежав на спинці свого сидіння й хоробро посміхався.
  
  Аб 4.15 лайнер злетів і незабаром помчав на південь да Мілана.
  
  Суперінтендант Брін Томас вийшов із кабінету помічника комісара незадовго да третьої, почуваючись украй жалюгідним. Мала таго, що його літня застуда булай однією в е найгірших і найстійкіших, з якими він колі-небудь страждав, але й нове призначення, яке щойно було обтяжене, зіпсувало йому дзень.
  
  Ранак понеділка яе рэлізу гнилим; спочатку він дізнався, що аднаго з його людзей підвів радянський гандлёвы дэлегат, за яким він мав стежити, а да середини ранку він отримав міжвідомчу скаргу від МІ-5, у якій його дэпартамент ввічливо просячы звільнити радянську делегацію. , безпомилкове припущення, що, на думку МІ-5, усю справу краще залишити їм.
  
  Понеділок після обіду виглядав гіршим. Є кілька прамоў, які будзь-якому поліцейському, спецпідрозділу чи ні, подобаються менше, ніж пры політичного вбивці. Але ў випадку запиту, який він щойно отримав від свого начальніка, йому навіть не далі імені, щоб продовжити.
  
  «Без назви, алё, боюся, багато муштр», — так сказаўшы Діксон на цю тэму. «Спробуй прибрати це да заўтра».
  
  «Пакунок», — пирхнув Томас, дійшовши да офісу. Незважаючи на тыя, що кароткі спіс відомих підозрюваних яе рэлізу бі надзвичайно кароткім, він ўсё адно давав йому тая його відділу багатогодинну перевірку файлів, запісы щодо політичних негараздів, засудження тая, на відміну від кримінальної гілки, проста підозри. Треба було б усе перевірити. У брифінгу Діксона яе рэлізу лише адзін промінь світла: цей чоловік буде професійним аператарам, а не адным із незліченних торговців, які робили життя Спеціального відділу нещастям перад і під гадзіну будзь-якого візиту іноземного дзяржаўнага діяча.
  
  Він викликав двох інспекторів-детективів, які, як йому було відомо, зараз займаються малопріоритетною дослідницькою роботою, сказаўшы їм покинути усё, що вони роблять, як це зробив він, і з'елі явитися да його офісу. Його брифінг для іх яе рэлізу коротшим, ніж Діксон для нього. Він обмежився цім, що сказаўшы їм, що вони шукають, алё не сказаўшы, чому. Підозри французької поліції ў таго, що така людина може вбити генерала дэ Голя, не мучацца нічога спільного з пошуком ў архівах і записах спеціального відділення Скотленд-Ярду.
  
  Смуроду втрьох ачысцілі стала від неопрацьованих документів і сіли.
  
  Літак Шакала приземлився ў міланському аеропорту Лінате аб шостій. Завжди уважна господиня допомогла йому спуститися сходамі да асфальце, а адна з наземних господинь правяла його да головної будівлі терміналу. Саме на митниці його ретельна підготовка да таго, як дістати складові частини пістолета з валізи тая перемістити їх у менш підозрілий засіб перевезення, прынесла свої плоди. Паспортна перевірка булай формальністю, алё колі валізи з трюму праходзілі з гуркотом па конвеєрній стрічці й розміщувалися вздовж митної лаві, ризики почали зростати.
  
  Шакал забезпечив вантажника, який зібрав тры основні валізи у рядок паруч. Шакал апусціўшы сваю руку біля іх. Побачивши, як він, кульгаючи, підійшов да крамы, адзін із митників пройшов навпроти.
  
  «Сіньйоре? Це ўвесь ваш багаж?
  
  «Е-е, так, ці тры валізи і цей футляр».
  
  «У вас що є задекларувати?»
  
  'Немає нічога.'
  
  — Ві ў справах, синьйоре?
  
  'Немає. Я приїхав у відпустку, алё, виявляється, вунь, кажа, вінаватая включати шчэ й період одужання. Я сподіваюся піднятися да азёр».
  
  Митник не яе рэлізу вражений.
  
  — Чы можу я побачити ваш пашпарт, синьйоре?
  
  Шакал перадаўшы. Італієць уважно оглянув його, а потім без жодного словы віддав таму.
  
  «Будзь ласка, відкрийте цей».
  
  Він паказаўшы на адну з трьох більших валіз. Шакал дістав свій бірулька, вибрав адзін із ключів і відкрив футляр. Носильник поклав його на бік, щоб допомогти йому. На шчасце, це яе рэлізу футляр з одягом вигаданого датського пастара тая американського студэнта. Перебираючи одяг, митник не звернув уваги на цёмна-сірий касцюм, білизну, білу кашулю, кросівки, чорні кросівки, вітрівку тая шкарпетки. Кніга данською мовою також його не схвилювала. Обкладинка булай кольоровою пластиною Шартрського сабору, а назвалі, хоч і датською, булай достатньо схожою на відповідні англійські словы, щоб не бути примітною. Він не оглянув ретельно зашиту щілину на бічній підкладці тая не знайшов фальшивих документів, що посвідчують асобу. Справді ретельний пошук знайшов бі їх, алё це яе рэлізу звичайний поверхневий огляд, який стаўшы бі інтенсивним, лише якби він знайшов щось підозріле. Складові частини повної снайперської гвинтівки ляжалі всього ў трьох футах від нього праз стіл, алё він нічога не підозрював. Він закрив футляр і жэстам паказаўшы Шакалу замкнути його знову. Потім він швідка поспіль запісаўшы усі чотири справи. Його робата виконана, обличчя італійця розпливлося ў посмішці.
  
  « Дякую, синьйоре . Гарного сьвятая.
  
  Носильник знайшов таксі, отримав добрі чайові, і невдовзі «Шакал» мчав да Мілана, на його зазвичай гамірних вулицях шчэ більше шуміло праз патокі пасажирів, які намагалися дістатися додому, і свідому поведінку водіїв. Він папрасіўшы, щоб його відвезли на Цэнтральны вакзал.
  
  Тут викликали іншого вантажника, і він пошкутильгав за ім да камери схову. У таксі він посунув сталеві ножиці з нічного скрыні да кишені штанів. У камері схову він залишив ручку й дві валізи, зберігши адну з довгим французьким військовим пальтом, у якій також було багата вільного місця.
  
  Відпустивши швейцара, він зашкутильгав у чоловічий туалет і побачив, що використовується лише адзін із умивальників у довгому шэрагу ліворуч від пісуарів. Він кінуўшы футляр і старанно мив рукі, поки інший мешканець не закінчив. Колі туалет на секунду спорожнів, він перейшов праз кімнату й зачинився ў одній із кабінок.
  
  Піднявши нагу на сидінні унітазу, він дзесяць хвилин мовчки стрыг гіпс на нозі, поки він не почав відпадати, відкриваючи ватяні падушачкі під ім, які надавалі стопі аб єм звичайної зламаної шчыкалаткі, оповитої гіпсом.
  
  Калі ступня нарешті булай ачышчана від останніх залишків гіпсу, він знову одягнув шовкову шкарпетку тая тонкі шкіряний макасінаў, які були приклеєні да внутрішньої сторони литки, калі нага булай ў гіпсі. Залишок гіпсу й вати він зібрав і поклав на каструлю. Пры першому промиванні палова заклінавала, а пры іншаму відійшло.
  
  Поклавши валізу на унітаз, він поклав шэраг круглих сталевих трубак, у яких містилася гвинтівка, паруч між складкамі пальта, докі валіза не заповнилася. Колі внутрішні ремені були щільно затягнуті, вміст футарала не стукав. Тоді він закрив шафу й кінуўшы погляд за двері. Біля умивальників було двоє, шчэ двоє стаялі біля пісуарів. Він вийшов із кабінки, різко повернувся да дзвярэй і піднявся сходамі да галаўнога вестибюлю станції, перш ніж хтось встиг його помітити, навіть калі б і хотів.
  
  Він не міг повернутися да камери схову здоровим і здоровим чоловіком так швідка після таго, як вийшов з неї калікою, таму він викликав носія, патлумачыўшы, що поспішає, хоче поміняти гроші, напавернути свій багаж і отримати таксі якомога швидше. Багажну квитанцію він сунуўшы носію ў руку разам із купюрою у тисячу лір, спрямовуючи чоловіка да камери схову. Він сам, він зазначив, буде ў обмінному бюро, щоб обмінювати його англійські фунти на ліри.
  
  Італієць радісно кіўнуўшы і пішов за багажем. Шакал поміняв останні двадцять фунтів, що залишилися у нього, на італійську валюту, і щойно закінчив, колі носильник повернувся з іншими трьома одиницями багажу. Праз дві хвилини він сидів ў таксі, що мчав на небезпечній швидкості праз площу Дука д'аоста й прямував да готелю «Кантыненталь».
  
  Біля реєстратури ў розкішному параднаму він сказаўшы службовцеві:
  
  — Гадаю, у вас є для мене кімната на ім'я Дагган. Його забронювали па тэлефоне з Лондана два дні таму».
  
  Незадовго да восьмої Шакал насолоджувався розкішшю душу тая гоління у своїй кімнаті. Дві валізи були ретельно зачинені ў шафі. Третій, якому ў яе рэлізу його власний одяг, яе рэлізу відкритий на ліжку, а вечірній касцюм, цёмна-синій літній лёгкі із вовни тая мохеру, висів на дзвярах шафі. Голубино-сірий касцюм яе рэлізу ў руках камердынера готелю, щоб його витирали губкою тая гладзілі. Попереду чекали коктейлі, вячэра тая ранній вечір, оскільки наступний дзень, 13 серпня, буде надзвичайно насиченим.
  
  
  
  РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
  
  «Нічога».
  
  Другий із двох молодих інспекторів-детективів у кабінеті Бріна Томаса закрив останню тэчку, яку йому було відведено для прочитання, і подивився на свайго начальніка.
  
  Його колега теж закінчив, і його висновок яе рэлізу такім жа. Сам Томас закінчив п'яць хвилин таго й підійшов да вікна, стоячи спінаю да кімнати й дивлячись на рух, що пропливав повз нього ў сутінках. На відміну від помічника комісара Меллінсона, він не мав краєвиду на річку, лише выгляд з першого паверсе на некаторы час, що мчали па Хорсферрі-роўд. Він відчував сабе як смерць. Його горла було сыра від цигарок, які він ведаючы, що йому не слід було палити праз сильну застуду, алё не міг кинути, асабліва під тиском.
  
  Його галава боліла від випарів, безперервних дзвінків, які здійснювалися протяг дня, перевіряючи сімвалі, що з'елі являлися у записах і файлах. Кожен зворотний виклик яе рэлізу негативним. Або ця людина булай повністю розкрита, або проста не відповідала такога калібру, щоб взятися за таке завдання, як вбивство прэзідэнта Франції.
  
  — Ну, вось і ўсё, — цвёрда сказаўшы він, обертаючись від вікна. «Мі зробили усе можливе, алё проста немає нікого, хто міг би відповідати вказівкам, викладеним у запиті, який мі розслідуємо».
  
  «Можливо, є англієць, який виконує таку робату», — припустив адзін з інспекторів. «Алё його немає ў нашых файлах».
  
  «Смуроду всі ў нашых файлах, дивіться, — гаркнув Томас. Йому не було весела думати, що така цікава риба, як професійний убивця, існує у його «садибі», десь не реєструючись, і його вдача не покращується ні застудою, ні голаслухаючы болем. Колі він яе рэлізу поганий, його валлійський акцэнт мав тенденцію посилюватися. Тридцять років далёка від далін так і не знищили наліт.
  
  — Зрештою, — сказаўшы другий інспектор, — політичний убивця — надзвичайно рідкісний птах. Такога ў країні, мабуть, немає. Це не зовсім англійська кубак гарбаты, праўда?»
  
  Томас зірнуўшы ў відповідь. Він віддав перевагу слове «британці» для опису мешканців Сполученого Королівства, і ненавмисне використання інспектором словы «англійці», як він підозрював, магло бути завуальованим припущенням, що валлійці, шотландці чы ірландці цілком маглі народити таку людину. Але це не було.
  
  — Гаразд, пакуйте файлы. Поверніть їх да реєстру. Відповім, що ретельний пошук не виявив такога відомого нам героя. Це ўсё, що ми можемо зробити».
  
  «Від каго яе рэлізу запіты, Супер?» запитав адзін.
  
  — Нічога, хлопче. У когось, судячи з усього, є проблеми, але це не мі».
  
  Двоє молодших чоловіків зібрали ўвесь матеріал і попрямували да дзвярэй. У обох були сім'ї, да яких потрібно було повернутися додому, і адзін майже скурнага дня чекав, що вперше табары батьком. Він яе рэлізу першим да дзвярэй. Другий відвернувся, задумливо нахмурыўшыся.
  
  «Глыбінную змястоўнасць адчуваецца, під гадзіну перевірки мені спала на думку адна річ. Якщо є така людина, і вунь, кажа, має британське громадянство, то, падобна, вунь, кажа, усё адно не будзе працювати тут. Я маю на увазі, що навіть такий чоловік вінаваты десь маці базу. Притулок, своєрідне місце, кудзі можна повернутися. Швидше за ўсё, така людина є поважним громадянином у своїй країні».
  
  «Що ці маєш на меті, свайго роду Джекіл і Хайд?»
  
  «Ну, щось на зразок цього. Я маю на увазі, якщо є професійний вбивця приблизно такога тыпу, якого мі намагаємося відслідкувати, і він достатньо вялікі, щоб хтось витягнув таку вагу i ваколіцы, щоб розпочати подібне розслідування, яке очолюватиме людина вашого рангу, дабро, цей чоловік має бути вялікім. І калі він такий, у своїй галузі, він вінаваты маці кілька робочих місць за плечима. Інакше він бі нічим не яе рэлізу, чы не так?»
  
  — Давай, — сказаўшы Томас, уважно спостерігаючи за ім.
  
  «Ну, я проста падумаўшы, що така людина, мабуть, діятиме лише за межами своєї країни. Таму зазвичай він не потрапляв бі ў поле зору внутрішніх сіл безпеки. Можливо, служба каліся пра нього дізналася. . .'
  
  Томас абдумаўшы цю ідею, потім повільно похитав галавою. «Забудзь пра це, йди додому, хлопче. Я напішу звіт. І проста забудзьцеся, шчо мі взагалі робили запіты».
  
  Алё колі інспектор пішов, думка, яку він посіяв, залишилася ў голові Томаса. Зараз він міг бі сісти й написати звіт. Повністю негатыўна. Намальована нарыхтоўка. На основі пошуку записів, які були зроблені, не магло бути повернення. Але калі припустити, що за запитом із Франції щось стоїть? Припустімо, що французи, як підозрював Томас, проста не втратили галаву праз абачлівыя пра свого дорогоцінного прэзідэнта? Калі ў іх справді було так мала, як смуроду стверджували, калі не було жодних ознак таго, що цей чоловік яе рэлізу англійцем, то смуроду, мабуть, перевіряли ў усьому світі подібним чынам. Булай вялікая ймовірність таго, що вбивці не було, а калі й яе рэлізу, то він пахадзіўшы із однієї в е ціхі націй із довгою історією політичних убивств. Алё що, якби підозри французів виправдалися? А калі чоловік виявився англійцем, тая шчэ й за походженням адзін?
  
  Томас дуже пишався рэкордам Скотленд-Ярду, асабліва спеціального відділу. У іх ніколи не було подібних праблем. Смуроду ніколи не втрачали іноземного високопоставленого госця, навіть навіть паху скандалу. Йому особисто навіть доводилося доглядати за цім маленькім російським виродком Іваном Сєровим, галавою КДБ, колі він приїжджав готуватися да візиту Хрущова, а там були дзясяткі прибалтів і поляків, які хотіли отримати Сєрова. Навіть не стрілянина, а місце повне охоронцями самага Сєрова, кожен зі зброєю ў руках і цілком готовий її використати.
  
  Суперінтенданту Бріну Томасу залишалося два рокі да виходу на пенсію тая повернення да маленькага будиночка, який смуроду з Мег купілі, звідки відкривався зялёны газон на Брістольський канал. Краще перестрахуйтеся, перевірте ўсё.
  
  У молодості Томас яе рэлізу чудовим гравцем у регбі, і було багата ціхі, хто жвір проти Гламоргана, які чітко пам ' ятали, що недоцільно робити блайнды-брэйк, колі Брін Томас яе рэлізу на фланзі. Зараз він, звісно, яе рэлізу застарий для цього, алё ўсё адно виявляв неабиякий інтерес да лондонських валлійців, колі міг відірватися від роботи й сходити да Олд Дір Парк у Річмонді, щоб подивитися на їх гру. Він дабро ведаючы усіх гравців, проводячи гадзіну ў приміщенні клубу, спілкуючись з імі після матчу, і його репутація булай достатньою, щоб гарантувати, що йому завжди раді.
  
  Адзін із гравців яе рэлізу відомий решті членів проста як співробітник Міністерства закордонних справ. Томас ведаючы, шчо він трохі більше, ніж це; дэпартамент під егідою міністра закордонних справ, але не приєднаний да міністерства закордонних справ, у якому працював Баррі Лойд, яе рэлізу Секретною розвідувальною службою, яку іноді називали SIS, іноді проста «Служба», а частіше сярэд громадськості під неправильною назвою МІ-6.
  
  Томас підняв телефонну трубку на столі й папрасіўшы нумар. . .
  
  Двоє чоловіків зустрілися, щоб випити ў ціхаму пабі біля річки між восьмою тая дев'ятою. Смуроду трохі пагаварылі пра регбі, поки Томас купіўшы напої. Але Лойд здогадався, що чоловік зі спеціального відділу не папрасіўшы зустрітися з ім у пабі на березі річки, щоб поговорити пра гру, для якої сезон розпочнеться лише праз два місяці. Калі смуроду обидва випили й мимоволі вигукнули адзін аднаму «Ві», Томас паказаўшы галавой на терасу, що вяла ўніз да пристані. Надворі було тихіше, оскільки більшість молодих пар із Челсі тая Фулхема випивали й збиралися вечеряти.
  
  — У мяне невялікая праблема, хлопче, — почав Томас. «Сподівався, що ві зможете допомогти».
  
  'Дабро . . . якщо зможу, — сказаў Лойд.
  
  Томас патлумачыўшы пра запіты із Парыжа тая бланк, складений Службою кримінальних справ тая Спеціальним відділом.
  
  «Мені спала на думку, що якби каліся існував такий чоловік, да таго ж британець, то він міг бі бути цім, хто ніколи б не забруднив рукі ў цій країні, бачите. Може проста зупинитися на операціях за кардонам. Якщо він каліся залишив слід, можливо, він потрапив ў поле зору Служби?»
  
  «Обслуговування?» — ціха запитав Лойд.
  
  Давай, Баррі. Гадзіну від гадзіне ми повинні шляхты багато прамоў». Голас Томаса ледь перевищував бурмотіння. Зі спини смуроду виглядали як двоє чоловіків у темних касцюмах, які дивилися з-за темної річки на вогні південного берага й розмовляли пра дзень у Сіті. «Нам довелося передати багато файлів під гадзіну розслідування Блэйка. Чимало людзей із Міністерства закордонних справ поглянули на тыя, чим смуроду насправді займаються. Твій яе рэлізу адзін, бачите. Ві були у його секції, колі він потрапив під крыз. Таму я ведаю, з яким відділом ві працюєте».
  
  — Розумію, — сказаў Лойд.
  
  «Тепер дивіться, я можу бути Брін Томас ў парку. Алё я також суперінтендант СБ, чы не так? Ві ж не можаце бути анонімними від усіх, чы не так?»
  
  Лойд витріщився у сваю бутэлечку.
  
  «Це офіційний запіты на інформацію?»
  
  «Ні, я шчэ не можу цього зробити. Французький запіты яе рэлізу неофіційним запитом Лебеля да Маллінсона. Він нічога не знайшов у Центральних записах, тож відповів, що не може допомогти, алё він також поспілкувався з Діксоном. Хто папрасіўшы мене швідка перевірити. Усё ціха, бачите? Іноді ўсё даводзіцца робити саме так. Дуже делікатно, усе це. Не варты звертатися да преси або щось таке. Швидше за ўсё, тут, у Британії, немає нічога, што магло б допомогти Лебелю. Я проста думаў, що охоплю всі ракурси, а ці яе рэлізу останнім».
  
  «Вважається, що цей чоловік переслідує Дэ Голя?»
  
  — Мабуть, судячи з запиту. Алё французи, мабуть, грають дуже хітра. Відавочна, смуроду не хочуть розголосу».
  
  «Відавочна. Алё чому б не гэтай язатися з намі напряму?»
  
  «Запіты пра пропозиції щодо імені було розміщено у мережі старих хлопців. Від Лебеля да Маллінсона, прама. Можливо, французька сакрэтная служба не має зв'язків із вашым відділом».
  
  Якщо Лойд і помітив згадку пра сумнозвісно погані стосунки між SDECE тая SIS, то не падаўшы жодних ознак цього.
  
  'Що ці думаєш?' — запитав Томас праз деякий гадзіну.
  
  — Дзіўна, — сказаўшы Лойд, дивлячись на річку. — Ві пам ' ятаєте справу Філбі?
  
  'Звичайно.'
  
  «У нашій секції ўсё шчэ дуже хворий нерв», — продовжив Лойд. — Він приїхав із Бейрута у січні 61-га. Звісно, пра це стала відомо лише пізніше, алё це спричинило неабиякий галас у Службі. Багата людзей переїхало. Треба було зробити, він підірвав більшу частину арабської секції та деякі інші також. Адзін із чоловіків, якого потрібно було дуже швідка перемістити, яе рэлізу нашым голаслухаючы рэзідэнтам у Карибському басейні. Шість місяців таго він яе рэлізу із Філбі ў Бейруті, а потім перевівся да карыбскія астравы.
  
  «Приблизно у той самий гадзіну дыктатара Домініканської Республіки Трухільо було убіта на самотній дорозі за межами Сьюдад-Трухільо. За повідомленнями, його ўбілі партизани – у нього було багата ворогів. Тоді наш чоловік повернувся да Лондана, і мі деякий гадзіну працювали ў адным офісі, поки його не перерозподілили. Він згадав абачлівыя пра тыя, що машыну Трухільо зупинили, щоб засідки розірвали її тая ўбілі людину всередині адным пострілом стрільця з рушниці. Це яе рэлізу пекельний постріл — зі ста п'ятдесяти ярдів ў машыну, що мчить. Пройшов у маленьке трикутне віконце з боку водія, яке не було з куленепробивного скла. Уся машына булай краз. Вдарив водія ў горла і він розбився. Тоді партизани підійшли. Дзівосна, що подейкували, що стрілець яе рэлізу англієць».
  
  Виникла довга паўза, поки двоє чоловіків із порожніми пивними кухлями, що хиталися з їхніх пальців, дивилися на тепер ўжо зовсім темні вадзі Темзи. Обидва малі уявну карціну суворого, посушливого ландшафту на смажаніны й далёкага острові; автомобіль мчить зі швидкістю сімдесят міль на гадзіну з бітумної смуги на скелястий край; старога ў цёмна-коричневій саржі й золотих косах, який тридцять років правив своїм королівством залізною й нещадною рукою, якого витягли з уламку, щоб добити його пістолетами ў пілу біля дарогі.
  
  'Це. . . чоловік . . . у чутках. У нього було ім'я?»
  
  'Не ведаю. я не пам ' ятаю Тоді це були лише розмови ў офісі. Тоді у нас було дуже багато, і карибський дыктатар яе рэлізу останнім, пра що нам потрібно було хвилюватися».
  
  «Цей колега, той, хто з вамі розмовляв. Він писав рапарт?»
  
  «Мабуть, зробив». Стандартная практыка. Алё це були лише абачлівыя, зрозумійте. Проста абачлівыя. Нічога далі. Мі працюємо з фактамі, надійною інформацією».
  
  — Алё це, мабуть, було десь пададзена?
  
  — Припустимо, — сказаў Лойд. «Дуже низький пріоритет, лише абачлівыя пра бар у цій області. Місце рясніє чутками».
  
  — Алё ві маглі б проста переглянути файлы, наприклад? Подивіться, чы має людина на горі ім'я?»
  
  Лойд зірвався з рейок.
  
  — Іди додому, — сказаўшы він інспекторові. «Я подзвоню тобі, калі щось допоможе».
  
  Смуроду повернулися ў задню частину пабу, паставілі келихи й попрямували да вуличних дзвярэй.
  
  «Я яе рэлізу бі вдячний», — сказаў Томас, калі смуроду потисли адзін аднаму рукі. «Мабуть, у цьому нічога немає. Алё лише випадково».
  
  Поки Томас і Лойд розмовляли над водамі Темзи, а Шакал вичерпував останні краплі свого Zabaglione зі скла у ресторані на даху ў Мілані, комісар Клод Лебель відвідав першы зі звітних зустрічей ў рамках конференції. приміщення Міністерства внутрішніх даведка у Парижі.
  
  Відвідуваність була така ж, як і двадцять чотири таго години. Міністр внутрішніх даведка сидів на чолі стала, з обох боків керівники департаментів. Клод Лебель сидів на іншому кінці з маленечкай папкою перад сабою. Міністр коратка кінуўшы, щоб нарадуюцца почалася.
  
  Першим виступив його начальнік кабінету. За його словами, минулого дня тая ночі кожен митник на скурнаму прикордонному пасадзе ў Франції отримав інструкцію перевірити багаж скронь білявих чоловіків-іноземців, які ў'явіць їжджають да Франції. Паспорти, зокрема, повинні були бути перевірені тая ретельно оглянуті посадовою особою DST на митному пасадзе на наявність можливих підробок. (Начальнік DTT схилив галаву на знак підтвердження.) Туристи тая бізнесмени, які ў'явіць їжджали да Франції, цілком маглі помітити раптове посилення пильності на митниці, алё вважалося малоймовірним, що будь-яка ахвяра такога огляду багажу зрозуміє, що його застосовують па всій території. країна для скронь білявих чоловіків. Якби будзь-які запити були зроблені гострооким працівником преси, поясненням було б тыя, що це були що не інше, як звичайні швидкі пошуки. Алё було відчуття, що розслідування ніколи не буде зроблю.
  
  Він мав шчэ адну річ повідомити. Було ўнесена пропозицію розглянути можливість пограбування аднаго з трьох керівників ОАД у Римі. Quai d'orsay виступив рішуче проти такої ідеї з дипломатичних прычын (їм не повідомили пра змову Шакала), і їх підтримав у цьому прэзідэнт (який ведаючы прычыну). Таму це слід не враховувати як вихід із їхніх труднощів.
  
  Генерал Гібо з SDECE сказаўшы, що поўны перевірка їхніх записів не виявила інформації пра існування професійного політичного вбивці пастава лавами ОАД або її симпатиків, і якого неможливо повністю розкрити.
  
  Галава Renseignements Generaux сказаўшы, що пошук у кримінальних архівах Франції виявив тыя ж саме, не лише сярэд французів, але й сярэд іноземців, які калі-небудь намагалися діяти у Франції.
  
  Далі зі звітом виступив начальнік ДСТ. Аб 7:30 таго ранку було перехоплено дзвінок з поштового відділення біля Північного вакзала на нумар римського готелю, дэ зупинилися троє керівників OAS. Відтоді як смуроду там з'елі явилися вісім тижнів таго, оператори на міжнародному комутаторі отримали вказівку повідомляти пра всі дзвінки, зроблені на цей нумар. Той, хто чергував таго ранку, повільно сприймав. Дзвінок було здійснено шчэ да таго, як він зрозумів, що це нумар у його спісе. Він здійснив дзвінок і лише потім подзвонив літній на гадзіну. Аднак він мав розум прислухатися. Повідомлення було такім: «Вальмі Пуатьє. Шакал підірвався. Повторіть. Шакал підірвався. Ковальського ўзялі. Співав перад смертю. Кінець.
  
  Кілька секунд у кімнаті панувала тиша.
  
  «Як смуроду дізналися?» — ціха запитав Лебель з дальнього кінця стала. Усі очі звернулися на нього, крім погляду палкоўніка Роллана, який у глибокій задумі дивився на протилежну стіну.
  
  — Блін, — чітко сказаўшы він, усе шчэ дивлячись на стіну. Очі знову повернулися да керівника служби дій.
  
  Палкоўнік вирвався із задуму.
  
  — Марсэль, — коратка сказаўшы він. «Щоб змусити Ковальського приїхати з Рыму, мі використали прынаду. Старога сябра на ім'я Джоджо Гржибовскі. У чоловіка є дружына тая дачка. Мі тримали їх усіх під охороною, поки Ковальський не опинився ў нашых руках. Тоді мі дазволілі їм повернутися додому. Усё, що я хотів від Ковальського, це інформація пра його керівників. У той гадзіну не було підстав підозрювати цю змову Шакала. Тоді не було жодних прычын, чому смуроду не повинні шляхты, шчо мі здобули Ковальського. Пізніше, звичайно, усё змінилося. Мабуть, це паляк ДжоДжо підказав агенту Валмі. Вибачте.
  
  «Літній гадзіну забраўшы Валмі на пошті?» — спитав Лебель.
  
  "Ні, мі прапусцілі його на пару хвилин, завдяки дурості аператара", - відповів чоловік з DST.
  
  — Пазітыўная сторінка неефективності, — раптом огризнувся палкоўнік Сэн-Клер. На нього було кинуто кілька неприязних поглядів.
  
  «Мі намацуємо наш шлях, пераважна ў темряві, проти невідомого супротивника», — відповів генерал Гібо. — Калі палкоўнік бажає добровільно взяти на сабе керівництво операцією тая ўсю відповідальність, яку це передбачає... . .'
  
  Палкоўнік з Єлисейського палацу уважно оглянув свої тэчкі, начы смуроду були важливішими й серйознішими, ніж прихована погроза від галаве SDECE. Алё він зрозумів, що це було нерозумне зауваження.
  
  «У певному сенсі, — міркував міністр, — можливо, смуроду дабро знають, що їх найнятий пістолет вибухнув». Напеўна, смуроду повинні припинити операцію зараз?
  
  — Саме так, — сказаўшы Сэн-Клер, намагаючись відкупитися, — міністр має рацію. Смуроду були б божевільними, якби зараз пішли наперад. Смуроду проста відкличуть цю людину».
  
  «Він не зовсім розірваний», — ціха сказаўшы Лебель. Смуроду майже забули, шчо він там. «Мі досі не знаємо імені цього чоловіка. Попереднє попередження може проста змусити його вжити додаткових заходів на випадок непередбачених обставин. Фальшиві документи, фізичне маскування. . .'
  
  Оптимізм, який викликало зауваження міністра за сталом, знік. Роджэр Фрэй шанобливо подивився на маленькага комісара.
  
  — Гадаю, нам краще маці звіт комісара Лебеля, панове. Адже він очолює це розслідування. Мі тут, щоб допомогти йому, дэ можемо».
  
  Отримавши таке спонукання, Лебель окреслив заходзь, які він вжив з попереднього вечора; зростаюче переконання, яке підтверджується перевіркою французыных файлів, що іноземець міг бути лише ў файлах якоїсь іноземної поліції, якщо взагалі яе рэлізу. Запіты на здійснення запитів за кардонам; запіты задоволено. Серія особистих телефонних дзвінків праз Інтерпол керівникам поліції сямі вялікіх країн.
  
  «Відповіді надійшли протяг сьогоднішнього дня», — підсумував він. «Вось смуроду: Голландія, нічога. Італія, кілька відомих найнятих вбивць, алё всі смуроду працюють у мафії. Стримані розслідування між карабінерами тая капа Рыму далі обіцянку, що жоден убивця з мафії ніколи не ўнясе політичного вбивства, окрім як за наказам, і що мафія не підписуватиметься на вбивство іноземного дзяржаўнага діяча». Лебель підвів очі. «Особисто я схильний вважати, що це, ймовірно, праўда.
  
  «Британія. Нічога, алё звичайні запити були передані ў інший дэпартамент, Спеціальний відділ, для подальшої перевірки.
  
  — Як завжди повільно, — пробурмотів собі під ніс Сэн-Клер. Лебель улавіўшы це зауваження й знову підвів очі.
  
  — Алё дуже ретельно, наші англійські друзі. Не варты недооцінювати Скотленд-Ярд». Він знову почав читати.
  
  'Амерыка. Дві можливі. Адна правы рука вялікага міжнародного торговця зброєю, що базується ў Маямі, Фларыда. Цей чоловік раніше яе рэлізу морським піхотинцем ЗША, пізніше співробітником ЦРУ ў Карибському морі. Звільнений за вбивство кубинського антикастриста ў бійці безпосередньо перад справою ў Затоці Свіней. Кубинець мав командувати частиною цієї операції. Потім американця захопив торговець зброєю, адзін із людзей, яких ЦРУ неофіційно використовувало для постачання зброї військам затокі Свіней. Вважається відповідальним за два незрозумілі нещасні випадки, які пізніше сталися з канкурэнтамі його роботодавця у збройовому бізнесі. Торгівля зброєю, здається, дуже жорсткий бізнес. Чоловіка звати Чарльз «Чак» Арнольд. ФБР зараз перевіряє його місцезнаходження.
  
  «Аднаго людина, яку ФБР припускає як можливу. Марка Вітелліно, колишній особистий охоронець нью-йоркського бандитського босая Альберта Анастейші. Цього Капа застрэлілі ў перукарському кріслі у жовтні 1957 року, і Вітелліно втік з Амерыкі, боячись за власне життя. Оселився ў Каракасі, Венесуела. Намагався там займатися ракеткою на власному рахунку, алё безуспішно. Його відморозив місцевий злочинний світ. У ФБР вважають, що якби він повністю розорився, то міг бі шукати робату замовного вбивства для іноземної організації, якби ціна булай правильною».
  
  У кімнаті панувала поўны тиша. Чотирнадцять інших чоловіків слухали, не ремствуючи.
  
  'Бельгія. Адна можливість. Психопатичного вбивства, колишній співробітник Чомбэ ў Катанзі. Висланий Організацією Аб єднаних Націй після захоплення у поўны ў 1962 році. Неможливо повернутися да Бельгії праз незавершені звинувачення за двома пунктамі вбивства. Найман зброя, алё спритна. Ім'я Жуля Беренже. Вірили також емігрували да Центральної Амерыкі. Бельгійська поліція ўсё шчэ перевіряє його можливе місцезнаходження.
  
  'Німеччина. Адна пропозиція. Ганс-Дітер Кассель, колишній маёр СС, якого розшукують дві країни за військові злочини. Після війни жывы ў Західній Німеччині під вигаданим іменем, яе рэлізу найманим кілером підпільної організації колишніх есесівців «ОДЕСА». Підозрюваний у причетності да вбивства двох лівих соціалістів у післявоєнній політиці, які закликали да спонсорованої урядом активізації розслідування військових злочинів. Пізніше його розкрили як Каселя, алё після наводкі він пераскочыўшы да Іспанії, праз що високопоставлений поліцейський чыноўнік втратив робату. Вважається, що зараз жыве на пенсії ў Мадриді. . .'
  
  Лебель знову підвів очі. «Да речі, вік цього чоловіка, здається, трохі похилий для такої роботи. Зараз йому п'ятдесят сім».
  
  «Нарешті, Південна Афрыка. Адзін можливий. Професійний найманець. Ім'я: Піт Шуйпер. Також адзін із найкращих стрільців Чомбэ. Нічога офіційно проти нього ў Південній Африці, алё він вважається небажаним. Чудовий постріл і певна схильність да індивідуальних вбивств. Востаннє адчу пра вигнання з Конга після краху сецесії Кантангу на початку цього року. Вважається, що ўсё шчэ десь у Західній Африці. Південноафриканський спеціальний відділ перевіряє далі».
  
  Він зупинився і подивився уверх. Чотирнадцять чоловіків за сталом безвиразно дивилися на нього.
  
  — Звісно, — зневажливо сказаўшы Лебель, — боюся, що це дуже розпливчасто. З аднаго боку, я спробував лише сім найімовірніших країн. Шакал міг бути швейцарцем, чы австрійцем, чы шчэ кимось. Тоді тры країни із сямі відповіли, що не мучацца пропозицій. Вони можуть помилятися. Шакал міг бути італійцем, або галандцам, або англійцем. Або він міг бути південноафриканцем, бельгійцем, німцем чы амерыканцам, але не сярэд перелічених. Ніхто не знає. Адзін відчуває сабе ў темряві, сподіваючись на розрив».
  
  — Прастою надією мі далёка не зайдемо, — різко сказаўшы Сэн-Клер.
  
  — Може, палкоўнік має нову пропозицію? — чемно спитав Лебель.
  
  — Особисто я вважаю, що цього чоловіка дакладна попередили, — холадна сказаўшы Сэн-Клер. «Він ніколи не міг наблизитися да прэзідэнта тепер, калі його план було розкрито. Скільки б Радэн і його поплічники не пообіцяли заплатити цьому Шакалу, смуроду вимагатимуть напавернути свої гроші тая скасують операцію».
  
  — Ві відчуваєте , що людину попередили, — м'бо втрутився Лебель, — алё відчуття недалекі від надії. Я б волів поки що продовжити розслідування».
  
  — Який табар цих запитів зараз, пане комісаре? – запитав міністр.
  
  «Ужо зараз, міністре, поліцейські сили, які зробили ці пропозиції, починають надсилати телексом повні досьє. Я очікую, що останнє будзе заўтра да поўдня. Карціна також прийдуть па дроту. Деякі поліцейські сили продовжують розслідування, щоб спробувати встановити місцезнаходження підозрюваного, щоб мі маглі взяти на сабе справу».
  
  «Як ві думаєте, смуроду будуць тримати язик за зубамі?» — запитав Сангвінетті.
  
  «Немає прычын, щоб вони цього не зробили», — відповів Лебель. «Щорічно високопоставлені поліцейські країн Інтерполу проводять сотні дуже конфіденційних запитів, деякі з іх неофіційно особистих розслідувань. На шчасце, усі країни, незалежна від їхніх політичних поглядів, виступають проти злочинності. Отже, мі не залучені да такога ж суперництва, як більш політичні гілки міжнародних відносин. Співпраця між поліцією дуже добрая».
  
  — Навіть за політичні злочини? запитав Фрэй.
  
  «Для міліціонерів, міністре, це ўсе злочин. Таму я уважав за краще гэтай язуватися з іноземними колегами, а не запитувати праз МЗС. Безсумнівно, начальства цих колег вінавата шляхты, що запіты було зроблю, алё для іх не буде вагомих прычын вчиняти зло. Політичний убивця — це світовий пастава законам».
  
  «Алё поки смуроду знають, що розслідування було зроблю, вони можуть розібратися ў наслідках і ўсё адно прыватна глузувати з нашага прэзідэнта», — різко сказаўшы Сэн-Клер.
  
  «Я не розумію, чому смуроду повинні це робити. Аднаго разу це може бути адзін із іх, — сказаўшы Лебель.
  
  «Ві не дуже розбираєтеся ў політиці, калі не знаєте, як деякі людзі були б раді дізнатися, що вбивця переслідує прэзідэнта Франції», — відповів Сэн-Клер. «Це публічне веды — це саме тыя, чого прэзідэнт так прагнув уникнути».
  
  «Це не загальновідомо», — виправив Лебель. «Це надзвичайно приватне веды, обмежене крихітною жменькою людзей, які тримають у своїх галовах таємниці, які, калі їх розкриють, можуть знищити палову політиків їхніх власних країн. Деякі з цих людзей знають більшість внутрішніх дэталяў установак, які захищають безпеку Заходу. Смуроду повинні, щоб захистити їх. Якби смуроду не були розсудливими, то не займали б пасадзі, які виконують».
  
  «Краще кілька людзей дізнаються, шчо мі шукаємо вбивцю, ніж смуроду отримають запрошення на пахавання прэзідэнта», — прогарчав Був'є. «Мі боремося з ОАД два рокі. Інструкції Прэзідэнта полягали ў таго, що це не вінавата нагоды сенсацією у пресі тая публічною темою для розмов».
  
  — Панове, панове, — втрутився міністр. «Досить пра це. Саме я уповноважив комісара Лебеля правесці таємні розслідування сярэд керівників іноземних поліцейських службаў після... . .' — він зірнуўшы на Сен-Клера. . . «консультації з прэзідэнтам».
  
  Загальне захоплення збентеженням палкоўніка було пагана приховане.
  
  «Шчэ є щось?» — запитав. М. Фрей.
  
  Ралан коратка підняв руку.
  
  «У нас є постійне бюро ў Мадриді», — сказаўшы він. «У Іспанії є кілька ОАС біженців, таму мі тримаємо їх там. Мі маглі перевірити нацистів, Кассель, не турбуючи пра це західних німців. Я розумію, що наші відносини в е Міністерством закордонних справ Бона усё шчэ не найкращі».
  
  Його згадка пра викрадену Аргудом у лютому тая наступний гнів Бона викликала кілька посмішок. Фрэй звів бровы, дивлячись на Лебеля.
  
  — Дякую, — сказаўшы дэтэктыў, — це було б дуже корисно, якби ві змогли притиснути цю людину. Щодо решти, нічога, крім прохання, щоб усі департаменти продовжували допомагати мені, як смуроду робили протяг останніх двадцяти чотирьох часоў».
  
  — Тоді да заўтра, панове, — жваво сказаўшы міністр і підвівся, збираючи папери. Зустріч зірвалася.
  
  Надворі, на сходах, Лебель із вдячністю втягнув легені м'якого нічного повітря Парыжа. Стрілки годинника прабілі дванадцяту часіну і відкрили вівторок, 13 серпня.
  
  Було трохі після дванадцятої, колі Баррі Лойд зателефонував суперінтенданту Томасу у його дім у Чізвіку. Томас саме збирався вимкнути світло біля ліжка, гадаючи, що вранці зателефонує співробітник СІС.
  
  «Я знайшов надуманий звіт, пра який мі казалі», — сказаў Лойд. «У певному сенсі я мав рацію. Це було лише звичайне повідомлення пра абачлівыя, які поширювалися востравам у той гадзіну. Майже відразу після подання було позначено «Дії а не потрібно». Як я вже сказаўшы, у той гадзіну мі були досить пов'язані іншими справами».
  
  «Чы згадувалося якесь ім'я?» — ціха запитав Томас, щоб не турбувати дружыну, яка спала.
  
  «Так, британський бізнесмен на острові, який знік приблизно ў той гадзіну. Можливо, він не мав да цього ніякого відношення, алё його ім'я було пов'язане ў плітках. Ім'я Чарльз Калтроп.
  
  «Дякую, Баррі. Я піду за ім вранці». Він поклав тэлефон і пішов спати.
  
  Лойд, будучы скрупульозним молодим чоловіком, зробив кароткі звіт про запіты і сваю відповідь на нього, і відправив його да Вимог. У пізній гадзіну нічний черговий із вимог на мить запитально оглянув його, і, оскільки це стосувалося Парыжа, поклав його у кишеню для відділу закордонних справ у Франції, щоб усю кишеню було особисто дастаўлена главі Франції відповідно да розпорядку. він прийшов пізніше таго самага ранку.
  
  
  
  РОЗДІЛ ЧОтирнадцятий
  
  Шакал піднявся у сваю звичну часіну аб 7:30, випив гарбаты, покладеного біля його ліжка, вимився, прийняв душ і поголився. Одягнувшись, він дістав пачак у тисячу фунтів з підкладки валізи, посунув її да нагрудної кишені й пішов снідати. Аб дев'ятій він яе рэлізу на тротуарі вулиці Манцоні біля готелю й крокував дарогаю, шукаючи берегів. Дві години він ходив від аднаго да іншого, міняючи англійські фунти. Двісті були обмінені на італійські ліри, а решта вісімсот — на французькі франкі.
  
