Картер Нік : другие произведения.

91-100 Кіллмайстер збірка детективів

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  
  
  Картер Нік
  
  91-100 Кілмайстер збірка детективів
  
  
  
  
  
  91-100 Кіллмайстер збірник детективів про Ніка Картера.
  
  
  
  
  
  
  91. Змова N3 http://flibusta.is/b/699347/read
  The N3 Conspiracy
  92. Бейрутський інцидент http://flibusta.is/b/612227/read
  Beirut Incident
  93. Смерть сокола http://flibusta.is/b/607566/read
  Death of the Falcon
  94. Ацтекський месник http://flibusta.is/b/631177/read
  The Aztec Avenger
  95. Єрусалимська справа http://flibusta.is/b/611066/read
  The Jerusalem File
  96. Доктор Смерть http://flibusta.is/b/607569/read
  Dr. Death
  98. Шість кривавих літніх днів http://flibusta.is/b/609150/read
  Six Bloody Summer Days
  99. Документ Z http://flibusta.is/b/677844/read
  The Z Document
  100. Контракт Катманду http://flibusta.is/b/701133/read
  The Katmandu Contract
  
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Змова N3
  
  
  перевів Лев Шкловський на згадку про загиблого сина Антона
  
  
  Оригінальна назва: The N3 Conspiracy
  
  
  
  
  Перша глава
  
  
  Це був молодий чоловік з палаючими очима і великими планами на свою пустельну країну і на себе самого, але Сполучені Штати потребували старого короля, якого він хотів повалити, тому я вбив його.
  
  
  Що було моєю роботою: Нік Картер, Killmaster для моєї країни, АХ, Девіда Хоука і за високу зарплату. Я агент N3 в АХ - це найтаємніша організація у Вашингтоні і, можливо, у світі.
  
  
  Заколотник був ідеалістом, гордою і сильною людиною, але мені він був нерівний. Він не мав шансів. Я застрелив його у віддаленій пустині його країни, де його ніхто не знайде і його тіло перетвориться на кістки, з'їдені стерв'ятниками.
  
  
  Я дозволив цьому надмірно честолюбному претенденту гнити на сонці і повернувся до міста, щоб подати свій звіт каналами, які мало хто знав, і почистити свій люгер Вільгельміну.
  
  
  Якщо ви живете, як я, ви добре дбаєте про свою зброю. Це найкращі друзі, які у вас є. Прокляття це єдині «друзі», яким можна довіряти. Мій 9мм Люгер – Вільгельміна. Ще в мене під рукавом стилет на ім'я Хьюго і П'єр — це мініатюрна газова бомба, яку я ховаю будь-де.
  
  
  Я також забронював літак до Лісабона. На цей раз моїм прикриттям був Джек Фінлі, торговець зброєю, який щойно виконав ще одне «замовлення». Тепер він повертався на свій заслужений відпочинок. Тільки там, куди я прямував, було не зовсім спокійно.
  
  
  Як агент N3 в АХ, я був адміралом з надзвичайних ситуацій. Так що я міг зайти в будь-яке посольство або військову базу США, сказати кодове слово, а потім вимагати будь-якого транспорту аж до авіаносця включно. На цей раз я поїхав по особистих справах. Хоук, мій бос, не згоден з тим, що його агенти мають особисті справи. Тим більше якщо він про це знає, а він знає майже все.
  
  
  Я тричі змінював літаки та імена у Лісабоні, Франкфурті та Осло. Це був об'їзд Лондона, але в цій подорожі мені не потрібні були переслідувачі та сторожові пси. Я залишався на своєму місці весь політ, ховаючись за чаркою журналів. Я навіть не пішов у салон за своєю кількістю випивки і не відповів на посмішку рудоволосої дівчини. У Хоука скрізь очі. Зазвичай це мені подобається; Щодо моєї шкіри, то я її дуже ціную. І коли мені потрібний Хоук, він зазвичай десь поруч.
  
  
  Коли ми приземлилися, Лондон, як завжди, був закритий. Це його кліше вірно, як і більшість кліше, але тепер туман був чистішим. Ми рухаємось уперед. Аеропорт Хітроу знаходиться далеко за містом, і я не міг скористатися однією з наших комфортних машин, тому взяв таксі. Було темно, коли таксист висадив мене в нетрях Челсі біля бідного готелю. Я забронював номер під іншим четвертим ім'ям. Я перевірив захаращену курну кімнату на наявність бомб, мікрофонів, камер та вічок. Але вона була чиста. Але чи чиста вона чи ні, я не збирався проводити в ньому багато часу. Якщо бути точним: дві години. Ні секундою довше, ні секундою коротше. Так я перейшов до своєї двогодинної практики.
  
  
  Спецагент, особливо контрагент та Кіллмайстер, живе такою рутиною. Він повинен так жити, інакше не проживе довго. Укорінені звички, як друга натура, стали для нього такою ж невід'ємною частиною, як дихання для будь-кого. Він очищає свій розум, щоб бачити, думати та реагувати на будь-які раптові дії, зміни чи небезпеки. Ця автоматична процедура призначена для готовності агента до використання кожну секунду зі 100% ефективністю.
  
  
  У мене було дві години. Перевіривши кімнату, я взяв мініатюрний сигналізатор і прикріпив його до дверей. Якщо доторкнутися до дверей, звук буде дуже тихим, щоб хтось міг його почути, але мене він розбудить. Я повністю роздягся і ліг. Тіло повинне дихати, нерви повинні розслаблятися. Я дозволив розуму стати порожнім, і мої сто вісімдесят фунтів м'язів і кісток розслабилися. За хвилину я заснув.
  
  
  Через годину та п'ятдесят хвилин я знову прокинувся. Я закурив, налив собі з фляжки і сів на старе ліжко.
  
  
  Я вдягся, зняв дверну сигналізацію, перевірив стилет на руці, встромив газову бомбу в чохол на верхній частині стегна, зарядив «Вільгельміну» і вислизнув із кімнати. Я залишив чемодан. Хоук розробив обладнання, що дозволяє йому перевіряти, чи перебувають його агенти на своїх постах. Але якщо цього разу він помістив такий маяк до моєї валізи, я хотів, щоб він повірив, що я все ще в безпеці в цьому паршивому готелі.
  
  
  У вестибюлі все ще висіли таблички часів Другої світової війни, які вказували гостям на бомбосховища. Службовець за стійкою був зайнятий розкладанням пошти стінними відсіками, а негр дрімав на обдертій кушетці. Клерк був жилавий і стояв до мене спиною. На негрі було старе пальто, вузьке для його широких плечей, і начищені нові черевики. Він розплющив одне око, щоб подивитися на мене. Він уважно мене оглянув, потім знову заплющив очі і перемістився, щоб лягти зручніше. Клерк не дивився на мене. Він навіть не повернувся, щоб подивитись на мене.
  
  
  Зовні я обернувся назад і зазирнув у вестибюль із нічних тіней Челсі-стріт. Негр дивився на мене відкрито, жилистий клерк наче навіть не помітив мене у вестибюлі. Але я бачив його злі очі. Від моєї уваги не вислизнуло, що він розглядав мене в дзеркалі за прилавком.
  
  
  Тому я не звернув уваги на клерка. Я глянув на негра на дивані. Клерк намагався приховати, що дивиться на мене, я це відразу помітив, і навіть найдешевша шпигунська компанія не стала б використовувати таку марну людину, яку я міг пізнати одним поглядом. Ні, коли була небезпека, вона походила від негра. Він дивився, вивчав мене, а потім одвернувся. Відкритий, чесний, не підозрілий. Але пальто йому було не зовсім за розміром і черевики нові, ніби він примчав десь, де йому не потрібне було це пальто.
  
  
  Я розкусив його за п'ять хвилин. Якщо він помітив мене і зацікавився, то був занадто гарний, щоб показати це, знаючи, що я вживу запобіжних заходів. Він не вставав з дивана, і коли я зупинив таксі, він, схоже, не переслідував мене.
  
  
  Я міг помилятися, але я також навчився слідувати своїм першим передчуттям про людей і записувати їх у підсвідомість, доки не забув.
  
  
  Таксі висадило мене на жвавій вулиці Сохо, оточеній неоновими вивісками, туристами, нічними клубами та повіями. Через енергетичну та фінансову кризу туристів було менше, ніж у попередні роки, і вогні навіть на площі Пікаділлі здавалися тьмянішими. Мені було байдуже. На той момент мене не так цікавив стан світу. Я пройшов два квартали і звернув у провулок, де мене зустрів туман.
  
  
  Я розстебнув куртку поверх люгера і повільно пішов крізь шматки туману. За два квартали від вуличних ліхтарів, здавалося, рухалися гірлянди туману. Мої кроки лунали чітко, і я прислухався до відлуння інших звуків. Їх там не було. Я був один. Я побачив будинок у півкварталі від мене.
  
  
  То був старий будинок на цій туманній вулиці. Пройшло багато часу, відколи фермери цього острова емігрували на землю, на якій я зараз ішов. Чотири поверхи з червоної цегли. У підвалі був вхід, на другий поверх вели сходи, а збоку був вузький провулок. Я прослизнув у той провулок і обігнув задню частину.
  
  
  У старій хаті було єдине світло: задня кімната на третьому поверсі. Я глянув на високий прямокутник тьмяного світла. Музика та сміх пливли крізь туман у цьому веселому районі Сохо. У тій кімнаті з мене не було ні звуку, ні руху.
  
  
  Було б легко зламати замок на задніх дверях, але двері можна підключити до систем сигналізації. Я дістав з кишені тонкий нейлоновий шнур, накинув його на залізну перекладину, що стирчала, і підтягнувся до затемненого вікна другого поверху. Я приклав присоску до скла та вирізав усе скло. Потім я опустився та обережно поставив скло на підлогу. Підтягнувшись назад до вікна, я заліз усередину і опинився в темній порожній спальні, за спальнею тягнувся вузький коридор. Тіні пахли вогкістю та старістю, як будівля, занедбана сто років тому. Було темно, холодно та тихо. Занадто тихо. Щури переселяються в покинуті будинки в Лондоні. Але не було чути, як десь дряпають маленькі волохати лапки. Хтось ще мешкав у цьому будинку, хтось, хто був там зараз. Я посміхнувся.
  
  
  Я піднявся сходами на третій поверх. Двері в єдину освітлену кімнату були зачинені. Ручка закрутилася під моєю рукою. Я слухав. Нічого не рухалося.
  
  
  Одним беззвучним рухом я відчинив двері; одразу закрив її за собою і став у тіні, спостерігаючи за жінкою, яка сиділа на самоті в тьмяно освітленій кімнаті.
  
  
  Вона сиділа до мене спиною та вивчала якісь папери на столі перед собою. Настільна лампа була єдиним джерелом світла. Там було велике двоспальне ліжко, письмовий стіл, два стільці, палаюча газова плита, більше нічого. Просто жінка, тонка шия, темне волосся, струнка фігура в обтягуючій чорній сукні, що оголювала всі її форми. Я зробив крок від дверей до неї.
  
  
  Вона раптово обернулася, її чорні очі ховалися за кольоровими окулярами.
  
  
  Вона сказала. - То ти тут?
  
  
  Я побачив її посмішку і водночас почув приглушений вибух. Хмара диму клубочилася в невеликому просторі між нами, хмара, яка майже одразу ж приховала її.
  
  
  Я притис руку до боку, і мій стилет вискочив з-під рукава в руку. Крізь дим я побачив, як вона скотилася на підлогу, і тьмяне світло згасло.
  
  
  У раптовій темряві, з густим димом довкола мене, я більше нічого не бачив. Я сів на підлогу, думаючи про її кольорові окуляри: мабуть, інфрачервоні окуляри. І десь у цій кімнаті було джерело інфрачервоного світла. Вона могла бачити мене.
  
  
  Тепер мисливець став здобиччю, замкненою в маленькій кімнаті, яку вона знала краще за мене. Я придушила прокляття і напружено чекав, поки не почую звуку чи руху. Я нічого не чув. Я знову вилаявся. Коли вона рухалася, це був рух кішки.
  
  
  Тонкий шнур обвився навколо мого горла позаду. Я почув шипіння її дихання поруч із моєю шиєю. Вона була впевнена, що цього разу я в руках. Вона була швидкою, але я швидше. Я відчув мотузку в той момент, коли вона обмотала її навколо мого горла, а коли вона туго затягла її, мій палець уже був усередині.
  
  
  Я простягнув іншу руку і схопив її. Я повернувся, і ми опинилися на підлозі. Вона боролася і корчилася в темряві, кожен м'яз її струнких, напружених тіл сильно притискався до мене. Сильні м'язи в тренованому тілі, але у мене була велика вага. Я потягнувся до настільної лампи і ввімкнув її. Дим розчинився. Безпорадна під моєю хваткою, вона лежала скута моєю вагою, її очі блиснули на мене. Кольорові окуляри зникли. Я знайшов свій стилет і притис його до її тонкої шиї.
  
  
  Вона відкинула голову назад і засміялася.
  
  
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  — Ублюдок, — сказала вона.
  
  
  Вона схопилася і вп'ялася зубами мені в шию. Я впустив стилет, відтягнув її голову за довге чорне волосся і міцно поцілував. Вона прикусила мою губу, але я міцно стиснув її рота. Вона обм'якла, її губи повільно відкрилися, м'які та вологі, і я відчув, як її ноги відкрилися для моєї руки. Її язик випробувало рухався через мій рот, все глибше і глибше, поки моя рука піднімала її сукню вгору по її напруженому стегні. Під цією сукнею нічого не було. Такий самий м'який, вологий і відкритий, як її рот.
  
  
  Інша моя рука знайшла її груди. Вони стояли високо, поки ми боролися у темряві. Тепер вони були м'якими і плавними, як здуття її живота, коли я торкнувся шовковистого волосся.
  
  
  Я майже відчув, як вирваюся на волю, росту і мені стає важко штовхатися до неї. Вона також це відчула. Вона відсмикнула губи і почала цілувати мене в шию, потім у груди, де моя сорочка зникла під час боротьби, а потім назад нагору, в моє обличчя. Маленькі, голодні поцілунки, як гострі ножі. Моя спина і поперек забилися в ритмі густої крові, і я був готовий вибухнути.
  
  
  - Нік, - простогнала вона.
  
  
  Я схопив її за плечі та відштовхнув. Її очі були щільно заплющені. Її обличчя почервоніло від пристрасті, губи ще цілувалися в сліпому бажанні.
  
  
  Я запитав. - "Цигарку?"
  
  
  Мій голос звучав хрипко. Видершись на круту, люту скелю вибухового бажання, я змусив себе відступити. Я відчував, як моє тіло тремтить, повністю готове поринути у болісне ковзання задоволення, яке відправить нас у високу, підвішену готовність до наступного, гарячого, крутого повороту. Я відштовхнув її, стиснувши зуби від цього чудового болю. На мить я не був певен, що вона витримає. Тепер я не знав, чи зможе вона це зробити і зупинитися. Але їй це вдалось. З довгим тремтячим зітханням їй це вдалося, очі її були заплющені, а руки стиснуті в тремтячі кулаки.
  
  
  Потім вона розплющила очі і подивилася на мене з усмішкою. "Дай мені цю чортову сигарету", - сказала вона. — О, чорт забирай, Нік Картер. Ти чудовий. Запізнився цілий день. Я ненавиджу тебе.'
  
  
  Я відкотився від неї і простяг їй сигарету. Посміхаючись її голому тілу, бо чорна сукня була розірвана в нашій пристрасті, я закурив наші сигарети.
  
  
  Вона встала і лягла на ліжко. Я сів поруч із нею, зігрітий жаром. Я почав ніжно і повільно пестити її стегна. Мало хто витримує таке, але ми могли. Ми вже робили це багато разів.
  
  
  — Запізнився цілий день, — сказала вона, курячи. 'Чому?'
  
  
  "Тебе краще не питати, Дейдро", - сказав я.
  
  
  Дейдре Кебот, і вона знала краще. Мій товариш агент AX. N15, ранг «Вбивати, коли це необхідно», найкращий контрагент зі статусом незалежного оперативного командування. Вона була гарна, і вона щойно довела це знов.
  
  
  — Цього разу ти майже зловила мене, — сказав я з усмішкою.
  
  
  — Майже, — похмуро сказала вона. Її вільна рука розстібала останні гудзики на моїй сорочці. - Думаю, я впораюся з тобою, Нік. Якби це було реально. Чи не в грі. Дуже реально.
  
  
  - Можливо, - сказав я. «Але це має бути життя і смерть».
  
  
  "Принаймні вразити тебе", сказала вона. Її рука розстебнула блискавку на моїх штанах і погладила мене. — Але я не могла завдати тобі болю, чи не так? Я не могла зашкодити цьому. Боже, ти мені дуже підходиш.
  
  
  Я знав і любив її довгий час. Напад і захист щоразу, коли ми зустрічалися, були частиною нашого шляху, гарячою грою між професіоналами; і, можливо, вона могла б упоратися зі мною, якби це було не на життя, а на смерть. Тільки тоді я битимуся на смерть, а це не те, чого ми хотіли один від одного. Є багато способів залишатися в здоровому глузді в цьому бізнесі, і для нас обох протягом багатьох років одним з таких способів були наші таємні зустрічі. У найгірші часи серед усіх цих чоловіків і жінок завжди було світло в кінці тунелю. Вона для мене, а я для неї.
  
  
  "Ми гарна пара," сказав я. «Фізично та емоційно. Жодних ілюзій, а? Навіть не те, що це триватиме вічно.
  
  
  Тепер мої штани було знято. Вона нахилилася, щоб поцілувати мій живіт унизу.
  
  
  «Я якось чекатиму, а ти не прийдеш», — сказала вона. «Кімната у Будапешті, у Нью-Йорку, і я буду одна. Ні, я цього не винесу, Нік. Ти винесеш?
  
  
  "Ні, цього я теж не винесу", - сказав я, проводячи рукою по її стегні туди, де воно було вологим і відкритим. — Але ви порушили це питання, і я теж. Ми маємо роботу.
  
  
  О ля ля, так, - сказала вона. Вона загасила сигарету і почала пестити моє тіло обома руками. Якось Хоук це дізнається. Ось як це скінчиться.
  
  
  Хоук закричав би, почервонів би, якби довідався. Два його агенти. Він був би цим паралізований. Двоє його агентів закохані одне в одного. Небезпека цього зробила б його збожеволілим, небезпека для АХ не до нас. Ми були витратним матеріалом, навіть N3, але АХ був священною справою, життєво важливою і ставився вище за все інше в цьому світі. Таким чином, наше побачення трималося в глибокій таємниці, ми використовували всю свою дотепність і досвід, контактуючи один з одним так м'яко, наче ми працювали над справою. На цей раз вона встановила контакт. Я прийшов, і вона була готова.
  
  
  Хоук ще не знає, — прошепотіла вона.
  
  
  Вона лежала зовсім нерухомо на великому ліжку в теплій потайній кімнаті, її чорні очі були розплющені і дивилися мені в обличчя. Темне волосся обрамляло її маленьке овальне обличчя і широкі плечі; її повні груди тепер звисали убік, соски були великими і темними. Майже зітхнувши, вона прошепотіла запитання. 'Тепер?'
  
  
  Ми розглядали тіла одне одного, наче це було вперше.
  
  
  На її мускулистих стегнах і струнких стегнах не було жиру, нічого в западині живота над пагорбом Венери. Зростаючи шість футів, вона мала тіло спортсмена і здавалася високою і стрункою. Вона чекала на мене.
  
  
  - Зараз, - сказав я.
  
  
  То була жінка. Чи не дівчина. Тридцятидворічна жінка і більше, ніж більшість її віку. Солдат із сімнадцяти років. Вона служила у складі ізраїльських командос, вбиваючи арабів ночами. Сильна жінка зі шрамами в доказах стійкості: опіки від тортур на спині, шрам від батога над лівими грудьми, кучерявий знак питання над клиноподібним волоссям, де арабський лікар вирізав з неї майбутніх дітей і вчив її ненависті.
  
  
  - Зараз, - сказала вона.
  
  
  Просто і прямо, без сором'язливості, претензій чи хибного мачізму. Ми знаємо один одного надто довго і надто добре для всіх цих ігор, у які грають нові коханці. Небагато. Як чоловік та дружина. Вона хотіла, щоб я був у ній, я хотів бути у ній.
  
  
  Чорні очі розплющились і сфокусувалися на моєму обличчі, глибокому і гарячому, що дивиться звідкись глибоко всередині. Вона розсунула ноги і високо підняла їх. Прямо та сильно, без зусиль. Я просто подивився їй у вічі і увійшов до неї.
  
  
  Ми не торкалися один одного ніде, крім там. Глибоке та повільне ковзання у теплому та рідкому вітанні її тіла. Повільно й усміхаючись, ми дивилися одне одному у вічі. Здригаючи, вона ворушилася, і я ріс усередині неї, поки її очі не заплющилися, а мої пальці не вп'ялися глибоко в ліжко.
  
  
  Вона відтягла свої дивовижні ноги назад і підняла коліна, поки вони не торкнулися її грудей, а її п'яти не торкнулися круглої плоті її сідниць. Вона обійняла мене за шию і напружилася. Я взяв її на руки, як маленька закрита кулька. Я підняв її з ліжка і тримав все її тіло в своїх руках, її стегна біля моїх грудей, її сідниці біля мого живота, і штовхнув її глибше, дозволяючи низьким стогнам зірватися з її губ.
  
  
  Ми рухалися в рівному ритмі, що прискорюється, як дві частини однієї істоти. Лютий і ніжний, замкнений у болю, а потім у спокої, коли густий, гарячий приплив, такий же глибокий і всепоглинаючий, як океан, омив нас, ховаючи нас у безмовній темряві.
  
  
  Печка була гарячою. У таємній кімнаті було тихо. Десь шумів вітер і здавалося, що вітер зачіпає хату. Десь була музика та сміх. Далеко. В одній руці вона тримала цигарку. Інший вона бездумно пестила мій живіт. "Скільки часу у нас є?"
  
  
  — Побачимося завтра, — сказав я. 'Ти згодна?'
  
  
  'Побачимося завтра.'
  
  
  Це все. Більше жодних питань. За межами цієї потайної кімнати, за межами цих коротких миттєвостей ми мали роботу. Задавати питання та відповідати на них означало б участь, а участь може означати небезпеку та зміну життя. Найменша зміна означала б, що Хоук дізнався про це, або дізнається рано чи пізно. Суворий принцип, що ми не беремо участі в роботі один одного, був єдиним захистом від нескінченних очей та вух Хоука. Це і тренування багатьох важких років: нікому не довіряй навіть тому, кого любиш.
  
  
  "Досить довго", сказала Дейдра, погладжуючи мене.
  
  
  «Сьогодні ввечері та завтра. .. '
  
  
  - Двічі сьогодні ввечері, - сказав я. Честолюбний принц надто довго займав мене, надто далеко від охочих жінок.
  
  
  Вона сміялася. — З кожним роком ти стаєш більш вимогливим. Чого насправді може впоратися жінка?
  
  
  — Усе, що я маю, — сказав я, посміхаючись. — І ти знаєш, як добре.
  
  
  «Не так скромно, Нік Картер, – сказала Дейдре. 'Ти. .. '
  
  
  Я ніколи не дізнаюся, що вона хотіла сказати. Вона зупинилася на півслові, коли я відчула, як моє плече стає гарячим і палаючим. Це був безмовний і таємний знак, але вона помітила моє легке тремтіння.
  
  
  Крихітний тепловий сигнал, що оселився під моєю шкірою, можна було активувати лише за милю, а це означало, що сигнал виходив із місцевого джерела. Тільки Хоук знав про це, і він використовується як крайній екстрений контакт, коли всі інші засоби зв'язку вийшли з ладу і коли Хоук не знає, де я або в якій ситуації я перебуваю. Сигнал призначений для того, щоб його ніхто не міг відстежити, але Дейдра Кебот знала свою справу. Вона така ж швидка, як і я, і вона відчула раптовий контакт.
  
  
  'Нік?'
  
  
  - Вибач, - сказав я. «Ми просто заблукаємо завтра і сьогодні ввечері».
  
  
  Я підвівся з ліжка і схопив штани. Не рухаючись, лежачи на ліжку, вона дивилася на мене.
  
  
  - Не сьогодні, - сказала Дейдра. 'Знову ж таки. Зараз.'
  
  
  Тепловий сигнал був екстремальною командою, яка використовувалася лише в екстрених випадках, коли швидкість мала вирішальне значення. Але Дейдра знову захотіла мене, і в нашій роботі наступного разу може не бути. І я теж хотів її, навіть якби мені довелося померти за це.
  
  
  Я взяв її або вона взяла мене. Жорстко та грубо. Разом, як завжди.
  
  
  Коли ми обоє одяглися, я побачив, як зріле, повне тіло розчинилося в маленьких трусиках, темних панчохах, а потім у вузькій чорній сукні. Я відчув грудку всередині, хрускіт у спині, але я одягнувся; і, перевіряючи нашу зброю, ми говорили про дрібниці. Вона грайливо поцілувала мене, коли я приставив її лезо до внутрішньої сторони її стегна. Вона набагато краще поводилася з цим ножем, ніж я. Вона зав'язала свою маленьку Беретту під філіжанкою ліфчика. Я повернув свій стилет на місце та перевірив люгер.
  
  
  Ми залишили таємну кімнату як є і вийшли через інше вікно. Я прикрив її, поки вона поверталася в провулок. Вона прикрила мене, поки я ковзав по провулку, і з темряви вона вийшла на пустельну вулицю. Вона пройшла повз мене, як завжди, і вийшла надвір.
  
  
  Нас врятувала автоматична процедура і знову ця рефлекторна рутина.
  
  
  Я побачив темний дверний отвір через вулицю. Тінь, відтінок темніший за ніч, слабкий рух, уловлений моїм особистим радаром, відточеним роками постійного спостереження.
  
  
  Я закричав. 'Лягай!'
  
  
  З темряви пролунали два постріли.
  
  
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  Приглушені постріли. Їх виплюнули в ніч, як я побачив темну тінь, і закричав: «Лягай!»
  
  
  Два постріли та за секунду крик, як миттєва луна. Дейдра лежала на підлозі. Вона впала на твердий камінь лондонської вулиці, як тільки почула постріли та мій крик. Але що було раніше: мій крик чи постріли?
  
  
  Вона лежала нерухомо.
  
  
  Я тримав Вільгельміну. Я вистрілив у ґанок одночасно з тим, як витяг Вільгельміну і прицілився. Три постріли, перш ніж тінь зможе вистрілити знову, перш ніж Дейрдра встане, якщо вона зможе знову рухатися.
  
  
  Довгий стиснутий крик був моєю нагородою.
  
  
  Я чекав. Більше пострілів не було. Ніхто не вийшов із туману для розслідування. Я бачив кров на правій руці Дейдри, але їй не допоможе, якщо я зроблю крок вперед і мене вб'ють. Хвилина це багато для людини з пістолетом, особливо якщо вона поранена.
  
  
  Раптом Дейдра перекотилася вулицею, встала і зникла в тіні: з нею все було в порядку.
  
  
  Мій крик, мабуть, був на волосок раніше пострілів. Все життя, що тренувалася серед ворогів, вона впала плазом на вулицю за секунду. Куля невидимого стрільця, мабуть, зачепила їй руку, коли вона падала. Я був вдячний за кожну хвилину небезпеки, яка перетворила нас на автоматичну надефективну зброю.
  
  
  Темний дверний отвір залишався безмовним, нерухомим. Я ступив уперед.
  
  
  Я навшпиньки попрямував до темного ганку, обома руками направляючи «люгер». Дейдра на крок позаду мене зі своєю «Береттою».
  
  
  Негр лежав на спині. Навіть уночі я міг бачити дві темні плями на його грудях. Я потрапив у яблучко двома із трьох куль. Мало бути три.
  
  
  "Ти турбувався про мене", - сказала Дейдрі. — Я не скажу Хоук.
  
  
  — Я ніколи б не вижив, — сказав я. 'У тебе все нормально?'
  
  
  Вона посміхнулася, але була трохи блідіша, ніж кілька хвилин тому. Куля пробила м'ясисту верхню частину її руки.
  
  
  — Я гаразд, — сказала вона.
  
  
  Я кивнув головою. Я не дивився на її руку. Вона була професіоналом, вона дбала про себе. У мене були важливіші речі для роздумів. На кого полював цей мертвий негр? І чому? 'Ти знаєш його?' — спитав я Дейдру.
  
  
  - Ні, - сказала вона.
  
  
  То був не той нігер, якого я бачив у вестибюлі дешевого готелю «Челсі». Худий і молодший, майже хлопчик. Але два негра поряд зі мною в Лондоні тієї ж ночі були бісовим збігом. Тим більше, якщо перший, певне, звідкись поспішав, у строкатому плащі поверх брудних штанів, у дешевій вовняній сорочці та в якихось саморобних сандалях. І все це лондонською зимою.
  
  
  Я підібрав його пістолет із тротуару. Старий автоматичний браунінг бельгійського виробництва із новим глушником. Він не був схожим на людину, яка може дозволити собі купити новий глушник. У кишені він мав кілька фунтів і трохи срібла, ключ від готелю без розпізнавальних знаків і запасний магазин для «браунінгу». На шиї у нього був тонкий золотий ланцюжок з маленьким амулетом-амулетом. Сплячий лев.
  
  
  - Мітка Чакі, - сказала Дейдре. - "Він переслідував мене".
  
  
  — Але ж ви його не знаєте?
  
  
  — Ні, але він, мабуть, зулу чи, можливо, звазі. Останнім часом вони трохи зблизилися.
  
  
  - Чака, - сказав я. І відразу щось клацнуло в моїй фотографічній пам'яті: «Перший король зулусів, засновник Імперії зулусів у 1920-х і 1930-х роках» . Найбільша і найсильніша негритянська армія в історії. Розбитий англійцями в 1879 році, після того, як вони вперше серйозно розгромили Ройнеккен. Зулуси зараз є частиною Південної Африки. У свазі там більш-менш незалежна країна. Що ще, Дейдре?
  
  
  "Що ще потрібно для людей у рабстві?" - сказала вона. "Потрібна надія, легенда: Чака, сплячий лев, який якось повернеться".
  
  
  - Це міф, - сказав я. «Міфи не відправляють негрів із джунглів Зулуленда до Лондона. Сплячий лев – символ якоїсь підпільної організації. Чому вони хочуть твоєї смерті?
  
  
  Ти можеш здогадатися, Нік, - сказала Дейдра.
  
  
  "Ваше завдання?"
  
  
  Вона кивнула, якийсь час дивилася на мертвого негра, а потім засунула «беретту» собі під груди. Вона стояла в темряві туманної вулиці, повільно потираючи руку. Потім вона глибоко зітхнула і посміхнулася до мене. тоді доля наступного разу, - сказала вона. — Ми не можемо тут стирчати.
  
  
  — Будь обережна, — сказав я.
  
  
  Я пішов за нею темними вулицями, поки ми не вийшли на світ і суєту Пікаділлі. Вона махнула рукою і зникла в юрбі шукачів насолод. Я зупинив таксі, що проїжджало. Я не повернувся до того готелю. Якби великий негр у вестибюлі був у тій самій групі, що й стрілець, я, мабуть, привів би їх до Дейдри. Я не бачив, як, я був впевнений, що за мною не стежать, а це повинно означати, що у них були люди, навички та обладнання, щоб помітити мене дорогою непомітно для мене. Якщо вони були добре організовані, я не ризикнув повернутися до готелю.
  
  
  Я не міг ризикувати одним із будинків АХ у Лондоні або зв'яжіться з одним із наших місцевих контактів. Мені довелося користуватися телефоном і зателефонувати до центру зв'язку.
  
  
  — Дослідницька служба Вілсона, ми можемо допомогти вам?
  
  
  "Чи можете ви простежити історію сокири для мене?"
  
  
  - Хвилинку будь-ласка.
  
  
  Слово "сокира", АХ, було основним контактним словом, першим кроком, але слово може з'явитися випадково.
  
  
  Спокійний чоловічий голос: «Я впевнений, що у нас є все, що ви хочете, у наших файлах, сер. Яка саме бойова сокира вас цікавить?
  
  
  «Лівша з півночі, із середнього періоду саги». Це був код, що підтверджував, який доводив, що я агент AX, і повідомляв йому, який агент: N3. Але я можу бути самозванцем.
  
  
  — Так, — сказав спокійний голос. "Який король перший?"
  
  
  — Половина чорного, — сказав я.
  
  
  Лише справжній N3 знав цей останній код. Його можна було видавити з мене тортурами, але в кожній угоді доводилося йти на ризик. Якщо шахрай телефоном намагався вийти на зв'язок, найстрашніше було те, що АХ може втратити лондонський вузол зв'язку. Тоді контактні коди довелося змінити.
  
  
  Була серія клацань, коли мене підключили до мережі АХ. Потім пролунав холодний суворий голос: «Ви в Лондоні, N3. Чому?
  
  
  Рівний гугнявий голос: сам Хоук. Розлютився, але гнів майже миттєво змінився різкою, сухою поспішністю, яка дала мені зрозуміти, що Хоук хоче чогось серйозного, важливого і важкого.
  
  
  'Забудь про це. Ви можете пояснити це пізніше. Ваш дзвінок було знайдено. За шість хвилин за вами приїде машина. Приїжджайте негайно.
  
  
  Ця робота мала бути важливою. Хоук скористався моїм номером N3 і сам відповів на дзвінок з телефону, без посередників і скремблерів з мого боку.
  
  
  Я запитав. - Куди?
  
  
  Він уже повісив слухавку. Хоук довго не говорить відкритою лінією. Він сидить, невисокий і худий, у своєму скромному вашингтонському офісі, здатний одним словом керувати космічною станцією. Але не знаю п'ятьох людей зовні AX і секретні служби знають його чи знають, що він існує.
  
  
  Я вийшов з телефонної будки, мружачи, щоб побачити, чи немає на вулиці чогось незвичайного. У тумані та яскравих вогнях Сохо нічого не було. Я подивився на годинник. Ще дві хвилини. Вона була на п'ять секунд раніше: маленька сіра машина із тихим водієм. Я ввійшов.
  
  
  Через годину я стояв на пустельній злітно-посадковій смузі старої бази Королівських ВПС, що заросла бур'яном. Машини не було і я був один на базі Королівських ВПС, яку не знав. Можливо, Хонінгтон, враховуючи рівнину навколо нього, чи, можливо, Тетфорд.
  
  
  Я почув літак, що наближається, перш ніж побачив його. Я не чекав літака на безлюдному полі вночі. Але він знизився, керуючись лише власними посадковими вогнями. Рейнджер з м. Рафф. Хоук має всюди контакти.
  
  
  — Вибачте, — сказав я пілотові.
  
  
  У нього були широкі вуса, але він був сивим, і в його очах було більше розуму, ніж у більшості хлопчиків із ВПС. Людина, яка іноді може сама ставити деякі питання. Цього разу він просто просигналив мені про посадку і вирулив до того, як я правильно і по-справжньому сів.
  
  
  «Їм потрібен був хтось, хто міг би тут приземлитися без наземних ліній чи вогнів», — сказав він. "Наших залишилося не так багато".
  
  
  Він повернувся, щоб подивитись на мене. "Ви повинні принаймні зупинити Третю світову війну".
  
  
  - Принаймні, - сказав я.
  
  
  Він слабо посміхнувся і перевів дросель у вихідне становище. Я відчував себе людиною, яка сліпо біжить до кам'яної стіни. Але стара людина Королівських ВПС знала свою область. Він зробив це легко, а потім полетів на захід. Він більше не сказав жодного слова, і я заснув.
  
  
  Було вже ясно, коли мене розбудили чиїсь руки. Ми приземлилися на маленькому аеродромі, оточеному високими голими деревами та засніженими полями. Вдалині стояли високі будинки, і краєвид здався мені знайомим.
  
  
  Машина, що ковзала в моєму напрямку, виглядала ще знайомішою: чорний «кадилак» з номерним знаком Меріленда. Я повернувся до Америки і був неподалік Вашингтона. Це буде дуже важка та дуже важлива робота.
  
  
  Хоук нечасто привозить мене додому так раптово і ніколи до Вашингтона, коли він може все виправити. Я Кіллмайстер номер один, добре оплачуваний і необхідний, але ніхто не любить визнавати, що я існую, особливо у Вашингтоні. Зазвичай, коли він хоче поговорити зі мною, Хоук добирається до мене в якомусь куточку світу. Він зв'язується зі мною там чи приходить до мене, але намагається не ризикувати, що хтось зв'яже мене з АХ чи навіть Вашингтоном.
  
  
  Тому вони засмикали фіранки в «кадилаку», коли ми виїхали з аеропорту і попрямували до Потомака. Це було нормально, як я був стурбований. Мені не подобається Вашингтон чи будь-яка інша столиця. Політики та державні діячі живуть у національних столицях, і через деякий час усі політики та державні діячі хочуть грати у короля. Більшість із них починають думати, що вони королі. Вони відрізають голови всім, хто з ними не згоден, бо знають, що краще і що треба робити для блага простих людей.
  
  
  Але мене не цікавили політики, і я знову подумав, чому Хоук дозволив мені приїхати до Вашингтона. Він зробив би це тільки у разі потреби, якби не міг зустрітися зі мною десь далеко. Ця робота мала бути настільки важливою, такою пріоритетною, що навіть Хоук не мав у ній абсолютної влади. Що б це не було, він мав бути у безпосередньому контакті зі старшими лордами, щоб відповісти на будь-яке запитання, яке я міг поставити.
  
  
  Ця робота розпочнеться згори.
  
  
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  Мене виштовхнули з «кадилака» в якийсь провулок і впустили до великої безіменної сірої будівлі. Ліфт підняв нас принаймні на три поверхи нижче першого поверху. Там мене посадили у невеликий відкритий фургон, що стояв на рейках. І один у цій машині я зник у вузькому тунелі.
  
  
  Ніхто зі мною не розмовляв, і було ясно, що я не маю знати, куди йду. Але я не виживав би на посаді Кілмастера так довго, не вживаючи всіх можливих запобіжних заходів. Ніхто не підозрював про це, навіть Хоук, наскільки мені було відомо, але я досліджував цей тунель давно, коли мене сюди вперше привезли. Я знав, де я йду. Я їхав найтаємнішою мініатюрною залізницею у світі, прямуючи до низки бомбосховищ під величезним білим будинком на широкому проспекті.
  
  
  Візок зупинився біля тьмяно освітленої вузької платформи. Переді мною були тихі сірі двері. Я спробував двері, вони не були замкнені. Я ввійшов у сіру кімнату зі сталевим столом, трьома стільцями, двома диванами та без видимого виходу. Хоук сидів за сталевим столом: Девід Хоук, Нью-Йорк, голова АХ, мій начальник. І це все, що я знав про нього. Щодо цього я знав про нього більше, ніж більшість. Чи було у нього минуле, будинок, сім'я або він хоча б розважався чимось, я не знав.
  
  
  "Розкажи мені про Лондон", - гаркнув він на мене, його плоский, гугнявий голос був таким же смертоносним і зловісним, як кобра.
  
  
  Це маленька людина зі сміхом, схожим на гуркіт гармати, коли він сміється, і сардонічною усмішкою, коли він усміхається. Нині він не зробив ні того, ні іншого. Він дивився на мене порожнім поглядом. На ньому був той же твідовий піджак і сірі штани, що завжди. У нього їхня повна шафа, все те ж саме.
  
  
  Ми були одні в сірій кімнаті, але це було не так. Червоний телефон стояв на сталевому столі за кілька дюймів від нього.
  
  
  «Після того, як я виконав своє замовлення в пустелі, — сказав я, — я боявся, що мене помітять. Тож я використав четвертий маршрут до Лондона, просто щоб бути у безпеці».
  
  
  Як виправдання це навряд чи мало сенс, і я чекав, поки він вибухне. Цього не сталося. Натомість він порався з червоним телефоном, і його очі сказали мені, що насправді він не думає про те, що я робив у Лондоні. Його думки були зайняті роботою, яку він збирався доручити мені, і блиск у його очах сказав мені, що це велика робота. Хоук живе своєю роботою. Я ніколи не бачив, щоб він відпочивав, ніколи не чув, щоб він відпочивав. Єдине, що його справді заводить, це те, що його контора АХ гідна свого часу і своєї «дитини».
  
  
  - Добре, - сказав він. «Надішліть звіт пізніше».
  
  
  Я зітхнув з полегшенням. Цього разу це могло бути на межі. Рано чи пізно він дізнається, що Дейрдре Кебот була в Лондоні і все зв'яже. Це була його друга натура. Але зараз він закурив одну зі своїх брудних сигар і знову пограв із червоним телефоном.
  
  
  - Сідай, Нік, - сказав він.
  
  
  Коли я сів, то зрозумів, що цього разу було щось зовсім інше. Він був нетерплячий. Так, очі його світилися викликом. Але в той же час він був стурбований, майже злий, і не думав про мене. Щось у цьому новому порядку йому не подобалося. Я закурив одну із цигарок із золотим мундштуком і сів.
  
  
  - Ти ніколи не був у Мозамбіку, - сказав Хоук. — Ти їдеш туди за дві години.
  
  
  «Мені потрібно освіжити португальську та суахілі», — сказав я. «Можливо, до Свазіленду і, можливо, навіть до Південної Африки», — неуважно продовжив Хоук, ніби не чув мого коментаря. Він підняв очі і пожував недопалок своєї дешевої сигари. "Ділікатна ситуація".
  
  
  — Ми колись отримаємо ще щось, — усміхнувся я.
  
  
  — Не так і смішно, — гаркнув на мене старий. "Я ще не забув Лондон".
  
  
  Я продовжував посміхатися, я теж».
  
  
  Хоук не любить, коли його дурять. Я чекав на удар. Він не прийшов. Невдовзі я перестав посміхатися. Те, що він не відповів, було поганим знаком. Хоук мав проблему, і це якось пов'язано з АХ самим собою. Це був час бути серйозним.
  
  
  Що мені робити в Мозамбіку? — спитав я тихо.
  
  
  Хоук жував сигару і грав із червоним телефонним дротом. "Лісабон і Кейптаун підозрюють велике повстання в зулуських районах уздовж кордону".
  
  
  Мій хребет почав свербіти. Зулу! Я подумав про мертвого стрільця в Лондоні і про Марка Чака. Чи міг стрілець переслідувати мене, а не Дейдру? Ще до того, як я дізнався, що є робота, пов'язана із зулусами. †
  
  
  «Південна Африка дуже майстерна у запобіганні повстанням, — сказав я. «І повстанців Мозамбіку поки що небагато».
  
  
  "Бо Кейптауну завжди вдавалося тримати чорну більшість ізольованим і під контролем", - сказав Хоук. А тому, що негри в Мозамбіку ніколи не мали ні грошей, ні підтримки, ні досвідчених лідерів. Тепер, схоже, у Мозамбіку з'явилося нове керівництво, і, можливо, Кейптаун помилився у своїй політиці «хоумлендів», «бантустанов» чи інших химерних назв концентраційних таборів. Батьківщина зулусів знаходиться вздовж кордонів Мозамбіку та Свазіленду або близько до них».
  
  
  Хоук мовчав і смоктав сигару. «Що їх справді стривожило, то це те, що вони думають, що в цьому замішані Свазі. Це робить міжнародну ситуацію потенційно вибухонебезпечною, чого хочуть борці за свободу. Це також дає їм притулок для тренувань, мобілізації та укриттів, чого негри там ніколи не мали».
  
  
  - Свазіленд? - сказав я, хитаючи головою. «З моменту здобуття незалежності свазилендці залежали від іноземних інтересів, особливо від інтересів Південної Африки та Португалії. У старого короля Собхузи не виникне проблем.
  
  
  - Можливо, він не може контролювати свій народ, Нік, - похмуро сказав Хоук. «У нього багато запальних молодих бойовиків у Свазіленді. Навіть організована опозиція. Але пам'ятайте, що врешті-решт він вождь банту. Тепер йому потрібні Лісабон і Кейптаун, але він не заперечуватиме проти того, щоб незалежний Мозамбік і Зулуленд приєдналися до Свазіленду. Це поставило б його на більш сильну позицію проти Південної Африки і, можливо, навіть ізолювало б Південну Африку зрештою. Існує рух Панбантуб, про який ми добре знаємо. А свазі та зулуси ще ближче один до одного, бо у Південній Африці є свазі. Вони стояли пліч-о-пліч двісті років. Вони довго воювали один з одним, але тепер вони більше не воюють один з одним».
  
  
  Сигара Хоука згасла. Він зробив паузу, щоб запалити її знову. Він тягнув, доки сигара знову не запалала і густий дим не покрив кімнату.
  
  
  «Зулуси, свазі, шанган і купка ндебеле нарешті створили організацію: «Сплячий лев», — сказав Хоук, дивлячись на мене. «Знак Чакі. Вони мають девіз: United Assegai. Це слово означає спис у зулусів, сисваті та ндебелі і вказує на їх загальне походження та інтереси. І тепер вони мають спільний план: повстання настільки велике, що навіть якщо воно зазнає невдачі, білі влаштують там таку криваву лазню, що ООН і великі держави повинні втрутитися. Вони думають, що зможуть забезпечити незалежність Мозамбіку та Зулуленду».
  
  
  То справді був логічний план. Я бачив хащі, поля, гори та джунглі, які вже витікали від крові банту, і в ООН великі держави зайняли чийсь бік. Південна Африка і Португалія тоді були вражені просто в душу. Але це також був план, який вимагав страшенно великого лідерства, щоб утримати всіх цих банту разом. Чоловіки помирали б пліч-о-пліч у великій кількості, але поодинці важко відчути, що ти вмираєш за справу. Це також вимагатиме навичок та грошей, організації та достатньої армії, щоб гарантувати, що борці за свободу не будуть негайно пригнічені.
  
  
  Я запитав. — Що я там робитиму?
  
  
  Хоук відповів не одразу. Він нервово затягнувся сигарою. Що б його не турбувало, воно все ближче виходило на поверхню.
  
  
  - Похмурі, безсилі люди не можуть поодинці розробити такий план, N3, - повільно сказав старий. «Одним із ключових факторів є великий новий підрозділ білих найманців, який діє у Мозамбіку. Ми не знаємо, хто його капітан. Але хто б це не був, він добрий. Він також має додаткову перевагу: контактна особа, яка займає високе становище в уряді Мозамбіку».
  
  
  Я почав розуміти ситуацію.
  
  
  'Як високо?'
  
  
  - Дуже високо, - сказав Хоук. «Безпосередньо під керівництвом колоніального губернатора. Борці за свободу знають усе, що планує уряд Мозамбіку ще до того, як він реалізує свої плани. Найманці знову і знову б'ють колоніальні війська».
  
  
  - Вони знають, хто це?
  
  
  "Вони звузили кількість варіантів до трьох", - сказав Хоук. "І не більше трьох". Він курив. «З'ясуй це і вбий заради цієї людини».
  
  
  Добре. Це була не нова ситуація, і це було моєю роботою. Я робив це раніше, для багатьох урядів, із якими Вашингтон хотів дружити.
  
  
  Я запитав - «Чому залучили нас? Чому б їм не зробити це?».
  
  
  "Бо вони думають, що не можуть визначити, хто з трьох це", - сказав Хоук. "І що ми можемо."
  
  
  Було щось у його манері говорити, що змусило мене глянути на нього. Його сигара знову згасла, і те, як він жував її, незважаючи на мене, змусило мене зрозуміти, що ми підійшли до того, що його турбувало. Виникла трудність, і я хотів знати, в чому.
  
  
  "Чому вони думають, що ми можемо зробити це краще, ніж вони самі?"
  
  
  Хоук розчавив сигару в попільничці і люто дивився на її рештки. «Бо вони знають, що ми працювали з повстанцями».
  
  
  Ось так. Я дозволив йому йти вперед і виклав усе це ясно. Але я цілком бачив це. Вашингтон грав за обидві сторони, очікуючи, хто переможе. І хто б не переміг, Вашингтон стане іменинником. Тільки тепер раптом настав момент істини. Барашкові гвинти були затягнуті, і Вашингтону довелося обирати.
  
  
  «Ми відправляли зброю та гроші борцям за свободу Мозамбіку та групі зулусів «Сплячий лев». Під столом, ясна річ, за допомогою прикриття. Але ми це зробили. Ми допомогли Сібхузе та Свазі. Тепер Кейптаун і Португалія повідомили, що вони знають про це і наймають нас».
  
  
  Тепер я все знав. 'Так що це АХ допомагав повстанцям під прикриттям?
  
  
  Хоук кивнув головою. "Вашингтону зараз потрібні Лісабон і Кейптаун більше, ніж повстанці".
  
  
  "І бунтівники більше немає", - додав я.
  
  
  Хоук знову кивнув головою. Він не дивився на мене, і я знав, що врешті-решт турбувало його, суть усієї цієї брудної операції.
  
  
  — Ми можемо виконати роботу, — сказав я, — і вбити цього бунтівника. Тому що ми працювали із повстанцями. Ми маємо контакт, і вони довіряють нам. Лісабон та Кейптаун скористаються нашою допомогою повстанцям, дозволивши нам знищити їх. Смакота.'
  
  
  Хоук дивився на мене.
  
  
  «Повстанці вийшли і на АХ також, — сказав я. "Якщо ми вб'ємо цього генерального директора, борці за свободу дізнаються, хто, як і чому".
  
  
  Хоук вилаявся. - 'Прокляття. Змити в унітазі п'ять років роботи і послати до дідька! Злочинне витрачання. Нам будуть потрібні роки, щоб почати з цього і побудувати щось нове. Це безглуздо та неефективно.
  
  
  Я запитав. - "Але ми робимо це?"
  
  
  'Робимо це?' Хоук моргнув. "У нас є наказ".
  
  
  — Жодної лояльності до повстанців, яких ми заохочували?
  
  
  «Ми маємо лише одну вірність, першу й останню», — гаркнув на мене Хоук.
  
  
  Наш особистий інтерес, довкола чого все крутиться, подумав я з іронією. "Чи можемо ми врятувати нашого агента там?"
  
  
  Хоук знизав плечима і посміхнувся. "Це залежить від вас, N3".
  
  
  Щось було у тому, як він це сказав. Я глянув на його худе, в'їдливе обличчя, але його гострі старі очі були втіленням невинності. Я не почував себе комфортно.
  
  
  Я запитав. - "Як це зробити? Коли я почну?"
  
  
  "Ваш літак вилітає через півтори години", - сухо сказав Хоук тепер, коли потрібно було зробити деяку практичну роботу. «Ми маємо доставити деяку суму грошей повстанцям. Трансфер відбудеться там, де річка Інґвавума перетинає кордон Звазіленду із Зулулендом. Доведено, що гроші забере таємний чиновник повстанців. Якщо він з'явиться, ви вб'єте його.
  
  
  «Чи є якийсь певний метод, якому ви віддаєте перевагу?» — спитав я сухо.
  
  
  'Все, що забажаєте. На цей раз ніяких тонкощів не потрібно. Як тільки це буде зроблено, все пекло розкриється, — коротко сказав старий. — Ви працюєте з нашим місцевим агентом там, із повстанцями. Вона супроводжує вас до місця контакту.
  
  
  Вона! Насправді я вже знав, і це пояснювало те, що було дивно, коли Хоук сказав мені, що порятунок нашого агента залежить від мене. Значить, старий лис знав. Він знав про мене і Дейдру Кебот, і, мабуть, знав про це багато років. Я не особливо здивувався, він не так багато втратив. Я посміхнувся. Хоук немає.
  
  
  «Ти працюватимеш, N3, а не гратимеш. Це зрозуміло?
  
  
  "Як давно ви знаєте про N15 і про мене?"
  
  
  Його губи зігнулися в смішній, насмішкуватій усмішці. — Із самого початку, звісно.
  
  
  — Чому ти нас не зупинив?
  
  
  "Тобі треба було відволіктися, а ти був дуже обережний", - засміявся старий. «Поки ви думали, що жартуєте з мене, ви продовжували б дотримуватися належної секретності і не становили б небезпеки». Він відкинувся назад і запалив ще одну сигару. «Поки ти працював досить старанно, щоб обдурити мене, ніхто інший тебе не помітить».
  
  
  Таким чином він змусив нас думати, що не знає, і весь цей час практично заглядав нам через плече. Я подумки вилаявся. Я, напевно, приніс би йому масу задоволення. Його сардонічна посмішка стала ширшою.
  
  
  "Схоже на жінку, чи не так?"
  
  
  Це так само блискуче, як і ефективно, і більшість часу я задоволений цим. Я хочу, щоб він залишився за мною. Але навіть Хоук не завжди все знає, і він був дуже стурбований, коли я розповів йому про стрілку в Лондоні. Він різко нахилився вперед.
  
  
  «Знак Чакі? Тоді вони наглядають за N15, і повстанці підозрюють нас».
  
  
  Хтось в уряді Мозамбіку міг розбалакати». Хоук подумав. — Якщо цей Зулу не був подвійним агентом. А португальці намагаються зробити так, щоб ми довели справу до кінця.
  
  
  Можливо, - сказав я. «Можливо, вони не довіряють N15, побоюючись, що вона стала надто лояльною до повстанців».
  
  
  — Іди туди і будь обережний, — гаркнув Хоук. «Якщо ви думаєте, що вони бачать гру N15 наскрізь, не використовуйте її. Хіба що як приманка.
  
  
  Я встав. Хоук потягнувся до червоного телефону, щоб повідомити нашу зустріч. Він зупинився і глянув на мене. Ми повинні змусити цього офіцера охолонути, так чи інакше. Ти розумієш?'
  
  
  Я зрозумів. Якщо у Дейдри виникнуть підозри, можливо, мені слід використати цей факт і кинути її на пошматування левам. Тільки робота мала значення, і її потрібно було виконувати всіма доступними засобами. Моїм власним почуттям не дозволили зіграти будь-яку роль.
  
  
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  Ми з високою блондинкою порозумілися на 747-му Боїнгу з Лондона в Кейптаун, коли дізналися, що обидва їдемо в Мбабані. Її звали Естер Машлер. Вона працювала в бельгійській гірничодобувній компанії і мала достатні знання, щоб довести це, так що у мене не було причин сумніватися в ній. Але я тримав очі відкритими, частково тому, що в неї була одна з найповніших і найвищих грудей, які я коли-небудь бачив. Я хотів знати, як вони виглядали без цього одягу.
  
  
  «Я думаю, ми обоє подивимося, як усе піде», — сказала вона між Кейптауном і Лоренго Маркесом. "Ти чарівна людина, Фредді".
  
  
  На той момент я був Фредом Морсом, міжнародним торговцем гірничодобувним обладнанням, спортсменом і затятим гравцем. Це було таке ж гарне прикриття, як і будь-яке інше, для тих, хто збирається до Свазіленду. Готель Royal Zwazi - одне з нових місць для міжнародного скупчення людей.
  
  
  "От ким я намагаюся бути", - сказав я їй. Вона здавалася дуже невинною, принаймні політично.
  
  
  У Лоренго-Маркесі на узбережжі Мозамбіку ми пересіли на легкий літак, який доставив нас у Мбабані. Столиця Свазіленду — це «мегаполіс» із населенням близько 18 000 осіб, куди більшість європейців, які живуть на суші, приїжджають, щоб відвідати свої величезні ферми та гірничодобувні підприємства. Я ніколи не бачив його раніше і на мить забув про білявку, коли ми описували віраж для посадки.
  
  
  У Європі була пізня зима, тому тут була рання осінь, і мікрометрополіс блищав у прохолодному повітрі плоскогір'я. Це нагадало мені метушні місто біля підніжжя гір Колорадо. Зелений, хвилястий простір простягався на всіх напрямках навколо п'яти вулиць переважно білих будинків, багато з червоними дахами. Там було вісім чи дев'ять шести чи семиповерхових хмарочосів та групи білих будинків та низьких квартир, що притулилися на схилах серед темно-зелених дерев. Розташоване на неглибокому, садженому деревами відкритому просторі, невелике містечко було розділене пожвавленою чотирисмуговою головною вулицею, яка з одного боку вела до круглого парку, а з іншого — до ґрунтового шосе. Він ніби був закинутий у глухий кут, так що всі вулиці виходили на ґрунтові дороги, що звиваються безкрайніми просторами плоскогір'я.
  
  
  На землі я знову підібрав Гестер Машлер, і ми разом пройшли митницю. Пара завжди виглядає більш безневинно, ніж самотній чоловік. Митниця Свазі виявилася легкою, мені не було про що хвилюватися. Чиновники Мбабане навіть не відкрили одну з двох моїх валіз. Не те, щоб вони щось знайшли. Мої особисті інструменти добре заховані в щільному свинцевому відсіку збоку моєї валізи, якщо я лечу комерційним рейсом, і всі важкі речі будуть доставлені із заздалегідь обумовленою доставкою.
  
  
  Усміхнений водій чекав з машиною, яку «Фред Морс» замовив із Лондона. Він був молодий і приємний, але не підкорений. Вільна людина у вільній країні. Він схвально, але чемно подивився на фантастичні груди Естер Машлер, поки я допомагав їй сісти в машину. Вона подякувала його посмішкою, а мене повільним дотиком до її грудей та стегна, коли вона увійшла. Я сподівався, що в неї немає інших планів, крім повільної, довгої ночі з супутником далеко від дому.
  
  
  Готель Royal Zwazi знаходиться приблизно за дванадцять кілометрів від Мбабане, і нам довелося перетнути метушливе місто. Машини заполонили столицю з її єдиним світлофором, єдиним на всю країну, а тротуари цього сонячного вечора були заповнені перехожими та покупцями. Там були європейці всіх національностей, круті південноафриканці, задерикуваті португальці з Мозамбіку та сотні свазі у строкатій суміші левових та леопардових шкур. Яскраві спідниці з жакетами в стилі вестерн, нейлонові шкарпетки і пов'язки з бісером, капелюхи в стилі вестерн і червоне пір'я турако, що позначають високе положення.
  
  
  Тут, у Мбабані, багаті, прозахідні та політично впливові свазилендці були зайняті виконанням завдання боротьби з півторавіковим європейським правлінням. У кущах і в полях прості люди, як і раніше, жили, як завжди, але була різниця, особливо з неграми в сусідньому Мозамбіку та Південній Африці. Вони, як і раніше, були бідні і неписьменні за європейськими мірками, але вже не такі бідні, як раніше, і не такі неписьменні; крім того, вони не дуже дбали про європейські стандарти. Їхній король керував ними понад п'ятдесят років, і вони знали західний світ і західні звичаї. Вони зрозуміли, як працювати з європейцями та як їх використовувати. Але вони більше не схилялися і не вірили, що Європа може запропонувати щось краще, ніж їхній власний спосіб життя. Вони любили свій спосіб життя і йшли гордо. Я згадав слова Хоука: король Собхуза був банту, і він не заперечував би проти вільних банту як сусіди.
  
  
  Ми їхали полем, що сяяло зеленню і рябило в прохолодний осінній вечір. Блондинка Естер Машлер притулилася до мене, і я ковзнув рукою в її сукні, пестячи її елегантні груди. Вона не боронилася. Ніч обіцяла бути цікавою, але мій розум залишався пильним, і я оглядав краєвид навколо себе та дорогу позаду себе. Я нічого підозрілого не побачив.
  
  
  Готель Royal Zwazi притулився на схилі гори в затіненій долині Езоельвіні, в оточенні гарячих джерел, басейну та полів для гольфу з вісімнадцятьма доріжками, сяючи, як розкішний круїзний лайнер в океані. Я заплатив водієві, записався і домовився з Естер Машлер про зустріч у салоні за годину. У своєму номері я змив пил після довгої подорожі, одягнув смокінг і зателефонував на стійку реєстрації з будь-яких справ. На даний момент їх не було. Мені сподобалося. Прийде контакт, і я вб'ю свою жертву, але я не поспішав.
  
  
  Я спустився вниз у бар та ігрові кімнати. Під елегантними люстрами з пензликами ніщо не здавалося більш далеким, ніж плато зовні та круглі хатини свазі. Ігрові автомати дзвеніли, а за столами з рулеткою представники міжнародної еліти кидали у гру кольорові фішки. Я знайшов струнку Естер Машлер, яка чекала біля стійки у супроводі принца Свазі з козлячою борідкою.
  
  
  Князь не надто прихильно поставився до мого приїзду. Він ніс стопку чіпсів, досить велику, щоб задушити крокодила або справити враження на блондинку, але зберігав пристойність. Він пішов, але не надто далеко, лише в кількох табуретах в іншому кінці бару. Я стежив за ним.
  
  
  "Голод чи спрага?" — спитав я Гестер.
  
  
  "Жага", - сказала вона.
  
  
  Нам швидко подали напої, і вона глянула через моє плече на столи з рулеткою.
  
  
  Вона запитала. — Тобі щастить, Фредді?
  
  
  'Іноді.'
  
  
  - Подивимося, - сказала вона.
  
  
  Біле та чорне перемішалися за рулетковими столами, і круп'я у смокінгах швидко ковзали по зеленому полотну. Швидкі португальці з Мозамбіку грали граціозно, манірні англійці не здригнувшись приймали перемоги і поразки, а кремезний африканець грав незворушно з похмурим обличчям. Вони представляли весь спектр гравців, від затятих гравців, які ставлять сотні на одне число, до нетерплячих туристів, які ризикують кількома рандами, монетою Свазі, червоним або чорним.
  
  
  Я завжди граю однаково: двадцять п'ять на червоне чи чорне, пара чи імпер, доки не відчую стіл та колесо. Цього достатньо, щоб воно того варте, але не ризикуючи всім, що маю. Я чекаю, доки не відчую певний напрямок: я шукаю знак, темп, те, що гравці називають «настроєм» колеса. Усі колеса мають певний настрій увечері. Вони зроблені з дерева, металу та пластику, які змінюються в залежності від температури, вологості, мастила та манери звернення конкретного круп'я.
  
  
  Тож я спостерігав і чекав, стримуючи себе. Естер була фанатичною та емоційною, відданою та замкненою. Я любив це. Вона поставила кілька фішок на деякі числа, якийсь час грала одним і тим же числом, а потім випадково змінювала числа. Вона багато втратила. Я помітив, що князь з козлиною борідкою підійшов до столу і дивиться на неї. Коли він спіймав її погляд, він почав грати, зухвало, багато виграючи і сильно програючи. Він сміявся голосно, щоб привернути увагу навмисно. І завжди з огляду на Хестер Машлер.
  
  
  Вона начебто цього не помітила.
  
  
  Я бачив, як огрядний південноафриканець воював із чорним принцом. Потім я відчув певний напрямок колеса: воно сприяло чорному та непарному. Я збільшив ставки. За годину я виграв тисячу доларів. Тепер це виглядало багатообіцяюче. Я був готовий перейти на більш високооплачувані номери, але я не мав шансу. Хестер поставила свої останні дві фішки на 27, програла та подивилася на мене.
  
  
  "Це все на сьогодні", сказала вона. "Я хочу випити у своїй кімнаті з тобою, Фредді".
  
  
  Азартні ігри – це добре, але секс – краще. У всякому разі, для мене, особливо коли жінка така приваблива, як Естер Машлер. Навіть я не отримую багато прямих запрошень, якщо вона мала на увазі. Я ніколи не забуду, хто я - якби я це зробив, це б мене швидко вбило - і, коли ми йшли до її кімнати, я помітив, що принц Свазі щойно втратив свої запаси і теж підвівся з-за столу. Шляхетний південноафриканець пішов кілька хвилин тому. Я взяв Естер за красиву повну руку, коли ми піднялися нагору. Принц Свазі пройшов прямо перед нами і теж піднявся нагору.
  
  
  Кімната Естер була маленькою і була на верхньому поверсі. Можливо, вона була лише не дуже багатою дівчиною, що розважається. Коли ми підійшли до її дверей, принца Свазі не було. Я не відчував жодних очей, які спостерігали за нами, коли ми ввійшли. Вона повісила ланцюжок на двері і посміхнулася до мене.
  
  
  "Зроби мені подвійний віскі з льодом", - сказала вона.
  
  
  Я щойно зробив свій. Вона не перевдяглася і сіла в дальньому кінці кімнати, спостерігаючи, як я роблю її напій. Я говорив про Свазіленд, про майнінг і азартні ігри. Вона нічого не сказала, і я бачив, як її горлянки повільно збільшувалися. Вона ніби вибудовувала ритм, що підвищується ритм, як жіночі стегна, коли до неї проникаєш. Я зрозумів, що це її шлях, найчастіше. Вона довела його до кульмінації, і коли зробила останній ковток зі своєї склянки, я був готовий.
  
  
  Вона встала зі свого місця, і я вже чекав на неї. Ми зустрілися посеред кімнати. Вона притиснула мене так сильно, що здавалося, ніби вона намагається проштовхнути мене крізь себе. Вона звивалася в моїх руках, її високі м'які груди розплющувалися. Її очі були заплющені. Коли я відступив, вона не пішла за мною. Вона просто стояла там. Її очі заплющені, її тіло здіймалося, її руки звисали з обох боків, у заціпенінні пристрасної зосередженості.
  
  
  Я знову підійшов до неї, розстебнув блискавку на сукні і стягнула її вниз. Я розстебнув її ліфчик, дозволив великим цицькам вільно випасти і спусти її трусики. Тоді я зняв з неї туфлі та підняв її. Її голова відкинулася назад, коли я відніс її до ліжка. Я вимкнув світло, виліз із штанів і ліг поруч із нею. Вона обвілася довкола мене, як велика змія. Коли ми обнялися, вона встромила нігті мені в спину. Я схопив її за зап'ястя, щоб утримати, і розвів її руки так далеко, як розсунув її ноги.
  
  
  Коли все закінчилося, вона почала цілувати мене всюди. Жорсткі, голодні поцілунки. З заплющеними очима вона притулилася до мене, ніби насправді не хотіла мене бачити, просто подумки. Я потягнувся за курткою та цигарками.
  
  
  У цей момент зовні у коридорі почулися легкі звуки.
  
  
  Я схопив штани. Естер, що сиділа на ліжку у темному готельному номері, здавалося, не чула їх. Вона лежала із заплющеними очима, стиснувши руки в кулаки, підтягнувши коліна до грудей, зосередившись тільки на собі. Я залишив її там, ковзнув до дверей і штовхнув їх.
  
  
  У коридорі кремезний південноафриканець, що раніше був за столом з рулеткою, розвернувся, коли я визирнув. У руці він мав автоматичний пістолет з глушником. На підлозі у коридорі лежав темношкірий чоловік.
  
  
  Південноафриканець перестрибнув через постать і зник по пожежних сходах. Він, не гаючи часу, вистрілив у мене, швидко прослизнув через протипожежні двері і зник. Я вибіг назовні.
  
  
  Протипожежні двері були вже замкнені, замкнені з іншого боку.
  
  
  Я схилився над упавшим. Це був принц Свазі з козлячою борідкою, який так намагався справити враження на Естер за гральним столом. Він отримав чотири кулі: двічі на груди і двічі на голову. Він був дуже мертвий.
  
  
  Я побачив тонкий ланцюжок на його шиї, де була порвана елегантна сорочка. Наприкінці намисто висіла маленька золота фігурка сплячого лева. Знову знак Чака.
  
  
  У коридорі відчинилися двері. Я швидко підвівся і глянув у тихий коридор. Не було ніякого способу піти із зачиненими протипожежними дверима, крім як пройти весь шлях коридором до ліфтів і головних сходів. Інші двері відчинилися. Голоси сказали мені, що сюди йдуть люди.
  
  
  Якби мене знайшли з мертвим. †
  
  
  Позаду мене відчинилися протипожежні двері.
  
  
  «Чорт забирай, поспішай».
  
  
  Жіночий голос, який я впізнаю з тисяч.
  
  
  Я вистрибнув через протипожежні двері, коли голоси в коридорі стали голоснішими. Хтось крикнув мені навздогін.
  
  
  "Зупинися!"
  
  
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  Дейдра зачинила двері, штовхаючи мене вперед.
  
  
  'Вниз! Швидко!
  
  
  Я спустився пожежними сходами вниз на три сходинки за раз. Дейдра пішла за мною. На ній був комбінезон, що добре сидів, облягав її струнке тіло, як рукавичка, за винятком великої опуклості на лівій руці, в тому місці, де її підстрелили два дні тому на темних вулицях Лондона. У руці вона тримала "Беретту". Двома поверхами нижче вона провела мене через протипожежні двері до нижнього коридору. Він був покинутий.
  
  
  - Ліворуч, - прошипіла Дейдра.
  
  
  У коридорі ліворуч відчинилися двері кімнати. Високий худорлявий негр у захисному костюмі кольору джунглів вказав на нас. Дейдра провела мене до кімнати, далі до відчиненого вікна. З фронтону ззаду звисала мотузка. Дейдра йшла першою, плавна та швидка, як кішка. Я пішов за нею і приземлився біля неї біля лендровера, захованого в густому підліску. Високий негр спустився останнім. Він висмикнув мотузку з кріплення нагорі, швидко змотав її і кинув у «Лендровер». Нагорі я почув крики й усілякі звуки навколо готелю, які ставали все гучнішими.
  
  
  «Поспішайте», — гаркнула на нас Дейдра.
  
  
  Ми стрибнули в Ровер. Високий чорний чоловік узяв кермо, на мить дав задній хід, а потім рвонув уперед. Коли ми рвонули вперед, я побачив людину в кущах, у тіні готелю. Це був огрядний південноафриканець. Його автоматичний пістолет з глушником лежав поруч із ним, а горло було перерізано. Я глянув на Дейдру, але її очі мені нічого не сказали, і я ні про що не спитав. Я не знав, які питання можуть бути небезпечними.
  
  
  «Лендровер» вилетів із-за дерев на темну ґрунтову дорогу, що веде на південь. Дорога вночі світилася біло-червоним світлом. Ні Дейдра, ні високий негр не промовили ні слова, коли дорога звивалася, а «Лендровер» гуркотів далі, запалюючи тільки габаритні вогні, щоб миттю побачити дорогу. Ми проминули невеликі загони круглих хатин свазі та кілька європейських будівель високо на схилах пагорбів. У деяких з цих віддалених будинків горіло світло і гавкали собаки, коли ми пролітали мимо.
  
  
  Через деякий час ми пройшли село з безліччю хатин та будинком у європейському стилі. Стадо великої рогатої худоби ревло у великому круглому просторі. Голоси кидали нам виклик, і я побачив люті очі та спалахи копій: Ассегаї. Негр не зменшив швидкості, і ассегаї та люті очі зникли позаду нас. За розміром села, стада худоби та єдиного європейського будинку я зрозумів, що ми пройшли Лобамбу, духовну столицю Свазіленду, місце, де жила королева-мати: Ндловоеказі, слониха.
  
  
  Після Лобамби ми деякий час їхали по зрошуваних землях. Потім ми звернули на піщану бічну доріжку і за десять хвилин зупинилися в темному селі. Собаки не гавкали, хати здавалися спорожнілими. Дейдра вийшла з машини і увійшла до однієї з круглих хатин звазі. Опинившись усередині, вона опустила шкіру над входом, запалила гасову лампу і, притулившись до однієї зі стін, оглянула мене.
  
  
  Вона запитала. - Ну, ти повеселився, Нік?
  
  
  Я посміхнувся: «Заздриш?»
  
  
  - Ти міг зіпсувати всю місію.
  
  
  Розлютившись, вона впала на брезентовий стілець. Зовні я почув, як їде «Лендровер»; звук мотора затих вдалині. У хатині було дуже тихо і лише тьмяно горіло світло.
  
  
  - Ні, я не міг, - сказав я. "Я пив з нею, грав з нею в карти, трахкав її, але я не довіряв їй".
  
  
  Вона зневажливо пирхнула, і я дозволив їй трохи покипіти. У маленькій каюті не було вікон, і, крім брезентового крісла та ліхтаря, там були два спальні мішки, газова плита, рюкзак з їжею, дві гвинтівки М-16, потужне радіо та дипломатична валізка для зулуських грошей.
  
  
  "Тобі дійсно потрібно трахати кожну жінку, яку ти зустрічаєш?" - нарешті сказала Дейдра.
  
  
  — Якби я міг, — сказав я.
  
  
  У цьому чорному комбінезоні вона була струнка і гнучка, як пантера. Красива та справжня жінка. Можливо, я б не хотів усіх привабливих жінок, якби для нас було можливе нормальне життя. Але як це було зараз.
  
  
  Вона побачила, як я дивлюся на неї, і вивчила вираз мого обличчя. Потім вона посміхнулася. Слабка посмішка, ніби вона теж задавалася питанням, що було б, якби наше життя було іншим.
  
  
  — Може, я ревнувала, — зітхнула вона. 'Це було добре?'
  
  
  «Яростно».
  
  
  "Це може бути весело".
  
  
  - Так, - сказав я. "Цього разу ми не отримали наш другий день".
  
  
  - Ні, - сказала вона.
  
  
  Це все. Вона дістала цигарку з нагрудної кишені, запалила і відкинулася на спинку крісла брезентового. Я закурив одну із цигарок із золотим мундштуком і сів на один із спальних мішків. Я хотів провести з нею другий день. Естер Машлер була швидкою та вибуховою, але вона залишила мене лише частково задоволеним: солодка цукерка лише тимчасово втамовує голод. Дейдра була якоюсь іншою, чоловік пам'ятає її надовго. Але за зосередженим виразом її обличчя я міг сказати, що настав час зайнятися справою. Вона виглядала стурбованою.
  
  
  Я запитав. - Що саме сталося? «Щось не так із «замовленням», над яким ми зараз працюємо?»
  
  
  "Ні, але якби вони зловили тебе там, вони б затримали тебе, і не було б часу, щоб все наново налагодити", - сказала Дейдра. Вона відкинулася на спинку свого полотняного стільця, ніби була виснажена. — Цей принц Свазі був таємним членом Марки Чака, лідером тутешніх бойовиків, котрий хоче об'єднати всіх банту. Південноафриканець був співробітником таємної поліції Кейптауна. Якось він побачив наскрізь принца.
  
  
  — Це ваш князь знав, — сказав я. «Він намагався обдурити ворога, прикинувшись розпещеним гравцем, який обманює біляву туристку».
  
  
  - Він знав, ким був цей південноафриканець, - сказала Дейдра, - але він не знав, що цій людині було наказано вбити його, Нік. Ми дізналися, але надто пізно. Все, що міг зробити Дамбоеламанці, це вбити цього південноафриканця.
  
  
  Я запитав. - "Ми?"
  
  
  Ви вже знаєте, що я місцева контактна особа АХ із зулусами. Через два роки, Нік, ти зближуєшся з людьми.
  
  
  — Тоді чому вони намагалися вбити тебе у Лондоні?
  
  
  Вона похитала головою. - Вони цього не зробили, Нік. Цей стрілець був подвійним агентом, що, можливо, доводить Хоуку, що Лісабон та Кейптаун знали про нашу допомогу повстанцям.
  
  
  — Їх було двоє, — сказав я і розповів їй про іншого нігера, якого бачив у вестибюлі дешевого готелю «Челсі».
  
  
  Вона уважно вислухала мій опис. Потім вона підвелася і пішла до радіо. Вона використовувала якісь кодові слова мовою, яку я не знав. Зулу мабуть. Я впізнав його достатньо, щоб зрозуміти, що то мова банту.
  
  
  — У чому річ, Дейдро?
  
  
  — Я повідомляю про другу людину. Повстанців треба попередити про другого подвійного агента.
  
  
  Я глянув на неї. — Не дуже ототожнюй себе з ними, Дейдре. Після цього "замовлення" ви не зможете залишитися. Ми збираємось підірвати ваші стосунки з ними.
  
  
  Вона закінчила свою передачу, вимкнула радіо та повернулася до брезентового крісла. Вона запалила ще одну сигарету і притулилася головою до стіни хатини.
  
  
  - Можливо, я зможу щось врятувати, Нік. Я працював з ними тут два роки, забезпечуючи їх із Вашингтона та оплачуючи. Ми не можемо просто кинути все і повернутись до них спиною».
  
  
  - На жаль, можемо, - сказав я. «Так справи».
  
  
  Вона заплющила очі і глибоко затяглася цигаркою. — Можливо, я зможу сказати їм, що тебе підкупили, і ти став зрадником. Ви також можете всадити в мене кулю, щоби це виглядало добре».
  
  
  Вона знала свою справу краще.
  
  
  Я сказав. - 'Вони не будуть АХ більше довіряти, нікому з АХ, навіть коли вони вважають, що мене підкупили». — Ні, час бігти, люба. Тепер ви повинні використовувати те, що ви завоювали довіру цих повстанців, щоб знищити їх. Це наш наказ.
  
  
  Вона добре знала свою роботу, яку ми підписали: робити те, що АХ і Вашингтон хотіли, щоб ми зробили. Але вона не розплющила очі. Вона сиділа і тихо курила у тьмяно освітленій маленькій хатині свазі.
  
  
  "Чудова робота, чи не так, Нік?" - "Гарний світ".
  
  
  «Це той самий світ, що й завжди. Не гірше і, мабуть, набагато краще, ніж сто років тому, — сказав я. «Хтось має робити нашу роботу. Ми займаємося цим, тому що нам це подобається, тому що у нас це добре виходить, тому що це цікаво і тому, що ми можемо заробляти більше грошей і жити краще, ніж більшість. Не будемо обманювати себе, N15.
  
  
  Вона похитала головою, немов заперечуючи все, але в її очах був блиск, коли вона нарешті відкрила їх. Я бачив, як її ніздрі майже роздмухувалися, як у тигриці, що полює, якою вона і була насправді. Нам обом потрібні були гострі відчуття та небезпека. Це було частиною самих нас.
  
  
  Вона сказала. - "Те, що Вашингтон хоче, Вашингтон отримує". — Поки що мені добре платять, чи не так? Чи, може, ми зробили це дарма? Цікаво, чи знає про це Хоук.
  
  
  - Він знає, - сухо сказав я.
  
  
  Дейдра подивилася на годинник. — Якби нас помітили, хтось уже був би тут. Думаю, ми в безпеці, Нік. Зараз нам краще лягти спати, бо ми їдемо рано-вранці.
  
  
  'Спати?' - сказав я з усмішкою. "Я все ще хочу той другий день".
  
  
  — Навіть після тієї білявки?
  
  
  "Дозвольте мені забути її".
  
  
  — Ми йдемо спати, — сказала вона, підводячись. «Сьогодні окремі спальні мішки. Я подумаю про тебе завтра.
  
  
  Жінці іноді доводиться говорити "ні". Усім жінкам. Вони повинні відчувати, що мають право сказати «ні», і розумна людина це знає. Право сказати «ні» - це найбільш фундаментальна свобода. Це різницю між вільною людиною і рабом. Проблема в тому, що жоден чоловік не хоче, щоб його дружина завжди говорила "ні".
  
  
  Ми залізли у свої спальні мішки, і Дейдра заснула першою. Вона ще менше нервувала, ніж я. Двічі мене будили звуки звірів біля покинутого села, але вони не підходили ближче.
  
  
  На світанку ми приступили до справи. Я приготував сніданок, а Дейдра зібрала речі та зв'язалася з повстанцями для остаточних розпоряджень. Гроші мали бути передані невідомому мозамбікському чиновнику за два дні на світанку десь біля річки Фугвавуму на зулуській стороні кордону. Ми обидва знали справжній план, крім того, що я збирався вбити цього чиновника, але це не стосувалося нікого, окрім мене.
  
  
  - Ти знаєш його, Дейдр?
  
  
  «Ніхто не знає його, окрім кількох найвищих лідерів джунглів».
  
  
  Не те щоб це мало значення, я вб'ю його, хоч би ким він був. Після обіду ми чекали, запаковані та готові, у порожньому селі високого водія, Dambulamani. Це був ясний, прохолодний сонячний день на Хайвельді. Навколо нас лежали зрошувані поля долини Малкернс, а вдалині височіли скелясті гори західного кордону Свазіленду. Ми мали всі необхідні документи. Фред Морс мав дозвіл відвідати Нсоко і зупинитися у старої подруги Дейдри Кебот, яка жила на невеликому ранчо недалеко від Нсоко.
  
  
  Дамбуламанзі нарешті з'явився у хмарі червоного пилу. Зануривши джип, ми вирушили дорогою на схід у бік торгового містечка Манзіні. Хоча Манзіні менше, ніж Мбабане, він більш завантажений і розташований у довгому родючому поясі, який перетинає Свазіленд із півночі на південь. Ми навіть не зупинялися, а продовжували їхати благодатною землею. Навколо нас були розкидані ферми та цитрусові гаї. Європейські ферми та ферми Свазі пліч-о-пліч на своїй землі.
  
  
  У Сіпофанені дорога тривала вздовж Великої річки Усуту, і ми поїхали до Біг-Бенда через низький безплідний чагарник і суху землю, де паслася худа худоба. Водій, здавалося, сердито дивився на отари.
  
  
  Я запитав. — Ти не любиш худобу?
  
  
  Високий зулус не зводив очей з дороги. «Ми занадто любимо нашу худобу, але вона погубить нас, якщо ми не будемо обережні. Для зулусів худоба означає гроші, статус, шлюб; це душа кожної людини та всього племені. Коли південноафриканці вигнали нас із наших ферм і відправили до бантустану, який вони для нас створили, вони давали нам пайки, на які не може прожити жодна людина. Мої люди не хочуть жити в селищах, бо не хочуть віддавати свою худобу. Так що вони блукають Зулулендом зі своєю худобою, частина великої міграції чорних без жодної мети.
  
  
  — Дамбоеламанці, — сказав я, — чи не так звали генерала, який зазнав поразки в Рорку Дріфт, наступного дня після вашої великої перемоги в Зулуській війні?
  
  
  — Мій предок, двоюрідний брат нашого останнього справжнього короля Сетевайо, — сказав високий зулус, як і раніше, не дивлячись на мене. «У відкритому бою ми знищили близько 1200 із них, але втратили 4000 своїх. А в Роркс-Дріфт нас 4000 людей зупинили 100 людей. У них були гармати та прикриття. У нас були списи та наші оголені груди. У них була дисципліна, у нас була сміливість». Тепер він глянув на мене, його темні очі сповнилися болем і гіркотою віку. «Але насправді вони мали освіту, таку освіту, яка змушує європейського солдата стояти і вмирати даремно. Європейський солдат бореться і вмирає ні за що, ні про що тільки за борг і гордість. Це те, чого нам ще належить навчитися».
  
  
  Я сказав. - "Знак Чакі?"
  
  
  Дамбуламанзі якийсь час їхав мовчки. - "Чака заснував націю зулусів, вигнав усі інші племена і правил усім Наталем і за його межами. Його солдати були непереможні в Африці, бо билися не заради особистої вигоди. Наші королі та генерали після Чакі забули про це, і ми стали рабами. Чака спить, але якось він прокинеться».
  
  
  Він нічого більше не сказав. Я намагався дізнатися від нього більше про повстанців, що носили Метку Чака, і дізнатися щось про військовий геній або, можливо, про божевільного, який перетворив слабку федерацію племен Наталя на чорну націю. Але він їхав далі, не відповідаючи і без виразу на обличчі. З ним було щось на зразок того, що змусило мене почуватися ніяково і хвилюватися. Був антагонізм, який не міг приховати. Чи було це спустошення спрямоване на всіх білих, у чому я не міг звинувачувати його, чи особливо на мене? Я все ще думав про це, коли ми дісталися Нсоко.
  
  
  "Ми залишимося тут", - сказала Дейдра.
  
  
  Коли Дамбуламанзі поїхав, щоб востаннє поговорити зі своїми людьми по той бік кордону, Дейдра найняла двох носіїв-свазі, а я зібрав своє спорядження. Крім штатного люгера, стилету та газової бомби, у мене був М-16, дві осколкові гранати, недоторканний запас на випадок, якщо доведеться бігти важким шляхом, тонка нейлонова мотузка та спеціальний мініатюрний радіоприймач, захований у рюкзаку.
  
  
  Ще в мене був мій старий спеціальний Спрінгфілд, з оптичним прицілом та інфрачервоним снайперським прицілом для нічної роботи. Я розібрав його – мій власний особливий дизайн – і сховав у різних частинах рюкзака. Я ще не вигадав, як убити цього невідомого чиновника. Зрештою, це залежатиме від ситуації, коли я його побачу. Ще була ймовірність, що я може працювати віддалено і АХ міг допустити це. Може, мені вдалося б скерувати його на урядовий патруль. Насправді було не так багато шансів, що вони трапляться на це, партизани зазвичай знають це у своїй країні, коли поруч патруль.
  
  
  Дамбуламанзі повернувся. «Наші люди повідомляють про додаткові патрулі у цьому районі. Є велика активність. Мені це не подобається.
  
  
  Я запитав. - Як ви вважаєте, вони підозрюють контакт?
  
  
  Можливо, визнав зулус.
  
  
  "Тоді ми повинні негайно піти", - вирішила Дейдра. «Ми маємо бути обережними, і це займе більше часу».
  
  
  Дамбуламанзі швидко перекусив у нас і пішов. Був пізній вечір, і ми хотіли пройти якнайбільше миль до настання темряви, нічна подорож повільно і небезпечно для групи з п'яти осіб на ворожій території. Ми подорожували без нічого: рушниці, трохи води, боєприпаси і рація Дейдри. Свазі несли всі, окрім мого рюкзака та зброї. Через годину після виходу ми перетнули кордон Зулуленда.
  
  
  Опинившись у Південній Африці, ми були нелегалами, злочинцями, наданими самим собі. Нас можуть розстріляти на місці, і Хоук нічого не зможе вдіяти. Він не зміг би впізнати нас або, за потреби, поховати.
  
  
  Я мовчки йшов позаду Дейдри, розмірковуючи, як убити цього повстанського чиновника. Якби я міг убити його до того, як ми дістанемося до місця зустрічі, або дозволити йому взяти гроші і влаштувати йому засідку пізніше, можливо, я зміг би захистити АХ. Але якби я вбив його раніше, мені довелося б убити й Дамбуламанзі. І навряд чи він розкриє свою особу, доки не отримає свої гроші. Вбити його після того, як він узяв гроші, означало ризик послизнутися, ризик очорнити його, і моє завдання було перш за все вбити його.
  
  
  Ні, єдиний вірний спосіб вбити його — це зробити це в той момент, коли йому передадуть гроші, а потім повірити, що несподіванка та замішання допоможуть нам втекти. Я любив життя, як ніхто інший.
  
  
  Сонце село низько в раптовому африканському сутінках, і ми почали шукати місце для розбивки табору. Я думав про відпочинок і Дейдру. Я хотів провести другу ніч із нею. На її обличчі була слабка посмішка, наче вона теж думала про це.
  
  
  Сухі, зношені русла струмків, донги, лежали плямами на рівнині, що заросла. Дейдра вказала наліво, на ложе, глибше, ніж інші, і добре приховане колючими кущами. Задовго до того, як почалася історія, коли ми ходили в укриттях і жили в печерах, людина жила в страху і побоювалася небезпеки. А з часів печерних людей є момент особливої небезпеки: момент, коли людина бачить свою печеру перед собою. На мить він розслаблюється і надто рано послаблює захист. Таке навіть у мене буває.
  
  
  Вони вийшли з кущів. Близько двадцяти білих у чоботях та потертій формі. Двоє Свазі спробували втекти та були застрелені. Я потягнувся за своїм люгером.
  
  
  - Нік, - покликала Дейдра.
  
  
  Дамбуламанзі паралізував мою руку ударом прикладу гвинтівки та тримав мене під прицілом. Його обличчя було невиразним. Руки схопили нашу зброю. Невисокий кістлявий чоловік із рідким світлим волоссям виступив уперед і вказав на північ пістолетом.
  
  
  Лауфен! Поспішати!
  
  
  Моєю першою думкою було, що це південноафриканський патруль, а Дамбуламанзі – подвійний агент, який нас здав. Друга моя думка була більш аргументована: ці люди йшли надто тихо, надто обережно та надто діловито: як солдати не вдома, а на ворожій території. Зброя являла собою суміш британського, американського та російського виробництва. Їхнім лідером був німець. Я побачив шведів, французів та інших, схожих на південноамериканців.
  
  
  Я згадав слова Хоука про нову силу в Мозамбіку: найманців.
  
  
  За дві години я був у цьому впевнений. Серед дерев уздовж широкої мілководної річки, замаскованої у темряві, розташовувався наметовий табір. Безмовні охоронці спостерігали, як нас з Дейдрою підвели до великого намету і вштовхнули всередину.
  
  
  Висока, худорлява, мертвенно-бліда людина посміхалася нам через свій польовий стіл.
  
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  — Я полковник Карлос Лістер із Об'єднаного фронту звільнення Мозамбіку, — сказав високий, худорлявий чоловік. «Ви шпигуни та агенти ворога. Ви будете розстріляні.
  
  
  Він говорив англійською, а це означало, що він знав про нас більше, ніж я хотів. Але акцент у нього був іспанський. Кастильська, якщо бути точним. Справжній іспанець. Його уніформа була з іншого часу. Він носив м'який берет і вільну сорочку, мішкуваті штани та низькі чоботи, а також відзнаки полковника республіканських військ часів Громадянської війни в Іспанії. І все ж він не міг бути таким старим, не старшим за п'ятдесят п'ять. На столі в нього стояла дипломатична валізка з грошима. Я сердито ступив уперед.
  
  
  — Ти тупий ідіот, — огризнувся я на нього. «Ми не вороги. Ці гроші для вашої організації, для зулуського повстанського руху. Дамбуламанзі бреше вам.
  
  
  Костлявий німець і невисока смаглява людина схопилися, щоб зупинити мене. Полковник Лістер відмахнувся від них, майже сердито, ніби його дратувала необхідність стріляти в нас. «Дамбуламанзі – лідер підпільного руху зулусів, – сказав він. — Він тісно співпрацював із міс Кебот і знає її. Він не бреше. Ми знаємо, чому ви цього разу прийшли сюди.
  
  
  Дейдра вилаялася. — Чорт забирай, полковнику, це заходить надто далеко. У мене стріляли в Лондоні, зрадили у Мбабані, а тепер ще й це. Вся Мітка Чака пронизана подвійними агентами. Тепер це схоже на Дамбуламанзі. .. '
  
  
  Невисокий жилавий чоловік, який схопився, щоб зупинити мене, раптом вилаявся іспанською. Його темне обличчя було перекручене гнівом. Перш ніж хтось встиг зреагувати, він витяг довгий ніж, схопив Дейдру за її довге темне волосся і підняв ніж. «Повія. Повія-янкі!
  
  
  "Еміліо!" Голос полковника Лістера звучав як удар батога. Його очі були жорсткими та холодними. "Відпусти її."
  
  
  Маленька людина вагалася. Він продовжував тримати Дейдру за волосся і відтягував її голову назад, підставляючи шию до ножа. Голос полковника Лістера пом'якшав. Він говорив іспанською.
  
  
  — Досить, Еміліо, — сказав полковник. «Ми не бандити. Це буде зроблено за правилами. А тепер іди остигни.
  
  
  Смаглявий чоловік, Еміліо, відпустив Дейдру, повернувся і зник з намету. Полковник Лістер спостерігав його зникнення, похитав головою і зітхнув, не дивлячись ні на Дейдрі, ні на мене.
  
  
  «Еміліо – чилієць. Третій у команді. Гарний солдат. Він живе тут тимчасово, щоб повернутися до Чилі та боротися за визволення свого народу від військових та американських капіталістів. А поки що він тут воює, але американці просто не його улюблений народ».
  
  
  Я сказав. - Як би ти обходився без АХ, полковнику? 'А АХ американський. Ви б'єтеся американськими доларами, з американською допомогою.
  
  
  «Бо це на користь Вашингтона», — огризнувся на мене Лістер. Він знову похитав головою. Глибоко посаджені очі горіли на його скелетній голові. — Здається, ти вважаєш за нас усіх ідіотами. Ти і твій лідер, хто б це не був. Він сидить за якимось великим столом у Вашингтоні, інтригує та смикає за ниточки, і думає, що ні в кого більше немає здорового глузду.
  
  
  Він глянув на мене. АХ пропонує Зулусам оплату, особливу оплату? Її може отримати лише наш таємний лідер в уряді Мозамбіку. Дивно, чи не так? ти не думав, що ми запитаємо, чому? Він сміявся тонко та гірко. «За п'ять годин після пропозиції ми знали, що ви задумали. У колоніальних урядів, що вмирають, залишилося мало секретів. Усі можна купити. Коли з вами говорить один чиновник, завжди знайдеться інший, який поговорить із нами, заплатіть ту саму ціну. Корупція. Якщо ви працюєте з корумпованими урядами, вас можуть зрадити».
  
  
  Він глянув на мене, але я нічого не сказав. Він раптом обернувся спиною до нас у своєму кріслі.
  
  
  "Так". - сказав він. "Схопіть їх".
  
  
  Мене схопили кістлявий німець та ще один чоловік. Двоє інших схопили Дейдру. Вона зреагувала інстинктивно: роки тренувань та інстинкт виживання спрацювали. Різкий удар дзюдо від її ліктя змусив одного з чоловіків зігнутися навпіл. Іншу вона зрізала долонею. Я кинув костлявого німця на півдорозі через намет і збив другого чоловіка з ніг. Вони підвелися і знову кунулися на нас. Я знову збив одного, як і Дейдра.
  
  
  Полковник поглянув на нас, майже оцінивши нашу майстерність. Ще більше найманців увірвалися до намету і притиснули Дейдру до землі. Я боровся трохи довше. Раптом палиця потрапила мені в дихальне горло, і мої руки швидко притиснулися до ціпка; Я задушив би себе, якби спробував боротися далі.
  
  
  «Бійте, людина з АХ. - сказав полковник Лістер, - і ви задихнетесь. Гаротта, наш старовинний іспанський метод страти, є дуже ефективним. Помри, як хочеш, але, повір мені, краще бути розстріляним».
  
  
  Я перестав боротись. Полковник Лістер усміхнувся. Він кивнув і жестом наказав своїм людям відвести нас.
  
  
  Коли ми обернулися, Дамбуламанзі увійшов до намету. Він глянув на мене, підійшов до полковника і щось прошепотів йому на вухо. Полковник глянув на мене, потім на Дамбуламанзі. Високий чорний кивнув головою.
  
  
  — Розв'яжіть їх,— сказав полковник. «Виведіть жінку надвір».
  
  
  Я подивився на Дамбуламанзі, але обличчя негра було, як завжди, невиразним. Він пішов за Дейдрою, поки її виводили.
  
  
  - Сідай, - сказав він.
  
  
  - Якщо ти підеш до неї. .. - почав я.
  
  
  — Сідайте, — гаркнув на мене полковник.
  
  
  Я сів. Він повільно погойдувався в кріслі, ні на мить не зводячи з мене своїх глибоко посаджених очей.
  
  
  — Отже, — нарешті сказав він. - Ти Нік Картер. Знаменитий Нік Картер. Я багато чув про вас.
  
  
  Я нічого не казав.
  
  
  'Можливо . .. , - він задумливо зупинився. «Цікаво, Картер, скільки коштує для тебе твоє життя? Можливо, угода?
  
  
  "Яка угода?"
  
  
  Лістер гойдався у польовому кріслі, розмірковуючи. — Мій батько розповів мені про вас. Так, Нік Картер з АХ, Кіллмайстер. Всі бояться і знають про все, що відбувається усередині AX буває, так?
  
  
  Я сказав: Твій батько? Я знаю його?
  
  
  Я тягнув час. Шанс є завжди, якщо у вас вже є найменша надія.
  
  
  — Так,— сказав полковник,— мій батько. Нещасний випадок на Кубі кілька років тому. Під час тієї ракетної кризи.
  
  
  - Генерал Лістер? Це твій батько?
  
  
  Це пояснювало його уніформу часів громадянської війни Іспанії. Знаменитий генерал-республіканець Лістер, його батько, один із небагатьох керівників, які знайшли своє покликання в тому кривавому конфлікті, які добре билися і виходили з честю і репутацією навіть після поразки. Це було не його справжнє ім'я. Він був простим іспанським юнаком, який став "генералом Лістером". Після війни він виїхав до Радянського Союзу, щоб продовжити світову боротьбу. Це була людина, яка не раз з'являлася на Кубі, щоб тренувати солдатів Кастро, допомагати там революції, і яка одного разу вночі зіштовхнулася зі мною і програла.
  
  
  - Я пам'ятаю генерала, - сказав я. «Я також пам'ятаю молоду людину на Кубі на той час. Це був ти?'
  
  
  'Я був там.'
  
  
  "Тепер ти тут, - нова війна?"
  
  
  Полковник знизав плечима. «Я брав участь у багатьох війнах, у багатьох місцях. Мій батько боровся за визволення Іспанії; він воював на Кубі по всьому світу, а я продовжую його справу. Мої чоловіки всіх національностей: німці, французи, чилійці, бразильці, шведи, португальці. Ми звільнимо цю частину світу, а потім я піду далі».
  
  
  - Інше місце, інша війна, - сказав я. — Вам подобається битися, полковнику? Тобі подобається війна, подобається вбивати?
  
  
  «Мені подобається битися, так. Але я борюся за волю».
  
  
  "За свободу тут чи за Радянський Союз?"
  
  
  Він глянув на мене. 'Ходімо зі мною.'
  
  
  Я пішов за ним із намету. Ніч була темною під деревами вздовж широкої річки, але вже зійшов місяць, і щойно мої очі звикли, я побачив, що в таборі багато активності. Найманці сиділи невеликими групами, щоб почистити свою зброю, або сиділи невеликими гуртками, слухаючи те, що здавалося уроком. Інші працювали з невеликими групами негрів. "Зулуські повстанці", - сказав Лістер. «Ми працюємо по обидва боки кордону, і коли зулусам, свазі чи іншим чорношкірим доводиться тікати від білого уряду, ми допомагаємо їм, ховаємо їх та захищаємо на шляху до безпеки. Ми допомагаємо навчати їх, заохочуємо їх”.
  
  
  Більшість негрів були молоді, багато жінок. Вони виглядали напівголодними та зляканими, їхні очі оберталися вночі. Їхній одяг був розірваний, і вони тремтіли. Найманці давали їм їжу, одяг та розмовляли з ними.
  
  
  — Без нас у них не було б ні шансів, ні надії, — сказав полковник Лістер. «Чи має значення, якщо ми працюємо на когось іншого? Ваш АХ працює на обидві сторони, але якій стороні ти найбільше співчуваєш, Картер?
  
  
  — Того боку, який мені платить, — сказав я.
  
  
  «Найманий майстер убивця? Нічого більше?'
  
  
  "Мені за це добре платять".
  
  
  Втрата часу. Ми були зовні. Я більше не був пов'язаний. Жвавий табір, темний, з густим підліском і глибокими донгами і річкою з усіх боків. Я чекав зручної нагоди, але я також думав про Дейдра.
  
  
  "Можливо, - сказав Лістер, ховаючи очі в темряві, - тобі заплатити".
  
  
  'Як?'
  
  
  Ви N3. Ви знаєте все, що потрібно знати про АХ, - сказав Лістер. «Як це працює, імена агентів, ім'я відповідальної людини. Я хочу все це знати.
  
  
  — Це завдасть тобі клопоту, — сказав я.
  
  
  "Це армія для мене і стан для вас".
  
  
  — Ти маєш стан, Лістер? Я сумніваюся в цьому. Я не думаю, що ви можете дозволити собі мою річну зарплату.
  
  
  — Я знаю, де взяти гроші, Картер, — гаркнув він. Його очі світилися вночі. — Ти був би вільний, багатий, і я міг би навіть дозволити тобі закінчити своє завдання. Я можу це зробити. Ви можете вбити свою мету, повернутись додому з виконаним завданням».
  
  
  "Тобто дозволили б мені убити вашого лідера, а потім очікуєте, що я вам довірятиму, — сказав я. «Ти гарячий і наївний хлопчик».
  
  
  «Я важливіший за якогось негритянського лідера».
  
  
  А АХ. Не підозрюватимуть мене, поки люди з AX не помирають, як щури. Ні не буде угоди, Лістере.
  
  
  "Я можу гарантувати вашу безпеку".
  
  
  "Якщо я перейду на інший бік". "Так не піде."
  
  
  — Ти не рівня мені, Картер. Ти майже мертвий.
  
  
  "Ми всі помремо".
  
  
  Полковник повернувся і наказав. Люди на чолі з німцем, який, здавалося, був заступником командира, з'явилися звідкись. Весь цей час вони були поряд з нами у темряві. Я не здивувався. Мене схопили і повели в далекий кут табору, до широкої дрібної річки. Полковник зник. Щось ворухнулось у річці. — Дивися, — сказав кістлявий німець.
  
  
  Він поліз у велике відро і витяг величезний шматок м'яса. По-вовчому посміхаючись мені, він кинув м'ясо в річку. У темній воді здійнявся сильний вихор і почувся рев, що леденів. Я побачив широкі роти, довгі морди та важкі хвости, що збивали воду в піну: крокодили. Річка була сповнена ними. Вони билися через шматок м'яса.
  
  
  Тобто ти не думав спливти, чи не так? - сказав кістлявий мудак. — Не самотужки, — сказав я. «Ким ти був? Гестапівцем? У SS? Охоронцем у Дахау?
  
  
  Німець почервонів. — Ви думали, що я одна із цих свиней? Я солдат, ти чуєш, американець? Сержант, сержант Гельмут Курц, 1-а танково-гренадерська дивізія. Солдат, а не брудний шакал.
  
  
  "А хто ти зараз?"
  
  
  Німець заніс руку, щоб кинутися на мене, але різко зупинився. Він усміхнувся. Я повернувся і побачив полковника Лістера у широкому колі світла на березі річки. Шість ліхтарів на батареях були розташовані по колу, щоб висвітлювати місце. У центрі кола світу троє найманців тримали Дейдру. Позаду неї стояв Дамбуламанзі, тримаючи ассегай із широким лезом, що блищав у руці.
  
  
  - Нік, - крикнула Дейдрі. "Не здавайся".
  
  
  Найманці зібралися навколо неї, відкидаючи тіні. Полковник підійшов до мене, поки не опинився переді мною. Він глянув мені прямо в очі і кивнув головою. За ним Дамбуламанці цілився в плече Дейдрі. Вона закричала, коли ассегай вдарив її.
  
  
  — Ми всі помремо,— сказав полковник Лістер, не повертаючись. Він просто глянув на мене. — Ти можеш її врятувати. Спершу її, а потім себе.
  
  
  "Нік," покликала Дейдра; її голос був приглушеним, але ясним. "Не вір йому".
  
  
  "У мене є для вас ще найкращий метод", - сказав Лістер.
  
  
  — Іди до біса, Лістере, — сказав я.
  
  
  — Майор Курц, — гаркнув Лістер.
  
  
  Німецький майор підійшов до світу. Полковник Лістер не зводив з мене очей. Через його плече я побачив Курця, що вказував на найманців, які тримали Дейдру. Вони змусили її стати на коліна, широко розкинувши руки і нахиливши голову вперед. Найманці та кілька зулусів юрмилися навколо кола світла. Майор Курц відсунув їх убік, щоб я міг добре бачити Дейдру.
  
  
  - Ще раз, Картер, - сказав полковник Лістер. "Чесна угода".
  
  
  — Ні, — сказав я, але мій голос був приглушений.
  
  
  Чи буде він. .. ? Ні, він не може...
  
  
  Лістер навіть не повернувся, щоб подивитися на коло світла, де Дейдра стояла на колінах у своєму гладкому чорному комбінезоні, її волосся було розпущене і м'яке. Полковник повернув голову. Дамбуламанзі підняв свій ассегаай і швидко знову опустив його.
  
  
  Її кров, здавалося, вивергалася потоком із її безголового тулуба. Голова впала і відкотилася. Табір наповнився тихим ремствуванням.
  
  
  Я підстрибнув і вдарив полковника Лістера просто в обличчя. Він упав, і руки схопили мене.
  
  
  Полковник скочив і вдарив мене по обличчю долонею. - Дивись, - крикнув він. 'Дивися!'
  
  
  Вони тримали мене за руки, шию та голову, змушуючи продовжувати дивитися крізь темряву на коло світла. Стройному тілу в чорному комбінезоні, як і раніше, було там тісно. Її голова була звернена вгору, і вона ніби дивилася на мене. Темна від крові, її голова, здавалося, дивилася на мене в сяйві світла, її довге волосся торкалося землі, а темні очі завмерли в смерті.
  
  
  Лістер знову кивнув головою.
  
  
  Я дивився, як вони підібрали тіло і кинули його в річку.
  
  
  Вода закружляла, коли крокодили кинулися з усіх боків. вузькі щелепи широко розкривалися, щоб клацнути.
  
  
  Я почав сильно тремтіти. По всій річці жахливі рептилії приходили за плоттю та кров'ю.
  
  
  То був мій шанс. †
  
  
  Я впав, як камінь, вирвавшись із рук, які мене тримали. Коли я впав на землю, я дозволив собі перекотитися на берег річки. Там я знову встав. Один найманець стояв переді мною. Я вдарив його ногою в промежину і тицьнув великим пальцем йому в око. Він закричав. Я схопив його пістолет, повернувся і вистрілив у трьох, коли вони кинулися на мене.
  
  
  Лістер кричав. 'Зупиніть його. стріляйте. .. '
  
  
  Я схопив ще одного і вистрілив йому в голову зблизька. Я взяв його пістолет та ніж. Я вистрілив у Лістера. Він спустився, як п'яний і проклятий.
  
  
  Було темно. Половину з них засліпило кільце світла ліхтарів. Вони ходили один по одному, боячись вистрілити з остраху зачепити один одного або полковника.
  
  
  Наполовину збожеволівши, я вистрілив і зарізав ще трьох. Я схопив одного за горло і стрибнув у широку неглибоку річку. Це був невеликий шанс, але все ж таки шанс. Крокодили все ще рухалися до свого бенкету з тілом Дейдри. Її смерть могла б мене врятувати.
  
  
  Я спустився в місячну темряву. Саме місячне світло грало з тінями в річці. На поверхню випливли колоди та кущі, і я почув, як до мене наближаються крокодили. Я влаштував би їм ще одну вечірку.
  
  
  Я зарізав найманця, якого тримав, перерізав йому горло, щоб кров текла, і плив по мілководді, поки мої легені витримували. Виринув під стовбур, що рухається: крокодил!
  
  
  Я вдарив його ножем, завдав йому кілька порізів і знову втік. Кулі летіли довкола мене. Щось подряпало мені плече, і крокодил, що вмирав, подряпнув мене за ногу.
  
  
  Я плив далі, але тепер я стікав кров'ю. Крокодили. .. Величезна колода пропливла повз мене, як океанський лайнер. Я потягнувся до нього, схибив і знову схопив.
  
  
  Я схопився за нього і, стиснувши зуби, підтягнувся зверху. Я лежав плазом, задихаючись, коли воно несло мене через річку.
  
  
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  Я прокинувся. Нічого не рухалося.
  
  
  Я лежав обличчям униз, і ніщо не ворушилося, тому що шум річки був навколо мене. Я поволі підняв голову, дуже повільно. Стовбур застряг на піщаній мілині, з усіх боків вода та густі дерева на березі далеко. Два крокодила лежали на мілини і дивилися на мене. Кровотеча зупинилася, і вода річки за ніч омила мої рани.
  
  
  Над річкою та далекими саванами розлився сірий ранок. Чорний стовбур, вдвічі ширший за мене, вдавався далеко у воду. Зрештою, це врятувало мене від крокодилів. Це і швидка течія, темрява і мертве і закривавлене тіло Дейдри в річці, повній крокодилів. Вона дала мені єдиний шанс: річку. З її кров'ю, її кістками та її життям.
  
  
  Сліпа лють наринула на мене, поки я лежав у дрібній річці. Дейдра. Тепер не буде другої ночі. Ні, не буде завтра для нас.
  
  
  Великий Нік Картер, Кіллмайстер. І я мав спостерігати за її жахливою смертю, смертю, яка була такою безглуздою. Я був змушений використати її смерть, щоб урятувати себе. Я дозволив люті пройти через мене, сліпій, що обпалює люті, яка переповнювала мене. Лють, коли людина на моїй роботі завжди її втрачає, хоча бувають моменти, коли це не має значення. Я й раніше ненавидів у своєму житті, але ніколи так ненавидів полковника Лістера, як зараз. Сліпа, гірка ненависть.
  
  
  Холодного осіннього ранку на важкому стовбурі дерева я тремтів. Безпорадний як дитина. Скоро зійде сонце, і я ніяк не міг знати, як далеко я помчав від табору полковника Лістера. Будь-якої миті вони можуть побачити мене знову
  
  
  Я підвівся на стовбурі і почав вивчати береги широкої річки. Я нічого не бачив і не чув. Але це не означає, що їх там не було, можливо вони дивилися на мене, поки я їх шукав. Вони теж були професіоналами та розуміли свою роботу. Кваліфіковані та безжальні, наймані вбивці. Як я?
  
  
  Ні, гнів знову майже засліпив мене. Ні, не такі, як я. Це були вбивці, які любили вбивати, жили кров'ю. †
  
  
  Я весь здригнувся, борючись із гнівом. Гнів тільки зробив би мене вразливим. Настав час подумати, все обміркувати, на що схожа ситуація. Річка була тиха і безлюдна, береги здавались чистими.
  
  
  Ніж, який я взяв у найманця, якого я згодував крокодилам, устромився у колоду. Мабуть, я зробив це до того, як знепритомнів, і думка про цього найманця змусила мене посміхнутися, як вовка. Я просто сподівався, що він не був мертвим, коли крокодили схопили його.
  
  
  Моє плече було тільки подряпане, а рана на нозі від зубів крокодила була не надто серйозною. Я помітив пістолет, що застряг у мене за поясом. Мабуть, я зробив це автоматично.
  
  
  Це був 9мм Люгер. Звичайно, вони забрали всю мою зброю та рюкзак з усім, що в ньому було. Але вони змарнували чотири плоскі цехи на внутрішній стороні мого ременя. Боєприпаси для Люгера. Тож у мене була зброя: ніж та люгер із чотирма магазинами.
  
  
  Це було добре, краще, ніж я міг сподіватися. З тривогою дивлячись на крокодилів, я зісковзнув із колоди і спробував його зрушити. Без моєї ваги воно ковзнуло по мілини. Я зміг звільнити його, скинувши назад зі схилу піщаної мілини, а потім відпливши убік.
  
  
  Я вивчав сонце, що сходить. Лівий берег поверне мене до кордону Свазіленду. Я опустив ствол назад у воду. Не зводячи очей з крокодилів, я знову ліг на колоду і поплив через струмок до високого трав'янистого берега та високих дерев.
  
  
  Я сів у тіні дерев і дивився, як колода повільно пливе за течією і зникає там, де сонце зійшло над краєм світу. Я продовжував дивитись, поки воно не зникло. Ця колода врятувала мені життя.
  
  
  Коли воно спливло, я глибоко зітхнув і почав думати, що робити далі. Навколо мене не було жодного звуку, серед дерев і в савані в мене були пістолет і ніж. Найманців ніде не було видно, і сонце, що сходить, вказало мені шлях назад до Свазіленду і шлях до втечі. Я був Killmaster, N3 з АХ, із завданням. У мене були свої обов'язки.
  
  
  До біса їх, ці обов'язки!
  
  
  До біса АХ, і це завдання. І так до самого краю зі Свазілендом та проривом.
  
  
  Сонце, що сходить, також підказало мені, звідки я прийшов, де табір. І я хотів убити найманців. Я хотів убити полковника Карлоса Лістера.
  
  
  Я повернувся спиною до Свазіленду і попрямував на північ вгору, туди, де померла Дейдра Кебот. Я пішов до полковника Карлоса Лістера, щоб убити його, убити майора Гельмута Курця та всіх, кого я міг дістати.
  
  
  І вбити Дамбуламанзі, особливо Дамбуламанзі.
  
  
  Я йшов тихо і обережно, прямуючи вздовж річки, але завжди залишаючись поза увагою. Сонце неухильно вставало, і через спеку йти ставало все важче. Я без вагань пройшов деяку відстань вздовж річки, її течія була незабутньо відзначена звивистою лінією дерев уздовж її берегів у цій посушливій землі. Але савана була суворою, розбитою і поритою нескінченними западинами і мені доводилося ховатися в густих чагарниках, щоб залишатися поза увагою. Так як мою фляжку теж зняли, у мене не було з собою жодної краплі води, а горло та губи садніло. Але як тільки темніло, я йшов за водою з річки і весь решту дня рухався на північ.
  
  
  Я не бачив ні життя, ні тварин, ні людей, лише кілька занедбаних загонів у підліску. Це був Зулуленд, бідний і навмисно занедбаний понад сторіччя білим урядом Південної Африки. Тепер його повернуть людям без надії там влаштуватися. Я ненавидів Кейптаун і хотів гідного життя для зулусів. Але то була політика, майбутнє. Але все, про що я турбувався і чого хотів зараз, це помститися за Дейдру.
  
  
  Як би бідно це не було, у безплідній землі мало бути щось: невеликі стада худоби. Не було нічого схожого на те, що землю з'їла зграя сарани. Насправді це була людська сарана з обох боків. Люди, що жили тут, тікали від гнобителів і так званих рятівників.
  
  
  Ближче до ночі я знайшов стоянку на березі річки серед дерев, де померла Дейдра.
  
  
  Там було порожньо, наметів та солдатів не було. Я обшукав околиці і нічого не знайшов. Тобто, нічого того, що я хотів знайти. Я знайшов те, чого не хотів знайти. Глибоко всередині мене весь цей час був слабкий сумнів, слабка надія, що Дейдра не вмерла, що мої очі якимось чином обдурили мене, що я не бачив того, що бачив. Ця надія померла, коли я глянув на калюжу засохлої чорної крові на піску на березі річки. Вона була мертва. Мертвий, Картер. І все ж у мене була робота. Я пив із річки, покопався в їхній сміттєвій ямі, поки не знайшов пляшку, наповнив її водою і пішов. Я нічого не їв з того часу, як двадцять чотири години тому покинув Нсобо, але я не був голодний. Вони випередили мене щонайменше на півдня. Вони не надто намагалися замість слідів. Це означало, що вони покладалися на швидкість, щоб триматися подалі від ворога. Обігнати їх пішки буде непросто.
  
  
  Я міг би зв'язатися з Хоуком, попросити гелікоптер. Екстрені заходи доступні скрізь, де я. Але Хоук поки не дав мені дозволу на те, що я задумав. Помста марна, неефективна, непродуктивна. Крім того, він стає фіолетовим після кожної вендетти. Так що я маю йти. Слід йшов прямо на північ, у Мозамбік.
  
  
  Цілу ніч я йшов через джунглі. Рухаючи ненавистю, я побіг надто швидко, впав у непомічену западину і порвав одяг на колючих кущах. Як одержимий, я не міг загальмувати і до ранку вже знав, що наздоганяю їх.
  
  
  Я знайшов їхній табір, і попіл від їхніх вогнищ для приготування їжі був ще теплим. Вони залишили трохи їжі, але хоча я не їв більше тридцяти шести годин, я навіть зараз не був голодний. Гнів повністю заповнив мене. Я змусив себе щось з'їсти. Незважаючи на гнів, я знав, що маю щось з'їсти, щоб зберегти сили. Я змусив себе лягти у приховане місце та заснути на годину, не більше. Потім я знову вирушив у дорогу. Ближче до ночі я почав натикатися на села та людей. Довелося трохи зменшити темп. Я не мав жодного способу дізнатися, чи були ці люди друзями чи ворогами. Деякі з віддалених голосів у ночі говорили португальською. Я був у Мозамбіку. Слід найманців різко повернув Схід.
  
  
  Залишок дня пройшов у тумані. Поки я рухався, земля, якою я їхав, із савани перетворилася на джунглі. Шлях перегородили вода та мангрові болота. Я продовжував йти, сліди найманців ставали дедалі виразнішими. Я знав, що наближаюся до берега і що мені треба поїсти та відпочити. Людині потрібні всі її сили, щоб убивати.
  
  
  Двічі я прослизав у село, крав якусь їжу і йшов далі. Я зможу відпочити пізніше.
  
  
  Було ще зовсім темно, коли я знайшов їх. Велике місцеве село, з трьох боків захищене мангровими болотами, на березі глибокого, повільного струмка, що протікав уздовж високого мису у бік Індійського океану. Але тубільців у селі я не бачив. У всякому разі, жодних аборигенів чоловічої статі. З тіні густих мангрових заростей я бачив безліч місцевих жінок, які прали одяг, готували їжу і йшли за одягненими в зелене найманцями в хатини. Я знайшов їхній штаб. Тепер я міг трохи відпочити.
  
  
  З похмурим виглядом я повернувся в болото, спорудив невелику платформу з листя та гілок у мангрових чагарниках і ліг. За кілька секунд я заснув. Я знайшов їх.
  
  
  Я прокинулася в темряві і відчула, що хтось ходить дуже близько до мене. Я нерухомо лежав на своїй саморобній платформі. Щось ворухнулося піді мною. Не дивлячись я міг здогадатися, що це було. Досвідчений, вмілий командир поставить вартових на ключові позиції; кільце постійних суміжних вартових, патрулів, які йшли далі, а між цим кільцем і патрулями бродили вартові, які ніколи не проходили те саме місце двічі в один і той же час.
  
  
  Не лунаючи ні звуку, я розсунув гілки піді мною і подивився вниз. У темряві єдиний вартовий стояв по коліна у воді. Він перекинув рушницю через плече і зупинився, щоб відпочити.
  
  
  З ножем у руці я каменем звалився на нього.
  
  
  Він був першим. Я перерізав йому горло і дозволив йому вилити його останню кров у болотяній воді. Я продовжував свій шлях через темне болото у бік села.
  
  
  Високий швед закопався за кулеметом на сухому пагорбі в болоті. Я також перерізав йому горло.
  
  
  Невисокий худорлявий француз почув, як я підповз, і ледве встиг пробурмотіти лайку рідною мовою, як я тричі вдарив її ножем у груди.
  
  
  У міру того, як вони вмирали один за одним, я відчував, як гнів стає сильнішим у моїх грудях. Я повинен був упоратися з собою, впоратися з собою і пам'ятати, що перш за все я хотів убити полковника Лістера, німецького сержанта, нині майора Курця і Дамбуламанзі. Тепер я був у їхньому штаб-квартирі.
  
  
  Я проходив через паркан зовнішнім периметром до краю хатин, коли побачив, що патруль іде. Шість чоловік на чолі із самим майором Курцем, а з ним Дамбуламанзі.
  
  
  Злість текла крізь мене, мов розплавлена лава. Обидва разом! Я повернувся тим самим шляхом, яким щойно прийшов, і, коли патруль пройшов повз мене через брудне болото, приєднався до них.
  
  
  Вони пішли на північний захід. За три кілометри від селища вони вийшли з болота до низки невисоких кам'янистих пагорбів. Вони увійшли до вузького яру. Я був близько за ними.
  
  
  Трохи нижче за хребт яр розділився, і патруль розділився на дві групи. І Курц, і Дамбуламанзі залишилися з групою, що згорнула ліворуч.
  
  
  Те, що я тоді відчув, було майже припливом радості. Я впіймав їх обох. Але десь глибоко всередині виплив мій досвід і підказав мені бути обережним. Чи не захоплюватися. .. Бути напоготові. †
  
  
  Я дозволив їм йти далі, ідучи за ними по хребту, а потім знову спустився в інший яр. Спуск униз заріс кущами і деревами, і вночі я втратив їх з поля зору. Але я пішов за звуками вниз, в яр, а потім знову довгим колом вгору. І раптом у мене з'явилося відчуття, що вони пішли надто далеко вперед. Я пішов швидше, підійшов ближче. Я хотів їх трохи підрізати, побачив, що яр огинає невисокий пагорб, і я вийшов із траншеї і піднявся на вершину пагорба.
  
  
  Коли я добрався до вершини, я помітив, що горб весь у кущах. Я встав і озирнувся.
  
  
  Обличчя навколо мене, як бджолиний рій, руки, які тримали мене й затуляли рота, були всі чорні. Коли мені в голову врізався кийок, я згадав, як Хоук сказав, що мій гнів знищить мене.
  
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  Я поплив у тумані. Біль пронизав мою голову, зник і знову пронизав, і ... †
  
  
  Мені здавалося, що я підстрибую у повітрі. Там були колеса, колеса крутилися з шаленим скрипом. Навколо мене роїлися чорні обличчя. Чорні руки закрили мені рота. Щось зворушило мене. Біта. Хоук одягнув один із своїх твідових жакетів, прокляті твідові жакети, і похитав головою. Холодний гугнявий голос звучав роздратовано.
  
  
  «Зло губить шпигуна. Гнів знищує агента».
  
  
  Якось мені здалося, що я прокинулася, і з-під низької, блідої, рихлої стелі на мене дивилося чорне обличчя. Моя рука відчула, як кров у ній застигла. Що за стеля бліда і пухка?
  
  
  Я гойдався в нескінченному ритмі: вгору-вниз... вгору-вниз. .. Руки... голос... падаю... вниз... і вниз... і вниз. .. Дейдра посміхалася мені... кричала... †
  
  
  Він сидів на троні. Трон з високою спинкою, наче німб, навколо його блискучої голови. Золота голова. Гострий дзьоб... яструб. .. Яструб, де ти...? людина-яструб ... людина-яструб ... яструб. †
  
  
  «Розкажи мені про Хоука, Картер. Що з Хоуком? Хто він? Хтось, з ким ви працюєте? Розповідай. .. '
  
  
  Людина-яструб, людина-яструб. Довгий вигнутий дзьоб яструба.
  
  
  Мій хрипкий голос звучав повільно. — Ти яструб. Кривий дзьоб.
  
  
  «А, семіт, так? Ви проти семітів? Цей Яструб теж ненавидить цих семітів?
  
  
  Усередині я боровся. «Ти, ти яструб. Яструб.
  
  
  Там нікого не було. Я лежав на вузькому ліжку під гофрованою брезентовою стелею. Намет? Тож вони знову помістили мене в намет Лістера. У них я був знову, я був. †
  
  
  Злий Яструб сказав: "Твої істерики погублять тебе, N3".
  
  
  Димка зникла. Я лежав, дивлячись. Чи не полотно, ні. Я моргнув. Я шукав зелену форму. Там не було жодного. Я не був у наметі. Весела, сонячна кімната з білими стінами, драпірованими вікнами, хитромудрою мозаїкою та дорогоцінними шовковими тканинами, що звисають зі стелі. Кімната з 1001 ночі. Персії. .. Багдад. †
  
  
  "Багдад". - сказав м'який голос. — Ах, Картер, я б хотів, щоб ти мав рацію. Повернутися до Багдада, мрія».
  
  
  Він сидів на тому самому троні, який я бачив у своїй галюцинації. Великий чоловік у білих шатах, що розвіваються, з золотою обробкою. Він був такий малий, що його ноги не торкалися землі. М'який, дорогоцінний одяг, золоті каблучки з дорогоцінним камінням на кожній руці та каптан із білого золота, скріплений товстими золотими шнурами. Арабський принц, а зовні засліплюючої кімнати яскраво світило сонце.
  
  
  Сонце! А трон являв собою плетене крісло з високою спинкою, великим колом, яке утворювало ореол навколо його темного горбоносого обличчя та чорних очей. І густа чорна борода. Сяючий сонячного світла. Стілець та кімната – не ілюзія і не галюцинація.
  
  
  — Де я, чорт забирай, — сказав я. 'Хто ти?'
  
  
  Мій мозок гарячково працював, не чекаючи відповіді. Де б я не був, це було не в селі найманців на болоті, а з огляду на сонце зовні, я довгий час був непритомний або напівнепритомний. Це пояснювало відчуття ширяння, коліс, стелі, що хитається: вантажівка з брезентовим капотом. Я пішов далеко за межі табору найманців, і ніж на моїй руці був шприцом: заспокійливе, щоб залишатися непритомним.
  
  
  Я запитав. - "Як довго я був тут?" 'Де? Хто ти?'
  
  
  — Тут, тут, — м'яко дорікнув мені чоловічок. — Так швидко так багато запитань? Дозвольте мені відповісти на це. По порядку тоді. Ти у моєму будинку. Я Таліл Абдалла Фейсал Вахбі аль-Хусейн, принц Яффи та Хомса. Я вважаю за краще, щоб мене називали вахбі. Ти тут уже близько дванадцятої години. Ти тут, тому що я боявся, що ти будеш у більшій небезпеці, блукаючи джунглями.
  
  
  "Ті люди, що напали на мене, ці негри, вони ваші люди?"
  
  
  - Мої люди, так.
  
  
  — Ні зулуських повстанців, ні найманців?
  
  
  'Ні. Якби вони були, я маю сумнів, що ви все ще були б живі».
  
  
  — Що вони там робили?
  
  
  «Скажімо так, мені подобається стежити за полковником Лістером».
  
  
  — Виходить, ми все ще у Мозамбіку?
  
  
  Принц Вахбі похитав головою. - У мене є вороги, Картер. Я волію не розкривати своє місцезнаходження.
  
  
  "Чому ти переживаєш за мене?"
  
  
  Вахбі підняв брову. «Хочете подивитися в зуби дарованому коневі? Картер? Бути вдячним. Добрий полковник уже давно б повісив вас за яєчка.
  
  
  Я задумливо глянув на нього. — Принц Яффо та Хомса? Ні, я чутно про вас чув. Аль-Хусейн – хашиміт, а Хомс та Яффо – тепер частина Саудівської Аравії та Ізраїлю, а не друзі хашимітів».
  
  
  - Вигнаний принц, Картер, - сказав чоловічок, його обличчя потемніло. «Ізгой, а мій двоюрідний брат царює в Йорданії. Але Аллах визнає мої володіння».
  
  
  Звідки ти знаєш, хто я; Моє ім'я?'
  
  
  — Я багато знаю, Картер. Я знаю, наприклад, чому полковник Лістер бажає вам смерті, і я знаю долю вашої подруги — жахливу. Принц Вахбі на мить здригнувся. — Але ж тут ти в безпеці.
  
  
  — Мені треба йти на роботу, — сказав я. «Я мушу прозвітувати».
  
  
  «Звичайно, домовленості ухвалюються. Але спочатку ви повинні поїсти та відпочити. Відновіть свої сили.
  
  
  Він усміхнувся і підвівся. Я кивнув головою. Він був правий. Він пішов. Він мав рацію, але я йому зовсім не довіряв.
  
  
  Я заплющив очі на кушетці, ніби був знесилений. Якби він щось задумав зі мною, він змусив би когось спостерігати за мною звідкись. Тому я заплющив очі, але не заснув. Я перевірив у пам'яті його досьє: принц Вахбі, племінник першого хашиміта Фейсала, який бився проти турків у Першу світову війну. Двоюрідний брат-відступник, який допомагав туркам. Після війни старий п'яниця, що грав у азартні ігри по всій Європі, розорився та зник. Отже, цей «принц» Вахбі був його сином, і він зовсім не виглядав зруйнованим.
  
  
  Мені дали «поспати» дві години. Потім я поворухнувся, позіхнув і закурив цигарку з прикрашеної оніксом коробочки на столі. Коли сигарета догоріла наполовину, двері відчинилися, і в кімнату ввійшли четверо чорношкірих в абсолютно білому одязі з тацями з їжею. Там були фрукти, хліб, смажене ягня, соки, молоко, вино та миски, повні ширяючих овочів та рису. Негри поставили все це на стіл, розклали два столи, розстелили на них сліпучо-білу скатертину і знову розкланялися. Я сів за рясну трапезу.
  
  
  Якби я мав рацію, підозрюючи принца Вахбі, щось було б у їжі.
  
  
  Це було правдою. Я відчував його запах. Я знав наркотик, щось на кшталт транквілізатора, який зламає мою волю. Це означало, що Вахбі хотів поставити кілька запитань, і був лише один спосіб з'ясувати, чому. Я просто мав «поїсти». †
  
  
  Не було часу з'ясовувати, де за мною стежать. Я вивчив кімнату, а потім покликав чергового. Увійшов один із негрів. Я вказав на загратоване вікно в маленькій ніші.
  
  
  «Постав туди стіл. Мені подобається дивитися надвір, поки я їм».
  
  
  Клерку, мабуть, було наказано поводитися зі мною добре. Він покликав ще двох слуг. Накрили стіл у ніші, поставили поряд мій стілець і знову вклонилися. Я сів, ніби я не міг чекати, щоб з'їсти рясну їжу.
  
  
  Обличчя до вікна у вузькій ніші ніхто нічого не бачив, тільки мою спину, звідки за мною могли стежити.
  
  
  Я почав їсти. Я нахилився, їв із задоволенням, гублячи кожну вилку в серветці собі навколішки. Я жував, пив і насолоджувався. Іноді я вставав, ніби насолоджуючись виглядом, а потім примудрявся засунути нез'їдену їжу в молочник. Раз чи два я наполовину обернувся і справді з'їв шматок, не дуже багато.
  
  
  Коли тарілки були майже порожні, я відкинувся назад, наче повний, і закурив принесену з їжею сигару. Його теж обробили наркотиком, і я акуратно вдав, що насправді палю його. З сигарою в руці я повернувся до дивана, трохи хитаючись. Я сів і почав кивати. Потім я випустив сигару з обм'яклої руки і впустив голову на груди.
  
  
  Через деякий час двері відчинилися і увійшли троє чоловіків. Два м'язистих негра, голих по пояс у пов'язках на стегнах, і горбоносий араб у темному підперезаному одязі. Негри несли рушниці і притулилися до дверей та лівої стіни. Араб носив прикрашений дорогоцінним камінням кинджал на поясі та магнітофон у руці. Він швидко підійшов до мене.
  
  
  Він вихопив кинджал і вколов мені шию. Я ворухнувся і застогнав. Я відчув, як араб сів і увімкнув магнітофон.
  
  
  «Ласкаво просимо, N3. Я чекаю на твій звіт.
  
  
  Я стогнав і чинив опір. — Ні… тільки у штаб-квартирі. .. '
  
  
  - Це штаб-квартира, Картер, хіба ти не бачиш? Ми у Вашингтоні. Не можна гаяти час. Це я, Хоуку.
  
  
  Я кивнув головою. — Яструб, так. «Ми маємо повідомити про це боса. .. '
  
  
  «Бос, N3? Де він? Яке ім'я він використовує у ці дні?
  
  
  — Його дім, Техасе, — промимрив я. - Ти знаєш його, Хоуку. Менксман. Джон Менксман. Так? Я маю новини. Уряд Португалії готовий. .. '
  
  
  Я опустив голову і понизив голос до нечутного бурмотіння. Лаючись, араб встав, а потім схилився наді мною, огортаючи мене своїм одягом. Моя ліва рука схопила його дихальне горло і стиснула його щосили, а права схопила його лезо. Я вдарив його ножем, тримаючи його тіло. Він не видав жодного звуку. Я розраховував, що негри будуть надзвичайно дисципліновані. Я наслідував арабу.
  
  
  Стій!
  
  
  Вони обидва стрибнули на мене, як олені, обидва водночас. Я жбурнув мертвого араба в одного з них, а іншому встромив ніж у горло. Я зарізав другого, перш ніж він встиг звільнитися від араба, після чого вибіг із зали до кімнати.
  
  
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  Коридор був порожній. Я чекав з кинджалом напоготові. Безпосередня небезпека походить від того, хто спостерігав за кімнатою. Нічого не трапилося.
  
  
  Араб, якого я вбив, мабуть, спостерігав за кімнатою. Це дало мені те, що мені потрібно було: час. Я повернувся всередину, взяв гвинтівку в одного з мертвих негрів і всі боєприпаси, які міг знайти в них обох, і вийшов у коридор. Там я мовчки йшов до світла, що виднілося наприкінці.
  
  
  Я подивився вниз на побілений двір, що блищав у променях надвечірнього сонця, і поверх стін побачив густі джунглі. Вдалині я побачив блакитний океан. Будинок принца Вахбі був побудований як фортеця в пустелі, суцільно білі стіни, білі куполи і мінарети; над головними воротами майорів зелений ісламський прапор. Але густі джунглі були частиною Аравії чи Північної Африки, а прапор на центральній вежі був португальським. Я досі був у Мозамбіку.
  
  
  Подвір'ям ходили жінки під вуаллю в грубому одязі прислуги, а трансепти стін патрулювали озброєні араби. Схоже, принц Вахбі теж мав свою особисту армію. За внутрішнім муром, у саду з деревами та фонтанами, гуляли і ледаряли ще жінки під вуаллю. Ці жінки були одягнені в шовк: гарем. Я продовжив свій шлях яскраво-білими коридорами, затіненими для прохолоди ґратами і прикрашеними прекрасною мозаїкою в строгому ісламському стилі, що не допускає зображення людської фігури. Коридори були пишними та тихими; особисті покої князя. Я нікого не зустрів, доки не знайшов чорні сходи внизу.
  
  
  Я зустрівся з охоронцем, який сидів нагорі кам'яними сходами. Він задрімав, і я залишив його непритомний і зв'язав з його ж бурнусом у бічній кімнаті. Другий охоронець у чорного ходу був більш пильним. Він ще встиг загарчати, коли я збив його з ніг прикладом гвинтівки. Я зв'язав його та дослідив двір позаду.
  
  
  Стіни були надто високі, щоб залізти на них, але маленька задня хвіртка була зачинена тільки зсередини на важку засувку. Я повернувся, взяв у останнього охоронця бурнус, надів їх і повільно пішов через двір у променях сонця. Ніхто навіть не встав у мене на шляху, і за двадцять секунд я вже був у джунглях.
  
  
  Я попрямував на схід. Уздовж узбережжя будуть села, і настав час зв'язатися з Хоуком і повернутись до роботи. Після упіймання неграми принца Вахбі та вбивства трьох найманців мій гнів затих. Я не забув ні полковника Лістера, ні Дамбуламанці, але тепер це була холодна лють; холоднокровна і некваплива, з насолодою ретельно продуманими планами, які я мав для них.
  
  
  Я мало не натрапив на поселення у джунглях. Велике обнесене стіною село, майже приховане зверху густими деревами. Стіни були глиняні та нефарбовані; загальні стежки вели до воріт. Я здивувався, поки не зміг зазирнути всередину через загратовані головні ворота.
  
  
  Через головні ворота я побачив напівкруглий майданчик із утрамбованої глини з кількома групами хатин навколо неї, кожна група була відокремлена від іншої з обох боків. І в кожній групі було по десять хатин; паркани між ними були високими. Зачинені ворота відділяли кожну групу хатин від місця, як ряд міні-сел навколо півкруглого центру або як загони для коней і худоби навколо арени для родео.
  
  
  Я вже збирався підійти трохи ближче, коли почув звуки голосів і тупіт ніг, що рухалися однією з широких стежок до селища, що обнесено стіною. Я розчинився у вечірніх тінях джунглів, закопався під мокрий підлісок, спостерігаючи за стежкою.
  
  
  Вони швидко наблизились. Троє озброєних арабів у плащах, підперезаних патронташами, пильно стежили за навколишніми джунглями. За ними йшли коні та віслюки, навантажені товаром, на чолі з неграми, теж обвішаними патронташами. Караван попрямував прямо до головних воріт, що відчинилися, пропускаючи їх. Але я не дивився на ворота.
  
  
  Після того, як коні та віслюки проїхали повз, я побачив ще чотирьох арабів, які везли близько десяти негрів. Вони були зовсім голі, вісім жінок та двоє чоловіків. Двоє чоловіків були високими і мускулистими, з вогненними очима, зі зв'язаними за спиною руками та ланцюгами на ногах. Ще троє арабів утворили тил, і вся колона зникла у населеному пункті. Ворота знову зачинилися.
  
  
  Темнішого вечора я сховався в джунглях, пропускаючи крізь себе все, що тільки-но бачив. Це було схоже на те, що я бачив раніше, щось подібне до спогадів, у які я не міг повірити. Я повинен був знати напевно, тому що, якщо тихий голос всередині мене мав рацію, Хоук мав знати. Це було те, про що Вашингтон потрібно було попередити та остерігатися.
  
  
  Я залишався в джунглях до темряви, а потім вирушив у дорогу. Звуки наповнювали ніч з-під земляних стін: веселощі, п'яний сміх, крики жінок, крики чоловіків. Охоронець біля воріт, араб, зі сміхом спостерігав за тим, що відбувається всередині селища. Можливо, вся охорона лише звертала увагу на те, що відбувається усередині поселення. То був мій шанс.
  
  
  В одного з великих дерев у джунглях товсті гілки звисали зі стіни. Я виліз на стовбур і зісковзнув уперед по товстій гілці.
  
  
  Сцена у цих стінах здавалася одним фантастичним кошмаром. Негри та араби роїлися на землі в какофонії шуму та сміху. Негри пили з винних глеків, вміст проливався на землю, пили й кілька арабів; але більшість арабських солдатів хвилювання полягала у іншому. Вони відчинили всі ворота невеликих груп хатин і входили і виходили з огорожі груп хатин. У деяких чоловіків були батоги, у деяких палиці, деякі несли кошики з їжею і відра з якимось маслом.
  
  
  У замкнених кімнатах були негритянки. Молоді чорношкірі жінки, оголені, їхня шкіра блищить у яскравому світлі вогнів. Декілька чорношкірих, молодих і сильних також знаходилися в закритих приміщеннях, кожен з яких був прив'язаний до стовпів кайданами і ланцюгами. Іноді один з арабів плескав молодого негра на колінах.
  
  
  Били і смаглявих, струнких жінок, але це ще не все. Деяких жінок годували, змушували їсти як призових тварин, яких готують на ринок. Деяких жінок омивали маслянистою рідиною і натирали, поки їхня темна шкіра не засяяла на світлі. Більшість обмацували, гладили, затягували у хатини, а багатьох укладали на землю навіть без укриття у хатині.
  
  
  Усіх їх, як чоловіків, так і жінок, зігнали на велике відкрите місце та виставили перед багатими п'яними чоловіками як товари на базарі.
  
  
  Це був також ринок, невільничий ринок.
  
  
  Те, що я бачив, було навмисним, розважливим перетворенням людей на поневолених рабів. Покупців не було, принаймні зараз. Але все готувалася на той момент, коли прийдуть покупці. Невільничий ринок - так - але тепер із сучасними поліпшеннями, з досвідом та практикою Дахау, Бухенвальда, тигриних клітин Сайгона, а також архіпелагу Гулаг.
  
  
  Як ви робите рабів, особливо рабинь, щоб вони швидше були продані будь-якому випадковому покупцю. Як зробити з вільної людини того, хто вже не пам'ятає, що свобода колись існувала, хто може прийняти рабство як благо і не завдавати занепокоєння своїм гнобителям.
  
  
  Раптова тиша опустилася на селище, як величезний гонг. Шум, хаос і потім тиша. Жодного руху та всі погляди були прикуті до головного входу. Я чекав.
  
  
  Принц Вахбі пройшов крізь ворота. Маленький, важкий чоловік увійшов у двір у своїх золотих і білих шатах, а навколо нього були озброєні араби. Негритянок загнали назад до замкнених кімнат, ворота зачинили і замкнули. Арабські та чорні солдати, що раптово протверезілі, вишикувалися в два ряди з проходом між ними і чекали, поки Вахбі пройде через них.
  
  
  Натомість князь різко обернувся, пішов геть і підійшов просто під гілку, на якій я лежав і подивився вгору.
  
  
  "Ти мусив тікати, коли міг, Картер," сказав маленький араб. " Мені дуже шкода".
  
  
  За стіною, нижче й позаду мене, десять його людей стояли, спрямувавши на мене рушниці. Кинувши вкрадену гвинтівку, я переліз через гілку і стрибнув на землю. Арабські солдати схопили мене за руки і повели через темні джунглі до фортеці Вахбі.
  
  
  Вони вштовхнули мене в ту саму кімнату і посадили на ту саму диван. Він усе ще був вологий від крові араба, якого я вбив, але тіла зникли з кімнати. Принц Вахбі сумно похитав головою, дивлячись на пляму крові.
  
  
  — Один із моїх найкращих лейтенантів, — сказав він, знизавши плечима. — Проте я не вбив би тебе за це. Він покараний за недбалість, небезпеку солдатської справи».
  
  
  Я запитав. — Чому ти хочеш, щоби мене вбили?
  
  
  - Тепер ти знаєш те, про що я не хотів тобі повідомити. Помилка, Картер. Він узяв довгу російську сигарету та запропонував мені. Я взяв це в нього. Він запалив його для мене. — І я боюся, якщо ти все одно мусиш померти, що мої люди чекають на тебе важкої смерті, так, навіть вимагають її на помсту. Перепрошую, але лідер повинен служити своїм людям, а я майже не цивілізований.
  
  
  — Але ж ви цивілізовані?
  
  
  - Сподіваюся, Картер, так, - сказав він. — Я постараюся якнайменше відстрочити твою смерть, одночасно задовольняючи потребу моїх людей у відплаті. Згоден?
  
  
  «Людина, яка живе за рахунок рабства. Ви — работоргівець, — зневажливо сказав я. — Основа твого багатства, чи не так? Ви продаєте чорних рабинь, Вахбі.
  
  
  Принц Вахбі зітхнув. - 'На жаль. Боюся, що з кожним роком попит на добрих чоловіків зменшується. Дуже шкода. У наші дні мої клієнти зазвичай заробляють гроші на нафту та інвестиції. І їм потрібно так мало тяжкої праці.
  
  
  - А з жінками справи йдуть добре?
  
  
  «Відмінно в деяких областях і дуже прибутково, як ви можете собі уявити. Звичайно, мої клієнти, як правило, живуть у віддалених районах, далеко від сучасного світу, де вони керують залізною рукою. Світ Ісламу складається здебільшого окремих правителів. Коран не забороняє рабство і наложниць, а що може бути краще за наложницю, ніж рабиня? Правильно навчена, вона вдячна за будь-яке добре звернення, щедра на свої милості і вдячна за те, що вимоги до неї такі прості та товариські. Особливо проста чорна дівчина з бідного села у джунглях, де все, що вона могла очікувати, це заміжжя та рабство у дванадцять років.
  
  
  «Отже, ви викрадаєте їх, намагаєте і продаєте багатим збоченцям і божевільним деспотам».
  
  
  — Я «навчаю їх» виявляти готовність, — відрізав Вахбі. — І зазвичай я не викрадаю. У більшості бідних сіл є надлишок жінок, і старости сіл навіть батьки готові продати цих жінок. Практика, яка не зовсім невідома у країнах, які зараз вважаються цивілізованими».
  
  
  — Як ти можеш це робити безкарно? Ви не змогли б цього зробити без мовчазної підтримки португальців. Можливо, більше, ніж мовчазна.
  
  
  — Де є воля, там є спосіб, Картер. Назвіть це вільним підприємництвом. Якщо бідні села отримують гроші і в них менше ротів, які треба годувати, вони лягають набагато меншим тягарем на колоніальний уряд. Лідери, які добре оплачуються, хочуть, щоб все залишалося як є, і не люблять, коли щось йде не так. Так вважає кожен чиновник. А колоніальні чиновники завжди бажають грошей. Ось чому більшість їде в колонії, коли вони воліли б сидіти вдома. Стара історія, яка мало змінилася.
  
  
  — Ви підкупаєте уряд Мозамбіку?
  
  
  'Ні. Я не працюю з урядами. Я працюю з людьми. Уряди не підкуповуються».
  
  
  — Але це дає тобі частку в тому, як ідуть справи, чи не так? Можливо, вам не так добре жилося б за повстанського уряду. Лідери повстанців схильні до біса ідеалістичних і дуже обмежених поглядів.
  
  
  'Можливо.' - Принц знизав плечима. — Але політика мене втомлює. Мені це не потрібно. І цілі, і принципи безглузді, вони мене цікавлять. Я переживу все це дуже щасливо, Картер. Але ви, на жаль, ні.
  
  
  Він постояв там якийсь час, дивлячись на мене так, ніби все ще не хотів мене вбивати. Він похитав головою.
  
  
  - Дуже погано, - сказав він. «Ви могли б дати мені таку перевагу. Ти так багато можеш розповісти мені. Але я не скривджу вас, запропонувавши можливу угоду. Ми обидва дорослі люди і знаємо, що ніколи не довірятимемо один одному. Ні, ти маєш зникнути. Мені дуже шкода.
  
  
  — Мені також, — сухо сказав я.
  
  
  — О, якби ти тільки втік, не виявивши моєї справи. Але в тебе свої потреби, а в мене свої. Мої люди наполягають на публічній карі завтра вранці. Але сьогодні ввечері я можу принаймні запропонувати вам гостинність.
  
  
  Маленький чоловічок з усмішкою повернувся і пішов у вихорі одягу, що розвівався. Двері зачинилися, я був один. Але не надовго.
  
  
  Висячий гобелен рушив до бічної стіни, і в кімнаті з'явилася струнка чорношкіра дівчина. Можливо, п'ятнадцяти років. Вона увійшла через двері, приховані гобеленом. Вона була оголена. Вона гордо стояла, її темно-коричневе тіло блищало, мов шовк. Її важкі груди були світло-коричневими і занадто великими для стрункого дівочого тіла; соски були майже рожеві. Її важке волосся було туго обмотане навколо голови, волосся на лобку утворювало невеликий клин над опуклістю горбка Венери. Рот у неї був маленький і темно-червоний, трохи розкосі очі були сердиті.
  
  
  - Привіт, - сказав я спокійно.
  
  
  Вона пройшла повз мене хвилястим, плавним коридором і лягла на кушетку. Вона заплющила очі і розсунула ноги. — Ні, дякую, — сказав я. — Скажи принцу, що йому дякують.
  
  
  Вона розплющила очі, і її личко змінилося: гаряче, пристрасне і чуттєве. Вона встала, підійшла до мене, обвив руками мою шию і сховалась за моє тіло. Вона говорила пошепки.
  
  
  «Вони хочуть знати те, що ви знаєте. Я повинен дати тобі заспокійливе, коли ми кохаємося. Я мушу втомити тебе, змусити тобі заговорити. Вони дивляться. Ми повинні зайнятися коханням.
  
  
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  Я міг знати. Принц був не з тих, хто легко здається. Він хотів від мене того ж, чого хотів від мене полковник Лістер: усе, що я маю. Знати все про АХ. Це знання коштує цілий стан, якщо його використовувати чи продати у потрібний час. Він знав, що тортурами його з мене не вибити і що я з підозрою поставлюся до будь-якої пропозиції про втечу чи помилування. Він сподівався, що, заколисаного очевидною потребою вбити мене, хитрість спрацює.
  
  
  Якщо я відмовлю дівчині, Вахбі матиме інший план. Можливо, зрештою, якщо він не матиме іншого вибору, він таки мучитиме мене. Можливо, він уб'є мене одразу. Я не мав іншого вибору. Дівчина повисла на мені. Вона жадібно притулилася своїми губами до моїх, її тіло було близько до мене, начебто вона боялася не зробити те, що їй сказали. Ви колись любили по команді, знаючи, що за вами стежать? З жінкою, якою ти знав, що вона не хоче більше, ніж ти? Навіть не жінка, а дівчина. Це нелегко, але я не мав вибору.
  
  
  Я підняв її з підлоги і відніс її, застиглу і прямо притиснуту до себе, на кушетку. Я поклав її туди, змусивши свій розум і тіло сфокусуватися на її тілі, її губах та її теплій шкірі. Я вигнав з голови всі думки, навіть смерть, і намагався думати тільки про цю дівчину і її тіло, що кличе, переді мною.
  
  
  Це була лише дівчина, але в джунглях дівчата швидко стають жінками. У бідних напівцивілізованих селах дівчинку з пелюшок навчають бути жінкою; і вона зробила все, що було в її силах, щоб допомогти мені. Вона досягла успіху; Я знайшов її руки там, де вони були мені потрібні, обмацуючи і масажуючи, зариваючи її нігті глибоко в мої ерогенні зони. Весь цей час вона тихенько шепотіла, стогнучи, глибоко проникаючи язиком у моїх вухах і в улоговинках моєї шиї та горла. Раптом я зрозумів, що ким би вона не була, вона не просто жила у джунглях. Вона не була з якогось напівцивілізованого села.
  
  
  Вона підбадьорювала мене, підбадьорливо шепотіла мені англійською. Чиста англійська без акценту. Вона знала, де доторкнутися до мене, і я відчув, як наростає пристрасть. Мені вдалося вибратися зі штанів та сорочки. Ми лежали голими один проти одного, і в неї більше не грали. Не для мене і раптом не для неї. Я міг відчувати тугу, що глибоко вібрує в ній.
  
  
  Її сідниці були як у хлопчика, а ноги тонкі та вузькі, як у молодого оленя. Міцні маленькі сідниці, які я міг тримати однією рукою. Я схопив їх і рухав її вгору-вниз проти себе однією рукою, утримуючи разом ці великі груди, що гойдаються іншою. Я забув очі, які дивилися. Я забув принца Вахбі. Я забув, де я був або що я робив з цією дівчиною, що я повинен був думати, моя смерть або можлива втеча.
  
  
  Я хотів її, маленьку, тугу і тугу, як хлопчик, але не як хлопчика, коли вона розсунула ноги і обвила ними мене. Я ввійшов у неї так само швидко і легко, як ніж, який кілька годин тому встромився в араба на тому ж дивані. Кушетка, все ще мокра від його крові, тепер змішана з рідинами її тіла.
  
  
  Я зіткнувся з нею, і вона закричала: «О, о. .. Бог . .. О!
  
  
  Очі дівчини розширилися, поки, здавалося, не наповнили її дуже маленьке обличчя. Вони дивилися на мене з глибини, що здавалась дуже далекою. Вони були в іншому світі та в іншому часі. На цей раз широко відкриті, глибокі очі збоку; за цей час, сповнений глибокого, сильного бажання.
  
  
  'Ой. .. '
  
  
  Я відчував, як мій погляд дивиться на неї з тієї ж глибини, з тієї ж доісторичної епохи, з того самого болота, з якого ми всі вийшли і яке все ще згадуємо в хвилини страху і ненависті. Я, здавалося, ріс усередині неї, більше, ніж я міг собі уявити, більше, ніж я міг уявити, і мої зуби вп'ялися у власну губу. Вони кусаються. ... а потім усе закінчилося довгим, дихаючим дибки вільним падінням, і я опинився на ній зверху, тримаючи в руці ці маленькі пружні сідниці. Я відчув сіль власної крові на губах.
  
  
  Нескінченна хвилина мовчання, погляди один на одного глибокими недовірливими очима. Сталося щось справжнє. Я бачив це в її очах, відчував це у своїх. Якийсь час нас не було в цій строкатій кімнаті. Ми були в іншому місці, невидимі, тільки ми удвох у момент відкриття. Момент, коли небо і земля почали рухатися.
  
  
  Її тихий шепіт мені на вухо: "Вони прийдуть зараз, коли я дам тобі сигнал, що дала тобі шанс".
  
  
  Я поцілував її у вухо. «Уяви, що я змушую тебе зайнятися зі мною коханням ще раз».
  
  
  М'яко: Ти можеш це зробити?
  
  
  — Ні, але постарайся втримати мене в собі. Я буду вдавати. Де цей шприц?
  
  
  «У моєму волоссі».
  
  
  Єдине місце, де вона могла його сховати. Я мав ретельно сформулювати план. Я вдав, що продовжую кохатися. Вона тримала мене в собі так міцно, як тільки могла, обхопивши мене своїми ногами і утримуючи мої стегна своїми маленькими ручками. Я вкусив її за вухо. "Хто дивиться?"
  
  
  Вона уткнулася мені в шию. - Тільки принц Вахбі. Він. .. імпотент. Він любить дивитися, і йому треба побути наодинці, щоб насолодитися цим переглядом».
  
  
  Я міг знати. Вуайєріст. Напевно, теж садист.
  
  
  — За тими дверима, через які я зайшла, двоє чоловіків, — прошепотіла вона, притулившись губами до мого горла. "Вони нічого не бачать".
  
  
  Ми рясно потіли, згорнувшись калачиком на цьому дивані. Я утиснувся обличчям між її пружними, великими грудьми. "Що станеться, коли я заспокоюся від уколу?"
  
  
  «Тоді я сигналю, і входить Вахбі. Потім він ховається за диваном. Я кажу вам, що мене звуть Дейдра, і я ставлю вам питання про щось про організацію АХ, про вашого лідера та ваші операції.
  
  
  Я був весь у поті, бо мав щосили намагатися залишатися в ній і вдавати, що пристрасть ще не пішла. 'Добре. Тепер ми вдаємо, що знову кінчаємо, ти вдаєш, що робиш мені укол, а я подбаю про інше».
  
  
  Вона кивнула головою. 'Я теж. Вона подивилася на мене очима, що моргали. Потім вона відкинула голову назад і дивилася на мене широко розплющеними очима, які раптом, здавалося, поринули глибоко в неї. Її рот розплющився, очі заплющилися. — Я… о. .. ой . .. '
  
  
  Я відчував м'які рухи, як рідкий вогонь. Я відчув, що знову наповнюю її, і раптом знову нам не треба було вдавати. Я відчував себе величезною силою, що мацає за її очима, за її напруженим обличчям, і ми вже не вдавали, не грали. Мені більше не потрібно було докладати зусиль, щоби залишатися в ній. Я не зміг би вибратися з неї, навіть якби захотів, якби вона дала мені шанс. Я не хотів залишати її, хотів, щоб це ніколи не закінчувалося. Я не турбувався про Вахбі, про втечу, про план чи... Не зупиняйся, не зупиняйся. † ні ні...
  
  
  Я повільно повертався з далекого місця. Я щосили намагався контролювати свій розум. Вона Вона. .. Я відчув легкий дотик шприца до мого стегна. Я поворухнувся, подивився їй у вічі. Сховавши шприц у руці збоку від себе, я вдав, що мені зробили укол, і скотився з неї. Я сів, похитав головою, потім ліг на спину, посміхаючись. Я вдав, що глибоко зітхнув від наслідків пристрасті та дії наркотику. Вона подала знак. Я прислухався і почув слабкий звук руху за стіною. У мене було п'ять секунд.
  
  
  Я схопився на ноги, перетнув розкішну кімнату і притулився до стіни там, де відчинялися двері. Він відкрив. Принц Вахбі увійшов, зробив три кроки до лави і зупинився. Він дивився на те місце, де лежала одна негритянка, і дивилася на нього гордими очима.
  
  
  Я стояв за кілька кроків за ним, прикриваючи його здивований рот і роблячи йому ін'єкцію його власного наркотику. На секунду він був паралізований ударом. Потім почав боротися. Я впустив шприц і тримав його, однією рукою все ще прикриваючи рота. Дівчина схопилася і пірнула на землю, щоб утриматись за його ноги. Я тримав його у своїх обіймах цілих п'ять хвилин, потіючи і борючись у тиші кімнати. Повільно його очі стали порожніми. Його тіло розслабилося і почало посміхатися. Ми віднесли його на кушетку та поклали туди. Він глянув на нас спокійними, тихими очима, привітно кивнув нам, потім моргнув, ніби намагаючись щось згадати. Я кивнув дівчині.
  
  
  «Якщо я скажу тобі, ти змусиш його покликати людей за тими потаємними дверима».
  
  
  Вона подивилась на мене. «У них можуть виникнути підозри. У тебе є лише його ніж. Я триматиму його в спокої, поки ти не втечеш.
  
  
  — Коли він прийде до тями, він здере з тебе шкіру живцем, — сказав я. «Можливо, навіть гірше. Ми втечемо разом.
  
  
  Вона подивилася на приголомшеного принца. «Я не боюся смерті. Залиш його ніж, і я вб'ю його першим.
  
  
  — Ні, роби, як я говорю. Нам потрібні ці два вартових. Вони можуть увійти і знайти його зарано. Ми підемо разом.'
  
  
  Я встав за високою шафою поруч із килимом перед потайними дверима і кивнув дівчині. Вона говорила м'яко та різко з Вахбі. Він кивнув, не бажаючи чинити опір.
  
  
  'Ахмед. Харун. Йдіть сюди.'
  
  
  Гобелен був відсунутий убік, і двоє арабів увірвалися через потаємні двері. Вахбі добре їх навчив. Вони прийшли надто рано за його командою. Одного я заколов ножем Вахбі, перш ніж він зробив три кроки, і схопив іншого, перш ніж він наполовину обернувся. Швидко зняв з нього зброю і кинув у дівчину бурнус. "Підніми і візьми пістолет і кинджал!"
  
  
  Вона загорнулася в бурнус і зробила це так, щоб не було видно порізу та невеликої плями крові на них. На щастя, араб був невисокий на зріст. У неї була гвинтівка та кинджал, і вона була готова.
  
  
  Я підійшов до Вахбі і поставив його на ноги. «Ви ведете нас у ваше поселення рабів».
  
  
  Принц посміхнувся і тихо вийшов із кімнати попереду нас.
  
  
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  
  Перший вартовий підняв гвинтівку, побачивши мене. Він був нагорі сходів. Він знову опустив рушницю, коли помітив принца Вахбі. Я тицьнув принца так, щоб охоронець цього не помітив.
  
  
  "Я беру Картера оглянути табір рабів", - сказав маленький араб.
  
  
  Вартовий підозріло подивився на нас, але не збирався турбувати Вахбі питаннями. Тому він відійшов убік із швидким поклоном. Ми спустилися сходами до вхідних дверей. Мені не сподобалося, як на нас глянув охоронець. Нам потрібна була найкраща історія, щоб оминути когось із великим авторитетом.
  
  
  — Я вирішив приєднатися до вас, — сказав я Вахбі, коли ми зникли з поля зору в пустельному коридорі внизу. — Ти мені дав дівчину, вона мені подобається. Тож я з вами. Ти відвезеш мене до табору рабів, щоби показати мені свою роботу.
  
  
  - А, - кивнув принц. — Я радий цьому, Картере.
  
  
  Він глянув на мене та дівчину. Я глибоко зітхнув, коли ми зайшли на подвір'я. Прожектори залили все це місце морем світла. Охоронці на стінах побачили Вахбі і одразу ж прийняли насторожене, благоговійне ставлення. До нас поспішив високий араб у більш розкішному одязі, ніж я коли-небудь бачив. Він мав обличчя старого стерв'ятника з затіненими чорними очима і гострою бородою. Він шанобливо ставився до Вахбі, але не повзав перед ним.
  
  
  "Халіл аль-Мансур", - прошепотіла дівчина мені на вухо. «Головний радник принца Вахбі та його капітана».
  
  
  "Аллах з тобою", - сказав високий чоловік Вахбі арабською. Я сказав: «Ви, мабуть, Халіл. Принц розповів мені про вас. Я думаю, що ми зможемо вирішити це разом.
  
  
  Араб подивився на мене з сумішшю гніву, здивування та занепокоєння. - Зберися, Картер? Це чистою англійською.
  
  
  Я дав принцу Вахбі ще один невидимий поштовх у спину. Маленька людина кивнула: — Картер з нами, Халіле. Дійсно, дуже добрі новини. Вахбі знову кивнув головою. «Йому подобається дівчина, яку я подарував йому. Він зараз із нами. Я відведу його до поселення, покажу йому свою роботу.
  
  
  Халіл подивився на дівчину, а потім на мене. Він кивнув головою. «Жінка багато разів змінювала думку чоловіка».
  
  
  - Як і гроші, - сказав я. «Я люблю жінок та гроші. Більше, ніж могилу.
  
  
  Високий старий араб кивнув головою. "Мудре рішення".
  
  
  — І тобі теж, — сказав я. "У мене є багато речей, які варто продати".
  
  
  Очі араба заблищали. Якось надто переконливо це виглядало. - Думаю, так, Картер, - він повернувся до принца, - мені покликати вашого охоронця, принца Вахбі?
  
  
  - Ми поспішаємо, - сказав я. "Принц хоче машину".
  
  
  "О, так," сказав принц, коли я підштовхнув його.
  
  
  Халіл аль-Мансур покликав солдата. Через великий будинок з'явився позашляховик. Ми ссіли позаду водія. Ворота відчинилися, і ми поїхали широкою ґрунтовою дорогою до табору рабів у джунглях. Цього разу я не став би ні на що дивитися. Мертвих вартових у кімнаті рано чи пізно знайдуть.
  
  
  Дорога розходилася за кілометр від будинку принца в джунглях. Водій звернув на праве роздоріжжя, у бік селища. Я швидко прошипів щось на вухо принцу Вахбі. Він нахилився вперед.
  
  
  "Стій тут, солдат".
  
  
  Водій зупинився, і я вбив його і викинув із машини, коли він загальмував. Я стрибнув за кермо. Чорна дівчина позаду мене застережливо сказала: Картер.
  
  
  Я обернувся. Принц витріщився на мене, потім подивився на водія, що лежить на землі біля джипа. Його очі були вражені. Він уже був вільний від впливу наркотику. Він був ще не зовсім прокинувшись, але ефект добігав кінця.
  
  
  - Добре, - сказав я дівчині. — Нам краще його зв'язати. †
  
  
  Вона відповіла. - 'Пов'язати?' - «Ні, у мене є спосіб краще».
  
  
  Кинжал блиснув уночі, і принц Вахбі скрикнув. Вона вдарила його прямо в серце, встромляючи кинджал знову і знову. Коли кров ринула, він відкинувся назад і вислизнув із джипа на землю. Я вихопив ножа з її руки.
  
  
  — Ти, бісова ідіотко. Він нам був потрібен.
  
  
  — Ні,— уперто сказала вона,— він нам зовсім не потрібен. Він мав померти.
  
  
  Я вилаявся. 'Прокляття! Гаразд, куди веде ця дорога. .. '
  
  
  Звук виходив позаду нас на дорозі. Я мовчав та слухав. Я нічого не бачив, але чув: за нами дорогою йшли люди. Ми не мали часу нікуди сховати тіло принца Вахбі. Я дозволив джипу згорнути вперед, розгорнув його і з'їхав з лівої розвилки дороги так швидко, як міг.
  
  
  Менше ніж за хвилину я почув крики позаду нас. — Чорт забирай, — закричав я. «Тепер вони переслідують нас. Наскільки далеко знаходиться найближча португальська база?
  
  
  Вона похитала головою. - Португальці нам не допоможуть. Я бунтарка, а ти шпигун. Принц Вахбі – шановний громадянин. Він заплатив багато кому з них.
  
  
  "Тоді що ви пропонуєте робити?"
  
  
  «Є ще одна дорога за три кілометри. Вона йде на південь до кордону. По той бік кордону моя земля. Ми там будемо у безпеці, і вам допоможуть.
  
  
  Я не мав часу сперечатися. І я не збирався говорити їй, що зараз повстанці незадоволені мною чи АХ більше, ніж Халіл аль-Мансир, якби він нас упіймав. Можливо, повідомлення ще не дійшло всіх повстанців. Я мав би зіграти це відповідно до обставин.
  
  
  Ми знайшли дорогу і попрямували на південь. Я їхав без світла, прислухаючись до звуків погоні. На мить мені здалося, що я щось чую, потім звук стих, ніби вони їхали дорогою вздовж узбережжя. Я продовжував їхати на південь, поки дорога не покинула джунглі і нарешті не закінчилася нічим іншим, як стежкою через відкриту рівнину. "Ми маємо йти пішки звідси," сказала дівчина.
  
  
  Ми пішли. Ще п'ять верст за ніч, без світла і по пустельній, розбитій землі, з гострими й твердими кущами. Мої штани були подерті, а її босі ноги були в крові.
  
  
  "Я принесу їжі, перш ніж ми ляжемо спати", - сказала дівчина.
  
  
  Вона зникла вночі, і раптом я зрозумів, що знаю все про її тіло, її мужність і гнів, але не знаю її імені. У якомусь сенсі вона врятувала мені життя, і я нічого про неї не знав, крім того, що хотів знову бути з нею. Коли вона повернулася, її бурнус був сповнений ягід і коріння, яких я не знав. Вони були чудові на смак, і вона сіла поряд зі мною під час їжі.
  
  
  Я запитав. - 'Як вас звати? Хто ти?'
  
  
  "Це має значення?"
  
  
  - Так, - сказав я. 'Ви знаєте моє ім'я. Ти не звичайна сільська дівчина. Ти дуже молода, але ти вмієш вбивати.
  
  
  Її обличчя було приховано у темряві. «Мене звуть Індула. Я дочка вождя зулусів. Наш крааль розташований далеко на півдні біля великої річки Тогела, у серці нашої країни, де колись мешкав Чака. Дідусь мого батька був одним із індунів Каетевайо. Він бився у нашій великій перемозі над англійцями і загинув під час нашої остаточної поразки».
  
  
  — Поразка при Оелінді?
  
  
  Її очі світилися на мене вночі. — Ви знаєте нашу історію, містере? Картер?
  
  
  — Я знаю про це дещо, — сказав я. — Мене, до речі, звуть Нік.
  
  
  - Нік, - тихо сказала вона. Можливо, вона також думала про наш другий раз на дивані.
  
  
  - Як Вахбі тебе придбав?
  
  
  «Мій дідусь та мій батько ніколи не приймали манери білих, ні південноафриканців, ні англійців. Наші чоловіки провели багато років у в'язниці. Коли молоді люди приєдналися до Знака Чака, а мій батько не мав сина, якого можна було б послати, я пішла. Я стала бунтівником проти південноафриканців. Мене спіймали двічі, а потім запропонували нагороду за мою затримку. Чотири місяці тому мені довелося тікати. Мені допомогли наші люди та вислали із Зулуленда. Загін найманців допоміг мені поринути у Мозамбік.
  
  
  — Підрозділ полковника Лістера, — сказав я.
  
  
  "Так, він сховав мене разом з багатьма іншими, переправив через кордон і уберіг від білих солдатів".
  
  
  - Як Вахбі тебе придбав?
  
  
  «Я прямував до головного табору найманців з невеликим загоном людей полковника Лістера, коли на нас напали бандити Вахбі. Мені вдалося втекти, але вони вистежили мене та відвезли до табору рабів. Я провела там три місяці. Її очі були вогненними. «Якби ми не втекли, я не протрималася б там і тижня. Не більше.'
  
  
  - Вахбі не міг продати вас за ці три місяці?
  
  
  Вона засміялася грубим сміхом. «Він намагався двічі, але щоразу я боролася як божевільна, а покупець мене не брав. Я не була достатньо навчена. Так що Вахбі навчав мене трохи далі. До цього він віддавав мене багатьом чоловікам, багатьом чоловікам щоночі».
  
  
  — Пробач, — сказав я.
  
  
  - Ні, - швидко сказала вона. "Це було з тобою..."
  
  
  Вона здригнулася. Я глянув на її чорну постать у темних бурнусі.
  
  
  — Для мене це було чимось іншим, — сказав я. Я торкнувся її і відчув, як вона вібрує. Я хотів її знову, тут і зараз, і я знав, що вона теж хоче мене.
  
  
  - Я рада, що вбила його, - сказала вона голосом, що перейшов у схлип від болю. «Його захищали всі білі, з усіх боків кордону. Навіть у негрів є схожість із ним. Свазі, старі вожді, сільські старости продавали йому своїх дівчат. Навіть у зулукраалів, заради грошей та влади.
  
  
  У її голосі була ненависть, але ще щось. Вона говорила так, щоби не думати, не відчувати. Вона говорила про принца Вахбі, щоб не говорити ні про що інше.
  
  
  - Щось там трапилося, - сказав я. - Індула? Там із вами щось трапилося.
  
  
  Я торкнувся її, і вона пішла. Неподалік, лише кілька дюймів, може менше. Вона щось сказала, та не дуже чітко.
  
  
  - Так, - сказала вона. Там сталося щось, чого я ніколи раніше не відчувала. Біла людина, і це сталося у будь-якому випадку. Але це не може повторитись».
  
  
  'Чому б і ні?'
  
  
  «Бо я надто цього хочу», — сказала вона. Вона повернула своє обличчя до мене, як темна пляма вночі. — Я вбила цього мерзенного араба за те, що він принизив мене з п'ятдесятьма чоловіками. .. і тому що я покохала його. Я виявила, що мені дуже подобається секс, Нік. Мені подобалося те, що Вахбі змушував мене робити. Мені соромно.
  
  
  "З усіма чоловіками?"
  
  
  — Не те, що ти, але більшість чоловіків — так.
  
  
  — Ти заплуталася, Індуло. Можливо, ми поговоримо пізніше.
  
  
  - Можливо, - сказала вона. 'Так пізніше. Тепер ми маємо відпочити.
  
  
  Закутавшись у бурнус, вона лягла. Я ліг поруч із нею. Я й досі хотів її. Але у вас бувають такі моменти, коли ви повинні дозволити жінці подолати все по-своєму. Вона мала свою власну битву. Я спав.
  
  
  Я прокинувся незадовго до африканського світанку. Мені стало холодно і я задубілий, але зволікати не можна було. Індула прокинулася одразу після мене. Ми з'їїли останні зібрані нею ягоди та продовжили шлях на південь.
  
  
  Опівдні сонце стояло високо, коли ми перетнули кордон і досягли Зулуленда. Індула, здавалося, прискорила крок. Вона посміхнулася мені, ніби їй раптом поменшало соромно за свої потреби у власній країні. Я усміхнулася у відповідь, але всередині відчула велику тривогу і продовжила спостерігати за околицями. Тепер її друзі можуть стати моїми ворогами. Я це скоро дізнаюся.
  
  
  П'ятеро чоловіків підійшли до нас через низький підлісок, використовуючи яри та інші укриття. Вони не хотіли, щоб їх бачили, але я все одно побачив їх. Я бачив їх до Індули, я в цій справі довше. Вони були повстанцями, партизанами, у цьому не було жодних сумнівів. Прості сільські жителі не носять рушниць і панг, не носять уніформу разом із старим зулуським військовим одягом і не прослизають через підлісок із явними намірами.
  
  
  - Індула, - сказав я.
  
  
  Вона побачила їх і посміхнулася. – «Наші чоловіки». Вона зробила крок уперед і покликала. 'Соломоне! Осебебо! Це я. Індула Мішвані!
  
  
  Один із них запитав: «Хто це подорожує з Індулою Мішвані?»
  
  
  — Друг із далекої країни, — сказала дівчина. "Без цього друга я все ще був би в руках рабовласницького принца Вахбі".
  
  
  Усі вони повільно наближалися до нас. Один із чоловіків сказав: «По країні ходять чутки, що злий принц Вахбі мертвий. Ти знаєш про це, Індуло?»
  
  
  - Я знаю, - сказала дівчина. - Це ми його вбили. Один із інших сказав: Це день радості для Зулуленда.
  
  
  "Скоро настане ще один день", - сказав інший.
  
  
  — Того дня, коли Чака прокинеться, — сказала Індула.
  
  
  Перший, хто заговорив і ні на мить не відпускав погляду, тепер кивнув Індулі. Він вочевидь був лідером цього загону повстанців.
  
  
  "Ти говориш за свого друга, і це добре", - сказав він. То був маленький худорлявий зулус зі смертоносними очима. — Але ми ще не називаємо його другом. Поки що він залишиться з нами. Повернімося до нашого краалю. Інші приєднаються до нас. Індула почала протестувати. — Ви не довіряєте моєму другу Соломону Ндейлу? Ніби мало того, що я говорю за нього і що він убив Вахбі і врятував мені життя. Тоді знай, що він. .. '
  
  
  Я перервав її, дивлячись на них із посмішкою. — Я згоден залишитися із синами Чакі. Мудро переконати себе, що людина друг, перш ніж називати його другом».
  
  
  Четверо з них здавалися враженими. Але Індула виглядала здивованою, наче усвідомивши, що я її підрізав. А ватажок, Соломон Ндейл, підозріло подивився на мене. Він був ідіотом. Він нікому не довіряв. Мені довелося трохи ризикнути стривожити Індулу, перш ніж вона сказала йому, що я з ними. Я гадки не мав, що вони мають на увазі під AX.
  
  
  Але Індула упокорилася, і Соломон Ндейл жестом запросив мене приєднатися до них. Ми пробираємося через підлісок, доки не досягнемо глибокого яру з невеликим загоном унизу. Близько п'ятнадцяти чоловіків і кілька жінок йшли між сімома круглими хатинами в колючій огорожі.
  
  
  Індула і Соломон Ндейл порадилися з старшими чоловіками, а потім повернулася Індула і кивнула в бік хатини.
  
  
  «Вони чекають на зустріч. Ми зачекаємо там.
  
  
  Я проповз через низький отвір і сів на солом'яне ліжко з Індулою. Ліжко, здавалося, рухалося. Вона справді рухалася, що кишила тарганами. Індула, здавалося, нічого не помічала; вона явно звикла до негараздів зулуської хатини. Я забув про таргани, бо мої очі звикли до темряви. Ми були не самі.
  
  
  По той бік хатини сиділи троє. Одним із них був старий з червоним пір'ям турако, заправленим у волосся: вождь свазі. Другою була зулуська жінка з широким афро, одягнена в мантію шовкову, закріплену на плечі золотим медальйоном. Третім був чоловік середнього віку з мітками Шанганського помічника вождя. Це виглядало як збор повстанських сил середнього рівня.
  
  
  Старий Звазі заговорив першим, як того вимагав його вік. — Біла людина — один із нас, Індуло?
  
  
  Він використовував суахілі, а не сисваті, що дозволило мені його зрозуміти. Він був чемний зі мною.
  
  
  "Він могутній друг, який допомагає нам здалеку", - сказала Індула. Вона подивилася на Шанган. - День близький?
  
  
  "Поблизу", - сказав Шанган. Є хороші білі люди.
  
  
  "Тепер ми чекаємо хороших білих", - сказала жінка. Вона використовувала англійську мову. Вона була зулускою, але була ще ввічливіша зі мною, хоча акцент у неї був сильний. Її шовковий халат та золотий медальйон вказували на те, що вона була кимось важливим. Її обличчя з широким носом, темні очі і гладка чорна шкіра могли бути будь-ким у її тридцять-сорок років. Але жінки зулуські рано старіють, і, за моїми оцінками, їй було близько тридцяти.
  
  
  - Ваш чоловік прийде? — спитала Індула.
  
  
  - Він іде, - сказала жінка. «І ще важливіша особа. Той, хто розповідає нам усе про португальців.
  
  
  Я намагався не виявляти інтересу, але мій шлунок стиснувся — вона, мабуть, мала на увазі того невідомого бунтівника в уряді Мозамбіку. Моя мета. Це може бути мій шанс. У мене був кинджал та гвинтівка, яку я взяв у охоронця Вахбі.
  
  
  Я намагався говорити невимушено. «Я чув, що високопосадовець у Мозамбіку допомагає вам. Він іде сюди?
  
  
  Якийсь час вона підозріло дивилася на мене. 'Можливо.'
  
  
  Я дозволив цьому забути, але жінка продовжувала дивитись на мене. Вона виглядала сильною. Ще молода, але не дівчина; не така дівчина, як Індула, з м'язистими руками та плоским животом. Щось було в її погляді, в її обличчі, у тому, як вона виглядала. .. У салоні було жарко. Я відчував, як піді мною ворушаться таргани, і мої нерви були напружені при думці про те, як я можу вбити того чиновника і все ж таки піти. Можливо, це було в цьому, а може, я раптом зрозумів, що відбувається з цією зулуською жінкою: вона нагадала мені Дейдру Кебот. Раптом я відчув слабкість і нудоту. Я мусив вийти з цієї хатини.
  
  
  Це було небезпечно. Мені ще не повністю довіряли, і догляд було б сприйнято як образу. Але довелося ризикнути. Думка про Дейдра, про кров, що хлинула з її шиї тієї ночі на березі річки. .. Я встав.
  
  
  — Мені потрібне свіже повітря, Індуло. Скажи їм щось.
  
  
  Я не став чекати на відповідь. Я виповз через низький отвір і стояв там, глибоко дихаючи на сонячному світлі. Можливо, це була просто спека чи таргани. Що б це не було, воно врятувало мені життя.
  
  
  Ніхто не помітив мене на сонці. Поруч зі мною нікого із села не було. Я озирнувся в пошуках зулусів і побачив їх на краю загону, що спостерігали за колоною чоловіків, що наближається.
  
  
  Біла колона в зеленому одязі. Загін найманців. Це були ті, на кого вони чекали. Найманці на чолі з полковником Лістером. Я побачив перед собою труп іспанця.
  
  
  Ймовірно, вони приїхали сюди, щоб зустрітися із повстанським чиновником із Мозамбіку. Але зараз я не мав часу думати про це. Вихід із цієї хатини дав мені шанс. Я використав його. Не вагаючись ні секунди, я обернувся, обігнув хатину і побіг до колючої огорожі ззаду. Там я прорізав ножем прохід і побіг у глибокому яру, поки не зник з поля зору.
  
  
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  
  Я не зупинявся, поки не вибрався з яру, глибоко в укриття густого підліску. Був ще ранній опівдні, і підлісок не був найкращим притулком, щоб уникнути як зулусів, так і найманців, але якби був шанс.
  
  
  Моїм завданням, як і раніше, було вбити повстанського чиновника.
  
  
  Знайшов невелику височину, зарослу густим підліском. Там я присів так глибоко, як тільки міг, і глянув на загін у яру. Полковник і його патруль досягли загону, і зулуси галасливо вітали його. Я побачив Соломона Ндейла, що стояв поруч із Лістером, і, глянувши, побачив, що Індула і зулуська жінка вийшли з хатини, де я щойно сидів. Зулуська жінка підійшла близько до Лістера. Вона чекала на свого чоловіка. Не дивно, що вона носила шовк та золото. Я забув про неї.
  
  
  Індула озирнулася. Я бачив, як вона розмовляла із Соломоном. Обидва озиралися, обидва шукали. Зулуська жінка щось сказала. Полковник Лістер обернувся. Я бачив, як він сердито розмовляв зі своїми людьми, а потім оглянув кораль. Мені не треба було чути, що сталося. Лістер думав, що я помер, як крокодиля їжа в річці. Або принаймні потонув. Тепер він знав, що я живий, і він згадає трьох своїх мерців.
  
  
  Я бачив, як Соломон та Індула наказували зулуським повстанцям. Лістер попрямував до свого патруля. За кілька хвилин вони побачать, де я прорвався через паркан. Я вагався; весь мій досвід підказував мені піти якнайшвидше, але в той же час вони сказали мені, що якщо я зможу уникнути їх, у мене буде шанс вбити того чиновника. Якби я втік, я б ніколи не отримав шансу вистрілити в нього. Якби я не побіг, я ніколи більше ні в кого не вистрілив би.
  
  
  Поодинці, серед убогої рослинності, в їхній країні у мене не було особливих шансів. Я біг.
  
  
  Завтра настав ще один день. Мав бути ще один день, якщо моя смерть не зробить мою місію певним успіхом. Тут не було певного успіху, щоб виправдати моє самогубство, тож я втік.
  
  
  У мене була гарна перевага, а у них не було машин. Хоча це була їхня країна, я був краще навчений. Пізніше я міг подумати про полковника Лістера і Дейдра. Я скористався зірками, обережно рухаючись крізь нічний підлісок. Я уникав сіл і, діставшись джунглів і мангрових боліт, попрямував до узбережжя. Це була довга, повільна подорож.
  
  
  Без спорядження найближча точка контакту з АХ була Лоренго Маркес. Це було б нелегко. Жодної допомоги від португальців я не чекав. Я був ворожим агентом, шпигуном як для них, так і для когось.
  
  
  Я проспав годину в підлогій колоди, коли вночі мимо проходили зулуси. Десять чоловік, схожих на чорних примар, і навіть у місячному світлі я впізнав Соломона Ндале. Вони вистежили мене так далеко. Вони були добрими і рішучими слідопитами. На цей раз все було серйозно. Не дивно, що білі голови у Лісабоні та Кейптауні були стурбовані.
  
  
  Коли вони пройшли, я зісковзнув із колоди і пішов за ними. Це було найбезпечніше місце, де я міг бути. Принаймні, я так думав. Я помилився майже фатально.
  
  
  Місяць зайшов. Я пішов за ними на їхні слабкі звуки, і якби цей німець не спіткнувся, я не просунувся б набагато далі.
  
  
  "Хіммель".
  
  
  Це був вибух зітхань менш ніж за двадцять ярдів ліворуч від мене. Тихий німецький голос, крик жаху, тому що він врізався в дерево і забив палець ноги або щось таке. Я поринув у болото по самі очі, дихав так легко, як міг, і чекав. Я відчував їх довкола себе в чорній ночі. Найманці, великий патруль, рояться у джунглях і болотах, як загін СС у засніжених Арденнах.
  
  
  Вони пропливли повз, як демони, їх зелений одяг був білим від бруду. Тиша, смертоносні привиди, Летючі Голландці, двоє з них так близько, що я міг би торкнутися їхніх ніг. Вони виглядали такими напруженими, що мене не помітили. Вони ніколи не дивилися вниз.
  
  
  Я чекав під водою по самі ніздрі. Повільно зникаючи в болоті, вони пройшли повз мене.
  
  
  Я чекав. Вода потрапила мені у вуха, ніс та рот, але я продовжував чекати.
  
  
  Друга лінія примарних найманців з'явилася майже сотні ярдів після першої. Стара німецька армійська тактика, яка переважно використовується в густих лісах. Старий метод, але ефективний. Подібно до переслідуваного оленя або кролика, людина, яка переслідується, майже не може залишатися нерухомою після того, як ворог пройшов. Непереборне бажання схопитися і бігти в інший бік: прямо на знаряддя другої ворожої лінії.
  
  
  Я чинив опір цьому бажанню і чинив опір йому вдруге. Залишалася ще третя лінія, купка мовчазних снайперів у тилу. Я чекав у укритті півгодини. Потім я повернувся і знову попрямував до берега. Занадто довге очікування також є небезпечним, вони можуть повернути назад.
  
  
  Тепер я пішов швидше. Враховуючи кількість найманців, я припустив, що вони мали повернутися на свою територію. Головне село мало бути десь у цьому болоті. І для зулусів я був би в більшій безпеці, якби я шумів, ніж якби я намагався бути тихим. Коли мене шукає так багато солдатів, шум турбує їх менше, ніж звуки нервової метушні. Я зробив вибір, пішов на ризик заради швидкості і сподівався, що мав рацію.
  
  
  Я зробив це. Я побачив темні постаті на невеликому пагорбі в мангровому болоті. Низький голос вигукнув щось на зулуському. Я достатньо знав банту, щоб зрозуміти, що це був заклик, питання. Я сердито відповів німецькою мовою:
  
  
  «Кабан убив двох наших людей за кілька миль звідси. Майор Курц майже загнав його в куток. Я принесу ручні гранати, швидко! †
  
  
  Я поспішав, не зупиняючись. Вони не мали ліхтарів, щоб слідувати за мною, і єдині німці, яких вони знали в цьому районі, були найманцями. Я чув, як вони вертаються через болото. Шлях переді мною мав бути вільний.
  
  
  Гнів кілька днів тому — днів, які тепер здавались тижнями,— знову заворушився у мені. Я був неподалік штаб-квартири Лістера. Тепер, у болоті, полюючи за якоюсь невидимою здобиччю, я міг би легко дістати набагато більше. Один за один раз. Але я не став би нікого вбивати зараз. Полковник Лістер був готовий до того, що я зроблю саме це, знайду мене і завдаю удару.
  
  
  Тож я пробирався так швидко, як тільки міг, через болото і попрямував просто на берег. Опинившись там, я шукав місто та зв'язувався з АХ.
  
  
  Болота змінилися пишними джунглями, а потім пальмами та прибережними саванами. Коли сонце зійшло, я вибрався з-під пальм і вийшов на чистий білий пляж. Тубільці закидали свої сіті в море, і далі в синій воді я побачив невеликий флот рибальських човнів, що вирушили до рибальських угідь далі від берега. Я так довго був у глибині країни, серед боліт, джунглів та сухих чагарників, що це здавалося якимось дивним дивом. Я хотів поринути в нього і поплавати. Можливо, колись у мене буде час для чудес та деяких навичок плавання, але цей час ще не настав. Не в моїй компанії.
  
  
  Я почув легкий літак ще до того, як він опинився в межах моєї видимості. Низько ковзаючи над землею, він наближався до мене. Він різко розвернувся і полетів у тому напрямі, звідки прийшов. Я бачив його номерні знаки та знав, що це означає.
  
  
  Розвідник португальської армії. І коли він підійшов до мене, я зрозумів, що він шукав мене. Про мене доповіли, мабуть, Халіл аль-Мансур, тим в уряді, яким платив работоргівець, і португальський патруль недалеко відставав від розвідника.
  
  
  Патруль не був чимось, із чим я хотів би йти в бій на відкритому пляжі. Я відступив між пальмами і обережно попрямував на північ. Лоренго Маркес мав бути десь поблизу.
  
  
  До десятої години жоден патруль не знайшов мене, а кількість ферм і плантацій, що зростала, вказувала на те, що я входжу в населений пункт. Нарешті я дістався цивілізації: брукована дорога. Я почав шукати іншу опору сучасної цивілізації – телефон. Якби я не так втомився, я розреготався б при цій картині: менше шести годин тому на мене полювали в болоті, такому ж примітивному і дикому, як і тисячу років, — полювали одноплемінники з списами. Зараз я йшов брукованою дорогою і шукав телефон. Африка сьогодні!
  
  
  Я знайшов свій телефон у скляній камері просто біля дороги, як маленький шматочок Лісабона. З інформації я дізнався про номер американського консульства в Лоренку Маркесі. Що я подзвонив, дав кодове слово, що ідентифікувало АХ. За дві секунди консул уже говорив телефоном.
  
  
  "Ах, м. Морс. Ми чекали твого дзвінка Вибач за сестру. Може, нам краще зустрітися за годину в мене вдома.
  
  
  — Дякую, консуле, — сказав я і повісив слухавку.
  
  
  — Жаль твою сестру. Це означало, що в консульстві розверзлося пекло. Мені доводилося класти трубку і дзвонити знову через три хвилини, і він набрав мене по телефону, до якого був підключений скремблер. Я відрахував три хвилини і повернувся. Записали одразу.
  
  
  «Боже мій, N3, де ти був? Ні, не кажи мені. Ми отримали звіт про вашу смерть разом з N15; потім звіт про те, що ви знову живі, від арабського головоріза , який каже, що ви вбили місцевого арабського принца. Повідомляє, що ви співпрацювали з повстанцями у трьох країнах та атакували повстанців у трьох країнах; що ви зібрали власну армію і що ви полетіли на Місяць своїм ходом.
  
  
  "Я був зайнятий". - сухо сказав я.
  
  
  — Тобі не можна сюди. В мене тут патруль на тротуарі. Араб, якого ти вбив, був важливий. Ми можемо зробити краще. .. '
  
  
  — На твоєму тротуарі? Скільки їх?' - відрізав я.
  
  
  'Який поспіх? Ну, принаймні день чи два.
  
  
  Занадто довго. У невеликих колоніальних містах військові та поліцейські мають необмежену владу. Вони прослуховували лінію консульства і, скремблюючи чи ні, відстежували дзвінок прямо через штаб-квартиру телефонної компанії. Через п'ять хвилин, а то й менше, вони дізнаються, звідки йде розмова, і я буду оточений солдатами.
  
  
  Я сказав: 'Доповісти в АХ, Завтра опівдні". Будинок принца Вахбі. Мені потрібен пошуковий сигнал лиха.
  
  
  Я вже вийшов з будки і пройшов половину першого ряду будинків, а консул, мабуть, ще бурмотів з іншого боку. Я тільки увійшов до укриття перших будинків, коли перший джип мчав до телефонної будки. Солдати та поліцейські вискочили і почали розходитися з порожньої телефонної будки, коли офіцери люто вигукували свої накази. Мені не терпілося захопитися їхньою ефективністю. Я вийшов з дороги так швидко, як міг. Хтось в уряді Мозамбіку був з жахом від того, що міг розповісти мені Вахбі, або мій повстанський чиновник давним-давно бажав моєї смерті. Напевно, обидва. Мене розшукували усі сторони. Це розлютило мене.
  
  
  Коли я дістався океану, інша брукована дорога привела мене на південь. Мій час спливав. Я шукав більш швидкий автомобіль та знайшов його у вантажівці, припаркованій на узбіччі біля кіоску. Водій залишив ключі разом із майже повним баком. Він кричав і волав, коли я поїхав на південь. Я тільки сподівався, що португальська армія ще не подумала про блокпоста і що останнє місце, де хтось міг би очікувати, що я буду там, у фортеці принца Вахбі.
  
  
  Я вийшов із вантажівки, коли брукована дорога закінчилася. Я не бачив жодних бар'єрів. Їм навіть не снилося, що я поїду на південь. На той час, як стемніло, я знову опинився в болоті. Він став там майже як старий друг; людина до всього звикає. Але я ще не наважувався розслаблятися, принаймні поки що.
  
  
  З павутинням інтриг, хабарництва та особистих інтересів усередині уряду люди Вахбі вже знали, що я був у Лоренго Маркеса; і повстанці, і полковник Лістер, мабуть, теж це знали. Вони не очікували, що я повернусь сюди. У мене було кілька годин фори, але вантажівка знайдеться, і всі складуть одне за одним, а вранці вони аплодуватимуть і кричать мені слідом.
  
  
  Значить, це було так. Я поспав кілька годин, а потім подався на захід, до фортеці Вахбі та табору рабів.
  
  
  Першим загоном, з яким я зіткнувся, був мобільний португальський патруль, який їхав тією ж дорогою на захід, що я. Я їх не боявся. Вони не зійдуть з дороги і не вирушать у болота, ні за повстанцями, Лістером та арабами навколо. Але це буде тримати мене в болоті, і це зробить решту ще більш небезпечними для мене.
  
  
  Я зіткнувся з першим патрулем найманців за двадцять миль від території принца Вахбі. Вони рушили на схід, і я висів, як гнила груша на дереві, доки вони не пройшли. Вони повернуться.
  
  
  Я кружляв на півдні, доки не знайшов зулуських повстанців. Вони розташувалися табором у чистому полі, поза смугою боліт.
  
  
  Це змусило мене знову вирушити на північний захід, а араби доглядали те, що відбувається тут. Можливо, вони становили найбільшу небезпеку. Халіл аль-Мансур виглядав так, наче знав свою справу. То була стара лисиця, і це була його територія. Єдиними, хто не переслідував мене, були Свазі. Це не давало мені спокою. Якби щось пішло не так і мені довелося б бігти таким шляхом, вони, мабуть, чекали б мене на своєму кордоні.
  
  
  Араби нарешті знайшли мій слід за п'ять миль від побіленої фортеці в джунглях. З того часу це була бігова гонка. Я ухилився, і вони замкнули мене. Можливо, всі сторони ненавиділи один одного і, мабуть, не розмовляли один з одним; але мовчки всі вони знали, що бажають мені смерті та поховання. На даний момент вони ігноруватимуть один одного. Я пірнав, біг і стрибав туди-сюди в цих джунглях, як більярдна куля в трьох подушках. В мене було мало часу. Чи отримав Хоук моє повідомлення?
  
  
  Я повинен був убити найманця, і це підказало Лістерові, щоб замкнути мене і не дати мені втекти на північ або на схід.
  
  
  Коли мені довелося використати свою гвинтівку проти двох арабів приблизно за милю від табору рабів, у той момент, коли я наважився підійти надто близько до дороги, вони прийшли за луною, перш ніж вона затихла.
  
  
  Потім моє плече почало горіти.
  
  
  Сигнал лиха, але чи не запізно? Мій порятунок був більш ніж за милю від мене, але всі вони вже були у мене на хвості. Я вдивився в небо і побачив, як вертоліт кружляє низькими колами над скелястим стрімчаком, що височіє над джунглями.
  
  
  Чи зможу це зробити? Мої переслідувачі також могли бачити гелікоптер.
  
  
  Я досяг підніжжя пагорба і почав підніматися вгору. Халіл аль-Мансур та його араби побачили мене. Кулі свистіли навколо мене, поки я біг до навісу, де вертоліт опустив свої мотузкові сходи. Одна куля потрапила мені в плече, а інша зачепила ногу. Я впав. Я знову схопився на ноги, араби були за п'ятдесят ярдів від мене.
  
  
  Я бачив їхні зуби, коли під ними вибухнув увесь скелястий уступ. Велике коло каменів, що вибухають, і пилу; зі мною у безпеці в цьому колі, АХ! Жахлива ефективність знову приголомшила мене. Я навіть не бачив наших агентів, які підірвали цей виступ скелі, але я бачив сходи. Я схопився за неї і став підніматися, бо гелікоптер швидко набрав висоту і почав розвертатися.
  
  
  Я заліз у кабіну і лежав там, важко дихаючи. - Ну, N3, - сказав рівний гугнявий голос. — Ти справді все зіпсував, чи не так?
  
  
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  
  Хоук особисто, у твідовому піджаку, у задній частині вертольота.
  
  
  - Дякую, - сказав я. "Як йдуть справи?"
  
  
  — Я добре, — сухо сказав він. "Проблема в тому, як ми можемо запустити справу з цього моменту".
  
  
  Я сказав. - «Вони чекали на нас. Найманці. Вони вбили Дейдру».
  
  
  "Я жалкую про N15", - сказав старий.
  
  
  — Хтось дав їм чайові, — сказав я. "Хтось в уряді Мозамбіку або, можливо, Лісабона".
  
  
  — Я теж не бачу іншої відповіді, — зізнався Хоук. — Але хіба вам треба було вбивати цього арабського принца? Все пекло вирвалося на волю.
  
  
  "Я не вбивав його, але хотів би".
  
  
  «Жодної проповіді, N3», — відрізав Хоук. Мені не потрібен хрестоносець. Вбивство цього принца було помилкою. Це погіршило наші стосунки з Лісабоном».
  
  
  — Там люблять работоргівця?
  
  
  «Мабуть, він був корисним, і їм не подобається, що ми знаємо про його діяльність, тим більше, що він ділився своїм прибутком із колоніальними чиновниками. Ви змусили їх провести велике прибирання та покласти край такій практиці. Це їх дратує у той час, коли вони вразливі для критики».
  
  
  — Дуже добре, — сказав я.
  
  
  «Не до нас. Повстанці зчинять багато галасу з цього приводу. Можливо, Лісабону справді доведеться щось із цим робити, стерти з лиця землі всю колоніальну машину, і це серйозно підірве їхні симпатії до нас».
  
  
  — Що вам відомо про полковника Карлоса Лістера?
  
  
  «Гарний солдат. На радянській службі, але зараз працює тут на повстанців. У нього тут найкраща армія, б'є всіх, можливо, навіть португальців.
  
  
  — Чи можу я вбити його?
  
  
  — Ні, — гаркнув на мене старий, люто дивлячись на мене. "Нам потрібно, щоб збалансувати все тут і забезпечити рівновагу".
  
  
  «Він убив Дейдру, чорт забирай».
  
  
  — Ні, — холодно сказав Хоук, поки вертоліт летів низько над горами на північ. «Він зробив свою роботу. Ми вбили її, N3. Ми припустилися помилки, видавши свої плани.
  
  
  Я глянув на нього. — Ти справді віриш у це?
  
  
  - Ні, Нік, - спокійно сказав він. 'Я не вірю цьому. .. я знаю. І ти теж знаєш. Ми тут не граємо у дитячі ігри.
  
  
  Ми тут із майбутнім усього світу. Кожна людина бореться так, як повинна, і робить те, що має. Дейдра теж знала. А тепер краще повідомите, у нас мало часу.
  
  
  Я продовжував дивитися на нього, поки вертоліт відскакував від висхідного потоку в горах. Назвіть це напругою останніх днів. Тому що я знав, що він має рацію, і він знав, що я це знаю. Ми обидва солдати на війні, вічній війні, яка не завжди видно, але завжди присутня. Війна на виживання. Якщо я вбив полковника Лістера, тільки тому, що він був ворогом, а не тому, що він убив Дейдру. І якщо пізніше виживання моєї країни означало роботу з полковником Лістером, я так і зробив би. Тоді Дейдра стане справою недоречного минулого, і я це знав. Лише іноді це було неприємно. †
  
  
  "N3?" - спокійно сказав Хоук. Бо, незважаючи на його ефективність та холоднокровність, смертельну майстерність у роботі, він також людина.
  
  
  Я сказав все. Хоук записав усе це на власний магнітофон. Зокрема, імена. Ви ніколи не знаєте, коли ім'я може бути життєво важливою, зброєю, засобом обміну, пануванням.
  
  
  "Добре", - сказав він, вимкнувши диктофон, і вертоліт зробив крутий розворот над горами на захід. «Ну вони все ще хочуть, щоб ми вбили зрадника для них. Вони кажуть, що вони мають новий план зробити це. Ви зустрінете людину, яка розповість вам усі подробиці. Хтось із Лісабона, Нік. Без імені, але він особливий, вищий за колоніального губернатора.
  
  
  'Коли?'
  
  
  'Саме зараз.'
  
  
  Я глянув униз і побачив замок у горах. Це могло бути на Рейні чи Тежу. Там я вже бачив його раніше, копію замку високо над Тежу на скелястому хребті, що сходить до середньовічних часів Португалії. Збудований якимсь колоніальним бароном чи заздрісним бізнес-магнатом, який ніколи не матиме такого замку в Португалії. Його оточував високий залізний паркан на скелястій вершині, і я побачив охоронців у формі, що дивилися на вертоліт.
  
  
  "Мабуть, це хтось важливий", - сказав я, дивлячись на антену радара, яка повільно оберталася навколо території замку, і на реактивний винищувач, що стояв на злітно-посадковій смузі за замком, злітно-посадковій смузі, що йде далеко в джунглі .
  
  
  'Він. Ти тільки поговориш із ним і доповиш мені пізніше, - сказав Хоук. - Іди.
  
  
  Вертоліт завис прямо над розлогим лужком, вирізаним із скелястого гірського хребта століттями рабства чорних. Я опустився. Мене відразу оточили солдати. Вони були ввічливі, як добре навчені дипломати, і швидкі та енергійні, як командос. Я дізнався тавро на уніформі: португальські інспекційні війська. Коли мене вели до замку, я побачив, як Яструб летить до узбережжя. Мені не потрібно було бачити крейсер або підводний човен «Поларис», щоб знати, куди він прямує.
  
  
  Коридори у замку були прохолодними, елегантними та тихими. Було повітря безмірного запустіння, ніби замок був звільнений, і величезна сила чекала десь у цих просторах. Солдати повели мене коридорами і через двері до кімнати нагорі, яка тепер служила кабінетом. Потім вони швидко вийшли з кімнати, і я опинився віч-на-віч з невисоким чоловіком, який схилився над своїм столом спиною до мене. Він не рухався і, здавалося, не знав, що я був у кімнаті.
  
  
  Я сказав. - Ви бажаєте розмовляти зі мною?
  
  
  Його спина напружилася. Але коли він обережно поклав перо й урочисто, майже велично повернувся, то посміхнувся. Потім я впізнав його. Лісабон, мабуть, був дуже стурбований можливим повстанням.
  
  
  'Г-н. Картер, — сказав він по-португальськи, ніби будь-яка інша мова була нижчою за його гідність, — сідайте.
  
  
  Не було ні наказом, ні проханням. Він надав мені честь. Ми також не завжди маємо любити своїх союзників. Я сів. Він склав руки разом, як державний діяч з іншого століття, і повільно попрямував кімнатою, кажучи. Його глибокий голос, що вражає своєю висотою, луною рознісся по кімнаті. Було ясно, що я не повинен переривати, поки мені не буде надано такий привілей. Я повинен був дати йому одну річ: він одразу перейшов до справи без суєти.
  
  
  'Г-н. Картер, тепер ми маємо абсолютний доказ того, що повстання заплановане через чотири дні. Це станеться в той момент, коли наш віроломний чиновник з'явиться на телебаченні, оголосивши про свою співпрацю і піднявши заколот серед наших військ. Він також закликає до повстання у трьох країнах: Мозамбіку, Свазіленді та Зулуленді. У цей момент усі повстанські сили крім однієї почнуть атаки на урядові об'єкти у трьох країнах. Як паралізуюча прелюдія найманці полковника Лістера нападуть на наші добірні португальські війська в їх казармах всього за дві години до того, як зрадник розкриє себе.
  
  
  Він перестав ходити і глянув на мене. "Це дуже хороший план, і він може спрацювати, особливо якщо найманцям Лістера вдасться паралізувати наш найкращий підрозділ".
  
  
  — Але ж ви розраховуєте, що зможете відбити напад? - Я сказав це якраз у потрібний час.
  
  
  Він кивнув і почав чекати.
  
  
  Я запитав. - "Який у вас план?"
  
  
  «Спочатку ми переведемо наші добірні загони з казарм до табору за шістдесят п'ять кілометрів від Імбамби». Він усміхнувся і закурив сигару. — Таємно, звісно, вночі. І ми залишаємо по собі фіктивну армію. Це нікому не відомо, крім мене та офіцерів».
  
  
  Я кивнув головою. Він почав ходити туди-сюди.
  
  
  «По-друге, ми попередимо Кейптаун та Мбабане».
  
  
  Це не потребувало кивка.
  
  
  "По-третє, вбийте зрадника до того, як він встигне заговорити". Він вивчав свою сигару. «Немає призову, немає бунту. Це ключ.
  
  
  — І це ще моя робота?
  
  
  'Саме так.'
  
  
  «Тепер він знає, що АХ переслідує його, і він наклав на себе руки, — сказав я. «Ми впустили його один раз, і цього разу це буде складніше».
  
  
  "Ви зазнали невдачі, тому що вас зрадили", - сказав він. — Цього більше не повториться, бо я тільки знаю, що ти спробуєш знову. Ви прогаяли його, бо ваші зусилля залежали від того, щоб виманити його з намету і впізнати.
  
  
  — Значить, мені більше не треба його пізнавати? - Ви знаєте, хто це?
  
  
  - Ні, я цього не знаю.
  
  
  «Ну млинець, як мені бути. .. '
  
  
  — Дуже просто, містере. Картер. Ми знаємо, що він один із трьох чоловіків. Ви вб'єте їх усіх.
  
  
  Іноді я навіть відчуваю себе трохи брудним на роботі і здригаюся, коли думаю про те, як ведеться наша прихована війна. 'Всіх трьох? Щоб знешкодити одного?
  
  
  «Щоб переконатися, що зрадник зазнає невдачі, щоб уникнути майже неминучої бійні, усі троє мають померти. Мені шкода, що двох вірних людей буде вбито, але ти не знаєш кращий спосіб?
  
  
  «Знайди його якось. Має бути спосіб.
  
  
  «Можливо, за кілька місяців, кілька тижнів. Але в нас лише кілька днів. Він працює серед нас уже багато років, а ми маємо лише дні.
  
  
  Мені більше не було чого сказати. Це було його правління. Наскільки мені відомо, принаймні один із невинних чиновників, ймовірно, був його другом. Наскільки я знав, можливо, і зрадник теж. Я чекав. Навіть він вагався ще мить. Потім він глибоко зітхнув.
  
  
  "Ці троє - генерал Мола да Сілва, заступник міністра оборони, полковник Педро Андраде, військовий секретар нашого колоніального губернатора, і сеньйор Максиміліан Парма, помічник начальника внутрішньої безпеки".
  
  
  — Ви маєте на увазі таємну поліцію? Останній? Парма?
  
  
  'Боюсь, що так. Другий по чину.
  
  
  - Добре, - сказав я. 'Де їх можна застати? І як?'
  
  
  Він тонко посміхнувся. — Як я вважаю, це ваша робота, ваша спеціальність. Де ви знайдете це в цьому документі. Це докладний список, у якому регулярно можна знайти кожного із цих трьох.
  
  
  Він дав мені цей список, докурив сигару і занепокоєно сказав: «Мій приватний літак доставить вас у Лоренсо Маркес, секретний аеропорт, відомий небагатьом у Лісабоні. Ви отримаєте зброю, яку хочете, і тоді ви самі собою. Пам'ятай, якщо тебе схоплять наші люди до того, як ти закінчиш свою роботу, я заперечуватиму твоє існування. Всі три мають впливові зв'язки в Лісабоні.
  
  
  Це був нормальний перебіг справ. Мабуть, він натиснув на якусь приховану кнопку. Увійшли солдати; він повернувся до свого столу і перестав дивитися на мене. Солдати вивели мене назовні.
  
