Один із найвідоміших трилерів, коли-небудь написаних
Опис продукту
Один із найвідоміших трилерів, коли-небудь написаних, « День шакала» — це приголомшлива історія про боротьбу за те, щоб зловити вбивцю, поки не пізно.
Зараз 1963 рік, анонімний англієць був найнятий начальником операцій ОАД для вбивства генерала де Галле. Невдала спроба в минулому році означає, що цілі буде майже неможливо досягти. Але цей останній сюжет включає смертельну зброю: вбивцю з легендарним талантом.
Відомий лише як Шакал, цього безжалісного та смертоносного вбивцю необхідно зупинити, але як відстежити людину, яка існує лише за назвою?
Зміст
Обкладинка
Авторське право
Про автора
Також Фредерік Форсайт
Зміст
Посвята
День Шакала
Частина перша: Анатомія сюжету
Розділ перший
Розділ другий
Розділ третій
Розділ четвертий
Розділ п'ятий
Розділ шостий
Розділ сьомий
Розділ восьмий
Розділ дев'ятий
Частина друга: Анатомія полювання
Глава десята
Розділ одинадцятий
Розділ дванадцятий
Розділ тринадцятий
Розділ чотирнадцятий
Розділ п'ятнадцятий
Розділ шістнадцятий
Розділ сімнадцятий
Розділ вісімнадцятий
Частина третя: Анатомія вбивства
Розділ дев'ятнадцятий
Розділ двадцятий
Глава двадцять перша
Ця електронна книга є матеріалом, захищеним авторським правом, і її забороняється копіювати, відтворювати, передавати, розповсюджувати, здавати в оренду, ліцензувати чи публічно виконувати чи використовувати будь-яким способом, окрім випадків, коли це письмово дозволено видавцями, як це дозволено умовами, на яких її було придбано або як це суворо дозволено чинним законодавством про авторські права. Будь-яке несанкціоноване розповсюдження або використання цього тексту може бути прямим порушенням прав автора та видавця, а винні особи можуть нести відповідну відповідальність згідно з законом.
EPUB ISBN: 9781407095998
Версія 1.0
www.randomhouse.co.uk
Це видання опубліковано Arrow Books Limited у 1995 році
17 19 20 18
Авторське право (c) Фредерік Форсайт, 1971 р
Право Фредеріка Форсайта бути визначеним як автор цієї роботи було підтверджено ним відповідно до Закону про авторське право, зразки та патенти 1988 року.
Ця книга продається за умови, що її забороняється, шляхом торгівлі чи іншим способом, позичати, перепродавати, здавати в оренду або іншим чином поширювати без попередньої згоди видавця в будь-якій формі палітурки, крім тієї, у якій вона представлена опубліковані та без подібних умов, включаючи цю умову, накладену на наступного покупця
Вперше опубліковано у Великобританії в 1971 році
Хатчінсон
Random House, 20 Vauxhall Bridge Road,
Лондон SW1V 2SA
www.rbooks.co.uk
Адреси компаній у складі The Random House Group Limited можна знайти за адресою:
www.randomhouse.co.uk/offices.htm
Реєстраційна компанія Random House Group Limited №954009
Запис каталогу CIP для цієї книги
доступний у Британській бібліотеці
ISBN 9780099552710
Random House Group Limited підтримує Лісову наглядову раду (FSC), провідну міжнародну організацію лісової сертифікації. Усі наші книги, надруковані на схваленому Грінпіс сертифікованому папері FSC, містять логотип FSC. З нашою політикою закупівлі паперу можна ознайомитись на www.rbooks.co.uk/environment
Надруковано у Великобританії видавництвом CPI Bookmarque, Croydon, CR0 4TD
Про автора
Фредерік Форсайт є автором десяти романів-бестселерів: « День шакала», «Пси війни», «Одеський файл», «Диявольська альтернатива», «Четвертий протокол», «Негоціант», «Обманщик», «Кулак Бога», «Ікона» та «Месник» . Його інші роботи включають «Історію Біафри», «Пастух» , збірки оповідань « Без повернення» та «Ветеран », а також продовження « Привида опери» «Привид Манхеттена» . Він також зібрав антологію розповідей про польоти сера Артура Конан Дойла, Роальда Дала, Лена Дейтона та Герберта Уеллса « Великі історії про польоти ». Він живе в Хартфордширі, Англія.
Також Фредерік Форсайт
Художня література
Афганець
Месник
Ветеран: та інші історії
Привид Манхеттена
значок
Кулак Божий
Чудові літаючі історії
Обманщик
Переговорник
Четвертий протокол *
Емека
Альтернатива диявола *
Пастух *
Пси війни *
Без повернення *
Одеський файл *
Нон-фікшн
День VE: день, який слід пам’ятати
Історія Біафри
[?] доступний у Arrow
ЗМІСТ
ЧАСТИНА ПЕРША
Анатомія сюжету
ЧАСТИНА ДРУГА
Анатомія полювання
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Анатомія вбивства
До моїх матері й тата
ЧАСТИНА ПЕРША
Анатомія сюжету
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Березневого дня о шостій сорок ранку в Парижі холодно, і здається ще холодніше, коли людину збираються стратити. Тієї години 11 березня 1963 року в головному дворі форту Іврі полковник французьких ВПС стояв перед кілком, убитим у прохолодний гравій, його руки були зв’язані за стовпом, і дивився з недовірою, що повільно зменшувалась. загін солдатів, що стояв проти нього за двадцять метрів.
Одна нога пошкрябала пісок, ледве звільнившись від напруги, коли пов’язка нав’язала очі підполковника Жана-Марі Бастьєна-Тірі, востаннє затуляючи світло. Бурмотіння священика було безпорадним контрапунктом до тріскоту двадцяти рушничних затворів, коли солдати атакували й зводили карабіни.
