Форсайт Фредерік : другие произведения.

День Шакала

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  
  
  Зміст
  
  Обкладинка
  
  Зміст
  
  Авторські права
  
  Про автора
  
  Також Фредерік Форсайт
  
  Зміст
  
  Посвята
  
  День Шакала
  
  Частина перша: Анатомія сюжетом
  
  Розділ перший
  
  Розділ другий
  
  Розділ третій
  
  Розділ четвертий
  
  Розділ п'ятий
  
  Розділ шостий
  
  Розділ сьомий
  
  Розділ восьмий
  
  Розділ дев'ятий
  
  Частина друга: Анатомія полювання
  
  Глава десята
  
  Розділ одинадцятий
  
  Розділ дванадцятий
  
  Розділ тринадцятий
  
  Розділ чотирнадцятий
  
  Розділ п'ятнадцятий
  
  Розділ шістнадцятий
  
  Розділ сімнадцятий
  
  Розділ вісімнадцятий
  
  Частина третя: Анатомія вбивства
  
  Розділ дев'ять ятнадцятий
  
  Розділ двадцятий
  
  Глава двадцять перша
  
  
  
  День Шакала
  
  Фредерік Форсайт
  
  Стріла (1971)
  
  
  
  Рейтинг:
  
  
  ★★★★☆
  
   Опис книги
  
  Один із найвідоміших трилерів, коли-небудь написаних
  
   Опис продукту
  
  Один із найвідоміших трилерів, коли-небудь написаних, « День шакала» — це приголомшлива історія про боротьбу за ті, щоб зловити вбивцю, поки не пізно.
  
  Зараз 1963 рік, анонімний англієць був найнятий начальником операцій ОАД для вбивства генерала де Галле. Невдала спроба в минулому році означає, що цілі буде майже неможливо досягти. Але цей останній сюжет включає смертельну зброю: вбивцю з легендарним талантом.
  
  Відомий лише як Шакал, цього безжалісного та смертоносного вбивцю необхідно зупинити, але як відстежити людину, яка існує лише за назвою?
  
  Зміст
  
  Обкладинка
  
  Авторські права
  
  Про автора
  
  Також Фредерік Форсайт
  
  Зміст
  
  Посвята
  
  День Шакала
  
  Частина перша: Анатомія сюжетом
  
  Розділ перший
  
  Розділ другий
  
  Розділ третій
  
  Розділ четвертий
  
  Розділ п'ятий
  
  Розділ шостий
  
  Розділ сьомий
  
  Розділ восьмий
  
  Розділ дев'ятий
  
  Частина друга: Анатомія полювання
  
  Глава десята
  
  Розділ одинадцятий
  
  Розділ дванадцятий
  
  Розділ тринадцятий
  
  Розділ чотирнадцятий
  
  Розділ п'ятнадцятий
  
  Розділ шістнадцятий
  
  Розділ сімнадцятий
  
  Розділ вісімнадцятий
  
  Частина третя: Анатомія вбивства
  
  Розділ дев'ять ятнадцятий
  
  Розділ двадцятий
  
  Глава двадцять перша
  
  
  
  Ця електронна книга є матеріалом, захищеним авторським правом, і її забороняється копіювати, відтворювати, передавати, розповсюджувати, здавати в оренду, ліцензувати чи публічно виконувати чи використовувати будь-яким способом, окрім випадків, коли це письмово дозволено видавцями, як це дозволено умовами, на яких її було придбано або як це суворо дозволено чинним законодавством про авторські права. Будь-яке несанкціоноване розповсюдження або використання цього тексту може бути прямимо порушенням прав автора та видавців, а винні особи можуть нести відповідну відповідальність згідно з законом.
  
  EPUB ISBN: 9781407095998
  
  Версія 1.0
  
  www.randomhouse.co.uk
  
  
  
  Це видання опубліковано Arrow Books Limited у 1995 році
  
  17 19 20 18
  
  Авторські права (c) Фредерік Форсайт, 1971 р
  
  Право Фредеріка Форсайта бути визначеним як автор цієї роботи було підтверджено ним відповідно до Закону про авторські права, зразки та патенти 1988 року.
  
  Ця книга продається за умови, що її забороняється, шляхом торгівлі чи іншим способом, позичати, перепродавати, здавати в оренду або іншим чином поширювати без попередньої згоди видавців у будь-якій формі палітурки, крім тієї, в якій вона представлена опубліковані та без подібних умов, включаючи цю умову, накладену на наступного покупця
  
  Вперше опубліковано у Великобританії в 1971 році
  
  Хатчінсон
  
  Рендом Хаус, Воксхолл-Бридж-Роуд, 20,
  
  Лондон SW1V 2SA
  
  www.rbooks.co.uk
  
  Адреси компаній у складі The Random House Group Limited можна знайте за адресою:
  
  www.randomhouse.co.uk/offices.htm
  
  Реєстраційна компанія Random House Group Limited №954009
  
  Запис каталогу CIP для цієї книги
  
  доступний у Британській бібліотеці
  
  ISBN 9780099552710
  
  Random House Group Limited підтримує Лісову наглядову раду (FSC), провідну міжнародну організацію лісової сертифікації. Усі наші книги, надруковані на схваленому Грінпіс сертифікованому папері FSC, містять логотип FSC. З нашою політикою закупівлі паперу можна ознайомитись на www.rbooks.co.uk/environment
  
  Надруковано у Великобританії видавництвом CPI Bookmarque, Croydon, CR0 4TD
  
  
  
  Про автора
  
  Фредерік Форсайт є автором десяти романів-бестселерів: « День шакала», «Пси війни», «Одеський файл», «Диявольська альтернатива», «Четвертий протокол», «Негоціант», «Ошуканець», «Кулак Бога», «Ікона» та «Месник» . Його інші роботи включають «Історії Біафри», «Пастух» , збірки оповідань « Без повернення» та «Ветеран », а також продовження « Привида опери» «Привид Манхеттена» . Він також зібрав антологію розповідей про польоти сера Артура Конан Дойла, Роальда Дала, Олена Дейтона та Герберта Уеллса « Великі історії про польоти ». Він живе в Хартфордширі, Англія.
  
  
  
  Також Фредерік Форсайт
  
  Художня література
  
  Афганець
  
  Месник
  
  Ветеран: та інші історії
  
  Привид Манхеттена
  
  значок
  
  Кулак Божий
  
  Чудові літаючі історії
  
  Обманщик
  
  Переговорник
  
  Четвертий протокол *
  
  Емека
  
  Альтернатива диявола *
  
  Пастух *
  
  Пси війни *
  
  Без повернення *
  
  Одеський файл *
  
  Нон-фікшн
  
  День VE: день, який слід пам " ятати
  
  Історія Біафри
  
  [?] доступний у Arrow
  
  
  
  ЗМІСТ
  
  ЧАСТИНА ПЕРША
  
  Анатомія сюжетом
  
  ЧАСТИНА ДРУГА
  
  Анатомія полювання
  
  ЧАСТИНА ТРЕТЯ
  
  Анатомія вбивства
  
  
  
  До моїх матері й тата
  
  
  
  ЧАСТИНА ПЕРША
  
  Анатомія сюжетом
  
  
  
  РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
  
  Березневого дня о шостій сорок ранку в Парижі холодно, і здається ще холодніше, коли людину збираються стратити. Тієї години 11 березня 1963 року в головному дворі форту Іврі полковник французьких ВПС стояв перед кілком, убитим у прохолодний гравій, його руки були пов'язані зв'язку за стовпом, і дивився з недовірою, що повільно зменшувалась. загін солдатів, що стояв проти нього за двадцять метрів.
  
  Одна нога пошкрябала пісок, ледве звільнившись від напруги, коли пов'язаність язка нав'язувати язала очі підполковника Жана-Марі Бастьєна-Тірі, востаннє затуляючи світло. Бурмотіння священика було безпорадним контрапунктом до тріскоту двадцяти рушничних затворів, коли солдати атакували й зводили карабіни.
  
  Поза мурами вантажівка «Берлієт» проривала, шукаючи проїзду, коли якась менша машина перетинала шлях до центру міста; звук затих, замаскувавши наказ «Цілься» від офіцера, який керував загоном. Гучний вогонь з рушниць, коли він пролунав, не спричинив жодної брижі на поверхні міста, що прокидалося, окрім того, що на кілька митею піднявши в небо пурхання голубів. Єдиний «удар» секунди пізніше перевороту загубився в наростаючому шумі транспорту з-за стін.
  
  Смерть офіцера, лідера банди вбивць Секретної армійської організації, яка намагалася застрелити президента Франції, мала стати кінцем — кінцем подальших замахів на життя президента. Волею долі це ознаменувало початок, і щоб пояснити, чому, спершу потрібно було пояснити, чому того березневого ранку на подвір'я ї військової в'їхав язниці під Парижем повисло тіло з решітками, яке повисло на мотузках. . .
  
  Сонце нарешті опустилося за стіну палацу, і довгі тіні пробігли по подвір'ю, приносячи бажане полегшення. Навіть про сьомій вечора найспекотнішого дня у році температура все ще була 23 градуси за Цельсієм. По всьму запальному місту парижани нагромадили сварливих дружин і дітей, які кричали, в автомобілі та потяги, щоб виїхати на вихідні в село. Було 22 серпня 1962 року, день, коли кілька чоловіків, які чекали за межами міста, вирішили, що президент генерал Шарль де Голль має померти.
  
  Поки населення міста готувалося втекти від спеки заради відносної прохолоди річок і пляжів, засідання Кабінету міністрів за вишуканим фасадом Єлисейського палацу тривало. Поперек сіро-коричневого гравію переднього двору, який тепер охолоджувався в бажаній тіні, шістнадцять чорних салонів Citroen DS стояли носом до хвоста, утворюючи коло навколо трьох чвертей площі.
  
  Погоничі, що ховалися в найглибшій тіні біля західної стіни, куди першими прибули тіні, обмінювалися несуттєвими жартами тих, хто проводити більшу частину своїх робочих днів, чекаючи на примхи своїх господарів.
  
  Через незвичайну тривалість обговорень Кабінету почулося ще невтішне бурчання, аж поки за мить до сьомої тридцять за скляними дверима на верхніх шести сходах палацу не з'єднання явився прикутий ланцюгами й прикрас медалями пристав і жестом вивів на варту. Серед водіїв викинули напіввикурені «Голлуази» ї розтерли їх на гравій. Охоронці й охоронці застали у своїх боксах біля вхідних воріт, а масивні залізні решітки відчинилися.
  
  Шофери сиділи за кермом своїх лімузинів, коли за вітражним склом з'єднання явилася перша група міністрів. Пристав відчинив двері, і члени Кабінету спустилися сходами, обмінюючись кількома приємностями в останню хвилину, щоб спокійно провести вихідні. У порядку черговості салони піднялися до підніжжя сходів, пристав відчинив задні двері з поклоном, міністри залізли у свої машини, їх відвезли повз салюти Республіканської гвардії та виїхали на Фобур Сен-Оноре. .
  
  За десять хвилин вони зникли. Два довгі чорні Citroen DS 19 залишилися на подвір'я ї, і кожен повільно під'їхав до підніжжя сходів. Першим із вимпелом Президента Французької Республіки керував Франсіс Марра, водій-поліцейський з тренувального та штабного табору Національної жандармерії в Саторі. Його мовчазна вдача тримала його осторонь від жартів міністерських візників у дворі; його крижані нерві та здатність швидко й безпечно їздити дозволили йому стати особистим водієм де Голля. Окрім Марра, машина була порожня.
  
  Про 7.45 за скляними дверима з'єднання явилася ще одна група, і чоловіки на гравію знову напружилися. За склом з'єднання явився Шарль де Голль у своєму звичному двобортному вугільно-сірому костюмі та темній краватці. Зі старосвітською ввічливістю він провів мадам Івонн де Голль спочатку через двері, а потім узяв її під руку, щоб спустити сходи до «Сітроена», що чекав. Біля автомобіля вони розійшлися, а дружина Президента сіла на заднє сидіння переднього авто з лівого боку. Генерал підсів до неї праворуч.
  
  Їхній зять, полковник Ален де Буасьє, тодішній начальник штабу бронетанкових і кавалерійських підрозділів французької армії, перевірив, чи задні двері надійно зачинені, а потім зайняв своє місце попереду біля Марра.
  
  У іншому вагоні сіли ще двоє з групи функціонерів, які супроводжували президентське подружжя по сходах. Анрі д Жудер, незграбний охоронець того часу, кабілець з Алжиру, сів на переднє сидіння біля водія, поклав важкий револьвер під ліву пахву й плюхнувся назад. Відтоді його очі безперервно мерехтіли не по машині попереду, а по тротуарах і кутах вулиць, які промайнули повз. Після останнього слова одного з чергових охоронців, щоб його залишили, другий чоловік сів у задню один. Ним був комісар Жан Дюкре, начальник Президентського корпусу безпеки.
  
  Біля західної стіни два мотарди в білих шоломах включили свої двігуні й повільно виїхали з тіні до воріт. Перед входом вони зупинилися на відстані десяти футів і озирнулися. Марра відірвав перший «Сітроен» від сходів, махнувши до воріт і зупинився позаду мотоциклістів.
  
  Залізна решітка знову відчинилася, і невеликий кортеж промчав повз охоронців із шомполом до Фобур Сент-Оноре. Дійшовши до кінця фору Сен-Оноре, колона прокотилася на авеню де Маріньї. З-під каштанів молодий чоловік у білому шоломі верхи на скутері спостерігав за проїздом кортежу, потім від'їхав від узбіччя й пішов слідом. Рух транспорту був нормальним для серпневих вихідних, і жодного попереднього попередження про від'в'їзд президента не було. Про наближення колони даішникам сповіщав лише гул мотоциклетних сирен, і їм доводилося несамовито махати й свистіти, щоб вчасно зупинити рух.
  
  Колона набрала швидкість на темній алеї й вилетіла на освітлену сонцем площу Клемансо, прямуючи прямо до мосту Олександра III. Скутеристові, який їхав у смузі службових автомобілів, не було труднощів слідувати. Після мосту Марра слідував за мотоциклістами на авеню Генерала Галлієні, а звідти на широкий бульвар Інвалідів. У скутериста на цей момент є відповідь. На перехресті бульвару Інвалідів і вулиці Варенн він віддав кричущу заслінку й повернувши до кафе на кутку. Увійшовши всередину, діставши з кишені маленький металевий жетон, він пройшов до задньої частини кафе, де був телефон, і зателефонував на місцевий номер.
  
  Підполковник Жан-Марі Бастьєн-Тірі чекав у кафе в передмісті Медон. Йому було тридцять п'ять, він одружений, мав трьох дітей і працював у Міністерстві авіації. За звичайним фасадом свого професійного та сімейного життя він плекав глибоку озлобленість до Шарля де Голля, який, на його думку, зрадив Францію та людей, які в 1958 році зазивали його повернутися до влади, віддавши Алжир алжирським націоналістам.
  
  Він нічого не втратив через втрату Алжиру, і його мотивували не особисті міркування. У власних очах він був патріотом, людиною, переконаною, що він служитиме своїй улюбленій країні, убивши людину, яка, на його думку, зрадила її. Багато тисяч людей поділяли його погляди в тієї годину, але небагато в порівнянні з ними були фанатичними членами Організації таємної армії, яка поклялася вбити Де Голля і повалити його уряд. Бастьєн-Тірі був такою людиною.
  
  Він потягував пиво, коли пролунав дзвінок. Бармен передавши йому телефон, потім пішов налаштувати телевізор на іншому кінці бару. Бастьєн-Тірі прислухався кілька секунд, пробурмотів «Дуже добре, дякую» в мундштук і поставивши його. За його пиво вже заплатили. Він вийшов із бару на тротуар, взявши з-під пахви згорнуту газету й обережно її двічі розгорнув.
  
  На протилежному боці вулиці молода жінка опустила мереживну завісу своєї квартири на першому поверсі й звернулася до дванадцятьох чоловіків, які вешталися по кімнаті. Вона сказала: «Це маршрут номер два». П'єр ятеро молодих людей, аматорів у справі вбивства, перестали крутити собі руки і підскочили.
  
  Інші семеро були старші й менш нервові. Старшим серед них у спробі вбивства та іншим після Бастьєна-Тірі був лейтенант Ален Бугрене де ла Токне, крайній правий прихильник із сім'ї землевласників. Йому було тридцять п'ять, одружений, мав двох дітей.
  
  Найнебезпечнішим чоловіком у кімнаті був Жорж Ватін, тридцяти дев'ять п'яти років, громіздкі плечі та квадратні щелепи, фанатик ОАД, за походженням інженер-аграрник з Алжиру, який за два роки знову ставши одним із найнебезпечніших тригерів ОАД... чоловіки. Через старе поранення ноги його знали як Кульгавого.
  
  Коли дівчина оголосила цю новину, дванадцять чоловіків зібралися вниз, через задню частину будівлі, до бічної вулиці, де було припарковано шість автомобілів, усі викрадені чи взяті напрокат. Годину був 7.55.
  
  Бастьєн-Тірі особисто цілими днями готував місце вбивства, вимірював кути вогню, швидкість і відстань транспортних засобів, що рухалися, а також ступінь вогневої потужності, необхідний для їх зупинки. Місце, яке він вибрав, була довга пряма дорога під назвою Авеню де ла Ліберасьон, що вела до головного перехрестя Пті-Кламар. За планом перша група зі стрільцями з гвинтівками відкрила вогонь по машині президента приблизно за двісті ярдів до перехрестя. Вони ховалися за фургоном Estafette, припаркованим на узбіччі, починаючи вогонь під дуже невеликим кутом до зустрічних транспортних засобів, щоб дати стрілкам мінімальну відстань.
  
  За підрахунками Бастьєна-Тірі, до того моменту, як вона наблизиться до фургона, через лідируючу машину має пройти сто п'ятдесят куль. Зупинивши президентську машину, друга група OAS змітала бічній дорозі, щоб з близької відстані підірвати машину поліції безпеки. Обидві групи витратили кілька секунд, щоб добити президентську вечірку, а потім помчали до трьох транспортних засобів для втечі іншою вулицею.
  
  Сам Бастьєн-Тірі, тринадцятий із загороди, мав бути наглядачем. До 8.05 групи були на позиціях. За сто ярдів із паризького боці засідки Бастьєн-Тірі бездіяльно стояв біля автобусної зупинки з газетою. Помах газетою дасть сигнал Сержу Берньє, лідеру призера першої команди, який стоятиме біля Естафет. Він передасть наказ стрільцям, що розкинулися в траві біля його ніг. Бугрене де ла Токнайе керував автомобілем, щоб перехопити поліцію безпеки, а поряд із ним стояв Ватін Кульгавий, який тримав у руках пістолет-кулемет.
  
  Коли запобіжні замки відірвалися біля дороги в Петі-Кламарі, колона генерала де Голля звільнилася від щільнішого трафіку в центрі Парижа та досягла більш відкритих проспектів передмістя. Тут швидкість зросла майже до шістдесяті миль на годину.
  
  Коли дорога відкрилася, Френсіс Марра кинувши погляд на годинник, відчув уперту нетерплячість старого генерала позаду нього й збільшив швидкість ще більше. Двоє водіїв мотоциклів відступили, щоб зайняти місце в тилу колони. Де Ґоллю ніколи не подобалася така хвилястість, сидячи попереду, і він обійшовши їх, коли міг. Таким чином колона у їхала на авеню де ла Дивіжн Леклерк у Петі-Кламар.
  
  За милю вище по дорозі Бастьєн-Тірі відчував наслідки своєї великої помилки. Він не дізнався про це, поки не розказала поліція, коли він сидів через кілька місяців у камері смертників. Розслідуючи розклад його вбивства, він звернувся до календаря, щоб виявити, що настали сутінки 22 серпня о 8.35, здавалося б, досить пізно, навіть якщо Де Голль запізнювався за своїм звичайним розкладом, як він і був. Альо календар, до якого звернувся полковник ВПС, стосувався 1961 року. 22 серпня 1962 року настали сутінки про 8.10. Ці двадцять п'ять хвилин малі змінити історію Франції. Про 8.18 Бастьєн-Тірі помітив колону, що мчить авеню де ла Ліберасьон до нього зі швидкістю сімдесят миль на годину. Він несамовито розмахував газетою.
  
  Через дорогу, за сотню ярдів униз, Берньє сердито вдивлявся крізь темряву у тьмяну постать біля автобусної зупинки. — Полковник вже помахавши папером? він не запитував ні до кого конкретно. Ці слова ледь злетіли з його вуст, коли він побачив, як акулячій ніс президентської машини промайнув повз автобусну зупинку та з'єднання явився у видінні. «Пожежа!» — кричав він чоловікам біля своїх ніг. Вони відкрилися, коли конвой наблизився до них, стріляючи з кутом дев'яносто градусів по рухомій цілі, що пролітала повз них зі швидкістю сімдесят миль на годину.
  
  Ті, що машина взагалі витримала дванадцять куль, було даниною влучності вбивць. Більшість із них зачепили Citroen ззаду. Дві шини розірвалися під вогнем, і хоча смороду булі самоущільнювальними камерами, раптова втрата тиску призвела до того, що автомобіль, що мчав на швидкості, нахилився та заніс передні колеса. Саме тоді Франсіс Марра врятував життя де Голлю.
  
  Поки стрілець-ас, екс-легіонер Варга різав шини, решта спустошувала магазини у зникаюче заднє скло. Кілька снарядів пройшли крізь кузов, а один розбив заднє скло, пройшовши в декількох дюймах від носа президента. Сидячи на передньому сидінні, полковник де Буасьє обернувся й заревів: «Лізь!» до свого свекра. Мадам де Голль схилила голову до колін чоловіка. Генерал давши волю морознім: «Що, знову?» і повернувся, щоб подивитися в заднє вікно.
  
  Марра тримав кермо, що тремтіло, і обережно тримаючи в занос, послаблюючи при цьому акселератор. Після миттєвої втрати потужності «Сітроен» знову помчав у напрямку до перехрестя з авеню дю Буа, бічної дороги, де чекав другий командос з ОАС. Позаду Марра машина охорони чіплялася за його хвіст, не торкнувшись жодної кулі.
  
  Для Бугрене де ла Токне, який чекав із запущеним двигуном на авеню дю Буа, швидкість автомобілів, що наближалися, дала йому чіткий вибір: перехопити та вчинити самогубство, коли метал, що летить, розрізає його на шматки, або відпустити зчеплення за півсекунди. запізно. Він вибрав останнє. Коли він повернувши свою машину з узбіччя на лінію з президентських конвоєм, це була не машина де Голля, а машина охоронця стрільця д Жудера та комісара Дюкре.
  
  Схилившись від правого бокового вікна поза автомобілем від пояса догори, Ватін випорожнив свій пістолет-кулемет у задній частині DS попереду, в якому він міг побачити пихатий профіль Де Голля крізь розбите скло.
  
  «Чому ці ідіоти не стріляють у відповідь?» — жалібно живити де Голль. Д Джоудер намагався вистрілити у вбивць з OAS через десять футів повітря між двома автомобілями, але поліцейський водій закрив йому огляд. Дюкре крикнула водієві, щоб він тримався президента, і через секунду OAS залишилися позаду. Двоє водіїв мотоциклів, одного з яких ледь не збили з місця через те, що де ла Токне раптово кинувся з узбіччя, оговталися й зачинилися. Уся колона промчала до кільцевої розв'язків язки та розв'язків язки, перетнула її й продовжила рух у напрямку Віллакубле.
  
  На місці засідки у бійців ООВ не було часу на взаємні звинувачення. Смороду малі з'єднання явитися пізніше. Залишивши три автомобілі, які використовувалися в операції, вони стрибнули на борт транспортних засобів і зникли в темряві.
  
  Комісар Дюкре зателефонував Віллакубле зі свого автомобільного передавача й коротко розповів, що сталося. Коли колона прибула через десять хвилин, генерал де Голль наполіг на тому, щоб їхати прямо до перону, де чекав вертоліт. Коли машина зупинилася, натовп офіцерів і чиновників оточив її, відчиняючи двері, щоб допомогти приголомшеній мадам де Голль підвестися. З іншого боку з-під уламків вийшов генерал і витрусив осколки скла з лацкана. Ігноруючи панічні благання навколишніх офіцерів, він обійшов машину, щоб взяти дружину під руку.
  
  «Ходімо, моя люба, ми їдемо додому», — сказавши він їй і нарешті висловив штабу ВПС свій вердикт щодо ОАС. «Вони не можуть стріляти прямо». З цими словами він спрямував дружину у вертоліт і сів біля неї. До нього приєднався д Жудер, і вони вирушили на вихідні в село.
  
  На асфальті Френсіс Марра сидів за кермом із попелястим обличчя. Обидві шини вздовж правого боку автомобіля нарешті відмовили, і DS їхав на своїх дисках. Дюкре тихо пробурмотів йому слова привітання, а потім продовжив розчищати.
  
  Поки журналісти всього світу спекулювали про замах на вбивство і за відсутності чогось кращого заповнювали свої колонки особистими припущеннями, французька поліція, очолювана Surete Nationale за підтримки секретної служби та жандармерії, розпочала найбільшу поліцейську операцію у Франції. історії. Невдовзі це мало стати найбільшим полюванням у країні, яке лише пізніше було перевершене полюванням на іншого вбивцю, історія якого залишається невідомою, але який все ще значиться у файлах під кодовим ім'я ям Шакал.
  
  Вони отримали свою першу перерву 3 вересня, і, як це часто буває в поліцейських, рутинна перевірка дала результати. За межами міста Валанс, на південь від Ліона, на головній дорозі з Парижа в Марсель поліцейський блокпост зупинив приватну машину з чотирма чоловіками. Того дня вони зупинили сотні людей, щоб перевірити документи, що посвідчують особу, альо в цьому випадку один із чоловіків у машині не мав при собі документів. Він стверджував, що втратив їх. Його та інших трьох доставили у Валанс для звичайного допиту.
  
  У Валенсі було встановлено, що інші троє в машині не мали нічого спільного з четвертим, окрім того, що запропонували йому підвезти. Їх відпустили. У четвертого чоловіка взяли відбитки пальців і відправили до Парижа, щоб перевірити, чи він тією, за кого себе видає. Відповідь надійшла через дванадцять годин: відбитки пальців належали двадцятидворічному дезертира з Іноземного легіону, якому висунули звинувачення за військовим законодавством. Альо ім'я він назвавши цілком правильним є — П'єр єр-Дені Маґад.
  
  Магаде був доставлений до штаб-квартири регіональної служби судової поліції в Ліоні. Очікуючи в передпокої на допит, один із поліцейських, які його охороняли, грайливо живити: «Ну, а як щодо Петі-Кламара?»
  
  Магаде безсило знизав плечима. — Гаразд, — відповів він, — що ти хочеш знати?
  
  Поки приголомшені поліцейські слухали його, а ручки стенографістів видряпували один блокнот за іншим, Магаде «співав» вісім годин. Наприкінці він назвавши імена кожного з учасників Petit-Clamart і ще дев'ять ятьох, які відігравали менші ролі на стадіях планування чі закупівлі обладнання. Всього двадцять два. Полювання було розпочате, і цього разу поліція знала, кого шукає.
  
  Зрештою лише один утік, і донині його жодного разу не спіймали. Жорж Ватін втік і, як припускають, проживає в Іспанії разом з більшістю інших лідерів ОАД серед цивільних поселенців Алжиру.
  
  Допити та підготовка звинувачень проти Бастьєна-Тірі, Бугрене де ла Токне та інших лідерів змови були завершені до грудня, і група постала перед судом у січні 1963 року.
  
  Поки тривав судовий процес, ОАД зібралася з силами для чергової тотальної атаки на голлістський уряд, а французькі секретні служби відбивалися зубами й пазурами. У приємних нормах паризького життя, під шпоном культури та цивілізації точилася одна з найзапекліших і найсадистських підпільних війн сучасної історії.
  
  Французька секретна служба називається Service de Documentation Exterieure et de Contre-Spynage, відома скорочено як SDECE. Його обов'язки полягають як у шпигунстві за межами Франції, так і в контршпигунстві всередині, хоча годину від годині кожна служба може перекривати територію іншої. Служба One — це чиста розвідка, яка підрозділяється на бюро, відомі літерою R для Renseignement (Інформація). Ці підрозділи R. 1 Інтелектуальний аналіз; Р. 2 Східна Європа; Р. 3 Західна Європа; Р. 4 Африка; R. 5 Близький Схід; Р. 6 Далекий Схід; R. 7 Америка/Західна півкуля. Одного служба займається контршпигунством. Три і чотири складають Комуністичну секцію в одному офісі, Шість — це фінанси, а Сім — адміністрація.
  
  П'ятий сервіс має однослівну назву - Дія. Цей офіс був ядром війни проти ОАД. З штаб-квартири в комплексі непоказних будівель біля бульвару Мортьє поблизу Порт-де-Лілас, брудного передмістя північно-східного Парижа, сотня бойовиків Служби дій вирушила на війну. Ці чоловіки, в основному корсиканці, булі найближчим до вигаданого «крутого хлопця» в реальному житті. Їх навчили до найвищої фізичної підготовки, а потім відвезли до табору Саторі, де спеціальна частина, відгороджена від решти, навчила їх усьому відомому про руйнування. Вони стали експертами у боротьбі зі стрілецької зброї, рукопашного бою, карате та дзюдо. Вони пройшли курси радіозв'язку, підривно-диверсійної роботи допитів із застосуванням тортур і без них, викрадення людей, підпалів і вбивств.
  
  Одні розмовляли лише французькою, інші вільно володіли кількома мовами і були вдома в будь-якій столиці світу. Смороду малі повноваження вбивати під час виконання службових обов'язків і часто ними користувалися.
  
  Оскільки діяльність OAS стала більш насильницькою та жорстокою, директор SDECE, генерал Юджин Гібо, нарешті зняв морди з цих людей і пустивши їх на волю в OAS. Деякі з них записалися в ОАД і проникли до її вищих радий. Звідси смороду булі задоволені наданням інформації, на основі якої інші могли діяти, і багато емісарів ОАД під час місій у Франції чи інших регіонах, де смороду булі вразливими для поліції, були підібрані на основі інформації, наданої співробітниками служби дій у терористичній організації. В інших випадках розшукуваних людей не могли виманити до Франції, і їх безжально вбивали за межами країни. Багато родичів просто зниклих бійців ОАС назавжди вірили, що цих чоловіків ліквідувала Служба дій.
  
  Не ті, щоб ОАД потребував уроків насильства. Смороду більше, ніж будь-який поліцейський, ненавиділи людей зі служби дій, відомих як Барбузи або Бородати через їхню роль під прикриттям. В останні дні боротьби за владу між ОАД і голлістською владою в Алжирі ОАД захопили живими сім барбузів. Пізніше тіла були знайдені звисаючими з балконів і ліхтарних стовпів без вух і носів. Таким чином тривала таємна війна, і повна історія про ті, хто загинув під тортурами в якому підвалі, ніколи не буде розказана.
  
  Решта барбузів залишилися за межами OAS на поклик SDECE. Деякі з них були професійними головорізами зі злочинного світу до того, як їх прийняли на службу, зберегли свої старі зв'язки та неодноразово зверталися за допомогою до своїх колішніх друзів зі злочинного світу, щоб виконати особливо брудну роботу для уряду. Саме ця діяльність викликала у Франції розмови про «паралельну» (неофіційну) поліцію, нібито за наказом одного з правих рук президента де Голля, пана Жака Фоккара. Насправді «паралельної» поліції не існувало; Діяльність, яка їм приписується, здійснювалася сильними озброєннями Служби дій або тимчасово залученими бандитськими босами з «середовища».
  
  Корсиканці, які домінували як у кримінальному світі Парижа, Марселя, так і в Службі дій, знають толк у вендеттах, і після вбивства семи барбузів Місії З в Алжирі була оголошена вендета ОАД. Подібно до того, як підземний світ Корсики допоміг союзникам під час висадки на півдні Франції в 1944 році (для власних цілей; згодом вони загнали в кут більшу частину торгівлі на Лазурному узбережжі як винагороду), так на початку шістдесятих корсиканці знову билися за Францію у вендеті з ОАД. Багато чоловіків з ОАД, які були pieds-noir (французи алжирського походження), малі ті ж риси, що й корсиканці, і годиною війна була майже братовбивчою.
  
  У світові того як тривав судовий процес над Бастьєном-Тірі та його колегами, також почалася кампанія OAS. Його дороговказом, закулісним ініціатором змови Петі-Кламара був полковник Антуан Аргу. Продукт одного з найкращих університетів Франції, техніка Еколь Полі, Аргу мав хороший розум і динамічну енергію. Як лейтенант де Голля у Вільній Франції він воював за звільнення Франції від нацистів. Згодом командував кавалерійським полком в Алжирі. Невисокий, сухорлявий чоловік, він був блискучим, але нещадним солдатом, і в 1962 році він став керівником операцій ОАД у вигнанні.
  
  Маючи досвід психологічної війни, він розумів, що боротьба проти Голлістської Франції повинна вестися на всіх рівнях, за допомогою терору, дипломатії та зв'язків з громадськістю. У рамках кампанії він організував для голови Національної ради опору, політичного крила ОАД, колишнього міністра закордонних справ Франції Жоржа Бідо, даті серію інтерв'ю газетам і телебаченню по всій Західній Європі, щоб пояснити опозицію ОАД генерала де Голля у «поважних» термінах.
  
  Тепер Аргу використовував високий інтелект, який колись зробив його наймолодшим полковником у французькій армії, а тепер зробив його найнебезпечнішою людиною у ОАД. Він організував для Бідо ланцюжок інтерв'ю з кореспондентами головних мереж і газет, під час яких старий політик зміг приховати менш приємну діяльність головорізів ОАД.
  
  Успіх пропагандистської операції Бідо, натхненної Аргу, стурбував французький уряд так само, як і тактика терору та хвиля пластикових бомб, що вибухають у кінотеатрах і кафе по всій Франції. Тоді 14 лютого було розкрито ще одну змову щодо вбивства генерала де Голля. Наступного дня він мав прочитати лекцію у Військовій школі на Марсового полі. Сюжет полягав у тому, що коли він увійшов до залу, його мав вистрелити в спину вбивця, який сидів серед карниза сусіднього кварталу.
  
  Пізніше за змову постали перед судом Жан Бішон, капітан артилерії на ім'я Роберт Пуанар, і викладач англійської мови у Військовій академії мадам Поль Русселе де Ліффіак. Тригером мав бути Жорж Ватін, але Кульгавий знову втік. У квартирі Пуанарда знайшли гвинтівку зі снайперським прицілом, і всіх трьох заарештували. Пізніше на судовому засіданні було заявлено, що, шукаючи спосіб донести Ватіна та його пістолет до Академії, смороду проконсультувалися з прапорщиком Маріусом Тхо, який звернувся прямо до поліції. Генерал де Голль належний чином відвідав військову церемонію в призначений час 15 числа, але зробив вчинку, прибувші на броньованому автомобілі, на свою велику огиду.
  
  Як сюжет це було неймовірно аматорським, але це дратувало Де Голля. Викликавши наступного дня міністра внутрішніх справ Фрея, він вдарив по столу й сказавши міністру, відповідальному за національну безпеку: «Ця справа вбивства зайшла досить далеко».
  
  Було вирішено взяти за приклад деяких провідних змовників ОАД, щоб стримати інших. У Фрея не було жодних сумнівів щодо результату процесу над Бастьєном-Тірі, який все ще тривав у Верховному військовому суді, оскільки Бастьєн-Тірі з усіх сил намагався пояснити з лаві підсудних, чому, на його думку, Шарль де Голль повинен померти. Але потрібне було щось більше як стримуючий фактор.
  
  22 лютого копія меморандуму, який директор Другої служби SDECE (контррозвідка/внутрішня безпека) надіслав міністру внутрішніх справ, опинилася на столі керівника Служби дій.
  
  «Нам вдалося встановити місцезнаходження одного з головних ватажків диверсійного руху, а саме колишнього полковника французької армії Антуана Аргу. Він утік до Німеччини і має намір, за інформацією нашої розвідки, залишитися там кілька днів. . .
  
  — Це означає, що можна дістатися до Аргуда й, можливо, схопити його. Оскільки запит, надісланий нашою офіційною контррозвідувальною службою через бездіяльність компетентних до німецьких організацій безпеки, було відхилено, і ці організації тепер очікують, що наші агенти будуть слідкувати за Аргудом та іншими керівниками ОАД, операція винна, оскільки це спрямовані проти особини Аргу, виконуватися з максимальній швидкістю та обачністю».
  
  Роботу передали Службі дій.
  
  У середині дня 25 лютого Аргуд повернувся до Мюнхена з Риму, де він зустрічався з іншими лідерами ОАД. Замість того, щоб їхати прямо на Унертльштрассе, він узяв таксі до готелю Eden-Hotel Wolff, де він забронював номер, очевидно, для зустрічі. Він ніколи не відвідував це. У залі до нього підійшли двоє чоловіків, які розмовляли з ним бездоганною німецькою. Він припустив, що це німецька поліція, і потягся до нагрудної кишені за паспортом.
  
  Він відчув, як обидві руки схопили в лещатах, його ноги відірвалися від землі, і його винесли надвір до фургона з пральною машиною, що чекала. Він накинувся, і йому відповіли потоком французьких лайок. Ороговіла рука врізала йому ніс, інша вдарила його в живіт, пальцем намацала нервову точку під вухом, і він згас, як світло.
  
  Двадцять чотири години тому задзвонив телефон у Brigade Criminelle судової поліції на Quai des Orfevres, 36 у Парижі. Хрипкий голос заявив сержантові, який відповів, що він говорити від імені OAS і що Антуан Аргу, «гарно зв'язаний», перебуває у фургоні, припаркованому за будівлею CID. Через кілька хвилин двері фургона рвучко відчинилися, і Аргуд, спотикаючись, вийшов у коло приголомшених поліцейських.
  
  Його очі, перев'пов'язані на двадцять чотири години, не сфокусувалися. Треба було допомогти йому встати. Його обличчя було вкріте засохлою кров'ю від носової кровотечі, а рот болів від кляпу, який поліція витягла з нього. Коли хтось підключивши його: «Ві полковник Антуан Аргу?» він пробурмотів «Так». Якимось чином Служба дій переправила його через кордон минулої ночі, і анонімний дзвінок у поліцію про посилку, що чекає на них на власній автостоянці, був лише їхнім особистим почуттям гумору на роботі. Його звільнили лише в червні 1968 року.
  
  Альо на одну річ не розраховували співробітники служби дій; усунувши Аргу, незважаючи на величезну деморалізацію, яку це спричинило в ОАД, вони проклали шлях для його тіньового заступника, маловідомого, але настільки ж проникливого підполковника Марка Родена, щоб взяти на себе командування операціями, спрямованими на вбивство Де Голля. Багато в чому це була невдала угода.
  
  4 березня Верховний військовий суд виніс вердикт щодо Жана-Марі Батьєна-Тірі. Він і ще двоє були засуджені до смертної кари, як і ще троє, які все ще перебувають на свободі, включаючи Ватіна Кульгавого. 8 березня генерал де Голль три години мовчки слухав прохання про помилування адвокатів засуджених. Він замінив два смертні вироки на довічне ув'язнена язнення, але засудження Бастьєна-Тірі залишилося в силі.
  
  Тієї ночі його адвокат заявив полковника ВПС про це рішення.
  
  «Заплановано на 11 число», — сказав він своєму підзахисному, а коли тій продовжував недовірливо посміхатися, випалив: «Вас застрелять».
  
  Бастьєн-Тірі продовжував усміхатися й хитав головою.
  
  «Ти не розумієш, — сказавши він адвокату, — жоден загін французів не підніме проти мене рушниці».
  
  Він помилився. Про страту повідомили у випуску новин радіо «Європа номер один» о 8 ранку французькою мовою. Його чули в більшості частин Західної Європи ті, хто хотів налаштуватися. У маленькому готельному номері в Австрії ця трансляція мала запустити низку думок і дій, які наблизили генерала де Голля до смерті ближче, ніж будь-коли в його житті. кар'єр єра. Це була кімната полковника Марка Родена, нового керівника операцій ОАД.
  
  
  
  РОЗДІЛ ДРУГИЙ
  
  Марк Роден вимкнув вимикач свого транзисторного радіоприймача й підвівся з-за столу, залишивши тацю зі сніданком майже недоторканою. Він підійшов до вікна, запаливши чергову в нескінченному ланцюжку сигарет і вдивився в засніжений краєвид, який ще не встигла розбирати запізніла весна.
  
  "Сволота". Він пробурмотів це слово тихо й з великою отрутою, доповнивши ще однією голосом низку іменників та епітетів, які виражали його почуття до президента Франції, його уряду та Служби дій.
  
  Роден майже в усіх відношеннях був несхожий на свого попередника. Високий і скромний, із трупним обличчя, порізаним внутрішньою ненавистю, він зазвичай маскував свої емоції нелатинською холодністю. Для нього не існувало Політехнічної школи, яка б відкрила двері для просування по службі. Син шевця, він утік до Англії на рибальському човні в спокійні дні свого пізнього підліткового віку, коли німці захопили Францію, і записався рядовим солдатом під прапор Хреста Лотарингії.
  
  Підвищення від сержанта до прапорщика пройшло важкий шлях, у кровопролитних битвах на Північній Африці під проводом Кеніга, а згодом через живі огорожі Нормандії з Леклерком. Польова комісія під час битви за Париж отримала для нього офіцерські шеврони, яких він ніколи не міг здобути, і в післявоєнній Франції вибір стояв між поверненням до цивільного життя чи залишинням в армії.
  
  Альо повернутися до чого? Він не мав жодної професії, окрім професії шевця, якій його навчив його батько, і він побачив, що серед робітничого класу його рідної країни домінували комуністи, які також захопили Опор і Вільну Францію внутрішніх справ. Так він залишився в армії, щоб згодом випробувати гіркоту рядового офіцера, який побачив, як з офіцерських шкіл закінчує нове молоде покоління освічених хлопців, які на теоретичних заняттях, що проводяться в аудиторіях, заробляють ті самі шеврони, за які він полив кров'ю. Коли він спостерігав, як вони обійшли його ранги і привілеях, почала відчувати гіркоту.
  
  Залишалося зробити лише одне — приєднатися до одного з колоніальних полків, витривалих солдатів, які вели бої, поки солдати призовної армії маршували по плацу. Він керував переведенням до колоніальних десантників.
  
  Протягом року він був командиром роті в Індокитаї, живе серед інших людей, які говорили і думали так само, як він. Для юнака з лави шевця підвищення по службі все одно можна було здобути боєм, і ще боєм. До кінця Індо-Китайської кампанії він був майором, і після нещасливого та розчарованого року у Франції його відправили до Алжиру.
  
  Відхід Франції з Індокитаю та рік, який він провів у Франції, перетворили його приховану озлобленість на всепоглинаючу ненависть до політиків і комуністів, яких він вважав одним і тим же. Лише після того, як Францією правив солдатів, вона не могла звільнитися від обіймів зрадників і негідників, які пронизували її суспільне життя. Тільки в армії обидві породи вимерли.
  
  Як і більшість бойових офіцерів, які бачили смерть своїх людей і годину від годині ховали жахливо понівечені тіла тих, кому не пощастило бути схопленими живими, Роден поклонявся солдатам як справжній солі землі, людям, які жертвували собою в крові, щоб буржуазія могла жити. вдома з комфортом. Дізнатися від мирних жителів своєї рідної землі після восьми років боїв у лісах Індокитаю, що більшість із них не дбає про солдатів, читати доноси лівих інтелектуалів на військових через такі дрібниці, як катування в'язнів, щоб отримати життєво важливу інформацію, викликало всередині Марка Родена реакцію, яка в поєднані з вродженою гіркотою, що випливає з його власної відсутності можливостей, перетворилася на завзятість.
  
  Він був переконаний, що за достатньої підтримки з боку цивільної влади на місці, уряду та людей удома армія могла б перемогти у єтмінь. Відхід Індокитаю був масовою зрадою тисяч прекрасних молодих людей, які там загинули — здавалося б, дарма. Для Родена не було б і не могло бути більше зради. Алжир довів бі цє. Навесні 1956 року він покинувши берег Марселя настільки щасливою людиною, якою ніколи не був, переконаний, що далекі пагорби Алжиру побачать завершення того, що він вважав справою свого життя, апофеозом французької армії в очі світу.
  
  За два роки запеклої та запеклої боротьби мало що похитнуло його переконання. Правда, придушити повстанців було не так легко, як він думав спочатку. Скільки б фелагів він і його люди не розстріляли, скільки сіл було зрівняно з землею, скільки б терористів FLN не загинуло під тортурами, повстання поширювалося, поки воно не охопило землю та не знищило міста.
  
  Потрібна була, звичайно, ще допомога з боку Митрополії. Тут принаймні не могло бути й мови про війну у віддаленому куточку Імперії. Алжир був Францією, частиною Франції, де проживало три мільйони французів. За Алжир можна було б воювати, як за Нормандію, Бретань чи Приморські Альпи. Коли він отримав звання підполковника, Марк Роден переїхав із Блед до міст, спочатку до Боуна, а потім до Константіна.
  
  У Бледі він воював з солдатами ALN, нерегулярними солдатами, але все ще воюючими людьми. Його ненависть до них була нічим не схожою на ті, що поглинуло його, коли він вступив у таємну, жорстоку війну міст, війну, що ведеться пластиковими бомбами, підкладеними прибиральниками в кафе, супермаркетах і ігрових майданчиках, які користуються французькою опікою. Заходь, які він вжив, щоб очистити Костянтина від бруду, який підклав ці бомби серед французьких цивільних, принесли йому у Касбі звання Різника.
  
  Все, чого не вистачало для залишкового знищення FLN та його армії, ALN, так це додаткової допомоги з боку Парижа. Як і більшість фанатиків, Роден міг закривати очі фактам із чистою вірою. Зростаючі витрати на війну, економіка Франції, що похитнулася під тягарем війни, яку дедалі більше не можна було виграти, деморалізація військовозобов'язаних — це була дрібниця.
  
  У червні 1958 року генерал де Голль повернувся до влади як прем'єр-міністр Франції. Ефективно позбувшись корумпованої та хиткої Четвертої республіки, він заснував П'єр яту. Коли він промовив слова, промовлені в устах генералів, повернули його до Матіньйону, а потім у січні 1959 року до Єлисейського палацу, « Algerie Francaise », Роден пішов до своєї кімнати й заплакавши. Коли де Голль відвідав Алжир, його присутність була для Родена нємов Зевс, що спустився з Олімпу. Він був упевнений, що нова політика вже на підході. Комуністи будуть викинуті зі своїх офісів, Жан-Поль Сартр точно повинен бути розстріляний за державну зраду, профспілки будуть приведені в покору, а Франція остаточно щиро підтримає її рідних і близьких в Алжирі та її армію, яка захищає кордони. Французька цивілізація буде наступною.
  
  Роден був у цьому впевнений, як схід сонця на Сході. Коли де Голль розпочав свої заходи, щоб відновити Францію на свій власний шлях, Роден подумавши, що тут має бути якась помилка. Треба було дати старим годину. Коли перші чуйні про попередні переговори з Беном Беллою та FLN просочилися через Родена, він не міг у це повірити. Хоча він симпатизував повстанню поселенців під проводом Великого Джо Ортіса в 1960 році, він все одно вважав, що відсутність прогресу в розгромі фелагхи раз і назавжди була просто тактичним кроком Де Голля. Він був упевнений, що Ле В'язання є має знати, що робить. Якби він не сказавши це, золоті слова Algerie Francaise ?
  
  Коли нарешті з'єднання явився безсумнівний доказ того, що концепція відродженої Франції Шарля де Голля не включала французький Алжир, світ Родена розпався, як фарфорова ваза, збита поїздом. Від віри і надії, віри і впевненості нічого не залишилося. Просто ненавиджу. Ненависть до системи, до політиків, до інтелектуалів, до алжирців, до профспілок, до журналістів, до іноземців; альо найбільше ненависть до Тої Людини. За винятком кількох мокрих вух, які відмовилися прийти, Роден повів увесь свій батальйон у військовий путч у квітні 1961 року.
  
  Це не вдалося. Одним пробачимо, гнітюче розумним кроком де Голль зірвав путч, перш ніж він зрушив з місця. Жоден з офіцерів не звернув увагу на те, що тисячі простих транзисторних радіоприймачів були передані військам за кілька тижнів до останнього оголошення про початок переговорів з FLN. Радіостанції вважалися нешкідливим засобом для військ, і багато офіцерів і старших сержантів схвалили цю ідею. Поп-музика, яка лунала в ефірі з Франції, приємно відволікала хлопців від спеки, мух, нудьги.
  
  Голос де Голля був не таким вже й нешкідливим. Коли лояльність армії була нарешті піддана випробуванню, десятки десятків тисяч призовників, розкиданих по казармах по всьму Алжиру, увімкнули свої радіо для новин. Після новин вони почули тієї самий голос, який слухав сам Роден у червні 1940 року. Майже ті самє повідомлення. «Ви стоїте перед вибором лояльності. Я Франція, знаряддя її долі. Слідуй за мною. Підкоряйся мені.'
  
  Деякі командири батальйонів прокинулися, маючи лише жменьку офіцерів, а більшість їхніх сержантів пішли.
  
  Заколот було зламано, як ілюзії – по радіо. Родену пощастило більше, ніж іншим. З них залишилися сто двадцять його офіцерів, старшин і рядових. Це сталося тому, що він командував підрозділом із більшою часткою старого поту з Індокитаю, а алжирець стік кров'ю, ніж інші. Разом з іншими путчистами вони витворили Таємну армійську організацію, яка зобов'язаннями язалася скинути Юду з Єлисейського палацу.
  
  Між тріумфуючим FLN і лояльною армією Франції залишилося небагато часу, крім оргії руйнування. За останні сім тижнів, коли французькі поселенці продали справу свого життя за безцінь і втекли з охопленого війною узбережжя, Таємна армія здійснила останню жахливу помсту за те, що їм довелося залишити. Коли все закінчилося, залишилося лише вигнання лідерів, імена яких були відомі голлістській владі.
  
  Взимку 1961 року Роден ставши заступником Аргу на посаді керівника операцій ОАД у вигнанні. Аргуд був талантом, талантом і натхненником наступу, який ОАД розпочала з того часу на метрополію Франції; У Родена була організованість, хитрість, проникливий здоровий глузд. Якби він був просто жорстким фанатиком, він був би небезпечним, але не винятковим. На початку шістдесятих для ОАД було багато інших рушниць такого калібру. Але він був більше. Старий швець народів хлопчика з розумом, який так і не був розвинений формальною освітою в армії. Роден розробив це самостійно, по-своєму.
  
  Коли Роден зіткнувся зі своїм власним уявленням про Францію та честь армії, був таким фанатичним, як і решта, але коли зіткнувся з суто практичною проблемою, що він міг застосувати прагматичну й логічну концентрацію, яка була ефективнішою за весь непостійний ентузіазм і безглузде насильство у світі.
  
  Вісь що він привів вранці 11 березня до проблеми вбивства Шарля де Голля. Він не був настільки дурним, щоб думати, що робота буде легкою; Навпаки, невдачі Пті-Кламара та Військової школи нікого б це набагато важчим. Вбивць було не важко знайте; Проблема полягала в тому, щоб знайте людину чи план, який мав би один фактор, який був бі досить незвичайним, щоб пробити стіну безпеки, яка тепер побудована концентричними кільцями навколо особини президента.
  
  Він методично перераховував подумки проблеми. Протягом двох годин, курячи перед вікном, поки кімната не затягнулася блакитним серпанком, він встановив їх, а потім розробив план, як їх знести або обійти. Кожен план здавався здійсненним під час більшої частини критичного розгляду, якому він піддав його; кожен потім розпався під час залишкового випробування. З цього ходу думок одна проблема постала практично непереборною – питання безпеки.
  
  Після Петі-Кламара все змінилося. Проникнення Служби Дії в ряди і кадри ОАС зросло до загрозливого ступеня. Нещодавнє викрадення його власного начальника Аргуда показало, на які межі була готова піти Служба дій, щоб дістатися та допитати лідерів ОАД. Не вдалося уникнути навіть гострої суперечки з німецьким урядом.
  
  Оскільки Аргу вже чотирнадцять днів перебував на допиті, усе керівництво ОАД змушене було втекти. Бідо раптово втратив смак до публічності та самовикриття; інші з CNR втекли в паніці до Іспанії, Америки, Бельгії. Був порив за фальшивими паперами, квитками в далекі місця.
  
  Спостерігаючи за цим, нижчі чини зазнали приголомшливого падіння морального стану. Чоловіки у Франції, які раніше були готові допомагати, давати притулок розшукуваним, носити пакунки зі зброєю, передавати повідомлення, навіть надавати інформацію, кидали трубку, бурмотячи виправдання.
  
  Після провалу Пті-Кламара та допитів ув'язнена ув'язнених цілих три резо у Франції довелося закрити. Маючи внутрішню інформацію, французька поліція проводила рейди по будинках, виявляючи схованку за схованкою зі зброєю та запасами; дві інші змови, спрямовані на вбивство де Голля, були завалені поліцією, коли змовники сіли на свою другу зустріч.
  
  У тієї годину як CNR виступала з промовами в комітетах і бурмотіла про відновлення демократії у Франції, Роден похмуро зіткнувся з життєвими фактами, викладеними в опуклому портфелі біля його ліжка. Через брак коштів, втрачаючи національну та міжнародну підтримку, членство та довіру, ОАД розвалювалася перед натиском французьких секретних служб і поліції.
  
  Страта Бастьєна-Тірі могла тільки погіршити моральний стан. Знайте людей, готових допомогти на цьому етапі, було б справді важко; Ті, хто був готовий виконати цю роботу, малі свої обличчя, вкарбовані в пам'ять шкірного поліцейського у Франції та кількох мільйонів громадян поруч. Будь-який новий план, створений на цій стадії, який передбачав багато планування та координації багатьох груп, буде «зруйновано» до того, як вбивця зможе підійти до Де Голля на відстань до ста миль.
  
  Підійшовши до кінця своєї суперечки, Роден пробурмотів: «Людина, яку не знають... . .'Він пробігся по списку людей, які, як він знав, не здригнуться від вбивства президента. У штабі французької поліції кожен мав папку товщиною, як Біблія. Чому б інакше він, Марк Роден, ховався в готелі в незрозумілому австрійському гірському селі?
  
  Відповідь прийшла до нього перед обідом. На деякий час він відкинув це, але знову звернувся до нього з наполегливою цікавістю. Якби такий чоловік знайшовся. . . якщо тільки така людина існує. Повільно, старанно він будував новий план навколо такої людини, а потім піддав його всім перешкодам і запереченням. План пройшов їх усіх, навіть питання безпеки.
  
  Незадовго до обідньої години Марк Роден одягнув шинель і спустився вниз. Біля вхідних дверей він упіймав перший порив вітру на крижаній вулиці. Це змусило його здригнутися, але зняло тупий головний біль, викликаний сигаретами в перегрітій спальні. Повернувши ліворуч, він похрипів до пошти на Адлерштрассе й надіслав низку коротких телеграм, повідомляючи своїм колегам, розкиданим під псевдонімами по південній Німеччині, Австрії, Італії та Іспанії, що він буде недосяжний кілька тижнів, оскільки збирається на місія.
  
  Поки він повертався до скромного квартирного будинку, йому спало на думку, що дехто може подумати, що він теж злякався, зникаючи від загрози викрадення чи вбивства Службою дій. Він знизав плечима. Нехай думали, що хочуть, годину довгих пояснень минувши.
  
  Він обідав у пансіонаті Stammkarte, їжею дня були айсбейн і локшина. Хоча рокі в джунглях і в пустелі Алжиру не залишили в нього смаку до смачної їжі, йому було важко її напхати. До середини дня він пішов, спакувавши сумки, оплативши рахунок, він вирушив на самотню місію знайті людину, точніше тип людини, про існування якої він не знав.
  
  Коли він сів на борт свого поїзда, комета 4B BOAC дрейфувала траєкторією польоту до злітно-посадкової смуги Нуль-Чотири в Лондонському аеропорту. Він прибув із Бейрута. Серед пасажирів, які проходили через зал прильоту, був високий білявий англієць. Його обличчя було здорово засмагле від близькосхідного сонця. Він почувався розслабленим і бадьорим після двох місяців насолоди незаперечними насолодами Лівану та ще більшим для нього задоволенням контролювати переказ солідної суми грошей з банку в Бейруті в інший у Швейцарії.
  
  Далеко позаду нього на піщаному ґрунті Єгипту, давно поховані збентеженою та розлюченою єгипетською поліцією, кожне з акуратними кульовими дірками в хребті, булі тіла двох німецьких інженерів-ракетників. Їхній відхід із життя відклав на кілька років розвиток ракети «Аль-Зафіра» Насера, і сіоністський мільйонер у Нью-Йорку відчув, що його гроші були витрачені недарма. Легко пройшовши митницю, англієць узяв напрокат автомобіль до своєї квартири в Мейфері.
  
  Минуло дев'яносто днів, перш ніж завершився пошук Родена, і він мав показати три тоненькі досьє, кожне з яких було вкладено в манільську папку, яку він постійно тримав із собою у своєму портфелі. Це було в середині червня, коли він повернувся до Австрії та оселився в невеликому пансіонаті, Pension Kleist на Brucknerallee у Відні.
  
  З головної пошти міста він надіслав дві чіткі телеграми: одну до Больцано на півночі Італії, іншу до Риму. Кожен викликав двох своїх старших лейтенантів на термінову зустріч у своїй кімнаті у Відні. Протягом двадцяти чотирьох годин чоловіки прибули. Рене Монклер приїхав на найнятій машині з Больцано, Андре Кассон прилетів з Риму. Кожен подорожував під вигаданими іменами та документами, оскільки як в Італії, так і в Австрії постійні офіцери SDECE малі обох у своїх досьє, і на тій годину смороду витрачали багато грошей, купуючи агентів та інформаторів на прикордонних контрольно-пропускних пунктах та в аеропортах.
  
  Андре Кассон першим прибув до пансіонату «Кляйст», за сім хвилин до призначеного часу одинадцятої години. Він покаравши таксі висадити його на розі Брукнералле й кілька хвилин поправляв краватку у віддзеркаленні вітрини квіткарки, а потім швидко пішов у фойє готелю. Роден, як завжди, зареєструвався під фальшивим іменем, одним із двадцяти, відомим лише його безпосереднім колегам. Кожен із двох, яких він викликав, отримав напередодні телеграму, підписану ім'я ям Шульц, кодовим ім'я ям Родена на цей конкретний двадцятиденний період.
  
  « Гер Шульц, bitte? — живити Кесон у молодого чоловіка на стійці реєстрації. Клерк переглянув свою реєстраційну книгу.
  
  — Кімната шістдесят чотири. Вас очікують, сер?
  
  «Так, справді», — відповів Кесон і попрямував просто вгору сходами. Він повернувши на сходовий майданчик на перший поверх і пішов уздовж коридору, шукаючи кімнату 64. Він знайшов її на півдорозі праворуч. Коли він піднявши руку, щоб постукати, її схопили ззаду. Він обернувся й подивився на важке обличчя з синіми щелепами. Очі під густим пасмом чорного волосся, що переходило за брови, дивилися на нього без цікавості. Чоловік впавши позаду нього, коли він проминув альков за дванадцять футів позаду, і, незважаючи на тонкість шнурового килима, Кесон не почув жодного звуку.
  
  ' Vous desirez? — сказавши велетень так, ніби йому було все одно. Альо Кессонове право зап'ястя не ослаб.
  
  На мить у Кесона перевернуло живіт, коли він уявив швидке вивезення Аргуда з готелю «Еден-Вольф» чотири місяці тому. Потім він упізнав чоловіка за собою — польського іноземного легіонера з колишньої роті Родена в Індо-Китаї та в'єтнамі. Він нагадав, що Роден годину від годині використовував Віктора Ковальського для спеціальних доручень.
  
  — У мене призначений зустріч із полковником Роденом, Вікторе, — тихо відповів він. Брови Ковальського ще щільніше звузилися при згадці свого імені та імені свого господаря. «Я Андре Кассона», — додав він. Ковальський, здавалось, не був вражений. Протягнувшись до Кассона, він постукав лівою рукою у двері кімнати 64.
  
  Голос ізсередини відповів: « Oui?
  
  Ковальський наблизився ротом до дерев'яна яної панелі дверей.
  
  — Тут гість, — гаркнув він, і двері трохи відчинилися. Роден визирнув, а потім широко розчинив двері.
  
  «Мій дорогий Андре. Вибачте за це». Він кивнув Ковальському. — Гаразд, капрал, я чекаю цього чоловіка.
  
  Кесон побачив, що його право зап'ястя нарешті звільнилося, і зайшов до спальні. Роден ще раз переговоривши з Ковальським на порозі, потім знову зачинив двері. Поляк повернувся й ставши у тіні алькова.
  
  Роден потиснув руку й повів Кассона до двох крісел перед газовим каміном. Незважаючи на ті, що була середина червня, погода надворі була прохолодною, і обидва чоловіки звикли до теплішого сонця Північної Африки. Газовий вогонь горів повною мірою. Кесон зняв плащ і вмостився перед вогнем.
  
  — Ви зазвичай не вживаєте таких запобіжних заходів, Марку, — зауважив він.
  
  «Це не дуже для мене», — відповів Роден. «Якщо щось станеться, я можу подбати про себе. Альо мені може знадобитися кілька хвилин, щоб позбутися паперів». Він показавши на письмовий стіл біля вікна, де біля його портфеля лежала товста манільська папка. «Власне тому я й привів Віктора. Що б не сталося, він давши бі мені шістдесят секунд, щоб знищити документи».
  
  «Вони мають бути важливими».
  
  «Можливо, можливо». Проте в голосі Родена була нотка задоволення. — Але ми почекаємо Рене. Я сказав йому прийти об 11.15, щоб ви двоє не прийшли з інтервалом у кілька секунд і не засмутили Віктора. Він нервує, коли навколо занадто багато компанії, яку він не знає».
  
  Роден дозволив собі одну зі своїх рідкісних посмішок при думці про те, що станеться, якщо Віктор занервує з важким кольтом під лівою пахвою. У двері постукали. Роден перетнув кімнату й притулився ротом до дерева.
  
  Цього разу це був голос Рене Монклера, нервовий і напружений.
  
  «Марк, заради бога». . .
  
  Роден відчинив двері. Монклер стояв карликом порівняно з гігантським поляком позаду нього. Ліва рука Віктора обхопила його, притиснувши обидві руки бухгалтера до свого боці.
  
  « ca va, Вікторе », — пробурмотів Роден охоронцеві, і Монклера відпустили. Він із вдячністю увійшов до кімнати й кинувши ведмедика на Кассона, який усміхався зі стільця біля каміна. Двері знову зачинилися, і Роден почав виправдовуватися перед Монклером.
  
  Монклер підійшов, і вони потисли один одному руки. Він зняв пальто, щоб відкрити пом'підприємств темно-сірий костюм поганого кроєм, який він носив погано. Як і більшість колішніх армійців, які звикли до уніформи, смороду з Роденом ніколи не носили костюмів.
  
  Господар Роден побачив, що двоє інших сиділи в двох м'яких кріслах спальні. Він залишив собі вертикальне крісло за пробачимо столом, який служив йому письмовим столом. З тумбочки біля ліжка він дістав пляшку французького бренді й запитально підніс її. Обидва його гості кивнули. Роден щедро налив у кожну з трьох склянок і простягнув по дві Монклеру й Кассону. Вони випили першими, двоє мандрівників дозволили гарячому напою попрацювати над ними.
  
  Рене Монтклер, прихилившись до узголів'я, був невисокий і кремезний, як Роден, кар'єр єрний офіцер армії. Альо на відміну від Родена він не мав бойового командування. Більшу частину свого життя він провів в адміністративних відділах, а останні десять років — у відділі грошових коштів Іноземного легіону. До весни 1963 року він був скарбником ОАД.
  
  Андре Кассон був єдиним цивільним. Маленький і акуратний, він одягався так само, як менеджер банку, яким він був в Алжирі. Був координатором підпілля OAS-CNR у метрополії Франції.
  
  Обидва чоловіки, як і Роден, були прихильниками жорсткої лінії навіть серед ОАД, хоча й з різних причин. У Монклера був син, дев'ять ятнадцятирічний хлопець, який три роки тому проходив військову службу в Алжирі, тоді як його батько керував розрахунковим відділом бази Іноземного легіону поблизу Марселя. Майор Монтклер ніколи не бачив тіла свого сина, закопавши його в крові патруль Легіону, який зайняв село, де молодого рядового тримали в полоні партизани. Альо подробиці скоєного з юнаком він відчує згодом. У Легіоні ніщо довго не залишається таємним.
  
  Андре Кассон був більш залучений. Народився в Алжирі, і все його життя було пов'язаність язане з роботою, квартирою та сім'ї єю. Банк, у якому він працював, мав штаб-квартиру в Парижі, тому навіть після падіння Алжиру він не залишився б без роботи. Альо коли поселенці підняли повстання в 1960 році, він був з ними, одним із лідерів у рідному Костянтині. Навіть після цього він зберіг свою роботу, але зрозумів, що рахунок за рахунком закривався, а бізнесмени продавалися, щоб повернутися до Франції, що розквіт французької присутності в Алжирі закінчився. Невдовзі після армійського заколоту, розлючений новою політикою голлістів і нещастям дрібних фермерів і торговців регіону, які тікали зруйнованими до країни, яку багато з них навряд чи бачили за воду, він допоміг підрозділу ОАД пограбувати його власний банк із тридцятьма мільйонами старих франків. Його співучасть була помічена та повідомлена молодшим касиром, і його кар'єра єра в банку закінчилася. Він відправив свою дружину та двох дітей жити до своїх зятів у Перпіньян і приєднався до ОАД. Його цінність для них полягала в його особистих знаннях про кілька тисяч симпатиків ОАД, які зараз живуть у Франції.
  
  Марк Роден сів за свій стіл і оглянув двох інших. Вони озирнулися з цікавістю, але без запитань.
  
  Роден обережно й методично почав свій брифінг, зосереджуючись на зростаючому списком невдач і поразок, яких ОАД зазнала від французьких секретних служб за останні кілька місяців. Його гості похмуро дивилися в свої келихи.
  
  «Ми просто повинні дивитися в очі фактам. За останні чотири місяці ми отримали три серйозні удари. Розчарування спроби Ecole Militaire звільнити Францію від диктатора є лише останньою в довгому списку таких спроб, які навіть не здійснилися. Єдині два, в яких наші люди навіть підійшли до нього на відстань, були зіпсовані через елементарні помилки в плануванні чи виконанні. Мені не потрібно вдаватися в подробиці, ти їх усіх знаєш так само добре, як і я.
  
  «Викрадення Антуана Аргу позбавило нас одного з наших найпроникливіших лідерів, і, незважаючи на його відданість справі, не може бути жодних сумнівів, що з використанням сучасних методів допиту, ймовірно включно з наркотиками, вся організація стоїть під загрозою. з точки зору безпеки. Антуан знав усе, що треба було знаті, і тепер нам доведеться починати майже з нуля. Вісь чому ми сидимо тут, у незрозумілому готелі, а не в нашій штаб-квартирі в Мюнхені.
  
  Альо навіть почати з нуля було б не так вже й погано, якби це було рік тому. Тоді ми могли б закликати тисячі волонтерів, сповнених ентузіазму та патріотизму. Тепер це не так просто. Вбивство Жан-Марі Бастьєн-Тірі не допоможе. Я не дуже звинувачую наших симпатиків. Ми обіцяли їм результат і не дали. Вони мають право очікувати результатів, а не слів».
  
  — Гаразд, гаразд. Що ти маєш на меті? — сказавши Монклер. Обидва слухачі знали, що Роден мав рацію. Монтклер краще за всіх розумів, що кошти, отримані від пограбування банків по всьму Алжиру, були витрачені на витрати на управління організацією, і що пожертвування правих промисловців почали висихати. Зовсім недавно його підходи зустріли з погано прихованою зневагою. Кесон знав, що його лінії зв'язку з підпіллям у Франції з кожним тижнем ставали дедалі слабшими, його притулки для піддавалися обшукам, і після захоплення Аргу багато хто відмовився від своєї підтримки. Страта Бастьєна-Тірі могла лише прискорити цей процес. Резюме, надане Роденом, було правдою, але попри все це було не приємніше чути.
  
  Роден продовжував так, наче його ніхто не переривав.
  
  «Тепер ми досягли такого становища, коли головна мета нашої справи — звільнення Франції — знищення Великої Зохри, без якої всі подальші плани повинні неминуче зірватися, — стала фактично неможливою традиційними засобами. Я не вагаюся, джентльмени, доручати більш патріотично налаштованих молодих людей планами, які мало шансів залишитися нерозкритими для французького гестапо більше ніж на кілька днів. Коротше кажучи, надто багато скрипунів, забагато відступників, забагато відступників.
  
  «Скориставшись цим, Таємна поліція настільки повністю проникла в рух, що до неї просочуються обговорення навіть наших найвищих радий. Здається, протягом декількох днів після прийняття рішення вони знають, що ми маємо намір, які наші плани та хто наш персонал. Безсумнівно, неприємно стикатися з цією ситуацією, але я переконаний, що якщо ми не зіткнемося з нею, то продовжуватимемо жити в раю для дурнів.
  
  «На мою думку, для досягнення нашої першої мети залишився лише один метод — убивство Зохри, у спосіб, який обійде всю мережу шпигунів і агентів, позбавить Таємну поліцію її переваг і зіткнеться з нею. ситуація, про яку вони не тільки не підозрюють, але й яку вони навряд чи могли б зірвати, навіть якби знали про неї».
  
  Монклер і Кесон швидко підвели очі. У спальні панувала мертва тиша, яку порушував лише випадковий стукіт дощу об шибку.
  
  «Якщо ми визнаємо, що моя оцінка ситуації, на шкода, правильна, — продовжив Роден, — тоді ми також повинні визнати, що всі ті, кого ми зараз знаємо як готових і здатних виконати роботу з усунення Великої Зохри, однаково відомі. до таємної поліції. Жоден із них не може пересуватися усередині Франції інакше, як загнана тварина, яку переслідують не лише звичайні поліцейські сили, альо ї зраджують із-за spini барбузи та польові голуби. Я вважаю, панове, що єдина альтернатива, яка нам залишилася, — це заручитися послугами сторонньої людини».
  
  Монклер і Кесон дивилися на нього спочатку з подивом, а потім з осяяним розумінням.
  
  «Що за аутсайдер?» — нарешті живити Кассон.
  
  «Цей людині, ким би він не був, необхідно було б бути іноземцем», — сказавши Роден. «Він не буде членом OAS або CNR. Він не був бі відомий жодному поліцейському у Франції, і він не був би в жодному файлі. Слабкість усіх диктатур полягає в тому, що вони є величезною бюрократією. Ті, чого немає у файлі, не існує. Вбивця був бі невідомою і, отже, неіснуючою величиною. Він подорожував бі за іноземним паспортом, виконував роботу і зникав у своїй країні, поки народ Франції піднімався, щоб змести залишки зрадницького натовпу де Голля. Для людини вийти не було б надто важливо, оскільки ми в будь-якому випадку звільнили б її після взяття влади. Важливо, щоб він зміг увійти, непомічений і незапідозрений. Це ті, що зараз ніхто з нас не може зробити».
  
  Обидва його слухачі мовчали, вдивляючись кожен у свої приватні думки, а план Родена формувався і в їхніх головах.
  
  Монклер тихо свиснув.
  
  «Професійний вбивця, найманець».
  
  — Саме так, — відповів Роден. «Було б абсолютно нерозумно пріпускаті, що стороння людина збирається виконувати таку роботу заради любові до нас, чи для патріотизму, чи до біса. Щоб отримати необхідний для такої операції рівень майстерності та нахабності, необхідно залучити справжнього професіонала. А така людина працювала б лише за гроші, за великі гроші, — додав він, швидко глянувши на Монклера.
  
  — Але як ми знаємо, що зможемо знайті таку людину? підключивши Кассон.
  
  Роден піднявши руку.
  
  «По-перше, панове. Очевидно, є маса деталей, які потрібно опрацювати. Перш за все я хочу знати, чи згодні ви з цією ідеєю в принципі».
  
  Монклер і Кассон перезирнулися. Обидва повернулися до Родена й повільно кивнули.
  
  « Бієн ». Роден відхилився назад, наскільки йому дозволяло вертикальне крісло. «Це перший пункт, про який ми розмовляємо, — принципова згода. Другий стосується безпеки і є фундаментальним для всієї ідеї. На мій погляд, стає все менше тих, кого можна вважати абсолютно поза підозрою як можливе джерело витоку інформації. Це не означає, що я вважаю будь-кого з наших колег в OAS або CNR зрадниками справи, а не такими. Альо це стара аксіома: чим більше людей знають секрет, тім менш впевненим стає цей секрет. Вся суть цієї ідеї – абсолютна секретність.
  
  «Навіть в ОАД є зловмисники, які зайняли відповідальні посади, і все ще повідомляють про наші плани таємній поліції. Година цих людей колись прийде, але на даний момент вони небезпечні. Серед політиків CNR є ті, хто або надто бридливий, або надто безсміливий, щоб усвідомити повний масштаб проекту, якому вони нібито взялися. Я не хотів би наражати життя будь-якої людини на небезпеку, безпідставно і без потреби повідомляючи таким людям про його існування.
  
  — Я викликав вас, Рене, і вас, Андре, сюди, тому що я цілковито переконаний у вашій відданості справі та вашій здатності зберігати таємницю. Крім того, для планом я маю на увазі активну співпрацю з тобою, Рене, як скарбником і касиром, необхідним для виконання наймом, який, безсумнівно, вимагатиме будь-який професійний убивця. Ваша співпраця, Андре, буде необхідною, щоб запевнити таку людину в підтримці у Франції невеликої жменьки безсумнівно відданих людей на випадок, якщо йому доведеться звернути до них.
  
  — Але я не бачу причин, чому деталі ідеї повинні виходити далі, ніж ми троє. Тому я пропоную вам, щоб ми самі сформували комітет, який би узяв на себе всю відповідальність за цю ідею, її планування, реалізацію та субсидування».
  
  Знову запала тиша. Нарешті Монклер сказавши: «Ви маєте на увазі, що ми виключили всю Ради ОАД, всю КНР?» Їм це не сподобається».
  
  — По-перше, вони про це не дізнаються, — спокійно відповів Роден. «Якби ми донесли цю ідею їм усім, для цього знадобилося б пленарне засідання. Вже одне це привернуло б увагу і барбузи активізувалися б дізнатися, для чого скликане пленарне засідання. Можливий навіть витік на одному з двох радий. Якби ми відвідали шкірного члена по черзі, для отримання попереднього схвалення в принципі знадобилися б навіть тижню. Тоді всі вони хотіли б знати подробиці, коли кожен етап планування досягнута та пройдено. Ви знаєте, якими є ці криваві політики та члени комітетів. Вони хочуть знаті все лише заради того, щоб знаті. Вони нічого не роблять, але кожен може поставити під загрозу всю операцію одним словом, сказаним у п'ятому яному стані чи з необережності.
  
  «По-друге, якби вся рада ОАД і КНР могла отримати згоду на цю ідею, ми не просувалися б далі, і майже тридцять людей дізналися б про це. З іншого боку, якщо ми підемо вперед, візьмемо на себе відповідальність і це не вдасться, ми не відстанемо далі, ніж зараз. Взаємні звинувачення, без сумніву, будуть, але не більше того. Якщо план вдасться, ми будемо при владі, і тоді ніхто не почне сваритися. Точні засоби досягнення знищення диктатора стануть академічною темою. Коротше кажучи, ви двоє згодні приєднатися до мене як єдині планувальники, організатори та оператори ідеї, яку я вам виклав?»
  
  Монклер і Кассон знову перезирнулися, повернулися до Родена й кивнули. Це був перший раз, коли вони зустрілися з ним після того, як три місяці тому викрали Аргуда. Коли Аргуд сів на стілець, Роден мовчазно тримався на задньому плані. Тепер він сам по собі ставши лідером. Начальник підпілля і гаманець були вражені.
  
  Роден подивився на них обох, повільно видихнув і посміхнувся.
  
  «Добре, — сказав він, — тепер перейдемо до деталей. Ідея використати професійного найманця-вбивцю вперше спала мені на думку того дня, коли я почув по радіо, що бідолаху Бастьєн-Тірі вбили. З того часу я шукаю чоловіка, якого ми хочемо. Очевидно, таких чоловіків важко знайте; вони себе не афішують. Я шукав із середини березня, і результат можна підсумувати цім».
  
  Він піднявши три манільські папки, які лежали на його столі, Монклер і Кесон знову перезирнулися, піднявши брови, і мовчали.
  
  «Я думаю, було б найкраще, якби ви вивчили досьє, тоді ми зможемо обговорити наш перший вибір. Особисто я перерахував усіх трьох у плані переваги на випадок, якщо перший не зможе або не візьме роботу. Існує лише одна копія шкірного досьє, тому вам доведеться їх обміняти».
  
  Він потягнувся до манільської папки й дістав три тонкіших файли. Він простягнув одну Монклеру, а іншу Кассону. Третю він тримав у своїй руці, альо не потрудився її прочитати. Він близько знав вміст усіх трьох файлів.
  
  Читати було мало. Посилання Родена на «коротке» досьє було вкрай точним. Кесон першим закінчив свою папку, подивився на Родена й скривився.
  
  'Це все?'
  
  «Такі люди не роблять легко доступними подробиці про себе», — відповів Роден. «Спробуй це». Він передавши Кассону файл, який тримав у руці.
  
  За кілька хвилин Монклер також закінчив і передавши свою справу Родена, який віддав йому досьє, яке щойно закінчив Кассон. Обидва чоловіки знову занурилися в читання. Цього разу Монклер фінішував першим. Він подивився на Родена й знизав плечима.
  
  'Добре . . . небагато, що можна продовжувати, але у нас, безумовно, є п'ятдесят таких чоловіків. Стрілки — два пенні. . .'
  
  Його перебивши Кассон.
  
  «Зачекайте, зачекайте, поки ви побачите це». Він перегорнув останню сторінку й пробіг очима по трьох абзацах, що залишилися. Закінчивши, він закрив файл і подивився на Родена. Керівник ООВ нічого не видав про свої вподобання. Він узяв файл, який закінчив Кесон, і передавши його Монклеру. Кесону він передавши третю папку.
  
  Роден зібрав папки й поклав їх на письмовий стіл. Він узяв стілець з прямою спинкою, перевернувши його й підтягнув до вогню, сідаючи верхи на нього, спершись на спинку. З цього місця він оглядав двох інших.
  
  «Ну, я ж казав вам, що це маленький ринок. Можливо, є більше людей, які виконують таку роботу, але без доступу до файлів хорошої секретної служби їх до біса важко знайте. І, ймовірно, найкращі з них взагалі відсутні в будь-яких файлах. Ви бачили всіх трьох. На даний момент давайте називати їх німцем, південноафриканцем і англійцем. Андре?
  
  Кассон знизав плечима. «Для мене немає дискусії. За його записом, якщо це правда, англієць випереджає на милю».
  
  «Рене?»
  
  'Я згоден. Німець зараз трохи старий для такого роду промов. За винятком кількох завдань, виконаних для вцілілих нацистів проти ізраїльських агентів, які їх переслідують, він, здається, не зробив багато чого в політичному полі. Крім того, його мотиви проти євреїв, ймовірно, особисті, не зовсім професійні. Південноафриканець, можливо, добре рубає негрів-політиків, таких як Лумумба, але це далеко не ті, щоб вдарити кулю в президента Франції. Крім того, англієць вільно розмовляє французькою».
  
  Роден повільно кивнув. «Я не думав, що буде багато сумнівів. Ще до того, як я закінчив збирати ці досьє, вибір, здавалось, виділявся за милю».
  
  «Ви впевнені щодо цього англосакса?» — живити Кассон. «Він справді виконав цю роботу?»
  
  «Я сам був здивований», — сказавши Роден. Тож я витратив додатковий час на це. Що стосується абсолютних доказів, то їх немає. Якби вони були, це був би поганий знак. Це означатиме, що він всюди значитиметься як небажаний іммігрант. Проти нього немає нічого, крім чуйний. Формально його аркуш білий, як сніг. Навіть якщо британці внесуть його у список, вони можуть поставити проти нього не більше, ніж знак питання. Це не заслуговує на подачу його до Інтерполу. Шансі, що британці передадуть SDECE про таку людину, навіть якщо буде зроблено офіційний запит, невеликі. Ви знаєте, як вони ненавидять один одного. Вони навіть мовчали про перебування Джорджа Бідо в Лондоні минулого січня. Ні, для такої роботи англієць має всі переваги, крім одного. . .
  
  'Що це?'— швидко живити Монклер.
  
  «Просто. Коштувати він не буде дешево. Така людина, як він, може просити багато грошів. Як справи з фінансами, Рене?
  
  Монклер знизав плечима. 'Не дуже добре. Витрати трохи зменшилися. Після справи Аргуда всі герої CNR осіли в дешевих готелях. Вони, здається, втратили смак до п'єр ятизіркових палаців та телевізійних інтерв'ю. З іншого боку, дохід скорочується. Як ви сказали, повинні бути якісь дії, інакше ми закінчимо через брак коштів. Не можна робити це на любові та поцілунках».
  
  Роден похмуро кивнувши. 'Я так думав. Ми повинні звідкись зібрати гроші. З іншого боку, не було б сенсу починати такі дії, доки ми не дізнаємося, скільки нам знадобиться. . .'
  
  «Це припускає, — плавно перервав Кесон, — що наступним кроком буде зв'язку язатися з англійцем і запитати його, чи виконає він цю роботу і за скільки».
  
  «Так, добре, ми всі згодні з цим?» Роден по черзі глянувши на обох чоловіків. Обоє кивнули. Роден глянувши на годинник. «Зараз трохи після першої години. У мене є агент у Лондоні, якому я мушу зателефонувати зараз і попросити його зв'язку язатися з цією людиною та попросити його приїхати. Якщо він готовий летіти до Відня сьогодні ввечері вечірнім літаком, ми можемо зустріти його тут після вечері. У будь-якому випадку ми дізнаємося, коли мій агент передзвонить. Я дозволив собі забронювати для вас обох суміжні кімнати в коридорі. Я думаю, що було б безпечніше бути разом під захистом Віктора, ніж окремо, альо без захисту. Про всяк випадок, розумієш».
  
  «Ві були досить впевнені, чи не так?» — спитав Кесон, роздратований тим, що його передбачили таким чином.
  
  Роден знизав плечима. «Ця інформація була довгою. Чим менше часу буде втрачено з цього моменту, тім краще. Якщо ми збираємося йти вперед, давайте рухатися швидше».
  
  Він підвівся, і двоє інших стали разом з ним. Роден подзвонив Віктору і сказавши йому спуститися в коридор, щоб забрати ключі від кімнат 65 і 66 і принести їх назад. Чекаючи, він сказавши Монклер і Кассону: «Мені потрібно зателефонувати з головної пошти. Візьму Віктора з собою. Поки мене не буде, ви обоє залишитеся в одній кімнаті з замкнутими дверима. Моїм сигналом буде три стуки, пауза, потім ще два».
  
  Знак був знайомим «три плюс два», який складав ритм слів « Algerie Francaise », які паризькі автомобілісти гукали на своїх автомобілях у попередні роки, щоб висловити своє несхвалення політики Голліста.
  
  — До речі, — продовжував Роден, — у когось із вас є "рушниця"?
  
  Обидва чоловіки похитали головами. Роден підійшов до скриньки і вийняв масивний MAB 9 мм, який він зберіг для приватного використання. Він перевірив магазин, повернувши його назад і зарядивши казенну частину. Він простягнув його Монклеру. «Ти знаєш цей флінг ?»
  
  Монклер кивнувши. — Добре, — сказав він і взяв.
  
  Віктор повернувся й провів їх до кімнати Монклера. Коли він повернувся, Роден застібав пальто.
  
  «Ходіть, капрал, у нас є робота».
  
  Того вечора літак BEA Vanguard з Лондона до Відня прибув до аеропорту Швехат, коли сутінки наближалися до ночі. Біля хвоста літака білявий англієць ліг на спинку сидіння біля вікна й дивився на ліхтарі, що блимали повз літак, що тонув. Йому завжди було приємно бачіті, як вони наближалися все ближче й ближче, поки не з'єднання ясувалося, що літак має торкнутися трави підліту. В останню хвилину тьмяно освітлена трава, пронумеровані панелі на узбіччі та самі вогні зникли, замінивши їх гладким чорним бетоном, а колеса нарешті торкнулися землі. Точність справи приземлення приваблювала його. Йому подобалася точність.
  
  Біля нього молодий француз із французького туристичного бюро на Пікаділлі нервово глянувши на нього. Після телефонного дзвінка в обідню пору він був у нервовому стані. Майже рік тому, перебуваючи у відпустці в Парижі, він запропонував надати себе у розпорядження OAS, але відтоді йому сказали просто залишатися за своїм столом у Лондоні. Аркуш або телефонний дзвінок, адресований йому від його законного імені, але починаючи з «Дорогий П'єр єр». . .'слід виконувати негайно і точно. Відтоді нічого, до сьогоднішнього дня, 15 червня.
  
  Оператор сказавши йому, що йому телефонують з Відня, а потім додав « En Autriche », щоб відрізнити його від однойменного міста у Франції. Дивно, що він прийняв дзвінок, почувши голос, який кличе його «мій дорогий П'єр єр». Йому знадобилося кілька секунд, щоб згадати власне кодове ім'я.
  
  Посилаючись на напад мігрені після обіду, він пішов у квартиру на Саут-Одлі-стріт і передавши повідомлення англійцю, який відчинив двері. Останній не здивувався тому, що його попросили летіти до Відня за три години. Він тихенько зібрав валізу на ніч, і вони вдвох поїхали на таксі до аеропорту Хітроу. Англієць спокійно витягнув згорток банкнот, достатній, щоб купити готівкою два зворотні квітки після того, як француз зізнався, що не думав платити готівкою, а лише приніс паспорт і чекову книжку.
  
  Відтоді вони майже не обмінювалися жодним словом. Англієць не живити, куди вони їдуть у Відні, ні з ким мають зустрітися, ні навіщо, що було добре, оскільки француз не знав. Його вказівки полягали лише в тому, щоб зателефонувати з лондонського аеропорту та підтвердити своє прибуття рейсом BEA, після чого йому було покарано з'єднання явитися до Головної інформації після прибуття у Швехат. Усе це змушувало його нервувати, а стриманий спокій англійця, який стояв поруч, не допомагав, а лише погіршував ситуацію.
  
  Біля інформаційної стійки в головному холі він назвавши своє ім'я гарненькій австрійській дівчині, яка шукала позаду неї низку голубів, а потім передавши йому невеликий бланк повідомлення. У ньому було сказано просто: «Кінь 61.44.03, запитуйте Шульца». Він розвернувся й попрямував до ряду общественных телефонів у задній частині головного холу. Англієць поплескав його по плечу й показавши на кабінки з ліпленням Wechsel .
  
  «Тобі знадобляться монети», — сказавши він вільною французькою. «Навіть австрійці не такі щедрі».
  
  Француз почервонів і підійшов до стійки обміну грошів, а англієць зручно вмостився в кутку одного з м'яких диванів біля стіни й запаливши інший англійський фільтр великого розміру. За хвилину його провідник повернувся з кількома австрійськими банкнотами та жменею монет. Француз підійшов до телефонів, знайшов порожню будку і набравши номер. На іншому кінці пан Шульц давши йому чіткі та точні вказівки. Це зайняло лише кілька секунд, а потім телефон зник.
  
  Молодий француз повернувся до дивана, і блондин подивився на нього.
  
  ' На y va? 'живити він.
  
  ' На y va '. Коли він повернувся, щоб піти, француз зіпсував бланк повідомлення з номером телефону і впустивши його на підлогу. Англієць піднявши його, відкрив і підніс до полум'я запальнички. Воно спалахнуло на мить і зникло в чорних крихтах під елегантной замшевим черевиком. Вони мовчки вийшли з будівлі й зупинили таксі.
  
  Центр міста палав вогнями й був забитий автомобілями, тому таксі прибуло до пансіонату Kleist лише через сорок хвилин.
  
  «Ось тут ми розлучаємось. Мені сказали привезти вас сюди, але взяти таксі в іншому місці. Ви повинні піднятися прямо в кімнату 64. Вас очікують».
  
  Англієць кивнув і вийшов з машини. Водій запитливо звернувся до француза. «Їдьте», — сказавши він, і таксі зникло по вулиці. Англієць глянувши на старі готичні написи на табличці з назвою вулиці, потім на квадратні римські капітелі над дверима пансіонату Кляйста. Нарешті він викинув напіввикурену сигарету й увійшов.
  
  Черговий був повернутий спиною, але двері рипнули. Не подаючи жодного знаку наближення до столу, англієць пішов до сходів. Клерк вже збирався запитати, чого він хоче, коли відвідувач глянувши в його бік, недбало кивнувши, як будь-якому іншому слугі, і твердо сказавши « Guten Abend ».
  
  « Guten Abend», — автоматично відповів Mein Herr клерка, і поки він закінчив, білявий чоловік пішов, піднімаючись сходами по дві за один раз, не поспішаючи. Нагорі він зупинився й глянув у єдиний доступний коридор. У дальньому кінці була кімната 68. Він відраховував у коридорі до 64, хоча цифри не було видно.
  
  Між ним і дверима 64 було двадцять футів коридору, праворуч стіни були усіяні двома іншими дверима перед 64, а ліворуч — невелика ніша, частково завішена червоними велюровими шторами, що звисали з дешевого мідного прута.
  
  Він уважно оглянув альков. З-під завіси, що закривала підлогу на чотири дюйми, злегка виринув носок єдиного чорного черевика. Він розвернувся й пішов назад у фойє. Цього разу писар був готовий. Принаймні йому вдалося відкрити рота.
  
  — Передайте, будь ласка, кімнату 64, — сказав англієць. Клерк секунду дивився йому в обличчя, а потім підкорився. Через кілька секунд він повернувся від маленького комутатора, взявши настільний телефон і передавши його.
  
  «Якщо ця горила не вийде з ніші за п'ятдесят п'ятнадцять секунд, я повертаюся додому», — сказав блондин і поклав трубку. Потім він пішов назад сходами.
  
  Нагорі він спостерігав, як відчиняються двері номером 64 і з'єднання являється полковник Роден. Якусь мить він дивився в коридор на англійця, потім тихо покликав «Віктор». З ніші вийшов велетенський поляк і стояв, дивлячись то на одного, то на іншого. Роден сказавши: «Все гаразд. Його очікують». Ковальський спалахнув. Англієць пішов.
  
  Роден запровадив його до спальні. Воно було облаштоване як кабінет для вербової комісії. Ескриторій служив для столу голови і був завалений паперами. За ним був єдиний вертикальний стілець у кімнаті. Але дві інші стійки, привезені з сусідніх кімнат, стояли по боках центрального крісла, і їх зайняли Монклер і Кассон, які з цікавістю дивилися на відвідувача. Перед партою не було стільця. Англієць окинувши оком, вибрав одне з двох м'яких крісел і повернувши його обличчям до столу. Поки Роден давши нові вказівки Віктору й зачинив двері, англієць вже зручно вмостився й дивився на Кассона й Монклера. Роден сів за парту.
  
  Кілька секунд він дивився на чоловіка з Лондона. Те, що він побачив, не сподобалося йому, і він був знавцем людей. Відвідувач був близько шести футів на зріст, йому було близько тридцяти, і він мав худорляву спортивну статуру. Він виглядав підтягнутим, обличчя було засмагле з правильними, але не помітними рисами, а руки спокійно лежали на підлокотниках крісла. В очах Родена він виглядав як людина, яка зберегла контроль над собою. Альо очі непокоїли Родена. Він бачив м'яка які вологі очі слабаків, тьмяно закриті очі психопатів і пильні очі солдатів. Очі англійця булі відкріті й дивилися у відповідь із відвертою відвертістю. За винятком ірисів, які були вкраплені сірими крапками, тож вони здавалися димними, як сивий туман зимового ранку. Родіну знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що у них зовсім немає виразу обличчя. Хоч бі які думки виникали за димовою завісою, нічого не виходило, і Роден відчув черв'як неспокою. Як і всі люди, створені системами й процедурами, він не любив непередбачуваного, а тому й неконтрольованого.
  
  — Ми знаємо, хто ти, — раптово почав він. — Мені краще представитися. Я полковник Марк Роден. . .'
  
  — Я знаю, — сказав англієць, — ві начальник операцій ОАД. Ві — майор Рене Монклер, скарбник, а ві — месьє Андре Кассон, керівник підпілля в Метрополі. Говорячи, він по черзі дивився на кожного з чоловіків і потягнувся за сигаретою.
  
  — Ви, здається, вже багато знаєте, — втрутився Кесон, коли троє спостерігали, як відвідувач засвітився. Англієць відхилився назад і випустив перший струмінь диму.
  
  «Панове, давайте будемо відверті. Я знаю, хто ти, і ти знаєш, хто я. У нас обох незвичайні професії. На вас полюють, поки я можу вільно пересуватися, куди хочу, без нагляду. Я працюю заради грошей, ти заради ідеалізму. Але коли справа доходить до практичних деталей, ми всі професіонали своєї справи. Тому нам не потрібно огороджувати. Ви розпитували про мене. Неможливо робити такі запити, щоб звістка про них незабаром не дійшла до людини, про яку запитують. Природно, я хотів знаті, хто так зацікавився мною. Це міг бути хтось, хто хоче помститися або хоче найняти мене. Мені було важливо знаті. Щойно я виявивши особу організації, яка мене зацікавила, двох днів серед файлів французьких газет у Британському музеї вистачило, щоб розповісти мені про вас і вашу організацію. Тож візит вашого маленького хлопчика на дорученнях сьогодні вдень навряд чи був несподіванкою. Бон. Я знаю, хто ти і кого представляєш. Я хотів би знати те, що ти хочеш».
  
  Кілька хвилин панувала тиша. Кесон і Монклер глянули на Родена, шукаючи вказівок. Полковник десантника та вбивця дивилися один на одного. Роден достатня знав про насильницьких чоловіків, щоб зрозуміти, що людина, що стоїть перед ним, — це ті, чого він хоче. Відтоді Монклер і Кассон стали частиною меблів.
  
  «Оскільки ви прочитали доступні файли, я не буду втомлювати вас мотиваціями нашої організації, які ви точно назвали ідеалізмом. Ми віримо, що зараз правити Францією диктатор, який осквернивши нашу країну та розпустив її честь. Ми віримо, що його режим може впасти, а Франція повернеться французам, лише якщо він помре. З шести спроб наших прихильників усунути його, три були викриті на ранніх стадіях планування, одна була зраджена за день до спроби, а дві відбулися, але не вдалися.
  
  «Ми розглядаємо, альо ліше на даному етапі розглядаємо можливість залучення послуг професіонала для виконання роботи. Однак ми не хочемо витрачати наші гроші. Перше, що ми хотіли б знати, чи можливо це».
  
  Роден спритно розіграв свої карти. Останнє речення, на яке він вже знав відповідь, викликало блиск у сірих очах.
  
  «Немає в світі людини, яка була б стійкою проти кулі вбивці», — сказав англієць. «Швидкість опромінення де Голля дуже висока. Звичайно, його можна вбити. Праворуч в тому, щоб шанси на втечу були не надто високими. Фанатик, готовий померти під час спроби, завжди є найнадійнішим методом усунення диктатора, який виставляє себе на публіку. Я помічаю, — додав він з відтінком злоби, — що, незважаючи на ваш ідеалізм, ви ще не змогли виховати таку людину. І Пон-де-Сен, і Пті-Кламар зазнали невдачі, тому що ніхто не був готовий ризикувати власним життям, щоб бути абсолютно впевненим».
  
  «Є патріотично налаштовані французи і зараз. . .'— гаряче почав Кассон, альо Роден жестом змусив його замовкнути. Англієць навіть не глянувши на нього.
  
  — А щодо професіонала? — підказав Роден.
  
  «Професіонал діє не з запалом, тому більш спокійний і рідше допускає елементарні помилки. Не будучи ідеалістом, він навряд чи замислиться в останню хвилину про ті, хто ще може постраждати під час вибуху чи будь-яким іншим способом, і будучи професіоналом, він прорахував ризики до останнього непередбаченого випадку. Таким чином, його шанси на успіх за розкладом вірніші, ніж будь-хто інший, але він навіть не вступити в дію, доки не розробить план, який дозволить йому не тільки завершити місію, але й втекти неушкодженим».
  
  — Чи можна було б розробити такий план, щоб професіонал міг убити Гранд Зохра й утекти?
  
  Англієць кілька хвилин спокійно курив і дивився у вікно. «В принципі, так», — довго відповів він. «У принципі це завжди можливо, якщо достатня годині та планування. Але в цьому випадку це буде надзвичайно важко. Більше, ніж з іншими цілями».
  
  «Чому більше, ніж інші?» — живити Монклер.
  
  Тому що де Голль попереджений — не про конкретний замах, а про загальний намір. Усі великі люди мають охоронців і охоронців, але протягом багатьох років без жодного серйозного замасі на життя великої людини перевірки стають формальними, рутини механічними, а ступінь пильності знижується. Одна куля, яка вбиває ціль, є абсолютно несподіваною і тому викликає паніку. Під прикриттям цього вбивця тікає. У цьому випадку не буде ні зниження рівня пильності, ні механічних буднів, і якби куля потрапила в ціль, було б багато тих, хто б не панікував, а пішов би на вбивцю. Це можна зробити, але це була б одна з найважчих робіт у світі на даний момент. Розумієте, джентльмени, не тільки ваші власні зусилля провалилися, але й перешкодили всім іншим».
  