  Да середини ранку він закінчив із цім завданням і перервався за чашкою еспресо на терасі кафэ. Після цього він вирушив на другий пошук. Після численних розпитувань він опинився на одній із глухіх вулиць біля Порта Гарібальді, робітничого раёне біля вакзала Гарібальді. Тут він знайшов тыя, що шукав, шэраг закритих гаражів. Адну з іх він найняв у власника, який керував гаражем на розі вулиці. Плата за оренду на два дні станавіўся дзесяць тисяч лір, значале глухімі зычнымі ў канцы, алё тоді це яе рэлізу дуже кароткі термін.
  
  У місцевому будівельному магазині він купіўшы набір спецодягу, пару ножиць для стрыжкі металу, кілька ярдів тонкага сталевого дроту, паяльнік і ніжку паяльного стрижня. Він запакував їх у брезентову ручку, куплену у таго ж магазині, і залишив ручку ў гаражі. Поклавши ключа ў кишеню, він пішов пообідати ў тратторію у більш моднаму центрі міста.
  
  Рана завалачы, домовившись пра зустріч па тэлефоне з тратторії, він прибув на таксі да маленької тая не надто процвітаючої фірми з пракаце автомобілів. Тут він узяўшы напракат уживаний вінтажний спортивний двомісний Alfa Romeo 1962 року. Він патлумачыўшы, що хотів бі поїхати ў тур па Італії протяг наступних двох тижнів, скільки триватиме його відпустка у Італії, і напавернути машыну ў кінці цього гадзіне.
  
  Його пашпарт, британські тая міжнародні водійські правы були ў парадку, а страхоўка булай організована протяг години ў сусідній фірмі, яка зазвичай займалася бізнесом фірми з пракаце автомобілів. Застава булай вялікаю, еквівалентною панад сто фунтів, алё до середини дня машына булай його, ключі ў замку запалювання, а власник фірми вітав його зі святым.
  
  Попередні запити да Автомобільної асоціації ў Лондоні запевнили його, що, оскільки Франція тая Італія є членамі спільного ринку, не існує складних фармальнасцей для ў'явіць їзду автомобіля, зареєстрованого у Італії, да Франції за умови водійських правоў, реєстраційних документів на оренду автомобіля тая страхування. кришка булай ў парадку.
  
  З асабістамі запиту на стійці реєстрації автомобільного клубу Italiano на Корсо Венеція він отримав назву дуже поважної страхової фірми неподалік, яка спеціалізується на пропонуванні автострахування для подорожей за кардонам. Тут він заплаціўшы готівкою за додаткову страхоўку для експедиції да Франції. Його запевнили, що ця фірма має взаємні стосунки з вялікаю французькою страховою компанією, і їх покриття буде прийнято без сумнівів.
  
  Звідси він відвіз Alfa таму да Кітаі, припаркував її на готельній автостоянці, піднявся да свого нумары й дістав валізу з дэталямі снайперської гвинтівки. Незабаром після чаювання він повернувся на вулицю Мьюз, дэ найняв закритий гараж.
  
  Надійно зачинивши двері за сабою, кабель від паяльніка, підключений да разеткі верхнього освітлення, і потужний ліхтарик, який лежав на підлозі паруч із ім, щоб освітлювати дно автомобіля, він узявся да роботи. Протяг двох часоў він ретельно приварював тонкі сталеві трубкі, які містили частини гвинтівки, да внутрішнього фланця шасі Альфі. Однією в е прычын вибору Alfa було тыя, що пошук у автомобільних часопісах ў Лондоні навчив його, що серед італійських автомобілів Alfa має міцне шасі з глибоким фланцем з внутрішньої сторони.
  
  Самі трубкі були загорнуті ў тонкі шкарпэтку з мішкового матеріалу. Сталевий дріт щільно стягнув їх усередині фланця, а місця, дэ дріт торкався краі шасі, точково заварылі паяльнікам.
  
  Колі він закінчив, комбінезон яе рэлізу вимазаний тлушчам з підлоги гаража, а рукі боліли від зусиль, пов'язаних із натягуванням дроту навколо шасі. Алё робату було зроблю. Трубі було майже неможливо виявити, за винятком ретельного огляду з-під некаторы час, і незабаром смуроду вкрилися пилом і брудом.
  
  Комбінезон, паяльнік і залишки дроту він запакував ў брызент і скінуўшы під купу старога ганчір'я ў дальньому кутку гаража. Металеві ножиці потрапили ў бардачок на панелі приладів.
  
  Над містом знову спускалися сутінки, колі він нарешті вийшов за кермо «Альфі» з валізою, закритою у багажніка. Він закрив і замкнуўшы двері гаража, поклав ключ у кишеню й поїхав назад да готелю.
  
  Праз двадцять чотири години після прибуття да Мілана він знову опинився у своїй кімнаті, обмиваючись денними навантаженнями, змочуючи свої запалені рукі ў мисці з холодною вадою, перш ніж одягнутися для кактэйлю тая вечері.
  
  Зупинившись біля стійки реєстрації, перш ніж зайсці ў бар за своїм звичним кампарі тая газованою содою, він папрасіўшы оплатити рахунок після обіду тая попросити вранці зателефонувати з чашкою гарбаты пра п'ятій тридцять наступного ранку.
  
  Після другої чудової вечері він розрахувався за рештою своєї ліри й заснуўшы ў ліжку незабаром після одинадцятої.
  
  Шэры Джаспер Квіглі стояв спінаю да офісу, склавши рукі за спінаю, і дивився ўніз із вікон Міністерства закордонних справ на бездоганний акр параду Кінної гвардії. Калёна домашньої кінноти ў бездоганному парадку бігла гравієм у бік прибудови й гандлёвага цэнтру й далі ў напрямку Букінгемського палацу.
  
  Це булай сцэна, яка викликала захоплення тая враження. Багато ранків шэры Джаспер стояв біля свого вікна й дивився з міністерства на це найанглійськіше з англійських видовище. Йому часта здавалося, що проста постояти біля цього вікна й побачити, як проїжджають сині, як світить сонце й крадуть туристи, почути на площі цоккіт упряжі й упряжі, форкання зухвалого каня й пра-пра-пра-пра-а-а-а-а hoi-polloi коштував усі ці рокі ў пасольствах у інших і менших країнах. Рідко йому траплялося, спостерігаючи це видовище, щоб він не відчув, що його плечі трохі розпрямилися, живіт трохі втягнувся під смугастими штанями, а лёгкая гордість підняла підборіддя, щоб розгладити зморшки на шиї. Іноді, почувши хрускіт збірае па гравію, він підводився з-за стала, щоб проста постояти біля неоготичного вікна й побачити, як смуроду проходять, перш ніж повернутися да газет чы дзяржаўнай справ. І іноді, згадуючи всіх ціхі, хто намагався з-за мора змінити цю сцэну й замінити дзвін шпоры тупотом паризьких бродекенів чы берлінських чобіт, він відчував легке колотіння ў вачах і поспішайте назад да своїх паперів.
  
  Але не сьогодні вранці. Цього ранку він сяяв, начы крапля кислоти, що мститься, і його губи були так міцно стиснуті, що вони, ніколи не повні й не рожеві, повністю зникли. Шэры Джаспер Квіглі яе рэлізу ў шаленій люті, і це виявлялося невялікія па знаках тут і там. Він, звичайно, яе рэлізу адзін.
  
  Він також яе рэлізу галавою Франції, не ў літаральнага сенсі володіння будь-якою юрисдикцією над країною праз Ла-Манш у дружбі, з якою так багата гаварылі на словах і так мала відчували за його життя, а галавою бюро ў Міністерство закордонних справ, чиєю справою було вивчення справ, амбіцій, діяльності тая, часта, змов у цьому заплутаному місці, а потім доповідати пра це постійному апекуна міністра тая, зрештою, держсекретарю Її Величності у закордонних справах.
  
  Він володів усіма основними вимогами, інакше він не отримав бі призначення: тривалий і видатний досвід роботи ў дипломатії за межами Франції, історія обґрунтованості його політичних суджень, які, хоч і часта помилкові, неминуче узгоджувалися з його начальників на даний момант; чудовий запис, яким можна справядліва пишатися. Він ніколи публічно не помилявся і не мав незручної рації, ніколи не підтримував немодної пункту зору чы не висловлював думок, що не збігаються з цімі, що переважають на найвищих рівнях Корпуса.
  
  Шлюб із практычна невихідною донькою глави канцелярії Берліна, який згодом стаўшы помічником заступніка держсекретаря, не зашкодив. Це дозволило проігнорувати нещасливий мемарандум 1937 року з Берліна, який повідомляв, що німецьке переозброєння не матиме рэальнага політичного впливу на майбутнє Західної Європи.
  
  Під гадзіну війни, павярнуўшыся ў Лондан, він деякий гадзіну працював у Балканському відділі й наполегливо радив британській підтримці югославського партызана Міхайлавіча тая його четників. Колі тогочасний прем'єр-міністр безпідставно віддав перевагу пораді незрозумілого маладога капітана на ім'я Фіцрой Маклін, який прилетів туди в е парашутом і порадив підтримати жалюгідного комуніста на ім'я Тіто, маладога Квіглі перавялі да відділу Франції.
  
  Тут він відзначився, стаўшы провідним захисником британської підтримки генерала Жіро ў Алжирі. Це булай або булай б дуже гарна політика, якби її не переграв той інший і менш високопоставлений французький генерал, який жывы ў Лондоні ўвесь гадзіну, намагаючись зібрати військо під назвою Вільна Франція. Жоден із професіоналів так і не зрозумів, чому Вінстон турбувався пра цю людину.
  
  Звичайно, не тыя, щоб хтось із французів яе рэлізу дуже корисним. Ніхто ніколи не міг сказати пра сера Джаспера (посвяченого ў лицарі ў 1961 році за його заслугі перад дипломатією), що йому бракувало необхідної кваліфікації для хорошого глави Франції. Він мав вроджену непрыязнасць да Франції тая всього, що пов'язано з цім місцем. Наприкінці прес-конференції прэзідэнта дэ Голя 14 січня 1963 року, на якій він заборонив Британії вступати ў Спільний ринок і змусив сера Джаспера правесці незручні двадцять хвилин із міністром, ці почуття сталі нічим порівняно з його почуттями да асобіны прэзідэнта Франції.
  
  У його двері постукали. Шэры Джаспер відвернувся від вікна. З промокальної некаторы час перад сабою він підняв шматок блакітных тонкага паперу й тримав його, начы читав, колі почувся стук.
  
  «Введіть».
  
  Молодший чоловік зайшов да кабінету, зачинив за сабою двері й підійшов да стала.
  
  Шэры Джаспер зірнуўшы на нього над окулярів у формі півмісяця.
  
  «Ах, Лойд. Проста дивлюся на цей звіт, який ві падалі вночі. Цікаво, цікаво. Неофіційний запіты, поданий старэйшым дэтэктывам французької поліції старшому офіцеру британської поліції. Перададзена старшому суперінтенданту спеціального відділу, який вважає за потрібне проконсультуватися, звісно, неофіційно, з молодшим членам розвідувальної служби. Ммм?
  
  — Так, шэры Джаспер.
  
  Лойд дивився на вільну фігуру дыпламата, який стояв біля вікна й вивчав свій звіт, начы ніколи раніше його не бачив. Він принаймні натякнув на тыя, що шэры Джаспер ўжо дабро розібрався у змісті, і що вивчена байдужість булай, мабуть, позою.
  
  «І цей молодший офіцер вважає за потрібне, власноруч і без звернення да вищого начальства, допомогти офіцеру спеціального відділення, передавши йому пропозицію. Крім таго, припущення, яке без жодних доказів свідчить пра тыя, що британський громадянин, якого вважають бізнесменом, насправді може бути холоднокровним убивцею. Ммммм?
  
  На що, у біса, намагається старий канюк? — падумаўшы Лойд.
  
  Незабаром він дізнався.
  
  «Що мене інтригує, мій любий Ллойде, так це тыя, що хоча цей запіты, звичайно неофіційний, було пададзена вчора вранці, лише праз двадцять чотири години галава дэпартаменту міністерства, який найбільше опікується цім, що відбувається у Франції отримує інформацію. Досить дивний стан справ, чы не так?
  
  Лойд зрозумів. Міжвідомче піке. Алё він так само усвідомлював, що шэры Джаспер яе рэлізу могутньою людиною, десятиліттями досвідченим у боротьбі за уладу всередині ієрархії, да якої її складові члени зазвичай докладають більше зусиль, ніж да дзяржаўнай справ.
  
  — З вялікаю повагою, шэры Джаспер, прохання суперінтенданта Томаса да мене, як ві сказалі, неофіційне, було зроблю вчора аб дев'ятій годині вечора. Звіт яе рэлізу поданий опівночі».
  
  'Праўда-праўда. Алё я помічаю, що його прохання теж виконали да півночі. Тепер ві можаце сказати мені, чому це було?
  
  «Я відчув, що прохання пра вказівки або можливі вказівки лише щодо лінії розслідування ўваходзіла ў сферу нармальнага міжвідомчого співробітництва», — відповів Лойд.
  
  'Ці зараз? Ві зараз? Шэры Джаспер відкинув позу м'якого запиту, і дещо з його образи прагучала. — Алё, мабуть, це не ўваходзіць у сферу міжвідомчої співпраці між вашою службою тая французьким бюро, ммм?
  
  — У вас у руках мій звіт, шэры Джаспер.
  
  — Трохі пізно, шэры. Трохі пізно.
  
  Лойд вирішив відповісти. Він усвідомлював, що якщо він припустився якоїсь памылкі, проконсультувавшись з вищою владою перад цім, як допомогти Томасу, то йому слід було порадитися зі своїм власним начальнікам, а не з шэрым Джаспер Квіглі. А галаву SIS любілі його співробітники і не любілі мандарини з FO за його відмову дозволяти нікому, крім нього самога, докоряти своїм підлеглим.
  
  — Занадто пізно для чого, шэры Джаспер?
  
  Шэры Джаспер різко зірнуўшы угору. Він не збирався потрапити ў пастку і визнати, що вже надто пізно перешкоджати виконанню прохання Томаса пра співпрацю.
  
  «Ві, звичайно, розумієте, що тут йдеться про ім'я британського громудянина. Людина, проти якої немає жодного доказу, не кажучи вже пра докази. Чы не вважаєте ві, що це досить дзіўна працэдура, калі так називають ім'я людини тая, з огляду на характар запиту, репутацію?»
  
  — Наўрад чы я вважаю, що розголошення імені людини суперінтенданту Спеціального відділу проста як можливий напрямок розслідування можна охарактеризувати як розмову, шэры Джаспер.
  
  Дыпламат виявив, що його губи моцна стиснуті, колі він намагався стримати гнів. Зухвале цуценя, але й проникливе. Треба було дуже уважно стежити. Він узяўшы сабе ў рукі.
  
  — Розумію, Лойд. Розумію. З огляду на ваша очевидне бажання допомогти Спеціальному відділу, яке, звичайно, є найпохвальнішим бажанням, чы вважаєте ві занадто вялікім очікування від вас трохі порадитися, перш ніж кинутися ў пралом?
  
  — Ві запитуєте, шэры Джаспер, чому з вамі не проконсультувалися?
  
  Шэры Джаспер побачив чырвоны.
  
  «Так, шэры, я, шэры. Це саме тыя, пра що я запитую».
  
  «Шэры Джаспер, з вялікаю повагою да вашого старшынства я вважаю, що мушу звернути вашу увагу на той факт, що я є співробітником Служби. Якщо ві не згодні з моєю поведінкою вчора ввечері, я вважаю, шчо було б доречніше, якби ваша скарга надійшла моєму начальніку, а не мені безпосередньо».
  
  Прыстойна? Прыстойна? Невже цей молодий вискочка намагався розповісти главі Франції, що є, а шчо ні?
  
  — Так і будзе, шэры, — різко сказаўшы шэры Джаспер, — і так і будзе. Найсильнішими словамі».
  
  Не питаючи дазволь, Лойд повернувся і вийшов з кабінету. У нього не було жодних сумнівів, що його чекає смаження від Старога, і ўсё, шчо він міг сказати на пом'якшують якшення, це тыя, що прохання Бріна Томаса здавалося терміновим, з гадзінай, можливо, нагальною справою. Якби Старий вирішив, що слід було прайсці належні канала, то він, Лойд, вінаваты яе рэлізу бі взяти на сабе ўдар. Алё принаймні він узяв бі це від OM, а не від Quigley. О, праклёнаў Томас.
  
  Проте шэры Джаспер Квіглі дуже сумнівався, скаржитися чы ні. Технічно він мав рацію: інформацію пра Келтропа, хоча й повністю поховану ў даўно викинутих файлах, слід було перевірити у вищих інстанцій, алё не обов'язково у нього самога. Як галава Франції, він яе рэлізу адным із замовників звітів розвідки SIS, а не адным із її керівників. Він міг бі поскаржитися таго сварливому генію (не його вибір слів), який керував SIS і, ймовірно, забезпечив Лойду гарну відмітку, можливо, зашкодив кар'єрі нахаби. Алё він також міг отримати дозу грубага язика начальніка SIS за тыя, що викликав офіцера розвідки, не спитавши його дазволь, і ця думка не прыносіла задоволення. Крім таго, керівник СІБ мав репутацію надзвичайно близького да деяких людзей на самым версе. Грали з імі ў карці на Blades; знімався з імі ў Йоркширі. А да Славетного Дванадцятого яе рэлізу лише місяць. Він ўсё шчэ намагався отримати запрошення на деякі з ціхі вечірок. Краще залишити це.
  
  «Ва ўсякім разі, шкоди вже завдано», — міркував він, дивлячись на парад Кінної гвардії.
  
  «У будзь-якому разі шкоди вже завдано», — зауважив він своєму госцю на ланчі у своєму клубі одразу після першої години. «Я припускаю, що вони підуть на співпрацю з французамі. Сподіваюся, смуроду не надто старанно працюють, що?
  
  Це яе рэлізу гарний жарт, і він йому дуже сподобався. На шкада, він не повністю оцінив свого госця за обідом, який також яе рэлізу близький да деяких чоловіків на Вершині.
  
  Майже одночасно особистий звіт від комісара столичної поліції тая навіну пра маленьку добрячку сера Джаспера досягли вачэй і вух прем'єр-міністра відповідно незадовго да четвертої години, калі він повернувся на Даунінг-стріт, 10 після запитань у Палаті представників.
  
  Аб десятій на четверту ў кабінеті суперінтенданта Томаса задзвонив тэлефон.
  
  Томас провів ранак і більшу частину дня, намагаючись розшукати людину, пра яку не ведаючы нічога, крім імені. Як завжди, колі запитували людину, пра яку було дакладна відомо, що вона була за кардонам, відправною точкою було паспортне бюро у Малій Франції.
  
  Під гадзіну асабістамі візиту, калі смуроду відкрилися аб дев'ятій ранку, смуроду вилучили фотокопії анкет на паспорти від шасці окремих Чарльзів Калтропів. На шкада, усі смуроду малі па батькові, і всі були різними. Він також забезпечив надіслані фотографії скурнага чоловіка, пообіцявши, що вони будуць скопійовані тая повернуті да архіву пашпартнага стала.
  
  Заявление на отримання аднаго з паспортів було пададзена з січня 1961 року, але це не обов'язково нічога азначала, хоча важливо, що не існувало жодних записів пра попередню заявление Чарльза Келтропа перад тією, якою тепер володіє Томас. Якщо він використовував інше ім'я ў Домініканській Республіці, чому абачлівыя, які пізніше пов'язували його з убивством Трухільо, згадували його як Калтропа? Томас яе рэлізу схильний понизити цей пізній прэтэндэнт на пашпарт.
  
  З інших п'яці адзін здавався надто старым; йому було шістдесят п'яць на серпень 1963 року. Решта чотири були можливі. Не мала значення, чы відповідали смуроду опису Лебеля високого бландзіна, бо робата Томаса полягала ў усуненні. Якби з усіх шасці можна було позбутися підозри бути Шакалом, цім краще. З чысцім сумлінням він міг бі каці відповідну пораду Лебелю.
  
  Скурныя анкета малая адрасе, дві ў Лондоні тая дві ў провінції. Недостатньо було проста зателефонувати, запитати містера Чарльза Калтропа, а потім запитати, чы яе рэлізу цей чоловік у Домініканській Республіці ў 1961 році. Навіть якби він яе рэлізу там, зараз він цілком міг бі це заперечити.
  
  Жодного з чотирьох підозрюваних ў спісе не було позначено як «бізнесмен» у сфері професійного статусу. Це також не було остаточним. Повідомлення Лойда пра барну чутку таго гадзіне магло назвати його діловою людиною, алё це цілком магло бути неправильним.
  
  Вранці поліція акрузе тая раёне після тэлефоннага запиту Томаса розшукала двох провінційних Калтропів. Адзін яе рэлізу шчэ на роботі, сподіваючись поїхати у відпустку з родиною на вихідних. У обідню перерву його відпровадили додому тая перевірили пашпарт. На ньому не було ў'явіць їзних чы виїзних віз чы штампів для Домініканської Республіки ў 1960 чы 1961 роках. Його використовували лише двічі, адзін раз для Маёркі тая адзін раз для Коста-Брави. Більше таго, розслідування на його роботі виявили, що саме цей Чарльз Калтроп ніколи не залишав бухгалтерії супової фабрыкі, дэ він працював протяг січня 1961 року, і він працював у штаті дзесяць років.
  
  Інший за межами Лондана яе рэлізу відстежений да готелю ў Блекпулі. Не маючи пры собі пашпарта, його переконали дозволити поліції його рідного міста позичити ключ від його дому у сусіда, підійти да верхньої шухляди свого стала й подивитися на пашпарт. На ньому теж не було штампів домініканської поліції, а на роботі чоловіка виявилося, шчо він яе рэлізу слюсарем з рамонце друкарських машынак, який також не покидав свого місця роботи ў 1961 році, за винятком літніх канікул. Пра це свідчать його страхові картки тая запісу пра відвідування.
  
  З двох Чарльзів Калтропів ў Лондоні було виявлено, що адзін яе рэлізу овочевим продавцем у Кетфорді, який продавав овочі у своїй крамниці, колі двоє ціхіх чоловіків ў касцюмах прийшли поговорити з ім. Оскільки він жывы над власним крамай, то зміг пред'явити свій пашпарт за кілька хвилин. Як і інші, він не вказував на тыя, що власник калі-небудь яе рэлізу ў Домініканській Республіці. Колі його засілкавалі, зяленіўшчык переконав детективів, шчо він навіть не знає, дэ цей острів.
  
  Четвертий і останній Калтроп виявився складнішим. За адресою, вказаною у його анкеті на отримання пашпарта чотири рокі таго, він відвідав і виявилося, що це багатоквартирний будинок у Хайгейті. Агенти з нерухомості, які керували будинком, перевірили їхні запісу тая виявили, шчо він залишив цю адрасе ў грудні 1960 року. Адрасы пересилання не булай відома.
  
  Алё принаймні Томас ведаючы своє аднаго ім'я. Пошук у тэлефонным довіднику нічога не виявив, алё, користуючись аўтарытэтам Спеціального відділу, Томас дізнався з Головної пошти, що якийсь К. Х. Калтроп мав колишній телефонний нумар у Західному Лондоні. Ініціали збігалися з іменами зниклого Калтропа - Чарльз Гаральд. Звідти Томас перевірив реєстраційний відділ раёне, дэ яе рэлізу вказаний нумар тэлефоне.
  
  Так, як сказаўшы йому голас із зали раёне, якийсь містер Чарльз Гаральд Калтроп справді яе рэлізу орендарем кватэры за цією адресою і значився у спісе виборців як виборець цього раёне.
  
  У цей момант було зроблю візит да кватэры. Він яе рэлізу замкнений, і не було відповіді на повторні дзвінки дзвінка. Більше ніхто ў кварталі, здається, не ведаючы, дэ пан Келтроп. Колі патрульнай машына повернулася да Скотланд-Ярду, суперінтендант Томас спробував новий прийом. Службу внутрішніх доходів папрасілі перевірити їхні запісу щодо податкових декларацій аднаго Чарльза Гаральда Калтропа, вказана прыватна адрасы. Особливий інтерес – хто його працював і хто працював протяг останніх трьох років?
  
  Саме у цей момант задзвонив тэлефон. Томас підняв її, представився тая кілька секунд прислухався. Його бровы піднялися.
  
  «Я?» він запитав: «Шчо, особисто? Так, звичайно, я підійду. Дайце мені п'яць хвилин? Дабро, да зустрічі».
  
  Він вийшов із будівлі й пішов на Парламентську площу, шумна сморкаючись, щоб прочистити забиті пазухі. Його застуда, здавалося, не покращилася, а попри теплий літній дзень.
  
  Від Парламентської площі він попрямував угору па Вайтхоллу й павярнуўшы на першы паварот ліворуч на Даунінг-стріт. Як завжди, було цёмна й похмуро, сонце не пранікала да непримітного тупіка, дэ розташована резиденція прем'єр-міністрів Британії. Перад дверима нумары 10 зібрався невеликий натовп, який на дальній стороні дарогі тримали двоє незграбних поліцейських, можливо, проста спостерігаючи за патокам посланців, які прибували да дзвярэй із жовтими канвертамі для дастаўкі, можливо, сподіваючись зловити проблиск важливого обличчя ў адным з вікон.
  
  Томас з'елі їхав з проїжджої частини і павярнуўшы праворуч праз невеликий дворык, який оточував невелику галявину. Його прогулянка прывяла його да заднього ўваходу № 10, дэ він натиснув на зумер біля дзвярэй. Вунь, кажа, негайно відкрилася, і побачив вялікага сяржанта міліції ў формі, який одразу впізнав його й відсалютував.
  
  «Дзень, шэры. Містер Харроубі папрасіўшы мене правесці вас безпосередньо да його кімнати.
  
  Джэймс Харроубі, чоловік, який зателефонував Томасу у його кабінет кілька хвилин таго, яе рэлізу начальнікам особистої безпеки прем'єр-міністра, красивий чоловік на вигляд молодший за свій сорак адзін рік. Він носив шкільну краватку, алё мав за плечима блискучу кар'єру поліцейського, перш ніж його перавялі на Даунінг-стріт. Як і Томас, він мав ранг суперінтенданта. Він підвівся, колі увійшов Томас.
  
  «Заходь, Брін. Радый вас бачити». Він кіўнуў сяржанту. «Дякую, Чалмерс». Сяржант відійшов і зачинив двері.
  
  «Про що це ўсё?» запитав Томас. Гарроу здивовано зірнуўшы на нього.
  
  «Я сподівався, що ці зможеш мені сказати. Він подзвонив лише п'ятнадцять хвилин таго, назваўшы вас па імені і сказаўшы, що хоче побачити вас особисто і негайно. Ві щось задумалі?»
  
  Томас міг згадати лише адну річ, яку він задумаўшы, алё він яе рэлізу здивований, що це стала такім високим за такий кароткі гадзіну. І ўсё-ткі, калі прем'єр-міністр не бажав хоч раз довіряти власному охоронцю, це його справа.
  
  — Наскільки я ведаю, — сказаўшы він.
  
  Гарроу підняв телефонну трубку, що стаяла на столі, і папрасіўшы відкрити особистий кабінет прем'єр-міністра. Лінія тріснула, і голас сказаўшы: «Так?»
  
  «Гарроубі тут, прем'єр-міністре. Суперінтендант Томас зі мною. . . так, шэры. Зразы.' Замінив приймач.
  
  «Прама. Майже вдвічі. Ві, мабуть, щось задумалі. Чекають два міністри. Давай.'
  
  Харроубі повів зі свого кабінету калідорам да дзвярэй із зялёнага валакна ў дальньому кінці. Чоловік-сакратарь виходив, побачив їхню пару і відступив, притримуючи двері відчиненими. Гарроу запусціўшы Томаса всередину, чітко сказаўшы: «Суперінтендант Томас, прем'єр-міністр», і вийшов, тихенько зачинивши за сабою двері.
  
  Томас усвідомлював, що опинився ў дуже тихій кімнаті з високою стелею, елегантно вмебльованій, неохайній у кніжках і паперах, у якій пахла люльковим тютюном і дерев'яними панэлямі; кімната більше нагадувала кабінет дона ў університеті, ніж кабінет Прем'єр-міністр.
  
  Постать біля вікна обернулася.
  
  'Добры дзень, суперінтендант. Будзь ласка, сідайте.'
  
  «Добры дзень, шэры». Він вибрав вертикальне крісло обличчям да стала й сів на його край. Йому ніколи раніше не доводилося бачити прем'єр-міністра так близько, ні каліся наодинці. У нього склалося враження заклад сумних, майже побитих вачэй, з опущеними повіками, як у гончихи, яка пробігла довгий біг і не отримала від цього вялікага задоволення.
  
  У кімнаті запала тиша, колі прем'єр-міністр підійшов да свого стала й сів за нього. Томас, звісно, адчу абачлівыя па Вайтхоллу, що здоров'я прем'єр-міністра шчэ не таке, як магло б бути, і пра шкоду, яку завдало напруження уряду праз гнилість у справі Кілер/Ворд, яка навіть тоді тільки що закінчився і ўсё шчэ яе рэлізу темою нумар адзін для розмов у всій країні. Незважаючи на це, він яе рэлізу здивований виснаженим і сумним виглядом чоловіка навпроти нього.
  
  «Суперінтендант Томас, мені стала відомо, що ві зараз праводзіце розслідування на основі запиту пра допомогу, надісланого вчора вранці з Парыжа старэйшым дэтэктывам судової поліції Франції».
  
  'Так, сяр . . . Прем'єр-міністр.'
  
  «І що цей запіты виник праз побоювання французыных органів безпеки, що людина може бути на волі. . . професійний убивця, найнятий, ймовірно, ОАД, щоб виконати місію ў Франції ў майбутньому?»
  
  «Цього насправді нам не растлумачылі, прем'єр-міністре. Запіты стосувався пропозиції щодо асобіны будзь-якого такога професійного вбивці, який міг бути нам відомий. Не було жодного пояснення, чому смуроду хотіли отримати такі пропозиції».
  
  — Проте, що ві робите з таго факту, що таке прохання було зроблю, суперінтенданте?
  
  Томас злегка знизав плечима.
  
  «Тыя саме, що й ві, прем'єр-міністре».
  
  'Дакладна. Не потрібно бути генієм, щоб маці можливість вивести єдину можливу прычыну для французької уладзі, яка бажає визначити таку. . . зразок. І шчо б ві прыпусцілі да кінцевої мішені такої людини, якщо людина такога тыпу справді привернула увагу французької поліції?»
  
  «Ну, прем'єр-міністре, я припускаю, що вони побоюються, що для спроби вбити прэзідэнта залучено вбивцю».
  
  'Дакладна. Не вперше булай б така спроба?»
  
  'Ні, шэры. Ужо було шість спроб».
  
  Прем'єр-міністр дивився на папери перад сабою, начы смуроду маглі каці йому підказки щодо таго, що стала зі світом ў останні місяці його прем'єрства.
  
  «Чы знаєте ві, суперінтенданте, що у цій країні, мабуть, є деякі асобіны, асобіны, які займають невідомі пасадзі уладзі, які не засмутилися б, якби ваші розслідування були менш енергійними, ніж це можливо?»
  
  Томас яе рэлізу щиро здивований.
  
  'Ні, сяр.' Звідки у прем'єр-міністра цей ласий шматочок?
  
  «Чы не маглі б ві надати мені рэзюмэ стану вашых запитів да теперішнього гадзіне?»
  
  Томас почав із самага початку, чітко й лаконічно пояснивши слід від кримінальних реєстрів да спеціального відділу, розмову з Лойдам, згадку пра людину на ім'я Келтроп і розслідування, що відбулося да таго моманту.
  
  Закінчивши, Прем'єр-міністр підвівся й підійшов да вікна, яке виходило на освітлену сонцем траву ў дворі. Довгими хвилинами він дивився на подвір'я, і плечі опустилися. Томасу було цікаво, пра шчо він думає.
  
  Можливо, він думаў пра пляж під Алжырам, дэ каліся гуляв і розмовляв із пихатим французам, який тепер сидів у іншій конторі за трыста міль звідси, керуючи справами своєї країни. Смуроду обидва тоді були на двадцять років молодші, і багато чого не стала, що мала статися потім, і багато чого не стала між імі.
  
  Можливо, він думаў пра таго самага француза, який сидів у позолоченій залі Єлисейського палацу вісім місяців таго і знищував розміреними й звучними фразамі надії британського прем'єра увінчати сваю політичну кар'єру, привівши Британію да Європейського співтовариства, перш ніж піти на пенсію, задоволений людина, яка здійснила сваю мрію.
  
  Або, можливо, він проста думаў пра минулі болісні місяці, колі викриття суценёра й куртызанкі ледь не павалілі уряд Британії. Він яе рэлізу літнім чоловіком, який народився і виріс у світі, який мав свої стандарти, дабра чы зла, вірив у ці стандарти й дотримувався їх. Тепер світ яе рэлізу іншим місцем, повним нових людзей з новими ідеями, а він залишився ў минулому. Чы розумів він, що тепер є нові стандарти, які він цьмяна впізнає і не любіць?
  
  Напеўна, він ведаючы, дивлячись на сонячну траву, що чекає попереду. Хірургічна операція не магла довго зволікати, а з ёю і відхід від керівництва. Незабаром світ передадуть новим людзям. Значна частина світу вже була перададзена їм. Але хіба його також передадуть сутенерам і негідникам, шпигунам і... . . вбивці?
  
  Ззаду Томас побачив, як плечі розпрямилися, а старий перад ім повернувся.
  
  «Суперінтендант Томас, я хачу, щоб ві ведалі, що генерал дэ Голь — мій сябар. Якщо існує найменша небезпека для його асобіны, і калі ця небезпека може виходити від громудянина цих островів, тоді цю асобу слід зупинити. Відтепер ві будзеце проводити свої розслідування з безпрецедентною енергією. Протяг години ваша начальства буде уповноважено мною особисто надати вам усі можливості ў межах своїх повноважень. Ві не матимете обмежень у витратах чы робочій силі. Ві матимете повноваження приєднати да своєї команди будзь-каго, каго ві бажаєте, щоб допомогти вам, і маці доступ да офіційної документації будзь-якого дэпартаменту країни, яка може допомогти вам у розслідуванні. Ві, за моїм особистим наказам, без будзь-якого натяку на стриманість співпрацюватимете з французькою владою у цьому питанні. Лише тоді, колі ві будзеце абсалютна впевнені, що хоч бі хто яе рэлізу цей чоловік, якого французи прагнуть ідентифікувати й заарештувати, він не є британським підданим і не діє з цих берегів, ві можаце утриматися від своїх запитів. Тоді ві доповите мені особисто.
  
  «Якщо цього чоловіка, Келтропа чы будь-яку іншу людину з британським пашпартам, можна обґрунтовано вважати людиною, яку розшукують французи, ві затримаєте цього чоловіка. Хто б він не яе рэлізу, його треба зупинити. Я чітко кажу?»
  
  Це не магло бути ясніше. Томас дакладна ведаючы, що да вух прем'єр-міністра дійшла якась інформація, яка стала прычынаю вказівок, які він щойно даўшы. Томас підозрював, що це було пов'язано з загадковим зауваженням пра певних людзей, які хотіли, щоб його розслідування мала просунулися. Алё він не міг бути впевненим.
  
  — Так, шэры, — сказаўшы він.
  
  Прем'єр-міністр схилив галаву, показуючи, що інтерв'ю закінчено. Томас підвівся й пішов да дзвярэй.
  
  Е-Е . . Прем'єр-міністр.'
  
  'Так.'
  
  — Є адзін момант, шэры. Я не певен, чы бажаєте ві, щоб я розповів французам пра розслідування трошкі пра цього чоловіка Калтропа ў Домініканській Республіці два рокі таго».
  
  «Чы є ў вас достатні підстави вважати на даний момант, що мінула діяльність цієї людини виправдовує його відповідність опису людини, яку французи хочуть ідентифікувати?»
  
  «Ні, прем'єр-міністре. Мі не маємо нічога проти жодного Чарльза Калтропа у світі, окрім трошкі дворічної давності. Мі шчэ не знаємо, чы той Келтроп, якого мі правялі півдня, намагаючись відстежити, є цім, хто яе рэлізу ў Карибському морі у січні 1961 року. Калі гэта не так, то мі повертаємося да початку».
  
  Прем'єр-міністр замислився на кілька секунд.
  
  «Я б не хотів, щоб ві витрачали гадзіну свого французького колеги на пропозиції, засновані на необґрунтованих чутках два з палавінаю рокі давності. Зверніть увагу на слова «безпідставно», начальнік. Будзь ласка, продовжуйте свої запити з енергією. У той момант, калі ві відчуєте, що у вас є достатньо інформації щодо цього чы будзь-якого іншого Чарльза Калтропа, щоб підкріпити абачлівыя пра тыя, шчо він причетний да справи генерала Трухільо, ві негайно повідомите французів гадзіну вистежує людину, дэ вона б не булай».
  
  «Так, прем'єр-міністре».
  
  — Попросіть містера Гарроубі прыйсці да мене. Я негайно відах повноваження, які вам потрібні».
  
  Павярнуўшыся да офісу Томаса, усё швідка змінилося протяг решти дня. Навколо сабе він згрупував оперативну групу з шасці найкращих інспекторів спеціального відділу. Аднаго відкликали з відпустки; двоє були відсторонені від своїх обов'язків, які спостерігали за будинком чоловіка, підозрюваного ў передачі секретної інформації, отриманої з Королівської боєприпасної фабрыкі, дэ він працював на військового аташэ Східної Європи. Двоє з інших були тими, хто допоміг йому напередодні переглянути запісу Спеціального відділу, шукаючи вбивцю без імені. Останній яе рэлізу ў вихідний дзень і займався садівництвом у своїй оранжереї, колі надійшов дзвінок, щоб негайно з'елі явитися да штаб-кватэры відділення.
  
  Він їх усіх вичерпно проінформував, поклявся мовчати тая відповів на безперервний потік телефонних дзвінків. Було трохі після 6 вечора, колі податкове управління знайшло податкові декларації Чарльза Гаральда Калтропа. Аднаго з детективів відправили напавернути ўсю справу. Решта взялися за телефонні розмови, крім аднаго, якого відправили за адресою Келтропа, щоб розшукати всіх сусідів і місцевих торговців, щоб дізнатися, дэ міг бути цей чоловік. Фотографії, зроблені з тієї, яку надаў Келтроп у своїй анкеті на пашпарт чотири рокі таго, були надруковані у фотолабораторії, і кожен інспектор мав адну ў кишені.
  
  У податкових деклараціях розшукуваного було зазначено, що останній рік він яе рэлізу безробітним, а да цього рік перебував за кардонам. Алё більшу частину 1960-1 фінансового року він працював у фірмі, назву якої Томас визнав як адну з провідних британських виробників тая експортерів стрілецької зброї. За гадзіну він дізнався ім'я керуючого дырэктара фірми й знайшов чоловіка вдома, у його заміському будинку у районі біржових маклерів Суррея. Па тэлефоне Томас призначив йому негайну зустріч, і колі на Темзі надышлі сутінки, його поліцейський «Ягуар» з ровам промчав над річкою у напрямку вёскі Вірджинія-Вотер.
  
  Патрік Монсон наўрад чы яе рэлізу падобны на торговця смертоносною зброєю, але, падумаўшы Томас, смуроду ніколи не були такімі. Від Монсона Томас дізнався, що збройова фірма наймала Калтропа трохі менше року. Що шчэ важливіше, протяг грудная 1960 року тая січня 1961 року фірма відправляла його ў Сьюдад-Трухільо, щоб спробувати продати партію надлишкових пістолетів-кулеметів британської армії начальніку поліції Трухільо.
  
  Томас подивився на Монсона з відразою.
  
  І неважливо, да чого смуроду потім звикнуть, ох, хлопче, — падумаўшы він, алё не потрудився висловити сваю огиду. Чому Калтроп так поспішно пакінуўшы Домініканську Республіку?
  
  Монсон яе рэлізу здивований цім запитанням. Ну, тому що Трухільо яе рэлізу убитий, звичайно. Увесь рэжым впав за кілька часоў. Чого магла очікувати від новага рэжыму людина, яка приїхала на острів, щоб продати старога рэжыму купу зброї тая боєприпасів? Звичайно, йому довелося вийти.
  
  Томас задумався. Звичайно, це мала сэнс. Монсон сказаўшы, що Калтроп пізніше стверджував, шчо він насправді сидів у кабінеті начальніка поліції дыктатара і обговорював продажаў, колі надійшла навіны пра тыя, що генерала було убіта ў засідці біля міста. Начальнік поліції побілів і негайно вирушив да свого прыватнага маєтку, дэ його літак і пілот постійно чекали на нього. За кілька часоў натовп лютував вулицями, шукаючи прихильників старога рэжыму. Келтропу довелося підкупити рибалку, щоб він вивіз його з выспы.
  
  Чому, зрештою запитав Томас, Келтроп залишив фірму? Його звільнили, булай відповідь. чому Монсон кілька хвилин уважно задумався. Нарешті він сказаўшы:
  
  «Суперінтендант, бізнес із вживаною зброєю є висококонкурентним. Головоріз, можна сказати. Шляхты, що інша людина пропонує на продажаў, і ціну, яку він запитує, може бути життєво важливо для суперника, який бажає укласти таку ж ўгоду з цім самім покупцем. Скажімо лише, шчо мі не зовсім задоволені лояльністю Calthrop да компанії».
  
  Павярнуўшыся ў машыну да міста, Томас думаў над цім, що сказаўшы йому Монсон. Тодішнє пояснення Калтропа щодо таго, чому він так швідка втік із Домініканської Республіки, було логічним. Це не підтверджувало, а навпаки, мала тенденцію да заперечення трошкі, опублікованих пізніше рэзідэнтам карибської SIS, що його ім'я було пов'язане з убивством.
  
  З іншого баку, за словамі Монсона, Келтроп яе рэлізу людиною, яка не булай глухімі зычнымі ў канцы гры ў подвійний крос. Чы міг він прибути як уповноважений представник компанії зі стрілецької зброї, яка бажала продати, і ў той жа гадзіну яе рэлізу платником революціонерів?
  
  Адна річ, яку сказаўшы Монсон, непокоїла Томаса; він згадав, що Келтроп мала ведаючы пра гвинтівки, колі приєднався да компанії. Напеўна, кращий знімок яе рэлізу бі експертом? Алё тоді, звичайно, він міг навчитися цього, перебуваючи ў компанії. Алё якщо він яе рэлізу новачком у стрільбі з рушниці, чому партизани-антитрухільо хотіли найняти його, щоб він адным пострілом зупинив машыну генерала на швидкій дорозі? Або його взагалі не бралі на робату? Чы булай власна історія Калтропа буквальною праўдаю?
  
  Томас знизав плечима. Це нічога не давяло і нічога не спростувало. «Знову на катах», — з гіркотою падумаўшы він.
  
  Але ў офісі булай кампазітар і педагог, яка змінила його думку. Інспектор, який розпитував адрасе Келтропа, доповів. Він знайшов сусіда, який цілий дзень яе рэлізу на роботі. Жінка сказала, що пан Келтроп поїхав кілька днів таго і згадав, що збирається з гастролямі да Шотландії. У задній частині автомобіля, припаркованого на вулиці, жінка побачила щось падобна на набір вудок.
  
  Вудочки? Суперінтендант Томас раптом відчув холад, хоча ў кабінеті було цёпла. Колі дэтэктыў закінчив говорити, увійшов адзін із інших.
  
  "Супер?"
  
  'Так?'
  
  «Мені щойно щось спала на думку».
  
  'Продовжувати.'
  
  'Ці розмовляєш французькою?'
  
  «Ні, а ці?»
  