  
  Мене запхали в командирську машину, яка, мов блискавка, пронеслася по горі. В аеропорту мене жорстко повели до літака, і ми одразу злетіли. Вже темніло, коли ми приземлилися у таємному аеропорту неподалік столиці. Підрозділ із п'яти чоловік супроводжував мене в замасковану хатину, де я мав отримати необхідну мені зброю. Коли мене залишили віч-на-віч із санітаром, я збив його з ніг, вислизнув у вікно і зник у темряві.
  
  
  У моїй роботі корисно змінити будь-який розклад, відомий комусь ще, крім вас, якнайшвидше. Я б отримав свою власну зброю по-своєму свого часу. Тепер я був один і ніхто не знав, коли я почав або де я був. Ніхто.
  
  
  Вони навіть не знали б, напевно, чи виконую я роботу, якби я справді був на їхньому боці, а я хотів, щоб це було саме так.
  
  
  Я ввійшов до міста пішки, минаючи наше консульство, і попрямував до певного кафе у гавані. У той момент, коли я увійшов до кафе, я побачив одяг, манери та запах місцевих португальських рибалок. Я зайняв столик ззаду, виглядав дуже п'яним і почав чекати на офіціанта.
  
  
  - Віскі, - сказав я. — А жінку, га? Лулу, коли вона тут.
  
  
  Офіціант витер стіл. — Вона вас знає, сеньйоре?
  
  
  "Як риби мене знають".
  
  
  «У нас є лише американський віскі».
  
  
  «Якщо бренд добрий. Може Х.О.?
  
  
  "Лулу віднесе його в задню кімнату".
  
  
  Він пішов. Я почекав дві хвилини, підвівся і пішов у задню кімнату. Тінь притиснула пістолет до моєї спини. — Назвіть короля, яким ви захоплюєтеся, — промовив голос.
  
  
  "Половина, ніж чорний".
  
  
  Пістолет зник. "Що ти хочеш, N3?"
  
  
  «Передусім, зв'яжіться з Хоуком».
  
  
  Офіціант пройшов повз мене, притулився до стіни, і двері відчинилися. Ми пройшли крізь стіну, спустилися сходами і опинилися в таємній радіорубці.
  
  
  - Він на борту крейсера біля узбережжя. Ось вам частота та телефонний номер.
  
  
  Я зробив запис і сів біля радіо. Офіціант дав мені спокій. Я говорив наодинці з Хоуком. Він прийшов до пристрою. Я докладно розповів йому про плани важливої людини щодо придушення заколоту та моєї роботи.
  
  
  "Всіх трьох?" - промовив він холодним голосом. Він помовчав. — Я бачу, що вони серйозно налаштовані. Чи зможеш закінчити вчасно?
  
  
  - Я спробую, - сказав я.
  
  
  'Зроби це. Я повідомлю наших людей про інші плани.
  
  
  Він зник, а я пішов шукати офіціанта, щоб той доставив зброю, яка мені знадобиться.
  
  
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  
  Один із трьох чоловіків був зрадником. Але хто? Усі троє мали померти, але порядок, у якому це сталося, був важливим для мене. Якби я спочатку вбив двох невинних, зрадник був би попереджений і втік. Це була гра в рулетку, в якій не було жодної гарантії, що я виграю.
  
  
  Я кинув монету сам із собою. Генерал програв. Занадто погано для нього.
  
  
  У моєму списку вказувалося, що генерал Мола да Сілва зазвичай працював допізна; вдівець шістдесяти років, з дорослими дітьми в Португалії, без поганих звичок та пороків. Солдат у душі, який жив лише своєю роботою. Як заступник міністра оборони Мозамбіку да Сілва був представником армії та флоту. Його роботи були на увазі, і це робило його легкою жертвою.
  
  
  Міністерство оборони розташовувалося у схожій на фортецю будівлі Лоренго-Маркес. О восьмій годині вечора я увійшов до озброєної зали у формі майора найелітнішого полку Португалії. Вільно говорячи по-португальськи без акценту, я розмахував паперами, показуючи, що щойно прибув із Лісабона з особистим посланням генералу та Сілві.
  
  
  Охорона була ретельною, але мені було байдуже. Я просто хотів знайти свою мету. Якби він працював понаднормово у своєму офісі, я був готовий убити його там, а потім благополучно піти. Його не було у кабінеті.
  
  
  — Вибачте, майоре, — сказав капітан, який призначав зустрічі у своєму кабінеті. — Але сьогодні ввечері генерал та Сілва виголошує промову перед асоціацією іноземних інтересів. Його не буде тут до ранку.
  
  
  «Майор» засяяв. «Відмінно, це дає мені додатковий день – і ніч – у вашому місті. Покажи мені праву смугу, гаразд? Ви розумієте, що я маю на увазі ... веселощі і, е-е, компанію.
  
  
  Капітан посміхнувся. «Спробуй Мануелос. Тобі сподобається.'
  
  
  Для протоколу: таксі відвезло мене до Мануелло, і я пішов, не будучи майором, через чорний хід. Як звичайний бізнесмен, я іншим таксі поїхав на зустріч асоціації іноземних інтересів, яка проходила в новому готелі на благодатному пляжі.
  
  
  Засідання ще тривало, і генерал ще не говорив. Вартових не було. Колоніальний заступник міністра не такий важливий. Але народу в залі було небагато, і більшість із них, здавалося, знали одне одного. Я прослизнув коридором у роздягальню для персоналу в задній частині будівлі. Весь персонал, звичайно, був чорним, але двері в задній частині роздягальні вели за трибуну в конференц-залі. Я відкрив щілину і почав дивитися. Величезні оплески заповнили кімнату, доки я дивився. Я вчасно це зробив. Генерал підвівся і з усмішкою підійшов до кафедри. Він був високого зросту для португальця, з блискучою лисиною, надто товстою і широкою шахрайською усмішкою, яка ніколи не торкалася його очей. Це були маленькі очі, холодні та живі, швидкі очі опортуніста.
  
  
  Його мова була набором блискучих, порожніх, порожніх заяв, і я недовго слухав. Він був у постійному русі, висвітлюючи ряди відзнак. Я не бачив охоронців, але двоє чоловіків у глибині кімнати невідривно спостерігали за публікою. Отже, приватні охоронці. Винний чи невинний у зраді генерал да Сілва мав підстави вважати, що він має вороги.
  
  
  Я тихо зачинив двері і зник із готелю. Машина генерала була припаркована на узбіччі перед готелем. Військовий водій спав попереду. Це сказало мені дві речі. Генерал пробуде тут недовго, інакше водій мав би час випити або виконати доручення і повернутися до кінця зустрічі. Далі я дізнався, що генерал мав намір покинути збори якнайшвидше через головний вхід.
  
  
  Дошка оголошень у холі повідомила мені, що збори закінчаться трохи менше ніж за годину.
  
  
  Я пішов до готелю у провулку, де винайняв кімнату як торговця релігійними предметами з Лісабону. Залишившись один у своїй кімнаті, я вдягнув чорний комбінезон поверх костюма. Я встановив інфрачервоний снайперський приціл на гвинтівку, взяту в охорони принца Вахбі, і засунув її у щось дуже схоже на довгу сумку для карт. Коли пізніше перевірили та зв'язали зброю з арабами Вахбі, було гарно. Я залишив свою валізу, і мене було легко відстежити до німецького громадянина, який щойно прибув останнім рейсом з Кейптауна, і переконався, що мене бачили тим, хто їхав у мій чорний комбінезон.
  
  
  В адміністративному будинку навпроти готелю, де виступав генерал і Сілва, було темно. Знову ж таки, я переконався, що деякі туристи та швейцар у вестибюлі готелю бачили мене в моєму чорному комбінезоні. Я зламав замок на задніх дверях офісної будівлі та піднявся на третій поверх. Там я залишив двері на сходи відчиненими, потім піднявся на верхній поверх і відчинив двері на дах. Я зняв комбінезон і залишив його на даху. Повернувшись на третій поверх, я зламав замок у приймальні, зачинив за собою двері, дістав гвинтівку з сумки, посадив мене біля вікна і почав чекати. Десь баштовий годинник пробив десять.
  
  
  Я підняв рушницю.
  
  
  Перед готелем водій вискочив з машини генерала та Сілви і поспішив обійти її, щоб не зачиняти задніх дверей.
  
  
  Генерал урочисто вийшов із вестибюлю. Він йшов попереду, також попереду двох своїх охоронців, як і личило його важливості. Водій віддав честь.
  
  
  Генерал та Сілва зупинився, щоб дати честь, перш ніж сісти в машину.
  
  
  Я зробив один постріл, кинув гвинтівку на місці, залишив вікно відчиненим і був у коридорі до того, як пролунали перші крики.
  
  
  Я спустився сходами на другий поверх. 'Ось там! Третій поверх. То відчинене вікно. Викличте поліцію. Затримайте його.
  
  
  Швидко!
  
  
  Я зламав замок у порожньому офісі на другому поверсі.
  
  
  - Він убив генерала. .. !
  
  
  'Третій поверх . .. ! Я всюди чув пронизливі свистки. .. сирени наближаються здалеку.
  
  
  Я зняв свій костюм, форма майора все ще була під ним.
  
  
  Ноги стукали сходами, прямуючи на третій поверх, і стукали там по офісу. - Ось воно - рушниця. Снайперський приціл. Я почув сердитий, злий голос. - Він не міг піти дуже далеко. Ідіоти. Мабуть, це був один із охоронців, який злякався, що його шефа застрелили.
  
  
  У темному кабінеті на другому поверсі я стояв біля вікна. Порожній джип із вереском зупинився. За ним пішли ще двоє. Офіцери вибігли з готелю надвір. Поліцейські кричали. Поліцейські та солдати увірвалися до офісної будівлі. Тяжкі кроки лунали в коридорах наді мною. 'На дах! Поспішайте. Вони помітили відчинені двері на дах. За кілька хвилин чорний комбінезон буде знайдено. Свідки вже розповідали їм про людину в комбінезоні і описували мене десятьма різними способами.
  
  
  Я пройшов коридором другого поверху, попрямував до сходів і приєднався до потоку солдатів і офіцерів, що прямували до даху. На даху я вже командував трьома поліцейськими.
  
  
  «Цей комбінезон може відволікати. Чи ви вже обшукали інші поверхи будівлі?
  
  
  — Ні, майоре, — сказав один із них. - Ми не думали. .. '
  
  
  - Подумайте про це, - відрізав я. «Кожен із вас бере один поверх. Я візьму другий.
  
  
  Я пішов за ними, штовхнув кожного на порожній поверх і сам вийшов через парадні двері. Я загарчав на солдатів та офіцерів на вулиці.
  
  
  — Хіба ви не можете утримати цивільних?
  
  
  Я сердито дивився на мить, а потім пішов геть хаотичною вулицею. Через кілька годин вони заспокояться, вистежать людину в комбінезоні до готелю в провулку, можливо, виявлять походження гвинтівки, а через місяць або близько того почнуть шукати когось на зразок мене.
  
  
  Я зупинився в провулку, де сховав одяг, перевдягся, викинув форму майора у відро для сміття і підпалив. Потім я пішов у свій інший готельний номер і приготувався до сна.
  
  
  Я не одразу заснув. Мене турбувало не моє сумління. У мене були накази, і ніхто не стає португальським генералом, не вбивши небагато людей. Це була тривога та напруження. Тепер вони знали, що є вбивця, і вживуть запобіжних заходів. В мене було дуже мало часу.
  
  
  Вбити наступних двох буде непросто.
  
  
  Під яскравим ранковим сонцем я лежав на пагорбі, роздивляючись у бінокль особняк губернатора за п'ятсот метрів від мене. Полковник Педро Андрад в особняку мав просторі апартаменти; за високою стіною залізні ворота, дві вартові — одна біля воріт і одна біля входу в особняк — і вартові в парадних коридорах.
  
  
  Те, що я очікував, сталося. Поліцейські машини, військові машини та цивільні лімузини приїжджали та виїжджали рівним, стрімким потоком. Усі машини та вантажівки зупинялися біля воріт. Усіх, хто виходив, щоб увійти, зупиняли та обшукували біля дверей особняка. Армійські хлопці виглядали розлютованими, поліцейські похмурими, а городяни стурбованими.
  
  
  О одинадцятій годині особисто з'явилася моя дуже важлива людина. Навіть його довелося зупинити, його обшукали та перевірили документи. Вони не ризикували, охоронці були дуже пильними, формальними та нервовими. І заходи безпеки були надзвичайно ретельними, надзвичайно ретельними. Можливо, надто ретельними. Я дві години лежав на пагорбі і дивився. Двічі в машині виявляли підозрілий предмет і вдавався капітан військової поліції з загоном солдатів, щоб тримати машину під прицілом, поки капітан не перевірив предмет і не сказав, що все гаразд.
  
  
  Я підійшов до головної дороги, що проходила перед особняком. Я вивчав дорогу. Вона була врізана в схил пагорба і огинала його приблизно за двадцять п'ять метрів навколо особняка губернатора на висоті стіни.
  
  
  На дорогу виїхала вантажівка. Я витяг автоматичний пістолет, одягнув на нього глушник і, коли вантажівка проїхала повз головні ворота і зовсім близько від мене, прострілила одне з передніх коліс. Колесо лопнуло, і вантажівка з вереском зупинилася. Капітан вийшов через ворота зі своїм підрозділом, і за кілька секунд вантажівка була оточена.
  
  
  — Ви там, — гаркнув він на водія. «Вийдіть та покладіть руки на машину. Швидко.
  
  
  Усі охоронці біля головних воріт вийшли і, вставши на одне коліно, допомогли капітанові прикрити вантажівку гвинтівками.
  
  
  Я втік серед дерев і кущів.
  
  
  Штаб-квартира Національної безпеки була похмурою будівлею майже без вікон на непоказному провулку в центрі міста Лоренцо-Маркес. Тут було ще жвавіше, коли входили солдати, поліцейські та цивільні особи. Але тут знову вийшли лише міліціонери та солдати. Поліція затримала підозрюваних для допиту і, можливо, прочухала місто у пошуках будь-якого підозрюваного, будь-якого відомого повстанця, агітатора чи політичного опонента.
  
  
  У моєму списку було зазначено, що кабінет Максиміліана Парми був на другому поверсі в глибині. Я обійшов будинок. Вікон другого поверху ззаду не було: будинок, що примикає до нього, був чотириповерховим. Заступник начальника Служби внутрішньої безпеки мав кабінет без вікон.
  
  
  На вікнах четвертого та п'ятого поверхів були ґрати. Як вход можна було використовувати тільки вікна верхнього поверху, а стіна будівлі була суцільною цеглою без жодної опори. Я спостерігав деякий час і побачив, що вартовий двічі виглядає з-за краю даху, отже, дах охороняється. Ніхто не міг прив'язати мотузку, щоб підвестися чи спуститися.
  
  
  Коли стемніло, я повернувся до кафе в гавані. Там я отримав те, що хотів, і вже за годину був на даху будівлі за Службою національної безпеки. У мене була спеціальна присоска, мій тонкий нейлоновий шнур, гумовий молоток і заначка ручок, якими користуються альпіністи. Я пішов працювати. Я прикріпив присоску якомога вище до кам'яної стіни в темряві, підтягнувся на нейлоновому шнурі, що проходив через важку металеву вушко присоски, забив два штифти в цемент між цеглою гумовим молотком. і, поставивши ноги на кілочки, тепер майже на рівні присоски, я послабив присоску і поставив її приблизно на п'ять футів вище за стіну.
  
  
  Я повторював цю процедуру знову і знову, підіймаючись по стіні з кроком п'ять футів. Це була нудна, повільна робота. Я потіла відрами тієї темної ночі. Стук гумової киянкою по штифтах був майже безшумним, але все ж таки недостатньо тихим. Будь-якої миті хтось, проходячи повз вікно або заглядаючи вниз через край даху, міг почути або побачити мене. Я міг послизнутись і вдаритися об стіну. Штифт може відірватися і з дзвоном злетіти вниз. Присоска може відпустити і змусити мене впасти.
  
  
  Але нічого цього не сталося. Мені пощастило, і за дві години я був на висоті вікон верхнього поверху, причепившись до стіни, як муха. Удача мене не підвела, і перше вікно, яке я спробував, не було зачинено. За кілька секунд я вже був на цьому тихому верхньому поверсі, у невеликій коморі. Я обережно відчинив двері й визирнув. Коридор на верхньому поверсі був порожній. Я ступив у коридор.
  
  
  Я чув шум знизу, стукіт і тупіт голосів та ніг. Я був у будівлі, але не вірив, що це мені дуже допоможе вбити Максиміліана Парму. Але, можливо, цього було достатньо, щоб знайти слабке місце у їхніх заходах безпеки.
  
  
  Я глибоко зітхнув і пішов вузькими пожежними сходами, що вели в коридор п'ятого поверху. Солдати заганяли підозрюваних у камери. Поліцейські в сорочках з рукавами мчали вперед із стосами паперів під пахвою та пістолетами, що бовталися в кобурах на плечах або заткнутими набік за пояс. Стовпотвор, але цілеспрямоване і будь-якої миті мене могли виявити. У кращому разі мене вважатимуть підозрюваним, а потім заберуть разом із рештою. В гіршому випадку...
  
  
  Я прослизнув назад сходами, зняв куртку, оголивши свій «люгер», взяв список відомостей про мої жертви — єдиний документ, який я мав із собою, — і вийшов. Я ступив прямо в жвавий коридор, між солдатами, поліцейськими та підозрюваними. Ніхто не удостоїв мене уважного погляду. У мене був пістолет, так що я не був підозрюваним, і я мав документи, так що мені було що там шукати. Запаковавшись разом із поліцейськими, солдатами та службовцями, я піднявся на ліфті на другий поверх. Тут було менше плутанини. Перед кожним кабінетом стояли охоронні пости. Деякі з них подивилися на мене, коли я проходив – хто це, незнайоме обличчя, – але нічого не зробили. У цьому слабке місце поліцейської держави: дисципліна настільки жорстка та ієрархічна, що люди майже не думають і не ставлять запитання самостійно. Якщо ви нахабно йдете і вдаєте, що вписуєтеся, вас рідко будуть закликати до порядку, якщо ви не зробите помітний промах.
  
  
  Сила поліцейської держави полягає в тому, що рутина настільки поширена, що ви легко можете зробити велику помилку. Ви можете помилятись кожну секунду, і з кожною секундою небезпека зростає.
  
  
  У кабінеті Парми була не одна кімната, а дві: це був номер-люкс. Вартові стояли біля кожної двері. Увійти складно, вийти ще важче. Я вдав, що вивчаю свій список, не зводячи очей з дверей Парми. Одного разу я побачив його, невисокого темноволосого чоловіка, віч-на-віч з якимось нещасним ублюдком, якого тримали на стільці, поки Парма на нього кричав. Якось я бачив, як він розмовляв про високопоставлених поліцейських і солдатів навколо нього. Одного разу я побачив його в другій кімнаті, що оглядав на довгому столі знайомі предмети: мою гвинтівку, портфель і чорний комбінезон.
  
  
  Це дало мені ідею для плану. Небезпечний план, але обмежений час створює великі ризики. Я повернувся до кафе тим же шляхом, яким прийшов, помітаючи всі сліди. Я приготував кілька речей, які були мені потрібні, і пішов спати. Завтра буде напружений день.
  
  
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  
  Я провів ранок у своїй кімнаті, готуючи своє спорядження. Це зайняло в мене весь ранок. У мене була тонна обладнання для цієї роботи, і мені знадобиться все це, якщо мій план матиме успіх. Я не мав ні часу, ні можливості для другої спроби. Якби це не спрацювало, я не став би зациклюватися на цьому для другої спроби.
  
  
  Ближче до полудня я орендував невеликий фургон і поїхав до особняка губернатора. Я припаркував машину в підліску і піднявся на пагорб, з якого спостерігав напередодні. Там я влаштувався і почав чекати.
  
  
  Я пролежав там увесь день у кущах і на сонці, а стерв'ятники літали високо наді мною і дивилися, як відвідувачі входять і виходять із особняка губернатора. Я не міг курити, тому час від часу робив кілька ковтків води. Я продовжував чекати. Стерв'ятники почали кружляти нижче, невпевнені, бо довго не рухався. Надвечір грифи почали сідати на верхні гілки акації неподалік. А полковник Андраде вийшов прогулятися до садів особняка. Стерв'ятники продовжували спостерігати за мною. Я продовжував спостерігати Андраде. Його хода позбавила мене проблем. Мені більше не треба було переконуватись, що він в особняку.
  
  
  Полковник повернувся всередину, коли помаранчеве африканське сонце впало з його обличчя за пагорби. Стерв'ятники літали, коли я рухався. Я почекав ще півгодини, потім пройшов телефонною лінією від особняка до стовпа на дорозі перед фасадом будинку. Я піднявся на стовп, підключив обладнання для прослуховування телефонних розмов і зателефонував до господарського відділу особняка.
  
  
  — Прибирання, — гаркнув голос португальською.
  
  
  Я використав португальську з місцевим акцентом. «Вибачте, ваше превосходительство, але сьогодні ввечері необхідно перевірити проведення в особняку на наявність нового трансформатора, який у майбутньому хочуть встановити мої начальники. Ми з електричної компанії.
  
  
  «Добре, тоді переконайтеся, що ваше начальство надасть необхідні перепустки. Ви повинні показати його біля головної брами, — сказав голос.
  
  
  "Ми зробимо, як ви кажете".
  
  
  Я вимкнувся і набрав номер енергокомпанії. «Це резиденція губернатора. Його Превосходительство бажає, щоб сьогодні ввечері хтось перевірив електропроводку. Отримайте перепустку і переконайтеся, що ви будете тут рівно о дев'ятій годині вечора.
  
  
  - Звичайно. Негайно.
  
  
  Перепустка буде видана, покоївка чекатиме на людину, електрична компанія надішле людину, і невідповідність буде виявлено пізніше.
  
  
  Я зліз із жерди і повернувся до свого орендованого фургона. Вже зовсім стемніло, настав час починати. Я не думав про наслідки невдачі або навіть її можливість. Якщо це зробить Кіллмайстер чи будь-який інший агент, він ніколи не виконає своє перше завдання, принаймні живим.
  
  
  Я витяг новий комбінезон, свою снайперську гвинтівку, велику сумку, форму електрика і важку чорну валізу з фургона на головну дорогу. Я поставив його точно на те саме місце, де вчора зупинилася вантажівка, переднє колесо якої я проколов. Я вивчив особняк, щоб переконатися, що маю найкраще місце. Це пасувало.
  
  
  Тут дорога йшла приблизно за вісім метрів від стіни садиби, майже нарівні з її верхом. Берма спускалася від дороги до основи стіни. За стіною сам будинок знаходився приблизно за двадцять п'ять ярдів від садів. Це була триповерхова будівля з білого каменю з важким скатним дахом із темного дерева.
  
  
  Особисті покої губернатора були в кутку першого поверху, виходили вікнами в сад і на стіну, навпроти того місця, де я чекав, згорнувшись у темряві.
  
  
  Я приготував свій чорний комбінезон, одягнувся в уніформу електрика і взявся за матеріал із чорного портфеля. У ньому було п'ятдесят ярдів тонкої нейлонової волосіні, сто ярдів товстішого нейлонового шнура, котушка, електричне самохідне натяжне колесо з прив'яззю та спеціальний роз'єм для моєї снайперської гвинтівки. Коли чорний комбінезон був готовий, я вдягнув на гвинтівку насадку і ретельно прицілився в дах особняка приблизно за п'ятдесят ярдів від мене.
  
  
  Звук був не чим іншим, як м'яким шерехом уночі. Чорний зазубрений наконечник окреслив плавну дугу по стіні та саду, зарившись у дерев'яний дах будинку. Проходячи через велике вушко на кінці сталевого вістря, нейлонова нитка звисала невидимою дугою від місця, де я ховався, до даху, де закріпилося вістря.
  
  
  Я відчепив нитку від кріплення на гвинтівці, прив'язав один кінець до товстішого нейлонового шнура, а інший кінець закріпив на котушці і дав нитці намотатися. Нитка акуратно намоталася на котушку, потягнувши важчий шнур через стіну та сад на дах, а потім назад до мене через вушко сталевого наконечника. Я послабив тонкий дріт і прив'язав обидва кінці товстого шнура до кілочка, вбитого в землю біля дороги.
  
  
  Тепер у мене була міцна мотузка, що вела від дороги через стіну та сад до особняка. Я взяв усе своє спорядження і сховав його на узбіччі дороги. Я пристебнув колесо збруї до шнура, а чорний комбінезон, набитий великим мішком, застебнув у збрую і встав.
  
  
  Потім я взяв маленьку електронну панель управління і ковзнув головною дорогою до місця, де я був дуже близько до головних воріт. Завдяки відвідувачам ворота були відчинені. Двоє вартових стояли в караульній будці прямо всередині стін, а перед входом було встановлено блокпост.
  
  
  Я натиснув кнопку на панелі керування. Темного вечора мій набитий комбінезон почав рухатися мотузкою; через дорогу, через стіну та високо в небі над садом, до даху будинку. Я напружено чекав, готовий тікати.
  
  
  Нічого не трапилося. Ніхто не бачив, як людина злетіла через сад на дах. Я почекав, поки не побачив, що манекен майже досяг даху, а потім натиснув ще одну кнопку на панелі. Це викликає шум та паніку.
  
  
  'Зупинися! Там нагорі! Увага! Увага! Атака!
  
  
  Крики лунали голосно й люто, тривожно й панічно, у стінах праворуч від мене. Троє вартових біля воріт усі троє обернулися і миттю дивилися туди.
  
  
  'Увага! Тривога: червона тривога. Губернаторський номер!
  
  
  Троє вартових, насторожені та напружені за наказом додаткової охорони, побігли від воріт тривожно.
  
  
  Я перебіг дорогу, переступив бар'єр і пройшов двадцять п'ять ярдів під'їзної доріжки до особняка. Ніхто не закликав мене зупинитись.
  
  
  Праворуч від мене дах особняка висвітлювали прожектори, кричали офіцери, солдати вели попереджувальні постріли, з даху летіли осколки. З хати вибігли солдати, їх підганяли офіцери. Годинник біля вхідних дверей теж зник. Я ввійшов і пройшов тихими витонченими коридорами. Вартові всередині теж побігли по тривозі.
  
  
  Може, мені пощастило. Занадто жорстка охорона завжди може коштувати вам голови, вона створює надто велику нервову напругу. Вони були проінформовані про вбивцю в чорному комбінезоні, а тепер у них був чоловік у чорному комбінезоні, який скоїв напад на губернатора. Тривога по всіх напрямках. Усі хотіли врятувати губернатора.
  
  
  Я знайшов потрібний мені коридор, увійшов до нього і подався до дверей кімнати полковника Педро Андраде. Його двері відчинилися. Поки він одягався, він вийшов. Через відчинені двері я побачив за ним жінку, яка теж швидко одягалася. Полковник підійшов до мене.
  
  
  'Це хто?' - Запитав він командним тоном. 'Атака? Де?
  
  
  Я зробив кілька кроків до нього, бурмочучи щось про губернатора. Стилет, який я прив'язав до руки в кафе, випав із рукава. Я вдарив його ножем у серце, спіймав, перш ніж він встиг упасти, і відніс у маленьку нішу. Там я посадив його на лаву, спиною до дверей. Я повернувся до коридору, знайшов правильний коридор до губернатора і почав розбирати лінію електропередач.
  
  
  Працюючи на колінах, я бачив, як зі своєї почту вийшов губернатор і з усіх боків на нього насувалися солдати. Двоє з них відштовхнули мене убік. Я стояв біля стіни і виглядав зляканим і розгубленим, як і личить робітнику.
  
  
  - Манекен? - сказав губернатор двом своїм людям. «На чомусь на кшталт крісельного витягу. Стільки спеціального матеріалу для манекена? Чому? Ти впевнений?'
  
  
  «Манекен. Набитий якоюсь товстою соломою. Ми знайшли щось підозріле. .. '
  
  
  «Тоді це, мабуть, хитрощі», — вигукнув губернатор, озираючись на всі боки. 'Але чому? Ніхто не намагався мене вбити, правда?
  
  
  Офіцер кивнув головою. 'Перелік. Обшукайте будинок. Їм знадобилося двадцять хвилин, щоб знайти тіло полковника Педро Андраде. Губернатор заприсягся повернутися до своїх апартаментів.
  
  
  «Андраді! Вбивця не міг вийти, чи не так?
  
  
  - Ні, сер. Я впевнений, що ні. Вартових біля дверей негайно відправили на свої посади.
  
  
  Я повернув голову, коридор перетворився на божевільний будинок, сповнений гнівних голосів. Використовуючи свою найцивілізованішу португальську, я вигукнув: «Ми повинні заарештувати тут усіх, навіть офіцерів».
  
  
  Я маю сумнів, що губернатор чи хтось ще знає, хто це крикнув досі. У цей момент вони не переставали дивуватися, а одразу перехоплювали крик. Я спостерігав, як хапали і заарештовували всіх, хто не належав безпосередньо до апарату чи штабу губернатора, від розлюченого старого полковника до служниці та подруги вбитого полковника Андраде.
  
  
  Вони схопили мене за п'ять хвилин, коли помітили мене прямо в себе під носом. На той час прийшов справжній чоловік із електрокомпанії зі своєю перепусткою, і його теж забрали. Нас заштовхали в машину та відвезли під охороною. Охоронцями були люди зі Служби національної безпеки, як я й знав. Тепер решта лежала на сеньйорі Максиміліані Пармі. Я сподівався, що він мене теж не розчарує.
  
  
  Цього разу я увійшов до будівлі національної безпеки через парадні двері. Нас відвели в кімнату для допитів, роздягли та обшукали. В особняку я позбувся стилета та наручного механізму. Крім цього, у мене не було нічого в дусі зброї чи спорядження. Я не хотів робити це надто легко, надто швидко чи надто впевнено для Парми.
  
  
  Служба внутрішньої безпеки живе рутиною, як і політичні служби; але з поліцією безпеки справа ще сильніша. Все мало бути зроблено за книгою; досвід навчив їх, що щось подібне працює найкраще, і їхній темперамент змушує їх любити працювати таким чином. Якби підозрюваних було менше, вони могли б просто перевірити електроенергетичну компанію, і вони б виявили, що мене там взагалі не знають. І тоді це сталося б зі мною відразу.
  
  
  Натомість, оскільки допитів було дуже багато, нас усіх піддали одному й тому покроковому розслідуванню, зокрема кількох вкрай розгніваних офіцерів, і перевірили наші історії та алібі. Вони оглянули все, що ми мали з собою, окремо. Все, що в мене було з собою, це трохи готівки, ключі, гаманець, підроблені права водія, підроблені сімейні фотографії і невеликий предмет величезної важливості. †
  
  
  Хто такий Мануель Кесада?
  
  
  Це був худорлявий чоловік із холодним обличчям, все ще одягнений у куртку, коли він стояв у дверях допитової кімнати.
  
  
  Слідчі виструнчилися смирно і майже повзли перед холоднокровним чоловіком. Вони знайшли його!
  
  
  — Ось той, сер, — сказав слідчий, показуючи на мене.
  
  
  Худорлявий начальник повільно обвів мене згори до низу. Йому це подобалося, і легка усмішка прикрашала його обличчя. Він кивнув головою.
  
  
  "Ну давайте ж."
  
  
  Солдати штовхнули мене туди. Ми вийшли з кімнати, пройшли коридором, де всі зупинялися, щоб подивитися на мене, і піднялися сходами на другий поверх. Я тримав обличчя незворушним і водночас настільки нервовим, наскільки міг. Це було не так уже й складно, я досить нервував: адреналін зараз бив через мене. Мене відвели до кабінету Максиміліана Парми.
  
  
  Двері зачинилися за мною. Худий чоловік з холодними очима стояв за невеликим письмовим столом. У кімнаті було ще троє чоловіків. Усі поліцейські, жодних солдатів. Максиміліан Парма сидів за великим письмовим столом, зайнятий якимись паперами. Він деякий час не зводив очей. Дуже старий трюк.
  
  
  'Так. - сказав він, не дивлячись на мене, - це Кесада, чи не так? Співробітник електрокомпанії.
  
  
  Я проковтнув. 'Так. .. сер.
  
  
  - Як, - він підвів очі, - там ніколи про вас не чули?
  
  
  "Я мене. .. , - промимрив я.
  
  
  Парма кивнув головою. Чоловік підвівся і сильно вдарив мене по обличчю. Я похитнувся, але не впав. Парма глянув на мене. Він знову кивнув. Інший чоловік узяв пістолет, приставив його до моєї голови та натиснув на курок. Курок тільки клацнув.
  
  
  Ніхто не сміявся. Ніхто не говорив. Парма встав з-за столу і обійшов його, прямуючи до мене. Він зупинився і подивився мені просто в очі. Його очі були маленькі й глибоко посаджені.
  
  
  - Отже, - сказав він знову. «Мануель Кесада, манекен, убивця. А звичайний манекен та вбивця? Ні! Людина, яка знає, що її спіймали, але ледь тремтить від удару. Людина, яка ледь моргає, не здригається і зовсім не пхикає, коли йому приставляють пістолет. Чи не звичайний вбивця, ви так думаєте?
  
  
  Я використав свій португальський. — Я… я розумію. ...але це не те.
  
  
  Отже, здавалося, це була коронна фраза Парми. — Досі португальська і досі дуже хороша. Дуже хороша португальська, але місцевий діалект ідеальний. Всі ці гарні речі, і це лише для відвернення уваги. Дуже розумно та дуже ефективно.
  
  
  «Мені наказали. Вони дали мені. .. - сказав я португальською.
  
  
  'Вони?' - сказала Парма. Він похитав головою, повернувся до столу, взяв невелику річ і показав мені. 'Ти знаєш що це? Ми знайшли його з ключами.
  
  
  Я поклав його туди, щоби його знайшли: у двох місцях. Це була зламана половина амулету Знака Чакі, золотого сплячого лева.
  
  
  "Я мене. .. 'Я знову запнувся. — Мабуть, хтось поклав його мені в кишеню, ваше превосходительство.
  
  
  - Ти думаєш, я не знаю, що це таке і що це означає? Що це мені каже?
  
  
  Якби він знав, він був би не такий ефективний, як я думав, і я доклав багато зусиль даремно. Я теж був би мертвий за годину, якби він не знав, на що я сподівався. Але я, як і раніше, нічого не говорив.
  
  
  — Ходімо, — сказав він.
  
  
  Мене провели до другої кімнати, де стояв довгий стіл з усіма доказами. Парма був кухарем, котрий любив сам перевіряти всі продукти. Тепер поряд з усіма матеріалами у справі про вбивство генерала та Сілви на столі лежав мій чорний манекен у комбінезоні. Якби не це, я б багато працював марно. Парма потяглася до товстої соломи, якою я набив комбінезон, і дістав другу половину сплячого лева. Він повернувся до мене і показав мені.
  
  
  — Їхня маленька помилка, — сказав він. А потім англійською: «Але з тим, що я знаю, дуже важлива помилка, чи не так?»
  
  
  Я подивився на нього, а потім також використав англійську мову. Ми можемо поговорити?'
  
  
  Аааа. Він майже засяяв від радості, потім різко повернувся до своїх людей. — Почекай у моєму кабінеті. Я вас покличу. Жодної перерви. Це зрозуміло? Я хочу поговорити з цією людиною наодинці».
  
  
  Вони пішли та зачинили за собою двері. Парма закурив. "Ми нарешті зустрінемося, і всі козирі будуть у моїх руках", - сказав він. Він облизнув губи, очі його заблищали від перспективи, яку він побачив. «Кіллмайстер особисто. N3 у моїх руках, АХ у моїх руках. Ти впійманий убивця, Картер, АХ доведеться вести з нами дорогі переговори. Звісно зі мною.
  
  
  Я мав рацію: якщо він був лише маленьким керівником таємної поліції, він повинен був знати, що N3 знаходиться на його території і, мабуть, співпрацює із зулуськими повстанцями. Одного разу стривожений, він також мав знати мій спосіб роботи. Тому, коли він знайшов сплячого лева, якого я помістив у свій манекен, він був вражений, а коли друга половина виявилася з Мануелем Кесадою, він був абсолютно впевнений, що він має N3 з АХ. А також АХ був надто важливим, щоб ним займався хтось, крім нього самого.
  
  
  — Помилка, — зітхнув я. «Я виразно стаю занадто старим».
  
  
  «Ваша ситуація дуже делікатна, – м'яко сказав Парма.
  
  
  «Якщо у мене не залишилося сумнівів, що ти вбивця. .. - він знизав плечима.
  
  
  - Можна цигарку? Він дав мені одну і дав прикурити. 'Почнемо з того, що АХ насправді робить тут? Я курив. — Ти ж не віриш, що я говоритиму, чи не так?
  
  
  "Я думаю, що в якийсь момент ми навіть розговоримо вас", - сказав Парма.
  
  
  — Якщо ти живеш досить довго, — сказав я.
  
  
  Яд? Та гаразд, вас повністю обшукали. .. '
  
  
  Я підійшов до манекена і поклав на нього руку. Він стрибнув на мене з пістолетом у руці і люто відштовхнув мене убік. Я спіткнувся через усю кімнату. Парма нахилився над манекеном, щоб знайти те, що, на його думку, я сховав усередині. Йому не сподобалося.
  
  
  Він спробував обернутися, підвівся. Його обличчя стало синім. Він задихнувся. Його очі страшенно вилізли з орбіт, і через п'ять секунд він упав мертво на землю.
  
  
  Я залишився у дальньому кутку кімнати. Газ, випущений, коли я кинув сигарету в рідину, якою я просочив соломинку, був смертоносною зброєю, яку я знав. Одного разу вдихнути означало миттєву смерть. Я маю сумнів, що Парма колись зрозумів, що його вбило, або навіть те, що він помирав. Це сталося, перш ніж його розум встиг щось сказати.
  
  
  Співробітник поліції, який хотів би сам вивчити свої докази, неодмінно приніс би манекен до свого кабінету. Офіцер, який особисто займається чимось настільки ж важливим, як АХ або N3 і хотів домовитися. Я на це розраховував і це спрацювало. Тепер мені залишалося тільки вибратися живим.
  
  
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  
  Не повинно бути так складно.
  
  
  Коли він помер, Парма не видав жодного звуку. Його людям в іншій кімнаті було суворо наказано залишатися там, і вони були добре дисципліновані. Пройде багато часу, перш ніж навіть вищий чин, мабуть, той худорлявий чоловік з холодними очима, який привіз мене сюди, згадає, що треба увійти, коли йому наказали не входити; або навіть почав питати, чи не пішло щось не так.
  
  
  Я не міг одягнути одяг Парми. Вона була надто мала для мене. Але другі двері в його кабінеті вели до коридору, де був виставлений ще один вартовий. До цього моменту весь офіс повинен був знати, що вбивця спіймано, що він належить до таємної організації і бос зараз розправляється з ним. Усі вони отримають почесну згадку і, можливо, навіть отримають підвищення; чутки зазвичай швидко поширюються у такій організації, як таємна поліція. Якщо пощастить, пильність ослабне, і тепер усі будуть посміхатися один одному, попиваючи вино.
  
  
  Все це я обмірковував у ті кілька секунд, що затамував подих, обшукав тіло Парми, взяв його пістолет і пішов до дверей, що вели до коридору. Я відкрив її і сказав, наслідуючи голос Парми через носову хустку: «Заходь зараз же».
  
  
  Солдат поспішив усередину. Знову та ж надто сувора дисципліна поліцейської держави. Я зачинив двері і майже тим самим рухом збив його з ніг. Він звалився. Він був майже мого зростання. Я б все одно скористався його уніформою, але ця удача позбавляла мене великого ризику. Я поділ його, одягнув форму і вийшов у коридор.
  
  
  Я швидко вийшов, ніби я мав важливе доручення для Парми. Охоронець біля інших дверей побачив би, як я входжу, і не заперечував би, якби знову вискочив назовні. Він теж ледве звів очі; він весело розмовляв з двома іншими вартовими, що залишили свої пости у хвилюванні арешту вбивці. Чутки тут справді пішли так швидко, як я очікував.
  
  
  Високопосадовцям, які були з Пармою під час мого допиту, було наказано чекати в іншому кабінеті, і там вони, мабуть, усе ще чекали. Мені не треба було турбуватися про те, що хтось із них помітить моє обличчя. Я поспішив по гучних коридорах, спустився на нижній поверх і попрямував до вхідних дверей.
  
  
  Вартовий біля головного входу з цікавістю глянув на мене. Я жестом попросив випити, і вартовий посміхнувся. Потім я опинився на темній вулиці.
  
  
  Я позбувся форми в іншому провулку, знову переодягся в захований там одяг і повернувся до свого дешевого готелю. Там я зібрав речі, заплатив і пройшов два квартали до третьої кімнати, яку винайняв. Я підвівся нагору і ліг спати. Я добре спав, це був дуже довгий день.
  
  
  Навіть поліцейські та армійські машини, які всю ніч їздили містом із ревучими сиренами, не заважали мені спати.
  
  
  Весь наступний день я просидів у своїй кімнаті. Я дивився телевізор і чекав на контактну особу. Телебачення мало що говорило, окрім замахів. Паніка охопила місто; було оголошено військовий стан, і територія оточена. В істеричному тоні уряд закликав до спокою. Тепер коли лідера вбили, все було під контролем. Так і проходило.
  
  
  Через кілька тижнів, коли ніхто більше не буде вбитий і більше нічого не станеться, уряд вирішить, що небезпека минула, і колонія знову розсудливіша. Всі вітали уряд, а уряд вітав себе з рішучою дією, яка врятувала справу і перемогла підлого вбивцю. Лише небагатьом людям, цинікам, поетам, письменникам і кільком репортерам, могло спасти на думку, що вбивця міг щойно закінчити свою роботу і піти додому.
  
  
  Мій зв'язковий з'явився незадовго до обіду як армійського капітана з загоном солдатів. Він постукав у мої двері та оголосив про мій арешт. Я вже збирався підірвати їх через двері, коли капітан закричав: «Не чиніть опір, сеньйоре. Вашого брата вже заарештовано. Твоя справжня сила відома, втеча неможлива.
  
  
  Ключове слово було "брат".
  
  
  Я запитав. - "Яка моя реальна особистість?"
  
  
  "Ви - сеньйор Хальвдан Цварт, найнятий компанією Malmö Saw and AX".
  
  
  Я відчинив двері. Капітан усміхнувся лише один раз. Він наказав своїм людям заарештувати мене. Містяни вибігли на тротуар. Дехто плював на мене. Солдати заштовхнули мене до командирської машини, сів капітан, і ми поїхали.
  
  
  'Куди?' - Запитав я.
  
  
  Капітан тільки знизав плечима. Я глянув на нього. Щось у ньому мені не подобалося. Капітан не виявив ні цікавості, ні усмішок, ні запитань. У ньому було щось похмуре, він був надто насторожений. І він недостатньо дивився на мене.
  
  
  Ми виїхали з міста в лілові сутінки, в густу глушину на півдні. Було вже темно, коли ми ввійшли у двір великої гасієнди у сільській місцевості. Солдати стояли в тіні довкола нас. Також два вертольоти, один із яких мав розпізнавальні знаки США. Я відчув себе краще. Капітан провів мене всередину. — Ви повинні почекати тут, містере. Картер, - сказав капітан.
  
  
  Він дав мені спокій. Тепер це мені зовсім не сподобалося. Я вивчав велику вітальню, де я стояв. У ньому була як розкішна, так і сільська обстановка, а також маєток дуже багатої людини зі старої родини. Не африканський маєток, а португальський. Стільці та столи, картини та зброя на стінах — усе це було перенесено прямо із середньовічної Португалії.
  
  
  Солдат не було тут, але в кожному вікні я бачив тіні. Я почував себе в пастці. Але я зробив свою роботу. Нічого не пішло не так. Чи це було правильно? Я зробив свою роботу і я їм більше не потрібен?
  
  
  Я надто багато знав? Щоб важлива людина тепер хотіла переконатись, що я їй більше не потрібен? Це сталося раніше. І капітан це знав.
  
  
  Двері в стіні навпроти мене відчинилися. У кімнату зайшов чоловік і озирнувся так само пильно, як і я раніше: Яструб.
  
  
  Він побачив мене. 'Нік? Що ти тут робиш?'
  
  
  — Хіба ти не послав мене? - відрізав я.
  
  
  Він насупився. — Так, я організував контакт, щоб вивезти вас з країни, але… цей «ордер» закритий, чи не так?
  
  
  - Так, - сказав я. 'Але що?'
  
  
  "Я думав, тебе відвезуть назад до Свазіленду", - сказав старий. «Міністр сказав мені телефоном, що у нього є важлива справа, якою потрібно зайнятися зі мною. Можливо, він хоче подякувати вам.
  
  
  - Можливо, - сказав я. — Але ж у всіх вікон охоронці, і капітан знає моє справжнє ім'я.
  
  
  'Ваше ім'я!' Хоук вилаявся. «Чорт, це суперечить всій угоді. Міністр знає. .. '
  
  
  Ще одні двері відчинилися. — Що я знаю, містере Хоук?
  
  
  Його низький голос, настільки значний для його маленького зросту, луною рознісся по кімнаті. Там він стояв, один із головних людей Португалії, спостерігаючи за Хоуком та мною. Хоук не злякався. Яструба не залякає жодна людина у світі.
  
  
  "Що ніхто не повинен знати ім'я N3 під час завдання".
  
  
  — Але «завдання» закінчено, чи не так? сказав маленький чоловік. «Наші троє підозрюваних мертві, дуже професійно пан. Картер із АХ дуже досвідчений.
  
  
  — Чорт забирай, — заревів Яструб, — переходь до справи. Ви дзвонили з важливого ділового питання. Ви не сказали, що N3 буде тут, що ваші люди приведуть його сюди, використовуючи код, який я дав контакту, щоб допомогти йому втекти. Ви хотіли, щоб він виїхав з Мозамбіку якнайшвидше. Тоді чому він досі тут?
  
  
  — Роботу зроблено, — повільно сказав я. Можливо, зараз міністр має намір приховати свою причетність і він АХ більше не потребує.
  
  
  Хоук тонко засміявся. — Я не рекомендував би цього, пане секретаре.
  
  
  У його голосі звучала легка загроза, але коли Хоук попереджає, він має силу, АХ стоїть за ним, і це ніколи не буває м'яким. АХ може, у разі потреби, знищити цілу націю. Міністр повинен був це знати, але на його обличчі не здригнувся жоден м'яз. Я почав почуватися дуже некомфортно. Яка...?
  
  
  "Робота зроблена", - сказав міністр. — Але чи справді це було необхідно? Троє наших провідних діячів мертві, але мені цікаво, чи був серед них насправді зрадник.
  
  
  Тиша, як хмара, повисла в розкішній вітальні, так само смертоносна, як газова хмара, що вбила Парму. Я глянув на вікна, за якими виднілися тіні вартових. Хоук просто глянув на міністра, його обличчя раптово стало серйозним.
  
  
  "Що це означає?" — спитав старий.
  
  
  «Ми були переконані, що повстанці знали і могли робити все це лише в тому випадку, якщо вони мали лідера під керівництвом одного з урядовців. Зрадник. Ми знаємо, що має бути зрадник, але, можливо, ми шукали не там.
  
  
  — Куди ж вам тоді треба було дивитися? — м'яко спитав Хоук.
  
  
  'Г-н. Картер разом із нами вбив лідера повстанців, — сказав секретар, дивлячись на мене. «Але повстання йде за планом. Ми чули, що за кілька годин на підпільному телебаченні виступить полковник Лістер, щоб оголосити про його початок і закликати до бунтів і страйків серед негрів. Ми чули від наших сусідів, що повстанців не зупинити і не перемогти і що вони можуть здійснити свої плани без помітних проблем».
  
  
  Тепер він глянув на Хоука. «Минулої ночі, коли я дізнався про смерть Парми, я наказав таємно перекинути наші добірні частини з казарм в Імбамбу, за 60 кілометрів звідси. Усе за планом. Він глянув на нас обох. «Вранці найманці полковника Лістера атакували наші війська в Імбамбі. Він напав на них при прибутті, коли вони були дезорганізовані і несформовані, і майже знищив їх. Протягом двох тижнів вони будуть марними для нас. Полковник Лістер чекав на них!
  
  
  Хоук моргнув. Я подумки глянув уперед. Як це можливо. .. ?
  
  
  'Але . .. - Хоук почав хмуритися.
  
  
  «До того, як я наказав, про це пересування військ знали лише дві людини», — сказав міністр. «Я та м. Картер.
  
  
  - І я, - відрізав Хоук. "N3, звичайно, доповів мені".
  
  
  - А потім ти. - Сказав міністр. Злість тепер була глибоко в його голосі. 'Я. .. і АХ, і я не повідомив їм. Тоді я почав думати. Хто з усіх причетних має контакти з нами, а також з повстанцями? Хто працює на обидві сторони? Ах! Якби тільки один із наших чиновників був зрадником, хто б міг дати цим повстанцям всю наявну інформацію? Тільки одне джерело: АХ.
  
  
  Міністр клацнув пальцями. Солдати вдерлися до кімнати через усі двері. Міністр проревів: «Арештуйте їх обох».
  
  
  Я не став чекати. Я не вагався жодної секунди. Можливо, моя підсвідомість була готова до цього, готова з того моменту, як я дістався цієї гасієнди. Я збив двох солдатів і пірнув у вікно. Під скляним дощем я приземлився на солдата зовні, перекинувся і схопився на ноги. Я кинувся через стіну гасієнди.
  
  
  З іншого боку, я схопився на ноги і пірнув у темні джунглі.
  
  
  
  
  Розділ 18
  
  
  
  
  
  Вони прийшли по мене. Я був менш ніж за двадцять метрів від джунглів, коли навколо моїх вух почали свистіти кулі, зриваючи листя та гілки з дерев. Я почув низький шалений голос міністра, який підганяє своїх людей. Якби він не був переконаний заздалегідь, моя втеча позбавила його сумнівів. Але в мене не було шансів: він не став би слухати жодних пояснень, якби вони в мене були. Але в мене не було пояснення, і якщо я хотів знайти його, я мав бути вільним у цьому. Я відчував, що відповідь лежить у таборі Лістера.
  
  
  Земля навколо гасієнди була сумішшю джунглів і савани, і солдати намагалися використовувати відкриті луки, щоб відрізати мене і замкнути в густіших смугах джунглів. Я чув їх всюди навколо себе, а там, позаду мене, в гасіенді, закашляв двигун вертольота. Я бачив, як він злетів у ніч. І його прожектори сканували землю, доки він повертав у мій бік. Міністр викличе додаткові війська, поліцію, всіх, кого зможе. Він міг би мати у своєму розпорядженні всю поліцію та армію Мозамбіку, якби захотів.
  
  
  Тепер за мною підуть усі, з обох боків кордону і тут, з обох боків конфлікту. Я б не став на заваді, а Хоук, мій єдиний друг, тепер сам був ув'язненим. Вони не завдадуть йому шкоди; у нього було занадто багато сили для цього, але вони утримають його і на даний момент АХ обмежений у діях. Десь я мав знайти відповідь на те, що сталося і як це сталося. Я повинен був знайти полковника Лістера. Час став важливим.
  
  
  Був тільки один швидкий спосіб, найкращий спосіб у обставинах, що склалися. Мабуть, єдиний спосіб урятуватися. Жорстокий та несподіваний. Мене до цього готували роками. Я повернувся до гасіенди.
  
  
  Солдати і вертоліт продовжували переслідування у тому напрямку, в якому я утік. Я прослизнув повз них, як привид. Але міністр не був дурнем. Він не втратив на увазі можливість того, що я можу повернутися. Асієнда все ще кишіла солдатами. Не відкрито, але вони скрізь ховалися в тінях, чекаючи мого руху.
  
  
  Але міністр помилився. Він помилився. Він мав Яструб, і він знав важливість Яструба. Тому він сподівався, що я спробую звільнити Хоука. Охоронці зосередилися навколо самого будинку, побоюючись будь-яких спроб знову проникнути всередину та звільнити Хоука. Але я не думав спробувати це.
  
  
  Я йшов уздовж стіни, доки не знайшов бічні ворота, зламав замок і прослизнув усередину. Гелікоптер армії США все ще залишався на тому ж місці. Це був гелікоптер, який привіз Хоука на зустріч. Пілот, мабуть, застряг десь у хаті, але, на щастя, він мені не знадобився. Лише одна людина охороняла гелікоптер. Я збив його з ніг одним влучним ударом, залишив там, де він упав, і стрибнув у кабіну. Я завів двигун і злетів до того, як солдати зрозуміли, що діється.
  
  
  Я злетів так швидко, як міг летіти гелікоптер. Декілька куль потрапили в корпус і шасі, але жодна не потрапила в мене. Я пролетів навскіс по великому колу і без вогнів зник уночі. Я повернув до океану, щоб уникнути португальського вертольота. Звідти я повернув на південь до мангрових боліт і села полковника Лістера.
  
  
  Я приземлився на той самий виступ на краю болота, де мене впіймали люди принца Вахбі. У темряві я знову пробрався через болото до села найманців. Я не бачив і не чув жодних патрулів і виявив, що зовнішнє кільце вартових майже безлюдне. У самій селі було кілька вартових, а хати були зайняті сплячими жінками.
  
  
  У хатині я знайшов сплячу Індулу та зулуську жінку в шовковому плащі, яких зустрів у селі повстанців у ущелині. Вона має бути дружиною Лістера. Хатина явно була хатиною Лістера, більше за інших і з його польовим офісом, але самого полковника там не було, як і його зброї.
  
  
  Де він був? Де були найманці?
  
  
  Я не став будити Індулу, щоб спитати. Що б не сталося між нами в кімнаті у фортеці Вахбі, тепер вона, звичайно, думала, що я ворог, і я не мав можливості довести, що це не так. Я не був її ворогом і фактично не був ворогом зулусів. Але моє призначення не означало їм жодної допомоги на даний момент.
  
  
  Я дав їй заснути і прослизнув назад у болото. Там, у зовнішньому кільці вартових, сидів чоловік, що дрімав над ручним кулеметом. Він був невисокий і жилистий, з рисами обличчя індіанця і перев'язаною рукою. Може, цей американський і залишився в селі, бо був поранений.
  
  
  Він прокинувся зі сну з ножем біля горла.
  
  
  'Де вони?' — прошипів я іспанською.
  
  
  Він глянув угору і струсив сон зі своїх очей. 'Хто?'
  
  
  - Дихай тихо, без звуку, - прошепотіла я, притискаючи ніж до його горла. - Де Лістер?
  
  
  Його очі закотилися в орбітах: «Імбамба. Атака.
  
  
  «Це було рано минулої ночі. Вони вже мають повернутися.
  
  
  Він виглядав стурбованим. Він надто багато знав. Чи він боявся того, що знав?
  
  
  "Вони вже повинні повернутися, щоб завтра вирушити на південь", - сказав я. "Південь за кордоном повстання".
  
  
  Тепер йому було страшно. Я надто багато знав. Якби я знав так багато... хто ще знав... які були шанси на успіх... на грошах. .. нагороди ? Він був найманцем. Південна Америка була далекою, і він знав, де лежала його перша вірність. У чому полягає більшість людей: вірність собі. Він тяжко проковтнув.
  
  
  — Вони вже в дорозі, сер.
  
  
  'Куди?'
  
  
  — На північ, приблизно за десять миль звідси. Залізниця зі Свазіленду в Лоренцо-Маркес.
  
  
  'Північ? Але. .. '
  
  
  Залізна дорога? Єдина залізниця від Свазіленду до моря?
  
  
  Від моря до Лоренцо Маркеса? Життєво важливе і стратегічне значення. .. Я почав підозрювати. Північ!
  
  
  Я збив найманця з ніг. Я вже вбив досить більш-менш безневинних людей, і на даний момент з мене достатньо. Північ!
  
  
  Ось де повстали б борці за волю Мозамбіку, так. Але весь план передбачав вибух у прикордонних районах, зосереджений вибух за участю найманців Лістера як головну силу для відображення португальців, що наступали з півночі, і наступаючих із заходу регулярних південноафриканських військ. Якби Лістер та його вогнева міць рушили на північ, подалі від кордону, це залишило б зулусів, повстанців Свазі та основні сили мозамбікських негрів самотужки протистояти регулярним силам Південної Африки та Свазіленду.
  
  
  Або, що ще гірше, якби португальські війська могли безперешкодно рухатися на південь з боку найманців Лістера — Лістера на півночі та португальських колоніальних військ на півдні, — зулуси та інші чорні повстанці не мали б шансів. Це буде справжня кривава лазня.
  
  
  Мої підозри посилились. Карлос Лістер працював на росіян і збирався кинути тут повстанців на поталу левам. Поки вони вмирали, намагаючись напасти на португальські та свазилендські війська, Лістер просувався на північ і захоплював Мозамбік. Раптом я точно це дізнався.
  
  
  Я повинен був попередити зулусів та інших негрів, яким доводилося битися з сучасними військовими військами з ассегаями та старими рушницями. Але як я змусив їх повірити мені? Як?
  
  
  Я зв'язав найманця і пробрався назад у порожнє село найманців. Повернувся до хатини, де спали Індула та зулуська жінка, коханка Лістера. Я мовчки увійшов у хатину, схилився над Індулою і поцілував її раз, другий, потім затиснув їй рота рукою.
  
  
  Вона прокинулася здригнувшись. Вона спробувала поворухнутися, але я зупинив її, прикривши їй рота. Її очі дико закотилися і розлютилися, коли вона подивилася на мене.
  
  
  — Індула, — прошепотів я. — Ти гадаєш, що я твій ворог, але це не так. Я не можу пояснити всього цього, але я мав завдання, і тепер воно закінчилося. Тепер я маю можливість зробити щось інше: врятувати тебе і твій народ.
  
  
  Вона боролася, сердито дивлячись на мене.
  
  
  — Слухай, — прошипів я. - Зараз не час, чуєш? Лістер усіх нас обдурив. Тебе й мене. Він використовував ваших людей, а потім зраджує їх. Я повинен зупинити його, а ти маєш попередити своїх людей. Де Дамбуламанзі?
  
  
  Вона похитала головою і спробувала вкусити мене за руку, її очі дико блищали.
  
  
  'Послухай мене. Найманці просуваються північ. Ти розумієш? На північ !
  
  
  Вона заспокоїлась і тепер дивилася на мене із сумнівом у власних очах. Я побачив сумнів: північ і спогад про те, що сталося між нами у тій кімнаті.
  
  
  «Я визнаю, що мене надіслали зробити щось проти вас, це було політично. Але тепер я з вами, це теж політика, але набагато більше. Тепер я роблю те, що хочу: намагаюся зупинити Лістера.
  
  
  Вона дивилася на мене нерухомо. Я скористався своїм шансом, прибрав руку від її рота та відпустив її. Вона схопилася й дивилася на мене. Але вона не кричала.
  
  
  'На північ?' вона сказала. — Ні, ти брешеш.
  
  
  — Ти маєш попередити своїх людей. Знайди Дамбуламанзі та скажи йому. Я не піду з тобою.
  
  
  - Як я можу тобі вірити, Нік?
  
  
  «Бо ти знаєш мене і тому, що ти довіряла мені раніше».
  
  
  'Довіряти? Білій людині?
  
  
  — Біла людина, так. Але не ворог. Я маю свою роботу, і я її зробив. Але тепер цю роботу зроблено, і я з вами.
  
  
  – Я… – вона зам'ялася.
  
  
  Раптом я почув рух і швидко обернувся. Літня зулуська жінка, дружина Лістера, прокинулася і сіла у своїй шовковій сукні із золотою пряжкою, що сяяла у тьмяному світлі.
  
  
  — Він бреше, Індуло. Це білий шпигун. Він прийшов сюди, щоб убити нашого лідера та зупинити повстання. Він працює на португальців.
  
  
  Я кивнув головою. — Мене на це послали. Але зараз все по-іншому. Я не вірю, що таємний португальський лідер колись існував. Ви колись бачили його, Індуло? Ні, Лістер — єдиний білий лідер, і він використовує Мітку Чакі у своїх інтересах».
  
  
  - Не слухай його! - Вигукнула жінка. Тепер вона розмовляла англійською без акценту.
  
  
  Індула подивилася на жінку, потім на мене, і я побачив, як на її обличчі зростає сумнів. Можливо, зараз вона згадала про інші, незначні сумніви з минулого.
  
  
  — Шибена, — повільно сказала вона, — твоя англійська тепер стала дуже гарною. Де ти цьому навчилася?
  
  
  — Я навчена краще, ніж ти думаєш, — грубо сказала жінка похилого віку. - За нашу справу. Цей чоловік . .. '
  
  
  - Це дружина Лістера, - сказав я. — Ти слухаєш дружину Лістера, Індуло?
  
  
  Індула, здавалося, думала про речі, які пам'ятала. - Звідки ти, Шибен? Ми колись знали вас до того, як полковник Лістер з'явився тут? Ви прийшли до нас як його заступник. Перед ним була зулуска, тому ми довіряли їй, але...
  
  
  Шибена взявся до справи. Швидка, відпрацьована атака. Довгий ніж у темній руці, м'язи блищать під чорною шкірою. Це був напад на мене. Вона зреагувала так швидко і так добре, що, якби Індула не діяла, вона мене точно вбила б. Вона захистила мене рефлексом. Тому що ми кохали одне одного? Хоч би що це було, Індула діяла спонтанно і стала на шляху Шибени. Шибена відкинула її убік швидким помахом вільної руки, і Індулу відкинуло убік, як пір'їнка. Але цього було достатньо. Кинжал мало не потрапив мені в серце, і в мене кольнуло в боці. Я швидко зробив випад і вдарив Шибену по кінчику щелепи. Вона впала, як повалений бик. Я бив так сильно, як міг.
  
  
  Я схопив Індулові за руку. 'Ходімо зі мною.'
  
  
  Вона більше не чинила опір і пішла зі мною з намету майже безлюдним табором. Ми пригальмували, і я попередив її, щоб вона мовчала. Ми прослизнули крізь кільце вартових на посаді, де все ще був пов'язаний найнятий збитий з ніг. Він намагався ускладнити нам життя. Можливо, тішився з того, що він лежить пов'язаний і більше не заважає нам.
  
  
  Ми підійшли до гелікоптера. У темряві я підвівся з виступу скелі і повернув машину на північ. Індула весь час дивилася на мене стурбовано, ще не зовсім переконавшись у мені. Я мав знайти найманців.
  
  
  Я знайшов їх. Вони були на півночі, як сказав чоловік. Тихий табір без багать, уздовж залізниці зі Свазіленду до Лоренцо-Маркес, за сорок кілометрів на північ від того місця, де вони мали бути, і всього за кілька годин від того місця, де вони мали бути за сорок кілометрів з іншого боку села.
  
  
  — Сьогодні до полудня вони не подолали й п'ятдесяти миль, — сказав я. — Переконаний?
  
  
  Індула подивилася вниз. "На це може бути причина".
  
  
  - Добре, - сказав я. "Давай з'ясуємо."
  
  
  
  
  Розділ 19
  
  
  
  
  
  Сірий світанок привітав нас, коли ми приземлилися на невеликому відкритому просторі приблизно за милю на південь від найманців. Джунглі тут перетворилися на низький чагарник та саванну. Було тихо, дикі звірі поховалися. Люди обурили.
  
  
  Ми обережно попрямували до залізниці, і маленькі притулки найманців вишикувалися один за одним. Вони були у повній бойовій готовності. Патрулі у полі уважно охороняють територію. Схоже, полковник Лістер не хотів, щоб хтось виявив їх, доки він не закінчить. З поїзда ніхто не зміг би вловити жодних слідів солдатів. Пробратися в табір буде не так просто. Я побачив намет Лістера майже посередині, безпечний і добре охороняється. Я бачив ще щось, або щось не бачив.
  
  
  Я запитав. - «Де Дамбуламанзі та інші негри?» Індулі було не по собі. — Може, вони в дозорі?
  
  
  - Можливо, - сказав я.
  
  
  Ми обійшли зовнішнє кільце вартових. Хоча я не міг знайти для себе безпечний шлях до табору, Індула змогла просто увійти.
  
  
  "Якщо я правий, ти можеш увійти, але не вийти", - сказав я їй.
  
  
  "Якби я могла дістатися до Лістера і зустрітися з ним віч-на-віч, цього було б достатньо, - сказала вона. - Але ти, вони б взяли тебе..."
  
  
  У тиші зламалася гілка. Я зіштовхнув Індулу плазом на землю, намагаючись якнайкраще прикритися. Ще одна гілка зламалася, і на краю джунглів з'явилася безформна коричнева постать, що зупинилася, щоб подивитися на кущі та савану. Араб. Один із людей мертвого принца Вахбі! Що він мав тут робити? Я одразу викинув цю проблему з голови. Поки що це не мало значення. Халіл аль-Мансур, ймовірно, доглядав найманців для своїх португальських «друзів». Але то був мій шанс.
  
  
  Я ковзнув до нього. Він ніколи не дізнався, що сталося. Я накинув йому на шию зашморг і задушив. Я швидко розділив його і надів його коричневий бурнус і чорну куфію, вимазав обличчя землею і натягнув куфію на обличчя та підборіддя.
  
  
  «У випадку з тобою, — сказав я Індулі, — вони могли б здивуватись. Але ви та араб разом можете це зробити. Ходімо.
  
  
  Ми тихо, але невимушено пішли до табору. Перший вартовий гукнув нас. Індула представилася і сказала чоловікові, що араб хоче бачити полковника Лістера. Я тримав руку на пістолеті з глушником під мантією. Я напружився.
  
  
  Охоронець кивнув головою. 'Продовжуйте шлях. Полковник у своєму наметі. Індула мить дивилася на мене. Я зберігав безпристрасний вираз обличчя. Вартовий не здивувався, побачивши араба. Здавалося, його більше турбує тут присутність Індули. Сумнів зник з її очей.
  
  
  Ми пройшли прямо через прихований табір. Найманці в зеленому з цікавістю глянули на нас. але проти нас нічого не зробили. Нас пропустили двоє вартових, попередньо запитавши Індулу, що вона тут робить, чому її немає в селі.
  
  
  — Ми маємо важливе повідомлення для полковника, — сказала вона. Я заговорив арабською. «Повідомлення від Шибени. Вона посилає мене до полковника Лістера».
  
  
  Індула переклала це, а потім запитала: Де Дамбуламанзі?
  
  
  — На завданні, — сказав вартовий.
  
  
  Він пропустив нас. Потім я побачив німця, майора Курця. Він стояв перед наметом полковника Лістера і дивився на нас. Я сховав своє обличчя, наскільки міг. Ми пішли далі. Курц зустрів нас перед наметом Лістера. Він дивився на мене, потім раптово повернувся до Індулі.
  
  
  — Чому ти тут, жінко? - Огризнувся він на суахілі. — Хто сказав вам, що ми тут?
  
  
  Це була дурниця, небезпечне питання. Індула не здригнулася. - Шибена, - спокійно сказала вона. — Має важливе повідомлення для полковника.
  
  
  'Ах да?' - сказав Курц. Вся його увага була прикута до дівчини. Йому було начхати на мовчазного араба. «Шибена не надіслав би повідомлення без пароля. Що це?'
  
  
  "Вона не дала мені пароль". - сказала Індула. Чи потрібні союзникам паролі? Ви знаєте зулу, бунтівницю та дочку вождя, майор Курц?
  
  
  Костлявий німець звузив очі. «Можливо, ні, але я хочу почути це повідомлення. Та гаразд вам обом.
  
  
  У товстій руці він мав «люгер». Він вказав нам на намет, який стояв поруч із наметом полковника Лістера. Ми увійшли, і я напружив м'язи, щоб накинутися на нього. Це було ризиковано, якщо він зчинить шум, нам кінець, і ми ніколи більше не виберемося з табору живими. Але я мав. †
  
  
  Раптом на іншому кінці табору виникло замішання. Курц обернувся. Я не міг бачити, що це було, але це був мій шанс швидко схопити це. Я поворухнувся. Він відійшов і крикнув вартовому.
  
  
  «Охороняй тих двох у наметі і тримай їх там, доки я не повернуся».
  
  
  Він пішов назустріч метушні. Вартовий підійшов до отвору, підштовхнув нас своєю гвинтівкою до задньої стіни і закрив полог намету. Його тінь свідчила про те, що він уважно дивиться на рівнину. - Нік, - сказала Індула, - якщо Курц попросить повідомлення, що ми можемо йому сказати?
  
  
  - Тепер ти переконана?
  
  
  Вона подивилася в інший бік. - Дивно, що Курц мені не довіряє. Ще дивніше, що у Шибени був пароль. Курця не здивувало, що Шибена знала, що вони тут, на півночі.
  
  
  — Вона збрехала, — сказав я.
  
  
  — Але на це могла бути причина, — сказала Індула. Важко втратити віру, коли твої мрії про свободу перетворюються на дим. Вона хотіла вірити Лістерові та Шибене, жінці зі свого народу.
  
  
  Я сказав. - «Дамбуламанзі має бути тут. Він твій зв'язковий, і він має бути поруч із Лістером».
  
  
  — Так, але…
  
  
  Їй потрібен був якийсь остаточний доказ. Намет полковника Лістера був єдиним місцем, де ми могли отримати те, що їй потрібно.
  
  
  Курц обшукав нас не поспіхом. Я схопив ножа і зробив надріз у задній стінці намету. За наметом Лістера стояв вартовий. Крім того, зовнішнє кільце вартових було прямо під залізничним насипом. Вони стояли на сторожі і дивилися лише на залізничну колію. Ліворуч стояли двоє інших вартових і, здавалося, спостерігали за чимось у дальньому кінці табору, далеко від залізничних колій.
  
  
  "Ззаду стоїть охоронець, який обов'язково нас побачить", - сказав я Індулі. — Є велика ймовірність, що Курц із ним не розмовляв. Я пророблю отвір у задній частині намету, а ти вийдеш назовні і поговориш із цим вартовим. Він обов'язково впізнає вас. Відверніть його якось, що б ви не придумали, і змусіть його дивитися в інший бік.
  
  
  Вона кивнула головою. Акуратно розрізаю задню стінку. Вартовий цього не бачив. Індула вислизнула і недбало підійшла до вартового. Він був добрим вартовим, він помітив її, як тільки вона підійшла до нього. Він прицілився до неї, потім повільно опустив гвинтівку. Він усміхнувся. До того ж пощастило, це був молодий чоловік, якому, напевно, потрібна була дівчина.
  
  
  Я чекав.
  
  
  Вона підійшла до молодого вартового, іспанця, зважаючи на все, молодого партизана на службі у великого полковника Лістера. Вони говорили один з одним, і Індула, незважаючи на свою молодість, вже давно була партизанкою. Вона побачила те саме, що я: він хотів жінку. Тепер вона стояла дуже близько до нього. Я бачив, як він напружився. Для вартового було гидко всім правилам та навчанню підпускати когось так близько. Вона заспокоїла його, і я побачив, як вона вигнула спину, щоб наблизити груди майже до обличчя. Голі груди вона мала, як жінка-зулуска. Він облизнув губи, поставив рушницю на землю, тримаючи її однією рукою.
  
  
  Вона розгорнула його, і я побачив, як вона озирається, щоб переконатися, що інші охоронці не дивляться. Потім вона кивнула головою.
  
  
  Я виліз через отвір і швидко пішов до вартового. Почувши мене, він швидко повернувся і спробував підняти рушницю. Його очі раптово розширилися, а потім заскліли. Я впіймав його, перш ніж він встиг впасти. У руці Індули мав маленький гострий кинджал. Вона точно знала, куди вдарити когось.
  
  
  Я швидко озирнувся. Жоден із найманців, що засіли, не подивився в наш бік. Двоє вартових попереду були надто зайняті пошуками в іншому місці. Я відніс мертвого вартового до задньої частини намету Лістера. Це був подвійний намет зі спальною зоною ззаду, але мені довелося ризикнути. Я прорубав задню стінку, і ми внесли мертвого вартового всередину.
  
  
  Єдиними меблями було спартанське ліжко полковника, скриня та брезентовий стілець. В іншому спальна зона була порожня. Кладемо мертвого вартового під ліжко. У передній частині також нічого не рухалося. Я зазирнув у щілину і побачив, що Лістер працює на самоті за своїм польовим столом. При ньому були пістолет, ніж, патронташ та плечові лямки рюкзака. Він був готовий негайно втекти. Його блокнот із польовими записами стояв ліворуч від його столу з відкритою кришкою. Я кивнув Індулі. У нас мали бути ці записи. Вона вичікувально подивилася на мене. Я міг би вбити цього полковника на місці і сподіватися вибратися живим, але якщо я вб'ю його до того, як маю докази, Індула нізащо мені не повірить.
  
  
  — Слухай, — прошепотів я. — Доведеться почекати, поки він покине намет. Або поки ми його якось не витягнемо. Можливо . .. '
  
  
  Я не закінчив фрази. Перед цим Лістер підвівся, і Курц увійшов до намету. Він не виглядав розслабленим.
  
  
  — Гість, полковнику, — сказав німець.
  
  
  Полотно намету було відсунуто, і Халіл аль-Мансур увійшов, зігнувшись, у намет, випростав спину і, посміхаючись, підійшов до полковника.
  
  
  — Дуже приємно, полковнику, — сказав він англійською.
  
  
  Лістер кивнув головою. «Мої співчуття, аль Мансур. Смерть принца була потрясінням для всіх нас.
  
  
  Лістер також розмовляв англійською. Ймовірно, це була єдина мова, яка у них була спільна. Халіл аль-Мансур сів із усмішкою. Між двома чоловіками була сильна схожість; обидва виглядали як вовки, що обертаються навколо один одного. Аль-Мансур продовжував усміхатися.
  
  
  "Шок, але, на щастя, не непоправна трагедія", - сказав араб. - Твої плани йдуть добре?
  
  
  — Дуже добре, — сказав Лістер. — Маєш плани, аль-Мансур?
  
  
  - Як і у всіх чоловіків, - сказав Халіл. «Принц зробив велику роботу, забравши у вас неспокійних чорних повстанців, які прийшли до вас за допомогою та підтримкою. Ви здавалися другом, людиною, яка допомагала біженцям, а потім без метушні позбавлялася їх.
  
  
  «Принц вчинив мудро, продавши їх у рабство, - сказав Лістер. — Вибір чорних молодих людей, сильних та запальних. Його багатим клієнтам це подобалось. Мій вплив на вождів полегшував поневолення інших жінок. Так ви зможете допомагати одне одному.
  
  
  Я глянув на Індулу. Її темне обличчя стало майже сірим. В її очах горіла ненависть. Тепер вона знала, як потрапила в полон до людей принца Вахбі, коли думала, що перебуває у «безпеці» у таборі Лістера. Лістер передав усіх негрів, яких він імовірно врятував, Вахбі, щоб той продав їх у рабство, щоб вони випадково не виявили, що Лістер був у дорозі.
  
  
  Вона подивилася на мене і кивнула: тепер мені повірила. В іншій частині намету Халіл знову заговорив.
  
  
  — Взаємний зиск, — сказав араб. — Чи є причина, через яку це не повинно бути продовжено зі мною замість принца?
  
  
  «Жодної причини, — погодився Лістер. "Якщо ти зможеш зберегти його місце, аль Мансур".
  
  
  — Його місце та його обіцянки, — сказав Халіл. «Наша підтримка вам у Лоренцо Маркесі, Мбабані та Кейптауні в обмін на вашу згоду на наші, ну, загалом, ділові відносини».
  
  
  "Чи потрібна мені твоя підтримка в цих місцях, аль Мансур?"
  
  
  Халіл знову посміхнувся. — Ну, полковнику. Я знаю твої плани. У той час як відсутність вашої підтримки зруйнує повстанців зулусів і свазі, оскільки португальські колоніальні сили просуваються на південь, ви завдаєте удару тут, на півночі. Ви хочете спробувати захопити владу.
  
  
  "Фронт звільнення Мозамбіку захоплює цю владу", - сказав полковник. "Порядок буде відновлено з хаосу".
  
  
  «Хаос, який ви самі створюєте, кидаючи повстанців, змушуючи південноафриканців займатися в Зулуленді і збиваючи з пантелику і знищуючи португальські війська повстанцями. Різанина, якою ви збираєтеся покласти край, закликавши своїх чорних співробітників.
  
  
  Очі полковника Лістера спалахнули. «Ми станемо всією силою фронту визволення Мозамбіку. Світ волатиме до припинення кровопролиття. Тоді ми будемо єдиною силою, здатною навести лад. Ми проведемо переговори з Лісабоном, а згодом візьмемо владу: вільна нація, але в наших руках». Він глянув на Халіла. «Так, підтримка Кейптауна, Лісабона, Родезії та навіть Свазіленду може допомогти. Ти можеш зберегти свій "бізнес", Халіле. Невелика ціна на силу.
  
  
  «Ви берете владу для росіян. Ви впевнені, що вони погодяться?
  
  
  — Згодні, — огризнувся на нього полковник Лістер. «Я беру владу у Мозамбіку для себе, для нас. Гроші та влада, це багата країна».
  
  
  Халіл засміявся. — Я бачу, що ми обидва світські люди. Ми порозуміємося, полковнику.
  
  
  - І я, - сказав Курц, - ми всі. Високий піст, золото, вілла, слуги, за що можна боротися?
  
  
  Тепер усі вони сміялися, посміхаючись один одному, як стерв'ятники на сухій гілці.
  
  
  Шепіт Індули був майже занадто гучним. "Ми повинні вбити їх".
  
  
  - Ні, - прошепотів я. «Спочатку ми маємо врятувати ваших людей. Вони будуть знищені. Якщо я трохи розумію Лістера, то він зробить більше, ніж просто триматиметься осторонь. Він видасть ваші плани та попередить Південну Африку. Ми повинні врятувати ваших людей і зупинити Лістер.
  
  
  «Але як ми можемо самотужки. .. '
  
  
  — Здається, я бачу вихід, — лагідно сказав я. 'Шанс. Можливо, Халіл та його люди дадуть нам можливість, і ми маємо скористатися нею зараз же. Роби, що я говорю. Ти береш Халіла. Без звуку. Саме зараз!'
  
  
  Ми дісталися до передньої частини намету. Миттєво Індула приставила свій кинджал до горла Халіла, перш ніж він встиг підвестися зі стільця навіть на дюйм.
  
  
  Я приставив пістолет з глушником до голови Лістера і прошипів Курцю:
  
  
  - Нічого не роби, чуєш! Жодного звуку!
  
  
  Вони не рухалися. Перелякані очі глянули на Індулу і втупились у мене в мій коричневий бурнус. Ким я був? Я не представився, але гадаю, що Курц бачив, хто я такий. Він зблід. Я був Кілмайстром, я мав на увазі те, що сказав.
  
  
  — Ми всі зараз ідемо, — лагідно сказав я. Курець попереду з Індулою. Ви будете мертві перш, ніж дізнаєтеся про це, сержанте, так що мені краще остерігатися її ножа. Полковник і Халіл підуть за мною, як того вимагає добрий арабський звичай. Усміхайтеся, кажіть і пам'ятайте, що ми нічого не втратимо, вбивши вас, якщо нас виявлять. Переконайтеся, що нас не зупинять.
  
  
  Вони кивнули, і я кивнув Індулі. Дівчина пішла першою з Курцем, її ніж устромився на те місце на його спині, де він міг померти від першого ж удару. Я пішов за Халілом та Лістером. Ми повільно йшли через центр табору; Полковник і Халіл базікають і посміхаються, а арабський послідовник Халіла йде позаду. Якщо хтось із вартових чи інших найманців згадає, що Халіл увійшов до намету без одного зі своїх людей, він все одно не питатиме про це. Чому він винен? Полковник не хвилювався, і Курц йшов попереду з усміхненою зулуською дівчиною, яку вони всі знали.
  
  
  Поки Курц, Лістер і Халіл не набралися хоробрості чи дурості, все було дуже просто. Вони не зрозуміли, тож стало легше. Ми пройшли зовнішнє кільце вартових і пройшли через узлісся джунглів. Прямо перед нами був трав'янистий пагорб. Я змусив їх підійти трохи нижче вершини, дозволив їм зупинитися, а потім непомітно подивився на них,
  
  
  На сонці ярдах у п'ятдесяти я побачив кілька арабів, що чекали Халіла. Трохи далі якийсь рух у кущах повідомило, що там були решта людей покійного принца Вахбі.
  
  
  Я обернувся і побачив, що кільце найманців притихло метрів за сто від мене. Декілька найманців недбало глянули на свого командира та його лейтенанта. Конференція високого рівня із Халілом. Якого солдата турбували такі речі? Їм би сказали, що робити, тож вони розслабилися.
  
  
  Це було б абстрактно. Я зітхнув і вказав на Індулу. Я дав їй «люгер» із кобури Курця.
  
  
  — Охороняй Лістера та Курця, — пошепки сказав я. "І якщо вони рушать пальцем, ви стріляєте в них".
  
  
  Вона кивнула головою. Я взяв Халіла за руку з пістолетом за спиною і пішов з ним на вершину пагорба. Коли я був певен, що його люди бачили, як він стоїть там, я зняв глушник, двічі вистрілив йому в спину і почав кричати арабською.
  
  
  «Вони вбили Халіла аль-Мансура. Найманці. Вони вбили нашого лідера. Атака! Атака! Аллах чи Аллах. Атака!
  
  
  Я швидко повернувся і зник з поля зору. Я чув арабів та чорних солдатів вахбітів. Полковник Лістер і Курц стояли, охоплені жахом.
  
  
  На краю табору всі найманці вже були на ногах, і офіцери кинулися вперед, щоб подивитись. Зліва араби вже лаялися.
  
  
  — Стріляйте в них, — гукнув я Індулі.
  
  
  Вона застрелила Курця, а потім направила пістолет на Лістера. Полковник був трохи швидше і пірнув у притулок у невеликій лощині за скелею. Постріл Індули схибив...
  
  
  Найманці кричали: «Араби! Вони розстріляли майора Курця та полковника. Тривога! Тривога!
  
  
  П'ятьма мовами накази носилися туди-сюди вздовж рядів солдатів. Кулемети почали гриміти. Вибухнули гранати. Араби кинулися вперед, використовуючи укриття. Вони знайшли Халіла.
  
  
  Я крикнув Індулі. - 'Залишити його. Ходімо зі мною!'
  
  
  Праворуч від нас джунглі були ще чисті. Тепер Лістер ніяк не міг змінити ситуації. Він міг тільки змусити їх розсердитися. Він переможе, але найманці будуть добряче пошарпані, а я приготував для них ще більше.
  
  
  Ми бігли через джунглі, груди Індули здіймалися, як вільні птахи. Я хотів дістати її, але знав, що ще забагато треба зробити. Ми прибули до вертольоту, коли араби та найманці позаду нас вступили у запеклий бій.
  
  
  Ми злетіли без жодного пострілу і повернули на південь. Я налаштував радіо на частоту португальської армії. Я представився і розповів про план полковника Лістера і сказав їм не йти на південь, а прямо на полковника Лістера. Я використав ім'я міністра і продовжував повторювати повідомлення, поки ми не перетнули кордон Зулуленда. Я опустив гелікоптер біля села в яру, де раніше був з Індулою.
  
  
  — Попередьте людей, — сказав я, коли вона вийшла. 'Скажи це! Вони вам повірять. Надішліть кур'єрів і затримайте своїх людей. Вибач, але прийде інший день.
  
  
  Вона кивнула головою. Її очі були вологими та сяючими. 'Нік?' Я посміхнувся. Прибіг Соломон Ндейл та його люди. Коли я повернув на північ, то побачив, як вона розмовляє з ними. Вони помчали назад до села, і я побачив, як гінці розсипалися віялом у всіх напрямках. Ми зробили це. Повстання буде зупинено. Не буде різанини. Свобода для зулусів має прийти пізніше. Але вона прийде, і вони все ще житимуть, щоб прийняти та використати свободу.
  
  
  Я знову ввімкнув радіо і почав повторювати повідомлення португальцям. Без повстання перелякана банда найманців не могла зрівнятися з португальськими військами. Мозамбік теж мав дочекатися своєї свободи, але навіть португальці були кращими, ніж гірка свобода полковника Лістера.
  
  
  Я продовжив попередження, повідомляючи про план Лістера. Пролунав голос.
  
  
  — Ми вас почули, — сказав низький голос, який я одразу впізнав. «Наші війська вже в дорозі. На цей раз вони не втечуть від нас.
  
  
  - Це вже краще, - сказав я. — А як щодо Хоука, секретаре?
  
  
  "Він вільний".
  
  
  «Навколо їхнього села теж», — сказав я, потім назвав її місцезнаходження.
  
  
  - Дякую, - сказав голос міністра. Він вагався. «Я повинен принести вам свої вибачення, сер. Картер. Але я все ще дивуюсь.
  
  
  — Пізніше, — коротко сказав я, вимикаючи радіо.
  
  
  Це було закінчено. Повстання було зупинено, бійню запобігли, а найманці на якийсь час виведені з ладу. Але це ще зовсім кінець. У мене залишилася незакінчена робота.
  
  
  
  
  Розділ 20
  
  
  
  
  
  М'яко я ступив крізь тіні болота. Був тільки опівдні, і в болотах довкола села найманців панувала тиша. Усі вони зникли. Пости для вартових порожні та безлюдні. Повідомлення стало відомо тут.
  
  
  Я зупинився на краю села. Навіть жінки зникли, всі до одного. Нічого не рухалося під полуденним сонцем. Декілька тіл негрів і найманців лежали розкиданими, начебто сталася сварка, начебто були зведені особисті рахунки, перш ніж найманці бігли до тих безпечних притулків, до яких вони могли дістатися. Вони виявляться у безпеці. У цьому світі завжди був хтось, хто хотів найняти людей; чоловіків, які були готові боротися без питань.
  
  
  Стерв'ятники кружляли над селом. Деякі були на деревах на узліссі, але ніхто не впав на землю. Тут ще хтось був живий. Або в цьому селі ще хтось залишився живим. Я витяг свій автоматичний пістолет і повільно пішов між тихими хатинами під палючим сонцем, що просочується крізь дерева.
  
  
  Якби я мав рацію, полковник Карлос Лістер не залишився б зі своїми людьми в той момент, коли зрозумів, що його гра закінчена. У нього було радіо, тож він повинен знати. На той час португальські колоніальні війська оточили його людей. Залізниця дозволить легко дістатися до місця, де вони боролися з арабами. Лістер пішов би, як тільки побачив війська, якби не втік раніше, коли дізнався, що я втечу, щоб усе оприлюднити.
  
  
  Питання тільки в тому, чи втече він сам, на джипі чи командному автомобілі, або навіть на гелікоптері, якщо він його десь сховав, що мене не здивувало б. Чи візьме з собою групу своїх людей? Тепер, коли Курц був мертвий, я не вірив, що він був із кимось ще. Тікати від своїх набагато небезпечніше для групи, ніж для людини поодинці. Ніколи не знаєш, раптом ті довірені люди, яких ти привів із собою в запал битви, раптом вважатимуть тебе боягузом, коли ти тікаєш.
  
  
  Ні, полковник Лістер сам був солдатом і втік би, тільки якби зміг. Він був вірний тільки собі та своєму майбутньому роботодавцю, який потребував його і міг його використовувати. Особливо, якщо він підготував шлях до відступу, план втечі про всяк випадок, що, безумовно, було.
  
  
  План втечі та кошти: гроші, заробіток, важливі папери, які можна продати або використати для шантажу. У нього має бути якийсь скарб, і де ж, як не тут, у цьому селі, мабуть, під опікою його дружини. Ось чому я був тут. Якби Лістер не повернувся сюди, я б зустрів його десь ще в якийсь момент, але я сподівався, що він прийде сюди, і тепер стерв'ятники сказали мені, що в селі є хтось живий.
  
  
  Я обережно ходив між хатами, прислухаючись до найменшого звуку: гілці, що ламається, скрипу дверей або стіни, взводу курка рушниці або пістолета, звуку ножа, що виймається з піхов... Я нічого не чув, крім кількох пострілів вдалині. Це мали бути найманці, яких зараз зловили португальські війська. Проте найманці недовго борються, якщо битва програна. Вони зникають, як зникли у цьому селі.
  
  
  Я чув стрілянину вдалині і рев літаків далеко і близько. Літаки, що летіли високо над селом, та літаки, що летіли на південь, за кордон. Це мали бути південноафриканці, які тепер, як я сподівався, не потрапили в жодну мету. Але в мене була мета.
  
  
  Я дістався до хатини Лістера і побачив Дамбуламанзі. Високий зулус лежав у пилюці в штаб-квартирі Лістера. Він був мертвий, поранений на думку. Мені не треба було підходити ближче. Його мертва рука стискала спис. Він загинув, борючись з кимось, і ассегай у його руці нагадав мені про момент, коли він відрубав голову Дейдрі Кебот. Мені не було шкода бачити цього мертвого зулусу в пилюці.
  
  
  Я подивився на його тіло, коли почув тихий спів. Глибокий меланхолійний спів. Воно виходило з хатини Лістера. Я обережно увійшов, зігнувшись, але тримаючи автомат перед собою обома руками. Коли мої очі звикли до темряви, я побачив їх.
  
  
  Це була велика хатина, розділена на дві частини звисаючими шкурами. В одній кімнаті був порожній солом'яний матрац, в іншій — письмовий стіл та кілька стільців. Зулуська жінка, Шибена, сиділа на одному з стільців. Її шовковий халат був майже зірваний із її тіла і весь у крові. У її густому африканському волоссі теж була кров. Повільно, мов поранена, вона розгойдувалася туди-сюди. Пісня вирвалася з горла.
  
  
  Полковник Карлос Лістер лежав над своїм столом. Його голова звисала з одного кінця, ноги в чоботях з іншого. Він був мертвий. У нього перерізане горло. У нього було ще дві рани на тілі, ніби він був заколотий до того, як йому перерізали горло, щоб закінчити роботу.
  
  
  Я підійшов ближче. - Шибена?
  
  
  Повільно погойдуючись туди-сюди, вона продовжувала співати, її очі відвернулися, щоб показати білизну.
  
  
  - Шибена? Що трапилося?'
  
  
  Її тіло зробило плавний рух, поки вона гойдалася. Під розпущеним волоссям її овал обличчя був меншим, ніж я собі уявляв, надто маленьким для її широкого носа. Вона була майже гола, її сукня лише бовталася на нитці навколо її стегон. Її плечі були широкими та м'якими, а груди сповнені темно-рожевих сосків. Вона не мала жиру на мускулистих стегнах і струнких боках, живіт був майже плоским. Жінка. Щось ворухнулося в мені.
  
  
  "Я мусила зробити це." — сказала вона раптом англійською, чистою англійською без акценту, який здивував Індулу.
  
  
  - Ти вбила його? Лістера?
  
  
  — Він прийшов сюди, коли втік із бою. Її білі очі розширилися і дивилися на мене. «Він утік від свого народу. Він прийшов за мною, за своїми грошима та документами. У нього мають бути гроші та документи. Він сказав, що я теж маю бути в нього. Я мала піти з ним.
  
  
  Вона розрізала похмуре повітря каюти лютим жестом руки, знову знищивши полковника Карлоса Лістера, можливо, знову вбивши. Стираючи його зі своєї потреби, свого кохання, свого ліжка та свого життя. І вбивши його.
  
  
  «У нього була машина, гроші, зброя. Він хотів мене. Вона енергійно замотала головою. «Я не молода. Я жінка. Я кохала його. Але все своє життя я працював для свого народу, жила на чужині, щоб здобути освіту для свого народу. Я не могла зрадити його.
  
  
  Вона подивилася вгору, зла і горда. «Він зрадив мій народ. Ти мав рацію, біла людина. Він сказав мені. Він сказав мені. Всі його плани, всі його мрії стати лідером Мозамбіку, його переговори з білими, щоб правити тут. Він сказав, що майже досяг успіху, але досягне успіху в інший день. На крові мого народу. Тож я вдарила його ножем.
  
  
  Вона встала і подивилася на мерця. «Я вдарила його ножем, а потім перерізала йому горло. Я дозволив його крові пролитися на африканську землю, землю, яку він хотів пролити африканську кров».
  
  
  - Він убив Дамбуламанзі?
  
  
  Вона кивнула головою. — Так, Дамбуламанзі чекав на нього тут. Я не знав цього. Але Карлос... Полковник. .. вбив його. Він застрелив Дамбуламанзі, людину, яка хотіла битися лише за свободу свого народу».
  
  
  Її груди підстрибували вгору та вниз у гніві через жорстокий конфлікт усередині неї. Раптом я побачив її чорні очі на моєму обличчі. Майже голодні очі. Її груди, здавалося, здіймалися і розступалися одночасно, розступаючись, щоб обійняти світ. Вона подивилася на мене і подивилася на своє майже оголене тіло. Смерть, насильство, кров та ненависть часом мають дивний ефект. Любов і ненависть поряд, життя і смерть, жадібність та насильство. Я відчував це в ній, неприкрите бажання.
  
  
  Чи відчувала вона те саме в мені?
  
  
  - Ти ти. .. знищив його, - сказала вона. 'Ти зробив це. Індула сказала мені.
  
  
  Я відчував її близькість до своїх пальців ніг. Мій голос звучав хрипко. — Що тобі сказала Індула?
  
  
  'Що.' її посмішка була слабкою, - Ти був чоловіком.
  
  
  'Тут?' — спитав я, дивлячись на Лістера, що звісив голову зі столу. 'З ним?'
  
  
  «От тільки через нього».
  
  
  Вона позбулася останніх клаптиків свого шовкового халата, дозволила йому впасти на кісточки, а потім вийшла оголеною. Я дивився на її пухке тіло, жіночні стегна, опуклий горбик Венери та трикутник чорного волосся на її чорній шкірі.
  
  
  Я глянув, проковтнув, але ненадовго. Вона підійшла до мене і притягла до себе мої губи. Я відчував її язик, гарячий і гострий, як ніж у животі. Я забув полковника Лістера, підняв її, відніс до спальні і поклав на солому. Вона заплющила очі і відкрила мені руки та ноги.
  
  
  Я не пам'ятаю, як вибрався з черевиків чи штанів. Не пам'ятаю, щоб я лежав поряд із нею. Я не пам'ятаю, як ковзнув у неї, як хлопчик, що вперше взяв жінку, повний, важкий і майже пульсуючий від болю. Я пам'ятаю її стогін, її поцілунки, її ноги, що зімкнулися навколо мене, і її стегна, які продовжували відриватися від соломи, щоб я глибше поринув у неї.
  
  
  Ми лежали пліч-о-пліч, і я торкнувся її тіла в тому місці, де венерин горбок унизу живота піднімався під клиноподібним чорним волоссям. Вона зітхнула поряд зі мною, знову заплющила очі, ніби засинаючи; її ліва рука погладила мене по боці і моїх грудях, і раптом її права рука злетіла вгору і попрямувала в напрямку моїх грудей.
  
  
  Я схопив її за зап'ястя обома руками, діючи в ту саму частку секунди, що й вона, утримуючи зап'ястя руки, в якій вона тримала ніж, подалі від мене. Довгий, гострий як бритва кинджал, який вона витягла з соломи ліжка, мабуть, той самий, яким вона вбила Карлоса Лістера. Я звивався, щосили перекидав її на себе і тим же рухом висмикував кинджал з її руки.
  
  
  Я почув хрускіт, коли її зап'ястя зламалося. Кинжал упав на землю, і вона вдарилася об стіну хати. В одну мить вона знову стала на ноги, перевернувшись у той момент, коли впала на землю. Я вихопив зі штанів свій автоматичний пістолет, який упустив на підлогу біля ліжка, і направив на неї зброю, тримаючи її обома руками.
  
  
  Вона зупинилася. Її трясло не від страху чи гніву, а від спроби встояти на місці. Все її тіло було напружене, щоб кинутись на мене. Її обличчя було незбагненним від болю.
  
  
  Я запитав. - 'Чому?'
  
  
  Вона нічого не сказала. Вона просто дивилася на мене.
  
  
  - Дейдра, - сказав я. 'Чому? Чому ти це зробила?
  
  
  Вона, як і раніше, нічого не говорила. Вона стояла там насторожено.
  
  
  Я сказав. - "Шрам. - Цей шрам зі знаком питання на твоєму животі, Дейдра. Я бачив це, коли ти впустила одяг. Ви приховали інші шрами, ідеальне маскування: волосся, ніс, чорний пігмент, який не линяє. Ви, мабуть, використовували його протягом багатьох років. Але я знав шрам, чи не так?
  
  
  - Шрам, - сказала Дейдра Кебот. — Так, я вже боялася цього шраму. Ось чому я не була повністю гола, коли ти прийшов сюди. Я сподівалася, що в тьмяному світлі, через смерть Карлоса і через пристрасть ти пропустиш шрам і даси мені достатньо часу, щоб… — Вона знизала плечима. «Жінки, – подумав я, – це слабкість Ніка. Якщо він досить гарячий, він не побачить цього шраму, і цього разу я в нього виграю. Цього разу все було серйозно, чи не так, Ніке? Я повинен був убити тебе, чи не так?
  
  
  Я кивнув головою. — Я все одно рано чи пізно про це здогадався б. Ніхто, крім португальського міністра, Хоука і мене, не знав про це перекидання військ в Імбамбу. Проте Лістер знав. Єдиним способом було прослуховування моєї доповіді Хоуку, і лише агент AX міг його прослуховувати. Агент AX, який працював з Карлосом Лістером. І це міг бути лише один агент AX: ти, Дейдра Кебот, N15, та, яка роками була близькою до повстанців. Але ви не працювали з повстанцями, ви працювали на Лістера. І ти грала в цю інсценовану кару, щоб змусити мене зробити помилку.
  
  
  "Сильні світлові та тіньові ефекти", - сказала Дейдре. «Дзеркала. Один із людей Лістера колись був фокусником. Зулуську жінку було вбито, щоб у нас було тіло, щоб нагодувати крокодилів. І довкола було багато чоловіків, готових обміняти її на мене під час страти. Це спрацювало, але ти був надто гарний, чи не так, Нік? Те, як ти використовував моє тіло, щоб втекти від крокодилів. Карлос був лютий, але мене це не здивувало. Я була рада, що була «мертва», коли ти втік.
  
  
  - Це був ти весь цей час, - сказав я. «Зрадника не було зовсім. Все це надійшло від тебе, в АХ: вся португальська інформація. Ви знали, що не було чиновника, який повідомив би про гроші, так що ви повинні були дозволити Лістер зупинити мене. Я вважаю, ви з Лістером хотіли отримати ці гроші. Чому, Дейдро?
  
  
  «Сила, Нік. І гроші. Все своє життя, моє і Карлоса, ми працювали на добру справу, ризикували своїм життям, але дарма. Якби ми захопили владу тут, у нас була б реальна влада та справжнє багатство, а не лише брудна робота за інших. Весь світ корумповано. Подивіться, що ви щойно зробили. Немає жодної моралі. Все це бруд. Я хотіла мати для себе владу, коли все, що ми могли отримати, це бруд. У мене це майже було. .. '
  
  
  - Майже, - сказав я. 'Не зовсім.'
  
  
  - Ні, - сказала вона, дивлячись на мене. — Ти бачив шрам, коли я впустила мантію. Ти бачив це раніше. .. І все-таки ти взяв мене. .. '
  
  
  — Ти мусила мені другу ніч, — сказав я.
  
  
  "Ти знав. І все ж ти спав зі мною.
  
  
  "Мені подобаються жінки".
  
  
  - Ні, - сказала вона. Вона знайшла штани полковника Лістера і вдягла їх. Потім одну з його сорочок і застебнула її. «Я любила Карлоса, але вбила його. Втекти; він дуже добре мене знав. Ти любиш мене, Ніку. Ти можеш мене вбити?
  
  
  Я натягнув штани. - "Не кидай мені виклик, Дейдро".
  
  
  Перш ніж я встиг поворухнутися, тримаючи сорочку в одній руці, вона підбігла до дверей. Я підняв автоматичний пістолет і прицілився. Мої погляди були на її спині. Я прицілився. я.. . .. вона пішла.
  
  
  Я зупинився.
  
  
  Зовні пролунав постріл. Постріл. А потім ще один. Я вибіг з хатини.
  
  
  Там, стояв Хоук у сонячному світлі. У руці він мав пістолет. Дейдра лежала на землі. Португальські солдати увірвалися до села. Хоук глянув на мене.
  
  
  'Я був тут. Я чув більшу частину цієї розмови, — сказав він своїм рівним гнусовим голосом. — Я не стріляв із пістолета п'ятнадцять років. Але вона не могла вільно розгулювати чи постати перед судом. Їй не дав би цього АХ, йдемо поговоримо, гаразд?
  
  
  - Я так не думаю, - сказав я.
  
  
  Хоук відкинув пістолет і обернувся.
  
  
  
  
  Розділ 21
  
  
  
  
  
  Я попросив Хоука залагодити все це з португальцями, з усіма іншими урядами, а також із заколотниками, якщо він зможе. Ймовірно, він є експертом у цьому, а повстанцям потрібна будь-яка допомога, яку вони можуть отримати, навіть від організації, яка, як вони знають, має зв'язки з іншою стороною. Він відвів мене до літака, який мав віднести мене від Лоренцо Маркеса.
  
  
  «У Зулуленді зараз тихо, – сказав він. "Як і всюди . Вони досі ловлять найманців Лістера, принаймні вони можуть їх знайти. Работорговці теж у бігах. Нема кому взяти гору, і раби вириваються на волю. Я зроблю звіт ООН про цю работоргівлю, можливо, це покладе їй край».
  
  
  — Не сподівайся на це, — сказав я. «Немає цього кінця, поки є шейхи, промислові боси та лідери піратів з грошима та вожді у бідних селах, які люблять свою маленьку владу та надто багато дівчат та запальних молодих людей навколо».
  
  
  - У тебе похмуре уявлення про людство, Нік.
  
  
  "Ні, тільки до того, що вважається вільним підприємництвом у більшій частині цього світу", - сказав я. «Якщо хтось хоче щось купити, завжди знайдеться той, хто зможе це продати. Один араб одного разу сказав мені це.
  
  
  «Мертвий араб. Міністр хоче, щоб я привітав вас із усім. Хоча він каже, що суть у тому, що він втратив трьох співробітників ні за що і що вдома розкриється пекло».
  
  
  — Він подбає про це. Політики та генерали ризикують, коли беруться за роботу. Наступного разу будь більш впевнений у меті.
  
  
  — Хіба б не було чудово, якби ми могли цього не робити? - сказав Хоук. Він глянув на літаки. - Вона не могла цього винести, Нік. Наша робота.
  
  
  Це дістало її. Іноді ми маємо такий агент, який починає думати, що все це не має значення, а потім бере все, до чого може дотягнутися. Це ризик, яким ми повинні піти.
  
  
  — Звісно, — сказав я.
  
  
  — Вона збожеволіла, Нік. Подумай про це. Почала бачити нашу силу як свою власну, і забула, чому вона має цю силу.
  
  
  - Звичайно, - знову сказав я.
  
  
  «На цей раз відпочиньте тиждень».
  
  
  — Може, два, — сказав я.
  
  
  Хоук насупився. "Не дозволяй собі ніяких вольностей, N3".
  
  
  Потім я залишив його. З літака я бачив, як він сідав у чорний лімузин. Розмова на найвищому рівні. Я йому подобався. Зрештою, вбивство це те, що я роблю, мені більше підходить. І все-таки ми обидва вбиваємо по-своєму з тієї ж причини: безпечніший і кращий світ. Я просто мушу продовжувати вірити в це.
  
  
  Так само, як Індула мала продовжувати вірити, що її справа принесе їй найкращий світ. Коли літак почав кермувати під сяючим мозамбікським сонцем, я задумався, чи не вийти мені на пошуки Індули. Щось трапилося з нами там, на кушетці принца Вахбі. Що-небудь . ..але у неї було своє життя і свій світ. Вона не потребувала мене, і це «щось» вже траплялося зі мною раніше. Насправді я вважаю, що це завжди трапляється зі мною.
  
  
  Це більше не повториться на таємних зустрічах на якійсь вуличці секретного міста, де не повинно бути двох агентів. Я збирався забути ті моменти у цих прихованих кімнатах. Про
  
  
  Але дуже сумую за ними.
  
  
  Поки що . .. Висока, майже важка, рудоволоса жінка йшла проходом літака, коли літак готувався до зльоту. Вона озирнулася на мене. Я посміхнувся. Насправді вона була зовсім не тяжка. Просто велика, велика жінка.
  
  
  Я поспішив за нею. За мить ми повинні сісти та пристебнути ремені безпеки. Я хотів сісти у правильне крісло. Я нахилився до рудоволосої, напевно обидві руки були зайняті.
  
  
  - Привіт, - сказав я. «Я також люблю мартіні. Мене звати . .. '
  
  
  
  
  
  
  Про книгу:
  
  
  Африка, що роздирається поколіннями расової ненависті та роками кривавих повстань, є полем битви останнього завдання Ніка Картера: полювання на безликого вбивцю. Кіллмайстер Картер знає, що особистість його жертви – загадка, що жертва – зрадник, але також і безжальний масовий убивця.
  
  
  Є троє підозрюваних. Наказ Ніка: "Не ризикувати, убити всіх трьох!" Але все не так просто. Він бореться із скрутним становищем, з ненавистю, з поглинаючою дикою природою, з первісним варварством та цивілізованими звірствами у сьогоднішній Африці. Яку роль цьому завдання грає Дейдра?
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Бейрутський інцидент
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  
  Бейрутський інцидент
  
  
  
  Присвячується людям секретних служб Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  Перша глава
  
  
  
  Гарячий і сухий вітер обпікав мені обличчя, обпікав губи на 130-градусній саудівській спеці. Втретє я заспокійливо провів пальцями по палючому прикладу Вільгельміни, мого 9-мм люгера. Якщо я колись наздожену Хаміда Рашида і голландця, я хотів переконатися, що її не витрусило з пружної наплічної кобури, яку я носив під моєю курткою. Ями на двосмуговій смузі щебеню, що петляє через пустелю, дзвеніли моїми зубами.
  
  
  Я сильніше вчепився в кермо і притиснув педаль газу позашляховика до підлоги. Стрілка спідометра неохоче наблизилася до сімдесяти.
  
  
  Мерехтливі хвилі спеки в пустелі спотворювали мій зір, але я знав, що десь на шосе попереду мене була велика вантажівка SAMOCO, за якою я гнався.
  
  
  Хамід Рашид був хитрим саудівцем, маленьким, смаглявим, тонкокісним, гомосексуалістом. Він також був садистом-вбивцею. Я згадав понівечене тіло одного з охоронців нафтопроводу, якого ми знайшли у пустелі лише три дні тому.
  
  
  Звісно, іноді доводиться вбивати. Але Хаміду Рашиду це сподобалося.
  
  
  Я примружився крізь сонцезахисні окуляри і спробував прискоритись від джипа. Вдалині виднілася група високих піщаних дюн, що продувались вітром, що всеювали саудівські пустки, з вкрапленнями грубих, щільно утрамбованих скелястих хребтів, що мало чим відрізнялися від столових гір Арізони.
  
  
  Якщо я не наздожену вантажівку до того, як ми дістанемося до дюн, то десь на 37-мильній ділянці дороги між Дахраном і Рас-Танурою на мене чекала б засідка. І Хамід Рашид знав, що почервоніє. Ще до того, як день закінчиться, один із нас помре.
  
  
  Голландець. По-своєму доброзичливий світловолосий голландець Гаррі де Грут був так само смертоносний, як і Рашид. Зрив із голландцем стався напередодні ввечері у закодованому повідомленні від AX, елітного підрозділу американської контррозвідки:
  
  
  Де Грут, Гаррі, 57 років. Голландець. Заступник директора Енхізен, 1940-44 гг. Східна Німеччина, диверсант, 1945-47. Туреччина, Сирія, Йорданія, Саудівська Аравія, шпигунство, 1948-60 гг. Румунія, диверсант, 1961-66 р.р. СРСР, інструктор зі шпигунства, 1967-72 гг. Освіта: Геттінгенський університет, геологія. Сім'я: Ні. Рейтинг: К-1.
  
  
  До-1 був ключовим. У загадковому стилі AXE це означало «безжальний та професійний». Kl був еквівалентний моєму власному рейтингу Killmaster. Гаррі де Грут був добре навченим убивцею.
  
  
  Геологія, звичайно, пояснювала, чому його відправили на Близький Схід.
  
  
  Рашид теж був нафтовиком. П'ятнадцять років тому він навчався в Американському університеті в Бейруті, насамперед у галузі розвідки нафти. Це дуже популярний предмет у цій частині світу.
  
  
  Це було також те, що привело мене до Саудівської Аравії за терміновим завданням Першого пріоритету від AX. Все почалося досить нешкідливо 17 квітня 1973 року, коли, згідно з Нью-Йорк Таймс, «невідомі диверсанти спробували підірвати трубопровід Саудівсько-Американської нафтової компанії на півдні Лівану».
  
  
  Вибухові заряди були закладені під трубопроводом за чотири милі від терміналу Захрані, але пошкоджень було мало. Спочатку цю невдалу спробу саботажу було списано як чергове переслідування Фронтом звільнення Палестини Ясіра Арафата.
  
  
  Але це виявилося лише першим із довгої низки інцидентів. Вони не були націлені на те, щоби порушити потік нафти в Америку. Жовтень 1973 року, війна і бойкот з боку арабських держав, що послідував за нею, вже зробили це. Метою було перекрити потік нафти до Західної Європи, а Сполучені Штати не могли собі цього дозволити. Нам потрібна була сильна Західна Європа, що економічно розширювалася, щоб нейтралізувати міць радянського блоку, а нафта, яка підтримувала життя країн НАТО, надходила з Саудівської Аравії. Отже, хоч ми самі не отримували нафту, американські нафтові компанії в арабських країнах зобов'язалися забезпечувати постачання наших західних союзників.
  
  
  Коли терористи зрівняли із землею нафтобазу в Сіді Бері, мене викликав мій запальний начальник AX Девід Хок.
  
  
  Моя робота, сказав мені Хоук, полягала в тому, щоб знайти ватажків і зрізати рослину з коренем. Це був довгий шлях, що пролягав через Лондон, Москву, Бейрут, Тегеран і Ер-Ріяд, але тепер вони в мене були - вони мчали попереду мене шосе до Рас-Танури.
  
  
  Вантажівка наближалася, але разом з нею були дві високі піщані дюни та скелястий гребінь, що провадив праворуч. Я нахилився вперед, щоб приховати своє випалене пустелею обличчя за маленьким лобовим склом позашляховика. Я міг бачити за синьою формою великої колиски, що гойдається, до крутого повороту на шосе, де він зник між дюнами.
  
  
  Я не збирався цього робити.
  
  
  Вантажівка на високій швидкості врізалася в поворот і зникла між дюнами. Я вимкнув запалення джипа, щоб у безмовній спеці пустелі було чути тільки звук працюючого двигуна вантажівки.
  
  
  Майже відразу цей звук був перерваний, і я натиснув на гальма, вилетівши наполовину з дороги, перш ніж я зупинився. Рашид та голландець вчинили саме так, як я й підозрював. Вантажівка зупинилася, мабуть, біля дороги. Рашид і голландець мчали до скель по обидва боки дороги, сподіваючись, що я врежуся в вантажівку, що блокує.
  
  
  Я не збирався цього робити. Прихований за поворотом дороги, як і вони, я кілька днів сидів у джипі, обмірковуючи свої подальші дії. Сонце яскраво висіло в безхмарному небі, невблаганна вогненна куля обпалювала хиткі піски пустелі. Сидячи нерухомо, я відчував, як по моїх грудях біжить піт.
  
  
  Моя думка була прийнята. Я витяг ноги з джипа і швидко рушив до підніжжя високої піщаної дюни. У лівій руці я ніс каністру з додатковим бензином, який був стандартним обладнанням на кожному автомобілі SAMOCO у пустелі. У моїй правій руці була фляга, яка зазвичай вішалася в кронштейн під панеллю приладів.
  
  
  До цього моменту Рашид і голландець, чекаючи великої аварії – чи, принаймні, моїх шалених спроб уникнути її – вже зрозуміли, що я їх наздогнав. Тепер вони мали два вибори: або чекати на мене, або йти за мною.
  
  
  Я розраховував, що вони чекатимуть: вантажівка служила природною барикадою, а дорога з дюнами по обидва боки служила смертоносною вирвою, якою я потрапляв прямо в дула двох автоматів АК-47, які були прив'язані ременями під сидінням машини. кабіна вантажівки. Щоб обійти дюну зліва, знадобиться година, а то й більше. Дюну праворуч, прихилену до довгого виступу скелі, було б неможливо об'їхати. Вона простягалася на багато миль.
  
  
  Був тільки один шлях - все вище та вище. Але я не був певен, що зможу це зробити. Наді мною нависла піщана дюна була понад сімсот футів у висоту, круто здіймаючись із крутими схилами, порізаними шамаалами, пекучими штормами пустельних вітрів, які охоплюють червоно-коричневі саудівські пустки.
  
  
  Мені була потрібна сигарета, але в роті вже пересохло. Присівши біля підніжжя дюни, я жадібно пив солону воду з фляги, дозволяючи їй затікати мені в горлянку. Залишок я вилив собі на голову. Вона стікала по моєму обличчю і шиї, просочуючи комір моєї куртки, і на одну грандіозну мить я відчув полегшення від нестерпної спеки.
  
  
  Потім, швидко відкрутивши кришку від каністри, я заправив флягу бензином. Коли я знову накинув кришку каністру, я був готовий до роботи.
  
  
  Це було неймовірно. Два кроки, один назад. Три вгору, два тому, пісок вислизав з-під моїх ніг, кинувши мене обличчям вниз на палаючий схил, пісок був таким гарячим, що покрив мою шкіру пухирями. Мої руки схопилися за крутий схил, а потім відірвалися від розпеченого піску. Це не спрацювало - я не міг піднятися на дюну прямо нагору. Піски, що біжать, не підтримали б мене. Щоб узагалі рухатися, мені довелося б розтягуватися, розкинувшись на схилі, щоб отримати максимальне зчеплення; але зробити це означало уткнутися обличчям у пісок, а пісок був занадто гарячим, щоб його можна було торкнутися.
  
  
  Я повернувся і ліг на спину. Я відчував, як у мене на потилиці з'являються пухирі. Вся дюна, здавалося, текла під мою куртку і вниз по моїх штанах, покриваючи моє спотлілі тіла. Але принаймні на моїй спині моє обличчя було з піску.
  
  
  Лежачи спиною на цій горі піску, я почав повільно підніматися в гору, використовуючи руки в широких рухах, а ноги - у жабиних стусанах. Наче пливу на спині.
  
  
  Гола сила сонця невблаганно била мене. Через яскраве сонце, безрезультатне небо та відбите тепло піску температура, коли я боролася вгору по пагорбу, мала бути близько 170 градусів. Згідно з коефіцієнтом Ландсмана, пісок пустелі відбиває приблизно одну третину тепла навколишнього повітря.
  
  
  Мені знадобилося цілих двадцять хвилин, перш ніж я досяг гребеня, задихаючись, зневоднений, відчуваючи спрагу і вкритий піском. Я обережно глянув поверх. Якби голландець чи Хамід Рашид випадково дивилися в мій бік, вони б одразу помітили мене, але для них було б важко вистрілити – стріляти вгору.
  
  
  Все було так, як я гадав. Вантажівка стояла впоперек дороги, обидві двері були відчинені. Хамід Рашид, маленька фігурка у своїй білій галибі та червоній картатій кафії, підтюпцем побіг від узбіччя дороги назад до вантажівки і розташувався так, щоб він міг прицілитися дорогою через відчинені двері кабіни.
  
  
  Голландець вже зайняв оборонну позицію під вантажівкою, захищеною великим заднім колесом. Я бачив, як сонце блищало в його окулярах, коли він дивився з-за роздутої піщаної покришки, його білий лляний костюм і смугаста краватка-метелик були несумісні з пошарпаним кузовом старої вантажівки в пустелі.
  
  
  Обидва чоловіки були на шосе.
  
  
  Вони не чекали мене на вершині дюни.
  
  
  Я відкинувся назад за захист гребеня і приготувався до дії.
  
  
  Спочатку я перевірив Х'юго, стилет на шпильці, які я завжди ношу в замшевих піхвах, прив'язаних до лівого передпліччя. Один швидкий поворот моєї руки, і Хьюго опиниться у моїй руці.
  
  
  Я витяг Вільгельміну з кобури і перевірив дію, щоб переконатися, що вона не забита піском. «Люгер», що вибухає, відірве руку стрільця від його зап'ястя. Потім я вийняв глушник Artemis з кишені куртки і обережно очистив його від піску, перш ніж надіти його на дуло пістолета. Мені потрібна була додаткова обережність із глушником, щоб я міг зробити три чи чотири постріли, перш ніж Рашид та голландець зрозуміють, звідки вони. Постріл люгера без глушника передчасно видав би мою позицію.
  
  
  Мені належить виконати ще одну операцію, перш ніж я був готовий діяти. Я відкрутив кришку від покритої брезентом фляги, скрутив хустку в шестидюймову мотузку і застромив у носик. У роті та горлі пересохло. Без води я б не протягнув і п'яти годин у цій безлюдній спеці, але в мене була вагома причина замінити воду бензином. З неї вийшов чудовий коктейль Молотова.
  
  
  Я запалив імпровізований гніт і з задоволенням спостерігав, як просочена бензином хустка почала тліти. Якби я зміг спуститися досить далеко схилом до того, як кинув його, різкий рух фактичного кидка повинен виплеснути достатньо бензину з горловини фляги, щоб все це вибухнуло. Але якщо мій спуск перетвориться на божевільний спуск схилом ковзного піску, бензин витече з каністри, поки я її тримаю, і він вибухне у мене в руці. Я промовив беззвучну молитву і поклав поруч із собою тліючу бомбу на пісок.
  
  
  Потім я перекинувся на животі в палаючий пісок і повільно рушив до гребеня, тримаючись якомога плоскішим. Вільгельміна витяглася переді мною.
  
  
  Я був готовий.
  
  
  Хамід Рашид і голландець усе ще були на місці, але вони, мабуть, почали турбуватися, гадаючи, що я задумав. Сонце відбивалося від рушниці Рашида, виходило за відчинені двері кабіни, але я не бачив нічого від самого Рашида, крім невеликої плями червоно-білої картатої кафії, яку він носив на голові.
  
  
  Голландець запропонував найкращу мету. Присівши за заднім колесом великої вантажівки, він був трохи під кутом до мене. Частина його спини, його бік та його стегно були оголені. Стрілянина по схилу крізь мерехтливі хвилі тепла не зробила його найкращою мішенню у світі, але це було все, що я мав.
  
  
  Я уважно прицілився. Вдалий постріл зламав би йому хребет, дуже гарний – стегно. Я націлився на хребет.
  
  
  Я натиснув на спусковий гачок повільно та свідомо.
  
  
  Вільгельміна здригнулася в моїй руці.
  
  
  Пісок бризнув до ніг голландця.
  
  
  Мимоволі він сіпнувся назад, частково випроставшись. Це була помилка. Це зробило його найкращою метою. Другий постріл потрапив у нього, і він розвернувся на півдорозі, перш ніж знову пірнути за прикриття колеса вантажівки. Третій постріл здійняв ще більше піску.
  
  
  Я вилаявся і завдав четвертого пострілу через кабіну вантажівки. Вдалий рикошет може вивести Рашида з ладу.
  
  
  Тепер я піднімався і переступав гребінь пагорба, пірнаючи, ковзаючи, майже по коліна в сипучому піску; Я щосили намагався не кинутися вперед на ненадійній опорі, стискаючи у правій руці Вільгельміну, а в іншій - фляжну запальну бомбу, яку обережно тримав у повітрі.
  
  
  Три постріли з гвинтівки Хаміда Рашида пролунали в тиші пустелі. Вони сплюнули в пісок переді мною у швидкій послідовності. Дистанція була не така вже й погана, але людина, що спускається зверху вниз, - майже неможлива мета. Навіть найкращі стрілки у світі незмінно стрілятимуть низько за таких обставин, і це те, що робив Рашид.
  
  
  Але тепер я наближався і наближався до підніжжя пагорба. Я був за тридцять ярдів від вантажівки, але все ще не бачив Рашида, який знову стріляв через відчинені двері кабіни. Куля порвала кишеню моєї куртки.
  
  
  Нині двадцять ярдів. Земля раптово стала рівною і набагато твердішою. Це полегшило біг, але також зробило мене найкращою мішенню. Праворуч від мене пролунала гвинтівка, потім знову. Голландець повернувся до роботи.
  
  
  Тепер я був за п'ятнадцять ярдів від кабіни вантажівки. Дуло АК-47 Рашида тяглося впоперек переднього сидіння, випромінюючи полум'я. Я кинувся праворуч і на тверду землю всього за півсекунди, перш ніж куля просвистіла над головою.
  
  
  Коли я став навколішки, я змахнув лівою рукою по довгій петлеподібній дузі, акуратно вкинувши запальну бомбу в кабіну вантажівки.
  
  
  Вона ідеально приземлилася на сидінні, перекочуючись через дуло гвинтівки Рашида у бік жилистого саудівця.
  
  
  Мабуть, він був всього за кілька дюймів від його смаглявого обличчя з високими кістками, коли вибухнув ревучим гейзером полум'я.
  
  
  Тонкий крик агонії жахливо закінчився, обірвавшись на високому крещендо, коли легені Рашида звернулися до попелу. Я вже рухався, стрибаючи під укриття під капотом великої вантажівки SAMOCO.
  
  
  Я на хвилину притулився до важкого переднього бампера, хапаючи ротом повітря, кров пульсувала у мене в лобі від наднапруги, а груди здіймалися.
  
  
  Тепер це були я та голландець. Просто ми удвох граємо в кішки-мишки навколо старої синьої вантажівки з кілочками посеред порожньої саудівської пустелі. За кілька футів від мене я відчув їдкий запах палаючої плоті. Хамід Рашид більше не брав участі у цій грі, лише голландець.
  
  
  Я був попереду вантажівки, змучений, задихаючись, весь у піску, смажений у власному поті. Він був добре розташований за заднім колесом вантажівки. Він був поранений, але я не знав, наскільки сильно.
  
  
  Він був озброєний гвинтівкою. Також були страшенно хороші шанси, що він має пістолет. У мене були Вільгельміна та Гюго.
  
  
  У кожного з нас було лише два вибори: або переслідувати іншого, або сидіти і чекати, доки ворог зробить перший хід.
  
  
  Я швидко опустився навколішки, щоб заглянути під вантажівку. Якби він рухався, я бачив би його ноги. Їх не було видно. З-за правого колеса виглядав крихітний уривок штанини, лише відблиск білого полотна.
  
  
  З Вільгельміни я зняв глушник для більшої точності. Утримуючись однією рукою за бампер і нахилившись мало не догори ногами, я обережно вистрілив у шматок білого.
  
  
  У кращому разі я міг би викликати його рикошет або, можливо, навіть викликати вибух, який би налякав його достатньо, щоб вирватися з укриття. У гіршому випадку це дозволить йому точно дізнатися, де я знаходжусь, і що я знаю, де він.
  
  
  Постріл відбився в тиші, ніби ми опинилися в маленькій кімнаті, а не в одному з найпорожніших місць у світі. Шина видихнула і повільно сплющилася, нахиливши велику вантажівку під незручним кутом до правої задньої частини. В результаті голландець мав трохи кращу барикаду, ніж раніше.
  
  
  Я встав проти важких ґрат і почав рахувати. Поки що я зробив чотири постріли. Я б віддав перевагу повному кліпу, що б не сталося. Я витяг кілька снарядів з кишені куртки і почав перезаряджати.
  
  
  Пролунав постріл, і щось штовхнуло п'яту мого черевика, пісок ринув з нізвідки. Я здригнувся, вражений. Я прокляв себе за необережність і стрибнув на бампер вантажівки в напівзігнутому положенні, тримаючи голову нижче за рівень капота.
  
  
  Голландець теж умів стріляти під вантажівками. Мені пощастило. Якби він не стріляв із вкрай незручної позиції – а мабуть, – він міг би прострелити мені ноги.
  
  
  На даний момент я був у безпеці, але лише на мить. І я не міг довше триматися за цей нестерпно гарячий металевий капюшон. Моєму тілу вже здавалося, ніби його смажили на вугіллі.
  
  
  Мої альтернативи були обмежені. Я міг упасти на землю, заглянути під вантажівку і чекати, поки голландець зробить свій хід, сподіваючись на постріл у нього з-під шасі. За винятком того, що зі своєї гвинтівки він міг обійти захисне колесо і досить добре розпорошити будь-яку точку огляду, яку я міг вибрати, не піддаючи більшу частину свого тіла.
  
  
  Або я міг би зістрибнути з цього бампера і стрибнути у відкритий простір зліва, так що я міг би повністю бачити людину. Але як би я не стрибав, я приземлявся трохи втративши рівновагу - і голландець стояв навколішки або лежав ниць і стійко. Для прицільного пострілу йому достатньо було зрушити ствол гвинтівки на кілька дюймів.
  
  
  Якби я пішов іншим шляхом, об'їжджаючи вантажівку і сподіваючись застати її зненацька з іншого боку, він прострелив би мені ноги в той момент, коли я рушив у цьому напрямку.
  
  
  Я вибрав єдиний доступний мені шлях. Вгору. Тримаючи «Люгер» у правій руці, я використав ліву як важіль і заліз на капот радіатора, потім на дах кабіни, щоб безшумно впасти на кузов вантажівки. Якщо пощастить, голландець виявиться досить низько в піску за спущеним правим колесом, його увага буде прикута до простору під кузовом вантажівки, чекаючи миттю побачити мене.
  
  
  Ні пострілу, ні шквалу рухів. Очевидно, я зробив свій хід непоміченим.
  
  
  Я визирнув у простір між рейками кузова вантажівки з високими опорами. Потім я повільно підкрався до правого заднього кута машини.
  
  
  Я глибоко зітхнув і став на свої повні шість футів чотири дюйми, щоб я міг дивитися через верхню планку буфетів, Вільгельміна була напоготові.
  
  
  Ось він, розпростертий під кутом до колеса, розпластаний на піску животом. Його щока упиралася в приклад гвинтівки – класичне становище лежачи для стрілянини.
  
  
  Він гадки не мав, що я був там, всього за три фути над ним, дивився йому в спину.
  
  
  Обережно підняв Вільгельміну до рівня підборіддя, потім простяг руку через верхню планку вантажівки. Я націлився в спину голландця
  
  
  Він залишався нерухомим, чекаючи перших ознак руху, який міг помітити під вантажівкою. Але я йшов не тією дорогою. Він був майже мертвий.
  
  
  Я натиснув на спусковий гачок Вільгельміни.
  
  
  Пістолет заклинило! Проклятий пісок!
  
  
  Миттєво я переніс вагу з лівої ноги праворуч і різко опустив руку, щоб звільнити Хьюго. Стилет акуратно ковзнув у мою ліву руку, його перлинна ручка була гарячою на дотик.
  
  
  Х'юго не міг застрягти. Я схопив ножа за рукоятку і підняв руку, тримаючи шпильку на рівні вух. Я зазвичай віддаю перевагу метанню леза, але на цій відстані, без інтервалу для стандартного перевороту, це був би кидок рукояткою прямо вниз, на три фути, прямо між плечима.
  
  
  Мабуть, голландця попередило якесь шосте почуття. Він раптово перекинувся на спину і витріщився на мене, його АК-47 по дузі попрямував до мене, коли його палець почав натискати на спусковий гачок.
  
  
  Я клацнув лівою рукою вперед та вниз.
  
  
  Вістря стилету пронизало пильне праве очне яблуко голландця і встромило його гостре з трьох сторін лезо в його мозок.
  
  
  Смерть смикнула пальцем диверсанта, і постріл нешкідливо луною рознісся по піску пустелі.
  
  
  На мить я обома руками тримався за верхню планку вантажівки, притулившись чолом до тильного боку суглобів. Мої коліна раптово почали тремтіти. Я в порядку, добре підготовлений, ніколи не вагаюся. Але після того, як усе закінчилося, у мене завжди виникає відчуття сильної нудоти.
  
  
  З одного боку, я нормальна людина. Я не хочу вмирати. І щоразу я відчував приплив полегшення, а не навпаки. Я зітхнув і повернувся до роботи. Тепер це було звичайною справою. Роботу було закінчено.
  
  
  Я дістав ножа, витер його начисто і повернув у піхви на передпліччя. Потім я оглянув голландця. Я потрапив у нього тією шаленою стріляниною під пагорбом, добре. Куля потрапила до правої грудної клітки. Він втратив багато крові, і це було болісно, але навряд це була важка рана.
  
  
  «Насправді це не має значення, – подумав я. Що мало значення, то це те, що він помер і робота закінчена.
  
  
  На голландці не було нічого важливого, але я переклав його гаманець у кишеню. Хлопчики в лабораторії можуть дізнатися з цього щось цікаве.
  
  
  Потім я звернув увагу, що залишилося від Хаміда Рашида. Я затамував подих, поки шукав одяг, але нічого не знайшов.
  
  
  Я встав, вивудив одну зі своїх цигарок із золотим фільтром із кишені куртки і запалив її, прикидаючи, що робити далі. Просто залиши все як є, нарешті вирішив я, з вдячністю вдихаючи дим, незважаючи на пересохлі в роті та горлі, я міг би відправити бригаду садки назад, щоб забрати вантажівку та два тіла, як тільки я повернуся в Дахран.
  
  
  Червоний картатий кафр Рашида привернув мою увагу, і я штовхнув його носком черевика, жбурляючи його в пісок. Щось блищало, і я нахилився, щоб розглянути це уважніше.
  
  
  Це була довга тонка металева трубка, дуже схожа на ту, в яку пакують дорогі сигари. Я зняв ковпачок і глянув на неї. Схоже на цукровий пісок. Змочивши кінчик мізинця, я спробував порошок. Героїн.
  
  
  Я закрив кришку і задумливо збалансував трубку на долоні. Близько восьми унцій. Це, безперечно, була плата Рашиду з боку голландця. Вісім унцій чистого героїну можуть мати велике значення, щоб зробити еміра з жебрака на Близькому Сході. Я засунув його в кишеню на стегнах і задумався, скільки з цих трубок араб отримував у минулому. Я б відправив його назад до AX. Вони могли з ним робити все, що хотіли.
  
  
  Я знайшов флягу Рашида на передньому сидінні вантажівки і випив її насухо, перш ніж викинути убік. Потім я сів у джип і поїхав назад шосе в Дахран.
  
  
  * * *
  
  
  Дахран низько нависав над горизонтом, темно-зелений силует приблизно за вісім миль вниз дорогою. Я сильніше натиснув на акселератор. Дахран означав холодний душ, чистий одяг, високий прохолодний бренді та содову.
  
  
  Облизнув пересохлі губи пересохлим язиком. Ще день чи два, щоб упорядкувати свої звіти, і я виберуся з цього пекла. Повернемося до Штатів. Найшвидший маршрут – через Каїр, Касабланку, Азорські острови та, нарешті, Вашингтон.
  
  
  Жодне з цих міст не входило б до садів світу, але в мене було достатньо часу, якби у Девіда Хока не було готового і очікуваного завдання. Зазвичай він це робив, але якби я відпочивав частинами дорогою додому, він мало що міг би з цим поробити. Мені просто треба було переконатися, що я не приймаю жодних телеграм чи телеграм по дорозі.
  
  
  У будь-якому випадку, подумав я, немає жодного сенсу йти сухим і нецікавим маршрутом. Я пішов би додому іншим шляхом, через Карачі, Нью-Делі та Бангкок. Що після Бангкока? Я подумки знизав плечима. Кіото, напевно, тому що мене ніколи особливо не хвилювало або зміг і шум Токіо.
  
  
  Потім Кауаї, Гарден-Айленд на Гаваях, Сан-Франциско, Новий Орлеан і, нарешті, Вашингтон, і безперечно розлючений Яструб.
  
  
  До всього цього, звичайно, була ще сьогодні ніч – і, мабуть, завтрашня ніч – у Дахрані. М'язи мимоволі напружилися, і я посміхнувся сам до себе.
  
  
  * * *
  
  
  Я зустрів Бетті Емерс лише тиждень тому, її першу ніч у Дахрані після тримісячної відпустки у Штатах. Якось вона прийшла в клуб близько дев'ятої години вечора, одна з тих жінок з такою сексуальною аурою, яка якимось особливим тонким чином передала повідомлення кожному чоловікові в барі. Майже в унісон усі голови обернулися, щоб подивитись, хто увійшов. Навіть жінки дивилися на неї, вона була такою.
  
  
  Вона мене відразу привернула, і вона не сиділа одна за своїм столом більше п'яти хвилин, перш ніж я підійшов і представився.
  
  
  Вона глянула на мене своїми темними очима протягом короткої секунди, перш ніж повернулася до вистави і запросила мене приєднатися до неї. Ми разом випили та поговорили. Я дізнався, що Бетті Емерс була співробітницею однієї з нафтових компаній, що належать до Америки, і дізнався, що в її житті в Дахрані не вистачало важливого елемента: чоловіки. У міру того, як вечір тривав, і я виявив, що мене все більше тягне до неї, я знав, що скоро це буде виправлено.
  
  
  Наш вечір закінчився вночі запеклих занять коханням у її маленькій квартирці, коли наші тіла не могли насититися одне одним. Її засмагла шкіра була м'якою, як оксамит, на дотик, і після того, як ми витратили себе, ми спокійно лежали, моя рука ніжно пестила кожен дюйм цієї чудово гладкої шкіри.
  
  
  Коли наступного дня мені довелося виїхати, я зробив неохоче, прийнявши душ і одягнувшись повільно. Бетті накинула на неї тонку мантію, і її прощання було хрипким: "Побачимося знову, Нік". Це було питанням.
  
  
  Тепер я подумав про її ідеальне тіло, блискучі очі, її коротке чорне волосся, і я відчув її повні губи під своїм, коли я обійняв її і притиснув до себе, поки ми довго і глибоко затримувалися над прощанням, що обіцяло ще більше задоволень. приходити…
  
  
  Тепер, коли я їхав по дорозі Рас-Танура в гарячому курному джипі, я знову спітнів. Але це було не те. Я посміхнувся до себе, проїжджаючи через ворота комплексу Дахран. Скоро буде.
  
  
  Я зупинився в офісі служби безпеки та залишив повідомлення Дейву Френчу, головному офіцеру служби безпеки SAMOCO, де він повинен забрати Рашида та голландця. Я відмахнувся від його привітань та побажань подробиць. "Я віддам тобі все пізніше, Дейв, зараз я хочу випити і прийняти ванну, саме в такому порядку".
  
  
  "Чого я дійсно хотів, - сказав я собі, знову сідаючи в джип, - це випити, ванну та Бетті Емерс". Я був надто зайнятий Хамідом Рашидом та його бандою, щоб з тієї першої ночі провести з Бетті більше, ніж кілька телефонних дзвінків. Мені треба було трохи надолужити втрачене.
  
  
  Я зупинив джип біля своєї хатини в Квонсете і вибрався назовні. Щось пішло не так.
  
  
  Коли я потягнувся до ручки дверей, я почув, як крізь двері долинають звуки пісні Банні Берріган «Я не можу почати». Це був мій рекорд, але я напевно не залишив його програвати, коли йшов того ранку.
  
  
  Я люто штовхнув двері. Особисте життя було єдиним виходом з котла Саудівської Аравії, що димився, і я був проклятий, якби побачив, як його порушують. Якби це був один із саудиків, сказав би я собі, у мене була б його шкура, але добре.
  
  
  Одним рухом я відчинив двері й увірвався всередину.
  
  
  Зручно розвалившись на ліжку з високим блискучим напоєм в одній руці та недокуреною дешевою сигарою в іншій, був Девід Хок, мій бос із AX.
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  ===============================================
  
  
  "Доброго дня, Нік", - спокійно сказав Хоук, його похмуре обличчя з Нової Англії було настільки близьке до посмішки, наскільки він коли-небудь дозволяв. Він розвернув ноги і сів на край ліжка.
  
  
  "Що, чорт забирай, ти тут робиш?" Я стояв перед ним, височіючи над маленьким сивим чоловіком, демонстративно розставивши ноги, підібравшись. Забудьте про Карачі. Забудьте про Делі. Забудьте про Бангкок, Кіото, Кауаї. Девіда Хока не було, щоб відправити мене у відпустку.
  
  
  "Нік", - тихенько попередьте. "Мені не подобається бачити, як ти втрачаєш контроль над собою".
  
  
  «Вибачте, сер. Тимчасове відхилення – сонце». Я все ще кипів, але каявся. Це був Девід Хоук, легендарна фігура контррозвідки, і він мій начальник. І він мав рацію. У моєму бізнесі немає місця чоловікові, який втрачає контроль над емоціями. Ви або постійно зберігаєте контроль, або вмираєте. Це так просто.
  
  
  Він дружелюбно кивнув, міцно затиснувши в зубах сигару з неприємним запахом. "Я знаю я знаю." Він нахилився вперед, щоб подивитись на мене, злегка примружившись. "Ти жахливо виглядаєш", - зауважив він. «Я так розумію, ви закінчили із САМОКО».
  
  
  Він ніяк не міг знати, але якимось чином знав. Старий був таким. Я підійшов і нахилився, щоб оглянути себе у дзеркало.
  
  
  
  
  
  
  Я був схожий на пісочного чоловічка. Моє волосся, зазвичай чорне як смоль з кількома пасмами сивини, було сплутане з піском, як і мої брови. На лівому боці мого обличчя виднілися пекучі подряпини, ніби хтось порізав мене грубим наждачним папером, покритим засохлою сумішшю крові та піску. Я навіть не усвідомлював, що стікав кров'ю. Я, мабуть, подряпався гірше, ніж думав, дерючись по піщаній дюні. Крім того, вперше я усвідомив, що мої руки стали ніжними через те, що я притискав їх до розжареного металу вантажівки в пустелі.
  
  
  Незважаючи на Хоука, я скинула куртку і вислизнула з кобури, в якій були Вільгельміна та Хьюго. «Вільгельміна потребує ретельного чищення, — подумав я. Я швидко позбувся взуття та шкарпеток, а потім зняв штани та шорти кольору хакі одним рухом.
  
  
  Я попрямував у душ у задній частині хатини Квонсет, різка прохолода кондиціонера обпалювала мою шкіру.
  
  
  "Ну, - прокоментував Хоук, - ти все ще в хорошій фізичній формі, Нік".
  
  
  Добрі слова від Хока були справді рідкістю. Я напружив м'язи живота і крадькома глянув униз на свої опуклі біцепси та трицепси. На моєму правому плечі було зморщене червонувато-лілове заглиблення – стара вогнепальна рана. На моїх грудях по діагоналі простягся довгий потворний рубець – результат ножового бою в Гонконгу багато років тому. Але я все ще міг набрати більше шестисот фунтів, а мої рекорди в штаб-квартирі AX, як і раніше, містили класифікацію «Top Expert» у стрільбі, караті, лижах, верховій їзді та плаванні.
  
  
  Я провів півгодини в душі, мився, ополіскувався і дозволяв крижаним шипам води змивати бруд із моєї шкіри. Після того, як я енергійно витерся рушником, я одягнув шорти кольору хакі і повернувся до Хоука.
  
  
  Він усе ще пихкав. Можливо, в його очах був натяк на гумор, але його не було холодно його голосу.
  
  
  "Відчуваю краще зараз?" він запитав.
  
  
  "Я впевнений!" Я наповнив чарку курвуазьє наполовину, додав один кубик льоду і трохи содовою. "Добре, - покірно сказав я, - що трапилося?"
  
  
  Девід Хоук вийняв сигару з рота і стиснув її між пальцями, дивлячись на дим, що клубився, з попелу. "Президент Сполучених Штатів", - сказав він.
  
  
  "Президент!" Я мав право дивуватися. Президент майже завжди тримався подалі від справ AX. Хоча наша операція була однією з найбільш делікатних для уряду і, безумовно, однією з найважливіших, вона також часто виходила за рамки моралі та законності, які будь-який уряд повинен принаймні на перший погляд підтримувати. Я впевнений, що президент знав про те, що зробили AX, і принаймні певною мірою знав, як ми це зробили. І я впевнений, що він оцінив наші результати. Але я також знав, що він хотів би вдавати, що нас не існує.
  
  
  Хоук кивнув своєю коротко остриженою головою. Він знав, що я думав. «Так, – сказав він, – президент. Він має особливе завдання для AX, і я хотів би, щоб ви впоралися з ним».
  
  
  Немигаючі очі Хоука притиснули мене до стільця. "Тобі доведеться почати прямо зараз ... сьогодні ввечері".
  
  
  Я смиренно знизав плечима і зітхнув. До побачення, Бетті Емерс! Але я був задоволений, що мене обрали. "Що хоче президент?"
  
  
  Девід Хок дозволив собі примарну усмішку. «Це свого роду угода щодо ленд-лізу. Ви працюватимете з ФБР».
  
  
  ФБР! Не те, щоб ФБР було поганим. Але він не в одній лізі з AX або деякими контррозвідувальними організаціями інших країн, з якими нам доводиться боротися. Як, наприклад, Ах Фу у Червоному Китаї чи N.OJ. Південна Африка.
  
  
  На мій погляд, ФБР було ефективною, цілеспрямованою групою аматорів.
  
  
  Хоук прочитав думки на мій вираз обличчя і підняв долоню. «Легко, Ніке, легко. Це важливо. Дуже важливо, і президент попросив тебе сам».
  
  
  Я був приголомшений.
  
  
  Хоук продовжив. «Він чув про вас від гаїтянської справи, я знаю, і, мабуть, із кількох інших завдань. Принаймні він просив вас конкретно».
  
  
  Я піднявся на ноги і зробив кілька швидких поворотів вгору і вниз по невеликій частині того, що служило моїй вітальні. Вражає. Мало хто в моєму бізнесі обирається особисто на президентський рівень.
  
  
  Я повернувся до Хоука, намагаючись не показувати свого гордого задоволення. "Добре. Не могли б ви заповнити деталі?"
  
  
  Хоук прикусив сигару, яка згасла, потім подивився на неї з подивом. Звичайно, сигара не повинна виходити з дому, коли її курив Девід Хок. Він глянув на нього з огидою і насупився. Коли він був готовий, почав пояснювати.
  
  
  «Як ви, мабуть, знаєте, - сказав він, - мафія в наші дні більше не є різношерстою колекцією сицилійських бандитів, які займаються контрабандним віскі і фінансують плаваючі лайнові ігри».
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  «В останні роки – розпочавшись, скажімо, близько двадцяти років тому – мафія все більше і більше почала займатися легальним бізнесом.
  
  
  
  
  
  Їй, звісно, дуже добре. У них були гроші, у них була організація, у них була жорстокість, про яку американський бізнес ніколи не мріяв раніше».
  
  
  Я знизав плечима. «Отже? Це все відомо».
  
  
  Хоук проігнорував мене. «Тепер, однак, вони у біді. Вони так далеко розширилися і різнобічно розвинулися, що втрачають згуртованість. Все більше і більше їхніх молодих людей йдуть у законне підприємство, і мафія – або Syndicate, як вони себе зараз називають, втрачає контроль над ними. У них, звичайно ж, є гроші, але їхня організація руйнується, і вони у біді».
  
  
  «Проблеми? В останньому звіті, який я прочитав, йшлося про те, що організована злочинність в Америці досягла свого піку, чого ніколи не було».
  
  
  Хоук кивнув головою. «Їхній дохід зростає. Їхній вплив зростає. Але їхня організація руйнується. Коли ви говорите зараз про організовану злочинність, ви говорите не тільки про мафію. Ви також говорите про чорних, пуерториканців, чикано. на заході та кубинці у Флориді.
  
  
  «Ви бачите, ми знаємо про цю тенденцію вже досить давно, але й Комісія з мафії теж». Він дозволив ще одній блідій усмішці пом'якшити своє обвітрене обличчя. - Я гадаю, ви знаєте, що таке Комісія?
  
  
  Я стиснув зуби. Старий може страшенно біситися, коли набуває такого покровительства. "Звичайно я знаю!" - сказав я, і моє роздратування щодо його методу пояснення цього завдання було очевидним у моєму голосі. Я добре знав, що таке Комісія. Сім наймогутніших капомафії в Сполучених Штатах, кожен з яких є главою однієї з основних сімей, призначених своїми колегами як керівна рада, суду останньої інстанції в сицилійському стилі. Зустрічалися вони нечасто лише тоді, коли загрожувала серйозна криза, але їх рішення, ретельно продумані, абсолютно прагматичні, були недоторканними.
  
  
  Комісія була одним із найсильніших керівних органів у світі, якщо взяти до уваги її вплив на злочинність, насильство і, можливо, найголовніше, на великий бізнес. Я просканував свій банк пам'яті. Біти та фрагменти інформації почали вставати на свої місця.
  
  
  Я зосереджено насупився, потім монотонно сказав: «Бюлетень урядової інформації з безпеки номер три-двадцять сім, 11 червня 1973». Остання інформація вказує на те, що Комісія Синдикату тепер складається з наступного:
  
  
  «Джозеф Фамліготті, шістдесят п'ять, Буффало, Нью-Йорк.
  
  
  «Френкі Карбоні, шістдесят сім, Детройт, Мічіган.
  
  
  «Маріо Салерно, сімдесят шість років, Майамі, Флорида.
  
  
  “Гаетано Руджеро, сорок три роки, Нью-Йорк, Нью-Йорк.
  
  
  Альфред Гіганте, сімдесят один рік, Фенікс, Арізона.
  
  
  «Джозеф Франціні, шістдесят шість років, Нью-Йорк, Нью-Йорк.
  
  
  "Ентоні Муссо, сімдесят один рік, Літл-Рок, Арканзас".
  
  
  Легко. Я недбало махнув рукою в кондиціонованій атмосфері. "Можу я дати вам розбивку по кожному з них?"
  
  
  Хоук уп'явся в мене поглядом. "Досить, Картер", - відрізав він. "Я знаю, що в тебе фотографічний розум ... і ти знаєш, що я не потерплю навіть підсвідомого сарказму".
  
  
  "Так сер." Я б узяв такі речі тільки у Девіда Хока.
  
  
  У легкому збентеженні я підійшов до апарату Hi-Fi і зняв три прослухані джазові платівки. "Мені дуже шкода. Будь ласка, продовжуй», - сказав я, знову сідаючи в капітанське крісло обличчям до Хоука.
  
  
  Він продовжив з того місця, де зупинився кілька хвилин тому, тицьнувши сигарою в повітрі переді мною для акценту. "Справа в тому, що Комісія не гірше за нас бачить, що успіх поступово змінює традиційну структуру Синдикату. Як і будь-яка інша група людей похилого віку, Комісія намагається заблокувати зміни, намагаючись повернути все до того, як вони використали бути."
  
  
  "То що вони збираються робити?" Я запитав.
  
  
  Він знизав плечима. «Вони вже розпочали. Вони запроваджують те, що становить цілу нову армію. Вони вербують по всій Сицилії молодих, крутих бандитів з пагорбів, так само, як коли вони – або їхні батьки – почали. "
  
  
  Він зупинився, прикусивши кінчик сигари. «Якщо вони досягнуть успіху досить добре, країну може накрити хвиля бандитського насильства, яка відповідатиме тому, через що ми пройшли на початку 20-30-х років. І цього разу вона матиме расовий підтекст. Комісія хоче керувати чорними та Пуерто Ви знаєте, що ріканці покинули свої території, і вони не збираються йти без бою».
  
  
  "Нізащо. Але як старі дони отримують своїх новобранців у країну? Я запитав. "Чи є у нас ідеї?"
  
  
  Обличчя Хоука було безпристрасним. «Ми знаємо точно – точніше, ми знаємо механізм, якщо не деталі».
  
  
  "Одну хвилину." Я встав і відніс обидві наші склянки до пластикової барної стійки, яка служила одночасно баром та обіднім столом у каюті виконавчого директора SAMOCO. Я зробив йому ще віскі з водою, хлюпнув у себе трохи бренді з содовою і ще один кубик льоду і знову сів.
  
  
  "Добре."
  
  
  "Це
  
  
  
  
  
  «Вони справді молодці, – сказав він. – Вони перекачують своїх новобранців через Кастельмар на Сицилії, а потім доставляють їх на човні на острів Нікосія – і ви знаєте, яка Нікосія».
  
  
  Я знав. Нікосія – це колектор Середземного моря. Кожен шматочок слизу, що сочиться з Європи чи Близького Сходу, зрештою коагулює в Нікосії. У Нікосії повії - витончені люди, і те, що роблять інші на нижчих соціальних рівнях, невимовно. У Нікосії контрабанда - почесна професія, крадіжка - економічна опора, а вбивство - проведення часу.
  
  
  «Звідти, – продовжив Хоук, – їх переправляють у Бейрут. У Бейруті їм видають нові особи, нові паспорти, а потім відправляють до Штатів».
  
  
  Це не здавалося надто складним, але я був певен, що не знав усіх деталей. Деталі були однією з опорних точок Хока. «Це не повинно бути надто складно зупинити, чи не так? Просто замовте додаткові перевірки безпеки та ідентифікаційні дані для кожного, хто в'їжджає до країни з ліванським паспортом».
  
  
  "Це не так просто, Нік".
  
  
  Я знав, що це не буде.
  
  
  «Усі їхні паспорти американські. Вони підроблені, ми це знаємо, але вони настільки добрі, що не можемо відрізнити підроблені від тих, які видає уряд».
  
  
  Я свиснув. «Будь-який, хто міг це зробити, міг би заробити невеликий стан самостійно».
  
  
  «Ймовірно, хто б це не робив, – погодився Хоук. «Але мафія має багато дрібних станів, які вона може витратити на такі послуги».
  
  
  «Ви все одно можете заборонити всіх, хто приїжджає з Бейрута. Насправді не потрібно надто багато допитів, щоб визначити, що людина в паспорті справді із Сицилії, а не з Нижнього Іст-Сайду Манхеттена».
  
  
  Хоук терпляче похитав головою. "Це не так просто. Їх привозять з усієї Європи та Близького Сходу, не лише з Бейруту. Вони починають із Бейрута, от і все. Отримавши нові документи, що засвідчують особу та паспорти, їх часто відправляють літаком в інше місто, потім посадили на літак до Штатів. Здебільшого вони прилітали на зворотних чартерних рейсах, яким не вистачає елементарної організації із самого початку, що їх важко контролювати.
  
  
  «Зазвичай вони мають групу з них на борту великих круїзних лайнерів, коли вони теж повертаються до Штатів», - додав він.
  
  
  Я зробив великий ковток бренді з содовою та обдумав ситуацію. «До цього часу у вас має бути агент усередині».
  
  
  «У нас завжди були агенти всередині мафії, або – тобто – у ФБР, але їх досить складно підтримувати. Або їхнє прикриття якимось чином вибухне, або вони самі повинні підірвати його, щоб дати свідчення».
  
  
  "Але тепер у тебе там хтось є", - наполягав я.
  
  
  «ФБР, звичайно, має, але в нас немає нікого в цьому конвеєрі, який би приваблював новобранців. Це одна з наших головних турбот».
  
  
  Я міг бачити напрямок, у якому зараз точаться справи. «Тоді це те, навіщо я вам потрібен? Щоб потрапити до конвеєра?» Чорт, це не повинно бути надто складно. Це був проект, над яким треба було подумати, але, безперечно, його можна було реалізувати досить легко.
  
  
  «Ну, – сказав Хоук, – так. Я маю на увазі, переважно це все. Розумієте, – повільно продовжив він, – початковий план вимагав, щоб ми втягнули людину в конвеєр, а потім викрили її, розбили, що завгодно. І це мав бути один із наших людей. Ви знаєте, що про ФБР не може бути й мови, коли ми маємо справу із чужою країною».
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  «Звичайно, це могло бути ЦРУ, але зараз воно надто пов'язане з Аргентиною, і, у будь-якому разі, президент…»
  
  
  Я закінчив фразу. "І взагалі, в наші дні президент не дуже задоволений ЦРУ, особливо Грефе".
  
  
  Боб Греф був нинішнім головою ЦРУ, і його розбіжності з президентом були у кожній вашингтонській колонці «інсайдерів» протягом місяця.
  
  
  «Цілком вірно, – похмуро сказав Хоук. Тому вони вирішили, що це робота для AX.
  
  
  "Добре." Але багато залишилося недомовленим. Чому я, наприклад? У AX було багато добрих людей. "Щось ще?"
  
  
  «Добре, – сказав він. "Вся ця ідея про те, що AX замовить людину в трубопроводі, звичайно ж, повинна була бути доведена до відома президента, оскільки тут замішана думка Держдепартаменту". Я здогадався, що Хоук замовк, підбираючи потрібні слова. "Він подумав, що це чудова ідея, але потім він сказав, що поки ми збираємося це робити, ми могли б просунути її ще далі, аж до вершини".
  
  
  Чомусь мені це не сподобалося. "Що означає "до самого верху"?"
  
  
  "Це означає, що ви знищите Комісію", - прямо заявив Хоук.
  
  
  Якийсь час я сидів у приголомшеному мовчанні. «Почекайте хвилинку, сер! Уряд намагається позбутися Комісії з 1931 року, коли вони вперше дізналися про її існування. Тепер ви хочете, щоб я це зробив?
  
  
  "Не я." Хоук виглядав самовдоволеним. "Президент."
  
  
  Я знизав плечима, демонструючи байдужість, яку не відчував. «Що ж тоді, думаю, мені доведеться спробувати».
  
  
  Я подивився на годинник. "Я повинен скласти звіт про Рашиду
  
  
  
  
  
  і голландець, - сказав я. – Тоді, думаю, мені краще сісти на рейс до Бейрута, насамперед вранці».
  
  
  "Якось минулої ночі з Бетті Емерс", - подумав я. Бетті з її чудовими грудьми та акуратним діловим підходом до життя.
  
  
  Хоук теж підвівся. Він вийняв із кишені сорочки конверт і простягнув мені. «Ось ваш квиток до Бейрута», - сказав він. «Це рейс KLM із Карачі. Прилітає сюди сьогодні о шостій двадцять три».
  
  
  "Цим вечором?"
  
  
  "Сьогодні ввечері. Я хочу, щоб ти був тут. Дивно, але він простяг руку і потис мені руку. Потім він обернувся і вийшов за двері, залишивши мене стояти посеред кімнати.
  
  
  Я допив свій напій, поставив склянку на стійку і пішов у ванну, щоб підняти з підлоги одяг та почати збирати речі.
  
  
  Коли я підняв свій жилет, алюмінієвий контейнер із героїном, який я взяв із туші Хараїда Рашида, впав на підлогу.
  
  
  Я взяв слухавку і глянув на неї, розмірковуючи, що з нею робити. Я думав здати його, але тепер у мене виникла інша ідея. Я зрозумів, що я єдиний у світі, хто знав, що він маю.
  
  
  Все, що мені було потрібно, це пара сигар у такому контейнері, і це було б схоже на стару гру «три черепашки та горох» на карнавалі.
  
  
  Я посміхнувся про себе і прибрав героїн у кишеню.
  
  
  Потім я витяг Вільгельмму з її пружинної кобури на моїй комоді і почав ретельно її чистити, мої думки металися.
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  Політ до Бейрута пройшов без пригод. Я витратив дві години, намагаючись викинути з голови думки про Бетті Емерс, намагаючись скласти план дій, як тільки я приїду до Лівану.
  
  
  У моєму бізнесі, звісно, не можна планувати надто далеко вперед. Тим не менш, для початку потрібен певний напрямок. Далі це більше схоже на руську рулетку.
  
  
  Перше, що мені знадобиться, це нова особистість. Насправді це не повинно бути надто складно. Чарлі Харкінс був у Бейруті, або коли я був востаннє, Чарлі був гарним письменником, чудово розбирався в паспортах, фальшивих коносаментах тощо.
  
  
  І Чарлі заборгував мені послугу. Я міг би залучити його, коли розігнав цю палестинську групу, яка прагнула повалити уряд Лівану, але я навмисно виключив його ім'я зі списку, який передав владі. У будь-якому випадку він був дрібною сошкою, і я подумав, що колись він може стати в нагоді. Такі люди завжди роблять.
  
  
  Моя друга проблема в Бейруті була трохи серйознішою. Якось мені довелося потрапити в трубопровід мафії.
  
  
  Найкраще – я здогадувалася, що це єдиний спосіб – прикинутися італійцем. Що ж, між моїм смаглявим кольором обличчя та почерком Чарлі це можна було влаштувати.
  
  
  Я намацав металевий тюбик з героїном поруч із двома однаковими тюбиками з дорогими сигарами. Цей героїн міг би стати моїм входом у зачароване коло.
  
  
  Мої думки повернулися до Бетті Емерс, і м'яз на моєму стегні підскочив. Я заснув, мріючи.
  
  
  * * *
  
  
  Навіть о дев'ятій годині вечора в аеропорту Бейрута було спекотно та сухо.
  
  
  Наклейка «Урядовий бізнес» на моєму паспорті викликала подив у співробітників ліванської митниці, але вона дозволила мені пройти через довгі черги арабів у білому одязі та європейців у ділових костюмах. Через кілька хвилин я був біля будівлі аеровокзалу і намагався втиснути ноги на заднє сидіння крихітного таксі Fiat.
  
  
  «Готель «Сен-Жорж», - наказав я, - і, чорт забирай, розслабся». Раніше я був у Бейруті. Ділянка крутої дороги, що веде з аеропорту до околиці міста вздовж крутих скель, - один із хвилюючих маршрутів, придуманих людиною. Водій таксі повернувся на сидіння та посміхнувся мені. На ньому була яскраво-жовта спортивна сорочка з відкритим коміром, але на голові у нього була тарбуш, червона конічна феска Єгипту.
  
  
  "Так, сер", - засміявся він. "Так, сер. Ми летимо низько і повільно!"
  
  
  «Просто повільно, – пробурчав я.
  
  
  "Так сер!" - повторив він, сміючись.
  
  
  Ми катапультувалися з аеропорту на максимальній швидкості, з вереском покришок, і на двох колесах завернули на бейрутську дорогу. Я зітхнув, відкинувся на спинку сидіння і змусив м'язи плеча розслабитись. Я заплющив очі і спробував подумати про щось інше. То був такий день.
  
  
  Бейрут - стародавнє фінікійське місто, побудоване до 1500 до н. е.. За легендою це було місце, на якому Святий Георгій убив дракона. Пізніше місто було захоплене хрестоносцями при Болдуїні, а ще пізніше - Ібрагімом-пашою, але він витримав облогові гармати Саладіна і кинув виклик британцям та французам. Підстрибуючи на задньому сидінні «Фіату», що мчить, коли ми падали вниз по бейрутській дорозі, я ставив питання, що це означає для мене.
  
  
  Готель St. Georges височіє високо і елегантно на облямованому пальмами березі Середземного моря, не звертаючи уваги на бруд і неймовірну убогість Злодійського кварталу.
  
  
  
  
  
  y за кілька кварталів від готелю.
  
  
  Я попросив кімнату в південно-західному кутку над шостим поверхом, отримав її і зареєстрував, здавши свій паспорт нечемному клерку, як того вимагає закон у Бейруті. Він запевнив мене, що його повернуть за кілька годин. Він мав на увазі, що минуло кілька годин після того, як служба безпеки Бейрута перевірила його. Але це мене не турбувало; Я не був ізраїльським шпигуном, щоб підірвати купу арабів.
  
  
  Насправді я був американським шпигуном, щоб підірвати купу американців.
  
  
  Розпакувавши речі і перевіривши вид на залите місячним світлом Середземне море зі свого балкона, я подзвонив Чарлі Харкінсу і сказав йому, що хочу.
  
  
  Він вагався: "Ну, знаєш, я хотів би тобі допомогти, Нік". У його голосі пролунало нервове завивання. Завжди було. Чарлі був нервовою, ниючою людиною. Він продовжив: «Просто… ну… я ніби вийшов із цього бізнесу і…»
  
  
  "Бик!"
  
  
  «Ну так, я маю на увазі, ні. Я маю на увазі, ну, розумієте…»
  
  
  Мене не хвилювало, у чому його проблема. Я дозволив своєму голосу впасти на кілька децибелів: «Ти винен мені, Чарлі».
  
  
  "Так, Нік, так". Він зробив паузу. Я майже чув, як він нервово оглядався через плече, щоб дізнатися, чи хтось слухає ще. «Просто тепер я маю працювати виключно на один одяг, а не на когось ще й…»
  
  
  "Чарлі!" Я показав своє нетерпіння та роздратування.
  
  
  «Добре, Ніку, добре. Лише цього разу, тільки тобі. Ти знаєш де я живу?"
  
  
  «Я міг би подзвонити тобі, якби я не знав, де ти живеш?».
  
  
  "О так так. Добре. Як щодо одинадцятої години… і принеси з собою свою фотографію».
  
  
  Я кивнув у слухавку. "Одинадцять годин." Повісивши трубку, я відкинувся на розкішне біле гігантське ліжко. Лише кілька годин тому я пробирався цією гігантською піщаною дюне, полюючи за Хамідом Рашидом і голландцем. Мені більше подобалося таке завдання, навіть якщо не було Бетті Емерс.
  
  
  Я подивився на годинник. Десять тридцять. Час побачити Чарлі. Я скотився з ліжка, миттєво вирішив, що легкий коричневий костюм, який я носив, підійде для таких, як Чарлі Харкінс, і вирушив у дорогу. Закінчивши з Чарлі, я подумав, що можу зайти до Black Cat Café або Illustrious Arab. Пройшло багато часу, відколи я відчув смак нічного життя Бейрута. Але сьогодні був дуже довгий день. Я схилив плечі вперед, розтягуючи м'язи. Я краще піду спати.
  
  
  Чарлі жив на вулиці Альмендарес, приблизно за шість кварталів від готелю, на східній околиці Злодійського кварталу. Номер 173. Я піднявся на три прольоти по брудних, тьмяно освітлених сходах. Було сиро, у безповітряній спеці, від запаху сечі та гниючого сміття.
  
  
  На кожному майданчику чотири двері, які колись були зеленими, вели в короткий коридор навпроти дерев'яних поручнів, що провисли, небезпечно виступали над сходовою кліткою. З-за зачинених дверей долинали приглушені крики, крики, вибухи сміху, люті лайки на десятці мов, ревіння радіо. На другому поверсі, коли я проходив, гуркіт розколов безликі двері, і чотири дюйми леза сокири стирчали через дерев'яну обшивку. Всередині жінка закричала, довго й тріли, мов бродяча кішка на полюванні.
  
  
  Я зробив наступний проліт без зупинки. Я був у одному з найбільших кварталів червоних ліхтарів у світі. За такими ж безликими дверима в тисячах безликих багатоквартирних будинків на посипаних сміттям вулицях Кварталу тисячі й тисячі повій суперничали один з одним за грошову винагороду за задоволення сексуальних потреб покидьків людства, змитих у трущобах. Бейрут.
  
  
  Бейрут одночасно є перлиною Середземномор'я та вигрібною ямою Близького Сходу. Попереду відчинилися двері, і з них, хитаючись, вибіг жирний товстун. Він був зовсім голий, якщо не вважати безглуздого тарбуша, що щільно сидить на його голові. Його обличчя спотворилося в гримасі екстазу агонії, очі потьмяніли від болю чи насолоди, я не міг сказати, від чого. За ним йшла гнучка, як вугілля, чорна дівчина, одягнена тільки в шкіряні чоботи до стегна, з важкими губами, схожими на флегматичну маску, вона невпинно йшла за товстим арабом. Двічі вона змахнула зап'ястям, і двічі батогом із трьома батогами, крихітним, витонченим і болісним, ковзнула по накачаних стегнах араба. Він задихнувся від болю, і шість крихітних струмків крові протруїли його тремтячу плоть.
  
  
  Араб пройшов повз мене, не звертаючи уваги ні на що, крім своєї болісної радості. Дівчина йшла за ним із покривалом. Їй не могло бути понад 15 років.
  
  
  Я велів своєму шлунку забути про це і піднявся на останній проліт сходів. Тут єдині двері блокували сходи. Я натиснув кнопку дзвінка. Чарлі Харкінс займав весь третій поверх відколи я його знала. За кілька секунд до того, як він відповів, у моїй голові промайнула картина безкрайнього убожества його схожої на горище квартири: його яскраво освітлена лава з камерами,
  
  
  
  
  
  Ручки, ручки та гравірувальне обладнання завжди були тут, немов острівець спокою серед брудних шкарпеток та спідньої білизни, деякі з яких, як я згадав, виглядали так, ніби їх використовували для того, щоб витерти витончено оброблений маленький валик-прес у кутку.
  
  
  Цього разу мені знадобилася мить, щоб дізнатися маленького чоловічка, що відчинив двері. Чарлі змінився. Зникли запалі щоки та триденна щетина сивої бороди, яку він, здавалося, завжди підтримував. Навіть мертвий, безнадійний погляд у його очах зник. Чарлі Харкінс тепер виглядав розумним, можливо, настороженим, але вже не таким наляканим життям, як за ті роки, що я знав його.
  
  
  На ньому була легка картата спортивна куртка, акуратно відпрасовані сірі фланелеві штани і яскраво блискучі чорні туфлі. То був не той Чарлі Харкінс, якого я знав. Я був вражений.
  
  
  Він невпевнено потис мені руку. Принаймні це не змінилося.
  
  
  У квартирі, однак. Те, що раніше було заваленою безладдям, тепер стало акуратним і чистим. Свіжий зелений килимок покрив старі покриті шрамами мостини, а стіни були акуратно пофарбовані кремовим кольором. Недорогі, але, очевидно, нові меблі були розміщені так, щоб розбити схожі на комори лінії великої кімнати… журнальний столик, кілька стільців, два дивани, довге низьке прямокутне ліжко на платформі в одному кутку.
  
  
  Те, що колись безладно слугувало робочим куточком Чарлі, тепер було відокремлено ґратчастими панелями і яскраво освітлено, оскільки докази виходили через прорізи перегородок.
  
  
  Я підняв брови, озираючись. "Схоже, у тебе все добре, Чарлі".
  
  
  Він нервово посміхнувся. "Ну ... е-е ... справи йдуть непогано, Нік". Його очі заблищали. "У мене тепер новий помічник, і все дійсно йде добре ..." - його голос затих.
  
  
  Я посміхнувся йому. "Щоб зробити це з тобою, потрібно більше, ніж просто новий помічник, Чарлі". Я махнув рукою на новий декор. «Навскидку, я сказав би, що хоч раз у житті ти знайшов щось стійке».
  
  
  Він нахилив голову. "Добре…"
  
  
  Було не прийнято знайти фальсифікатора із стійким бізнесом. Така робота має тенденцію до різких ривків та тривалих зупинок. Ймовірно, це означало, що Чарлі якимось чином потрапив у гру із контрафактом. Особисто мені було байдуже, що він робив, поки я отримував те, за чим прийшов.
  
  
  Мабуть, він читав мої думки. «Е-е… Я не впевнений, що зможу зробити це, Нік».
  
  
  Я дружелюбно посміхнувся йому і сів на один із двосторонніх диванів, які стояли під прямим кутом до свого близнюка, утворюючи хибний кут посеред вітальні. «Звичайно, можеш, Чарлі, – легко сказав я.
  
  
  Витягнувши Вільгельміну з кобури, я недбало помахав нею в повітрі. "Якщо ви цього не зробите, я уб'ю вас". Я б, звісно, не став. Я не ходжу вбивати людей через щось таке, особливо таких маленьких, як Чарлі Харкінс. Але Чарлі цього не знав. Все, що він знав, це те, що я можу інколи вбивати людей. Ця думка явно спала йому на думку.
  
  
  Він простягнув благаючу долоню. «Добре, Ніку, добре. Просто я не… ну, у будь-якому разі…»
  
  
  "Добре." Я знову накрив Вільгельміну і нахилився вперед, поклавши лікті на коліна. "Мені потрібна абсолютно нова особистість, Чарлі".
  
  
  Він кивнув головою.
  
  
  «Коли я піду звідси сьогодні ввечері, я буду Ніком Картано, родом із Палермо, а зовсім недавно із Французького Іноземного Легіону. Залишіть мене приблизно через рік між Іноземним Легіоном і зараз. Я можу прикинутися». Що менше фактів доведеться перевіряти людям, то краще мені буде.
  
  
  Харкінс насупився і потяг за підборіддя. «Це означає паспорт, витяги… що ще?»
  
  
  Я поставив галочку на пальцях. «Мені знадобляться особисті листи від моєї родини в Палермо, від дівчини із Сіракуз, дівчата із Сен-Ло. Мені потрібні права водія з Сен-Ло, одяг з Франції, стара валіза і старий гаманець».
  
  
  Чарлі виглядав стурбованим. «Ну й справи, Ніку, я думаю, у мене все вийде, але це займе якийсь час. Я не маю зараз робити щось для когось ще, і мені доведеться діяти повільно і… е-е…»
  
  
  І знову в мене склалося враження, що Чарлі постійно працював на когось іншого. Але зараз мені було начхати.
  
  
  «Я хочу його сьогодні ввечері, Чарлі, – сказав я.
  
  
  Він роздратовано зітхнув, почав щось говорити, але потім передумав і підібгав губи, задумавшись. «Я можу оформити паспорт та виписку, добре», - нарешті сказав він. «Попит на ті, хто має бланки, є, але…»
  
  
  "Дістань їх", - перебив я.
  
  
  Деякий час він похмуро дивився на мене, потім смиренно знизав плечима. "Я буду намагатися."
  
  
  Деякі люди просто нічого не зроблять, якщо ви на них не покладетеся. Я сперся на Чарлі і близько півночі тієї ночі я вийшов з цієї пластичної елегантності на смердючі вулички Кварталу в ролі Ніка Картано. Телефонний дзвінок до нашого посольства подбає про мій старий паспорт та деякі речі, які я залишив у готелі St.George.
  
  
  
  
  
  З того моменту, поки я не закінчив цю роботу, я був Ніком Картано, безтурботним сицилійцем із туманним минулим.
  
  
  Я насвистував легку італійську мелодію, йдучи вулицею.
  
  
  Я переїхав до готелю «Рома» і почав чекати. Якби через Бейрут йшов потік сицилійців, які прямували до Америки, вони йшли б через циган. Рома в Бейруті - це непереборна визначна пам'ятка для італійців, начебто стійка реєстрації прикрашена часточками часнику. Власне, за тим, як він пахне, можливо.
  
  
  Однак, незважаючи на всі мої плани, наступного дня я випадково зустрів Луї Лазаро.
  
  
  Це був один із тих спекотних днів, які так часто можна зустріти на узбережжі Лівану. Паляча пориви пустелі, пісок сухий і дуже гарячий, але прохолодна блакитність Середземного моря пом'якшує вплив.
  
  
  На тротуарі переді мною бедуїни з яструбиним обличчям у чорних абайях, оброблених золотою парчою, прокладали собі шлях повз гладких левантійських бізнесменів; повз метушилися явно вусаті купці, збуджено розмовляючи французькою; то тут, то там з'являлися тарбуші, їх носії іноді в строго покроєних західних костюмах, іноді в галибах, у нічних сорочках, що вічно існували. На тротуарі безногий жебрак валявся в бруді, що скупчився на вулиці, голосячи: «Бакшиш, бакшиш» кожному перехожому, піднявши долоні в благанні, а сльозливі очі благали. На вулиці старий харидан, завуальований вуаллю, сидів високо на облізлом верблюді, що невтішно тягся вулицею, не звертаючи уваги на таксі, що дико ухилялися від вузької вулиці, і хрипкі гудки гули в дисонансі.
  
  
  На іншому боці вулиці дві американські дівчата фотографували сімейну групу негебів, яка повільно марширувала вулицею, жінки тримали на головах величезні глиняні глеки, і чоловіки, і жінки в ніжно-апельсиново-блакитних тонах, у яких так часто бувають ці ніжні люди. їх мантії та тюрбани. Вдалині, там, де вулиця Альмендарес вигинається на південь у бік Сен-Жорж, чудовий пляж з білим піском був усіяний загоряючими. Як мурахи, що кружляють у синьому скляному морі, я міг бачити двох водних лижників, що волочили свої схожі на іграшки човни на невидимих нитках.
  
  
  Це сталося раптово: таксі наосліп кружляло навколо кута, водій боровся з кермом, коли він повернув на середину вулиці, щоб уникнути верблюда, а потім повернув назад, щоб пропустити зустрічний автомобіль. Заверещали шини, кабіна вискочила з-під контролю в кренованому бічному заносі до жебрака, що плазав на узбіччі.
  
  
  Інстинктивно я рушив до нього в стрімкому пікіруванні, наполовину штовхнувши, наполовину відкинувши араба з шляху таксі і перекидаючись за ним у стічні канави, коли таксі врізалося в тротуар і врізалося в ліпну стіну будівлі. упираючись у будівлю в кричущій агонії металу, що роздирається.
  
  
  На мить світ вулиці Альмендарес був приголомшений картиною музею воскових постатей. Потім жінка заплакала протяжним протяжним стоном, який звільнив її страх і, здавалося, озвався луною полегшення на людній вулиці. Якийсь час я лежав нерухомо, подумки рахуючи свої руки та ноги. Здавалося, всі вони там, хоч мені здалося, що по лобі сильно вдарили.
  
  
  Я повільно підвівся, перевіряючи всі свої робочі частини. Здавалося, що кістки не зламані, суглоби не розтягнуті, тому я підійшов до вікна передніх дверей кабіни, химерно втиснувшись у непохитну штукатурку.
  
  
  За моєю спиною пролунав багатомовний белькіт, коли я відчинив двері і якомога обережніше витяг водія з-за керма. Дивом він здавався неушкодженим, тільки приголомшеним. На його оливковому обличчі був попелястий відтінок, коли він нестійко притулився до стіни, тарбуш із пензликом, що неймовірно схилився над одним оком, незрозуміло дивився на руїни свого існування.
  
  
  Задоволений тим, що не має безпосереднього лиха. Я звернув свою увагу на жебрака, який корчився на спині в стічній канаві, який дуже сильно страждав, щоб допомогти собі, або, можливо, занадто слабкий. Бачить Бог, він був худим, як будь-яка голодна людина, яку я коли-небудь бачив. На його обличчі було досить багато крові, в основному з глибокої рани на вилиці, і він жалібно стогнав. Однак, коли він побачив, що я схиляюся над ним, він підвівся на одному лікті і простяг руку.
  
  
  "Бакшиш, садки", - ридав він. "Бакшиш! Бакшиш!"
  
  
  Я обернувся, обурений. У Нью-Делі і Бомбеї я бачив живі купи кісток і роздутих животів, які лежать на вулицях в очікуванні смерті від голоду, але навіть вони мають більшу людську гідність, ніж жебраки Бейрута.
  
  
  Я почав йти, але рука на руці затримала мене. Він належав невисокому пухенькому чоловічку з херувимським обличчям і чорними, як його волосся, очима. На ньому був чорний шовковий костюм, біла сорочка та біла краватка, що було недоречно у спеку Бейрута.
  
  
  "Momento", - сказав він схвильовано, його голова похитувалася вгору і вниз, начебто для посилення акценту. "Momento, per favore".
  
  
  Потім він перейшов з італійської на французьку. "Vous vous êtes fait du mal?" Привіт
  
  
  
  
  
  Акцент був жахливий.
  
  
  "Je me suis blessé les genous, je crois", - відповіла я, обережно зігнувши коліна. Я потер голову. «Et quelque вибрав bien solide m'aogné la tête. Mais ce n'est pas grave».
  
  
  Він кивнув, насупившись, але водночас посміхнувшись. Я припустив, що його розуміння було не набагато кращим, ніж його акцент. Він тримав мене за руку. "Говорити англійською?" - з надією спитав він.
  
  
  Я весело кивнув головою.
  
  
  "Дуже чудово!" Він досить бурхливо кипів від ентузіазму. «Я просто хотів сказати, що це була найсміливіша річ, яку я коли-небудь бачив. Фантастика! Ти рухався так швидко, так швидко! Він був дуже захоплений усім цим.
  
  
  Я сміявся. "Думаю, просто рефлекторна дія". Так воно й було, звісно.
  
  
  "Ні!" - вигукнув він. «Це була мужність. Я маю на увазі, це була справжня мужність, чувак! Він витяг з внутрішньої кишені пальто дорогий портсигар, відкрив його і простягнув мені.
  
  
  Я взяв сигарету і нахилився, щоб витягнути прикурювач із його нетерплячих пальців. Я не зовсім розумів, що йому потрібне, але він був кумедним.
  
  
  «Це були найкращі рефлекси, які я коли-небудь бачив». Його очі сяяли від хвилювання. «Ви винищувач чи щось таке? Чи акробат? Пілот?
  
  
  Довелося сміятися. "Ні, я ..." Подивимося. Що, чорт забирай, я був? Прямо зараз я був Ніком Картано, колишнім жителем Палермо, останнім часом членом Іноземного легіону, нині… тепер доступний.
  
  
  "Ні, я не з тих", - сказав я, проштовхнувши натовп, що зібрався навколо розбитого таксі і приголомшеного водія, і попрямував тротуаром. Маленький чоловічок поспішив поспішити.
  
  
  На півдорозі він простяг руку. "Я Луї Лазаро", - сказав він. "Як вас звати?"
  
  
  Я без ентузіазму потис йому руку, продовжуючи йти. «Нік Картано. Як поживаєте?"
  
  
  «Картано? Гей, чувак, ти теж італієць?
  
  
  Я похитав головою. "Сіціліано".
  
  
  «Гей, чудово! Я теж сицилієць. Або… я маю на увазі, що мої батьки були із Сицилії. Я справді американець».
  
  
  Це було неважко зрозуміти. Потім мене осяяла думка, і я раптом став люб'язнішим. Це правда, що не кожен американець сицилійського походження в Бейруті матиме зв'язок з мафією, яку я шукав, але однаково вірно і те, що майже будь-який сицилійець у Бейруті міг направити мене у правильному напрямку, випадково чи навмисно. . Було розумно припустити, що один сицилійець міг привести до іншого.
  
  
  "Без жартів!" Я відповів своєю найкращою усмішкою «подивися на мене, я чудовий хлопець». «Я сам жив там довгий час. Новий Орлеан. Прескотт, Арізона. Лос Анджелес. Скрізь».
  
  
  "Дуже чудово!"
  
  
  Цей хлопець не міг бути справжнім.
  
  
  "Боже!" він сказав. «Два сицилійські американці в Бейруті, і ми зустрічаємося прямо посеред вулиці. Це маленький проклятий світ, розумієте?
  
  
  Я кивнув, посміхаючись. "Звичайно". Я помітив Середземне море, крихітне кафе на розі Альмендарес і Фуад, і вказав на прикрашений намистом дверний отвір. "Що ти скажеш, ми разом розділимо пляшку вина?"
  
  
  "Великий!" - вигукнув він. "Фактично, я куплю".
  
  
  «Добре, чувак, ти на зв'язку», - відповів я з удаваним ентузіазмом.
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  Я не зовсім впевнений, як ми підійшли до цієї теми, але наступні двадцять хвилин або близько того ми обговорювали Єрусалим. Луї щойно повернувся звідти, а Т. одного разу провів там два тижні завдяки організації містера Хока.
  
  
  Ми об'їхали місто в розмові, оглянули мечеть Омара і Стіну Плачу, зупинилися біля Двора Пілата і біля колодязя Рут, пройшли по хресних станціях вгору по Віа Долор і ввійшли в Храм Гробу Господнього, який досі зберіг вирізані ініціали його хрестоносців, які збудували. року. Незважаючи на всю свою ексцентричність, Луї добре знався на історії, мав досить проникливий розум і досить зарозуміле ставлення до Матері-Церкви. Він мені починав подобатися.
  
  
  Мені потрібен час, щоб розмова пішла так, як я хотів, але нарешті мені це вдалося. "Як довго ти збираєшся бути в Бейруті, Луї?"
  
  
  Він посміявся. Я почав розуміти, що життя було для Луї лише забавою. «Я повернуся наприкінці цього тижня. Думаю, у суботу. Хоча, звичайно, було тут страшенно весело».
  
  
  "Як довго ти тут?"
  
  
  «Усього три тижні. Знаєш… невеликий бізнес, трохи веселощів». Він широко помахав. «Здебільшого весело».
  
  
  Якщо він не заперечував відповідати на запитання, я не заперечувала їх поставити. "Який вид бізнесу?"
  
  
  "Оливкова олія. Імпорт оливкової олії. Оливкова олія Францині. Ви коли-небудь чули про нього?
  
  
  Я похитав головою. Ні. Я сам вживаю бренді та содову. Терпіти не можу оливкова олія».
  
  
  Луї засміявся над моїм слабким жартом. Він був із тих, у кого поганий жарт завжди здавався гідним сміху. Добре для его.
  
  
  Я витяг з кишені сорочки зім'яту пачку «Галуаза» і закурив одну, тоді як я з радістю почав будувати несподівані плани стати другом Луї Лазаро, сміливого хлопчика західного світу.
  
  
  Я добре знав оливкову олію Францині. Або, принаймні,
  
  
  
  
  
  хто був Джозеф Франціні. Джозеф Popeye Францині. Багато хто знав, хто він такий. Цими днями ним був Дон Джозеф, голова другий за розміром сім'ї мафії в Нью-Йорку.
  
  
  До того, як Джозеф Франціні став доном Джозефом, він був "Попаєм" у всьому злочинному світі на Східному узбережжі. «Попай» з'явився з його дуже законного бізнесу з імпорту та збуту оливкової олії. Його поважали за його безжальну чесність, ритуальну відданість мафіозному закону омерти та ефективні методи ведення бізнесу.
  
  
  Коли йому було тридцять років, Попай був вражений якоюсь хворобою – я не міг згадати, що саме – яка змусила його піти з вулиць і опинитися в адміністративному становищі з організованою злочинністю. Там його прекрасна ділова голова виявилася безцінною, і за дуже короткий час він зміг досягти реальної влади в азартних іграх та лихварстві. Він і два його брати будували свою організацію ретельно і міцно, маючи ділову хватку. Тепер він був Дон Джозефом, старіння, буркотливим, ревниві прав він працював так важко досягти.
  
  
  Саме Папа Франціні – дон Джозеф Франціні – стояв за спробою посилити американську організацію молодою кров'ю із Сицилії.
  
  
  Я шукав собі вихід у сицилійські кола в Бейруті, і це виглядало так, ніби я зірвав джекпот. Безумовно, Бейрут був логічним місцем для зупинки торговця оливковою олією. Значна частина світових поставок надходить із Лівану та його сусідів, Сирії та Йорданії.
  
  
  Але присутність Луї Лазаро з Franzini Olive Oil у той час, коли мафія перекидала своїх новобранців через Бейрут, дуже збільшила співвідношення збігів.
  
  
  У мене також була інша думка. Луї Лазаро міг би бути чимось більшим, ніж просто щасливою людиною, якою він здавався. Будь-хто, хто представляв Popeye Franzini, був би компетентним і жорстким, навіть якщо - судячи з натхнення, з яким Луї атакував пляшку - він був схильний пити занадто багато.
  
  
  Я відкинувся на п'ятах маленького стільця з дроту, на якому сидів, і нахилив склянку над своїм новим аміко. «Гей, Луї! Давай вип'ємо ще одну пляшку вина»
  
  
  Він радісно заревів, грюкнувши по столу плоскою долонею. «Чому б і ні, порівняйте! Давайте покажемо цим арабам, як вони це роблять у старій країні». Кільце класу Колумбійського університету на його правій руці суперечило ностальгічним спогадам, коли він подав знак офіціанту.
  
  
  * * *
  
  
  Три дні з Луї Лазаро можуть бути стомлюючими. Ми бачили футбольний матч в Американському університеті, провели день, відвідавши старі римські руїни у Баальбеку; ми надто багато випили у Black Cat Café та Illustrious Arab, та дісталися майже до будь-якого іншого бістро у місті.
  
  
  За ці три неспокійні дні я досить багато дізнався про Луї. Я думав, що на ньому була написана мафія, і коли я виявив, наскільки глибоко вона зображена, всі дзвони задзвонили. Луї Лазаро був у Бейруті по роботі з оливковою олією Францині, добре представляючи свого дядька Попая. Коли Луї впустив бомбу на четвертий графин із вином, я підштовхнув свою затуманену вином пам'ять до інформації про нього. Папай Франціні виростив сина свого брата, я згадав зі звіту, який колись читав. То був той племінник? Мабуть, так і було, і його інше прізвище, швидше за все, було незначною косметичною зміною. Я не наполягав на тому, чому його звали Лазаро, а не Франціні, вважаючи, що якщо це має значення, я дізнаюся досить скоро.
  
  
  Тож я фактично потрапив до рук свого квитка у трубопровід Францині. Мій веселий, жартівливий співрозмовник, який спочатку справив враження мафіозі з комедійної опери, мабуть, страшенно проникливий під цією балакучою, винною манерою. Або це або дядько Джозеф зумів захистити свого племінника від огидних реалій організованої злочинності, благополучно відправивши його в законний кінець сімейної операції.
  
  
  Ближче до середини дня на третій день нашого гулянку я спробував визначити ступінь причетності Луї Лазаро до нелегальних справ дядька Джо.
  
  
  Ми були в Червоному Фесі, кожен стіл був заправлений у свою маленьку обнесену стіною нішу, що нагадувало стійло в корівнику. Луї розтягнувся на стільці, одне пасмо чорного волосся почало звисати з чола. Я сидів прямо, але спокійно, поклавши руки на маленький дерев'яний столик, і малював те, що було схоже на мою сорокову галузу за день.
  
  
  "Гей, хлопче!" - пробурмотів Луї. "Ти в порядку." Він зробив паузу, розглядаючи свій годинник, як це роблять люди, коли усвідомлюють час, навіть коли вони думають днями, тижнями чи місяцями, а не годинами, хвилинами чи секундами. «Ми маємо знову зібратися разом у Штатах. Коли ти повернешся?"
  
  
  Я знизав плечима. "Знаєш, де я можу отримати добрий паспорт?" - Недбало запитав я.
  
  
  Він підняв брови, але в його очах не було здивування. Люди з проблемами з паспортами були способом життя Луї Лазаро. "Хіба у вас його немає?"
  
  
  Я похмуро відпив вино. "Звичайно. Але ... » Нехай він буде
  
  
  
  
  
  робити власні висновки.
  
  
  Він зрозуміло посміхнувся, відмахуючись махнувши рукою. "Але ж ви приїхали з Палермо, вірно?"
  
  
  "Правильно."
  
  
  "І ви виросли у Новому Орлеані?"
  
  
  "Правильно."
  
  
  "Чотири роки у французькому Іноземному легіоні?"
  
  
  "Вірно. Що ти робив, Луї? Робив нотатки?"
  
  
  Він збентежено посміхнувся. "А ти знаєш. Просто переконайся, що Т все правильно».
  
  
  «Вірно, – сказав я. Я знав, до чого ведуть його запитання – принаймні я сподівався, що знаю – навіть якщо він не хотів одразу переходити до суті.
  
  
  Він узяв перехресний допит, як будь-який добрий прокурор. «І останні пару років ви… еээ… тинялися Бейрутом?»
  
  
  "Правильно." Я налила ще вина у кожну з наших склянок.
  
  
  "Добре." Він витяг його із задумливим виглядом. "Я, напевно, зможу це влаштувати, якщо ти дійсно хочеш повернутися до Штатів".
  
  
  Я озирнувся через плече просто для ефекту: «Я, чорт забирай, повинен забиратися звідси».
  
  
  Він кивнув головою. "Може, я зможу тобі допомогти, але ..."
  
  
  "Але що?"
  
  
  «Добре», - він знову посміхнувся цією обсмаженою усмішкою. "Насправді я мало що знаю про тебе, крім твоєї сміливості".
  
  
  Я ретельно зважив ситуацію. Я не хотів надто швидко розігрувати свій козир. З іншого боку, це могло бути моєю точкою злому, і я завжди міг – якщо події того вимагали – усунути Луї.
  
  
  Я витягнув металевий тюбик з-під сигари з кишені сорочки і недбало кинув на стіл. Він перекинувся і зупинився. Я підвівся і підштовхнув свій стілець. "Мені треба піти до Джона, Луї". Я поплескав його по плечу. "Я повернуся."
  
  
  Я пішов, залишивши на столі маленьку трубку вартістю близько 65 000 доларів.
  
  
  Я не поспішав, але коли повернувся, Луї Лазар все ще був там. Так був героїн.
  
  
  За виразом його обличчя я знала, що зробила правильний крок.
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  О п'ятій годині дня я зустрів Луї в холі свого готелю. На цей раз шовковий костюм був синім, майже електричним. Сорочка та краватка були свіжими, але все ще білими на білому. Його тривожна усмішка не змінилася.
  
  
  Надворі ми зупинили таксі. "Сен-Жорж", - сказав Луї водію, потім самовдоволено відкинувся на сидіння.
  
  
  Було лише шість кварталів, і ми могли пройти пішки, але мене турбувало не це. Справа в тому, що Сент-Джорджес був єдиним місцем у Бейруті, де я був відомий як Нік Картер. Однак ймовірність того, що клерк або менеджер по поверху може привітати мене на ім'я, була незначною. Надмірне знайомство - це не спосіб життя в Бейруті, якщо ви явно американець.
  
  
  Мені нема про що хвилюватися. Навіть у моєму обтягувальному одязі ніхто не звернув на мене жодної уваги, оскільки Луї спочатку швидко зателефонував по домашньому телефону в холі, а потім провів мене в ліфт, нервово говорячи.
  
  
  «Це справді гарна дама, чувак! Вона… вона справді щось інше. Але вона теж розумна. О, мамо! Вона розумна!" Він клацнув великим пальцем на передніх зубах. «Але все, що вам потрібно зробити, це просто відповісти на її запитання, розумієте? Просто грайте спокійно. Ось побачите».
  
  
  "Звичайно, Луї", - запевнила я його. Він уже пройшов через цю процедуру півдюжини разів.
  
  
  Дуже високий худорлявий чоловік із блакитними невиразними очима відчинив двері люкса на одинадцятому поверсі і жестом запросив нас увійти. Він відійшов убік, коли Луї пройшов, але коли я пішов за ним, він раптово схопив мене за правий лікоть із внутрішнього боку схожими пальцями і розвернувся. мене назад. Нога позаду моїх колін повалила мене на підлогу, коли він обернувся, так що я вдарився об товстий килим на моєму обличчі, моя рука вивернулася високо за плечі, а костляве коліно пригорнулося до попереку.
  
  
  Він був добрий. Проте негаразд добре. Я міг би зламати йому коліночку п'ятою, коли він зробив перший хід, але я був там не для цього. Я лежав і дозволяв йому витягти Вільгельміну з кобури.
  
  
  Рука зробила побіжний огляд мого тіла. Потім тиск на мій поперек ослаб. «У нього було ось це, – оголосив він.
  
  
  Він був необережний. Х'юго, як і раніше, відпочивав у замшевих піхвах, прив'язаних до мого передпліччя.
  
  
  Він штовхнув мене пальцем на ноги, і я повільно піднявся на ноги. Він заплатить за це пізніше.
  
  
  Я відкинув волосся назад однією рукою та оцінив ситуацію.
  
  
  Я був у вітальні великого люкса, і в нього вели кілька дверей. Він був екстравагантно прикрашений – до розкоші. Тяжкий темно-синій килим був доповнений тканинними драпіруваннями синього кольору. Два Klees і Modigliani ідеально гармонували з чистими меблями в стилі модерн.
  
  
  З обох боків двох диванів стояли маленькі оніксові лампи і хромовані попільнички. Перед кожним диваном стояли важкі низькі журнальні столики, великі прямокутники із сірого мармуру сиділи, як бліді острови у темно-синьому морі.
  
  
  Перед ілюмінатором стояла витончена китайська лялька, одна з найкрасивіших жінок, яких я коли-небудь бачив.
  
  
  в моєму житті. Її чорне волосся було прямим і чорним, майже до талії, обрамляючи тонкі високі риси обличчя. Мигдалеподібні очі на алебастровому обличчі похмуро дивилися на мене, повні губи сповнені скептицизму.
  
  
  Я безпристрасно керував своїм обличчям, поки мій розум клацав файл пам'яті. Десять днів, які я провів у штаб-квартирі AX минулого року, роблячи те, що ми з гіркотою називаємо «домашнім завданням», не пройшли даремно. Її фотографія у досьє у файловій кімнаті B змусила мене ахнути, коли я вперше її побачив. У тілі удар був стократним.
  
  
  Жінкою у сірій шовковій вечірній сукні з високим коміром переді мною була Су Лао Лінь, поряд із Чу Чен, найвищий агент розвідки, якого червоні китайці підтримували на Близькому Сході. З Чу Ченом я стикався раніше, як у Макао, і у Гонконгу; Су Лао Лінь, про яке я лише чув.
  
  
  Те, що я чув, було досить – безжальне, блискуче, жорстоке, запальне, але скрупульозне у її плануванні. Під час війни у В'єтнамі вона працювала з трубопроводом, яким героїн надходив у Сайгон. Численні американські військовослужбовці могли покласти відповідальність за свою залежність на прекрасні ноги Су Лао Ліня.
  
  
  Тепер, очевидно, вона була в іншому конвеєрі - спрямовуючи рекрутів мафії до Штатів. То була непроста операція. Якби дядько Луї та інші члени Комісії могли дозволити собі Су Лао Ліня, це було б багатомільйонне вкладення, яке, можливо, того варте, якби вони могли отримати чи повернути велику владу, якою вони володіли у великих містах країни. іншим разом.
  
  
  Дивлячись на Су Лао Ліня, мої м'язи живота мимоволі напружилися. Сірий шовк, прозорий у світлі торшера позаду неї, тільки підкреслював досконалість цього крихітного тіла: сміливі повні маленькі груди, тонка талія, підкреслена гнучкістю акуратно округлих стегон, ноги, напрочуд довгі для такої крихітної людини, ікри стрункі і гнучкі. кантонців.
  
  
  Чуттєвість затріщала між нами двома, як блискавка. Що робив агент комуністичного Китаю № 2 на Близькому Сході, пов'язаний з американо-сицилійською мафією, було загадкою, але це була не єдина причина, через яку я хотів отримати її.
  
  
  Я дозволив пожадливості проявитися в моїх очах, і я побачив, що вона дізналася про це. Але вона цього не визнала. Вона, мабуть, бачила ту саму хіть в очах півдюжини чоловіків щодня свого життя.
  
  
  "Ви Нік Картано?" Її голос був м'яким, але діловим, східна невиразність твердих приголосних ледь помітна.
  
  
  «Так», - сказала я, пробігаючи пальцями своїм розпатланим волоссям. Я подивився на високий капюшон, який розбудив мене, коли я зайшов у двері. Він стояв ліворуч від мене, приблизно у футі позаду мене. Він тримав Вільгельміну у правій руці, показуючи їй на підлогу.
  
  
  Вона недбало жестикулювала, її темно-червоні лаковані нігті виблискували у світлі лампи. «Вибач за незручності, будь ласка, але Гарольд відчуває, що повинен перевірити всіх, особливо людей з твоїм…» Вона завагалася.
  
  
  "Моя репутація?"
  
  
  Очі її затуманилися від роздратування. «Відсутність вашої репутації. Ми не змогли знайти нікого, хто колись чув про вас, окрім Луї».
  
  
  Я знизав плечима. "Вважаю, це означає, що мене не існує?"
  
  
  Вона трохи ворухнулася, і світло з вікна за її спиною лилося між її ніг, підкреслюючи цей вишуканий силует. "Це означає, що або ти фальшивка, або ..."
  
  
  Це коливання у середині пропозиції здавалося звичкою.
  
  
  "Або ж?"
  
  
  «… Або ти справді дуже гарний». Примара посмішки промайнула на трохи відкритих губах, і я посміхнувся у відповідь. Вона хотіла, щоб я був «справді дуже добрим». Вона хотіла мене, і крапка. Я це відчував. Відчуття було взаємним, але нам ще треба було погратись у гру.
  
  
  "У моєму бізнесі ми не рекламуємо".
  
  
  «Звичайно, але у моєму бізнесі ми зазвичай можемо привернути увагу до більшості людей, які перебувають у… можна сказати… союзних лініях?»
  
  
  Я намацав блискучу люльку від сигари в кишені сорочки.
  
  
  Вона кивнула головою. «Я знаю, – сказав мені Луї. Але...»
  
  
  Я не звинувачував її. Вона мала репутацію людини, яка не робила помилок, і моїм єдиним речовим доказом «темного минулого» були вісім унцій героїну в тюбику. Це і той факт, що Луї явно робив мені подачу. Але Луї був племінником людини, яка, швидше за все, фінансувала більшу частину діяльності Су Лао Ліня. Зрештою, це мало стати вирішальним чинником. Вона не хотіла б викликати невдоволення племінника Папая Франціні.
  
  
  Їй теж не хотілося б засмучувати себе. Я нахабно дивився на неї. Її очі майже непомітно розширились. Вона правильно зрозуміла повідомлення. Я вирішив зняти її з гачка.
  
  
  Я витяг пачку «Галуаз» з кишені і постукав відкритим кінцем по руці, щоб дістати цигарку. Я надто сильно постукав по штору, і один вилетів повністю і впав на підлогу. Я нахилився, щоб підняти його.
  
  
  Одночасно я зігнув праве коліно і хльоснув лівою ногою прямо назад. Позаду мене закричав Гарольд, його колінна філіжанка розсипалася під жорстким гумовим підбором мого черевика, що розбивалася з кожною унцією сили, яку я міг вкласти.
  
  
  Я повернувся ліворуч і сів. Коли Гарольд різко нахилився вперед, хапаючись за розбите коліно, я зачепив два пальці правої руки глибоко під його підборіддям, зачепивши їх за щелепу; Я перекотилася на плечі, акуратно перекинувши його.
  
  
  Це було все одно, що видерти рибу з води, кинути її вперед і на мене, тож він описав коротку дугу в повітрі. Незадовго до того, як я втратив важіль, я різко сіпнувся вниз, і його обличчя врізалося в підлогу, а за ним лежала вся вага його тіла. Було майже чути, як ламаються кістки його носа.
  
  
  Потім він лежав нерухомо. Він був або мертвий через зламану шию, або просто знепритомнів від шоку і сили удару по палубі.
  
  
  Я забрав Вільгельміну і повернув її в наплічну кобуру, якій вона належала.
  
  
  Тільки після цього я однією рукою пригладив волосся назад і озирнувся.
  
  
  Ні Луї, ні китаянка не рушили з місця, але хвилювання дійшло до Су Лап Лінь. Я бачив це з легкого роздмухування її ніздрів, напруженості вени, що проходить по тильній стороні долоні, яскравості її очей. Деякі люди зазнають сильного сексуального запалу внаслідок фізичного насильства. Су Лао Лінь важко дихав.
  
  
  Вона з огидою вказала на те, що залишилося від Гарольда на підлозі. "Приберіть його, будь ласка", - наказала вона Луї. Вона дозволила собі легку посмішку. «Я думаю, можливо, ти маєш рацію, Луї. Твій дядько міг би використати тут таку людину, як містер Картано, але я думаю, тобі краще представитися самому. Вам обом краще бути готовими до відльоту ранковим рейсом».
  
  
  В її тоні пролунало відпущення, і Луї підійшов до Гарольда, щоб поборотися. Су Лао Лінь повернувся до мене. "Заходьте в мій офіс, будь ласка", - холодно сказала вона.
  
  
  Її голос був стриманий, але надмірно модульований тон видав її. Хвилювання здригнулося на її губах. Цікаво, чи це відчув Луї?
  
  
  Я пішов за нею через двері в добре обладнаний офіс - великий сучасний стіл з діловим стільцем, що обертається, обтічний сірий металевий диктофон, два прямих металевих стільці, сіра картотека в кутку - гарне місце для роботи.
  
  
  Су Лао Лінь підійшла до столу, потім повернулася і відкинулася на його край обличчям до мене, її крихітні пальці наполовину зачепилися за край столу, схрестивши кісточки.
  
  
  Губи відкрилися рівними зубами, і крихітний язичок нервово висунувся, спокусливо.
  
  
  Я зачепив двері ногою і зачинив її за собою.
  
  
  Два довгі кроки привели мене до неї, і легкий стогін зірвався з її губ, коли я притис її до себе, тримаючи одну руку під її підборіддям, нахиляючи її вгору, коли мій голодний рот намацував її. Її руки були підняті вгору, обвилися навколо моєї шиї, коли вона притулилася своїм тілом до мого.
  
  
  Я затис її рот язиком, досліджуючи, розбиваючи. Жодної тонкощі. Су Лао Лінь була неймовірно маленькою, але дикою жінкою вона корчилася, стогнала, довгі нігті рвали мою спину, ноги чіплялися за мої.
  
  
  Мої пальці намацали застібку на високому комірі і розстебнули її. Здавалося, невидима блискавка зісковзнула вниз сама собою. Я обійняв обома руками її мініатюрну талію і тримав її подалі від себе в повітрі. Вона неохоче зламалася, намагаючись утримати рота на моєму.
  
  
  Я поклав її на стіл. Це було все одно, що поводитися з тонким фарфором, але цей фарфор міг звиватися.
  
  
  Я відступив, стягуючи з неї сіру шовкову сукню. Тоді вона сиділа нерухомо, відкинувшись на руки, її груди здіймалися, соски стирчали назовні, крихітні ступні на столі, її коліна широко розставлені. По її животі текла цівка поту.
  
  
  Під сірою шовковою сукнею на ній не було нічого. Я дивився, на мить приголомшений, смакуючи алебастрову красу, що сидить, як живий об'єкт мистецтва, на голому металевому столі. Повільно, без запрошення, мої пальці намацали гудзики на сорочці, поралися з черевиками та шкарпетками, розстебнули ремінь.
  
  
  Я обережно підняв її за сідниці, на мить врівноважив її, як чашку на блюдце, і притяг до себе, коли стояв, розставивши ноги, перед столом. При першому проникненні вона голосно ахнула, потім ножицями розсікла мою талію своїми ногами, тож вона їхала на схильних стегнах.
  
  
  Притиснувшись до столу, я відкинувся назад, а Су Лао Лінь лежала на мені. Світ вибухнув вихором обертових відчуттів. Звиваючись, кружляючи, ми корчилися в мізерно обставленому кабінеті в гарячковому істеричному танці. Двотілий звір випростався, врізався в меблі і тулився до стіни. Нарешті, з сильним тремтячим спазмом ми впали на підлогу, рухаючись, б'ючи, штовхаючи всіма м'язами, що напружуються, поки раптово вона не закричала двічі, двома короткими пронизливими криками, її спина вигнулась, незважаючи на мою вагу, що давить на неї.
  
  
  Я відсторонився і перекинувся на підлозі на спині, груди здіймалися.
  
  
  . З усіма спальнями у світі мені якимось чином вдалося опинитися на підлозі в офісі. Я посміхнувся і потягнувся. Є долі й гірші.
  
  
  Потім я помітив крихітну руку на моєму стегні. Витонченими пальцями на внутрішній стороні моєї ноги було намальовано філігранний візерунок. Було очевидно, що Су Лао Лінь ще закінчила.
  
  
  Насправді, перш ніж вона наситилася, минуло кілька годин.
  
  
  Потім, коли ми вимилися, одяглися і з'їли обід, який я замовив, вона почала займатися справою.
  
  
  "Дай мені подивитися твій паспорт".
  
  
  Я дав. Вона задумливо вивчила його за мить. "Ну, треба купити тобі новий", - сказала вона. "Я думаю, на зовсім інше ім'я".
  
  
  Я знизав плечима і посміхнувся. Схоже, моє життя як Ніка Картано справді буде дуже коротким – менше тижня.
  
  
  "Я хочу, щоб ти пішов звідси вранці", - сказала вона.
  
  
  "Чому так швидко? Мені тут ніби подобається». Це було правдою. Вірно також і те, що я хотів дізнатися якнайбільше про завершення операції в Бейруті, перш ніж я поїду до Штатів.
  
  
  Вона невиразно подивилася на мене, і це мені нагадало, що це була Су Лао Лінь, агент червоних китайців, яка відправила стільки американських солдатів у пекло Героїновою дорогою, а не тендітна маленька дика кішка на підлозі офісу.
  