  «У випадку, якщо ми вирішимо найняти професійного вбивцю для виконання цієї роботи. . .'— почав Роден.
  
  «Ви повинні найняти професіонала», — тихо перервав англієць.
  
  «А чому, молитися? Є ще багато людей, які були б готові виконати цю роботу з чисто патріотичних мотивів».
  
  «Так, ще є Ватін і Керучет», — відповів блондин. — І, безперечно, десь десь є ще Дегелдри та Бастьєн-Тірі. Альо ві троє покликали мене сюди не для того, щоб побалакати в загальних рисах про теорію політичного вбивства, і не тому, що у вас раптово забракло спускових пальців. Ви покликали мене сюди, тому що запізно дійшли висновку, що у вашу організацію настільки проникли агенти французької секретної служби, що небагато, що ви вирішуєте, надовго залишається таємним, а також тому, що обличчя кожного з вас закарбувалося в пам'яті кожного. поліцейський у Франції. І ви маєте рацію. Якщо робота має бути виконана сторонньою особою. Залишається лише питання, хто і за скільки. А тепер, панове, я думаю, ви малі достатня годині, щоб оглянути товар, чи не так?
  
  Роден скоса подивився на Монклера й звів брову. Монклер кивнувши. Кесон наслідував його приклад. Англієць без жодного інтересу дивився у вікно.
  
  «Ві вб'єте Де Голля?» — живити нарешті Роден. Голос був тихим, але питання заповнило кімнату. Погляд англійця повернувся до нього, і очі знову були порожніми.
  
  «Так, але це буде коштувати багато грошей».
  
  'Скільки?'— живити Монклер.
  
  «Ви повинні розуміти, що це робота, яка виконується раз у житті. Людина, яка це робить, ніколи більше не працюватиме. Шанси залишитися не тільки не спійманими, альо ї нерозкритими дуже малі. Для цієї єдиної роботи потрібно заробити достатня, щоб мати можливість добре прожити решту днів і отримати захист від помсти голлістів. . .'
  
  «Коли у нас буде Франція, — сказавши Кассон, — не буде нестачі... . .'
  
  — Готівка, — сказав англієць. «Половина заздалегідь, половина після завершення».
  
  'Скільки?'живити Роден.
  
  «Півмільйона».
  
  Роден глянувши на Монклера, який скривився. — Це дуже багато грошей, півмільйона нових франків. . .'
  
  — Долари, — сказав англієць.
  
  — Півмільйона доларів? — крикнувши Монклер, підводячись зі свого місця. 'Ти божевільний?'
  
  — Ні, — спокійно відповів англієць, — але я найкращий, а отже, найдорожчий.
  
  «Ми могли б отримати дешевші оцінки», — посміхнувся Кесон.
  
  «Так, — сказав блондин без емоцій, — ти б купивши чоловіків дешевше, і ти побачив би, що вони забрали твій п'ятдесят відсотків депозиту й зникли, або потім виправдовувалися, чому це не можна було зробити. Коли ви використовуєте найкращих, ви платите. Ціна — півмільйона доларів. Враховуючи, що ви очікуєте отримати саму Францію, ви вважаєте свою країну дуже дешевою».
  
  Роден, який залишався мовчазним під час цієї розмови, зрозумів це.
  
  ' Туше . Справа в тому, месьє, що у нас немає півмільйона доларів готівкою.
  
  «Мені це відомо», — відповів англієць. «Якщо ви хочете зробити роботу, вам доведеться звідкись заробити цю суму. Мені робота не потрібна, ти розумієш. Після мого останнього призначення я маю достатня, щоб добре прожити кілька років. Але ідея мати достатня для пенсії приваблива. Тому я готовий піти на надзвичайно високий ризик заради цього призу. Ваші друзі тут хочуть отримати ще більший приз - саму Францію. Проте ідея ризику їх жахає. Вибачте. Якщо ви не можете отримати відповідну суму, тоді ви повинні повернутися до облаштування власних ділянок і спостерігати, як влада знищує їх одну за одною».
  
  Він напівпідвівся зі стільця, гасячи цигарку. Роден підвівся разом з ним.
  
  — Сідайте, месьє. Ми отримаємо гроші». Вони обоє сіли.
  
  — Добре, — сказав англієць, — але є й умови.
  
  'Так?'
  
  «Причина, чому вам потрібен аутсайдер, у першу чергу полягає в постійних витоках даних безпеки до французької влади. Скільки людей у вашій організації знають про цю ідею наймати будь-кого стороннього, не кажучи вже про мене?»
  
  «Ми лише троє в цій кімнаті. Я розробив ідею наступного дня після страті Бастьєна-Тірі. Відтоді я взявся за всі запити особисто.
  
  «Тоді так і має залишатися», — сказав англієць. «Усі записи всіх зустрічей, файли досьє та мають бути знищені. Не повинно бути нічого доступного за межами ваших трьох голів. З огляду на те, що сталося з Аргудом у лютому, я почуваюся вільним відмовитися, якщо хтось із вас трьох буде захоплений. Тому вам слід залишатися у безпечному місці під посиленою охороною, поки робота не буде виконана. Домовилися?»
  
  « Згода» . Що ще?
  
  «Планування буде моє, як і операція. Я нікому не розголошуватиму подробиці, навіть вам. Одним словом, я зникну. Ви більше нічого від мене не почуєте. У вас є мій номер телефону в Лондоні та моя адреси, але я покину обидва, як тільки буду готовий переїхати.
  
  «У будь-якому випадку ві зв'язку яжетеся зі мною в цьому місці лише в екстреному випадку. З рештою контакту взагалі не буде. Я залишу вам назву свого банку в Швейцарії. Коли вони скажуть мені, що перші двісті п'ятдесят тисяч доларів було внесено, або коли я буду повністю готовий, залежно від того, що станеться пізніше, я переїду. Мене не будуть поспішати поза моїми власними судженнями, і я не буду піддаватися втручанню. Домовилися?»
  
  « Згода» . Але наші агенти під прикриттям у Франції можуть запропонувати вам значно допомогу в отриманні інформації. Деякі з них займають високі посади».
  
  Англієць на мить замислився над цим. «Гаразд, коли ви будете готові, надішліть мені поштою єдиний номер телефону, бажано в Парижі, щоб я міг зателефонувати за цим номером безпосередньо з будь-якої точки Франції. Я нікому не повідомлятиму своє місцезнаходження, а просто подзвоню за цим номером, щоб отримати останню інформацію про безпекову ситуацію навколо президента. Альо чоловік на кінці телефонної трубки не винен знаті, що я роблю у Франції. Просто скажіть йому, що я виконую вашу місію і потребують його допомоги. Чим менше він знає, тім краще. Нехай він буде просто інформаційним центром. Навіть його джерела мають обмежуватися винятково тімі, хто в змозі надати цінну внутрішню інформацію, а не сміття, яке я можу прочитати в газеті. Домовилися?»
  
  'Дуже добре. Ви бажаєте діяти абсолютно поодинці, без друзів чи притулку. Будь те на свою голову. Як щодо фальшивих документів? У нашому розпорядженні два чудові фальсифікатори».
  
  «Я придбаю свій власний, дякую».
  
  — втрутився Кесон. — У Франції я маю повну організацію, подібну до руху Опору під час німецької окупації. Я можу надати всю цю структуру у ваше розпорядження для цілей допомоги».
  
  'Ні, дякую. Я вважаю за краще робити банки в умовах повної анонімності. Це найкраща зброя, яку я маю».
  
  «Але якщо щось піде не так, вам, можливо, доведеться тікати. . .'
  
  «Нічого не піде не так, якщо це не прийде з вашого боку. Я працюватиму, не зв'язку язуючись із вашою організацією та не будучи відомим їй, М. Кесон, з тієї самої причини, з якої я тут; тому що організація кишить агентами та табуретами».
  
  Кесон виглядав готуємо вибухнути. Монклер похмуро дивився на вітрину, намагаючись уявити, як поспішно зібрати півмільйона доларів. Роден задумливо поглянув на англійця через стіл.
  
  «Спокійно, Андре. Месьє хоче працювати сам. Нехай буде так. Це його шлях. Ми не платимо півмільйона доларів за людину, яка потребує стільки пестощів, скільки потребують наші стрільці».
  
  «Я хотів би знати, — пробурмотів Монклер, — як ми можемо так швидко зібрати стільки грошей».
  
  «Використайте свою організацію, щоб пограбувати кілька банків», — легковажно запропонував англієць.
  
  «У будь-якому випадку, це наша проблема», — сказавши Роден. «Чи є ще якісь моменти, перш ніж наш відвідувач повернеться до Лондона?»
  
  «Що заважає вам взяти першу чверть мільйона і зникнути?
  
  — Я ж казав вам, месьє, що хочу піти у відставку. Я не хочу, щоб половина армії колішніх парафіярів стріляла за мене. Мені довелося б витратити на свій захист більше, ніж гроші, які я заробив. Незабаром воно зникне».
  
  «А що, — наполягав Кесон, — заважає нам чекати, доки робота буде виконана, а потім відмовитися виплатити вам залишок півмільйона?»
  
  — З тієї ж причини, — спокійно відповів англієць. «У такому випадку я повинен піти працювати за власний рахунок. І мішенню були б ви, троє джентльменів. Однак я не думаю, що це станеться, а ви?»
  
  — перебивши Роден. — Ну, якщо це все, я не думаю, що нам потрібно більше затримувати нашого гостя. Ой . . є останній пункт. Твоє ім'я. Якщо ви бажаєте залишитися анонімним, вам слід мати кодове ім'я. У вас є ідеї?»
  
  Англієць на мить задумався. «Оскільки ми говорили про полювання, що з шакалом? Це підійде?»
  
  Роден кивнувши. «Так, це буде добре. Насправді я думаю, що мені це подобається».
  
  Він провів англійця до дверей і відчинив їх. Віктор вийшов із ніші й підійшов. Роден уперше посміхнувся й простягнув руку вбивці. «Мі зв'язку яжемося в узгоджений спосіб, як тільки зможемо. Тім годиною чи можете ви почати планувати в загальних рисах, щоб не втрачати зайвого часу?
  
  Поляк дивився, як гість відходив так само тихо, як і прийшов. Англієць провів ніч у готелі в аеропорту, а вранці сів на перший літак до Лондона.
  
  У пансіонаті Клейст Роден зіткнувся з шквалом запізнілих запитів і скарг від Кассона та Монклера, які були приголомшені трьома годинами між дев'ятою і опівноччю.
  
  «Півмільйона доларів», — повторював Монклер. «Як же нам зібрати півмільйона доларів?»
  
  — Можливо, нам доведеться прийняти пропозицію Шакала й пограбувати кілька банків, — відповів Роден.
  
  «Мені не подобається цей чоловік», — сказавши Кесон. «Він працює сам, без союзників. Такі чоловіки небезпечні. Ніхто не може контролювати їх».
  
  Роден закрив дискусію. «Слухайте, ви двоє, ми розробили план, ми узгодили пропозицію і ми шукали людину, готову вбити і здатну вбити президента Франції за гроші. Я трохи знаю про таких чоловіків. Якщо хтось може це зробити, він зможе. Тепер ми нікого свою гру. Давайте ми будемо на нашому боці, а він на своєму».
  
  
  
  ГЛАВА ТРЕТЯ
  
  Протягом другої половини червня та всього липня 1963 року Францію сколихнув спалах насильницьких злочинів проти банків, ювелірних магазинів і поштових відділень, який був безпрецедентним на тій годину і ніколи не повторювався. Подробиці цієї злочинної хвилі тепер є предметом запису.
  
  З одного кінця країни в інший берег майже щодня перевозили пістолети, обрізи та автом. Напади на ювелірні магазини стали настільки поширеними протягом того періоду, що місцева поліція ледве закінчила збирати показання у ювелірів та їхніх помічників, які тремтіли й часто стікали кров'ю, як їх відкликали на іншу подібну справу у власному маєтку.
  
  Двох банківських клерків було застрелено в різних містах, коли вони намагалися чинити опір грабіжникам, і до кінця липня криза набула такого масштабу, що люди з Corps Republicain de Securite, загінки проти бунтів, відомого кожному французові просто як CRS, були призвані і вперше озброєні пістолетами-кулеметами. Для тих, хто входити до банку, стало звичним проходити повз одного-двох охоронців CRS у синій уніформі у фойє, кожен із яких тримав заряджений карабін-автомат.
  
  У відповідь на тиск банкірів і ювелірів, які гірко скаржилися уряду на цю хвилю злочинності, поліцейські перевірки банків вночі почали частіше, але безрезультатно, оскільки грабіжники не були професійними зломщиками, здатними вправно відкрити банківське сховище. у темний час доби, а просто головорізи в масках, озброєні та готові стріляти, якщо їх хоч якось спровокувати.
  
  Небезпечні години були вдень, коли будь-який банк чи ювелірна крамниця по всій країні могла бути здивована посеред роботи двома чи трьома озброєними чоловіками в масках і наполегливим криком « Haut les mains» .
  
  Троє грабіжників були поранені наприкінці липня в різних обстрілах і взяті в полон. Кожен нічого або дрібним шахраєм, який, як відомо, використовує існування ОАД як виправдання для загальної анархії, або дезертирами з одного з колішніх колоніальних полків, які невдовзі визнали, що вони були членами ОАД. Але, незважаючи на найретельніші допити в поліцейському управлінні, нікого з трьох не вдалося переконати сказати, чому ця серія пограбувань раптово вразила країну, окрім того, що з ними зв'язку язався їхній «покровитель» (бос банди) і вказав ціль. у вигляді банку або ювелірної майстерні. Зрештою поліція дійшла висновку, що у язні не знали, яка мета пограбувань; кожному з них пообіцяли частину від загальної суми, і вони, будучи дрібними рибками, нікого ті, що їм сказали.
  
  Французькій владі не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, що за спалахом стоїть ОАД, а також ті, що з якоїсь причини ОАД терміново потребує грошей. Альо ліше в перші два тижню серпня, а потім у зовсім інший спосіб, влада з'єднання ясувала причину.
  
  Проте протягом останніх двох тижнів червня хвиля злочинів проти банків та інших місць, де можна швидко й безцеремонно придбати гроші та дорогоцінні камені, стала настільки серйозною, що її передали комісару Морісу Був'є, шанованому начальникові бригади. Криминалистка судової поліції. У його напрочуд маленькому офісі, заповненому роботою, у штаб-квартирі PJ за адресою Quai des Orfevres, 36, уздовж берега Сіни, було підготовлено таблицю, яка показувала готівку або, у випадку ювелірних виробів, приблизну вартість перепродаж викраденого. гроші та дорогоцінні камені. До другої половини липня загальна сума перевищила два мільйони нових франків, або чотириста тисяч доларів. Навіть з відрахуванням розумної суми на витрати, пов'язані з організацією різноманітних пограбувань, а більше — на оплату хуліганам і дезертирам, які їх здійснювали, це все одне залишало, за оцінкою комісара, значно суму грошей, яку не можна було порахувати.
  
  В останній тиждень червня на стіл генерала Гібо, голови SDECE, надійшов звіт від начальника його постійного офісу в Римі. Справа в тому, що троє віщих людей ОАД, Марк Роден, Рене Монклер і Андре Кассон, оселилися разом на верхньому поверсі готелю неподалік від Віа Кондотті. У звіті додається, що незважаючи на очевидну вартість проживання в готелі в такому ексклюзивному кварталі, ці троє зайняли весь верхній поверх для себе, а поверхом нижче для своїх охоронців. Вдень і вночі їх охороняли щонайменше вісім надзвичайно стійких колішніх членів Іноземного легіону, і вони взагалі не наважувалися виходити. Спочатку вважалося, що вони зібралися для конференції, альо з годиною SDECE дійшло висновку, що смороду просто вжили надзвичайно серйозних заходів, щоб переконатися, що вони не стали жертвами ще одного викрадення, як це сталося з Антуаном Аргу. Генерал Ґібо дозволив собі похмуро посміхнутися, побачивши, як самі топ-менеджери терористичної організації зараз скорчилися в готелі в Римі, і подавши звіт у звичайний спосіб. Незважаючи на запеклу суперечку, яка все ще точилася між міністерством закордонних справ Франції на набережній Орсе та міністерством закордонних справ Німеччини в Бонні через порушення територіальної цілісності Німеччини в готелі Eden-Wolff минулого лютого, Гібо мав усі підстави бути задоволеним. його співробітники служби дій, які здійснили переворот. Вигляд наляканих керівників ОАД був достатньою нагородою. Генерал придушивши невелику тінь побоювань, оглядаючи досьє Марка Родена, і все ж підключивши собі, чому така людина, як Роден, так легко лякає. Як людина зі значним досвідом роботи та усвідомленням реалій політики та дипломатії, він знав, що навряд чи коли-небудь отримає дозвіл на організацію ще одного викрадання. Лише набагато пізніше йому стало зрозуміло справжнє значення запобіжних заходів, яких троє співробітників OAS вживали для власної безпеки.
  
  У Лондоні Шакал провів останні два тижню червня та перші два тижню липня у ретельно контрольованій та спланованій діяльності. З дня свого повернення він, серед іншого, поставивши перед собою завдання отримати й прочитати майже кожне слово, написане про Шарля де Голля чи ним. Зайшовши в місцеву бібліотеку і знайшовши в « Британській енциклопедії» запис про президента Франції , він знайшов у кінці статті вичерпний список довідників на свою тему.
  
  Після цього він переписувався в різні відомі книжкові магазини, використовуючи фальшиве ім'я та адресу пересилання на Праед-стріт, Паддінгтон, і купував необхідні довідники поштою. Щоранку він переглядав їх до ранку у своїй квартирі, створюючи в пам'яті найдетальнішу картину правителя Єлисейського палацу від його дитинства до моменту читання. Значна частина інформації, яку він почерпнувши, не мала практичної користі, але то тут, то там виникала якась примха або рису характеру, яку він записував у маленькому зошиті. Найбільш повчальним щодо характером президента Франції був тому мемуарів генерала « Вістря меча» (Le Fil de l Epee), у якому Шарль де Голль найбільше просвітив своє особисте ставлення до життя, своєї країни.
  
  Шакал не був ані повільним, ані дурним чоловіком. Він жадібно читав і ретельно планував, і володів здатністю зберігати у своїй свідомості величезну кількість фактичної інформації на випадок, яка згодом могла б їй бути корисною.
  
  Але хоча його читання творів Шарля де Голля та книжок про нього людей, які знали його найкраще, дали повне уявлення про гордого та зневажливого президента Франції, це все ще не вирішило головного питання, яке спантеличило. його, оскільки він прийняв у спальні Родена у Відні 15 червня завдання виконати вбивство. До кінця першого тижня липня він так і не давши відповіді на це питання - коли, де і як має статися "удар"? На крайній випадок він спустився до читального залу Британського музею і, підписавши своїм звичним псевдонімом заяву на дозвіл на дослідження, почав переглядати останні примірники провідної французької щоденної газети Le Figaro .
  
  Коли саме він отримав відповідь, точно невідомо, але справедливо припустити, що це було протягом трьох днів після 7 липня. Протягом цих трьох днів, починаючи із зародка ідеї, викликаної публікацією оглядача в 1962 році, перехресної перевірки файлів, що охоплюють кожен рік президентства де Голля з 1945 року, вбивця зумів відповісти на своє запитання. За цей час він точно вирішив, у який день, при хворобі чи поганій погоді, незважаючи на будь-які міркування особистої небезпеки, Шарль де Голль підніметься публічно й покаже себе. З цього моменту підготовка «Шакала» перейшла зі стадії дослідження на стадію практичного планування.
  
  Потрібні були довгі години роздумів, лежачі на спині у своїй квартирі, дивлячись на пофарбовану кремом стелю та курячи свої звичні сигарети з фільтром королівського розміру, перш ніж остання деталь стала на місце.
  
  Принаймні десяток ідей було розглянуто та відхилено, перш ніж він нарешті досяг планом, який вирішив прийняти, «як», яке потрібно було додати до «коли» і «де», які він вже вирішив.
  
  Шакал чудово знав, що в 1963 році генерал де Голль був не тільки президентом Франції; він також був найпильніше і вміло охоронюваною фігурою в західному світі. Вбити його, як пізніше було доведено, було значно складніше, ніж убити президента США Джона Ф. Кеннеді. Хоча англійський вбивця не знав цього, французькі експерти з безпеки, яким завдяки американській люб'язності була надана можливість вивчити запобіжні заходи, вжиті для охорони життя президента Кеннеді, повернулися з деякою зневагою до цих запобіжних заходів, які застосовувала американська секретна служба. Відмова французьких експертів від американських методів пізніше була виправдана, коли в листопаді 1963 року Джона Кеннеді було вбито в Далласі напівбожевільним і несерйозним аматором, поки Шарль де Голль живий, щоб піти з миром і зрештою померти у власному додому.
  
  Шакал знав лише те, що охоронці, з якими він зіткнувся, були принаймні одними з найкращих у світі, що весь апарат безпеки навколо Де Голля перебував у стані постійного попередження про ймовірність того, що на їхніх підопічних буде здійснено якийсь замах. життя, і що організація, в якій він працював, була пронизана витоками безпеки. З іншого боку, він міг розумно розраховувати на власну анонімність і на холеричну відмову його жертви співпрацювати з його власними силами безпеки. В обраний день гордість, упертість і абсолютна зневага до особистої небезпеки президента Франції змусили б його вийти на кілька секунд відкрито, незважаючи на ризики.
  
  Авіалайнер SAS з Каструпа, Копенгаген, зробив останній удар у чергу перед будівлею терміналу в Лондоні, перекинувся на кілька футів вперед і зупинився. Двігуні загули кілька секунд, а потім затихли. За кілька хвилин сходи піднялися вгору, і пасажири почали виходити та спускатися, востаннє на прощання киваючи усміхненій стюардесі нагорі. На оглядовій терасі білявий чоловік насунув темні окуляри на лоба й приклав очі до бінокля. Пасажири, що спускалися сходами, були шостими за тієї ранок, які піддавалися такому ретельному огляду, але оскільки тераса була переповнена на теплому сонці людьми, які чекали прибулих пасажирів і намагалися помітити їх, щойно вони вийшли з кабіни. літака, поведінка спостерігача не викликала інтересу.
  
  Коли восьмий пасажир вийшов на світло й випростався, чоловік на терасі трохи напружився й спустився сходами вслід за новоприбулим. Пасажир із Данії був священиком або пастором у священнослужительському сірому костюмі з собачим нашийником. Здавалось, що йому було близько сорока з середньої довжини підстриженого сивого волосся, яке було зачесане з чола, але обличчя було молодішим. Це був високий чоловік з широкими плечима, і він виглядав фізично здоровим. Він мав приблизно таку саму статуру, як і чоловік, який спостерігав за ним з тераси зверху.
  
  Коли пасажири зайшли в зал прильоту для проходження паспортів і митного оформлення, Шакал опустивши бінокль у шкіряний портфель, що стояв поруч із ним, закрив його й тихенько пройшов через скляні двері та спустився до головного холу. Через п'ятдесят ятнадцять хвилин датський пастор вийшов із митниці, тримаючи ручку та валізу. Здавалось, його нікого не зустріти, і його перший дзвінок був зроблений до каси Barclays Bank, щоб поміняти гроші.
  
  З того, що він сказавши датській поліції, коли його допитували через шість тижнів, він не помітив білявого молодого англійця, який стояв біля нього біля стійки, очевидно чекаючи своєї черги в черзі, але тихо розглядаючи обличчя данця з-за темних окулярів. Принаймні він не пам запам'ятав такого чоловіка.
  
  Альо коли він вийшов із головного холу, щоб сісти в автобус BEA до терміналу Кромвель-роуд, англієць був за кілька кроків позаду нього, тримаючи портфель, і вони, мабуть, поїхали в Лондон тім самим автобусом.
  
  На терміналі датчанину довелося зачекати кілька хвилин, поки його валізу вивантажили з багажного причепа позаду автобуса, а потім пройти повз стійки реєстрації до знака виходу, позначеного стрілкою та міжнародним словом «Таксі». Поки він це робив, Шакал обійшов задню частину автобуса та перетнув підлогу автобусної стоянки до місця, де він залишив свою машину на парковці для персоналу. Він поклав портфель на пасажирське сидіння відкритої спортивної моделі, заліз і запустивши машину, зупинивши машину біля лівої стіни терміналу, звідки він міг глянути праворуч на довгу чергу очікувань. таксі під стовповою аркадою. Данець сів у третє таксі, яке виїхало на Кромвель-роуд, прямуючи до Найтсбріджа. Слідом за ними поїхав спортивний автомобіль.
  
  Таксі висадило непомітного священика біля маленького, але комфортабельного готелю на Халф-Мун-стріт, а спорткар промчав повз вхід і за кілька хвилин знайшов вільний паркомат на далекої сторони Керзон-стріт. Шакал замкнувши портфель у багажнику, купивши полуденний випуск « Івнінг Стандарт» у газетному кіоску на Шеперд Маркет і за п'ять хвилин повернувся у фойє готелю. Йому довелося почекати ще двадцять п'ять, перш ніж данець спустився вниз і віддав секретарці ключ від свого номера. Після того, як вона повісила його, ключ кілька секунд хитався на гачку, і чоловік в одному з крісел в фойє, очевидно, чекав на одного, який опустивши газету, коли данець проходив у ресторан, зазначив, що номер ключ був 47. Через кілька хвилин, коли портьє повернувся до заднього офісу, щоб перевірити бронювання театру для одного з гостей, чоловік у темних окулярах тихо й непомітно вислизнув сходами.
  
  Смужки гнучкої слюди завширшки два дюйми було недостатньо, щоб відкрити двері кімнати 47, які були досить жорсткими, але смужка слюди, закріплена маленьким мастихіном художника, зробила свою справу, і пружинний замок із клацанням вислизнув тому. Оскільки він лише спустився на обід, пастор залишив свій паспорт на столику біля ліжка. За тридцять секунд Шакал повернувся в коридор, залишивши папку з дорожніми чеками недоторканою в надії, що без будь-яких доказів крадіжки влада спробує переконати данця, що він просто десь загубив свій паспорт. І так воно виявилося. Задовго до того, як данець допивши каву, англієць пішов непоміченим, і лише багато пізніше вдень, після ретельного та таємничого обшуку його кімнати, пастор згадав менеджера про зникнення свого паспорта. Менеджер також обшукав номер і, вказавши, що все інше, включно з гаманцем із дорожніми чеками, неушкодженим, застосував усі свої захисні дії, щоб переконати свого збентеженого гостя, що немає потреби викликати поліцію до його готелю, оскільки він мабуть загубив паспорт десь у дорозі. Данець, будучи доброю людиною і не надто впевненим у своїй позиції в чужій країні, незважаючи на собі погодився, що це мало статися. Тож наступного дня він заявив про втрату в генеральне консульство Данії, отримав проїзні документи, з якими мав повернутися до Копенгагена після закінчення двотижневого перебування в Лондоні, і більше про це не думав. Клерк у Генеральному консульстві, який видавав проїзні документи, подавши заяву про втрату паспорта на ім'я пастора Пера Єнсена з Санкт-К'єлдскірке в Копенгагені, і більше про це не думав. Дата була 14 липня.
  
  Через два дні таку ж втрату зазнав американський студент із Сіракуз, штат Нью-Йорк. Він прибув до Oceanic Building лондонського аеропорту з Нью-Йорка і показавши свій паспорт, щоб поміняти перший зі своїх дорожніх чеків у касі American Express. Змінивши чек, він поклав гроші у внутрішню кишеню свого піджака, а паспорт — у кишеню на блискавці, яку запхав назад у маленьку шкіряну ручку. Через кілька хвилин, намагаючись привернути увагу носія, він на мить опустивши ручку, а через три секунди її не стало. Спочатку він заперечував швейцара, який привів його до стійки довідок Pan American, а тієї направивши його до офіцера служби безпеки найближчого терміналу. Останній відвів його до кабінету, де пояснивши свою протиріччя.
  
  Після того, як обшук виключив можливість того, що рукоятку міг випадково заволодіти кимось іншим, помиливши їх за себе, було подано звіт, у якому описувалося як навмисна крадіжка.
  
  Високому спортивному молодому американцеві було принесено вибачення та висловлено шкода щодо діяльності кишенькових злодіїв і викрадачів сумок общественных місцях, а також йому розповіли про численні запобіжні заходи, вжиті адміністрацією аеропорту, щоб спробувати стримати крадіжки з боку прибулих іноземців. Він мав милість зізнатися, що одного разу його одного пограбували подібним чином на вокзалі Гранд Сентрал у Нью-Йорку.
  
  Зрештою звіт був розісланий у звичайний спосіб усім відділам лондонської столичної поліції разом із описом зниклої рукоятки, її вмісту та документів і паспорта в сумці. Це було належний чином подано, але минули тижню, і не було знайдено жодних слідів ані ручки, ані її вмісту, про інцидент більше не думали.
  
  Тім годиною Марті Шульберг пішов до свого консульства на Гросвенор-сквер, заявив про крадіжку його паспорта та отримав проїзні документи, які дозволяли йому вилетіти назад до Сполучених Штатів після місячної відпустки, подорожуючи високогір'ям Шотландії зі своєю дівчиною-студенткою по обміну. У консульстві про втрату зареєстрували, повідомили про це в Державний департамент у Вашингтоні та належний чином забули обидві установи.
  
  Ніколи не буде відомо, скільки прибулих пасажирів у двох закордонних пасажирських будівлях Лондонського аеропорту було скановано в бінокль з оглядових терас, коли вони виходили зі своїх літаків і прямували вниз по сходах. Незважаючи на різницю у віці, у двох, які втратили паспорти, було багато спільного. Обидва були близько шести футів на зріст, малі широкі плечі та стрункі фігури, блакитні очі та досить схожі обличчям на непомітного англійця, який стежив за ними та пограбував. В інших випадках пастору Дженсену було сорок вісім років, він мав сіві волосся й окуляри для читання в золотій оправі; Марті Шульбергу було двадцять п'ять років, він мав каштанове волосся й окуляри для керівників у товстій оправі, які він носив увесь годину.
  
  Це були обличчя, які Шакал довго вивчав у письменницькому бюро у своїй квартирі на Саут-Одлі-стріт. Йому знадобився один день і серія візитів до театральних костюмерів, оптиків, магазину чоловічого одягу у Вест-Енді, який спеціалізувався на одязі американського зразка і виготовлявся переважно в Нью-Йорку, щоб придбати набір контактних лінз із синім відтінком для чіткого зору: дві пари окулярів, одні в золотій оправі, а інші у важкій чорній оправі, і обидві з прозорими лінзами; повне вбрання, що складається з парі чорних шкіряних кросівок, футболки та трусів, брудно-білих штанів і небесно-блакитної нейлонової вітрівки із застібкою спереду та комірами та манжетами з червоної та білої вовни, все зроблено в Нью-Йорку ; і білу ризу священнослужителя, накрохмалений комір і чорний нагрудник. З кожного з трьох останніх обережно видалили етикетку виробника.
  
  Його останнім візитом цього дня був магазин чоловічих перук і париків у Челсі, яким керували двоє гомосексуалістів. Тут він придбав препарат для фарбування волосся в помірну сивину та інший для фарбування його в каштановий колір, разом із точними та стильними інструкціями щодо того, як застосовувати відтінок для досягнення найкращого та найприроднішого ефекту за найкоротший час. Він також купивши кілька маленьких щіточок для нанесення рідини. В іншому, крім повного комплекту американського одягу, більше однієї покупки в одному магазині він не робив.
  
  Наступного дня, 18 липня, внизу внутрішньої сторінки Le Figaro був маленький абзац . У ньому було оголошено, що в Парижі заступник начальника кримінальної бригади судової поліції, комісар Іпполіт Дюпюї, переніс важкий інсульт у своєму офісі на набережній Орфевра і помер дорогою до лікарні. Був назв наступник. Він був комісаром Клодом Лебелем, начальником відділу вбивств, і, зважаючи на навантаження на всі відділи бригади протягом літніх місяців, він негайно приступивши до своїх нових обов'язків. Шакал, який щодня читав кожну французьку газету в Лондоні, прочитавши абзац після того, як його погляд привернуло слово « Criminelle » у заголовку, але не подумавши про це.
  
  Перед качаном щоденної бобівника в лондонському аеропорту він вирішив діяти протягом усього майбутнього вбивства під фальшивою особою. Отримати фальшивий британський паспорт – одна з найпростіших речей у світі. Шакал дотримувався процедури, яку використовують більшість найманців, контрабандистів та інших, які бажають прийняти псевдонім для проходження національних кордонів. Спершу він здійснив поїздку на автомобілі через округи долини Темзи, шукаючи маленькі села. На третьому кладовищі, яке він відвідав, Шакал знайшов могильну плиту, яка відповідала його цілям, могильну плиту Олександра Даггана, який помер у віці двох з половиною років у 1931 році. Якби він вижив, дитина Даггана була б на кілька місяців старшою за нього. Шакал у липні 1963 року. Літній вікарій був ввічливим і корисним, коли відвідувач з'єднання явився у священика, щоб оголосити, що він генеалог-любитель, який намагається відстежити генеалогічне дерево Дугганів. Йому повідомили, що в минулі роки в селі оселилася сім'я Дагган. Він трохи невпевнено подумавши, чи парафіяльні записи можуть допомогти йому у пошуках.
  
  Вікарій був сам по собі добрий, і по дорозі до церкви комплімент за красу маленької нормандської будівлі та внесок у скриньку для пожертвувань для реставраційного фонду ще більше покращили атмосферу. Записи показали, що обидва батьки Дагганів померли протягом останніх семи років, і, на жаль, їхній єдиний син Олександр був похований на цьому самому церковному цвинтарі понад тридцять років тому. Шакал ліниво гортав сторінки парафіяльного реєстру народжень, одружень і смертей за 1929 рік, і в квітні йому впало в око ім'я Даґгана, написане хвацьким рукою.
  
  Олександр Джеймс Квентін Дагган, народився 3 квітня 1929 року в парафії Святого Марка, Самборн Фішлі.
  
  Він зазначив подробиці, щиро подякував вікарію й пішов. Повернувшись у Лондон, він з'єднання явився до Центрального реєстру народжень, шлюбів і смертей, де послужливий молодий помічник без запитань прийняв його візитну картку, на якій він був партнером адвокатської фірми Маркет-Дрейтон, графство Шропшир, і його пояснення, що він намагалася встановити місцеперебування онуків одного з клієнтів фірми, яка нещодавно померла та залишила свій маєток своїм онукам. Одним із цих онуків був Олександр Джеймс Квентін Дагган, який народився 3 квітня 1929 року в Самборн Фішлі, в парафії Святого Марка.
  
  Більшість державних службовців у Британії роблять усе можливе, щоб бути корисними, коли стикаються з ввічливим запитом, і в цьому випадку помічник не став винятком. Перевірка записів показала, що дитина, про яку йдеться, була зареєстрована саме згідно з інформацією запитувача, але померла 8 листопада 1931 року внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. За кілька шилінгів Шакал отримав копію свідоцтва про народження та смерті. Перед поверненням додому він зупинився у відділенні Міністерства праці, де йому видали анкету на паспорт, у магазині іграшок, де за п'ятдесят п'ятнадцять шилінгів він купивши дитячий набір для друку, і на поштою за один фунтовий переказ.
  
  Повернувшись у свою квартиру, він заповнив анкету на ім'я Даггана, вказавши точній вік, дату народження тощо, але свій особистий опис. Пишучи своїм зростом, кольором волосся та очей, а професію називав просто «ділова людина». Також було вказано повні імена батьків Даггана, взяті зі свідоцтва про народження дитини. Для арбітра він вказав ім'я преподобного Джеймса Елдерлі, вікарія Святого Марка, Самборна Фішлі, з яким він розмовляв того ранку, і чиє повне ім'я та титул доктора права були люб'язно надруковані на дошці біля церковних воріт. Підпис вікарія був підроблений тонкої рукою тонким чорнилом із тонким пером, і з друкарського набору він виготовив штамп із ліпленням: «Парафіяльна церква святого Марка Самборн Фішлі», який стояв непохитно біля імені вікарія. Копія свідоцтва про народження, анкета та поштовий переказ були надіслані до паспортного столу в Маленькій Франції. Свідоцтво про смерть він знищив. Новенький паспорт прийшов на адресу проживання поштою через чотири дні, коли він читав того ранкового випуску Le Figaro . Він забравши його після обіду. Пізно вдень він замкнувши квартиру та поїхав до лондонського аеропорту, де сів на рейс до Копенгагена, знову розрахувавшись готівкою, щоб не використовувати чекову книжку. У фальшивому дні його валізи, у відділенні, ледь товщі за звичайний журнал і яке майже неможливо було виявити, окрім найретельнішого огляду, було дві тисячі фунтів, які він витягнув того дня зі своєї власності скриньки з документами в сховищах адвокатська фірма в Холборні.
  
  Візит до Копенгагена був жвавим і діловим. Перед вильотом з аеропорту Каструп він замовив собі рейс Sabena до Брюсселя наступного дня. У столиці Данії було надто пізно ходити по магазинах, тому він забронював номер у Hotel d'angleterre на Kongs Ny Torv, їв як король у Seven Nations, легко фліртував із двома данськими блондинками, прогулюючись Тіволі. Гарденс і о першій годині ночі вже був у ліжку.
  
  Наступного дня він купивши легкий канцелярсько-сірий костюм в одному з найвідоміших магазинів чоловічого одягу в центрі Копенгагена, пару чистих чорних туфель, пару шкарпеток, комплект нижньої білизни та три білі сорочки з причепленими комірами. У кожному разі він купував лише ті, що містило назву датського виробника на невеликій тканинній вкладці всередині. У випадку з трьома білими сорочками, які йому не були потрібні, сенс покупки полягав просто в тому, щоб придбати вкладки для перенесення на священну сорочку, собачий комір і нагрудник, які він купив у Лондоні, вважаючи себе студентом теології. на порозі хіротонії.
  
  Його останньою покупкою була книга данською мовою про видатні церкви та собори Франції. Він пообідав великою холодною кухнею в ресторані на березі озера в садах Тіволі та сів на літак 3:15 до Брюсселя.
  
  
  
  РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
  
  Чому людина з такими безперечними талантами, як Поль Гуссенс, пішов не так у середньому віці, було чимось на кшталт загадки навіть для його небагатьох друзів, його досить численних клієнтів і бельгійської поліції. За тридцять років роботи в якості довіреного працівника Fabrique Nationale у Льєжі він заслужив репутацію безпомилкової точності в галузі машинобудування, де точність є абсолютно необхідною. У його чесності теж не було сумнівів. Крім того, за ці тридцять років він ставши провідним експертом компанії в дуже широкому діапазоні зброї, яку виробляє чудова компанія, від найменших жіночих автоматів до найважчих кулеметів.
  
  Його бойові результати були чудовими. Незважаючи на те, що після окупації він продовжував працювати на збройовій фабриці, якою керували німці для нацистських військових зусиль, пізніший аналіз його кар'єра кур'єри безсумнівно встановив його таємну роботу на користь Опору, його приватну участь у ланцюжку притулків. для втечі збитих авіаторів союзників, а також під час його керівніцтва диверсійною групою, яка забезпечила справедливу частку зброї, виробленої Льєжем, або ніколи не стріляла точно, або підірвалася на п'ятому ятдесятому снаряді, убивши німецькі екіпажі. Усе це, таким скромним і непоказним був цей чоловік, пізніше витягли з нього його адвокати й тріумфально показали в суді від його імені. Це значною мірою сприяло пом'якшенню його вироку, і присяжні також були вражені його власним невпевненим визнанням того, що він ніколи не розкривав своєї діяльності під час війни, тому що відзнаки та медалі після визволення збентежили б його.
  
  До того часу, коли на початку п'ятому ятдесятих років у іноземного замовника під час вигідної угоди зі зброєю було викрадено велику суму грошей і на нього впала підозра, він був начальником відділу фірми, а його власні начальники були найголосніше в інформуванні поліції, що їхні підозри щодо довіреної особини М. Гуссенс є смішними.
  
  Навіть на суді за нього виступав його директор. Альо головуючий суддя вважав, що зрада довіра таким чином є ще більш осудною, і він отримав десять років ув'язнена язнення. Після апеляції його було зменшено до п'яти. За належної поведінки його звільнили через три з половиною.
  
  Дружина розлучилася з ним і забрала дітей. Старе життя мешканця передмістя в охайному окремому будинку, оздобленому квітами, в одному з найкрасивіших околиць Льєжа (їх небагато) закінчилося, залишилося в минулому. Такою була його кар'єра єра з FN. Він взявши невелику квартиру в Брюсселі, пізніше будинок далі за містом, оскільки його частка процвітала завдяки його процвітаючому бізнесу як джерела нелегальних постачань зброї половині злочинного світу Західної Європи.
  
  На початку шістдесятих років він мав прізвисько L Armurier, Збройник. Будь-який громадянин Бельгії може придбати смертоносну зброю, револьвер, автомат чи гвинтівку в будь-якому спортивному або збройовому магазині в країні за пред'явлення явленням національного посвідчення особи, що підтверджує бельгійське громадянство. Гуссенс ніколи не використовував свою власну, оскільки при кожному продаж зброї та наступних боєприпасів про продажу робиться відмітка в журналі зброяра разом із ім'я ям та номером ідентифікаційної картки покупця. Гуссенс використовував чужі картки, вкрадені або підроблені.
  
  Він налагодив тісні зв'язки з одним із найкращих кишенькових злодіїв міста, людиною, яка, не сидячи у в язниці як гість штату, могла спокійно витягнути будь-який гаманець із будь-якої кишені. Їх він купивши у злодія за готівку. Він також мав у своєму розпорядженні послуги майстра-фальсифікатора, який, наприкінці сорокових років серйозно порушився над виробництвом великої кількості французьких франків, у яких він ненавмисно залишив літеру «u» в «Banque de France» ( тоді він був молодий), нарешті пішов у бізнес із фальшивими паспортами з набагато більшим успіхом. Нарешті, коли йому потрібно було придбати вогнепальну зброю для клієнта, клієнт, який приходив до зброяра з акуратно підробленим посвідченням особи, ніколи не був ним самим, а завжди був безробітним і поза в'їхав язницею дрібним шахраєм або актором, який відпочивав. між підкореннями сцени.
  
  З його власного «штату» лише кишенькові злодії та фальсифікатор знали його справжню особу. Так само робили деякі з його клієнтів, зокрема топ-менеджери бельгійського злочинного світу, які не тільки залишили його напризволяще, але й запропонували йому певний захист, відмовившись розповісти, коли їх схоплять, звідки вони взяли зброю, просто тому що він був їм дуже корисний.
  
  Це не завадило бельгійській поліції бути в курси частини його діяльності, але це завадило їй коли-небудь затримати його з товарами, якими він володіє, або отримати свідчення, які б витримали в суді та засудили його. Їм було відомо про невелику, але чудово обладнану кузню та майстерню в його переобладнаному гаражі, і вони дуже підозріло ставилися до них, але неодноразові візити не виявили нічого, крім атрибутики для виготовлення медальйонів із кованого металу та сувенірів із статуями Брюсселя. Під час їхнього останнього візиту він урочисто подарував головному інспектору статуетку Пісяючого чоловічка на знак своєї поваги до сил правопорядку.
  
  Він не відчував жодних сумнівів, коли вранці 21 липня 1963 року чекав на прибуття англійця, за якого йому поручився за телефоном один із його найкращих клієнтів, колишній найманець, який служив у Катанзі з 1960 по 1962 рік. і який з тих пір організував охоронний бізнес серед публічних будинків бельгійської столиці.
  
  Відвідувач з'єднання явився опівдні, як і обіцяв, і містер Гуссенс провів його до свого маленького кабінету з передпокою.
  
  «Не могли б ви зняти окуляри?» — спитав він, коли його відвідувач сів, і, оскільки високий англієць вагався, додав: — Розумієте, я вважаю, що краще, щоб ми довіряли одне одному, наскільки це можливо, доки триває наше ділове товариство. Можливо, випити?
  
  Чоловік, чий паспорт оголосив бі його Олександром Дагганом, зняв темні окуляри й запитально подивився на маленького зброяра, поки йому наливали дві чашки пива. М. Гуссенс сів за стіл, сьорбнув пива й тихо живити:
  
  — Чим я можу бути вам корисний, месьє?
  
  — Гадаю, Луї дзвонив тобі раніше про мій прихід?
  
  «Звичайно, — кивнувши м. Гуссенс, — інакше вас би тут не було».
  
  «Він сказавши вам, що таке моя справа?»
  
  'Немає. Просто ті, що він знав вас у Катанзі, що він міг поручитися за вашу обачність, що вам потрібна вогнепальна зброя, і що ви готові заплатити готівкою, стерлінги».
  
  Англієць повільно кивнув. «Ну, оскільки я знаю, у чому полягає ваша справа, немає жодних причин, чому ви не повинні знаті мою. Крім того, зброя, яка мені потрібна, повинна бути спеціальною рушницею з деякими незвичайними пристосуваннями. я . . єр . . . спеціалізуються на видаленні чоловіків, які мають могутніх і багатих ворогів. Очевидно, що такі чоловіки зазвичай самі могутні й заможні. Це не завжди легко. Вони можуть дозволити собі спеціальний захист. Така робота потребує планування та правильної зброї. У мене наразі така робота під рукою. Мені знадобиться гвинтівка».
  
  М. Гуссенс знову сьорбнув пива, доброзичливо кивнув на гостя.
  
  «Чудово, чудово. Такий спеціаліст, як і я. Мені здається, я відчуваю виклик. Яку рушницю ві малі на увазі?»
  
  «Важливий не стільки тип рушниці. Це більше питання обмежень, які накладає робота, і пошуку гвинтівки, яка буде задовільно працювати за цих обмежень».
  
  Очі М. Гусенса сяяли задоволенням.
  
  «Один раз», — радісно промурчав він. «Зброя, яка буде створена спеціально для однієї людини та однієї роботи за певних обставин, яка ніколи не повторюватиметься. Ви прийшли до потрібної людини. Я відчуваю виклик, мій любий месьє. Я радий, що ти прийшов».
  
  Англієць дозволив собі посміхнутися професорському ентузіазму бельгійця. — Я теж, месьє.
  
  «Тепер скажіть мені, що це за обмеження?»
  
  «Головним обмеженням є розмір, альо не довжина, а фізичний об'єм робочих частин. Патронник і казенна частина не повинні бути об'єднання ємнішими. . .'Він піднявши праву руку, кінчик середнього пальця торкався кінця великого пальця у формі літери Про менш ніж два з половиною дюйма в діаметрі.
  
  «Здається, це означає, що він не може бути повторювачем, оскільки газова камера була б більшою, а також не може мати громіздкий пружинний механізм з тієї ж причини», — сказав англієць. «Мені здається, це має бути затворна гвинтівка».
  
  М. Ґуссенс кивнувши на стелю, розумом є ятовуючи деталі того, про що говорив його відвідувач, створюючи уявну картину гвинтівки надзвичайно тонкої робочої частини.
  
  — Давай, давай, — пробурмотів він.
  
  «З іншого боку, він не може мати затвор із рукояткою, яка стирчить убік, як у Mauser 7.92 або Lee Enfield .303. Затвор повинен ковзати прямо назад до плеча, затиснутий між вказівним і великим пальцями, щоб куля потрапила в казенну частину. Також не повинно бути спускової скобі, а сам спусковий гачок має бути знімним, щоб його можна було встановити безпосередньо перед пострілом».
  
  «Чому?» — живити бельгієць.
  
  «Тому що весь механізм має проходити в трубчастий відсік для зберігання та перенесення, і відсік не повинен привертати увагу. Для цього він не повинен бути більшим у діаметрі, ніж я щойно показавши, з причин, які я поясню. Чи можна мати знімний курок?'
  
  «Звичайно, майже все можливо. Звичайно, можна сконструювати однозарядну гвинтівку, яка розривається ззаду для заряджання, як "рушниця". Це повністю обійдеться без болта, альо залучити шарнір, що може не врятувати. Також потрібно було б сконструювати та виготовити таку гвинтівку з нуля, відфрезерувати шматок металу, щоб зробити весь казенник та патронник. Це непросте завдання у маленькій майстерні, але можливо».
  
  «Скільки часу це позиці?» — живити англієць.
  
  Бельгієць знизав плечима і розвів руками. — Боюся, кілька місяців.
  
  «У мене немає такої кількості годині».
  
  «У такому випадку необхідно буде взяти існуючу гвинтівку, яку можна придбати в магазині, і внести зміни. Будь ласка, продовжуй».
  
  'Правильно. "Рушниця" також повинна бути легкою. Він не обов'язково має бути великого калібру, куля зробить свою роботу. Він повинен мати короткий стовбур, мабуть, не довший за дванадцять дюймів. . .'
  
  «З якої відстані вам доведеться стріляти?»
  
  «Це ще не співуче, але, ймовірно, не більше ніж сто тридцять метрів».
  
  «Ви підете на укол голови чі грудей?»
  
  «Ймовірно, це буде голова. Я можу отримати постріл у груди, але в голову впевненіше».
  
  «Впевнено вбити, так, якщо ви отримаєте хороший удар», — сказав бельгієць. «Альо грудей впевненіше отримають хороший удар. Принаймні, коли використовується легка зброя з коротким стволом понад сто тридцять метрів з можливими перешкодами. Я припускаю, — додав він, — з вашої невпевненості щодо голови чі грудей, що на цьому шляху хтось може проходити?
  
  «Так, може бути».
  
  «Чи ви матимете шанс зробити другий постріл, враховуючи, що знадобиться кілька секунд, щоб витягнути стріляну гільзу та вставити нову, закрити казенну частину й знову прицілитися?»
  
  — Майже напевно ні. Я можу отримати другий, якщо використаю глушнікі, а перший постріл буде повним промахом, який не помітить ніхто поблизу. Альо навіть якщо я отримаю перший удар у скроню, мені потрібен глушнікі, щоб здійснити власну втечу. Повинно пройти кілька хвилин, перш ніж хтось поблизу бодай приблизно зрозуміє, звідки прилетіла куля».
  
  Бельгієць продовжував кивнути, дивлячись на свій столик.
  
  — У такому випадку вам краще мати розривні кулі. Я приготую жменю разом із рушницею. Ти знаєш, що я маю на увазі?'
  
  Англієць кивнувши. «Гліцерин чи ртуть?»
  
  «О, ртуть, я думаю. Так охайніше і чистіше. Є ще якісь моменти щодо цієї рушниці?»
  
  'Я так боюся. В інтересах стрункості всю дерев'яна яну частину рукоятки під стовбуром слід видалити. Весь запас необхідно видалити. Для стрільби він повинен мати рамку-ложу, як у рушниці Стіна, кожна з трьох секцій якої, верхня і нижня частини та плечовий упор, повинні розкручуватися на три окремі стрижні. Нарешті, повинен бути повністю ефективний глушнікі і телескопічний приціл. Обидва вони також мають бути знімними для зберігання та транспортування.
  
  Бельгієць довго думав, потягуючи пиво, поки його не випили. Англійцю увірвався терпець.
  
  «Ну, ти можеш це зробити?»
  
  М. Гуссенс ніби вийшов із задумом. Він вибачливо посміхнувся.
  
  'Вибач мені. Це дуже складні замовлення. Альо так, я можу це зробити. Ще жодного разу мені не вдалося створити потрібну статтю. Насправді ті, що ви описали, — це мисливська експедиція, під час якої спорядження має пройти певні перевірки таким чином, щоб не викликати жодних підозр. Мисливська експедиція передбачає мисливську рушницю, і це ті, що ви повинні мати. Не такий маленький, як .22 калібр, бо він призначений для кроликів і зайців. Не такий великий, як Remington .300, який ніколи не відповідав бі обмеженням розміру, яких ви вимагали.
  
  «Мені здається, я маю на увазі таку зброю, і її легко придбати тут, у Брюсселі, у деяких спортивних магазинах. Дорога "рушниця", високоточний інструмент. Дуже точній, чудово оброблений, але легкий і тонкий. Часто використовується для сарн та інших дрібних оленів, альо з розривними кулями як раз для більшої дичини. Скажи мені, буде . . . єр . . . джентльмен рухатися повільно, швидко чи взагалі ні?»
  
  «Стаціонарний».
  
  — Тоді без проблем. Встановлення приклада з трьох окремих сталевих стрижнів і спускового гачка, що вгвинчується, є чистою механікою. Постукувати кінець стовбура для глушника та вкоротити стовбур на вісім дюймів я можу зробити сам. Людина втрачає точність, як втрачає вісім дюймів стовбура. Шкода, шкода. Ві стрілець?
  
  Англієць кивнувши.
  
  — Тоді не буде проблем із нерухомою людиною на відстані сто тридцять метрів із телескопом, прицілом. Що стосується глушника, то я його зроблю сам. Вони нескладні, але важкодоступні як готовий виріб, особливо довгі для рушниць, які не використовуються на полюванні. Тепер, месьє, ви згадали раніше про кілька трубчастих відсіків для перенесення пістолета в розбитому вигляді.
  
  Англієць підвівся й підійшов до столу, височіючи над маленьким бельгійцем. Він просунувши руку під куртку, і на секунду в очах меншого чоловіка спалахнув страх. Уперше він помітив, що який бі вираз не був на обличчі вбивці, він ніколи не торкався його очей, які здавалися затьмареними сірими смугами, схожими на смуги діму, що покривали весь вираз, який міг торкнутися їх.
  
  Він обертався навколо блокнота М. Гуссенса і кілька секунд швидко робив начерки.
  
  «Ви впізнаєте це?» — спитав він, повертаючи блокнот назад до зброяра.
  
  — Звичайно, — відповів бельгієць, кинувши погляд на чітко намальований ескіз.
  
  'Правильно. Отже, усе це складається з серії порожнистих алюмінієвих трубок, які закручуються разом. Вісь цею . . .' постукування вістрям олівця в місці на схемі. . . 'містить одну зі стійок ложі рушниці. Це тут містить іншу стійку. Обидва вони приховані в трубах, які складають цю секцію. Там є наплічник гвинтівки. . . тут. . . у повному обсязі. Таким чином, це єдина частина, яка подвоїлася з двома цілями без жодних змін.
  
  'Тут. . .'стукаючи по іншій точці на схемі, коли очі бельгійця розширилися від здивування. . . «у найтовстішому місці розташована труба найбільшого діаметру, яка містить казенну частину гвинтівки з затвором усередині неї. Це звужується до стовбура без перерви. Очевидно, що при використанні телескопічного прицілу не потрібно передбачити, тому всі висувається з цього відсіку, коли вузол відкручується. Останні два розділи. . . тут і тут. . . містять сам оптичний приціл і глушнікі. Нарешті кулі. Їх потрібно вставити в цей маленький пеньок внизу. Коли все зібрано, воно має виглядати саме так, як виглядає. Коли кулі, глушнікі, підзорна труба, гвинтівка та три стійки, які складають трикутну ложу рамі, відгвинчуються в її семи частинах, їх можна витягнути для повторного складання як повністю робочу гвинтівку. В ПОРЯДКУ?
  
  Ще кілька секунд маленький бельгієць дивився на схему. Він повільно підвівся, потім простяг руку.
  
  — Месьє, — сказавши він із благоговінням, — це геніальна концепція. Не виявляється. І все ж так просто. Це буде зроблено».
  
  Англієць не був ні задоволений, ні незадоволений.
  
  — Добре, — сказавши він. «Тепер питання годині. Пістолет мені знадобиться приблизно через чотирнадцять днів, чи можна це влаштувати?»
  
  'Так. Я можу отримати пістолет протягом трьох. Тижнева робота повинна показати зміни. Купити телескопічний приціл не представляє проблем. Ви можете залишити вибір прицілу мені, я знаю, що знадобиться для дальності в сто тридцять метрів, яку ви маєте на увазі. Краще відкалібрувати та обнулити налаштування самостійно на власний розсуд. Виготовлення глушника, модифікація куль і конструкція зовнішньої гільзи. . . так, це можна зробити протягом дозволеного часу, якщо я спалю свічку з обох кінців. Однак було б краще, якби ви могли повернутися сюди з днем або двома в руках, на той випадок, якщо потрібно обговорити якісь подробиці в останню хвилину. Чи можете ві повернутися через дванадцять днів?»
  
  — Так, у будь-який час від семи до чотирнадцяти днів. Альо чотирнадцять днів — крайній термін. Я повинен повернутися в Лондон до 4 серпня».
  
  «Вранці 4-го ви отримаєте готову зброю з усіма останніми деталями, організованими так, щоб ви були задоволені, якщо ви самі зможете бути тут 1-го серпня для залишкових обговорень і збору, месьє».
  
  «Добре. Тепер щодо ваших витрат і гонорару, — сказав англієць. «У вас є уявлення, скільки вони коштуватимуть?»
  
  Бельгієць трохи подумавши. «За таку роботу, з усією роботою, яка з нею пов'язана, за наявні тут засоби та мої власні спеціальні знання я повинен вимагати гонорар у тисячу англійських фунтів. Я визнаю, що це вище норми для простої гвинтівки. Альо це не проста "рушниця". Це має бути витвір мистецтва. Я вважаю, що я єдина людина в Європі, здатна зробити це справедливо, зробити це ідеально. Як і ви, месьє, я найкращий у своїй галузі. За найкраще платять. Потім зверху буде вказано закупівельну ціну зброї, куль, телескопа та сировини. . . скажімо, еквівалент ще двохсот фунтів».
  
  «Готово», — безперечно відповів англієць. Він знову поліз у нагрудну кишеню й дістав пачку п'ятому ятифунтових купюр. Їх було переплетено по двадцять штук. Він відрахував п'ять пачок по двадцять купюр у кожній.
  
  — Я б запропонував, — спокійно провадив він, — щоб підтвердити свою добросовісність, я зробив би вам передоплату як аванс і для покриття витрат у п'ятсот п'ятдесят фунтів. Решту сімсот фунтів я привезу, коли повернуся через одинадцять днів. Вам це подобається?»
  
  — Месьє, — сказав бельгієць, уміло кладучи банкноти в кишеню, — приємно мати справу як із професіоналом, так і з джентльменом.
  
  — Є ще трохи, — сказав відвідувач, наче його не перебили. «Ви більше не намагатиметеся зв'язку язатися з Луїсом, не питатимете його чи будь-кого іншого, хто я, чи яка моя справжня особистість. Ви також не будете запитувати, на кого я працюю і проти кого. У випадку, якщо ви спробуєте це зробити, я точно почую про запити. У такому випадку ви помрете. Коли я повернуся сюди, якщо була спроба зв'язку язатися з поліцією чи влаштувати пастку, ти помреш. Це зрозуміло?»
  
  М. Гусенсу було боляче. Стоячи в коридорі, він подивився на англійця, і вугор страху звивався в його кишках. Він стикався з багатьма суворими людьми бельгійського злочинного світу, коли вони приходили до нього, щоб попросити спеціальну або незвичайну зброю, або просто звичайний кирпатий Colt Special. Це були важкі люди. Але було щось далеке й невблаганне в відвідувачі з іншого боку Ла-Маншу, який мав намір убити важливу й добре захищену особу. Не ще один бандитський бос, а велика людина, можливо, політик. Він думав протестувати чи виправдовувати, а потім вирішив краще.
  
  — Месьє, — тихо сказавши він, — я не хочу знати про вас нічого про вас. Пістолет, який ви отримаєте, не матиме серійного номера. Розумієш, для мене важливіше, щоб ніщо, що ти робиш, ніколи не було пов'язаність язане зі мною, ніж ті, щоб я прагнув дізнатися про тебе більше, ніж я сам. Доброго дня, месьє .
  
  Шакал пішов на яскраве сонце, а за дві вулиці знайшов круїзне таксі, яке відвезло його назад до центру міста та готелю «Аміго».
  
  Він підозрював, що для того, щоб придбати зброю, Гуссенс повинен мати десь фальсифікатора, але вважав за краще знайті та використовувати одного зі своїх. Знову йому допоміг Луїс, його знайомий зі старих часів у Катанзі. Не ті щоб було важко. Брюссель має давню традицію як центр індустрії підроблених посвідчень особи, і багато іноземців цінують відсутність формальностей, за якими можна отримати допомогу в цій сфері. На початку шістдесятих Брюссель також ставши операційною базою найманців, оскільки це було до появи в Конго французьких і південноафриканських/британських підрозділів, які згодом стали домінувати в бізнесі. Після того, як Катанга пішов, понад три сотні безробітних «військових радників» старого режиму Чомбе тинялися біля барів кварталу червоних ліхтарів, багато з них малі кілька комплектів документів, що посвідчують особу.
  
  Шакал знайшов свою людину в барі на вулиці Нев після того, як Луї домовився про зустріч. Він представився, і пара усамітнилася в кутку ніші. Шакал показавши своє водійське посвідчення на його власне ім'я, видане Радою графства Лондона два роки тому, і йому залишилося кілька місяців.
  
  «Це, — сказавши він бельгійцю, — належало людині, яка нині померла. Оскільки мені заборонено керувати автомобілем у Британії, мені потрібна нова головна сторінка від мого імені».
  
  Він поклав перед фальсифікатором паспорт на ім'я Даггана. Чоловік навпроти спершу глянувши на паспорт, помітив, що паспорт новий, що його бачили три дні тому, і проникливо глянувши на англійця.
  
  « En effet », — пробурмотів він, а потім розгорнув маленьке червоне посвідчення водія. Через кілька хвилин він підвів очі.
  
  — Неважко, месьє. Англійська влада — джентльмени. Вони, схоже, не очікують, що офіційні документи можуть бути підробленими, тому вживають небагато заходів обережності. Цей папір. . .' він перегорнув маленький аркуш, приклеєний гумовою гумкою, до першої сторінки ліцензії, на якій був номер ліцензії та повне ім'я власника. . . 'може бути надрукований дитячим набором для друку. Водяний знак легко. Це не створює проблем. Це все, що ти хотів?»
  
  «Ні, є ще два папери».
  
  «Ах. Якщо ви дозволите мені це сказати, було б дивно, що ви хотіли зв'язку язатися зі мною для такого простого завдання. У вашому власному Лондоні повинні бути люди, які могли б зробити це за кілька годин. Які інші папери?»
  
  Шакал описавши їх до дрібниць. Очі бельгійця звузилися в задумі. Він дістав пачку бастосу, запропонував англійцю, який відмовився, і запаливши собі.
  
  «Це не так просто. Французьке посвідчення особини, непогане. Є багато того, з чого можна працювати. Розумієте, для досягнення найкращих результатів потрібно працювати з оригіналу. Альо інший. Я не думаю, що бачив такого. Це дуже незвичайна вимога».
  
  Він зробив паузу, поки Шакал наказав офіціантові, що проходив повз, наповнити їхні келихи. Коли офіціант пішов, він продовжив.
  
  — А потім фотографія. Це буде нелегко. Ви кажете, що має бути різниця у віці, у кольорі та довжині волосся. Більшість бажаючих отримати фальшивий документ мають намір, щоб на документи була їхня власна фотографія, альо з підробленими особистими даними. Альо створити нову фотографію, яка б навіть не була схожа на вас, як ви виглядаєте зараз, це ускладнює справу».
  
  Він випив половину пива, все ще дивлячись на англійця навпроти нього. «Щоб досягти цього, потрібно буде знайті чоловіка приблизно такого ж віку, як носій карт, і який також має розумну схожість з вами, принаймні, що стосується голови та обличчя, і підстригти йому волосся. до потрібної вам довжини. Потім фотографію цього чоловіка наклеюють на картки. З цього моменту ви повинні будете моделювати своє подалі маскування за справжньою зовнішністю цього чоловіка, а не навпаки. Ти стежиш за мною?
  
  — Так, — відповів Лев.
  
  «Це позиці деякий час. Як довго ви можете залишатися в Брюсселі?»
  
  — Не довго, — сказавши Шакал. «Я маю їхати досить скоро, але я можу повернутися 1 серпня. Відтоді я міг залишитися ще три дні. Я маю повернутися до Лондона про четвертого.
  
  Бельгієць знову трохи замислився, дивлячись на фотографію в паспорті перед собою. Нарешті він закрив його й передавши тому англійцю, пишучи на аркуші паперу зі своєї кишені ім'я Олександр Джеймс Квентін Дагган. Він поклав у кишеню і папірець, і водійські права.
  
  — Гаразд. Це можна зробити. Альо мені потрібне гарне твоє портретне фото, яким ти є зараз, анфас і профіль. Це позиці годину. І гроші. Є додаткові витрати. . . може знадобитися провести операцію у самій Франції з колегою, яка вміє оббирати кишені, щоб отримати одному з цих карток, про які ви згадуєте. Очевидно, я спершу розпитаю Брюссель, але, можливо, доведеться піти так далеко. . .
  
  'Скільки?'— відрізав англієць.
  
  — Двадцять тисяч бельгійських франків.
  
  Шакал на мить замислився. — Близько ста до п'ятдесяти фунтів стерлінгів. добре, Я заплачу вам сто фунтів застави, а решту — при доставці».
  
  Бельгійська троянда. — Тоді нам краще зробити портретні фотографії. У мене є своя студія».
  
  Вони взяли таксі до невеликої підвальної квартири, розташованої понад милю звідси. Виявилося, що це була занедбана та занедбана фотографічна студія, з вивіскою на вулиці, яка вказувала на те, що приміщення ведеться як комерційна установа, яка спеціалізується на виготовленні паспортних фотографій, поки клієнт чекає. У вітрині неминуче застрягло ті, що перехожий, мабуть, припустив, що це найкращі моменти минулої роботи власника студії — два портрети похмурих дівчат, огидно відретушовані, шлюбна фотографія парі, досить непоказна, щоб завдати неприємного удару по ціла концепція шлюбу та двох дітей. Бельгієць повів сходами вниз до вхідних дверей, відімкнув їх і запустивши гостя досередини.
  
  Сеанс тривав дві години, протягом яких бельгієць продемонстрував вміння володіти камерою, яким ніколи не володів бі автор портретів у вітрині. Велика скриня в одному кутку, яку він відімкнув власним ключем, виявила вибір дорогих фотоапаратів і спалахів, окрім безлічі реквізитів для обличчя, включаючи відтінки та фарби для волосся, накладки, перуки, окуляри у великій різноманітності та ящик для театральних косметичні засоби.
  
  Вже в середині сеансу бельгієць придумавши ідею, яка позбулася необхідності шукати заміну для позування для справжньої фотографії. Вивчаючи ефект тридцятихвилинної роботи з макіяжем на обличчі Шакала, він раптом пірнув у скриня й дістав перуку.
  
  "Що ви думаєте про це?"живити він.
  
  Перука складалася з волосся, пофарбованого в залізно-сірий колір, і вистриженого en brosse .
  
  «Як ви думаєте, чи може ваше власне волосся, підстрижене до такої довжини й пофарбоване в цей колір, виглядати так?»
  
  Шакал узяв перуку й оглянув її. «Ми можемо спробувати і подивитися, як це виглядає на фото», — запропонував він.
  
  І це спрацювало. Бельгієць вийшов із проявної кімнати через півгодини після того, як зробив шість фотографій свого клієнта з цілою купою відбитків у руках. Вони разом сиділи над партою. Вгору дивилося обличчя старого й втомленого чоловіка. Шкіра була попелясто-сірою, а під очима були темні кола втоми чи болю. У чоловіка не було ані бороді, ані вусів, альо сіві волосся на його голові створювало враження, що йому було щонайменше років за п'ятдесят, і не міцних п'ятдесят.
  
  «Я думаю, це спрацює», — сказав нарешті бельгієць.
  
  — Проблема в тому, — відповів Шакал, — що тобі довелося півгодини працювати зі мною косметикою, щоб досягти такого ефекту. Потім була перука. Я не можу наслідувати все це сам. І тут ми були під світлом, тоді як я буду під відкритим небом, коли мені доведеться надати ці документи, які я просив».
  
  — Але справа не в цьому, — відповів фальсифікатор. «Справа не стільки в тому, що ви не будете мертвим чином фотографії, скільки в тому, що фотографія не буде мертвою подобою вас. Так працює розум людини, яка розглядає документи. Спочатку він дивиться на обличчя, справжнє обличчя, а потім просити папери. Потім він бачить фотографію. У його уяві вже є образ чоловіка, який стоїть поруч. Це впливає на його судження. Він шукає точки подібності, а не протилежності.
  
  — По-друге, ця фотографія — двадцять п'ять на двадцять сантиметрів. Фотографія у посвідченні буде розміром три на чотири. По-третє, слід унікати занадто точної схожості. Якщо карта видана кілька років тому, то неможливо, щоб чоловік трохи не змінився. На фотографії ви у смугастій сорочці з відкритим вирізом і коміром. Спробуйте унікати, наприклад, цієї сорочки, або взагалі уникайте сорочки з відкритим вирізом. Одягніть краватку, або шарф, або светр з горловиною.
  
  «Зрештою, нічого з того, що я тобі зробив, неможливо легко зімітувати. Головне, звичайно, зачіска. Перед тим, як представити цю фотографію, її потрібно вирізати en brosse і пофарбувати в чорний колір, можливо, навіть сивіший, ніж на фотографії, альо не менше. Щоб посилити враження віку і старості, відростіть щетину бороді за два-три дні. Потім поголіться різальною бритвою, але сильно, порізавшись у кількох місцях. До цього схильні літні чоловіки. Що стосується кольору обличчя, то це важливо. Щоб отримати жалість, воно повинно бути сірим і втомленим, досить восковим і поганим на вигляд. Чи можете ви отримати шматки кордиту?
  
  Шакал із захопленням слухав викриття фальсифікатора, хоча на його обличчі нічого не було видно. Вдруге за день йому вдалося зв'язку язатися з професіоналом, який досконало знає свою справу. Він нагадав собі подякувати Луї належний чином — після виконання роботи.
  
  — Це може бути організовано, — обережно сказавши він.
  
  «Два чи три маленькі шматочки кордиту, розжовані й проковтнуті, протягом півгодини викликають відчуття нудоти, неприємне, але не згубне. Вони також роблять шкіру сірою і викликають пітливість обличчя. Раніше ми використовували цей трюк в армії, щоб імітувати хворобу та унікати втоми та маршрутних маршів».
  
  'Спасибі за інформацію. Щодо решти, як ви думаєте, чи зможете ви вчасно надати документи?»
  
  «З технічної точки зору в цьому немає сумнівів. Єдина проблема, що залишилася, це отримати оригінал іншого французького документа. Для цього мені, можливо, доведеться швидко працювати. Альо якщо ви повернетеся в перші дні серпня, я думаю, що я зможу підготувати їх для вас. Ві . . . єр . . . згадав початковий внесок для покриття витрат. . .'
  
  Шакал поліз у внутрішню кишеню й дістав одну пачку з двадцять п'ятому ятифунтових банкнот, які простягнув бельгійцю.
  
  "Як з вами зв'язку язатися?" живити він.
  
  «Я б запропонував так само, як сьогодні ввечері».
  
  «Надто ризиковано. Можливо, моя контактна особа зникла безвісти або не в місті. Тоді я не зможу тобі знайті».
  
  Бельгієць на хвилину задумався. «Тоді я буду чекати з шостої до сьомої шкірного вечора в барі, де ми сьогодні зустрічалися шкірного з перших трьох днів серпня. Якщо ви не прийдете, я буду вважати, що угода зірвалася».
  
  Англієць зняв перуку й витирав обличчя рушником, змоченим спиртом. Мовчки надів краватку й піджак. Коли він закінчив, він звернувся до бельгійця.
  
  «Є деякі речі, які я хочу прояснити», — тихо сказавши він. Дружелюбність зникла з голосом, і очі дивилися на бельгійця, похмурі, як туман під Ла-Маншем. «Коли ви закінчите роботу, ви будете присутні в барі, як і обіцяли. Ви повернете мені нову ліцензію та сторінку, вилучену з тієї, що у вас зараз є. А також негативи та всі відбитки фотографій, які ми щойно нікого. Ви також забудете імена Даггана та оригінального власника того водійського посвідчення. Ім'я на двох французьких документах, які ви збираєтесь надати, ви можете вибрати самі, за умови, що це просте та поширене французьке ім'я. Передавши їх мені, ви також забудете це ім'я. Ви більше ніколи ні з ким із цієї комісії не розмовлятимете. Якщо ви порушите будь-яку з цих умов, ви помрете. Це зрозуміло?»
  
  Бельгієць кілька секунд дивився у відповідь. За останні три години він почав думати про англійця як про звичайного покупця, який просто бажає водити машину в Британії та маскуватися для власних цілей під чоловіка середнього віку у Франції. Контрабандист, який, можливо, перевозити наркотики чи діаманти з самотнього бретонського рибальського порту до Англії. Але справді, досить хороший хлопець. Він передумавши.
  
  — Зрозуміло, месьє.
  
  Через кілька секунд англієць пішов у ніч. Він пройшов п'ять кварталів, перш ніж сісти на таксі назад до «Аміго», і коли він прибув, була північ. Він замовив у свою кімнату холодну курку та пляшку мозель, ретельно викупався, щоб позбутися останніх слідів макіяжу, а потім заснув.
  
  Наступного ранку він виписався з готелю й сів Брабантським експресом до Парижа. Це було 22 липня.
  
  Того ж ранку керівник Служби дій SDECE сидів за своїм столом і розглядав два аркуші паперу перед собою. Кожен був копією звичайного звіту, поданого агентами інших відділів. На початку шкірного синього листочка містився список начальників відділів, які мали право отримати копію звіту. Навпроти його власного позначення була маленька пташка. Обидва звіти надійшли того ранку, і за нормального перебігу подій полковник Ролан поглянув би на кожен, узяв бі ті, що смороду малі сказати, зберіг бі знання десь у своїй грізній пам'яті та розмістив би їх під окремими заголовками. Але було одне слово, яке спливало в кожному звіті, слово, яке його зацікавило.
  
  Першим звітом, який надійшов, був міжвідомчий меморандум від R. 3 (Західна Європа), який містив короткий опис депеші з їх постійного офісу в Римі. Депеша була прямолінійним повідомленням про те, що Роден, Монклер і Кассон все ще ховаються у своїх апартаментах на верхньому поверсі й їх досі охороняють вісім охоронців. Вони не виходили з будівлі відтоді, як оселилися там 18 червня. Додатковий персонал був покликань з R. 3 Парижа до Риму, щоб допомогти тримати готель під цілодобовим наглядом. Вказівки з Парижа залишилися незмінними: не наближатися, а просто стежити. Чоловіки в готелі три тижню того встановили розпорядок підтримання зв'язку із зовнішнім світом (див. Р. 3, римський звіт від 30 червня), і це підтримувалося. Кур ' єром залишився Віктор Ковальський. Кінець повідомлення.
  
  Полковник Ролан розгорнув бафф-файл, що лежав праворуч на його столі біля обрізаної 105-міліметрової гільзи, яка слугувала для великої попільнички і на тієї годину була навіть наполовину заповнена недопалками Disque Bleue. Його очі збилися до звіту R. 3 Рим від 30 червня, поки він не знайшов потрібний абзац.
  
  Кажуть, кожного дня один із гвардійців залишав готель і йшов до головної пошти Риму. Тут на ім'я якогось Пуатьє було зарезервовано лазня poste restante . OAS не взяла поштову скриньку з ключем, мабуть, побоюючись, що її можуть пограбувати. Уся пошта для вищого керівніцтва ОАД була адресована Пуатьє і зберігалася у чергового клерка біля каси poste restante . Спроба підкупити першого такого клерка, щоб він передавши пошту агенту R. 3, не вдалася. Чоловік заявив про наближення свого начальства, і його замінив старший писар. Можливо, пошта для Пуатьє зараз перевірялася італійською поліцією безпеки, альо R. 3 мав інструкції не звертатися до італійців і просити про співпрацю. Спроба підкупити клерка зазнала невдачі, але вважалося, що ініціативу треба взяти на себе. Кожного дня пошту, що надходила вночі на пошту, передавали гвардії, якого впізнали як Віктора Ковальського, колишнього капрала Іноземного легіону та члена початкової роті Родена в Індо-Китаї. Здається, у Ковальського були відповідні фальшиві документи, які ідентифікували його як Пуатьє, або довіреність, прийнятну для пошти. Якщо Ковальський мав листи для надсилання, він чекав біля поштової скриньки в головному холі будівлі за п'ять хвилин до першої години збору, кидав пошту через щілину, а потім чекав, поки весь ящик не буде зібрано та доставлено назад у серце корпус для сортування. Спроби втрутитися в процес збору чи відправлення пошти глави ОАД призвели б до певного рівня насильства, якому Париж вже запобіг. Година від годині Ковальський дзвонив міжміським телефоном із телефонної стійки Overseas Calls, але й тут спроби дізнатися запитуваний номер чи підслухати розмову не вдалися.
  
  Полковник Ролан повернувся до файлу обкладинки та взявся за другий із двох звітів, які надійшли того ранку. Це був поліцейський звіт із судової поліції Меца, в якому йшлося, що чоловіка допитали під час звичайного рейду у барі та наполовину вбивши двох поліцейських під час бійки, що зав'язалася. Пізніше в поліцейській дільниці його ідентифікували за відбитками пальців як дезертира з Іноземного легіону на ім'я Шандор Ковач, угорець за походженням і біженець з Будапешта в 1956 році. Ковач, записка від PJ Paris, додана в кінці інформації з Меца, був сумнозвісним головорізом ОАД, якого давно розшукували за його зв'язок із серією терористичних вбивств лояльних знатних осіб у районах Боун і Костянтин в Алжирі протягом 1961 року. У тієї годину він діяв як партнер іншого стрілка ОАД, який все ще був на волі, колишній капрал Іноземного легіону Віктор Ковальський. Кінець повідомлення.
  
  Роллан знову задумався про зв'язок між двома чоловіками, як і минулої години. Нарешті він натиснув на зумер перед собою і відповів на « Oui, mon colonel », що пролунало з нього: «Дайте мені особисту справу Віктора Ковальського». Якось.'
  
  Він дістав файл з архіву за десять хвилин і витратив ще годину на його читання. Кілька разів він пробігся очима по одному абзацу. Поки інші парижани менш напружених професій поспішали на бруківку внизу, щоб обідати, полковник Ролан скликав невелику нараду, до якої увійшли він сам, його особистий секретар, фахівець із почерку з відділу документації трьома поверхами нижче та двоє міцних рук із його приватна преторіанська гвардія.
  
  «Панове, — сказав він їм, — за небажаної, але неминучої допомоги людини, яка тут не присутня, ми збираємося скласти, написати й відправити листа».
  
  
  
  РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
  
  Потяг Шакала прибув на Північний вокзал якраз перед обідом, і він узяв таксі до невеликого, але комфортного готелю на вулиці Сурен, що веде від площі Мадлен. Хоча це не був готель такого класу, як d'angleterre у Копенгагені чи Amigo у Брюсселі, у нього були причини хотіти шукати скромніше та менш відоме місце для проживання під час перебування в Парижі. По-перше, його перебування буде довшим, а по-іншому, ймовірність натрапити наприкінці липня в Парижі на когось, хто міг би швидко знаті його в Лондоні під справжнім іменем, була набагато більшою, ніж у Копенгагені чи Брюсселі. На вулиці він був упевнений, що темні окуляри, які він зазвичай носив і які в яскравому сонячному світлі бульварів були цілком природними, захистять його особистість. Можлива небезпека полягала в тому, що вас побачили в коридорі чи фойє готелю. Останнє, чого він хотів на цій стадії, це щоб його зупинили підбадьорливе «Ну, добре бачіті вас тут», а потім згадка його імені в слуху портьє, який знав його як містера Даггана.
  
  Не ті щоб його перебування в Парижі мало чим привернути увагу. Він живий тихо, снідаючи круасанами та кавою у своїй кімнаті. У магазині делікатесів через дорогу від свого готелю він купив баночку англійського мармеладу, щоб замінити варення з чорної смородини на таці для сніданку, і попросивши персонал готелю щоранку класти банку джему на його тацю замість варення.
  
  Він був тихо ввічливим до персоналу, сказавши лише кілька слів французькою зі звичною жорстокою вимовою англійця французької мови та ввічливо посміхався, коли до нього зверталися. Він відповів на дбайливі запити керівніцтва, запевнивши їх, що почувається надзвичайно комфортно та дякує вам.
  
  « М. Дагган — одного разу сказала власниця готелю своєму портійнику, — est extremement gentil». Un vrai gentleman .' Інакомислення не було.
  
  Його дні проходили поза старовинним готелем у гонитві за туристом. У свій перший день він купивши карту вулиць Парижа і з маленького блокнота позначив на карті визначні місця, які він найбільше хотів побачити. Він відвідував і вивчав їх із надзвичайною відданістю, навіть пам'ятаючи про архітектурну красу деяких із них або історичні ассоциации інших.
  
  Він провів три дні, блукаючи навколо Тріумфальної арки або сидячи на терасі Cafe de Я Elysee, оглядаючи пам'ять пам'ятник і дахи великих будівель, що оточують Place de Я Etoile. Будь-хто, хто слідкував за ним у ті часи (а ніхто не стежив), був би здивований, що навіть архітектура геніального М. Хаусмана могла привернути настільки відданого шанувальника. Звичайно, жоден спостерігач не міг здогадатися, що тихий і елегантний англійський турист, помішуючи каву й дивлячись на будівлі стільки годин, подумки розраховував куті вогню, відстані від верхніх поверхів до Вічного вогню, що мерехтів під Аркою, і шансі чоловіка, який непоміченим втікає пожежною драбиною у натовп.
  
  Через три дні він залишив Етуаль і відвідав оссуарій мучеників французького руху Опору в Монтвалер'єні. Сюди він прибув з букетом квітів, і гід, зворушений жестом англійця до колішніх товаришів гіда по опору, провів для нього вичерпну екскурсію по святині та побіжний коментар. Він навряд чи помітив, як очі відвідувача постійно збивалися з входу в оссуарій на високі стіни в язниці, які закривали будь-який прямий вид на подвір'я з дахів навколишніх будівель. Через дві години він пішов із ввічливим «дякую» та щедрим, але не екстравагантним порбуаром .
  
  Він також відвідав Площу Інвалідів, на південній стороні якої домінує Готель Інвалідів, де розташована могила Наполеона та святиня слави французької армії. Західна сторона величезної площі, утвореної вулицею Фабера, зацікавила його найбільше, і він сидів на ранок у кафе на кутку, де вулиця Фабера прилягає до крихітної трикутної площі Сантьяго дю Чилі. З сьомого чи восьмого поверху будинку над його головою, № 146 Рю де Гренель, де ця вулиця з'єднання єднується з Рю Фабер під кутом дев'яносто градусів, він прикинувши, що озброєний чоловік зможе домінувати в палісаднику Інвалідів, вхід до внутрішнього двору, більша частина Площі Інвалідів і дві-три вулиці. Гарне місце для останньої битви, але не для вбивства. По-перше, відстань від верхніх вікон до всипаної гравієм доріжки, що вела від Палацу Інвалідів до місця, де біля підніжжя східців між двома танками малі стояти машини, була понад двісті метрів. З іншого боку, вид вниз із вікон № 146 був бі частково закритий найвищими гілками густих лип, що росли на площі Сантьяго, з яких голуби скидали свої брудно-білі данини на плечі незворушної статуї.
  
  Цілий день провели на території Собору Паризької Богоматері. Тут, серед кролячого плеса Лі-де-ла-Сіте, були задні сходи, алеї та проходь, але відстань від входу до собору до припаркованих машин біля підніжжя сходів була лише кілька метрів, а дахи площі du Parvis були надто далеко, тоді як ті крихітні площі Карла Великого, що примикали, були надто близько, і для сил безпеки їх було легко наводнити спостерігачами.
  
  Його останній візит був на площі на південний кінці Рю де Ренн. Він прибув 28 липня. Площа, яка колись називалася Place de Rennes, була перейменована на Place du 18 Juin 1940, коли голлісти прийшли до влади в мерії. Очі Шакала збилися на сяючу нову табличку з іменем на стіні будівлі й залишилися там. Дещо з того, що він читав минулого місяця, повернулося до нього. Вісімнадцяте червня 1940 року, день, коли самотній, але високий вигнанець у Лондоні взявши мікрофон, щоб сказати французам, що якщо вони програлі битву, вони не програлі війну.
  
  
  
  Було щось у цій площі, на південній стороні якої скорчився вокзал Монпарнас, сповнений спогадів для парижан покоління війни, що змусило вбивцю зупинитися. Він повільно оглядав простір асфальту, який тепер перетинав вир транспорту, що стукав бульваром Монпарнас і до якого приєднувалися інші потоки з Рю д Одеса та Рю де Ренн. Він озирнувся на високі будинки з вузькими фасадами з обох боків Рю де Ренн, які також виходили на площу. Він повільно обійшов площу на південний бік і зазирнув крізь поручні у двір вокзалу. Це був ажіотаж від автомобілів і таксі, які щодня привозили або відвозили десятки тисяч пасажирів, один із головних вокзалів Парижа. До тієї зими він перетвориться на мовчазну тусовку, що замислюється над подіями, людськими та історичними, що відбулися в його величній димчастій тіні. Станція була призначений для знесіння. [?]
  
  Шакал обернувся спиною до поручнів і подивився вниз на вулицю Рю де Ренн. Він дивився на площу 18 червня 1940 року, переконаний, що це місце, куди востаннє прийде президент Франції у призначений день. Інші місця, які він оглядав протягом минулого тижня, були можливі; це, як він був упевнений, було певністю. Невдовзі не буде вокзалу Монпарнас, колони, на які так дивилися зневажливо, переплавляться на огорожі передмістя, а передній дворик, через який Берлін було принижено, а Париж збережено, стане просто ще одним кафетерієм для керівників. Але перш ніж це станеться, він, людина з кепі та двома золотими зірками, прийде ще раз. Альо тім годиною відстань від верхнього поверху наріжного будинку на західній стороні Рю де Ренн і центру переднього двору становила приблизно сто тридцять метрів.
  
  Шакал навченим оком розглядав пейзаж, що стояв перед ним. Обидва кутові будинки на вулиці Рю де Ренн, де вона виходила на площу, були очевидна вибором. Перші три будинки на Рю де Ренн були можливими, створюючи вузький кут обстрілу переднього двору. За ними кут ставши надто вузьким. Подібним чином, перші три будинки, що виходили на бульвар Монпарнас, що пролягав прямо через площу зі сходу на захід, були можливі. Поза ними куті знову стали надто вузькими, а відстані надто великими. Не було жодних інших будівель, які домінували на передньому дворі, але не надто далеко, окрім самої будівлі вокзалу. Але це було б поза межами, оскільки вікна його верхнього офісу виходять на передній дворик, де повзає охорона. Шакал вирішив спершу оглянути три наріжні будинки на західній стороні вулиці Рю де Ренн і пішов до кафе на розі на східному боці — «Кафе Герцогині Анни».
  
  Тут він сів на терасу за кілька футів від галасливого транспорту, замовив каву й дивився на будинки навпроти. Він пробув три години. Пізніше він обідав у ресторані Hansi Brasserie Alsacienne на протилежному боці та вивчав східні фасади. Цілий день він ходів туди-сюди, дивлячись у передні двері будинків, які він вибрав як можливі.
  
  Зрештою він перейшов до будинків, що виходили на сам бульвар Монпарнас, альо тут будівлі були офісами, новішими та жвавішими.
  
  Наступного дня він знову повернувся, прогулюючись повз фасади, переходивши дорогу, щоб сісти на тротуарну лавку під деревами та бавився з газетою, вивчаючи верхні поверхи. П'ять або шість поверхів кам'янської кам'яного фасаду, увінчаного парапетом, потім круті похилі дахи з чорної черепиці, що містили горища, пронизані мансардними вікнами, колися приміщення для прислуги, тепер домівки бідніших пенсіонерів . За дахами, а можливо, і за самими мансардами, напевно, вдень спостерігатимуть. На дахах могли навіть бути спостерігачі, які скорчилися серед труб димарів, їхні біноклі дивилися на протилежні вікна та дахи. Альо найвищий поверх під мансардами був бі досить високим, якщо можна було б добре сидіти в темряві кімнати, щоб не було видно з іншого боці вулиці. Відчинене вікно в жахливу спечу паризького літа було б цілком природними.
  
  Альо чім далі хтось сидів усередині кімнати, тим вужчим був кут вогню вбік у передній дворик станції. З цієї причини Шакал виключив третій будинок на Рю де Ренн з шкірного боці вулиці. Кут був бі занадто вузьким. У нього залишилося чотири будинки на вибір. Оскільки він очікував, що годину доби буде середина дня, сонце буде рухатися на захід, але все ще буде досить високо в небі, щоб світити через дах станції у вікна будинків на східній стороні. Щоб довести це, він дочекався четвертої години 29 липня і помітив, що на західній стороні верхні вікна отримували лише косий промінь від сонця, тоді як воно все ще люто освітлювало будинки на сході.
  
  Наступного дня він помітив консьєржа. Це був його третій день, коли він сидів чи то на терасі кафе, чи то на тротуарній лавці, і він вибрав крамницю за кілька футів від дверей двох будинків, які все ще його цікавили. За кілька футів, позаду нього, відокремлена тротуаром, яким нескінченно снували пішоходи, консьєрж сиділа в дверях і в'їхав язала. Одного разу з сусіднього кафе зайшов офіціант побалакати. Він назвавши консьєржку мадам Берта. Це була приємна сцена. День був теплий, яскраве сонце сягало на кілька футів у темний дверний отвір, поки воно було ще на південний сході та півдні, високо в небі над станційним дахом на площі.
  
  Вона була затишною бабусею, і судячи з того, як вона щебетала « Bonjour, monsieur » людям, які час від часу входили або виходили з її кварталом, і з веселого «Bonjour, Madame Berthe» , яке вона отримувала щоразу у відповідь, спостерігач на Лава за двадцять футів від неї показала, що вона дуже подобається. Добродушне тіло і співчуття до нещасних цього світу. Бо незабаром після другої години пополудні з'єднання явився кіт, і за кілька хвилин, пірнувши в темні заглиблення свого ложа у задній частині першого поверху, мадам Берта повернулася з блюдцем молока для істоти, яку вона називала її маленька Мінет.
  
  Незадовго до четвертої вона зібрала у язання, поклала його в одну з містких кишень свого фартуха й човгала в капцях дорогою до пекарні. Шакал тихенько встав зі своєї крамниці й увійшов до житлового будинку. Він вибрав сходи, а не лічильники, і мовчки побіг угору.
  
  Сходи огинали ліфтову шахту, і на кожному повороті в задній частині будівлі сходи зупинялися, щоб звільнити місце для невеликої половині майданчика. На кожному другому поверсі цей майданчик відкривав доступ через двері в задній стіні блоку до сталевих пожежних сходів. На шостому й останньому поверсі, окрім горищ, він відкрив задні двері й подивився вниз. Пожежна драбина вела до внутрішнього двору, навколо якого були задні заходь до інших блоків, що складали кут площі позаду нього. На дальньому боці подвір'я порожнистий квадрат будівель пронизував вузький крітій провулок, що вів на північ.
  
  Шакал тихенько зачинив двері, поставивши на місце запобіжну планку й піднявши останній напівпроліт на шостий поверх. Звідси, в кінці проходу, скромніші сходи вели на горища. У коридорі було двоє дверей, які вели до квартир, які виходили на внутрішній двір, і двоє інших квартир у передній частині будинку. Його відчуття орієнтації підказувало йому, що або в цих передніх квартирах є вікна, що виходять униз, на вулицю де Ренн, або напівбічно на площу, а за нею — передній дворик вокзалу. Це були вікна, за якими він так довго спостерігав з вулиці.
  
  На одній із табличок із назвою поряд із дзвониками двох передніх квартир, перед якими він тепер зіткнувся, був напис « Mlle Beranger ». Другий носив ім'я «М. et Mme Charrier '. Якусь мить він прислухався, але з жодної з квартир не було жодного звуку. Він оглянув замки; обидва були вмонтовані в дерев'яна яну конструкцію, яка була товстою та міцною. Язички замків на далекої сторони, ймовірно, були виготовлені з товстого сталевого стрижня, який так любили французи, що піклуються про безпеку, і з подвійним замком. Він зрозумів, що йому знадобляться ключі, з яких пані Берта точно матиме по одному від кожної квартири десь у своєму маленькому ложі .
  
  Через кілька хвилин він легко біг сходами вниз, як і прийшов. Він був у блоці менше п'яти хвилин. Консьєрж повернувся. Він побачив її крізь матовое скло в дверях її закутки, а потім розвернувся й вийшов із арочного входу.
  
  Він повернувши ліворуч на вулицю де Ренн, проминув ще два житлові будинки, потім повз фасад пошти. На розі кварталу була вузька вулиця Рю Літр. Він звернув у нього, все ще йдучи за стіною пошти. Там, де будівля закінчувалася, був вузький крітій провулок. Шакал зупинився, щоб запалити цигарку, і, поки полум'я мерехтіло, глянувши убік на алею. Це дало доступ до заднього входу в пошту для нічного персоналу телефонної станції. У кінці тунелю було освітлене сонцем подвір'я. З іншого боку він міг розгледіти в тіні останні сходи пожежної драбини будинку, з якого щойно вийшов. Вбивця довго затягувався сигаретою й пішов далі. Він знайшов шлях втечі.
  
  У кінці вулиці Літр він знову повернувши ліворуч на вулицю Вожирар і пішов назад, де вона з'єднання єднувалася з бульваром Монпарнас. Він дійшов до рогу й шукав безкоштовне таксі головним вулицею вздовж і вниз, коли поліцейський мотоцикліст в'їхав їхав на розв'язків язку, піднявши свою машину на підставку й у центрі перехрестя почав зупиняти трафік. Пронизливим звуком свого свистка він зупинив увесь рух, що виходив з Рю де Вожирар, а також тієї, що прямував бульваром з боку вокзалу. Машини, які під'їжджали бульваром із Дюрока, владно махали на праву сторону дороги. Ледве він встиг їх усіх зупинити, як віддалене виття поліцейських сирен почулося з боку Дюрока. Стоячи на розі, дивлячись на бульвар Монпарнас, Шакал побачив, як за п'ятсот п'ятдесят ярдів кортеж в'їхав їхав на перехрестя Дюрок із бульвару Інвалідів і почав прямувати до нього.
  
  Попереду йшли два мотарди в чорній шкірі, білі шоломи, що виблискували на сонці, і бузку. Позаду них з'єднання явилися акулячі морди двох Citroen DS 19, що стояли на одній лінії за кормою. Поліцейський, що стояв перед Шакалом, різко стояв прямо, обличчям від нього, ліва рука жорстко вказувала вниз у бік авеню дю Мен на південній стороні перехрестя, права рука була зігнута на грудях долонею вниз, вказуючи на пріоритетний проїзд для кортежу, що наближався. .
  
  Нахилившись праворуч, два мотарди виїхали на проспект дю Мен, а за ними лімузини. На задньому сидінні першого сиділа прямо позаду водія та ADC, дивлячись перед собою, стояла висока постать у темно-сірому костюмі. Перед тим, як конвой зник, Шакал мимохіть поглянув на підведену голову та безпомилковий ніс. «Коли наступного разу я побачу твоє обличчя, — мовчки сказавши він покійному зображенню, — воно буде у ближчому фокусі через підзорний приціл. Потім він знайшов таксі і повернувся до готелю.
  
  Далі по дорозі біля виходу зі станції метро «Дюрок», звідки вона щойно вийшла, інша постать спостерігала за проходом президента з більшим, ніж зазвичай, інтересом. Вона вже збиралася переходіті дорогу, коли поліцейський помахавши їй у відповідь. Через декілька секунд кортеж виїхав із бульвару Інвалідів через бруківку на бульвар Монпарнас. Вона теж бачила виразний профіль задньої частини першого Citroen, і її очі світилися пристрасним запалом. Навіть коли машини поїхали, вона дивилася їм услід, поки не побачила поліцейського, який дивився на неї з ніг до голови. Вона поспішно продовжила переходіті дорогу.
  
  Тоді Жаклін Дюма було двадцять шість років, і вона мала значно красу, яку вона вміла продемонструвати якнайкраще, бо працювала косметологом в дорогому салоні за Єлисейськими полями. Увечері 30 липня вона поспішала додому у свою маленьку квартирку біля площі Бретей, щоб підготуватися до свого вечірнього побачення. За кілька годин вона знала, що буде оголеною в обіймах кохана, якого ненавиділа, і хотіла виглядати якнайкраще.
  
  Кілька років тому найважливішим у її житті було наступне побачення. У неї була хороша сім'я, згуртована група: її батько працював поважним клерком у банківській установі, мати була типовою французькою домогосподаркою із середнього класу, а Маман закінчила курс косметолога, а Жан-Клод служив на державній службі. Сім'я жила в передмісті Ле-Везіне, не в найкращому місці, альо все одне в гарному будинку.
  
  Телеграма від Міністерства збройних сил надійшла одного разу під час сніданку наприкінці 1959 року. У ній йшлося, що міністр повинен із безмежним жалем повідомити мосьє та мадам Арман Дюма про смерть в Алжирі їх сіна Жан-Клода, рядовий солдат Перших колоніальних десантних військ. Його особисті речі будуть повернені родині загиблого якомога швидше.
  
  На деякий час особистий світ Жаклін розпався. Здавалося, ніщо не мало сенсу, ні тиха безпека сім'ї в Le Vezinet, ні балачки інших дівчат у салоні про чарівність Іва Монтана чі останнє танцювальне божевілля, імпортоване з Америки, le Rock. Єдине, що, здавалось, пробивалося в її пам'яті, наче записана на магнітофонну стрічку петля, що вічно оберталася по тих самих котушках, — це той маленький Жан-Клод, її милий маленький братик, такий вразливий і ніжний, який ненавидить війну та насильство, бажаючи лише побути наодинці з його книжки, навряд чи більше, ніж хлопчик, якого вона любила балувати, був застрелений у битві в якомусь Богом забутому ваді в Алжирі. Вона почала ненавидіти. Це нікого арабі, огидні, брудні, боягузливі «дині».
  