Поза мурами вантажівка «Берлієт» проривала, шукаючи проїзду, коли якась менша машина перетинала шлях до центру міста; звук затих, замаскувавши наказ «Цілься» від офіцера, який керував загоном. Гучний вогонь з рушниць, коли він пролунав, не спричинив жодної брижі на поверхні міста, що прокидалося, окрім того, що на кілька митей підняв у небо пурхання голубів. Єдиний «удар» секунди пізніше перевороту загубився в наростаючому шумі транспорту з-за стін.
Смерть офіцера, лідера банди вбивць Секретної армійської організації, яка намагалася застрелити президента Франції, мала стати кінцем — кінцем подальших замахів на життя президента. Волею долі це ознаменувало початок, і щоб пояснити, чому, спершу потрібно було пояснити, чому того березневого ранку на подвір’ї військової в’язниці під Парижем повисло тіло з решітками, яке повисло на мотузках. . .
Сонце нарешті опустилося за стіну палацу, і довгі тіні пробігли по подвір’ю, приносячи бажане полегшення. Навіть о сьомій вечора найспекотнішого дня в році температура все ще була 23 градуси за Цельсієм. По всьому запальному місту парижани нагромадили сварливих дружин і дітей, які кричали, в автомобілі та потяги, щоб виїхати на вихідні в село. Було 22 серпня 1962 року, день, коли кілька чоловіків, які чекали за межами міста, вирішили, що президент генерал Шарль де Голль має померти.
Поки населення міста готувалося втекти від спеки заради відносної прохолоди річок і пляжів, засідання Кабінету міністрів за вишуканим фасадом Єлисейського палацу тривало. Поперек сіро-коричневого гравію переднього двору, який тепер охолоджувався в бажаній тіні, шістнадцять чорних салонів Citroen DS стояли носом до хвоста, утворюючи коло навколо трьох чвертей площі.
Погоничі, що ховалися в найглибшій тіні біля західної стіни, куди першими прибули тіні, обмінювалися несуттєвими жартами тих, хто проводить більшу частину своїх робочих днів, чекаючи на примхи своїх господарів.
Через незвичайну тривалість обговорень Кабінету почулося ще невтішне бурчання, аж поки за мить до сьомої тридцять за скляними дверима на верхніх шести сходах палацу не з’явився прикутий ланцюгами й украшений медалями пристав і жестом вивів на варту. Серед водіїв викинули напіввикурені «Голлуази» й розтерли їх на гравій. Охоронці й охоронці застигли у своїх боксах біля вхідних воріт, а масивні залізні решітки відчинилися.
Шофери сиділи за кермом своїх лімузинів, коли за вітражним склом з’явилася перша група міністрів. Пристав відчинив двері, і члени Кабінету спустилися сходами, обмінюючись кількома приємностями в останню хвилину, щоб спокійно провести вихідні. У порядку черговості салони піднялися до підніжжя сходів, пристав відчинив задні двері з поклоном, міністри залізли у свої машини, їх відвезли повз салюти Республіканської гвардії та виїхали на Фобур Сен-Оноре. .
За десять хвилин вони зникли. Два довгі чорні Citroen DS 19 залишилися на подвір’ї, і кожен повільно під’їхав до підніжжя сходів. Першим із вимпелом Президента Французької Республіки керував Франсіс Марру, водій-поліцейський з тренувального та штабного табору Національної жандармерії в Саторі. Його мовчазна вдача тримала його осторонь від жартів міністерських візників у дворі; його крижані нерви та здатність швидко й безпечно їздити дозволили йому стати особистим водієм де Голля. Окрім Марру, машина була порожня. За ним другий DS 19 також їхав жандарм із Саторі.
О 7.45 за скляними дверима з’явилася ще одна група, і чоловіки на гравію знову напружилися. За склом з'явився Шарль де Голль у своєму звичному двобортному вугільно-сірому костюмі та темній краватці. Зі старосвітською ввічливістю він провів мадам Івонн де Голль спочатку через двері, а потім узяв її під руку, щоб спустити сходи до «Сітроена», що чекав. Біля автомобіля вони розійшлися, а дружина Президента сіла на заднє сидіння переднього авто з лівого боку. Генерал підсів до неї справа.
Їхній зять, полковник Ален де Буасьє, тодішній начальник штабу бронетанкових і кавалерійських підрозділів французької армії, перевірив, чи задні двері надійно зачинені, а потім зайняв своє місце попереду біля Марру.
У другому вагоні сіли ще двоє з групи функціонерів, які супроводжували президентське подружжя по сходах. Анрі д'Жудер, незграбний охоронець того часу, кабілець з Алжиру, сів на переднє сидіння біля водія, поклав важкий револьвер під ліву пахву й плюхнувся назад. Відтоді його очі безперервно мерехтіли не по машині попереду, а по тротуарах і кутах вулиць, які промайнули повз. Після останнього слова одному з чергових охоронців, щоб його залишили, другий чоловік сів у задню один. Ним був комісар Жан Дюкре, начальник Президентського корпусу безпеки.
Біля західної стіни два мотарди в білих шоломах включили свої двигуни й повільно виїхали з тіні до воріт. Перед входом вони зупинилися на відстані десяти футів і озирнулися. Марру відірвав перший «Сітроен» від сходів, махнув до воріт і зупинився позаду мотоциклістів. За ним поїхала друга машина. Була 19.50
Залізна решітка знову відчинилася, і невеликий кортеж промчав повз охоронців із шомполом до Фобур Сент-Оноре. Дійшовши до кінця фору Сен-Оноре, колона прокотилася на авеню де Маріньї. З-під каштанів молодий чоловік у білому шоломі верхи на скутері спостерігав за проїздом кортежу, потім від’їхав від узбіччя й пішов слідом. Рух транспорту був нормальним для серпневих вихідних, і жодного попереднього попередження про від’їзд президента не було. Про наближення колони даішникам сповіщав лише гул мотоциклетних сирен, і їм доводилося несамовито махати й свистіти, щоб вчасно зупинити рух.