  
  Ну? Це був цікавий вечір, погодьтеся».
  
  
  "Це бізнес", - холодно сказала вона. "Поки ти поруч, я можу забути, що не можу собі дозволити ..."
  
  
  "Отже, ви хочете, щоб я забрався звідси ранковим рейсом", - закінчив я за неї. "Добре. Але ти можеш так швидко підготувати для мене документи?
  
  
  Я знав, що Чарлі Харкінс може. Але я сумнівався, що в Бейруті тиняється ще Чарлі.
  
  
  Су Лао Лінь знову дозволила собі привид усмішки. "Я запропонував би це, якби не змогла?" Її логіку важко було звинувачувати. «Я хочу, щоб ти пішов, – сказала вона.
  
  
  Я подивився на годинник. "Вже десять годин".
  
  
  «Я знаю, але це займе якийсь час… ти маєш повернутися сюди, перш ніж піти. Розумієш? Знову привид посмішки. Су Лао Лінь взяла мене за руку і повела до дверей.
  
  
  Я посміхнувся до неї. "Ти - бос", - визнав я. "Куди я йду?"
  
  
  «Один-сім-три Альмендарес-стріт. Це на околиці Кварталу. Побачите людину на ім'я Чарльз Харкінс. Він подбає про вас. Просто скажіть йому, що я послала вас. Він на третьому поверсі». Вона ніжно поплескала мене по руці. Ймовірно, це був найближчий до неї ніжний жест, який вона колись могла зробити.
  
  
  Я лаяв себе як дурня, поки йшов коридором і дзвонив у ліфт. Я повинен був знати, що її агентом був Чарлі Харкінс, а це означало, що маю проблеми. Чарлі ніяк не міг забезпечити мене новим набором паперів і не повідомити Леді-Дракона, що вона грає з польовим агентом №1 AXE.
  
  
  Звісно, був один вихід. Я відчув підбадьорливий тягар Вільгельміни у себе на грудях, коли ввійшов у ліфт. На бідного старого Чарлі знову збиралися спертися, і цього разу він мав бути неабияк підсмаженим.
  
  
  Шостий розділ.
  
  
  Номер 173 на вулиці Альмендарес. Чарлі відповів на дзвінок у двері майже до того, як я прибрав палець із дзвінка. Однак, на кого він чекав, то це не мене.
  
  
  «Нік ...! Що ти тут робиш?"
  
  
  Це було законне питання. "Привіт, Чарлі", - бадьоро сказав я, проштовхуючись повз нього до кімнати. Я сів на один з диванів перед журнальним столиком, витяг Галуаз із напівпорожньої пачки в кишені і запалив його пишною настільною запальничкою, яка виглядала так, ніби вона могла бути з Гонконгу.
  
  
  Чарлі нервував, зачиняючи двері, і після деякої нерішучості сів навпроти мене. "Що трапилося, Нік?"
  
  
  Я посміхнувся йому. "У мене є для тебе інша робота, Чарлі, і я теж хочу поговорити з тобою".
  
  
  Він трохи посміхнувся. Вийшло не надто добре. «Я… еээ… я не можу багато говорити про справи, Нік», - заблагав він. "Ти знаєш що."
  
  
  Звичайно, він мав рацію. Половина чималої цінності Чарлі для міжнародного злочинного світу полягала у його видатних талантах: ручка, фотоапарат, друкарський верстат, аерограф та набір для тиснення. Інша половина лежала у його абсолютному мовчанні. Якби він колись про щось заговорив, він був би мертвий. Занадто багато людей на Близькому Сході дуже боятимуться, що наступними, про які він буде говорити, будуть вони. Так що мовчання було частиною його торгівлі, і час від часу зустрічаючись з Чарлі, я ніколи не просив його порушити його.
  
  
  Але життя буває важким, подумав я. На мить у мене було жаль про те, що я збирався зробити, але я нагадав собі, що то була президентська місія. Чарлі Харкінси в цьому світі не могли багато розраховувати.
  
  
  "Тобі слід було сказати мені, що ти працюєш на Леді Дракона, Чарлі", - сказав я спокійним тоном.
  
  
  Він насупився, ніби не знав, що це означає.
  
  
  "Що ти маєш на увазі... еээ, Леді Дракон?"
  
  
  «Давай, Чарлі. Су Лао Лінь».
  
  
  «Су Лао Лінь? Е… хто вона? Страх грав у його очах.
  
  
  "Як довго ти працюєш на неї?"
  
  
  "Я? Працюю на кого?"
  
  
  Я зітхнув. У мене не було всієї ночі, щоб грати в ігри. "Чарлі", - сказав я з роздратуванням. «Вона надіслала мене сюди. Мені потрібний новий комплект паперів. Я їду до Штатів уранці».
  
  
  Він дивився на мене, і його нарешті осяяло. Я спостерігав за його очима, поки він думав про це. Він знав, що я агент AX. Якщо Су Лао Лінь надіслав мене за новими паперами, це означало, що я якимось чином влився в конвеєр. І якби я включився до конвеєра, це означало б, що цей конвеєр не працюватиме далі. Він оглянув кімнату, ніби бачив, щойно пофарбовані стіни, зелений килим і гарні меблі зникають у нього на очах.
  
  
  Він усе зрозумів правильно.
  
  
  Він запитав. "Ти впевнений?"
  
  
  "Я впевнений, Чарлі".
  
  
  Він глибоко зітхнув. Доля була проти Чарлі Харкінса, і він знав це. Він мав повідомити Су Лао Лінь, що агент AX зламав її систему безпеки. Але агент AX був просто там, у кімнаті з ним.
  
  
  Я йому не заздрив.
  
  
  Нарешті він ухвалив рішення і знову зітхнув. Він потягся до телефону на кавовому столику.
  
  
  Я перегнувся через журнальний столик і сильно вдарив його долонею по переніссі.
  
  
  Сльози навернулися на його очах, коли він відсахнувся. З лівої ніздрі текла цівка крові. «Я… мушу зателефонувати», - видихнув він. «Я маю підтвердити, що вона вас послала. Якщо цього не зроблю, вона дізнається, що щось не так. Це стандартна процедура».
  
  
  Безсумнівно, він мав рацію. Мала бути якась система підтвердження, і телефон був не гірший за інших. Тепер я мала власну дилему, з якою треба було боротися. Якби Чарлі не зателефонував Су Лао Ліні, вона б знала, що десь проблема. З іншого боку, найменше я хотів у той момент, щоб Чарлі розмовляв телефоном із Су Лао Лінь. Однією рукою я вийняв Вільгельміну з кобури, а другою простяг Чарлі телефонну трубку. «От. Подзвони їй, ніби я був одним із твоїх звичайних клієнтів сицилійців. Правильно?»
  
  
  Він злякано кивнув головою. "Звичайно, Нік".
  
  
  Я помахав пістолетом йому під носом. «Я хочу, щоб ти тримав телефон так, щоб я також міг її чути. І я не хочу, щоб ти казав те, що я не схвалював би. Зрозуміло?
  
  
  Харкінс похмуро кивнув головою. Він набрав номер, потім підніс трубку до середини столу, і ми обоє нахилилися вперед, так що наші голови майже зіткнулися.
  
  
  М'яка аристократична шепелявість Леді Дракона долинала з трубки. "Так?"
  
  
  Харкінс прочистив горло. "Е... міс Лао?"
  
  
  "Так."
  
  
  «Ее… Це Чарлі Харкінс. У мене тут хлопець, який каже, що ви його надіслали».
  
  
  "Опишіть його, будь ласка".
  
  
  За кілька дюймів від мене Чарлі закотив очі. «Ну, він близько шести футів чотирьох дюймів на зріст, чорне волосся зачесане назад, квадратна щелепа і… е-е… ну, дуже широкі плечі».
  
  
  Я посміхнувся до Чарлі і погрозив йому кінчиком Вільгельміни.
  
  
  "Його звати Нік Картано", - продовжив він.
  
  
  "Так, я його послала". Я міг чути її голосно і виразно. «Нам знадобиться все – документи, що засвідчують особу, паспорт, дозвіл на поїздку. Він їде вранці».
  
  
  "Так, мем", - покірно відповів Чарлі.
  
  
  «Чарлі…» На іншому кінці дроту була пауза. «Чарлі, ти колись чув про це Картано? Я не змогла добитися від нього точних відомостей».
  
  
  Я відчайдушно кивнув і підставив морду Вільгельміни Чарлі за підборіддя, щоб підкреслити свою думку.
  
  
  "Е... звичайно, міс Лао", - сказав він. «Думаю, я чув про нього трохи у місті. Думаю, він побував у всьому потроху».
  
  
  "Добре." Вона була задоволена.
  
  
  Чарлі марно дивився на телефон. Він глянув на мене, страшенно бажаючи випалити якесь попередження.
  
  
  Я зробив невеликий хід із Вільгельміною.
  
  
  «До побачення, міс Лао, - сказав він. Він повісив трубку тремтячою рукою, і я знову накрив Вільгельміну.
  
  
  Він міг передати якесь закодоване попередження або пропустити код, що підтверджує, але я в цьому сумнівався. Ситуація, в якій він перебував зараз, була надто дивною, щоб його частину операції можна було очікувати з такою ретельно продуманою безпекою.
  
  
  Вдруге з моменту мого прибуття до Бейрута я разом з Чарлі пройшов процедуру обробки записів. Він був гарний, але дуже повільний, і цього разу це зайняло майже три години.
  
  
  Я довго міркував, як мені його позбутися. То була проблема. З живим Чарлі я ніколи не дістануся до аеропорту, не кажучи вже про те, щоб повернутися до Штатів. Навіть якщо я залишу його пов'язаним і з кляпом у роті, він зрештою звільниться, і мене дістануть, де б я не був.
  
  
  Відповідь, очевидно, полягала в тому, щоб убити її. Але я не міг цього вдіяти. Я вбивав багато разів за свою кар'єру, а Чарлі безперечно не був перлиною людства.
  
  
  Але я вбивав людей, з якими бився, або переслідував, або переслідував. Це одне. Але Чарлі знову був кимось іншим.
  
  
  Схоже, іншого виходу не було. Чарлі мав піти. З іншого боку, якщо Харкінс виявиться мертвим або зниклим безвісти відразу після того, як зібрав мої документи, Леді Дракон вважатиме це справді дуже дивним. То була невелика дилема.
  
  
  Однак Чарлі вирішив це за мене.
  
  
  Я вивчав свій новий пакет документів – цього разу для Ніка Канцонері. Чарлі завжди любив триматися якомога ближче до справжнього імені. "Рятує вас від того, щоб іноді не відповідати, коли потрібно", - пояснив він.
  
  
  Усі папери були у хорошому стані. Був паспорт, в якому говорилося, що Нік Канцонері народився в маленькому калабресському селі Фуцціо, дозвіл на роботу і права водія з Мілана, фотографія невідмінної молодої людини і дівчини, що тримаються за руки перед римськими руїнами, і чотирьох листів від матері Ніка Канцонері.
  
  
  Чарлі зробив хорошу роботу.
  
  
  Потім, коли я схилився над журнальним столиком і переглядав нові папери, він взяв зі столу лампу і вдарив їй мені по голові.
  
  
  Сила удару збила мене з дивана на журнальний столик. Я відчув, як він розколовся піді мною, коли я впав на підлогу, світ був червоним серпанком пронизливого болю. Я не знепритомнів через те, що вдарила лампа. Закон Шмітца: Розпад об'єкта, що рухається, розсіює його силу удару прямо пропорційно швидкості розпаду.
  
  
  Але мені було боляче.
  
  
  Коли я впав на підлогу, я інстинктивно сперся на долоні і кинувся убік у вигляді перекату. Коли я це зробив, щось ще - мабуть, інша лампа - розбилося поруч із моєю головою, мало не зачепивши мене.
  
  
  Тепер я стояв рачки, хитаючи головою, як поранений пес, намагаючись очистити свій мозок. Здавалося, що всередині вибухнула невелика бомба.
  
  
  Я ще не міг ясно бачити. Але я не міг залишатись на одному місці. Чарлі буде в атаці. Опустивши руки та коліна, я опустив голову на зігнуті руки і зробив перекочування вперед. Мої ноги впали на підлогу, і я перекинувся.
  
  
  Я врізався у стіну. Здавалося, поштовх допоміг. Коли я інстинктивно пригнувся, щоб продовжити рух, мій зір почав прояснятися. Я відчував, як на моєму обличчі тече тепла кров. Я відскочив убік. Я не наважувався залишатися нерухомим, поки не знайшов свого ворога. Будь-який рух, який я міг зробити, міг привести мене прямо до нього, але я не міг залишатися на місці.
  
  
  Потім я побачив його.
  
  
  Він йшов за мною з-за рогу кушетки, одна рука лежала на спинці кушетки, а друга простяглася зі свого боку. У ньому був страшенно виглядаючий вигнутий ніж. Мабуть, він витяг його з декоративних арабських піхв, які я бачив на стіні.
  
  
  Чарлі тримав ножа на рівні пояса, цілячись мені в живіт. Його ноги були широко розставлені для рівноваги. Він повільно просувався.
  
  
  Мої вагання, можливо, і врятували мені життя, але вони також залишили мене втиснутим у кут, з диваном уздовж однієї стіни та важким дубовим столом уздовж іншого.
  
  
  Чарлі перегородив мені шлях до втечі.
  
  
  Я притиснувся до стіни, коли він зробив ще один крок уперед, всього за чотири фути від мене. Його тонкі губи щільно стиснулися. Наближався останній випад.
  
  
  Я не мав виходу. Я інстинктивно вихопив Вільгельміну з наплічної кобури і вистрілив.
  
  
  Куля потрапила Чарлі прямо в горло, і він стояв на мить, зупинившись через удар кулею люгера. На його обличчі з'явилося здивоване здивування, і він, здавалося, дивився на мене так, наче я був чужим. Потім його очі потьмяніли, і кров ринула з основи його горла. Він упав на спину, все ще стискаючи ніж у руці.
  
  
  Я обережно переступив через його тіло і пішов у ванну, щоб подивитися, чи можу я вмити своє обличчя. Принаймні холодна вода прояснила б мою голову.
  
  
  Мені знадобилося півгодини над умивальником і ще двадцять хвилин на дві чашки чорної кави, що димляться, які я приготував на плиті Чарлі, перш ніж я був готовий до роботи. Потім я взяв свої папери Ніка Канцонері і подався назад до Сент-Джорджесу. До того, як я зміг вилетіти до Штатів, все ще були «особливі інструкції» від Су Лао Ліня.
  
  
  І її теж довелося позбутися, як я виїхав з Бейрута. Я не міг залишити її там, що проштовхує сицилійських мафіозі транзитом до мафії в Нью-Йорку. А оскільки я був останнім, кого вона надіслала до Чарлі, його смерть не виглядала б так добре для мене.
  
  
  Я зітхнув, коли зателефонував до ліфта багато прикрашеного Сент-Джорджеса. Я не хотів вбивати Леді Дракон більше, ніж хотів убити Чарлі, але я зробив одну зупинку між його квартирою в Кварталі та готелем, і ця зупинка допомогла мені виконати цю частину роботи.
  
  
  Коли Су Лао Лінь відчинила мені двері, в її очах була м'якість, але вона швидко звернулася до тривоги, коли вона подивилася на мої пошкоджені риси. У мене була смуга липкої стрічки, що проходила через мою скроню над одним оком, де лампа Харкінса прорізала болюче, але насправді поверхневе вилучення, і це око було опухлим, мабуть, вже знебарвленим.
  
  
  "Нік!" вигукнула вона. "Що трапилося."
  
  
  "Все в порядку", - запевнив я її, обіймаючи. Але вона відсторонилася, щоб подивитись мені в обличчя. Я згадав товстого араба і ту молоду дівчину, яку бачив під час моєї першої поїздки в квартиру Чарлі. «Я щойно встав між арабом і його повією», - пояснив я. "Вона вдарила мене лампою замість нього".
  
  
  Вона виглядала стурбованою. «Ти маєш подбати про себе, Нік… заради мене».
  
  
  Я знизав плечима. "Я їду в Штати вранці".
  
  
  "Я знаю, але побачимось там".
  
  
  "Ой?" Це було потрясіння. Я не знав, що вона збирається приїхати до Америки.
  
  
  Її посмішка була близькою до скромної. Вона поклала голову мені на груди. «Я просто вирішив сьогодні ввечері, поки тебе не було. Я буду там за кілька тижнів. Просто відвідати. Я все одно хочу побачити Францині, і…» Знову настала пауза в середині пропозиції.
  
  
  "І ..." - підказав я.
  
  
  «… І ми можемо провести ще трохи разом». Її руки міцніше обвилися навколо моєї шиї. «Хочеш цього? Хочеш зайнятися зі мною коханням у Сполучених Штатах?»
  
  
  «Я хотів би зайнятися з тобою коханням будь-де».
  
  
  Вона пригорнулася ближче. "Тоді чого ж ви чекаєте?" Якось та смарагдово-зелена шифонова річ, яку вона носила, коли відчиняла двері, зникла. Вона притулилася до мене своїм оголеним тілом.
  
  
  Я підняв її і подався до спальні. У нас попереду була більша частина ночі, і я не збирався проводити її в офісі.
  
  
  Я не сказав їй, що вона ніколи не дістанеться до Штатів, і наступного ранку мені постійно доводилося нагадувати собі про американських солдатів, яких знищила її наркомережа, перш ніж я зміг змусити себе зробити те, що мав робити.
  
  
  Я ніжно поцілував її в губи, йдучи наступного ранку.
  
  
  Пластикова бомба, яку я прикріпив до вивороту ліжка, не спрацює ще півтори години, і я був впевнений, що вона спатиме так довго, можливо, довше, якщо з якоїсь причини кислоті потрібно більше часу, щоб проникнути в детонатор. .
  
  
  Я отримав бомбу по дорозі до Сент-Джорджесу після того, як залишив будинок Харкінса. Якщо вам коли-небудь знадобиться пластикова бомба в чужому місті, то її найкраще отримати в місцевому ЦРУ у агента за місцем проживання - і ви майже завжди можете знайти CIA агента за місцем проживання, який є місцевим представником Associated Press. У Бейруті це був Ірвінг Фейн, маленька кругла людина в окулярах у роговій оправі, що пристрасно любив малювати прямі.
  
  
  Ми стикалися один з одним більш ніж кілька разів на Близькому Сході, але він відмовлявся надати мені вибухівку, не знаючи, кого я мав намір підірвати, і не порадившись попередньо з його босом. Зрештою, він погодився, коли я переконав його, що це прямий наказ Білого дому.
  
  
  Звичайно, насправді це було не так, і я міг би зіткнутися з цим пізніше, але, на мою думку, Су Лао Лінь була ворожим агентом, і її потрібно було знищити.
  
  
  Вона також дуже добре себе почувала у ліжку. Ось чому я поцілував її на прощання перед від'їздом.
  
  
  
  Сьомий розділ.
  
  
  
  Луї зустрів мене біля виходу з аеропорту Trans World Airlines за годину. Він розмовляв із двома смаглявими чоловіками у недорогих костюмах англійського крою. Можливо, вони були торговцями оливковою олією, але я чомусь сумнівався у цьому. Як тільки Луї помітив мене, він поспішив до нього з простягнутою рукою.
  
  
  «Радий тебе бачити, Нік! Радий тебе бачити!"
  
  
  Ми щиро потиснули один одному руки. Луї все робив від душі. Потім він познайомив мене з чоловіками, з якими розмовляв, Джіно Манітті та Франко Локло. Манітті мав низький лоб, що навис над бровою, сучасний неандерталець. Локло був високим і худорлявим, і крізь його напружено відкриті губи я миттю побачив жовту пару поганих зубів. Жоден з них не говорив англійською достатньо, щоб замовити хот-дог на Коні-Айленді, але в їхніх очах була тваринна твердість, а в куточках рота я бачив злість.
  
  
  Більше бруду для млина мафії.
  
  
  Опинившись на борту великого авіалайнера, я сів на вікні, а Луї на сусідньому сидінні. Двоє новачків родини Францині сиділи позаду нас. За весь переліт з Бейрута до Нью-Йорка я жодного разу не чув, щоб хтось сказав жодного слова.
  
  
  Для Луї це було більше, ніж я міг сказати. Він закипів з того моменту, як ми пристебнули ремені безпеки.
  
  
  "Привіт, Нік", - сказав він з усмішкою. Що ти робив учора ввечері після того, як я пішов від Су Лао Ліня? Чоловік! Це якась навшпиньки, так?» Він засміявся, як маленький хлопчик, який розповідає брудний жарт. "Ти добре провів з нею час, Нік?"
  
  
  Я холодно глянув на нього. "Мені довелося поговорити з одним хлопцем з приводу моїх документів".
  
  
  "О, так. Я забув. Це був би
  
  
  Чарлі Харкінс, мабуть. Він справді хороша людина. Думаю, найкращий у своїй справі”.
  
  
  Був, подумав я. "Він добре попрацював для мене", - ухильно сказав я.
  
  
  Луї ще кілька хвилин говорив про Чарлі зокрема і про добрих людей загалом. Він не сказав мені багато чого, чого я ще не знав, але він любив поговорити. Потім він змінив тему.
  
  
  «Гей, Нік, ти ж знаєш, що мало не прикінчив того хлопця Гарольда у квартирі Су Лао Ліня. Боже! Я ніколи не бачив, щоб хтось рухався так швидко!
  
  
  Я посміхнувся до свого друга. Я теж можу бути задоволений. "Я не люблю, коли мене заводять", - жорстко сказав я. "Він не повинен був цього робити".
  
  
  "Так Так. Я точно згоден. Але, чорт забирай, ти мало не вбив цього хлопця!»
  
  
  "Якщо ви не можете вдарити по м'ячу, вам не слід кидатися в битву".
  
  
  «Так, звичайно… чувак… Лікар у лікарні сказав, що його колінна чашка практично зруйнована. Сказав, що він більше ніколи не ходитиме. У нього також травма хребта. Можливо, паралізований на все життя».
  
  
  Я кивнув головою. Мабуть, через той удар карате, який я дав йому по потилиці. Іноді він так і діє, якщо не вбиває наповал.
  
  
  Я дивився у вікно на зникаючу берегову лінію Лівану, сонце сяяло на блакитному Середземному морі під нами. Я попрацював трохи більше доби, і вже дві людини загинули, а одна стала калікою на все життя.
  
  
  Принаймні має бути двоє мертвих. Я подивився на годинник: десять п'ятнадцять. Пластикова бомба під ліжком Су Лао Ліня мала вибухнути півгодини тому.
  
  
  Поки що я зробив свою роботу. Було зруйновано гирло транзиту у Бейруті. Але це був лише початок. Потім мені довелося битися з мафією на її батьківщині. Я б мав справу з організацією, що міцно укорінилася, величезною індустрією, яка поширилася по країні, як підступна хвороба.
  
  
  Я згадав розмову, яка в мене була з Джеком Гурлі кілька місяців тому, якраз перед тим, як мені дали завдання розправитися з голландцем і Хамідом Рашидом. Ми пили пиво в The Sixish на Вісімдесят восьмій вулиці та Першій авеню в Нью-Йорку, і Джек говорив про свою улюблену тему – Синдикат. Як репортер News він двадцять років висвітлював історії про мафію.
  
  
  «Важко повірити, Нік, – сказав він. «Я знаю одного з цих лихварів - керованого сім'єю Руджеро, - яка має непогашені позички на суму понад вісімдесят мільйонів доларів, і відсотки по цих позиках становлять три відсотки на тиждень. Це сто п'ятдесят шість відсотків річних на вісімдесят мільйонів.
  
  
  "Але це тільки початкові гроші", - продовжив він. "Вони у всьому".
  
  
  "Як що?" Я багато знав про мафію, але завжди можна дізнатися у експертів. І тут Гурлі був експертом.
  
  
  «Напевно, найбільша з них – це вантажівки. Ще є центр одягу. Принаймні дві третини його контролюється мафією. Вони займаються упаковкою м'яса, вони контролюють більшість торгових автоматів у місті, приватні вивезення сміття, піцерії. , бари, похоронні бюро, будівельні компанії, фірми з нерухомості, кейтеринги, ювелірні підприємства, підприємства з розливу напоїв – що завгодно”.
  
  
  «Не схоже, щоб вони мали багато часу на справжні злочини».
  
  
  «Не обманюйте себе. Вони добре розуміються на угонах літаків, і все, що вони захоплюють, можна направити в їх так звані законні торгові точки. Хлопець, який розширює свій бізнес з виробництва одягу на Сьомій авеню, ймовірно, робить це на гроші, отримані від наркотиків, хлопець, який відкриває ланцюжок гастрономічних магазинів у Квінсі, ймовірно, роблять це на гроші, які прийшли від порнографії в Манхеттені”.
  
  
  Гурлі теж трохи розповів мені про Папу Франціні. Йому було шістдесят сім років, але до пенсії йому далеко. За словами Гурлі, він очолював сім'ю з більш ніж п'ятисот ініційованих членів та приблизно чотирнадцяти сотень «асоційованих» членів. «З усіх старих «Мустачіо Пітов», – сказав Гурлі, – цей старий сучий син, безумовно, найстійкіший. Він, ймовірно, також найкраще організований».
  
  
  У літаку, що летів у бік Штатів із Бейрута, я подивився на свого компаньйона, племінника Франціні Луї. З тисячі дев'ятисот гангстерів, які становили сім'ю Францині, він був єдиним, кого я міг назвати другом. І я сумнівався, що він буде дуже корисним для чогось, крім безперервної розмови, якщо все стане погано.
  
  
  Я знову визирнув у вікно і зітхнув. Це було не те завдання, яке мені подобалося. Я взяв роман Річарда Галлахера і почав його читати, щоб відволіктися від мого найближчого майбутнього.
  
  
  Через три години я закінчив, ми ще були в повітрі, найближче майбутнє все ще виглядало похмурим, і Луї знову заговорив. То був нещасливий політ.
  
  
  В аеропорту нас зустрів Ларрі Спелман, особистий охоронець Франціні. Як я зрозумів, Луї користувався досить великою повагою у свого дядька.
  
  
  Спелман був щонайменше на дюйм вище мого шести футів чотирьох дюймів, але вузький і кістлявий. У нього був довгий ніс з високою перемичкою і пронизливі широко розставлені блакитні очі й обличчя з чорними цятками на довгих бакенбардах, але йому було лише тридцять п'ять років. Я знав його за репутацією: твердий, як цвях, фанатично відданий Папі Франціні.
  
  
  Він видав напрочуд гучний сміх, коли він ніжно схопив Луї за плечі. «Радий тебе бачити, Луї! Дід послав мене сюди, щоб зустрітися з тобою сам».
  
  
  Луї представив Манітті, Локло та мене, і ми потиснули один одному руки. Спелман з цікавістю глянув на мене, його блакитні очі не здригнулися. "Хіба я не знаю тебе звідкись?"
  
  
  Він страшенно добре міг це зробити. Я міг пригадати будь-яке з дюжини завдань, у яких мене могли б вказати йому. Одним із чинників успіху організованої злочинності у цій країні була її чудова система розвідки. Злочинний світ слідкує за державними агентами так само уважно, як і уряд за діячами злочинного світу. Я ніколи не зустрічався зі Спелманом особисто, але цілком можливо, що він мене впізнає.
  
  
  Прокляття! Я тут лише п'ять хвилин і вже в біді. Але я грав це безтурботно і сподівався, що глибоку засмагу, яку я придбав у Саудівській Аравії, трохи її заплутає. Клейка стрічка на моєму лобі теж мала допомогти.
  
  
  Я знизав плечима. "Ви колись були в Новому Орлеані?"
  
  
  "Ні. Не в Новому Орлеані". Він роздратовано похитав головою. "Ви маєте якесь відношення до Тоні?"
  
  
  Тоні?
  
  
  «Тоні Канцонер, боєць».
  
  
  Чорт забирай знову! Я забув, що мене звуть Канцонері, навіть після того, як почув, як Луї представив мене таким чином лише хвилину тому. Ще кілька таких провалів, і маю справді будуть проблеми.
  
  
  "Він мій двоюрідний брат", - сказав я. «По батьківській лінії».
  
  
  "Великий боєць!"
  
  
  "Ага". Я відчував, що Ларрі Спелман підтримує розмову, щоб він міг вивчати мене довше. Ми грали у кумедну гру. Він знав, що я тільки-но приїхала від мадам Су Лао Лінь з Бейрута і що Канцонері не буде моїм справжнім ім'ям.
  
  
  Я не любив цієї гри. Рано чи пізно він згадає, хто я, і вся ця шарада вибухне. Але зараз я мало що міг з цим поробити. "Побачимося за хвилину", - сказав я. "Я повинен піти в туалет".
  
  
  Я взяв із собою сумку і, не виходячи з кабінету чоловічого туалету, швидко переніс Вільгельміну і Гюго з валізи до їхніх звичних місць: наплічну кобуру для Вільгельміни, пружні замшеві піхви для Хьюго. У Лівані зараз вжито заходів безпеки, тому не можна сідати в літаки зі зброєю. З іншого боку, туалетний набір, обшитий свинцевою фольгою, дуже добре подорожує з вами у валізі і виглядає абсолютно нешкідливо та непроникним для багажних рентгенівських апаратів. Будь-який митний інспектор, звичайно, може вирішити забрати його і подивитися, але життя сповнене шансів, і я чомусь ніколи не бачив, щоб інспектор митниці перевіряв туалетний набір. Вони будуть дивитися в шкарпетки ваших тапочок і нюхати мішечок з тютюном, щоб переконатися, що це не марихуана, але я ніколи не бачив жодного погляду в туалетний комплект.
  
  
  Я вийшов із чоловічого туалету в набагато більшій безпеці.
  
  
  * * *
  
  
  Великий «крайслер», на якому Спелман їхав назад у місто, був заповнений балаканею Луї. Цього разу я оцінив його нескінченний сміливий монолог. Я сподівався, що це відверне від мене думки Спелмана.
  
  
  Було трохи більше о 18:00. коли велика синя машина під'їхала до великого непоказного лофта на Прінс-стріт, недалеко від Бродвея. Я вийшов з машини останнім і подивився на пошарпаний знак на фасаді будівлі: «Оливкова олія Францині».
  
  
  Ларрі Спелман провів нас через маленькі двері зі склінням, а потім по відкритому холу, пройшовши невеликий офіс, де чотири жінки уважно працювали над своїми друкованими столами, затиснутими між сірими шафами для документів та стіною. Ніхто з них не глянув, коли ми проходили повз нього; у деяких компаніях краще не знати, хто ходить офісом.
  
  
  Ми підійшли до дверей з матового скла, на яких був акуратно написаний напис Джозефа Франціні. Ніби всі ми були призовниками, які щойно прибули до навчального табору, ми підібралися і поставили валізи біля однієї стіни, а потім стали навколо і виглядали сором'язливими. Тільки Луї був несприйнятливий до полкових нюансів, які передбачала група; він перестрибнув через невеликі дерев'яні перила і, здавалося, обняв чопорну секретарку, яка підвелася з-за столу, коли побачила, що він увійшов.
  
  
  Вона заверещала. - "Луї!" "Коли ви повернулися?"
  
  
  Він задушив її поцілунками. «Тільки зараз, Філоміна, тільки зараз. Гей! Ти гарна, мила, просто гарна!» Він був правий. Коли вона насилу вивільнилася з його горіллоподібних обіймів, я зрозумів це. Незважаючи на свою зовнішність - окуляри без оправи, чорне волосся, зібране в тугий пучок, блузка з високим коміром - вона була справжньою італійською красунею, високою, стрункою, але з чудовими грудьми, напрочуд тонкою талією і повними округлими стегнами. Її овальне обличчя, підкреслене величезними карими очима і зухвалим зухвалим підборіддям, було прямо з Сицилії з
  
  
  її оливковою шкірою, рельєфними рисами обличчя та важкими чуттєвими губами.
  
  
  Вона сором'язливо посміхнулася в наш бік, відступивши з-за столу і поправляючи спідницю. На мить наші погляди зустрілися з іншого боку кімнати. Зустрілися і потримали, потім вона знову зайнялася тим, що сіла, і момент минув.
  
  
  Спелман пройшов до столу і зник у відкритих дверях офісу позаду та праворуч від столу Філоміни. Луї влаштувався на розі секретарського столу, тихо розмовляючи з нею. Інші з нас знайшли місця на яскраво забарвлених пластикових стільцях прямо біля дверей.
  
  
  Знову з'явився Ларрі Спелман, штовхаючи хромоване інвалідне крісло, де сидів величезний старий. Він був огидний, наповнював величезний інвалідний візок і розливався з обох боків. Він мав важити триста фунтів, можливо, більше. З-під пагорба жиру, що утворив його обличчя, блищали зловісні чорні очі, дивно облямовані темними колами, класичний приклад синдрому місячного обличчя, пов'язаний з лікуванням кортизоном.
  
  
  Саме тоді я згадав те, що прочитав багато років тому: Джозеф Франціні був жертвою розсіяного склерозу. Він був у цьому інвалідному візку тридцять сім років - проникливий, зухвалий, безжальний, блискучий, сильний і скалічений дивним неврологічним захворюванням, що вражає центральну нервову систему. Він спотворює або порушує рухові імпульси, тому жертва може страждати від втрати зору, порушення координації, паралічу кінцівок, дисфункції кишечника та сечового міхура та інших проблем. Розсіяний склероз не вбиває, він просто мучить.
  
  
  Я знав, що від розсіяного склерозу немає ліків, немає превентивного та навіть ефективного лікування. Як і більшість пацієнтів з розсіяним склерозом, Франціні захворів на цю хворобу, коли він був молодий, у віці тридцяти років.
  
  
  Дивлячись на нього, я запитував, як він це зробив. За винятком кількох коротких періодів спонтанної ремісії, Франціні з тих пір був прикутий до цієї інвалідної коляски, стаючи товстим і пухким через нестачу фізичних вправ і свою любов до поїдання італійської пасти. Тим не менш, він очолював одну з найвпливовіших мафіозних сімей у світі з діловою хваткою та репутацією у колах злочинного світу, що поступається лише Гаетано Руджеро.
  
  
  Це була людина, на яку я приїхав до Нью-Йорка попрацювати і знищити, якщо це можливо.
  
  
  "Луї!" Він гаркнув скрипучим, але напрочуд гучним голосом. "Добре, що ти повернувся". Він сердито подивився на решту з нас. "Хто ці люди?"
  
  
  Луї поспішив уявити. Він зробив жест. «Це Джіно Манітті».
  
  
  "Bon giorno, дон Джозеф". Неандерталець наполовину вклонився покаліченому гіганту.
  
  
  "Джорно". Францині глянув на Франка Локло.
  
  
  У голосі Локло пролунало тремтіння страху. "Франко Локло", - сказав він. Потім його обличчя прояснилося. "З Кастельмара", - додав він.
  
  
  Францині хмикнув і обернувся до мене. Я зустрів його пильний погляд, але це було нелегко. У цих чорних очах горіла ненависть, але я бачив ненависть раніше. Це було інше, що Папай Франціні ненавидів із пристрастю, з якою я ніколи раніше не стикався.
  
  
  Раптом я зрозумів. Ненависть Францині була такою злобною, тому що вона не була спрямована проти однієї людини чи групи людей, чи проти країни чи ідеї. Францині ненавидів себе. Він ненавидів своє хворе тіло і, ненавидячи себе, ненавидів Бога, якого створив на свій власний образ.
  
  
  Голос Луї перервав мої думки. «Це Нік Канцонері, дядько Джо. Він мій друг. Я зустрів його у Бейруті».
  
  
  Я кивнув старому, не зовсім вклонившись.
  
  
  Він підняв одну білу брову, або спробував. Результатом стала маніакальніша гримаса, коли одна сторона його рота відкрилася, а голова нахилилася набік від зусилля. "Друг?" - прохрипів він. «Тебе послали не заводити друзів. Ха!»
  
  
  Луї поспішив його заспокоїти. «Він також один із нас, дядько Джо. Чекай, я розповім тобі, що він одного разу зробив».
  
  
  Здавалося дивним чути, як дорослий чоловік називає іншого «дядьком Джо», але я вважаю, що це було частиною кілька юнацького підходу Луї до життя. А щодо того, що він міг розповісти про те, що я одного разу зробив, він і половини не знав.
  
  
  Я посміхнувся Франціні настільки щиро, наскільки міг, але я справді не міг придумати, що сказати, тому просто знизав плечима. Це чудовий італійський вихід із будь-якої ситуації.
  
  
  Якийсь час старий уважно дивився у відповідь, а потім швидким рухом руки наполовину повернув інвалідне крісло так, щоб він дивився на Луї. Це був чудовий хід для людини, якій хвилину тому було важко підняти брову.
  
  
  «Забронюйте цих хлопців у «Менні», – наказав він. «Віддайте їм завтра, а потім скажи, щоб вони прийшли до Рікко». Він глянув на нас через плече. "Чорт забирай!" він сказав. «Тримаю в заклад, вони навіть не розмовляють англійською».
  
  
  Він глянув на Луї. «Завтра увечері у нас вечірка у Тоні-Гарденс. Сьогодні день народження твоєї кузини Філоміни. Будьте там».
  
  
  Луї щасливо посміхнувся. "Звичайно, дядько Джо".
  
  
  Його кузина Філоміна мило почервоніла.
  
  
  Старий спритно зняв інвалідний візок і своїм ходом подався назад до офісу. Спелман холодно глянув на мене ще раз, а потім пішов за своїм босом. Якби він колись знав, хто я, якось він згадав би.
  
  
  Коли Манітті, Локло і я пішли за Луї з офісу в коридор, у мене виникло дуже неприємне почуття щодо Ларрі Спелмана.
  
  
  
  Восьмий розділ.
  
  
  
  Менні мав Chalfont Plaza, один з великих старих готелів на східній стороні центральної частини Манхеттена. Протягом своєї довгої історії Chalfont Plaza приймав як гостя не одного члена королівської родини Європи. Це, як і раніше, одна зі стандартних зупинок для заміських бізнесменів, що відвідують Нью-Йорк.
  
  
  Кілька років тому група відомих бізнесменів купила Chalfont Plaza у її первісних власників як інвестицію в бізнес, а потім продала Еммануїлу Перріні, молодому амбітному бізнесмену з великим капіталом.
  
  
  На вивісці на фасаді все ще написано "Chalfont Plaza", але мафія, через своє вічне его, називає його "Менні".
  
  
  "Хочеш зупинитися та випити, Нік?" - Запитав Луї перед тим, як я увійшов до ліфта після реєстрації.
  
  
  «Ні, дякую, Луї», - простогнав я. "Я виснажений."
  
  
  "Добре", - весело погодився він. «Я зателефоную вам завтра вдень і повідомлю, що відбувається».
  
  
  "Добре." Я зобразив останню доброзичливу посмішку і помахав на прощання, коли двері ліфта зачинилися. Втомився? Не тільки через зміну часових поясів я забув укласти Вільгельміну під подушку перед сном. Натомість я кинув її в кобуру поверх купи одягу, який залишив лежати на підлозі, коли роздягнувся.
  
  
  Коли я прокинувся, вона була всього за чотири дюйми від мого рота і вказувала прямо на моє ліве око.
  
  
  «Не рухайся, сучий сину, чи я тебе вб'ю».
  
  
  Я йому повірив. Я лежав зовсім нерухомо, намагаючись пристосувати очі до миттєвого засліплюючого світла лампи на столі. Вільгельміна всього 9 мм, але в цей момент мені здалося, що я дивлюсь у дуло шістнадцятидюймової морської гвинтівки.
  
  
  Я простежив за своїм поглядом вгору по стволу Вільгельміни до руки, яка тримала її, потім піднявся довгою рукою, поки не наткнувся на обличчя. Як і очікувалося, то був старий знайомий: Ларрі Спелман.
  
  
  Мої очі горіли від втоми, і коли я повністю прокинувся, я відчув біль у тілі. Я гадки не мав, як довго я спав. Минуло близько тридцяти секунд.
  
  
  Спелман смикнув рукою, і залізна ручка мого власного пістолета вдарилася мені по обличчю. Біль піднявся по моїй щелепі. Мені вдалося втриматись від крику.
  
  
  Спелман посміхнувся і відсторонився, тримаючи пістолет націленим на мене. Він підвівся, схопився однією рукою за найближчий стілець і притягнув його до себе, навіть не відриваючи очей від мене.
  
  
  Він відкинувся на спинку стільця і зробив знак Вільгельмін. "Сядь".
  
  
  Обережно підвівшись, я підклав за собою дві подушки. Гарно і зручно, якщо не брати до уваги цього проклятого пістолета. Я глянув на годинник на столику. Три години, а оскільки крізь жалюзі не проникало світло, мало бути три години ночі. Я проспав близько четвертої години.
  
  
  Я запитливо глянув на Спелмана і, коли остаточно прокинувся, вирішив, що він, мабуть, п'яний. В його очах був дивний вираз; схоже, вони неправильно фокусувалися. Потім я побачив, що зіниці звузилися. Він не був п'яний, він був збуджений!
  
  
  Моя щелепа пульсувала від болю.
  
  
  "Думаєш, ти досить розумний сучий син, чи не так, Картер?"
  
  
  Я подумки скривився. Він розкрив моє прикриття, добре. Цікаво, чи сказав він ще комусь. Не те щоб це мало велике значення. Судячи з того, як все виглядало зараз, він мав весь час у світі, щоб розповісти це, кому він захоче.
  
  
  "Я не почуваюся зараз дуже розумним", - визнав я.
  
  
  Він дозволив собі легку посмішку. «Я нарешті згадав приблизно годину тому. Нік Картер. Ти працюєш на AX».
  
  
  Проклятий героїн! Іноді це відбувається: запускається давно забутий спогад. Я бачив це раніше.
  
  
  "Це було близько чотирьох років тому", - продовжив він. "Том Мерфі вказав мені на вас у Флориді".
  
  
  "Хороша компанія, яку ти складаєш", - посміхнувся я. Під його фасадом бути видатним юристом, чепурний сивий Мерфі був одним з найуспішніших постачальників у країні порнографії. А у випадку Мерфі справа не тільки в сексі та героїні; він мав справу зі справжнім брудом.
  
  
  Спелман погрозливо тицьнув у мене пістолетом. "Хто ще в цьому з тобою?"
  
  
  Я похитав головою. "Якщо ви знаєте, що я Нік Картер, ви знаєте, що я зазвичай працюю один".
  
  
  "Не цього разу. Як тільки я згадав, хто ти, я зателефонував до Бейрута. Су Лао Лінь мертва. Чарлі Харкінс мертвий. Гарольд у лікарні».
  
  
  "Так?" Принаймні ця частина мого плану спрацювала.
  
  
  Спелман посміхнувся. "Отже, цього разу ти не міг працювати один. Це китайське дівчисько було вбито майже через півтори години після того, як
  
  
  ваш рейс злетів”.
  
  
  "Ой?" Я впіймав себе на добрій думці. Мені спало на думку, що якби Спелман подумав, що зі мною працюють інші люди, це міг би виграти мені час. Я міг би навіть залучити деяких законних членів родини Францині. Незабаром вони можуть довести, що це розіграш, але принаймні це викликатиме деякий жах.
  
  
  Я викинув цю останню думку з голови. Моїм першим завданням було не викликати жаху. Це було, щоб забратися звідси живим. Прямо зараз шанси були не надто добрими.
  
  
  "Якби зі мною хтось працював, - обурився я, - чому, як ти думаєш, я сказав би тобі?"
  
  
  Дуло Люгера описувало невеликий гурток у повітрі. "Папа Франціні захоче отримати всю історію", - сказав він. Ще один маленький гурток у повітрі. "І коли я піду і скажу йому, я дам йому кожну частинку".
  
  
  Ще один бал на мою користь! Спелман ще нікому не сказав. Якби я міг просто позбутися його до того, як він позбувся мене, все могло б почати налагоджуватися. Старт із положення напівлежачи без зброї на м'якому ліжку не був для мене хорошим початком, але мені треба було щось робити.
  
  
  Мені треба було підвести його досить близько, щоб схопити його, і єдиний спосіб, яким я зможу це зробити, – це спровокувати його на напад на мене. Думка про навмисне спровокування нападу озброєного, героїнового наркомана, що залітає, була не з найщасливіших, які в мене коли-небудь виникали. Мої шанси були дуже малі. З іншого боку, альтернативи я не бачив.
  
  
  «Ти ідіот, Спелмане, – сказав я.
  
  
  Він тицьнув у мене пістолетом. Здавалося, це його улюблений жест.
  
  
  «Почни говорити, сіпайся, або ти помреш».
  
  
  Я вибухнув. - "Стрілай!" Ти не зможеш убити мене, поки не дізнаєшся, з ким я працюю. Ти це знаєш. Батьку не сподобається, Ларрі. Використовуй свою голову - якщо в тебе є голова з цією дозою героїну, що біжить по твоїх венах. "
  
  
  Він подумав про це на мить. За нормальних обставин я думаю, що Ларрі Спелман був досить розумною людиною. Прогулюючись хмарою героїну, він важко міг змінити напрям своїх думок.
  
  
  Я говорив далі. Чим більше я говоритиму, тим довше житиму. «Як такий славний єврейський хлопчик, як ти, потрапив у мафію, Ларрі?»
  
  
  Він проігнорував мене.
  
  
  Я спробував інший гамбіт. «Ваша мати знає, що виростила героїнового наркомана, Ларрі? Вона має пишатися собою. Скільки інших матерів можуть сказати, що їхні сини виявилися наркоманами, які проводять більшу частину свого життя, штовхаючи товстого старого в інвалідному візку? Б'юся об заклад, вона весь час говорить про тебе, ти знаєш: «Мій син лікар, Мій син адвокат, а потім з'являється твоя бабуся зі словами «Мій син наркоман»…»
  
  
  Це було по-дитячому і навряд чи приводило його в шалену лють. Але це справді дратувало його, хоча б тому, що мій голос переривав його оповиті сміттям думки.
  
  
  "Заткнися!" - Досить спокійно наказав він. Він зробив півкроку зі стільця, на якому сидів, і майже недбало вдарив мене боком люгера.
  
  
  Але цього разу я був готовий.
  
  
  Я повернув голову вправо, щоб уникнути удару, і в той же момент різко змахнув лівою рукою вгору і назовні, спіймавши його зап'ястя різким ударом карате, який мав змусити його впустити пістолет, але цього не сталося.
  
  
  Я перекотився вліво на ліжку, схопив його зап'ястя і притис його долонею вгору до білих простирадл, а потім опустив плече через плече, щоб чинити максимальний тиск. Інша його рука обвила мою талію, намагаючись відірвати мене від скутої руки.
  
  
  Він притискав мою праву руку до мого власного тіла. Я зробив швидкий конвульсивний рух, вигнувши спину і підставивши одне коліно під себе для важеля, і я зміг звільнити руку. Тепер у мене були вільні обидві руки, щоб працювати з його рукою з пістолетом, ліва притискала його зап'ястя якнайсильніше, а права хапала його пальці, намагаючись відігнути їх від пістолета.
  
  
  Я звільнив один палець і почав повільно, невблаганно згинати його. Його пальці були фантастично сильними. Тиск навколо моєї талії раптово ослаб. Потім його вільна рука обвилась через моє плече, і довгі кістляві пальці вчепилися мені в обличчя, зачепилися за мою щелепу і смикнули голову назад, намагаючись зламати шию.
  
  
  Ми мовчки боролися, крекчучи від зусилля. Я працював над цим пальцем-пістолетом, прагнучи важеля, водночас використовуючи всю свою силу волі та м'язи, щоб тримати голову опущеної.
  
  
  Я набрав восьму дюйми за допомогою пальця, але в той же час відчув, як мою голову відштовхують назад. Пальці Спелмана глибоко встромилися в моє горло під моєю щелепою, гротескно деформуючи мій рот, його долоня притиснула мій ніс. За мить, коли сонна артерія буде відрізана, я знепритомнів.
  
  
  Рожевий серпанок затуманив мої очі, і білі смуги болю промайнули в моєму мозку.
  
  
  Я відкрив рота і сильно прикусив один із пальців Спелмана, відчуваючи, як мої зуби врізаються в нього, ніби це був шматок смаженого на грилі ребра. Гаряча кров ринула мені в рот, коли мої зуби стиснулися
  
  
  натикаючись з його суглоб, шукаючи слабкість суглоба, потім прорізає сухожилля, роздавлюючи ніжну кістку.
  
  
  Він закричав і висмикнув руку, але моя голова пішла разом із нею, вчепившись йому в палець зубами. Я жорстоко розірвав його, як собака кістку, відчуваючи, як на губах та обличчі залиті кров'ю. У той же час я посилив тиск на руку з пістолетом. Його палець тепер згинався, і мені залишалося лише повернути його назад.
  
  
  Але мої ниючі щелепи послабшали, і я почав втрачати хватку на його пальці. Раптовим ривком він вирвався на волю, але водночас пальці іншої руки послабили хватку на Вільгельміні, і «люгер» упав на підлогу поруч із ліжком.
  
  
  Обійнявши один одного, ми корчилися на ліжку в болісній агонії. Його нігті шукали мої очні яблука, але я уткнулася головою в його плече для захисту і схопилася за пах. Він повернув стегна, щоб захистити себе, і ми скотилися з ліжка на підлогу.
  
  
  Щось гостре і непохитне встромилося мені в голову, і я зрозумів, що вдарився об кут столика. Тепер Спелман був на вершині, його гостре обличчя за кілька дюймів від мене, його зуби вишкірилися в маніакальній усмішці. Один кулак ударив мене по обличчю, а інша рука притулилася до мого горла в задушливому захопленні, ослабленим його знівеченим пальцем.
  
  
  Я притис підборіддя до шиї щосили і проткнув йому очі витягнутими пальцями, але він в останню хвилину повернув голову, щоб захистити їх, щільно прикривши їх.
  
  
  Я схопився за одне велике вухо і люто смикнув, повертаючись. Його голова різко повернулася, і я вдарив долонею по його гострому носі. Я відчував, як хрящ відірвався від сили удару, і кров ринула мені на обличчя, засліплюючи мене.
  
  
  Спелман видав розпачливий крик, коли я вирвався з його хватки і викотився. Якусь мить ми стояли рачки, важко дихаючи, задихаючись, заляпані кров'ю, як дві поранені тварини в сутичці.
  
  
  Потім я помітив Вільгельміну осторонь і біля столика. Опустивши руки та коліна, я стрімко пірнув, зісковзнувши вперед на животі, коли я впав на підлогу, витягнувши руки і тримаючи пальці за пістолет. Мій ніготь подряпав рукоятку пістолета, і я знову зробив випад. Я відчув сильне тріумфування, коли моя долоня впала на рукоятку, і мої пальці звично обвилися навколо неї.
  
  
  У мене був пістолет, але Спелман, як якийсь великий кістлявий кіт, був уже нагорі, його велика рука притискала мою простягнуту руку, а інший його кулак, наче поршень, врізався мені в ребра. Я перекинувся на спину, перекочуючи плече зліва направо і підтягуючи коліна так, щоб мої ноги притиснулися до грудей удвічі.
  
  
  Потім я різко штовхнув ногами назовні, як пружина, що розкручується. Одна нога потрапила Спелманові в живіт, інша - у груди, і він відлетів назад, опустивши хватку на моєму зап'ясті. Він приземлився на дупу, інерція перенесла його на спину. Потім він перекотився вправо, повертаючи голову вниз і вниз, і став навшпиньки обличчям до мене.
  
  
  Він став навколішки, руки були підняті, трохи складені чашею, готовий атакувати. Його обличчя було залите кров'ю зі зламаного носа. Але в блідо-блакитних очах виблискувала цілеспрямована завзятість.
  
  
  Я вистрілив йому прямо в обличчя з відстані близько восьми дюймів. Його риси, здавалося, стиснулися всередину, але він залишився стояти на колінах, його тіло хиталося.
  
  
  Він був уже мертвий, але мій палець інстинктивно ще двічі зрушив з курка, висипаючи ще дві кулі в це понівечене обличчя.
  
  
  Потім тіло впало вперед і нерухомо лежало на килимі переді мною, одна млява рука пляснулася мені по нозі. Я залишився на місці, задихаючись, мої груди здіймалися. Сторона моєї голови пульсувала від удару прикладом пістолета, і здавалося, ніби у мене зламано щонайменше два чи три ребра. Пройшло п'ять хвилин, перш ніж я, нарешті, зміг піднятися на ноги, а потім мені довелося триматися за столик, щоб не впасти.
  
  
  Спочатку я боявся, що звук трьох пострілів змусить когось бігти, але в моєму затуманеному стані я не міг придумати, що я міг би з цим вдіяти, якби хтось це зробив, тому я просто стояв там тупо, намагаючись заспокоїти свої розбиті почуття зібратися разом. У будь-якому іншому місті світу поліція постукала б у мої двері за лічені хвилини. Я забув, що перебуваю в Нью-Йорку, де мало хто дбає і де ніхто не втручається, якщо він може допомогти.
  
  
  Нарешті я переступив через тіло Спелмана і поплентався у ванну. Десять хвилин гарячого душу і кілька хвилин сильного холоду творили дива з моїм пораненим тілом і допомогли очистити мій розум.
  
  
  Зважаючи на те, що сказав Спелман, я був майже впевнений, що він не звертався ні до кого зі своєю інформацією, як тільки з'ясував, хто я. Я оцінив це у своїй голові. Він сказав, зокрема, щось про те, «коли Папай Франціні дізнається про це». Досить добре. Тоді я був впевнений з цього приводу принаймні на даний момент. Або принаймні я міг на це сподіватися.
  
  
  Тепер я ще зіткнувся з проблемою просто зараз. Про те, щоб мене знайшли в одній кімнаті з пошарпаним трупом Ларрі Спелмана, не могло бути й мови. Така ситуація не могла бути перевагою у моїх стосунках із родиною Францині. І я, звісно, не хотів втручання поліції. Доведеться його позбутися.
  
  
  І мені довелося б позбутися його так, щоб його не знайшли якийсь час.
  
  
  Францині будуть засмучені відсутністю Ларрі Спелмана, вони будуть люті, якщо він виявиться мертвим. І лють може змусити людей задуматися: одного разу я з'явився в Бейруті, а через чотири дні найкращий виробник фальшивих документів для мафії на Близькому Сході був мертвий, разом з їхнім колегою - китайським агентом. Потім, менш ніж через двадцять чотири години після мого прибуття до Нью-Йорка, було вбито одного з найвищих лейтенантів Франціні. Я не хотів, щоб Францині замислювалися над цією тенденцією. Ларрі Спелмана поки що не вдалося знайти.
  
  
  Я думав про це, поки одягався. Що робити з шістьма футами п'ятьма дюймами мертвого та побитого гангстера? Я не міг відвести його до вестибюлю і зловити таксі.
  
  
  Я подумки пробіг через те, що знав про готель, з того моменту, як я увійшов до вестибюлю з Луї, Манітті та Локло, до того моменту, коли я прокинувся з дулом Вільгельміни, що дивилася на мене. Нічого особливого, тільки невиразне враження від важких червоних килимів, дзеркал у позолочених рамах, коридорних у червоних куртках, що натискають на кнопки ліфтів самообслуговування, антисептичних коридорів, пральні за кілька дверей від моєї кімнати.
  
  
  Нічого особливого не допомогло. Я оглянув свою кімнату. Я проспав у ній кілька годин, мало не помер у ній, але насправді я не дивився на неї. Це було досить стандартно, зараз трохи безладно, але стандартно. Стандарт! То був ключ! Практично в кожному готельному номері Нью-Йорка є не надто помітні суміжні двері, що ведуть до сусіднього номера. Двері завжди були надійно замкнені, і вам ніколи не давали ключ, якщо ви не замовляли суміжні номери. Проте ці двері завжди чи майже завжди були тут.
  
  
  Як тільки я подумав про це, вона відразу дивилася мені в обличчя. Звичайно ж, двері поряд із шафою. Вона просто так добре вписалася у дерев'яну конструкцію, що ви навіть не помітили цього. Я недбало спробував ручку, але, звичайно, її було закрито.
  
  
  Це було проблемою. Я вимкнув світло у своїй кімнаті і подивився на щілину між підлогою та нижнім краєм дверей. З іншого боку, світла не було. Це означало, що вона була порожня, або житель спав. На той час, мабуть, спав, але перевірити варто.
  
  
  У моєму номері був номер 634. Я набрав 636 і затамував подих. Мені пощастило. Я дав йому зателефонувати десять разів, а потім повісив слухавку. Я знову ввімкнув світло і вибрав дві сталеві відмички з набору із шести, які я завжди ношу у своєму туалетному наборі. Ще за мить суміжні двері були відчинені.
  
  
  Відкривши її, я швидко підійшов до іншої стіни і ввімкнув світло; вона була порожня.
  
  
  Повернувшись до своєї кімнати, я поділ Спелмана і акуратно склав його одяг, поклавши його на дно своєї валізи. Потім я затяг його до сусідньої кімнати. Повністю оголеного, з кривавою місивом на обличчі, його не можна було одразу впізнати. І, наскільки я пам'ятаю, його ніколи не заарештовували, тому його відбитки пальців не були у досьє, а його ідентифікація ще більше затримається.
  
  
  Я залишив тіло Спелмана в душі із зачиненими дверима з матового скла і повернувся до своєї кімнати, щоб одягнутися.
  
  
  Внизу біля стійки реєстрації я перервав молодого клерка у червоній куртці. Йому не подобалося, що його відривають від документів, але він намагався не показувати це надто багато. "Так сер?"
  
  
  «Я в кімнаті шість тридцять чотири, і якщо шість тридцять шість, поряд зі мною, порожня, я хотів би прийняти туди свою подругу. Вона… е-е… він прийде згодом».
  
  
  Він розуміюче посміхнувся мені. «Звичайно, сер. Просто зареєструйте тут свого друга». Він повернув на мене блокнот.
  
  
  Розумний хлопець із дупою! Я підписав ім'я Ірвінга Фейна та адресу, яка склала, і заплатив двадцять три долари за першу ніч проживання.
  
  
  Потім я взяв ключ і повернувся нагору. Я увійшов у 636, взяв табличку "Не турбувати" і повісив її за дверима. Я вважав, що з цією табличкою на дверях може пройти три чи чотири дні, перш ніж хтось зробить більше, ніж перевірку.
  
  
  Я повернувся до своєї кімнати і подивився на годинник. Чотири години ранку. Минуло лише годину з того часу, як Спелраан розбудив мене. Я позіхнув і потягся. Потім я знову зняв одяг і акуратно повісив його на один із стільців. Цього разу я переконався, що Вільгельміна поклали під мою подушку, перш ніж лягти в ліжко.
  
  
  Потім я вимкнув світло. О четвертій годині ранку в Нью-Йорку робити нічого.
  
  
  Я заснув майже миттєво.
  
  
  
  Дев'ятий розділ.
  
  
  
  Наступного ранку я виїхав з «будинку Менні» до дев'ятої години. Одяг Спелмана був упакований разом з моєю в валізу як і одне з простирадл і наволочка, залиті кров'ю.
  
  
  Від Chalfont Plaza я взяв таксі, прямуючи в центр Лексінгтоном, і поїхав до готелю Chelsea на Двадцять третій вулиці, недалеко від Сьомої авеню. У наші дні це щось на кшталт забитого старого готелю, який приваблює безліч незвичайних персонажів. Однак він мав свої дні слави. Там зупинялися Ділан Томас, Артур Міллер та Джефф Берріман. Моя головна причина переїхати туди була далека від літературної ностальгії: тіла Ларрі Спелмана не було поруч.
  
  
  Насамперед я послав за коричневим обгортковим папером і клубком шпагату. Потім я акуратно загорнув одяг Спелмана, простирадло і наволочку і відніс пакет на пошту.
  
  
  Я відправив посилку Папаю Франціні. Зворотна адреса гласила: "Гаетано Руджеро, 157 Томпсон-стріт, Нью-Йорк, штат Нью-Йорк, 10011". Чим довше тіло Спелмана залишалося невідкритим, тим краще, але щойно воно було знайдено, я хотів, щоб підозри зникли з мене. На даний момент я не знав про будь-які конкретні погані відносини між Руджеро і Франціні, але як тільки цей пакет буде доставлений, вони будуть.
  
  
  Нинішня поштова система така, що я можу покладатися - з розумною впевненістю - на той факт, що посилка третього класу, відправлена поштою з двадцять третьої вулиці на Прінс-стріт, на відстані близько тридцяти кварталів, триватиме не менше тижня.
  
  
  Я зайшов у Angry Squire, приємний маленький бар на Сьомій авеню за рогом від готелю, і неквапливо пообідав, запивши двома кружками гарного елю Уотні. Потім я зателефонував Луї до його квартири у Віллідж.
  
  
  Луї, як завжди, був у захваті. «Гей, Нік! Що трапилося, чуваку? Я намагався додзвонитися до Менні Плейс, але вони сказали, що ти виписався».
  
  
  «Так. Надто вже шикарно для мене. Я переїхав до «Челсі».
  
  
  «Чудово! Чудово! Я знаю це місце. Гей, послухай, Ніке. Дядько Джо хоче нас бачити сьогодні вдень.
  
  
  Я ставив собі запитання, чи є в мене вибір. "Звичайно, чому б ні".
  
  
  "Добре. Близько двох годин. В офісі дядька Джо».
  
  
  "Добре", - запевнив я його. "Там і побачимося".
  
  
  Це був приємний день, і я пішов неквапливо. Я багато років не бачив Нью-Йорка. У деяких відносинах він сильно змінився, в інших він виглядав саме так, як я пам'ятав, мабуть, так само, як п'ятдесят або сто років тому.
  
  
  Я пішов на Шосту авеню, потім подався до центру міста. Шоста авеню до Чотирнадцятої вулиці все ще виглядала так само, але змінилася, і на мить я не міг її впізнати. Потім мене осяяло, і я посміхнувся сам до себе. Я став таким космополітом, що більше не помічав деяких речей. Шоста авеню від Двадцять третьої вулиці до Чотирнадцятої була майже повністю пуерториканською. Розмови, які я чув навколо себе, були здебільшого іспанською мовою.
  
  
  Ґрати стояли там же, але тепер носили іспанські імена; Грот EI, Ель-Серрадо, Ель-Портокеньйо. Як я пам'ятав, старі італійські делікатеси все ще були там, але тепер це були винні льохи з більшою кількістю фруктів та меншою кількістю овочів. У всякому разі, Шоста авеню була чистішою, ніж будь-коли, а круглі, життєрадісні латиноамериканські дівчата, що клацали повз свої високі підбори, були великим кроком вперед у порівнянні з повільно рухомими вирами літніх дам зі своїми сумками для покупок, які раніше заповнювали . .
  
  
  Чотирнадцята вулиця була схожа на Калле Каторсе в Сан-Хуані, але з півдня на Третю вулицю стався різкий перехід. Тут все було так само, як і завжди: невелика частина Селища, господарські магазини, аптеки, продуктові магазини, делікатесові магазини, десятицентові магазини, кафе. На цій ділянці проспекту ніколи не було особливої етнічної приналежності та й зараз її не було.
  
  
  То був натовп поліглотів; акуратно одягнені бізнесмени в аташе, бродячі хіпі з волоссям до плечей і синіх джинсах, шикарні домогосподарки, штовхаючі чорні пластикові дитячі коляски, шкутильгають старенькі з кривими рисами обличчя і порожніми очима, діти, озброєні бестильними перцями. Змішаних пар було більше, ніж я пам'ятав.
  
  
  На Третій вулиці я повернув на схід повз Макдугала і Саллівана, потім знову рушив на південь Томпсон-стріт, з сумною посмішкою спогадів на моєму обличчі. Томпсон-стріт ніколи не змінюється. На всьому шляху вниз до Прінс-стріт це старе італійське село: тихі посаджені деревами вулички, облямовані суцільними рядами коричневого каменю, кожна з яких має ряд сходів, що ведуть до важких дубових вхідних дверей, кожна з яких обрамлена залізними перилами, призначеними для не дозволяйте людям впасти на крутий ряд бетонних сходів, що ведуть до підвалу. Чомусь при забудові Села наприкінці 1880-х років двері льоху завжди ставили попереду, а не ззаду.
  
  
  Тут темп інший, ніж десь у місті. Шум здається приглушеним, дія сповільнюється. Літні люди стоять групами по двоє і троє, ніколи не сидять на ганку, а просто стоять розмовляючи; товстогруді домогосподарки виглядають з верхніх вікон, щоб поговорити з сусідами,
  
  
  що стоять на тротуарі внизу.
  
  
  На обгородженому ігровому майданчику молодшої середньої школи Святої Терези місцеві молоді італійські хлопці, які давно закінчили школу, поєднуються з дітьми у вічній грі в софтбол. Тротуарами чорноокі, чорняві італійські дівчата йдуть, дивлячись прямо вперед, якщо вони одні. Якщо вони з групою дівчат, вони звиваються і жартують, постійно розмовляють, бігають очима вгору та вниз вулицею, змушуючи їх сміятися.
  
  
  На Томпсон-стріт мало підприємств, іноді буває кондитерська, неминуче темно-зелена з вицвілим напівзрізаним навісом, що вкриває газетний кіоск; пара-трійка делікатесів з величезними салямі, що висять у вікнах; тут і там аптека, майже завжди на розі. Однак на Томпсон є похоронні бюро – три з них. Ви йдете до одного, якщо ви друг Руджеро, до іншого, якщо ви дружите з Францині, до третього, якщо у вас немає жодних зв'язків з якоюсь родиною або якщо так, але не хочете, щоб вони знали.
  
  
  Також на Томпсон, між Х'юстон-стріт та Спрінг, є п'ять ресторанів, гарних італійських ресторанів, з акуратно розшитими скатертинами, свічкою на кожному столі, маленьким баром уздовж однієї стіни сусідньої кімнати. Сусіди часто п'ють у барах, але ніколи не їдять за столиками. Вони їдять вдома кожен вечір, кожен прийом їжі. Тим не менш, ресторани чомусь переповнені щовечора, хоча вони ніколи не рекламуються - вони, здається, просто приваблюють пари, кожна з яких якимось чином виявила свій маленький італійський ресторан.
  
  
  До того часу, коли я дістався Спрінг-стріт і повернув ліворуч у бік Західного Бродвею, я так поринув у атмосферу старого італійського кварталу, що майже забув, що моя участь була чимось менш ніж приємною. Великі старі італійські сім'ї, які живуть на південь від Х'юстон-стріт, на жаль, не виключають один одного з мафії.
  
  
  Я прибув до «Францині оливкової олії» рівно о другій годині дня. Двоюрідна сестра Луї Філоміна була одягнена в білий светр, що підкреслює її груди, і коричневу замшеву спідницю, яка застібалася спереду лише частково, так що, коли вона рухалася, добре видно було добре сформовану ногу. Це було набагато більше, ніж я очікував від консервативно одягненої Філоміни напередодні, але я не з тих, хто скаржився на дуже привабливу дівчину в більш відвертому одязі.
  
  
  Вона провела мене до кабінету Попая з ввічливою усмішкою та безособовим виглядом, який вона могла б використовувати для миття вікон чи прибиральниці.
  
  
  Луї вже був там, підстрибуючи. Він розмовляв із Попаєм. Тепер він повернувся, стиснув мою руку в гарячому рукостисканні, ніби мене не бачив кілька місяців, і поклав іншу руку мені на плече. "Привіт Нік! Як справи? Радий тебе бачити!"
  
  
  Величезний старий в інвалідному візку за чорним столом вп'явся в мене поглядом. Він неохоче кивнув головою і махнув рукою. "Сідай." Я сів на стілець із прямою спинкою, сів і схрестив ноги. Луї взяв інший, розгорнув його, а потім сів верхи на ньому, схрестивши руки на спині.
  
  
  Папай Франціні трохи похитав головою, ніби Луї був загадкою, яку він ніколи не міг розгадати. Товсті пальці намацали коробку з-під сигар на його столі і зняли целофан із довгої чорної сигари. Він сунув сигару в рота, запалив її від прикурювача на столі, а потім глянув на мене крізь дим.
  
  
  «Луї, здається, думає, що ти страшенно гарний».
  
  
  Я знизав плечима. «Я можу впоратися із собою. Я був поряд».
  
  
  Якийсь час він дивився на мене, оцінюючи товар. Тоді він, мабуть, ухвалив рішення. «Добре, добре, – промимрив він. Він порався з обох боків свого інвалідного крісла, ніби щось шукав, потім підняв голову і заволав:
  
  
  «Філоміна! Філомін! Чорт забирай! У тебе мій портфель?
  
  
  Негайно з'явилася кузина Луї, хоча її вишукана грація не дозволяла її рухам здаватися поспішними. Вона поклала пошарпаний старий сірий аташе перед Попай і мовчки вислизнула.
  
  
  "Ти бачив цього проклятого Ларрі?" - Пробурчав він Луї, розстібаючи застібки. "Його не було весь день".
  
  
  Луї розвів руками долонями вгору. "Я не бачив його з учорашнього дня, дядько Джо".
  
  
  "Я теж", - прогарчав старий.
  
  
  Слава Богу! Це означало, що Спелман не спілкувався з Францині доти, як підійшов мене розбудити. Я, мабуть, міг би подякувати дії героїну за цей промах.
  
  
  Папай Франціні взяв пачку паперів з кейса аташе, якийсь час вивчав першу сторінку, а потім поклав їх на футляр перед собою. Його голос, всі його манери раптово змінилися, і тепер він став бізнесменом.
  
  
  «Відверто кажучи, Нік, ти не та людина, яку я вибрав би для цієї роботи. Ми недостатньо добре тебе знаємо, і я віддав би перевагу комусь, хто працював у цій організації. Однак Луї тут каже, що хоче тебе, і якщо він думає, що може тобі довіряти, то це головне».
  
  
  Я сумніваюся - виразно вигукнув його погляд.
  
  
  "Як скажеш, дон Джозеф".
  
  
  Він кивнув головою. Звичайно, що б він не сказав. «Справа в тому, – продовжив він, – що у цієї організації останнім часом виникли деякі труднощі. Наші справи стопоряться, у багатьох наших людей проблеми з копами, Руджеро переміщуються ліворуч і праворуч. Іншими словами, так чи інакше, ми, здається, втратили контроль над справами. Коли це відбувається в бізнес-організації, ви викликаєте спеціаліста з ефективності та вносите деякі зміни. Що ж, я вважаю нас бізнес-організацією і збираюся просто її покращити.
  
  
  Папай Франціні сильно затягнувся сигарою і потім направив її крізь дим на Луї. «Ось мій експерт із ефективності».
  
  
  Я подивився на Луї, згадавши, як швидко змінилося уявлення про нього в Бейруті. Зовні його манера поведінки передбачала будь-що, тільки ефективність. Я починав любити цю людину. Хоча я був певен, що він розумніший, ніж здавався спочатку, я сумнівався, що він був дуже крутий.
  
  
  Попай продовжував, ніби читаючи мої думки. «Луї набагато крутіше, ніж думає більшість людей. Я виховав його в такий спосіб. Наче він був моїм власним сином». Його обличчя скривилося в усмішці, дивлячись на племінника, який усміхнувся йому у відповідь. "Вірно, Луї?"
  
  
  "Добре, дядько Джо". Він виразно розвів руками, його смагляве обличчя сяяло.
  
  
  Історія Францині крутилася у мене в голові, коли я одним вухом слухав явно часто повторювану історію Попая про те, як Луї зростав тим чоловіком, яким він його виховав.
  
  
  * * *
  
  
  Аж до Другої світової війни троє братів Францині були однією командою. Батька Луї, Луїджі, був убитий під час висадки морської піхоти на Гуадалканалі у серпні 1942 року; юного Луї забрав Джозеф.
  
  
  На той час Джозеф боровся з руйнівною дією РС, хоча він все ще міг ходити нерівною ходою і керувати машиною. Йому також доводилося боротися зі своїм старшим братом Альфредо; два брати неухильно розходилися, і після смерті Луїджі їхні сварки переросли у жорстоку війну за контроль над сімейними інтересами.
  
  
  Якби розкол між братами продовжився, вся родина Францині, як центр влади мафії, була б підірвана. Джозеф не збирався цього допустити. У лютому 1953 року він домовився про мир із Альфредо. У день зустрічі він узяв свій Каділлак один, щоб забрати Альфредо, і два брати поїхали на схід, з Вілліджа.
  
  
  Це був останній раз, коли хтось бачив Альфредо Франціні.
  
  
  Джозеф стверджував - і продовжував стверджувати - що після того, як вони відвідали будинок Альфредо в Нью-Джерсі, він відвіз свого брата назад до міста, залишивши його на Салліван-стріт - на тому місці, де він його підібрав. Ніхто ніколи не міг довести протилежне. Офіційно Альфредо Франціні викрали на вулиці Нью-Йорка невідомі особи. Неофіційно владі було видніше.
  
  
  Тільки Джозеф Франціні міг підтвердити їхні підозри, і Джозеф Франціні ніколи не відступав від своєї історії.
  
  
  Джозеф продемонстрував велике бажання помститися тому, хто викрав його брата. Він узяв дружину Альфредо, Марію Розу, у свій дім – «для захисту», – сказав він, – разом із її донькою Філоміною, якій на той час було лише три роки. Через два роки Марія Роза померла від раку, але Джозеф продовжував піклуватися про дітей двох братів, як про своїх власних. Він ніколи не був одружений.
  
  
  * * *
  
  
  Папай Франціні продовжував говорити, чітко виражена гора плоті, укладена в хромовану брезентову клітку з колесами зі спицями.
  
  
  «… Отже, я відправив Луї до Колумбійського універу, і він отримав диплом з відзнакою. З тих пір він керує бізнесом з виробництва оливкової олії Franzini, і це майже єдине, що ми маємо, що приносить дохід, який повинен. "
  
  
  "Що ти вивчав, Луї?" Мені було цікаво.
  
  
  Він сором'язливо посміхнувся. «Ділове адміністрування. Ось чому дядько Джо думає, що я зможу налагодити деякі наші операції».
  
  
  "Про які операції ми говоримо?" - Запитав я старого.
  
  
  Він глянув на мене.
  
  
  "Дивися", - сказав я. «Якщо ви хочете, щоб я працював з Луї, я повинен знати, у що ми вплутуємось. Ви забуваєте, я щойно прийшов сюди».
  
  
  Він кивнув головою. "Добре. Ми говоримо зараз про порно, цінні папери, вантажні автомобілі, торгові автомати, пральні, магазини харчування та наркотики.»
  
  
  "Жодної проституції?"
  
  
  Він із зневагою відмахнувся від цієї ідеї. "Ми залишаємо це чорним сутенерам". Він виглядав замисленим. "У нас, звичайно, є й інші операції, але з тими, які я назвав, у нас проблеми".
  
  
  Я повернувся до Луї. "Ви зробили висновки щодо цього?"
  
  
  Він зітхнув і виглядав трохи збентеженим. "Добре…"
  
  
  Попай пояснив. «Луї ніколи не брав участі в жодній з операцій. Я багато працював, щоб не допустити його нікуди, окрім оливкової олії, і це нормально».
  
  
  Я намагався не посміхатися. У Червоному Фесі в Бейруті, після того, як я витягнув свій козир тюбиком героїну, Луї в манерах
  
  
  мав на увазі, що він був прямо там, один із людей свого дядька, що стоїть за всіма рекетами Францині. Насправді він майже нічого не знав про їхній внутрішній пристрій. І Франціні хотів, щоб він розібрався із «операціями»? Мабуть, виявився мій скептицизм.
  
  
  «Так. Я знаю», - сказав Попай. «Можливо, це звучить шалено. Але як ідуть справи… щось треба робити. Я думаю, Луї може це зробити, спростивши нашу ділову практику.
  
  
  Я знизав плечима. «Це твоя гра із м'ячем. Куди мені увійти?
  
  
  «Луї – мій експерт з ефективності. Я хочу, щоб ви – хтось із новачків в організації – допомогли мені. Всі ці хлопці працюють на мене і роблять те, що я говорю. Але іноді їх потрібно переконати прямо. Якщо вони не захочуть, щоб Луї колупався в їхніх операціях, бо вони, мабуть, обманюють мене десь по ходу справи – я знаю це. Якщо Луї піде один, вони намагатимуться обдурити його. Якщо ви підете, вони будуть знати, що я послав тебе, щоб вони знали, що це походить прямо від мене, і ні хрону про це ".
  
  
  Для роботи, яку я мав виконувати для дядька Сема, це була послана небесами можливість. "Добре. Тепер, ви згадали порно, цінні папери, вантажні автомобілі, торговельні автомати, пральне харчування та наркотичні засоби. Що таке „вантажівки“?»
  
  
  Старий ухопився за обидва колеса свого інвалідного крісла грубими руками і відсунувся від столу на фут або близько того, перш ніж відповісти. «Вантажівки» - це те, що ми називаємо нашою операцією з викрадення вантажівок, яку веде Джо Політо. Це в основному дрібниці з області одягу, іноді трохи обладнання, такого як телевізори або плити. Днями ми вивезли триста печей із Брукліна. Вийшло погано. Копи, федерали, навіть Руджеро, усі заважають”.
  
  
  "Руджеро?" Я був здивований. Якщо він думав, що зараз має проблеми з Руджеро, зачекайте, поки він не отримає той пакет з одягом Ларрі Спелмана!
  
  
  Він відпустив Руджеро махом руки. "Нічого особливого. Днями деякі з наших хлопчиків підібрали вантажівку з одягом, а потім пара хлопчиків Руджеро викрала її у наших хлопчиків».
  
  
  "Я думав, що все було узгоджено між сім'ями в Нью-Йорку".
  
  
  Він кивнув масивною головою. «Зазвичай. На цей раз Руджеро сказав, що це помилка, що його хлопці зробили це самостійно».
  
  
  Я сміявся. "Ви вірите в це?"
  
  
  Він глянув на мене у відповідь. Легковажність не була частиною способу життя Папая Францині. "Да знаю. Іноді тобі доводиться дозволяти хлопчикам йти на справу самим собою. Коли ти намагаєшся контролювати їх на всі сто відсотків, то у тебе виникає безліч внутрішніх проблем».
  
  
  Я міг бачити його думку: «А як щодо інших операцій?»
  
  
  «Практично те саме. Нічого особливого. Здається, справи йдуть погано. Я думаю, це може бути тому, що за ці роки ми надто розслабилися, витратили надто багато часу, намагаючись робити все законно. Ми досягли більшого успіху, коли грали жорстко. Це те, до чого хочу повернутися. Грати жорстко! Хороші бізнес-процедури, але жорсткі! "
  
  
  Він зробив паузу. «До речі, ви можете використати двох прибулих із вами, якщо вони вам потрібні. Просто дайте їм тиждень чи два, щоб вони звикли до міста, от і все».
  
  
  "Правильно."
  
  
  "Це нагадує мені." Він наполовину повернувся у своєму інвалідному кріслі, тож його вказали на дверний отвір. "Філоміна!" він гукнув. «Філоміна! Ми вже отримали звіт із Бейрута?»
  
  
  Вона одразу з'явилася у дверях. "Ні", - тихо сказала вона. "Поки нічого." Вона знову зникла.
  
  
  "Чорт забирай!" він вибухнув. «Цей звіт мав бути вчора, і його ще немає! Я не можу знайти Ларі! Весь цей проклятий бізнес розвалюється!
  
  
  "Він ще не знає і половини", - подумав я.
  
  
  Було чудово те, як він міг перемикатися з однієї особи на іншу, від холодного, самооціночного бізнесмена з ретельно структурованими пропозиціями до кричущого, роздратованого італійського тирана, дратівливого, коли справи йшли не так, як треба, і похмурого, коли це відбувалося.
  
  
  Тепер він стукнув кулаком по підлокітнику інвалідного візка. "Чорт забирай! Тобі треба залагодити це. Зараз! І знайди Ларрі також. Він, напевно, десь страшенно зарядився героїном.
  
  
  Луї встав і попрямував до дверей, але зупинився, коли побачив, що я залишаюся сидіти.
  
  
  Старий вп'явся поглядом. "Добре?"
  
  
  Я знизав плечима. «Мені дуже шкода, дон Джозефе. Але я не можу працювати безкоштовно. Мені потрібні гроші наперед».
  
  
  Він пирхнув. «Гроші! Чорт! Залишся зі мною, у тебе буде багато грошей». Мить він похмуро дивився на мене, потім знову повернувся до дверей. "Філоміна!" він закричав. «Дайте цьому новому хлопцеві трохи грошей. Дайте йому велику суму. Він знову повернув інвалідне крісло в мій бік. «А тепер забирайся звідси, чорт забирай! У мене справи".
  
  
  "Завдяки." Я встав.
  
  
  "І я хочу побачити тебе сьогодні ввечері на вечірці".
  
  
  "Так сер."
  
  
  Він усе ще дивився, коли ми виходили з офісу, величезний старий в інвалідному візку, дивне поєднання безпорадності та сили.
  
  
  Я пішов туди, де його секретарка
  
  
  перераховувала якісь гроші на своєму столі.
  
  
  "От." Вона простягла мені пачку грошей.
  
  
  Я глянув на купюри. Це були двадцятки та п'ятдесятки.
  
  
  «Дякую, Філоміна», - чемно сказав я. "Ваш дядько дуже добре платить, чи не так?"
  
  
  "Мій дядько іноді переплачує", - різко сказала вона, підкресливши "понад".
  
  
  Вона подивилася повз мене на Луї з раптовою усмішкою. «Побачимося сьогодні ввечері, Луї. Я дуже рада, що ти повернувся».
  
  
  "Звичайно, Філ", - зніяковіло відповів Луї.
  
  
  Ми пішли разом тротуаром. «Що з твоєю кузиною, Луї? Мені поміняти лосьйон після гоління чи як?»
  
  
  Він посміявся. "О, не звертайте уваги на Філоміну. Вона чудово справляється з бізнесом з виробництва оливкової олії, але щоразу, коли вона потрапляє в ... е-е ... інші операції, вона сідає на свого високого коня. Вона не хоче нічого робити з цим, правда”.
  
  
  «Що, чорт забирай, це означає? Вона досить доросла, щоб знати, що не може і те, й інше, чи не так?»
  
  
  Він нервово засміявся, засунувши руки глибоко в кишені, доки ми йшли. «Що ж, для Філоміни це не зовсім те й інше. Просто час від часу вона повинна дати комусь трохи грошей або щось таке, як вона тільки що зробила вам. Зазвичай ми не ведемо організаційну діяльність у цьому офісі. Думаю, ми зробили це сьогодні лише тому, що Ларрі кудись зник і його не було поряд, щоби відвезти дядька Джо до Рахункової палати».
  
  
  "Рахункова палата?"
  
  
  «Навесні все буде скінчено. Це велика стара будівля, в якій ми зберігаємо наші записи. Щось на кшталт штаб-квартири».
  
  
  Кілька хвилин ми йшли мовчки. Потім знову заговорив Луї. "Як ви вважаєте, де ми можемо знайти Ларрі?"
  
  
  "Не запитуй мене. Чорт, я лише вчора приїхав».
  
  
  «Так. Я забув". Він ляснув мене по плечу. «Послухайте, чому б вам не повернутися до готелю та не відпочити. Побачимося в ресторані сьогодні ввечері... близько дев'ятої години».
  
  
  Мені це здалося гарною ідеєю. У мене, звичайно, не було жодного бажання вирушати на пошуки Спелмана. Тим більше, що я знав, де він. «Чудово», - відповів я з непідробним ентузіазмом.
  
  
  Він весело пішов, насвистуючи, засунувши руки в кишені, прямуючи, як я здогадувалася, до метро. Я впіймав таксі і повернувся до «Челсі».
  
  
  Повернувшись до готелю, я зателефонував Джеку Гурлі до «Новини». Було дивно назвати телефоном моє правильне ім'я оператору.
  
  
  "Нік Картер!" – повторив повільний голос Джека. "Коли, чорт забирай, ти повернувся до міста?"
  
  
  «Якийсь час тому», - стримався я. «Слухай, Джеку, я хочу ласку».
  
  
  "Звичайно. Що я можу тобі зробити?"
  
  
  «Цікаво, чи не могли б ви тиснути десь історію про те, що Ларрі Спелман зник, і що Францині думають, що Руджеро можуть мати до цього якесь відношення».
  
  
  Найкращий спосіб змусити когось іноді щось думати – це сказати йому, про що він має думати.
  
  
  На іншому кінці дроту Джек свиснув. «Перетворити це на розповідь, чорт! Я зроблю з нього оповідання! Але чи правда, Нік? Він справді зник?»
  
  
  "Він справді зник", - сказав я.
  
  
  "А франциністи думають ...?"
  
  
  "Не знаю", - чесно відповів я. «Але я хотів би, щоб вони так думали».
  
  
  Він помовчав якийсь час, а потім: «Знаєш, щось подібне до цього може призвести до нової війни банд у місті. Останнім часом ці дві родини не роблять так добре».
  
  
  "Я знаю."
  
  
  «Добре, Нік. Якщо ти впевнений, що Спелман справді зник».
  
  
  "Він зник. Справді».
  
  
  «Добре, мужику, ти на зв'язку. Мені ще щось знати?»
  
  
  «Ні, Джеку. Але я дуже ціную це. Я зараз ніби зайнятий; можливо, ми зможемо разом повечеряти або випити одного з цих вечорів, коли я звільнюся».
  
  
  "З полюванням", - сказав він і повісив слухавку. Змусіть Джека Гурлі почати розповідь, і він не захоче дуріти світські розмови.
  
  
  Я розтягнувся на ліжку і подрімав.
  
  
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  
  Я прибув у Тоні-Гарден на вечірку до Філомін близько дев'ятої години вечора, і моє перше враження полягало в тому, що мені слід було зателефонувати до ФБР замість Джека Гурлі. Місце було настільки забите італійськими мафіозі, що здавалося ралі 1937 року з Беніто Муссоліні.
  
  
  Зазвичай Tony's - це невеликий тихий бар-ресторан, який колись був місцем тяжіння для колишніх та майбутніх письменників, а тепер є Меккою для нинішнього врожаю сільської богеми та хіпі, захоплених філософією та мало грошей. Око із залізними ґратами у задніх дверях свідчило про те, що ще за часів сухого закону це був ресторан-бар.
  
  
  Тут завжди темно, з чорними стінами, обробленими темно-коричневим оздобленням, і приглушеним світлом. Їдальня досить велика, але заставлена ​​грубо обтесаними столами. Пройшовши повз столи, ви побачите невелику барну кімнату з прилавками на рівні ліктів і поруч гачків для одягу. Загалом він темний, брудний і позбавлений декору, але протягом багатьох років він був одним із найпопулярніших місць.
  
  
  Моїм першим сюрпризом була кількість людей, які застрягли тут. Всі столи були прибрані, крім трьох довгих перед каміном, завалені італійською пастою неймовірної різноманітності. Це була фуршетна вечірка зі шведським столом та відкритим баром, кожен зі склянкою чи тарілкою в руках. У барі невелика група із ентузіазмом грала італійські пісні.
  
  
  Дон Джозеф Францині та його почесні гості сиділи єдині, вишикувавшись у низку за купою троянд на довгих стеблах, що покривали вершину єдиного довгого столу, встановленого в кутку. Це була вечірка з нагоди дня народження Філоміни, але Франціні зайняв почесне місце - величезна маса плоті, поміщена в елегантний смокінг. Філоміна Францині сиділа праворуч від нього, а поряд з нею була велика, пишна жінка, яку я не впізнав. Луї сидів ліворуч від Францині, а поряд з ним невисокий, огрядний чоловік з херувимським обличчям і м'яким білим волоссям.
  
  
  Невеликий натовп тіснився навколо столу, потискуючи руки, віддаючи шану, знайомлячи старого з тим чи іншим. Вся увага була зосереджена на Францині; його племінниця сиділа мило і скромно, з застиглою усмішкою на обличчі, рідко кажучи ні слова. Але коли я підійшов ближче, то побачив десятки маленьких білих конвертів, вкраплених серед троянд. Поки я дивився, на стіл покинули ще пару.
  
  
  Я ламав голову над цим феноменом, коли Луї помітив мене на краю юрби. Він одразу схопився на ноги і підійшов.
  
  
  "Привіт Нік! Як справи? Радий тебе бачити!"
  
  
  "Привіт, Луї". Він узяв мене за лікоть і провів у бар. "Давай вип'ємо. Я страждаю на клаустрофобію, коли сидиш поряд з усіма цими людьми, які замикаються навколо мене».
  
  
  Я замовив бренді із содовою. Луї пив те саме, що й у Бейруті, - червоне вино.
  
  
  Ми притулилися до задньої стіни, щоб нас не топтали. "Якась вечірка, га?" він посміхнувся. «Тримаю в заклад, у нас тут сто п'ятдесят чоловік, і принаймні сотня з них уже п'яні».
  
  
  У цьому він мав рацію. Я акуратно обійшла високу постать у смокінгу, коли він, хитаючись, пройшов повз нас зі склянкою в руці та пасмом волосся на лоб. "Маріатереза", - досить жалібно кликав він. "Хтось бачив Маріатерезу?"
  
  
  Луї засміявся і похитав головою. «Через кілька годин це справді має бути здорово».
  
  
  «Це безперечно виглядає не так, як я пам'ятаю», - я оглянув колись знайому кімнату, тепер наповнену звуком. Коли я знав це багато років тому, це було місце для тихого пива та ще більш тихої гри у шахи.
  
  
  "Я не знав, що це одне з ваших місць", - сказав я.
  
  
  Луї, звісно, засміявся. "Це не так. У нас є близько сімнадцяти ресторанів у нижньому західному районі, і ще дюжина або близько того, скажімо, є «філією», але «Тоні» не одна з них».
  
  
  "Тоді навіщо влаштовувати тут вечірку Філоміни, а не свою?"
  
  
  Він ляснув мене по плечу і знову засміявся. «Це легко, Нік. Бачиш тут усіх цих хлопців? Деякі з них гаразд, хороші солідні бізнесмени, друзі сім'ї тощо».
  
  
  Я кивнув головою, і він продовжив. «З іншого боку, тут також багато хлопців, яких можна назвати… е-е… мафіозі. Зрозуміло?
  
  
  Я знову кивнув головою. Я не міг йому відмовити. Десятки грубих людей розмовляли, пили, співали, кричали або просто похмуро стояли в кутках. Вони виглядали так, ніби були найняті з Центрального Кастингу для зйомок нового фільму про Аль Капона. І судячи з опуклих курток, які я помітив, тут було більше зброї, ніж росіяни змогли зібрати проти британців у Балаклаві.
  
  
  «До чого тут вечірка, а не в одному з ваших місць?»
  
  
  «Просто. Ми не хочемо, щоб одне з наших місць погано прославилося. Ви знаєте, якби копи захотіли, вони могли б зробити набіг на це місце сьогодні ввечері та забрати багато того, що вони називають «небажаними персонажами». Вони не стали б». Звичайно, вони не винні в чомусь, і врешті-решт їм доведеться їх відпустити. Це буде просто переслідування, але в газетах про це будуть добрі заголовки. Це погано для бізнесу».
  
  
  П'яна руденька з ластовинням на переніссі пробиралася через переповнену кімнату з двома чорнобровими хуліганами на буксирі. Вона зупинилася перед Луї, обняла його за шию і міцно поцілувала.
  
  
  «Привіт, Луї, ти милий маленький старий. Хто тут твій гарний друг? Вона була мила, навіть якщо вона була однією з тих модних дівчат, у яких тіло чотирнадцятирічного хлопчика, - і вона чудово усвідомлювала свою сексуальність. Вона жадібно дивилася на мене. Двоє її товаришів глянули на мене, але я відповів їй поглядом. Її очі казали, що їй байдуже, що думає решта світу, а мої говорили, добре, якщо ти цього хочеш.
  
  
  Луї представився. Її звали Расті Поллард, і вона працювала вчителькою у церкві Святої Терези. Одну з горил з нею звали Джек Бейті, іншого - Рокко щось... чи інше.
  
  
  Бейті зробив кілька грубих зауважень про непрофесійних вчителів, але ми з Расті надто добре проводили час, відкриваючи один одного.
  
  
  Вона була обурливою кокеткою.
  
  
  Що таке великий хлопець, як ти, робить тут з усіма цими маленькими присадкуватими італійцями? - спитала вона, поклавши одну руку на тонке стегно, що виступає, закинувши голову.
  
  
  Я глянув на неї з удаваним переляком. «Маленькі присадкуваті італійці? Продовжуйте так само, і завтра ви отримаєте піцу».
  
  
  Вона відхилила можливість, легковажно махнувши рукою. "Ах, вони нешкідливі".
  
  
  Я уважно подивився на Рості. Що така мила дівчина робить тут з усіма цими маленькими присадкуватими італійцями?
  
  
  Рості засміялася. «Краще не дозволяйте містеру Францині чути, що ви ставитеся до Філоміни як до маленького присадкуватого італійця, інакше ви потрапите на пиріг з піцою».
  
  
  Я знизав плечима, запропонував їй сигарету і прикурив їй. "Ви не відповіли на моє запитання".
  
  
  Вона вказала на стіл, за яким сиділи Францині зі своєю племінницею. «Можливо, одного разу я сам зберу ці маленькі білі конвертики».
  
  
  Я побачив, що тепер вони акуратно складені перед Філоміною, а не розкидані по снопах троянд. "Що, чорт забирай, вони такі?" Я запитав. "Карти?"
  
  
  "Вас звуть Нік Канцонері, і ви не знаєте, що це таке?" спитала вона.
  
  
  «Звичайно знаю, - обурився я, - але ви скажіть мені, міс немаленька італійка Поллард. Я просто хочу дізнатися, чи ви знаєте».
  
  
  Вона сміялася. «Ігри, в які грають люди. У кожному з цих маленьких конвертів лежить чек від одного із соратників містера Францині. Навіть маленькі парубки відкопали, що могли. Це все на день народження Філомін. У неї там, мабуть, сім чи вісім тисяч доларів. "
  
  
  "І ви хочете того ж?"
  
  
  "Можливо, одного разу один із цих присадкуватих маленьких італійців запропонує мені що-небудь, крім вихідних в Атлантик-Сіті, і коли він це зробить, я його схоплю. І коли я це зроблю, я зрештою закінчу сидячи за столом, повним троянд, переглядаючи безліч маленьких білих конвертів.
  
  
  «Щодо тих вихідних в Атлантиці…» - почав я говорити, але через усю кімнату Папай Франціні сердито дивився на мене і владно махав рукою жестом, що не допускав вагань.
  
  
  Я наполовину вклонився Расті. «Вибач, люба. Цезар манить. Може, я тебе пізніше наздожену».
  
  
  Її губи надулися. "Щур!" Але в її очах все ще лишався виклик.
  
  
  Я протиснувся через переповнений зал і висловив свою повагу Франціні та Філоміні.
  
  
  Його обличчя було залите вином, а мова була густою. "Добре провели час?"
  
  
  "Так сер."
  
  
  "Добре Добре." Він обійняв Філомін за плечі. «Я хочу, щоб ти відвіз мою освітлену дівчину додому». Він стиснув її плечі, і вона, здавалося, трохи стиснулася, опустивши очі, не дивлячись ні на кого з нас. «Вона не почувається добре, але вечірка вже розпочалася. То ти відвезеш її додому, га?»
  
  
  Він повернувся до Філоміна. "Вірно, люба?"
  
  
  Вона подивилась на мене. «Я був би вдячний, містере Канцонері».
  
  
  Я вклонився. "Звичайно."
  
  
  "Дякую." Вона скромно підвелася. «Дякую, дядько Джо. Це було просто чудово, але в мене паморочиться голова». Вона нахилилася і поцілувала стару жабу в щоку. Мені захотілося її помацати.
  
  
  "Правильно!" він заревів. Він притис мене каламутними очима. «Бережи себе, моя маленька дівчинка».
  
  
  Я кивнув головою. "Так сер." Ми з Філоміною рушили крізь натовп до дверей. Вона пробурмотіла кілька добрих ночей тут і там, але, схоже, ніхто не звернув на неї особливої уваги, хоч це нібито була її вечірка.
  
  
  Нарешті ми протиснулися і вийшли за двері на Бедфорд-стріт. Свіже повітря було приємним на смак. Ми з Філоміна глибоко зітхнули і посміхнулися один одному. На ній була чисто-біла вечірня сукня з відкритими плечима, за винятком яскраво-червоної смуги, що проходить по діагоналі спереду. Її рукавички та накидка відповідали червоній смузі. Вражаюче.
  
  
  Я залишався шанобливим. "Ви хочете спочатку зупинитися на каві, міс Франціні, чи краще піти прямо додому?"
  
  
  «Додому, будь ласка». Міс Францині знову змерзла. Я знизав плечима, і ми рушили в дорогу. На Сьомій авеню та Барроу-стріт мені вдалося зловити таксі.
  
  
  До житлового будинку Філоміни - Лондонської тераси - було всього десять хвилин, і ми в царській тиші під'їхали до навісу, що означає вхід.
  
  
  Я заплатив таксі і вийшов, потім допоміг Філоміна. Вона відсмикнула руку. "Це підійде", - холодно сказала вона. "Велике дякую."
  
  
  Я трохи грубо схопив її за лікоть, повернув і направив до дверей. «Мені дуже шкода, міс Франціні. Коли Папа Франціні каже мені відвезти вас додому, я відведу вас до самого дому».
  
  
  Думаю, вона могла це зрозуміти, але відчувала, що їй не треба відповідати. Ми піднялися на ліфті в холодному мовчанні, а ліфтер намагався вдавати, ніби нас немає.
  
  
  Ми вийшли на сімнадцятому поверсі, і я пішов за нею до її дверей, 17-е.
  
  
  Вона взяла ключ і холодно подивилась на мене.
  
  
  «На добраніч, містер Канцонері».
  
  
  Я ніжно посміхнувся і твердо взяв у неї ключ. «Вибачте, міс Франціні. Ще немає. Я хочу скористатися вашим телефоном.
  
  
  "Ви можете використовувати той, що в барі на вулиці".
  
  
  Я знову посміхнувся, вставляючи ключ у замок і відчиняючи двері. «Я хотів би використовувати твій». Вона мало що могла з цим поробити. Я був майже вдвічі більший за неї.
  
  
  Філоміна запалила світло в маленькому холі, потім увійшла в акуратно обставлену вітальню і включила одну з двох торшерів, що стояли з боків зручного дивана. Я сів на край дивана, зняв слухавку та набрав номер.
  
  
  Філоміна обдарувала мене брудним поглядом, схрестила руки і притулилася до протилежної стіни. Вона навіть не збиралася знімати пальто, доки я не виберуся звідти.
  
  
  Було вже за північ, але я дозволив телефону задзвонити. Телефон у центральному інформаційному відділі AXE працює двадцять чотири години на добу. Нарешті відповів жіночий голос. "Шість-дев'ять-ой-ой".
  
  
  "Дякую", - сказав я. «Не могли б ви сплатити цей дзвінок з номера моєї кредитної картки, будь ласка? H-281-766-5502». Останні чотири числа були, звичайно, ключовими, моїм серійним номером як агента №1 AXE.
  
  
  "Так, сер", - сказав голос на іншому кінці дроту.
  
  
  "Мені потрібна червона перевірка файлів", - сказав я. Філоміна, звичайно, могла чути все, що я говорю, але вона не могла зрозуміти з цього особливого сенсу. Червона перевірка файлів була перевіркою таємного списку конфіденційних агентів ФБР. Білий файл призначався для ЦРУ, синій – для Агентства національної безпеки, але я здогадувався, що це червоний, який мені потрібний.
  
  
  "Так, сер", - сказала дівчина по телефону.
  
  
  "Нью-Йорк", - сказав я. «Філоміна Франціні. Ф-р-а-н-ц-і-н-і». Я глянув на неї і трохи посміхнувся. Вона стояла, узявшись у боки, стиснувши кулаки біля стегон, очі її клацали.
  
  
  «Хвилинку, сер».
  
  
  Це було більше, ніж мить, але я терпляче чекала, а Філоміна дивилася.
  
  
  Голос знову ввімкнувся. "Філоміна Франціні, сер? Ф-р-а-н-ц-і-н-і?"
  
  
  "Так."
  
  
  «Це ствердно, сер. Червоний файл. C-7. Чотири роки. Клас дванадцятий. Компанія Franzini Olive Oil Company. Ви розумієте статус і клас, сер?
  
  
  Вона б пояснила їх, але я знав добре. Філоміна була агентом ФБР чотири роки. Статус C-7 означав, що вона була однією з тисяч інформаторів ФБР, які є добровольцями і ніколи не контактують з іншими агентами, крім єдиної людини, яка відповідає за них. Клас 12 означав, що її ніколи не можна було просити про дії, і вона не мала доступу до будь-якої секретної інформації про Бюро.
  
  
  Джек Гурлі одного разу сказав мені, що тисячі агентів за статусом C-7 – краще сказати інформатори – працюють на законні компанії в Нью-Йорку, складаючи регулярні щомісячні звіти про ділові операції. За його словами, дев'яносто п'ять відсотків так і не знайшли нічого цінного, але решта п'яти відсотків зробила всю рутинну роботу з перегляду звітів, що стоїть.
  
  
  Я поклав слухавку і повернувся до Філоміна.
  
  
  "Ну, що ти знаєш?" – сказав я. "Хіба ти не мила маленька дівчинка?"
  
  
  "Що ви маєте на увазі?"
  
  
  «Шпигувати за своїм дядьком. Це просто неправильно, Філомін».
  
  
  Вона побіліла. Одна рука підлетіла до її рота, і вона прикусила тильний бік суглоба. "Що ви маєте на увазі?"
  
  
  «Саме те, що я сказав. Шпигуна за вашим дядьком на користь ФБР».
  
  
  "Це безумство! Я не розумію, про що ти говориш!
  
  
  Вона виглядала наляканою, і я не міг її звинувачувати. Наскільки вона знала, я був просто ще одним мафіозі, який мав намір зустрітися з родиною Францині. Те, що я казав, могло її занапастити. Не було сенсу мучити її. Я почав розповідати їй, але зупинився.
  
  
  Вона зробила один легкий рух, ніби стримуючи ридання, її руки поралися під полум'яно-червоною накидкою. Раптом у її руці опинився маленький потворний пістолет моделі «Суботній вечір». Він був спрямований прямо на мене. Дуло виглядало величезним.
  
  
  Я квапливо сплеснув руками. "Гей, постривай! Стривай!"
  
  
  Погляд зляканої паніки, що змусив мене пошкодувати її мить тому, зник. У її чорних очах був холодний, майже злий погляд, а її м'який чуттєвий рот стиснувся в тугу лінію.
  
  
  Вона показала потворним маленьким пістолетом. "Сідай!"
  
  
  "А тепер почекай..."
  
  
  "Я сказала, сядь".
  
  
  Я повернувся, щоб сісти на диван, злегка зігнувшись, як більшість людей, коли вони починають сидіти на чомусь так само глибоко сидить, як диван. Потім одним рухом, що розгойдувався, я схопив тугу синю подушку, що прикрашала спинку дивана, і шпурнув її їй, пірнаючи головою вниз через край дивана.
  
  
  Пістолет заревів мені у вухо, і куля врізалася в стіну прямо над моєю головою.
  
  
  На підлозі я швидко пригнувся і стрибнув туди, де вона мала стояти, моя голова вилетіла вперед, як таран, і вдарилася їй у живіт.
  
  
  Але вона акуратно відступила убік. Я на мить побачив пістолет, що спалахував, а потім опускався. Щось ударилося об мою потилицю, і моя голова вибухнула величезним спалахом червоного болю та чорної порожнечі.
  
  
  Коли я прийшов до тями, я лежав на спині на підлозі у вітальні. Філоміна Францині сиділа верхи на моєму тілі. Я невпевнено усвідомлював, що її спідниця була задерта високо над її стегнами, але тільки незграбно. Я набагато гостріше усвідомлював той факт, що дуло пістолета встромилося мені в рот. Холодний метал здавався мені твердим і несмачним.
  
  
  Я кліпнув, щоб очистити їх від плівки.
  
  
  Незважаючи на її нелюбове становище, голос Філоміни був холодним і дієвим.
  
  
  "Добре. Говори. Я хочу знати, кому ти дзвонив і чому. Тоді я передам тебе ФБР. Зрозуміло? І якщо мені доведеться, я тебе уб'ю».
  
  
  Я похмуро глянув на неї.
  
  
  "Говорити!" вона заскрипіла. Вона відсунула пістолет назад рівно настільки, щоб він не заткнув мені рота, але дуло все ще стосувалося моїх губ. Філоміна, схоже, воліла стрілянину впритул.
  
  
  "Говорити!" вона вимагала.
  
  
  Я не мав особливого вибору. У 12 класі їй не потрібно було отримувати секретну інформацію. І я, звісно, був засекречений. З іншого боку, вона приставила цей проклятий пістолет до мого обличчя, і доводити до кінця фарс, щоб змусити мене перетворити мене на ФБР, здавалося дурним.
  
  
  Я заговорив.
  
  
  Важко бути серйозним, коли ти лежиш на спині, а на твоїх грудях сидить добре упакована та яскрава дівчина, а дуло пістолета підштовхує твої губи. Але я спробував. Я дуже старався.
  
  
  "Добре мила. Ти виграєш, але заспокойся».
  
  
  Вона подивилась на мене.
  
  
  Я спробував ще раз. «Послухайте, ми на одному боці у цьому питанні. Чесне слово! Як ви вважаєте, кому я щойно телефонував? Я просто дзвонив до ФБР, щоб перевірити вас».
  
  
  "Що змусило вас це зробити?"
  
  
  «Те, що ти сказала. Те, як ти все тут ненавидиш і все ще лишаєшся тут. Повинна бути причина".
  
  
  Вона похитала головою, підібгавши губи. «Чому ви зателефонували до ФБР, а не до дядька Джо?»
  
  
  "Як я вже сказав, ми на одному боці".
  
  
  Суботній вечірній випуск не здригнувся, але її думки, мабуть, змінилися. "Який номер ФБР?" - Огризнулася вона.
  
  
  Це було просто. «Два-два-два, шість-шість-п'ять-чотири».
  
  
  "Що вони тобі сказали?"
  
  
  Я сказав їй, Клас та Статус, все це. І я продовжував говорити швидко. Я не міг повідомити їй секретні подробиці, але розповів їй про Рона Бранденбурга і Мадлен Лестон в офісі ФБР, щоб показати їй, що я знайомий з цим. Я не сказав їй, що був у AX, або в чому полягала моя місія, але я сказав їй достатньо, щоб вона почала розуміти цю ідею. Поступово дуло пістолета почало відходити від мого обличчя.
  
  
  Коли я закінчив, вона болісно схлипнула і поклала пістолет на підлогу поряд із моєю головою. Заплющивши очі обома руками, вона заплакала.
  
  
  «Легше, люба. Легше». Я простяг руку, щоб схопити її за плечі, і притяг до себе, щоб зачепити руку їй за голову. Вона не чинила опір, і я перевернув її, так що ми опинилися поруч на підлозі, її голова лежала на моїй руці, а інша моя рука обіймала її.
  
  
  «Легше, Філоміна, легше». Вона все ще плакала, тепер нестримно. Я міг заплатити! її круглі груди на моїх грудях. Склавши пальці їй під підборіддя, я відвів її обличчя від свого плеча. По її щоках текли сльози.
  
  
  У чоловіка є лише один спосіб утримати жінку від сліз. Я поцілував її ніжно, підбадьорливо, притиснув до себе, знову поцілував.
  
  
  Поступово плач затих, і її тіло стало податливішим, розслабленішим. Непритомні губи пом'якшилися, потім поступово, помалу, відкрилися, потім ще більше. Її язик погладив мій, потім її руки міцніше обвилися навколо моєї шиї.
  
  
  Я притис її до себе, відчуваючи, як округлі її груди притискаються до мене. Я ніжно поцілувала вологі вії і відсторонилася настільки, щоб поговорити.
  
  
  «Легко, мила, легко. Заспокойся», - пробурмотіла я.
  
  
  Тремтіння пробігло по її тілу, і вона притягла мій рот до себе, і тепер її язик перетворився на стрімкий живий орган, що глибоко проникає, її губи притулилися до моїх.
  
  
  Моя права рука, притискаючи її до мене, виявила застібку-блискавку на спині її сукні з відкритими плечима, і я обережно відсунув її, відчуваючи, як сукня розсипається під моїми пальцями, поки вони не досягли її попереку, торкнулися ніжна гумка її трусиків.
  
  
  Я просунув руку під трусики і обережно провів її сідницями, так що тильною стороною долоні вони потяглися вниз. Її стегна трохи піднялися, так що вони не торкалися підлоги, і за мить я зняв трусики і викинув їх. Одним рухом пальців я розстебнув її бюстгальтер і, відсуваючись, щоб було місце, щоб його зняти, я відчув, як пальці Філоміни вовтузяться з моїми штанами.
  
  
  За мить Філомін і Т. були оголені, і її обличчя уткнулося мені в плече. Я відніс її до спальні, задовольнився відчуттям її оголених грудей на моїх грудях,
  
  
  потім притис її до себе, пульсуючи від бажання.
  
  
  Потім Філоміна почала рухатися, спочатку повільно, ніжно, торкаючись мене, гладячи мене, її вологий і гарячий рот торкався мене. Мої м'язи напружилися, волаючи до неї, тремтячи від нетерпіння.
  
  
  Тепер вона рухалася швидше, інтенсивність змінилася на тонкість, полум'я спалювало дим. Одним сильним судомним рухом я перебрався на неї, притиснув її до ліжка, в'їхав, протаранив, розбив її, поглинув і поглинув.
  
  
  Вона звивалася вгору, курчачись в екстазі, її руки стискали мої сідниці і притискали мене до себе. "Боже мій!" вигукнула вона. "О Боже!" Її ноги щільно обвилися навколо моєї талії, коли вона піднялася вгору проти моєї ваги, і я підвівся на колінах, щоб вмістити її, ковзнув глибше, більш вишукано, потім почав дико, шалено качати і, нарешті, вибухнув великим потоком тріумфу.
  
  
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  
  Пізніше, все ще лежачи на підлозі, вона міцно притулилася до мене. «Не залишай мене, Нік. Будь ласка, не залишай мене. Я така самотня і так налякана».
  
  
  Вона довгий час була самотньою та наляканою. Вона розповіла мені про це, коли ми сиділи за столиком біля вікна, спостерігаючи за смугастим світанком на сході та попиваючи кухлі чорної кави.
  
  
  Протягом багатьох років, коли вона росла в сім'ї Францині на Салліван-стріт маленькою дівчинкою, вона гадки не мала, що Папай Франціні був кимось, крім її доброго і люблячого «дядечка Джо». З того часу, як їй було дев'ять років, він з великим задоволенням дозволяв їй у неділю штовхати його в інвалідному візку до парку Вашингтон-сквер, де він любив годувати білок.
  
  
  Я сьорбнув чашку кави і згадав про одну з найцікавіших загадок життя. Чому кожна жінка, яка надзвичайно гарна у ліжку, не може зварити пристойну чашку кави? Один мій друг казав, що надто сексуальну жінку можна відрізнити по венах, що виступають, на тильній стороні її руки. Але мій досвід показує, що ви можете сказати їх за поганою якістю їх кави.
  
  
  Кава Філоміни на смак була як цикорій. Я встав і підійшов до її боку столу. Я нахилився і ніжно поцілував її у губи. Моя рука ковзнула під синій халат, який вона тепер носила, і ніжно пестила її голі груди.
  
  
  Вона на мить відкинулася на спинку стільця, її очі заплющилися, довгі вії м'яко притулилися до щоки. "Ммммммм!" Потім вона лагідно відштовхнула мене. «Сядь і допий свою каву».
  
  
  Я знизав плечима. "Якщо хочеш".
  
  
  Вона хихикнула. "Не зовсім, але давайте все одно доп'ємо каву".
  
  
  Я кинув на неї глузливий погляд відкинутого чоловічого шовінізму і знову сів. Кава все ще мала смак цикорію.
  
  
  Я запитав. - "Коли ти впізнала?"
  
  
  "Ви маєте на увазі дядька Джо?"
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  Вона задумливо схилила голову. «Думаю, мені було років тринадцять чи близько того. У журналі «Нью-Йорк Таймс» була велика історія про дядька Джо. Ми не читали «Таймс». Ніхто на Салліван-стріт не читав. Ми всі читали "Дейлі Ньюс", але хтось її порвав. і відправив мені поштою”. Вона посміхнулася. «Спочатку я просто не могла в це повірити. Там говорилося, що дядько Джо був босом мафії, гангстером.
  
  
  «Я довгий час була страшенно засмучена, хоч і не розумів усього цього». Вона замовкла, її рота стиснулися. «Я навіть знаю, хто надіслав його мені. Принаймні я так думаю».
  
  
  Я пирхнув. Люди зазвичай не переносять підліткові образи у доросле життя. "ВООЗ?" Я запитав.
  
  
  Вона скривилася. "Расти Поллард".
  
  
  "Та худа руда дівчина у зеленій сукні на вечірці?"
  
  
  "Це та". Вона зітхнула і дозволила тону голосу трохи пом'якшитися. «Ми з Расті пройшли всю школу разом. Ми завжди ненавиділи одне одного. Думаю, досі ненавидимо. Хоча зараз ми трохи подорослішали».
  
  
  "Чому ви завжди ненавиділи один одного?"
  
  
  Філоміна знизала плечима. «Багата італійка, бідна ірландка, котрі живуть по сусідству. Чого ви чекаєте?"
  
  
  "Що сталося після того, як ви прочитали розповідь?" Я запитав.
  
  
  «Спочатку я не повірила цьому, але в певному сенсі мала. Я маю на увазі, зрештою, це було в "Таймс". І я ненавиділа це! Я просто ненавиділа це! Я любила свого дядька Джо, і я раніше мені було так шкода його в його інвалідному кріслі і таке інше, а потім раптово я не могла витримати, щоб він торкався мене або був зі мною».
  
  
  Я був спантеличений. "Але ви продовжували жити з ним".
  
  
  Вона скривилася. «Я залишилася з ним, бо була вимушена. Що збиралася б робити тринадцятирічна дівчинка? Тікати? І щоразу, коли я виявляла хоч трохи непослуху, він мене бив». Несвідомо вона потерла щоку. На її пам'яті залишився давно забутий синець. «Так ти вчишся поспіхом».
  
  
  "Це те, що змусило вас піти у ФБР?"
  
  
  Вона налила собі ще одну чашку гіркої кави. "Звичайно, ні", - сказала вона, подумавши трохи.
  
  
  "Я ненавидів усі ці жахливі речі, пов'язані з убивством, крадіжкою та обманом, але я вчилася, що житиму з цим.
  
  
  Мені довелося. Я просто вирішила, що коли мені буде вісімнадцять, я втечу, приєднаюся до Корпусу світу, зроблю щось».
  
  
  "Більшість жінок у сім'ї думають так?"
  
  
  Ні. Більшість із них ніколи не думають про це. Вони не дозволяють собі думати про це. Їх вчили не робити того, коли вони були маленькими дівчатками. Це старий сицилійський спосіб: те, що роблять чоловіки, не стосується жінок. "
  
  
  "Але ти була іншою?"
  
  
  Вона похмуро кивнула. «Я не була зачарована цим. Я знайшла це відразливим, але я не могла залишатися осторонь нього. Я прочитав усе, що змогла знайти в бібліотеці про мафію, організацію, про все це.
  
  
  Ось чому я залишилася і чому я пішла у ФБР. Сімейні зв'язки. Мій батько. Дядько Джо вбив мого батька! Ви знали про це? Він насправді вбив свого брата! Мій батько".
  
  
  "Ви знаєте це напевно?"
  
  
  Вона похитала головою. «Не зовсім, але як тільки я прочитала про речі, що сталися, коли мені було три роки – я думаю, я тоді навчалася у старшій школі – я просто знала, що це правда. Це те, що зробив би дядько Джо, просто знаю це. тому, я впевнений, що моя мати теж так думала. Вона переїхала до дядька Джо лише тому, що він змусив її.
  
  
  Я знову підвівся і рушив так, щоб притиснути її голову до свого живота. "Ти справжня дівчина", - сказав я м'яко. "Повернемося в ліжко".
  
  
  Вона підвела очі і посміхнулася, її очі заблищали. "Добре", - прошепотіла вона. Потім їй вдалося захихотіти. «Я маю бути в офісі за кілька годин».
  
  
  «Я не втрачатиму час даремно», - пообіцяв я.
  
  
  Не зводячи з мене погляду, вона встала і розстебнула пояс, тож синій халат розкрився. Я притис її до мене, мої руки під відчиненою мантією і притиснулися до її тіла, повільно погладжуючи, досліджуючи його. Я підняв одну груди і поцілував стиснутий сосок, потім інший.
  
  
  Вона застогнала і стукнула обома руками по передній частині моїх штанів, шалено, але ніжно схопивши мене. Я здригнувся в екстазі, і за кілька миттєвостей ми опинилися на підлозі, курчачись від пристрасті.
  
  
  Її заняття коханням були так само хороші, як і погана кава.
  
  
  Після того, як Філоміна вийшла на роботу того ранку, я байдикував кілька годин, прийняв душ, одягнувся, а потім пройшов два квартали двадцять третьою вулицею до «Челсі». У моїй поштовій скриньці була записка: «Зателефонуйте містеру Францині».
  
  
  В очах клерка теж був насторожений погляд. У наші дні у Нью-Йорку не так багато францинців.
  
  
  Я подякував клерку і підвівся до своєї кімнати, подивився номер у книзі і набрав.
  
  
  Філоміна відповіла. «Оливкова олія Францині».
  
  
  "Вітання."
  
  
  "О, Нік", - видихнула вона в трубку.
  
  
  "Що трапилось любий?"
  
  
  «О… о, містере Канцонері». Її голос раптово став рішучим. Хтось, мабуть, зайшов до офісу. "Так", - продовжила вона. «Містер Франціні хотів би бачити вас сьогодні о другій годині дня».
  
  
  "Що ж, - сказав я, - принаймні це дасть мені шанс побачити тебе".
  
  
  "Так, сер", - різко сказала вона.
  
  
  "Ти знаєш, я без розуму від тебе"
  
  
  "Так сер."
  
  
  "Ти вечерятимеш зі мною сьогодні ввечері?"
  
  
  "Так сер."
  
  
  «… А потім я відведу тебе додому в ліжко».
  
  
  "Так сер."
  
  
  «… І кохатися з тобою».
  
  
  "Так сер. Дякую, сер". Вона почепила трубку.
  
  
  Я посміхався всю дорогу до ліфта. Я посміхнувся клерку, який, здавалося, нервував його. Він "зробив" мене босом мафії, і ця ідея його не влаштувала.
  
  
  Я загорнув за кут у Angry Squire на пізній сніданок після того, як взяв номер News у кіоску на розі Сьомої авеню.
  
  
  ШВИДКО НОВА БАНДСЬКА ВІЙНА У МАФІЇ ТАЄМНИЦЯ Вбивства
  
  
  За словами капітана поліції Хоббі Міллера, загадкове зникнення Ларрі Спелмана, відомого лейтенанта голови мафії Джозефа «Попай» Франціні, може стати початком нової війни між бандами.
  
  
  Міллер, який відповідає за спеціальний відділ Департаменту боротьби з організованою злочинністю, сказав у сьогоднішньому інтерв'ю, що Спелман, постійний товариш і охоронець Францині, з початку тижня зник зі своїх звичайних притулків.
  
  
  Капітан Міллер, згідно з історією, сказав, що у злочинному світі поширювалися чутки про те, що Спелман був або вбитий, а його тіло знищено, або був викрадений і утримувався для викупу сім'єю, яку очолює Гаетано Руджеро.
  
  
  Джек Гурлі зробив чудову роботу.
  
  
  Я закінчив свій бранч неквапливо, купаючись у теплих спогадах про Філоміна і думки, що все дійсно йде добре, як неймовірно, як це здавалося, коли я тільки починав.
  
  
  Я прибув в офіс компанії Franzini Olive Oil Company рівно о другій годині дня. Манітті та Локло були попереду мене, почуваючи себе незатишно на сучасних стільцях. Я посміхнувся до Філоміни, коли вона проводила нас до кабінету Попая. Вона почервоніла, але уникала мого погляду.
  
  
  Сьогодні Попай виглядав трохи старшим і товщим. Вечірка напередодні далася взнаки. Або, можливо, це був ефект оповідання Гурлі. На столі Францині лежала копія газети.
  
  
  Притулившись до стіни в дальньому кінці кімнати, Луї нервував, коли ми втрьох улаштувалися перед столом його дядька.
  
  
  Попай сердито глянув на нас, ненависть у його душі кипіла в його очах.
  
  
  "Він засмучений через Спелмана", - радісно подумав я, але помилилася.
  
  
  "Ти, Locallo!" - гаркнув він.
  
  
  "Так сер." Мафіозі виглядав зляканим.
  
  
  «Хто з вас, хлопці, був останнім, хто бачив цю китайську бабу Су Лао Лінь у Бейруті?»
  
  
  Локло безпорадно розвів руками. "Не знаю. Ми з Манітті пішли разом».
  
  
  "Думаю, тут був Канцонери", - сказав Луї, показуючи в мій бік. «Я залишив його там, коли відвіз Гарольда до лікарні». Він глянув на мене поглядом «я маю сказати правду».
  
  
  "Ви були там останніми?" - гаркнув Попай.
  
  
  Я знизав плечима. "Я не знаю. Я розмовляв з нею кілька хвилин після відходу Луї, потім вона послала мене до того хлопця Харкінса».
  
  
  "Ви знаєте, чи чекала вона когось після вашого від'їзду?"
  
  
  Я похитав головою.
  
  
  Його очі задумливо звузилися, дивлячись на мене. Хммм! Ти, мабуть, теж був останнім, хто бачив Харкінса».
  
  
  Він підходив надто близько, щоб заспокоїтися, хоча я справді не відчував, що зараз маю великі проблеми. «Ні, – невинно сказав я, – там був той інший хлопець. Увійшов просто перед моїм відходом. Але почекай!» Я зобразив погляд, що раптом згадався. «Я думаю, це був той самий хлопець, якого я бачив у холі готелю міс Лінь, коли йшла». Я притис пальці до чола. «Так, той самий хлопець».
  
  
  Попай випростався і стукнув кулаком по столу. "Який хлопець?"
  
  
  «Чорт, не знаю, чи згадаю. Давай подивимося… Харкінс представив мене. Фуггі, я думаю, чи щось таке… Фуджіеро… я точно не пам'ятаю».
  
  
  "Руджеро?" Він чесно кинув у мене слова.
  
  
  Я клацнув пальцями. «Так. От і все. Руджеро».
  
  
  "Чорт забирай! Як його звали?
  
  
  Я знизав плечима. «Боже, я не знаю. Білл, можливо, або Джо, або щось таке».
  
  
  "І ви кажете, що бачили його в готелі?"
  
  
  Я розвів руками долонями вгору. «Так. Він був у вестибюлі, чекаючи на ліфт, коли я вийшов. Я згадав зараз, я дізнався його пізніше, коли він увійшов до будинку Харкінса».
  
  
  "Як він виглядав?"
  
  
  «Знаєте, начебто середнього. Він був темноволосим…» Я вдалася зосередженою, задумливо насупившись. З таким же успіхом я міг би це зробити добре, поки займався цим. «Я думаю, близько п'яти футів десяти дюймів типу темної шкіри. Так, я пам'ятаю. На ньому був темно-синій костюм.
  
  
  Попай похитав головою. "Він не звучить знайомо, але там так багато проклятих Руджеро, що важко сказати". Він знову вдарив кулаком по столу, потім повернув інвалідне крісло так, щоб дивитися прямо на Луї. - Ця китайська баба щось казала вам про Руджеро?
  
  
  Луї похитав головою. "Ні, сер, ні слова". Він вагався. "Що сталося, дядьку Джо?"
  
  
  Попай люто глянув на нього. «Вірвали їх! Ось що сталося! Якийсь сучий син увійшов туди одразу після того, як ви, хлопці, злетіли, і висадив у повітря це прокляте місце. Дідька лисого! Бомба! Вінні щойно дзвонив із Бейрута. Він каже, що це вже у всіх газетах. там."
  
  
  "А що щодо Су Лао Ліня?"
  
  
  «Мертва, як чортів цвях, - каже Вінні».
  
  
  Луї був тепер так само засмучений, як і його дядько, уперши руки в боки і виставивши голову вперед. Цікаво, чи він займався і з нею теж.
  
  
  "Хтось ще постраждав?"
  
  
  Попай похитав головою, наче розчарований. Ні. За винятком того проклятого Чарлі Харкінса, якого застрелили».
  
  
  "Він теж мертвий?"
  
  
  Попай кивнув головою. "Що ж."
  
  
  Луї насупився. "Ви думаєте, що це зробили Руджеро?" - Гарний хлопчик, Луї, - беззвучно аплодував я.
  
  
  "Звичайно, я думаю, що це зробили Руджеро", - прогарчав Попай. «Що, чорт забирай, ти думаєш? Канцонер тут бачить Руджеро в готелі леді, потім зустрічає його в будинку Харкінса. Потім є два трупи. Ви не вважаєте, що є зв'язок? Ви думаєте, що це просто збіг?
  
  
  "Ні-ні, дядько Джо", - заспокоїв Луї. «За винятком того, що я не знаю, чому Руджеро збили їх з пантелику. Ми навіть запросили для них кількох хлопців через Бейрут. У цьому немає сенсу, якщо вони просто не хочуть нас дістати».
  
  
  "Чорт забирай! Якого біса ти думаєш?» Попай взяв зі столу газету і помахав нею: Ти читав прокляту газету сьогодні вранці?
  
  
  Луї знизав плечима. «Я не знаю, дядьку Джо. Ларрі пропадав і раніше, коли він йшов у кайф. Ця історія могла бути просто нісенітницею. Ви ж знаєте, який Хобі Міллер. Цей хлопець Гурлі може змусити його казати все, що він хоче. "
  
  
  Але старого не можна було принижувати. Він знову помахав папером. «А що про Бейрута, розумний алек? Що з ним?"
  
  
  Луї кивнув, намагаючись розгадати це. "Так я знаю. Двоє разом – це вже надто. Думаю, вони збираються поправити нас, але, чорт забирай, всього кілька тижнів тому все, здавалося, йшло добре».
  
  
  "Чорт забирай!" Старий ударив кулаком по долоні
  
  
  інший його руки. "Це звучить не дуже добре для мене!"
  
  
  Луї похитав головою. «Я знаю, я знаю, дядько Джо. Але вулична війна зараз не має сенсу. У нас достатньо проблем».
  
  
  «Ми маємо щось зробити! Я ні від кого не збираюся виносити таке лайно», – кричав Попай.
  
  
  «Добре, добре, – сказав Луї. "Так що ви хочете, щоб ми зробили?"
  
  
  Очі старого звузилися, і він на півоберта відійшов від столу. «Убий мене, чорт забирай! Може, хоч трохи. Я не хочу жодного Руджеро. Поки немає. Я не хочу. Я просто хочу, щоб вони знали, що ми не будемо ледарювати». Ненависть в очах Попая тепер переросла в збудження. Старий відчув запах крові. Його товста рука стиснула дугу інвалідного візка. «Продовжуй, чорт забирай!» – крикнув він. "Ворушайся!"
  
  
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  
  
  Ми з Луї сиділи, згорбившись, над чашками капучіно у кав'ярні Decima на Західному Бродвеї.
  
  
  Стіни були шоколадно-коричневими, а потертий лінолеум на підлозі, можливо, зелений багато років тому був брудно-чорним. На стінах звисала дюжина величезних картин у позолочених рамах, їх полотна були ледь помітні через нальоти від мух та жиру. На вітрині з брудного скла була виставлена ​​втомлена колекція випічки - наполеоне, баба аль ром, мілле фоглі, каннолі, пастіціотті. Єдиним свідченням чистоти була чудова машина еспресо на іншому кінці стійки. Він яскраво блищав, весь сріблястий і чорний, відполірований до блиску. На ньому лютував орел, демонстративно розправивши крила, і царював у чавунній славі.
  
  
  Луї виглядав трохи хворим.
  
  
  Я завадив каву. «Що сталося, Луї? Похмілля? Чи ти ніколи раніше нікого не витрачав даремно?
  
  
  Він похмуро кивнув. «Ні… ну, ні. Ви знаєте…"
  
  
  Я знав добре. Несподівано для маленького племінника дядька Джо Луї стало не так чисто. Все своє життя він славився грою в мафію з усіма її азартами, романтикою, грішми та загадковістю. Але він сам ніколи не був залучений. Для Луї життя було гарною приватною школою, хорошим коледжем, гарною легкою роботою, веденням законного бізнесу з виробництва оливкової олії, гарним часом спілкування зі знаменитими бандитами, але чистим ними.
  
  
  Я знову згадав, що навіть його ім'я було чистим. «Луї, - спитав я, - чому тебе звуть Лазаро? Хіба твого батька не звали Францині?
  
  
  Луї кивнув, сумно посміхаючись. «Так. Луїджі Франціні. Лазаро - дівоче прізвище моєї матері. Дядько Джо змінив її для мене, коли я переїхав до нього. Думаю, він хотів уберегти мене від усіх неприємностей. дитина називатиметься Аль Капоне-молодший "
  
  
  Я сміявся. «Так. Думаю, ти маєш рацію. Я запитав. - То що ти збираєшся робити зараз?»
  
  
  Він безпорадно розвів руками. "Я не знаю. Насправді, ніхто нічого не зробив. Я маю на увазі, чорт забирай, просто вийти і вбити хлопця, тому що він належить до Руджеро ... »
  
  
  «Це факти життя, синку, – подумав я. Я стиснув його плече. "Ти що-небудь придумаєш, Луї", - заспокійливо сказав я.
  
  
  Ми вийшли з Децими, і Луї на мить оглянув вулицю, ніби намагаючись ухвалити рішення. "Послухай, Нік, - сказав він з раптовою усмішкою, - чому б мені не показати тобі Рахункову палату?"
  
  
  "Рахункова палата?"
  
  
  «Так. Це здорово. Тримаю парі, єдиний у своєму роді». Він узяв мене за лікоть і повів вулицею через кілька дверей. "Це прямо тут, Чотири п'ятнадцять Західного Бродвею".
  
  
  Це не виглядало особливо. Ще один з великих старих лофтів, які ви бачите в районі Сохо в центрі Нью-Йорка. Над широким пандусом були великі сині двері, які, на мою думку, були вантажним ліфтом. Праворуч від нього були звичайні двері із вікнами житлового типу, зі стандартним набором поштових скриньок багатоквартирного будинку.
  
  
  Луї провів мене через двері. У фойє він натиснув кнопку.
  
  
  Відповів безтілесний голос. "Так? Хто це?"
  
  
  «Луї Лазаро та мій приятель».
  
  
  «О, привіт, Луї. Ходімо». Пролунав зумер, довгий і скрипучий, і Луї відчинив незачинені двері. Звідси було п'ять крутих прольотів вузьких сходів. На той час, коли ми досягли вершини, у мене виникли проблеми з диханням, і Луї був практично в стані колапсу, його дихання переривалося, а з обличчя капав піт.
  
  
  У коридорі п'ятого поверху нас зустрів доброзичливий чоловічок, і Луї, задихаючись, представив мене. «Це Нік Канцонері, Чікі. Чикі Райт, Нік. Чікі управляє Рахунковою палатою дядька Джо. Я думав, що ви хотіли б це побачити».
  
  
  Я знизав плечима. "Звичайно."
  
  
  Чикі був маленьким гномом у вигляді чоловічка з пасмами сивого волосся, що майоріло по його лисіючій голові, і густими сірими бровами, що проростали на гумористичному личку. На ньому була темно-синя шовкова сорочка, жилет у чорно-білу клітку та сірі фланелеві штани. Яскраво-червона краватка-метелик і червоні підв'язки на рукавах робили його пародією на гравця на стрибках. Він широко посміхнувся і став убік, щоб провести нас через великі сині двері без розпізнавальних знаків.
  
  
  Луї стояв за його спиною, відкритий.
  
  
  «Заходьте, – широко сказав він. «Це одна з найкращих контор у Нью-Йорку».
  
  
  Це було так. Я не знав, чого очікувати від лофта на п'ятому поверсі під назвою «Рахункова палата», але це не те, що я знайшов. Чікі провів нас крок за кроком, пояснюючи всю операцію.
  
  
  "Що ми зробили, - сказав він з очевидною гордістю, - так це комп'ютеризували нашу букмекерську контору та операції з числами".
  
  
  Весь лофт було перетворено на сучасний, яскраво відполірований бізнес-офіс. Попереду гудів і клацав величезний комп'ютерний банк, укомплектований серйозними молодими людьми у охайних ділових костюмах, які з неперевершеним знанням справи опрацьовували комп'ютерні дані. Симпатичні секретарки уважно працювали вздовж чітко розставлених рядів столів, їх електричні машинки конкурували один з одним. Тут зберігалася вся атрибутика будь-якої адміністративної будівлі.
  
  
  Чіки широко махнув рукою. «Тут обробляються всі ставки на числа, зроблені нижче за Х'юстон-стріт, і всі ставки на коней. Усі результати стрибків надходять безпосередньо телефоном з Арлінгтона до Чикаго на схід. Усі грошові ставки спрямовуються сюди, всі записи ведуться, звідси виробляються усі виплати».
  
  
  Я кивнув, вражений. «Електронна обробка даних приходить до букмекерської контори. Дуже приємно!"
  
  
  Чикі засміявся. «Дуже ефективно. Ми обробляємо тут близько вісімдесяти тисяч доларів на день. Ми вважаємо, що нам потрібно це вести як бізнес. Дні маленького хлопця у кондитерській із блокнотом у задній кишені закінчилися».
  
  
  "Як на вас впливають ставки поза грою?" Офіси OTB у Нью-Йорку по всьому місту спочатку були схвалені виборцями не лише як спосіб заробітку для міста та як зручність для гравців, а й як засіб вигнання букмекерів зі злочинного світу.
  
  
  Чікі знову посміхнувся. Він здавався щасливою людиною. «Це зовсім не завдало нам шкоди, хоча одного разу я турбувався про це, коли він лише починався. Людям подобається мати справу зі старою усталеною фірмою, я думаю, і вони начебто підозріло ставляться до уряду, який робить ставки операцій.
  
  
  "І, звичайно ж, у нас багато цифр, а уряд не займається цифрами".
  
  
  «У всякому разі, поки що ні, - втрутився Луї. - Але, судячи з того, як ідуть справи, вони, мабуть, скоро стануть». Він ляснув мене по плечу. «Як ти думаєш, Нік? Досить круто, чи не так? Дядько Джо може виглядати і поводитися як старий Мустачіо Піт, але це має бути найсучасніший пристрій у бізнесі».
  
  
  Спалах Луї перевершував лише його наївність. Рахункова палата була кроком уперед у організації злочинного світу, але не останнім словом. Я міг би показати Луї центр зв'язку, керований мафією, в готелі в Індіанаполісі, що зробило б New York Telephone схожим на комутатор PBX. Результати всіх азартних ігор країни - гонок, бейсболу, баскетболу, футболу тощо. буд. надходять у цей готель щодня, та був за мікросекунди передаються в букмекерські контори від узбережжя до узбережжя.
  
  
  Проте Рахункова палата була цікавим нововведенням: централізованим, організованим, ефективним. Не погано. "Чудово", - сказав я. "Приголомшливо!" Я потягнув за мочку вуха. "Я думаю, ти теж тут займаєшся вантажівками, га?"
  
  
  Луї насупився. «Ні, але… я не знаю, можливо, це й непогана ідея. Ви маєте на увазі, на кшталт центрального командного пункту?»
  
  
  "Правильно."
  
  
  Чикі виглядав трохи засмученим. «Ну, у нас справді не так багато вільного місця, Луї, не кажучи вже про те, як важко знайти когось, кому можна довіряти у наші дні».
  
  
  Довелося сміятися. Він був по горло у бізнесі злочинного світу, але діяв як будь-який офіс-менеджер у будь-якій законній справі… хвилювався, що у нього може бути більше роботи, чи, можливо, доведеться змінити свої методи роботи. Не тільки чесні люди опираються змінам.
  
  
  «Нік новенький у місті, – пояснив Луї, – і я подумав, що покажу йому нашу демонстраційну операцію. У будь-якому випадку дядько Джо змусить нас з Ніком провести всі операції днями, просто щоб подивитися, чи зможемо ми». трохи підтягнутися. "
  
  
  "Що ж." Чикі виглядала сумнівно.
  
  
  «Здебільшого ми турбуватимемося про безпеку», - сказав я.
  
  
  Чікі засяяв. "О, добре. Мені там потрібна допомога».
  
  
  Я запитав. - "У вас були проблеми?"
  
  
  Він зітхнув. «Так. Більше, ніж хочу. Заходь до мене в офіс, і я розповім тобі про це».
  
  
  Ми всі увійшли в красиво обшитий панелями офіс у розі великого лофта. На підлозі був акуратний килим, а вздовж усієї стіни стояли залізні картотеки. Прямо за столом Чикі чорним чином стояв товстий сейф. На столі лежали фотографії привабливої сивої жінки та півдюжини дітей різного віку.
  
  
  «Сідайте, хлопці». Чикі вказав на пару стільців з прямою спинкою і сів на крісло, що обертається, за столом. "У мене проблема, може, ти мені допоможеш".
  
  
  Луї підняв стілець
  
  
  Я впевнено посміхнувся йому. На даний момент він забув, що Попай дав йому чіткі інструкції. Дядько Джо хотів, щоб когось убили.
  
  
  "Що трапилося, Чікі?" - Запитав Луї.
  
  
  Чікі відкинувся назад і закурив. "Це знову Lemon-Drop Droppo", - сказав він. «Принаймні я думаю, що це він. Він знову обдер нашого бігуна. Або принаймні хтось».
  
  
  «Чорт забирай, Чікі», - втрутився Луї. «Хтось завжди грабує бігунів. Що в цьому такого?"
  
  
  «Головне те, що це стає великою справою! Минулого тижня нас ударили чотирнадцять разів, а цього вже п'ять. Я не можу собі цього дозволити".
  
  
  Луї повернувся до мене. «Зазвичай ми думаємо, що три-чотири рази на тиждень ми братимемо бігуна за те, що він несе, але це набагато більше, ніж зазвичай».
  
  
  Я запитав. - "Хіба ти не можеш захистити їх?"
  
  
  Чіки похитав головою. «У нас є сто сорок сім хлопців, які щодня привозять сюди готівку з усієї території нижнього Манхеттена. Ми не зможемо захистити їх усіх». Він посміхнувся. «Насправді, я навіть не заперечую, якщо деякі з них час від часу будуть пограбовані, що змусить інших бути обережнішими. Але це страшенно багато! »
  
  
  "А що щодо цього дроппо з лимонною краплею?"
  
  
  Луї засміявся. «Він був тут уже довгий час, Нік. Один із групи Руджеро, але іноді він йде як би самостійно. Колись він сам був бігуном для Гаетано Руджеро, і здається, що кожного разу, коли йому не вистачає грошей, він вибирає бігуна. Їх досить легко знайти, чи знаєте. "
  
  
  "Що ж." Бігуни знаходяться в самому низу кримінальних сходів. Вони забирають гроші та купони та відправляють їх у полісний банк, і все. Зазвичай це напівбожевільні старі алкаші, які надто далеко спустилися по жолобу старої бідності, щоб робити щось ще, або маленькі діти, які швидко набирають гроші. У Нью-Йорку їх тисячі, мерзенні мурахи, що харчуються відкинутою падалью злочинців.
  
  
  «Думаєш, нам допоможе позбавитися цього персонажа Лимонної Краплі?»
  
  
  Чікі знову посміхнувся. «Не зашкодить. Навіть якщо це не він, це може когось відлякати».
  
  
  Я кивнув головою і подивився на Луї. «Міг би навіть убити двох зайців, Луї».
  
  
  Така реальність далася Луї Лазаро нелегко. Він виглядав кислим. "Ага", - сказав він.
  
  
  "Чому вони називають його Лимонною Краплею?" Я запитав.
  
  
  Луї відповів. “Він схиблений на лимонних часточках, їсть їх весь час. те, що зірвав кількох бігунів. Я маю на увазі, чорт, я ходив до школи з цим хлопцем.
  
  
  Я знизав плечима. Схоже, я багато займався цим під час виконання завдання. "Це залежить від вас. Це була просто ідея.
  
  
  Луї виглядав незадоволеним. «Так. Ми про це подумаємо».
  
  
  "Що це за два зайці одним каменем?" - Запитала Чікі.
  
  
  «Не має значення», - відрізав Луї.
  
  
  "Так сер." Чикі все ще чудово розумів, що Луї був племінником Папая Франціні.
  
  
  Настала незручна пауза. Я махнув рукою в бік блискучих шаф з картотеками, кожна стопка заблокована грізним виглядом залізним стрижнем, що проходить від підлоги вгору через кожну ручку ящика і прикрученим до верхньої частини папки. "Що у вас там, фамільні коштовності?"
  
  
  Чікі погасив сигарету і посміхнувся, задоволений зміною в атмосфері. "Це наші файли", - сказав він. "Записи всього цього від А до Я".
  
  
  "Всі?" Я спробував справити враження. "Ви маєте на увазі всю операцію з розміщення ставок?"
  
  
  "Я маю на увазі всю організацію", - сказав він. "Всі."
  
  
  Я озирнулася. "Наскільки хороша ваша безпека?"
  
  
  "Добре. Добре. Це мене не турбує. Ми тут на п'ятому поверсі. Інші чотири поверхи порожні, за винятком пари квартир, які ми використовуємо у надзвичайних ситуаціях. Щоночі ми ставимо сталеві ворота на кожному поверсі. Вони вписуються прямо у стіну та фіксуються там. А ще є собаки, – додав він з гордістю.
  
  
  "Собаки?"
  
  
  «Так. На кожному поверсі ми маємо двох сторожових собак, доберманів. Ми відпускаємо їх щоночі, по дві на кожному поверсі. Я маю на увазі, чуваку, ніхто не підніметься сходами з цими собаками. Вони підлі сучі сини! Навіть без них ніхто не зможе прорватися через ці ворота, не попередивши Велику Джулі та Раймонда”.
  
  
  "Хто вони?"
  
  
  «Двоє моїх охоронців. Вони живуть тут щоночі. Як тільки всі підуть і замкнуть цю браму, ніхто не зможе увійти».
  
  
  "Мені подобається", - сказав я. «Якщо Велика Джулі та Раймонд можуть подбати про себе».
  
  
  Чикі засміявся. «Не хвилюйся, чуваку. Велика Джулі - найсильніший хлопець з цього боку цирку, а Раймонд був одним із найкращих сержантів артилерії в Кореї. Він знає, що така зброя».
  
  
  "Достатньо добре для мене". Я підвівся на ноги, і Луї зробив те саме. «Велике дякую, Чікі», - сказав я. "Я думаю, ми побачимося з тобою".
  
  
  «Вірно, – сказав він. Ми потиснули один одному руки, і ми з Луї спустилися вниз сходами. Насторожившись, я міг бачити залізні ворота, вбудовані в стіни на кожному майданчику. Це була хороша жорстка установка, але я мав уявлення, як її можна подолати.
  
  
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  
  
  Вечеря була чудовою, маленький столик у задній частині Minetta's, у ніч, коли там майже нікого не було - легкий антипасто, гарне oso buco, смажені у фритюрі смужки кабачків та кава еспресо. Філоміна перебувала в тому люблячому, сяючому настрої, що вносить у життя трохи хвилювання.
  
  
  Коли я поцілував її на ніч перед її дверима, все перетворилося на дратівливу лють Сіціліано. Вона тупнула ногою, звинуватила мене в тому, що я лягаю спати з шістьма іншими дівчатами, розплакалася і зрештою обвила руками мою шию і задушила мене поцілунками.
  
  
  «Нік ... будь ласка, Нік. Ненадовго».
  
  
  Я твердо звільнився. Я знав, що як увійду, то затримаюсь там надовго. У мене були справи тієї ночі. Я міцно поцілував її в кінчик носа, розгорнув так, щоб вона дивилася на двері, і різко вдарив її по спині. «Продовжуйте. Просто залиште двері прочиненими, і я побачу вас, коли закінчу з речами, про які мені потрібно подбати».
  
  
  Її посмішка була всепрощаючою, і, знову зрадівши, вона сказала: "Обіцяти?"
  
  
  "Обіцянка". Я повернувся до холу, перш ніж моя рішучість ослабла.
  
  
  Перше, що я зробив, коли дістався своєї кімнати в «Челсі», - зателефонував Луї. «Привіт це Нік. Слухай, як щодо зустрічі зі мною сьогодні ввечері? Так, я знаю, що вже пізно, але це важливо. Правильно! О, близько півночі. І приведи Локло та Манітту. Тоні, я думаю. Це так само добре, як усі. Добре? Добре ... о, і Луї, отримай адресу Лемон-Краплі Дроппо, перш ніж приїдеш, гаразд? "
  
  
  Я повісив слухавку, перш ніж він встиг відреагувати на останній запит. Потім я спустився вниз і завернув за ріг до Angry Squire. Я замовив кухоль пива у Саллі, симпатичної англійської барменші, а потім зателефонував до Вашингтона по телефону, що висів на стіні в кінці бару. Це був звичайний запобіжний захід на випадок, коли телефон у моєму готельному номері прослуховується.
  
  
  Я зателефонував до відділу екстреного постачання компанії AXE і, правильно представившись, замовив комплект для демонтажу 17B, відправлений мені тієї ж ночі автобусом Greyhound. Я зможу забрати його зранку на автовокзалі адміністрації порту на Восьму авеню.
  
  
  Набір 17B дуже акуратний, дуже руйнівний. Шість капсуль-детонаторів, шість запобіжників з таймером, які можна налаштувати для спрацьовування ковпачків з будь-яким інтервалом від однієї хвилини до п'ятнадцяти годин, шість шматків шнура грунтовки для менш складних робіт і достатньо пластику, щоб здути корону з голови Статуї Свободи.
  
  
  Було важко зрозуміти мене через шум, створений дуже гарною, але дуже гучною джазовою комбінацією приблизно за шість футів від мене, але я, нарешті, доніс своє повідомлення і повісив слухавку.
  
  
  В одинадцятій тридцять я покинув Angry Squire і поплутав по Сьомій авеню, будуючи плани на Lemon-Drop Droppo. На кутку Крістофера і Сьомої я повернув праворуч на Крістофера повз всі нові гей-бари, потім знову повернув ліворуч на Бедфорд-стріт і через півтора кварталу до Тоні.
  
  
  Це була зовсім інша сцена, ніж увечері на вечірці Філоміни. Тепер знову стало тихо і затишно, повернувшись до своєї звичайної атмосфери, схожої на темницю, тьмяні помаранчеві вогні на темно-коричневих стінах висвітлювали ледве достатньо світла, щоб офіціанти могли пересуватися між столиками, які повернулися на свої звичні місця у головній кімнаті. .
  
  
  Замість орди одягнених у смокінги італійських мафіозі та їхніх жінок у довгих сукнях, місце тепер було мало населеним півдюжиною довговолосих молодих хлопців у синіх джинсах та джинсових куртках та рівною кількістю молодих дівчат з коротким волоссям. так само одягнених. Але розмова не сильно відрізнялася від попереднього вечора. Якщо розмови на вечірці були зосереджені в основному на сексі, футболі та конях, сьогоднішній натовп говорив в основному про секс, футбольні ігри та філософію.
  
  
  Луї сидів за столом один, біля стіни ліворуч від входу, похмуро схилившись над келихом вина. Він не виглядав надто щасливим.
  
  
  Я сів з ним, замовив бренді з содовою і поплескав його по плечу. «Давай, Луї, розвеселились. Все не так погано!"
  
  
  Він спробував посміхнутися, але не вийшло.
  
  
  "Луї, ти справді не хочеш цього робити, чи не так?"
  
  
  "Що робити?"
  
  
  Кого він жартував? «Подбайте про Дроппо».
  
  
  Він шкода похитав головою, не зустрічаючись із моїми очима. «Ні, я маю на увазі, це просто… о, чорт! Ні!» - сказав він з більшою силою, радий, що це відкрито. «Ні! Я не хочу цього робити. Я не думаю, що це зможу зробити. Я просто ... чорт, я виріс з цим хлопцем, Нік!
  
  
  "Добре! Добре! Я думаю, у мене є ідея, яка подбає про дитину Лимонна Крапля, зробить твого дядька Джо щасливим і позбавить тебе небезпеки. Як тобі така посилка?
  
  
  В його очах блиснула надія, і його чудова посмішка почала розпливатися на його обличчі. «Чесно? Гей, Нік, це було б чудово!
  
  
  "Добре. Ви зробили мені ласку в Бейруті, доставивши мене сюди. Тепер я зроблю вам одне, вірно?
  
  
  Він кивнув головою.
  
  
  "Добре. По-перше, я отримав це сьогодні у своїй коробці у «Челсі»». Я передав йому записку, яку сам написав.
  
  
  Канцонер: Ви знайдете Спелмана
  
  
  У номері 636 готелю Chalfont Plaza.
  
  
  Він з голою дупою і страшенно мертвий.
  
  
  Луї недовірливо дивився на нього. "Дідька лисого! Що, чорт забирай, це все? Як ти думаєш, це правда?
  
  
  «Напевно, це правда, гаразд. Якби не було, не було б жодного сенсу надсилати це мені».
  
  
  «Ні, мабуть, ні. Але якого біса вони його відправили? Ви щойно прийшли!
  
  
  Я знизав плечима. «Вибиває мене до біса. Клерк тільки-но сказав, що якийсь хлопець підійшов і залишив його. Може, хто б це не вважав, я був просто корисним і все одно передасть його тобі».
  
  
  Луї виглядав спантеличеним, як і мало бути. "Я все ще не розумію". Він замислився на мить. «Слухай, Нік. Як ти гадаєш, це були Руджеро?»
  
  
  Атта, дитинко, Луї! Я думав. "Ага", - сказав я. "Ось що я думаю".
  
  
  Він насупився. «То яке це має відношення до того, щоб прийти сюди сьогодні ввечері? І з Lemon-Drop Droppo?
  
  
  Просто ідея. З вами Локло та Манітті?»
  
  
  «Так. Вони у машині».
  
  
  "Добре. Ось що ми збираємось робити». Я пояснив йому свою ідею, і він був у захваті.
  
  
  "Відмінно, Нік! Відмінно!"
  
  
  До 88 Гораціо було лише кілька кварталів, тобто приблизно за квартал від Гудзона. Я пояснив Локло та Манітті, коли ми під'їхали. «Пам'ятай. Ми хочемо, щоб він був живим. Нічого страшного, якщо він трохи пошкоджений, але я не хочу жодних тіл. Зрозуміло?
  
  
  За кермом Локло знизав плечима. «Для мене це звучить шалено».
  
  
  Луї трохи вдарив його по потилиці, щоб дати зрозуміти, хто тут головний. «Ніхто тебе не просив. Просто роби, як каже Нік».
  
  
  Гораціо вісімдесят вісім являв собою безлику сіру будівлю з рядом ідентичних високих сходів і залізних поручнів. Манітті знадобилося близько сорока п'яти секунд, щоб пройти через замок на зовнішніх дверях, і ще тридцять, щоб відкрити внутрішню. Ми піднялися сходами якомога тихіше і нарешті зупинилися на майданчику шостого поверху, щоб перестати задихатися від підйому. Нас було всього троє - Локло, Манітті і я - відколи ми залишили Луї внизу в машині.
  
  
  Манітті не мав проблем із дверима квартири на 6Б. Він не використовував пластикову картку, як зараз у всіх шпигунських книгах. Він просто використовував старомодне плоске лезо, яке формою нагадує хірургічний скальпель, і невеликий інструмент, схожий на сталеву спицю. Не минуло й двадцяти секунд, як двері безшумно відчинилися, і Манітті відступив убік, щоб дозволити мені увійти, з великою вітальною усмішкою самовдоволення на його неандертальському обличчі.
  
  
  В тому, що явно було вітальнею, не було світла, але світло світило за зачиненими дверима на іншому кінці кімнати. Я швидко рушив уперед, Локло і Манітті були позаду, кожен з нас з пістолетом у руці.
  
  
  Я дістався до дверей, відчинив їх і одним швидким рухом увійшов до спальні. Я не хотів давати Дроппо шансу піти за рушницею.
  
  
  Мені не треба було турбуватися.
  
  
  Грегоріо Дроппо був надто зайнятий принаймні на той момент, щоб турбуватися про такий маленький інцидент, як трирука людина, що увірвалася в його спальню о першій ночі. Голе тіло Дроппо судорожно здригалося, скручуючи і збиваючи простирадла під дівчиною, з якою він кохав. Її руки міцно обвивали його шию, притягуючи до себе, їхні обличчя зімкнулися один з одним, так що все, що ми могли бачити, - це зализане жиром волосся, розпатлане чіпкими пальцями дівчини. Її тонкі ноги, стрункі і білі на тлі волохатої темряви його тіла, були обтесані навколо його талії, прикуті до слизького поту, що линув по ньому. Її руки та ноги були всім, що ми могли бачити.
  
  
  З величезним зусиллям Дроппо зробив класичний рух шпильки назад і вгору перед фінальним кричащим стрибком. Не маючи під рукою склянки води з льодом, я зробив наступний крок і вдарив його по ребрах носком черевика.
  
  
  Він завмер. Потім його голова різко повернулася, очі розширилися здивовано. "Що-а-а...?"
  
  
  Я вдарив його ногою, і він задихнувся від болю. Він вирвався, перекотився з дівчини на спину, тримаючись за бік в агонії.
  
  
  Раптовий від'їзд коханця залишив дівчину розпластаною на спині з витріщеними від жаху очима. Вона піднялася на ліктях, її рота відкрився, щоб закричати. Я затиснув лівою рукою її рот і притис її спиною до простирадла, потім нахилився і направив на неї Вільгельміну, морда була всього в дюймі від її очей.
  
  
  Деякий час вона боролася, вигинаючи своє спітніле тіло під тиском моєї руки, потім зрозуміла, на що вона дивиться, і завмерла, приковуючи погляд до пістолета. Бусинки поту стояли на її чолі, сплутуючи розпатлані пасма рудого волосся.
  
  
  Поруч із нею Дроппо почав звисати ноги через край ліжка, але Локло був там. Майже випадково він ударив дулом револьвера по обличчю Дроппо і той з болючим криком упав назад, хапаючись за закривавлений ніс. Однією рукою Локалло відірвав зім'яту подушку від підлоги і притис її до обличчя Дроппо, заглушаючи звуки. Інший він врізав між витягнутими ногами Дроппо, тож приклад його пістолета врізався в пах оголеного чоловіка.
  
  
  З-під подушки пролунав тваринний звук, і тіло здригнулося високо в повітрі, спина вигнулась, вся вага лежала на плечах, а потім безвольно впала на ліжко.
  
  
  «Він знепритомнів, бос, – лаконічно сказав Локло. Гадаю, він був розчарований.
  
  
  "Прибери подушку, щоб він не задихнувся", - Я подивився на дівчину і погрозливо помахав Вільгельміне. «Немає шуму, нічого, коли я прибираю руку. Зрозуміло?
  
  
  Вона як могла кивнула, дивлячись на мене з жахом. "Добре", - сказав я. «Розслабся. Ми не завдамо тобі шкоди». Я прибрав руку від її рота та відступив.
  
  
  Вона лежала нерухомо, а ми втрьох стояли там із пістолетами в руках і милувалися її красою. Незважаючи на те, що на ній був піт від сексу, жах в очах і сплутане волосся, вона була чудова. Її оголені груди здіймалися, і з зелених очей раптом ринули сльози.
  
  
  «Будь ласка, не роби мені боляче», - захникала вона. "Будь ласка, Нік".
  
  
  Потім я впізнав її. Це була Расті Поллард, маленька руда в зеленій сукні, з якою я фліртував на вечірці у Тоні, той самий, який багато років тому почав муки Філоміни з анонімного конверта, в якому була вирізка з «Таймс».
  
  
  Манітті, що стояв поруч зі мною, почав важко дихати. "Сукін син!" - вигукнув він. Він перехилився через ліжко, однією рукою потягнувся до її грудей.
  
  
  Я вдарив його по голові пістолетом, і він приголомшено сіпнувся.
  
  
  По щоках Расті текли сльози. Я зневажливо глянув на її оголене тіло. «Якщо це не один присадкуватий італієць, то інший, мабуть, рости?»
  
  
  Вона проковтнула, але не відповіла.
  
  
  Я простягнув руку і штовхнув Дроппо, але він був нерухомий. "Приведи його", - сказав я Locallo.
  
  
  Я знову повернувся до Расті. "Вставай і одягайся".
  
  
  Вона почала повільно сідати і подивилася на своє власне оголене тіло, ніби щойно усвідомила, що лежить повністю оголеною в кімнаті із чотирма чоловіками, троє з яких були практично незнайомцями.
  
  
  Вона різко сіла в сидячому положенні, з'єднавши коліна разом і зігнувши їх перед собою. Вона схрестила руки на грудях і дико подивилась на нас. "Ви, паршиві сучі діти", - виплюнула вона.
  
  
  Я сміявся. «Не будь такою скромною, Рості. Ми вже бачили, як ти справляєшся з цим недоумком. Ми навряд чи побачимо, що ти виглядаєш гірше». Я смикнув її за руку і витяг з ліжка на підлогу.
  
  
  Я відчував, як з неї виривається маленька іскорка боротьби. Я відпустив її, і вона повільно піднялася на ноги і підійшла до стільця поруч із ліжком, уникаючи наших очей. Вона взяла мереживний чорний бюстгальтер і почала його надягати, при цьому дивлячись у стіну. Повне приниження.
  
  
  Манітті облизнув губи, і я глянув на нього. Локло повернувся з кухні з чотирма банками холодного пива.
  
  
  Він поклав їх на комод і обережно відкрив. Один він дав мені, один Манітті і сам узяв сам. Потім він узяв четверту і рівномірно вилив її на інертне тіло Lemon-Drop Droppo, пиво пролилося на спітнілу форму і намочило простирадло навколо нього.
  
  
  Дроппо прийшов до тями, інстинктивно потягнувшись руками до обурених геніталій.
  
  
  Я стукнув його по переніссі знівеченого носа Вільгельміної з такою силою, що в нього на очах виступили сльози. "Що?" він ахнув, "що…?"
  
  
  «Просто роби саме те, що я говорю, приятелю, і ти зможеш вижити».
  
  
  "Що?" йому знову вдалося вибратися.
  
  
  Я добродушно посміхнувся. "Тато Франціні", - сказав я. "А тепер вставай і одягайся".
  
  
  Жах виявився в його очах, коли він повільно підвівся з ліжка, все ще стискаючи пах однією рукою. Він повільно одягався, і поступово я відчув зміну його відношення. Він намагався оцінити ситуацію, шукав вихід. Він ненавидів більше, ніж страждав, а ненависна людина небезпечна.
  
  
  Дроппо закінчив копіткий процес зав'язування черевиків, зрідка виривався стогін з його щільно стиснутих губ, потім обома руками взяв ліжко, щоб піднятися на ноги. Як тільки він підвівся, я вдарив його коліном по промежині. Він закричав і впав на підлогу в мертвому непритомності.
  
  
  Я вказав на Локло. «Підніми його знову, Франку».
  
  
  В іншому кінці кімнати, повністю одягнена, Расті Поллард раптово ожила. Її волосся було все ще розпатлане, а помада розмазана, але келлі-зелена спідниця і чорна шовкова блузка були на ній.
  
  
  одягнена поверх бюстгальтера і трусиків знову надали їй сміливості.
  
  
  "Це було жорстоко", - прошипіла вона. "Він нічого тобі не робив".
  
  
  «Надіслати цю вирізку Філоміні Францині багато років тому теж було жорстоко», - заперечив я. "Вона теж нічого не зробила з тобою".
  
  
  Останній шматочок жорстокості позбавив Лемон-Дроппо останніх слідів бойового духу, і він спустився разом із нами сходами, злегка зігнувшись, обома руками притулившись до живота.
  
  
  Ми посадили Расті попереду з Локло та Манітті та затиснули Дроппо між Луї та мною на задньому сидінні. Потім ми поїхали Chalfont Plaza. Луї, Дроппо і я увійшли в головний вхід до будинку Менні, а решта трьох увійшли з боку Лексінгтон-авеню.
  
  
  Ми зустрілися перед номером 636. Я зняв табличку "Не турбувати" з дверей і повернув ключ. Запах був не такий уже й поганий, тому що я ввімкнув кондиціонер на повну потужність перед від'їздом двома ночами тому, але він був помітний.
  
  
  "Що за запах?" - Запитав Расті, намагаючись відступити. Я сильно штовхнув її, і вона розтяглася на півдорозі через кімнату, і ми увійшли. Манітті зачинив за нами двері.
  
  
  Я попередив решту, чого очікувати, і Дроппо був надто хворий, щоб по-справжньому хвилюватися. Але не рости. Вона піднялася на ноги з явним злобним виглядом. "Що, чорт забирай, тут відбувається?" - заверещала вона. "Що за запах?"
  
  
  Я відчинив двері ванної кімнати і показав їй оголене тіло Ларрі Спелмана.
  
  
  "Боже мій! Боже мій!" Рості голосив, закривши обличчя руками.
  
  
  «Тепер зніміть одяг, ви обоє, – наказав я.
  
  
  Дроппо, обличчя якого все ще було перекручене болем, тупо почав підкорятися. Він більше не ставив запитань.
  
  
  Тільки не рости. "Чим ти плануєш зайнятися?" вона кричала на мене. "Боже мій…"
  
  
  «Забудь про Бога, - відрізав я, - і роздягнися. Чи ти хочеш, щоб Джино зробив це за тебе?
  
  
  Манітті посміхнувся, і Расті повільно почав розстібати її блузку. Розділившись до бюстгальтера і трусиків бікіні, вона знову завагалася, але я помахав їй Вільгельмін, і вона демонстративно закінчила роботу, кинувши свій одяг невеликою купою на підлогу.
  
  
  Луї взяв обидва комплекти одягу і засунув їх у невелику сумку, яку приніс із собою. Дроппо сів на край ліжка, дивлячись у підлогу. Комод відштовхнув Расті в кутку, так що все, що ми могли бачити, було її голе стегно. Її руки накрили груди, і вона трохи здригнулася. У кімнаті було холодно від кондиціонера.
  
  
  Я зупинився у дверях, коли ми вийшли. «Тепер я хочу, щоб ви, двоє нерозлучників, залишилися тут, – сказав я. «Через деякий час хтось встане, і ти зможеш усе виправити. А поки що Манітті стоятиме прямо за дверима. Якщо вона хоч трохи відкриє маленьку щілину до того, як хтось сюди дійде, він уб'ю тебе. Ти це розумієш? Я зробив паузу. «Принаймні, чорт тебе вб'є, Дроппо. Я не знаю, що він зробить з Расті».
  
  
  Я зачинив двері, і ми спустилися на ліфті.
  
  
  У вестибюлі я зателефонував Джеку Гурлі з телефону-автомата.
  
  
  "Сукін син!" - пробурчав він телефоном. «Зараз дві години ночі».
  
  
  "Забудь про це", - сказав я. "У мене є для вас історія в кімнаті 636 на площі Чалфонт".
  
  
  "Краще все було б добре".
  
  
  "Добре", - простягла я. «Звучить непогано, Джеку. Там, у кімнаті 636, троє людей, всі голі, і один із них мертвий. І один із них – жінка».
  
  
  "Ісус Христос!" Була довга пауза. "Мафія?"
  
  
  "Мафія", - сказав я і повісив слухавку.
  
  
  Ми всі перейшли вулицю у коктейль-бар Sunrise та випили. Потім ми рушили додому.
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  Філоміна прибрала мою руку зі своїх лівих грудей і сіла в ліжку, піднявши подушку позаду себе, щоб вона підтримувала поперек. Вона здивовано насупилась.
  
  
  «Але я не розумію, Нік. Це смішно, або жахливо, або щось таке. Поліція не зможе довести, що Расті та Дроппо вбили Ларрі Спелмана, чи не так? Я маю на увазі…"
  
  
  Я поцілував її праві груди і подерся, щоб покласти голову їй на живіт, лежачи впоперек ліжка.
  
  
  Я пояснив. «Вони не зможуть довести, що Расті та Дроппо вбили Спелмана, але у цих двох буде страшенно багато часу, щоб довести, що вони цього не зробили».
  
  
  "Ви маєте на увазі, що копи їх просто відпустять?"
  
  
  "Не зовсім. Пам'ятаєш, я казав тобі, що залишив цей металевий контейнер для сигар на комоді, перш ніж піти?
  
  
  Вона кивнула головою. «Він був сповнений героїну. Їх обох заарештують за зберігання».
  
  
  "Ой." Вона насупилась. «Я сподіваюся, що Расті не доведеться сісти до в'язниці. Тобто я ненавиджу її, але...»
  
  
  Я поплескав її по коліна, яке було десь ліворуч від мого лівого вуха. "Не хвилюйтеся. У газетах буде багато матеріалу, і багато людей ламають голову, але це настільки хрінова установка, що будь-який добрий юрист зможе їх обробити».
  
  
  "Я все ще не розумію
  
  
  
  
  
  і це, – сказала вона. - Хіба поліція не шукатиме вас і Луї?
  
  
  «Жодних шансів. Дроппо знає, але він не збирається розповідати копам про те, що сталося. Це страшенно принизливо. Він ніколи не зізнається їм, що це може зійти з рук банда, що конкурує. Руджеро будуть неабияк розлючені. , з іншого боку, і це саме те, що ми хочемо».
  
  
  "Що вони робитимуть?"
  
  
  "Що ж, якщо вони відреагують так, як я сподіваюся, вони вийдуть стріляти".
  
  
  Наступного дня, звісно, вийшли газети про стрілянину. Дайте газетяреві оголеного чоловіка та оголену дівчину в номері готелю з оголеним трупом, і він буде щасливий. Додайте дві конкуруючі фракції злочинного світу та контейнер із високоякісним героїном, і він буде у захваті. Джек Гурлі був на сьомому небі від щастя у сфері журналістики.
  
  
  Наступного ранку фотографії в «Новинах» були такими хорошими, які я коли-небудь бачив. Фотограф застала Дроппо, що сидить оголеною на ліжку на тлі оголеного Расті, який намагається прикритися схрещеними руками. Їм довелося трохи підправити аерографом, щоб зробити його досить пристойним для друку. Автор заголовка теж добре провів час:
  
  
  Оголену мафіозі та гал застукали оголеними з тілом і доп
  
  
  The New York Times не вважала його статтею на першій шпальті, як це було в News, але оцінила палітурку з шести колонок на шістнадцятій сторінці з полуторною колонкою та бічною панеллю про історію мафії в Нью-Йорку. . І Франціні, і Руджеро відіграли велику роль, включаючи досить докладний звіт про ймовірну сварку Попая з батьком Філоміни за кілька років до цього.
  
  
  Самому Попаю було начхати. Він був щасливий настільки, що його ненависть до світу дозволила йому залишитися. Він розреготався, коли Луї показав йому цю історію наступного дня, відкинувшись на спинку крісла і завивши. Той факт, що Ларрі Спелман був убитий, мабуть, анітрохи не турбував його, за винятком того, що смерть Спелмана відобразила образу Руджеро Францині.
  
  
  Що стосується Попая, то збентеження і втрата гідності, які зазнали Руджеро через те, що один із їхніх ґудзиків потрапив у таку безглузду ситуацію, більш ніж компенсували вбивство. Для Францині цього світу вбивство – звичайна справа, а абсурд – рідкість.
  
  
  Луї теж зрадів новому становищу, яке він набув в очах дядька. Мені не треба було віддавати йому належне. До того часу, як того ранку я дістався до офісу Franzini Olive Oil, Луї вже насолоджувався похвалами. Я впевнений, що Луї насправді не сказав Попаю, що це була його ідея, але не сказав йому, що це не так.
  
  
  Я сів і почав чекати, поки Руджеро дадуть відповідь.
  
  
  Нічого не сталося, і я переглянув свою позицію. Я явно недооцінив Руджеро. Озираючись назад, я мав зрозуміти, що Гаетано Руджеро не був із тих лідерів, яких можна запанікувати в криваву і дорогу війну банд через ті махінації, які я затіяв.
  
  
  Потрап Францині легко спровокувати, але не Руджеро. У такому разі я знову вибрав Попая. Я можу розраховувати на його реакцію та бурхливу реакцію. У мене був план раніше, тому я замовив цей комплект 17B у Вашингтоні, і мені просто потрібна була невелика допомога Philomina, щоб ввести його в дію. Моєю метою була Рахункова палата, серце всієї операції Францині.
  
  
  Я отримав його лише через п'ять днів після каперсу Lemon-Drop Droppo.
  
  
  Все, що мені було потрібно від Філоміни, - це алібі на випадок, якщо один із охоронців Рахункової палати зможе пізнати мене пізніше. Я мав намір переконатися, що вони не зможуть, але це був досить простий запобіжний захід.
  
  
  Для Franzini Olive Oil Com не було секретом, що Філоміна «побачила багато нового хлопця, Ніка, хлопця, якого Луї привів звідти». Все було просто. Того вечора ми просто пішли на концерт Девіда Амрама у Лінкольн-центрі. Сьогодні практично неможливо дістати квитки на концерт Амрама в Нью-Йорку, тому було природним, що ми повинні трохи похвалитися тими, які я отримав. Тільки ніхто не знав, що вони від Джека Гурлі з Ньюс.
  
  
  Я почекав, поки в будинку згасне світло і пішов. Амрам, можливо, найкращий сучасний композитор в Америці, але я мав багато роботи, а часу на неї було мало. Я хотів повернутись до закінчення виступу.
  
  
  Менше п'ятнадцяти хвилин знадобилося, щоб дістатися таксі від Лінкольн-центру до Сохо, 417 Західний Бродвей, поряд з Рахунковим будинком.
  
  
  Це була схожа будівля, чотири поверхи квартир з великим горищем на верхньому поверсі. У ньому не було вантажного ліфта, яким відзначалася будівля по сусідству, але також не вистачало сторожових собак на кожному поверсі, не кажучи вже про сталеві ґрати на кожному майданчику. Я нізащо не збирався підніматися сходами до Рахункової палати. Практично неможливо однією рукою зламати замок сталевої ґрати, а іншою боротися із збожеволілим від крові доберманом.
  
  
  Я увійшов до будівлі на 417 і сканую
  
  
  
  
  
  Імена поруч із дзвінками у двері. Я вибрав одну навмання – Кенді Гулко – і подзвонив у дзвінок.
  
  
  Минула мить, перш ніж із вбудованого динаміка пролунав голос. "Так?"
  
  
  На щастя, то був жіночий голос. "Квітковий магазин Фремонті", - відповів я.
  
  
  Пауза. "Яка?"
  
  
  Я додав у свій тон нотку нетерпіння. «Квітковий магазин Фремонті, Мем. Я маю квіти для Кенді Гулко».
  
  
  «О! Давай же, піднімайся». Спрацював зумер, відкривши автоматичний замок внутрішнього дверного отвору, і я увійшов і піднявся нагору, розмахуючи новенькою валізою аташе, як будь-який солідний нью-йоркський бізнесмен.
  
  
  Я, звичайно, не зупинився на поверсі Кенді Галко. Натомість я піднявся прямо вгору, пройшов п'ятий поверх і піднявся на останній невеликий сходовий проліт, що веде на дах.
  
  
  Минуло всього кілька хвилин, перш ніж я сидів навпочіпки на даху 417 Західного Бродвею, споглядаючи десять футів відкритого повітря між двома будівлями, і моя уява легко впала на землю.
  
  
  Я оглянув обклеєний смолою дах і, лежачи біля цегляного димаря, нарешті знайшов те, що шукав - довгу вузьку дошку. Хотілося, щоб він не був таким вузьким, але на це не було надії. Мені потрібний був міст. Коли я навчався в коледжі, я стрибнув у довжину на двадцять чотири фути шість дюймів, але це було давно, це було при денному світлі, з гарною злітно-посадковою смугою, шипованим взуттям і, що найголовніше, на рівні землі, я не збирався. спробуй тієї ночі стрибнути на десять футів між будинками.
  
  
  Дошка була шириною всього шість дюймів, досить широкою для покупки, але надто вузькою для впевненості. Я проштовхнув його через щілину між двома будинками, щоб він однаково лежав на кожному даху. Тримаючи перед собою валізу обома руками, я обережно поставив ногу на свій хисткий міст, зібрався і побіг через три кроки.
  
  
  Довелося тікати. Зазвичай я не страждаю на акрофобію, але якби я спробував перебігти через неї, я б ніколи не зміг. Страх змусив мене зробити помилку, а для неї не було місця. Кілька хвилин я стояв нерухомо, заспокоюючись, усе ще тремтячи, але спітнівши від полегшення.
  
  
  Коли я заспокоївся, я підійшов до дверей, що вели до сходів. Якби його було прикручено зсередини, мені довелося б потрапити в контори Рахункової палати через світловий люк, а це було б складно.
  
  
  Двері не зачинені. Мені потрібно було просто відкрити його та проштовхнутися. Це було чимось на зразок того, що зробили британці в Сінгапурі: всі їхні знаряддя були спрямовані в море, щоб відбити будь-яку морську атаку; японці пішли сухопутним шляхом, увійшли до «чорного ходу» і захопили Сінгапур. Так само захист Рахункової палати була призначена для запобігання проникненню знизу; вони ніколи не думали, що набіг може піти згори.
  
  
  Я думав про те, щоб постукати в двері контори Рахункової палати на п'ятому поверсі, просто щоб дати Великій Джулі і Раймонду щось подумати в їхньому забарикадованому маленькому гнізді, але я не міг дозволити собі попередити їх, просто щоб задовольнити своє перекручене почуття гумору.
  
  
  Я накинула на обличчя чорну нейлонову панчоху, відчинила двері і ввійшла, тримаючи в одній руці свій аташе, а в іншій - Вільгельміну.
  
  
  Двоє чоловіків дивилися на мене, захоплені зненацька. Вони сиділи по обидва боки столу із залізною кришкою, на якому грали в карти. На столі стояла напівпорожня пляшка джина разом із двома склянками та парою переповнених попільничок. Збоку на коричневий паперовий пакет лежали залишки бутерброду. Під низьким настільним світлом у повітрі висів дим. У тіні величезної кімнати величезний комп'ютер безмовно охороняв ряди нерухомих столів і безмовних друкарських машинок.
  
  
  За кілька футів від столу поруч стояли дві старі армійські розкладачки.
  
  
  Один із чоловіків за столом був величезний, його величезне м'язове тіло блищало на світлі. На ньому була майка без рукавів з парою пошарпаних сірих штанів, вільно зачеплених під його широке черевце. Недолік товстої сигари затиснув пожовклі зуби під величезним кущем вусів. Безперечно, Велика Джулі.
  
  
  Його супутник був більш середнього зросту, справжній вуличний чувак у зеленому фетровому капелюсі з широкими полями, у яскраво-червоній шовковій сорочці, розстебнутій майже до талії, та у розкльошених штанах у клітку «Акведук». На лівій руці Раймонда сяяли два величезні каблучки з діамантами, контрастуючи з чорнотою його шкіри. Він мене здивував. Я не очікував, що один із хлопчиків Чикі Райт виявиться чорним. Якщо італієць із нижчого стану з великими ідеями нарешті почав втрачати свої вроджені забобони, світ справді ставав найкращим місцем для життя.
  
  
  Параліч подиву тривав усю мить. Ліва рука Раймонда раптово майнула в бік наплічної кобури, що висіла на спинці стільця друкарки поряд з ним.
  
  
  Вільгельміна загавкала, і куля врізалася в стілець, відкинувши його на кілька дюймів. Рука Раймонда завмерла в повітрі, потім повільно повернулася до столу.
  
  
  
  
  
  
  "Дякую", - чемно сказав я. "Просто залишайтеся на місці, джентльмени".
  
  
  Очі Великої Джулі витріщились, сигарний недопалок судомно заворушився в куточку його рота. «Якого біса…» - прохрипів він гортанним голосом.
  
  
  "Заткнися." Я помахав йому Вільгельмін, уважно стежачи за Раймондом. З цих двох я вирішив, що він більш небезпечний. Я був неправий, але тоді я цього не знав.
  
  
  Я поклав кейс на акуратний стіл перед собою і відчинив його лівою рукою. Я вийняв два довгі шматки сиром'ятної шкіри, які підібрав того дня в майстерні з ремонту взуття.
  
  
  Десь унизу гавкав собака.
  
  
  Двоє охоронців подивилися один на одного, а потім знову на мене.
  
  
  "Собаки", - прохрипіла Велика Джун. "Як ти забажаєш собак?"
  
  
  Я посміхнувся. «Просто погладив їх по голові, коли я проходив повз мене. Я люблю собак".
  
  
  Він недовірливо хмикнув. "Ворота…?"
  
  
  Я знову посміхнувся. «Я спалив їх вщент з моєї суперпроменевої гармати». Я зробив крок ближче і знову змахнув пістолетом. Ти. Раймонд. Лягай на підлогу обличчям».
  
  
  "Пішов ти, мужику!"
  
  
  Я вистрілив. Постріл потрапив у верхню частину столу і зрикошетив. Важко сказати, де відскакує куля, але судячи з позначки, нанесеної на робочий стіл, вона, мабуть, на міліметри не потрапила в ніс Раймонда.
  
  
  Він відкинувся на спинку стільця, піднявши руки над головою. "Так сер. На підлозі. Негайно». Він повільно підвівся на ноги з високо піднятими руками, потім обережно опустився на підлогу обличчям униз.
  
  
  "Поклади руки за спину".
  
  
  Він негайно підкорився.
  
  
  Потім я повернувся до Джулі і засміявся. Він все ще тримав колоду карток у руці. Він, мабуть, займався торгівлею, коли я увійшов.
  
  
  «Добре», - сказала я, кидаючи йому один із ремінців із сиром'ятної шкіри. "Зв'яжи свого приятеля".
  
  
  Він глянув на трусики, потім на мене. Нарешті він склав карти і незграбно підвівся на ноги. Він тупо підняв ремінці і зупинився, дивлячись на них.
  
  
  «Рух! Зв'яжи йому руки за спиною».
  
  
  Велика Джулі зробила, як йому казали. Коли він закінчив та відступив, я перевірив вузли. Він зробив досить хорошу роботу.
  
  
  Я знову помахав йому пістолетом: Добре. Тепер твоя черга. На підлогу".
  
  
  "Що за…"
  
  
  "Я сказав на підлозі!"
  
  
  Він зітхнув, обережно вийняв недопалок із рота і поклав його в попільничку на столі. Потім він ліг на підлогу, за кілька футів від Раймонда.
  
  
  "Покладіть руки за спину".
  
  
  Він знову зітхнув і заклав руки за спину, притулившись щокою до підлоги.
  
  
  Я поклав Вільгельміну на стілець, на якому сиділа Велика Джулі, і став на коліна, осідлавши його тіло, щоб зв'язати йому руки.
  
  
  Його ноги піднялися вгору, врізавшись у мою спину, а його гігантське тіло зігнулося і здригнулося у величезних конвульсіях від зусилля, відкинувши мене до столу і втративши рівновагу. Я прокляв свою дурість і пірнув за рушницею, але він схопив мене за зап'ястя тупою міцною лапою, піднявся на мене своїм тілом і притиснув до підлоги своєю вагою.
  
  
  Його обличчя було поруч із моїм, притискаючись до мене. Він підвівся і вдарив головою вниз, намагаючись вдарити її по моїй. Я різко обернувся, і його голова вдарилася об підлогу. Він заревів, як застряг бик, і знову повернувся до мене.
  
  
  Я чіплялася за його очі вільною рукою, борючись з тяжкістю, що давить на мене, вигинаючи спину, щоб моє тіло не було безпорадно розплющене під ним. Мої пальці знайшли його очі, але вони були щільно примружені. Я вибрав наступний найкращий варіант, засунувши два пальці йому в ніздрі і відірвавши його назад та вгору.
  
  
  Я відчував, як тканина піддається, і він закричав, відпускаючи моє інше зап'ястя, щоб він міг натягнути атакуючу руку. Я відштовхнувся вільною рукою, і ми перекочувалися по підлозі. Ми вперлися в ніжку столу. Я схопив його за обидва вуха і вдарив його головою об металеві меблі.
  
  
  Його хватка ослабла, і я вирвався на волю, впавши геть від нього. Я схопилася на ноги якраз вчасно, щоб побачити Раймонда, руки якого все ще пов'язані за спиною, і він щосили намагається встати. Я вдарив його ногою в живіт вістрям взуття і пірнув, щоб витягти Вільгельміну з того місця, де я залишив його на стільці.
  
  
  Я схопив "люгер" і розвернувся в той момент, коли Великий Джулі кинувся на мене з підлоги, як кректяща, спітніла катапульта. Я ухилився і дозволив йому пролетіти повз мене, коли я вдарив його по голові прикладом пістолета. Він врізався головою в крісло і лежав, раптово млявий, кров із розірваного носа залила нижню щелепу, просочивши вуса. На підлозі поруч з ним Раймонд корчився і стогнав, усе ще зчепивши руки за спиною.
  
  
  Я переобладнав Вільгельміну. Це була така чиста операція, поки Велика Джулі не стала мені героїчною. Я почекав, поки не почну нормально дихати, потім зв'язав Велику Джулі руки разом, як почав робити кілька хвилин тому. Потім я ввімкнув всі вогні в
  
  
  
  
  
  офіс і почав переглядати великий банк файлів в офісі Чикі Райт.
  
  
  Вони були замкнені, але мені не знадобилося багато часу, щоб зламати замки. Однак знайти те, що я шукав, було іншою справою. Але зрештою знайшов. Розподіл активів Францині за доларами у ділових інтересах міста.
  
  
  Я свиснув. Попай не лише займався всім незаконним у місті, він не пропустив багато легальних операцій: пакування м'яса, маклерство, будівництво, таксі, готелі, електричні прилади, виробництво макаронів, супермаркети, пекарні, масажні салони, кінотеатри, фармацевтичне виробництво.
  
  
  Я відкрив одну із ящиків для документів і помітив кілька великих конвертів із манільського паперу, складених ззаду. Вони не мали етикеток, а клапани були закриті. Я розірвав їх і знав, що зірву джекпот. Ці конверти містили записи - з датами продажів, продажами, іменами та рештою - про героїнову операцію Францині, складний трубопровод з Близького Сходу до Нью-Йорка.
  
  
  Схоже, мій покійний друг Су Лао Лінь не пішов із наркобізнесу, коли наш військовослужбовець виїхав із Індокитаю. Вона щойно переїхала до Бейрута за кілька тисяч миль. Ця вродлива жінка продавала наркотики так само, як і чоловіків. Вона була зайнята дівчина.
  
  
  Її ставлення до Францині завжди спантеличувало мене. Мені завжди спадало на думку, чому я зустрів червоного китайського агента і колишнього дистриб'ютора наркотиків, який працює службою зайнятості для американського гангстера. Вона просто виконувала подвійну роботу, а я був залучений лише до одного боку її численних організаційних талантів. Все стало ясно, і я трохи посміхнувся, коли подумав, що ненароком підірвав зв'язки Францині з Близьким Сходом.
  
  
  Всі побоювання, які я раніше мав з приводу її знищення, повністю зникли.
  
  
  Я акуратно склав папери на столі поряд з валізою, потім вийняв пластикову вибухівку з ящика і збудував їх у ряд. Пластик не надто стабільний, і з ним слід поводитися обережно. Коли він був відправлений мені автобусом з Вашингтона, він був відправлений у двох пакетах - один для вибухової речовини, інший для ковпачків і детонаторів. Таким чином це було безпечно.
  
  
  Тепер я обережно вставив ковпачки та таймер-детонатори. Встановлений на максимум, детонатори спрацюють за п'ять хвилин після активації. Я помістив один там, де він повинен був знищити комп'ютер, а потім розподілив решту трьох по кімнаті, де вони могли б завдати максимальної шкоди. Мені не треба було бути надто точним. Чотири пластикові бомби цілком могли б знести Рахункову палату.
  
  
  «Чуваку, ти не залишиш нас тут». Це було більше благанням, ніж питанням чорної людини на підлозі. Він обернувся, щоб бачити мене. Якийсь час тому він перестав стогнати.
  
  
  Я посміхнувся до нього. «Ні, Раймонде. Ти й твій товстий друг поїдете зі мною». Я глянув на Велику Джулі, яка піднялася на підлозі і дивилася на мене налитими кров'ю очима. «Я хочу, щоб хтось передав мені послання Папаю Франціні».
  
  
  "Що за повідомлення?" Раймонд дуже хотів догодити.
  
  
  "Просто скажи йому, що сьогоднішня робота була відзначена компліментом Гаетано Руджеро".
  
  
  «Ну, чорт забирай…» Це була Велика Джулі. Кров текла його обличчям з розірваного носа.
  
  
  Я старанно перепакував свій аташе, переконавшись, що в ньому були всі документи, що компрометують, потім закрив і замкнув його. Я підняв Реймонда і Велику Джулі на ноги і змусив їх встати посеред кімнати, коли я ходив навколо і активував таймери на кожному з детонаторів. Потім ми втрьох поспіхом вибралися звідти, злетіли сходами на дах і зачинили за собою двері на даху.
  
  
  Я знову змусив Реймонда і Велику Джулі лягти на обличчя, потім глибоко зітхнув і помчав хитким дощатим мостом до наступної будівлі. Перейшовши, я відсунув дошку, жбурнув її на дах і почав спускатися сходами, радісно насвистуючи про себе. То була гарна нічна робота.
  
  
  На півдорозі вниз сходами я відчув, як будинок затремтів, коли з сусіднього будинку прогриміли чотири потужні вибухи. Коли я вийшов на вулицю, верхній поверх 415 West Broadway був у вогні. Я зупинився на розі, щоб увімкнути пожежну сигналізацію, потім попрямував до Шостої авеню і зупинив таксі, яке їхало на околицю міста. Я повернувся на своє місце поряд із Філоміною перед кінцем концерту Амрама, який був фіналом програми.
  
  
  Мій одяг був трохи скуйовджений, але я струсив більшу частину бруду, який підібрав, катаючись по підлозі Рахункової палати. Неформальний одяг, у якому деякі люди сьогодні одягаються на концерти, не особливо помітний.
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  Наступного ранку, коли Філоміна пішла на роботу, я звернув папери, взяті з Рахункової палати, і відправив їх Рону Бранденбургу. Там було достатньо, щоб тримати автобус ФБР, Міністерства фінансів та Цільової групи Південного округу з боротьби з організованою злочинністю.
  
  
  
  
  
  y протягом наступних шести місяців.
  
  
  Потім я зателефонував до Вашингтона і замовив ще один комплект вибухівки 17В. Я починав почуватися божевільним бомбардувальником, але ти не можеш здолати мафію поодинці, маючи тільки пістолет і стилет.
  
  
  Коли я нарешті зібрався, я зателефонував до Луї.
  
  
  Він майже стрибнув на мене через телефонну лінію. «Боже, Нік, як я радий, що ти подзвонив! Весь цей проклятий заклад збожеволів! Тобі треба негайно приїжджати сюди. Ми…»
  
  
  «Повільніше, повільніше. Що відбувається?"
  
  
  "Всі!"
  
  
  «Заспокойся, Луї. Заспокойся. Що відбувається, чорт забирай?»
  
  
  Він був такий схвильований, що йому було важко сказати мені, але зрештою це з'ясувалося.
  
  
  Хтось із натовпу Руджеро висадив у повітря Рахункову палату, пожежники ледве встигли врятувати двох охоронців, які були побиті, пов'язані і кинуті вмирати на даху.
  
  
  Залишився вмирати, чорт забирай! Але нічого не сказав.
  
  
  Папай Франціні, продовжував Луї, лютував, кричав і стукав по столу між періодами похмурої депресії, коли він просто сидів у своєму інвалідному кріслі і дивився у вікно. - Руйнування Рахункової палати було останньою краплею, - бурмотів Луї. Банда Франціні «йшла до матраців» - з погляду мафії, влаштовуючи голі квартири по всьому місту, де могли сховатися від шести до десяти «солдатів», далеко від своїх звичайних притулків, захищених один одним. Квартири, обладнані додатковими матрацами для мафіозі, що залишилися в них, служили не тільки «притулками», а й базами, з яких кнопочники могли завдати удару по протистоянням сил.
  
  
  Це було початком найбільшої війни банд у Нью-Йорку з тих пір, як Галло та Коломбо билися у битві, яка закінчилася паралічем Коломбо та мертвим Галло.
  
  
  Луї, я, Локалло і Манітті разом із півдюжиною інших головорізів Францині підійшли до матраців у житловій квартирі на третьому поверсі на Х'юстон-стріт. У ньому було три вікна, з яких відкривався гарний вид на вулицю, і - тільки-но я зачинив двері на дах - був лише один засіб доступу - вгору вузькими сходами.
  
  
  Ми в'їхали, сіли і стали чекати на наступний крок. У кількох кварталах вгору вулицею Руджеро вчинили так само. У нас було півдюжини інших квартир, займаних аналогічним чином, і наші суперники теж: у кожній було по півдюжини або важчих валіз, у кожній з яких був повний запас пістолетів, гвинтівок, пістолетів-кулеметів та боєприпасів, кожна мала свій місцевий посильний. приносити газети, свіже пиво та їжу на виніс, кожен зі своєю цілодобовою грою в покер, кожен зі своїм нескінченним телевізором, кожен зі своєю нестерпною нудьгою.
  
  
  Філоміна говорила по телефону тричі на день, тому вона викликала кілька непристойних зауважень від одного з друзів Луї в капюшоні. Я вибив йому два зуби і після цього ніхто не коментував.
  
  
  Саме Філоміна та газети, які щодня приносяться нашим посланцям, підтримували нас у контакті із зовнішнім світом. Насправді, нічого особливого не відбувалося. Згідно з Філоміною, слухом було те, що Гаетано Руджеро наполягав на тому, що він не мав жодного відношення ні до смерті Спелмана, ні до вибухів у Рахунковій палаті. Він увесь час казав, що хоче домовитись, але Попай тримався холоднокровно. Минулого разу, коли Руджеро вів переговори, кілька років тому в метушні з Сан-Ремо, це була пастка, яка закінчилася тим, що Сан-Ремо був убитий.
  
  
  З іншого боку, за словами Філоміни, Попай вважав, що якщо Руджеро справді хоче вести переговори, то він не хоче більше викликати ворожість до свого суперника. Так що протягом двох тижнів обидві фракції бовталися в цих похмурих квартирах, стрибаючи в уявні тіні.
  
  
  Навіть італійські мафіозі згодом можуть набриднути. Ми не мали покидати квартиру ні з якої причини, але мені довелося поговорити з Філоміною без сторонніх. Одного вечора інші хлопці схвалили ідею випити ще трохи холодного пива - мою пропозицію - і я зголосився піти за ним. Мені вдалося відкинути попередження інших про гнів Францині і небезпеку, яку я наражав на себе, і вони, нарешті, погодилися, вважаючи, що я був найбожевільнішим з усієї компанії.
  
  
  На зворотному шляху з найближчого гастронома я зателефонував до Філоміне.
  
  
  "Я думаю, дядько Джо готується до зустрічі з містером Руджеро", - сказала вона мені.
  
  
  Я не міг собі цього дозволити. Половина мого бойового плану полягала в тому, щоб нацькувати один натовп на інший, довести справу настільки лихоманки, що Комісії доведеться втрутитися.
  
  
  Я трохи подумав. "Добре. Тепер слухай уважно. Нехай Джек Гурлі зателефонує до квартири за десять хвилин і запитає Луї». Потім я докладно виклав їй те, що хотів, щоб Джек сказав Луї.
  
  
  Телефон задзвонив хвилин через п'ять після того, як я повернувся, і Луї взяв слухавку.
  
  
  «Так? Без жартів? Звісно… Звичайно… Добре… Так, звичайно… Відразу…? Добре".
  
  
  Він повісив трубку з збудженим виразом обличчя. Він сором'язливо натиснув на великий 45-й калібр, прив'язаний до грудей у наплічній кобурі. «Це один із хлопців дядька Джо», - сказав він.
  
  
  “Він сказав, що трьох наших хлопців було вбито на вулиці Блікер лише кілька хвилин тому».
  
  
  Я спитав: - «Кого вбили, Луї? Когось, кого ми знаємо? Наскільки погано?
  
  
  Він похитав головою і розвів руками. «Боже! Я не знаю. Хлопець сказав, що щойно отримав звістку. Не знав жодних інших подробиць». Луї зупинився і вражаюче оглянув кімнату. «Він сказав, що дядько Джо хоче, щоб ми вдарили по людях Руджеро. Вдарили їх добре».
  
  
  На цей раз хвилювання пересилило будь-які сумніви, які Луї міг раніше відчувати. Раса битв робить це з людьми, навіть з Луї був із цього світу.
  
  
  * * *
  
  
  Тієї ночі ми відвідали казино Garden Park у Нью-Джерсі, вісім людей у двох комфортабельних лімузинах. Охоронець у вестибюлі Garden Park Hotel, одягнений як ліфтер, не мав проблем; не було й оператора приватного ліфта, який йшов тільки до Казино на тринадцятий поверх, що нібито не існує. Ми загнали охоронця до ліфта під прицілом, вирубали їх обох і самі запустили ліфт.
  
  
  Ми вийшли з ліфта напоготові, перед нами були автомати. То була блискуча сцена. Кришталеві люстри звисали з високої стелі, а плюшеві драпірування і глибоке килимове покриття допомагали заглушити спів круп'є, клацання сталевої кулі в колесі рулетки і гуркіт приглушеної розмови, що лежить під ним, що перемежовується випадковими вигуками збудження. Це був найбільший ігровий зал на Східному узбережжі.
  
  
  Гарний чоловік у точно скроєному смокінгу повернувся з легкою посмішкою. Йому було близько 30, трохи кремезний, але блискучий, з чорним як смоль волоссям і яскравими розумними очима - Ентоні Руджеро, двоюрідний брат дона Гаетано.
  
  
  Він зрозумів значення нашого входу в одну мілісекунду, розвернувся на підборах і стрибнув до вимикача на стіні. Кулемет Локло гнівно застрочив - грубе насильство у чарівній атмосфері. Спина Руджеро підігнулася, ніби його розрубала надвоє невидима гігантська рука, і він звалився, як лялька, на стіну.
  
  
  Хтось закричав.
  
  
  Я застрибнув на стіл для блекджека і вистрілив у стелю, а потім пригрозив натовпу своїм пістолетом. За столом для гри в кістки за десять футів від нього Манітті робив те саме. Луї, я міг бачити край ока, стояв прямо біля ліфта, дивлячись на тіло Руджеро.
  
  
  "Добре", - крикнув я. «Усі мовчіть і не рухайтеся, і ніхто не постраждає». Ліворуч круп'я раптово пригнувся за своїм столом. Один із інших мафіозі, який прийшов із нашою групою, вистрілив йому в голову.
  
  
  Раптом настала труна тиша без руху. Потім бандити Францині почали рухатися крізь натовп, збираючи гроші зі столів та з гаманців, забираючи кільця, годинники та дорогі брошки. Великий натовп був у шоці, як і Луї.
  
  
  Ми вибралися звідти менш ніж за сім хвилин і повернулися на наших лімузинах у бік Голландського тунелю та нашого притулку у Грінвіч-Віллідж.
  
  
  Луї постійно повторював. - "Боже!" "Боже!"
  
  
  Я поплескав його по плечу. «Заспокойся, Луї. Це все частина гри! Мені самому стало трохи погано. Я теж не люблю, коли так розстрілюють людей, але показувати це було безглуздо. Я мав бути крутим. Але цього разу відповідальність була покладена на мене, тому що я зробив цей фальшивий телефонний дзвінок. Я не міг дозволяти цьому надто довго турбувати мене. Коли ви граєте в ту гру, в яку я грав, хтось може постраждати.
  
  
  А вже наступного дня у багатьох захворіло.
  
  
  По-перше, Руджеро здійснили наліт на ресторан «Альфредо» на вулиці Макдугал, куди, попри наказ, вислизнули четверо фахівців із викрадення вантажівок «Попаю», щоб пообідати. Двоє бойовиків зайшли ззаду, обстріляли їх із автоматів, поки вони сиділи, і швидко пішли. Усі четверо померли за своїм столом.
  
  
  Францині завдав удару у відповідь. Через два дні Нік Мілан, старіючий лейтенант родини Руджеро, був викрадений зі свого будинку на Бруклін-Хайтс. Через два дні після цього його тіло, обв'язане важким дротом, було знайдено на звалищі. Він був застрелений у потилицю.
  
  
  Потім Чикі Райт був убитий на сходах кабінету лікаря, куди він пішов по пігулки від сінної лихоманки.
  
  
  Наступним був Френкі Маркетто, давній підлеглий Руджеро – його знайшли за кермом своєї машини з чотирма пострілами у груди.
  
  
  Голі тіла двох людей Францині були знайдені в човні, що дрейфував у затоці Ямайка. Обом перерізане горло.
  
  
  Міккі Монсанно - Міккі Маус - один із лідерів банди Руджеро, уникнув травм, коли послав одного зі своїх синів витягнути свою машину з гаража. Автомобіль вибухнув, коли хлопець увімкнув запалювання, миттєво вбивши його.
  
  
  Остання крапля сталася у п'ятницю, коли шестеро чоловіків Руджеро, озброєних дробовиками та автоматами, увірвалися до компанії Franzini Olive Oil Co.
  
  
  Тільки випадковість врятувала Францоні, Філоміна щойно взяла Попая на щоденну прогулянку парком. Четверо інших чоловіків в офісі було застрелено, але дві жінки-клерки залишилися недоторканими.
  
  
  Ми завершували роботу над химерним планом Попая зробити набіг на маєток Руджеро в Гарден-парку, як раптом його скасували. За чутками, Комісія, стурбована раптовим підвищенням уваги до справ мафії, як і щоденним збільшенням кількості загиблих, скликала збори у Нью-Йорку для розгляду ситуації.
  
  
  Луї знову був схвильований, коли ми вийшли з нашої квартири на Х'юстон-стріт і попрямували додому, Луї – у його холостяцьку квартиру у Віллідж, я – назад до Філоміни».
  
  
  «Хлопчик, Нік! Знаєш, вони всі мають прийти! Крутий Джої Фамліготті, Френкі Карбоні, Літтлс Салерно, все більші хлопці! Навіть Еллі Гіганте приїжджає з Фенікса! Вони мають намір провести збори. У суботній ранок."
  
  
  Він був схожий на дитину, яка розповідає про своїх улюблених героїв бейсболу, які приїжджають у місто, а не про сім найважливіших фігур злочинності в Америці.
  
  
  Я недовірливо похитав головою, але посміхнувся до нього. "Де це буде?"
  
  
  «Зала засідань Асоціації банкірів на Парк-авеню та П'ятнадцятій вулиці».
  
  
  "Ти жартуєш? Це найконсервативніший банк у місті».
  
  
  Луї гордо засміявся. «Ми володіємо ним! Або, принаймні, я маю на увазі, що ми маємо акції».
  
  
  "Фантастика", - сказав я. Мені слід було уважніше прочитати ті папери, які я взяв із Рахункової палати, але на це майже не вистачило часу. Я поплескав Луї по плечу. «Добре, Пайсано. У мене сьогодні побачення з Філомін. Ти хочеш мене?"
  
  
  Він насупився. Ні, не сьогодні. Але у суботу кожен комісар має взяти із собою двох хлопців до банку. Хочеш піти зі мною та дядьком Джо? Це може бути дуже весело.
  
  
  «Звичайно, – подумав я. Нестримні веселощі. «Розраховуй на мене, Луї, – сказав я. "Звучить як чудова ідея." Я помахав рукою і сів у таксі, але замість того, щоб їхати прямо до Філоміни, я подався на околицю міста, до Banker's Trust Association на Парк-авеню. Я хотів подивитись, як це виглядає. Це виглядало жахливо.
  
  
  Я пішов на автовокзал, взяв свій комплект 17B і повернувся до «Челсі», щоб обміркувати свою проблему. Можливість бути присутньою на засіданні Комісії була удачею, але мені потрібно було придумати спосіб витягти з неї максимум користі. Це буде непросто. Завтра будівля Banker's Trust Association кишатиме мафією, кожен із яких фанатично стурбований захистом свого боса.
  
  
  Як не дивно, саме Філоміна подала мені ідею того вечора після вечері.
  
  
  Вона притулилася до мене на дивані і позіхнула. «Зроби мені ласку, коли підеш завтра на зустріч із дядьком Джо та Луї, добре?»
  
  
  Я поклав їй руку на груди: «Звичайно».
  
  
  "Тепер припиніть це!" Вона прибрала мою руку. «Дорогою в офіс не могли б ви зупинитися і взяти нову грілку для дядька Джо?»
  
  
  "Пляшка з гарячою водою?"
  
  
  «Не будь таким здивованим. Знаєш... одна з тих червоних гумових штуковин. Коли дядько Джо починає так сильно тремтіти, що не може це контролювати, здається, що допомагає тепла грілка, яку він може взяти в руки. Він завжди носить її із собою. у цій маленькій стійці під сидінням його інвалідного крісла, тож це зручно, коли він захоче».
  
  
  «Добре, якщо ви так кажете. Що трапилося зі старою?
  
  
  "Він почала протікати", - сказала вона. "У нього вона використовувалася довгий час".
  
  
  Тієї ночі я пішов в аптеку на розі Дев'ятої авеню та Двадцять третьої вулиці і купив одну. Потім, пізніше тієї ночі, коли я був упевнений, що Філоміна міцно спить, я підвівся і ретельно начинив її пластиком.
  
  
  Встановити вибухівку, детонатор з таймером у грілку з водою було складно, але мені все ж таки вдалося. Зустріч мала розпочатися о десятій годині наступного ранку, тому я встановив таймер на десять тридцять і схрестив пальці.
  
  
  Мені треба було придумати спосіб не опинитися поблизу, коли вибухне ця проклята штука, бо коли вона справді вибухне, буде сильний вибух. Але мені доведеться грати на слух. Як би там не було, зізнаюся, тієї ночі я був досить неспокійним у ліжку.
  
  
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  
  
  Локателло відвіз Попая, Луї та мене з офісу до Асоціації банкірів і допоміг нам вивантажити Попая з машини до його інвалідного крісла. Потім, коли Луї штовхав інвалідний візок, а я йшов поряд з нею, ми увійшли до великої будівлі.
  
  
  Зал засідань знаходився на тридцятому поверсі, але у вестибюлі першого поверху нас зупинили два дуже вмілі головорізи, які ввічливо перевірили нас на наявність зброї. У Попай не було заліза, але у Луї був смішно маленький Деррінджер, і мені довелося віддати Вільгельміну та Хьюго. Дві мафіозі дали мені пронумерований чек на мою зброю, і ми піднялися на ліфті. Ніхто не звернув уваги на грілку з гарячою водою у стійці під сидінням інвалідного візка Попая.
  
  
  Гаетано Руджеро вже був там разом із двома його поплічниками,
  
  
  коли ми увійшли до великого передпокою поза залом засідань. Він стояв високий і суворий в іншому кінці кімнати, молодший, ніж я міг подумати, але з сірими плямами на чорних бакенбардах. Викрадення та азартні ігри були його основними інтересами, так званими чистими злочинами, але він теж захоплювався наркотиками, а вбивство було його способом життя. За наказом Гаетано був убитий старий дон Альфредо Руджеро, його дядько, щоб молода людина могла взяти на себе відповідальність за сім'ю.
  
  
  Інші увійшли за нами, кожен із двома охоронцями.
  
  
  Джозеф Фамліготті - Крутий Джоуї - з Буффало. Невисокий, кремезний, з темним жирним обличчям і величезним животом, що перегинав його пояс. На ходу він шкутильгав, його піджак розстебнутий так, щоб прилягати до живота. Він лагідно посміхнувся Руджеро та Франціні, потім пройшов прямо до кімнати для зборів. Двоє його охоронців шанобливо залишились у передпокої.
  