  Потім прийшов Франсуа. Зовсім раптово одного зимового ранку він з'єднання явився вдома в неділю, коли її батьки були в гостях у родичів. Був грудень, на алеї лежав сніг, на садовій доріжці лежала кірка. Інші люди були бліді й пощипані, а Франсуа виглядав засмаглим і підтягнутим. Він живити, чи можна поговорити з мадемуазель Жаклін. Вона сказала:" Це мій мем "і чого він хотів? Він відповів, що командував взводом, у якому був убитий рядовий Жан-Клод Дюма, і приніс листа.
  
  Лист був написаний за кілька тижнів до смерті Жан-Клода, і він тримав його у внутрішній кишені під час патрулювання в Джебелі, шукаючи банду фелаґа, яка знищила батьківщину поселенців. Смороду не знайшли партизанів, але натрапили на батальйон ALN, навчених військ алжирського національного руху, FLN. На світанку відбулася запекла сутичка, і Жан-Клод отримав кулю в легені. Перед смертю він віддав листа командиру взводу.
  
  Жаклін прочитала листа і трохи заплакала. У ньому нічого не йшлося про останні тижню, лише балачки про казарми в Костянтині, штурмові курси та дисципліну. Решту вона дізналася від Франсуа: відступ крізь чагарник на чотири милі, поки наближався ALN з флангу, неодноразові виклики по радіо про підтримку з повітря та про восьмій годині прибуття винищувачів-бомбардувальників із їхніми криками. двігуні і грим ракет. І як її брат, який пішов добровольцем до одного з найжорсткіших полків, щоб довести, що він чоловік, помер, як чоловік, кашляючи кров'ю над колінами капрала на підвітряній скелі.
  
  Франсуа був дуже ніжний з нею. Як людина він був твердий, як земля колоніальної провінції, за чотири роки війни якої він викувався як професійний військовий. Але він був дуже ніжним із сестрою одного зі свого взводу. За це він їй сподобався, і вона прийняла його пропозицію пообідати в Парижі. Крім того, вона боялася, що її батька повернутися і здивують їх. Вона не хотіла, щоб вони почули, як помер Жан-Клод, бо обом вдалося заціпеніти від втрати за два місяці, що минули, і якимось чином продовжувати, як зазвичай. За вечерею вона поклялася лейтенанту мовчати, і він погодився.
  
  Альо для неї стала невгамовною цікавість дізнатися про алжирську війну, що насправді відбулося, що вона насправді означала, на що насправді грали політики. Генерал де Голль прийшов на посаду президента з посади прем'єр-міністра минулого січня, приплив до Єлисейського палацу на хвилі патріотичного запалу як людина, яка закінчить війну і все ще утримає Алжир у Франції. Саме від Франсуа вона вперше почула, як чоловіка, якого обожнював її батько, називають зрадником Франції.
  
  Вони разом проводили відпустку Франсуа, вона зустрічалася з ним кожного вечора після роботи в салоні, куди вона пішла в січні 1960 року зі школи. Він розповів їй про зраду французької армії, про таємні переговори паризького уряду з ув'язнена язненим Ахмед Бен Білою, лідером FLN, і про очікувану передачу Алжиру диням. Він повернувся на свою війну в другій половині січня, і вона ненадовго залишилася з ним наодинці, коли йому вдалося отримати тижневу відпустку в серпні в Марселі. Вона чекала на нього, перетворюючи його у своїх особистих думках на символ усього доброго, чистого й мужнього у французькій молодості. Вона чекала всю осінь і зиму 1960 року, з його фотографією на її нічному столику протягом дня і вечора, зсунула свою нічну сукню і притиснула її до живота, поки вона спала.
  
  Під час своєї останньої відпустки навесні 1961 року він знову приїхав до Парижа, і коли вони йшли бульварами, він у формі, вона у своїй найгарнішій сукні, вона думала, що він найсильніший, найширший, найкрасивіший чоловік у місті. Одна з інших дівчат на роботі бачила їх, і наступного дня салон був ажіотажний від новин про прекрасну «пара» Жакі. Її там не було; вона взяла щорічну відпустку, щоб бути з ним весь час.
  
  Франсуа був схвильований. Було щось у вітрі. Новина про переговори з FLN стала загальновідомою. Армія, справжня армія, не витримає цього довго, пообіцяв він. Ті, що Алжир повинен залишитися французьким, було для них обох, загартованого в боях двадцятисемирічного офіцера та обожнюваної двадцятитрирічної майбутньої матері, символом віри.
  
  Франсуа ніколи не знав про дитину. Він повернувся до Алжиру у березні 1961 року, і 21 квітня кілька підрозділів французької армії повстали проти уряду Метрополії. Перші колоніальні пари були в заколоті майже до людини. Лише кілька призовників вибігли з казарм і зустрілися в офісі префекта. Професіонали їх відпустили. Протягом тижня спалахнули бої між заколотниками та лояльними полицями. На початку травня Френсіс був застрелений під час сутички з підрозділом лояльної армії.
  
  Жаклін, яка не очікувала листів з квітня, нічого не підозрювала, поки їй не повідомили новини в липні. Вона тихо зняла квартиру в дешевому передмісті Парижа і спробувала заправитися газом. Вона зазнала невдачі, оскільки в кімнаті було занадто багато витоків газу, але втратила дитину. Батьки забрали її з собою на щорічні серпневі канікули, і, здавалось, вона одужала, коли вони повернулися. У грудні стала активною підпільницею ООС.
  
  Її мотиви були прості: Франсуа, а після нього Жан-Клод. Їм слід помститися, хоч якими засобами, хоч би якою ціною їй самій чи комусь іншому. Крім цієї пристрасті, вона не мала амбіцій у світі. Єдина її претензія полягала в тому, що вона не могла робити більше, ніж виконувати доручення, носити повідомлення, іноді пластинку пластикової вибухівки, запхану в буханець у її сумці. Вона була переконана, що може зробити більше. Хіба «фліки» на кутках, миттєво обшукуючи перехожих після одного зі звичайних вибухів кафе та кінотеатрів, неминуче пропускали її після одного змаху її довгих темних вій, одного надувлення губ?
  
  Після справи Петі-Кламар одна з потенційних убивць провела три ночі у своїй квартирі на площі Бретей, перебуваючи на втечі. Це був її великий момент, але потім він пішов далі. Через місяць його спіймали, але він нічого не сказавши про своє перебування з нею. Можливо, він забув. Альо щоб бути в безпеці, її лідер осередку наказавши їй більше не робити для OAS протягом кількох місяців, поки спека не пройде. Був січень 1963 року, коли вона знову почала нести повідомлення.
  
  Так тривало, поки в липні до неї не прийшов чоловік. Його супроводжував керівник її осередку, який виявивши до нього велику пошану. Він не мав імені. Чи була б вона готова взятися за спеціальну роботу для Організації? Звичайно. Можливо, небезпечно, звичайно, несмачно? Неважливо.
  
  Через три дні їй показали чоловіка, який вийшов із багатоквартирного будинку. Вони сиділи в припаркованому автомобілі. Їй сказали, хто він і яку посаду займає. І що вона мала зробити.
  
  До середини липня вони зустрілися, мабуть, випадково, коли вона сиділа поруч із чоловіком у ресторані й сором'язливо посміхалася йому, просячи позичити сільничку на його столі. Він говорив, вона була стриманою, скромною. Реакція була правильною. Її скромність зацікавила його. Не здавалось, що розмова зав'язалася, чоловік вів, вона покірно слідувала. Протягом двох тижнів у них був роман.
  
  Вона знала достатня про чоловіків, щоб мати змогу судити про основні типи апетиту. Її новий коханий звик до легких завоювань, досвідчених жінок. Вона виглядала сором'язливою, уважною, альо цнотливою, зовні стриманою, годину від годині лише натякаючи, що її чудове тіло одного дня не буде повністю змарновано. Приманка подіяла. Для людини остаточне завоювання стало першочерговою справою.
  
  Наприкінці липня лідер її осередку сказавши їй, що їхнє спільне проживання незабаром почнеться. Завадою не дружина чоловіка та двоє дітей, які проживали з ним. 29 липня вони виїхали до сімейного заміського будинку в долині Луари, а чоловік був змушений залишитися в Парижі на роботу. За кілька хвилин після від'їзду його сім'ї він телефонував до салону, щоб наполягати на тому, щоб смороду з Жаклін обідали наодинці в його квартирі наступного вечора.
  
  Опинившись у своїй квартирі, Жаклін Дюма глянула на годинник. У неї було три години, щоб підготуватися, і, хоча вона збиралася ретельно готуватися, двох годин вистачило б. Вона роздяглася й прийняла душ, витираючись перед дзеркалом в повний зріст на задній частині дверцят гардеробу, дивлячись, як рушник бігає по її шкірі з безчуттєвою відстороненістю, високо піднявши руки, щоб підняти повні груди з рожевими сосками без жодного почуття передчуттєвої захоплення, яке вона відчувала, коли знала, що незабаром їх пеститимуть долоні Франсуа.
  
  Вона тупо думала про прийдешню ніч, і її живіт стиснулося від огиди. Вона поклялася, що вона витримає це, незалежно від того, якого роду кохання він хоче. З купе в задній частині бюро вона взяла свою фотографію Франсуа, який дивився з рамі з тією самою старою іронічною напівусмішкою, якою він завжди посміхався, коли бачив, як вона летить платформою станції йому назустріч. М'яке каштанове волосся на фото, прохолодна червоно-коричнева уніформа з твердими м язами на грудях, на які вона колись давно любила притуляти своє обличчя, і сталеві крила десантника, такі прохолодні на палаючій щоці. Усі вони були ще там — у еллулоїді. Вона лежала на ліжку й тримала Франсуа над собою, дивлячись униз, як він робив це, коли вони займалися коханням, запитуючи зайве: « Alors, petite, tu veux?» . . .' Вона завжди шепотіла: « Oui, tu sais bien» . . .' а потім це сталося.
  
  Коли вона заплющила очі, вона відчула його всередині себе, твердого, гарячого і пульсуючої сили, і почула тихе гарчання ніжності у своєму вусі, останній придушений наказ « Viens, viens» . . .' якого вона ніколи не послухалася.
  
  Вона розплющила очі й втупилася в стелю, притуливши до грудей розігріте скло портрета. «Франсуа, — видихнула вона, — допоможи мені, будь ласка, допоможи мені сьогодні ввечері».
  
  В останній день місяця Шакал був зайнятий. Він провів ранок на Блошиному ринку, тиняючись від кіоску до кіоску з дешевою сумкою біля нього. Він купивши засмальцьований чорний берет, пару добре потертих черевиків, якісь не надто чисті штани і після довгих пошуків довгу колися військову шинель. Він віддав би перевагу одному з легшого матеріалу, але військові шинелі рідко шиють на середину літа, а у французькій армії шиють із речового одягу. Але вона була досить довгою, навіть на ньому, сягала значно нижче коліна, що було важливо.
  
  Коли він виходив, його погляд прівернув кіоск, повний орденів, здебільшого пофарбованих вікон. Він купивши колекцію разом із брошурою, в якій описувалися французькі військові медалі з вицвілими кольоровими зображеннями стрічок і підписами, що розповідали читачеві, за які кампанії чи за які вияви відваги нагороджувалися різними медалями.
  
  Злегка пообідавши в ресторані Queenie's на Rue Royale, він проскочивши за ріг до свого готелю, сплативши рахунок і зібрався. Його нові покупки лягли на дно однієї з двох дорогих валіз. З колекції медалей і за допомогою путівника він склав низку нагород, починаючи з Medaille Militaire за відвагу перед обличчям ворога, додавши Medaille de la Liberation і п'ять медалей для кампанії, нагороджених тім, хто воював у Вільних французьких силах під час Другої світової війни. Він нагороди собі нагородами за Бір Хакейм, Лівію, Туніс, День D і Одного бронетанкову дивізію генерала Філіпа Леклера.
  
  Решту медалей і книгу він окремо викинув у два кошики для паперу, прикріплені до ліхтарних стовпів на бульварі Малешербес. Реєстратор готелю заявив йому, що чудовий експрес Etoile du Nord до Брюсселя відправляється з Gare du Nord про 5.15. Це він зловив і добре пообідав, прибувші до Брюсселя в останні години липня.
  
  [?] Примітка автора: старий фасад вокзалу Монпарнас було знесено в 1964 році, щоб звільнити місце для забудови офісних будинків. Нова будівля вокзалу зведена за п'ятсот п'ятдесят ярдів далі від залізниці.
  
  
  
  РОЗДІЛ ШОСТИЙ
  
  Лист для Віктора Ковальського прибув до Риму наступного ранку. Величезний капрал переходивши фойє готелю, повертаючись із щоденної пошти з пошти, коли один із дзвіночків гукнув йому вслід: « Сіньйоре, per favore ». . .'
  
  Він обернувся, такий же похмурий, як завжди. Вопа він не впізнав, але в цьому не було нічого незвичайного. Він ніколи не помічав їх, коли пробирався по підлозі фойє до ліфта. Підійшовши до Ковальського, темноокий юнак тримав у руці листа.
  
  Er una lettera, синьйорі. За сеньйором Ковальським. . . no cognosco questo signor . . . E forse un francese . . .'
  
  no one was supposed to know where he was. Still, the letter intrigued him. He didn't often receive letters, and like most ordinary people, the arrival of one of them was an important event. He had been silent from the Italian, and now he was standing with the spaniel's eyes at his side, looking up as if he, Kowalski, was a source of human knowledge that would solve the dilemma that no one at the counter had ever heard of a guest with that name and didn't know what to do with the letter.
  
  Kowalski looked down. 'Bon. Je vais demander, " he said loftily. The Italian's brow didn't move.
  
  Ковальський подивився вниз. 'Бон. Je vais demander , — сказав він піднесено. Брова італійця не зсунулася.
  
  — Вимагач, вимогник , — повторював Ковальський, показуючи крізь стелю вгору. Італієць побачив світло.
  
  lked away, leaving the Italian gesturing his thanks. As he rode the elevator to the eighth floor, he came out and saw the desk clerk standing in the corridor, his automatic rifle cocked and extended. The two men stared at each other for a moment. Then the second man slipped the safety catch and put the gun in his pocket. He saw only Kowalski, and no one else in the elevator. It was purely a common occurrence when the lights above the elevator door indicated that the elevator was going past the seventh floor.
  
  In addition to the front desk attendant, another was facing the fire door at the end of the corridor, and another was standing by the stairs. Both the stairs and the fire escape were booby-trapped, although the management did not know this, and the booby traps could only be defused when the current to the detonators was turned off by a switch under the table in the corridor.
  
  The fourth person on the day shift was on the roof above the ninth floor, where the chiefs lived, but in case of an attack, three more people were sleeping in their rooms in the corridor, who were on the night shift, but who would wake up and work in a few seconds if something happened. On the eighth floor, the elevator doors were sealed from the outside, but even if the light above the elevator on the eighth floor indicated that the elevator was heading straight for the top, it was a sign of general alarm. This only happened once, and that was by accident, when the service delivering a tray of drinks pressed the "nine" button. He was quickly denied the practice.
  
  He rang the bell to announce the arrival of the mail, and then signaled Kowalski to come up. The ex-corporal had already stuffed the letter addressed to himself into an inside pocket, and the mail for his superiors was in a steel etue chained to his left wrist. Both the chain lock and the flat case were spring-loaded, and only Rodin had keys. A few minutes later, the OAS colonel disconnected both, and Kowalski went back to his room to sleep before replacing the party member in the evening.
  
  Регіональний зателефонував наверх, щоб сповістити про прибуття пошти, а потім давши знак Ковальському підніматися. Колишній капрал вже запхав листа, адресованого собі, до внутрішньої кишені, а пошта для його начальників лежала в сталевому етуї, прикутому до лівого зап'ястка. І замок для ланцюга, і для плоского футляра були пружинними, і ключі були лише у Родена. Через кілька хвилин полковник OAS відімкнув обидва, і Ковальський повернувся до своєї кімнати спати, перш ніж замінити партійного ввечері.
  
  У своїй кімнаті на восьмому поверсі він нарешті прочитавши вашого листа, починаючи з підпису. Він був здивований, що це має бути від Ковача, якого він не бачив цілий рік і який майже не вмів писати, оскільки Ковальський мав деякі труднощі з читанням. Альо за допомогою застосування він розшифрував листа. Це було не довго.
  
  Ковач почав із того, що сказавши, що в день написання статті він бачив газетну статтю, яку йому прочитавши вголос друг, у якій йшлося, що Роден, Монклер і Кассон ховаються в готелі в Римі. Він припускав, що його старий товариш Ковальський буде з ними, того написавши, маючи нагоду зв'язку язатися з ним.
  
  Далі було кілька абзаців про те, що нині у Франції справи стають важкими, повсюди просять папери, і все ще надходять накази про напади на ювелірів. Він особисто був у чотирьох, сказавши Ковач, і це був не клятий жарт, особливо коли потрібно було віддати виручку. У Будапешті йому було краще в старі добрі часи, хоча вони тривалі лише два тижню.
  
  В останньому абзаці розповідалося, що Ковач зустрічався з Мішелем кілька тижнів тому, і Мішель сказавши, що він розмовляв із ДжоДжо, яка сказала, що маленька Сільві захворіла чимось на Люка; у будь-якому разі це було пов'язаність язано з тим, що її кров пішла не так, але він Ковач сподівався, що з нею скоро все буде добре, і Віктору не варто хвилюватися.
  
  Альо Віктор хвилювався. Думка про те, що маленька Сільві захворіла, його дуже хвилювала. За тридцять шість бурхливих років життя Віктора Ковальського не було нічого особливого, що проникло в його серце. Йому було дванадцять років, коли німці напали на Польщу, і рік старше, коли його батьків вивезли в темному фургоні. Досить старий, щоб знати, що робила його сестра у великому готелі за собором, який захопили німці і куди відвідувало так багато їхніх офіцерів, що так засмутило його батьків, що вони заявили протест до військового губернатора. У віці до партизанів він убивши свого першого німця у п'ятому п'ятнадцять років. Йому було сімнадцять років, коли прийшли росіяни, і його батьки завжди їх ненавиділи і боялися, розповідали йому жахливі байки про те, що вони робили з поляками, тож він залишив партизанів, яких згодом розстріляли за наказом комісара, і пішов на захід, як начебто. впольованого звіра до Чехословаччини. Пізніше це була Австрія та табір для переміщених осіб для високої незграбної молоді, яка розмовляла лише польською та була слабкою від голоду. Вони вважали його ще одним із нешкідливих уламків післявоєнної Європи. На американській їжі до нього повернулися сили. Однієї весняної ночі 1946 року він вирвався звідти та поїхав автостопом на південь до Італії, а звідти до Франції в компанії з іншим поляком, якого він зустрів у таборі для переміщених осіб і який розмовляв французькою. Одного вечора в Марселі він увірвався в магазин, убивши власника, який йому заважав, і знову почав тікати. Напарник покинувши його, порадивши Віктору, що йти можна тільки в одне місце – Іноземний легіон. Наступного ранку він підписав і був у Сіді-Бель-Аббесі до того, як поліцейське розслідування в охопленому війною Марселі справді почалося. Середземноморське місто все ще було великою базою імпорту американських продуктів харчування, і вбивства, скоєні через ці продукти, не були рідкістю. Справу було закрито за кілька днів, коли не було виявлено підозрюваних. Однак на тій годину, коли він дізнався про це, Ковальський був легіонером.
  
  Йому було дев'ять п'ятнадцять, і спочатку старі люди називали його « petit bonhomme ». Тоді він показавши їм, як вміє вбивати, і вони назвали його Ковальським.
  
  Шість років в Індо-Китаї добили ті, що могло залишитися у ньому від нормально пристосованої особини, а після цього велетенського капрала відправили до Алжиру. Альо в проміжку між ними він мав направлення на курс навчання зброї на півроку за межами Марселя. Там він зустрів Джулі, крихітну, але злісну прибиральницю в причального барі, яка мала проблеми зі своїм роботом . Ковальський одним ударом проваливши чоловіка на шість метрів впоперек стійки і витримав на 10 годин. Чоловік роками дивно вимовляв, настільки сильно була розбита нижня щелепа.
  
  Величезний легіонер сподобався Джулі, і він на кілька місяців ставши її нічним «захисником», проводжаючи її додому після роботи на залякане горище Старого порту. Було багато хтивості, особливо з її боці, але любові між ними не було, і навіть менше, коли вона дізналася, що вагітна. Дитина, сказала вона йому, була його, і він, можливо, повірив у це, бо хотів. Вона також сказала йому, що не хоче дитини, і знає стару жінку, яка позбулася б її замість неї. Ковальський зневажив її і сказавши, що якщо вона це зробить, він її вб'є. Через три місяці йому довелося повернутися до Алжиру. Тім годиною він подружився з іншим колишнім польським легіонером, Йозефом Ґжибовським, відомим як поляк ДжоДжо, якого звільнили з Індо-Китаю та оселився у веселої вдови, яка керувала кіоском із закусками на колесах уздовж і вниз. платформи на головному вокзалі. Після одруження в 1953 році вони керували ним разом. Джоджо шкутильгає позаду дружини, бере гроші та роздає решту, а його дружина роздає закуски. Вечорами, коли він не працював, Джоджо любив відвідувати барі, де переслідували легіонери з сусідніх казарм, щоб поговорити про старі часи. Більшість із них були молодими людьми, новобранцями ще з його днів у Турані, Індокитай, але одного вечора він натрапив на Ковальського.
  
  Саме до ДжоДжо Ковальські звернулася за порадою щодо дитини. Джоджо погодилася з ним. Колись вони обоє були католиками.
  
  «Вона хоче віддати дитину», — сказав Віктор.
  
  — Салопі , — сказала Джоджо.
  
  — Корова, — погодився Віктор. Вони випили ще, похмуро дивлячись у дзеркало в задній частині бару.
  
  — Нечесно по відношенню до малого, — сказав Віктор.
  
  — Не правильно, — погодилася Джоджо.
  
  — Ніколи раніше не мав дітей, — сказав Віктор, подумавши.
  
  «Ні я, навіть будучи одруженим і все таке», — відповіла ДжоДжо.
  
  Десь рано вранці, дуже п'ятому яні, вони узгодили свій план і випили за нього з урочистістю справді нетверезого. Наступного ранку Джоджо згадав про свою обіцянку, але не міг придумати, як повідомити цю новину мадам. Йому знадобилося три дні. Раз чи двічі він обережно обійшов цю тему, а потім випалив, поки вони з місіс лежали в ліжку. На його подив, мадам була в захваті. І так було влаштовано.
  
  Згодом Віктор повернувся до Алжиру, щоб приєднатися до майора Родена, який тепер командував батальйоном, і на нову війну. У Марселі Джоджо та його дружина, поєднуючи погрози та умовляння, наглядали за вагітною Джулі. На тій момент, коли Віктор покинувши Марсель, їй вже минуло чотири місяці, і для аборту було вже пізно, як Джоджо грізно вказала сутенеру зі зламаною щелепою, який незабаром з'єднання явився поруч. Ця особа стала обережно ставитися до легіонерів, навіть старих ветеранів із химерними ногами, тому він непристойно відмовився від свого колишнього джерела доходу та шукав деінде.
  
  Наприкінці 1955 року Джулі привели в ліжко, і народилася дівчинка, блакитноока і золотоволоса. Документи про усиновлення були належний чином подані Джоджо та його дружиною за згодою Джулі. Усиновлення пройшло. Джулі повернулася до свого старого життя, і у ДжоДжо народилася донька, яку вони назвали Сільві. Повідомили Віктора аркушем, і він у своєму казармовому ліжку був дивно задоволений. Але він нікому не сказавши. Він ніколи насправді не володів чимось у своїй пам'яті, що, якщо було розголошено, у нього не було відібрано.
  
  Проте через три роки, перед тривалою бойовою місією в горах Алжиру, капелан запропонував йому скласти заповіт. Раніше ця ідея навіть не приходила йому в голову. Йому ніколи не було чого залишити, оскільки він витрачав всю свою накопичену зарплату в барах і публічних будинках міст, коли отримував рідкісні періоди відпусток, і ті, що він належав до Легіону. Альо капелан запевнив його, що в сучасному легіоні заповіт був у повному порядку, тож із значною допомогою він склав його, залишивши всі свої мирські речі та рухоме майно дочці якогось Йозефа Ґжибовського, колишнього легіонера, нині Марселя. Згодом копію цього документа разом із рештою його досьє було передано до архіву Міністерства збройних сил у Парижі. Коли ім'я Ковальського стало відоме французьким силам безпеки у зв'язку з тероризмом Боні та Костянтина в 1961 році, це досьє було розкопано разом із багатьма іншими та привернуло увагу Служби дій полковника Роллана у Porte des Lilas. Завітали до Гржибовських, і історія вийшла. Альо Ковальський так і не навчився цього.
  
  Він бачив свою доньку двічі у своєму житті: один раз у 1957 році після того, як отримав кулю в стегно і її відправили на реабілітацію до Марселя, і вдруге в 1960 році, коли він приїхав до міста під час конвоювання підполковника Родена, який мав бути присутнім у військовому суді як свідок. Першого разу дівчинці було два, наступного – чотири з половиною. Ковальський прибув із подарунками для JoJos та іграшками для Сільві. Вони дуже добре ладнали разом, маленька дитина та її схожий на ведмедя дядько Віктор. Але він ніколи не згадував про це нікому, навіть Родена.
  
  А тепер їй щось нудило від Люка, і Ковальський дуже хвилювався до кінця ранку. Після обіду він був нагорі, щоб прикувати до зап'ястка сталевий етуй для кольчуги. Роден очікував важливого листа з Франції з детальною інформацією про загальну суму грошей, зібраних під час серії пограбувань, влаштованих підпіллям Кассона протягом попереднього місяця, і він хотів, щоб Ковальський ще раз відвідав пошту вдень. надходження пошти.
  
  — Що, — раптом випалив капрал, — Люк щось?
  
  Роден, прикріпивши ланцюжок до зап'ястка, здивовано підвів очі.
  
  «Я ніколи про нього не чув», — відповів він.
  
  — Це хвороба крові, — пояснивши Ковальський.
  
  З іншого боці кімнати, де він читав глянцевий журнал, Кассон засміявся.
  
  — Ви маєте на увазі лейкемію, — сказавши він.
  
  «Ну, що таке, месьє?»
  
  — Це рак, — відповів Кассон, — рак крові.
  
  Ковальський подивився на Родена перед собою. Він не довіряв цивільним.
  
  — Вони можуть це вилікувати, тубіби, мон полковник ?
  
  — Ні, Ковальський, це смертельно. Немає ліків. Чому?
  
  — Нічого, — пробурмотів Ковальський, — я просто щось прочитавши.
  
  Тоді він пішов. Якщо Роден був здивований тим, що його охоронець, який, як відомо, ніколи не читав нічого складнішого, ніж постійні накази дня, натрапив на це слово у книзі, він не показавши його, і незабаром це питання було викреслено з його думки. У другій половині дня пошта принесла листа, якого він чекав, у якому повідомлялося, що на загальних банківських рахунках ОАД у Швейцарії зараз міститься понад двісті п'ятдесят тисяч доларів.
  
  Роден був задоволений, коли сів, щоб написати та розіслати інструкції банкірам про переказ цієї суми на рахунок його найнятого вбивці. Щодо рівноваги він не сумнівався. Після смерті президента де Ґолля промисловці та банкіри крайнього правого крила, які фінансували ОАД у попередні та успішніші дні, не затримаються, не випустять інші двісті п'ятдесят тисяч. Ті самі чоловіки, які лише кілька тижнів тому відповіли на його підходи щодо подальшого авансування готівки, мовчазними виправданнями, що «відсутність прогресу та ініціативи, виявлених протягом останніх місяців силами патріотизму», зменшила їхні шанси коли-небудь побачити віддача від попередніх інвестицій, вимагатиме честі підтримувати солдатів, які незабаром після цього стануть новими правителями відродженої Франції.
  
  Він закінчив інструкції для банкірів, коли настала темрява, але коли він побачив накази, написані Роденом, які наказували швейцарським банкірам виплатити гроші Шакалу, Кассон заперечив. Він стверджував, що одна життєво важлива річ, яку вони всі троє пообіцяли своєму англійцю, полягала в тому, що він матиме зв'язок у Парижі, здатний постійно постачати його найновішою точною інформацією про переміщення президента Франції, разом із будь-якими змінами в режимі безпеки навколо нього. йому, що може статися. Вони могли, і, ймовірно, були б життєво важливі для вбивці. Повідомити йому про переказ грошів на цьому етапі, міркував Кесон, означало б заохотити його передчасно почати дію. Очевидно, коли чоловік мав намір вдарити, це був його власний вибір, але кілька додаткових днів не малі значення. Ті, що цілком могло б вплинути на різницю між успіхом і черговою, безсумнівно, останньою невдачею, було б питанням інформації, наданої вбивці.
  
  Він, Кесон, того самого ранку отримав поштою повідомлення, що його головному представнику в Парижі вдалося підвести агента дуже близько до одного з людей із найближчого оточення де Голля. Знадобилося б ще кілька днів, перш ніж цей агент зможе отримати достовірну інформацію про місцеперебування генерала і, перш за все, про його наміри подорожувати та його публічні виступи, про які більше не оголошувалося публічно заздалегідь. Тому чи буде Роден, будь ласка, залишити його на кілька днів, поки Кесон не зможе надати вбивці номер телефону в Парижі, з якого він міг би отримати інформацію, яка буде життєво важливою для його місії?
  
  Роден довго розмірковував над аргументом Кассона і зрештою погодився, що він мав рацію. Жодна людина не могла знати про наміри Шакала, і фактично передача вказівок банкірам, а потім лист до Лондона з паризьким телефонним номером не змусила б вбивцю змінити жодну деталь у своєму розкладі. Жоден терорист у Римі не міг знати, що вбивця вже вибрав свій день і продовжував планування та вживав запобіжних заходів на випадок непередбачених ситуацій з точною годинниковою точністю.
  
  Сидячи на даху у спекотну римську ніч, його громіздке тіло зливалося з тінями вентиляційної труби кондіціонера, colt .45 легко тримався в напрацьованій руці, Ковальський хвилювався за маленьку дівчинку в ліжку в Марселі з чимось Люком. в її крові. Незадовго до світанку йому прийшла в голову ідея. Він згадав, що востаннє, коли він бачив ДжоДжо в 1960 році, колишній легіонер говорив про ті, щоб отримати телефон у його квартирі.
  
  Того ранку, коли Ковальський отримав свого листа, Шакал вийшов із готелю «Аміго» в Брюсселі й сів на таксі до розі вулиці, де живе М. Гуссенс. За сніданком він зателефонував зброярові на ім'я Даґґен, так його знав Гуссенс, і призначили зустріч на 11 ранку. Він прибув на розі вулиці о 10.30 і півгодини оглядав вулицю з-за газети. лавка на узбіччі в скверика в кінці вулиці.
  
  Здавалось, досить тихо. Він з'єднання явився в дверях рівно об одинадцятій, і Гуссенс впустивши його та повів до маленького кабінету з коридору. Після того, як Шакал пройшов повз, М. Гуссенс обережно замкнувши вхідні двері й зачепив їх на ланцюг. У кабінеті англієць звернувся до зброяра.
  
  "Будь-які проблеми?" живити він. Бельгієць виглядав зніяковілим.
  
  «Ну, так, боюся, що так».
  
  Вбивця оглянув його холодно, без виразу обличчя, з напівзаплющеними й похмурими очима.
  
  «Ви сказали мені, що якщо я повернуся 1 серпня, я зможу отримати пістолет до 4 серпня, щоб взяти його з собою додому», — сказавши він.
  
  «Це абсолютно правда, і я запевняю вас, що проблема не в пістолеті», — сказав бельгієць. «Дійсно, "рушниця" готова, і, чесно кажучи, я вважаю її одним зі своїх шедеврів, прекрасним зразком. Проблема була з іншим продуктом, який, очевидно, довелося робити з нуля. Дозвольте мені показати вам.'
  
  На столі лежав плоский ящик приблизно два футі завдовжки і вісімнадцять дюймів завширшки чотири дюйми завглибшки. М. Гуссенс відкрив ящик, і Шакал подивився на нього вниз, коли верхня половина впала на стіл.
  
  Це було схоже на плоску тацю, поділену на ретельно сформовані відсіки, кожне з яких точно відповідало формі компонента гвинтівки, що містилося в ньому.
  
  «Ви розумієте, це був не початковий випадок», — пояснивши М. Гуссенс. «Це було б занадто довго. Я сам зробив корпус. Усе підходить».
  
  Він дуже компактно підійшов. Уздовж верхньої частини відкритого лотка знаходився ствол і казенна частина, не довші за вісімнадцять дюймів. Шакал піднявши його й оглянув. Він був дуже легкий і схожий на ствол автомата. У казенній частині містився вузький затвор, який закривався. Ззаду він закінчувався наконечником, не більшим за казенну частину, у яку вставлялася решта затвора.
  
  Англієць взявши зазубрений кінець затвора між вказівним і великим пальцями правої руки, різко повернувши його проти годинникової стрілки. Засув сам відімкнувся і перекинувся в своєму пазу. Коли він висмикнув затвор, він відсунувся назад, щоб відкрити блискучу ємність, у якій мала лежати куля, і темний отвір у задній частині стовбура. Повернувшись додому, він протаранивши засув і поверніть його за годинниковою стрілкою. Він плавно зафіксувався на місці.
  
  Трохи нижче заднього кінця затвора додатковий сталевий диск був майстерно приварений до механізму. Він був півдюйма товщиною, але менше дюйма круглим, а у верхній частині диска був вирізаний півмісяць, щоб забезпечити вільний прохід затвора назад. У центрі задньої сторони диска був єдиний отвір півдюйма у поперечнику; всередині цього отвору була нарізана різьба, наче для гвинта.
  
  — Це для рамі ложі, — тихо сказавши бельгієць.
  
  Шакал помітив, що там, де було знято дерев'яна яний приклад оригінальної рушниці, не залишилося жодного сліду, крім невеликих фланців, що проходять уздовж нижньої частини казенної частини, де колися кріпилася дерев'яна яна конструкція. Два відчини, зроблені кріпильними гвинтами, які кріпили дерев'яна яний приклад до гвинтівки, були майстерно заглушені та воронені. Він перевернувши рушницю й оглянув нижню частину. Під казенником була вузька щілина. Крізь нього він міг побачити нижню частину затвора, який містив бойок, який випустив кулю. Через обидві щілини стирчала кукса спускового гачка. Він був відпиляний врівень із поверхнею сталевого казенника.
  
  До культі старого спускового гачка була приварена крихітна металева ручка, також з різьбовим отвором. М. Гуссенс мовчки простягнув йому невеликий шматочок сталі, дюйм завдовжки, зігнутий і з різьбою на одному кінці. Він вставивши різьбовий кінець в отвір і швидко покрутивши його вказівним і великим пальцями. Коли він був натягнутий, новий спусковий гачок виступав нижче казенної частини.
  
  Біля нього бельгієць знову потягнувся до таці й піднявши єдиний вузький сталевий стрижень з різьбою на одному кінці.
  
  «Перша частина акції», — сказавши він.
  
  Вбивця вставивши кінець сталевого стрижня в отвір у задній частині казенної частини й накрутивши його, доки він не закріпився. У профіль сталевий стрижень, здавалось, виходить із задньої частини рушниці й нахиляється вниз на тридцять градусів. У двох дюймах від різьбового кінця, біля механізму рушниці, сталевий стрижень був злегка сплюснутий, а в центрі сплющеної частини просвердлено отвір під кутом до лінії стрижня. Цей отвір тепер звернений прямо назад. Гуссенс піднявши другий і коротший сталевий стрижень.
  
  — Верхня стійка, — сказавши він.
  
  Це теж було встановлено на місце. Два стрижні стирчали тому, верхній під набагато менших кутом до лінії стовбура, так що два стрижні відділялися один від одного, як дві сторони вузького трикутника без основи. Гуссенс виготовив базу. Він був вигнутий, приблизно п'ять чи шість дюймів завдовжки й щільно оббитий чорною шкірою. На кожному кінці наплічники або приклада рушниці були маленькі відчини.
  
  — Тут нема чого крутити, — сказав зброяр, — тільки притисни до кінців прутів.
  
  Англієць вставивши кінець шкірного сталевого стрижня у відповідний отвір і вдарив прикладом. Гвинтівка тепер, якщо дивитись у профіль, виглядала більш звичайною, із спусковим гачком і повним прикладом, накресленими верхньою та нижньою стійкою та опорну ногу пластиною. Шакал піднявши приклад до плеча, лівою рукою зціпивши нижню частину стовбура, вказівним пальцем правої руки натиснув на спусковий гачок, ліве око заплющив, а право око дивилося на стовбур. Він прицілився в дальню стіну і натиснув на курок. Зсередини казенної частини почулося тихе клацання.
  
  Він звернувся до бельгійця, який тримав у кожній руці щось схоже на чорну трубку завдовжки десять дюймів.
  
  — Глушнікі, — сказав англієць. Він узяв запропоновану трубку й оглянув кінець ствола рушниці. Це було тонко «нарізане» або різьблене. Він насунув ширший кінець глушника на стовбур і швидко обертав його по колу, поки він не перестав рухатися. Глушнікі стирчав з кінця ствола, як довга ковбаска. Він простягнув руку з боці, і М. Гуссенс вставивши в неї телескопічний приціл.
  
  Уздовж верхньої частини стовбура була серія пар пазів, видовбаних у металі. У них кріпилися пружинні затискачі на нижній стороні телескопа, забезпечуючи точну паралельність телескопічного прицілу та стовбура. З правого боку та у верхній частині телескопа були крихітні гвинти для регулювання перехрещених волосків усередині прицілу. Англієць знову піднявши рушницю й примружився, прицілившись. Для випадкового погляду він міг бі буті елегантной англійським джентльменом у клітці в збройовій крамниці на Пікаділлі, який пробував нову спортивну рушницю. Альо ті, що було за десять хвилин до купки дивних на вигляд компонентів, більше не було спортивною зброєю; це була високошвидкісна, далекобійна гвинтівка вбивці з повним глушником. Шакал поклав його. Він обернувся до бельгійця й задоволено кивнув.
  
  — Добре, — сказавши він. 'Дуже добре. Я вас вітаю. Чудовий твір».
  
  М. Гуссенс сяяв.
  
  «Залишається питання обнулення прицілів і виконання деяких тренувальних пострілів. У вас є мушлі?»
  
  Бельгієць поліз у шухляда письмового столу й витяг звідти ящик із сотню куль. Пломби пакету були порушені, і шість снарядів були відсутні.
  
  — Це для практики, — сказав зброяр. «Я вилучив шістьох інших за переробку їх на вибухові наконечники».
  
  Шакал висипав йому в долоню жменю черепашок і подивився на них. Вони здавалися страшенно малими для роботи, яку мав виконувати один із них, але він помітив, що це наддовгий тип цього калібру, додатковий вибуховий заряд надає кулі дуже високої швидкості, а отже, підвищує точність і вбивчу силу. Наконечники також були загостреними, там, де більшість мисливських куль мають кирпатий ніс, а там, де мисливські кулі мають глуху свинцеву голівку, смороду малі наконечники з мельхіору. Це були кулі для змагань такого ж калібру, як мисливська "рушниця", яку він тримав.
  
  «Де справжні мушлі?» — живити убивця.
  
  М. Гуссенс знову підійшов до столу й дістав гвинт цигаркового паперу.
  
  «Зазвичай я зберігаю їх у дуже безпечному місці, — пояснив він, — але оскільки я знав, що ви приїдете, я дістав їх».
  
  Він відкрутив гвинт паперу й вилив його вміст на білу промокальну машину. На перший погляд кулі виглядали такими ж, як ті, що англієць висипав зі своєї стиснутої руки назад у картонну коробку. Закінчивши, він вийняв одну з куль із промокалки й уважно оглянув її.
  
  З невеликої ділянки навколо крайнього наконечника кулі мельхіор був дрібно відшліфований, щоб відкрити свинець усередині. Гострий наконечник кулі був злегка затуплений, а в носі просвердлено крихітний отвір по всій довжині носової кришки на чверть дюйма. У цей отвір наливали краплю ртуті, потім отвір утрамбовували краплею рідкого свинцю. Після того, як свинець затвердів, його також підпилювали та заклеювали папером, поки оригінальна загострена форма наконечника кулі не була точно відтворена.
  
  Шакал знав про ці кулі, хоча йому ніколи не доводилося використовувати їх. Надто складна для масового використання, за винятком заводського виробництва, забороненого Женевською конвенцією, більш жахливого, ніж звичайний дум-дум, розривна куля вибухне, як маленька граната, коли влучить у людське тіло. Під час пострілу краплина ртуті відкидається назад у свою порожнину від пориву кулі вперед, як коли пасажир автомобіля притискається до свого сидіння різким прискоренням. Як тільки куля врізалася в тіло, хрящ або кістку, вона відчувала раптове сповільнення.
  
  Вплив на ртуть полягатиме в тому, що крапля кинеться вперед до забитої передньої частини кулі. Тут його швидкий порив відірвав бі кінчик слимака, розкинувши свинець назовні, як пальці розкритої долоні чи пелюстки розквітлої квітки. У такій формі свинцевий снаряд розривав бі нерв і тканину, розриваючи, розрізаючи, розрізаючи, залишаючи осколки на площі розміром з чайне блюдечко. Потрапивши в голову, така куля не випливла б, а зруйнувала б все всередині черепа, змусивши кістковий панцир роздробитися від жахливої енергії тиску, що виділяється всередині.
  
  Вбивця обережно поклав кулю назад на цигарковий папір. Біля нього лагідний маленький чоловічок, який його створив, дивився на нього запитливо.
  
  «Мені вони виглядають добре. Ви, очевидно, ремісник, М. Гуссенс. У чому ж тоді проблема?»
  
  — Це інше, месьє. Сурми. Виготовити їх було важче, ніж я собі уявляв. Спочатку я використовував алюміній, як ви запропонували. Альо будь ласка, зрозумійте, що я спочатку придбав і вдосконалив рушницю. Вісь чому я взявся робити інші справи лише кілька днів тому. Я сподівався, що це буде відносно просто з моїми навичками та технікою, яку я маю в майстерні.
  
  «Альо щоб трубки були якомога вужчими, я купивши дуже тонкий метал. Це було занадто тонко. Якщо різьбу на моїй машині для подальшого складання шматок за шматком, це було як цигарковий папір. Він згинався, коли на нього чинили найменший тиск. Щоб зберегти внутрішні розміри достатня великими, щоб вмістити казенну частину гвинтівки в найширшій її частині, і при цьому отримати товщі металеві труби, мені довелося зробити щось, що просто не виглядало б природними. Тому я зупинив свій вибір на нержавіючій сталі.
  
  «Це було єдине. Виглядає так само, як алюміній, альо трохи важче. Будучи міцнішим, він може бути тоншим. Він може витримати нитку, але все ще буде достатня міцним, щоб не зігнутися. Звичайно, метал обробляти важче, і на це потрібен час. Я почав вчора. . .'
  
  — Гаразд. Ті, що ви говорите, логічно. Справа в тому, що мені це потрібно, і мені потрібно це ідеально. Коли?'
  
  Бельгієць знизав плечима. «Важко сказати. У мене є всі основні компоненти, якщо не виникнуть інші проблеми. У чому я сумніваюся. Я впевнений, що останні технічні проблеми усунуті. П'ять днів, шість днів. Можливо тиждень. . .'
  
  Англієць не виявляв жодних ознак свого роздратування. Обличчя залишалося незворушним, вивчаючи бельгійця, поки тієї завершував свої пояснення. Коли він закінчив, тієї ще думав.
  
  — Гаразд, — сказав він нарешті. «Це означатиме зміну моїх планів подорожей. Але, можливо, не настільки серйозною, як я думав, коли був тут востаннє. Це певною мірою залежить від результатів телефонного дзвінка, який мені доведеться зробити. У будь-якому випадку, мені потрібно буде звикнути до зброї, і це можна зробити в Бельгії, як і будь-де. Альо мені знадобляться пістолет і необроблені снаряди, а також один із оброблених. Крім того, мені знадобиться спокій і тиша, щоб займатися. Де в цій країні вибрати нову рушницю в умовах повної секретності? Понад сто тридцять-сто п'ятдесят метрів просто неба?»
  
  М. Гуссенс на мить замислився. — У лісі Арденн, — сказав він нарешті. «Там є великі ліси, де людина може побути сама кілька годин. Ви можете бути туди і назад за день. Сьогодні четвер, вихідні починаються завтра, і в лісі може бути занадто багато людей на пікніку. Я б запропонував понеділок 5 числа. До вівторка чи середи я сподіваюся завершити решту роботи».
  
  Англієць задоволено кивнувши.
  
  — Гаразд. Гадаю, мені краще зараз взяти рушницю та набої. Я знову зв'язку яжуся з вами у вівторок чи середу наступного тижня».
  
  Бельгієць вже збирався протестувати, але клієнт випередив його.
  
  — Гадаю, я все ще винен тобі десь сімсот фунтів. тут. . .' він кинувши ще кілька пачок нотаток на промокальну машину. . . 'це ще п'ятсот п'ятдесят фунтів. Ці двісті фунтів ви отримаєте, коли я отримаю решту обладнання.
  
  «Мерсі, месьє», — сказавши зброяр, зачерпуючи п'ять пачок двадцять п'ятому ятифунтових банкнот до кишені. Шматок за шматком він розбирав гвинтівку, обережно кладучи кожен компонент у відсік, вистелений зеленим листом, у футлярі для транспортування. Єдина розривна куля, яку просив убивця, була загорнута в окремий шмат цигаркового паперу та вставлена у футляр поруч із ганчірками та щітками для чищення. Коли футляр було закрито, він простягнув його разом із ящиком із мушлями англійцю, який поклав мушлі в кишеню й тримав у руці ан футляр.
  
  М. Гуссенс чемно випровадив його.
  
  Шакал повернувся до свого готелю вчасно на пізній обід. Спочатку він обережно поклав футляр зі зброєю на дно шафи, замкнувши його та поклав ключ у кишеню.
  
  У другій половині дня він не поспішаючи зайшов до головної пошти і попросивши зателефонувати на номер у Цюріху, Швейцарія. Знадобилося півгодини, щоб здійснити дзвінок, і ще п'ять хвилин, поки не підійшов гер Мейєр. Англієць представився, назвавши номер, а потім назвавши своє ім'я.
  
  Пан Майєр вибачився і повернувся через дві хвилини. Його тон втратив ту обережну стриманість, яка була раніше. Клієнти, чиї рахунки в доларах і швейцарських франках постійно зростали, заслуговували на ввічливе ставлення. Чоловік у Брюсселі поставивши одне запитання, і швейцарський банкір знову вибачився, цього разу повернувшись на лінію менш ніж за тридцять секунд. Очевидно, він витяг із сейфа справу клієнта та заяву й вивчав їх.
  
  «Ні, мій гер », — пролунав голос із брюссельської телефонної будки. «Ми маємо тут ваш лист-інструкцію, який вімагає від нас повідомити вас експрес-поштою, щойно будуть здійснені будь-які нові платежі, альо протягом зазначеного вами періоду їх не було».
  
  — Мені було цікаво, пане Майєр, тому що я був у відсутності в Лондоні два тижню, і це могло статися за моєї відсутності.
  
  «Ні, нічого не було. Коли щось буде сплачено, ми негайно повідомимо вас».
  
  У шквалі добрих побажань пана Майєра Шакал поклав слухавку, розрахувався зі стягненою сумою й пішов.
  
  Того вечора він зустрів фальсифікатора в барі на вулиці Нев, який прибув незабаром після шостої. Чоловік вже був там, і англієць помітив вільне сидіння в кутку й, кивнувши головою, покаравши фальсифікатору приєднатися до нього. Через кілька секунд після того, як він сів і закуривши, до нього приєднався бельгієць.
  
  «Готовий?» — живити англієць.
  
  'Так, все закінчено. І дуже хороша робота, навіть якщо я сам так кажу».
  
  Англієць простягнув руку.
  
  «Покажи мені», — наказав він. Бельгієць запаливши одну зі своїх Бастос і похитав головою.
  
  — Будь ласка, зрозумійте, месьє, це дуже публічне місце. Крім того, щоб розглянути їх, особливо французькі карти, потрібне хороше освітлення. Смороду на студії».
  
  Шакал якусь мить холодно дивився на нього, а потім кивнув.
  
  — Гаразд. Ми підемо і подивимося на них наодинці».
  
  Вони вийшли з бару через кілька хвилин і взяли таксі до розі вулиці, де була підвальна студія. Був ще теплий сонячний вечір, і, як завжди, коли виходили з дому, англієць носив темні окуляри, які закривали верхню частину його обличчя від можливого впізнання. Але вулиця була вузька, сонце не просочувалося. Один старий проминув їх, ідучи в іншу сторону, але він був зігнутий артритом і шарпав головою до землі.
  
  Фальсифікатор повів сходами вниз і відімкнув двері за допомогою ключа на каблучці. У студії було майже так само темно, ніби надворі ніч. Кілька променів тьмяного денного світла проникало між жахливими фотографіями, приклеєними до внутрішньої сторони вікна біля дверей, так що англієць міг розгледіти форми стільця та столу у зовнішньому кабінеті. Фальшивщик пройшов крізь дві оксамитові завіси до студії й увімкнув центральне світло.
  
  З кишені він витяг плоский коричневий конверт, розкрив його й розклав вміст на маленькому круглому столику з червоного дерева, що стояв осторонь — «реквізит» для портретних фотографій. Потім він піднявши стіл у центр кімнати й поставивши його під центральне світло. Подвійні дугові лампи над крихітною сценою в далекої частині студії не світилися.
  
  — Будь ласка, месьє. Він широко посміхнувся і вказав на три карти, що лежали на столі. Англієць піднявши перший і тримав під світлом. Це було його водійське посвідчення, перша сторінка була покрита приклеєним аркушем паперу. Це повідомляло читача, що «містеру Олександрові Джеймсу Квентіну Даггану з Лондона W1 дозволено керувати транспортними засобами груп 1a, 1b, 2, 3, 11, 12 і 13 ліше з 10 грудня 1960 року до 9 грудня 1963 року включно». Над ним був номер ліцензії (звісно, уявний) і слова «Лондонська рада округу» та «Закон про дорожній рух 1960 року». Потім «DRIVING LICENCE» і «Fee of 15/ – Отримано». Наскільки Шакал міг зрозуміти, це була ідеальна підробка, цілком достатня для його цілей.
  
  Друга картка була просто французькою карткою на ім'я Андре Мартена, п'єр п'ятдесяти трьох років, народженого в Кольмарі та постійного мешканця в Парижі. Його власна фотографія, постаріла на двадцять років, із залізно-сивим волоссям, підстриженим en brosse , смутний і зніяковілий, дивилася з крихітного куточка листівки. Сама листівка була заплямована і з вухами, картка робочої людини.
  
  Третій примірник зацікавив його найбільше. Фотографія на ній дещо відрізнялася від фотографії на посвідченні, оскільки дата видачі кожної картки відрізнялася на кілька місяців, оскільки даті поновлення, ймовірно, не збігалися б точно, якби вони були справжніми. На листівці був ще один його портрет, зроблений майже два тижню того, альо сорочка здавалася темнішою, а навколо підборіддя фотографії на картці, яку він зараз тримав, була щетина. Цей ефект був досягнутий завдяки майстерній ретуші, що створювало враження двох різних фотографій однієї людини, зроблених у різний час і в різному одязі. В обох випадках майстерність підробки була чудовою. Шакал підвів очі й поклав карти в кишеню.
  
  «Дуже гарно», — сказавши він. «Якраз те, що я хотів. Я вас вітаю. На мою думку, є п'ятдесят фунтів стерлінгів.
  
  — Це правда, месьє. Merci .' Фальсифікатор з нетерпінням чекав на гроші. Англієць витяг з кишені одну пачку з десятьма до ятифунтовими купюрами й простягнув їх.
  
  Перш ніж відпустити кінець пачки, яку він тримав між вказівним і великим пальцями, він сказавши: «Я думаю, що є щось більше, чи не так?»
  
  Бельгієць безуспішно намагався виглядати так, ніби не розуміє.
  
  — Месьє?
  
  «Справжня титульна сторінка посвідчення водія. Той, який я сказав, що хочу повернути».
  
  Тепер не могло бути сумніву, що фальсифікатор грав у театр. Він піднявши брови в екстравагантному подиві, ніби ця думка щойно спала йому на думку, відпустив пачку купюр і відвернувся. Він пройшов кілька кроків в один бік, схиливши голову, ніби глибоко замислившись, затиснувши руки за спиною. Потім повернувся і пішов назад.
  
  — Я подумавши, що ми могли б трохи побалакати про ту папірець, месьє.
  
  'Так?' Тон Шакала нічого не видав. Це було рівно, безвиразно, за винятком легкого запитального. Обличчя теж нічого не говорив, а очі були напівзатулені, ніби вони дивилися лише у свій власний світ.
  
  — Справа в тому, месьє, що оригінальної титульної сторінки водійського посвідчення, на якому, як мені здається, ваше справжнє ім'я я, тут немає. О, будь ласка, будь ласка. . .' він зробив вигадливий жест, ніби хотів заспокоїти того, кого охопила тривога, якої англієць не видавав. . . «це в дуже безпечному місці. У приватній банківській скриньці, яку не може відкрити ніхто, крім мене. Розумієте, месьє, людина в моєму нестабільному бізнесі повинна вжити заходів обережності, взяти, якщо хочете, якусь форму страхування».
  
  'Що ти хочеш?'
  
  — А тепер, мій любий сер, я сподівався, що ви готові вести бізнес на основі обміну правами власності на тій папірець, бізнес, заснований на сумі, дещо вищій за останню цифру в сто п'ятдесят фунтів, яку ми надали. згадується в цій кімнаті.
  
  Англієць тихо зітхнув, ніби трохи спантеличений здатністю людини без потреби ускладнювати собі існування на цій землі. Нічим іншим він не показавши, що пропозиція бельгійця його зацікавила.
  
  «Вам цікаво?» — скромно живити фальсифікатор. Він грав свою роль так, наче довго її репетирував; косий підхід, нібито тонкі натяки. Людині перед ним це нагадало погану B-картинку.
  
  «Я вже зустрічався з шантажистами», — сказав англієць, не звинувачуючи, а просто стверджуючи рівним голосом. Бельгієць був шокований.
  
  — Ах, месьє, прошу вас. Шантажувати? я? Те, що я пропоную, не є шантажем, оскільки це процес, який повторюється. Пропоную просто обмін. Весь пакет за певну суму грошів. Зрештою, у моїй скриньці з документами є оригінал вашого посвідчення, проявлені номерні знаки та всі негативи ваших фотографій, які я зробив, і, боюся... . .' він зробив мішу з жалем, щоб показати, що він боїться. . . «Ще одне фото, зроблене дуже швидко, коли ви стоїте під світлом дуги без макіяжу. Я впевнений, що ці документи в руках британської та французької влади можуть спричинити вам деякі незручності. Ви, очевидно, людина, яка звикла платити, щоб уникнути життєвих незручностей. . .'
  
  'Скільки?'
  
  — Тисяча фунтів, месьє.
  
  Англієць обміркувавши цю пропозицію, тихо кивнувши, наче це мало лише помірний академічний інтерес.
  
  «Мені було б коштувати такої суми, щоб повернути ці документи», — визнав він.
  
  Бельгієць переможно посміхнувся. — Мені дуже приємно це чути, месьє.
  
  — Альо відповідь — ні, — продовжував англієць, наче все ще напружено розмірковував. Очі бельгійця звузилися.
  
  'Але чому? Я не розумію. Ви кажете, що отримати їх назад варто тисячі фунтів. Це пряма угода. Ми обидва звикли мати справу з бажаним майном і отримувати за це гроші».
  
  — Є дві причини, — м'ясного яко сказавши інший. «По-перше, я не маю жодних доказів того, що оригінальні негативи фотографій не були скопійовані, щоб перша вимога не була виконана іншими. У мене також немає жодних доказів того, що ви не передали документи своєму другові, який, коли його попросять надати, раптом вирішить, що їх у нього більше немає, якщо він теж не підсолодиться ще однією тисячею фунтів».
  
  Бельгієць відчув полегшення. «Якщо це все, що вас турбує, ваші страхи безпідставні. По-перше, в моїх інтересах було б не довіряти документи жодному партнеру, щоб він їх не надав. Я не думаю, що ви розлучитеся з тисячею фунтів, не отримавши документів. Тому мені немає причин розлучатися з ними. Повторюю, смороду у банківській скриньці.
  
  «З точки зору неодноразових запитів про гроші, це не мало б сенсу. Фотокопія водійського посвідчення не вразить британську владу, і навіть якщо вас спіймають із фальшивим водійським посвідченням, це лише спричинить вам певні незручності, але недостатньо, щоб виправдати кілька грошових виплат мені. Щодо французьких карток, то якби французькій владі донесли, що якийсь англієць маскується під неіснуючого француза на ім'я Андре Мартен, вони справді могли б заарештувати вас, якщо ви проходите у Франції під цим іменем. Але якби я повторивши запити про гроші, тобі б варто було викинути картки й попросити іншого фальсифікатора зробити для тебе новий набір. Тоді вам більше не потрібно було б боятися викриття під час перебування у Франції як Андре Мартен, оскільки Мартін припинив би своє існування».
  
  «Тоді чому я не можу цього зробити зараз?» — спитав англієць, — оскільки ще один повний комплект коштував би мені, ймовірно, не дорожці додаткових ста до п'ятдесяти фунтів?
  
  Бельгієць жестом розвів руки долонями вгору.
  
  «Я розраховую на те, що зручність і час для вас варті грошів. Гадаю, тобі потрібні документи Андре Мартіна, і моє мовчання не надто довгий годину. Виготовлення іншого набору вимагало б набагато більше часу, і вони були б не такими хорошими. Ті, що у вас є, ідеальні. Отже, вам потрібні документи, і моє мовчання, і ті й інше одночасно. Папери, які у вас є. Моє мовчання коштує тисячу фунтів».
  
  «Дуже добре, якщо ви так сказали. Але чому ти вважаєш, що я маю тисячу фунтів прямо тут, у Бельгії?»
  
  Фальсифікатор терпимо посміхнувся, як той, хто знає всі відповіді, але не має жодних заперечень проти того, щоб викрити їх, щоб задовольнити примхи близького друга.
  
  «Месьє, ві англійський джентльмен. Це всім зрозуміло. І все ж ви хочете видати себе за французького робітника середнього віку. Ваша французька мова вільно і майже без акценту. Тому місцем народження Андре Мартіна я називаю Кольмар. Ви знаєте, ельзасці розмовляють французькою з таким самим акцентом, як і ваш. Ви проходите через Францію під поглядом Андре Мартена. Ідеально, геніальний похід. Кому б спало на думку шукати такого старого, як Мартін. Отже, що б ви не несли, ви повинні бути цінними. Можливо, наркотики? Зараз дуже модно в певних розумних англійських колах. А Марсель є одним із головних центрів постачання. Або діаманти? Я не знаю. Але справа, якою ви займаєтесь, є прибутковою. Англійські мілорди не витрачають час на кишені на іподромах. Будь ласка, месьє, ми припинимо грати в ігри, гаразд ? Ви телефонуєте своїм друзям у Лондоні й просіть їх переслати тисячу фунтів стерлінгів до вашого банку. Тоді завтра ввечері ми обміняємося пакунками і — хоп — ти в дорозі, чи не так?»
  
  Англієць кілька разів кивнув, ніби сумно розмірковуючи про минуле життя, повне помилок. Раптом він піднявши голову й захопливо посміхнувся бельгійцю. Фальсифікатор уперше побачив, як він усміхається, і відчув величезне полегшення, що цей тихий англієць так спокійно поставився до справи. Звичайне крутіння в пошуках виходу. Альо в перспективи без проблем. Чоловік опам'ятався. Він відчув, як напуга зникає з нього.
  
  — Добре, — сказав англієць, — ти виграв. Завтра до обіду я можу мати тут тисячу фунтів. Але є одна умова».
  
  'Хвороба?' Відразу ж бельгієць знову насторожився.
  
  «Ми тут не зустрічаємося».
  
  Фальсифікатор був збентежений. «У цьому місці немає нічого поганого. Тут тихо, приватно. . .'
  
  «З моєю точкою зору в цьому місці все не так. Ви щойно сказали мені, що ви таємно сфотографували мене тут. Я не хочу, щоб наша маленька церемонія вручення відповідних пакунків була перервана тихим клацанням фотоапаратів з якогось прихованого місця, де один із ваших друзів задумливо сховався. . .'
  
  Видно було полегшення бельгійця. Він голосно засміявся.
  
  «Тобі не варто цього боятися, cher ami . Це моє місце, дуже стримане, і ніхто не заходити сюди, якщо я його не запитавши. Розумієте, треба бути стриманим, бо я, знаєте, фотографуюся звідси для туристів; дуже популярна, але не зовсім та робота, яку виконують у студії на Гран-Плас. . .'
  
  Він піднявши ліву руку, вказівний і великий пальці утворили букву О, і кілька разів провів витягнутим вказівним пальцем правої руки крізь круглий отвір, щоб вказати на поточний статевий акт.
  
  Очі англійця спалахнули. Він широко посміхнувся, а потім почав сміятися. Бельгієць теж розсміявся з цього жарту. Англієць поплескав долонями по плечах бельгійця, і пальці стиснули м'яка зв'язку біцепсів, утримуючи фальсифікатора, а його руки все ще відчували їхні еротичні жерсті. Бельгієць усе ще сміявся, коли йому здалося, що його інтимні частини тіла врізався експресом.
  
  Голова висунулася вперед, руки припинили міміку й знизились до розчавлених яєчок, від яких чоловік, що тримав його, відірвав право коліно, і сміх перетворився на вереск, булькання, блювоту. Напівнепритомний, він зісковзнув на коліна, а потім спробував перекотитися вперед і набік, щоб лягти на підлогу й доглядати за собою.
  
  Шакал дозволив йому досить обережно опуститься на коліна. Тоді він обійшов повалену фігуру, осідлавши оголену спину бельгійця. Його права рука прослизнула навколо шиї бельгійця та витягнулася з іншого боці, і нею він зціпивши власний лівий біцепс. Ліва рука була притиснута до потилиці фальсифікатора. Він коротко крутнув шиєю назад, угору та вбік.
  
  Тріск, коли клацнула шийна колона, напевно, був не дуже гучним, але в тиші студії він як пролунав постріл маленького пістолета. Тіло фальсифікатора востаннє здригнулося, а потім впало, мов ганчір'яна лялька. Шакал ще трохи потримався, перш ніж дозволити тілу впасти обличчям на підлогу. Мертве обличчя перекошене набік, руки, заховані під стегнами, все ще стискають його інтимні органи, язик трохи висунутий між стиснутими зубами, напівпрокушений, очі відкриті й дивляться на вицвілий малюнок лінолеуму.
  
  Англієць швидко підійшов до завіс, щоб переконатися, що вони повністю закриті, а потім повернувся до тіла. Він перевернувши його, поплескав по кишенях і врешті знайшов ключі в лівій частині штанів. У дальньому кутку студії стояв великий ящик із «реквізитом» і лотками для макіяжу. Четвертий ключ, який він спробував, відкрив кришку, і він витратив десять хвилин, щоб дістати вміст і скласти його неохайними купами на підлозі.
  
  Коли багажник був зовсім порожній, вбивця піднявши тіло фальсифікатора за пахви і перекинувши його на багажник. Він увійшов досить легко, мляві кінцівки викривилися, щоб відповідати контурів внутрішньої частини тулуба. Через кілька годин настане трупне задубіння, затиснувши труп у прийнятому положенні на дні скриньки. Тоді Шакал почав замінювати статті, які вийшли. У щілини між кінцівками запхали перуки, жіночу білизну, накладки та все інше, що було маленьким і м'яка яким. Зверху лежали кілька лотків із пензликами для макіяжу та тюбики з жиром. Нарешті купа залишків крему, два пеньюари, кілька різніх светрів і джинсів, халат і кілька пар чорних панчіх в сіточку були покладені на тіло, повністю закриваючи його і заповнюючи тулуб до країв. Потрібно було трохи натиснути, щоб закрити кришку, альо потім засув повернувся додому, і замок був закритий.
  
  Протягом всієї операції англієць обробляв каструлі та банки, загортаючи руку шмат тканини зсередини футляра. Тепер він власною хусткою витер замок і всі зовнішні поверхні скрині, поклав у кишеню пачку п'ятому ятифунтових банкнот, що все ще лежала на столі, витер її теж і поставивши на стіну, де вона стояла, коли він увійшов. Нарешті він загасивши світло, сів на один зі стільців, що стояли біля стіни, і влаштувався, чекаючи, поки стемніє. Через кілька хвилин він дістав свою коробку сигарет, висипав десять сигарет, що залишилися, в одну з бічних кишень піджака й викурив одну з них, використовуючи порожню коробку як попільничку, а використаний недопалок дбайливо зберігав, поклавши його в коробку, коли вона була закінчена.
  
  Він не мав ілюзій щодо того, що зникнення фальсифікатора може залишитися непоміченим назавжди, але вважав, що існує ймовірність того, що такій людині, ймовірно, доведеться піти в підпілля або час від часу виїжджати за місто. Якби хтось із його друзів зауважив, що він раптово не з'єднання явився у своїх звичайних місцях, вони, ймовірно, списали б цей факт. Через деякий час починався пошук, насамперед серед людей, пов'язаних з підробкою чи порнофотобізнесом. Деякі з них могли б знаті про студію і відвідати її, але більшість відлякують замкнені двері. Будь-хто, хто проник у студію, мав бі обшукати це місце, відкрити замок на багажнику та спорожнити його, перш ніж знайті тіло.
  
  Член злочинного світу, який робить це, ймовірно, не буде повідомляти про це в поліцію, міркував він, вважаючи, що фальсифікатор розгадався з босом банді. Жоден клієнт-маніяк, який цікавиться лише порнографією, не потрудився б так ретельно сховати тіло після вбивства в пристрасті. Альо зрештою про це винна дізнатися поліція. Тоді, безсумнівно, була б опублікована фотографія, і бармен, напевно, згадав бі відхід фальсифікатора з його бару ввечері 1 серпня в компанії з високим білявим чоловіком у клітинці та темних окулярах.
  
  Альо це було надзвичайно довго, щоб хтось протягом наступних місяців перевіряв скриньку покійного, навіть якщо він зареєстрував її на своє ім'я. Він не обмінявся жодним словом із барменом, а замовлення на напої, яке він дав офіціантові в тому ж барі, було два тижню того. Офіціант мав бі мати феноменальну пам'ять, щоб пригадати легкий слід іноземного акценту в замовленні двох сортів пива. Поліція розпочала б поверхневий пошук високого білявого чоловіка, але навіть якби запит дійшов до Олександра Даггана, бельгійській поліції все одне доведеться пройти довгий шлях, щоб знайте Шакала. Загалом, він відчував, що має принаймні місяць, а це ті, що йому потрібно. Вбивство фальсифікатора було таким же механічним, як тиснення на таргана. Шакал розслабився, докуривши другу сигарету й визирнув надвір. Була 9.30, і на вузьку вулицю знизились глибокі сутінки. Він тихо вийшов із студії, замкнувши за собою зовнішні двері. Ніхто не проминув його, коли він тихенько йшов вулицею. За півмилі від нього він упустивши невідомі ключі у велику дренажну трубу, вставлену в тротуар, і почув, як вони хлюпнули у воду на кілька футів у каналізацію під вулицею. Він повернувся до свого готелю вчасно на пізню вечерю.
  
  Наступного дня, до п'ятниці, він провів за покупками в одному з робітничих передмість Брюсселя. У магазині, що спеціалізувався на туристичному спорядженні, він придбав пару туристичних черевиків, довгі вовняні шкарпетки, джинсові штани, вовняну сорочку в клітку та рюкзак. Серед інших його покупок були кілька аркушів тонкого поролону, сумка для покупок, клубок шпагату, мисливський ніж, два тонких пензлика, банку рожевої фарби та ще одна коричневої. Він думав купити велику діню Honeydew у відкритому фруктового кіоску, але вирішив не робити цього, оскільки вона, ймовірно, згнила б на вихідних.
  
  Повернувшись у готель, він скористався своїм новим водійським посвідченням, яке тепер збігалося з його паспортом на ім'я Олександра Даггана, щоб замовити на наступний ранок безпілотну машину напрокат, і вмовив головного клерка на ресепшені забронювати йому одномісну кімнату з душ/ванна на вихідні на одному з курортів уздовж морського узбережжя. Незважаючи на відсутність вільних місць у серпні, клерк зумів знайті йому номер у невеликому готелі з видом на мальовничу рибальську гавань Зебрюгге та побажав йому приємних вихідних біля моря.
  
  
  
  РОЗДІЛ СЬОМИЙ
  
  Поки Шакал робив покупки в Брюсселі, Віктор Ковальський бився над тонкощами міжнародних телефонних запитів з головної пошти Риму.
  
  Не володіючи італійською мовою, він звернувся по допомогу до працівників каси, і зрештою одна з них погодилася, що він трохи говорити французькою. Ковальський наполегливо пояснивши йому, що хотів би зателефонувати людині в Марселі, Франція, але не знає номером телефону цієї людини.
  
  Так, він знав ім'я та адресу. Звали Гржибовський. Це збентежило італійця, який попросив Ковальського записати це. Це зробив Ковальський, але італієць не міг повірити, що будь-яка назва може починатися з «Гриб». . .' оператору на міжнародній станції сказавши це як «Гриб». . .' вважаючи, що написане Ковальським «z» мало бути «i». У телефонному довіднику Марселя не було імені Йозефа Грибовського, — розказала оператор італійцю на тому кінці трубки. Службовець звернувся до Ковальського і пояснивши, що такої людини немає.
  
  Чисто випадково, оскільки він був сумлінною людиною, яка прагнула догодити іноземцю, клерк вимовив ім'я, щоб підкреслити, що він все зрозумів правильно.
  
  « Il n ' existe pas, mesieur. Войони . . . сойка, повітря, е-е-е . . .'
  
  « Ні, сойка, повітря, зед». . .' вирізав Ковальський.
  
  Клерк виглядав спантеличеним.
  
  ' Excusez moi, месьє. Джей, повітря, Зед?? Джей, ейр, зед икрек, бей?'
  
  — Ой , — наполягав Ковальський. "GRZYBOWSKI"
  
  Італієць знизав плечима і знову представився комутатору.
  
  «Надайте мені міжнародні запити, будь ласка».
  
  За десять хвилин у Ковальського був номер телефону ДжоДжо, а через півгодини він зв'язку язався. У кінці черги голос колишнього легіонера був спотворений тріском, і він, здавалося, вагався підтвердити погану новину в листі Ковача. Так, він був радій, що подзвонив Ковальський, він намагався його розшукати три місяці.
  
  На жаль, так, це була правда про хворобу маленької Сільві. Вона слабшала й худла, і коли нарешті лікар встановив хворобу, її вже пора було вкладати спати. Вона була в сусідній спальні квартири, з якої говорила Джоджо. Ні, це була не та квартира, смороду взяли нову і більшу. Що? Адреси? Джоджо повільно промовила, а Ковальський, стиснувши язик між губами, повільно записавши.
  
  «Скільки часу їй дають знахарі?» — заревів він по лінії. З четвертої спроби він доніс до Джоджо своє значення. Настала довга пауза.
  
  'Ало? Алло? — крикнувши він, коли відповіді не було. Голос Джоджо повернувся.
  
  «Це може бути тиждень, а може, два чи три», — сказала Джоджо.
  
  Ковальський з недовірою дивився на мундштук у своїй руці. Без жодних слів він поставивши його на люльку і з ґвалтом вилетів із кабіни. Сплативши вартість дзвінка, він забравши пошту, щільно закрив сталевий футляр на зап'ясті й пішов назад до готелю. Уперше за багато років його думки заворушилися, і не було нікого, до кого він міг би звернути за наказом вирішити проблему насильством.
  
  У своїй квартирі в Марселі, тій самій, в якій він завжди живий, ДжоДжо також поклав слухавку, коли зрозумів, що Ковальські поклав трубку. Він обернувся й побачив, що двоє чоловіків зі Служби дій усе ще там, де смороду булі, кожен зі своїм кольтом .45 Special Police у руках. Один був навчений на Джоджо, інший на його дружині, яка сиділа з попелястим обличчям у кутку дивана. — Виродки, — сказала Джоджо з отрутою. «Чорт».
  
  «Він іде?» — живити один із чоловіків.
  
  — Він не сказавши. Він просто поклав мені слухавку», — сказав поляк.
  
  Чорні пласкі очі корсиканця дивилися на нього у відповідь.
  
  «Він повинен прийти. Такі накази».
  
  «Ну, ви мене чули, я сказавши ті, що ви хотіли. Мабуть, він був шокований. Він просто поклав трубку. Я не міг перешкодити йому це зробити».
  
  «Краще б він прийшов, заради тобі Джоджо», — повторивши корсиканець.
  
  «Він прийде», — покірно сказала Джоджо. «Якщо він зможе, він прийде. Заради дівчини».
  
  «Добре. Тоді ваша роль виконана».
  
  «Тоді йди звідси», — крикнула Джоджо. «Залиште нас».
  
  Корсиканець підвівся, тримаючи в руці пістолет. Другий чоловік залишився сидіти, дивлячись на жінку.
  
  — Ми підемо, — сказавши корсиканець, — альо ві підете з нами. Ми не можемо змусити вас говорити навколо або дзвонити в Рим, чи не так, ДжоДжо?»
  
  «Куди ви нас везете?»
  
  «Маленьке свято. Хороший приємний готель в горах. Багато сонця і свіжого повітря. Добре для тебе, Джоджо.
  
  'Як довго?' — тупо живити поляк.
  
  «Скільки потрібно».
  
  Поляк дивився у вікно на клубок провулків і рибних кіосків, що притулилися за листівковим фасадом Старого порту.
  
  «Це розпал туристичного сезону. У ці дні потяги заповнені. У серпні виробляємо більше, ніж за всю зиму. Це погубити нас на кілька років».
  
  Корсиканець розсміявся, ніби ця ідея його розважала.
  
  — Ти маєш вважати це радше прибутком, ніж втратою, ДжоДжо. Зрештою, це для Франції, вашої усиновленої країни».
  
  Поляк обернувся. «Мені наплювати на політику. Мені байдуже, хто при владі, яка партія хоче все підкинути. Але я знаю таких, як ти. Я зустрічався з ними все життя. Ви б служили Гітлеру, ваш тип. Або Муссоліні, або ОАД, якщо вам це зручно. Або будь-кого. Режими можуть змінюватися, але такі виродки, як ви, ніколи не змінюються. . .' Він кричав, шкутильгаючи, на чоловіка з пістолетом, чиє дуло не тремтіло ні на міліметр у руці, що тримала його.
  
  «Джоджо», — кричала жінка з дивана. 'Джоджо, є т'к. єп прі. Невтручання .'
  
  Поляк зупинився й витріщився на дружину, наче забув, що вона тут. Він обвів поглядом кімнату й одну за одною фігури в ній. Усі озирнулися на нього, його дружина благала, двоє секретних співробітників без помітного виразу. Вони звикли до докорів, які не впливали на неминуче. Лідер парі кивнувши у бік спальні.
  
  «Збирай речі». Спочатку ти, потім дружина».
  
  «А як щодо Сільві? Вона прийде зі школи о четвертій. Не буде кому її зустріти, — сказала жінка.
  
  Корсиканка все ще дивилася на чоловіка.
  
  «Ми її заберемо дорогою повз школу. Домовленості зроблено. Директорці повідомили, що її бабуся помирає, і всю батьківщину викликали до її смертного ложа. Це все дуже стримано. А тепер рухайся».
  
  Джоджо знизав плечима, востаннє кинувши погляд на свою дружину й пішов у спальню пакувати речі, а за ним і корсиканець. Його дружина продовжувала крутити в руках хустку. Через деякий час вона підвела погляд на іншого агента, який сидів на кінці дивана. Він був молодшим за корсиканця, гасконцем.
  
  'Що . . . що вони йому зроблять?»
  
  — Ковальський?
  
  «Віктор».
  
  — Деякі джентльмени хочуть з ним поговорити. Це все.'
  
  Через годину сім'я сиділа на задньому сидінні великого «Сітроена», двоє агентів — попереду, мчачи до дуже приватного готелю високо в Веркорі.
  
  Вихідні Шакал провів на березі моря. Він купивши пару плавок і провів суботу, загоряючи на пляжі у Зебрюгге, кілька разів скупався в Північному морі, побродивши маленьким портовим містечком і вздовж молу, де колись билися й загинули британські моряки й солдати. сумбур крові та куль. Дехто з вусатих, як морж, стариків, які сиділи вздовж крота й кидалися на морського окуня, могли б згадати сорок шість років тому, якби він живити їх, але він цього не зробив. Англійці, присутні того дня, були кількома сім'ї ямі, розкиданими вздовж пляжу, насолоджуючись сонячним світлом і спостерігаючи, як їхні діти граються в серфінг.
  
  У неділю вранці він зібрав валізи й неквапливо поїхав фламандською сільською місцевістю, прогулюючись вузькими вуличками Гента та Брюгге. Він пообідав незрівнянними стейками, смаженими на дровах у ресторані Siphon у Даммі, а в середині дня повернувши машину назад у напрямку Брюсселя. Перед тим, як повернутися на ніч, він попросивши зателефонувати раніше, снідати в ліжко та запакувати обід, пояснивши, що наступного дня хоче поїхати в Арденни й відвідати могилу свого старшого брата, який загинув у битві при Балджі. між Бастонь і Мальмеді. Реєстратор був дуже дбайливим, пообіцявши, що його обов'язково покличуть на паломництво.
  
  У Римі Віктор Ковальський провів набагато менш спокійні вихідні. Він регулярно з'єднання являвся вчасно під час своїх сторожових обовязків, або як партійний на сходовому майданчику восьмого поверху, або на даху вночі. У вільні від служби він спар мало, здебільшого лежав на своєму ліжку біля головного коридору восьмого поверху, курив і пив міцне червоне вино, яке було імпортовано галонним флягою для восьми колішніх легіонерів, які складали охорону. Необроблене італійське россо не могло зрівнятися за смаком з алжирським пінардом , який хлюпає в панніку шкірного легіонера, подумав він, але це краще, ніж нічого.
  
  Ковальському зазвичай потрібно було багато часу, щоб прийняти рішення про ті, де не було жодних наказів зверху допомогти йому, ані постійних наказів приймати рішення від його імені. Але до ранку понеділка він прийняв рішення.
  
  Його не буде надовго, можливо, лише день, а може, й два дні, якби літаки не з'єднання єдналися належний чином. У будь-якому випадку це було те, що потрібно було зробити. Потім він пояснивши патрону . Він був упевнений, що патрон зрозуміє, хоча й розсердиться. Йому спало на думку розповісти про проблему полковнику й попросити сорок вісім годин відпустки. Але він був упевнений, що полковник, хоч і був добрим командиром, який також підтримував своїх людей, коли вони потрапляли в біду, заборонив би йому йти. Він не хотів зрозуміти про Сільві, і Ковальський знав, що ніколи не зможе пояснити. Він ніколи нічого не міг пояснити словами. Він важко зітхнув, коли вставши на ранкову зміну в понеділок. Його дуже хвилювала думка, що він вперше в житті легіонера піде в самоволку.
  
  Шакал піднявся у тієї самий годину і зробив свої ретельні приготування. Спочатку він прийняв душ і поголився, а потім з'єднання їв чудовий сніданок, поставлений на таці біля його ліжка. Діставши із закритої шафі кейс із рушницею, він ретельно обмотавши кожну деталь декількома кулями поролону, скріпивши пачки шпагатом. Він запхав їх на дно свого рюкзака. Зверху пішли банки й пензлі, джинсові штани й сорочка в клітку, шкарпетки й чоботи. В одну із зовнішніх кишень рюкзака потрапила сумка для покупок, коробка з кулями — в іншу.
  
  Він одягнувся в одну зі своїх звичних смугастих сорочок, які були модними в 1963 році, блакитно-сірий легкий костюм на відміну від свого звичайного камвольного в клітинку десять унцій і пару світло-чорних шкіряних кросівок від Gucci. Чорна шовкова в'їхав пов'язана краватка завершила ансамбль. Він взявши в одну руку рюкзак і спустився до своєї машини, припаркованої на території готелю. Це він замкнувши у багажнику. Повернувшись до фойє, він прийняв запакований ланч, кивнувши у відповідь на побажання портійщика приємної подорожі й про дев'ять ятій мчав із Брюсселя старим шосе E.40 у напрямку до Намюра. Рівна місцевість вже грілася під теплим сонячним промінням, яке вказувало на майбутній пекучий день. На карті було вказано, що до Бастоні дев'яносто чотири милі, і він додав ще кілька, щоб знайте тихе місце серед пагорбів і лісів на південь від маленького містечка. Він розрахував, що легко подолає сотню миль до полудня, і загнавши Simca Aronde на іншу довгу рівнину прямо через Валлонську рівнину.
  
  Ще до того, як сонце досягла зеніту, він пройшов через Намюр і Марці, дотримуючись вказівників, які вказували на наближення Бастоні. Проїжджаючи через маленьке містечко, яке взимку 1944 року було розтерзане гарматами танків «Королівський тигр» Хассе фон Мантейфеля, він пішов дорогою на південь у пагорби. Ліси ставали густішими, звивиста дорога частіше темніла великими в'їхав язами та буками і рідше прорізалася єдиним променем сонця між деревами.
  
  За п'ять миль за містом Шакал знайшов вузьку стежку, що вела в ліс. Він повернувши машину вниз і, пройшовши ще милю, знайшов одного стежку, що вела в ліс. Він повернув машину на кілька ярдів і сховав її за купою підліску. Якийсь час він чекав у прохолодній тіні лісу, курив цигарку й прислухався до цокання блоку двигуна, що охолоджувався, шепоту вітру крізь верхні гілки та віддаленого воркування голуба.
  
  Він повільно виліз, відімкнув багажник і поклав рюкзак на капот. Шматок за шматком він змінював свій одяг, склавши бездоганний блакитно-сірий костюм на задньому сидінні «Аронда» й одягнувши джинсові штани. Було досить тепло, щоб обходитися без піджака, і він змінив сорочку з коміром і зав'обов'язками на сорочку в клітку лісоруба. Нарешті дорогі міські кросівки поступилися місцем туристичним черевикам і вовняним шкарпеткам, у які він заправивши низ джинсів.
  
  Одну за одною він розгортав складові частини рушниці, збираючи її докупи шматок за шматком. Глушнікі він посунув в одну кишеню штанів, оптичний приціл — в іншу. Він перекинувши двадцять гільз із коробки в одну нагрудну кишеню сорочки, а єдину вибухову гільзу, яка все ще була в паперовій обгортці, — до іншої.
  
  Коли решту рушниці було зібрано, він поклав її на капот машини, знову підійшов до багажника й дістав звідти ті, що зробив минулого вечора на ринковій лавці в Брюсселі перед поверненням до готелю. всю ніч пролежав у багажнику. Це була діня Медова роса. Він замкнувши багажник, скинувши діню в порожній рюкзак разом із фарбою, пензликами та мисливським ножем, замкнувши машину й рушив у ліс. Було щойно після полудня.
  
  За десять хвилин він знайшов довгу вузьку галявину, галявину, з одного краю якої можна було добре бачіті на сто п'ятдесят ярдів. Поставивши рушницю біля дерева, він пройшов сто п'ятдесят кроків, а потім відшукав дерево, з якого було видно місце, де він залишив рушницю. Він викинув вміст рюкзака на землю, зняв кришки з обох банок із фарбою й узявся за діню. Верхня і нижня частини плоду швидко забарвлювалися в коричневий колір поверх темно-зеленої шкірки. Центральна частина була пофарбована в рожевий колір. Поки обидва кольори були ще вологими, він вказівним пальцем грубо намалював пару очей, ніс, вуса та рот.
  
  Тикнувши ножем у верхню частину фрукта, щоб не розмазати фарбу пальцем, Шакал обережно поклав діню в пакет для покупок на нитці. Велика сітка та тонка зав'язка сумки жодним чином не приховали ані контуру дині, ані малюнка, намальованого на ній.
  
  Нарешті він сильно встромив ніж у стовбур дерева на відстані приблизно семи футів від землі та повісив ручки сумки за руків'я. На зеленій корі дерева рожево-коричнева діня висіла, як гротескна автономна людська голова. Він відступив і оглянув свою роботу. На сто п'ятдесят ярдів він виконував би свою мету.
  
  Він закрив дві банки з фарбою й жбурнув їх далеко в ліс, де вони проскочили крізь підлісок і зникли. Щітки, які він встромляв у щетину землі, спершу тиснув на них, поки вони теж не зникли з поля зору. Взявши рюкзак, він повернувся до рушниці.
  
  Глушнікі легко ввімкнувся, обертаючись навколо кінця стовбура, поки він не затягнувся. Оптичний приціл щільно прилягав до верхньої частини стовбура. Він відсунув засув і вставивши перший патрон у казенник. Примруживши приціл, він обшукав далекої кінець галявии в пошуках висячої мішені. Коли він знайшов його, він був здивований тим, наскільки великим і чітким він виглядав. Судячи з усього, якби це була голова живої людини, до неї було б не більше тридцяти ярдів. Він міг розрізнити перехресні лінії шнурка господарської сумки, де вона тримала діню, його власні плями від пальців позначали основні риси обличчя.
  
  Він трохи змінив свою позицію, сперся об дерево, щоб прицілитися, і знову примружився. Дві схрещені дроти всередині телескопічного прицілу, здавалося, були не зовсім по центру, тож він простягнув праву руку й крутив два регулювальних гвинти, доки хрестик у прицілі не виявився абсолютно центральним. Задоволений, він ретельно прицілився в центр дині й вистрілив.
  
  Віддача була меншою, ніж він очікував, а стримане «бухання» глушника ледве було настільки гучним, щоб пронестися тихою вулицею. Тримаючи рушницю під пахвою, він відійшов уздовж галявии й оглянув діню. Біля верхнього правого краю куля пройшла через шкірку фрукта, розірвавши частину мотузки сумки для покупок, і зарилася в дерево. Він знову відійшов і вистрілив удруге, залишивши оптичний приціл точно там, де він був раніше.
  
  Результат був той же, з різницею в півдюйма. Він спробував зробити чотири постріли, не рухаючи гвинтів телескопічного прицілу, поки не переконався, що прицілився вірно, але приціл стріляв високо і трохи праворуч. Потім відрегулював гвинти.
  
  Цей наступний постріл був низьким і зліва. Щоб переконатися в цьому, він знову пройшов уздовж галявии й оглянув дірку, зроблену кулею. Він проник у нижній лівий кут рота на голові манекена. Він спробував зробити ще три постріли з прицілом, налаштованим на нове положення, і всі кулі потрапили в ту саму зону. Нарешті він відсунув приціл на вус.
  
  Дев'ятий постріл пройшов точно в лоб, куди він поцілив. Втретє він підійшов до мішені, і цього разу він дістав шматок крейди з кишені та накреслив крейдою ділянку, якої торкнулися кулі — невелике скупчення вгорі та праворуч, друга скупчення навколо лівого боку рота та акуратний отвір по центру чола.
  
  Відтоді він затикав по черзі кожне око, перенісся, верхню губу та підборіддя. Повернувши мішень у профіль, він використав останні шість пострілів у скроню, вушну раковину, шию, щоку, щелепу та череп, лише один з них був трохи не в ціль.
  
  Задоволений рушницею, він звернув увагу на розташування різьбових гвинтів, які регулювали оптичний приціл, і, діставши з кишені тюбик бальзового цементу, бризнув в язкою рідиною на головки обох гвинтів і поверхню бакеліту. прилеглі до них. Через півгодини й дві сигарети цемент ставши твердим, і його зір налаштували на особливу зброю на сто тридцять метрів із точністю до місця.
  
  З іншої нагрудної кишені він дістав розривну кулю, розгорнув її та вставивши у казенну частину рушниці. Особливо ретельно він прицілився в центр дині й вистрілив.
  
  Коли останній клубок блакитного диму зійшов із кінця глушника, Шакал приклав рушницю до дерева й пішов галявиною до сумки, що висіла. Воно обвисло, мляве й майже порожнє на порубаному стовбурі дерева. Діня, яка ввібрала двадцять свинцевих кулі, не розпавшись, розпалася. Його частини були проштовхнуті крізь сітку мішка й лежали розкиданими по траві. Кісточки та сік стікали по корі. Фрагменти плодової м якоті, що залишилися, лежали розламані в нижньому кінці господарської сумки, яка звисала з мисливського ножа, як виснажена мошонка.
  
  Він узяв сумку і кинувши її в найближчі кущі. Мішень, яка колись містилася в ньому, була невпізнанною, крім целюлози. Він смикнув ножа з дерева й поклав його назад у піхви. Він залишив дерево, дістав свою гвинтівку й пішов назад до машини.
  
  Там кожен компонент був ретельно загорнутий у пелену з поролону та покладений в рюкзак разом із черевиками, шкарпетками, сорочкою та брюками. Він знову одягнувся у свій міський одяг, замкнувши рюкзак у багажник і спокійно з'єднання їв бутерброди.
  
  Коли він закінчив, він залишив під'в'їзд і повернувши на головну дорогу, повернувши ліворуч на Бастонь, Марці, Намюр і Брюссель. Він повернувся в готель невдовзі після шостої, і, забравши рюкзак до своєї кімнати, спустився, щоб розрахуватися з клерком за оренду автомобіля. Перед тім, як скупатися на вечерю, він цілу годину ретельно очищав кожну частину рушниці та змащував рухомі частини, склав її в транспортний футляр і замкнувши у шафі. Пізніше тієї ночі рюкзак, шпагат і кілька смужок поролону було викинуто до корпораційного відра для сміття, а двадцять одна використана гільза полетіла в міський канал.
  
  Того ж понеділка вранці, 5 серпня, Віктор Ковальський знову був на головній поштою в Римі, шукаючи допомоги у людини, яка розмовляла французькою. Цього разу він хотів, щоб клерк зателефонував до бюро запитів на рейсі Alitalia і живити годину рейсів протягом тижня з Риму до Марселя та назад. Він дізнався, що спізнився на рейс у понеділок, оскільки він вилітає з Ф'юмічіно за годину, і він не встигне на нього. Наступний прямий рейс був у середу. Ні, жодна інша авіакомпанія не виконувала прямі рейсі до Марселя з Риму. Були непрямі рейсі; чи зацікавить синьйора ця ідея? Немає? Рейс у середу? Звичайно, він вирушив об 11:15 ранку та прибув до аеропорту Маріньян, Марсель, незабаром після полудня. Зворотний рейс мав бути наступного дня. Одне бронювання? Неодружений чи повернувся? Звичайно, а ім'я? Ковальський назвавши ім'я на папера, які носив у кишені. Зі скасуванням паспортів на Спільному ринку національне посвідчення особи було б достатня.
  
  Його попросили бути біля стійки Alitalia у Фьюмічіно за годину до вильоту в середу. Коли службовець поклав слухавку, Ковальський взявши листи, які чекали, замкнувши їх у свій етуі та пішов назад до готелю.
  
  Наступного ранку Шакал мав останню зустріч із М. Гуссенсом. Він зателефонував йому за сніданком, і зброяр оголосив, що радій повідомити, що роботу закінчено. Якщо месьє Дагган хоче подзвонити об 11 ранку? І будь ласка, принесіть необхідні речі для остаточної примірки.
  
  Він знову прибув із півгодини на руках, маленький кейс усередині порожньої волокнистої валізи, яку він купив у магазині секонд-хенду раніше вранці. Тридцять хвилин він оглядав вулицю, на якій живе зброяр, перш ніж нарешті тихо підійшов до вхідних дверей. Коли пан Гуссенс впустивши його, він не вагаючись пішов до кабінету. Гуссенс приєднався до нього після того, як замкнувши вхідні двері, і зачинив за собою двері кабінету.
  
  «Більше немає проблем?» — живити англієць.
  
  «Ні, цього разу я думаю, що ми це маємо». З-за столу бельгієць дістав кілька рулонів мішковини й поклав їх на стіл. Від'єднавши їх, він поклав поруч тонкі сталеві трубки, настільки відполіровані, що вони виглядали як алюміній. Коли останній був покладений на стіл, він простягнув руку до кейсів, у якому були складові частини гвинтівки. Шакал давши його йому.
  
  Одну за одною зброяр почав вставляти частини рушниці в сурми. Кожен підійшов ідеально.
  
  «Як пройшла тренування зі стрільби?» — живити він, працюючи.
  
  «Дуже задовільно».
  
  Узявши в руки телескопічний приціл, Гуссенс помітив, що регулювальні гвинти були закріплені на місці шматочком бальзового цементу.
  
  «Мені шкода, що калібрувальні гвинти були такими маленькими», — сказавши він. «Краще нанести точні позначки, але знову ж таки на заваді ставши розмір головок оригінальних гвинтів. Тому мені довелося використовувати ці маленькі шурупи. Інакше приціл ніколи б не помістився в трубку». Він вставивши телескоп в призначену для нього сталеву трубу, і, як і інші компоненти, він точно підійшов. Коли останній із п'яти компонентів рушниці зник з поля зору, він піднявши крихітну сталеву голку, яка була спусковим гачком, і п'ять розривних куль, що залишилися.
  
  «Це, як ви бачите, мені довелося розмістити деінде», — пояснив він. Він узяв оббитий чорною шкірою приклад гвинтівки і показавши клієнту, як розрізали шкіру бритвою. Він вставивши спусковий гачок у набивання всередині та закрив щілину смужкою чорної ізоляційної стрічки. Це виглядало цілком природно. З шухляди столу він дістав цілий шмат чорної гуми приблизно півтора дюйма діаметром і два дюйми завдовжки.
  
  З центру однієї круглої грані стирчав вгору сталевий шпилька з різьбою, як гвинт.
  
  «Це підходить до кінця останньої з трубок», — пояснив він. Навколо сталевої шпильки було п'ять отворів, просвердлених униз у гумі. У кожну з них він обережно встромив кулю, поки не виднілися лише мідні капсулі.
  
  «Якщо надіти гуму, кулі стають непомітними, а гума надає правдоподібності», — пояснив він. Англієць мовчав. 'Що ти вважаєш?' — з легким занепокоєнням живити бельгієць.
  
  Англієць без жодного слова взявши трубки й оглянув їх одну за одною. Він брязнув ними, але зсередини не долинуло жодного звуку, оскільки внутрішня частина була вистелена двома кулями блідо-сірого волокна, щоб поглинати удари й шум. Найдовша з труб була двадцять дюймів; він вміщував стовбур і казенну частину гармати. Інші були приблизно по футу кожен і містили дві стійки, верхню та нижню, прикладу, глушнікі і підзорну трубу. Приклад із спусковим гачком всередині його набивання був окремим, а також була гумова ручка з кулями. Як мисливська "рушниця", не кажучи вже про рушницю вбивці, вона зникла.
  
  «Ідеально», — сказавши Шакал, тихо кивнувши. «Абсолютно ті, що я хотів». Бельгієць був задоволений. Як експерт у своїй справі, він насолоджувався похвалою так само, як і будь-який інший чоловік, і він усвідомлював, що в його галузі клієнт перед ним також був у верхній частині.
  
  Шакал узяв сталеві труби з частинами рушниці всередині них і ретельно загорнув кожну в мішок, поклавши кожну частину у волокнисту валізу. Коли п'ять трубок, приклад і гумова ручка були загорнуті й упаковані, він закрив волокнисту валізу й віддав зброярові кейс із відповідними відділеннями.
  
  «Це мені більше не знадобиться. "Рушниця" залишатиметься там, доки я не матиму нагоди її використати». Він дістав із внутрішньої кишені решту двохсот фунтів, які він був винен бельгійцеві, і поклав на стіл.
  
  «Я думаю, що наші справи завершені, м. Гуссенс». Гроші бельгієць поклав у кишеню.
  
  — Так, месьє, якщо у вас немає нічого, чим я міг би бути корисним.
  
  «Тільки один», — відповів англієць. «Згадайте, будь ласка, мою маленьку проповідь два тижню того про мудрість мовчання».
  
  — Я не забув, месьє, — тихо відповів бельгієць.
  
  Він знову злякався. Чи спробував бі цей тихий вбивця зараз змусити його замовкнути, забезпечити його мовчання? Звичайно ні. Розслідування такого вбивства викрило б поліцію про візити високого англійця до цього будинку задовго до того, як у нього з'явиться можливість використати пістолет, який він зараз носив у валізі. Англієць ніби читав його думки. Він коротко посміхнувся.
  
  «Вам не потрібно хвилюватися. Я не маю наміру заподіяти тобі зла. Крім того, я припускаю, що людина вашого розуму вжила певних заходів, щоб не бути вбитою одним із своїх клієнтів. Можливо, телефонний дзвінок очікується протягом години? Друг, який приїде, щоб знайте тіло, якщо дзвінок не прийде? Лист, переданий на зберігання адвокату, який буде відкритий у разі вашої смерті. Для мене вбивство вас створило б більше проблем, ніж вирішило б».
  
  М. Гуссенс був наляканий. У нього справді був лист, збережений назавжди в адвоката, який мав бути відкритий у разі його смерті. Він доручив поліції шукати під певним каменем у саду. Під каменем була скринька зі списком тих, хто мав відвідувати будинок щодня. Його замінювали шкірного дня. На цей день у записці описувався єдиний клієнт, якого очікували зателефонувати, високий англієць заможної зовнішності, який називав себе Дагганом. Це була лише форма страхування.
  
  Англієць спокійно дивився на нього.
  