  «Так, мая маці булай француженкою. Цей убивця, якого шукає пі-джэй, має кодове ім'я Шакал, праўда?»
  
  'І що?'
  
  «Шакал па-французьки означає Chacal». ЧАКАЛ. Побачити? Це міг бути проста збіг обставин. Він має бути товстим із п'яць стовпів, щоб вибрати ім'я, навіть французькою, яке складається з перших трьох літер його християнського імені тая перших трьох літер його . . .'
  
  — Зямля моїх кривавих батьків, — сказаўшы Томас і різко чхнув. Тоді він потягнувся да тэлефоне.
  
  
  
  РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
  
  Третя зустріч у МВС ў Парижі почалася після десятої години праз запізнення міністра, якого затримали ў пробці, колі він повертався з дыпламатычнага прийому. Як тільки він сів, він жэстам папрасіўшы почати зустріч.
  
  Першы звіт яе рэлізу від генерала Гібо з SDECE. Це було коратка і па суті. Колишнього нацистського вбивцю Касселя знайшли агенти мадридського офісу секретної служби. Він спокійно жывы на пенсії у своїй квартирі на даху ў Мадриді, стаўшы партнёрам іншого колишнього лідера СС-камандас у процвітаючому бізнесі ў місті, і, наскільки вдалося встановити, не яе рэлізу пов'язаний з OAS. Мадридський офіс у будзь-якому випадку мав досьє на цю людину да таго моманту, калі надійшов запіты з Парыжа пра подальшу перевірку, і уважав, шчо він взагалі ніколи не яе рэлізу пов'язаний з OAS.
  
  З огляду на його вік, дедалі частіші напади ревматизму, які почали вражати його ногі, і надзвичайно високе споживання алкаголю, Каселя, на загальну думку, можна було б не вважати можливим Шакалом.
  
  Калі генерал закінчив, очі звернулися да комісара Лебеля. Його звіт яе рэлізу похмурим. Протяг дня да PJ надійшли звіти з інших трьох країн, які спочатку запропонували можливих підозрюваних двадцять чотири таго години.
  
  З Амерыкі надійшли навіну пра тыя, що Чак Арнольд, продавець зброї, яе рэлізу ў Колумбії, намагаючись укласти ўгоду для свого американського роботодавця пра продажаў партії надлишкових штурмових. гвинтівок AR-10 колишньої армії ЗША начальніку штабу. У будзь-якому разі він перебував під постійним наглядом ЦРУ під гадзіну перебування ў Боготі, і не було жодних ознак таго, шчо він планував щось інше, окрім укладання угоди зі зброєю, незважаючи на офіційне несхвалення ЗША.
  
  Проте справу на цього чоловіка було надіслано телексом да Парыжа, як і справа на Вітелліно. Це паказала, що, незважаючи на тыя, що колишнього стрілка Каза Ностра шчэ не знайшли, він яе рэлізу п'яць футів чотири дюйми на зріст, надзвичайно шырокі і присадкуватий, із чорним, як смуга, волоссям і смаглявим кольором обличчя. З огляду на радикальну відмінність зовнішнього вигляду від Шакала, як апісаўшы клерк готелю у Відні, Лебель уважав, що його теж можна не рахувати.
  
  Південноафриканці дізналися, що Піт Шуйпер тепер очолює приватну армію алмазодобувної корпорації ў західноафриканській країні Британської Співдружності. Його обов'язки полягали ў патрулюванні кордонів величезних гірничодобувних концесій, що належали компанії, і постійному стримуванні незаконних алмазних браконьєрів з-за кордону. Йому не ставілі незручних запитань щодо методів, які він використовував для запобігання браконьєрству, і його роботодавці були задоволені його зусиллями. Його присутність булай підтверджена роботодавцями; він дакладна яе рэлізу на своєму пасадзе ў Західній Африці.
  
  Бельгійська поліція перевірила свого колишнього найманця. У файлах аднаго з їхніх карибських пасольстваў було знайдено звіт, у якому повідомлялося, що колишній співробітник Katanga яе рэлізу убитий у барній бійці ў Гватемалі тры місяці таго.
  
  Лебель закінчив читати останні звіти з файла, що стояв перад ім. Колі він подивився уверх, то побачив на собі чотирнадцять пар вачэй, більшість із яких були холодними й викликаючими.
  
  "Alors, rien?"
  
  Запитання палкоўніка Роллана було запитанням усіх присутніх.
  
  — Ні, боюся, нічога, — погодився Лебель. "Здається, жодна з пропозицій не витримує".
  
  — Здається, встаєш, — гірко паўтарыўшы Сэн-Клер, — хіба да цього мі дійшли з твоєю «чыста детективною роботою»? Здається, нічога не витримується? Він злосна зиркнув на двох детективів, Був'є тая Лебеля, швідка зрозумівши, що настрій у кімнаті яе рэлізу з ім.
  
  «Здається, панове, — міністр ціха використав форму множини, щоб розглянути обох поліцейських комісарів, — шчо мі повернулися да таго, з чого почали. Квадратний, так бі мовити?
  
  «Так, боюся, що так», — відповів Лебель, Був'є взявся за кийки від його імені.
  
  «Мій колега шукає, практычна без підказок і будь-яких підказок, аднаго з найбільш невловимих типів чоловіків у світі. Такі екземпляри не афішують ні професії, ні місцеперебування».
  
  — Ми знаємо пра це, мій любий комісаре, — холадна відповів міністр, — харчавання ў таго... . .'
  
  Його перервав стук у двері. Міністр насупився; його вказівки полягали ў таго, що їх не можна турбувати, за винятком надзвичайної ситуації.
  
  'Увійдіть.'
  
  Адзін із швейцарів міністерства стояв ў дзвярах, невпевнений і збентежений.
  
  — Вибачте, пане міністре . Телефонний дзвінок для комісара Лебеля. З Лондана. Відчувши непрыязнасць приміщення, чоловік спробував прикритися. «Кажуць, терміново. . . .'
  
  Ружа Лебель.
  
  — Вибачте, панове?
  
  Він повернувся за п'яць хвилин. Атмасфера була такою ж холодною, як і тоді, колі він залишив це місце, і, відавочна, суперечки про те, що робити далі, тривали за його відсутності. Увійшовши, він перервав гіркий данос палкоўніка Сен-Клера, який замовк, колі Лебель сів на своє місце. Маленькі комісар тримав у руці канверт із пошкрябаними написами на звороті.
  
  — Думаю, панове, ми знаємо ім'я людини, яку шукаємо, — почав він.
  
  Зустріч закінчилася праз тридцять хвилин майже ў легковажному настрої. Колі Лебель закінчив розповідати повідомлення з Лондана, чоловіки за сталом зітхнули разам, начы потяг, що прибуває на перон після довгої подорожі. Кожен ведаючы, що нарешті він може щось зробити. За півгодини смуроду домовилися, що без жодного розголосу можна буде обшукати Францію у пошуках людини на ім'я Чарльз Калтроп, знайти його тая, якщо вважатиме за потрібне, позбутися.
  
  Смуроду ведалі, що найповніші відомі відомості пра Келтропа будуць доступні лише вранці, колі їх надішлють телексом із Лондана. Але цім гадзінай Reseignements Generaux маглі перевірити свої милі полиць на наявність картки висадки, заповненої цією людиною, картки готелю, яка реєструє його ў готелі будзь-дэ ля Франції. Прэфектура поліції магла перевірити власні запісу, щоб дізнатися, чы зупинявся він у будзь-якому готелі ў межах Парыжа.
  
  DST міг передати його ім'я тая опис скурнаму прикордонному пасадзе, порта, гавані тая аеродрому у Франції з інструкціями, що таку людину слід негайно затримати, колі вунь, кажа, торкнеться території Франції.
  
  Якби він шчэ не прибув да Франції, байдуже. Цілковита тиша підтримуватиметься, докі він не прибуде, а колі він прийде, його затримають.
  
  «Ця огидна істота, чоловік, якого смуроду називають Калтропом, у нас ужо ў мішку». Палкоўнік Рауль Сен-Клер дэ Віллабан розповів пра це своїй коханці тієї ночі, калі смуроду ляжалі ў ліжку.
  
  Колі Жаклін нарешті домігся від палкоўніка запізнілого аргазму, щоб відправити його спати, камінний годинник прабіўшы дванадцяту часіну, і стала 14 серпня.
  
  Суперінтендант Томас відкинувся на спінку офісного крісла й оглядав шістьох інспекторів, яких він перегрупував з різних завдань після таго, як поклав слухавку після дзвінка да Парыжа. Надворі, тихою літньою ніччю, Біг-Бэн відбив північ.
  
  Його брифінг тривав часіну. Аднаго чоловіка призначили досліджувати юність Калтропа, дэ зараз жылі його бацькі, якщо вони справді були у нього; дэ він навчався ў школі; стрілецький стаж, калі яе рэлізу, у кадетському корпусі школярем. Помітні ознаки, відмітні знакі тощо.
  
  Другий яе рэлізу прыкметычений дослідити його молодість, починаючи від закінчення школи, праз дзяржаўную службу, послужний спіс і майстерність у стрільбі, працевлаштування після звільнення з армії, аж да таго часу, калі він залишив робату торговців зброєю, які його звільнили. за підозрою ў подвійній діяльності.
  
  Третій і четвертий детективи були виведені на слід його діяльності після таго, як залишив своїх останніх відомих роботодавців у жовтні 1961 року. Дэ він яе рэлізу, каго бачив, який у нього яе рэлізу дохід, з яких джерело; оскільки не було жодного поліцейського пратаколе, а отже, мабуть, і відбитків пальців, Томасу потрібні були всі відомі тая найновіші фотографії чоловіка аж да теперішнього гадзіне.
  
  Останні два інспектори повинні були намагатися встановити місцеперебування Калтропа на той момант. Перегляньте ўсю кватэру на відбитки пальців, знайдіть, дэ він купіўшы машыну, перевірте ў Округній палаті ў Лондоні запісу пра видачу водійських правоў, а якщо їх немає, почніть перевіряти ў відділах ліцензування провінційного акрузе. Відстежте автомобіль, марку, вік і колір, реєстраційний нумар. Відстежте його місцевий гараж, щоб дізнатися, чы планує він довгу подорож автомобілем, перевірте пороми праз Ла-Манш, обійдіть усі авіакомпанії, щоб забронювати літак, незалежна від пункце призначення.
  
  Усі шасцёра чоловіків робили великі нотатки. Лише колі він закінчив, смуроду ўсталі й пішли з кабінету. У коридорі останні двоє скосу дивилися адзін на аднаго.
  
  «Хімчистка тая ретекстура», — сказаў адзін. «Поўны кривава робата».
  
  «Найсмішніше тыя, — зауважив інший, — що старий не хоче сказати нам, шчо він мав зробити або збирався зробити».
  
  «У адным ми можемо бути впевнені. Щоб отримати такий выгляд дії, він вінаваты опуститися прама згори. Можна було подумати, що дурник планував застрелити караля Сіаму».
  
  Знадобилося небагато гадзіне, щоб розбудити суддю тая змусити його підписати ордэр на обшук. Да ранку, поки виснажений Томас дрімав у кріслі свого кабінету, а ще більш виснажений Клод Лебель потягував міцну чорну каву ў його кабінеті, двоє співробітників Спеціального відділу пройшли па квартирі Калтропа з дрібним гребінцем.
  
  Обидва були експертами. Смуроду почали з шухляд, сістэматычна спорожняючи кожну на простирадло тая старанно сортуючи вміст. Колі всі скрыні були чисті, смуроду взялися за дерев'яні вироби стала без ящиків для секретних панэляў. Після дерев'яних меблів з'елі явилися м'які предмети. Калі смуроду закінчили з імі, кватэра виглядала як індича ферма на Дзень подяки. Адзін чоловік працював над вітальнею, другий – над спальнею. Після цих двох прийшли кухня тая ванна.
  
  З меблів, подушок, подушок, паліто тая костюмів ў шафах смуроду почали з підлоги, стелі тая стін. Да шостої ранку кватэра булай чыстая, як свісток. Більшість сусідів згрупувалися на сходовому майданчику, дивлячись адзін на аднаго, а потім на зачинені двері кватэры Келтропа, розмовляючи пошепки, що заціхла, калі два інспектори вийшли з кватэры.
  
  Адзін ніс валізу, напхану особистими паперами Келтропа тая особистими прамовамі. Він спустився на вулицю, стрибнув у патрульну машыну, що чекала, і поїхав да суперінтенданта Томаса. Інший розпочав довгий раўнд інтерв'ю. Він почав із сусідів, усвідомлюючи, що більшості доведеться вирушати на робату протяг години-двох. Місцеві торговці маглі прыйсці пізніше.
  
  Томас витратив кілька хвилин, переглядаючи колекцію майна, розкиданого па всій підлозі його офісу. З-за метушні слідчий схопив маленьку синю кніжачку, підійшов да вікна й почав гортати її у світлі сонця, що схадзіць.
  
  «Глыбінную змястоўнасць адчуваецца, погляньте на це». Його палець тицьнув па одній зі сторінок пашпарты перад ім. 'Побачити . . . " Республіка Домініка, аеропорт Сьюдад Трухільо, грудзень 1960 р., Ентрада ..." Він яе рэлізу там дабро. Це наша людина».
  
  Томас узяв у нього пашпарт, на мить поглянув на нього, а потім витріщився у вікно.
  
  «О так, це наша людина, хлопче. Але вам не спадає на думку, шчо мі тримаємо ў руках його пашпарт?»
  
  «О, дерно. . .' — видихнув інспектор, побачивши сутнасць.
  
  — Як скажаш, — відповів Томас, чиє виховання ў капелі спонукало його лише зрідка а грубу лексіку. «Якщо він їде не за цім пашпартам, то на чому він їде?» Дай мені тэлефон і прынясі мені Парыжа».
  
  Да тієї ж години Шакал яе рэлізу ў дорозі вже п'ятдесят хвилин, а місто Мілан ляжала далёка позаду. Капот Alfa яе рэлізу опущений, і ранкове сонце вже купала Autostrada 7 від Мілана да Генуї. Па широкій прямій дорозі він штовхав машыну панад вісімдесят міль на гадзіну, тримаючи стрілку тахометра трохі нижче початку червоної смуги. Прохолодний вітер божевільно тріпав його бліде волосся навколо чола, алё очі захищали темні окуляри.
  
  Дорожня карта вказувала, що да французького кордону у Вентімільї двісті дзесяць кілометрів, близько ста тридцяти міль, і він ўжо випередив передбачуваний гадзіну їзди — дві години. Яе рэлізу невеликий затор сярэд вантажівок Генуї, калі смуроду прямували да доків одразу після сьомої години, але да 7:15 він яе рэлізу ў від'їзді на А 10 да Сан-Рэма тая кордону.
  
  Колі аб десятій да восьмої він прибув да найсоннішої з французыных прикордонних пунктів, щоденний трафік ўжо яе рэлізу густим, і спёкся зростала.
  
  Після тридцятихвилинного очікування ў черзі його поманили да рампи паркування для митного огляду. Поліцейський, який забраўшы його пашпарт, уважно оглянув його, пробурмотів коротке «Момант, месьє» і знік у приміщенні митниці.
  
  Праз кілька хвилин він вийшов із чоловіком у цивільному, який тримав пашпарт.
  
  «Банжур, месьє».
  
  «Банжур».
  
  «Це ваш пашпарт?»
  
  'Так.'
  
  Яе рэлізу шчэ адзін обшуковий огляд пашпарта.
  
  «Яка мета вашого візиту да Франції?»
  
  'Турызм. Я ніколи не бачив Блакітнага берага».
  
  'Розумію. Ваша машына?»
  
  'Немає. Це найнятий автомобіль. У мене були справи у Італії, і це несподівано стала прычынаю тижня, колі я не мав гарачым зайнятися, перш ніж повернутися да Мілана. Таму я найняв машыну, щоб трохі помандрувати».
  
  'Розумію. У вас є документи на машыну?
  
  Шакал продовжив міжнародне посвідчення водія, договір найму тая два страхових свідоцтва. Чоловік у цивільному оглянув обох.
  
  — У вас є багаж, месьє?
  
  «Так, тры штукі ў багажніка і ручка».
  
  «Будзь ласка, приведіть їх усіх да митниці».
  
  Він пішов гэць. Поліцейський допоміг Шакалу розвантажити тры валізи тая ручку, і смуроду разам відвезли їх на митницю.
  
  Перад виїздом з Мілана він узяв стару шынель, пошарпані штани й черевики Андрэ Мартэна, неіснуючого француза, чиї папери були зашиті ў підкладку третьої валізи, і згорнув їх клубком на задній частині черевика. Одяг в е двох інших валіз яе рэлізу розділений між трьома. Медалі були у нього ў кишені.
  
  Кожен випадок перевіряли двоє митників. Поки смуроду це робили, він заповнив стандартну форму для туристів, які ў'явіць їжджають да Франції. Ніщо у випадках не викликало уваги. Яе рэлізу кароткі момант хвилювання, колі митники забралі банкі з фарбами для фарбування волосся. Він вжив заходів обережності, висипавши їх у флакони після гоління, попередньо спустошені. У той гадзіну лосьйон після гоління не яе рэлізу ў моді у Франції, він яе рэлізу надто новим на ринку і ў асноўным обмежувався Америкою. Він побачив, як двоє митників перезирнулися, алё павярнулі пляшкі ў дзяржальню.
  
  Краєм вока він бачив крізь вікна іншого чоловіка, який оглядав багажнік і капот двигуна «Альфі». На шчасце, він не зазирнув униз. Він розгорнув шынель і штани ў черевику й подивився на іх з відразою, алё припустив, що паліто було для таго, щоб прикривати капот зимовими начамі, а старий одяг яе рэлізу непередбаченим випадком, якщо доведеться ремонтувати машыну па дорозі. Він замінив одяг і закрив багажнік.
  
  Калі Шакал закінчив заповнювати сваю форму, двоє митників у сараї закрили скрыні й кіўнулі чоловікові ў цивільному. Він у сваю чергу узяўшы ў'явіць їзну картку, оглянув її, шчэ раз звірив із пашпартам і віддав пашпарт назад.
  
  «Мерсі, месьє. Щасливої дарогі.'
  
  Праз дзесяць хвилин «Альфа» гуркотіла на східну околицю Мэнтана. Після розслабленого сніданку ў кафэ з выглядам на старий порт і басейн для яхт Шакал вирушив вздовж набережної Корніш Литорале да Манака, Ніцци тая Кан.
  
  У своєму лондонському офісі суперінтендант Томас розмішав кубак густої чорної кави й провів рукою па щетині підборіддя. На іншому кінці кімнати двоє інспекторів, які малі завдання знайти місцезнаходження Келтропа, зіткнулися зі своїм начальнікам. Ці троє чекали на прибуття шістьох додаткових людзей, усіх сержантів Спеціального відділу, звільнених від виконання своїх звичайних обов'язків у результаті серії телефонних дзвінків, які Томас робив протяг попередньої години.
  
  Невдовзі після дев'ятої, калі смуроду доповіли да своїх офісів і дізналися пра перерозподіл да сіл Томаса, чоловіки почали просочуватися туди. Колі прибув останній, він проінформував їх.
  
  «Дабро, мі шукаємо чоловіка. Немає спажывецкі розповідати тобі, чому він нам потрібен, неважливо, щоб ці ведаючы. Важливо, щоб мі його дістали, і швідка. Тепер ми знаємо або думаємо, що знаємо, шчо він зараз за кардонам. Мі майже впевнені, шчо він подорожує за фальшивим пашпартам.
  
  'Тут. . .' він роздав їм набір фотографій, збільшених копій портретної фотографії на анкеті Келтропа на пашпарт. . . 'вось як він виглядає. Швидше за ўсё, він замаскувався і таму не обов'язково відповідав цьому опису. Що вам потрібно буде зробити, це спуститися да пашпартнага стала тая отримати повний спіс усіх заяв на отримання пашпарта, поданих нещодавно. Почніть з охоплення останніх п'ятдесяти днів. Якщо це нічога не дає, поверніться шчэ на п'ятдесят днів таму. Це буде важка робата».
  
  Він продовжив, давши приблизний опис найпоширенішого спосабе отримання фальшывага пашпарта, яким насправді користувався Шакал.
  
  «Головне, — підсумував він, — не задовольнятися свідоцтвами пра народження. Перевірте свідоцтва пра смерць. Тож після таго, як ві отримаєте спіс із пашпартнага стала, перенесіть усю операцію да Сомерсет-хаўса, осідайте, розділіть спіс імен між сабою тая прыступайце да роботи над цими свідоцтвами пра смерць. Якщо ві знайдете хоча б адну заявление на отримання пашпарта від людини, якої вже немає ў живих, то, мабуть, самазванцам буде наша людина. Іди.'
  
  Вісім чоловіків падалі документи, а Томас па тэлефоне гэтай язався з паспортним сталом, а потім із реєстром народжень, шлюбів і смерцяў у Сомерсет-хаусі, щоб переконатися, що його каманда отримає якомога повнішу співпрацю.
  
  Лише праз дві години, калі він голився за допомогою позиченої електричної бритви, підключеної да настільної лампі, старэйшы з двох інспекторів, який яе рэлізу керівником група, зателефонував йому. За його словамі, за попередні сто днів було пададзена вісім тисяч сорак адна заява на отримання нових паспортів. Було літо, патлумачыўшы він, гадзіну відпусток. У святковий гадзіну завжди було більше.
  
  Брін Томас поклав слухавку й сопів носовою хусткою.
  
  — Прокляте літо, — сказаўшы він.
  
  Відразу після одинадцятої таго ранку «Шакал» підкотився да цэнтру Кан. Як завжди, колі йому хотілося щось зробити, він шукав адзін із найкращих готелів і після кількох хвилин круїзу забіг на передній дворык «Маджестик». Провівши гребінець па волоссю, він зайшов у фойє.
  
  Оскільки сярэдзіна ранку, більшість гасцей не було, а зала не яе рэлізу зайнятий. Його елегантний світлий касцюм і впевнені манери виділили у ньому англійського джэнтльмена, і він не пабурыўшы брів, колі запитав у дзвоника, дэ телефонні будкі. Жінка за стійкою, яка відділяла комутатор від ўваходу да гардеробів, підвела очі, колі він підійшов.
  
  «Будзь ласка, принесіть мені Парыж, M OLITOR 5901», — папрасіўшы він.
  
  Праз кілька хвилин вунь, кажа, вказала йому на кабінку біля комутатора й спостерігала, як він закриває за сабою звукоізоляційні двері.
  
  «Привіт, ici Chacal».
  
  « Ало, ici Valmy . Слава Богу, що подзвонили. Два дні мі намагаємося вас гэтай язати».
  
  Кожен, хто дивився крізь скляну панэль дзвярэй кабінки, міг бі побачити, як англієць усередині напружився й нахмурився, дивлячись на муштук. Більшу частину десятихвилинної розмови він мовчав, прислухаючись. Зрідка його губи ворушилися, колі він ставілі коротке, лаконічне запитання. Але ніхто не дивився; комутаторка була зайнята ў романтичному романі. Наступне, що вона побачила, як гість, що височів над ёю, темні окуляри дивилися ўніз. З лічильника на комутаторі вунь, кажа, зняла вартість дзвінка, і їй заплацілі.
  
  Шакал узяв горнятко кави на терасі з выглядам на набережну Круазетт і блискуче мора, дэ бурлілі й крычалі коричневі купальшчыкі. Глибоко замислившись, він моцна затягнувся сигаретою.
  
  Трохі пра Ковальського він міг стежити; він пам ' ятав незграбного паляка з готелю ў Відні. Він не міг зрозуміти, звідки охоронець за дверима дізнався його кодове ім'я чы для чого його найняли. Можливо, французька поліція вирішила це сама. Можливо, Ковальський відчув, кім він є, бо він теж яе рэлізу убивцею, алё тупою тая незграбною.
  
  Шакал підбив підсумки. Валмі порадив йому кинути справа тая піти додому, алё визнав, що не мав прамога дазволь від Радэна скасувати операцію. Тыя, що стала, підтвердило серйозні підозри Шакала щодо слабкості безпеки ОАД. Алё він ведаючы дещо, чого не ведалі смуроду; і тыя, чого французька поліція не магла шляхты. Це було тыя, шчо він подорожував під вигаданим іменем із законним пашпартам на це ім'я тая трьома окремими камплектамі фальшивих паперів, у тому числі двома закордонними пашпартамі тая відповідними маскамі, у рукаві.
  
  Що малая робити французька поліція, цей чоловік, пра якого згадував Валмі, комісар Лебель? Приблизний опис, високий, білявий, іноземець. Мабуть, у серпні у Франції залишаються тисячі такіх чоловіків. Не маглі заарештувати скурнага.
  
  Аднаго його перевага полягала ў таго, що французька поліція полювала на чоловіка з пашпартам Чарльза Калтропа. То няхай, і щастить. Він яе рэлізу Олександром Дагганом і міг це давесці.
  
  З цього моманту, після смерті Ковальського, ніхто, навіть Радэн і його поплічники, не ведалі, хто він і дэ. Нарешті він яе рэлізу сам, і він завжди цього хотів.
  
  Проте небезпеки зросли, у цьому не було сумніву. Розкривши ідею вбивства, він нападе на фортецю безпеки, яка стоїть на її варті. Харчавання полягало ў таго, чы міг його план здійснення вбивства перевершити екран безпеки. Загалом, він яе рэлізу упевнений, що зможе.
  
  Харчавання ўсё шчэ залишалося, і на нього треба було відповісти. Повертатись чы йти далі? Повернутися таму азначала б вступити ў суперечку з Роденом і його групою головорізів щодо володіння чвертю мільйона доларів, які зараз знаходяться на його рахунку ў Цюріху. Якби він відмовився напавернути основну частину грошаў, без смуроду вагань вистежили б його, катували б за підписаний папір, який бі зняв гроші з рахунку, а потім забілі б. Щоб випередити їх, це коштувало б грошаў, чималих, можливо, повної суми грошай, якими він володів.
  
  Продовження азначала б подальші небезпеки, поки робата не закінчиться. З наближенням дня відступати ў останню хвилину ставало усе важче.
  
  Прийшов рахунок, він зірнуўшы на нього і скривився. Госпадзе, які ціни стягують ці людзі! Щоб жити такім жыхтям, людині потрібно було бути багатою, маці долари, і долари, і шчэ більше доларів. Він дивився на прикрашене дорогоцінними каменями мора тая гнучких коричневих дівчат, що гулялі вздовж пляжу, на шиплячі кадилаки тая гарчачі ягуари, що повзли вздовж набережної Круазетт, на їхніх бронзових молодих водіїв, які палавінаю вока стежили за дарогаю, а другою кидалися па ходніках, щоб, ймовірно, пікап. Це тыя, чого він хотів даўно, в е ціхі днів, колі притискався носам да вітрин турагенцтва й дивився на плакати, що показували інше життя, інший світ, далёкі від нудної роботи приміського потяга тая бланків у трьох екземплярах. , скріпки тая теплий чай. За останні тры рокі він майже встиг; проблиск тут, дотик там. Він звик да гарного одягу, дорогої їжі, шикарної кватэры, спортивної некаторы час, елегантних жінок. Повернутися азначала усе кинути.
  
  Шакал заплаціўшы за рахунком і залишив великі чайові. Він сів у «Альфу» й попрямував геть від «Маджестик» у серце Франції.
  
  Комісар Лебель сидів за своїм сталом із відчуттям, ніби він ніколи у житті не спар і, мабуть, ніколи більше не спатиме. У кутку на розкладному ліжку голосно хропів Люсьєн Карон, який цілу ніч не спар, шукаючи у записах Чарльза Калтропа десь на обличчі Франції. Лебель перейшов на світанок.
  
  Зараз перад ім ляжала купа звітів від різних відомств, завданням яких було перевіряти присутність і місцеперебування іноземців у Франції. Скурныя в е іх малая тыя саме повідомлення. Жодна людина з такім іменем не перетнула жодного прикордонного пункце законна з початку року, найдальшого періоду перевірок. Жоден готель у країні, ані ў провінції, ані ў Парижі, не приймав госця з такім іменем, принаймні, не під такім іменем. Він не яе рэлізу ў жодному спісу небажаних іноземців і жодним чынам не потрапляв ў поле зору французької уладзі.
  
  З надходженням скурнага звіту Лебель втомлено наказував інформатору продовжувати перевіряти ўсе далі й далі, докі не вдасться відстежити будь-який візит Калтропа да Франції. З цього, можливо, можна було б встановити, чы було у нього звичайне місце пражывання, будинок аднаго, улюблений готель, дэ він міг і зараз маскуватися під вигаданим іменем.
  
  Дзвінок суперінтенданта Томаса таго ранку стаўшы шчэ адным ударам па надії на швидке захоплення невловимого вбивці. Знову булай використана фраза «повернутися на кругі свая», але, на шчасце, цього разу це було лише між Кероном і ім самім. Члени вечірньої дзеля шчэ не були поінформовані пра тыя, що спроба Келтропа, ймовірно, виявиться невдалою. Це було тыя, шчо він мав сказати їм таго вечора аб десятій. Якби він не міг вигадати альтернативне ім'я Калтропу, він міг бі знову уявити собі презирство Сен-Клера тая мовчазне докору решти.
  
  Тільки дві речі маглі його втішити. Одне з іх полягало ў таго, що принаймні тепер смуроду малі опис Келтропа тая фотографію його галаву й плячэй анфас да камери. Можливо, він суттєво змінив сваю зовнішність, якби узяўшы фальшывы пашпарт, алё ўсё ж це краще, ніж нічога. Інша справа, що ніхто інший ў раді не міг придумати нічога кращого, ніж тыя, що робив він, — усе перевіряти.
  
  Керон висунув ідею, що, можливо, британська поліція здивувала Келтропа, колі він яе рэлізу далёка від своєї кватэры ў дорученні ў місті; шчо він не мав альтэрнатыўнага пашпарта; шчо він пішов на зямлю і прокричав ўсю операцію.
  
  Лебель зітхнув.
  
  «Це було б справді щастям, — сказаўшы він своєму ад'ютантові, — але не розраховуйте на це. Британське спеціальне відділення повідомило, що всі його речі для прання тая гоління зникли з ванної кімнати, і шчо він сказаўшы сусідові, що їде ў тур і на риболовлю. Якщо Келтроп залишив свій пашпарт, це стала таго, шчо він йому більше не потрібен. Не розраховуйте на тыя, що ця людина робить занадто багато помилок; Я починаю відчувати шакала».
  
  Чоловік, якого зараз розшукувала поліція двох країн, вирішив уникнути болісного перашкоды Гранд-Корніш на його вбивчому шляху від Кан да Марсэлю тая триматися подалі від південної частини RN7, колі вунь, кажа, повертала на північ від Марсэлю на Парыж. Він ведаючы, що обидві дарогі ў серпні були вишуканою формою пякла на землі.
  
  У безпеці під своїм вигаданим і задокументованим ім'ям Дагган, він вирішив неквапливо проїхати від узбережжя праз Приморські Альпы, дэ повітря було прохолоднішим на висоті, і далі праз пагорби Бургундії. Він нікуди не поспішав, оскільки дзень, прыкметычений для вбивства, шчэ не яе рэлізу на його плані, і він ведаючы, що прибув да Франції трохі раніше графіка.
  
  З Кан він попрямував на північ, па RN85 праз мальовниче парфумерне містечко Грас і далі да Кастеллана, дэ бурхлива річка Вердон, приборкана високою дамбою ў кількох мілях за глухімі зычнымі ў канцы течією, цякла більш слухняно ўніз із Савойї, щоб злитися з Дюрансом ў Кадараше.
  
  Звідси він попрямував да Баррема тая маленькага курортнага містечка Дзінь. Палаюча спека провансальської рівнини спала позаду, а повітря пагорбів було салодкім і прохолодним навіть ў спеку. Колі він зупинився, він відчув, як палає сонце, алё під гадзіну руху вітер яе рэлізу падобны на прохолодний душ і пахла хвоямі тая лісовим димом з ферм.
  
  Після Дзінь він перетнув Дюранс і пообідав у маленькаму, алё гарному пансіонаті з выглядам на ваду. Шчэ праз сотню міль «Дюранс» перетвориться на сіру тая слизьку змію, яка мілко шипить сярэд вибіленої сонцем галькі свого ложа ў Кавайоні тая План слановай Оргон. Але тут, на пагорбах, це ўсё шчэ булай річка, як річка і малая виглядати, прохолодна тая рибна річка з тінню вздовж її берегів і травою, що ставала ўсё зеленішою від її присутності.
  
  У другій половині дня він пішов па довгій вигнутій на північ трасі RN85 праз Сістерон, продовжуючи слідувати Дюрансу уверх за течією на її лівому березі, поки дарога не розгалужилася і RN85 попрямувала на північ. З настанням сутінків він увійшов да містечка Гап. Він міг бі піти далі ў напрямку Грэнобля, алё вирішив, що, оскільки у серпні у маленькаму містечку немає поспіху тая більше шансів знайти кімнати, йому варты пошукати готель у сільському стилі. Недалёка від міста він знайшов готель Du Cerf із яскравим франтонам, колишній мисливський будиночок аднаго з герцогів Савойських, який досі зберігав атмасферу сільського камфорту тая смачної їжі.
  
  Декілька кімнат шчэ були вільні. Він неквапливо прийняв ванну, перервав сваю звичну звичку приймати душ і одягнувся у свій блакітна-сірий касцюм із шовковою сорочкою тая ў'явіць язаною краваткою, тоді як покоївка, отримавши кілька виграшних посмішок, почервоніла, погодилася витерти губку й погладжувати касцюм, який він носив цілий дзень, щоб отримати його да ранку.
  
  Вячэра відбувалася ў кімнаті, обшитій панэлямі, звідки відкривався краєвид на лісистий схил пагорба, дэ голосно стукотіли цикади серед соснаў . Повітря було теплим, і булай лише палова обіду, калі адна з відвідувачок, яка булай ў сукні без рукавів і дэкальтэ, повідомила метрдотелю, що у повітрі пракраўся холад, і їй стала цікаво, чы вікна може бути закрито.
  
  Шакал обернувся, колі його засілкавалі, чы не заперечує він проти таго, щоб вікно, біля якого він сидів, зачинили, і зірнуўшы на жінку, яку вказав метрдатэль як асобу, яка прасіла їх зачинити. Вунь, кажа, обідала сама, прыгожая жінка років за тридцять з м'якими білими рукамі й глибокою грудьми. Шакал кіўнуўшы метрдотелю, щоб той зачинив вікна, і злегка схилив галаву жінці позаду нього. Вунь, кажа, відповіла холодною посмішкою.
  
  Їжа булай чудовою. Він вибрав крапчасту річкову фарэль, смажену на дровах, і турнедо, смажене на вугіллі з фенхелем і чебрецем. Це було місцеве віно Cotes du Rhone, повне, насичене тая ў пляшці без етикетки. Відавочна, він яе рэлізу із бочкі ў підвалі, яку власник особисто вибрав для свого vin de la maison . Більшість закусочних їли це, і не без прычыны.
  
  Колі він закінчив свій сорбет, він почув низький і владний голас жінки позаду нього, яка сказала метрдотелю , що вона вип'є каву ў вітальні мешканців, і чоловік вклонився і звернувся да неї «пані ла Барон». Праз кілька хвилин Шакал також замовив собі каву ў вітальні й попрямував туди.
  
  Дзвінок із Сомерсет-хаўса надійшов да суперінтенданта Томаса аб чверть на одинадцяту. Він сидів біля відчиненого вікна офісу, дивлячись на теперішню тиху вулицю, дэ жоден рэстаран не заманював пізніх відвідувачів і водіїв. Офіси між Міллбанком і Сміт-сквер були мовчазними тулупами, без світла, сліпими, байдужими. Лише ў безіменному кварталі, дэ розміщувалися кабінети Спецвідділу, як завжди, пізно горіло світло.
  
  За мілю звідси, у гамірному Стренді, допізна горіли вогні також у тій частині Сомерсет-хаўса, дэ зберігалися свідоцтва пра смерць мільйонів померлих британців. Тут Томасова каманда з шасці сержантів-детективів і двох інспекторів згорбилася над своїми купами паперів, підводячись кожні кілька хвилин, щоб супроводжувати аднаго зі штатних клерків, затримуваних на роботі шчэ довго після таго, як інші пішли додому, уніз па рядках блискучих файлів да перевірте шчэ одне ім'я.
  
  Подзвонив старэйшы інспектор, який керував групою. Його голас яе рэлізу втомленим, алё в е ноткою оптимізму, чоловіка, який сподівався, що тыя, шчо він скаже, звільнить їх усіх від жалони перевірки сотень свідоцтв пра смерць, яких не існувало, оскільки власники паспортів не були мертві.
  
  — Олександр Джэймс Квентін Дагган, — коратка оголосив він після таго, як Томас відповів.
  
  'Що пра нього?' сказаўшы Томас.
  
  «Народився 3 квітня 1929 року ў Самборн Фішлі, у парафії Святога Марка. Падаўшы заявление на отримання пашпарта ў звичайному парадку на звичайному бланку 14 липня цього року. Пашпарт видають наступного дня тая відправляють поштою 17 липня за адресою, вказаною ў анкеті. Ймовірно, це буде адрасы пражывання».
  
  «Чому?» запитав Томас. Він не любив, колі його змушували чекати.
  
  «Тому що Олександр Джэймс Квентін Дагган загинув у ДТЗ у своєму рідному селі ў віці двох з палавінаю років 8 лістапада 1931 року».
  
  Томас на мить замислився.
  
  «Скільки шчэ паспортів, виданих за останні сто днів, шчэ потрібно перевірити?» запитав він.
  
  «Залишилося близько трьохсот», — сказаўшы голас па тэлефоне.
  
  «Залиште інших продовжувати перевіряти решту, на той випадок, якщо сярэд група знайдеться шчэ якийсь фальшывы», — пакараўшы Томас. «Перадайце керівництво командою іншому хлопцеві. Я хачу, щоб ві перевірили тую адрасе, на яку надіслали пашпарт. Повідомте мені па тэлефоне, як тільки знайдете. Якщо це житлове приміщення, опитайте домовласника. Поверніть мені повну інформацію пра фальшывага Дагана тая копію файла фотографії, яку він надаў разам із формою заяўкі. Я хачу подивитись на цього хлопця Калтропа у його новій масці».
  
  Незадовго да одинадцятої старэйшы інспектор знову зателефонував. Йшлося пра невелику цюцюнову тая газетну крамницю ў Паддінгтоні, на вітрині якої було заповнено листівками з адрасамі повій. Власник, який жывы над крамай, яе рэлізу збуджений і погодився, що часта приймає пошту для клієнтів, які не мучацца постійної адреси. Він узяўшы плату за свої паслугі. Він не пам ' ятав постійного клієнта на ім'я Дагган, алё магло статися так, що Дагган подзвонив лише двічі: адзін раз, щоб домовитися пра тыя, щоб отримати туди його пошту, другий раз, щоб забрати єдиний канверт, на який він чекав. Інспектор паказаўшы газетнаму кіоску фотографію Келтропа, алё чоловік не міг його впізнати. Він також паказаўшы йому фотографію Дагана на формі заяўкі, і чоловік сказаўшы, що думає, що пам ' ятає іншага чоловіка, але не може бути впевнений. Він відчув, що чоловік міг носити темні окуляри. Багата хто з гэтых, хто приходив да його крамы, щоб лепшы micro еротичні пін-ап часопіса, які виставлялися за прылаўкам, насілі темні окуляри.
  
  — Прывядзі його, — пакараўшы Томас, — а сам повертайся сюды.
  
  Тоді він підняв трубку й запитав Періс.
  
  Вдруге дзвінок пролунав у середині вечірньої конференції. Комісар Лебель патлумачыўшы, що, пастава ўсякіх сумнівом, Калтроп не перебував у Франції під своїм іменем, якщо тільки він не пробрався у країну на рибальському човні чы перетнув адзін із сухопутних кордонів у віддаленому місці. Особисто він не думаў, що професіонал так зробить, тому що пры будь-якій наступній вибірковій перевірці міліцією його маглі спіймати за невпорядкованість паперів, тобто відсутність штампу ў паспорті.
  
  Жоден Чарльз Калтроп також не зареєструвався ў жодному французькому готелі на своє ім'я.
  
  Ці факти були підтверджені керівником Цэнтральнага архіву, галавою DST і прэфектам поліції Парыжа, таго смуроду не були оскаржені.
  
  Дві альтернативи, стверджував Лебель, полягали ў таго, що чоловік не перадбачав жодних заходів щодо отримання фальшывага пашпарта, і уважав, що його не підозрюють. У цьому випадку поліцейський рэйд на його кватэру ў Лондоні, мабуть, застаў його невдало. Він патлумачыўшы, що не вірить у це, оскільки людзі суперінтенданта Томаса виявили прогалини ў гардеробі тая напівпорожні скрыні для одягу, а також відсутність прамоў для прання тая гоління, що вказує на тыя, що чоловік залишив сваю лондонську кватэру, щоб запланувати відсутність ў іншому місці. Це було підтверджено сусідом, який повідомив, що Калтроп сказаўшы, шчо він їде ў поїздку на машині да Шотландії. Ні ў британської, ні ў французької поліції не було підстав вважати, що це праўда.
  
  Аднаго альтэрнатыва полягала ў таго, що Келтроп придбав фальшывы пашпарт, і саме це зараз шукала британська поліція. У такім випадку він може бути або шчэ не ў Франції, а ў якомусь іншому місці, дэ завершує свої приготування, або він міг ужо ў'явіць їхати да Франції без підозри.
  
  Саме у цей момант кілька учасників конференції вибухнули.
  
  — Ві маєте на увазі, шчо він може бути тут, у Франції, навіть у центрі Парыжа? стверджував Аляксандр Сангвінетті.
  
  «Справа ў тым, — растлумачыўшы Лебель, — шчо він має свій розклад, і тільки він його знає. Мі праводзілі розслідування сімдесят дві години. У нас немає спосабе дізнатися, на якому етапі розкладу цього чоловіка мі втрутилися. Єдине, у чому ми можемо бути впевнені, це тыя, що крім таго, що ми знаємо пра існування змови з метою вбивства прэзідэнта, вбивця не може шляхты, якого прогресу мі досягли. Таму мі маємо розумні шанец затримати нічога не підозрюючого чоловіка, щойно ідентифікуємо його під новим іменем і знайдемо під цім іменем».
  
  Алё зустріч відмовилися заспокоїти. Думка пра тыя, що вбивця навіть тоді може бути за мілю від іх і що за розкладом цього чоловіка намах на життя прэзідэнта може бути заўтра, викликала у скурнага з іх гостру тривогу.
  
  «Звичайно, магло бути, — розмірковував палкоўнік Ралан, — що Келтроп, дізнавшись від Радэна праз невідомого агента Валмі, що план у принципі було викрито, залишив сваю кватэру, щоб позбутися доказів своїх приготувань. Його рушницю тая боєприпаси, наприклад, навіть тепер можна вкинути ў возера ў Шотландії, щоб він міг представити сабе власній поліції після повернення чысцім, як свісток. У такім випадку висунути звинувачення буде дуже важко.
  
  Нарадуюцца обміркувала пропозицію Роллана з дедалі більшими ознаками згоди.
  
  «Тоді скажіть нам, палкоўніку, — сказаў міністр, — якби вас найняли на цю пасад і ві дізналися, що змову викрили, навіть якби ваша особистість залишалася таємницею, ві б це зробили?»
  
  — Звичайно, пане міністре, — відповів Ралан. «Якби я яе рэлізу досвідченим убивцею, я б зрозумів, що я вінаваты бути десь у якомусь файлі, і колі змову розкрито, це може бути лише питанням гадзіне, калі менш візит поліція тая обшук у моєму приміщенні. Тож я хотів бі позбутися доказів, а яке краще місце, ніж ізольоване шотландське возера».
  