Колона набрала швидкість на темній алеї й вилетіла на освітлену сонцем площу Клемансо, прямуючи прямо до мосту Олександра III. Скутеристу, який їхав у смузі службових автомобілів, не було труднощів слідувати. Після мосту Марру слідував за мотоциклістами на авеню Генерала Галлієні, а звідти на широкий бульвар Інвалідів. У скутериста на цей момент є відповідь. На перехресті бульвару Інвалідів і вулиці Варенн він віддав кричущу заслінку й повернув до кафе на кутку. Увійшовши всередину, діставши з кишені маленький металевий жетон, він пройшов до задньої частини кафе, де був телефон, і зателефонував на місцевий номер.
Підполковник Жан-Марі Бастьєн-Тірі чекав у кафе в передмісті Медон. Йому було тридцять п'ять, він одружений, мав трьох дітей і працював у Міністерстві авіації. За звичайним фасадом свого професійного та сімейного життя він плекав глибоку озлобленість до Шарля де Голля, який, на його думку, зрадив Францію та людей, які в 1958 році закликали його повернутися до влади, віддавши Алжир алжирським націоналістам.
Він нічого не втратив через втрату Алжиру, і його мотивували не особисті міркування. У власних очах він був патріотом, людиною, переконаною, що він служитиме своїй улюбленій країні, убивши людину, яка, на його думку, зрадила її. Багато тисяч людей поділяли його погляди в той час, але небагато в порівнянні з ними були фанатичними членами Організації таємної армії, яка поклялася вбити Де Голля і повалити його уряд. Бастьєн-Тірі був такою людиною.
Він потягував пиво, коли пролунав дзвінок. Бармен передав йому телефон, потім пішов налаштувати телевізор на іншому кінці бару. Бастьєн-Тірі прислухався кілька секунд, пробурмотів «Дуже добре, дякую» в мундштук і поставив його. За його пиво вже заплатили. Він вийшов із бару на тротуар, взяв з-під пахви згорнуту газету й обережно її двічі розгорнув.
На протилежному боці вулиці молода жінка опустила мереживну завісу своєї квартири на першому поверсі й звернулася до дванадцятьох чоловіків, які вешталися по кімнаті. Вона сказала: «Це маршрут номер два». П'ятеро молодих людей, аматорів у справі вбивства, перестали крутити собі руки і підскочили.
Інші семеро були старші й менш нервові. Старшим серед них у спробі вбивства та другим після Бастьєна-Тірі був лейтенант Ален Бугрене де ла Токне, крайній правий прихильник із сім’ї землевласників. Йому було тридцять п'ять, одружений, мав двох дітей.
Найнебезпечнішим чоловіком у кімнаті був Жорж Ватін, тридцяти дев’яти років, громіздкі плечі та квадратні щелепи, фанатик ОАД, за походженням інженер-аграрник з Алжиру, який за два роки знову став одним із найнебезпечніших тригерів ОАД… чоловіки. Через старе поранення ноги його знали як Кульгавого.
Коли дівчина оголосила цю новину, дванадцять чоловіків зібралися вниз, через задню частину будівлі, до бічної вулиці, де було припарковано шість автомобілів, усі викрадені чи взяті напрокат. Час був 7.55.
Бастьєн-Тірі особисто цілими днями готував місце вбивства, вимірював кути вогню, швидкість і відстань транспортних засобів, що рухалися, а також ступінь вогневої потужності, необхідний для їх зупинки. Місце, яке він вибрав, була довга пряма дорога під назвою Авеню де ла Ліберасьон, що вела до головного перехрестя Пті-Кламар. За планом перша група зі стрільцями з гвинтівками відкрила вогонь по машині президента приблизно за двісті ярдів до перехрестя. Вони ховалися за фургоном Estafette, припаркованим на узбіччі, починаючи вогонь під дуже невеликим кутом до зустрічних транспортних засобів, щоб дати стрілкам мінімальну відстань.
За підрахунками Бастьєна-Тірі, до того моменту, як вона наблизиться до фургона, через лідируючу машину має пройти сто п’ятдесят куль. Зупинивши президентську машину, друга група OAS змітала бічній дорозі, щоб з близької відстані підірвати машину поліції безпеки. Обидві групи витратили кілька секунд, щоб добити президентську вечірку, а потім помчали до трьох транспортних засобів для втечі іншою вулицею.
Сам Бастьєн-Тірі, тринадцятий із загону, мав бути наглядачем. До 8.05 групи були на позиціях. За сто ярдів із паризького боку засідки Бастьєн-Тірі бездіяльно стояв біля автобусної зупинки з газетою. Помах газетою дасть сигнал Сержу Берньє, лідеру першої команди, який стоятиме біля Естафет. Він передасть наказ стрільцям, що розкинулися в траві біля його ніг. Бугрене де ла Токнайе керував автомобілем, щоб перехопити поліцію безпеки, а поряд із ним стояв Ватін Кульгавий, який тримав у руках пістолет-кулемет.
Коли запобіжні замки відірвалися біля дороги в Петі-Кламарі, колона генерала де Голля звільнилася від щільнішого трафіку в центрі Парижа та досягла більш відкритих проспектів передмістя. Тут швидкість зросла майже до шістдесяти миль на годину.