  
  Френкі Карбоні з Детройту. Сивий, багатий на вигляд, у гарно скроєному костюмі із сірої вовни, сірих туфлях із гострими гострими краями, сірої шовкової сорочці та білої шовкової краватці. Він успадкував стару банду Детройта і направив її кровожерливу тактику на безжальну, але ефективну роботу, якою заздрила вся організована злочинність. Він був схожий на веселого джентльмена.
  
  
  Маріо Салерно - Маленькі Яєчка Салерно - з Майамі - Пташиний вигляд, зморщений чоловічок, голова якого підозріло металася туди-сюди, густо засмагла шкіра гротескно натяглася на різко окреслені кістки, великий дзьоб носа і гостре підборіддя. Він почав з гральних закладів у Гавані, переїхав до Майамі, потім простяг свої закривавлені щупальця глибоко в Карибське море та на захід, у Лас-Вегас. У свої сімдесят шість років він був найстарішим босом банди в Америці, але на пенсію не збирався. Йому подобалася його професія.
  
  
  Альфред Гіганте з Фенікса. Такий же засмаглий, як і Маріо Салерно, середнього зросту, акуратно одягнений, згорблений, кожен рух повільний і неквапливий, показуючи кожен із його сімдесяти одного років, але його вражаючі блакитні очі холодні і пронизують безволосу голову. Подейкували, що його сексуальні насолоди зверталися до маленьких дівчаток. Він піднявся кар'єрними сходами мафії як один з перших великих імпортерів героїну в Сполучених Штатах.
  
  
  Ентоні Муссо - Тоні Священик - з Літл-Рока, штат Арканзас. Високий, стрункий та витончений, з багатим доброзичливим виглядом. На його пальцях виблискували діамантові каблучки, а з краватки виблискувала діамантова шпилька. Він носив сині темні окуляри, які приховували шрами навколо того, що було його лівим оком, перш ніж він втратив його у війнах між бандами на початку 1930-х років. У сімдесят один рік він усе ще був королем проституції, хоча стверджував, що заробив більше грошей на вкраденому майні, ніж інших своїх операціях.
  
  
  Один за одним вони увійшли до зали засідань. Я міг бачити їх через відчинені двері, вони знизують руки над столом і обмінюються люб'язностями. Сім найнебезпечніших чоловіків Америки. Попай Францині увійшов останнім, якого завіз на колясці Луї. Коли вони входили, я бачив мрію з гарячою водою під інвалідним візком.
  
  
  Інші з нас, чоловік п'ятнадцять або близько того, неспокійно стояли в передпокої, підозріло дивлячись один на одного. Ніхто не розмовляв. Потім двері до зали засідань зачинилися.
  
  
  Мій кулак судорожно стиснувся. Я не розраховував, що Луї залишиться у залі засідань зі своїм дядьком. Дідька лисого! Мені цей хлопець сподобався! Але, звичайно, ви не можете собі цього дозволити у моєму бізнесі.
  
  
  Я саме збирався йти, коли двері відчинилися, і Луї вийшов, закривши її за собою. Він підійшов до мене.
  
  
  Я подивився на годинник. 10:23. Залишилось сім хвилин. "Ходімо", - сказав я з напускною безтурботністю. «Давай прогуляємось і трохи подихаємо повітрям».
  
  
  Він глянув на свій годинник і посміхнувся. "Звичайно! Чому б і ні? Вони пробудуть там щонайменше годину, а може, й більше. Дідька лисого! Хіба це не Френк Карбоні? Боже, цей хлопець просто виглядає багатим. А Тоні-священик! Я бачив його одного разу, коли..."
  
  
  Він усе ще розмовляв, коли ми спустилися на ліфті до головного вестибюлю, де зібрали зброю з роздягальні, а потім вийшли на Парк-авеню.
  
  
  Ми тільки-но перейшли вулицю і дивилися на фонтани, що пливли на площі великої офісної будівлі, коли вибух розніс більшу частину тридцятого поверху асоціації банкірів.
  
  
  Луї повернувся, поклавши одну руку мені на передпліччя, і глянув на чорний дим, що височіє над стіною будівлі. "Що це було?"
  
  
  "Тільки припущення, - недбало відповів я, - але я думаю, що ви щойно стали главою другої за величиною мафіозної родини в Нью-Йорку".
  
  
  Але він мене не чув. Він уже біг, ухиляючись від руху на Парк-авеню, як футбольний півзахисник, відчайдушно намагаючись повернутись до будинку, до свого дядька Джозефа, під свою відповідальність.
  
  
  Я подумки знизав плечима і впіймав таксі. Наскільки мені стало відомо, моя робота була закінчена.
  
  
  Все, що мені потрібно було зробити, це забрати Філомін з її квартири і вирушити в аеропорт. У мене було два квитки в моїй кишені, і я вирішив,
  
  
  що ми двоє могли б провести близько трьох тижнів на Карибах, просто відпочиваючи, кохаючи та розслабляючись. Потім я доповім у Вашингтон.
  
  
  Вона зустріла мене біля дверей квартири, коли я увійшов усередину, обійнявши мене за шию і притулившись до мене всім тілом.
  
  
  "Привіт, дорогий", - радісно сказала вона. «Заходь у вітальню. У мене тобі сюрприз».
  
  
  "Сюрприз?"
  
  
  "Твій друг." Вона сміялася. Я увійшов до вітальні, і Девід Хоук посміхнувся мені з дивана. Він підвівся і підійшов до нього з простягнутою рукою. «Радій бачити тебе, Нік, - сказав він.
  
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Смерть сокола
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Смерть сокола
   Глава 1
  
  
  
  
  Телефонний дзвінок у моїй кімнаті дозволив людині у будинку через вулицю прожити ще тридцять секунд. Я був упевнений, що телефон задзвонить знову, потім мовчатиме двадцять секунд, перш ніж він задзвонить ще двічі; це буде спеціальна система двох дзвінків Хоука, яка сигналізує мені негайно зателефонувати йому. З роками в мене розвинулося майже інстинктивне почуття, яке знало по першому гудку, коли приходить сигнал Хока. І в дев'яносто дев'яти випадках зі ста я мав рацію. Я знову сфокусувався на прицілі Anschutz 1413 Super Match 54, коли дзвінок задзвонив вдруге, потім замовк. Перед другим подвійним дзвінком натиснув на спусковий гачок.
  
  
  Узвіз був ідеальним. Крізь частково відчинені французькі двері через вулицю я побачив, як у лобі моєї жертви раптово з'явилося третє око. Це було трохи вище і між двома іншими, які ніколи більше не радісно спостерігати, як агент AX піддається тортурам для отримання інформації. Їхнє злісне мерехтіння припинилося назавжди, коли Крищиков звалився на стіл. Тільки це третє око здавалося живим, коли в ньому з'явилася невелика пухлина крові, що блищала на світлі, а потім скотилася переніссям.
  
  
  Другий подвійний дзвінок телефону пролунав невдовзі після мого пострілу, і, відступивши з відкритого вікна моєї обшарпаної квартири, я поклав гвинтівку на ліжко і взяв трубку. Я набрав прямий номер Хоука, і він одразу відповів.
  
  
  "Тебе не переплутали", - як завжди попередив він.
  
  
  Не було необхідності встановити скремблера на телефон у цій маленькій монреальській квартирі. І нагадування Хоука, але він ніколи не відмовлявся від нього, і я автоматично відповів: Я знаю.
  
  
  "Ви вже зробили цей продаж?"
  
  
  "Г-н. Кей щойно його купила, - сказав я йому. "Тепер мені потрібно якнайшвидше закрити цей офіс і рухатися далі".
  
  
  «Думаю, тобі настав час повернутися в домашній офіс», - повільно сказав Старий. «У нас є клієнт у місті, якому потрібні ваші послуги». Він трохи почекав, а потім додав: «Це один з наших найбільших клієнтів у Вашингтоні. Ви розумієте?"
  
  
  Це зупинило мене на мить. Не часто Хоук хотів, щоб я був у Вашингтоні; він не хотів ризикувати, що хтось із конкурентів може помітити мене – ні на своєму боці, ні на нашому; тому що, якщо щось трапиться у столиці, він та його агенти з рейтингом N, які можуть бути там у той час, будуть звинувачені у цьому. Ось у чому проблема з рейтингом N – у мене N3 – і з дозволом на остаточне вирішення проблеми. Усі думають, що ти поганий хлопець; це безперечно почуття з їхнього боку, і з нашого теж - якщо тільки ви не робите невелику брудну роботу, з якою вони не можуть впоратися. Тоді Killmaster стає героєм - поки робота не буде зроблено.
  
  
  Крім того, Хоук ніколи не виявляв особливого ентузіазму з приводу надання мені в борг іншому агентству, і його згадка «клієнта» могла означати іншу розвідувальну організацію. Я хотів запитати його, яке з супер-розвідувальних агентств знову дуріло і потребувало, щоб ми зібрали для них уламки, але ми розмовляли по телефону без шифрування, тому мої питання повинні були почекати, поки я не повернуся до Штатів.
  
  
  Більше того, я зрозумів, що повільний, навмисний тон Хоука мав передати набагато більше, ніж просто просте виснаження наприкінці ще одного довгого дня. Я знав краще за це. Для людини, яка мала успіх у роках, вона могла відстояти свої позиції з найкращими з нас, коли цього вимагала робота. Ні, Хоук не говорив таким тоном, бо втомився; хтось був в офісі з ним, і обережний тон його голосу застеріг мене від того, щоб дати йому можливість сказати щось, що дало б цьому комусь хоч якийсь натяк на те, де я був чи чим займався.
  
  
  "Так, сер", - просто сказав я.
  
  
  "Збирайте речі і вирушайте в аеропорт", - сухо проінструктував він. «Я куплю вам квиток на літак на наступний рейс до округу Колумбія… О так, я не думаю, що вам знадобиться все ваше обладнання. "Я думаю, ви можете зберігати деякі з них у місцевому офісі".
  
  
  Я знав, що наш офіцер зі зброї не зрадіє, коли дізнається, що залишив одну з його улюблених гвинтівок у Монреалі; але Хоук, очевидно, хотів, щоб я повернувся швидко, і він не хотів, щоб я затримувався через допуск в аеропорту, що було б неминуче, якби я спробував сісти в літак із цією зброєю. У мене був спеціально розроблений портфель зі свинцевим екраном для моєї власної зброї, але не для гвинтівки.
  
  
  «Я буду у вашому офісі завтра рано-вранці», - сказав я.
  
  
  Він мав інші ідеї. «Ні, йдіть прямо до готелю «Уотергейт». Я зв'яжусь з вами там. На ваше ім'я вже було зроблено бронювання”. Він навіть не називав моє ім'я, не кажучи вже про номер кімнати, на незашифрованому телефоні. «Я взяв на себе сміливість послати туди когось із одягом для вас.
  
  
  “Ні, сер. Це було дуже дбайливо з вашого боку».
  
  
  Хоук дуже формально розігрував її перед своєю компанією, і я знав, що це має бути хтось особливо важливий; зазвичай з
  
  
  
  
  
  Пентагону чи ЦРУ, коли вони приходили просити ласки.
  
  
  Після того, як ми так само попрощалися, я поклав телефон і деякий час стояв, дивлячись на нього. Я був майже певен, що президент не приходив до офісу Хоука. Але у Вашингтоні була лише одна людина, яку Старий справді поважав: один із його старих шкільних приятелів, якому вдалося зробити все правильно для різноманітності. Поспіхом упаковуючи речі, я ставив питання, про що держсекретар говорив з Хоуком і як це може вплинути на мене.
  
  
  Перевіривши вулицю, щоб переконатися, що триокий труп містера Кея ще не був виявлений і хтось не з'ясував лінію вогню, я знову зняв слухавку, щоб зателефонувати до нашого місцевого офісу; Мені треба було домовитися про те, щоб забрати орендований автомобіль, на якому я їхав до Монреалю, та гвинтівку, яку я замкнув у її багажнику. Останніми були запаковані мій Люгер Вільгельміна в наплічній кобурі і мій стилет Хьюго в замшевих піхвах на передпліччі. Вони увійшли до оригінального відсіку в портфелі, який лаборанти сконструювали для агентів, що подорожують зі зброєю на комерційних рейсах. Спеціальний свинцевий захист запобігав спрацюванню сигналізації, коли ми сідали в літак. Шкода, що не було часу зробити аналогічну валізу для перевезення гвинтівки; Я хотів би повернути його особисто Едді Блессінгу, нашому зброяреві. Його обличчя справді світиться, коли один із його «малюків» повертається додому. Ну, я була досить щаслива, що брала з собою дітей. У мене було відчуття, що вони мені скоро знадобляться.
  
  
  Через десять хвилин я жалкував про поспішну упаковку. Виходячи з занепалого пансіонату навпроти будинку Крищикова, що раніше охоронявся, я помітив двох чоловіків, що розвалилися біля орендованої «Нови», яку я припаркував двома дверима далі по вулиці. З чемоданом в одній руці і портфелем в іншій, я не міг здатися надто загрозливим, тому що вони лише ненадовго підняли очі на звук дверей, що зачинялися за мною, а потім продовжили розмову. Я дізнався, що це російська мова, і побіжний погляд на їхні обличчя у світлі вуличних ліхтарів сказав мені, хто вони такі.
  
  
  Я почав називати їх «Лорел і Харді» за той короткий час, коли спостерігав за Крищиковим і цією парою, які переслідували його стопами. Місцевий офіс AXE повідомив мені їхні справжні особи та їхню роботу як улюблені вбивці та охоронці шпигунів. Раніше я бачив, як вони під'їхали зі своїм босом і висадили його перед його притулком; потім вони поїхали. У той час мені здалося незвичайним, що вони не ввійшли з ним до будівлі, як завжди, і я помилково вирішив, що він, мабуть, відправив їх із якимось завданням. Очевидно, що їм було наказано повернутися і погуляти зовні. Або у Крищикова була якась робота, про яку він не хотів, щоб вони знали, або він чекав на когось і відправив їх чекати зовні, можливо, щоб забрати свого відвідувача і перевірити його, перш ніж впускати його в будинок.
  
  
  У той момент для мене не мало значення, що було в їхньому порядку денному; Мені треба було потрапити в цю Нову і вибратися звідти, перш ніж один із слуг людини з трьома очима увійшов до Крищикової кімнати і виявив тіло. Єдине, що мені заважало вибратися звідти, це пара вбивць. Я був майже впевнений, що вони були проінформовані про те, як виглядає більшість наших людей, включаючи мене. Наша розвідувальна мережа – не єдина, достатньо розумна, щоб тримати ворога у секреті.
  
  
  Я не міг більше стояти на порозі, не викликаючи у них підозр, а «Нова» була єдиним транспортним засобом, який мав, щоб покинути цей район, тому я попрямував до нього. Харді - товстун, якого топор попереджав мене, це смертоносна купа твердих м'язів, - стояв до мене спиною. Довготелесий - Лорел, відомий експерт із викидним ножем, який із задоволенням відрізав маленькі шматочки від своїх бранців, поки вони не були готові говорити, - дивився прямо на мене, коли я наближався, але насправді не бачив мене в тіні, як він був поглинений у розмові.
  
  
  Я міг бачити, що приблизно в той момент, коли я підходжу до багажника машини, я опиняюся в маленькому колі світла вуличного ліхтаря, і що Лорел, мабуть, спостерігатиме за мною, коли я підходжу ближче. Я повернувся до бордюру, щоб спина Харді частково затуляла мені огляд його супутника. Розмір цієї спини міг блокувати наближення танка М16, за винятком того, що Лорел був приблизно на голову вище за свого напарника. Інстинктивно я зрозумів, що Лорел в мене привернув увагу, коли зійшов з тротуару і поставив свій багаж позаду машини. Тримаючи голову повернутою на вулицю, я вийняв ключі і відкрив багажник, відчуваючи, як і я, що Лорел замовкла і йде до задньої частини машини.
  
  
  Клацання викидного ножа сказав мені, що мене впізнали. Я повернувся до нього обличчям, коли він кинувся до мене, якому передували п'ять дюймів. Я відступив і дозволив його інерції забрати його вперед, потім назад
  
  
  
  
  
  
  і вдарив йому збоку на шиї в нервовому центрі трохи нижче вуха. Він упав обличчям униз у багажник, я простягнув руку і закрив кришку на його попереку. Край важкого металу вдарив його приблизно на рівні пояса, і я почув гучне клацання, яке, мабуть, було його хребтом.
  
  
  Я знову відкинув кришку скрині і в слабкому відблиску його світла побачив його обличчя, викривлене від болю, рот, відкритий у беззвучних криках агонії, які ніхто не почув.
  
  
  До того часу Харді вже незграбно обійшов машину, одна рука, схожа на окіст, тяглася до мене, а інша поралася з його ременем у пошуках пістолета. Я витяг із скрині ручку домкрата і, використовуючи її як продовження руки, врізав їй прямо в це величезне обличчя для пудингу. Він відступив, випльовуючи уламки уламків зубів і ричачи від болю, коли кров хльостала з того, що було його носом. Рука, яка намагалася схопити мене, перетворилася на хитну жердину, таку ж тверду, як дві на чотири, коли він вихопив ручку домкрата з моїх рук. Він пролетів повітрям і вилетів надвір.
  
  
  Якби він був розумний, він продовжував би намагатися вивільнити свою рушницю, яка застрягла між його переповненим животом і тугим ременем. Натомість, збожеволівши від болю, він кинувся вперед, як розлючений ведмідь, широко розкинувши руки, щоб укласти мене в те, що я знав, буде смертельною обіймою. Мене попередили, що це його улюблений метод вибою. Принаймні двоє чоловіків, про яких ми знали, були знайдені здавленими майже до стану кашки, їх ребра розчавлені об життєво важливі органи, і вони страшенно вмирали, втопившись у власній крові. Я знову ступив на тротуар; дивлячись на його гігантські руки.
  
  
  Коли я відійшов від цих жахливих обіймів, він спіткнувся об ноги мертвої Лорел і впав навколішки. Стиснувши руки разом, я поклала їх йому на шию ззаду, і він розтягнувся на вулиці на весь зріст. Удар миттєво вбив би більшість людей, але поки я дивився на нього з подивом, він хмикнув, хитнув масивною головою, ніби намагаючись очистити свій заплутаний мозок, і став ставати навколішки. Його навпомацки простяглися руки для підтримки, і одна з них зімкнулась на викидному ножі Лорел, який упав на тротуар. Пальці, схожі на сосиски, обхопили ручку ножа, коли він почав підніматися. Те, що було майже усмішкою, з'явилося на цьому закривавленому, тепер уже зазубреному роті, і маленькі поросячі очі злісно блиснули, коли вони зосередилися на мені. Впізнання також прийшло до них, коли він зрозумів, хто я, і кров потекла з його губ, коли він вилаявся російською і сказав:
  
  
  «Собаччин син! Я поділю тебе навпіл, Картер, і згодую свиням. М'язи на його шиї напружилися, а важкий пульс гротескно танцював просто під почервонілою плоттю його товстої шиї. Він зробив два незграбні кроки до мене. Подібно до гравця, якого покинула лінія оборони вікінгів, я вдарив його ногою по цьому потворному обличчю з роздавленим гарбузом.
  
  
  Потужна крапля тіла знову кинулася вперед. Рука, що стискає ножа, першою вдарилася по вулиці, тримаючи лезо у вертикальному положенні, і товста шия впала на нього. Я ухилився від бризок крові, що ринула з його перерізаної артерії, і підійшов до задньої частини «Нови»; висмикнувши тіло Лорел, що все ще смикається, з багажника, я захлопнула кришку.
  
  
  Коли я кладу свій багаж на заднє сидіння, я почув крик із дому через дорогу. Він пройшов через відчинені французькі двері другого поверху, і я знав, що труп Крищикова було виявлено. Увійшовши до «Нової», я стрімко виїхав на тиху вулицю і попрямував до аеропорту, похмуро думаючи, що ще більше сюрпризів чекає на людину нагорі, коли вона почне шукати охоронців Крищикова.
   Розділ 2
  
  
  
  
  Одна річ, яку я мав сказати про ту роль, яку Хок змушував мене грати, – це добрі умови. Судячи з бірок на багажі Gucci, який чекав у кімнаті у Уотергейта, коли я приїхав, я був Ніком Картером з 48-ї Східної вулиці в Манхеттені. Я дізнався за цією адресою будинок з коричневого каменю в Тертл-Бей, який наше бюро використовувало як офіси, «притулок» і житловий будинок у Нью-Йорку. Одяг у сумках був явно дорогим, консервативним за кольором, а крій нагадував смак західного нафтового мільйонера. Ці хлопчики з Далласа і Х'юстона, можливо, не захоплюються яскравими твідами та клітинами, але їм подобається, щоб їхній дорожній одяг був таким же зручним, як і Levi's, які вони носять у старому загоні. Куртки з широкими плечима та бічними отворами вінчали обтягуючі штани з спереду кишенями в стилі синіх джинсів і широкими петлями для жорстких ременів з латунними пряжками, які були разом з ними. Дуже м'які білі бавовняні сорочки мали подвійні кишені з ґудзиками спереду. Я помітив, що все було потрібного розміру, навіть кілька пар чобіт ручної роботи за триста доларів.
  
  
  «Якщо Хоук хоче, щоб я грав багатого нафтовика, – думав я, розпаковуючи речі та складаючи речі у величезній вбиральні, – я анітрохи не заперечую. Допомогла і кімната. Такі ж великі, як деякі квартири-студії, в яких я жив - саме так вони і замислювалися спочатку, тому що Уотергейт був спроектований як
  
  
  
  
  
  
  Коли він вперше відкрився, це був гуртожиток - вітальня-спальня, поєднана з вітальнею, була приблизно двадцять чотири фути завдовжки і вісімнадцять футів завширшки. У ньому був повнорозмірний диван, пара крісел, великий кольоровий телевізор, повністю обладнана міні-кухня, а в ніші було встановлене велике двоспальне ліжко.
  
  
  Світло лилося в кімнату з вікон від підлоги до стелі, що виходила на терасу. Я подивився на Уотергейтський комплекс площею десять акрів, на величну історичну річку Потомак, і побачив чотирьох черепів, що плавно промчали над водою. Сезон стрибків має початися, зрозумів я, спостерігаючи, як команди коледжу ритмічно погладжують веслами. Я міг точно визначити момент, коли кермові суперника збільшили темп, бо снаряди раптово кинулися вперед швидкою течією. Моя оцінка тісної координації веслярів була перервана телефонним дзвінком. Б'юся об заклад, Хоук, коли підняв слухавку. Але голос, який сказав: «Містере. Картер? сказав мені, що це був один раз зі ста, що я помилявся.
  
  
  "Це містер Картер".
  
  
  «Це консьєрж, містере Картер. Твоя машина біля вхідних дверей.
  
  
  Я не знав, про яку машину він говорить, але, з іншого боку, сперечатися не збирався. Я просто відповів: «Дякую, зараз піду».
  
  
  Імовірно, Хоук був єдиним, хто знав, що Нік Картер був у Уотергейті, тому я подумав, що він надіслав за мною машину; Я подався до вестибюлю.
  
  
  Минаючи стійку консьєржа по дорозі до вхідних дверей, я обережно простяг представниці прекрасного вигляду в чорному костюмі за прилавком п'ятидоларову купюру і весело сказав: «Дякую, що подзвонив з приводу моєї машини». Якби Хоук хотів, щоб я розбагатів, я грав би багатим - на гроші AXE.
  
  
  «Дякую, містере Картер». Його вишуканий тон долинав за мною, коли я штовхнула скляні двері, що вели на кругову під'їзну дорогу, яка вкриває вхід до готелю. Швейцар почав питати, чи не слід йому подати сигнал одному з усюдисущих таксі, припаркованих біля під'їзної доріжки, потім зупинився, коли я попрямував до лімузина Continental, який стояв на холостому ходу на узбіччі. Так як це був єдиний вигляд, я вирішив, що це має бути моя машина. Коли я підійшов, шофер, притулившись до його боку, напружився, щоб привернути увагу, і м'яко сказав: Картер? Коли я кивнув, він відчинив двері.
  
  
  Всередині нікого не було, що мене трохи насторожило; інстинктивно я торкнувся обрисів свого люгера і чохла, щоб переконати себе, що мої найкращі друзі були поряд, потім я влаштувався назад у шкіряну оббивку рукавички, коли водій підійшов, щоб зайняти своє місце за кермом. Він розгорнув велику машину по колу і під'їзною доріжкою до Вірджинія-авеню, звідки звернув праворуч.
  
  
  Коли ми зупинилися для світлофора, я спробував двері, і вони без проблем відчинилися. Це трохи заспокоїло мене, тому я підняв кришку панелі у підлокітнику та натиснув перемикач, який опускав скляне вікно, що відокремлює мене від водія. "Ви впевнені, що знаєте дорогу?" - Запитала я, намагаючись зробити це легким.
  
  
  "О так, сер", - відповів водій. Я почекав хвилину, чекаючи, що він додасть щось, що могло б сказати мені, куди ми прямуємо, але нічого не прийшло.
  
  
  "Ви часто буваєте там?"
  
  
  "Так сер." Удар два.
  
  
  "Це далеко?"
  
  
  «Ні, сер, ми будемо в Білому домі за кілька хвилин».
  
  
  Біжи додому. Фактично очистити парк м'ячів; відвідування Білого дому не входили до мого звичайного маршруту. Що ж, сказав я собі, відразу ти перетворився з державного секретаря на президента. Але чому?
  
  
  Але саме Хоук, а не президент сказав мені, що я скоро гратиму няню з жінкою, яку звали Срібний Сокіл, а вона була найнебезпечнішою жінкою у світі.
  
  
  Срібний сокіл.
  
  
  "Її звати Ліз Ченлі, і вона прибуде до Вашингтона завтра", - сказав Хоук. «І твоя робота – стежити за тим, щоб із нею нічого не трапилося. Я сказав президенту та секретареві, що ми беремо на себе відповідальність за її безпеку доти, доки вона не перестане бути в небезпеці».
  
  
  Коли Хоук згадав двох інших у кімнаті з нами, я дивився на кожного з них по черзі. Я нічого не міг вдіяти. Президент упіймав мене на цьому і трохи кивнув. Державний секретар теж упіймав мене на цьому, але він був надто великим джентльменом, щоб ускладнити моє збентеження, визнавши факт цього. Я вирішив, що мій єдиний шанс на повернення полягає в тому, щоб виглядати розумним, тому втрутився: "Я знаю, хто така Ліз Ченлі, сер".
  
  
  Хоук виглядав так, ніби міг убити мене прямо зараз, за те, що навіть дав зрозуміти, що один із його призових людей може не знати, хто всі важливі, але я відчув полегшення, коли, перш ніж він зміг зберегти це у своїй голові, щоб зупинитися пізніше держсекретар раптово запитав: «Як?»
  
  
  "У мене було кілька завдань на Близькому Сході, сер, і наша довідкова інформація досить ретельна".
  
  
  "Що ти знаєш про Ліз Ченлі?" секретар продовжив.
  
  
  Що вона колишня дружина шаха Адабі. Що її арабське ім'я - Шеріма, і що близько шести років тому у них народилися трійнята. А близько півроку тому вони з шахом розлучилися. Вона американка, а її батько був текстом
  
  
  
  
  
  як нафтовик, який допоміг організувати бурові роботи в Адабі та став близьким другом шаха».
  
  
  Схоже, ніхто не хотів зупиняти мого виступу, тому Т. продовжив: «Одразу після розлучення Шах Хасан одружився з дочкою сирійського генерала. Ліз Ченлі – Шеріма знову використовує своє американське ім'я – жила в королівському палаці в Сіді Хасані приблизно два тижні тому, а потім поїхала до Англії з візитом. Імовірно, вона повертається до Штатів, щоб купити місце в районі Вашингтона і стати розсудливим. У неї тут є кілька друзів, більшість із яких вона зустріла за роки дипломатичних візитів із шахом.
  
  
  «Що до цього імені, – сказав я, – я ніколи його не чув. Я вважаю, це засекречено».
  
  
  "У певному сенсі так", - кивнув секретар, і на його губах з'явилася ледь помітна посмішка. "Срібний сокіл" - це ім'я, яке шах дав їй після весілля, щоб символізувати її нове королівське становище. Це був їхній особистий секрет, доки не почалася ця проблема».
  
  
  – уточнив президент. "Ми використовували це, так би мовити, як код".
  
  
  "Зрозуміло", - відповів я. «Іншими словами, коли в деяких ситуаціях нерозумно говорити про неї прямо…»
  
  
  "Вона стає Срібним соколом", - закінчив Хоук для mc.
  
  
  Я звернувся до президента. «Сер, я впевнений, що я повинен знати більше про колишню королеву та про Адабі».
  
  
  «З вашого дозволу, пане президенте, я доповню деякі деталі, які пан Картер може не знати», - почав держсекретар. Отримавши схвальний кивок, він продовжив: «Адабі – маленька, але могутня нація. Потужний, тому що це одна з найбагатших нафтовидобувних країн, а також тому, що її армія – одна з найпідготовленіших та оснащених на Близькому Сході. І обидва ці факти передусім завдяки Сполученим Штатам. Шах здобув освіту в цій країні, і якраз у той час, коли він закінчив аспірантуру в Гарварді, його батько помер від раку кісток. Старий шах міг би прожити довше, якби Адабі мала адекватну медичну допомогу, але її не було, і він відмовився покинути свою країну.
  
  
  «Коли шах Хасан став правителем, - продовжив секретар, - він був сповнений рішучості, ніколи більше жодному з його людей не знадобиться медична допомога. Він також хотів переконатися, що його випробувані здобувають кращі освітні можливості, які можна купити за гроші. Але грошей в Адабі не було, бо на той час там не було виявлено нафти.
  
  
  «Хасан зрозумів, що його земля, по суті, має такий самий геологічний склад, як і інші країни, які видобувають нафту, тому він звернувся до нашого уряду за допомогою проведення розвідувальних бурових робіт. Декілька нафтових компаній, що базуються в Техасі, створили корпорацію і направили своїх фахівців з буріння в Адабі у відповідь на запит президента Трумена. Вони знайшли більше нафти, ніж будь-хто міг уявити, і гроші почали надходити до скарбниці Сіді-Хасана».
  
  
  Далі секретар пояснив, що колишня дружина Хасана була дочкою одного з техаських нафтових експертів у Адабі. Ліз Ченлі стала мусульманкою, коли вийшла заміж за шаху. Вони були надзвичайно щасливі разом із своїми трьома маленькими доньками. Вона ніколи не мала сина, але для Хасана це вже не мало значення. У шлюбному контракті зазначалося, що корона перейде до його молодшого брата. "Кому, я можу додати, теж подобаються Сполучені Штати, але не так сильно, як Хасан", - зазначив держсекретар.
  
  
  «За роки, особливо після арабо-ізраїльської війни 1967 року, - продовжив він, - Шах Хасан зумів домогтися помірного голосу в арабських радах. Але тиск на нього дуже збільшився. Двічі за останні роки фанатики намагалися вбити Хасана. На нещастя для змовників проти шаха, замахи лише згуртували його людей за його спиною».
  
  
  Я не міг не перерватися, щоб спитати, чому Хасан розлучився з Шерімою.
  
  
  Державний секретар похитав головою. «Розлучення було ідеєю Шеріми. Вона запропонувала це після останнього замаху на Хасана, але він не почув про це. Але вона продовжувала говорити йому, що, якщо він залишить її, інші арабські країни можуть сприйняти це як знак того, що він справді на їхньому боці, і припинити свою кампанію щодо його повалення. Зрештою, вона переконала його, що він повинен це зробити, якщо не заради власної безпеки, то заради своїх маленьких дівчаток.
  
  
  «Шеріма також був тим, хто запропонував йому негайно одружитися повторно, і вона наполягла на тому, щоб його нова дружина була арабкою. Фактично, саме вона обрала дівчину після розвідки – для спілки, яка могла б пов'язати Хасана з могутнім військовим в іншій країні».
  
  
  «Чому тут така турбота про її безпеку?» Я запитав. Мені здавалося, - пояснив я, - що коли вона перестане бути дружиною шаха, їй не загрожуватиме ніяка небезпека.
  
  
  Президент повернувся до Хоука і сказав: “Думаю, тобі краще розібратися з цією частиною пояснення. Джерела вашого агентства надали інформацію про змову з метою вбивства колишньої королеви Шеріми. Він повернувся від Яструба до мене, потім знову повернувся, перш ніж сказати: "І ваше агентство виявило частину змови, щоб"
  
  
  
  
  
  
  довести, що весь час заміжжя вона діяла як секретний агент уряду Сполучених Штатів».
  Розділ 3
  
  
  
  
  – Ви, звичайно, знайомі з механізмом Silver Scimitar, – почав Хоук. Він не чекав, поки я визнаю цей факт - і я не міг звинувачувати його в тому, що він намагався справити враження на президента припущенням, що його головний агент, звичайно, був знайомий з усім, що відбувається на Близькому Сході; зрештою, він був Людиною, коли справа дійшла до отримання таких необхідних операційних фондів у зв'язку з протестами ЦРУ і Пентагону. Він продовжив: «З тих пір, як він був спочатку створений як силовий підрозділ руху «Чорний вересень», фанатизм його членів зростав майже з кожним днем.
  
  
  «Останніми місяцями масштаби звірств, які здійснюють Ятагани, стривожили навіть Аль-Фатх. Дійшло до того, що «Чорний вересень», який забезпечує Ятаганом операційні фонди, боїться спробувати зупинити кровопролиття. Один із вересневих лідерів, який все ж таки намагався натягнути поводи, був знайдений убитим у Багдаді. Уряд Іраку приховував, як він помер, але наш багдадський офіс дізнався про подробиці його «страти». Його вдарили струмом. Після того, як його поділили, побили і покалічили, навколо його тіла було обгорнуто ланцюг; потім до кінців ланцюга приєднували клеми апарату дугового зварювання та включали струм. Кожна ланка пропалювала його тіло. З того часу Scimitar мав свій власний шлях; жодних протестів».
  
  
  Хоук зробив паузу, щоб жувати сигару, потім продовжив: Лідер Ятагана називає себе Мечем Аллаха, і його справжня особистість відома тільки двом або трьом членам вищого командування Вересня. Навіть вони бояться називати його справжнє ім'я. З якоїсь причини він ненавидить шаха Хасана і сповнений рішучості вигнати його з престолу. Ми знаємо, що він стояв за останньою спробою вбивства і, ймовірно, спровокував першу.
  
  
  «Наш офіс у Сіді Хасані захопив одного з головних лейтенантів Меча та переконав його розповісти нам, що він знав про плани Ятагана…»
  
  
  "Як?" - Запитав президент.
  
  
  "Сер?"
  
  
  "Як ви його переконали?"
  
  
  «Ми використовували техніку дугового зварювання, – зізнався Хоук. «Лише ми вимикач не натискали. Чоловік брав участь у страті вересневого вождя та бачив її наслідки. Він заговорив, коли наша людина потяглася до вимикача.
  
  
  Настала коротка мовчанка, потім президент сказав: «Продовжуйте».
  
  
  «Шеріма була обрана як мета для спроби знищення Хасана», - сказав Хоук. «Коли Меч дізнався, що вона повертається до Штатів, він вигадав блискучий план.
  
  
  «Що, якби її вбили, коли вона була у Вашингтоні? І в той же час Хасану були представлені докази – підроблені та хибні, звичайно, але майже неможливо спростувати – що весь час їхнього шлюбу Шеріма був секретним агентом нашого уряду».
  
  
  «Але хіба не протилежне?» Я запитав. «Якби вона була агентом Сполучених Штатів, хіба вона не була б тут у безпеці?»
  
  
  «Ось тут і з'являється маленький гравець у плані», - сказав Хоук. «З якогось джерела, близького до Шеріми, він отримав заяву, яка нібито є визнанням. По суті, в ньому йдеться про те, що вона дійсно приїхала до Вашингтона, щоб сказати своїм капіталістичним босам, що вона розчарована тим, що зробила з людиною, яку завжди любила, і що вона збирається сказати Хасану правду. Тоді історія Меча буде полягати в тому, що вона була вбита ЦРУ, перш ніж вона могла розповісти шаху, як вона використала його. Її підроблене «визнання», звісно, буде в руках шаха».
  
  
  «Чи повірить шах у це?» Державний секретар хотів знати.
  
  
  "Ми знаємо, наскільки глибоко він емоційно прив'язаний до неї - важко сказати, як відреагує такий закоханий чоловік", - сказав Хоук. "Якби його можна було переконати в тому, що Шеріма наполягала на розлученні, щоб вибратися з країни, тому що вона більше не хотіла завдавати йому болю, він також міг би прийняти як логічні підроблені докази її причетності до ЦРУ".
  
  
  "Пане Картер, - сказав секретар, - чи можете ви уявити, що сталося б на Близькому Сході, якби Шах Хасан повернувся проти нас? Протягом багатьох років Хасан вважався одним із наших найкращих друзів у своїй частині світу. Більше того , його збройні сили стали майже продовженням наших власних думок і планів Пентагону щодо тотальних військових зусиль. Життєво важливо, щоб він залишався другом Сполучених Штатів».
  
  
  Дорогою з Білого дому до штаб-квартири AX на лімузині держсекретаря Хоук виглядав стурбованим. Він ставив прості питання про мій зворотний рейс, про те, як мені подобається моя кімната в Уотергейт, і чи підходить мені шафа, яку він наказав зібрати. Я був майже певен, що він хотів мені сказати більше, але він не ризикував, що шофер може підслухати, незважаючи на важку перегородку, що відокремлює нас від нього. Водію було наказано відвезти нас туди, куди ми хотіли, а потім повернутися, щоб забрати секретаря, який мав ще дещо, щоб обговорити з президентом.
  
  
  
  
  
  
  
  Коли ми сиділи в офісі Хоука - єдиній кімнаті, де він дійсно відчував себе в безпеці, тому що він змушував своїх експертів з електроніки щодня перевіряти її на предмет пристроїв спостереження, - він прожував Dunhill так довго, як почував себе найбільш комфортно. Я розслабився в одному з важких дубових капітанських крісел, які стояли перед його столом, коли він квапливо переглядав останні новини в нескінченному потоці депеш, закодованих повідомлень та звітів про оцінку ситуації, що текла через його офіс.
  
  
  Зрештою стос паперів зменшився до трьох папок з манільського паперу. Він вручив мені перше, широке досьє на Шеріму, яке походить від її дитинства в Техасі і включало майже все, що вона зробила з того часу. Привертаючи мою увагу до останніх повідомлень про колишню королеву, він коротко їх резюмував із зазначенням запам'ятати інформацію до ранку. За словами Хоука, Шах Хасан був надзвичайно щедрим по відношенню до жінки, з якою розлучився, вказавши, що наш цюріхський офіс дізнався, що 10 000 000 доларів було переведено на її рахунок у день, коли вона залишила Сіді Хасан.
  
  
  З офісу AXE в Лондоні, куди Шеріма вирушив першим після вильоту з Адабі на особистому Боїнгу 747 шаха, була коротка інформація про кількасот годин плівок, знятих нашими жуками. З'ясувалося, що Шеріма, як мені вже сказали, планувала купити маєток десь у сільській місцевості під Вашингтоном. Арабських жеребців та племінних кобил, яких вона з любов'ю доглядала у палаці в Сіді-Хасані, мали переправити до неї, коли вона оселиться.
  
  
  Згідно зі звітом, Шеріма прибуде до округу Колумбія лише за два дні. Посольству Адабів тут було наказано організувати для неї та гостей номер у готелі «Уотергейт». «Все готове, – сказав Хоук. «Ваша кімната поряд із цим люксом. Влаштувати це було неважко. Однак нам поки що не вдалося виправити цей пакет. Пара, яка зараз у ньому, не поїде до ранку того дня, коли вона приїде, і, на жаль, жінка в ньому заразилася вірусом два дні тому і з того часу не виходила з кімнати. Ми спробуємо влаштувати когось туди до прибуття вечірки Шеріми, але не розраховуйте на помилки протягом дня чи двох».
  
  
  Я перегорнув досьє на людей, які мандруватимуть із Шерімою. Їх було двоє; А. охоронець та компаньйон. Після того, як вона вибере маєток, для неї буде найнятий цілий штат.
  
  
  Перша папка прикривала охоронця Абдула Бедаві. Він був схожий на Омара Шаріфа, за винятком носа з видатним переніссям, яке давало йому типово арабський гачок. "Він був особисто обраний на цю роботу Хасаном", - сказав Хоук. «Ця людина була колишнім палацовим стражником, який урятував життя Хасану під час останнього замаху. У нас немає на нього занадто багато інформації, за винятком того, що після цього він став особистим охоронцем шаха і нібито дуже лояльний йому – і Шеріме. Ми чули, що він протестував, коли Хасан призначив його колишній королеві і відіслав, але зрештою зробив те, що йому було наказано.
  
  
  «Абдул має бути сильним биком та експертом у дзюдо та караті, а також відмінним стрільцем з усіх видів зброї. Він може стати в нагоді, якщо ви потрапите в скрутну ситуацію. Але не вір йому. Нікому не довіряй ".
  
  
  Хоук з легкою посмішкою простягнув наступну папку і сказав: «Я думаю, тобі сподобається ця частина роботи, Нік».
  
  
  Я зрозумів, що він мав на увазі, тільки-но глянув на фотографію, прикріплену до внутрішньої сторони обкладинки. Дівчина уткнулася носом у гриву білого жеребця. Її рудувато-світле волосся утворило власну гриву, коли воно спадало нижче її струнких плечей, обрамляючи красиве обличчя з високими вилицями. Її губи були вологими і повними, а великі карі очі, здавалося, сміялися з когось чи з чогось далеко.
  
  
  Тіло з цим обличчям було ще чудовіше. На ній був чорний светр з високим коміром, але його об'єм не міг приховати вигини стиглих, повних грудей, високих і майже напружених, щоб звільнитися. Облягаючі чорно-білі штани в клітку підкреслювали вузьку талію і підкреслювали її витончені стегна та довгі стрункі ноги.
  
  
  Хоук прочистив горло із тривалим кхм. "Коли ви закінчите дивитися фотографію, ви можете поглянути на решту досьє", - сказав він. Я слухняно рушив далі.
  
  
  Кожен із супровідних листів був озаглавлений Candace (Candy) Knight. Перший містив основи. Хоча на вигляд їй було двадцять три роки, насправді їй було близько тридцяти. Як і Ліз Ченлі, вона народилася в Техасі, а її овдовілий батько був одним із нафтовиків, які разом із Ченлі поїхали до Адабі, щоб провести розвідувальне буріння. Я починала розуміти, який гардероб вибрав для мене Хок. Батько Кендіс Найт і Білл Ченлі були близькими друзями, а Кендіс потоваришувала з Шерімою.
  
  
  У досьє йшлося про інший замах на шаха; як і Абдул, батько Кенді врятував шаха. Але на відміну від Абдула його героїзм коштував життя батькові Кенді. Він кинувся перед стрільцем. Хасан, мабуть, ніколи цього не забував.
  
  
  
  
  
  
  через те, що молода дівчина не мала матері, він практично всиновив Кенді в королівський будинок. Я вважав, що її дружба з королевою трохи полегшила цей перехід.
  
  
  Кенді Найт не залишилося сім'ї після смерті батька. Вона не була заміжня і, згідно з звітом, очевидно була віддана Шеріме. Після розлучення шах вмовив Кенді поїхати з нею до Вашингтона.
  
  
  Він відкрив рахунок у півмільйона доларів для молодої жінки у Цюріху одночасно з відкриттям рахунку Шеріми.
  
  
  Згідно зі спостереженнями в будинку шаха, Кенді завжди здавалася холодною по відношенню до Хасану, незважаючи на його матеріальну та людську доброту по відношенню до неї. Наш слідчий із Сіді-Хасана повідомив, що, за чутками, Кенді колись була закохана в Хасана.
  
  
  Я почав закривати папку, плануючи ще раз уважніше прочитати все це у своєму готельному номері.
  
  
  "Ні, почекай", - сказав Хоук. "Поглянь на останню частину".
  
  
  "Непідтверджений розділ?" - Запитав я, знову відкриваючи досьє. "Але Непідтверджені частини в більшості досьє, як правило, не більше ніж припущення від ..."
  
  
  Я обірвав себе, коли мій погляд упав на перші кілька абзаців Кендіс Найт: непідтверджені. У записці докладно описувалося сексуальне життя об'єкта.
  
  
  «Трохи менш одноманітний, ніж решта звіту, чи не так, Нік?»
  
  
  "Так сер." Я на мить повернувся до фотографії молодої жінки, про особисте життя якої читав.
  
  
  Очевидно, письменник не хотів прямо сказати це, але, судячи з зібраної ним колекції пліток і чуток, здавалося, що карі очі молода жінка, наперсниця колишньої королеви Адабі, була німфоманкою. За чутками, Кенді пройшла через справжній легіон американців, найнятих нафтовими компаніями в Адабі, і продовжила обслуговувати більшість людей, прикріплених до посольства Сполучених Штатів у Сіді Хасані.
  
  
  Слідчий був досить чемний, щоб відзначити, що надмірно активне сексуальне життя Кенді почалося невдовзі після смерті батька та шлюбу Шеріми з шахом, і припустив, що, можливо, саме в результаті цих подій вона вирушила на пошуки виходу. через її почуття.
  
  
  В останньому абзаці повідомляється, що протягом останніх півтора року вона, здавалося, скоротила свою сексуальну активність, принаймні, як відомо AXE.
  
  
  «Досить ретельно, – сказав я.
  
  
  «Думаєш, ти впораєшся, N3?» - спитав Хоук.
  
  
  "Я зроблю все можливе, сер", - відповів я, намагаючись не посміхатися.
   Розділ 4
  
  
  
  
  Оскільки моє прикриття було засобом усунення несправностей для нафтової компанії з Х'юстона зі світовим інтересом, я провів другий день на брифінгу з нафтового бізнесу. Перша половина дня пройшла у фоновому режимі; другий – питання про те, що я дізнався. Мої банки пам'яті працюють досить добре, і я був впевнений, що пройшов, коли Хоук викликав мене до свого офісу близько десятої години тієї ночі з посмішкою на обличчі.
  
  
  «Ну, Нік, – сказав він. «Брифінг каже мені, що ти непогано впорався. Як ви ставитеся до цього? "
  
  
  «Чесно кажучи, сер, - сказав я йому, - мені хотілося б ще кілька днів. Але я думаю, що впораюся».
  
  
  «Добре, бо часу просто немає. Шеріма та інші прибувають із Лондона завтра близько полудня. Тепер ми майже впевнені, що з нею нічого не станеться протягом дня або близько того. План Меча, як ми його розуміємо, дозволити їй оселитися в готелі та налагодити контакти; потім він влаштує вбивство, щоб спричинити підозру на ЦРУ.
  
  
  «Держсекретар уже розмовляв із Шерімою у Лондоні. Її запросили до нього додому на вечерю. Абдул Бедаві відвезе її до будинку міністра Олександрії. Це зв'яже їх двох на вечір і залишить дівчину-лицаря одну.
  
  
  "І ось тут я і прийшов", - сказав я.
  
  
  "Правильно. Ви зв'яжетесь з вами рано ввечері. Я хочу, щоб ви двоє були хорошими друзями. Досить добре, щоб вам було легко зустрітися з Шерімою і, через вашу очевидну прихильність до Кендіс Найт, мати привід, щоб триматися поряд з ними. . Правильно?"
  
  
  "Та сер. Як довго у мене буде?"
  
  
  «Секретар побачить, що обід затягнеться приємно. Потім, коли Шеріме прийде час повертатися, її машина матиме невеликі проблеми із заводом. Нічого особливого та нічого, що могло б викликати підозри Бедаві».
  
  
  Я посміхнувся. Моя команда була на висоті. "До побачення, сер", - сказав я, прямуючи до дверей.
  
  
  "Удачі", - відповів Хоук.
  
  
  За сім років роботи готель Watergate обслужив світових знаменитостей, і його персонал, природно, розвинув гордовите ставлення до присутності відомих людей, які приходять та йдуть. Більшість великих зірок танцю та театру в той чи інший час з'являлися в Центрі Кеннеді, тому сусідній будинок із центром – логічний вибір для них залишитися. Кіноактори, які приїжджають до Округу для особистих виступів, незмінно зупиняються у Уотергейті; і це будинок далеко від будинку для джигітів. Більшість політичних діячів світу
  
  
  
  
  
  
  залишалися там, і навіть кілька міжнародних лідерів найвищого рівня, які тимчасово проживають в офіційному урядовому особняку для гостей, Blair House, часто виступають на зборах в одному з розкішних банкетних залів готелю.
  
  
  Тим не менш, незважаючи на те, що персонал готелю звик до таких міжнародних знаменитостей, колишня дружина одного з абсолютних монархів світу, що залишилися, змусила їх задуматися. Було очевидно, що Шеріма приділяє особливу увагу, і коли я спостерігав свій пост у холі, я міг бачити, що вона отримує це.
  
  
  Я вирішив бути у вестибюлі того дня, коли я знав, що Шеріма їде до Олександрії. Місця, де можна сісти, не так багато, але після того, як я трохи поблукав перед газетним кіоском, вивчив заміські газети і зупинився в магазині Gucci біля головного входу в готель, мені вдалося вимагати одного зі стільців. у холі. Рух був інтенсивним, але я міг стежити за двома маленькими ліфтами, які обслуговували верхні поверхи, та стійкою консьєржа.
  
  
  Близько п'ятої години я побачив, як людина, яку я дізнався на ім'я Бедаві, вийшов з ліфта, перейшов до сходів, що вели до гаража, і зник. Припустивши, що він збирався за лімузином, я недбало підійшов до під'їзду; Приблизно за десять хвилин великий «кадилак» із дипломатичними номерами в'їхав на під'їзд і зупинився. Швейцар почав говорити шоферу, що йому доведеться їхати по колу, але після короткої розмови Бедаві вийшов і увійшов усередину, залишивши машину біля дверей. Очевидно, швейцар погодився, що колишня королева не повинна йти далі за кілька кроків до своєї карети.
  
  
  Я бачив, як Бедаві підійшов до стійки консьєржа, а потім повернувся, щоб дочекатися свого пасажира. Він був нижче, ніж я очікував, близько п'яти футів десяти дюймів, але міцної статури. На ньому був добре скроєний чорний піджак, що підкреслює його масивні плечі і різко переходить у тонку талію. Вузькі чорні штани підкреслювали його неймовірно мускулисті стегна. За статурою він нагадував раннього захисника професійного футболу. Волосся водія покривало кашкет, який, як я знав з його фотографії, був коротко острижений і був чорнильно-чорним. Його очі збігалися з волоссям, і вони охопили всіх, хто проходив повз нього. Я повернувся до магазину Gucci, щоб спостерігати за ним через ряд чоловічих сумочок, що висять біля вікна біля дверей. Я вирішив, що він нічого не втрачає.
  
  
  Я знав, що в той момент, коли Шеріма з'явилася в його полі зору, по раптовій напрузі, яка наповнила людину. Я підійшов до дверей якраз вчасно, щоб побачити, як вони проходять. Зі звіту AX я знав, що вона була зростом п'ять футів п'ять дюймів, але особисто вона здавалася набагато менше. Однак кожен дюйм був розміром із королеву.
  
  
  Бедаві відчинив перед нею двері, і, коли вона прослизнула в лімузин, її сукня на мить зісковзнула вище коліна, перш ніж вона втягнула ногу всередину. Кілька людей, що стояли поблизу в очікуванні таксі, обернулися, щоб подивитися, і я міг сказати пошепки, що деякі з них впізнали її, можливо, за фотографіями, які місцеві газети принесли цього ранку з розповідями про її очікуване прибуття до столиці.
  
  
  Я вирішив, що настав час йти на роботу, і попрямував до ліфта.
  Розділ 5
  
  
  
  
  Її тіло було таким теплим і сприйнятливим, як я уявляв. І її апетит до занять любов'ю виявився таким самим викликом, з яким я коли-небудь стикався. Але поколююче запрошення її пальців, що ковзали по моїй шиї і моїх грудях, пробудило в мені пристрасть, поки наші ласки не стали більш вимогливими, наполегливішими.
  
  
  Не думаю, що колись стосувався такої м'якої, чутливої шкіри. Поки ми лежали втомлені і втомлені на скручених простирадлах, я прибрав довге пасмо шовковистого волосся з її грудей, дозволяючи пальцям легенько торкнутися її плеча. Це було схоже на погладжування оксамиту, і навіть зараз, змучена любов'ю, вона стогнала, підштовхуючи мене вперед і знаходячи мої губи своїми.
  
  
  "Нік, - прошепотіла вона, - ти фантастичний".
  
  
  Піднявшись на лікті, я подивилася в ці великі карі очі. На короткий час у мене виник уявний образ її фотографії у досьє, і я зрозумів, що вона зовсім не відбивала глибини її чуттєвості. Нахилившись, я прикрив її повний рот, і за мить стало очевидно, що ми далеко не так втомилися, як думали.
  
  
  Мене ніколи не вважали сексуальним боягузом, але тієї ночі я дійшов до краю чистого виснаження з жінкою, чиї вимоги були такими ж сильними - і збуджуючими - як будь-яка жінка, з якою я коли-небудь кохався. Тим не менш, після кожної шаленої кульмінації, коли ми лежали в обіймах один одного, я відчував, як бажання знову наростає, коли вона дозволяла своїм пальцям ліниво пестити моє стегно або торкалася губами моїх.
  
  
  Однак саме Кенді Найт, а не я, нарешті заснув стомленим сном. Коли я дивився на рівні підйоми і опускання її грудей, тепер наполовину приховані простирадлом, яке я накинув на нас, вона більше була схожа на невинного підлітка, ніж на ненаситну жінку, чиї стогін все ще луною відбивався в моїх вухах. Вона злегка поворухнулася, присуваючись до мене ближче, коли я простягнув руку до тумбочки і взяв годинник.
  
  
  Була опівночі.
  
  
  
  
  
  
  
  
  Прохолодний вітерець проникав крізь прочинене вікно, тріпав штори і змушував мене скуштувати. Я потягнувся і взяв трубку, намагаючись бути якомога тихіше, і натиснув кнопку «О».
  
  
  Оператор готелю відповів одразу.
  
  
  М'яко глянувши на сплячу Кенді, я сказав: «Не могли б ви подзвонити мені о дванадцятій тридцять? У мене призначена зустріч, і я не хочу спізнюватися... Дякую.
  
  
  Поруч зі мною знову заворушилася Кенді, щільно накинувши простирадло на плечі, коли вона перекинулася. Крихітний звук, майже схожий на хникання, пролунав у її горлі, і тоді вона все ще виглядала більш дитячою, ніж будь-коли. Я обережно нахилився, прибрав пасмо волосся з її чола і ніжно поцілував її над її очима.
  
  
  Потім я ліг на спину, заплющивши очі. Тридцять хвилин для мене було б достатнім відпочинком, та й Кенді також. Ми обидва прокинемося до того, як Шеріма повернеться до готелю.
  
  
  Розслабляючись, я дозволив собі подумки поринути у минулі години з того часу, коли я піднявся нагору після від'їзду Шеріми. Я підійшов до дверей її номера і встав, поркаючись із ключем, намагаючись застромити його в замок.
  
  
  Як і багато людей, Кенді припустилася помилки, відкривши дверну заслінку дверного вічка із запаленим за нею світлом, щоб я міг сказати, що вона намагалася побачити, хто намагається потрапити до кімнати. Мабуть, її не відштовхнуло те, що вона побачила, бо двері раптово відчинилися. Її погляд був таким самим запитуючим, як і її голос.
  
  
  "Так?" вона сказала.
  
  
  Симулюючи здивування, я дивився на неї, подивився на свій ключ, на номер на її дверях, потім повернувся коридором до своїх дверей. Змахнувши свій стетсон, я сказав на своєму найкращому техаському протяжному слові: «Вибачте, мем. Мені щиро шкода. Думаю, я про щось думав і зайшов надто далеко. Моя кімната там позаду. Вибачаюсь за турботу ".
  
  
  Широкі, насторожені карі очі продовжували оцінювати мене, відзначаючи капелюх, костюм та черевики з квадратними шкарпетками, і, нарешті, знову окинули мою шестифутову постать і побачили моє обличчя. В той же час я добре бачив її. Яскрава люстра у фойє люкса підкреслювала її довгі ноги під прозорим пеньюаром майже так само ясно, як тонка тканина розкривала кожну чудову деталь її пружних грудей, що чуттєво виступають до мене. Бажання піднялося в мені, як електричний шок, і майже відразу я відчув, що вона теж це відчула, коли її погляд впав на мою талію і нижче, де я знав, що вузькі штани видали б мене, якби ми стояли, дивлячись один на одного друга на мить довше. У жесті хибного збентеження я пересунув стетсон перед собою. Вона підвела очі, і було очевидно, що мій жест налякав її. Її обличчя почервоніло, коли вона нарешті заговорила:
  
  
  «Все гаразд, – сказала вона. Ти мене не турбував. Я просто сиджу тут і насолоджуюся своїм першим моментом на самоті за останні кілька тижнів».
  
  
  «Тим більше, що я повинен вибачитися, мем», - відповів я. “Я знаю, що ти відчуваєш. Я був у дорозі, бігав зі зборів тут, у Вашингтоні, в Даллас, Нью-Йорк, майже три тижні, і я втомився розмовляти з людьми. Я почуваюся кайюс, який пробув у загоні якийсь заклинання, але без гарної пробіжки. Я мовчки сподівався, що не переборщив зі своїм акцентом.
  
  
  «Ви техасець, містере, а…?»
  
  
  Картер, мем. Нік Картер. Так, мем, я певен. Я народився неподалік Потіта, в графстві Атакоса. Звідки ти знаєш?"
  
  
  «Ковбою, ти можеш забрати хлопчика з Техасу, але ти не можеш забрати Техас у хлопчика. І я маю знати; Я теж техасець.
  
  
  "Ну, я буду ..." - Вибухнув я. «Як щодо цього? задоволена посмішка казала мені, що мені вдалося лестити їй так, як вона явно любила лестощі.
  
  
  "Я давно поїхала з Техасу", - сказала вона, майже сумно додавши: "Занадто довго".
  
  
  "Що ж, мем, це не дуже добре", - поспівчував я. «Принаймні я повертаюся додому досить часто. Однак не так сильно, як мені хотілося б останнім часом. Здається, я проводжу велику частину свого часу, бігаючи туди-сюди між звідси та Нью-Йорком, намагаючись пояснити людям тут, чому ми не піднімаємо більше нафти, і людям у Нью-Йорку, чому люди тут унизу не можуть зрозуміти, що ви не просто. більше повертаєте кран і дозволяєте більше витікати». Моя розтяжка полегшала тепер, коли це переконало тубільного техасця.
  
  
  "Ви займаєтеся нафтовим бізнесом, містере Картер?"
  
  
  "Так, мем. Але не звинувачуй мене, якщо тобі не вистачає бензину. У всьому винні ці араби». Потім, ніби раптово згадавши, де ми розмовляли, я сказав: «Мем, мені дуже шкода, що ви стоїте тут.
  
  
  Я знаю, що тобі подобалося побути одному, коли я перервав його, і я просто повернуся до свого...
  
  
  «Все гаразд, містере Картер. Мені було приємно просто слухати, як ти кажеш. Я вже давно не чув такої балаканини, як ваша, відтоді… вже давно. Це звучить приємно
  
  
  
  
  
  
  
  ох, і це нагадує мені про будинок. Між іншим, - продовжила вона, простягаючи руку, - мене звуть Кенді, Кенді. Лицар.
  
  
  «Це справжнє задоволення, мем, – сказав я, взявши її за руку. Шкіра була м'якою, але хватка була твердою, і вона знизала руку, як чоловік, а не тією мертвою хваткою, яку пропонують деякі жінки. Наче охоплений раптовим натхненням, я кинувся далі. «Меме, ви не хочете повечеряти зі мною? Якщо немає містера Найта, якому можна було б заперечити.
  
  
  "Немає містера Найта", - сказала вона знову з сумом у голосі. "А як щодо місіс Картер?"
  
  
  - Місіс Картер також немає. У мене просто ніколи не було часу пов'язувати себе в такий спосіб».
  
  
  «Що ж, містере Картер...»
  
  
  "Нік, будь ласка, мем".
  
  
  «Тільки якщо ти подзвониш мені Кенді і забудеш на якийсь час про цю мем».
  
  
  «Так, мем… еээ… Кенді».
  
  
  "Ну, Нік, я дійсно не хочу виходити на вечерю". Потім, побачивши на моєму обличчі явне розчарування, вона поспішила далі. Але чому ми не могли просто повечеряти в готелі? Може, навіть прямо тут? Я не хочу бути на самоті так сильно, щоб упустити шанс знову поговорити зі справжнім живим техасцем».
  
  
  «Добре, міс Кенді… Ее… Кенді. Звучить просто чудово. Послухайте, чому б вам просто не дати мені щось намацати зі служби доставки їжі, поставити все це в мої розкопки та здивувати вас. Так тобі навіть не доведеться вдягатися. Вона глянула на своє негліже, яке було широко розірвано під час її жвавої розмови, потім сором'язливо звинувачуюче подивилася на мене, який стежив за її поглядом. «Я маю на увазі, ммм, ти міг би просто одягнути щось зручне і не турбуватися про те, що одягнешся».
  
  
  "Тобі не здається, що це зручно, Нік?" - лукаво спитала вона, натягуючи пеньюар трохи щільніше за спереду, ніби це хоч якось могло приховати її груди під прозорою тканиною.
  
  
  "Мені здається, що це так, - почав я, а потім, знову соромлячись, додав: - Я маю на увазі, що якщо ти спустишся до моєї кімнати, ти, можливо, не захочеш носити це через хол".
  
  
  Вона висунула голову з дверей, багатозначно подивилася вздовж приблизно двадцяти футів до моїх дверей і сказала: «Ти маєш рацію, Нік. Це довга прогулянка, і я б не хотів нікого шокувати у Уотергейті». Потім додав, підморгнувши: «Тут уже достатньо скандалу. Добре, дай мені годину або близько того, і я приїду. У її голосі почувся сміх, і вона сором'язливо додала: «І я намагатимусь бути обережною, щоб ніхто не побачив, як я йду до вашої кімнати».
  
  
  "О, мем, я не це мав на увазі", - випалила я, навмисне відступаючи і спотикаючись по ногах. "Я мав на увазі-
  
  
  «Я знаю, що ти мав на увазі, великий техасець», - сказала вона, щиро посміюючись з моєї очевидної збентеження, коли я продовжував задкувати до своїх дверей. «Побачимося за годину. І попереджаю, я голодний.
  
  
  Виявилося, що їжа – не єдине, чого їй хотілося.
  
  
  Важко було повірити, що хтось із такою стрункою фігурою вкладає стільки речей за один прийом їжі. І поки вона їла, слова виплеснулися назовні. Ми поговорили про мою роботу і Техас, що логічно призвело до того, що вона пояснила, як вона опинилася в Адабі і стала компаньйоном Шеріме. Вона затнулась лише одного разу, коли справа дійшла до обговорення смерті батька. «Потім мій батько захворів…» - почала вона в якийсь момент, але змінила його на «А потім мій батько помер, і я залишилася сама...»
  
  
  На той час, коли я подав шоколадний мус, який офіціант поставив у майже порожній холодильник на міні-кухні, щоб він залишався холодним, Кенді досить ретельно вивчила своє минуле. Це точно відповідало тому, що я вже знав зі звіту AX, за винятком того, як вона уникала будь-яких згадок чоловіків у своєму житті. Але я не збирався про це говорити. Однак було важко не думати про це, коли я спостерігав, як це тверде тіло напружувалося на кожному шві, або як вона нахилилася, щоб підібрати серветку, що сковзнула з її колін, і одна ідеально сформована груди майже вислизнула з глибокого V її сорочки.
  
  
  Мої руки свербіли, щоб потрапити під цю сорочку, і я відчував, що вона це знала. Наприкінці вечері, коли я встав позаду Кенді, щоб допомогти їй встати зі стільця, я раптово нахилився, щоб повністю поцілувати її в губи, потім швидко відсторонився. "Мені шкода. Я просто не зміг встояти... мем.
  
  
  Коли вона говорила, її великі карі очі були м'якими. «Єдине, проти чого я заперечую, Нік, це мем. Решта сподобалося… »
  
  
  – Тоді давай спробуємо ще раз. Я обійняв її і притис губами до її повного рота. Вона ненадовго напружилася, потім я відчув, як тепло приливає до її губ, коли вони розлучилися. Повільно, але інстинктивно вона відповіла на мої ласки, розслабившись у моїх обіймах. Я притиснув її до себе сильніше, рухаючи рукою трохи вперед, поки мої пальці не виявилися трохи нижче за вигин грудей. Вона рушила в моїх руках, так що моя рука ковзнула вгору, і я ніжно обійняв її, а потім ще сильніше, коли відчув, як сосок опух і затвердів під моїми пальцями.
  
  
  Кенді відкинулася на диван, і я пішов за нею, мої губи все ще були приклеєні до її губ у поцілунку, який здавався нескінченним. Вона відійшла вбік, щоб я міг розтягнутися поряд з нею, не кажучи жодного слова. Їй цього не було потреби, тому що я відчував, як її тіло притискається до мене. Її очі
  
  
  
  
  
  
  
  були закриті, але вони широко відкрилися, на мить здавшись зляканими або спантеличеними, перш ніж знову закритися.
  
  
  Моя рука ковзнула всередину її сорочки, і її шовкова шкіра стала бархатистою і гарячою під моїм дотиком. Кенді застогнала глибоко в горлі, і її руки стали більш вимогливими.
  
  
  Як і раніше, не кажучи ні слова, вона корчилася на м'яких подушках. На мить мені здалося, що вона намагається зіштовхнути мене з дивана, але її руки, які дряпали мої плечі дратівливими еротично дратівливими, перемістилися на мою талію, і я зрозумів, що вона намагається дати мені місце, щоб лягти на спину, так що вона могла би переміститися на мене. З моєю допомогою їй це вдалося легко, потім м'які руки ковзнули по моїх грудях до коміра сорочки. На її наполягання я вже зняв краватку ще до того, як ми сіли їсти, щоб ніщо не заважало її пальцям, що шукали, коли вони почали розстібати гудзики.
  
  
  Піднявши верхню половину свого тіла, але не розриваючи поцілунку, вона розправила мою сорочку і висмикнула кінці моїх штанів. Мої руки теж були зайняті, і майже такими ж рухами ми стягнули один з одного сорочки, потім лягли назад, знову зчепившись разом на всю довжину, наші голі груди стикалися і пестилися.
  
  
  Ми стояли так довго, перш ніж я схопив її за талію, трохи підняв, а потім провів рукою між нами, щоб розстебнути пряжку її ременя. Вона повернулася набік, щоб мені було легше, і я швидко розстебнув у відповідь великі кнопки Levi. Вона знову трохи підвелася, щоб я міг спустити джинси з її стегон.
  
  
  Відриваючись від моїх губ і підводячи голову, Кенді подивилася на мене. "Моя черга", - м'яко сказала вона. Просуваючись назад уздовж мого тіла, вона нахилилася, щоб поцілувати мої груди, потім піднялася на коліна. Вона зняла спочатку одну штанину своїх джинсів і трусиків, потім другу, перш ніж знову нахилитися, щоб розстебнути пряжку мого ременя.
  
  
  Ми в обіймах рушили до ліжка, і в інший момент я вже не грав.
  
  
  Телефонний дзвінок був короткий, але миттєво розбудив мене. Я підняв слухавку до того, як вона знову задзвонила, тихо сказавши: "Привіт".
  
  
  "Пане Картер, зараз дванадцять тридцять. Оператор теж автоматично заговорила м'яко, і вона поспішила, майже вибачаючись: "Ви просили мене зателефонувати вам, щоб ви не пропустили зустріч".
  
  
  "Так, велике дякую. Я прокинувся." Я зробив уявну позначку, щоб провести ще трохи Хока завзятої через гроші і послати дещо по операторах розподільчих щитів. Не зашкодить, якщо на вашому боці буде якомога більше людей.
  
  
  Кенді сіла, і простирадло впало з її грудей. "Котра зараз година?"
  
  
  "1230."
  
  
  «Боже мій, Шеріма має бути вдома». Вона почала вилазити з ліжка, вимагаючи: Як ти міг дати мені поспати так довго?
  
  
  «Ти проспав лише півгодини», - сказав я. «Коли ви висадилися, була опівночі».
  
  
  «Боже, куди поділася ніч?» - Сказала вона, опускаючи ноги на підлогу і встаючи біля ліжка.
  
  
  Я дозволив своїм очам багатозначно ковзати по її оголеному тілу, а потім по зім'ятому ліжку, нічого не кажучи.
  
  
  "Не кажи цього", - засміялася вона, потім повернулася і побігла до дивана, щоб забрати свої джинси та сорочку. Натрапивши на них, вона сказала: «Сподіваюся, Шеріми там немає. Вона обов'язково хвилюватиметься, а Абдул розсердиться».
  
  
  Остання частина її слів була вимовлена з легким переляком. Я вирішив простежити за цим. «Абдул? Чому він має злитися? Адже він не твій бос?
  
  
  На мить схвильована вона не відповіла. Потім, зібравшись з силами, вона попрямувала до дверей, засміялася і сказала: Ні, звичайно, ні. Але йому завжди подобається знати, де я. Думаю, він теж вважає, що маю бути моїм охоронцем.
  
  
  Я встав і пішов за нею до дверей. Обійнявши її для останнього довгого поцілунку, я сказав, відпустивши її: «Я дуже радий, що він не охороняв ваше тіло ввечері, мем».
  
  
  Вона подивилася на мене, і її очі були сповнені сором'язливості. «Я також, Нік. Та я дійсно маю на увазі це. А тепер, будь ласка, мені час.
  
  
  Я підняв свій стетсон зі стільця і провів їм по оголених стегнах. "Так, мем. Побачимося за сніданком.
  
  
  "Сніданок? Так, я спробую Ніка, я дійсно постараюся.
   Розділ 6
  
  
  
  
  Я думав про секс-конкурс минулої ночі, коли задзвонив мій телефон.
  
  
  «Нік, ти підвівся? Це Кенді.
  
  
  Я сказав їй, що тільки одягаюся, хоча насправді я не спав трохи згодом п'яти. Після тренування та душу я провів близько тридцяти хвилин телефоном у штаб-квартирі AX. Я хотів дізнатися, чи надходила якась додаткова інформація про плани Меча, але, як мені сказали, не було отримано. Наші місцеві агенти дізналися, що більшість радикальних підпільних угруповань у районі округу, мабуть, активізувалися після того, як майже протягом року залишалися відносно тихими. Деякі з них, особливо революційно-терористичне угруповання, відоме як Коаліція американських арабів, проводили таємні збори, на яких були присутні лише керівники підрозділів, хоча всі члени були приведені в стан бойової готовності. За що ніхто не бачить
  
  
  
  
  
  
  не повинен знати.
  
  
  - Сніданок, Нік, - нетерпляче сказала Кенді.
  
  
  "Відмінно", - відповів я. "Вниз по сходах?"
  
  
  "Так. Побачимося в Терасі приблизно за півгодини.
  
  
  - Отже, ви продали Шеріму, вибравшись і познайомившись із її публікою?
  
  
  Кенді відповіла: "Нас буде тільки двоє, Шеріма і я". У відповідь на моє запитання це не мало сенсу, але тоді я зрозумів, що колишня королева, мабуть, була поблизу, і що Кенді не могла говорити надто вільно. Бажання подразнити її за таких обставин було надто сильним, щоб чинити опір, тому я сказав:
  
  
  «Я носитиму ковбойський капелюх і ерекцію».
  
  
  Її сміх вирвався з моєї люльки, перш ніж вона повісила слухавку.
  
  
  Спочатку тільки кілька голів повернулися, щоб подивитись на двох привабливих жінок, що йшли до мого столу; але коли метрдотель, очевидно дізнавшись про Шеріма, перехопив їх на півдорозі через кімнату і почав піднімати над нею формальну метушню, люди звернули увагу. Голоси перетворилися на шепіт, а випадкові погляди перетворилися на пильні погляди, поки Шеріма розмовляла з офіціантом. До того часу, коли вони нарешті пройшли повз заступницького метрдотеля, я побачив, що майже всі в залі впізнали колишню королеву. Навіть зазвичай зайняті офіціанти та офіціантки зібралися біля довгого фуршету, щоб обговорити знамените прибуття.
  
  
  «Нік, мені шкода, що ми запізнилися, – почала Кенді, – але я…»
  
  
  - Не вірте їй, містере Картер, Нік, - перервала Шеріма. «Кенді не мала нічого спільного з нашим запізненням. Це моя провина. Мені потрібен час, щоб вирішити, що я готовий зіткнутися з тим, що, я впевнений, відбувається за нами». Вона простягла руку і додала: "Я Ліз Ченлі".
  
  
  Отримавши від неї натяк на невимушеність, я потис руку.
  
  
  «Привіт, Ліз. Кенді каже, що ви сьогодні ходили на полювання, - сказав я. "Куди ви йдете?"
  
  
  "У Меріленд", - сказала вона. - У районі Потомака та на північ звідти. Вчора ввечері я вечеряв із Secre... зі старим другом, і він припустив, що в цьому районі може бути саме те, що я шукаю. Я хочу десь, де можу розмістити своїх коней.
  
  
  Мені сподобалося, як Шеріма зупинилася перед тим, як сказати держсекретарю, і перетворила це на «старого друга». Це показало, що вона була досить впевнена у собі, щоб не відмовлятися від відомих імен, щоб забезпечити собі становище. Я вирішив, що за цим гарним обличчям ховається мила людина.
  
  
  Офіціант обережно ширяв на задньому плані, і я жестом запросив його замовити нашу їжу. Яйця-пашот, тости, кава для Шеріми; те саме з Кенді, тільки її яйця ширятимуть над неабиякою порцією солонини; шинка та яйця, тости та кава для мене.
  
  
  Я перевела розмову на денний порядок денний Шеріми, люб'язно запропонувавши свої послуги як гід - зрозуміло, з дозволу Її Високості. Також люб'язно вона прийняла послуги чуйного американця. Нога Кенді терлася об мою, повільно і чуттєво. Коли я глянув на неї, вона невинно посміхнулася мені, потім повернулася, щоб запропонувати Шерімі ще каву, її нога не зупинялася ні на мить.
  
  
  Мені було важко зосередитися на нерухомості Меріленд.
  
  
  Хрипкий охоронець відчинив двері лімузина, як тільки побачив, що Шеріма та Кенді з'явилися в під'їзді готелю. Потім він раптом помітив, що я йду близько ззаду, його права рука відпустила двері і автоматично кинулася до пояса. Слова Шеріми зупинили його, перш ніж він зміг витягнути пістолет, який, як я знав, мав бути захований там. Вона теж, мабуть, зрозуміла, що означало його раптову дію.
  
  
  "Все в порядку, Абдул". - тихо сказала вона, повернувшись до мене, додавши: Картер із нами. Я підійшов до неї і Кенді, і вона продовжила: «Нік, містере Картер, я хочу, щоб ви познайомилися з Абдулом Бедаві, який доглядає мене і Кенді. Абдул, містер Картер піде з нами сьогодні. Він мій друг, і він знає, куди ми збираємось».
  
  
  Я не міг вирішити, чи був вираз на обличчі Абдула результатом підозри, визнання мого імені чи явної неприязні. Але в одну мить він покрив це широкою усмішкою, хоча його очі продовжували оцінювати мене з голови до п'ят, поки він кланявся. Говорячи з Шерімою, він уважно спостерігав за мною. "Як хочете, міледі".
  
  
  Я простяг праву руку і сказав: «Привіт, Абдул. Радий знайомству. Я постараюся не заблукати.
  
  
  «Я теж намагатимуся не дати нам збитися зі шляху», - відповів він.
  
  
  З його боку було певне вагання, перш ніж він нарешті взяв мене за руку. Протягом ще однієї короткої миті ми перевірили один одного на міцність, але обидва не помітили цього. Його хватка була нищівною, і він здавався здивованим, що я не спробував відірватися від неї. Однак ніхто з спостерігачів не запідозрив би нашу маленьку битву за усмішками на наших обличчях або за його щирістю, коли він нарешті відпустив, вклонився і сказав: «Приємно познайомитися, містере Картер». Його англійська була формальною, точною і типовою для арабів, що виросли в країнах, де англійці та американці мали сильний вплив.
  
  
  Бедаві притримував двері, поки ми не посідали на заднє сидіння машини, потім обійшов і зайняв своє місце.
  
  
  
  
  
  
  Я помітив, що насамперед він опустив вікно, що відокремлювало задній відсік від сидіння шофера, що зазвичай робили б пасажири, коли були готові поговорити з водієм. Він не ризикував пропустити жодного слова зі сказаного.
  
  
  Коли ми рушили в дорогу, Шеріма, озирнувшись навколо машини, сказала: Сьогодні інша машина, Абдул?
  
  
  Зневага була очевидна в його голосі, коли він відповів: «Так, міледі. Я не знаю, що відбувається у посольстві. Здається, вони не можуть зрозуміти, що в нас має бути власна машина. Я провела дві години після того, як ми повернулися вчора ввечері, перевіряючи іншу машину, щоби переконатися, що сьогодні у нас знову не буде проблем. Потім, коли я сьогодні вранці приїхав до посольства, вони приготували нам цю машину. Інший зник».
  
  
  Мені спало на думку, що, можливо, Хоук знову грав у ігри з машиною, але я був досить впевнений, що він сказав би мені про це. Я запитував, чи був хтось у посольстві причетний до змови Меча, коли направляв Бедаві через Джорджтаун на М-стріт до Канал-роуд. Було складно грати в навігатора та туристичного гіда одночасно, але мені вдалося вказати на кілька цікавих магазинів та чудових ресторанів у цьому чарівному старому секторі столиці, коли ми проїжджали повз.
  
  
  «Це Канал-роуд, Абдул, - сказав я, коли ми звернули з М-стріт і рушили мальовничим шосе. «Ми ще якийсь час залишаємось на цьому шляху. Зрештою він стає бульваром Джорджа Вашингтона та веде нас саме туди, куди ми хочемо».
  
  
  "Так, містере Картер", - холодно відповів шофер. "Сьогодні вранці я деякий час вивчав карти".
  
  
  "Ти ніколи не спиш?" Я запитав.
  
  
  "Мені потрібно дуже мало сну, сер".
  
  
  - перервала Шеріма, відчуваючи, як я відчував, напруження, яке наростало між нами. «Чому вони називають це Канал-роуд?»
  
  
  "Ну, ви бачите ту велику канаву, наповнену водою", - сказав я, вказуючи у вікно. Коли вони автоматично кивнули, я продовжив: Це те, що залишилося від старих барж-каналів Чесапік і Огайо. Баржі з вантажем та пасажирами буксирували на мулах. Ви досі можете побачити стежку. Це гола смужка на траві біля каналу.
  
  
  «Наскільки я пам'ятаю, хтось розповідав мені, що раніше канал йшов до Камберленда, штат Меріленд, а це, мабуть, майже двісті миль. Зрештою, він був пов'язаний якимсь віадуком через Потомак із Олександрією. Сотні років баржі ходили каналом, а потім він був закритий приблизно в той час, коли закінчилася Перша світова війна».
  
  
  «Що вони тепер із цим роблять?» - Запитала Кенді.
  
  
  «Він був збережений Службою національних парків, – пояснив я, – і люди використовують його лише для піших прогулянок чи катання на велосипеді стежкою. Не знаю, чи роблять вони це досі чи ні, але коли я був тут кілька років тому, каналом все ще ходила баржа для огляду пам'яток. Звичайно, це була не одна з оригінальних, а лише копія. Вони кажуть мені, що це була дуже весела подорож з мулом, який тягнув баржу. Мабуть, день пройшов чудово.
  
  
  Поки жінки дивилися у вікно, знову і знову вигукуючи над красою пейзажу вздовж маршруту каналу, я стежив за тим, як Бедаві керував великою машиною. Він був чудовим водієм, незважаючи на те, що їхав незнайомими дорогами, уважно стежачи за кожним знаком або поворотом. Якоїсь миті він помітив, що я спостерігаю за ним у дзеркало заднього виду, і натягнута посмішка з'явилася на його обличчі.
  
  
  «Не хвилюйтеся, містере Картер, - сухо сказав він, - я благополучно доставлю нас туди».
  
  
  "Скоро ми виїжджаємо на бульвар Джорджа Вашингтона", - сказав я, ніби намагаючись пояснити свою увагу до нього і дороги. «Ми продовжуємо їхати ним, поки він не перетвориться на бульвар Макартура. Тоді ми зможемо зійти з нього практично в будь-якій точці та вирушити в країну коней навколо Потомака, штат Меріленд».
  
  
  "Міледі, - швидко сказав він, - хіба ви не хотіли піти, щоб оглянути пам'ятки цього маршруту?"
  
  
  «О, так, - сказала вона. “Грейт-Фолс. Там має бути гарно. Це не заважає нам, Нік?
  
  
  “Нема за що. Бульвар Макартура веде прямо до нього. І це справді на що подивитися».
  
  
  За кілька хвилин машина плавно в'їхала на стоянку зони відпочинку Грейт-Фоллс. Машин було напрочуд мало. Я раптово зрозумів, що це був будній день, і більшість Вашингтона була на роботі.
  
  
  Шеріма, Кенді і я попрямували до водоспаду. Біда залишився. Коли я повернувся, щоб подивитися, що він задумав, він схилився над відкритим капотом, очевидно пораючись з мотором.
  
  
  Коли ми рушили доріжкою через те, що колись було шлюзом каналу, троє чоловіків, які стояли біля офісу Park Service в районі, який раніше був місцем зупинки для відпочинку на каналі та готелі, теж рушили в цей бік. Зважаючи на те, що вони майже нав'язливо фотографували один одного перед найближчою вивіскою, і за сукупністю фотоапаратів, що висів на шиї у кожного з них, я запідозрив, що вони японці. Я побачив, що мав рацію, коли ми підійшли ближче, і вони перейшли на інший бік каналу.
  
  
  
  
  
  
  Ходімо, - крикнув один із них своїм товаришам, дивлячись на годинник. «Ми повинні поквапитися, якщо ми хочемо сфотографувати водоспад і все ж таки встигнути в місто, щоб сфотографувати Капітолій і пам'ятник Вашингтону».
  
  
  Я посміхнувся про себе, подумавши, наскільки типовим було їхнє прагнення записувати все, що вони бачили, на плівку. Потім мене раптово осяяло, що незвичайним у цій сцені було те, що очевидний лідер тріо говорив англійською, а не японською. Поки я дивився, як вони поспішають уздовж берега каналу і прямують до дерев і чагарників, що розпускаються, в глибині моєї душі продзвенів невеликий попереджувальний дзвінок. Поки Шеріма і Кенді перетинали доріжку над каналом, я зупинився і озирнувся у бік того місця, де Бедаві все ще поркався під піднятим капюшоном. Я зрозумів, що наша машина була єдиною машиною на великій ділянці, крім Datsun, припаркованого в дальньому кінці. Зважаючи на все, група туристів, що повернулася з водоспаду в міру нашого приїзду, поїхала іншими машинами. Очевидно, охоронець Шеріми теж подумав, що ми увійшли до службової будівлі парку, інакше він би пішов за нами.
  
  
  "Нік! Давай!" Кенді махала мені рукою з повороту до лісу. Я помахав їм і пішов за ними, зупинившись на мить, щоб ще раз повернутися, щоб побачити, чи почув її Бедаві і чи піде за нами. Він не підняв голови. "Напевно, мотор працює, і я нічого не чую", - вирішив я.
  
  
  Коли я наздогнав Шеріму та Кенді, вони діловито читали мідну дошку, прикріплену до величезного валуна біля стежки до водоспаду. Японських жучків камери ніде не було видно, що мене не здивувало, але я очікував почути їх на звивистій дорозі, що лежала попереду. Однак у лісі навколо нас було тихо, і єдиним звуком була жіноча балаканина.
  
  
  Я пройшов повз них, потім почекав, поки вони не наздогнали пішохідний міст через перший з невеликих стрімких струмків, що шумно пливли через ліс. Коли вони подивилися на пінисту воду під нами, Кенді спитала: «Чому вона така пінна? Здається, вода не рухається так швидко, щоби утворити піну».
  
  
  «Ці міхури створює не природа. Це звичайне старе американське забруднення, - сказав я. «Ця піна саме така, як виглядає – мильна піна. Якщо бути точним, миючий засіб. Вони потрапляють у річку зверху за течією, а потім, коли тут їх заводить швидка течія, починає утворюватися піна, як у пральній машині».
  
  
  Ми перейшли до іншого пішохідного мосту, який перетнув більш швидку течію, що прорізала глибший яр у скелі. Шеріма вказала нам на одне місце, де стрімка вода викопала вибоїну; усередині ями був затиснутий невеликий камінь, і вода, що протікала через вибоїну, шалено обертала його. Вона почала розповідати Кенді про льодовиковий сад, який вона відвідала в Люцерні, Швейцарія. Я скористався їхнім інтересом до обговорення того, як вода може робити маленькі камені з великих, і вислизнув уперед стежкою.
  
  
  Приблизно за двадцять ярдів від мене раптовий тріск гілки вбік і трохи попереду мене заморозив. Я почекав мить, потім, нічого більше не почувши, зійшов зі стежки і ковзнув у кущі, рухаючись широким колом.
  
  
  "Де вони?"
  
  
  Шепіт був японською, ліворуч від мене, ближче до стежки до водоспаду. Проповзаючи вперед, я виявив, що дивлюся на спини двох японських туристів, які причаїлися за величезним валуном.
  
  
  "Заткнися", - прошипів другий чоловік у відповідь на тривожне запитання свого товариша. "Вони скоро будуть".
  
  
  Нервового не можна було змусити замовкнути. «Чому їх троє? Нам сказали, що буде лише дві жінки. Ми теж повинні вбити цю людину? Хто він?"
  
  
  "Я не знаю, хто він", - сказав інший. Я впізнав у ньому англомовного спостерігача.
  
  
  Перекладати японський шепіт було важко, і мені хотілося, щоб він знову використовував англійську. «Хоч би ким він був, він повинен померти, як вони. Свідків не повинно бути. Такий наказ Меча. А тепер мовчи; вони тебе почують».
  
  
  Японець і працюючий на Меча! «Чекай, поки Хоук не дізнається про це», - подумав я і додав собі, якщо колись дізнається. Я був майже певен, що зможу впоратися з парою переді мною, незважаючи на пістолети з глушником, які вони тримали в руках. То був третій, хто мене турбував. Я не знала, де саме він, і жінки будуть поряд будь-якої миті. Молячись, щоб вибоїна і камінь, що крутився, гіпнотизували їх ще на кілька хвилин, я витяг Вільгельміну з кобури на поясі і дозволив Хьюго впасти мені в руку з піхв передпліччя. Обидва вбивці, які чекали, повинні були померти одночасно, без шуму. Знявши куртку, я намотав її на ліву руку та люгер. Це був імпровізований глушник, але він мав підійти.
  
  
  Я швидко просунувся на чотири кроки вперед, опинившись за парою, перш ніж вони помітили мою присутність. У той момент, коли замотаний тканиною Люгер торкнувся задньої частини шиї нервового японця, я натягнув курок
  
  
  
  
  
  
  . Я подбав про те, щоб дуло було нахилено вгору, щоб куля пройшла через його мозок, вийшовши з верхівки. Як я розрахував, куля продовжила свій шлях у небо. Я не міг допустити шуму, який був би неминучим, якби він ударився об камінь чи дерево, коли вилетів із його черепа.
  
  
  Навіть коли його голова сіпнулася назад у смертельному скороченні, мій ніж ковзав між дисками хребта іншого, розриваючи зв'язки, які контролювали його нервову систему. Моя рука в куртці вийшла вперед і зімкнулась навколо рота мерця, на випадок, коли він закричить, але ротом повітря не вистачило. Я хитнув стегном, щоб притиснути першу мертву людину до валуна, а другу тихенько опустив на землю, а потім дозволив його товаришу тихо зісковзнути поряд. Коли я це зробив, я почув поклик ззаду стежкою.
  
  
  "Нік, ти де?" То була Кенді. Вони, мабуть, зрозуміли, що мене більше немає, і, можливо, злякалися тиші лісу.
  
  
  «Тут», - відповіла я, вирішивши, що я маю дозволити третьому вбивці знайти мене. «Просто продовжуй йти стежкою».
  
  
  Уклавши куртку так, ніби я недбало перекинув її через руку, я вийшов на стежку і пішов далі. Я знав, що він повинен бути поблизу - вони не розійшлися б надто далеко один від одного - і мав рацію. Коли я обігнув величезну гранітну плиту, яка фактично утворила стіну поряд із стежкою, він раптово з'явився у полі зору, перегородивши мені шлях. Пістолет із глушником прицілився мені в живіт
  
  
  "Не стріляйте; Я Меч, - прошепотів я японською. Його вагання вказали на те, що він непрофесіонал, і коштували йому життя. Куля від мого люгера, загорнутого в куртку, потрапила йому в серце і полетіла вгору, на мить піднявши його тіло, перш ніж він почав різко падати вперед. Я спіймав його і потяг за гранітну плиту, кинувши туди. З його роззявленого рота вирвалося страшне булькання. Я не міг ризикнути, що Шеріма чи Кенді почують його, коли вони проходять, тому я зірвав пучок трави і засунув його глибоко між губами, які вже посиніли. Кров ринула з-під мого імпровізованого кляпа, але в нього не проникало жодного звуку. Повернувшись і відбігши на кілька футів до того місця, де лежали інші мертві японці, я обвів їх навколо валуна, на якому вони влаштували засідку, і діяв швидко, доки я чув слова Шеріми та Кенді голоси наближаються. Коли вони підійшли до мене, я знову стояв на стежці, моя куртка знову недбало накинулася на руку, так що кульові отвори не були видно, комір і краватка розстебнулися. Я переклав пістолет, кобуру та гаманець у кишені штанів.
  
  
  Кенді поставила питання, яке було на їхніх обличчях. «Занадто тепло, Нік?»
  
  
  "Так, мем", - простягла я. «У такий теплий день цей похід, безперечно, буде спекотною справою. Сподіваюся, пані, ви не проти.
  
  
  «Я точно не знаю, – сказала Шеріма. «Цей костюм із вовняними брюками теж починає здаватися досить незручним».
  
  
  "Моя теж", - втрутилася Кенді. "Насправді, я думаю, що просто накину цю куртку собі на плечі". Вона зняла куртку, і, коли я допоміг їй поправити її на плечах, я помітив, що вона зупинилася на бюстгальтері під сьогоднішньою пошитою чоловічою білою сорочкою. Їй не вдалося втримати її пишні груди. Вона, здавалося, відчула мою критичну оцінку, бо повернулася рівно настільки, щоб торкнутися моїми правими грудьми, а потім невинно подивилася на мене. Я грав з нею в цю гру, піднімаючи руку, ніби збираючись прибрати пасмо мого волосся, що збилося, але при цьому намагаючись, щоб мої пальці ковзали по опуклій сорочці. Її швидке приглушене зітхання сказав мені, що вона відчуває те ж бажання, що я.
  
  
  "Думаю, нам краще рухатися далі", - сказав я, відходячи від неї і знову йдучи попереду стежкою. «До водоспаду зовсім небагато. Якщо уважно дослухатися, можна почути воду».
  
  
  "Напевно, це був той шум, який я чув", - сказала Шеріма, повертаючись до Кенді. "Але я думав, що це ти, Нік, пересувався в кущах перед нами після того, як ми пропустили тебе там з вибоїною".
  
  
  "Мабуть, це був водоспад", - погодився я, вдячний за наростаючий шум, що долинав до нас, поки ми йшли. «Я вирішив продовжити, доки ви двоє дивитеся на замки. Я любитель фотоапаратів і подумав, що можу наздогнати тих японських туристів та подивитися, яке у них обладнання. Але вони, мабуть, прислухалися до того, хто так турбувався про час, бо їх немає поруч, і, мабуть, вони вже випередили нас. Ми побачимо їх на оглядовому майданчику біля водоспаду».
  
  
  На той час рев води, що мчав водоспадом попереду, був досить гучним, потім, коли ми завернули за поворот, нас вразила вся краса величезного крутого каскаду.
  
  
  "Боже мій, це фантастика", - вигукнула Шеріма. «Так мило і так страшно водночас. Чи завжди це так жорстоко, Нік?
  
  
  «Ні», - сказав я, коли ми підійшли до металевої труби, що служила парканом навколо оглядового майданчика, створеного природою та Службою парків. «У цей час року з весняними відлигами вода висока.
  
  
  
  
  
  
  Мені кажуть, що іноді це перетворюється на цівку, але зараз у це важко повірити. І з того, що я пам'ятаю зі свого останнього візиту сюди, повені, здається, змили тут чимало берегів».
  
  
  «Чи є небезпека?» - спитала Кенді, трохи відійшовши від поручнів.
  
  
  «Ні, я впевнений, що це безпечно, інакше хтось із паркової служби не підпустить нас», - сказав я. Я накинув куртку на перила, потім обернувся, взяв її за руку і знову потяг уперед. "Послухайте, ви бачите, що воді ще доведеться піднятися, перш ніж вона дістанеться сюди".
  
  
  Коли вона переконалася в безпеці нашої точки огляду, я звернув їхню увагу на інший берег річки. "Це сторона Вірджинії", - пояснив я. «Земля там вища. Він утворює частоколи, щось подібне до тих, що на Гудзоні навпроти Нью-Йорка, тільки не такі круті. Уздовж тієї ж сторони проходить шосе, і на такому плато є чудове місце, щоб подивитися вниз на пороги. Там також розбили невеликий гай для пікніка. Можливо, вам вдасться побачити звідти Грейт-Фолс… Гей! Злий це!"
  
  
  «О, Нік, твій піджак!» - вигукнула Кенді, перегнувшись через перила і з сумом спостерігаючи, як моя куртка швидко просувається повітрям до води.
  
  
  Я просто зітхнув, і вона і Шеріма співчутливо застогнали, коли він впав у воду і був віднесений пінистим потоком під нами. Привертаючи увагу до протилежного берега, я зняв куртку через перила. Можливо, Хок не був би дуже радий, що частина дорогого гардеробу була так легко викинута, але я б все одно не змогла надіти її знову. Ніхто б не повірив, що дві круглі обпалені дірочки були останньою подією у чоловічій моді – навіть у Техасі.
  
  
  «О, Нік, твоя прекрасна куртка, - знову простогнала Кенді. «Чи було в ньому щось цінне?»
  
  
  Ні. На щастя, гаманець і більшість паперів у мене в штанах, - сказав я, показуючи гаманець і сподіваючись, що вони подумають, що опуклість Люгера з іншого боку - це мої «документи». Я додав: "Це звичка, яку я придбав у Нью-Йорку після того, як кишеньковий злодій підняв практично все, що я ніс, поки я розповідав йому, як дістатися Таймс-сквер".
  
  
  "Нік, я відчуваю відповідальність", - сказала Шеріма. «Ви маєте дозволити мені замінити його для вас. Зрештою, ви тут, тому що. Я хотів побачити водоспад. Мені шкода, що друг Абдула ніколи цього не пропонував».
  
  
  "Я тут, тому що хочу бути тут", - сказав я їй. «І не турбуйтеся про його заміну; ви знаєте, скільки грошей ми, люди у нафтовій галузі, викидаємо на рахунки, лобіюючи у Вашингтоні».
  
  
  Вона якось дивно подивилася на мене, потім вони з Кенді засміялися, коли моя посмішка сказала їм, що я жартую. «Якби вони тільки знали, – подумав я, – звідки в мене рахунок!
  
  
  Я подивився на годинник і сказав, що нам краще повернутися до машини і продовжити наше домашнє полювання. Коли ми поверталися своїми слідами, я сказав: «Я сподівався, що ми зможемо пообідати десь у хорошому місці в районі Потомака, але я вважаю, що зі мною в сорочці з рукавами нам доведеться задовольнятися Біг Маком».
  
  
  "Що таке Біг Мак?" - спитали вони обидва одразу, в їхніх голосах змішалися здивування та веселощі.
  
  
  «Вірно», - сказав я, ляснувши себе по лобі, - «я забув, що ви двоє так довго не виїжджали з країни, що у вас ніколи не було смаків віку. Пані, я обіцяю вам, що якщо ми знайдемо Макдональдс, на вас чекає справжній сюрприз».
  
  
  Вони намагалися переконати мене розповісти їм секрет Біг Мака, поки ми йшли, і я наполягав на своїй грі, відмовляючись щось пояснювати далі. Я залучив їх до цього сміховинного обговорення, поки ми проходили повз ділянку, де три трупи були всіяні підліском, і вони пройшли повз, не помітивши ні натяку на кровопролиття, яке нещодавно там сталося. Ми якраз підійшли до мосту, де жінки спостерігали за скелею, що обертається, у вибоїні, коли до нас підбіг Абдул. Я ставив собі запитання, чому він не з'явився раніше, враховуючи його передбачувану відданість ролі сторожового пса, але в нього було готове пояснення.
  
  
  «Міледі, пробач мені», - благав він, майже падаючи ниць перед Шерімою. «Я думав, що ви зайшли до того будинку біля стоянки, тому я почав перевіряти двигун машини, як я хотів зробити, перш ніж ми поїхали. Лише кілька хвилин тому я виявив, що вас там немає, і одразу ж прийшов за вами. Вибач мені." Його лук знову майже торкнувся землі.
  
  
  "О, Абдул, все гаразд", - сказала Шеріма, взявши його за руку, так що йому довелося підвестися. "Нам було весело. Ми просто пішли до водоспаду та назад. Тобі слід було бути поруч... Бачачи, що він помилився в її розумінні, прийнявши це за догану, вона поспішила пояснити: «Ні, я маю на увазі, що тобі слід було там побачити водоспад. Вони вражають, як і сказав вам ваш друг. І ви могли спостерігати, як куртка містера Картера полетіла на мильну піну.
  
  
  Він здавався зовсім спантеличеним її останніми словами, і до того часу, коли вона закінчила
  
  
  
  
  
  
  Ед пояснив йому мою втрату, ми повернулися до лімузину. Він задумливо подивився на мене, коли ми сіли в машину, і я вирішив, що йому, мабуть, цікаво, що за необережний ідіот, якщо я втрачу цінну куртку, як я, але він тільки чемно висловив свої жалю, потім сів і почав повертатися. до Фоллс-роуд.
  
  
  Ми тільки почали через Потомак, коли маленький кинджал, що пронизав мої думки, раптово виявив себе: який друг Абдула розповів йому про Грейт-Фолс? Він ніколи раніше не був у цій країні. То коли ж він зустрів тут друга? Двічі Шеріма згадувала, що пропозиція про бічну подорож до водоспаду була зроблена цим невідомим другом, і двічі мій мозок зареєстрував це, а потім перейшов до інших речей. Я зробив ще одну думка, щоб спробувати дізнатися, або від Кенді, або через неї, де Абдул зустрів цього знайомого.
  
  
  Наступні пару годин було витрачено на те, щоб просто роз'їжджати місцевістю, що дозволило Шерімі побачити типи садиб, що її засіяли, та горбисту місцевість, яка супроводжувала їх. Нам доводилося зупинятися кілька разів, коли вона захоплювалася табуном коней, що пасуться на пасовищі, або коли вона захоплювалася приватною трасою для бігу з перешкодами, яка простягалася майже до узбіччя.
  
  
  Ми так і не знайшли «Макдональдс», тому Т, нарешті, довелося розповісти їм про мережу бургерів та їхнє меню. На обід ми зупинилися в маленькому сільському готелі після того, як я перевірив його, щоб переконатися, що мене обслужать без куртки.
  
  
  Якоїсь миті я вибачився і пішов у чоловічу кімнату, натомість попрямував до телефонної будки, яку помітив біля каси. Я був здивований, побачивши Абдула перед собою. Він відмовився пообідати з нами; коли ми були всередині, Шеріма пояснив, що вважає за краще готувати собі їжу, суворо дотримуючись своїх релігійних дієтичних законів.
  
  
  Він помітив мене майже в той же час, коли я побачила його в телефонній будці, він швидко повісив слухавку і вийшов, щоб поступитися мені місцем.
  
  
  «Я доповідав до посольства, де ми були», - холодно сказав він. «Його Величність може захотіти зв'язатися з моєю леді в будь-який час, і мені наказано регулярно повідомляти нашого посла про наше місцезнаходження».
  
  
  Це здавалося логічним поясненням, тому я нічого не сказав, просто дозволивши йому пройти і спостерігаючи, доки він не вийде до машини. Потім я зателефонував до Хоука, щоб сам доповісти. Не треба було турбуватися про відсутність скремблера у телефоні-автоматі. Він трохи засмутився, коли я попросив когось упорядкувати ландшафт Грейт-Фолс. Я залишив подробиці того, як зібрати три трупи, не викликаючи підозр у якогось співробітника служби парків перед ним, і просто коротко виклав йому наш графік на решту дня, а потім сказав йому, що зв'яжуся з ним. коли ми повернулися до Уотергейту.
  
  
  Незадовго до того, як я повісив слухавку, я запитав, чи Секція зв'язку змогла проникнути в апартаменти Шеріми, щоб вивести наші помилки. Його бурчання відрази сказало мені, що підслуховувальні пристрої не були встановлені, а потім він пояснив, чому. «Схоже, хтось зателефонував до посольства Адабії та припустив, що Шеріма могла б почуватися більш як удома, якби місцеві картини та вироби ручної роботи були відправлені для прикраси номера, допоки її не було. Принаймні Перший секретар був у номері майже з того моменту, як ви всі поїхали, і весь день у нього були люди, які приносили речі. Ми готові до заселення, як тільки вони вийдуть звідти, але мені здається, що перший секретар хоче бути поруч, коли Шеріма повернеться, щоб він міг взяти на себе оздоблення.
  
  
  Хто дзвонив, щоб запропонувати все це?
  
  
  "Ми не змогли дізнатися - поки що", - сказав Хоук. «Наша людина в посольстві думає, що дзвінок був направлений безпосередньо послу, тому він повинен був виходити від самої Шеріми, вашої міс Найт або, можливо, від того лиха».
  
  
  "До речі про нього, - сказав я, - подивимося, чи зможеш ти дізнатися, чи знає він когось у посольстві чи мав можливість зв'язатися з другом тут".
  
  
  Я розповів йому, як була запропонована наша бічна подорож до Грейт-Фоллс. Хоук сказав, що постарається дати мені відповідь на той час, коли ми повернемося.
  
  
  Потім, підвищивши голос до майже застережливого тону, він сказав: «Я подбаю про ці три упаковки японських товарів, які ви згадали, залишивши їх біля водоспаду, але, будь ласка, постарайтеся бути обережнішими в майбутньому. Такі інкасаторську службу організувати в цій сфері досить складно. Конкуренція між агентствами, яким, можливо, доведеться брати участь, настільки велика, що одне з них може вважати вигідним використовувати інформацію проти нас із погляду бізнесу».
  
  
  Я знав, що він мав на увазі, що йому доведеться домовитись із ФБР чи ЦРУ, щоб приховати долю трійці потенційних убивць. Подібні прохання про допомогу завжди його засмучували, оскільки він був упевнений, що йому доведеться відплатити за послугу вдесятеро пізніше. "Прошу вибачення, сер", - сказав я, намагаючись звучати так, наче я був. "Це більше не повториться. Наступного разу я залишусь позаду».
  
  
  "У цьому не буде необхідності", - різко сказав він,
  
  
  
  
  
  потім повісив трубку.
  
  
  Повернувшись у Шеріму та Кенді, я виявив, що обід уже прибув. Ми всі зголодніли після прогулянки, і оскільки я займався трохи більшою кількістю вправ, ніж інші, мій шлунок кричав про все, і їжа була гарною. Ми закінчили швидко, потім провели ще годину, подорожуючи країною полювання, а Кенді діловито робила замітки, поки Шеріма розповідала їй, які розділи особливо цікавили її. Вони вирішили, що Кенді почне зв'язуватися з агентами нерухомості наступного дня. Сподіваюся, вони знайдуть будинок протягом найближчого тижня чи двох.
  
  
  Це було незабаром після шостої вечора. коли Абдул знову повернув лімузин на під'їзну доріжку до Уотергейта. На той час ми вирішили пообідати у Джорджтауні. Я наполягав на тому, щоб вони були моїми гостями в ресторані 1789 року, чудовому обідньому місці, розташованому в будівлі, побудованій у тому році, коли ресторан отримав свою назву. Шеріма знову не наважувалася нав'язувати мене, але я переконав її погодитися, прийнявши її запрошення бути її гостем наступного вечора.
  
  
  Коли ми вийшли з машини, Шеріма наказала Абдулу повернутися о восьмій тридцять, щоб забрати нас. Я порадив нам легко поїхати Джорджтаун на таксі, і що Абдул може добре провести ніч.
  
  
  «Дякую, містере Картер, - сказав він зі своєю звичайною крижаною стриманістю, - але мені не потрібний вихідний. Моя робота – бути у розпорядженні міледі. Я повернуся о восьмій тридцять».
  
  
  "Добре, Абдул", - сказала Шеріма, можливо, відчуваючи, що почуття її вірного охоронця могли бути зачеплені. «Але ти обов'язково знайдеш щось поїсти».
  
  
  "Так, міледі", - сказав він, кланяючись. «Я негайно зроблю це у посольстві. Я можу легко поїхати туди і повернутися сюди, як ви сказали. Він завершив обговорення, швидко обійшовши машину та поїхавши.
  
  
  "Абдул дуже серйозно ставиться до своєї роботи, Нік", - сказала Шеріма, коли ми піднімалися на наш поверх на ліфті. «Він не хоче бути неввічливим; це просто його манера».
  
  
  "Я розумію", - сказав я, зупиняючись біля своїх дверей, поки вони продовжували свій шлях у свій номер. "Побачимося в холі".
  
  
  Через кілька хвилин я розмовляв по телефону з Хоуком, у якого була для мене деяка інформація.
  
  
  «По-перше, – почав він, – цей дурень Перший секретар не здавався чекати Шеріму хвилин п'ятнадцять тому. Ми так і не потрапили у люкс, тож не розраховуйте на помилки».
  
  
  Я почав щось говорити про телефон без кодування, але він втрутився, щоб сказати, що принаймні Комунікації не даремно витратили день у Уотергейті. "У ваш телефон встановлений скремблєр, так що ви можете вільно розмовляти".
  
  
  "Великий! А як щодо трьох моїх друзів на водоспаді?"
  
  
  «Якраз зараз, – повільно сказав він, – їх повністю згорілі трупи вилучають із уламків їхнього «Дацуна» на бульварі Макартура, недалеко від Центру військово-морських досліджень. Мабуть, лопнула шина, бо вони раптово згорнули і врізалися в бензовоз, який чекав, щоб в'їхати до Центру. В цей час проїжджала пара офіцерів військово-морської розвідки, які бачили аварію. На щастя, водій автоцистерни стрибнув просто перед вибухом. Зважаючи на те, що свідки Військово-морського інституту повідомили поліції штату Меріленд, водій вантажівки перебуває в повній безпеці. Це була просто випадковість».
  
  
  «Чи вдалося вам щось дізнатися про них до аварії?»
  
  
  «Їхні фотографії та роздруківки були зроблені, і ми встановили, що вони були членами Ренго Секігуна. Ми думали, що більшість японських фанатиків Червоної армії було схоплено або знищено, але очевидно, що ці троє втекли з Токіо і попрямували до Лівану; їх забрав «Чорний вересень».
  
  
  Як вони сюди потрапили?
  
  
  Ми ще не встановили це, але працюємо над цим. Бейрутський офіс повідомляє, що він мав звіт про те, що деякі японці, які навчаються «Чорним вереснем», вирішили, що вереснева організація недостатньо войовнича для них, тому вони самостійно вступили в контакт із хлопцями із Срібних Ятаганів Меча. Можливо, він організував їхнє відправлення сюди для цієї роботи на Шерімі.
  
  
  «Отже, вони не думали, що «Чорний вересень» був досить войовничим», – міркував я. «Що вони думали про ту маленьку бійню, яку влаштували їхні співвітчизники в аеропорту Лод у Тель-Авіві кілька років тому, - проявом пацифізму?»
  
  
  "Які в тебе плани на вечір?" Хок хотів знати. "Ви хочете призначити якусь резервну копію?"
  
  
  Я розповів йому про нашу вечерю у ресторані «1789», потім зателефонував. Як по команді, в мої двері постукали.
  
  
  Послабивши краватку, я підійшов до дверей і відчинив її. Кенді відразу протиснулася повз мене, швидко зачинивши двері за собою.
  
  
  "Хіба ти ніколи не заходиш у кімнату?" Я дорікнув їй.
  
  
  "Ніколи не скажеш, хто там", - відповіла вона, потім обійняла мене за шию і поцілувала мене глибоко. Наші мови якийсь час грали в ігри, потім вона відірвала рота і сказала: «Ммм. Я хотів зробити це цілий день, Нік. Ти навіть не уявляєш, як важко було добре поводитися, поки була Шеріма».
  
  
  Ти не уявляєш, як мені було важко, але як щодо Шеріми? - Запитав я, не зовсім відволікаючись на те, що вона відкрилася.
  
  
  
  
  
  
  розстібаючи сорочку, розстібаючи пояс і спрямовуючи мене до ліжка.
  
  
  "Вона швидко прийняла душ, а потім сказала, що збирається поспати до семи сорока п'яти", - відповіла Кенді, сідаючи на ліжко і жестом запрошуючи мене приєднатися до неї. «Це означає, що у нас більше години, перш ніж я мушу повернутися туди і самому одягнутися».
  
  
  Я сів поруч із нею, взявши її обличчя руками.
  
  
  "Ви не проти небезпечного життя з нашим маленьким секретом, чи не так?"
  
  
  Спочатку вона посміхнулася у відповідь на це, але раптом її обличчя затьмарилося, і великі карі очі глянули повз мене на двері. У її голосі пролунала дивна гіркота, коли вона неуважно сказала: «У кожного є секрет». Усі ми, чи не так? Ти, я, Шеріма, Абдул… Останнє було вимовлено з похмурою гримасою, і я на мить задумався, чому. «Навіть його Висока та Могутня Величність Хасан…»
  
  
  Вона зрозуміла, що я уважно спостерігаю за нею, поки вона говорила, і, здавалося, відірвалася від її настрою, обвив своїми тонкими руками мою шию і потягла вниз.
  
  
  «О, Нік, тримай мене. Тепер жодних секретів – просто тримай мене.
  
  
  Я накрив її повний рот своїм і поцілував. Вона провела пальцями по моєму волоссю, потім провела ними по моїй шиї, відповідаючи на мій поцілунок довгим і глибоким. Ми поділили один одного. Вона підійшла до ліжка.
  
  
  Вона лежала на спині, її довге хвилясте волосся було розкидане по подушці над головою. Її очі були частково закриті, а обличчя стало розслабленішим. Я провів пальцем по її підборідді, потім по її довгій класичній шиї, і вона дозволила глибокому подиху зірватися з губ, коли мої ласки стали інтимнішими. Вона обернулася до неї і наполегливо поцілувала мене.
  
  
  Кілька хвилин ми лежали пліч-о-пліч, не розмовляючи, майже невпевнено торкаючись один одного, ніби кожен з нас сподівався, що інший якимось чином заперечить. Я бачив, що вона повернулася до своїх думок. Час від часу вона щільно заплющувала очі, ніби стираючи з голови якусь думку, потім широко розплющувала їх, щоб подивитися на мене і дозволити посмішці з'явитися на її губах.
  
  
  Нарешті я запитав: Що таке, Кенді? Ви багато думаєте про те чи інше». Я намагався говорити максимально недбало.
  
  
  "Нічого, справді нічого", - м'яко відповіла вона. «Я… я хотіла б, щоб ми зустрілися десять років тому…» Вона знову перекотилася на спину і закинула руки на голову. «Тоді б стільки всього не трапилося… З тобою, щоб кохати…» Вона замовкла, дивлячись у стелю.
  
  
  Я підвівся на лікті і глянув на неї. Я не хотів, щоб ця вродлива жінка закохалася в мене. Але тоді я також не збирався відчувати такі почуття до неї, як я.
  
  
  Я нічого не міг сказати у відповідь на її слова, що не видало б того факту, що я знаю набагато більше про її власне таємне минуле - і про те, про що вона, мабуть, говорила зараз, - тому я заповнив мовчання довгим поцілунком.
  
  
  Миттєво наші тіла говорили все, що треба було сказати на той час. Ми займалися любов'ю повільно і легко, як дві людини, які знають одна одну довгий час, доставляючи та отримуючи однакове задоволення.
  
  
  Пізніше, коли ми спокійно лежали, поклавши голову Кенді мені на плече, я відчував, що вона розслабилася, напруження її колишніх думок зникло. Раптом вона різко випросталась.
  
  
  «Боже мій, котра година?»
  
  
  Взявши годинник з тумбочки, я сказав: «Рівне сім сорок, мем», - перебільшено розтягуючи слова.
  
  
  Вона сміялася. "Мені просто подобається, як ти говориш, Нік". А потім: "Але тепер мені треба бігти". Зібравши одяг і практично стрибнувши в нього, вона бурмотіла, як школярка, що наближається до комендантської години. «Боже, сподіваюся, вона ще не прокинулася… Ну, я просто скажу, що мені потрібно було спуститися у вестибюль для чогось… Або що я прогулявся чи щось таке…»
  
  
  Одягнена, вона нахилилася над ліжком і знову поцілувала мене, потім обернулася і вибігла з кімнати. "Побачимося через сорок п'ять хвилин", - крикнув я їй услід.
  
  
  Приймаючи душ, я усвідомив, що незалежно від того, на чому я зосереджував свої думки, вони завжди поверталися, щоб сформуватись навколо образу Кенді та повторити її слова. Люди мали секрети - це факт. І, можливо, мій секрет від неї був найбільшим із усіх. Але щось у її тоні мене непокоїло.
  
  
  Це перетворювалося на щось більше, ніж просте завдання захисту колишньої королеви. Була загадка, яка заплутала життя цих людей, і хоча це могло бути особистою справою, вона все ж таки зацікавила мене. Проте, здавалося, що це були більш ніж особисті міркування: і вони, здавалося, зосередилися навколо Абдула.
  
  
  Бедаві міг просто заздрити тому, як узурпував його роль. Він виразно здавався приниженим через те, що вислизнув від своїх обов'язків ще на водоспаді, і після цього його холодність по відношенню до мене тільки посилилася. Тим не менш, я не міг позбутися відчуття, що в тілоохоронці, що грізно виглядає, було більше, ніж здавалося на перший погляд. Передісторія AX про нього була надто неповною.
  
  
  Сподіваючись, що Хоук отримає більше інформації про друзів Бедаві у Вашингтоні, я вийшов з душу під променями верхньої лампи, що зігрівають. Я повинен був поставити
  
  
  
  
  
  
  Я сказав собі, що мої міркування на якийсь час дозволять мені відпочити, поки я не матиму більш надійної інформації.
  
  
  Вибравши смокінг, у якому був присутній техаський стиль, я почав одягатися, беззвучно сміючись з того, як Хок не пропустив жодної деталі в моєму гардеробі. На піджаку, хоч і формальному, були гудзики з логотипом мого гаданого бізнесу.
   Розділ 7
  
  
  
  
  «Це було чудово, але мені здається, що я набрала щонайменше десять фунтів», - захоплювалася Кенді, коли вони з Шерімою чекали, поки я заберу їхнє пальто з гардеробної. «Якщо вона додасть у вазі, це не помітно, – подумав я, передаючи чеки. Біла сукня-футляр довжиною до підлоги, яка була на ній, виглядала так, ніби вона була пошита на ній, і ніжні руки притискали м'який матеріал до кожного вигину. Без рукавів, з розрізом до колін, він підкреслював як червонуваті відблиски її розпущеного волосся, так і золотисту засмагу, яку, як я знала, покривав кожен чудовий дюйм її тіла. Я підозрював, що вона вибрала сукню саме з цієї причини.
  
  
  "Я теж", - погодилася Шеріма. «Нік, вечеря була чудовою. Кухня тут не поступається будь-якій кухні, яку я пробував у Парижі. Дуже дякую за те, що привезли нас».
  
  
  «З задоволенням, мем», - сказав я, взявши її довгу соболлю шубу у служниці і накинувши її на її тонкі плечі, коли вона вказала, що вважає за краще носити його в стилі плащів, як вона робила раніше. На ній була чорна сукня в стилі ампір, яка підкреслювала її чорне волосся до плечей і високі груди, що прикрашали її струнку фігуру. Я був гордий увійти до їдальні в 1789 році з двома такими прекрасними жінками і холоднокровно відповісти на заздрісні погляди кожного тамтешнього чоловіка. Завдяки своїм, здавалося б, нескінченним зв'язкам, Хоуку вдалося в короткі терміни влаштувати для нас трохи відокремлений стіл, але я зрозумів, що чутки про присутність колишньої королеви швидко поширилися, коли потік людей почав шукати прийменники, щоб пройти повз нас, поки ми обідали. Я був певен, що Шеріма та Кенді теж помітили, але жоден з них не вирішив про це сказати.
  
  
  "Ось ти де", - сказав я, простягаючи леопардове пальто Кенді. Коли вона закуталася в розкішний одяг, який викликав би обурення захисників дикої природи, я дозволив своїй руці затриматися на її плечах на мить, торкаючись її м'якої, чутливої шкіри. Вона обдарувала мене швидкою усмішкою, що розуміє. Потім, повернувшись до Шеріми, вона сказала те, що мене мало не задушило.
  
  
  "Знаєш, я думаю, що збираюся зробити зарядку, перш ніж лягти спати сьогодні ввечері".
  
  
  "Це хороша ідея", - погодилася Шеріма, потім уважно подивилася на Кенді, можливо, підозрюючи двояке значення її друга.
  
  
  Коли Кенді повернула свій погляд з безневинним виразом обличчя, сказавши: «Якщо, звичайно, я не надто втомився. Ніч ще молода, - обличчя Шерими розпливлося в теплій усмішці. Вона ніжно торкнулася руки Кенді, і ми попрямували до дверей.
  
  
  Коли ми вийшли надвір, я пройшов між двома жінками, дозволяючи кожній взяти під руку. Я стиснув руку Кенді в лікті, і вона повернула жест, стиснувши моє передпліччя. Потім легке тремтіння, яке, як я знала, виникло від сексуального збудження, охопило її.
  
  
  "Холодно?" - Запитав я, посміхаючись їй.
  
  
  Ні. Це гарно сьогодні ввечері. Тут так тепло, більше схоже на літо, ніж весну. Нік, Шерімо, - швидко додала вона, - що ти скажеш про невелику прогулянку? Ці старі будинки тут такі чудові, і вправи підуть на користь усім нам».
  
  
  Шеріма повернулася до мене і запитала: Це буде безпечно, Нік?
  
  
  «О, я так гадаю. Здається, сьогодні ввечері багато людей насолоджуються гарною погодою. Якщо хочете, ми могли б прогулятися Джорджтаунським університетом, потім обійти навколо і пройтися N-стріт до Вісконсін-авеню, а потім М-стріт. Ось де ви помітили всі ці магазини сьогодні вранці, і я думаю, що деякі з них відкриваються допізна. Зараз трохи більше одинадцяти, і принаймні ви могли б зробити невелику вітрину.
  
  
  «Давай, Шерімо, - сказала Кенді. "Звучить весело".
  
  
  На той час ми дісталися лімузина, де стояв Абдул, притримуючи двері. - Добре, - погодилася Шеріма. Повернувшись до свого охоронця, вона сказала: "Абдул, ми збираємося трохи погуляти".
  
  
  "Так, міледі", - сказав він, як завжди, кланяючись. "Я піду за тобою в машині".
  
  
  "О, в цьому не буде необхідності, Абдул", - сказала Шеріма. «Нік, ми не могли б вибрати кут, де Абдул може зустріти нас через деякий час? А ще краще, я маю ідею. Абдул, залишайся на ніч вільним. Сьогодні ви нам більше не знадобитеся. Ми можемо повернути таксі до готелю, правда, Нік?
  
  
  «О, звісно, – сказав я. "На Вісконсін-авеню завжди багато таксі".
  
  
  Коли її охоронець почав протестувати, що йому не важко буде слідувати за нами в машині і що це його місце, щоб бути з нею, Шеріма підняла руку, щоб змусити його замовкнути. Цей жест, очевидно, був пережитком її днів як королева Адабі і Абдула, досвідченого придворного, бо мовчав миттєво.
  
  
  «Це наказ, Абдул, – сказала вона йому. «Ви постійно дбали про нас з того часу, як ми приїхали до цієї країни, і я впевнений, що ви зможете використати інше. А тепер роби, як я говорю». Її тон не залишав місця для суперечок.
  
  
  Вклонившись глибоко,
  
  
  
  
  
  
  Абдул сказав: «Як хочете, моя леді. Я повернуся до посольства. Коли ви хочете, щоб я був у готелі вранці? »
  
  
  «Десять годин, напевно, буде досить рано, - сказав Шеріма. "Я думаю, що ми з Кенді теж зможемо добре виспатися, і ця невелика прогулянка буде саме тим, що нам потрібно".
  
  
  Абдул ще раз вклонився, зачинив двері і обійшов машину, рушивши з місця! коли ми почали йти проспектом авеню до університетської території лише за кілька кварталів від нас.
  
  
  Проходячи повз старі будівлі в кампусі, я розповів дівчаткам те небагато, що знав про школу. Йому майже двісті років, і колись він перебував у віданні єзуїтів, а потім перетворився на один із найвідоміших у світі навчальних закладів з вивчення міжнародної та дипломатичної служби. «Багато наших найважливіших державних діячів навчалися тут протягом багатьох років, - сказав я, - що, я вважаю, логічно, оскільки воно знаходиться в столиці».
  
  
  «Це чудово», - сказала Шеріма, захоплюючись готичною величчю однієї з головних будівель, коли ми проходили повз. «А тут так тихо; майже здається, що ми відступили у часі. Я вважаю, що це чудово, як збереглися будинки. Завжди так сумно бачити, як велична архітектура старих районів міста ігнорується і занепадає. Але це чудово».
  
  
  «Що ж, мемо, наша подорож у часі закінчиться, коли ми дійдемо до Вісконсін-авеню», - сказав я. «У таку ніч паби будуть сповнені молодих людей, залучених до дуже сучасних соціальних ритуалів! І, до речі, у Вашингтоні мають бути одні з найкрасивіших жінок у світі. Мій старий друг із Голлівуду працював тут над фільмом і заприсягся, що ніколи раніше не бачив стільки привабливих жінок в одному місці. Ось що скаже голлівудський чоловік.
  
  
  Чи не тому вам подобається проводити так багато часу у Вашингтоні? - жартівливо спитала Кенді.
  
  
  "Тільки бізнес зі мною, мем", - наполягав я, і ми всі почали сміятися.
  
  
  На той час ми повернули на N-стріт, і вони помітили старі будинки, ретельно збережені в їхньому первісному стані. Я пояснив, що з 1949 року і ухвалення Закону про Старий Джорджтаун нікому не дозволяється будувати чи зносити будівлі в Історичному районі без дозволу Комісії образотворчих мистецтв.
  
  
  «Нік, ти кажеш, як путівник», - одного разу пожартувала Кенді.
  
  
  «Це тому, що я люблю Джорджтаун, – чесно сказав я. «Коли я знаходжу тут час на поїздку, я завжди закінчую прогулянкою вулицями, просто насолоджуючись усією атмосферою цього району. Насправді, якщо у нас буде час і ви не надто втомилися в поході, я покажу вам будинок, який я хотів би купити колись і просто оселитися в ньому. Це на Тридцять другій вулиці та вулиці П. Колись, може, дуже скоро, але колись у мене буде цей будинок, розмірковував я вголос.
  
  
  Продовжуючи свій невеликий тур із лекціями, я усвідомлював, що день моєї остаточної пенсії може ніколи не настати. Або що це може статися дуже скоро – і жорстоко.
  
  
  Краєм ока я помітив, що пошарпаний старий універсал проїжджає повз нас утретє, коли ми зупинилися навпроти 3307 N Street, і я пояснював, що це будинок, який купив президент Кеннеді, тоді сенатор. для Джекі у подарунок після народження дочки Керолайн. "Вони жили тут до переїзду до Білого дому", - сказав я.
  
  
  Поки Шеріма і Кенді дивилися на будинок і тихо розмовляли, я використав можливість простежити, як універсал просувається кварталом. Відразу за рогом Тридцять третьої вулиці він зупинився, двічі припарковавшись у темному місці у світлі ліхтарів. Поки я дивився, дві темні постаті вийшли з правих дверей, перейшли вулицю і пішли майже до перехрестя перед нами. Я помітив, що в універсалі було чотири людини, тож двоє з них залишилися на нашому боці вулиці. Не будучи очевидним для Шеріми та Кенді, я переніс плащ, який носив через праву руку, на інший бік після того, як вклав свій Люгер у ліву руку так, щоб пальто було накинуте на нього. Потім я знову повернувся до дівчат, які ще шепотом говорили про трагедію Джона Кеннеді.
  
  
  «Ідіть, ви двоє, – сказав я. «Це мала бути ніч для розваги. Мені шкода, що я зупинився тут».
  
  
  Вони підійшли до мене, обидва пригнічені і мало говорили, поки ми йшли. Ми перейшли Тридцять третю вулицю, і я залишив їх наодинці з їхніми думками. Боковим зором я побачив двох чоловіків, що перейшли вулицю. Вони повернулися на наш бік і впали за нами. Приблизно в тридцяти ярдах попереду обидві двері фургона з боку водія відкрилися, але ніхто не вийшов. Я подумав, що це станеться, коли ми підійдемо ближче, де темрява була найглибшою на блоці.
  
  
  Мої товариші, очевидно, не помічали кроків, що швидко наближалися за нами, але я був. Ще кілька ярдів, і ми виявимося затиснуті між двома парами вбивць, готових зробити ще одну спробу в Шерімі. Я вирішив діяти, поки ми були у
  
  
  
  
  
  
  місці, де частина світла вуличного ліхтаря проникала крізь гілки ще безлистих дерев.
  
  
  Несподівано повернувшись, я зіткнувся з двома високими, мускулистими чорними, які на той час уже майже втекли, щоб наздогнати нас. Вони зупинилися, коли я різко зажадав:
  
  
  «Ви обманюєте нас?»
  
  
  Позаду мене я почув, як одна з жінок задихнулася, коли вони раптово обернулися і зіткнулися з неповороткою парою в темному вбранні, яке похмуро дивилося на мене. Я також почув металевий глухий удар далеко від кварталу позаду мене, який сказав мені, що двері в припаркованому на дві сторони універсалу відчинилися і врізалися в один з автомобілів на узбіччі.
  
  
  "Ні, про що ти говориш?" один із чоловіків заперечив. Однак його дії суперечили його словам, коли він кинувся вперед із відкритим ножем.
  
  
  Моя рука, загорнута в пальто, відвела ніж убік, поки я натискав на спусковий гачок "Люгера". Куля потрапила йому в груди і відкинула назад. Я чув, як він кректав, але вже повернувся до свого партнера, який дряпав пістолет, що застряг у нього на поясі. Мій стилет упав мені в праву руку, і я встромила його в нього, на мить притиснула його руку до його живота, перш ніж витягнути її. Потім я зробив випад вперед і встромив лезо глибоко в його горло, а потім негайно витяг його.
  
  
  Хтось, подумав я Кенді, закричав на звук мого пострілу, а потім інший крик – цього разу від Шеріми – миттєво повернув мене назад до них. Ще двоє здоровенних чорних були майже на ногах. Один піднімав пістолет; інший, схоже, намагався відкрити застряглий ніж із викидним лезом. Я знову вистрілив у Вільгельміну, і частина чола стрілка раптово зникла, і її змінив потік крові.
  
  
  Четвертий нападник застиг на місці, коли я витяг «люгер» із плаща і направив його на нього. У дверях будинку поруч із нами спалахнуло світло, і я побачив, як страх перетворює чорне обличчя на блискучу маску поту. Я підійшов ближче і тихо сказав:
  
  
  Хто такий Меч? А де він? »
  
  
  Риси зляканої людини здавались майже паралізованими, коли він подивився на мене, а потім на дуло люгера, спрямоване вгору під його підборіддям. «Я не знаю, чуваку. Присягаюся. Слово честі, чувак, я навіть не розумію, про що ти говориш. Я знаю тільки те, що нам сказали стерти тебе з землі.
  
  
  Я міг сказати, що Шеріма і Кенді наближалися до мене, шукаючи інстинктивно захисту. І я теж знав, що мій бранець каже правду. Ніхто з тих, хто так боявся смерті, не турбувався про зберігання секретів.
  
  
  "Добре. - сказав я. "І скажи тому, хто дав тобі наказ охолонути, або він виявиться тут, як твої друзі".
  
  
  Він навіть не відповів; просто повернувся, помчав до універсала і запустив мотор, який був залишений увімкненим, і поїхав, не потрудившись закрити двері, які врізалися в дві машини, припарковані вздовж вулиці.
  
  
  Раптом усвідомивши, що вогні горять майже в кожному сусідньому будинку, я обернувся і виявив, що Шеріма і Кенді притиснулися один до одного, з жахом дивлячись на мене і на трьох фігур, що розкинулися на землі. Нарешті Шеріма заговорила:
  
  
  «Ніко, що відбувається? Хто вони?» Її голос був хрипким пошепки.
  
  
  «Рабіжники», - сказав я. «Це старий трюк. Вони працюють учотирьох і боксують зі своїми жертвами, щоб вони не могли тікати в жодному напрямку».
  
  
  Я зрозумів, що вони обоє дивляться на пістолет і ніж у моїх руках, особливо на все ще закривавлений стилет. Я нахилився, уткнув його глибоко в землю поряд із брукованою доріжкою і витяг його чистим. Випроставшись, я сказав: «Не дозволяйте цьому вас засмучувати. Я завжди ношу їх із собою. Я набув звички у Нью-Йорку, але ніколи раніше не користувався ними. У мене вони були з того часу, як мене там одного разу вночі пограбували, і я провів тиждень у лікарні, наклавши та знявши шви».
  
  
  Впевнений, що дзвінок у поліцію був зроблений з одного з тепер яскраво освітлених будинків кварталу, я поклав Люгер назад у кобуру і сунув ножа назад у рукав, потім взяв дівчат за руку і сказав:
  
  
  «Ходімо, поїхали звідси. Ви ж не хочете вплутуватися в подібне». Мої слова були націлені на Шеріму, і, незважаючи на її шок, вона зрозуміла, що я мав на увазі.
  
  
  Ні. Ні. Це буде у всіх газетах... А що з ними? Вона глянула на тіла на землі.
  
  
  "Не хвилюйся. Про них подбає поліція. Коли ми повернемося до готелю, я зателефоную своєму другові з поліції і поясню, що сталося. Я не впізнаю вас двох, якщо в цьому немає потреби. І навіть якщо це так, я думаю, що поліція округу Колумбія так само намагатиметься приховати справжню історію від газет, як і ви. Заголовки про напад на вас були б навіть ширші, ніж про те, як застрелили сенатора Стеніса, і я впевнений, що Округ не хоче більше такого розголосу.
  
  
  Під час розмови я швидко провів їх повз двох мертвих і одного вмираючого, що лежали на землі, і продовжив вести їх за ріг на Тридцять третю вулицю. Рухаючись поспішно і чекаючи прибуття поліцейських машин у будь-який момент, я продовжував їхній рух, доки ми не доїхали до кута.
  
  
  
  
  
  
  of O Street, а потім дайте їм відпочити хвилинку перед історичною старою єпископальною церквою Святого Іоанна.
  
  
  "Нік! Дивись! Таксі!"
  
  
  Перші слова Кенді з початку нападу були найприємнішими, які я чув за довгий час. Це не тільки означало, що вона вийшла з шоку, який тимчасово паралізував її голосові зв'язки, і знову почала думати раціонально, але на той момент нам не було нічого більше, ніж пусте таксі. Я вийшов надвір і зупинив його. Я допоміг їм сісти, сів за ними і спокійно сказав водієві: «Готель Уотергейт, будь ласка», коли я грюкнув дверима. Коли він рушив, Тридцять третьою вулицею з ревом проїхала окружна поліцейська машина. До того часу, коли ми дісталися до Вісконсін-авеню та М-стріт, головного перехрестя Джорджтауна, поліцейські машини, здавалося, наближалися з усіх боків.
  
  
  "Мабуть, сталося щось грандіозне", - зауважив таксист, зупиняючись, щоб дозволити одному з круїзерів обігнути його. «Або це або діти знову наближаються до Джорджтауна, і копи не хочуть пропустити це цього разу, на випадок, якщо дівчатка вирішать приєднатися».
  
  
  Ніхто з нас не хотів відповідати йому, і наше мовчання, мабуть, образило його почуття гумору, оскільки він не сказав жодного слова, поки ми не повернулися до готелю і він не оголосив вартість проїзду. Чайові у два долари повернули йому усмішку, але моя спроба скрасити обличчя моїх товаришів, коли ми увійшли до вестибюлю, страшенно провалилася, оскільки жоден із них не відповів на моє запитання:
  
  
  "Підемо до ліфта?"
  
  
  Коли ми під'їжджали до нашого поверху, мене раптом осяяло, що вони, мабуть, не знали про смуги, бо не були в селі, коли це повальне захоплення сталося. Я теж не міг пояснювати, просто провів їх до дверей і сказав: «Добраніч». Обидва вони дивно подивилися на мене, щось пробурмотіли, потім зачинили двері перед моїм носом. Я зачекав, поки заклацнеться засув, потім пішов у свою кімнату і ще раз зателефонував до Хоука.
  
  
  «Двоє з них із Нью-Йорка, мертві. Той, кого куля потрапила в груди, все ще перебуває в реанімації лікарні, і очікується, що він не доживе і навіть не прийде до тями. Він із округу Колумбія. Схоже, всі вони пов'язані із Чорною визвольною армією. У Нью-Йорку кажуть, що пара звідти розшукується у Коннектикуті за вбивство державного солдата. Місцевий вийшов під заставу за пограбування банку, але його знову розшукують за пограбування у супермаркеті».
  
  
  Було майже дві години ночі, коли Хоук повернувся до мене. Він не виглядав таким засмученим, як колись я дзвонив йому раніше, щоб повідомити про те, що сталося в Джорджтауні. Його безпосередньою турботою тоді було встановлення правдоподібного прикриття в окружній поліції. Через один із найвищих рівнів злочинності в країні вони не могли очікувати, що вони люб'язно сприймуть додавання ще трьох вбивств до місцевої загальної кількості у статистичних звітах ФБР.
  
  
  "Яка буде офіційна версія?" Я запитав. Я знав, що поліції доведеться знайти якесь пояснення стрільбі та трупам в одному з найкращих житлових районів міста.
  
  
  «Чотири грабіжники припустилися помилки, обравши команду приманок, а двоє детективів видавали себе за жінок, і в перестрілці виявилися програли».
  
  
  - Чи куплять це газетярі?
  
  
  «Може, і ні, але їхні редактори це зроблять. Прохання про їхнє співробітництво виходило так високо, що вони не могли не погодитися з нею. Історія потрапить до газет, але її зовсім не обіграватимуть. Те саме правильне для радіо і телебачення; вони, мабуть, повністю відмовляться від цього».
  
  
  «Вибач, що завдав тобі стільки неприємностей».
  
  
  "Я думаю, що тут нічого не поробиш, N3". Тон Хоука був значно м'якшим, ніж кілька годин тому. «Що мене найбільше турбує, – продовжив він, – це те, що ви, можливо, розкрили своє прикриття із Шеримою та дівчиною. Я досі не можу зрозуміти, чому ви взагалі погодились на цю прогулянку. Мені здається, що розумніше було б повернутись у готель на машині».
  
  
  Я спробував пояснити, що переді мною постало питання: здатися тусовщиком і, можливо, втратити перевагу того, що мене розглядатимуть як приємну компанію, або ризикнути прогулятися тим, що мало бути відносно безпечним місцем.
  
  
  «Я не розраховував, що ця четвірка зробить ставку на ресторан, – зізнався я. «Однак завжди є ймовірність, що, якби вони не наздогнали нас на ходу, вони відключили б машину і просто почали стріляти».
  
  
  "Це могло бути неприємно", - погодився Хоук. «За нашою інформацією з Нью-Йорка, один із звідти зазвичай використовує обріз. Ось як вони пов'язали його із вбивством солдата. Якби він відкрив це, коли вас трьох втиснули на заднє сидіння лімузина, є досить гарний шанс, що районна поліція мала б таку ж кількість жертв, тільки інший склад. Цікаво, чому він не використав його на вулиці. Ймовірно, це було в універсалі».
  
  
  "Можливо, Меч встановив основні правила", - припустив я. «Якщо він планує
  
  
  
  
  
  
  пригрозити ЦРУ смертю Шеріми, оскільки ми підозрюємо, що дробовик не міг здатися відповідною зброєю для використання секретними агентами».
  
  
  Чия взагалі ідея була маленькою прогулянкою? Хок хотів знати.
  
  
  Це був момент, який турбував мене з того моменту, як ми втрьох сіли в нашу випадкову таксі і попрямували назад до Уотергейта. Я подумки відтворював розмову, яка привела до нашої майже фатальної прогулянки, і сказав Хоуку, що досі не ухвалив остаточного рішення про його походження.
  
  
  "Я впевнений, що це була Кенді, яка відзначила цю прекрасну ніч і раптово надихнулася прогулянкою", - пояснив я своєму начальнику. «Але ця ідея, схоже, спала їй на думку тільки після того, як вони з Шеримою поговорили про фізичні вправи. І розмова про фізичні вправи, наскільки я можу пригадати, справді почалася, коли Кенді зробила зауваження, призначене для мене і яке не мало жодного відношення до ходьби».
  
  
  "Як це?"
  
  
  Намагаючись не викликати морального обурення Хоука, Т. якнайпростіше пояснила, що її слова, здавалося, були призначені для того, щоб передати повідомлення про те, що вона відвідає мою кімнату пізніше тієї ночі. Він трохи хмикнув, а потім вирішив, як і я задовго до того, що не можна покладати провину за ходьбу Джорджтауна на будь-які приховані мотиви. Принаймні зараз.
  
  
  Однак Хоук не збирався відмовлятися від теми моїх сексуальних пригод. "Я впевнений, що найближчим часом на Шеріму буде скоєно ще один замах", - сказав він. «Можливо, навіть сьогодні ввечері. Сподіваюся, ти не дозволиш собі відволікатися, N3.
  
  
  «На сьогодні мої підопічні повинні міцно спати, сер. Сьогодні на Грейт-Фоллс Кенді сказала мені, що має транквілізатори, тому я порадив їй і Шерімі прийняти по одному або двом перед сном сьогодні ввечері. І вони згодилися, що це гарна ідея. Я сподіваюся, що гарний нічний відпочинок допоможе їм забути деякі подробиці цього вечора і, сподіваюся, позбавить їх зайвих сумнівів щодо мого пояснення того, що я озброєний.
  
  
  Перш ніж повісити трубку, Хоук сказав, що виконав пропозицію, яку я зробив у нашій початковій розмові після нападу. «Як ми обговорювали, мені зателефонували помічнику готелю, що управляє. Йому сказали, що це дзвінок із посольства Адабії і що сьогодні ввечері за вечерею до Шеріми підійшов наполегливий фотограф-фрілансер. "Джентльмен Адабі" попросив, щоб сьогодні ввечері хтось стежив за коридором на вашому поверсі і стежив, щоб її ніхто не турбував. Нічний менеджер сказав, що відразу ж подбає про це, тож там має бути хтось».
  
  
  "Він там", - сказав я. "Я сам перевірив коридор раніше, і літній ірландець, який мав бути домашнім детективом, вдав, що шукає в кишенях ключ від номера, поки я не повернувся всередину".
  
  
  "Хіба він не запідозрив, що ви висунули голову в град?"
  
  
  Ні. Мені надіслали каву, як тільки я повернувся, тому я поставив тацю назад за двері. Він, мабуть, просто припустив, що я кладу його туди, щоб забрати його до служби обслуговування номерів.
  
  
  "Ну, коли він там, єдиний інший вхід до кімнати Шеріми - через балкон, і я думаю, ви це закриєте", - сказав Хоук.
  
  
  «Я дивлюся це прямо зараз, сер. На щастя, у другого телефону в цій кімнаті довгий шнур, і я зараз біля балконних дверей.
  
  
  «Добре, N3. Я чекаю дзвінка від тебе вранці… Ха, я думаю, бо вже ранок, тобто сьогодні вранці.
  
  
  Коли я сказав, що заїду о восьмій ранку, Хоук сказав: «Давай о сьомій. На той час я повернуся сюди.
  
  
  "Так, сер", - сказав я і повісив слухавку, знаючи, що старий справді не піде додому спати, а проведе решту ночі на поношеному шкіряному дивані у своєму офісі. Це була його «чергова кімната», коли в нас була велика операція.
  
  
  Я перетворив два стільці з кованого заліза на моїй маленькій терасі на імпровізований шезлонг, а мій плащ - на ковдру. Ніч була все ще приємною, але вогкість Потомака нарешті проникла, і я встав, щоб трохи поворухнутися і позбутися холоду до кісток. На циферблаті мого годинника, що світився, було три тридцять, і я якраз збирався спробувати віджиматися, коли мою увагу привернув м'який стукіт на наступному балконі, розташованому за межами кімнати Шеріми. Утиснувшись у темніший кут біля дверей, я подивився через низьку стіну, що відокремлювала мій балкон від балкона Шеріми.
  
  
  Спершу я нічого там не бачив. Напружуючи очі в темряві, я помітив мотузку, що звисала з даху готелю і проходила повз балкон Шерими. Я вирішив, що чув, як мотузка вдарилася і впала повз вигнуту передню стіну. Потім я почув зверху ще один звук і, глянувши нагору, побачив, що хтось спускається мотузкою. Його ноги небезпечно ковзнули повз звис, коли він почав повільний спуск, перекладаючи руки. Я не міг бачити нічого, крім його туфель і штанів, коли перестрибнув через перегородку і притиснувся до протилежної стіни, глибоко в тіні. Досі це було неможливо
  
  
  
  
  
  , щоб помітити мене. За мить, коли він закріпився на стіні балкона трьох футів заввишки, він був менш ніж за десять футів від мене. Я напружився, контролюючи своє дихання, стоячи зовсім нерухомо.
  
  
  Цілком одягнений у чорне, він на мить взяв себе в руки, а потім тихо впав на підлогу тераси. Він зупинився, ніби чогось чекав. Думаючи, що він міг чекати, коли за ним спуститься мотузкою соратник, я теж чекав, але ніхто не з'явився зверху, щоб приєднатися до нього. Нарешті він підійшов до розсувних скляних дверей і, здавалося, щось прислухався, можливо, щоб визначити, чи хтось не рухається всередині.
  
  
  Коли він спробував відчинити двері, я вирішив, що час діяти. Я підійшов до нього ззаду, перекинувся через плече і затис його рота долонею, в той же час дозволивши йому відчути дуло мого люгера збоку від його голови.
  
  
  "Ні слова, ні звуку", - прошепотіла я. "Просто повернися назад, як я, і відійди від дверей".
  
  
  Він кивнув, і я відступила на три кроки, все ще притискаючи руку до його рота, так що він пішов за моїм відступом, хотів він того чи ні. Я повернув його до себе обличчям, коли ми дійшли далекого від дверей кута. У м'якому світлі, що струмував знизу вгору з двору Уотергейта, я міг бачити, що він був арабом. До того ж безстрашний. Навіть у цьому тонкому світінні я бачив ненависть у його очах; на його гнівному обличчі не промайнуло ні тіні страху через те, що його зловили.
  
  
  Тримаючи свій стовбур Luger прямо перед його ротом, я запитав: Хто-небудь ще на даху?
  
  
  Коли він не відповів, я помітив його як професіонала; мабуть, він зрозумів, що я не був готовий застрелити його і ризикнути розбудити весь готель. Перевіряючи, наскільки далеко зайшов його професіоналізм, я змахнув стволом важкого пістолета по переніссі. Хрускіт кісток був гучним, але я знала, що це сталося лише тому, що стояла так близько до нього. Я знову спробував поставити запитання. Він був справжнім профі, не відповідав і навіть не ризикнув підняти руку, щоб витерти кров, яка ринула на його підборіддя.
  
  
  Перемістивши пістолет у ліву руку, я дозволив стилету впасти на праву і підніс його під горло, зупинившись, ледве не пошкодивши шкіру. Він здригнувся, але його очі продовжували викликати виклик, а губи залишилися зімкнутими. Я трохи підняв вістря голки, і воно покало його шкіру, потягнувши ще більше крові. Як і раніше, він мовчав. Невеликий тиск змусив крапку в його горлі глибше, просто під його адамовим яблуком, яке почало нервово погойдуватися.
  
  
  "Ще дюйм, і ти більше ніколи не зможеш говорити", - попередив я його. «А тепер давайте спробуємо вкотре. Є ще хтось…
  
  
  Звук балконних дверей Шеріми, що відкриваються, різко зупинив допит. Тримаючи стилет на шиї в'язня, я трохи повернувся, мій «Люгер» хитнувся, щоб прикрити фігуру, що виходить з дверного отвору. То була Кенді. На мить, коли вона побачила страшну сцену, вона поринула у свої кроки. Коли її очі звикли до темряви, вона впізнала мене; потім вона з невиразним жахом дивилася на закривавлену людину, майже пронизану лезом у моїй руці.
  
  
  "Нік, що відбувається?" - м'яко спитала вона, обережно підходячи до мене.
  
  
  «Я не могла заснути, – сказав я їй, – тому вийшла на балкон, щоб подихати повітрям і трохи розслабитися. Я помітив цього хлопця, який стояв біля дверей Шеріми, тож перестрибнув через стіну та схопив його».
  
  
  Що ти збираєшся з ним робити? спитала вона. "Він грабіжник?"
  
  
  "Ось про що ми й говорили", - сказав я. "Але все говорила я".
  
  
  Що сталося з його обличчям?
  
  
  «Я думаю, він випадково потрапив на балкон»,
  
  
  Я брехав.
  
  
  Мій бранець не рухався, за винятком його очей, який ковзав по наших обличчях під час розмови. Однак, коли я згадав його «нещасний випадок», куточки його рота розтягнулися у вузькій усмішці.
  
  
  "Він виглядає арабським", - прошепотіла Кенді. «Чи міг він намагатися нашкодити Шеріме?»
  
  
  "Думаю, ми підемо по сусідству зі мною і трохи поговоримо про це", - сказав я і був радий бачити, що в очах нічного волоцюги нарешті з'явився слід страху.
  
  
  "Хіба ми не можемо викликати поліцію, Нік?" - сказала Кенді, не зводячи очей з араба. «Зрештою, якщо хтось намагається нашкодити Шеріме, ми маємо отримати певний захист. Може, мені зателефонувати до посольства та викликати Абдула».
  
  
  При згадці нею імені охоронця ніздрі великого араба защемлялися, коли він втягував повітря. Ім'я явно щось означало йому; поки я спостерігав за ним, краплі поту виступили в нього на лобі, і в мене склалося враження, що він побоюється гніву відданого опікуна колишньої королеви. Його очі закотилися балконом, а потім метнулися вгору, ніби він шукав якийсь вихід.
  
  
  «Було б непогано зателефонувати до Абдула, - погодився я. "Можливо, він зможе отримати відповіді від нашого друга тут".
  
  
  Очі араба знову метнулися вгору, але він нічого не сказав.
  
  
  "Я піду, зроблю це зараз", - сказала Кенді, ухиляючись. «Шерим
  
  
  
  
  
  Він міцно спить, пігулки подіяли, тож я скажу Абдулу… Нік, бережись!
  
  
  Її крик був тихим, але в той же час вона схопила мене за руку, і його несподівана сила штовхнула мою руку вперед, встромивши ніж глибоко в горло моєї полонянки. Його очі на мить розплющилися здивовано, а потім заплющилися майже одночасно. Я відсмикнув стилет. Після цього ринула кров, і я відразу зрозумів, що він ніколи більше ні з ким не заговорить. Він був мертвий. Втім, я не турбувався про нього просто тоді, бо оглядався, щоб подивитися, що викликало у Кенді зітхання жаху.
  
  
  Все ще стискаючи мою руку, вона вказала нагору, мабуть, ще не усвідомлюючи наслідків свого раптового поштовху для моєї руки. "Там щось рухається", - прошепотіла вона. "Схоже на змію".
  
  
  "Це мотузка", - сказав я, стримуючи зростання свого гніву. Я повернувся і схилився над арабом, який зісковзнув у куток тераси. "Ось як він сюди потрапив".
  
  
  "Що з ним сталося?" - спитала вона, дивлячись на темну громадину біля моїх ніг.
  
  
  Я не міг дати їй зрозуміти, що вона була причиною його смерті. Вона мала досить неприємностей, і їй не доводилося нести ще одну ношу. "Він спробував піти, коли ти закричав, послизнувся і впав на мій ніж", - пояснив я. "Він помер."
  
  
  «Нік, що ми робитимемо?» У її голосі знову лунав страх, і на той момент я не хотів, щоб у мене на руках була істерична жінка. Швидко нахилившись, я витер кров із ножа об куртку мерця, потім засунув лезо в рукав і повернув «люгер» у кобуру.
  
  
  «Спочатку, - сказав я, - я перенесу тіло через стіну до своєї кімнати. Ми не можемо залишатися тут і розмовляти, ми можемо розбудити Шеріму, і буде краще, якщо вона нічого не знатиме про це після того, що вона вже пережила сьогодні ввечері. Потім я допоможу тобі перелізти через стіну, і ми трохи поговоримо з тобою. А тепер, поки я піклуватимуся про нього, ти пірни назад усередину і переконаєшся, що Шеріма все ще спить. І одягни халат чи щось у цьому роді, а потім повертайся сюди».
  
  
  Події розвивалися так швидко, що я не помічав до того часу, що все, що було на Кенді, було тонким блідо-жовтим негліже, вирізаним до глибокого V і ледве стримуючи її щедрі груди, які судорожно здіймалися з кожним нервовим вдихом.
  
  
  Коли вона повернулася, щоб зробити, як я сказав, я підняв мертву людину з підлоги і безцеремонно скинув її через стіну, що розділяла два балкони. Потім я підійшов до мотузки потенційного вбивці, яка все ще звисала над передньою стіною тераси Шеріми. Я був впевнений, що він приїхав у готель не один; цілком імовірно, що ще принаймні ще один товариш досі чекав на даху поверхом вище за нас.
  
  
  І я був певен, що той, хто був там, зняв j після того, як цей не повернувся через розумну кількість часу. Якби спільник араба був так само професійний, як його мертвий друг, він зрозумів би, що щось пішло не так. Убивство, у разі успіху, мало статися щонайбільше за п'ять-десять хвилин. І погляд на мій годинник сказав мені, що минуло п'ятнадцять хвилин з того часу, як його ноги вперше з'явилися на мотузці. І хоча вся розмова за межами кімнати Шеріми велася пошепки, а більшість рухів була приглушеною, все ж таки залишалася ймовірність, що другий чоловік чи люди щось чули, бо у дворі Уотергейта в цей час було тихо. Тільки звук випадкової машини, що проїжджала по прилеглому шосе біля Потомака, порушував нічну тишу, і це ніяк не могло перекрити шум на балконі.
  
  
  Я вирішив не підніматися мотузкою на дах; Натомість я схопився на перила балкона і частково прорізав мотузку, послабивши її настільки, щоб, якщо хтось спробує спуститися по ній знову, вона не витримає ваги зловмисника і скине його у двір десятьма поверхами нижче. Кенді знову з'явилася біля балконних дверей, коли я зістрибнув із поручнів. Вона придушила крик, потім побачила, що то я.
  
  
  "Нік, що?"
  
  
  "Просто переконатися, що ніхто більше не використовує цей маршрут сьогодні ввечері", - сказав я. "Як Шеріма?"
  
  
  «Вона гасне, як світло. Я думаю, вона прийняла ще пару транквілізаторів, Нік. Я дав їй два, перш ніж вона лягла спати, але тільки зараз у своїй ванній я помітила, що пляшка стоїть на раковині. Я перерахував їх, і їх виявилося щонайменше на два менше, ніж варто було б.
  
  
  "Ви впевнені, що з нею все гаразд?" Я був стурбований тим, що колишня королева могла мати ненавмисне передозування.
  
  
  "Так. Я перевірив її дихання, воно нормальне, може, трохи сповільнене. Я впевнений, що вона випила тільки чотири мої таблетки, і цього достатньо, щоб вилікувати її на десять чи дванадцять годин.
  
  
  За поглядами Кенді я зрозумів, що вона мала багато запитань. На якийсь час я відклав пошук відповідей, запитавши її: Як щодо тебе? Чому ти прокинувся? Хіба ти теж не взяв чогось, щоб заснути?
  
  
  «Думаю, я так захопився заспокоєнням Шеріми і
  
  
  
  
  
  
  Я просто забув, Нік. Нарешті я плюхнувся на ліжко і почав читати. Я, мабуть, задрімав близько години, не приймаючи транквілізаторів. Коли я прокинувся, я зайшов перевірити Шеріму, і тоді я почув шум на її балконі… ти знаєш, що сталося після цього. Вона помовчала, а потім різко запитала: "Нік, а ти хто насправді?"
  
  
  «Без питань, Кенді. Вони можуть зачекати, поки ми дістанемося до моєї кімнати. Почекай тут хвилинку.
  
  
  Я знову перестрибнув через перегородку і відніс мертвого араба до своєї кімнати, сховав його в душі і засмикнув фіранку через ванну на випадок, коли Кенді увійде до ванної кімнати. Потім я повернувся на балкон Шеріми і підняв Кенді над перегородкою, йдучи за тим, що, як я сподівався, був моїм останнім нічним притулком.
  
  
  Кенді не наважувалась увійти до кімнати, і я зрозумів, що вона, мабуть, очікувала побачити мертву людину на підлозі. Я ввів її всередину і зачинив за нами двері. Я ввімкнув світло, коли був усередині, перш ніж сховати труп. Кенді швидко оглянула кімнату, потім з полегшенням зітхнула, коли ніде його не побачила. Вона повернулася до мене і сказала: "Тепер ти можеш мені сказати, Нік?"
  
  
  Вона дивилася прямо на мене широко відкритими немиготливими очима, коли вона стискала прозорий пеньюар поверх відповідної сукні. Я обійняв її і повів до канапи. Я сів поруч із нею і взяв її за руки. Продумавши про себе те, що, як я сподівався, буде правдоподібною історією, я почав говорити.
  
  
  «Насправді мене звуть Нік Картер, Кенді, і я працюю в нафтовій компанії, але я не так лобіст, як приватний детектив. Зазвичай я займаюся перевіркою безпеки персоналу або, якщо у когось із наших людей виникають проблеми, я намагаюся згладити нерівності та стежити за тим, щоб не було заголовків, які виставили б компанію у поганому світлі. У мене є ліцензія на носіння зброї, і кілька разів за кордоном мені доводилося її використовувати. Я почав носити ніж після того, як одного разу потрапив у досить складну плутанину в Каїрі – пара головорізів забрали у мене пістолет, і я опинився у лікарні».
  
  
  Але чому ти тут зараз? Це через Шеріму?
  
  
  "Так", - визнав я. «Нам повідомили з нашого офісу в Саудівській Аравії, що на її життя може бути здійснений замах. Загроза не здавалася надто серйозною, але начальство вирішило відправити мене сюди про всяк випадок. Якщо хтось щось спробує, і я зможу її врятувати, компанія розраховувала, що Шах Хасан буде нам дуже вдячний - наша фірма вже деякий час намагається залагодити з ним стосунки. У Адабі досі є багато потенційних запасів нафти, які нікому не здані в оренду для розвідки, і мої боси хотіли б попрацювати над ними».
  
  
  Здавалося, вона намагалася прийняти моє пояснення, але запитала: «Хіба американському уряду не було сказано про загрозу для Шеріми? Хіба їхня робота не захищатиме її?
  
  
  «Якийсь час я теж так думав, — сказав я, намагаючись здаватися збентеженим. «Але люди, які платять мені зарплату, а вона хороша, хочуть здатися хорошими хлопцями, якщо щось трапиться. На кону будуть мільярди, якщо вони матимуть права на буріння в Адабі. І, чесно кажучи, я не думаю, що хтось справді серйозно поставився до загрози. Здавалося, що хтось не мав причин хотіти вбити Шеріму. Можливо, якби вона все ще була одружена з Хасаном, але нам не здавалося, що після розлучення їй загрожує небезпека».
  
  
  «Але ця людина на балконі… ти думаєш, він намагався нашкодити Шерімі?»
  
  
  "Точно не знаю. Він міг бути просто грабіжником, хоча збіг того, що він араб зараз мене дивує».
  
  
  «А як щодо тих чоловіків у Джорджтауні сьогодні ввечері? Це теж збіг?
  
  
  «Я впевнений, що це було збігом. Нещодавно я перевірив зі своїм другом в окружному управлінні поліції, і він сказав мені, що всі троє чоловіків, яких вони знайшли на вулиці, мають записи як грабіжники або дрібні злодії. Схоже, вони тинялися навколо у пошуках ймовірних жертв і помітили, що ми вийшли з ресторану, побачили, що у нас є лімузин, але ми почали йти, тому вони пішли за нами».
  
  
  «Ви сказали йому, що стріляли у них? Чи доведеться нам відповідати на запитання та проходити поліцейське розслідування? Шеріма просто помре, якщо вона втрутиться у такі справи. Вона так намагається не збентежити Хасана.
  
  
  Я пояснив, що не повідомив свого передбачуваного друга-поліцейського, що я нічого не знаю про інцидент у Джорджтауні, окрім просто сказав, що я був у цьому районі в той час, бачив усі поліцейські машини і ставив питання, що трапилося. «У мене було відчуття, що поліція думає, що ці чорношкірі припустилися помилки, намагаючись пограбувати якихось великих наркодилерів або щось таке, і зам'яли це. Я не думаю, що поліція занадто намагатиметься з'ясувати, хто їх убив. Ймовірно, вони вважають, що на вулиці їм потрібно турбуватися про три головорізи менше”.
  
  
  "О, Нік, це все так жахливо", - прошепотіла вона, притискаючись до мене. «Що, якщо хтось намагається завдати їй болю?
  
  
  
  
  
  
  Що, як тебе вбили? На мить вона замовкла, глибоко замислившись. Потім раптом вона різко сіпнулася і подивилася на мене палаючими очима. «Ніко, а що щодо нас? Зустріч зі мною була частиною твоєї роботи? Ти повинен був змусити мене закохатися в тебе тільки для того, щоб ти міг триматися ближче до Шеріми?
  
  
  Я не міг дозволити їй повірити в це, тому я майже грубо притягнув її до себе і глибоко поцілував, незважаючи на те, що вона чинила опір. Коли я відпустив її, я сказав: «Мила леді, мені було наказано навіть не вступати в контакт із Шерімою або кимось із нею, якщо тільки не виникне загроза. Мої боси влаштували для мене цю кімнату поруч із її кімнатою, так, але моя зустріч з вами була суто чистою випадковістю. Виявилося, також чудовий. Але коли компанія дізнається, що я бовталася з вами та Шерімою, на мене чекають великі неприємності. Особливо, якщо вони думають, що я міг зробити щось, що могло б підвести їх нанівець пізніше, коли вони спробують отримати ці нафтові контракти».
  
  
  Здавалося, вона мені повірила, бо на її обличчі раптово з'явився занепокоєння, і вона нахилилася, щоб поцілувати мене, м'яко кажучи: «Нік, я нікому не скажу. Навіть Шеріма. Я боявся, що ви використовуєте мене. Не думаю, що зможу…» Пропозиція обірвалася, коли вона уткнулася обличчям у мої груди, але я знав, що вона збиралася сказати, і мені було цікаво, хто використав її і завдав їй такої болі. Доторкнувшись до неї, я підняв її обличчя і знову ніжно притулився губами до її губ. Її відповідь була більш вимогливою, коли її мова торкнулася моїх губ, і коли я відкрила їх, вона кинулася всередину, щоб стати зондуючим, дратівливим демоном, який викликав у мене миттєву реакцію.
  
  
  Нарешті розірвавши обійми, вона спитала: «Ніко, можу я залишитися тут з тобою до кінця ночі?»
  
  
  Я хотів подзвонити в AX і домовитися про іншу колекцію - про чоловіка у ванній, - тому я легковажно сказав: «Боюсь, на ніч залишилося не так багато часу. Сонце зійде за кілька годин. А що, коли Шеріма прокинеться і виявить, що тебе нема?
  
  
  «Я ж сказав тобі, що вона буде відсутня кілька годин». Вона надулася і сказала: "Хіба ти не хочеш, щоб я залишилася... тепер, коли я знаю про тебе все?" Надута голова перетворилася на скривджений вираз, і я знав, що вона думала, що її знову використали.
  
  
  Взявши її на руки, я підвівся і відніс її до ліжка. "Знімай цей одяг", - наказав я, посміхаючись. "Я покажу тобі, хто хоче, щоб ти залишився". Коли я почав роздягатися, я взяв слухавку і наказав співробітникам розбудити мене о сьомій тридцять.
  
  
  Коли пролунав дзвінок для пробудження, я встав і виконав вправи. Я підняв слухавку після першого дзвінка, тихо подякувавши оператору, щоб не розбудити Кенді. Мені потрібно було ще кілька хвилин усамітнення, перш ніж я відправлю її назад до апартаментів Шеріми.
  
  
  По-перше, мені довелося одягнутися та вислизнути на балкон, щоб забрати саморобну сигналізацію. Після того, як я кинув Кенді на ліжко, вона наполягла на тому, щоб піти у ванну до того, як ми почали кохатися. Вона пояснила, що вона хотіла видалити макіяж, але я була впевнена, що її сильна цікавість змусила її перевірити, де я сховав мертву людину.
  
  
  Я скористався можливістю вийняти довгий шматок чорної нитки з котушки, яку я завжди носив у багажі. Обв'язавши один його кінець навколо склянки з кухонного куточка і вискочивши через стіну до балконних дверей Шеріми, я прив'язав другий кінець до ручки. У темряві його не було видно. Знову перестрибнувши на бік, я поставив склянку на верхню частину перегородки. Кожен, хто намагався відчинити двері Шеріми, відірвав скло і розбився об підлогу балкона. Оскільки за кілька годин до світанку не було жодної аварії, я знав, що ніхто не намагався дістатися Шерими цим шляхом. І детектив готелю в коридорі не зчинив галасу.
  
  
  Коли я повернувся до кімнати, я побачив, що вимоги, які ми висунули один одному протягом більш ніж двох годин пристрасті, перш ніж Кенді нарешті заснула, відобразилися на її обличчі, залитому ранковим сонцем, яке сяяло через дверний балкон. Вона кохалася з повною самовіддачею і віддалася з такою інтенсивністю, яка перевершила всі наші попередні зустрічі. Ми збиралися разом знову і знову, і після кожного піку вона знову була готова, її ласкаві руки і дратівливий рот майже змушували мене знову довести свою прихильність, стерти будь-яку думку про те, що я просто використовую її.
  
  
  Я нахилився і поцілував її м'які вологі губи. «Кенді, настав час вставати». Вона не рухалася, тому я ковзнув губами по її тонкій шиї, залишаючи за собою слід швидких поцілунків. Вона тихо застогнала і провела рукою по обличчю, коли на її обличчі швидко промайнула дитяча насупленість. Я просунув руку під простирадло і притиснув її до її грудей, ніжно масажуючи, знову поцілувавши її в губи.
  
  
  «Гей, красуня, настав час вставати», - повторила я, підводячи голову.
  
  
  Вона дала мені знати, що прокинулась, простягнувши руку і обвив обома руками мою шию, перш ніж я зміг підвестися. Вона притягла мене до себе, і цього разу вона почала цілувати моє обличчя та шию. Ми опинилися в довгих обіймах, і я відпустив її
  
  
  
  
  
  
  ,щоб нарешті, сказати:
  
  
  «Шеріма скоро прокинеться. Майже вісім годин.
  
  
  «Нечесно відправити мене ось так, - пробурмотіла вона, відкидаючись на подушки і моргаючи від яскравого ранкового сонця. Вона обернулася до мене обличчям і сором'язливо посміхнулася, потім подивилася на мої штани.
  
  
  "Ви одягнені", - сказала вона. "Це також несправедливо".
  
  
  «Я не спала і одягалася вже кілька годин», - піддражнила я. «Зробив зарядку, написав книгу, здійснив поїздку округом, і я мав час, щоб подивитися короткий фільм».
  
  
  Вона сіла, наповнюючи кімнату сміхом. «Я думаю, ви теж затаврували цілу череду великої рогатої худоби», - сказала вона між сміхом.
  
  
  «Що ж, мем, – сказав я, – тепер, коли ви згадали про це…»
  
  
  "О, Нік, навіть з урахуванням всього, що трапилося", - зітхнула вона, її обличчя стало м'яким, - "не думаю, що мені подобалася чоловіча компанія так сильно, як твоя, - ненадовго".
  
  
  Посмішка зникла з її обличчя, і вона знову стала серйозною, на її чолі з'явився задумливий вираз. На мить вона присіла на подушки, прислухаючись до того, що їй казав її розум. Потім раптом вона знову звернула на мене свої яскраві карі очі, і я побачив, як у куточках її рота спалахнула посмішка.
  
  
  "Шерима ще не встає", - посміхнулася вона, починаючи відкидатися на ліжко. «Принаймні, ще… ох… півгодини…»
  
  
  "О ні, не треба!" - Сказав я, схоплюючись зі стільця, який зайняв. "Цього разу я маю на увазі!"
  
  
  У мене було надто багато справ цього ранку, щоб поступитися місцем спокусливим запрошенням Кенді. Підійшовши до ліжка, я нахилився і стягнув ковдру, тим самим рухом перевернув її на живіт і шльопнув по попі.
  
  
  «Ой! Це боляче!"
  
  
  Я сумнівався, що завдав їй болю, але вона схопилася з ліжка.
  
  
  «А тепер, - сказав я, - ми повинні відвести вас до вашої кімнати».
  
  
  Спочатку вона кинула мені спантеличений вигляд, потім, дивлячись на своє негліже і пеньюар, що лежали на стільці, сказала: «О, правда. У мене немає ключів.
  
  
  "Правильно, отже, це так, як ви прийшли".
  
  
  Коли вона одягла пеньюар, вона, здавалося, раптово згадала свій інший величезний апетит. "Нік, а як щодо сніданку?"
  
  
  "Трохи пізніше. Мені потрібно зателефонувати."
  
  
  “Чудово. Як мені непомітно повернутися до своєї кімнати?» – запитала вона, міцно затягуючи пеньюар.
  
  
  "Ось так." Я підняв її на руки і відніс на балкон, потім підняв через розподільну стіну. Якщо того ранку в Уотергейт і були інші люди, які рано встали, вони, мабуть, думали, що бачать щось. Спустившись на підлогу, вона відкинулася на стіну і швидко поцілувала мене, потім обернулася і. побіг через двері до кімнати Шеріми.
  
  
  Повернувшись до своєї кімнати, я підійшов до телефону і почав набирати номер Хоука. Я саме збирався набрати останню цифру, коли мій дверний дзвінок почав шалено дзвеніти, і в той же час пролунав стукіт у дверну панель. Кинувши слухавку, я підбіг до дверей і відчинив її. Кенді стояла там, її обличчя зблідло, а очі сповнилися сльозами.
  
  
  "Нік, - вигукнула вона, - Шеріма пішла!"
   Розділ 8
  
  
  
  
  Я затяг Кенді назад у номер Шеріми і зачинив за нами двері. У мене було достатньо проблем для того, щоб не запрошувати цікавих гостей, щоб з'явитися в холі або зателефонувати на стійку реєстрації, щоб дізнатися, чому дівчина кричить у таку годину. Кенді стояла біля дверей Шеріминої кімнати, заламуючи руки і повторюючи: «Це моя вина. Я ніколи не мав залишати її одну. Що нам робити, Ніке? Що ми зробимо?
  
  
  Я вже робив щось. На вигляд вітальні-спальні колишньої королеви було очевидно, що там не було жодної боротьби. Я повернувся у фойє, де Кенді притиснулася до дверного отвору, все ще повторюючи свою відчай. Побіжний погляд на її кімнату показав мені, що там теж не було жодної боротьби. Очевидно, Шеріму забрали, коли вона все ще була під дією транквілізаторів. Але як викрадачі витягли її з готелю? А що сталося з охоронцем Уотергейта, який, як передбачалося, провів ніч у коридорі? Мені потрібно було перевірити його місцезнаходження, але я не міг ризикувати, що Кенді, що стогне, знову піде за мною в хол. Я мусив зайняти її.
  
  
  Міцно взявши її за плечі, я трохи струснув її, а потім ще сильніше, поки вона не перестала кричати і не подивилася на мене. «Кенді, я хочу, щоб ти переглянула одяг Шеріми і сказала мені, чи не пропало щось. Ми повинні дізнатися, у що вона була одягнена, коли виходила з готелю. Поки ти це робитимеш, мені потрібно на хвилинку повернутися до своєї кімнати, зрозуміло? Я хочу, щоб ви тримали ці двері зачиненими і замкненими. Не впускайте нікого, окрім мене. Ти слухаєш? Ви знаєте, що вам потрібно робити? "
  
  
  Вона кивнула, з тремтінням підборіддя та сльозами на очах. Її губи затремтіли, коли вона запитала: «Нік, що ми збираємося робити? Ми маємо її знайти. Хіба не можемо викликати поліцію? Або Абдул? А що щодо Хасана? Ми маємо дати йому знати? А посольство?
  
  
  «Я про все подбаю», - запевнив я її.
  
  
  
  
  
  
  обіймаючи на мить, щоб заспокоїти. «Просто зроби, як я говорю, і подивися, чи зможеш ти дізнатися, як вона була одягнена. Я скоро повернусь. Тепер згадайте, що я сказав, щоб нікого не впускати. І жодних телефонних дзвінків зараз. Не розмовляйте по телефону, щоб, якщо Шеріма спробує додзвонитися, лінія не буде зайнята. Ти зробиш це, Кенді? "
  
  
  Нюхаючи ніс, вона підняла один рукав дорогого пеньюару і витерла сльози, що бігли по її обличчю. «Добре, Нік. Я зроблю те, що скажеш. Але повернися, будь ласка. Я не хочу тут бути одна. Будь ласка."
  
  
  «Я повернуся за кілька хвилин», - пообіцяв я. Коли я виходив за двері, вона зачинила за мною замок.
  
  
  У коридорі, як і раніше, не було слідів охоронця готелю. Або він пішов з роботи, що здавалося малоймовірним, якби його не змінив інший співробітник, або… Обернувшись, я натиснув кнопку, від якої пролунав дзвінок на дверях номера Шеріми. Коли Кенді нервово запитала: Хто це? Я м'яко представився, вона кинула засув і впустила мене.
  
  
  Вона почала говорити: "Нік, я тільки почала шукати ..."
  
  
  Прослизнувши повз неї, я кинувся в її кімнату і перевірив ванну. Тут пусто. Забігши назад у каюту Шеріми, я увійшов до її ванної. Фіранка для душу була натягнута на ванну, і я відкинув її убік.
  
  
  Очевидно, я був не єдиним, хто сховав тіло тієї ночі. У застиглій калюжці крові у ванні лежав старіючий домашній детектив, якого я бачив раніше, шукаючи ключі. Смерть була єдиною полегшенням, яку він отримав, я міг бачити, де кров текла з кількох колотих ран у його грудях. Ймовірно, він припустився помилки, підійшовши надто близько до того, хто підійшов до дверей номера Шеріми, не витягнувши попередньо револьвер. Я знову розстелив фіранку на ванні і вийшов із ванної, зачинивши за собою двері.
  
  
  Моє обличчя повинно бути щось показало, тому що Кенді хрипко запитала: «Ніко, що це? Що там? Раптом вона ахнула, і її рука підлетіла до рота: «Ніко, це Шеріма? Вона там?
  
  
  "Ні, це не Шеріма", - сказав я. Потім, коли вона потяглася до ручки ванної двері, я схопив її за руку. «Не ходи туди, Кенді. Там хтось є… Він мертвий. Я не знаю, хто він, але я думаю, що він може бути офіцером служби безпеки готелю, який намагався захистити Шеріму. Зараз ми нічого не можемо для нього зробити, тож я не хочу, щоб ти туди входив.
  
  
  Кенді виглядала так, ніби вона ось-ось втратить свідомість, тому я знову провів її в головну вітальню і посадив на хвилину, погладжуючи її красиве волосся, поки вона пригнічувала ридання. Нарешті вона подивилася на мене і сказала:
  
  
  «Ми маємо викликати поліцію, Нік. І я маю повідомити посольство, щоб вони могли зв'язатися з Хасаном. Це моя робота. Я мав бути з нею та допомагати захищати її». Вона знову почала плакати.
  
  
  Я знав, що даремно витрачаю дорогоцінний час, але мав утримати її від дзвінків, які могли б поширити чутки про зникнення Шеріми до палацу в Сіді Хасані. Настав час сказати їй правду - принаймні її версію. Я підняв її голову і, не зводячи очей з неї, спробував говорити зовсім щиро, сказавши:
  
  
  «Кенді, я маю тобі дещо сказати. Те, що я сказав вам учора ввечері про роботу слідчим у нафтовій компанії, не відповідає дійсності.
  
  
  Вона хотіла щось сказати, але я приклав палець до її тремтячих губ і продовжив говорити.
  
  
  «Я начебто як слідчий, але для уряду Сполучених Штатів. Я працюю у відділі виконавчого захисту Секретної служби. Мене призначили захищати Шеріму після того, як ми отримали звістку із зарубіжних джерел, що хтось може спробувати вбити Шеріму».
  
  
  Очі Кенді розширилися від моїх слів, і я зробив паузу, щоб вона могла поставити своє запитання. «Чому, Ніке? Навіщо комусь завдавати шкоди Шеріме? Вона більше не королева.
  
  
  «Щоб поставити США у незручне становище, - пояснив я. «У цьому вся суть. Адабі має людей, які хотіли б, щоб Сполучені Штати втратили свій вплив на Шах Хасан. І якщо щось трапиться з Шерімою тут, у Штатах, ми впевнені, що це станеться. Ви ж знаєте, що він все ще дуже піклується про неї, чи не так?
  
  
  "Звичайно", - сказала Кенді, витираючи ще одну сльозу. «Він любить її найбільше у світі. Він завжди так робив. Він не хотів з нею розлучатися, але це вона змусила його це зробити. Нік, це її секрет; ти пам'ятаєш, я казав тобі, що всі мають секрети? Що ж, Шеріма сказала, що Хасану довелося відмовитися від неї, щоб врятувати своє життя та дітей… О, Нік, що з нею буде? Що вони з нею зробили?
  
  
  "Не хвилюйся", - сказав я, сподіваючись, що звучу впевнено. «Ми знайдемо Шеріму та благополучно повернемо її. Але ти маєш допомогти. Не лише Шеріма, а й твоя країна». У відповідь на запитання, яке промайнуло у неї на обличчі, я продовжив: «Чи бачите, якщо ви зараз зв'яжетесь з посольством Адабії, поширяться новини про викрадення Шеріми. -Одразу ж світ дізнається, що Сполучені Штати не змогли захистити її. І це те, що її викрадають
  
  
  
  
  
  
  викрадачі розраховують. Я думаю, вони планують затримати її якийсь час, можливо, досить довго, щоб зосередити увагу всіх на полюванні за нею, а потім…» Мені не треба було говорити очевидне – вираз обличчя Кенді підказав мені, що вона зрозуміла, що я мав. на увазі. .
  
  
  «Отже, чи бачите, - продовжив я, - доки ми зможемо приховати її зникнення, вона буде у безпеці. Людям, які її забрали, потрібні заголовки. Принаймні на якийсь час ми можемо утримати їх від їх отримання. Але мені потрібна твоя допомога. Ви вдасте, що Шеріма тут і в безпеці? Це може врятувати їй життя та допоможе вашій країні».
  
  
  "Нік; Я так давно поїхав звідси, що більше не думаю про це як про свою країну. Але я зроблю все, що, на твою думку, допоможе Шеріме."
  
  
  «Це також допоможе Хасану та Адабі», - зазначив я. «Якщо шах піде зі Сполучених Штатів, він довго не протягне. На Близькому Сході є люди, які просто чекають на можливість переїхати до його країни. І справа не лише у вигнанні його з трону. Це означало б його життя».
  
  
  На мить в очах Кенді спалахнув вогонь, і вона виплюнула: «Я не дбаю про нього. Він заслуговує на те, що отримує». Моє здивування, мабуть, позначилося на моєму обличчі, тому що вона продовжувала, дуже пригнічено: «О, Нік, я не це мала на увазі. Просто мене найбільше турбує Шеріма. Вона ніколи не робила нічого, щоб нікому нашкодити”.
  
  
  Я не мав часу розпитати її про її очевидне припущення, що Хасан завдав людям біль, але я зробив уявну замітку, щоб повернутися до цього пізніше. Натомість я сказав: «Тоді я можу розраховувати на твою допомогу?» Коли вона кивнула, я сказав: "АМ, ось що тобі потрібно зробити..."
  
  
  «Абдул скоро прибуде до Уотергейта, щоб забрати її та Шеріму, щоб знову вирушити на пошуки будинку», - пояснив я, відзначаючи час. Її робота полягала в тому, щоб не дати йому дізнатися про зникнення Шеріми, оскільки він був слугою шаха Хасана і почувався негайно повідомити про її зникнення. Кенді хотіла знати, як вона повинна це зробити, тому я порадив, щоб, коли Абдул зателефонував з вестибюля, вона сказала йому, що Шеріма погано почувається і вирішила залишитися в своєму номері і відпочити на день. Тим не менш, вона повинна була сказати охоронцеві, що його коханка хотіла, щоб він відвіз Кенді назад до Меріленду, щоб вона могла зв'язатися з агентами з нерухомості, оскільки Шеріма зупинилася на цьому районі, щоб купити маєток.
  
  
  "Що, якщо Абдул захоче поговорити з Шерімою?" - Запитала Кенді.
  
  
  Просто скажи йому, що вона знову заснула і не хоче, щоб її турбували. Скажіть йому, що якщо він наполягатиме, йому доведеться нести відповідальність. Я думаю, він був достатньо підготовлений, щоб підкорятися наказам Шеріми через вас, що він робитиме те, що йому кажуть. А тепер я хочу, щоб ви пішли з ним на побачення і тримали його в Потомаку якнайдовше. Зупиніться у кожному агентстві нерухомості, яке ви можете знайти, та змусіть його чекати, поки ви переглядаєте списки. Дайте мені якнайбільше часу, перш ніж повернутися до Вашингтона. Потім, коли вам все ж таки доведеться повернутися, поясніть, що вам потрібно зробити покупки для Шеріми, і попросіть його відвезти вас в деякі магазини в центрі міста. Це дасть мені кілька годин, щоб спробувати вистежити Шеріму та подивитися, чи зможемо ми повернути її до вашого повернення. Чудово?
  
  
  Вона кивнула, а потім вимагала: «А що, якщо ти не знайдеш її на той час, Нік? Я не можу відкласти його назавжди. Він захоче викликати лікаря або щось таке, якщо Шеріма не стане до того часу, коли ми повернемося. Що мені сказати Абдулу? »
  
  
  «Нам просто потрібно буде про це потурбуватися, коли настане час. Ви можете сказати менеджеру, перш ніж виїхати звідси сьогодні вранці, що Шеріма погано почувається і не хоче, щоб її турбували ... покоївки або телефонні дзвінки. Таким чином ніхто сьогодні не спробує потрапити до кімнати. І комутатор не прийматиме дзвінки до кімнати. А ще краще, можливо, вам краще проінструктувати менеджера, щоби комутатор повідомляв усім, хто дзвонив Шеріме, що її немає в готелі на день. Переконайтеся, що він розуміє, що це потрібно сказати всім, навіть якщо хтось дзвонить із посольства. Підкресліть той факт, що Шеріма нездорова і не хоче дзвінків чи відвідувачів. Він вас вислухає, оскільки, зважаючи на те, що ви мені вже сказали, з моменту вашого приїзду маєте справу з персоналом готелю.
  
  
  «Як ти думаєш, це спрацює, Нік? Чи зможеш знайти Шеріму до того, як вона постраждає?
  
  
  "Я зроблю все можливе. А тепер мені треба піти по сусідству та зробити кілька дзвінків. Я не хочу зараз пов'язувати цей телефон, про всяк випадок. Одягайтеся та будьте готові, коли приїде Абдул. І не забудьте переглянути одяг Шеріми, щоб дізнатися, у що він був одягнений, коли його забрали.
  
  
  Я переконався, що вона встала і пересувається, перш ніж повернутися до своєї кімнати і зателефонувати до Хоука. Якомога коротко я розповів йому, що сталося, і що я домовився з Кенді, щоб ця новина не поширювалася. Він не був такий впевнений у тому, що я мав рацію, назвавши себе агентом Служби виконавчого захисту - якщо щось піде не так, це може мати серйозні наслідки, і це виглядало так, начебто це бюро
  
  
  
  
  
  
  Ти збирався взяти на себе провину за це – але він погодився, що ця історія краще, ніж розповідати їй правду про себе та AX.
  
  
  Він також був трохи спантеличений через те, що йому довелося домовитися про доставку двох тіл у Уотергейті, але ми швидко розробили план. Двоє з його людей доставлять мені до кімнати пару пакувальних ящиків – нібито з орендованим кінопроекційним обладнанням. Кожному співробітнику готелю, що проходить через вхід доставки, буде запропоновано встановити обладнання для бізнес-конференції в моїй кімнаті, а потім повернутися за ним пізніше. Трупи йдуть разом із пакувальними коробками.
  
  
  "А що щодо охоронця готелю?" - Запитав я Хоука. «Є ймовірність, що скоро хтось прийде його змінити. Ніби він всю ніч чергував.
  
  
  «Щойно ми закінчимо розмову по телефону, - сказав Хок, - я займуся цим. Оскільки ми маємо такий вплив, який ми робимо на людей, які управляють готелем, ми знаходимося в досить хорошому становищі, але навіть у цьому випадку нам доведеться докласти всіх зусиль, щоб зберігати це в таємниці. І ми можемо лише замовчувати це доти, доки не буде якогось офіційного пояснення його смерті».
  
  
  Мені було наказано залишатися у своїй кімнаті і чекати на подальші відомості від Хоука. Я хотів приступити до справи, але визнав, коли він вказав на це, що зараз я справді мало що можу зробити. Він запевнив мене, що негайно сповістить усіма офіційними каналами, щоб виглядати жінку за описом Шеріми, не називаючи її на ім'я. Крім того, всім агентам AX, які впровадилися у войовничі радикальні групи та відомі підривні організації, що діють в районі Округу, буде наказано використовувати будь-які засоби, які є в їхньому розпорядженні, щоб встановити місцезнаходження колишньої королеви.
  
  
  У відповідь на запитання Хока я сказав йому, що впевнений, що Candy Knight співпрацюватиме у спробі приховати зникнення Шеріми. «Не стільки тому, що це для її країни, – сказав я Старому, – а для самої Шерими. І вже точно не заради Хасана, - додав я, розповідаючи йому про її явну неприязнь до людини, яка так багато для неї зробила. "Я хотів би знати, що стоїть за її почуттями до шаха", - сказав я.
  
  
  «Я подивлюся, чи зможу я отримати щось ще у нашій філії в Сіді-Хасані, - сказав Хоук. «Але я думаю, що вони містять у цьому досьє всю доступну інформацію. Тепер N3, якщо у вас більше нічого немає, я хочу привести все це в дію».
  
  
  «Вірно, сер. Я буду чекати на твій дзвінок. Я просто хочу піти по сусідству, щоб подивитися, чи готова Кенді відволікти Абдула Бедаві, тоді я повернуся до своєї кімнати, як тільки дізнаюся, що вони їдуть до Меріленду».
  
  
  Перед тим, як перервати нашу розмову, Хоук нагадав мені повісити табличку «Не турбувати» на моїх дверях та на дверях номера Шеріми. «Ми не можемо дозволити покоївці увійти до жодної кімнати і почати мити душ», - зауважив він. Я погодився, як завжди, заспокоєний його увагою до найдрібніших деталей, якою б складною не була операція загалом. Потім повісили люльку.
  
  
  "Абдул чекає мене внизу", - сказала Кенді, як тільки звільнила двері і впустила мене в номер Шеріми.
  
  
  "Як він сприйняв новину про те, що Шеріма залишилася сьогодні вдома?"
  
  
  «Спочатку він наполіг на розмові з нею. Потім мені спало на думку, що, може, ми надто багато святкували після того, як залишили його вчора ввечері - Боже, це було тільки вчора ввечері? Здається, це було так давно – і що вона була з похмілля, не хотіла нікого бачити, не звикла так багато пити… Він був трохи замкнений на це – ти знаєш мусульман та алкоголь. Але врешті-решт він погодився з цим. Я триматиму його подалі і буду чимось зайнятий, скільки зможу, Нік, але ти повинен її швидко знайти. Абдул уб'є мене, якщо вважатиме, що я мав якесь відношення до її зникнення, або якщо він навіть запідозрить, що я утримував його від її пошуку».
  
  
  «Не хвилюйся, Кенді», - сказав я якомога впевненіше. Ми її знайдемо. Я щойно розмовляв телефоном зі штаб-квартирою, і багато людей її вже шукають. У що вона була?
  
  
  «Мені здається, на ній все ще було негліше. Наскільки я можу судити, жодна з її суконь не зникла, але в неї так багато. Ах так, її довга нірка теж зникла.
  
  
  «Вони, мабуть, поставили це довкола неї, щоб витягти її. Поверх негліже могло здатися, що на ній вечірня сукня. Наскільки я зрозумів, вони, мабуть, спустили її на службовому ліфті, а потім через гараж. Якби вона все ще була одурманена цими пігулками, вона могла б виглядати як дівчина, яка надто багато випила, і якій пара друзів допомагає додому.
  
  
  Раптом задзвонив телефон, налякавши нас обох. "Хіба ви не зробили так, щоб комутатор не приймав дзвінки?" Я запитав.
  
  
  Так. Менеджер ще не чергував, але помічник менеджера був дуже люб'язний. Він запевнив мене, що королеву ніхто не потурбує.
  
  
  «Відповісти», - сказав я, коли кільце знову пролунало. «Мабуть, це Абдул говорить по домашньому телефону у холі. Розподільний щит
  
  
  
  
  
  Я не можу контролювати, хто набирає номер прямо звідти. Обов'язково зробіть йому догану за дзвінок і за те, що він ризикує розбудити Шеріму».
  
  
  Кенді зняла слухавку, коротко послухала і, кивнувши мені, що я мав рацію у своєму припущенні, продовжила розповідь! Абдулу за те, що він наважився зателефонувати до кімнати, коли йому сказали просто чекати на неї і не турбувати Шеріму. Вона непогано впоралася з цим, і я подумки аплодував її акторським здібностям у розпал стресу.
  
  
  Поклавши трубку, вона повернулася і сказала: «Нік, мені час. Якщо цього не зроблю, він буде тут наступним. Він каже, що досі не впевнений, що йому слід виїхати за місто, коли "міледі" погано почувається".
  
  
  "Добре, Кенді", - погодився я, швидко поцілувавши її, коли вона накинула лисячу куртку поверх своєї білої блузки. «Лише не дозволяйте йому нічого підозрювати. Поводьтеся нормально і тримайте його подалі якнайдовше».
  
  
  "Я зроблю це, Нік", - пообіцяла вона, коли я випустив її за двері. "Просто знайди Шеріму". Ще один швидкий поцілунок і вона пішла. Зачинивши за нею двері, я на мить постояв, дивлячись на замок та ланцюг, на двері – міцні сталеві пристрої. Я запитував, як хтось міг потрапити до кімнати, не пробивши ланцюг, створивши достатньо галасу, щоб розбудити всіх на підлозі. Очевидно, ланцюг був не на місці. Цього не могло бути, оскільки Кенді була в моїй кімнаті під час викрадення, і до цього вона не мала можливості закріпити її на місці. Поки ми кохали, хтось скористався звільненими дверима, щоб увійти і забрати колишню королеву, яку я мала захищати. І в ході цього вони вбили людину, чия кар'єра охоронця ніколи не налаштовувала його проти когось небезпечнішого, ніж надмірно завзятий мисливець за автографами або непоказний дрібний злодюжка. Випробовуючи огиду до себе, я накинув табличку «Не турбувати» на ручку дверей у номер Шеріми і повернувся до своєї кімнати. Коли я відчиняв двері, телефон дзвонив, і я побіг йому відповісти. Яструб заговорив, як тільки впізнав мій голос:
  
  
  «Чоловіки доставлять ваш кінопроектор та інші речі приблизно за годину. Вбитий ними охоронець був неодруженим і, за його особистими даними, не мав родини в окрузі. Принаймні це перерва; ніхто не чекатиме його вдома сьогодні вранці. Менеджер готелю проінформує начальника служби безпеки Уотергейта, що у нього є Хоган - так звати цю людину - за особливими дорученнями, і що вона має бути виключена з чергового на кілька днів. Це все, що у мене є для тебе - почекай хвилинку..."
  
  
  Я чув зумер, що сигналізує про надходження виклику на інший з багатьох настільних телефонів Хоука, і чув, як він розмовляє з кимось на іншому кінці дроту, але не міг розібрати його слів. Потім повернувся на мою лінію.
  
  
  «Це був зв'язок, – сказав він. «Наші монітори повідомляють, що сигнал було передано, очевидно в коді, на станцію в Адабі менше десяти хвилин тому. Відправник не був у ефірі досить довго, щоб ми могли виправити це тут. Повідомлення було коротким, повторювалося тричі. Зараз над цим працює декодування – якщо вони щось придумають, я вам відразу повернуся.
  
  
  "У нас є машина, що прикриває лімузин Шеріми?" Я запитав. Це була частина плану, який ми з Хоуком розробили раніше. Ми також не хотіли, щоб хтось схопив охоронця Кенді та Шеріми. Я навмисно забув згадати про цю можливість Кенді, не бажаючи вселяти їй, що їй може бути про що турбуватися особисто.
  
  
  "Так. Зачекайте, і я перевірю їхнє місцезнаходження.
  
  
  Я знову почув, як Яструб розмовляє з чим. Я припустив, що це радіорубка, з якої керували місцевими операціями, потім знову звернувся до мене:
  
  
  «Прямо зараз водій і дівчина перебувають у Джорджтауні, готуються звернути на Канал-роуд; приблизно тим самим маршрутом, який ви обрали днями».
  
  
  "Добре. Думаю, їй вдалося переконати його, що це їхня робота - якнайшвидше знайти Шерімі дім. Тепер, якщо вона зможе зайняти його більшу частину дня, у нас буде небагато часу, перш ніж повідомлення дійде до посольства.
  
  
  «Сподіватимемося», - погодився Хоук, а потім додав: «Я зв'яжуся з вами, як тільки отримаю щось ще для вас, N3».
  
  
  Коли він повісив трубку, я пішла у ванну та перевірила там мертвого араба. Труп застиг у ванні, на щастя, в такому тісному положенні, що його було легше помістити в імпровізовану труну, яку незабаром мав доставити до моєї кімнати. Я був радий цьому; У мене не було бажання починати ламати руки чи ноги мертвій людині.
   Розділ 9
  
  
  
  
  Було опівдні, коли я знову отримав звістку від Хока. На той час трупи забрали як з моєї кімнати, так і з апартаментів Шерими. Остання робота не була такою простою. На той час, як прибули люди Хока, покоївки вже працювали на підлозі. Вкласти араба в одну з ящиків з обладнанням у моїй кімнаті не було ніяких труднощів, але потрібно було трохи відволікти покоївку в моєму крилі, поки вони увійшли в сусідній номер і зняли жахливий пакунок.
  
  
  
  
  
  з ванної кімнати там. Для цього мені довелося пройти коридором до кімнати, де працювала покоївка, і зайняти її дурними питаннями, поки вони виконували свою роботу.
  
  
  До того часу, коли покоївка пояснила мені, що вона надто зайнята, щоб пришити кілька гудзиків до моїх сорочок і особисто обробити прання для мене - прибиральниця і служба камердинера з радістю подбають про будь-які подібні завдання, вона неодноразово наполягала, коли я робив вигляд, що не розумію, що вона мала на увазі - вона, мабуть, думала, що я повний ідіот. Зрештою, я майже зміг вмовити її, показавши їй двадцятидоларову купюру. Я вдав, що здаюся, коли почув у коридорі кашель - сигнал про те, що люди Хоука закінчили, - і попрямував до службового ліфта, поклавши двадцять назад у кишеню. Однак її розчарований вигляд був частково стертий із п'ятьма доларами, які я простяг їй як «втіху», а безкоштовні витрати - якщо вони були прості - техасець залучив ще одного друга в штаті Уотергейт.
  
  
  Однак дзвінок Хоука не допоміг мені полегшити тугу, яку я відчував через те, що застряг у цій кімнаті. Я знав, що десь Шеріма був бранцем Меча або його людей, а я сидів на дупі і нічого не міг з цим вдіяти, поки таємні агенти AXE та їхні інформатори не висунули зачіпку. І відповідь Хока на моє безпосереднє питання про це потенційне зачіплення не допомогла:
  
  
  “Нічого. Здається, ніхто нічого не знає. І це ще не найгірше, N3».
  
  
  "Що тепер?"
  
  
  «Держдепартамент отримав запит від посольства Адабії щодо безпеки Шеріми. Посол діяв за прямим запитом Шаха Хасана. Хтось в Адабі – хто б не отримав цей радіосигнал – передав шаху, що життя Шеріми тут у небезпеці. Ми досі не знаємо, хто передав сигнал сьогодні вранці або хто отримав його у Сіді-Хасані. Але це повідомлення, яке Decoding проаналізувало на основі сигналу за кілька хвилин до дзвінка з посольства Адабії: «Меч готовий завдати удару».
  
  
  "Схоже, вона ще жива", - перебив я. "Хіба ви не думаєте, що там було б сказано щось на кшталт "Меч вразив", якби вона була мертва?"
  
  
  Хоук, мабуть, теж дійшов такого ж висновку, оскільки він погодився зі мною, хоча я думаю, що ми обидва зізналися собі, що сподівалися на краще, побоюючись найгіршого. «Однак, – похмуро продовжив він, – я не думаю, що в нас надто багато часу. Як повідомили мені в штаті, посольство Адабії вже надіслало запити до Уотергейту про місцезнаходження Шеріми. Їм сказали, що вона поїхала на день, тому що ви попросили дівчину домовитись з менеджером. Нарешті посольство поговорило з менеджером безпосередньо, і він виконав вказівку, повідомивши першого секретаря, що, як він зрозумів, Шеріма вирушив до Меріленду шукати будинок. Наразі це їх задовольнило, але тепер тиск на них зростає».
  
  
  "Як це?"
  
  
  "Схоже, хтось у посольстві раптово усвідомив, що Абдул Бедаві не з'явився весь день, як він, очевидно, робив".
  
  
  «Мені це теж здається дивним, – визнав я. «Цікаво, він не дзвонив. Раніше він наголошував на цьому. Де зараз лімузин?
  
  
  Хоук покинув лінію, щоб перевірити радіорубку, потім передав мені звіт: «Ваш друг зараз сидить в офісі нерухомості в Потомаку. Це друге питання, на якому вона зупинилася. Шофер чекає у машині.
  
  
  «Щось не так, – сказав я. «Зазвичай він використав би можливість зателефонувати, щоб повідомити про це. Якщо тільки…"
  
  
  "Якщо що, N3?"
  
  
  - Якщо він уже не знав, що дізнається, коли зв'яжеться з посольством, сер. Чи можете ви відтепер тримати поряд з ними нашу машину? Мені більше не подобається вся ця установка”. Мій розум мчав попереду моїх слів, коли все стало на свої місця. «У мене таке почуття, що ми робимо саме те, що від нас хочуть».
  
  
  «Ми вже тримаємося якомога ближче до них, не прибираючи руки повністю. Але зачекайте хвилинку, Нік - Комунікації кажуть мені, що одного ранку наші люди в машині під прикриттям подумали, що вони точно були вбиті. Від лімузина Шеріми їх відрізав патрульний автомобіль, який супроводжував похоронну процесію. Коли вони нарешті змогли продовжити рух, лімузин, очевидно, сповільнив хід, тому що він був лише за кілька кварталів від них. Складається враження, що Бедаві, можливо, чекав, поки вони надолужать втрачене».
  
  
  Хоук почав говорити ще щось, потім попросив мене почекати, коли я почув ще один телефонний дзвінок в його офісі. Коли я дізнався про це кільце, мене охопив озноб - подвійний дзвінок. Я знав, що він виходив від червоного телефону, розташованого поруч із правим ліктем Хоука, і що він був безпосередньо пов'язаний з Овальним кабінетом у Білому домі. Одного разу я був з Хоуком, коли він продзвенів, і його автоматична відповідь - "Так, містере президенте" - підказав мені, що я подзвонив на гарячу лінію. Він ніколи не підтверджував ідею
  
  
  
  
  
  
  Я міг сказати, що він був роздратований самим собою за те, що відповідав на телефонні дзвінки таким чином із кимось у межах чутності.
  
  
  Я чекав, що він повернеться на лінію, мабуть, лише п'ять хвилин, але це здавалося годинами. Я не чув, що він казав; у червоного телефону був спеціально розроблений мундштук, який обмежував слова передавачем. Я був упевнений, що на лінії також є суперскремблер.
  
  
  "N3?" Нарешті Хоук повернувся до мене телефоном.
  
  
  "Так сер."
  
  
  Ти дізнався кільце? Він жодного разу нічого не пропустив, хоча, коли я був у його офісі того дня, коли він відповів на дзвінок президента, я намагався вдавати, ніби не чув, як він відповів на червоний телефон. Проте він явно пам'ятав цей інцидент.
  
  
  "Так, сер", - визнав я.
  
  
  «Держсекретар перебуває з президентом. З ним щойно безпосередньо зв'язався посол Адабіана, який діє за особливим наказом Шаха Хасана. Уряд Сполучених Штатів запропонував використати всі можливості для негайного виявлення колишньої королеви Шеріми і для її прямого контакту з Його Королівським Високістю. Секретареві нічого не залишалося, як сказати, що ми спробуємо зробити це негайно».
  
  
  "Як скоро "одразу"?" Я запитав.
  
  
  «Секретар виграв нам трохи часу, N3, але водночас поставив нас у глухий кут. Він сказав послу Адабії повідомити шаху Хасану, що Шеріма мав повернутися до себе додому на вечерю сьогодні ввечері, але не в Олександрії, а в таунхаусі, який він тримає у Джорджтауні. Він сказав послу запевнити шаха, що Шеріма зв'яжеться з ним прямо звідти через радіомережу Держдепартаменту. Він має міжнародний зв'язок передавача з міського будинку та з його будинку в Олександрії. Посол повідомив секретареві, що я розмовляв із ним, що шах чекатиме біля свого радіо, незважаючи на шестигодинну різницю у часі».
  
  
  "Скільки ми маємо часу?"
  
  
  «Секретар сказав, що Шеріма мала приїхати на обід близько восьмої години. Це буде дві години ночі у Сіді Хасані. І ви можете посперечатися, що шах чекатиме. Це означає, що у нас є близько семи з половиною годин, щоб доставити Шеріму назад в Уотергейт, Нік.
  
  
  Я запитав Хоука, чи зв'яжеться він з агентами в машині, що прикривають Кенді та Абдула, і запитає у них назву офісу нерухомості в Потомаку, де було припарковано лімузин. Він сказав, що на мить дізнається для мене це ім'я, потім спитав, навіщо мені це ім'я.
  
  
  "Я поверну їх сюди", - сказав я йому. «Я зателефоную Кенді і скажу їй, що посольство підозрює, що щось трапилося з Шерімою, тож немає жодного сенсу в її вдаванні з Абдулом. Я скажу їй, щоб вона не показувала, що я дзвонив, а просто скажу йому, що настав час повертатися; вона може сказати, що теж стурбована тим, що Шеріма залишилася одна, або щось таке. Я хочу подивитися, що буде, коли вони повернуться. У всьому цьому щось не так, але я не можу зрозуміти це. Або, можливо, мені просто набридло сидіти в цьому готельному номері, і я думаю, що таким чином можу спровокувати якусь дію. З вами все гаразд, сер?
  
  
  "Ти головний, N3", - сказав Хоук. «Тобі щось ще потрібно від мене прямо зараз?»
  
  
  "Ні, сер. Просто скажи цій машині прикриття, щоб вона трималася ближче до них, і я хочу, щоб мене інформували про їхнє місцезнаходження, коли вони повернуться до Округу».
  
  
  "Я прошу радіорубку зв'язуватися з вами безпосередньо кожні десять хвилин, N3", - сказав Хоук. «Мені доведеться їхати до Білого дому. Президент хоче, щоб я був там, коли він та держсекретар вирішать, що робити, якщо Шеріма не встигне поговорити з Хасаном».
  
  
  Я хотів сказати йому, що зроблю все можливе, щоб такої можливості не виникло, але я вже знав, що він знав про це.
  
  
  Незабаром після того, як Хоук повісив трубку, зателефонував радист AX, щоб повідомити назву агентства нерухомості, де Кенді проводила свою частину шаради. Я отримав номер із довідкової і зателефонував, здивувавши жінку, яка відповіла, запитавши про міс Найт. Коли Кенді піднялася на лінію і виявила, що я дзвоню їй, вона здавалася ще здивованішою.
  
  
  "Нік, як ти дізнався, де мене знайти?"
  
  
  «Немає часу пояснювати, красуне. Я тобі все розповім згодом. Відбулася нова розробка, і я хочу, щоб ви повернулися сюди якнайшвидше».
  
  
  "Що трапилося? Це Шеріма? Ви її знайшли? Вона ...
  
  
  Я перервав його, сказавши: Ні, це не Шеріма, і ми її не знайшли. Але до нас дійшли чутки, що Шах Хасан намагається з нею зв'язатися. Якось, як ми вважаємо, йому повідомили, що вона пішла. Тепер не кажіть Абдулові, що ви щось знаєте. Просто скажіть, що ви вирішили повернутись; ви турбуєтеся про Шеріма, по-перше, і про те, що в агентів, яких ви відвідали, вже, схоже, достатньо будинків, щоб Шеріма міг подивитися, не просуваючись далі.
  
  
  «Може, він мені поспішить назад, Нік? Якщо я зроблю це, то він може подумати, що щось не так».
  
  
  Її докази мали сенс, тому я порадив їй не змушувати його їхати прямо до міста, а їхати.
  
  
  
  
  
  Виконайте наш первісний план – зайти в пару магазинів нібито для виконання якихось доручень у Шерімі. «Але не поспішайте, – попередив я, – і не дозволяйте Абдулові з'явитися до посольства, якщо можете. Відведи його в номер, коли повернешся до Уотергейту.
  
  
  "Це де ти зараз, Нік?"
  
  
  «Так, Кенді. Я чекатиму твого повернення.
  
  
  Кенді помовчала, потім повільно запитала: «Нік, як ти гадаєш, Абдул міг бути причетний до зникнення Шеріми? Тож ти хочеш, щоб він повернувся?
  
  
  «Прямо зараз я не знаю, що й думати. Але я хотів би, щоб він був там, де я міг би за ним доглядати. Просто постарайся повернутися сюди за кілька годин, якщо зможеш зробити це, не надто очевидно про це».
  
  
  «Добре, Нік. До скорої зустрічі."
  
  
  Через п'ять хвилин після того, як я поклав телефон і плюхнувся на ліжко, зателефонував радист AX і повідомив, що Кенді покинула контору нерухомості в Потомаку і що лімузин вирушив назад до Вашингтона.
  
  
  «Тримайте мене в курсі кожного їхнього руху», - проінструктував я перед тим, як повісити слухавку.
  