  Посмішки, які вітали його за сталом, свідчили пра тыя, наскільки присутні схвалювали його припущення.
  
  «Аднак це не означає, що ми повинні проста відпустити його. Я ўсё шчэ думаю, що ми повинні. . . подбайте пра цього месьє Калтропа».
  
  Посмішки зникли. Кілька секунд панувала тиша.
  
  «Я не розумію вас, шановний палкоўнік », — сказаўшы генерал Гібо.
  
  — Проста це, — растлумачыўшы Ралан. «Нашым наказам було знайти тая знищити цю людину. Можливо, на даний момант він розібрався. Алё він міг не знищити своє обладнання, а проста сховати його, щоб прайсці перевірку британської поліції. Після цього він міг бі проста почати знову з таго місця, на якому зупинився, алё в е новим наборам приготувань шчэ важче проникнути».
  
  «Алё напеўна, колі британська поліція знайде його, якщо він ўсё шчэ перебуває ў Британії, смуроду його затримають?» запитав хтось.
  
  'Не обов'язково. Дійсно, я сумніваюся. Ймовірно, у іх не будзе доказів, будуць тільки підозри. А наші друзі англійці, як відомо, чутливі да таго, що вони із задоволенням називають «громадянськими свабодамі». Я підозрюю, що вони можуть знайти його, опитати, а потім відпустити за шлюбам доказів».
  
  — Звичайно, палкоўнік має рацію, — уставіўшы Сэн-Клер. Британська поліція випадково натрапила на цю людину. Смуроду неймовірно дурні щодо такіх прамоў, як залишити небезпечну людину на волі. Секція палкоўніка Роллана має бути уповноважена раз і назавжди знешкодити цього чоловіка Келтропа.
  
  Міністр помітив, що комісар Лебель залишався мовчазним і не посміхався на розв'язці.
  
  — Ну, комісаре, а що ві думаєте? Чы згодні ві з палкоўнікам Раланом, що Келтроп навіть зараз розбирає тая ховає або знищує свої препарати тая обладнання?»
  
  Лебель зірнуўшы на два дзеля очікувальних облич з обох боків.
  
  — Сподіваюся, — ціха сказаўшы він, — що палкоўнік правий. Алё я боюся, шчо він може й не бути».
  
  «Чому?» Харчавання міністра різало, як ніж.
  
  — Таму що, — м'бо патлумачыўшы Лебель, — його теорія, хоч і логічна, якщо Келтроп справді вирішив скасувати операцію, базується на теорії, шчо він справді прийняв таке рішення. Припустимо, шчо він не має? Припустімо, шчо він або не отримав повідомлення від Радэна, або отримав його, алё ўсё ж вирішив продовжити?
  
  Почулося гудіння принизливого жаху. Лише Ралан не приєднався. Він задумливо дивився з-за стала на Лебеля. Він думаў пра тыя, що Лебель має набагато кращий мозок, ніж будзь-хто з присутніх, здавалося, готовий вважати його належним. Він визнав, що ідеї Лебеля цілком можуть бути такімі ж реалістичними, як і його власні.
  
  Саме у цей момант Лебель подзвонив. Цього разу його не було більше двадцяти хвилин. Колі він повернувся, він говорив перад цілковито мовчазними зборами шчэ дзесяць хвилин.
  
  «Що нам тепер робити?» — запитав міністр, колі закінчив. У свій спокійний спосіб, здавалося, не поспішаючи, Лебель віддавав накази, начы генерал розгортає свої війська, і жоден із чоловіків у кімнаті, усі старші за нього за рангам, не сперечався ні слова.
  
  «Отож мі, — підсумував він, — мі всі проведемо ціхі і непомітний загальнонаціональний пошук Дагана ў його новій зовнішності, тоді як британська поліція шукатиме запісу пра касі авіаквитків, пороми праз Ла-Манш тощо. Якщо вони першими знаходять його, смуроду забирають його, якщо він перебуває на британській землі, або повідомляють нам, калі він пакінуўшы її. Якщо ми знайдемо його у Франції, мі його заарештуємо. Якщо він перебуває у третій країні, ми можемо дочекатися, поки він нічога не підозрює, і забрати його на кордоні, або . . . прийняти інший курс дій. Аднак на той момант я думаю, що моє завдання знайти його буде виконано. Але да цього моманту, панове, я яе рэлізу бі вдячний, калі б ві погодилися зробити це па-моєму».
  
  Зухвалість булай настільки сміливою, впевненість настільки повною, що ніхто нічога не сказаўшы. Смуроду лише кіўнулі. Навіть Сен-Клер дэ Віллабан мовчав.
  
  Лише колі він яе рэлізу удома незабаром після півночі, він знайшов аудиторію, щоб послухати його патокі обурення думкою пра тыя, що цей смішний маленькі буржуазний поліцейський яе рэлізу правий, а найкращі експерти країни помилялися.
  
  Його господиня вислухала його зі співчуттям і розумінням, масажуючи його потилицю, колі він лежав обличчям униз на їхньому ліжку. Лише перад світанком, колі він міцно спар, вунь, кажа, змогла вислизнути ў калідор і зробити кароткі телефонний дзвінок.
  
  Суперінтендант Томас подивився ўніз на дві окремі фарміра заяв на отримання паспортів і дві фотографії, розкладені на промокальній машині ў калюжі світла від лампі для читання.
  
  — Пробіжимося шчэ раз, — пакараўшы він старшому інспектору, який сидів паруч. «Готові?»
  
  «Пане».
  
  — Калтроп: зріст п'яць футів одинадцять дюймів. Перевірити?
  
  «Пане».
  
  «Дагган: зріст шість футів».
  
  «Потовщені абцасы, шэры. Ві можаце збільшити свій зріст да двох з палавінаю дюймів за допомогою спеціального взуття. Багато невисоких людзей у шоў-бізнесі роблять це з марнославства. Крім таго, у паспортній стійці ніхто не дзівавацца вам під ногі».
  
  — Гаразд, — погодився Томас, — туфлі на товстих підборах. Калтроп: колір волосся коричневий. Це мала що означає, він може варіюватися від блідо-карычневага да каштанавага. Тут він виглядає так, ніби у нього цёмна-каштанава волосся. Duggan також каже, коричневий. Алё він виглядає як блідий бландын».
  
  — Гэта праўда, шэры. Але на фотографіях волосся зазвичай виглядає темніше. Це залежить від світла, місця розташування тощо. І знову ж такі, він міг бі пофарбувати його ў блідіший колір, щоб нагоды Дагганом».
  
  — Гаразд. Я одягну це. Калтроп, колір вачэй кары. Дагган, колір вачэй сірий.
  
  «Контактні лінзи, шэры, це простая річ».
  
  'У ПАРАДКУ. Келтропу тридцять сім років, Даггану — тридцять чотири минулого квітня.
  
  «Йому мала виповнитися тридцять чотири, — растлумачыўшы інспектор, — тому що справжній Дагган, маленькі хлопчык, який памёр у два з палавінаю рокі, народився у квітні 1929 року. Це не можна було змінити. Але ніхто не стаўшы бі запитувати чоловіка, якому виповнилося тридцять сім, алё ў паспорті якого було тридцять чотири. Можна було б повірити пашпарце».
  
  Томас подивився на дві фотографії. Келтроп виглядав здоровішим, повнішим на обличчі, чоловіком міцнішої статури. Алё щоб нагоды Дагганом, він міг змінити сваю зовнішність. Дійсно, він, ймовірно, змінив його навіть під гадзіну своєї першої зустрічі з керівниками ОАД і в е ціхі пір залишився зі зміненим виглядом, включаючи період, колі він падаўшы заявление на фальшывы пашпарт. Такі людзі, відавочна, повинні були маці можливість жити у іншій ідентичності протяг місяців, якщо вони хотіли уникнути ідентифікації. Ймовірно, завдяки своїй кмітливості тая старанності Келтропу вдалося уникнути всіх поліцейських файлів у світі. Якби не ті абачлівыя пра бары на Карыбах, його б взагалі ніколи не дістали.
  
  Алё відтепер він стаўшы Дагганом, фарбоване волосся, тоновані контактні лінзи, схудла фігура, підняті підбори. Це яе рэлізу опис Даґгана з нумарам пашпарта тая фотографією, які він надіслав у телексну кімнату для передачі да Парыжа. Лебель, прыкінуўшы він, глянувши на годинник, вінаваты отримати їх усіх да другої години ночі.
  
  — Далі справа за імі, — запропонував інспектор.
  
  — О, ні, хлопче, після цього шчэ багата роботи, — злосна сказаў Томас. «Спершу вранці мі починаємо перевіряти касі авіаквитків, пороми праз Ла-Манш, касі континентальних поїздів. . . увесь лот. Мі маємо не тільки дізнатися, хто він зараз, але й дэ він зараз».
  
  У цей момант пролунав дзвінок із Сомерсет-хаўса. Останню заяўку на пашпарт перевірили, і всі були ў парадку.
  
  «Дабро, подякуйте клерка і відступіть. Рівно аб восьмій тридцять у моєму офісі, усі ві, — сказаўшы Томас.
  
  Увійшов сяржант із копією заяві газетнага кіоска, якого даставілі да місцевого відділення міліції тая допитали там. Томас зірнуўшы на заявление під присягою, у якій було сказана не більше таго, шчо було сказана інспектору спеціального відділення на власному порозі.
  
  «Мі нічога не можемо його втримати», — сказаў Томас. «Скажы їм у Paddington Нік, що вони можуть дозволити йому повернутися да свого ліжка тая його брудних фотографій, дабро?»
  
  Сяржант сказаўшы «шэры» і пішов.
  
  Томас вмостився ў кріслі, щоб спробувати трохі поспати.
  
  Поки він говорив, ціха настаў 15 серпня.
  
  
  
  РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
  
  Мадам ла барон дэ ла Шалоньєр зупинилася біля дзвярэй своєї кімнати й обернулася да маладога англійця, який супроводжував її туди. У напівтемряві калідоры, вунь, кажа, не магла розібрати дэталяў його обличчя; це булай лише розмитість у темряві.
  
  Це яе рэлізу приємний вечір, і вунь, кажа, усё шчэ не вирішила, чы буде вунь, кажа, наполягати, щоб він закінчився біля її дзвярэй. Це харчавання було ў її голові протяг останньої години.
  
  З аднаго боку, хоча вунь, кажа, й раніше завадатар коханців, вона була поважною заміжньою жінкою, яка зупинилася на адну ніч у провінційному готелі, і не малая звички спокушати сабе абсалютна незнайомими людзьмі. З іншого баку, вона була найбільш вразливою, і булай достатньо відвертою, щоб зізнатися у цьому самій собі.
  
  Вунь, кажа, правяла дзень у військовій кадетській академії ў Барселонетті, скронь ў Альпах, відвідуючи парад передання свого сіна як новоспеченого молодшого лейтэнанта егерських альпійців, старога паліцу його бацька. Хоча вунь, кажа, безсумнівно, булай найпривабливішою матір'ю на параді, выгляд її сіна, який отримав офіцерські ґрати тая яе рэлізу відправлений да французької армії, чимось приголомшив її, усвідомивши, що їй не вистачає кількох місяців да сарака. , і маці дорослого сіна.
  
  Хоча вунь, кажа, магла здатися на п'яць років молодшою, а іноді здавалася на дзесяць років меншою за свій вік, усвідомлення таго, що її синові двадцять і він, мабуть, ужо трахає власних жінок, більше не збирається повертатися додому на шкільні канікули тая йти стріляти ў лісі. навколо сімейного замка, змусив її задуматися, що вона збирається робити тепер.
  
  Вунь, кажа, прийняла трудомістку галантність скрипучого старога палкоўніка, який яе рэлізу камендантам академії, і захоплені паглядзі рожевощоких однокласників її власного хлопчыка, і раптом відчула сабе дуже самотньою. Її шлюб, пра який вунь, кажа, ведала багата років, яе рэлізу розірваний у всьому, окрім імені, оскільки барон яе рэлізу надто зайнятий, ганяючись за підлітками Парыжа між Більбоке тая Кастелем, щоб приїхати ў замак на літо чы навіть з'елі явитися да нього. введення у експлуатацію сіна.
  
  Калі вона поверталася ў сімейному седані з скронь Альпаў, щоб зупинитися на ніч у заміському готелі пакаля Гепа, їй спала на думку, що вона прыгожая, мужня і самотня. Тепер, здавалося, не чекало нічога, крім уваги літніх галантів, як-ад палкоўнік у академії, або легковажних і незадоволених фліртів із хлопцями, і вунь, кажа, будзь праклятая, якщо збиралася присвятити сабе благодійності. Ва ўсякім разі шчэ ні.
  
  Алё Періс яе рэлізу збентеженням і приниженням, оскільки Альфрэд постійно переслідував своїх підлітків, а палова суспільства сміялася з нього, а інша палова сміялася з неї.
  
  Вунь, кажа, міркувала пра майбутнє за кавою ў вітальні тая відчувала бажання сказати, що вона жінка і вродлива, а не проста мадам ля Баронна, колі англієць підійшов і запитав, чы смуроду самі, оскільки вони самі ў салоні мешканців, він міг бі взяти з ёю каву, вона була застуканным зненацька, і булай надто здивована, щоб відмовити.
  
  Праз кілька секунд вунь, кажа, магла вдарити сабе нагою, алё праз дзесяць хвилин не пошкодувала, що прийняла його пропозицію. Зрештою, йому було від тридцяти трьох да тридцяти п'яці, принаймні так вона припускала, і це яе рэлізу найкращий вік для чоловіка. Хоча він яе рэлізу англійцем, він вільно тая швідка говорив французькою; він яе рэлізу досить гарний і міг бути веселим. Їй подобалися спритні компліменти, і вона навіть заохочувала його зробити їх, таго вунь, кажа, піднялася вже близько півночі, пояснюючи, що наступного ранку їй потрібно почати рана.
  
  Він проводжав її сходамі уверх й у вікні сходового майданчика паказаўшы назовні на лісисті схили пагорба, залиті яскравим місячним світлом. Кілька хвилин смуроду прастаялі, дивлячись на сонну місцевість, аж поки вунь, кажа, глянула на нього й не побачила, що його очі дивляться не на краєвид за вікном, а на глибокий проріз між її грудьми, дэ місячне світло робило шкіру алебастрово-білою.
  
  Колі його помітили, він усміхнувся, нахилився да її вуха й пробурмотів: «Місячне світло перетворює навіть найцивілізованішу людину на примітивну». Вунь, кажа, розвернулася й пішла уверх сходамі, удаючи роздратування, алё всередині неї неприкрите захоплення незнайомця викликало тріпотіння задоволення.
  
  «Це яе рэлізу надзвичайно приємний вечір, месьє».
  
  Вунь, кажа, тримала руку за ручку дзвярэй і невиразно варажыла, чы спробує чоловік поцілувати її. Певним чынам вона сподівалася, шчо він це зробить. Незважаючи на банальні словы, вунь, кажа, відчула, як у її животі почався голад. Можливо, це було лише віно, чы вогняний кальвадос, який він замовив да кави, чы сцэна ў місячному світлі, алё вунь, кажа, усвідомлювала, що не так вона передбачала закінчення вечора.
  
  Вунь, кажа, відчула, як незнайомець обіймає її за спіну без жодного словы попередження, а його губи спустилися на її губи. Смуроду були теплі й тверді. «Це має припинитися», — сказаўшы голас усередині неї. Праз секунду вунь, кажа, відповіла на поцілунок із закритим ротам. Від віна ў неї пішла галава, мабуть, це яе рэлізу ефект від віна. Вунь, кажа, відчула, як рукі, що обійняли її, помітно стиснулися, смуроду були твердими й сильними.
  
  Її сьцягно було притиснуте да нього нижче жывата, і крізь атлас її сукні вунь, кажа, відчула жорстку зарозумілість його члена. На секунду вунь, кажа, відвела нагу, потім знову відкинула її таму. Не було свідомого моманту прийняття рішення; усвідомлення прийшло без зусиль, що вона дуже хотіла його, між стегнами, всередині жывата, усю ніч.
  
  Вунь, кажа, відчула, як двері за ёю відчинилися всередину, розірвала обійми й ступіла назад у сваю кімнату.
  
  «Viens, примітив».
  
  Він увійшов да кімнати й зачинив двері.
  
  Усю ніч усі архіви у Пантеоні перевіряли знову, цього разу на ім'я Дагана, і з більшим успіхом. Було знайдено картку, яка показує, що Олександр Джэймс Квентін Дагган ў'явіць їхав да Франції на Brabant Express з Брусэля 22 липня. Праз гадзіну шчэ одне повідомлення з тієї самої прикордонної застави, митний підрозділ, який рэгулярна подорожує експресами з Бруселя да Парыжа тая таму, виконуючи своє завдання, поки потяг рухається, яе рэлізу знайдений з іменем Дагана сярэд ціхі пасажирів на Etoile du. Nord Express з Парыжа да Бруселя 31 липня.
  
  З префектури поліції надійшла готельна картка, заповнена на ім'я Дагана, із зазначенням нумары пашпарта, який збігався з цім, який мав пры собі Дагган, як зазначено ў інформації з Лондана, що свідчить пра тыя, шчо він зупинився ў невеликому готелі неподалік від Плейс. дэ ла Мадлен з 22 па 30 липня включно.
  
  Інспектор Керон яе рэлізу готовий правесці обшук у готелі, алё Лебель віддав перевагу ціхаму візиту рана вранці й побалакав із власником. Він яе рэлізу задоволений цім, що чоловіка, якого він шукав, не було ў готелі да 15 серпня, і власник яе рэлізу вдячний за розсудливість комісаря, який не розбудив усіх його гасцей.
  
  Лебель пакараўшы дэтэктыву ў цивільному зареєструватися ў готелі як гість да подальшого розпорядження тая залишитися там, не виходячи на вулицю, на випадок, якщо Дагган з'елі з'явіцца знову. Власник яе рэлізу радый співпрацювати.
  
  «Цей липневий візит, — сказаўшы Лебель Керону, колі аб 4.30 повернувся да свайго кабінету, — яе рэлізу розвідувальним. Шчо б він не запланував, усё виконано».
  
  Тоді він ліг на спінку крісла, подивився на адным багатым доме, й замислився. Чому він зупинився ў готелі? Чому б не ў будинку аднаго з симпатиків OAS, як і всі інші агенти OAS, що втікають? Таму шчо він не вірить, що симпатики ОАД тримають язик за зубамі. Він цілком правий. Тож він, працює сам, нікому не довіряючи, будує тая планує власну операцію па-своєму, використовуючи фальшывы пашпарт, мабуть, поводиться нармальна, чемно, не викликає жодних підозр. Власник готелю, з яким він щойно опитав, підтвердив це: «Справжній джэнтльмен», — сказаўшы він. Справжній джэнтльмен, падумаўшы Лебель, і небезпечний, як змія. Смуроду завжди найгірші, для міліціонера справжні джентльмени. Їх ніхто ніколи не підозрював.
  
  Він зірнуўшы на дві фотографії, які надійшли з Лондана, — Келтропа й Дагана. Калтроп стаўшы Дагганом, змінивши зріст, волосся тая очі, вік і, можливо, манеру. Він намагався створити уявний вобраз людини. Шчо б він хотів зустріти? Впевнений, зарозумілий, впевнений у своїй недоторканності. Небезпечний, підступний, прискіпливий, не залишаючи нічога на волю випадку. Озброєні звичайно, алё гарачым? Аўтамат під лівою пахвою? Метальний ніж вдарив па рэбрах? Гвинтівка? Алё кудзі він його покладе, колі проходитиме митницю? Як бі він наблизився да генерала дэ Голя з такою річчю, колі навіть жіночі сумачкі були підозрілими ў радіусі двадцяти ярдів від Прэзідэнта, а чоловіків з довгими пакунками без церемоній відганяли геть з будзь-якого місця, дэ прэзідэнт виступав на публіці?
  
  Mon Dieu , а той палкоўнік з Єлисейського мора вважає сабе шчэ адным бандытам! Лебель усвідомлював, що має адну перевагу: він ведаючы нове ім'я вбивці, а вбивця не ведаючы, шчо він ведаючы. Це яе рэлізу його єдиний туз; окрім таго, усе це було на плечі Шакала, і ніхто на вечірній нараді не міг і не хотів цього усвідомити.
  
  Калі калі-небудь він дізнається пра тыя, що ці знаєш, перш ніж ці його спіймаєш, і знову змінить сваю асобу, Клод, мій хлопчику, — падумаўшы він, — ці зіткнешся з цім серйозно.
  
  Вголос він сказаўшы: «Дійсно проти».
  
  Карон підвів очі.
  
  — Ці правий, шефе. У нього немає шансів».
  
  Лебель яе рэлізу з ім запальний, шчо було незвично. Мабуть, шлюб сну починає говорити.
  
  Палець світла від спадаючого місяця за віконними шибками повільно відступив праз пом'якшують яту ковдру і таму да стулки. Воно виділяло пом'якшують яту атласну сукню між дверима тая підніжжям ліжка, викинутий бюстгальтар і мляві капронові штани, розкидані на килимі. Дві постаті на ліжку були приглушені ў тіні.
  
  Калет ляжала на спині й дивилася на адным багатым доме, пальці однієї рукі бездіяльно перабіралі світле волосся на її животі. Її губи розкрилися ў напівусмішці, колі вунь, кажа, згадувала минулу ніч.
  
  Він яе рэлізу добры, цей англійський примітивний, твердий, алё вправний, ведаючы, як використовувати пальці, язик і колоти, щоб навесці її п'яць разів, а сабе – тры. Вунь, кажа, усё шчэ відчувала палаючий жар, колі він прийшов, і ведала, як моцна їй потрібна була така ніч так довго, колі вунь, кажа, відповіла, як не робила це роками.
  
  Вунь, кажа, глянула на маленькі подорожній годинник біля ліжка. Там було за чверть на п'яту. Вунь, кажа, міцніше сціснула біляве волосся й потягнула.
  
  «Гей».
  
  — пробурмотів англієць, напівсонний. Смуроду обоє ляжалі голі сярэд розтертих простирадл, алё центральне опалення підтримувало ў кімнаті комфортне цяпло. Білява голівка вирвалася з її рукі й ковзнула між стегон. Вунь, кажа, знову відчула лоскотання гарячого дихання й язик, що тріпотів у пошуках.
  
  «Ні, не більше».
  
  Вунь, кажа, швідка зімкнула стегна, сіла й схопила волосся, піднімаючи його обличчя, поки не змогла дивитися на нього. Він підвівся на ліжко, притулився обличчям да однієї з її важких грудзей і почав цілувати.
  
  'Я сказаўшы ні.'
  
  Він подивився на неї.
  
  — Досить, коханий. Мені потрібно встати праз дві години, а ці маєш повернутися да своєї кімнати. Тепер, мая маленькая англійська, зараз».
  
  Він отримав повідомлення й кіўнуўшы, зійшов із ліжка й стаўшы на підлогу, оглядаючись у пошуках свого одягу. Вунь, кажа, залізла під постільну білизну, відібрала її від безладу навколо колін і підтягнула да підборіддя. Колі він яе рэлізу одягнений, з піджаком і краваткою на одній руці, він подивився на неї ў напівтемряві, і вона побачила блиск зубів, колі він усміхнувся. Він сів на край ліжка й провів праваю рукою па її шиї. Його обличчя було за кілька дюймів від її.
  
  'Це було дабро?'
  
  «Мммммм. Це було дуже добре. І ці?'
  
  Він знову посміхнувся. 'Що ці думаєш?'
  
  Вунь, кажа, засміялася. 'Як вас звати?'
  
  Він на мить замислився. — Алекс, — збрехав він.
  
  «Ну, Алекс, це було дуже добре. Алё вам також гадзіну повернутися да своєї кімнати.
  
  Він нахилився і поцілував її ў губи.
  
  — У такім випадку, добраніч, Калет.
  
  Праз секунду він знік, і двері за ім зачинилися.
  
  Аб сьомій ранку, калі сыходзіла сонце, місцевий жандар під'їхав на велосипеді да готелю «Дзю Серф», зійшов з каня й увійшов ў вестыбюль. Власник, який ужо ўстаўшы і зайнятий за стійкою реєстрації, організовуючи ранкові дзвінки тая кафэ для гасцей у їхніх нумарах, привітав його.
  
  ' Alors , яскраво і рана?'
  
  — Як завжди, — сказаўшы жандар. «Це довга поїздка сюды на велосипеді, і я завжди залишаю вас да останнього».
  
  «Не кажи мені, — посміхнувся власник, — мі готуємо найкращу каву для сніданку ў околицях». Маріє-Луїзо, прынясі месьє кубак кави, і він, безсумнівно, прийме її, приправлену невеликою кількістю Тру Нармандыі».
  
  Сільський канстэбль усміхнувся від задоволення.
  
  — Вось картки, — сказаўшы власник, простягаючи маленькі білі картки, заповнені минулого вечора новоприбулими гасцямі. «Минулої ночі було лише тры нових».
  
  Канстэбль узяв картки й поклав їх у шкіряний мішечок на поясі.
  
  «Наўрад чы варты з'елі являтися», — усміхнувся він, алё сів на лаўку ля фойє й чекав на сваю каву тая кальвадос, обмінявшись кількома словамі хтивого жартування з Марі-Луїзою, колі вунь, кажа, прынесла його.
  
  Лише да восьмої він повернувся да жандармерії тая комісаріату Гапу з повною торбаю готельних реєстраційних карток. Потім їх узяв станційний інспектор, який бездіяльно прогортав їх і поклав на полицю, щоб пізніше таго ж дня відвезти да регіональної штаб-кватэры ў Ліоні, а згодом да архіву Цэнтральнага архіву ў Парижі. Не тыя, щоб він бачив сэнс усього цього.
  
  Колі інспектор кидав картки на полицю ў комісаріаті, мадам Калет дэ ла Шалоньєр розрахувалася, сіла за кермо свого автомобіля й поїхала на захід. Поверхом глухімі зычнымі ў канцы Шакал спар да дев'ятої години.
  
  Суперінтендант Томас задрімав, калі тэлефон біля нього пронизливо задзижчав. Це яе рэлізу дамафон, який з'елі єднував його кабінет із кімнатою ў коридорі, дэ шасцёра сержантів і два інспектори працювали над телефонною батареєю відтоді, як закінчився його брифінг.
  
  Він зірнуўшы на годинник. 10:00. Блін, не подобається мені висаджувати. Тоді він згадав, скільки часоў спар, а точніше, не спар, відколи Діксон викликав його ў понеділок па обіді. І вось яе рэлізу ранак чацвярга. Знову дзижчав тэлефон.
  
  «Привіт».
  
  Відповів голас старэйшага оперуповноваженого.
  
  — Друже Даггане, — почав він без попереднього пояснення. «Він вилетів з Лондана регулярним рэйсам BEA ў понеділок вранці. Бронювання було зроблю ў суботу. Безсумнівно щодо назви. Олександр Дагган. Заплаціўшы готівкою у аеропорту за квіток».
  
  'Кудзі? Парыж?
  
  «Ні, супер. Брусэль».
  
  Галава Томаса швідка прояснилася.
  
  — Гаразд, слухай. Він, можливо, пішов, алё павернецца. Продовжуйте перевіряти бронювання авіакомпаній, щоб дізнатися, чы були інші бронювання на його ім'я. Асабліва, калі є бронювання на рэйс, який шчэ не вилетів з Лондана. Уточнюйте пры попередньому бронюванні. Якщо він повернувся з Брусэля, я хачу шляхты. Алё я сумніваюся. Я думаю, шчо мі його втратили, хоча, звісно, він пакінуўшы Лондан за кілька часоў да початку розслідування, таму це не наша віна. У ПАРАДКУ?'
  
  'Правільна. А як щодо пошуків у Великобританії справжнього Калтропа? Це гэтай язує багато провінційної поліції, і Ярд щойно сказаўшы, що вони скаржаться».
  
  Томас на мить замислився.
  
  «Відмовтеся», — сказаўшы він. «Я майже впевнений, шчо він пішов».
  
  Він підняв трубку зовнішнього тэлефоне й запитав кабінет комісара Лебеля ў судовій поліції.
  
  Інспектор Керон думаў, що опиниться ў божевільні шчэ да чацвярга ранку. Спочатку британці розмовляли па тэлефоне аб п'ятій на десяту. Він сам прийняв дзвінок, алё колі суперінтендант Томас наполягав на розмові з Лебелем, він пішов ў кут, щоб розбудити сплячу форму на розкладному ліжку. Лебель виглядав так, начы памёр тиждень таго. Алё він прийняв дзвінок. Щойно він представився Томасу, Керону довелося забрати трубку назад праз мовний вялікі єр. Він перекладав тыя, що казав Томас, і відповіді Лебеля.
  
  «Скажіть йому, — сказаўшы Лебель, колі він перетрав цю інформацію, — шчо мі звідси впораємося з бельгійцями. Скажы, що я йому щиро дякую за допомогу, і що якщо вбивцю вдасться знайти на континенті, а не ў Британії, я негайно повідомлю його, щоб він міг протистояти своїм людзям».
  
  Колі слухавка булай апушчана, обидва чоловіки сіли за свої стала. «Принесіть мені Surete ў Брюсселі», — сказаўшы Лебель.
  
  Шакал піднявся, колі сонце вже було скронь над пагорбами, і обіцяв шчэ адзін прекрасний літній дзень. Він прийняв душ і одягнувся, ўзяўшы свій касцюм у клітинку, дабро вигладжений, з рук покоївки Марі-Луїзи, яка знову почервоніла, колі він подякував їй.
  
  Невдовзі після десятої тридцять він приїхав на «Альфі» да міста й пішов на пошту, щоб скористатися міжміським тэлефонам да Парыжа. Колі він вийшов праз двадцять хвилин, він яе рэлізу небагатослівним і поспішав. У господарському магазині неподалік він купіўшы кварту блискучого лаку цёмна-блакітных кольору, півпінти білої банкі тая два пензлі: адзін із тонкім кінчиком із верблюжої шерсті для написів, із інший дводюймовою м'якою щетиною. Шчэ купіўшы викрутку. З імі ў бардачку автомобіля він поїхав назад да Hotel du Cerf і папрасіўшы свій рахунок.
  
  Поки це готувалося, він піднявся нагару, щоб пакувати речі, і сам відніс валізи да некаторы час. Колі тры скрыні були у багажніка, а ручка на пасажирському сидінні, він знову увійшов да фойє й розрахувався. Денний службовець, який зайняв стійку реєстрації, пізніше казав, шчо він, здавалося, поспішав і нервував, і заплаціўшы за рахунком новаю стофранковою купюрою.
  
  Чого він не сказаўшы, оскільки не бачив цього, так це тыя, що, колі він яе рэлізу ў задній кімнаті, приймаючи здачу на запіску, білявий англієць перегортав сторінки готельного реєстру, який клерк складав таго дня для спісу. що приходять клієнти. Гортаючи адну сторінку таму, англієць побачив учорашні написи, включно з адным на ім'я пані Ла Барон дэ ла Шалоньєр, Верхній Шалоньєр, Карэз.
  
  Праз кілька хвилин після аплаці рахунку на під'їзді почувся гуркіт «Альфі», і англієць знік.
  
  Незадовго да паўдня ў офіс Клода Лебеля надійшли нові повідомлення. Брюссельський Surete подзвонив і повідомив, що Дагган провів у місті лише п'яць часоў у понеділок. Він прибув авіакомпанією BEA з Лондана, алё вилетів післяобіднім рэйсам Alitalia да Мілана. Він заплаціўшы готівкою ў касі за свій квіток, хоча його було заброньовано минулої суботи па тэлефоне з Лондана.
  
  Лебель відразу знову зателефонував да міланської поліції.
  
  Колі він поклав слухавку, він знову задзвонив. Цього разу це яе рэлізу літній гадзіну, щоб повідомити, шчо було отримано повідомлення, як звичайно, що минулого ранку сярэд ціхі, хто ў'явіць їжджав да Франції з Італії праз пункт пропуску Вентімілья тая заповнював картки, яе рэлізу Олександр Джэймс Квентін Дагган.
  
  Лебель вибухнув.
  
  — Майже тридцять часоў, — вигукнув він. 'Панад дзень. . .' Він грюкнув слухавкою. Карон звів брову.
  
  — Картка, — втомлено патлумачыўшы Лебель, — булай ў дорозі між Вентімільєю тая Парыжам. Зараз смуроду сортують вчорашні ранкові ў'явіць їзні картки з усієї Франції. Кажуць, їх панад двадцять п'яць тисяч. На адзін дзень позначте сабе. Гадаю, мені не варты було кричати. Принаймні ми знаємо одне – він тут. Безумовно. Всередині Франції. Калі я не матиму чогось для зустрічі сьогодні ввечері, смуроду здеруть з менш шкіру. О, да речі, зателефонуйте суперінтенданту Томасу тая шчэ раз подякуйте йому. Скажы йому, що «Шакал» у Франції, і мі впораємося з цім».
  
  Колі Керон замінив слухавку після дзвінка ў Лондоні, да тэлефоне зателефонувала регіональна штаб-кватэра обслуговування PJ ў Ліоні. Лебель вислухав, а потім переможно зірнуўшы на Карона. Він прикрив рукою муштук.
  
  «Мі його ўзялі. Він зареєстрований на два дні ў готелі дзю Серф ў Гепі, починаючи з минулого вечора. Він відкрив муштук і загаварыўшы.
  
  — А тепер слухайте, комісаре, я не ў змозі пояснити вам, чому нам потрібен цей чоловік, Дагган. Проста прийми це від мене, це важливо. Це тыя, що я хачу, щоб ві зробили. . .'
  
  Він говорив дзесяць хвилин, і колі закінчив, задзвонив тэлефон на столі Керона. Літній гадзіну знову сказаўшы, що Дагган ў'явіць їхав да Франції на орендованому білому спартыўнаму двомісному автомобілі Alfa Romeo з реєстрацією MI-61741.
  
  «Чы варты мені повідомити пра це всі станції?» запитав Карон.
  
  Лебель на мить замислився.
  
  'Ні, шчэ ні. Якщо він їздить десь у сільській місцевості, його, ймовірно, підбере сільський поліцейський, який думає, шчо він проста шукає викрадений спортивний автомобіль. Він уб'є скурнага, хто спробує його перехопити. Рушниця має бути десь у машині. Важливо тыя, шчо він забронював готель на дві ночі. Я хачу, щоб армія оточила той готель, колі він павернецца. Ніхто не вінаваты постраждати, якщо цього можна уникнути. Давай, якщо мі хочемо отримати той гелікоптер, ходімо».
  
  Поки він говорив, уся поліція ў Гепі встановлювала сталеві дорожні блокі на всіх виїздах з міста тая ў районі готелю тая розставляла людзей у підліску навколо шлагбаумів. Їхні накази надійшли з Ліона. У Греноблі тая Ліоні людзі, озброєні пістолетами-кулеметами тая гвинтівками, лізли да двох флотів Чорних Марій. У таборі Саторі пакаля Парыжа готували гелікоптер да польоту комісара Лебеля ў Гап.
  
  Навіть у тіні дрэў спека раннього дня булай спекотною. Роздягнувшись да пояса, щоб не забруднити одяг більше, ніж потрібно, Шакал працював над автомобілем дві години.
  
  Вийшовши з Гепу, він попрямував на захід праз Вейне тая Аспре-сюр-Бюш. Більшу частину шляху він йшов під гару, дарога пятляла між гарамі, начы недбало скинута стрічка. Він штовхнув машыну да межі, кинувши її у вузькі павярні на верескливих шынах, двічі ледь не відправивши іншого водія, що їхав з іншого баку праз край у адну з прірв ўнізе. Після Аспреса він вибрав дарогу RN93, яка йшла за течією річки Дром на схід да Роні.
  
  Шчэ вісімнадцять міль дарога полювала туди й таму праз річку. Невдовзі після Люк-ен-Діуа він падумаўшы, що настав гадзіну зняти з дарогі Alfa. Було багата бічних доріг, що вялі ў бік пагорбів і гірських сіл. Він навмання узяўшы адзін і праз півтори милі вибрав сцежку праворуч, що вяла да лісу.
  
  У середині дня він закінчив малювати й відступив. Автомобіль яе рэлізу глибоко сяючого синього кольору, більша частина фарби вже висохла. Хоча це аж ніяк не професійна робата з фарбування, вунь, кажа, пройшла перевірку, хіба що уважно оглянути, асабліва ў сутінках. Два номерні знакі були відкручені й ляжалі лицьовою бокам на траві. На звороті скурнага було намальовано білою фарбою уявний французький нумар, останні дві літери якого були 75, реєстраційний код Парыжа. Шакал ведаючы, що це найпоширеніший нумар автомобіля на дарогах Франції.
  
  Документи пра оренду тая страхування автомобіля, відавочна, не збігалися з синьою французькою Alfa, оскільки вони малі білу італійську, і калі його зупиняли для перевірки на дорозі без документів, з ім було покінчено. Єдине харчавання, яке виникало у його голові, колі він занурював ганчірку ў бензабак і витирав плями фарби з рук, полягав у таго, чы починати їздити зараз і ризикувати, щоб яскраве сонячне світло виявило аматорство фарби на машині, чы почекати, поки сутінки.
  
  Він підрахував, що після виявлення його фальшывага імені невдовзі відбудуться пункти ў'явіць їзду да Франції, а разам з імі й пошуки автомобіля. Для вбивства він яе рэлізу на кілька днів зарано, і йому потрібно було знайти місце, щоб заховатися, поки не буде готовий. Це азначала дістатися да дэпартаменту Коррезе за двісті п'ятдесят міль праз усю країну, і найшвидшим спосабам було скористатися автомобілем. Це яе рэлізу ризик, алё він вирішив, що треба піти. Тож дабро, чим швидше, цім краще, да таго, як кожен поліцейський у країні шукав Alfa Romeo з білявим англійцем за кермом.
  
  Він прыкруціўшы нові номерні знакі, викинув залишки фарби тая два пензлики, натягнув шовковий светр із коміром пола тая піджак і запусціўшы двігун. Павярнуўшыся да RN93, він подивився на годинник. Булай 3.41 пополудні.
  
  Скронь над галавою він спостерігав за вертольотом, який летів на схід. Далі да вёскі Діє було сім міль. Він досить дабро ведаючы, що не вимовляти це па-англійськи, алё збіг імені спадав йому на думку. Він не яе рэлізу забобонним, алё його очі звузилися, колі він їхав ў цэнтр міста. На головній площі біля військового меморіалу посеред дарогі стояв величезний поліцейський на мотоциклі ў чорному шкіряному плащі, махаючи йому рукою, щоб він зупинився тая зупинився на крайнім правым боці дарогі. Він ведаючы, що його рушниця ўсё шчэ булай ў трубах, підключених да шасі автомобіля. У нього не було ні аўтамата, ні нажа. Секунду він вагався, не знаючи, чы варты ударити поліцейського крилом автомобіля і продовжити рух, чы залишити машыну шчэ за тузін міль і спробувати без дзеркала чы умивальника перетворитися на пастара. Дженсен, з чотирма одиницями багажу, з якими треба впоратися, чы варты зупинятися.
  
  За нього прийняв рішення поліцейський. Повністю проігнорувавши його, колі «Альфа» почала гальмувати, поліцейський розвернувся й оглядав дарогу ў іншому напрямку. Шакал ковзнув машиною на узбіччя, спостерігав і чекав.
  
  З дальнього краі вёскі він почув завивання сірэн. Шчо б не трапилося, тепер було пізно вибиратися. У сяло заїхала калона з чотирьох поліцейських автомобілів Citroen і шасці Black Maria. Колі даішник відскочив убік і підняв руку на знак честі, калёна промчала повз припарковану «Альфу» й попрямувала дарогаю, з якої він виїхав. Крізь дротяні вікна фургонів, праз які їх па-французьки празвалі кошиками для салаты, він бачив дзеля поліцейських у шоломах і з аўтаматамі на колінах.
  
  Майже щойно він прийшов, канвой пішов. Оперативний поліцейський апусціўшы руку після салюту, лінивим жэстам паказаўшы Шакалу, що тепер він може продовжити, і попрямував да свайго матацыкла, припаркованого навпроти військового меморіалу. Він усе шчэ клацав стартар, калі сіня «Альфа» зникла за рогам, прямуючи на захід.
  
  Було 16:50, калі смуроду врізалися ў готель du Cerf. Клод Лебель, який приземлився за мілю на іншому кінці містечка і яе рэлізу відвезений да під'їзду да готелю ў поліцейській машині, підійшов да вхідних дзвярэй у супроводі Керона, який ніс заряджений і зведений карабін-аўтамат МАТ 49 під ім. макінтош перакінуўшы його на праве руку. Вказівний палець яе рэлізу на спусковому гачку. У цей гадзіну усі ў місті ведалі, що щось відбувається, крім власника готелю. Він яе рэлізу ізольований протяг п'яці часоў, і єдиною дивною річчю було тыя, що не прибув продавець форелі з денним уловам свіжої риби.
  
  Власник, викликаний партійником, з'елі явився після роботи над рахунками ў офісі. Лебель слухав, як він відповідав на запитання Карона, нервово озираючись на дивний пучок під рукою Карона, і його плечі павіслі.
  
  Праз п'яць хвилин готель яе рэлізу заполонений поліцією у формі. Смуроду опитали персанал, оглянули спальню, ганялися па території. Лебель сам вийшов на під'їзд і втупився уверх на навколишні пагорби. Карон приєднався да нього.
  
  — Ві думаєте, шчо він справді пішов, шэфу? Лебель кіўнуўшы.
  
  "Він пішов нармальна".
  
  «Алё його запісалі на два дні. Як ві думаєте, власник у цьому з ім?
  
  'Немає. Він і персанал не брэшуць. Сьогодні вранці він перадумаў. І він пішов. Харчавання ў таго, кудзі він подівся, і чы підозрює він, що ми знаємо, хто він?»
  
  «Алё як він міг? Він не міг цього шляхты. Мабуть, це збіг обставин. Це вінавата бути.'
  
  «Мій любий Люсьєне, будемо сподіватися на це».
  
  «Тож усё, що нам потрібно зробити, це нумар некаторы час».
  
  'Так. Це булай мая помилка. Ми повинні були повідомити пра машыну. Сядзьце на поліцейський R/T да Lyons з однієї з патрульних машын і зробіть це тривога на всіх станціях. Головний пріоритет. Альфа Рамэа білого кольору, Італія, Нумар МІ-61741. Підходьте обережно, окупант вважає озброєним і небезпечним. Ві знаєте вправу. Але шчэ одне, ніхто не вінаваты говорити про це пресі. Включіть у повідомлення вказівку пра тыя, що підозрюваний, ймовірно, не знає, що його підозрюють, і я зніму шкіру з скурнага, хто дазволіць йому почути це па радіо чы прочитати у пресі. Я збираюся сказати комісару Гайяру з Ліона, щоб він заступіў тут. Тоді повернімося да Парыжа».
  
  Булай майже шоста часоў, калі блакитна Альфа ў'явіць їхала ў місто Валанс, дэ протікає сталевий потік Route Nationale Seven, головної дарогі, що ведзе з Ліона да Марсэля, і шосе, па якому рухається більшість транспарце з Парыжа на Лазурний бераг. , гримить уздовж берегів Роні. Альфа перетнула вялікую дарогу, що йшла на південь, і поїхала мостам праз річку у напрямку RN533 да Сэнт-Пера на західному березі. Під мостам могутня річка тліла ў полуденному сонячному світлі, не звертаючи уваги на крихітних сталевих комах, що снували на південь, і котилася власним неквапливим, алё певним тэмпам да очікуваного Середземного мора.
  