Коли дорога відкрилася, Френсіс Марру кинув погляд на годинник, відчув уперту нетерплячість старого генерала позаду нього й збільшив швидкість ще більше. Двоє водіїв мотоциклів відступили, щоб зайняти місце в тилу колони. Де Ґоллю ніколи не подобалася така хвилястість, сидячи попереду, і він обходив їх, коли міг. Таким чином колона в'їхала на авеню де ла Дивіжн Леклерк у Петі-Кламар. Була 20.17
За милю вище по дорозі Бастьєн-Тірі відчував наслідки своєї великої помилки. Він не дізнався про це, поки не повідомила поліція, коли він сидів через кілька місяців у камері смертників. Розслідуючи розклад його вбивства, він звернувся до календаря, щоб виявити, що сутінки настали 22 серпня о 8.35, здавалося б, досить пізно, навіть якщо Де Голль запізнювався за своїм звичайним розкладом, як він і був. Але календар, до якого звернувся полковник ВПС, стосувався 1961 року. 22 серпня 1962 року сутінки настали о 8.10. Ці двадцять п'ять хвилин мали змінити історію Франції. О 8.18 Бастьєн-Тірі помітив колону, що мчить авеню де ла Ліберасьон до нього зі швидкістю сімдесят миль на годину. Він несамовито розмахував газетою.
Через дорогу, за сотню ярдів униз, Берньє сердито вдивлявся крізь темряву в тьмяну постать біля автобусної зупинки. — Полковник уже помахав папером? він не запитував ні в кого конкретно. Ці слова ледь злетіли з його вуст, коли він побачив, як акулячий ніс президентської машини промайнув повз автобусну зупинку та з’явився у видінні. «Пожежа!» — кричав він чоловікам біля своїх ніг. Вони відкрилися, коли конвой наблизився до них, стріляючи з кутом дев’яносто градусів по рухомій цілі, що пролітала повз них зі швидкістю сімдесят миль на годину.
Те, що машина взагалі витримала дванадцять куль, було даниною влучності вбивць. Більшість із них зачепили Citroen ззаду. Дві шини розірвалися під вогнем, і хоча вони були самоущільнювальними камерами, раптова втрата тиску призвела до того, що автомобіль, що мчав на швидкості, нахилився та заніс передні колеса. Саме тоді Франсіс Марру врятував життя де Голлю.
Поки стрілець-ас, екс-легіонер Варга різав шини, решта спустошувала магазини у зникаюче заднє скло. Кілька снарядів пройшли крізь кузов, а один розбив заднє скло, пройшовши в декількох дюймах від носа президента. Сидячи на передньому сидінні, полковник де Буасьє обернувся й заревів: «Лізь!» до свого свекра. Мадам де Голль схилила голову до колін чоловіка. Генерал дав волю морозному: «Що, знову?» і повернувся, щоб подивитися в заднє вікно.
Марру тримав кермо, що тремтіло, і обережно повернув у занос, послаблюючи при цьому акселератор. Після миттєвої втрати потужності «Сітроен» знову помчав у напрямку до перехрестя з авеню дю Буа, бічної дороги, де чекав другий командос з ОАС. Позаду Марру машина охорони чіплялася за його хвіст, не торкнувшись жодної кулі.
Для Бугрене де ла Токне, який чекав із запущеним двигуном на авеню дю Буа, швидкість автомобілів, що наближалися, дала йому чіткий вибір: перехопити та вчинити самогубство, коли метал, що летить, розрізає його на шматки, або відпустити зчеплення за півсекунди. запізно. Він вибрав останнє. Коли він повернув свою машину з узбіччя на лінію з президентським конвоєм, це була не машина де Голля, а машина охоронця стрільця д'Жудера та комісара Дюкре.
Схилившись від правого бокового вікна поза автомобілем від пояса догори, Ватін випорожнив свій пістолет-кулемет у задній частині DS попереду, в якому він міг побачити пихатий профіль Де Голля крізь розбите скло.
«Чому ці ідіоти не стріляють у відповідь?» — жалібно запитав де Голль. Д'Джоудер намагався вистрілити у вбивць з OAS через десять футів повітря між двома автомобілями, але поліцейський водій закрив йому огляд. Дюкре крикнув водієві, щоб він тримався президента, і через секунду OAS залишилися позаду. Двоє водіїв мотоциклів, одного з яких ледь не збили з місця через те, що де ла Токне раптово кинувся з узбіччя, оговталися й зачинилися. Уся колона промчала до кільцевої розв’язки та розв’язки, перетнула її й продовжила рух у напрямку Віллакубле.
На місці засідки у бійців ООС не було часу на взаємні звинувачення. Вони мали з’явитися пізніше. Залишивши три автомобілі, які використовувалися в операції, вони стрибнули на борт транспортних засобів і зникли в темряві.
Комісар Дюкре зателефонував Віллакубле зі свого автомобільного передавача й коротко розповів, що сталося. Коли колона прибула через десять хвилин, генерал де Голль наполіг на тому, щоб їхати прямо до перону, де чекав вертоліт. Коли машина зупинилася, натовп офіцерів і чиновників оточив її, відчиняючи двері, щоб допомогти приголомшеній мадам де Голль підвестися. З іншого боку з-під уламків вийшов генерал і витрусив осколки скла з лацкана. Ігноруючи панічні благання навколишніх офіцерів, він обійшов машину, щоб взяти дружину під руку.
«Ходімо, моя люба, ми їдемо додому», — сказав він їй і нарешті висловив штабу ВПС свій вердикт щодо ОАС. «Вони не можуть стріляти прямо». З цими словами він спрямував дружину в вертоліт і сів біля неї. До нього приєднався д'Жудер, і вони вирушили на вихідні в село.
На асфальті Френсіс Марру сидів за кермом із попелястим обличчям. Обидві шини вздовж правого боку автомобіля нарешті відмовили, і DS їхав на своїх дисках. Дюкре тихо пробурмотів йому слова привітання, а потім продовжив розчищати.