  
  За десять хвилин знову задзвонив телефон. Мені повідомили, що машина прикриття рухалася на південь шосе 190 - Рівер-роуд - приблизно в п'ятистах ярдах позаду лімузина Шеріми і наближалася до перехрестя з Кебін Джон-Паркуей. Це означало, що Абдул вибирав пряміший шлях до Округу, ніж він і Кенді використовували, щоб дістатися країни коней Меріленда. Він явно читав карти ще трохи після нашої попередньої експедиції.
  
  
  "Дайте вказівку машині прикриття постійно тримати їх у полі зору", - сказав я радисту. «Мене не хвилює, якщо вони врізатимуться прямо в задній бампер, я не хочу втратити цю машину».
  
  
  "Так, сер", - відповів він, і ще до того, як він повісив трубку, я почув, як він починає передавати мої накази через потужний передавач AX.
  
  
  Швидкість, з якою прийшов наступний звіт, здивувала мене. І його звіт анітрохи не обнадіяв.
  
  
  "Автомобіль піддослідного зупинився на станції техобслуговування неподалік перехрестя Рівер-роуд і Севен-Локс-роуд". Я намацав карту, а він продовжив: «Автомобіль C повідомляє, що водій зайшов на заправку, а черговий заправляє лімузин. Автомобіль «С» зупинився, поза увагою станції, і один агент іде вперед пішки, щоб не відставати від спостереження… Чи можу я залишитися на лінії, щоб дізнатися його звіт, сер?
  
  
  "Ствердно", - сказав я йому і почекав хвилин десять, перш ніж почув тріск радіо на задньому плані зі звітом. Радист повернувся до телефону зі словами, які підтвердили один із моїх найгірших побоювань: Кенді не змогла завадити Абдулові додзвонитися до телефону:
  
  
  «Агент у машині С повідомляє, що водій лімузина перебував на станції техобслуговування за вісім хвилин до того, як повернувся до своєї машини. У цей час агент спостерігав за шофером телефоном-автоматом на станції після отримання здачі від чергового. Принаймні два дзвінки були зроблені водієм і один - жінкою-пасажиркою, але агент не був досить близько, щоб побачити набрані номери. Лімузин і пасажири тепер їдуть на південь бульваром Кебін Джон… Хвилинку, сер. Я чув іншу передачу, але я не міг розібрати повідомлення. Оператор AX незабаром розповів мені, що відбувається:
  
  
  «Автомобіль піддослідного виїхав на Меморіальний бульвар Джорджа Вашингтона і все ще прямує на південь. Машина C повідомить знову за п'ять хвилин, якщо ви не хочете, щоб я підтримував зв'язок, сер.
  
  
  Ні. Просто повідомте машину C, щоб підтримувати цей графік звітів».
  
  
  Коли я припинив з'єднання, мені було цікаво, з ким Абдул зв'язався. Було логічно, що один із його дзвінків був зроблений до посольства, а це означало, що тепер він знав про те, що трапилося з місцезнаходженням Шеріми - якщо він ще не знав. Але кому ще він дзвонив?
  
  
  Наступні три повідомлення з п'ятихвилинними інтервалами були з нашої машини С, яка повідомила мені тільки, що лімузин Шеріми продовжує рух назад у район на бульварі Джорджа Вашингтона. Коли я попросив радиста перевірити швидкість машини, він надіслав запит машині C і невдовзі повідомив мені, що Абдул, схоже, підтримує ті ж 45-50 миль на годину, які він тримав, поки їхав у та з Потомака. Я попросив підтвердити цю швидкість і був упевнений, що вихідна інформація є вірною.
  
  
  Це викликало ще більше підозр у тому напрямі, де він будувався. Якби Абдул був проінформований посольством про те, що Шеріма може бути в небезпеці, йому варто було б повернутися до міста якнайшвидше. Мені дуже хотілося, щоб Хоук повернувся до свого офісу, щоб він міг перевірити свої контакти у посольстві та визначити, чи телефонував туди охоронець. Однак, оскільки Хоук не зв'язався зі мною, я припустив, що він все ще знаходиться у Білому домі. Радист AX підтвердив мені цей факт під час своєї наступної доповіді.
  
  
  "Ви хочете, щоб Зв'язок видавав екстрений виклик на його пейджер?" - Запитав радист.
  
  
  "Ні, в цьому не буде необхідності", - сказав я йому, побачивши маленьку трубку Хоука, яка раптово почала гудіти
  
  
  
  
  
  Проте, прямо зараз було б корисно дізнатися, чи вдалося комусь із наших підпільних контактів призвести до зникнення Шеріми. Як агент, який відповідає за операцію, я мав право зв'язатися з виконавчим офісом Хока та запросити статус будь-яких польових звітів, але я вирішив, що зачекаю, поки Старий не повернеться до штабу. У будь-якому випадку я був упевнений, що він наказав, щоб я був проінформований про всі важливі повідомлення, які стосуються справи.
  
  
  Спостерігаючи машину Шеріми на моїй карті, поки мені передавалися звіти, я простежив її в'їзд на Канал-роуд і зрозумів, що вона знову в окрузі. Оскільки я припускав, що Абдул знав, що з Шерімою щось не так, я сподівався, що він і Кенді скоро повернуться до готелю. Вона не змогла б відвернути його від будь-яких справ, якби він відчув, що «Її Високість» у небезпеці.
  
  
  Через дві хвилини після його останнього звіту радист AX знову повернувся до мене на телефонну трубку. «Сер, трапилося дещо, про що, я думаю, вам слід знати. Автомобіль C почав передачу достроково, щоб повідомити, що лімузин, за яким він слідував, значно сповільнився. Потім машина C раптово перервала контакт, і я не зміг знову її підняти».
  
  
  "Продовжуй намагатися", - наказав я. "Я залишуся на зв'язку".
  
  
  Знову і знову я чув, як він намовляє телефонні номери машини C. Йому не потрібно було дзвонити мені, щоб сказати, що він не отримав відповіді. Потім, раптово, по телефону я почув якесь повідомлення, що надійшло в радіорубку, і в мене виникла надія, що автомобіль C, можливо, був у зоні зупинки передачі. Їх швидко розбили, коли радист повернувся на лінію:
  
  
  «Сер, я боюсь, що у вас проблеми. Моніторинг щойно впіймав спалах окружної поліції, який наказав патрульним крейсерам розслідувати аварію на Канал-роуд у тому районі, де востаннє прибула наша машина C. площа. Є якісь замовлення? »
  
  
  "Так. Відійдіть від лінії і попросіть Спостерігача зателефонувати мені безпосередньо. Я хочу знати кожне слово окружної поліції з приводу цього дзвінка». Радист був досить проникливий, щоб негайно перервати зв'язок, не відповідаючи на мої інструкції.
  
  
  Через дев'яносто секунд мій телефон задзвонив знову - комутатор Уотергейта, мабуть, подумав, що я замовляю ставки поза своєю кімнатою з такою кількістю дзвінків. Наглядач у секції моніторингу AX почав повідомляти, що вони дізналися, підслуховуючи голос окружної поліції. Новини не були добрими. Окружний крейсер, мабуть, був неподалік місця на Канал-роуд і швидко прибув на місце події. Початковий звіт до штаб-квартири полягав у тому, що машина розбилася і спалахнула, і необхідні машини швидкої допомоги.
  
  
  "Зачекайте хвилинку, сер", - сказав мій новий співрозмовник, і я знову почув на задньому плані перехресну балаканину по радіо. Незабаром він повернувся на лінію із оновленням. "Погано виглядає, сер", - сказав він. «Крейсер DP щойно вимагав, щоб Homicide відповів на дзвінок і надіслав усі доступні запасні машини. Патрульний сказав, що прибув другий крейсер, і вони намагаються гасити пожежу, але пожежна машина теж потрібна. Крім того, він сказав, що є свідчення стрілянини з автоматичної зброї».
  
  
  «Немає жодних ознак того, що на місці події є друга машина – лімузин?» Я запитав.
  
  
  "Поки що нічого. Стривайте, ось ще... Крузер повідомляє про трьох загиблих, сер. У нас було троє чоловіків у цій машині C; схоже, вони його купили"
  
  
  Я проінструктував його передати повідомлення до нашої радіорубки, щоб послати до місця події найближчий доступний блок AX. «Я хочу якнайшвидше отримати повний виклад того, що сталося. Хтось, мабуть, це бачив, інакше районна поліція не здогадалася б так швидко. Коли він повернувся на лінію після передачі моїх наказів, у мене було ще дещо для нього: «Візьми інший телефон і дізнайся, чи повернувся Старий… Ні, краще, увімкніть аварійний сигнал на його телефоні. звуковий сигнал. Я хочу, щоб він зв'язався зі мною тут якнайшвидше. Я зараз піду телефоном, щоб він мені подзвонив.
  
  
  Щойно я повісив слухавку, мій телефон знову задзвонив. Піднявши слухавку, я запитав: "Ви чули, сер?"
  
  
  Голос, який відповів, був не Яструбом.
  
  
  “Нік? Це я, Кенді.
  
  
  Приголомшений, я мало не крикнув: Ти де? на неї.
  
  
  "У невеликому бутіку на Вісконсін-авеню в Джорджтауні", - сказала вона. "Чому? Що трапилося?"
  
  
  "Де Абдул?" - Зажадала я, не поспішаючи пояснювати.
  
  
  «Сидіти попереду у машині. Чому, Нік? Що трапилося?"
  
  
  "Ви впевнені, що він там?"
  
  
  «Звичайно, я певен. Я зараз дивлюся на нього у вікно. Нік, скажи, будь ласка, у чому річ. Я зробив, як ти сказав, і попросив його зупинитися тут, мабуть, щоб я могла забрати светр, який Шеріма побачила у вікні минулої ночі і згадала, що вона хоче. Це було неправильно? Ви сказали, що відкладіть його до готелю, поки я зможу.
  
  
  Я був упевнений, що Хоук, мабуть, намагається зв'язатися зі мною на той час, але мені потрібно було щось дізнатися від Кенді. «Мила, не питай мене прямо зараз, звідки я знаю, але ти і Абдул зупинилися на
  
  
  
  
  
  бензоколонці, і він зробив кілька телефонних дзвінків. Ви знаєте, кому? »
  
  
  Вона почала питати, звідки я дізнався про придорожню зупинку, але я перервав її і різко сказав: «Не зараз, Кенді. Просто скажи мені, ти знаєш, кому він дзвонив? »
  
  
  «Ні, Нік. Я не заходив на станцію. Я намагався утримати його від зупинки на цьому місці, але він наполягав на тому, що нам потрібний бензин, і ...
  
  
  «Ви знаєте, я хотів би все про це почути, але зараз мені треба повісити слухавку. Просто зроби мені ласку і займи Абдула стільки, скільки зможеш. Обіцянка? »
  
  
  "Добре", - сказала вона скривджено, тому що я відмахуюся від того, що з її боку виглядало як гарне зусилля. "Просто скажи мені одну річ, - продовжила вона, - чи є щось про Шеріма?"
  
  
  Ні. Але не хвилюйтесь. Тепер мені треба повісити слухавку». Я чув, як вона щось говорила, коли я натискав кнопку, яка відключила нас, але зараз я не міг турбуватися про те, що це було. І знову одразу ж задзвонив телефон. Цього разу я зачекав, поки не переконався, що голос, що відгукнувся на моє вітання, належить Хоуку, перш ніж спитав: «Чи ви чули, сер?».
  
  
  "Так. Я якраз заходив в офіс, коли мій пейджер задзвонив. Я намагався додзвонитися до вас, але ваша лінія була зайнята". Останнє було мало не доганою.
  
  
  "Мені здається, що я провів все своє життя з цим телефоном, - похмуро сказав я, - тоді як інші люди були вбиті". Потім я почав пояснення того, що я знав про поїздку Кенді до Потомака і про події, які пішли за тим, як я зв'язався з нею там і організував для неї і Абдула повернення до міста. «Я впевнений, що його дзвінки пов'язані з тим, що сталося пізніше на Канал-роуд», - сказав я, завершуючи свій звіт.
  
  
  «Ви, напевно, маєте рацію», - погодився Хоук. «Дозвольте мені розповісти вам те, що мені вдалося дізнатися за кілька хвилин, що я повернувся…»
  
  
  По-перше, було очевидно, що троє наших чоловіків були мертві. Хоук зв'язався зі своєю контактною особою в окружній поліції, і після кількох поспішних запитів по радіо та відповідей від офіцерів на місці події стало відомо, що машина була наша і що трупи або знаходилися в ній, або досить близько, щоб бути пасажирами. . "І він не розбився", - продовжив Хоук. «Початковий звіт був невірним. Він вибухнув - точніше, під нього була кинута граната, і вона вибухнула, скинувши її в канаву. Потім, за словами людини, яка спочатку повідомила про інцидент - він оператор евакуатора, у якого у вантажівці є радіо, і саме тому поліція так швидко отримала звістку - кемпер VW зупинився біля палаючого автомобіля C. Двоє чоловіків вийшли з кемпінгу і обстріляли уламки з автоматів ».
  
  
  "Чи отримав оператор евакуатора номер ліцензії на кемпер?"
  
  
  Свідок був дуже приголомшений раптовим спалахом насильства, щоб помітити номерний знак VW, як повідомили Хоуку, але йому вдалося дати досить гарний опис машини, що влаштувала засідку. Працюючи в гаражі, він був знайомий з більшістю моделей легкових та вантажних автомобілів, і інформація, яку він надав, вже була поміщена в універсальний бюлетень в окрузі та його околицях. Дорожні загородження встановлювалися на всіх мостах і головних магістралях з Вашингтона, тоді як поліція штату в прилеглих Меріленді та Вірджинії постійно спостерігала за всіма основними проїздами і відправляла круїзні автомобілі на менш дорогі, що використовуються.
  
  
  У мене не було часу сказати Хоуку про дзвінок Кенді з Джорджтауна, і коли я це зробив, його висновок був таким самим, як і я. «Він дотримується рутини, - погодився Хоук, - щоб не здалося, що він мав якесь відношення до організації нападу на нашу машину C. Він, ймовірно, не знає, що один із наших людей, які йшли за ним, пішов уперед і спостерігав , як він дзвонить на станції обслуговування. Наскільки йому відомо, машина C просто зупинилася, ховаючись з поля зору, і почекала, поки він знову вийде на шосе».
  
  
  Щось, що тільки-но сказав Хоук, задзвонило в моїй пам'яті, але я не мав часу зосередитися на цьому, тому що він дав мені деякі інструкції. - Залишайся у своїй кімнаті, Нік, поки я координуватиму полювання за цим «фольксвагеном». Я хочу мати можливість зв'язатися з вами, коли він буде знайдений, тоді у мене буде для вас робота». Те, як він це сказав, не залишило у мене жодних сумнівів щодо того, якою буде ця робота, коли вбивці буде виявлено. «І я хочу, щоб ви почекали, коли міс Найт і цей охоронець Абдул Бедаві повернуться до готелю. Якщо він буде дотримуватися свого зразка, він підніметься до апартаментів Шеріми, щоб подивитися, як вона почувається.
  
  
  "Я буду тут, сер", - запевнив я його, коли наша розмова закінчилася.
  
  
  Коли Хок узяв на себе управління зв'язком, я очікував, що мій телефон якийсь час буде нерухомий, але я помилявся. Він майже миттєво задзвонив знову, і коли я відповів, представилася клерком у бутіку в Джорджтауні - ім'я звучало як щось лукаве.
  
  
  "Пане Картер, я намагалася додзвонитися до тебе, але твоя лінія була зайнята, - сказала вона. «Одна жінка дала мені двадцять доларів за те, що я обіцяв зателефонувати вам і передати вам повідомлення. Вона втекла звідси так швидко, що не встигла зателефонувати собі.
  
  
  "Що таке
  
  
  
  
  
  
  повідомлення електронної пошти? »- Запитав я, знаючи, ким має бути ця дама.
  
  
  «Вона просто сказала мені, щоб я сказав тобі, що Кенді сказала зателефонувати тобі і сказати, що хтось – я просто не пам'ятаю ім'я, вона так поспішала, що я не спіймав – у будь-якому випадку, хтось поїхав, і вона збиралася щоб спробувати піти за ним, і вона зателефонує вам пізніше. Це щось означає для вас, містере Картер?
  
  
  "Звичайно", - сказав я їй. "Це означає багато чого. Ви випадково не бачили, куди вона пішла?"
  
  
  Ні, не знав. Усе сталося так швидко, що я навіть не подумав подивитися. Вона просто схопила олівець зі стійки тут, біля каси, записала ваше ім'я та номер телефону, дала мені двадцятидоларову купюру та поїхала».
  
  
  "Велике спасибі", - сказав я, знову запитавши її ім'я та адресу і записавши це. "Через день або близько того вам поштою прийде ще двадцять доларів".
  
  
  Вона наполягала на тому, що цього немає необхідності, а потім попросила мене утримати лінію. Я чув, як вона розмовляє з кимось, перш ніж вона повернулася до телефону і сказала мені: «Містер Картер, одна з дівчат, яка працює зі мною тут, спостерігала за дамою, коли вона виходила з магазину. Вона каже, що бачила, як вона сідала у таксі, і воно швидко полетіло».
  
  
  Я подякував їй ще раз, потім повісив трубку і зателефонував Хоку, щоб повідомити про останні зміни. Він вирішив попросити окружну поліцію передати по радіо сигнал про всі автомобілі, щоб вистежити лімузин Шеріми. Я порадив, якщо машину помітять, не зупиняти, а спробувати тримати її під наглядом, доки вона не зупиниться. Він наказав, а потім сказав: «Що ви думаєте про це, N3?».
  
  
  «Я думаю, що Абдул, мабуть, бачив, як Кенді дзвонила з цього бутіка, і зрозумів, що його плани мають бути змінені. Він повинен знати, що вона допомагає комусь приховати зникнення Шеріми, і, мабуть, вважає, що це я. Тобто, якщо він мав якесь відношення до її викрадення.
  
  
  І його зліт у такий спосіб робить його очевидним. Я припускаю, що він, мабуть, прямує туди, де вони тримають Шеріму. Якщо вона ще жива. Я сподіваюся, що районна поліція скоро зловить його. Є якісь відомості про кемпери VW? »
  
  
  "Поки що нічого", - похмуро сказав Хоук. «Я передзвоню, якщо щось отримаю. У будь-якому випадку тобі доведеться почекати там, якщо міс Найт зателефонує.
  
  
  "Я знаю", - похмуро сказала я, відчуваючи себе смиренною і вічно чекати у своїй кімнаті. «Я просто сподіваюся, що вона не спробує зіграти роль детектива і не підійде до нього надто близько. Думаю, можна з упевненістю припустити, що вона все ще десь іде його слідом. Якби вона втратила його, вона сама зв'язалася б зі мною».
  
  
  Хоча зовсім недавно я почав відчувати роздратування через те, що мій телефон постійно дзвонить, тепер я сподівався, що він знову задзвонить після того, як Хоук повісить трубку. Цього не сталося, і я сидів і дивився, як секунди перетворюються на нескінченні хвилини, знаючи, що, як тільки вони почнуть перетворюватися на годинник, скоро настане час, коли я повинен був запросити Шеріму в будинок державного секретаря для її розмови по радіо з Шахом. Хасан. І знаючи також, що якщо ми не зберемо цю дату, весь світ може почати розвалюватися на частини у вигляді вибухів, що поширяться від Близького Сходу до околиць космосу.
  
  
  На той час, як Кенді зателефонувала відразу після чотирьох, я встигла трохи подрімати від пишного килимового покриття Уотергейта. За цей час Хоук двічі дзвонив із гнітючими повідомленнями про те, що ні кемпер убивць, ні лімузин Шеріми з водієм не виявлено. Я міг зрозуміти, що лімузин важко знайти серед тисяч державних та приватних осіб у Вашингтоні, але кемпер мало бути легшим, якби він не був захований десь до того, як бюлетень потрапив до мережі поліції.
  
  
  Слова Кенді ринули, як вода з прориву греблі; вона навіть не дочекалася, поки я відповім на її запитання:
  
  
  «Нік, це Кенді. Ти отримав моє повідомлення? Абдул поїхав, я схопив таксі і пішов за ним. Ми були всюди. Це коштувало мені п'ятнадцяти доларів, бо таксист сказав, що йому не слід цього робити. Так чи інакше, Абдул припаркувався приблизно за квартал від посольства Адабіан і просто посидів там якийсь час, потім вийшов чоловік, якого я не впізнав, і сів у машину, і вони поїхали. Я пішов за ними, і вони якийсь час їздили колами, а потім...
  
  
  "Цукерки!" Я нарешті зміг прорватися в потік пояснень, коли вона зупинилася, щоб перевести дух. "Де ти зараз?"
  
  
  «У коледжі Святого Іоанна», – недбало відповіла вона, а потім, коли я недовірливо повторила це ім'я, вона продовжила: «Я прийшла сюди, щоб скористатися телефоном. Вони дуже люб'язні і дозволили мені використовувати один без оплати після того, як я сказав, що це терміново. Дама сказала...
  
  
  Коли я знову закричав «Кенді» і зажадав, щоб вона розповіла мені, де знаходиться Абдул, вона знову образилася, сказавши: «Нік, це те, що я намагався сказати тобі. Він у будинку приблизно у кварталі звідси, на Військовій дорозі. Вона сказала, що охоронець Шерими пригнав лімузин прямо в гараж за будинком. «Я побачив його, бо таксист дуже повільно проїхав повз, коли побачив, як Абдул звернув на під'їзну доріжку. Я попросив його випустити мене на наступному кутку,
  
  
  
  
  
  
  на Юта-авеню, потім я пройшов назад повз будинок, але, думаю, він і людина з посольства вже увійшли всередину».
  
  
  "Нік, ти думаєш, Шеріма може бути там?"
  
  
  "Це саме те, що я хочу дізнатися", - сказав я їй, питаючи адресу на Військовій дорозі.
  
  
  Вона дала мені його, а потім сказала: "Нік, ти сам виходиш чи збираєшся відправити поліцію?" Коли я сказав їй, що буду в дорозі, як тільки зможу спуститися вниз і сісти в таксі, вона сказала: Це добре. Шеріма може зніяковіти, якщо приїде поліція і зчиниться шум.
  
  
  Я б розсміявся, якби не було такої серйозної ситуації; всього за кілька годин до цього Кенді була повністю за те, щоб викликати армію, флот і будь-кого ще, щоб допомогти знайти Шеріму, але коли стало зрозуміло, що колишню королеву могли знайти, вона була стурбована захистом репутації свого друга та роботодавця. .
  
  
  «Не хвилюйся, – сказав я їй. «Я постараюся, щоб ім'я Шерими не згадувалося у газетах. А тепер почекай мене у школі. Як звати знову? Коледж Святого Іоанна…» Я проігнорував її протест, що вона хотіла, щоб я забрав її і взяв із собою в будинок, натомість наполягаючи: «Роби, як я кажу. Я не знаю, що починають Абдул та його друг, але можуть бути проблеми, і я не хочу, щоб ти завдав біль». Краще, щоб вона поки не знала, скільки чоловіків уже померло того дня, і що майже напевно за ними підуть інші. «Я прийду за тобою, як тільки зможу. А тепер мені час починати». Я повісив слухавку, перш ніж вона змогла продовжити сперечатися.
  
  
  Перед злетом мені треба було зателефонувати ще раз. Хоук слухав, як я розповідав йому те, що повідомила Кенді, потім сказав: «Людина, яку він підібрав у посольстві, може бути Мечем, N3». Коли я погодився, він продовжив: «І я дізнався про цю адресу на Військовій дорозі. Це те, що ЦРУ іноді використовує як «притулок». Я думав, що ми були єдиними, окрім ЦРУ, хто знав про це, але очевидно, що у ворога також є досить добрі джерела розвідки. Ти розумієш, що, мабуть, збирається зробити Меч, Нік?
  
  
  «Ось де «Срібний сокіл» буде знайдено мертвим», – сказав я. І буде безліч доказів того, що вона працювала на ЦРУ і була вбита, коли вона погрожувала викрити змову свого колишнього роботодавця в Адабі. Але хіба ЦРУ не тримає когось у своїх приміщеннях увесь час? »
  
  
  "Я так думаю. Але Меч, не вагаючись, вбиває всіх, хто стоїть на заваді його планів. І якщо, як каже міс Найт, він і цей бідолашний увійшли прямо в будинок, вони, ймовірно, вже вчинили своє вбивство.
  
  
  "Я вже їду, сер", - сказав я йому. Поки ми розмовляли, я перевіряв свою карту і прикинув, що мені знадобиться близько двадцяти п'яти хвилин, щоб дістатися адреси на Військовій дорозі. Хоук сказав, що надішле за мною резервну групу якнайшвидше. Більшість місцевих агентів перебували у польових умовах, намагаючись вистежити кемпер VW та його смертоносну команду, але він сказав, що негайно направить команду на мою допомогу. Однак я знав, що це завдання майстра вбивств, і попросив його проінструктувати своїх людей стримуватись, якщо не буде абсолютно впевнений, що мені потрібна допомога.
  
  
  Він сказав, що передасть необхідні накази, потім побажав мені успіху - чого він зазвичай не робив - і перервав зв'язок.
   Розділ 10
  
  
  
  
  Коли я вийшов з кімнати, щось тверде врізалося мені в спину, і холодний рівний голос м'яко сказав: «Спустімося на службовому ліфті, містере Картер… Ні, не повертайтеся». Наказ був виконаний ще одним ударом у хребет. «Це магнум .357 калібру, і якщо мені доведеться натиснути на спусковий гачок у тому місці, де він зараз вказував, більша частина вашого хребта вийде через живіт... ".
  
  
  У мене не було можливості попередити оператора, коли він відчинив двері службового ліфта. Блекджек одразу ж повалив його на підлогу машини. Незадовго до цього я відчув, що тиск у спині на мить ослаб, і, дивлячись на розбите чоло оператора, я зрозумів, що мій викрадач переключив Магнум у ліву руку, залишивши праву вільну, щоб ударити людину. .
  
  
  Виконуючи наказ, я затягнув ліфтера в найближчу шафу білизни і зачинив перед ним двері, сподіваючись, що його буде знайдено вчасно, і медична допомога допоможе. Ця дія дозволила мені побачити людину, яка тримала великий пістолет, спрямований на мене, поки я працював. Це був ще один араб, нижчий на зріст і міцніший за того, хто помер на балконі з моїм ножем у горлі. Він знову поміняв руки з пістолетом на досить довгий час, щоб узяти ключ від білизняної шафи економки, яку, на щастя для її цілей - або, можливо, за домовленістю - було залишено в замку шафи для білизни. Він був знавцем шкіряного соку. Удар зламав ключ у замку, переконавшись, що виявлення його пошарпаного вмісту буде відкладено ще довше.
  
  
  «Тепер спустимося до підвалу, містере Картер.
  
  
  
  
  
  
  - сказав мій кремезний товариш. «Просто увійдіть прямо до ліфта, обличчям до задньої стіни… Цього достатньо… Тепер просто нахилиться вперед від талії та притисніть руки до стіни. Ви бачили, як поліція обшукує ув'язнених, містере Картере, так що ви знаєте, що робити… Правильно, і не рухайтеся.
  
  
  Ми мовчки спустилися на нижній рівень Уотергейту. Пролунав зумер, що означає, що на декількох поверхах були натиснуті кнопки для подачі сигналу про пікап, але машина була переведена на ручне керування, і араб не зупинявся. Коли двері нарешті відчинилися, мені вже було дано інструкції для виходу: розвернутися, руки з боків, вийти прямо з машини і повернути ліворуч. Якщо хтось чекає, просто пройдіть повз, ніби нічого не сталося. Якщо я зроблю щось, що викличе підозри, я й кілька невинних загинуть.
  
  
  У підвалі ніхто не чекав, але коли ми йшли коридорами, що вели до гаража Уотергейта, на нас з цікавістю дивилися двоє чоловіків в уніформі відділу обслуговування готелів. Щоб врятувати їхнє життя, я вдав, що дружелюбно розмовляю з людиною, яка стояла поруч зі мною, його пістолет тепер встромився мені в ребра з кишені піджака. Очевидно, вони вирішили, що ми - керівники готелю чи гості, які заблукали в пошуках гаража, і пройшли повз нас, нічого не сказавши.
  
  
  «Відмінно, містере Картер», - сказав мій ввічливий викрадач, коли ми опинилися поза чутністю пари. Він знову відступив за мною, даючи вказівки, які зрештою привели нас до віддаленої частини гаража. Там було припарковано лише кілька машин, плюс кемпер Volkswagen. Не дивно, що його не помітили патрулі. Зі мною араб, мабуть, десь висадив своїх товаришів, потім поїхав прямо в гараж Уотергейта і чекав біля моїх дверей майже з того моменту, як почалося полювання на них.
  
  
  Автоматично я попрямував до кемпера, і араб правильно зрозумів мої дії. «Отже, ви знаєте про це, містере Картер. Ми були певні, що ви це зробите. Ось чому мене послали по вас. Однак ми будемо використовувати машину, яка припаркована поряд із Volkswagen. Він тут минулої ночі. Один із наших чоловіків так і не повернувся до нього після відвідин даху. Я певен, ти знаєш чому.
  
  
  Я не відповів, але мій балакучий друг, очевидно, не очікував відповіді, бо продовжив: «Підйдіть прямо до задньої частини Веги, містере Картер. Ви знайдете, що багажник відкритий. Просто підніміть його і повільно заберіться усередину. Навколо нікого немає, але все одно я не хотів би стріляти з цієї рушниці в гаражі. Звук буде досить гучним, і якщо хтось прийде із розслідуванням, його теж доведеться вбити».
  
  
  Я майже дістався багажника «Веги», коли бойовик, очевидно, зрозумів, що припустився серйозної помилки, і відразу ж її виправив. «Стійте, містере Картер. А тепер нахилися до кришки багажника. Я візьму пістолет. Добре, ти можеш знову встати та відкрити багажник… Якщо ти просто сядеш і влаштуєшся зручніше, ми поїдемо.
  
  
  Згорнувшись у тісну каюту, я переконався, що моя голова знаходиться якнайдалі під навісом, при цьому ноги притискаються до отвору. Поки я стискався, араб продовжував спрямовувати Магнум мені на думку; потім, коли я, здавалося, влаштувався, він відступив і потягся до кришки скрині. Коли він почав спускатися, я не зводив очей з його тіла, щоб переконатися, що він не рушив далі. У той момент, коли я знав, що його погляд на мене буде повністю перекритий майже закритою кришкою скрині, я вдарив обома ногами, приклавши всю силу своїх згорнутих ногами до удару.
  
  
  Кришка скрині підстрибнула вгору, щось урізалася і продовжувала йти. На той час, як я зміг бачити, я виявив, що дивлюся на гротескно викривлене обличчя на голові, яка була відкинута назад, що здавалося неможливим кутом. Невидимі очі, які вже почали тьмяніти, дивилися на мене з-за нижніх країв очних ямок. Рука, що тримає великий Магнум, мимоволі сіпнулася у бік багажника машини, але нервова система так і не передала цим замороженим пальцям сигнал спустити курок.
  
  
  Коли я перекинув одну ногу через край скрині і почав вибиратися, араб, що вмирає, раптово впав назад, окоченівши, як дошка. Його потилиця спершу вдарилася об бетонну підлогу гаража і з гучним тріском сіпнулася вперед. Тільки коли я нахилився, щоб витягти свій Люгер з-за пояса людини, яка тримала мене в полоні, я зрозумів, що сталося, коли я закрив кришку скрині вгору. Його лезо, як лезо гільйотини, що затупилося, потрапило йому під підборіддя, відкинувши голову назад з такою силою, що зламало шию.
  
  
  Обшукавши його кишені, я знайшла два комплекти ключів від машини. На одному кільці була бирка з тим самим номером: кемпер VW і назвою агентства з оренди автомобілів. Я спробував один з ключів на іншому кільці у багажнику Vega, та це спрацювало. Це було переконливим доказом того, що ця людина була з тим, кого я зарізав.
  
  
  
  
  
  
  на балконі Шеріми минулої ночі. Мені було цікаво, хто ще міг бути поруч із тим, що мало бути завданням викрасти колишню королеву. Чи міг Меч бути на даху готелю? Чи був той, кого я вбив випадково, коли Кенді запанікувала і вдарилася мені по руці, намагаючись сказати мені це, не кажучи ні слова, оскільки він продовжував закочувати вгору?
  
  
  Не було часу перевіряти «фольксваген», і я не хотів, щоб хтось раптово застав мене з трупом у гаражі. Я кинув його в багажник Веги, закрив кришку, що забрала його життя, і сів на місце водія. Якого біса, це заощадить проїзд на таксі AX до Мілітарі-роуд і на один труп Хоуку буде менше, якщо він повинен буде організувати виїзд з Уотергейту.
  
  
  Через двадцять хвилин після того, як я заплатив за паркування Vega - квиток був проштампований майже шістнадцятьма годинами раніше о першій ночі. - Я проїжджав за адресою, яку хотів на Військовій дорозі. На щастя, більшість машин окружної поліції того дня зосередилися на полюванні за кемпером VW, не турбуючись про порушників світлофора чи спідерів, тож я їхав швидко і без зупинки. Я повернув за наступний кут і припаркувався. Повертаючись до перехрестя, я помітив велику групу невисоких будівель на пагорбі через вулицю і вирішив, що це, мабуть, земля коледжу Святого Іоанна, де мене мала чекати Кенді. Я повернув за ріг і швидко пішов назад на Військову дорогу, не бажаючи ризикувати і пояснювати якомусь послужливому перехожому, що я знаю, що на цій стороні вулиці не повинно бути паркування і що її не повинен бути простір з іншого боку, і що я поспішав.
  
  
  Проїжджаючи повз, я кинув швидкий погляд на будинок, де Кенді сказала, що Абдул і людина, яку я підозрювала, був Мечем, що проник усередину. Здавалося, він вписувався в квартал із червоної цеглини, багаторівневих ранчо. Вік, ймовірно, від двадцяти до двадцяти п'яти років, влітку затінений деревами, він був оточений живою огорожею, якій дозволили вирости досить високо, щоб закривати огляд випадковим перехожим, але не є очевидною гарантією конфіденційності. . Пролом у передній огорожі стався на під'їзній доріжці, яка вела до гаража на дві машини в задній частині будинку. До вхідних дверей вела кам'яна доріжка. Зовні він виглядав як будинок помірковано забезпеченої сім'ї.
  
  
  Якби ЦРУ керувало своїми «притулками» так само, як AX, цей образ респектабельності ретельно культивували б постійні мешканці будинку. Хоук зазвичай призначав по два агенти в кожну з притулків, які ми використовували для таємних зустрічей, або для приховування ворожих агентів, які «повернулися» доти, доки для них не буде встановлена ​​нова особа, або як пункти відновлення пораненого персоналу. . Місцеві агенти, зазвичай чоловік і жінка, які зображають подружню пару, повинні бути доброзичливими зі своїми сусідами, але не настільки товариські, щоб люди по сусідству несподівано зателефонували. Хоук любить створювати свої притулки у житлових районах, а чи не у віддалених районах, більш відкритих для раптового нападу. І здавалося, що ЦРУ адаптувало аналогічну установку принаймні у тому, що стосується вибору районів.
  
  
  Я пройшов повз будинок і підійшов до дверей сусіднього будинку. Вона відкрилася за мить після того, як я зателефонував, але тільки наскільки дозволяв ланцюг. Сивий жінка сунула носа в отвір, коли морда німецької вівчарки висовувалася на мене. Жінка запитала приємно, з легкою підозрою: "Так?" Пастух нічого не сказав, але висловив свої підозри чіткіше з глибоким гарчанням. Вона заспокоїла його: «Тихіше, Артуре!»
  
  
  «Вибачте, - сказав я, - але я шукаю ДеРозов. Я не знаю точного числа, але вони повинні жити на Військовій дорозі, неподалік Юти, і я подумав, можливо, ви їх знаєте.
  
  
  «Ні, я не впізнаю це ім'я. Але за останні кілька років по сусідству з'явилося багато нових людей».
  
  
  "Це молода пара", - пояснив я. «Вона блондинка, років тридцяти, та Оги приблизно того ж віку. Він великий хлопець; ви обов'язково помітите його, тому що він близько шести футів чотири дюйми і важить близько двохсот сорока фунтів. Так, вони ведуть кемпер VW».
  
  
  Вона похитала головою, поки я не згадав про кемпера, потім на її обличчі промайнула тінь впізнавання. «Ну, – нерішуче сказала вона, – по сусідству живе мила молода пара. Вони там близько року, але я не впізнав їх, окрім як привітатись. Але я певен, що вони не твої друзі. Вона не блондинка, а він не такий вже й великий. Можливо, цей хвіст, але з тонкою стороною. Єдине що… "
  
  
  "Так?" – наполягав я.
  
  
  "Ну, я помітила, коли сьогодні вранці поїхала з чоловіком на автобус, щоб піти на роботу, що там на під'їзній доріжці стояв кемпер Volkswagen".
  
  
  "Котра це була година?"
  
  
  - Думаю, без чверті вісім або близько того, відколи ми зазвичай їдемо.
  
  
  "Я зараз не помітив там нікого", - сказав я. «Ви випадково не
  
  
  
  
  
  
  побачили, як він піде? "
  
  
  «Власне, так. Я саме виходив за двері пізніше вранці - мабуть, був опівдні або, можливо, опівдні тридцяти - коли побачив, як вони від'їхали і поїхали. Я збирався відвідати друга на Легейшн-стріт, і ...
  
  
  "Ви бачили, хто там був?" – перебив я. "Можливо, це були мої друзі".
  
  
  Ні, не знав. Його вже не було до того, як я спустився на тротуар, і, схоже, вони поспішали. Мені шкода."
  
  
  Я був майже певен, куди прямував «Фольксваген» та його команда вбивць; Вони мали побачення на Канал-роуд, яке було поспіхом призначено телефонним дзвінком. Я подякував жінку за її допомогу і сказав, що, можливо, спробую по сусідству, на випадок, якщо люди в кемпері були моїми друзями, зателефонувавши іншому сусідові. Пастух знову загарчав, коли я повернувся, щоб піти, і він мало не схопився за морду, коли вона зачинила двері.
  
  
  Недбало прогулюючись під'їзною доріжкою до притулку ЦРУ, я продовжував обходити будинок до гаража. Його відкидні двері виявилися незачиненими, і я зрушив її вгору на добре змащених петлях. Лімузин Шерими все ще стояв там, поруч із «мустангом», який, як я вважав, належав постійним мешканцям будинку. Тихо зачинивши двері, я перейшла на невеликий внутрішній дворик ранчо. Там стояв візок для барбекю, що заіржавів через те, що виділявся серед зимових снігів.
  
  
  "Не все так добре, хлопчики", - подумав я. Справжні домовласники зберігали б барбекю у гаражі на зиму.
  
  
  Двері з сіткою були замкнені, але, злегка піддягаючи вістрям стилету, змусила їх відчинити. Задні двері теж були замкнені. Моя пластикова картка American Express відсунула болт і, утримуючи її на місці, я спробував повернути ручку іншою рукою. Він повернувся, і двері відчинилися. Я повернув кредитну картку до свого гаманця, перш ніж штовхнути двері ще далі, і з полегшенням виявив, що на ній немає ланцюгової клямки.
  
  
  Швидко увійшовши всередину, я опинився на кухні. Коли я озирнувся, в хаті було тихо. Страви, ймовірно, після сніданку, були вимиті і складені в сушарці поряд із раковиною. Я навшпиньки пройшов у їдальню, потім у вітальню. Внизу ніде був ознак боротьби. Потім, коли я збирався піднятися на половину сходового прольоту, який, очевидно, вів у спальні, мою увагу привернула невелика дірка в штукатурці на стіні поряд зі сходами. Знову використовуючи вістря стилета, я викопав кулю у стіні. Це було схоже на 38-й калібр, розплющений у штукатурці. Нахилившись, я оглянув дешевий східний плед, що покривав підлогу перед входом.
  
  
  У візерунку майже загубилася малинова пляма. Хтось відчинив вхідні двері і був застрелений, вирішив я. Ймовірно, від 38 з глушником. У маленькому фойє був гардероб. Я виявив, що двері були замкнені, і це було досить незвичайно, щоб мені захотілося подивитися, що там усередині. Спробувавши кілька відмичок, я знайшов той, який повертав простий замок.
  
  
  На підлозі туалету під пальто валялося тіло чоловіка. На трупі були капелюх і пальто, і я міг сказати, що він був високим, оскільки його коліна були складені вдвічі, щоб втиснути його в обмежений простір. Відсунувши капелюх, що знітився йому на обличчя, я побачив, де куля потрапила йому в ліве око. Так багато для половини «гарної молодої пари по сусідству». Очевидно, він збирався вийти з дому, коли хтось підійшов до вхідних дверей, і він припустився фатальної помилки, не скориставшись вічком, щоб побачити, хто знаходиться зовні, перш ніж відкрити його. У того, хто там стояв, був напоготові пістолет із глушником, і він вистрілив, як тільки двері відчинилися, потім упіймав свою жертву і обережно опустив її на килим на підлозі, так що «дружина» мертвого навіть не дізналася, що сталося.
  
  
  Я вирішив, що вона теж має бути десь у хаті. Люди Меча не ризикнули б виносити труп. Взявши Люгера, я піднявся сходами на верхній рівень. У тиші, що панувала в хаті, легкий скрип сходів, покритих килимом, здавався гучним. Праворуч від мене нагорі сходи були відчинені двері до спальні. Я ввійшов і виявив, що там пусто. Я швидко підійшла до шафи. У ньому був чоловічий одяг і нічого більше. Швидко перевернувши покривало, я зрозумів, що під ліжком нічого немає, тому я повернувся в хол і повільно відчинив двері з того ж боку. Це була ванна кімната - порожня. В аптечці над раковиною лежали чоловічі туалетні приналежності та бритва. У мертвого внизу, мабуть, була хвороба шлунка; На одній із полиць стояли пляшки з антацидами. Що ж, його більше не турбує.
  
  
  Пройшовши через хол, я пройшов через ще одне відчинене двері до кімнати, яка, як я здогадувався за її розміром, була головною спальнею будинку. Жінка, на яку я полював, була акуратною; одяг був акуратно розкладений на вішалках, а його взуття - у коробках, складених чаркою на підлозі великого подвійного туалету. Зважаючи на все, вона та її партнер зберегли суворо ділові відносини, незважаючи на те, що прожили разом близько року. Тільки один із двох
  
  
  
  
  
  
  постільні подушки були пом'яті. Раптом мене осяяло, що простирадло на ліжку заправлено лише з одного боку. Вона, мабуть, вигадувала, коли бойовик піднявся на другий поверх.
  
  
  Впавши на коліна, я зазирнув під ліжко. Сліпі очі дивилися на мене з обличчя, яке, мабуть, було гарне до того, як куля відірвала частину щелепи, забризкавши кров'ю довге чорне волосся, що розсипалося віялом по підлозі. На ній був стьобаний жовтий халат, і його передня частина була вкрита запеклою кров'ю в тому місці, де вона потрапила в другий постріл.
  
  
  Я кинув покривало і піднявся на ноги. Швидко пройшовши через решту верхнього поверху, я перевірила третю спальню та головну ванну кімнату, що ще більше свідчило про охайність економки ЦРУ. Сховавшись за чаркою рушників у шафі для білизни, я виявив потужне двостороннє радіо, налаштоване на частоту, яку я дізнався як належну ЦРУ. Ймовірно, він працював лише тоді, коли використовувався безпечний будинок. Не було потреби у прямому контакті з надсекретним штабом розвідувального управління неподалік Ленглі, штат Вірджинія, за винятком таких випадків. Я клацнув перемикачем приймача, але з телевізора не було шуму. Обмацавши за шафою, я підняв деякі дроти, які були висмикнуті та перерізані.
  
  
  Спустившись униз, я зупинився в передньому вестибюлі і уважно прислухався, чи не почув якийсь звук, який міг вказувати на Меч і Абдул Бедаві, сподіваюся, Шеріма і, можливо, двоє з трьох убивць із кемпінгу все ще були в хаті. Тільки цокання старого вуличного годинника Сета Томаса на буфеті в їдальні порушувало тишу.
  
  
  Я навшпиньки повернувся на кухню і знайшов двері, які повинні були вести в підвал. Я перевірив ручку і виявив, що вона розблокована, тому відкрив її. З щілини почувся легкий гул, але я не почув людських звуків сходами в десять сходинок, коли широко відчинив двері.
  
  
  Однак світло в підвалі горіло, і внизу я бачив підлогу, вкриту лінолеумом. Коли я повільно спускався сходами, біля дальньої стіни з'явилася пральна машина. За сходами було вимкнено масляний пальник та водонагрівач. Майже біля підніжжя сходів я різко зупинився, раптово усвідомивши, що відкрито лише третину підвалу; "Можливо, менше", - вирішив я, згадуючи безладні кімнати нагорі.
  
  
  Решта підвалу відрізана стіною з бетонних блоків. Стіна, очевидно, була додана через багато часу після того, як будинок був побудований, тому що сірі блоки були набагато новішими, ніж ті, що утворювали інші три сторони тієї області, до якої я увійшов. Швидко оцінивши розмір самого будинку, я підрахував, що ЦРУ створило потаємну кімнату чи кімнати загальною площею близько півтори тисячі квадратних футів. Таким чином, це була найбезпечніша частина притулку, де могли сховатися друзі або вороги, які потребують захисту. Я припустив, що інтер'єр, ймовірно, теж звукоізольований, тож якби хтось там ховався, його присутність не видала б жодного шуму, якби сусіди несподівано відвідали місцевих агентів.
  
  
  Моє припущення, що жоден звук не проникає крізь стіни та стелю секретного притулку, переконало мене, що Шеріма та її викрадачі теж були всередині. Я підозрював, що чогось чи когось чекав, але не знав, що й когось. Звичайно, не через якийсь сигнал по радіо нагорі, тому що його корисність була порушена тим, хто перерізав дроти. Однак був добрий шанс, що повідомлення Адабі – «Меч готовий вразити» – було передано звідси до того, як радіо було виведено з ладу.
  
  
  Схоже, не було жодного входу в обшите бетоном кімнату, але я підійшов до стіни, щоб розглянути ближче. ЦРУ створило чудову ілюзію; мабуть, коли знадобилося б пояснення надзвичайно маленького підвалу, якби «молодій парі» довелося допустити до підвалу лічильників лічильників чи ремонтників, вони, можливо, сказали б, що люди, у яких вони купили будинок, ще не закінчили будівництво. погріб через відсутність коштів, і щойно закрили частину розкопок, що залишилася. Я майже чув, як гарненька жінка з волоссям кольору воронова крила говорила цікавому представнику електричної компанії: «О, ми колись закінчимо це самі, коли буде легше отримати іпотечні гроші. Але ми так добре купили будинок, бо у ньому не було повноцінного підвалу».
  
  
  Ближче до найдальшої точки стіни від сходів я знайшов те, що шукав. Невелика тріщина в блоках окреслювала ділянку приблизно сім футів заввишки і, можливо, тридцять шість дюймів завширшки. Це повинні були бути двері у все, що лежало за її межами, але як вони відчинилися? Яскраве світло від незатінених лампочок над головою давало багато світла, поки я шукав якийсь перемикач або кнопку, яка відчинила б приховані двері. На самій стіні такого пристрою начебто не було, тому я почав оглядатись в інших частинах підвалу. Я мав швидко потрапити до цих дверей; час підтискав.
  
  
  Я шукав десять неприємних хвилин, але нічого не знайшов. Я якраз збирався почати натискати на
  
  
  
  
  
  
  звичайні бетонні блоки в стіні, сподіваючись, що один з них може бути ключовим. Коли я відступив до потайних дверей, я минув одну з великих опорних балок і краєм ока побачив те, що весь час було переді мною – вимикач світла. Але що ввімкнув цей перемикач? Той, що нагорі сходів у підвал, очевидно, контролював лише дві лампочки, і вони вже горіли.
  
  
  Я перевірив проводку, яка вела від вимикача. Можливо, це якось пов'язане з обладнанням для прання або пальником. Натомість дріт йшов прямо до стелі і перетинав крапку біля тріщини, що позначає вхід до секретної кімнати. В одній руці я тримав люгер, а інший клацнув вимикачем. На мить нічого не сталося. Потім я відчув легку вібрацію підлоги під ногами і почув приглушений скрегіт, коли частина стіни почала розгойдуватись назовні на добре змащених шарнірах, очевидно, від електричного двигуна десь за нею.
  
  
  Зі зброєю в руках я зробив крок у отвір, як тільки воно стало досить широким, щоб впустити мене. Сцена, яка зустріла мене, могла б змагатися з обкладинкою одного із старих журналів для публіки.
  
  
  До далекої стіни навпроти мене була прив'язана Шеріма. Вона була повністю оголена, але я не мав часу оцінити пишні вигини її крихітної фігури. Я був надто зайнятий, дивлячись на чоловіка, що стояв поруч із нею, і прикриваючи решту в кімнаті своїм «Люгером». Абдул стояв поруч із Шерімою, і за виразом її обличчя я міг сказати, що він робив щось огидне, що було перервано моїм прибуттям. За столом на великому відкритому просторі, створеному ЦРУ, сидів добре одягнений араб, який, на мою думку, був тією людиною, яку Абдул підібрав у посольстві Адабії - тим, кого ми з Яструбом порахували Мечом. . Очевидно, він працював над якимись паперами; він відірвав голову від паперів і витріщився на мене і пістолет.
  
  
  Два інші араби відпочивали в іншому розі притулку. Один сидів на ліжку, що зазвичай використовується тимчасовими гостями ЦРУ. Поруч із ним лежала автоматична гвинтівка. Його близнюк перебував у руках останнього із цієї групи мешканців урядового притулку. Він почав піднімати гвинтівку, коли я зайшов до кімнати, але зупинився, коли дуло мого пістолета повернулося в його бік. Ніхто з них, здавалося, не здивувався, побачивши мене, крім Шеріми, очі якої розширилися спочатку від подиву, а потім відзначили збентеження через її наготу. Я був певен, що на мене чекали, коли Абдул заговорив:
  
  
  «Входьте, містере Картер, - сказав він, все ще чемно, навіть у такій напруженій ситуації, в якій він опинився. - Ми чекали на ваше прибуття. Тепер мій план виконано».
  
  
  Назвавши це його планом, я на мить здивувався. Ми з Хоуком помилялися. Людина, яка грала охоронця Шеріми та шофера чиновника посольства Адабії, була Мечем, а не тим, хто був його пасажиром. Я дивилася на Абдула тепер, наче дивилася на нього вперше. Потім краєм ока я помітив рух із боку кімнати, де двоє чоловіків застигли на місці. Я натискав на спусковий гачок, хитаючи головою, і куля з «люгера» потрапила арабу з автоматичною гвинтівкою у скроню, коли він повернувся, щоб спробувати направити стовбур на мене. Він був мертвий до того, як упав на підлогу слідом за своєю гвинтівкою, що випала з його рук.
  
  
  "Не намагайся", - попередив я його товариша, який почав тягтися за пістолетом поряд з ним на ліжку. Я не був упевнений, що він розуміє англійську, але йому, мабуть, не важко було інтерпретувати тон мого голосу або мої наміри, тому що його руки звивалися назад і вгору до стелі.
  
  
  «У цьому не було потреби, містере Картер, – холодно сказав Абдул. «Він би не стріляв у тебе. Це не входило до мого плану”.
  
  
  "Сьогодні він без вагань використав цю штуку", - нагадав я Мечу. "Чи вбивство цих трьох було частиною твого плану?"
  
  
  "Це було необхідно", - відповів Абдул. «Мені майже настав час приїхати сюди – і вони надто уважно стежили за мною, щоб зробити це, не розкриваючи, де мої люди тримають Її Високість». Останнє було сказано з глузуванням, коли він трохи повернувся до Шеріми. «Чи були вони гарною компанією, міледі?» Він сказав ці останні слова тоном, який змусив їх здаватися бруднішими, ніж усе, що він або два його головорізи могли зробити з красивою зв'язаною бранкою, і рум'янець, що розтікався з її обличчя по голому горлу і грудях, сказав мені, що вона випробування було як розумовим, і фізичним.
  
  
  Шеріма все ще не розмовляла з того часу, як я відчинив секретні двері і ввійшов до потайної кімнати. У мене було відчуття, що вона була шокована або просто вийшла з нього. Або, можливо, її накачали наркотиками, окрім транквілізаторів, які їй давала Кенді, і лише зараз вона почала повністю контролювати свої почуття.
  
  
  «Добре, Абдул, чи я маю сказати Сеїф Аллах?» Я сказав. Його реакцією на те, що я використав арабське слово для позначення меча Аллаха, було просто трохи вклонитися. - Зніміть ці ланцюги з її високості. Швидко.
  
  
  "У цьому не буде необхідності, Абдул", - пролунав голос.
  
  
  
  
  
  
  Я сказав. «Кинь пістолет, Нік, і підніми руки».
  
  
  "Привіт, Кенді", - сказав я, не обертаючись. «Що вас утримувало? Я чекав, що ви приєднаєтесь до нас тут. Якби ви прибули на пару хвилин раніше, ви могли б урятувати життя одному зі своїх приятелів».
  
  
  Шок від того, що її давній друг і компаньйон тримає пістолет на людині, яка прийшла врятувати її, змусив Шеріму повністю прокинутися. "Цукерки! Що робиш? Нік прийшов забрати мене звідси!"
  
  
  Коли я сказав їй, що Кенді Найт була єдиною, хто уможливив захоплення її в полон, для колишньої Королеви це одкровення було занадто великим. Вона розплакалася. Зникла королівська гідність, яка хоробро підтримувала її перед мучителями. Вона була жінкою, яку зрадив хтось, кого вона любила як сестру, і вона ридала знову і знову: «Чому, Кенді? Чому?
   Розділ 11
  
  
  
  
  Я все ще не впустив пістолет і не підняв руки, але Абдул залишив Шеріму і підійшов, щоб забрати у мене «люгер». У той момент я мало що міг зробити, крім дозволити йому взяти це. Якщо Кенді натисне на курок на мені, не залишиться ніякої надії для жінки, яка ридає, голова якої впала на груди. Її світ розколовся на мільярд частин, і для неї забули про фізичний біль. Грубі складки, врізані мотузками на її зап'ястях і розчепірені кісточки, більше не були такими жорстокими, як процес розпаду її життя - процес, який почався, коли вона була змушена залишити чоловіка, якого любила, та своїх дітей.
  
  
  "Тепер, якщо ви просто підійдете до стіни, містере Картер", - сказав Абдул, показуючи моїм пістолетом, куди він хотів, щоб я пішов.
  
  
  Щоб виграти час, я запитав його: Чому ти не дозволиш Кенді розповісти Шеріме, чому вона продала її? Тобі тепер нема чого втрачати.
  
  
  "Нічого, крім часу", - сказав він, повертаючись, щоб наказати бойовику на ліжку прийти та охороняти мене. Коли чоловік узяв автомат і попрямував до мене, він зупинився, щоб подивитись на свого мертвого товариша. Лють промайнув у нього на обличчі, він загрозливо підняв гвинтівку і направив її на мене.
  
  
  "Стоп!" - скомандував Абдул, все ще розмовляючи з ним арабською. «Його не можна вбивати цією зброєю. Коли все буде готове, можеш використати пістолет, яким користувалися ті, хто нагорі.
  
  
  Шеріма підвела голову і запитливо подивилася на мене. Зважаючи на все, її тримали зовні, поки люди Меча не позбулися постійних агентів ЦРУ. «Нагорі мертва «мила молода пара», – сказав я їй. «Принаймні сусідка охарактеризувала їх як добрих».
  
  
  "Вони були шпигунами вашого імперіалістичного ЦРУ", - прогарчав мені Абдул. «Ми знали про цей будинок якийсь час, містере Картер. Тут Селім, – продовжив він, киваючи у бік людини за столом, який повернувся до своїх документів після того, як мене знезброїли, – у цьому плані дуже допоміг. Він прикріплений до служби безпеки в посольстві, і одного разу йому довелося супроводжувати Шаха Хасана тут, коли наш уславлений монарх був у Вашингтоні, щоб отримати накази від своїх господарів із ЦРУ. Ця зустріч тривала майже шість годин, і Селім мав достатньо можливостей запам'ятати планування будинку. Для шпигунів вони були дуже розумні; Селіму навіть дозволили постояти на варті біля секретних дверей у цю кімнату і подивитися, як вона працює, поки він чекав на Хасана».
  
  
  «Шах ніколи ні від кого не підкорявся!» - гаркнула Шеріма своєму колишньому охоронцю. «Я пам'ятаю, як він розповідав мені про цю зустріч, коли повернувся до Сіді Хасана. ЦРУ інформувало його про те, що відбувалося на решті Близького Сходу, щоб він міг захистити себе від тих, хто вдавався нашими друзями, поки вони будували плани відібрати у нього трон».
  
  
  «Хто, окрім вас і Хасана, вірить у цю вигадку?» - самовдоволено сказав Абдул. «На той час, коли ми закінчимо, кожен в арабському світі дізнається про його зраду і про те, як він дозволив імперіалістичним паліям війни використовувати себе та свій народ. І як він став їх собакою, що біжить, завдяки тобі »
  
  
  Коли на гарному обличчі Шеріми з'явився великий знак запитання, Абдул зловтішався. «О так, міледі, - сказав він, повертаючись до неї, - хіба ви не знали? Ви той, хто настільки затуманив свідомість Хасана, що він не міг визначити, що краще для його країни. Ти використав це своє зле тіло, щоб спалахнути його пристрастю, щоб він не міг бачити, хто його справжні друзі». Щоб підкреслити свою думку, Абдул простяг руку і непристойно погладив Шеріму по грудях і стегнах, поки вона намагалася ухилитися від його болісних ласк; біль від її грубих зв'язків і нудота від його варварського дотику позначилися на її обличчі одночасно.
  
  
  «Потім, коли ви зробили Хасана своїм рабом кохання, – продовжив Абдул, – ви почали передавати йому накази своїх господарів тут, у Вашингтоні».
  
  
  "Це брехня!" - сказала Шеріма, її обличчя знову почервоніло, цього разу від гніву, а не від збентеження через те, що її колишній слуга робив із її тілом. «Хасан думав лише про те, що краще для його народу. І ти знаєш, що це правда, Абдул. Він довіряв тобі як другу і часто довіряв тобі від того дня, як ти врятував йому життя».
  
  
  
  
  
  
  Звичайно, я знаю це, Ваша Високість, - визнав Абдул. «Але хто повірить, що коли світ побачить докази, які Селім готує тут, - докази, які вже чекають, щоб їх передали могутньому шаху, коли ми повідомимо про вашу смерть від рук ЦРУ».
  
  
  Шеріма ахнула. «Ви збираєтеся вбити мене та звинуватити в цьому ЦРУ? Чому шах має вірити цій брехні? Особливо якщо ви збираєтеся натякнути, що я працював на ЦРУ».
  
  
  Абдул повернувся до мене і сказав: «Скажіть їй, містере Картер. Я впевнений, що ви з'ясували мій план.
  
  
  Я не хотів розкривати, наскільки добре AX знав про змову Меча, тому я просто сказав: «Що ж вони можуть спробувати переконати шаха, що ви були вбиті, тому що ви вирішили розкрити операції ЦРУ в Адабі Хасану та Решту світу».
  
  
  "Зовсім вірно, містере Картер!" Абдул сказав. «Я бачу, що у вас, співробітників Служби виконавчого захисту, теж є мозок. Ми припускали, що ви не більш ніж уславлені охоронці, придатні ні на що більше, ніж стояти біля посольств та консульств».
  
  
  Меч не знав цього, але він відповів на велике запитання, яке було в мене в голові з тих пір, як він вперше сказав, що чекає на мене на конспіративній квартирі ЦРУ. Він явно не знав ні про AX, ні про те, хто я насправді. Я глянув на Кенді, яка мовчки стояла, все ще тримаючи в руці маленький пістолет протягом розмови між Абдулом і Шерімою.
  
  
  «Думаю, я мушу тебе подякувати за те, що ти сказав йому, хто я, милий, - сказав я. Її обличчя було зухвалим, коли я продовжив: «Ти досить добре використовуєш своє тіло, щоб отримати потрібну інформацію. Завдяки."
  
  
  Вона не відповіла, але Абдул усміхнувся і сказав: «Так, містере Картер, вона добре використовує своє тіло». По тому, як він насміхався, коли говорив, я зрозумів, що він теж відчув принади любовних ігор Кенді. «Але у вашому випадку, – продовжував він, – на неї вплинула не неконтрольована пристрасть. Тобі як мені в гостях пригощали її насолодами - за моїми вказівками. Мені потрібно було знати, де ви вписуєтесь у картину, і як тільки вона виявила, що ви теж працюєте в уряду капіталістів, я вирішив включити вас у свої плани».
  
  
  "Мені було приємно", - сказав я, звертаючись до Кенді, а не до Абдула. «Скажи мені, Кенді, людина на балконі Шеріми - це був нещасний випадок, коли ти встромила мій ніж йому в горло? Чи ти боявся, що він збирався поговорити і сказати мені, що Меч теж був на даху Уотергейта, керуючи спробою викрадення Шеріми? »
  
  
  Великі карі очі відмовлялися дивитися на мене, а Кенді, як і раніше, мовчала. Однак Абдул не був таким стриманим. Задоволений тим, що його змова знищення Шаха Хасана увінчається успіхом і що ніщо не заважає йому, він, здавалося, майже готовий обговорювати всі аспекти операції.
  
  
  «Це було дуже розумно з її боку, чи не так, містере Картер?» - поблажливо сказав він. «Я почув про це, коли спустився до Шериминої кімнати, щоб подивитися, що пішло не так. Саме тоді я сказав їй, щоб вона займала вас всю ніч, поки ми збігаємо з Її Високістю ... вибачте, Її колишню Високість. Уявіть собі, цей старий дурень із готельного детектива думав, що зможе нас зупинити. Він підійшов упритул і хотів знати, що я роблю біля дверей номера цієї години, виставляючи напоказ свій значок готелю, ніби я виглядаю розірваним. Він не додав очевидного - що йому не довелося б вбивати старого - врешті-решт Абдул був визнаний офіційним охоронцем Шеріми.
  
  
  «До нещастя для нього, можливо, він так і думав», - сказав я. «Він справді не розумів, що відбувається, тільки те, що він мав захистити жінку від занепокоєння». Я визнав, що це була наша помилка.
  
  
  Шеріма, налякана всім, що почула за останні кілька хвилин, ще раз запитала у своєї старої шкільної подруги: «Чому, Кенді? Як ти міг так вчинити зі мною? Ви знаєте, що ми з Його Високістю вас любили. Чому?
  
  
  Питання нарешті дійшло до Кенді. Блискнувши очима, вона зневажливо сказала: «Звичайно, Хасан любив мене. Ось чому він убив мого батька! "
  
  
  "Твій батько!" - Вигукнула Шеріма. «Кенді, ти ж знаєш, що твій батько був убитий тією ж людиною, яка намагалася вбити шаха. Ваш батько врятував життя Хасана, пожертвувавши своєю власною. А тепер зробиш це зі мною та з ним».
  
  
  «Мій батько не жертвував своїм життям!» Кенді майже кричала і плакала водночас. Хасан вбив його! Він витяг мого батька перед собою, щоб урятувати своє паршиве життя, коли на нього напав убивця. Я присягнув, що зв'яжуся з Хасаном, коли дізнаюся про це, і тепер я збираюся це зробити»
  
  
  «Це неправда, Кенді, - пристрасно сказала їй Шеріма. «Хасан був такий здивований, коли ця людина увірвалася до приймальні палацу і пішла за ним, що просто зупинилася. Ваш батько стрибнув перед ним і отримав ножове поранення. Потім Абдул убив убивцю».
  
  
  "Звідки Ви знаєте?" Кенді відповіла їй. "Ви були там?"
  
  
  "Ні", - визнала Шеріма. Ви знаєте, я був з вами в той час. Але Хасан розповів мені про це пізніше. Він відчував відповідальність за смерть вашого батька, і
  
  
  
  
  
  
  те, що відповідає за вас"
  
  
  «Він був відповідальний! Він був боягузом, і мій батько помер через це! Він просто не міг змиритися з тим, щоб сказати вам правду, тому що тоді ви знали б, що він теж був боягузом».
  
  
  «Кенді, - благала її Шеріма, - мій батько сказав мені те саме. І він би не став брехати про щось подібне. Він був найкращим другом твого батька і ...
  
  
  Кенді не слухала. Знову перервавши Шеріму, вона закричала: «Твій батько був таким самим, як мій. Спочатку людина компанії. І нафтова компанія не могла дозволити, щоб його люди знали, що Хасан боягуз, інакше вони не підтримали б його. Тоді дорогоцінну компанію викинули б із країни. Хасан збрехав, і всі, хто працював у нафтовій компанії, його підтримали».
  
  
  Я спостерігав за Мечем, поки дві дівчини сперечалися, і усмішка на його обличчі викликала у мене в голові запитання. «Кенді не схожа на себе, – подумав я. Це було майже так, ніби вона повторювала історію, яку їй розповідали знову і знову. Я втрутився, щоб поставити своє запитання. «Кенді, хто розповів тобі про те, що сталося того дня?»
  
  
  Вона знову обернулася до мене обличчям. «Абдул. І він єдиний, хто був там, кому не було чого втрачати, сказавши мені правду. Того дня він теж мало не був убитий цією людиною. Але він не був боягузом. Він підійшов до цього божевільного вбивці і застрелив його. Хасану просто пощастило, що Абдул був там, інакше ця людина забрав би його одразу після мого батька».
  
  
  "Коли він тобі про це розповів?" Я запитав.
  
  
  «Тієї ж ночі. Він підійшов до мене і спробував втішити. Він просто випадково обмовився про те, що сталося насправді, і я вирвав у нього все інше. Він змусив мене пообіцяти нікому не розповідати, що зробив шах. Він сказав, що тоді для країни було б погано, якби всі знали, що шах боягуз. То був наш секрет. Я ж казав, що всі мають секрети, Нік.
  
  
  "Досить про це", - різко сказав Абдул. «Нам ще багато потрібно зробити. Селимо, як надійдуть документи? Ви майже закінчили? »
  
  
  "Ще п'ять хвилин". З того часу, як я увійшов до кімнати, офіційний представник посольства заговорив уперше. «Я використав кодову книгу, яку ми знайшли нагорі, щоб підготувати звіт, в якому зазначено, що Її Високість – колишня королева – повідомила своєму начальству, що вона більше не вірить, що те, що ЦРУ зробило в Адабі, правильно, і що вона шкодує, що допомагала їм усім. цього разу. Вона пригрозила викрити ЦРУ Його Високості та світовій пресі».
  
  
  "Щось ще?" - Запитав відповіді Абдул.
  
  
  «Папір, який я зараз завершую, є закодованим повідомленням, в якому людям у будинку наказують позбутися Шерими, якщо вони не можуть передумати. По можливості вони повинні зробити так, щоб це виглядало як аварія. А якщо ні, то її слід застрелити, а її тіло утилізувати таким чином, щоб його ніколи не знайшли. У цьому випадку, йдеться в повідомленні, буде випущено прикриття, в якому йдеться, що вважається, що вона зникла, бо побоюється, що рух Чорного вересня забере її життя. Інший папір теж готовий».
  
  
  Я повинен був визнати, що «Меч» розробив схему, яка, напевно, поставить ЦРУ – і тим самим уряд Сполучених Штатів – на одну точку з Шахом Хасаном та миром загалом. Я думав про можливі відгалуження схеми, коли Кенді раптово запитала мене:
  
  
  «Нік, ти сказав, що чекаєш на мене. Звідки ти знаєш? Як я себе видав? »
  
  
  «Дорогою сюди я згадала дві речі, - сказав я їй. «По-перше, те, що повідомив один із чоловіків, які йшли за вами та Абдулом у Потомак сьогодні вранці. Він дивився, як Абдул зупинився на заправці, і ви використовували телефон. Це нагадало мені, що я запитав вас, чи була у вас можливість почути, кому дзвонив Абдул, або подивитися, який номер він набирає, коли ви пізніше зателефонували мені в Уотергейт. І ви сказали, що не ходили з ним у ділянку. Але в тебе було, моя люба. Тільки ви не знали, що хтось бачив, як ви це робите, та повідомив про це».
  
  
  «Отже, це були люди зі Служби виконавчої охорони, які йшли за нами, містере Картере, - сказав Абдул. «Я задумався про це, але я не мав достатнього досвіду в цій країні, щоб бути в змозі дізнатися всіх різних таємних операторів. Але я не думав, що хтось із них ризикнув підійти так близько, щоб спостерігати за нами на станції. Я думав, вони почекали за поворотом, доки не побачать, як ми знову виїжджаємо на дорогу».
  
  
  "Де ви їхали досить повільно, щоб ваші люди в автофургоні досягли точки засідки", - додав я.
  
  
  "Точно."
  
  
  "Ти зробив два дзвінки, Абдул", - сказав я йому, і він відповідно кивнув. «Я знаю, що це було з чоловіками у цьому будинку, які тримали Шеріму в полоні – після вбивства чоловіка та жінки. Хто був іншим дзвінком… Селім? »
  
  
  - Ще раз вірно, містере Картер. Я мусив сказати йому, що скоро заберу його. Після того, як ми з міс Найт розіграли нашу маленьку шараду в Джорджтауні на вашу користь, щоб вас можна було заманити сюди.
  
  
  «Отже, ти повинен був зателефонувати до таксопарку», - сказав я, дивлячись на Кенді. «Ви мали замовити таксі прямо в бутику, щоб
  
  
  
  
  
  ти міг би швидко вийти та обов'язково піти, поки ця дівчина не пішла за тобою на вулицю, щоб поставити якісь запитання».
  
  
  "Вірно ще раз", - сказав Абдул, не даючи Кенді відповісти мені. Він хотів бути впевненим, що одержав всю заслугу за планування всієї установки. «І це спрацювало, містере Картер. Ви тут, як і планували».
  
  
  Я хотів трохи випустити з нього повітря, тому сказав: «Насправді, саме ця історія з таксі змусила мене задуматися про Кенді та безліч збігів, у яких вона брала участь. Тільки у фільмах хтось вибігає з будівлі і одразу ж сідає у таксі. Наче герой завжди знаходить місце для паркування саме там, де йому потрібне. Так чи інакше, я згадав, що це була ідея Кенді здійснити ту невелику прогулянку Джорджтауном і що вона наполягла на тому, щоб провести вчора ніч зі мною, поки Шеріма була викрадена. Потім згадав телефонні дзвінки на заправці, і все стало на свої місця».
  
  
  «Боюсь, надто пізно, містере Картер, - сказав Абдул. Він повернувся до людини за столом, який почав збирати його папери і засовувати щось – кодову книгу ЦРУ, як я здогадався – у кишеню. Ти готовий, Селіме?
  
  
  "Так." Він простягнув Мечу кілька аркушів паперу, над якими працював, і сказав: «Це ті, які можна знайти в хаті». Його лідер узяв їх, потім знову простягнув руку. Селим на мить глянув на нього, потім несміливо дістав з кишені кодову книгу. «Я просто подумав, що маю подбати про це», - вибачився він. «Завжди є шанс, що коли приїде поліція, вони можуть обшукати вас, і було б нерозумно мати її у вашому розпорядженні».
  
  
  "Звичайно, мій друже", - сказав Абдул, обіймаючи його за плече. «Було добре з вашого боку подумати про мою безпеку. Але я турбуватимуся про це і в той же час усуну з вашого шляху будь-яку спокусу. Є ті, хто заплатив би багато, щоб отримати цю маленьку книгу, і найкраще, щоб гроші надходили безпосередньо мені та нашому славному руху Silver Scimitar. Хіба це не так, Селіме? »
  
  
  Маленький фальшивомонетник із посольства швидко кивнув на знак згоди і, здавалося, відчув полегшення, коли Меч послабив ведмежі обійми, які він обіймав за плече людини. "Тепер ви знаєте, що вам робити?"
  
  
  «Я піду прямо до посольства, а потім…» Він різко зупинився, виглядав ураженим і запитав: «Яку машину я мав використати? А Мухаммед, хто мав привести сюди цього Картера? Що з ним сталося?
  
  
  Абдул повернувся до мене. «Так, містере Картер. Я хотів запитати вас про Мухаммеда. Я припускаю, що його спіткала та ж доля, що й наших друзів із Чорної визвольної армії у Джорджтауні. Та ін."
  
  
  Я саме збирався відповісти йому, коли побачив запитання обличчя Кенді і вирішив, що вона нічого не знає про «інших». Згадуючи тріо японців, які чекали на нас у Грейт-Фоллс, я отримав ще одне одкровення і відклав цю ідею для використання в майбутньому. «Якщо Мухаммед – це людина, яка чекала біля моєї кімнати, вона була затримана. Він попросив мене сказати вам, що він запізниться. Дуже пізно. Насправді я не думаю, що він взагалі виживе».
  
  
  Абдул кивнув головою. "Я підозрював це", - сказав він.
  
  
  «Кенді, ти дивилася, коли містер Картер прибув, як я тобі сказав? Як він потрапив сюди? »
  
  
  «Я бачила, як він виходив із машини, яку припаркував за рогом», - сказала вона. "Це була Вега".
  
  
  «Знову ж таки, як я й підозрював», - сказав Абдул, вклонившись мені. «Схоже, ми повинні за багато відплатити вам, містере Картер, включаючи привезти сюди нашу машину, щоб Селім міг повернутися до посольства». Він простяг руку. «Можна мені ключі? Дотягнись до них дуже обережно». Він вказав на вбивцю з автоматом, і я побачив, як його палець трохи зімкнувся на спусковому гачку.
  
  
  Я витягнув кільце для ключів із кишені і почав кидати його людині з гвинтівкою. «Ні! Для мене, - швидко сказав Абдул, готовий до будь-яких підозрілих дій з мого боку. Я зробив, як він сказав, потім він вручив ключі від машини своїй людині Селіму, сказавши: "Продовжуйте виконувати свої інструкції".
  
  
  «У посольстві я чекатиму на ваш дзвінок. Коли це приходить, я дзвоню в поліцію і кажу, що ви подзвонили мені з цієї адреси і сказали, що знайшли її Високість убитої. Потім я передаю по радіо Його Високості, що сталося».
  
  
  «І як я потрапив на цю адресу?»
  
  
  «Я послав вас сюди, коли з'ясувалося, що її Високість зникла. Я згадав, що одного разу Його Королівська Високість попросила мене відвезти його в цей будинок, щоб зустрітися з деякими американцями, і подумав, що, можливо, Її Високість приїхала сюди, щоб відвідати своїх американських друзів. І я більше нічого не знаю про те, чий це будинок, або щось таке.
  
  
  "Добре. Не забувай ні слова з того, що я тобі сказав, Селіме, - сказав Абдул, поплескуючи його по спині. «Іди і дочекайся мого дзвінка. Мустафа Бей забере машину пізніше і поверне її в агентство з прокату. Припаркуйте його на стоянці. біля посольства і скажіть черговому, що хтось прийде за ключами». . «Зараз шість годин.
  
  
  
  
  
  
  в посольстві за півгодини, і на той час ми повинні закінчити тут. Чекайте на мій дзвінок між шістьма тридцятьма і шістьма сорок п'ятьма. Аллах із тобою».
  
  
  «І з тобою, Сеїф Аллах», - сказав зрадницький адабський чиновник, коли бетонна панель знову закрилася, запечатуючи нас у звуконепроникній кімнаті, а ми з Шеримою дивилися у вічі вірної смерті.
   Розділ 12
  
  
  
  
  Як тільки Селім пішов, Абдул зайнявся розміщенням своїх фальшивих записок ЦРУ. Мустафа-бей із сердитим обличчям тримав пістолет націленим на мене, лише зрідка переводячи погляд на мить, щоб кинути погляд на оголене тіло своєї колишньої королеви. Якось я знав, що це він чіплявся до неї, коли вона висіла на мотузках, які тримали її руки та ноги розсунутими. Я також був упевнений, що він і його тепер мертвий товариш, мабуть, отримали суворий наказ від Меча не ґвалтувати їхню полонянку. Будь-яке подібне сексуальне насильство виявилося б під час розтину, і я не думав, що Меч хотів такого роду ускладнень. Вбивство мало бути акуратним, ніби воно було скоєно професіоналами ЦРУ.
  
  
  Я не зовсім зрозумів, як Меч пояснить різницю у часі смерті між трупами нагорі та Шерімою. Потім мене осяяло, що цих тіл у хаті не знайти. Все, що йому треба було зробити, це сказати, що він увірвався і виявив, що секретні двері відчинені, а тіло Шеріми лежить у потайній кімнаті. Він також міг сказати, що бачив, як одна чи дві людини поїхали, коли він приїхав на лімузині. Або він міг відкрити багажник "Мустанга" в гаражі, а потім сказати поліції, що хтось втік, коли він під'їхав. Логічним припущенням було б, що вбивця збирався забрати тіло Шеріми, коли її охоронець прибув туди і налякав його.
  
  
  Мені було цікаво, де я вписався у його план. Тоді я зрозумів, що стану тим мерцем, який допоможе зробити історію Абдула ще більш непроникною, і я зрозумів, чому мене не повинні вбити з автоматичної гвинтівки. Я мав померти від кулі з того ж пістолета, що вбив Шеріму. Абдул міг сказати, що він привів мене до будинку, щоб шукати її, і людина, яка втекла з гаража, коли ми приїхали, зробив ще один постріл, перш ніж втік, що вразило мене. Абдул вдав, що не знав, що я зі Служби виконавчого захисту (як він тепер думав, що я був), і пояснив, що я був просто людиною, яка була доброзичлива з Шерімою, до якої він просив допомоги.
  
  
  Його історія, звісно, не витримає критики у рамках офіційного розслідування. Але чи зможе уряд переконати Шаха Хасана, що наша історія не є прикриттям причетності ЦРУ до її вбивства? І будь-яке розкриття моєї істинної особистості як агента AX тільки зробило б усю ситуацію ще складнішою та підозрілішою. Зрештою, я був досить близько до колишньої королеви майже з моменту її приїзду до Вашингтона. Як це можна пояснити чоловікові, який її кохав?
  
  
  Поки я думав про складність сюжету, я спостерігав Кенді. Вона сіла на ліжко і, здавалося, уникала дивитись на мене чи Шеріму. Не думаю, що вона очікувала побачити свого колишнього друга роздягненим і жорстоко пов'язаним. Я зрозумів, що сліди мотузки на її зап'ястях і кісточках повинні були бути видані як частина тортур ЦРУ, щоб спробувати змусити колишню королеву змінити свою думку про те, щоб пролити світло на її передбачувану змову на Адабі.
  
  
  На той час Абдул перестав ховати фальшиві банкноти. Він підійшов до моєї охорони і почав віддавати накази арабською мовою. «Підніміться нагору і віднесіть два тіла до бічних дверей. Потім підійдіть до лімузину якомога ближче до дверей. Відкрийте багажник та завантажте їх. Переконайтеся, що ніхто не бачить, що це ви робите. Тоді повертайся сюди за Каримом. На жаль, він має їхати із капіталістичними свинями. У багажнику буде ще один пасажир, тож переконайтеся, що там є місце».
  
  
  Я був єдиним, хто міг чути, що Меч говорив своїй людині, і його слова мали на увазі те, про що я не думав до цього моменту. Якщо нас із Шерімою знайдуть мертвими на місці події, то єдиним «пасажиром» багажника має бути Кенді! І я здогадався, що було на «іншому папері», який закінчив фальсифікатор Селім, і про зміст якого він уникав згадки. Я був упевнений, що в ньому Кенді зображена як сполучна ланка ЦРУ із Шерімою і, отже, із Шахом Хасаном. Ця частина плану Абдула була посилена тим фактом, що її зникнення під час смерті Шеріми виглядало б ще більш підозрілим, якби ЦРУ не змогло пред'явити її, щоб спростувати докази, сфабриковані Мечем.
  
  
  Коли Мустафа пішов і масивні двері знову затихли, я сказав: «Кенді, скажи мені що-небудь. Коли ви змусили Абдула приєднатися до вас у прагненні помститися Шаху Хасану? »
  
  
  "Чому? Що це означає?" Вона подивилася на мене, щоб відповісти, але знову відвернулася.
  
  
  «Я думаю, це було приблизно в той час, коли стало відомо про розлучення та повернення Шеріми до Штатів, вірно?»
  
  
  Карі очі пильно подивилися на моє обличчя, і вона нарешті кивнула, а потім сказала:
  
  
  
  
  
  
  це було приблизно тоді. Чому?
  
  
  Абдул нічого не сказав, але його чорні яструбині очі метнулися від неї до мене, поки я продовжував говорити, сподіваючись, що при цьому він був надто напружений, щоб помітити, що я більше ніколи не піднімав руки після того, як кинув ключі від машини в йому.
  
  
  "Що він сказав?" Я спитав, а потім відповів на своє запитання. «Тримаю в заклад, це було щось на кшталт того, що він нарешті зрозумів, що ти маєш рацію. Цей Хасан був поганою людиною, яка насправді не допомагала своєму народу, а просто накопичувала багатство для себе та роздавала кілька шкіл та лікарень, щоб люди мовчали».
  
  
  Її обличчя говорило мені, що я потрапив у ціль, але вона не була готова зізнатися в цьому навіть самій собі. «Абдул показав мені доказ цього! Він показав мені записи зі швейцарського банку. Ви знаєте, що старий добрий філантроп Хасан поклав туди понад сто мільйонів доларів? Як тобі допомогти собі, а не своїй країні? "
  
  
  Шеріма знову ожила і слухала нашу розмову. Вкотре вона спробувала переконати Кенді, що вона помилялася щодо свого колишнього чоловіка. «Це не так, Кенді, – тихо сказала вона. «Єдині гроші, які Хасан колись відправляв з Адабі, – це оплата обладнання, якого потребував наш народ. Це й гроші, які він поклав у Цюріху для нас із вами.
  
  
  «От як багато ти знаєш про свого дорогого Хасана», - крикнула їй Кенді. "Абдул показав мені записи, і тоді він запропонував, як ми можемо знищити його, використовуючи вас".
  
  
  "Записи могли бути підроблені, Кенді", - сказав я. «Ви бачили сьогодні ввечері, який експерт Селім у подібних речах. Банківські документи було б набагато простіше створити, ніж закодовані банкноти ЦРУ».
  
  
  Кенді перевела погляд з мене на Абдула, але не знайшла полегшення від сумнівів, які я вселяв йому. "Абдул не став би цього робити", - різко сказала вона. "Він допоміг мені, тому що любив мене, якщо хочете знати!"
  
  
  Я похитав головою. «Подумай про це, Кенді. Хіба чоловік, який любив вас, дозволив би вам лягти в ліжко з кимось іншим – наказав би вам зробити це – як ви? »
  
  
  "Це було необхідно, чи не так, Абдул?" - сказала Кенді, майже плачучи, коли вона звернулася до нього за допомогою. «Розкажи йому, як ти пояснив, що його треба тримати зайнятим на ніч, щоб ти міг забрати Шеріму, що є лише один спосіб зайняти таку людину, як вона. Скажи йому, Абдул». Останні три слова були проханням допомоги, яка залишилася без відповіді, оскільки Абдул нічого не сказав. На його обличчі застигла жорстока посмішка; він знав, що я намагаюся зробити, і йому було все одно, тому що він відчував, що вже пізно щось змінювати.
  
  
  "Я не можу це купити, Кенді", - сказав я, знову повільно хитаючи головою. “Не забувай, ти вже знав, що я за людина. Ми з тобою були разом ще до того, як Абдул дізнався про мене. Він поїхав до Олександрії з Шерімою до того, як я зустрів тебе тієї першої ночі. Ви ж пам'ятаєте ту ніч, чи не так? "
  
  
  «Це було просто тому, що мені було так самотньо!» Тепер вона плакала, дико дивлячись на Абдула. Зважаючи на все, вона не все розповіла йому про свою першу зустріч зі мною. «У нас із Абдулом не було можливості бути разом кілька місяців. Було так багато справ, щоб підготуватися до від'їзду із Сіді Хасана. А потім весь час, поки ми були в Лондоні, мені доводилося бути з Шерімою, бо вона поводилася як дитина. Абдул, тієї першої ночі з ним нічого не було. Ви повинні мені повірити. Просто мені хтось потрібний. Ви знаєте, який я».
  
  
  Вона побігла до нього, але він позадкував, щоб не зводити зі мною очей. "Залишайся там, моя люба", - різко сказав він, зупиняючи її. «Не вставай між містером Картером та моїм другом». Він махнув пістолетом. "Це саме те, що він хоче від вас".
  
  
  "Тоді все в порядку? Ви розумієте, Абдул? » Вона змахнула сльози. «Скажи мені, що все гаразд, люба».
  
  
  «Так, Абдуле, - підштовхував я його, - розкажи їй усе.
  
  
  Розкажи їй усе про Срібного Ятагана і про те, що ти - Меч Аллаха, який очолював найжорстокішу зграю вбивць у світі. Розкажіть їй про всіх безневинних людей-2, якими ви пожертвували, щоб спробувати взяти під свій контроль весь Близький Схід. І обов'язково розкажи їй, як вона буде наступною жертвою.
  
  
  «Досить, містере Картер», - холодно сказав він, коли Кенді запитала: «Про що він говорить, Абдул? А як щодо Срібного Ятагану і як щодо мене, коли стану наступною жертвою? »
  
  
  "Пізніше, моя люба", - сказав він, пильно дивлячись на мене. «Я все поясню, як тільки Мустафа повернеться. Нам ще багато треба зробити».
  
  
  "Вірно, Кенді", - різко сказав я. «Ви дізнаєтесь, коли Мустафа повернеться. Прямо зараз він завантажує багажник кадилаку тілами двох людей нагорі. Потім він має повернутися за Карімом на підлозі. І ще він заощаджує місце для вас у багажнику. Правильно, Абдул? Чи ти волієш Меч Аллаха зараз, коли момент твоєї перемоги такий близький? »
  
  
  «Так, містере Картер, гадаю, знаю, - сказав він. Потім він трохи повернувся до Кенді, чиї руки з жахом притулилися до мого обличчя. Вона недовірливо подивилася на нього, коли він повернувся до неї і продовжив крижаним жорстким тоном: «На жаль, мій любий, містер Картер дуже правий. Твої
  
  
  
  
  
  
  почуття до мене закінчилося, як тільки ви дали можливість зробити колишню королеву моєю бранкою і заманили сюди містера Картера. Що стосується вас, містере Картер, - продовжив він, знову звертаючись до мене, - я думаю, ви сказали достатньо. А тепер, будь ласка, промовчи, чи я змушений використовувати цю гвинтівку, навіть якщо це спричинить зміну моїх планів».
  
  
  Повідомлення про те, що я мав рацію щодо наміру Меча використовувати мій труп як кращий доказ на підтримку його історії - що він і я намагалися врятувати Шеріму - зробило мене трохи сміливішим перед автоматичною зброєю. Він стрілятиме в мене тільки в крайньому випадку, вирішив я, і поки не примушував його до цього. Я хотів продовжити розмову з Кенді, незважаючи на його погрози, тому сказав:
  
  
  «Чи бачиш, Кенді, є люди, які кохаються заради взаємного задоволення, такі як ти і я, і є люди, подібні до Абдула, тут, котрі кохаються з ненависті для досягнення своїх цілей. Абдул став твоїм коханцем, коли був готовий використати тебе, а не раніше, як я розумію».
  
  
  Вона підняла заплакане обличчя і глянула на мене, не бачачи. «До того часу ми були просто друзями. Він приходив, і ми говорили про мого батька і про те, як жахливо для Хасана бути відповідальним за його смерть, щоб урятувати своє жадібне життя. Потім, нарешті, він сказав мені, що любив мене довгий час і ... і я був такий обережний протягом такого довгого часу, і ... - Вона раптово усвідомила, що вона розповідала про себе, і винувато подивилася на Шеріму, а потім назад . мені.
  
  
  Я підозрював, що давним-давно вона розповіла своєму старому другові про інтенсивний пошук задоволення, який колись вів її від чоловіка до чоловіка. Але вона не знала, що я знаю про її німфоманію. Тепер було очевидно, що, почавши визнаватись у цьому при мені, вона зніяковіла. Що ще важливіше, я усвідомлював, як минає час і Мустафа скоро повернеться до прихованої кімнати. Я повинен був зробити хід до цього, і дозволити Кенді брати участь в обговоренні її роману з Абдулом нічого не означало, як витратити цінні хвилини.
  
  
  Ризикнувши, що хитра арабська змова пішла в минуле, я запитав її: «Абдул коли-небудь казав вам, що він був тим, хто планував замах, у якому загинув ваш батько? Або що вбивця ніколи не мав дістатися до шаха. Чи не так? Я підштовхнув його, в той час як Кенді і Шеріма роззявили рота від шоку і недовіри. Ви знали, що порятунок життя шаха завоює його довіру, якщо вже він був такою людиною. руху Срібного Ятагану. Ви були недостатньо сильні, щоб просити допомоги у решти арабського світу».
  
  
  Меч не відповів, але я бачив, як його палець знову стискав спусковий гачок. Я був майже певен, що вгадав, але я не знав, наскільки далеко я зможу зайти, перш ніж ці кулі почнуть викидатися в мене. Мені довелося зробити ще один крок, щоб спробувати підштовхнути Кенді до дій.
  
  
  «Бачиш, як зараз тихо велика людина, Кенді?» Я сказав. «Я маю рацію, і він не визнає цього, але насправді він винен у смерті твого батька, і, більше того ...»
  
  
  «Нік, ти маєш рацію!» - Вигукнула Шеріма, перериваючи мене. Абдул на мить відірвав погляд від мене, щоб глянути в її бік, але холодний погляд повернувся на мене, перш ніж встиг кинутися на нього.
  
  
  Голосом, сповненим збудження, Шеріма продовжувала говорити: «Я щойно згадала те, що сказав Хасан, коли розповідав мені про замах на його життя. Тоді це не було зареєстровано, але те, що ви тільки-но сказали, нагадує це - логічно відповідає. Він сказав, що дуже погано, що Абдул Бедаві подумав, що йому довелося зіштовхнути містера Найта перед убивцею, перш ніж він його застрелив. Що Абдул уже дістав пістолет і, мабуть, міг би вистрілити в нього, не намагаючись відвернути увагу, штовхнувши містера Найта. Це Абдул приніс у жертву твого батька, Кенді, а не Його Високість! »
  
  
  Меч не міг спостерігати за всіма нами трьома. Зі зрозумілих причин він зосередився на Шерімі та її історії, а також на мені. Якби Кенді не скрикнула від болю та люті, коли повернулася, щоб схопити пістолет на ліжку, він не націлився б на неї досить швидко. Тільки-но вона підняла маленький пістолет до пояса, як важкі кулі почали прокладати собі шлях по її грудях, а потім назад по її обличчю, коли Абдул повернув напрямок свого кульового пістолета. Мініатюрні фонтани крові ринули з незліченних дірок у її гарних грудях і вирвалися з карих очей, які більше не звужувалися від пристрасті, коли вона дражнила свого коханця до нескінченної кульмінації.
  
  
  Одна з перших куль Абдула вибила пістолет Кенді з її руки і змусила її закружляти по підлозі. Я кинувся до нього, а він продовжував стримувати спусковий гачок гвинтівки, злісно пускаючи потік куль,
  
  
  
  
  
  
  Мета, яка смикалася і звивалася від удару, навіть коли колись красиву руду голову відкидали назад на ліжко.
  
  
  Я якраз збирався взяти пістолет Кенді – «Беретта модель 20» 25 калібру, коли мої рухи явно привернули його увагу. Тяжка гвинтівка вигнулась у мій бік. Тріумф блиснув у його очах, і я побачив, що божевілля та жадоба влади сміли всі думки про його потребу в моєму трупі пізніше. Настав час, і на його обличчі з'явилася усмішка, коли він навмисне прицілився дулом у мій пах.
  
  
  "Ніколи більше, містере Картер", - сказав він, його палець на спусковому гачку побілів від тиску, коли він тягнув його все далі і далі, поки він не перестав рухатися. Його обличчя раптово зблідло, коли він з жахом усвідомив, в той же момент, що і я, що обійма була порожня, а її смертоносний вміст використовувався в моторошних стосунках з трупом.
  
  
  Мені довелося посміятися з його ненавмисного використання міжнародного єврейського гасла, яке протестувало проти того, що жах, який одного разу охопив європейських євреїв, ніколи не повториться. "За такі слова тебе могли викинути з Ліги арабських держав", - сказав я йому, коли схопив "Беретту" і направив його йому в живіт.
  
  
  Смерть Кенді явно не вгамувала лють, що охопила його; розум випарувався з його голови, коли він вилаявся і кинув у мене гвинтівку. Я ухилився від нього і дав йому час, щоб відсмикнути свою куртку і витягнути пістолет, який, як я так давно знав, лежав у кобурі. Потім настала моя черга натиснути на курок. Модель 20 відома своєю точністю, і куля зламала йому зап'ястя, як і очікував.
  
  
  Він знову вилаявся, дивлячись на пальці, що смикалися, які не могли втримати пістолет. Він упав на підлогу під кутом, і ми обоє спостерігали, на мить нерухомі й зачаровані, як він ненадовго закружляв біля його ніг. Він був першим, хто рушив, і я знову чекав, доки його ліва рука схопилася за важкий автомат. Коли він підвівся майже до пояса, Беретта Кенді загавкала вдруге, і в нього було ще одне зламане зап'ястя; автомат знову звалився на підлогу.
  
  
  Меч наступив на мене, ніби божевільна людина, його руки марно ляскали по кінцях масивних рук, які тяглися, щоб укласти мене в обійми, які, як я знав, будуть нищівними ведмежими обіймами. Я не збирався ризикувати, що він дійде до мене. Другий тріск «Беретти» пролунав як луна різкої відповіді, що передувала йому на секунду.
  
  
  Абдул закричав двічі, коли кулі увійшли до його колінних чашок, потім ще один крик вирвався з його горла, коли він різко впав уперед і приземлився на коліна, які вже посилали по ньому гострі, як ніж, смуги болю. Керований мозком, який більше не функціонував логічно, він піднявся на ліктях і повільно рушив до мене плиткою лінолеуму. Непристойності лилися з його скрючених губ, як жовч, поки він, нарешті, не розтягнувся біля моїх ніг, нерозбірливо бурмочучи.
  
  
  Я відвернувся і підійшов до Шеріми, раптом усвідомивши, що її крики, які почалися, коли кулі Меча розірвали Кенді на частини, перейшли в глибокі ридання. Переставивши руки зі зброєю, щоб бути готовим на випадок, якщо секретні двері почнуть відчинятися, я оголив свій стилет і розрізав перший з її ланцюгів. Коли її млява рука опустилася на бік, вона помітила мою присутність і підняла схилену голову. Вона подивилася на мене, потім на Меч, що стояв від болю, на підлозі, і я побачив, як напружуються м'язи її горла, стримуючи рефлекс кляп.
  
  
  "Хороша дівчинка", - сказав я, поки вона боролася з блювотою. «Я тебе за хвилину відпущу».
  
  
  Вона здригнулася і мимоволі почала дивитись у бік ліжка. Я рушив перед нею, щоб не бачити закривавлену жінку, яку вона любила, як сестру, коли мій клинок вивільнив її іншу руку. Вона впала мені на груди, її верхівка ледь торкнулася мого підборіддя, і видихнула: «О, Нік… Кенді… Кенді… Це моя вина… Це моя вина…»
  
  
  "Ні, це не так", - сказав я, намагаючись втішити її, водночас підтримуючи її однією рукою і присідаючи, щоб перерізати мотузки навколо її щиколоток. Розірвавши останній жорстокий зв'язок, я відступив і притис його до себе, заспокійливо кажучи: «Це ні в чому не винен. Кенді нічого не могла з собою вдіяти. Абдул переконав її, що Хасан винен...
  
  
  «Ні! Ні! Ні! Ти не розумієш, - схлипнула вона, відкинувшись назад, щоб стукати своїми крихітними стиснутими кулаками мені в груди. «Це моя вина, що вона мертва. Якби я не сказав цієї брехні про те, що згадав, що сказав Хасан, вона б не намагалася вбити Абдула, і… і цього ніколи б не сталося». Вона змусила себе глянути на жахливу залиту кров'ю постать, що розтяглася на ліжку.
  
  
  "Це була брехня?" – недовірливо запитав я. Але я впевнений, що саме це і сталося. Абдул вчинив саме так, - я вказав Береттою на Меч, який лежав нерухомо. Я не міг сказати, знепритомнів чи ні. Якщо ні, то він не дав зрозуміти, що чув те, що мені казала Шеріма. "Що змусило тебе сказати це, якщо цього ніколи не було?"
  
  
  «Я бачив, що ви намагалися підняти
  
  
  
  
  
  
  його чи відволікти, щоб, можливо, стрибнути на нього та забрати його пістолет. Я подумав, що якщо я скажу те, що зробив, він може подивитися в мій бік або, можливо, піде за мною, і ви матимете свій шанс. Ніколи не думав, що Кенді буде. Її тіло знову здригнулося від жахливих ридань, але я не мав часу заспокоювати її. Крізь звук її плачу я почув ще дещо, дзижчання електродвигуна, і мій мозок закрутився разом з ним, згадуючи шум, який був відмічений уперше, коли я відчинив двері в притулок ЦРУ.
  
  
  Колись було бути ніжним. Я підштовхнув Шеріму до столу і сподівався, що в її ногах відновилося достатньо кровообігу, щоб утримувати її. Коли я повернувся до отвору, краєм ока побачив, що вона частково ховалася за укриття, яке я мав намір узяти.
  
  
  Саме тоді я виявив, що Меч симулював несвідомий стан. Перш ніж масивний бетонний бар'єр був відкритий досить далеко, щоб його людина могла ввійти в кімнату, він знову став на лікті і вигукнув попередження арабською:
  
  
  «Мустафа-бий! Небезпека! Картер має пістолет! Обережно!
  
  
  Я кинула погляд у його бік, коли він знову звалився на плитку. Спроба попередити свого бандита забрала в нього останні сили, які йшли з його ран, коли кров сочилася. Напружена, я чекала, коли вбивця увійде у дверний отвір. Однак він не з'явився, і двигун, що приводив у дію важку панель, завершив свій цикл, коли двері знову почали зачинятися. Свист повітря сказав мені, коли він запечатав притулок. Усередині ми були в безпеці, але я знав, що маю вибратися назовні. Я подивився на годинник. Шість з двадцять. Важко повірити, що стільки всього сталося з шостої години, коли Меч відправив свого поплічника Селіма назад до посольства. Ще важче було повірити в те, що мені потрібно було витягнути звідти Шеріму і доставити її до держсекретаря лише за дев'яносто хвилин.
  
  
  Я знав, що Селім отримав інструкції не зв'язуватися зі своїми когортами в Сіді Хасані, доки він не отримає звістку від Меча. Я, звичайно, відстрочив цю частину плану, але ніяк не міг завадити шаху чекати голосу Шеріми по радіо. І готовий перешкодити мені отримати її, був професійний вбивця. У мене була його автоматична гвинтівка, але все ж таки зник безвісти глушник 38-го калібру, який дуже ефективно збив двох агентів ЦРУ влучними пострілами. Я переважив його вогневою потужністю, так само як і мій «Люгер», але мав ту перевагу, що він міг чекати, поки я вийду через єдиний вихід із потайної кімнати. Крім того, у мене був останній термін, а у нього немає.
  
  
  Мені слід було чекати зовні - люди Яструба, мабуть, уже прибули, - але їм буде наказано не втручатися, якщо не буде очевидно, що мені потрібна допомога. І не було можливості спілкуватися з ними із звуконепроникної кімнати.
  
  
  Моя думка про шанси, що стоять переді мною, була раптово перервана тремтячим голосом позаду мене: «Нік, тепер все гаразд?»
  
  
  Я забув колишню королеву, яку грубо штовхнув на підлогу. "Так, ваша високість", - сказав я їй, посміюючись. «І заради Піта, знайди свій одяг. Я маю достатньо думок, щоб не відволікатися на твою красу.
  
  
  Після того, як я сказав це, мені було шкода, що я використав слово красиве.
  
  
  Це викликало спогади про вродливу жінку, яка сміялася і любила мене, і яка тепер перетворилася на зарізаний кулею шматок м'яса в кутку. Настала моя черга стримувати ущелину, що піднімається всередині мене.
  Розділ 13
  
  
  
  
  Шеріма знайшла негліже, в якому вона була, коли її забрали, але не норкову шубу. Ми вирішили, що хтось забрав її після того, як перевели її в підвал. Вона не могла згадати багато того, що сталося, мабуть, тому, що транквілізатори, які їй дала Кенді, були набагато ефективнішими, ніж вона передбачала.
  
  
  Важко було втримати мої очі від насолоди золотими вигинами мініатюрної фігури Шеріми під тонкою спідньою білизною, коли вона поспішно розповіла мені, що вона смутно згадала, як її раптово розбудив Абдул, який розповів їй щось про те, що хтось намагався завдати їй шкода, і що він мав забрати її, очевидно, що ніхто про це не знав. Один з його людей, мабуть, був з ним, тому що вона пам'ятала, як дві людини підтримували її, коли вона сідала в лімузин.
  
  
  Більше вона нічого не пам'ятала, крім прокинувшись пізніше і виявивши, що прив'язана до стіни, оголена. Той, чиє ім'я, яке ми тепер знали, було Мустафа, проводив руками її тілом. Вона, очевидно, не хотіла говорити про цю частину свого випробування і швидко проігнорувала це, продовжуючи пояснювати, що Абдул зрештою прибув із Селімом із посольства. Її колишній охоронець не спромігся відповісти на її запитання і просто розсміявся, коли вона наказала йому звільнити її.
  
  
  «Він просто сказав, що скоро мені більше не буде про що хвилюватися, - зі здриганням згадувала Шеріма, - і я знала, що він мав на увазі».
  
  
  Поки вона говорила, я дослідив Меч і виявив, що він ще холодний. Я порвав смужку
  
  
  
  
  
  
  Негліже Шеріми і перев'язав його рани, щоб зупинити кров, яка все ще сочилася з них. Він був би живий, якби я міг якнайшвидше витягти його звідти і отримати медичну допомогу. Але було очевидно, що він більше не зможе багато робити руками, навіть якщо його зап'ястя буде відновлено. І знадобилася б велика операція, щоб перетворити ці розбиті колінні чашки на щось, що могло б дозволити йому навіть волочитися як каліка.
  
  
  Я не знав, як довго Мустафа чекатиме зовні, знаючи, що його лідер став моїм бранцем. Я подумав, якби він був таким самим фанатиком, як більшість людей Меча, він би не вчинив розумно і не втік. Його єдині дві дії - або спробувати потрапити всередину і врятувати Абдула, або сидіти і чекати, доки я спробую вибратися.
  
  
  Я вислизнув із куртки і сказав Шеріме: «Знову сідай за цей стіл. Я збираюся відчинити двері і подивитися, що зробить наш друг. Він може просто стріляти, а ти стоїш зараз прямо на лінії вогню.
  
  
  Коли вона зникла, я клацнув вимикачем, який рухав бетонну панель. Кілька секунд, які знадобилися, щоб відкритися, здалися мені годинами, і я залишився притиснутим до стіни, мій Люгер був напоготові. Однак нічого не сталося, і мені потрібно було з'ясувати, чи все ще ховається вбивця у зовнішньому підвалі.
  
  
  Накинувши куртку на стовбур порожньої автоматичної гвинтівки, я прокрався до дверної коси, коли вона знову почала захлопуватися. Просунувши куртку в отвір, що звужується, я спостерігав, як вона відривається від дула гвинтівки, в той же час я чув зовні дві маленькі бавовни. Я відсмикнув гвинтівку, перш ніж важкі двері знову замкнули нас.
  
  
  «Що ж, він усе ще там, і схоже, що він не увійде», - сказав я собі більше, ніж будь-хто інший. Шеріма почула мене і висунула голову з-за краю столу.
  
  
  «Що ми робитимемо, Нік?» спитала вона. "Ми не можемо залишатися тут, чи не так?"
  
  
  Вона не знала, наскільки потрібно було вибратися звідти якнайшвидше; Я не знайшла часу, щоб розповісти про її колишнього чоловіка та терміни його подачі по радіо.
  
  
  "Ми виберемося, не хвилюйся", - запевнила я її, не знаючи, як ми збираємося це зробити.
  
  
  Розумна людина, вона мовчала, доки я обмірковував свій наступний крок. Я візуалізував частину підвалу, що лежить за дверним отвором. Комбінація прально-сушильної машини була надто далеко від дверей, щоб сховатися, якщо я ризикну зламатися. Масляний пальник стояв біля дальньої стіни, біля сходів. Я припускав, що Мустафа, мабуть, сховався під сходами. Звідти він міг тримати дверний отвір закритим і залишатися поза увагою у разі раптового нападу зверху.
  
  
  Я оглянула притулок ЦРУ, сподіваючись знайти щось, що могло б мені допомогти. Один кут великої кімнати був відгороджений стіною, утворюючи маленьку кабінку зі своїми дверима. Раніше я припускав, що це, мабуть, ванна; Підійшовши до дверей, я відчинив їх і виявив, що мав рацію. У ньому знаходилися раковина, унітаз, дзеркальна аптечка та душова кабіна з пластиковою завісою поперек неї. Житло було простим, але більшість гостей ЦРУ були короткостроковими і, ймовірно, не очікували, що апартаменти змагатимуться з гостями в Уотергейті.
  
  
  Не чекаючи знайти щось цінне для мене, я автоматично перевірив аптечку. Якщо укриття використало чоловіка, воно було добре обладнане. На потрійних полицях лежало туалетне приладдя - безпечна бритва, аерозольний балончик крему для гоління, пляшка лосьйону Old Spice, бандаїди та клейка стрічка, а також набір таблеток від застуди та антацидів, подібних до тих, що є на полицях у ванній кімнаті. використовувався мертвим агентом зверху. Зробіть це в багажнику лімузина зовні, тому що поплічник Меча явно перестав грати трунаря нагорі.
  
  
  Я почав виходити з ванної кімнати, але повернув назад, коли мене осяяла ідея. У гарячковій роботі я зробив кілька переходів між ванною та секретним дверним отвором, склавши все необхідне на підлозі поряд з ним. Коли я був готовий, я викликав Шеріму з її укриття і поінформував її про те, що вона повинна робити, а потім підштовхнув стіл через плиточну підлогу до місця поряд з вимикачем, який чинив двері.
  
  
  "Добре, ось і все", - сказав я, і вона сіла поряд зі столом. "Ви знаєте, як це використовувати?" Я простяг їй маленький пістолет Кенді.
  
  
  Вона кивнула головою. "Хасан наполіг, щоб я навчилася стріляти після другого нападу на його життя", - сказала вона. "Я теж непогано навчився, особливо з моїм пістолетом". Її підготовка здалася, коли вона перевірила, чи заряджено пістолет. «Це було так само. Хасан дав мені одну та її близнюка, цього, Кенді. Він навчив і її стріляти. Він ніколи не сподівався, що колись… Її очі сповнилися сльозами, і вона замовкла.
  
  
  «Наразі немає для цього часу, Шерімо», - сказав я.
  
  
  Вона вдихнула сльози і кивнула, потім нахилилася і підняла пеньюар, щоб їх стерти. У будь-який інший момент я був би вдячний
  
  
  
  
  
  
  Я озирнувся, але тепер я повернувся, щоб приготуватися до нашої спроби втечі.
  
  
  Взявши балончик із піною для гоління, я зняв верх і натиснув на насадку убік, щоб переконатися, що у балончику великий тиск. Свист піни, що вивергається, сказав мені, що це була нова.
  
  
  Потім прийшла фіранка для душу. Обернувши контейнер із кремом для гоління дешевою пластиковою плівкою, я зробив тампон розміром o? баскетбольний м'яч, потім злегка закріпив його смужками липкої стрічки, переконавшись, що він не надто щільно упакований, тому що я хотів, щоб повітря потрапляло між складками фіранки. Взявши його в праву руку, я вирішив, що їм достатньо керувати для моїх цілей.
  
  
  "А тепер", - сказав я, простягаючи Шеріме праву руку.
  
  
  Вона взяла один із двох запасних рулонів туалетного паперу, які я прибрав з полиці у ванній, і, поки я тримав його на місці, почала обмотувати його липкою стрічкою, прикріплюючи її до внутрішньої сторони моєї правої руки трохи вище за зап'ястя. . Коли він здавався надійно закріпленим, вона проробила те саме з другим рулоном, закріпивши його на моїй руці трохи вище за інше. До того часу, коли вона закінчила, у мене було близько чотирьох дюймів імпровізованої прокладки по всій внутрішній частині моєї руки від зап'ястя до ліктя. Я знав, що недостатньо, щоб зупинити кулю, але, сподіваюся, такої товщини, яка б могла відхилити кулю або значно зменшити її силу.
  
  
  "Думаю, це все", - сказав я їй, оглядаючись, щоб переконатися, що інше моє обладнання було під рукою. Раптом я зупинився, вражений своєю короткозорістю. "Сірники", - сказав я, безпорадно дивлячись на неї.
  
  
  Я знав, що їх немає в кишенях, тому підбіг до мертвого Каріма і обшукав його вільною лівою рукою. Нема збігів. Те саме було і з Абдулом, який застогнав, коли я перекотив його, щоб доторкнутися до його кишень.
  
  
  "Нік! Ось!"
  
  
  Я повернувся до Шеріми, що рилася в ящиках столу. Вона простягала одну з цих одноразових запальничок. "Це працює?" Я запитав.
  
  
  Вона клацнула колесом; коли нічого не сталося, вона застогнала від розчарування, а не болю.
  
  
  «У той же час ти повинен утримувати цей маленький прийом», - сказав я, підбігаючи до неї, оскільки зрозумів, що вона, мабуть, не бачила багато таких запальничок в Адабі. Вона спробувала ще раз, але нічого не вийшло. Я взяв його в неї і клацнув коліщатком. Полум'я ожило, і я благословив невідомого курця, який забув свою запальничку.
  
  
  Я поцілував Шеріму в щоку на удачу і сказав: «Ходімо звідси». Вона потяглася до перемикача дверей, коли я повернувся на своє місце, піднявши баскетбольну бомбу в правій руці і тримаючи запальничку в іншій.
  
  
  "В даний час!"
  
  
  Вона натиснула вимикач, а потім упала на підлогу за столом, стискаючи пістолет у кулаку. Я дочекався, коли почнеться завихрення двигуна, і коли це сталося, клацнув запальничкою. Коли двері почали відчинятися, я торкнулася полум'ям до пластикового пакета в руці. Він відразу загорівся, і до того часу, коли двері були прочинені, в руці у мене вже була палаюча куля. Підійшовши до точки всередині одвірка, я обхопив отвір рукою і направив палаючу кулю до того місця, де, як я думав, мав бути захований Мустафа.
  
  
  Він вимкнув світло у підвалі, щоб світлом зсередини висвітлити будь-кого, хто проходить через двері. Натомість цей хід спрацював на його користь; коли в темряві раптово з'явився палаючий шматок пластику, він на якийсь час засліпив його настільки, що він не зміг прицілитися, коли він вистрілив у мою руку.
  
  
  Одна з кулі 38 калібру відірвалася від рулону туалетного паперу, найближчого до мого зап'ястя. Другий потрапив у бочку ближче до мого ліктя, був трохи відхилений і пробив там м'ясисту частину моєї руки. Я відсмикнула руку, коли з сердитої порізи на моїй руці потекла кров.
  
  
  Я не міг зупинитись, щоб зупинити його. Схопивши автомат, прихилений до стіни, я затис його між дверною коробкою і найпотужнішою панеллю. Я розраховував, що двері будуть акуратно врівноважені, так що гвинтівка буде достатньо міцною, щоб вони не зачинилися.
  
  
  Не було часу подивитися, чи це спрацює. Довелося втілити в життя таку частину мого плану. Оскільки я не збирався засунути голову в одвірок, щоб подивитися, наскільки ефективним був мій удар вогненною кулею, я використовував дзеркальні двері, які вийняв з аптечки у ванній. Обернувши його навколо рами і чекаючи, що мій імпровізований перископ розіб'ється наступною кулею Мустафи, я оглянув сцену ззовні.
  
  
  Я не потрапив у ціль - нішу за сходами до підвалу. Натомість саморобна вогненна куля впала поряд з олійним пальником. Поки я дивився, Мустафа, очевидно побоюючись, що великий обігрівач може вибухнути, вискочив зі свого укриття і обома руками схопив все ще палаючий пакунок, тримаючи його на відстані витягнутої руки, щоб полум'я не обпалило його. Це означало, що він або викинув пістолет, або засунув його назад за пояс. Я більше не чекав побачити. Кинувши дзеркало, я витягнув свій Люгер і вийшов надвір, розуміючи, що
  
  
  
  
  
  
  Я думаю, що мій клин із гвинтівки не дозволив зачинитися бетонним дверям.
  
  
  Мустафа все ще тримала вогненну кулю, відчайдушно оглядаючи підвал у пошуках місця, куди б його покинути. Потім він помітив мене, що стояв перед ним з пістолетом, що прицілився, і його вже злякані очі розширилися ще більше. Я міг сказати, що він збирався кинути в мене палаючу пачку, тому натиснув на спусковий гачок. У мене не було можливості побачити, чи я його вдарив.
  
  
  Тріщина мого люгера загубилася внаслідок вибуху, який охопив спільника Меча. Я не знаю, чи підірвала моя куля балончик із кремом для гоління під тиском чи бомбу відбився жар від палаючого пластику. Можливо, це була комбінація того й іншого. Мустафа підняв пакунок, щоб кинути його мені, і вибух потрапив йому прямо в обличчя. Рухнувши навколішки силою вибуху, я спостерігав, як його риси розпадалися. Як тільки підвал знову потемнів - вибух погасив полум'я, - мені здалося, ніби очі вбивці перетворилися на рідину і текли його щоками.
  
  
  Вражений, але неушкоджений, я схопився на ноги і почув крики Шеріми в кімнаті, яка незадовго до цього була камерою тортур.
  
  
  "Нік! Нік! З тобою все гаразд? Що трапилося?"
  
  
  Я відступив у дверний отвір, щоб вона могла мене бачити.
  
  
  "Набери два очки нашій команді", - сказав я. «А тепер допоможи мені зняти це з моєї руки. Все буде добре.
   Розділ 14
  
  
  
  
  Стрічка, яка утримувала просочені кров'ю рулони туалетного паперу до моєї руки, також тримала мій стилет на місці. Мені довелося почекати, поки Шеріма знайде ножиці в шухляді столу, перш ніж вона зможе відрізати малинову тканину. Ще смужки її чистого негліже стали для мене пов'язками, і до того часу, коли вона зупинила кров, що міхурить зі складки від кулі, від того, що колись було дорогим предметом спідньої білизни, майже не залишилося.
  
  
  «Ти справді будеш сенсацією сьогодні за вечерею», - сказала я, захоплюючись маленькими пружними грудьми, які притискалися до м'якої тканини, коли вона працювала з моєю рукою. Моє поспішне пояснення її призначення в будинку держсекретаря менш ніж за годину викликало, я був радий бачити типово жіночу реакцію: «Нік», - ахнула вона. "Я не можу так іти!"
  
  
  «Боюсь, тобі доведеться це зробити. Немає часу повертатися до Уотергейта і до восьмої години все ще тримати вас на радіо. А тепер поїхали звідси.
  
  
  Вона відступила назад, повернувшись, щоб подивитися спочатку на тіло Кенді на ліжку, потім на Меч, розкладений на підлозі. «Нік, а що про Кенді? Ми не можемо залишити її у такому стані».
  
  
  «Я попрошу когось подбати про неї, Шерімо. І Абдул також. Але повірте мені, зараз найважливіше - це дати вам можливість поговорити на радіо з ...
  
  
  «УВАГА ВНИЗ. ЦЕЙ БУДИНОК ОКРУЖЕНИЙ! ВИХОДІТЬ З ПІДНЯТИМИ РУКАМИ! УВАГА ВНИЗ. ЦЕЙ БУДИНОК ОКРУЖЕНИЙ. ВИХОДІТЬ, СВОЇ руки вгору».
  
  
  Мегафон знову озвався луною, потім замовк. Допомога надійшла. Люди Яструба, мабуть, напали на будинок, коли почули, як вибухнула бомба з кремом для гоління, і, мабуть, провели обшук по кімнатах на верхніх поверхах, перш ніж ухвалити рішення відвести підвалу до дверей. Швидше за все, вони були здивовані, коли відкрили її і на них прокотився їдкий серпанок від загасеного пластикового полум'я.
  
  
  Я підійшов до бетонного дверного отвору і крикнув: «Це Нік Картер», а потім представився керівником нафтової компанії, яка, ймовірно, найняла мене. Я ще багато чого не пояснив Шеріме, а щось їй ніколи не скажуть. На даний момент мені здалося, що найкраще повернутися до того, як вона знала мене спочатку.
  
  
  «Я тут з… з міс Ліз Ченлі. Нам потрібна допомога. І швидка допомога».
  
  
  «ПРОЙДІТЬ У ДВЕРНИЙ ПРОХІД, СВОЇ руки вгору».
  
  
  Я підкорився інструкціям мегафону. Один із агентів AX нагорі впізнав мене, і підвал швидко заповнився людьми Яструба. Мені знадобилося кілька цінних хвилин, щоб проінструктувати лідера групи про те, що потрібно робити вдома, а потім я сказав: «Мені потрібна машина».
  
  
  Він віддав свої ключі та сказав мені, де припаркована його машина. «Тобі потрібен хтось, хто тебе відвезе?»
  
  
  Ні. Ми зробимо це. Я повернувся до Шеріми і простяг їй руку, сказавши: «Ходімо, Ваша Високість?»
  
  
  Знову Корольова, незважаючи на те, що одягла королівську сукню, розірвану до середини її стегон і залишила мало місця для уяви, взяла мене за руку. "Ми раді вийти на пенсію, містере Картер".
  
  
  «Так, мем», - сказав я і провів її повз збитих з пантелику агентів AX, які вже працювали над Мечами. Вони намагалися повернути його до тями до того, як приїде швидка допомога, яка відвезе його до невеликої приватної лікарні, яку Хоук щедро виділив на кошти агентства, тому йому було забезпечено спеціальну палату для пацієнтів, у яких він був зацікавлений. Шеріма зупинилася біля дверей, коли вона знову почула його стогін, і повернулася, коли його очі розплющилися, і він витріщився на неї.
  
  
  "Абдул, тебе звільнили", - сказала вона велично, потім вилетіла з притулку і піднялася сходами попереду мене.
  
  
  Як секрет
  
  
  
  
  
  
  
  З-за дверей бібліотеки, обшитої багатими панелями, з'явилися секретар Держави та Яструб, я підвівся на ноги. Крісло носія з балдахіном було зручним, і я майже задрімав. Секретар коротко поговорив зі Стариком, потім повернувся до кімнати, де був його потужний передавач. Хоук підійшов до мене.
  
  
  "Ми хотіли дати їй пару хвилин усамітнення по радіо з ним", - сказав він. «Принаймні така конфіденційність, яка тільки можлива, з обладнанням для моніторингу, яке є сьогодні».
  
  
  "Як пройшло?" Я запитав.
  
  
  - Все було досить формально, - сказав він, і чемно запитав: "Як справи?" і "Все гаразд?"
  
  
  Мені було цікаво, наскільки формальною була б ця картина для нього, якби я не перевірив комору в холі, коли ми виходили з конспіративного будинку ЦРУ і не виявив там норкову шубу Шеріми. Секретар запропонувала допомогти їй з цим, коли ми приїхали, але Шеріма тримала його в руках, пояснивши, що дорогою туди вона застудилася і триматиме його деякий час, а потім пішла за секретарем у бібліотеку як дідусь. годинник у його вестибюлі пробив вісім разів.
  
  
  Протягом того часу я розповів Хоуку, що сталося в будинку на Військовій дорозі. Він кілька разів розмовляв по телефону, віддаючи інструкції та уточнюючи звіти з різних підрозділів, яким він доручив особливі завдання після того, як я закінчив свою розповідь. Секретар мав лінію шифрування, яка безпосередньо з'єднувалася з офісом Хоука, і інструкції Старого передавалися по ній через нашу комунікаційну мережу.
  
  
  Хоук пішов ще раз зателефонувати, і я знову відкинувся у старовинному старому плетеному кріслі. Коли він повернувся, я міг сказати, що новини були хорошими, бо була легка посмішка, якою він висловлював велике задоволення.
  
  
  "З мечем все буде гаразд", - сказав Хоук. "Ми збираємося поставити його на ноги, а потім відправити його Шаху Хасан на знак нашої взаємної дружби".
  
  
  «Що ми отримуємо натомість?» - Запитала я, підозріло ставлячись до такої щедрості з боку мого боса.
  
  
  "Ну, N3, ми вирішили запропонувати, що було б непогано, якби шах просто повернув деякі з тих маленьких подарунків, які хлопчики з Пентагону підсовували йому, коли ніхто не дивився".
  
  
  "Він погодиться з цим?"
  
  
  "Я думаю так. Судячи з того, що я тільки-но почув у бібліотеці, я думаю, шах скоро відмовиться від свого трону. Це означає, що його брат візьме гору, і я не думаю, що Хасан хоче, щоб хтось ще тримав палець на спусковому гачку цих іграшок.
  
  
  Він повернувся на звук дверей бібліотеки. Вийшла Шеріма, за нею держсекретар, який сказав: «Ну, моя люба, я думаю, ми можемо нарешті піти пообідати. Мені в їдальні додали тепла, тож я певен, що пальто тобі тепер не знадобиться.
  
  
  Коли він простяг руку, щоб узяти її, я засміявся. Шеріма обдарувала мене посмішкою і підморгнула, потім повернулася, щоб вислизнути з нірки. Зніяковілий, Хоук підштовхнув мене і докірливо сказав собі під ніс: «Що ти хихикаєш, N3? Вони тебе почують.
  
  
  «Це секрет, сер. Усі мають один.
  
  
  Коли довге пальто зійшло з плечей Шеріми, здавалося, ніби Срібний сокіл скинув крила. Коли вона царственно йшла до їдальні, освітленої свічками, мій секрет розкрився. І її також.
  
  
  
  Кінець.
  
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Ацтекський месник
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Ацтекський месник
  
  
  переклад Льва Шкловського
  
  
  
  Перша глава.
  
  
  Кілька місяців тому зі мною сталося те, що психолог назвав би кризою ідентичності. Симптоми легко визначити. Спочатку я почав втрачати інтерес до своєї роботи. Потім це перетворилося на болісне невдоволення і, нарешті, на пряму неприязнь до того, що я робив. У мене з'явилося відчуття, що я в пастці, і я зіткнувся з тим фактом, що я перебуваю в хорошому житті і чого, чорт забирай, я досяг?
  
  
  Я поставив собі ключове питання.
  
  
  "Хто ти?"
  
  
  І відповідь була: «Я вбивця».
  
  
  Мені не сподобалася відповідь.
  
  
  Так що я пішов з AX, з Хока, з Дюпон-Серкл у Вашингтоні, округ Колумбія, і поклявся, що ніколи не виконуватиму для них іншу роботу, поки живий.
  
  
  Вільгельміну, калібр 9 мм. Люгер, який був майже як продовження моєї правої руки, був запакований разом з Гюго та П'єром. Я ніжно провів пальцями по смертоносній, заточеній сталі стилету, перш ніж поклав його і загорнув пістолет, ніж і крихітну газову бомбу в замшеву підкладку. Всі троє пішли в мій сейфовий осередок. Наступного дня мене не було,
  
  
  З того часу я ховався в півдюжині країн під удвічі великою кількістю вигаданих імен. Я хотів тиші та спокою. Я хотів, щоб мене дали спокій, щоб я був впевнений, що проживатиму щодня, щоб насолоджуватися наступним.
  
  
  У мене було рівно шість місяців і два дні, перш ніж у моєму готельному номері задзвонив телефон. О дев'ятій тридцять ранку.
  
  
  Я не чекав на телефонний дзвінок. Я думав, що ніхто не знав, що я був у Ель-Пасо. Дзвінок у дзвіночок означав, що хтось знає про мене щось таке, чого їм не слід знати. Мені ця ідея страшенно не сподобалася, тому що це означало, що я став недбалим, а недбалість могла вбити мене.
  
  
  Телефон на нічному столику біля мого ліжка наполегливо заверещав. Я простяг руку і взяв слухавку.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Ваше таксі тут, містере Стефанс", - сказав надмірно ввічливий голос портьє.
  
  
  Я не замовляв таксі. Хтось давав мені знати, що він знає, що я в місті, і що він також знає псевдонім, під яким я зареєструвався.
  
  
  Марно гадати, хто це був. Був лише один спосіб дізнатися.
  
  
  «Скажи йому, що я буду за кілька хвилин», - сказав я і повісив слухавку.
  
  
  Я спеціально не поспішав. Я лежав, розтягнувшись на великому двоспальному ліжку, підперши голову складеними подушками, коли задзвонив телефон. Я закинув руки за голову і втупився через всю кімнату на своє відображення у великому ряді неповнолітніх над довгим, обшитим горіховим шпоном, потрійним комодом.
  
  
  Я побачив худе, гнучке тіло з обличчям невизначеного віку. Це обличчя просто скучало за красою, але не в цьому справа. Це було обличчя, яке відбивало холод очима, які надто багато бачили за одне життя. Занадто багато смерті. Занадто багато вбивств. Занадто багато тортур, каліцтв і більше кровопролиття, ніж має бачити будь-який чоловік.
  
  
  Я згадав, як одного разу, кілька років тому, в кімнаті невеликого пансіону в не надто елегантному районі Риму на мене спалахнула дівчина і назвала зарозумілим холоднокровним сучим сином.
  
  
  «Тобі просто начхати! Ні про мене, ні про що-небудь! вона кричала на мене. «У тебе немає жодних почуттів! Я думав, що щось значу тобі, але помилявся! Ти просто сволота! Для тебе це нічого не означає – чим ми займалися останню годину? »
  
  
  Я не мала для неї відповіді. Я лежав голий на зім'ятому ліжку і дивився, як вона закінчує одягатися, без тіні емоцій на моєму обличчі.
  
  
  Вона схопила сумочку і обернулася до дверей.
  
  
  «Що робить тебе таким, яким ти є?» вона спитала мене майже жалібно. «Чому з тобою не можна зв'язатися? Це я? Хіба я не маю для тебе жодного значення? Я тобі абсолютно нічого?
  
  
  «Я подзвоню тобі сьогодні о сьомій», - коротко сказала я, ігноруючи її гнівні вимоги.
  
  
  Вона різко розвернулася і вийшла за двері, зачинивши її за собою, я дивився їй услід, знаючи, що до вечора вона в одну мить дізнається, що для мене вона ще не абсолютно ніщо. Я не дозволяв своїм почуттям мати якесь значення, тому що від початку нашого роману вона була однією з багатьох, хто грав роль у моєму завданні AX. Її роль закінчилася тієї ночі. Вона дізналася надто багато, і о сьомій вечора я опустив її останню завісу своїм стилетом.
  
  
  Тепер, через кілька років, я лежав на другому ліжку в готельному номері в Ель-Пасо і розглядав своє обличчя в дзеркало. Це обличчя звинувачувало мене в тому, що я був тим, ким вона мене називала – втомленим, цинічним, зарозумілим, холодним.
  
  
  Я зрозумів, що можу лежати на цьому ліжку годинами, але хтось чекав на мене в таксі, і він нікуди не дінеться. І якщо я хотів дізнатися, хто проник у мою анонімність, був лише один спосіб зробити це. Спустіться до нього обличчям.
  
  
  Так що я спустив ноги з ліжка, підвівся, поправив одяг і вийшов зі своєї кімнати, бажаючи, щоб безпека у вигляді Вільгельміни була захована під моєю пахвою - або навіть холодної смертоносності тонкого, як олівець Х'юго, щоб до моєї руки була прикріплена загартована сталь.
  
  
  
  
  У вестибюлі я кивнув службовцю, проходячи повз і виходячи через двері, що обертаються. Після кондиціонованого холоду в готелі волога спека раннього літнього ранку Ель-Пасо огорнула мене вологими обіймами. Таксі простоювало на узбіччі. Я повільно підійшов до кабіни, автоматично оглядаючи її. Не було нічого підозрілого ні в тихій вулиці, ні в обличчях небагатьох людей, що випадково ходили тротуаром. Водій обійшов таксі з далекого боку. "Г-н. Стефанс?" Я кивнув. «Мене звуть Хіменес, – сказав він. Я впіймав блиск білих зубів на темному твердому обличчі. Чоловік був кремезним і міцно складеним. На ньому була спортивна сорочка з відкритим коміром поверх блакитних штанів. Хіменес відчинив мені задні двері. Я бачив, що таксі більше нікого не було. Він упіймав мій погляд. "Ви задоволені?" Я не відповів йому. Я сів ззаду, Хіменес зачинив двері і підійшов до місця водія. Він прослизнув на переднє сидіння і витягнув машину в легкий потік машин. Я просунувся далі вліво, поки не сів майже прямо за кремезним чоловіком. При цьому я нахилився вперед, м'язи напружилися, пальці моєї правої руки зігнулися так, що суглоби напружилися, перетворивши мій кулак на смертоносну зброю. Хіменес глянув у дзеркало заднього виду. "Чому б тобі не сісти і не розслабитися?" - Легко запропонував він. "Нічого не відбудеться. Він просто хоче поговорити із тобою». "Хто?" Хіменес знизав могутніми плечима. "Я не знаю. Все, що я повинен вам сказати, це те, що Хок сказав, що ви повинні дотримуватись інструкцій. Що б це не означало. Це багато означало. Це означало, що Хоук дозволив мені трохи відпочити. Це означало, що Хоук завжди знав, як зі мною зв'язатися. «Я мушу відвезти вас до аеропорту», - сказав Хіменес. Переконайтеся, що баки повні. у повітрі». «Очевидно, я збираюся зустрітися з кимось», – сказав я, намагаючись отримати додаткову інформацію. Хіменес кивнув. «Грегоріус». Він кинув ім'я в повітря між нами, начебто скинув бомбу. Unicom для розмови між літаками. Небо було чистим, з невеликою плямою у горизонту. Я тримав Cessna 210 впевнено на курсі у повільному крейсерському режимі. , коли він був ще так далеко, що виглядав як маленька точка, яка могла бути чим завгодно, навіть оптичною ілюзією. широкій дузі, кружляючи, наближаючись до крила до кінчика. Літак був тільки один чоловік. Це ти, Картер? Я взяв свій мікрофон. "Ствердно". "Слідкуй за мною", - сказав він, і Bonanza плавно рушив на північ, ковзнувши попереду мого літака, трохи лівіше і трохи вище за мене, де я міг легко тримати його в полі зору. Я повернув Cessna 210, щоб слідувати за ним. штовхаючи дросель вперед, набираючи швидкість, щоб тримати його в поле зору. Майже через годину Bonanza зменшив швидкість, опустив закрилки та шасі і повернув на крутому березі, щоб приземлитися на смузі, прокладеній бульдозером у дні долини. Ідучи за «Бонанзою», я побачив, що в дальньому кінці злітно-посадкової смуги припаркований «Лірджет», і знав, що Грегоріус чекає на мене. Усередині шикарного салону Лірджета я сидів навпроти Грегоріуса, майже обтягнутий дорогою шкірою крісла. "Я знаю, що ти розсерджений", - спокійно сказав Грегоріус, його голос був рівним і відточеним. «Однак, будь ласка, не дозволяйте емоціям заважати вам думати. Це було б зовсім не схоже на тебе. «Я сказав тобі, що більше ніколи не виконуватиму для тебе іншу роботу, Грегоріусе. Я теж це сказав Хоуку. Я уважно дивився на велику людину. "Так ти і зробив", - визнав Грегоріус. Він зробив ковток свого напою. Але ж ніщо в цьому світі ніколи не буває остаточним - крім смерті. Він усміхнувся мені великим гумовим обличчям із великими рисами обличчя. Великий рот, великі очі, витріщені, як тріски, під густими сірими бровами, величезний опуклий ніс з важкими ніздрями, грубі пори на жовтуватій шкірі - обличчя Грегоріуса було схоже на грубу глиняну голову скульптора, відлиту в героїчні розміри, щоб відповідати . грубе тіло. «Крім того, – м'яко сказав він, – Яструб позичив тебе мені, тож ти справді працюєш на нього, розумієш.
  
  
  
  
  
  
  "Доведіть це."
  
  
  Грегоріус витяг із кишені складений лист тонкої шкіри. Він простяг руку і передав мені.
  
  
  Повідомлення було у коді. Не так уже й складно розшифрувати. Розшифровано, воно говорило просто: «N3 по ленд-ліз Грегоріус. Немає AX до завершення роботи. Яструб.
  
  
  Я підняв голову і холодно глянув на Грегоріуса.
  
  
  "Це може бути підробка", - сказав я.
  
  
  «Ось доказ того, що він справжній, - відповів він і простяг мені пакет.
  
  
  Я глянув собі в руки. Пакет був загорнутий у папір, і коли я його відірвав, я виявив ще одну упаковку під замшею. І в замші був сповино мій 9-міліметровий «Люгер», тонкий ніж, який я носив у піхвах, прив'язаних до правого передпліччя, і П'єр, крихітна газова бомба.
  
  
  Я б прибрав їх – безпечно, – думав я, – півроку тому. Я ніколи не дізнаюся, як Хоук знайшов мій сейфовий осередок або отримав його вміст. Але тоді Хоук зміг зробити багато чого, про що ніхто не знав. Я кивнув головою.
  
  
  "Ви довели свою точку зору", - сказав я Грегоріусу. «Повідомлення справжнє».
  
  
  «То ти мене зараз послухаєш?»
  
  
  «Давай, – сказав я. "Я слухаю."
  
  
  РОЗДІЛ ДРУГИЙ
  
  
  Я відхилив пропозицію Грегоріуса пообідати, але я випив кави, поки він відклав велику їжу. Він не розмовляв, поки їв, зосередившись на їжі з майже повною самовіддачею. Це дозволило мені вивчити його, поки я курив і пив каву.
  
  
  Олександр Грегоріус був одним із найбагатших і потайливіших людей у світі. Думаю, я знав про нього більше, ніж будь-хто інший, бо я створив його неймовірну інформаційну мережу, коли Хоук перед цим віддав мене йому в оренду.
  
  
  Як сказав Хоук: «Ми можемо використати його. Людина з її владою та грошима може нам дуже допомогти. Тобі треба запам'ятати лише одне, Нік. Хоч би що він знав, я теж хочу знати.
  
  
  Я створив фантастичну інформаційну систему, яка мала працювати для Грегоріуса, а потім протестував її, замовивши інформацію, зібрану про самого Грегоріуса. Я передав цю інформацію до файлів AXE.
  
  
  Про його ранні роки було страшенно мало достовірної інформації. Здебільшого це не підтверджено. Ходили чутки, що він народився десь на Балканах чи Малій Азії. Ходили чутки, що він був частково кіпріотом, а частково ліванцем. Або сирієць та турків. Нічого остаточного не було.
  
  
  Але я виявив, що його справжнє ім'я не Олександр Грегоріус, що знали мало хто. Але навіть я не міг зрозуміти, звідки він справді прийшов і чим займався в перші двадцять п'ять років свого життя.
  
  
  Він з'явився звідки одразу після Другої світової війни. В імміграційному досьє в Афінах він значився як з Анкари, але його паспорт був ліванський.
  
  
  До кінця 50-х він був глибоко захоплений судноплавством у Греції, нафтою Кувейту та Саудівської Аравії, ліванською банківською діяльністю, французьким імпортом-експортом, американською міддю, марганцем, вольфрамом – що завгодно. Було практично неможливо відстежити всю його діяльність навіть із місця інсайдера.
  
  
  Для бухгалтера було б кошмаром розкрити його точні дані. Він приховував їх, інкорпорувавши Ліхтенштейн, Люксембург, Швейцарію та Панаму – країни, де корпоративна таємниця практично непорушна. Це тому, що SA після назв компаній із Європи та Південної Америки означає Societe Anonyme. Ніхто не знає, хто акціонери.
  
  
  Я не думаю, що навіть сам Грегоріус міг точно визначити розмір свого багатства. Він більше не вимірював це в доларах, а в термінах влади та впливу – і того й іншого мав багато.
  
  
  Те, що я зробив для нього за цим першим завданням від Хока, полягало у створенні служби збору інформації, яка складалася зі страхової компанії, організації з перевірки кредитоспроможності та журналу новин із зарубіжними бюро у більш ніж тридцяти країнах і більше. сотня кореспондентів та стрінгерів. Додайте до цього фірму з електронної обробки даних та бізнес з дослідження ринку. Їхні об'єднані дослідницькі ресурси були приголомшливими.
  
  
  Я показав Грегоріусу, як ми можемо зібрати всі ці дані разом, склавши докладні досьє на кілька сотень тисяч людей. Особливо тих, хто працював у компаніях, у яких він був зацікавлений чи якими він повністю володів. Або хтось працював на його конкурентів.
  
  
  Інформація надходила від кореспондентів, від кредитних експертів, зі страхових звітів, від фахівців з маркетингових досліджень, з файлів його журналу новин. Все це було відправлено до банку комп'ютерів IBM 360 компанії EDP, що у Денвері.
  
  
  Менш ніж за шістдесят секунд я міг би роздрукувати будь-який з цих людей, наповнений такою вичерпною інформацією, що це могло б налякати їх до чортиків.
  
  
  Він буде повним з моменту їх народження, шкіл, в які вони ходять, оцінок, які вони отримують, точної заробітної плати на кожній роботі, яку вони коли-небудь виконували, позичок, які вони коли-небудь брали, та виплат, які вони мають робити. Він навіть може розрахувати гаданий річний податок на прибуток за кожний рік роботи.
  
  
  Йому відомі справи, які вони були чи були. Відразу до імен і додамо турботи їхніх коханок. І в ньому була інформація про їх сексуальні схильності та збочення
  
  
  
  
  
  .
  
  
  Є також одна спеціальна котушка з плівкою, що містить близько двох тисяч або більше досьє, із введенням та висновком, яку обробляють лише кілька ретельно відібраних колишніх співробітників ФБР. Це тому, що інформація надто секретна та надто небезпечна, щоб її могли побачити інші.
  
  
  Будь-який окружний прокурор США продав би свою душу, щоб отримати зібрану котушку даних про сім'ї мафії та членів Синдикату.
  
  
  Тільки Грегоріус чи я могли дозволити роздрук з цієї спеціальної котушки.
  
  
  * * *
  
  
  Грегоріус нарешті доїв обід. Він відсунув тацю і відкинувся в кріслі, промокнувши губи серветкою.
  
  
  "Проблема в Карміні Сточеллі", - різко сказав він. "Ви знаєте, хто він?"
  
  
  Я кивнув головою. Це все одно, що запитати мене, кому належить Getty Oil. Кармін керує найбільшою мафіозною родиною у Нью-Йорку. Цифри та наркотики – його спеціальність. Як ви з ним зіткнулися? "
  
  
  Грегоріус насупився. «Сточеллі намагається підключитися до одного з моїх нових підприємств. Я не хочу там його мати».
  
  
  "Розкажи мені подробиці".
  
  
  Будівництво ряду санаторіїв. По одному в кожній із шести країн. Уявіть собі анклав, що складається з розкішного готелю, кількох невисоких житлових будинків-кондомініумів, що примикають до готелю, та приблизно 30-40 приватних вілл, що оточують весь комплекс».
  
  
  Я посміхнувся йому. - «І лише мільйонерам, вірно?»
  
  
  "Правильно."
  
  
  Я швидко прикинув у думці. "Це вкладення близько восьмисот мільйонів доларів", - зауважив я. "Хто його фінансує?"
  
  
  "Я, - сказав Грегоріус, - кожна вкладена в нього копійка - мої власні гроші".
  
  
  "Це помилка. Ви завжди використовували позикові гроші. Чому цього разу вони твої?
  
  
  «Бо я до межі позичив пару нафтовидобувних підприємств», - сказав Грегоріус. «Буріння в Північному морі страшенно дороге задоволення».
  
  
  "Вісімсот мільйонів". Я подумав про це хвилину. "Знаючи, як ви працюєте, Грегоріус, я б сказав, що ви очікуєте повернення на свої інвестиції приблизно в п'ять-сім разів більше, коли ви закінчите".
  
  
  Грегоріус пильно подивився на мене. «Дуже близько до цього, Картер. Я бачу, що ти не втратив дотику до теми. Проблема в тому, що поки ці проекти не будуть завершені, я не зможу зібрати жодного гроша».
  
  
  - І Сточеллі хоче, щоб його пальці були у твоєму пирозі?
  
  
  «Коротше, так».
  
  
  "Як?"
  
  
  «Сточеллі хоче відкрити казино на кожному з цих курортів. Його гральний казино. Я б не брав участі у цьому».
  
  
  «Скажи йому йти до біса».
  
  
  Грегоріус похитав головою. "Це могло б коштувати мені життя".
  
  
  Я схилив голову і спитав його, піднявши брову.
  
  
  "Він може це зробити", - сказав Грегоріус. "У нього є люди".
  
  
  "Він сказав тобі це?"
  
  
  "Так."
  
  
  "Коли?"
  
  
  "В той час він виклав мені свою пропозицію".
  
  
  «І ви чекаєте, що я врятую вас від Сточеллі?»
  
  
  Грегоріус кивнув головою. "Точно."
  
  
  «Убивши його?»
  
  
  Він похитав головою. «Це був би найпростіший спосіб. Але Сточеллі прямо сказав мені, що якщо я спробую зробити щось таке безглузде, його люди отримають наказ дістати мене за всяку ціну. Має бути інший спосіб”.
  
  
  Я цинічно посміхнувся. - «І мені потрібно його знайти, чи не так?»
  
  
  "Якщо хтось може, то тільки ви можете", - сказав Грегоріус. «Ось чому я знову запитав тебе у Хоука».
  
  
  На мить стало цікаво, що могло змусити Хока позичити мене. AX не працює для приватних осіб. AX працює тільки на американський уряд, навіть якщо дев'яносто дев'ять відсотків американського уряду не знали про його існування.
  
  
  Я запитав. - «Ти справді так впевнений у моїх здібностях?»
  
  
  "Яструб", - сказав Грегоріус, і на цьому все скінчилося.
  
  
  Я встав. Моя голова майже торкнулася стелі кабіни Learjet.
  
  
  "Це все, Грегоріус?"
  
  
  Грегоріус глянув на мене. "Всі інші кажуть, що це так", - прокоментував він.
  
  
  "У тому, що все?" – знову спитав я. Я глянув на нього зверху вниз. Холод, який я відчув, неприязнь вийшла у моєму голосі.
  
  
  "Я думаю, цього буде достатньо навіть для тебе".
  
  
  Я вибрався з Лірджету, спустився сходами до землі пустелі, відчуваючи раптову денну спеку, майже таку ж сильну, як і гнів, який почав накопичуватися в мені.
  
  
  Якого біса Хоук зі мною робив? N3, killmaster-у, заборонено вбивати? Картеру протистояти високопоставленому босу мафії - і коли я дістався до нього, я не мав його чіпати?
  
  
  Господи, Хоук намагався мене вбити?
  
  
  ТРЕТЯ РОЗДІЛ.
  
  
  На той час, як я прилетів на Cessna 210 назад в аеропорт EI Paso, здав ключ і сплатив рахунок, настав полудень. Мені довелося пройти близько двохсот ярдів від льотної будки до головної будівлі аеровокзалу.
  
  
  У холі я попрямував до банку телефонів. Я зайшов у будку, зачинив за собою двері і висипав монети на невелику полицю з нержавіючої сталі. Я вставив десять центів у слот, набрав нуль, а потім набрав номер Денвера, що залишився.
  
  
  Увійшов оператор.
  
  
  "Отримайте дзвінок", - сказав я їй. "Мене звати Картер". Я повинен був пояснити це.
  
  
  Я нетерпляче чекав, поки в моєму вусі пульсують куранти, доки не почув телефонний дзвінок.
  
  
  
  
  
  
  Після третього дзвінка хтось відповів.
  
  
  "Міжнародні дані".
  
  
  Оператор сказав: Це оператор Ель-Пасо. Мені дзвонить містер Картер. Ви приймете? »
  
  
  "Зачекайте, будь ласка." Пролунало клацання, і за мить пролунав чоловічий голос.
  
  
  "Добре, прийми", - сказав він.
  
  
  "Продовжуйте, сер". Я чекав, поки не почув відключення оператора
  
  
  «Картер тут, – сказав я. - Ви вже чули від Грегоріуса?
  
  
  "З поверненням", - сказав Денвер. "Ми отримали слово".
  
  
  "Я включений?"
  
  
  Ти включений, і тебе записують. Порядок.
  
  
  «Мені потрібна роздруківка про Карміна Сточеллі», - сказав я. «Все, що у вас є на нього та його організацію. Спершу особисті дані, включаючи номер телефону, за яким я можу з ним зв'язатися».
  
  
  "Скоро", - сказав Денвер. Настала ще одна коротка пауза. "Готові копіювати?"
  
  
  "Готовий."
  
  
  Денвер дав мені телефонний номер. "Є ще код, який потрібно використовувати, щоб дістатися до нього", - сказав Денвер і пояснив мені його.
  
  
  Я повісив трубку у Денвері, потім набрав номер Нью-Йорка.
  
  
  Телефон задзвонив лише один раз, перш ніж його зняли.
  
  
  "Що ж?"
  
  
  «Мене звуть Картер. Я хочу поговорити зі Сточеллі».
  
  
  Ти помилився номером, хлопче. Тут нікого з таким прізвищем немає.
  
  
  "Скажи йому, що зі мною можна зв'язатися за цим номером", - сказав я, ігноруючи голос. Я прочитав номер телефонної будки у Ель-Пасо. «Це телефон. Я хочу отримати звістку від нього за десять хвилин».
  
  
  - Відвали, Чарлі, - прогарчав голос. "Я ж сказав, що ви помилилися номером". Він повісив слухавку.
  
  
  Я поклав трубку на гачок і відкинувся назад, намагаючись влаштуватися зручніше у тісноті. Я вийняв одну зі своїх цигарок із золотим наконечником і закурив. Час, здавалося, пролетів непомітно. Я грав із монетами на полиці. Я викурив сигарету майже до фільтра, перш ніж кинути її на підлогу і розчавити черевиком.
  
  
  Телефон задзвонив. Я подивився на годинник і побачив, що з того моменту, як я повісив слухавку, минуло лише вісім хвилин. Я взяв слухавку і відразу, не кажучи ні слова, поклав її на гачок. Я спостерігав, як секундна стрілка мого наручного годинника судомно цокає. Пройшло рівно дві хвилини, перш ніж знову задзвонив телефон. Через десять хвилин після того, як я повісив слухавку у Нью-Йорку.
  
  
  Я взяв слухавку і сказав: Картер, тут.
  
  
  - Добре, - сказав важкий хрипкий голос, у якому я впізнав Сточеллі. "Я отримав Ваше повідомлення."
  
  
  "Ти знаєш хто я?"
  
  
  «Грегоріус сказав мені чекати від тебе дзвінка. Що ти хочеш?"
  
  
  "Щоб зустрітися з вами."
  
  
  Була довга пауза. "Грегоріус погодиться на мою пропозицію?" - Запитав Сточеллі.
  
  
  "Ось про що я хочу поговорити з вами", - сказав я. Де і коли ми можемо зустрітися?
  
  
  Сточеллі посміхнувся. «Що ж, тепер ви на півдорозі. Я зустрінуся з тобою завтра в Акапулько.
  
  
  "Акапулько?"
  
  
  "Та вже. Я зараз у Монреалі. Я збираюся звідси в Акапулько. Побачимося там унизу. Ви реєструєтеся в готелі «Матаморос». У тебе таке ім'я? Мої хлопчики зв'яжуться з вами, і ми зустрінемося».
  
  
  "Досить добре."
  
  
  Сточеллі завагався, а потім прогарчав: «Послухай, Картер, я щось чув про тебе. Отже, я вас попереджаю. Чи не грай зі мною в ігри! »
  
  
  "Побачимося в Акапулько", - сказав я і повісив слухавку.
  
  
  Я витяг з кишені ще десять центів і знову зателефонував до Денвера.
  
  
  "Картер", - сказав я, уявляючись. «Мені потрібна роздруківка операції в Акапулько. Хто там пов'язаний із Сточеллі? Наскільки це велике? Як це працює? Все, що можна на них витягти. Імена, місця, дати».
  
  
  "Зрозумів."
  
  
  "Як багато часу це займе?"
  
  
  «До того часу, як ви дістанетеся до Акапулько, у вас буде інформація, а також інші матеріали, які ви просили. Це досить скоро? Що небудь ще?"
  
  
  “Та вже. Я хочу, щоб телефонний апарат доставили мені повітрям у готель Матаморос. І я хочу, щоб він чекав на мене, коли я приїду».
  
  
  Денвер почав протестувати, але я перебив його. "Чорт забирай, орендуй невеликий літак, якщо потрібно", - різко сказав я. «Не намагайтеся заощаджувати жодної копійки. Це гроші Грегоріуса, а не твої!
  
  
  Я повісив слухавку і вийшов надвір, щоб упіймати таксі. Наступною моєю зупинкою було Мексиканське бюро з туризму для отримання дозволу для відвідувачів, і звідти я попрямував через кордон до Хуаресу та аеропорту. Я ледве встиг встигнути на Aeromexico DC-9 до Чіуауа, Торреона, Мехіко та Акапулько.
  
  
  РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
  
  
  Денвер був добрим хлопчиком. Телекопіювальний апарат чекав на мене в моєму номері, коли я реєструвався в готелі Матаморос. Ще не було часу для звіту, тому я спустився на широку терасу, викладену плиткою, з видом на затоку, сів у широке плетене крісло і замовив склянку рому. Я повільно потягував його, дивлячись через затоку на вогні міста, що тільки-но зайнялися, і на темні нечіткі пагорби, що височіли над містом на півночі.
  
  
  Я просидів там довго, насолоджуючись увечері, тишею, вогнями міста та прохолодною насолодою рому.
  
  
  Коли я нарешті встав, я зайшов усередину, щоб провести довгу неквапливу вечерю, так що тільки майже до півночі мені подзвонили з Денвера. Взяв у своїй кімнаті.
  
  
  Я ввімкнув телекопіювальний апарат і вставив трубку. Папір почав виходити з апарату.
  
  
  Я сканував його, поки він не вислизнув, поки, нарешті, у мене не з'явилася маленька пачка у вигляді стопки паперу переді мною.
  
  
  
  
  
  Машина зупинилася. Я знову взяв слухавку.
  
  
  «Ось і все, – сказав Денвер. «Сподіваюся, це допоможе. Що небудь ще?"
  
  
  "Поки немає".
  
  
  «Тоді я маю дещо для тебе. Ми щойно отримали інформацію від одного з наших контактних осіб у Нью-Йорку. Вчора ввечері в аеропорту Кеннеді митники забрали трьох французів. Їх упіймали при спробі переправити партію героїну. Їх звати Андре Мішо, Моріс Бертьє та Етьєн Дюпре. Дізнаєшся їх? »
  
  
  «Так, - сказав я, - вони пов'язані зі Сточеллі у французькій частині його операцій із боротьби з наркотиками».
  
  
  "Ви переглядали звіт у міру його надходження", - звинуватив мене Денвер.
  
  
  Я замислився на мить, а потім сказав: «У цьому немає сенсу. Ці люди надто великі, щоб самі нести товар. Чому вони не використали кур'єра? "
  
  
  «Ми також не можемо зрозуміти цього. Згідно з отриманим нами повідомленням, літак прилетів з Орлі. Мішо підібрав свої сумки на поворотній платформі і відніс їх до стійки митниці, ніби йому не було чого приховувати. Три мішки, але один із них був набитий десятьма кілограмами чистого героїну».
  
  
  "Скільки ти сказав?" – перебив я.
  
  
  «Ви мене правильно почули. Десять кілограмів. Знаєте скільки це коштує? "
  
  
  «Вартість вулиці? Близько двох мільйонів доларів. Оптові продажі? Це коштуватиме від ста десяти до ста двадцяти тисяч для імпортера. Ось чому у це так важко повірити».
  
  
  Тобі краще повірити в це. А тепер найсмішніше. Мішо стверджував, що нічого не знав про героїн. Він заперечував, що сумка була його».
  
  
  "Це було?"
  
  
  «Ну, це був кейс аташе – один із найбільших – і на ньому були вибиті його ініціали. І його бирку з ім'ям було прикріплено до ручки».
  
  
  «А що щодо двох інших?»
  
  
  “Те саме. Бертьє ніс дванадцять кілограмів у нічній сумці, а Дюпре – вісім кілограмів. У сумі виходить близько тридцяти кілограмів найчистішого героїну, який колись зустрічався митницею».
  
  
  «І всі вони говорять одне й те саме?»
  
  
  “Ти вгадав. Кожен кладе свою сумку на контрольну стійку жирним шрифтом, як латунь, ніби в ній нічого немає, окрім сорочок та шкарпеток. Вони кричать, що це підробка».
  
  
  «Можливо,— подумав я,— окрім одного. Вам не потрібно витрачати гроші на наркотики на 350 тисяч доларів, щоб створити кадр. Півкілограма – чорт, навіть кілька унцій – достатньо.
  
  
  "Так вважає митниця".
  
  
  "Чи було наведення?"
  
  
  "Ні слова. Вони пройшли повну процедуру обшуку, тому що митниця знає про їхню діяльність у Марселі, і їхні імена внесені до спеціального списку. І це робить це ще дивнішим. Вони знали, що потрапили до цього списку. Вони знали, що їх ретельно перевірить митниця, оскільки вони могли розраховувати, що це зійде з рук?
  
  
  Я не став коментувати. Денвер продовжив. «Ви знайдете це ще цікавішим, якщо з'єднаєте його з іншим фрагментом інформації у файлі, який ми щойно передали вам. Минулого тижня Сточеллі був у Марселі. Вгадай, з ким він зустрічався, доки був там? »
  
  
  «Мішо, Бертьє та Дюпре», - сказав я. "Розумний малий." Я на мить промовчав: «Думаєш, це збіг?» - спитав Денвер. "Я не вірю в збіги", - категорично сказав я. "Ми теж".
  
  
  "У тому, що все?" - Я спитав, і Денвер сказав "так", побажав мені удачі і повісив слухавку. Я спустився і ще випив.
  
  
  Через дві години я повернувся до своєї кімнати, роздягаючись, коли знову задзвонив телефон.
  
  
  «Я намагався зв'язатися з вами вже кілька годин, - сказав Денвер з ноткою роздратування в голосі.
  
  
  "Що відбувається?"
  
  
  "Це вразило фанатів", - сказав Денвер. “Ми весь день отримуємо звіти від наших людей. Поки що на рахунку Даттуа, Торрегросса, Віньяль, Гамбетта, Максі Кляйн та Соллі Веббер! »
  
  
  Я здивовано свиснув, що Денвер тільки-но назвав шістьох з головних наркоділків, пов'язаних зі Сточеллі в його операціях на Східному узбережжі. "Розкажи мені подробиці".
  
  
  Денвер глибоко зітхнув. «Сьогодні вранці в аеропорту Ла-Гуардія заарештований ФБР Раймон Даттуа Даттуа прилетів рейсом із Монреалю. Даттуа обшукали, і в кишені його пальта знайшли ключ від шафки аеропорту. У валізі у шафці було двадцять кілограмів чистого героїну».
  
  
  "Продовжувати."
  
  
  «Сьогодні рано-вранці Вінні Торрегросса отримав коробку у своєму будинку у Вестчестері. Його доставили на звичайному фургоні United Parcel Service. Він ледве встиг відкрити його, як на нього напали агенти Бюро з наркотиків та небезпечних ліків, які діяли за наведенням. У коробці було п'ятнадцять кілограмів героїну!
  
  
  «Гамбетта і Віньяль були заарештовані цього вечора близько сьомої години вечора поліції Нью-Йорка, - продовжив він.
  
  
  «Їх попередили телефоном. Вони підібрали цих двох у машині Гамбетти у центрі Манхеттена та виявили двадцять два кілограми героїну, упакованих у відсік для запасних шин у багажнику».
  
  
  Я нічого не сказав, доки Денвер продовжував свій концерт.
  
  
  «Близько десятої години вечора федерали увійшли до готельного пентхауса Максі Кляйн у Майамі-Біч. Кляйн і його партнер Веббер щойно перестали обідати. Агенти знайшли п'ятнадцять кілограмів героїну у відсіку обіднього столу, який офіціант приніс з обідом менше години тому.
  
  
  
  
  
  Денвер зупинився, чекаючи, що я щось скажу.
  
  
  «Очевидно, що вони були підставлені», - розмірковував я.
  
  
  "Звичайно", - погодився Денвер. «Відомі не лише федерали та місцева поліція, а й газети. У нас був один із репортерів нашого інформаційного бюро на кожній із цих зустрічей. Завтра ця історія займатиме перше місце у кожній газеті країни. Це вже в ефірі”.
  
  
  «Арешти залишаться?
  
  
  "Думаю, так", - сказав Денвер, трохи подумавши. «Вони всі кричать про фальсифікації, але федерали та місцеві поліцейські «довго чекали, щоб пригвоздити цих хлопців. Так, я думаю, вони змусять це визнати».
  
  
  Я трохи порахував у думці. "Це всього сто два кілограми героїну, - сказав я, - якщо врахувати те, що вони взяли у Мішо Бертьє та Дюпре два дні тому".
  
  
  "Прямо по носу", - сказав Денвер. «З урахуванням того, що товар має вуличну вартість від двохсот до двохсот двадцяти тисяч доларів за кілограм, у сумі виходить понад двадцять один мільйон доларів. Чорт забирай, навіть за ціною від десяти до дванадцяти тисяч доларів за кілограм Стокеллі, коли він імпортує його з Марселя, це більше мільйона ста тисяч доларів
  
  
  "Хтось постраждав", – прокоментував я.
  
  
  "Хочете послухати інше?"
  
  
  "Так."
  
  
  "Ви знали, що Сточеллі вчора був у Монреалі?"
  
  
  “Так. Я розмовляв із ним там».
  
  
  "Ви знали, що він зустрічався з Раймоном Даттуа, коли був там?"
  
  
  "Ні" Але з інформацією, яку мені щойно дав Денвер, я не знайшов це надто дивовижним.
  
  
  «Чи що за день до зустрічі з Даттуа Сточеллі був у Майамі-Біч, зустрічався з Максі Кляйн та Соллі Веббером?»
  
  
  "Ні"
  
  
  "Чи через тиждень після того, як він повернувся з Франції, він зустрівся як з Торрегроса у Вестчестері, так і з Віньялом і Гамбеттою в Брукліні?"
  
  
  "Я запитав. - Звідки, чорт забирай, ви все це знаєте про Сточеллі?»
  
  
  «Грегоріус змусив нас вистежити Сточеллі близько трьох тижнів тому, – пояснив Денвер. «З того часу у нас були команди з двох і трьох осіб, які стежили за ним двадцять чотири години на добу». Він посміхнувся. «Я можу сказати вам, скільки разів на день він ходив у туалет і скільки аркушів паперу використав».
  
  
  "Перестань хвалитися", - сказав я йому. «Я знаю, наскільки хороша інформаційна служба».
  
  
  «Добре, – сказав Денвер. «А тепер ще факт, який я зберіг для вас. Незадовго до того, як його схопили федерали, Максі Кляйн розмовляв із Х'юго Донаті у Клівленді. Максі попросив Комісію укласти контракт на Сточеллі. Йому сказали, що це вже у розробці».
  
  
  "Чому?"
  
  
  «Тому що Максі хвилювався, що Сточеллі підставив Мішо, Бертьє та Дюпре. Він чув по радіо про Торрегрос, Віньял і Гамбетта. Він подумав, що їх підставив Сточеллі та що він наступний».
  
  
  З добродушним сарказмом я сказав: «Думаю, Максі Кляйн подзвонив і розповів вам особисто, що він сказав Донаті?»
  
  
  «Ось-ось, – сказав Денвер зі сміхом. «З того часу, як Максі зустрівся зі Сточеллі, ми прослуховували його телефони».
  
  
  "Максі не настільки дурний, щоб використовувати телефони у своєму номері готелю для такого дзвінка", - зауважив я. "Він би скористався б будкою на вулиці".
  
  
  «Так, - сказав Денвер, - але він досить безтурботний, щоб використовувати одну і ту ж будку більше одного разу. Ми встановили прослуховування на півдюжині будок, які, як ми виявили, він постійно використовував останні пару днів. Сьогодні увечері це окупилося».
  
  
  Я не міг звинувачувати Денвера за самовдоволення. Його люди проробили страшенно хорошу роботу.
  
  
  Я спитав: "Як ви це розумієте?" "Ви думаєте, що Сточеллі підставив своїх партнерів?"
  
  
  «Це справді так виглядає, чи не так? І Комісія, здається, також так думає, оскільки вони уклали з ним контракт. Сточеллі мертвий.
  
  
  "Можливо", - сказав я ухильно. «Він також очолює одну із найбільших родин у країні. Їм непросто дістатися до нього. Що небудь ще?"
  
  
  "Хіба цього недостатньо?"
  
  
  "Думаю, так", - сказав я. «Якщо ще щось зламається, дайте мені знати».
  
  
  Я задумливо поклав люльку і сів у крісло на маленькому балконі за вікном. Я закурив сигарету, дивлячись у темряву м'якої мексиканської ночі та переглядаючи інформацію, яка так раптово вразила мене.
  
  
  Якщо те, що сказав Денвер, було правдою – якщо на Сточеллі було підписано контракт – тоді в нього були б зайняті ще кілька місяців. Настільки, що він не мав часу турбувати Грегоріуса. У цьому випадку мою роботу було зроблено.
  
  
  І все-таки це здавалося надто простим, надто випадковим вирішенням проблеми Грегоріуса.
  
  
  Я знову переглянув факти. І на думку стали закрадатися сумніви.
  
  
  Якби Сточеллі справді встановив підстави, він би знав, що його власне життя в небезпеці. Він знав, що йому доведеться лягти на дно, доки не вщухне спека. Звичайно, він ніколи не приїжджав би до Акапулька так відкрито.
  
  
  У цьому не було сенсу.
  
  
  Питання: Куди б він пішов, щоб видобути сто два кілограми? Це багато героїну. Він не отримав би його від своїх марсельських друзів - якби він збирався використати його, щоб підставити їх. А якби він звернувся до інших джерел, я чув би про таку велику покупку.
  
  
  
  
  
  Питання: Де він міг би отримати більше мільйона доларів готівкою, щоб зробити покупку? Навіть у злочинному світі мафії та синдикату такі гроші важко отримати одноразово та невеликими, не відстежуваними рахунками. Ніхто не бере чеки та не пропонує кредит!
  
  
  Запитання: Де б він зберігав речі? Чому не було жодного слова про цей матеріал, перш ніж він був підкладений? Інтерпол, французьке бюро боротьби з наркотиками - L'Office Central Pour la Suppression du traffic des Stupefiants - наше власне міністерство з наркотиків та небезпечних наркотиків США - усі мали знати про це заздалегідь зі своїх великих мереж платних інформаторів.
  
  
  Інша думка: якщо Сточеллі міг списати таку велику кількість героїну, чи це означало, що він міг отримати ще більші кількості?
  
  
  Ось що справді могло викликати озноб у людини.
  
  
  Ці запитання та їхні численні можливі відповіді крутилися в моїй голові, як карусель без вершників з дерев'яними кіньми, що стрибають вгору і вниз на своїх сталевих жердинах, і як тільки я досягав однієї ідеї, з'являлася інша, яка здавалася більш логічною. .
  
  
  Я нарешті загубився у лабіринті розчарування.
  
  
  Найбільше питання було у тому, чому Хоук позичив мене Грегоріусу? Ключ до розгадки лежить у фразі "ленд-ліз". Мене позичали, і Хоук збирався отримати щось замість моїх послуг. Що?
  
  
  І більше того. Ні AX означало, що я не міг звертатися до виробничих об'єктів або персоналу AX. Це було суто приватне підприємство. Хоук казав мені, що я сам собою!
  
  
  Добре. Я міг це зрозуміти. AX - надсекретне агентство уряду США, і це безумовно не було державною роботою. Отже, жодних дзвінків до Вашингтона. Жодних запасних. Нема кому прибирати за мною безлад.
  
  
  Тільки я, Вільгельміна, Гюго і, звичайно, П'єр.
  
  
  Я нарешті сказав, що до дідька все це, і спустився вниз, щоб випити останній приємний напій на терасі, перш ніж вирушити спати.
  
  
  РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
  
  
  Я прокинувся в темряві своєї кімнати від якогось атавістичного відчуття небезпеки. Оголений під легкою ковдрою і простирадлом, я лежав, не рухаючись, намагаючись не розплющувати очі і не вказувати якимось чином на те, що я прокинувся. Я навіть продовжував дихати повільним, регулярним сном. Я усвідомлював, що щось розбудило мене, звук, що не належав кімнаті, торкнувся мого сплячого розуму і штовхнув мене в стан неспання.
  
  
  Я налаштував свої вуха, щоб уловлювати все, що відрізнялося від звичайних нічних звуків. Я почув легкий шелест штор на вітрі кондиціонера. Я почув слабке цокання будильника маленького мандрівника, який я поставив на тумбочці поруч із моїм ліжком. Я навіть чув, як із крана у ванній упала крапля води. Жоден із цих звуків не вирвав мене зі сну.
  
  
  Все, що було іншим, було для мене небезпечним. Пройшла нескінченна хвилина, перш ніж я знову почув це - повільне, обережне ковзання взуття по ворсу килима, за яким послідував тонкий видих, який був надто сильно затриманий.
  
  
  Як і раніше не рухаючись і не змінюючи ритму свого дихання, я розплющив очі навскіс, спостерігаючи за тінями в кімнаті куточками очей. Було троє чужих. Двоє з них підійшли до мого ліжка.
  
  
  Незважаючи на кожний імпульс, я змушував себе залишатися нерухомим. Я знав, що миттєво не залишиться часу на навмисно сплановані дії. Виживання залежатиме від швидкості моєї інстинктивної фізичної реакції.
  
  
  Тіні наблизилися. Вони розділилися по одному з кожного боку мого ліжка.
  
  
  Коли вони нахилилися наді мною, я вибухнув. Мій торс різко випростався, мої руки піднялися і схопили їх за шиї, щоб розбити голови разом.
  
  
  Я був надто повільним на секунду. Моя права рука схопила одного чоловіка, але інша вирвалася з моєї хватки.
  
  
  Він видав сердитий звук і опустив руку. Удар потрапив мені в лівий бік шиї в плече. Він ударив мене не лише кулаком; Я мало не знепритомнів від раптового болю.
  
  
  Я намагався кинутися з ліжка. Я дістався до підлоги, коли третя тінь накинулася на мене, вдаривши мене спиною об ліжко. Я збив його коліном, сильно вдаривши його в пах. Він закричав і зігнувся навпіл, і я встромив пальці йому в обличчя, не помітивши його очей.
  
  
  На мить я був вільний. Ліва рука оніміла від удару по ключиці. Я спробував не звертати на це уваги, впавши на підлогу в присіді рівно настільки, щоб важіль підстрибував у повітрі. Моя права нога різко вдарила по горизонталі. Вона потрапила одному з чоловіків високо у груди, відкинувши його у стіну. Він видихнув від болю.
  
  
  Я повернулася до третього чоловіка, і край моєї руки змахнув до нього коротким ударом боком, який мав зламати йому шию.
  
  
  Я був недостатньо швидкий. Я пам'ятаю, як почав завдавати удару і побачив, як його рука замахується на мене, і зрозумів, у ту частку секунди, що я не зможу відобразити це вчасно.
  
  
  
  
  
  
  Я був правий. Все пройшло одразу. Я впав у найглибшу і найчорнішу дірку, в якій колись був. Мені знадобилася ціла вічність, щоб упасти і впасти на підлогу. А потім довго не було свідомості.
  
  
  * * *
  
  
  Я прийшов до тями і виявив, що лежу на ліжку. Світло було увімкнено. Двоє чоловіків сиділи у кріслах біля вікна. Третій чоловік стояв біля підніжжя мого ліжка. Він тримав у руці великий автоматичний пістолет Gabilondo Llama калібру 45 калібру іспанського виробництва, спрямований на мене. Один із чоловіків у кріслах тримав у руці кольт 38-го калібру з дводюймовим стволом. Інший постукав гумовою палицею в долоню лівої руки.
  
  
  Голова боліла. У мене хворіли шия та плече. Я переводив погляд із одного на іншого. Нарешті, я запитав: «Що, чорт забирай, все це?»
  
  
  Великий чоловік біля підніжжя мого ліжка сказав: «Сточеллі хоче тебе бачити. Він послав нас привезти тебе».
  
  
  "Телефонний дзвінок зробив би це", - кисло прокоментував я.
  
  
  Він байдуже знизав плечима. "Ти міг би втекти".
  
  
  «Навіщо мені тікати? Я приїхав сюди, щоби зустрітися з ним».
  
  
  Нема відповіді. Тільки потиск м'ясистого плеча.
  
  
  "Де зараз Сточеллі?"
  
  
  «Нагорі у пентхаусі. Одягайся."
  
  
  Втомлено я підвівся з ліжка. Вони уважно спостерігали за мною, поки я одягав одяг. Щоразу, коли я тягнувся лівою рукою, м'язи плеча хворіли. Я вилаявся собі під ніс. Шість місяців, які я провів далеко від AX, зробили свою справу. Я не встигав виконувати своїх щоденних вправ йоги. Я дозволив своєму тілу розслабитись. Не дуже, але це мало значення. Мої реакції вже не були такими швидкими, як раніше. Трьом головорізам Сточеллі вистачило частки секунди затримки. Перш я зміг би спіймати їх двох, що схилилися над моїм ліжком, і розбити їхні голови разом. Третій ніколи не встав би з підлоги після того, як я його вдарив.
  
  
  «Ходімо», - сказав я, потираючи ниючу ключицю. «Ми ж не хочемо змушувати Карміне Сточеллі чекати, чи не так?»
  
  
  * * *
  
  
  Кармін Сточеллі сидів у низькому шкіряному кріслі з м'якою оббивкою в далекому кінці величезної вітальні свого пентхауса. Його огрядна постать була закутана в розслаблюючу мантію.
  
  
  Коли ми ввійшли, він пив каву. Він поставив чашку і уважно оглянув мене. Його маленькі очі виглядали з круглого обличчя з темними підборіддями, наповненого ворожістю та підозрою.
  
  
  Сточеллі було п'ятдесят. Його голова була майже лисою, якщо не брати до уваги чернечого постригу з маслянистого чорного волосся, яке він відростив і зачухав мізерними пасмами по полірованому голому черепу. Коли він дивився на мене з голови до ніг, від нього виходила аура безжальної сили з такою силою, що я міг це відчути.
  
  
  "Сядь", - прогарчав він. Я сів на кушетку навпроти нього, потираючи хворе плече.
  
  
  Він підвів очі і побачив трьох своїх хлопчиків, які стояли поблизу. Його обличчя спохмурніло.
  
  
  "Геть!" – відрізав він, показуючи великим пальцем. "Ти мені зараз більше не потрібен".
  
  
  «Ти будеш гаразд?» спитав великий.
  
  
  Сточеллі подивився на мене. Я кивнув головою.
  
  
  "Ага", - сказав він. "Я буду в порядку. Відваліть."
  
  
  Вони лишили нас. Сточеллі знову глянув на мене і похитав головою.
  
  
  «Я здивований, що тебе так легко вдалося подолати, Картер, – сказав він. «Я чув, ти був набагато жорсткішим».
  
  
  Я зустрів його погляд. «Не вірте всьому, що чуєте, – сказав я. "Я просто дозволив собі стати трохи недбалим".
  
  
  Сточеллі нічого не сказав, чекаючи, що я продовжу. Я поліз у кишеню, вийняв пачку цигарок і закурив.
  
  
  «Я прийшов сюди, - сказав я, - щоб сказати тобі, що Грегоріус хоче позбутися тебе. Що мені потрібно зробити, щоб переконати вас, що вам буде погано, якщо ви до нього приїдете?
  
  
  Маленькі, жорсткі очі Сточеллі не відривалися від мого обличчя. "Я думаю, ти вже почав мене переконувати", - холодно прогарчав він. «І мені не подобається те, що ви робите. Мішо, Бертьє, Дюпре – ви добре їх підставили. Мені буде страшенно складно створити інше джерело, яке не поступається їм».
  
  
  Сточеллі продовжував сердитим хрипким голосом.
  
  
  «Добре, я розповім вам про свої сумніви. Допустимо, ви встановили їх до того, як поговорили зі мною, добре? Начебто ти мав показати мені, що в тебе є яйця, і ти можеш завдати мені багато шкоди. Я не злюся на це. Але коли я розмовляв з вами з Монреалю, я сказав вам, що більше немає ігор. Правильно? Хіба я не казав тобі більше жодних ігор? То що ж відбувається? »
  
  
  Він порахував їх на пальцях.
  
  
  Торрегроса! Віньяль! Гамбетта! Троє моїх найбільших клієнтів. Вони мають сім'ї, з якими я не хочу сваритися. Ти передав мені своє повідомлення, добре. Нині моя черга. Я говорю вам - ваш бос пошкодує, що випустив вас на волю! Ти чуєш мене?"
  
  
  Обличчя Сточеллі почервоніло від гніву. Я бачив, яких зусиль йому варто було залишатись у кріслі. Він хотів підвестись і вдарити мене своїми важкими кулаками.
  
  
  «Я не мав до цього жодного відношення!» Я кинув ці слова йому в обличчя.
  
  
  Він вибухнув. - "Фігня!"
  
  
  "Подумай про це. Де б я взяв до рук більше ста кілограмів героїну?"
  
  
  Потрібен був час, щоб це усвідомити. Поступово на його обличчі позначилася недовіра. "Сто кілограмів?"
  
  
  - Якщо бути точним, сто два. Ось що вийшло коли вони забрали Максі Кляйн та Соллі Веббера.
  
  
  
  
  
  "... вони забрали Максі?" – перебив він.
  
  
  "Сьогодні вночі. Близько десятої години. Разом із п'ятнадцятьма кілограмами всього цього.
  
  
  Сточеллі не став питати подробиць. Він був схожий на людину, приголомшену.
  
  
  "Продовжуй говорити", - сказав він.
  
  
  "Вони уклали з вами контракт".
  
  
  Я дозволив словам обрушитися на нього, але єдиною реакцією, яку я міг бачити, було стиснення м'язів Сточеллі під його важкими щелепами. Більше нічого не було видно на його обличчі.
  
  
  Він вимагав. - "Хто?" Хто виставив контракт?
  
  
  "Клівленд".
  
  
  «Донаті? Х'юго Донаті уклав зі мною контракт? Якого біса? "
  
  
  «Вони думають, що ви намагаєтесь захопити все Східне узбережжя. Вони думають, що ти підставив своїх друзів».
  
  
  "Давай!" - сердито прогарчав Сточеллі. Що це за лайно? Він уп'явся в мене поглядом, а потім побачив, що я не жартую з ним. Його тон змінився. "Ви серйозно? Ви дійсно серйозно?"
  
  
  "Це правда."
  
  
  Сточеллі потер грубою щетиною на підборідді товстою рукою.
  
  
  "Прокляття! Це все ще не має сенсу. Я знаю, що це був не я".
  
  
  "Отже, у тебе знову захворіла голова", - прямо сказав я йому. "Ви могли б стати наступним у списку, якого потрібно налаштувати".
  
  
  "Мені?" Сточеллі був недовірливий.
  
  
  "Ви. Чому б і ні? Якщо ви не за тим, що відбувається, значить, хтось інший намагається взяти гору. І йому доведеться позбавитися тебе, Сточеллі. Хто б це був?"
  
  
  Сточеллі продовжував сердитим жестом потирати щоки. Його рот скривився у гримасі роздратування. Він закурив. Він налив собі ще чашку кави. Нарешті він неохоче сказав: «Добре, тоді. Я сиджу тут. Я зняв пентхаус. Усі чотири люкси. Ніхто не входить і не виходить, окрім моїх хлопчиків. Вони можуть відправити будь-кого, але я захищений, поки я тут. Якщо знадобиться, я можу залишитись на кілька місяців».
  
  
  Я запитав. - «А що відбуватиметься тим часом?»
  
  
  "Що це має означати?" - Підозра підняла його брови.
  
  
  «Поки ви сидите тут, Донаті намагатиметься захопити вашу організацію у Нью-Йорку. Ви потітимете щодня, гадаючи, чи не дістався Донаті до одного з ваших, щоб підготувати вас до удару. Ти житимеш з пістолетом у руці. Ви не їсте, тому що вони можуть отруїти вашу їжу. Ти не будеш спати. Ти прокинешся, гадаючи, чи не підклав хтось динамітну шашку в кімнати під тобою. Ні, Сточеллі, визнай це. Ви не можете залишатися тут у безпеці. Не дуже довго."
  
  
  Сточеллі слухав мене, не кажучи жодного слова. Його смагляве обличчя було серйозно безпристрасним. Він не зводив із моїх маленьких чорних очок. Коли я закінчив, він похмуро кивнув своєю круглою головою.
  
  
  Потім він поставив чашку з кавою і раптом посміхнувся до мене. Це було схоже на те, як товстий стерв'ятник усміхнувся йому, його тонкі губи на круглому обличчі зігнулися в безглуздій пародії на дружелюбність.
  
  
  "Я щойно найняв тебе", - оголосив він, задоволений собою.
  
  
  "Ти що?"
  
  
  "Що трапилося? Ви мене не чули? Я сказав, що тільки-но найняв тебе, - повторив Сточеллі. "Ви. Ви знімете мене з гачка з Комісією та з Донаті. І ви доведете їм, що я не маю жодного відношення до того, що сталося.
  
  
  Ми подивилися один на одного.
  
  
  «Чому я маю зробити тобі таку послугу?»
  
  
  «Оскільки, - знову Сточеллі посміхнувся мені, - я укладу з тобою угоду. Ти позбавиш мене відповідальності з Донаті, і я залишу Грегоріуса в спокої.
  
  
  Він нахилився до мене, тонка, позбавлена гумору посмішка зісковзнула з його обличчя.
  
  
  «Ви знаєте, скільки мільйонів я можу заробити на цих гральних закладах у проектах Грегоріуса? Ви колись зупинялися, щоб зрозуміти це? Так ось чого для мене варте те, що ти виконала цю роботу? "
  
  
  "Що заважає мені дозволити Комісії подбати про вас?" - прямо запитав я його. - Тоді тебе не буде поруч, щоб турбувати Грегоріуса.
  
  
  «Бо я пошлю своїх хлопчиків за ним, якщо не заключу з тобою угоду. Не думаю, що йому це сподобається.
  
  
  Сточеллі замовк, його маленькі чорні очі-гудзики вп'ялися в мене.
  
  
  «Перестань валяти дурня, Картер. Це угода? »
  
  
  Я кивнув головою. "Це угода".
  
  
  "Добре", - прогарчав Сточеллі, відкидаючись на диван. Він грубо махнув великим пальцем. "В дорогу. Пішли.
  
  
  "Не зараз". Я підійшов до столу і знайшов блокнот із готельним приладдям та кулькову ручку. Я знову сів.
  
  
  "Мені потрібна деяка інформація", - сказав я і почав робити записи, поки Сточеллі говорив.
  
  
  * * *
  
  
  Повернувшись до своєї кімнати, я зняв слухавку і, посперечавшись з оператором готелю, а потім з оператором телекомунікації, нарешті зателефонував до Денвера.
  
  
  Без преамбули я запитав: "Як швидко ви зможете отримати мені роздруківку по півдюжині списків пасажирів авіакомпаній?"
  
  
  "Скільки по часу?"
  
  
  «Не більше кількох тижнів. Деякі лише днями.
  
  
  «Внутрішні чи міжнародні рейси?»
  
  
  "І те і інше."
  
  
  «Дайте нам день чи два».
  
  
  "Вони мені потрібні раніше".
  
  
  Я чув нещасне зітхання Денвера. «Ми зробимо все, що в наших силах. Що вам потрібно? »
  
  
  Я сказав йому. «Сточеллі був на наступних рейсах. Air France з аеропорту JFK до Орлі, двадцятого числа минулого місяця. Air France відправляє з Орлі до Марселя того ж дня. TWA з Орлі до JFK двадцять шостого. Національні авіалінії, з Нью-Йорка до Майамі двадцять восьмого…
  
  
  "Зачекайте трохи.
  
  
  Ви знаєте, скільки рейсів вони виконують за день? »
  
  
  «Мене просто цікавить той, на якому був Сточеллі. Те саме стосується Air Canada: з Нью-Йорка до Монреалю четвертого, зі Східного до Нью-Йорка п'ятого і з Aeromexico до Акапулько того ж дня».
  
  
  - Тільки з рейсами Сточеллі?
  
  
  "Це правильно. Це не повинно бути надто складно. Я також хотів би, щоб ви отримали пасажирський маніфест рейсу Даттуа з Монреаля до Нью-Йорка".
  
  
  «Якби ми мали номери рейсів, ми б заощадили багато часу».
  
  
  "У вас їх буде більше, якщо ваші люди стежитимуть за ним", - зазначив я.
  
  
  "Ви хочете, щоб вам надіслали копії цих маніфестів?"
  
  
  «Я так не думаю, – задумливо сказав я. «Ваші комп'ютери можуть виконувати роботу швидше за мене. Я хочу, щоб списки були перевірені, щоб побачити, чи є якесь ім'я, яке зустрічається на двох або більше цих рейсів. Особливо на міжнародних рейсах. На них потрібно пред'явити паспорт або туристичний дозвіл, тому використовувати вигадане ім'я буде складніше.
  
  
  "Дай мені подивитися, чи правильно в мене ці польоти".
  
  
  "Візьми це зі стрічки", - сказав я йому. Я ставав стомленим і нетерплячим. – Сподіваюся, ви мене записували?
  
  
  «Вірно, – сказав Денвер.
  
  
  «Я був би вдячний за отримання так швидко, як ви зможете її відкопати. І ще одне - якщо ви зустрінете ім'я, яке згадувалося більш ніж на одному з цих рейсів зі Сточеллі, мені потрібний повний виклад того, хто ця людина. Все, що ви можете дізнатися про це. Повну інформацію. Покладіть на нього стільки чоловіків, скільки вам потрібно. І продовжуйте годувати мене інформацією з її надходження. Не чекайте, щоби зібрати все воєдино».
  
  
  "Підійде", - сказав Денвер. "Що небудь ще?"
  
  
  Я трохи подумав. "Думаю, що ні", - сказав я і повісив слухавку. Я розтягнувся на ліжку і за мить міцно заснув, незважаючи на пульсуючу голову і біль у плечі.
  
  
  РОЗДІЛ ШОСТИЙ
  
  
  Я спав пізно. Коли я прокинувся, у мене в роті пересохло від того, що я надто багато викурив напередодні увечері. Я прийняв душ і одягнув плавки та легку пляжну сорочку. Я вдягнув темні окуляри і спустився до басейну з фотоапаратом на шиї та сумкою з обладнанням на плечі.
  
  
  Обладнання для камери та темні окуляри разом із яскравою спортивною сорочкою з малюнком створюють непогане маскування, якщо ви не хочете, щоб люди вас помітили. Ви просто ще один турист у місті, повному їх. Хто дивитиметься на іншого грінго?
  
  
  Біля басейну я замовив на сніданок huevos rancheros. Навколо басейну було лише кілька людей. Була пара симпатичних молодих англійок. Струнка, світловолоса, з прохолодними, чистими англійськими голосами, що виходять з майже нерухомих губ. Тон був плавний, голосні звуки були рідкими, як вода, і все ще блищали на їхніх засмаглих тілах.
  
  
  У басейні були дві інші жінки, що плескалися з м'язистим характером, які виглядали так, ніби йому було під тридцять. Я побачив типу. Всі його опуклі грудні м'язи та біцепси надмірно розвинені через постійне піднесення тяжкості.
  
  
  Він поводився, як скалка в дупі. Йому не сподобалися дві дівчини у воді. Він хотів англійок, але вони особливо ігнорували його.
  
  
  Щось у ньому мене дратувало. Або я хотів довести, що можу це зробити. Я почекав, поки англійки подивляться на мій бік, і посміхнувся їм. Вони посміхнулися мені у відповідь.
  
  
  "Вітаю." Довговолоса блондинка помахала мені рукою.
  
  
  Я жестом запросив їх підійти і приєднатися до мене, і вони так і зробили, капаючи водою, розкинувшись на стегнах і недбало.
  
  
  "Коли ти приїхав?" спитала інша.
  
  
  "Вчора ввечері."
  
  
  "Так і думала", - сказала вона. Ми вас тут раніше не помічали. Гостей зовсім небагато. Ви знали про це?
  
  
  "Мене звуть Маргарет", - сказала перша дівчина.
  
  
  "А я Лінда..."
  
  
  "Я Пол Стефанс", - сказав я, називаючи своє прикриття.
  
  
  Коли Масклс вибрався назовні, у басейні пролунали бризки.
  
  
  Не дивлячись на нього, Лінда сказала: Ось і знову цей зануда. Вони всі такі у Сан-Франциско?
  
  
  "Сан Франциско?" - спантеличено запитала Маргарет. "Сьогодні вранці за сніданком Генрі сказав мені, що він з Лас-Вегаса".
  
  
  «Це не має значення, – сказала Лінда. «Хоч би де він був, я його терпіти не можу».
  
  
  Вона блиснула мені посмішкою і розвернулася на довгих засмаглих ногах. Маргарет зібрала їхні рушники. Я спостерігав, як вони піднімалися сходами, що вели на терасу готелю, їхні гнучкі, бронзові ноги рухалися в красивому контрапункті їхнім напіводягненим чуттєвим тілам.
  
  
  У той же час мені було цікаво дізнатися про Генрі, який приїхав із Сан-Франциско чи Лас-Вегаса.
  
  
  Приблизно тим часом молода пара спустилася сходами і склала свої речі поруч зі мною.
  
  
  Чоловік був худорлявим і смаглявим. Дуже волохати ноги. Жінка з ним була стрункою та красивою фігурою. Її обличчя було швидше зухвалим, ніж гарним. Вони увійшли у воду і попливли, а потім вийшли. Я чув, як вони розмовляли по-французьки.
  
  
  Він витер руки рушником і дістав пачку Голуаз. "Сірники мокрі", - крикнув він жінці.
  
  
  Він помітив, що я дивлюся на нього і підійшов. Він люб'язно сказав: "У тебе є сірник?"
  
  
  Я кинув йому запальничку. Він склав долоні перед обличчям, щоб запалити цигарку.
  
  
  
  
  
  
  "Дякую. Дозвольте мені представитися. Жан-Поль Сев'є. Юна леді - Селеста. І ви?"
  
  
  «Підлога Стефанс».
  
  
  Жан-Поль цинічно посміхнувся мені.
  
  
  «Вибачте, що не вірю вам, - сказав він. "Ти Нік Картер".
  
  
  Я завмер.
  
  
  Жан-Поль легко махнув рукою. "Не турбуйтесь. Я просто хочу поговорити з тобою».
  
  
  "Говорити?"
  
  
  «Ми спантеличені вашим зв'язком зі Сточеллі».
  
  
  "Ми?"
  
  
  Він знизав плечима. «Я представляю гурт із Марселя. Ім'я Андре Мішо щось для вас означає? Чи Моріс Бертьє? Чи Етьєн Дюпре?
  
  
  "Я знаю імена".
  
  
  "Тоді ви знаєте організацію, яку я представляю".
  
  
  "Чого ти хочеш від мене?"
  
  
  Жан-Поль сів за мій столик. «Сточеллі ізолював себе. Нам не дістатися до нього. Наші мексиканські друзі тут теж не можуть дістатися. Ви можете."
  
  
  «Я не знаю, чого ви від мене чекаєте. Зайти та застрелити людину? "
  
  
  Жан-Поль усміхнувся. Ні. Нічого грубішого. Ми просто хочемо, щоб ваша співпраця - як ви кажете - підставила її. Про решту ми подбаємо».
  
  
  Я похитав головою. "Так не піде."
  
  
  Голос Жан-Поля став твердим. "У вас немає вибору, містере Картер". Перш ніж я встиг перебити, він швидко продовжив. «Так чи інакше ми збираємося вбити Сточеллі. Під цим я маю на увазі, що наші мексиканські контакти зроблять нам ласку. Просто зараз все, про що вони просять, - це зустріч з вами. Це небагато, правда?
  
  
  "Просто зустріч?"
  
  
  Він кивнув головою.
  
  
  Я замислився на мить. Це може бути спроба збити мене з пантелику. З іншого боку, для мене це був найшвидший спосіб дізнатися, хто такі мексиканці. У моєму бізнесі ви нічого не отримуєте задарма. Якщо ви чогось хочете, ви маєте ризикнути.
  
  
  "Я зустрінуся з ними", - погодився я.
  
  
  Жан-Поль знову посміхнувся. «У такому разі, у вас сьогодні побачення. Її звуть сеньйора Консуела Дельгардо.
  
  
  Мені сказали, що це дуже вродлива жінка. Вона покличе вас тут у готель близько семи тридцяти.
  
  
  Він встав.
  
  
  «Я впевнений, що у вас буде приємний вечір», - сказав він чемно і повернувся, щоб приєднатися до Селести, яка знову щойно вийшла з басейну.
  
  
  * * *
  
  
  Ближче надвечір я на таксі спустився з пагорба від готелю до Ель-Сентро, району собору, площі та пам'ятника героям. Ель Сентро – це центр міста. Звідси всі тарифи на таксі та автобуси розраховуються за зонами.
  
  
  Акапулько – головне місто у штаті Герреро. А Герреро - найбеззаконніший штат Мексики. Пагорби неподалік Акапулько заповнені бандитами, які за кілька песо переріжуть вам горло. Поліція не може забезпечувати дотримання закону за межами міста. Навіть у армії із ними проблеми.
  
  
  У яскравій спортивній сорочці, парі світло-блакитних штанів та ногах у нових шкіряних штанах я зайшов у парк поряд із набережною.
  
  
  Куди б я не повернувся, я бачив лос-Індеос, широкі смагляві обличчя чоловіків з коротко остриженим чорним, як смоль волоссям. Поруч із ними навпочіпки сиділи їхні жінки. І кожен з них мав обсидіанові очі, високі вилиці, задумливі обличчя індіанців.
  
  
  Коли я глянув на них, я зрозумів, що стара скульптура їхніх давніх богів була більшою, ніж зображення якогось невідомого божества; Крім того, це має бути хороша подібність до того, як у ті дні виглядали самі тольтеки.
  
  
  І вони не сильно змінилися за віки. Ці індіанці виглядали так, ніби вони все ще можуть розкрити твої груди крем'яним ножем і вирвати кровоточиве пульсуюче серце.
  
  
  Я попрямував у тихішу частину набережної, фотографуючи на ходу. Далі по вигину набережної я побачив комерційне судно для лову тунця, кремезне і присадкувате. Його палуби були завалені обладнанням, і воно було прив'язане в носі та кормі важкими манільськими тросами до чорних залізних тумб на бетонному малеконі.
  
  
  Вдалині, в доках під масивними кам'яними кладками форту Сан-Дієго на гребені пагорба, я побачив вантажне судно, пришвартоване поряд зі складами.
  
  
  Я пройшовся по малекону. На кам'яних сходах, що ведуть до кромки води, я зупинився і глянув униз.
  
  
  Там було два рибалки. Молодий та старий. Обидва були оголені, крім рваних шортів. Вони тримали між собою величезну шестифутову черепаху. Черепаха лежала на спині і була безпорадною.
  
  
  Молодий чоловік дістав ножа з довгим тонким лезом, відточеним стільки разів, що тепер він перетворився на тонкий півмісяць із опуклої сталі.
  
  
  Він просунув лезо під нижню частину панцира черепахи біля заднього плавця. Кров почервоніла від першого удару. Він різав швидкими запеклими ударами, проводячи ножем під краєм нижньої раковини, розсікаючи шкіру, плоть, м'язи і перетинки швидкими рухами зап'ясток, коли він сів навпочіпки поруч із черепахою.
  
  
  Черепаха крутила головою з боку в бік у повільній, тихій агонії. Її розкосі очі рептилії були тьмяними від сонця. Його ласти металися у ритмічній істеричній безпорадності.
  
  
  Я спостерігав, як ніж молодого чоловіка ще глибше встромився в черепаху. З кожним ударом його руки ставали червоними від крові, спочатку пальці, потім руки, потім зап'ястя і, нарешті, у його передпліччя до ліктя.
  
  
  
  
  Я міг бачити нутрощі черепахи, що пульсували рожевими вологими клубками кишок.
  
  
  За кілька хвилин вони закінчили. Вони пролили східцями пристані відра з морською водою і поклали черепашове м'ясо в бушельну корзину.
  
  
  Я зняв повний рулон кольорової плівки, коли вони забивали черепаху. Тепер, коли я перемотував плівку і почав перезаряджати камеру, я почув позаду голос.
  
  
  «Вони досить гарні, чи не так? Той, у кого ніж, га?
  
  
  Я обернувся.
  
  
  Йому було трохи більше двадцяти, він був гарний собою, з кремезним спортивним тілом, м'язи легко рухалися під темною мідно-червоною шкірою. Він був одягнений у бавовняні штани, сандалії та спортивну сорочку, що повністю розкривається, оголюючи широкі груди. Він був схожий на всіх інших із сотень пляжних хлопчиків, які тиняються по готелях.
  
  
  "Що ти хочеш?"
  
  
  Він знизав плечима. "Це залежить. Вам потрібний гід, сеньйоре?
  
  
  "Ні" Я відвернувся і попрямував до Багаття Мігель Алеман. Хлопчик пішов поряд зі мною.
  
  
  «А як щодо жінок, сеньйоре? А? Він підморгнув мені. «Я знаю дуже гарну дівчину, яка знає багато трюків…»
  
  
  "Загубися!" - сказав я, роздратований його незвичайною наполегливістю. "Я не люблю сутенерів!"
  
  
  На мить мені здалося, що цей хлопець накинеться на мене. Його смагляве обличчя вкрилося плямами раптової темної крові. Його рука повернулася до кишені на стегнах і зупинилася. Я побачив, як у його очах спалахнула чиста вбивча лють.
  
  
  Я напружився, готовий до стрибка.
  
  
  Він глибоко зітхнув. Світло згасло з його очей. Він сказав, намагаючись посміхнутися, але безуспішно: «Сеньйоре, ви не повинні так говорити. Коли ти скажеш це слово комусь, і він встромить тобі ніж у ребра.
  
  
  «Я ж сказав, що не потребував вашої допомоги».
  
  
  Він знизав плечима. «Дуже погано, сеньйоре. Я можу вам дуже допомогти. Можливо, ти передумаєш, коли я пропонуватиму тобі наступного разу, га? Мене звуть Луїс. Луїс Апарісіо. А поки що, прощай.
  
  
  Він повернувся і пішов геть, крокуючи перебільшеною ходою, демонструючи свій чоловічий характер.
  
  
  У тому, що тільки-но сталося, було щось дивне. Я образив його. Я назвав його ім'ям, яке, як сказав би будь-який інший мексиканський чоловік, приставило б його до мого горла ножем. Тим не менш, він проковтнув свою гордість і продовжував вдавати, що він просто ще один туристичний гід.
  
  
  Я збирався випити в центрі міста, перш ніж повернутися в готель, але тепер передумав. Я був упевнений, що пропозиції мого майбутнього друга були не випадковими. Я знав, що знову побачу Луїса Апарісіо.
  
  
  Я вийшов надвір, махаючи рукою таксі з оптоволоконною вивіскою. Коли я увійшов, я побачив знайому фігуру з іншого боку Костери. То був Жан-Поль. Худий француз був із Селестою. Він підняв руку на знак привітання, коли моє таксі виїжджало.
  
  
  * * *
  
  
  Сеньйора Консуела Дельгардо поспішила. Вона під'їхала до готелю майже рівно о сьомій тридцять на маленькому червоному «фольксвагені». Я бачив, як вона увійшла до вестибюлю і озирнулася. Коли я йшов до неї, вона побачила мене і простягла руку. Ми разом вийшли за двері.
  
  
  Консуела їхала звивистими дорогами, ніби брала участь у Mille Miglie.
  
  
  Ми випили у Sanborn's, де освітлені були тільки сидіння навколо піано-бару. Я помітив, що вона послала нас до цих столів. Я не міг нікого бачити, але будь-хто міг мене, чорт забирай, побачити.
  
  
  Потім ми пішли обідати до Ернандо. Ми зустріли високого рудоволосого англійця з таким сильним британським акцентом, що це було майже пародією. Консуела сказала мені, що його звати Кен Хобарт і що він керує чартерною авіакомпанією. У нього під дзьобом носа були густі вуса типу РАФ. Нарешті він пішов, залишивши нас самих.
  
  
  Консуела Дельгардо була гарною жінкою. Їй було під тридцять, вона була сміливою вродливою жінкою з міцним обличчям. У неї було довге темно-коричневе волосся, яке вона носила, майже до талії. Вона була високою, з чудовими ногами, вузькою талією і на повні груди. В її англійській не було й тіні акценту.
  
  
  Мене турбувало те, що вона дивилася на мене так само сміливо та оцінювально, як і я на неї.
  
  
  За кавою я сказав: «Сеньйоре, ви дуже мила жінка».
  
  
  «… І ти хотів би лягти зі мною в ліжко, – закінчила вона.
  
  
  Я сміявся.
  
  
  "Якщо ви так висловилися, звичайно".
  
  
  «А я, – сказала вона, – я думаю, що ви дуже хороша людина. Але я не піду з тобою сьогодні у ліжко».
  
  
  "У такому разі, - сказав я, встаючи на ноги, - давай підемо до твоїх друзів і дізнаємося, що вони хочуть мені сказати".
  
  
  Ми пішли до Джонні Бікфорда.
  
  
  * * *
  
  
  Бікфорду було трохи більше шістдесяти, він був сивим, зі зламаним носом і глибоким засмагою. Костяшки обох рук були плоскі через те, що їх багато разів ламали на рингу. Широкі плечі випирали з трикотажного бавовняного пуловера з короткими рукавами. Вицвілі татуювання, сині за темно-коричневою шкірою, покривали обидва передпліччя.
  
  
  Його дружина Доріс була майже такою ж засмаглою, як і він. Платинове світле волосся, знебарвлені від сонця брови і слабкий світлий відтінок на руках. До того ж вона була набагато молодшою за Бікфорда. Я сказав би, що їй було за тридцять. І вона дражнила. У неї не було бюстгальтера під сукнею, і її декольте було цілком і твердо.
  
  
  Вона пахла духами Арпеж. І я готовий посперечатися, що коли вона була молодша, вона ходила принаймні за двісті за ніч. Ви завжди можете помітити колишню дівчину на виклик. Вони мають щось таке, що їх видає.
  
  
  З тераси будинку Бікфорда відкривався вид на вузьку затоку, що веде з Тихого океану до затоки. Я міг бачити темні простори океану, а також вогні Лас-Брісаса та військово-морської бази біля підніжжя пагорбів через затоку. Безладно розкидані вгору й униз схилом пагорба були вогні інших будинків, як нерухомі світлячки, укладені в желатин пурпурових нічних тіней.
  
  
  Ми вдвох були самі на терасі. Консуела вибачилася і пішла усередину, щоб освіжити макіяж. Доріс пішла з нею, щоб показати їй дорогу до дамської кімнати.
  
  
  Я ризикнув і різко сказав у темряву: «Я не хочу брати участь у твоїй угоді, Бікфорде».
  
  
  Бікфорд не здивувався. Він легко сказав: «Ось що нам сказали, містере Картер. Але рано чи пізно ми отримаємо Сточеллі. Оскільки вам легше дістатися до нього, ніж нам, ви заощадите нам багато часу».
  
  
  Я повернувся до Бікфорда і різко сказав: "Я хочу, щоб ви відстали від Сточеллі".
  
  
  Бікфорд засміявся. - А тепер пішли, містере Картер. Його голос був хрипким, як у колишнього призера. "Ви знаєте, що не можете вказувати нам, що робити".
  
  
  "Я можу рознести всю вашу організацію на частини", - сказав я. "У яку позицію я потрапив?"
  
  
  Бікфорд посміхнувся. "Це загроза?"
  
  
  «Називайте це як хочете, але краще поставтеся до мене серйозно, Бікфорд».
  
  
  "Добре, - сказав він, - доведи це".
  
  
  "Усього кілька фактів", - сказав я. «Ваші люди постачають героїн до Штатів. Приблизно рік тому ви були пов'язані лише з продуктами, вирощеними в Мексиці. Але влада переслідувала виробників маку, і це позбавило вас джерела постачання, тому ви звернулися до Марселя. Ваша організація стала частиною трубопроводу з Марселя до Штатів. Ви доставляєте товари до Штатів через Матаморос до Браунсвілла, з Хуареса до Ель-Пасо, з Нуево-Ларедо до Ларедо, з Тіхуани до Лос-Анджелеса. Багато хто з них йде прямо звідси в Сан-Дієго, Сан-Франциско, Сіетл, зазвичай на тунцовому судні або вантажному судні. Багато хто з них доставляється приватними літаками через кордон до Техасу, Арізони та Нью-Мексико. Вам потрібні назви деяких кораблів, які ви використовуєте? Я можу їх надати, містере Бікфорд. Клацніть мене досить сильно, і я передам їхній владі».
  
  
  "Ісус Христос!" - сказав Бікфорд повільно і м'яко, ніби він був у шоці. «Того, що ти знаєш, достатньо, щоб убити тебе, Картере!»
  
  
  «Я знаю багато речей, за які мене можуть вбити», - холодно відповів я. «А як щодо цього? Ви відстанете від Сточеллі? »
  
  
  Бікфорд все ще був приголомшений почутим. Він похитав головою. «Я… я не можу цього зробити, я не в змозі ухвалити подібне рішення».
  
  
  "Чому?"
  
  
  Настала пауза, а потім він зізнався: «Бо я всього лише хлопець посередині».
  
  
  "Тоді передай слово", - сказав я йому, сильно притискаючи його. "Скажи своєму босу, - я бачив, як Бікфорд здригнувся від мого вживання цього слова, - що я хочу, щоб він залишив Сточеллі в спокої".
  
  
  Я бачив, як дві жінки вийшли з дому назустріч нам. Я встав на ноги
  
  
  "Думаю, нам доведеться бігти", - сказав я, взявши Консуелу за руку, коли вона підійшла до мене.
  
  
  Бікфорд підвівся, великий, худорлявий чоловік, з білим волоссям у місячному світлі, з занепокоєним виразом обличчя на змученому обличчі, і я знав, що правильно оцінив його. Він вибув із бою, бо йому не вистачило мужності, щоб витримати сильний удар і повернутись із розмахом. Він був весь виставлений на показ. Його стійкість була зовнішньою.
  
  
  "Тобі доведеться знову прийти", - весело сказала Доріс, дивлячись на мене, її очі були сповнені запрошення. "Ви прийдете вдвох", - додала вона.
  
  
  "Ми зробимо це", - сказав я, не посміхаючись їй у відповідь. Я повернувся до Бікфорда. "Було приємно з тобою поговорити".
  
  
  "Скоро ви почуєте від нас", - сказав Бікфорд, не намагаючись зберегти вдавання. Доріс кинула на нього гострий застережливий погляд.
  
  
  Ми вчотирьох підійшли до маленької машини Консуели і побажали добраніч.
  
  
  По дорозі назад до мого готелю Консуела мовчала. Ми були майже в меті, коли я раптово запитав: Хто такий Луїс Апарісіо? Він один із ваших людей? "
  
  
  "Хто?"
  
  
  «Луїс Апарісіо». Я описав молодого мексиканця, якого зустрів вдень на малеконі.
  
  
  Після паузи вона сказала: Я його не знаю. Чому?
  
  
  «Просто замислився. Ви впевнені?"
  
  
  "Я ніколи про нього не чув". Потім вона додала: "Я не знаю всіх в організації".
  