  Після Сен-Пера, калі ў долині позаду нього надышлі сутінки, Шакал підняв маленькі спортивний автомобіль усе глухімі зычнымі ў канцы й глухімі зычнымі ў канцы ў горы Цэнтральнага масиву тая провінції Авернь. Після Ле-Пюї рух стаўшы крутішим, горы вищі, і кожне місто здавалося водосховищем, дэ життєдайні струмки, що витікали зі скель гірського масиву, приваблювали ціхі, у каго у містах розвинулися болі тая екземи, і збагатили людзей. хитрі авергнатські селяни, які з волі пішли ў курортну справу.
  
  Після Бріуда даліна річки Альє опускалася позаду, і ў нічному повітрі пахла верасам і висихаючим сіном на гірських пасовищах. Він зупинився, щоб наповнити бак ў Ісуарі, а потім помчав праз місто-казіно Мон-Дор і курорт Ла-Бурдуль. Булай майже північ, колі він обігнув верхів'я Дордоні, дэ вона піднімається сярэд скель Оверні, тече на південь і захід праз півдюжини дамбаў і вливається ў Атлантыку ў Бардо.
  
  З Ла-Бурдуля він виїхав на RN89 у напрямку да Усселя, акруговага міста Коррезе.
  
  — Ві дурань, месьє ле комісар, дурань. Ці тримав його ў руках, і ці дозволив йому вислизнути». Сен-Клер напівпідвівся, щоб давесці сваю кропку зору, і пільны поглянув на полірований стіл з чырвонае дрэва на маківці Лебеля. Дэтэктыў вивчав папери свого досьє, на увесь світ, начы Сен-Клера не існувало.
  
  Він вирішив, що це єдиний спосіб ставитися да зарозумілого палкоўніка з палацу, а Сэн-Клер, зі свого баку, не яе рэлізу цілком упевнений, чы схилена галава вказує на відповідне почуття сорому чы нахабну байдужість. Він волів вірити, що це першы. Колі він закінчив і знову опустився на своє місце, Клод Лебель підвів очі.
  
  «Якщо ві подивитеся на мімеографований звіт перад вамі, мій любий палкоўніку, ві помітите, шчо мі не тримали його у руках», — м'бо зауважив він. «Повідомлення з Лайона пра тыя, що чоловік на ім'я Дагган зареєструвався минулого вечора ў готелі ў Гепі, надійшло да PJ лише сьогодні аб 12:15. Зараз ми знаємо, що Шакал раптово пакінуўшы готель пра 11.05. Яких бі заходів не було вжито, у нього шчэ булай гадзіна старту.
  
  «Більше таго, я не можу прийняти ваші обмеження щодо ефективності поліції цієї країни у цілому. Нагадаю, що розпорядження Прэзідэнта - ця справа буде весціся таємно. Таму було неможливо повідомити кожну сільську жандармерію пра чоловіка на ім'я Дагган, оскільки це спричинило б галас у пресі. Картка, яка реєструвала Дагана ў готелі дзю Серф, булай зібрана звичайним спосабам у звичайний гадзіну і відправлена належним чынам да регіонального штабу ў Ліоні. Тільки там з'елі ясувалося, що Дагган знаходиться ў розшуку. Цієї затримки було неминуче, якщо тільки мі не хочемо розпочати загальнонаціональну крычу проти цієї людини, а це виходить за межі мого завдання.
  
  — І, нарешті, Дагган яе рэлізу зареєстрований у готелі на два дні. Мі не знаємо, що змусило його передумати сьогодні аб 11:00 і вирішив переїхати кудись».
  
  — Напеўна, ваша поліція скача навколо, — різко сказаўшы Сэн-Клер.
  
  «Я вже патлумачыўшы, що да 12:15 не було ніякого стрибка, а чоловіка вже не було за сімдесят хвилин», — сказаўшы Лебель.
  
  «Гаразд, нам не пощастило, дуже не пощастило», – відрізав міністр. «Аднак залишається харчавання, чому не було розпочато негайний пошук автомобіля. Комісар?
  
  «Я згоден, що це булай помилка, міністре, у світлі подій. У мене були підстави вважати, що чоловік яе рэлізу ў готелі й мав намір правесці там ніч. Якби він їхав неподалік і яе рэлізу перехоплений мотопатрульним за кермом розшукуваного автомобіля, він майже напеўна застрэліўшы бі нічога не підозрюючого поліцейського і, такім чынам, яе рэлізу бі заздалегідь попереджений, щоб втекти. . .'
  
  — Саме це він і зробив, — сказаўшы Сен-Ксав'є.
  
  «Цей праўда, алё мі не маємо доказів таго, шчо він яе рэлізу попереджений, як це було б, якби його машыну зупинив адзін патрульний. Цілком можливо, шчо він проста вирішив переїхати кудись ў інше місце. Калі так, і калі він засяліцца сьогодні ў інший готель, пра нього повідомлять. З іншого баку, калі його машыну побачать, пра нього повідомлять».
  
  "Колі з'елі явилося сповіщення пра білу Альфу?" — запитав дырэктар PJ Макс Фэрнэ.
  
  «Я даўшы вказівку аб 17.15 із двара готелю», — відповів Лебель. «Він мав дійти да всіх асноўных підрозділів дарожна-патрульної служби да сьомої, а поліцейські, які чергують у головних містах, повинні бути проінформовані протяг ночі, калі смуроду зареєструються для нічного чергування. Зважаючи на небезпеку цієї людини, я зарахував автомобіль як викрадений із вказівками негайно повідомити пра його наявність ў регіональний штаб, алё не наближатись да пасажыры самому поліцейському. Якщо ця зустріч вирішить змінити ці накази, тоді я вінаваты просити, щоб ця зустріч ўзяла на сабе відповідальність за тыя, що може виникнути».
  
  Надышла довга тиша.
  
  «На шкада, життя офіцера поліції не може нагоды на заваді захисту прэзідэнта Франції», — пробурмотів палкоўнік Ралан. За круглим сталом чулися знакі згоди.
  
  «Цілком вірно», — погодився Лебель. «Надання аднаго поліцейського може зупинити цю людину. Алё більшість міських i сільських поліцейських, звичайні поліцейські тая автопатрульні не є професійними стрільцями. Це Шакал. Якщо його перехоплять, він застрэліць аднаго чы двох поліцейських, знову втече й зникне, нам доведеться впоратися з двома прамовамі: адзін буде повністю попередженим убивцею, який, можливо, зможе прийняти нову асобу, пра яку мі нічога не знаємо, інше буде загальнонаціональним загалоўкам у кожній газеті, який мі не зможемо применшити. Якщо справжня прычына перебування Шакала у Франції залишатиметься таємницею протяг сарака васьмі часоў після розголосу історії пра вбивство, я буду дуже здивований. За кілька днів прес дізнається, шчо він переслідує прэзідэнта. Калі хтось тут захоче пояснити це генералу, я охоче відійду від цього розслідування й перадам його».
  
  Ніхто не зголосився. Зустріч, як завжди, перервалася близько опівночі. За тридцять хвилин надышла ' ятниця, 16 серпня.
  
  
  
  РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТЬ
  
  Блакитна Alfa Romeo під'їхала да площі Gare у Ussel незадовго да першої години ночі. Праз площу від ўваходу да станції залишалося відкритим одне кафэ, і кілька нічних мандрівників, чекаючи на потяг, папіваючы каву. Шакал провів гребінець у волоссі, пройшов повз поставлені стільці тая стала на терасі тая підійшов да барної стійки. Йому було холадна, бо гірське повітря було холодним, колі їхав зі швидкістю панад шістдесят міль на гадзіну; і задерев'янілий, з болем у сьцёгнах і руках від перевезення Alfa праз незліченні гірські вигини; і голодний, бо він нічога не їв після обіду двадцять вісім часоў таго, окрім булачкі, змащеної алеем, на сніданок.
  
  Він замовив дві великі змащені алеем скибки довгого тонкага батона, розрізаного посередині, відомого як тартин-беррі, і чотири зварені крута яйця з підставки на прылаўку. Також вялікая біла кава.
  
  Поки готувався хліб з алеем і кава просочувалася крізь фільтр, він озирнувся у пошуках телефонної будкі. Його не було, алё ў кінці стійки стояв тэлефон.
  
  «У вас є місцевий телефонний довідник?» — запитав він бармэна. Без жодного словы, усе шчэ зайнятий, бармэн паказаўшы на купу каталогів на полиці за стійкою.
  
  «Допоможіть собі», — сказаўшы він.
  
  Ім'я барона було вказано під словамі «Chalonniere, M. le Baron de la». . .' і адресою яе рэлізу замак у Ла-Ад-Шалоньєр. Шакал ведаючы це, алё сяло не значилося на його дорожній карті. Проте нумар тэлефоне було вказано як Еглтон, і він досить лёгка знайшов його. Да Усселя було шчэ тридцять кілометрів на RN89. Він сів, щоб поїсти яєць і бутербродів.
  
  Було незадовго да другої години ночі, колі він пройшов повз камінь біля дарогі з написом «Egletons, 6 км» і вирішив покинути машыну ў адным з лісів, що межували з дарогаю. Це були густі ліси, мабуть, маєток якогось місцевого вельможі, дэ каліся полювали на кабанів з канём і ганчакамі. Можливо, смуроду ўсё шчэ були, бо частини Коррезе, здається, вийшли прама з часів Людовіка Караля-Сонця.
  
  За кілька сотень метрів він знайшов дарогу, што вяла да лісу, відокремлену від дарогі дерев'яним стовпом, перекинутим праз ў'явіць їзд, прикрашений плакатам із написом « Шасі Привати ». Він зняв стовп, заїхав на машині ў ліс і паставіўшы стовп на місце.
  
  Звідти він проїхав півмилі ў ліс, налобні ліхтарі освітлювали вузлуваті фарміра дрэў, начы привиди, що тягнуться гнівними гілками да порушника. Нарешті він зупинив машыну, вимкнув фари й дістав із бардачка різаки для дроту тая ліхтарик.
  
  Він провів часіну під транспортним засобом, його спіна стала вологою від росі на лісовій підстилці. Нарешті сталеві трубі, у яких булай снайперська гвинтівка, були звільнені зі схованки попередніх шістдесяти часоў, і він знову запакував їх у валізу зі старым одягом і армійською шинеллю. Він востаннє оглянув машыну, щоб переконатися, що у ній не залишилося нічога, што магло б каці будзь-каго, хто її знайшов, натякнути на тыя, хто яе рэлізу її водієм, і різко ў'явіць їхав ў цэнтр сусідньої купі дзікага рододендрону.
  
  Використовуючи металеві ножиці, він провів наступну часіну, зрізаючи гілки рододендрону з сусідніх кущів і встромляючи їх у зямлю перад ямою ў чагарнику, зробленою Альфою, докі вунь, кажа, повністю не сховалася від вачэй.
  
  Він зав'язав краватку адным кінцем за ручку однієї з валіз, а іншим – за ручку другої. Використовуючи краватку, як лямку залізничного носильника, його плячы під пятлёю так, щоб адзін футляр звисав у нього на грудях, а інший на спині, він зміг схопити два решти багажу двома вільними рукамі й почати марш назад да дарогі.
  
  Це йшло повільно. Праз кожну сотню ярдів він зупинявся, кла скрыні й повертався па своїх слідах гілкою з дрэва, змітаючи світлі відбитки, зроблені на моху тая гілках під гадзіну проїзду Альфі. Шчэ гадзіна знадобилася, щоб дійти да дарогі, пірнути під стовп і відкласти півмилі від сабе да ўваходу ў ліс.
  
  Його касцюм у клітинку яе рэлізу забруднений і брудний, светр-пола прыліп да його спини з жирною впертістю, і він думаў, що його м'язи ніколи більше не перестануть боліти. Вишикувавши валізи ў шэраг, він сів чекати, поки східне неба стала трохі блідішим за навколишню ніч. Міські автобуси, він нагадав собі, зазвичай починають рана.
  
  Насправді йому пощастило. Фермерська вантажівка, що буксирувала причіп із сіном, під'їхала аб 5:50, прямуючи у бік ринку.
  
  «Зламалася машына?» — вигукнув водій, сповільнюючи швидкість.
  
  'Немає. Я маю путівку на вихідні з табору, тож їду додому аўтастопам. Минулої ночі доїхав да Уссела й вирішив продовжити рух да Цюлю. У мене там є дядько, який може полагодити мені вантажівку да Бардо. Це було усё, що я досяг». Він посміхнувся водієві, який розсміявся й знизав плечима.
  
  «Божевільний, ходзіць тут крізь ніч. Ніхто не йде сюды після настання темряви. Стрибай ў трэйлер, я відвезу цябе да Еґлетона, ці можаш спробувати звідти».
  
  Смуроду приїхали ў містечко аб чверть на сьому. Шакал подякував фермеру, обійшов його позаду станції тая попрямував да кафэ.
  
  «У місті є таксі?» — запитав він бармэна за кавою.
  
  Бармэн даўшы йому нумар, і він подзвонив, щоб викликати таксі. Є адна машына, яка будзе даступная праз півгодини, йому сказалі. Поки він чекав, він скористався основними зручностями крана з холодною вадою ў туалеті кафэ, щоб вимити обличчя й рукі, переодягтися ў свіжий касцюм і почистити зуби, які здавалися ворсовими від цыгарэт і кави.
  
  Таксі приїхало аб 7.30, стареньке рэно.
  
  «Ві знаєте сяло Верхній Шалоньєр?» — запитав він водія.
  
  "Курс".
  
  'Як далёка?'
  
  — Вісімнадцять кілометрів. Чоловік підняв вялікі палець у бік гір. «На пагорбах».
  
  — Відвези мене туди, — сказаўшы Шакал і поклав свій багаж на багажнік, за винятком аднаго скрыні, який пішов разам із ім.
  
  Він наполіг на таго, щоб його висадили перад Cafe de la Poste на сільській площі. Водію таксі з сусіднього міста не потрібно було шляхты, шчо він їде да замка. Колі таксі від'їхало, він заніс свій багаж у кафэ. На майдані вже палала спёкся, і два волі, запряжені у віз із сіном, замислено пережовували сваю жуйку надворі, а жирні чорні мухі блукалі навколо їхніх ніжних терплячих вачэй.
  
  У кафэ було цёмна і прохолодно. Він скоріше адчу, ніж бачив, як клієнти пересувалися за своїми столікамі, щоб оглянути новачка, і пролунав стукіт сабо па плитці, калі старая сялянка ў чорній сукні пакінула групу робітників фермі й пішла за стійку.
  
  — Месьє? — прохрипіла вунь, кажа,.
  
  Він поклав багаж і сперся на стійку. Місцеві жителі, як він помітив, пілі чырвоны віно.
  
  « Un gros rouge, s'il vous plait, madame ».
  
  «Як далёка да замка, мадам», — запитав він, калі налілі віна. Вунь, кажа, пільны дивилася на нього з хитрих чорних кульок.
  
  — Два кілометри, месьє.
  
  Він втомлено зітхнув. «Той дурний водій намагався сказати мені, що тут немає замка. Тож він кінуўшы мене на площі».
  
  — Він яе рэлізу з Еґлтонса? вунь, кажа, запитала. Шакал кіўнуўшы.
  
  «Смуроду дурні ў Еґлтонсі», — сказала вунь, кажа,.
  
  — Мені треба дістатися да замка, — сказаўшы він.
  
  Кільце сялян, що спостерігало за своїми сталамі, не поворухнулося. Ніхто не припускав, як він міг туди потрапити. Він витяг нову стофранкову банкноту.
  
  — Скільки коштує віно, мадам?
  
  Вунь, кажа, пільны подивилася на запіску. Серед синіх бавовняних блузак і штанів позаду нього щось переміщувалося.
  
  — У мене немає на це здачі, — сказала старая.
  
  Він зітхнув.
  
  «Якби там яе рэлізу хтось із фургонам, у нього, можливо, були б зміни», — сказаўшы він.
  
  Хтось підвівся і підійшов ззаду.
  
  — У селі є фургон, месьє, — прогарчав чийсь голас.
  
  Шакал обернувся з удаваним подивом.
  
  «Це належить тобі, mon ami ?»
  
  — Ні, месьє, алё я ведаю людину, яка ім володіє. Він може загнати вас туди».
  
  Шакал кіўнуўшы, ніби обмірковуючи переваги ідеї.
  
  «А цім гадзінай, що ві візьмете?»
  
  Селянін кіўнуўшы на старасту, який наліў шчэ вялікую бутэлечку грубага чырвонае віна.
  
  «А твої друзі? Це спекотний дзень. Спраглий дзень».
  
  Шчацінне обличчя розпливлася ў посмішці. Селянін знову кіўнуўшы жінці, яка віднесла дві повні пляшки да гурта за вялікім сталом. «Бенуа, йди па фургон», — пакараўшы селянін, і адзін із чоловіків, адным ковтком ковтнувши віно, вийшов надвір.
  
  Перевага сялян Оверні, здавалося б, міркував Шакал, калі він гуркотів і штовхав останні два кілометри да замка, полягає ў таго, що вони такі похмурі, що тримають свої кляті році за зубамі - принаймні для сторонніх.
  
  Калет дэ ла Шалоньєр сіла ў ліжку, відпила кави й знову прачытала ліста. Гнів, який охопив її під гадзіну першого читання, розвіявся, і його замінила якась втомлена огида.
  
  Вунь, кажа, думала, чим бі вунь, кажа, магла зайнятися да кінця свого життя. Напередодні після обіду після неквапливої поїздки з Гапу її зустріли додому старая Ернестина, служниця, яка служыла ў замку шчэ з днів бацька Альфрэда, і садівник Луїсон, колишній селянін, який одружився з Ернестиною, колі вона була досі підробітка.
  
  Пара тепер булай фактично куратарамі замка, дві третини кімнат якого були зачинені тая накриті ковдрами від пілу.
  
  Вунь, кажа, зрозуміла, що вона господиня порожнього замку, дэ більше не граються ў парку ні діти, ні гаспадар, який сідлає каня на подвір'ї.
  
  Вунь, кажа, озирнулася на вирізку з паризького глянцавага суспільного часопісу, яку її сяброўка так задумливо надіслала їй; на обличчя її чоловіка, який безглузде посміхається у лямпачку-спалах, очі розриваються між аб єктивом камери тая виступаючою груддю зірочки, праз плячы якої він дивився. Танцівниця кабарэ, яка вийшла з хазяйки бара, сказала, що сподівається «аднаго разу» вийти заміж за барона, який яе рэлізу її «дуже добрым сябрам».
  
  Дивлячись на зморщене обличчя й худу шию старога Барона на фотографії, вунь, кажа, цьмяна замислювалася, що стала з красивим молодим капітаном партизанів Апору, у якого вунь, кажа, закохалася у 1942 році і вийшла заміж праз рік, калі чекала її сін.
  
  Вона була дівчинкою-підлітком, відправляючи повідомлення для Апору, колі зустріла його ў гарах. Йому було близько тридцяти, він яе рэлізу відомий під кодовим ім'ям Пегас, сухорлявий владний чоловік із яструбиним обличчям, який перавярнуўшы її серце. Смуроду були одружені на таємній церемонії ў каплиці підвалу священиком Апору, і вона народила сіна ў домі свого бацька.
  
  Потім після війни відбулося відновлення всіх його зямель і власності. Його бацька памёр від серцевого нападу, колі армії союзників прокотилися Францією, і він вийшов із вересу, щоб нагоды баронам Шалоньєр, підбадьорений сялянам сільської місцевості, колі він привіз дружыну тая сіна назад у замак. Невдовзі маєтки втомили його, спокуса Парыжа тая вогні кабарэ, бажання надолужити втрачені рокі своєї зрілості ў підліску виявилося надто моцным, щоб йому протистояти.
  
  Зараз йому було п'ятдесят сім і міг бі перевалити за сімдесят.
  
  Баронеса кінула вирізку тая супровідний ліст на підлогу. Вунь, кажа, ускочыла з ліжка й стала перад дзеркалом у повний зріст на дальній стіні, розтягуючи шнуркі, які тримали пеньюар спереду. Вунь, кажа, ўстала навшпиньки, щоб напружити м'язи стегон, як це зробили б туфлі на скронь підборах.
  
  Непогано, падумала вунь, кажа,. Магло бути набагато гірше. Поўны фігура, тіло зрілої жінки. Стегна були широкі, алё талія, міласціва, залишалася пропорційною, зміцненою годинами ў сідлі тая довгими прогулянками па пагорбах. Вунь, кажа, обхопила свої грудзей кожною рукою і виміряла їх вагу i ваколіцы. Занадто вялікі, занадто важкий для справжньої прыгожа, алё ўсё ж достатньо, щоб схвилювати чоловіка ў ліжку.
  
  Ну, Альфрэд, у цю гру можуть грати двоє, падумала вунь, кажа,. Вунь, кажа, похитала галавою, розпускаючи чорне волосся да плячэй так, що пасмо впало їй на щоку й лягло на адну з її грудзей. Вунь, кажа, забрала рукі й правяла між імі стегнами, думаючи пра чоловіка, який яе рэлізу там трохі більше двадцяти чотирьох часоў таго. Він яе рэлізу добры. Зараз вунь, кажа, шкодувала, що залишилася ў Гепі. Можливо, смуроду маглі відпочивати разам, їздячи під вигаданим іменем, як коханці-втікачі. Для чого вунь, кажа, прийшла додому?
  
  На подвір'ї почувся стукіт старога фургона. Вунь, кажа, ліниво склала пеньюар і підійшла да вікна, що виходило на фасад будинку. Там стояв мікроавтобус із вёскі, задні двері відчинені. Двоє чоловіків були позаду, щось знімали з хвостової дошки. Луїсон йшов навпроти таго місця, дэ він прополював адзін із дэкаратыўных газонів, щоб допомогти несці вантаж.
  
  Адзін із чоловіків, схованих позаду фургона, обійшов спереду, запхав папери да кишені штанів, сів на водійське сидіння й увімкнув шліфувальну муфту. Хто доставляв речі ў замак? Вунь, кажа, нічога не замовляла. Фургон почав від'їжджати, і вона здивовано стрепенулась. На гравію ляжалі тры валізи і дзяржальня, а паруч — чоловік. Вунь, кажа, впізнала відблиск білявого волосся на сонці й шырока всміхнулася від задоволення.
  
  'Ці тварина. Ці прыгожая первісна тварина. Ві пішли за мною.
  
  Вунь, кажа, поспішила ў ванну одягнутися.
  
  Вийшовши на сходову пляцоўку, вунь, кажа, вловила гукі голосів у коридорі ўнізе. Ернестіна запитувала, чого хоче месьє.
  
  «Madame la Baronne, elle est la?»
  
  За мить Ернестіна поспішила сходамі уверх так швідка, як неслі її старі ногі. «Дзвонив адзін джэнтльмен, пані».
  
  Вечірня зустріч у міністерстві тієї п'ятниці булай коротшою, ніж зазвичай. Єдине, що повідомили, це тыя, що нічога не було. Протяг останніх двадцяти чотирьох часоў опис розшукуваного автомобіля розповсюджувався па всій Франції у звичайний спосіб, щоб не викликати зайвих підозр. Це не було помічено. Подібним чынам кожне регіональне управління судової поліції пакарала своїм залежним місцевим комісаріатам у містах і вёсках доставити всі реєстраційні картки готелів да штабу не пізніше восьмої години ранку. У регіональному штабі їх негайно обшукали, дзесяткі тисяч, на ім'я Дагана. Нічога не було помічено. Таму минулої ночі він не зупинявся ў готелі, принаймні на ім'я Дагган.
  
  «Ми повинні прийняти адну з двох розумаў», — растлумачыўшы Лебель мовчазним зібранням. — Або він досі вірить, що його ніхто не підозрює, іншими словамі, його від'їзд із готелю du Cerf яе рэлізу ненавмисним вчинком і випадковим збігом обставин; у цьому випадку немає прычын для таго, щоб він відкрито не користувався своєю Alfa Romeo і відкрито зупинявся ў готелях під іменем Duggan. У такім випадку рана чы пізно його треба помітити. У іншага випадку він вирішив десь кинути машыну і розраховувати на власні сили. У останньому випадку є шчэ дві можливості.
  
  Або ў нього більше немає фальшивих ідентифікацій, на які можна покладатися; у цьому випадку він не може далёка заїхати, не зареєструвавшись у готелі або спробувавши прайсці прикордонний пункт на шляху виїзду з Франції. Або він має іншу ідентичність і перейшов у неї. У останньому випадку він ўсё шчэ надзвичайно небезпечний».
  
  «Чому ві думаєте, шчо він міг маці іншу асобу?» — запитав палкоўнік Ралан.
  
  «Ми повинні припустити, — сказаўшы Лебель, — що ця людина, якій ОАД запропонувала, відавочна, дуже вялікую торбу за здійснення цього вбивства, має бути адным із найкращих професійних убивць у світі. Це означає, шчо він мав досвід. І ўсё ж йому вдалося уникнути будь-якої офіційної підозри тая всіх офіційних поліцейських досьє. Єдиний спосіб, яким він міг бі це зробити, було б виконання своїх доручень під вигаданим ім'ям і ў несправжньому вигляді. Іншими словамі, експерт у маскуванні також.
  
  «З порівняння двох фотографій ми знаємо, що Келтроп зміг збільшити свій зріст за допомогою взуття на скронь підборах, схуднути на кілька кілограмів, змінити колір вачэй за допомогою контактних лінз і колір волосся за допомогою фарби, щоб нагоды Дагганом. Якщо він може зробити це адзін раз, мі не можемо дозволити собі розкіш припустити, шчо він не зможе зробити це знову».
  
  — Алё немає підстав припускати, шчо він підозрював, що його викриють, перш ніж наблизитися да прэзідэнта, — запротестував Сэн-Клер. «Навіщо йому а такіх ретельно розроблених запобіжних заходів, щоб маці адну або кілька фальшивих ідентифікацій?»
  
  — Таму що, — сказаўшы Лебель, — він, відавочна, вживає ретельно розроблених запобіжних заходів. Якби він цього не зробив, мі вже малі б його отримати».
  
  «З досьє Калтропа, переданого британською поліцією, я зазначаю, шчо він праходзіць сваю дзяржаўную службу відразу після війни ў парашутному паліцу. Можливо, він використовує цей досвід, щоб жити у суворих умовах, ховаючись на пагорбах», — припустив Макс Фэрнэ.
  
  — Можливо, — погодився Лебель.
  
  «У такім випадку він більш-менш закінчений як потенційна небезпека».
  
  Лебель на мить задумався.
  
  «Пра цю асобу я б не хотів цього говорити, поки вунь, кажа, не опиниться за ґратами».
  
  — Або мёртвы, — сказаўшы Ралан.
  
  «Якщо він має хоч якийсь розум, він намагатиметься втекти з Франції, поки він шчэ живий», — сказаўшы Сэн-Клер.
  
  На цій ноті засідання було перервано.
  
  «Хотілося б, щоб я на міг це розраховувати», — сказаўшы Лебель Керону ў офісі. — Алё, як на мене, він живий, здоровий, вільний і озброєний. Мі продовжуємо шукати його і тую машыну. У нього було тры одиниці багажу, пішки з усім цім він далёка не зайшов. Знайдіть цю машыну, і мі почнемо звідти».
  
  Чоловік, якого смуроду шукали, лежав на свіжій білизні ў замку ў центрі Коррезе. Він яе рэлізу викупаний і розслаблений, наповнений їжею з сільського паштету тая гарачага зайця, запиваючи міцним червоним віном, чорною кавою тая бренді. Він дивився на позолочені завіткі, що звивалися на стелі, і планував хід днів, які тепер відокремлювали його від призначення ў Парижі. За тиждень, думаў він, йому доведеться переїхати, а втекти може виявитися важко. Алё це можна було зробити. Йому доведеться придумати прычыну, щоб піти.
  
  Двері відчинилися, і ввійшла баронеса. Її волосся було розпущене на плячах, і на ній яе рэлізу пеньюар, скріплений біля шиї, алё відкритий спереду. Калі вунь, кажа, рухалася, він на мить відкрився. Під ім вона була зовсім аголеная, алё зберегла панчохи, які насіла під гадзіну обіду, і туфлі на скронь підборах. Шакал підвівся на лікті, колі вунь, кажа, зачинила двері й підійшла да ліжка.
  
  Вунь, кажа, мовчки подивилася на нього. Він простягнув руку й розв'язав стрічку, яка тримала нічну кашулю закритою біля горла. Він розкрився, відкривши грудзей, і колі він простягнувся наперад, його рука зсунула з її плячэй тканину з мереживними бакамі. Воно без гуку сповзло на підлогу.
  
  Вунь, кажа, штовхнула його плечем, щоб він перекотився на ліжко, потім схопила його зап'ястки й притиснула да падушкі, колі перелізла праз нього. Він знову дивився на неї, колі вунь, кажа, стала над ім навколішки, її стегна міцно стискали його рэбры. Вунь, кажа, всміхнулася йому, і два кучеряві пасма волосся спадалі да сосків.
  
  « Бон , мій примітив , а тепер давай подивимося, як ці виступаєш».
  
  Він нахилив галаву наперад, колі її папа піднялася з його грудзей, і почав.
  
  Протяг трьох днів сліди Лебеля застигали, і на кожній вечірній зустрічі кількість думок пра тыя, що Шакал таємно пакінуўшы Францію з підчепленим хвастом, зростала. Да зустрічі ввечері 19-га він яе рэлізу адзін, хто стверджував, що вбивця ўсё шчэ десь у Франції, причаївся і чекав гадзіне, чекаючи.
  
  "Чекати чого?" — вигукнув таго вечора Сэн-Клер. Єдине, на шчо він може чекати, якщо він шчэ тут, це можливість кинутися да кордону. У той момант, калі він зламає прикриття, мі його здобули. Він має всі рукі проти сабе, нікуди йти, нікому взяти його, калі ваша припущення, шчо він повністю відрізаний від ОАД тая їхніх симпатиків, є правильним».
  
  З-за стала пролунало схвальне шепотіння, більшість членів якого почала твердіти у своїй думці, що поліція зазнала невдачі, і що початковий вислів Був'є пра тыя, що визначення місцезнаходження вбивці було шуто детективним завданням, яе рэлізу хибним.
  
  Лебель упертые похитав галавою. Він яе рэлізу втомлений, виснажений недосипанням, напругою тая хвилюваннями, цім, що йому доводилося захищати сабе тая свій персанал від постійних нападак людзей, які завдячували своїм високим становищем політиці, а не досвіду. У нього вистачило розуму, щоб усвідомити, що якщо він помилявся, йому кінець. Дехто з чоловіків за сталом подбає пра це. А калі він яе рэлізу правий? Якби Шакал ўсё шчэ яе рэлізу на слідах прэзідэнта? Якби він прослизнув крізь сітку і зблизився зі своєю ахвяраю? Він ведаючы, що всі за сталом відчайдушно шукатимуть цапа відбувайла. І це яе рэлізу бі він. У будзь-якому разі його довга поліцейська кар'єра закінчилася. Хіба що . . . якщо він не зможе знайти людину і зупинити її. Тільки тоді їм доведеться визнати, шчо він мав рацію. Алё він не мав доказів; лише дзіўна віра, яку він дакладна ніколи не міг розголошувати, що людина, за якою він полював, яе рэлізу іншим професіоналом, який виконуватиме сваю робату, незважаючи ні на що.
  
  За вісім днів, що мінулі відтоді, як ця справа потрапила йому на коліна, він почав неохоче поважати мовчазного непередбачуваного чоловіка зі зброєю, у якого, здавалося, було ўсе сплановано да дрібниць, у тому числі планування на випадок непередбачуваних обставин. Визнати свої почуття сярэд зібрання політичних призначенців навколо нього було настільки ж цінним, наскільки булай варта його кар'єра. Лише масивний Був'є поряд із ім, який схилив галаву ў плечі й пільны дивився на стіл, трохі втішав його. Принаймні, він яе рэлізу черговим дэтэктывам.
  
  «Чекаю не ведаю чого», — відповів Лебель. — Алё він чогось чекає або якогось призначеного дня. Я не вірю, панове, шчо мі шчэ почули останнє пра Шакала. Усё адно я не можу пояснити, чому я так відчуваю».
  
  «Почуття!» — глузував Сэн-Клер. «Якогось призначеного дня!! Дійсно, пане комісаре, ві, здається, забагато чыталі романтичних трилерів. Це не рамантыка, любий шэры, це реальність. Чоловік пішов, вось і ўсё». Він відкинувся таму із самовпевненою посмішкою.
  
  — Сподіваюся, ві маєте рацію, — ціха сказаўшы Лебель. «У такім випадку я вінаваты запропонувати вам, мосьє ле Міністре, сваю готовність відмовитися від розслідування тая повернутися да розслідування злочину».
  
  Міністр дивився на нього нерішуче.
  
  — Як ві вважаєте, чы варты продовжувати розслідування, комісаре? запитав він. «Як ві вважаєте, рэальная небезпека ўсё шчэ існує?»
  
  — Щодо іншага запитання, шэры, я не ведаю. Щодо першого, я вважаю, що ми повинні продовжувати пошуки, поки не будемо абсалютна впевнені».
  
  — Тоді дабро. Панове, я бажаю, щоб комісар продовжив свої розслідування, а мі продовжили наші вечірні зустрічі, щоб почути його звіти — поки що».
  
  Вранці 20 серпня Марканж Каллет, мисливський доглядач, відстрілював шкідників у маєтку свого роботодавця між Еглетонсом і Усселом у департаменті Коррезе, колі він переслідував пораненого лісового голуба, який впав ў купу дзікага рододендрону. У центрі купі він знайшов голуба, який шалено пурхав на водійському сидінні відкритого спартыўнага автомобіля, який, відавочна, яе рэлізу покинутий.
  
  Спершу він падумаўшы, викручуючи шию птаха, що його, мабуть, припаркувала пара закоханих, які прийшли ў ліс на пікнік, незважаючи на попереджувальне повідомлення, яке він прыбіўшы на стовпі біля ўваходу ў ліс напалову. за мілю. Тоді він помітив, що деякі гілки кущів, які приховували машыну від вачэй, не раслі ў землі, а були встромлені ў зямлю. Подальший огляд паказаўшы зрізані пянькі гілок на інших намётах пакаля, білі зрізи були замазані зямлёю, щоб вони потемніли.
  
  За пташиним послідом на сидіннях автомобіля він припустив, шчо він там праляжаўшы принаймні кілька днів. Ўзяўшы рушницю тая птицю, він поїхав на велосипеді таму праз ліс да свого котеджу, падумаўшы згадати пра машыну місцевому сільському констеблю, колі таго ранку він поїхав ў сяло, щоб лепшы micro шчэ кілька пасток для кролів.
  
  Яе рэлізу майже полудзень, калі сільський поліцейський завів ручний тэлефон у своєму будинку й падаўшы да комісаріату ў Усселі рапарт пра тыя, що неподалік у лісі було знайдено покинуту машыну. Чы булай це біла машына, його засілкавалі. Він звернувся да свайго нататніка. Ні, це булай сіня машына. Це булай італійська? Ні, він яе рэлізу зареєстрований у Франції, марка невідома. Так, сказаўшы голас з Уссела, вантажівку буде відправлено завалачы, і йому краще бути рыхтуем, щоб направити брыгаду на місце, тому що роботи було багата, і ў усіх не вистачало персаналу, Триває пошук білого італійського спартыўнага автомобіля, на який хотіли подивитись паризькі шахраї. Сільський поліцейський пообіцяв бути рыхтуем і чекати, колі прибуде вантажівка.
  
  Лише після четвертої години пополудні маленьку машыну відбуксирували на завод у Усселі, а близько п'ятої адзін із співробітників технічного обслуговування двигунів, перевіряючи машыну на ідентифікацію, помітив, що фарба булай жахливо пагана виконана.
  
  Він дістав викрутку й подряпав одне з шырокім выкарыстаннем архіўных. Під блакиттю праступала біла смуга. Збентежений, він оглянув номерні знакі й помітив, що вони, здавалося, були перевернуті. Праз кілька хвилин лобава таблічка ляжала на подвір'ї лицьовою бокам уверх, на ній білий напис МІ-61741, а міліціонер поспішав праз двір да офісу.
  
  Клод Лебель отримав навіну незадовго да шостої. Він надійшов від комісара Валянціна з регіонального штабу PJ ў Клермон-Феррані, столиці Оверні. Лебель різко підвівся на стільці, колі голас Валянціна загаварыўшы.
  
  «Так, слухай, це важливо. Я не можу пояснити, чому це важливо, я можу лише сказати, що це так. Так, я ведаю, що це нерэгулярна, алё це так. Я ведаю, що ві повноправний комісар, мій любий друже, алё калі ві хочаце отримати підтвердження моїх повноважень у цій справі, я перадам вас безпосередньо да генеральнага дырэктара PJ.
  
  «Я хачу, щоб ві зараз відправили каманду да Уссела. Найкраще, що ві можаце отримати, і якомога більше чоловіків. Почніть розпитувати з місця, дэ знайшли автомобіль. Позначте цю кропку ў центрі на карті тая підготуйтеся да квадратнага пошуку. Падключыце ў скурнаму фермерському будинку, у скурнага фермера, який рэгулярна їздить цією дарогаю, у скурнаму сільському магазині тая кафэ, у скурнаму готелі тая ў хаті лісоруба.
  
  «Ві шукаєте високого бландзіна, англійця за походженням, алё дабро розмовляє французькою. Він ніс тры валізи і ручку. Він насіць багата грошаў готівкою і дабро одягнений, алё, ймовірно, виглядає так, ніби спар груба.
  
  — Ваші людзі повинні запитати, дэ він яе рэлізу, кудзі ходив, що намагався лепшы micro. Аб, і шчэ адна річ, пресу потрібно не допускати будь-якою ціною. Що ці маєш на увазі, смуроду не можуть? Звичайно, місцеві стрингери запитають, що відбувається. Ну, скажіть їм, що сталася автомобільна аварія, і, можливо, адзін із пасажирів блукає ў ошелешеному стані. Так, дабро, місія милосердя. Що завгодно, тільки розвійте їхні підозри. Скажіть їм, що немає жодної статті, за яку б потрудилися заплатити національні газеті, не ў сезон відпусток, колі щодня трапляється п'ятсот дарожна-транспортних пригод. Проста послабте це. І останнє: якщо ві знайшли людину, яка десь сховалася, не наближайтеся да неї. Проста оточіть його і тримайте там. Я зійду, як тільки зможу».
  
  Лебель поклав слухавку й повернувся да Керона.
  
  «Зверніться да міністра. Попросіть його перанесці вечірню зустріч на восьму часіну. Я ведаю, що зараз вячэра, алё вунь, кажа, будзе недовгою. Потім перейдіть да Саторі тая знову візьміть гелікоптер. Нічний рэйс да Уссела, і їм краще сказати нам, дэ смуроду будуць приземлятися, щоб мі маглі взяти машыну, щоб забрати менш. Вам доведеться взяти на сабе тут».
  
  Поліцейські фургони з Клермон-Ферана за підтримки інших, наданих Усселом, розмістили свій штаб на сільській площі крихітного хутара, найближчого да місця, дэ було знайдено автомобіль, якраз колі сонце сідало. З радіофургона Валянцін давав вказівки дзясяткам патрульних машын, які з'елі їжджали да інших сіл раёне. Він вирішив почати з радіусу п'яці міль від місця, дэ знайшли автомобіль, і працювати ўсю ніч. Людзі частіше були вдома ў темний гадзіну доби. З іншого баку, у звивистих далінах і схилах регіону було більше шансів, що його людзі заблукають у темряві або помітять якусь маленьку халупу дроворуба, дэ міг ховатися втікач.
  
  Яе рэлізу шчэ адзін фактар, який він не міг пояснити Перісу па тэлефоне, і який він боявся пояснювати Лебелю віч-на-віч. Невідомо йому, деякі з його людзей натрапили на цей фактар перад північчю. Група з іх опитувала фермера ў його котеджі за дві милі від місця, дэ знайшли автомобіль.
  
  Він стояв ў дзвярах у нічній сорочці, дэманстратыўна відмовляючись запрошувати детективів. З його рукі парафінова лямпа кідала на групу мерехтливі бризки світла.
  
  — Давай, Гастоне, ці досить часта їздиш цією дарогаю на ринок. Ві їхали цією дарогаю да Еглтонса ў п'ятницю вранці?
  
  Селянін оглянув їх примруженими очима.
  
  «Можливо, зробив».
  
  «Ну, ці зробив чы ні?»
  
  "Не пам 'ятаю".
  
  «Ві бачили людину на дорозі?»
  
  «Я займаюся своїми справами».
  
  «Це не тыя, пра шчо мі просім. Ві бачили чоловіка?»
  
  «Я нікого не бачив, нічога».
  
  — Бландын, високий, спортивної статури. Тры валізи і ручка?»
  
  «Я нічога не бачив. J'ai rien vu, tu comprends .'
  
  Це тривало хвилин двадцять. Нарешті смуроду пішли, адзін із детективів зробив ретельний запис у своїй книжці. Сабакі загарчали на кінцях своїх ланцюгів і клацнули поліцейським па нагах, змусивши їх відскочити вбік і наступити на компостну купу. Селянін дивився на іх, поки смуроду не повернулися на дарогу й не памчала на своїй машині. Тоді він грюкнув дверима, нагою відкинув допитливу казу з дарогі й знову заліз у ліжко да дружини.
  
  — Це яе рэлізу той хлопець, якого ві підвезли, чы не так? вунь, кажа, запитала. «Що вони від нього хочуть?»
  
  «Не ведаю, — сказаўшы Ґастон, — алё ніхто ніколи не скаже, що Ґастон Грожан допоміг віддати їм іншу істоту». Він махнуўшы і плюнуўшы ў вугілля вогню. « Продажні рухи ».
  
  Він прыглушыў гніт і задув світло, відірвав ногі від підлоги й штовхнув глибше ў ліжечко, впритул да пишної фарміра своєї дружини. «Успіхів тобі, друже, дэ б ці не яе рэлізу».
  
  Лебель подивився на зустріч і відклав свої папери.
  
  — Як тільки ця зустріч закінчиться, панове, я лячу ў Уссел, щоб сам контролювати пошуки.
  
  Майже хвилину стаяла тиша.
  
  «Як ві думаєте, комісаре, що можна з цього зробити?»
  
  — Дві речі, месьє ле Міністре. Ми знаємо, шчо він, мабуть, купіўшы фарбу, щоб переробити машыну, і я підозрюю, що розслідування покажуть, що якщо машыну везлі вночі з чацвярга на ранак п'ятниці з Гапа да Уссела, вунь, кажа, вже булай перероблена. У такім випадку, а запити у цьому напрямку тривають, здається, він купіўшы фарбу ў Гепі. Калі гэта так, значыць, йому підказали. Або хтось подзвонив йому, або він подзвонив комусь, або тут, або ў Лондоні, хто розповів йому пра відкриття його псевдоніму Дагган. З цього він міг зробити висновок, шчо мі під'їдемо да нього да паўдня тая да його некаторы час. Тож він вийшов, і швідка».
  
  Він думаў, що елегантна стэлы канферэнц-зале зараз трісне, таму панувала тиша.
  
  «Ві серйозно припускаєте, — запитав хтось із відстані за мільйон міль, — шчо з цієї кімнати є витік?»
  
  — Я не можу цього сказати, месьє. Є комутатори, телексисти, керівники середньої тая молодшої ланкі, яким потрібно передавати накази. Можливо, адзін із іх таємно є агентам OAS. Але адна річ, здається, стає дедалі чіткішою. Йому повідомили пра розкриття загального плане вбивства прэзідэнта Франції, і він вирішив йти наперад, незважаючи на це. І йому повідомили пра його викриття як Олександр Дагана. Адже у нього є адзін єдиний кантакт. Я підозрюю, що це міг бути чоловік, відомий як Валмі, чиє повідомлення да Рыму було перехоплено літнім гадзінай».
  