Поки журналісти всього світу спекулювали про замах на вбивство і за відсутності чогось кращого заповнювали свої колонки особистими припущеннями, французька поліція, очолювана Surete Nationale за підтримки секретної служби та жандармерії, розпочала найбільшу поліцейську операцію у Франції. історії. Невдовзі це мало стати найбільшим полюванням у країні, яке лише пізніше було перевершене полюванням на іншого вбивцю, історія якого залишається невідомою, але який все ще значиться у файлах під кодовим ім’ям Шакал.
Вони отримали свою першу перерву 3 вересня, і, як це часто буває в поліцейських, рутинна перевірка дала результати. За межами міста Валанс, на південь від Ліона, на головній дорозі з Парижа в Марсель поліцейський блокпост зупинив приватну машину з чотирма чоловіками. Того дня вони зупинили сотні людей, щоб перевірити документи, що посвідчують особу, але в цьому випадку один із чоловіків у машині не мав при собі документів. Він стверджував, що втратив їх. Його та інших трьох доставили у Валанс для звичайного допиту.
У Валенсі було встановлено, що інші троє в машині не мали нічого спільного з четвертим, окрім того, що запропонували йому підвезти. Їх відпустили. У четвертого чоловіка взяли відбитки пальців і відправили до Парижа, щоб перевірити, чи він той, за кого себе видає. Відповідь надійшла через дванадцять годин: відбитки пальців належали двадцятидворічному дезертиру з Іноземного легіону, якому висунули звинувачення за військовим законодавством. Але ім'я він назвав цілком правильним — П'єр-Дені Маґад.
Магаде був доставлений до штаб-квартири регіональної служби судової поліції в Ліоні. Очікуючи в передпокої на допит, один із поліцейських, які його охороняли, грайливо запитав: «Ну, а як щодо Петі-Кламара?»
Магаде безсило знизав плечима. — Гаразд, — відповів він, — що ти хочеш знати?
Поки приголомшені поліцейські слухали його, а ручки стенографістів видряпували один блокнот за іншим, Магаде «співав» вісім годин. Наприкінці він назвав імена кожного з учасників Petit-Clamart і ще дев’ятьох, які відігравали менші ролі на стадіях планування чи закупівлі обладнання. Всього двадцять два. Полювання було розпочате, і цього разу поліція знала, кого шукає.
Зрештою лише один утік, і донині його жодного разу не спіймали. Жорж Ватін втік і, як припускають, проживає в Іспанії разом з більшістю інших лідерів ОАД серед цивільних поселенців Алжиру.
Допити та підготовка звинувачень проти Бастьєна-Тірі, Бугрене де ла Токне та інших лідерів змови були завершені до грудня, і група постала перед судом у січні 1963 року.
Поки тривав судовий процес, ОАД зібралася з силами для чергової тотальної атаки на голлістський уряд, а французькі секретні служби відбивалися зубами й пазурами. У приємних нормах паризького життя, під шпоном культури та цивілізації точилася одна з найзапекліших і найсадистських підпільних війн сучасної історії.
Французька секретна служба називається Service de Documentation Exterieure et de Contre-Spynage, відома скорочено як SDECE. Його обов’язки полягають як у шпигунстві за межами Франції, так і в контршпигунстві всередині, хоча час від часу кожна служба може перекривати територію іншої. Служба One — це чиста розвідка, яка підрозділяється на бюро, відомі літерою R для Renseignement (Інформація). Ці підрозділи R.1 Інтелектуальний аналіз; Р.2 Східна Європа; Р.3 Західна Європа; Р.4 Африка; R.5 Близький Схід; Р.6 Далекий Схід; R.7 Америка/Західна півкуля. Друга служба займається контршпигунством. Три і чотири складають Комуністичну секцію в одному офісі, Шість — це фінанси, а Сім — адміністрація.
П'ятий сервіс має однослівну назву - Дія. Цей офіс був ядром війни проти ОАД. З штаб-квартири в комплексі непоказних будівель біля бульвару Мортьє поблизу Порт-де-Лілас, брудного передмістя північно-східного Парижа, сотня бойовиків Служби дій вирушила на війну. Ці чоловіки, в основному корсиканці, були найближчим до вигаданого «крутого хлопця» в реальному житті. Їх навчили до найвищої фізичної підготовки, а потім відвезли до табору Саторі, де спеціальна частина, відгороджена від решти, навчила їх усьому відомому про руйнування. Вони стали експертами у боротьбі зі стрілецької зброї, рукопашному бою, карате та дзюдо. Вони пройшли курси радіозв'язку, підривно-диверсійної роботи, допитів із застосуванням тортур і без них, викрадення людей, підпалів і вбивств.
Одні розмовляли лише французькою, інші вільно володіли кількома мовами і були вдома в будь-якій столиці світу. Вони мали повноваження вбивати під час виконання службових обов’язків і часто ними користувалися.
Оскільки діяльність OAS стала більш насильницькою та жорстокою, директор SDECE, генерал Юджин Гібо, нарешті зняв морди з цих людей і пустив їх на волю в OAS. Деякі з них записалися в ОАД і проникли до її вищих рад. Звідси вони були задоволені наданням інформації, на основі якої інші могли діяти, і багато емісарів ОАД під час місій у Франції чи інших регіонах, де вони були вразливими для поліції, були підібрані на основі інформації, наданої співробітниками служби дій у терористичній організації. В інших випадках розшукуваних людей не могли виманити до Франції, і їх безжально вбивали за межами країни. Багато родичів просто зниклих бійців ОАС назавжди вірили, що цих чоловіків ліквідувала Служба дій.