  — Я так і думав, — сказавши він. «Ти в достатній безпеці. Але я обов'язково вб'ю вас, якщо ви коли-небудь згадаєте про мої візити сюди або про мої покупки у вас комусь, будь-кому взагалі. Щодо вас, то в тій момент, коли я покину цей дім, я перестав існувати».
  
  — Це цілком зрозуміло, месьє. Це нормальна робоча домовленість з усіма моїми клієнтами. Я можу сказати, що очікую від них подібної розсудливості. Вісь чому серійний номер пістолета, який ви носите, був випалений кислотою зі стовбура. Я теж маю себе захищати».
  
  Англієць знову посміхнувся. «Тоді ми розуміємо один одного. Доброго дня, месьє Гуссенс».
  
  Через хвилину за ним зачинилися двері, і бельгієць, який так багато знав про зброю та стрільців, але так мало про Шакала, полегшено зітхнув і пішов до свого кабінету, щоб перерахувати гроші.
  
  Шакал не хотів, щоб його працівники готелю бачили його з дешевою валізою з волокон, тому, хоча він запізнився на обід, він узяв таксі прямо до головної станції та залишив валізу в камері схову, підклавши квиток. у внутрішнє відділення свого тонкого гаманця зі шкіри ящірки.
  
  Він добре й дорого пообідав у Cygne, щоб відсвяткувати завершення етапу планування та підготовки у Франції та Бельгії, і пішов назад до Amigo, щоб спакувати речі та оплатити рахунок. Коли він пішов, то було так само, як і прийшов, у гарно викроєному костюмі в клітку, круглих темних окулярах і з двома валізами Vuitton у руках носія слідував за ним до таксі, що чекало. Він також був біднішим на тисячу шістсот фунтів, але його гвинтівка безпечно лежала в непомітній валізі в багажній камері вокзалу, а три добре підроблені картки були засунуті у внутрішню кишеню його костюма.
  
  Літак вилетів із Брюсселя до Лондона невдовзі після четвертої години, і хоча у Лондонському аеропорту поверхово обшукали одну з його сумок, нічого не знайшли, і о сьомій він приймав душ у власній квартирі, а потім обідав у Вест-Енді.
  
  
  
  РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
  
  На шкода для Ковальського, у середу вранці на поштою не було телефонних дзвінків; якби там був, він бі спізнився на свій літак. А пошта чекала в скриньки для пана Пуатьє. Він зібрав п'ять конвертів, замкнувши їх у свій сталевий контейнер на кінці ланцюжка й поспішно рушив до готелю. О пів на десяту полковник Роден змінив його обох, і він міг повернутися до своєї кімнати спати. Його наступне чергування було на даху, починаючи з сьомої того вечора.
  
  Він зупинився у своїй кімнаті лише для того, щоб узяти свій Кольт .45 (Роден ніколи не дозволив би йому носити його на вулиці) і засунувши його в кобуру. Якби він одягнув добре підігнаний піджак, опуклість пістолета й кобури була б очевидна за сто ярдів, але його костюми були настільки поганими, наскільки міг їх пошити зовсім поганий кравець, і, незважаючи на його масу, вони висіли на ньому. як мішки. Він узяв згорток лейкопластиру та бере, які купивши напередодні, запхав їх у піджак, поклав у кишеню згорток лір і французьких франків, що представляли його заощадження за останні шість місяців, і зачинив за собою двері.
  
  За столом на сходовому майданчику піднявши очі черговий.
  
  «Тепер вони хочуть зробити телефонний дзвінок», — сказав Ковальський, піднімаючи великий палець угору в напрямку дев'ять п'ятого поверху. Охоронець нічого не сказавши, просто спостерігав за ним, коли прибув ліфт і він увійшов усередину. Через кілька секунд він вже був на вулиці, натягуючи великі темні окуляри.
  
  У кафе навпроти чоловік із примірником Oggi трохи опустивши журнал і подивився на Ковальського крізь непроникні сонцезахисні окуляри, а поляк поглядом шукав таксі. Коли ніхто не прийшов, він пішов до розі кварталу. Чоловік із журналом вийшов із тераси кафе та пішов до узбіччя. Маленький «Фіат» вискочив із черги припаркованих машин далі по вулиці й зупинився навпроти нього. Він заліз, і «Фіат» поповз за Ковальським кроком.
  
  На розі Ковальський знайшов круїзне таксі й зупинив його. «Фьюмічіно», — сказав він водієві.
  
  В аеропорту співробітник SDECE тихо слідкував за ним, коли він з'єднання явився біля стійки авіакомпанії Alitalia, заплативши за квиток готівкою, запевнив дівчину на стійці, що у нього немає ні валіз, ні ручної поклажі, і йому сказали, що пасажири рейсу в Марсель об 11:15 будуть зателефонують через годину п'ять хвилин.
  
  З годиною, щоб убити, екс-легіонер зайшов у їдальню, купивши каву за прилавком і відніс її до скляних вікон, звідки міг спостерігати за літаками, що прилітають і відлітають. Він любив аеропорти, хоча не міг зрозуміти, як вони працюють. Більшу частину його життя звук авіаційних двигунів означав німецькі «Месершмітти», російські «Штормовики» чи американські «Літаючі форті». Пізніше вони малі на увазі повітряну підтримку B-26 або Skyraiders у в'єтнамі, Mysteres або Fougas в алжирському Джебелі. Альо в цивільному аеропорту йому подобалося спостерігати за ними, як великі сріблясті птахи, як великі сріблясті птахи, з приглушеними двигунами, які висять у небі, наче на ниточках, перед самим приземленням. Хоча в соціальному плані він був сором'язливим чоловіком, він любив спостерігати за нескінченною метушнею в аеропорту. Можливо, міркував він, якби його життя було іншим, він працював би в аеропорту. Але він був таким, яким був, і тепер дороги назад не було.
  
  Його думки звернулися до Сільві, і його брови-жуки потемніли від зосередженості. Це неправильно, сказавши він собі тверезо, це неправильно, щоб вона померла, а всі ті виродки, які сидять у Парижі, залишилися жити. Полковник Роден розповів йому про них і про ті, як смороду підвели Францію, зрадили армію, знищили Легіон і кинули людей в Індо-Китаї та Алжирі на поталу терористам. Полковник Роден ніколи не помилявся.
  
  Було викликано його рейс, і він пройшов крізь скляні двері й вийшов на палаючий білий бетон перону, щоб пройти сто ярдів до літака. З оглядової тераси двоє агентів полковника Роллана спостерігали, як він піднімається східцями в літак. Тепер він носив чорний берет і шматок пластиру на одній щоці. Один із агентів обернувся до іншого й змучено звів брову. Коли турбогвинтовий двигун злетів до Марселя, двоє чоловіків зійшли з рейки. По дорозі через головний зал вони зупинилися біля громадського кіоску, а один із них набравши місцевий номер Риму. Він представився людині в кінці з християнським іменем і повільно сказавши: «Він пішов». Alitalia Чотири-п'ять-Один. Посадка Маріньян 12.10. Ciao .'
  
  Через десять хвилин повідомлення було в Парижі, а через десять хвилин його прослуховували в Марселі.
  
  Alitalia Viscount повернувся над затокою неймовірно блакитної води та повернувши на кінцевий захід на посадку до аеропорту Маріньян. Гарненька римська стюардеса закінчила свою усміхнену прогулянку трапом, перевіривши, чи всі ремені безпеки пристебнуті, і сіла на власне кутове крісло ззаду, щоб пристебнути власний ремінь. Вона помітила, що пасажир, який сидів попереду неї, пильно дивився у вікно на блискучу брудно-білу пустку дельти Рони, наче ніколи раніше її не бачив.
  
  Він був великим нерозбірливим чоловіком, який не розмовляв італійською, а його французька була з сильним акцентом з батьківщини у Східній Європі. На ньому був чорний бере поверх підстриженого чорного волосся, темний пом'підприємств костюм і темні окуляри, які він ніколи не знімав. Величезний шмат липкого пластиру закривав половину його обличчя; Він, мабуть, дуже сильно порізався, подумала вона.
  
  Вони приземлилися точно вчасно, зовсім близько від будівлі терміналу, і пасажири пройшли до митниці. Коли вони пройшли через скляні двері, маленький лисий чоловік, що стояв біля одного з паспортних поліцейських, легенько вдарив його ногою по щиколотці.
  
  «Великий хлопець, чорний бере, гіпс». Потім він тихо пішов геть і передавши іншому ті самє повідомлення. Пасажири розділилися на дві черги, щоб пройти через гішети. За гратами двоє поліцейських сиділи один навпроти одного, на відстані десяти футів, а пасажири йшли між ними. Кожен пасажир пред'явлення являв свій паспорт і висадну картку. Офіцери належали до поліції безпеки, DST, яка відповідала за всю внутрішню державну безпеку у Франції, а також за перевірку іноземців, що прибули, і французів, які поверталися.
  
  Коли Ковальський представився, постать у блакитній куртці за решіткою ледве кинула на нього погляд. Він вдаривши печаткою по жовтій картці для висадки, коротко глянувши на запропоноване посвідчення особини, кивнувши і помахавши здорованю йти. З полегшенням Ковальський пішов до митних крамниць. Кілька митників щойно тихо вислухали маленького лісого чоловіка, перш ніж він зник у скляному кабінеті позаду них. Старший офіцер митниці подзвонив Ковальському.
  
  «Месьє, votre bagage».
  
  Він показавши рукою туди, де решта пасажирів біля механічної конвеєрної стрічки чекали, поки їхні валізи з'єднання бути з каркасного кургану, припаркованого на сонці надворі. Ковальський підійшов до митника.
  
  « J'ai pas de bagage », — сказавши він.
  
  Митник звів брови.
  
  'Пас де багаж? Eh bien, avez-vous quelque вибрав заявника?»
  
  — Ні, рієн , — сказав Ковальський.
  
  Митник привітно посміхнувся, майже так само широко, як і його співочий марсельський акцент.
  
  « Eh bien, passez, monsieur ». Він жестом показавши на вихід на стоянку таксі. Ковальський кивнув і вийшов на сонце. Не звикши вільно витрачати гроші, він озирнувся вгору та вниз, поки не побачив автобус до аеропорту та заліз у нього.
  
  Коли він зник з поля зору, кілька інших співробітників митниці зібралися навколо старшого співробітника.
  
  «Цікаво, за що вони його хочуть», — сказав один.
  
  «Він мав похмурий вигляд».
  
  — Його не буде, коли ці виродки покінчать із ним, — сказав третій, кивнувши головою в бік кабінетів позаду.
  
  «Давай, повертайся до роботи», — підкинув старший. «Сьогодні ми нікого свою лепту для Франції».
  
  «Ти маєш на увазі Великого Чарлі», — відповів перший, коли вони розійшлися, і пробурмотів собі під ніс: «Боже, знищи його».
  
  Був обідній час, коли автобус нарешті зупинився біля офісів Air France у центрі міста, і було ще спекотніше, ніж у Римі. Серпень у Марселі має кілька якостей, альо натхнення до великих зусиль не є однією з них. Спека лягло на місто, як хвороба, заповзаючи в кожну клітку, позбавляючи сили, енергії, бажання робити що завгодно, окрім лежати в прохолодній кімнаті із закритими жалюзі й увімкненим вентилятором.
  
  Навіть Каннеб'єр, зазвичай бурхлива яремна вена Марселя, після настання темряви річка світла й пожвавлення, був мертвий. Кілька людей і автомобілів на ньому, здавалось, рухалися крізь поясну патоку. Знадобилося півгодини, щоб знайте таксі; більшість водіїв знайшли затінене місце в парку, щоб провести сієсту.
  
  Адреси, яку ДжоДжо дала Ковальські, була на головній дорозі з міста в напрямку Кассіса. На авеню де ла Ліберасьон він сказавши водієві висадити його, щоб він пройшов решту. Водій « si vous voulez » простіше, ніж текст, показавши, що він думає про іноземців, які за такої спеки думали подолати відстані понад кілька ярдів, маючи в своєму розпорядженні автомобіль.
  
  Ковальський дивився, як таксі повернуло назад у місто, поки воно не зникло з поля зору. Він знайшов провулок, назв на аркуші паперу, запитавши офіціанта в кафе з терасою на тротуарі. Житловий будинок виглядав досить новим, і Ковальські подумавши, що Джоджі, мабуть, добре нікого свій станційний візок з їжею. Можливо, вони отримали стаціонарний кіоск, на який мадам ДжоДжо стежила стільки років. Це в будь-якому випадку пояснило б зростання їхнього добробуту. І для Сільві було б приємніше рости в цьому районі, ніж у доках. При думці про свою доньку та ту ідіотію, яку він щойно уявив для неї, Ковальський зупинився біля підніжжя сходів до житлового будинку. Що сказала Джоджо по телефону. Тиждень? Можливо, два тижню? Це було неможливо.
  
  Він бігом ступивши по сходинках і зупинився перед подвійним рядом поштових скриньок вздовж коридору. «Грибовський» прочитавши один. «Квартира 23». Він вирішив піднятися сходами, оскільки смороду булі лише на другому поверсі.
  
  У квартирі 23 були двері, як і в інших. На ньому був дзвіночок із маленькою білою карткою в отворі поруч із надрукованим словом Grzybowski. Двері стояли у кінці коридору, поруч з дверима квартир 22 і 24. Він натиснув на дзвінок. Двері перед ним відчинилися, і ручка кирки вискочила з щілини й опустилася до його чола.
  
  Удар розколов шкіру, альо відскочить від кістки з глухим «стуком». З обох боків стовпа двері квартир 22 і 24 відчинялися всередину, і звідти вибігали чоловіки. Усе сталося менш ніж за півсекунди. У тієї ж годину Ковальський скаженів. Попри те, що в більшості випадків поляк мав повільне мислення, він досконало знав одну техніку — техніку бою.
  
  У вузькому коридорі його розмір і сила були йому марні. Через його зріст рукоятка кирки не досягла повного моменту свого розмаху вниз, перш ніж вдарилася йому в голову. Крізь кров, що бризнула з його очей, він помітив, що в дверях перед ним двоє чоловіків і ще двоє з кожного боку. Йому потрібен був простір для руху, тому він кинувся вперед до квартири 23.
  
  Чоловік прямо перед ним похитнувся від удару; ті позаду зімкнулися, руки тягнуться до його коміра та піджака. У кімнаті він витягнув кольт з-під пахви, повернувся й вистрілив у двері. Коли він це зробив, ще одна палиця вдарилася йому за зап'ясті, смикнувши приціл униз.
  
  Куля розірвала колінну чашечку одному з нападників, який з тонким скриком впавши. Тоді пістолет вирвався з його рук, пальці знесилилися від ще одного удару по зап'ястку. Через секунду він був приголомшений, коли п'єр ятеро чоловіків кинулися на нього. Бій тривав три хвилини. Пізніше лікар підрахував, що він, мабуть, отримав кілька десятків ударів по голові від обтягнутих шкірою кошиків, перш ніж остаточно втратив свідомість. Частину одного вухан йому було відрізано різким ударом, зламано ніс, а обличчя було темно-червоною маскою. Здебільшого він боровся за рахунок рефлекторних дій. Двічі він ледь не діставався до рушниці, аж поки нога, що летіла, не закинула її на інший кінець вітальні. Коли він нарешті опустився йому в обличчя, залишилося лише троє нападників, щоб поставити черевик.
  
  Коли вони закінчили, і величезне тіло на підлозі стало непомітним, лише цівка крові з розрізаної шкіри голови вказувала на те, що воно все ще живе, троє тих, хто вижив, відступили, злісно лаючись, здіймаючись у грудях. З-поміж інших чоловік, прострелений у ногу, згорнувся до стіни біля дверей, з білим обличчям, блискучі червоні руки стискали розбите коліно, довгий монотонний потік нецензурних висловлювань линув із сірих від болю губ. Інший стояв на колінах, повільно гойдаючись назад і вперед, глибоко встромивши руки в розірваний пах. Останній ліг на килим неподалік від поляка, на лівій скроні знебарвився тупий синець там, де один із сінокосів Ковальського впіймав його на повну силу.
  
  Лідер групи перекинувши Ковальського на спину й піднявши одну із закритих повік. Він підійшов до телефону біля вікна, набравши місцевий номер і став чекати.
  
  Він все ще важко дихав. Коли телефон відповіли, він сказавши людині на іншому кінці:
  
  «Ми його дістали. . . Бився? Звичайно, він криваво бився. . . Він відстрілявся від однієї кулі, Геріні втратив колінну чашечку. Капетті взявши один у м ячі, а Віссарт вийшов з поля. . . Що? Так, поляк живий, чи не так були накази? Інакше він би не завдав усієї цієї шкоди. . . Ну, він поранений, добре. Не знаю, він без свідомості. . . Слухай, нам не потрібен кошик із салатом [поліцейський фургон], нам потрібна пара машин швидкої допомоги. І зробіть це швидко».
  
  Він грюкнув слухавкою й пробурмотів «Проти» на весь світ. Навколо кімнати валялися уламки розтрощених меблів, наче дрова, на що й годилися. Усі вони думали, що поляк зійде в коридор. Меблі не були складені в сусідній кімнаті, і це заважало. Він сам зупинив крісло, кинуте Ковальським, однією рукою в груди, і це було боляче. «Кривавий поляк», — подумав він, — дурні в головному офісі не сказали, який він.
  
  Через п'ятдесят ятнадцять хвилин дві машини швидкої допомоги Citroen вилетіли на дорогу за кварталом, і під'їхав лікар. Він п'ять хвилин розглядав Ковальського. Нарешті він відтягнув непритомного за рукав і зробив йому ін'єкцію. Коли двоє носіїв разом із поляком похитувались до ліфта, лікар обернувся до пораненого корсиканця, який злісно дивився на нього з калюжі крові біля стіни.
  
  Він відірвав руки від чоловіка свого коліна, глянувши і свиснув.
  
  'Правильно. Морфій і лікарня. Я збираюся дати тобі нокаутуючий удар. Я тут нічого не можу зробити. У будь-якому разі, mon petit , твоя кар'єра єра в цій лінії закінчена.
  
  Геріні відповів йому пара нецензурних слів, коли голка ввійшла всередину.
  
  Віссарт сидів, піднявши руки на голову, з приголомшеним виразом обличчя. Капетті вже випростався, прихилившись до стіни, від якого йому блювало. Двоє колег схопили його під пахви і, шкутильгаючи, вивели з квартири в коридор. Лідер допоміг Віссарту підвестися, коли ноші з другої машини швидкої допомоги виносили нерухому форму Геріні.
  
  Вийшовши в коридорі, ватажок шістки востаннє глянувши на спустошену кімнату. Лікар стояв біля нього.
  
  «Частий безлад, гейн ?» сказавши лікар.
  
  «Місцевий офіс може це очистити», — сказав лідер. «Це їхня клята квартира».
  
  З цими словами він зачинив двері. Двері квартир 22 і 24 також були відчинені, але внутрішні приміщення залишилися недоторканими. Він закрив обидві двері.
  
  «Немає сусідів?» живити лікар.
  
  «Немає сусідів, — сказавши корсиканець, — ми зайняли весь поверх».
  
  Попереду лікаря він допоміг все ще ошелешеному Віссарту спуститися сходами до машин, що чекали.
  
  Дванадцять годин тому, після швидкої поїздкі Францією, Ковальський лежав на ліжечку в камері під фортечними казармами за Парижем. У кімнаті були неминучі побілені стіни, заплямовані й затхлі, як у всіх тюремних камерах, з подряпаними тут і там непристойними словами чи молитвою. Було гаряче й тісно, пахло карболовою кислотою, потім і сечею. Поляк лежав обличчям догори на вузькому залізному ліжку, ніжки якого були встромлені в бетонну підлогу. Окрім бісквітного матраца та згорнутої ковдри під головою, іншої білизни в ліжечку не було. Двома важкими шкіряними ременями кріпилися його щиколотки, ще двома — стегна й зап'ястки. Один ремінь притискав його грудей. Він усе ще був без свідомості, але дихав глибоко й нерівно.
  
  Обличчя було очищене від крові, вухо та скальп зашиті. Зламаний ніс накривав гіпсом, а крізь відкритий рот, з якого хрипко дихало, виднілися обрубки двох вибитих передніх зубів. Решта обличчя була в добрих синцях.
  
  Під густою циновкою чорного волосся, що вкривала грудей, плечі й живіт, можна було лише помітити інші сині синці, наслідки кулаків, чобіт і кошів. Право зап'ястя було сильно забинтоване та заклеєне скотчем.
  
  Чоловік у білому халаті закінчив огляд, випростався й поклав стетоскоп у сумку. Він повернувся й кивнувши на чоловіка позаду, який постукав у двері. Він відчинився, і вони вийшли на вулицю. Двері відкинулися, і тюремник підсунув два величезні сталеві ґрати.
  
  — Чим ви його вдарили, експресом? — живити лікар, коли вони йшли коридором.
  
  «Для цього знадобилося шість чоловік», — відповів полковник Ролан.
  
  «Ну, вони добре попрацювали. Вони ледь не вбили його. Якби він не був збудований як бик, вони б нікого».
  
  — Це був єдиний спосіб, — відповів полковник. «Він погубивши трьох моїх людей».
  
  «Мабуть, це була справжня бійка».
  
  'Це було. Тепер, яка шкода?
  
  «Просто кажучи: можливий перелом правого зап'ястя — я не зміг зробити рентген, пам'ять пам'ятаю, — плюс розірване ліве вухо, скальп і зламаний ніс. Численні порізи та синці, невелика внутрішня кротеча, яка може стати гіршою та вбити його, або може пройти сама по собі. Він насолоджується тим, що можна було б назвати грубо міцним здоров " ям - або він насолоджувався. Мене хвилює голова. Струс мозку в порядку, легкий чи важкий, сказати непросто. Жодних ознак перелому черепа, хоча це не було вини ваших людей. У нього просто череп, як тверда слонова кістка. Альо струс мозку може погіршитися, якщо його не залишити в спокої».
  
  — Мені потрібно поставити йому певні запитання, — зауважив полковник, розглядаючи кінчик розжареної сигарети. Тюремна клініка лікаря лежала в один бік, а сходи, що вели на перший поверх, в інший. Обидва чоловіки зупинилися. Лікар з відразою глянув на начальника Служби дій.
  
  — Це у язниця, — тихо сказавши він. — Гаразд, це для порушників безпеки держави. Але я все ще тюремний лікар. В інших місцях цієї в'їхав язниці ті, що я кажу про здоров'я в'язнів, стосується. Тієї коридор. . .' він кивнув головою в той бік, звідки вони прийшли. . . 'це ваш запас. Мені дуже зрозуміло пояснили, що те, що відбувається там, не стосується мене, і я не маю на це права голосу. Але я скажу що вісь; якщо ви почнете «допитувати» цю людину до того, як вона одужає, за допомогою ваших методів, або вона помре, або стані шалених божевільним».
  
  Полковник Ролан вислухав гірке передбачення лікаря, не поворухнувши жодним м язом.
  
  'Як довго?' живити він.
  
  Лікар знизав плечима: «Неможливо сказати». Він може прийти до тями завтра, а може й не через кілька днів. Навіть якщо він це зробить, він не буде придатним для допиту - тобто придатним за станом здоров'я - щонайменше два тижню. Принаймні. Тобто, якщо струс мозку легкий».
  
  — Є певні наркотики, — пробурмотів полковник.
  
  «Так, є. І я не маю наміру їх призначати. Можливо, ви зможете їх отримати, напевно зможете. Але не від мене. У будь-якому випадку, ніщо, що він міг би вам зараз сказати, не мало б жодного сенсу. Напевно, це була б тарабарщина. Його розум переплутаний. Може зрозуміло, може ні. Але якщо це станеться, це має відбутися у свій годину. Наркотики, що ламають розум, зараз просто породять ідіота, який ні вам, ні комусь ще не потрібний. Ймовірно, міні тиждень, перш ніж він трісне повікою. Вам просто доведеться почекати».
  
  З цими словами він розвернувся на підборах і пішов назад до своєї клініки.
  
  Альо лікар помилився. Ковальський відкрив очі через три дні, 10 серпня, і того ж дня провів свою першу й єдину зустріч зі слідчими.
  
  Три дні після повернення з Брюсселя Шакал провів останні штрихи в підготовці до своєї майбутньої місії у Франції.
  
  З новим водійським посвідченням на ім'я Олександра Джеймса Квентіна Даггана в кишені він пішов до Fanum House, штаб-квартири Автомобільної асоціації, і отримав міжнародне водійське посвідчення на ті самє ім'я.
  
  Він купивши відповідну серію шкіряних валіз у магазині секонд-хенду, що спеціалізується на туристичних товари. В одну він спакував одяг, який у разі потреби міг бі замаскувати його під пастора Пера Єнсена з Копенгагена. Перед пакуванням він переніс ярлики датського виробника з трьох звичайних сорочок, які він купивши у Копенгагені, на канцелярську сорочку, собачий комір і чорний нагрудник, які він купив у Лондоні, при цьому видаливши ярлики англійського виробника. Цей одяг приєднався до взуття, шкарпеток, нижньої білизни та вугільно-сірого світлого костюма, який одного дня може скласти образ пастора Дженсена. У цю ж валізу потрапив одяг американського студента Марті Шульберга, кросівки, шкарпетки, джинси, толстовки та вітрівка.
  
  Розрізавши підкладку валізи, він вставивши між двома кулями шкіри, які ставили жорсткі сторони футляра, паспорти двох іноземців, якими він, можливо, колись забажав бі статі. Останніми доповненнями до цього ящика з одягом були датська книга про французькі собори, два набори окулярів, один для данця, інший для американця, два різні набори кольорових контактних лінз, ретельно загорнуті в цигарковий папір, і препарати для фарбування волосся.
  
  У другий ящик потрапили туфлі, шкарпетки, сорочка та штани французького виробництва та дизайну, які він купивши на паризькому блошиному ринку, а також шинель до щиколотки та чорний берет. В основу цієї справи він вклав фальшиві документи француза середнього віку Андре Мартена. Цей футляр залишився частково порожнім, оскільки незабаром у ньому також мав бі поміститися ряд вузьких сталевих трубок, у яких містилася повна снайперська гвинтівка та боєприпаси.
  
  Третя, трохи менша, валіза була набита промовами Олександра Даггана: туфлями, шкарпетками, нижньою білизною, сорочками, краватками, носовичками та трьома елегантними костюмами. У підкладці цієї валізи було кілька тонких пачок десятифунтових купюр вартістю в тисячу фунтів, які він зняв зі свого приватного банківського рахунку після повернення з Брюсселя.
  
  Кожен із цих ящиків був ретельно замкнений, а ключі перенесені до його особистого брелока. Голубине-сірий костюм почистили й відпрасували, а потім залишили висіти в стінній шафі його квартири. У нагрудній кишені були його паспорт, водійські права, міжнародні права та папка зі сотню фунтів готівкою.
  
  До останньої частини його багажу, акуратного футляра, потрапили приладдя для гоління, піжама, губка й рушник, і останні речі з його покупок — легкий джгут з тонко зшитої стрічки, двофунтовий мішок паризького гіпсу. , кілька рулонів бинтів із великого ворсу, півдюжини рулонів липкого пластиру, три пачки вати та пару міцних ножиць із тупими, але потужними лезами. Рукоятка їздила як ручна поклажа, оскільки він показавши, що під час проходження митниці в будь-якому аеропорті кейс для аташе зазвичай не був предметом багажу, який офіцер митниці вибирав для довільного прохання відкрити.
  
  Закінчивши купівлі та зібравши речі, він дійшов до кінця свого планування. Він сподівався, що маскування пастора Дженсена та Марті Шульберга було лише запобіжною тактикою, яка, ймовірно, ніколи не буде використана, якщо тільки щось не піде не так, і особу Олександра Даггана доведеться розкрити. Особа Андре Мартіна була життєво важливою для його плану, і цілком можливо, що двоє інших ніколи не знадобляться. У такому випадку всю валізу можна було б залишити у камері схову після завершення роботи. Навіть тоді, міркував він, йому може знадобитися хтось із них для втечі. Андре Мартін і пістолет також можна було залишити після завершення роботи, оскільки вони йому більше не знадобляться. У їхавши до Франції з трьома валізами та валізою, він прикинувши, що вийде з однією валізою та ручною поклажею, звичайно не більше.
  
  Виконавши це завдання, він почав чекати на два аркуші паперу, які повинні були відправити його в дорогу. Одним з них був номер телефону в Парижі, за яким можна було надати йому інформацію про точній стан готовності сил безпеки, які оточують президента Франції. Іншим було письмове повідомлення пана Майєра з Цюріха про ті, що на його номерний банківський рахунок було покладено двісті п'ятдесят тисяч доларів.
  
  Чекаючи на них, він проводив час, вправляючись ходити по своїй квартирі, явно кульгаючи. Протягом двох днів він переконався, що кульгає досить реалістично, щоб будь-який спостерігач не міг помітити, що у нього не було зламаної щиколотки чи ноги.
  
  Перший лист, якого він чекав, прийшов вранці 9 серпня. Це був конверт із поштовим штемпелем у Римі та містив повідомлення: «З вашим другом можна зв'язку язатися за номером MOLITOR 5901. Представтеся словами «Ici Chacal». Відповідь буде "Ici Valmy". Удачі.'
  
  Лише вранці 11 числа надійшов лист із Цюріха. Він відверто посміхнувся, прочитавши підтвердження того, що, хоч би як сталося, за умови, що він залишиться живим, він залишиться заможною людиною до кінця свого життя. Якби його майбутня операція пройшла успішно, він був би ще багатшим. Він не сумнівався, що йому це вдасться. Нічого не було залишено напризволяще.
  
  Решту того ранку він провів, бронюючи по телефону авіаквитки, і призначив відліт на наступний ранок, 12 серпня.
  
  У підвалі панувала тиша, за винятком звуку дихання, важкого, але контрольованого від п'ятому ятьох чоловіків за столом, хрипкого брязкання від чоловіка, прив'язана язаного до важкого дубового стільця перед ним. Не можна було сказати ні наскільки великий був льох, ні якого кольору були стіни. У всьму місці була лише одна калюжа світла, яка оточувала дубовий стілець і в'їхав язня. Це була звичайна настільна лампа, якою часто користуються для читання, але її лампочка була великої потужності та яскравості, додаючи неймовірного тепла підвалу. Лампу прикріпили до лівого краю столу, а регульований абажур повернули так, щоб вона світила прямо на стілець за шість футів від нього.
  
  Частина кола світла прокотилася по забрудненій деревині столу, освітлюючи то тут, то там кінчики пальців, руку й зап'ястя, обрізану сигарету, що спускала вгору тонку цівку блакитного диму.
  
  Світло було настільки яскравим, що решта підвалу була в темряві. Тулуби й плечі п'ятому ятьох чоловіків, які стояли за столом у ряд, були непомітні для в'язання язня. Єдиний спосіб, яким він міг побачити тих, хто запитував, — це залишити стілець і відійти вбік, щоб непряме світло від світла виділяло їхні силуети.
  
  Цього він не міг зробити. М'яка які ремінці міцно притискали його щиколотки до ніжок стільця. Від кожної з цих ніжок, передньої та задньої, до підлоги було прикручене L-подібний сталевий кронштейн. Стілець мав підлокітники, і зап'ястки у язня були прикріплені до них м'яка якими ременями. Інший ремінь проходив навколо його талії, а третій — навколо масивних волохатих грудей. Підкладка шкірного була змочена потім.
  
  Крім спокійних рук, верх столу був майже голий. Його єдиною іншою прикрасою була щілина, облямована латунню та позначена цифрами з одного боку. З щілини стирчала вузька латунна ручка з бакелітовою ручкою на вершині, яку можна було рухати назад і вперед угору та вниз по щілини. Крім цього був простий вимикач. Права рука чоловіка на кінці столу недбало лежала біля пульта керування. Маленькі чорні волоски повзли по тильній стороні долоні.
  
  Два дроти впали під стіл, один від вимикача, інший від регулятора струму, до маленького електричного трансформатора, що лежав на підлозі біля ніг людини. Звідси міцніший прогумований чорний кабель вів до великої розетки на стіні позаду групи.
  
  У дальньому кутку підвалу позаду запитувачів за дерев'яна яним столом сидів один чоловік, обличчя до стіни. Маленьке зелене світло виходило від увімкненого індикатора магнітофона перед ним, хоча котушки були нерухомі.
  
  Окрім дихання, тиша підвалу була майже відчутною. Усі чоловіки були в сорочках, високо загорнутих і мокрих від поту. Запах був нищівний, сморід поту, металу, затхлого діму та людської блювотини. Навіть останній, досить гострий, був пересилений ще сильнішим, безпомилковим запахом страху й болю.
  
  Нарешті заговоривши чоловік у центрі. Голос був цивілізованим, ніжним, умовляючим.
  
  'Ecoute, mon p'tit Viktor . Ви нам розкажете. Можливо, не зараз. Альо зрештою. Ти хоробрий чоловік. Ми це знаємо. Ми вас вітаємо. Але навіть ти не зможеш довго протриматися. Так чому б нам не сказати? Ві думаєте, полковник Роден заборонив бі вам, якби він був тут. Він бі покаравши тобі розповісти нам. Він знає про ці речі. Він сказавши бі нам сам, щоб позбавити вас більше дискомфорту. Самі знаєте, вони завжди в кінці розмовляють. N'est-ce pas, Вікторе ? Ви бачили, як вони розмовляють, га ? Ніхто не може продовжувати і продовжувати. То чому б не зараз, гейн ? Потім знову в ліжко. І спати, і спати, і спати. Вам ніхто не заважатиме. . .'
  
  Чоловік у кріслі піднявши до світла пошарпане, блискуче від поту обличчя. Очі були заплющені — чі то від великих синіх синців, нанесених ногами корсиканців у Марселі, чи від світла — не можна було сказати. Обличчя деякий час дивилося на стіл і темряву перед ним, рот відкрився і намагався заговорити. З'єднання явився невеликий шматок блювоти та потекла вниз по матовій грудній клітці до калюжі блювоти на його колінах. Голова відкинулася назад, поки підборіддя знову не торкнулося грудей. Коли це сталося, кошлате волосся у відповідь похитнулося з боку в бік. Знову почувся голос із-за столу.
  
  'Вікторе, ecoute-moi . Ти важка людина. Ми всі це знаємо. Ми всі це визнаємо. Ві вже побили рекорд. Але навіть ти не можеш продовжувати. Альо можемо, Вікторе, можемо. Якщо нам доведеться, ми збережемо вас живими та свідомими протягом кількох днів, тижнів. Ні милостивого забуття, як у давні часи. Один сучасний технічний. Є наркотики, tu sais . Третій ступінь закінчено, можливо, зник назавжди. Так чому б не поговорити. Ми розуміємо, бачиш. Ми знаємо про біль. Альо маленькі крабі, вони цього не розуміють. Вони просто не розуміють, Вікторе. Вони просто продовжуються і продовжуються. . . Хочеш розповісти, Вікторе? Що вони роблять у готелі в Римі? Чого вони чекають?»
  
  Притулившись до грудей, велика голова повільно хиталася з боку в бік. Здавалось, ніби заплющені очі розглядали спочатку одного, а потім іншого маленьких мідних крабів, що стискали соски, або одного більшого, чиї зазубрені зубі обрізали обидві сторони головки пеніса.
  
  Руки чоловіка, який говорив, лежали перед ним у калюжі світла, тонкі, білі, сповнені спокою. Він почекав ще кілька хвилин. Одна з білих рук відокремилася від іншої, великий палець втиснувся в долоню, чотири пальці широко розставлені, і лягла на стіл.
  
  На дальньому кінці рука чоловіка біля електричного вимикача пересунула латунну ручку вгору по шкалі від цифри два до цифри чотири, а потім взяла перемикач між пальцями та великим пальцем.
  
  Рука, яка стояла далі вздовж дерев'яна яної верхівки, відвела розчепірені пальці, підняла вказівний палець у повітря, а потім направила кінчик пальця вниз у всесвітньому сигналі «Йди». Увімкнувся електричний вимикач.
  
  Маленькі металеві крабі, прикріплені до чоловіка в кріслі та з'єднання єднані дротами з вимикачем, здавалося, ожили з легким дзижчанням. У тиші величезна фігура в кріслі піднялася, наче левітацією, підштовхувана невидимою рукою в попереку. Ноги й зап'ястки випиналися назовні на ремінцях, аж поки не здавалось, що навіть із підкладкою шкіра має чітко прорізати плоть і кістку. Очі, з медичної точки зору нездатні чітко бачіті крізь роздуту м'ясо навколо них, кинули виклик медицині й почали випилюватися назовні, дивлячись у стелю. Рот був відкритий, ніби від несподіванки, і минуло півсекунди, перш ніж демонічний крик вирвався з легенів. Коли воно все-таки прийшло, воно тривало і тривало, і тривало. . .
  
  Віктор Ковальський зламався про 4.10 пополудні і запрацював магнітофон.
  
  Коли він почав говорити, або, точніше, незв'язно буркотіти між скигленням і писком, спокійний голос чоловіка в центрі пронизливо пронизував мелодії.
  
  — Чому вони там, Вікторе? . . в тому готелі. . . Роден, Монклер і Кассон. . . чого вони боятися. . . де смороду булі Вікторе. . . кого вони бачили. . . чому вони нікого не бачать, Вікторе. . . розкажи, Вікторе. . . чому Рим. . . перед Римом. . . чому Відень, Віктор . . . де у Відні. . . який готель. . . навіщо вони там були, Вікторе . . .?'
  
  Через п'ятдесят хвилин Ковальський нарешті замовк, його останні блукання, коли він почав рецидив, записували на плівку, доки вони не припинилися. Голос за столом продовжував м'яка м'якше ще кілька хвилин, поки не стало ясно, що відповідей більше не буде. Потім чоловік у центрі віддав наказ своїм підлеглим, і засідання закінчилося.
  
  Магнітофонний запис було знято з котушки і на швидкісній машині помчали з підвалу під фортецею на околиці Парижа та в офіси Служби Дії.
  
  Яскравий полудень, який цілий день зігрівав привітні паризькі тротуари, зник у золотих сутінках, а про дев'ять ятій увімкнулися вуличні ліхтарі. Уздовж берега Сіни, як завжди літніми ночами, подружжя прогулювалися, рука об руку, повільно, наче впиваючись вина сутінків, любові та молодості, яка ніколи, як би вони не намагалися, вже ніколи не буде такою, як раніше. Кафе з відкритими фасадами вздовж води вирували балаканиною та брязканням келихів, вітаннями й удаваними протестами, лайками й компліментами, вибаченнями й перепустками, які складають розмову французів і магію річки Сіни серпневого вечора. . Навіть туристів майже пробачили за ті, що смороду булі там і принесли з собою свої долари.
  
  У маленькому кабінеті біля Porte des Lilas необережність не проникала. Троє чоловіків сиділи навколо магнітофона, який повільно обертався на столі. Пізно вдень і ввечері вони працювали. Один чоловік керував перемикачами, безперервно перемикаючи котушки на «відтворення» або «перемотування», а потім знову «відтворення» за вказівкою іншого. У цього чоловіка на голові були навушники, зосереджено насуплені брови, він намагався розібрати значущі слова з нагромадження звуків, що долинали через телефонії. Сигарета, затиснута між його губами, синій дим, який піднімався вгору, змушував його очі сльозитися, він жестів пальцями оператора, коли хотів знову почути уривок. Іноді він прослуховував десятисекундний уривок півдюжини разів, перш ніж кивнути оператору, щоб тієї почекав. Потім він диктував останній уривок промови.
  
  Третій чоловік, молодший блондин, сидів за друкарською машинкою і чекав диктанту. Питання, які ставили у підвалі під фортецею, були легкими для розуміння, звучали чітко й точно через навушники. Відповіді були більш розрізненими. Друкарка писала стенограму, як інтерв'ю, запитання завжди з нового рядка і починалися з літери Q. Відповіді були на наступному рядку, починаючи з літери R. Смороду булі розділеними, передбачаючи використання великої кількості крапок, де сенс повністю розпався.
  
  Коли вони закінчили, було близько дванадцятої години ночі. Незважаючи на відчинене вікно, повітря було синє від діму й тхло пороховим складом.
  
  Троє чоловіків піднялися напружені й стомлені. Кожен потягнувся по-своєму, щоб розплутати згорнуті й болі м'яких зв'язку. Один із трьох потягнувся до телефону, попросивши зовнішню лінію й набравши номер. Чоловік із навушниками зняв їх і знову намотавши стрічку на оригінальну котушку. Друкарка вийняла зі своєї машини останні аркуші, вийняла з-поміж них вуглеці й почала розкладати окремі стоси паперу на набори зізнань у порядку сторінок. Верхній набір піде полковнику Роллану, другий — на файли, а третій — на мімеограф, щоб зробити додаткові копії для начальників відділів і розповсюдити їх, якщо Роллан вважатиме за потрібне.
  
  Дзвінок надійшов до полковника Роллана в ресторані, де він обідав із друзями. Як завжди, елегантний на вигляд державний службовець-холостяк був дотепним і галантним, і його компліменти присутнім жінкам були дуже вдячні, якщо не їхнім чоловікам. Коли офіціант викликав його до телефону, він вибачився і пішов. Телефон лежав на стійці. Полковник сказавши просто «Ролан» і зачекав, поки його оперативник на іншому кінці представитися.
  
  Потім Роллан зробив саме ті, ввівши в перше речення своєї розмови правильне заздалегідь сформульоване слово. Слухач дізнався б, що він отримав інформацію про те, що його автомобіль, який був на ремонті, відремонтовано, і його можна забрати, коли буде зручно полковнику. Полковник Ролан подякував своєму інформатору й повернувся до столу. За п'ять хвилин він виправдовувався ввічливістю, пояснюючи, що вранці на нього чекає важкий день і він винен виспатися. Десять хвилин тому він був сам у своїй машині, мчачи все ще людними вулицями міста до тихішого кварталу Порт-де-Лілас. Він прийшов до свого офісу невдовзі о першій годині ночі, зняв свій бездоганний темний піджак, замовив каву біля нічного персоналу та подзвонив своєму помічнику.
  
  Верхня копія зізнання Ковальського прийшла разом із кавою. Першого разу він швидко прочитавши двадцять шість сторінок досьє, намагаючись зрозуміти суть того, що говорив божевільний легіонер. Щось посередині привернуло його увагу, змусивши насупитися, але він без паузи дочитавши до кінця.
  
  Його друге читання було повільнішим, обережнішим, зосереджуючись на кожному абзаці. Втретє він взявши чорний фломастер із лотка перед промокашкою й прочитавши ще повільніше, проводячи товстою чорною лінією чорнилом слова й уривки, що стосувалися Сільві, Люка щось, Індо-Китай, Алжир, Джоджо, Ковач, корсиканські виродки, Легіон. Усе це він розумів, і вони його не цікавили.
  
  Значна частина поневірянь стосувалася Сільві, частково – жінки на ім'я Жюлі, що нічого не значило для Роллана. Якби все це було видалено, зізнання займало б не більше шести сторінок. З решти уривків він намагався знайті якийсь сенс. Був Рим. Три лідери були в Римі. Ну, він усе одно це знав. Але чому? Це питання ставили вісім разів. Загалом відповідь шкірного разу була однаковою. Вони не хотіли, щоб їх викрали, як Аргуд у лютому. Цілком природно, подумавши Роллан. Чи тоді він марнував час на всю операцію Ковальських? Було одне слово, яке легіонер згадав двічі, точніше двічі пробурмотів, відповідаючи на ці вісім однакових запитань. Слово було «секретно». Як прикметник? У їхній присутності в Римі не було нічого таємного. Або як іменник. Який секрет?
  
  Роллан удесяте пройшов до кінця, потім знову повернувся до початку. Троє членів ОАД були в Римі. Смороду булі там, бо не хотіли, щоб їх викрали. Вони не хотіли, щоб їх викрали, бо володіли секретом.
  
  Роллан іронічно посміхнувся. Він знав краще за генерала Гібо, що Роден не втече в укриття, бо був наляканий.
  
  Отже, вони знали секрет? Який секрет? Здавалося, це все походить від чогось у Відні. Тричі згадувалося слово Відень, але спочатку Роллан подумавши, що це, мабуть, місто під назвою В'їхав єн, що лежить за двадцять миль на південь від Ліона. Але, можливо, це була австрійська столиця, а не провінційне французьке містечко.
  
  Смороду малі зустріч у Відні. Потім вони поїхали до Риму і знайшли притулок від можливості бути викраденими та допитованими, поки не розкриють таємницю. Таємниця має бути з Відня.
  
  Минали години, а також незліченні чашки кави. Купа недоїдків у попільничці від раковини зростала. Перш ніж тонка лінія більш блідо-сірого почала вкривати жахливі промислові передмістя, що лежати на схід від бульвару Мортьє, полковник Ролан знав, що він на щось натрапив.
  
  Там бракувало частин. Невже вони справді зникли безвісти, зникли назавжди, відколи про третій ранку в телефонному дзвінку було сказано, що Ковальського більше ніколи не допитають, бо він мертвий? Або вони були сховані десь у переплутаному тексті, який виривався з божевільного мозку, коли останній запас сил вичерпався?
  
  Правицею Роллан почав записувати шматочки пазла, яким, здавалося, не було місця. Клейст, чоловік на ім'я Клейст. Ковальський, будучи поляком, правильно вимовив це слово, і Роллан, знав трохи німецької ще з часів війни, записавши його правильно, хоча французький переписувач написавши його неправильно. Або це була людина? Можливо, місце? Він подзвонив у комутатор і попросивши знайті у віденському телефонному довіднику людину або місце на ім'я Кляйст. Відповідь повернулася через десять хвилин. У Відні було дві колони Клейстів, усі приватні особини, і два заклади з такою назвою: початкова школа імені Евальда Клейста для хлопчиків і пансіонат Клейст на Брукнерале. Роллан зазначив обидва, але підкреслив пансіонат Кляйста. Потім він читав далі.
  
  Було декілька згадок про іноземця, до якого Ковальський, здавалось, мав змішані почуття. Іноді він використовував слово bon , що означає хороший, щоб позначити цю людину; в інший час він називав його facheur , набридливим або дратівливим типом. Невдовзі після 5 ранку полковник Ролан пославши за касетою та магнітофоном і провів наступну годину, прослуховуючи їх. Коли він нарешті вимкнув машину, то тихо й люто вилаявся сам собі. Взявши тонке перо, він зробив кілька змін у переписаному тексті.
  
  Ковальський назвавши іноземця не бон , а «блондина». І слово, яке лунало з розірваних губ, написане як facheur , насправді було faucheur , тобто вбивця.
  
  Відтоді завдання з'єднання єднати туманне значення Ковальського стало легким. Слово «шакал», яке було викреслено скрізь, де воно зустрічалося, оскільки Роллан вважав, що таким способом Ковальський образив людей, які полювали на нього й катували, набуло нового значення. Це стало кодовим ім'я ям вбивці зі світлим волоссям, який був іноземцем і якого троє керівників OAS зустріли в пансіонаті Кляйста у Відні за кілька днів до того, як вони переховувалися в Римі.
  
  Тепер Роллан міг бі самостійно з'єднання з'ясувати причину хвилі пограбувань банків і коштовностей, яка сколихнула Францію за попередні вісім тижнів. Блондин, кім бі він не був, хотів грошей, щоб виконати роботу для OAS. У світі була лише одна робота, яка могла приносити такі гроші. Блондина не викликали для врегулювання бандитської бійки.
  
  О сьомій ранку Роллан зателефонував у свою кімнату зв'язку і покаравши оператору нічного чергування надіслати миттєве повідомлення до офісу SDECE у Відні, яке переважало міжвідомчий протокол, згідно з яким Відень входив до маєтку R. 3 Західної Європи. Потім він викликав усі копії зізнань Ковальських і замкнувши їх у своєму сейфі. Нарешті він сів, щоб написати звіт, у якому був лише один одержувач і був заголовок «лише для ваших очей».
  
  Він ретельно писав від руки, коротко описуючи операцію, яку він особисто здійснив з власної ініціативи для захоплення Ковальського; пов'язаність язане з поверненням екслегіонера до Марселя, спокушеним хитрістю або помилковим переконанням, що хтось із його близьких хворий у лікарні, захоплення агентами служби дій, коротка згадка для протоколу, що чоловіка допитували агенти службу, і зробив спотворене зізнання. Він відчував себе зобов'язання язаним включити відверту заяву про те, що, чинячи опір арешту, екслегіонер покалічив двох агентів, але також завдав собі достатня шкоди, намагаючись покінчити життя самогубством, що до того моменту, як він був подоланий, єдиним можливим виходом була госпіталізація. Саме тут, зі свого ліжка хворого, він зробив свою сповідь.
  
  Решта доповіді, яка становила основну частину, стосувалася самого зізнання та його інтерпретації Роланом. Закінчивши це, він на мить зупинився, оглядаючи дахи, які тепер були позолочені ранковим сонцем, яке проникало зі сходу. Ролан мав репутацію, оскільки він добре знав, що він ніколи не перебільшував своїх аргументів і не перебільшував питання. Він ретельно склав свій останній абзац.
  
  «На момент написання листа все ще тривають розслідування з метою встановлення підтверджуючих доказів цієї змови. Однак у випадку, якщо ці запити вкажуть, що вищезазначене є правдою, описана вище змова, на мій погляд, є найнебезпечнішою єдиною концепцією, яку могли придумати терористи, щоб поставити під загрозу життя президента Франції. Якщо змова існує, як описано, і якщо вбивця іноземного походження, відомий лише під кодовим ім'я ям Шакал, був залучений до цього замасі на життя президента, і навіть зараз готує свої плани вчинення злочину, це мій обов'язок повідомити вам, що, на мою думку, ми зіткнулися з надзвичайною ситуацією».
  
  Найнезвичнішим для нього було те, що полковник Ролан сам надрукував останню чисту копію звіту, запечатавши його в конверті своєю особистою печаткою, адресував і поставивши на ньому найвищий рівень секретності секретної служби. Нарешті він спаливши аркуші дурниці, на яких писав від руки, і змив попіл у пробку маленької раковини у шафці в кутку свого кабінету.
  
  Коли він закінчив, він умив руки й обличчя. Висушуючи їх, він глянув у дзеркало над умивальник. Обличчя, яке дивилося на нього, як він сумно зізнався, втратило свою красу. Худорляве обличчя, яке було таким лихим у молодості й таким привабливим для жінок у зрілості, починало виглядати втомленим і напруженим у середньому віці. Забагато досвіду, забагато знань про глибини звірства, до яких може впасти людина, коли вона бореться за своє виживання проти своїх ближніх, і занадто багато інтриг і подвійних хитрощів, посилаючи людей помирати чи вбивати, кричати в підвалах або щоб змусити інших людей кричати в підвалах, постарів голову Служби дій далеко за його п'ятдесят чотири роки. Збоку від носа і за кутикамі рота були дві лінії, які, якби вони стали довшими, перестали б розрізнятися, а були б просто сільськогосподарськими. Здавалось, під очима назавжди осіли дві темні плями, а елегантна сивина бакенбардів біліла, не сріблячи.
  
  «Наприкінці цього року, — сказав він собі, — я справді збираюся вийти з цього рекету». Обличчя дивилося на нього виснаженим. Недовіра чи просто відставка? Можливо, це обличчя знало краще, ніж розум. Через певну кількість років виходу вже не було. Один був тим, ким був до кінця своїх днів. Від Опору до поліції безпеки, потім SDECE і, нарешті, Служба Дії. Скільки людей і скільки крові за всі ці роки? — живити він обличчя в дзеркалі. І все для Франції. І яке, в біса, діло до Франції? А обличчя дивилося з дзеркала й нічого не говорило. Бо обидва знали відповідь.
  
  Полковник Ролан викликав диспетчера мотоцикла, щоб тієї особисто доповів йому в його кабінеті. Він також замовив яєчню, булочки з маслом і ще каву, але цього разу велику чашку кави з молоком і аспірин проти головного болю. Він передав пакунок зі своєю печаткою і давши розпорядження вершникові. Доївши яйця та булочки, він узяв каву й випив її на підвіконня відчиненого вікна, кут якого виходив на Париж. Він міг розгледіти через міли дахів шпилі Нотр-Даму, а вже спекотному ранковому серпанку, що нависав над Сеною, Ейфелеву вежу далі. Було вже далеко за дев'ять яту годину ранку 11 серпня, і місто метушилося, мабуть, проклинаючи мотоцикліста в чорній шкіряній курткі та завиваючу сирену, яка гнала свою машину крізь автомобіль у напрямку до восьмого округу. .
  
  Залежно від того, чи вдасться відвернути загрозу, описану в донесенні на стегні цього мотоцикліста, подумавши Роллан, вона може повиснути наприкінці року чи ні в тому, чи матиме він роботу, з якої буде піти на пенсію.
  
  
  
  РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
  
  Пізніше того ранку міністр внутрішніх справ сидів за своїм столом і похмуро дивився у вікно на освітлений сонцем круглий двір під ним. У дальньому кінці подвір'я були чудові ворота з кованого заліза, прикрашені на кожній половині гербом Французької Республіки, а за ними – площа Бово, куди рухається рух транспорту від Фобур Сент-Оноре та Авеню де Маріньї. гукали й кружляли навколо стегон поліцейського, який направляв їх із центру площі.
  
  З двох інших доріг, що вели на площу, авеню де Міромесніль і вулиці де Соссе, туристичні потоки транспорту з'єднання являлися за командою поліцейського свистком перетнути площу й зникати на своєму шляху. Здавалось, він грав п'ять потоків смертоносного паризького руху, як тореадор грає біка, спокійно, з апломбом, з гідністю та майстерністю. М. Роджер Фрай заздрив йому впорядкованій простоті його завдання, впевненій впевненості, яку він вніс у нього.
  
  Біля воріт міністерства ще два жандарми спостерігали за віртуозністю свого колеги в центрі площі. Вони несли автом на спинах і дивилися на світ крізь ковані залізні решітки подвійних воріт, захищені від люті потойбіччя, впевнені у своїх місячних зарплат, кар'єр єрі, своєму місці в теплому серпні. сонячне світло. Міністр заздрив і їм, за нехитру простоту їхнього життя та амбіцій.
  
  Він почув, як позаду нього шелестить сторінка, і повернувши обертовий стілець на спинку свого столу. Чоловік навпроти столу закрив папку й шанобливо поклав її на стіл перед міністром. Двоє чоловіків дивилися один на одного, тішу порушували лише цокання ормолуського годинника на камінній полиці навпроти дверей і приглушений дорожній рух із площі Бово.
  
  «Ну, що ти вважаєш?»
  
  Комісар Жан Дюкре, голова корпусу особистої безпеки президента де Голля, був одним із найкращих експертів у Франції з усіх питань безпеки, особливо в тому, що стосується захисту життя окремого від вбивства. Саме тому він залишився на своїй посаді, і саме тому шість відомих змов з метою вбивства президента Франції були або невдало виконані, або були ліквідовані на стадії підготовки до того часу.
  
  — Роллан має рацію, — сказав він нарешті. Його голос був рівним, беземоційним, остаточним. Можливо, він виносив своє судження про ймовірний майбутній результат футбольного матчу. «Якщо те, що він каже, правда, то змова становить виняткову небезпеку. Уся система картотеки всіх агенцій безпеки Франції, ціла мережа агентів і агентів, які зараз зберігаються в ОАД, — усе це доведено до безсилля перед обличчям іноземця, аутсайдера, який працює абсолютно самотньо, без контактів і друзів. І професіонал в догоду. Як каже Роллан, цє . . .' він перегорнув останню сторінку звіту начальника служби дій і прочитав уголос. . . "найнебезпечніша єдина концепція", яку тільки можна собі уявити.
  
  Роджер Фрай провів пальці по стриженому як залізо сивому волоссі й знову повернувся до вікна. Він не був людиною, яку легко роздратувати, але він був роздратований вранці 11 серпня. Протягом багатьох років, як відданий послідовник справи Шарля де Голля, він створив репутацію суворої людини завдяки інтелекту та порядності, які привели його до крісла міністра. Блискучі блакитні очі, які могли бути тепло привабливими або холодно холодними, мужність компактніх грудей і плечей і гарне безжальне обличчя, яке викликало захоплені погляди багатьох жінок, які насолоджуються товариством владних чоловіків, — це було не просто реквізит для виборчої платформи Роджера Фрая.
  
  У минулі часи, коли голлістам доводилося боротися за виживання проти американської ворожнечі, британської байдужості, амбіцій Жіро і лютості комуністів, він навчився боротьбі на важкому шляху. Якимось чином вони перемогли, і двічі за вісімнадцять років чоловік, за яким вони стежили, повертався з вигнання та зречення, щоб зайняти позицію верховної влади у Франції. І протягом останніх двох років знову точилася битва, цього разу проти тих самих людей, які двічі повертали генерала до влади – армії. Ще кілька хвилин тому міністр думав, що остання боротьба згасає, їхні вороги знову впадають у безсилля та безпорадний гнів.
  
  Тепер він знав, що це ще не кінець. Худорлявий і фанатичний полковник у Римі розробив план, який міг би зруйнувати всю будівлю, організувавши смерть однієї людини. Деякі країни мають інститути достатньої стабільності, щоб пережити смерть президента чи зречення короля, як це продемонструвала Британія двадцять вісім років тому, а Америка продемонструє ще до кінця року. Альо Роджер Фрай був досить добре обізнаний про стан інституцій Франції в 1963 році, щоб не мати ілюзій, що смерть його президента може бути лише прологом до путчу та громадянської війни.
  
  — Ну, — нарешті сказавши він, усе ще дивлячись у яскраве подвір'я, — треба йому сказати.
  
  Міліціонер не відповів. Однією з переваг бути техніком було те, що ти виконував свою роботу і залишав головні рішення тім, кому за це платили. Він не мав наміру добровільно бути тим, хто розповідав. Міністр повернувся до нього обличчям.
  
  'Bien. Мерсі, комісар . Тоді я буду шукати інтерв'ю сьогодні вдень і повідомлятиму президента». Голос був різким і рішучим. Треба було щось зробити. «Мені навряд чи потрібно просити вас зберігати цілковите мовчання з цього приводу, доки я не встигну пояснити позицію президента, і він вирішить, як він хоче, щоб ця справа була вирішена».
  
  Комісар Дюкре підвівся й пішов, щоб повернутися через площу й через сто ярдів дорогою до воріт Єлисейського палацу. Залишений наодинці, міністр внутрішніх справ повернувши папку проти себе й знову повільно прочитавши її. Він не сумнівався, що оцінка Роллана була правильною, і згода Дюкре не залишала йому місця для маневру. Небезпека була, вона була серйозною, її не можна було уникнути, і президент мав знаті.
  
  Неохоче він натиснув перемикач на домофоні перед собою і сказавши пластиковій решітці, яка одразу ж загуділа на нього: «Кінь мені генеральному секретарю Єлисейського двору».
  
  За хвилину задзвонив червоний телефон біля домофона. Він піднявши його і секунду прислухався.
  
  'М. Foccart, s'il vous plait.' Ще одна пауза, а потім пролунав оманливо тихий голос одного з найвпливовіших людей Франції. Роджер Фрай коротко пояснивши, чого він хоче і чому.
  
  — Якомога швидше, Жак. . . Так, я знаю, що ви повинні перевірити. Я зачекаю. Будь ласка, передзвоніть мені, як тільки зможете».
  
  Зворотний дзвінок надійшов протягом години. Зустріч призначили на чотири дні того дня, щойно президент закінчить свою сієсту. На мить міністрові спало на думку заперечити, що те, що він має на промокашці перед собою, важливіше за будь-яку сієсту, альо він придушивши протест. Як і всі в оточенні Президента, він усвідомлював недоцільність перетинати тихого держслужбовця, який завжди був на вусі Президента, і приватну систему зберігання інтимної інформації, про яку боялися більше, ніж знали.
  
  Того дня о двадцятій четвертій після обіду «Шакал» вийшов із Каннінгема на Керзон-стріт після одного з найсмачніших і найдорожчих обідів, які могли приготувати лондонські спеціалісти з морепродуктів. Зрештою, міркував він, заїжджаючи на Саут-Одлі-стріт, це, ймовірно, його останній обід у Лондоні на деякий час, і він мав привід для святкування.
  
  У ту ж мить із воріт Міністерства внутрішніх справ Франції на площу Бово виїхав чорний салон DS 19. Поліцейський у центрі площі, попереджений криком своїх колег на залізних воротах, затримав рух з усіх прилеглих вулиць, а потім різко віддав честь.
  
  Через сотню метрів сітроен повернувши до сірого кам'янської трав'яного портика перед Єлисейським палацом. Тут також чергові жандарми, попереджені заздалегідь, затримали рух, щоб даті салону достатня місця для розвороту, щоб пройти через напрочуд вузьку арку. Двоє республіканців Gardes, що стояли перед своїми сторожовими будками з шкірного боці портика, ляснули руками в білих рукавицях по магазинах своїх рушниць на знак честі, і міністр вийшов на передній двір палацу.
  
  Ланцюг, що висів у низькій петлі на внутрішній арці воріт, зупинив машину, а черговий інспектор дня, один із людей Дюкре, мимохіть зазирнув усередину машини. Він кивнув у бік міністра, який кивнувши у відповідь. За жестом інспектора ланцюг впавши на землю, і Citroen хруснув через нього. Через сто футів коричневого гравію лежав фасад палацу. Роберт, водій, зупинив машину праворуч і об'єднання їхав двір проти годинникової стрілки, щоб поставити свого господаря біля підніжжя шести гранітних сходів, що ведуть до входу.
  
  Двері відчинив один із двох приставів у срібних ланцюгах у чорних сюртуках. Міністр зійшов і побіг сходами, щоб його зустрів головний пристав. Вони офіційно привіталися, і він пішов за конвеєром усередину. Їм довелося трохи почекати у вестибюлі під величезною люстрою, підвішеною на довгому позолоченому ланцюзі до склепінчастої стелі вгорі, поки прислуга коротко подзвонив з мармурового столу ліворуч від дверей. Поклавши слухавку, він повернувся до міністра, коротко посміхнувся й рушив у своїй звичній величній, неквапливій ході вгору по вкритих килимом гранітних сходах ліворуч.
  
  На першому поверсі вони спустилися коротким широким майданчиком, що виходив на коридор унизу, і зупинилися, коли прислуга тихенько постукав у двері ліворуч від майданчика. Зсередини пролунала притишена відповідь « Entrez », прислуга плавно відчинила двері й відступила, щоб дозволити міністру пройти до Salon des Ordonnances. Коли міністр увійшов, двері зачинилися за ним без жодного звуку, а прислуга повернувся вниз сходами до вестибюлю.
  
  З великих південних вікон у далекої частині салону пробивалося сонце, наповнюючи кілім теплом. Одне з вікон від підлоги до стелі було відчинене, і з палацових садів долинав звук лісового голуба, який воркотав серед дерев. Рух Єлисейських полів за п'ятсот п'ятдесят ярдів за вікнами, повністю захищений розлогими липами та буками, розкішним у листі повного літа, був просто ще одним гуркотом, навіть не таким голосним, як голуб. Як завжди, перебуваючи в кімнатах Єлисейського палацу, які виходили на південь, пан Фрей, городянин, народжений і вихований, міг уявити, що він знаходиться в якомусь замку, похованому в самому серці країни. Гуркіт транспорту вниз по Фобур Сент-Оноре з іншого боку будівлі залишився лише спогадом. Президент, як він знав, обожнював село.
  
  Адміністратором того дня був полковник Тессейр. Він підвівся з-за столу.
  
  «Мсьє ле міністр. . .'
  
  'Полковник. . .' М. Фрей показавши головою на зачинені подвійні двері з позолоченими ручками з лівого боку салону. «Мене очікують?»
  
  — Звичайно, пане міністре. Тессейр перетнув кімнату, коротко постукав у двері, відчинив їх половину й ставши біля входу.
  
  «Міністр внутрішніх справ, месьє президент».
  
  Зсередини пролунала притишена згода. Тессейр відступив, усміхнувся міністрові, і Роджер Фрай пройшов повз нього в особистий кабінет Шарля де Голля.
  
  Він завжди вважав, що в тій кімнаті не було нічого такого, що не могло б дати зрозуміти людині, яка замовила її оздоблення та меблювання. Праворуч були три високі та вишукані вікна, які відкривали доступ до саду, як вікна Salon des Ordonnances. У кабінеті також одна з них була відкрита, і з саду знову долинуло мурчання голуба, яке приглушилося, коли хтось проходив крізь двері між двома кімнатами.
  
  Десь під тімі липами та буками причаїлися тихі чоловіки з автоматами, якими на двадцяти кроках можна було вибрати туза з туза пік. Але горе тому з них, хто дозволив собі побачити з вікон першого поверху. У палаці лють людини, яку вони фанатично захищали, якби їм довелося, стала легендарною, якщо він дізнався про заходи, вжиті для його власного захисту, або якщо ці заходь порушували його особисте життя. Це був один із найтяжчих хрестів, які доводилося нести Дюкре, і ніхто не заздрив йому перед завданням захисту людини, для якої будь-які форми особистого захисту булі приниженням, яке він не цінував.
  
  Ліворуч, біля стіни зі скляними книжковими полицями, стояв стіл Людовіка XV, на якому стояв годинник Людовика XIV. Підлога була вкрита килимом Savonnerie, виготовленим на королівській килимовій фабриці в Шайо в 1615 році. Президент якось пояснивши йому, що ця фабрика була миловарною, перш ніж її перетворили на виготовлення килимів, і тому назва, яка завжди використовувалася до килимів, які він виробляв.
  
  У кімнаті не було нічого не простого, нічого не гідного, нічого такого, що не було б зі смаком, і, перш за все, нічого, що не вказувало б на приклад величі Франції. Що стосується Роджера Фрая, це включало чоловіка за столом, який підвівся, щоб привітати його зі своєю звичайною витонченою ввічливістю.
  
  Міністр нагадав, що Гарольд Кінг, старійшина британських журналістів у Парижі та єдиний сучасний англосакс, який був особистим другом Шарля де Голля, якось зауважив йому, що за всіма його особистими манерами президент не з двадцятих, а альо з ХVІІІ ст. Шкірного разу, коли він зустрічав свого хазяїна відтоді, Роджер Фрай марно намагався уявити високу постать у шовку та парчі, яка робить ті самі ввічливі жерсті та вітається. Він бачив зв'язок, але образ вислизав від нього. Він також не міг забути тих кількох випадків, коли величний старий, справді чимось збуджений, що йому не сподобалося, вживав казармену мову з такою грубою грубістю, що залишав його оточення чи членів Кабінету приголомшеними та безмовними.
  
  Як міністр добре знав, однією з тем, яка, ймовірно, викликала таку відповідь, було питання про заходи, які вважав зобов'язаннями язаним вжити міністр внутрішніх справ, відповідальний за безпеку інституцій Франції, серед яких головним був сам президент. Вони ніколи не стикалися з цим питанням, і багато з того, що Фрей робив у цьому відношенні, доводилося робити таємно. Коли він подумавши про документ, який носив у своєму портфелі, і про запит, який мав зробити, він ледь не здригнувся.
  
  «Мій дорогий Фрей».
  
  Висока фігура в темно-сірому костюмі підійшла до краю великого столу, за яким він зазвичай сидів, простягнувши руку для привітання.
  
  « Месьє президента, моя повага ». Він потиснув подану руку. Принаймні Ле В'язання є, здавалось, був у гарному настрої. Його провели до одного з двох стоячих стільців, покритих гобеленом Першої імперії Бове, що стояв перед столом. Шарль де Голль, виконавши свій господарський обов'язок, повернувся до себе й сів спиною до стіни. Він відхилився назад, поклавши кінчики пальців обох рук на поліроване дерево перед собою.
  
  — Мені сказали, мій любий Фрей, що ви хотіли бачіті мене в терміновому порядку. Ну, що ти маєш мені сказати?»
  
  Роджер Фрай глибоко вдихнув і почав. Він коротко й лаконічно пояснивши, що його привело, усвідомлюючи, що де Голль не цінує багатослівного ораторського мистецтва, окрім свого власного, та й то лише для публічних виступів. У приватних розмовах він цінував стислість, як це збентежило кілька його багатослівніших підлеглих.
  
  Поки він говорив, чоловік навпроти нього помітно напружився. Відкидаючись усе далі й далі, здавалося, що весь час він рості, він дивився на міністра, наче слуга, якому досі довіряли, вніс у його кабінет якусь неприємну речовину. Роджер Фрай, однак, усвідомлював, що на відстані п'яти ярдів його обличчя могло бути не більш ніж розмитим для президента, чию короткозорість він приховував під час усіх публічних заходів, ніколи не надягаючи окулярів, окрім читання промов.
  
  Міністр внутрішніх справ закінчив свій монолог, який тривав трохи більше хвилини, згадавши коментарі Роллана і Дюкре, і закінчив: «У мене є звіт Роллана у моїй справі».
  
  Без жодного слова президентська рука простяглася по столу. М. Фрей вийняв звіт із портфеля й передавши його.
  
  З верхньої кишені піджака Шарль де Голль дістав окуляри для читання, одягнув їх, розклав папки на столі й почав читати. Голуб переставши воркувати, наче розуміючи, що зараз не той момент. Роджер Фрай витріщився на дерева, потім на латунну лампу для читання на столі поруч із промокашкою. Це був чудово виточений Flambeau de Vermeil часів Реставрації, обладнань електричним світлом, і за п'ять років президентства він витратив тисячі годин на освітлення державних документів, які проходили вночі через промокальну машину, над якою він стояв.
  
  Генерал де Голль швидко читав. Він закінчив доповідь Роллана за три хвилини, акуратно склав її на промокальну машину, схрестив над нею руки й живити:
  
  «Ну, мій любий Фрей, чого ти від мене хочеш?»
  
  Вдруге Роджер Фрай глибоко вдихнув і почав лаконічно декламувати кроки, які він хотів би зробити. Двічі він використав фразу: «на мою думку, пане президенте, це буде необхідно, якщо ми хочемо відвернути цю загрозу». . .' На тридцять третій секунді свого виступу він використав фразу «Інтереси Франції». . .'
  
  Це було так далеко, як він дістався. Президент перервав його, дзвінкий голос перетворив слово «Франція» на божество так, як не вмів робити жоден французький голос ні до, ні після.
  
  «Інтерес Франції, мій любий Фрей, полягає в тому, щоб президента Франції не бачили, щоб він здригався перед загрозою жалюгідного наймита, і... . .' — він зробив паузу, поки в кімнаті зависла зневага його невідомого нападника. . . «іноземця».
  
  Роджер Фрай зрозумів, що програв. Генерал не розгубився, як побоювався міністр внутрішніх справ. Він почав говорити чітко й чітко, як людина, яка не має наміру, щоб його бажання були незрозумілими для слухача. Поки він говорив, деякі фрази пролітали крізь вікно, і їх почув полковник Тессейр.
  
  'La France ne saurait accepter. . . la dignite et la grandeur asujetties aux miserables menaces d'un . . . d'un CHACAL . . .'
  
  Через дві хвилини Роджер Фрай покинувши присутність президента. Він тверезо кивнувши полковнику Тессейру, вийшов через двері Salon des Ordonnances і спустився сходами до вестибюлю.
  
  «Вісь, — подумавши старший приставний, проводжаючи міністра кам'янської яними сходами до «Сітроена», який чекав, і спостерігав, як він від'їжджає, — їде людина з величезною проблемою, якщо я колись її бачив. Цікаво, що сказавши йому Старий». Альо як головний приставний, його обличчя зберігало нерухомий спокій фасаду палацу, якому він служив двадцять років.
  
  «Ні, цього не можна робити таким чином. Президент у цьому питанні був абсолютно формальному».
  
  Роджер Фрай відвернувся від вікна свого кабінету й оглянув чоловіка, до якого звернувся з цим зауваженням. За кілька хвилин після повернення з Єлисейського палацу він викликав свого начальника кабінету, або начальника особистого апарату. Олександр Сангвінетті був корсиканцем. Будучи людиною, якій протягом останніх двох років міністр внутрішніх справ доручав більшу частину детальної роботи з керівніцтва французькими державними силами безпеки, Сангвінетті завоював славу та репутацію, які сильно варіювалися залежно від особистих політичних уподобань чи концепцій глядача. цивільних прав.
  
  Крайні ліві його ненавиділи й боялися за те, що він без вагань мобілізував загони CRS для боротьби з масовими заворушеннями та безглузду тактику, яку використовували ці сорок п'ять тисяч напіввійськових бойовиків, коли зіткнулися з вуличною демонстрацією ліворуч чи праворуч.
  
  Комуністи називали його фашистом, можливо тому, що деякі з його методів охорони громадського порядку нагадували засоби, які використовувалися в робітничих раїв за «залізною завісою». Крайні праві, яких комуністи також називали фашистами, однаково ненавиділи його, наводячи ті самі аргументи про придушення демократії та громадянських прав, але швидше за все тому, що нещадна ефективність його заходів громадського порядку значною мірою запобігла повному краху порядку, який допоміг би прискорити правий переворот, нібито спрямований на відновлення цього самого порядку.
  
  І багато звичайних людей не любили його, тому що драконівські укази, які виходили з його офісу, торкнулися їх усіх, з бар'єр бар'єрами на вулицях, перевірками посвідчень на більшості головних дорожніх розв'язків зв'язок, блокпостами на всіх головних дорогах і широко розрекламованими фотографіями молодих людей. демонстрантів повалили на землю кійко CRS. Преса вже охрестила його «мсьє проти ОАС» і, за винятком відносно невеликої голлістської преси, різко гавкав його. Якщо огида бути найбільш критикованою людиною у Франції взагалі торкнулася його, він зумів це приховати. Божество його власності релігії сиділо в офісі в Єлисейському палаці, і в цій релігії Олександр Сангвінетті був головою курії. Він сердито подивився на промокальну машину перед собою, на якій лежала папка із звітом Роллана.
  
  'Це неможливо. Неможливо. Він неможливий. Ми повинні захистити його життя, але він не дозволяє. Я міг би мати цього чоловіка, цього Шакала. Але ви кажете, що нам не дозволено вживати контрзаходів. Що ми робимо? Просто чекати, поки він завдасть удару? Просто сидіти й чекати?
  
  Міністр зітхнув. Він не очікував меншого від свого начальника кабінету, альо це не полегшувало його завдання. Він знову сів за свій стіл.
  
  «Олександре, послухай. По-перше, позиція полягає в тому, що ми ще не абсолютно впевнені, що звіт Роллана правдивий. Це його власний аналіз цього хаосу. . . Ковальського, який відтоді помер. Можливо, Роллан помиляється. Розслідування у Відні ще ведуться. Я спілкувався з Гібо, і він сподівається отримати відповідь сьогодні ввечері. Але погодьтеся, що на даному етапі розпочати всенародне полювання на іноземця, відомого нам лише під кодовим ім'я ям, навряд чи реалістична пропозиція. У цьому я повинен погодитися з Президентом.
  
  Крім того, це його інструкції. . . ні, його абсолютно формальні накази. Я повторюю їх, щоб ніхто з наших не помилився. Не має бути жодного розголосу, жодних загальнонаціональних пошуків, жодних вказівок нікому за межами вузького кола навколо нас, що щось не так. Президент вважає, що якби таємниця була розкрита, преса мала б польовий день, іноземні країни глузували б, а будь-які додаткові заходи безпеки, вжиті нами, сприйняли б як тут, так і за кордоном, як видовище, коли президент Франції ховається від одного. людина, причому іноземець.
  
  «Цього він не потерпить, повторюю, не потерпить. Насправді . . .' Міністр підкреслив свою точку зору вказівним пальцем. . . «Він чітко дав мені зрозуміти, що якщо під час нашого розгляду цієї справи деталі чи навіть загальне враження стануть загальновідомими, то покотяться голови. Повір мені, cher ami , я ніколи не бачив його таким непохитним».
  
  «Альо державна програма, — заперечив корсиканський державний службовець, — вона неминуче має бути змінена. Більше не повинно бути публічних появ, поки чоловіка не спіймають. Він обов'язково повинен. . .'
  
  «Він нічого не скасовуватиме. Ніяких змін не буде ні на годину, ні на хвилину. Усе це має відбуватися в цілковитій таємниці».
  
  Уперше після розкриття змови щодо вбивства Ecole Militaire у лютому, після арешту змовників, Олександр Сангвінетті відчув, що повернувся з того місця, з якого починав. Останні два місяці, борючись із хвилею пограбувань банків і рейдерських нападів, він дозволив собі сподіватися, що найгірше позаду. Коли апарат OAS руйнувався під подвійними нападами Служби дій зсередини та натовпами поліції та CRS ззовні, він інтерпретував хвилю злочинності як передсмертну борошно Секретної армії, останньої купки бандитів, які лютували, намагаючись знищити отримати достатня грошів, щоб добре жити у вигнанні.
  
  Альо на останній сторінці доповіді Роллана було ясно, що десятки подвійних агентів, яких Роллан зміг проникнути навіть до найвищих чинів ОАД, були обійдені анонімністю вбивці, за винятком трьох чоловіків, яких неможливо було знайті у готелі в Рим, і він міг на власні очі переконатися, що величезні архіви досьє на всіх, хто коли-небудь був віддалено пов'язаність язаний з OAS, на які Міністерство внутрішніх справ зазвичай могло покладатися для отримання інформації, стали марними через один простий факт. Шакал був іноземцем.
  
  «Якщо нам не дозволено діяти, що ми можемо зробити?»
  
  «Я не казав, що нам заборонено діяти», — виправив Фрей. «Я сказав, що нам заборонено виступати публічно. Усе це треба робити таємно. Це залишає нам лише одну альтернативу. Особа вбивці має бути виявлена шляхом таємного розслідування, його слід відстежити, де б він не був, у Франції чи за кордоном, а потім без вагань знищити».
  
  '. . . і без вагань знищено. Це, обухівського джентльмена, єдиний курс, який залишився для нас».
  
  Міністр внутрішніх справ спостерігав за нарадою, сидячи за столом у конференц-залі міністерства, щоб відчути враження від своїх слів. У кімнаті було чотирнадцять чоловіків, включаючи його самого.
  
  Міністр стояв на чолі столу. Праворуч від нього сидів його начальник кабінету, а ліворуч — префект поліції, політичний керівник французьких поліцейських сил.
  
  Від правої руки Сангвінетті вниз по довжині довгастого столу сиділи генерал Гібо, голова SDECE, полковник Ролан, начальник служби дій і автор звіту, копія якого лежала перед кожним. За Роланом були комісар Дюкре з президентського корпусу безпеки та полковник Сен-Клер де Віллабан, полковник авіації Єлисейського штабу, фанатичний голліст, альо не менш відомий в оточенні президента як такий же фанатик щодо власних амбіцій.
  
  Ліворуч від пана Моріса Папона, префекта поліції, стояли панові Моріса Ґрімо, генерального директора національної кримінальної служби Франції Surete Nationale, і п'ять керівників відділів, що входять до складу Surete.
  
  Незважаючи на те, що його люблять романісти як орган боротьби зі злочинністю, сам Surete Nationale є просто дуже маленьким офісом із мізерним персоналом, який контролює п'ять кримінальних відділів, які фактично виконують роботу. Завдання Surete є адміністративними, як і у так само неправильно описаного Інтерполу, і Surete не має у своєму штаті детектива.
  
  Поруч із Морісом Грімо сиділа людина з національним детективом Франції під його особистим наказом. Ним був Макс Ферне, директор судової поліції. Крім величезної штаб-квартири на Quai des Orfevres, значно більшої за штаб-квартиру Surete на Rue des Saussaies, 11, відразу за рогом від Міністерства внутрішніх справ, Police Judiciaire контролює сімнадцять штаб-квартир Services Regionaux, по одному для кожного з сімнадцяти поліцейських округів Метрополія Франції. До них належать районні поліцейські сили, загалом 453, які складаються з 74 центральних комісаріатів, 253 окружних комісаріатів і 126 місцевих постів поліції. Вся мережа охоплює дві тисячі міст і сіл Франції. Це злочинна сила. У сільській місцевості та на автомагістралях більш загальне завдання підтримки законності та порядку виконує Національна жандармерія та дорожня поліція, мобільні жандарми. У багатьох районах з міркувань ефективності жандарми та агенти поліції використовують однакові приміщення та приміщення. Загальна кількість чоловіків під командуванням Макса Ферне в Police Judiciaire у 1963 році становила трохи більше двадцяти тисяч.
  
  За столом ліворуч від Ферне стояли голови інших чотирьох підрозділів Surete: Bureau de Securite Publique, Renseignements Generaux, Direction de la Surveillance du Territoire та Corps Republicain de Securite.
  
  Перший з них, BSP, займався головним чином захистом будівель, комунікацій, шосейних доріг та всього іншого, що належало державі, від саботажу чи пошкодження. Другий, RG або центральний відділ записів, був пам яттю інших чотирьох; в архівах штаб-квартири Пантеону було чотири з половиною мільйони особистих досьє на осіб, які потрапили в поле зору поліції Франції з моменту заснування цих сил. Смороду булі перехресно індексовані вздовж п'яти з половиною миль полиць у категоріях імен осіб, яких вони стосувалися, або типом злочину, за який особа була засуджена чи просто підозрювана. Також були вказані імена свідків, які проходили у справах, або виправданих. Хоча система на той час не була комп'ютерній ютеризована, архівісти пишалися тим, що за кілька хвилин вони змогли розкопати подробиці підпалу, вчиненого в маленькому селі десять років тому, або імена свідків у маловідомому судовому процесі, який майже не потрапив у газети. .
  
  До цих досьє були додані відбитки пальців усіх, у кого коли-небудь брали відбитки пальців у Франції, включаючи багато наборів, які ніколи не були ідентифіковані. Було також десять з половиною мільйонів карток, включаючи картку висадки шкірного туриста на кожному пункті перетину кордону та готельні картки, заповнені всіма, хто зупинявся у французьких готелях за межами Парижа. Лише через брак місця ці картки потрібно було видаляти через досить короткі проміжки часу, щоб звільнити місце для величезної кількості свіжих, які надходили щороку.
  
  Єдині картки, які регулярно заповнювалися на території Франції і не входили до RG, були ті, що заповнювалися в готелях Парижа. Вони потрапили до префектури поліції на бульварі Пале.
  
  DST, керівник якого займав три посади нижче від Ферне, був і є силою контррозвідки Франції, відповідальною також за постійне спостереження за аеропортами, доками та кордонами Франції. Перед тим, як відправитися в архів, висадочні картки тих, хто в'їхав їжджає до Франції, перевіряє офіцер DST на пункті в'їзду, щоб відстежити небажаних осіб.
  
  Останньою людиною в ряду був начальник CRS, сорокап'ятитисячний військо якого Олександр Сангвінетті вже зробив так широко розрекламованим і надзвичайно непопулярним за попередні два роки.
  
  З міркувань простору голова CRS сидів біля підніжжя столу, обличчям до міністра. Залишилося останнє місце між начальником CRS і полковником Сен-Клером у нижньому правому куті. У ньому сидів великий незграбний чоловік, випари якого, очевидно, дратували вибагливого полковника зліва. Міністр попросивши Макса Ферне взяти його з собою на зустріч. Ним був комісар Моріс Був'є, голова Кримінальної бригади PJ.
  
  «Отже, джентльмени, ми стоїмо на цьому», — продовжив міністр. — Тепер ви всі прочитали звіт полковника Роллана, який лежить перед кожним із вас. І тепер ви почули від мене значні обмеження, які президент, в інтересах гідності Франції, вважав зобов'язаннями язаним накласти на наші зусилля, щоб відвернути цю загрозу для його особистості. Я ще раз підкреслю, що під час проведення розслідування та будь-яких подальших дій має бути абсолютна таємниця. Зайве говорити, що ви всі зобов'язання язуєтеся дотримуватися повного мовчання і не обговорюватимете це питання ні з ким за межами цієї кімнати, доки іншу особу не буде втаємничено в цю таємницю.
  
  «Я закликав вас усіх сюди, тому що мені здається, що б ми не збиралися робити, ресурси всіх департаментів, які тут представлені, рано чи пізно повинні бути використані, і ви, керівники департаментів, не повинні мати жодних сумнівів щодо верхівки. пріоритет, якого вимагає ця справа. За будь-яких обставин це повинно вимагати вашої негайної особистої уваги. Не буде делегування молодшим, за винятком завдань, які не розкривають причину вимоги».
  
  Він знову зробив паузу. З обох боків столу деякі голови тверезо кивнули. Інші не зводили очей з доповідача або з досьє перед ними. У дальньому кінці комісар Був'є дивився на стелю, випускаючи короткі сплески діму з кутика рота, наче червоний індіанець, що посилає сигнали. Полковник військово-повітряних сил, що стояв поруч, морщився від кожного викиду.
  
  «Тепер, — продовжив міністр, — я думаю, я можу запитати ваші ідеї щодо цього питання. Полковнику Роллан, чи малі ві успіх у своїх розслідуваннях у Відні?
  
  Голова Служби дій відвів погляд від власного звіту, скоса поглянув на генерала, який керував SDECE, але не отримав ні підбадьорення, ні насупленого погляду.
  
  Генерал Ґібо, пам'ятаючи, що півдня протверезів начальника відділу R. 3 через ранкове рішення Роллана використати віденський офіс для власних розвідок, дивився прямо перед собою.
  
  — Так, — сказав полковник. «Сьогодні вранці та вдень оперативники у Відні провели запити в Pension Kleist, невеликому приватному готелі на Брукнераллеє. Вони везли з собою фотографії Марка Родена, Рене Монклера та Андре Кассона. Не було часу передати їм фотографії Віктора Ковальського, яких не було у Відні.
  
  «Стойжник готелю заявивши, що впізнав принаймні двох чоловіків. Альо він не міг їх розмістити. Деякі гроші перейшли з рук в руки, і його попросили пошукати готельний реєстр за дні між 12 і 18 червня, останній був днем, коли троє керівників OAS разом оселилися в Римі.
  
  Зрештою він заявивши, що є запам'ятав обличчя Родена як людини, яка забронювала номер на ім'я Шульца 15 червня. Клерк сказавши, що він мав форму ділової конференції вдень, провів ніч у тій кімнаті та пішов наступного дня.
  
  «Він пам'ять запам'ятав, що у Шульца був товариш, дуже великий чоловік із похмурими манерами, тому він пам'ять запам'ятав Шульца. Вранці до нього прийшли двоє чоловіків і провели нараду. Ці двоє відвідувачів могли бути Кассоном і Монклером. Він не міг бути впевнений, але думав, що бачив принаймні одного з них раніше.
  
  «Клерк сказавши, що чоловіки залишалися у своїй кімнаті цілий день, за винятком одного разу пізно вранці, коли Шульц і велетень, як він називав Ковальського, пішли на півгодини. Ніхто з них не обідав і не сходивши їсти».
  
  «Чи їх взагалі відвідував п'ятий чоловік?» — нетерпляче живити Сангвінетті. Роллан продовжував свою доповідь, як і раніше, рівними тонами.
  
  «Увечері до них на півгодини приєднався ще один чоловік. Клерк сказавши, що є запам'ятав, тому що відвідувач увійшов до готелю так швидко і попрямував прямо сходами, що клерк не мав шансу його побачити. Він подумавши, що він, мабуть, один із гостей, який зберіг свій ключ. Альо він побачив хвіст чоловічого пальта, що піднімався сходами. Через кілька секунд чоловік знову опинився в залі. Клерк був упевнений, що це той самий чоловік через пальто.
  
  «Чоловік скористався стаціонарним телефоном і попросивши, щоб його зв'язку язали з кімнатою Шульца, номер 64. Він сказавши два речення французькою, потім поклав слухавку й повернувся сходами. Він провів там півгодини, потім пішов, не сказавши більше ні слова. Приблизно через годину після цього двоє інших, які відвідали Шульца, вийшли окремо. Шульц і велетень залишилися на ніч, а вранці після сніданку пішли.
  
  «Єдиний опис, який клерк міг даті про вечірнього відвідувача, був такий: високий, вік невідомий, риси обличчя були вочевидь правильні, але він носив темні окуляри, вільно розмовляв французькою, і мав світле волосся, залишене досить довгим і зачесаним з чола».
  
  «Чи є шанс залучити чоловіка, щоб він допоміг скласти фотографію блондина?» — живити префект поліції Папон.
  
  Роллан похитав головою.
  
  'Мій . . . наші агенти видавали себе за віденських поліцейських у цивільному. На щастя, один із них міг видатися за віденця. Альо це маскарад, який не може тривати нескінченно. З чоловіком довелося допитуватись на стійці реєстрації».
  
  «Ми повинні отримати кращий опис, ніж цей», — запротестував начальник відділу архівів. «Чи згадувалося якесь ім'я?»
  
  — Ні, — сказавши Роллан. — Ті, що ви щойно почули, — результат трьох годин, витрачених на допит клерка. Кожна точка зникала знову і знову. Більше він нічого не пам'ятає. Це найкращий опис, який він міг дати.
  
  «Чи не могли б ви вихопити його, як Аргу, щоб він міг вигадати картину цього вбивці тут, у Парижі?» — спитав полковник Сен-Клер.
  
  – втрутився міністр.
  
  «Більше не може бути викрадань. Ми все ще в суперечці з Міністерством закордонних справ Німеччини через викрадання Аргуда. Такі речі можуть спрацювати один раз, але не вновь».
  
  «Звісно, у такій серйозній справі зникнення портьє можна зробити більш обережним, ніж праворуч Аргуда?» запропонував голова ДСТ.
  
  — У будь-якому разі сумнівно, — тихо сказавши Макс Ферне, — чі буде дуже корисною фотографія чоловіка в круглих темних окулярах з ідентифікаційного коду. Дуже небагато зображень Identikit, створених на основі нічим не примітного випадку, який тривав двадцять секунд два місяці тому, коли-небудь схожі на злочинця, коли його зрештою спіймали. Більшість таких фотографій можуть бути зображені на півмільйона людей, а деякі насправді вводять в оману».
  
  «Отож, окрім Ковальського, який мертвий і який розповів усе, що знав, а це небагато, у світі є лише чотири людини, які знають особу цього Шакала», — сказав комісар Дюкре. «Один — сам чоловік, а інші троє в готелі в Римі. Як щодо спроби повернути одного з них сюди?
  
  Міністр знову похитав головою.
  
  «Мої вказівки щодо цього формальні. Викрадення знято. Італійський уряд збожеволів би, якби таке сталося за кілька ярдів від Віа Кондотті. Крім того, є певні сумніви щодо його доцільності. Генерал?
  
  Генерал Гібо звів очі на зібрання.
  
  «Ступінь і якість захисного екрану, який Роден і двоє його поплічників збудували навколо себе, згідно зі звітами моїх агентів, які тримають за ними постійне спостереження, виключають це також і з практичної точки зору», — сказавши він. Навколо них вісім першокласних колішніх стрільців Легіону або сім, якщо Ковальського не замінили. Всі ліфти, сходи, пожежна драбина та дах знаходяться під охороною. Це включало б велику перестрілку, ймовірно, з використанням газових гранат і автоматів, щоб врятувати одного з них живим. Навіть тоді шансі вивезти чоловіка з країни та в п'ятсот кілометрів на північ до Франції, коли італійці лютують, були б справді дуже незначними. У нас є люди, які є одними з найкращих світових експертів у таких справах, і вони кажуть, що це було б майже неможливо, якщо не провести військову операцію у стилі командос».
  
  У кімнаті знову запала тиша.
  
  — Ну що ж, панове, — сказав міністр, — ще якісь пропозиції?
  
  «Цього шакала треба знайті. Це зрозуміло, — відповів полковник Сен-Клер. Декілька інших за столом перезирнулися один з одним і підняли одну-дві брови.
  
  — Це, звичайно, зрозуміло, — пробурмотів міністр на чолі столу. «Те, що ми намагаємося розробити, — це спосіб, в який це можна зробити, у межах, накладених на нас, і на цій основі, можливо, ми найкраще зможемо вирішити, який із представлених тут відділів найкраще підійде для цієї роботи».
  
  «Охорона президента республіки, — грандіозно оголосив Сен-Клер, — має залежати в останній інстанції, коли всі інші не впоралися з президентських корпусом безпеки та особистим персоналом президента. Я можу вас запевнити, міністре, виконаємо свій обов'язок».
  
  Деякі затяті професіонали заплющили очі від неудаваної втоми. Комісар Дюкре кинувши на погляд полковника, який, якби погляд міг убити, збив бі Сен-Клера.
  
  — Хіба він не знає, що Старий не слухає? — гаркнув Ґібо собі під ніс до Роллана.
  
  Роджер Фрай піднявши очі, щоб зустрітися з очима придворного Єлисейського палацу і продемонстрував, чому він служити міністром.
  
  — Звичайно, полковник Сен-Клер абсолютно правий, — промурчав він. «Ми всі виконаємо свій обов'язок. І я впевнений, що полковнику спало на думку, що якщо певне відомство візьме на себе відповідальність за знищення цієї змови, альо не досягне цього, або навіть використає методи, здатні ненавмисно принести розголос всупереч бажанням президента, певне несхвалення неминуче впаде на голову того, хто зазнав невдачі».
  
  Загроза висіла над довгим столом більш відчутна, ніж пелена синього диму з люльки Був'є. Худі бліде обличчя Сен-Клера помітно напружилося, а в його очах відбилася тривога.
  
  «Ми всі тут усвідомлюємо обмежені можливості, які має президентський корпус безпеки», — категорично сказавши комісар Дюкре. «Ми проводимо час у безпосередній близькості від особи президента. Очевидно, це розслідування має бути набагато масштабнішим, ніж могли б провести мої співробітники, не нехтуючи своїми основними обов'обов'язками».
  
  Ніхто йому не заперечував, бо кожен начальник відділу знав, що сказане начальником охорони президента правда. Але й ніхто інший не бажав, щоб на нього впав погляд міністра. Роджер Фрай озирнувся навколо столу й зупинився на окутаному димом корпусі комісара Був'є в дальньому кінці.
  
  — Що ти вважаєш, Був'є? Ви ще не говорили?»
  
  Детектив витягнув люльку з рота, спромігся випустити бризку пахучого диму прямо в обличчя Сен-Клеру, який обернувся до нього, і спокійно заговоривши, ніби виклав кілька простих фактів, які щойно спали йому на думку.
  
  «Мені здається, міністре, що SDECE не може розкрити цю людину через своїх агентів в OAS, оскільки навіть OAS не знають, хто він; що Служба дій не може його знищити, оскільки вони не знають, кого знищити. DST не може забрати його на кордоні, оскільки вони не знають, кого перехопити, а RG не може надати нам жодної документальної інформації про нього, оскільки вони не знають, які документи шукати. Поліція не може його заарештувати, бо не знає, кого арештовувати, а CRS не може його переслідувати, оскільки не знають, кого вони переслідують. Вся структура сил безпеки Франції безсила через шлюб імені. Тому мені здається, що перше завдання, без якого всі інші пропозиції втрачають сенс, — дати цій людині ім'я. З ім'я ям ми отримуємо обличчя, з обличчям - паспорт, з паспортом - арешт. Але знайте ім'я та зробити це таємно — це чиста детективна робота».
  
  Він знову замовк і встромив дужку люльки між зубами. Те, що він сказав, було перетравлено кожним із чоловіків за столом. Ніхто не міг це завинити. Сангвінетті повільно кивнувши біля міністра.
  
  — А хто, коміссаре, найкращий детектив у Франції? тихо живити міністр. Був'є кілька секунд задумався, перш ніж знову вийняти трубку.
  
  — Найкращий детектив у Франції, месьє, — мій власний самовидець, комісар Клод Лебель.
  
  — Викличте його, — сказав міністр внутрішніх справ.
  
  
  
  ЧАСТИНА ДРУГА
  
  Анатомія полювання
  
  
  
  РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
  
  Через годину Клод Лебель вийшов із конференц-залу приголомшений і спантеличений. Протягом п'ятому п'ятдесяти хвилин він слухав, як міністр внутрішніх справ розповідав йому про завдання, яке стояло попереду.
  
  Коли він увійшов до кімнати, йому було запропоновано сісти в кінці столу, затиснутий між головою CRS і його начальником, Був'є. Мовчачи від інших чотирнадцяти чоловіків, він прочитавши звіт Роллана, усвідомлюючи, що цікаві очі оцінюють його з усіх боків.
  
  Коли він відклав звіт, у ньому почалося хвилювання. Навіщо йому дзвонити? Потім виступивши міністр. Це не була ні консультація, ні прохання. Це була директива, а потім щедрий брифінг. Він заснував бі власний офіс; він мав бі необмежений доступ до всієї необхідної інформації; усі ресурси організацій, очолюваних людьми, які сидять за столом, будуть у його розпорядженні. Понесені витрати не повинні були обмежуватися.
  
  Кілька разів йому натякали на потребу цілковитої таємниці, яка є обов'язковою вимогою самого глави держави. Поки він слухав, його серце стискалося. Просили – ні, вимагали – неможливого. Йому не було на чому йти. Злочину не було – поки що. Підказок не було. Свідків не було, крім трьох, з якими він не міг поговорити. Просто ім'я, кодове ім'я та весь світ для пошуку.
  
  Клод Лебель був, як він знав, гарним поліцейським. Він завжди був хорошим поліцейським, повільним, точним, методичним, старанним. Лише зрідка він виявляв спалах натхнення, необхідний, щоб перетворити хорошого поліцейського на чудового детектива. Але він ніколи не випускав з уваги той факт, що в поліцейській роботі дев'яносто дев'ять ять відсотків зусиль — це рутина, неефективе розслідування, перевірка та подвійна перевірка, кропітка побудова мережі частин, доки частини не стануть цілим, ціле стані сітка, і мережа нарешті охоплює злочинця справою, яка не просто потрапить у заголовки, альо ї відстоюватиметься в суді.
  