  «Блін, — вилаявся галава DST, — ми повинні були дістати згубу на пошті».
  
  — А який другий висновок ми можемо зробити, комісаре? – запитав міністр.
  
  Па-аднаго, колі він дізнався, що його розбили як Дагана, він не прагнув залишити Францію. Навпаки, він попрямував прама ў цэнтр Франції. Тобто він досі на слідах глави дзяржавы. Він проста кінуўшы виклик усім нам».
  
  Міністр підвівся й зібрав свої папери.
  
  — Ми не будемо затримувати вас, пане ле комісаре. Знайди його. Знайди його, і сьогодні ввечері. Утилізуйте його, якщо доведеться. Це мої накази від імені прэзідэнта».
  
  З цими словамі він вийшов з кімнати.
  
  Праз гадзіну гелікоптер Лебеля піднявся зі злітного майданчика ў Саторі й попрямував крізь барвова-чорне неба на південь.
  
  «Зухвала свиня. Як він сміє. Припускаючи, що якось мі, найвищі посадовці Франції, були винні. Звичайно, я згадаю пра це ў своєму наступному звіті».
  
  Жаклін зняла тонкі шлейкі з плячэй і дозволила прозорому матеріалу впасти складкамі навколо стегон. Напруживши біцепси, щоб стиснути грудзей з глибоким дэкальтэ посередині, вунь, кажа, узяла галаву свого коханого й потягнула її да грудзей.
  
  «Розкажи мені ўсё пра це», — проворкотіла вунь, кажа,.
  
  
  
  РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
  
  Ранак 21 серпня яе рэлізу такім жа яскравим і ясним, як і попередні чотирнадцять років тієї літньої спеки. З вікон Chateau de la Haute Chalonniere, що виходили на хвилястий краєвид вкритих вересом пагорбів, виглядало спокійно й умиротворено, без жодного натяку на метушню поліцейських розслідувань, яка навіть тоді огортала містечко Еґлтонс за вісімнадцять кілометрів від вас. .
  
  Шакал, голий під халатам, стояв біля вікон кабінету барона, роблячи свій звичайний ранковий дзвінок да Парыжа. Він залишив сваю каханку спати нагорі після чергової ночі лютих заняць коханням.
  
  Калі з'елі єднання відбулося, він почав, як завжди, « Ici Chacal ».
  
  « Ici Valmy », — сказаўшы хрипкий голас на іншому кінці. «Справа знову почала рухатися. Смуроду знайшли машыну. . .'
  
  Він слухав шчэ дві хвилини, перебиваючи лише стислим запитанням. З останнім « мерсі » він поклав слухавку на місце й попорпав у кишенях сигарети й запальничку. Тыя, шчо він щойно почув, зрозумів, змінило його плани, хотів він таго чи ні. Він хотів залишитися ў замку шчэ на два дні, алё тепер мусив піти, і гарачым швидше, цім краще. Було шчэ щось у тэлефонным дзвінку, що його хвилювало, чогось там не мала бути.
  
  У той гадзіну він нічога пра гэта не думаў, але калі він затягнувся сигаретою, це заплутало його ў голові. Це дійшло да нього без зусиль, колі він дапаліўшы цыгарэту й викинув недокурок у відчинене вікно на гравій. Невдовзі після таго, як він підняв слухавку, на лінії почулося тихе клацання. Цього не було під гадзіну телефонних розмов за останні тры дні. У спальні яе рэлізу додатковий тэлефон, алё, безперечно, Калет міцно спала, калі він залишив її. напеўна . . . Він розвернувся, мовчазними босими нагамі швидким кроком увірвався ў спальню.
  
  Тэлефон яе рэлізу замінений на кредл. Шафа булай відкрита, а тры валізи ляжалі на підлозі, усі відкриті. Паруч лежав його власний бірулька із ключамі, якими відкривалися валізи. Баронеса, стоячи на колінах сярэд уламків, дивилася уверх шырока витріщеними очима. Навколо неї ляжала нізкая тонкіх сталевих трубак, в кожної з яких були зняті гесенові кришки, що закривали відкриті кінці. З аднаго виривався кінець оптичного прицілу, з іншого — дула глушника. Вунь, кажа, щось тримала ў руках, тыя, на що з жахом дивилася, колі він увійшов. Це яе рэлізу ствол і казенна частина рушниці.
  
  Кілька секунд ніхто не говорив. Шакал одужав першим.
  
  «Ві слухали».
  
  «Я.. . мені було цікаво, каму ці так дзвониш щоранку».
  
  «Я думаў, ці спіш».
  
  'Немає. Я завжди прокидаюся, колі ці встаєш з ліжка. це . . . річ; це рушниця, рушниця вбивці».
  
  Це було напалову запитання, напалову твердження, алё ніби сподівався, шчо він патлумачыць, що це проста щось інше, щось цілком нешкідливе. Він подивився на неї ўніз, і вона вперше помітила, що сірі цятки ў вачах розповсюдилися й затуманилися па всьому виразу, який стаўшы мертвим і млявим, начы машына, що дзівавацца на неї ўніз.
  
  Вунь, кажа, повільно підвелася на ногі, скинувши рулю пістолета з брязкотом сярэд інших компонентів.
  
  — Ці хочеш його вбити, — прошепотіла вунь, кажа,. «Ві адзін із іх, ОАД. Ві хочаце використати це, щоб убити дэ Голя».
  
  Відсутність будь-якої відповіді від Шакала дала їй відповідь. Вунь, кажа, кинулася да дзвярэй. Він лёгка впіймав її й штовхнув праз кімнату на ліжко, кінуўшыся за ёю трьома швидкими кроками. Калі вона підстрибувала на пом'якшують ятих простирадлах, її рот відкрився, щоб закричати. Ўдар задньою бокам шиї ў картоїдну артерію заглушыўшы крык у джерелі, потім його ліва рука заплуталася у її волоссі, перетягнувши її обличчя ўніз праз край ліжка. Вунь, кажа, востаннє глянула на візерунок килима, калі ўдар передньою рукою рубам долоні опустився на потилицю.
  
  Він підійшов да дзвярэй, щоб послухати, алё знизу не далінуў жодний гук. Ернестіна готуватиме ранкові булачкі тая каву на кухні ў глибині будинку, а Луїсон незабаром має бути на ринку. На шчасце, обидва були досить глухі.
  
  Він перепакував частини гвинтівки ў тубуси, а тубуси — у третю валізу разам із армійською шинеллю тая забрудненим одягом Андрэ Мартіна, поплескавши па підкладці, щоб переконатися, що папери не зруйнавалі. Потім замкнуўшы шафу. Аднаму скрынку з одягом датського пастара Пяра Єнсена розкрили, алё не обшукували.
  
  Він провів п'яць хвилин, миючись і голившись у ванній кімнаті, що прилягала да спальні. Тоді він узяв ножиці й шчэ дзесяць хвилин старанно розчісував довге світле волосся уверх й відрізав останні два дюйми. Далі він наніс на нього стільки відтінку волосся, щоб перетворити його на залізно-сірий колір чоловіка середнього віку. Дія фарби полягала ў тым, щоб змочити волосся, що дало йому змогу нарешті розчесати його так, як паказана ў паспорті пастара Дженсен, який він поклав на полицю у ванній. Нарешті він одягнув сині контактні лінзи.
  
  Він витер з умивальника всі сліди фарби для волосся тая миючих засобів, зібрав речі для гоління й повернувся да спальні. Оголене тіло на підлозі він проігнорував.
  
  Він одягнув камізэлька, штани, шкарпетки тая кашулю, які купіўшы ў Копенгагені, накінуўшы на шыю чорний нагруднік і одягнув на нього сабачы нашийник ксяндзы. Нарешті він одягнув чорний касцюм і звичайні кросівки. Він засунуўшы окуляри ў золотій оправі у верхню кишеню, знову спакував речі для прання ў ручку й поклав туди ж датську кнігу пра французькі собори. У внутрішню кишеню свого касцюма він поклав пашпарт датчаніна тая пачак грошаў.
  
  Залишки його англійського одягу повернулися да валізи, з якої смуроду прийшли, і її теж нарешті закрили.
  
  Булай майже восьма, колі він закінчив, і Ернестіна незабаром підійде з ранковою кавою. Баронеса намагалася приховати їхній раман від слуг, бо обоє обожнювали барона, колі він яе рэлізу маленькім хлопчиком, а потім стаўшы гаспадаром дому.
  
  З вікна він спостерігав, як Луїсон мчав на велосипеді шырокаю стежкою, що вяла да воріт маєтку, а його сумка для пакупак хиталася позаду ровара. У цю мить він почув, як Ернестина постукала ў двері. Він не видав жодного гуку. Вунь, кажа, знову постукала.
  
  « Вы ў гэтым кафэ, мадам », — пронизливо вигукнула вунь, кажа, крізь зачинені двері. Зважившись, Шакал крыкнуўшы французькою напівсонним тонам.
  
  «Залиште це там. Мі заберемо його, колі будемо готові».
  
  За дверима рот Ернестини утворив ідеальне «Аб». Скандальна. Шчо б там не було. . . і ў спальні гаспадара. Вунь, кажа, поспішила ўніз, щоб знайти Луїсона, алё колі він пішов, довелося вдовольнитися цім, що прачытала перад кухонною раковиною довгу лекцію пра розбещеність сучасних людзей, зовсім не таку, да якої звик старий барон. Тож вунь, кажа, не почула ціхага стуку, колі чотири скрыні, опущені з вікна спальні на простирадлі з пятлёю, запалі на кветнік перад будинком.
  
  Вунь, кажа, також не почула, як двері спальні були зачинені зсередини, мляве тіло її господині, яке ляжала на ліжку ў природній позі для сну з підібраним да підборіддя одягом, тріск вікна спальні, колі воно зачинилося за сивоволосим. чоловік, що схилився на підвіконні, ані глухий ўдар, калі він зваліўшыся на галявину.
  
  Вунь, кажа, справді почула гуркіт, калі «Рэно» мадам було розстріляно ў переобладнаній стайні збоку від замка, і, зазирнувши крізь вікно кухонної, побачила, як він повернувся на під'їзну доріжку, що ведзе да переднього двары, і далі ўніз па алеї.
  
  «Що тепер задумала ця маладая леді?» — пробурмотіла вунь, кажа, пливучи таму нагару.
  
  Перад дверима спальні таця з кавою булай шчэ теплою, алё недоторканою. Постукавши кілька разів, вунь, кажа, спробувала відкрити двері, але смуроду не відчинялися. Двері спальні пана також були замкнені. Ніхто б їй не відповів. Ернестіна вирішила, що тут відбуваються події, такі події, яких не траплялося в е ціхі пір, як Бош завітав ў гості да неприхильного барона ў колишні часи й ставілі йому дурні запитання пра Маладога Майстра.
  
  Вунь, кажа, вирішила порадитися з Луїсоном. Він яе рэлізу на ринку, і хтось із місцевого кафэ йшов за ім. Вунь, кажа, не розуміла тэлефоне, алё вважала, що якщо ві піднімете слухавку, людзі поговорять з вамі, і пішла тая знайшла людину, з якою ві дійсно хотіли поговорити. Алё це ўсе булай дурниця. Вунь, кажа, підняла його і тримала дзесяць хвилин, алё ніхто з ёю не говорив. Вунь, кажа, не помітила акуратного розрізу шнура, дэ він з'елі єднувався з плінтусом бібліотеки.
  
  Незабаром після сніданку Клод Лебель повернувся на вертольоті да Парыжа. Як він сказаўшы пізніше Карону, Валянцін виконував першокласну робату, незважаючи на перешкоди ціхі клятих сялян. Да сніданку він відшукав Шакала да кафэ ў Еґлтонсі, дэ той снідав, і шукав водія таксі, якого викликали. Цім гадзінай він розпорядився встановити блокпости на дорозі ў радіусі двадцяти кілометрів навколо Еглтонса, і смуроду повинні були бути на місці да поўдня.
  
  Завдяки калібру Валянціна він натякнув йому на важливість пошуку Шакала, і Валянцін погодився надіти на Еглетона пярсцёнак, за його власними словамі, «тужніший за мишачу дупу».
  
  З Верхнього Шалоньєра маленькі Renault мчав праз горы, прямуючи на південь да Цюлю. Шакал підрахував, що якби поліція з попереднього вечора розпитувала дедалі ширші кола, дэ знайшли Альфу, то, мабуть, дісталися Еґлетона да світанку. Бармэн кафэ говорив, таксіст говорив, і смуроду були у замку да поўдня, калі йому не пощастило.
  
  Алё навіть тоді смуроду шукали б білявого англійця, бо він дабро подбав, щоб ніхто не бачив його сивоволосим священиком. Усё-ткі це мала бути ближче. Він мчав маленькім автомобілем праз гірські узбіччя, нарешті виїхавши на RN8 за вісімнадцять кілометрів на південний захід від Еґлтонса на дорозі да Цюлю, яка ляжала шчэ за двадцять кілометрів попереду. Він перевірив годинник: двадцять без десятої.
  
  Колі він знік за паваротам наприкінці відрізка прямої, невеликий канвой з гудінням прибув з Еглтонса. Да її складу ўваходзілі автомобіль разам міліції тая два закритих мікроавтобуси. Калёна зупинилася на середині прямої, і шасцёра поліцейських почали зводити сталевий блок-пост.
  
  «Що ці маєш на увазі, він вийшов?» — гримнув Валянцін да заплаканої дружини таксіста ў Еґлтонсі. 'Кудзі він пішов?'
  
  — Не ведаю, месьє. Не ведаю. Він щоранку чекає на привокзальній площі, колі прийде ранковий потяг з Юсселя. Якщо немає пасажирів, він повертається сюды ў гараж і починає ремонтні роботи. Якщо він не павернецца, це означає, шчо він узяўшы плату за проїзд».
  
  Валянцін похмуро озирнувся. Не було сенсо викрикувати жінку. Це яе рэлізу одноосібний бізнес таксі, яким керував хлопець, який також займався рамонтам автомобілів.
  
  «Чы брав він когось кудись у п'ятницю вранці?» — запитав він більш терпляче.
  
  — Так, месьє. Він повернувся з вакзала, тому що там нікого не було, і дзвінок з кафэ, що хтось там хоче таксі. Він зняв одне з коліс і хвилювався, чы не поїде клієнт і поїде ў іншому таксі. Тож він лаявся всі двадцять хвилин, які знадобилися, щоб знову поставити кермо. Тоді він пішов. Він отримав плату за проїзд, алё він ніколи не казав, кудзі він його узяўшы». Вунь, кажа, похнюпилася. «Він мала зі мною розмовляє», — додала вунь, кажа, для пояснення.
  
  Валянцін поплескав її па плячы.
  
  — Гаразд, мадам. Не засмучуйся. Мі почекаємо, поки він павернецца». Він звернувся да аднаго із сержантів. «Аднаго да галаўнога вакзала, да іншага площі, да кафэ. Ві знаєте нумар таго таксі. Як тільки він з'елі з'явіцца, я хачу його побачити — швідка».
  
  Він вийшов із гаража й пішов да своєї некаторы час.
  
  — Комісаріат, — сказаўшы він. Він переніс штаб-кватэру пошуків да поліцейської дільниці Еглетона, дэ подібних заходів не було багата років.
  
  У ущелині за шість міль від Цюлю Шакал кінуўшы валізу з усім своїм англійським одягом і пашпартам Олександр Дагана. Це йому дабро паслужыла. Футляр стрімко впав праз парапет моста і з гуркотом знік у густога підліску біля підніжжя ущелини.
  
  Аб їхавши Цюль і знайшовши станцію, він непомітно припаркував машыну за тры вулиці, поніс свої дві валізи тая проїхав півмилі да залізничної касі.
  
  «Я хотів бі адзін квіток да Парыжа, іншым класом, будзь ласка», — сказаўшы він клерку. 'Скільки це?' Він зазирнув над окулярів і крізь маленьку решітку ў затишок, дэ працював клерк.
  
  — Дев'яносто сім нових франків, месьє.
  
  «Аб котрій годині наступний поїзд?»
  
  — Одинадцять п'ятдесят. У вас є майже гадзіна чекати. Унізе на платформі є рэстаран. Платформа адзін для Парыжа, je vous en prie .'
  
  Шакал узяўшы свій багаж і попрямував да шлагбаўма. Квіток яе рэлізу обрізаний, він знову узяўшы скрыні й пройшов. Шлях йому перагарадзіўшы синій мундзір.
  
  "Vos papiers, s'il vous plait."
  
  Чоловік CRS яе рэлізу молодим і намагався виглядати суворішим, ніж дозволяли йому рокі. На плечі він ніс карабін-аўтамат. Шакал знову поклав свій багаж і простягнув свій датський пашпарт. Чоловік CRS гортав його, не розуміючи жодного словы.
  
  «Vous etes Danois?»
  
  «Вибачте?»
  
  ' Vous . . . Дануа .' Він постукав па обкладинці пашпарта.
  
  Шакал сяяв і кіўнуўшы ў захваті.
  
  'Danske . . . так, так.'
  
  Співробітник CRS павярнуўшы пашпарт і кіўнуўшы галавою да платформи. Без подальшого інтересу він ступіўшы уперед, щоб перекрити прохід іншому мандрівникові, який праходзіць праз шлагбаўм.
  
  Лише близько першої години Луїсон повернувся, випивши келих або два віна. Його збентежена дружына розповіла пра своє гора. Луїзон узяўшы справа ў свої рукі.
  
  «Я, — оголосив він, — підійду да вікна й зазірну».
  
  Спочатку він мав проблеми з драбиною. Воно постійно хотіло йти своїм шляхам. Алё зрештою його прыперлі да цегляної мура під вікном спальні баронеси, і Луїсон невпевнено піднявся наверх. Праз п'яць хвилин він спустився.
  
  — Мадам ле Баронн спить, — оголосив він.
  
  — Але вунь, кажа, ніколи не спить так пізно, — запротестувала Ернестина.
  
  «Ну, вунь, кажа, сьогодні займається, — відповів Луїсон, — її не можна турбувати».
  
  Паризький поїзд трохі запізнився. Він прибув да Цюлю аб першій годині. Серед пасажирів, які сіли на нього, яе рэлізу сивий протестантський пастар. Він сів у кутку купэ, дэ сиділи лише дві жінки середнього віку, надів окуляри для читання ў золотій оправі, узяўшы з рук вялікую кнігу пра царквы тая собори й почав читати. Гадзіну прибуття да Парыжа, як він дізнався, аб десятій восьмій таго вечора.
  
  Чарльз Бобет стояв на узбіччі біля свого загальмованого таксі, дивився на годинник і вилаявся. Аб пів на першу, гадзіну обідати, і вось він застряг на самотній ділянці дарогі між Еґлтонсом і хутарам Ламаз'єр. З перебитим півосі. Мерде і шчэ раз мерде . Він міг залишити машыну й спробувати пішки піти да наступного вёскі, сісти на аўтобус да Еґлетона й повернутися ввечері з ремонтною вантажівкою. Лише це коштувало б йому тижневого заробітку. Але знов-такі двері некаторы час не малі замків, і його статак яе рэлізу пов'язаний з таксі-гримком. Краще не залишати його на розграбування цім злодійським сільським дітям. Краще бути трохі терплячим і почекати, докі прибуде вантажівка, яка зможе (за плату) відбуксирувати його назад да Еглтонса. Він не обідав, алё ў бардачку булай пляшка віна. Ну, тепер він яе рэлізу майже порожній. Повзати під таксі було спраглою роботою. Він заліз у кузаў некаторы час чекати. На узбіччі було надзвичайно спекотно, і жодна вантажівка не рухалася, докі завалачы трохі не прохолодно. Селяни праводзілі б сієсту. Він влаштувався зручніше і міцно заснуўшы.
  
  «Що ці маєш на увазі, шчо він шчэ не повернувся?» Кудзі подівся дурань?» — гримнув комісар Валянцін у трубку. Він сидів у комісаріаті ў Еґлтонсі, дзвонив додому да таксіста й розмовляв із власним поліцейським. Голас на іншому кінці яе рэлізу вибачливим. Валянцін грюкнув трубкою. Увесь ранак і ў обідню часіну надходили радіорепортажі з патрульних машын, що стаялі біля блокпостів. Ніхто, навіть віддалено падобны на високого білявого англійця, не залишив кола радіусом двадцять кілометрів навколо Еглтона. Тепер сонне ринкове містечко мовчало ў літній спеці, блажэнна дрімаючи, начы двісті поліцейських з Усселя тая Клермон-Ферана ніколи не заходзілі да нього.
  
  Лише да четвертої години Ернестина дісталася свого.
  
  «Ві повинні піднятися туди шчэ раз і розбудити мадам», — спонукала вунь, кажа, Луїсона. «Це неприродно, щоб хтось спар цілий дзень».
  
  Старий Луїсон, який не міг придумати нічога кращого, ніж маці можливість зробити саме це, і чий рот мав смак промежини стерв'ятника, не погоджувався, алё ведаючы, що немає сенсо сперечатися з Ернестиною, колі вунь, кажа, вирішила. Він знову піднявся па драбині, цього разу спокійніше, ніж раніше, підняв вікно й увійшов усередину. Ернестина спостерігала знизу.
  
  Праз кілька хвилин з вікна висунулася галава старога.
  
  — Ернестина, — хрипко покликав він. «Мадам, здається, мёртвая».
  
  Він ўжо збирався злізти таму, калі Ернестіна закрычала йому, щоб він відкрив двері спальні зсередини. Разам смуроду дивилися праз край ковдри на очі, які тупа дивилися на падушку за кілька дюймів від обличчя.
  
  Ернестина взялася.
  
  «Луїсон».
  
  'Так мая люба.'
  
  — Поспішайте ў сяло й приведіть доктара Матьє. Поспішайте зараз».
  
  Праз кілька хвилин Луїсон крутив педалі па дорозі з усієї сили, на яку маглі зібрати його перелякані ногі. Він знайшов доктара Матьє, який більше сарака років доглядав за хворими жыхарамі Верхнього Шалоньєра, сплячим під абрикосовим дрэвам на дні свого садзе, і старий погодився негайно прыйсці. Було за четверту тридцять, колі його машына з гуркотом виїхала на подвір'я замку, а праз п'ятнадцять хвилин він підвівся з ліжка й обернувся да двох слуг, що стаялі ў дзвярах.
  
  «Мадам мёртвая. Її шия зламана, — тремтів він. «Ми повинні викликати канстэбля».
  
  Жандар Кайю яе рэлізу методичною людиною. Він ведаючы, наскільки серйозною є робата офіцера закону і наскільки важливо з'елі ясувати факти. Довго облизуючи олівець, він узяв показання ў Ернестини, Луїсона тая доктара Матьє, які сиділи за кухонним сталом.
  
  «Немає жодних сумнівів, — сказаўшы він, колі лікар підписав сваю заявление, — що вбивство було скоєно. Першы підозрюваний, відавочна, білявий англієць, який зупинявся тут і знік у машині мадам. Я доповім пра це ў штаб-кватэру ў Еглтоні.
  
  І він поїхав таму з пагорба на велосипеді.
  
  Клод Лебель подзвонив комісару Валянціну з Парыжа аб шостій тридцять.
  
  — Алорс, Валянціне?
  
  — Шчэ нічога, — відповів Валянцін. «З середини ранку у нас блоковані дарогі на кожній дорозі тая трасі, що ведзе з цього раёне. Він вінаваты бути десь усередині кола, якщо тільки він не відійшов далёка після таго, як кінуўшы машыну. Той тричі праклёнаў таксіст, який вивіз його з Еглтонса ў п'ятницю вранці, шчэ не з'елі явився. У мене є патрулі, які обшукують його дарогі. . . Зачекайте хвілінку, щойно надійшов шчэ адзін звіт».
  
  У лінії булай паўза, і Лебель почув, як Валянцін радиться з кимось, хто швідка казаць. Потім на лінії повернувся голас Валянціна.
  
  «Звуть сабаку, що тут відбувається?» Стала вбивство».
  
  «Дэ?» — запитав Лебель із прискореним інтересом.
  
  — У замку па сусідству. Щойно надійшов звіт від сільського канстэбля.
  
  «Хто мёртвая людина?»
  
  «Власник замка. Жінка. Зачекайте хвілінку. . . Баронеса дэ ла Шалоньєр».
  
  Карон спостерігав, як Лебель зблід.
  
  «Валянцін, послухай менш. Це він. Він ўжо втік із замку?
  
  У поліцейській дільниці ў Еґлтонсі булай шчэ адна нарадуюцца.
  
  — Так, — сказаў Валянцін, — він поїхав сьогодні вранці на машині баронеси. Маленьке Рэно. Садівник виявив тіло, алё лише сьогодні завалачы. Він думаў, що вона спить. Потім він виліз у вікно і знайшов її».
  
  «У вас є вбивство й опис некаторы час?» — спитав Лебель.
  
  'Так.'
  
  Тоді падайце загальну тривогу. Більше немає спажывецкі у секретності. Тепер це чыстае полювання на вбивцю. Я оголошу пра це загальнонаціональну тривогу, алё спробуйте знайти слід біля місця злочину, якщо зможете. Спробуйте зрозуміти його загальний напрямок польоту.
  
  'Так, підійде. Тепер мі дійсно можемо почати».
  
  Лебель поклав трубку.
  
  «Божа милий, я зграю повільним у старості. Ім'я баронеси дэ ла Шалоньєр було ў спісе гасцей готелю дзю Серф тієї ночі, калі там зупинявся Шакал.
  
  Машыну знайшов поліцейський на глухій вулиці ў Тюлі аб 7:30. Було 7:45, перш ніж він повернувся ў поліцейську дільницю ў Тюлі, і 7:55, перш ніж Тюлль гэтай язався з Валянцінам. Комісар Оверні зателефонував Лебелю аб 8.05.
  
  — Приблизно п'ятсот метрів від залізничної станції, — сказаўшы він Лебелю.
  
  «У вас там є залізничний розклад?»
  
  «Так, і тут має бути адзін».
  
  «Аб котрій годині відправився ранковий потяг да Парыжа з Цюлю і аб котрій годині він мав приїхати на вакзал Аустерліц?» Поспішайте, заради Бога поспішайте».
  
  У кінці черги з Еґлтонами залунала шепотлива розмова.
  
  — Лише два на дзень, — сказаў Валянцін. — Ранковий потяг відправляється пра одинадцятій і має прибути ў Парыж аб . . . вось мі тут, десята восьма. . .'
  
  Лебель залишив слухавку і вже на півдорозі вийшов з офісу, кричачи Керону, щоб той йшов за ім.
  
  Експрес пра восьмій десятій велично прибув да вакзала Аустерліц дакладна вчасно. Ледве він зупинився, як двері вздовж його блискучої довжини відчинилися, і пасажири висипалися на платформу, одні, щоб їх зустріли родичі, які чекали, інші, щоб крокувати да нізкія арак, що вялі з галаўнога холу ў таксі... ранг. Адным із іх яе рэлізу високий сивочолий чоловік у собачому нашийнику. Він яе рэлізу адным із перших на стоянці таксі і заштовхнув свої тры сумкі ў кузаў дызельнага Мэрсэдэса.
  
  Водій різко перакінуўшы банкноты і від'їхав від під'їзду, щоб скотитися па схилу да вулиці. Передній двір мав напівкруглий проїзд, з аднымі варотамі для ўваходу тая аднымі для виходу. Таксі покотилося зі схилу да виїзду. І водій, і пасажир помітили голосіння, що піднімалося над шумам пасажирів, які намагалися привернути увагу водіїв таксі да таго, як надышла їхня черга. Колі таксі піднялося на рівень вулиці й зупинилося перад цім, як увійти ў рух, тры патрульні некаторы час тая два «Блек Марії» вмчали да ўваходу й зупинилися перад головними аркамі, що вялі да холу вакзала.
  
  «Га, смуроду зайняті сьогодні ввечері, дурні», — сказаў таксіст. — Кудзі, месьє абат?
  
  Парсон даўшы йому адрасе маленькага готелю на Quai des Grands Augustins.
  
  Клод Лебель повернувся ў офіс аб дев'ятій годині й знайшов повідомлення з проханням зателефонувати комісару Валянціну у комісаріат у Тюлі. Він закінчив за п'яць хвилин. Поки Валянцін говорив, він нотував.
  
  «Ві ўзялі відбитки пальців у машині?» — спитав Лебель.
  
  — Звичайно, і кімната ў замку. Сотні наборів, усі збігаються».
  
  «Заведіть їх сюды якомога швидше».
  
  'Так, підійде. Ві хочаце, щоб я також даслаўшы туди працівника CRS із залізничної станції Цюль?
  
  «Ні, дякую, він не може сказати нам більше, ніж ўжо сказаўшы. Дякую за спробу, Валянціне. Ві можаце затримати своїх хлопців. Зараз він на нашій території. Звідси нам доведеться впоратися з цім».
  
  — Ві впевнені, що це данський пастар? – запитав Валянцін. «Це може бути збігом».
  
  — Ні, — сказаўшы Лебель, — це він. Він скінуўшы адну з валіз, ві, ймовірно, знайдете її десь між Haute Chalonniere тая Tulle. Спробуйте річки тая яры. Алё інші тры одиниці багажу збігаються занадто близько. Це він ў парадку».
  
  Він поклав трубку.
  
  «Цього разу святар, — гірко сказаўшы він Керону, — святар з Данії. Ім'я невідоме, співробітник CRS не міг пригадати ім'я ў паспорті. Людський елементом, завжди людський елементом. Таксіст лягає спати на узбіччі, садівник нервує, щоб перевірити, що роботодавець праспаўшы шість часоў, поліцейський не пам ' ятає імені ў паспорті. Одне можу тобі сказати, Люсьєне, це мій останній випадок. Я надто старію. Старий і повільний. Приготуйте маю машыну. Гадзіну вечірньої смаження».
  
  Зустріч у міністерстві булай напруженою тая напруженою. Протяг сарака хвилин група слухала крок за кроком розповідь пра шлях від лісової галявини да Еґлетона, пра відсутність життєво важливого таксіста, пра вбивство ў замку, пра високого сівога датчаніна, який сідає ў паризький експрес у Тюлі.
  
  — Загалом, — холадна сказаўшы Сэн-Клер, колі закінчив, — убивця зараз у Парижі, з новим ім'ям і новим обличчям. Здається, ві знову зазнали невдачі, мій любий комісаре».
  
  «Давайце відкладемо взаємні звинувачення на потім», — втрутився міністр. «Скільки датчан сьогодні ў Парижі?»
  
  — Ймовірно, кілька сотень, месьє ле міністре.
  
  «Ми можемо їх перевірити?»
  
  — Лише вранці, калі ў прэфектуру прийдуть реєстраційні картки готелю, — сказаўшы Лебель.
  
  «Я подбаю пра відвідування скурнага готелю опівночі, аб другій і четвертій годині», — запропонував прэфект поліції. «Під загалоўкам «професія» йому доведеться поставити «пастар», інакше клерк готелю викличе підозру».
  
  Кімната посвітлішала.
  
  «Він, ймовірно, замотає шалік навколо свого собачого нашийника або зніме його і зареєструється як «містер», як бі його не клікалі», — сказаўшы Лебель. Кілька людзей злосна дивилися на нього.
  
  «На даний момант, панове, залишилося зробити лише одне», — сказаў міністр. «Я папрашу шчэ адну бесіду з прэзідэнтам і папрашу його скасувати всі публічні вістойпі, пакінулі цю людину не знайдуть і не знищать. Цім гадзінай кожен датчанін, який зареєструється ў Парижі сьогодні ввечері, буде перевірений особисто вранці. Я можу покластися на вас у цьому, комісаре? Monsieur le Prefet de Police?
  
  Лебель і Папон кіўнулі.
  
  — Тоді це ўсё, панове.
  
  «У мяне ў голові головне, — сказаўшы Лебель Керону пізніше ў їхньому офісі, — що вони наполягають на таго, що це проста його поспех, а наша дурість. Що ж, йому пощастило, алё він шчэ й диявольськи розумний. І нам не пощастило, і мі робили памылкі. Я зробив їх. Але є шчэ адзін элемент. Двічі мі розминулися з ім на години. Аднаго разу він миттєво вибирається з Гепа з перефарбованою машиною. Тепер він залишає замак і вбиває сваю каханку, каб дагадзіць за кілька часоў після таго, як Alfa Romeo знайшли. І скурнага разу наступного ранку після зустрічі ў Міністерстві я повідомляв, шчо він у нас у мішку, і його спіймання можна очікувати протяг дванадцяти часоў. Люсьєне, любий друже, я думаю, що я скористаюся своїми безмежними повноваженнями й організую невелике прослуховування.
  
  Він прихилився да віконного карніза, дивлячись праз тиху Сену на Латинський квартал, дэ яскраво світилися вогні тая гукі сміху пливли над освітленою пражэктарамі вадою.
  
  За трыста ярдів інший чоловік літньої ночі схилився праз підвіконня й задумливо дивився на величезну частину Police Judiciaire, що ляжала ліворуч від освітлених пражэктарамі шпилів Нотр-Даму. Він яе рэлізу одягнений у чорні штани тая туфлі, шовковий светр із горловиною пола, який покривав білу кашулю тая чорний нагруднік. Він курив англійську цыгарэту з фільтром королівського розміру, і на маладому обличчі було помітно стрімке сиве волосся над ім.
  
  Колі двоє чоловіків неусвідомлено дивилися адзін на аднаго над водамі Сенцы, різноманітні куранти паризьких церков оголосили 22 серпня.
  
  
  
  ЧАСТИНА ТРЕТЯ
  
  Анатомія вбивства
  
  
  
  РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
  
  У Клода Лебеля булай як ніч. Булай пів на першу, і він ледве заснуўшы, як Карон струснув його розбудити.
  
  «Шэфу, вибачте, алё ў мене виникла ідея. Цей хлопець, Шакал. У нього датський пашпарт, так?
  
  Лебель прокинувся струсом.
  
  'Продовжувати.'
  
  — Ну, мабуть, він це звідкись узяв. Він або підробив, або вкрав. Алё оскільки носіння пашпарта призвело да зміни кольору волосся, виглядає так, начы він його вкрав».
  
  'Розумно. Продовжувати.'
  
  — Ну, окрім розвідувальної поїздки да Парыжа ў липні, він базується ў Лондоні. Тож, швидше за ўсё, він вкрав його ў адным з цих двох міст. Що зробив бі датчанін, якщо його пашпарт загубілі чы вкрали? Він пішов бі да свого консульства».
  
  Лебель ледзьве піднявся з ліжка.
  
  «Іноді, любий Люсьєне, я думаю, що ці далёка зайдеш. Покличте мене суперінтенданта Томаса да нього додому, а потім генеральнага консула Данії ў Парижі. У такім парадку.
  
  Він провів шчэ гадзіну па тэлефоне і переконав обох чоловіків залишити свої ліжка тая повернутися да своїх офісів. Лебель повернувся да свого ліжка майже аб третій годині ночі. Аб четвертій його розбудив дзвінок із префектури поліції, щоб повідомити, що панад дев'ятсот вісімдесят готельних реєстраційних карток, заповнених датцями, які зупинялися ў паризьких готелях, було прывезена колекцією опівночі тая пра другій годині ночі тая сортовано їх за категорії «ймовірні», «можливі» тая «інші» вже почалися.
  
  Аб шостій він шчэ не спар і піўшы каву, колі подзвонили інженери з DST, яким він даўшы свої вказівки одразу після півночі. Булай заковика. Він узяв машыну й поїхав ранковими вулицями да їхньої штаб-кватэры з Кероном паруч. У підвальній лабораторії гэтай язку прослуховували магнітофонний запис.
  
  Це почалося з гучного клацання, потім серії дзижчань, начы хтось набирав семизначне лік. Потім пролунав довгий телефонний дзвінок, а потім шчэ адзін клацання, колі підняли слухавку.
  
  Хрипкий голас сказаўшы: « Ало? '
  
  Жіночий голас сказаўшы: « Айсі Жаклін ».
  
  Голас чоловіка відповів: « Ici Valmy ».
  
  Жінка швідка сказала: «Смуроду знають, шчо він датський святар». Усю ніч смуроду перевіряють реєстраційні картки готелів усіх датчанаў у Парижі, збираючи картки опівночі, аб другій тая четвертій годині. Тоді смуроду збираються відвідати скурнага».
  
  Булай паўза, потім голас чоловіка сказаўшы: « Мерсі ». Він поклав трубку, і жінка зробила тыя саме.
  
  Лебель дивився на котушку стрічки, що повільно оберталася.
  
  «Ві знаєте нумар, який вунь, кажа, дзвонила?» — запитав Лебель інженера.
  
  'Так. Ми можемо розрахувати це на основі тривалості затримки, поки дыск набору повертається да нуля. Нумар яе рэлізу M OLITOR 5901.'
  
  «У вас є адрасы?»
  
  Чоловік перадаўшы йому папірець. Лебель зірнуўшы на нього.
  
  — Давай, Люсьєне. Ходімо завітаємо да мосьє Вальмі.
  
  «А як щодо дівчини?»
  
  "О, їй доведеться пред'явити звинувачення".
  
  Стук пролунав аб сьомій годині. Шкільний настаўнік варив собі кубак сніданку на газовій конфорці. Насупивши бровы, він зменшив газ і перетнув вітальню, щоб відкрити двері. Чацвёра чоловіків стаялі проти нього. Він ведаючы, хто смуроду і що вони були, не кажучи йому. Двоє ў уніформі виглядали так, начы збиралися кинутися на нього, алё низький, м'який на вигляд чоловік жэстам паказаўшы їм залишатися на місці.
  
  — Мі прослуховували тэлефон, — ціха сказаўшы маленькі чоловічок. «Ці Валмі».
  
  Настаўнік не видав жодних ознак емоцій. Він відступив і дозволив їм увійти да кімнати.
  
  «Можна я одягнутися?» запитав він.
  
  'Так, звісно.'
  
  Йому знадобилося лише кілька хвилин, поки двоє поліцейських у формі стаялі над ім, щоб намалювати штани тая кашулю, не паспрабаваўшы зняти піжаму. На порозі стояв молодший чоловік у цивільному. Старэйшы блукав па квартирі, оглядаючи купі книжок і паперів.
  
  «Потрібно багато років, щоб розібратися з цією маленечкай ділянкою, Люсьєне», — сказаўшы він, і чоловік ў дзвярах буркнуўшы.
  
  — Не наш відділ, слава Богу.
  
  «Ці готовий?» — запитав маленькі чоловічок у вчителя.
  
  'Так.'
  
  «Проведіть його ўніз да некаторы час».
  
  «Комісар залишився, колі решта чацвёра пішли, копаючись ў паперах, над якими вчитель, відавочна, працював минулої ночі. Алё це були звичайні шкільні екзаменаційні роботи, які виправлялися. Відавочна чоловік працював зі своєї кватэры; йому доведеться сидіти ў квартирі цілий дзень, щоб залишатися на кінці тэлефоне на випадок, калі Шакал подзвонить. Булай десята на сьому, колі задзвонив тэлефон. Лебель спостерігав за ім кілька секунд. Тоді його рука простяглася й підняла його.
  
  «Ало?»
  
  Голас на іншому кінці яе рэлізу рівним, беззвучним.
  
  «Ісі Чакал».
  
  — люта падумаўшы Лебель.
  
  — Айсі Валмі , — сказаўшы він. Булай паўза. Він не ведаючы, що шчэ сказати.
  
  'Що новага?' запитав голас на іншому кінці.
  
  «Нічога. Смуроду загубілі слід у Коррезе».
  
  На його лобі булай плівка поту. Було життєво важливо, щоб чоловік залишався на місці шчэ кілька часоў. Почулося клацання, і тэлефон заглушився. Лебель замінив його й помчав униз да некаторы час, що стаяла на узбіччі.
  
  «Назад да офісу», — крыкнуўшы він водієві.
  
  У телефонній будці у фойє маленькага готелю на березі Сенцы Шакал спантеличено дивився крізь скло. нічога? Має бути більше, ніж нічога. Цей комісар Лебель не яе рэлізу дурнем. Смуроду, мабуть, вистежили таксіста ў Еглетоні, а звідти — у Верхньому Шалоньєрі. Смуроду, мабуть, знайшли тіло ў замку тая зникле Рэно. Мабуть, смуроду знайшли «Рэно» у Тюлі й допитали працівників станції. Смуроду повинні маці. . .
  
  Він вялікімі кроками вийшов із телефонної будкі тая перетнув фойє.
  
  «Мій рахунок, будзь ласка», — сказаўшы він клерку. «Я буду ўнізе праз п'яць хвилин».
  
  Дзвінок від суперінтенданта Томаса надійшов, колі Лебель увійшов да свого кабінету аб сьомій тридцять.
  
  "Вибачте, що так довго", - сказаўшы британський дэтэктыў. «Знадобилася багато років, щоб розбудити співробітників консульства Данії тая напавернути їх да офісу. Ві малі рацію. 14 липня данський святар повідомив пра втрату свого пашпарта. Він підозрював, що її вкрали з його нумары ў готелі Вест-Энд, але не зміг цього давесці. Не падаўшы скаргу, на шчасце мэнэджара готелю на ім'я Пастера Пер Енсэна з Капенгагена. Опис, зріст шість футів, блакитні очі, сиве волосся.
  
  — Це той, дякую, інспекторе. Лебель поклав трубку. «Назвіть мені прэфектуру», — сказаўшы він Керону.
  
  Чацвёра Чорних Марій прибули біля готелю на Quai des Grands Augustins аб 8.30. Поліція перевертала кімнату 37, поки не здавалося, що туди вдарив тарнада.
  
  «Вибачте, месьє ле комісаре, — сказаўшы власник пом'якшують ятому дэтэктыву, який керував рэйдам, — пастэр Дженсен виїхав гадзіну таму».
  
  Шакал повернувся на круїзному таксі да залізничного вакзала Аустерліц, кудзі він прибув минулого вечора, оскільки його пошуки перемістилися ў інше місце. Він здав валізу з рушницею, військову шынель і одяг фіктивного француза Андрэ Мартэна ў камеру схову, залишивши лише валізу, у якій він ніс одяг і документи американського студэнта Марті Шульберга, і ручку з прадметамі макіяжу.
  
  З імі, усё шчэ одягнений у чорний касцюм, алё зі светром-пола, що прикривав сабачы нашийник, він заселився ў ўбогі готель за рогам від станції. Клерк дозволив йому заповнити власну реєстраційну картку, оскільки яе рэлізу надто непрацюючим, щоб перевірити картку з пашпартам відвідувача, як таго вимагають правілы. У результаті реєстраційна картка булай навіть не на ім'я Пяра Дженсен.
  
  Опинившись у своїй кімнаті, Шакал почав працювати над обличчям і волоссям. Сивину вимили за допомогою розчинника, і знову з'елі явився блонд. Це було відтінено каштанава-коричневим кольором Марті Шульберга. Сині контактні лінзи залишилися на місці, алё окуляри ў золотій оправі замінили окуляри для керівників у товстій оправі американця. Чорні туфлі, шкарпетки, кашуля, нагруднік і священний касцюм були складені ў валізу разам із пашпартам пастара Єнсена з Капенгагена. Натомість він одягнувся ў кросівки, шкарпетки, джинси, футболку тая вітрівку американського студэнта з Сіракуз, штат Нью-Ёрк.
  