Не те, щоб ОАД потребував уроків насильства. Вони більше, ніж будь-який поліцейський, ненавиділи людей зі служби дій, відомих як Барбузи або Бородати через їхню роль під прикриттям. В останні дні боротьби за владу між ОАД і голлістською владою в Алжирі ОАД захопили живими сім барбузів. Пізніше тіла були знайдені звисаючими з балконів і ліхтарних стовпів без вух і носів. Таким чином тривала таємна війна, і повна історія про те, хто загинув під тортурами в якому підвалі, ніколи не буде розказана.
Решта барбузів залишилися за межами OAS на поклик SDECE. Деякі з них були професійними головорізами зі злочинного світу до того, як їх прийняли на службу, зберегли свої старі зв’язки та неодноразово зверталися за допомогою до своїх колишніх друзів зі злочинного світу, щоб виконати особливо брудну роботу для уряду. Саме ця діяльність викликала у Франції розмови про «паралельну» (неофіційну) поліцію, нібито за наказом одного з правих рук президента де Голля, пана Жака Фоккара. Насправді «паралельної» поліції не існувало; Діяльність, яка їм приписується, здійснювалася сильними озброєннями Служби дій або тимчасово залученими бандитськими босами з «середовища».
Корсиканці, які домінували як у кримінальному світі Парижа, Марселя, так і в Службі дій, знають толк у вендеттах, і після вбивства семи барбузів Місії С в Алжирі була оголошена вендетта ОАД. Подібно до того, як підземний світ Корсики допоміг союзникам під час висадки на півдні Франції в 1944 році (для власних цілей; згодом вони загнали в кут більшу частину торгівлі на Лазурному узбережжі як винагороду), так на початку шістдесятих корсиканці знову билися за Францію у вендеті з ОАД. Багато чоловіків з ОАД, які були pieds-noir (французи алжирського походження), мали ті ж риси, що й корсиканці, і часом війна була майже братовбивчою.
У міру того як тривав судовий процес над Бастьєном-Тірі та його колегами, також почалася кампанія OAS. Його дороговказом, закулісним ініціатором змови Петі-Кламара був полковник Антуан Аргу. Продукт одного з найкращих університетів Франції, техніка Еколь Полі, Аргу мав хороший розум і динамічну енергію. Як лейтенант де Голля у Вільній Франції він воював за звільнення Франції від нацистів. Згодом командував кавалерійським полком в Алжирі. Невисокий, сухорлявий чоловік, він був блискучим, але нещадним солдатом, і в 1962 році він став керівником операцій ОАД у вигнанні.
Маючи досвід психологічної війни, він розумів, що боротьба проти Голлістської Франції повинна вестися на всіх рівнях, за допомогою терору, дипломатії та зв'язків з громадськістю. У рамках кампанії він організував для голови Національної ради опору, політичного крила ОАД, колишнього міністра закордонних справ Франції Жоржа Бідо, дати серію інтерв'ю газетам і телебаченню по всій Західній Європі, щоб пояснити опозицію ОАД генералу де Голля в «поважних» термінах.
Тепер Аргу використовував високий інтелект, який колись зробив його наймолодшим полковником у французькій армії, а тепер зробив його найнебезпечнішою людиною в ОАД. Він організував для Бідо ланцюжок інтерв’ю з кореспондентами головних мереж і газет, під час яких старий політик зміг приховати менш приємну діяльність головорізів ОАД.
Успіх пропагандистської операції Бідо, натхненної Аргу, стурбував французький уряд так само, як і тактика терору та хвиля пластикових бомб, що вибухають у кінотеатрах і кафе по всій Франції. Тоді 14 лютого було розкрито ще одну змову щодо вбивства генерала де Голля. Наступного дня він мав прочитати лекцію у Військовій школі на Марсовому полі. Сюжет полягав у тому, що коли він увійшов до залу, його мав вистрелити в спину вбивця, який сидів серед карнизу сусіднього кварталу.
Пізніше за змову постали перед судом Жан Бішон, капітан артилерії на ім’я Роберт Пуанар, і викладач англійської мови у Військовій академії мадам Поль Русселе де Ліффіак. Тригером мав бути Жорж Ватін, але Кульгавий знову втік. У квартирі Пуанарда знайшли гвинтівку зі снайперським прицілом, і всіх трьох заарештували. Пізніше на судовому засіданні було заявлено, що, шукаючи спосіб донести Ватіна та його пістолет до Академії, вони проконсультувалися з прапорщиком Маріусом Тхо, який звернувся прямо до поліції. Генерал де Голль належним чином відвідав військову церемонію в призначений час 15 числа, але зробив поступку, прибувши на броньованому автомобілі, на свою велику огиду.
Як сюжет це було неймовірно аматорським, але це дратувало Де Голля. Викликавши наступного дня міністра внутрішніх справ Фрея, він вдарив по столу й сказав міністру, відповідальному за національну безпеку: «Ця справа вбивства зайшла досить далеко».
Було вирішено взяти за приклад деяких провідних змовників ОАД, щоб стримати інших. У Фрея не було жодних сумнівів щодо результату процесу над Бастьєном-Тірі, який все ще тривав у Верховному військовому суді, оскільки Бастьєн-Тірі з усіх сил намагався пояснити з лави підсудних, чому, на його думку, Шарль де Голль повинен померти. Але потрібне було щось більше як стримуючий фактор.
22 лютого копія меморандуму, який директор Другої служби SDECE (контррозвідка/внутрішня безпека) надіслав міністру внутрішніх справ, опинилася на столі керівника Служби дій. Ось витяг:
«Нам вдалося встановити місцезнаходження одного з головних ватажків диверсійного руху, а саме колишнього полковника французької армії Антуана Аргу. Він утік до Німеччини і має намір, за інформацією нашої розвідки, залишитися там кілька днів. . .