  Він був відомий у PJ як трохи трудолюбивий, методичний чоловік, який ненавидів публічність і ніколи не проводив прес-конференцій, на яких деякі його колеги витворили свою репутацію. І все ж він неухильно просувався вгору, вирішуючи свої справи, засуджуючи своїх злочинців. Коли три роки тому з'єднання явилася вакансія на посаді керівника відділу вбивств Кримінальної бригади, навіть інші в черзі на цю посаду погодилися, що було справедливо, що Лебель отримав цю роботу. Він мав добрі стабільні результати у відділі вбивств і за три роки жодного разу не зміг добитися арешту, хоча одного разу обвинуваченого виправдали через технічну деталь.
  
  Як керівник відділу вбивств, він більше прівернув увагу Моріса Був'є, начальника всієї бригади, та ще одного копа старого зразка. Отже, коли Дюпюї раптово помер кілька тижнів тому, саме Був'є попросивши, щоб Лебель ставши його новим заступником. Були деякі у PJ, які підозрювали, що Був'є, який багато годині загруз у адміністративних подробицях, цінував підлеглого, який пішов на пенсію, який міг спокійно впоратися з великими справами, що викликали заголовки вкрадаючи грому свого начальника. Але, можливо, вони просто були немилосердними.
  
  Після наради в міністерстві копії доповіді Роллана зібрали на зберігання в сейфі міністра. Лише Лебелю дозволили залишити копію Був'є. Єдине його прохання полягало в тому, щоб йому дозволили конфіденційно звернути до керівників деяких підрозділів кримінального розслідування великих країн, у своїх справах яких, ймовірно, є особистість професійного вбивці, як Шакал. Без такої співпраці, зазначив він, було б неможливо навіть почати шукати.
  
  Сангвінетті живити, чи можна покластися на таких людей, щоб вони тримали язик за зубами. Лебель відповів, що він особисто знає тих людей, з якими йому потрібно зв'язку язатися, і що його запити не будуть офіційними, а стосуватимуться особистих контактів, які існують між більшістю вищих поліцейських західного світу. Після деяких роздумів міністр задовольнив прохання.
  
  А тепер він стояв у холі, чекаючи на Був'є й спостерігаючи, як начальники відділів проходять повз нього, коли виходили. Деякі коротко кивали й проходили далі; інші наважувалися співчутливо посміхнутися, бажаючи добраніч. Майже останнім, поки Був'є тихо радився з Максом Ферне в конференц-залі, вийшов аристократичний полковник зі штабу Єлисейського палацу. Лебель ненадовго вловив його ім'я, як люди, які сиділи за столом, були представлені, як Сен-Клер де Віллабан. Він зупинився перед маленьким і веселим комісаром і глянувши на нього з погано прихованою огидою.
  
  «Я сподіваюся, комісаре, що ви досягнете успіху у своїх розслідуваннях, і це швидко», — сказавши він. — Ми в палаці будемо уважно стежити за вашим прогресом. У випадку, якщо вам не вдасться знайті цього бандита, я можу вас запевнити, що він знайдеться. . . наслідки.
  
  Він розвернувся на підборах і спустився сходами до фойє. Лебель нічого не сказавши, лише кілька разів швидко моргнувши.
  
  Одним із факторів складу Клода Лебеля, який призвів до його успіху в розслідуванні злочинів протягом останніх двадцяти років, відколи він приєднався до поліції Четвертої Республіки як молодий детектив у Нормардії, була його здатність надихати людей з упевненістю поговорити з ним.
  
  Йому бракувало імпозантної маси Був'є, традиційного способу авторитету закону. Він також не мав розуму зі словами, які були прикладом багатьох молодих детективів нового покоління, які тепер прийшли сили, які могли знущатися над свідком і розплакатися над ним. Нестачі він не відчував.
  
  Він усвідомлював, що більшість злочинів у будь-якому суспільстві скоюється проти маленьких людей, або є свідками проти маленьких людей, крамаря, продавця, листоноші чи банківського службовця. Ці люди, яких він міг змусити говорити з ним, і він це знав.
  
  Частково це було через його розмір; він був маленький і багато в чому нагадував карикатуристів зображення чоловіка-підкаблучника, який, хоча ніхто у відділі не знав про це, був саме таким.
  
  Його сукня була тьмяною, пожмаканий костюм і макінтош. Його манера була м'якою, майже вибачливою, і в його запиті свідка надати інформацію вона настільки різко контрастувала зі ставленням свідка під час його першої бесіди з законом, що свідок був схильний тепло ставитися до детектива як до притулку від грубість підлеглих.
  
  Але було ще щось. Він очолював відділ убивств найпотужнішої кримінальної поліції Європи. Він десять років пропрацював детективом у кримінальній бригаді відомої судової поліції Франції. За лагідністю й уявною простотою ховалося поєднання проникливого розуму й наполегливої відмови піддаватися роздратуванням чи залякуванням будь-кім, коли він виконував роботу. Йому погрожували деякі з найзлісніших босів угруповань Франції, які, швидко кліпаючи очима, якими Лебель зустрів такі підходи, вважали, що їхні попередження були належний чином прийняті. Лише згодом, вже з тюремної камери, смороду малі дозвіл усвідомити, що недооцінили м'яка які карі очі та вуса із зубного щіткою.
  
  Двічі його залякували заможні та впливові особи: одного разу, коли промисловець хотів, щоб одного зі своїх молодших співробітників звинуватили в розтраті на підставі побіжного погляду на докази аудитора, і одного разу, коли лезо суспільства побажало розслідування. у смерть молодої акторка від наркотиків.
  
  У першому випадку розслідування справ промисловця призвело до виявлення деяких інших і набагато більших розбіжностей, які не мали нічого спільного з молодшим бухгалтером, але які змусили промисловця пошкодувати, що він поїхав до Швейцарії, поки він мав шанс. Іншого разу, коли господар світла закінчився тривалим періодом перебування у штаті, коли він, на жаль, колися потурбувався очолити віце-групу зі свого пентхаусу на авеню Віктора Гюго.
  
  Реакція Клода Лебеля на зауваження полковника Сен-Клера полягала в тому, що він кліпав очима, як докорений школяр, і мовчав. Але згодом це жодним чином не вплинуло на його виконання обов'язків, які йому доручили.
  
  Коли остання людина вийшла з конференц-зали, до нього приєднався Моріс Був'є. Макс Ферне побажав йому удачі, коротко потиснув руку й рушив униз сходами. Був'є поплескав долонею по плечу Лебеля, як шинку.
  
  'Eh, bien, mon petit Claude . Так воно і є, гейн ? Гаразд, це я запропонував пі-джейку займатися цим бізнесом. Це було єдине, що можна було зробити. Ті інші говорили б по колу вічно. Ходи, поговоримо в машині». Він повів униз, і вони вдвох залізли в кузов «Сітроена», який чекав у дворі.
  
  Було за дев'ять яту годину, і над Нейї залишився лише темно-фіолетовий колір. Автомобіль Був'є пронісся по авеню де Маріньї та над площею Клемансо. Лебель глянувши праворуч і вгору на блискучу річку Єлисейських полів, чия велич літньої ночі не переставала дивувати й хвилювати його, незважаючи на десять років, що минули відтоді, як він приїхав із провінції.
  
  Був'є нарешті заговоривши.
  
  «Тобі доведеться кинути все, що ти робиш. все Повністю очистіть стіл. Я доручу Фав'є та Малкосту взятися за ваші невирішені справи. Вам потрібен новий офіс для цієї роботи?»
  
  «Ні, я віддаю перевагу своєму теперішньому».
  
  «Добре, добре, але відтепер це стане штаб-квартирою операції «Знайди шакала». Більш нічого. правильно? Хтось хоче вам допомогти?»
  
  'Так. Керон, — сказавши Лебель, маючи на увазі одного з молодших інспекторів, які працювали з ним у відділі вбивств і кого він привів на нову посаду помічника начальника кримінальної бригади.
  
  «Добре, у вас є Керон. Будь-хто інший?'
  
  'Ні, дякую. Альо Керон винен знаті».
  
  Був'є на кілька хвилин задумався.
  
  «Все повинно бути добре. Вони не можуть очікувати чудес. Очевидно, у вас повинен бути помічник. Альо не кажіть йому протягом години або двох. Я подзвоню Фрей, коли прийду в офіс, і попрошу офіційний дозвіл. Однак ніхто інший не винен знаті. Це було б у пресі протягом двох днів, якби це вийшло».
  
  «Більше ніхто, тільки Керон», — сказавши Лебель.
  
  'Бон . Є одна остання річ. Перед тим, як я залишив зустріч, Сангвінетті запропонував усій групі, яка була там сьогодні ввечері, регулярно інформувати про прогрес і події. Фрей погодився. Ми з Фернетом намагалися завадити цьому, альо програлі. Відтепер кожного вечора у міністерстві буде ваш брифінг. Рівно о десятій».
  
  — О Боже, — сказавши Лебель.
  
  «Теоретично, — продовжував Був'є з важкою іронією, — ми всі будемо готові надати наші найкращі поради та пропозиції. Не хвилюйся, Клоде, ми з Фернет теж будемо там, якщо вовки почнуть гризти».
  
  «Це до подальшого повідомлення?» — спитав Лебель.
  
  "Боїться так. Проблема в тому, що для цієї операції немає розкладу. Ви просто повинні знайті цього вбивцю, перш ніж він потрапить до Великого Чарльза. Ми не знаємо, чи є у самого чоловіка розклад, чи яким він може бути. Це може бути хітом завтра вранці, можливо, ще не через місяць. Ви повинні припустити, що ви працюєте безперервно, поки його не спіймають або принаймні ідентифікують і не знайдуть. Відтоді я думаю, що хлопці з Action Service зможуть подбати про все».
  
  «Зграя головорізів», — пробурмотів Лебель.
  
  — Зрозуміло, — легко відповів Був'є, — альо смороду мають своє застосування. Ми живемо в жахливі часи, мій дорогий Клод. На додаток до величезного зростання звичайної злочинності мі маємо політичну злочинність. Є речі, які просто необхідно зробити. Вони їх роблять. У будь-якому випадку, просто спробуй знайті цей гніт, га».
  
  Машина у їхала на Quai des Orfevres і повернула через ворота PJ. Через десять хвилин Клод Лебель повернувся в кабінет. Він підійшов до вікна, відчинив його й висунувся, дивлячись через річку на набережну Великих Огюстенів на лівому березі перед собою. Хоча його відокремлювала вузька смуга Сіни, де вона обтікала Іль-де-ла-Сіте, він був досить близько, щоб побачити відвідувачів у розставлених уздовж набережної ресторанів і почути сміх і дзвін пляшок про келихи з вином.
  
  Якби він був іншою людиною, йому могло б спати на думку усвідомити, що повноваження, надані йому за останні дев'яносто хвилин, нікого його, принаймні на деякий час, найвпливовішим поліцейським у Європі: що ніхто, крім президента, або міністр внутрішніх справ міг би накласти вето на його запит щодо об'єктів; що він міг майже мобілізувати армію, якщо це можна було зробити таємно. Йому також могло спасти на думку, що хоч і високі його сили, вони залежали від успіху; що завдяки успіху він міг бі увінчати свою кар'єр єру почестями, але що в разі невдачі він може бути зламаний, як Сен-Клер де Віллаубан косо вказав.
  
  Але оскільки він був таким, яким був, він не думав ні про що з цього. Він спантеличився, як він пояснити по телефону Амелі, що не повернеться додому до подальшого розпорядження. У двері постукали.
  
  Інспектори Малкост і Фав'є прийшли, щоб забрати досьє чотирьох справ, над якими працював Лебель, коли його викликали раніше того вечора. Він півгодини інформував Малкоста про дві справи, які йому доручив, а Фав'є — про дві інші.
  
  Коли вони пішли, він важко зітхнув. У двері постукали. Це був Люсьєн Карон.
  
  — Мені щойно дзвонили з кабінету комісара Був'є, — почав він. «Він сказавши мені доповісти вам».
  
  'Абсолютно вірно. До подальшого повідомлення мене зняли з усіх рутинних обов'язків і дали досить особливу роботу. Вас призначили бути моїм помічником».
  
  Він не ставши підлещуватися Керону, розповідаючи, що попросивши молодого інспектора стати його правою рукою. Задзвенів настільний телефон, він піднявши трубку й коротко послухав.
  
  «Правильно, — продовжив він, — Був'є сказавши, що ви отримали дозвіл безпеки, щоб вам сказали, про що йдеться. Для початку вам краще прочитати це».
  
  Поки Керон сидів на стільці перед столом і читав папку Роллана, Лебель прибравши зі столу всі папки та нотатки, що залишилися, і склав їх на неохайні полиці позаду. Офіс навряд чи був схожий на нервовий центр найбільшого полювання на людей у Франції. Офіси поліції ніколи не виглядають особливо. Лебель не став винятком.
  
  Його розміри були не більше дванадцяти футів на чотирнадцять, з двома вікнами на південній стороні, що виходили на річку в бік жвавого сота Латинського кварталу, що згрупувався навколо бульвару Сен-Мішель. Крізь одне з вікон проникали звуки ночі й тепле літнє повітря. У кабінеті було два столи: один для Лебеля, який стояв спиною до вікна, інший для секретаря, який стояв уздовж східної стіни. Двері були навпроти вікна.
  
  Крім двох столів і двох стільців позаду них, був ще один вертикальний стілець, крісло біля дверей, шість великих сірих шаф для документів, що стояли майже вздовж усієї західної стіни, і чиї об'єднання єднані верхи підтримували низку довідників і законів. книжки та один набір книжкових полиць, розташованих між вікнами та заповнених альманахами та файлами.
  
  З ознак вдома була лише фотографія у рамці на столі Лебеля, на якій зображена пишна й рішуча жінка, якою була мадам Амелі Лебель, і двоє дітей, проста дівчина в окулярах у сталевій оправі й косичках і юнак із таким же м'яким яким виразом обличчя. і ставитися як його батько.
  
  Керон дочитавши і підвів очі.
  
  — Мерде , — сказавши він.
  
  «Як ви кажете, une enorme merde », — відповів Лебель, який рідко дозволяв собі вживати різкі слова. Більшість топ-комісарів PJ були відомі своїм найближчим співробітникам під прізвиськами на кшталт le Patron або le Vieux, альо Клод Лебель, мабуть тому, що він ніколи не пив більше ніж маленький аперитив, не курив і не лаявся, і неминуче нагадував молодшим детективів про один із їхніх колішніх шкільних учителів був відомий у відділі вбивств, а останнім часом і в коридорах адміністративного поверху начальника бригади як le Professeur . Якби він не був таким хорошим виловлювачем злодіїв, він бі ставши чимось на зразок веселої фігури.
  
  — Тім не менше, — продовжував Лебель, — послухайте, поки я розповім вам деталі. Це буде останній випадок, коли я встигну».
  
  Протягом тридцяти хвилин він інформував Керона про новини дня, від зустрічі Роджера Фрая з президентом до зустрічі в конференц-залі міністерства, до його власного різкого виклику за рекомендацією Моріса Був'є до залишкового налаштування офісу в де вони зараз сиділи як штаб-квартира полювання на Шакала. Карон мовчки слухав.
  
  — Боже, — сказав він нарешті, коли Лебель закінчив, — вони вас завалили . Він на мить замислився, а потім з тривогою й занепокоєнням подивився на свого начальника. « Мон комісар , ви знаєте, що вони дали вам це, тому що більше ніхто цього не хоче?» Ти знаєш, що з тобою зроблять, якщо ти вчасно не спіймаєш цього чоловіка?»
  
  Лебель кивнувши із відтінком смутку.
  
  — Так, Люсьєне, я знаю. Я нічого не можу зробити. Мені дали роботу. Тож відтепер ми просто повинні це робити».
  
  «Але з чого нам почати?»
  
  «Ми починаємо з того, що визнаємо, що маємо найширші повноваження, які коли-небудь надавалися двом поліцейським у Франції, — весело відповів Лебель, — тому ми ними користуємося.
  
  «Для початку влаштуйся за тієї стіл. Візьміть блокнот і є ятайте наступне. Перевести мого звичайного секретаря або отримати оплачувану відпустку до подальшого повідомлення. Нікого іншого не можна впустити в таємницю. Ти станеш моїм помічником і секретарем разом. Візьміть тут розкладне ліжко з екстреної допомоги, білизну та подушки, засоби для прання та гоління. Візьміть перколятор з кавою, молоком і цукром, привезеним із їдальні та встановленим. Нам знадобиться багато кави.
  
  — Підійди до комутатора й покарай їм залишити десять зовнішніх ліній і одного оператора постійно у розпорядженні цього офісу. Якщо вони сваряться, спрямуйте їх особисто до Був'є. Що стосується будь-яких інших прохань від мене щодо зручностей, звертайтеся безпосередньо до начальника відділу та називайте моє ім'я. На щастя, тепер цей офіс має пріоритет серед усіх інших допоміжних послуг - за наказом. Підготуйте циркулярний меморандум, копії для шкірного начальника відділу, який був присутній на сьогоднішній вечірній зустрічі, готовий для мого підпису, оголосивши, що тепер ви мій єдиний помічник і маєте право вимагати від них усе, про що я попросив би їх особисто, якби я не був залучений. Зрозумів?'
  
  Керон закінчив писати й підвів очі.
  
  «Зрозумів, шефа. Я можу робити це всю ніч. Що є першочерговим?'
  
  «Телефонний комутатор. Я хочу, щоб на цьому був хороший чоловік, найкращий, який у них є. Зверніться до головного адміністратора в нього вдома і знову процитуйте Був'є за авторитет».
  
  'Правильно. Чого ми хочемо від них насамперед?»
  
  «Я хочу, як тільки вони це отримають, прямий зв'язок особисто з керівником відділу вбивств кримінальної поліції семи країн. На щастя, більшість із них я знаю особисто з минулих засідань Інтерполу. У деяких випадках я знаю заступника начальника. Якщо ви не можете отримати один, візьміть інший.
  
  «Ці країни: Сполучені Штати, це означає Управління внутрішньої розвідки у Вашингтоні. Великобританія, помічник комісара (з питань злочинності) Скотланд-Ярду. Бельгія. Голландія. Італія Західна Німеччина. Південна Африка. Отримайте їх вдома або в офісі.
  
  — Коли ви отримаєте шкірного з них по одному, організуйте серію телефонних дзвінків із кімнати зв'язку Інтерполу між мною та ними між сьомою та десятою ранку з інтервалом у двадцять хвилин. Зверніться до служби зв'язку Інтерполу та забронюйте дзвінки, оскільки кожен начальник відділу вбивств на іншому кінці погоджується бути у власній кімнаті зв'язку в призначений час. Дзвінки мають бути особистими на частоті УВЧ, і не повинно бути жодного прослуховування. Переконайте шкірного з них, що те, що я маю сказати, призначено лише для їхніх вух і має першочергове значення не лише для Франції, а й, можливо, для їхніх власну країну. До шостої години ранку підготуйте мені список із семи заброньованих дзвінків у порядку їх послідовності.
  
  «Тім годиною я йду до відділу вбивств, щоб перевірити, чи підозрювали коли-небудь іноземного вбивцю у Франції, але його не затримали. Зізнаюся, нічого в цьому рядку не спадає на думку, і в будь-якому випадку я підозрюю, що Роден був би обережнішим у своєму виборі. Тепер ти знаєш, що робити?»
  
  Керон, який виглядав трохи ошелешеним, піднявши погляд зі своїх кількох сторінок нашкрябаних нотаток.
  
  «Так, шефа, я зрозумів. Бон , я краще візьмусь до роботи. Він потягнувся до телефону.
  
  Клод Лебель вийшов з кабінету й попрямував до сходів. Коли він це зробив, годинник Нотр-Даму далі на острові пробивши північ, і світ перейшов у ранок 12 серпня.
  
  
  
  РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
  
  Полковник Рауль Сен-Клер де Віллабан прибув додому незадовго до півночі. Попередні три години він прискіпливо друкував свій звіт про вечірню нараду в Міністерстві внутрішніх справ, який мав бути на столі генерального секретаря Єлисейського королівства зранку.
  
  Він особливо старався над звітом, розірвавши дві грубі копії, перш ніж був задоволений, а потім обережно набравши третю на чисту копію самостійно. Було дратівливо займатися чорним завданням друкувати, і він не звик до цього, але це було перевагою, що він зберігав таємницю від будь-якого секретаря, факт, про який він без вагань вказав у своїй голові. звіту, а також дозволити йому підготувати документ для виготовлення першим ділом вранці, що, як він сподівався, не залишиться непоміченим. Якщо пощастить, доповідь опиниться на столі президента через годину після того, як її прочитає Генеральний секретар, і це також не зашкодить йому.
  
  Він особливо ретельно підбирав правильну фразеологію, щоб даті легкий натяк на те, що письменник не схвалює передачу такої важливої справи, як безпека глави держави, в одноосібні руки поліцейського комісара, людини, яка більше звикла до навчання. і досвід у розкритті дрібних злочинців з невеликим розумом або талантом.
  
  Не варто було б йти надто далеко, бо Лебель міг навіть знайте свою людину. Альо в тому випадку, якщо він цього не зробив, це також було те, що був хтось достатня наполегливий, щоб сумніватися в мудрості вибору Лебеля в тій годину.
  
  Більше того, він точно не брав до Лебеля. Звичайна маленька людина була його особистим судженням. «Безсумнівно володів компетентним записом», — було його формулювання у звіті.
  
  Розмірковуючи над першими двома примірниками, які він написав від руки, він дійшов висновку, що найвигіднішою для нього позицією було б не виступати прямо проти призначення цього підвищеного констебля з самого початку, оскільки призначення було узгоджено зборами в цілому, і якщо він буде проти вибору, його запитуватимуть про конкретні причини; але, з іншого боку, уважно стежити за всією операцією, від імені президентського секретаріату, і бути першим, хто вказує, з належною тверезістю, на неефективність у проведенні розслідування, як і коли смороду малі місце .
  
  Його міркування про те, як найкраще стежити за тим, що задумавши Лебель, перервав телефонний дзвінок від Сангвінетті, щоб повідомити йому, що міністр в останню хвилину прийняв рішення головувати на нічних нарадах о десятій вечора, щоб заслухати звіт про хід роботи. від Лебеля. Ця новина порадувала Сен-Клера. Це вирішило його проблему замість нього. Виконавши невелику домашню роботу вдень, він зможе поставити сильні та доречні запитання детективу та розповісти іншим, що принаймні в президентському секретаріаті не помічають серйозності та невідкладності ситуації.
  
  Особисто він не дуже високо ставив шансі вбивці, навіть якщо вбивця був у майбутньому. Президентська охорона була найефективнішою у світі, і частина його роботи в секретаріаті полягала в тому, щоб розробляти організацію публічних виступів президента та маршрути, якими він слідуватиме. Він мало побоювався, що цей інтенсивний і ретельно спланований екран безпеки міг проникнути якийсь іноземний стрілок.
  
  Він увійшов через вхідні двері своєї квартири і почув, як його новоспечена коханка покликала його зі спальні.
  
  «Це ти, любий?»
  
  «Так, Чері . Звичайно це я. Ви були самотні?»
  
  Вона вибігла зі спальні, одягнена в плівчасту чорну нічну сорочку в стилі бебі-дол, оброблену мереживом на шиї та подолу. Непряме світло від нічної лампі, що пробивалося крізь відчинені двері спальні, вимальовувало вігіні її тіла молодої жінки. Як завжди, коли він побачив свою коханку, Рауль Сен-Клер відчув трепет задоволення від того, що вона його і так сильно в нього закохана. Його характер, однак, був вітати собі за цей факт, а не будь-яке щасливе провидіння, яке могло звести їх разом.
  
  Вона обійняла його за шию голими руками й довго поцілувала з відкритим ротом. Він відповів як міг, усе ще стискаючи портфель і вечірню газету.
  
  «Ходіть, — сказав він, коли вони розійшлися, — лягайте в ліжко, і я приєднаюся до вас». Він дав їй ляпаса по низу, щоб пришвидшити її шлях. Дівчина проскочила назад у спальню, кинулася на ліжко й розвела кінцівки, схрестивши руки на шиї, піднявши грудей.
  
  Сен-Клер увійшов до кімнати без портфеля й задоволено глянувши на неї. Вона хтиво посміхнулася у відповідь.
  
  За два тижню спільного спілкування вона зрозуміла, що лише найявніша навіюваність у поєднані з припущенням грубої тілесності може породити будь-яку пожадливість із безсокових стегон кар'єр кар'єрного придворного. Особисто Жаклін ненавиділа його так само сильно, як і в перший день їхньої зустрічі, але вона зрозуміла, що те, чого йому не вистачає в мужності, він може компенсувати балакучістю, особливо щодо його важливості у схемі промов у Єлисейському палаці.
  
  «Поспішай, — прошепотіла вона, — я хочу тобі».
  
  Сен-Клер усміхнувся зі щирим задоволенням і зняв туфлі, поклавши їх поруч біля ніг німого офіціанта. Слідом пішов піджак, кишені якого обережно висипалися на стільницю туалетного столика. Далі прийшли штани, які ретельно склали й поклали на висунуту руку німого офіціанта. Його довгі тонкі ноги стирчали з-під хвостиків сорочки, наче білі спиці.
  
  «Що тобі так довго тримало?» запитала Жаклін. «Я чекав багато років».
  
  Сен-Клер похмуро похитав головою.
  
  — Звісно, нічого, про що тобі варто ламати голову, моя люба.
  
  «Ой, ти злий». Вона різко перевернулася на бік, удавано похмурившись, повернувшись обличчям від нього, зігнувши коліна. Його пальці ковзнули по вузлу краватки, коли він дивився в інший бік кімнати на каштанове волосся, що спалахнуло на плечі, і повні стегна, які тепер оголила коротенька нічна сорочка. Ще п'ять хвилин, і він був готовий спати, застібаючи ґудзики на шовковій піжамі з монограмою.
  
  Він витягнувся на ліжку поруч із нею й провів рукою вниз по талії до верхівки її стегна, пальці ковзнули до простирадла й охопили набряк теплої сідниці.
  
  «Тоді в чому справа?»
  
  «Нічого».
  
  «Я думав, ти хочеш займатися коханням».
  
  «Ти просто не даєш мені жодних пояснень. Я не можу подзвонити тобі в офіс. Я лежав тут годинами, хвилюючись, що з тобою могло щось трапитися. Ві ніколи раніше не запізнювалися так, щоб мені не подзвонили».
  
  Вона перевернулася на спину й подивилася на нього. Спершись на лікоть, він просунувши вільну руку під нічну сорочку й почав м'яка яті одну з її грудей.
  
  «Слухай, любий, я був дуже зайнятий. Було щось на кшталт кризи, з чимось я мав розібратися, перш ніж зміг втекти. Я б зателефонував, але там були люди, які все ще працювали, постійно вскакуючи в офіс і виходячи з нього. Кілька з них знають, що моєї дружини немає. Мені здалося б дивним дзвонити додому через комутатор».
  
  Вона просунула руку крізь його піжаму, щоб обхопити млявий пеніс, і була винагороджена легким тремтінням.
  
  «Не могло бути нічого такого великого, щоб ти не міг дати мені знати, що запізнишся, любий. Я хвилювався всю ніч».
  
  «Ну, немає потреби більше хвилюватися. Спустіться на мене, ви знаєте, що мені це подобається».
  
  Вона засміялася, підняла іншу руку, щоб стягнути його голову вниз і вкусила його за мочку вухан.
  
  «Ні, він цього не заслуговує. У всякому разі ні. Вона зціпила повільно твердіючий укол з докором. Дихання полковника стало помітно рідшим. Він почав цілувати її з відкритим ротом, його рука м'яка яла спочатку один, а потім інший сосок так сильно, що вона звивалася.
  
  «Лізь на мене», — гаркнув він.
  
  Вона трохи поворухнулась і розв'язків язала шнурок піжами. Рауль Сен-Клер спостерігав, як грива каштанового волосся спадає з її голови, огортаючи його живіт, ліг на спину й зітхнув від задоволення.
  
  «Здається, ОАД все ще переслідує президента», — сказавши він. «Змову виявили сьогодні вдень. Про це піклуються. Вісь що мене тримало».
  
  Почувся тихий звук, коли дівчина відвела голову на кілька дюймів.
  
  «Не будь дурницею, любий, вони давно закінчилися». Вона повернулася до свого завдання.
  
  «Вони, до біса, ні. Тепер вони найняли іноземного вбивцю, щоб спробувати його вбити. Аеее, не кусай».
  
  Через півгодини полковник Рауль Сен-Клер де Віллаубан лежав спати, напівзаткнувшись обличчям у подушку, і тихо хропів від зусиль. Біля нього лежала його коханка, дивлячись крізь темряву на стелю, тьмяно освітлену там, де вуличне світло просочувалося крізь крихітну щілину, де з'єднання єднувалися штори.
  
  Ті, що вона дізналася, викликало у неї жах. Хоча раніше вона нічого не знала про подібну змову, вона могла сама зрозуміти важливість зізнання Ковальського.
  
  Вона мовчки чекала, доки нічний годинник із сяючим циферблатом не відзначив другу годину ночі. Піднявшись з ліжка, вона вийняла вилку внутрішнього телефону в спальні з гнізда.
  
  Перш ніж підійти до дверей, вона схилилася над полковником і була вдячна, що він не з тих людей, які люблять спати в обнімку зі своєю супутницею. Він усе ще хропів.
  
  Вийшовши зі спальні, вона тихенько зачинила двері, перетнула вітальню в напрямку коридору й зачинила ті двері за собою. З телефону на столику в передпокої вона набрала номер Молітора. Чекали кілька хвилин, поки не відповів сонний голос. Вона швидко говорила дві хвилини, отримала підтвердження й поклала трубку. Через хвилину вона знову лягла в ліжко, намагаючись заснути.
  
  Всю ніч керівників кримінальних служб поліції п'яти європейських країн, Америки та Південної Африки будили міжміськими дзвінками з Парижа. Більшість із них були роздратовані й сонні. У Західній Європі годину був такий самий, як паризький, малий ранок. У Вашингтоні була дев'ять п'ята година вечора, коли подзвонили з Парижа, і начальник відділу вбивств ФБР був на званій вечері. Лише з третьої спроби Керон зміг дістати його, і тоді їхню розмову затьмарили балаканина гостей і дзвін келихів із сусідньої кімнати, де точилася вечірка. Альо він отримав повідомлення й погодився бути в кімнаті зв'язку штаб-квартири ФБР о другій годині ночі за вашингтонським часом, щоб прийняти дзвінок від комісара Лебеля, який мав подзвонити йому з Інтерполу о 8 ранку за паризьким часом.
  
  Криміналісти бельгійської, італійської, німецької та голландської поліції всі, очевидно, були хорошими сім'ї янинами; шкірного розбудили по черзі, і після того, як кілька хвилин послухали Керона, погодилися бути у своїх кімнатах зв'язку в тієї годину, коли Керон запропонував прийняти особистий дзвінок від Лебеля у надзвичайно терміновій справі.
  
  Ван Руйс із Південної Африки був поза містом і не зможе повернутися до штаб-квартири до сходу сонця, тому Керон поговоривши із Андерсоном, своїм заступником. Лебель, коли він почув, не був незадоволений, оскільки він знав Андерсона досить добре, але Ван Руйса зовсім не знав. Крім того, він підозрював, що Ван Руйс був радше політичним призначенням, тоді як Андерсон колись був констеблем, як і він сам.
  
  Дзвінок надійшов до пана Ентоні Меллінсона, помічника комісара з питань злочинності Скотланд-Ярду, у його будинку в Бекслі незадовго до четвертої години. Він загарчав на знак протесту проти наполегливого брязкання дзвінка біля його ліжка, потягнувся до мундштука й пробурмотів «Меллінсон».
  
  — Містер Ентоні Меллінсон? підключивши голос.
  
  «Говорю». Він знизав плечима, щоб зняти з плечей постільну білизну, і глянувши на годинник.
  
  «Мене звуть інспектор Люсьєн Карон, із Французького Національного Об'єднання. Я дзвоню від імені комісара Клода Лебеля.
  
  Голос, який добре говорив англійською, але з сильним акцентом, лунав чітко. Очевидно, трафік на лінії в ту годину був слабким. Меллінсон нахмурився. Чому лихачі не могли подзвонити в цивілізований годину?
  
  'Так.'
  
  — Мені здається, що ви знаєте комісара Лебеля, містере Меллінсон.
  
  Меллінсон на мить замислився. Лебель? О, так, друже, був начальником відділу вбивств у PJ. Не дуже шукав, але він отримав результати. Два роки тому я дуже допоміг того вбитого англійському туристу. У пресі це могло бути погано, якби вони не спіймали вбивцю вдвічі швидше.
  
  — Так, я знаю комісара Лебеля, — сказав він у трубку. 'Про що це?'
  
  Біля нього його дружина Лілі, збентежена розмовою, бурчала уві сні.
  
  «Виникла дуже термінова справа, яка також вимагає великої обережності. Я допомагаю комісару Лебелю у цій справі. Це дуже незвичайний випадок. Комісар хотів би зателефонувати вам особисто у вашу кімнату зв'язку в Ярді сьогодні про дев'ять ятій годині. Чи не могли б ви бути присутніми, щоб прийняти дзвінок?»
  
  Меллінсон на мить замислився.
  
  «Це звичайне розслідування між поліцейськими силами, які співпрацюють?» живити він. Якби це було так, вони могли б використовувати звичайну мережу Інтерполу. Про дев'ять ятій годині у Ярді було напружено.
  
  — Ні, містере Меллінсон, не так. Мова йде про особисте прохання комісаря до вас про невелику обережну допомогу. Можливо, у цій справі нічого не вплине на Скотленд-Ярд. Швидше за все так. Якщо це так, то було б краще, якби офіційного запиту не було».
  
  Меллінсон подумавши. За своєю природою він був обережною людиною і не мав бажання брати участь у таємних розслідуваннях іноземної поліції. Якщо був скоєний злочин, або злочинець втік до Британії, це вже інша справа. Чому в такому випадку таємниця? Потім він згадав випадок багаторічної давнини, коли його послали знайті й повернути доньку міністра кабінету, яка заблукала з гарним молодим дияволом. Дівчинка була неповнолітньою, тому могли висунути звинувачення у позбавленні дитини батьківської опіки. Трохи маргінальний. Альо міністр хотів, щоб уся справа була зроблена без шепоту, що дійшов до преси. Італійська поліція дуже допомогла, коли пару знайшли у Вероні, граючи Ромео і Джульєтту. Гаразд, тож Лебелю потрібна допомога в мережі Old Boy. Для цього були мережі Old Boy.
  
  «Добре, я прийму дзвінок. 9:00.'
  
  «Щиро дякую, містере Меллінсон».
  
  'Надобраніч.' Меллінсон поклав трубку на місце, поставивши будильник на шість тридцять замість сьомої й знову пішов спати.
  
  У маленькій і затишній холостяцькій квартирі, поки Періс спар на світанку, вчитель середнього віку ходів туди-сюди по підлозі тісної ліжку. Сцена навколо нього була хаотичною: книги, газети, журнали та рукописи лежали розкидані по столу, кріслам і дивану, і навіть на покривалі вузького ліжка, поставленого в нішу в дальньому кінці кімнати. В іншій ніші раковина була переповнена немитим посуд.
  
  Під час нічних прогулянок його думки не зациклювалися на неприбраному стані його кімнати, бо після його усунення з посади директора ліцею в Сіді-бель-Аббесі та втрати чудового будинку з двома слугами, які до нього прийшли, він навчився жити так, як зараз. Його проблема була в іншому.
  
  Коли над східними околицями починало світати, він нарешті сів і взявши один із паперів. Його погляд знову пробіг по другій статті на головній сторінці іноземних новин. Воно було під заголовком: «Вожді ОАД сховалися в римському готелі». Прочитавши його востаннє, він вирішив, накинувши легкий макінтош, який захистив від ранкової прохолоди, і вийшов з квартири.
  
  Він спіймав круїзне таксі на найближчому бульварі й наказав водієві відвезти його до Північного вокзалу. Незважаючи на те, що таксі висадило його на передньому дворі, він пішов зі станції, щойно таксі від'їхало, перетнув дорогу та зайшов до одного з нічних кафе цього району.
  
  Він замовив каву та металевий диск для телефону, залишив каву на прилавку та пішов у глибину кафе, щоб набрати номер. Запити довідників направили його до Міжнародної біржі, і він живити у них номер готелю в Римі. Він отримав його протягом шістдесяті секунд, поклав трубку на місце і пішов.
  
  У кафе за сто метрів вниз по вулиці він знову скористався телефоном, цього разу, щоб запитати місцезнаходження найближчого цілодобового поштового відділення, з якого можна здійснювати міжнародні дзвінки. Йому сказали, як він і очікував, що за рогом від головної станції є одна.
  
  На поштою він зателефонував на римський номер, який йому дали, не назвавши готель, уявлень цим номером, і тривожно чекав двадцять хвилин, поки він прийде.
  
  «Я хочу поговорити з синьйором Пуатьє», — сказавши він італійському голосу, який відповів.
  
  « Сіньйор Чє? — живити голос.
  
  'Il Signor Francesi. Пуатьє. Пуатьє . . .'
  
  Че ? — повторив голос.
  
  « Франчезі, франчезі» . . .' — сказавши чоловік у Парижі.
  
  ' Ах, так, il signor francesi. Momento, per favore . . .'
  
  Пролунала серія клацань, потім втомлений голос відповів французькою.
  
  - Гаразд. . .'
  
  — Слухай, — наполегливо сказавши чоловік у Парижі. «У мене небагато часу. Візьміть олівець і запишіть те, що я кажу. Починається. «Вальмі до Пуатьє. Шакал розірвався. Повторюю. Шакал розірвався. Ковальського забрали. Співав перед смертю. Кінець». Зрозумів?
  
  — Ой , — сказав голос. «Я передам це».
  
  Валмі поставивши слухавку на місце, поспішно сплативши рахунок і метнувся з будівлі. За хвилину він загубився в натовпі пасажирів, що вибігали з головного холу станції. Сонце було за горизонтом, нагріваючи тротуари та прохолодне нічне повітря. За півгодини запах ранку, круасанів і меленої кави зникне під пеленою вихлопних газів, запахом тіла та несвіжого тютюну. Через дві хвилини після того, як Валмі зникла, біля поштового відділення зупинилася машина, і двоє чоловіків з DST поспішили всередину. У оператора щита взяли опис, альо він міг описати будь-кого.
  
  У Римі Марка Родена розбудили о 7.55, коли чоловік, який провів ніч на черговому поверхом нижче, потиснув його за плечі. Він миттєво прокинувся, напівпіднявшись з ліжка, намацуючи під подушкою пістолет. Він розслабився й буркнув, коли побачив над собою обличчя екслегіонера. Погляд на тумбочку підказав йому, що він все одне проспав. Після багатьох років у тропіках його звичний годину прокидався набагато раніше, а серпневе сонце Риму вже було високо над дахами. Альо тижню бездіяльності, проведення вечірніх годин за грою у піке з Монклером і Кассоном, випивання занадто великої кількості червоного вина, відсутність гідних назв фізичних вправ — усе разом зробило його млявим і сонним.
  
  — Повідомлення, мон полковник . Хтось щойно телефонував, здавалось, поспішав».
  
  Легіонер простягнув аркуш із блокнота, на якому були нашкрябані розрізнені фрази Валмі. Роден один раз прочитавши повідомлення, а потім вистрибнув із тонкого простирадла ліжка. Він замотавши навколо талії бавовняний саронг, який зазвичай носив, звичка зі Сходу, і знову прочитавши повідомлення.
  
  — Гаразд. Відхилити. Легіонер вийшов з кімнати і спустився вниз.
  
  Роден кілька секунд тихо й напружено лаявся, зім'явши аркуш паперу в руках. Прокляття, прокляття, прокляття, прокляття Ковальський.
  
  Перші два дні після зникнення Ковальського він думав, що чоловік просто втік. Останнім часом було кілька відступів від справи, оскільки серед рядового складу з'єднання явилося переконання, що ОАД зазнала невдачі і зазнає невдачі у своїй меті вбити Шарля де Голля та повалити нинішній уряд Франції. Альо він завжди думав, що Ковальський залишиться вірним до останнього.
  
  І тут були докази того, що він з якоїсь незрозумілої причини повернувся до Франції або, можливо, був підібраний в Італії та викрадений. Тепер здавалось, що він заговоривши, звичайно, під тиском.
  
  Роден щиро оплакував свого померлого слугу. Значна репутація, яку він здобув як бойовий солдатів і командир, частково ґрунтувалася на його величезній турботі про своїх людей. Військові солдати цінують ці речі більше, ніж будь-який військовий теоретик може собі уявити. Тепер Ковальський був мертвий, і Роден мав небагато ілюзій щодо способу його смерті.
  
  І все ж важливо було спробувати пригадати саме те, що мав розповісти Ковальський. Зустріч у Відні, назва готелю. Звичайно, все це. Троє чоловіків, які були на зустрічі. Для SDECE це не буде новиною. Альо що він знав про Шакала? Він не підслуховував біля дверей, це було точно. Він міг розповісти їм про високого білявого іноземця, який відвідав їх трьох. Це саме по собі нічого не означало. Такий іноземець міг бути торговцем зброєю або фінансовим спонсором. Жодних імен не згадувалося.
  
  Альо в повідомленні Валмі згадується Шакал під його кодовим іменем. як? Як Ковальський міг їм це сказати?
  
  З жахом Роден згадав сцену, коли вони розлучалися. Він стояв у дверях з англійцем; Віктор був за кілька футів у коридорі, роздратований тим, як англієць помітив його в ніші, професіонала, переграного іншим професіоналом, який чекав неприємностей, майже сподівався на них. Що він мав, сказавши Роден? « Bonsoir , містер Шакал». Звісно, чорт забирай.
  
  Подумавши ще раз, Роден зрозумів, що Ковальський ніколи не міг дізнатися справжнього імені вбивці. Це знали лише він, Монклер і Кассон. Все одне Валмі мав рацію. Оскільки зізнання Ковальського було в руках SDECE, воно було надто роздуто, щоб його можна було відновити. У них була зустріч, готель, мабуть, вони вже поговорили з портьє; смороду малі обличчя і фігуру людини, кодове ім'я. Не могло бути сумніву, що вони здогадалися про те, про що здогадався Ковальський, — що блондин був убивцею. Відтоді сітка навколо де Голля затягнулася; він відмовиться від усіх публічних заходів, від усіх виходів зі свого палацу, від усіх шансів для вбивці дістати його. Це було закінчено; операція була зірвана. Йому доведеться відкликати «Шакала», наполягати на поверненні грошей за вирахуванням усіх витрат і компенсації за витрачений час і проблеми.
  
  Потрібно було вирішити одну річ, і швидко. Треба терміново попередити самого Шакала, щоб він припинив операції. Роден все ще був достатня командним офіцером, щоб не посилати людину за його наказом на місію, успіх якої став неможливим.
  
  Він викликав охоронця, якому після від'їзду Ковальського доручив щодня ходити на головну пошту забирати пошту та, якщо потрібно, телефонувати, і докладно проінформував його.
  
  Про дев'ять ятій охоронець був на поштою й живити номер телефону в Лондоні. Минуло двадцять хвилин, перш ніж задзвонив телефон на іншому кінці. Комутатор жестом показавши французу в кабіну прийняти дзвінок. Він піднявши слухавку, коли операторка "київстар" поставила її, і послухав цззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззз. . . пауза . . . bzzz-bzzz англійського телефонного дзвінка.
  
  Того ранку Шакал піднявся рано, бо мав багато справ. Три основні валізи він перевірив і запакував минулого вечора. Лише рукоятку залишилося доповнити його губкою та приладдям для гоління. Він випив дві свої звичні чашки кави, вмився, прийняв душ і поголився. Упакувавши туалетні приналежності, що залишилися на ніч, він закрив ручну поклажу й залишив усі чотири предмети біля дверей.
  
  Він зробив собі швидкий сніданок із яєчні, апельсинового соку та ще чорної кави на маленькій, але компактній кухні квартири, і з'єднання їв його з кухонного столу. Будучи охайним і методичним чоловіком, він злив останнє молоко в раковину, розбив два яйця, що залишилися, також і вилив їх в раковину. Залишки апельсинового соку, які він випив, викинув банку в кошик для сміття, а залишок хліба, яєчної шкаралупи та кавової гущі потрапив у смітник. Ніщо, що залишилося, навряд чи зіпсується під час його відсутності.
  
  Нарешті він одягнувся, вибрав тонкий шовковий светр з горловиною, блакитно-сірий костюм із особистими документами на ім'я Даґґана, сотню фунтів готівкою, темно-сірі шкарпетки й тонкі чорні мокасини. Доповнювали ансамбль неодмінні темні окуляри.
  
  Про дев'ять ятій п'ятому ятнадцятій він узяв свій багаж, по дві штуки в кожну руку, зачинив за собою плоскі двері, що самозамикалися, і спустився вниз. До Саут-Одлі-стріт було кілька хвилин ходьби, і він схопив таксі на розі.
  
  «Лондонській аеропорт, будівля номер два», — сказав він водієві.
  
  Коли таксі від'їхало, телефон у його квартирі почав дзвонити.
  
  Була десята година, коли легіонер повернувся до готелю біля Віа Кондотті й розповів Родену, що протягом тридцяти хвилин намагався отримати відповідь за лондонським номером, який йому дали, але безуспішно.
  
  'Що сталося?' — спитав Кесон, який чув пояснення, дані Родена, і бачив, як легіонера звільнили, щоб повернутися до своїх обов'язків охорони. Три керівники OAS сиділи у вітальні свого номера. Роден вийняв із внутрішньої кишені папірець і передавши його Кассону.
  
  Кесон прочитавши його й передавши Монклеру. Нарешті обидва чоловіки глянули на свого лідера, шукаючи відповіді. Не було жодного. Роден сидів, дивлячись у вікна через печені дахи Риму, нахмуривши брови в задумах.
  
  «Коли це прийшло?» — зрештою спитав Кесон.
  
  — Сьогодні вранці, — коротко відповів Роден.
  
  — Ви повинні його зупинити, — запротестував Монклер. «Їм буде шукати півФранції».
  
  «Вони змусять пів-Франції шукати високого білявого іноземця», — тихо сказавши Роден. «У серпні у Франції перебуває понад мільйон іноземців. Наскільки нам відомо, у них немає ні імені, ні обличчя, ні паспорта. Будучи професіоналом, він, ймовірно, використовує фальшивий паспорт. Їм ще належить пройти довгий шлях, щоб отримати його. Є хороші шанси, що його попередять, якщо він зателефонує Валмі, і тоді він зможе знову вибратися.
  
  «Якщо він зателефонує Велмі, йому, звичайно, накажуть припинити операцію», — сказавши Монклер. «Валмі накаже йому».
  
  Роден похитав головою.
  
  «Валмі не має на це повноважень. Його розпорядження полягають у тому, щоб отримати інформацію від дівчини та передати її Шакалу, коли йому зателефонують. Він зробить це, але нічого іншого».
  
  — Альо Шакал мусить сам усвідомити, що все-кінець, — запротестував Монклер. — Він має втекти з Франції, як тільки вперше зателефонує Валмі.
  
  — Теоретично — так, — замислено відповів Роден. «Якщо він це зробить, він повертає гроші. Багато що поставлено на карту для всіх нас, включаючи нього. Це залежить від того, наскільки він впевнений у власному плануванні».
  
  Як ти вважаєш, у нього зараз є шанс? . . тепер, коли це сталося? підключивши Кассон.
  
  — Відверто кажучи, ні, — сказавши Роден. «Але він професіонал. Я теж, по-своєму. Це склад розуму. Людина не любити відкладати операцію, яку запланувала особисто».
  
  — Тоді, заради Бога, відкличте його, — запротестував Кесон.
  
  «Я не можу. Я б хотів, якби міг, але не можу. Він зник. Він у дорозі. Він хотів цього, і тепер він це отримав. Ми не знаємо, де він і що він збирається робити. Він повністю сам по собі. Я навіть не можу подзвонити Валмі й наказати йому наказати Шакалу кинути все це. Зробити це ризикує «розірвати» Валмі. Тепер ніхто не може зупинити Шакала. Це дуже пізно.'
  
  
  
  РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
  
  Комісар Клод Лебель повернувся до свого офісу незадовго до шостої ранку й побачив інспектора Карона, який виглядав втомленим і напруженим, у сорочці за столом.
  
  Перед ним було кілька аркушів паперу, вкритих рукописними нотатками. В офісі дещо змінилося. На верхній шафі для документів булькав електричний перколятор для кави, виносячи чудовий аромат свіжозвареної кави. Поруч стояла купа паперових стаканчиків, банку несолодкого молока й пакет цукру. Вони прийшли з підвальної їдальні вночі.
  
  У кутку між двома партами було встановлено односпальні ліжко, накрите грубою ковдрою. Кошик для паперів був спорожнений і збережений біля крісла біля дверей.
  
  Вікно все ще було відчинене, легкий синій дим від сигарет Керона випливав у прохолодний ранок. За вікном перші цятки майбутнього дня вкраплювали шпиль Святого Сюльпіса.
  
  Лебель підійшов до свого столу й опустився на стілець. Хоча минуло лише двадцять чотири години, як він прокинувся від останнього сну, він виглядав втомленим, як Карон.
  
  — Нічого, — сказавши він. «За останні десять років я пройшов через багато чого. Єдиним іноземним політичним вбивцею, який коли-небудь намагався діяти тут, був Дегельдре, і він мертвий. Крім того, він був OAS, і ми його записали як такого. Імовірно, Роден вибрав людину, яка не має нічого спільного з ОАД, і він цілком правий. За останні десять років у Франції спробували це лише четверо найнятих вбивць, окрім домашнього сорту, а ми отримали трьох. Четвертий відбуває довічне ув'язнена язнення десь в Африці. Крім того, усі вони були бандитськими вбивцями, не того калібру, щоб застрелити президента Франції.
  
  «Я зв'язку язався з Баргероном з Центрального архіву, і вони проводять повну подвійну перевірку, але я вже підозрюю, що в нас немає цієї людини. Роден у будь-якому випадку наполіг би на цьому, перш ніж найняти його».
  
  Карон запаливши ще один Голлуаз, випустив дим і зітхнув.
  
  «Тож ми повинні почати з чужого кінця?»
  
  'Точно. Чоловік такого типу, мабуть, десь отримав навчання та досвід. Він не був бі одним із найкращих у світі, якби не міг довести це серією успішних робіт за плечима. Можливо, не президенти, але важливі люди, більші за простих прислужниць злочинного світу . Це означає, що він десь прівернув увагу когось. Звичайно. Що ви влаштували?»
  
  Керон взявши один із аркушів паперу, показуючи список імен із лівим стовпчиком годині.
  
  «Всі сім виправлено», — сказавши він. — Ви починаєте з начальника Управління внутрішньої розвідки о десятій на сьому. Це десята на першу ранку за вашингтонським часом. Я влаштував його спочатку через пізню годину в Америці.
  
  — Потім Брюссель о пів на восьму, Амстердам о чверть на восьму й Бонн про восьмій десятій. З'єднання єднання з Йоганнесбурґом організовано о восьмій тридцять, а зі Скотленд-Ярдом про дев'ять ятій. Нарешті про дев'ять ятій тридцять Рим.
  
  — Керівники відділу вбивств у кожному випадку? — спитав Лебель.
  
  'Або еквівалент. У Скотланд-Ярді це містер Ентоні Меллінсон, помічник комісара з питань злочинності. Здається, у столичній поліції немає відділу вбивств. Крім того, так, крім Південної Африки. Мені взагалі не вдалося отримати Ван Руйса, тож ви розмовляєте з помічником комісара Андерсоном».
  
  Лебель на мить замислився.
  
  'Добре. Я б віддав перевагу Андерсону. Одного разу ми працювали над кейсом. Є питання мови. Троє з них розмовляють англійською. Гадаю, тільки бельгієць говорити французькою. Інші майже співуче можуть говорити англійською, якщо їм доведеться. . .'
  
  — Німець, Дітріх, говорити французькою, — вставивши Карон.
  
  — Добре, тоді я особисто поговорю з тімі двома французькою. Для інших п'яти мені доведеться залучити вас як перекладача. Нам краще піти. Давай.'
  
  Було десята без сьомої, коли поліцейська машина з двома детективами зупинилася біля невинних зелених дверей на крихітній вулиці Поля Валері, де на той час розташовувалася штаб-квартира Інтерполу.
  
  Протягом наступних трьох годин Лебель і Керон сиділи, згорбившись над телефоном, у підвальній кімнаті зв'язку, розмовляючи з провідними злочинцями світу. Від, здавалося б, переплутаних антен на даху будівлі високочастотні сигнали випромінювалися на три континенти, виливаючись високо за межі стратосфери, відбиваючись від іонного шару вгорі, повертаючись на Землю за тисячі миль від іншої алюмінієвої пластини. стирчить із черепичного даху.
  
  Довжини хвиль і скремблери були неперехоплювані. Детектив розмовляв із детективом, поки світ пів ранкову каву чи останній нічний ковпак.
  
  У кожній телефонній розмові звернення Лебеля було приблизно однаковим.
  
  «Ні, комісаре, я поки не можу поставити цей запит про вашу допомогу на рівень офіційного розслідування між нашими двома поліцейськими силами. . . звичайно, я дію в офіційній якості. . . Просто на даний момент ми просто не впевнені, чи навіть умисел на вчинення злочину сформульований чи переведень на стадію підготовки. . . Це питання підказки, наразі суто рутинна. . . Що ж, ми шукаємо людину, про яку знаємо дуже мало. . . навіть не ім'я, а лише поганий опис. . .'
  
  У кожному випадку він давав опис так, як найкраще знав. Жало стало хвостом, оскільки кожен із його іноземних колег запитував, чому вони шукають допомоги та які підказки вони можуть знайті. Саме в цей момент інший кінець дроту напружено замовк.
  
  «Просто це; що кім бі ця людина не була чі може бути, вона повинна мати одну кваліфікацію, яка вирізняє її. . . він мав бі буті одним із найкращих у світі професійних вбивць за контрактом. . . ні, не гангстерський тригер, а політичний убивця з кількома успішними вбивствами за плечима. Нам було б цікаво дізнатися, чи є у вас хтось такий, навіть якщо він ніколи не діяв у вашій країні. Або будь-хто, хто навіть спадає на думку».
  
  Неминуче виникла довга пауза на іншому кінці, перш ніж голос відновився. Потім було тихіше, заклопотаніше.
  
  Лебель не мав ілюзій, що керівники відділів убивств головних поліцейських сил західного світу не зрозуміють, на що він натякає, але не можуть сказати. У Франції була лише одна мета, яка могла зацікавити політичного вбивцю першої ліги.
  
  Відповідь була однакова без винятку. 'Так, звісно. Ми переглянемо всі файли для вас. Я спробую зв'язку язатися з вами до кінця дня. О, і, Клод, удачі».
  
  Коли він востаннє поклав слухавку радіотелефону, Лебель гадав, скільки часу мине, перш ніж міністри закордонних справ і навіть прем'єр-міністри семи країн дізнаються про те, що відбувається. Мабуть, не довго. Щось такого розміру політикам доводилося доповідати навіть міліціонеру. Він був майже впевнений, що міністри промовчать про це. Зрештою, між політичними розбіжностями між владними людьми в усьому світі існував міцний зв'язок. Усі вони були членами одного клубу — клубу панів. Вони згуртувалися проти спільних ворогів, і що може бути ворожішим для шкірного з них, ніж діяльність політичного вбивці? Він усе одне усвідомлював, що якщо розслідування стані загальновідомим і потрапить у пресу, його рознесуть по всьому світу, і йому буде покінчено.
  
  Єдиними, хто його хвилював, були англійці. Якби це можна було залишити лише між копами, він бі довірився Меллінсону.
  
  Але він знав, що до кінця дня йому доведеться піднятися вище, ніж Мелінсон. Минуло лише сім місяців відтоді, як Шарль де Голль різко відкинув Британію від Спільного ринку, а після прес-конференції генерала 14 січня Міністерство закордонних справ Лондона, навіть настільки аполітична істота, як усвідомлював Лебель, стало майже ліричним у свою словесну кампанію, спрямовану через політичних кореспондентів проти президента Франції. Чи використали б смороду тепер це, щоб помститися старому?
  
  Лебель якусь мить дивився на панелі передавача, яка тепер мовчала, перед собою. Керон мовчки дивився на нього.
  
  — Давай, — сказав маленький комісар, підводячись із табуретки й прямуючи до дверей, — давай поснідаємо й спробуємо трохи поспати. Більше ми не можемо зробити».
  
  Помічник комісара Ентоні Меллінсон поклав слухавку, задумливо насупившись, і вийшов із кімнати зв'язку, не звернувши уваги на привітання молодого поліцейського, який заходив на ранкову зміну. Він все ще хмурився, коли повертався на гору до свого просторого, але вишукано оформленого кабінету з видом на Темзу.
  
  У нього не було жодних сумнівів щодо того, який саме запит провівши Лебель, і щодо його мотивів для цього. Французька поліція отримала якусь інформацію про те, що вбивця вищого класу на волі, і що це вплинуло на них. Як і передбачив собі Лебель, потрібно було дуже мало кмітливості, щоб визначити, хто міг стати єдиною можливою мішенню у Франції в серпні 1963 року для такого вбивці. Він розглядав скрутне становище Лебеля зі знанням поліцейського з давнім стажем.
  
  — Бідолашний, — сказав він уголос, дивлячись униз на теплу й мляву річку, що текла повз Набережну під його вікном.
  
  «Пане?» — живити його особистий помічник, який слідував за ним у кабінет, щоб покласти ранкову пошту, яка потребувала його уваги, на горіховий стіл.
  
  «Нічого». Меллінсон продовжував дивитися у вікно, поки ПА пішов. Як би він не відчував до Клода Лебеля його завдання захистити свого президента, не маючи змоги розпочати офіційне полювання, у нього теж були господарі. Рано чи пізно їм доведеться повідомити про прохання Лебеля до нього того ранку. О десятій, за півгодини, була щоденна нарада керівників кафедр. Чи винен він згадувати це там?
  
  Зрештою, він вирішив цього не робити. Досить було б написати офіційний, але приватний меморандум самому Уповноваженому, в якому викласти суть прохання Лебеля. Необхідність обережності пояснити пізніше, якщо буде потрібно, чому це питання не було порушено на ранковій зустрічі. Тім годиною не зашкодить провести розслідування, не розкриваючи, чому воно було зроблене.
  
  Він сів за стіл і натиснув одну з кнопок внутрішнього зв'язку.
  
  «Пане?» Із сусіднього кабінету долину у голос його секретаря.
  
  — Заходь сюди на хвилинку, Джоне?
  
  Увійшов молодий інспектор детектива в темно-сірому костюмі, тримаючи в руках блокнот.
  
  «Джоне, я хочу, щоб ти потрапив до Центрального архіву. Поговоріть особисто з головним суперінтендантом Маркхемом. Скажіть йому, що це прохання від мене особисто, і що я зараз не можу пояснити, чому я це роблю. Попросіть його перевірити всі наявні записи про відомих живих професійних вбивць у цій країні. . .'
  
  — Вбивці, сер? ПА виглядав так, наче помічник комісара попросивши провести планову перевірку всіх відомих марсіан.
  
  «Так, убивці. Ні, повторюю, ні, звичайні гангстерські головорізи, які або мають, або відомі як здатні збити когось у ворожнечі в підземному світі. Політичні вбивці, Джон, люди або людина, здатна вбити добре охоронюваного політика чи державного діяча за гроші».
  
  — Це більше схоже на клієнтів спеціального відділення, сер.
  
  'Так, я знаю. Я хочу передати всю справу Спеціальному відділу. Але нам краще спочатку провести планову перевірку. О, і я хочу отримати відповідь так чі інакше до полудня. В ПОРЯДКУ?'
  
  — Правильно, сер. Я приступлю до цього».
  
  Через п'ятдесят ятнадцять хвилин помічник комісара Меллінсон зайняв своє місце на ранковій конференції.
  
  Коли він повернувся до свого офісу, він погортав пошту, відсунув її на бік столу й покаравши патрульному принести йому друкарську машинку. Сидячи сам, він надрукував короткий звіт для комісара столичної поліції. У ньому коротко згадувалося про ранковий дзвінок до нього додому, особистий дзвінок по лінії зв'язку Інтерполу про дев'ять ятій ранку та характер запиту Лебеля. Він залишив нижню частину меморандуму порожньою і замкнувши її у своєму столі, щоб зайнятися робочим днем.
  
  Незадовго до дванадцятої постукав і увійшов ПА.
  
  «Суперінтендант Маркхем щойно був із CRO», — сказавши він. «Схоже, у кримінальних справах немає нікого, хто б відповідав цьому опису. Сімнадцять відомих найманих вбивць зі злочинного світу, сер; десять у в язниці і семеро на волі. Але всі вони працюють на великі банді, тут або у великих містах. Супер каже, що ніхто не підійде для роботи проти приїжджого політика. Він також запропонував спеціальний відділ, сер.
  
  «Так, Джоне, дякую. Це все, що мені потрібно».
  
  Звільнивши ПА, Меллінсон дістав із шухляди наполовину готову записку й знову вставивши її в друкарську машинку. Внизу він написавши:
  
  На запит відділ кримінальних справ заявив, що у їхніх справах не виявлено жодної особи, яка б відповідала опису типу, наданому комісаром Лебелем. Потім запит було передано помічнику комісара, спеціальний відділ».
  
  Він підписав меморандум і забравши три верхні примірники. Залишок пішов у кошик для секретних відходів, щоб потім бути подрібнений на мільйони часток і знищений.
  
  Один з примірників він склав у конверт і адресував Уповноваженому. Одному він занотував у папку «Таємне листування» й замкнувши її в настінному сейфі. Третю він склав і поклав у внутрішню кишеню.
  
  У блокноті на столі він нашкрябав повідомлення.
  
  Кому: Комісару Клоду Лебелю, заступнику генерального директора судової поліції, Париж.
  
  «Від: помічник комісара Ентоні Маллінсон, AC Crime, Скотланд-Ярд, Лондон.
  
  «Повідомлення: після вашого запиту ця дата найповнішого дослідження кримінальних записів не виявила такої особини, відомої нам, зупініться. запит передано до спецвідділу для подальшої перевірки, зупинка. будь-яка корисна інформація буде передана вам найближчим часом, зупініться. mallinson.
  
  'Час відправки: . . . 12.8.63.'
  
  Лише пів на дванадцяту минуло. Він піднявши слухавку, а коли оператор відповіла, підключивши помічника комісара Діксона, керівника спеціального відділення.
  
  «Привіт, Алек? Тоні Маллінсон. Ви можете приділити мені хвилину? Я б хотів, але не можу. Мені доведеться обмежити обід бутербродом. Це буде один із тих днів. Ні, я просто хочу побачити вас на кілька хвилин, перш ніж ви підете. Добре, добре, я зараз піду».
  
  Проходячи по кабінету, він кинувши конверт, адресований уповноваженому, на стіл ПА.
  
  «Я просто піду до Діксона з SB. Віднеси це до офісу комісара, Джоне? Особисто. І передай це повідомлення адресату. Напишіть це самостійно в належному стилі».
  
  'Так, сер.' Меллінсон стояв над столом, а очі інспектора пробігали повідомлення. Вони розширювалися, коли доходили до кінця.
  
  'Джон. . .'
  
  «Пане?»
  
  «І мовчіть про це, будь ласка».
  
  'Так, сер.'
  
  — Дуже тихо, Джоне.
  
  — Ні слова, сер.
  
  Меллінсон коротко посміхнувся йому й вийшов з кабінету. ПА прочитавши повідомлення Лебелю вдруге, згадав запити, які він зробив того ранку в Records для Меллінсона, розгадав це для себе і прошепотів: «Кровий біс».
  
  Меллінсон провів з Діксоном двадцять хвилин і фактично зіпсував іншому майбутній клубний обід. Він передав начальнику спеціального відділення залишився примірник доповідної записки Уповноваженого. Коли він піднявся, щоб піти, він повернувся до дверей, тримаючи руку на ручці.
  
  «Вибач, Алек, але це справді більше твоя вулиця. Але якщо ви запитаєте мене, у цій країні, мабуть, немає нічого й нікого такого калібру, тому добре перевірте запису, і ви зможете надіслати телексу Лебелю, щоб сказати, що ми не можемо допомогти. Мушу сказати, що цього разу я не заздрю йому його роботі».
  
  Помічник комісара Діксон, чиєю роботою, серед іншого, було стежити за всіма диваками та божевільними в Британії, які могли б спалахнути на спробу вбити приїжджого політика, не кажучи вже про десятки озлоблених і вередливих іноземців, які мешкають у країні, відчував ще більше. гостро неможливість позіції Лебеля. Захищати домашніх і візитних політиків від неврівноважених фанатиків було досить погано, але принаймні зазвичай можна було покластися на них як на аматорів, щоб зазнати невдачі перед обличчям його власного корпусу загартованих професіоналів.
  
  Мати власного главу держави — мета для рідної організації жорстких колішніх вояків була ще гіршою. І все ж французи перемогли ОАД. Як професіонал, Діксон захоплювався ними. Альо наймання іноземного фахівця було іншою справою. На її користь, з точки зору Діксона, можна сказати лише одне; це скоротило можливості до такої кількості, що він не сумнівався, що не знайдеться англійця такого калібру, якого Лебель шукав у книгах Спеціального відділення.
  
  Коли Меллінсон пішов, Діксон прочитавши копію меморандуму. Тоді він викликав власного ПА.
  
  «Будь ласка, скажіть детективу-суперінтенданту Томасу, що я хотів би бачіті його тут, о. . .' він глянувши на годинник, прикинувши, скільки йому позику значно скорочений обід. . . рівно о другій годині.
  
  «Шакал» приземлився на «Brussels National» одразу після дванадцятої. Він залишив три основні одиниці свого багажу в автоматичній камері схову в головній будівлі терміналу і взявши із собою в місто лише ручку з особистими речами, гіпс, вати та бинти. На головному вокзалі він відпустив таксі й пішов до камери схову.
  
  Волокниста валіза з рушницею все ще лежала на полиці, де він бачив, як клерк залишив її тижнем раніше. Він пред'явлення явивши рекламаційний лист, а взамін отримав справу.
  
  Недалеко від вокзалу він знайшов маленький і убогий готель, на кшталт тих, які, здається, існують поблизу всіх головних станцій світу, де не надавати жодних питань, але говорять багато брехні.
  
  Він забронював одномісну кімнату на ніч, заплативши наперед готівкою бельгійськими грошима, які поміняв в аеропорту, і сам відніс свою валізу в номер. Надійно замкнувши за собою двері, він налив у миску холодної води, висипав гіпс і бинти на ліжко й узявся до роботи.
  
  Коли він закінчив, штукатурка висохла понад дві години. Протягом цього часу він сидів, спираючись на лавці, курив сигарети з фільтром і дивився на брудну низку дахів, що утворювали краєвид з вікна спальні. Час від часу він пробував гіпс великим пальцем, щоразу вирішуючи дати йому ще трохи затвердіти, перш ніж рухатися.
  
  Волокниста валіза, в якій раніше була "рушниця", лежала порожня. Решту бинтів знову запакували в рукоятку разом із кількома унціями гіпсу, що залишилися, на випадок, якщо йому доведеться робити поточний ремонт. Коли він нарешті був готовий, він засунувши під ліжко футляр із дешевого волокна, перевірив кімнату на наявність останніх ознак, висипав попільничку з вікна й приготувався йти.
  
  Він виявивши, що з гіпсом на реалістичному шкутильганні стало обов'язковим. Унизу сходів він із полегшенням побачив, що грязний і сонний партійник сидів у задній кімнаті за столом, де він був, коли прийшов Шакал. Був обідній час, він їв, але двері з матовим склом, які дали йому доступ до передньої стійки, були відчинені.
  
  Глянувши на вхідні двері, щоб переконатися, що ніхто не заходити, Шакал притиснув до грудей свою валізу, зігнувся на карачках і швидко й безшумно помчав через кахельну залу. Через літню спечу вхідні двері були відчинені, і він зміг стояти прямо на верхній частині трьох сходинок, що вели на вулицю, поза полем зору партійного службовця.
  
  Він болісно пошкутильгав сходами вниз і по вулиці до розі, де повз проходила головна дорога. За півхвилини його помітило таксі, і він повертався в аеропорт.
  
  Він з'єднання явився біля каси Alitalia з паспортом у руках. Дівчина посміхнулася йому.
  
  «Мені здається, у вас є квиток до Мілана, заброньований два дні тому на ім'я Даггана», — сказавши він.
  
  Вона перевірила бронювання на післяобідній рейс до Мілана. Він мав вирушати через півтори години.
  
  — Так, справді, — сяяла вона на нього. «Містер Дагган. Квиток був заброньований, але не оплачений. Ви бажаєте заплатити за це?
  
  Шакал знову заплативши готівкою, йому видали квиток і сказали, що йому подзвонять за годину. За допомогою турботливого носія, який тупцяв над його загіпсованою ступнею та виразно кульгавим, він дістав свої три валізи з камери схову, відправив їх до Alitalia, пройшов через митний бар'єр єр, який, побачивши, що він був мандрівником, був лише мандрівником. перевірку паспорта, а годину, що залишилася, провів, насолоджуючись пізнім, але приємним обідом у ресторані, що прикріплений до зали очікування пасажирів.
  
  Усі, хто займався польотом, були дуже люб'язні та уважні до нього через ногу. Йому допомогли піднятися в автобусі до літака та з тривогою спостерігали, як він болісним шляхом піднімався сходами до дверей літака. Міла італійська господиня привітала його надзвичайно широкого усмішкою та побачила, як він зручно сидів на одному з груп сидінь у центрі літака, розташованих обличчям одне до одного. Там було більше місця для ніг, зазначила вона.
  
  Інші пасажири старанно намагалися не постукати про загіпсовану ногу, коли вони сідали на свої місця, а Шакал лежав на спинці свого сидіння й хоробро посміхався.
  
  Про 4.15 лайнер злетів і незабаром помчав на південь до Мілана.
  
  Суперінтендант Брін Томас вийшов із кабінету помічника комісара незадовго до третьої, почуваючись украй жалюгідним. Мало того, що його літня застуда була однією з найгірших і найстійкіших, з якими він коли-небудь страждав, але й нове призначення, яке щойно було обтяжене, зіпсувало йому день.
  
  Ранок понеділка був гнилим; спочатку він дізнався, що одного з його людей підвів радянський торговий делегат, за яким він мав стежити, а до середини ранку він отримав міжвідомчу скаргу від МІ-5, у якій його департамент ввічливо просив звільнити радянську делегацію. , безпомилкове припущення, що, на думку МІ-5, усю справу краще залишити їм.
  
  Понеділок після обіду виглядав гіршим. Є кілька речей, які будь-якому поліцейському, спецпідрозділу чи ні, подобаються менше, ніж привид політичного вбивці. Але у випадку запиту, який він щойно отримав від свого начальника, йому навіть не дали імені, щоб продовжити.
  
  «Без назви, але, боюся, багато муштр», — так сказав Діксон на цю тему. «Спробуй прибрати це до завтра».
  
  «Пакунок», — пирхнув Томас, дійшовши до офісу. Незважаючи на те, що короткий список відомих підозрюваних був бі надзвичайно коротким, він все одно давав йому та його відділу багатогодинну перевірку файлів, запису щодо політичних негараздів, засудження та, на відміну від кримінальної гілки, просто підозри. Треба було б усе перевірити. У брифінгу Діксона був лише один промінь світла: цей чоловік буде професійним оператором, а не одним із незліченних торговців, які робили життя Спеціального відділу нещастям перед і під час будь-якого візиту іноземного державного діяча.
  
  Він викликав двох інспекторів-детективів, які, як йому було відомо, зараз займаються малопріоритетною дослідницькою роботою, сказавши їм покинути все, що вони роблять, як це зробив він, і з'єднання явитися до його офісу. Його брифінг для них був коротшим, ніж Діксон для нього. Він обмежився тим, що сказавши їм, що вони шукають, але не сказавши, чому. Підозри французької поліції в тому, що така людина може вбити генерала де Голля, не мають нічого спільного з пошуком в архівах і вся прикладена інформацію спеціального відділення Скотленд-Ярду.
  
  Вони втрьох очистили столи від неопрацьованих документів і сіли.
  
  Літак Шакала приземлився в міланському аеропорту Лінате про шостій. Завжди уважна господиня допомогла йому спуститися сходами до асфальту, а одна з наземних господинь провела його до головної будівлі терміналу. Саме на митниці його ретельна підготовка до того, як дістати складові частини пістолета з валізи та перемістити їх у менш підозрілий засіб перевезення, принесла свої плоди. Паспортна перевірка була формальністю, але коли валізи з трюму проходили з гуркотом по конвеєрній стрічці й розміщувалися вздовж митної лаві, ризики почали зростати.
  
  Шакал забезпечив вантажника, який зібрав три основні валізи в рядок поруч. Шакал опустивши свою руку біля них. Побачивши, як він, кульгаючи, підійшов до лавки, один із митників пройшов навпроти.
  
  «Сіньйоре? Це весь ваш багаж?
  
  «Е-е, так, ці три валізи і цей футляр».
  
  «У вас є що задекларувати?»
  
  'Немає нічого.'
  
  — Ві у справах, синьйоре?
  
  'Немає. Я приїхав у відпустку, але, виявляється, вона повинна включати ще й період одужання. Я сподіваюся піднятися до озер».
  
  Митник не був вражений.
  
  — Чи можу я побачити ваш паспорт, синьйоре?
  
  Шакал передавши. Італієць уважно оглянув його, а потім без жодного слова віддав назад.
  
  «Будь ласка, відкрийте цей».
  
  Він показавши на одну з трьох більших валіз. Шакал дістав свій брелок, вибрав один із ключів і відкрив футляр. Носильник поклав його на бік, щоб допомогти йому. На щастя, це був футляр з одягом вигаданого датського пастора та американського студента. Перебираючи одяг, митник не звернув уваги на темно-сірий костюм, білизну, білу сорочку, кросівки, чорні кросівки, вітрівку та шкарпетки. Книга данською мовою також його не схвилювала. Обкладинка була кольоровою пластиною Шартрського собору, а назва, хоч і датською, була достатня схожою на відповідні англійські слова, щоб не бути примітною. Він не оглянув ретельно зашиту щілину на бічній підкладці та не знайшов фальшивих документів, що посвідчують особу. Справді ретельний пошук знайшов би їх, але це був звичайний поверхневий огляд, який ставши бі інтенсивним, лише якби він знайшов щось підозріле. Складові частини повної снайперської гвинтівки лежали всього в трьох футах від нього через стіл, але він нічого не підозрював. Він закрив футляр і жестом показавши Шакалу замкнути його знову. Потім він швидко поспіль записавши усі чотири справи. Його робота виконана, обличчя італійця розпливлося в посмішці.
  
  « Дякую, синьйоре . Гарного свята.
  
  Носильник знайшов таксі, отримав добрі чайові, і невдовзі «Шакал» мчав до Мілана, на його зазвичай гамірних вулицях ще більше шуміло через потоки пасажирів, які намагалися дістатися додому, і свідому поведінку водіїв. Він попросив, щоб його відвезли на Центральний вокзал.
  
  Тут викликали іншого вантажника, і він пошкутильгав за ним до камери схову. У таксі він посунув сталеві ножиці з нічного скриньки до кишені штанів. У камері схову він залишив ручку й дві валізи, зберігши одну з довгим французьким військовим пальтом, у якій також було багато вільного місця.
  
  Відпустивши швейцара, він зашкутильгав у чоловічий туалет і побачив, що використовується лише один із умивальників у довгому ряду ліворуч від пісуарів. Він кинувши футляр і старанно мів руки, поки інший мешканець не закінчив. Коли туалет на секунду спорожнів, він перейшов через кімнату й зачинився в одній із кабінок.
  
  Піднявши ногу на сидінні унітазу, він десять хвилин мовчки стриг гіпс на нозі, поки він не почав відпадати, відкриваючи ватяні подушечки під ним, які надавали стопі об'єм звичайної зламаної щиколотки, оповитої гіпсом.
  
  Коли ступня нарешті була очищена від останніх залишків гіпсу, він знову одягнув шовкову шкарпетку та тонкий шкіряний мокасин, які були приклеєні до внутрішньої сторони літки, коли нога була в гіпсі. Залишок гіпсу й ваті він зібрав і поклав на каструлю. При першому промиванні половина заклинило, а при іншому відійшло.
  
  Поклавши валізу на унітаз, він поклав ряд круглих сталевих трубок, у яких містилася гвинтівка, поруч між складками пальта, доки валіза не заповнилася. Коли внутрішні ремені були щільно затягнуті, вміст футляра не стукав. Тоді він закрив шафу й кинувши погляд за двері. Біля умивальників було двоє, ще двоє стояли біля пісуарів. Він вийшов із кабінки, різко повернувся до дверей і піднявся сходами до головного вестибюлю станції, перш ніж хтось встиг його помітити, навіть якщо б і хотів.
  
  Він не міг повернутися до камери схову здоровим і здоровим чоловіком так швидко після того, як вийшов з неї калікою, тому він викликав носія, пояснивши, що поспішає, хоче поміняти гроші, повернути свій багаж і отримати таксі якомога швидше. Багажну квитанцію він сунувши носію в руку разом із купюрою в тисячу лір, спрямовуючи чоловіка до камери схову. Він сам, зазначив він, буде в обмінному бюро, щоб обмінювати його англійські фунти на ліри.
  
  Італієць радісно кивнув і пішов за багажем. Шакал поміняв останні двадцять фунтів, що залишилися у нього, на італійську валюту, і щойно закінчив, коли носильник повернувся з іншими трьома одиницями багажу. Через дві хвилини він сидів у таксі, що мчав на небезпечній швидкості через площу Дука д'аоста й прямував до готелю «Континенталь».
  
  Біля реєстратури в розкішному парадного він сказавши службовцеві:
  
  — Гадаю, у вас є для мене кімната на ім'я Дагган. Його забронювали по телефону з Лондона два дні тому».
  
  Незадовго до восьмої Шакал насолоджувався розкішшю душу та гоління у своїй кімнаті. Дві валізи були ретельно зачинені в шафі. Третій, у якому був його власний одяг, був відкритий на ліжку, а вечірній костюм, темно-синій літній легкий із вовни та мохеру, висів на дверях шафи. Голубине-сірий костюм був у руках камердинера готелю, щоб його витирали губкою та гладили. Попереду чекали коктейлі, вечеря та ранній вечір, оскільки наступний день, 13 серпня, буде надзвичайно насиченим.
  
  
  
  РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
  
  «Нічого».
  
  Другий із двох молодих інспекторів-детективів у кабінеті Бріна Томаса закрив останню папку, яку йому було відведено для прочитання, і подивився на свого начальника.
  
  Його колега теж закінчив, і його висновок був таким же. Сам Томас закінчив п'ять хвилин тому й підійшов до вікна, стоячи спиною до кімнати й дивлячись на рух, що пропливав повз нього в сутінках. На відміну від помічника комісара Меллінсона, він не мав краєвиду на річку, лише вид з першого поверху на машини, що мчали по Хорсферрі-роуд. Він відчував себе як смерть. Його горло було сиро від цигарок, які він знав, що йому не слід було палити через сильну застуду, але не міг кинути, особливо під тиском.
  
  Його голова боліла від випарів, безперервних дзвінків, які здійснювалися протягом дня, перевіряючи символи, що з'єднання являлися в вся прикладена інформацію і файлах. Кожен зворотний виклик був негативним. Або ця людина була повністю розкрита, або просто не відповідала такого калібру, щоб взятися за таке завдання, як вбивство президента Франції.
  
  — Ну, ось і все, — твердо сказавши він, обертаючись від вікна. «Ми нікого все можливо, але просто немає нікого, хто міг би відповідати вказівкам, викладеним у запиті, який ми розслідуємо».
  
  «Можливо, є англієць, який виконує таку роботу», — припустив один з інспекторів. «Але його немає в наших файлах».
  
  «Вони всі в наших файлах, дивіться, — гаркнув Томас. Йому не було весело думати, що така цікава риба, як професійний убивця, існує у його «садибі», десь не реєструючись, і його вдача не покращується ні застудою, ні головним болем. Коли він був поганий, його валлійський акцент мав тенденцію посилюватися. Тридцять років далеко від долин так і не знищили наліт.
  
  — Зрештою, — сказав другий інспектор, — політичний убивця — надзвичайно рідкісній птах. Такого в країні, мабуть, немає. Це не зовсім англійська чашка чаю, правда?»
  
  Томас глянувши у відповідь. Він віддав перевагу слову «британці» для опису мешканців Сполученого Королівства, і ненавмисне використання інспектором слова «англійці», як він підозрював, могло бути завуальованим припущенням, що валлійці, шотландці чи ірландці цілком могли народити таку людину. Альо це не було.
  
  — Гаразд, пакуйте файли. Поверніть їх до реєстру. Відповім, що ретельний пошук не виявивши такого відомого нам героя. Це все, що ми можемо зробити».
  
  «Від кого був запит, Супер?» живити один.
  
  — Нічого, хлопче. У когось, судячи з усього, є проблеми, але це не ми».
  
  Двоє молодших чоловіків зібрали весь матеріал і попрямували до дверей. В обох були сім'ї, до яких потрібно було повернутися додому, і один майже кожного дня чекав, що вперше стане батьком. Він був першим до дверей. Другий відвернувся, задумливо насупившись.
  
  «Чудово, під час перевірки мені спала на думку одна річ. Якщо є така людина, і вона має британське громадянство, то, схоже, вона все одно не буде працювати тут. Я маю на увазі, що навіть такий чоловік повинен десь мати базу. Притулок, своєрідне місце, куди можна повернутися. Швидше за все, така людина є поважним громадянином у своїй країні».
  
  «Що ти маєш на меті, свого роду Джекіл і Хайд?»
  
  «Ну, щось на зразок цього. Я маю на увазі, якщо є професійний вбивця приблизно такого типу, якого ми намагаємося відслідкувати, і він достатня великий, щоб хтось витягнув таку вагу, щоб розпочати подібне розслідування, яке очолюватиме людина вашого рангу, добре, цей чоловік має бути великим. І якщо він такий, у своїй галузі, він повинний мати кілька робочих місць за плечима. Інакше він би нічим не був, чи не так?»
  
  — Давай, — сказав Томас, уважно спостерігаючи за ним.
  
  «Ну, я просто подумавши, що така людина, мабуть, діятиме лише за межами своєї країни. Тому зазвичай він не потрапляв би в полі зору внутрішніх сил безпеки. Можливо, служба колись про нього дізналася. . .'
  
  Томас обміркувавши цю ідею, потім повільно похитав головою. «Забудь про це, йди додому, хлопче. Я напишу звіт. І просто забудьте, що ми взагалі робили запит».
  
  Альо коли інспектор пішов, думка, яку він посіяв, залишилася в голові Томаса. Зараз він міг би сісти й написати звіт. Повністю негативно. Намальована заготовка. На основі пошуку записів, які були зроблені, не могло бути повернення. Але якщо припустити, що за запитом із Франції щось стоїть? Припустімо, що французи, як підозрював Томас, просто не втратили голову через чуйні про свого дорогоцінного президента? Якщо у них справді було так мало, як вони стверджували, якщо не було жодних ознак того, що цей чоловік був англійцем, то вони, мабуть, перевіряли в усьому світі подібним чином. Була велика ймовірність того, що вбивці не було, а якщо й був, то він походив із однієї з тих націй із довгою історією політичних убивств. Але що, якби підозри французів виправдалися? А якщо чоловік нічого англійцем, та ще й за походженням один?
  
  Томас дуже пишався рекордом Скотленд-Ярду, особливо спеціального відділу. У них ніколи не було подібних проблем. Вони ніколи не втрачали іноземного високопоставленого гостя, навіть навіть запаху скандалу. Йому особисто навіть доводилося доглядати за тім маленьким російським виродком Іваном Сєровим, головою КДБ, коли він приїжджав готуватися до візиту Хрущова, а там були десятки прибалтів і поляків, які хотіли отримати Сєрова. Навіть не стрілянина, а місце повне охоронцями самого Сєрова, кожен зі зброєю в руках і цілком готовий її використати.
  
  Суперінтенданту Бріну Томасу залишалося два роки до виходу на пенсію та повернення до маленького будиночка, який смороду з Мег купили, звідки відкривався зелений газон на Брістольський канал. Краще перестрахуйтеся, перевірте всі.
  
  У молодості Томас був чудовим гравцем у регбі, і було багато тих, хто грав проти Гламоргана, які чітко пам " ятали, що недоцільно робити блайнд-брейк, коли Брін Томас був на фланзі. Зараз він, звісно, був застарий для цього, альо все одне виявляв неабиякий інтерес до лондонських валлійців, коли міг відірватися від роботи й сходити до Олд Дір Парк в Річмонді, щоб подивитися на їх гру. Він добре знав усіх гравців, проводячи час у приміщенні клубу, спілкуючись з ними після матчу, і його репутація була достатньою, щоб гарантувати, що йому завжди раді.
  
  Один із гравців був відомий решті членів просто як співробітник Міністерства закордонних справ. Томас знав, що він трохи більше, ніж це; департамент під егідою міністра закордонних справ, але не приєднаний до міністерства закордонних справ, у якому працював Баррі Ллойд, був Секретною розвідувальною службою, яку іноді називали SIS, іноді просто «Служба», а частіше серед громадськості під неправильною назвою МІ-6.
  
  Томас піднявши трубку телефону на столі й попросивши номер. . .
  
  Двоє чоловіків зустрілися, щоб випити в тихому пабі біля річки між восьмою та дев'ятою. Вони трохи поговорили про регбі, поки Томас купивши напої. Альо Ллойд здогадався, що чоловік зі спеціального відділу не попросивши зустрітися з ним у пабі на березі річки, щоб поговорити про гру, для якої сезон розпочнеться лише через два місяці. Коли вони обидва випили й мимоволі вигукнули один одному «Ві», Томас показавши головою на терасу, що вела вниз до пристані. Надворі було тихіше, оскільки більшість молодих пар із Челсі та Фулхема випивали й збиралися вечеряти.
  
  — У мене невелика проблема, хлопче, — почав Томас. «Сподівався, що ви зможете допомогти».
  
  'Добре . . . якщо зможу, — сказав Ллойд.
  
  Томас пояснивши про запит із Парижа та бланк, складений Службою кримінальних справ та Спеціальним відділом.
  
  «Мені спало на думку, що якби колись існував такий чоловік, до того ж британець, то він міг бі буті тім, хто ніколи б не забруднив руки в цій країні, бачите. Може просто зупинитися на операціях за кордоном. Якщо він колись залишив слід, можливо, він потрапив у поле зору Служби?»
  
  «Обслуговування?» — тихо живити Ллойд.
  
  Давай, Баррі. Година від годині ми повинні знаті багато речей». Голос Томаса ледь перевищував бурмотіння. Зі spini вони виглядали як двоє чоловіків у темних костюмах, які дивилися з-за темної річки на вогні південного берега й розмовляли про день Сіті. «Нам довелося передати багато файлів під час розслідування Блейка. Чимало людей із Міністерства закордонних справ поглянули на ті, чим вони насправді займаються. Твій був один, бачите. Ви були в його секції, коли він потрапив під кризу. Тому я знаю, з яким відділом ви працюєте».
  
  — Розумію, — сказав Ллойд.
  
  «Тепер дивіться, я можу бути Брін Томас у парку. Але я також суперінтендант СБ, чи не так? Ви ж не можете бути анонімними від усіх, чи не так?»
  
  Ллойд витріщився у свою склянку.
  
  «Це офіційний запит на інформацію?»
  
  «Ні, я ще не можу цього зробити. Французький запит був неофіційним запитом Лебеля до Маллінсона. Він нічого не знайшов у Центральних вся прикладена інформацію, тож відповів, що не може допомогти, але він також поспілкувався з Діксоном. Хто попросивши мене швидко перевірити. Все тихо, бачите? Іноді все доводитися робити саме так. Дуже делікатно, все це. Не варто звертатися до преси або щось таке. Швидше за все, тут, у Британії, немає нічого, що могло б допомогти Лебелю. Я просто думав, що охоплю всі ракурси, а ти був останнім».
  
  «Вважається, що цей чоловік переслідує Де Голля?»
  
  — Мабуть, судячи з запиту. Але французи, мабуть, грають дуже хитро. Очевидно, вони не хочуть розголосу».
  
  «Очевидно. Але чому б не зв'язку язатися з нами напряму?»
  
  «Запит про пропозиції щодо імені було розміщено в мережі старих хлопців. Від Лебеля до Маллінсона, прямо. Можливо, французька секретна служба не має зв'язків із вашим відділом».
  
  Якщо Ллойд і помітив згадку про сумнозвісно погані стосунки між SDECE та SIS, то не подаючи жодних ознак цього.
  
  'Що ти вважаєш?' — живити Томас через деякий час.
  
  — Дивно, — сказав Ллойд, дивлячись на річку. — Ві пам'ять пам'ятаєте справу Філбі?
  
  'Звичайно.'
  
  «У нашій секції все ще дуже хворий нерв», — продовжив Ллойд. — Він приїхав із Бейрута в січні 61-го. Звісно, про це стало відомо лише пізніше, але це спричинило неабиякий галас у Службі. Багато людей переїхало. Треба було зробити, він підірвав більшу частину арабської секції та деякі інші також. Один із чоловіків, якого потрібно було дуже швидко перемістити, був нашим головним резидентом у Карибському басейні. Шість місяців тому він був із Філбі в Бейруті, а потім перевівся до Карібу.
  
  «Приблизно у тієї самий годину диктатора Домініканської Республіки Трухільо було вбито на самотній дорозі за межами Сьюдад-Трухільо. За повідомленнями, його вбили партизани – у нього було багато ворогів. Тоді наш чоловік повернувся до Лондона, і ми деякий час працювали в одному офісі, поки його не перерозподілили. Він згадав чуйні про те, що машину Трухільо зупинили, щоб засідки розірвали її та вбили людину всередині одним пострілом стрільця з рушниці. Це був пекельний постріл — зі ста до п'ятдесяти ярдів у машину, що мчить. Пройшов у маленьке трикутне віконце з боку водія, яке не було з куленепробивного скла. Вся машина була броньована. Вдарив водія у горло і він розбився. Тоді партизани підійшли. Дивно, що подейкували, що стрілець був англієць».
  
  Виникла довга пауза, поки двоє чоловіків із порожніми пивними кухлями, що хиталися з їхніх пальців, дивилися на тепер вже зовсім темні води Темзи. Обидва малі уявну картину сирового, посушливого ландшафту на спекотному й далекому острові; автомобіль мчить зі швидкістю сімдесят миль на годину з бітумної смуги на скелястий край; старого в темно-коричневій саржі й золотих косах, який тридцять років правив своїм королівством залізною й нещадною рукою, якого витягли з уламку, щоб добити його пістолетами в пилу біля дороги.
  
  'Це. . . чоловік . . . у чутках. У нього було ім'я?»
  
  'Не знаю. я не пам пам'ятаю Тоді це були лише розмови в офісі. Тоді у нас було дуже багато, і карибський диктатор був останнім, про що нам потрібно було хвилюватися».
  
  «Цей колега, тієї, хто з вами розмовляв. Він писав рапорт?»
  
  «Мабуть, зробив». Стандартна практика. Але це були лише чуйні, зрозумійте. Просто чуйні. Нічого далі. Ми працюємо з фактами, надійною інформацією».
  
  — Але це, мабуть, було десь подано?
  
  — Чи допустима, — сказав Ллойд. «Дуже низький пріоритет, лише чуйні про бар у цій області. Місце рясніє чутками».
  
  — Але ви могли б просто переглянути файли, наприклад? Подивіться, чи має людина на горі ім'я?»
  
  Ллойд зірвався з рейок.
  
  — Іди додому, — сказавши він інспекторові. «Я подзвоню тобі, якщо щось допоможе.
  
  Смороду повернулися в задню частину паба, поставили келихи й попрямували до вуличних дверей.
  
  «Я був би вдячний», — сказав Томас, коли вони потисли один одному руки. «Мабуть, у цьому нічого немає. Альо ліше випадково».
  
  Поки Томас і Ллойд розмовляли над водами Темзи, а Шакал вичерпував останні краплі свого Zabaglione зі скла в ресторані на даху в Мілані, комісар Клод Лебель відвідав перше зі звітних зустрічей у рамках конференції. приміщення Міністерства внутрішніх справ у Парижі.
  
  Відвідуваність була така ж, як і двадцять чотири години тому. Міністр внутрішніх справ сидів на чолі столу, з обох боків керівники департаментів. Клод Лебель сидів на іншому кінці з маленькою папкою перед собою. Міністр коротко кивнувши, щоб нарада почалася.
  
  Першим виступивши його начальник кабінету. За його словами, минулого дня та ночі кожен митник на кожному прикордонному посту у Франції отримав інструкцію перевірити багаж високих білявих чоловіків-іноземців, які у їжджають до Франції. Паспорти, зокрема, повинні були бути перевірені та ретельно оглянуті посадовою особою DST на митному посту на наявність можливих підробок. (Начальник DTT схилив голову на знак підтвердження.) Туристи та бізнесмени, які у їжджали до Франції, цілком могли помітити раптове посилення пильності на митниці, але вважалося малоймовірним, що будь-яка жертва такого огляду багажу зрозуміє, що його застосовують по всій території. країна для високих білявих чоловіків. Якби будь-які запити були зроблені гострооким працівником преси, поясненням було б ті, що це були не що інше, як звичайні швидкі пошуки. Але було відчуття, що розслідування ніколи не буде зроблено.
  
  Він мав ще одну річ повідомити. Було внесено пропозицію розглянути можливість пограбування одного з трьох керівників ОАД у Римі. Quai d'orsay рішуче виступивши проти такої ідеї з дипломатичних причин (їм не повідомили про змову Шакала), і їх підтримав у цьому президент (який знав причину). Тому це слід не враховувати як вихід із їхніх труднощів.
  
  Генерал Гібо з SDECE сказавши, що повна перевірка їхніх записів не виявила інформації про існування професійного політичного вбивці поза лавами ОАД або її симпатиків, і якого неможливо повністю розкрити.
  
  Голова Renseignements Generaux сказавши, що пошук у кримінальних архівах Франції виявивши ті ж самє, не лише серед французів, але й серед іноземців, які коли-небудь намагалися діяти у Франції.
  
  Далі зі звітом виступивши начальник ДСТ. О 7:30 того ранку було перехоплено дзвінок з поштового відділення біля Північного вокзалу на номер римського готелю, де зупинилися троє керівників OAS. Відтоді як вони там з'єднання явилися вісім тижнів тому, оператори на міжнародному комутаторі отримали вказівку повідомляти про всі дзвінки, зроблені на цей номер. Той, хто чергував того ранку, повільно сприймав. Дзвінок було здійснено ще до того, як він зрозумів, що це номер його списком. Він здійснив дзвінок і лише потім подзвонив на літній час. Проте він мав розум прислухатися. Повідомлення було таким: «Вальмі Пуатьє. Шакал підірвався. Повторіть. Шакал підірвався. Ковальського взяли. Співав перед смертю. Кінець.
  
  Кілька секунд у кімнаті панувала тиша.
  
  «Як вони дізналися?» — тихо живити Лебель з дальнього кінця столу. Усі очі звернулися на нього, крім погляду полковника Роллана, який у глибокій задумі дивився на протилежну стіну.
  
  — Блін, — чітко сказавши він, усе ще дивлячись на стіну. Очі знову повернулися до керівника служби дій.
  
  Полковник вирвався із задумом.
  
  — Марсель, — коротко сказавши він. «Щоб змусити Ковальського приїхати з Риму, ми використали наживку. Старого друга на ім'я Джоджо Гржибовскі. У чоловіка є дружина та донька. Ми тримали їх усіх під охороною, поки Ковальський не опинився в наших руках. Тоді ми дозволили їм повернутися додому. Все, що я хотів від Ковальського, це інформація про його керівників. У тієї годину не було підстав підозрювати цю змову Шакала. Тоді не було жодних причин, чому вони не повинні знати, що ми здобули Ковальського. Пізніше, звичайно, все змінилося. Мабуть, це поляк ДжоДжо підказав агенту Валмі. Вибачте.
  
  «Літній час забравши Валмі на поштою?» — спитав Лебель.
  
  "Ні, ми пропустили його на пару хвилин, завдяки дурості оператора", - відповів чоловік з DST.
  
  — Позитивна сторінка неефективності, — раптом огризнувся полковник Сен-Клер. На нього було кинуто кілька неприязних поглядів.
  
  «Ми намацуємо наш шлях, переважно у темряві, проти невідомого супротивника», — відповів генерал Гібо. — Якщо полковник бажає добровільно взяти на себе керівництво операцією та всю відповідальність, яку це передбачає... . .'
  
  Полковник з Єлисейського палацу уважно оглянув свої папки, наче вони були важливішими й серйознішими, ніж прихована погроза від голови SDECE. Альо він зрозумів, що це було нерозумне зауваження.
  
  «У певному сенсі, — міркував міністр, — можливо, вони добре знають, що їх найнятий пістолет вибухнув». Напевно, вони повинні припинити операцію зараз?
  
  — Саме так, — сказав Сен-Клер, намагаючись відкупитися, — міністр має рацію. Смороду булі б божевільними, якби зараз пішли вперед. Вони просто відкличуть цю людину».
  
  «Він не зовсім розірваний», — тихо сказавши Лебель. Вони майже забули, що він там. «Ми досі не знаємо імені цього чоловіка. Попереднє попередження може просто змусити його вжити додаткових заходів на випадок непередбачених обставин. Фальшиві документи, фізичне маскування. . .'
  
  Оптимізм, який викликало зауваження міністра за столом, зник. Роджер Фрай шанобливо подивився на маленького комісара.
  
  — Гадаю, нам краще мати звіт комісара Лебеля, панове. Адже він очолює це розслідування. Ми тут, щоб допомогти йому, де можемо».
  