  
  "І чим менше ви знаєте, тим краще?"
  
  
  Консуела довго не відповідала. Нарешті вона сказала голосом, позбавленим будь-якої теплоти: «Я все ще жива, містере Картер. І, по-своєму, у мене все гаразд».
  
  
  РОЗДІЛ СЬОМИЙ
  
  
  Консуела висадила мене в готелі і продовжила свій шлях, стукаючи шестернями «фольксвагена». Вестибюль був порожній. Я пройшов через нього на широку терасу, що виходила на місто через затоку. Я знайшов стілець і сів, бажаючи викурити останню сигарету, перш ніж піти на ніч.
  
  
  Коли я прикурив сигарету, я перевернув її над перилами, розпечене вугілля утворювало в темряві крихітну червону дугу. Збираючись підвестися на ноги, я почув, як хтось вийшов на терасу.
  
  
  Генрі підійшов до мене, дивлячись на мене в темряві, намагаючись мене впізнати.
  
  
  "Привіт. Ви були в басейні сьогодні вранці, чи не так?" - обережно запитав він.
  
  
  "Так."
  
  
  Він дозволив своєму важкому тілу опуститися на стілець навпроти мене. "Вони так і не з'явилися", - скаржився він роздратованим від розчарування голосом.
  
  
  "Про що ти говориш?"
  
  
  - Ці навшпиньки, - з огидою сказав Генрі, - жодної з них. Зараз година тридцять, і жодна з цих тупих дівчат ніколи не приходила купатися голяка.
  
  
  «Ви справді думали, що вони купаються голяка?»
  
  
  "Звичайно. Принаймні ті двоє, з якими я був. Ймовірно, натомість вони знайшли якихось проклятих мексиканських пляжників!»
  
  
  Він поліз у кишеню сорочки у пошуках сигарети. Спалах сірника висвітлив його важке, засмагле обличчя, перш ніж він задув полум'я.
  
  
  «Ця англійська навшпиньки - та, в яку я хотів би вчепитися», - похмуро сказав він. «Худенька. Інша складена непогано, але вся краса дісталася Маргарет. Її старий завантажений. Єдина проблема в тому, що вона так біса холодна, що, напевно, тебе обморожить!
  
  
  Незважаючи на свою неприязнь до нього, я запитав якомога недбаліше: «Що ти робиш?»
  
  
  "Роблю? Я тебе не розумію, чуваку.
  
  
  "Ким ти працюєш?"
  
  
  Генрі засміявся. «Гей, мужику, це не для мене! Я живу! Я не прив'язаний до роботи. Я залишаюся вільним, розумієш?
  
  
  Я сказав. - "Ні я не розумію."
  
  
  “У мене є зв'язки. Я знаю потрібних хлопців. Іноді я надаю їм послугу. Наприклад, якщо вони хочуть, щоб я на когось спирався. У мене це досить добре виходить.
  
  
  "Ти м'яз?"
  
  
  "Так, можна так сказати".
  
  
  «Ви колись серйозно на когось спиралися? Ви коли-небудь укладали контракт? "
  
  
  «Ну, я не хотів би говорити про щось подібне, - сказав Генрі. "Я маю на увазі, було б нерозумно відключати звук, чи не так?" Він зробив паузу, дозволяючи словам проникнути в суть справи, а потім сказав: «Я обов'язково хотів би притиснутись до цієї маленької навшпиньки Лаймі. Я можу навчити її кільком трюкам! »
  
  
  - І взяти її з собою до Лас-Вегаса?
  
  
  "Ви вловили ідею".
  
  
  «Чи це буде Сан-Франциско? Звідки Ви? "
  
  
  Відбулася невелика пауза, а потім Генрі сказав жорстким недружнім голосом: - Яка ваша справа?
  
  
  «Мене цікавлять люди, котрі не знають, звідки вони. Мене це непокоїть ".
  
  
  - Забери свій клятий ніс від моїх справ, - прогарчав Генрі. «Так буде набагато здоровішим».
  
  
  "Ти не відповів на моє запитання, Генрі", - м'яко наполягав я, здивувавши його, промовивши його ім'я.
  
  
  Він вилаявся і підвівся на ноги, неповоротка тінь у темряві, його великі руки стиснулися в кам'яні кулаки.
  
  
  "Вставай!" - сердито сказав він, чекаючи, що я встану. Він зробив загрозливий крок ближче. "Вставай, я сказав!"
  
  
  Я поліз у кишеню, вийняв цигарку із золотим наконечником і легко закурив. Закривши запальничку, я сказав: "Генрі, чому б тобі просто не сісти і не відповісти на моє запитання?"
  
  
  "Будь ти проклятий!" - погрозливо сказав Генрі. «Устань, сучий син».
  
  
  Я вийняв сигарету з рота і одним безперервним рухом встромив її в обличчя Генрі, попіл розсипався, іскри полетіли в його очі.
  
  
  Його руки інстинктивно піднялися, щоб захистити обличчя, його повіки рефлекторно закрилися; і в цю секунду я схопився з стільця, моє передпліччя вигнулося, все моє тіло перехопило удар, коли мій застиглий кулак з плоскими кісточками пальців глибоко ввійшов у живіт Генрі трохи нижче за його грудну клітину.
  
  
  Він видав вибухове рохкання і зігнувся в агонії. Я вдарив його по обличчю, коли він упав, удар потрапив йому в перенісся, зламавши хрящ. Генрі заткнув рота, його коліна підігнулися, коли він зісковзнув до плит тераси. Кров текла з ніздрів на підборіддя та на плитку.
  
  
  "О Боже!" - ахнув він з болем. Боляче. Він притис руку до розбитого носа. "Більше не треба!"
  
  
  Я відступив назад, дивлячись на велику, безпорадну постать переді мною.
  
  
  "Звідки ти, Генрі?" – тихо спитав я його.
  
  
  Велика людина судорожно зітхнула.
  
  
  "Вегас", - сказав він, і в його голосі лунав біль. Останні кілька років я був у Вегасі. До цього це був Сан-Франциско».
  
  
  Що ти робиш у Вегасі?
  
  
  Генрі похитав головою.
  
  
  "Нічого", - сказав він. «Я раніше був вибивалою в клубі. Мене звільнили минулого місяця».
  
  
  "Вставай."
  
  
  Генрі повільно підвівся на ноги, схрестивши одну руку на животі, а другу притис до носа, не звертаючи уваги на кров, що стікала на його зап'ястя.
  
  
  "Хто ваші зв'язки?"
  
  
  Генрі похитав головою. "У мене їх немає", - пробурмотів він. «Це була просто розмова». Він упіймав мій погляд. "Чесне слово! Я говорю тобі правду!" Він спробував зробити глибокий вдих. "Господи, таке почуття, ніби ти зламав ребро".
  
  
  "Я думаю, тобі слід поїхати звідси", - запропонував я.
  
  
  "А?"
  
  
  "Сьогодні ввечері", - сказав я майже люб'язно. "Я думаю, це буде краще для тебе".
  
  
  «Гей, послухай…» - почав Генрі, а потім зупинився і дивився на мене, намагаючись прочитати мій вираз у темряві, але безуспішно. Він здався.
  
  
  «Добре, – зітхнув він. "Я досить спирався на хлопців у мій час.
  
  
  Думаю, тепер моя черга, га? Він похитав головою. "Я і мій великий рот".
  
  
  Він повільно позадкував від мене, поки не підійшов до дверей вестибюля, а потім швидко повернувся і ввійшов усередину.
  
  
  Я знову сів у крісло і вийняв ще одну цигарку.
  
  
  "Ти занадто багато куриш", - сказав голос з далекого, темнішого кінця тераси. «Я здивований, що людина, яка палить стільки, скільки ти, рухається так швидко. Я був певен, що тобі буде боляче. Що Генрі, він великий чоловік, n'est ce pas? "
  
  
  "Привіт, Жан-Поль", - здивовано сказав я. "Як довго ти тут?"
  
  
  "Досить довго. Ви наражаєте себе занадто багатьом небезпекам, друже мій.
  
  
  «Він небезпечний. Він панк.
  
  
  «Він мало не загинув, – сказав Жан-Поль. «Якби він знав, наскільки близько підійшов, я думаю, він забруднив би свою спідню білизну».
  
  
  "Я помилився щодо нього", - сказав я тверезо. «Я думав, він полював на Сточеллі. Я мав знати краще. Він ніхто».
  
  
  "Бує. Краще помилитися і вибачитися, якщо не можеш мати рацію. До речі, а хто був той мексиканець, який підійшов до вас сьогодні вдень?"
  
  
  «Він сказав, що його звуть Луїс Апарісіо. Він намагався продати мені свої послуги гіда, помічника чи сутенера – чого б я не хотів. Я думав, що твої друзі могли його надіслати.
  
  
  "Можливо. Що змушує вас так думати?
  
  
  "Моя підозріла натура", - сухо сказав я. "З іншого боку, Консуела каже, що ніколи раніше про нього не чула".
  
  
  Жан-Поль помовчав. Потім, майже запізніла думка, він сказав: «Між іншим, я маю повідомлення для вас. Очевидно, що б ти не сказав їм сьогодні ввечері, ти отримав швидку відповідь. Завтра вдень, будь ласка, плануйте поїхати до Ель-Кортихо на кориду. Вона починається о четвертій годині».
  
  
  "Коли ви отримали це повідомлення?" – підозріло запитав я.
  
  
  «Незадовго до того, як ви повернулися до готелю. Я виходив доставити його, коли з'явився твій друг Генрі. Я вирішив почекати, доки ми залишимося одні».
  
  
  "Від кого це?"
  
  
  «Він сказав, що його звуть Бікфорд. Він сказав, що передав слово своєму босові. Ви розмовлятимете з керівниками».
  
  
  "Це все?"
  
  
  "Цього достатньо, чи не так?"
  
  
  «Якщо ви розмовляли з Бікфордом, - сказав я, - то ви знаєте, що я їм сказав. Я хочу, щоби ви відстали від Сточеллі».
  
  
  Так він сказав. Він також розповів мені про вашу загрозу.
  
  
  "Добре?"
  
  
  Навіть у темряві я бачив, як обличчя Жан-Поля стало серйозним. «Мої люди у Марселі хочуть покарання Сточеллі. Ми не можемо підштовхувати наших мексиканських друзів більше, ніж ми вже зробили. Це їхнє рішення».
  
  
  "А ти?"
  
  
  Він знизав плечима. «Якщо доведеться, ми можемо зачекати. Сточеллі ніколи не вийде із цього готелю живим. Однак, - додав він, - якщо вони вирішать не погодитися з тим, що ви пропонуєте, якщо вони вирішать переслідувати Сточеллі, незважаючи на ваші погрози, то, ймовірно, ви теж довго не проживете. Ви думали про це?
  
  
  "Є про що подумати, чи не так?" - Легко сказав я і сам увійшов у вестибюль.
  
  
  * * *
  
  
  У своїй кімнаті я розпакував Xerox Telecopier 400 з футляра і поставив його поряд із телефоном. Мій дзвінок Денверу було доставлено без довгої затримки.
  
  
  "Ви щось придумали?"
  
  
  "Ми потрапили в ціль", - сказав Денвер. «У нас поки що немає всіх списків пасажирських маніфестів, але ми знайшли їх в Air France, Air Canada та Eastern. Чи можемо ми поговорити відкрито, чи ви хочете, щоб це було на телефоні?
  
  
  "У машині", - сказав я. «Тут є складнощі. У справу вступила організація Мішо. І вони залучили до участі своїх місцевих друзів».
  
  
  Денвер свиснув. «У тебе ж руки зайняті, чи не так?»
  
  
  "Я можу з цим впоратися."
  
  
  Денвер сказав: Добре, ми поставимо це на телефонний копіювальний апарат. До речі, нам пощастило. У нас є файл на цю тему. Пройшов через наше бюро перевірки кредитоспроможності. Декілька років тому вони зробили звіт про його компанію. Ми включили деякі основні моменти до нашого звіту. У нас поки що немає всієї інформації про нього, але він точно не вписується в групу друзів Сточеллі, як ми можемо бачити».
  
  
  "Покладіть його на провід", - сказав я Денверу, помістив телефонну трубку в підставку Telecopier і ввімкнув обладнання.
  
  
  Коли машина перестала працювати, я зняв слухавку і сказав: «Дайте мені все, що ви дізнаєтеся якнайшвидше».
  
  
  «Ви читали останній рядок звіту?» - спитав Денвер.
  
  
  "Ще немає."
  
  
  «Прочитайте це, – сказав Денвер. "Це має до чортиків налякати Сточеллі, якщо він дізнається про це".
  
  
  Я зібрав обладнання та повернувся, щоб прочитати кілька абзаців факсимільного звіту.
  
  
  ПОРІВНЯННЯ ПАСАЖИРСЬКИХ Маніфестів для? AIR FRANCE, JFK TO ORLY, 20 квітня – AIR FRANCE, ORLY TO MARSEILLE, 20 квітня – НАЦІОНАЛЬНІ АВІАЛІНІЇ, JFK TO MIAMI INTERNATIONAL, 28 квітня – AIR CANADA, НЬЮ-ЙОРК У МОНРЕАЛЬ, 5
  
  
  ПЕРШИЙ КЛАС ДЛЯ ПАСАЖИРІВ STOCELLI НА ВСІХ ВИЩЕ РЕЙСАХ. ЗАБОРОНЕННЯ ДУБЛЮВАННЯ ІНШИХ ІМЕН ПЕРШОГО КЛАСУ ПАСАЖИРА. ОДНАК, ДУБЛІКАЦІЯ НА ВСІХ ВИЩЕ РЕЙСАХ - ПОВТОРИТИ - НА ВСЕ ВИЩІ РЕЙСИ У РОЗДІЛІ «ЕКОНОМІКА» ПАСАЖИРИ ПЕРЕПИСАНІ ПІД ІМ'Я HERBERT DIETRICH.
  
  
  ПЕРЕВІРКА МАНІФЕСТУ ПАСАЖИРІВ AIR CANADA,
  
  
  МОНРЕАЛЬ В ЛАГУАРДІЮ, 5/6 - СПИСКИ ІМЕНІ РЕЙМОНДУ ДАТТУА І ГЕРБЕРТА ДІТРИХА.
  
  
  НАРЕШТІ, ПЕРЕВІРКА AEROMEXICO, JFK TO MEXICO CITY AND AC
  
  
  
  
  
  АПУЛКО, 4/5 - СТОЧЕЛЛІ ТА ДИТРИХ.
  
  
  ПРОДОВЖУЮЧИ ПЕРЕВІРКУ ІНШИХ ПАСАЖИРСЬКИХ МАНІФЕСТІВ. ПОВІДОМ, ЯК ОТРИМАЄ ІНФОРМАЦІЯ.
  
  
  НАЙКРАЩІ ПОКАЗАННЯ: HERBERT DIETRICH ЗНАХОДИТЬСЯ В АКАПУЛЬКО.
  
  
  - КІНЕЦЬ -
  
  
  Я звернув увагу на другий аркуш:
  
  
  ІНФОРМАЦІЯ, ВИВЕДЕНА З ЗВІТУ ПРО ПЕРЕВІРКУ КРЕДИТУВАННЯ DIETRICH CHEMICAL COMPANY, INC.
  
  
  ГЕРБЕРТ ДИТРИХ, ПРЕЗИДЕНТ. ДОСТУПНИЙ ПОВНИЙ ЗВІТ. НАСТУПНЕ ТІЛЬКИ ПЕРСОНАЛЬНІ ДАНІ: ГЕРБЕРТ ДИТРИХ, 63 РОКІВ, ВІДУЕР, АДРЕСА 29 FAIRHAVEN, MAMARONECK, NEW YORK. ДІЄТРИХ БОРН ЛОУРЕНС, КАНЗАС. ВИПУСКНИК КАНЗЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ. Диплом магістра хімії, Корнелл. ДОСЛІДНИЙ ХІМІК, UNION CARBIDE, EI ДЮПОН, ПРАЦЮВАВ НАД ХІМІЄЮ АТБОМБ У ПРОЕКТІ MANHATTAN ПІД ЧАС СВІТОВОЇ ВІЙНИ МІЖСВІТОВИЙ ХІМІЧНИЙ І ХІМІЧНИЙ ДИРЕКТОР В. ВІДКРИТА ВЛАСНА НДДКР ЛАБОРАТОРІЯ, 1956. У DIETRICH CHEMICAL CO. Нині СПІВПРАЦЯ ТРИДЦЯТЬ СПІВПРАЦІВ. ПРИБИЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ, СПЕЦІАЛІЗОВАНА НА ДОСЛІДНИХ ПРОЕКТАХ
  
  
  ЗАВДАННЯ. ДЕЯКІ НЕЗАЛЕЖНІ ДОСЛІДЖЕННЯ. ПРОДАЖ КІЛЬКИХ ЦІННИХ ЗАПАТЕНТУВАНИХ ФОРМУЛ ПРИНОСИТЬ РІЧНІ ДОХОДИ В МЕРЕЖІ ІЗ СЕМІ ЗНАЧЕНЬ. ЗАГАЛЬНИЙ РІЧНИЙ ОБСЯГ ПЕРЕВИЩАЄ 3 000 000 доларів США. ДИТРИХ ЖИВ У МАМАРОНЕЦІ З 1948 РОКУ. ЧУДОВО ПОВАЖУЄМО. ФІНАНСОВА БЕЗПЕКА. ДІЄ У ЦЕРКВІ І ГРОМАДСЬКИХ ГРУПАХ. ДІТИ: СЬЮЗАН, 1952 НАРОДЖЕННЯ. ЕЛІС, 1954 НАРОДЖЕННЯ. НІ В ШЛЮБАХ. ДРУЖИНА: Шарлотта, померла 1965 року.
  
  
  ПОЧАТИ ПОВНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ. ПЕРЕДАЮ ЗВІТ ЩОДО ЗАВЕРШЕННЯ.
  
  
  - КІНЕЦЬ -
  
  
  Я відклав два аркуші паперу, роздягнувся і ліг у ліжко. Поки я лежав у темряві, незадовго до того, як заснув, я подумки перебрав останній рядок першої сторінки звіту:
  
  
  ОСТАННІ ПОКАЗАННЯ: HERBERT DIETRICH ЗНАХОДИТЬСЯ В АКАПУЛЬКУ.
  
  
  Я запитував, хто, чорт забирай, такий Герберт Дітріх, і який можливий зв'язок він може мати з такими злочинцями, як Сточеллі, Мішо, Даттуа, Торрегросса, Віньяль, Веббер і Клієн?
  
  
  Розділ восьмий
  
  
  Наступного ранку я була біля басейну, коли Консуела Дельгардо спустилася сходами і пройшла через галявину навколо басейну, щоб приєднатися до мене. Я був здивований, побачивши, наскільки вона привабливіша за денного світла. На ній було вільне плетене легке пляжне пальто, яке закінчувалося трохи нижче за її стегна, демонструючи чудові ноги, які оберталися в ритмічній плавній ході, коли вона підходила до мене.
  
  
  «Доброго ранку», - сказала вона своїм приємно хрипким голосом, усміхнувшись мені. "Ви збираєтеся запросити мене сісти?"
  
  
  "Я не очікував побачити тебе знову", - сказав я. Я висунув їй стілець. "Хочете випити?"
  
  
  "Не так рано вранці". Вона зняла пляжне пальто та накинула його на спинку шезлонгу. Під ним був темно-синій купальний костюм, майже прозорий, за винятком грудей та промежини. Виглядало так, ніби вона носила дрібнокомірчасту сітчасту панчоху поверх купальника. Хоча це покрило її більше, ніж могло бути бікіні, це було майже так само відверто і, безумовно, було набагато більше наводячи на роздуми. Консуела помітила, що я дивлюся на неї,
  
  
  "Подобається це?" спитала вона.
  
  
  "Це дуже привабливо", - визнав я. "Мало хто з жінок може носити його і виглядати так само добре, як ви".
  
  
  Консуела лягла в крісло, яке я висунув для неї. Навіть під прямим сонячним промінням її шкіра здавалася гладкою і пружною.
  
  
  "Я сказала їм, що була вашим гостем, - зауважила Консуела, - сподіваюся, ви не проти".
  
  
  "Нема за що. Але чому? Я впевнений, що це не соціальний дзвінок".
  
  
  "Ви маєте рацію. У мене для тебе повідомлення.
  
  
  "Від?"
  
  
  "Бікфорда".
  
  
  «Про кориду в Ель Кортіхо? Я отримав повідомлення вчора увечері.
  
  
  "Я піду з тобою", - сказала Консуела.
  
  
  "Так вони мене впізнають?"
  
  
  "Так. Сподіваюся, ти не заперечуєш так часто виводити мене з дому, - додала вона весело в голосі. "Більшість чоловіків хотіли б цього"
  
  
  "Дідька лисого!" – роздратовано сказав я. «Чому вони не можуть просто сказати мені просто так чи ні? Навіщо всі ці дурниці? "
  
  
  - Зважаючи на все, учора ввечері ви розповіли Бікфорду дещо про їхню діяльність. Це їх вразило. Вони не думали, що хтось знає так багато про операцію, яку вони проводять. Думаю, тобі вдалося їх налякати.
  
  
  "І де ти у всьому цьому вписуєшся?" - прямо спитав я її.
  
  
  "Це не твоя справа."
  
  
  "Я міг би зробити це своєю справою".
  
  
  Консуела повернулась і подивилася на мене. «Хіба я не важлива в операції. Просто прийміть мене за чисту монету».
  
  
  "І що це?"
  
  
  «Просто приваблива жінка, яку час від часу проводжають містом».
  
  
  «Ні, – сказав я, – ти більше, ніж це. Готовий посперечатися, що якби я глянув на ваш паспорт, я виявив би, що він заповнений візовими штампами. Принаймні вісім-десять поїздок до Європи. Більшість в'їзних марок будуть Швейцарії та Франції. Правильно?
  
  
  Обличчя Консуели застигло. «Ублюдок, – сказала вона. "Ви це бачили!"
  
  
  "Ні", - сказав я, хитаючи головою. "Це зрозуміло. У вашому бізнесі багато грошей. Вони не можуть дозволити їм плавати тут, у Мексиці або в Штатах. Найкраще місце, щоб сховати його – у Швейцарії чи на Багамах – нумерованими рахунками. Хтось мусить везти гроші звідси туди. Хто кращий за тебе? Приваблива, культурна, елегантна жінка. Ви зробите ставку на те, щоби бути кур'єром для них.
  
  
  
  
  
  Той, хто здійснює всі прекрасні поїздки і так приємно посміхається митникам, проїжджаючи повз країну, і якого знають півдюжини банківських касирів у Цюріху, Берні та Женеві.
  
  
  «У чому ще ти так певен?»
  
  
  Що ви ніколи не носите наркотики. Вони ніколи не ризикнуть, що тебе спіймають за контрабанду наркотиків. Тоді їм доведеться знайти іншого кур'єра, якому вони зможуть довіряти готівкою так само, як тепер довіряють вам. А це складно зробити».
  
  
  "Ви страшенно праві!" Консуела обурилася: «Вони знають, що я ніколи не носитиму з собою наркотики».
  
  
  "Тобі легше думати, що ти носиш лише гроші?" - Запитав я її з легким відтінком сарказму в голосі. «З цим усе гаразд? Знаєте, гроші приносять героїн. Якщо ви збираєтеся бути моральною, де ви проводите межу? "
  
  
  Хто ти такий, щоб так зі мною розмовляти? - сердито спитала Консуела. "Все, що ви робите, теж не витримає перевірки".
  
  
  Я нічого не сказав.
  
  
  "Ми не такі вже й різні", - сказала мені Консуела, гнів заглушив її голос, як біло-блакитний лід у середині зими, що прикриває камінь. «Я давно зрозумів, що це тяжке життя. Ти розумієшся якнайкраще. Ви робите свою справу, а я – свою. Тільки не засуджуй мене». Вона відвернулася від мене. «Прийми мене такою, якою я є, от і все».
  
  
  "Я роблю дуже мало суджень", - сказав я їй. "І нічого в твоєму випадку".
  
  
  Я простяг руку, схопив її за підборіддя і обернувся до себе. Її очі замерзли від холоду обурення. Але під тонким шаром стримуваної люті я відчув вир вируючих емоцій, які вона ледве могла контролювати. Усередині я відчув різку реакцію на раптове чуттєве відчуття гладкості її шкіри на моїх пальцях, і в мені виникла непереборна потреба розв'язати сум'яття, що вирує в ній.
  
  
  Протягом довгої нескінченної хвилини я змушував її дивитися на себе. Ми вели тиху битву на кількох дюймах простору, що розділяло наші обличчя, а потім я дозволив своїм пальцям повільно ковзати її підборіддям і ковзати її губами. Крига розтанула, гнів пішов з її очей. Я бачив, як її обличчя пом'якшилося, що розмерзлося в повній і абсолютної здачі.
  
  
  Консуела злегка розплющила губи, ніжно кусаючи мої пальці, не зводячи очей з мене. Я притис руку до її рота, відчуваючи, як її зуби торкаються моєї плоті. Потім вона відпустила. Я прибрав руку від її обличчя.
  
  
  - Чорт тебе забирай, - сказала Консуела шепотом, що ледве доходив до мене.
  
  
  "Я відчуваю те ж саме." Мій голос був не гучніший за неї.
  
  
  "Звідки ти знаєш, що я відчуваю?"
  
  
  Тепер гнів був спрямований проти неї самої за те, що вона була така слабка і дозволила мені виявити це.
  
  
  «Бо ви прийшли сюди, щоб побачитися зі мною, тоді як ви могли б так само легко зателефонувати. Через вираз твого обличчя прямо зараз. Бо це те, що я не можу висловити словами чи навіть спробувати пояснити».
  
  
  Я замовк. Консуела піднялася та взяла свій пляжний халат. Вона одягла його одним гнучким рухом. Я встав поруч із нею. Вона подивилась на мене.
  
  
  "Ходімо", - сказав я, взявши її за руку. Ми пройшли краєм басейну і гравійною доріжкою, піднялися кількома сходовими прольотами, що ведуть на терасу і до ліфтів, які доставили нас до моєї кімнати.
  
  
  * * *
  
  
  Ми стояли близько один до одного в напівтемряві та прохолоді кімнати. Я засмикнув штори, але світло все ще проникало.
  
  
  Консуела обійняла мене і притулилася обличчям до плеча, близько до моєї шиї. Я відчув м'якість її щік і вологість її губ, коли її зуби ніжно прикусили сухожилля моєї шиї. Я притис її ближче до мене, важка повнота її грудей м'яко притиснулася до моїх грудей, мої руки стискали її стегно.
  
  
  Тепер, коли вона рішуче підвела обличчя до мене, я нахилився їй назустріч. Її рот почав злий, наполегливий, невпинний пошук моїх губ і рота. Я зняв з неї пляжне пальто, стягнув ремені майо з її плечей і стягнув костюм до стегон. Її груди були неймовірно м'якими - шовковиста шкіра на моїх голих грудях.
  
  
  "Ой, почекай", - сказала вона, затамувавши подих. "Почекай." І вона вийшла з моїх рук досить довго, щоб стягнути костюм зі своїх стегон та вийти з нього. Вона кинула жменю сітки на стілець і потяглася до пояса моїх плавок. Я вийшов із них, і ми рухалися разом так інстинктивно, ніби ми робили цю дію стільки разів до цього, що тепер це стало нашою другою натурою, і нам не треба було думати, що робити далі.
  
  
  Ми перебралися на ліжко. Я знову потягнувся до неї і був з нею дуже ніжним і наполегливим, поки вона не ожила в моїх руках.
  
  
  Якось вона сказала, задихаючись: «Я не думала, що все буде так. Боже, як добре.
  
  
  Вона здригнулася в моїх руках. «О боже, це добре!» - Вигукнула вона, вдихаючи мені у вухо своє тепле вологе дихання. Мені подобається те, що ти зі мною робиш! Не зупиняйся! "
  
  
  Її шкіра була тонка і м'яка, гладка від тонкого блиску поту, гладка, як стигле жіноче тіло, опухле від хвилювання. Її губи були теплими та вологими, і волого чіплялися за мене скрізь, де вона мене цілувала. Вона рухалася повільно у відповідь на мої погладжування пальцями, доки не стала вологою і повною, і не могла втриматися від рішучого повороту до мене.
  
  
  Зрештою, ми зійшлися разом у божевільній пориві, її руки обвилися навколо мене, її ноги переплелися з моїми, вона притискалася до мене так сильно, як могла, втягуючи мене в себе руками, її горло трохи пронизливо звуки, які переросли в котяче гарчання , повне безпорадності.
  
  
  В останній момент її очі розплющились і подивилися мені в обличчя, всього в долоні від неї, і вона скрикнула уривчастим голосом: «Клята тварина!» коли її тіло вибухнуло про моє, її стегна билися про мене з люттю, яку вона не могла стримати.
  
  
  Потім ми лежали разом, поклавши її голову мені на плече, кожен з нас курив сигарету,
  
  
  "Це нічого не змінює", - сказала мені Консуела. Її очі були спрямовані в стелю. "Це було те, чим я хотів займатися ..."
  
  
  «… Ми хотіли це зробити», - поправив її.
  
  
  "Добре, ми", - сказала вона. «Але це не змінює нічого. Подумай про це просто зараз».
  
  
  "Я не думав, що це буде".
  
  
  "Хоч це було добре", - сказала вона, повертаючись до мене і посміхаючись. «Мені подобається кохатися при денному світлі».
  
  
  "Це було дуже добре."
  
  
  «Господи, – сказала вона, – як добре було знову мати чоловіка. Ніхто не хвилювався. Просто прямо, - я міцніше обійняв її.
  
  
  "Це безумство", - розмірковувала Консуела. "Це не повинно бути так добре з першого разу".
  
  
  "Іноді буває".
  
  
  "Я думаю, з тобою завжди буде добре", - сказала Консуела. «Тільки не варто думати про це, чи не так? Ми не знаємо, чи повториться це колись знову, чи не так? "
  
  
  Вона повернулася до мене так, що лягла на бік, поклала одну ногу на мою і притулилася до мого тіла.
  
  
  «Послухай, - сказала вона наполегливим пошепком, - будь обережний, гаразд? Обіцяй мені, що будеш обережним.
  
  
  "Я можу подбати про себе", - сказав я.
  
  
  «Так усі кажуть, – сказала вона. Її пальці торкнулися шрамів на моїх грудях. "Ви не були такі обережні, коли отримали це, чи не так?"
  
  
  «Я обережніший».
  
  
  Консуела відскочила від мене і лягла на спину.
  
  
  "Чорт!" - сказала вона хрипким зрілим голосом. «Бути жінкою - чорт забирай. Ти знаєш що це?"
  
  
  Розділ дев'ятий
  
  
  Консуела пішла додому вдягатися. Вона сказала, що повернеться приблизно за годину, щоб забрати мене на зустріч пізніше. Я неквапливо приймав душ і голився, коли задзвонив телефон. Грубий голос не спромігся назвати себе.
  
  
  «Сточеллі хоче тебе бачити. Прямо зараз. Він каже, що це важливо. Піднімайся сюди якнайшвидше.
  
  
  Телефон замовк у моїх руках.
  
  
  * * *
  
  
  Смагляве кругле обличчя Сточеллі було майже багряним від безсилої люті.
  
  
  «Подивися на це», - проревів він мені. "Прокляття! Ви тільки подивіться на це! Сукін син отримав це, незважаючи ні на що.
  
  
  Він тицьнув товстим вказівним пальцем у пакунок, загорнутий у коричневий папір із приклеєним до нього синім аркушем паперу.
  
  
  Ти думаєш, це моя проклята пральня? Сточеллі кричав на мене своїм хрипким голосом. "Візьми це. Давай, візьми! »
  
  
  Я зняв пакет із журнального столика. Воно було набагато важче, ніж має бути.
  
  
  «Ми відкрили його, – прогарчав Сточеллі. – Вгадай, що всередині».
  
  
  "Мені не потрібно гадати".
  
  
  «Ти маєш рацію», - люто сказав він. «П'ять кілограмів коня. Як тобі це?"
  
  
  "Як він сюди потрапив?"
  
  
  «Посильний приніс його. Він піднімається у ліфті, тому мої хлопчики зупиняють його біля входу. Він каже їм, що ця білизна, яку я відправив учора, кладе її на стілець і спускається назад на ліфті. Вони навіть дають йому чайові. Ці тупі виродки! Проклята посилка лежить там більше години, перш ніж вони подумають розповісти мені про це. Як тобі це подобається? »
  
  
  "Він був службовцем готелю?"
  
  
  Сточеллі кивнув головою. «Так, він службовець. Ми привезли його сюди... Все, що він знає, він сидить на прилавку в будці паркувальника і чекає на доставку. На бланку для прання написано моє ім'я та номер пентхауса, тож він піднімає це сюди».
  
  
  Я запитав. - "Я не думаю, що він бачив, хто це залишив?"
  
  
  Сточеллі похитав круглою, майже лисою головою. Ні, це було просто так. Це міг підняти будь-який із службовців готелю, які працюють у службі паркування. Він просто випадково побачив це першим і подумав, що принесе ще один пакет.
  
  
  Сточеллі важко тупнув до вікна. Він тупо дивився на пакунок, не бачачи його. Потім він обернувся до мене обличчям своїм товстим бугристим тілом.
  
  
  «Що, чорт забирай, ти робив останні півтора дні?» - роздратовано спитав він.
  
  
  "Уберігав тебе від смерті", - сказав я так само різко. «Організація Мішо надіслала сюди людину, щоб місцева організація вбила вас».
  
  
  На мить Сточеллі втратив мову. Він у розпачі стукнув кулаком по долоні іншої руки.
  
  
  "Що, чорт забирай?" він вибухнув. «Прокляття? Спершу Комісія, а тепер банда Мішо? Він похитав головою, як невисокий сердитий бик. Він вимагав. - "Як ви дізналися про це?"
  
  
  "Він зв'язався зі мною".
  
  
  "Навіщо?" - Маленькі очі Сточеллі зосередилися на мені, підозріло звузившись на його круглому обличчі. Він не голився, і чорна щетина, контрастувала з чорним блиском кількох пасм волосся, яке він зачухав по своїй лисині.
  
  
  "Вони хочуть, щоб я допоміг їм убити вас".
  
  
  "І ви мені про це розповідаєте?" Він поклав руки на стегна, його ноги сиділи верхи, нахилившись до мене, ніби він ледве утримувався від нападу на мене.
  
  
  "Чому б і ні? Ви хочете знати, чи не так?"
  
  
  "Що ти їм сказав?" - Запитав Сточеллі.
  
  
  "Щоб відчепилися від тебе".
  
  
  Сточеллі запитально підняв брову. "Та вже? Що ще? А якщо ні, що тоді?"
  
  
  «Тоді я розкрию їхню організацію».
  
  
  "Ви їм це сказали?"
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  Сточеллі задумливо підтиснув маленькі губки... "Ти граєш грубо, чи не так..."
  
  
  "Вони також".
  
  
  Що вони сказали, коли ви їм це сказали?
  
  
  «Я маю отримати їхню відповідь сьогодні вдень».
  
  
  Сточеллі намагався не виявляти занепокоєння. "Як ви думаєте, що вони скажуть?"
  
  
  "Вирішуйте самі. Їм потрібна організація Мішо більше, ніж ви. Це робить вас витратним матеріалом».
  
  
  Сточеллі був реалістом. Якщо він і був наляканий, то цього не показав. "Та вже. Ти повинен так думати, вірно? Він раптово змінив тему. Хто тут з Марселя?"
  
  
  «Ніхто на ім'я Жан-Поль Сев'є. Ти його знаєш?"
  
  
  Його лоб задумливо насупився. "Сев'є?" Він похитав головою. «Не думаю, що колись зустрічав його».
  
  
  Я описав Жан-Поля.
  
  
  Сточеллі знову похитав головою. «Я досі його не знаю. Але це нічого не означає. Я ніколи не звертав уваги ні на кого з них, крім хлопців, які керують організацією. Мішо, Бертьє, Дюпре. Інших я б не знав».
  
  
  - Ім'я Дітріх для вас щось означає?
  
  
  Жодної реакції. Якщо Сточеллі знав це ім'я, то він добре його приховував. “Ніколи про нього не чув. Із ким він?
  
  
  «Я не знаю, чи є він із кимось. Ви коли-небудь мали справу з кимось із таким ім'ям? "
  
  
  «Послухайте, - прогарчав Сточеллі, - за своє життя я зустрів кілька тисяч чоловіків. Як, чорт забирай, ти очікуєш, що я пам'ятатиму всіх, кого зустрічав? Це точно – ніхто з тих, з ким я ніколи не мав справи. Хто цей хлопець?"
  
  
  "Я не знаю. Коли дізнаюся, дам тобі знати".
  
  
  «Добре, – сказав Сточеллі, не звертаючи уваги на цю тему. «Тепер я маю для вас невелику роботу. Я хочу, щоб ти позбувся цього проклятого пакета. Він вказав великим пальцем на пакунок.
  
  
  «Я не твій хлопчик на побігеньках. Попроси когось із своїх людей викинути його.
  
  
  Сточеллі голосно засміявся. "Що з тобою? Ви думаєте, що я нерозумний? Ти думаєш, я досить тупий, щоб дозволити кожному з моїх хлопчиків бігати цим готелем з п'ятьма кілограмами героїну? Якщо їх зловлять, це все одно, що тицьнеш мене пальцем. Крім того, ти страшенно добре знаєш, що я не можу довіряти їм позбутися цього. Ви знаєте, скільки це коштує? Кому б я його не передав, перше, що він зробить, це спробує вигадати, під яким кутом він може продати його. П'ять кілограмів це краще, ніж мільйон доларів на вулиці. Це надто багато спокуси. Ні, сер, жоден мій хлопчик! "Я передумав. "Добре, - сказав я. - Я візьму це". Сточеллі раптово поставився до моєї легкої угоди з підозрою. "Почекай секунду", - прогарчав він. "Не так швидко. Чому ти не велів мені відстати? Я прошу тебе про чималу послугу. Тебе зловлять із цим, і наступні тридцять років ти проведеш у мексиканській в'язниці, правда? Наскільки я чув там не місце, щоб провести навіть тридцять хвилин. То чому ж ти хочеш так далеко підставити за мене шию? "
  
  
  Я посміхнувся йому і сказав: «Це не має значення, Сточеллі. Я єдиний тут, кому можна довіряти, щоб позбутися цього за вас і не забруднити свою дупу. Я не збирався розповідати йому, що мав на увазі. Що менше Стокеллі знав про мої плани, то краще. Сточеллі повільно кивнув головою. "Та вже. Якщо подумати, це кумедно, чи не так? Виявляється, з усіх моїх хлопчиків ти єдиний, на кого я можу покластися.
  
  
  "Дуже кумедно."
  
  
  Я взяв пакунок і сунув його під пахву, потім обернувся, щоб піти.
  
  
  "Повідомте мені, що відбувається", - сказав Сточеллі майже доброзичливим голосом. Він пішов зі мною до дверей. «Я нервуюсь, сидячи тут, не знаючи, що відбувається».
  
  
  Я спустився на ліфті до своєї кімнати, нікого не зустрівши. Я відчинив двері своїм ключем і увійшов. І зупинився. На моєму ліжку лежав коричневий, загорнутий у папір пакет із прикріпленим до нього синім списком білизни, ідентичний тому, який я тримав на згині руки і який я щойно взяв із пентхауса Сточеллі.
  
  
  * * *
  
  
  Мені знадобилося не більше десяти хвилин, щоби все виправити, щоб, коли приїхала поліція, нічого не знайшла. Якби картина була такою ж, я знав, що поліція отримала б звістку про те, що вони можуть знайти одну схованку з героїном у пентхаусі Сточеллі, а інший – у моїй кімнаті. Ймовірно, вони вже прямували до готелю.
  
  
  Менш як за півгодини я був у вестибюлі і чекав, коли мене заїде Консуела. Я носив камеру на шиї із прикріпленим до неї телеоб'єктивом 250 мм. На плечі я мав велику сумку для фотоапарата з коров'ячої шкіри.
  
  
  Консуела запізнилася. Я поклав сумку з важким камерою та камерою на
  
  
  сидіння крісла. "Слідкуй за цим для мене, добре", - сказав я одному з посильних, простягаючи йому банкноту в десять песо. Я підійшов до столу.
  
  
  Клерк глянув на мене з усмішкою.
  
  
  - Сеньйор Стефанс, чи не так? Я можу вам чим-небудь допомогти?"
  
  
  "Сподіваюся, що так", - чемно сказав я. «У вас є зареєстрований гість на ім'я Дітріх – Герберт Дітріх?»
  
  
  "Momentito", - сказав клерк, звертаючись до картотеки гостя. Він переглянув його, а потім підняв очі. "Так, сеньйор. Ель-сеньйор Дітріх прибув учора.
  
  
  Вчорашній день? Якщо Дітріх прилетів учора, а Сточеллі напередодні, і він летів в одному літаку зі Сточеллі, то де Дітріх був двадцять чотири години?
  
  
  Я на мить задумався про це, а потім спитав: «Ви знаєте, в якій кімнаті він знаходиться?»
  
  
  "Він займає номер дев'ять-три", - сказав клерк, знову перевіряючи папку.
  
  
  "А ви випадково не знаєте, як він виглядає?" Я запитав. "Чи можливо, що ви могли б описати його мені?"
  
  
  Клерк знизав плечима. «Lo siento mucho, сеньйоре Стефанс. Це неможливо! Вибачте, але я не був на чергуванні, коли сеньйор Дітріх зареєструвався.
  
  
  "No es important", - сказав я йому. "Все одно дякую." Я передав йому складений рахунок.
  
  
  Клерк усміхнувся мені. «De nada, сеньйоре. Якщо я зможу допомогти вам у майбутньому, дайте мені знати».
  
  
  Я повернувся через вестибюль та взяв своє обладнання. Я повісив камеру на шию, коли до мене підійшла Консуела.
  
  
  «Боже мій, - сказала вона, сміючись з мене, - ти справді виглядаєш як турист з усім цим фотографічним обладнанням, прив'язаним до тебе».
  
  
  Я усміхнувся їй у відповідь. "Інструменти моєї справи", - легко сказав я. «Я фотограф-фрілансер, пам'ятаєш?»
  
  
  «Розкажи мені про це пізніше», - сказала Консуела, глянувши на свій наручний годинник і взявши мене за руку. «Ми запізнимося, якщо потрапимо в пробку».
  
  
  Ми якраз виїжджали з кільцевої дороги перед готелем, коли поліцейська машина згорнула і з ревом сирени зупинилася перед входом. Четверо поліцейських вискочили та швидко увійшли до готелю.
  
  
  "Як ви думаєте, чого вони хочуть?" - спитала Консуела, дивлячись у дзеркало заднього виду.
  
  
  "Будь я проклятий, якщо знаю".
  
  
  Консуела скоса подивилася на мене, але більше нічого не сказала. Вона зосередилася на прискоренні по Костера Мігель Алеман, повз Акапулько Хілтон до Діани Серкл, де Пасео дель Фараллон перетинає Багаття. Вона їхала шосе 95, що веде на північ у Мехіко.
  
  
  Приблизно за милю далі дорогою Консуела звернула на ґрунтову дорогу, що веде до передгір'я. Нарешті вона зупинилася на гравійній стоянці, наполовину заповненій машинами.
  
  
  - Ель Кортіхо, - сказала вона. "Фермерський дім".
  
  
  Я побачив дерев'яну будову, пофарбовану в яскраво-червоний і білий кольори, насправді не більш ніж велику круглу платформу, побудовану на висоті шести футів над землею, що оточувала маленьке, вкрите піском кільце. Над майданчиком звели черепичний дах, центр якого було відкрито небу та яскравому сонцю. Сама платформа була трохи більше десяти футів завширшки, якраз достатньою для того, щоб по периметру можна було поставити невеликі столики глибиною в два.
  
  
  Ми сіли за стіл біля поруччя, навпроти воріт, через які мали пройти бики. З цієї позиції наш огляд обручки під нами був абсолютно безперешкодним.
  
  
  Група заграла повільну мелодію. По утрамбованому піску рингу вийшли четверо чоловіків, хваляючись у такт музиці. Натовп їм аплодував.
  
  
  Я очікував, що вони будуть одягнені у традиційні trajas de luces, щільно скроєні, блискуче вишиті «костюми з вогнями», які носили матадори, яких я спостерігав на аренах для бою бугаїв у Памплоні, Барселоні, Мадриді та Мехіко. Натомість на цих чотирьох були короткі темні куртки, білі сорочки з рюшами та сірі штани, заправлені в чорні чоботи до щиколотки. Вони зупинилися на дальньому кінці рингу та вклонилися.
  
  
  Пролунали розрізнені оплески. Матадори обернулися і пішли назад, зникаючи під платформою під нами.
  
  
  Поруч із нами стіл був заповнений. У групі було шість осіб. Дві із трьох дівчат сіли спиною до рингу. Один із них був білявкою, інший рудоволосим. Третя дівчина була маленька і смаглява, з витонченим кам'яним обличчям.
  
  
  На чолі столу високий сивий чоловік з великим черевцем почав жартувати з дівчатами. Між рудоволосим і кремезним мексиканцем з бронзовим обличчям сидів високий худий чоловік.
  
  
  Я нахилився до Консуели. Це ваші люди?
  
  
  "Двоє з них." Її голос був ледь голоснішим за шепоту. Вона не відверталася від рингу.
  
  
  "Які два?"
  
  
  «Вони дадуть вам знати».
  
  
  Тепер пікадор виїхав на ринг на коні з важким набиванням з правого боку і довгим ляпасом збоку від правого ока, щоб не бачити бика.
  
  
  Бик опустив роги і кинувся на коня. У злісному поштовху пікадор нахилився і встромив вістрі своєї піки глибоко в ліве плече бика, спираючись усією вагою на довгу рукоятку. Він сильно чинив опір натиску бика, утримуючи роги подалі від його коня. Бик вирвався з болісного болю і побіг по рингу, хлиста яскравою кров'ю з рани на плечі, смугастою червоною стрічкою на курній чорній шкурі.
  
  
  
  На ринг вийшов перший бандерильєро. У кожній руці він тримав спис із довгим держаком, і, витягнувши руки у формі трикутника, він зробив вигнутий біг на бика. Бик опустив голову, щоб кинутися. Нахилившись, бандерильєро поставив загострені списи на кожному плечі бика. Гостро залізо прослизнуло в жорстку шкуру тварини, ніби вона була зроблена з цигаркового паперу. Я глянув на людей за сусіднім столиком. Ніхто з них не звернув на мене уваги. Вони спостерігали за діями на рингу. Матадор знову вийшов, несучи маленьку мулету. Він короткими кроками підійшов до бика, намагаючись змусити його кинутися. Бик був дуже поганий. Але з матадором було ще гірше. Блондинка за сусіднім столиком відвернулася від каблучки. "Гей, Гаррете, коли вони вбивають бика?" "Через хвилину чи дві", - відповів щільний чоловік. "Ви не побачите цього, поки не повернетеся". «Я не хочу цього бачити. Мені не подобається вид крові". Бик втомився. Матадор був готовий до вбивства. Боки бика здіймалися від знемоги, голова його схилилася до піску. Матадор підійшов до опущеної голови, нахилився і встромив меч у бика по саму рукоятку. Він промазав по хребцях. Якщо перерізати хребет, бик миттєво впаде. Це швидка, чиста смерть, майже миттєво. ось кров хлинула з його рота густим в'язким струменем. - сказав він їй. Меч, ніж - сталь і кровопускання посилюють наше почуття чоловічої мужності. колючим мечем у руці. Один із бандерильєро витяг інший меч. Матадор нахилився над биком і зробив рух, що рубає. Лезо перерізало спинний мозок, і бик звалився на пісок. Гаррет повернув голову і впіймав мій погляд. Він встав. «У мене в машині є пара пляшок віскі, – голосно сказав він. "Підемо за ними, Карлосе". Я бачив, як вони пройшли периметром арени і перетнули дерев'яну платформу, яка вела до паркування. Консуела зачепила мене за руку. "Ви можете приєднатися до них зараз". Я пішов за ними з вольєру. Гаррет пробирався крізь припарковані машини, поки не дістався далекого кінця стоянки. Він зупинився, щоб повернутись і почекати мене. Коли я підійшов, він холодно глянув на мене. Я зупинився перед ним. Я не знаю, що він чекав від мене, але я не гаяв ні слів, ні часу. - Відстав Сточеллі, - різко сказав я, дивлячись у важке войовниче обличчя Гаррета. Потім мій погляд перемістився на Карлоса, який зустрів мій погляд безпристрасно чемним виразом обличчя. Карлос був одягнений у світло-зелені штани, сорочку з сирого шовку та білі лофери з пензликами на маленьких ніжках. Він виглядав як придурок, але я відчув у ньому глибоку суть твердості, якої Гаррет не мав. Гаррет був блефом і пихатим. Карлос був більш небезпечним із двох. Карлос простягнув руку і торкнув мене за руку. Його голос був дуже спокійним та ввічливим. «Сеньйор, я думаю, що клімат Акапулько став для вас дуже хворим».
  
  
  "Я не боюся".
  
  
  Карлос злегка знизав пухкими плечима. "Це дуже погано", - зауважив він. «Трохи страху іноді може врятувати життя чоловікові». Я відвернувся від них, приховуючи гнів. Я повернувся на ринг через столи до Консуели. Я торкнувся її руки. «Будуть проблеми. Чи зможеш поїхати назад до міста з друзями? » "Звичайно. Чому?" «Дай мені ключі від твоєї машини. "Я залишу їх у своєму готелі". Консуела похитала головою. «Я привіз тебе сюди. Я відвезу тебе назад. "Давайте тоді." Я зібрав фотоапарат та велику сумку з обладнанням. Ідучи за Консуелою на крок позаду мене, я вийшов з вольєра. Ми перетинали невеликий дерев'яний місток, Консуела стояла поряд зі мною, коли я раптово краєм ока вловив якийсь рух. Чистим, інстинктивним рефлексом я відкинув Консуелу від себе до перил і кинувся до дерев'яної стіни, яка становила один бік проходу. Я одскочив від стіни під кутом, розвернувся і впав на одне коліно. Моя шия спалахнула, ніби хтось обпалив її розпеченим залізом. Я відчув, як по коміру потекла цівка крові. "Що це таке?" - вигукнула Консуела, а потім її погляд упав на бандерилу з довгою ручкою, яка все ще тремтіла в стіні між нами, її відточений сталевий шип глибоко встромився в дерево. Довга ручка зі стрічкою розгойдуються назад і вперед, як смертоносний метроном.
  
  
  
  
  Я згадав, як легко колюча сталь встромилася в шкіряну шкуру бика. Було неважко уявити, як перев'язувальна клубова кістка пронизує моє горло, якби я не діяв так швидко.
  
  
  Я встав і обтрусив коліна штанів.
  
  
  "Твої друзі не втрачають часу даремно", - люто сказав я. "А тепер поїхали звідси".
  
  
  * * *
  
  
  Жан-Поль чекав на мене в холі. Він схопився на ноги, коли я зайшов. Я попрямував через вестибюль до ліфтів, і він пішов поряд зі мною.
  
  
  "Добре?"
  
  
  «Мені сказали забиратися до біса з Акапулько».
  
  
  "І?"
  
  
  "Вони також намагалися вбити мене".
  
  
  Ми увійшли до ліфту. Жан-Поль сказав: «Я думаю, ти в поганому становищі, друже мій».
  
  
  Я не відповів. Ліфт зупинився у мене на поверсі. Ми вийшли і пішли коридором. Коли ми підійшли до мене, я вийняв ключ.
  
  
  - Зачекайте, - різко сказав Жан-Поль. Він простяг ліву руку за ключем: "Віддай його мені".
  
  
  Я подивився вниз. Жан-Поль тримав у правій руці пістолет. Я не сперечаюся зі зброєю так близько. Я дав йому ключ.
  
  
  «Тепер відійди убік».
  
  
  Я відійшов. Жан-Поль вставив ключ у замок і повільно повернув його. Раптом він відчинив двері, впавши на одне коліно, пістолет у його руці націлився в кімнату, готовий вразити будь-кого всередині.
  
  
  "Там нікого немає", - сказав я йому.
  
  
  Жан-Поль підвівся на ноги.
  
  
  «Я ніколи не соромлюся виявляти обережність, – сказав він. Ми ввійшли до кімнати. Я зачинив за нами двері, підійшов до вікна тераси і визирнув назовні. Позаду мене Жан-Поль готував для нас напої. Я кинув сумку з обладнанням на стілець і поклав камеру.
  
  
  Дивлячись на затоку, я бачив моторні човни, що буксували водяних лижників. У яхт-клубі на якорі стояло кілька моторних вітрильників. Човен для лову тунця, який я бачив напередодні, все ще був прив'язаний до набережної. Я задумався про це.
  
  
  Жан-Поль запитав: "Хіба ти не боїшся відвернутися від мене?"
  
  
  "Ні"
  
  
  Він завадив напої. «Поки вас не було, у нас було якесь хвилювання. До готелю навідувалася місцева поліція. Вони обшукали апартаменти Сточеллі у пентхаусі».
  
  
  "Так?"
  
  
  "Вони також обшукали вашу кімнату". Жан-Поль пильно дивився мені в обличчя, намагаючись вловити найменший подив. "Це вас не турбує?"
  
  
  "Я цього очікував".
  
  
  Я знову повернувся і знову глянув у вікно. Я знав, що з того моменту, як побачив на своєму ліжку підроблений пакет для білизни, мене викличе поліція.
  
  
  Їх, мабуть, попередили, щоб вони обшукали як апартаменти Сточеллі, так і мою кімнату щодо наркотиків. Хтось намагався накласти на Сточеллі тяжкий каркас.
  
  
  Але мене це не турбувало.
  
  
  "Навіщо поліції обшукувати пентхаус Сточеллі?" - Запитав Жан-Поль.
  
  
  «Бо сьогодні йому доставили п'ять кілограмів героїну, загорнуті, як пачку білизни», - сказав я.
  
  
  Жан-Поль здивовано свиснув.
  
  
  «Мабуть, значить, він цього позбувся. Eh bien? "
  
  
  «Я позбувся цього заради нього».
  
  
  "Ой?" Ще одна довга пауза. Ось чому вони обшукали вашу кімнату?
  
  
  Ні. Ще одна посилка, ніби вона була доставлена ​​до моєї кімнати, - спокійно сказала я, все ще спиною до Жан-Поля. «Ще п'ять кілограмів у такій самій упаковці».
  
  
  Жан-Поль задумливо перетравлював інформацію. Потім він сказав: "Оскільки поліція нічого не знайшла, можу я запитати, що ви зробили з героїном?"
  
  
  "Я взяв його з собою".
  
  
  «І ти позбувся його сьогодні вдень? Який ти розумний, mon amil.
  
  
  Я похитав головою. «Ні, він все ще у моїй сумці з обладнанням. Усі десять кілограмів. Я ношу його із собою весь день».
  
  
  Жан-Поль повернувся і подивився на громіздку сумку з обладнанням, яку я поставив на стілець біля вікна. Він почав сміятися.
  
  
  «У тебе чудове почуття гумору, друже мій. Ви знаєте, що сталося б, якби поліція знайшла це у вас? "
  
  
  Так. Тридцять років каторжних робіт. Так мені сказали.
  
  
  "А вас це не турбує?"
  
  
  "Не стільки, скільки щось ще".
  
  
  Жан-Поль приніс мені випити. Він взяв свою і сів на один із стільців.
  
  
  Він підняв свою склянку. "A voire sante!" Він зробив ковток. "Що тебе турбує?"
  
  
  Я обернувся. "Ви." "Ви не з організації Мішо".
  
  
  Жан-Поль відпив ром. У його сірих очах був виклик. "Чому ви так думаєте?"
  
  
  «По-перше, ви надто дружні зі мною. Ти більше схожий на мого охоронця. По-друге, ви насправді не наполягаєте на знищенні Сточеллі. Нарешті весь день ви знали, що хтось намагається підставити Сточеллі, як підставили Мішо. Це мало довести вам, що Сточеллі не підставив Мішо, і тому ви переслідуєте не того хлопця. Але ви нічого не зробили із цим».
  
  
  Жан-Поль нічого не сказав.
  
  
  Я пішов далі. «Не тільки це, але ви стирчали в готелі весь день, незважаючи на те, що чотири копи обшукували ресторан у пошуках наркотиків. Якби ви справді були з марсельської організації, ви втекли б як чорт при першому погляді на них».
  
  
  "Так?"
  
  
  «То хто ти, чорт забирай?»
  
  
  "Хто я по-твоєму?"
  
  
  "Поліцейський."
  
  
  "Що змушує вас думати, що це так?"
  
  
  «Те, як ви увійшли у двері кілька хвилин тому. Це
  
  
  суворо поліцейська техніка. Тебе так навчали.
  
  
  «Ви проникливі, mon vieux! Так, я поліцейський.
  
  
  "Наркотики?"
  
  
  Жан-Поль кивнув головою. «Office Central Pour la Suppression du Trafic des Stupifiants. Ми працюємо з вашим Федеральним бюро з наркотиків та небезпечних наркотиків, BNDD».
  
  
  «А мексиканська поліція?»
  
  
  «Для цієї операції так. Федерати. Вони знають, що я працюю під прикриттям».
  
  
  «Невже організація Мішо справді послала сюди когось, щоби змусити банду Акапулько усунути Сточеллі? Чи це було прикриттям? »
  
  
  «О, вони послали людину, добре. Ось як ми довідалися про це. Ми попросили мексиканську поліцію затримати його, коли він вийшов із літака до Мехіко».
  
  
  «І він розповів вам усе про їхні плани щодо Сточеллі? Я думав, що корсиканці не розмовляють. Передбачається, що вони навіть мовчазніші, ніж сицилійці.
  
  
  Жан-Поль усміхнувся до мене. «Мексиканська поліція не така стримана, як ми. Особливо із іноземними злочинцями. Вони прикріпили електроди до його яєчок і ввімкнули струм. Він кричав п'ять хвилин, а потім зламався. Він ніколи не буде тим самим, але він нам усе розповів».
  
  
  Я змінив тему. Звідки ти знаєш про мене?
  
  
  Жан-Поль знизав плечима. "Я знаю, що ти з AX, - сказав він". Я знаю, що ви N3 - елітний вбивця у цій організації. Ось чому я хотів би, щоби ви з нами співпрацювали».
  
  
  «Хто такі «ми»? І як?"
  
  
  «Американці хочуть Сточеллі. Мексиканська поліція потребує ліквідації організації Акапулько. І ми, французи, хотіли б розірвати зв'язок між бандою Мішо, Сточеллі та бандою Акапулько».
  
  
  «Мої накази надходять із Вашингтона, - сказав я йому. "Мені потрібно у них уточнити".
  
  
  Жан-Поль усміхнувся до мене. "Ви маєте на увазі, що вам доведеться порадитися з Хоуком".
  
  
  Я нічого не сказав. Жан-Поль не мав жодного відношення до того, щоб знати про Яструб - або про те, що я - №3, або про моє призначення вбивцею. Він надто багато знав.
  
  
  "Привіт, я дам тобі знати", - сказав я.
  
  
  Жан-Поль підвівся і поставив склянку. Він підійшов до дверей і відчинив їх. Він почав виходити, а потім повернувся у дверний отвор.
  
  
  «Я хотів би отримати вашу відповідь не пізніше цього вечора», - сказав він. «Ми маємо намір…»
  
  
  Мов голка фонографа, що раптово відірвалася від платівки, його голос обірвався на середині речення, а слово закінчується невиразним муканням здивування. Він спіткнувся, похитнувся, на півкроку вперед у кімнату, зачинивши за собою двері. Потім він відкинувся на неї і зісковзнув на підлогу.
  
  
  Я перестрибнув через кімнату. Повіки Жан-Поля були закриті. Пінистий малиновий міхур раптово вирвався з його легенів. З його рота ринула кров. Його ноги важко смикалися об підлогу на знак протесту проти смерті.
  
  
  Я потягнувся до дверної ручки, але його тіло впало на нижню панель і не дозволило мені відкрити її.
  
  
  Зовні товстий килим у холі заглушував усі можливі кроки. Я відпустив ручку і став навколішки перед струнким тілом француза. Я помацав пульс. Його не було. Я наполовину повернувся до нього і побачив рукоятку ножа з кістяною рукояттю, що виступає зі спини Жан-Поля дивною злоякісною освітою.
  
  
  РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
  
  
  Вбивця вдало вибрав час. Я не чув, як двері відчиняються або зачиняються. У коридор ніхто не виходив. У коридорі за межами моєї кімнати було тихо. Я довго стояв над тілом Жан-Поля, перш ніж простягнув руку і схопився за килимок у передпокої, затяг труп глибше в кімнату і відсунув його від дверей. Я обережно відчинив двері й визирнув. Коридор був порожній. Я зачинив і замкнув двері на засув, опустився на коліна перед струнким тілом француза, що розтягнувся на закривавленому килимі, і довго дивився йому в обличчя, весь час відчуваючи, як усередині мене вирує гнів, тому що я зробив помилку.
  
  
  Я повинен був зрозуміти раніше в Ель Кортіхо, що Карлос вже привів у дію всі плани, які він мав, щоб позбавитися мене, ще до того, як він і Брайан Гарретт зустрілися зі мною. Я повинен був знати, що він ніколи не збирався дозволити мені залишити Акапулько живим, поки я знав, що зроблю з його організацією. Я думав, що в мене буде більше часу принаймні до завтрашнього ранку, але я помилявся в цьому припущенні. Час вийшов, і тепер Жан-Поль через це помер. Я також знав, що мені ніколи не змусити мексиканську поліцію, особливо лейтенанта Фуентеса, повірити, що я не брав участі у смерті Жан-Поля.
  
  
  Мені давно час було діяти. Я подивився на розплющені очі Жан-Поля і простяг руку, щоб закрити повіки. Я розстебнув його куртку. Револьвер Smith & Wesson Airweight Model 42 калібру 38 з горіховою рукояттю був заправлений у коротку кобуру за поясом його штанів. Я переклав пістолет у свою кишеню на стегнах. Я подивився на годинник - надто рано ввечері для того, щоб спробувати позбутися тіла. Незважаючи на те, що в готелі було не так багато гостей, було б надто складно припустити, що коридори зараз порожні.
  
  
  Я обережно обернув його труп тонким килимком. не до кісточок, але його обличчя було закрите.
  
  
  Смужками тканини, які я відірвав від наволочки, я прив'язав килимок до його грудей та колін.
  
  
  Я пошукав у кімнаті схованку. Шафа з одягом була занадто небезпечна, тому я вирішив засунути загорнуте в килим тіло під двоспальне ліжко, впустивши покривало на бік так, щоб його край уперся майже в підлогу.
  
  
  На мить прибравши Жан-Поля з дороги, я зосередив свою увагу на очищенні свідчень того, що сталося. Я ввімкнув світло в холі, перевіряючи стіни на предмет бризок крові. Я знайшов дещо. Нижня панель дверей була безладна. У ванній кімнаті я змочив рушник у холодній воді, повернувся в хол і вимив двері та стіни.
  
  
  Килимок не дозволяв крові потрапити на підлогу.
  
  
  Після цього я сполоснув рушник, наскільки міг, зібгав його і кинув на підлогу під раковиною. Я зняв свій скривавлений одяг і прийняв душ.
  
  
  Я використала ще два рушники, витиралася і скручуючи їх і кинув під раковину разом з іншим рушником. Нехай покоївка думає, що я нечупара. Принаймні це завадило б їй надто уважно розглянути перший рушник.
  
  
  Після того, як я поголився, я перевдягся в чисту спортивну сорочку, лакси та куртку Madras.
  
  
  Я збирався надіти Х'юго і одягти Вільгельміну, мій 9-міліметровий Люгер, але 9-міліметровий пістолет будь-якого розміру дає досить випуклість. Це надто легко побачити під легким одягом, тому я залишив пістолет і ніж у фальшивому дні свого аташе-кейсу.
  
  
  Натомість я зупинився на легкому револьвері Жан-Поля 0,38.
  
  
  Зазвичай я не носив би куртку. Травневі вечори в Акапулько надто теплі, щоб зробити куртку непотрібною, але в мене був револьвер Жан-Поля, і хоч він був маленьким, він все одно був надто помітний, якщо я не одягну що-небудь, щоб прикрити його.
  
  
  Закінчивши одягатися, я знову повернувся у ванну кімнату. Я взяв з набору для гоління бульбашку зі снодійним нембуталом. У флаконі було десять чи дванадцять капсул. Іноді, коли я не можу заснути, я беру одну з них. Тепер я мав інше застосування для них. Я поклав маленький пластиковий контейнер у кишеню разом із рулоном напівдюймової клейкої стрічки, яка була в мене в аптечці.
  
  
  Повернувшись до спальні, я взяв фотоапарат і перекинув через плече громіздку сумку з фотоапаратом.
  
  
  Вийшовши за двері, я повісив табличку «НЕ турбувати» на зовнішній ручці дверей. Я кладу ключ від номера до кишені. Як і в багатьох готелях, матаморос прикріпили до ключа важку бронзову табличку, щоб гості не хотіли носити її з собою та мали звичай залишати ключ на стійці. Я не люблю це робити. Я хочу мати можливість входити та виходити зі своєї кімнати, не привертаючи уваги, щоразу зупиняючись біля столу. Ключ і табличка важко лежали у задній кишені моїх штанів.
  
  
  Спускаючись у вестибюль, я нікого не побачив у коридорі, ні в ліфті. На стійці реєстрації я зупинився, щоб спитати, чи немає для мене пошти. Я нічого не очікував, але коли клерк повернувся до стійок за ним, я зміг перевірити слот для Suite 903. Обидва ключі були в ящику. Судячи з усього, Дітріх все ж таки не прийшов.
  
  
  Клерк повернувся назад, з жалем посміхаючись. "Ні, сеньйоре, для вас немає нічого". Це був не той клерк, з яким я розмовляв раніше вдень,
  
  
  «Ви знаєте сеньйора Дітріха?»
  
  
  «Сеньйор Дітріх?»
  
  
  "Люкс дев'ять три", - підказав я йому.
  
  
  «Ах! Звичайно. Він дуже милий джентльмен, котрий учора приїхав. Я зареєстрував його сам».
  
  
  "Його зараз немає, чи не так?"
  
  
  Клерк похитав головою. Ні. Я бачив, як він пішов з півгодини назад.
  
  
  "Ти впевнений? Чоловік років шістдесяти - я зупинився. Це було все, що я знав про зовнішність Дітріха. Я сподівався, що клерк клюне на вудку".
  
  
  «Звичайно, я знаю, як він виглядає! Досить високий. Дуже тонкий. Дуже видатний. Срібне волосся. Блакитні очі. Він ходить, злегка накульгуючи, хоча тростини в нього немає. Його донька дуже гарна».
  
  
  "Його донька?"
  
  
  "Так, сеньйоре. Не можна забути таку гарну дівчину, як вона! Яке довге світле волосся!» Тоді клерк упіймав себе на думці, що його осінило. Він розуміючи підняв брову. «Звичайно, можливо, вона не його дочка, а , сеньйоре? Ми не ставимо таких питань».
  
  
  - Добре, це Дітріх. Я передав рахунок клеркові. "Я зв'яжуся з ним пізніше".
  
  
  - Чи можу я залишити йому звістку, сеньйоре?
  
  
  Ні, я не знаю, коли зможу його побачити. Спасибі за інформацію."
  
  
  "Де нада".
  
  
  * * *
  
  
  В офісі Hertz я орендував седан і поїхав до Санборна, де купив докладну карту вулиць Акапулько. У їдальні я сів у будку, замовив каву та розклав карту на столі перед собою. Я спробував прокласти шлях до вілли Бікфорда, якою мене вчора ввечері провезла Консуела. На карті не були показані дедалі дрібніші провулки, тому я не був повністю впевнений, що вибрав потрібну вулицю. Я згадав, що це був короткий глухий кут і що на ньому було лише кілька будинків. Усі будинки з видом на бухту.
  
  
  
  
  
  Я був упевнений, що дізнаюся про вулицю, якщо знайду її знову. Будинок Бікфорда був останнім наприкінці глухого кута, ізольованим від інших.
  
  
  Подумки я перебрав усі можливості, поки не звузив їх до трьох. Мені знадобилося дві чашки кави та півдюжини сигарет, перш ніж я нарешті склав картку і пішов.
  
  
  Кінець вулиці не виявився глухим кутом, як показала карта. Він був розширений, щоб приєднатися до іншого провулку, тому я повернувся і спробував друге. Це була тупикова вулиця, але на ній було дуже багато будинків, тісно притиснутих один до одного, як це було можливо.
  
  
  Я зробив ще одну спробу. Це теж було неправильно, тому я поїхав назад на шосе та з'їхав з дороги. На цей час було майже десять тридцять. Я ввімкнув плафон і знову розгорнув карту, намагаючись з'ясувати, де я помилився. Зрештою я знайшов це. Я звернув не на тому перехресті. Я вимкнув світло, повернув карту і знову виїхав на дорогу.
  
  
  На цей раз я знайшов вулицю з другої спроби. За його довжиною розташовувалися чотири широко розділені будинки. Дім Бікфорда був останнім на березі затоки; На вулицю виходила висока стіна із цегли з сиру з залізними ґратами воріт. Я до нього не під'їхав. Я залишив машину поза полем зору за рогом і пішов ґрунтовою дорогою до воріт, які були захищені ланцюгом і замком. Я натиснув кнопку дзвінка і почав чекати. У темряві я чув цвірінькання комах і цокаючий шелест пальмового листя, що труться один об одного під ніжним вологим морським бризом.
  
  
  Минуло кілька хвилин, перш ніж з'явився воротар, старий сивий метис із щетинистою щетиною вусів, заправляючи сорочку в мішкуваті штани, крокуючи по доріжці.
  
  
  Я не дав йому часу подумати.
  
  
  Я різко відрізав іспанською. - «Поспішай, viejo!» «Сеньйор Бікфорд чекає на мене!»
  
  
  Старий зупинився у футі від воріт, дивлячись на мене, задумливо наморщивши брови.
  
  
  "Я нічого не знаю-"
  
  
  "Відчиніть ворота!"
  
  
  Старий дістав із кишені ліхтарик. Він обернув його мені в обличчя.
  
  
  «Не в мої очі, старий дурню! Направ світло до моєї руки».
  
  
  Старий слухняно спрямував ліхтарик униз. Він побачив воронену сталь від Smith & Wesson .38. Не зводячи очей з пістолета, воротар вийняв з кишені своїх поношених штанів товсту зв'язку ключів. Його пальці тремтіли, коли він вибрав ключ і вставив його. Замок відчинився. Я потягнувся лівою рукою і відчепив ланцюг. Я штовхнув хвіртку, все ще спрямовуючи пістолет на старого, і ввійшов усередину.
  
  
  «Зачини ворота, але не замикай».
  
  
  Він зробив, як я йому сказав.
  
  
  Хто ще тут? Я показав пістолетом, щоб зійти зі стежки.
  
  
  «Тільки сеньйор та сеньйора», - нервово відповів він.
  
  
  "Твоя дружина?"
  
  
  “Mi mujer es muerta. Вона мертва, лишився тільки я.
  
  
  «Інші слуги?»
  
  
  “Приходять. Вони тут не сплять. Вони не повернуться до ранку».
  
  
  "Сеньйор Бікфорд вже ліг спати?"
  
  
  Старий похитав головою. "Я так не думаю; Внизу, як і раніше, горить світло.
  
  
  Він підняв на мене водянисті злякані очі. «Виявіть милість, сеньйоре, я старий. Я не хочу неприємностей.
  
  
  "Сьогодні тут може бути багато неприємностей", - сказав я, спостерігаючи за ним.
  
  
  «Я можу бути дуже далеко за дуже короткий час», - благав старий. "Особливо, якщо може приїхати поліція".
  
  
  «Добре, – сказав я. Я потягся до гаманця і вийняв чотириста песо - близько тридцяти двох доларів.
  
  
  «Щоб зробити вашу подорож простіше. За ваші незручності. Я вклав банкноти в руку воротаря.
  
  
  Старий подивився вниз і засунув банкноти в кишеню: "Тепер я можу піти?"
  
  
  Я кивнув головою. Чоловік прочинив ворота на ширину долоні і прослизнув у них. Він одразу ж побіг по брудній дорозі, його черевики ляскали по п'ятах і видавали м'які дряпаючі звуки по гравію. Він повернув за кут і за кілька секунд зник з поля зору.
  
  
  Я штовхнув ворота і рушив у темряву доглянутої території до будинку.
  
  
  З дверного отвору, що веде з кухні до їдальні, я спостерігав за Бікфордом та його дружиною. Вони обидва сиділи в тій частині вітальні, яку я міг бачити через їдальню.
  
  
  Бікфорд відклав журнал, який тримав у руці, і зняв окуляри для читання у товстій оправі.
  
  
  "Хочеш випити перед тим, як ми підемо спати?" - Запитав він Доріс.
  
  
  Доріс сиділа на кушетці і з великою концентрацією фарбувала нігті на ногах. Не зводячи очей, вона сказала: «Зроби дубль».
  
  
  Я ввійшов до їдальні й зупинився біля арки, що відокремлювала її від вітальні. "Я пропоную вам залишити це на потім", - сказав я.
  
  
  Бікфорд здивовано звів очі. Доріс упустила пляшку лаку для нігтів на білий диван. "Ось лайно!" було все, що вона сказала.
  
  
  Я увійшов до вітальні і дозволив Бікфорду побачити пістолет у моїй руці.
  
  
  Він вимагав. - "Що, чорт забирай, все це?"
  
  
  "Твої друзі не хочуть, щоб все було легко".
  
  
  Він облизав губи, нервово дивлячись на пістолет. „Чому я? Я зробив те, про що ти просив».
  
  
  
  «Як ти одного разу сказав, ти просто хлопець посередині. Думаю, це означає, що ви отримуєте це з обох боків».
  
  
  "Що ти хочеш?"
  
  
  “Трохи. Ми з тобою збираємося покататися разом».
  
  
  «Гей, почекай секунду!» - Закричала Доріс.
  
  
  "Він не постраждає, якщо зробить те, що я йому говорю", - запевнила я її.
  
  
  "Те, що про неї?" Бікфорд все ще нервував через пістолет.
  
  
  "Вона залишається". Я вийняв пляшечку з кишені і витрусив дві капсули на верхню частину батончика.
  
  
  "Пані. Бікфорд, я буду вдячний, якщо ти просто приймеш ці пігулки..."
  
  
  "Ні!" - Вибухнув Бікфорд, встаючи на ноги. - Залиш її осторонь!
  
  
  Це те, що я роблю. Я не настільки дурний, щоб зв'язати її. Занадто багато шансів на те, що вона звільниться. І я хотів би не бити її по голові.
  
  
  Він спитав. "Що - що це таке?"
  
  
  "Снодійне. Вони не завдадуть їй шкоди".
  
  
  Доріс підвелася з дивана і підійшла до бару. Я помітив, що вона зовсім не злякалася. Вона навіть швидко посміхнулася мені, чого Бікфорд не побачив. Вона взяла таблетки та налила собі склянку води.
  
  
  Ти впевнений, що вони не завдадуть мені шкоди? У її голосі був відтінок веселощів, її зелені очі з густими віями сміливо дивилися в мої. Вона поклала пігулки в рот і запила їх, потім підійшла до мене. "Все, що я збираюся зробити, це заснути?"
  
  
  «Сядьте, місіс Бікфорд».
  
  
  «Дорис», - пробурмотіла вона, все ще сміливо дивлячись мені в обличчя, з крихітною усмішкою на її губах.
  
  
  "Знову на диван". Доріс повільно відвернулася від мене і повернулася до дивана, навмисне погойдуючись стегнами. Бікфорд підійшов до неї і сів поруч. Він дбайливо взяв її за руку, але вона усунулася.
  
  
  «Заради всього святого, Джонні. Я в порядку, то заспокойся, гаразд? Якщо він хотів заподіяти мені біль, ви не змогли б його зупинити». Вона обернулася до мене обличчям. "Скільки часу це займає?"
  
  
  "Від десяти до двадцяти хвилин", - сказав я. «Ви могли б просто розтягнутися та розслабитися. Ми почекаємо.
  
  
  * * *
  
  
  Менш як за п'ятнадцять хвилин Доріс заплющила очі. Її груди піднімалися та опускалися у легкому ритмі сну. Я зачекав ще п'ять хвилин і жестом відсунув Бікфорда від неї.
  
  
  "Поїхали."
  
  
  Бікфорд підвівся на ноги. "Куди?"
  
  
  «Ми збираємося відвідати човен для тунця, – сказав я. - Ту, що прив'язана до набережної...»
  
  
  "Що, чорт забирай, ти несеш?"
  
  
  «… І потім на борту, - продовжував я, ніби Бікфорд не сказав ні слова, - ти маєш зустріти капітана і передати йому пакет. Скажи йому, що його заберуть у Сан-Дієго звичайним способом.
  
  
  "Ти з глузду з'їхав!" - Вибухнув Бікфорд. Ти хочеш убити нас обох?
  
  
  "Ти ще не помер", - сказав я, підносячи пістолет до його грудей.
  
  
  Він стояв там, неповороткий, старіючий, поразка зробила його старше своїх років. «Але вони вб'ють мене, коли впізнають. Ви знаєте це, чи не так? Він подивився на мене. «Звідки ви дізналися про човен для тунця?» – тупо спитав він.
  
  
  «Вчора ввечері я сказав вам, що я маю список судів, які ваші люди використовували для контрабанди героїну до Штатів. Човен для тунця – «Мері Джейн» із Сан-Дієго. Він стирчить уже кілька днів, чекаючи на чергову посилку”.
  
  
  "Ви здогадуєтеся", - нерішуче сказав Бікфорд, але я вловив блимання на його обличчі, і це було все необхідне мені підтвердження.
  
  
  "Більше ні", - сказав я. «Ходімо, принесемо їм пакет, на який вони чекають».
  
  
  * * *
  
  
  Доставити посилку на човен для тунця не було проблемою. Ми відвезли машину Бікфорда до набережної, Бікфорд за кермом, а я з ним поряд із 38-м калібром у руці.
  
  
  Опинившись на човні, Бікфорд попрямував у капітанську каюту. Троє із нас заповнили маленьку кімнату. Бікфорд розповів історію. Капітан не ставив запитань, окрім підозріло подивився на мене, коли я простяг йому пакети.
  
  
  "З ним все гаразд", - поручився за мене Бікфорд. «Це його покупка. Він просто хоче бути впевненим, що ми його доставимо».
  
  
  «У нас ніколи не було проблем», - поскаржився капітан, забираючи в мене пакунок. Він глянув на неї і покрутив у руках. "Пральня? Це для мене в новинку.
  
  
  «Як скоро ти зможеш вирушити в дорогу?»
  
  
  «Півгодини – можливо, менше».
  
  
  "Тоді тобі краще йти".
  
  
  Капітан запитливо глянув на Бікфорда. «Роби, як він каже, – сказав йому Бікфорд.
  
  
  "А що щодо посилки, на яку я чекав?"
  
  
  Бікфорд знизав плечима. «Це було відкладено. Ми не можемо допустити, щоб ти затримувався тут надто довго.
  
  
  «Добре, – сказав капітан. «Чим швидше ви очистите мої колоди, тим швидше я зможу почати».
  
  
  Ми з Бікфордом вийшли з каюти, повільно пробираючись у темряві захаращеною палубою. Там я зупинився біля покритої брезентом рятувальної шлюпки і швидко, повернувшись спиною до нього, щоб він не міг бачити, що я роблю, сунув другий пакет під важкий брезент у шлюпку.
  
  
  Коли ми стрибнули на причал, ми почули запуск двигунів. На палубі була бурхлива діяльність.
  
  
  Ми підійшли до того місця, де Бікфорд припаркував свою машину на Багатті.
  
  
  "Що тепер?" - спитав мене Бікфорд, коли ми ввійшли.
  
  
  "Думаю, нам слід відвідати Брайана Гарретта", - сказав я. Бікфорд сказав протестувати але одумався.
  
  
  
  Я тримав короткий револьвер із вороненої сталі всього за кілька дюймів від нього. Він поїхав машиною на схід Костера Мігель Алеман, виїхавши з міста на вершину мису. Нарешті він повернув на другорядну дорогу і за кілька хвилин зупинився.
  
  
  - Там унизу будинок Гаррета. Ви хочете, щоб я в'їхав? "
  
  
  Будинок виділявся сам по собі, просто під гребенем гребеня на краю урвища, що йшов нижче за нього на двісті футів до моря. Ми були за сотні ярдів від під'їзної доріжки, що вела до головних воріт будинку.
  
  
  "Ні, зупинись тут".
  
  
  Бікфорд повернув машину на узбіччя дороги. Він зупинив його і вимкнув запалювання та фари. Раптова темрява оточила нас, і в цей момент я вдарив прикладом пістолета по потилиці Бікфорда, потрапивши йому за вухом. Він звалився на кермо. Я сунув пістолет у праву кишеню куртки, а з іншої кишені дістав рулон скотчу. Я затяг руки Бікфорда за його спину, заклеївши йому зап'ястя десятком витків хірургічної стрічки. Я засунув йому в рот носову хустку, приклеївши смужку клею від однієї щоки до іншої, щоб утримувати кляп на місці.
  
  
  Обійшовши седан, я відчинив обидві ліві двері. Бікфорд був важким. Роки перевели його у важку вагу. Мені довелося щосили переміщати його інертне тіло в кузов седана. Я нахилився і перев'язав його кісточки і коліна. Коли я закінчив, у мене закінчилася стрічка, але вона була надійно пов'язана. Мені б не довелося турбуватися про те, що він вийде на волю.
  
  
  Через десять хвилин я мовчки рухався в темряві по краю дороги, поки не підійшов до високої стіни, що оточувала віллу Гаррета. Стіна починалася біля стрімкого урвища праворуч від мене, прорізала поле, потім утворювала півколо навколо великого будинку до краю скелі на дальній стороні.
  
  
  За стіною горіло світло. Я міг чути голоси, що перегукуються один з одним. Підійшовши ближче до стіни, я почув плескіт води. Я впізнав в одному з дівочих голосів голос білявки, яку бачив того ж дня в Ель-Кортихо.
  
  
  Я прокрався вздовж муру, поки не дістався до під'їзної доріжки, що вела до дороги. Фасад воріт освітлювали два прожектори, що високо висять на основних опорах. У мене не було можливості перетнути під'їзну доріжку так близько до будинку, щоб мене не помітили, тому я поповз назад до дороги і перетнув її там, де я залишив Бікфорда та машину. Мені знадобилося двадцять хвилин, щоб повністю оглянути інший бік будинку від краю обриву до проїжджої частини, а потім я повернувся назад і знову повернувся до краю дороги.
  
  
  Я збирався перейти дорогу, м'язи моєї ноги вже напружилися, щоб зробити крок, коли якесь глибоко вкорінене почуття небезпеки зупинило мене.
  
  
  Нічні звуки не змінились. Під урвищем я чув, як хвилі розбиваються об валуни у своєму повільному, нерівномірному ритмі на вузький піщаний пляж. Морський бриз із заходу шелестів пальмовим листям, немов потираючи сухі руки. Нічні комахи скиглили і щебетали, щебечуть у темряві навколо мене, але в моєму розумі наче спрацювала якась первісна тривога.
  
  
  Давним-давно навчився повністю довіряти своїм інстинктам. Ще до того, як перший слабкий шепіт звуку досяг моїх вух, я кинувся убік, ухиляючись від свого невидимого супротивника.
  
  
  Я майже не постраждав. Удар, націлений на мій хребет, потрапив мені в передпліччя, коли я повернувся, лезо ножа увійшло в мою праву руку трохи нижче ліктя, пронизавши його до зап'ястя, змусивши мене впустити пістолет, який я тримав у руці. В той же момент у мене врізалося тверде, м'язисте тіло, що вибило мене з рівноваги.
  
  
  Я впав обличчям униз, ледве встигнувши ухилитися від удару у відповідь, коли лезо розсікло повітря там, де я був всього секунду тому. Не роздумуючи, діючи суто рефлекторно, я швидко відкотився до далекого краю дороги.
  
  
  Я підняв голову і побачив квадратну фігуру мого нападника, що стояв у позі бійця з широко розкинутими ногами. Місячне світло відбивалося від заточеного леза зі сталі, як бритва, яке він тримав у простягнутій руці, рухаючи рукою вперед і назад. Я почув хрипкі вдихи, коли чоловік рушив до мене, човгаючи крок за кроком.
  
  
  Я зібрав ноги під собою. Моя ліва рука дряпала дорогу. Я знайшов і схопив камінь розміром із кулак. Я відчував вологе тепло крові, що струмує по моєму правому передпліччю і зап'ястю. Я спробував поворухнути правою рукою. Він майже марно оніміла від удару.
  
  
  Чоловік підійшов до відкритого вікна місця водія поруч із машиною. Я бачив, як він просунув руку через вікно, і раптом спалахнули фари машини, висвітливши дорогу і край поля, притиснули мене своїм різким білим світлом.
  
  
  Повільно я піднявся на ноги, примруживши очі на яскравість вогнів.
  
  
  
  Я почав рухатися, намагаючись вийти з-під променя фар.
  
  
  Нападник вийшов перед машиною, різкий та небезпечний силует на тлі сліпучого сяйва променів.
  
  
  Я зробив ще один крок.
  
  
  «Тікати тобі не варто».
  
  
  Довге лезо ножа в руці знову почало повільне, зміїне плетіння.
  
  
  «Стій, хомбре! Я зроблю це швидко для тебе.
  
  
  Я впізнав голос. Він належав кремезному юнакові, який за два дні до цього підійшов до мене на набережній, - Луїсу Апарісіо. Згадка повернула потік інших. Чомусь у моїй голові промайнув образ випотрошеної черепахи. У своїй голові я знову міг бачити черепаху, що безпорадно лежала на спині, швидкі удари рибацького ножа, мускулисту руку, закривавлену до ліктя, і довгі сіро-рожеві клубки мокрої кишки, що розсипалися сходами пристані.
  
  
  Відсунувши образи, я зусилля зберігав спокій. "Привіт, Луїс".
  
  
  "Я сказав вам, що ми ще зустрінемося", - сказав Луїс. Він зробив ще один човгаючий крок. Сьогодні ввечері я відправив на той світ твого друга в готелі. Тепер я подбаю про вас."
  
  
  Ти мене переслідував?
  
  
  Луїс похитав головою. «Ні, я не стежу за тобою. Я приїхав сюди, щоб побачити Карлоса Ортегу, щоб розповісти йому, чим я займався у готелі. Я йду дорогою і бачу машину. Як ти думаєш, що я знаходжу всередині, він пов'язаний, га? Тож чекаю. Як ви вважаєте, скоро з'явиться хто? Він безрадісно посміхнувся і зробив ще один крок до мене. "Hombre, я збираюся порізати тебе повільно, і ти нічого не зможеш зробити".
  
  
  Мій розум кидався, прикидаючи кілька варіантів, які в мене були. Тікати тільки відстрочить кінець на кілька відчайдушних хвилин. Так само марно було стояти і боротися, використовуючи тільки камінь як зброю та безпорадну руку. Битися без зброї з підготовленим бійцем із ножем було б чистим самогубством.
  
  
  Тієї миті я оцінив і відкинув усі варіанти, крім одного, і навіть тоді я знав, що шанси будуть сильно проти мене. Я згадав один маленький факт. Я згадав, як швидко Луїс вийшов із себе, коли я відмовився від його пропозиції стати моїм провідником. Я зробив ставку на це.
  
  
  "Такий маленький панк, як ти?" - Я засміявся з нього, і глузування в моєму голосі простягла і вкусила його, як ляпас. "Тільки ззаду і в темряві - і то ти схибив!"
  
  
  Луїс перестав рухатися вперед. Ми були не більше восьми футів один від одного
  
  
  Ти думаєш, я не можу цього зробити?
  
  
  «Приходьте та спробуйте!» Я простягнув ліву руку так, щоб Луїс побачив камінь, який я тримав у ній. Я свідомо перевернув руку і дозволив йому впасти на землю.
  
  
  "Для чоловіка мені може знадобитися зброя", - сказала я, вкладаючи у свій голос якомога більше зневаги. «Для тебе…» – виплюнув я в дорогу.
  
  
  Луїс трохи повернувся до мене. Фари торкнулися і висвітлили його обличчя гострими чорно-білими трикутниками. Його рот скривився в сердитій гримасі.
  
  
  Повільно я знову поліз у кишеню лівою рукою і витяг хустку. Я намотав його на порізане праве передпліччя.
  
  
  Що ти збираєшся використовувати, коли я розріжу тобі живіт? Луїс посміхнувся.
  
  
  Я не дивився на нього, хоча кожен нерв у моєму тілі кричав, щоб я не зводив очей з ножа в кулаку Луїса. Я знову простягнув лівою рукою, мої пальці увійшли до кишені і обвилися навколо важкої мідної таблички, прикріпленої до ключа від мого номера в готелі. Я тримав своє тіло подалі від Луїса, витягаючи ключ та пластину з кишені.
  
  
  «У вас не вистачить сміливості підійти до мене віч-на-віч», - насміхався я над ним. «Я можу відібрати у тебе цей ніж, змусити тебе встати на карачки і лизати його язиком, як собака! Тобі це сподобалося б, чи не так, маленька маладонада.
  
  
  "Не говори так!" Луїс загарчав, тремтячи від люті.
  
  
  Я знову підштовхнув його. «Малькредо, чіко! Я плюю на таких маленьких сутенерів, як ти! »
  
  
  Я свідомо повернувся до нього спиною і зробив крок убік від нього. Луїс скрикнув від люті і кинувся за мною.
  
  
  З першим дряпаючим звуком я кинувся убік і розвернувся. Ніж Луїса хльоснув мене, розтинаючи повітря в тому місці, де я стояв лише частку секунди тому.
  
  
  Шалений розмах його випаду залишив його широко відкритим. З усіх сил, які я міг зібрати, я різко розгорнув ліву руку і вдарив мідною дощечкою і ключем прямо в обличчя Луїсу з відстані всього за кілька дюймів. Тяжкий край мідної пластини зачепив його повіки.
  
  
  Він закричав від болю. Одна рука мимоволі піднялася до його засліплених очей, інша відчайдушно висунула ножа, коли він спотикався, його сандалії ковзали по пухкому гравію дороги. Він упав на одне коліно, його ліва рука витяглася, щоб зупинити падіння, а інша все ще стискала ніж.
  
  
  Я зробив довгий, дикий крок уперед, з усією силою правої ноги завдавши сильного удару ногою - м'язи стегон, литкові м'язи, м'язи спини - всі вибухово сконцентровані з усією силою мого тіла, моя кісточка заблокована, моя шкарпетка жорстко загострена.
  
  
  І Луїс, відчайдушно підштовхуючись, сам піднявся на ноги, сліпо гойдаючись від удару кінчика мого черевика прямо в середину його горла.
  
  
  Його рота розкрився. Його ніж упав. Обидві руки лягли йому на шию. Він ледве підвівся на ноги, похитуючись, випроставшись, нарешті стоячи в зігнутих колінах, похитуючись, присідаючи, грубий тваринний звук його крику блокувався в його горлі розбитої гортані.
  
  
  Луїс повернувся до мене, жорстоке світло фар яскраво висвітлило його витріщені очі і змучене обличчя. Кров текла з віку, де ключ і бляшка розірвали їх. Його рота відкрився і закрився, коли він намагався втягнути повітря в легені. Його груди здригнулися від величезного і марного зусилля. Потім його ноги підігнулися, і він, судомно зітхнувши, впав уперед, ударившись обличчям по гравій дороги. Він кидався, як краб, у бруді, намагався дихати, намагався встати. Його м'язисте тіло вигнулося в одному гігантському фінальному спазмі, а потім він завмер.
  
  
  Довгий час, переводячи подих, я уважно спостерігав за ним. Потім я підійшов до нього і взяв ножа поруч із його тілом. Я витер свою кров із леза об сорочку Луїса, склав лезо в ручку і поклав його в кишеню. Я знайшов ключ від готелю і після кількох хвилин пошуків знайшов револьвер 38-го калібру, який він вибив з моєї руки в його першому, вбивчому пориві.
  
  
  Нарешті я повернувся до машини і вимкнув фари. Я не знав, скільки ще залишилося до того, як хтось може з'явитися. У темряві, що раптово настала, я відчув себе виснаженим і втомленим, і моя рука почала сильно хворіти, але до кінця ночі мені залишалося ще щось зробити. По-перше, я не міг залишити тіло Луїса на місці. Я поки що не хотів, щоб це виявили.
  
  
  Я відкрив багажник машини і, незважаючи на втому, потягнув його тіло до машини і затягнув у купе, потім закрив кришку.
  
  
  Я втомлено заліз на переднє сидіння і завів машину. Я розгорнув його в темряві, перш ніж увімкнути фари і поїхати назад до будинку Бікфорда.
  
  
  * * *
  
  
  Через півгодини я терпляче сидів у вітальні Бікфорда, чекаючи, поки здоров'я прийде до тями. Моя рука влаштувала мені пекло, особливо коли мені довелося перенести інертне тіло Бікфорда з машини в будинок, але я впорався з цим, незважаючи на біль. Я промив поріз перекисом і щільно обмотав його бинтами, які я знайшла в аптечці у ванній Бікфорді. Рана була неглибокою, сухожилки не були перерізані, але тепер оніміння минуло, і стало боляче. Я намагався не зважати на біль, тренуючи пальці, щоб вони не напружилися. Час від часу я брав пістолет у поранену руку і міцно стискав приклад. Через деякий час я переконався, що можу використовувати його правою рукою, якщо це буде потрібно.
  
  
  Бікфорд все ще був відсутній. І його дружина також. Доріс, мабуть, проспить до пізнього ранку. Поки я чекав, поки Бікфорд схаменеться, я підійшов до телефону і отримав номер, який мені потрібен, з довідкової. Я подзвонив у поліцейську дільницю і швидко повісив слухавку, бо не хотів відповідати на жодні запитання. Я повернувся до крісла і терпляче чекав.
  
  
  Хвилин за п'ятнадцять Бікфорд прокинувся. Я бачив подив на його обличчі, коли він виявив, що він розтягнувся на підлозі і дивиться на мої туфлі. Він тяжко хмикнув і перекинувся на спину. Я нахилився і зірвав скотч із його рота. Він виплюнув кляп.
  
  
  "Сукін син, - сказав він хрипко, - за що ти мене вдарив?"
  
  
  Я проігнорував питання. «Я хочу, щоб ти зателефонував Гаррету».
  
  
  Бікфорд вп'явся в мене поглядом. «Що, чорт забирай, я повинен йому сказати?» – кисло запитав він. «Що я облажався? Що ви сидите тут, у моїй хаті, з пістолетом у руці і хочете з ним поговорити?
  
  
  “Точно. Аж до останньої деталі».
  
  
  Я опустився поруч із ним навколішки, вийняв з кишені ножа Луїса і натиснув кнопку збоку на рукоятці. Лезо вилетіло назовні, очі Бікфорда розширилися від раптового страху. Грубо кажучи, я перевернув його на бік, прорізавши липку стрічку, яка зв'язувала його зап'ястя за ним, а потім перерізав стрічку на його кісточках і колінах.
  
  
  Він повільно сів, згинаючи пальці. Він невпевнено підвівся на ноги, важковажно рухаючись по кімнаті. Його погляд упав на диван, на якому лежала Доріс.
  
  
  «Вона все ще спить. Я її вже перевірив.
  
  
  "Їй краще бути в порядку", - прогарчав Бікфорд.
  
  
  Я проігнорував коментар: «Візьми слухавку і скажи Гаррету, що я чекаю на нього тут і що він повинен взяти з собою свого друга Карлоса».
  
  
  Бікфорд уп'явся в мене поглядом, але він потягнувся за телефоном і зателефонував. Нам нічого не залишалося, як почекати, поки приїдуть Брайан Гарретт та Карлос Ортега.
  
  
  РОЗДІЛ ОДИННАДЦЯТИЙ
  
  
  Доріс усе ще спала на кушетці. Бікфорд сидів поряд з нею, незграбно як звірятко, блідий від втоми і занепокоєння. Карлос сидів у одному з крісел, акуратно схрестивши ноги перед собою, щоб не зіпсувати складки на штанах.
  
  
  Він мовчки дивився на пов'язку, що закривала мою праву руку від ліктя до зап'ястя. Моя куртка Мадрас лежала на підлозі поряд зі мною, її правий рукав був розірваний. Пістолет у моїй правій руці був стійким, без найменшої ознаки тремтіння, незважаючи на біль, який я відчував. Я не міг дозволити йому думати, що сильно постраждав. Браян Гарретт сидів у другому кріслі, нахилившись уперед, його м'ясисте обличчя почервоніло від гніву, і він пильно дивився на мене.
  
  
  «Просто, щоб ви знали, що те, що сказав вам Бікфорд, правда, - сказав я. Я нахилився над журнальним столиком, заваленим журналами та газетами. Недільний випуск "Новини Мехіко" був на висоті. Я підняв частину газети. Під ним був кілограмовий пластиковий пакет, набитий білим порошком.
  
  
  Карлос і Гаррет обоє подивилися на сумку, їхні очі чарівно приковувалися до неї. Лівою рукою я вийняв ножа Луїса і клацнув лезом.
  
  
  Вираз обличчя Карлоса не змінилося. Якщо він впізнав ніж, то не подавав жодного знака, але тоді в місті було ще сотні подібних, один з яких глибоко встромився у хребет Жан-Поля.
  
  
  Я встромив вістря леза в сумку, трохи розірвавши її. Частина порошку розтеклася на склі стільниці.
  
  
  "Хочете перевірити це?"
  
  
  Карлос кінчиком пальця торкнувся порошку. Він приклав кінчик пальця до язика. Він кивнув головою.
  
  
  Я знову простягнув ножа і збільшив розріз. Засунув ножа назад у кишеню, все ще притискаючи до себе пістолет. Потім я взяв розірваний мішок у ліву руку і попрямував до французьких дверей. Я штовхнув одну з дверей ногою. Стоячи в дверях, все ще дивлячись на них, «Сміт і Вессон» 38-го калібру, націленого прямо на Карлоса, я перевернув порваний мішок так, що білий порошок полетів у ніч.
  
  
  Гаррет скочив на ноги, він вибухнув: "Дурень!" "Ви знаєте, скільки це коштує?"
  
  
  «Сідай, Брайан, - спокійно сказав Карлос. «Це гра із великими ставками. Ця людина показує нам, що може дозволити собі брати участь у цьому».
  
  
  Брайан знову опустився на стілець. Він провів м'ясистою рукою по своєму сивілому волоссю. "Чорт тебе забирай", - люто сказав він мені. Що ви хочете від нас?
  
  
  «Саме те, що я хотів раніше. Відчепіться від Сточеллі. Тримайтеся від мене подалі».
  
  
  "Або ж?" - спокійно спитав Карлос.
  
  
  «Я вас на смерть розіб'ю. Я вже казав тобі про це раніше.
  
  
  «Ви кажете широко, містере Картер. Я не вірю, що ти зможеш це зробити».
  
  
  «Я дивився на відчинені французькі двері. Тепер я сказав: «Вийди на хвилинку. Я хочу, щоб ви дещо побачили.
  
  
  Вони обмінялися поглядами. Карлос знизав плечима, ніби кажучи, що не розуміє, що я мав на увазі. Троє з них піднялися на ноги та вийшли на терасу.
  
  
  “Там. Погляньте на військово-морську базу».
  
  
  Ми могли розрізнити хвилю активності, коли раптово спалахнуло світло. Глибоке, наполегливе улюлюкання корабельного гудку, наполегливі хрипкі звуки бойових станцій долинали до нас через затоку. За кілька хвилин ми змогли розгледіти тьмяний силует корвета, який задкував від причалу і потім, коли він повернувся, збивав воду на кормі. Він почав набирати поступального руху. До того часу, як корвет досяг вузького входу в океан, він рухався майже з фланговою швидкістю, завитки білих бризок утворювали на носі два півнячі хвости.
  
  
  "Що все це означає?" - спитав Гаррет.
  
  
  "Скажи йому, що ти думаєш", - сказав я Бікфорду. Навіть у місячному світлі я бачив страх на його обличчі.
  
  
  «Вони йдуть за човном для тунця, – припустив він.
  
  
  "Абсолютно вірно."
  
  
  "Але як? Як вони могли знати про це?"
  
  
  "Я сказав їм", - сказав я коротко. "А тепер давайте повернемося всередину?"
  
  
  * * *
  
  
  «Дозвольте мені уточнити це, – сказав Карлос. «Ви дали капітанові п'ять кілограмів героїну та відправили його?»
  
  
  Бікфорд жалібно кивнув головою. «Він би мене вбив, Карлосе. В мене не було вибору."
  
  
  Карлос обернувся до мене. «А потім ви повідомили військово-морську базу?»
  
  
  "Непрямо. Я подзвонив у поліцію. Думаю, вони заберуть твій корабель у найближчі півгодини або близько того.
  
  
  Карлос впевнено посміхнувся. "Ви думаєте, що мій капітан буде настільки дурний, що дозволить поліції піднятися на борт свого корабля, не впустивши попередньо пакет за борт?"
  
  
  "Звичайно, ні", - погодився я. «Але він не знає про інші чотири кілограми, які я поклав, коли ми з Бікфордом йшли з корабля. Вони знайдуть другий пакет, бо я сказав їм, де його шукати. Перший був лише приманкою».
  
  
  Обличчя Карлоса було оливковою маскою з двома примруженими очима, спрямованими на мене.
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Ви все ще думаєте, що я не можу розвалити вашу організацію?"
  
  
  "Я бачу." Він відкинувся на спинку крісла. «Ви тільки що нам дуже дорого обійшлися, містере Картер. Наш капітан подумає, що ми його обдурили. Буде важко утримати його від розмови, доки він так думає.
  
  
  «Це перший крок, – сказав я.
  
  
  "Я думаю, нам доведеться покінчити з ним назавжди", - вголос розмірковував Карлос. "Ми не можемо ризикувати, що він заговорить".
  
  
  «Він не велика втрата. Складіть залишок шкоди”.
  
  
  «Ми також втратили судно. Це те, що ви мали на увазі? Щоправда. Найгірше - чутки розійдуться. Нам буде складно знайти йому заміну».
  
  
  "Тепер ти розумієш".
  
  
  
  
  "І заради цього ви відмовилися – дозвольте мені подивитися – ще чотири та п'ять, дев'ять кілограмів, плюс той, який ви викинули так драматично, щоб справити на нас враження – десять кілограмів героїну?»
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  "Це велика сума грошей, яку потрібно викинути", - зауважив Карлос, спостерігаючи за мною.
  
  
  "Це варто того."
  
  
  "Ми вас недооцінили". Його голос все ще був спокійним. Ми могли б бути двома бізнесменами, які обговорюють коливання на фондовому ринку: «Ми маємо щось із цим робити».
  
  
  «Не намагайся. Це вже коштувало вам двох чоловіків.
  
  
  "Двоє?" Карлос підняв брову. «Капітан один. Хто інший? "
  
  
  «Луїс Апарісіо».
  
  
  Цього разу я міг бачити, як мої слова вразили Карлоса, але чоловік майже одразу відновив контроль над собою. Я вказав на пов'язку на руці.
  
  
  «Він майже взяв мене. Однак він був недостатньо гарний».
  
  
  Де Луїс?
  
  
  "Мертв."
  
  
  Я дивився, як застиг Карлос - все, крім його очей, які дивилися на мене з сумнівом, наче він не повірив тому, що почув.
  
  
  "Ви знайдете його в багажнику машини Бікфорда", - сказав я, уважно спостерігаючи, як мої слова вплинули на всіх трьох. Бікфорд мало не схопився з стільця. Карлосові довелося простягнути руку, щоб утримати його. Обличчя Гаррета стало плямисто-червоним. Карлос нахилився вперед, і я вперше побачив чисту ненависть на його обличчі.
  
  
  «Він був моїм племінником, – сказав Карлос. Слова, що злітали з його губ, оніміли від усвідомлення того, що я сказав.
  
  
  «Тоді у вас буде сімейний обов'язок закопати його тіло», - сказав я і зсунув руку так, щоб присадкуватий револьвер 38 калібру був націлений прямо в голову Карлоса. Карлос знову опустився у крісло.
  
  
  Я запитав. - Хіба ви не запитаєте мене про Жан-Поле Сев'є?
  
  
  Карлос похитав головою. "Мені не потрібно. Ваше запитання каже мені, що Луїс досяг успіху».
  
  
  «Отже, Луїс не помилився?»
  
  
  "Я не розумію про що ти". Карлос знову взяв себе до рук.
  
  
  «Я думав, що Жан-Поль був убитий помилково, що я мав на меті. Але якщо Луїс убив його навмисне, то ви знали, що він був агентом поліції.
  
  
  Карлос повільно кивнув головою. "Так."
  
  
  "Як ви дізналися?"
  
  
  Карлос знизав плечима. «У минулому було кілька спроб проникнути до нашої організації. Останнім часом ми стали дуже обережними. Вчора, щоб подвійно переконатись, що Жан-Поль був тим, ким він себе назвав, я зателефонував нашим друзям у Марселі. Усі перевірили, окрім одного. Жан-Поль Сев'є не підходив під опис людини, яку вони послали. Тому я сказав Луїсу позбутися його».
  
  
  Його голос, як і раніше, не висловлював занепокоєння. Його обличчя повернулося до своєї звичайної незворушності, а риси обличчя набули звичайної м'якості.
  
  
  «Ми досягли розрядки, сеньйоре Картер, – сказав Карлос. «Очевидно, жоден з нас не може зробити крок, не викликавши жорстокого покарання з боку іншого».
  
  
  "Так?"
  
  
  «Почекай секунду, Карлосе!» Гаррет втрутився, щоб заперечити. «Ти хочеш сказати, що ми підемо разом із цим сучим сином?»
  
  
  Я глянув на розлючене обличчя з підборіддям, крихітні зламані вени на носі Гаррета, порізи на його товстому підборідді, де він порізався під час гоління. Я зрозумів, що це була людина, чия нетерплячка могла її знищити, відкинувши цю думку.
  
  
  Карлос знизав плечима. "Яка ще у нас є альтернатива, аміго?"
  
  
  "Прокляття! Він коштував нам двох чоловік і корабля. Ти збираєшся дозволити йому уникнути цього?"
  
  
  "Так." Карлос не дивився на Гаррета, поки говорив. "На даний момент ми більше нічого не можемо зробити".
  
  
  "А що ти запланував для мене пізніше?" – подумав я. Я був упевнений, що Карлос не збирався залишати мене живим, якщо він міг допомогти, я був для нього занадто небезпечний. Я знав, що поки що Карлос піде зі мною, бо він не мав іншого вибору. Питання було в тому, як довго це триватиме?
  
  
  Я встав. "Я так розумію, ви погодилися відстати від Сточеллі?"
  
  
  Карлос кивнув головою. «Ви можете сказати йому, що він у безпеці від нас».
  
  
  "І я теж?"
  
  
  Карлос знову кивнув головою. «Ми докладемо всіх зусиль, щоб захистити нашу організацію від збитків, які ви вже завдали. Виживання понад усе, сеньйор Картер.
  
  
  Я без поспіху рушив до французьких дверей. Зупинившись у дверях, я сказав: Ви сьогодні зробили одну помилку. Я сказав вам, що це буде дорого. Не переслідуй мене знову. Була б ще одна помилка».
  
  
  «Ми маємо вигоду зі своїх помилок». Він не зводив з мене очей. "Будьте впевнені, що наступного разу ми не будемо такими дурними".
  
  
  Це зауваження можна було сприйняти подвійно. Я думав, що впевнений, що наступного разу, коли він відправить когось за мною, він буде обережнішим.
  
  
  "Просто згадай Луїса", - попередив я його. «Якщо на моє життя буде ще один замах, я піду за людиною, яка його послала – за тобою! Ентьєнде, сеньйор Ортега?
  
  
  "Я дуже добре розумію".
  
  
  Я швидко повернувся і вийшов через французькі двері, залишивши трьох у вітальні: Карлос сидів у глибокому кріслі, гладкість його обличчя була незбагненною маскою, що приховувала його почуття, коли він дивився, як я йду; Бікфорд, сероліцій громила, що сидить на дивані поруч зі своєю сплячою дружиною; і Брайан Гаррет, сердито дивлячись на пил білого порошку на килимі і порожній розірваний пластиковий пакет, що лежить на підлозі біля дверного отвору, куди я його впустив.
  
  
  
  
  Я перетнув терасу і перекинув ноги через декоративну балюстраду з бетонних блоків до трави у дворі. Потім, сховавшись у темряві, я повернувся назад і став біля вікна, відкритого поряд з терасою, притулившись спиною до стіни будинку, з пістолетом у руці, чекаючи, чи не підуть вони за мною.
  
  
  Повернувши голову, я побачив їх у вітальні. Ніхто з них не рушив з місця.
  
  
  За кілька хвилин Брайан Гаррет підійшов і підняв пластиковий пакет із героїном.
  
  
  «Десять кілограмів! Де, чорт забирай, він поклав руки на десять кілограмів, щоб викинути їх, ніби вони не варті ні цента?
  
  
  "Ти дурень!" Карлос виплюнув слова. Гаррет обернувся до нього обличчям. «Забудьте про героїну. Я хочу Картер. Я хочу його смерті! Хіба ви не знаєте, що він з нами робить?
  
  
  РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
  
  
  Я ввійшов до готелю через службовий вхід, бо не хотів афішувати свою присутність. Замість того, щоб піти до своєї кімнати, я піднявся службовим ліфтом на дев'ятий поверх.
  
  
  Номер 903 був наприкінці коридору. Я подивився на годинник. Три тридцять ранку, але зі щілини між дверима та підвіконням пробивалася крихітна смужка світла. Цікаво, чому Дітріх так пізно встає. Обережно вставив металевий щуп у замок і вдавив тонку пластикову картку у двері на клямці.
  
  
  Затвор повернувся назад, видавши лише слабке клацання. Я чекав, прислухався, і коли по той бік дверей, як і раніше, не було шуму, я вийняв кирпатий 38-й калібр «Сміт і Вессон» і безшумно штовхнув двері.
  
  
  Я увійшов до вітальні. Я чув шум в одній із спалень. Майже відразу в дверях з'явився високий сивий чоловік. Худий і кістлявий, він здавався тендітним, як богомол, з його видовженим кістлявим обличчям та похмурою гідністю. Він зупинився здивовано,
  
  
  «Якого диявола ти тут робиш?» - владно вимагав він. «Прибери пістолет!»
  
  
  "Ви Герберт Дітріх?"
  
  
  «Так, я Дітріх. Що це? Пограбування? "
  
  
  "Мене звуть Поль Стефанс, - сказав я, - і я думаю, що нам давно час поговорити, містере Дітріх".
  
  
  Впізнання майнуло в його очах. Ти людина Сточеллі! - сказав він звинувачуючи.
  
  
  Я похитав головою. "Як ви думаєте, чому я пов'язаний зі Сточеллі?"
  
  
  «Мені сказали, що у вас була таємна зустріч з ним о третій ночі в ніч вашого приїзду».
  
  
  Я зітхнув. Мабуть, усі в готелі знали про цей північний візит.
  
  
  «Я не людина Сточеллі. Я роблю роботу для Олександра Грегоріуса. Він послав мене сюди розібратися зі Сточеллі у діловій справі».
  
  
  Дітріх скористався моментом, щоб зрозуміти, що я йому щойно сказав.
  
  
  Він вигукнув: - "Боже мій!" «Я щойно зробив жахливу річ. І вже пізно виправляти! "
  
  
  Я запитав. - «Ви маєте на увазі п'ять кілограмів героїну у моїй кімнаті?»
  
  
  Дітріх кивнув – і це було потрібне мені підтвердження. Він не менше визнав, що це він підставив партнерів Сточеллі і намагався зробити те саме зі Сточеллі і мною.
  
  
  «Я позбувся цього», - сказав я йому.
  
  
  Дітріх похитав головою. “Навіть більше. Я послав коридорного до твоєї кімнати з валізою із чорної тканини. У ній майже тридцять кілограмів героїну. Не більше години тому».
  
  
  "Ви вже повідомили в поліцію?"
  
  
  Дітріх повільно похитав головою. «Я збирався… коли почув, як відчинилися двері».
  
  
  "Поліція мене про це не потурбує", - сказав я йому, спостерігаючи за його реакцією.
  
  
  У його голосі пролунала перелякана нотка.
  
  
  Хто ви, містере Стефанс? Що за людина ти, що тебе послали поодинці розібратися з таким звірятком, як Сточеллі? Поліція тебе не турбує. Вас анітрохи не турбує те, що у вашій кімнаті достатньо героїну, щоб відправити вас за ґрати на все життя. Ви вриваєтеся в готельний номер майже о четвертій ранку з пістолетом у руці. Хто ти, чорт забирай? »
  
  
  "Той, хто не завдасть тобі шкоди", - запевнила я його. Я бачив, що він був на межі розриву. "Все, що я хочу від вас, - це деяка інформація".
  
  
  Дітріх вагався. Нарешті він видихнув. "Добре давай".
  
  
  «На даний момент я нарахував понад сто сорок кілограмів героїну, який ви розподілили. Його ринкова вартість становить від двадцяти восьми до тридцяти двох мільйонів доларів. Як, чорт забирай, така людина, як ти, могла отримати стільки героїну? Навіть Сточеллі не може зробити це з усіма своїми контактами. Звідки, чорт забирай, ви це берете? "
  
  
  Дітріх відвернувся від мене, на його обличчі відбилася впертість.
  
  
  «Це єдине, чого я вам не скажу, містере Стефанс».
  
  
  "Я думаю тобі треба сказати."
  
  
  Жіночий голос пролунав позаду нас.
  
  
  Я обернувся. Вона стояла в дверях в іншу спальню, одягнена у легке напівпрозоре негліже. Під ним на ній була коротка нейлонова нічна сорочка до колін. Її довге пряме світле волосся спадало майже до талії. Їй було десь близько двадцяти п'яти, її обличчя було м'якшою, жіночною версією подовжених рис Дітріха. Під широким чолом її засмагле обличчя поділяв тонкий довгий ніс, який ледь не виглядав надто тонким. Її очі були такі ж м'які, як у її батька.
  
  
  Підборіддя являло собою тонке з'єднання широких вигинів щоки та щелепи.
  
  
  «Я Сьюзен Дітріх. Я підслухала, що ви сказали батькові. Я вибачаюсь перед тобою. Це я була винна. Це я підкупила посланця, щоб він дав інформацію про вас. Він сказав мені, що днями вас бачили, що виходили з пентхауса Сточеллі. Ось чому ми думали, що ви були його найманцем.
  
  
  Вона увійшла до вітальні і стала поруч з батьком, обійнявши його.
  
  
  «Думаю, настав час тобі дещо розповісти. Це розривало тебе на частини роками. Тобі треба зупинитись. Ти заходиш надто глибоко.
  
  
  Дітріх похитав головою. «Я не зупинюся, Сьюзен. Я не можу зупинитись! Не раніше, ніж кожен із них ...
  
  
  Сьюзен приклала пальці до його губ. - "Будь ласка?"
  
  
  Дітріх прибрав її руку. "Я не скажу йому", - сказав він зухвало, його голос став майже фанатичним. «Він розповість поліції, і вони всі підуть безкарно. Кожен з них! Ви що не знаєте? Усі мої зусилля – усі ці роки будуть витрачені даремно».
  
  
  «Ні, - сказав я, - відверто кажучи, мені начхати на людей, яких ви підставили, або на те, як довго вони гнитимуть у в'язниці. Все, що я хочу знати, це звідки ви берете весь цей героїн.
  
  
  Дітріх підняв до мене худе бліде обличчя. Я міг бачити лінії страждання, що глибоко врізалися в його шкіру. Лише роки агонії могли викликати болісний вираз в очах старого. Він пильно глянув на мене і без тіні виразу в голосі сказав просто: «Я впораюся, містере Стефанс».
  
  
  * * *
  
  
  Дітріх міцно тримав Сьюзен обома руками за руку, розповідаючи мені свою історію.
  
  
  «У мене була ще одна дочка, містере Стефанс. Її звали Аліса. Чотири роки тому її знайшли мертвою через передозування героїну у огидному брудному готельному номері Нью-Йорка. Їй тоді не було й вісімнадцяти. За рік до смерті вона була повією. Як мені розповіли в поліції, вона бралася за всіх, хто міг заплатити їй хоч кілька доларів, бо їй відчайдушно потрібні були гроші, щоб заплатити за свою залежність. Вона не могла жити без героїну. Зрештою, вона померла через це.
  
  
  «Я поклявся помститися. Я поклявся знайти людей, які вважають, тих, хто робить це можливим – тих, хто нагорі! Великі люди, яких поліція не може чіпати, бо вони ніколи не знаються на речах самі. Такі люди, як Сточеллі, Торрегросса, Віньяле, Гамбетта, Кляйн та Веббер. Вся мерзенна купа! Особливо тим, хто їх опрацьовує. Такі чоловіки, як Мішо, Бертьє та Дюпре.
  
  
  «Якщо ви щось знаєте про мене, то знаєте, що я хімік. Нещодавно я знайшов спосіб помститися. Я знайшов спосіб буквально поховати їх у їхньому власному брудному потоці! »
  
  
  Він зупинився, його очі заблищали світлом, що виходило з глибини його душі.
  
  
  "Я знайшов спосіб виробляти синтетичний героїн".
  
  
  Дітріх побачив вираз мого обличчя.
  
  
  - Ви мені не вірите, містере Стефанс. Але це правда. Я фактично відкрив спосіб виробництва гідрохлориду героїну чистотою понад дев'яносто одного відсотка». Він підвівся на ноги. "Ходімо зі мною."
  
  
  Я пішов за ним на кухню.
  
  
  Дітріх увімкнув світло і показав. "Подивитися на себе."
  
  
  На стійці лежала проста система скляних реторт та скляних трубок. Здебільшого це не мало для мене сенсу, але я не хімік
  
  
  "Це правда", - сказала Сьюзен, і я згадав, що на другій сторінці звіту, який Денвер надіслав мені через Telecopier, ключовою фразою про Dietrich Chemical Inc. було «дослідження та розробки». Невже старий знайшов спосіб виготовляти героїн синтетичним шляхом?
  
  
  «Так, містере Стефанс, – майже гордо сказав Дітріх, – синтетичний героїн. Як і багато відкриття, я практично натрапив на техніку синтезу препарату, хоча мені знадобилося чимало часу, щоб удосконалити її. А потім, - Дітріх простяг руку до прилавка і підняв коричневу пластикову пляшку з кварти, тримаючи її вгору, - тоді я відкрив, як концентрувати синтетичну речовину. Ця пляшка містить концентрований синтетичний героїн. Думаю, гарною аналогією було б порівняти його з концентрованим рідким сахарином, одна крапля якого дорівнює повній чайній ложці цукру. Що ж, це більш концентровано. Я розбавляю його простою водопровідною водою, пів унції на галон».
  
  
  Я, мабуть, сумнівався, бо Дітріх упіймав мене за руку. «Ви повинні мені повірити, містере Стефанс. Адже ви самі це тестували, чи не так? "
  
  
  Я не знав, але я згадав, як Карлос Ортега простягнув вказівний палець і торкнувся їм порошку, торкнувся ним своєї мови, а потім кивнув, погоджуючись, що це справді героїн.
  
  
  "Як це працює?" Я запитав.
  
  
  "Ти ж знаєш, я ніколи не розкрию формулу".
  
  
  «Я не питав тебе про це. Я просто не розумію, як із цього отримати кристалічний порошок, – я вказав на пляшку, – і просту воду.
  
  
  Дітріх зітхнув. "Дуже просто. Концентрат має властивість кристалізувати воду. Так само, як холод перетворює дощ на сніжинки, які являють собою не що інше, як кристалічну воду. Галлон води важить близько трьох кілограмів. У цій пляшці достатньо концентрату, щоб приготувати майже двісті кілограмів синтетичного героїну, який неможливо відрізнити від справжнього гідрохлориду героїну. У світі немає хімічного тесту, який би показав хоч найменшу різницю.
  
  
  Я, звичайно, знав, навіть якщо він цього не робив. Наслідки того, що тільки-но сказав Дітріх, були величезні. Думки кружляли навколо, як уламки тайфуну. Я не міг повірити, що Дітріх не знав, що він сказав.
  
  
  Ми повернулися до вітальні, Дітріх ходив туди-сюди, ніби енергія в ньому мала знайти якесь вивільнення, крім слів. Я мовчав, бо хотів розібратися в думках у моїй голові.
  
  
  «Я можу зробити це будь-де. Героїн, який я намагався підкинути у твою кімнату? Ви думали, я ввіз так багато героїну до Мексики? Мені не довелося його везти. Я можу зробити це тут так легко, як я зробив це у Франції, коли посадив його на тих французів. Я зробив це у Нью-Йорку. Я зробив це у Майамі».
  
  
  Сьюзен сіл на диван. Я спостерігав, як Дітріх ходив туди-сюди в межах вітальні, і знав, що ця людина не зовсім у своєму розумі.
  
  
  Я привернув його увагу. – “Г-н. Дітріх».
  
  
  "Так?"
  
  
  «Ви питали мене раніше, чи я знаю, що означає ваше відкриття? Ви?
  
  
  Дітріх спантеличено повернувся до мене обличчям.
  
  
  «Ви знаєте, наскільки ваше відкриття є цінним для тих людей, яких ви намагаєтеся знищити? Ви знаєте, на який ризик вони зараз йдуть, провозячи наркотики США? Чи скільки мільйонів доларів готівкою вони мають заплатити за це? Вони роблять це лише з однієї причини. Фантастичний прибуток. Сотні мільйонів на рік. Тепер ви знайшли спосіб, який усуне ризик контрабанди наркотиків у Штати, а також принесе їм більший прибуток, аніж вони могли мріяти. Хіба ви не знаєте, чого для них вартує ваша формула? "
  
  
  Дітріх незрозуміло дивився на мене.
  
  
  «Немає жодного з цих людей, який би не скоїв дюжину вбивств, щоб отримати вашу формулу. Або вас, якщо на те пішло.
  
  
  Він зупинився майже на півдорозі, його обличчя виражало раптовий переляк.
  
  
  "Я... я ніколи... я ніколи не думав про це", - пробурмотів він.
  
  
  «Чорт забирай, подумайте про це!» Я нарешті додзвонився до нього. Більше говорити нема про що.
  
  
  Старий підійшов до кушетки і опустився поруч із дочкою, затулив обличчя руками. Сьюзен обняла його за тонкі плечі, щоб втішити його. Вона глянула на мене крізь кімнату блідо-сірими очима.
  
  
  "Ви допоможете нам, містере Стефанс?"
  
  
  «Найкраще, що ви можете зробити зараз, – це повернутися додому та тримати язик за зубами. Ніколи нікому не говори жодного слова».
  
  
  «Нам більше нема кому допомогти», - сказала вона. "Будь ласка?"
  
  
  Я дивився на них, батька та дочку, спійманих у павутиння помсти. Мій обов'язок був перед Грегоріусом, і, щоб допомогти йому, я мав стримати свою обіцянку, дану Сточеллі, очистити її перед Комісією. Все, що мені потрібно було зробити, - це передати цих двох йому, але думка про те, що Сточеллі зробить, якщо в його руки потрапить Дітріх, викликала огиду. І якби я передав Дітріха Сточеллі, це було б те саме, що передати йому формулу Дітріха. Протягом року Сточеллі контролюватиме весь наркобізнес у Штатах. Жоден великий оператор не зможе з ним конкурувати. З усуненням ризику контрабанди героїну в Штати і з неймовірним прибутком через його низькі виробничі витрати зовсім не було часу, коли Сточеллі став постачати всі наркоторговці в кожне місто країни. Його не зупинити. Віддати Дітріха Сточеллі було б байдуже, що навести на країну чуму.
  
  
  Я знав, що маю тримати формулу Дітріха подалі від Сточеллі. А оскільки це було замкнено у свідомості старого, мені довелося вивезти їх із Мексики.
  
  
  «Добре, – сказав я. Але ви повинні робити саме те, що я вам кажу.
  
  
  "Ми будемо."
  
  
  "Скільки у вас там героїну?" - Запитав я Дітріха.
  
  
  Дітріх звів очі. "Майже сорок кілограмів у формі кристалів".
  
  
  «Позбудьтеся цього. І від усього, що ви варили, також. Позбавтеся всього скляного посуду. Ви не можете ризикувати, що його побачить покоївка або посильний. Ретельно очистіть це місце».
  
  
  "Що небудь ще?"
  
  
  "Так. Завтра я хочу, щоб ти забронював свій зворотний рейс до Штатів першим літаком.
  
  
  "А потім?"
  
  
  "Поки нічого. Це все, що ти можеш зробити.
  
  
  Я раптово відчув себе змученим. Моя рука хворіла від тупого пульсуючого болю. Мені потрібен був відпочинок та сон.
  
  
  "А що щодо Сточеллі?" - спитав Дітріх, фанатичний вогонь у його очах знову спалахнув. "Що щодо нього? Він виходить безкарним? Чи означає це, що його не покарають?"
  
  
  «Привіт, я подбаю про Сточеллі. Даю вам слово.
  
  
  "Чи можу я вам вірити?"
  
  
  "Ви повинні будете повірити."
  
  
  Я підвівся і сказав їм, що втомився і йду, і вийшов за двері, обережно прикривши її за собою. Коли я йшов, ніхто з нас нічого не сказав. Більше не було чого сказати.
  
  
  * * *
  
  
  Коли я виїжджав від Дітріха та його дочки, було вже далеко за чотири ранки, але мені ще потрібно було зробити останню роботу, перш ніж я зможу заснути. Я повернувся до своєї кімнати, щоб забрати магнітофони – кишеньковий та трохи більшого розміру.
  
  
  
  Найбільший рекордер був оснащений високошвидкісним відтворенням. Він міг відтворити цілу годину стрічки менш як за тридцять секунд. Для будь-кого, хто його слухав, звук, який він видавав, був не більш ніж пронизливим виттям.
  
  
  З обома машинами я спустився в занедбаний вестибюль і влаштувався в одній з телефонних будок. Прикидаючись, що говорю в мікрофон, я продиктував звіт про свою діяльність на невеликий кишеньковий диктофон. Я висвітлював майже всі події, окрім вбивства Луїса Апарісіо. Мені знадобилося майже п'ятнадцять хвилин, перш ніж я перестав говорити.
  
  
  Потім я подзвонив до Денвера.
  
  
  "Ти виглядаєш втомленим", - сказав Денвер, коли підійшов до лінії.
  
  
  "Так, - їдко сказав я, - так що давай покінчимо з цим, добре?"
  
  
  "Я зараз записую".
  
  
  "Висока швидкість", - стомлено сказав я. "Давай не працюватимемо всю ніч".
  
  
  „Роджер. Готові до прийому».
  
  
  «Добре, це особисте. Тільки для відтворення Грегоріус. Повторіть – лише для Грегоріуса.
  
  
  Я вставив касету з магнітною стрічкою у високошвидкісний плеєр і притиснув її до мікрофона телефону. Я натиснув кнопку "play", і машина заверещала, як пронизливий крик далекої пилки. Звук тривав сім чи вісім секунд, потім різко обірвався.
  
  
  Я підніс трубку до вуха і спитав: «Як пройшов прийом?»
  
  
  «Прилади показують, що все гаразд, – визнав Денвер.
  
  
  «Добре, – сказав я. «Я хочу, щоб цю плівку було знищено відразу після передачі Грегоріусу».
  
  
  "Зроблю. Що-небудь ще?"
  
  
  Я сказав – "Ні. Думаю, поки це все».
  
  
  Я повісив слухавку. Перед тим, як покинути будку, я перемотав оригінальну касету, відключив мікрофон і запустив її в режимі запису на високошвидкісному магнітофоні, поки стрічка не була повністю стерта.
  
  
  Повернувшись у свою кімнату, мені довелося задерти штори, щоб уникнути яскравого світла світанку, що наближається. Я роздягнувся, ліг у ліжко і довго лежав у роздумах, тому що мої думки були зосереджені на останній частині повідомлення, яке відправив Грегоріусу:
  
  
  «Те, що відкрив Дітріх, є настільки небезпечним, що йому не можна довіряти. Чоловік вкрай невротичний і нестабільний. Якщо його формула синтетичного героїну колись потрапить у чужі руки, мені не хотілося б думати про наслідки. Об'єктивно я б рекомендував усунути його – якнайшвидше».
  
  
  РОЗДІЛ ТРІНАДЦЯТИЙ
  
  
  Я проспав до пізнього вечора, коли істерична і налякана Сьюзен розбудила мене своїм шаленим стукотом у мої двері.
  
  
  Я виліз із ліжка і невпевнено відчинив двері. Сьюзен була одягнена тільки в бікіні та прозору пляжну куртку. Її довге світле волосся спадало каскадом на груди.
  
  
  Вона закричала. "Мій батько пішов!"
  
  
  Страх був написаний блідою тінню на її обличчі. Її очі перетворилися на розсіяний порожній погляд від шоку, який вона ледве могла контролювати.
  
  
  Коли я нарешті її заспокоїв, я вдягнув штани, сорочку та сандалії. Ми піднялися до її номера.
  
  
  Я оглянув вітальню Дитрихського люксу. То був розгром. Лампи перевернули, журнальний столик лежав набік. З попільничок на підлогу було розсипано недопалки.
  
  
  Я повернувся до кухні. Він був зовсім порожній. Від реторту, трубок та іншого лабораторного обладнання, яке я бачив там лише кілька годин тому, не залишилося нічого.
  
  
  "Там!" - сказала Сьюзен. "Подивися на це!"
  
  
  "Скажи мені, що сталося."
  
  
  Вона глибоко зітхнула, щоб заспокоїтись. «Я прокинулася сьогодні вранці близько десятої тридцяти. Батько все ще спав. Ми лягли спати відразу після того, як ти пішов, але він був такий схвильований, що я змусила його прийняти снодійне. Я зателефонувала до авіалінії, як тільки встала, і забронювала для нас виїзд сьогодні вдень. Це був ранній рейс, який мені вдалося замовити. Потім випила чашку кави. На той час було одинадцята година. Я хотіла довше засмагати і не думала, що буде краще, якщо дозволю батькові поспати якнайдовше, тому я спустилася до басейну. Я була там лише кілька хвилин тому. Я повернувся збирати речі та – і знайшла це! Вона в розпачі обвела рукою.
  
  
  «Ви знайшли тут записку чи щось ще?»
  
  
  Вона похитала головою. - "Нічого! Судячи з усього, батько прокинувся і одягнувся. Він, мабуть, приготував собі сніданок. Посуд, як і раніше, стоїть на столі на терасі. Все, що у нього коли-небудь було, - це сік, кава і яйце » .
  
  
  Я оглянув кухоньку. - Він тут прибирався?
  
  
  "Я не знаю. Минулої ночі він цього не робив. Він надто втомився. Він сказав, що зробить це сьогодні вранці.
  
  
  «Що б він зробив із лабораторним обладнанням?»
  
  
  «Він сказав мені, що розіб'є його і кине уламки у відро для сміття».
  
  
  "А він?"
  
  
  Сьюзен підняла кришку сміттєвого бака. Ні. Тут немає посуду.
  
  
  «Він сказав мені, що зробив ще сорок кілограмів героїну. Де це він зберігав? "
  
  
  "У шафі над раковиною".
  
  
  "Це там?"
  
  
  Вона відчинила дверцята шафи, щоб я побачив, що полиці порожні. Вона повернула до мене спантеличене обличчя.
  
  
  "Він його покинув?"
  
  
  Вона похитала головою. "Я не знаю. Я так не думаю. Учора ввечері він нічого не робив, окрім як лягти спати".
  
  
  «А як щодо концентрату?
  
  
  Сьюзен знову оглянула кухню. Вона підняла кришку контейнера для сміття. "Ось", - сказала вона, піднімаючи використані паперові рушники. Вона підняла пластикову пляшку. "Вона порожня."
  
  
  - Принаймні слава богу.
  
  
  Я повернувся до вітальні.
  
  
  "Він грає в іншу свою гру?" - Запитав я Сьюзен. "Він пішов за Сточеллі?"
  
  
  "Боже мій!" вигукнула вона з жахом: "Я ніколи не думала про це!"
  
  
  «Я сказав йому, що він грає із вбивцями! Що, чорт забирай, він зробив? "
  
  
  Сьюзен мовчки похитала головою. Сльози наповнились її очима. Вона раптово кинулася в мої обійми. Її довге світле волосся струменіло по спині. Я відчував жар її майже оголеного тіла біля мого, її маленькі тверді груди притискалися до моїх грудей.
  
  
  Вона принюхувалась до моїх грудей, і я обхопив її підборіддя рукою, щоб повернути її обличчя до себе. Вона заплющила очі, притулилася губами до моїх і розплющила рота.
  
  
  За мить вона відірвала рота, але тільки на долю дюйма.
  
  
  «О боже, – прошепотіла вона, – змуси мене забути! Я більше не можу цього терпіти Будь ласка, будь ласка… змуси мене забути! "
  
  
  І я зробив це. У уламках у вітальні. У променях світла, що струмує через вікна. Якось ми зірвали з себе одяг і обійняли один одного, і ми обидва знайшли забудькуватість і позбулися власної напруги.
  
  
  Її груди підходили до моїх долонях, наче вони були виліплені за їхньою формою. Її стегна розсунулися і обернулися довкола мене. Ніяких подразнювань. Нічого, крім раптового запеклого бою один з одним. Вона взяла мене так само, як і я її.
  
  
  І, нарешті, покрита потім, слизька від поту, охоплена лютим сплеском сексуальної енергії, вона вибухнула в моїх руках, її нігті вп'ялися мені в спину, її зуби вп'ялися в моє плече, а її стогін наповнили кімнату.
  
  
  Ми тільки-но розійшлися, втомлені, але пересичені, коли задзвонив телефон.
  
  
  Ми подивилися один на одного.
  
  
  - Відповідай ти, - стомлено сказала вона.
  
  
  Я пройшов через кімнату до столу біля вікна. "Вітаю?"
  
  
  "Я радий за тебе там, Картер", - різко сказав чоловічий голос. «Життя сеньйора Дітріха у ваших руках. Жінка, з якою ви зустрічаєтеся, зустрінеться з вами сьогодні ввечері. 8:00. У тому місці, де ви вечеряли з нею раніше. І переконайтеся, що за вами поліція не стежить.
  
  
  Телефон застряг у мене в юшці, але не раніше, ніж я дізнався голос Карлоса Ортеги, м'який, чемний, стриманий і без найменшого натяку на емоції чи драму.
  
  
  Я поклав слухавку.
  
  
  "Хто це був?" - Запитала Сьюзен.
  
  
  "Не той номер", - сказав я і повернувся до неї.
  
  
  * * *
  
  
  Ми провели день у приємній пожадливості. Сьюзен закопалась у мене, ніби намагаючись сховатися від світу. Ми увійшли до її спальні, опустили штори та закрили світло та честь. І ми кохали.
  
  
  Пізніше, набагато пізніше, я залишив її, щоб піти до своєї кімнати переодягнутися.
  
  
  "Я хочу, щоб ти залишилася тут", - сказав я їй. «Не виходь із кімнати. Не відчиняй двері. Нікому без винятків. Ви розумієте?"
  
  
  Вона посміхнулася до мене. "Ви знайдете його, чи не так?" - спитала вона, але це було більше твердження, ніж питання. «З батьком усе буде гаразд, правда?»
  
  
  Я їй не відповів. Я знав, що в мене немає ніякого способу змусити її усвідомити жахливу жорстокість чоловіків, серед яких я блукав, або їхня черства байдужість до болю іншого чоловіка.
  
  
  Як я міг пояснити їй світ, у якому ви обертали ланцюг навколо кулака в рукавичці і знову і знову били людину по ребрах, поки не почули сухий хрускіт кісток, що ламаються, і не спостерігали безпристрасно, як він почав виригати свою власну кров? Чи поклав його руки на дошку та розбив ломом кісточки пальців? І не звертав уваги на тваринні крики від болю, що виходили з його розірваного горла, і не звертав уваги на нищівні спазми, які змушували його тіло перетворюватися на безвільні м'язи та розірвані тканини.
  
  
  Як я міг змусити її зрозуміти чоловіків на кшталт Карлоса Ортеги, Сточеллі чи Луїса Апарісіо? Або мене, якщо на те пішло.
  
  
  З Сьюзен у її теперішньому стані розуму краще було нічого не говорити. Вона не була Консуелою Дельгардо.
  
  
  Я поцілував її в щоку і вийшов, замкнувши номер.
  
  
  * * *
  
  
  У своєму власному номері я відразу помітив чорну валізу, про яку Герберт Дітріх розповів мені про тридцять кілограмів чистого героїну. Не відкриваючи, кладу до себе валізу. Інша справа – тіло Жан-Поля. Якби я міг викликати AX, позбутися його було б нескладно. Але я був один і це було проблемою.
  
  
  Просто не було способу позбутися цього, а часу було мало, і я нарешті вирішив відкласти ухвалення будь-яких дій. Я розгорнув тіло, потім підняв його на руки і виніс на терасу, обережно поклавши на один із шезлонгів. Для будь-якого випадкового спостерігача він виглядав так, ніби подрімав.
  
  
  Я прийняв душ і швидко переодягся, потім прив'язав Х'юго до свого лівого передпліччя і одягнув кобуру з плеча з низькою посадкою. Я перевірив, як Вільгельміна ковзає під ліктем. Я вийняв обойму 9 мм патронів, перезарядив обойму і клацнув патрон у патроннику, перш ніж встановити запобіжник.
  
  
  Я вдягнув іншу легку куртку.
  
  
  
  
  Вдень мені це ніяк не зійшло з рук. 9-міліметровий Люгер - великий пістолет, як не крути, і опуклість під курткою видала б мене. Але вночі я міг це впоратися. Тобто, якби ніхто не дивився на мене надто уважно.
  
  
  Коли я був готовий, я вийшов з кімнати і спустився коридором до службового ліфта, прямуючи до чорного виходу.
  
  
  Менш ніж через п'ять хвилин я був поза готелем, зіщулився на задньому сидінні таксі і прямував до Ель-Сентро.
  
  
  Коли ми пройшли кілька кварталів, я сів на сидіння. Ми їхали на захід Костером. Costera надто відкрита і в ній надто багато поліцейських машин, щоб я міг почуватися комфортно, тому я попросив водія згорнути, коли ми під'їхали до Calle Sebastian el Cano. Через три квартали ми повернули ліворуч на Avenida Cuauhtemoc, яка проходить паралельно Костере майже до самого Ель-Сентро. Там, де Куаутемок з'єднується з Avenida Constituyentes, ми знову повернули ліворуч. Я попросив його зупинитися на розі Авеніда Сінко де Майо і заплатив йому, спостерігаючи, як він їде з поля зору, перш ніж я рушив.
  
  
  Я був всього за два квартали від собору, чиї витончені, пофарбовані в синій колір шпилі цибулин роблять його схожим на російську православну церкву. Я взяв інше таксі, і він висадив мене за кілька кварталів від будинку Ернандо. Я міг би пройти цю відстань пішки, бо це було не так далеко, але я привертав би менше уваги, під'їжджаючи на таксі.
  
  
  Було рівно вісім годин, коли я зайшов до Ернандо. Піаніст грав м'які ритми на піаніно своїми великими чорними руками, із заплющеними очима, м'яко погойдуючись туди-сюди на своєму сидінні. Я озирнулася. Консуели не було у піано-барі. Я пройшов їдальнями. Її не було в жодному з них.
  
  
  Я сів у барі, щоб випити, поки чекав на неї. Я подивився на годинник. П'ять хвилин на восьму. Я встав, підійшов до телефону-автомата і зателефонував до готелю. Вони зателефонували до Suite 903. Відповіді не було. Очевидно, Сьюзен суворо дотримувалася моїх інструкцій. Вона навіть не відповідала на телефонні дзвінки.
  
  
  Коли я відвернувся від телефону, Консуела стояла біля мого ліктя. Вона взяла мене за руку і поцілувала у щоку.
  
  
  "Ви намагалися зв'язатися зі Сьюзен Дітріх в готелі?"
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  "Тоді ви знаєте, що міс Дітріх немає у своїй кімнаті", - сказала вона. «Вона не була там щонайменше півгодини. Вона пішла з кимось, кого ви вже зустрічали”.
  
  
  "Брайан Гарретт?" - Сказав я, відчуваючи себе невпевнено.
  
  
  Консуела кивнула головою.
  
  
  "Я думаю, він розповів їй історію про те, що відвезе її до батька?"
  
  
  «Як ти взагалі міг здогадатися? Саме це він і зробив. Вона зовсім не метушилася».
  
  
  "Чому?"
  
  
  «Серед іншого, щоб переконатися, що ти не завдаси проблем, коли я пізніше візьму тебе на зустріч з Карлосом». Її обличчя пом'якшилося. «Мені дуже шкода, Нік. Ти знаєш, я повинен піти з ними, навіть якщо це завдасть тобі болю. Наскільки ця дівчина для тебе означає? "
  
  
  Я здивовано подивився на Консуелу. "Я зустрів її тільки вчора ввечері", - сказав я. "Хіба ви не знали?"
  
  
  "Чомусь у мене склалося враження, що вона ваша стара подруга".
  
  
  "Забудь це. Що далі?"
  
  
  "Ви запросіть мене на вечерю в La Perla". Вона посміхнулася до мене. «Ми збираємося смачно поїсти та поспостерігати за хай-дайверами».
  
  
  "А Карлос?"
  
  
  "Він зустріне нас там". Вона простягла руку і ніжно доторкнулася до моєї щоки пальцями. «Радуй бога, Нік, не дивись так строго. Я не настільки неприваблива, що ти не можеш мені посміхнутися, чи не так? "
  
  
  * * *
  
  
  Ми спустилися вузькими кам'яними сходами, що круто врізалися у внутрішню поверхню скель Кебраду під готелем El Mirador. Ми їли легку вечерю в ресторані El Gourmet на верхньому рівні, і тепер я пішов за Консуелою, коли вона спускалася у темряві La Perla на нижньому рівні. Вона знайшла місце за одним із столиків поруч із поручнями, які виходили на вузький виступ моря та хвилі, що набігали на підніжжя скелі.
  
  
  Було майже десять годин. Консуела не намагалася вести світську бесіду під час обіду.
  
  
  "Скільки ще?" - спитав я її, коли ми сіли.
  
  
  “Недовго. Він скоро буде тут. А поки що ми можемо поспостерігати за хай-дайверами».
  
  
  До того часу, як ми допили першу чарку, дайвери вийшли на низький скелястий схил зліва від нас і спустилися на уступ прямо над водою. Їх було троє. Один із них пірнув у бухту з оголення скелі і переплив на інший бік. Тепер усі вогні, крім кількох прожекторів, було вимкнено. Перший пірнальник вийшов із води, його мокре тіло блищало. Прожектори слідували за ним, поки він повільно піднімався майже прямовисною скелею, з якої збирався пірнути. Тримаючись за опору, тримаючись за скелю пальцями, він пробирався до вершини. Нарешті він скочив на уступ на висоті ста тридцяти футів над затокою.
  
  
  Молодий пірнальник ненадовго опустився на коліна перед невеликою святинею позаду уступу, нахилив голову і хрестився, перш ніж стати на ноги.
  
  
  
  Потім він повернувся до краю урвища.
  
  
  Тепер прожектори згасли, і він був у темряві. Внизу, під нами, гримнула сильна хвиля, і біла піна високо піднялася над основою скель. На протилежному боці прірви спалахнуло багаття зі зім'ятої газети, яскраве освітлення висвітлило сцену. Хлопчик перехрестився ще раз. Він потягся на шкарпетках.
  
  
  Коли барабани набирали обертів, він вискочив у темряву, його руки злітали з боків, його ноги і спина вигиналися, поки він не перетворився на смичок у повітрі, спочатку повільно, а потім швидше, занурюючись у яскравість. світла багаття і, нарешті, величезна хвиля – його руки переривають стрибок лебедя і в останній момент піднімаються над його головою.
  
  
  Настала тиша, поки в його голові не розійшлася вода, а потім почулися крики, оплески та привітання.
  
  
  Коли шум довкола нас стих, я почув, як ззаду мене заговорив Карлос Ортега. «Він один із найкращих пірнальників». Він присунув стілець поряд зі мною і сів.
  
  
  «Іноді, - ввічливо зауважив Карлос, сідаючи і поправляючи стілець, - вони вбивають себе. Якщо його нога зісковзне з уступу під час стрибка, або він не відскочить досить далеко, щоб відірватися від каміння… - він знизав плечима. «Або, якщо він неправильно оцінює хвилю і пірнає надто круто, коли води не вистачає. Або якщо відкат забирає його в море. Його може розбити хвиля. проти каменю. Так помер Ангел Гарсія, коли тут знімали фільм про джунглі 1958 року. Ви знали про це?
  
  
  "Ви можете пропустити оглядову лекцію", - сказав я. "Давайте перейдемо до справи".
  
  
  «Ви знаєте, що сеньйор Дітріх – мій гість?»
  
  
  "Мені вдалося з'ясувати це для себе".
  
  
  "А ви знаєте, що його дочка вирішила приєднатися до нього?"
  
  
  "Отже, я дізнався", - сказав я безпристрасно. «Що, чорт забирай, ти від мене хочеш?»
  
  
  Заговорила Консуела. "Чи можу я покинути тебе зараз, Карлос?"
  
  
  "Не зараз". Він вийняв маленьку тонку сигару і повільно закурив. Він підвів на мене очі й привітно сказав: «Чи хотіли б ви співпрацювати з нами?»
  
  
  Я чекав на погрози. Я чекав і думав майже про всі події, крім цього. Пропозиція застала мене зненацька. Я глянув на Консуелу. Вона теж чекала моєї відповіді.
  
  
  Карлос нахилився до мене ще ближче. Я відчув запах його лосьйону після гоління. "Я знаю про формулу Дітріха", - сказав він, і його голос ледве досяг моїх вух. "Я знаю про його розмову з вами і про те, що він може виготовити".
  
  
  "Це справжня шпигунська система в готелі", - прокоментував я.
  
  
  Карлос проігнорував моє зауваження.
  
  
  "Те, що відкрив Дітріх, може зробити всіх нас мільярдерами".
  
  
  Я відкинувся на спинку стільця.
  
  
  «Навіщо залучати мене до угоди, Ортего?»
  
  
  Карлос виглядав здивованим. «Я думав, це буде для вас очевидним. Ми потребуємо тебе."
  
  
  І тоді я все зрозумів. - Сточеллі, - промимрив я. «Вам потрібний дистриб'ютор героїну. Сточеллі буде вашим дистриб'ютором. І я потрібний тобі, щоб дістатися до Сточеллі.
  
  
  Карлос усміхнувся мені тонкою злісною гримасою.
  
  
  Консуела заговорила. Ортега змусив її замовкнути. «Можливо, тобі варто залишити нас зараз, моя люба. Ви знаєте, де нас зустріти – якщо містер Картер погодиться приєднатися до нас».
  
  
  Консуела встала. Вона обійшла маленький стіл поруч зі мною і поклала руку мені на плече. Я відчув сильний тиск її тонких пальців.
  
  
  «Не роби нічого необачного, Нік, - пробурмотіла вона. «Три чоловіки за сусіднім столиком озброєні. Хіба не так, Карлосе?
  
  
  "Есвердад".
  
  
  Консуела рушила у бік сходів. Я спостерігав за нею якийсь час, перш ніж знову повернувся до Ортеги.
  
  
  "Тепер, коли її більше немає, Ортего, про що ти хочеш сказати мені, про що не хочеш, щоб вона знала?"
  
  
  На мить Ортега не відповів. Він підняв одну з наших порожніх склянок і ліниво покрутив у пальцях. Нарешті він поклав її і нахилився до мене.
  
  
  «Ви думаєте, я не знаю, що Джон Бікфорд – слабак, якого можна без особливих проблем штовхати? Він думає своїм пенісом. Для нього важлива лише його дружина, ця дорога плутанина. А Брайан Гарретт? Ви думаєте, я не знаю, що Гаррет не сильніший за Бікфорда?
  
  
  Карлос тепер шепотів, його обличчя було всього за кілька дюймів від мого. Навіть у темряві я міг бачити, як його очі спалахнули силою його внутрішнього бачення.
  
  
  «Я можу стати одним із найбагатших людей у світі. Але сам не можу. Тут, у Мексиці, я маю певний вплив. Я маю зв'язки. Але що станеться, коли ми перенесемо нашу діяльність до Штатів? Були б тільки Бікфорд, Гаррет та я. Ви бачите, як Бікфорд протистоїть Сточеллі? Чи Гаррет? Вони забруднили б свої штани, коли вперше зустрілися б з ним віч-на-віч. Ви розумієте, про що я вам говорю?
  
  
  "Так. Ви б позбулися Гаррета і Бікфорда, щоб разом зі мною укласти угоду".
  
  
  "Точно. Що ти скажеш?"
  
  
  "Який розкол?" - Я сказав, знаючи, що Ортега сприйме моє запитання, як перший крок до моєї згоди піти разом з ним, Карлос усміхнувся. "Десять відсотків", - голосно засміявся я. Я знав, що Ортега вмовить мене торгуватись.
  
  
  
  Якби я цього не зробив, він запідозрив би. Десять відсотків – це смішно. "Якщо я піду з тобою, ми розділимо порівну".
  
  
  "П'ятдесят відсотків? Точно ні."
  
  
  "Тоді знайди собі іншого хлопчика". Я відкинувся на спинку стільця і взяв пачку сигарет, що лежала на столі. У полум'ї запальнички я побачив, як обличчя Ортеги знову набуло гладкого, холодного володіння.
  
  
  "Ви не можете торгуватися".
  
  
  Хто так сказав? Слухай, Ортего, я тобі потрібний. Ти тільки-но сказав мені, що без мене ти не зможеш укласти цю угоду. Бікфорд та Гарретт? Сточеллі з'їв би їх, виплюнув і переслідував би вас. Тепер слухайте. Якщо ти збираєшся простягнути мені моркву, щоб я розтяг її після, тобі, чорт забирай, краще зробити її жирною, соковитою, інакше я навіть не гризтиму.
  
  
  "Сорок відсотків?" – обережно запропонував Карлос, уважно спостерігаючи за мною.
  
  
  Я похитав головою. "П'ятдесят відсотків. І якщо я коли-небудь упіймаю, що ти намагаєшся обдурити мене - навіть на пенні, - я прийду за твоєю шкірою.
  
  
  Карлос вагався, і я знав, що переконав його. Нарешті він кивнув головою. «Ви торгуєтеся по-справжньому, – неохоче сказав він. Він простяг руку. "Узгоджено."
  
  
  Я глянув на його руку. «Давай, Ортего. Ми все ще не друзі, тож не намагайся змусити мене думати, що я твій приятель. Це суто ділова угода. Мені подобаються гроші. Вам також. Давай залишимо це на цій підставі.
  
  
  Ортега посміхнувся. "Принаймні, ви чесні". Він опустив руку на бік і підвівся на ноги. "Тепер, коли ми партнери, чи підемо ми, сеньйоре Картер?"
  
  
  "Куди?"
  
  
  «Я гість на гасіенді Гаррета. Він попросив мене запросити вас приєднатися до нас там – якщо ви вирішили поєднатися з нами». Він посміхнувся до своєї іронії.
  
  
  Коли ми піднімалися вузькими кам'яними та бетонними сходами, що вели з нічного клубу La Perla, я побачив, що за нами йдуть троє чоловіків, які весь вечір сиділи за сусіднім столиком.
  
  
  На круговій, брукованій вулицею на вершині скелі нас чекала машина. Шофер притримав двері, коли ми підійшли до неї. Ортега першим сів на заднє сидіння і жестом запросив мене приєднатися до нього. Коли я влаштувався, водій зачинив двері і підійшов до переднього сидіння. Він запустив двигун, а потім повернувся до мене обличчям, його товстий кулак стискав приклад великого пістолета "Маузер Парабеллум", його дуло було направлено прямо мені в обличчя з відстані всього кілька дюймів.
  
  
  Не рухаючись, я запитав: "Що, чорт забирай, все це, Карлос?"
  
  
  "Твій пістолет", - сказав Ортега, простягаючи руку. «Це змушувало мене нервувати весь вечір. Чому б не дати мені, щоб я міг розслабитись? »
  
  
  "Скажи йому, щоб він був обережний", - сказав я. "Я прошу цього зараз".
  
  
  - Глупства, - відрізав Ортега. «Якщо якимось чином вилізе з куртки, він вистрілить».
  
  
  Я обережно витяг Вільгельміну з кобури. Ортега взяв це в мене.
  
  
  "У вас є інша зброя, сеньйоре Картер?"
  
  
  Мені знадобилося лише частки секунди, щоб вирішити. Я витяг Х'юго з піхов і передав тонкий стилет Ортег. «Дбай про них замість мене», - легко сказав я.
  
  
  "Ваманос, Пако!" Ортега обірвав слова. Водій розвернувся та завів машину. Він об'їхав центральний острів і спустився з пагорба.
  
  
  Ми повільно спустилися брукованими вуличками зі скель Кебради і вузькими вуличками старої частини Акапулько. Коли ми повернули на Costera Miguel Aleman та поїхали на схід, я міг дивитися через затоку на вогні готелю Matamoros. Ортега впіймав мій погляд.
  
  
  "Було б дуже погано для вас навіть подумати про повернення в готель, сеньйор Картер", - сухо сказав Ортега.
  
  
  "Як ви це здогадалися?"
  
  
  "Ви можете зіткнутися з Теньєнте Фелікс Фуентес з Федерації", - сказав Карлос. «І це було б погано для нас обох, та ні?»
  
  
  Він повернув голову до мене, його темні очі блиснули злісними веселощами.
  
  
  «Ви думали, я не знав, що Тенієнт Фуентес була тут, в Акапулько?» він запитав. "Ти думаєш, я дурень?"
  
  
  Розділ чотирнадцятий.
  
  
  На першому поверсі величезної гасієнди Гаррета йшла галаслива вечірка. Дюжина його друзів приїхала з Ньюпорт-Біч на вісімдесятифутовому моторному вітрильнику. Стерео гуло, половина гостей була вже п'яна. Ортега та Пако затягли мене нагору до спальні. Пако вштовхнув мене в кімнату, зачинив і замкнув за мною двері.
  
  
  Консуела лежала на величезному королівському ліжку. Через всю кімнату від неї була ціла стіна шаф, двері яких були дзеркальними, щоб відбивати кожне відображення у кімнаті.
  
  
  Вона посміхнулася мені, і раптом вона перетворилася на гладку, звивисту кішку з джунглів, що чуттєво потяглася. Вона тримала руки. "Йдіть сюди."
  
  
  Я виструнчився в кріслі, відкинувся назад і схрестив ноги.
  
  
  "Я хочу, щоб ти займався зі мною любов'ю", - сказала Консуела, напівзаплющивши очі і згинаючи, як гладка, гнучка тигриця. Я сидів на місці і задумливо дивився на неї.
  
  
  "Чому?" Я запитав. «Бо в хаті повно людей? Тебе це збуджує?
  
  
  "Так." Очі Консуели були розплющені.
  
  
  Вона власно усміхнулася мені. "Ти мене дражниш", - сказала вона. "Йдіть сюди."
  
  
  Я встав і рушив до ліжка.
  
  
  Я опустився на неї зверху, притулився губами до гладкості її горла, тримав її довге стигле тіло у своїх руках. Я дозволив своїй вазі обрушитися на неї, коли я дихав їй у вухо.
  
  
  «Ах ти сволота!» Консуела підняла мою голову, взявши її обома руками і посміхаючись мені у вічі.
  
  
  Я підвівся з неї і пройшов через кімнату,
  
  
  "Куди ти йдеш?"
  
  
  "Поголитися", - сказав я, потираючи рукою щетину на щоках. Я пішов у ванну, зняв одяг, потім увімкнув душ і увійшов до нього.
  
  
  Я витерся рушником насухо і мила обличчя, коли почула, як вона крикнула: Що ти так довго?
  
  
  «Приєднуйтесь до мене», - обізвалась я.
  
  
  За мить я почув, як вона підійшла до мене ззаду, а потім я відчув, як її оголене тіло притискається до мене, м'які груди притискаються до моєї спини, гладкі руки обвивають мою талію, вологі губи цілують мої лопатки і біжать моїм хребтом. до моєї шиї.
  
  
  "Ти змусиш мене порізатися".
  
  
  "Поголись пізніше", - прошепотіла вона мені в спину.
  
  
  "Прийми душ, поки я закінчу голитися", - сказав я.
  
  
  Я дивився на неї в дзеркало, коли вона йшла. Вона ввімкнула воду і зникла за фіранками душа. Я почув, як з лійки душа хлинув сильний струмінь. Я швидко оглянув полиці біля дзеркала. На прилавку я знайшла пляшку лосьйону після гоління розміром із пінту у важкому кришталевому графині.
  
  
  Консуела покликала мене. «Іди сюди зі мною, любий!»
  
  
  "Через мить", - відповів я.
  
  
  Я взяв рушник для рук зі стійки і обернув його довкола графина. Тримаючи обидва кінці рушника в одній руці, я розгойдувала його туди-сюди, потім ударив важким вантажем імпровізованої зброї по лівій руці. Він ударив мене по долоні з твердим ударом.
  
  
  Я підійшов до ванної кімнати і обережно відсунув фіранку.
  
  
  Консуела стояла до мене спиною, її обличчя було підняте, а очі закриті від сильних бризок води, що б'ються об неї. На мить я подивився на багату, вигнуту пишність її тіла, гладкість її спини і те, як її талія згиналася, а потім розширювалася, з'єднуючись із круглими стегнами та довгою лінією стегон.
  
  
  З гучним зітханням я коротким швидким рухом зап'ястя вдарив загорнутим у рушник графином по її потилиці. Удар потрапив їй просто за вухо.
  
  
  Коли вона провалилася, я впіймав її вагу лівою рукою, відчуваючи, як її м'яка шкіра ковзає по моїй власній, відчуваючи, як вся гладка, пружна плоть раптово розслаблюється у згині моєї руки. Я кинув графин на килимок за собою і поліз правою рукою під її ноги.
  
  
  Витягнувши її з ванни, я відніс до спальні. Я обережно поклав її на ліжко, потім підійшов до дальньої сторони і відкинув ковдру. Я знову підняв її і обережно поклав на простирадло.
  
  
  Її довге, каштанове волосся, вологе після душу, було розкладене на подушці. Одна з її струнких, засмаглих ніг була напівзігнута в колінах, інша витягнута прямо. Її голова трохи нахилилася набік.
  
  
  Я відчув приплив каяття з приводу того, що мені довелося зробити, коли я натягнув на неї верхнє простирадло, щоб прикрити гарне з'єднання її ніг. Потім я підняв її праву руку і поклав її на подушку над головою. Я відступив і подивився на неї. Ефект був якраз - ніби вона спала.
  
  
  Тепер я відкинув ковдру на другій половині ліжка, навмисно зім'явши простирадла. Я стукав по подушці, поки вона не розтріпалася, і безладно жбурляв її про узголів'я ліжка. Я вимкнув весь світ у кімнаті, крім однієї маленької лампи в дальньому кутку кімнати.
  
  
  Повернувшись у ванну, я одягнувся і перевірив спальню востаннє, перш ніж вислизнув через високі французькі двері на темний балкон, обережно зачинивши двері.
  
  
  Звуки вечірки долинали до мене знизу. Музика була такою ж гучною, як колись я приїхав з Карлосом. Басейн висвітлювався прожекторами, через що простір навколо нього здавався ще темнішим. Балкон, на якому я стояв, знаходився в темній частині тіні.
  
  
  Кімната позаду мене знаходилася в крилі будинку, що виходив на басейн, і я був певен, що сім'я Дітріхів буде в іншому крилі будинку. Рухаючись безшумно, я крокувала балконом, притискаючись до стіни, щоб залишатися в тіні.
  
  
  Перші двері, до яких я підійшов, були відчинені. Я відкрив її і заглянув у кімнату. Вона була порожня.
  
  
  Я рушив далі. Я скуштував наступну кімнату. Знову нічого. Я підійшов до передньої частини гасієнди. З того місця, де я причаївся в тіні балкона, я міг бачити двох охоронців біля парадної брами, яка яскраво і різко освітлювалася прожекторами, встановленими над входом. За ним була під'їзна дорога, що вела до дороги на краю урвища. Певно, територію патрулювали інші охоронці.
  
  
  Я повернувся до крила, де була спальня Консуели Дельгардо. Я перевірив кожну спальню. Останньою була та, де спав Ортега.
  
  
  
  Тяжкий запах його лосьйону після гоління вдарив мене в ніздрі, як тільки я зайшов до кімнати. Я ризикнув і запалив лампу. Біля дальньої стіни була велика шафа. Я відчинив подвійні двері. За акуратно розвішаними брюками та спортивними сорочками Ортеги я виявив картонну коробку, клапани якої були зачинені. Я відчинив його. Усередині лежала маса вже знайомих нам пластикових пакетів із героїном. Це були сорок кілограмів, які мали Дитріх.
  
  
  Закріпивши картонну коробку, я засунув її назад у шафу і зачинив дверцята, потім вимкнув лампу і пішов.
  
  
  Що ж, я знайшов героїн, але Дітріха та його дочки все ще не було видно. Стоячи в темряві балкона, притиснутий до стіни будинку, я почав відчувати своє розчарування. Я подивився на світлі стрілки свого наручного годинника. Минуло понад десять хвилин.
  
  
  Ще залишалося перевірити внизу, я повернувся в дальній кінець балкона і, легко впавши, спустився на землю. Край урвища знаходився всього за кілька футів від нього і круто падав у море майже на сотню футів нижче. Прихований у кущах, я переходив від однієї кімнати до іншої, повністю оглядаючи нижній поверх. Жодних ознак Дітріхів.
  
  
  Кімнати для прислуги? Так звичайно. Вони могли бути там. У цьому було більше сенсу, аніж тримати їх у головному будинку, де на них можна було випадково натрапити. Я рухався по акуратно підстриженій траві, переходячи від однієї пальми до іншої, ховаючись у тіні. Двічі мені доводилося уникати патрулюючих охоронців, на щастя, що з ними не було собак.
  
  
  Приміщення для прислуги являло собою довгу невисоку одноповерхову будівлю із цегли. Я міг дивитися в кожну із шести кімнат через вікна. Кожна була освітлена, і в кожній не було нікого, окрім мексиканських помічників Гаррета.
  
  
  Я відійшов від будівлі, пригнувшись під листям низькорослої ананасової пальми. Я знову глянув на гасієнду. Вона була збудована на фундаменті з бетонних плит без підвалу. Не було й горища. Я ретельно перевірив будинок і був упевнений, що Дітріхів у ньому немає, якщо вони не були мертві і їхні тіла були засунуті в якусь невелику шафу, яку я не помітив. Але це малоймовірно. Карлосові вони були потрібні живими.
  
  
  Я знову глянув на годинник. Минуло двадцять дві хвилини. Де вони могли бути? Ще раз перебрав варіанти, що залишилися мені. Я міг повернутися до кімнати, де лежала непритомна Консуела, і почекати, щоб піти за Карлосом. Коли ми вийшли з готелю El Mirador, він сказав, що ми їдемо до Штатів близько четвертої чи п'ятої ранку. Але якби я зробив це, якби я дочекався цього моменту, ініціатива та перевага були б за Карлосом.
  
  
  Це було б помилкою. Я знав, що мені потрібно робити перерви самостійно. Так чи інакше, я знав, що маю піти з рук Карлоса, і робити це треба було швидко.
  
  
  Я обережно ухилився від патрулюючих стражників і обігнув гасієнду, а потім попрямував до краю скель. Опустившись на край, я почав спускатись.
  
  
  У темряві я ледве міг розрізнити точки опори, поки спускався скелею. Утьос виявився крутішим, ніж здавалося. Дюйм за дюймом, тримаючись за руку, я підводив себе. Одного разу мої пальці ніг зісковзнули зі слизькою, мокрою від моря поверхні, і тільки відчайдушна хватка моїх пальців утримала мене від падіння з висоти ста футів на усипану валунами основу скелі.
  
  
  Я спустився лише на десять футів нижче краю урвища, коли почув, як над головою пройшли стражники. Шум хвиль і вітру завадили мені раніше почути їхнє наближення. Я завмер на місці, боячись видати звук.
  
  
  Один із них запалив сірник. Був короткий спалах, а потім знову пітьма. Я подумав, що будь-якої секунди один з них може зробити крок до краю урвища й озирнутися, і перше, що я дізнаюся, що мене помітили, буде кулею, яка вирвала мене з моїх ненадійних опор. Я був абсолютно вразливий, безпорадний. Мої руки хворіли від того, що я тримався у незручному становищі, коли я вперше почув їх над головою.
  
  
  Вони пліткували про дівчину в місті, сміючись над якимось хитрощом, який вона застосувала до одного з них. Недолік дугою пролетів над урвищем, його червоне вугілля впало повз мене.
  
  
  "... Ваманос!" сказав один із них, нарешті.
  
  
  Я змусив себе залишатися нерухомим ще цілу хвилину, перш ніж наважився ризикнути, що вони пішли. Я знову почав спускатися вниз, мій розум зосередився на узвозі. Я витяг ногу, знайшов іншу опору для ніг, ретельно перевірив її і спустився ще на шість дюймів. До цього моменту мої м'язи хворіли від мук. Моє праве передпліччя, яким Луїс порізав мене, почало пульсувати від болю. Свідомим зусиллям волі я заблокував усе, що було в голові, крім поступового повільного спуску.
  
  
  Якось моя нога зісковзнула в тріщину, і мені довелося вирвати її. У мене хворіла кісточка від різкого повороту, коли я спускався вниз. Мої руки були роздерті, шкіра на пальцях і долонях руки була обдерта об каміння.
  
  
  Я весь час повторював собі, що мені залишилося пройти лише кілька футів, ще кілька хвилин трохи далі.
  
  
  А потім, важко дихаючи, майже повністю змучений, я опинився на вузькому пляжі і рухався по підставі скель, уникаючи валунів, змушуючи себе втомлено бігти по вигину мису, намагаючись не думати про те, скільки часу було витрачено на мій спуск.
  
  
  Розділ п'ятнадцятий
  
  
  На дальньому кінці мису я виявив пологий яр, вирубаний між крутими стрімчаками. У сезон дощів це був би потік води, який виливав паводкові води з пагорбів у море. Тепер він дав мені шлях до вершини скелі.
  
  
  Спотикаючись, ковзаючи по пухкому сланцю, я дерся вгору по ущелині, поки не вийшов за сотню ярдів від дороги. На схід, майже півмилі звідси, я міг розрізнити світло прожекторів над парадними воротами гасієнди Гаррета.
  
  
  Я чекав на узбіччі дороги, примушуючи себе терпляче чекати, намагаючись не думати про те, як швидко в мене біжить час. Час, який я дозволив собі, пройшов більш ніж на три чверті. Нарешті вдалині засвітилися фари. Я вийшов на середину дороги, розмахуючи руками. Машина зупинилася, водій висунув голову у вікно.
  
  
  "Qui pasa?" – крикнув він мені.
  
  
  Я підійшов до машини. Водій був підлітком з довгим чорним волоссям, зачесаним назад за вуха.
  
  
  "Телефон. Ви можете доставити мене до телефону?
  
  
  "Залазь!"
  
  
  Я підбіг до передньої частини машини та ковзнув на сидіння. Навіть коли я ойкнув: "Vaya muy de prisa, por Favor!" він увімкнув зчеплення на старті гонки. Гравій вилетів з-під задніх коліс, машина рвонулася вперед, стрілка спідометра показала шістдесят сімдесят, а потім і сто десять кілометрів на годину.
  
  
  Менш ніж за хвилину він з вереском зайшов на станцію Pemex і спалив гуму, зупиняючись.
  
  
  Я відчинив двері і побіг до телефону-автомата. Я зателефонував до готелю "Матаморос", подумавши, як це іронічно, що Ортега сам сказав мені, де знайти Teniente Fuentes!
  
  
  Щоб зв'язати його з трубкою, знадобилося майже п'ять хвилин. Потрібно було ще п'ять хвилин, щоб переконати його в тому, що я збираюся надати йому сприяння, про яке просив мене Жан-Поль за хвилину до його вбивства. Потім я сказав Фуентесу, що хочу від нього і де мене зустріти.
  
  
  "Як скоро ти зможеш сюди потрапити?" – нарешті спитав я.
  
  
  "Можливо, хвилин десять".
  
  
  "Зробіть це раніше, якщо можете", - сказав я і повісив слухавку.
  
  
  * * *
  
  
  Теньент Фелікс Фуентес мав обличчя, як у ідола тольтеків, вирізаного з коричневого каменю. Короткі масивні груди, потужні руки.
  
  
  Ти привіз гвинтівку? - спитав я, сідаючи в його поліцейську машину без розпізнавальних знаків.
  
  
  «Вона на задньому сидінні. Це моя особиста мисливська зброя для дрібної дичини. Дбаю про нього. Що ти маєш на увазі? "
  
  
  Фуентес завів поліцейську машину. Я сказав йому, куди йти. Поки ми їхали, я розповів, що сталося. Я розповів Фуентесу про Дітріха та його формулу для виробництва синтетичного героїну. Я сказав йому, що Ортега тепер тримає Дітріха у полоні і що Ортега планує зробити. Фуентес тверезо слухав, як я розповідав йому про все.
  
  
  «А тепер, – сказав я, – мені треба повернутися до того дому, перш ніж вони дізнаються, що мене немає. І тільки-но я повернуся, я хочу, щоб твої люди здійснили набіг на нього. Ми повинні позбутися Ортеги. Якщо ми можемо викликати паніку, є велика ймовірність, що Ортега приведе мене до Дітріха.
  
  
  - Яке виправдання у мене є для нападу на гасієнду Гаррета, сеньйоре Картер? Він дуже впливова людина. Ортега також.
  
  
  "Чи є сорок кілограмів героїну достатнім виправданням?"
  
  
  Фуентес голосно свиснув. "Сорок кілограмів! За сорок кілограмів я б увірвався до будинку президента!"
  
  
  Я сказав йому, де знайти героїн. Фуентес узяв мікрофон і зв'язався по рації до штабу, вимагаючи підкріплення. Він був відвертим. Жодних сирен, жодних мигалок, жодних дій, доки він не подав сигнал.
  
  
  До цього часу ми знову їхали дорогою, що вела повз гасієнду Гаррета. Майже на тому самому місці, де я припаркував Бікфордову машину напередодні ввечері, він зупинився, щоб випустити мене.
  
  
  Я взяв із заднього сидіння гвинтівку та трос. Я підняв зброю. "Це краса", - сказав я йому.
  
  
  «Моє призове володіння, – сказав Фуентес. «Знову ж таки, я прошу вас бути з цим обережнішим».
  
  
  "Ніби це моя власна", - сказав я і відвернувся, пригнувшись, оглядаючи поле. Фуентес підтримав поліцейську машину на дорозі приблизно за сотню ярдів, щоб перехопити решту, коли вони під'їдуть.
  
  
  Я вибрав місце на невеликому піднесенні приблизно за двісті футів від під'їзної доріжки, яка вела від дороги до його будинку. Я був під невеликим кутом до воріт. Я кинув гачок до ніг і обережно ліг на живіт, тримаючи гвинтівку в руках.
  
  
  За кілька хвилин під'їхали дві поліцейські машини, друга майже одразу за першою. Фуентес направив їх на позицію, по одному з кожного боку дороги, що веде до під'їзної доріжки, чоловіка в машинах, які чекали з вимкненими двигунами та фарами.
  
  
  
  Я підняв важку рушницю на плече. Це була чудово зроблена гвинтівка Schultz & Larson 61 калібру .22, однозарядна зброя з поздовжньо-ковзним затвором, стволом 28 дюймів і кульовою мушкою. Підставка для рук була регульована для моєї лівої руки. Ложа була вирізана з отвором для великого пальця, щоб я міг тримати напівформовану пістолетну рукоятку правою рукою. Гвинтівка, спеціально виготовлена для міжнародних матчів, була настільки точною, що я міг пустити кулю через кінчик сигарети на відстані 100 ярдів. Її важка вага, шістнадцять з половиною фунтів, зробила її стійкою в моїх руках. Я направив його на один із двох прожекторів, встановлених високо над лівою стороною парадних воріт.
  
  
  Мій кулак повільно стиснувся, мій палець натиснув на спусковий гачок. Гвинтівка трохи похитнулася в моїх руках. Прожектор погас одночасно з різким тріском звуку в моїх вухах. Я швидко повернув затвор, потягнувши його вгору і назад, і відпрацьований патрон злетів угору. Я пустив у патронник ще один патрон, зачинив затвор і замкнув.
  
  
  Я знову вистрілив. Вибухнув другий прожектор. У гасіенді пролунали крики, але парадна брама і територія навколо них були в темряві. Я знову викинув гільзу та перезарядив гвинтівку. Крізь відкриті ґрати воріт я міг бачити скляне вікно у вітальні, що виходило на все ще освітлений басейн.
  
  
  Я налаштував приціл на додаткову дистанцію і знову прицілився. Я всадив кулю в скло, павутиння заткнула його майже в центр. Коли я перезаряджався, я почув слабкі вигуки з дому. Я пустив четверту кулю через вікно із дзеркального скла на відстані не більше 30 см від іншого отвору.
  
  
  З хати почулися крики. Раптом весь світ згас. Музика також. Хтось нарешті дістався головного вимикача. Я поклав гвинтівку так, щоб Фуентес міг її легко знайти, взяв мотузку і побіг через поле до стіни навколишнього будинку.
  
  
  Тепер, коли я був близько, я міг чути шум і крики, що лунали зсередини. Я чув, як Карлос кричав на охоронців. Один із них стріляв у темряву, доки не розрядив свій пістолет. Карлос люто крикнув йому, щоб він зупинився.
  
  
  Я швидко рушив уздовж стіни. Приблизно за сорок або п'ятдесят футів від воріт я зупинився і зняв гак з плеча. Я перекинув гачок через стіну, і зубці зачепилися за перший кидок, метал міцно увійшов у цегляну кладку стіни. Взявшись за руки, я підвівся на вершині стіни. Відчепивши гачок, я перекинув його через інший бік і зістрибнув поряд з ним, приземлившись навпочіпки.
  
  
  Коли я біг через кущі до стіни будинку далеко від басейну, я знову повернув мотузку. Зупинившись нижче балкона, я ще раз жбурнув гачок, і він зачепився за перила.
  
  
  Я підтягнувся, поки мої пальці не зачепилися за коване залізо перил, і я переліз через край. На те, щоб натягнути мотузку, знадобилася всього мить, і я побіг балконом до кімнати, яку залишив більше години тому.
  
  
  Коли я відчинив двері, щоб прослизнути всередину, я почув перший наростаючий виття сирен поліцейської машини. Консуела все ще була непритомна. У темряві я засунув згорнуту мотузку під двоспальне ліжко. Я швидко зняв одяг, дозволивши їй упасти на підлогу купою. Голий, я прослизнув під верхній одяг поруч із теплим оголеним тілом Консуели.
  
  
  Я чув наполегливий, що піднімався і падав виття поліцейських сирен, що наближалися, потім крики знизу і зовні. Потім пролунав стукіт у двері спальні. Ручка сердито затремтіла.
  
  
  Хтось застромив ключ у замок і жорстоко повернув його. Двері відчинилися і вдарилися об стіну. Ортега стояв з ліхтариком в одній руці та пістолетом в іншій.
  
  
  "Що, чорт забирай, відбувається?" - Запитав я.
  
  
  "Вдягайся! Не можна гаяти час! Поліція тут! »
  
  
  Я поспішно схопив штани та сорочку і надів їх. Я сунув ноги в мокасини, не спромігшись одягнути шкарпетки.
  
  
  "Розбудити її!" - прогарчав Ортега, спрямовуючи ліхтарик на Консуелу. Вона лежала, коли я залишив її, її волосся майоріло по подушці, її рука була зігнута, її голова, її обличчя повернуто набік.
  
  
  Я посміхнувся йому. «Жодних шансів. Вона надто багато випила. Вона відключилася від мене, коли стало цікаво».
  
  
  Карлос розчаровано вилаявся. "Тоді ми залишимо її", - вирішив він. "Пішли!" - Він махнув пістолетом.
  
  
  Я вийшов поперед нього. Я знову почув поліцейські сирени.
  
  
  Я запитав. - «Якого біса тут робить поліція?»
  
  
  "Я сам хотів би знати це", - сердито відрізав Карлос. "Але я не збираюся залишатися і з'ясовувати".
  
  
  Я пішов за Ортегою коридором до сходів. Він посвітив ліхтариком на східці. Брайан Гарретт стояв біля підніжжя сходів, моргав у промені світла і дивився вгору з переляканим виразом на його яскравому обличчі. Він побіг на півдорозі назустріч нам, пияцтво вимило з нього паніка.
  
  
  
  
  Він гукнув. - "Заради бога, Карлос!" "Що, чорт забирай, нам тепер робити?"
  
  
  "Геть з дороги." Карлос спустився сходами, щоб пройти повз Гаррета. Гаррет схопив його за руку. «А як щодо сорока кілограмів героїну?» - хрипко спитав він. "Прокляття! Це мій дім! Вони мене за це посадять! Куди мені тікати?"
  
  
  Карлос зупинився на півдорозі. Він повернувся до Гаррета, і світло його ліхтарика жахливо висвітлило їх.
  
  
  «Ти маєш рацію, - сказав Карлос. "Тобі нікуди бігти, га?"
  
  
  Гаррет глянув на нього зляканими очима, мовчачи благаючи його.
  
  
  «Якщо вони зловлять тебе, ти заговориш. Не думаю, що мені потрібні такі проблеми, – грубо сказав Карлос. Він підняв пістолет і двічі натиснув на курок. Перший постріл потрапив Гаррету прямо в середину грудей. Він у шоці відкрив рота, коли друга куля рознесла йому обличчя.
  
  
  Хоча тіло Гаррета мало притискалося до поручнів, Карлос уже спускався сходами. Він майже біг, а я був лише на крок позаду нього.
  
  
  "Сюди!" - крикнув мені Карлос через плече, коли ми повернули до кінця вітальні. Він пішов коридором на кухню і вийшов через службові двері. Там чекав великий седан, двигун працював на неодруженому ходу, а за кермом сидів той самий водій.
  
  
  Карлос відчинив задні двері. "Залазь!" – відрізав він. Я кинувся до машини. Карлос підбіг до переднього сидіння, зачинивши двері.
  
  
  "Ваманос, Пако!" він гукнув. «Пронто! Пронто! »
  
  
  Пако увімкнув передачу і натиснув на педаль газу. Товсті шини з широким протектором вп'ялися в гравій. Ми набирали швидкість, вискакуючи з-за рогу будинку, рухаючись вигином кільцевої дороги перед входом. Пако відчайдушно крутив колесо, щоб попрямувати до воріт, відчайдушно сигналячи, як міг голосно лаючись на ідіотів, щоб ті відчинили ворота.
  
  
  Він на мить натиснув на гальма, сповільнюючи машину, поки одні з воріт не відчинилися достатньо, щоб ми могли протиснутися, а потім знову натиснув на педаль газу. Велика машина вилетіла з воріт.
  
  
  Перша з поліцейських машин була припаркована менш ніж за двадцять ярдів від будинку, блокуючи під'їзд до головної дороги. Поліція причаїлася за машиною і стріляла у ворота, коли ми проїжджали повз.
  
  
  Пако не вагався. Вилаявшись, він повернув кермо машини, відправивши її з під'їзної доріжки на нерівний ґрунт поля, все ще притискаючи педаль газу. У темряві без фар важкий седан мчав полем, розгойдуючись і погойдуючись, як дикий мустанг, що раптово збожеволів, викидаючи за собою півнячий хвіст з пилу і грудок бруду.
  
  
  Крен седана, що підскакував, повертався безпорадно жбурляв мене з боку в бік. Я чув, як у нас стріляли. Заднє скло розсипалося, обсипаючи мене уламками битого скла.
  
  
  Пролунали ще постріли, а потім машина перестала гуркотіти, коли Пако раптово знову повернув кермо і повернув нас на дорогу. Ми рвонули на великій швидкості.
  
  
  Погоні не було. Опинившись на шосе, Пако ввімкнув фари і довів велику машину майже до гоночної швидкості.
  
  
  Карлос сів і перехилився через спинку переднього сидіння. Він усміхнувся мені і сказав: «Тепер ви можете сісти, сеньйоре Картер. На даний момент я думаю, що ми у безпеці».
  
  
  "Що, чорт забирай, все це було?" Я підвівся з підлоги, де мене покинули, і відкинувся на подушки сидіння. Я вийняв хустку і обережно змахнув із штанів гострі уламки скла.
  
  
  "Я думаю, це сталося тому, що капітан нашого корабля заговорив", - припустив Карлос. Він знав, що нам потрібно відправити вантаж. Думаю, поліція здогадалася, що це було в Гаррета.
  
  
  "Що тепер?"
  
  
  «Тепер ми заберемо сеньйора Дітріха та його дочку і вирушимо до Штатів. Наші плани не змінились. Їх просто перемістили на кілька годин».
  
  
  "А що щодо Консуели?"
  
  
  Карлос знизав плечима.
  
  
  «Якщо вона триматиме себе в руках, все буде гаразд. Гості Гаррета нічого не знали про нашу діяльність. Консуела досить розумна, щоб стверджувати, що вона теж була гостем і нічого не знає про те, що вони знайдуть.
  
  
  «А вбивство Гарретта? Я розумію, ви подбали про цю проблему.
  
  
  Ортега знизав плечима. «Рано чи пізно це мало бути зроблено».
  
  
  "Куди зараз?"
  
  
  "До Бікфорда", - відповів Ортега. «Ось де тримають Дітріхів».
  
  
  Розділ шістнадцятий
  
  
  М'який ніжний вираз зник з обличчя Доріс Бікфорд. Те, що зараз просочилося, було неприкрашеним, безжальним ядром, яке було її справжнім «я», яке здавалося ще жорсткішим через контраст з її маленькими ляльковими рисами, обрамленим її довгим платиновим світлим волоссям. Джон Бікфорд блукав по вітальні, як величезний лев, що старіє, кульгав останні кілька місяців свого життя в злісному здивуванні від втрати сили, його грива побіліла з роками. Він міг підібрати слів. Він не міг зрозуміти зміни, що відбулися з його дружиною за останні кілька годин.
  
  
  Герберт Дітріх сів на диван, Сьюзен поруч із ним.
  
  
  
  Дітріх був виснажений, втомлений чоловік, втома від напруги дня, що показує на його обличчі, старий на межі краху, але сидить прямо і наполегливо відмовляючись визнати втому, яка оселилася в його кістках. Але його очі були вкриті тьмяним, невидячим поглядом, завісою, за якою він зник від світу.
  
  
  Доріс повернулася до нас, коли ми з Карлосом увійшли до кімнати, пістолет у її руці був швидко спрямований у наш бік, перш ніж вона впізнала нас.
  
  
  «Заради бога, - уїдливо сказала вона, відвертаючи пістолет, - чому так довго?»
  
  
  "Зараз лише три години", - легко сказав Карлос. "Ми не планували їхати майже до п'яти".
  
  
  - Отже, ми готові поїхати? Я не думаю, що він, - вона вказала на чоловіка з пістолетом, - зможе протриматися довше. Він клубок нервів. У її голосі була різка і різка зневага. Бікфорд обернувся, занепокоєння відкрито виявилося на його грубуватому, вкритому шрамами обличчі. «Я не торгувався за це, Карлосе, – сказав він. "Ви можете покластись на мене".
  
  
  Карлос підняв голову і дивився на великого колишнього призера. "Ви дійсно це маєте на увазі?"
  
  
  Бікфорд серйозно кивнув головою. «Я страшенно впевнений. Я не хочу брати жодної участі у викраденні чи вбивстві».
  
  
  "Хто сказав щось про вбивство?"
  
  
  "Ви розумієте, що я маю на увазі?" - перебила Доріс. «Він був таким весь день, відколи ти привів сюди старого. І коли Брайан Гарретт увійшов із дівчиною, він повністю розійшовся».
  
  
  «Я не можу змиритися з цим, Карлос, - вибачливим тоном сказав Бікфорд. "Мені шкода."
  
  
  Доріс вказала на мене. "Що щодо нього?" Карлос уперше посміхнувся їй. "З цього моменту він з нами", - сказав він. Доріс здивовано глянула на мене.
  
  
  Сьюзен Дітріх підвела голову. На її обличчі було написано шок. Я залишив своє обличчя порожнім. Сьюзен відвернулася від мене, в її очах відбилися розпач і переляк.
  
  
  Доріс оцінювала мене так само холодно, як могла б розглянути дорогу соболлю шубу, принесену їй на схвалення. Нарешті вона сказала: «Він підійде. Думаю, набагато краще, ніж Джонні.
  
  
  Бікфорд обернувся. "Що ти маєш на увазі?"
  
  
  "Ви хотіли піти, чи не так?"
  
  
  “Це правильно. Для нас обох. Ти підеш зі мною».
  
  
  Доріс похитала головою, її довге платинове волосся колихалося перед її обличчям. «Не я, любий», - уїдливо сказала вона. "Я не хочу йти. Не зараз. Не тоді, коли почнуть надходити великі гроші».
  
  
  "Що з тобою?" - недовірливо запитав Бікфорд. Він підійшов і схопив її за плечі. "Ти моя дружина! Іди туди, куди йду я!"
  
  
  "Дідька лисого! Я хочу чоловіка, а не зламаного старого боксера, який не може говорити ні про що, окрім старих добрих часів, коли з нього вибивали лайно. Що ж, старі добрі часи тільки починають приходити для мене, любий. І ви не завадите мені насолодитися ними! "
  
  
  Бікфорд виглядав так, ніби він щойно впіймав сильний правий удар у щелепу. Очі його застигли здивовані. "Слухай", - сказав він, грубо трясучи її. «Я забрав тебе з того життя. Я дав тобі речі. Я зробив з тебе даму, а не дівчину на виклик за сто доларів! Що, чорт забирай, на тебе знайшло?
  
  
  «Я прибрала себе з того життя!» - різко сказала йому Доріс. «І я та, хто підштовхнув тебе до того, щоб ти міг дозволити собі давати мені речі. Хто познайомив вас із Браяном Гарретом? Хто проклав вам шлях? Не будь дурнем, Джонні. То була я всю дорогу. Якщо ти не хочеш піти з тобою, я піду сама. Не думай, що зможеш мене зупинити.
  
  
  Бікфорд відійшов від неї. Він тупо глянув на Доріс, а потім безпорадно обернувся до Карлоса. "Карлос?"
  
  
  «Я волію не втручатися».
  
  
  «Якого біса ти робиш», - впевнено сказала Доріс, звертаючись до Ортеги. «Ми з тобою вже залучені. Час цьому великому дурному недоумку дізнатися про нас, Карлос.
  
  
  Бікфорд подивився на кожного з них по черзі, людину, яку розгойдували від одного удару за іншим, але він все ще стояв, все ще просячи покарання.
  
  
  "Ви двоє?" - приголомшено спитав він.
  
  
  "Так, ми двоє", - повторила Доріс. «Весь цей час. Хіба ти не знав, Джонні?
  
  
  Телефон задзвонив, порушуючи тишу, що послідувала за її словами. Ортега швидко зняв слухавку. «Буено!… О, це ти, Хобарте. Де, чорт забирай… в аеропорту?… Добре! Як скоро ти зможеш поїхати? » Він подивився на свій годинник. - Так, щонайбільше двадцять хвилин. Може, менше. Я хочу, щоб ти був готовий до зльоту, коли ми туди дістанемося. Повні баки йдемо до кінця.
  
  
  Ортега повісив слухавку. "Поїдемо? Хобарт в аеропорту.
  
  
  Бікфорд став перед ним. "Ще ні", - уперто сказав він. «Нам із тобою є про що поговорити. Я хочу спочатку дещо уточнити».
  
  
  "Пізніше", - нетерпляче сказав Ортега.
  
  
  "Зараз!" - сказав Бікфорд, сердито зробивши крок до нього і відсмикнувши стиснутий, зламаний кулак, щоб врізати Ортезі в обличчя.
  
  
  "Джонні!"
  
  
  Бікфорд повернувся до дружини. Доріс підняла пістолет у руці, випростала руку так, щоб вона вказувала на нього, і потягла курок.
  
  
  
  Пролунав різкий постріл. Сьюзан закричала. Обличчя Бікфорда спотворилося. Він широко розплющив очі. Я не міг сказати, чи вираз здивувався на його обличчі від удару кулі, що врізалася в нього, або від шоку від усвідомлення того, що це Доріс застрелила його. Його рот відкрився, і по підборідді текла цівка крові. Він змусив себе зробити приголомшливий крок до Доріс, простягнувши до неї обидві свої сильні руки. Вона позадкувала і знову натиснула на курок. Бікфорд звалився на підлогу.
  
  
  У тиші Доріс повернулася до Карлоса і рішуче сказала: "Ми збираємося стирчати тут усю ніч?"
  
  
  * * *
  
  
  Це був невеликий приватний аеропорт, єдина брудна смуга з двома ангарами на ближньому кінці. Хобарт чекав нас, коли великий седан вилетів з головної дороги і помчав порізаною колією до далекого кінця поля. У місячному світлі літак здавався більшим, ніж був насправді. Я дізнався у літаку Piper Aztec Model D з двома двигунами з турбонаддувом у плоских гондолах.
  
  
  Ми вийшли з машини, окрім Пако. Він сидів нерухомо, двигун працював.
  
  
  "Вітаю!" – сказав Хобарт, побачивши мене. Ти той хлопець, якого я зустрів учора ввечері. Приємно зустріти тебе знову так скоро.
  
  
  "Ти готовий іти?" - нетерпляче спитав Карлос.
  
  
  «Я сам долив баки. Ми зможемо злетіти, як тільки ви все опинитеся на борту.
  
  
  Сьюзен допомогла своєму батькові забратися в літак і пішла за ним. Доріс увійшла за ними, зійшовши на корінь крила, чекаючи, поки вони сядуть і пристебнуть ремені безпеки, перш ніж увійде.
  
  
  Я виліз на крило і зупинився. З того моменту, як ми прибули до Бікфора, досі я не мав часу робити будь-які дії. Якби я був один, все було б інакше, але я бачив, як безжально Доріс Бікфорд всадила дві кулі у свого чоловіка. Я знав, що вона без жалю направить пістолет на Сьюзен або на Дітріха. Вбивши когось із них, вона не вагалася б більше, ніж при вбивстві Джонні Бікфорда.
  
  
  Це була б остання можливість зробити перерву так чи інакше, але якби я знав про цей факт, Карлос теж. Він різко сказав: Будь ласка, не намагайтеся нас затримувати. У нас мало часу ".
  
  
  Я нічого не міг зробити, ні з Доріс у літаку, що тримає пістолет на Дітрісі та Сьюзен, ні з Карлосом, що тримає револьвер, який він міг би повернути проти мене за частку секунди, і особливо тому, що Пако тепер виглядав з вікна автомобіль, тримаючи у руці великий 9-міліметровий пістолет «Маузер Парабелум», ніби він просто сподівався на можливість його використати.
  
  
  Я вже збирався занурити голову в літак, коли почув звук автомобіля, що мчить ґрунтовою дорогою до нас.
  
  
  "Поспішайте!" – крикнув мені Ортега.
  
  
  Поліцейська машина включила сирену та червоний проблисковий маячок. Коли він мчав до нас путівцем, пролунала серія пострілів. Я почув звук куль, що врізалися в борт важкого седана. Пако відчинив двері і кинувся до передньої частини машини. Він почав стріляти поліцейським автомобілем. Великий Парабелум здригався в його руці з кожним пострілом.
  
  
  Я чув крик Кена Хобарта, але його крик був заглушений вибухом маузера Пако.
  
  
  Раптом поліцейська машина вилетіла з дороги в довгому заметі, крутячись у крику покришок, повністю вийшла з-під контролю, її фари утворювали в темряві дуги, що обертаються, як гігантське обертове колесо Святої Катерини. Пако перестав стріляти. Я почув хриплячий подих Карлоса.
  
  
  Тиша була майже повною, і в цей момент, коли небезпека минула, Пако впав у паніку. Він схопився на ноги і кинувся на сидіння водія. Перш ніж Карлос зміг зрозуміти, що він робить, Пако ввімкнув передачу і мчав у ніч по полях так швидко, як міг гнати машину.
  
  
  Карлос крикнув йому, щоб він повернувся. "Ідіот! Дурень! Жодної небезпеки! Куди ти йдеш? Повернися!"
  
  
  Він дивився на задні ліхтарі машини, які з кожною секундою ставали дедалі менше. Потім він знизав плечима і зістрибнув з крила, пірнувши під нього, щоб дістатися Кена Хобарта. Довготелесий рудоволосий англієць лежав скорчившись безладно на землі біля правої основної стійки шасі.
  
  
  Карлос повільно встав, безвольно тримаючи пістолет у руці, розчарування відбивалося у кожній лінії його тіла.
  
  
  "Він помер." Він промовив ці слова тоном тихої смирення. "І цей дурень поїхав". Він одвернувся від тіла. Я зіскочив з крила і опустився навколішки поряд з Хобартом. Голова англійця впала на праву шину літака. Його груди були залиті кров'ю, яка все ще повільно сочилася з нього.
  
  
  Я відтягнув Хобарта якнайдалі від літака. Витираючи кров із рук хусткою, я повернувся до Карлоса, який все ще стояв поряд із літаком. Я спитав його грубо. - "Що з тобою?"
  
  
  Поразка була написана кожною рисою його обличчя. "Ми закінчили, аміго", - тупо сказав він. «Пако пішов із машиною. Хобарт мертвий
  
  
  
  
  Ми не маємо можливості втекти з цього місця. Як ти думаєш, скільки часу мине, перш ніж тут з'явиться більше поліції? »
  
  
  Я загарчав на нього. - «Не раніше, ніж ми підемо. Сідай у цей літак! "
  
  
  Карлос тупо глянув на мене.
  
  
  "Чорт!" Я вилаявся на нього. «Якщо ти стоятимеш там як ідіот, ми ніколи не виберемося звідси! Швидко рухайся! »
  
  
  Я заліз на крило і сів у крісло пілота. Карлос пішов за мною, зачинивши двері кабіни і вмостився на сидінні.
  
  
  Я ввімкнув верхнє світло в кабіні і швидко переглянув панель. Не було часу проходити повний контрольний перелік. Я міг тільки сподіватися, що Хобарт мав рацію, коли сказав, що літак готовий до зльоту, і я молився, щоб жоден із пострілів, зроблених поліцією, не вразив життєво важливу частину літака.
  
  
  Майже автоматично моя рука ввімкнула головний вимикач, увімкнулися автоматичні вимикачі турбонагнітачів, турбо вимикачі. Я ввімкнув магнето та електричні паливні насоси, потім притиснув дроселі приблизно на півдюйма та штовхнув важелі паливної суміші на повну потужність. Почали реєструватися витратоміри палива. Повернемося до відключення холостого ходу. Я ввімкнув лівий перемикач стартера і почув виючий, наростаючий крик стартера.
  
  
  Лівий гвинт хитнувся один, двічі, а потім зупинився з тріском. Суміш знову до насичення. Я завів правий двигун.
  
  
  Немає часу перевіряти усі прилади. Часу вистачило тільки на те, щоб зрушити ліфти, елерони та кермо напряму, поки я подавав потужність на здвоєні двигуни і вирулював літак на злітно-посадкову смугу, повернувши на неї, намагаючись вирівнятися з його нечіткими контурами в темряві. Я вимкнув світло в салоні та ввімкнув посадкові вогні. Я встановив четверті закрилки, а потім мої руки взялися за здвоєні дроселі, плавно штовхаючи їх уперед, поки вони не досягли упору. Великий Лайкомінгс з турбонаддувом заревів, коли літак почав рухатися смугою все швидше і швидше.
  
  
  Коли вказівник швидкості досяг вісімдесяти миль на годину, я потягнув назад штурвал. Ніс підвівся, стукіт коліс по вибоїстій брудній смузі припинився. Я вимкнув світло. Ми були у повітрі.
  
  
  Решту підйому я проробив у повній темряві, підняв важіль перемикання передач, почув виття, а потім важкі удари головної передачі, що втягується в колісні арки. На швидкості сто двадцять миль на годину я збалансував літак, щоб підтримувати постійну швидкість висоти.
  
  
  З тієї ж причини, з якої я вимикав посадкові вогні, як тільки виїхав на землю, я не ввімкнув червоний і зелений ходові вогні або проблисковий маячок, що обертається. Я хотів, щоби ніхто на землі не бачив літак. Ми летіли в повній темряві, страшенно незаконно, і тільки слабке синє полум'я з наших вихлопних газів видавало нашу позицію, і коли я зменшив потужність набору висоти, навіть вони зникли.
  
  
  На висоті 1800 футів я повернув літак на північний захід, тримаючи гори праворуч від себе. Я повернувся до Карлоса. «Погляньте у відділення для карток. Подивися, чи є там у Хобарта його карти.
  
  
  Ортега витяг стопку карт WAC.
  
  
  "Добре", - сказав я. «А тепер, якщо ти скажеш мені, куди ми йдемо, я постараюсь нас туди доставити».
  
  
  РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
  
  
  Було вже ясно, коли я зменшив потужність і спустився горами до коричневих голих пагорбів десь у районі, обмеженому Дуранго, Торріном і Матаморосом. Ми летіли на висоті менше п'ятисот футів, а Ортега визирав з вікна правого борту і давав мені вказівки.
  
  
  Я приземлився на смузі на північ від ізольованого ранчо. Наприкінці смуги була лише дерев'яна хатина. Я підрулив до нього великий літак і заглушив двигуни.
  
  
  Нам назустріч вийшов мексиканець із похмурим обличчям у поношених штанах чинос. Він не розмовляв з нами, коли почав обслуговувати літак, доливати баки та перевіряти олію.
  
  
  Ми всі вийшли із літака. Я розклав аерокарти в розрізі на крилі літака, і Карлос намалював мені маршрут, яким я мав слідувати, відзначивши точку, де ми повинні були прокрастися через кордон до Штатів.
  
  
  "Ось де ми перетинаємося", - сказав він, вказуючи на місце на річці Ріо-Браво на південь від техаського залізничного міста Сьєрра-Бланка. «Починаючи звідси, - він знову вказав на місце більш ніж за сотню миль усередині Мексики, - вам доведеться летіти якнайнижче». Ви перетинаєте річку на висоті не вище за верхівки дерев, відразу робите поворот, щоб обігнути Сьєрра-Бланку на північ, а потім, у цьому місці, прямувати на північний схід».
  
  
  "А звідти?"
  
  
  Карлос випростався. «Звідти я направлятиму тебе знову. Пам'ятайте, мінімальна висота, доки ми не перейдемо кордон».
  
  
  Я склав діаграми та склав їх у тому порядку, в якому я їх використав. Мексиканець закінчив заправлення літака паливом. Доріс повернулася зі Сьюзен і старим. Вони піднялися на борт літака, Сьюзен не звертала на мене уваги, ніби мене не існувало, Дітріх крокував, як людина в трансі. Карлос увійшов за мною.
  
  
  Він зачинив, замкнув двері і пристебнув ремінь безпеки. Я посидів там мить, потираючи пухирі на підборідді, очі втомилися від безсоння, боліла права рука.
  
  
  "Підемо?" – наполягав Ортега.
  
  
  ;
  
  
  Я кивнув і запустив двигуни. Я розгорнув літак за вітром і подав енергію, поки ми мчали брудним полем і злітали в чітке блакитне мексиканське небо.
  
  
  Переліт з Торреон-Дуранго до Ріо-Браво займає кілька годин. У мене було багато часу подумати, і невиразні ідеї, які почали формуватися в моїй голові напередодні ввечері, - дикі, майже неможливі думки - почали кристалізуватися в жорстку підозру, яка ставала все більш твердою з кожною хвилиною.
  
  
  Дотримуючись інструкцій Карлоса, я спустився на низькому рівні і перетнув кордон на висоті верхівок дерев на південь від Сьєрра-Бланки, а потім обійшов місто за вигином досить далеко, щоб бути поза увагою. За десять миль на північ я повернув літак на північний схід. Через кілька хвилин підозра в моїй голові почала застигати і перетворилася на щось більше, ніж просто невиразне ворушіння.
  
  
  Я взяв карту повітряних шляхів. Ель-Пасо знаходився на північний захід від нас. Я спроектував уявну лінію від Ель-Пасо під кутом шістдесят градусів. Лінія йшла до Нью-Мексико, наближаючись до Розуелл. Я глянув на компас на панелі літака. У нашому поточному польоті ми перетнемо цю лінію всього за кілька хвилин. Я дивився на годинник.
  
  
  Як ніби він теж дивився на карту і виглядав уявну лінію, Карлос у потрібний момент сказав: «Будь ласка, виберіть цей шлях», і вказав пальцем на місце, що лежить на північ від нас у долинах гір Гваделупи.
  
  
  Тепер це більше не було підозрою. Ця думка перетворилася на впевненість. Я дотримувався інструкцій Карлоса, поки ми нарешті не перелетіли хребет і не побачили долину, і Карлос вказував на неї і казав: «Ось! Ось де я хочу, щоб ви приземлились.
  
  
  Я знову ввімкнув дроселі, переключив важелі керування сумішшю на повну потужність, опустив закрилки та шасі і приготувався до приземлення. Я розгорнув двомоторний літак у крутий крен, випрямляючись на кінцевому етапі заходу на посадку із закрилками в останню хвилину.
  
  
  Я не здивувався, побачивши великий реактивний літак "Лір" у дальньому кінці злітно-посадкової смуги або одномоторний літак Bonanza поряд з ним. Я поклав літак униз і дозволив йому м'яко осісти на брудну смугу, приклавши лише невелику потужність, щоб продовжити розкочування, так що коли я нарешті згорнув літак із злітно-посадкової смуги, він зупинився на невеликій відстані з двох інших літаків.
  
  
  Карлос обернувся до мене.
  
  
  "Ви здивовані?" - спитав він з легкою усмішкою на тонких губах і блиском веселощів у темних очах. Пістолет знову був у руці. З цієї невеликої відстані я міг бачити, що кожна камера в циліндрі заряджена товстою кулею в мідній оболонці.
  
  
  Я похитав головою. „Насправді, ні. Не після того, як ти дав мені останній напрямок. Я був би здивований, якби все склалося інакше».
  
  
  «Я думаю, що на нас чекає Грегоріус», - сказав Карлос. "Давай не змусимо його більше чекати".
  
  
  * * *
  
  
  У яскравому сонячному світлі Нью-Мексико я повільно йшов поряд із масивною фігурою Грегоріуса. Карлос, Доріс Бікфорд, Сьюзен Дітріх та її батько були у літаку «Лір» із кондиціонером. М'язистий бойовик зі шрамами від прищів пройшов десяток кроків до нас у тил, жодного разу не зводячи з мене очей.
  
  
  Грегоріус йшов повільно, неквапливо, заклавши руки за спину і піднявши голову до сяючого безхмарного неба.
  
  
  Він недбало запитав: Що примусило вас підозрювати, що я можу бути замішаний?
  
  
  «Карлос дуже багато дізнався зарано. Я просто не міг повірити, що його люди тримали мене під таким пильним наглядом, що знали кожен мій рух. Звичайно, вперше, коли я зустрівся зі Сточеллі, я не насторожився. Чого я не міг прийняти, так це те, що люди Ортеги йшли за мною тієї ночі, коли я побачив Дітріха, або що вони чули всю нашу розмову. Це було надто випадковим збігом. Карлос викрав Дітріха через кілька годин після того, як я зробив свій звіт Денвер - і цей звіт був призначений тільки для ваших вух! За винятком мене, ви були єдиною людиною у світі, яка знала, що відкрив Дітріх і наскільки це цінно. Отже, Ортега мав отримувати від вас інформацію.
  