— Це означає, що можна дістатися до Аргуда й, можливо, схопити його. Оскільки запит, надісланий нашою офіційною контррозвідувальною службою до компетентних німецьких організацій безпеки, було відхилено, і ці організації тепер очікують, що наші агенти будуть слідкувати за Аргудом та іншими керівниками ОАД, операція повинна, оскільки це спрямовані проти особи Аргу, виконуватися з максимальною швидкістю та обачністю».
Роботу передали Службі дій.
У середині дня 25 лютого Аргуд повернувся до Мюнхена з Риму, де він зустрічався з іншими лідерами ОАД. Замість того, щоб їхати прямо на Унертльштрассе, він узяв таксі до готелю Eden-Wolff Hotel, де він забронював номер, очевидно, для зустрічі. Він ніколи не відвідував це. У залі до нього підійшли двоє чоловіків, які розмовляли з ним бездоганною німецькою. Він припустив, що це німецька поліція, і потягся до нагрудної кишені за паспортом.
Він відчув, як обидві руки схопили в лещатах, його ноги відірвалися від землі, і його винесли надвір до фургона з пральною машиною, що чекала. Він накинувся, і йому відповіли потоком французьких лайок. Ороговіла рука врізала йому ніс, інша вдарила його в живіт, пальцем намацала нервову точку під вухом, і він згас, як світло.
Двадцять чотири години потому задзвонив телефон у Brigade Criminelle судової поліції на Quai des Orfevres, 36 у Парижі. Хрипкий голос повідомив сержанту, який відповів, що він говорить від імені OAS і що Антуан Аргу, «гарно зв’язаний», перебуває у фургоні, припаркованому за будівлею CID. Через кілька хвилин двері фургона рвучко відчинилися, і Аргуд, спотикаючись, вийшов у коло приголомшених поліцейських.
Його очі, перев’язані на двадцять чотири години, не сфокусувалися. Треба було допомогти йому встати. Його обличчя було вкрите засохлою кров’ю від носової кровотечі, а рот болів від кляпа, який поліція витягла з нього. Коли хтось запитав його: «Ви полковник Антуан Аргу?» він пробурмотів «Так». Якимось чином Служба дій переправила його через кордон минулої ночі, і анонімний дзвінок у поліцію про посилку, що чекає на них на власній автостоянці, був лише їхнім особистим почуттям гумору на роботі. Його звільнили лише в червні 1968 року.
Але на одну річ не розраховували співробітники служби дій; усунувши Аргу, незважаючи на величезну деморалізацію, яку це спричинило в ОАД, вони проклали шлях для його тіньового заступника, маловідомого, але настільки ж проникливого підполковника Марка Родена, щоб взяти на себе командування операціями, спрямованими на вбивство Де Голля. Багато в чому це була невдала угода.
4 березня Верховний військовий суд виніс вердикт щодо Жана-Марі Батьєна-Тірі. Він і ще двоє були засуджені до смертної кари, як і ще троє, які все ще перебувають на свободі, включаючи Ватіна Кульгавого. 8 березня генерал де Голль три години мовчки слухав прохання про помилування адвокатів засуджених. Він замінив два смертні вироки на довічне ув'язнення, але засудження Бастьєна-Тірі залишилося в силі.
Тієї ночі його адвокат повідомив полковнику ВПС про це рішення.
«Заплановано на 11 число», — сказав він своєму підзахисному, а коли той продовжував недовірливо посміхатися, випалив: «Вас застрелять».
Бастьєн-Тірі продовжував усміхатися й хитав головою.
«Ти не розумієш, — сказав він адвокату, — жоден загін французів не підніме проти мене рушниці».
Він помилився. Про страту повідомили у випуску новин радіо «Європа номер один» о 8 ранку французькою мовою. Його чули в більшості частин Західної Європи ті, хто хотів налаштуватися. У маленькому готельному номері в Австрії ця трансляція мала запустити низку думок і дій, які наблизили генерала де Голля до смерті ближче, ніж будь-коли в його житті. кар'єра. Це була кімната полковника Марка Родена, нового керівника операцій ОАД.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Марк Роден вимкнув вимикач свого транзисторного радіоприймача й підвівся з-за столу, залишивши тацю зі сніданком майже недоторканою. Він підійшов до вікна, запалив чергову в нескінченному ланцюжку сигарет і вдивився в засніжений краєвид, який ще не встигла розбирати запізніла весна.
"Сволота". Він пробурмотів це слово тихо й з великою отрутою, доповнивши ще одним голосом низку іменників та епітетів, які виражали його почуття до президента Франції, його уряду та Служби дій.
Роден майже в усіх відношеннях був несхожий на свого попередника. Високий і скромний, із трупним обличчям, порізаним внутрішньою ненавистю, він зазвичай маскував свої емоції нелатинською холодністю. Для нього не існувало Політехнічної школи, яка б відкрила двері для просування по службі. Син шевця, він утік до Англії на рибальському човні в спокійні дні свого пізнього підліткового віку, коли німці захопили Францію, і записався рядовим солдатом під прапор Хреста Лотарингії.
Підвищення від сержанта до прапорщика пройшло важкий шлях, у кровопролитних битвах на Північній Африці під проводом Кеніга, а згодом через живі огорожі Нормандії з Леклерком. Польова комісія під час битви за Париж отримала для нього офіцерські шеврони, яких він ніколи не міг здобути, і в післявоєнній Франції вибір стояв між поверненням до цивільного життя чи залишинням в армії.
Але повернутися до чого? Він не мав жодної професії, окрім професії шевця, якій його навчив його батько, і він побачив, що серед робітничого класу його рідної країни домінували комуністи, які також захопили Опор і Вільну Францію внутрішніх справ. Так він залишився в армії, щоб згодом випробувати гіркоту рядового офіцера, який побачив, як з офіцерських шкіл закінчує нове молоде покоління освічених хлопців, які на теоретичних заняттях, що проводяться в аудиторіях, заробляють ті самі шеврони, за які він полив кров’ю. Коли він спостерігав, як вони обійшли його в рангах і привілеях, почала відчувати гіркоту.