  Да середини ранку, маючи пашпарт американця ў одній нагрудній кишені тая пачак французыных франків у другій, він яе рэлізу готовий рушати. Валіза з останніми парэшткамі пастара Дженсен пішла да гардэроба, а ключ від шафі впав у біде. Він скористався пожежною драбиною, щоб піти, і більше пра нього ніхто не адчу у таго готелі. Праз кілька хвилин він залишив дзяржальню ў камері схову на вокзалі Аустерліц, запхав аднаму валізу ў задню кишеню, щоб з'елі єднати її з першою валізою, і пішов далі. Він повернувся на таксі на Лівий бераг, вийшов на розі бульвары Сен-Мішель і вулиці дэ ля Юшет і знік у вирі студентів і молодих людзей, які мешкають у кролячій лавці Латинського кварталу Парыжа.
  
  Сидячи на задимленому пірнанні, щоб танна пообідати, він почав думати, дэ він збирається правесці ніч. Він мала сумнівався, що да цього гадзіне Лебель викрив пастара Пяра Енсэна, і даўшы Марті Шульбергу не більше двадцяти чотирьох часоў.
  
  «Праклёнаў цей чоловік Лебель», — люта падумаўшы він, алё шырока посміхнувся офіціантці й сказаўшы: «Дякую, люба».
  
  Лебель повернувся да Томаса ў Лондан аб десятій годині. Його прохання змусило Томаса ціха застогнати, алё він досить ввічливо відповів, що зробить усе, що зможе. Калі трубка ўпала, Томас викликав старэйшага інспектора, який займався розслідуванням минулого тижня.
  
  — Гаразд, сідай, — сказаўшы він. «Французи повернулися. Здається, смуроду знову прапусцілі його. Зараз він у центрі Парыжа, і смуроду підозрюють, шчо він міг підготувати іншу фальшиву асобу. Мі обидва можемо вже зараз обдзвонювати кожну консультацію ў Лондоні з проханням надати спіс паспортів іноземців, які були втрачені або вкрадені з 1 липня. Забудзьцеся пра негрів і азіатів. Проста тримайтеся кавказців. У скурнаму разі я хачу шляхты зріст людини. Підозрюваними є всі, хто має розмір п'яць футів і вісім дюймів. Братися да роботи.'
  
  Щоденну зустріч у міністерстві ў Парижі перанеслі на аднаго часіну дня.
  
  Доповідь Лебеля булай виголошена його звичайною необразливою монотонністю, алё прийом яе рэлізу крижаним.
  
  «Праклёнаў цей чоловік, — вигукнув міністр на півдорозі, — йому пощастило диявола!»
  
  — Ні, месьє ле міністре, не пощастило. Принаймні, не ўвесь. Його постійно інформували пра наш прогресо на скурнаму етапі. Вось чому він так поспішно пакінуўшы Геп, і чому він забіўшы жінку ў Ла Шалоньєр і пішов незадовго да таго, як сітка закрилася. Щовечора я звітував пра свій прогресо на цій зустрічі. Тричі мі лавілі його протяг кількох часоў. Сьогодні вранці арешт Велмі тая мая нездатність видати сабе за Валмі па тэлефоне змусили його залишити місце, дэ він яе рэлізу, і змінити сабе на іншу асобу. Алё перші два випадки він отримав повідомлення рана вранці після таго, як я проінформував цю зустріч».
  
  Навколо стала запала халодная тиша.
  
  — Здається, пам ' ятаю, комісаре, що ця ваша пропозиція була зроблена раніше, — холадна сказаў міністр. «Сподіваюся, ві зможете це обґрунтувати».
  
  За відповідь Лебель підняв на стіл маленькі портативний магнітофон і натиснув кнопку запуску. У тиші канферэнц-зале прослуховувана в е тэлефоне розмова гучала металево й різко. Колі він закінчився, уся кімната витріщилася на машыну на столі. Палкоўнік Сен-Клер стаўшы попелясто-сірим, і його рукі злегка тремтіли, колі він перемішував папери ў тэчку.
  
  «Чий це яе рэлізу голас?» — запитав нарешті міністр.
  
  Лебель мовчав. Сен-Клер повільно підвівся, і очі кімнати звернулися на нього.
  
  «Я, на жаль, мушу повідомити вам. . . M. le Ministre . . . що це яе рэлізу голас . . . мій сябар. Зараз вунь, кажа, перебуває ў мене. . . Вибачте.'
  
  Він вийшов з кімнати, щоб повернутися да палацу і написати заявіў пра відставку. Ті, хто яе рэлізу ў кімнаті, мовчки дивилися на свої рукі.
  
  — Дабро, комісаре. Голас яе рэлізу міністра дуже ціхім. «Ві можаце продовжити».
  
  Лебель продовжив сваю доповідь, пов'язавши своє прохання да Томаса ў Лондоні відстежити кожен зниклий пашпарт за попередні п'ятдесят днів.
  
  «Я сподіваюся, — підсумував він, — що да цього вечора матиму кароткі спіс із, мабуть, не більше ніж аднаго-двох, які відповідають таго опису Шакала, який мі вже маємо. Як тільки я дізнаюся, я папрашу країни походження цих туристів ў Лондоні, які втратили свої паспорти, надати фотографії цих людзей, оскільки ми можемо бути впевнені, що Шакал наразі буде більше падобны на сваю нову асобу, ніж на Калтропа чы Дагган або Дженсен. Якщо пощастить, я мав бі отримати ці фотографії да обіду заўтра».
  
  «Зі свого баку, — сказаў міністр, — я можу повідомити пра сваю розмову з прэзідэнтам дэ Голлем. Він катэгарычна відмовився змінити пункт свого маршруце на майбутнє, щоб захиститися від цього вбивці. Чесно кажучи, цього слід було очікувати. Аднак я зміг отримати адну ўчынку. Заборона на публічність тепер може бути знята, принаймні у цьому відношенні. Шакал тепер звичайний вбивця. Він забіўшы баронесу дэ ла Шалоньєр у її власному домі під гадзіну крадіжки зі зломом, метою якої були її коштовності. Вважається, шчо він втік да Парыжа і переховується тут. Дабро, панове?
  
  «Це тыя, що буде опубліковано для післяобідніх газет, принаймні для останніх випусків. Щойно ві цілком впевнені щодо нової асобіны чы вибору двох-трьох альтэрнатыўных ідентифікацій, під якими він зараз маскується, комісаре, ві маєте права оприлюднити це ім'я або ці імена пресі. Це дазволіць ранковим газетам оновити історію за допомогою нових джерело.
  
  «Колі фотографія нещасного турыста, який загубив свій пашпарт у Лондоні, надійде заўтра вранці, ві зможете оприлюднити її у вечірніх газетах, на радыё тая телебаченні, щоб паўторна оновити історію пра полювання на вбивць.
  
  «Крім таго, щойно мі отримаємо ім'я, кожен поліцейський і працівник CRS у Парижі будуць на вулиці, зупиняючи кожну душу, яка попадеться на очі, щоб перевірити їхні документи».
  
  Прэфект поліції, начальнік CRS і дырэктар PJ люта записували. Міністр відновив:
  
  «DST перевірить скурнага відомого їм прихильника ОАД за допомогою Цэнтральнага офісу записів. Зрозумів?
  
  Начальнікі ДСТ і офісу РГ енергійно кіўнулі.
  
  «Судова поліція зніме скурнага зі своїх детективів, чим бі він не займався, і передасть їх на пошуки вбивць».
  
  Макс Фэрнэ з PJ кіўнуўшы.
  
  «Щодо самога палацу, відавочна, мені знадобиться повний спіс усіх переміщень, які прэзідэнт збирається здійснити віднині, навіть якщо він сам не яе рэлізу поінформований пра додаткові запобіжні заходзь, вжиті у його інтересах. Це адзін із ціхі випадків, калі ми повинні ризикувати його гнівом заради його власних інтересів. І, звісно, я можу покластися на президентський корпус безпеки, щоб як ніколи щільніше згорнути кільце навколо прэзідэнта. Комісар Дюкре?
  
  Жан Дюкре, начальнік особистої охорони дэ Голя, схилив галаву.
  
  «Брыгада Criminelle». . .' міністр придивився поглядом да комісара Був'є, який, відавочна, має багато зі зв'язків злочинним світом. Я хачу, щоб усі мобілізовані стежили за цією людиною, ім'я тая опис. Праўда?
  
  Моріс Був'є груба кіўнуўшы. Прыватна він яе рэлізу стурбований. Свого гадзіне він бачив кілька полювань, алё ця булай гігантська. У той момант, калі Лебель назве ім'я тая нумар пашпарта, не кажучи вже пра опис, майже сто тисяч чоловіків — від сіл безпеки да кримінального світу — шукатимуть адну людину, шукаючи адну людину, шукаючи її на вулицях, у готелях, барах і рэстаранах.
  
  «Чы є якесь інше джерело інформації, яке я не помітив?» – запитав міністр.
  
  Палкоўнік Ралан швідка зірнуўшы на генерала Гібо, потім на комісара Був'є. Він закашлявся.
  
  «Завжди є Union Corse».
  
  Генерал Гібо розглядав свої нігті. Був'є дивився кинджали. Більшість інших виглядали збентеженими. Union Corse, братэрства корсиканців, нащадків братів Аяча, синів вендети, було і залишається найбільшим організованим злочинним сіндыкатам у Франції. Смуроду вже керували Марсэлем і більшою частиною південного узбережжя. Деякі експерти вважали їх старэйшымі і небезпечнішими за мафію. Ніколи не емігрувавши, як мафія, да Амерыкі на початку цього століття, смуроду уникали розголосу, який в е таго гадзіне зробив мафію загальноприйнятим словам.
  
  Ужо двічі голлізм аб єднувався з Саюзам, і обидва рази уважав це цінним, алё збентеженим. Бо Саюз завжди вимагав відкату, зазвичай у вигляді паслабленняў поліцейського нагляднасці за їхнім злочинним рекетом. Саюз допоміг саюзнікам вторгнутися на південь Франції у серпні 1944 року і в е ціхі пір володів Марсэлем і Тулоном. Він знову допоміг у боротьбі проти алжирських поселенців і ОАД після квітня 1961 року, і для цього поширив свої щупальця далёка на північ і ў Парыж.
  
  Моріс Був'є, як поліцейський, ненавидів їх у нутрі, алё він ведаючы, що Служба дій Роллана актыўна використовує корсиканців.
  
  — Думаєш, вони можуть допомогти? – запитав міністр.
  
  «Якщо цей шакал такий спритний, як кажуць, — відповів Ралан, — то я вважаю, що калі хтось у Парижі може його знайти, то Саюз».
  
  «Скільки їх у Парижі?» — сумнівно запитав міністр.
  
  — Близько вісімдесяти тисяч. Дехто ў поліції, митницях, CRS, Секретній службі тая, звісно, злочинному світі. І смуроду організовані».
  
  «Використовуйте свій розсуд», — сказаў міністр.
  
  Більше пропозицій не було.
  
  «Ну, вось і ўсё. Коміссаре Лебель, усё, шчо мі хочемо від вас зараз, це одне ім'я, адзін опис, адна фотографія. Після цього я даю цьому Шакалу шість часоў волі».
  
  — Насправді у нас є тры дні, — сказаўшы Лебель, який дивився у вікно. Його аудиторія виглядала враженою.
  
  'Як ві знаєте, що?' — запитав Макс Фэрнэ.
  
  Лебель кілька разів швідка міргнуўшы.
  
  «Я мушу вибачитися. Я яе рэлізу дуже дурним, щоб не бачити цього раніше. Ужо тиждень я яе рэлізу упевнений, що Шакал мав план і шчо він вибрав свій дзень для вбивства прэзідэнта. Колі він залишив Gap, чому він одразу не стаўшы пастарам Дженсеном? Чому він не поїхав ў Валанс і не ўзяўшы експрес да Парыжа негайно? Чому він приїхав да Франції, а потім провів тиждень, вбиваючи гадзіну?»
  
  «Ну чому?» запитав хтось.
  
  «Оскільки він вибрав свій дзень, — сказаўшы Лебель, — він знає, колі збирається вдарити. Пане комісаре Дюкре, чы є ў прэзідэнта якісь зобов'язання за межами палацу сьогодні, чы заўтра, чы ў суботу?
  
  Дюкре похитав галавою.
  
  «А шчо таке неділя, 25 серпня?» — спитав Лебель.
  
  За сталом почулося зітхання, начы вітер дме ў кукурудзі.
  
  — Звичайно, — видихнув міністр, — Дзень визволення. І найдурніше тыя, що більшість із нас були тут із ім у той дзень визволення Парыжа, 1944 рік».
  
  — Саме так, — сказаўшы Лебель. «Він, наш Шакал, трохі псіхолаг. Він знає, що є адзін дзень у році, який генерал дэ Голь проведе лише тут. Це, так бі мовити, його вялікі дзень. Це тыя, на що чекав убивця».
  
  — У такім випадку, — жваво сказаўшы міністр, — мі його дістали. Оскільки його джерело інформації зникло, немає жодного куточка Парыжа, який він міг бі сховати, жодної спільноти парыжан, яка б прийняла його, навіть мимоволі, і захистила. Він у нас є. Комісар Лебель, дайце нам ім'я цього чоловіка.
  
  Клод Лебель підвівся й пішов да дзвярэй. Решта ўставалі й готувалися йти обідати.
  
  — О, є адна річ, — гукнув міністр услід Лебелю, — звідки ві дізналися прослуховувати телефонну лінію приватної кватэры палкоўніка Сен-Клера?
  
  Лебель обернувся ў дзвярах і знизав плечима.
  
  «Я ні, — сказаўшы він, — таму вчора ввечері я прослуховував усі ваші тэлефоні. Добрага дня, панове».
  
  Таго дня аб п'ятій годині дня, сидячи за півам на терасі кафэ неподалік від Place de l'ouest Odeon, його обличчя було закрите від сонячного світла темними флянцамі, як і всі інші, Шакал зрозумів сваю ідею. Він отримав це, спостерігаючи, як двоє чоловіків прогулювалися на вулиці. Він заплаціўшы за піва, устаўшы і пішов. За сотню ярдів ўніз па вулиці він знайшов тыя, що шукав, жіночий салон краси. Він зайшов і зробив кілька пакупак.
  
  Аб шостій вечірні газеті змінили загалоўкі. Пізні випуски неслі кричущий банер угорі. Вбивця Прекрасної Баронни перебуває ў Парижі . Під ім булай фотографія баронни дэ ла Шалоньєр, ўзятая зі світської фотографії, на якій вона була п'яць років таму на вечірці ў Парижі. Це було знайдено ў архівах фотаагенцтваў, і тыя саме фота було ў усіх газетах. Аб 6.30, з примірником France-Soir під пахвою, палкоўнік Ралан увійшов да маленькага кафэ на вулиці Вашынгтон. Бармэн із темною шчакою пільны зірнуўшы на нього й кіўнуўшы на іншого чоловіка ў глибині зале.
  
  Другий підійшов і звернувся да Роллана.
  
  — Палкоўнік Ралан?
  
  Начальнік Служби дій кіўнуўшы.
  
  'Будзь ласка слідуй за мною.'
  
  Він провів шлях крізь двері ў задній частині кав'ярні да маленької вітальні на першому поверсі, ймовірно, прыватнага житла власника. Він постукав, і всередині пролунав голас: « Entrez ».
  
  Колі за ім зачинилися двері, Ралан узяв простягнуту руку чоловіка, який підвівся з крісла.
  
  — Палкоўнік Ралан? Зачарувати . Я Капу Юніон Корс. Я розумію, що ві шукаєте певного чоловіка. . .'
  
  Булай восьма година, колі суперінтендант Томас прибув із Лондана. Він звучав втомлено. Це яе рэлізу непростий дзень. Деякі консульства охоче співпрацювали, інші були надзвичайно складними.
  
  Крім жінок, негрів, азіатів і коротунів, вісім іноземних туристів-чоловіків втратили свої паспорти ў Лондоні за попередні п'ятдесят днів, сказаўшы він. Ретельно й лаконічно він перерахував їх усіх із зазначенням імен, номерів паспортів і описів.
  
  «А тепер почнемо відраховувати ціхі, каго не може бути», — запропонував він Лебелю. «Троє втратили свої паспорти ў періоди, калі ми знаємо, що Шакал, псевдонім Дагган, не яе рэлізу ў Лондоні. Мі також перевіряли бронювання авіакомпаній і продажаў квитків аж да 1 липня. Здається, 18 липня він сів вечірнім рэйсам да Капенгагена. За словамі BEA, він купіўшы квіток у їхній касі ў Брюсселі, заплативши готівкою, і полетів назад да па-ангельску: ії ввечері 6 серпня».
  
  «Так, це перевірено», — сказаўшы Лебель. «Мі виявили, що частина цієї подорожі з Лондана була праведзена ў Парижі. З 22 липня да 31 липня.
  
  — Ну, — сказаўшы Томас, і його голас тріскотів на лондонській лінії, — тры паспорти прапусцілі, поки його тут не було. Ми можемо їх порахувати, так?
  
  — Правільна, — сказаўшы Лебель.
  
  — З решти п'яці адзін надзвичайно високий — шість футів шість дюймів, тобто вашою мовою панад два метри. Крім таго, він італієць, а це означає, що його зріст на форзаці його пашпарта вказано ў метрах і сантыметрах, що відразу зрозуміє французький митник, який помітить різницю, якщо тільки Шакал не хадзіць на хадулях.
  
  «Згоден, людина має бути велетнем. Перелічити його. А що з іншими чотирма?» — спитав Лебель.
  
  — Ну, адзін надзвичайно товстий, двісті сорак два фунти, тобто більше ста кілограмів. Шакал мав бі бути настільки підбитим, шчо він ледве міг ходзіць».
  
  «Не враховуйте його, — сказаўшы Лебель, — хто шчэ?»
  
  «Інший занадто старий. Має відповідний зріст, алё за сімдесят. Шакал наўрад чы міг бі виглядати такім старым, калі б його обличчям не попрацював справжній експерт із тэатральнага грыму.
  
  — Не вважай і його, — сказаўшы Лебель. «А як щодо останніх двох?»
  
  — Адзін норвежець, інший — американець, — сказаўшы Томас. «Обидва відповідають вимогам. Високий, шыракаплечы, років від двадцяти да п'ятдесяти. Є дві речі, які перешкоджають таго, щоб норвежець яе рэлізу вашою людиною. З аднаго боку, він бландын; Я не думаю, що Шакал після таго, як його викриють як Дагана, не павернецца да свого власного фарбування волосся, чы не так? Він яе рэлізу бі дуже падобны на Дагана. Інша річ, норвежець доповів своєму консулу, шчо він впевнений, що його пашпарт вислизнув з його кишені, колі він зваліўшыся повністю одягненим у Серпентину під гадзіну катання на човні з подругою. Він клянеться, що пашпарт яе рэлізу у нього ў нагрудній кишені, колі він впав, і його не було праз п'ятнадцять хвилин, колі він виліз. З іншого баку, американець зробив заявление під присягою поліції Лондонського аеропорту пра тыя, що його ручку з пашпартам у ній викрали, колі він дивився ў інший бік у галаўнога холі будівлі аеропорту. Що ці думаєш?'
  
  — Надішліть мені, — сказаўшы Лебель, — усі подробиці пра американця Марті Шульберга. Я отримаю його фотографію з пашпартнага стала ў Вашингтоні. І шчэ раз дякую за всі ваші зусилля».
  
  Таго вечора аб десятій булай аднаго зустріч у міністерстві. Це яе рэлізу найкоротший досі. Вже за гадзіну да скурнага відділу апарату держбезпеки надійшли мімеографовані копії даних розшукуваного за вбивство Марті Шульберга. Фотографію чекали да ранку, да перших випусків вечірніх газет, які малі з'елі явитися на вулицях аб десятій ранку.
  
  Міністр підвівся.
  
  «Панове, калі мі вперше зустрілися, мі погодилися на пропозицію комісара Був'є пра тыя, що ідентифікація вбивці, відомого як Шакал, булай ў асноўным завданням чистої детективної роботи. Озираючись таму, я б не погодився з такім діагнозом. Нам пощастило, що останні дзесяць днів мі користувалися послугами комісара Лебеля. Незважаючи на тыя, що вбивця тричі змінив асобу, з Калтропа на Дагана, Дагана на Дженсен, і Дженсен на Шульберга, і незважаючи на постійний витік інформації з цієї кімнати, йому вдалося як ідентифікувати, так і, у межах цього міста, вистежити нашу людину. Ми повинні йому подякувати». Він схилив галаву да Лебеля, який виглядав зніяковілим.
  
  «Аднак відтепер це завдання має покластися на нас усіх. У нас є ім'я, характарыстыка, нумар пашпарта, національність. За кілька часоў мі отримаємо фотографію. Я впевнений, що з тими сіламі, які є у вашому розпорядженні, протяг кількох часоў після цього мі матимемо сваю людину. Ужо кожен поліцейський у Парижі, кожен співробітник CRS, кожен дэтэктыў отримав свій брифінг. Да ранку або найпізніше заўтра опівдні цій людині не буде дэ сховатися.
  
  — А тепер дозвольте шчэ раз привітати вас, комісаре Лебель, і скинути з вашых плячэй тягар і тягар цього розслідування. Нам не знадобиться ваша безцінна допомога найближчими годинами. Ваша завдання виконано, і дабро виконано. Дякую тобі.'
  
  Він терпляче чекав. Лебель кілька разів швідка міргнуўшы і підвівся зі свого місця. Він похитав галавою перад зборами могутніх людзей, які керували тисячами підлеглих і мільйонами франків. Смуроду посміхнулися йому у відповідь. Він повернувся і вийшов з кімнати.
  
  Уперше за дзесяць днів комісар Клод Лебель пішов додому спати. Колі він павярнуўшы ключ у замку й улавіўшы першы пронизливий докір дружини, годинник прабіўшы північ, і було 23 серпня.
  
  РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
  
  Шакал зайшов да бара за гадзіну да півночі. Було цёмна, і кілька секунд він ледь міг розрізнити форму кімнати. Па лівій стіні тягнувся довгий бар із освітленим побач дзеркал і пляшок за ім. Бармэн витріщився на нього, колі двері зачинилися, з неприхованою цікавістю.
  
  Кімната булай довга й звужувалась да бара, а на правій стіні стаялі маленькі столікі. У дальньому кінці кімната розширювалася да салона, і тут були більші стала, за якими маглі сидіти чацвёра або шасцёра. Шэраг барних стільців стояв біля барної стійки. Більшість стільців і табуретів були зайняті звичною клієнтурою ночі.
  
  Розмова зупинилася за найближчими да дзвярэй столікамі, поки клієнти розглядали його, і тиша поширилася ў кімнаті, колі інші лавілі паглядзі своїх супутників і обернулися, щоб вивчити високу спортивну постать біля дзвярэй. Кілька разів перешіпотались і пару разоў захихотіли. Він помітив запасний барний стілець у дальньому кінці й пройшов між сталамі праворуч і барною стійкою ліворуч, щоб дістатися да нього. Він сів на барний стілець. Позаду він улавіўшы швидкий шепіт.
  
  « О, бачте, як! Ці м'язи, любий, я з глузду з'елі їду».
  
  Бармэн прослизнув па довжині бара, щоб нагоды навпроти нього й краще роздивитися. Кармінові губи розтяглися ў кокетливій усмішці.
  
  « Бонсуар». . . месьє . Ззаду пролунав хор хихикань, більшість з іх зловмисне.
  
  «Доннез-мой ун Скотч».
  
  Бармэн ў захваті вальсував. Чоловік, чоловік, чоловік. О, сьогодні ввечері малая бути така зварка. Він бачив, як « petites folles » на дальній стороні калідоры точать кігті. Більшість чекали на свої звичайні «бачі», алё деякі були без каці тая з'елі явилися за специфікацією. Цей новий хлопець, падумаўшы він, збирався створити абсолютну сенсацію.
  
  Клієнт, що стояв паруч із Шакалом, обернувся да нього й дивився з неприхованою цікавістю. Волосся було металево-залацістага кольору, ретельно доглянуте да чола серією загострених шипів, як молодий грецький бог на стародавньому фризі. На цьому подібність закінчилася. Очі були накриті тушшю, губи ніжно-коралового кольору, щоки присипані пудрою. Алё макіяж не міг приховати втомлених зморшок старіючого дегенерата, а туш — сухіх голодних вачэй.
  
  ' Ві запрошуєте? — Голас яе рэлізу дівочим шепелявим.
  
  Шакал повільно похитав галавою. Драг знизав плечима й повернувся да свого супутника. Смуроду продовжували розмову пошепки й піск удаваного жаху. Шакал зняв сваю вітрівку, і колі він потягнувся да свого напаю, запропонованого бармэнам, м'язи на плячах і спині захрипилися під футболкою.
  
  Бармэн яе рэлізу ў захваті. "Гетэра"? Ні, він не міг бути, його б тут не було. І не батч, який шукає бабусь, або чому він зневажливо поставився да бідолашної маленької Корін, колі вунь, кажа, папрасіла випити. Він вінаваты бути. . . як глыбінную змястоўнасць адчуваецца! Красивий молодий буч шукає стару каралеву, щоб забрати його додому. Як весела будзе сьогодні ввечері.
  
  Бутчі почали приходити трохі перад північчю, сидячи позаду, оглядаючи натовп, гадзіну від гадзіне манячи бармэна для розмови пошепки. Бармэн повертався да бара й сигналив одній із «дівчат».
  
  — Месьє П'єр хоче поговорити з вамі, любий. Намагайтеся виглядати якнайкраще, і, дзеля Бога, не плачте, як минулого разу».
  
  Шакал зробив свій слід незабаром після півночі. Двоє чоловіків позаду кілька хвилин дивилися на нього. Смуроду сиділи за різними столікамі і гадзіну від гадзіне кідалі адзін на аднаго злобні паглядзі. Обидва були у пізньому середньому віці; адзін яе рэлізу товстий, з крихітними очима, уткненими ў огрядні повіки, і булачкамі на потилиці, що перепадали на комір. Він виглядав огидно й па-свинячому. Інший яе рэлізу струнким, елегантним, із шиєю грыфа тая лисиною, на якій було ретельно приклеєне кілька пасам волосся. На ньому яе рэлізу глыбінную змястоўнасць адчуваецца пошитий касцюм із вузькими штанамі тая піджак, на рукавах якого було мережива на абшэўках. На горлі яе рэлізу майстерно зав'язаний шовковий хустку. Щось пов'язане зі світом мистецтва, моди чы зачіски, падумаўшы Шакал.
  
  Товстий поманив бармэна й прошепотів йому на вухо. У вузькі штани бармэна прослизнула вялікая запіска. Він повернувся праз підлогу бара.
  
  «Месьє цікавиться, чы не хотіли б ві приєднатися да нього за келихом шампанського», — прошепотів бармэн і хітра поглянув на нього.
  
  Шакал паставіўшы віскі.
  
  «Скажіть месьє, — сказаўшы він чітко, щоб браткі навколо бара маглі почути, — шчо він мене не приваблює».
  
  Почулися жахливі зітхання, і кілька худих, як ножі, молодих людзей зісковзнули зі своїх барних стільців, щоб підійти ближче, щоб не пропустити жодного словы. Очі бармэна розплющилися від жаху.
  
  — Він пропонує тобі шампанське, любий. Мі його знаємо, він абсалютна завантажений. Ві зробили ўдар».
  
  На відповідь Шакал зісковзнув зі свого барнага стільця, узяўшы бутэлечку віскі й поплентався да іншої старої королеви.
  
  «Ві дозволите мені сидіти тут?» запитав він. «Адзін мене бентежить».
  
  Артыст ледь не знепритомнів від задоволення. Праз кілька хвилин товстун, усе шчэ сердитий від образи, вийшов з бара, а його суперник, байдуже поклавши сваю кістляву стару руку на руку маладога американця за його столікам, розповів своєму новоспеченому другові, які неймовірно шокуючі манери людзі малі.
  
  Шакал і його супровід пакінулі бар після першої години. Кілька хвилин таго дзівакоў, якого звалі Жуль Бернар, запитав Шакала, дэ він зупинився. З демонстрацією сорому Шакал зізнався, що йому ніде зупинитися, і шчо він розорений, як студэнт, якому пощастило. Щодо Бернарда, то він ледзьве вірив у своє шчасце. Випадково, сказаўшы він своєму маладому другові, у нього булай гарна кватэра, дуже гарно оздоблена і досить ціхая. Він жывы сам, його ніхто ніколи не турбував і ніколи не мав нічога спільного з сусідами па кварталу, тому що раніше смуроду були страшенно, страшенно грубі. Він яе рэлізу бі радый, якби молодий Мартін залишився з ім, поки він буде ў Парижі. З шчэ адным паказам, цього разу великої вдячності, Шакал погодився. Незадовго да таго, як смуроду вийшли з бара, він прослизнув да туалета (яе рэлізу лише адзін) і з'елі явився праз кілька хвилин із густа намазаними тушшю очима, пудрою на щоках і помадою на вуснах. Бернард виглядав дуже засмученим, алё приховував це, поки смуроду були шчэ ў барі.
  
  Надворі на тротуарі він запротестував: «Ти мені не подобається у цьому». Це робить вас падобнымі на всіх ціхі мерзенних братків там. Ці дуже гарний хлопець. Вам не потрібні всі ці речі».
  
  «Вибач, Джулс, я думаў, що це покращить тобі справи. Я ўсё витру, калі ми повернемося додому».
  
  Трохі заспокоївшись, Бернард повів да своєї некаторы час. Він погодився підвезти свого новага сябра спершу да вакзала Аустерліц, щоб забрати його сумкі, а потім поїхати додому. На першому перехресті на дарогу вийшов міліціонер і зупинив їх. Калі галава поліцейського опустилася да вікна з боку водія, Шакал увімкнув внутрішнє світло. Поліцейський хвилину дивився, а потім його обличчя відсунулося з виразом відрази.
  
  — Алез , — без зайвих слів пакараўшы він. Калі машына покотилася, він пробурмотів: « Продажі на нагах ».
  
  Булай шчэ адна зупинка, перад вакзалам, і міліціонер папрасіўшы документи. Шакал звабливо захихікав.
  
  «Це ўсё, що ці хочеш?» — хітра запитав він.
  
  «Гинь», — сказаўшы поліцейський і пішов.
  
  — Не дратуйте їх так, — запротестував Бернард sotto voce . «Ві нас заарештуєте».
  
  Шакал вийняв свої дві валізи з камери схову без більш ніж огидного погляду відповідального клерка й поклав їх у кузаў Бернардової некаторы час.
  
  Па дорозі да кватэры Бернарда булай шчэ адна зупинка. Цього разу це зробили двоє співробітників CRS, адзін сяржант, а інший рядовий, які помітили їх на перехресті за кілька сотень метрів від місця пражывання Бернарда. Рядовий підійшов да пасажирських дзвярэй і втупився ў обличчя Шакала. Тоді він відсахнувся.
  
  'Божа мій. Кудзі ві збираєтеся?» — гаркнув він.
  
  Шакал насупився.
  
  «Як ці думаєш, качечко?»
  
  Чоловік CRS з огидою скрывіў обличчя.
  
  Мене нудить від вас, кляті, дурниці. Рухайся.'
  
  «Вам слід було попросити показати їхні документи, що посвідчують асобу», — сказаўшы сяржант радавому, колі задні ліхтарі некаторы час Бернарда зникли на вулиці.
  
  «О, давай, сяржант, — запротестував рядовий, — мі шукаємо хлопця, який накруціўшы дупу баронесі й ув'язнив її, а не парачку шалених бабусь».
  
  Бернард і Шакал були у квартирі аб другій годині. Шакал наполягав на таго, щоб правесці ніч на дивані ў студії ў вітальні, і Бернард придушив його заперечення, хоча й зазирнув крізь двері спальні, поки молодий американець роздягався. Відавочна, спокусити м'язистого студэнта з Нью-Ёрка малая бути тонкая, алё захоплююча гонитва.
  
  Вночі Шакал перевірив халадзільнік на гарно облаштованій і жіночно прикрашеній кухні і вирішив, що їжі вистачить на тры дні одній людині, а не на двох. Вранці Бернард хотів піти за свіжим малаком, алё Шакал затримав його, наполягаючи, шчо він віддає перевагу консервованому малаку ў каві. Тож смуроду правялі ранак удома, розмовляючи. Шакал наполягав на таго, щоб подивитися опівдні телевізійні навіну.
  
  Першы пункт стосувався полювання на вбивцю мадам ле барон дэ ля Шалоньєр сорак вісім часоў таго. Жуль Бернар скрикнув від жаху.
  
  «Ой, я терпіти не можу насильство», — сказаўшы він.
  
  Наступної секунди на екрані з'елі явилося обличчя: гарне моладзі обличчя з каштановим волоссям і флянцамі ў щільній оправі, яке, як сказаўшы дыктар, належало вбивці, американському студэнту на ім'я Марті Шульберг. Чы хтось бачив бі цього чоловіка чы ведаючы бі щось пра це? . .
  
  Бернард, який сидів на дивані, обернувся й подивився уверх. Останнє, шчо він падумаўшы, це тыя, що дыктар яе рэлізу не правий, оскільки він сказаўшы, що очі Шульберга були блакитними; алё очі, що дивилися на нього з-за сталевих пальців, що стискали його горла, були сірі. . .
  
  Праз кілька хвилин двері шафі для одягу зачинилися перад витріщеним викривленим обличчям Жуля Бернара з нахиленим волоссям і висунутим язиком. Шакал дістав зі стелажа ў вітальні часопіс і влаштувався чекати два дні.
  
  Протяг цих двох днів Парыж обшукували, як ніколи раніше. Кожен готель, від найрозумнішого і найдорожчого да найохайнішого публічного будинку, яе рэлізу відвіданий і перевірений спіс гасцей; кожен пансіонат, квартирний будинок, гуртожиток і гуртожиток були обшукані. Бары, ресторани, нічні клуби, кабарэ тая кафэ переслідували людзі ў цивільному, які показували фотографію розшукуваного офіціантам, бармэнам і вишибалам. Будинки чы кватэры скурнага відомого симпатика ОАД були обшукані тая перевернуті. Більше сімдесяти молодих чоловіків, побіжно падобных на вбивцю, було дастаўлена на допит, а пізніше їх відпустили зі звичайними вибаченнями, навіть таго, що всі смуроду були іноземцями, а з іноземцями потрібно поводитися ввічливіше, ніж з корінними жыхарамі.
  
  Сотні тисяч на вулицях, у таксі тая аўтобусах зупиняли, а їхні документи перевіряли. Блокпости з'елі явилися на всіх асноўных кропках під'їзду да Парыжа, а пізно вночі калыскі кілька разів натрапляли на проміжок у мілю чы дві.
  
  У підземному світі корсиканці працювали, мовчки пробираючись сярэд притулків сутенерів, повій, шахраїв, кишенькових злодіїв, хуліганів, злодіїв і шахраїв, попереджаючи, що будзь-хто, хто приховає інформацію, накличе на сабе гнів Саюзу з усім, що це може спричинити за сабою.
  
  На сторожі стаялі сотні тисяч дзяржаўнай службовців, на різних посадах від старэйшых детективів да солдатів і жандармів. Приблизно п'ятдесят тисяч представників злочинного світу тая його маргінальних галузей перевіряли повз людзей. Ціхі, хто заробляє на життя за рахунок туристичної індустрії завалачы і вночі, було пакарана тримати очі відкритими. Студентські кафэ, бары тая розмовні клуби, соціальні група тая профспілки були заполонені дэтэктывамі маладога вигляду. Було відвідано тая попереджено агенцтва, що спеціалізуються на розміщенні іноземних студентів за обміном у французыных родинах.
  
  Це було ввечері 24 серпня, колі комісара Клода Лебеля, який провів суботній дзень, розбираючись у своєму садзе ў кардигані тая латаних штанях, викликали па тэлефоне, щоб доповісти міністру ў його особистому кабінеті. Аб шостій за ім приїхала машына.
  
  Побачивши міністра, він яе рэлізу здивований. Динамічний начальнік усього апарату внутрішньої безпеки Франції виглядав втомленим і напруженим. За ці сорак вісім часоў він ніби подорослішав, а навколо його вачэй були смуги безсоння. Він жэстам вказав Лебелю на стілець навпроти свого стала, а сам сів у крісло, що обертається, у якому йому подобалося крутитися з вікна, з якого відкривався від на площу Бава, назад да стала. Цього разу він не дивився у вікно.
  
  «Мі не можемо його знайти», — коратка сказаўшы він. «Він знік, проста знік з лиця землі. Людзі ОАД, як мі переконані, проста не знають, дэ він знаходиться, не більше ніж мі. Підземний світ не бачив і не адчу пра нього. Юніон Корс вважає, що він не може бути ў місті.
  
  Він замовк і зітхнув, споглядаючи на маленькага дэтэктыва, який сидів навпроти стала, який кілька разів міргнуўшы, алё нічога не сказаўшы.
  
  «Я не думаю, шчо мі взагалі здогадувалися, що це за людина, яку ві переслідували останні два тижні. Що ці думаєш?'
  
  — Він десь тут, — сказаўшы Лебель. «Які плани на заўтра?»
  
  Міністр виглядав так, начы відчував фізичний біль.
  
  «Прэзідэнт нічога не змінить і не дазволіць змінити свій запланований маршрут. Я розмовляв з ім сьогодні вранці. Йому було неприємно. Тож заўтра залишається такім жа, як опубліковано. Він паўторна спаліць Вічний вагонь під Тріумфальною аркою аб десятій. Вялікая меса ў Нотр-Дамі пра одинадцятій. Прыватна медитація у храмі мучеників апору ў Монвалерієні аб 12.30, потім повернення да палацу на обід і сієста. Адна церемонія пополудні, вручення Medailles de la Liberation групі з дзесяці ветеранів руху Апору, чиї заслугі перад Апорам були визнані досить пізно.
  
  — Це аб четвертій годині на площі перад вакзалам Монпарнас. Місце вибрав сам. Як відомо, вже розпочато робату над падмуркам для нової станції, яка буде розташована за п'ятсот метрів від нинішнього місця. Там, дэ зараз розташовані будівлі вакзала, має нагоды офісний і гандлёвы раён. Калі будівництво піде за планам, то це може бути останній Дзень визволення, колі старий фасад вакзала залишиться недоторканим».
  
  «А як щодо кантролі над натовпом?» — спитав Лебель.
  
  «Ну, мі всі над цім працювали. На кожній церемонії слід стримувати натовп більше, ніж будзь-колі раніше. За кілька часоў да кожної церемонії піднімаються сталеві загородження, потім територія всередині загороджувального кільця обстежується зверху ўніз, включаючи каналізацію. Кожен будинок і кватэру підлягають обшуку. Перад кожною церемонією тая під гадзіну неї на скурнаму найближчому даху будуць спостерігачі зі зброєю, які оглядатимуть протилежні дахі тая вікна. Праз вялікі кур'єри ніхто не праходзіць, крім офіційних осіб і ціха, хто бере доля ў церемоніях.
  
  «Цього разу мі доклали чимало надзвичайних зусиль. Навіть карнизи Нотр-Даму, всередині тая зовні, будуць проникнуті поліцейськими, прама на даху тая серада шпилів. Усіх священиків, які беруть доля ў Месі, обшукуватимуть на прадмет прихованої зброї, а також служителів і хористів. Навіть поліція тая CRS видають спеціальні бэйджыкі на лацкані заўтра вранці на світанку, калі він спробує маскуватися під охоронця.
  
  «Мі витратили останні двадцять чотири години, таємно вставляючи куленепробивні вікна ў Citroen, у якому їздитиме прэзідэнт. Да речі, не вдихніть цього словы; навіть прэзідэнт не вінаваты шляхты. Він яе рэлізу бі розлючений. Марру повезе його, як завжди, і йому пакарана пришвидшити тэмп швидше, ніж зазвичай, на випадок, калі наш сябар спробує зробити швидкий постріл у машині. Дюкре скликав загін асабліва скронь офіцерів і чиновників, щоб спробувати підстрахувати генерала непомітно.
  
  Крім таго, обшукуватимуть усіх, хто підійде да нього на ближче двісті метрів, без винятку. Це створить хаос у дипломатичному корпусі, а прес погрожує повстанням. Усі прес-перепустки тая дипломатичні перепустки будуць раптово змінені заўтра на світанку на випадок, калі Шакал спробує проскочити як адзін із іх. Відавочна, будзь-каго, хто має пакунок або якийсь довгастий прадмет, відразу ж помітять. Ну, у вас є ідеї?»
  
  Лебель на мить замислився, стискаючи рукі між колінами, як шкаляр, який намагається пояснити сабе своєму дырэктару. Па правді кажучи, він уважав, що деякі дії П'ятої республіки були надто сильними для поліцейського, який почав на місці і провів своє життя, ловлячи злочинців, тримаючи очі розплющеними трохі ширше, ніж будзь-хто інший.
  
  — Я не думаю, — сказаўшы він нарешті, — шчо він ризикне бути вбитим. Він найманець, вбиває за гроші. Він хоче втекти і витратити свої гроші. І він розробив свій план заздалегідь, під гадзіну своєї розвідки сюды ў останні вісім днів липня. Якби він сумнівався чы ў успіху операції, чы ў своїх шанцах втекти, він бі павярнуўшы назад раніше.
  
  — Отже, у нього має бути щось у рукаві. Він міг собі придумати, що аднаго дня ў році, у Дзень визволення, гордість генерала дэ Голя забороняла йому залишатися вдома, хоч бі яка особиста небезпека це загрожувало. Ймовірно, він міг припустити, що запобіжні заходзь, асабліва після таго, як його присутність буде виявлено, будуць такімі ж інтенсивними, як ві описуєте, мосьє ле Міністре. І ўсё ж він не повернувся».
  
  Лебель підвівся і, незважаючи на порушення пратаколе, почав ходзіць туди-сюды кімнатою.
  
  «Він не повернувся. І він не павернецца. чому Таго шчо він думає, що зможе це зробити і втекти. Таму він, мабуть, надумав якусь ідею, пра яку ніхто інший ніколи не думаў. Це має бути бомба, що запускається дистанційним керуванням, або гвинтівка. Алё бомбу цілком маглі виявити, і це ўсе зруйнувало. Отже, це рушниця. Таму йому довелося ў'явіць їхати да Франції на автомобілі. Пістолет яе рэлізу ў машині, ймовірно, приварений да шасі або всередині панэляў».
  
  «Алё він не може дістати пістолет біля Дэ Голя!» — вигукнув міністр. «Ніхто не може підійти да нього, крім кількох, і їх обшукують. Як він може потрапити всередину кола загороджень від натовпу?»
  
  Лебель припинив крокувати й повернувся да міністра. Він знизав плечима.
  
  'Не ведаю. Алё він думає, що може, і він шчэ не зазнав невдачі, незважаючи на тыя, що йому не пощастило, а трохі вдало. Незважаючи на тыя, що його зрадили тая стежили двоє найкращих поліцейських у світі, він тут. Зі зброєю, у хованці, можливо, шчэ з іншим обличчям і посвідченням асобіны. Одне можна сказати напеўна, міністре. Дэ б він не яе рэлізу, він вінаваты вийти заўтра. Колі він це робить, його повинні помітити такім, яким він є. І це зводиться да аднаго — старога дэтэктыўнага прислів'я пра тыя, як тримати очі відкритими.
  
  «Я більше нічога не можу запропонувати щодо заходів безпеки, міністре. Смуроду здаються ідеальними, справді приголомшливими. Тож можу я проста побродити кожною з церемоній і подивитися, чы зможу я його помітити? Це єдине, що залишилося зробити».
  
  Міністр яе рэлізу розчарований. Він сподівався на якийсь спалах натхнення, якесь блискуче відкриття від дэтэктыва, якого Був'є два тижні таго апісаўшы як найкращого у Франції. І чоловік запропонував йому тримати очі відкритими. Міністр підвівся.
  
  — Звичайно, — холадна сказаўшы він. «Будзь ласка, зробіть саме це, мосьє ле комісаре».
  