  Отримавши таке спонукання, Лебель окреслив заходи, які він вжив з попереднього вечора; зростаюче переконання, яке підтверджується перевіркою французьких файлів, що іноземець міг бути лише у файлах якоїсь іноземної поліції, якщо взагалі був. Запит на здійснення запитів за кордоном; запит задоволено. Серія особистих телефонних дзвінків через Інтерпол керівникам поліції семи великих країн.
  
  «Відповіді надійшли протягом сьогоднішнього дня», — підсумував він. «Вісь смороду: Голландія, нічого. Італія, кілька відомих найнятих вбивць, але всі вони працюють у мафії. Стримані розслідування між карабінерами та капо Риму дали обіцянку, що жоден убивця з мафії ніколи не вчинить політичного вбивства, окрім як за наказом, і що мафія не підписуватиметься на вбивство іноземного державного діяча». Лебель підвів очі. «Особисто я схильний вважати, що це, ймовірно, правда.
  
  «Британія. Нічого, альо звичайні запити були передані в інший департамент, Спеціальний відділ, для подальшої перевірки.
  
  — Як завжди повільно, — пробурмотів собі під ніс Сен-Клер. Лебель вловивши це зауваження й знову підвів очі.
  
  — Альо дуже ретельно, наші англійські друзі. Не варто недооцінювати Скотленд-Ярд». Він знову почав читати.
  
  'Америка. Дві можливі. Одна права рука великого міжнародного торговця зброєю, що базується в Маямі, Флорида. Цей чоловік раніше був морським піхотинцем США, пізніше співробітником ЦРУ в Карибському морі. Звільнений за вбивство кубинського антикастриста в бійці безпосередньо перед справою в Затоці Свиней. Кубинець мав командувати частиною цієї операції. Потім американця захопив торгівець зброєю, один із людей, яких ЦРУ неофіційно використовувало для постачання зброї військам затоки Свиней. Вважається відповідальним за два незрозумілі нещасні випадки, які пізніше сталися з конкурентами його роботодавця у збройовому бізнесі. Торгівля зброєю, здається, дуже жорстку бізнес. Чоловіка звати Чарльз «Чак» Арнольд. ФБР зараз перевіряє його місцезнаходження.
  
  «Друга людина, яку ФБР припускає як можливу. Марко Вітелліно, колишній особистий охоронець нью-йоркського бандитського боса Альберта Анастейші. Цього Капо застрелили в перукарському кріслі в жовтні 1957 року, і Вітелліно втік з Америки, боячись за власне життя. Оселився в Каракасі, Венесуела. Намагався там займатися ракеткою на власному рахунку, але безуспішно. Його відморозив місцевий злочинний світ. У ФБР считают, що якби він повністю розорився, то міг бі шукати роботу замовного вбивства для іноземної організації, якби ціна була правильною».
  
  У кімнаті панувала повна тиша. Чотирнадцять інших чоловіків слухали, не ремствуючи.
  
  'Бельгія. Одна можливість. Психопатичного вбивства, колишній співробітник Чомбе в Катанзі. Висланий Організацією Об'єднання об'єднаних Націй після захоплення в полон у 1962 році. Неможливо повернутися до Бельгії через незавершені звинувачення за двома пунктами вбивства. Наймана зброя, але спритна. Ім'я Жюля Беренже. Вірили також емігрували до Центральної Америки. Бельгійська поліція все ще перевіряє його можливе місцезнаходження.
  
  'Німеччина. Одна пропозиція. Ганс-Дітер Кассель, колишній майор СС, якого розшукують дві країни за військові злочини. Після війни жив у Західній Німеччині під вигаданим іменем, був найманим кілером підпільної організації колішніх есесівців «ОДЕСА». Підозрюваний у причетності до вбивства двох лівих соціалістів у післявоєнній політиці, які зазивали до спонсорованої урядом активізації розслідування військових злочинів. Пізніше його розкрили як Касселя, альо після наведення він перескочивши до Іспанії, через що високопоставлений поліцейський чиновник втратив роботу. Вважається, що зараз живе на пенсії в Мадриді. . .'
  
  Лебель знову підвів очі. «До речі, вік цього чоловіка, здається, трохи похилий для такої роботи. Зараз йому п'ятдесят сім».
  
  «Нарешті, Південна Африка. Один можливий. Професійний найманець. Ім'я: Піт Шуйпер. Також один із найкращих стрільців Чомбе. Нічого офіційно проти нього в Південній Африці, але він вважається небажаним. Чудовий постріл і певна схильність до індивідуальних вбивств. Востаннє чув про вигнання з Конго після краху сецесії Кантангу на початку цього року. Вважається, що все ще десь у Західній Африці. Південноафриканський спеціальний відділ перевіряє далі».
  
  Він зупинився і подивився вгору. Чотирнадцять чоловіків за столом безвиразно дивилися на нього.
  
  — Звісно, — зневажливо сказавши Лебель, — боюся, що це дуже розпливчасто. З одного боці, я спробував лише сім найімовірніших країн. Шакал міг бути швейцарцем, чи австрійцем, чи ще кимось. Тоді три країни із семи відповіли, що не мають пропозицій. Вони можуть помилятися. Шакал міг бути італійцем, або голландцем, або англійцем. Або він міг бути південноафриканцем, бельгійцем, німцем чи американцем, але не серед перелічених. Ніхто не знає. Один відчуває себе в темряві, сподіваючись на розрив».
  
  — Простою надією ми далеко не зайдемо, — різко сказавши Сен-Клер.
  
  — Може, полковник має нову пропозицію? — чемно спитав Лебель.
  
  — Особисто я вважаю, що цього чоловіка точно попередили, — холодно сказавши Сен-Клер. «Він ніколи не міг наблизитися до президента тепер, коли його план було розкрито. Скільки б Роден і його поплічники не пообіцяли заплатити цьому Шакалу, вони вимагатимуть повернути свої гроші та скасують операцію».
  
  — Ви відчуваєте , що людину попередили, — м'ясного яко втрутився Лебель, — але відчуття недалекі від надії. Я б волів поки що продовжити розслідування».
  
  — Який стан цих запитів зараз, пане комісаре? – живити міністр.
  
  «Вже зараз, міністре, поліцейські сили, які нікого ці пропозиції, починають надсилати телексом повні досьє. Я очікую, що останнє буде завтра до полудня. Картини також прийдуть по дроту. Деякі поліцейські сили продовжують розслідування, щоб спробувати встановити місцезнаходження підозрюваного, щоб ми могли взяти на себе справу».
  
  «Як ви думаєте, вони будуть тримати язик за зубами?» — живити Сангвінетті.
  
  «Немає причин, щоб вони цього не нікого», — відповів Лебель. «Щорічно високопоставлені поліцейські країн Інтерполу проводять сотні дуже конфіденційних запитів, деякі з них неофіційно особистих розслідувань. На щастя, усі країни, незалежно від їхніх політичних поглядів, виступають проти злочинності. Отже, ми не залучені до такого ж суперництва, як більш політичні гілки міжнародних відносин. Співпраця між поліцією дуже хороша».
  
  — Навіть за політичні злочини? підключивши Фрей.
  
  «Для міліціонерів, міністре, це все злочин. Тому я вважав за краще зв'язку язуватися з іноземними колегами, а не запитувати через МЗС. Безсумнівно, начальство цих колег винен знаті, що запит було зроблено, але для них не буде вагомих причин вчиняти зло. Політичний убивця — це світовий поза законом».
  
  «Але поки вони знають, що розслідування було зроблено, вони можуть розібратися в наслідках і все одне приватно глузувати з нашого президента», — різко сказавши Сен-Клер.
  
  «Я не розумію, чому вони повинні це робити. Одного разу це може бути один із них, — сказавши Лебель.
  
  «Ви не дуже розбираєтеся в політиці, якщо не знаєте, як деякі люди були б раді дізнатися, що вбивця переслідує президента Франції», — відповів Сен-Клер. «Це публічне знання — це саме те, чого президент так прагнув уникнути».
  
  «Це не загальновідомо», — виправив Лебель. «Це надзвичайно приватне знання, обмежене крихітною жменькою людей, які тримають у своїх головах таємниці, які, якщо їх розкриють, можуть знищити половину політиків їхніх власних країн. Деякі з цих людей знають більшість внутрішніх деталей установок, які захищають безпеку Заходу. Вони повинні, щоб захистити їх. Якби вони не були розсудливими, то не займали б посади, які виконують».
  
  «Краще кілька людей дізнаються, що ми шукаємо вбивцю, ніж вони отримають запрошення на похорон президента», — прогарчав Був'є. «Ми боремося з ОАД два роки. Інструкції Президента полягали в тому, що це не повинно стати сенсацією в пресі та публічною темою для розмов».
  
  — Панове, панове, — втрутився міністр. «Досить про це. Саме я уповноважив комісара Лебеля провести таємні розслідування серед керівників іноземних поліцейських служб після... . .' — він глянув на Сен-Клера. . . «консультації з президентом».
  
  Загальне захоплення збентеженням полковника було погано приховане.
  
  «Ще є щось?» — живити М. Фрей.
  
  Роллан коротко піднявши руку.
  
  «У нас є постійне бюро в Мадриді», — сказавши він. «В Іспанії є кілька ОАС біженців, тому ми тримаємо їх там. Ми могли перевірити нацистів, Кассель, не турбуючи про це західних німців. Я розумію, що наші відносини з Міністерством закордонних справ Бонна все ще не найкращі».
  
  Його згадка про викрадену Аргудом у лютому та наступний гнів Бонна викликала кілька посмішок. Фрей звів брови, дивлячись на Лебеля.
  
  — Дякую, — сказав детектив, — це було б дуже корисно, якби ви змогли притиснути цю людину. Щодо решти, нічого, крім прохання, щоб усі департаменти продовжували допомагати мені, як вони робили протягом останніх двадцяти чотирьох годин».
  
  — Тоді до завтра, панове, — жваво сказавши міністр і підвівся, збираючи папери. Зустріч зірвалася.
  
  Надворі, на сходах, Лебель із вдячністю втягнув легені м'якого нічного повітря Парижа. Стрілки годинника пробили дванадцяту годину і відкрили вівторок, 13 серпня.
  
  Було трохи після дванадцятої, коли Баррі Ллойд зателефонував суперінтенданту Томасу в його дім в Чізвіку. Томас саме збирався вимкнути світло біля ліжка, гадаючи, що вранці зателефонує співробітник СІС.
  
  «Я знайшов надуманий звіт, про який ми говорили», — сказав Ллойд. «У певному сенсі я мав рацію. Це було лише звичайне повідомлення про чуйні, які поширювалися островом у тій годину. Майже відразу після подання було позначено «Дії вживати не потрібно». Як я вже сказав, у тій годину ми були досить пов'язані іншими справами».
  
  «Чи згадувалося якесь ім'я?» — тихо живити Томас, щоб не турбувати дружину, яка спала.
  
  «Так, британський бізнесмен на острові, який зник приблизно в тій годину. Можливо, він не мав до цього ніякого відношення, але його ім'я було пов'язаність язане в плітках. Ім'я Чарльз Калтроп.
  
  «Дякую, Баррі. Я піду за ним вранці». Він поклав телефон і пішов спати.
  
  Ллойд, будучи скрупульозним молодим чоловіком, зробив короткий звіт про запит і свою відповідь на нього, і відправив його до Вимог. У пізній годину нічний черговий із вимог на мить запитально оглянув його, і, оскільки це стосувалося Парижа, поклав його в кишеню для відділу закордонних справ у Франції, щоб усю кишеню було доставлено особисто главі Франції відповідно до розпорядку. він прийшов пізніше того самого ранку.
  
  
  
  РОЗДІЛ ЧОтирнадцятий
  
  Шакал піднявся у свою звичну годину о 7:30, випив чаю, покладеного біля його ліжка, вимився, прийняв душ і поголився. Одягнувшись, він дістав пачку в тисячу фунтів з підкладки валізи, посунув її до нагрудної кишені й пішов снідати. Про дев'ять ятій він був на тротуарі вулиці Манцоні біля готелю й крокував дорогою, шукаючи берегів. Дві години він ходів від одного до іншого, міняючи англійські фунти. Двісті були обмінені на італійські ліри, а решта вісімсот — на французькі франки.
  
  До середини ранку він закінчив із цим завданням і перервався за чашки еспресо на терасі кафе. Після цього він вирушив на другий пошук. Після численних розпитувань він опинився на одній із глухих вулиць біля Порта Гарібальді, робітничого району біля вокзалу Гарібальді. Тут він знайшов те, що шукав, ряд закритих гаражів. Одну з них він найняв у власника, який керував гаражем на розі вулиці. Плата за оренду на два дні становила десять тисяч лір, значно вище, але тоді це був дуже короткий термін.
  
  У місцевому будівельному магазині він купивши набір спецодягу, пару ножиць для стрижки металу, кілька ярдів тонкого сталевого дроту, паяльник і ніжку паяльного стрижня. Він запакував їх у брезентову ручку, куплену в тому ж магазині, і залишив ручку в гаражі. Поклавши ключа в кишеню, він пішов пообідати в тратторію в більш модному центрі міста.
  
  Рано вдень, домовившись про зустріч по телефону з тратторії, він прибув на таксі до маленької та не надто процвітаючої фірми з прокату автомобілів. Тут він взявши напрокат уживаний вінтажний спортивний двомісний Alfa Romeo 1962 року. Він пояснивши, що хотів би поїхати в тур по Італії протягом наступних двох тижнів, скільки триватиме його відпустка в Італії, і повернути машину в кінці цього годині.
  
  Його паспорт, британські та міжнародні водійські права були в порядку, а страховка була організована протягом години в сусідній фірмі, яка зазвичай займалася бізнесом фірми з прокату автомобілів. Застава була великою, еквівалентною понад сто фунтів, але до середини дня машина була його, ключі в замку запалювання, а власник фірми вітав його зі святом.
  
  Попередні запити до Автомобільної асоціації в Лондоні запевнили його, що, оскільки Франція та Італія є членами спільного ринку, не існує складних формальностей для в'їзду автомобіля, зареєстрованого в Італії, до Франції за умови водійських прав, реєстраційних документів на оренду автомобіля та страхування. кришка була в порядку.
  
  З особистого запиту на стійці реєстрації автомобільного клубу Italiano на Корсо Венеція він отримав назву дуже поважної страхової фірми неподалік, яка спеціалізується на пропонуванні автострахування для подорожей за кордоном. Тут він заплативши готівкою за додаткову страховку для експедиції до Франції. Його запевнили, що ця фірма має взаємні стосунки з великою французькою страховою компанією, і їх покриття буде прийнято без сумнівів.
  
  Звідси він відвіз Alfa назад до Continentale, припаркував її на готельній автостоянці, піднявся до свого номера й дістав валізу з деталями снайперської гвинтівки. Незабаром після чаювання він повернувся на вулицю Мьюз, де найняв закритий гараж.
  
  Надійно зачинивши двері за собою, кабель від паяльника, підключений до розетки верхнього освітлення, і потужний ліхтарик, який лежав на підлозі поруч із ним, щоб освітлювати днище автомобіля, він узявся до роботи. Протягом двох годин він ретельно приварював тонкі сталеві трубки, які містили частини гвинтівки, до внутрішнього фланця шасі Альфі. Однією з причин вибору Alfa було те, що пошук в автомобільних журналах у Лондоні навчив його, що серед італійських автомобілів Alfa має міцне шасі з глибоким фланцем з внутрішньої сторони.
  
  Самі трубки були загорнуті в тонкий носок з мішкового матеріалу. Сталевий дріт щільно стягнув їх усередині фланця, а місця, де дріт торкався краю шасі, точково заварили паяльником.
  
  Коли він закінчив, комбінезон був вимазаний жиром з підлоги гаража, а руки боліли від зусиль, пов'язаних із натягуванням дроту навколо шасі. Альо роботу було зроблено. Труби було майже неможливо виявити, за винятком ретельного огляду з-під машини, і незабаром вони вкрилися пилом і брудом.
  
  Комбінезон, паяльник і залишки дроту він запакував у брезент і скинувши під купу старого ганчір'я в дальньому кутку гаража. Металеві ножиці потрапили в бардачок на панелі приладів.
  
  Над містом знову спускалися сутінки, коли він нарешті вийшов за кермо «Альфі» з валізою, закритою в багажнику. Він закрив і замкнувши двері гаража, поклав ключ у кишеню й поїхав назад до готелю.
  
  Через двадцять чотири години після прибуття до Мілана він знову опинився у своїй кімнаті, обмиваючись денними навантаженнями, змочуючи свої запалені руки в мисці з холодною водою, перш ніж одягнутися для коктейлю та вечері.
  
  Зупинившись біля стійки реєстрації, перш ніж зайти в бар за своїм звичним кампарі та газованою содою, він попросив оплатити рахунок після обіду та вранці попросити зателефонувати з чашки чаю про п'є ятій тридцять наступного ранку.
  
  Після другої чудової вечері він розрахувався за рештою своєї ліри й заснув у ліжку незабаром після одинадцятої.
  
  Сер Джаспер Квіглі стояв спиною до офісу, склавши руки за спиною, і дивився вниз із вікон Міністерства закордонних справ на бездоганний акр параду Кінної гвардії. Колона домашньої кінноти в бездоганному порядку бігла гравієм у бік прибудові й торговельного центру й далі в напрямку Букінгемського палацу.
  
  Це була сцена, яка викликала захоплення та враження. Багато ранків сер Джаспер стояв біля свого вікна й дивився з міністерства на це найанглійськіше з англійських видовище. Йому часто здавалось, що просто постояти біля цього вікна й побачити, як проїжджають сині, як світить сонце й крадуть туристи, почут на площі цоккіт упряжі й упряжі, форкання зухвалого коня й про-про-про-про-а-а-а-а hoi-polloi коштував усі ці роки в посольствах в інших і менших країнах. Рідко йому траплялося, спостерігаючи це видовище, щоб він не відчув, що його плечі трохи розпрямилися, живіт трохи втягнувся під смугастими штанями, а легка гордість підняла підборіддя, щоб розгладити зморшки на шиї. Іноді, почувши хрускіт збирає по гравію, він підводився з-за столу, щоб просто постояти біля неоготичного вікна й побачити, як вони проходять, перш ніж повернутися до газет чи державних справ. І іноді, згадуючи всіх тих, хто намагався з-за моря змінити цю сцену й замінити дзвін острогів тупотом паризьких бродекенів чи берлінських чобіт, він відчував легке колотіння в очах і поспішайте назад до своїх паперів.
  
  Але не сьогодні вранці. Цього ранку він сяяв, наче крапля кислоти, що мститься, і його губи були так міцно стиснуті, що смороду, ніколи не повні й не рожеві, повністю зникли. Сер Джаспер Квіглі був у шаленій люті, і це виявлялося по невеликих знаках тут і там. Він, звичайно, був один.
  
  Він також був главою Франції, не в буквальному сенсі володіння будь-якою юрисдикцією над країною через Ла-Манш у дружбі, з якою так багато говорили на словах і так мало відчували за його життя, а головою бюро в Міністерство закордонних справ, чиєю справою було вивчення справ, амбіцій, діяльності та, часто, змов у цьому заплутаному місці, а потім доповідати про це постійному заступнику міністра та, зрештою, держсекретарю Її Величності у закордонних справах.
  
  Він володів усіма основними вимогами, інакше він не отримав бі призначення: тривалий і видатний досвід роботи в дипломатії за межами Франції, історія обґрунтованості його політичних суджень, які, хоч і часто помилкові, неминуче узгоджувалися з його начальників на даний момент; чудовий запис, яким можна справедливо пишатися. Він ніколи публічно не помилявся і не мав незручної рації, ніколи не підтримував немодної точки зору чи не висловлював думок, що не збігаються з тімі, що переважають на найвищих рівнях Корпусу.
  
  Шлюб із практично невихідною донькою глави канцелярії Берліна, який згодом ставши помічником заступника держсекретаря, не зашкодив. Це дозволив проігнорувати нещасливий меморандум 1937 року з Берліна, який повідомляв, що німецьке переозброєння не матиме реального політичного впливу на майбутнє Західної Європи.
  
  Під час війни, повернувшись у Лондон, він деякий час працював у Балканському відділі й наполегливо радив британській підтримці югославського партизана Михайловича та його четників. Коли тогочасний прем'єр-міністр безпідставно віддав перевагу пораді незрозумілого молодого капітана на ім'я Фіцрой Маклін, який прилетів туди з парашутом і порадив підтримати жалюгідного комуніста на ім'я Тіто, молодого Квіглі перевели до відділу Франції.
  
  Тут він відзначився, ставши провідним захисником британської підтримки генерала Жіро в Алжирі. Це була або була б дуже гарна політика, якби її не переграв тій інший і менш високопоставлений французький генерал, який жив у Лондоні весь час, намагаючись зібрати військо під назвою Вільна Франція. Жоден із професіоналів так і не зрозумів, чому Вінстон турбувався про цю людину.
  
  Звичайно, не ті, щоб хтось із французів був дуже корисним. Ніхто ніколи не міг сказати про сірка Джаспера (посвяченого в лицарі в 1961 році за його заслуги перед дипломатією), що йому бракувало необхідної кваліфікації для хорошого глави Франції. Він мав вроджену нехіть до Франції та всього, що пов'язаність язано з цим місцем. Наприкінці прес-конференції президента де Голля 14 січня 1963 року, на якій він заборонив Британії вступати в Спільний ринок і змусив сірка Джаспера провести незручні двадцять хвилин із міністром, ці почуття стали нічим порівняно з його почуттями до особини президента Франції.
  
  У його двері постукали. Сер Джаспер відвернувся від вікна. З промокальної машини перед собою він піднявши шмат блакитного тонкого паперу й тримав його, наче читав, коли почувся стукіт.
  
  «Введіть».
  
  Молодший чоловік зайшов до кабінету, зачинив за собою двері й підійшов до столу.
  
  Сер Джаспер глянувши на нього поверх окулярів у формі півмісяця.
  
  «Ах, Ллойд. Просто дивлюся на цей звіт, який ви подали вночі. Цікаво, цікаво. Неофіційний запит, поданий старшим детективом французької поліції старшого офіцеру британської поліції. Передано старшого суперінтенданту спеціального відділу, який вважає за потрібне проконсультуватися, звісно, неофіційно, з молодшим членом розвідувальної служби. Ммм?
  
  — Так, сер Джаспер.
  
  Ллойд дивився на вільну фігуру дипломата, який стояв біля вікна й вивчав свій звіт, наче ніколи раніше його не бачив. Він принаймні натякнув на те, що сер Джаспер вже добре розібрався у змісті, і що вивчена байдужість була, мабуть, позою.
  
  «І цей молодший офіцер вважає за потрібне, власноруч і без звернення до вищого начальства, допомогти офіцеру спеціального відділення, передавши йому пропозицію. Крім того, припущення, яке без жодних доказів свідчить про те, що британський громадянин, якого считают бізнесменом, насправді може бути холоднокровним убивцею. Ммммм?
  
  На що, в біса, намагається старий канюк? — подумавши Ллойд.
  
  Незабаром він дізнався.
  
  «Що мене інтригує, мій любий Ллойді, так це те, що хоча цей запит, звичайно неофіційний, було подано вчора вранці, лише через двадцять чотири години голова департаменту міністерства, який найбільше опікується тим, що відбувається у Франції отримує інформацію. Досить дивний стан справ, чи не так?
  
  Ллойд зрозумів. Міжвідомче піке. Але він так само усвідомлював, що сер Джаспер був могутньою людиною, десятиліттями досвідченим у боротьбі за владу всередині ієрархії, до якої її складові члени зазвичай докладають більше зусиль, ніж до державних справ.
  
  — З великою повагою, сер Джаспер, прохання суперінтенданта Томаса до мене, як ви сказали, неофіційне, було зроблено вчора про дев'ять ятій годині вечора. Звіт був поданий опівночі».
  
  Правда-правда. Але я помічаю, що його прохання теж виконали до півночі. Тепер ви можете сказати мені, чому це було?
  
  «Я відчув, що прохання про вказівки або можливі вказівки лише щодо лінії розслідування входило в сферу нормального міжвідомчого співробітництва», — відповів Ллойд.
  
  'Ти зараз? Ви зараз? Сер Джаспер відкинув позу м'якого запиту, і дещо з його образи прозвучало. — Але, мабуть, це не входити у сферу міжвідомчої співпраці між вашою службою та французьким бюро, ммм?
  
  — У вас у руках мій звіт, сер Джаспер.
  
  — Трохи пізно, сер. Трохи пізно.
  
  Ллойд вирішив відповісти. Він усвідомлював, що якщо він припустився якоїсь помилки, проконсультувавшись з вищою владою перед тім, як допомогти Томасу, то йому слід було порадитися зі своїм власним начальником, а не з сірому Джаспером Квіглі. А голову SIS любили його співробітники і не любили мандарині з FO за його відмову дозволяти нікому, крім нього самого, докоряти своїм підлеглим.
  
  — Занадто пізно для чого, сер Джаспер?
  
  Сер Джаспер різко глянувши угору. Він не збирався потрапити в пастку і визнати, що вже надто пізно перешкоджати виконанню прохання Томаса про співпрацю.
  
  «Ви, звичайно, розумієте, що тут йдеться про ім'я британського громадянина. Людина, проти якої немає жодного доказу, не кажучи вже про докази. Чи не вважаєте ви, що це досить дивна процедура, коли так називають ім'я людини та, з огляду на характер запиту, репутацію?»
  
  — Навряд чи я вважаю, що розголошення імені людини суперінтенданту Спеціального відділу просто як можливий напрямок розслідування можна охарактеризувати як розмову, сер Джаспер.
  
  Дипломат виявивши, що його губи сильно стиснуті, коли він намагався стримати гнів. Зухвале цуценя, але й проникливе. Треба було дуже уважно стежити. Він взявши себе в руки.
  
  — Розумію, Ллойд. Розумію. З огляду на ваше очевидний бажання допомогти Спеціальному відділу, яке, звичайно, є найпохвальнішим бажанням, чи вважаєте ви занадто великим очікування від вас трохи порадитися, перш ніж кинутися у пролом?
  
  — Ви запитуєте, сер Джаспер, чому з вами не проконсультувалися?
  
  Сер Джаспер побачив червоне.
  
  «Так, сер, я, сер. Це саме те, про що я запиту».
  
  «Сер Джаспер, з великою повагою до вашого старшинства я вважаю, що мушу звернути вашу увагу на той факт, що я є співробітником Служби. Якщо ви не згодні з моєю поведінкою вчора ввечері, я вважаю, що було б доречніше, якби ваша скарга надійшла моєму начальнику, а не мені безпосередньо».
  
  Пристойно? Пристойно? Невже цей молодий вискочка намагався розповісти главі Франції, що є, а що ні?
  
  — Так і буде, сер, — різко сказавши сер Джаспер, — і так і буде. Найсильнішими словами».
  
  Не питаючи дозволу, Ллойд повернувся і вийшов з кабінету. У нього не було жодних сумнівів, що його чекає смаження від Старого, і все, що він міг сказати на пом'якшення, це ті, що прохання Бріна Томаса здавалось терміновим, з часом, можливо, нагальною справою. Якби Старий вирішив, що слід було пройти належні канали, то він, Ллойд, винен був бі взяти на себе удар. Але принаймні він узяв бі цє від OM, а не від Quigley. О, прокльонів Томас.
  
  Проте сер Джаспер Квіглі дуже сумнівався, скаржитися чи ні. Технічно він мав рацію: інформацію про Келтропа, хоча й повністю поховану в давно викинутих файлах, слід було перевірити у вищих інстанцій, але не обов'язково у нього самого. Як голова Франції, він був одним із замовників звітів розвідки SIS, а не одним із її керівників. Він міг би поскаржитися того сварливому генію (не його вибір слів), який керував SIS і, ймовірно, забезпечив Ллойду гарну відмітку, можливо, зашкодив кар'єр єрі нахаби. Але він також міг отримати дозу грубого мови начальника SIS за ті, що викликав офіцера розвідки, не спитавши його дозволу, і ця думка не приносила задоволення. Крім того, керівник СІБ мав репутацію надзвичайно близького до деяких людей на самому верху. Грали з ними в карти на Blades; знімався з ними в Йоркширі. А до Славетного Дванадцятого був лише місяць. Він все ще намагався отримати запрошення на деякі з тих вечірок. Краще залишити це.
  
  «У всякому разі, шкоди вже завдано», — міркував він, дивлячись на парад Кінної гвардії.
  
  «У будь-якому разі шкоди вже завдано», — зауважив він своєму гостеві на ланчі у своєму клубі одразу після першої години. «Я припускаю, що вони підуть на співпрацю з французами. Сподіваюся, вони не надто старанно працюють, що?
  
  Це був гарний жарт, і він йому дуже сподобався. На жаль, він не повністю оцінив свого гостя за обідом, який також був близький до деяких чоловіків на Вершині.
  
  Майже одночасно особистий звіт від комісара столичної поліції та новини про маленьку добрячка сірка Джаспера досягли очей і вух прем'єр-міністра відповідно незадовго до четвертої години, коли він повернувся на Даунінг-стріт, 10 після запитань у Палаті представників.
  
  О десятій на четверту в кабінеті суперінтенданта Томаса задзвонив телефон.
  
  Томас провів ранок і більшу частину дня, намагаючись розшукати людину, про яку не знав нічого, крім імені. Як завжди, коли запитували людину, про яку було точно відомо, що вона була за кордоном, відправною точкою було паспортне бюро в Малій Франції.
  
  Під час особистого візиту, коли вони відкрилися про дев'ять ятій ранку, вони вилучили фотокопії анкет на паспорти від шести окремих Чарльзів Калтропів. На жаль, усі вони малі по батькові, і всі були різними. Він також забезпечив надіслані фотографії кожного чоловіка, пообіцявши, що вони будуть скопійовані та повернені до архіву паспортного столу.
  
  Заявку на отримання одного з паспортів було подано з січня 1961 року, але це не обов'язково означало нічого, хоча важливо, що не існувало жодних записів про попередню заяву Чарльза Келтропа перед тією, якою тепер володіє Томас. Якщо він використовував інше ім'я в Домініканській Республіці, чому чуйні, які пізніше пов'язаність язували його з убивством Трухільо, згадували його як Калтропа? Томас був схильний понизити цей пізній претендент на паспорт.
  
  З інших п'яти один здавався надто старим; йому було шістдесят п'ять на серпень 1963 року. Решта чотири були можливі. Не мало значення, чи відповідали вони опису Лебеля високого блондина, бо робота Томаса полягала в усуненні. Якби з усіх шести можна було позбутися підозри бути Шакалом, тім краще. З чистим сумлінням він міг бі даті відповідну пораду Лебелю.
  
  Кожна анкета мала адресою, дві в Лондоні та дві в провінції. Недостатньо було просто зателефонувати, запитати містера Чарльза Калтропа, а потім запитати, чи був цей чоловік у Домініканській Республіці в 1961 році. Навіть якби він був там, зараз він цілком міг би це заперечити.
  
  Жодного з чотирьох підозрюваних у списку не було позначено як «бізнесмен» у сфері професійного статусу. Це також не було остаточним. Повідомлення Ллойда про барну чутку того часу могло назвати його діловою людиною, але це цілком могло бути неправильним.
  
  Вранці поліція округу та району після телефонного запиту Томаса розшукала двох провінційних Калтропів. Один був ще на роботі, сподіваючись поїхати у відпустку з родиною на вихідних. В обідню перерву його відпровадили додому та перевірили паспорт. На ньому не було в'їзних чі виїзних віз чи штампів для Домініканської Республіки в 1960 чі 1961 роках. Його використовували лише двічі, один раз для Майорки та один раз для Коста-Брави. Більше того, розслідування на його роботі виявили, що саме цей Чарльз Калтроп ніколи не залишав бухгалтерії супової фабрики, де він працював протягом січня 1961 року, і він працював у штаті десять років.
  
  Інший за межами Лондона був відстежений до готелю в Блекпулі. Не маючи при собі паспорта, його переконали дозволити поліції його рідного міста позичити ключ від його дому в сусіда, підійти до верхньої шухляди свого столу й подивитися на паспорт. На ньому теж не було штампів домініканської поліції, а на роботі чоловіка виявилося, що він був слюсарем з ремонту друкарських машинок, який також не покидав свого місця роботи в 1961 році, за винятком літніх канікул. Про це свідчать його страхові картки та записи про відвідування.
  
  З двох Чарльзів Калтропів у Лондоні було виявлено, що один був овочевим продавцем у Кетфорді, який продавав овочі у своїй крамниці, коли двоє тихих чоловіків у костюмах прийшли поговорити з ним. Оскільки він живий над власним магазином, то зміг пред'явити свій паспорт за кілька хвилин. Як і інші, він не вказував на те, що власник коли-небудь був у Домініканській Республіці. Коли його подали напругу, зеленщик переконав детективів, що він навіть не знає, де цей острів.
  
  Четвертий і останній Калтроп виявився складнішим. За адресою, вказаною в його анкеті на отримання паспорта чотири роки тому, він відвідав і виявилося, що це багатоквартирний будинок у Хайгейті. Агенти з нерухомості, які керували будинком, перевірили їхні записи та виявили, що він залишив цю адресу у грудні 1960 року. Адреси пересилання не була відома.
  
  Але принаймні Томас знав своє друге ім'я. Пошук у телефонному довіднику нічого не виявивши, але, користуючись авторитетом Спеціального відділу, Томас дізнався з Головної пошти, що якийсь К. Х. Калтроп мав колишній телефонний номер у Західному Лондоні. Ініціали збігалися з іменами зниклого Калтропа - Чарльз Гарольд. Звідти Томас перевірив реєстраційний відділ району, де був вказаний номер телефону.
  
  Так, як сказавши йому голос із зали району, якийсь містер Чарльз Гарольд Калтроп справді був орендарем квартири за цією адресою і значився у списку виборців як виборець цього району.
  
  У цей момент було зроблено візит до квартири. Він був замкнений, і не було відповіді на повторні дзвінки дзвінка. Більше ніхто в кварталі, здається, не знав, де пан Келтроп. Коли патрульна машина повернулася до Скотланд-Ярду, суперінтендант Томас спробував новий прийом. Службу внутрішніх доходів попросили перевірити їхні записи щодо податкових декларацій одного Чарльза Гарольда Калтропа, вказана приватна адреси. Особливий інтерес – хто його працював і хто працював протягом останніх трьох років?
  
  Саме в цей момент задзвонив телефон. Томас піднявши її, представився та кілька секунд прислухався. Його брови піднялися.
  
  «Я?» він живити: «Що, особисто? Так, звичайно, я підійду. Дайте мені п'ять хвилин? Добре, до зустрічі».
  
  Він вийшов із будівлі й пішов на Парламентську площу, шумно сморкаючись, щоб прочистити забиті пазухи. Його застуда, здавалось, не покращилася, а попри теплий літній день.
  
  Від Парламентської площі він попрямував угору по Вайтхоллу й повернувши на перший поворот ліворуч на Даунінг-стріт. Як завжди, було темно й похмуро, сонце не проникало до непримітного глухого кута, де розташована резиденція прем'єр-міністрів Британії. Перед дверима з номером 10 зібрався невеликий натовп, який на далекої сторони дороги тримали двоє незграбних поліцейських, можливо, просто спостерігаючи за потоком посланців, які прибували до дверей із жовтими конвертами для доставки, можливо, сподіваючись зловити проблиск важливого обличчя в одному з вікон.
  
  Томас з'єднання їхав з проїжджої частини і повернувши праворуч через невеликий дворик, який оточував невелику галявину. Його прогулянка привела його до заднього входу № 10, де він натиснув на зумер біля дверей. Вона негайно відкрилася, і побачив великого сержанта міліції у формі, який одразу впізнав його й відсалютував.
  
  «День, сер. Містер Харроубі попросивши мене провести вас безпосередньо до його кімнати.
  
  Джеймс Харроубі, чоловік, який зателефонував Томасу в його кабінет кілька хвилин тому, був начальником особистої безпеки прем'єр-міністра, красивий чоловік на вигляд молодший за свій сорок один рік. Він носив шкільну краватку, але мав за плечима блискучу кар'єр єру поліцейського, перш ніж його перевели на Даунінг-стріт. Як і Томас, він мав ранг суперінтенданта. Він підвівся, коли увійшов Томас.
  
  «Заходь, Брін. Радій вас бачіті». Він кивнув сержантові. «Дякую, Чалмерс». Сержант відійшов і зачинив двері.
  
  «Про що це все?» живити Томас. Гарроу здивовано глянувши на нього.
  
  «Я сподівався, що ти зможеш мені сказати. Він подзвонив лише п'ятдесят п'ятнадцять хвилин тому, назвавши вас по імені і сказавши, що хоче побачити вас особисто і негайно. Ви щось задумали?»
  
  Томас міг згадати лише одну річ, яку він задумав, але він був здивований, що це стало таким високим за такий короткий час. І все-таки, якщо прем'єр-міністр не бажав хоч раз довіряти власному охоронцю, це його справа.
  
  — Наскільки я знаю, — сказавши він.
  
  Гарроу піднявши трубку телефону, що стояла на столі, і попросивши відкрити особистий кабінет прем'єр-міністра. Лінія тріснула, і голос сказавши: «Так?»
  
  «Гарроубі тут, прем'єр-міністре. Суперінтендант Томас зі мною. . . так, сер. Зразу.' Замінив приймач.
  
  «Прямо. Майже вдвічі. Ви, мабуть, щось задумали. Чекають два міністри. Давай.'
  
  Харроубі повів зі свого кабінету коридором до дверей із зеленого волокна в дальньому кінці. Чоловік-секретар виходив, побачив їхню пару і відступив, притримуючи двері відчиненими. Гарроу запустивши Томаса всередину, чітко сказавши: «Суперінтендант Томас, прем'єр-міністр», і вийшов, тихенько зачинивши за собою двері.
  
  Томас усвідомлював, що опинився в дуже тихій кімнаті з високою стелею, елегантно вмебльованій, неохайній у книжках і папера, у якій пахло тютюном люльковим і дерев'яна яними панелями; кімната більше нагадувала кабінет дону в університеті, ніж кабінет Прем'єр-міністр.
  
  Постать біля вікна обернулася.
  
  'Добрий день, суперінтендант. Будь ласка, сідайте.'
  
  «Добрий день, сер». Він вибрав вертикальне крісло обличчям до столу й сів на його край. Йому ніколи раніше не доводилося бачіті прем'єр-міністра так близько, ні колися наодинці. У нього склалося враження парі сумних, майже побитих очей, з опущеними повіками, як у гончихи, яка пробігла довгий біг і не отримала від цього великого задоволення.
  
  У кімнаті запала тиша, коли прем'єр-міністр підійшов до свого столу й сів за нього. Томас, звісно, чув чуйні по Вайтхоллу, що здоров'я прем'єр-міністра ще не таке, як могло б бути, і про шкоду, яку завдало напруження уряду через гнилість у справі Кілер/Ворд, яка навіть тоді тільки що закінчився, і все ще був темою номер один для розмов у всій країні. Незважаючи на це, він був здивований виснаженим і сумним поглядом чоловіка навпроти нього.
  
  «Суперінтендант Томас, мені стало відомо, що ви зараз проводите розслідування на основі запиту про допомогу, надісланого вчора вранці з Парижа старшим детективом судової поліції Франції».
  
  'Так, сер . . . Прем'єр-міністр.'
  
  «І що цей запит вінік через побоювання французьких органів безпеки, що людина може бути на волі. . . професійний убивця, найнятий, ймовірно, ОАД, щоб виконати місію у Франції в майбутньому?»
  
  «Цього насправді нам не пояснили, прем'єр-міністре. Запит стосувався пропозиції щодо особи будь-якого такого професійного вбивці, який міг бути нам відомий. Не було жодного пояснення, чому вони хотіли отримати такі пропозиції».
  
  — Проте, що ви робите з того факту, що таке прохання було зроблено, суперінтенданте?
  
  Томас злегка знизав плечима.
  
  «Ті саме, що й ви, прем'єр-міністре».
  
  'Точно. Не потрібно бути генієм, щоб мати можливість вивести єдину можливу причину для французької влади, яка бажає визначити таку. . . зразок. І що б ви припустили до кінцевої мішені такої людини, якщо людина такого типу справді привернула увагу французької поліції?»
  
  «Ну, прем'єр-міністре, я припускаю, що вони побоюються, що спроби вбити президента залучено вбивцю».
  
  'Точно. Не вперше була б така спроба?»
  
  'Ні, сер. Вже було шість спроб».
  
  Прем'єр-міністр дивився на папери перед собою, наче вони могли дати йому підказки щодо того, що сталося зі світом в останні місяці його прем'єр єрства.
  
  «Чі знаєте ві, суперінтенданте, що в цій країні, мабуть, є деякі особини, особини, які займають невідомі посади влади, які не засмутилися б, якби ваші розслідування були менш енергійними, ніж це можливо?»
  
  Томас був щиро здивований.
  
  'Ні, сер.' Звідки у прем'єр-міністра цей ласий шматочок?
  
  «Чи не могли б ви надати мені резюме стану ваших запитів до теперішнього часу?»
  
  Томас почав із самого початку, чітко й лаконічно пояснивши слід від кримінальних реєстрів до спеціального відділу, розмову з Ллойдом, згадку про людину на ім'я Келтроп і розслідування, що відбулося до того моменту.
  
  Закінчивши, Прем'єр-міністр підвівся й підійшов до вікна, яке виходило на освітлену сонцем траву у дворі. Довгими хвилинами він дивився на подвір'я, і плечі знизились. Томасу було цікаво, про що він думає.
  
  Можливо, він думав про пляж під Алжиром, де колись гуляв і розмовляв із пихатим французом, який тепер сидів в іншій конторі за триста миль звідси, керуючи справами своєї країни. Вони обидва тоді були на двадцять років молодші, і багато чого не сталося, що мало статися потім, і багато чого не сталося між ними.
  
  Можливо, він думав про того самого француза, який сидів у позолоченій залі Єлисейського палацу вісім місяців тому і знищував розміреними й звучними фразами надії британського прем'єр єра увінчати свою політичну кар'єра єру, привівши Британію до Європейського співтовариства, перш ніж піти на пенсію, задоволений людина, яка здійснила свою мрію.
  
  Або, можливо, він просто думав про минулі болісні місяці, коли викриття сутенера й куртизанки ледь не повалили уряд Британії. Він був літнім чоловіком, який народився і виріс у світі, який мав свої стандарти, добра чи зла, вірив у ці стандарти й дотримувався їх. Тепер світ був іншим місцем, повним нових людей з новими ідеями, а він залишився в минулому. Чи розумів він, що тепер є нові стандарти, які він смутно впізнає і не любити?
  
  Напевно, він знав, дивлячись на сонячну траву, що чекає попереду. Хірургічна операція не могла довго зволікати, а з нею і відхід від керівніцтва. Незабаром світ передадуть новим людям. Значна частина світу вже була передана їм. Альо хіба його також передадуть сутенерам і негідникам, шпигунам і... . . вбивці?
  
  Позаду Томас побачив, як розпрямилися плечі, а старий перед ним повернувся.
  
  «Суперінтендант Томас, я хочу, щоб ви знали, що генерал де Голль — мій друг. Якщо існує найменша небезпека для його особини, і якщо ця небезпека може виходити від громадянина цих островів, тоді цю особу слід зупинити. Відтепер ви будете проводити свої розслідування з безпрецедентною енергією. Протягом години ваше начальство буде уповноважено мною особисто надати вам усі можливості в межах своїх повноважень. Ви не матимете обмежень у витратах чи робочій силі. Ви матимете повноваження приєднати до своєї команди будь-кого, кого ви бажаєте, щоб допомогти вам, і мати доступ до офіційної документації будь-якого департаменту країни, яка може допомогти вам у розслідуванні. Ві, за моїм особистим наказом, без будь-якого натяку на стриманість співпрацюватимете з французькою владою в цьому питанні. Лише тоді, коли ви будете абсолютно впевнені, що хоч би хто був цей чоловік, якого французи прагнуть ідентифікувати й заарештувати, він не є британським підданим і не діє з цих берегів, ві можете утриматися від своїх запитів. Тоді ви доповите мені особисто.
  
  «Якщо цього чоловіка, Келтропа чи будь-яку іншу людину з британським паспортом, можна обґрунтовано вважати людиною, яку розшукують французи, ви затримаєте цього чоловіка. Хто б він не був, його треба зупинити. Я чітко кажу?»
  
  Це не могло бути ясніше. Томас точно знав, що до вух прем'єр-міністра дійшла якась інформація, яка стала причиною вказівок, які він щойно давши. Томас підозрював, що це було пов'язаність язано з загадковим зауваженням про певних людей, які хотіли, щоб його розслідування мало просунулися. Альо він не міг бути впевненим.
  
  — Так, сер, — сказавши він.
  
  Прем'єр-міністр схилив голову, показуючи, що інтерв'ю закінчено. Томас підвівся й пішов до дверей.
  
  Е-е. . . Прем'єр-міністр.'
  
  'Так.'
  
  — Є один момент, сер. Я не співак, чи бажаєте ви, щоб я розповів французам про розслідування чуток про цього чоловіка Калтропа в Домініканській Республіці два роки тому».
  
  «Чи є у вас достатні підстави вважати на даний момент, що минула діяльність цієї людини виправдовує його відповідність опису людини, яку французи хочуть ідентифікувати?»
  
  «Ні, прем'єр-міністре. Ми не маємо нічого проти жодного Чарльза Калтропа в світі, окрім чуйний дворічної давності. Ми ще не знаємо, чи тієї Келтроп, якого ми провели півдня, намагаючись відстежити, є тим, хто був у Карибському морі в січні 1961 року. Якщо це не так, то ми повертаємося до початку».
  
  Прем'єр-міністр замислився на кілька секунд.
  
  «Я б не хотів, щоб ви витрачали час свого французького колеги на пропозиції, засновані на необґрунтованих чутках два з половиною роки давності. Зверніть увагу на слово «безпідставно», начальник. Будь ласка, продовжуйте свої запити з енергією. У тієї момент, коли ви відчуєте, що у вас є достатня інформації щодо цього чи будь-якого іншого Чарльза Калтропа, щоб підкріпити чуйні про те, що він причетний до справи генерала Трухільо, ви негайно повідомите французів годину вистежує людину, де б вона не була».
  
  «Так, прем'єр-міністре».
  
  — Попросіть містера Гарроубі прийти до мене. Я негайно видами повноваження, які вам потрібні».
  
  Повернувшись до офісу Томаса, все швидко змінилося протягом решти дня. Навколо себе він згрупував оперативну групу з шести найкращих інспекторів спеціального відділу. Одного відкликали з відпустки; двоє були відсторонені від своїх обов'язків, які спостерігали за будинком чоловіка, підозрюваного в передачі секретної інформації, отріманої з Королівської боєприпасної фабрики, де він працював на військового аташе Східної Європи. Двоє з інших булі тімі, хто допоміг йому напередодні переглянути записи Спеціального відділу, шукаючи вбивцю без імені. Останній був у вихідний день і займався садівництвом у своїй оранжереї, коли надійшов дзвінок, щоб негайно з'єднання явитися до штаб-квартири відділення.
  
  Він їх усіх вичерпно проінформував, поклявся мовчати та відповів на безперервний потік телефонних дзвінків. Було трохи після 6 вечора, коли податкове управління знайшло податкові декларації Чарльза Гарольда Калтропа. Одного з детективів відправили повернути всю справу. Решта взялися за телефонні розмови, крім одного, якого відправили за адресою Келтропа, щоб розшукати всіх сусідів і місцевих торговців, щоб дізнатися, де міг бути цей чоловік. Фотографії, зроблені з тієї, яку надав Келтроп у своїй анкеті на паспорт чотири роки тому, були надруковані у фотолабораторії, і кожен інспектор мав одну в кишені.
  
  У податкових деклараціях розшукуваного було зазначено, що останній рік він був безробітним, а до цього рік перебував за кордоном. Але більшу частину 1960-1 фінансового року він працював у фірмі, назву якої Томас визнав як одну з провідних британських виробників та експортерів стрілецької зброї. За годину він дізнався ім'я керуючого директора фірми й знайшов чоловіка вдома, у його заміському будинку в районі біржових маклерів Суррея. По телефону Томас призначив йому негайну зустріч, і коли на Темзі настали сутінки, його поліцейський «Ягуар» з ревом промчав над річкою в напрямку села Вірджинія-Вотер.
  
  Патрік Монсон навряд чи був схожий на торговця смертоносною зброєю, але, подумавши Томас, вони ніколи не були такими. Від Монсона Томас дізнався, що збройова фірма наймала Калтропа трохи менше року. Що ще важливіше, протягом грудня 1960 року та січня 1961 року фірма відправляла його в Сьюдад-Трухільо, щоб спробувати продати партію надлишкових пістолетів-кулеметів британської армії начальнику поліції Трухільо.
  
  Томас подивився на Монсона з відразою.
  
  І неважливо, до чого вони потім звикнуть, ех, хлопче, — подумав він, але не потрудився висловити свою огиду. Чому Калтроп так поспішно покинувши Домініканську Республіку?
  
  Монсон був здивований цим запитанням. Ну, тому що Трухільо був убитий, звичайно. Весь режим впав за кілька годин. Чого могла очікувати від нового режиму людина, яка приїхала на острів, щоб продати старому режиму купу зброї та боєприпасів? Звичайно, йому довелося вийти.
  
  Томас задумався. Звичайно, це мало сенс. Монсон сказавши, що Калтроп пізніше стверджував, що він насправді сидів у кабінеті начальника поліції диктатора і обговорював продажів, коли надійшла новина про те, що генерала було вбито в засідці біля міста. Начальник поліції побілів і негайно вирушив до свого приватного маєтку, де його літак і пілот постійно чекали на нього. За кілька годин лютував натовп вулицями, шукаючи прихильників старого режиму. Келтропу довелося підкупити рибалку, щоб він вивіз його з острова.
  
  Чому, зрештою живити Томас, Келтроп залишив фірму? Його звільнили, була відповідь. чому Монсон кілька хвилин уважно задумався. Нарешті він сказав:
  
  «Суперінтендант, бізнес із вживаною зброєю є висококонкурентним. Головоріз, можна сказати. Знати, що інша людина пропонує на продажів, і ціну, яку він запитує, може бути життєво важливо для суперника, який бажає укласти таку ж угоду з тім самим покупцем. Скажімо лише, що ми не зовсім задоволені лояльністю Calthrop до компанії».
  
  Повернувшись в машину до міста, Томас думав над тим, що сказавши йому Монсон. Тодішнє пояснення Калтропа щодо того, чому він так швидко втік із Домініканської Республіки, було логічним. Це не підтверджувало, а навпаки, мало тенденцію до заперечення чуйний, опублікованих пізніше резидентом карибської SIS, що його ім'я було пов'язаність язане з убивством.
  
  З іншого боку, за словами Монсона, Келтроп був людиною, яка не була вище дрв у подвійній крос. Чи міг він прибути як уповноважений представник компанії зі стрілецької зброї, яка бажала продати, і в тієї ж годину був платником революціонерів?
  
  Одна річ, яку сказавши Монсон, непокоїла Томаса; він згадав, що Келтроп мало знав про гвинтівки, коли приєднався до компанії. Напевно, кращий знімок був бі експертом? Але тоді, звичайно, він міг навчитися цього, перебуваючи в компанії. Альо якщо він був новачком у стрільбі з рушниці, чому партизани-антитрухільо хотіли найняти його, щоб він одним пострілом зупинив машину генерала на швидкій дорозі? Або його взагалі не брали на роботу? Чи була власна історія Калтропа буквальною правдою?
  
  Томас знизав плечима. Це нічого не довело і нічого не спростувало. «Знову на початок», — з гіркотою подумав він.
  
  Альо в офісі була новина, яка змінила його думку. Інспектор, який розпитував адресою Келтропа, доповів. Він знайшов сусіда, який цілий день був на роботі. Жінка сказала, що пан Келтроп поїхав кілька днів тому і згадав, що збирається з гастролями до Шотландії. У задній частині автомобіля, припаркованого на вулиці, жінка побачила щось схоже на набір вудок.
  
  Вудочки? Суперінтендант Томас раптом відчув холод, хоча в кабінеті було тепло. Коли детектив закінчив говорити, увійшов один із інших.
  
  "Супер?"
  
  'Так?'
  
  «Мені щойно щось спало на думку».
  
  'Продовжувати.'
  
  'Ти розмовляєш французькою?'
  
  «Ні, а ти?»
  
  «Так, моя мати була француженкою. Цей убивця, якого шукає пі-джей, має кодове ім'я Шакал, правда?»
  
  'І шо?'
  
  «Шакал по-французьки означає Chacal». ЧАКАЛ. Побачити? Це міг бути просто збіг обставин. Він має бути товстим із п'ять стовпів, щоб вибрати ім'я, навіть французькою, яке складається з перших трьох літер його християнського імені та перших трьох літер його . . .'
  
  — Земля моїх кривавих батьків, — сказав Томас і різко чхнув. Тоді він потягнувся до телефону.
  
  
  
  РОЗДІЛ п'ятнадцятий
  
  Третя зустріч в МВС у Парижі почалася після десятої години через запізнення міністра, якого затримали в пробці, коли він повертався з дипломатичного прийому. Як тільки він сів, він жестом попросивши почати зустріч.
  
  Перший звіт був від генерала Гібо з SDECE. Це було коротко і по суті. Колишнього нацистського вбивцю Касселя знайшли агенти мадридського офісу секретної служби. Він спокійно жив на пенсії у своїй квартирі на даху в Мадриді, ставши партнером іншого колишнього лідера СС-командос у процвітаючому бізнесі в місті, і, наскільки вдалося встановити, не був пов'язаність язаний з OAS. Мадридський офіс у будь-якому випадку мав досьє на цю людину до того моменту, коли надійшов запит з Парижа про подальшу перевірку, і вважав, що він взагалі ніколи не був пов'язаність язаний з OAS.
  
  З огляду на його вік, дедалі частіші напади ревматизму, які почали вражати його ноги, і надзвичайно високе споживання алкоголю, Касселя, на загальну думку, можна було б не вважати можливим Шакалом.
  
  Коли генерал закінчив, очі звернулися до комісара Лебеля. Його звіт був похмурим. Протягом дня до PJ надійшли звіти з інших трьох країн, які спочатку запропонували можливих підозрюваних двадцять чотири години тому.
  
  З Америки надійшли новини про те, що Чак Арнольд, продавець зброї, був у Колумбії, намагаючись укласти угоду для свого американського роботодавця про продаж партії надлишкових штурмових гвинтівок AR-10 колишньої армії США начальнику штабу. У будь-якому разі він перебував під постійним наглядом ЦРУ під час перебування в Боготі, і не було жодних ознак того, що він планував щось інше, окрім укладання угоди зі зброєю, незважаючи на офіційне несхвалення США.
  
  Проте справу на цього чоловіка було надіслано телексом до Парижа, як і справу на Вітелліно. Це показало, що, незважаючи на те, що колишнього стрілка Коза Ностра ще не знайшли, він був п'ять футів чотири дюйми на зріст, надзвичайно широкий і присадкуватий, із чорним, як смуга, волоссям і смаглявим кольором обличчя. З огляду на радикальну відмінність зовнішнього вигляду від Шакала, як описавши клерк готелю у Відні, Лебель вважав, що його теж можна не рахувати.
  
  Південноафриканці дізналися, що Піт Шуйпер тепер очолює приватну армію алмазодобувної корпорації в західноафриканській країні Британської Співдружності. Його обов'язки полягали в патрулюванні кордонів величезних гірничодобувних концесій, що належали компанії, і постійному стримуванні незаконних алмазних браконьєрів з-за кордону. Йому не ставили незручних запитань щодо методів, які він використовував для запобігання браконьєрству, і його роботодавці були задоволені його зусиллями. Його присутність була підтверджена роботодавцями; він точно був на своєму посту в Західній Африці.
  
  Бельгійська поліція перевірила свого колишнього найманця. У файлах одного з їхніх карибських посольств було виявилено звіт, у якому повідомлялося, що колишній співробітник Katanga був убитий у барній бійці в Гватемалі три місяці тому.
  
  Лебель закінчив читати останні звіти з файлу, що стояв перед ним. Коли він подивився вгору, то побачив на собі чотирнадцять пар очей, більшість із яких були холодними й викликаючими.
  
  "Alors, rien?"
  
  Запитання полковника Роллана було запитанням усіх присутніх.
  
  — Ні, боюся, нічого, — погодився Лебель. "Здається, жодна з пропозицій не витримує".
  
  — Здається, встаєш, — гірко сказав Сен-Клер, — хіба до цього ми дійшли з твоєю «чисто детективною роботою»? Здається, нічого не витримується? Він сердито зиркнув на двох детективів, Був'є та Лебеля, швидко зрозумівши, що настрій у кімнаті був з ним.
  
  «Здається, панове, — міністр тихо використав форму множини, щоб розглянути обох поліцейських комісарів, — що ми повернулися до того, з чого почали. Квадратний, так бі мовити?
  
  «Так, боюся, що так», — відповів Лебель, Був'є взявся за кийки від його імені.
  
  «Мій колега шукає, практично без підказок і будь-яких підказок, одного з найбільш невловимих типів чоловіків у світі. Такі екземпляри не афішують ні професії, ні місцеперебування».
  
  — Ми знаємо про це, мій любий комісаре, — холодно відповів міністр, — питання в тому... . .'
  
  Його перервав стук у двері. Міністр насупився; його вказівки полягали в тому, що їх не можна турбувати, за винятком надзвичайної ситуації.
  
  'Увійдіть.'
  
  Один із швейцарів міністерства стояв у дверях, невпевнений і збентежений.
  
  — Вибачте, пане міністре . Телефонний дзвінок для комісара Лебеля. З Лондона. Відчувши неприязнь приміщення, чоловік спробував прикритися. «Кажуть, терміново. . . .'
  
  Роза Лебель.
  
  — Вибачте, панове?
  
  Він повернувся за п'ять хвилин. Атмосфера була такою ж холодною, як і тоді, коли він залишив це місце, і, очевидно, суперечки про те, що робити далі, тривалі за його відсутності. Увійшовши, він перервав гіркій донос полковника Сен-Клера, який замовк, коли Лебель сів на своє місце. Маленький комісар тримав у руці конверт із пошкрябаними написами на звороті.
  
  — Думаю, панове, що ми знаємо ім'я людини, яку шукаємо, — почав він.
  
  Зустріч закінчилася через тридцять хвилин майже в легковажному настрої. Коли Лебель закінчив розповідати повідомлення з Лондона, чоловіки за столом зітхнули разом, наче потяг, що прибуває на перон після довгої подорожі. Кожен знав, що нарешті він може щось зробити. За півгодини вони домовилися, що без жодного розголосу можна буде обшукати Францію у пошуках людини на ім'я Чарльз Калтроп, знайті його та, якщо вважатиме за потрібне, позбутися.
  
  Вони знали, що найповніші відомі відомості про Келтропа будуть доступні лише вранці, коли їх надішлють телексом із Лондона. Альо тім годиною Reseignements Generaux могли перевірити свої милі полиць на наявність картки висадки, заповненої цією людиною, картки готелю, яка реєструє його в готелі будь-де у Франції. Префектура поліції могла перевірити власні записи, щоб дізнатися, чи зупинявся він у будь-якому готелі у межах Парижа.
  
  DST міг передати його ім'я та опис кожному прикордонному посту, порту, гавані та аеродрому у Франції з інструкціями, що таку людину слід негайно затримати, коли вона торкнеться території Франції.
  
  Якби він ще не прибув до Франції, байдуже. Цілковита тиша підтримуватиметься, доки він не прибуде, а коли він прийде, його затримають.
  
  «Ця огидна істота, чоловік, якого вони називають Калтропом, у нас вже в мішку». Полковник Рауль Сен-Клер де Віллабан розповів про це своїй коханці тієї ночі, коли вони лежали в ліжку.
  
  Коли Жаклін нарешті домігся від полковника запізнілого оргазму, щоб відправити його спати, камінний годинник пробив дванадцяту годину, і стало 14 серпня.
  
  Суперінтендант Томас відкинувся на спинку офісного крісла й оглядав шістьох інспекторів, яких він перегрупував з різних завдань після того, як поклав слухавку після дзвінка до Парижа. Надворі, тихою літньою ніччю, Біг-Бен відбив північ.
  
  Його брифінг тривав годину. Одного чоловіка призначили досліджувати юність Калтропа, де зараз жили його батьки, якщо вони справді були в нього; де він навчався в школі; стрілецький стаж, якщо був, у кадетському корпусі школярем. Помітні ознаки, відмітні знаки тощо.
  
  Другий був призначений дослідити його молодість, починаючи від закінчення школи, через державну службу, послужний список і майстерність у стрільбі, працевлаштування після звільнення з армії, аж до того часу, коли він залишив роботу торговців зброєю, які його звільнили. за підозрою у подвійній діяльності.
  
  Третій і четвертий детективи були виведені на слід його діяльності після того, як залишив своїх останніх відомих роботодавців у жовтні 1961 року. Де він був, кого бачив, який у нього був дохід, з яких джерел; оскільки не було жодного поліцейського протоколу, а отже, мабуть, і відбитків пальців, Томасу потрібні були всі відомі та найновіші фотографії чоловіка аж до теперішнього часу.
  
  Останні два інспектори повинні були намагатися встановити місцеперебування Калтропа на тій момент. Перегляньте всю квартиру на відбитки пальців, знайдіть, де він купивши машину, перевірте в Округній палаті в Лондоні запису про видачу водійських прав, а якщо їх немає, почніть перевіряти у відділах ліцензування провінційного округу. Відстежте автомобіль, марку, вік і колір, реєстраційний номер. Відстежте його місцевий гараж, щоб дізнатися, чи планує він довгу подорож автомобілем, перевірте пороми через Ла-Манш, обійдіть усі авіакомпанії, щоб забронювати літак, незалежно від пункту призначення.
  
  Усі шестеро чоловіків робили великі нотатки. Лише коли він закінчив, вони встали й пішли з кабінету. У коридорі останні двоє скоса дивилися один на одного.
  
  «Хімчистка та ретекстура», — сказав один. «Повна кривава робота».
  
  «Найсмішніше ті, — зауважив інший, — що старий не хоче сказати нам, що він мав зробити або збирався зробити».
  
  «В одному ми можемо бути впевнені. Щоб отримати такий вид дії, він повинен опуститься прямо згори. Можна було подумати, що дурник планував застрелити короля Сіаму».
  
  Знадобилося небагато часу, щоб розбудити суддю та змусити його підписати ордер на обшук. До ранку, поки виснажений Томас дрімав у кріслі свого кабінету, а ще більш виснажений Клод Лебель потягував міцну чорну каву в його кабінеті, двоє співробітників Спеціального відділу пройшли по квартирі Калтропа з дрібним гребінцем.
  
  Обидва були експертами. Вони почали з шухляд, систематично спорожняючи кожну на простирадло та старанно сортуючи вміст. Коли всі ящики були чисті, вони взялися за дерев'яна яні вироби столу без ящиків для секретних панелей. Після дерев'яна дерев'яних меблів з'єднання явилися на які предмети. Коли вони закінчили з ними, квартира виглядала як індича ферма на День подяки. Один чоловік працював над вітальнею, другий – над спальнею. Після цих двох прийшли кухня та ванна.
  
  З меблів, подушок, подушок, пальто та костюмів у шафах вони почали з підлоги, стелі та стін. До шостої ранку квартира була чиста, як свисток. Більшість сусідів згрупувалися на сходовому майданчику, дивлячись один на одного, а потім на зачинені двері квартири Келтропа, розмовляючи пошепки, що затихло, коли два інспектори вийшли з квартири.
  
  Один ніс валізу, напхану особистими паперами Келтропа та особистими речами. Він спустився на вулицю, стрибнув у патрульну машину, що чекала, і поїхав до суперінтенданта Томаса. Інший розпочав довгий раунд інтерв'ю. Він почав із сусідів, усвідомлюючи, що більшості доведеться вирушати на роботу протягом години-двох. Місцеві торговці могли прийти пізніше.
  
  Томас витратив кілька хвилин, переглядаючи колекцію майна, розкиданого по всій підлозі його офісу. З-за метушні слідчий схопив маленьку синю книжечку, підійшов до вікна й почав гортати її у світлі сонця, що сходить.
  
  «Чудово, погляньте на це». Його палець тицьнув на одній зі сторінок паспорта перед ним. 'Побачити . . . "Республіка Домініка, аеропорт Сьюдад Трухільо, грудень 1960 р., Ентрада ..." Він був там добре. Це наша людина».
  
  Томас узяв у нього паспорт, на мить поглянув на нього, а потім витріщився у вікно.
  
  «О так, це наша людина, хлопче. Але вам не спадає на думку, що ми тримаємо в руках його паспорт?»
  
  «О, дерно. . .' — видихнув інспектор, побачивши суть.
  
  — Як скажеш, — відповів Томас, чиє виховання в капелі спонукало його лише зрідка вживати грубу лексику. «Якщо він їде не за цим паспортом, то на чому він їде?» Дай мені телефон і принеси мені Парижа».
  
  До тієї ж години Шакал був у дорозі вже п'ятдесят хвилин, а місто Мілан лежало далеко позаду. Капот Alfa був опущений, і ранкове сонце вже купало Autostrada 7 від Мілана до Генуї. По широкій прямій дорозі він штовхав машину понад вісімдесят миль на годину, тримаючи стрілку тахометра трохи нижче початку червоної смуги. Прохолодний вітер божевільно тріпав його бліде волосся навколо чола, альо захищали очі темні окуляри.
  
  Дорожня карта вказувала, що до французького кордону у Вентімільї двісті десять кілометрів, близько ста тридцяти миль, і він уже випередив передбачуваний годину їзди — дві години. Був невеликий затор серед вантажівок Генуї, коли вони прямували до доків одразу після сьомої години, але до 7:15 він був у від'їзді на А. 10 до Сан-Ремо та кордону.
  
  Коли о десятій до восьмої він прибув до найсоннішої з французьких прикордонних пунктів, щоденний трафік вже був густим, і спека зростала.
  
  Після тридцятихвилинного очікування в черзі його поманили до рампи паркування для митного огляду. Поліцейський, який забравши його паспорт, уважно оглянув його, пробурмотів коротке «Момент, месьє» і зник у приміщенні митниці.
  
  Через кілька хвилин він вийшов із чоловіком у цивільному, який тримав паспорт.
  
  «Бонжур, месьє».
  
  «Бонжур».
  
  «Це ваш паспорт?»
  
  'Так.'
  
  Був ще один обшуковий огляд паспорта.
  
  «Яка мета вашого візиту до Франції?»
  
  'Туризм. Я ніколи не бачив Лазурного берега».
  
  'Розумію. Машина ваша?»
  
  'Немає. Це найнятий автомобіль. У мене були справи в Італії, і це несподівано стало причиною тижня, коли я не мав чим зайнятися, перш ніж повернутися до Мілана. Тому я найняв машину, щоб трохи помандрувати».
  
  'Розумію. У вас є документи на машину?
  
  Шакал продовжив міжнародне посвідчення водія, договір найму та два страхових свідоцтва. Чоловік у цивільному оглянув обох.
  
  — У вас є багаж, месьє?
  
  «Так, три штуки в багажнику і ручка».
  
  «Будь ласка, приведіть їх усіх до митниці».
  
  Він пішов геть. Поліцейський допоміг Шакалу розвантажити три валізи та ручку, і вони разом відвезли їх на митницю.
  
  Перед виїздом з Мілана він узяв стару шинель, пошарпані штани й черевики Андре Мартена, неіснуючого француза, чиї папери були зашиті у підкладку третьої валізи, і згорнув їх клубком на задній частині черевика. Одяг з двох інших валіз був розділений між трьома. Медалі були у нього в кишені.
  
  Кожен випадок перевіряли двоє митників. Поки вони це робили, він заповнив стандартну форму для туристів, які в'їхав їжджають до Франції. Ніщо у випадках не викликало уваги. Був короткий момент хвилювання, коли митники забрали банки з фарбами для фарбування волосся. Він вжив заходів обережності, висипавши їх у флакони після гоління, попередньо спустошені. У тієї годину лосьйон після гоління не був у моді у Франції, він був надто новим на ринку і в основному обмежувався Америкою. Він побачив, як двоє митників перезирнулися, але повернули фляги у рукоятку.
  
  Краєм ока він бачив крізь вікна іншого чоловіка, який оглядав багажник і капот двигуна «Альфі». На щастя, він не зазирнув униз. Він розгорнув шинель і штани в черевику й подивився на них з відразою, але припустив, що пальто було для того, щоб прикривати капот зимовими ночами, а старий одяг був непередбаченим випадком, якщо доведеться ремонтувати машину по дорозі. Він замінив одяг і закрив багажник.
  
  Коли Шакал закінчив заповнювати свою форму, двоє митників у сараї закрили ящики й кивнули чоловікові в цивільному. Він у свою чергу взявши у їзну картку, оглянув її, ще раз звірив із паспортом і віддав паспорт назад.
  
  «Мерсі, месьє. Щасливої дороги.'
  
  Через десять хвилин «Альфа» гуркотіла на східну околицю Ментону. Після розслабленого сніданку в кафе з видом на старий порт і басейн для яхт Шакал вирушив вздовж набережної Корніш Литорале до Монако, Ніцци та Канн.
  
  У своєму лондонському офісі суперінтендант Томас розмішав чашку густої чорної кави й провів рукою по щетині підборіддя. На іншому кінці кімнати двоє інспекторів, які малі завдання знайті місцезнаходження Келтропа, зіткнулися зі своїм начальником. Ці троє чекали на прибуття шістьох додаткових людей, усіх сержантів Спеціального відділу, звільнених від виконання своїх звичайних обов'язків у результаті серії телефонних дзвінків, які Томас робив протягом попередньої години.
  
  Невдовзі після дев'ятої, коли вони доповіли до своїх офісів і дізналися про перерозподіл до сил Томаса, чоловіки почали просочуватися туди. Коли прибув останній, він проінформував їх.
  
  «Добре, ми шукаємо чоловіка. Немає потреби розповідати тобі, чому він нам потрібен, неважливо, щоб ти знав. Важливо, щоб ми його дістали, і швидко. Тепер ми знаємо або думаємо, що знаємо, що він зараз за кордоном. Ми майже впевнені, що він подорожує за фальшивим паспортом.
  
  'Тут. . .' він роздав їм набір фотографій, збільшених копій портретної фотографії на анкеті Келтропа на паспорт. . . 'вісь як він виглядає. Швидше за все, він замаскувався і тому не обов'язково відповідав цьому опису. Що вам потрібно буде зробити, це спуститися до паспортного столу та отримати повний список усіх заяв на отримання паспорта, поданих нещодавно. Почніть з охоплення останніх п'ятдесят п'ятдесяти днів. Якщо це нічого не дає, поверніться ще на п'ятдесят днів тому. Це буде важка робота».
  
  Він продовжив, давши приблизний опис найпоширенішого способу отримання фальшивого паспорта, яким насправді користувався Шакал.
  
  «Головне, — підсумував він, — не задовольнятися свідоцтвами про народження. Перевірте свідоцтва про смерть. Тож після того, як ви отримаєте список із паспортного столу, перенесіть усю операцію до Сомерсет-хаусу, осідайте, розділіть список імен між собою та приступайте до роботи над цими свідоцтвами про смерть. Якщо ви знайдете хоча б одну заяву на отримання паспорта від людини, якої вже немає в живих, то, мабуть, самозванцем буде наша людина. Іди.'
  
  Вісім чоловіків подали документи, а Томас по телефону зв'язку язався з паспортним столом, а потім із реєстром народжень, шлюбів і смертей у Сомерсет-хаусі, щоб переконатися, що його команда отримає якомога повнішу співпрацю.
  
  Лише через дві години, коли він голився за допомогою позиченої електричної бритви, підключеної до настільної лампи, старший з двох інспекторів, який був керівником групи, зателефонував йому. За його словами, за попередні сто днів було подано вісім тисяч сорок одна заява на отримання нових паспортів. Було літо, пояснивши він, час відпусток. У святковий годину завжди було більше.
  
  Брін Томас поклав слухавку й сопів носовою хусткою.
  
  — Прокляте літо, — сказавши він.
  
  Відразу після одинадцятої того ранку «Шакал» підкотився до центру Канн. Як завжди, коли йому хотілося щось зробити, він шукав один із найкращих готелів і після кількох хвилин круїзу забіг на передній дворик «Маджестік». Провівши гребінець по волоссю, він зайшов у фойє.
  
  Оскільки середина ранку, більшість гостей не було, а зал не був зайнятий. Його елегантний світлий костюм і впевнені манери виділили в ньому англійського джентльмена, і він не порушив брів, коли живити у дзвінка, де телефонні будки. Жінка за стійкою, яка відділяла комутатор від входу до гардеробів, підвела очі, коли він підійшов.
  
  «Будь ласка, принесіть мені Париж, M OLITOR 5901», — попросив він.
  
  Через кілька хвилин вона вказала йому на кабінку біля комутатора й спостерігала, як він закриває за собою звукоізоляційні двері.
  
  «Привіт, ici Chacal».
  
  « Ало, ici Valmy . Слава Богу, що подзвонили. Два дні ми намагаємося вас зв'язку зв'язати».
  
  Кожен, хто дивився крізь скляну панель дверей кабінки, міг би побачити, як англієць усередині напружився й нахмурився, дивлячись на мундштук. Більшу частину десятихвилинної розмови він мовчав, прислухаючись. Зрідка його губи ворушилися, коли він ставив коротке, лаконічне запитання. Але ніхто не дивився; комутаторка була зайнята в романтичному романі. Наступне, що вона побачила, як гість, що височів над нею, темні окуляри дивилися вниз. З лічильника на комутаторі вона зняла вартість дзвінка, і їй заплатили.
  
  Шакал узяв горнятко кави на терасі з видом на набережну Круазетт і блискуче море, де вирували й кричали коричневі купальники. Глибоко замислившись, він сильно затягнувся сигаретою.
  
  Трохи про Ковальського він міг стежити; він пам'ять запам'ятав незграбного поляка з готелю у Відні. Він не міг зрозуміти, звідки охоронець за дверима дізнався його кодове ім'я чи для чого його найняли. Можливо, французька поліція вирішила це сама. Можливо, Ковальський відчув, ким він є, бо він теж був убивцею, але тупою та незграбною.
  
  Шакал підбив підсумки. Валмі порадив йому кинути справу та піти додому, але визнав, що не мав прямого дозволу від Родена скасувати операцію. Те, що сталося, підтвердило серйозні підозри Шакала щодо слабкості безпеки ОАД. Але він знав дещо, чого не знали смороду; і ті, чого французька поліція не могла знаті. Це було те, що він подорожував під вигаданим іменем із законним паспортом на це ім'я та трьома окремими комплектами фальшивих паперів, у тому числі двома закордонними паспортами та відповідними масками, у рукаві.
  
  Що мала робити французька поліція, цей чоловік, про якого згадував Валмі, комісар Лебель? Приблизний опис, високий, білявий, іноземець. Мабуть, у серпні у Франції залишаються тисячі таких чоловіків. Не могли заарештувати шкірного.
  
  Друга його перевага полягала в тому, що французька поліція полювала на чоловіка з паспортом Чарльза Калтропа. То нехай, і щастить. Він був Олександром Дагганом і міг це довести.
  
  З цього моменту, після смерті Ковальського, ніхто, навіть Роден і його поплічники, не знали, хто він і де. Нарешті він був сам, і він завжди цього хотів.
  
  Проте небезпеки зросли, в цьому не було сумніву. Розкривши ідею вбивства, він нападе на фортецю безпеки, яка стоїть на її варті. Питання полягало в тому, чи міг його план здійснення вбивства перевершити екран безпеки. Загалом, він був упевнений, що зможе.
  
  Питання все ще залишалося, і на нього треба було відповісти. Повертатись чи йти далі? Повернутися назад означало б вступити в суперечку з Роденом і його групою головорізів щодо володіння чвертю мільйона доларів, які зараз знаходяться на його рахунку в Цюріху. Якби він відмовився повернути основну частину грошей, вони без вагань вистежили б його, катували б за підписаний папір, який би зняв гроші з рахунку, а потім вбили б. Щоб випередити їх, це коштувало б грошів, чималих, можливо, повної суми грошей, якими він володів.
  
  Продовження означало б подальші небезпеки, поки робота не закінчиться. З наближенням дня відступати в останню хвилину ставало все важче.
  
  Прийшов рахунок, він глянувши на нього і скривився. Господи, які ціни стягують ці люди! Щоб жити таким життям, людині потрібно було бути багатою, мати долари, і долари, і ще більше доларів. Він дивився на прикрашене дорогоцінними каменями море та гнучких коричневих дівчат, що гуляли вздовж пляжу, на шиплячі кадилаки та гарчачі ягуари, що повзли вздовж набережної Круазетт, на їхніх бронзових молодих водіїв, які половиною ока стежили за дорогою, а другою кидалися по тротуарах, щоб, ймовірно, пікап. Це ті, чого він хотів давно, з тих днів, коли притискався носом до вітрин турагентства й дивився на плакати, що показали інше життя, інший світ, далекий від нудної роботи приміського потяга та бланків у трьох екземплярах. , скріпки та теплий чай. За останні три роки він майже встиг; проблиск тут, дотик там. Він звик до гарного одягу, дорогої їжі, шикарної квартири, спортивної машини, елегантних жінок. Повернутися означало все кинути.
  
  Шакал заплативши за рахунком і залишив великі чайові. Він сів у «Альфи» й попрямував геть від «Маджестік» у серце Франції.
  
  Комісар Лебель сидів за своїм столом із відчуттям, ніби він ніколи в житті не спар і, мабуть, ніколи більше не спатиме. У кутку на розкладному ліжку голосно хропів Люсьєн Карон, який цілу ніч не спар, шукаючи в вся прикладена інформацію Чарльза Калтропа десь на обличчі Франції. Лебель перейшов на світанок.
  
  Тепер перед ним лежала купа звітів від різних відомств, завданням яких було перевіряти присутність і місцеперебування іноземців у Франції. Кожна з них мала ті самє повідомлення. Жодна людина з таким іменем не перетнула жодного прикордонного пункту законно з початку року, найдальшого періоду перевірок. Жоден готель у країні, ані в провінції, ані в Парижі, не приймав гостя з таким іменем, принаймні, не під таким іменем. Він не був у жодному списку небажаних іноземців і жодним чином не потрапляв у поле зору французької влади.
  
  З надходженням кожного звіту Лебель втомлено наказував інформатору продовжувати перевіряти все далі й далі, доки не вдасться відстежити будь-який візит Калтропа до Франції. З цього, можливо, можна було б встановити, чи було у нього звичайне місце проживання, будинок одного, улюблений готель, де він міг і зараз маскуватися під вигаданим іменем.
  
  Дзвінок суперінтенданта Томаса того ранку ставши ще одним ударом по надії на швидке захоплення невловимого вбивці. Знову була використана фраза «повернутися на круги своя», але, на щастя, цього разу це було лише між Кероном і ним самим. Члени вечірньої заради ще не були поінформовані про те, що спроба Келтропа, ймовірно, виявиться вийшло. Це було те, що він мав сказати їм того вечора о десятій. Якби він не міг вигадати альтернативне ім'я Калтропу, він міг бі знову уявити собі презирство Сен-Клера та мовчазне докору решти.
  
  Тільки дві речі могли його втішити. Одне з них полягало в тому, що принаймні тепер смороду малі опис Келтропа та фотографію його голови й плечей анфас до камери. Можливо, він суттєво змінив свою зовнішність, якби взявши фальшивий паспорт, але все ж це краще, ніж нічого. Інша справа, що ніхто інший в раді не міг придумати нічого кращого, ніж ті, що робив він, — усе перевіряти.
  
  Керон висунув ідею, що, можливо, британська поліція здивувала Келтропа, коли він був далеко від своєї квартири у дорученні в місті; що він не мав альтернативного паспорта; що він пішов на землю і прокричавши всю операцію.
  
  Лебель зітхнув.
  
  «Це було б справді щастям, — сказав він своєму ад'ютантові, — але не розраховуйте на це. Британське спеціальне відділення повідомило, що всі його речі для прання та гоління зникли з ванної кімнати, і що він сказавши сусідові, що їде в тур і на риболовлю. Якщо Келтроп залишив свій паспорт, це сталося тому, що він йому більше не потрібен. Не розраховуйте на те, що ця людина робить занадто багато помилок; Я починаю відчувати шакала».
  
  Чоловік, якого зараз розшукувала поліція двох країн, вирішив уникнути болісного затору Гранд-Корніш на його вбивчому шляху від Канн до Марселя та триматися подалі від південної частини RN7, коли вона повертала на північ від Марселя на Париж. Він знав, що обидві дороги в серпні були вишуканою формою пекла на землі.
  
  У безпеці під своїм вигаданим і задокументованим ім'я ям Дагган, він вирішив неквапливо проїхати від узбережжя через Приморські Альпи, де повітря було прохолоднішим на висоті, і далі через пагорби Бургундії. Він нікуди не поспішав, оскільки день, призначений для вбивства, ще не був на його плані, і він знав, що прибув до Франції трохи раніше графіка.
  
  З Канн він попрямував на північ, за RN85 через мальовниче парфумерне містечко Грасс і далі до Кастеллана, де бурхлива річка Вердон, приборкана високою дамбою в кількох милях вище за течією, текла більш слухняно вниз із Савойї, щоб злитися з Дюрансом у Кадараші.
  
  Звідси він попрямував до Баррема та маленького курортного містечка Дінь. Палаюча спека провансальської рівнини спала позаду, а повітря пагорбів було солодким і прохолодним навіть у спечу. Коли він зупинився, він відчув, як палає сонце, але під час руху вітер був схожий на прохолодний душ і пахло соснами та лісовим димом з ферм.
  
  Після Дінь він перетнув Дюранс і пообідав у маленькому, але гарно пансіонаті з видом на воду. Ще через сотню миль «Дюранс» перетвориться на сіру та слизьку змію, яка мілко шипить серед вибіленої сонцем гальки свого ложа в Кавайоні та План Dʼorgon. Альо тут, на пагорбах, це все ще була річка, як річка і мала виглядати, прохолодна та рибна річка з тінню вздовж її берегів і травою, що ставала все зеленішою від її присутності.
  
  У другій половині дня він пішов по довгій вигнутій на північ трасі RN85 через Сістерон, продовжуючи слідувати Дюрансу вгору за течією на її лівому березі, поки дорога не розгалужилася і RN85 попрямувала на північ. З настанням сутінків він увійшов до містечка Гап. Він міг би піти далі в напрямку Гренобля, але вирішив, що, оскільки в серпні в маленькому містечку немає поспіху та більше шансів знайті кімнати, йому варто пошукати готель у сільському стилі. Недалеко від міста він знайшов готель Du Cerf із яскравим фронтоном, колишній мисливський будиночок одного з герцогів Савойських, який досі зберігав атмосферу сільського комфорту та смачної їжі.
  
  Декілька кімнат ще були вільні. Він неквапливо прийняв ванну, перервав свою звичну звичку приймати душ і одягнувся у свій блакитно-сірий костюм із шовковою сорочкою та в'їхав язаною краваткою, тоді як покоївка, отримавши кілька виграшних посмішок, почервоніла, погодилася витерти губку й погладжувати костюм, який він носив цілий день, щоб отримати його до ранку.
  
  Вечеря відбувалася у кімнаті, обшитій панелями, звідки відкривався краєвид на лісистий схил пагорба, де голосно стукотіли цикади серед сосен . Повітря було теплим, і була лише половина обіду, коли одна з відвідувачок, яка була в сукні без рукавів і декольте, розказала метрдотелю, що в повітрі проник холод, і їй стало цікаво, чи вікна може бути закрито.
  
  Шакал обернувся, коли його подали напругу, чи не заперечує він проти того, щоб вікно, біля якого він сидів, зачинили, і глянувши на жінку, яку вказав метрдотель як особу, яка просила їх зачинити. Вона обідала сама, красива жінка років за тридцять з м'яким якими білими руками й глибокою грудьми. Шакал кивнувши метрдотелю, щоб тієї зачинив вікна, і злегка схилив голову жінці позаду нього. Вона відповіла холодною посмішкою.
  
  Їжа була чудовою. Він вибрав крапчасту річкову форель, смажену на дровах, і турнедо, смажене на вугіллі з фенхелем і чебрецем. Це було місцеве вино Cotes du Rhone, повне, насичене та в пляшці без етикетки. Очевидно, він був із бочки в підвалі, яку власник особисто вибрав для свого vin de la maison . Більшість закусочних їли це, і не без причини.
  
  Коли він закінчив свій сорбет, він почув низький і владний голос жінки позаду нього, яка сказала метрдотелю , що вона вип'є каву у вітальні мешканців, і чоловік вклонився і звернувся до неї «пані ла Барон». Через кілька хвилин Шакал також замовив собі каву у вітальні й попрямував туди.
  
  Дзвінок із Сомерсет-хауса надійшов до суперінтенданта Томаса о чверть на одинадцяту. Він сидів біля відчиненого вікна офісу, дивлячись на теперішню тиху вулицю, де жоден ресторан не заманював пізніх відвідувачів і водіїв. Офіси між Міллбанком і Сміт-сквер були мовчазними тулупами, без світла, сліпими, байдужими. Лише в безіменному кварталі, де розміщувалися кабінети Спецвідділу, як завжди, пізно горіло світло.
  
  За милю звідси, у гамірному Стренді, допізна горіли вогні також у тій частині Сомерсет-хаусу, де зберігалися свідоцтва про смерть мільйонів померлих британців. Тут Томасова команда з шести сержантів-детективів і двох інспекторів згорбилася над своїми купами паперів, підводячись кожні кілька хвилин, щоб супроводжувати одного зі штатних клерків, затримуваних на роботі ще довго після того, як інші пішли додому, вниз по рядках блискучих файлів до перевірте ще одне ім'я.
  
  Подзвонив старший інспектор, який керував групою. Його голос був втомленим, але з ноткою оптимізму, чоловіка, який сподівався, що те, що він скаже, звільнить їх від усіх жалони перевірки сотень свідоцтв про смерть, яких не існувало, оскільки власники паспортів не були мертві.
  
  — Олександр Джеймс Квентін Дагган, — коротко оголосив він після того, як Томас відповів.
  
  'Що про нього?' сказавши Томас.
  
  «Народився 3 квітня 1929 року в Самборн Фішлі, в парафії Святого Марка. Подавши заяву на отримання паспорта в звичайному порядку на звичайному бланку 14 липня цього року. Паспорт видають наступного дня та відправляють поштою 17 липня за адресою, вказаною в анкеті. Ймовірно, це буде адреси проживання».
  
  «Чому?» живити Томас. Він не любив, коли його змушували чекати.
  
  «Тому що Олександр Джеймс Квентін Дагган загинув у ДТП у своєму рідному селі у віці двох з половиною років 8 листопада 1931 року».
  
  Томас на мить замислився.
  
  «Скільки ще паспортів, виданих за останні сто днів, ще потрібно перевірити?» живити він.
  
  «Залишилося близько трьохсот», — сказавши голос по телефону.
  
  «Залиште інших продовжувати перевіряти решту, на той випадок, якщо серед групи знайдеться ще якийсь фальшивий», — наказав Томас. «Передайте керівництво командою іншому хлопцеві. Я хочу, щоб ви перевірили ту адресу, на яку надіслали паспорт. Повідомте мені по телефону, як тільки знайдете. Якщо це житлове приміщення, опитайте домовласника. Поверніть мені повну інформацію про фальшивого Даггана та копію файлу фотографії, яку він надав разом із формою заявки. Я хочу подивитись на цього хлопця Калтропа в його новій масці».
  
  Незадовго до одинадцятої старший інспектор знову зателефонував. Йшлося про невелику тютюнову та газетну крамницю в Паддінгтоні, на вітрині якої було заповнено листівками з адресами повій. Власник, який живий над магазином, був збуджений і погодився, що часто приймає пошту для клієнтів, які не мають постійної адреси. Він взявши плату за свої послуги. Він не пам запам'ятав постійного клієнта на ім'я Дагган, але могло статися так, що Дагган подзвонив лише двічі: один раз, щоб домовитися про ті, щоб отримати туди його пошту, другий раз, щоб забрати єдиний конверт, на який він чекав. Інспектор показавши газетному кіоску фотографію Келтропа, але чоловік не міг його впізнати. Він також показавши йому фотографію Даггана на формі заявки, і чоловік сказав, що думає, що пам'ятає іншого чоловіка, але не може бути впевнений. Він відчув, що чоловік міг носити темні окуляри. Багато хто з тих, хто приходив до його магазину, щоб купити еротичні пін-ап журнали, які виставлялися за прилавком, носили темні окуляри.
  
  — Приведи його, — наказав Томас, — а сам повертайся сюди.
  
  Тоді він піднявши трубку й живити Періс.
  
  Вдруге дзвінок пролунав у середині вечірньої конференції. Комісар Лебель пояснивши, що, поза всяким сумнівом, Калтроп не перебував у Франції під своїм іменем, якщо тільки він не пробрався в країну на рибальському човні чи перетнув один із сухопутних кордонів у віддаленому місці. Особисто він не думав, що професіонал так зробить, тому що при будь-якій наступній вибірковій перевірці міліцією його могли спіймати за невпорядкованість паперів, тобто відсутність штампу в паспорті.
  
  Жоден Чарльз Калтроп також не зареєструвався в жодному французькому готелі на своє ім'я.
  
  Ці факти були підтверджені керівником Центрального архіву, головою DST і префектом поліції Парижа, тому вони не були оскаржені.
  
  Дві альтернативи, стверджував Лебель, полягали в тому, що чоловік не передбачав жодних заходів щодо отримання фальшивого паспорта, і вважав, що його не підозрюють. У цьому випадку поліцейський рейд на його квартиру в Лондоні, мабуть, заставши його невдало. Він пояснивши, що не вірить у це, оскільки люди суперінтенданта Томаса виявили прогалини в гардеробі та напівпорожні ящики для одягу, а також відсутність промов для прання та гоління, що вказує на те, що чоловік залишив свою лондонську квартиру, щоб запланувати відсутність в іншому місці. Це було підтверджено сусідом, який заявив, що Калтроп сказавши, що він їде в поїздку на машині до Шотландії. Ні у британської, ні у французької поліції не було підстав вважати, що це правда.
  
  Друга альтернатива полягала в тому, що Келтроп придбав фальшивий паспорт, і саме це зараз шукала британська поліція. У такому випадку він може бути або ще не у Франції, а в якомусь іншому місці, де завершує свої приготування, або він міг вже в'ється їхати до Франції без підозри.
  
  Саме в цей момент кілька учасників конференції вибухнули.
  
  — Ви маєте на увазі, що він може бути тут, у Франції, навіть у центрі Парижа? стверджував Олександр Сангвінетті.
  
  «Справа в тому, — пояснивши Лебель, — що він має свій розклад, і тільки він його знає. Ми проводили розслідування сімдесят дві години. У нас немає способу дізнатися, на якому етапі розкладу цього чоловіка ми втрутилися. Єдине, в чому ми можемо бути впевнені, це ті, що крім того, що ми знаємо про існування змови з метою вбивства президента, вбивця не може знаті, якого прогресу ми досягли. Тому ми маємо розумні шанси затримати нічого не підозрюючого чоловіка, щойно ідентифікуємо його під новим іменем і знайдемо під цим іменем».
  
  Альо зустріч відмовилися заспокоїти. Думка про те, що вбивця навіть тоді може бути за милю від них і що за розкладом цього чоловіка замах на життя президента може бути завтра, викликала у кожного з них гостру тривогу.
  
  «Звичайно, могло бути, — розмірковував полковник Роллан, — що Келтроп, дізнавшись від Родена через невідомого агента Валмі, що план у принципі було викрито, залишив свою квартиру, щоб позбутися доказів своїх приготувань. Його рушницю та боєприпаси, наприклад, навіть тепер можна вкинути в озеро в Шотландії, щоб він міг представити собі власній поліції після повернення чистимо, як свисток. У такому випадку висунути звинувачення буде дуже важко.
  
  Нарада обміркувала пропозицію Роллана з дедалі більшими ознаками згоди.
  
  «Тоді скажіть нам, полковнику, — сказав міністр, — якби вас найняли на цю посаду і ви дізналися, що змову викрили, навіть якби ваша особистість залишалася таємніцею, ви б це нікого?»
  
  — Звичайно, пане міністре, — відповів Роллан. «Якби я був досвідченим убивцею, я б зрозумів, що я повинен бути десь у якомусь файлі, і коли змову розкрито, це може бути лише питанням часу, коли мене візит поліція та обшук у моєму приміщенні. Тож я хотів би позбутися доказів, а яке краще місце, ніж ізольоване шотландське озеро».
  
  Посмішки, які вітали його за столом, свідчили про ті, наскільки присутні схвалювали його припущення.
  
  «Однак це не означає, що ми повинні просто відпустити його. Я все ще думаю, що ми повинні. . . подбайте про цього месьє Калтропа».
  
  Посмішки зникли. Кілька секунд панувала тиша.
  
  «Я не розумію вас, шановний полковник », — сказав генерал Гібо.
  
  — Просто це, — пояснивши Роллан. «Нашим наказом було знайті та знищити цю людину. Можливо, на даний момент він розібрався. Альо він не міг знищити своє обладнання, а просто сховати його, щоб пройти перевірку британської поліції. Після цього він міг бі просто почати знову з того місця, на якому зупинився, але з новим набором приготувань ще важче проникнути».
  
  «Але напевно, коли британська поліція знайде його, якщо він все ще перебуває в Британії, вони його затримають?» живити хтось.
  
  'Не обов'язково. Дійсно, я сумніваюся. Ймовірно, у них не буде доказів, будуть тільки підозри. А наші друзі англійці, як відомо, чутливі до того, що вони із задоволенням називають «громадянськими свободами». Я підозрюю, що вони можуть знайті його, опитати, а потім відпустити за браком доказів».
  
  — Звичайно, полковник має рацію, — вставивши Сен-Клер. Британська поліція випадково натрапила на цю людину. Вони неймовірно дурні щодо таких речей, як залишити небезпечну людину на волі. Секція полковника Роллана має бути уповноважена раз і назавжди знешкодити цього чоловіка Келтропа.
  
  Міністр помітив, що комісар Лебель залишався мовчазним і не посміхався на розв'язків язці.
  
  — Ну, комісаре, а що ви думаєте? Чи згодні ви з полковником Роланом, що Келтроп навіть зараз розбирає та ховає або знищує свої препарати та обладнання?»
  
  Лебель глянувши на два ряди очікувальних облич з обох боків.
  
  — Сподіваюся, — тихо сказавши він, — що полковник правий. Але я боюся, що він може й не бути».
  
  «Чому?» Питання міністра різало, як ніж.
  
  — Тому що, — м'ясного яко пояснивши Лебель, — його теорія, хоч і логічна, якщо Келтроп справді вирішив скасувати операцію, базується на теорії, що він справді прийняв таке рішення. Чи допустима, що він не має? Припустімо, що він або не отримав повідомлення від Родена, або отримав його, але все ж вирішив продовжити?
  
  Почулося гудіння принизливого жаху. Лише Роллан не приєднався. Він задумливо дивився з-за столу на Лебеля. Він думав про те, що Лебель має набагато кращий мозок, ніж будь-хто з присутніх, здавалося, готовий вважати його належний. Він визнав, що ідеї Лебеля цілком можуть бути такими ж реалістичними, як і його власні.
  
  Саме в цей момент Лебель подзвонив. Цього разу його не було більше двадцяти хвилин. Коли він повернувся, він говорив перед цілковито мовчазними зборами ще десять хвилин.
  
  «Що нам тепер робити?» — живити міністр, коли закінчив. У свій спокійний спосіб, здавалось, не поспішаючи, Лебель віддавав накази, наче генерал розгортає свої війська, і жоден із чоловіків у кімнаті, усі старші за нього за рангом, не сперечався ні слова.
  
  «Отож ми, — підсумував він, — ми всі проведемо тихий і непомітний загальнонаціональний пошук Даггана в його новій зовнішності, тоді як британська поліція шукатиме запису про каси авіаквитків, пороми через Ла-Манш тощо. Якщо вони першими знаходять його, вони забирають його, якщо він перебуває на британській землі, або повідомляють нам, якщо він покинувши її. Якщо ми знайдемо його у Франції, ми його заарештуємо. Якщо він перебуває в третій країні, ми можемо дочекатися, поки він нічого не підозрює, і забрати його на кордоні, або . . . прийняти інший курс дій. Однак на той момент я думаю, що моє завдання знайті його буде виконано. Але до цього моменту, панове, я був би вдячний, якщо б ви погодилися зробити це по-моєму».
  
  Зухвалість була настільки сміливою, впевненість настільки повною, що ніхто нічого не сказавши. Вони лише кивнули. Навіть Сен-Клер де Віллабан мовчав.
  
  Лише коли він був удома незабаром після півночі, він знайшов аудиторію, щоб послухати його потоки обурення думкою про те, що цей смішний маленький буржуазний поліцейський був правий, а найкращі експерти країни помилялися.
  
  Його господиня вислухала його зі співчуттям і розумінням, масажуючи його потилицю, коли він лежав обличчям униз на їхньому ліжку. Лише перед світанком, коли він міцно спар, вона змогла вислизнути в коридор і зробити короткий телефонний дзвінок.
  
  Суперінтендант Томас подивився вниз на дві окремі форми заяв на отримання паспортів і дві фотографії, розкладені на промокальній машині в калюжі світла від лампи для читання.
  
  — Пробіжимося ще раз, — наказав він старшого інспектору, який сидів поруч. «Готові?»
  
  «Пане».
  
  — Калтроп: зріст п'ять футів одинадцять дюймів. Перевірити?
  
  «Пане».
  
  «Дагган: зріст шість футів».
  