  
  "Що ж, - сказав Грегоріус, - питання в тому, що ви збираєтеся з цим робити?"
  
  
  Я не відповів йому. Натомість я сказав: «Давай подивимося, чи вірні мої припущення, Грегоріус. По-перше, я думаю, що ви заробили свій початковий стан на контрабанді морфіну з Туреччини. Потім ви змінили ім'я та стали законослухняним громадянином, але так і не вийшли з наркобізнесу. Правильно?
  
  
  Грегоріус мовчки кивнув своєю великою головою.
  
  
  «Я думаю, ви допомогли фінансувати Сточеллі. І тепер я знаю, що ти - людина грошей, що стоїть за Ортегою.
  
  
  Грегоріус пильно глянув на мене, а потім відвів очі. Його м'ясисті губи розсунулися, наче він надувся. "Але ви також знали, що Ортега не впорається зі Сточеллі".
  
  
  "Ви впораєтеся зі Сточеллі", - спокійно зауважив Грегоріус.
  
  
  “Так, я можу. Ось чому ви доручили Ортезі залучити мене до угоди. Сам він би ніколи цього не зробив. Занадто багато гордості та багато ненависті за те, що я вбив його племінника».
  
  
  
  "Ти дуже ясно мислиш, Нік".
  
  
  Я похитав головою. Я був стомлений. Нестача сну, напруга від стільки годин польоту літаком, поріз на моїй правій руці - все це починало позначатися на мені.
  
  
  "Ні, не зовсім. Я припустився помилки. Мені слід було вбити Дітріха, як тільки я дізнався про його формулу. Тут би цій справі і був кінець ...
  
  
  «Але твоє співчуття до старого не допустить цього. А тепер я пропоную вам ті самі можливості, що й Ортега. Тільки пам'ятайте, ви будете моїм партнером, а не його, і я, звичайно, не дам вам повних п'ятдесят відсотків. Однак цього буде достатньо, щоб стати дуже заможною людиною.
  
  
  "А якщо я скажу ні?"
  
  
  Грегоріус кивнув головою у бік полохливого бандита, який стояв за кілька ярдів від нас і спостерігав за нами. «Він заб'є тебе. Йому не терпиться показати, наскільки він гарний».
  
  
  «А як щодо AX? А Яструб? Не знаю, як тобі вдавалося так довго обманювати його, змушуючи думати, що ти справжня людина, але якщо я піду з тобою, Хоук дізнається чому. І моє життя не коштуватиме й копійки! Яструб ніколи не здається».
  
  
  Грегоріус обійняв мене за плече. Він стиснув його доброзичливим жестом. «Іноді ти мене дивуєш, Ніку. Ти вбивця. Killmaster N3. Хіба ви не намагалися втекти від AX насамперед? Чи не тому, що ви втомилися вбивати лише заради туманного ідеалу? Ти хочеш бути багатим, і я можу дати тобі це, Ніку.
  
  
  Він прибрав руку, і його голос став крижаним.
  
  
  «Або я можу дати тобі смерть. Прямо зараз. Ортега із задоволенням відірве тобі голову! »
  
  
  Я нічого не сказав.
  
  
  - Добре, - різко сказав Грегоріус. "Я дам вам час подумати про ваші сумніви і гроші, які можуть бути вашими".
  
  
  Він подивився на свій наручний годинник. „Двадцять хвилин. Тоді я чекатиму відповіді».
  
  
  Він обернувся і пішов назад до «Лірджета». Бандит залишився позаду, обережно тримаючись від мене на відстані.
  
  
  Досі я був певен, що Грегоріус мене не вб'є. Він потребував мене, щоб впоратися зі Сточеллі. Але ні, якщо я скажу йому йти до біса. Ні, якщо я йому відмовлю. І я збирався йому відмовити.
  
  
  Я перестав думати про Грегоріуса і зайнявся проблемою вибратися живим із цього безладу.
  
  
  Я глянув через плече на громилу, що йшов за мною. Незважаючи на те, що він носив пістолет у наплічній кобурі, а не в руці, він носив свою спортивну куртку розстебнуту, щоб він міг витягнути пістолет і стріляти, перш ніж я зможу наблизитися до нього. Він ішов, коли я йшов, і зупинявся, коли я зупинявся, завжди тримаючись на відстані не менш як п'ятнадцять-двадцять ярдів від мене, щоб у мене не було шансу стрибнути на нього.
  
  
  Проблема полягала у тому, як мені втекти. Так чи інакше, мені, напевно, вдалося б уникнути цього головоріза. Але були Дітріхи. Я не міг залишити їх у руках Грегоріуса.
  
  
  Все, що я вирішив зробити, має спрацювати вперше, бо другого шансу не було.
  
  
  Подумки я перевірив, що в мене було, що я міг би використовувати як зброю проти бандита за мною. Декілька мексиканських монет. Хустка і гаманець в одній кишені на стегнах.
  
  
  А в іншому – складаний ніж Луїса Апарісіо. Цього мало бути достатньо, бо це все, що я мав.
  
  
  Я пройшов по довгій ґрунтовій смузі майже двісті ярдів. Потім я повернувся і пішов назад широкою дугою, так що, непомітно для нього, мені вдалося підійти за нашим літаком, сховавшись від Learjet.
  
  
  До цього часу сонце було майже прямо над головою, і денна спека посилала мерехтливі хвилі, що відбивалися вгору від голої землі. Я зупинився за літаком і дістав носову хустку, витираючи піт з чола. Коли я знову рушив далі, мене гукнув бойовик. "Привіт! Ви впустили свій гаманець.
  
  
  Я зупинився і обернувся. Мій гаманець лежав на землі, куди я спеціально впустив його, коли дістав хустку.
  
  
  "Я так і зробив", - сказав я, зображуючи здивування. "Завдяки." Випадково я повернувся і підняв його. Бандит не рушив з місця. Він стояв біля крила літака, поза увагою всіх у «Лірджеті», а тепер я був всього за десять футів від нього. Він був або занадто зухвалий, або надто безтурботний, щоб відступити.
  
  
  Все ще дивлячись на нього, я сунув гаманець в іншу кишеню на стегнах і зімкнув пальці на рукоятці ножа Луїса Апарісіо. Я вийняв руку з кишені, моє тіло прикрило руку від стрільця. Натиснувши маленьку кнопку на ручці, я відчув, як шестидюймове лезо вискочило з ручки і стало на місце. Я повернув ніж у руці, схопивши лезо в метальній позиції. Я почав відвертатись від стрільця, а потім раптово повернувся назад. Моя рука піднялася, і моя рука рвонулася вперед. Ніж випав з моєї руки, перш ніж він зрозумів, що відбувається.
  
  
  Лезо потрапило йому в горло трохи вище за точку з'єднання ключиць. Він ахнув. Обидві руки піднялися до горла. Я кинувся на нього, схопивши його за коліна і повалив на землю. Піднявши руку, я схопився за ручку ножа, але його руки вже були там, тому я стиснув його руки в кулаку і різко смикнув.
  
  
  
  ;
  
  
  Кров ринула з розірваної плоті і хрящів його важкої шиї. Його рябе обличчя було всього за кілька дюймів від мого, його очі дивилися на мене з безмовною відчайдушною ненавистю. Потім його руки впали, і його тіло розслабилося.
  
  
  Я сів навпочіпки, кров на моїх руках була схожа на липкий малиновий лосьйон. Я обережно витер руки його тканиною. Я набрав жменю піску і зіскреб усе, що лишилося.
  
  
  Нарешті я поліз до його куртки за пістолетом, який він так безглуздо носив під пахвою, а не в кулаку, готовий вистрілити.
  
  
  Я витягнув зброю – величезний револьвер «Сміт і Вессон» 44 калібру «Магнум». Це величезний пістолет, створений спеціально для того, щоб забезпечувати точність та вражаючу силу навіть на відстані. Це дійсно надто потужна зброя, щоб носити її із собою.
  
  
  Тримаючи в руці пістолет за спиною, я піднявся та швидко пройшов навколо літака Learjet. Я піднявся сходами в каюту.
  
  
  Грегоріус першим побачив мене.
  
  
  "Ах, Нік", - сказав він з холодною усмішкою на обличчі. "Ви прийняли рішення".
  
  
  "Так", - сказав я. Я витяг з-за спини важкий магнум і наставив на нього. "Так."
  
  
  Посмішка зісковзнула з обличчя Грегоріуса. Ти помиляєшся, Нік. Тобі це не зійде з рук. НЕ тут."
  
  
  "Можливо". Я глянув на Сьюзен Дітріх. «Виходь назовні», - наказав я.
  
  
  Доріс підняла пістолет і приставила його до голови Сьюзен. "Ти просто сиди спокійно, мила", - сказала вона своїм різким тонким голосом. Моя рука трохи зрушила, і мій палець натиснув на курок. Тяжка куля магнума 44-го калібру вдарила Доріс назад про перебирання, відірвавши половину її голови вибухом білої кістки, сірої мозкової речовини і червоної крові, що хлинула.
  
  
  Сьюзан притиснула руки до рота. В її очах відбивалася хвороба, яку вона відчувала.
  
  
  "Іди!" – різко сказав я їй.
  
  
  Вона встала. "А що щодо мого батька?"
  
  
  Я подивився на те місце, де Дітріх лежав, розтягнувшись в одному з великих шкіряних крісел, повністю відкинутих. Старий був непритомний.
  
  
  "Я хочу, щоб ти вийшла першою", - Сьюзен обережно обійшла Грегоріуса. Я відійшов убік, щоб вона змогла перейти за мною. Вона вийшла за двері.
  
  
  "Як ви збираєтеся його витягнути?" - спитав Грегоріус, вказуючи на Дітріха. "Ви очікуєте, що ми допоможемо вам перемістити його?"
  
  
  Я не відповів. Я постояв на мить, дивлячись спочатку на Грегоріуса, потім на Карлоса і нарешті на старого. Не кажучи ні слова, я позадкував за двері і спустився сходами.
  
  
  У Лірджеті раптово виникла бурхлива активність. Сходинки піднялися, двері зачинилися, зачинилися, Сьюзен підбігла до мене і схопила мене за руку.
  
  
  Ти залишив там мого батька! вона закричала.
  
  
  Я обійняв її і позадкував від літака. Через маленьке віконце кабіни я побачив, як пілот прослизнув на своє місце. Його руки піднялися, швидко клацаючи перемикачами. За мить я почув, як двигуни почали завивати, коли оберталися лопаті ротора.
  
  
  Сьюзан відсторонилася від моєї руки. Ти мене не чув? Мій батько все ще всередині! Забери його! Будь ласка, витягни його! Тепер вона кричала на мене, перекрикуючи рев реактивних двигунів. На її обличчі було написано розпач. "Будь ласка! Зроби щось!"
  
  
  Я проігнорував її. Я стояв там з важким револьвером у правій руці і дивився, як «Лірджет», обидва двигуни тепер уже спалахнули, незграбно перевалюється і починає котитися від нас.
  
  
  Сьюзан схопила мене за ліву руку, трясучи її і істерично кричала: «Не дай їм піти!»
  
  
  Начебто я стояв окремо від нас обох, замкнений у своєму самотньому світі. Я знав, що треба робити. Іншого шляху не було. Мені стало холодно, незважаючи на спекотне сонце Нью-Мексико. Холод проникав глибоко всередину мене, лякаючи мене до глибини душі.
  
  
  Сьюзан простягла руку і вдарила мене по обличчю. Я нічого не відчував. Наче вона мене взагалі не торкалася.
  
  
  Вона кричала на мене. "Допоможіть йому, заради бога!"
  
  
  Я дивився, як літак наближається до далекого кінця злітно-посадкової смуги.
  
  
  Тепер він знаходився за кілька сотень ярдів від нас, його двигуни підірвали вихор пилу позаду нього. Він розвернувся на смузі та почав розбіг. Здвоєні мотори тепер закричали, пронизливий шум шуму оглушливо вдарив по наших барабанних перетинках, а потім літак набрав швидкість і мчав ґрунтовою смугою до нас.
  
  
  Я витягла ліву руку зі схватки Сьюзен. Я підняв .44 Magnum і обхопив своє праве зап'ястя лівою рукою, піднявши револьвер до рівня очей, вирівнявши планку мушки в пазу цілика.
  
  
  Коли літак наздогнав нас, він був майже на максимальній злітній швидкості, і за ту хвилину до того, як носове колесо почало підніматися, я зробив постріл. Ліва шина вибухнула, розлетілася на шматки важкою кулею. Ліве крило впало. Його кінчик зачепився за землю, повертаючи літак з сильним болючим криком металу, що ламається. Баки на законцівках крил розкрилися, і паливо вивергалося в повітря чорним жирним струменем.
  
  
  
  У сповільненому русі хвіст літака піднімався все вище і вище, а потім, коли крило обірвалося в корені, літак перекинувся вгору і вниз на спину, скручуючи злітно-посадкову смугу в хмарі чорного паливного пилу та коричневого пилу уламки металу дико розлітаються яскравими осколками.
  
  
  Я вистрілив ще раз літаком, потім третій і четвертий. Відбувся швидкий спалах полум'я; Помаранчево-червона вогненна куля розширилася зі зламаного, покаліченого металу фюзеляжу. Літак зупинився, полум'я вирвалося з нього, коли густий маслянистий чорний дим вилився з Голокосту вогню, що стрибав.
  
  
  Як і раніше, без найменшої ознаки емоцій на моєму обличчі, я спостерігав, як літак знищив себе та його пасажирів. Я опустив зброю і втомлений стояв на дні долини; Самотній. Сьюзен зісковзнула зі мною на коліна, притулившись обличчям до моєї ноги. Я почув гуркіт розпачу, що вирвався з її горла, і обережно простяг ліву руку і торкнувся її кінчика золотистого волосся, не маючи можливості говорити з нею або хоч якось її втішити.
  
  
  РОЗДІЛ ВОСІМНАДЦЯТИЙ
  
  
  Я повідомив Хоуку телефоном з Ель-Пасо і в кінці цинічно сказав йому, що Грегоріус обманював його протягом багатьох років. Що він дав мене в оренду від AX одному з головних світових злочинців.
  
  
  Я почув сухий смішок Хоука по лінії.
  
  
  Ти правда в це віриш, Нік? Як ви вважаєте, чому я порушив усі правила і дозволив вам працювати на нього? І повідомити, що ви не можете звернутися до AX за допомогою? "
  
  
  "Ти маєш на увазі-?"
  
  
  «Я багато років цікавився Грегоріусом. Коли він попросив вас, я подумав, що це чудова нагода викурити його на відкрите повітря. І це ти зробив. Чудова робота, Нік.
  
  
  І знову Хоук був на крок попереду мене.
  
  
  «Добре, – прогарчав я, – у такому разі я заробив відпустку».
  
  
  "Три тижні", - відрізав Хоук. «І передай привіт Тенієнт Фуентес». Він різко повісив трубку, залишивши мене гадати, як він дізнався, що я збираюся повернутися до Акапулько знову?
  
  
  Отже, тепер у бежевих штанах, сандалях та відкритій спортивній сорочці я сидів за маленьким столиком поряд із Тенієнте Фелікс Фуентес із Федеральної поліції Сегурідад. Стіл стояв на широкій терасі готелю Матаморос. Акапулько ніколи не був гарнішим. Він блищав у променях тропічного сонця ближче до вечора, змитий раннім днем ​​зливою.
  
  
  Води затоки були насичено-синього кольору, місто на протилежному боці, майже приховане за пальмами, що оточували малекон і парк, являло собою сіру пляму біля підніжжя коричневих пагорбів з гребенями.
  
  
  «Я розумію, що ви мені не всі розповіли, – зауважив Фуентес. «Я не впевнений, що хочу знати все, тому що тоді мені, можливо, доведеться вжити офіційних заходів, а я не хочу цього робити, сеньйоре Картер. Проте маю одне питання. Сточеллі? »
  
  
  «Ви маєте на увазі, він пішов безкарно?»
  
  
  Фуентес кивнув головою.
  
  
  Я похитав головою. «Я так не думаю, – сказав я. «Ви пам'ятаєте, що я просив вас зробити, коли дзвонив учора вдень з Ель-Пасо?»
  
  
  "Звичайно. Я особисто повідомив Сточеллі, що мій уряд вважає його персоною нон грата, і просив його покинути Мексику не пізніше цього ранку. Чому?"
  
  
  «Бо я зателефонував йому відразу після розмови з тобою. Я сказав йому, що про все подбаю і що він може повернутися до Штатів».
  
  
  "Ви дозволили йому піти?" Фуентес насупився.
  
  
  „Не зовсім. Я попросив його зробити мені ласку, і він погодився».
  
  
  "Позикання?"
  
  
  "Повернути з собою мій багаж".
  
  
  Фуентес був спантеличений. "Я не розумію. З якою метою це було?"
  
  
  «Що ж, – сказав я, дивлячись на годинник, – якщо його літак прибуде вчасно, Сточеллі прибуде до аеропорту Кеннеді в найближчі півгодини. Він має пройти митницю. Серед його багажу чорна тканинна валіза без будь-яких позначок, що вказують на те, що вона належить комусь, крім Сточеллі. Він може заявити, що це одна з моїх сумок, але він не має можливості довести це. Крім того, я не думаю, що митниця зверне увагу на його протести».
  
  
  Розуміння осяяло очі Фуентеса.
  
  
  - Це валіза, яку Дітріх відправив до вашої кімнати?
  
  
  "Це так, - сказав я, посміхаючись, - і в ньому все ще містяться тридцять кілограмів чистого героїну, які Дітріх вклав у нього".
  
  
  Фуентес почав сміятися.
  
  
  Я дивився повз нього у дверний отвір, що веде з вестибюля готелю. До нас йшла Консуела Дельгардо. Коли вона підійшла, я побачив її обличчя. Це була суміш радості та очікування, і погляд, який казав мені, що якимсь чином, десь, якимось чином вона помститься мені за те, що я зробив з нею на гасіенді Гаррета.
  
  
  Вона підійшла до столу, висока, велична, повна жінка, її овальне обличчя ніколи не виглядало красивішим, ніж зараз. Фуентес повернувся на стільці, побачив її і підвівся на ноги, коли вона підійшла до нас.
  
  
  "Сеньйора Консуела Дельгардо, лейтенант Фелікс Фуентес".
  
  
  Консуела простягла руку. Фуентес підніс його до губ.
  
  
  "Ми зустрічалися", - пробурмотів Фуентес. Потім він випростався. Він сказав: «Якщо ви збираєтеся пробути в Мексиці якийсь час, сеньйоре Картер, я був би вдячний, якби ви якось увечері були моїми гостями на вечері.
  
  
  
  Консуела власно взяла мене за руку. Фуентес уловив цей жест.
  
  
  "Ми були б щасливі", - хрипко сказала Консуела.
  
  
  Фуентес глянув на неї. Потім він глянув на мене. В його очах на мить спалахнув ледь помітний вираз, але обличчя залишалося таким же незворушним і суворим, як завжди - горіхово-коричневе зображення стародавнього боту Тольтек.
  
  
  "Развлекайся", - сухо сказав мені Фуентес. А потім він заплющив одне око в повільному хтивому підморгуванні.
  
  
  Кінець.
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Єрусалимська справа
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Killmaster
  
  
  Єрусалимська справа
  
  
  
  
  
  Присвячується службовцям секретних служб Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  
  Коли ви зустрічаєтеся з невіруючими, відрубуйте їм голови, доки не влаштуєте велику різанину серед них; і зв'язати їх узами, а потім або відпустити їх безкоштовно, або вимагати викуп.
  
  
  Коран
  
  
  
  
  
  
  Пролог
  
  
  
  
  
  Кондиціонери працювали на максимальній швидкості у позолоченому бальному залі готелю «Едем», але кімната була заповнена двома сотнями учасників одиночної вечірки, і від диму, м'яса та розпачу було жарко, як у джунглях. .
  
  
  Великі подвійні двері в кінці кімнати вели в далекий кінець, на кам'янисту стежку, що спускалася до пляжу, до прохолодного свіжого повітря, до тихого місця, де синьо-чорний океан зустрічався без жодної допомоги з піщаним берегом. Сонні, твій господар у вихідні.
  
  
  У міру того як вечір добігав кінця, деякі з тусовщиків пішли. Ті, кому пощастило, пішли пліч-о-пліч, чоловік розстелив куртку на піску для дівчини. Нещасні вийшли самі. Подумати про те, чому їм так не пощастило; подумати про витрачені гроші і відпустку або подихати свіжим повітрям, перш ніж повторити спробу. А деякі просто вийшли подивитися на зірки перед тим, як вирушити додому до квартир у Штатах, до міст, де більше немає зірок.
  
  
  Ніхто не помітив високої людини в куртці Кардена, яка йшла до далекого кінця пляжу. Він йшов швидко з ліхтариком, йшов із собакою від дорогого готелю на Багамі вниз, туди, де пляж був найтемнішим і тихішим. Одного разу він глянув на одиноких, що проходять повз. Погляд, який можна було інтерпретувати як роздратування. Але ніхто цього не помітив.
  
  
  Гелікоптер теж ніхто не помітив. Тільки коли він опустився так низько, що ви подумали, що він летить прямо на вас, і якщо він не приземлиться швидко, він вилетить через великі скляні двері і приземлиться посеред блискучої бальної зали.
  
  
  З вертольота вивалилися троє чоловіків у капюшонах. Вони мали зброю. Чоловік у піджаку Кардена, як і всі інші, підвів очі в тихому подиві. Він сказав: «Якого біса! А потім вони схопили його і швидко, грубо підштовхнули до гелікоптера. Люди на березі стояли нерухомо, нерухомо, як пальми на пляжі, гадаючи, чи було те, що вони бачать, було сном, а потім маленька людина з Брукліна крикнула: «Зупиніть їх!» Щось обірвалося в тихому натовпі, натовпі метушливих невдах з великого міста, і деякі з них побігли назустріч мрії, щоб поборотися, можливо, вперше у своєму житті. люди в капюшонах посміхалися, піднімали пістолети-кулемети і покривали пляж кулями і криками, і під гуркіт гармат, слабке шипіння фосфорної гранати, а потім вогонь - вогонь, що швидко поширювався, який пожирав куплені сукні. з нагоди, і маленькі відповідні светри, і взяті напрокат смокінги, і маленька людина з Брукліна, і вчитель з Байонни.
  
  
  Чотирнадцять убитих, двадцять два поранені.
  
  
  А людину із собакою взяли на вертоліт.
  
  
  
  
  
  
  Перша глава.
  
  
  
  
  
  Я лежав голий на сонечку. Я не ворушив ні м'язом більше години. Мені це починало подобатися. Я почав думати про те, щоб більше ніколи не рухати м'язами. Я подумав, якщо ви пролежите на сонці пустелі досить довго, чи зможе жар перетворити вас на статую? Чи пам'ятник? Може я міг би стати пам'ятником. Тут лежить Нік Картер. Б'юся об заклад, я б став статуєю туриста
  
  
  Залучення. Сім'ї відвідували мене чотириденними вихідними, і діти стояли і корчили пики - як вони це роблять з охоронцями Букінгемського палацу - намагаючись змусити мене поворухнутися. Тільки я не став би. Можливо, мені вдасться потрапити до Книги рекордів Гіннеса: «Рекорд за відсутністю руху м'язів - 48 років і дванадцять хвилин, встановлений Ніком Картером у Тусоні, штат Арізона».
  
  
  Я примружився, дивлячись на довгий горизонт, на невиразно-блакитні гори, що оточували пустелю, і глибоко вдихнуло повітря, настільки чисте, що мені здалося, що мої легені – це нетрі.
  
  
  Я глянув на свою ногу. Вона знову стала виглядати як частина мене. Принаймні, вона стала так само темно-коричневим, як і решта мого тіла, більше схожа не на шланг пилососа, а на справжню людську ногу.
  
  
  Говорячи про те, щоб не рухати м'язами, шість тижнів тому це було делікатною темою. Шість тижнів тому гіпс усе ще був на моїй нозі, і доктор Шілхаус видавав кудахтання і обговорював моє одужання в «якщо» замість «коли». Куля, з якою пощастило ублюдку Дженнінгсу, розколола кістку, а уламки врізалися в м'язи, нерви або ще щось, що змушує ногу робити свою справу, і ми не жартували, коли більше не рухаємося.
  
  
  Я знову глянув на вигляд. У безкрайньому світі піску, шавлії та сонця, вдалині – самотній вершник на бронзовій кобилі. Я заплющив очі і поплив геть.
  
  
  Бий!
  
  
  Вона вдарила мене згорнутим папером і розбудила мене від снів категорії «Х». Вона сказала: Картер, ти безнадійний. Я залишу тебе на годину, а ти підеш».
  
  
  Я розплющив око. Міллі. Красиві. Навіть у цій безглуздій білій уніформі медсестри. Великий пучок соковитих білявих волосся, золотисто-платинове і жовто-рожеве волосся, великі карі очі, блискуча засмага і м'який повний рот, а потім рухаючись вниз і читаючи зліва направо, дві найпрекрасніші груди у світі, багаті і високі, і круглі, а потім - чорт забирай, я поворушив м'язом.
  
  
  Я застогнав і перекинувся. «Давай, – сказала вона. "Повернутися до роботи." Робота означала фізіотерапію моєї ноги. Міллі була фізіотерапевтом. Для моєї ноги. Решта була неофіційною.
  
  
  Я взяв рушник і обернув його довкола себе. Я лежав на брезентовому килимку на масажному столі на балконі приватної спальні у великому іспанському особняку в місіонерському стилі приблизно за тридцять п'ять миль на південний захід від Тусона. Притулок тітки Тіллі Або, як його менш ласкаво називають, ATR AX терапія та реабілітація. Будинок-інтернат для ветеранів "холодних війн".
  
  
  Я був там завдяки люб'язності Гарольда («Хеппі») Дженнінгса, колишнього бутлегера, колишнього в'язня, експатріанта, власника крихітного готелю на островах Кайкос, навпроти Гаїті. Готель Хеппі виявився розрахунковою палатою для групи фрілансерів під назвою Blood And Vengeance. Його загальновизнаною метою було отримати кров та помститися обраній групі американських вчених. Рух фінансувався багатим американським екс-нацистом, який робив усе це гідним Хеппі. Кров і відплата залишилися в минулому, але я заплатив за перемогу двотижневою комою та зламаною ногою. В обмін на це AX надав мені два місяці сонячних та відновлювальних вправ і Міллі Барнс.
  
  
  Міллі Барнс схопила мою ліву ногу і прикріпила до неї металевий вантаж. «І потягнутися, - сказала вона, - і зігнутися... і зігнутися... і потягнутися, два-три - гей! Це не погано. Тримаю парі, наступного тижня ти ходитимеш без милиць». Я глянув на неї з сумнівом. Вона знизала плечима. "Я не сказала бігати".
  
  
  Я посміхнувся. «Це також нормально. Я просто вирішив, що мені не дуже поспішати. Я лежав тут, думаючи, що життя коротке, і багато часу витрачається на біг».
  
  
  Вона підняла брови. "Це не схоже на репліку Killmaster".
  
  
  Я знизав плечима. «Отже, можливо, це не так. Може, я думаю про те, щоб кинути AX. Валятися. Робити те, що роблять справжні люди». Я поглянув на неї. "Що роблять справжні люди?"
  
  
  «Лежи, бажаючи, щоб вони були Ніком Картером».
  
  
  "З усіх сил."
  
  
  "Продовжуй рухати ногою".
  
  
  "Ким ти хотів би бути?"
  
  
  Вона подарувала мені відкриту дівочу посмішку. "Коли я з тобою, я щаслива бути Міллі Барнс".
  
  
  "А коли я піду?"
  
  
  «Ах! Коли ти підеш, я запрус у цій кімнаті зі своїми спогадами, моїми сльозами та моїми збірками віршів». Вона підібгала губи. "Це та відповідь, яку ви хотіли почути?"
  
  
  "Я хотів знати, чого ти хочеш від життя".
  
  
  Вона стояла ліворуч від мене, біля перил балкона, схрестивши руки на грудях, сонце світило жовтими зірками у її волоссі. Вона знизала плечима. "Я не думав про бажання чогось роками".
  
  
  «… Сказав бабусі Барнс у день її дев'яностоліття. Давай дитинко. Це не думка молодої жінки.
  
  
  Вона розширила очі. Мені двадцять вісім”.
  
  
  "Цей старий, га?"
  
  
  "Продовжуй витягувати ногу"
  
  
  Я простяг ногу. Вона простягла руку і підняла її ще вище, хитаючись і вітаючи сонце. Вона прибрала руки, і я підняв їх угору, набагато вищий, ніж я думав. «Наступного разу підштовхни себе так високо». Я згинався, нахилявся і штовхався так високо.
  
  
  «Міллі… Якби я пішов…»
  
  
  «Дурниця, Нік! Те, через що ти проходиш, – типове мислення дванадцятого тижня».
  
  
  "Я укушу. Що це?"
  
  
  Вона зітхнула. . «Це просто перший місяць ви, хлопці, проведуть тут, ви всі в палаючий поспішайте вийти Другий місяць ви зосередитися на роботі важко третій місяць. - Я не знаю, - ваші зміни метаболізму звикають до цієї брехні. Ви починаєте філософствувати, починаєте цитувати Омара Хайяма. У вас затуманені очі, коли ви дивитесь The Waltons”. Вона похитала головою. «Типове мислення дванадцятого тижня»,
  
  
  "То що ж буде далі?"
  
  
  Вона посміхнулася. "Ось побачиш. Просто продовжуй згинати цю ногу. Вона тобі знадобиться».
  
  
  У моїй кімнаті задзвонив телефон. Міллі пішла відповісти. Я спостерігав, як у мене на нозі тремтять м'язи. Усе поверталося. Мабуть, вона мала рацію. Наступного тижня я можу викинути милиці. Я підтримувала решту свого тіла у формі за допомогою гантелей та скакалок та тривалого щоденного плавання, і я все ще важила плоскі 165. Єдине, що я додав за час свого перебування у тітки Тіллі, було чудовими, безглуздими піратськими вусами. Міллі сказала, що це змусило мене виглядати справді злим. Я думав, що виглядаю як Омар Шаріф. Міллі сказала, що це те саме.
  
  
  Вона повернулася до балконних дверей. Чи можу я довіряти тобі цього разу продовжити роботу? Нове надходження…"
  
  
  Я глянув на неї і забурчав. «Прекрасний роман. Спершу ти залишиш мене на обід, а тепер ще один чоловік. Хто цей хлопець?"
  
  
  "Некто на ім'я Данн".
  
  
  "Данн з Берліна?"
  
  
  "Теж саме".
  
  
  «Хм. Зважаючи на всі обставини, я більше заздрю обіду».
  
  
  "Уч!" - Сказала вона, підійшла і поцілувала мене. Вона хотіла, щоб це було ясно. Невеликий поцілунок жартома. Якось це перетворилося на щось інше. Нарешті, вона зітхнула і відсторонилася.
  
  
  Я сказав: «Передай мені цю газету, перш ніж ідеш. Думаю, настав час і мені знову потренувати свій мозок».
  
  
  Вона кинула мені газету і втекла. Я склав його назад на першу сторінку.
  
  
  Леонарда Фокса викрали.
  
  
  Або, говорячи словами Tucson Sun:
  
  
  Мільярдер, цар готелів Леонарда Фокса, викрали зі свого притулку на Гранд Багама під градом куль і гранат.
  
  
  Карлтон Варн, скарбник холдингової компанії Фокса, отримав сьогодні вранці записку про викуп із вимогою 100 мільйонів доларів. Записка була підписана "Аль-Шайтан", що в перекладі з арабської означає "диявол".
  
  
  Це перший терористичний акт групи, яка вважається уламком «Чорного вересня», палестинського спецназу, відповідального за вбивства на Олімпійських іграх у Мюнхені та масові вбивства в аеропортах Риму та Афін.
  
  
  Коли його запитали, як він планує зібрати гроші, Варн сказав, що компанії доведеться скинути акції та продати холдинги «зі значними втратами». Але, - додав він, - зараз не час думати про гроші. Зрештою, на коні життя чоловіка”.
  
  
  Ясір Арафат, головний представник PLO (Організація звільнення Палестини, керівний комітет усіх сил федаїнів) запропонував своє звичайне «Без коментарів».
  
  
  
  
  У цьому була якась дика іронія. Фокс поїхав на Багами в першу чергу, щоб зберегти свою свободу та статки. Федерали готувалися кинути у нього книжку. Special Edition у шкіряній палітурці з гравіюванням золота; той, що перераховує лише злочини на мільйон доларів – шахрайство з цінними паперами, шахрайство з використанням електронних засобів, змову, податкове шахрайство. Але Фоксу вдалося втекти. У безпечну юридичну гавань Великих Багамських островів.
  
  
  А тепер іронія номер два: навіть якщо Варн заплатить викуп, найкраща надія Фокса залишитися живою була, якщо федеральні агенти викрали його назад. Це був остаточний приклад старої ідеї про те, що диявол, якого ви знаєте, кращий за диявола - або Аль-Шайтан - ви не знаєте.
  
  
  Вашингтон візьметься за справу, гаразд. Не з любові до Леонарда Фокса. Навіть не лише через задіяний принцип. Ми були б на цьому з простої причини з міркувань самозахисту, щоб сотні мільйонів доларів американських грошей не потрапили до рук терористів.
  
  
  Я почав питати, чи був замішаний в цьому AX. А хто у AX. І яким був план. Я подивився на залитий сонцем краєвид і раптово відчув потребу в крижаних тротуарах, прохолодних думках і холодній твердій зброї в моїй руці.
  
  
  Міллі мала рацію.
  
  
  Дванадцятий тиждень закінчився.
  
  
  
  
  
  
  Другий розділ.
  
  
  
  
  
  Леонард Фокс був мертвий.
  
  
  Мертвий, але його не вбив Аль-Шайтан. Він просто помер. Або, як каже мій друг, «його серце вдарило».
  
  
  «Провівши два тижні у таборі терористів, благополучно приземлившись в аеропорту Лукая, після того, як привітався з телекамерами, заплативши сто мільйонів доларів, щоб жити – Леонард Фокс помер. Три години вдома та пфф!
  
  
  Якщо є така річ, як Доля, погодьтеся, вона має похмуре почуття гумору.
  
  
  Дженс подивився на свої карти. "Я за копійки".
  
  
  Кемпбелл витяг одну і закусив. Ферреллі сказав: "Палиця". Я кинув десять центів і підняв п'ятак. Ми зробили чудову групу гравців. Зібралися навколо лікарняного ліжка. Дженс, притиснувши ноги до стелі в цій великодушній тортурі, відомої як тяга, Кемпбелл з пов'язкою на одному оці і Ферреллі з товстою чорною чотиримісячною бородою, що сидить в інвалідному кріслі, оговтуючись від усього, що відбувається, коли кулі банди потрапляють вам у кишечник. Щодо мене, я пройшов милю вранці і в порівнянні з іншими, я відчував себе здоровим.
  
  
  Я повернувся до Дженса. Наша людина у Дамаску. Принаймні тиждень тому. Він був новачком у AX, але знав Близький Схід. "То що, як ви думаєте, вони будуть робити з грошима?"
  
  
  "Відповідає вам, що п'ятак." Він кинув п'ятак на ліжко. «Чорт, я не знаю. Ваше припущення так само добре, як моє». Він відірвався від карток. "Яке ваше припущення?"
  
  
  Я знизав плечима. "Я не знаю. Але я сумніваюся, що вони скористаються ним для запасу консервів, тож, думаю, ми щойно накупили собі купу жаху.
  
  
  Кемпбелл думав зіграти в копійку. «Може, вони куплять ще кілька ракет SAM-7. Потрап у кілька літаків, що заходять на посадку. Гей, а коли сезон полювання на Боїнг 747?
  
  
  Ферреллі сказав: «Кожного місяця з четвіркою»
  
  
  «Кумедно», - сказав я. "Ми граємо в карти?"
  
  
  Кемпбелл вирішив викласти копійки. Знаючи Кемпбелла, він мав гарну руку. "Найгірше, - звернувся він до Ферреллі, - який би терор вони не вирішили купити, вони купуватимуть його на старі добрі американські гроші".
  
  
  «Виправлення. На гроші Леонарда Фокса». Ферреллі посміхнувся і погладив бороду. "Меморіальний терор Леонарда Фокса".
  
  
  Кемпбелл кивнув головою. "І я не думаю, що Фокс втрачає багато сну".
  
  
  "Ти знущаєшся?" Ферреллі скинув карти. Там, де зараз Фокс, вони не сплять. Вогонь та сірка не дають заснути. Чувак, я чув, що то була одна погана душа».
  
  
  Дженс подивився на Ферреллі. Джинс мав обличчя британського офіцера. Пустельна засмага, вибілена на сонці світле волосся; ідеальна фольга для крижаних блакитних очей. Дженс усміхнувся. «Мені здається, я вловлюю зелений звук ревнощів».
  
  
  Я насупився. «Хто міг би заздрити покійному Леонарду Фоксу? Я маю на увазі, кому знадобляться кілька мільярдів доларів, замок в Іспанії, вілла в Греції, приватний літак, стометрова яхта і пара світових... подружок відомих кінозірок? Чорт! У Ферреллі найкращі цінності, чи не так, Ферреллі? "
  
  
  Ферреллі кивнув головою. "Звичайно. Такі речі можуть зруйнувати твою душу».
  
  
  «Вірно, – сказав я. Найкраще у житті – це сонце і місяць та печиво Oreo».
  
  
  "І моє здоров'я", - сказав Ферреллі. "Я отримав своє здоров'я".
  
  
  "Не отримаєш, якщо не повернешся в ліжко". Міллі стояла у дверях. Вона підійшла до вікна і широко його відчинила. «Боже мій, – сказала вона, – що ви курили? Це схоже на справжню задимлену кімнату». Вона повернулась до мене. "Доктор Шілхаус хоче бачити тебе через п'ятнадцять хвилин, Нік". Вона прочистила горло. «Він також хоче бачити Ферреллі у ліжку та Кемпбелла у спортзалі».
  
  
  "А Дженс?" – сказав Ферреллі. "У чому він хотів би бачити Дженса?"
  
  
  "У перетягуванні", - запропонував Кемпбелл.
  
  
  "У боргах", - сказав Ферреллі.
  
  
  «Безумства, - сказав Кемпбелл.
  
  
  "У…"
  
  
  "Ідіть!" - сказала Міллі.
  
  
  Вони пішли.
  
  
  Міллі села в чорний пластиковий стілець. «Це досить цікава історія про Леонарда Фокса. Я не міг повірити, коли почув новини. Який дикий фінал».
  
  
  Я похитав головою. «Це далеко не кінець, пупсику. Це може бути кінець Леонарда Фокса, але це лише початок чогось іншого. Хоч би які хитрощі вони планували з грошима».
  
  
  Міллі зітхнула. «Я знаю, які каперси я влаштувала б. Ну, спитайте мене, хлопці, норкові каперси».
  
  
  Дженс обернувся і кинув на неї крижаний погляд. "Ви б дійсно?" Він раптово став дуже серйозним. Його чоло порізалося глибокими зморшками. "Я маю на увазі – ці речі важливі для вас?"
  
  
  Вона зупинилася на мить, і її очі змінилися. Начебто вона прочитала щось між рядками. "Ні", - повільно відповіла вона. «Ні, Тед. Зовсім ні". Вона різко переключила тон. "Так ви думаєте, що Аль-Шайтан витратить гроші на терор".
  
  
  Дженс також перемістився. "Якщо ми не знайдемо їх першими".
  
  
  Міллі швидко перевела погляд з Дженса на мене на Дженса знову. "До слова "ми", я вважаю
  
  
  ви маєте на увазі AX? "
  
  
  Він глянув на свою ногу, що тяглася до стелі. «Ну, скажімо так – я не маю на увазі мене. Завдяки цьому тупому п'яному ідіоту. Знаєте, якось арабський циган сказав мені, що вівторок - мій невдалий день. Так що кожного понеділка ввечері я прибираю свій пістолет, і я ніколи не влаштовую темні справи на вівторок. То що ж відбувається? Я йду вулицею з невинним дорученням, і забитий камінням турист збиває мене своєю машиною. Коли? "
  
  
  "В п'ятницю?"
  
  
  Дженс проігнорував мене. «І я віддав би свою праву ногу, щоб опинитися в Сирії зараз».
  
  
  Я глянув на його ногу. Я сказав: Ніхто цього не візьме.
  
  
  Він ігнорував мене і глянув на Міллі. «У будь-якому випадку, відповідаючи на твоє запитання, люба, ти можеш тримати парі, що багато хлопців прямо зараз шукають Шайтана». Тепер він повернувся до мене. "Боже, у них було більше двох тижнів - цілий світ гарячих агентів - і вони не могли придумати ні чорта".
  
  
  «А потім Фокс іде і вмирає, не встигнувши заговорити. Б'юся об заклад, Вашингтон справді збожеволів». Я поглянув на Дженса. "Ви думаєте, що там був AX?" Він почав знизувати плечима.
  
  
  Міллі швидко сказала: «Щодо Аль-Шайтана – які дії, на вашу думку, вони планують? Я маю на увазі, проти кого?
  
  
  Дженс знову знизав плечима. Це залежить від того, хто такий Аль Шайтан. У федаїнів є десятки фракцій, і всі вони мають кілька різних цілей та трохи інший список ворогів».
  
  
  Міллі насупилась. "Не могли б ви пояснити?"
  
  
  Він підморгнув їй. «Я люблю пояснювати. Це змушує мене почуватися розумним. Послухайте: у вас є пара екстремістських груп, які не лише хочуть стерти Ізраїль з лиця землі, а й хочуть скинути арабські режими – розпочати цілу революцію. І якщо Ал Шайтан є частиною цієї банди, список проти кого може бути досить довгим. З іншого боку, є Аль-Фатх, найбільша група. Вони більш менш дотримуються компромісу, що може бути нісенітницею. Тому що Блек Вересень – найкривавіші хлопці у всій ОВП – мають стати частиною ФАТХ». Він сплеснув руками. "Отже, ви намагаєтеся зрозуміти це".
  
  
  "Але в газеті говорилося, що Шайтан може бути частиною Чорного вересня". Міллі подивилася на мене. "Що це говорить про них?"
  
  
  Я похитав головою. "Абсолютно нічого. Слухайте, у них так багато фракцій, бо кожен має свої ідеї. Отже, вони утворюють групу, і незабаром група починає розпадатися на групи, і незабаром осколки розпадаються на групи, і наскільки ми знаємо, Шайтан міг бути шістьма дурними хлопцями, яким не подобалося те, що вони отримували на вечерю». Я повернувся до Дженса. Як це для теорії? Купка схиблених на владі вегетаріанців?»
  
  
  Дженс глянув на мене дуже дивно.
  
  
  Я насупився. «Це – на випадок, якщо ви не зрозуміли – це був жарт».
  
  
  Він продовжував дивитись на мене дуже дивно. "Можливо ти правий."
  
  
  Я повернувся до Міллі. "Я думаю, йому потрібен укол".
  
  
  "Я в порядку". Він все ще дивився. «Я намагаюся сказати вам, що, можливо, ви маєте рацію. Аль-Шайтан може бути будь-ким. Може взагалі будь-що. Припустимо, що їх було лише шість хлопців – вам не знадобиться більше, щоб здійснити набіг на Фокс…»
  
  
  "Так?"
  
  
  «Так… отже, можливо, вони самі по собі. Може, вони дійсно мають свою божевільну схему».
  
  
  "Може, вони хочуть узаконити моркву?"
  
  
  «Або, можливо, вони хочуть підірвати світ».
  
  
  Ми раптово обмінялися довгим тихим поглядом. Ми придумали страшенно брудну ідею. Якби Шайтан був на шість безумців поодинці, їм було б набагато важче переглянути свої здогади. Їхні ходи та плани можуть бути чим завгодно. Абсолютно чим завгодно.
  
  
  Я думав про це через кілька хвилин, коли Шілхаус перевіряв мене, штовхав мене в ногу і краще за мене вимовляв. «Набагато краще, N3. Майже на сто відсотків», – посміхнувся він.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Міллі посміхалася. "Набагато краще."
  
  
  Я ляснув її по її голій красивій дупі. "Неромантична сука", - сказав я. "Говорячи про мою ногу в такий час ..."
  
  
  "Ну що ж, - лукаво сказала вона, - я не могла не помітити..."
  
  
  «Ви взагалі не повинні нічого помічати. Ви повинні бути надто зайняті, дивлячись на кольорові вогні.
  
  
  «Ох вже ці, - сказала вона, дуже повільно проводячи пальцем по моїй спині, по всій спині. "Ви маєте на увазі ті червоно-сині мерехтливі речі, які відбуваються, коли дзвонять дзвони ...?"
  
  
  Я глянув на неї. "Тобі просто пощастило, - сказав я, притягуючи її до себе, - що J любить розумних жінок". Мої руки тримали чашу навколо її грудей, і моя чаша була переповнена її соковитою жіночністю.
  
  
  "Дорогий?" вона сказала дуже м'яко: «Для протоколу» - вона поцілувала мене у вухо, - «ви ціле видовищне світлозвукове шоу».
  
  
  "І ти б...
  
  
  - Я поцілував її в груди: - "Хочете знову зіграти цю платівку?"
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Міллі не спала. Я відчув, як її вії ковзнули по моєму плечу. Вона прикинулася сплячою, і я надав їй послугу, вдавши, що вірю їй. Коли жінка грає в цю гру, у неї зазвичай є досить вагома причина. І Міллі не грала в безглузді ігри.
  
  
  У кімнаті було тихо і темно, за винятком місячного світла, що пробивався крізь жалюзі, утворюючи візерунок із смуг на стелі. Ніч була прохолодною, і пишне коричневе тіло, яке було обернуте навколо мене, було вкрите темно-синьою ковдрою, мені не треба було його бачити. Він плив у моїй голові, танцював між смужками місяця на стелі.
  
  
  Міллі була парадоксом. Важко проста дівчина. У неї була непохитна діяльність. Міллі нічого не турбувало. Вона могла дивитися тобі у вічі, навіть якби половина твого обличчя була підірвана. І в цьому погляді не було ані жалю, ані страху. І ви знали б, що вона не грала.
  
  
  Все, що було з Міллі, було звичайною справою, включаючи нас. Це була хороша, глибока дружба, що включає секс, але любовний роман. Якось у Міллі був один любовний зв'язок - Сем, але Сем помер.
  
  
  Лише картина була неправильною. Ніхто ніколи більше не любить. Якби Джульєтта не вийшла з себе, чотири роки по тому вона вийшла б заміж за іншого, а за п'ять ви отримаєте десять, вона вийшла б заміж за коханням. Може, не зовсім таке кохання, але кохання точно таке саме. Тому що любити – це як будь-який інший талант. Якщо ви щось робите добре, ви повинні зробити це знову. Міллі мав талант. Вона просто боялася його використати.
  
  
  Вона ворухнулась у мене за плечем. "Котра зараз година?" Вона спитала.
  
  
  Було одинадцята година.
  
  
  Я витяг ногу і увімкнув телевізор пальцями ніг. Вона сказала: «Припиніть викаблучуватися» і обережно позіхнула.
  
  
  Телевізор увімкнувся, і жінка оголосила сонній Америці, що її не турбує запах пахв. Міллі прикрила обличчя подушкою. «Якщо ви дивитеся фільм, я розповім вам, чим він закінчиться. Американці, ковбої та поліцейські завжди перемагають».
  
  
  Я сказав: "Не хочу вам говорити, але я планую подивитися новини".
  
  
  «Той самий фінал. Американці, ковбої та копи завжди перемагають».
  
  
  Диктор сказав: «Терор знову в заголовках». Я сіла прямо. Міллі перекочувалася в мої обійми.
  
  
  «Через три дні після смерті Леонарда Фокса – ще одне викрадення сміливця. Цього разу на Італійській Рів'єрі, коли американського мільйонера Харлоу Уїлтса викрали зі своєї приватної заміської вілли. Вілтс, якому належить контрольний пакет акцій мережі мотелів Cottage, щойно прибув до Італії обговорити плани з покупки готелю Роналді». (Кадр, на якому Вілтс прибуває до Італії.) «Кріс Вокер з Міннесоти розмовляв зі своєю дружиною ...»
  
  
  Камера показувала розкішну вітальню в мільйонерському передмісті Somewhere, Міннесота, де місіс Вілтс, що плакала, розповідала ту ж саму холодну історію. Викрадачам потрібно сто мільйонів доларів. За два тижні. Готівкою. Вони назвали себе Аль-Шайтан. Диявол.
  
  
  Що б вони не планували купити на ці гроші, тепер ціна сягала двохсот мільйонів. І якщо хтось не врятує Вілтса, доведеться заплатити Дияволові.
  
  
  Я заплющив очі. Саме те, що зараз потрібне світові. Терор на двісті мільйонів доларів.
  
  
  Міллі потяглася і вимкнула телевізор. "Обійми мене", - сказала вона. "Просто потримай мене, гаразд?"
  
  
  Я обійняв її. Вона була справді хиткою. Я сказав: «Дорога, гей! Що це таке? Слухай, за тобою ніхто не женеться».
  
  
  “Ммм, я знаю. Але в мене жахливе передчуття, що хтось переслідує тебе. Що це остання ніч, коли ми разом».
  
  
  Я насупився. «Давай. Хто мене переслідує? Хто взагалі знає, що я тут?
  
  
  "ТОПОР", - тихо сказала вона. "AX знає, що ви тут".
  
  
  Ми довго дивилися один на одного. І це раптом перестало бути порожнім звуком. Несподівано це стало набагато більше, ніж просто дружелюбність.
  
  
  «Знаєш…» - почала вона.
  
  
  Я поцілував її. "Я знаю.'"
  
  
  Я притягнув її якомога ближче, і після цього нічого не змінилося.
  
  
  Фактично це мало значення.
  
  
  Наступного ранку Хоук зателефонував з AX у Вашингтоні, і надвечір я летів на Близький Схід. Завдання: знайти та зупинити Диявола.
  
  
  
  
  
  
  Третій розділ.
  
  
  
  
  
  Рехов Дізенгоф – це Бродвей Тель-Авіва. Або, якщо бути точнішим, це площа Пікаділлі, Сансет-Стріп та Майамі-Коллінз-авеню в одній особі. Це кафе, магазини, бари, бари, діаманти, джинсова тканина, музика, театри, світло, шум, автомобілі, юрби та нові пластикові стійки для піци.
  
  
  Я сидів за столом у
  
  
  кафе просто неба, де я п'ю третє пиво Gold Star і спостерігаю за заходом сонця над містом. Це було схоже на товстий червоний пляжний м'яч, що повільно перекидався помаранчевому небу.
  
  
  Я був тут, тому що Джексон Робі був мертвий. Робі жив у Тель-Авіві. Але він схибив. Його віза визначала його як американського журналіста, кореспондента журналу World Близького Сходу. Заголовок дозволяв йому ставити безліч запитань і надсилати телеграми, загадкові та інші, в Amalgamated Press and Wire Service. Саме так вийшло, що Вашингтон Ейкс. Його справжнім заняттям був спостерігач AX.
  
  
  Робота спостерігача дуже схожа на те, що це схоже. Спостерігати. Щоб знати, що відбувається у його частині світу. Це означає, серед іншого, знати, хто такі інформатори, найняті м'язи та місцеві бандити, а також з'ясувати, хто ті хлопці, які можуть позичити човен, дати вам укриття або вирізати кулю. Робі був добрий. Краще, ніж гарний. Робі був мислителем. У нього був один із тих аналітичних умів шахового майстра. Він пропрацював на цій роботі понад три роки і ще не назвав нас неправильним стрільцем. Тому, коли Робі телеграфував чотиризірковим кодом: «Знайшов диявола. Надішліть війська», залишалося поставити лише одне питання: чи є на горі Рашмор місце для обличчя Робі?
  
  
  Лише за годину Робі помер. Він отримав ножове поранення у спину в єрусалимському провулку. Коли це сталося, Фокс все ще був бранцем, але якщо Робі справді знав, де знаходиться мільйонер, він не мав часу розповісти про це комусь ще. Принаймні, він не мав часу розповісти про це AX.
  
  
  Моя робота полягала у тому, щоб спробувати поновити обговорення. Пройти слідом Робі до притулку Аль-Шайтан і врятувати нову жертву, Харлоу Вілтс. Я вирішив розпочати у Тель-Авіві, бо саме там починав Джексон Робі. Те, що він дізнався в Тель-Авіві, відправило його стежкою до Єрусалиму.
  
  
  Може бути.
  
  
  Можливо, це найкраще, що маєш. Робота агента складається з гір ймовірностей, гігантського стогу ймовірностей. І ви завжди граєте в «знайди голку» і завжди граєте проти часу.
  
  
  Я подивився на годинник. Настав час було йти. Я зупинив офіціанта і зажадав чек, коли небо зробило на світ троянди, а потім почервоніло до темно-пурпурово-рожевого кольору, ніби воно почуло клацання всіх камер і застало себе ніяково з приводу всього цього.
  
  
  Я попрямував крізь натовп до Алленбі-стріт, спостерігаючи за дівчатами в джинсах з низькою посадкою і м'яких, вільних вишиванок, що натякають на ціле багатство без бюстгальтера. Я спостерігав, як хлопчики дивляться на дівчаток, а туристки в бавовняних сукнях дивляться однаково палкими очима на виставку випічки на візках у кафе.
  
  
  Я знайшов таксі і дав неправильну адресу в Яффо, старому арабському місті, яке знаходилося за кілька миль на південь і на пару століть тому. Повернемося до вузьких звивистих вуличок, склепінчастих кам'яних провулків та лабіринтів у стилі Касба. Повернемося до справжнього Близького Сходу та геть від Універсального Модерну, який, здається, перетворює кожне місто у світі на будь-яке інше місто у світі.
  
  
  Я заплатив водієві і пройшов чотири квартали до Рехів Шишіма, до присадкуватий будівлі з товстими стінами та червоним дахом. Через кам'яне подвір'я та на один проліт вгору.
  
  
  Я тричі постукав у важкі дерев'яні двері.
  
  
  "А?" сказав голос. Він був різким та глибоким.
  
  
  "Glidat vanil", - відповів я фальцетом.
  
  
  "Хайом хар?" Він почав сміятися.
  
  
  "Ло", - сопрано сказав я. "Йорад Гешем".
  
  
  Один переклад цього був би: Що? "Ванільне морозиво." "Холодно?" "Ні, йде сніг". Інший переклад полягав у тому, що за мною не стежили.
  
  
  Двері відкрилися. Беньямін усміхався. Він показав мені на темний затишний безлад у кімнаті. «Щоразу, коли мені доводиться використовувати один із цих кодів, я почуваюся проклятим агентом коміксів. Хочеш коньяку?
  
  
  Я сказав що хочу.
  
  
  Він пішов на кухню і налив дві склянки. Давид Беньямін був агентом першого рангу ізраїльської розвідки Шим Бет. Я працював з ним близько десяти років тому і був тут, тому що Робі міг працювати з ним також. Самотній спостерігач AX у дружній країні має співпрацювати з місцевими агентами. І якби він не був на зв'язку з Беньяміном, то, можливо, Беньямін знав би, з ким він контактував.
  
  
  Він повернувся з окулярами та пляшкою і поставив своє незграбне шестифутове тіло на потертий коричневий шкіряний диван. Піднявши келих, він сказав: «Ле хаїм. Радий тебе бачити, Картер». Він поставив ноги на вкритий шрамами стіл.
  
  
  Беньямін змінився. Він втратив блискучий погляд молодого воїна з його прохолодним припущенням про безсмертя. Тепер він виглядав справжнім воїном. І твердіше, і м'якше, ніж той хлопчик, яким він був. Обличчя було вирізане до основних кутів, а блакитні очі обрамлені косими лініями. На ньому був сверблячий светр
  
  
  та джинси.
  
  
  Я закурив. «Я сказав Вадиму, чому я хотів тебе бачити. Тож, гадаю, мені не треба починати згори».
  
  
  Він похитав головою. Ні. Я розумію, у чому проблема. Проблема в тому, що нашому спільному другові не вистачало духу співробітництва. О так, звичайно, - він знизав плечима і відкинувся назад, - якщо мені потрібна інформація, якщо вона має, він скаже мене. Якби я спитав його. Він точно не був добровольцем”.
  
  
  Я глянув на нього і посміхнувся. "Скажіть мені, - сказав я, - якби ви знали, де ховається Шайтан, ви кинулися б до телефонної будки і зателефонували в AX?"
  
  
  Беньямін зареготав. «Добре, – сказав він. "Так що це врівноважує нас. Якби я знав, я пішов би туди зі своїми людьми і прийняв би їх для більшої слави Ізраїлю. Але якби я знав, і ви запитали мене, я був би зобов'язаний сказати вам. І оскільки я так розумію, ви питаєте – ні. Він нічого не сказав мені про те, де може бути Аль-Шайтан».
  
  
  "Знаєш когось ще, що він міг би сказати?"
  
  
  «У Шин Бет? Ні. Якби він сказав комусь, що це був би я. Я трохи покопався для вас. Вигадав щось, що може нічого не означати, або це може бути місцем для початку. Якраз перед Робі виїхавши з Тель-Авіва до Єрусалиму, він отримав близько дванадцяти тисяч фунтів зі свого фонду».
  
  
  «Три тисячі доларів».
  
  
  "Так."
  
  
  "Виплата комусь?"
  
  
  «Тож я уявляю. І дещо, що я знаю про Джексона Робі. Він ніколи не платив, доки не перевірив інформацію. Отже, ви повинні вирахувати, що за три тисячі доларів хтось сказав йому велику правду».
  
  
  "Залишається питання: чи були гроші для когось тут, у Тель-Авіві, або для когось, з ким він збирався зустрітися в Єрусалимі?"
  
  
  Беньямін усміхнувся. "Це залишає питання". Він налив ще одну порцію трохи солодкуватого коньяку. «І знову – якби я знав відповідь, я сказав би тобі. І знову - я не знаю», - він зробив швидкий ковток і скривився. «Послухайте, – сказав він, – ця шайтанська банда теж нас непокоїть. Боже мій, ми ті, кого вони справді переслідують. Якщо вони отримають до рук ці чотириста мільйонів…»
  
  
  "Почекай секунду! Чотири? Звідки я, один плюс один – два. Фокс та Вілтс. Двісті мільйонів».
  
  
  «І Джефферсон та Майлз. Чотириста мільйонів». Він перетнув кімнату і взяв газету «Джерузалем пост». "От.".
  
  
  Він кинув мені газету. Я прочитав звіт Роджера Р. Джефферсона, голову правління National Motors. Тургуд Майлз, спадкоємець собачого корму, який заробляє кілька мільйонів доларів. Обидва були викрадені напередодні увечері, викрадені з безпечних будинків у Штатах. Тепер мені довелося рятувати трьох хлопців. Я відкладаю газету.
  
  
  "Цей Шайтан звучить занадто хитро, щоб бути правдою".
  
  
  Беньямін кивнув головою. "Але не вони". Він похмуро посміхнувся. «І міф про неефективність арабів розгортається на порох»
  
  
  Я вивчив його і зітхнув. "Ви казали, що Шин Бет теж хвилюється ..."
  
  
  "Звичайно. Хтось працює над цим». Він похитав головою. «Але хто? Де? Я так само в невіданні, як і ви. Єдине, що ми можемо з упевненістю припустити, це те, що база Шайтана знаходиться не в Ізраїлі. Це залишає багато інших варіантів. Лівія? Ліван? Сирія? Іраку? Партизани розростаються».
  
  
  "Добре, значить, ми знаємо, що це Близький Схід - і перша зачіпка Робі прийшла з Тель-Авіва".
  
  
  «Або Єрусалим. Слухай Вадим знає, навіщо ти тут. Ти розмовляв з ним сьогодні. Вадим мій бос, як Яструб твій. Тож, якщо він тобі нічого не сказав, ти можеш подумати, що він нічого не знає… або він щось знає і не хоче вам розповідати. Я, я тут у іншій справі. Найкраще, що я можу зробити, це вказати вам у правильному напрямку і сказати, що якщо вас колись притиснули у провулку спиною до стіни та шістьма пістолетами на животі – якщо ви зможете дістатися до телефонної будки, подзвоніть, і я прийду».
  
  
  «Дякую, Девіде. Ти справжній персик».
  
  
  Він усміхнувся. «Вони не підходять краще за мене. Вам потрібні зачіпки?
  
  
  "Я повинен відповісти?"
  
  
  «Я б порадив вам пошукати Сару Лаві. Алленбі-стріт тут, у Тель-Авіві. Американська репатріантка. Я гадаю, вчителька. Вони з Робі… трясло. Це слово?"
  
  
  "Тряска", - засміявся я. «Але це те саме».
  
  
  Він подумав про це з хвилину і посміхнувся. Потім він почав сміятися. Низький, повний звук, що котиться. Це нагадало мені давні вечори. Девід та його дівчина. Я спитав, як вона.
  
  
  Його очі посивіли. "Дафна мертва". Він потягся за цигаркою, його обличчя було кам'яне. Я знав достатньо, щоб не сказати нікчемне «вибач». Він продовжував рівно. «У мене є ще один здогад, який ви, можливо, захочете наслідувати». Його очі благали мене не змушувати його відчувати.
  
  
  "Стріляй", - сказав я.
  
  
  Ресторан на вулиці Ель-Джаззар. І якщо ви хочете натякнути про район, Ель-Джаззар - це арабське слово, що означає головоріз.
  
  
  доглядали за цим місцем і одного разу бачили, як Робі входив туди. Може, у нього там був контакт”.
  
  
  Може, ще сорок до одного.
  
  
  Він широко знизав плечима. "Я знаю, що це небагато, але це все, про що я можу думати". Він відкинувся назад і зустрівся зі мною поглядом. "Мої власні джерела нічого корисного не знають".
  
  
  "А якби вони зробили?"
  
  
  Він прочистив горло: «Я сказав би вам».
  
  
  "Чесне слово?"
  
  
  "Йди до біса."
  
  
  Я встав. "Не я. Я йду до раю. За мої чисті думки та добрі справи». Я зробив останній ковток коньяку.
  
  
  Він простяг руку. "Удачі", - сказав він. «І я серйозно, Ніку. Якщо тобі знадобиться допомога, то можеш розраховувати на мене».
  
  
  "Я знаю", - посміхнувся я. «Поки що я маю десять центів за телефон».
  
  
  
  
  
  
  Четвертий розділ.
  
  
  
  
  
  Поговоримо про пекло. Всередині Club El Jazzar був схожий на Сьоме коло Данте. Місце вони залишають для вбивць. Це був натовп тільки для чоловіків, і чоловікові здавалося, що вони скоріше вб'ють тебе, аніж вип'ють.
  
  
  Кімната була маленькою, багатолюдною та темною, пофарбованою в глибокий пурпуровий колір. Ятагани звисали на шнурах з пензликами, і змії диму підіймалися по стінах, прямуючи до низької строкатої стелі, де чорні крила віяла, що кружляло, відбивали їх назад у безглузді хмари. Звідкись із глибини долинав звук уда і дзвін бубна.
  
  
  Коли я зайшов у двері, все зупинилося. Сорок пар очей промайнули повітрям; вісімдесят очей рухалися в ту саму мить. Ви майже могли чути, як вони все крутяться. Потім розмова почалася знову. Нижче. Бурчання. І бубон.
  
  
  Маленький смаглявий чоловік у мокрій від поту сорочці підійшов і кинув на мене легкий похмурий погляд. Він схрестив руки і витріщився на мене, надто коротко, щоб його мачо добре працював. Він плюнув на підлогу. Від мого черевика на півдюйми.
  
  
  Я посміхнувся. "І тобі теж добрий вечір".
  
  
  Він схилив голову. "Американці?"
  
  
  «Вірно. Американець. Голодний американець. Мій друг зі Світу порадив тобі місце». Я сказав це голосно.
  
  
  Він перемістив свою вагу; стер, а потім знову насупився. "Ви прийшли за їжею?"
  
  
  Я кивнув головою. "І пити."
  
  
  Він кивнув головою. "Я во. Ми дамо тобі добро». У мене вже була печія від запаху його дихання, і, судячи з того, як він сказав: "Ми дамо тобі добро", я вирішив, що це хороша ідея, і вирішив купити пляшку деревного вугілля. Активоване вугілля - страшенно хороша протиотрута практично від будь-якої отрути або ліків, які хтось може підмішати у ваш напій. Або нашпигувати в рагу. Столова ложка у склянці води, і ви, мабуть, доживете, щоб розповісти цю історію.
  
  
  Він провів мене вздовж переповненої кімнати, повз хор свистячих очей, у другу кімнату ззаду. Привели мене до пластикової будки винного кольору, яка, здавалося, була біля рингу невеликої сцени. Двоє молодих хуліганів у чорних атласних сорочках стояли біля сцени і бриняли музику, а третій, у білому бурнусі, що струмив, розсіяно тряс бубном.
  
  
  Я гадки не мав, у пеклі, де я був. Я ступив на чиюсь територію. Бандитське лігво. Але яка банда?
  
  
  До столу підійшов великий, широкий хлопець. Він був смаглявим, енергійним арабом. Він узяв мою пачку цигарок, узяв одну, закурив, потяг, сів і оглянув золото на кінчику мундштука. "Американець?" Він говорив із легким акцентом.
  
  
  "Я так. Цигарки – ні».
  
  
  "Турецький?"
  
  
  «Так. Правильно. Турецька». Я чекав, що він перейде до діла. Або принаймні до того, що я сподівався, було суттю. Мій план був простим. Тупо, але просто. Я розігрував два майби проти середини. Можливо, номер один був подвійним шансом на те, що, можливо, інформатор Робі був тут і, можливо, він спробував встановити контакт, сподіваючись швидко заробити ще три тисячі. Можливо, номер два був у тому, що, можливо, тут був убивця Робі. Це також могло б заощадити мені багато часу. Найшвидший спосіб дізнатися, хто ваш ворог - це піти в провулок і подивитися, хто намагається вас вбити.
  
  
  Я вивчав чоловіка через стіл. Він був твердим, з квадратною щелепою та м'язами. Під обтягує зеленою бавовняною футболкою. Під джинсами, що випирали, потьмяніли. Прийшов офіціант. Замовив арак. Пляшка. Дві склянки.
  
  
  Чоловік через стіл сказав: «Ви труситеся?»
  
  
  "Нетряхи?"
  
  
  Він звузив очі у демонстративному виклику. «Якщо ви не помітили, це нетрі. Жодних великих готелів з видом на океан. Жодних сонячних кімнат з окремими ванними кімнатами».
  
  
  Я важко зітхнув. «До чого це нас веде? До риторики чи бійки у провулку?» Я похитав головою. «Послухай, мій друже, я все це чув. Я висвітлюю сцени для журналу World Magazine». Я дозволив цьому зрозуміти, перш ніж продовжити. "І я чув усі слова, я бачив усі війни, і прямо зараз я просто хотів би
  
  
  сидіти і пити і не потрапляти ні в який гарячий клопіт».
  
  
  "World Magazine", - спокійно сказав він.
  
  
  Я сказав: "Ага" і закурив. Прийшов арак.
  
  
  Він сказав: "Як тебе звуть?"
  
  
  Я сказав: Маккензі.
  
  
  "Я в цьому сумніваюся."
  
  
  Я сказав: "А що у вас?"
  
  
  "Юсеф", - сказав він мені. «Абу Абдельхір Шукаїр Юсеф».
  
  
  «Добре, – сказав я. "Я не сумніваюся в цьому"
  
  
  Яскраве світло прорізало дим на сцену, і тамбурін закричав: «Наам! Наам!» і увійшов у паралізоване божевілля Jangles. Свист пролунав ще до того, як вона вийшла; смаглява дівчина в мерехтливому сріблястому шматку топа і спідниці, які спадали, як фіранка з бісеру, зі стрічки, яка починалася набагато нижче за талію. Потоки темного волосся спадали їй на спину, обрамляючи ніжне, красиве обличчя, майже повністю позбавлене макіяжу.
  
  
  Заграла музика, несмачна, майже гіпнотична у своїй монотонності. І дівчина почала повільно. Хвилясно, плавно, поки її тіло не стало здаватися з рідини, і вогні відбивалися від срібла її сукні, як зірки у хвилястому фантастичному небі, і її тіло продовжувало плавитися, це неймовірне тіло.
  
  
  Дозвольте розповісти вам про танці живота. Зазвичай вони повні, жирні баби із чотирма тоннами макіяжу та чотирма животами. І коли такі пані починають розкидати його, ви сидите і сподіваєтеся, що це не чіпляє. Ця дівчина була чимось іншим. Ви ніколи не мріяли краще. Навіть у найсміливіших і найшаленіших мріях.
  
  
  Танець, якщо так можна сказати, закінчився. Я повернувся до Юсефа. Він пішов. Натомість спітнілий господар схилився над будкою, його обличчя спотворювалося іржавою усмішкою. Я вирішив, що він мені більше подобається, коли він насупився. "Їжа", - сказав він. "Ви кажете, що хочете їжі?" Я сказав, що зробив. Його посмішка стала ширшою. "Ми даємо вам добро". Вийшла шкала низхідних нот. Бубон задзвенів.
  
  
  Він пішов. Я відпив свій арак, гострий напій, трохи схожий на узо чи турецьку ракію. Три бандити з бару пройшли повз стол, тріо нейлонових сорочок з принтом, відкритих до талії, м'язів, що оголюють, і майстерно прикрашених медальйонів. Прийшов похмурий офіціант із їжею. Швидкі очі окидають мене поглядом. Їжа виглядала нормально, а це означає, що мені не знадобляться чудодійні ліки. Бромо, так. Вугілля, ні. Я почав їсти.
  
  
  Тріо повернулося, прийняло мене, підраховуючи зростання, вагу та силу. Вони повернулися до бару і доповіли про свої висновки іншим. У банду.
  
  
  Яка банда?
  
  
  Якою б не була їхня гра, це не було тонкістю. Троє інших хлопчиків із бару прогулялися. A-one, a-two, a-three та a - кроки, присвячені ритму Jangling. Вони пройшли повз мене, повернулися і попливли назад. Середнє зростання: п'ять футів десять дюймів; середній вік: 21 рік. Вони підійшли до мого столика і посідали в будку навколо мене. Я продовжував їсти. Вони дивилися. Той, хто був у фіолетово-жовтогарячій сорочці, сперся на стіл і нахилився вперед. Він мав довге волосся і м'ясисте, надуте обличчя крутого хлопця. "Отже, - сказав він англійською, - ти любиш шашлик?"
  
  
  Поїхали, подумав я. Це буде така сцена. Конфронтація в стилі каптуру 1950-х років, застаріла «розумна тупиця».
  
  
  "Ні я сказав. «Я замовив комарів. Але в житті я навчився брати те, що отримую. Як ви, хлопці, наприклад». Я продовжував їсти.
  
  
  Пурпурово-жовтогарячий перетворився на червоні смуги. "Розумно", - сказав він. "Американець розумний".
  
  
  "Розумно", - сказав Червоний Смугастий, який був недостатньо розумний, щоб придумати щось ще.
  
  
  «Так ось, я не знаю…» Це були Зелені Квіти з широкою усмішкою. «Я не думаю, що він настільки розумний».
  
  
  З Новим роком, 53-м, я сказав собі. Я знав, що вони не були озброєні. Вузькі блискучі сорочки та вузькі блискучі штани були пошиті так близько до їхніх нервових тіл, що вони не могли приховати навіть ножиці для кутикули. Я міг би надіти їх усіх і піти, посміхаючись. Але вони цього не знали, чи їм було байдуже. Вони були молоді, злі і благали про бійку.
  
  
  "Не так розумно", - сказав Пурпурно-Помаранчевий. Я вважав, що він був лідером зграї. (Який пакет?) «Не так розумно, щоб прийти до Ель-Джаззара. Ви знаєте, що означає Ель-Джаззар?
  
  
  Я зітхнув. "Послухайте, хлопці. Я думаю, що це чудово, що ви приходите сюди. Я маю на увазі, не багато людей будуть брати тайм-аут тільки для того, щоб підбадьорити самотнього незнайомця. Так що я хочу, щоб ви знали, що я говорю це з великою подякою та високою оцінкою.
  
  
  Була невелика конференція, присвячена значенню слова «проти». Я поклав праву руку собі на коліна на випадок, якщо мені доведеться дістати свого люгера. Спалах Вільгельміни їх відлякає. Поодинці з ними не виникне проблем, але як тільки тут почнеться кулачний бій, я битимуся з усією клієнтурою. І шістдесят до одного – не найкращі мої шанси.
  
  
  Вони розшифрували " геть " і зробили свій перший крок загрозливі особи, встаючи
  
  
  Я тримав долоню на прикладі пістолета, але на допомогу прийшла не приклад Вільгельміни. На сцену повернулася виконавиця танцю живота. «Джентльмени, - сказала вона арабською, - я хочу допомоги в особливому танці. Хто мені допомагає? Вона оглянула кімнату. "Ти!" - швидко сказала вона Пурпурно-Оранжевому. Вона зігнула палець на знак вітання. "Ходімо", - вмовила вона.
  
  
  Він вагався. Наполовину роздратований, наполовину задоволений. "Ходімо", - знову сказала вона. «Чи ти соромишся? Ах, соромишся? Ах, як погано! Вона підібгала губи і поворухнула стегнами. "Велика людина боїться такої маленької дівчинки?"
  
  
  У кімнаті засміялися. Ось і пурпурово-жовтогарячий стрибнув на сцену. Вона провела рукою по його довгому чорному волоссю. «Можливо вам знадобляться друзі, щоб захистити вас. Ходімо, друзі». Вона глянула у світ і поманила пальцем. «Прийди, захисти його».
  
  
  Вона зробила шишку. Знову гарячий сміх із задимленої кімнати. І за кілька секунд на сцену вийшли червоні смуги та зелені квіти.
  
  
  Музика розпочалася. Її тіло здригнулося. Плетіння та плавання навколо трьох чоловіків. Руки опускаються, махають, дражнять; вигинання спини, випрямлення стегон. За середньосхідними стандартами вона була худою. Міцний та гнучкий, з найлегшим здуттям живота. Вузька талія. Круглі, розкішні, дині груди.
  
  
  Вона дивилася на мене.
  
  
  Вона все ще шукала.
  
  
  Вона різко махнула головою. Через секунду вона зробила це знову, подивилася мені в очі і похитала головою; перевела погляд у бік дверей. Міжнародна мова для Scram.
  
  
  Я послухався її поради. Вона прибрала дітей із моєї спини. А може, це не збіг. Крім того, я закінчив у Ель-Джаззарі. Я показав своє обличчя і підсунув наживку. Слово поширюватиметься. Якби хтось хотів мене знайти, він би це зробив. І може бути причина, щоб піти зараз. Може, хтось хотів зі мною познайомитись. А може, хтось хотів мене вбити. Я кинув гроші та пішов.
  
  
  Немає проблем вибратися через бар. Ні в кого навіть не свистіли очі. Це мало бути моїм першим натяком.
  
  
  Я вийшов надвір. Перед клубом я закурив. Я прислухався до звуків, які могли бути звуками шереху черевиків по вулиці з битого каменю, вискакування леза ножа з панцира або довгого вдиху перед стрибком. Але нічого не чув.
  
  
  Я пішов. Вулиця була не більше дванадцяти футів завширшки; стіна до стіни завширшки дванадцять футів. Будинки нахилилися. Мої кроки лунали луною. Як і раніше, ніяких звуків, тільки вузькі звивисті вулички, котячий крик, світло місяця.
  
  
  Блам! Він вистрибнув з арки вікна, туша людини врізалася в мене, посередині плеча, захоплюючи мене з собою в довгу поїздку спіраллю назад. Удар проніс нас обох повітрям і перекотив до виходу з провулка.
  
  
  Вони чекали, шістьох, рвонулися до виходу. І це були нетерплячі, неохайні діти. Це були дорослі і вони знали свою справу. Ствол зіскочив, і я схопився, сунувши Х'юго, мій Стілет, мені в долоню. Але це було безнадійно. Ще два хлопці вискочили ззаду, схопивши мене за руки, згорнувши шию.
  
  
  Я вдарив ногою по першому паху, що виступає, і спробував вийти з в'язниці дзюдо. Нізащо. Єдине, з чим я боролася за останні чотирнадцять тижнів, це боксерська груша у тітки Тіллі. І боксерські груші не дають відповіді. Від мого часу смерділо. Вони були на мені всюди, бодаючи мене в живіт, підриваючи щелепу, і чийсь чобіт встромився в мою гомілку, мою нещодавно викарбувану ліву гомілку, і якщо ви хочете знати, що сталося після цього, краще запитайте їх. Мене не було.
  
  
  
  
  
  
  П'ятий розділ.
  
  
  
  
  
  Перше, що я побачив, було чорне море. Потім повільно з'явилися зірки. І півмісяць. Я вважав, що я не помер і не потрапив до раю, бо думаю, коли ти мертвий, твоя щелепа не схожа на забиту диню, а нога не посилає тобі повідомлення абетки Морзе з болем.
  
  
  Мої очі пристосувалися. Я дивився через вікно у даху, лежачи на кушетці у великій кімнаті. Студія. Майстерня художника. Його висвітлювали свічки на високих стендах, і вони відкидали різкі тіні на голі дерев'яні підлоги та полотна, складені на доріжці.
  
  
  Наприкінці кімнати, приблизно за тридцять футів від мене, на стільці сидів Абу Абдельхір Шукаїр Юсеф, вивчаючи мій пістолет.
  
  
  Я заплющив очі і подумав про це. Гаразд, я поїхав до Ель-Джаззара, безмозкий і іржавий, що просив неприємностей, і химерний джин виконав моє бажання. Три дурні ходи за один короткий вечір. Побити світовий рекорд із дурості. Швидко. Зателефонуйте до Guinness. Я знав, що рано чи пізно потраплю до його книги рекордів.
  
  
  По-перше, мене підставила тухла баба, що танцює на животі; по-друге, мене побила банда головорізів у провулку; по-третє, найдурніший із усіх, я думав, що я розумне нахабство, ось це слово. Більше сміливості, ніж здорового глузду.
  
  
  І тепер я застряг у грі.
  
  
  Я намагався підвестися. Моє тіло не вважало це такою гарною ідеєю. Фактично, це змусило мою голову злетіти. Моя голова корилася - кругла і кругла.
  
  
  Юсеф почав перетинати кімнату. Пістолет у руці - Люгер Вільгельміна.
  
  
  Він сказав: "Здається, ви трохи посварилися".
  
  
  Він не здавався таким маленьким”.
  
  
  Він засміявся без гумору. "Тут - якщо ви переживете боротьбу, ми вважаємо її незначною". Він опустився на підлогу і простяг мені пістолет. "Я думаю, ти втратиш це". Він витяг мій стилет. "А також це".
  
  
  "Ну, будь я проклятий". Я взяв люгер, засунув його за пояс і засунув стилет назад у піхви. Я глянув на Юсефа. Він втратив похмурий, нещадний погляд і дивився на мене з тихою оцінкою.
  
  
  "Як я сюди потрапив?"
  
  
  «Я думав, ти спитаєш. Я знайшов тебе у провулку».
  
  
  Я здригнувся від цієї фрази. Це змусило мене відчути себе апельсиновою кіркою або пакетом кави, що підтікає. Речі, які можна знайти у провулках.
  
  
  «Я також знайшов твій пістолет за колоною. Вони непогано з тобою попрацювали».
  
  
  ««Добре» залежить від того, де ви сидите». Я зустрівся з ним поглядом. "Де ви сидите?"
  
  
  "Можна сказати, що я поганий друг банди".
  
  
  Зараз же. Зрештою. "Яка банда?"
  
  
  "Ви хочете пити?"
  
  
  "Яка банда?"
  
  
  Він підвівся і знайшов пляшку горілки. «Для початку, – сказав він через кімнату, – вони називають себе Бнай Мегіддо. Англійською: Сини Армагеддону. І якщо ви згадаєте свою Біблію...»
  
  
  "Армагедон - це кінець світу".
  
  
  «Ви близькі. Тут вони борються в останній війні».
  
  
  «Моя голова там, де вони билися в останній війні. Хто ці хлопці? І що вони мають проти моєї голови?»
  
  
  Він простяг мені пляшку. Я зняв з неї корок і уважно вивчив його обличчя. Велике кістляве обличчя із вигнутим носом. Коротко острижене волосся. Розумно-сумні очі. Тепер вони мерехтіли від легких веселощів. "Може, вони тільки хотіли тебе пограбувати... а може, вони розуміють, хто ти".
  
  
  Хто? Я? Маккензі зі Світу?»
  
  
  Він похитав головою. «І я король Фейсал. Не думаю, що Мегіддо знає хто ви, але я знаю. Ви працювали з Робі, і я також. А репортери не носять люгери та стилет на шпильці. Тепер ви хочете поговорити про бізнес чи ні? "
  
  
  "Скільки це коштує?"
  
  
  "П'ятсот доларів твоїми грошима".
  
  
  "Що Робі платив?"
  
  
  «Так. Абсолютно вірно. Я дарую спасіння твого життя».
  
  
  Я зробив ще ковток. «Як щодо горілки? Це в домі?
  
  
  Він відкинувся назад і холодно пильно глянув на мене. "Ах да. Ви ображаєтесь на мене за звинувачення. Чисто мислячий, важливий американець і мерзенний, метушливий, аморальний араб».
  
  
  Я похитав головою. «Ее. Неправильно. І доки ми дотримуємося стереотипів, я обурююся, що мене вважають чистим розумом». Я простяг йому пляшку. «Але в одному ти маєш рацію. Я з підозрою належу до хлопців, які продають новини, тому що новини – це те, що можна продати двічі. По одному разу на кожну сторону. Чистий подвійний прибуток».
  
  
  Його рука стиснула пляшку. Його очі розтинали мої. "Це не стосується".
  
  
  Наші очі боролися ще кілька секунд. «Добре, – сказав я, – я думаю, що куплю це. Для початку, скажіть мені – як ви потрапили до газетної гри?»
  
  
  «Для новачків, – повторив він, записуючи фразу, – я друз. Ви розумієте?"
  
  
  Я зрозумів. Друзи - невелика ісламська секта, яку переслідує більшість арабських країн. Близько 40 тисяч із них живуть в Ізраїлі і живуть набагато краще, ніж при арабах. Я дозволив йому продовжити.
  
  
  «Породом я з Голанських висот. Земля, яку Ізраїль завоював 1967 року. Але я не овочівник. І я не батіг кошиків». Я швидко глянув на стопки полотна. Сильні, кам'янисті, чорні краєвиди. "Отже, - просто сказав він, - я приїхав до Тель-Авіва".
  
  
  "Я так розумію, без любові до сирійців".
  
  
  «Зовсім без кохання. А я сирієць». Він дивився на пляшку, яку тримав у руці. Але спочатку я чоловік. А по-друге, друзі». Він почав усміхатися. «Кумедно, як людина прив'язується до своїх ярликів. Правду кажучи, я вважаю, що я атеїст, але вони називають мене друзем. Вони переслідують мене як друзяка. І тому я гордо говорю, що я друз».
  
  
  Він зробив великий ковток і поставив пляшку. «І ця історія теж «у домі». Тепер ми обговорюємо Бнай Мегіддо».
  
  
  Юсеф сказав мені, що Бнай Мегіддо був натхненний групою під назвою Мацпен. Переклад: Компас. Вони думають, що вказують у правильному напрямку. Вони вказують крайній лівий напрямок.
  
  
  У Мацпені близько вісімдесяти членів як арабів, так і євреїв, і більшість з них студенти. Вони хочуть, щоб держава Ізраїль була розпущена та замінена комуністичною.
  
  
  Така форма правління. За цією ідеєю вони виставили хлопця до парламенту і нічого не призвело. Той факт, що їхній кандидат на той час перебував у в'язниці за звинуваченням у шпигунстві на користь сирійської розвідки, не сильно збільшував їхні шанси.
  
  
  Проте терор – не їхній стиль. Не так далеко. Здебільшого вони публікуються в палестинських газетах, приєднуючись до «комуністів всюди», зокрема й палестинських командос. У той час як вони балотувалися на пости і намагалися звільнити свого кандидата, вони ходили місцевими барами, завдаючи ударів по таких місцях, як вулиця Ель-Джаззар, де жити важко, і пісня сирени їхнього маніфесту може звучати як приманка Крисолова. .
  
  
  І наступне, що ви знаєте, це Бнай Мегіддо. Купка розчарованих розгніваних дітей, які гадають, що «комунізм» означає «щось даремно». І не тільки це. Це також спосіб випустити пару, розбити кілька вікон, зламати кілька щелеп і таким чином встановити найкращий шлях.
  
  
  Якщо ми заговорили про це, давайте обговоримо кращий шлях. Має бути один. Має бути спосіб виключити бідність і тупикові нетрі, ненависть, забобони та інші вікові вади. Але комуністичні системи - з їхніми чистками, трудовими таборами та регламентацією, з їхньою власною нелогічною дорогою з жовтої цегли, з їх жорстким придушенням та їхніми королівськими державами - не є, якщо ви запитаєте мене, найкращим шляхом.
  
  
  "А як вони пов'язані з Аль-Шайтаном?"
  
  
  Юсеф похитав головою. «Бнай Мегіддо? Я не впевнений, що це вони. Принаймні поки що. Дозвольте мені розпочати із самого початку. Я живу за кілька кварталів від Ель-Джаззара, тому мені легко бувати там часто. Я Сірієць, художник. Цілком імовірно, що я теж буду революціонером. Так що я говорю про партійну лінію, і вони теж говорять зі мною. Принаймні за кілька днів до викрадення Фокса один з хлопців там голосно говорив. Він хотів Мегіддо, щоб купити багато зброї, сказав, що може купити автомати Калашнікова за тисячу двісті фунтів. Це триста доларів. Усі дуже зраділи.
  
  
  «Річ у тому, що цей хлопець теж штовхає гашиш. У половині випадків він вищий за хмари, тому я подумав, що це, можливо, одна з його нездійсненних мрій. Я сказав: «Ці гроші впадуть із дерев? Чи плануєте ви пограбувати сховища готелю Hilton? «Він сказав мені, що ні, він має джерело великих грошей».
  
  
  "І це зробив він?"
  
  
  "Хто знає? Це було схоже на великий шматок пирога у небі. Він почав говорити про свого брата, який мав друга, який раптово розбагатів. Його брат, за його словами, спитав друга, де він узяв гроші, і той сказав, що у нього робота була узгоджена. Робота включала план викрадення, і, за його словами, розплата була б величезною”.
  
  
  "І Мегіддо був замішаний?"
  
  
  "Не поспішайте з висновками. Наскільки я знаю, ніхто не брав участі. Ніхто ніколи не бачив брата чи його друга. Вони живуть у Сирії. У селі під назвою Бейт-Нама. За кілька миль від виступу. Коли я кажу вам, що це прозвучало як пиріг у небі, я мав на увазі, що все це було сходами «якщо». Якщо брат потрапляв на роботу, то він давав Мегіддо деяку роботу.
  
  
  "І?"
  
  
  «І я не бачив грошей, я не бачив зброї, і ніхто в Мегіддо не хвалився викраденням».
  
  
  "А хлопець, який казав тобі про це?"
  
  
  «Так. Хлопця вбили».
  
  
  Ми обидва на мить замовкли, за винятком того, що у нас у голові клацали коліщатка.
  
  
  "І ви розповіли цю історію про викрадення Робі".
  
  
  Він кивнув головою. «Так. Щойно я це почув».
  
  
  "А коли було вбито великого рота?"
  
  
  Юсеф глянув на крапку в повітрі. "Зачекайте, і я скажу вам точно". Повітряний календар перейшов на дату. Він клацнув пальцями. "Двадцять п'яте. За два дні до вбивства Робі. За чотири дні до повернення Леонарда Фокса. Але ні - відповідаючи на ваше наступне питання - я не знаю, чи був зв'язок. Я не знаю, чи стежив за цим Робі. "
  
  
  Я згадав, що Беньямін сказав про Робі. Що він ніколи не розплачувався, доки не перевірив інформацію. "Але він заплатив вам?"
  
  
  "Звичайно. Того дня, коли він поїхав із міста».
  
  
  «Хоча, наскільки ви знаєте, не було жодних гарантій, що причетний до цього гурт був Аль-Шайтаном або що жертвою викрадення мав бути Леонард Фокс».
  
  
  Він похитав головою. «Я говорю Робі правду. Чи корисна це правда, його справа, а не моя».
  
  
  Отже, Робі міг йому заплатити в будь-якому випадку. Добросовісність. Доброзичливість.
  
  
  "Ви знаєте, чому Робі поїхав до Єрусалиму?"
  
  
  Юсеф усміхнувся. "Ви не розумієте. Я надав Робі інформацію. Не навпаки".
  
  
  Я усміхнувся у відповідь. «Варто спробувати». Щось мене непокоїло. «Друг брата, який блимав грішми…»
  
  
  "Так. Що з ним?"
  
  
  "Перед викраденням він висвічував гроші".
  
  
  Юсеф примружився. "Так?"
  
  
  «Отже найманому головорізу не платять до початку акції. Принаймні нічого особливого».
  
  
  Тепер ми обоє дивилися на цятки з повітря.
  
  
  Я повернувся до Юсефа. "Як звали вбитого хлопця?"
  
  
  "Мансур", - відповів він. «Халі Мансур. Брата, як на мене, звуть Алі».
  
  
  "А брат все ще живе в Бейт-Намі?"
  
  
  Він знизав плечима. "Якщо брат ще живий".
  
  
  «Так, – сказав я, – я розумію, що ви маєте на увазі. Іноді смерть може бути заразною».
  
  
  Ми організували для мене місце, де я міг би відправити гроші, і Юсеф подзвонив другу, у якої була розбита вантажівка, щоб вона приїхала і забрав мене.
  
  
  Друг був сирійцем, але не художником. Точніше кажучи, він був своєрідним стариком - у сенсі слова «барахло» в дев'ятнадцятому столітті - і вантажівка була забита старим одягом, пом'ятими горщиками і великим, забрудненим плямами матрацом у синю смужку, яка весь час гойдалася на землю. на плечах, коли він вів машину. Він повертався, проклинав його, відбивав його і продовжував вести машину іншою рукою. Його звали Рафі, і коли він висадив мене на адресу, яку я йому дав, я побажав йому удачі його сьомому синові.
  
  
  Він зітхнув і сказав мені, що має вісім дочок.
  
  
  
  
  
  
  Шостий розділ.
  
  
  
  
  
  "Чи бажаєте ви кави?" То була довга ніч. Кава, ймовірно, була гарною ідеєю. Я сказав, що буду, і вона зникла, залишивши мене одного у звичайній вітальні Universal Modern. Коричневий смугастий диван, скляні столики, копію стільця Барселона.
  
  
  Сара Лаві бездоганно зателефонувала у двері опівночі. Насправді, я відчував, що вона вітала вторгнення. Схоже, вона не намагалася заснути цієї ночі. Світло горіло по всій квартирі, і велика незавершена наволочка з вістрям голки лежала біля основи стільця разом із клубками яскравої вовни. Грала музика, яка пульсувала боса-нова.
  
  
  Вона повернулася з горщиком та чашками. «Я не питала - ви берете до кави вершки та цукор?»
  
  
  «Цукор, якщо він у тебе є».
  
  
  Вона зникла у вирі спідниць. Яскрава людина Сара Лаві. Все у селянській спідниці та у селянській блузці, з гігантськими золотими обручами у вухах. Це вбрання нагадав мені про магазин фарб у Сіетлі. Той, що з неоновою вивіскою у вікні: «Якщо ми не маємо кольору, його не існує». У неї було темне, майже чорне волосся, сильно зачесане назад, що йшло їй добре - вони відтіняли світле обличчя з високими вилицями і величезні, війкові, майже чорні очі. Їй було близько тридцяти, і вона була близькою до того, що вони називають справжньою жінкою.
  
  
  «Отже, Світ послав тебе зайняти місце Джека». Вона простягла мені миску з цукром та ложку.
  
  
  "Робота не дрібна, наскільки мені відомо, я чув, що він був хороший".
  
  
  Невелике мовчання.
  
  
  «Є ще одна причина, через яку вони надіслали мене, - сказав я, - ми хотіли б дізнатися більше про… чому він помер».
  
  
  Її очі тихо відірвалися від мене. Вона безпорадно знизала плечима і знову поринула в далеку тишу.
  
  
  Я сказав: «Я хотів би поставити вам кілька запитань. Мені… мені дуже шкода».
  
  
  Вона знову глянула мені в очі. "Мені дуже шкода", - сказала вона. «Я не хотів поводитися як ніжна квітка. Продовжуйте. Ставте свої запитання».
  
  
  "Добре. Насамперед - ти знаєш, над якою історією він працював?» Довелося підігравати обкладинці Робі. Дівчина або знала, або не знала правди. Швидше за все, і те, й інше. Вона знала та не знала. У таких речах жінки – професіонали. Вони знають і не знають, коли їхні чоловіки зраджують. Вони знають і не знають, коли ви брешете.
  
  
  Вона похитала головою. «Він ніколи не розповідав мені про свою роботу…» Невеликий підйом наприкінці пропозиції, що перетворює його на несвідоме запитання: розкажіть мені про його роботу».
  
  
  Я проігнорував підтекст. «Чи можете ви розповісти мені щось про те, що він робив? В загальному. Скажімо, за тиждень до його від'їзду».
  
  
  Вона знову виглядала порожньою. «Були дві ночі, коли він залишався сам на вечерю. Не повернувся до… ну, можливо, опівночі. Ви це маєте на увазі?
  
  
  Я сказав, що це було. Я запитав її, чи вона знає, куди він ходив у ті ночі. Вона цього не зробила. Вона сказала, що ніколи не знала. Вона ніколи не питала. Вона трохи почервоніла, і я подумав, що знаю чому.
  
  
  "Сумніваюся, що це була інша жінка", - сказав я їй.
  
  
  Вона подивилася на мене з кривою виразом обличчя. «Це не має значення, – сказала вона. "Справді." Їй довелося відірвати погляд від «дійсно».
  
  
  Вона відпила каву та поставила чашку. «Боюсь, ви знайдете в мені джерело інформації, що досить розчаровує. Я так мало знав про решту життя Джека. І це було частиною нашої… ну, «угоди», яку я ніколи не намагався дізнатися». Вона провела пальцем на малюнку на чашці.
  
  
  Вона зробила це ще раз, а потім повільно сказала: "Думаю, я завжди знала, що це ненадовго".
  
  
  Останнє було запрошенням до розмови.
  
  
  Я спитав, що вона мала на увазі.
  
  
  «Я маю на увазі, що в мене це не дуже добре виходило. Я знав його правила і дотримувався його правил, але мені завжди було цікаво, чому існують правила? Її очі були схожі на блискучі прожектори на моєму обличчі. Нічого не знайшли. Вони відступили до чаші. Вона знизала плечима, досвідчений і витончений невдаха. «Я ніколи не була певна. Я ніколи ні в чому не була певна. І Джек був дуже впевнений у собі». Вона витягла сережку і знову криво всміхнулася. «Жінка ніколи не може бути впевнена у чоловікові, який впевнений у собі».
  
  
  "Твоя мати навчила тебе цього?"
  
  
  Ні. Я сама все дізналася. Але я впевнена, що ви тут не для того, щоб дізнаватись про те, що я дізналася про чоловіків. Тож ставте свої запитання, містере Маккензі».
  
  
  Я зупинився, щоб закурити. Дізнаватись про дівчину мертвого агента - це перше, що я дізнався. Чи достатньо вона розумна, щоб бути ворожим агентом? Чи достатньо амбітна, щоб продати його? Чи достатньо дурна, щоб видати його? Чи достатньо зла? Я сумнівався, що Сара була чимось із цього, але вона не була впевнена в ньому. І це викликало в неї цікавість всупереч їй самій. А якщо жінка цікава, вона також може бути необережною. Незважаючи на себе.
  
  
  «Ми говорили про його минулий тиждень тут. Ви знаєте щось, що він зробив - з ким він говорив?
  
  
  Вона почала говорити ні. «Ну… почекай. Він справді багато дзвонив по міжміському. Я знаю, тому що ми… тому що я щойно отримав рахунок».
  
  
  "Можна мені подивитися?"
  
  
  Вона підійшла до столу, пошарила і повернулася з телефонним рахунком. Я швидко глянув на нього. Дзвінки були деталізовані. Бейрут. Дамаск. Було перераховано числа. Я сказав, що хочу залишити його собі, і засунув у кишеню. "Його телефонна книга", - сказав я. "Ви отримали це?" Це була одна із речей, за якими я прийшов. Книжка могла б дати мені лінію на його контакти. Без цього рядка я працював би в темряві.
  
  
  "Н-ні", - сказала вона. "Це було в коробці з іншими речами".
  
  
  "Яка коробка?" Я сказав. "З якими іншими речами".
  
  
  «Зі своїми записами та паперами. Він тримав їх у шафі у замкненій ящику».
  
  
  "А що трапилося з коробкою?" – повільно сказав я.
  
  
  "О. Інший американець взяв це".
  
  
  "Інший американець?"
  
  
  "Інший репортер".
  
  
  "Зі Світу?"
  
  
  "Зі Світу".
  
  
  Я почав цей раунд із почуттям завмирання. Відчуття було тепер у підвалі.
  
  
  "Ви випадково не знаєте його ім'я?"
  
  
  Вона пильно подивилася на мене. "Звичайно. Я не віддала б речі Джека незнайомцю».
  
  
  "Оскільки його звали?"
  
  
  "Дженс", - сказала вона. "Тед Дженс".
  
  
  Я востаннє затягнувся сигаретою і повільно загасив її в попільничці. "А коли це був ... Тед Дженс тут?"
  
  
  Вона запитливо дивилася на мене. "Три чи чотири дні тому. Чому?"
  
  
  "Немає причин", - швидко сказав я. «Мені було просто цікаво. Якщо Дженс прийде знову, дайте мені знати, гаразд? Я хотів би у нього дещо запитати».
  
  
  Її обличчя розслабилося. "Звичайно. Але я сумніваюся, що чорт забирай. Він в офісі в Дамаску, ти знаєш».
  
  
  Я сказав: Я знаю.
  
  
  Я вирішив піти іншим шляхом. «Окрім паперів, які взяв Дженс, чи є ще щось від Джека, яке все ще тут? Як щодо речей, які він мав із собою в Єрусалимі?
  
  
  «Були. Насправді вони прибули сьогодні. Їх надіслав готель. У мене зараз валіза у спальні. Я не відчиняла його. Я… я не була готова. Але якщо ви думаєте, що це допоможе…"
  
  
  Я пішов за нею до спальні. Це була велика простора кімната із занедбаним ліжком. Вона почала виправляти ліжко. «Геть там», - вона вказала підборіддям на потерту шкіряну валізу.
  
  
  Я сказав. "Ключі?"
  
  
  Вона похитала головою. «Комбінація. Цифри 4-11. Мій день народження".
  
  
  "Твій день народження?"
  
  
  «Це моя валіза. Валіза Джека розвалилася».
  
  
  Я обробив комбінацію та відкрив сумку. Вона закінчила із ліжком. "Поклади це сюди".
  
  
  Я підняв валізу і поклав її на ліжко. Вона сіла поряд із ним. Я хотів би сказати їй, щоб вона вийшла з кімнати. Не тільки для того, щоб вона не була мені через плече, але й тому, що вона була страшенно привабливою жінкою. А зараз жінка, яку потрібно утримувати. Я почав перебирати речі Робі.
  
  
  Жодних паперів. Нема пістолета. На підкладці сумки нічого не вислизнуло. Яка залишила одяг. Джинси. Чиноси. Пару толстовок. Темно-коричневий костюм. Піджак. Чоботи.
  
  
  Чоботи. Важкі черевики. Для міста Єрусалима? Я взяв один і пильно глянув на нього, перевернувши. До підошви прилип помаранчевий пил. Я почухав його пальцем. Помаранчевий пил.
  
  
  І на низу брюк чинос, апельсиновий пил. Робі був не в місті, а ще десь. Він був на рівнині. Рівнина з крейдяними скелями іржавого кольору.
  
  
  Сара дивилася на мене з спантеличеною настороженістю.
  
  
  «Ви отримували звістки від Джека, поки його не було? Ви не знаєте, чи їхав він кудись із Єрусалиму?»
  
  
  «Так, так, – сказала вона. "Як ти дізнався? Він поїхав до Єрусалиму прямо звідси. Він зупинявся у готелі American Colony. Я знаю, що він пішов туди першим, бо він подзвонив мені тієї ночі. А потім через дві ночі ... ні, три, це було двадцять п'ять. п'яте. Він знову зателефонував мені та сказав, що їде на кілька днів, і мені не варто хвилюватися, якщо я не зможу з ним зв'язатися». У її заявах знову стояли запитання. Я не питав, чи знає вона, куди він пішов.
  
  
  Отже, все, що я знав, це те, що Робі поїхав з Єрусалиму до X і назад до Єрусалиму. Куди б він не пішов, він повернувся звідти живим. Його вбили у Єрусалимі. Двадцять сьомого.
  
  
  Я продовжував вивчати одяг Робі. На очах у Сари я почував себе стерв'ятником. Холоднокровний птах, що харчується останками. У кишені піджака я знайшов сірникову коробку. Я засунув його до своєї кишені. Можу подивитись пізніше.
  
  
  І це були останні ефекти Джексона Робі.
  
  
  «А як щодо машини? Вона все ще в Єрусалимі?
  
  
  Вона похитала головою. Він не взяв машину. Він залишив її мені».
  
  
  "Гаманець, ключі, гроші?"
  
  
  Вона знову похитала головою. Той, хто вбив його, забрав усе. Його годинник теж. Ось чому я була впевнена, що це… ну, як сказала поліція, – пограбування. Принаймні… я була впевнена до сьогоднішнього вечора». Інше питання.
  
  
  Я відповів їй. У відповідь вона повірила б і не повірила б. "Ймовірно, це було пограбування", - сказав я.
  
  
  Я закрив валізу.
  
  
  Вона залишилася на ліжку.
  
  
  Музика долинала з іншої кімнати. Сексуальний біт боса-новий.
  
  
  "Добре", - сказала вона. "Якщо ти закінчив ..." Але вона не рушила з місця. Її здивувало, що вона не рухалася. Але вона досі не рухалася. Я теж. Я дивився на її плечі. Плавні вигини переходили до її шиї, а довга шовковиста шия перетворилася на невелике кирпате підборіддя, а підборіддя переходило до м'яких спантеличених губ.
  
  
  "Так", - сказав я. "Думаю, я закінчив".
  
  
  Через тиждень після того, як хтось ударив мене ножем у провулку, я не хочу, щоб якийсь інший хлопець балувався з моєю дівчиною. Я подумав, може, Робі відчував те саме.
  
  
  Я побажав добраніч і пішов.
  
  
  
  
  
  
  Сьомий розділ.
  
  
  
  
  
  Це був великий недільний сніданок із чотирьох страв, і обслуговування номерів поставило стіл на балконі. Було пізно о 10:30. Я спав глибоким, павучим сном, і його нитки все ще мучили мій мозок.
  
  
  Погода була м'яка, сонце світило, а балкон виходив на Середземне море. Звук морських птахів. Сплеск хвиль. День був схожий на милу усміхнену Мату Харі, яка намагалася відвести мене від обов'язку.
  
  
  Я налив ще кави, закурив цигарку і потягся за газетою, яку замовив із сніданком. Невелика стаття повідомила мені погані новини.
  
  
  Був викрадений Харрісон Стіл, власник та редактор популярного щомісячного журналу Public Report. Знову Аль Шайтан. Знову ж таки, за сто мільйонів доларів.
  
  
  А чотири та один - п'ятсот мільйонів. Півмільярда доларів.
  
  
  Для чого?
  
  
  Я пробував ще дещо. Я переглянув список жертв викрадення. Мій розум автоматично виявив зразок. Не було жодних причин для існування шаблону, але мій розум налаштований на пошук шаблонів.
  
  
  Леонард Фокс, цар готелів. Великі скляні готелі у кожному місті світу. Гігантські пляшки з-під кока-коли розкидані по горизонту. Фокс мав проблеми. Велика проблема. Крім того, це були проблеми з грошима. Приватний позов щодо відшкодування збитків на двісті мільйонів; тепер додайте, що уряд міг отримати. Пара мільйонів несплачених податків плюс штрафи щонайменше по десятку випадків шахрайства. Фокс жив на Багамах, але Foxx Hotels Inc. було хитке становище.
  
  
  Роджер Р. Джефферсон: National Motors. Автомобільний бізнес нижчої ліги, головний біль вищої ліги. Продажі автомобілів падали у всій галузі з низки причин - енергетичної кризи, зростання цін і винаходу автомобіля з витратою вісім миль на галон. National Motors закрила два заводи і в даний час завдає удару по третьому. Джефферсон був звичайною людиною із зарплатою (200 000 доларів на рік). Як би там не було, він не міг збільшити викуп. Вимога була пред'явлена компанії National.
  
  
  Харлоу Вілтс: Котеджні мотелі. Південно-західна мережа турів однією ніч. Мотельний бізнес теж працює на бензині, і люди двічі замислюються про те, щоби взяти відпустку, коли гамбургер коштує п'ятдесят доларів за фунт. А Вілтс був уже занадто розтягнутий у своїх планах купити італійський готель.
  
  
  Харріс
  
  
  на Штолі: те, що вони називали «редактором-хрестоносцем». Поштова та поліграфічна діяльність досягла такого високого рівня, що він підтримував Публічний звіт, вимагаючи додаткових вкладів.
  
  
  Тож досі була закономірність. Усі мали проблеми з грошима. Що це означало? Це означало, що банки не видаватимуть позички в сотні мільйонів доларів. Це означало, що компаніям доведеться продати свої активи, вони збанкрутують. Що це все означало? Нічого. Чому Аль-Шайтану має бути справа до банкрутства?
  
  
  І ще був випадок із Тургудом Майлзом, щоб ускладнити схему. Майлза з Doggie Bag Dog Food плюс школи-інтернати, салони краси, магазини одягу, сувенірні магазини, лікарні, готелі та похоронні каплиці – все для собак. І все це приносить прибуток, який може вразити уяву. Тергуд Майлз: порушник шаблонів.
  
  
  І не було жодних причин існування шаблону.
  
  
  Телефон задзвонив. Я відповів на додатковий номер на балконі. На мій дзвінок відповів Девід Беньямін.
  
  
  Я запитав його, чи не перевірить номери телефонів. Дізнайтеся, кому дзвонив Робі до Бейрута і Дамаску за тиждень до своєї смерті.
  
  
  Він записав цифри. "Ви дізналися щось важливе?" Він здавався ухильним. Наче він знав, що я щось знаю.
  
  
  "Нічого особливого".
  
  
  "Хммм. Ти впевнений?"
  
  
  "Звичайно, я певен". Я дивився на пляж, точніше на конкретне червоне бікіні на пляжі.
  
  
  «То які твої плани? Ти залишишся в місті?
  
  
  Я відірвав очі від бікіні. "Ні", - сказав я йому. «Я їду до Єрусалиму».
  
  
  Що ж, якщо ви плануєте орендувати машину, спробуйте Копель на вулиці Яркон. Ви можете взяти собі Fiat 124 і поміняти його в Єрусалимі на позашляховик... якщо він вам знадобиться».
  
  
  Я зробив паузу. «Навіщо мені потрібний джип у Єрусалимі?»
  
  
  "Вам не знадобиться джип, - сказав він, - в Єрусалимі".
  
  
  "Чи є інші корисні пропозиції?"
  
  
  «Їжте листові овочі та багато відпочивайте»
  
  
  Я порадив йому щось зробити.
  
  
  Я орендував Fiat 124 у компанії Kopel Rent-A-Car на вулиці Яркон. Дев'ять доларів на день плюс десять центів за кілометр. Вони сказали, що я можу обміняти його на джип у Єрусалимі.
  
  
  Я попрямував на південний схід по чотирисмуговому шосе, що простягся на сімдесят кілометрів. Близько сорока чотирьох миль. Я ввімкнув радіо. Американський рок Панельна дискусія щодо добрив. Я вимкнув радіо.
  
  
  Я не зовсім збрехав Беньяміну, коли сказав йому, що не виявив нічого важливого. Насправді, це, мабуть, було до болю правдою. За п'ятсот доларів мені купили ім'я брата трупа у Бейт-Намі. Ось і все, і, мабуть, нічого.
  
  
  А що стосується п'ятисот доларів, то якщо це все, що Робі заплатив Юсефу, залишалося ще дві тисячі п'ятсот доларів. Десь у майбутньому він досяг більшого.
  
  
  Кому він заплатив?
  
  
  Без його списку контактів я гадки не мав.
  
  
  І без будь-яких підказок п'ять хлопців могли втратити п'ятсот мільйонів. А може й їхнє життя.
  
  
  Це підводить мене до питання: хто мав підказки? Хто забрав речі Робі? Це було легко. Джеймс. Але він був в Аризоні прив'язаним до ліжка. На початок. Їх узяв "американець". Агент? Шпигун? Друг? Ворог?
  
  
  Я знову ввімкнув радіо і потягнувся за цигаркою, коли згадав.
  
  
  Сірникова коробка. Той, що від куртки Робі.
  
  
  Ванни Шанда
  
  
  Вулиця Омара 78
  
  
  Єрусалим
  
  
  
  
  На внутрішній стороні обкладинки написано від руки ім'я Хаїм.
  
  
  І знову ж таки, можливо, це нічого не означало.
  
  
  
  
  
  
  Восьмий розділ.
  
  
  
  
  
  Карта Ізраїлю читається як покажчик до Біблії. Ви можете почати з Книги Буття і пройти через Копі Соломона, Давидову гробницю, Віфлеєм і Назарет і закінчити Армагеддоном. Якщо хочете коротку версію, приїжджайте до Єрусалиму.
  
  
  Місто захоплює дух із кожним кроком. Тому що ви стоїте там, де Соломон тримав своїх коней, і тепер ви йдете Віа Долороза, вулицею, якою йшов Христос з хрестом. І там Мухаммед піднявся на небо. І гробниця Авесалома. І могила Марії. Стіна плачу. Золотий купол мечеті Омара; Вітражна кімната Таємної вечері. Це все є. І все виглядає приблизно так, як тоді.
  
  
  В Єрусалимі 200 000 євреїв, 75 000 мусульман та 15 000 християн; є також напруженість, але не більше, ніж зараз, коли місто було розділене і араби жили під владою арабів без водопроводу та каналізації.
  
  
  Частина міста під назвою "Східний Єрусалим" належала Йорданії до війни 1967 року. Так само як гора Скопус та Олеонська гора.
  
  
  Таким чином, "Східний Єрусалим" має арабський характер.
  
  
  "Арабська за характером" можна неправильно зрозуміти. Оскільки арабський персонаж розуміється неправильно, принаймні більшістю з нас, західних арабів, у західній свідомості він залишається останнім справжнім варваром-екзотиком. Шейхи з чотирма дружинами, із законами Шаріату, сумнівною мораллю та поганими зубами. Втікачі торговці, які продадуть вам «справжній старовинний килим» і спитають за свою дочку на два піастри дорожче. Погані хлопці, які мучать добрих хлопців у кіно і не замишляють нічого доброго з того дня, як помер Рудольф Валентино. Терористи іміджу не допомогли. Фактично вони навіть стали іміджем. І це досить безглуздо.
  
  
  Усі араби не більш жорстокі терористи, ніж усі араби шейхи. Якщо мені потрібно зробити узагальнення про арабів – а загалом я ненавиджу узагальнення – я б сказав, що у них чудовий склад розуму, широкий гумор, чудові манери та дружелюбність, яке часто межує із надмірним.
  
  
  Американська колонія знаходиться у Східному Єрусалимі. Колись це був палац паші. Позолочена плиткова баня для задоволень. Тепер кімнати коштують двадцять доларів на день. Величезні кімнати зі стельовими балками та східними візерунками на стінах.
  
  
  Я зареєструвався, як Маккензі зі Світу, і вийшов на залитий сонцем подвір'я пообідати. Їжа французька, а також близькосхідна. Я замовив французьку їжу та ізраїльське вино. Було пізно до обіду, і більшість кахельних столів були порожні. Через грядку квітучої герані закидали камінням чотирьох місцевих бізнесменів. Поруч зі мною засмагла, дорога на вигляд пара дивилася на срібний кавник для еспресо, чекаючи, поки кава почорніє на свій смак. Чоловік зітхнув. Він не хотів, щоб його примушували чекати.
  
  
  Підійшло моє вино, і чоловік витягнув шию, щоб побачити етикетку. Я дозволив йому спробувати. Я подумав, що якщо я йому скажу, наступні півгодини ми будемо робити проби вина. Потім він захоче поговорити про ресторани у Франції та кращого виробника сорочок на Севілл-Роу. Тож я дозволив йому випити.
  
  
  Він прочистив горло. «Вибачте, - сказав він. Американець. "Мені просто цікаво ..."
  
  
  "Мікве Ісраель".
  
  
  "Прошу вибачення?"
  
  
  "Вино." Я розкрутив пляшку. "Мікве Ісраель".
  
  
  "Ой." Він прочитав етикетку. "Мікве Ісраель".
  
  
  Він був одягнений у костюм вартістю шістсот доларів – коричневий костюм, смаглява сорочка, смаглява шкіра та коричневе волосся. Те, що можна назвати відчутним успіхом. Жінка поруч із ним завершила образ. Блондинка Грейс Келлі з блідо-блакитного шовку.
  
  
  "Я подумала раніше, що ти виглядаєш знайомим". Вона говорила мелодіями. Акцент, французька. "Але тепер я знаю, кого ви мені нагадуєте". Погляд був фліртуючим. Класно, але спекотно. Вона звернулася до реклами лосьйону для засмаги. "Хто ти думаєш, Бобе?"
  
  
  Боб мовчав. Моя їжа прибула. Вона нахилилася до офіціанта і взяла мене за руку. "Омар Шаріф!" Офіціант підморгнув мені і пішов. Вона нахилилася вперед. "Ви не ... чи не так?"
  
  
  «Омар Шаріф. Ее. Вибач». Я загасив сигарету і взявся за ланч. Боб дивився на мої цигарки. За хвилину він попросить показати пачку. Він прочистив горло.
  
  
  Я Боб Ламотт. А це Жаклін Рейн».
  
  
  Я здався. "Маккензі". Ми всі потиснули один одному руки.
  
  
  "Ви тут у відпустці?" - спитав Боб.
  
  
  Я сказав, що працюю у World Magazine. Я так часто казав це, що починав вірити у це.
  
  
  Він сказав мені, що працював у Fresco Oil. Я сказав «Ой» і продовжив їсти. Чи не "Ой?" Просто "Ой". Його не мало лякати.
  
  
  "Як пиріг із заварним кремом?"
  
  
  "Хм?"
  
  
  Він показав на мою тарілку. "Кіш. Як це?"
  
  
  "Відмінно."
  
  
  «Не такий гарний, як у мадам Діт, тримаю парі. Ви колись були у мадам Діт у Парижі? Найкращий пиріг із заварним кремом у світі, без винятків».
  
  
  "Я запам'ятаю це"
  
  
  "Ти тут один?"
  
  
  «Ммм. Ага».
  
  
  "Добре," сказала Жаклін. «У такому разі, можливо…» Погляд, який вона кинула на Боба, читався як карти телесуфлера. Боб зрозумів його репліку.
  
  
  "О так. Може, ти хочеш квиток на концерт сьогодні ввечері? У мене зустріч, ділова зустріч, і, ну, Жаклін хоче сюди піти, але їй, ну, досить незручно йти одній. Так що ЕЕЕ. ... »
  
  
  Жаклін довго і повільно дивилася на мене. Погляд «чому-я-кішка-проти-чого-він-не-знає-не-нашкодить». Її очі були зеленими та посипаними золотом.
  
  
  Я сказав: «Господи, вибач, але маю інші плани».
  
  
  Такі люди, як Ламотт, змушують мене говорити щось на кшталт «чорт забирай». А такі жінки як Жаклін шкідливі для душі. Ви можете почути, як їхні колеса клацають, коли вони планують зачепити вас, але тонкий аромат, шовковисте волосся, легка рука на вашій руці, потім вислизає… і наступне, що ви знаєте, ви стрибнули на гачок. І наступне, що ви знаєте після цього ви знову в океані.
  
  
  "Може бути в іншій раз?" Вони сказали це разом, а потім обоє засміялися.
  
  
  "Можливо", - сказав я, поки вони сміялися.
  
  
  Я зажадав чек, заплатив та пішов.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Є турецькі лазні та є турецькі лазні.
  
  
  А ще є Shanda.
  
  
  Автентичні турецькі та автентичні лазні. Жодної нісенітниці. Вибирайте - паровий нагрівання або сухий жар, гарячий басейн, холодний басейн або середньо-теплий. Шанда розміщується в іншому колишньому палаці. Вітражі, мозаїчна підлога, високі позолочені купальні стелі.
  
  
  І ким, в ім'я Аллаха, був Хаїм? Хаїм міг тут працювати чи просто стирчати. Хаїм міг прийти хоч раз, щоб зустрітися з Робі. Хаїма тут взагалі не могло бути. Або Робі теж. Може, він просто знайшов сірникову коробку. Вибачте, міс, у вас є світло? Звичайно. Тут. Все в порядку. Тримати їх.
  
  
  Я підійшов до столу. Пошарпаний письмовий стіл у стилі офісу 1910 посеред вестибюлю в стилі паші. На табличці було написано: "Прийом IL 5. $1,15". Я заплатив касиру. Він був схожий на мої спогади про С.З. Сакелл - індичка з олійними кульками в окулярах.
  
  
  Я склав здачу і подумав хвилину.
  
  
  "Так?" він сказав англійською, "так у чому справа?"
  
  
  Я сказав: "Я виглядаю так, ніби щось трапилося?"
  
  
  «Ви колись бачили, щоб у когось нічого не сталося? Усі мають щось своє. То чому ж ви різні?
  
  
  Я посміхнувся. "Я не."
  
  
  Він знизав плечима. "Так?"
  
  
  То чому не. Я сказав: "Хаймо тут?"
  
  
  Він сказав: "Хаймо хто?"
  
  
  "Я не знаю. Хто в тебе?
  
  
  Він похитав підборіддям. "Тут немає Хаїма". Він схилив голову. "То чому ти питаєш?"
  
  
  «Хтось сказав мені запитати Хаїма».
  
  
  Він знову похитав підборіддям. "Тут немає Хаїма".
  
  
  "Добре. Добре. Де шафка?"
  
  
  "Якщо ви сказали, що вас послав Хаїм, це щось інше".
  
  
  "Що небудь ще?"
  
  
  «Якщо ви сказали, що вас послав Хаїм, я дзвоню босові. Якщо я дзвоню босові, ви отримаєте особливе звернення».
  
  
  Я почухав у потилиці. "Не могли б ви подзвонити босу?"
  
  
  «Зателефонувавши босові, я був би щасливий і втішений. Є лише одна проблема. Хаїм тебе не надіслав».
  
  
  «Послухайте, припустимо, ми розпочнемо спочатку. Вітаю. Хороший день. Мене послав Хаїм».
  
  
  Він усміхнувся. "Так?"
  
  
  Я посміхнувся. "Так. Ви подзвоните босу?"
  
  
  «Якби я зателефонував босові, я був би щасливий і щасливий. Є лише одна проблема. Боса тут немає»
  
  
  Я заплющив очі.
  
  
  Він сказав: Розкажи, що ти йдеш у лазню. Я надішлю боса пізніше ".
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Набір для парилки був у Фелліні. Круглий і високий, як невеликий Колізей, оточений круглими білими кам'яними плитами, які, як трибуни, піднімалися до високої стелі з кольорового скла. З парою це було схоже на сон сюрреаліста про Помпея. Тіла, що розкинулися на кам'яних сходах, з'явилися в повітрі, але саме вчасно, щоб запобігти зіткненню. Видимість була майже нульова.
  
  
  Я знайшов шафку і взяв напрокат великий рушник із перським малюнком і волокнистий скребок, який вони називають мочалкою. Я не знав, як бос міг знайти мене. Я навіть не міг стати на ноги.
  
  
  Я заліз на плиту приблизно на висоті двадцяти футів. Піднімається пара. Було добре та жарко. Я думав, що зможу вилікувати вм'ятини від попередньої ночі. Розслабити хворі м'язи. Я заплющив очі. Може, Джексон Робі прийшов просто розслабитися. Може, він прийшов за парою, у басейн і за спеціальним лікуванням, яке послав мене Хаїм.
  
  
  Я мусив визнати, що звернення було особливим. Десь із помпейських туманів швидко прилетіла пара рук. Вони схопили мене молотком і вирвали з рівноваги. Було так страшенно жарко, що я його не бачив. Але я знаю, як зняти удар із молотка. Я можу це зробити, як то кажуть, заклавши руки за спину.
  
  
  Я відповів ударом по дзюдо, і хлопець відлетів від мене знову і знову і зник у клубах пари.
  
  
  Недовго.
  
  
  Він ударив мене прикладом по ребрах (вам потрібен радар, щоб боротися там), і я послизнувся на камені. Рушник полетів, і я був голим, а потім він знову попрямував на мене, велика безлика крапля, починаючи пірнати бомбою, щоб убити.
  
  
  Я почекав, поки друга нога відірветься від землі і перевернеться! Я скотився на сходинку нижче, і його тіло врізалося в пустий камінь. Я був на ньому, перш ніж він встиг сказати «уф»! Я вдарив його по горлу стороною руки, але він заблокував мене рукою завтовшки зі стовбуром дерева. Він був побудований, як Кінг-Конг, і погляд на його обличчя не змінив мою думку. Ми займалися практично індійською боротьбою, поки він не крекнув, і не здригнувся, і ми обидва перекочувалися знову і знову, і раптово я впав на сходинку,
  
  
  а він ударився головою об камінь.
  
  
  Приблизно тоді я міг користуватися допомогою Вільгельміни. Але, звичайно, я не брав свій Люгер у парилку, але я взяв Х'юго, свій вірний стилет. На жаль, я сховав його за пояс рушника, і він полетів, коли рушник полетів, і я десь втратив його в цій парі.
  
  
  Але, як хтось сказав, шукай і знайдеш. Я відчув, як щось гостре поколює мою спину. У цьому блокбастері мене прибивали, як муху, і я намагався зробити з голови рубану печінку, а мій власний ніж почав колоти мене в спину.
  
  
  Я отримав достатньо важелів, щоб зробити хід. Я схопився за сходинку наді мною і відштовхнув, і ми обидва перекочувалися сюди-туди, вниз - і тепер у мене був стилет. Але тепер у нього була моя рука з ножем, і ми знову перекинулися, штовхаючи ножа, тільки тепер він був зверху і притискав мої руки. Я підняв коліно, і його очі почали витріщатися, і ми знову підійшли до нього. Я почув, як щось хруснуло, його дихання стало свистячим, а рука розслабилася. Я наближався і зрозумів, що штовхаю ножа в труп.
  
  
  Я повільно підвівся, дивлячись на нападника. Його шия зламалася об кут сходинки, а голова звисала з краю. Я встав, важко дихаючи. Його тіло звалилося. Він почав котитися. Зверху і вниз через трибуни білих кам'яних сходів, вниз через пекельні хмари пара.
  
  
  Я обійшов ротонду і спустився сходами. Я був наполовину за дверима, коли почув, як хтось сказав: Як ви думаєте, про що був цей шум?
  
  
  Його товариш відповів: Який шум?
  
  
  Я вирішив відвідати боса. Я вдягся і попрямував до дверей з написом «Директор». Його секретар сказала мені, що його нема. Я пройшов повз її стіл і її протести і відчинив двері до кабінету боса. Його не було. Секретарка стояла в мене під ліктем; пухка, косоока жінка середнього віку, її руки були схрещені на грудях. "Є якесь повідомлення?" вона сказала. Саркастичний.
  
  
  "Ага", - сказав я. «Скажи йому, що тут був Хаїм. І я востаннє рекомендую його місце».
  
  
  Я зупинився біля приймальні.
  
  
  «Хаїм багато друзів надіслав?»
  
  
  «Не-а, – сказав він. «Перший – це ти. Бос сказав мені лише два дні тому. «Будьте уважні, коли хтось каже, що Хаїм».
  
  
  Два дня тому. Він почав створювати свою власну землю смислу.
  
  
  Може бути.
  
  
  "Так?" він спитав мене. "Щось трапилося?"
  
  
  "Ні", - повільно сказав я. "Все в порядку. Просто гаразд».
  
  
  
  
  
  
  Дев'ятий розділ.
  
  
  
  
  
  Kopel Rent-A-Car мені не допоміг. І Avis також. У Hertz мені пощастило. Так, містер Робі орендував машину. Двадцять п'ятого. О сьомій ранку. Він спеціально замовив Ленд Ровер. Дзвонив напередодні, щоб зарезервувати.
  
  
  "А коли він його повернув?"
  
  
  Вона провела пальцями за поданою квитанцією. Негарна дівчина з поганою шкірою. Вона обдарувала мене усмішкою, схожою на найману. "Двадцять сьомого. Об одинадцятій тридцять».
  
  
  Через двадцять хвилин він телеграфував AX. За годину після цього він помер у провулку.
  
  
  Вона почала закривати ящик для файлів.
  
  
  "Ви можете сказати мені ще щось?"
  
  
  Табличка на прилавку говорила, що її звати міс Мангель.
  
  
  "Чи можете сказати мені, скільки миль він провів на Ровері?"
  
  
  Вона шпурнула свої сливові нігті у формі списа назад через літеру «Р», поки не підійшла до Робі. "П'ятсот сорок кілометрів, сер".
  
  
  Я кладу на прилавок купюру п'ятдесят фунтів. "Що це, що навіщо?" – підозріло запитала вона.
  
  
  «Це тому, що ви ніколи не чули про містера Робі, і тут ніхто не питав про нього».
  
  
  "Про кого?" - Сказала вона і взяла купюру.
  
  
  Я взяв карту зі стійки та пішов.
  
  
  Був захід сонця, і я просто катався деякий час, намагаючись розслабити свій розум і підготуватися до наступного серйозного нападу роздумів. Місто було кольором рожевого золота, як гігантський браслет, кинутий між пагорбами. Дзвонили церковні дзвони, а з позолочених мінаретів лунав голос муедзіна в країні. Ла ілаха ілла Аллах. Мусульманський заклик до молитви.
  
  
  Саме місто було схоже на свого роду молитву. Арабські жінки, екзотичні у вуалях, що балансують на кошиках на своїх намистах, що зливаються з туристами в обрізаних джинсах і православними священиками у своєму довгому чорному одязі і з довгим чорним волоссям, і чоловіки в окупаціях по дорозі до мечеті і хасидів. Євреї йдуть до Стіни. Я запитував, чи зможе колись місто, назване Богом з трьома іменами, блиснути з неба в дзеркало і сказати: «Послухайте, хлопці, так і має бути. Усі живуть разом у світі». Шалом-Алейхем, Салам-Алейкум. Мир вам.
  
  
  Я повернувся до своєї кімнати і замовив горілку, потім налив гарячої води в
  
  
  ванну і взяв горілку у ванну. За винятком місця на потилиці, де мені було боляче розчісувати волосся, моє тіло забуло день. Не прощаючи, просто забуваючи.
  
  
  Телефон задзвонив. Я застогнав. У моїй роботі немає такої речі, як опоссумська розкіш, що дозволяє телефонувати або дзвонити в двері. Або хтось хоче тебе дістати, або хтось хоче тебе дістати. І ніколи не знаєш, що, доки не відповиш.
  
  
  Я вилаявся і виліз із ванни, капаючи на телефон, залишаючи сліди від ніг на східному килимі.
  
  
  "Маккензі?"
  
  
  Беньямін. Я сказав йому зачекати. Я сказав, що з'їв ванільне морозиво. Я хотів це отримати. Я думав, він тане. Код коміксу: Можливо, нас прослуховують. Я, звичайно, перевірив кімнату, але за телефоном комутатора можна стежити звідки завгодно. І хтось у Єрусалимі переслідував мене. Я поклав слухавку і нарахував двадцять, і коли я підняв слухавку, він сказав, що треба йти; його дверний дзвінок дзвонив. Я сказав, що передзвоню йому. Сказав дзвонити о десятій.
  
  
  Я подумував повернутися у ванну, але це все одно, що розігрівати тости – роботи більше, ніж того варте. Я взяв рушник, свій напій та карту і розтягнувся на великому двоспальному ліжку.
  
  
  Робі проїхав 540 кілометрів туди й назад. Двісті сімдесят в один бік. Починаючи з Єрусалиму. Я перевірив масштаб внизу карти. Сорок кілометрів до дюйма. Я відміряв шість дюймів і накреслив коло навколо Єрусалиму; 270 кілометрів у кожну сторону. Загалом близько 168 миль.
  
  
  Коло йшло північ і охоплював більшу частину Лівану; схід-північний схід, він в'їхав до Сирії; Рухаючись на південний схід, він захопив більшу частину Йорданії та п'ятдесятимильний шматок Саудівської Аравії. На півдні він покрив половину Синаю і на південному заході приземлився на ґанку Порт-Саїда.
  
  
  Десь у цьому колі Робі знайшов Шайтана.
  
  
  Десь у цьому колі я знайду Шайтана.
  
  
  Десь на рівнині з помаранчевим пилом.
  
  
  Насамперед. Йорданія – ворожа територія для командос, а Єгипет швидко стає ненадійним. Синайський півострів - гарне місце, щоб сховатися, але він сповнений ізраїльтян і спостерігачів ООН, а також єгиптян Садата, яким стає досить комфортно зі Сполученими Штатами. Позначте це як «можливо», але не як перший варіант. Не було й Аравії, яка залишила частину Сирії та більшу частину Лівану, країни з великим палестинським контингентом. Сирія, армія якої ще боролася з Ізраїлем, все ще сподівається закріпитися, незважаючи на мирні переговори. Ліван, відома база спецназівців.
  
  
  Отже, фігура Шайтана була у Лівані чи Сирії.
  
  
  Але чи залишилися вони там, де були, коли їх знайшов Робі? Чи вони вирішили, що вони в достатній безпеці просто залишитися на місці після вбивства?
  
  
  Ліван або Сирія. Робі дзвонив у Дамаск, Бейрут, Сирію та Ліван.
  
  
  Потім у моїй голові почали з'являтися чутки.
  
  
  Можливо, Беньямін відстежив дзвінки.
  
  
  Може, він мав чудову інформацію.
  
  
  Може, мені варто одягнутися та піти пообідати.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Ресторан називався «Арабські лицарі», стіни та стеля були вкриті тканиною; пурпуровий, червоний, жовтий та запаморочливий. Гігантська пташина клітка заповнювала центр кімнати, і пурпурно-червоно-жовтий птах злісно дивився на відвідувачів при свічках.
  
  
  Я взяв стіл і замовив горілку та страву з баранини, горіхів, нуту, рису, спецій та кунжуту. Я сказав: "Я хочу відкрити насіння кунжуту". Офіціант люб'язно вклонився і позадкував.
  
  
  За кілька хвилин він повернувся з напоєм, а за кілька хвилин повернувся з Жаклін Рейн.
  
  
  "Я думала, це ти в кутку. Ти хочеш побути один, або ...
  
  
  Ми зупинилися на "або", і вона сіла. Вона була одягнена в Париж, і від неї пахло Парижем, і світле волосся було зібране на її голові і падало маленькими завитками на шию. Діаманти лукаво виблискували у неї у вухах, а щось ще лукаво блищало в її очах.
  
  
  Вона опустила їх і сказала: "Я тобі не подобаюся, так?"
  
  
  Я сказав: Я вас не знаю.
  
  
  Вона трохи грубо засміялася. "Чи є вислів" благати поставити запитання? »Я думаю, ви щойно поставили це питання. Я ставлю його знову. Чому я вам не подобаюсь?
  
  
  "Чому ти хочеш, щоб я це зробив?"
  
  
  Вона підібгала червоні губи і схилила голову. «Для чоловіка настільки привабливого, що це досить наївно»,
  
  
  "Для такої привабливої жінки, - я намагався прочитати ці блиски в її очах, - тобі не потрібно ганятися за чоловіками, яким ти не подобаєшся".
  
  
  Вона кивнула й усміхнулася. «Туше. А тепер - ти купиш мені випити чи відправиш мене додому спати без вечері?
  
  
  Я показав офіціанту та замовив
  
  
  червоний їй випити. Вона дивилася на птаха. «Я сподівалася, що ми зможемо бути добрими один з одним. Я сподівалася ... »- її голос завмер і замовк.
  
  
  "Ви сподівалися?"
  
  
  Вона показала мені свої зелено-золоті очі. «Я сподівався, що ти візьмеш мене з собою, коли підеш. Далі звідси».
  
  
  "Від кого?"
  
  
  Вона обдулася і провела пальцем по ній. "Мені не подобається те, що він зі мною робить". Я подивився на блискучі на її вухах діаманти і подумав, що йому подобається те, що вона з ним робить. Вона відзначила мій погляд. "О так. Є гроші. Грошей багато. Але гроші, на мою думку, це ще не все. Є ніжність і хоробрість… і…» - вона подивилася на мене довгим поглядом, що тане. "І багато багато іншого". Вона розплющила губи.
  
  
  Візьми та роздрукуй. Це була погана сцена із поганого фільму. Вона мала клас, але вона не могла грати. І хоча я визнаю, що був хоробрим і ніжним, і виглядав як Омар Шаріф і таке інше, все, що сяяло в її очах, не було любов'ю. Це навіть не було гарною чистою пожадливістю. Це було ще щось, але я не міг його прочитати.
  
  
  Я похитав головою. «Не той петсі. Але не здавайся. Як щодо того високого хлопця? Я вказав на гарного арабського офіціанта. "Грошей не так багато, але тримаю парі, що у нього їх набагато більше".
  
  
  Вона поставила склянку і різко встала. В її очах стояли сльози. Справжні сльози. «Мені дуже шкода, – сказала вона. «Я виставила себе дурницею. Я думала – неважливо, що я думала». Справжні сльози справді текли її обличчям, і вона витирала їх тремтячими пальцями. «Просто я… я в такому розпачі, я-о!» Вона здригнулася. «На добраніч, містере Картер».
  
  
  Вона обернулася і наполовину вибігла з кімнати. Я сидів здивований. Я не очікував такого кінця.
  
  
  Я також не сказав їй, що мене звуть Картер.
  
  
  Я допив кави до десятої, підійшов до телефонної будки і зателефонував Беньяміну.
  
  
  "Хтось заводить спеку, га?"
  
  
  Як відповідь я розповів йому історію у парній.
  
  
  "Цікаво."
  
  
  "Чи не так? Як ти вважаєш, у тебе є час, щоб перевірити це місце? Особливо боса? Хаїм, я вважаю, був лише підказкою».
  
  
  "Хаїм означає життя".
  
  
  "Так я знаю. Моє життя забирає мене в безліч дивних місць».
  
  
  Пауза. Я чув, як він чиркнув сірником і затягнувся цигаркою. "Як ви думаєте, що Робі робив із сірниковою коробкою?"
  
  
  Я сказав: Давай, Девіде. Що це? Перевірка інтелекту першому курсі? Сірникова коробка була рослиною тільки для моїх очей. Хтось поклав його в багаж Робі, знаючи, що хтось подібний до мене знайде його. І простежити його. Що я Найбільше в цій ідеї мені не подобається те, що все, що я зараз знайду, може бути рослиною”.
  
  
  Він посміявся. "Відмінно."
  
  
  "Хм?"
  
  
  «На тесті. Або принаймні я прийшов до того ж відповіді. Що ще, чим ви хотіли б поділитися?»
  
  
  "В даний момент немає. Але ти дзвонив мені».
  
  
  «Телефонні дзвінки Робі. Я простежив номери.
  
  
  Я дістав книгу та олівець. "Говори."
  
  
  «Номер у Бейруті – це готель «Фокс». Робі дзвонив від станції до станції, тому немає жодних записів про те, кому він дзвонив».
  
  
  "Як щодо Дамаска?"
  
  
  "Так. Зрозуміло. Телефон, не внесений до списку. Садиба. Теодор Дженс. Що-небудь означати?"
  
  
  Ой ой. У мене був із собою телефонний рахунок Сари. Я перевірив дати дзвінків Робі. Я грав у покер з Дженсом в Арізоні, коли він, ймовірно, розмовляв з Робі.
  
  
  Що означало, що?
  
  
  Що нещасний випадок, внаслідок якого Дженс опинився у тітки Тіллі, було влаштовано. Цей Робі розмовляв із самозванцем Дженса. Що якийсь сторонній проник у AX. І той самий сторонній міг зачепити Робі. Поки що ні…
  
  
  "Ні я сказав. "Для мене нічого не означає".
  
  
  "Хочеш, щоб я це перевірив?"
  
  
  "Я дам вам знати."
  
  
  Ще одна пауза. "Ви б стали гнилим кібуцником, розумієте?"
  
  
  "Сенс?"
  
  
  «Немає духу співробітництва – як Робі».
  
  
  «Так. Ти правий. У школі я бігав на треку замість того, щоб грати у футбол. І єдине, про що я коли-небудь жалкував, це те, що тобі не дістається чирлідерка на трек. та товаришів за командою”.
  
  
  "До речі, я послав тобі товариша по команді".
  
  
  "Що ви надіслали мені?"
  
  
  "Не хвилюйтеся. То була не моя ідея. Я, як кажуть, підкорявся».
  
  
  "Вадим?"
  
  
  «Яструб. Від вашого боса до мого боса. Від мене до вас».
  
  
  "Якого біса?"
  
  
  «За те, що поїдете в Сирію - або в Ліван - або ще кудись, про що ви мені не скажете».
  
  
  "Що змушує вас думати, що я їду?"
  
  
  "Давай, Картер. Я тільки що відстежив ці числа до Дамаску та Бейрута. І крім того, я не думаю, що
  
  
  Шайтан ховає п'ятьох американців у центрі Ізраїлю. Раптом ти думаєш, що я йолоп? "
  
  
  «Раптом мені потрібний приятель? Що це, чорт забирай?»
  
  
  «Гей, мовчи. Накази є накази. Цей «приятель», якого я послав тобі, арабе. Не зовсім агент, але той, хто вам був корисний. І перш ніж ви відвернете носа, я думаю, вам знадобиться допомога. І араб із паперами. Я надіслав вам їх теж. Спробуйте перебратися через ці кордони як американський журналіст, що недавно з'явився, і ви могли б просто сказати їм, що ви шпигун.
  
  
  Я зітхнув. "Добре. Я витончений невдаха».
  
  
  «Як у пеклі. Я чую, як ти гориш».
  
  
  "Так?"
  
  
  «Тож це твій хід».
  
  
  "Добре. Я подзвоню тобі за день чи два. Звідки я не був. Щоб дізнатися, що ти дізнався про ванни Шанда». Я зробив паузу. «Я вірю, що ваш вірний не зовсім агент триматиме вас в курсі про мене».
  
  
  Він посміявся. "І ти сказав, що був витонченим невдахою".
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Я заплатив за чеком, отримав багато решти та поїхав до готелю «Інтерконтиненталь». Я знайшов телефонну будку і влаштувався у ній.
  
  
  Насамперед. Обережно. Я повинен був зробити це напередодні ввечері, але я не хотів вмикати будильник.
  
  
  "Вітання?" Ще одна боса-нова на задньому плані.
  
  
  «Сара? Це Маккензі».
  
  
  "Маккензі!" вона сказала. "Я довго думала про тебе".
  
  
  "У вас є?"
  
  
  "У мене є."
  
  
  Вона зробила паузу для відпочинку із двома барами. "Я думаю, що була дурна".
  
  
  Ще два бари боса-нові.
  
  
  «Напередодні ввечері, коли ти йшов, я підійшла до вікна і почав дивитися, як ти йдеш. Не має значення чому. У будь-якому разі погана звичка, коли твоє таксі від'їхало, з під'їзної доріжки виїхала машина через дорогу. Чорний Рено, І раптом я зрозуміла, що ця машина стояла там два дні і завжди з кимось була. Два дні – ти мене чуєш, Макензі? "
  
  
  "Я чую тебе, Сара".
  
  
  «Машина виїхала після того, як ви поїхали. І її не було».
  
  
  Ким би вони не були, вони не були тупими. Вони знали, що хтось із AX піде за Робі, і застали його місце, щоб дізнатися, хто. Це означало, що вони не знали, хто я, поки я не поїхав відвідати Сару. Так що вони не знали, що я зустрічався з Юсефом чи бачив Беньяміна.
  
  
  Може бути.
  
  
  "Ви бачили хлопця всередині?" Я запитав.
  
  
  «Їх було двоє. Я бачив тільки водія. Типу Джека Армстронга. Всеамериканський хлопчик».
  
  
  "Ви маєте на увазі великий і білявий?"
  
  
  "Чи є інший вид?"
  
  
  "Так тепер скажи мені, чому все це робить тебе дурною".
  
  
  Вона знову зупинилася. «Вважаю, все це зробило мене розумним. Дурним я була весь цей час. Тепер я знаю, МакКензі. Щодо роботи Джека. І… і твоєї, мабуть. Я завжди знала, щоправда. Я знала. і я просто не хотіла знати. Це було надто страшно, щоб справді знати. Якби я знала, мені б довелося хвилюватися щоразу, коли він виходив із дому». У її голосі звучало гнівне самозвинувачення. Ти розумієш, Маккензі? Було легше турбуватися про «інших жінок» чи себе. Милі маленькі, безпечні маленькі, дівочі турботи».
  
  
  «Лєгше, Сара».
  
  
  Вона взяла мої слова та розкрутила їх. "Це було не легко. Нам обом було тяжко». Голос її був гіркий. "О Звичайно. Я ніколи його не турбувала. Я ніколи не ставила йому запитань. Я просто зробила себе героїнею. Бачиш, як я не ставлю тобі запитання? » А іноді я просто поверталася. Нирнула в тишу. О, це мало зробити його дуже щасливим». Мій голос був рівним. «Я впевнений, що ви зробили його дуже щасливим. Щодо решти, він зрозумів. Він повинен був. Ви думаєте, що він не знав, через що ви проходите? Ми знаємо, Сара. І те, як ви це грали, просто про єдиний спосіб грати у це”.
  
  
  Деякий час вона мовчала. Дорога, довга, міжміська тиша.
  
  
  Я порушив тишу. «Я зателефонував, щоб поставити запитання».
  
  
  Вона вийшла з трансу, достатньо, щоб розсміятися з себе. "Ви маєте на увазі, що не дзвонили, щоб вислухати мої проблеми?"
  
  
  "Не турбуйтесь про це. Я радий, що ви розмовляли зі мною. Тепер я хочу поговорити про Теда Дженса».
  
  
  "Людина зі Світу?"
  
  
  Я не відповів. Вона сказала повільно, нерішуче, болісно: "Оооо".
  
  
  "Як він виглядає?"
  
  
  «Боже мій, я…»
  
  
  Звідки ти міг знати? Давай. Розкажи мені. Як він виглядав".
  
  
  «Ну, пісочне волосся, блакитні очі. Він мав досить сильну засмагу».
  
  
  "Висота?"
  
  
  «Середньої, середньої статури».
  
  
  Поки що вона описувала Теда Дженса.
  
  
  "Що небудь ще?"
  
  
  «Ммм… гарний, я сказав би. І добре одягнений».
  
  
  "Він показав вам якесь посвідчення особи?"
  
  
  «Так. Прес-картка із журналу World Magazine».
  
  
  World Magazine хіба
  
  
  прикриття Джинсу.
  
  
  Я зітхнув. «Він ставив вам якісь питання? І ви йому відповідали?
  
  
  «Ну, він питав те саме, що й ти. По іншому. Але в основному він хотів знати, що я знаю про роботу Джека та його друзів. І я сказав йому правду. Те, що я сказав тобі. Цього я не знала. будь-що."
  
  
  Я сказав їй бути обережним, але не втрачати сон. Я сумнівався, що вони більше її турбуватимуть. Вона виконала свою функцію – зв'язок зі мною.
  
  
  У мене закінчувалися решти, і мені потрібно було зробити ще один дзвінок.
  
  
  Я побажав Сарі Лаві на добраніч.
  
  
  Я нагодував автомату ще кілька монет і набрав номер Жака Келлі вдома в Бейруті. Жак Келлі описує Жака Келлі. Дикий француз-ірландець. Бельмондо наслідує Ерролу Флінну. Келлі теж був нашою людиною у Бейруті.
  
  
  Він теж був у ліжку, коли я зателефонував. Судячи з невиразності в його голосі, я не заважав ні гарному нічному сну, ні Late Show у Лівані.
  
  
  Я сказав, що зроблю це швидко і дуже постарався. Я попросив його зайти до «Фоксу Бейрута», щоб отримати список гостей на ті дні, коли дзвонив Робі. Я також сказав йому, що Тед Дженс має двійника. Я сказав йому передати цю новину по телеграфу Хоуку і переконатися, що хтось не оминув Дамаск. AX послав би заміну Дженсу, але я не ризикував, довіряючи заміну. Ні, якщо я не знав, хто він, а я не знав.
  
  
  "Як щодо самого Дженса?" він порадив. «Можливо, нам варто провести про нього передісторію. З'ясувати, чи на носі його човна тече вода».
  
  
  «Так. Це таке. І скажи Хоуку, що я пропоную йому використати Міллі Барнс».
  
  
  "Що?"
  
  
  «Міллі Барнс. Дівчина, яка зможе ставити запитання Дженсу».
  
  
  Келлі зробила каламбур, який не варто повторювати.
  
  
  Я поклав люльку і сів у будку. Я зрозумів, що був злий. Я закурив цигарку і в гніві затягнувся. Раптом я почав сміятися. За два дні мене обдурили, спіймали, двічі побили, переслідували, більш ніж ймовірно прослуховували, і загалом я служив телефонною станцією для вхідних та вихідних поганих новин. Але що мене зрештою розлютило?
  
  
  Секс-каламбур Келлі про Міллі.
  
  
  Спробуйте це зрозуміти.
  
  
  
  
  
  
  Десятий розділ.
  
  
  
  
  
  Ісламська культура.
  
  
  14:00 завтра у бальній залі
  
  
  Запрошений лектор: д-р Джаміль Раад
  
  
  
  
  "Ваша здача?"
  
  
  Я подивився вниз із вивіски і знову на дівчину за прилавком цигарок. Вона вручила мені монету п'ятдесят агорот і мою пачку ексцентричних сигарет. Тільки на Близькому Сході та в деяких частинах Парижа мою божевільну марку із золотими наконечниками продають на звичайних тютюнових прилавках готелів. Я міг би уникнути золотого наконечника. До мене звертаються не лише матрони середнього віку в дизайнерському одязі та молоді дівчата-хіпі з нафарбованими у зелений колір нігтями («Де ви взяли ці милі/класні сигарети?»), а й мені потрібно дивитися, що я роблю з недопалками. . Вони читаються як табличка з написом "Картер був тут".
  
  
  Я зупинився на столі, щоб перевірити повідомлення. Клерк захихотів. Він продовжував дивитись на мене сором'язливо і розуміюче. Коли я попросив, щоб мене розбудили о сьомій ранку, щоб «швидше почати», ви, можливо, подумали б, що я Роберт Бенчлі, який зриває одну з найкращих сцен. Я почухав у потилиці і подзвонив у ліфт.
  
  
  Ліфтер теж був у піднесеному настрої. Я позіхнув і сказав: «Не можу дочекатися, щоб лягти спати», і вимірник хихикання зареєстрував жирну тисячу.
  
  
  Я перевірив свої двері, перш ніж використовувати ключ, і - хо-хо - двері відчинилися, поки мене не було. Хтось зачепився за мою спеціальну приманку дверей і за моєю спиною зайшов у гості.
  
  
  Мій відвідувач досі відвідував мене?
  
  
  Я витяг пістолет, клацнув запобіжником і відчинив двері з достатньою силою, щоб розбити всіх, хто ховається за нею.
  
  
  Вона ахнула і піднялася з ліжка.
  
  
  Я ввімкнув світло.
  
  
  Танцівниця живота?
  
  
  Так, танцівниця живота.
  
  
  «Якщо ви не зачините двері, я застуджуся». Вона посміхалася. Ні, сміюся. На мене. Її чорне волосся розтріпалося. Я все ще стояв у дверях із пістолетом. Я зачинив двері. Я глянув на пістолет, потім на дівчину. Вона не була озброєна. За винятком цього тіла. І це волосся. І ці очі.
  
  
  Я зустрівся з нею поглядом. «У мене вже була моя битва за день, тому якщо ви плануєте підставити мене, ви занадто пізно».
  
  
  Вона подивилася на мене зі щирим подивом. "Я не розумію цього ..." налаштування "?"
  
  
  Я відклав пістолет і підійшов до ліжка. Я сів. "Я теж. Тож, припустимо, ти мені скажеш». Вона прикривала себе ковдрою, виглядаючи зляканою та збентеженою. Великі топазові очі сканують моє обличчя.
  
  
  Я провів рукою по обличчю. "Ви працюєте на Бнай Мегіддо, чи не так?"
  
  
  "Ні. Що змушує тебе говорити?"
  
  
  Я зітхнув. «Пляска в щелепу, удар у гомілку і пояс у животі – ось лише деякі з них. Припустимо, ми почнемо все спочатку. На кого ви працюєте та чому ви тут? І я краще за вас попереджу. У мене також була моя Вільгельміна. Сьогоднішній вампір, тож не намагайся спокусити мене своїм ніжним молодим тілом».
  
  
  Вона кинула на мене довгий цікавий погляд; голова набік, гриз довгий ніготь. «Ти багато кажеш, – повільно сказала вона. А потім ще одна посмішка, весела, вмовляюча.
  
  
  Я встав. "Добре. Вгору!" Я плескав у долоні. "Lickety-split. В одяг. Геть за двері. Геть!"
  
  
  Вона потягла покривало вище і посміхнулася ширше. «Я гадаю, ти не розумієш. Хіба Девід не сказав тобі чекати на мене?
  
  
  "Дейвід?"
  
  
  "Беньямін".
  
  
  Склавши це разом, ви отримаєте Девіда Беньяміна. Девід - Я-посилаю-тебе-товариша по команді - Беньямін.
  
  
  Товариш за командою, чорт. Це була чирлідерка.
  
  
  Я вивчав її. "Я думаю, тобі краще довести це".
  
  
  Вона знизала плечима. "Звичайно." І встала.
  
  
  Чи не гола. На ній була сукня з глибоким вирізом. Бірюзово-блакитний. Забудьте про сукню. Тіло… милий Господь!
  
  
  "Тут." Вона простягала мені конверт. Записка від Беньяміна. Вона стояла на відстані не більше шести дюймів. Моя кров продовжувала текти їй назустріч. Я взяв листа. Перша частина була тим, що він сказав мені телефоном. І решта:
  
  
  Ви, безперечно, пам'ятаєте міс Калуд, нашого таємного агента в Ель-Джаззарі (чи, краще сказати, нашого «розкритого агента»?). Вона сказала мені, що вже надала вам допомогу. Ваш стіл у клубі був встановлений на люку, і після того, як ви проковтнули останній шматок їжі, підлога планувала проковтнути вас.
  
  
  
  
  Ось чому вона дала мені сигнал втекти. Я глянув на жінку переді мною і посміхнувся. "Якщо ви хочете передумати пропонувати своє тіло ..."
  
  
  Вона раптом обурилась. Вона повернулася в моє ліжко, залізла під ковдру, але все ще виглядала обуреною. «Містер Картер, - сказала вона, і я відразу зрозуміла, що пропозиція скасована, - я тут вдаю місіс МакКензі, бо це мої накази. Я приймаю ці накази, тому що як арабка зневажаю тих, що терористи. І тому, що я хочу, як жінка, бути вільною від тиранії вуалі та пурди. Це мої причини. Лише політичні. Ви люб'язно збережете наші відносини політичними”.
  
  
  Вона збила подушки і натягла ковдру. "А тепер, - сказала вона, - я хочу спати". Вона заплющила очі і знову розплющила їх. Вимкніть світло, будь ласка, на виході.
  
  
  Я надав їй вигляду, який залишаю для марсіан та деяких маловідомих кубістських картин. «Я думаю, – повільно сказав я, – нам краще взяти це ще раз. Це моя кімната. А та, на якій ви лежите, моє ліжко, місіс Маккензі. І навіть якби я міг зняти іншу кімнату, вона не була б моєю». Виглядає правильно, місіс Маккензі, з погляду нашого прикриття, місіс Маккензі, якщо я перейду вгору і вибіжу на таке блюдо, як ви».
  
  
  Вона сіла, сперлася на лікоть і подумала: «Ну… ти маєш рацію». Вона кинула подушку на підлогу і почала знімати ковдру з ліжка.
  
  
  Я відкинув подушку. «Хоч би як ми це зіграли, це буде підліток, але я проклятий, якщо проведу ніч на підлозі». Я поспішно почав послаблювати краватку. Вона подивилася на мене широко розплющеними очима і виглядала молодо. «Я… я попереджаю вас, – сказала вона, намагаючись зберегти тон попередження, – я… я не буду… я не…» і, нарешті, вона пробурмотіла: «Я незаймана».
  
  
  Моя рука завмерла на вузлі краватки. Справа в тому, що я їй повірив. Двадцятип'ятирічна, соковита, сексуальна, танцююча танець живота, шпигунка ... незаймана.
  
  
  Я залишив спідню білизну і вимкнув бій. Я сів на ліжко і закурив. "Як ваше ім'я?" – м'яко спитав я її.
  
  
  "Лейла", - сказала вона.
  
  
  «Добре, Лейло. Ми зберігатимемо наші відносини суворо політичними».
  
  
  Я заліз під ковдру і швидко глянув на неї. Вона стояла до мене спиною, а очі були заплющені.
  
  
  Політика робить дивних товаришів по ліжку.
  
  
  
  
  
  
  Одинадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  Це було майже, але ще не зовсім розвиднілося. У вестибюлі готелю все ще горіло світло, і у нічного клерка був вираз важкого дня та ночі. Супроводжуючий у темно-зеленому комбінезоні водив пилососом по килимку. Його гул луною пролунав по порожньому холу. Виправлення: не зовсім пустий хол.
  
  
  У нього було обличчя, як у плаката із призовом до армії. Усі світловолосі, блакитноокі, молоді та круті. Дорогий американський костюм. Але трохи комкуватий під пахвою. Приблизно де висить кобура. І трохи прохолодно довкола очей. І що саме він робив у холі, читаючи газету о п'ятій ранку. Богиня-дівина була в моєму ліжку, а не в його.
  
  
  Я знав, хто він такий. Джек Армстронг, а
  
  
  Американський символ.
  
  
  Все, що я мав на увазі, коли виходив із кімнати, - це прогулянка навколо кварталу від безсоння. Тепер вирішив взяти машину – і подивитися у дзеркало заднього виду.
  
  
  І, звичайно, чорний Renault. Він виїхав з місця навпроти готелю. Все, що я отримав, це швидке враження про його зовнішність. Темноволосий і здоровенний. Але й на араба він не був схожим. Ким були всі ці парубки? І до чого тут Аль-Шайтан?
  
  
  Я звернув праворуч на Хайєсод-стріт.
  
  
  Renault повернув праворуч на вулицю Хайєсод.
  
  
  Чому вони раптово переслідували мене зараз? Ніхто не переслідував мене дорогою з Тель-Авіва. А вчора дорога позаду мене була вільною. То чому саме зараз?
  
  
  Бо й досі вони знали, куди я йду. Американська колонія Ванни Шанда. Вони дуже переконалися, що я піду в Шандські ванни, і вирішили, що звідти я поїду в морг. Тепер вони не знали чого чекати. Тож на мені була тінь.
  
  
  Чи на мені був убивця?
  
  
  Я повернувся. Він знову обернувся.
  
  
  Я зупинився в дальньому кінці Рембон-стріт, звідки відкривався краєвид на все ще спляче місто. Я залишив двигун працювати і витяг пістолет.
  
  
  «Рено» проїхав повз.
  
  
  Чи не вбивця.
  
  
  Не обов'язково.
  
  
  З Аґрон-стріт під'їхала машина. Молоді закохані приходять помилуватися сходом сонця.
  
  
  Ймовірно, настав час залишити Єрусалим.
  
  
  Якби контакт Робі все ще був тут (якби у Робі був контакт тут із самого початку), хлопець побачив би тіні і уникав мене, як чуми. Тінь тіні? Не варто турбуватися. Це були типові дрібні найманці. Шанда? Шин Бет перевірить це. Але, швидше за все, це була другорядна змова. Я шукав арабських терористів. А я поки що навіть араба не бачив.
  
  
  Настав час було залишити Єрусалим.
  
  
  Я знав, куди хочу піти.
  
  
  Питання було, чи знали тіні?
  
  
  Я закурив сигарету, увімкнув музику і дозволив сонцю світити мені в обличчя через вікно. Я заплющив очі.
  
  
  І Жаклін Рейн танцювала у мене в голові.
  
  
  Куди вписалася Жаклін Рейн?
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Я використав шматок ацетату і заклав замок.
  
  
  Вона не спала.
  
  
  Вираз її обличчя, коли я відчинив двері, був парадоксом безтурботного жаху. Коли вона побачила, що це я, вона зітхнула і відкинулася на подушки.
  
  
  Я сказав: Ти хотів поговорити.
  
  
  Вона сказала: "О, слава Богу".
  
  
  Я скинула з стільця мереживний пеньюар і сіла. Жаклін приклала палець до губ. "Обережно, - прошепотіла вона, - Боб - він залишається в кімнаті навпроти".
  
  
  Я сказав їй, що знаю, що перевіряв, чи вони не зареєстровані разом. Вона попросила цигарку. Я покинув їй рюкзак. Вона прибрала світле волосся з обличчя, її рука трохи тремтіла. Обличчя трохи опухле.
  
  
  Вона задула сірник. "Ти візьмеш мене з собою?"
  
  
  "Я в цьому сумніваюся", - сказав я. "Але ви можете спробувати переконати мене".
  
  
  Вона зустрілася зі мною поглядом і злегка нахилилася вперед, її груди виступили з-під зеленої мереживної сукні.
  
  
  "З логікою", - додав я. «Отже поверни свою симпатичну скриньку на місце».
  
  
  Вона задерла ковдру і криво всміхнулася. "Ти всім серцем".
  
  
  «Я весь у вухах. Ти хочеш поговорити - чи ти хочеш, щоб я пішов?
  
  
  Вона подивилася на мене і зітхнула. "З чого мені почати?"
  
  
  "Хто такий Ламотт?"
  
  
  "Я ... я не знаю".
  
  
  «Поки що, Жаклін. Було приємно побалакати».
  
  
  "Ні!" – різко сказала вона. "Я не знаю. Я знаю лише те, ким він себе називає».
  
  
  "Як довго ти знаєш його?"
  
  
  "Близько двох місяців".
  
  
  "Добре. Я куплю це. Де ти познайомився?"
  
  
  "У Дамаску".
  
  
  "Як?"
  
  
  "На вечірці."
  
  
  "Чий будинок?"
  
  
  «Не в хаті. В ресторані"
  
  
  "Приватна вечірка чи ділова вечірка?"
  
  
  "Я не розумію".
  
  
  "Приватна вечірка чи ділова вечірка?"
  
  
  «Я не розумію, чому ви питаєте ці подробиці».
  
  
  Тому що найкращий спосіб дізнатися, чи хтось бреше - це ставити питання, як кулеметні кулі. Не має значення, які питання. Важлива швидкість. Лише професіонал може так швидко. І лише професіонал, якого добре відрепетирували. Жаклін Рейн, ким би вона не була, у жодному разі не була професіоналом.
  
  
  "Приватна вечірка чи ділова вечірка?"
  
  
  "Бізнес,"
  
  
  "Чий?"
  
  
  "Конференція нафтовиків".
  
  
  "Назвіть фірми, які відвідали конференцію".
  
  
  "Trans-Com, Fresco, S-Standard, я думаю. Я ..."
  
  
  "Як ти туди потрапила?"
  
  
  "Я з другом".
  
  
  "Який друг?"
  
  
  «Чоловік. Це справді важливо? Я…»
  
  
  "Який друг?"
  
  
  «Його звуть – його звуть – Жан Манто».
  
  
  Брехня.
  
  
  "Продовжуй."
  
  
  "З чим?"
  
  
  «Манто. Друг? Чи він був твоїм коханцем?
  
  
  "Коханець". Вона сказала тихим голосом.
  
  
  "Продовжуй."
  
  
  "Чим? Боже мій! Чим?"
  
  
  Ламотт. Ви кинули Манто заради Ламотта. То що ви знаєте про Боба Ламотта?
  
  
  "Я сказав тобі. Нічого особливого. Я… я просто знаю, що він замішаний у чомусь поганому. Це мене лякає. Я хочу втекти».
  
  
  «Отже? Що тебе зупиняє».
  
  
  "Він ... він знає".
  
  
  "Як?"
  
  
  Тиша. Потім: «Він… у нього є двоє чоловіків, які спостерігають за мною. Я вдаю, що не знаю. Але я знаю. Вони дивляться. Я думаю, вони вб'ють мене, якщо спробую втекти. Я думаю, вони вб'ють мене, якщо вони дізнаються, що ми говоримо.
  
  
  Тиша.
  
  
  "Продовжуй."
  
  
  "Що ти хочеш?"
  
  
  «Щоправда. Почніть зверху. З ким ви були на нафтовій конференції?
  
  
  На мить мені здалося, що вона зомліє. Її тіло різко впало, повіки затремтіли.
  
  
  «Ви могли б сказати мені. Я вже знаю".
  
  
  Вона не зомліла. Вона просто задихалася від ридання. Вона застогнала і перекинулася обличчям до стіни.
  
  
  Тед Дженс. Правильно? Він працює на Trans-Com Oil у Дамаску. Принаймні це частина його роботи. І ви продали його за діамантові сережки». Я подумав, як Дженса допитала Міллі. Чи дбає Міллі про гроші. Тепер все набуло сенсу, чорт забирай. "І ти його мало не вбила, чи знаєш".
  
  
  "Не треба! Будь ласка!"
  
  
  «Ти не надто м'який, щоб чути про подібні речі. Як ти думаєш, що відбувається?
  
  
  Вона безвольно сіла. «Бобу потрібні були лише ключі від квартири. Він сказав, що йому просто потрібно використати квартиру Теда, чого ніхто не впізнає. Що ми будемо багатими».
  
  
  "Що він робив у квартирі Теда?"
  
  
  Вона похитала головою. "Мене там не було".
  
  
  "А де був Тед?"
  
  
  "Він ... він був у Бейруті"
  
  
  "Коли він пішов?"
  
  
  "Не знаю. Думаю, у середу».
  
  
  "Дванадцятого?"
  
  
  Вона знизала плечима. "Мабуть. Я вважаю".
  
  
  Це прикинув. Дженс залишив Дамаск у середу, дванадцятого числа. Він поїхав до Бейрута і його збила машина. "У вівторок", - сказав він. Значить, це був вівторок, вісімнадцятий. Це було присвячено на той час, коли він з'явився в Аризоні. Як він сказав, він не думав, що це пов'язано з AX.
  
  
  Тільки так мало бути.
  
  
  Можливо, навіть пов'язані з Фоксом.
  
  
  Фокса викрали п'ятнадцятого числа. Про те, коли Ламот почав скористатися квартирою Джинса.
  
  
  І Робі почав гарячкувати у справі.
  
  
  І хтось знав, що стає спекотно. "Коли Джексон Робі вперше зателефонував?"
  
  
  Вона навіть не довго вагалася. «Одного пізно ввечері. Може, о першій годині ночі».
  
  
  "І Теда там не було".
  
  
  Вона заперечливо похитала головою.
  
  
  "І Ламотт був".
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  «І ти дала йому слухавку. Ти сказала: «Хвилинку, я покличу Теда». І ви пов'язали Ламотта з Робі по телефону”.
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  "І після цього він попросив ключ".
  
  
  Ще один кивок.
  
  
  І після цього Дженса було збито.
  
  
  І Ламотт залишився, відповідаючи на дзвінки Робі. Робі повідомляє про перебіг розслідування.
  
  
  Отже, коли Робі знайшов Шайтана, Ламотт знав про це і розповів комусь. І вбив Робі.
  
  
  "Ще одне питання. Першого дня, коли я приїхав сюди. Це запрошення відвезти тебе на концерт. Невже Ламотт думав, що я впаду тобі на руки і почну шепотіти на вуха державні секрети?
  
  
  "Ні", - повільно відповіла вона. «Це була моя ідея. Я сказав йому, що думаю, що зможу змусити тебе розповісти про твою справу. Але все, що я хотіла, - це залишитися з тобою віч-на-віч… попросити тебе про допомогу».
  
  
  «І ви планували розповісти мені якусь історію про хуліганство. Дівчина у біді».
  
  
  Вона заплющила очі. "Я в біді".
  
  
  Я встав.
  
  
  Її очі розплющились і спалахнула паніка. "Будь ласка!" вона благала. Ти не можеш просто залишити мене. Тед живий і Бог знає, що мені дуже шкода. Я все виправлю. Я допоможу тобі".
  
  
  «Токіо Роуз сказав те саме».
  
  
  «Справді! Я буду. Я… Дещо дізнаюся від Боба і розповім тобі».
  
  
  Я взяв із ліжка сигарети. Я запалив одну і поклав рюкзак у кишеню. Мабуть, я обдумав її пропозицію. «Ви розумієте, - сказав я, - якщо ваш друг Ламотт дізнається, що я був тут, і раптово ви ставите питання, він досить проникливий, щоб зібрати все докупи. Це означає, що ви мертві»
  
  
  Я підійшов до дверей і тихенько її відчинив. У залі нікого. Очі не дивляться. Звуки хропіння з кімнати Ламотта. Я зайшов і зачинив двері. Я загасив сигарету в попільничці біля крісла.
  
  
  «Добре, – сказав я. "Мені потрібна інформація, і я хочу її сьогодні ввечері".
  
  
  Вона тяжко проковтнула. "Ви впевнені, що Боб не дізнається, що ви були тут?"
  
  
  Я підняв брову. "Я ніколи не скажу".
  
  
  Вона зітхнула та кивнула.
  
  
  Я посміхнувся та пішов.
  
  
  У будь-якому випадку це спрацювало, мене влаштовувало. Може, їй вдасться отримати якусь інформацію. Я дуже сумнівався в цьому, але, можливо, вона могла б. З іншого боку - що ймовірніше - якби Ламот був розумний, він би знав, що я був там.
  
  
  У кімнаті Жаклін було два недопалки.
  
  
  Окули з золотими наконечниками читаються як знак. Табличка з написом "Картер був тут".
  
  
  Я повернувся нагору і ліг у ліжко. Лейла була там, все ще міцно спала.
  
  
  Я страшенно втомився, мені було однаково.
  
  
  
  
  
  
  Дванадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  Мені снилося, що я лежу десь у пустелі, оточений величезним помаранчевим камінням, і каміння перетворилося на форму диявола і почало дихати вогнем і димом. Я відчував жар і власний піт, але чомусь не міг поворухнутися. В іншому напрямку були пурпурові гори, прохолодні та тінисті, а вдалині - самотній вершник на бронзовій кобилі. Переді мною з землі піднявся гладкий камінь. На камені було написано. Я примружився, щоб прочитати: «Тут лежить Нік Картер». Я відчув щось холодне збоку від моєї голови. Я похитав головою. Він не рухався, я розплющив очі.
  
  
  Боб Ламотт стояв наді мною. "Щось холодне" було дулом пістолета. Я відвів очі вліво. Ліжко було порожнє. Лейли не було.
  
  
  Мої думки повернулися до ранньої сцени. Я стою у холі сьогодні вранці. Стоячи перед дверима Ламотта. Зважуючи цінність вторгнення. Я відмовився від цього. Я пробігся найімовірнішим сценарієм і вирішив, що діалог не відтворюватиметься.
  
  
  Я (мій пістолет спрямований прямо йому на думку): Добре, Ламотт. Скажіть, на кого ви працюєте та де я можу їх знайти.
  
  
  Ламотт: Ти вб'єш мене, якщо я цього не зроблю, чи не так?
  
  
  Я: Ось і все.
  
  
  Ламотт: І ви дозволите мені п'ять, якщо це зроблю? Я важко вірю в це, містере Маккензі.
  
  
  Я: Ризикни.
  
  
  Ламотт (витягуючи з нізвідки ніж і ніяково ударяючи мені в бік): Ух! Ох!
  
  
  Я: Бац!
  
  
  Не те, щоб я вважав Ламотта героєм. Чоловіки, які носять п'ятдесятидоларові краватки, люблять тримати шию в безпеці. Я просто думав, що він оцінить шанси. Якби він не заговорив, мені б довелося його вбити. Якби він заговорив, мені довелося б його вбити. Що я міг зробити? Залишити його живим, щоб попередити Аль-Шайтана? Вони перемістять свій притулок, перш ніж я дістануся туди, і все, що я потраплю, буде пасткою. І Ламотт був досить розумний, щоб це дозволити. Тому замість того, щоб дати мені якусь відповідь - крім, можливо, неправильної відповіді - він намагався вбити мене, і мені довелося б убити її. (Це був сценарій зі щасливим кінцем.) У жодному разі я не отримаю жодної реальної інформації і, можливо, уб'ю цінну підказку.
  
  
  Тому я пішов від дверей Ламотта, думаючи, що вчиню з ним якось інакше.
  
  
  От і все.
  
  
  "Ну, нарешті ти прокинувся", - сказав він. "Руки вгору."
  
  
  Ламот був одягнений на тисячу доларів, і хвилі Зізані ринули з його обличчя. Сара сказала, що він «досить гарний» - людина, яка прийшла і видала себе за Дженса, - але він здавався мені розпещеною дитиною. Губи надто м'які. Похмурі очі.
  
  
  "Ага", - сказав я. «Дякую за послугу. Пекельно прокидатися по дзвінкій тривозі. Отже, тепер, коли я встав, що я можу вам запропонувати?
  
  
  Він усміхнувся. Ти можеш померти. Думаю, це мене влаштує».
  
  
  Я сміявся. «Це було б нерозумно, Ламотт. По-перше, твій голос записано на плівку. Ти запустив машину, коли відчинив двері». Він почав оглядати кімнату. "Еее", - сказав я. «Сумніваюся, що ви знайдете його, якщо дивитися весь день». Я закусив губу. «Якщо ти маєш час шукати так довго».
  
  
  Він не міг знайти його, бо його там не було. Я знаю, що це неприємно, але іноді брешу.
  
  
  «Тепер річ у тому, – продовжив я спокійно, – що мої друзі знають кілька фактів, які я зібрав досі. У тому числі: "Я дивився на нього", факт твоєї присутності. Якщо ти вб'єш мене, ти мертвий. Якщо ви дозволите мені жити, вони дозволять вам жити на випадок, якщо ви помилитеся і приведете нас до Шайтану».
  
  
  Його очі звузилися, намагаючись мене прочитати. Пістолет залишався нерухомим, тепер він був спрямований мені в груди. Певною частиною мене хотілося сміятися. Зброя була "Беретта" 25 калібру. Пістолет Джеймса Бонда. Ну звісно, у Ламотта буде пістолет Джеймса Бонда.
  
  
  Він хитав головою. "Я не думаю, що вірю тобі".
  
  
  "Тоді чому б тобі не вбити мене?"
  
  
  "Я цілком маю намір це зробити".
  
  
  «Але не раніше… чого? Якби все, що в тебе на думці було вбивство, ти б застрелив мене до того, як я прокинуся».
  
  
  Він сердився. «Я не люблю, коли мене опікуються». Він звучав роздратовано. «Найменше, коли це роблять потенційні трупи. Я хочу, щоб ви сказали мені, скільки ви знаєте. І кому, якщо хтось, ви сказали».
  
  
  Я: І ти вб'єш мене, якщо я цього не зроблю, чи не так?
  
  
  Ламотт: Ось і все.
  
  
  Я: І ти дозволиш мені жити, якщо це зроблю? Я не вірю цьому, містере Ламотт.
  
  
  Ламотт: Снік...
  
  
  Я (моя рука кидається вперед потужним ударом, який вибиває Беретту з його руки, мої ноги гойдаються вперед і падають на підлогу, моє коліно піднімається, щоб привітатися з його животом, і моя рука, як тесак на тильній стороні його шия, поки він усе ще звалився вперед від удару живота): А тепер – що ти скажи, що хотів знати?
  
  
  Ламотт (спускається, але потім бере мене з собою, тепер уже на мені, його руки на моїй шиї та його пряжка ременя продірявлює мій живіт): Ух! Ох!
  
  
  Я: Бац!
  
  
  Цей тупий виродок вийняв мій пістолет з-під подушки і засунув його в кишеню піджака. Все це я дізнався, коли копирсався в його кишенях.
  
  
  Кров текла з його рота, а збоку його куртці утворювалася пляма. Якби він був живий, він був би божевільніший за пекло. Такий гарний костюм зіпсований.
  
  
  Я підштовхнув його тіло, обшукав його кишені та знайшов ключі. Все інше на ньому не мало значення. Його ID читайте так, як я думав. "Роберт Ламотт з Fresco Oil". Домашньою адресою була вулиця у Дамаску.
  
  
  Я почав одягатися.
  
  
  Двері відкрилися.
  
  
  Лейла у бавовняній спідниці та блузці. Її волосся заплетене в кіски. Маленька цятка липкого полуничного джему радісно лежала біля її рота. "Ти встав", - сказала вона. "Я не хотіла тебе будити, тож пішла снідати..."
  
  
  "Що трапилося?" Я сказав. - "Ви ніколи не бачили тіла?"
  
  
  Вона зачинила двері і притулилася до неї, я міг сказати, що їй було шкода, що вона з'їла перерву.
  
  
  "Хто він?" вона сказала.
  
  
  «Людина, яка мала залишитися в ліжку. Ми займемося цим пізніше. А поки що я хочу, щоб ви зробили мені ласку».
  
  
  Я сказав їй про ласку. Вона пішла робити це.
  
  
  Я повісив на двері табличку "Не турбувати" і підійшов до кімнати Ламотта.
  
  
  Дві тисячі доларів. Американські гроші. Чотирнадцять костюмів, три дюжини сорочок та стільки ж краваток. Півтора фунта високоякісного героїну та невеликий шкіряний футляр Gucci з усім приладдям для перестрілок. Не зовсім те, що мав на увазі Gucci.
  
  
  Нічого більше. Жодних чеків. Жодних листів. Жодної чорної книжки з телефонними номерами. Я підійшов до телефону.
  
  
  "Так сер?" Голос оператора був радісним.
  
  
  Це містер Ламотт із 628. Я хотів би знати, будь ласка, чи є у мене якісь повідомлення? "
  
  
  - Ні, сер, - сказала вона. - Тільки те, що у вас сьогодні вранці».
  
  
  "Те, що від містера Пірсона?"
  
  
  "Ні, сер, - сказала вона, - від містера ель-Ямаруна".
  
  
  "О так. Це. Я отримав це. Оператор, я хотів би знати, що – я, можливо, виписуюсь сьогодні ввечері, і мені потрібно написати рахунок витрат – чи багато у мене невиконаних міжміських викликів?»
  
  
  Вона сказала, що мені доведеться поговорити з кимось ще. Отже, секундочку, сер. Клацніть, клацніть, зателефонуйте.
  
  
  Був лише той дзвінок, який я зробив до Женеви. Я записав номер.
  
  
  Я попросив підключити мене до зовнішнього оператора і зателефонував Келлі за зворотну оплату.
  
  
  Я розповів йому те, що дізнався від Жаклін. Келлі свиснув. "Цього майже достатньо, щоб змусити мене спати одного". Він зробив паузу і додав: "Майже, я сказав".
  
  
  "У вас була можливість перевірити готель?"
  
  
  "Так і ні. Тут панує шум. Якийсь нафтовий шейх із Абу-Дабі займає поверх і весь час. У Гая чотири дружини, дюжина помічників та штат його особистих слуг. власний кухар”.
  
  
  "Так до чого тут ми?"
  
  
  «Просто подумав, що ти хотів би знати, чому твій рахунок за газ та електрику такий високий. Не будь таким нетерплячим, Картер. До нас це стосується того, що у них всюди охорона через те, що шейх знаходиться в їхньому сховищі. І оскільки я не можу випросити чи купити інформацію, я маю спробувати вкрасти її, розумієте? І те, як усе складено, вкрасти список гостей на тиждень, який назвав Робі, так само складно, як скоєння пограбування на мільйон доларів. Все, що я можу вам сказати, питаючи всюди, це те, що того тижня проходила нафтова конвенція. Готель був забитий американськими типажами та безліччю арабських шейхів узбережжя Мексиканської затоки».
  
  
  "А як щодо співробітників готелю?"
  
  
  "Нічого цікавого. Але повний виклад триватиме кілька днів. І, до речі, що я шукаю? Друга чи ворога? Робі дзвонив мені.
  
  
  Я був приятелем, щоб отримати інформацію, чи він зателефонував підозрюваному, щоб привів до справи?
  
  
  "Так точно."
  
  
  "Так, що саме?"
  
  
  «Це саме те питання».
  
  
  "Ти чарівний, Картер, ти це знаєш?"
  
  
  «Так мені сказали, Келлі. Так мені сказали.
  
  
  Я почепив трубку і підійшов до шафи Ламотта. Я бачив велику валізу Vuitton. Багажний на дві тисячі доларів. Ви не могли купити собі дорожчу труну. Через двадцять хвилин Ламотт був усередині. Панахида пройшла просто, але зі смаком. Я сказав "Бон вояж" і додав: "Амінь".
  
  
  Лейла повернулася з походу магазинами. Вона несла великий кошик друзів.
  
  
  "У вас є проблеми?"
  
  
  Вона похитала головою.
  
  
  Я подивився на годинник. Була година тридцять. "Добре", - сказав я. "Тоді нам краще йти".
  
  
  
  
  
  
  Тринадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  Понад двісті людей зібралися в бальному залі на лекцію доктора Раада про ісламську культуру, заповнивши ряди складних стільців навпроти драпірованого помосту з мікрофонами, наповнивши повітря ввічливим кашлем та м'яким запахом парфумів.
  
  
  Публіка складалася переважно з туристів, переважно американців, і переважно жінок. Лекція мала бути частиною пакету, поряд з безкоштовним трансфером з аеропорту, автобусною екскурсією по місту та спеціальним нічним туром по визначних місцях. Був також клас старшокласників та близько двадцяти арабів, деякі були у костюмах та білих куфії, головних уборах типових чоловіків-арабів. Інші були приховані в одязі, що розвіваються, більш повних головних уборах і темних окулярах.
  
  
  А потім були Маккензі – Лейла та я. Тільки Лейлі не знадобилися темні окуляри для маскування. З сіро-чорною вуаллю та схожим на намет плащем вона була практично замаскована під рулон тканини.
  
  
  Це було найкраще, що я міг вигадати, і це було непогано. Я згадав вивіску лекції у вестибюлі і послав Лейлу, щоб вона купила нам вбрання і набрала банду арабів у парадній формі для прикриття.
  
  
  Спосіб залишити місто, щоб за вами ніхто не стежив.
  
  
  Лікар Джаміль Раад відповідав на запитання із зали. Раад був маленьким кислим чоловіком із запалими щоками та короткозорими очима. Хафія, що обрамляла його примружене обличчя, змушувала його дивитися крізь вікно.
  
  
  Чи була ісламська культура вестернізована?
  
  
  Ні. Його модернізували. Відповідь тривала. Жінки почали рипіти на стільцях. Було чотири години.
  
  
  У глибині кімнати з'явилися офіціанти, принесли таці з кавою та тістечками та розставили їх на фуршетному столі.
  
  
  Студент підвівся. Чи має Раада коментар з приводу сьогоднішніх викрадень?
  
  
  Гуркіт у кімнаті. Я повернувся до Лейла. Вона знизала плечима за складки вуалі.
  
  
  «Ви маєте на увазі, я вважаю, п'ятьох американців. Сумно», - сказав Раад. "Сумно. Наступне?"
  
  
  Гул-гул. Більшість людей не дізнаються новини до вечора. Натовп теж не чув про викрадення.
  
  
  "Які американці?" – крикнула жінка.
  
  
  "Тихо, будь ласка!" Раад ударився об поміст. «Це тема, на яку ми тут не збираємося. А тепер повернемось до питань культури». Він сканував аудиторію у пошуках культури. Здебільшого цього не було від початку.
  
  
  Старшокласник все ще стояв. Явно програвши битву з прищами, він не збирався зазнавати інших поразок. «Американці, – сказав він, – ще п'ятеро американських мільйонерів. Вони були у якійсь щорічній мисливській поїздці. Вони одні в якійсь приватній хатині у лісі. І їх дістав Аль-Шайтан». Він глянув на Раада. "Або я повинен сказати, що Аль-Шайтан звільнив їх".
  
  
  Гул-гул.
  
  
  Дитина пішла далі. «Вони знову просять сто мільйонів доларів. По сто мільйонів доларів за кожну людину. І цього разу крайній термін – десять днів».
  
  
  Гул. Ах. Удар молотка.
  
  
  "У них все ще є ті четверо інших чоловіків, чи не так?" То був голос жінки середнього віку з натовпу. Вона раптово злякалася.
  
  
  Я теж. Дев'ять американців були під прицілом, і чистий прибуток становив дев'ятсот мільйонів. Виправлення. Тепер це був жирний мільярд. Дев'ять нулів із одиницею на чолі. Вони вже мали гроші Фокса.
  
  
  А я мав десять днів.
  
  
  Старшокласник почав відповідати.
  
  
  Раад ударив по помосту долонею, ніби намагався придушити емоції, що повзали і гули по кімнаті. «Я думаю, наша зустріч тут добігла кінця. Жінки. Панове. Я запрошую вас залишитися та скуштувати прохолодних напоїв». Раад різко пішов зі сцени.
  
  
  Я хотів забратися звідти до біса. Швидко. Я схопив Лейлу за руку і глянув на одного з наших арабів. Він почав, як і всі ми, пробиратися
  
  
  За двері. Як і всі ми, він не пішов.
  
  
  Навколо нас кишали американські жінки. Зрештою ми були справжніми арабами. Справжня екзотично-варварська штука. Також нині фігурують негідники. Жінка з кучерявим сивим волоссям і пластиковим знаком «Привіт, я Ірма», прикріпленим до її светра, обдарувала мене поглядом, що попереджає про вторгнення. Раад теж прямував у наш бік. Я шепнув Лейлі, щоб вона відворушила його. Я не міг упоратися з роллю Араба для Раада. Двері у вестибюль були широко відчинені, і обидві знайомі тіні дивилися всередину. Лейлі вдалося натрапити на Раада. На той час, коли вона попросила у нього тисячу пробачень - по одному - Раада проковтнула коло туристів.
  
  
  Привіт, я… пробиралася до мене. Її повне ім'я, схоже, було Привіт, я Марта.
  
  
  У кімнаті йшлося про насильство та жах. Я приготувався до якоїсь прихованої атаки.
  
  
  "Я хочу, щоб ти сказав мені дещо", - почала вона. Вона порилася в сумці та витягла брошуру «Великі справи ісламу, люб'язно надане Liberty Budget Tours». «Це вірш про рубінову яхту…?»
  
  
  "Рубаї", - сказав я.
  
  
  «Рубіна яхта. Я хотів знати – хто автор?»
  
  
  Я кивнув і чемно посміхнувся: «Хайям».
  
  
  "Ти!" вона почервоніла. "Боже мій! Френсіс - ти ніколи не вгадаєш, хто я тут! Френсіс посміхнувся і подався до нас. Френсіс наводив Медж та Аду.
  
  
  "Ni gonhala mezoot", - сказав я Марті. "Не говорить англійською." Я позадкував.
  
  
  "Ой!" Марта виглядала трохи збентеженою. «Ну, в такому разі, скажи нам щось арабське».
  
  
  Лейла зібрала нашу вихідну вечірку. Вони чекали на мене групою біля дверей.
  
  
  "Ні ганхала мезоот". Я повторив тарабарщину. Марта приготувалася та схопила мене за руку.
  
  
  "Nee gon-holler mezoo. Що це тепер означає?"
  
  
  "Ах, салуде", - посміхнувся я. "Ах салуд бюль жет."
  
  
  Я вирвався і підійшов до дверей.
  
  
  Ми пройшли через вестибюль прямо повз місце спостереження; Сім арабів, завішаних тканиною, голосно та гаряче обговорюють. "Ni gonhala mezoot", - говорив я, коли ми проїжджали повз, і ми всі сіли в курний Ровер, який чекав нас перед дверима.
  
  
  Виїхали з міста без жодного натяку на хвіст.
  
  
  Якийсь час я відчував себе дуже розумним.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  "Куди ми йдемо зараз?"
  
  
  Лейла та я були одні у всюдиході. Ми досі були одягнені як араби. Ми їхали на північ. Я ввімкнув радіо і знайшов трохи бренчатої близькосхідної музики.
  
  
  "Ти скоро побачиш".
  
  
  Відповідь їй не сподобалася. Вона підібгала губи і подивилася прямо перед собою.
  
  
  Я обернувся і подивився, як вона сидить поруч зі мною. Вона відкинула вуаль, що закривала її обличчя. Її профіль був ідеальним. Прямо і царствено. Я дивився надто довго, і вона почала червоніти. "Ти вб'єш нас, якщо не дивишся на дорогу", - попередила вона.
  
  
  Я посміхнувся і обернувся, щоб подивитися на дорогу. Я простяг руку, щоб змінити радіостанцію, і вона сказала: Ні, я роблю це. Що тобі подобається?"
  
  
  Я сказав їй все, що не деренчало. Вона знайшла фортепіанну музику. Я сказав, що все гаразд.
  
  
  Ми проїжджали кілометри апельсинових гаїв, прямуючи північ через окуповану Йорданію, область, відому як Західний берег. Тут мешкають палестинці. І йорданці. І ізраїльтяни. Кому належить земля і кому вона має належати – ось питання, які вони ставили протягом двадцяти п'яти років у конференц-залах, барах, а іноді й у військових кімнатах, але земля продовжує приносити плоди, як і кілька років тому. тисячу років, знаючи, можливо, як це завжди буває із землею, що вона переживе всіх своїх суперників. Що, зрештою, земля володітиме ними.
  
  
  Вона потяглася і вимкнула радіо. "Можливо, ми поговоримо?"
  
  
  "Звичайно. Що в тебе на думці?"
  
  
  "Ні. Я маю на увазі, можливо, ми говоримо арабською".
  
  
  "Ммм, - сказав я, - я трохи заіржавів у ньому".
  
  
  "Ni gonhala mezoot", - посміхнулася вона. "Без жартів."
  
  
  «Давай. Будьте чесними. Це було просто вдавання. Насправді, я говорю арабською, як рідною». Я глянув на неї і посміхнувся. «Корінний американець».
  
  
  Отже, наступні півгодини ми потренувалися арабською, а потім зупинилися в кафе на обід.
  
  
  Це було арабське кафе - це кахва - і я замовив акель із суфраги цілком правдоподібною арабською, подумав я. Якби мій акцент було вимкнено, це могло б зійти за діалект. Як південний протяжний голос може здатися янкі. Лейла дійшла такого ж висновку. "Це добре", - сказала вона, коли офіціант пішов. "А ти виглядаєш, я вважаю, цілком ... справжнім". Вона вивчала моє обличчя.
  
  
  Я теж вивчала її за маленьким столиком при свічках. Очі, схожі на шматочки димчастого топазу, великі та круглі, очі; шкіра, як якийсь живий атлас,
  
  
  і губи, які ви хотіли обвести пальцями, щоб переконатися, що ви не просто уявили їх вигини.
  
  
  А потім їй знову доведеться все це сховати під складками цієї чорної вуалі.
  
  
  «Ваш колір, – казала вона, – теж непоганий. І, крім того, це привід для занепокоєння, - вона жестом вказала на довжину мого тіла.
  
  
  Я сказав; "Діви не повинні помічати таких речей".
  
  
  Її обличчя почервоніло. «Але агенти винні».
  
  
  Офіціант приніс гарне біле вино з гострим запахом. Я почав думати про долю. Я подумав, чи не все це було частиною їхнього плану. Я лежу голим під сонцем Арізони. Невже вони готували мене уславитися арабом? Навіть коли я подумував кинути палити і - що сказала Міллі - став філософствувати, процитувавши Омара Хайяма?
  
  
  Я підняв келих за Лейлу. «Пий - бо не знаєш, звідки ти й навіщо; пий - бо знаєш, навіщо ти йдеш і куди». Я випив свою склянку.
  
  
  Вона чемно посміхнулася. "Ви любите цитувати Хайяма?"
  
  
  "Ну, це класніше, ніж співати тобі на вухо "Old Black Magic"". Вона не зрозуміла. Я сказав: «Не має значення». Я налив ще вина. «Були двері, від яких я не знайшов ключа; там була завіса, крізь яку я міг не бачити; трохи поговорив трохи про Мене та Тебе – а потім більше не було Тебе та Мене». пляшку. «Так. Мені подобається Хайям. Це досить гарно».
  
  
  Вона підібгала губи. «Це також дуже хороша ідея. Більше ніяких розмов про Тебе та Мені». Вона випила вино.
  
  
  Я закурив. «Це було задумано як міркування про смертність, Лейло. Мої припущення більш прямі. У будь-якому разі я хотів би поговорити про Тебе. Звідки ти? Як ти сюди потрапив?"
  
  
  Вона посміхнулася. "Добре. Я з Ер-Ріяда».
  
  
  "Аравія".
  
  
  «Так. Мій батько – торговець. Має багато грошей».
  
  
  "Продовжуй."
  
  
  Вона знизала плечима. «Я навчаюсь в університеті в Джідді. Потім я виграю стипендію для навчання в Парижі, і після довгих труднощів мій батько відпускає мене. Тільки через шість місяців він дзвонить мені додому. Назад до Аравії». Вона зупинилася.
  
  
  "І?"
  
  
  «І я все ще чекаю, що носитиму чадру. Я воджу машину, як і раніше, незаконно. Я не маю дозволу на отримання прав». Вона опустила очі. «Мене видають заміж за купця середнього віку. У цього чоловіка вже є три дружини».
  
  
  Ми обоє мовчали. Вона підвела очі, я подивився їй у вічі, і ми обоє мовчали.
  
  
  Зрештою, я сказав: «І Шин Бет. Як ти з ними зв'язався?
  
  
  Знову очі вниз. Невеликий зниз плечима. «Я тікаю з дому. Я повертаюся до Парижа. Але цього разу все інакше. Насправді у мене немає школи та друзів. Я намагаюся бути західною, але я лише самотня. Потім зустрічаю Сулеймонов. Ізраїльську сім'ю. Вони чудові для мене. Вони кажуть, ходімо з нами. Повертайся до Єрусалиму. Ми допоможемо тобі влаштуватися». Вона зупинилася, і її очі заблищали. «Ви маєте зрозуміти. Вони були як моя родина. Або як сім'я, про яку я завжди мріяла. Вони були теплими, добрими та близькими один до одного. Вони багато сміються. Я говорю їм, що прийду. Вони летять додому, і я кажу, що приєднаюся до них наступного тижня. Тільки їх убивають в аеропорту Лода”.
  
  
  "Атака терористів".
  
  
  "Так."
  
  
  Ще одна тиша.
  
  
  «Тож я все одно прилітаю. Я йду до уряду та пропоную свої послуги».
  
  
  "І вони роблять тебе танцівницею живота?"
  
  
  Вона трохи посміхнулася. "Ні. Я займаюся багатьма іншими речами. Але танець живота – це була моя ідея".
  
  
  Було про що подумати.
  
  
  Прийшла їжа, і вона повернулася до своєї тарілки, замовкла і почервоніла, коли я глянув на неї. Дивна жінка. Смішні дівчата. Половина Сходу, половина Заходу, і вони опинилися на порозі протиріччя.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Вийшов повний місяць. Місяць коханця або місяць снайпера, залежно від того, як ви дивитеся на речі. Останні милі ми проїхали мовчки і зупинилися біля мошава, колгоспу, який називається Ейн-Гедан. Місце змінилося за десять років, але я знайшов правильну дорогу, потрібну ділянку землі та дерев'яний фермерський будинок із написом «Лампек».
  
  
  Я вклонився людині, що відчинила двері. «Прошу вибачення, добрий сер», - сказав я арабською. Він швидко кивнув і виглядав настороженим. Я знову вклонився і стягнув хустку. Його брови злетіли.
  
  
  "Нік Картер?"
  
  
  "Ви чекали, можливо, місіс Нусбаум?"
  
  
  Урі Лампек обійняв мене і почав широко посміхатися. Ти гінця мешуганер! Заходь». Він глянув на Лейлу, а потім знову на мене. "Я бачу, що все ще виконуєш важкі завдання".
  
  
  Він провів нас у маленьку спартанську кімнату, почастував чаєм, коньяком, їжею; сказав нам, що Раїса, його дружина, спала; позіхнув і сказав, треба щось термінове чи мені просто потрібне ліжко?
  
  
  Я глянув на Лейлу. "Дві ліжка", - сказав я.
  
  
  Він філософськи знизав плечима. "На щастя для тебе, це все, що в мене є".
  
  
  Він провів нас у кімнату з двоярусними ліжками, сказав «Шалом, бійчик» і залишив нас самих.
  
  
  Я зайняв верхнє ліжко.
  
  
  Я заплющив очі.
  
  
  Я продовжував чути, як Лейла рухається піді мною.
  
  
  Мене зводило з розуму те, що я не міг її бачити.
  
  
  Я збожеволів би, якби побачив її.
  
  
  
  
  
  
  Чотирнадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  Виступ – це частина Сирії, яку Ізраїль окупував у жовтневій війні. Близько десяти миль завглибшки та п'ятнадцяти миль завширшки він простягається на схід від Голанських висот. Край виступу був лінією припинення вогню. Тільки вогонь ще не вщух. Це було через багато місяців після закінчення війни, а сирійська артилерія все ще стріляла, і люди гинули з обох боків, тільки вони просто не називали це війною.
  
  
  Бейт-Нама знаходився за чотири милі на схід від лінії. Чотири милі вглиб сирійської сторони. Я хотів потрапити до Бейт-Наму. Найкраще у мене була провідна роль Юсефа, а провідною роль Юсефа був Бейт Нама. Де Алі Мансур, який міг бути або не міг бути причетним до викрадення, яке могло або не могло бути пов'язане з Леонардом Фоксом, міг чи не міг жити.
  
  
  І це була моя найкраща ідея.
  
  
  Потрапити туди теж було досить сумнівно.
  
  
  Ми обговорювали цю тему весь ранок. Урі, Раїса, Лейла і я за філіжанкою кави на кухні Лампека. Моя карта була розкладена на дерев'яному столі, збираючи на сувенірах плями від кави та варення.
  
  
  Один із способів - повернутися на південь і перейти до Йорданії. Немає проблем. Кордон з Йорданією був у звичайному режимі. Звідти ми підемо на північ, переберемося до Сирії – там велика проблема – і дістанемося до Бейт-Нами через чорний хід. Завдання нездійсненне. Навіть якщо наші документи приведуть нас до Сирії, лінія припинення вогню буде оточена військами та доступ до цього району буде обмежено. Нас би повернули назад на дорогу, якби не кинули до в'язниці.
  
  
  Інший спосіб – перетнути Висоти та увійти у виступ на ізраїльській стороні. Теж не зовсім качиний суп. Ізраїльтяни також стежили за рухом. І не було жодної гарантії, що світовий кореспондент чи навіть американський агент зможуть додзвонитися. І навіть якщо я дістануся фронту, як ти перейдеш лінію вогню?
  
  
  "Дуже обережно", - засміявся Урі.
  
  
  "Дуже корисно." Я скривився.
  
  
  «Я говорю, що ми йдемо довгим шляхом. Ідемо через Йордан». Лейла сиділа, склавши ноги під себе, і вмостилася в стилі йоги на дерев'яному стільці. Джинси, кіски та серйозне обличчя. «І як тільки ми дістанемося до Сирії, я говоритиму».
  
  
  «Відмінно, люба. Але що скажеш? І що ти скажеш сирійській армії, коли вони зупинять нас дорогою до Бейт-Наму? пагорби?
  
  
  Вона подивилася на мене, що дехто вважав би брудним. Нарешті вона знизала плечима. «Добре, ти переміг. Отже, ми повернулися до твого початкового питання. Як нам перейти дорогу перед армією?
  
  
  Найгіршим у цій пропозиції було «ми». Як я міг перебратися під сірійські гармати і як це зробити – це різні речі.
  
  
  Заговорив Урі. Урі міг би подвоїтися замість Еціо Пінці. Великий сильний чоловік з великим сильним обличчям, в основному з білим волоссям, видатним носом. «Я бачу, що звідси ви наближаєтеся до лінії. Я маю на увазі з цього боку. Якщо це допоможе». Він розмовляв зі мною, але дивився на свою дружину.
  
  
  Раїса лише трохи підняла брову. Раїса – одна з тих рідкісних осіб. Вивітрена і на підкладці, і кожна лінія робить її чудовішою. Це чудове обличчя, худорляве, але жіночне тіло і червоне, але сиві волосся до талії, стягнуте затиском на потилиці. Якщо Долі дадуть мені дожити до глибокої старості, то я хочу на осінні місяці Раїсу.
  
  
  "Я зрозумію", - сказала вона і почала вставати. Урі залишив її.
  
  
  «Не поспішайте, – сказав він. "Нехай Нік ухвалить рішення першим"
  
  
  Я сказав: Я щось пропустив? Що це таке?"
  
  
  Урі зітхнув. «Є час, – сказав він. "Перед будинком все ще стоїть питання, як перейти межу".
  
  
  «До біса це, - сказав я. - Я перейду межу». Не знаю як. Мені просто це потрібно зробити. Послухайте – Мойсей розділив море, можливо, пекло розділив сирійців».
  
  
  Урі повернувся до Раїси. «Ця людина завжди робила такі жахливі каламбури?»
  
  
  «Я так думаю, – сказала вона. «Але тоді ми були молодші».
  
  
  Урі хмикнув і знову повернувся до мене. "Тоді це ваше рішення?"
  
  
  "Це моє рішення. У будь-якому випадку, маю проблеми на лінії, але з таким же успіхом у мене може бути дружня зброя за моєю спиною». Я повернувся до Лейла. "Як би ти хотіла
  
  
  залишитись на фермі? Я впевнений, що Раїса та Урі..."
  
  
  Її голова тремтіла, рішуче заперечуючи.
  
  
  «Тоді дозвольте мені висловитися інакше. Ви маєте намір провести кілька днів на фермі».
  
  
  Вона все ще тремтіла. Мені дано моє власне завдання. Я мушу піти туди з тобою чи без тебе. Для мене краще, якщо я піду з тобою. Вона серйозно подивилася на мене. І тобі буде краще, якщо ти підеш зі мною.
  
  
  У кімнаті запанувала тиша. Раїса дивилася, як Урі дивиться, як я дивлюсь на Лейлу. Частина про її власне завдання була новиною. Але раптово в цьому виник дуже гарний сенс. Швидка угода між Яструбом та Вадимом. Боси чухають один одному спини, а я працюю ескорт-службою.
  
  
  Урі прочистив горло. «А ти, Лейло? Ти згодна з планом Ніка?
  
  
  Вона повільно посміхнулась. "Все, що він скаже, буде правильним". Я глянув на неї і примружився. Вона подивилася на мене і знизала плечима.
  
  
  Урі та Раїса переглянулись. Сорок сім повідомлень туди й назад за дві секунди цього погляду чоловіка та дружини. Вони обидва підвелися і вийшли з кімнати. Щоб отримати "це".
  
  
  Я повернувся до Лейла. Вона була зайнята чищенням кавових чашок, намагаючись не зустрічатися з моїм поглядом. Коли вона взяла чашку, що стояла у мене біля ліктя, її рука злегка торкнулася моєї руки.
  
  
  Урі повернувся, його рука стиснула «воно». «Воно» було явно менше за хлібну коробку. Судячи з виразу обличчя Урі, це теж не було приводом для жартів. «Ти охоронятимеш це своїм життям, і ти повернеш це мені». Він усе ще не розтиснув кулак. Це допоможе вам подолати будь-який блокпост в Ізраїлі, але я попереджаю вас, що якщо араби виявлять, що він у вас є, вам краще застрелити себе, ніж дозволити їм забрати вас. Він розкрив долоню.
  
  
  Зірка Давида.
  
  
  Я сказав: «Я ціную цей жест», Урі. Але релігійні медалі..."
  
  
  Він зупинив мене зі сміхом. Чудовий великий сміх. Він закрутив петлю на вершині медалі, ту, яка з'єднувала диск із ланцюгом. Вискочив верхній трикутник Зірки, а внизу було вигравірувано:
  
  
  '/'
  
  
  
  
  А. Алеф. Перша літера єврейського алфавіту. А. Алеф. Ізраїльська контртерористична група.
  
  
  Отже, Урі Лампек знову за справу. Він був частиною Іргун 46-го. Експерт зі знесення. Людина, яка хотіла незалежного Ізраїлю і вірила у спалювання мостів за його спиною. Коли я зустрів його в 1964 році, він працював із групою з виявлення бомб. Тепер, коли йому було п'ятдесят, він знову примушував справи йти ночами.
  
  
  "От", - говорив він. Ти це одягнеш.
  
  
  Я взяв медаль і надів її.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Ми поїхали вночі. Поки ми були без костюмів, але я мав арабські папери, блискуче підроблені і вивітрені, і зірка Давида Урі на шиї.
  
  
  Ви могли б також мандрувати Висотами вночі. Нема на що дивитися. Плоске базальтово-чорне плато, усеяне сміттям трьох воєн. Викривлені, іржаві, згорілі танки та уламки бронетранспортерів, розкидані, як надгробки, по кам'янистих полях, разом із розбитими будинками без дахів, іржавим колючим дротом та знаками з написом «Небезпечно!» Міни!
  
  
  Тим не менш, за межами доріг існує вісімнадцять ізраїльських ферм, і арабські селяни обробляють свої поля, вирощують овець і біжать або навіть не переймаються, коли починається обстріл. Усі вони або божевільні, або просто люди. А може, справа в тому самому.
  
  
  Нас зупинив хлопець із М-16. Я показав свою перепустку на чемпіонат світу для преси, і він дозволив нам їхати далі. Всього через двадцять ярдів, за поворотом, дорогу чекала ціла блокада. Встановлений на тринозі кулемет 30-го калібру зло вказав пальцем на марсохід.
  
  
  Ізраїльський лейтенант був чемний, але твердий. Спочатку він сказав мені, що я не в собі, щоб йти кудись на фронт, що це війна, як би її не називали, і ніхто не може гарантувати мою безпеку. Я сказав йому, що не приїхав на пікнік. Він досі сказав ні. Точно ні. Ло. Я відвів його вбік і показав медаль.
  
  
  Я повернувся до Ровера і поїхав далі.
  
  
  Ми зупинилися на ізраїльській позиції на низовині, за кількасот ярдів від сирійської лінії. Колись це місце було арабським селом. Тепер це був просто набір уламків. Чи не військові збитки. Повоєнні збитки. Результат щоденного сирійського артилерійського вогню через лінію.
  
  
  «Це схоже на прогноз погоди про настрій їхнього президента», - сказав ізраїльський солдат. Його звали Чак Коен. Він приїхав із Чикаго. Ми ділили сендвічі та каву Раїси, сидячи на кам'яному паркані трьох футів заввишки, який колись був стіною будинку. «Десять хвилин вогню – він просто вітається. Час і він говорить усьому арабському світу, що вони можуть домовлятися про все, що хочуть, окрім Сирії.
  
  
  Сирія хоче боротися до кінця”.
  
  
  "Ти віриш в це?"
  
  
  Він знизав плечима. "Якщо вони це зроблять - ми їх доб'ємо".
  
  
  Підійшов ізраїльський капітан. Той, хто глянув на медаль і сказав мені, що зробить усе можливе, аби допомогти. Капітанові Харві Джейкобсу було тридцять років. Міцний, втомлений, жилавий блондин, який викладав витончені мистецтва в університеті, коли його не викликали на війну, Лейла налила йому каву з термоса.
  