Залишалося зробити лише одне — приєднатися до одного з колоніальних полків, витривалих солдатів, які вели бої, поки солдати призовної армії маршували по плацу. Він керував переведенням до колоніальних десантників.
Протягом року він був командиром роти в Індокитаї, жив серед інших людей, які говорили і думали так само, як він. Для юнака з лави шевця підвищення по службі все одно можна було здобути боєм, і ще боєм. До кінця Індо-Китайської кампанії він був майором, і після нещасливого та розчарованого року у Франції його відправили до Алжиру.
Відхід Франції з Індокитаю та рік, який він провів у Франції, перетворили його приховану озлобленість на всепоглинаючу ненависть до політиків і комуністів, яких він вважав одним і тим же. Лише після того, як Францією правив солдат, вона не могла звільнитися від обіймів зрадників і негідників, які пронизували її суспільне життя. Тільки в армії обидві породи вимерли.
Як і більшість бойових офіцерів, які бачили смерть своїх людей і час від часу ховали жахливо понівечені тіла тих, кому не пощастило бути схопленими живими, Роден поклонявся солдатам як справжній солі землі, людям, які жертвували собою в крові, щоб буржуазія могла жити. вдома з комфортом. Дізнатися від мирних жителів своєї рідної землі після восьми років боїв у лісах Індокитаю, що більшість із них не дбає про солдатів, читати доноси лівих інтелектуалів на військових через такі дрібниці, як катування в’язнів, щоб отримати життєво важливу інформацію, викликало всередині Марка Родена реакцію, яка в поєднанні з вродженою гіркотою, що випливає з його власної відсутності можливостей, перетворилася на завзятість.
Він був переконаний, що за достатньої підтримки з боку цивільної влади на місці, уряду та людей удома армія могла б перемогти в’єтмінь. Відхід Індокитаю був масовою зрадою тисяч прекрасних молодих людей, які там загинули — здавалося б, дарма. Для Родена не було б і не могло бути більше зрад. Алжир довів би це. Навесні 1956 року він покинув берег Марселя настільки щасливою людиною, якою ніколи не був, переконаний, що далекі пагорби Алжиру побачать завершення того, що він вважав справою свого життя, апофеозом французької армії в очі світу.
За два роки запеклої та запеклої боротьби мало що похитнуло його переконання. Правда, придушити повстанців було не так легко, як він думав спочатку. Скільки б фелагів він і його люди не розстріляли, скільки сіл було зрівняно з землею, скільки б терористів FLN не загинуло під тортурами, повстання поширювалося, поки воно не охопило землю та не знищило міста.
Потрібна була, звичайно, ще допомога з боку Митрополії. Тут принаймні не могло бути й мови про війну у віддаленому куточку Імперії. Алжир був Францією, частиною Франції, де проживало три мільйони французів. За Алжир можна було б воювати, як за Нормандію, Бретань чи Приморські Альпи. Коли він отримав звання підполковника, Марк Роден переїхав із Бледу до міст, спочатку до Боуна, а потім до Константіна.
У Бледі він воював з солдатами ALN, нерегулярними солдатами, але все ще воюючими людьми. Його ненависть до них була нічим не схожою на те, що поглинуло його, коли він вступив у таємну, жорстоку війну міст, війну, що ведеться пластиковими бомбами, підкладеними прибиральниками в кафе, супермаркетах і ігрових майданчиках, які користуються французькою опікою. Заходи, які він вжив, щоб очистити Костянтина від бруду, який підклав ці бомби серед французьких цивільних, принесли йому в Касбі звання Різника.
Все, чого не вистачало для остаточного знищення FLN та його армії, ALN, так це додаткової допомоги з боку Парижа. Як і більшість фанатиків, Роден міг закривати очі фактам із чистою вірою. Зростаючі витрати на війну, економіка Франції, що похитнулася під тягарем війни, яку дедалі більше не можна було виграти, деморалізація військовозобов’язаних — це була дрібниця.
У червні 1958 року генерал де Голль повернувся до влади як прем'єр-міністр Франції. Ефективно позбувшись корумпованої та хиткої Четвертої республіки, він заснував П’яту. Коли він промовив слова, промовлені в устах генералів, повернули його до Матіньйону, а потім у січні 1959 року до Єлисейського палацу, « Algerie Francaise », Роден пішов до своєї кімнати й заплакав. Коли де Голль відвідав Алжир, його присутність була для Родена немов Зевс, що спустився з Олімпу. Він був упевнений, що нова політика вже на підході. Комуністи будуть викинуті зі своїх офісів, Жан-Поль Сартр точно повинен бути розстріляний за державну зраду, профспілки будуть приведені в покору, а Франція остаточно щиро підтримає її рідних і близьких в Алжирі та її армію, яка захищає кордони. Французька цивілізація буде наступною.
Роден був у цьому впевнений, як схід сонця на Сході. Коли де Голль розпочав свої заходи, щоб відновити Францію на свій власний шлях, Роден подумав, що тут має бути якась помилка. Треба було дати старому час. Коли перші чутки про попередні переговори з Беном Беллою та FLN просочилися через Родена, він не міг у це повірити. Хоча він симпатизував повстанню поселенців під проводом Великого Джо Ортіса в 1960 році, він все одно вважав, що відсутність прогресу в розгромі фелагхи раз і назавжди була просто тактичним кроком Де Голля. Він був упевнений, що Ле В’є має знати, що робить. Якби він не сказав це, золоті слова Algerie Francaise ?