  «Потовщені підбори, сер. Ви можете збільшити свій зріст до двох з половиною дюймів за допомогою спеціального взуття. Багато невисоких людей в шоу-бізнесі роблять це з марнославства. Крім того, у паспортній стійці ніхто не дивиться вам під ноги».
  
  — Гаразд, — погодився Томас, — туфлі на товстих підборах. Калтроп: колір волосся коричневий. Це мало що означає, він може варіюватися від блідо-коричневого до коричневого. Тут він виглядає так, ніби у нього темно-каштанове волосся. Duggan також каже, коричневий. Альо він виглядає як блідий блондин».
  
  — Це правда, сер. Але на фотографіях волосся зазвичай виглядає темніше. Це залежить від світла, місця розташування тощо. І знову ж таки, він міг бі пофарбувати його в блідіший колір, щоб стати Дагганом».
  
  — Гаразд. Я одягну це. Калтроп, колір очей карий. Дагган, колір очей сірий.
  
  «Контактні лінзи, сер, це проста річ».
  
  'В ПОРЯДКУ. Келтропу тридцять сім років, Даггану — тридцять чотири минулого квітня.
  
  «Йому мало виповнитися тридцять чотири, — пояснив інспектор, — тому що справжній Дагган, маленький хлопчик, який помер у два з половиною роки, народився у квітні 1929 року. Це не можна було змінити. Альо ніхто не ставши бі запитувати чоловіка, якому виповнилося тридцять сім, але в паспорті якого було тридцять чотири. Можна було б повірити паспорту».
  
  Томас подивився на дві фотографії. Келтроп виглядав здоровішим, повнішим на обличчі, чоловіком міцнішої статури. Альо щоб стати Дагганом, він міг змінити свою зовнішність. Дійсно, він, ймовірно, змінив його навіть під час своєї першої зустрічі з керівниками ОАД і з тих пір залишився зі зміненим поглядом, включаючи період, коли він подавши заяву на фальшивий паспорт. Такі люди, очевидно, повинні були мати можливість жити в іншій ідентичності протягом місяців, якщо смороду хотіли уникнути ідентифікації. Ймовірно, завдяки своїй кмітливості та старанності Келтропу вдалося уникнути всіх поліцейських файлів у світі. Якби не ті чуйні про барі на Карибах, його б взагалі ніколи не дістали.
  
  Але відтепер він ставши Дагганом, фарбоване волосся, тоновані контактні лінзи, схудла фігура, підняті підбори. Це був опис Даґгана з номером паспорта та фотографією, які він надіслав у телексну кімнату для передачі до Парижа. Лебель, прикинувши він, глянувши на годинник, повинен отримати їх усіх до другої години ночі.
  
  — Далі справа за ними, — запропонував інспектор.
  
  — О, ні, хлопче, після цього ще багато роботи, — злобно сказавши Томас. «Спершу вранці ми починаємо перевіряти каси авіаквитків, пороми через Ла-Манш, каси континентальних поїздів. . . весь лот. Ми маємо не тільки дізнатися, хто він зараз, але й де він зараз».
  
  У цей момент пролунав дзвінок із Сомерсет-хаусу. Останню заявку на перевірили паспорт, і всі були в порядку.
  
  «Добре, подякуйте клеркам і відступіть. Рівно о восьмій тридцять у моєму офісі, усі ви, — сказав Томас.
  
  Увійшов сержант із копією заяви газетного кіоска, якого доставили до місцевого відділення міліції та допитали там. Томас глянувши на заяву під присягою, в якій було сказано не більше того, що було сказано інспектору спеціального відділення на власному порозі.
  
  «Ми нічого не можемо його втримати», — сказав Томас. «Скажи їм у Paddington Nick, що вони можуть дозволити йому повернутися до свого ліжка та його брудних фотографій, добре?»
  
  Сержант сказавши «сер» і пішов.
  
  Томас вмостився в кріслі, щоб спробувати трохи поспати.
  
  Поки він говорив, тихо настав 15 серпня.
  
  
  
  РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
  
  Мадам ла барон де ла Шалоньєр зупинилася біля дверей своєї кімнати й обернулася до молодого англійця, який супроводжував її туди. У напівтемряві коридору вона не могла розібрати деталей його обличчя; це була лише розмитість у темряві.
  
  Це був приємний вечір, і вона все ще не вирішила, чи буде вона наполягати, щоб він закінчився біля її дверей. Це питання було в її голові протягом останньої години.
  
  З одного боці, хоча вона й раніше заводила коханців, вона була поважною заміжньою жінкою, яка зупинилася на одну ніч у провінційному готелі, і не мала звички спокушати себе абсолютно незнайомими людьми. З іншого боку, вона була найбільш вразливою, і була достатня відвертою, щоб зізнатися в цьому самій собі.
  
  Вона провела день у військовій кадетській академії в Барселонетті, високо в Альпах, відвідуючи парад передання свого сина як новоспеченого молодшого лейтенанта егерських альпійців, старого полку його батька. Хоча вона, безсумнівно, була найпривабливішою матір'ю на параді, вид її сина, який отримав офіцерські ґрати та був відправлений до французької армії, чимось приголомшив її, усвідомивши, що їй не вистачає кількох місяців до сорока. , і мати дорослого сина.
  
  Хоча вона могла здатися на п'ять років молодшою, а іноді здавалася на десять років меншою за свій вік, усвідомлення того, що її синові двадцять і він, мабуть, вже трахає власних жінок, більше не збирається повертатися додому на шкільні канікули та йти стріляти у лісі. навколо сімейного замку, змусив її задуматися, що вона збирається робити тепер.
  
  Вона прийняла трудомістку галантність скрипучого старого полковника, який був комендантом академії, і захоплені погляди рожевощоких однокласників її власного хлопчика, і раптом відчула себе дуже самотньою. Її шлюб, про який вона знала багато років, був розірваний у всьому, окрім імені, оскільки барон був надто зайнятий, ганяючись за підлітками Парижа між Більбоке та Кастелем, щоб приїхати в замок на літо чи навіть з'єднання явитися до нього. введення в експлуатацію сіна.
  
  Коли вона поверталася в сімейному седані з високих Альп, щоб зупинитися на ніч у заміському готелі поблизу Гепа, їй спало на думку, що вона красива, мужня і самотня. Тепер, здавалось, не чекало нічого, крім уваги літніх галантів, як-від полковник в академії, або легковажних і незадоволених фліртів із хлопцями, і будь вона проклята, якщо збиралася присвятити себе благодійності. У всякому разі ще ні.
  
  Альо Періс був збентеженням і приниженням, оскільки Альфред постійно переслідував своїх підлітків, а половина суспільства сміялася з нього, а інша половина сміялася з неї.
  
  Вона міркувала про майбутнє за кавою у вітальні та відчувала бажання сказати, що вона жінка і вродлива, а не просто мадам ля Баронна, коли англієць підійшов і живити, чи вони самі, оскільки вони самі у салоні мешканців, він міг би взяти з нею каву, вона була застукали зненацька, і була надто здивована, щоб відмовити.
  
  Через кілька секунд вона могла собі вдарити ногою, але через десять хвилин не пошкодувала, що прийняла його пропозицію. Зрештою, йому було від тридцяти трьох до тридцяти п'яти, принаймні так вона припускала, і це був найкращий вік для чоловіка. Хоча він був англійцем, він вільно та швидко говорив французькою; він був досить гарний і міг бути веселим. Їй подобалися спритні компліменти, і вона навіть заохочувала його зробити їх, тому вона піднялася вже близько півночі, пояснюючи, що наступного ранку їй потрібно почати рано.
  
  Він проводжав її сходами вгору й у вікні сходового майданчика показавши назовні на лісисті схилах пагорба, залиті яскравим місячним світлом. Кілька хвилин вони простояли, дивлячись на сонну місцевість, аж поки вона глянула на нього й не побачила, що його очі дивляться не на краєвид за вікном, а на глибокий проріз між її грудьми, де місячне світло робило шкіру алебастрово-білою.
  
  Коли його помітили, він усміхнувся, нахилився до її вухан й пробурмотів: «Місячне світло перетворює навіть найцивілізованішу людину на примітивну». Вона розвернулася й пішла вгору сходами, удаючи роздратування, але всередині неї неприкрите захоплення незнайомця викликало тріпотіння задоволення.
  
  «Це був надзвичайно приємний вечір, месьє».
  
  Вона тримала руку за ручку дверей і невиразно ворожила, чи спробує чоловік поцілувати її. Певним чином вона сподівалася, що він це зробить. Незважаючи на банальні слова, вона відчула, як у її животі почався голод. Можливо, це було лише вино, чи вогняний кальвадос, який він замовив до кави, чи сцена в місячному світлі, але вона усвідомлювала, що не так вона передбачала закінчення вечора.
  
  Вона відчула, як незнайомець обіймає її за спину без жодного слова попередження, а його губи спустилися на її губи. Вони були теплі й тверді. «Це має припинитися», — сказавши голос усередині неї. Через секунду вона відповіла на поцілунок із закритим ротом. Від вина в неї пішла голова, мабуть, це був ефект від вина. Вона відчула, як руки, що обійняли її, помітно стиснулися, вони були твердими й сильними.
  
  Її стегно було притиснуте до нього нижче живота, і крізь атлас її сукні вона відчула жорстку зарозумілість його члена. На секунду вона відвела ногу, потім знову відкинула її назад. Не було свідомого моменту прийняття рішення; усвідомлення прийшло без зусиль, що вона дуже хотіла його, між стегнами, всередині живота, всю ніч.
  
  Вона відчула, як двері за нею відчинилися всередину, розірвала обійми й ступила назад у свою кімнату.
  
  «Viens, примітив».
  
  Він увійшов до кімнати й зачинив двері.
  
  Усю ніч усі архіви в Пантеоні перевіряли знову, цього разу на ім'я Даггана, і з більшим успіхом. Було виявилено картку, яка показує, що Олександр Джеймс Квентін Дагган в'їхав їхав до Франції на Brabant Express з Брюсселя 22 липня. Через годину ще одне повідомлення з тієї самої прикордонної застави, митний підрозділ, який регулярно подорожує експресами з Брюсселя до Парижа та тому, виконуючи своє завдання, поки потяг рухається, був знайдений з іменем Даггана серед тих пасажирів на Etoile du. Nord Express з Парижа до Брюсселя 31 липня.
  
  З префектури поліції надійшла готельна картка, заповнена на ім'я Даггана, із зазначенням номера паспорта, який збігався з тим, який мав при собі Дагган, як зазначено в інформації з Лондона, що свідчить про те, що він зупинився в невеликому готелі неподалік від Плейс. де ла Мадлен з 22 по 30 липня включно.
  
  Інспектор Керон був готовий провести обшук у готелі, альо Лебель віддав перевагу тихому візиту рано вранці й побалакав із власником. Він був задоволений тим, що чоловіка, якого він шукав, не було в готелі до 15 серпня, і власник був вдячний за розсудливість комісаря, який не розбудив усіх його гостей.
  
  Лебель покаравши детективу в цивільному зареєструватися в готелі як гість до подальшого розпорядження та залишитися там, не виходячи на вулицю, на випадок, якщо Дагган з'явиться знову. Власник був радій співпрацювати.
  
  «Цей липневий візит, — сказавши Лебель Керону, коли про 4.30 повернувся до свого кабінету, — був розвідувальним. Що б він не запланував, все виконано».
  
  Тоді він ліг на спинку крісла, подивився на стелю й замислився. Чому він зупинився в готелі? Чому б не в будинку одного з симпатиків OAS, як і всі інші агенти OAS, що втікають? Тому що він не вірить, що симпатики ОАД тримають язик за зубами. Він цілком правий. Тож він працює сам, нікому не довіряючи, будує та планує власну операцію по-своєму, використовуючи фальшивий паспорт, мабуть, поводиться нормально, чемно, не викликає жодних підозр. Власник готелю, з яким він щойно опитав, підтвердив це: «Справжній джентльмен», — сказавши він. Справжній джентльмен, подумавши Лебель, і небезпечний, як змія. Смороду завжди найгірші, для міліціонера справжні джентльмени. Їх ніхто ніколи не підозрював.
  
  Він глянувши на дві фотографії, які надійшли з Лондона, — Келтропа й Даггана. Калтроп ставши Дагганом, змінивши зріст, волосся та очі, вік і, можливо, манеру. Він намагався створити уявний образ людини. Що б він хотів зустріти? Впевнений, зарозумілий, впевнений у своїй недоторканості. Небезпечний, підступний, прискіпливий, не залишаючи нічого на волю випадку. Озброєні звичайно, альо чім? Автомат під лівою пахвою? Метальний ніж вдарив по ребрах? Гвинтівка? Але куди він його покладе, коли проходитиме митницю? Як бі він наблизився до генерала де Голля з такою річчю, коли навіть жіночі сумочки були підозрілими в радіусі двадцяти ярдів від Президента, а чоловіків з довгими пакунками без церемоній відганяли геть з будь-якого місця, де президент виступав на публіці?
  
  Mon Dieu , а тієї полковник з Єлисейського моря вважає себе ще одним бандитом! Лебель усвідомлював, що має одну перевагу: він знав нове ім'я вбивці, а вбивця не знав, що він знав. Це був його єдиний туз; окрім того, все це було на плечі Шакала, і ніхто на вечірній нараді не міг і не хотів цього усвідомити.
  
  Якщо коли-небудь він дізнається про те, що ти знаєш, перш ніж ти його спіймаєш, і знову змінить свою особу, Клод, мій хлопчику, — подумав він, — ти зіткнешся з цим серйозно.
  
  Вголос він сказав: «Дійсно проти».
  
  Карон підвів очі.
  
  — Ти правий, шефа. У нього немає шансів».
  
  Лебель був з них запальний, що було незвично. Мабуть, брак сну починає говорити.
  
  Палець світла від спадаючого місяця за віконними шибками повільно відступив через пом'яту ковдру і тому до стулки. Воно виділяло пом'яту атласну сукню між дверима та підніжжям ліжка, викинутий бюстгальтер і мляві капронові штани, розкидані на килимі. Дві постаті на ліжку були приглушені в тіні.
  
  Колетт лежала на спині й дивилася на стелю, пальці однієї руки бездіяльно перебирали світле волосся на її животі. Її губи розкрилися в напівусмішці, коли вона згадувала минулу ніч.
  
  Він був добрий, цей англійський примітивний, твердий, але вправний, знав, як використовувати пальці, язик і бий, щоб навести її п'ять разів, а собі – три. Вона все ще відчувала палаючий жар, коли він прийшов, і знала, як сильно їй потрібна була така ніч так довго, коли вона відповіла, як не робила це роками.
  
  Вона глянула на маленький подорожній годинник біля ліжка. Там було за чверть на п'ятому яту. Вона міцніше зціпила біляве волосся й потягнула.
  
  «Гей».
  
  — пробурмотів англієць, напівсонний. Вони обоє лежали голі серед розтертих простирадл, але центральне опалення підтримувало в кімнаті комфортне тепло. Білява голівка вирвалася з її руки й ковзнула між стегон. Вона знову відчула лоскотання гарячого дихання й мову, що тріпотів у пошуках.
  
  «Ні, не ростуть».
  
  Вона швидко зімкнула стегна, сіла й схопила волосся, піднімаючи його обличчя, поки не змогла дивитися на нього. Він підвівся на ліжко, притулився обличчям до однієї з її важких грудей і почав цілувати.
  
  'Я сказавши ні.'
  
  Він подивився на неї.
  
  — Досить, коханий. Мені потрібно встати через дві години, а ти маєш повернутися до своєї кімнати. Тепер, моя маленька англійська, зараз».
  
  Він отримав повідомлення й кивнувши, зійшов із ліжка й ставши на підлогу, оглядаючись у пошуках свого одягу. Вона залізла під постільну білизну, відібрала її від безладу навколо колін і підтягнула до підборіддя. Коли він був одягнений, з піджаком і краваткою на одній руці, він подивився на неї в напівтемряві, і вона побачила блиск зубів, коли він усміхнувся. Він сів на край ліжка й провів правицею по її шиї. Його обличчя було за кілька дюймів від її.
  
  'Це було добре?'
  
  «Мммммм. Це було дуже добре. І ти?'
  
  Він знову посміхнувся. 'Що ти вважаєш?'
  
  Вона засміялася. 'Як вас звати?'
  
  Він на мить замислився. — Алекс, — збрехав він.
  
  «Ну, Алекс, це було дуже добре. Але вам також годину повернутися до своєї кімнати.
  
  Він нахилився і поцілував її в губи.
  
  — У такому випадку, добраніч, Колетт.
  
  Через секунду він зник, і двері за ним зачинилися.
  
  О сьомій ранку, коли сходило сонце, місцевий жандарм під'їхав на велосипеді до готелю «Дю Серф», зійшов з коня й увійшов у вестибюль. Власник, який вже встав і зайнятий за стійкою реєстрації, організовуючи ранкові дзвінки та кафе для гостей у їхніх номерах, привітав його.
  
  'Alors , білі і рано?'
  
  — Як завжди, — сказав жандарм. «Це довга поїздка сюди на велосипеді, і я завжди залишаю вас до останнього».
  
  «Не кажи мені, — посміхнувся власник, — ми готуємо найкращу каву для сніданку в околицях». Маріє-Луїзо, принеси месьє чашку кави, і він, безсумнівно, прийме її, приправлену невеликою кількістю Тру Норманд».
  
  Сільський констебль усміхнувся від задоволення.
  
  — Вісь картки, — сказавши власник, простягаючи маленькі білі картки, заповнені минулого вечора новоприбулими гостями. «Минулої ночі було лише три нових».
  
  Констебль узяв картки й поклав їх у шкіряний мішечок на поясі.
  
  «Навряд чи варто з'єднання являтися», — усміхнувся він, але сів на лавку у фойє й чекав на свою каву та кальвадос, обмінявшись кількома словами хтивого жартування з Марі-Луїзою, коли вона принесла його.
  
  Лише до восьмої він повернувся до жандармерії та комісаріату Гапу з повною сумкою готельних реєстраційних карток. Потім їх узяв станційний інспектор, який бездіяльно прогортав їх і поклав на полицю, щоб пізніше того ж дня відвезти до регіональної штаб-квартири в Ліоні, а згодом до архіву Центрального архіву в Парижі. Не ті, щоб він бачив сенс усього цього.
  
  Коли інспектор кидав картки на полицю в комісаріаті, мадам Колетт де ла Шалоньєр розрахувалася, сіла за кермо свого автомобіля й поїхала на захід. Поверхом вище Шакал спар до дев'ятої години.
  
  Суперінтендант Томас задрімав, коли телефон біля нього пронизливо задзижчав. Це був домофон, який з'єднання єднував його кабінет із кімнатою в коридорі, де шестеро сержантів і два інспектори працювали над телефонною батареєю відтоді, як закінчився його брифінг.
  
  Він глянув на годинник. 10:00. Блін, не подобається мені висаджувати. Тоді він згадав, скільки годин спар, а точніше, не спар, відколи Діксон викликав його в понеділок по обіді. І вісь був ранок четверга. Знову дзижчав телефон.
  
  «Привіт».
  
  Відповів голос старшого оперуповноваженого.
  
  — Друже Даггане, — почав він без попереднього пояснення. «Він вилетів з Лондона регулярним рейсом BEA в понеділок вранці. Бронювання було зроблено в суботу. Безсумнівно щодо назви. Олександр Дагган. Заплативши готівкою в аеропорту за квиток».
  
  'Куди? Париж?
  
  «Ні, супер. Брюссель».
  
  Голова Томаса швидко прояснилася.
  
  — Гаразд, слухай. Він, можливо, пішов, але повернеться. Продовжуйте перевіряти бронювання авіакомпаній, щоб дізнатися, чи були інші бронювання на його ім'я. Особливо, якщо є бронювання на рейс, який ще не вилетів з Лондона. Уточнюйте при попередньому бронюванні. Якщо він повернувся з Брюсселя, я хочу знаті. Але я сумніваюся. Я думаю, що ми його втратили, хоча, звісно, він покинув Лондон за кілька годин до початку розслідування, тому це не наша вина. В ПОРЯДКУ?'
  
  'Правильно. А як щодо пошуків у Великобританії справжнього Калтропа? Це зв'язку язує багато провінційної поліції, і Ярд щойно сказавши, що вони скаржаться».
  
  Томас на мить замислився.
  
  «Відмовтеся», — сказавши він. «Я майже впевнений, що він пішов».
  
  Він піднявши трубку зовнішнього телефону й живити кабінет комісара Лебеля в судовій поліції.
  
  Інспектор Керон думав, що опиниться в божевільні ще до ранку четверга. Спочатку британці розмовляли по телефону про п'є ятій на десяту. Він сам прийняв дзвінок, але коли суперінтендант Томас наполягав на розмові з Лебелем, він пішов у кут, щоб розбудити сплячу форму на розкладному ліжку. Лебель виглядав так, наче помер тиждень тому. Альо він прийняв дзвінок. Щойно він представився Томасу, Керону довелося забрати трубку назад через мовний бар'єр єр. Він перекладав те, що казав Томас, і відповіді Лебеля.
  
  «Скажіть йому, — сказавши Лебель, коли він перетрав цю інформацію, — що ми звідси впораємося з бельгійцями. Скажи, що я йому щиро дякую за допомогу, і що якщо вбивцю вдасться знайті на континенті, а не в Британії, я негайно повідомлю його, щоб він міг протистояти своїм людям».
  
  Коли слухавка була опущена, обидва чоловіки сіли за свої столи. «Принесіть мені Surete в Брюсселі», — сказавши Лебель.
  
  Шакал піднявся, коли сонце вже було високо над пагорбами, і обіцяв ще один прекрасний літній день. Він прийняв душ і одягнувся, взявши свій костюм у клітинку, добре вигладжений, з рук покоївки Марі-Луїзи, яка знову почервоніла, коли він подякував їй.
  
  Невдовзі після десятої тридцять він приїхав на «Альфі» до міста й пішов на пошту, щоб скористатися міжміським телефоном до Парижа. Коли він вийшов через двадцять хвилин, він був небагатослівним і поспішав. У господарському магазині неподалік він купивши кварту блискучого лаку темно-блакитного кольору, півпінти білої банки та два пензлі: один із тонким кінчиком із верблюжої шерсті для написів, інший із дводюймовою м'якою щетиною. Ще купивши викрутку. З ними в бардачку автомобіля він поїхав назад до Hotel du Cerf і попросивши свій рахунок.
  
  Поки це готувалося, він піднявся на гору, щоб пакувати речі, і сам відніс валізи до машини. Коли три ящики були в багажнику, а ручка на пасажирському сидінні, він знову увійшов до фойє й розрахувався. Денний службовець, який зайняв стійку реєстрації, пізніше казав, що він, здавалось, поспішав і нервував, і заплативши за рахунком новою стофранковою купюрою.
  
  Чого він не сказавши, оскільки не бачив цього, так це ті, що, коли він був у задній кімнаті, приймаючи решту на записку, білявий англієць перегортав сторінки готельного реєстру, який клерк складав того дня для списком. що приходять клієнти. Гортаючи одну сторінку назад, англієць побачив учорашні написи, включно з одним на ім'я пані Ла Барон де ла Шалоньєр, Верхній Шалоньєр, Коррез.
  
  Через кілька хвилин після оплати рахунку на під'їзді почувся гуркіт «Альфі», і англієць зник.
  
  Незадовго до полудня в офіс Клода Лебеля надійшли нові повідомлення. Брюссельський Surete подзвонив і заявив, що Дагган провів у місті лише п'ять годин у понеділок. Він прибув авіакомпанією BEA з Лондона, але вилетів післяобіднім рейсом Alitalia до Мілана. Він заплативши готівкою в касі за свій квиток, хоча його було заброньовано минулої суботи по телефону з Лондона.
  
  Лебель відразу знову зателефонував до міланської поліції.
  
  Коли він поклав слухавку, він знову задзвонив. Цього разу це був літній час, щоб повідомити, що було отримано повідомлення, як звичайно, що минулого ранку серед тих, хто в'їхав їжджав до Франції з Італії через пункт пропуску Вентімілья та заповнював картки, був Олександр Джеймс Квентін Дагган.
  
  Лебель вибухнув.
  
  — Майже тридцять годин, — вигукнув він. 'Понад день. . .' Він грюкнув слухавкою. Карон звів брову.
  
  — Картка, — втомлено пояснивши Лебель, — була в дорозі між Вентімільєю та Парижем. Зараз вони сортують вчорашні ранкові у їзні картки з усієї Франції. Кажуть, їх понад двадцять п'ять тисяч. На один день позначте собі. Гадаю, мені не варто було кричати. Принаймні ми знаємо одне – він тут. Безумовно. Всередині Франції. Якщо я не матиму чогось для зустрічі сьогодні ввечері, вони здеруть з мене шкіру. О, до речі, зателефонуйте суперінтенданту Томасу та ще раз подякуйте йому. Скажи йому, що «Шакал» у Франції, і ми впораємося з цим».
  
  Коли Керон замінив слухавку після дзвінка в Лондоні, до телефону зателефонувала регіональна штаб-квартира обслуговування PJ у Ліоні. Лебель вислухав, а потім переможно глянувши на Карона. Він прикрив рукою мундштук.
  
  «Ми його взяли. Він зареєстрований на два дні в готелі дю Серф у Гепі, починаючи з минулого вечора. Він відкрив мундштук і заговоривши.
  
  — А тепер слухайте, комісаре, я не в змозі пояснити вам, чому нам потрібен цей чоловік, Дагган. Просто прийми це від мене, це важливо. Це те, що я хочу, щоб ви нікого. . .'
  
  Він говорив десять хвилин, і коли закінчив, задзвонив телефон на столі Керона. Літній час знову сказавши, що Дагган в'їхав їхав до Франції на орендованому білому спортивному двомісному автомобілі Alfa Romeo з реєстрацією MI-61741.
  
  «Чи варто мені повідомити про це всі станції?» живити Карон.
  
  Лебель на мить замислився.
  
  'Ні, ще ні. Якщо він їздить десь у сільській місцевості, його, ймовірно, підбере сільський поліцейський, який думає, що він просто шукає викрадений спортивний автомобіль. Він уб'є шкірного, хто спробує його перехопити. "Рушниця" має бути десь у машині. Важливо те, що він забронював готель на дві ночі. Я хочу, щоб армія оточила тієї готель, коли він повернеться. Ніхто не повинен постраждати, якщо цього можна уникнути. Давай, якщо ми хочемо отримати тієї гелікоптер, ходімо».
  
  Поки він говорив, уся поліція в Гепі встановлювала сталеві дорожні блоки на всіх виїздах з міста та в районі готелю та розставляла людей у підліску навколо шлагбаумів. Їхні накази надійшли з Ліона. У Греноблі та Ліоні люди, озброєні пістолетами-кулеметами та гвинтівками, лізли до двох флотів Чорних Марій. У таборі Саторі поблизу Парижа готували гелікоптер до польоту комісара Лебеля в Дап.
  
  Навіть у тіні дерев спека раннього дня була спекотною. Роздягнувшись до пояса, щоб не забруднити одяг більше, ніж потрібно, Шакал працював над автомобілем дві години.
  
  Вийшовши з Гепу, він попрямував на захід через Вейне та Аспре-сюр-Бюш. Більшу частину шляху він йшов під гору, дорога петляла між горами, наче недбало скинута стрічка. Він штовхнув машину до межі, кинувши її у вузькі повороти на верескливих шинах, двічі ледь не відправивши іншого водія, що їхав з іншого боку через край в одну з прірв внизу. Після Аспреса він вибрав дорогу RN93, яка йшла за течією річки Дром на схід до Роні.
  
  Ще вісімнадцять миль дорога полювала туди й назад через річку. Невдовзі після Люк-ен-Діуа він подумавши, що настав час зняти з дороги Alfa. Було багато бічних доріг, що вели в бік пагорбів і гірських сіл. Він навмання взявши один і через півтори милі вибрав стежку праворуч, що вела до лісу.
  
  У середині дня він закінчив малювати й відступив. Автомобіль був глибоко сяючого синього кольору, більша частина фарби вже висохла. Хоча це аж ніяк не професійна робота з фарбування, вона пройшла перевірку, хіба що уважно оглянути, особливо в сутінках. Два номерні знаки були відкручені й лежали лицьовою стороною на траві. На звороті шкірного було намальовано білою фарбою уявний французький номер, останні дві літери якого булі 75, реєстраційний код Парижа. Шакал знав, що це найпоширеніший номер автомобіля на дорогах Франції.
  
  Документи про оренду та страхування автомобіля, очевидно, не збігалися з синьою французькою Alfa, оскільки смороду малі білу італійську, і якщо його зупиняли для перевірки на дорозі без документів, з ним було покінчено. Єдине питання, яке виникало в його голові, коли він занурював ганчірку в бензобак і витирав плями фарби з рук, полягав у тому, чи починати їздити зараз і ризикувати, щоб яскраве сонячне світло виявило аматорство фарби на машині, чи почекати, поки сутінки.
  
  Він підрахував, що після виявлення його фальшивого імені невдовзі відбудуться пункти в'їзду до Франції, а разом з ними й пошуки автомобіля. Для вбивства він був на кілька днів зарано, і йому потрібно було знайті місце, щоб заховатися, поки не буде готовий. Це означало дістатися до департаменту Коррезе за двісті п'ятдесят миль через всю країну, і найшвидшим способом було скористатися автомобілем. Це був ризик, але він вирішив, що треба піти. Тож добре, чим швидше, тим краще, до того, як кожен поліцейський у країні шукав Alfa Romeo з білявим англійцем за кермом.
  
  Він прикрутивши нові номерні знаки, викинув залишки фарби та два пензлики, натягнув шовковий светр з коміром поло та піджак і запустивши двигун. Повернувшись до RN93, він подивився на годинник. Була 3.41 пополудні.
  
  Високо над головою він спостерігав за вертольотом, який летів на схід. Далі до села Діє було сім миль. Він досить добре знав, що не вимовляти це по-англійськи, але збіг імені спадав йому на думку. Він не був забобонним, але його очі звузилися, коли він їхав у центр міста. На головній площі біля військового меморіалу посеред дороги стояв величезний поліцейський на мотоциклі в чорному шкіряному плащі, махаючи йому рукою, щоб він зупинився та зупинився на крайньому правому боці дороги. Він знав, що його "рушниця" все ще була в трубах, підключених до шасі автомобіля. У нього не було ні автомата, ні ножа. Секунду він вагався, не знаючи, чи варто ударити поліцейського крилом автомобіля і продовжити рух, чи залишити машину ще за дюжину миль і спробувати без дзеркала чі умивальника перетворитися на пастора. Дженсен, з чотирма одиницями багажу, з якими треба впоратися, чи варто зупинятися.
  
  За нього рішення прийняв поліцейський. Повністю проігнорувавши його, коли «Альфа» почала гальмувати, поліцейський розвернувся й оглядав дорогу в іншому напрямку. Шакал ковзнув машиною на узбіччя, спостерігав і чекав.
  
  З дальнього краю села він почув завивання сирен. Що б не трапилося, тепер було пізно вибиратися. У село заїхала колона з чотирьох поліцейських автомобілів Citroen і шести Black Maria. Коли даішник відскочив убік і піднявши руку на знак честі, колона промчала повз припарковану «Альфу» й попрямувала дорогою, з якої він виїхав. Крізь дротяні вікна фургонів, через які їх по-французьки прозвали кошиками для салату, він бачив ряди поліцейських в шоломах і з автоматами на колінах.
  
  Майже щойно він прийшов, конвой пішов. Оперативний поліцейський опустивши руку після салюту, лінивим жестом показавши Шакалу, що тепер він може продовжити, і попрямував до свого мотоцикла, припаркованого навпроти військового меморіалу. Він усе ще клацав стартер, коли синя «Альфа» зникла за рогом, прямуючи на захід.
  
  Було 16:50, коли вони врізалися в готель du Cerf. Клод Лебель, який приземлився за милю на іншому кінці містечка і був відвезений до під'їзду до готелю в поліцейській машині, підійшов до вхідних дверей у супроводі Керона, який ніс заряджений і зведений карабін-автомат МАТ 49 під ним. макінтош перекинувши його на праву руку. Вказівний палець був на спускового гачку. У цей час усі в місті знали, що щось відбувається, крім власника готелю. Він був ізольований протягом п'яти годин, і єдиною дивною річчю було те, що не прибув продавець форелі з денним уловом свіжої риби.
  
  Власник, викликаний партійником, з'єднання явився після роботи над рахунками в офісі. Лебель слухав, як він відповідав на запитання Карона, нервово озираючись на дивний пучок під рукою Карона, і його плечі повисли.
  
  Через п'ять хвилин готель був заполонений поліцією у формі. Вони опитали персонал, оглянули спальню, ганялися по території. Лебель сам вийшов на під'в'їзд і втупився вгору на навколишні пагорби. Карон приєднався до нього.
  
  — Ви думаєте, що він справді пішов, шефа? Лебель кивнувши.
  
  "Він пішов нормально".
  
  «Альо його записали на два дні. Як ви думаєте, власник у цьому з ним?
  
  'Немає. Він і персонал не брешуть. Сьогодні вранці він передумавши. І він пішов. Питання в тому, куди він подівся, і чи підозрює він, що ми знаємо, хто він?»
  
  «Але як він міг? Він не міг цього знаті. Мабуть, це збіг обставин. Це повинно бути.'
  
  «Мій любий Люсьєне, будемо сподіватися на це».
  
  «Тож усе, що нам потрібно зробити, це номер машини».
  
  'Так. Це була моя помилка. Ми повинні були повідомити про машину. Сядьте на поліцейський R/T до Lyons з однієї з патрульних машин і зробіть це тривога на всіх станціях. Головний пріоритет. Альфа Ромео білого кольору, Італія, Номер МІ-61741. Підходьте обережно, окупант вважає озброєним і небезпечним. Ви знаєте вправу. Але ще одне, ніхто не повинен говорити про це пресі. Включіть у повідомлення вказівку про те, що підозрюваний, ймовірно, не знає, що його підозрюють, і я зніму шкіру з шкірного, хто дозволить йому почути це по радіо чи прочитати в пресі. Я збираюся сказати комісару Гайяру з Ліона, щоб він заступивши тут. Тоді повернімося до Парижа».
  
  Була майже шоста година, коли блакитна Альфа у їхала в місто Валанс, де протікає сталевий потік Route Nationale Seven, головної дороги, що веде з Ліона до Марселя, і шосе, по якому рухається більшість транспорту з Парижа на Лазурний берег. , гримить уздовж берегів Роні. Альфа перетнула велику дорогу, що йшла на південь, і поїхала мостом через річку в напрямку RN533 до Сент-Пере на західному березі. Під мостом могутня річка тліла в полуденного сонячному світлі, не звертаючи уваги на крихітних сталевих комах, що снували на південь, і котилася власним неквапливим, але певним темпом до очікуваного Середземного моря.
  
  Після Сен-Пре, коли в долині позаду нього настали сутінки, Шакал піднявши маленький спортивний автомобіль все вище й вище в гори Центрального масиву та провінції Овернь. Після Ле-Пюї рух став крутішим, гори вищі, і кожне місто здавалось водосховищем, де життєдайні струмки, що витікали зі скель гірського масиву, приваблювали тих, у кого в містах розвинулися болі та екземи, і збагатили людей. хитрі авергнатські селяни, які з волі пішли в курортну справу.
  
  Після Бріуда долина річки Альє опускалася позаду, і в нічному повітрі пахло вересом і висихаючим сіном на гірських пасовищах. Він зупинився, щоб наповнити бак в Ісуарі, а потім помчав через місто-казино Мон-Дор і курорт Ла-Бурдуль. Була майже північ, коли він обігнув верхів'я Дордоні, де вона піднімається серед скель Оверні, тече на південь і захід через півдюжини дамб і вливається в Атлантику в Бордо.
  
  З Ла-Бурдуля він виїхав на RN89 у напрямку до Усселя, окружного міста Коррезе.
  
  — Ви дурень, месьє ле комісар, дурень. Ти тримав його в руках, і ти дозволив йому вислизнути». Сен-Клер напівпідвівся, щоб довести свою точку зору, і пильно поглянув на полірований стіл з червоного дерева на маківці Лебеля. Детектив вивчав папери свого досьє, на весь світ, наче Сен-Клера не існувало.
  
  Він вирішив, що це єдиний спосіб ставитися до зарозумілого полковника з палацу, а Сен-Клер, зі свого боку, не був цілком упевнений, чи схилена голова вказує на відповідне почуття сорому чи нахабну байдужість. Він волів вірити, що це перше. Коли він закінчив і знову опустився на своє місце, Клод Лебель підвів очі.
  
  «Якщо ви подивитеся на мімеографований звіт перед вами, мій любий полковнику, ви помітите, що ми не тримали його в руках», — м'ясного яко зауважив він. «Повідомлення з Лайона про те, що чоловік на ім'я Дагган зареєструвався минулого вечора в готелі в Гепі, надійшло до PJ лише сьогодні о 12:15. Зараз ми знаємо, що Шакал раптово залишивши готель об 11.05. Яких би заходів не було вжито, у нього ще була година старту.
  
  «Більше того, я не можу прийняти ваші обмеження щодо ефективності поліції цієї країни в цілому. Нагадаю, що розпорядження Президента - ця справа буде вестися таємно. Тому було неможливо повідомити кожну сільську жандармерію про чоловіка на ім'я Дагган, оскільки це спричинило б галас у пресі. Картка, яка реєструвала Даггана в готелі дю Серф, була зібрана звичайним способом у звичайний час і відправлена належний чином до регіонального штабу в Ліоні. Тільки там з'єднання ясувалося, що Дагган знаходиться в розшуку. Цієї затримки було неминуче, якщо тільки ми не хочемо розпочати загальнонаціональну кричу проти цієї людини, а це виходить за межі мого завдання.
  
  — І, нарешті, Дагган був зареєстрований у готелі на два дні. Ми не знаємо, що змусило його передумати сьогодні об 11:00 і вирішив переїхати кудись».
  
  — Напевно, ваша поліція скаче навколо, — різко сказавши Сен-Клер.
  
  «Я вже пояснивши, що до 12:15 не було ніякого стрибка, а чоловіка вже не було за сімдесят хвилин», — сказавши Лебель.
  
  «Гаразд, нам не пощастило, дуже не пощастило», – відрізав міністр. «Однак залишається питання, чому не було розпочато негайний пошук автомобіля. Комісар?
  
  «Я згоден, що це була помилка, міністре, у світлі подій. У мене були підстави вважати, що чоловік був у готелі й мав намір провести там ніч. Якби він їхав неподалік і був перехоплений мотопатрульним за кермом розшукуваного автомобіля, він майже напевно застреливши бі нічого не підозрюючого поліцейського і, таким чином, був бі заздалегідь попереджений, щоб втекти. . .'
  
  — Саме це він і зробив, — сказав Сен-Ксав'є.
  
  «Цей правда, але ми не маємо доказів того, що він був попереджений, як це було б, якби його машину зупинив один патрульний. Цілком можливо, що він просто вирішив переїхати кудись в інше місце. Якщо так, і якщо він заселитися сьогодні в інший готель, про нього повідомлять. З іншого боці, якщо його машину побачать, про нього повідомлять».
  
  "Коли з'єднання явилося сповіщення про білу Альфу?" — живити директор PJ Макс Ферне.
  
  «Я дав вказівку про 17.15 із двору готелю», — відповів Лебель. «Він мав дійти до всіх основних підрозділів дорожньо-патрульної служби до сьомої, а поліцейські, які чергують у головних містах, повинні бути проінформовані протягом ночі, коли вони зареєструються для нічного чергування. Зважаючи на небезпеку цієї людини, я зарахував автомобіль як викрадений із вказівками негайно повідомити про його наявність в регіональний штаб, альо не наближатись до пасажира самому поліцейському. Якщо ця зустріч вирішить змінити ці накази, тоді я повинен просити, щоб ця зустріч взяла на себе відповідальність за те, що може виникнути».
  
  Настала довга тиша.
  
  «На жаль, життя офіцера поліції не може стати на заваді захисту президента Франції», — пробурмотів полковник Ролан. За круглим столом чулися знаки згоди.
  
  «Цілком вірно», — погодився Лебель. «Надання одного поліцейського може зупинити цю людину. Альо більшість міських і сільських поліцейських, звичайні поліцейські та автопатрульні не є професійними стрільцями. Це Шакал. Якщо його перехоплять, він застрелити одного чи двох поліцейських, знову втече й зникне, нам доведеться впоратися з двома мовами: один буде повністю попередженим убивцею, який, можливо, зможе прийняти нову особу, про яку ми нічого не знаємо, інше буде загальнонаціональним заголовком у кожній газеті, який ми не зможемо применшити. Якщо справжня причина перебування Шакала у Франції залишатиметься таємніцею протягом сорока восьми годин після розголосу історії про вбивство, я буду дуже здивований. За кілька днів преса дізнається, що він переслідує президента. Якщо хтось тут захоче пояснити це генералові, я охоче відійду від цього розслідування й передам його».
  
  Ніхто не зголосився. Зустріч, як завжди, перервалася близько опівночі. За тридцять хвилин настала п'ятниця, 16 серпня.
  
  
  
  РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТЬ
  
  Блакитна Alfa Romeo під'їхала до площі Gare в Ussel незадовго до першої години ночі. Через площу від входу до станції залишалося відкритим одне кафе, і кілька нічних мандрівників, чекаючи на потяг, попивали каву. Шакал провів гребінець у волоссі, пройшов повз поставлені стільці та столи на терасі та підійшов до барної стійки. Йому було холодно, бо гірське повітря було холодним, коли їхав зі швидкістю понад шістдесят миль на годину; і задерев'янілий, з болем у стегнах і руках від перевезення Alfa через незліченні гірські вігіні; і голодний, бо він нічого не їв після обіду двадцять вісім годин тому, окрім булочки, змащеної маслом, на сніданок.
  
  Він замовив дві великі змащені маслом скибки довгого тонкого батона, розрізаного посередині, відомого як тартин-беррі, і чотири зварені круто яйця з підставки на прилавку. Також велика біла кава.
  
  Поки готувався хліб з маслом і кава просочувалася крізь фільтр, він озирнувся в пошуках телефонної будки. Його не було, але в кінці стійки стояв телефон.
  
  «У вас є місцевий телефонний довідник?» — живити він бармена. Без жодного слова, усе ще зайнятий, бармен показавши на купу каталогів на полиці за стійкою.
  
  «Допоможіть собі», — сказавши він.
  
  Ім'я барона було вказано під словами «Chalonniere, M. le Baron de la». . .' і адресою був замок у Ла-Від-Шалоньєр. Шакал знав це, але село не значилося на його дорожній карті. Проте номер телефону було вказано як Еглтон, і він досить легко знайшов його. До Усселя було ще тридцять кілометрів на RN89. Він сів, щоб поїсти яєць і бутербродів.
  
  Було незадовго до другої години ночі, коли він пройшов повз камінь біля дороги з ліпленням «Egletons, 6 км» і вирішив покинути машину в одному з лісів, що межували з дорогою. Це були густі ліси, мабуть, маєток якогось місцевого вельможі, де колись полювали на кабанів з конем і гончими. Можливо, вони все ще були, бо частини Коррезе, здається, вийшли прямо з часів Людовіка Короля-Сонця.
  
  За кілька сотень метрів він знайшов дорогу, що вела до лісу, відокремлену від дороги дерев'яна яним стовпом, перекинутим через в'їзд, прикрашений плакатом із ліпленням « Chasse Privee ». Він зняв стовп, заїхав на машині в ліс і поставивши стовб на місце.
  
  Звідти він проїхав півмилі в ліс, налобні ліхтарі освітлювали вузлуваті форми дерев, наче привиди, що тягнуться гнівними гілками до порушника. Нарешті він зупинив машину, вимкнув фари й дістав із бардачка різаки для дроту та ліхтарик.
  
  Він провів годину під транспортним засобом, його спина стала вологою від росі на лісовій підстилці. Нарешті сталеві труби, у яких була снайперська гвинтівка, були звільнені зі схованки попередніх шістдесяті годін, і він знову запакував їх у валізу зі старим одягом і армійською шинеллю. Він востаннє оглянув машину, щоб переконатися, що в ній не залишилося нічого, що могло б дати будь-кому, хто її знайшов, натякнути на ті, хто був її водієм, і різко в'їхав їхав у центр сусідньої купи дикого рододендрону.
  
  Використовуючи металеві ножиці, він провів наступну годину, зрізаючи гілки рододендрону з сусідніх кущів і встромляючи їх у землю перед ямою в чагарнику, зробленою Альфою, доки вона повністю не сховалася від очей.
  
  Він зав'язав краватку одним кінцем за ручку однієї з валіз, а іншим – за ручку другої. Використовуючи краватку, як лямку залізничного носильника, його плечі під петлею так, щоб один футляр звисав у нього на грудях, а інший на спині, він зміг схопити два решті багажу двома вільними руками й почати марш назад до дороги.
  
  Це йшло повільно. Через кожну сотню ярдів він зупинявся, клав ящики й повертався по своїх слідах гілкою з дерева, змітаючи світлі відбитки, зроблені на моху та гілках під час проїзду Альфі. Ще година знадобилася, щоб дійти до дороги, пірнути під стовп і відкласти півмилі від себе до входу в ліс.
  
  Його костюм у клітинку був забруднений і брудний, светр-поло прилип до його spini з жирною впертістю, і він думав, що його на зв'язку ніколи більше не припинять боліти. Вишикувавши валізи в ряд, він сів чекати, поки східне небо стало трохи блідішим за навколишню ніч. Міські автобуси, нагадав він собі, зазвичай починають рано.
  
  Насправді йому пощастило. Фермерська вантажівка, що буксирувала причіп із сіном, під'їхала о 5:50, прямуючи в бік ринку.
  
  «Зламалася машина?» — вигукнув водій, сповільнюючи швидкість.
  
  'Немає. Я маю путівку на вихідні з табору, тож їду додому автостопом. Минулої ночі доїхав до Уссела й вирішив продовжити рух до Тюлю. У мене там є дядько, який може полагодити мені вантажівку до Бордо. Це було все, що я досяг». Він посміхнувся водієві, який розсміявся й знизав плечима.
  
  «Божевільний, ходити тут крізь ніч. Ніхто не йде сюди після настання темряви. Стрибай у трейлер, я відвезу тебе до Еґлетона, ти можеш спробувати звідти».
  
  Вони приїхали в містечко о чверть на сьому. Шакал подякував фермеру, обійшов його позаду станції та попрямував до кафе.
  
  «У місті є таксі?» — живити він бармена за кавою.
  
  Бармен давши йому номер, і він подзвонив, щоб викликати таксі. Є одна машина, яка буде доступна через півгодини, йому сказали. Поки він чекав, він скористався основними зручностями крана з холодною водою в туалеті кафе, щоб вимити обличчя й руки, переодягтися в свіжий костюм і почистити зуби, які здавалися ворсовими від сигарет і кави.
  
  Таксі приїхало про 7.30, стареньке рено.
  
  «Ви знаєте село Верхній Шалоньєр?» — живити він водія.
  
  "Курс".
  
  'Як далеко?'
  
  — Вісімнадцять кілометрів. Чоловік піднявши великий палець у бік гір. «На пагорбах».
  
  — Відвези мене туди, — сказавши Шакал і поклав свій багаж на багажник, за винятком одного ящика, який пішов разом із ним.
  
  Він наполіг на тому, щоб його висадили перед Cafe de la Poste на сільській площі. Водію таксі з сусіднього міста не потрібно було знати, що він їде до замку. Коли таксі від'їхало, він заніс свій багаж у кафе. На майдані вже палала спека, і два воли, запряжені у віз із сіном, замислено пережовували свою жуйку надворі, а жирні чорні мухи бродили навколо їхніх ніжних терплячих очей.
  
  У кафе було темно і прохолодно. Він скоріше чув, ніж бачив, як клієнти пересувалися за своїми столиками, щоб оглянути новачка, і пролунав стукіт сабо по плитці, коли стара селянка в чорній сукні покинула групу робітників фермі й пішла за стійку.
  
  — Месьє? — прохрипіла вона.
  
  Він поклав багаж і сперся на стійку. Місцеві жителі, як він помітив, пили червоне вино.
  
  « Un gros rouge, s'il vous plait, madame ».
  
  «Як далеко до замку, мадам», — живити він, коли налили вина. Вона пильно дивилася на нього з хитрих чорних кульок.
  
  — Два кілометри, месьє.
  
  Він втомлено зітхнув. «Той дурний водій намагався сказати мені, що тут немає замку. Тож він кинувши мене на площі».
  
  — Він був з Еґлтонса? вона запитала. Шакал кивнувши.
  
  «Вони дурні в Еґлтонсі», — сказала вона.
  
  — Мені треба дістатися до замку, — сказавши він.
  
  Кільце селян, що спостерігало за своїми столами, не поворухнулося. Ніхто не припускав, як він міг туди потрапити. Він витяг нову стофранкову банкноту.
  
  — Скільки коштує вино, мадам?
  
  Вона пильно подивилася на записку. Серед синіх бавовняних джинсів і штанів позаду нього щось переміщувалося.
  
  — У мене немає на це здачі, — сказала стара.
  
  Він зітхнув.
  
  «Якби там був хтось із фургоном, у нього, можливо, були б зміни», — сказавши він.
  
  Хтось підвівся і підійшов ззаду.
  
  — У селі є фургон, месьє, — прогарчав чийсь голос.
  
  Шакал обернувся з удаваним подивом.
  
  «Це належить тобі, mon ami ?»
  
  — Ні, месьє, але я знаю людину, яка ним володіє. Він може загнати вас туди».
  
  Шакал кивнувши, ніби обмірковуючи переваги ідеї.
  
  «А тім годиною, що ви візьмете?»
  
  Селянин кивнувши на старосту, який налив ще велику склянку грубого червоного вина.
  
  «А твої друзі? Це спекотний день. Спраглий день».
  
  Щетина обличчя розпливлася в посмішці. Селянин знову кивнув жінці, яка віднесла дві повні пляшки до гурту за великим столом. «Бенуа, йди по фургон», — наказав селянин, і один із чоловіків, одним ковтком ковтнувши вино, вийшов надвір.
  
  Перевага селян Оверні, здавалося б, міркував Шакал, коли він гуркотів і штовхав останні два кілометри до замку, полягає в тому, що вони такі похмурі, що тримають свої кляті роті за зубами - принаймні для сторонніх.
  
  Колетт де ла Шалоньєр сіла в ліжку, відпила кави й знову прочитала листа. Гнів, який охопив її під час першого читання, розвіявся, і його замінила якась втомлена огида.
  
  Вона думала, чим би вона могла зайнятися до кінця свого життя. Напередодні після обіду після неквапливої поїздкі з Гапу її зустріли додому стара Ернестіна, служниця, яка служила в замку ще з днів батько Альфреда, і садівник Луїсон, колишній селянин, який одружився з Ернестиною, коли вона була досі підробітка.
  
  Пара тепер була фактично кураторами замку, дві третини кімнат якого були зачинені та накриті ковдрами від пилу.
  
  Вона зрозуміла, що вона господиня порожнього замку, де більше не граються в парку ні діти, ні господар, який сідлає коня на подвір'я ї.
  
  Вона озирнулася на вирізку з паризького глянсового суспільного журналу, яку її подруга так задумливо надіслала їй; на обличчя її чоловіка, який безглузде посміхається в лампочку-спалах, очі розриваються між об єктивом камери та виступаючою груддю зірочки, через плечі якої він дивився. Танцівниця кабаре, яка вийшла з господині бару, сказала, що сподівається «одного разу» вийти заміж за барона, який був її «дуже хорошим другом».
  
  Дивлячись на зморщене обличчя й худу шию старого Барона на фотографії, вона смутно замислювалася, що сталося з красивим молодим капітаном партизанів Опору, в якого вона закохалася в 1942 році і вийшла заміж через рік, коли чекала її син.
  
  Вона була дівчинкою-підлітком, відправляючи повідомлення для Опору, коли зустріла його в горах. Йому було близько тридцяти, він був відомий під кодовим ім'я ям Пегас, сухорлявий владний чоловік із яструбиним обличчям, який перевернувши її серце. Вони були одружені на таємній церемонії в каплиці підвалу священиком Опору, і вона породила сина в домі свого батька.
  
  Потім після війни відбулося відновлення всіх його земель і власності. Його батько помер від серцевого нападу, коли армії союзників прокотилися Францією, і він вийшов із вересу, щоб стати бароном Шалоньєр, підбадьорений селянами сільської місцевості, коли він привіз дружину та сина назад у замок. Невдовзі маєтки втомили його, спокуса Парижа та вогні кабаре, бажання надолужити втрачені роки своєї зрілості в підліску виявилося надто сильним, щоб йому протистояти.
  
  Зараз йому було п'ятдесят сім і міг би перевалити за сімдесят.
  
  Баронеса кинула вирізку та супровідний лист на підлогу. Вона схопилася з ліжка й стала перед дзеркалом в повний зріст на далекої стіні, розтягуючи шнурки, які тримали пеньюар спереду. Вона встала навшпиньки, щоб напружити м м'язи стегон, як це нікого б туфлі на високих підборах.
  
  Непогано, подумала вона. Могло бути набагато гірше. Повна фігура, тіло зрілої жінки. Стегна були широкі, але талія, милостиво, залишалася пропорційною, зміцненою годинами в сідлі та довгими прогулянками по пагорбах. Вона обхопила свої грудей кожною рукою і виміряла їх вагу. Занадто великий, занадто важкий для справжньої краси, альо все ж достатня, щоб схвилювати чоловіка в ліжку.
  
  Ну, Альфреда, в цю гру можуть грати двоє, подумала вона. Вона похитала головою, розпускаючи чорне волосся до плечей так, що пасмо впало їй на щоку й лягало на одну з її грудей. Вона забрала руки й провела ними між стегнами, думаючи про чоловіка, який був там трохи більше двадцяти чотирьох годин тому. Він був добрий. Тепер вона шкодувала, що залишилася в Гепі. Можливо, вони могли відпочивати разом, їздячи під вигаданим іменем, як коханці-втікачі. Для чого вона прийшла додому?
  
  На подвір'я ї почувся стукіт старого фургона. Вона ліниво склала пеньюар і підійшла до вікна, що виходило на фасад будинку. Там стояв мікроавтобус із села, задні двері відчинені. Двоє чоловіків були позаду, щось знімали з хвостової дошки. Луїсон йшов навпроти того місця, де він прополював один із декоративних газонів, щоб допомогти нести вантаж.
  
  Один із чоловіків, схованих позаду фургона, обійшов спереду, запхав папери до кишені штанів, сів на водійське сидіння й увімкнув шліфувальну муфту. Хто доставляв речі в замок? Вона нічого не замовляла. Фургон почав від'їжджати, і вона здивовано стрепенулась. На гравію лежали три валізи і рукоятка, а поруч — чоловік. Вона впізнала відблиск білявого волосся на сонці й широко всміхнулася від задоволення.
  
  'Ти тварина. Ти прекрасна первісна тварина. Ви пішли за мною.
  
  Вона поспішила у ванну одягнутися.
  
  Вийшовши на сходову площадку, вона вловила звуки голосів у коридорі внизу. Ернестіна запитувала, чого хоче месьє.
  
  «Madame la Baronne, elle est la?»
  
  За мить Ернестіна поспішила сходами вгору так швидко, як несли її старі ноги. «Дзвонив один джентльмен, пані».
  
  Вечірня зустріч у міністерстві тієї п'ятому п'ятниці була коротшою, ніж зазвичай. Єдине, що повідомили, це ті, що нічого не було. Протягом останніх двадцяти чотирьох годин опис розшукуваного автомобіля розповсюджувався по всій Франції у звичайний спосіб, щоб не викликати зайвих підозр. Це не було помічено. Подібним чином кожне регіональне управління судової поліції покарало своїм залежним місцевім комісаріатам у містах і селах доставити всі реєстраційні картки готелів до штабу не пізніше восьмої години ранку. У регіональному штабі їх негайно обшукали, десятки тисяч, на ім'я Даггана. Нічого не було помічено. Тому минулої ночі він не зупинявся в готелі, принаймні на ім'я Дагган.
  
  «Ми повинні прийняти одну з двох умов», — пояснивши Лебель мовчазним зібранням. — Або він досі вірить, що його ніхто не підозрює, іншими словами, його від'в'їзд із готелю du Cerf був ненавмисним вчинком і випадковим збігом обставин; у цьому випадку немає причин для того, щоб він відкрито не користувався своєю Alfa Romeo і відкрито зупинявся в готелях під іменем Duggan. У такому випадку рано чи пізно його треба помітити. У іншому випадку він вирішив десь кинути машину і розраховувати на власні сили. В останньому випадку є ще дві можливості.
  
  Або у нього більше немає фальшивих ідентифікацій, на які можна покладатися; у цьому випадку він не може далеко заїхати, не зареєструвавшись у готелі або спробувавши пройти прикордонний пункт на шляху виїзду з Франції. Або він має іншу ідентичність і перейшов у неї. В останньому випадку він все ще надзвичайно небезпечний».
  
  «Чому ви думаєте, що він міг мати іншу особу?» — живити полковник Ролан.
  
  «Ми повинні припустити, — сказавши Лебель, — що ця людина, якій ОАД запропонувала, очевидно, дуже велику суму за здійснення цього вбивства, має бути одним із найкращих професійних убивць у світі. Це означає, що він мав досвід. І все ж йому вдалося уникнути будь-якої офіційної підозри та всіх офіційних поліцейських досьє. Єдиний спосіб, яким він міг би це зробити, було б виконання своїх доручень під вигаданим ім'я ям і в несправжньому вигляді. Іншими словами, експерт у маскуванні також.
  
  «З порівняння двох фотографій ми знаємо, що Келтроп зміг збільшити свій зріст за допомогою взуття на високих підборах, схуднути на кілька кілограмів, змінити колір очей за допомогою контактних лінз і колір волосся за допомогою фарби, щоб стати Дагганом. Якщо він може зробити це один раз, ми не можемо дозволити собі розкіш припустити, що він не зможе зробити це знову».
  
  — Альо немає підстав пріпускаті, що він підозрював, що його викриють, перш ніж наблизитися до президента, — запротестував Сен-Клер. «Навіщо йому вживати таких ретельно розроблених запобіжних заходів, щоб мати одну або кілька фальшивих ідентифікацій?»
  
  — Тому що, — сказавши Лебель, — він, очевидно, вживає ретельно розроблених запобіжних заходів. Якби він цього не зробив, ми вже мали б його отримати».
  
  «З досьє Калтропа, переданого британською поліцією, я зазначаю, що він проходив свою державну службу відразу після війни в парашутному полку. Можливо, він використовує цей досвід, щоб жити в суворих умовах, ховаючись на пагорбах», — припустив Макс Ферне.
  
  — Можливо, — погодився Лебель.
  
  «У такому випадку він більш-менш закінчений як потенційна небезпека».
  
  Лебель на мить задумався.
  
  «Про цю особу я б не хотів цього говорити, поки вона не опиниться за ґратами».
  
  — Або мертвий, — сказавши Роллан.
  
  «Якщо він має хоч якийсь розум, він намагатиметься втекти з Франції, поки він ще живий», — сказав Сен-Клер.
  
  На цій ноті засідання було перервано.
  
  «Хотілося б, щоб я міг на це розраховувати», — сказавши Лебель Керону в офісі. — Альо, як на мене, він живий, здоровий, вільний і озброєний. Ми продовжуємо шукати його і ту машину. У нього було три одиниці багажу, пішки з усім цим він далеко не зайшов. Знайдіть цю машину, і ми почнемо звідти».
  
  Чоловік, якого вони шукали, лежав на свіжій білизні в замку в центрі Коррезе. Він був викупаний і розслаблений, наповнений їжею з сільського паштету та жаркого зайця, запиваючи міцним червоним вином, чорною кавою та бренді. Він дивився на позолочені завитки, що звивалися на стелі, і планував хід днів, які тепер відокремлювали його від призначення в Парижі. За тиждень, думав він, йому доведеться переїхати, а втекти може виявитися важко. Але це можна було зробити. Йому доведеться придумати причину, щоб піти.
  
  Двері відчинилися, і ввійшла баронеса. Її волосся було розпущене на плечах, і на ній був пеньюар, скріплений біля шиї, альо відкритий спереду. Коли вона рухалася, він на мить відкрився. Під ним вона була зовсім оголена, але зберегла панчохи, які носила під час обіду, і туфлі на високих підборах. Шакал підвівся на лікті, коли вона зачинила двері й підійшла до ліжка.
  
  Вона мовчки подивилася на нього. Він простягнув руку й розв'язків язав стрічку, яка тримала нічну сорочку закритою біля горла. Він розкрився, відкривши грудей, і коли він простягнувся вперед, його рука зсунула з її плечей тканину з мереживними краями. Воно без звуку сповзло на підлогу.
  
  Вона штовхнула його плечем, щоб він перекотився на ліжко, потім схопила його зап'ястки й притиснула до подушки, коли перелізла через нього. Він знову дивився на неї, коли вона стала над ним навколішки, її стегна міцно стискали його ребра. Вона всміхнулася йому, і два кучеряві пасма волосся спадали до сосків.
  
  « Бон , мій примітив , а тепер давай подивимося, як ти виступаєш».
  
  Він нахилив голову вперед, коли її попа піднялася з його грудей, і почав.
  
  Протягом трьох днів сліди Лебеля застигали, і на кожній вечірній зустрічі кількість думок про те, що Шакал таємно покинувши Францію з підчепленим хвостом, зростала. До зустрічі ввечері 19-го він був один, хто стверджував, що вбивця все ще десь у Франції, причаївся і чекав години, чекаючи.
  
  "Чого Чекати?" — вигукнув того вечора Сен-Клер. Єдине, на що він може чекати, якщо він ще тут, це можливість кинутися до кордону. У тієї момент, коли він зламає прикриття, ми його здобули. Він має всі руки проти себе, нікуди йти, нікому взяти його, якщо ваше припущення, що він повністю відрізаний від ОАД та їхніх симпатиків, є правильним є».
  
  З-за столу пролунало схвальне шепотіння, більшість членів якого почала твердіти у своїй думці, що поліція зазнала невдачі, і що початковий вислів Був'є про те, що визначення місцезнаходження вбивці було суто детективним завданням, був хибним.
  
  Лебель вперто похитав головою. Він був втомлений, виснажений недосипанням, напругою та хвилюваннями, тім, що йому доводилося захищати себе та свій персонал від постійних нападок людей, які завдячували своїм високим становищем політиці, а не досвіду. У нього вистачило розуму, щоб усвідомити, що якщо він помилявся, йому кінець. Дехто з чоловіків за столом подбає про це. А якщо він був правий? Якби Шакал все ще був на слідах президента? Якби він прослизнув крізь сітку і зблизився зі своєю жертвою? Він знав, що всі за столом відчайдушно шукатимуть цапа відбувайла. І це був би він. У будь-якому разі його довга поліцейська кар'єр єра закінчилася. Хіба що . . . якщо він не зможе знайті людину і зупинити її. Тільки тоді їм доведеться визнати, що він мав рацію. Альо він не мав доказів; лише дивна віра, яку він точно ніколи не міг розголошувати, що людина, за якою він полював, був іншим професіоналом, який виконуватиме свою роботу, незважаючи ні на що.
  
  За вісім днів, що минули відтоді, як ця справа потрапила йому на коліна, він почав неохоче поважати мовчазного непередбачуваного чоловіка зі зброєю, у якого, здавалося, було все сплановано до дрібниць, у тому числі планування на випадок непередбачуваних обставин. Визнати свої почуття серед зібрання політичних призначенців навколо нього було настільки ж цінним, наскільки була варта його кар'єра єра. Лише масивний Був'є поряд із ним, який схилив голову в плечі й пильно дивився на стіл, трохи втішав його. Принаймні, він був черговим детективом.
  
  «Чекаю не знаю чого», — відповів Лебель. — Але він чогось чекає або якогось призначеного дня. Я не вірю, панове, що ми ще почули останнє про Шакала. Все одно я не можу пояснити, чому я так відчуваю».
  
  «Почуття!» — глузував Сен-Клер. «Якогось призначеного дня!! Дійсно, пане комісаре, ви, здається, забагато читали романтичних трилерів. Це не романтика, любий сер, це реальність. Чоловік пішов, ось і все». Він відкинувся назад із самовпевненою посмішкою.
  
  — Сподіваюся, ви маєте рацію, — тихо сказавши Лебель. «У такому випадку я повинен запропонувати вам, мосьє ле Міністре, свою готовність відмовитися від розслідування та повернутися до розслідування злочину».
  
  Міністр дивився на нього нерішуче.
  
  — Як ви вважаєте, чи варто продовжувати розслідування, комісаре? підключивши він. «Як ви вважаєте, реальна небезпека все ще існує?»
  
  — Щодо іншого запитання, сер, я не знаю. Щодо першого, я вважаю, що ми повинні продовжувати пошуки, поки не будемо абсолютно впевнені».
  
  — Тоді добре. Панове, я бажаю, щоб комісар продовжив свої розслідування, а ми продовжили наші вечірні зустрічі, щоб почути його звіти — поки що».
  
  Вранці 20 серпня Марканж Каллет, мисливський доглядач, відстрілював шкідників у маєтку свого роботодавця між Еглетонсом і Усселом у департаменті Коррезе, коли він переслідував пораненого лісового голуба, який впавши у купу дикого рододендрону. У центрі купи він знайшов голуба, який шалено пурхав на водійському сидінні відкритого спортивного автомобіля, який, очевидно, був покинутий.
  
  Спершу він подумавши, викручуючи шию птаха, що його, мабуть, припаркувала пара закоханих, які прийшли в ліс на пікнік, незважаючи на попереджувальне повідомлення, яке він прибивши на стовпі кам'яному біля входу в ліс наполовину. за милю. Тоді він помітив, що деякі гілки кущів, які приховували машину від очей, не росли на землі, а були встромлені в землю. Подальший огляд показавши зрізані пеньки гілок на інших кущах поблизу, білі зрізи були замазані землею, щоб вони потемніли.
  
  За пташиним послідом на сидіннях автомобіля він припустив, що він там пролежав принаймні кілька днів. Взявши рушницю та птицю, він поїхав на велосипеді назад через ліс до свого котеджу, подумавши згадати про машину місцевому сільському констеблеві, коли того ранку він поїхав у село, щоб купити ще кілька пасток для кролів.
  
  Був майже полудень, коли сільський поліцейський завів ручний телефон у своєму будинку й подавши до комісаріату в Усселі рапорт про те, що неподалік у лісі було знайдено покинуту машину. Чи була це біла машина, його подали напругу. Він звернувся до свого блокнота. Ні, це була синя машина. Це була італійська? Ні, він був зареєстрований у Франції, марка невідома. Так, сказавши голос з Уссела, вантажівку буде відправлено на день, і йому краще бути готуємо, щоб направити бригаду на місце, тому що роботи було багато, і в усіх не вистачало персоналу, Триває пошук білого італійського спортивного автомобіля, на який хотіли подивитись паризькі шахраї. Сільський поліцейський пообіцяв буті готуємо і чекати, коли прибуде вантажівка.
  
  Лише після четвертої години пополудні маленьку машину відбуксирували на завод в Усселі, а близько п'ятдесят п'ятої один із співробітників технічного обслуговування двигунів, перевіряючи машину на ідентифікацію, помітив, що фарба була жахливо погано виконана.
  
  Він дістав викрутку й подряпав одне з кріл. Під блакиттю проступала біла смуга. Збентежений, він оглянув номерні знаки й помітив, що вони, здавалось, були перевернуті. Через кілька хвилин лобова табличка лежала на подвір'я ї лицьовою стороною вгору, на ній білий напис МІ-61741, а міліціонер поспішав через двір до офісу.
  
  Клод Лебель отримав новину незадовго до шостої. Він надійшов від комісара Валентина з регіонального штабу PJ у Клермон-Феррані, столиці Оверні. Лебель різко підвівся на стільці, коли голос Валентина заговоривши.
  
  «Так, слухай, це важливо. Я не можу пояснити, чому це важливо, я можу лише сказати, що це так. Так, я знаю, що це нерегулярно, але це так. Я знаю, що ви повноправний комісар, мій любий друже, але якщо ви хочете отримати підтвердження моїх повноважень у цій справі, я передам вас безпосередньо до генерального директора PJ.
  
  «Я хочу, щоб ви зараз відправили команду до Уссела. Найкраще, що ви можете отримати, і якомога більше чоловіків. Почніть розпитувати з місця, де знайшли автомобіль. Позначте цю точку в центрі на карті та підготуйтеся до квадратного пошуку. Запитайте в кожному фермерському будинку, у кожного фермера, який регулярно їздить цією дорогою, у кожному сільському магазині та кафе, у кожному готелі та в хаті лісоруба.
  
  «Ви шукаєте високого блондина, англійця за походженням, але добре розмовляє французькою. Він ніс три валізи і ручку. Він носити багато грошей готівкою і добре одягнений, але, ймовірно, виглядає так, ніби спар грубо.
  
  — Ваші люди повинні запитати, де він був, куди ходів, що намагався купити. О, і ще одна річ, пресу потрібно не допускати будь-якою ціною. Що ти маєш на увазі, вони не можуть? Звичайно, місцеві стрингери запитають, що відбувається. Ну, скажіть їм, що сталася автомобільна аварія, і, можливо, один із пасажирів блукає в ошелешеному стані. Так, добре, місія милосердя. Що завгодно, тільки розвійте їхні підозри. Скажіть їм, що немає жодної статті, за яку б потрудилися заплатити національні газети, не в сезон відпусток, коли щодня трапляється п'ятсот п'ятдесят дорожньо-транспортних пригод. Просто послабте це. І останнє: якщо ви знайшли людину, яка десь сховалася, не наближайтеся до неї. Просто оточіть його і тримайте там. Я зійду, як тільки зможу».
  
  Лебель поклав слухавку й повернувся до Керона.
  
  «Зверніться до міністра. Попросіть його перенести вечірню зустріч на восьму годину. Я знаю, що зараз вечеря, але вона буде недовгою. Потім перейдіть до Саторі та знову візьміть гелікоптер. Нічний рейс до Уссела, і їм краще сказати нам, де вони будуть приземлятися, щоб ми могли взяти машину, щоб забрати мене. Вам доведеться взяти на себе тут».
  
  Поліцейські фургони з Клермон-Феррана за підтримки інших, наданих Усселом, розмістили свій штаб на сільській площі крихітного хутора, найближчого до місця, де було знайдено автомобіль, якраз коли сонце сідало. З радіофургона Валентин давав указівки десяткам патрульних машин, які з'єднання їжджали до інших сіл району. Він вирішив почати з радіусу п'яти миль від місця, де знайшли автомобіль, і працювати всю ніч. Люди частіше були вдома в темний годину доби. З іншого боку, у звивистих долинах і схилах регіону було більше шансів, що його люди заблукають у темряві або помітять якусь маленьку халупу дроворуба, де міг ховатися втікач.
  
  Був ще один фактор, який він не міг пояснити Перісу по телефону, і який він боявся пояснювати Лебелю віч-на-віч. Невідомо йому, деякі з його людей натрапили на цей фактор перед північчю. Група з них опитувала фермера в його котеджі за дві милі від місця, де знайшли автомобіль.
  
  Він стояв у дверях у нічній сорочці, демонстративно відмовляючись запрошувати детективів. З його руки парафінова лампа кидала на групу мерехтливі бризки світла.
  
  — Давай, Гастоне, ти досить часто їздиш цією дорогою на ринок. Ви їхали цією дорогою до Еглтонса у ятницю вранці?
  
  Селянин оглянув їх примруженими очима.
  
  «Можливо, зробив».
  
  «Ну, ти зробив чи ні?»
  
  "Не пам "пам'ятаю".
  
  «Ви бачили людину на дорозі?»
  
  «Я займаюся своїми справами».
  
  «Це не ті, про що ми просимо. Ви бачили чоловіка?»
  
  «Я нікого не бачив, нічого».
  
  — Білявий, високий, спортивної статури. Три валізи і ручка?»
  
  «Я нічого не бачив. J'ai rien vu, tu comprends .'
  
  Це тривало хвилин двадцять. Нарешті вони пішли, один із детективів зробив ретельний запис у своїй книжці. Собаки загарчали на кінцях своїх ланцюгів і клацнули поліцейським по ногах, змусивши їх відскочити вбік і наступити на компостну купу. Селянин дивився на них, поки вони не повернулися на дорогу й не помчали на своїй машині. Тоді він грюкнув дверима, ногою відкинув допитливу козу з дороги й знову заліз у ліжко до дружини.
  
  — Це був тієї хлопець, якого ви підвезли, чи не так? вона запитала. «Що вони від нього хочуть?»
  
  «Не знаю, — сказав Ґастон, — але ніхто ніколи не скаже, що Ґастон Грожан допоміг віддати їм іншу істоту». Він махнувши і плюнувши у вугілля вогню. « Продажні рухи ».
  
  Він приглушить гніт і загасивши світло, відірвав ноги від підлоги й штовхнув глибше в ліжечко, впритул до пишної форми своєї дружини. «Успіхів тобі, друже, де б ти не був».
  
  Лебель подивився на зустріч і відклав свої папери.
  
  — Як тільки ця зустріч закінчиться, панове, я лечу в Уссел, щоб сам контролювати пошуки.
  
  Майже хвилину стояла тиша.
  
  «Як ви думаєте, комісаре, що можна з цього зробити?»
  
  — Дві речі, месьє ле Міністре. Ми знаємо, що він, мабуть, купивши фарбу, щоб переробити машину, і я підозрюю, що розслідування покажуть, що якщо машину везли вночі з четверга на ранок до п'ятниці з Гапа до Уссела, вона вже була перероблена. У такому випадку, а запити в цьому напрямку тривають, здається, він купивши фарбу в Гепі. Якщо це так, значить, йому підказали. Або хтось подзвонив йому, або він подзвонив комусь, або тут, або в Лондоні, хто розповів йому про відкриття його псевдоніму Дагган. З цього він міг зробити висновок, що ми під'їдемо до нього до полудня та до його машини. Тож він вийшов, і швидко».
  
  Він думав, що елегантна встеляючи конференц-залу зараз трісне, тому панувала тиша.
  
  «Ви серйозно припускаєте, — живити хтось із відстані за мільйон миль, — що з цієї кімнати є витік?»
  
  — Я не можу цього сказати, месьє. Є комутаторі, телексисти, керівники середньої та молодшої ланки, яким потрібно передавати накази. Можливо, один із них таємно є агентом OAS. Але одна річ, здається, стає дедалі чіткішою. Йому повідомили про розкриття загального плану вбивства президента Франції, і він вирішив йти вперед, незважаючи на це. І йому повідомили про його викриття як Олександра Даггана. Адже у нього є один єдиний контакт. Я підозрюю, що це міг бути чоловік, відомий як Валмі, чиє повідомлення до Риму було перехоплено літнім часом».
  
  «Блін, — вилаявся голова DST, — ми повинні були дістати на згубу поштою».
  
  — А який другий висновок ми можемо зробити, комісаре? – живити міністр.
  
  По-друге, коли він дізнався, що його розбили як Даггана, він не прагнув залишити Францію. Навпаки, він попрямував прямо в центр Франції. Тобто він досі на слідах глави держави. Він просто кинувши виклик усім нам».
  
  Міністр підвівся й зібрав свої папери.
  
  — Ми не будемо затримувати вас, пане ле комісаре. Знайди його. Знайди його, і сьогодні ввечері. Утилізуйте його, якщо доведеться. Це мої накази від імені президента».
  
  З цими словами він вийшов з кімнати.
  
  Через годину гелікоптер Лебеля піднявся зі злітного майданчика в Саторі й попрямував крізь багряно-чорне небо на південь.
  
  «Зухвала свиня. Як він сміє. Припускаючи, що якось ми, найвищі посадовці Франції, були винні. Звичайно, я згадаю про це у своєму наступному звіті».
  
  Жаклін зняла тонкі лямки з плечей і дозволила прозорому матеріалу впасти складками навколо стегон. Напруживши біцепси, щоб стиснути грудей з глибоким декольте посередині, вона взяла голову свого кохана й потягнула її до грудей.
  
  «Розкажи мені все про це», — проворкотіла вона.
  
  
  
  РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
  
  Ранок 21 серпня був таким же яскравим і ясним, як і попередні чотирнадцять років тієї літньої спеки. З вікон Chateau de la Haute Chalonniere, що виходили на хвилястий краєвид вкритих вересом пагорбів, виглядало спокійно й умиротворено, без жодного натяку на метушню поліцейських розслідувань, яка навіть тоді огортала містечко Еґлтонс за вісімнадцять кілометрів від вас. .
  
  Шакал, голий під халатом, стояв біля вікон кабінету барона, роблячи свій звичайний ранковий дзвінок до Парижа. Він залишив свою коханку спати нагорі після чергової ночі лютих зайняти коханням.
  
  Коли з'єднання не відбулося, він почав, як завжди, « Ici Chacal ».
  
  « Ici Valmy », — сказав хрипкий голос на іншому кінці. «Справа знову почала рухатися. Вони знайшли машину. . .'
  
  Він слухав ще дві хвилини, перебиваючи лише стислим запитанням. З останнім « мерсі » він поклав слухавку на місце й попорпав у кишенях сигарети й запальничку. Ті, що він щойно почув, зрозумів, змінило його плани, хотів він того чи ні. Він хотів залишитися в замку ще на два дні, але тепер мусів піти, і чим швидше, тим краще. Було ще щось у телефонному дзвінку, що його хвилювало, чогось там не мало бути.
  
  У тієї годину він нічого про це не думав, але коли він затягнувся сигаретою, це заплутало його в голові. Це дійшло до нього без зусиль, коли він докуривши сигарету й викинув недокурок у відчинене вікно на гравій. Невдовзі після того, як він піднявши слухавку, на лінії почулося тихе клацання. Цього не було під час телефонних розмов за останні три дні. У спальні був додатковий телефон, але, безперечно, Колетт міцно спала, коли він залишив її. співуче . . . Він розвернувся, мовчазними босими ногами швидким кроком увірвався в спальню.
  
  Телефон був замінений на кредл. Шафа була відкрита, а три валізи лежали на підлозі, усі відкриті. Поруч лежав його власний брелок із ключами, якими відкривалися валізи. Баронеса, стоячи на колінах серед уламків, дивилася вгору широко витріщеними очима. Навколо неї лежала низка тонких сталевих трубок, з кожної з яких були зняті гесенові кришки, що закривали відкриті кінці. З одного виривався кінець оптичного прицілу, з іншого — дуло глушника. Вона щось тримала в руках, ті, що з жахом дивилася, коли він увійшов. Це був стовбур і казенна частина рушниці.
  
  Кілька секунд ніхто не говорив. Шакал одужав першим.
  
  «Ви слухали».
  
  «Я. . . мені було цікаво, кому ти так дзвониш щоранку».
  
  «Я думав, ти спиш».
  
  'Немає. Я завжди прокидаюся, коли ти встаєш з ліжка. цє . . . річ; це "рушниця", "рушниця" вбивці».
  
  Це було наполовину запитання, наполовину твердження, але ніби сподівався, що він пояснити, що це просто щось інше, щось цілком нешкідливе. Він подивився на неї вниз, і вона вперше помітила, що сірі цятки в очах розповсюдилися й затуманилися по всьому виразу, який ставши мертвим і млявим, наче машина, що дивиться на неї вниз.
  
  Вона повільно підвелася на ноги, скинувши дуло пістолета з брязкотом серед інших компонентів.
  
  — Ти хочеш його вбити, — прошепотіла вона. «Ви один із них, ОАД. Ви хочете використати це, щоб убити де Голля».
  
  Відсутність будь-якої відповіді від Шакала дала їй відповідь. Вона кинулася до дверей. Він легко впіймав її й штовхнув через кімнату на ліжко, кинувшись за нею трьома швидкими кроками. Коли вона підстрибувала на пом'ятих простирадлах, її рот відкрився, щоб закричати. Удар задньою стороною шиї у картоїдну артерію заглушивши крик у джерелі, потім його ліва рука заплуталася в її волоссі, перетягнувши її обличчя вниз через край ліжка. Вона востаннє глянула на візерунок килима, коли удар передньою рукою ребром долоні опустився на потилицю.
  
  Він підійшов до дверей, щоб послухати, але знизу не долину у жодний звук. Ернестіна готуватиме ранкові булочки та каву на кухні в глибині будинку, а Луїсон незабаром має бути на ринку. На щастя, обидва були досить глухі.
  
  Він перепакував частини гвинтівки в тубуси, а тубуси — у третю валізу разом із армійською шинеллю та забрудненим одягом Андре Мартіна, поплескавши по підкладці, щоб переконатися, що папери не порушили. Потім замкнув шафу. Другу коробку з одягом датського пастора Пера Єнсена розкрили, альо не обшукували.
  
  Він провів п'ять хвилин, миючись і голившись у ванній кімнаті, що прилягала до спальні. Тоді він узяв ножиці й ще десять хвилин старанно розчісував довге світле волосся вгору й відрізав останні два дюйми. Далі він наніс на нього стільки відтінку волосся, щоб перетворити його на залізно-сірий колір чоловіка середнього віку. Дія фарби полягала в тому, щоб змочити волосся, що дало йому змогу нарешті розчесати його так, як показано в паспорті пастора Дженсена, який він поклав на полицю у ванній. Нарешті він одягнув сині контактні лінзи.
  
  Він витер з умивальника всі сліди фарби для волосся та миючих засобів, зібрав речі для гоління й повернувся до спальні. Оголене тіло на підлозі він проігнорував.
  
  Він одягнув жилет, штани, шкарпетки та сорочку, які купивши у Копенгагені, накинувши на шию чорний нагрудник і одягнув на нього собачий нашийник священика. Нарешті він одягнув чорний костюм і звичайні кросівки. Він засунувши окуляри в золотій оправі у верхню кишеню, знову спакував речі для прання в ручку й поклав туди ж датську книгу про французькі собори. У внутрішню кишеню свого костюма він поклав паспорт данця та пачку грошей.
  
  Залишки його англійського одягу повернулися до валізи, з якої вони прийшли, і її теж нарешті закрили.
  
  Була майже восьма, коли він закінчив, і Ернестіна незабаром підійде з ранковою кавою. Баронеса намагалася приховати їхній роман від слуг, бо обоє обожнювали барона, коли він був маленьким хлопчиком, а потім ставши господарем дому.
  
  З вікна він спостерігав, як Луїсон мчав на велосипеді широкого стежкою, що вела до воріт маєтку, а його сумка для покупок хиталася позаду велосипеда. У цю мить він почув, як Ернестіна постукала в двері. Він не видав жодного звуку. Вона знову постукала.
  
  « Y a vot' cafe, madame », — пронизливо вигукнула вона крізь зачинені двері. Зважившись, Шакал крикнувши французькою напівсонним тоном.
  
  «Залиште це там. Ми заберемо його, коли будемо готові».
  
  За дверима рот Ернестини утворив ідеальне «Про». Скандально. Що б там не було. . . і у спальні господаря. Вона поспішила вниз, щоб знайте Луїсона, але коли він пішов, довелося вдовольнитися тим, що прочитала перед кухонною раковиною довгу лекцію про розбещеність сучасних людей, зовсім не таку, до якої звик старий барон. Тож вона не почула тихого стуку, коли чотири ящики, опущені з вікна спальні на простирадлі з петлею, впали на клумбу перед будинком.
  
  Вона також не почула, як двері спальні були зачинені зсередини, мляве тіло її господині, яке лежало на ліжку в природній позі для сну з підібраним до підборіддя одягом, тріск вікна спальні, коли воно зачинилося за сивоволосим. чоловік, що схилився на підвіконні, ані глухій удар, коли він впавши на галявину.
  
  Вона справді почула гуркіт, коли «Рено» мадам було розстріляно в переобладнаній стайні збоку від замку, і, зазирнувши крізь вікно кухонної, побачила, як він повернувся на під'їзну доріжку, що веде до переднього двору, і далі вниз по алеї.
  
  «Що тепер задумала ця молода леді?» — пробурмотіла вона, пливучи назад на гору.
  
  Перед дверима спальні таця з кавою була ще теплою, альо недоторканою. Постукавши кілька разів, вона спробувала відкрити двері, але вони не відчинялися. Двері спальні пана також були замкнені. Ніхто б їй не відповів. Ернестіна вирішила, що тут відбуваються події, такі події, яких не траплялося з тих пір, як Бош завітав у гості до неприхильного барона в колишні часи й ставив йому дурні запитання про Молодого Майстра.
  
  Вона вирішила порадитися з Луїсоном. Він був на ринку, і хтось із місцевого кафе йшов за ним. Вона не розуміла телефону, але вважала, що якщо ви піднімете слухавку, люди поговорять з вами, і пішла та знайшла людину, з якою ви дійсно хотіли поговорити. Альо це все була дурниця. Вона підняла його і тримала десять хвилин, але ніхто з нею не говорив. Вона не помітила акуратного розрізу шнура, де він з'єднання єднувався з плінтусом бібліотеки.
  
  Незабаром після сніданку Клод Лебель повернувся на вертольоті до Парижа. Як він сказавши пізніше Карона, Валентин виконував першокласну роботу, незважаючи на перешкоди тих клятих селян. До сніданку він відшукав Шакала до кафе в Еґлтонсі, де тієї снідав, і шукав водія таксі, якого викликали. Тім годиною він розпорядився встановити блокпости на дорозі в радіусі двадцяти кілометрів навколо Еглтонса, і вони повинні були бути на місці до полудня.
  
  Завдяки калібру Валентина він натякнув йому на важливість пошуку Шакала, і Валентин погодився надіти на Еглетона перстень, за його власними словами, «тужніший за мишачу дупу».
  
  З Верхнього Шалоньєра маленький Renault мчав через гори, прямуючи на південь до Тюлю. Шакал підрахував, що якби поліція з попереднього вечора розпитувала дедалі ширші кола, де знайшли Альфу, то, мабуть, дісталися Еґлетона до світанку. Бармен кафе говорив, таксист говорив, і вони були в замку до полудня, якщо йому не пощастило.
  
  Але навіть тоді вони шукали б білявого англійця, бо він добре подбав, щоб ніхто не бачив його сивоволосим священиком. Все-таки це мало бути ближче. Він мчав маленьким автомобілем через гірські узбіччя, нарешті виїхавши на RN8 за вісімнадцять кілометрів на південний захід від Еґлтонса на дорозі до Тюлю, яка лежала ще за двадцять кілометрів попереду. Він перевірив годинник: двадцять без десятої.
  
  Коли він зник за поворотом наприкінці відрізка прямої, невеликий конвой з гудінням прибув з Еглтонса. До її складу входили автомобіль поряд міліції та два закритих мікроавтобуси. Колона зупинилася на середині прямої, і шестеро поліцейських почали зводити сталевий блок-пост.
  
  «Що ти маєш на увазі, він вийшов?» — гримнув Валентин до заплаканої дружини таксиста в Еґлтонсі. 'Куди він пішов?'
  
  — Не знаю, месьє. Не знаю. Він щоранку чекає на привокзальній площі, коли прийде ранковий потяг з Юсселя. Якщо немає пасажирів, він повертається сюди в гараж і починає ремонтні роботи. Якщо він не повернеться, це означає, що він взявши плату за проїзд».
  
  Валентин похмуро озирнувся. Не було сенсу викрикувати жінку. Це був одноосібний бізнес таксі, яким керував хлопець, який також займався ремонтом автомобілів.
  
  «Чи брав він когось кудись у п'ятому ятницю вранці?» — живити він більш терпляче.
  
  — Так, месьє. Він повернувся з вокзалу, тому що там нікого не було, і дзвінок з кафе, що хтось там хоче таксі. Він зняв одне з коліс і хвилювався, чи не поїде клієнт і поїде в іншому таксі. Тож він лаявся всі двадцять хвилин, які знадобилися, щоб знову поставити кермо. Тоді він пішов. Він отримав плату за проїзд, але він ніколи не казав, куди він його взяв». Вона похнюпилася. «Він мало зі мною розмовляє», — додала вона для пояснення.
  
  Валентин поплескав її по плечу.
  
  — Гаразд, мадам. Не засмучуйся. Ми почекаємо, поки він повернеться». Він звернувся до одного із сержантів. «Одного до головного вокзалу, іншого до площі, до кафе. Ви знаєте номер того таксі. Як тільки він з'явиться, я хочу його побачити — швидко».
  
  Він вийшов із гаража й пішов до своєї машини.
  
  — Комісаріат, — сказавши він. Він переніс штаб-квартиру пошуків до поліцейської дільниці Еглетона, де подібних заходів не було багато років.
  
  У ущелині за шість миль від Тюлю Шакал кинувши валізу з усім своїм англійським одягом і паспортом Олександра Даггана. Це йому добре стало. Футляр стрімко впав через парапет мосту і з гуркотом зник у густому підліску біля підніжжя ущелини.
  
  Об'єднання їхавши Тюль і знайшовши станцію, він непомітно припаркував машину за три вулиці, поніс свої дві валізи та проїхав півмилі до залізничної каси.
  
  «Я хотів би один квиток до Парижа, іншим класом, будь ласка», — сказавши він клерку. 'Скільки це?' Він зазирнув поверх окулярів і крізь маленьку решітку в затишок, де працював клерк.
  
  — Дев'яносто сім нових франків, месьє.
  
  «О котрій годині наступний поїзд?»
  
  — Одинадцять п'ятдесят. У вас є майже година чекати. Внизу на платформі є ресторан. Платформа один для Парижа, je vous en prie .'
  
  Шакал взявши свій багаж і попрямував до шлагбауму. Квиток був обрізаний, він знову взявши ящики й пройшов. Шлях йому перегородивши синій мундир.
  
  "Vos papiers, s'il vous plait."
  
  Чоловік CRS був молодим і намагався виглядати суворішим, ніж дозволяли йому рокі. На плечі він ніс карабін-автомат. Шакал знову поклав свій багаж і простягнув свій датський паспорт. Чоловік CRS гортав його, не розуміючи жодного слова.
  
  «Vous etes Danois?»
  
  «Вибачте?»
  
  'Vous . . . Дануа .' Він постукав по обкладинці паспорта.
  
  Шакал сяяв і кивнувши у захваті.
  
  'Danske . . . так, так.'
  
  Співробітник CRS повернувши паспорт і кивнувши головою до платформи. Без подальшого інтересу він ступивши уперед, щоб перекрити прохід іншому мандрівникові, який проходив через шлагбаум.
  
  Лише близько першої години Луїсон повернувся, випивши келих або два вина. Його збентежена дружина розповіла про своє горе. Луїзон взявши справу в свої руки.
  
  «Я, — оголосив він, — підійду до вікна й загляну».
  
  Спочатку він мав проблеми з драбиною. Воно постійно хотіло йти своїм шляхом. Альо зрештою його приперли до цегляної кладки під вікном спальні баронеси, і Луїсон невпевнено піднявся наверх. Через п'ять хвилин він спустився.
  
  — Мадам ле Баронн спить, — оголосив він.
  
  — Але вона ніколи не спить так пізно, — запротестувала Ернестіна.
  
  «Ну, вона сьогодні займається, — відповів Луїсон, — її не можна турбувати».
  
  Паризький поїзд трохи запізнився. Він прибув до Тюлю о першій годині. Серед пасажирів, які сіли на нього, був сивий протестантський пастор. Він сів у кутку купе, де сиділи лише дві жінки середнього віку, надів окуляри для читання в золотій оправі, взявши з рук велику книгу про церкви та собори й почав читати. Час прибуття до Парижа, як він дізнався, о десятій восьмій того вечора.
  
  Чарльз Бобет стояв на узбіччі біля свого загальмованого таксі, дивився на годинник і вилаявся. О пів на першу годину обідати, і вісь він застряг на самотній ділянці дороги між Еґлтонсом і хутором Ламаз'єр. З перебитим півосі. Мерде і ще раз мерде . Він міг залишити машину й спробувати пішки піти до наступного села, сісти на автобус до Еґлетона й повернутися ввечері з ремонтною вантажівкою. Лише це коштувало б йому тижневого заробітку. Але знов-таки двері машини не малі замків, і його статок був пов'язаність язаний з таксі-гримком. Краще не залишати його на розграбування цим злодійським сільським дітям. Краще бути трохи терплячим і почекати, доки прибуде вантажівка, яка зможе (за плату) відбуксирувати його назад до Еглтонса. Він не обідав, альо в бардачку була пляшка вина. Ну, тепер він був майже порожній. Повзати під таксі було спраглою роботою. Він заліз у кузов машини чекати. На узбіччі було надзвичайно спекотно, і жодна вантажівка не рухалася, доки вдень трохи не прохолодно. Селяни проводили б сієсту. Він влаштувався зручніше і міцно заснув.
  
  «Що ти маєш на увазі, що він ще не повернувся?» Куди подівся дурень?» — гримнув комісар Валентин у трубку. Він сидів у комісаріаті в Еґлтонсі, дзвонив додому до таксиста й розмовляв із власним поліцейським. Голос на іншому кінці був вибачливим. Валентин грюкнув трубкою. Увесь ранок і в обідню годину надходили радіорепортажі з патрульних машин, що стояли біля блокпостів. Ніхто, навіть віддалено схожий на високого білявого англійця, не залишив кола радіусом двадцять кілометрів навколо Еглтона. Тепер сонне ринкове містечко мовчало в літній спеці, блаженно дрімаючи, наче двісті поліцейських з Усселя та Клермон-Феррана ніколи не заходили до нього.
  
  Лише до четвертої години Ернестіна дісталася свого.
  
  «Ви повинні піднятися туди ще раз і розбудити мадам», — спонукала вона Луїсона. «Це неприродне, щоб хтось спар цілий день».
  
  Старий Луїсон, який не міг придумати нічого кращого, ніж мати можливість зробити саме це, і чий рот мав смак промежини стерв'ятника, не погоджувався, але знав, що немає сенсу сперечатися з Ернестиною, коли вона вирішила. Він знову піднявся по драбині, цього разу спокійніше, ніж раніше, піднявши вікно й увійшов усередину. Ернестіна спостерігала знизу.
  
  Через кілька хвилин з вікна висунулася голова старого.
  
  — Ернестіна, — хрипко покликав він. «Мадам, здається, мертва».
  
  Він вже збирався злізти назад, коли Ернестіна закричала йому, щоб він відкрив двері спальні зсередини. Разом вони дивилися через край ковдри на очі, які тупо дивилися на подушку за кілька дюймів від обличчя.
  
  Ернестіна взялася.
  
  «Луїсон».
  
  'Так моя люба.'
  
  — Поспішайте в село й приведіть доктора Матьє. Поспішайте зараз».
  
  Через кілька хвилин Луїсон крутив педалі по дорозі з усієї сили, на яку могли зібрати його перелякані ноги. Він знайшов доктора Матьє, який більше сорока років доглядав за хворими жителями Верхнього Шалоньєра, сплячим під абрикосовим деревом на дні свого саду, і старий погодився негайно прийти. Було за тридцять четверту, коли його машина з гуркотом виїхала на подвір'я замку, а через п'ятдесят п'ятнадцять хвилин він підвівся з ліжка й обернувся до двох слуг, що стояли в дверях.
  
  «Мадам мертва. Її шия зламана, — тремтів він. «Ми повинні віклікаті констебля».
  
  Жандарм Кайю був методичною людиною. Він знав, наскільки серйозною є робота офіцера законом і наскільки важливо з'єднання з'ясувати факти. Довго облизуючи олівець, він узяв показання до Ернестини, Луїсона та доктора Матьє, які сиділи за кухонним столом.
  
  «Немає жодних сумнівів, — сказавши він, коли лікар підписав свою заяву, — що вбивство було скоєно. Перший підозрюваний, очевидно, білявий англієць, який зупинявся тут і зник у машині мадам. Я доповім про це в штаб-квартиру в Еглтоні.
  
  І він поїхав назад з пагорба на велосипеді.
  
  Клод Лебель подзвонив комісару Валентину з Парижа о шостій тридцять.
  
  — Алорс, Валентине?
  
  — Ще нічого, — відповів Валентин. «З середини ранку у нас блоковані дороги на кожній дорозі та трасі, що веде з цього району. Він повинен бути десь усередині кола, якщо тільки він не відійшов далеко після того, як кинувши машину. Тієї тричі проклять таксист, який вивіз його з Еглтонса у ятницю вранці, ще не з'єднання явився. У мене є патрулі, які обшукують його дороги. . . Зачекайте хвилинку, щойно надійшов ще один звіт».
  
  У лінії була пауза, і Лебель почув, як Валентин радиться з кимось, хто швидко говорити. Потім на лінії повернувся голос Валентина.
  
  «Звуть собаку, що тут відбувається?» Сталося вбивство».
  
  «Де?» — живити Лебель із прискореним інтересом.
  
  — У замку по сусідству. Щойно надійшов звіт від сільського констебля.
  
  «Хто мертва людина?»
  
  «Власник замку. Жінка. Зачекайте хвилинку. . . Баронеса де ла Шалоньєр».
  
  Карон спостерігав, як Лебель зблід.
  
  «Валентин, послухай мене. Це він. Він вже втік із замку?
  
  У поліцейській дільниці в Еґлтонсі була ще одна нарада.
  
  — Так, — сказав Валентин, — він поїхав сьогодні вранці на машині баронеси. Маленьке Рено. Садівник виявивши тіло, але лише сьогодні вдень. Він думав, що вона спить. Потім він виліз у вікно і знайшов її».
  
  «У вас є вбивство й опис машини?» — спитав Лебель.
  
  'Так.'
  
  Тоді подайте загальну тривогу. Більше немає потреби у секретності. Тепер це чисте полювання на вбивцю. Я оголошу про це загальнонаціональну тривогу, але спробуйте знайті слід біля місця злочину, якщо зможете. Спробуйте зрозуміти його загальний напрямок польоту.
  
  'Так, підійде. Тепер ми дійсно можемо почати».
  
  Лебель поклав трубку.
  