  Пізніше таго вечора Шакал виклав свої приготування ў спальні Жуля Бернара. На ліжку ляжала пара потертих чорних черевиків, сірі вовняні шкарпетки, штани тая кашуля з відкритим горлам, довга військова шынель з адным побач агітаційних стрічок і чорний бярэ французького ветэрана війни Андрэ Мартэна. Він підкинув фальшиві папери, підроблені ў Брюсселі, які надали власнику одягу його нову ідентичність.
  
  Паруч із імі він поклав легку стрічкову обв'язку, виготовлену ім ў Лондоні, і п'яць сталевих трубак, падобных на алюмінієві, у яких містилися прыклад, казенна частина, ствол, глушник і телескопічний приціл його рушниці. Біля іх ляжала чорная гумова шпілька, у яку були запхані п'яць розривних куль.
  
  Він вийняв дві кулі з гуми й плоскогубцями з скрыні з інструментами під кухонною раковиною обережно відірвав від іх насі. Зсередини скурнага він висунув маленькі кордитовий олівець, що містився ў іх. Він зберіг їх; гільзи від тепер непотрібних патронів він викинув у зольніка. У нього залишилося шчэ тры кулі, і цих вистачить.
  
  Він не голився два дні, і його підборіддя вкрила лёгкая золотава шчацінне. Це він бі пагана поголив брытваю, яку купіўшы після прибуття да Парыжа. Також на поличці у ванній кімнаті ляжалі флакони з лосьйоном після гоління, який насправді містив відтінок сівога волосся, який він каліся ўжо використовував для пастара Дженсен, і розчинник. Він ўжо змив каштанава-коричневий відтінок Марті Шульберга і, сидячи перад дзеркалом у ванній кімнаті, стрыг своє світле волосся усе коротше й коротше, докі пучкі не стирчали з маківки неохайною стрижкою.
  
  Він востаннє перевірив, чы всі приготування да ранку ў парадку, потім приготував собі амлет, улаштувався перад телевізором і дивився вар'яты єте, поки не настав гадзіну спати.
  
  Неділя, 25 серпня 1963 року, булай страшенно спекотною. Це яе рэлізу розпал літньої спеки, як тільки рік і тры дні таму, калі підполковник Жан-Марі Бастьєн-Тірі тая його людзі намагалися застрелити Шарля дэ Голя на кільцевій розв'язці ў Петі-Кламарі. Хоча жоден із змовників таго вечора 1962 року не усвідомлював цього, їхні дії започаткували ланцюг подій, які малі завершитися раз і назавжди завалачы літньої неділі, яка зараз спалахнула на свята ў місті.
  
  Але калі Парыж яе рэлізу ў відпустці, щоб відсвяткувати своє власне визволення від німців дев'ятнадцять років таго, серед іх було сімдесят п'яць тисяч, які потіли ў блакитних блузках і касцюмах-двійках, намагаючись зберегти парадак. Оголошені захопленими шпальтами преси, урочистості з нагоди дня визволення були масовими. Аднак більшість із ціхі, хто прийшов, майже не бачили глави дзяржавы, колі він пробирався крізь суцільні фалангі охоронців і поліцейських, щоб правесці церемонію вшанування.
  
  Крім того, що вони були зачыненыя від публіки когортою офіцерів і дзяржаўнай службовців, які, хоч і були раді запрошенню бути присутніми, не помітили, що їхньою спільною характеристикою яе рэлізу їхній зріст і що кожен у своєму шляху служив як людина. шчыт для прэзідэнта, генерал дэ Голь також яе рэлізу оточений усіма чотирма його охоронцями.
  
  На шчасце, його короткозорість, підкреслена відмовою носити окуляри на публіці, не дозволила йому помітити, що за кожним ліктем і з обох боків стаяць величезні тіла Роджэра Тесьє, Поля Коміті, Раймонда Сасіа тая Анрі слановай Жудера.
  
  Смуроду були відомі пресі як «горили», і багата хто уважав, що це проста данина їхній зовнішності. Насправді булай практычная прычына їхньої манери ходзіць. Кожен чоловік яе рэлізу експертом у боротьбі з усіма формамі, з потужними м'язами грудзей і плячэй. З напруженими м'язами спіна витягнула рукі з боків так, щоб вони відводилися від тіла. Щоб додати да цього, кожен чоловік ніс свій улюблений аўтамат під лівою пахвою, підкреслюючи поставу горили. Смуроду йшли з напіврозкритими рукамі, готові витягти рушницю з кобури й почати стріляти пры першому ж натяку на біду.
  
  Але не було жодного. Церемонія біля Тріумфальної аркі відбулася дакладна так, як було заплановано, а вздовж вялікага амфітеатру дахів, що виходять на площу Етуаль, сотні чоловіків із біноклями тая рушницями присіли за трубамі димарів, спостерігаючи тая охороняючи. Колі президентський картэж нарешті пронісся Єлисейськими палямі да Нотр-Даму, усі зітхнули з полегшенням і знову почали спускатися.
  
  У соборі було так само. Кардынал Архієпископ Парыжа виконував службу ў оточенні прелатів і духавенства, за всіма спостерігали, як смуроду одягалися. На органному горищі сиділи двоє чоловіків із рушницями (навіть архієпископ не ведаючы, що вони там) і спостерігали за цім, хто збирався ўнізе. Міліція булай моцна прасякнута поліцейськими ў цивільному, які не ставали на коліна і не закривали вачэй, алё молилися так само ревно, як і решта молитви старога поліцейського: «Будзь ласка, любий Госпадзе, не поки я на службі».
  
  Зовні кілька перехожих, навіть якщо вони знаходилися за двісті метрів від дзвярэй сабору, були штовхалися гэць, калі смуроду полізли під свої курткі. Адзін чухав пахву, другий йшов за партсыгарам.
  
  І ўсё адно нічога не стала. Не було ні тріску рушниці з даху, ні приглушеного хруску бомбаў. Поліцейські навіть сканували адзін аднаго, щоб у їхніх колег яе рэлізу неодмінний жэтон, виданий таго самага ранку, щоб Шакал не зміг його скопіювати і не видатися під поліцейського. Аднаго працівника CRS, який загубив свій бейдж, затримали на місці тая поштовхнули да фургона, який чекав. У нього забралі карабін-аўтамат і лише ввечері його відпустили. Ужо тоді знадобилося двадцять його колег, які особисто впізнали чоловіка і поручилися за нього, щоб переконати поліцію, шчо він той, за каго сябе видає.
  
  У Монвалер'єні атмасфера булай напруженою, хоча якщо прэзідэнт це й помітив, то не падаўшы жодного знаку. У цьому робітничому передмісті охоронці розрахували, що, перебуваючи ў оссуарії, генерал буде ў безпеці. Алё поки його машына проїжджала вузькими вуличками, що наближалися да ў'явіць язниці, гальмуючи на паваротах, убивця міг зробити свій намах.
  
  Насправді ў той момант Шакал яе рэлізу деінде.
  
  П'єр Вальремі набрид. Йому було горача, блузка прыліпала да спини, ремінь аўтаматнага карабіна натирав плячы крізь промоклий матеріал, він відчував спрагу, і яе рэлізу якраз обід, який він ведаючы, що прапусціць. Він почав шкодувати, що взагалі приєднався да CRS.
  
  Усе було дуже добре, колі його звільнили з фабричної роботи ў Руані, і клерк на Біржі праці вказав на плакат на стіні із зображенням сяючого маладога чоловіка ў уніформі CRS, який розповідав світові, що у нього булай робата з майбутнім і перспектывамі цікавого життя. Уніформа на знімку виглядала так, ніби її пашыў сам Баленсіага. Тож Валремі залучився.
  
  Ніхто не згадував пра життя ў казармі, схожій на ў'явіць язницю, якою вона була каліся. Ані муштра, ані нічні вправи, ані свербляча саржева блуза, ані години очікування на розі вулиць у лютому морозі чы спекотній жарі Вялікага арешту, який так і не відбувся. Папери ў людзей завжди були ў парадку, їхні місії неминуче приземлені й нешкідливі, і цього було достатньо, щоб будзь-каго випити.
  
  А тепер Парыж, пярша у його житті поїздка з Руана. Він думаў, що може побачити Місто Вогнів. Ніякої надії, не з сяржантам Барбіше, який керує кашарай. Проста більше таго самага. «Бачи цей вялікі єр від натовпу, Валремі. Ну, стійте біля нього, спостерігайте за ім, дивіться, щоб він не рухався, і не прапускайце нікого праз нього, якщо вони не мучацца дазволь, розумієте? У цябе, хлопче, відповідальна робата.
  
  Дійсно відповідально! Майте на увазі, смуроду трохі збожеволіли ў цей Дзень визволення Парыжа, залучивши тисячі людзей із провінції, щоб доповнити паризькі війська. Минулої ночі у його складі були чоловіки з дзесяці різних міст, і паризькі людзі подейкували, що хтось очікує, що щось станеться, інакше навіщо цей галас. Абачлівыя, абачлівыя були завжди. Ні да чого смуроду так і не дійшли.
  
  Валремі обернувся й знову подивився на Рю дэ Ренн. Вялікі єр від натовпу, який він охороняв, яе рэлізу адным із ланцюгів, що простягнулися праз вулицю від однієї будівлі да іншої, приблизно за двісті п'ятдесят метрів угору па вулиці від площі 18 червня. Фасад залізничного вакзала виходив шчэ за сотню метрів від площі, перад ёю яе рэлізу передній двір, у якому малая відбутися церемонія. Здалеку він бачив кількох чоловіків у передньому дворі, які розмічали місця, дэ стоятимуть старі ветерани, офіційні асобіны тая аркестр Республіканської гвардії. Тры години да шляху. Госпадзе, невже це ніколи не закінчиться?
  
  Уздовж лінії загороджень починала збиратися пярша публіка. Деякі з іх малі фантастичне терпіння, падумаўшы він. Уявіть собі, що годинами чекаєте у таку спеку, щоб побачити натовп людзей за трыста метрів від вас і шляхты, що Дэ Голь яе рэлізу десь у центрі цього місця. Проте смуроду завжди прыходзілі, калі яе рэлізу Старий Чарлі.
  
  Колі він побачив старога, їх було близько сотні чы двох сотень, розпорошених уздовж вялікі єрів. Він шкутильгав вулицею з такім виглядом, ніби ніколи не проїде й півмилі. Чорний бярэ яе рэлізу ў плямах від поту, а довга шынель хлюпала нижче коліна. На його грудях бовтався й дзвенів шэраг медалёў. Кілька з натовпу біля шлагбаўма кідалі на нього паглядзі, повні жалю.
  
  Валремі падумаўшы, що ці старі гайдзі завжди зберігали свої медалі, начы це було єдине, що вони малі у житті. Ну, можливо, це було єдине, що залишилося для деяких з іх. Асабліва, калі тобі відбили адну нагу. Можливо, падумаўшы Валремі, спостерігаючи за старым, що шкутильгав вулицею, він трохі побігав, калі яе рэлізу молодим, колі мав дві ногі, щоб бігати. Тепер він яе рэлізу падобны на розтрощену стару чайку, яку чоловік CRS бачив аднаго разу під гадзіну візиту да мора ў Кермадеку.
  
  Хрысце, уявіть собі, що вам доведеться правесці решту днів, кульгаючи однією нагою, спираючись на алюмінієву милицю. Старий дошкуляв да нього.
  
  ' Je peux passer? — боязко запитав він.
  
  — Давай, тату, погляньмо на твої папери.
  
  Старий ветэран війни порпався всередині кашулі, яку можна було б випрати. Він витягнув дві картки, які Валремі узяўшы і подивився. Андрэ Мартэн, громадянин Франції, п'ятдесяти трьох років, народився ў Кольмарі, Ельзас; проживає ў Парижі. Інша картка булай для таго ж чоловіка. У верхній частині було напісана: « Mutile de Guerre ».
  
  Гаразд, ці понівечений, друже, — падумаўшы Валремі.
  
  Він вивчав фотографії на кожній картці. Смуроду належали одній людині, алё зроблені ў різний гадзіну. Він підняв очі.
  
  «Зніми бярэ».
  
  Старий зняв його і зім'яв ў руці. Валремі порівняв обличчя перад сабою з тими на фотографії. Це було тыя саме. Чоловік перад ім виглядав хворим. Він порізався під гадзіну гоління, і маленькі клаптики туалетнага паперу були приклеєні да порізів, дэ шчэ виднілися плями крові. Обличчя було сірим і жирним від плівки поту. Над чолом з усіх боків стирчали пучкі сівога волосся, розбовтані під гадзіну змахування берэта. Валремі віддав картки таму.
  
  «Чого ці хочеш туди йти?»
  
  — Я там жыву, — сказаўшы старий. «Я пішов на пенсію. У мене є горище».
  
  Валремі вихопив карці таму. У посвідченні його асобіны булай адрасы: 154 Rue de Rennes, Paris 6eme. Чоловік CRS подивився на будинок над своєю галавою. Над дверима було напісана лік 132. Чесно кажучи, 154 має бути далі па дорозі. Жодного наказу не відпускати старога додому.
  
  «Дабро, проходьте. Але не ўпадайце ў біду. Вялікі Чарлі прийде за пару часоў.
  
  Старий усміхнувся, відклавши карці й ледь не спіткнувшись пра адну нагу й милицю, тож Валремі простягнув руку, щоб підтримати його.
  
  'Я ведаю. Адзін із моїх старих товаришів отримує медаль. Я отримав свій два рокі таму. . .' він постукав собі па грудях Medaille de la Liberation. . . «алё тільки від міністра збройних сіл».
  
  Валремі подивився на медаль. Отже, медаль Визволення. Пекельна дрібниця, за яку можна відбити нагу. Він згадав свій аўтарытэт і коратка кіўнуў. Старий зашкутильгав вулицею. Валремі обернувся, щоб зупинити іншого шансера, який намагався проскочити праз вялікі єр.
  
  «Дабро, дабро, досить. Відходьте за шлагбаўм».
  
  Останнє, шчо він бачив у старога салдата, — це блиск шинелі, що зникала ў дзвярах у дальньому кінці вулиці біля площі.
  
  Мадам Берта вражено підвела очі, колі на неї запала тінь. Це яе рэлізу важкий дзень, оскільки поліцейські оглядали всі кімнати, і вунь, кажа, не ведала, що сказалі б мешканці, якби були там. На шчасце, усі, крім трьох, були у від'їзді на серпневі канікули.
  
  Колі поліція пішла, вунь, кажа, змогла знову влаштуватися на своєму звичайному місці ў дзвярах, щоб трохі спокійно ў'явіць язати. Церемонія, яка малая відбутися за дві години праз сто ярдів навпроти площі біля вакзала, її анітрохи не зацікавила.
  
  ' Excusez-moi, мадам . . . Мені було цікаво. . . можливо бутэлечку вадзі. Чекати церемонії страшенно горача. . .'
  
  Вунь, кажа, побачила обличчя й постать старога чоловіка ў шинелі, такий, як каліся носив її даўно померлий чоловік, з медалямі, що гойдалися під лацканом на лівій груді. Він важко сперся на милицю, адна нага стирчала з-під шинелі. Його обличчя виглядало виснаженим і спітнілим. Мадам Берта зібрала ў'явіць язання й запхала його у кишеню свого фартуха.
  
  ' О, мой дарагі, месье . Хадзіць так навколо. . . і ў цю спеку. Да церемонії шчэ не мінула й двох часоў. Ві рана. . . Заходьте, заходьте. . .'
  
  Вунь, кажа, побігла да скляних дзвярэй своєї вітальні ў глибині калідоры, щоб взяти бутэлечку вадзі. Ветэран війни пошкутильгав за ёю.
  
  Не дивлячись на струмінь вадзі з кухоннага крана, вунь, кажа, не почула, як зачинилися двері у зовнішньому вестибюлі; вунь, кажа, майже не відчула, як пальці лівої рукі чоловіка ковзають па її щелепі ззаду. І тріск зігнутих пальців пальців під соскоподібним відростком на правій стороні її галаву прама за вухом яе рэлізу абсалютна несподіваним. Зображення текучого крана тая склянкі перад ёю розлетілося на червоні тая чорні уламки, а її нерухома форма бязгучна сповзла на підлогу.
  
  Шакал відкрив передню частину свого пальта, потягнувся да талії й розстібнув ремінь, який тримав його праве нагу під сідницями. Колі він випрямив нагу й зігнув стиснуте судомою коліно, його обличчя стиснулося від болю. Він витратив кілька хвилин, дозволяючи крові текти таму ў литку тая шчыкалатку нагі, перш ніж навантажити її.
  
  Праз п'яць хвилин мадам Берта гэтай язали з-під раковини мотузкою для одягу, а її рот яе рэлізу заклеєний вялікім квадратам ліпкага пластиру. Він пасадзіўшы її ў мийну і зачинив двері.
  
  Під гадзіну обшуку ў салоні виявили ключі від кватэры ў скрыні стала. Знову застібнувши паліто, він узяв милицю, тую саму, на якій дванадцять днів таго шкутильгав аеропортами Бруселя тая Мілана, і визирнув надвір. Зала яе рэлізу порожній. Він вийшов із вітальні, замкнуўшы за сабою двері й помчав сходамі уверх.
  
  На шостому поверсі він вибрав кватэру мадэмуазель Беранже і постукав. Не було гуку. Він почекав і знову постукав. Ані з тієї кватэры, ані з сусіднього під'їзду не було жодного гуку з М. і пані Шар'є. Ўзяўшы ключі, він шукав ім'я Беранже, знайшов його і увійшов да кватэры, зачинивши тая замкнувши за сабою двері.
  
  Він підійшов да вікна й визирнув. Праз дарогу, на дахах кварталів навпроти, людзі ў синій формі займали позиції. Він яе рэлізу лише вчасно. На відстані витягнутої рукі він від'єднав віконний замак і ціха павярнуўшы обидві паловини рамі всередину, докі смуроду не вперлися всередину стіни вітальні. Тоді він дабро відступив. Квадратний промінь світла впав крізь вікно на килим. Натомість решта кімнати виглядала темнішою.
  
  Якби він тримався подалі від квадрата світла, спостерігачі навпроти нічога б не побачили.
  
  Відійшовши вбік від вікна, тримаючись тіні від розсунутих штор, він виявив, що може дивитися ўніз і вбік на передній дворык станції за сто тридцять метрів. За вісім футів від вікна й осторонь він паставіўшы стіл ў вітальні, зняв скатертину й горщик із пластиковими квітами й замінив їх параю подушок із крісла. Смуроду сфорыммували б його стрілянину.
  
  Він зняв шынель і засукав рукавы. Милиця розсипалася частина за секцією. Чорний гумовий наканечнік на кінці яе рэлізу відгвинчений і паказаўшы блискучі капсулі трьох його гільз, що залишилися. Нудота й пітливість, викликані цім, шчо він з'елі їв корд із двох інших, тільки починали залишати його.
  
  Наступна секція милиці булай відкручена, і в неї висунув глушник. Аднаго секція відійшла, щоб викинути оптичний приціл. Найтовстіша частина милиці, дэ дві верхні опори пераходзілі ў ствол, відкривала казенну частину тая ствол рушниці.
  
  З Y-подібної рамі над з'елі єднанням він висунув два сталеві стрижні, які, зібрані разам, сталі рамаю ложі гвинтівки. Нарешті, м'яка апора для пахв милиці; тільки це не приховувало нічога, крім спускавога гачка гвинтівки, вбудованого ў підкладку. У іншому випадку апора під пахвою ковзала на прыклад пістолета, як вона була, щоб нагоды наплечником.
  
  З любов'ю і скрупульозністю він зібрав рушницю — казенну частину і ствол, верхню і нижню частину ложі, наплечник, глушник і курок. Нарешті він надів телескопічний приціл і швідка затиснув його.
  
  Сидячи на стільці за сталом, трохі нахилившись уперед, ствол рушниці лежав на верхній подушці, він примружився ў підзорну трубу. Освітлена сонцем плошчы за вікнами на п'ятдесят футів униз стрибнула ў фокус. Галава аднаго з чоловіків, які ўсё шчэ розмічали стоячі позиції для майбутньої церемонії, пройшла праз лінію видимості. Він стежив за ціллю з рушниці. Галава здавалася вялікаю тая ясною, такою ж вялікаю, як диня на лісовій галявині ў Ардэны.
  
  Нарешті задоволений, він вишикував тры патрони на краі стала, як салдаті ў шэраг. Вялікім і вялікім пальцями він відсунув затвор рушниці й хай першы снарад у казенну частину. Аднаго мала б вистачити, алё він мав два запасних. Він знову штовхнув затвор уперед, докі він не закрився на основі патрона, напалову павярнуўшы і замкнуўшы його. Нарешті він обережно поклав рушницю на падушкі й намацав сигарети тая сірники.
  
  Моцна затягнувши сваю першу цыгарэту, він відкинувся таму і чекав шчэ гадзіну і тры чверті.
  
  
  
  РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШЫ
  
  Комісар Клод Лебель почувався так, начы ніколи у житті не піўшы. У роті у нього перасохла, а язик прыліп да даху, начы його туди приварили. І не тільки спека викликала це відчуття. Вперше за багато років він яе рэлізу справді наляканий. Він яе рэлізу упевнений, що щось мала статися таго дня, алё він досі не міг зрозуміти, як і колі.
  
  Таго ранку він яе рэлізу біля Тріумфальної аркі, у Нотр-Дамі тая Монвалер'єні. Нічога не стала. Під гадзіну обіду з деякими чоловіками з комітету, який востаннє збирався ў Міністерстві таго дня на світанку, він почув, як настрій змінився від напруги й гніву да чогось майже ейфорічного. Залишалася лише адна церемонія, а Плошчы 18 червня, як його запевнили, ачышчана й пад пячаткай.
  
  — Він пішов, — сказаўшы Ралан, калі група, яка разам обідала ў ресторані неподалік від Єлисейського палацу, а генерал дэ Голь обідав у ньому, виринула на сонячне світло. «Він пішов, розлючений. І дуже мудрая річ. Він каліся десь спливе, і мої хлопці його дістануть».
  
  Тепер Лебель невтішно нишпорив навколо краі натовпу, який тримався за двісті метрів униз бульварам Манпарнас, так далёка від площі, що ніхто не міг бачити, що відбувається. У скурнага поліцейського тая працівника CRS, з якими він спілкувався на шлагбаумі, було тыя саме повідомлення. Ніхто не праходзіць туди відтоді, як підняли шлагбауми аб дванадцятій.
  
  Перекрили головні дарогі, перекрили бічні, перекрили провулки. Дахі були під наглядом і охороною, сама станція, вкрита офісами тая горищами, зверненими да переднього двары, кішэла охоронцями. Смуроду сиділи на вершині величезних моторних сараїв, скронь над безшумними платформамі, з яких усі потяги було скеровано на півдня да вакзала Сэн-Лазар.
  
  Усередині перыметра скурныя будівля булай ачышчана від підвалу да горища. Більшість кватэр були порожні, їхні мешканці відпочивали на морі чы ў гарах.
  
  Адным словам, територія Place du 18 Juin була закрита, як сказаўшы бі Валянцін, «дужче, ніж мишача срака». Лебель усміхнувся, згадавши мову оверняцького поліцейського. Раптом усмішка зникла. Валянцін теж не зміг зупинити Шакала.
  
  Він праскочыў бічними вулицями, показуючи сваю поліцейську перепустку, щоб скоротити шлях, і вийшов на вулицю дэ Ренн. Це була тая сама історія; дарога булай перекрита за двісті метрів від площі, натовп скупчився за шлагбаўмам, вулиця порожня, окрім патрулюючих CRS. Він знову почав питати.
  
  Когось бачив? Ні, шэры. Хтось яе рэлізу минулим, взагалі хтось? Ні, шэры. Унизу на передньому дворі вакзала він почув, як аркестр Республіканської гвардії налаштовує свої інструменти. Він зірнуўшы на годинник. Генерал прибуде будь-якої миті. Бачив, щоб хтось праходзіць, взагалі хтось? Ні, шэры. Не так. Дабро, продовжуй.
  
  Унизу на площі він почув викрикнутий наказ, і з аднаго кінця бульвары Манпарнас на площу 18 червня прокотився картэж. Він спостерігав, як він повертає да воріт пристанційного двары, поліцейські зводяться тая салютують. Усі очі на вулиці дивилися на гладкі чорні некаторы час. Натовп за шлагбаўмам за кілька ярдів від нього напружувався, щоб прайсці. Він подивився на дахі. Хороші хлопці. Спостерігачі даху не звертали уваги на видовище під імі; їхні очі не припиняли бігати па дахах і вікнах праз дарогу, звідки смуроду присіли на парапетах, спостерігаючи за лёгкім рухам у вікні.
  
  Він дійшов да західної сторони Рю дэ Ренн. Молодий чоловік із CRS стояв, прама вп'явшись нагамі ў щілину, дэ останній сталевий вялікі єр від натовпу стикався зі стіною нумары 132. Він паказаўшы сваю картку на чоловіка, який напружився.
  
  «Хтось праходзіць цім шляхам?»
  
  'Ні, сяр.'
  
  'Як даўно ці тут?'
  
  — З дванадцятої години, шэры, колі вулиця була закрита.
  
  «Ніхто не праходзіць праз цю щілину?»
  
  'Ні, шэры. Дабро . . . тільки старий каліка, і він жыве там унізе».
  
  — Який каліка?
  
  — Старий хлопець, шэры. Виглядав хворим, як сабака. Він мав своє посвідчення асобіны тая картку Мутіля дэ Гер . Адрасы: 154 Rue de Rennes. Ну, я мусив пропустити його, шэры. Він дивився ўвесь, справді хворий. Не дзіўна, шчо він у цій шинелі, і ў таку надвор'е, і ўсё. Блага, справді.
  
  — Шынель?
  
  'Так, сяр. Чудове довге паліто. Військовий, як насілі старі салдаті. Алё занадто горача для такої пачакай».
  
  «Що з ім не так?»
  
  «Ну, він яе рэлізу занадто гарачыя, чы не так, шэры?»
  
  — Ві сказалі, шчо він яе рэлізу поранений на війні. Що з ім не так?»
  
  — Адна нага, шэры. Тільки адна нага. Він шкутильгав, на милиці».
  
  Знизу на площі пролунали перші чисті гукі сурм. «Приходьте, діти Батьківщини, дзень славіцца настав. . .' Дехто з натовпу підхопив знайомий наспів Марсельєзи.
  
  — Милиця? Йому самому голас Лебеля здавався дрібницею, дуже далекою. Чоловік CRS турботливо подивився на нього.
  
  'Так, сяр. Милиця, як завжди ў аднаногі. Алюмінієва милиця. . .'
  
  Лебель мчав вулицею, кричачи на чоловіка CRS, щоб той йшов за ім.
  
  Смуроду були складені на сонячному світлі ў порожнистий квадрат. Некаторы час були припарковані носам да хваста вздовж стіни вакзальнага фасада. Прама навпроти автомобілів, уздовж парэнчаў, що відокремлювали привокзальний майданчик від площі, розташувалися дзесяць нагороджених, яких вручає кіраўнік дзяржавы. На східній стороні переднього двары стаялі офіційні асобіны тая дипломатичний корпус, суцільна маса вугільно-сірого касцюму, дэ-не дэ з червоними бутонамі троянд Ордэна Почесного легіону.
  
  Західну бок займали рядові червоні шлейфи тая поліровані каскі Республіканської гвардії, оркестри стаялі трохі осторонь перад самою почесною вартою.
  
  Навколо аднаго з вагонів навпроти фасадзе станції зібралася група чиновників пратаколе тая персаналу палацу. Гурт почав грати марсельєзу.
  
  Шакал підняв рушницю й примружився да переднього двара. Він вибрав найближчого да сабе ветэрана війни, людину, яка першою отримає медаль. Це яе рэлізу невисокий, кремезний чоловік, який стояв дуже прама. Його галава чітко постала ў поле зору, майже повний профіль. За кілька хвилин перад цім чоловіком, приблизно на фут вищим, постане інше обличчя, горде, зарозуміле, увінчане кепі кольору хакі, прикрашене двома золотими зірками спереду.
  
  Маршоны marchons, a la Victoire . . .' Бум-ба-бум. Останні ноти національного гімну завмерли, замінивши їх вялікаю тишею. Роў каменданта гвардії месяцам рознісся па станційному двара. «Загальний салют». . . Prese-ee-ent зброю .'Було тры точних удари, колі рукі ў білих рукавічках дружна цокнули па прикладах рушниць і крамах, а абцасы опустилися разам. Натовп навколо некаторы час розступився, розвалившись на дві паловини. З цэнтру вийшла адна скронь постать і попрямувала да шарэнгі ветеранів війни. За п'ятдесят метрів від іх решта натовпу зупинилася, крім міністра стародавніх бійців, який представляв ветеранів їхньому прэзідэнту, і чыноўніка, який ніс оксамитову падушку з десятьма шматками металу тая десятьма кольоровими стрічками на ній. Крім цих двох, Шарль дэ Голь йшов наперад адзін.
  
  'Вось цей?'
  
  Лебель зупинився, важко дихаючи, і вказав на двері.
  
  — Думаю, шэры. Так, це було воно, аднаго з кінця. Саме тут він увійшов».
  
  Маленькі дэтэктыў пішов калідорам, і Валремі пішов за ім, не задоволений цім, що залишився на вулиці, дэ їхня дзіўна поведінка під гадзіну серйозної події викликала несхвальні паглядзі вищого начальства, яке стаяла наполегливо біля поручнів. станційний двір. Ну, а якби його паставілі на килим, то він завжди міг бі сказати, що кумедний чоловічок видавав сабе за комісара поліції і намагався його затримати.
  
  Увійшовши ў хол, дэтэктыў трос двері консьєржової.
  
  «Дэ консьєрж?» — закрычаўшы він.
  
  — Не ведаю, шэры.
  
  Не встиг заперечити, як маленькі чоловічок розбив ліктем матове скло, прасунуўшы руку всередину й відчинив двері.
  
  «Ідіть за мною», — крыкнуўшы він і кинувся всередину.
  
  Занадто правільна, що я піду за табою, — падумаўшы Валремі. Ці не вийде.
  
  Він знайшов маленькага дэтэктыва біля дзвярэй кухонної. Глянувши праз плячы чоловіка, він побачив консьєржа, прив'язаного на підлозі, досі непритомного.
  
  «Бай!» Раптом йому здалося, що маленькі чоловічок не жартує. Він яе рэлізу комісаром поліції, а смуроду гналися за злочинцем. Це була вялікая мить, пра яку він завжди мріяв, і він хотів повернутися ў казарму.
  
  «Верхній па-над», — крыкнуўшы дэтэктыў і піднявся сходамі зі швидкістю, яка здивувала Валремі, який кинувся за ім, виймаючи карабін з ланцюга на бігу.
  
  Прэзідэнт Франції зупинився перад першою людиною ў шэрагу ветеранів і трохі нахилився, щоб послухати, як міністр пояснює, хто він і яку відзнаку за доблесць продемонстрував таго дня дев'ятнадцять років таму. Колі міністр закінчив, він схилив галаву да ветэрана, повернувся да чоловіка з подушкою і узяўшы запропоновану медаль. Колі аркестр почав ціха грати «La Marjolaine», високий генерал прикріпив медаль да округлих грудзей літнього чоловіка перад сабою. Тоді він відступив, щоб віддати гонар.
  
  За шість поверхів глухімі зычнымі ў канцы і за сто тридцять метрів Шакал тримав рушницю дуже стійко й примружився ў оптичний приціл. Він цілком чітко бачив риси обличчя: брову, затінену верхівкою кепі, пильні очі, ніс, падобны на нос. Він побачив, як піднята вітальна рука опускається з верхівки шапкі, а схрещені дроти прицілу плямами виднілися на оголеній скроні. М'бо, ніжно він натиснув на спусковий гачок. . .
  
  Праз частку секунди він дивився ўніз, на привокзальний двір, ніби не міг повірити своїм вачам. Перш ніж куля вилетіла з кінця ствала, прэзідэнт Франції без попередження кінуўшы галаву наперад. Поки вбивця дивився з недовірою, він урочисто поцілував кожну щоку чоловіка перад ім. Оскільки він сам яе рэлізу на фут вищий, йому довелося нахилитися наперад і ўніз, щоб каці традиційний вітальний поцілунок, який є звичним сярэд французів і деяких інших народіў, алё який спантеличує англосаксів.
  
  Пізніше було встановлено, що куля пройшла на частку цалі позаду рухомої галоўкі. Невідомо, чы адчу Прэзідэнт тріск від гукавога вялікі єру, який рухався па вузькій лінії ўніз па траєкторії польоту кулі. Він не падаўшы жодних ознак цього. Міністр і чыноўнік нічога не чулі, як і ті півсотні метрів.
  
  Слимак врізався ў розм'якшений сонцем асфальт переднього двары, його розпад стався нешкідливо всередині більш ніж цалі змаглі. "La Marjolaine" грала далі. Прэзідэнт, поцілувавши другий раз, випростався і поважно рушив да наступного чоловіка.
  
  За рушницею Шакал почав лаятися, ціха, отруйно. Він ніколи у житті не промахувався па нерухомій мішені на сто п'ятдесят ярдів. Тоді він заспокоївся; шчэ яе рэлізу гадзіну. Він розірвав казенну частину рушниці, викинувши стріляну гільзу, щоб нешкідливо впасти на килим. Знявши другий зі стала, він штовхнув його додому й закрив казенну частину.
  
  Клод Лебель задихаючись прийшов на шостий па-над. Він думаў, що його серце вийде з грудзей і покотиться па всій сходовій площадці. Да передньої частини будівлі вялі двоє дзвярэй. Він перевів погляд з аднаго на іншого, колі да нього приєднався співробітник CRS, тримаючи карабін аўтамата на стегні, спрямований наперад. Колі Лебель вагався перад двома дверима, з-за адных із іх долинуло тихе, алё чітке «Пхут». Лебель вказівним паказаўшы пальцам на дверний замак.
  
  — Стріляй, — пакараўшы він і відступив. Чоловік CRS зміцнився на обидві ногі й вистрілив. Уламки дрэва, металу тая відпрацьовані сплющені слимаки летіли у усі бокі. Двері скрипнулися й п'яно захиталися всередину. Валремі першим увійшов да кімнати, Лебель слідував за ім.
  
  Валремі міг розпізнати сиві пучкі волосся, алё це ўсё. У чоловіка було дві ногі, шинелі не було, а передпліччя, що стискали рушницю, були на міцному юнакові. Стрілець не даўшы йому гадзіне; піднявшись зі свого місця за сталом, адным плавним рухам напівприсівши, він вистрілив зі стегна. Єдина куля не бачыла жодного гуку; у його вухах усе шчэ дзвеніло відлуння черги Валремі. Куля з гвинтівки врізалася йому ў грудну клітку, влучила ў грудну кістку і вибухнула. Було відчуття роздирання тая роздирання, а також сильний раптовий біль; потім навіть смуроду пішли. Світло згасло, начы літо змінилося зімою.
  
  Шматок килима підійшов і вдарив його па щоці, алё це булай його щока, яка ляжала на килимі. Втрата відчуття охопила стегна й живіт, потім грудзей й шию. Останнє, шчо він пам ' ятав, — це солонуватий присмак ў роті, як після купання ў морі ў Кермадеку, і однонога старая чайка, що сидить на стовпі. Тоді ўсё було цёмна.
  
  Над його тілом Клод Лебель дивився ў очі іншого чоловіка. У нього не було праблем із серцем; здавалося, він більше не качає.
  
  — Шакал, — сказаўшы він. Інший чоловік проста сказаўшы: «Лебель». Він возився з рушницею, роздираючи казенну частину. Лебель побачив блиск, калі гільза ўпала на підлогу. Чоловік щось змахнув зі стала й запхав у казенну частину. Його сірі очі ўсё шчэ дивилися на Лебеля.
  
  «Він намагається зробити мене жорстким», — падумаўшы Лебель із відчуттям нереалістичності. Він збирається стріляти. Він мене вб'є.
  
  Із зусиллям він апусціўшы очі на підлогу. Хлопець із CRS зваліўшыся набік: його карабін вислизнув з його пальців і ліг біля ніг Лебеля. Не задумуючись, він зваліўшыся на коліна, схопив MAT 49, підняв його уверх однією рукою, а іншою хапався за спусковий гачок. Він почув, як Шакал клацнув казенною частиною рушниці, знайшовши спусковий гачок карабіна. Він потягнув його.
  
  Гуркіт боєприпасів, що розірвалися, наповнив маленьку кімнату і яе рэлізу чутний на площі. Пізніші запити преси зустріли поясненнями, що це яе рэлізу матацыкл із несправним глушником, який якийсь дупа влаштував у життя за кілька вулиць у розпал церемонії. Палова крамы з дев'ятиміліметровими кулями влучила Шакалу ў грудзях, підняла його, напівперевернула ў повітрі і вдарила його тіло ў неохайну купу у дальньому кутку біля канапы. Колі він падав, він приніс із сабою стандартну лямпу. Унизу група заграла «Mon Regiment et Ma Patrie».
  
  Таго вечора суперінтенданту Томасу зателефонували з Парыжа аб шостій. Він паслаўшы за старэйшым інспектором свого штабу.
  
  «Смуроду його схопили», — сказаўшы він. 'У Парижі. Нічога страшнага, алё вам краще підійти да його кватэры і розібратися».
  
  Булай восьма година, колі інспектор востаннє переглядав речі Келтропа, і почув, як хтось зайшов у відчинені двері. Він обернувся. Там стояв чоловік і дивився на нього похмуро. Статурний, кремезний чоловік.
  
  'Що ці тут ты робіш?' — запитав інспектор.
  
  «Я можу запитати вас пра тыя саме. Що, у біса, ці думаєш робити?»
  
  — Гаразд, досить, — сказаўшы інспектор. «Назвіть ваша ім'я».
  
  — Калтроп, — сказаўшы новачок, — Чарльз Калтроп. А це мая кватэра. Що, у біса, ці з цім ты робіш?»
  
  Інспектор побажав маці пры собі рушницю.
  
  — Гаразд, — сказаўшы він ціха, насцярожана. — Гадаю, тобі краще сходити ў Ярд трохі побалакати.
  
  — Занадто вірно, — сказаўшы Келтроп. «Тобі треба трохі пояснити».
  
  Алё насправді це пояснював Келтроп. Смуроду тримали його протяг двадцяти чотирьох часоў, докі з Парыжа не надійшло тры окремих підтвердження таго, що Шакал мёртвы, і п'яць власників ізольованих карчмоў на крайній півночі графства Сазерленд, Шотландія, засвідчили, що Чарльз Келтроп справді провів попередні тры тижні віддавався своїй пристрасті да скелелазіння тая риболовлі, і залишався у їхніх закладах.
  
  «Калі Шакал не яе рэлізу Келтропом, — запитав Томас свого інспектора, колі Келтроп нарешті вийшов із дзвярэй вільною людиною, — то кім жа він яе рэлізу ў біса?»
  
  «Звичайно, не може бути жодних сумнівів, — сказаўшы комісар столичної поліції наступного дня помічнику комісара Діксону тая суперінтенданту Томасу, — що уряд Її Величності взагалі визнав, що цей хлопець із Шакалів яе рэлізу англійцем. Наскільки можна зрозуміти, яе рэлізу період, колі під підозру потрапив певний англієць. Зараз він звільнений. Мі також знаємо, що протяг періоду його . . . ер . . . На посаді у Франції шакал-рубач маскувався під англійця за фальшыва виданим англійським пашпартам. Алё він також маскувався під датчаніна, американця тая француза під двома викраденими пашпартамі тая адным наборам підроблених французыных документів. Що стосується нас, наші розслідування встановили, що вбивця подорожував Францією за фальшивим пашпартам на ім'я Дагган, і за цім ім'ям його слідкували за . . . ер . . . це місце Gap. Це ўсё. Панове, справа закрито».
  
  Наступного дня тіло чоловіка було поховано ў безіменній могилі на кладовищі ў передмісті Парыжа. У свідоцтві пра смерць було паказана, що тіло належало неназваному іноземному турысту, який загинув у неділю, 25 серпня 1963 року, внаслідок ДТЗ на автомагістралі за містом. Були присутні святар, міліціонер, реєстратор і двоє могильників. Ніхто з присутніх не виявив жодного інтересу, колі звичайну труну апускалі ў магілу, крім однієї людини, яка булай присутня. Колі ўсё було скінчено, він обернувся, відмовився назвати своє ім'я і пішов цвинтарною доріжкою, самотня маленькая постать, щоб повернутися додому да своєї дружини тая дітей.
  
  Дзень Шакала закінчився.
  
  
  
  
  
  Зміст
  
  Обкладинка
  
  Зміст
  
  Авторське права
  
  Пра аўтара
  
  Також Фредерік Форсайт
  
  Зміст
  
  Посвята
  
  Дзень Шакала
  
  Частина пярша: Анатомія сюжэце
  
  Розділ першы
  
  Розділ другий
  
  Розділ третій
  
  Розділ четвертий
  
  Розділ п'ятий
  
  Розділ шостий
  
  Розділ сьомий
  
  Розділ восьмий
  
  Розділ дев'ятий
  
  Частина аднаго: Анатомія полювання
  
  Кіраўнік десята
  
  Розділ одинадцятий
  
  Розділ дванадцятий
  
  Розділ тринадцятий
  
  Розділ чотирнадцятий
  
  Розділ п'ятнадцятий
  
  Розділ шістнадцятий
  
  Розділ сімнадцятий
  
  Розділ вісімнадцятий
  
  Частина третя: Анатомія вбивства
  
  Розділ дев'ятнадцятий
  
  Розділ двадцятий
  
  Кіраўнік двадцять пярша
  
  Зміст
  
  Обкладинка
  
  Зміст
  
  Авторське права
  
  Пра аўтара
  
  Також Фредерік Форсайт
  
  Зміст
  
  Посвята
  
  Дзень Шакала
  
  Частина пярша: Анатомія сюжэце
  
  Розділ першы
  
  Розділ другий
  
  Розділ третій
  
  Розділ четвертий
  
  Розділ п'ятий
  
  Розділ шостий
  
  Розділ сьомий
  
  Розділ восьмий
  
  Розділ дев'ятий
  
  Частина аднаго: Анатомія полювання
  
  Кіраўнік десята
  
  Розділ одинадцятий
  
  Розділ дванадцятий
  
  Розділ тринадцятий
  
  Розділ чотирнадцятий
  
  Розділ п'ятнадцятий
  
  Розділ шістнадцятий
  
  Розділ сімнадцятий
  
  Розділ вісімнадцятий
  
  Частина третя: Анатомія вбивства
  
  Розділ дев'ятнадцятий
  
  Розділ двадцятий
  
  Кіраўнік двадцять пярша
  
  Зміст
  
  Обкладинка
  
  Зміст
  
  Авторське права
  
  Пра аўтара
  
  Також Фредерік Форсайт
  
  Зміст
  
  Посвята
  
  Дзень Шакала
  
  Частина пярша: Анатомія сюжэце
  
  Розділ першы
  
  Розділ другий
  
  Розділ третій
  
  Розділ четвертий
  
  Розділ п'ятий
  
  Розділ шостий
  
  Розділ сьомий
  
  Розділ восьмий
  
  Розділ дев'ятий
  
  Частина аднаго: Анатомія полювання
  
  Кіраўнік десята
  
  Розділ одинадцятий
  
  Розділ дванадцятий
  
  Розділ тринадцятий
  
  Розділ чотирнадцятий
  
  Розділ п'ятнадцятий
  
  Розділ шістнадцятий
  
  Розділ сімнадцятий
  
  Розділ вісімнадцятий
  
  Частина третя: Анатомія вбивства
  
  Розділ дев'ятнадцятий
  
  Розділ двадцятий
  
  Кіраўнік двадцять пярша
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"