  «Боже милий, я стаю повільним у старості. Ім'я баронеси де ла Шалоньєр було в списку гостей готелю дю Серф тієї ночі, коли там зупинявся Шакал.
  
  Машину знайшов поліцейський на глухій вулиці в Тюлі о 7:30. Було 7:45, перш ніж він повернувся в поліцейську дільницю в Тюлі, і 7:55, перш ніж Тюлль зв'язку язався з Валентином. Комісар Оверні зателефонував Лебелю про 8.05.
  
  — Приблизно п'ятсот п'ятдесят метрів від залізничної станції, — сказавши він Лебелю.
  
  «У вас там є залізничний розклад?»
  
  «Так, десь тут має бути один».
  
  «О котрій годині відправився ранковий потяг до Парижа з Тюлю і о котрій годині він мав приїхати на вокзал Аустерліц?» Поспішайте, заради Бога поспішайте».
  
  У кінці черги з Еґлтонами залунала шепотлива розмова.
  
  — Лише два на день, — сказав Валентин. — Ранковий потяг відправляється об одинадцятій і має прибути до Парижа про . . . вісь ми тут, десята восьма. . .'
  
  Лебель залишив слухавку і вже на півдорозі вийшов з офісу, кричачи Керону, щоб тієї йшов за ним.
  
  Експрес про восьмій десятій велично прибув до вокзалу Аустерліц точно вчасно. Ледве він зупинився, як двері вздовж його блискучої довжини відчинилися, і пасажири висипалися на платформу, одні, щоб їх зустріли родичі, які чекали, інші, щоб крокувати до низькі арок, що вели з головного холу в таксі... ранг. Одним із них був високий сивочолий чоловік у собачому нашийнику. Він був одним із перших на стоянці таксі і заштовхнув свої три сумки в кузов дизельного Мерседеса.
  
  Водій різко перекинувши лічильник і від'їхав від під'їзду, щоб скотитися по схилу до вулиці. Передній двір мав напівкруглий проїзд, з одними воротами для входу та одними для виходу. Таксі покотилося зі схилу до виїзду. І водій, і пасажир помітили голосіння, що піднімалося над шумом пасажирів, які намагалися привернути увагу водіїв таксі до того, як настала їхня черга. Коли таксі піднялося на рівень вулиці й зупинилося перед тим, як увійти в рух, три патрульні машини та два «Блек Марії» вмчали до входу й зупинилися перед головними арками, що вели до холу вокзалу.
  
  «Га, вони зайняті сьогодні ввечері, дурні», — сказав таксист. — Куди, месьє абат?
  
  Парсон давши йому адресою маленького готелю на Quai des Grands Augustins.
  
  Клод Лебель повернувся в офіс про дев'ять ятій годині й знайшов повідомлення з проханням зателефонувати комісару Валентину в комісаріат у Тюлі. Він закінчив за п'ять хвилин. Поки Валентин говорив, він нотував.
  
  «Ви взяли відбитки пальців у машині?» — спитав Лебель.
  
  — Звичайно, і кімната в замку. Сотні наборів, усі збігаються».
  
  «Заведіть їх сюди якомога швидше».
  
  'Так, підійде. Ви хочете, щоб я також надіславши туди працівника CRS із залізничної станції Тюль?
  
  «Ні, дякую, він не може сказати нам більше, ніж вже сказавши. Дякую за спробу, Валентина. Ви можете затримати своїх хлопців. Зараз він на нашій території. Звідси нам доведеться впоратися з цим».
  
  — Ви впевнені, що це данський пастор? – живити Валентин. «Це може бути збігом».
  
  — Ні, — сказавши Лебель, — це він. Він скинув одну з валіз, ви, ймовірно, знайдете її десь між Haute Chalonniere та Tulle. Спробуйте річки та ярі. Але інші три одиниці багажу збігаються занадто близько. Це він в порядку».
  
  Він поклав трубку.
  
  «Цього разу священик, — гірко сказавши він Керону, — священик з Данії. Ім'я невідоме, співробітник CRS не міг пригадати ім'я в паспорті. Людський елемент, завжди людський чинник. Таксист лягає спати на узбіччі, садівник нервує, щоб перевірити, що роботодавець проспавши шість годин, поліцейський не пам'ятає імені в паспорті. Одне можу тобі сказати, Люсьєне, це мій останній випадок. Я надто старію. Старий і повільний. Приготуйте мою машину. Час вечірньої смаження».
  
  Зустріч у міністерстві була напруженою та напруженою. Протягом сорока хвилин група слухала крок за кроком розповідь про шлях від лісової галявии до Еґлетона, про відсутність життєво важливого таксиста, про вбивство в замку, про високого сивого данця, який сідає в паризький експрес у Тюлі.
  
  — Загалом, — холодно сказавши Сен-Клер, коли закінчив, — убивця зараз у Парижі, з новим ім'я ям і новим обличчям. Здається, ви знову зазнали невдачі, мій любий комісаре».
  
  «Давайте відкладемо взаємні звинувачення на потім», — втрутився міністр. «Скільки данців сьогодні в Парижі?»
  
  — Ймовірно, кілька сотень, месьє ле міністре.
  
  «Ми можемо їх перевірити?»
  
  — Лише вранці, коли в префектуру прийдуть реєстраційні картки готелю, — сказавши Лебель.
  
  «Я подбаю про відвідування шкірного готелю опівночі, про другій і четвертій годині», — запропонував префект поліції. «Під заголовком «професія» йому доведеться поставити «пастор», інакше клерк готелю викличе підозру».
  
  Кімната посвітлішала.
  
  «Він, ймовірно, замотає шарф навколо свого собачого нашийника або зніме його і зареєструється як «містер», як би його не кликали», — сказавши Лебель. Кілька людей сердито дивилися на нього.
  
  «На даний момент, панове, залишилося зробити лише одне», — сказав міністр. «Я попрошу ще одну бесіду з президентом і попрошу його скасувати всі публічні виступи, поки цю людину не знайдуть і не знищать. Тім годиною кожен датчанин, який зареєструється у Парижі сьогодні ввечері, буде перевірений особисто вранці. Я можу покластися на вас у цьому, комісаре? Monsieur le Prefet de Police?
  
  Лебель і Папон кивнули.
  
  — Тоді це все, панове.
  
  «У мене в голові головне, — сказавши Лебель Керону пізніше в їхньому офісі, — що вони наполягають на тому, що це просто його успіх, а наша дурість. Що ж, йому пощастило, але він ще й диявольськи розумний. І нам не пощастило, і ми робили помилки. Я зробив їх. Але є ще один елемент. Двічі ми розминулися з ним на години. Одного разу він миттєво вибирається з Гепа з перефарбованою машиною. Тепер він залишає замок і вбиває свою коханку в догоду за кілька годин після того, як Alfa Romeo знайшли. І кожного разу наступного ранку після зустрічі в Міністерстві я повідомляв, що він у нас у мішку, і його спіймання можна очікувати протягом дванадцяти годин. Люсьєне, любий друже, я думаю, що я скористаюся своїми безмежними повноваженнями й організую невелике прослуховування.
  
  Він прихилився до віконного карнизу, дивлячись через тиху Сену на Латинський квартал, де білі світилися вогні та звуки сміху пливли над освітленою прожекторами водою.
  
  За триста ярдів інший чоловік літньої ночі схилився через підвіконня й задумливо дивився на величезну частину Police Judiciaire, що лежала ліворуч від освітлених прожекторами шпилів Нотр-Даму. Він був одягнений у чорні штани та туфлі, шовковий светр із горловиною поло, який покривав білу сорочку та чорний нагрудник. Він курив англійську сигарету з фільтром королівського розміру, і на молодому обличчі було помітно стрімке сіві волосся над ним.
  
  Коли двоє чоловіків неусвідомлено дивилися один на одного над водами Сіни, різноманітні куранти паризьких церков оголосили 22 серпня.
  
  
  
  ЧАСТИНА ТРЕТЯ
  
  Анатомія вбивства
  
  
  
  РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТЬ ЯТНАДЦЯТИЙ
  
  У Клода Лебеля була погана ніч. Була пів на першу, і він ледве заснув, як Карон струснув його розбудити.
  
  «Шефа, вибачте, але у мене виникла ідея. Цей хлопець, Шакал. У нього датський паспорт, так?
  
  Лебель прокинувся струсом.
  
  'Продовжувати.'
  
  — Ну, мабуть, він це звідкись узяв. Він або підробив, або вкрав. Але оскільки носіння паспорта призвело до зміни кольору волосся, виглядає так, наче він його вкрав».
  
  'Розумно. Продовжувати.'
  
  — Ну, окрім розвідувальної поїздкі до Парижа в липні, він базується в Лондоні. Тож, швидше за все, він вкрав його в одному з цих двох міст. Що зробив бі датчанин, якщо його загубили паспорт чи вкрали? Він пішов би до свого консульства».
  
  Лебель насилу піднявся з ліжка.
  
  «Іноді, любий Люсьєне, я думаю, що ти далеко зайдеш. Покличте мене суперінтенданта Томаса до нього додому, а потім генерального консула Данії в Парижі. У такому порядку.
  
  Він провів ще годину по телефону і переконав обох чоловіків залишити свої ліжка та повернутися до своїх офісів. Лебель повернувся до свого ліжка майже о третій годині ночі. Про четвертій його розбудив дзвінок із префектури поліції, щоб повідомити, що понад дев'ять п'ятсот вісімдесят готельних реєстраційних карток, заповнених датцями, які зупинялися у паризьких готелях, було привезено колекцією опівночі та о другій годині ночі та сортовано їх за категорії «ймовірні», «можливі» та «інші» вже почалися.
  
  О шостій він ще не спар і пив каву, коли подзвонили інженери з DST, яким він давши свої вказівки одразу після півночі. Була заковика. Він узяв машину й поїхав ранковими вулицями до їхньої штаб-квартири з Кероном поруч. У підвальній лабораторії зв'язку прослуховували магнітофонний запис.
  
  Це почалося з гучного клацання, потім серії дзижчань, наче хтось набирав семизначне число. Потім пролунав довгий телефонний дзвінок, а потім ще один клацання, коли підняли слухавку.
  
  Хрипкий голос сказавши: « Ало? '
  
  Жіночий голос сказав: « Айсі Жаклін ».
  
  Голос чоловіка відповів: « Ici Valmy ».
  
  Жінка швидко сказала: «Вони знають, що він датський священик». Усю ніч вони перевіряють реєстраційні картки готелів усіх данців у Парижі, збираючи картки опівночі, о другій та четвертій годині. Тоді вони збираються відвідати кожного».
  
  Була пауза, потім голос чоловіка сказавши: « Мерсі ». Він поклав трубку, і жінка зробила ті саме.
  
  Лебель дивився на котушку стрічки, що повільно оберталася.
  
  «Ви знаєте номер, який вона дзвонила?» — живити Лебель інженера.
  
  'Так. Ми можемо розрахувати це на основі тривалості затримки, поки диск набору повертається до нуля. Номер був M OLITOR 5901.'
  
  «У вас є адреси?»
  
  Чоловік передавши йому папірець. Лебель глянувши на нього.
  
  — Давай, Люсьєне. Ходімо завітаємо до мосьє Вальмі.
  
  «А як щодо дівчини?»
  
  "О, їй доведеться пред'явити звинувачення".
  
  Стук пролунав о сьомій годині. Шкільний вчитель варив собі чашку сніданку на газовій конфорці. Насупивши брови, він зменшив газ і перетнув вітальню, щоб відкрити двері. Четверо чоловіків стояли проти нього. Він знав, хто вони і що смороду булі, не кажучи йому. Двоє в уніформі виглядали так, наче збиралися кинутися на нього, але низький, м'яка який на вигляд чоловік жестом показавши їм залишатися на місці.
  
  — Ми прослуховували телефон, — тихо сказавши маленький чоловічок. «Ти Валмі».
  
  Вчитель не видав жодних ознак емоцій. Він відступив і дозволив їм увійти до кімнати.
  
  «Можна я одягнутися?» живити він.
  
  'Так, звісно.'
  
  Йому знадобилося лише кілька хвилин, поки двоє поліцейських у формі стояли над ним, щоб намалювати штани та сорочку, не потрудившись зняти піжаму. На порозі стояв молодший чоловік у цивільному. Старший блукав по квартирі, оглядаючи купи книжок і паперів.
  
  «Потрібно багато років, щоб розібратися з цією маленькою ділянкою, Люсьєне», — сказавши він, і чоловік у дверях буркнув.
  
  — Не наш відділ, слава Богу.
  
  «Ти готовий?» — живити маленький чоловічок у вчителя.
  
  'Так.'
  
  «Проведіть його вниз до машини».
  
  «Комісар залишився, коли решта четверо пішли, копаючись у папера, над якими вчитель, очевидно, працював минулої ночі. Але це були звичайні шкільні екзаменаційні роботи, які виправлялися. Очевидно чоловік працював зі своєї квартири; йому доведеться сидіти в квартирі цілий день, щоб залишатися на кінці телефону на випадок, якщо Шакал подзвонить. Була десята на сьому, коли задзвонив телефон. Лебель спостерігав за ним кілька секунд. Тоді його рука простяглася й підняла його.
  
  «Ало?»
  
  Голос на іншому кінці був рівним, беззвучним.
  
  «Ісі Чакал».
  
  — люто подумавши Лебель.
  
  — Айсі Валмі , — сказавши він. Була пауза. Він не знав, що ще сказати.
  
  'Що нового?' живити голос на іншому кінці.
  
  «Нічого. Вони загубили слід у Коррезе».
  
  На його лобі була плівка поту. Було життєво важливо, щоб чоловік залишався на місці ще кілька годин. Почулося клацання, і телефон заглушився. Лебель замінив його й помчав униз до машини, що стояла на узбіччі.
  
  «Назад до офісу», — крикнувши він водієві.
  
  У телефонній будці у фойє маленького готелю на березі Сени Шакал спантеличено дивився крізь скло. нічого? Має бути більше, ніж нічого. Цей комісар Лебель не був дурнем. Вони, мабуть, вистежили таксиста в Еглетоні, а звідти — у Верхньому Шалоньєрі. Вони, мабуть, знайшли тіло у замку та зникле Рено. Мабуть, вони знайшли «Рено» в Тюлі й допитали працівників станції. Вони повинні мати. . .
  
  Він великими кроками вийшов із телефонної будки та перетнув фойє.
  
  «Мій рахунок, будь ласка», — сказавши він клерку. «Я буду внизу через п'ять хвилин».
  
  Дзвінок від суперінтенданта Томаса надійшов, коли Лебель увійшов до свого кабінету о сьомій тридцять.
  
  "Вибачте, що так довго", - сказав британський детектив. «Знадобилася багато років, щоб розбудити співробітників консульства Данії та повернути їх до офісу. Ви мали рацію. 14 липня данський священик заявив про втрату свого паспорту. Він підозрював, що її вкрали з його номеру в готелі Вест-Енд, але не зміг цього довести. Не подавши скаргу, на щастя менеджера готелю на ім'я Пастера Пер Йенсена з Копенгагена. Опис, зріст шість футів, блакитні очі, сіві волосся.
  
  — Це той, дякую, інспекторе. Лебель поклав трубку. «Назвіть мені префектуру», — сказавши він Керону.
  
  Четверо Чорних Марій прибули біля готелю на Quai des Grands Augustins о 8.30. Поліція перевертала кімнату 37, поки не здавалось, що туди вдарив торнадо.
  
  «Вибачте, месьє ле комісаре, — сказавши власник пом'ятому детективу, який керував рейдом, — пастер Дженсен виїхав годину тому».
  
  Шакал повернувся на круїзному таксі до залізничного вокзалу Аустерліц, куди він прибув минулого вечора, оскільки його пошуки перемістилися в інше місце. Він здав валізу з рушницею, військову шинель і одяг фіктивного француза Андре Мартена в камеру схову, залишивши лише валізу, в якій він ніс одяг і документи американського студента Марті Шульберга, і ручку з предметами макіяжу.
  
  З ними, все ще одягнений у чорний костюм, але зі светром-поло, що прикривав собачий нашийник, він заселився в убогий готель за рогом від станції. Клерк дозволив йому заповнити власну реєстраційну картку, оскільки був надто непрацюючим, щоб перевірити картку з паспортом відвідувача, як того вимагають правила. У результаті реєстраційна картка була навіть не на ім'я Пера Дженсена.
  
  Опинившись у своїй кімнаті, Шакал почав працювати над обличчям і волоссям. Сивину вимили за допомогою розчинника, і знову з'єднання явився блонд. Це було відтінено каштаново-коричневим кольором Марті Шульберга. Сині контактні лінзи залишилися на місці, але окуляри в золотій оправі замінили окуляри для керівників у товстій оправі американця. Чорні туфлі, шкарпетки, сорочка, нагрудник і священний костюм були складені у валізу разом із паспортом пастора Єнсена з Копенгагена. Натомість він одягнувся в кросівки, шкарпетки, джинси, футболку та вітрівку американського студента з Сіракуз, штат Нью-Йорк.
  
  До середини ранку, маючи паспорт американця в одній нагрудній кишені та пачку французьких франків у другій, він був готовий рушати. Валіза з останніми рештками пастора Дженсена пішла до гардеробу, а ключ від шафи впавши у біде. Він скористався пожежною драбиною, щоб піти, і більше про нього ніхто не чув у того готелі. Через кілька хвилин він залишив рукоятку в камері схову на вокзалі Аустерліц, запхав одному валізу в задню кишеню, щоб з'єднання єднати її з першою валізою, і пішов далі. Він повернувся на таксі на Лівий берег, вийшов на розі бульвару Сен-Мішель і вулиці де ля Юшет і зник у вирі студентів і молодих людей, які мешкають у кролячій лавці Латинського кварталу Парижа.
  
  Сидячи на задимленому пірнанні, щоб дешево пообідати, він почав думати, де він збирається провести ніч. Він мало сумнівався, що до цього часу Лебель викрив пастора Пера Йенсена, і давши Марті Шульбергу не більше двадцяти чотирьох годин.
  
  «Проклять цей чоловік Лебель», — люто подумав він, але широко посміхнувся офіціантці й сказавши: «Дякую, люба».
  
  Лебель повернувся до Томаса в Лондон о десятій годині. Його прохання змусило Томаса тихо застогнати, але він досить ввічливо відповів, що зробить усе, що зможе. Коли трубка впала, Томас викликав старшого інспектора, який займався розслідуванням минулого тижня.
  
  — Гаразд, мушу, — сказавши він. «Французи повернулися. Здається, вони знову пропустили його. Зараз він у центрі Парижа, і вони підозрюють, що він міг підготувати іншу фальшиву особу. Ми обидва можемо вже зараз обдзвонювати кожну консультацію в Лондоні з проханням надати список паспортів іноземців, які були втрачені або вкрадені з 1 липня. Забудьте про негрів і азіатів. Просто тримайтеся кавказців. У кожному разі я хочу знаті зріст людини. Підозрюваними є всі, хто має розмір п'ять футів і вісім дюймів. Братися до роботи.'
  
  Щоденну зустріч у міністерстві в Парижі перенесли на другу годину дня.
  
  Доповідь Лебеля була виголошена його звичайною необразливою монотонністю, але прийом був крижаним.
  
  «Проклять цей чоловік, — вигукнув міністр на півдорозі, — йому пощастило диявола!»
  
  — Ні, месьє ле міністре, не пощастило. Принаймні, не весь. Його постійно інформували про наш прогрес на кожному етапі. Вісь чому він так поспішно покинувши Геп, і чому він убивши жінку в Ла Шалоньєр і пішов незадовго до того, як сітка закрилася. Щовечора я звітував про свій прогрес на цій зустрічі. Тричі ми ловили його протягом кількох годин. Сьогодні вранці арешт Велмі та моя нездатність видати себе за Валмі по телефону змусили його залишити місце, де він був, і змінити собі на іншу особу. Але перші два випадки він отримав повідомлення рано вранці після того, як я проінформував цю зустріч».
  
  Навколо столу запала холодна тиша.
  
  — Здається, пам'ять пам'ятаю, комісаре, що ця ваша пропозиція була зроблена раніше, — холодно сказавши міністр. «Сподіваюся, ви зможете це обґрунтувати».
  
  За відповідь Лебель піднявши на стіл маленький портативний магнітофон і натиснув кнопку запуску. У тиші конференц-залу прослуховувана з телефону розмова звучала металево й різко. Коли він закінчився, уся кімната витріщилася на машину на столі. Полковник Сен-Клер ставши попелясто-сірим, і його руки злегка тремтіли, коли він перемішував папери в папку.
  
  «Чий це був голос?» — живити нарешті міністр.
  
  Лебель мовчав. Сен-Клер повільно підвівся, і очі кімнати звернулися на нього.
  
  «Я, на жаль, мушу повідомити вам. . . M. le Ministre . . . що це був голос . . . мій друг. Зараз вона перебуває у мені. . . Вибачте.'
  
  Він вийшов з кімнати, щоб повернутися до палацу і написати заяву про відставку. Ті, хто був у кімнаті, мовчки дивилися на свої руки.
  
  — Добре, комісаре. Голос міністра був дуже тихим. «Ви можете продовжити».
  
  Лебель продовжив свою доповідь, пов'язаність язавши своє прохання до Томаса в Лондоні відстежити кожен зниклий паспорт за попередні п'ятдесят днів.
  
  «Я сподіваюся, — підсумував він, — що до цього вечора матиму короткий список із, мабуть, не більше ніж одного-двох, які відповідають опису того Шакала, який ми вже маємо. Як тільки я дізнаюся, я попрошу країни походження цих туристів у Лондоні, які втратили свої паспорти, надати фотографії цих людей, оскільки ми можемо бути впевнені, що Шакал наразі буде більше схожий на свою нову особу, ніж на Калтропа чи Дагган або Дженсен. Якщо пощастить, я мав би отримати ці фотографії до обіду завтра».
  
  «Зі свого боку, — сказав міністр, — я можу повідомити про свою розмову з президентом де Голлем. Він категорично відмовився змінити пункт свого маршруту на майбутнє, щоб захиститися від цього вбивці. Чесно кажучи, цього слід було очікувати. Однак я зміг отримати одну вчинку. Заборона на публічність тепер може бути знята, принаймні в цьому відношенні. Шакал тепер звичайний вбивця. Він убивши баронесу де ла Шалоньєр у її власному домі під час крадіжки зі зломом, метою якої були її коштовності. Вважається, що він втік до Парижа і переховується тут. Добре, панове?
  
  «Це те, що буде опубліковано для післяобідніх газет, принаймні для останніх випусків. Щойно ви цілком впевнені щодо нової особини чи вибору двох-трьох альтернативних ідентифікацій, під якими він зараз маскується, комісаре, ви маєте право оприлюднити це ім'я або ці імена пресі. Це дозволить ранковим газетам оновити історію за допомогою нових джерел.
  
  «Коли фотографія нещасного туриста, який загубив свій паспорт у Лондоні, надійде завтра вранці, ви зможете оприлюднити її у вечірніх газетах, на радіо та телебаченні, щоб повторно оновити історію про полювання на вбивць.
  
  «Крім того, щойно ми отримаємо ім'я, кожен поліцейський і працівник CRS у Парижі будуть на вулиці, зупиняючи кожну душу, яка попадеться на очі, щоб перевірити їхні документи».
  
  Префект поліції, начальник CRS і директор PJ люто записували. Міністр відновив:
  
  «DST перевірить шкірного відомого їм прихильника ОАД за допомогою Центрального офісу записів. Зрозумів?
  
  Начальники ДСТ і офісу РГ енергійно кивнули.
  
  «Судова поліція зніме шкірного зі своїх детективів, чим би він не займався, і передасть їх на пошуки вбивць».
  
  Макс Ферне з PJ кивнувши.
  
  «Щодо самого палацу, очевидно, мені знадобиться повний список усіх переміщень, які президент збирається здійснити віднині, навіть якщо він сам не був поінформований про додаткові запобіжні заходи, вжиті в його інтересах. Це один із тих випадків, коли ми повинні ризикувати його гнівом заради його власних інтересів. І, звісно, я можу покластися на президентський корпус безпеки, щоб як ніколи щільніше згорнути кільце навколо президента. Комісар Дюкре?
  
  Жан Дюкре, начальник особистої охорони де Голля, схилив голову.
  
  «Бригада Criminelle». . .' міністр придивився поглядом до комісара Був'є, який, очевидно, має багато зв'язків зі злочинним світом. Я хочу, щоб усі мобілізовані стежили за цією людиною, ім'я та опис. Правда?
  
  Моріс Був'є грубо кивнувши. Приватно він був стурбований. Свого часу він бачив кілька полювань, але ця була гігантська. У тієї момент, коли Лебель назве ім'я та номер паспорта, не кажучи вже про опис, майже сто тисяч чоловіків — від сил безпеки до кримінального світу — шукатимуть одну людину, шукаючи одну людину, шукаючи її на вулицях, в готелях, барах і ресторанах.
  
  «Чи є якесь інше джерело інформації, яке я не помітив?» – живити міністр.
  
  Полковник Ролан швидко глянувши на генерала Гібо, потім на комісара Був'є. Він закашлявся.
  
  «Завжди є Union Corse».
  
  Генерал Гібо розглядав свої нігті. Був'є дивився кинджали. Більшість інших виглядали збентеженими. Union Corse, братство корсиканців, нащадків братів Аяччо, синів вендети, було і залишається найбільшим організованим злочинним синдикатом у Франції. Вони вже керували Марселем і більшою частиною південного узбережжя. Деякі експерти вважали їх старшими і небезпечнішими за мафію. Ніколи не емігрувавши, як мафія, до Америки на початку цього століття, вони уникали розголосу, який з того часу зробив мафію загальноприйнятим словом.
  
  Вже двічі голлізм об'єднання єднувався з Союзом, і обидва рази вважав це цінним, але збентеженим. Бо Союз завжди вимагав відкату, зазвичай у вигляді послаблення поліцейського нагляду за їхнім злочинним рекетом. Союз допоміг союзникам вторгнутися на південь Франції в серпні 1944 року і з тих пір володів Марселем і Тулоном. Він знову допоміг у боротьбі проти алжирських поселенців і ОАД після квітня 1961 року, і для цього поширив свої щупальця далеко на північ і в Париж.
  
  Моріс Був'є, як поліцейський, ненавидів їх у нутрі, але він знав, що Служба дій Роллана активно використовує корсиканців.
  
  — Вважаєш, вони можуть допомогти? – живити міністр.
  
  «Якщо цей шакал такий спритний, як кажуть, — відповів Роллан, — то я вважаю, що якщо хтось у Парижі може його знайте, то Союз».
  
  «Скільки їх у Парижі?» — сумнівно живити міністр.
  
  — Близько вісімдесяти тисяч. Дехто в поліції, митницях, CRS, Секретній службі та, звісно, злочинному світі. І вони організовані».
  
  «Використовуйте свій розсуд», — сказав міністр.
  
  Більше пропозицій не було.
  
  «Ну, ось і все. Коміссаре Лебель, все, що ми хочемо від вас зараз, це одне ім'я, один опис, одна фотографія. Після цього я даю цьому Шакалу шість годин волі».
  
  — Насправді у нас є три дні, — сказавши Лебель, який дивився у вікно. Його аудиторія виглядала враженою.
  
  'Як ви знаєте, що?' — живити Макс Ферне.
  
  Лебель кілька разів швидко моргнувши.
  
  «Я мушу вибачитися. Я був дуже дурним, щоб не бачіті цього раніше. Вже тиждень я був упевнений, що Шакал мав план і що він вибрав свій день для вбивства президента. Коли він залишив Gap, чому він одразу не став пастором Дженсеном? Чому він не поїхав у Валанс і не взявши експрес до Парижа негайно? Чому він приїхав до Франції, а потім провів тиждень, вбиваючи годину?»
  
  «Ну чому?» живити хтось.
  
  «Оскільки він вибрав свій день, — сказавши Лебель, — він знає, коли збирається вдарити. Пане комісаре Дюкре, чи є у президента якісь зобов'язання за межами палацу сьогодні, чи завтра, чи в суботу?
  
  Дюкре похитав головою.
  
  «А що таке неділя, 25 серпня?» — спитав Лебель.
  
  За столом почулося зітхання, наче вітер дме в кукурудзі.
  
  — Звичайно, — видихнув міністр, — День визволення. І найдурніше ті, що більшість із нас були тут із ним у тій день визволення Парижа, 1944 рік».
  
  — Саме так, — сказавши Лебель. «Він, наш Шакал, трохи психолог. Він знає, що є один день в році, який генерал де Голль проведе лише тут. Це, так би мовити, його великий день. Це ті, на що чекав убивця».
  
  — У такому випадку, — жваво сказавши міністр, — ми його дістали. Оскільки його джерело інформації зникло, немає жодного куточка Парижа, який він міг би сховати, жодної спільноти парижан, яка б прийняла його, навіть мимоволі, і захистила. Він у нас є. Комісар Лебель, дайте нам ім'я цього чоловіка.
  
  Клод Лебель підвівся й пішов до дверей. Решта вставали й готувалися йти обідати.
  
  — О, є одна річ, — гукнув міністр услід Лебелю, — звідки ви дізналися прослуховувати телефону лінію власності квартири полковника Сен-Клера?
  
  Лебель обернувся в дверях і знизав плечима.
  
  «Я ні, — сказав він, — тому вчора ввечері я прослуховував усі ваші телефони. Доброго дня, панове».
  
  Того дня про п'є ятій годині дня, сидячи за пивом на терасі кафе неподалік від Place de l Odeon, його обличчя було закрите від сонячного світла темними окулярами, як і всі інші, Шакал зрозумів свою ідею. Він отримав це, спостерігаючи, як двоє чоловіків прогулювалися на вулиці. Він заплативши за пиво, встав і пішов. За сотню ярдів униз по вулиці він знайшов те, що шукав, жіночий салон краси. Він зайшов і зробив кілька покупок.
  
  О шостій вечірні газети змінили заголовки. Пізні випуски несли кричущий банер угорі. Вбивця Прекрасної Баронни перебуває в Парижі . Під ним була фотографія баронни де ла Шалоньєр, взята зі світської фотографії, на якій вона була п'ять років тому на вечірці в Парижі. Це було знайдено в архівах фотоагентства, і ті самє фото було в усіх газетах. Про 6.30, з примірником France-Soir під пахвою, полковник Ролан увійшов до маленького кафе на вулиці Вашингтона. Бармен із темною щекою пильно глянувши на нього й кивнув на іншого чоловіка в глибині залу.
  
  Другий підійшов і звернувся до Роллана.
  
  — Полковник Ролан?
  
  Начальник Служби дій кивнувши.
  
  'Будь ласка слідуй за мною.'
  
  Він провів шлях крізь двері в задній частині кав'ярні до маленької вітальні на першому поверсі, ймовірно, приватного власника житла. Він постукав, і всередині пролунав голос: « Entrez ».
  
  Коли за ним зачинилися двері, Роллан узяв простягнуту руку чоловіка, який підвівся з крісла.
  
  — Полковник Ролан? Зачарувати . Я Капу Юніон Корс. Я розумію, що ви шукаєте певного чоловіка. . .'
  
  Була восьма година, коли суперінтендант Томас прибув із Лондона. Він звучав втомлено. Це був непростий день. Деякі консульства охоче співпрацювали, інші були надзвичайно складними.
  
  Крім жінок, негрів, азіатів і коротунів, вісім іноземних туристів-чоловіків втратили свої паспорти в Лондоні за попередні п'ятдесят днів, сказавши він. Ретельно й лаконічно він перерахував їх усіх із зазначенням імен, номерів паспортів і описів.
  
  «А тепер почнемо відраховувати тих, кого не може бути», — запропонував він Лебелю. «Троє втратили свої паспорти в періоди, коли ми знаємо, що Шакал, псевдонім Дагган, не був у Лондоні. Ми також перевіряли бронювання авіакомпаній і продажу квитків аж до 1 липня. Здається, 18 липня він сів вечірнім рейсом до Копенгагена. За словами BEA, він купивши квиток у їхній касі в Брюсселі, заплативши готівкою, і полетів назад до Англії ввечері 6 серпня».
  
  «Так, це перевірено», — сказавши Лебель. «Ми виявили, що частина цієї подорожі з Лондона була проведена в Парижі. З 22 липня до 31 липня.
  
  — Ну, — сказав Томас, і його голос тріскотів на лондонській лінії, — три паспорти пропустили, поки його тут не було. Ми можемо їх порахувати, так?
  
  — Правильно, — сказавши Лебель.
  
  — З решти п'яти один надзвичайно високий — шість футів шість дюймів, тобто вашою мовою понад два метри. Крім того, він італієць, а це означає, що його зріст на форзаці його паспорта вказано в метрах і сантиметрах, що відразу зрозуміє французький митник, який помітить різницю, якщо тільки Шакал не ходити на ходулях.
  
  «Згоден, людина має бути велетнем. Перелічити його. А що з іншими чотирма?» — спитав Лебель.
  
  — Ну, один надзвичайно товстий, двісті сорок і два фунти, тобто більше ста кілограмів. Шакал мав бі буті настільки підбитим, що він ледве міг ходити».
  
  «Не враховуйте його, — сказавши Лебель, — хто ще?»
  
  «Інший занадто старий. Має відповідний зріст, але за сімдесят. Шакал навряд чи міг би виглядати таким старим, якщо б його обличчя не попрацював справжній експерт із театрального гриму.
  
  — Не вважай і його, — сказавши Лебель. «А як щодо останніх двох?»
  
  — Один норвежець, інший — американець, — сказав Томас. «Обидва відповідають вимогам. Високий, широкоплечий, років від двадцяти до п'єр п'ятдесяти. Є дві речі, які перешкоджають тому, щоб норвежець був вашою людиною. З одного боці, він блондин; Я не думаю, що Шакал після того, як його викриють як Даггана, не повернеться до свого власного фарбування волосся, чи не так? Він був би дуже схожий на Даггана. Інша річ, норвежець доповів своєму консула, що він впевнений, що його паспорт вислизнув з його кишені, коли він впавши повністю одягненим у Серпентину під час катання на човні з подругою. Він клянеться, що паспорт був у нього в нагрудній кишені, коли він впав, і його не було через п'ятдесят ятнадцять хвилин, коли він виліз. З іншого боку, американець зробив заяву під присягою поліції Лондонського аеропорту про те, що його ручку з паспортом у ній викрали, коли він дивився в інший бік у головному холі будівлі аеропорту. Що ти вважаєш?'
  
  — Надішліть мені, — сказавши Лебель, — усі подробиці про американця Марті Шульберга. Я отримаю його фотографію з паспортного столу у Вашингтоні. І ще раз дякую за всі ваші зусилля».
  
  Того вечора о десятій була друга зустріч у міністерстві. Це був найкоротший досі. Вже за годину до шкірного відділу апарату держбезпеки надійшли мімеографовані копії даних розшукуваного за вбивство Марті Шульберга. Фотографію чекали до ранку, до перших випусків вечірніх газет, які малі з'єднання явитися на вулицях о десятій ранку.
  
  Міністр підвівся.
  
  «Панове, коли ми вперше зустрілися, ми погодилися на пропозицію комісара Був'є про те, що ідентифікація вбивці, відомого як Шакал, була в основному завданням чистої детективної роботи. Озираючись назад, я б не погодився з таким діагнозом. Нам пощастило, що останні десять днів ми користувалися послугами комісара Лебеля. Незважаючи на те, що вбивця тричі змінив особу, з Калтропа на Даггана, Даггана на Дженсена, і Дженсена на Шульберга, і незважаючи на постійний витік інформації з цієї кімнати, йому вдалося як ідентифікувати, так і, в межах цього міста, вистежити нашу людину. Ми повинні йому подякувати». Він схилив голову до Лебеля, який виглядав зніяковілим.
  
  «Однак відтепер це завдання має покластися на нас усіх. У нас є ім'я, характеристика, номер паспорта, національність. За кілька годин ми отримаємо фотографію. Я впевнений, що з тімі силами, які є у вашому розпорядженні, протягом кількох годин після цього ми матимемо свою людину. Вже кожен поліцейський у Парижі, кожен співробітник CRS, кожен детектив отримав свій брифінг. До ранку або найпізніше завтра опівдні цій людині не буде де сховатися.
  
  — А тепер дозвольте ще раз привітати вас, комісаре Лебель, і скинути з ваших плечей тягар і тягар цього розслідування. Нам не знадобиться ваша безцінна допомога найближчими годинами. Ваше завдання виконано, і добре виконано. Дякую тобі.'
  
  Він терпляче чекав. Лебель кілька разів швидко моргнувши і підвівся зі свого місця. Він похитав головою перед зборами могутніх людей, які керували тисячами підлеглих і мільйонами франків. Вони посміхнулися йому у відповідь. Він повернувся і вийшов з кімнати.
  
  Уперше за десять днів комісар Клод Лебель пішов додому спати. Коли він повернувши ключ у замку й вловивши перший пронизливий докір дружини, годинник пробив північ, і було 23 серпня.
  
  РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
  
  Шакал зайшов до бару за годину до півночі. Було темно, і кілька секунд він ледь міг розрізнити форму кімнати. По лівій стіні тягнувся довгий бар із освітленим поруч дзеркал і пляшок за ним. Бармен витріщився на нього, коли двері зачинилися, з неприхованою цікавістю.
  
  Кімната була довга й звужувалась до бару, а на правій стіні стояли маленькі столики. У дальньому кінці кімната розширювалася до салону, і тут були більші столи, за якими могли сидіти четверо або шестеро. Ряд барних стільців стояв біля барної стійки. Більшість стільців і табуретів були зайняті звичною клієнтурою ночі.
  
  Розмова зупинилася за найближчими до дверей столиками, поки клієнти розглядали його, і тиша поширилася в кімнаті, коли інші ловили погляди своїх супутників і обернулися, щоб вивчити високу спортивну постать біля дверей. Кілька разів перешіпотались і пару раз захихотіли. Він помітив запасний барний стілець у дальньому кінці й пройшов між столами праворуч і барною стійкою ліворуч, щоб дістатися до нього. Він сів на барний стілець. Позаду він вловивши швидкий шепіт.
  
  « О, бачте, як! Ці фрази зв'язку, любий, я з глузду з'єднання їду».
  
  Бармен прослизнув по довжині бару, щоб стати навпроти нього й краще роздивитися. Кармінові губи розтяглися в кокетливій усмішці.
  
  « Bonsoir». . . месьє . Позаду пролунав хор хихикань, більшість з них зловмисне.
  
  «Доннез-мій ун Скотч».
  
  Бармен у захваті вальсував. Чоловік, чоловік, чоловік. О, сьогодні ввечері мала бути така зварювання. Він бачив, як « petites folles » на далекої сторони коридору точать кігті. Більшість чекали на свої звичайні «бачі», але деякі були без даті та з'єднання явилися за специфікацією. Цей новий хлопець, подумавши він, збирався створити абсолютну сенсацію.
  
  Клієнт, що стояв поруч із Шакалом, обернувся до нього й дивився з неприхованою цікавістю. Волосся було металево-золотистого кольору, ретельно доглянуте до чола серією загострених шипів, як молодий грецький бог на стародавньому фризі. На цьому подібність закінчилася. Очі були накриті тушшю, губи ніжно-коралового кольору, щоки присипані пудрою. Альо макіяж не міг приховати втомлених зморшок старіючого дегенерата, а туш — сухих голодних очей.
  
  'Ви запрошуєте? — Голос був дівочим шепелявим.
  
  Шакал повільно похитав головою. Драг знизав плечима й повернувся до свого супутника. Вони продовжували розмову пошепки й писк удаваного жаху. Шакал зняв свою вітрівку, і коли він потягнувся до свого напою, запропонованого барменом, м'яка м'язи на плечах і спині захрипилися під футболкою.
  
  Бармен був у захваті. "Гетеро"? Ні, він не міг бути, його б тут не було. І не батч, який шукає бабунь, або чому він зневажливо поставився до бідолашної маленької Корін, коли вона попросила випити. Він повинен бути. . . як чудово! Красивий молодий буч шукає стару королеву, щоб забрати його додому. Як весело буде сьогодні ввечері.
  
  Бутчі почали приходити трохи перед північчю, сидячи позаду, оглядаючи натовп, годину від годині манячи бармена для розмови пошепки. Бармен повертався до бару й сигналив одній із «дівчат».
  
  — Месьє П'ятому єр хоче поговорити з вами, любий. Намагайтеся виглядати якнайкраще, і, заради Бога, не плачте, як минулого разу».
  
  Шакал зробив свій слід незабаром після півночі. Двоє чоловіків позаду кілька хвилин дивилися на нього. Вони сиділи за різними столиками і час від часу кидали один на одного злобні погляди. Обидва були в пізньому середньому віці; один був товстий, з крихітними очима, уткненими в огрядні повіки, і булочками на потилиці, що перепадали на комір. Він виглядав огидно й по-свинячому. Інший був струнким, елегантной, із шиєю грифа та лисиною, на якій було ретельно приклеєне кілька пасом волосся. На ньому був чудово пошитий костюм із вузькими штанами та піджак, на рукавах якого було мережива на манжетах. На горлі був майстерно зав'язаний шовковий хустку. Щось пов'язаність язане зі світом мистецтва, моди чи зачіски, подумавши Шакал.
  
  Товстий поманив бармена й прошепотів йому на вухо. У вузькі штани бармена прослизнула велика записка. Він повернувся через підлогу бару.
  
  «Месьє цікавиться, чи не хотіли б ви приєднатися до нього за келихом шампанського», — прошепотів бармен і лукаво поглянув на нього.
  
  Шакал поставивши віскі.
  
  «Скажіть месьє, — сказавши він чітко, щоб братки навколо бару могли почути, — що він мене не приваблює».
  
  Почулися жахливі зітхання, і кілька худих, як ножі, молодих людей зісковзнули зі своїх барних стільців, щоб підійти ближче, щоб не пропустити жодного слова. Очі бармена розплющилися від жаху.
  
  — Він пропонує тобі шампанське, любий. Ми його знаємо, він абсолютно завантажений. Ви нікого удар».
  
  На відповідь Шакал зісковзнув зі свого барного стільця, взявши склянку віскі й поплентався до іншої старої королеви.
  
  «Ви дозволите мені сидіти тут?» живити він. «Одне мене бентежить».
  
  Артист ледь не знепритомнів від задоволення. Через кілька хвилин товстун, усе ще сердитий від образи, вийшов з бару, а його суперник, байдуже поклавши свою кістляву стару руку на руку молодого американця за його столиком, розповів своєму новоспеченому другові, які неймовірно шокуючі манери люди малі.
  
  Шакал і його супровід покинули бар після першої години. Кілька хвилин тому дивак, якого звали Жюль Бернар, підключивши Шакала, де він зупинився. З демонстрацією сорому Шакал зізнався, що йому ніде зупинитися, і що він розорений, як студент, якому пощастило. Щодо Бернарда, то він насилу вірив у своє щастя. Випадково, сказавши він своєму молодому другові, у нього була гарна квартира, дуже гарно оздоблена і досить тиха. Він живе сам, його ніхто ніколи не турбував і ніколи не мав нічого спільного з сусідами по кварталу, тому що раніше вони були страшенно, страшенно грубі. Він був би радий, якби молодий Мартін залишився з ним, поки він буде в Парижі. З ще одним показом, цього разу великої вдячності, Шакал погодився. Незадовго до того, як вони вийшли з бару, він прослизнув до туалету (був лише один) і з'єднання явився через кілька хвилин із густо намазаними тушшю очима, пудрою на щоках і помадою на губах. Бернард виглядав дуже засмученим, але приховував це, поки смороду булі ще в барі.
  
  Надворі на тротуарі він запротестував: «Ти мені не подобається в цьому». Це робить вас схожими на всіх тих мерзенних братків там. Ти дуже гарний хлопець. Вам не потрібні всі ці речі».
  
  «Вибач, Джулс, я думав, що це покращить тобі справи. Я всі вітру, коли ми повернемося додому».
  
  Трохи заспокоївшись, Бернард повів до своєї машини. Він погодився підвезти свого нового друга спершу до вокзалу Аустерліц, щоб забрати його сумки, а потім поїхати додому. На першому перехресті на дорогу вийшов міліціонер і зупинив їх. Коли голова поліцейського опустилася до вікна з боку водія, Шакал увімкнув внутрішнє світло. Поліцейський хвилину дивився, а потім його обличчя відсунулося з виразом відрази.
  
  — Алез , — без зайвих слів покаравши він. Коли машина покотилася, він пробурмотів: « Продажі на ногах ».
  
  Була ще одна зупинка перед вокзалом, і міліціонер попросив документи. Шакал звабливо захихікав.
  
  «Це все, що ти хочеш?» — лукаво живити він.
  
  «Гинь», — сказав поліцейський і пішов.
  
  — Не дратуйте їх так, — запротестував Бернард sotto voce . «Ви нас заарештуєте».
  
  Шакал вийняв свої дві валізи з камери схову без більш ніж огидного погляду відповідального клерка й поклав їх у кузов Бернардової машини.
  
  По дорозі до квартири Бернарда була ще одна зупинка. Цього разу це нікого двоє співробітників CRS, один сержант, а інший рядовий, які помітили їх на перехресті за кілька сотень метрів від місця проживання Бернарда. Рядовий підійшов до пасажирських дверей і втупився в обличчя Шакала. Тоді він відсахнувся.
  
  'Боже мій. Куди ви збираєтеся?» — гаркнув він.
  
  Шакал насупився.
  
  «Як ти вважаєш, качечко?»
  
  Чоловік CRS з огидою скривив обличчя.
  
  Мене нудити від вас, кляті, дурниці. Рухайся.'
  
  «Вам слід було попросити показати їхні документи, що посвідчують особу», — сказав сержант рядовому, коли задні ліхтарі машини Бернарда зникли на вулиці.
  
  «О, давай, сержант, — запротестував рядовий, — ми шукаємо хлопця, який накрутивши дупу баронесі й ув'язнена язнив її, а не кілька шалених бабусь».
  
  Бернард і Шакал були в квартирі о другій годині. Шакал наполягав на тому, щоб провести ніч на дивані в студії у вітальні, і Бернард придушивши його заперечення, хоча й зазирнув крізь двері спальні, поки молодий американець роздягався. Очевидно, спокусити м'яка язистого студента з Нью-Йорка мала бути тонка, але захоплююча гонитва.
  
  Вночі Шакал перевірив холодильник на гарно облаштованій і жіночно прикрашеній кухні і вирішив, що їжі вистачить на три дні одній людині, а не на двох. Вранці Бернард хотів піти за свіжим молоком, але Шакал затримав його, наполягаючи, що він віддає перевагу консервованому молока в каві. Тож вони провели ранок удома, розмовляючи. Шакал наполягав на тому, щоб подивитися опівдні телевізійні новини.
  
  Перший пункт стосувався полювання на вбивцю мадам ле барон де ля Шалоньєр сорок вісім годин до того. Жюль Бернар скрикнув від жаху.
  
  «Ой, я терпіти не можу насильство», — сказавши він.
  
  Наступної секунди на екрані з'єднання явилося обличчя: гарне молоде обличчя з каштановим волоссям і окулярами в щільній оправі, яке, як сказавши диктор, належало вбивці, американському студенту на ім'я Марті Шульберг. Чи хтось бачив бі цього чоловіка чи знав би щось про це? . .
  
  Бернард, який сидів на дивані, обернувся й подивився вгору. Останнє, що він подумавши, це ті, що диктор був не правий, оскільки він сказавши, що очі Шульберга були блакитними; але очі, що дивилися на нього з-за сталевих пальців, що стискали його горло, були сірі. . .
  
  Через кілька хвилин двері шафи для одягу зачинилися перед витріщеним викривленим обличчям Жуля Бернара з нахиленим волоссям і висунутим язиком. Шакал дістав зі стелажа у вітальні журнал і влаштувався чекати два дні.
  
  Протягом цих двох днів Париж обшукували, як ніколи раніше. Кожен готель, від найрозумнішого і найдорожчого до найохайнішого публічного будинку, був відвіданий і перевірений список гостей; кожен пансіонат, квартирний будинок, гуртожиток і гуртожиток були обшукані. Бари, ресторани, нічні клуби, кабаре та кафе переслідували люди в цивільному, які показали фотографію розшукуваного офіціантам, барменам і вишибалам. Будинки чи квартири шкірного відомого симпатика ОАД були обшукані та перевернуті. Більше сімдесяти молодих чоловіків, побіжно схожих на вбивцю, було доставлено на допит, а пізніше їх відпустили зі звичайними вибаченнями, навіть того, що всі вони були іноземцями, а з іноземцями потрібно поводитися ввічливіше, ніж з корінними жителями.
  
  Сотні тисяч на вулицях, у таксі та автобусах зупиняли, а їхні документи перевіряли. Блокпости з'єднання явилися на всіх основних точках під'їзду до Парижа, а пізно вночі коляски кілька разів натрапляли на проміжок у милю чи дві.
  
  У підземному світі корсиканці працювали, мовчки пробираючись серед притулків сутенерів, повій, шахраїв, кишенькових злодіїв, хуліганів, злодіїв і шахраїв, попереджаючи, що будь-хто, хто приховає інформацію, накличе на себе гнів Союзу з усім, що це може спричинити за собою.
  
  На сторожі стояли сотні тисяч державних службовців, на різних посадах від старших детективів до солдатів і жандармів. Приблизно п'ятдесят тисяч представників злочинного світу та його маргінальних галузей перевіряли повз людей. Тих, хто заробляє на життя за рахунок туристичної індустрії вдень і вночі, було наказано тримати очі відкритими. Студентські кафе, барі та розмовні клуби, соціальні групи та профспілки були заполонені детективами молодого вигляду. Було відвідано та попереджено агентства, що спеціалізуються на розміщенні іноземних студентів за обміном у французьких батьківщинах.
  
  Це було ввечері 24 серпня, коли комісара Клода Лебеля, який провів суботній день, розбираючись у своєму саду в кардигані та латаних штанях, викликали по телефону, щоб доповісти міністру в його особистому кабінеті. О шостій за ним приїхала машина.
  
  Побачивши міністра, він був здивований. Динамічний начальник усього апарату внутрішньої безпеки Франції виглядав втомленим і напруженим. За ці сорок вісім годин він ніби подорослішав, а навколо його очей були смуги безсоння. Він жестом вказав Лебелю на стілець навпроти свого стола, а сам сів у крісло, що обертається, у якому йому подобалося крутитися з вікна, з якого відкривався вид на площу Бово, тому до столу. Цього разу він не дивився у вікно.
  
  «Ми не можемо його знайті», — коротко сказавши він. «Він зник, просто зник з лиця землі. Люди ОАД, як ми переконані, просто не знають, де він знаходиться, не більше ніж ми. Підземний світ не бачив і не чув про нього. Юніон Корс вважає, що він не може бути в місті.
  
  Він замовк і зітхнув, споглядаючи на маленького детектива, який сидів навпроти столу, який кілька разів моргнувши, альо нічого не сказавши.
  
  «Я не думаю, що ми взагалі здогадувалися, що це за людина, яку ви переслідували останні два тижню. Що ти вважаєш?'
  
  — Він десь тут, — сказавши Лебель. «Які плани на завтра?»
  
  Міністр виглядав так, наче відчував фізичний біль.
  
  «Президент нічого не змінить і не дозволить змінити свій запланований маршрут. Я розмовляв з ним сьогодні вранці. Йому було неприємно. Тож завтра залишається таким же, як опубліковано. Він повторно запалити Вічний вогонь під Тріумфальною аркою о десятій. Велика меса в Нотр-Дамі об одинадцятій. Приватна медитація в храмі мучеників опору в Монвалерієні о 12.30, потім повернення до палацу на обід і сієста. Одна церемонія пополудні, вручення Medailles de la Liberation групі з десяти ветеранів руху Опору, чиї заслуги перед Опором були визнані досить пізно.
  
  — Це про четвертій годині на площі перед вокзалом Монпарнас. Місце вибрав сам. Як відомо, вже розпочато роботу над фундаментом для нової станції, яка буде розташована за п'ятсот п'ятдесят метрів від нинішнього місця. Там, де зараз розташовані будівлі вокзалу, має стати офісний і торговий район. Якщо будівництво піде за планом, то це може бути останній День визволення, коли старий фасад вокзалу залишиться недоторканим».
  
  «А як щодо контролю над натовпом?» — спитав Лебель.
  
  «Ну, ми всі над цим працювали. На кожній церемонії слід стримувати натовп більше, ніж будь-коли раніше. За кілька годин до кожної церемонії піднімаються сталеві загородження, потім територія всередині загороджувального кільця обстежується зверху вниз, включаючи каналізацію. Кожен будинок і квартиру підлягають обшуку. Перед кожною церемонією та під час неї на кожному найближчому даху будуть спостерігачі зі зброєю, які оглядатимуть протилежні дахи та вікна. Через бар'єр кур'єри ніхто не проходити, крім офіційних осіб і тих, хто бере участь у церемоніях.
  
  «Цього разу ми доклали чимало питань надзвичайних зусиль. Навіть карнизи Нотр-Даму, всередині та зовні, будуть проникнуті поліцейськими, прямо на даху та серед шпилів. Усіх священиків, які беруть участь у Месі, обшукуватимуть на предмет прихованої зброї, а також служителів і хористів. Навіть поліція та CRS видають спеціальні бейджики на лацкані завтра вранці на світанку, якщо він спробує маскуватися під охоронця.
  
  «Ми витратили останні двадцять чотири години, таємно вставляючи куленепробивні вікна в Citroen, у якому їздитиме президент. До речі, не вдихніть цього слова; навіть президент не винен знаті. Він був бі розлючений. Марра повезе його, як завжди, і йому наказано пришвидшити темп швидше, ніж зазвичай, на випадок, якщо наш друг спробує зробити швидкий постріл у машині. Дюкре скликав загін особливо високих офіцерів і чиновників, щоб спробувати підстрахувати генерала непомітно.
  
  Крім того, обшукуватимуть усіх, хто підійде до нього на ближче двісті метрів, без винятку. Це створить хаос у дипломатичному корпусі, а преса погрожує повстанням. Усі прес-перепустки та дипломатичні перепустки будуть раптово змінені завтра на світанку на випадок, якщо Шакал спробує проскочити як один із них. Очевидно, будь-кого, хто має пакунок або якийсь довгастий предмет, відразу ж помітять. Ну, у вас є ідеї?»
  
  Лебель на мить замислився, стискаючи руки між колінами, як школяр, який намагається пояснити собі своєму директору. По правді кажучи, він вважав, що деякі дії П'ятдесят п'ятої республіки були надто сильними для поліцейського, який почав на місці і провів своє життя, ловлячи злочинців, тримаючи очі розплющеними трохи ширше, ніж будь-хто інший.
  
  — Я не думаю, — сказав він нарешті, — що він ризикне бути вбитим. Він найманець, вбиває за гроші. Він хоче втекти і витратити свої гроші. І він розробив свій план заздалегідь, під час своєї розвідки сюди в останні вісім днів липня. Якби він сумнівався чи в успіху операції, чи у своїх шансах втекти, він бі повернувши назад раніше.
  
  — Отже, у нього має бути щось у рукаві. Він міг придумати собі, що одного дня у році, у День визволення, гордість генерала де Голля забороняла йому залишатися вдома, хоч бі яка особиста небезпека це загрожувало. Ймовірно, він міг припустити, що запобіжні заходь, особливо після того, як його присутність буде виявлено, будуть такими ж інтенсивними, як ви описуєте, мосьє ле Міністре. І все ж він не повернувся».
  
  Лебель підвівся і, незважаючи на порушення протоколу, почав ходити туди-сюди кімнатою.
  
  «Він не повернувся. І він не повернеться. чому Тому що він думає, що зможе це зробити і втекти. Тому він, мабуть, надумавши якусь ідею, про яку ніхто інший ніколи не думав. Це має бути бомба, що запускається дистанційним керуванням, або гвинтівка. Альо бомбу цілком могли виявити, і це все зруйнувало. Отже, це "рушниця". Тому йому довелося в'їхав їхати до Франції на автомобілі. Пістолет був у машині, ймовірно, приварений до шасі або всередині панелей».
  
  «Але він не може дістати пістолет біля Де Голля!» — вигукнув міністр. «Ніхто не може підійти до нього, крім кількох, і їх обшукують. Як він може потрапити всередину кола загороджень від натовпу?»
  
  Лебель припинив крокувати й повернувся до міністра. Він знизав плечима.
  
  'Не знаю. Але він думає, що може, і він ще не зазнав невдачі, незважаючи на те, що йому не пощастило, а трохи вдало. Незважаючи на те, що його зрадили та стежили двоє найкращих поліцейських у світі, він тут. Зі зброєю, у хованці, можливо, ще з іншим обличчям і посвідченням особи. Одне можна сказати напевно, міністре. Де б він не був, він повинен вийти завтра. Коли він це робить, його повинні помітити таким, яким він є. І це зводиться до одного — старого детективного прислів'я про ті, як тримати очі відкритими.
  
  «Я більше нічого не можу запропонувати щодо заходів безпеки, міністре. Вони здаються ідеальними, справді приголомшливими. Тож можу я просто побродити кожною з церемоній і подивитися, чи зможу я його помітити? Це єдине, що залишилося зробити».
  
  Міністр був розчарований. Він сподівався на якийсь спалах натхнення, якесь блискуче відкриття від детектива, якого Був'є два тижню того описавши як найкращого у Франції. І чоловік запропонував йому тримати очі відкритими. Міністр підвівся.
  
  — Звичайно, — холодно сказавши він. «Будь ласка, зробіть саме це, мосьє ле комісаре».
  
  Пізніше того вечора Шакал виклав свої приготування у спальні Жуля Бернара. На ліжку лежала пара потертих чорних черевиків, сірі вовняні шкарпетки, штани та сорочка з відкритим горлом, довга військова шинель з одним рядом агітаційних стрічок і чорний бере французького ветерана війни Андре Мартена. Він підкинув фальшиві папери, підроблені в Брюсселі, які надали власнику одягу його нову ідентичність.
  
  Поруч із ними він поклав легкий од стрічкову обв'язку, виготовлену ним у Лондоні, і п'ять сталевих трубок, схожих на алюмінієві, у яких містилися приклад, казенна частина, стовбур, глушнікі і телескопічний приціл його рушниці. Біля них лежала чорна гумова шпилька, у яку були запхані п'ять розривних куль.
  
  Він вийняв дві кулі з гумі й плоскогубцями з ящика з інструментами під кухонною раковиною обережно відірвав від них носи. Зсередини шкірного він висунув маленький кордитовий олівець, що містився в них. Він зберіг їх; гільзи від тепер непотрібних патронів він викинув у зольник. У нього залишилося ще три кулі, і цих вистачить.
  
  Він не голився два дні, і його підборіддя вкрила легка золотава щетина. Це він бі погано поголив бритвою, яку купивши після прибуття до Парижа. Також на поличці у ванній кімнаті лежали флакони з лосьйоном після гоління, який насправді містив відтінок сивого волосся, який він колись вже використовував для пастора Дженсена, і розчинник. Він вже змив каштаново-коричневий відтінок Марті Шульберга і, сидячи перед дзеркалом у ванній кімнаті, стриг своє світле волосся все коротше й коротше, доки пучки не стирчали з маківки неохайною стрижкою.
  
  Він востаннє перевірив, чи всі приготування до ранку в порядку, потім приготував собі омлет, улаштувався перед телевізором і дивився вар'єте, поки не настав час спати.
  
  Неділя, 25 серпня 1963 року, була страшенно спекотною. Це був розпал літньої спеки, як тільки рік і три дні тому, коли підполковник Жан-Марі Бастьєн-Тірі та його люди намагалися застрелити Шарля де Голля на кільцевій розв'язків язці у Петі-Кламарі. Хоча жоден із змовників того вечора 1962 року не усвідомлював цього, їхні дії започаткували ланцюг подій, які мали завершитися раз і назавжди день літньої неділі, яка зараз спалахнула на свято у місті.
  
  Альо якщо Париж був у відпустці, щоб відсвяткувати своє власне визволення від німців дев'ять п'ятнадцять років тому, серед них було сімдесят п'ять тисяч, які потіли в блакитних блузках і костюмах-двійках, намагаючись зберегти порядок. Оголошені захопленими шпальтами преси, урочистості з нагоди дня визволення були масовими. Однак більшість із тих, хто прийшов, майже не бачили глави держави, коли він пробирався крізь суцільні фаланги охоронців і поліцейських, щоб провести церемонію вшанування.
  
  Крім того, що смороду булі закриті від публіки когортою офіцерів і державних службовців, які, хоч і були раді запрошенню бути присутніми, не помітили, що їхньою спільною характеристикою був їхній зріст і що кожен у своєму шляху служив як людина. щит для президента, генерал де Голль також був оточений усіма чотирма його охоронцями.
  
  На щастя, його короткозорість, підкреслена відмовою носити окуляри на публіці, не дозволила йому помітити, що за кожним ліктем і з обох боків стояти величезні тіла Роджера Тесьє, Поля Коміті, Раймонда Сасіа та Анрі д Жудера.
  
  Смороду булі відомі пресі як «горили», і багато хто вважав, що це просто данина їхній зовнішності. Насправді була практична причина їхньої манери ходити. Кожен чоловік був експертом у боротьбі з усіма формами, з потужними м язами грудей і плечей. З напруженими м язами спина витягнула руки з боків так, щоб смороду відводилися від тіла. Щоб додати до цього, кожен чоловік ніс свій улюблений автомат під лівою пахвою, підкреслюючи поставу горили. Вони йшли з напіврозкритими руками, готові витягти рушницю з кобури й почати стріляти при першому ж натяку на біду.
  
  Але не було жодного. Церемонія біля Тріумфальної арки відбулася точно так, як було заплановано, а вздовж великого амфітеатру дахів, що виходять на площу Етуаль, сотні чоловіків із біноклями та рушницями присіли за трубами димарів, спостерігаючи та охороняючи. Коли президентський кортеж нарешті пронісся Єлисейськими полями до Нотр-Даму, усі зітхнули з полегшенням і знову почали спускатися.
  
  У соборі було так само. Кардинал Архієпископ Парижа виконував службу в оточенні прелатів і духовенства, за всіма спостерігали, як вони одягалися. На органному горищі сиділи двоє чоловіків із рушницями (навіть архієпископ не знав, що вони там) і спостерігали за тим, хто збирався внизу. Міліція була сильно пройнята поліцейськими в цивільному, які не ставали на коліна і не закривали очей, альо молилися так само ревного, як і решта молитви старого поліцейського: «Будь ласка, любий Господи, не поки я на службі».
  
  Зовні кілька перехожих, навіть якщо вони знаходилися за двісті метрів від дверей собору, були штовхалися геть, коли вони полізли під свої куртки. Один чухав пахву, другий йшов за портсигаром.
  
  І все одне нічого не сталося. Не було ні тріску рушниці з даху, ні приглушеного хруску бомби. Поліцейські навіть сканували один одного, щоб у їхніх колег був неодмінний жетон, виданий того самого ранку, щоб Шакал не зміг його скопіювати і не видатися під поліцейського. Одного працівника CRS, який загубив свій бейдж, затримали на місці та поштовхнули до фургона, який чекав. У нього забрали карабін-автомат і лише ввечері його відпустили. Вже тоді знадобилося двадцять його колег, які особисто впізнали чоловіка і поручилися за нього, щоб переконати поліцію, що він до тієї, за кого себе видає.
  
  У Монвалер'єні атмосфера була напруженою, хоча якщо президент це й помітив, то не подавши жодного знаку. У цьому робітничому передмісті охоронці розрахували, що, перебуваючи в оссуарії, генерал буде в безпеці. Альо поки його машина проїжджала вузькими вуличками, що наближалися до в язниці, гальмуючи на поворотах, убивця міг зробити свій замах.
  
  Насправді в тій момент Шакал був деінде.
  
  П'єр єр Вальремі набрид. Йому було жарко, блузка прилипала до spini, ремінь автоматного карабіна натирав плечі крізь промоклий матеріал, він відчував спрагу, і був якраз обід, який він знав, що пропустити. Він почав шкодувати, що взагалі приєднався до CRS.
  
  Усе було дуже добре, коли його звільнили з фабричної роботи в Руані, і клерк на Біржі праці вказав на плакат на стіні із зображенням сяючого молодого чоловіка в уніформі CRS, який розповідав світові, що у нього була робота з майбутнім і перспективами цікавого життя. Уніформа на знімку виглядала так, ніби її пошиття сам Баленсіага. Тож Валремі залучився.
  
  Ніхто не згадував про життя в казармі, схожій на в'їхав язницю, якою вона була колись. Ані муштра, ані нічні вправи, ані свербляча саржева блуза, ані години очікування на розі вулиць у лютому морозі чи спекотній жарі Великого арешту, який так і не відбувся. Папери у людей завжди були в порядку, їхні місії неминуче приземлені й нешкідливі, і цього було достатня, щоб будь-кого випити.
  
  А тепер Париж, перша в його житті поїздка з Руана. Він думав, що може побачити Місто Вогнів. Ніякої надії, не з сержантом Барбіше, який керує загоном. Просто більше того самого. «Бачи цей бар'єр єр від натовпу, Валремі. Ну, стійте біля нього, спостерігайте за ним, дивіться, щоб він не рухався, і нікого не пропускайте через нього, якщо вони не мають дозволу, розумієте? У тобі, хлопче, відповідальна робота.
  
  Дійсно відповідально! Майте на увазі, вони трохи збожеволіли в цей День визволення Парижа, залучивши тисячі людей із провінції, щоб доповнити паризькі війська. Минулої ночі в його складі були чоловіки з десяти різних міст, і паризькі люди подейкували, що хтось очікує, що щось станеться, інакше навіщо цей галас. Чуйні, чуйні були завжди. Ні до чого вони так і не дійшли.
  
  Валремі обернувся й знову подивився на Рю де Ренн. Бар'єр єр від натовпу, який він охороняв, був одним із ланцюгів, що простягнулися через вулицю від однієї будівлі до іншої, приблизно за двісті п'ятдесят метрів угору по вулиці від площі 18 червня. Фасад залізничного вокзалу виходив ще за сотню метрів від площі, перед нею був передній двір, у якому мала відбутися церемонія. Здалеку він бачив кількох чоловіків у передньому дворі, які розмічали місця, де стоятимуть старі ветерани, офіційні особи та оркестр Республіканської гвардії. Три години до шляху. Господи, невже це ніколи не закінчиться?
  
  Уздовж лінії загороджень починала збиратися перша публіка. Деякі з них малі фантастичне терпіння, подумавши він. Уявіть собі, що годинами чекаєте в таку спечу, щоб побачити натовп людей за триста метрів від вас і знати, що Де Голль був десь у центрі цього місця. Проте вони завжди приходили, коли був Старий Чарлі.
  
  Коли він побачив старого, їх було близько сотні чи двох сотень, розпорошених уздовж бар'єр єрів. Він шкутильгав вулицею з таким поглядом, ніби ніколи не проїде й півмилі. Чорний бере був у плямах від поту, а довга шинель хлюпала нижче коліна. На його грудях бовтався й дзвенів низку медалей. Кілька з натовпу біля шлагбауму кидали на нього погляди, повні жалю.
  
  Валремі подумавши, що ці старі гайди завжди зберігали свої медалі, наче це було єдине, що смороду малі в житті. Ну, можливо, це було єдине, що залишилося для деяких з них. Особливо, коли тобі відбили одну ногу. Можливо, подумавши Валремі, спостерігаючи за старим, що шкутильгав вулицею, він трохи побігав, коли був молодим, коли мав дві ноги, щоб бігати. Тепер він був схожий на розтрощену стару чайку, яку чоловік CRS бачив одного разу під час візиту до моря в Кермадеку.
  
  Христі, уявіть собі, що вам доведеться провести решту днів, кульгаючи однією ногою, спираючись на алюмінієву милицю. Старий дошкуляв до нього.
  
  'Je peux passer? — боязко живити він.
  
  — Давай, тату, погляньмо на твої папери.
  
  Старий ветеран війни порпався всередині сорочки, яку можна було б випрати. Він витягнув дві картки, які Валремі взявши і подивився. Андре Мартен, громадянин Франції, п'єр п'ятдесяти трьох років, народився в Кольмарі, Ельзас; проживає в Парижі. Інша картка була для того ж чоловіка. У верхній частині було написано: « Mutile de Guerre ».
  
  Гаразд, ти понівечений, друже, — подумавши Валремі.
  
  Він вивчав фотографії на кожній картці. Вони належали одній людині, але зроблені в різний час. Він піднявши очі.
  
  «Зніми бере».
  
  Старий зняв його і зім'яв у руці. Валремі порівняв обличчя перед собою з тімі на фотографії. Це було ті саме. Чоловік перед ним виглядав хворим. Він порізався під час гоління, і маленькі клаптики туалетного паперу були приклеєні до порізів, де ще виднілися плями крові. Обличчя було сірим і жирним від плівки поту. Над чолом з усіх боків стирчали пучки сивого волосся, розбовтані під час змахування берета. Валремі віддав картки назад.
  
  «Чого ти хочеш туди йти?»
  
  — Я там живу, — сказав старий. «Я пішов на пенсію. У мене є горище».
  
  Валремі вихопив карті тому. У посвідченні його особини була адреси: 154 Rue de Rennes, Paris 6eme. Чоловік CRS подивився на будинок над своєю головою. Над дверима було написано число 132. Чесно кажучи, 154 має бути далі по дорозі. Жодного наказу не відпускати старого додому.
  
  «Добре, проходьте. Але не впадайте у біду. Великий Чарлі прийде за пару годин.
  
  Старий усміхнувся, відклавши карти й ледь не спіткнувшись об одну ногу й милицю, тож Валремі простягнув руку, щоб підтримати його.
  
  'Я знаю. Один із моїх старих товаришів отримує медаль. Я отримав свій два роки тому. . .' він постукав собі по грудях Medaille de la Liberation. . . «альо тільки від міністра збройних сил».
  
  Валремі подивився на медаль. Отже, медаль Визволення. Пекельна дрібниця, за яку можна відбити ногу. Він згадав свій авторитет і коротко кивнув. Старий зашкутильгав вулицею. Валремі обернувся, щоб зупинити іншого шансера, який намагався проскочити через бар'єр єр.
  
  «Добре, добре, досить. Відходьте за шлагбаум».
  
  Останнє, що він бачив у старого солдата, — це блиск шинелі, що зникала в дверях у дальньому кінці вулиці біля площі.
  
  Мадам Берта вражено підвела очі, коли на неї впала тінь. Це був важкий день, оскільки поліцейські оглядали всі кімнати, і вона не знала, що сказали б мешканці, якби були там. На щастя, усі, крім трьох, були у від'їзді на серпневі канікули.
  
  Коли поліція пішла, вона змогла знову влаштуватися на своєму звичайному місці в дверях, щоб трохи спокійно в'їхав зв'язати. Церемонія, яка мала відбутися за дві години через сто ярдів навпроти площі біля вокзалу, її анітрохи не зацікавила.
  
  'Excusez-moi, мадам . . . Мені було цікаво. . . можливо склянку води. Чекати церемонії страшенно жарко. . .'
  
  Вона побачила обличчя й постать старого чоловіка в шинелі, такий, як колись носив її давно померлий чоловік, з медалями, що гойдалися під лацканом на лівій груді. Він важко сперся на милицю, одна нога стирчала з-під шинелі. Його обличчя виглядало виснаженим і спітнілим. Мадам Берта зібрала у язання й запхала його в кишеню свого фартух.
  
  - О, мій дорогий, мосьє . Ходити так навколо. . . і в цю спечу. До церемонії ще не минуло й двох годин. Ві рано. . . Заходьте, заходьте. . .'
  
  Вона побігла до скляних дверей своєї вітальні в глибині коридору, щоб взяти склянку води. Ветеран війни пошкутильгав за нею.
  
  Не дивлячись на струмінь води з кухонного крану, вона не почула, як зачинилися двері у зовнішньому вестибюлі; вона майже не відчула, як пальці лівої руки чоловіка ковзають по її щелепі ззаду. І тріск зігнутих пальців пальців під соскоподібним відростком на правій стороні її голови прямо за вухом був абсолютно несподіваним. Зображення текучого крана та склянки перед нею розлетілося на червоні та чорні уламки, а її нерухома форма беззвучно сповзла на підлогу.
  
  Шакал відкрив передню частину свого пальта, потягнувся до талії й розстібнув ремінь, який тримав його праву ногу під сідницями. Коли він випрямив ногу й зігнув стиснуте судомою коліно, його обличчя стиснулося від болю. Він витратив кілька хвилин, дозволяючи крові текти назад у літку та щиколотку ноги, перш ніж навантажити її.
  
  Через п'ять хвилин мадам Берту зв'язку язали з-під раковини мотузкою для одягу, а її рот був заклеєний великим квадратом липкого пластиру. Він посадивши її в мийну і зачинив двері.
  
  Під час обшуку в салоні виявили ключі від квартири в ящику столу. Знову застібнувши пальто, він узяв милицю, ту саму, на якій дванадцять днів тому шкутильгав аеропортами Брюсселя та Мілана, і визирнув надвір. Зал був порожній. Він вийшов із вітальні, замкнувши за собою двері й помчав сходами вгору.
  
  На шостому поверсі він вибрав квартиру мадемуазель Беранже і постукав. Не було звуку. Він почекав і знову постукав. Ані з тієї квартири, ані з сусіднього під'їзду не було жодного звуку з М. і пані Шар'є. Взявши ключі, він шукав ім'я Беранже, знайшов його і увійшов до квартири, зачинивши та замкнувши за собою двері.
  
  Він підійшов до вікна й визирнув. Через дорогу, на дахах кварталів навпроти, люди у синій формі займали позиції. Він був лише вчасно. На відстані витягнутої руки він від'єднав віконний замок і тихо повернувши обидві половини рамі всередину, доки вони не вперлися всередину стіни вітальні. Тоді він добре відступив. Квадратний промінь світла впав крізь вікно на килим. Натомість решта кімнати виглядала темнішою.
  
  Якби він тримався подалі від квадрата світла, спостерігачі навпроти нічого б не побачили.
  
  Відійшовши вбік від вікна, тримаючись тіні від розсунутих штор, він виявивши, що може дивитися вниз і вбік на передній дворик станції за сто тридцять метрів. За вісім футів від вікна й осторонь він поставивши стіл у вітальні, зняв скатертину й горщик із пластиковими квітами й замінив їх пара подушок із крісла. Вони сформували б його стрілянину.
  
  Він зняв шинель і засукав рукави. Міліція розсипалася частина за секцією. Чорний гумовий наконечник на кінці був відгвинчений і показавши блискучі капсулі трьох його гільз, що залишилися. Нудота й пітливість, викликані тім, що він з'єднання їв кордит із двох інших, тільки починали залишати його.
  
  Наступна секція милиці була відкручена, і з неї висунув глушнікі. Друга секція відійшла, щоб викинути оптичний приціл. Найтовстіша частина милиці, де дві верхні опори переходили в стовбур, відкривала казенну частину та ствол рушниці.
  
  З Y-подібної рами над з'єднання єднанням він висунув два сталеві стрижні, які, зібрані разом, стали рамою ложі гвинтівки. Нарешті, м'яка опора для пахв милиці; тільки це не приховувало нічого, крім спускового гачка гвинтівки, вбудованого в підкладку. В іншому випадку опора під пахвою ковзала на приклад пістолета, як вона була, щоб стати наплечником.
  
  З любов'ю і скрупульозністю він зібрав рушницю — казенну частину і стовбур, верхню і нижню частину ложі, наплічник, глушнікі і курок. Нарешті він надів телескопічний приціл і швидко затиснув його.
  
  Сидячи на стільці за столом, трохи нахилившись уперед, стовбур рушниці лежав на верхній подушці, він примружився в підзорну трубу. Освітлена сонцем площа за вікнами на п'ятдесят футів униз стрибнула у фокус. Голова одного з чоловіків, які все ще розмічали стоячі позіції для майбутньої церемонії, пройшла через лінію видимості. Він стежив за ціллю з рушниці. Голова здавалася великою та ясною, такою ж великою, як диня на лісовій галявині в Арденнах.
  
  Нарешті задоволений, він вишикував три патрони на краю столу, як солдати в ряд. Великим і великим пальцями він відсунув засув рушниці й впустивши перший снаряд у казенну частину. Одного мало б вистачити, але він мав два запасних. Він знову штовхнув затвор уперед, доки він не закрився на основі патрона, наполовину повернувши і замкнувши його. Нарешті він обережно поклав рушницю на подушки й намацав сигарети та сірники.
  
  Сильно затягнувши свою першу сигарету, він відкинувся назад і чекав ще годину і три чверті.
  
  
  
  РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
  
  Комісар Клод Лебель почувався так, наче ніколи в житті не пив. У роті в нього пересохло, а язик прилип до даху, наче його туди приварили. І не тільки спека викликала це відчуття. Вперше за багато років він був справді наляканий. Він був упевнений, що щось мало статися того дня, але він досі не міг зрозуміти, як і коли.
  
  Того ранку він був біля Тріумфальної арки, у Нотр-Дамі та Монвалер'єні. Нічого не сталося. Під час обіду з деякими чоловіками з комітету, який востаннє збирався в Міністерстві того дня на світанку, він почув, як настрій змінився від напруги й гніву до чогось майже ейфорічного. Залишалася лише одна церемонія, а Площа 18 червня, як його запевнили, очищена й запечатана.
  
  — Він пішов, — сказавши Роллан, коли група, яка разом обідала в ресторані неподалік від Єлисейського палацу, а генерал де Голль обідав у ньому, виринула на сонячне світло. «Він пішов, розлючений. І дуже мудра річ. Він колись десь спливе, і мої хлопці його дістануть».
  
  Тепер Лебель невтішно нишпорив навколо краю натовпу, який тримався за двісті метрів униз бульваром Монпарнас, так далеко від площі, що ніхто не міг бачіті, що відбувається. У кожного поліцейського та працівника CRS, з якими він спілкувався на шлагбаумі, було ті самє повідомлення. Ніхто не проходив туди відтоді, як підняли шлагбауми про дванадцятій.
  
  Перекрили головні дороги, перекрили бічні, перекрили провулки. Дахи були під наглядом і охороною, сама станція, вкрита офісами та горищами, зверненими до переднього двору, кишила охоронцями. Вони сиділи на вершині величезних моторних сараїв, високо над безшумними платформами, з яких усі потяги було скеровано на півдня до вокзалу Сен-Лазар.
  
  Усередині периметра кожна будівля була очищена від підвалу до горища. Більшість квартир були порожні, їхні мешканці відпочивали на морі чи в горах.
  
  Одним словом, територія Place du 18 Juin була закрита, як сказавши бі Валентин, «дужче, ніж мишача срака». Лебель усміхнувся, згадавши мову оверняцького поліцейського. Раптом усмішка зникла. Валентин теж не зміг зупинити Шакала.
  
  Він проскочивши бічними вулицями, показуючи свою поліцейську перепустку, щоб скоротити шлях, і вийшов на вулицю де Ренн. Це була та сама історія; дорога була перекрита за двісті метрів від площі, натовп скупчився за шлагбаумами, вулиця порожня, окрім патрулюючих CRS. Він знову почав питати.
  
  Когось бачив? Ні, сер. Хтось був минулим, взагалі хтось? Ні, сер. Унизу на передньому дворі вокзалу він почув, як оркестр Республіканської гвардії налаштовує свої інструменти. Він глянув на годинник. Генерал прибуде будь-якої миті. Бачив, щоб хтось проходив, взагалі хтось? Ні, сер. Не так. Добре, продовжуй.
  
  Унизу на площі він почув викрикнутий наказ, і з одного кінця бульвару Монпарнас на площу 18 червня прокотився кортеж. Він спостерігав, як він повертає до воріт пристанційного двору, поліцейські зводяться та салютують. Усі очі на вулиці дивилися на гладкі чорні машини. Натовп за шлагбаумом за кілька ярдів від нього напружувався, щоб пройти. Він подивився на дахи. Хороші хлопці. Спостерігачі даху не звертали уваги на видовище під ними; їхні очі не припиняли бігати по дахах і вікнах через дорогу, звідки вони присіли на парапетах, спостерігаючи за легким рухом у вікні.
  
  Він дійшов до західної сторони Рю де Ренн. Молодий чоловік із CRS стояв, прямо вп'явшись ногами в щілину, де останній сталевий бар'єр єр від натовпу стикався зі стіною номери 132. Він показавши свою картку на чоловіка, який напружився.
  
  «Хтось проходив цим шляхом?»
  
  'Ні, сер.'
  
  'Як давно ти тут?'
  
  — З дванадцятої години, сер, коли вулиця була закрита.
  
  «Ніхто не проходив через цю щілину?»
  
  'Ні, сер. Добро . . . тільки старий каліка, і він живе там внизу».
  
  — Який каліка?
  
  — Старий хлопець, сер. Виглядав хворим, як собака. Він мав своє посвідчення особи та картку Мутіля де Герра . Адреса: 154 Rue de Rennes. Ну, я мусів пропустити його, сер. Він дивився весь, справді хворий. Не дивно, що він у цій шинелі, і в таку погоду, і все. Погано, справді.
  
  — Шинель?
  
  'Так, сер. Чудове довге пальто. Військовий, як носили старі солдати. Альо занадто жарко для такої погоди».
  
  «Що з ним не так?»
  
  «Ну, він був занадто гарячий, чи не так, сер?»
  
  — Ви сказали, що він був поранений на війні. Що з ним не так?»
  
  — Одна нога, сер. Тільки одна нога. Він шкутильгав, на милиці».
  
  Знизу на площі пролунали перші чисті звуки сурм. «Приходьте, діти Батьківщини, день слави настав. . .' Дехто з натовпу підхопив знайомий наспів Марсельєзи.
  
  — Міліція? Йому самому голос Лебеля здавався дрібницею, дуже далекою. Чоловік CRS турботливо подивився на нього.
  
  'Так, сер. Міліція, як завжди в одноногих. Алюмінієва міліція. . .'
  
  Лебель мчав вулицею, кричачи на чоловіка CRS, щоб тієї йшов за ним.
  
  Смороду булі складені на сонячному світлі в порожнистий квадрат. Машини були припарковані носом до хвоста вздовж стіни вокзального фасаду. Прямо навпроти автомобілів, уздовж поручнів, що відокремлювали привокзальний майданчик від площі, розташувалися десять нагороджених, яких вручає глава держави. На східній стороні переднього двору стояли офіційні особи та дипломатичний корпус, суцільна маса вугільно-сірого костюма, де-не-де з червоними бутонами троянд Ордена Почесного легіону.
  
  Західну сторону займали рядові червоні шлейф та поліровані каски Республіканської гвардії, оркестри стояли трохи осторонь перед самою почесною вартою.
  
  Навколо одного з вагонів навпроти фасаду станції зібралася група чиновників протоколу та персоналу палацу. Гурт почав грати марсельєзу.
  
  Шакал піднявши рушницю й примружився до переднього двору. Він вибрав найближчого до себе ветерана війни, людину, яка першою отримає медаль. Це був невисокий, кремезний чоловік, який стояв дуже прямо. Його голова чітко постала у полі зору, майже повний профіль. За кілька хвилин перед цим чоловіком, приблизно на фут вищим, постане інше обличчя, горде, зарозуміле, увінчане кепі кольору хакі, прикрашене двома золотими зірками спереду.
  
  Marchons marchons, a la Victoire . . .' Бум-ба-бум. Останні ноти національного гімну завмерли, замінивши їх великою тишею. Рев коменданта гвардії місяцем рознісся по станційному подвір'ї. «Загальний салют». . . Prese-ee-ent arms .'Було три точних удари, коли руки в білих рукавицях дружно цокнули за прикладах рушниць і магазинах, а підбори знизились разом. Натовп навколо машини розступився, розвалившись на дві половини. З центру вийшла одна висока постать i попрямувала до шеренги ветеранів війни. За п'ятдесят метрів від них решта натовпу зупинилася, крім міністра стародавніх бійців, який представляв ветеранів їхньому президенту, і чиновника, який ніс оксамитову подушку з десятьма шматками металу та десятьма кольоровими стрічками на ній. Крім цих двох, Шарль де Голль йшов вперед один.
  
  'Вісь цею?'
  
  Лебель зупинився, важко дихаючи, і вказав на двері.
  
  — Думаю, сер. Так, це було воно, друга з кінця. Саме тут він увійшов».
  
  Маленький детектив пішов коридором, і Валремі пішов за ним, не задоволений тим, що залишився на вулиці, де їхня дивна поведінка під час серйозної події викликала несхвальні погляди вищого начальства, яке стояло наполегливо біля поручнів. станційний двір. Ну, а якби його поставили на килим, то він завжди міг би сказати, що кумедний чоловічок видавав себе за комісара поліції і намагався його затримати.
  
  Увійшовши в хол, детектив тряс двері консьєржової.
  
  «Де консьєрж?» — закричавши він.
  
  — Не знаю, сер.
  
  Не встиг заперечити, як маленький чоловічок розбив ліктем матовое скло, просунувши руку всередину й відчинив двері.
  
  «Ідіть за мною», — крикнувши він і кинувся всередину.
  
  Занадто правильно, що я піду за тобою, — подумавши Валремі. Ти не вийде.
  
  Він знайшов маленького детектива біля дверей кухонної. Глянувши через плече чоловіка, він побачив консьєржа, прив'язана язаного на підлозі, досі непритомного.
  
  «Бай!» Раптом йому здалося, що маленький чоловічок не жартує. Він був комісаром поліції, а вони гналися за злочинцем. Це була велика мить, про яку він завжди мріяв, і він хотів повернутися в казарми.
  
  «Верхній поверх», — крикнувши детектив і піднявся сходами зі швидкістю, яка здивувала Валремі, який кинувся за ним, виймаючи карабін з ланцюга на бігу.
  
  Президент Франції зупинився перед першою людиною в ряду ветеранів і трохи нахилився, щоб послухати, як міністр пояснює, хто він і яку відзнаку за доблесть продемонстрував того дня дев'ять п'ятнадцять років тому. Коли міністр закінчив, він схилив голову до ветерана, повернувся до чоловіка з подушкою і взявши запропоновану медаль. Коли оркестр почав тихо грати «La Marjolaine», високий генерал прикріпив медаль до округлих грудей літнього чоловіка перед собою. Тоді він відступив, щоб віддати честь.
  
  За шість поверхів вище і за сто тридцять метрів Шакал тримав рушницю дуже стійко й примружився в оптичний приціл. Він цілком чітко бачив риси обличчя: брову, затінену верхівкою кепі, пильні очі, ніс, схожий на ніс. Він побачив, як піднята вітальна рука опускається з верхівки шапки, а схрещені дроти прицілу плямами виднілися на оголеній скроні. М'яка м'яко, ніжно він натиснув на спусковий гачок. . .
  
  Через частку секунди він дивився вниз, на привокзальний двір, ніби не міг повірити своїм очам. Перш ніж куля вилетіла з кінця стовбура, президент Франції без попередження кинувши голову вперед. Поки вбивця дивився з недовірою, він урочисто поцілував кожну щоку чоловіка перед ним. Оскільки він сам був на фут вищий, йому довелося нахилитися вперед і вниз, щоб дати традиційний вітальний поцілунок, який є звичним серед французів і деяких інших народів, але який спантеличує англосаксів.
  
  Пізніше було встановлено, що куля пройшла на частку дюйма позаду рухомої головки. Невідомо, чи чув Президент тріск від звукового бар'єр єру, який рухався по вузькій лінії вниз по траєкторії польоту кулі. Він не подаючи жодних ознак цього. Міністр і чиновник нічого не чули, як і ті півсотні метрів.
  
  Слимак врізався в розм'якшений сонцем асфальт переднього двору, його розпад стався нешкідливо всередині більш ніж дюйма смоли. "La Marjolaine" грала далі. Президент, поцілувавши другий раз, випростався і поважно рушив до наступного чоловіка.
  
  За рушницею Шакал почав лаятися, тихо, отруйно. Він ніколи в житті не промахувався по нерухомій мішені на сто п'ятдесят ярдів. Тоді він заспокоївся; ще був час. Він розірвав казенну частину рушниці, викинувши стріляну гільзу, щоб нешкідливо впасти на килим. Знявши другий зі столу, він штовхнув його додому й закрив казенну частину.
  
  Клод Лебель задихаючись прийшов на шостий поверх. Він думав, що його серце вийде з грудей і покотиться по всій сходовій площадці. До передньої частини будівлі вели двоє дверей. Він перевів погляд з одного на іншого, коли до нього приєднався співробітник CRS, тримаючи карабін автомата на стегні, спрямований вперед. Коли Лебель вагався перед двома дверима, з-за одних із них долинуло тихе, але чітке «Пхут». Лебель вказівним пальцем показавши на дверний замок.
  
  — Стріляй, — наказав він і відступив. Чоловік CRS зміцнився на обидві ноги й вистрілив. Уламки дерева, металу та відпрацьовані сплющені слимаки летіли в усі боки. Двері скрипнулися й п'є яно захиталися всередину. Валремі першим увійшов до кімнати, Лебель слідував за ним.
  
  Валремі міг розпізнати сиві пучки волосся, але це все. У чоловіка було дві ноги, шинелі не було, а передпліччя, що стискали рушницю, були на міцному юнакові. Стрілець не давши йому часу; піднявшись зі свого місця за столом, одним плавним рухом напівприсівши, він вистрілив зі стегна. Єдина куля не видала жодного звуку; у його вухах все ще дзвеніло відлуння черги Валремі. Куля з гвинтівки врізалася йому в грудну клітку, влучила в грудну кістку і вибухнула. Було відчуття роздирання та роздирання, а також сильний раптовий біль; потім навіть вони пішли. Світло згасло, наче літо змінилося зимою.
  
  Шматок килима підійшов і вдарив його по щоці, але це була його щока, яка лежала на килимі. Втрата відчуття охопила стегна й живіт, потім грудей й шию. Останнє, що він пам запам'ятав, — це солонуватий присмак у роті, як після купання в морі в Кермадеку, і однонога стара чайка, що сидить на стовпі кам'яному. Тоді все було темно.
  
  Над його тілом Клод Лебель дивився в очі іншого чоловіка. У нього не було проблем із серцем; здавалося, він більше не качає.
  
  — Шакал, — сказавши він. Інший чоловік просто сказавши: «Лебель». Він возився з рушницею, роздираючи казенну частину. Лебель побачив блиск, коли гільза впала на підлогу. Чоловік щось змахнув зі столу й запхав у казенну частину. Його сірі очі все ще дивилися на Лебеля.
  
  «Він намагається зробити менш жорстким», — подумавши Лебель із відчуттям нереалістичності. Він збирається стріляти. Він мене вб'є.
  
  Із зусиллям він опустивши очі на підлогу. Хлопець із CRS впавши набік: його карабін вислизнув з його пальців і ліг біля ніг Лебеля. Не задумуючись, він впавши на коліна, схопив MAT 49, піднявши його вгору однією рукою, а іншою хапався за спусковий гачок. Він почув, як Шакал клацнувши казенною частиною рушниці, знайшовши спусковий гачок карабіна. Він потягнув його.
  
  Гуркіт боєприпасів, що розірвалися, наповнив маленьку кімнату і був чутний на площі. Пізніші запити преси зустріли поясненнями, що це був мотоцикл із несправним глушником, який якийсь дупа влаштував у життя за кілька вулиць у розпал церемонії. Половина магазину з дев'яті ятиміліметровими кулями влучила Шакалу в грудях, підняла його, напівперевернула в повітрі і вдарила його тіло в неохайну купу в дальньому кутку біля дивана. Коли він падав, він приніс із собою стандартну лампу. Унизу група заграла «Mon Regiment et Ma Patrie».
  
  Того вечора суперінтенданту Томасу зателефонували з Парижа про шостій. Він послав за старшим інспектором свого штабу.
  
  «Вони його схопили», — сказавши він. 'У Парижі. Нічого страшного, але вам краще підійти до його квартири і розібратися».
  
  Була восьма година, коли інспектор востаннє переглядав речі Келтропа, і почув, як хтось зайшов у відчинені двері. Він обернувся. Там стояв чоловік і дивився на нього похмуро. Статурний, кремезний чоловік.
  
  'Що ти тут робиш?' — живити інспектор.
  
  «Я можу запитати вас про ті саме. Що, в біса, ти вважаєш робити?»
  
  — Гаразд, досить, — сказав інспектор. «Назвіть ваше ім'я».
  
  — Калтроп, — сказавши новачок, — Чарльз Калтроп. А це моя квартира. Що, в біса, ти з цим робиш?»
  
  Інспектор побажав мати при собі рушницю.
  
  — Гаразд, — сказав він тихо, насторожено. — Гадаю, тобі краще сходити в Ярд трохи побалакати.
  
  — Занадто вірно, — сказавши Келтроп. «Тобі треба трохи пояснити».
  
  Альо насправді це пояснював Келтроп. Вони тримали його протягом двадцяти чотирьох годин, доки з Парижа не надійшло три окремих підтвердження того, що Шакал мертвий, і п'ять власників ізольованих таверн на крайній півночі графства Сазерленд, Шотландія, засвідчили, що Чарльз Келтроп справді провів попередні три тижню віддавався своїй пристрасті до скелелазіння та риболовлі, і залишався в їхніх закладах.
  
  «Якщо Шакал не був Келтропом, — живити Томас свого інспектора, коли Келтроп нарешті вийшов із дверей вільною людиною, — то ким же він був у біса?»
  
  «Звичайно, не може бути жодних сумнівів, — сказав комісар столичної поліції наступного дня помічнику комісара Діксону та суперінтенданту Томасу, — що уряд Її Величності взагалі визнав, що цей хлопець із Шакалів був англійцем. Наскільки можна зрозуміти, був період, коли під підозру потрапив певний англієць. Зараз він звільнений. Ми також знаємо, що протягом періоду його . . . єр . . . На посаді у Франції шакал-рубач маскувався під англійця за фальшиво виданим англійським паспортом. Альо він також маскувався під данця, американця та француза під двома викраденими паспортами та одним набором підроблених французьких документів. Що стосується нас, наші розслідування встановили, що вбивця подорожував Францією за фальшивим паспортом на ім'я Дагган, і за цім ім'я ям його слідкували за . . . єр . . . це місце Gap. Це все. Панове, справу закрито».
  
  Наступного дня тіло чоловіка було поховано в безіменній могилі на кладовищі в передмісті Парижа. У свідоцтві про смерть було показано, що тіло належало неназваному іноземному туристу, який загинув у неділю, 25 серпня 1963 року, внаслідок ДТП на автомагістралі за містом. Були присутні священик, міліціонер, реєстратор і двоє могильників. Ніхто з присутніх не виявивши жодного інтересу, коли звичайну труну опускали в могилу, крім однієї людини, яка була присутня. Коли все було скінчено, він обернувся, відмовився назвати своє ім'я і пішов цвинтарною доріжкою, самотня маленька постать, щоб повернутися додому до своєї дружини та дітей.
  
  День Шакала закінчився.
  
  
  
  
  
  Зміст
  
  Обкладинка
  
  Зміст
  
  Авторські права
  
  Про автора
  
  Також Фредерік Форсайт
  
  Зміст
  
  Посвята
  
  День Шакала
  
  Частина перша: Анатомія сюжетом
  
  Розділ перший
  
  Розділ другий
  
  Розділ третій
  
  Розділ четвертий
  
  Розділ п'ятий
  
  Розділ шостий
  
  Розділ сьомий
  
  Розділ восьмий
  
  Розділ дев'ятий
  
  Частина друга: Анатомія полювання
  
  Глава десята
  
  Розділ одинадцятий
  
  Розділ дванадцятий
  
  Розділ тринадцятий
  
  Розділ чотирнадцятий
  
  Розділ п'ятнадцятий
  
  Розділ шістнадцятий
  
  Розділ сімнадцятий
  
  Розділ вісімнадцятий
  
  Частина третя: Анатомія вбивства
  
  Розділ дев'ять ятнадцятий
  
  Розділ двадцятий
  
  Глава двадцять перша
  
  Зміст
  
  Обкладинка
  
  Зміст
  
  Авторські права
  
  Про автора
  
  Також Фредерік Форсайт
  
  Зміст
  
  Посвята
  
  День Шакала
  
  Частина перша: Анатомія сюжетом
  
  Розділ перший
  
  Розділ другий
  
  Розділ третій
  
  Розділ четвертий
  
  Розділ п'ятий
  
  Розділ шостий
  
  Розділ сьомий
  
  Розділ восьмий
  
  Розділ дев'ятий
  
  Частина друга: Анатомія полювання
  
  Глава десята
  
  Розділ одинадцятий
  
  Розділ дванадцятий
  
  Розділ тринадцятий
  
  Розділ чотирнадцятий
  
  Розділ п'ятнадцятий
  
  Розділ шістнадцятий
  
  Розділ сімнадцятий
  
  Розділ вісімнадцятий
  
  Частина третя: Анатомія вбивства
  
  Розділ дев'ять ятнадцятий
  
  Розділ двадцятий
  
  Глава двадцять перша
  
  Зміст
  
  Обкладинка
  
  Зміст
  
  Авторські права
  
  Про автора
  
  Також Фредерік Форсайт
  
  Зміст
  
  Посвята
  
  День Шакала
  
  Частина перша: Анатомія сюжетом
  
  Розділ перший
  
  Розділ другий
  
  Розділ третій
  
  Розділ четвертий
  
  Розділ п'ятий
  
  Розділ шостий
  
  Розділ сьомий
  
  Розділ восьмий
  
  Розділ дев'ятий
  
  Частина друга: Анатомія полювання
  
  Глава десята
  
  Розділ одинадцятий
  
  Розділ дванадцятий
  
  Розділ тринадцятий
  
  Розділ чотирнадцятий
  
  Розділ п'ятнадцятий
  
  Розділ шістнадцятий
  
  Розділ сімнадцятий
  
  Розділ вісімнадцятий
  
  Частина третя: Анатомія вбивства
  
  Розділ дев'ять ятнадцятий
  
  Розділ двадцятий
  
  Глава двадцять перша
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"