  
  Джейкобс запитав мене, як я збираюся перейти межу. Я не мав плану, але коли він з'явився, я обов'язково йому розповів. Немає сенсу стріляти по обидва боки.
  
  
  Ставлення Джейкобса до мене було обережним. Алеф на моїй шиї надавав мені незаперечного статусу, але, на його думку, він також означав проблеми. Чи збирався я просити у нього моральної підтримки, чи збирався просити в нього вогневу підтримку? Джейкобс мав досить проблем і без мене. Я спитав його, чи не покаже він мені на карті, де розміщені сирійські гармати. "Скрізь", - сказав він. Але ви хочете, щоб це було на карті, я покажу вам на карті.
  
  
  Ми пройшли через зруйнований ринок і при місячному світлі попрямували до великої кам'яної будівлі, найвищої в місті, старої поліцейської дільниці. Це було чудове спостереження, та був відмінна мета. Біля входу було все, що здавалося вартим. Товста двостулкова двері під кам'яною дошкою з написом Gendarmerie de L'Etat de Syrie і датою - 1929 роком, коли Сирія знаходилася під владою французів.
  
  
  Ми пішли навколо, а не через двері і спустилися по усипаних щебенях сходах у підвал. В імпровізовану військову кімнату капітана Джейкобса. Стіл, кілька файлів, єдина гола лампочка, телефон, який чудово працював. Я витяг свою карту, і він повільно заповнив її хрестиками та нулями; застави, блокпости, командні пункти, танки. Гра в хрестики-нуліки на все життя.
  
  
  Я провів рукою по очах.
  
  
  "Я припускаю, що дівчина навчена боям?" Він стояв, перехилившись через стіл, верхня лампочка відкидала сорокаватні тіні на тінях, намальованих під його очима.
  
  
  Замість відповіді, я закурив сигарету і запропонував йому одну. Він узяв мою сигарету як відповідь. Він хитав головою. «У такому разі ти справді божевільний», - сказав він.
  
  
  У дверях з'явився солдат; зупинився, коли побачив мене. Джейкобс вибачився і сказав, що повернеться. Я спитав, чи можу я скористатися його телефоном, поки його немає. Я намагався зв'язатися з Беньяміном з ферми Лемпека, але мені не вдалося його вистежити. Можливо, це останній мій шанс.
  
  
  Джейкобс повернувся і підняв слухавку. Він похитав трубку три чи чотири рази, а потім сказав: Блум? Джейкобс. Слухай. Я хочу, щоб ти передав цей дзвінок…» Він глянув на мене. "Куди?"
  
  
  У "Тель-Авів."
  
  
  "Тель Авів. Головний пріоритет. Мій дозвіл». Він повернув мені телефон, довівши, що я VIP, а він дуже VIP. Він пішов зі своїм солдатом.
  
  
  Я дав червоний номер телефону Беньяміна, і через десять або п'ятнадцять хвилин якість статичної електрики на телефонній лінії змінилася, і через нього я почув, як Беньямін сказав: «Так?»
  
  
  "Ванни Шанда", - сказав я. "Що ви дізналися?"
  
  
  "Місце - це... ганчірка".
  
  
  «Місце – це що? Все, що я мав, це статика».
  
  
  “Фронт для торгівлі наркотиками. Раніше був складом для відправки опіуму. Але після того, як турецькі макові поля закрилися - тріск-бвупрріп - бос натомість почав торгувати хешем. Лише місцева торгівля.
  
  
  "Хто тут господар?"
  
  
  "Бвуп-тріск-бвввупп-ст-тріск-т-бвуп".
  
  
  
  
  
  
  "Знову ж таки?"
  
  
  "Все це?"
  
  
  "Так."
  
  
  "Terhan Kal-rrip-ccrackle. Не володіє цим місцем, просто керує ним"
  
  
  "Це його ідея чи керівництво?"
  
  
  «Мабуть, його. Будинок належить Regal, Inc. Regal, Inc. - швейцарська корпорація – bwup. Отже, ми не можемо відстежити, хто справжній власник. а як щодо вас? Де – тріск-т?»
  
  
  
  
  
  
  "Я…"
  
  
  "Бвуп-тріск-сттт-поппп-дзижчання-зззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззз
  
  
  
  
  
  
  Термін.
  
  
  Вибач, Девіде. І я навіть сказав би правду.
  
  
  За кілька хвилин Джейкобс повернувся. "Так?" він сказав.
  
  
  Я похитав головою. «Мені знадобиться кілька годин, щоб скласти план».
  
  
  "Ммм", - сказав він. «Я просто хочу вас попередити. Вони стріляють у все, що рухається. Я можу прикрити вас з того місця, де є моя зброя, але я не можу ризикувати, щоб люди пішли разом з вами. Не в тому, що має бути самогубною поїздкою. "
  
  
  "Я просив тебе?" Я підняв брову.
  
  
  "Ні", - відповів він. "Але тепер мені не потрібно турбуватися про те, що ти".
  
  
  Я повернувся до Ровера і заплющив очі.
  
  
  Це не спрацює. Бойовий план Скарлетт О'Хара, я турбуватимусь про себе
  
  
  Завтра було тут. І в мене, як і раніше, не було хороших ідей.
  
  
  Перший план: залишити Лейлу з капітаном. Скористайтеся моїм шансом зробити це поодинці. До біса угоду між Яструбом та Вадимом. Якби я залишив її, принаймні вона була б жива. Що було більше, ніж я міг гарантувати, якби вона поїхала зі мною.
  
  
  План другий: розвернутися. Поверніться через Йорданію або підніміться до Лівану і спробуйте підробити це через сирійський кордон. Але другий план не витримав там, де й раніше. Я б навіть не наблизився до Бейт-Нами. Чому це місце було так близько до лінії?
  
  
  План третій: перемістити Бейт-Наму. Дуже смішно.
  
  
  План чотири - давай, має бути четвірка.
  
  
  Я почав усміхатися.
  
  
  План четвертий.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Кулі летіли. Відсутні наші голови, але недостатньо. Був тільки світанок, і ми були легкою здобиччю; дві арабські фігури біжать полем. Я стрибнув за камінь і вистрілив, ретельно прицілюючись: Тріщина!
  
  
  Я жестом показав Лейлі, щоб вона пробувала більше метражу. Whiz! Боїнг! Кулі розлетілися по скелі, за якою я ховався. Занадто близько. Це мене розлютило. Я підняв рушницю і прицілився; Тріскатися! Постріл просвистів прямо над головою Джейкобса. Пацюк-а-тат-тат. Він отримав повідомлення. У наступному раунді він прицілився до мене, промахнувшись на ярд.
  
  
  Сирійські гармати ще не розпочали. Ймовірно, вони були зайняті допінгом. Ізраїльський вогонь був спрямований не за ними. Був прицілений – ага! - у двох арабських фігур, що біжать полем. Ідіоти! Що вони робили? Намагаєтеся втекти через ізраїльські рубежі? Пацюк-а-тат-тат. Джейкобс знову завдає удару. Тріскатися! Мій постріл справді зірвався. Лейла спіткнулася і впала на камінь.
  
  
  "Ти в порядку?" Я прошепотів.
  
  
  "Прокляття!" вона сказала.
  
  
  "Ти в порядку. Давай продовжимо".
  
  
  Ми спробували ще п'ять ярдів. Постріли Джейкобса залишалися на відстані ярду.
  
  
  І ось сирійці відкрили вогонь. Але не до нас. План спрацював. Ізраїльські гармати тепер стріляли по сирійцях, і десь зрештою пролунав важкий постріл, коли танкова гармата на 105 міліметрів затьмарила Т-54 радянського виробництва. Армії підтримували один одного ввічливими та зайнятими, поки ми з Лейлою перетинали лінії.
  
  
  Раптом ми зіштовхнулися із сирійським солдатом.
  
  
  "Манн!" він кинув виклик. (Слухайте, хто йде?)
  
  
  "Басем Аладін", - посміхнувся я. Моє ім'я. Я вклонився: "Салам". Він насупився. "Імраа?" (Жінка?) Я знизав плечима і сказав йому, що це мій багаж. Він сказав мені йти за ним, тримаючи його кулемет націленим на мене. Я зробив Лейле знак. Він жестом відмовився. "Залиш жінку".
  
  
  Тепер я входив до сирійської військової кімнати. Ще одна кам'яна будівля. Ще один шматок щебеню. Ще один стіл із ще однією голою лампочкою. Інший капітан, стомлений і сердитий. Я молився багатомовному богу Берлиця, щоб мій добрий арабський допоміг мені пройти.
  
  
  Я вибрав особистість. Смиренний, нетерплячий, трохи дурний. Хто ще, крім дурня, зробить те, що я зробив? Шпигун, ось хто. Я мав бути або шпигуном, або дурнем. Я розраховував на майже ідеальну нелогічність, яка завжди прирікає на смерть логічні уми. Я перейшов кордон грубо, відверто; обстріляний позаду ізраїльськими військами. Це був такий очевидний спосіб відправити шпигуна, що ніхто не повірить, що його ворог зробить це. Що очевидно, очевидно, може бути правдою. Такою є нелогічна логіка війни.
  
  
  Солдат біля дверей забрав мою гвинтівку. Я посміхнувся, вклонився і майже подякував йому. Я знову вклонився сирійському капітанові і почав балакати, посміхаючись, збуджений, слова перекочувалися одне на одного. Альф шукур – тисячу подяк; Мене утримували вороги (adouwe, я згадав), вони тримали мене у моїй карії, у моєму селі. Іла рука аль-ан - досі вони тримали мене, але я вибив йому волосся і взяв його сміття - я вказав на гвинтівку, яку я стверджував, що вкрав - а потім, мін фадлак, будь ласка, добре Капітан, я знайшов свій імра та наїхав на джабал. Я продовжував кланятися, посміхатися та пускати слини.
  
  
  Сирійський капітан повільно похитав головою. Він попросив мої документи і знову похитав головою. Він глянув на свого помічника і сказав: Що ти думаєш?
  
  
  Помічник сказав, що думав, що я дурень із азами. Удачливий дурень. Я продовжував усміхатися, як дурень.
  
  
  Вони спитали мене, куди я збираюся звідси. Я сказав, що в мене був садок у Бейт-Намі. Друг, який мені допоможе.
  
  
  Капітан з огидою махнув рукою. «Тоді йди, дурню. І не повертайся».
  
  
  Я знову посміхнувся і вклонився, виходячи: Шукран, шукран. Іла-ал-лака». Спасибі, капітане; Дякую і допобачення.
  
  
  Я вибрався з напівзруйнованої будівлі, знайшов Лейлу і кивнув головою. Вона пішла за мною, за десять кроків позаду.
  
  
  Ми минули перше кільце сирійських військ, і я почув, як вона пробурмотіла: Джіїд Джиддан. Ви були дуже гарні.
  
  
  "Ні", - сказав я англійською. "Я
  
  
  щасливий дурень.
  
  
  
  
  
  
  П'ятнадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  Дурень і його успіх незабаром розлучаються. Я тільки що це вигадав, але ви можете процитувати мене, якщо хочете.
  
  
  За милю нас зупинив дорожній охоронець. Зарозумілий, жорстокий сучий син, з тих, хто досить поганий як цивільний, але дайте йому пістолет і солдатський костюм, і ви отримаєте садиста-втікача. Йому було нудно, і він втомився і жадав розваг: у стилі Тома та Джеррі.
  
  
  Він заблокував дорогу.
  
  
  Я вклонився, посміхнувся і сказав: «Будь ласка…»
  
  
  Він посміхнувся. "Мені не подобається". Він глянув на Лейлу і посміхнувся, сповнений чорних і зелених зубів. «Вона подобається? Жінка? Тобі вона подобається?" Він протиснувся повз мене. "Думаю, я подивлюся, чи подобається мені вона".
  
  
  Я сказав: Ні, ти, купа гною! Тільки мені довелося сказати це англійською. Я витягнув свій стилет і розгорнув його. "Абдель!" він гукнув. "Я спіймав шпигуна!" Я перерізав йому горло, але вже було пізно. Прийшов Абдель. З трьома іншими.
  
  
  "Кінь ніж!"
  
  
  Вони тримали кулемети.
  
  
  Я впустив ножа.
  
  
  Один із солдатів підійшов до мене обличчям. Темні та темноокі; його голова у тюрбані. Він ударив мене по щелепі, сказавши слово, якому мене не навчила Лейла. Я схопив його і розгорнув перед собою, схрестивши руки за спиною. У цьому становищі він став щитом. У моїй мантії все ще був схований пістолет. Якби я міг просто...
  
  
  Забудь про це. Кулемети перейшли на Лейлу. "Відпусти його."
  
  
  Я відпустив його. Він розвернувся і вдарив мене в горло. Він був сильний люттю, і я не міг вирватися. Я використав свою вагу, щоб повалити нас обох на землю. Ми каталися по кам'янистому пилу, але його руки були як сталь. Вони залишились у мене на шиї.
  
  
  "Досить!" – сказав навідник. "Абдель! Відпусти його!" Абдель помовчав. Досить довго. Я збив його з себе ударом по горлі. Він спотворив пилюку, задихаючись. Інструмент! - Сказав коротун. – У нас будуть проблеми. Полковник хоче допитати всіх шпигунів. Він не хоче, щоб ми приносили йому трупи”.
  
  
  Я сидів на землі і масажував шию. Абдель підвівся, все ще намагаючись перевести подих. Він плюнув і назвав мене кишкою свині. Високий солдат співчутливо кудахтав. «Ах, бідний Абдель, не впадай у відчай. Коли полковник використовує свої спеціальні методи, шпигун захоче, щоб ти вбив його зараз». Він усміхнувся широкою чорно-зеленою усмішкою.
  
  
  О так. Приголомшливий. "Спеціальні методи". Я подумав про медаль на шиї. Ніхто мене не обшукував. Мене ніхто не обшукував. У мене все ще був пістолет - і я все ще мала медаль. Насамперед, кинь медаль. Я потягнувся за застібкою.
  
  
  "Вгору!" прийшло замовлення. "Руки вгору!" Я не міг знайти прокляту застібку! "Вгору!" Був не час для героїзму. Я підняв руки. Один із хлопців приставив пістолет до каменю, підійшов і зв'язав мені руки за спиною. Він смикнув за мотузки і підняв мене на ноги. Хлопець мав обличчя, схоже на відколоту тарілку. Тріснута сонцем, вітром та гнівом. «Тепер, – сказав він. "Привозимо його до полковника". Саме тоді Лейла почала діяти. Лейла, яка стояла тихо, мов скеля. Раптом вона закричала: Ла! Ла» і кинулась до мене, спіткнулася і впала. Тепер вона лежала в пороху, ридаючи і кричачи: «Ні! Ні! Будь ласка! Ні!» Солдати посміхалися своєю тартановою усмішкою. Хлопець на мотузках почав смикати мене назад. Лейла підвелася і побігла; рида, дика, божевільна, нарешті кинулася до моїх ніг, схопивши мене за кісточки, цілуючи мої черевики. Якого біса вона там робила? Абдель схопив її і відтяг. Потім він штовхнув її носом пістолета.
  
  
  "Рухатися!" він сказав. «Йдемо до полковника. Ідемо до полковника в Бейт-Намі».
  
  
  Що ж, подумав я, це один із способів дістатися туди.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Кабінет полковника знаходився поряд із вестибюлем того, що раніше було міським готелем. Він і його люди захопили його, а готель «Нама» об'єднав у собі найгірше: бордель, казарми та центр для допитів.
  
  
  Музика долинала з кімнати далі коридором. Гучний сміх. Запах випивки. Вестибюль був заповнений місцевими арабами, деякі з яких перебували під вартою, в основному самі по собі, тоді як солдати патрулювали блискучі гвинтівки. Лейлу відвели до місця у вестибюлі. Мене повели до полковника Каффіра.
  
  
  Коли мене вперше привели, його не бачив. Полковник стояв спиною до дверей. Він схилився над маленьким дзеркалом, зосереджено вичавлюючи прищик. Він махнув охоронцям та продовжив свою роботу. Шльоп! Його обличчя вилилося в дзеркало. Він зітхнув із майже сексуальним задоволенням. Я спостерігав за ним краєм ока. Я сидів на стільці у протилежному боці кімнати, мої руки все ще були пов'язані за спиною. Він знову вивчав своє обличчя у дзеркало, ніби
  
  
  це була карта ворожих таборів; полковник розмірковував, де завдати наступного удару.
  
  
  Я озирнулася. Офіс був ретельно оброблений у великих традиціях арабського мороку. Стіни були вкриті темно-жовтою штукатуркою, обвішаною похмурими курними килимами. Тяжкі меблі, різьблені дерев'яні двері та маленькі високі вітражі. Грати на вікнах. Немає виходу. У кімнаті пахло пилом, сечею та гашишем. Двері в офісі були злегка прочинені. Це призвело до голої оштукатуреної камери. Єдиний стілець. І якась окрема металева штуковина. Щось подібне до гігантської сталевої вішалки з товстим залізним прутом, розташованим під прямим кутом вгорі. Він майже зачіпав дванадцятифутову стелю. Машина тортур. "Спеціальні методи". Цим і пояснювався кислий біологічний запах.
  
  
  Полковник зробив свій останній вибір. Він пікірував двома брудними пальцями та вдарив. Яблучко! Місія виконана. Він витер підборіддя об манжет куртки. Він обернувся. Чоловік оливкового кольору з широкими вусами та болючим, горбистим, рябим обличчям.
  
  
  Він підвівся і подивився на мене так, як мабуть, люди дивилися на нього до того, як він став полковником. Ще він називав мене кишечником свині.
  
  
  Моя мова знову була готова. Той самий, що я використав на вогневому рубежі. Єдиний хлопець, який чув, як я говорю англійською, був хлопець, якого я вбив ще в дорозі. Я вбив його, бо він напав на мою жінку. Я все ще був Бассемом Аладіном, дурним, скромним, милим дурнем.
  
  
  Те, що у торгівлі називають «жирним шансом»!
  
  
  Мій виступ був блискучим і бездоганним, як завжди, з однією відзнакою. Полковник Кафір. Кафір отримав задоволення, застосовуючи тортури, і його не збиралися обдурити. Війна дала йому законне виправдання. У мирний час він, мабуть, тинявся по провулках, спокушаючи вуличних повій на захоплюючу смерть.
  
  
  Кафір увесь час казав мені розповісти йому про свою місію.
  
  
  Я весь час казав Кафіру, що я не маю місії. Я був Бассемом Аладіном, і я не мав місії. Відповідь йому сподобалася. Він дивився на вішалку, як товста пані, що розглядала розколотий банан. Мене охопила оніміння втоми. Мене й раніше катували.
  
  
  Кафір підвівся і покликав своїх охоронців. Він відчинив зовнішні двері офісу, і я почув музику і сміх і побачив Лейлу, що сидить у вестибюлі між парою пільних пістолетів.
  
  
  Увійшли охоронці та зачинили двері. Два неприємні на вигляд шматки яловичини, в уніформі і тюрбані, що пахнуть пивом. Тепер мене обшукали. Швидко, але достатньо. Туди пішла моя стара подруга Вільгельміна. Вона сіла на стіл поверх якихось папок, мовчазна і марна, як прес-пап'є.
  
  
  Робити було нічого. Руки, як кажуть, були пов'язані. Я купив це. Якого біса це було. І ця медаль все ще була у мене на шиї. Можливо, Кафір дізнається, що таке. Може, петлю не крутив. Я був на дні можливої бочки.
  
  
  Може бути…
  
  
  Може, у мене просто з'явилася гарна ідея.
  
  
  Вони відвели мене назад до ігрової кімнати Каффіра.
  
  
  Вони кинули мене на підлогу та розв'язали руки. Полковник підкинув мені мотузку. Він сказав мені зв'язати собі кісточки разом. "Щільно", - сказав він. "Зроби це щільно, або я зроблю це щільно". Я зв'язав щиколотки разом. В обтяжку. На мені, як і раніше, були високі шкіряні черевики для пустелі. Полковник теж любив мої чоботи. Справжній, хворий недоумок. Коли він дивився, як я скручую мотузки, в його очах були зірки. Я зберігав власний вираз обличчя.
  
  
  Він почав потіти. Він відпустив важіль на гігантській вішалці, і поперечина зверху зісковзнула на землю. Він кивнув своїм охоронцям. Вони зв'язали мені руки тим самим мотузком, що зв'язувала мої ноги. Я зігнувся і торкнувся пальців ніг.
  
  
  Вони перекинули мотузки через поперечину стійки і знову підняли поперечину до стелі. Я залишився там висіти, як сплячий лінивець, як яловичий шматок у вікні м'ясника.
  
  
  І тоді медаль зісковзнула вниз і розвернулась і здалася лицьовою стороною посеред моєї спини.
  
  
  Полковник це бачив. Він не міг схибити. Ага! Зрозуміло. Бассем Аладін із зіркою Давида. Дуже цікаво, Бассем Аладін».
  
  
  Шанс ще залишався. Якщо він не знайшов захованої літери «А», то його пошук медалі справді міг би допомогти. Цілком відповідало моїй гарній ідеї.
  
  
  "Так ось що це таке", - сказав Бассем Аладін. "Зірка Давида!"
  
  
  Кафір видав звук, схожий на пирхання та хихикання. «Скоро ви не багато жартуватимете. Скоро ви благаєте мене дозволити вам поговорити. Про серйозні речі. Наприклад, про вашу місію».
  
  
  Він витяг довгий шкіряний батіг. Він обернувся до охоронців. Він сказав їм іти.
  
  
  Охоронці пішли.
  
  
  Двері зачинилися.
  
  
  Я приготувався до майбутнього.
  
  
  Халат був зірваний зі спини.
  
  
  А потім з'явилися вії.
  
  
  Один.
  
  
  Два.
  
  
  Різання. Обпалюючий. Печіння. Розривання. Починаючись у моїй плоті і вибухаючи в моєму мозку.
  
  
  20.
  
  
  30.
  
  
  Я перестав рахувати.
  
  
  Я відчував, як кров котиться по моїй спині. Я бачив, як кров капає по моїх зап'ястях.
  
  
  Я думав, полковник мав на увазі гірше.
  
  
  Я думав, що моя хороша ідея не така гарна.
  
  
  Я думав, що мені треба трохи відпочити.
  
  
  Я зомлів.
  
  
  Коли я прийшов до тями, це було кілька годин по тому, і це не було ніжним повільним світанком. Моя спина була невеликою чиказькою пожежею. Цей ублюдок втирав сіль у мої рани. Прекрасне старе біблійне катування.
  
  
  Я вирішив, що з мене вистачить. Достатньо для країни, гордості та боргу.
  
  
  Я зламався.
  
  
  Я почав кричати "Стій!"
  
  
  Він сказав: Ваша місія. Ви хочете розповісти мені про свою місію?
  
  
  "Так Так".
  
  
  "Розповідати." Він був розчарований. Він все ще терся у гранульованому вогні. "Чому вас послали сюди?"
  
  
  «Щоб встановити контакт. Будь ласка! Стій!»
  
  
  Він не зупинився. Зв'язатися з ким?
  
  
  Боже мій, як боляче!
  
  
  Зв'язатися з ким?
  
  
  "М-Мансур", - сказав я. "Алі Мансур".
  
  
  І де ця людина? "
  
  
  «Х-тут. Бейт-нама».
  
  
  "Цікаво", - сказав він.
  
  
  Вогонь горів, але гаряче не стало.
  
  
  Я чув, як він ішов до свого офісу.
  
  
  Я почув, як відчинилися двері. Він викликав охорону. Я чув, як він назвав ім'я Алі Мансур.
  
  
  Зовнішні двері зачинилися. Його кроки наблизились. Двері ігрової кімнати за ним зачинилися.
  
  
  «Я думаю, ви зараз розповісте мені всю історію. Але спершу я дам вам ще трохи мотивації. Невелику мотивацію переконати вас, що ви кажете правду». Полковник підійшов до мене і став переді мною, його лоб пульсував, очі блищали. «І цього разу, я думаю, ми прикладемо тиск десь… ближче до будинку».
  
  
  Він відкинув руку з батогом і почав прицілюватися.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Коли охоронці привели Алі Мансура до офісу, полковник стояв спиною до дверей. Він знову схилився над дзеркалом. Він махнув охоронцям та продовжив свою роботу. Нарешті він повернувся і подивився на Мансура.
  
  
  Руки Мансура були пов'язані за спиною, але він намагався зберегти похмурий вираз обличчя. У Мансура було кругле, майже хлоп'яче обличчя. Товстий плоский носа. Пухкі, губи, що посмикуються. Особа страху, що зображує виклик.
  
  
  Кафір не збирався терпіти непокору.
  
  
  Він привітав Мансура батогом по обличчю. «Отже, - сказав він. "Ви співпрацюєте зі шпигунами".
  
  
  "Ні!" Мансур дивився у двері. Дивлячись на величезний шматок сирого м'яса, що звисав із поперечини на гігантській вішалці.
  
  
  Кафір простежив за поглядом чоловіка. "Ви хочете поговорити зараз або хочете, щоб вас переконали?"
  
  
  «Ні! Тобто так. Тобто – я нічого не знаю. Мені нема чого сказати. Я вірний Сирії. Я з палестинцями. Я вірю у федаїнів. Я б не став… я не… Полковник, я…»
  
  
  «Ви! Ви – кишки свині! Ви розмовляли із ізраїльтянами. Із американськими агентами. Ви поставили під загрозу певний план. План викрадення. Ви і ваша сволота свинячого брата». Кафір змахнув хлистом у повітрі. Мансур застогнав і похитав головою, його очі, як таргани, бігали туди-сюди. "Ні!" він сказав. "Мій брат. Не я. І мій брат мертвий. А! Шайтан убий його. Тепер. Бачиш. Це мусить довести це. Якби я зрадив їх, я теж був би мертвий».
  
  
  "Тоді чому той шматок м'яса, який колись був агентом, сказав мені, що його місія зв'язатися з вами?"
  
  
  Мансур був у агонії. Він продовжував хитати головою з боку на бік. «Мій… мій брат, він розмовляв із американським агентом. Може, вони думають, що я теж говорю. Я б не став. Я помру першим. Присягаюся. Не я".
  
  
  "Тоді скажи, що ти знаєш про свого брата".
  
  
  «Мій брат був дурнем. Я не знав цього, коли розповів про план. Я сказав, що можливо буде багато грошей. Мій брат хоче грошей на купівлю зброї. Коли план провалюється, мій брат сердиться. Він говорить. він збирається здобути собі грошей. Наступне, що я впізнаю, Халі мертвий. Кажуть, він розмовляв із американським шпигуном. Він чекав у Єрусалимі, коли шпигун заплатить йому».
  
  
  Історія ставала на свої місця. Я стиснув зуби від болю. У мене на спині рипіла форма Каффіра. Я, чорт забирай, сподівався, що в мене все ще не йде кров. Хоча Мансур міг подумати, що то чужа кров. Кров людини висить в ігровій кімнаті. Кров справжнього полковника Каффіра.
  
  
  «Що ти маєш на увазі – коли план провалився? План, про який я знаю, вже реалізовано».
  
  
  «План – так. Наша участь у ньому – ні».
  
  
  Я залишаюся
  
  
  це був друг Алі, який був замішаний. Чи не сам Алі. "Твій друг", - сказав я. «Той, хто розповів вам про план…»
  
  
  "Ахмед Рафад?"
  
  
  "Де він зараз?"
  
  
  «Думаю, у Рамазі. Якщо Шайтан все ще там, я думаю, він із ними».
  
  
  "А тепер ти розповіси мені те, що знав твій брат".
  
  
  Мансур глянув на мене. «Він знав – правду».
  
  
  Я грав із батогом. "Не кажи мені правду". Я повинен точно знати історію, яку ви йому розповіли, так що я знатиму історію, яку він розповів шпигунові. І що викликає у вас таку гордість у Еміра, що ви думаєте, що вам сказали правду? А! Ви? Вони сказали вам правду? Хм!
  
  
  Його очі поповзли до підлоги. "Можливо, це пояснює це", - сказав він килиму.
  
  
  “А? Що? Говори, черв'як».
  
  
  Він підняв очі, а разом із ними й голос. «Можливо, як ви кажете, Рафад збрехав мені. Можливо, тому з того часу я його не бачив».
  
  
  План, як він це сказав, полягав у викраденні Фокса. Потримати його у сірійському селі Рамаз. Ні, він не знав, який будинок у Рамазі. Для роботи було найнято чотирьох людей. Його друг Рафад мав керувати літаком. Ні, не літак. А…» Мансур хотів жестикулювати руками. Його руки були пов'язані.
  
  
  "Гвинтокрил."
  
  
  «Гвинтокрил», - сказав він. «Те ж саме, так? Рафад сказав, що платять йому багато грошей. Деякі наперед, інші пізніше. Вони кажуть йому шукати інших добрих працівників. Не наймати – просто подивитися». Мансур знову виглядав наляканим. "Це все, що я знаю. Все, що я знаю.
  
  
  "І план провалився?"
  
  
  «Рафад сказав, що вони змінили свою думку щодо прийому на роботу. Вони не хотіли, щоби на роботі були інші».
  
  
  "І хто вони?"
  
  
  Мансур похитав головою. «Я не думаю, що навіть Рафад знає про це. Вони розмовляли з ним тільки телефоном. Вони сказали, що вважали за небезпечне зустрічатися. Вони знали, що він літав гелікоптерами. Вони знали, що він лояльний. Вони сказали, що це все, що їм потрібно для Що стосується решти – вони надіслали йому багато грошей, і це все, що потрібно було знати Рафаду».
  
  
  Я запхав очі в мерзенні щілини. "Я вам не вірю. Ви знаєте хто вони. Якщо вони вам не сказали, можливо, ви здогадалися». Я раптом смикнув його за комір. "Які були ваші припущення?"
  
  
  "Я ... я не здогадувалася".
  
  
  "У всіх є здогади. Які були ваші?"
  
  
  «А… Як Сайко. Я думав, що вони були частиною Ас Сайкі. Але в газетах йдеться, що вони – «Чорний вересень». Я… я думаю, що це може бути так».
  
  
  Я відпустив комір і подивився на нього очима. "C-полковник, будь ласка, мій брат не міг багато розповісти американцям. Він знав тільки те, що я йому сказав. І всі ці речі - я тільки що сказав вам. І - і - розповідаючи своєму братові, я не зробив нічого поганого Шайтан сказав Рафад завербувати, і Рафад сказав, що я можу поговорити зі своїм братом.
  
  
  "Я відпускаю тебе зараз ... в іншу кімнату".
  
  
  Його очі завмерли. Я відвів його до іншої кімнати. Я посадив його на стілець, зв'язав і заткнув йому рота. Ми обидва подивилися на тіло Каффіра. Його голова була повернута вперед і звернена до стіни. Пройде якийсь час, перш ніж хтось буде його помічати - перш ніж вони спроможуться поглянути на його обличчя.
  
  
  А коли вони це зроблять, то я буду далеко.
  
  
  Може бути.
  
  
  
  
  
  
  Шістнадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  Можливо, ви захочете дізнатись, як я це зробив.
  
  
  Ви повинні повернутися до сцени на пагорбі, від того місця, де артилеристи сказали: «Киньте ніж», до місця, де біля моїх ніг лежала Лейла. Отак я повернув Х'юго. Лейла підняла його, коли спіткнулася і впала, а потім сунула стилет мені в чобіт.
  
  
  Я не знав, як мені це використати. Або навіть якби я мала можливість ним скористатися. Я навіть не знав, коли був у кабінеті полковника. Все, що я думав, коли увійшли охоронці, це те, що мені не вдасться піти відвідати Алі Мансура. А потім промайнуло ісламське прислів'я: "Якщо Мухаммед не може прийти на гору, гора прийде до Мухаммеда". Тому я вирішив, що Мансур прийде до мене. Що я дозволю полковнику займатися своєю справою, що через деякий час я вдаю, що зламався, і згадаю Мансура, і приведу його до себе.
  
  
  В іншому історія була чистим успіхом. Решта – завжди удача. Успіх - це те, як більшість людей залишається в живих. Мізки, м'язи, зброя та кишки в сумі становлять лише п'ятдесят відсотків. В іншому – удача. Удача полягала в тому, що ніхто не обшукував мене повз пістолет, що Кафір любив бачити, як хлопець зв'язує себе, і що наступним ходом було прив'язати мої руки до кісточок. Коли Кафір вийшов з кімнати, щоб заарештувати Мансура, я схопив ножа, порізався, повис там (або нагорі), наче я був зв'язаний, а коли Кафір повернувся, я стрибнув на нього, закинув на нього аркан, побив і вбив його. І побиття, додаю я, було зроблено тільки для того, щоби обмін тілами виглядав законним.
  
  
  Після того, як я замкнув Алі Мансура, я підійшов до дверей і покликав «жінку». Я притис руку до обличчя, і все, що мені потрібно було крикнути, було: «Імраа!» Жінка]
  
  
  Коли її привели, я знову був біля дзеркала. Я навіть усміхався. Я думав про статті у медичних журналах. Я відкрила єдині у світі ліки від прищів. Смерть.
  
  
  Охоронці пішли. Я обернувся. Я подивився на Лейлу, вона подивилася на мене, і її очі перетворилися зі шматків льоду в річки, і після цього вона була в моїх руках, і вуаль впала, і стіни впали, і дама не цілувалася, як незаймана.
  
  
  Вона зупинилася рівно настільки, щоб подивитися мені у вічі. «Я думав - я маю на увазі, вони там говорили - про Каффіра - про - про те, що він робить...»
  
  
  Я кивнув головою. «Він знає… Але він дійшов лише до моєї спини. До речі, до речі…» Я послабив її хватку.
  
  
  Вона відступила, граючи Клару Бартон. "Дайте подумати."
  
  
  Я похитав головою. «Ее. Бачити – це не те, що йому потрібно. Що йому потрібно, так це новокаїн та ауреоміцин, і, ймовірно, шви та дуже хороша пов'язка. Але бачити це те, що йому не потрібно. Пішли. Ми ще маємо роботу».
  
  
  Вона озирнулася. "Як нам вибратися?"
  
  
  «Це робота, яку ми маємо зробити. Подумайте, як вибратися, а потім зробіть це.
  
  
  Вона сказала: "Попереду припарковані джипи".
  
  
  «Тоді все, що нам потрібно зробити, це дістатися джипів. Тобто все, що мені потрібно зробити, це пройти за полковника Каффіра на очах усього його проклятого взводу. Скільки хлопців там у холі?
  
  
  «Можливо, десять. Не більше п'ятнадцяти», - вона схилила голову. "Ви схожі на Каффіра?"
  
  
  "Тільки трохи навколо вусів". Я пояснив особливості Каффіра. Він був більш квітучим, ніж парк навесні. І це не та річ, через яку всі сумують. Достатньо одного хлопця, щоб сказати, що я не кафр, і вони швидко зрозуміють, що Кафір мертвий. А потім….., ми теж. "
  
  
  Лейла зупинилася і трохи подумала. "Якщо тільки на тебе ніхто не дивиться".
  
  
  «Я завжди можу носити табличку з написом «Не дивись»».
  
  
  «Або я міг би носити табличку з написом «Подивися на мене»».
  
  
  Я глянув на неї і насупився. У невеликій тиші я почув музику. Музика доноситься із холу.
  
  
  "Лейла - ти думаєш про те, про що я думаю?"
  
  
  "Як ви думаєте, що я думаю?"
  
  
  Я легко провів рукою по її вкритому халатом тілі. "Як ви це зробите?"
  
  
  «Я турбуюсь про те, як. Ви просто слухайте слушний момент. Потім ви виходите і сідайте в позашляховик. Об'їжджайте до задньої частини готелю.
  
  
  Я вагався.
  
  
  Вона сказала: Ви мене недооцінюєте. Пам'ятайте, ці чоловіки майже ніколи не бачать жінок. Вони бачать лише ходячи зв'язки одягу».
  
  
  Я раптом виглядав ще сумнівнішим. Я сказав їй, що зовсім не недооцінюю її, але я подумав, що вона недооцінює цих хлопців, якщо думає, що може трясти та трясти і просто піти, ніби нічого не сталося.
  
  
  Вона посміхнулася. "Ще нічого не сталося". А потім вона раптово вийшла за двері.
  
  
  Я почав обшукувати стіл полковника. Я знайшов його папери і поклав їх у кишеню. Я вже взяв його пістолет і кобуру, мій ніж був пристебнутий ременем до рукава, і я врятував Вільгельміну і засунув її в свій черевик. Ще в мене була карта Герца з плямами від кави, варенням, хрестиками, банкрутом і кухлем, який я намалював, щоб відповідати поїздці Робі.
  
  
  Я глянув на карту. Крихітне сирійське місто Рамаз впало на двадцять миль у межах кола. Я почав посміхатися. Незважаючи на всі шанси, які були проти мене, я міг би, можливо, виграти мільярд доларів. Табір Аль-Шайтан. Майстерня диявола.
  
  
  Звукові ефекти у холі змінилися. Музика була голосніша, але це ще не все. Зітхання, бурмотіння, свист, бурмотіння, звук сімдесяти свистячих очей. Лейла, добре, пихато виконувала свій танець живота Ель-Джаззар. Я зачекав, поки звуки досягли крещендо; Потім я відчинив двері полковника і пішла через переповнений вестибюль, невидима, як товста дівчина на пляжі Малібу.
  
  
  Джипи попереду залишилися без нагляду, я проїхав на одному з них і почав чекати, припарковавшись за пальмовим кущем.
  
  
  П'ять хвилин.
  
  
  Нічого.
  
  
  Її план не спрацював.
  
  
  Мені доведеться піти туди та врятувати Лейлу.
  
  
  Ще п'ять хвилин.
  
  
  І ось вона з'явилась. Біжить до мене. Одягнена у свій костюм із срібними блискітками.
  
  
  Вона стрибнула у джип. Вона сказала. "Давай!"
  
  
  Я від'їхав, та ми швидко поїхали.
  
  
  За півмилі вона почала пояснювати. «Я продовжувала виходити через двері до саду і повертатися дедалі менше одягу».
  
  
  
  "І вони думали, коли ти вийшла востаннє ...?"
  
  
  Вона бешкетно подивилася на мене і засміялася, підвела голову і дозволила вітру розвіяти їй волосся. Я змусив очі повернутися до дороги і повів джип так швидко, як міг.
  
  
  Лейла Калуд. Золота жила Фрейда. Грати на межі сексу і ніколи не наближатися до цього. Дражнить себе так само, як і всіх інших. Я сказав: Добре, але зараз прикривайся. Ми не хочемо, щоби тисячу очей дивилися на цей джип».
  
  
  Вона насилу вдягнулась у схожу на мішок мантію і обернула обличчя вуаллю. "Так куди ми тепер ідемо?" Вона здавалася трохи скривдженою.
  
  
  «Місце під назвою Рамаз. На південний схід».
  
  
  Вона взяла карту з сидіння поряд зі мною. Вона переглянула його і сказала: "Ми зупинимося в Ілфідрі".
  
  
  Я сказав ні".
  
  
  Вона сказала: У тебе кровотеча. Я знаю лікаря, який мешкає в Ілфідрі. Він уже в дорозі».
  
  
  "Ти можеш довіряти цьому хлопцю?"
  
  
  Вона кивнула головою. "О так."
  
  
  Ільфідрі була маленьким, але щільним селом з низькими присадкуватими кам'яними будинками. Населення може бути двісті. Приїхали у сутінках. На немощених вулицях нікого не було, але звук позашляховика був великою подією. Цікаві обличчя виглядали з вікон, з-за кам'яних стін та провулків.
  
  
  «Ось, – сказала Лейла. «Будинок доктора Насра». Я зупинився перед білим кам'яним ящиком. «Я йду сама і кажу, чому ми тут».
  
  
  "Думаю, я піду з тобою".
  
  
  Вона знизала плечима. "Все в порядку."
  
  
  Лікар Дауд Наср відповів на стукіт. Невисокий худорлявий чоловік, зморщений та одягнений. Він помітив, як убрався мій сирійський полковник, і його очі заблищали від швидкої настороженості.
  
  
  "Салам, мій полковник". Він трохи вклонився.
  
  
  Лейла прочистила горло і відкинула вуаль. "І ніяких салям для твоєї Лейли?"
  
  
  "Ах!" Наср обійняв її. Потім він відсторонився і приклав палець до губ. «Гості усередині. Більше нічого не кажи. Полковник? Він глянув на мене оцінювально. "Я думаю, можливо, ви прийшли до мене в офіс?"
  
  
  Наср обійняв мене за спину, його халат прикривав мою закривавлену куртку. Він привів нас до маленької кімнати. Зношений килимок покрив бетонну підлогу, на якій на вишитих подушках сиділо двоє чоловіків. Двоє інших сиділи на покритій подушкою лавці, яка була збудована довкола кам'яної стіни. Гасові ліхтарі освітлювали кімнату.
  
  
  "Друзі мої, - оголосив він, - уявляю вам мого доброго друга, полковника ...", - він зробив паузу, але тільки на мить, - "Хаддура". Він перебив імена інших гостей. Сафаді, Нусафа, Тувейні, Хатіб. Усі вони середніх літ, проникливі чоловіки. Але ніхто з них не дивився на мене з тривогою, з якою Наср дивився на мене біля дверей.
  
  
  Він сказав їм, що ми маємо «приватний бізнес», і, все ще обіймаючи мене за руку, повів мене до кімнати в задній частині будинку. Лейла зникла на кухні. Непомітно.
  
  
  Кімната була примітивним кабінетом лікаря. У єдиній шафі зберігалися його запаси. У кімнаті була раковина без проточної води та свого роду імпровізований стіл для огляду; брусок з бугристим матрацом. Я зняв піджак і просочену кров'ю сорочку. Він втягнув повітря крізь зімкнуті зуби. «Кафір», - сказав він і взявся до роботи.
  
  
  Він використав губку з рідиною та наклав кілька швів без анестезії. Я тихенько простогнав. Моя спина не могла відрізнити добрих хлопців від поганих. Щодо моїх нервів, Наср і Кафір були лиходіями.
  
  
  Він закінчив свою роботу, намастивши трохи слизу на смужку марлі і намотавши її мені на середину, ніби він обмотував мумію. Він трохи відступив і захопився своєю роботою. «А тепер, - сказав він, - на твоєму місці, гадаю, я б спробував сильно напитися. Найкращий засіб від болю, який я можу тобі дати, – це аспірин».
  
  
  "Я візьму це", - сказав я. "Я візьму це."
  
  
  Він дав мені таблетки та пляшку вина. Він вийшов із кімнати на кілька хвилин, повернувся і кинув мені чисту сорочку. «Я не ставлю запитань другові Лейли, і краще не ставте мені запитань». Він поливав мою куртку рідиною, і плями крові почали зникати. «З медичного погляду я раджу вам залишитися тут. Пити. Спати. Дозвольте мені переодягнутися вранці». Він швидко відірвався від роботи у хімчистці. «У політичному плані ви мені дуже допоможете, якщо залишитеся. У політичному плані я веду доволі складну гру». Він сказав це французькою: Un jeu Complqué. "Ваша присутність за моїм столом дуже допоможе мені ... перед іншими".
  
  
  «Інші, як я розумію, з іншого боку».
  
  
  "Інші, - сказав він, - це інша сторона".
  
  
  Якщо я правильно прочитав, мій новий друг Наср був подвійним агентом. Я підняв брову. "Un jeu d'addresse, вперед". Гра на спритність.
  
  
  Він кивнув головою. "Ти залишаєшся?"
  
  
  Я кивнув головою. "Привіт, залишаюся".
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  Обід був святом. Ми сиділи на підлозі на вишитих подушках і їли ганчірку, яку поклали на килимок. Чашки квасолевого супу, курчата-гриль, величезні тарілки рису, що димить. Розмова була політичною. Прямолінійні штуки. Заганяємо Ізраїль у море. Повернення всіх голанських висот. Повернення Гази та Західного берега, щоб стати домом для бідних палестинців.
  
  
  Я не сперечаюся, що палестинці бідні, і я не сперечаюся, що вони зазнали удару. Що мене бавить, так це благочестя арабів, враховуючи їхній головний внесок у загальне вирішення проблеми палестинців. Подумайте: Газа та Західний берег спочатку були зарезервовані для палестинських держав. Але Йорданія вкрала Західний берег у 48-му році, а Єгипет поглинув сектор Газа, і вони кинули палестинців у табори біженців. Це зробили араби, а не ізраїльтяни. А араби їх не випускають.
  
  
  Араби навіть не платять за табори. Їжа, житло, освіта, медицина – все, що потрібне для збереження життя біженців, – все це йде на гроші ООН. США дають 25 мільйонів доларів на рік, а більшість решти надходить з Європи та Японії. Арабські країни з усіма своїми розмовами та своїми нафтовими мільярдами виклали загалом два мільйони доларів. А Росія та Китай, ці великі захисники недосяжних мас, нічого не вносять.
  
  
  Ідея арабів допомогти палестинцям полягає у тому, щоб купити їм пістолет і направити його на Ізраїль.
  
  
  Але я сказав: "Ось, сюди!" І так!» І «За перемогу» випив тост за армію та президента Асада.
  
  
  А потім я промовив тост за Аль-Шайтана.
  
  
  Про Аль-Шайтан мало хто знав. Група, з якою я був, була As Saiqa. Сирійське відділення PLO Оскільки Сайка в перекладі з сирійської означає "блискавка". Хлопці за столом не стріляли. Вони багато говорили, але були бійцями. Можливо, планувальники. Стратегії. Бомбастери. Мені було цікаво, що сирійською мовою означає грім.
  
  
  Людина на ім'я Сафаді - маленькі, акуратні вуса, шкіра кольору коричневого паперового пакету - сказала, що він упевнений, що Аль-Шайтан був частиною генерального командування Джебріля, ліванських рейдерів, які завдали удару ізраїльтянам у Кір'ят-Шмоні.
  
  
  Нусафа насупився і похитав головою. «Ах! Я прошу не погодитись, mon ami. Це надто тонко для розуму Джебріля. Я вважаю, що це є знак Хаватме». Він звернувся до мене за підтвердженням. Хаватме очолює іншу групу федаїнів – Народно-демократичний фронт.
  
  
  Я посміхнувся посмішкою «знаю-но-не можу сказати». Я закурив. «Мені цікаво, джентльмени. Якби гроші були вашими, як би ви їх витратили?
  
  
  За столом пролунали шепоті та посмішки. Увійшла дружина Насра з кавником. Чадра - щось на зразок шалі на повний зріст - була накинута на її голову, і вона міцно стиснула її навколо обличчя. Вона налила каву, ігноруючи її присутність. Можливо, вона була служницею чи роботом у савані.
  
  
  Тувейні відкинувся назад, граючи своєю бородою з перцем і сіллю. Він кивнув і звузив очі, облямовані лініями. «Я думаю, - сказав він високим гнусовим голосом, - я думаю, що гроші найкраще витратити на будівництво заводу з дифузії урану».
  
  
  Безперечно, ці хлопці були планувальниками.
  
  
  "Так, я думаю, це дуже добре, чи не так?" Він звернувся до своїх колег. "Такий завод можна побудувати за мільярд доларів, і було б дуже корисно мати його".
  
  
  Ядерний комплект власноруч.
  
  
  «О, але мій дорогий і шановний друже, - підтиснув рот Сафаді, - це дуже довгостроковий план. А де ми отримаємо технічну допомогу? Росіяни допоможуть нашому уряду, так, але федаїни – ні. - принаймні, не безпосередньо”.
  
  
  "А де нам взяти уран, друже мій?" Четвертий чоловік Хатіб додав свій голос. Він підняв чашку, поки Насра наповнювала її кавою, а потім повернулася на кухню. "Ні, ні, ні", - казав Хатіб. «Нам потрібен терміновий план. Якби гроші були моїми, я використав би їх для створення кадрів федаїнів у кожному великому місті світу. Будь-яка країна, яка нам не допомагає – ми підриваємо їхні будівлі, викрадаємо їхніх лідерів. Це єдиний спосіб досягти справедливості". Він повернувся до свого господаря. "Чи ти не згоден, мій консервативний друже?"
  
  
  Хатіб із задоволенням спостерігав за Насром. І під веселощами його очі писали неприємності. Ось чому Наср хотів, щоб я був поряд. Його "консерватизм" був під підозрою.
  
  
  Наср повільно поставив чашку. Він виглядав стомленим і, більше того, стомленим. «Мій дорогий Хатіб. Консерватор - це інше слово позначення нелояльності. Тепер я вірю, як завжди вважав, що ми перетворюємося на наших найлютіших ворогів, коли намагаємося тероризувати всю земну кулю. Нам потрібна допомога решти світу. страх та ворожнечу можна викликати лише терором». Він повернувся до мене. «Але я вважаю, що мій друг полковник утомився. Він щойно повернувся з фронту».
  
  
  "Більше ні слова."
  
  
  Хувайні встав. Інші пішли за ним. «Ми поважаємо ваші зусилля, полковнику Хаддуре. Наш невеликий бізнес – це наш власний внесок». Він вклонився. «Хай буде з тобою Аллах. Салам».
  
  
  Ми обмінялися саламами і ва-алейкум ас-саламами, і четверо ввічливих терористів середніх років відступили запорошеної ночі.
  
  
  Наср провів мене до єдиної спальні. Великий товстий матрац на кам'яній плиті, покритий подушками та дуже чистими простирадлами. Він не приймав протестів. Його будинок був моїм. Його ліжко було моє. Він та його дружина спатимуть під зірками. Адже сьогодні було тепло, чи не так? Ні, він не почує ні про який інший план. Він був би ображений. І люди б говорили, якби знали, що він не віддав полковникові свій дім.
  
  
  "Лейла?" Я сказав.
  
  
  Наср знизав плечима. "Вона спить на підлозі в іншій кімнаті". Він підняв руку. «Ні, не кажи мені свою західну нісенітницю. Сьогодні її не били, і їй не доведеться битися завтра.
  
  
  Я дозволив йому переконати мене. Крім того, у ньому був відтінок поетичної справедливості. В Єрусалимі вона веліла мені спати на підлозі. Я повільно похитав головою і подумав, наскільки непрактична цнота.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Я, мабуть, спав півгодини. Я почув звук у дверях спальні. Я схопив пістолет. Може, Наср підставив мене. («Спи, - сказав він. - Спи. Напийся».) Або, можливо, хтось із його приятелів зрозумів. («Цей полковник Хаддура дивний хлопець, чи не так?»)
  
  
  Двері повільно відчинилися.
  
  
  Я вимкнув запобіжник.
  
  
  "Нік?" прошепотіла вона. Я натиснув на запобіжник.
  
  
  Вона пливла темною кімнатою. Її як ковдру обернули чадрою. «Лейло, – сказав я. «Не валяйте дурня. Я хвора людина».
  
  
  Вона підійшла і сіла на край ліжка.
  
  
  Чадра відчинилася. Я заплющив очі, але було вже пізно. Моє тіло вже бачило її тіло. «Лейло, – сказав я. Ти надто довіряєш мені.
  
  
  «Так. Я довіряю тобі, – сказала вона, – достатньо».
  
  
  Я розплющив очі. "Досить?"
  
  
  "Досить."
  
  
  Вона провела пальцями по моєму обличчю, по шиї, по грудях, де волосся стало дибки, і почала танцювати. «Дайте визначення «достатньо», – сказав я твердо.
  
  
  Тепер настала її черга заплющити очі. «Досить бажати… займатися зі мною любов'ю».
  
  
  Моя рука, здавалося, мала власне бажання. Він обхопив її груди і викликав у нас обох парне муркотіння. «Дорога, - видихнув я, - я не збираюся битися з тобою дуже сильно. Ти впевнений, що це те, чого ти справді хочеш?»
  
  
  Її шия була вигнута, а очі все ще заплющені. "Я ніколи ... ні в чому не був впевнений ... ніколи".
  
  
  Вона поворухнулася, і чадра впала на підлогу.
  
  
  Вважаю, це загальна мрія. Бути першим. Або, як казали в «Зоряному шляху», «вирушити туди, куди раніше не ходила жодна людина». Але Боже мій, це було мило. Це гладке, стигле, неймовірне тіло, що повільно розкривається під моїми руками, здійснюючи рухи, які не були рухами, а захоплювало, дивувало перші відчуття, рефлекторні пульсації, нетерпляче, інтуїтивне затискання пальців, коливання в стегнах, затримку бід. В останній момент на краю урвища вона видала якийсь ліричний звук. А потім вона здригнулася, сказавши «Всі дорослі».
  
  
  Ми лежали разом, і я спостерігав за її обличчям і пульсом, який пульсував у її горлі, я простежив за її тілом, і я провів пальцем по вигину її губ, доки вона не зупинила мій палець язиком. Вона розплющила очі, і вони глянули на мене, сяючи. Вона простягла руку і провела рукою по моєму волоссю.
  
  
  А потім вона прошепотіла єдине слово, яке говорило, що тепер вона звільнена жінка.
  
  
  "Ще", - сказала вона.
  
  
  
  
  
  
  Сімнадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  Є вираз на ідиш: дрехрд оффен дек. Це означає, каже мені Урі, на краю землі; незрозуміло де; пішов до біса. То був Рамаз. За сто миль на південь від Дамаска і за сотню миль від ізраїльського фронту. Останні тридцять миль пройшли Ніде. Безгородне, безлісове, забризкане лавою Ніщо, з туманним небом та тихим пилом. Пейзаж був усіяний вздовж дороги іржавими корпусами мертвих танків, а одного разу – руїнами давньої візантійської цитаделі.
  
  
  Лейла була закутана у своє подвір'я арабської леді, що тепер, по крайнього заходу, мало практичне призначення; вберігаючи пил та сонце. Це ще не було літнім сонцем, не тією подушкою-шпилькою в небі, яка кидає голки тепла на вашу шкіру. Але було досить жарко, і пил і серпанок дряпали мені очі навіть за темними окулярами полковника Каффіра.
  
  
  Лейла передала мені фляжку з водою. Я взяв, випив і повернув назад. Вона відпила, а потім обережно змочила пальці та провела кінчиками холодних пальців по моїй шиї. Я подивився на неї
  
  
  і посміхнувся. Жінки завжди хочуть знати, чи змінилися вони. Лейла змінилася. Вона позбулася як жорсткої нальотів крохмалю, так і рутини Рити-Хейворт-грає-Седі-Томпсон. Вона перестала грати і просто грала. Я зняв її руку з шиї та поцілував. Земля під нами була схожа на тендітну глину, і наші колеса роздавлювали її, збиваючи пилюку. Помаранчевий пил.
  
  
  Я натиснув на педаль і збільшив швидкість.
  
  
  Місто Рамаз навряд чи було містом. Більше схоже на невелику групу будівель. Типові хатини з сирцевої цеглини з плоскими дахами, деякі пофарбовані в синій колір, щоб відігнати зло.
  
  
  Першим мешканцем Рамаза, який помітив нас на дорозі, був чоловік років із сто вісімдесяти. Він шкутильгав на імпровізованій тростині і, побачивши джип, низько вклонився, і я думав, що мені доведеться його врятувати.
  
  
  Я зупинився. Він здавався здивованим. «Ласкаво просимо, - промовив він співуче, - о шановний полковник».
  
  
  Я простяг руку Лейлі і відчинив двері. «Сідай, старий. Я тебе підвезу».
  
  
  Він усміхнувся чудовою зубастою усмішкою. "Полковник робить мені честь".
  
  
  Я схилив голову. "Мені пощастило, що я можу допомогти".
  
  
  «Нехай пошле тобі благословення Аллаха». Він повільно заскрипів у джип. Я підготувався і рушив дорогою до міста.
  
  
  «Я шукаю будинок у Рамазі, старий. Можливо, ти дізнаєшся про будинок, який я шукаю».
  
  
  "Іншаллах", - сказав він. Якщо Бог цього забажає.
  
  
  «У будинку, що я шукаю, буде багато чоловіків. Деякі з них будуть американцями. Інші - арабами».
  
  
  Він похитав горіхової шкаралупою обличчя. "Немає такого будинку в Рамазі", - сказав він.
  
  
  «Ви впевнені, старий? Це дуже важливо".
  
  
  «Не бажаючи образити полковника, Аллах вважав за потрібне залишити мені мої почуття. Хіба людина не була б сліпою, якби не знала такого будинку, якби такий будинок існував у Рамазі?»
  
  
  Я сказав йому, що поклоняюся його мудрості та мудрості Аллаха. Але я не здавався. Штаб-квартира Шайтана мала бути тут. Тому що середина Ніде була ідеальним місцем. І тому, що це було єдине місце, про яке я знав. Я спитав його, можливо, є ще один будинок - де відбувається щось незвичайне.
  
  
  Старий глянув на мене лакричними очима. «Немає нічого незвичайного під сонцем. Все, що відбувається, відбувалося раніше. Війни та мирні часи, навчання та забуття. Всі речі повторюються знову і знову, від помилки до просвітлення та назад до помилки». Він показав на мене кістлявим пальцем, і під рукавами його вільного рваного халата на зап'ясті блиснуло щось срібне: «Єдина незвичайна річ на землі – це людина з радісним серцем».
  
  
  Ох! Краса арабського розуму! Я відкашлявся. «Я терплю протиріччя з тобою, старий, але така радість зустрічається щодня. Варто лише попросити, щоб дізнатись, що це так».
  
  
  Він глянув на мою руку на кермі. «Полковник вважає, що те, що вони називають людством, буквально створено із добрих людей. Але так само, як небесне світло сонця відбивається в коштовності кільця полковника, я кажу полковнику, що це не так».
  
  
  Я зняв з пальця перстень Каффіра. «Я не люблю, коли мені суперечать, старий. Я раджу тобі, під страхом мого великого невдоволення, прийняти це кільце – знак жебрака, але подароване з радістю, – а потім визнати, що ти недооцінюєш своїх побратимів». Я простяг руку Лейлі і простяг йому обручку. Я знову побачив срібний спалах на його зап'ясті.
  
  
  Він неохоче прийняв обручку. «Я роблю це тільки для того, щоб не образити, але, можливо, моя думка все-таки була помилковою».
  
  
  Ми почали наближатися до невеликого синього будиночка. Старий вибачив мені і сказав, що це його дім. Я під'їхав попереду і зупинив позашляховик. Він повільно вийшов, а потім обернувся до мене обличчям.
  
  
  "Можливо, поки полковник проїжджає через Рамаз, він може зупинитися в будинку Калуриса". Він вказав на кам'янистий простір. «Будинок Шафтека та Серхана Калооріса – єдиний жовтий будинок у Бхамазі. У цьому плані він самий… незвичайний».
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Він був зовсім жовтим. Хтось намагався пофарбувати його у жовтий колір, але вони, мабуть, використовували неправильну фарбу. Величезні шматки фарби відірвалися, оголюючи довільні ділянки каменю.
  
  
  Та й сама хата не горіла вогнями. Ще один двоповерховий квадрат пісочного кольору знаходився прямо через дорогу. Єдиним іншим об'єктом на пустельному ландшафті була купка помаранчевого каміння зазубрини на півдорозі між двома будинками.
  
  
  Мій план полягав лише в тому, щоб забити місце Я не збирався вриватися поодинці з пістолетом і подібною лінією; "Ви заарештовані." Тим не менш, я залишив Лейлу в джипі, припаркованому приблизно за півмилі від дороги. Залишок шляху я пройшов би пішки.
  
  
  Будинок через дорогу здавався зовсім безлюдним; вікна не зачинені, двері відчинені.
  
  
  Я обвів напівжовтий будинок широким колом. Його вікна були зачинені, і за ними були темні віконниці. Ззаду був невеликий вузький вхід, щось на кшталт мініатюрного кам'яного двору, можливо п'яти футів завглибшки і п'ять футів завширшки, під дахом другого поверху будинку. Покороблені дерев'яні двері були наприкінці двору. Я приклав до нього вухо, але нічого не почув. Я голосно постукав. Сирійський полковник потребує інформації.
  
  
  Нічого.
  
  
  Нема відповіді. Нема шуму. Нема нічого. Я витяг пістолет і відчинив двері.
  
  
  Він ударився об стіну, а потім розгойдувався туди-сюди. Скрип, скрип.
  
  
  Нічого більше.
  
  
  Я ввійшов.
  
  
  Голі підлоги, голі кам'яні стіни та голі кам'яні лави навколо них. Чорна брудна пузата піч. Гасова лампа. Чотири порожні банки з-під пива розкидані по підлозі. У них заткнуто дюжину недопалків. Обвуглені паперові сірники на підлозі.
  
  
  Ще одна кімната, майже така сама. Майже, крім одного. Гола кам'яна лава була вкрита червоними плямами. Велика пляма крові розміру мертвої людини.
  
  
  Ще одна кімната на першому поверсі. Ще одна купа сміття з-під пива. Ще одна потворна, забризкана смертю лава.
  
  
  Вгору вузькими сходами. Ще дві кімнати. Ще дві сцени кривавого вбивства.
  
  
  І тільки звук вітру у вікно та скрип, скрип, скрип дверей нижнього поверху.
  
  
  Дідька лисого. Зникли. Це був притулок в Аль-Шайтані, та й Джексон Робі теж був тут. І це доводив не лише помаранчевий пил. Цей срібний спалах на зап'ясті старого був стандартним годинником-хронометром AX.
  
  
  Я відкинув ноші і сів. Перед лавкою стояв невеликий лакований столик, покритий кільцями пивних банок. Також пачка цигарок. Сирійський бренд. І сірникова коробка, на якій було написано: Завжди розкіш – готелі Foxx – конгреси, відпочинок.
  
  
  Я вилаявся і кинув сірникову коробку назад на стіл. Я закінчив. От і все. Кінець дороги. І замість відповідей були лише запитання.
  
  
  Я закурив і пнув пивну банку. Вона перекинулася і показала свої дірки. Кульові отвори. По одному з кожного боку. З одного боку, з другого. Я підняв його та поклав на стіл. Ми дивилися один на одного.
  
  
  Ймовірно, це не мало жодного значення, але якщо постріл через балончик був промазаним пострілом.
  
  
  Я підвівся і почав розраховувати траєкторії.
  
  
  Різанина сталася посеред ночі. Мабуть, усі тут були вбиті на лавці. Застали спати. З пістолета із глушником. Отже, уявіть, що я цілуюсь у голову сплячого хлопця, туди, де пляма крові. На столі банку пива. Я цілюсь у хлопця, але натомість потрапляю до банку. Отже, я стою… де? Я стою тут, і куля пройшла б через банку і приземлилася – і ось вона. Я витяг його з м'якого каменю. Куля малого калібру.25. Як маленький Девід. Маленький, але боже мій.
  
  
  Я вийшов із дому через парадні двері. А на дорозі був припаркований позашляховик. І Лейла стояла поруч із ним.
  
  
  Я рушив до неї, страшенно злий. "Лейло, що за…"
  
  
  "Нік! Повернися!"
  
  
  Тріскатися! Чорт!
  
  
  Стрілки на дахах. "Вниз!" Я крикнув їй. Чорт! Занадто пізно. Куля зачепила її ногу, коли вона пірнула в укриття. "Лягай під джип!" Я побіг до каміння. Тріск! Чорт! Там було четверо хлопців, по двоє на кожному даху. Я прицілився у стрільця через дорогу. Яблучко! Він смикнувся і впав у пилюку. Дві кулі відлетіли від мого даху. Я прицілився до іншого guy та схибив Whang! Він промахнувся менш як на фут. Всі вони мали перевагу у зростанні, Вангу! Я кинувся до закритого входу, кулі зняли пилюку біля моїх ніг. Я пірнув усередину і, важко дихаючи, зупинився поза їхньою досяжністю. Якийсь час.
  
  
  Я чекав на те, що прийде.
  
  
  Мертва тиша.
  
  
  Скрип дверей.
  
  
  Жодних кроків. Жодного іншого звуку. Я чув їх тільки у своїй уяві. Тепер, - сказала карта часу та місця в моїй голові. Тепер вони досягли скелі, тепер вони біля будинку, тепер вони... Я сів на землю і приготувався. Раз, два, три, зараз. Я визирнув і вистрілив одночасно. Я помістив його в центрі чистого білого халата і пірнув назад вчасно, щоб пропустити ще один удар того хлопця, інший пістолет. Він рухався з іншого боку. "Інал абук!" - крикнув стрілець. Прокляття мого батька. Я вистрілив ще раз і пірнув назад у свій крихітний грот.
  
  
  "Yallah!" – крикнув він. Поспішайте! І знову я побачив, як це грало у моїй голові до того, як це сталося. Я зробив ще один постріл прямо у дверний отвір. Хлопець на даху розрахував свій стрибок, щоб упіймати його. На півдорозі, від стрибка до падіння.
  
  
  На той час, коли він упав на землю, кров ринула з кишечника. Я закінчив його швидким другим пострілом. Тепер це був віч-на-віч. Залишився один стрілець. То де, чорт забирай, він був? Діафільм у моїй голові показував порожні кадри. Якби я був останнім хлопцем, що б я робив?
  
  
  Я глянув за ріг і побачив його. Клацніть! Мій пістолет був порожній. Він раптово став хоробрим. Він почув клацання і рушив уперед. Я пірнув назад і голосно вилаявся, а потім шпурнув непотрібний пістолет у дверний отвір. На рахунок чотири, і він визирнув з-за рогу з посмішкою переможця на спітнілому обличчі. Хлоп! Я вистрілив йому прямо на усмішку.
  
  
  Пістолет Каффіра був порожній, а Вільгельміна – ні.
  
  
  
  
  
  
  Вісімнадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  Я перевірив тіло. У хлопця без особи також не було документів. Арабська араб, це все, що я знав. Обличчя було арабським, схожим на саудівця.
  
  
  Тіло номер два: пірнальник із даху. Ще один безіменний араб.
  
  
  Тіло номер три: я штовхнув його ногою. Його картата пов'язка на голові спала. Я тихенько свиснув. То справді був Джек Армстронг. Великий світлий хлопець з готелю вестибюля. Він засмагнув своєю шкірою, але не пофарбував волосся. Я просто пішов, хитаючи головою.
  
  
  Тіло номер чотири: перед будинком. Мій перший вдалий постріл збив його з даху. Я зняв головний убір. Хлопець, який стежив за мною у Рено.
  
  
  Я повільно пішов до позашляховика. Лейла вже сиділа попереду, я сів на сидіння водія і зачинив двері.
  
  
  "Як нога?" – тупо сказав я.
  
  
  Вона з цікавістю подивилася на мене. «Боляче, але не так вже й погано».
  
  
  Я дивився на туманний обрій.
  
  
  "Нік?" Її тон був обережний. "Що з тобою? Ти виглядаєш… ніби ти в якомусь трансі».
  
  
  Я закурив і викурив усе, перш ніж сказав: «Я в безвиході, ось у чому справа. Мільйон підказок і нічого не складається. Я знову на нулі».
  
  
  Я знизав плечима і завів двигун. Я повернувся до Лейла. «Краще нехай Наср гляне на цю ногу. Але спочатку мені потрібно зробити зупинку...»
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Я не почав витрачати час на ввічливе опосередковане поводження. Я увірвався в двері з пістолетом у руці і підняв старого з підлоги. "Поговоримо", - сказав я.
  
  
  Його історія була такою:
  
  
  Якось пізно вночі кілька тижнів тому старий почув звук у небі. Це розбудило його, і він побіг до вікна. Гігантська комаха, жахливий комар з величезними крилами, що обертаються. Він побачив, як воно впало прямо з неба поряд із жовтим будинком Калооріса. Старий уже бачив цю істоту раніше. Він упав з небес так само. Йому сказали, що він несе людей у животі, і це, на його думку, безперечно, правда. Тому що в будинку з'явилися брат Шафтека та Серхана Калуріса та двоє їхніх двоюрідних братів.
  
  
  А американець?
  
  
  Ні, не американець.
  
  
  Ось що сталося згодом?
  
  
  Нічого особливого. Брат пішов. Кузени лишилися.
  
  
  А що щодо комахи?
  
  
  Воно досі було тут. Живе на рівнині, за дві милі на схід від міста.
  
  
  А друга комаха? Той, що з'явився посеред ночі?
  
  
  Він полетів за годину.
  
  
  А що сталося?
  
  
  Наступного дня прибув ще один незнайомець. Можливо, американець.
  
  
  На комахі?
  
  
  На машині.
  
  
  Він теж пішов у жовтий дім. Старий пішов за ним, цікавість зробила його сміливим. Він глянув у вікно жовтого будинку. Шафтек Калуріс лежав на лавці. Мертвий. Потім він побачив, як незнайомець увійшов до кімнати. Незнайомець теж побачив його – у вікні. Старий злякався. Незнайомець підняв срібний браслет і велів старому не боятися. Старий взяв браслет і не злякався. Він і незнайомець піднялися нагору. Нагорі вони знайшли ще три тіла. Серб Калооріс та двоюрідні брати.
  
  
  А потім?
  
  
  А потім незнайомець поставив кілька запитань. Старий розповів йому про комах. От і все.
  
  
  "Це все?" Я досі тримав пістолет орієнтований на його голову.
  
  
  "Клянуся милосердним Аллахом, хіба цього недостатньо?"
  
  
  Ні, цього було замало. Недостатньо, щоб відправити Робі до Єрусалиму телеграфувати AX про те, що він знайшов Шайтана. чотири трупи і жодного Леонарда Фокса? Ні. Цього було замало.
  
  
  Але це все було. Робі дивився на тіла та пивні банки; він узяв сигарети та сірники. От і все. Це все. Він вийшов з дому в люті та розгубленості. Як ти зараз виглядаєш, - зауважив старий. Але все.
  
  
  "Хто закопав тіла?"
  
  
  Очі його застилало важка завіса страху.
  
  
  
  "Даю слово, вони не завдадуть тобі шкоди".
  
  
  Він перевів погляд з мого пістолета на моє обличчя і назад. «Прийшли ще четверо. На наступний день. Вони все ще там, зупинилися у будинку Калуриса».
  
  
  "Вони зупинилися там", - сказав я старому.
  
  
  Він зрозумів.
  
  
  "Альхамдуліла", - сказав він. Слава Богу.
  
  
  Приголомшливий. Я вбив свої останні чотири підказки.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Гелікоптер був на рівнині. Виразно видно. У відкритій. Я піднявся маленькими алюмінієвими сходами. Машина стара, але доглянута. Газомір показав, що його вистачить ще сто п'ятдесят миль.
  
  
  Я відніс Лейлу в кабіну і знову втяг сходи всередину.
  
  
  "Ви вмієте літати на цьому?" Вона виглядала трохи наляканою.
  
  
  Я виглядав роздратованим. "Ти збираєшся бути пілотом на задньому сидінні?"
  
  
  "Я цього не розумію". Її голос здавався скривдженим.
  
  
  Я не відповів. У моїй голові було дуже тісно, щоб знайти місце для слів. Я намацав педалі керма біля своїх ніг. Краще спочатку перевірити двигун. Я заблокував колісні гальма та натиснув на важіль регулювання висоти тону. Увімкнув паливо та натиснув на стартер. Двигун кашлянув помаранчевим пилом. Він зашипів і нарешті почав гудіти. Я відпустив гальмо ротора, повернув дросель, і гігантські лопаті ротора почали обертатися як деяка гігантська мухобойка. Я почекав, поки вони розкрутяться на 200 об/хв, потім відпустив колісні гальма та збільшив швидкість. Тепер ще трохи газу, і ми почали підніматися. Вгору і вбік.
  
  
  Правий руль.
  
  
  Тримайся вперед.
  
  
  Перша зупинка Ільфідрі.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Лейла спала на ліжку Насров.
  
  
  Вона спала в широкій блакитній бавовняній нічній сорочці, оточена яскравими вишитими подушками і блискучими хвилями свого чорного волосся. Вона розплющила очі. Я сів на ліжко. Вона розкрила руки, і я притис її до себе.
  
  
  "Мені дуже шкода", - прошепотів я.
  
  
  "Для чого?" вона сказала.
  
  
  "За те, що я десь ще. Я..."
  
  
  "Не треба". Вона приклала палець до моїх губ. «Із самого початку я знала, що ти мене не любиш. І я знала, що ти думаєш про свою роботу. І все гаразд. Все справді гаразд. Я – я хотіла, щоб ти був першим. А може, останнім. надовго. Але це моя турбота, а не твоя". Вона м'яко посміхнулася. "Думаю, скоро ми розлучаємося, так?"
  
  
  Я глянув на неї. "Куди ти йдеш?"
  
  
  Вона зітхнула. «Я залишусь тут на кілька днів. Я не можу танцювати із забинтованою ногою».
  
  
  "Танець?"
  
  
  Вона кивнула головою. «Я приїхав сюди працювати у сирійському нічному клубі. Місце, де збираються армійські офіцери».
  
  
  Я різко насупився. "Лейла Калуд - ти знаєш, що робиш?"
  
  
  Вона знову посміхнулася. В широкому сенсі. "Жодна жінка не може краще захистити свою чесноту, ніж та, яка робила це двадцять п'ять років". Вона продовжувала посміхатися. "Хіба я не змушувала навіть тебе триматися на відстані?"
  
  
  "А ти?"
  
  
  "Я маю на увазі, коли я хотіла, щоб ти це зробив".
  
  
  Я теж усміхнувся. Я сказав: І як тепер моя дистанція?
  
  
  Вона не посміхалася. "Ближче було б непогано".
  
  
  Ближче було приємно.
  
  
  Я підняла вільну синю бавовняну сукню і обережно потягла, поки вона не зникла.
  
  
  Чудово.
  
  
  Приємніше.
  
  
  Найприємніший.
  
  
  Її круглі груди притулилися до моїх грудей, а її тіло текло під моїм річкою; постійна, ніжна, річка, що тече. А потім її дихання стало частим і швидким, річка ревела, а потім стихла. Я відчував її сльози на шкірі.
  
  
  "З тобою все гаразд?"
  
  
  Вона похитала головою.
  
  
  "Ні?"
  
  
  Ні. Я не в порядку. Мені сумно, і я щаслива, і налякана, і жива, і тону, і… і все, що завгодно, тільки не гаразд».
  
  
  Я провів рукою по її носі і по вигинах її пишних губ. Вона рушила і поклала голову мені на груди. Так ми пролежали деякий час.
  
  
  "Лейло, чому ти так довго чекала?"
  
  
  "Займатися коханням?"
  
  
  "Так."
  
  
  Вона подивилася на мене згори донизу. "Ви мене зовсім не розумієте, чи не так?"
  
  
  Я погладив її по волоссю. "Не дуже добре."
  
  
  Вона перекинулася на лікоть. «Насправді, це досить просто. Я була вихована, щоб бути гарною мусульманкою. Бути тим, чим я знала, що не була. Лагідна, слухняна, шаноблива, доброчесна, носійка синів, слуга людей. Я почала ненавидіти всіх чоловіків. Тоді я просто злякалася. Тому що здатися – значить, розумієте… здатися. Тому що бути жінкою – значить… бути жінкою. Ви розумієте? »
  
  
  Я трохи зачекав. «Трохи. Можливо, я думаю. Я не знаю. Не всі чоловіки просять про повну здачу».
  
  
  «Я знаю, - сказала вона, - і це,
  
  
  теж проблема”.
  
  
  Я глянув на неї. "Я не розумію".
  
  
  "Я знаю", - сказала вона. "Ви не розумієте".
  
  
  Я розумів, що проблема в тому, що я подорожую надто легко, щоб нести із собою капітуляцію жінки. Я просто мовчав.
  
  
  На той час, коли я знову захотів поговорити, вона заснула, згорнувшись клубочком у мене на руках. Я, мабуть, задрімала. Хвилин сорок п'ять. А потім автомат для гри в пінбол у моїй голові почав працювати: клацання-бум-клацання; ідеї врізалися одна в одну, ударялися об стіни, відкидали Ламотта назад.
  
  
  Усе це привело до Ламотта. Ламотт, який видавав себе за Дженса; хто розмовляв з Робі. Ламотт, який чекав на мене в Єрусалимі.
  
  
  Що ще я знав про Боба Ламотта?
  
  
  Він звик до наркотику і подзвонив кудись до Женеви.
  
  
  Женева.
  
  
  Ванни Шанда належали швейцарській корпорації.
  
  
  І Беньямін сказав, що Шанда була прикриттям для наркотиків. Опіум поки турецькі поля не закрилися. Тепер це був невеликий бізнес із виробництва гашишу.
  
  
  Юсеф сказав, що Халі Мансур висунув хеш. Халі Мансур, який розмовляв із Робі. Чий брат, Алі, привів мене до Рамазу. Чи був бос у лазнях Шанда зв'язковим із Халі?
  
  
  Може бути.
  
  
  Можливо, ні.
  
  
  Бос у Шанді. Його звали Терхан Кал – треп-тріск. Статика розірвала вирок Беньяміна. Терхан Кал - ооріс? Третій брат?
  
  
  Може бути.
  
  
  А може й ні.
  
  
  Головорізи, яких я застрелив на дахах у Рамазі, - ті самі хлопці, які застали мене в Єрусалимі, спостерігали за домом Сари в Тель-Авіві. Щось підказувало мені, що вони працюють на Ламотта, хлопці, яких боялася Жаклін.
  
  
  Ламот. Все це призвело до Ламотта. Роберт Ламотт із Fresco Oil. З його пістолетом Джеймсом Бондом 25 калібру. Як куля 25 калібру Джеймса Бонда, яку я знайшов на підлозі жовтого будинку.
  
  
  Складіть усі разом і що у вас є?
  
  
  Дурниці. Хаос. Шматочки підходять одна до одної і не утворюють картини. Я заснув.
  
  
  Я був у магазині рослин. Тут росли кактуси, плющ, філодендрон та лимонні дерева. І апельсинові дерева.
  
  
  До мене підійшов продавець. Він був одягнений як араб, а головний убір та сонячні окуляри закривали його обличчя. Він намагався продати мені лимонне дерево і сказав, що на додачу три горщики з плющем. Він дуже продавав. "Ви дійсно повинні купити", - наполягав він. Ви читали останню книгу? Тепер нам кажуть, що рослини можуть розмовляти. Так, так», - запевнив він мене. "Це абсолютно правильно". Він зелено посміхнувся. З його рота росли рослини.
  
  
  Апельсинові дерева були у задній частині магазину. Я сказав, що шукаю помаранчеве дерево. Він здавався щасливим. "Прекрасний вибір", - сказав він. «Апельсини, лимони - це все те саме». Він пішов за мною назад туди, де росли апельсини. Я підійшов до дерева і тріснув! млинець! кулі летіли з даху через дорогу. Я був перед будинком Калурісов. Я був одягнений як полковник. Я стріляв у відповідь. Четверо арабських бойовиків упали з даху у сповільненій зйомці у кошмарному стилі. Я обернувся. Арабський продавець досі там. Він стояв біля помаранчевого дерева і широко посміхався. У руці він мав пістолет. То був Боб Ламотт.
  
  
  Прокинувся в поті.
  
  
  Сів просто в ліжку і втупився у стіну.
  
  
  А потім це прийшло до мене. Якою мала бути відповідь. Він був там увесь час. Я це сам сказав. "Сірникова коробка була рослиною", - сказав я Беньяміну і додав: "Що мені найбільше в цьому не подобається, так це те, що все, що я зараз знайду, може бути рослиною".
  
  
  От і все. Усе це була рослина. Ретельно опрацьована рослина. Будь-яка деталь. Від казок Халі Мансура в Ель-Джаззарі – рослини можуть говорити – аж до будинку в Рамазі. У будинку в Рамазі нічого не сталося. За винятком того, що там було вбито чотири рослини. Будинок був рослиною. Весь слід був рослиною. Димова завіса, штора, приманка.
  
  
  Тепер усі вільні кінці стали на свої місця. Все, що не зрозумів. Чому терористична група наймає людей? Чому вони заохочували порожні розмови? Тому що вони створювали хибну зачіпку та хотіли, щоб історія розійшлася.
  
  
  Мансури та Калооріси були безневинними ошуканцями. Вони вірили, що все, що робили, було справжнім. Але їх використали. Люди настільки розумні, що це просто вражає уяву. Люди, які знали, що мають справу з гарячими головами та хмелями, і знали, чого чекати. Вони вважали, що Халі Мансур продасться, і вони підтримували зв'язок із Робі, щоб перевірити свою теорію. Потім вони вбили їх обох, щоб надати історії вагу.
  
  
  Тільки Джексон Робі дізнався правду. По дорозі назад з Бхамаза він зрозумів це. Так само, як і в мене. Можливо, я не дописав усіх деталей, але якщо пощастить, у мене будуть усі відповіді. Незабаром.
  
  
  І як щодо Беньяміна?
  
  
  Що він знав? Він, мабуть, щось знав. Він зіграв це занадто круто і трохи сором'язливо. І він посадив поряд зі мною Лейлу Калуд.
  
  
  Я розбудив її.
  
  
  Я сказав: "Я відчуваю запах щура". Я описав щура.
  
  
  Вона серйозно глянула на мене і кивнула головою. «Так. Ти правий. Шин Бет йшов тим самим слідом, що й Робі. Вони також знайшли тіла у будинку в Бхамазі. Вони також вирішили, що слід був… як ви кажете… рослиною».
  
  
  «Так що вони поставили мене в глухий кут, використали мене, щоб зайняти Аль-Шайтана, щоб вони - майстри Шин Бет - могли вийти і знайти справжню стежку. Дуже дякую, Лейло. Я люблю, коли мене використовують».
  
  
  Вона мовчки похитала головою. "Ти не розумієш."
  
  
  "Як чорт я роблю".
  
  
  «Гаразд, ви частково неправильно зрозуміли. Вони також знають, що Робі телеграфував AX. Тому вони гадають, що він, можливо, знайшов правду серед брехні. Правду, яку вони проґавили. Вони думали, що якщо ви підете слідом Робі, ви можете дізнатися ... що б це не було. Шин Бет старанно працює над цим, Нік. Майже кожен агент..."
  
  
  "Так Так. Добре. На місці Беньяміна я б зробив те саме. Справа в тому, що це спрацювало».
  
  
  "Що означає - спрацювало?"
  
  
  "Я маю на увазі, що знаю, де знаходиться Аль-Шайтан".
  
  
  Вона глянула на мене широко розплющеними очима. "Ти робиш? Де?"
  
  
  «Еее, люба. Наступний раунд мій.
  
  
  
  
  
  
  Дев'ятнадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  Снідали йогуртом, фруктами та солодким чаєм. Наср і я. За правилами його будинку чоловіки їли самі. Ми обговорювали Ас Сайку, групу командос, до якої проник Наср. Останнім часом їхні дії зосереджувалися на корінних сирійських євреях. Євреї у гетто. Вимушені згідно із законом жити у гетто, не можуть працювати, закривають на вулицях комендантську годину. Ні паспортів, ні свобод, ні телефонів. Напали на вулиці, зарізали з забаганки. Якщо ви хочете знати, що трапилося з антисемітизмом, то в деяких частинах Близького Сходу він живий і здоровий. Євреї не можуть потрапити до Саудівської Аравії і взагалі не можуть вибратися із Сирії. Я міг легко зрозуміти багато речей про ізраїльтян, представивши їх кілька тисяч років тому.
  
  
  Я спитав Насра, чому він став двійником.
  
  
  Він виглядав здивованим. «Ви питаєте, чому я працюю подвійним агентом – я думав, ми щойно обговорювали це». Він підняв невелике гроно винограду. «Ця частина світу дуже давня. І наша земля завжди харчувалася кров'ю. Прочитайте Біблію. Вона написана кров'ю. Єврейська, єгипетська, філістимська, хетська, сирійська, християнська, римська. А потім була Біблія. написано. Мусульмани. Турки. Хрестоносці. Ох, хрестоносці пролили багато крові. В ім'я миролюбного Христа вони пролили її». Він покрутив виноград у повітрі. Я втомився їсти їжу, вирощену на крові. Я втомився від нескінченного божевілля людей, які сперечаються про добро і зло, ніби вони справді це знали. Ви думаєте, я вважаю, що ізраїльтяни мають рацію. Ні. Я тільки гадаю, що ті, хто хоче їх знищити, помиляються. - Він кинув виноград і почав усміхатися. - І, можливо, таким судженням я роблю свою власну дурість.
  
  
  Я сказав, що вважаю, що судити має чоловік. Люди пишаються тим, що кажуть, що я не винослю суджень, але деякі речі дійсно потрібно судити. Іноді, якщо ви не засуджуєте, ваше мовчання є прощенням. Або як сказав хтось інший, який колись бився за свої переконання: «Якщо ви не є частиною рішення, ви є частиною проблеми».
  
  
  Наср знизав плечима. «І рішення породжує новий набір проблем. Кожна революція є насінням – який? Наступної революції! Але, - він змахнув повітряною рукою, - ми всі маємо зробити нашу ставку на ідеальний світ, чи не так? І Долі часом змовляються, чи не так? Я допомагав вам і ви допомагали мені. Коли нам щастить, ми віримо, що Бог обрав наш бік».
  
  
  "А коли нам не пощастило?"
  
  
  «Ах! Тоді ми дізнаємося, чи ми обрали бік Бога. Тим часом ваш другий візит до мене з цього ділового вертольота, безсумнівно, додав мені удачі. Цікаво, чи можу ще зробити для вас? "
  
  
  «Так. Ви можете стежити за Лейлою».
  
  
  "Це тобі не треба питати, мій друже. Ах!" Наср глянув через моє плече. Я повернувся і побачив Лейлу, що стояла в дверях. Наср підвівся. «Думаю, я можу зробити ще дещо. Тепер я можу лишити тебе, щоб попрощатися».
  
  
  Наср пішов. Лейла рушила до мене, злегка накульгуючи. Я сказав їй зупинитися. Я підняв її і відніс до лави. Момент, здавалося, вимагав якогось голлівудського діалогу. Я сказав: «Колись, Таня, коли закінчиться війна, ми зустрінемося на сходах Ленінграда».
  
  
  Вона сказала що?"
  
  
  Я посміхнувся. "Неважливо." Я посадив її на лаву і сів поряд із нею. Кумедний момент, коли нема чого сказати. Що ти говориш?
  
  
  Вона сказала: "У французів є добре слово.
  
  
  Говорять à bientôt. До наступного разу."
  
  
  Я взяв її за руку. Я сказав: «До наступного разу».
  
  
  Вона поцілувала мою руку. Потім вона швидко сказала: "Просто піди, гаразд?"
  
  
  Був той час, коли мої ноги не рухалися. Тоді я наказав їм. Підвівся. Я почав говорити. Вона похитала головою. "Ні. Просто йди".
  
  
  Я був майже біля дверей.
  
  
  "Нік?"
  
  
  Я повернувся.
  
  
  "Ти не скажеш мені, куди ти йдеш?"
  
  
  Я сміявся. «Ти досягнеш успіху в ролі агента Шин Бет. Звісно, я скажу тобі, куди я йду. Я беру гелікоптер і відлітаю».
  
  
  Куди?
  
  
  «Куди ще? В Єрусалим, звісно».
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Я пролетів над Йорданом і приземлився на злітно-посадковій смузі поза Єрусалимом. Це було непросто. Мені довелося багато та дуже швидко говорити. Від радіоуправління до вежі аеропорту. Навіть тоді я зіштовхнувся зі зброєю, коли відчинив двері. Враховуючи костюм сирійського полковника, я все одно пройшов би допит, якби не чарівний Алеф Урі. Це спрацювало як медаль Святого Христофора на івриті.
  
  
  Я повернувся до своєї кімнати в Американській колонії, прийняв душ, поголився, замовив копченого лосося та пляшку горілки та приступив до роботи.
  
  
  Я зарезервував літак.
  
  
  Я забронював номер у готелі.
  
  
  Я зробив третій телефонний дзвінок. Я сказав йому, що взяти з собою, де і коли мене зустріти. Я зробив четвертий телефонний дзвінок. Я сказав йому, що взяти з собою, де і коли мене зустріти.
  
  
  Я подивився на годинник.
  
  
  Я поголив вуса.
  
  
  Я почистив і перезарядив Вільгельмін.
  
  
  Я одягнувся у свій одяг.
  
  
  Я подивився на годинник. Я витратив лише сорок хвилин.
  
  
  Я зібрався і зачекав ще півгодини.
  
  
  Я вийшов надвір і замовив випити. Мені залишалося вбити ще дві години.
  
  
  Напій нічого не зробив. Я був налаштований на дію. Я вже був там і вибивав двері. Вони всі там були. Дев'ять мільйонерів. І Аль-Шайтан. Старий добрий Ел С. Я мав бути правий. Тому що я більше не міг дозволити собі помилятися. Я завжди помилявся.
  
  
  Тепер я мав шанс виявитися цілком правим.
  
  
  Я випив за це.
  
  
  І ось вона. Жаклін Рейн. З гарним лейтенантом поліції за руку. Офіціант вів їх через терасу повз мій стіл. Жаклін зупинилася.
  
  
  "Ну, привіт, містере... Маккензі, чи не так?" На ній була та ж синя шовкова сукня, те ж світле шовкове волосся, такий же шовковий вираз обличчя. Цікаво, як виглядає її фотографія на горищі?
  
  
  "Міс... Сніг..." - я клацнув пальцями. "Ні. Це міс Рейн".
  
  
  Вона посміхнулася. "А це лейтенант Яблон".
  
  
  Ми обмінялися привітаннями.
  
  
  Жаклін сказала: «Лейтенант Яблон був такий добрий. Мій друг… наклав на себе руки. Великий шок». Вона повернулася до Яблон. «Не думаю, що я вижив би без тебе». Вона обдарувала його сліпучою усмішкою.
  
  
  "Самовбивство?" - сказав я, гадаючи, чи думали вони, що Ламот застрелився, а потім увійшов у багажник, або увійшов у багажник, а потім застрелився.
  
  
  «Так. Його тіло було знайдено на його ліжку.
  
  
  І я достеменно знав, хто це поставив. Я вдячно кивнув їй. Вона ставала неспокійною. Вона повернулася до свого лейтенанта. "Ну ..." - сказала вона. Офіціант приніс мені другий напій. Я підняв свою склянку. "Ле Хаїм", - сказав я.
  
  
  "Ле Хаїм?" – повторила вона.
  
  
  "За самогубство", - сказав я.
  
  
  Лейтенант виглядав спантеличеним.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  О п'ятій годині я приземлився в Бейруті.
  
  
  Урі чекав мене в аеропорту, одягнений у темний діловий костюм, з важким на вигляд багажем і пошарпаною пластиковою сумкою для польоту Air France. Ми зупинили окремі таксі.
  
  
  Я барабанив собі по коліна, коли їхав містом. Бейрут називають близькосхідним Парижем. Його ще називають паразитом. торговий центр, великий бутік; він живе за рахунок продуктів інших країн, діє як гігантський перевалочний пункт, гігантський імпортно-експортний офіс. Стрипи, затискачі, легкі гроші; потім, з іншого боку, нестабільна присутність палестинців, присутність, яка виливається в рейди через кордон, у збуджену, хвилюючу ліву пресу, в «інциденти» проти правлячого режиму, який виживає під палестинським шантажем.
  
  
  Моя машина під'їхала до Фокс Бейрут. Я вийшов і заплатив, поки швейцар змусив посильного доставити багаж. Я бачив, як Урі пройшов через позолочені двері. Я вбив ще хвилину і пішов за ним.
  
  
  Я підійшов до столу. "Маккензі", - сказав я. "У мене є броня."
  
  
  "Містер Маккензі". Клерк був смаглявий, симпатичний
  
  
  молода людина. Він перебирав стос рожевих бланків. "А ось і ми. Містер Маккензі. Сингл із ванною». Я підписав реєстр. Він сказав мені зачекати. Приходив портьє і провів мене до моєї кімнати. Урі теж чекав. Я закурив і оглянув вестибюль. Білий мармур, чорт забирай, всюди. Білі килими з червоною облямівкою. Білі дивани та червоні стільці. Білий лакованих столів і лампи з червоними квітами. Двоє охоронців у сіро-коричневій уніформі з кобурами калібру 38-го калібру, що випирають на стегнах. Двоє, а не троє – у цивільному.
  
  
  А ось і Келлі. На десять хвилин згодом. Келлі і потертий шкіряний чемодан.
  
  
  У посильного везли сумки Урі на візку. Він набивав мою сумку, готову до роботи.
  
  
  Я підійшов до Келлі.
  
  
  "Скажи, а ти..."
  
  
  "Звичайно А ти ..."
  
  
  "Маккензі".
  
  
  Маккензі. Звичайно. Ти тут заради…»
  
  
  "Так. Точно. Ти теж?"
  
  
  "Точно."
  
  
  Клерк простягав Келлі ручку. Я бачив, як він входив до системи: Том Майєрс.
  
  
  "А як Морін?"
  
  
  "Вона в порядку."
  
  
  "А маленький Том?"
  
  
  «Він робить ставки більше щодня».
  
  
  "Ой, вони справді ростуть".
  
  
  "Так звичайно".
  
  
  До цього моменту портьє викликав носія, і багаж Келлі був на візку разом із нашим. Швейцар сказав: "Господа?"
  
  
  Ми посміхнулись і вийшли вперед. Ліфт відкрився. Посильний в'їхав у завантажений візок. Швейцар пішов за ним. Потім нас троє. Ліфтер почав зачиняти двері. Невисока, товста жінка середніх років вся в діамантах і з гігантськими грудьми протиснулася всередину через двері, що зачиняються.
  
  
  "Десять", - сказала вона англійською, піднявши вгору всі свої пухкі пальці і висвітливши діаманти на п'яти з десяти.
  
  
  Машина завелася.
  
  
  "Шість", - сказав швейцар, дивлячись на наші ключі. "Шість, а потім сім".
  
  
  "Одинадцять", - сказав Келлі.
  
  
  Оператор здивовано глянув на нього. «Неможливо, сер. Одинадцять – приватний поверх. Мені дуже шкода".
  
  
  "Мені дуже шкода", - сказав я, витягаючи пістолет. Келлі схопив оператора ззаду за руки, перш ніж він встиг натиснути якісь кнопки сигналізації, а Урі схопив матрону навколо рота, перш ніж вона змогла видати посипаний діамантами крик.
  
  
  Носій і посильний з круглими очима злякалися.
  
  
  Я натиснув кнопку Стоп. Ліфт зупинився. Келлі одягнув наручники ліфтера і висвітлив свій поліцейський 0,38 калібр. Урі все ще затискав рукою рота жінки. «Леді, – сказав я, – ти кричиш і мертва. Ви розумієте?"
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  Урі відпустив її.
  
  
  Я натиснув на шість. Ліфт запустився. Як і рота жінки. Миля за хвилину.
  
  
  «Якщо ти думаєш, що тобі це зійде з рук, ти… ти… ти помиляєшся, як дощ. Я хочу, щоб ти знав, що мій чоловік – важлива людина. Мій чоловік стежитиме за тобою до краю землі. Мій чоловік…"
  
  
  Урі знову затиснув їй рота рукою.
  
  
  Ми досягли шостого поверху.
  
  
  Келлі взяла у портьє три комплекти ключів. «Добре, – сказав він. «Тепер ми всі виїжджаємо. Швидко та тихо. Один звук, один жест, я стріляю. Зрозуміло?
  
  
  Усі четверо кивнули. Я сказав посланцю лишити багаж. Урі випустив руку з рота. Він повільно пробурмотів: «До кінців землі».
  
  
  Я відчинив двері. Там немає руху. Келлі вразила ключами і вклонилася. «Кімната Шість Дванадцять? Прямо сюди, мадам».
  
  
  Вони пройшли холом. Я зачинив двері ліфта. Ми з Урі пірнули за багажем. У валізі Келлі було два костюми. Темно-сині сорочки, штани та Мей Вестс в тон. М'які рукавички. Олов'яні шоломи. Два офіційні посвідчення особи. листівки. Ми роздяглися і почали переходити на новий одяг. Я вручив Урі його медаль терориста. "Як і обіцяв", - сказав я.
  
  
  "Це допомогло?"
  
  
  "Це допомогло. Ви принесли дрібниці?"
  
  
  «Речі мають рацію. Ти поставив великий наказ, бійчику. Ти даєш мені чотири години, щоб перебратися через кордон і сказати, що хочеш зобразити команду саперів».
  
  
  "Так?"
  
  
  «Так що… поки що я не хочу поспішати. Я перейшов кордон, замаскований під старця. І те, що я приніс із собою, люба, - це сміття». Він стояв у своїх волохатих грудях і в шортах, натягуючи темно-синю сорочку.
  
  
  Я сказав _ "Що за мотлох?" .
  
  
  «Мурбота. Телевізійна антена. Ролик для друкарської машинки. Але не смійтеся. Проведіть цією антеною по стіні, і вони подумають, що це якесь дивне гадальне жезло».
  
  
  «Я не хотів би ставити на це своє життя. Що ще ти приніс?
  
  
  «Я навіть не пам'ятаю. Тож почекай трохи. Ти будеш здивований".
  
  
  "Добре. Я просто обожнюю сюрпризи».
  
  
  Він підняв брову. "Ви скаржитесь?" він сказав. Він покинув свій
  
  
  піджак в чемодан. «Крім вашого рота та ваших великих ідей, що ви взяли з собою на цю вечірку?»
  
  
  "Картопляний салат".
  
  
  «Забавно, – сказав він.
  
  
  Стук у двері ліфта.
  
  
  "Який пароль?"
  
  
  "Пішов ти."
  
  
  Я відчинив двері.
  
  
  Келлі був у костюмі ліфтера. Він швидко увійшов і зачинив двері. Нарешті, я офіційно представив його Урі, поки я пристібав важкий жилет утеплений.
  
  
  "Як наші друзі?" Я сказав Келлі. "Ви тримаєте їх зайнятими?"
  
  
  Ага. Можна сказати, що всі вони пов'язані».
  
  
  «Бідна леді, – сказав я.
  
  
  "Бідний чоловік, ти маєш на увазі".
  
  
  «До кінців землі», - наспівуючи сказав Урі.
  
  
  Келлі взяла пластиковий пакунок для польотів. "Радіо тут?"
  
  
  Урі сказав: «Вісім. Сядьте у вестибюлі та дочекайтеся сигналу. Після цього – ви знаєте, що робити».
  
  
  Келлі кивнув головою. «Тільки не потрапи в неприємності у перші десять хвилин. Дай мені час переодягтися і дістатися вестибюлю».
  
  
  Я сказав: «Я думаю, що ти прекрасний такий, який ти є».
  
  
  Він зробив непристойний жест.
  
  
  Я повернувся до Урі. "Думаю, тобі краще сказати мені, як подати сигнал Келлі".
  
  
  "Так Так. Звичайно. У твоїй коробці є щось схоже на датчик. Є дві кнопки. Натисніть верхню, і ви подасте сигнал Келлі.
  
  
  "А нижній?"
  
  
  Він усміхнувся. "Ви подасте сигнал світові".
  
  
  Урі розпаковував дві металеві коробки. Вони були схожі на величезні цебра для обіду кольору хакі.
  
  
  Келлі похитав головою. «Ви цокнуті. Ви обидва".
  
  
  Урі глянув на нього. «А ви містер Розсудливий? То що ви тут робите, містер Сане?
  
  
  Келлі посміхнувся своєю усмішкою Бельмондо. «Це прозвучало надто добре, щоб його пропустити. В будь-якому випадку. Якщо Картер має рацію, це найбільша змова про викрадення людей з того часу, як зникла Еймі Семпл Макфірсон. І якщо він помиляється - а я думаю, що це так - ну, це саме по собі коштує ціни допуску.
  
  
  Урі просівав вміст своєї коробки. "Американці", - зітхнув він. «З вашим духом змагання це диво, що ви, хлопці, виграли війну».
  
  
  «Тепер, зараз. Давайте не збиватимемо з пантелику дух змагань. Зрештою, він зробив Edsel та Diet Cola».
  
  
  Урі простяг мені металеву коробку. "І Уотергейт".
  
  
  Я знизав плечима. "І його ліки". Я повернувся до Келлі. «То чого ж нам чекати? Я маю на увазі, нагорі».
  
  
  Келлі знизала плечима. "Біда."
  
  
  Урі знизав плечима. "То що ж тут нового?"
  
  
  "Охоронці", - сказала Келлі. «Я думаю, ми побачимо охоронців, коли відчинимо двері. На кожному поверсі тридцять кімнат». Він уручив кожному з нас головний ключ доступу.
  
  
  Я глянув на Урі. «Ти візьмеш правий бік, я – лівий».
  
  
  Він сказав: "Я думаю, нам треба йти разом".
  
  
  «Е-е-е. Ми пройдемо більшу частину мого шляху. Крім того, мій шлях, якщо один із нас спійманий, інший ще має шанс подати сигнал».
  
  
  Урі опустив окуляри на обличчя. «І припустимо, вони впіймають нас, але вони не Аль-Шайтан. Припустимо, вони точно такі, як вони кажуть. Група шейхів з ... - він повернувся до Келлі, - звідки ви сказали?
  
  
  «З Абу-Дабі. І це один шейх. Ахмед Султан ель-Ямарун. Інші хлопці - лакеї, слуги та дружини».
  
  
  "Його дружини хлопці?"
  
  
  "Приголомшливо", - сказав я. «Що це, чорт забирай? Еббот та Костелло зустрічають Аль-Шайтана? Ідіть праворуч, а я ліворуч, але ради бога, пішли». Я натиснув кнопку.
  
  
  Ми рушили в дорогу.
  
  
  11 поверх
  
  
  Келлі відчинив двері.
  
  
  У холі стояли двоє охоронців у формі. Офіційний вигляд. Але тоді були ми.
  
  
  "Загін саперів", - сказав я, показуючи картку. Я вийшов за двері. Дорогу загородив охоронець.
  
  
  "Почекай", - сказав він. "Про що це?"
  
  
  "Бомби!" Я сказав досить голосно. "З дороги". Я повернувся до Урі і кивнув головою. Ми обидва почали рухатися у протилежних напрямках. Охоронці обмінялися поглядами. Келлі зачинив двері ліфта. Один із охоронців почав переслідувати мої ноги «Н-б-но», - сказав він. «Ми не отримали жодного слова наказу».
  
  
  «Це не наша проблема, – хрипко сказав я. «Хтось заклав бомбу у цьому готелі. Якщо ви хочете нам допомогти, простежте, щоб усі залишилися у своїй кімнаті». Я дістався того місця, де проходив поворот, і подивився на охоронця. "Це наказ", - сказав я. Він почухав ніс і позадкував.
  
  
  Я пройшов червоно-білою килимовою доріжкою до кінця. Двері з написом «Сходи» були надійно зачинені, замкнені зсередини. Я постукав у останні двері в черзі. Нема відповіді. Я витяг ключ доступу і відчинив двері.
  
  
  На ліжку міцно спав чоловік. Поруч із ним на столі лежала аптечка. Знаки та символи. . Голка для підшкірних ін'єкцій. Я мав бути правий.
  
  
  Той, хто викрав американців, має бути тут. Я підійшов до ліжка і перевернув чоловіка.
  
  
  Харлоу Вілтс. Мільйонер, власник котеджних мотелів. Я згадав його обличчя з телевізійних кадрів.
  
  
  Двері в суміжну кімнату були злегка прочинені. За ним я почув, як по телевізору лунали заклики до футбольного матчу. За що звуки душа працює і baritoned бари порнографічної пісні. Зберігач Уілта робить перерву. Я зазирнув у щілину. На ліжку сиділи арабський бурнус, картатий головний убір та пістолет 38-го калібру.
  
  
  Це було. Золота жила. Укриття Аль-Шайтан. Добре, Ал. Чудова ідея. Приватний поверх у пожвавленому готелі. Використовуючи прикриття багатого на нафту шейха. Приватні слуги, кухар. Усе це призначалося у тому, ніж пускати сторонніх. Навіть керівництво не впізнає правди. Але Робі впізнав його, і я також. Тому що, як ви з'ясували, ким був Аль Шайтан, ви могли вільно з'ясувати, хто такий Аль Шайтан.
  
  
  Добре. Що далі? Знайдіть Урі, знайдіть натхненника та завершіть все.
  
  
  Це сталося не так.
  
  
  Я вийшов у хол і потрапив до охоронця.
  
  
  "Шейх хоче тебе бачити".
  
  
  Я не був готовий до зустрічі із шейхом. Я спробував пограти в Bomb Squad ще трохи. «Вибач, - сказав я, - у мене немає часу». Я постукав у двері через хол. "Поліція", - крикнув я. "Відкрити."
  
  
  "Що?" Жіночий голос спантеличений.
  
  
  "Поліція", - повторив я.
  
  
  Охоронець витяг пістолет.
  
  
  Я змахнув металевою коробкою в руці, і кут її видовбав шматок його щоки, коли вміст коробки розсипався по підлозі. Стражник упав спиною до стіни, його рушниця дико стріляла і піднімала диявола - принаймні служниць диявола. Чотири двері відчинилися, чотири пістолети націлилися, і в мій бік рушили чотири головорізи, у тому числі мокрий, щойно після душу. Шанси на спробу стрілянини були низькими. Я опинився у пастці у вузькому глухому куті зали.
  
  
  "Хто?" – повторив жіночий голос.
  
  
  "Забудь про це", - сказав я. "День дурня."
  
  
  Я пішов, як і сказав чоловік, до шейха. Сам пан Аль-Шайтан.
  
  
  То був Королівський люкс. Принаймні в одній кімнаті. Сорокафутова кімната з позолоченими меблями, дамаською оббивкою, перськими килимами та китайськими лампами. Переважним кольором був бірюзово-блакитний. Урі сидів на бірюзовому стільці, з обох боків від нього стояли озброєні арабські сторожі. Двоє інших охоронців стояли біля кількох подвійних дверей. Вони були одягнені в темно-синій колір із бірюзовими головними уборами. Так, сер, багаті справді мають смак. У кого ще буде скоординований за кольором загін головорізів?
  
  
  Моя власна почет швидко обшукала мене, знайшла Вільгельміну, а потім Х'юго. За останній тиждень мене так часто роззброювали, що я починала почуватися Венерою Мілоською. Вони заштовхали мене в бірюзове крісло і поставили мою «бомбу» поряд з Урі, на столі приблизно за десять футів від мене. Вони зібрали вміст із підлоги і поспіхом запхали в коробку. Кришка була відкрита, оголюючи гвинти Моллі та ролики друкарської машинки, які виглядали точно як гвинти Моллі та ролики машинки. Щось підказало мені, що концерт закінчився.
  
  
  Ми з Урі знизали плечима. Я оглянув коробки, а потім глянув на нього. Він похитав головою. Ні, він теж не подавав сигналу Келлі.
  
  
  У дальньому кінці кімнати відчинилися подвійні двері. Охоронці стояли по стійці смирно. Той, хто в мантіях, двоє в уніформі, і той із душа з рушником на поясі.
  
  
  Через двері, у шовковій мантії, шовковій пов'язці із золотим агалом, із чорним пуделем під пахвою, увійшов Чарівник країни Оз, лідер терористів, Аль-Шайтан, Шейх ель-Ямарун:
  
  
  Леонард Фокс.
  
  
  Він сів за стіл, поставив собаку на підлогу за ноги і почав дивитись то на мене, то на Урі, то на мене, то на його охоронців, з тріумфальною усмішкою на тонких губах.
  
  
  Він звернувся до стражників, відпустивши їх усіх, крім чотирьох синіх стрільців. Він переставив двох, які були поруч із Урі біля дверей у хол. Фоксу було близько сорока п'яти, останніх двадцять років він був мільйонером; останні десять, як мільярдер. Я вивчав бліді, майже салатово-зелені очі, тонке, гостре, добре причесане обличчя. Це не пасувало один одному. Як на портреті, написаному двома різними художниками, обличчя якимось чином суперечило самому собі. В очах спалахнуло голодне здивування; рот був поставлений у постійній іронії. Війна веселощів та очевидного захоплення. Його дитяча мрія про незліченне багатство стала дитячою реальністю, і десь він це знав, але він осідлав свою мрію, як людина верхи на тигрі, і тепер, на вершині гори, він був її бранцем. Він глянув на Урі, а потім повернувся до мене.
  
  
  «Що ж, містере Картер. Я думав, що ви приїдете один».
  
  
  Я зітхнув. "Отже, ти думав, що я прийду. Добре,
  
  
  ти знав, що я прийду? Я навіть не знав минулої ночі. І я не стежив за мною, наскільки я знаю”.
  
  
  Він узяв на столі коробку із чистого золота і витяг сигарету. Мій бренд. Він запропонував мені одну. Я заперечливо похитав головою. Він знизав плечима і запалив золоту запальничку. «Ходімо, Картер. Мені не треба було тебе переслідувати. Моя охорона внизу запам'ятала твоє обличчя. Твоя фотографія була у мене з Тель-Авіва. І я знаю про твої видатні таланти з часів Ізміру».
  
  
  "Ізмір".
  
  
  Він примружився і випустив хмару диму. "П'ять років тому. Ви закрили турецьку опіумну мережу».
  
  
  "Вашу?"
  
  
  "На жаль. Ви були дуже розумні. Дуже розумні. Майже такі ж розумні, як і я». Посмішка мерехтіла, як тік губ. «Коли я дізнався, що вони послали вас слідувати за Робі, я мав момент справжньої тривоги. Потім я почав насолоджуватися цим. Ідея мати справжнього супротивника. Справжня перевірка мого розуму. Аль Шайтан проти Ніка Картера, єдина людина досить розумна, щоб навіть почати з'ясовувати правду».
  
  
  Урі захоплено глянув на мене. Я подерся на стільці. Ти щось забув, Фоксе. Першим тебе помітив Джексон Робі. Чи ти цього не знав?
  
  
  Він відкинув голову і розсміявся, ха! «Отже. Ви справді в це повірили. Ні, містере Картер, чи я можу вас називати Ніком? Ні. Це теж було частиною приманки. Ми були тими, хто телеграфував у AX. Чи не Робі».
  
  
  Я взяла паузу. «Мої компліменти, Фоксе, чи я можу називати тебе Ал?»
  
  
  Губи знову тицьнули. «Жартуйте скільки завгодно, Нік. Жарт був на вас. Дзвінок був частиною плану. План, щоб тримати AX на хибному шляху. О, не лише AX. Мені вдалося обдурити багатьох агентів. Шин Бет, Інтерпол, ЦРУ. Всі вони дуже розумно підійшли до Рамаза. Деякі бачили тіла, деякі бачили кров. Але всі вони пішли, переконані, що вони на правильному шляху. Що вони щойно пропустили можливість знайти Аль-Шайтана. Тоді настав час замісти сліди”.
  
  
  «Вбити гусей, які відклали золоті гусячі яйця».
  
  
  "Так."
  
  
  "Як Халі Мансур".
  
  
  «Як Халі Мансур та його колеги. Люди, яких я використав для перших натяків. І, звичайно, нам довелося вбити одного з агентів. Щоб створити враження, ніби, знаючи про Рамаза, він знав дуже багато».
  
  
  "Чому Робі?"
  
  
  Він заткнув цигарку в миску з нефритовими кільцями. «Скажімо так, у мене є Сокира, яку потрібно розмолоти. Ще один спосіб принизити Вашингтон. Ще один спосіб уповільнити всіх вас. Якби Робі був мертвий, ви відправили б іншу людину. Починати все спочатку – неправильний шлях».
  
  
  "Щоб ви могли зробити з нас подвійних дурнів".
  
  
  «Подвійні дурні? Ні. Більш ніж удвічі, Картер. Перше, що зробив Вашингтон - це спробувати переслідувати Леонарда Фокса».
  
  
  Урі глянув на мене, піднявши брову.
  
  
  Я відповів Урі. "Пам'ятайте, що трапилося з Едселем", - пробурмотів я.
  
  
  Фокс усміхнувся. Тік-енд-тримай. «Якщо ви намагаєтеся провести зі мною аналогію, ви помиляєтесь. Цілком неправильно. Мої мрії не надто великі і не надто рококо. А щодо моєї пропозиції, всі її купують. Леонард Фокс мертвий. А арабські терористи мертві. викрадення людей ".
  
  
  Урі прочистив горло. "Поки ми говоримо про це, про що ти мрієш?"
  
  
  Фокс несхвально глянув на Урі. «Можливо, сновидіння були невдалим вибором слів. І мої плани швидко втілюються у життя. Я вже одержав половину викупу. І на випадок, якщо ви не читали газети, я надіслав повідомлення для учасників про те, що жодна з жертв не буде звільнена, доки всі гроші не будуть у моїх руках. Вибачте. У руках Аль-Шайтана».
  
  
  "І як ви його витратите?"
  
  
  «Як я завжди витрачав їх. У гонитві за хорошим життям. Подумайте лишень, джентльмени, мільярд доларів. Чи не оподатковується. Я збудую собі палац, можливо, в Аравії. Я візьму чотирьох дружин і п'ять у пишноту, невідому Західній державі? Я її отримаю. Необмежена влада. Феодальна влада. Сила, якою можуть мати лише східні князі. Демократія була таким несмачним винаходом».
  
  
  Я знизав плечима. «Без цього ти все одно був би… ким? Ким ти був, коли починав? Водієм вантажівки, чи не так?»
  
  
  Свого часу я отримав кілька більш дружніх поглядів. «Ви плутаєте демократію з капіталізмом, Нік. Я завдячую своїм щастям вільному підприємництву. Демократія – ось що хоче посадити мене до в'язниці. Це доводить, що демократія має свої обмеження». Він раптово насупився. Але нам є про що поговорити, і я впевнений, що ви, джентльмени, хотіли б випити. Я знаю, що хотів би».
  
  
  Він натиснув кнопку дзвінка і з'явився слуга. Босоногий чоловік.
  
  
  "Ви розумієте, що я маю на увазі?" Фокс вказав на підлогу. «У демократії є свої обмеження. Ви не знайдете таких слуг у Штатах». Він швидко наказав і відпустив людину, яка прибрала наші металеві коробки і поставила їх на підлогу під столом. Поза досяжністю, і тепер
  
  
  видимості.
  
  
  Ні Урі, ні я особливо не хвилювалися. Фокс був зайнятий, проливаючи кишки, ми обидва були живі і досі в хорошій формі, і ми знали, що знайдемо спосіб зв'язатися з Келлі. І як ми могли програти? Фокс навіть не знав про Келлі. Не кажучи вже про нашу безглузду схему.
  
  
  
  
  
  
  Двадцята глава.
  
  
  
  
  
  Слуга простяг у відповідь величезну латунну тацю з польською горілкою та фужерами Баккара, насип розміром із футбольний м'яч із ікри білуги, цибулі, рубаних яєць та скибочок тосту. Фокс налив собі крижаної горілки. Озброєний охоронець підійшов і простягнув нам окуляри.
  
  
  Фокс відкашлявся і відкинувся на спинку стільця. "Планування почалося за кілька місяців до ..." Він швидко глянув на мене. «Я припускаю, що ви хочете почути цю історію. Я знаю, що дуже хочу почути вашу. Отже. Як я вже казав, планування розпочалося за кілька місяців уперед. Мені було нудно на Бермудських островах. У безпеці, але нудно. Я чоловік звик мандрувати по всьому світу. Подорожувати, пригоди, угоди. Це моє життя. Але раптом я виявився обмеженим у дуже небагатьох місцях. І мої кошти були обмежені. Мої гроші були пов'язані в судових позовах, вкладені у власність, втрачені для мене, щоправда. Я хотів своєї свободи. І мені були потрібні свої гроші. Я читав про палестинських терористів і раптово подумав: а чому б і ні? Чому б не організувати, щоб мене викрали, і щоб усе виглядало так, начебто це зробили араби? Я мав багато контактів на Близькому Сході. Я міг би найняти людей, щоб це виглядало законним. А арабських екстремістських угруповань так багато, що ніхто не дізнається, звідки це взялося. Отже – я винайшов Аль-Шайтана».
  
  
  Він зробив паузу і зробив великий ковток горілки. «Моєю найкращою базою тут були Ванни Шанда. Сподіваюся, ви знаєте мій зв'язок з ними. Частина опіумної мережі, якою я керував, фільтрувалися через швейцарські корпорації. Шанда була моїм… скажімо так, «агенцією з найму». Калурисов, фронтменів, міг легко купити мені армію головорізів. Толкачів, які зроблять все за певну плату. І наркоманів, які зроблять усе для свого барахла».
  
  
  "Не зовсім надійна армія".
  
  
  «Ах! Саме. Але я перетворив це зобов'язання на актив. Дозвольте мені продовжити. По-перше, я попросив Калориса порадити чоловіків. На той момент робота полягала просто в інсценуванні мого викрадення. Ми переглядали список імена, і він отримав ім'я Халі Мансур. Калуріс знав, що Халі був пов'язаний із вуличною бандою, а також із братом, який жив у Сирії. Він думав, що це може зробити хорошу сліпу, якщо хтось почне відстежувати нас. Але потім він сказав ні. Халі Мансур ненадійний. Він продав нас, якби гроші були правильними. І тоді у мене виникла справжня ідея. Нехай Мансур продасть нас. Я знав, що у справі будуть агенти, і з ненадійними такі люди як Мансур я міг переконатися, що агенти пішли неправильним шляхом.
  
  
  Справа Мансура була дуже делікатною. Я хотів його спровокувати. Дражнити його до зради. Веди його, а потім розчаруй. Але я мав діяти з великою обережністю, щоб переконатися, що він не впізнає сліду правди. Тож я пішов через чорний хід. Ми почали з людини на ім'я Ахмед Рафад, друга брата Халі з Бейт-Нами. Рафад літав гелікоптером, який доставив мене з Бермудських островів. Але це було пізніше. Спочатку ми сказали Рафаду та ще кільком чоловікам допомогти нам найняти інших робітників. Прийнявши працювати, вони сприяли поширенню хвилі чуток. Чутки дійшли до вух. Вуха інформаторів. Ми також знали, що Рафад завербує свого друга Алі. А Алі, у свою чергу, завербує свого брата Халі».
  
  
  "І цей Халі, коли його спровокують, продасть тебе".
  
  
  "Точно."
  
  
  Я похитав головою і посміхнувся. Я думаю, що це Лоуренс Аравійський сказав: «На Сході клянуться, що з трьох сторін краще перетнути площу». В цьому випадку у Фокса був істинно східний розум, який зводив непряме ставлення до високого мистецтва».
  
  
  Я закурив. «Тепер розкажи мені, як вписався Ламотт. І Дженс».
  
  
  Фокс зачерпнув величезний тенісний м'яч ікри і почав намазувати його на тості.
  
  
  Щоб відповісти на обидва ці питання разом, "він відкусив, і бризки ікри розсипалися по столу, як бусинки від розбитого намисто. Він зробив ковток горілки, щоб очистити піднебіння." Не можна використовувати опіум у середині. Сходу, не знаючи, хто такий агент США, Ламотт працював у моїй організації. Дамаське відділення. Він знав про Дженса. І Ламот був завербований, залежав від мене. Не лише на героїн, а й на великі гроші. Гроші йому потрібні, щоб прогодувати іншу звичку.
  
  
  «Так. Він також був щілиною».
  
  
  Фокс усміхнувся. «Так. Абсолютно вірно. Коли наш опіумний бізнес припинився, Ламотт був наляканий. Він не міг дозволити собі одночасно свою хімічну звичку і також своє… так би мовити почуття моди. Навіть на його зарплату в Fresco Oil, яку я запевняю вас, був досить великим. Отже, Дженс. У нас була деяка довідкова інформація про Дженса. Ми знали, що в нього неспокійний стан.
  
  
  І стрес. Жінка, яка теж мала почуття моди. Як легко було Ламотту відвести її. Насправді бідолашному Бобові це було не дуже весело. Його смак не дійшов до жіночої статі. Але чоловіки чинили гірше через героїн і гроші, тому Боб спокусив цю Жаклін - і змусив її зрадити свого колишнього коханця. Спочатку ми подумали про те, що використовувати Джинса як ошуканця. Але сталася плутанина. Чутка, яку ми домовилися поширити в Дамаску, натомість дійшла до співробітника ЦРУ. Але тоді - який успіх. До вашого Робі дійшли чутки у Тель-Авіві”.
  
  
  "Чутки, які Мансур розповів в El Jazzar ..."
  
  
  «Так. Робі почув їх і зустрівся з Мансуром. Потім він спробував зателефонувати Дженсу до Дамаску. Звідти, я гадаю, ви знаєте, що сталося. Але у Робі виникли підозри. Не Мансура, а Дженса/Ламотта. Він зателефонував сюди, щоб Фокс поїхав до Бейрута, де справжній Дженс зупинявся на своїй нафтовій конференції..."
  
  
  "І де чорний Renault збив його на вулиці".
  
  
  «Ммм. Не вбив його, але все гаразд. Принаймні йому так і не вдалося поговорити з Робі».
  
  
  "І ви весь час були тут, в готелі".
  
  
  "Весь час. Навіть тоді замаскований під нафтовий шейх. Але ви, мабуть, уже дещо з цього з'ясували».
  
  
  "Ага. Підказка воскрешає охоронців. Я чув, що вони були тут, щоб охороняти гроші шейха. Гроші, сховані в сховищі готелю. Це було занадто ексцентрично, щоб бути правдою. Шейхи Перської затоки привозять свої гроші до Лівану, але вони кладуть їх у банки, як і всі інші. Тож мене раптово осяяло.
  
  
  Але чому я, Нік? Зрештою – я був мертвий».
  
  
  "Не обов'язково. Ви прибули на Бермудські острови живим, літаком. Це показали телекамери. Але ви покинули Бермудські острови у закритій труні. Ніхто не бачив тіла, окрім ваших «близьких соратників». А закрита труна - добрий спосіб вивести живу людину з острова. Тепер маю питання. Коли ви вирішили викрасти решту? Це не входило до первісного плану».
  
  
  Фокс знизав плечима. «Так. Ви знову маєте рацію. Мені спала на думку ідея під час мого… полону. Я сидів у цій кімнаті два тижні і думав про всіх людей, які мені не подобалися. І я подумав – ах! Якщо схема спрацює один раз, то хіба це не спрацює знову і знову. Вуаль! Аль-Шайтан став великим бізнесом. Але тепер я думаю, що настав час тобі сказати мені..."
  
  
  "Як я дізнався"
  
  
  «Як ти дізнався, що я сподіваюся, ти не проти мені сказати, Нік?»
  
  
  Я знизав плечима. Ти знаєш мене, Ал. Я глянув на килим, а потім на Урі. Фокс та його стіл були надто далеко. Він тримав нас обох на безпечній відстані та під загрозою подвійного перехресного вогню. Я втрачав надію дістатися ящиків. Залишився другий план. Я міг умовити Фокса до смерті. Якби Келлі не отримав сигналу ще через годину, він все одно пішов би і робив свою справу.
  
  
  Я прочистив горло: «Як я довідався. Я не знаю, Фоксе. Купа дрібниць. Як тільки я зрозумів, що Рамаз - глухий кут, що все це було фальшивим від початку до кінця, інші частини почали розпадатися. місце. Або, принаймні, я міг бачити, що це були інші частини. Наприклад, одна з причин, чому у вас проблеми з федералами, пов'язана з ухиленням від сплати податків. Чутки про ваші швейцарські корпорації та хитрі угоди з чищення брудних грошей. То звідки у вас усі брудні гроші? Чи не з готелів. Це має бути щось незаконне. Щось на кшталт наркотику. І що ви знаєте? Три частини моєї головоломки Аль-Шайтан усі були якось пов'язані з наркотиками. Мансур Ламотт був наркоманом. А ванни Шанда були прикриттям для каблучки. Ванни Шанда – належали швейцарській корпорації. Ваша швейцарська компанія. І Ламотт зателефонував до Швейцарії. Ідеальне коло. Перший раунд.
  
  
  «Тепер про Ламотта. Він був по вуха в Аль-Шайтані. Я також подумав, що він стріляв у хлопців у Рамазі. Не багато терористи носять із собою 0,25 мм патрони. Але цього не було. Ламот працював із ОВП? мають сенс. Але тоді, багато речей не мали сенсу. Ах, американці, котрі продовжували з'являтися. І всі гроші спалахували довкола. Війська командос - це не найняті головорізи. Вони віддані камікадзе, що ненавидять. шматочки не підходили - якщо головоломку було вирішено Аль-Шайтаном. Але змініть назву на Леонард Фокс..."
  
  
  Фокс повільно кивнув головою. «Я мав рацію, вважаючи тебе справжнім противником».
  
  
  Я грав більше. «Є одна річ, яку я не розумію. Ви розмовляли з Ламоттом того ранку, коли він помер. Йому зателефонував шейх ель Ямарун. Чому ви сказали йому, щоб він підтримав мене?
  
  
  Фокс підняв брову. «Я втомився від містера Ламотта. І він сказав мені, що думав, що ви його в чомусь підозрюєте. І я подумав, що може бути краще, щоб тримати вас у невіданні, ніж змусити вас убити вашу єдину справжню зачіпку».
  
  
  "Ви знали, що я вб'ю його?"
  
  
  "Ну, я справді не думав, що йому вдасться вбити тебе. Але з іншого боку, якби він це зробив... ну,
  
  
  - Він знову підняв брови. - Твоя історія була б закінчена чи є щось ще?
  
  
  "Ще дещо. Жертви викрадення. Спочатку це зводило мене з розуму. Намагаюся зрозуміти, чому саме ці хлопці. Потім я подумав: ну, без причини. Чудасії. Але щойно я почав підозрювати тебе, кулак утворив закономірність. Вілтс, який перебив вашу ставку в італійському готелі. Stol, який виставив вас у своєму журналі, Тургуд Майлз собачий фуд-хлопець – ваш сусід на Лонг-Айленді. Потім уявіть собі п'ятьох мисливців. Розташування будиночка було глибоким похмурим секретом. дружини не знали де це. Арабські терористи не знали. Але я згадав, що читав, що ваше хобі було полювання. Що ви колись належали до невеликої ексклюзивної мисливської групи».
  
  
  «Дуже добре, Нік. Дійсно добре. Ця стаття про мій інтерес до полювання, мабуть, з'явилася, коли - десять років тому? Але є одна людина, яку ти пропустив. Роджер Джефферсон».
  
  
  "Національні автомобілі".
  
  
  «Ммм. Моя образа на нього почалася двадцять років тому. Більш того. Двадцять п'ять. Як ви кажете, одного разу я вела вантажівку. Національна вантажівка. І я мав ідею. Я поїхав до Детройта і зустрів Роджера Джефферсона. У той час він був головою підрозділу вантажоперевезень. Я представив йому новий дизайн вантажівки. Дизайн, який справив би революцію у бізнесі. Він відмовив мені. Холодно. Грубо. Сміявся мені в обличчя. Насправді, я думаю, він лише погодився. побачити мене, щоб отримати насолоду від сміху мені в обличчя ".
  
  
  «Так. Ну, ти, звісно, сміявся останнім».
  
  
  Він усміхнувся. «І вони мають рацію. Це кращий варіант. І, до відома, Тургуд Майлз, продавець кормів для собак, у моєму списку не тому, що він був моїм сусідом, а через те, як його клініки лікують собак. просто присипляють хворих звірів, вони продають їх у коледжі для вивісекції. Варварство! Нелюдське! Його треба зупинити! "
  
  
  "Ммм", - сказав я, думаючи про слугу, що звалився на підлогу, думаючи про брехунів, убитих у Рамазі, і невинних людей, убитих на пляжі. Фокс хотів, щоб із собаками поводилися як із людьми, але він не заперечував проти поводження з людьми як із собаками. Але, як сказала Аліса: «Я не можу сказати вам зараз, якою є мораль цього, але я згадаю це через деякий час».
  
  
  Ми сиділи кілька хвилин. Урі сказав: «Я починаю почуватися Харпо Марксом. Хіба ти не хочеш запитати мене про щось? Наприклад, як такий розумний геній, як я, потрапив у таку неприємність? Або, можливо, ти мені щось відповість. плануєте зайнятися з нами зараз? "
  
  
  "Гарне питання, містере...?"
  
  
  «Містер Мото. Але ви можете називати мене Квазі.
  
  
  Фокс усміхнувся. "Відмінно", - сказав він. «Справді чудово. Можливо, мені варто тримати вас обох при дворі як придворні блазні. Скажіть мені, - він все ще дивився на Урі, - які ще таланти ви можете порадити вам?
  
  
  "Таланти?" Урі знизав плечима. “Маленька пісенька, маленький танець. Я роблю добрий омлет».
  
  
  Очі Фокса змерзли. "Цього буде досить! Я спитав, що ти робиш».
  
  
  "Бомби", - сказав Урі. “Я роблю бомби. Як та, що лежить у шухляді біля ваших ніг».
  
  
  Очі Фокса розширилися, перш ніж звузилися. "Ви блефуєте", - сказав він.
  
  
  Урі знизав плечима. "Спробуй мене." Він подивився на свій годинник. «У вас є півгодини, щоб переконатися, що я брешу. Ви думаєте, що ми зайдемо сюди, два божевільні на самоті, без будь-яких тузів, які могли б витягнути Джема? Ви думаєте, що це закінчено, містере Леонард Фокс».
  
  
  Фокс обдумав це. Він глянув під стіл. Його собака теж була під столом. Він клацнув пальцями, і собака вибіг, кинувшись до коліна Фокса, схопився і спостерігав за ним із собачою любов'ю. Фокс підняв його і тримав на колінах.
  
  
  «Добре, – сказав він. «Я назву твій блеф. Чи бачиш, мене ніщо не утримує в цих готельних номерах. Я шейх Ахмед Султан ель-Ямарун, я можу приходити та йти. Але ти, з іншого боку…» - гаркнув він своїм охоронцям. «Прив'яжіть їх до стільців», - наказав він арабською. Він знову повернувся до нас. «І запевняю вас, панове, якщо бомба не вб'є вас за півгодини - уб'ю».
  
  
  Урі почав пірнати за ящиками. Я встав і безглуздо вдарив його в щелепу, коли три пістолети вистрілили, тріск-тріск-тріск - промахнувшись ним лише тому, що я змінив його напрямок.
  
  
  Дурний хід. Він би ніколи цього не зробив. Ящики знаходилися на відстані понад десять футів. І в жодному разі не варто за це вмирати. Вони не мали бомби, тільки пульт. Не те, щоб я не вірю в героїзм. Я просто вірю, що врятую їх у одному з двох випадків. Коли ти не можеш програти. І коли тобі нема чого втрачати. Я теж цього не зрозумів - поки що.
  
  
  Я подумав, що Фокс візьме свою охорону і піде. І якимось чином, навіть прив'язані до стільців, ми вдвох змогли дістатися ящиків і натиснути дві кнопки. Перший повинен попередити Келлі, який сидить у вестибюлі, а другий, який за дві хвилини викличе гучний вибух у льотній сумці. Чи не справжня бомба. Просто великий вибух. Достатньо, щоб розірвати поліетиленовий пакет. Достатньо для того щоб
  
  
  надіслати чорний дим клубочитися в повітрі. І достатньо, щоби викликати поліцію Бейрута, яку Келлі направить на одинадцятий поверх. Самостійний поліцейський рейд.
  
  
  План два, план «якщо-ти-не-чуєш-від-нас-через-годину-все одно отримаєш-поліцейських», навряд чи спрацював. Ні, якщо Фокс дотримався свого слова. Якби бомба не вбила нас за півгодини, він би нас убив. Копи ще прийдуть, але знайдуть наші трупи. Прекрасна ілюстрація піррова перемога. Але за півгодини може статися багато. А часу на героїзм було достатньо.
  
  
  Ми були прив'язані до стільців, наші руки до ручок стільця, наші ноги до його ніжок. Урі прийшов до тями саме тоді, коли Фокс і його головорізи йшли. Фокс просунув голову у двері.
  
  
  «О, одну річ я не згадав, джентльмене. Ми знайшли вашого друга, який сидить у холі».
  
  
  Він відчинив двері трохи ширше. Вони кинули Келлі на перський килим. Він був пов'язаний по руках і ногах, його руки були за спиною, а на його обличчі виступали сині та сині синці.
  
  
  "Тепер він говорить нам", - сказав я Урі.
  
  
  Фокс зачинив двері. Ми чули, як він замикав її.
  
  
  «Добре, – сказав я. «От план…»
  
  
  Вони обоє подивилися на мене так, наче він у мене справді був.
  
  
  «Вибач», - сказав я. «Гумор шибениці. Де сумка, Келлі?
  
  
  Келлі насилу перекинувся. «Добре, Полліанно. Ось твої добрі новини. Вони все ще у вестибюлі».
  
  
  "А ось і ваші погані новини, містер Великий", - Урі сердито подивився на мене. «Навіть якщо нам вдасться змусити його вибухнути, копи не здогадаються, що треба підійти сюди. Навіщо ти вдарив мене, тупий придурок? У нас були найкращі шанси, коли нас не стискали».
  
  
  «По-перше, - я теж сердився, - що може бути краще? З огляду на те, що Келлі вже немає».
  
  
  "Добре. Але тоді ти цього не знав.
  
  
  "Добре. Я не знав цього, але я все ж таки врятував тобі життя».
  
  
  «Протягом півгодини це навряд чи коштувало зусиль».
  
  
  Ти хочеш провести свої останні хвилини, розгрібаючи мене?
  
  
  Або ви хочете щось зробити, намагаючись жити».
  
  
  «Думаю, я завжди зможу підкинути тебе пізніше».
  
  
  «Тоді підійди до ящика та підірвай бомбу».
  
  
  Урі попрямував до ящиків на своєму стільці. Це був дюйм за дюймом "Фавус?" він сказав. «Чому я це роблю? Щоб поліція Бейрута могла трохи погуляти?
  
  
  Я підійшов на своєму стільці до Келлі, який ледве підійшов до мене. "Не знаю чому", - буркнув я Урі. «За винятком того, що Леонард Фокс та його група синіх головорізів не підуть далі за вестибюль. Вони сидітимуть там і рахуватимуть півгодини. Може, вони злякаються, коли побачать копів. Біжіть до нього. Вийдіть із готелю. Або, можливо, вони якось приведуть сюди копів. Або, можливо, вони подумають, що у нас всюди бомби”.
  
  
  "Копи подумають, чи Фокс подумає?" Урі все ще був за чотири фути від ящиків.
  
  
  «Чорт, я не знаю. Я просто говорю, що можу».
  
  
  "Ти забув про одне", - сказала Келлі вже з відстані у фут. «Може, це лише поганий сон».
  
  
  "Мені це подобається", - сказав я, нахиляючи стілець так, щоб він упав на підлогу. "А тепер, може, ти хочеш спробувати мене розв'язати?"
  
  
  Келлі повільно підвівся, доки його руки не опинилися поряд з моїми. Він ніяково почав хапатися за мої мотузки. Урі дістався до місця поряд зі столом і жбурнув свій стілець на підлогу. Він штовхнув відкриту коробку підборіддям. Він нахилився вперед, вихлюпуючи вміст. Пульт випав і впав поряд із ним. "Ні!" - раптом сказав він. "Ще немає. Ми маємо двадцять три хвилини, щоб підірвати бомбу. І, можливо, як любить говорити наш господар, можливо, вибух відправить сюди Фокса. Краще спочатку спробуємо трохи розслабитись».
  
  
  Келлі не дала мені нічого слабшого. Урі глянув на безладний мотлох на підлозі. "Я зрозумів", - сказав він. "Я зрозумів, я зрозумів".
  
  
  "Ви хочете сказати що?"
  
  
  «Кусочки. Я пам'ятаю, що кинув кусачки. Є лише одна проблема. Шматочки знаходяться у другому ящику. І клятий ящик надто далеко під столом. І я не можу потрапити туди, прив'язаний до цього. стілець." Він повернув голову в наш бік. «Поспішай, Келлі. Думаю, мені потрібна удача ірландців. Удача євреїв тут закінчується».
  
  
  Келлі поповз до столу. Це було схоже на футбольне поле. Нарешті, він туди потрапив. Він використав свої зв'язані ноги, як зонд, і виштовхнув коробку на чистий простір.
  
  
  Урі дивився. "Боже мій. Вона замкнена».
  
  
  Я повільно сказав: "А де ключі?"
  
  
  "Забудь про це. Ключі на ланцюжку у мене на шиї».
  
  
  Довга хвилина жахливого мовчання. «Не хвилюйтеся, – сказав я. «Може, це лише поганий сон».
  
  
  Ще одна тиша. Ми мали десять хвилин.
  
  
  «Почекай», - сказав Урі. "Ваша скриня теж була замкнена
  
  
  . Як ти його відчинив? "
  
  
  "Я не зробив", сказав я. "Я жбурнув його в охоронця, і він відкрився сам".
  
  
  "Забудь про це", - знову сказав він. "У нас ніколи не буде важелів, щоб викинути цю річ".
  
  
  "Добре. Антена».
  
  
  "Що щодо цього?"
  
  
  "Візьми."
  
  
  Він хмикнув. "Зрозуміло. Що тепер?"
  
  
  Риба для коробки. Візьміть її за ручку. Потім спробуйте перевернути її якнайсильніше».
  
  
  "Дідька лисого. Ти не можеш бути таким тупим».
  
  
  Він зробив це. Це спрацювало. Коробка вдарилася об край столу, відкрилася, і весь мотлох обсипав підлогу.
  
  
  «Це справді приголомшливий замок, Урі».
  
  
  "Ви скаржитесь?" він запитав.
  
  
  Келлі вже звільнив його.
  
  
  "Ой!" він сказав.
  
  
  "Ви скаржитесь?" - Запитав Келлі.
  
  
  В нас залишалося майже п'ять хвилин. Ідеальний час. Відправляємо у політ сумку. Копи прибудуть менш як за п'ять хвилин. Ми попрямували до дверей. Ми забули, що вона замкнена.
  
  
  Інші двері були не тими, які вели до решти номера. Я знайшов Вільгельміну на комоді і кинув мій стилет Урі Келлі, який дістав з кухонного ящика ніж.
  
  
  "Телефон!" Я сказав. "Боже мій, телефон!" Я пірнув за телефоном і сказав оператору, щоб він надіслав. Коли вона говорила "Так, сер", я почув вибух.
  
  
  Всі двері в хол були зачинені. І всі вони були зроблені з металу, що не б'ється. Все в порядку. Так що ми будемо чекати, ми не можемо програти зараз. Ми повернулися до вітальні, туди, звідки почали. Урі глянув на мене. "Ви хочете розійтися чи залишитися разом?"
  
  
  Нам так і не довелося вирішувати.
  
  
  Двері відчинилися, і полетіли кулі. Пістолет-кулемет розриває кімнату. Я пірнув за стіл, але відчув, як кулі обпалили мою ногу. Я вистрілив і потрапив стрілку в його одягнене в синє вбрання серце, але двоє стрільців пройшли через двері, випльовуючи кулі всюди. Я вистрілив один раз, і вони обоє впали.
  
  
  Почекай секунду.
  
  
  Я гаразд, але не настільки.
  
  
  Довгий момент жахливого мовчання. Я оглянув кімнату. Урі лежав посеред килима, в підбитому жилеті було зроблено кульовий отвір. Права рука Келлі була вся червона, але він пірнув у притулок за диваном.
  
  
  Ми подивилися один на одного, а потім на двері.
  
  
  І був мій старий приятель Девід Беньямін.
  
  
  Він усміхався клятою усмішкою. «Не хвилюйтеся, пані. Кавалерія тут».
  
  
  «Іди до біса, Девіде».
  
  
  Я підповз до тіла Урі. На моїй нозі текла кров. Я помацав його пульс. Він досі був там. Я розстебнув жилет. Це врятувало йому життя. Келлі тримав свою закривавлену руку. "Я думаю, що знайду лікаря, поки не стало боляче". Келлі повільно вийшов із кімнати.
  
  
  Хлопці із Шин Бет тепер були по всій залі. Вони та ліванські менти склали досить цікаву комбінацію, взявши полонених. А потім прийшли копи. Поліція Бейрут. Поговоримо про дивних соратників, Шин Бітахон.
  
  
  «Ліван використовуватиме цю історію протягом багатьох років. Вони будуть говорити: «Як ви можете звинувачувати нас у допомозі палестинцям? Хіба ми одного разу не працювали з Шабак? » До речі, - додав Беньямін, - у нас є Леонард Фокс. Бейрут радий його віддати. І ми з радістю повернемо його до Америки».
  
  
  "Одне питання, Девід".
  
  
  "Як я сюди потрапив?"
  
  
  "Правильно."
  
  
  «Лейла сказала мені, що ви збираєтеся до Єрусалиму. Я попередив злітно-посадкову смугу, щоб повідомити мене, коли ви приїдете. Потім я вистежив вас. Ну, не зовсім стеження. Армійська машина, яка доставила вас до вашого готелю, була нашою. таксі, яке доставило вас до аеропорту. Водій бачив, як ви сідали в літак, що прямує до Бейрута. Після цього було не так уже й складно. Пам'ятайте – я перевірив для вас телефонні дзвінки Робі. І одним із номерів був «Фокс Бейрут». Я так і не зрозумів Аль Шайтан був Леонардом Фоксом, але я зрозумів, що ви сюди завітали, і подумав, що вам може знадобитися невелика допомога від ваших друзів. У нас є хлопець в аеропорту Бейрута – ну, у нас був хлопець – тепер його прикриття розлетілося. Ти стаєш зеленим, Картер. Я постараюсь закінчити швидше, щоб ти міг знепритомніти. Де я був? Ах да. Я чекав у холі. Зі мною троє хлопців. Ми виявили, що Маккензі був у його кімнаті «То де був Маккензі? Один хлопець пішов шукати тебе у барі. Я пішов перевірити оператора. Може, Маккензі зателефонував до іншого роумінгу».
  
  
  "Добре. Не кажи мені. Ти розмовляв із оператором, коли я викликав поліцейських».
  
  
  «Добре, я не скажу тобі. Але так воно й було. Ти дуже зелений, Картер. Частково зелений та білий. Я думаю, ти зараз знепритомнієш».
  
  
  "Замертве", - сказав я. І вимкнувся.
  
  
  
  
  
  
  Двадцять перший розділ.
  
  
  
  
  
  Я лежав голий на сонці.
  
  
  На балконі. Я думав, що робитиму з мільярдом доларів. Я б, мабуть, нічого іншого не зробив. Що там робити? Маєте чотирнадцять костюмів, як у Боба Ламотта? Чи є палац в Аравії? Неа. Нудно. Подорожувати? Це ще одна річ, яку люди роблять із грошима. У будь-якому випадку подорожі – це те, чим я захоплююсь. Подорожі та пригоди. Багато пригод. Дозвольте розповісти вам про пригоди – це постріл у руку. Або ногу.
  
  
  Я весь час уявляю ці гроші. Півмільярда доларів. П'ятсот мільйонів. Гроші вони взяли зі сховища Леонарда Фокса. Гроші на викуп. П'ятсот мільйонів доларів у п'ятдесяті роки. Ви знаєте, скільки це рахунків? Десять мільйонів. Десять мільйонів п'ятдесятидоларових купюр. Шість дюймів на банкноті. П'ять мільйонів футів грошей. Трохи менше тисячі миль. А мораль така: щастя за це не купиш. Принаймні для Фокса. Це навіть не може купити йому заставу. Насамперед тому, що повернули гроші. По-друге, суддя в пориві юридичного фарсу встановив заставу за Фокса в один мільярд доларів.
  
  
  Беручих не було.
  
  
  Телефон задзвонив. Він лежав поряд зі мною на балконі. Я подивився на годинник. Опівдні. Я налив собі склянку польської горілки. Я дозволив телефону задзвонити.
  
  
  Він продовжував дзвонити.
  
  
  Я підняв його.
  
  
  Яструб.
  
  
  "Так сер."
  
  
  "Тобі подобається?"
  
  
  "Е, так, сер ... Ви дзвонили, щоб запитати, чи добре мені?"
  
  
  "Не зовсім. Як нога?"
  
  
  Я зробив паузу. «Я не можу брехати, сер. За кілька днів усе буде гаразд».
  
  
  Що ж, я радий чути, що ти не можеш мені брехати. Дехто думає, що ти у списку критиків».
  
  
  Я сказав: "Не можу уявити, як пішли ці чутки".
  
  
  «Я також не можу, Картер. Я теж не можу. Тож давай поговоримо про твоє наступне завдання. Вчора ти завершив справу Фокса, тож тепер ти маєш бути готовим до наступного».
  
  
  "Так, сер", - сказав я. Я не очікував на Нобелівську премію, але вихідні… «Продовжуйте, сер», - сказав я.
  
  
  «Ви зараз на Кіпрі. Я хочу, щоб ви залишилися там наступні два тижні. Після цього часу я хочу отримати повний звіт про точну кількість кіпрських дерев на Кіпрі».
  
  
  "Два тижні, ти сказав?"
  
  
  «Так. Два тижня. Мені не потрібний поганий швидкий підрахунок».
  
  
  Я сказав йому, що він може розраховувати на мене.
  
  
  Я повісив люльку і взяв ще ложку ікри. Де я був? О так. Кому потрібні гроші?
  
  
  Я почув звук ключа у дверях. Я схопив рушник і перекинувся. І ось вона. Стоячи на порозі балконних дверей. Вона подивилася на мене широко розплющеними очима і підбігла до мене.
  
  
  Вона стала на коліна на циновці і подивилася на мене. «Я вб'ю тебе, Нік Картер! Я справді думаю, що уб'ю тебе!»
  
  
  «Гей. Що трапилося? Хіба ти не рада мене бачити?
  
  
  "Рада тебе бачити? Я була налякана до напівсмерті. Я думала, що ти вмираєш. Вони розбудили мене посеред ночі і сказали: Картер поранений. Тобі треба летіти на Кіпр».
  
  
  Я провів рукою по її жовто-рожевому волоссю. "Привіт, Міллі ... привіт".
  
  
  На хвилину вона посміхнулася чудовою усмішкою; потім її очі знову спалахнули.
  
  
  «Добре, – сказав я, – якщо тобі стане краще, я поранений. Заглянь під пов'язку. Там усе брутально. І ось як ти ставишся до пораненого героя – пораненого на лінії захисту своєї країни? Або Дозвольте мені сказати інакше. То ви ставитеся до того чоловіка, який влаштував вам двотижневу відпустку на Кіпрі? "
  
  
  "Відпустка?" вона сказала. "Два тижня?" Потім вона скривилася. "Яка була перша ціна?"
  
  
  Я притяг її ближче. «Я сумував за тобою, Міллі. Мені справді не вистачало твого зухвалого рота».
  
  
  Я дав їй зрозуміти, як сильно я сумував за ним.
  
  
  "Знаєш що?" - М'яко сказала вона. "Я думаю, що вірю тобі".
  
  
  Ми цілувалися наступні півтори години.
  
  
  Нарешті вона обернулася і лягла мені на груди. Я підніс до губ пасмо її волосся, вдихнув їх духи і подивився на Середземне море, думаючи, що ми якимось чином зробили повне коло.
  
  
  Міллі дивилася, як я дивлюсь на море. "Думаєте знову кинути AX?"
  
  
  «Ее. Думаю, це моя доля».
  
  
  «Шкода. Я думав, тобі буде приємно повернутися додому».
  
  
  Я поцілував верхівку її солодкої жовтої голови. «Дорога, я б став паршивим цивільним, але тримаю парі, що можу влаштувати так, щоб отримати серйозні поранення хоча б раз на рік. Як на рахунок цього?"
  
  
  Вона обернулася і вкусила мене за вухо.
  
  
  "Хм", - сказала вона. "Обіцянки, обіцянки".
  
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Доктор Смерть
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Доктор Смерть
  
  
  Присвячується людям секретних служб Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  
  Перша глава
  
  
  Таксі різко зупинилося при в'їзді на вулицю Малуш. Водій повернув до мене голену голову і моргнув налитими кров'ю очима. Він надто багато курив кіфа.
  
  
  "Погана вулиця", - похмуро прогарчав він. «Я не ввійду. Ти хочеш увійти, ти йдеш».
  
  
  Я посміхнувся. Навіть загартовані арабські жителі Танжера уникали вулиці Малуш, вузької звивистої, погано освітленої алеї, що погано пахла посеред Медини, танжерської версії Касби. Але я бачив і гірше. І в мене там були справи. Я заплатив водієві, дав йому чайові п'ять дирхамів і вийшов. Він різко ввімкнув передачу і був за сотню ярдів від мене, перш ніж я встиг закурити.
  
  
  "Ви американець? Хочете добре провести час?
  
  
  Діти з'явилися з нізвідки і йшли за мною, поки я йшов. Їм було не більше восьми чи дев'яти років, вони були одягнені в брудні обірвані джеллаби і виглядали як всі інші худі діти, які з'являються з нізвідки в Танжері, Касабланці, Дамаску та десятці інших арабських міст.
  
  
  "Що тобі подобається? Тобі подобаються хлопчики? Дівчата? Дві дівчинки одночасно? Тобі подобається дивитися шоу? Дівчина та осел? Тобі подобаються маленькі хлопчики. Що тобі подобається?"
  
  
  «Що мені подобається, - сказав я твердо, - це дати спокій. А тепер провалюйте».
  
  
  «Хочеш кіф? Хочеш гашиш? Що ти хочеш?" – наполегливо кричали вони. Вони все ще висіли у мене по п'ятах, коли я зупинився перед дверима з плит без розпізнавальних знаків і постукав чотири рази. Панель у дверях відчинилася, з неї виглянуло вусате обличчя, і діти кинулися геть.
  
  
  "Старий?" сказав обличчя без виразу.
  
  
  "Картер", - коротко сказав я. «Нік Картер. Я очікую".
  
  
  Панель миттю відсунулася, пролунало клацання замків, і двері відчинилися. Я ввійшов у велику кімнату з низькою стелею, яка спочатку здалася навіть темнішою, ніж вулиця. Різкий запах гашишу, що горить, ударив мені в ніздрі. Різкі крики арабської музики пронизали мої вуха. По сторонах кімнати, схрестивши ноги на килимах або відкинувшись на подушки, стояло кілька десятків темних фігур. Одні потягували м'ятний чай, інші курили гашиш із кальяну. Їхня увага була прикута до центру кімнати, і я міг зрозуміти чому. На танцполі в центрі, освітленому тьмяним пурпуровим світлом прожекторів, танцювала дівчина. На ній був лише короткий бюстгальтер, напівпрозорі шаровари та вуаль. У неї було пишне тіло, повні груди і гладкі стегна. Її рухи були повільними, шовковистими та еротичними. Від неї тхнуло чистим сексом.
  
  
  "Ви сидітимете, мосьє?" - спитав вусатий. Його голос, як і раніше, був невиразним, а очі, здавалося, не рухалися, коли він говорив. Я неохоче відвів погляд від дівчини і вказав на місце біля стіни навпроти дверей. Стандартна робоча процедура.
  
  
  «Ось, – сказав я. «І принеси мені м'ятний чай. Киплячого».
  
  
  Він розчинився в напівтемряві. Я сів на подушку біля стіни, почекав, доки мої очі повністю пристосуються до темряви, і уважно оглянув місце. Я вирішив, що людина, яку я мав зустріти, вибрав непогано. У кімнаті було досить темно, а музика досить гучна, щоб ми могли усамітнитися. Якби я знав цю людину так добре, як я думав, вона нам знадобилася б. А ще нам може знадобитися один із кількох виходів, які я відразу помітив. Я знав, що є інші, і міг навіть припустити, де саме. Жоден клуб Танжера не проіснує довго без кількох непомітних виходів у разі візиту поліції чи навіть менш бажаних відвідувачів.
  
  
  Що стосується розваг - ну, щодо цього у мене теж не було претензій. Я притулився до грубої глиняної стіни і дивився на дівчину. Її волосся було чорним як смоль і доходило до талії. Повільно, повільно вона розгойдувалася в темному світлі, під наполегливий вуд, що б'є в животі. Її голова відкинулася назад, потім уперед, ніби вона не могла контролювати, що її тіло хотіло, чого потребувало, що робити. Вугільно-чорне волосся торкнулося однієї груди, потім іншою. Вони покрили, а потім відкрили м'язи живота, волого блискучі від поту. Вони танцювали вздовж її стиглих стегон, як руки чоловіка, які повільно занурювали її в еротичну лихоманку. Її руки піднялися, проштовхуючи вперед чудові груди, ніби вона пропонувала їх, пропонуючи їх усієї чоловічої кімнати.
  
  
  «Нік. Нік Картер».
  
  
  Я глянув угору. Спочатку я не впізнав темношкіру фігуру в джинсах, яка стояла з мене. Потім я побачив глибоко посаджені очі і гострий, як бритва, край щелепи. Разом вони були безпомилковими. Ремі Сен-П'єр, один із п'яти високопосадовців бюро Deuxieme, французького еквівалента нашого ЦРУ. І друг. На мить наші очі зустрілися, потім ми обоє посміхнулися. Він сів на подушку поруч
  
  
  
  
  
  "У мене тільки одне питання", - сказав я низьким голосом. «Хто твій кравець? Скажи мені, щоб я міг його уникнути.
  
  
  Ще один спалах посмішки промайнув на напруженому обличчі.
  
  
  «Завжди дотепність, mon ami, - відповів він так само тихо. - Стільки років з того часу, як я бачив тебе востаннє, але ти відразу ж розумієш гостроту, коли ми нарешті зустрінемося знову».
  
  
  Це правда. Це було давно. Фактично, я не бачив Ремі з того часу, як Девід Хок, мій бос і начальник відділу операцій AX, доручив мені допомагати бюро Deuxieme запобігти вбивству президента де Голля. Я не погано впорався з цим, якщо я так говорю. Два потенційні вбивці були знищені, президент де Голль помер природною і мирною смертю у своєму власному ліжку через кілька років, і ми з Ремі розлучилися у взаємній повазі.
  
  
  "Як ще я можу розважитися, Ремі?" - Сказав я, витягаючи сигарети і пропонуючи йому одну.
  
  
  Сильна щелепа похмуро стиснулася.
  
  
  «Я думаю, mon ami, що я маю дещо, щоб розважити навіть тебе, найефективнішого і смертоносного шпигуна, якого я коли-небудь знав. На жаль, мене це зовсім не бавить».
  
  
  Він узяв сигарету, глянув на її золотий кінчик, перш ніж покласти її в рот, і трохи похитав головою.
  
  
  «Все ще сигарети з монограмою, зроблені на замовлення, я бачу. Ваше єдине справжнє задоволення».
  
  
  Я запалив його сигарету, потім свою, кинувши погляд на танцівницю.
  
  
  "О, я натрапив на ще кілька людей. Звичайно, суворо при виконанні службових обов'язків. Але ви не відправили цей терміновий виклик вищого пріоритету через Хоука - і, я можу додати, перервати приємну невелику відпустку - щоб поговорити про мої сигарети, mon ami". Я підозрюю, що ви навіть не запросили мене сюди, щоб подивитися, як ця дівчина намагається кохатися з усіма чоловіками в кімнаті одночасно.
  
  
  Француз кивнув головою.
  
  
  «Шкода, що привід для нашої зустрічі не приємніший, але…»
  
  
  Підійшов офіціант з двома склянками м'ятного чаю, що димилися, і Ремі прикрив обличчя каптуром своєї джеллаби. Його риси майже зникли у тіні. На танцполі трохи збільшився темп твердої музики. Рухи дівчини ставали важчими, наполегливішими. Я почекав, поки офіціант дематеріалізується, як це роблять марокканські офіціанти, а потім тихо заговорив.
  
  
  "Добре, Ремі", - сказав я. "Давайте це".
  
  
  Ремі затягнувся цигаркою.
  
  
  «Як ви бачите, – повільно почав він, – я пофарбував свою шкіру та ношу марокканську одежу. Це не безглуздий маскарад, який може здатися. Навіть у цьому місці, яке я вважаю безпечним, наші вороги можуть бути довкола нас. . І ми не знаємо, ми не впевнені, хто вони. Це найстрашніший аспект цієї ситуації. Ми не знаємо, хто вони, і ми не знаємо їхніх мотивів. Ми можемо лише здогадуватись».
  
  
  Він зробив паузу. Я витяг з піджака срібну фляжку і непомітно налив трохи барбадоського рому фортеці в обидві наші склянки. Мусульмани не п'ють - чи не повинні - і я не думав переходити до їхньої віри. Ремі з вдячністю кивнув, зробив ковток чаю та продовжив.
  
  
  "Я перейду безпосередньо до справи", - сказав він. «Хтось зник. Хтось представляє життєво важливий інтерес для безпеки не лише Франції, а й усієї Європи, Великобританії та США. Коротше кажучи, хтось цікавий для західного світу».
  
  
  "Вчений." Це була заява, а не питання. Несподіване зникнення одного вченого викликало більше паніки, ніж дезертирство десятка бюрократів, у якій країні це не було б.
  
  
  Ремі кивнув головою.
  
  
  "Ви коли-небудь чули про Фернана Дюроша?"
  
  
  Я задумливо затягнувся сигаретою і подумки переглянув біо-файли AX про французьких наукових лідерів. За п'ятнадцять футів від мене танцівниця щосили намагалася мене відволікти. Музика неухильно набирала обертів. Я відчував свербіж у животі. Дівчина тремтіла, м'язи живота скорочувалися в такт музиці, стегна пульсували.
  
  
  Доктор Фернан Дюрош, доктор філософії член Почесного легіону. Народився в Ельзасі в 1914 році. Першим у класі закінчив Політехнічну школу в Парижі, 1934 рік. Дослідження в області підводних силових установок для французького військово-морського флоту до німецького вторгнення. Французи під керівництвом. Голля до звільнення. Післявоєнна робота: основні досягнення в галузі комп'ютеризації для розробки атомних підводних човнів у французькому флоті. речовинами Ім'я досі використовується як жарт через лагідний характер Дюроша».
  
  
  Ремі знову кивнув головою. Тепер його очі теж були прикуті до дівчини. Її тремтячі груди волого блищали в димному світлі. Її очі були прикриті, коли вона танцювала.
  
  
  "Ви зробили своє
  
  
  
  
  домашнє завдання. AX добре збирає інформацію. Можливо, занадто добре для мене як директора з безпеки RENARD. Тим не менш, це людина, про яку ми говоримо”.
  
  
  «І ключове слово у його досьє, звичайно ж, «ядерний», - сказав я.
  
  
  "Можливо".
  
  
  Я підняв брову.
  
  
  "Можливо?"
  
  
  «Є й інші ключові слова. Наприклад, «комп'ютеризація» та «підводні рухові установки». Яке з них правильне, ми не знаємо».
  
  
  "Можливо, всі вони?" Я запитав.
  
  
  "Знову, можливо". Ремі трохи ворухнувся. Я теж. У кімнату втручався легкий занепокоєння, наростаюча і майже відчутна напруга. Це була чиста сексуальна напруга, що походить від дівчини в центрі. Її вуаль тепер була спущена. Тільки тонка прозора тканина шароварів і бюстгальтера закривала пишні груди з соковитими сосками та соковитими стегнами. Через цей матеріал кожен чоловік у кімнаті міг бачити чорний трикутник її статі. Вона гіпнотично рухала їм, жестикулюючи руками, запрошуючи, благаючи про увагу.
  
  
  Ремі прочистив горло і зробив ще один ковток чаю з ромом.
  
  
  «Дозвольте мені розпочати із самого початку, - сказав він. «Приблизно три місяці тому доктор Дюрош залишив штаб-квартиру RENARD у Кассісі, пішовши у свою щорічну тритижневу відпустку. За словами його колег, він був у піднесеному настрої. Проект швидко наближався до успішного завершення і фактично залишилося уточнити лише деякі деталі. Дюрош прямував на озеро Люцерн у Швейцарії, де він мав намір провести відпустку на човні зі старим другом, який жив у Політехнічному університеті. Він зібрав свої валізи і вранці двадцятого листопада поцілував дочку на прощання в...»
  
  
  "Його донька?"
  
  
  «Дюрош удівець. Його двадцятитрирічна дочка Мішель живе з ним та працює бібліотекарем у RENARD. Але я повернуся до неї пізніше. Як я вже сказав, Дюрош поцілував свою дочку на прощання в аеропорту Марселя. , сів на літак в Мілан, який летить у Люцерн. На жаль… "
  
  
  "Він так і не з'явився", - закінчив я за нього.
  
  
  Ремі кивнув головою. Він трохи повернувся, щоб танцівниця не потрапила в поле його зору. Я міг зрозуміти чому. Вона не сприяла концентрації. Вона покинула центр залу і тепер звивалася серед глядачів, хтиво торкаючись грудьми та стегнами одного нетерплячого чоловіка, потім іншого.
  
  
  «Він сів у літак, – продовжив Ремі. «Ми це знаємо. Його дочка бачила це. Але він не проходив митницю та імміграційний контроль у Люцерні. Насправді він не значиться на борту літака з Мілана до Люцерна».
  
  
  «Отже, викрадення, якщо це викрадення, мало місце в Мілані. Або на борту літака з Марселя», - задумливо сказав я.
  
  
  "Здавалося б, так", - сказав Ремі. У будь-якому разі його дочка отримала від нього листа через два дні. І мадемуазель Дюрош, і наші найкращі експерти з почерку згодні з тим, що воно справді було написане самим Дюрошом. раптова потреба на самоті, і він прийняв спонтанне рішення ізолюватись де-небудь, щоб «все обміркувати».
  
  
  "Штемпель?" - Запитала я, змушуючи себе не дивитися на танцівницю. Вона наближалася. Тепер з її горла виривалися низькі стогін; її рухи торса ставали божевільними.
  
  
  «Штемпель на листі був Рим. Але це, звісно, нічого не означає».
  
  
  «Менше, ніж нічого. Той, хто його викрав, міг змусити написати листа, а потім відправити його поштою звідки завгодно». Я допив ром і чай одним легким ковтком. "Якщо, тобто, його викрали".
  
  
  "Абсолютно вірно. Звичайно, незважаючи на його блискучий досвід патріотизму, ми маємо визнати можливість дезертирства Дюроша. Якщо ми приймемо слова і тон його листів за чисту монету, це найімовірніше».
  
  
  "Було більше однієї літери?"
  
  
  «Через три тижні після його зникнення Мішель Дюрош отримала ще один лист. У ньому, знову ж таки написаним від руки, Дюроше заявив, що його все більше турбує характер роботи, яку він виконує в RENARD, і він вирішив провести ще шість місяців на самоті, щоб «подумати», чи хоче він її продовжити. Тільки тоді його дочка по-справжньому стривожилася - він не вказав у листі, де він перебуває, і не вказав, коли він знову з нею спілкуватиметься - і вирішила, що це її обов'язок як співробітника RENARD, а також його дочки, зв'язатися з владою . Мене одразу ж залучили до справи, але з того часу наші розслідування практично нічого цінного не виявили».
  
  
  "Російські? Китайці?" Дівчина була нам близька. Я відчув запах духів і мускус її сяючого тіла. Я бачив краплі поту між її пишними грудьми. Чоловіки тяглися, щоб торкнутися її, схопитися за неї.
  
  
  
  
  
  "Всі наші агенти негативно ставляться до цього", - сказав Ремі. «Отже, ви бачите, mon ami, ми справді стоїмо перед глухою стіною. Ми не знаємо, з ким він, незалежно від того, перебуває він з ними з власної волі чи ні, і, найголовніше, ми не знаємо, де він. ми дійсно знаємо, що з інформацією, яка знаходиться в голові Фернана Дюроша, проект RENARD може бути продубльований будь-ким у будь-якій точці світу всього за кілька мільйонів доларів».
  
  
  "Наскільки це смертельно?"
  
  
  "Смертельно", - похмуро сказав Ремі. "Не воднева бомба або бактеріологічна війна, але смертельна небезпека в чужих руках".
  
  
  Тепер дівчина була така близько, що я відчував її гаряче дихання на своєму обличчі. Її стогін ставав гортанним, вимогливим, її таз рухався вперед і назад у шаленстві, руки тяглися вгору, ніби до невидимого коханця, що виробляв екстатичну агонію в її плоті; потім її стегна розсунулися, щоб прийняти його. Інші чоловіки потяглися до неї, їхні очі горіли голодом. Вона вислизала від нього, ніколи не втрачаючи концентрації на своїх внутрішніх конвульсіях.
  
  
  «А дочка? Невже вона думає, що Дюрош справді пішов сам, щоб «все обміркувати»?»
  
  
  «Ви самі поговоріть із дочкою, – сказав Ремі. "Вона ховається, і я приведу вас до неї. Це одна з причин, mon ami, я попросив вас приїхати сюди, в Танжер. Інша причина, і причина, через яку я залучив вас і AX, - це мої підозри. . Назвіть це , як ви кажете, здогадкою. Але хто найкраще міг проникнути в проект RENARD, дізнатися, що це таке і як його можна використати, а потім викрасти доктора Дюроша чи спонукати його піти?
  
  
  Я нахилився ближче, намагаючись почути слова Ремі. Музика різко кричала, коли дівчина перед нами, відкривши рота в беззвучному крику екстазу, почала вигинати тіло у бік останнього спазму. Краєм ока я міг бачити двох чоловіків, що цілеспрямовано рухаються через кімнату. Вибивали? Щоб тримати роззяв під контролем і не допустити, щоб сцена перетворилася на сцену масового зґвалтування? Я обережно дивився на них.
  
  
  «… Знову старі друзі – звіт агента – вулкан…» Мені чулися уривки розмов Ремі. Спостерігаючи за тим, як двоє чоловіків підходять ближче, я простягнув руку та взяв його за руку. За кілька дюймів від неї тіло дівчини затремтіло, а потім, нарешті, здригнулося.
  
  
  "Ремі, - сказав я, - стеж за..."
  
  
  Він почав повертатись. У цей момент обидва чоловіки відкинули свої джеллаби.
  
  
  "Ремі!" Я закричав. "Вниз!"
  
  
  Було надто пізно. У кімнаті з низькою стелею оглушливий гуркіт пострілів автоматів Стін. Тіло Ремі з гуркотом вдарилося вперед, наче його розбили по хребту гігантським молотком. Уздовж його спини з'явилася лінія кривавих дірок, начебто вони там були витатуйовані. Його голова вибухнула. Череп розколовся виверженням із червоної крові, сірих мізків та білих уламків кісток. Моє обличчя було просякнуте його кров'ю, руки та сорочка забризкали.
  
  
  Тепер я нічого не міг зробити для Ремі. І я не мав часу оплакувати його. Через секунду після попадання перших куль я впав і почав котитися. Вільгельміна – мій 9-мм люгер та постійний супутник – вже була у мене в руці. Лежачи на животі, я заліз за цегляний стовп і відкрив вогонь у відповідь. Моя перша куля влучила в ціль. Я бачив, як один із двох чоловіків упустив пістолет-кулемет і вигнув голову назад, хапаючись за шию і кричачи. Кров ринула з сонної артерії, як із шланга високого тиску. Він упав, все ще чіпляючись за себе. Він був мерцем, що дивився, як вмирає. Але інший чоловік був ще живий. Навіть коли моя друга куля поранила його обличчя, він упав на підлогу і висунув тіло свого ще живого друга перед собою. Використовуючи його як щит, він продовжував стріляти. Кулі піднімали пил і осколки глиняної підлоги за кілька дюймів від мого обличчя. Я не витрачав час і боєприпаси, намагаючись вразити кілька дюймів черепа стрільця, які я міг бачити. Я повернув Вільгельміну догори і глянув на три тьмяні лампочки, які були єдиним джерелом світла в кімнаті. Я промазав перший раз, вилаявся, потім розбив лампочки. Кімната поринула у густу темряву.
  
  
  «Допоможіть! Будь ласка! Допоможіть мені!"
  
  
  З оглушливого хаосу криків, криків та пострілів поряд зі мною пролунав жіночий голос. Я повернув голову. То була танцівниця. Вона була за кілька футів від мене, відчайдушно чіпляючись за підлогу в пошуках притулку, якого там не було, її обличчя спотворювалося від жаху. У метушні її бюстгальтер був зірваний, а оголені груди залиті яскравими бризками крові. Крові Ремі Сен-П'єра. Я простяг руку, грубо схопив її за довге густе чорне волосся і потяг за стовп.
  
  
  "Не спускайся", - прогарчав я. "Не рухайся".
  
  
  Вона "притулилася до мене. Я відчував м'які вигини її тіла навпроти моєї руки з пістолетом. Я тримав вогонь протягом хвилини, зосередившись на спалахах зброї стрільця. Тепер він обстрілював всю кімнату, прокладаючи лінію вогню, який мав би охопити мене - якби у мене не було притулку.
  
  
  
  Кімната перетворилася на пекло, в кошмарну яму смерті, посипану трупами, в якій ще живі з криком тупцювали тіло вмираючих, що звиваються, ковзали в калюжах крові, спотикалися об розбите й понівечене тіло, падаючи як кулі. по-звірячому вдарили їх по спині чи обличчю. За кілька футів від них один чоловік безперервно кричав, притискаючи руки до живота. Його живіт був розірваний кулями, а кишки вивалювалися на підлогу.
  
  
  "Будь ласка!" захникала дівчина поряд зі мною. "Будь ласка! Витягніть нас звідси!»
  
  
  "Скоро", - відрізав я. Якщо є можливість зловити цього бандита і взяти його живим, я цього хотів. Я вперся рукою в стовп, уважно прицілився і вистрілив. Просто щоб дати йому знати, що я досі там. Якби я міг змусити його відмовитися від своєї тактики складання вогню в надії зловити мене навмання і змусити його шукати мене в темряві - я міг би відчути Х'юго, мій тонкий, як олівець, стилет, що зручно вмостився в його замші на руці.
  
  
  "Слухай!" - Раптом сказала дівчина поруч зі мною.
  
  
  Я проігнорував її та зробив ще один постріл. Стрілянина зупинилася на мить, потім відновилася. Бандит перезарядив. І він все ще стріляв навмання.
  
  
  "Слухай!" - знову сказала дівчина, наполегливіше, потягнувши мене за руку.
  
  
  Я повернув голову. Десь вдалині, через різкий стукіт пістолета Стіна, я почув характерний пронизливий крик поліцейської машини.
  
  
  "Поліція!" сказала дівчина. "Ми повинні піти зараз! Ми маємо!"
  
  
  Стрілець, мабуть, теж чув звук. Пролунав останній постріл: цегла розкололася по стовпу і глиняна глина піднялася з підлоги в незручній близькості від того місця, де ми лежали, а потім настала тиша. Якби ви могли назвати це скупчення криків, стогонів та струсів тишею. Я схопив дівчину за руку і змусив її підвестися. Не було жодного сенсу стирчати в укритті. Бандит уже давно пішов.
  
  
  "Задній вихід", - кинув я дівчині. «Той, що ні на яку вулицю не виходить. Швидко!
  
  
  "Геть там", - відразу сказала вона. "За стіною гобелен".
  
  
  Я не міг бачити, на що вона вказувала у темряві, але повірив їй на слово. Потягнувши її за руку, я навпомацки пробирався вздовж стіни крізь зарості людських тіл, мертвих і вмираючих. Руки стиснули мої ноги, мою талію. Я відштовхнув їх убік, не звертаючи уваги на крики навколо мене. У мене не було часу грати Флоренс Найтінгейл. Я не мав часу на допит у марокканській поліції.
  
  
  «Під гобеленом, – почув я шепіт дівчини позаду мене, – є дерев'яний кілочок. Ви повинні його смикнути. Сильно».
  
  
  Мої руки знайшли грубу шерсть марокканського гобелену. Я відірвав її і намацав під нею кілочків. Мої руки були мокрими та слизькими від чогось, що я знав, було кров'ю. Вереск поліцейської машини тепер став ближче. Несподівано це припинилося.
  
  
  "Поспішайте!" благала дівчина. "Вони зовні!"
  
  
  Я знайшов кілочок грубої форми і потягнув - ніби десь у прохолодній віддаленій частині свого розуму я помітив той факт, що для невинного спостерігача дівчина, схоже, надто переймалася, щоб уникнути поліції.
  
  
  "Поспішайте!" вона благала. "Будь ласка!"
  
  
  Я потяг сильніше. Раптом Ти відчув, як шматок глиняної стіни подався. Він хитнувся назад, впустивши порив прохолодного нічного повітря в смертельну сморід кімнати. Я штовхнув дівчину в отвір і пішов за нею. Ззаду чиясь рука відчайдушно вчепилася мені в плече, і якесь тіло спробувало протиснутися в отвір переді мною. Моя права рука змахнула вгору, а потім опустилася в напівсмертельному ударі карате. Я почув болісне бурчання, і тіло впало. Я виштовхнув його з отвору однією ногою і пройшов крізь дірку, повернувши секцію стіни на місце позаду себе. Я зробив паузу. Де б ми не були, було темно, як смоль.
  
  
  "Сюди", - почув я шепіт дівчини поряд зі мною. Її рука простяглася і знайшла мою. - Праворуч від вас. Бути обережним. ".
  
  
  Я дозволив її руці потягнути мене вниз сходами через якийсь вузький тунель. Я мав опустити голову. У нічному повітрі пахло пилом, розкладанням та затхлістю.
  
  
  "Цей вихід рідко використовується", - прошепотіла мені дівчина в темряві. «Про це знає лише власник та кілька його друзів».
  
  
  "Як двоє чоловіків із пістолетами Стіна?" Я запропонував.
  
  
  «Люди із пістолетами не були друзями. Але... тепер ми маємо повзти. Будьте обережні. Отвір невеликий».
  
  
  Я опинився на животі, пробираючись через прохід, ледве досить великий для мого тіла. Було сиро і смерділо. Мені не потрібно було багато роздумів, щоб зрозуміти, що ми підключилися до старої ділянки каналізаційної системи, яка не використовується. Але через п'ять напружених хвилин приплив свіжого повітря посилився.
  
  
  
  Поперед мене дівчина раптово зупинилася.
  
  
  «Ось, – сказала вона. «Тепер ви повинні штовхнути нагору. Підніміть ґрати».
  
  
  Я потягнувся і відчув іржаві залізні грати. Обхопивши себе за коліна, я піднявся спиною догори. Вона заскрипіла, потім піднялася дюйм за дюймом. Коли отвір став досить великим, я жестом запропонував дівчині протиснутися. Я поліз за нею. Грати з приглушеним брязкотом повернулися на місце. Я озирнулася: великий сарай, тьмяно освітлений від місячного світла ззовні, тіні машин.
  
  
  "Де ми?"
  
  
  "У кількох кварталах від клубу", - сказала дівчина. Вона тяжко дихала. «Покинутий гараж для порту. Тут ми у безпеці. Будь ласка, дозвольте мені трохи відпочити».
  
  
  Я міг би сам використати перепочинок. Але в мене на думці були важливіші справи.
  
  
  "Добре", - сказав я. "Ви відпочиваєте. А поки ви відпочиваєте, припустимо, ви відповісте на кілька запитань. По-перше, чому ви такі впевнені, що ці озброєні люди не були друзями господаря? бо прибула поліція? "
  
  
  На мить вона продовжувала щосили намагатися віддихатися. Я чекав.
  
  
  «Відповідь на ваше перше запитання, - сказала вона нарешті, її голос все ще був зірваний, - що бойовики вбили Ремі Сен-П'єра. Сен-П'єр був другом власників, і тому бойовики не могли бути друзями власників.
  
  
  Я схопив її за плече.
  
  
  "Що ви знаєте про Ремі Сен-П'єра?"
  
  
  "Будь ласка!" - вигукнула вона, повертаючись. "Ти робиш мені боляче!"
  
  
  "Відповідай мені! Що ти знаєш про Ремі Сен-П'єра?
  
  
  «Я… містере Картер, я думала, ви знаєте».
  
  
  "Знаю?" Я послабив хватку на її плечі. "Знаю, що?"
  
  
  "Я ... я Мішель Дюрош".
  
  
  
  Другий розділ
  
  
  Я дивився на неї, все ще тримаючи її за плече. Вона пильно дивилася на мене.
  
  
  - Отже, Сен-П'єр не сказав тобі?
  
  
  «Сен-П'єр не встиг мені сказати, – сказав я. «Йому відірвало голову саме тоді, коли історія ставала цікавою».
  
  
  Вона здригнулася і відвернулася.
  
  
  "Я бачила", - прошепотіла вона. «Це сталося за дюйми від мого обличчя. Це було жахливо. Мені будуть снитися кошмари на все життя. І він був таким добрим, таким втішним. Після того, як мій батько зник...»
  
  
  "Якби це був твій батько", - сказав я. "Якщо ви Мішель Дюрош".
  
  
  "О, я розумію", - швидко сказала вона. «Вам важко уявити собі дочку Фернана Дюроша, видатного вченого, яка виконує танець дю-вантр у марокканському гашиш-клубі. Але...»
  
  
  "Ні, зовсім ні", - сказав я. «Насправді це саме те, що влаштував би Ремі Сен-П'єр. Яке найкраще місце, щоб сховати тебе? Але це ще не доводить, що ти Мішель Дюрош».
  
  
  «І що мені доводить, що ви Нік Картер, людина, яку Сен-П'єр описав мені як самого блискучого і смертоносного шпигуна на чотирьох континентах?» - Запитала вона, її голос став різкіше.
  
  
  Я задумливо глянув на неї.
  
  
  "Я міг би це довести", - сказав я. "Які докази вам потрібні?"
  
  
  "Très bien", - сказала вона. «Ви хочете дізнатися, чи я знаю про ваші способи ідентифікації. Дуже добре. Покажіть мені внутрішній бік вашого правого ліктя».
  
  
  Я відкинув рукави піджака та сорочки. Вона нахилилася вперед, щоб прочитати ідентифікацію топору, витатуйовану у мене на внутрішній стороні ліктя, потім підняла голову і кивнула.
  
  
  "Я також знаю ваше кодове ім'я: N3 і ваш титул: Killmaster", - сказала вона. «Сен-П'єр також пояснив мені, містеру Картеру, що цей ТОПОР, на який ви працюєте, є найтаємнішим агентством у системі державної розвідки Сполучених Штатів, і що робота, яку він виконує, надто важка і надто брудна навіть для ЦРУ».
  
  
  "Гарно", - сказав я, закочуючи рукави. Ти знаєш про мене все. А те, що я знаю про тебе...»
  
  
  «Я не лише дочка Фернана Дюроша, – швидко сказала вона, – а й бібліотекар проекту RENARD. Я маю допуск безпеки класу 2, якого вимагає така робота. Якщо ви зателефонуєте до штаб-квартири RENARD, вони вам дадуть засіб твердо ідентифікувати мене: три особисті питання, на які тільки я та RENARD знаю відповіді».
  
  
  "Що щодо твоєї мами?" - Запитав я. "Хіба вона не знала б відповіді на деякі з цих питань?"
  
  
  "Без сумніву", - холодно відповіла дівчина. «Якщо, як ви, безперечно, знаєте, вона не померла шістнадцять років тому».
  
  
  Я трохи посміхнувся.
  
  
  «Ви дуже підозріла людина, містере Картер», - сказала вона. «Але навіть ви повинні розуміти, що, не рахуючи прикраси себе татуюваннями, що мені зовсім не подобається, у мене було мало місць, де можна було б сховати посвідчення особи в костюмі, який я…»
  
  
  Вона ахнула
  
  
  
  
  раптом і закинула обидві руки на її оголені груди.
  
  
  «Mon Dieu! Я зовсім забула…"
  
  
  Я знову посміхнувся.
  
  
  "Я не знав", - сказав я. Я зняв куртку і подав їй. «Ми повинні забиратися звідси, а ти й так привернеш достатньо уваги на вулиці. Я не хотів би влаштовувати бунт».
  
  
  Навіть у тьмяному місячному світлі, що просочувався через брудні вікна, я бачив, як вона червоніє, коли вона одягає куртку.
  
  
  "Але куди ми можемо піти?" спитала вона. «Я спала у маленькій кімнаті на поверсі над клубом, яку Ремі влаштував для мене зі своїми друзями, власниками. Він боялася...»
  
  
  «… Якщо вашого батька викрали, і він не співпрацював зі своїми викрадачами, ви могли б стати наступним у списку. Заручником співпраці вашого батька». Закінчив я за неї.
  
  
  Вона кивнула головою. "Абсолютно вірно. Але ми не можемо зараз повернутися до клубу. Там буде поліція, і стрілець, що втік, може з'явитися знову».
  
  
  Я поклав їй руку на плече і повів до дверей.
  
  
  "Ми не збираємося наближатися до клубу", - запевнила я її. "У мене є друг. Його звуть Ахмед, і він має бар. Я зробив йому кілька послуг». Я міг би додати, як урятував його від довічного ув'язнення у французькій в'язниці, але не став. «Тепер він збирається зробити мені кілька послуг у відповідь».
  
  
  "Отже, ви справді вірите, що я Мішель Дюрош?" спитала вона. Її голос благав.
  
  
  "Якщо ні", - сказав я, дивлячись вниз на вигляд між лацканами моєї куртки, яка була значно покращена в порівнянні з тим, хто її зараз носить, - "ви цікава заміна".
  
  
  Вона посміхнулася, дивлячись на мене, коли я відчинив двері, і ми ввійшли.
  
  
  "Я почуваюся краще", - сказала вона. "Я боялась…"
  
  
  Вона знов ахнула. То був скоріше приглушений крик.
  
  
  "Твоє обличчя... твоє обличчя..."
  
  
  Мій рот стиснувся. У яскравому місячному світлі я міг уявити, як мають виглядати моє обличчя, руки та сорочка, залиті кров'ю Ремі Сен-П'єра. Я витяг з кишені штанів чисту носову хустку, намочив її ромом із фляжки і зробив усе, що міг. Коли я закінчив, я міг сказати за виразом контрольованого жаху на її обличчі, що я все ще нагадував щось із кошмару.
  
  
  «Давай, – сказав я, взявши її за руку. «Нам обом потрібен гарячий душ, але це зачекає. За кілька годин тут буде армія поліцейських».
  
  
  Я повів її подалі від порту, подалі від клубу. Мені знадобилося кілька кварталів, перш ніж я точно знав, де я. Потім я знайшов вулицю Жирана і повернув праворуч у довгий звивистий провулок, що веде до бару Ахмеда. Пахло, як і в будь-якому іншому провулку Танжера, сечею, вологою глиною та напівзгнилими овочами. Гнилі глиняні будинки, що стирчать по обидва боки від нас, були темними та тихими. Було пізно. Повз нас проїхали лише кілька людей, але ті, хто пройшов, кинули один швидкий погляд і, відвертаючи голови, тихенько тікали. У нас, мабуть, вийшла тривожна картина: гарна і пишна довговолоса дівчина, одягнена тільки в напівпрозорі шаровари та чоловічий піджак, у супроводі похмурої людини, шкіра якої була залита людською кров'ю. Перехожі інстинктивно уникали нас: від нас пахло неприємностями.
  
  
  Так само зробив і бар Ахмеда.
  
  
  Marrakesh Lounge був найшикарнішим, найдорожчим і найгламурнішим баром у Медині. Він сподобався багатому і досвідченому марокканському бізнесмену, а також знаючому туристу, який не хотів ні гашишу, ні придуманої пастки. Ахмед довгий час збирав гроші, щоб купити його, і тепер дуже обережно розпорядився ними. Він, зрозуміло, платив поліції гроші за захист, так само, як він платив їх деяким іншим впливовим елементам з іншого боку закону. Але він також уникав проблем із законом, стежачи за тим, щоб бар не став притулком для торговців наркотиками, наркоманів, контрабандистів та злочинців. Частина забезпечення його становища полягала у його налаштуванні: бар був у далекому кінці двору. У дворі була висока стіна, увінчана битим склом, вбитим у бетон, і важкі дерев'яні двері. Біля дверей був зумер і домофон. Клієнти дзижчали, називали свої імена і допускалися тільки в тому випадку, якщо Ахмед знав їх або людину, яка їх направила. Опинившись у дворі, вони зазнали подальшого вивчення пильним поглядом Ахмеда. У разі небажання вони опинялися на вулиці у рекордно короткі терміни. Коли на ранок бар зачинився, і двері внутрішнього двору, і двері самого бару були замкнені на подвійний замок.
  
  
  Бар було закрито. Але двері у двір були, на кілька дюймів прочинені.
  
  
  Я не бачив такого за ті шість років, що Ахмед мав це місце.
  
  
  "Що трапилося?" - прошепотіла дівчина, коли побачила, що я вагаюся перед дверима.
  
  
  "Не знаю", - відповів я. «Може, нічого. Може, Ахмед з успіхом поводиться недбало і недбало. Але ці двері відчиняти не можна».
  
  
  
  
  
  
  Я обережно визирнув через щілину у дверях. У барі було темно. Жодних ознак руху.
  
  
  "Чи маємо ми увійти?" - Невпевнено запитала дівчина.
  
  
  «Ходімо, – сказав я. «Але не через подвір'я. Не там, де ми є ідеальною мішенню для тих, хто може бути в барі, захованому в темряві, доки ми перебуваємо в яскравому місячному світлі».
  
  
  "Тоді як?"
  
  
  Не кажучи ні слова, я повів її за плече вулицею. Ахмед також мав запасний вихід, навіть якщо я не збирався використовувати його як вихід. Принаймні, це не пов'язано з ривками в каналізації, що не використовується. Ми підійшли до кута, я затримав дівчину на мить, поки переконався, що вулиця порожня, потім ми повернули праворуч і мовчки пішли до третьої будівлі на вулиці. Слова «Мохаммед Франці», «Спеції та пахощі» були написані арабським шрифтом на вицвілій вивісці над дверима. Двері з важкого іржавого металу були замкнені. Але мав ключ. Він мав останні шість років. Це був подарунок Ахмеда мені на прем'єрі: гарантія, що я завжди матиму безпечний будинок, коли я буду в Танжері. Я скористався ключем, штовхнув двері на добре змащених, безшумних петлях і зачинив їх за нами. Поруч зі мною дівчина зупинилася і принюхалася.
  
  
  "Цей запах", - сказала вона. "Що це за дивний запах?"
  
  
  "Спеції", - сказав я. Арабські спеції. Мірра, ладан, алої, все, що ви читаєте в Біблії. І говорячи про Біблію…»
  
  
  Я навпомацки пробирався повз бочки з дрібно подрібненими спеціями і мішками з ладаном, до ніші в стіні. Там на майстерно прикрашеній тканині лежала копія Корану, священної книги ісламу. Зловмисник-мусульманин може пограбувати все в цьому місці, але він не торкнеться того, що я торкнувся його. Відкрив на певну сторінку, змінивши баланс ваги у ніші. Нижче перед ним частина підлоги відкотилася назад.
  
  
  «Щодо секретних ходів, - сказав я дівчині, взявши її за руку, - це набагато краще, ніж той, який ми щойно залишили».
  
  
  «Прошу вибачення, – сказала дівчина. «Не дай боже Ніку Картеру натрапити на секретний прохід туристичного класу».
  
  
  Я посміхнувся. Чи була вона дочкою Фернана Дюроше, чи ні, але в цієї дівчини вистачило мужності. Вона вже наполовину оговталася від досвіду, який би на місяці відправив багатьох людей у стан шоку.
  
  
  "Куди ми йдемо?" прошепотіла вона позаду мене.
  
  
  «Прохід веде під двома будинками та алеєю», - сказав я, висвітлюючи наш шлях вузькою кам'яною шахтою олівцевим ліхтариком. "Це підходить ..."
  
  
  Ми обидва різко зупинилися. Попереду почувся гучний звук, а потім збентеження звуків, що вищали.
  
  
  "Що це таке?" - Наполегливо прошепотіла дівчина, знову притискаючись до мене своїм теплим тілом.
  
  
  Я послухав ще мить, а потім підганяв її.
  
  
  «Нема про що турбуватися», - сказав я. "Просто щури".
  
  
  "Щур!" Вона змусила мене зупинитись. "Я не можу ..."
  
  
  Я потяг її вперед.
  
  
  "У нас зараз немає часу на делікатеси", - сказав я. «Принаймні вони бояться нас більше, ніж ми їх».
  
  
  "У цьому я сумніваюся".
  
  
  Я не відповів. Уривок закінчився. Ми піднялися короткими крутими кам'яними сходами. Попереду в стіні був кінець винної бочки п'яти футів у діаметрі. Я направив на нього промінь прожектора, провів тонким променем проти годинникової стрілки довкола стовбура і знайшов четвертий стрижень зверху. Я штовхнув його. Відкритий кінець відчинився. Бочка була порожня, за винятком невеликого відсіку в дальньому верхньому кінці, в якому було кілька галонів вина, яке можна було використати, щоб обдурити будь-кого, хто запідозрив, що бочка - пустушка.
  
  
  Я повернувся до дівчини. Вона притулилася до вологої стіни, тремтячи тепер у своєму кволому костюмі.
  
  
  "Залишайся тут", - сказав я. «Я повернуся за тобою. Якщо я не повернуся, йдіть до американського посольства. Скажіть їм, що ви повинні зв'язатися з Девідом Хоком у AX. Скажіть їм це, але не більше. Не розмовляйте ні з ким, окрім Хоука. Ви розумієте ? "
  
  
  "Ні", - швидко сказала вона. "Я піду з тобою. Я не хочу залишатися тут сама».
  
  
  "Забудь про це", - коротко сказав я. "Тільки у фільмах тобі може зійти з рук те, що я піду з тобою". Якщо є якісь проблеми, ти просто завадила б. У будь-якому разі, - я провів пальцем її підборіддям і шиєю. , "ти надто красива, щоб ходити з відірваною головою".
  
  
  Перш ніж вона змогла знову заперечити, я заліз у кінець бочки і закрив кришку за собою. Миттєво стало очевидним, що бочка насправді використовувалася для зберігання вина задовго до того, як з неї зробили манекен. Залишковий запах заткнув мені рота, і в мене закружляла голова. Я зачекав мить, заспокоївся, потім підповз до далекого кінця і прислухався.
  
  
  
  
  Спершу я нічого не чув. Тиша. Потім на певній відстані голоси. Або принаймні звуки, які могли бути голосами. За винятком того, що вони були спотворені, і майже нелюдська якість підказала мені, що спотворення не викликано просто відстанню.
  
  
  Я вагався ще мить, потім вирішив ризикнути. Повільно, обережно, я натиснув на торець стовбура. Він безшумно відчинився. Я сів із Вільгельміною в руці напоготові.
  
  
  Нічого. Темрява. Тиша. Але в тьмяному місячному світлі, що проникало через крихітне квадратне віконце, високо в стіні, я міг розрізнити громіздкі форми винних бочок і дерев'яні яруси полиць для пляшок. Винний льох Ахмеда, в якому зберігається найкраща колекція марочних вин у Північній Африці, здавався цілком нормальним для цієї ночі.
  
  
  Потім я знову почув звуки.
  
  
  Вони не були гарними.
  
  
  Я виповз із бочки, обережно прикривши її за собою, і прошлепав по кам'яній підлозі до металевих ґрат, що обрамляють вхід у винний льох. Для них у мене також був ключ, і я мовчав. У коридорі, що веде до сходів до бару, було темно. Але з кімнати за коридором виходив тьмяний жовтий прямокутник світла.
  
  
  І голоси.
  
  
  Їх було троє. По-друге, тепер я впізнав людину. Я навіть міг дізнатися мову, якою вони говорили - французька. Третій – ну його звуки були звіриними. Звуки агонії тварини.
  
  
  Притулившись тілом до стіни, я рушив до прямокутника світла. Голоси ставали голоснішими, звірячі звуки болючіші. Коли я був за кілька дюймів від дверей, я нахилив голову вперед і виглянув у проріз між дверима та косяком.
  
  
  Те, що я побачив, перевернуло мій живіт. А потім змусив мене стиснути зуби від гніву.
  
  
  Ахмед був оголений, його зап'ястя були пов'язані гаком для м'яса, де він був підвішений. Його торс був почорнілими руїнами обгорілої шкіри, м'язів і нервів. Кров текла з його рота і з видовбаних кратерів очних ямок. Поки я дивився, один із двох чоловіків затягнув сигару, поки її кінчик не став червоним, а потім жорстоко притиснув її до боку Ахмеда, ніжної м'якоті під пахвою.
  
  
  Ахмед закричав. Тільки він більше не міг видавати справжнього крику. Тільки ці нелюдські звуки болю, що булькають.
  
  
  Його дружині пощастило більше. Вона лежала за кілька футів від мене. Її горло було перерізане так глибоко і широко, що голова була майже відірвана від шиї.
  
  
  Кінчик сигари знову приклали до плоті Ахмеда. Його тіло судомно смикалося. Я намагався не чути звуки, що виходили з його рота, і не бачити вируючу кров, яка виходила при цьому.
  
  
  «Ти все ще поводиться безглуздо, Ахмед», - сказав чоловік із сигарою. «Ви думаєте, що якщо ви все ж таки відмовитеся говорити, ми дозволимо вам померти. Але я запевняю вас, що ви залишитеся живі – і будете шкодувати про те, що живі – стільки, скільки ми вам бажаємо – поки ви не скажете нам, бажаю знати”.
  
  
  Ахмед нічого не сказав. Я сумніваюся, що він взагалі чув слова цієї людини. Він був набагато ближчий до смерті, ніж думали ці люди.
  
  
  «Alors, Анрі, - сказав інший розторопною французькою мовою уродженця Марселя, - може каструвати цю гидоту?»
  
  
  Я надивився. Я зробив крок назад, зосередив усю свою енергію і штовхнув. Двері зірвалися з петель і рвонулися до кімнати. Я вилетів за цим. І коли двоє чоловіків повернулися, мій палець обережно натиснув на спусковий гачок Вільгельміни. На лобі людини з сигарою з'явилося яскраве червоне коло. Він розвернувся і рвонув уперед. Він був трупом, перш ніж упав на підлогу. Я міг би позбутися іншої людини через секунду за допомогою іншої кулі, але в мене були інші плани на неї. Перш ніж його рука встигла дотягнутися до револьвера 38-го калібру, захованого в кобурі під його лівою рукою, Вільгельміна зникла, і Х'юго ковзнув у мою руку. У повітрі промайнув яскравий спалах сталевого клинка, і вістря Х'юго акуратно розсікло сухожилля руки другої людини. Він кричав, хапаючись за руку. Але він не був боягузом. Незважаючи на те, що його права рука була закривавлена ​​і марна, він кинувся на мене. Я навмисно почекав, поки він не виявиться всього за кілька дюймів, перш ніж відійти вбік. Я вдарив його ліктем по черепу, коли його тіло, що тепер повністю вийшло з-під контролю, пролетіло повз мене. Його голова різко піднялася, коли решта його тіла вдарилася об підлогу. Щойно він упав, я перевернув його обличчям вгору і притиснув двома пальцями оголений сідничний нерв його закривавленої руки. Крик, що вирвався з його горла, майже приголомшив мене.
  
  
  "На кого ти працюєш?" Я заскрипів. "Хто вас послав?"
  
  
  Він дивився на мене, його очі розширилися від болю.
  
  
  "Хто вас послав?" - знову зажадав я.
  
  
  Жах у його очах був непереборним, але він нічого не сказав. Я знову стиснув сідничний нерв. Він скрикнув, і очі його закотилися.
  
  
  
  
  
  "Говори, чорт тебе забирай", - проскрипів я. «Те, що відчував Ахмед, було задоволенням порівняно з тим, що трапиться з тобою, якщо ти не заговориш. І просто пам'ятай, Ахмед був моїм другом».
  
  
  На мить він просто глянув на мене. Потім, перш ніж я зрозумів, що він робить, його щелепи швидко і люто засувалися. Я почув слабкий тріск. Тіло чоловіка напружилося, а рота розтягнувся в посмішці. Потім тіло впало, нерухоме. Слабкий запах гіркого мигдалю досяг моїх ніздрів.
  
  
  Капсула самогубці, захована у його зубах. «Помри перед тим, як заговориш», - сказали вони йому - ким би вони не були - і він так і зробив.
  
  
  Я відштовхнув його тіло. Слабкі стогін, які я все ще чув від Ахмеда, виривалися в мене зсередини. Я підняв Х'юго з підлоги і, взявши його тіло в ліву руку, розірвав пута мого друга. Я поклав його на підлогу якомога м'якше. Його дихання було поверховим, слабким.
  
  
  "Ахмед", - м'яко сказав я. "Ахмед, друже мій".
  
  
  Він ворухнувся. Одна рука намацала мою руку. Неймовірно, але на змученому закривавленому роті з'явилося щось подібне до посмішки.
  
  
  "Картер", - сказав він. "Мій друг."
  
  
  "Ахмед, а хто вони?"
  
  
  «Думка… послана Сен-П'єром… відчинила для них ворота після закриття бару. Картер… послухай…»
  
  
  Його голос ставав слабшим. Я схилив голову до рота.
  
  
  «Намагаюся зв'язатися з вами протягом двох тижнів… тут щось відбувається… наші старі друзі…»
  
  
  Він закашлявся. З його губ текла цівка крові.
  
  
  "Ахмед", - сказав я. "Скажи мені."
  
  
  "Моя дружина", - прошепотів він. "Вона в порядку?"
  
  
  Говорити йому було безглуздо.
  
  
  "Вона в порядку", - сказав я. «Просто знепритомніла».
  
  
  "Хороша... жінка", - прошепотів він. «Билася як у пеклі. Картер… послухай…»
  
  
  Я нахилився ближче.
  
  
  «… Намагався… зв'язатися з вами, потім Сен-П'єр. Наші старі друзі… виродки… чули, що вони когось викрали…»
  
  
  "Кого викрали?"
  
  
  «Не знаю… але… спочатку привів його сюди, Танжере, потім…»
  
  
  Я насилу розібрав слова.
  
  
  "Тоді де, Ахмеде?" – терміново спитав я. "Куди вони забрали його після Танжера?"
  
  
  Його тіло охопила судома. Його рука ковзнула по моїй руці. Понівечений рот зробив останню відчайдушну спробу заговорити.
  
  
  «… Леопарди… – здавалося, казав він. -… леопарди… перли…»
  
  
  Потім: "Вулкан, Картер ... вулкан ..."
  
  
  Його голова впала набік, і його тіло розслабилося.
  
  
  Ахмед Джулібі, мій друже, помер.
  
  
  Він відплатив мої послуги. А потім ще трохи.
  
  
  І він залишив мені спадок. Загадковий набір слів.
  
  
  Леопарди.
  
  
  Перли.
  
  
  І те саме слово, яке Ремі Сен-П'єр востаннє вимовив на цій землі:
  
  
  Вулкан.
  
  
  
  Третій розділ.
  
  
  Коли я провів дівчину через порожню бочку з вином у підвал, вона тремтіла. Я міг сказати по її очах, що це було не так від холоду, як від страху.
  
  
  "Що трапилося?" - благала вона, потягнувши мене за руку. «Я чув постріли. Хтось поранений?»
  
  
  "Четверо", - сказав я. «Усі мертві. Двоє були мої друзі. Інші були покидьками. Покидьками певного виду».
  
  
  "Особливий вигляд?"
  
  
  Я провів її коридором у кімнату, де Ахмед і його дружина лежали мертвими поруч зі своїми мучниками, своїми вбивцями. Я хотів, щоб вона побачила, з якими людьми ми маємо справу – на випадок, якщо вона не отримала достатньої освіти після різанини у клубі.
  
  
  "Дивися", - похмуро сказав я.
  
  
  Вона зазирнула усередину. Її рот відкрився, і вона зблідла. За мить вона була на півдорозі коридором, нахилилася і задихалася.
  
  
  Я сказав. "Бачите, що я мав на увазі?"
  
  
  Хто... хто вони? Чому…»
  
  
  «Двоє марокканців – мої друзі, Ахмед та його дружина. Двоє інших – люди, які катували та вбили їх».
  
  
  "Але чому?" - Запитала вона, її обличчя все ще було білим від шоку. "Хто вони? Чого вони хотіли?
  
  
  «Незадовго до своєї смерті Ахмед сказав мені, що намагався зв'язатися зі мною протягом кількох тижнів. Він дізнався, що щось відбувається тут, у Танжері. Когось викрали та привезли сюди. Телефонуйте у будь-які дзвони. ? "
  
  
  Її очі розширились.
  
  
  «Викрадено? Ти маєш на увазі – це може бути мій батько?»
  
  
  «Ремі Сен-П'єр, мабуть, так думав. Бо коли Ахмед не зміг зв'язатися зі мною, він зв'язався з Сен-П'єром. Безперечно, саме тому Ремі привів нас із вами сюди».
  
  
  "Щоб поговорити з Ахмедом?"
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  «Але перш, ніж Ахмед зміг поговорити з будь-ким, ці двоє чоловіків дісталися до нього. Вони представилися посланцями Сен-П'єра, що означає, що вони знали, що Ахмед намагався зв'язатися з Ремі. Вони хотіли дізнатися, що Ахмед знав і що – взагалі він передав»
  
  
  
  .
  
  
  "Але хто вони були?"
  
  
  Я взяв її за руку і повів коридором. Ми почали підніматися сходами, що ведуть до бару.
  
  
  «Ахмед називав їх «нашими старими друзями», – сказав я. «Але він не мав на увазі дружніх друзів. Незадовго до свого вбивства Ремі Сен-П'єр використав ті ж слова, щоб позначити людей, які могли стояти за зникненням вашого батька. Він також дещо сказав про те, що ці люди перебувають у положенні проникнути в РЕНАРД та дізнатися достатньо про свого батька, щоб викрасти його у потрібний момент».
  
  
  Дівчина зупинилася. "Вони також змогли знайти Сен-П'єра і вбити його", - повільно сказала вона. "Убити його в той час, коли вони могли б убити і нас двох".
  
  
  Я кивнув головою. «Внутрішня інформація з багатьох джерел у французькому уряді. Що і хто це пропонує?
  
  
  Наші погляди зустрілися.
  
  
  "ОАС", - просто сказала вона.
  
  
  "Вірно. Таємна армійська організація, яка очолила повстання проти президента де Голля і кілька разів намагалася вбити його. Ремі і я працювали проти них разом. Ахмед мав сина, який працював охоронцем де Голля, сина, який був убитий одним про замахи. Ми запобігли. ці спроби, але не знищили ОАС. Ми завжди це знали.
  
  
  «І досі має високопосадовців», - закінчила вона форму.
  
  
  "Вірно знову".
  
  
  "Але що їм потрібно від мого батька?"
  
  
  "Це, - сказав я, - одна з речей, які ми збираємося з'ясувати".
  
  
  Я піднявся рештою сходів, пройшов через бар і відчинив двері в житлове приміщення Ахмеда в задній частині будинку.
  
  
  "Але як?" сказала дівчина позаду мене. Яка інформація у нас є? Ваш друг казав вам щось перед смертю?
  
  
  Я зупинився перед спальнею.
  
  
  «Він сказав мені кілька речей. Я не збираюся розповідати вам нічого з них. У всякому разі, поки що».
  
  
  "Що? Але чому?" Вона обурилася. «Це мого батька викрали, чи не так? Я напевно повинна подумати ... »
  
  
  "Я не бачив жодних реальних доказів того, що ви дочка Дюроша". Я відчинив двері до спальні. «Я впевнена, що тобі потрібно прийняти душ і переодягнутися так само, як і мені. Ахмед має дочку, яка ходить до школи в Парижі. Тобі варто знайти її одяг у шафі. Вона може навіть підійти. Мені не подобається те, що ви зараз носите”.
  
  
  Вона почервоніла.
  
  
  «Вода має бути гарячою», - сказав я. «Ахмед має єдину сучасну сантехніку в Медині. Тож веселіться. Я повернусь через декілька хвилин".
  
  
  Вона зайшла всередину і, не кажучи ні слова, зачинила двері. Я вдарив її там, де вона жила - її жіноче марнославство. Я повернувся до бару і зняв слухавку. Через п'ять хвилин я зробив три дзвінки: один до Франції, один до авіакомпанії та один Хоку. Коли я повернувся до спальні, двері до ванної кімнати були ще зачинені, і я чув шум душу. Я схопив одну з мантій Ахмеда і, скинувши туфлі та шкарпетки, попрямував коридором в іншу ванну. Гарячий душ майже змусив мене знову відчути себе людиною. Коли цього разу я повернувся до спальні, двері ванної були відчинені. Дівчина знайшла одну з мантій дочки Ахмеда та вдягла її. Одягти було нічого, і те, що було, просто підкреслювало те, що не було прикрите. Те, що не було вкрите, було добре.
  
  
  «Нік, – сказала вона, – що нам тепер робити? Хіба ми не повинні піти звідси, поки хтось не прийде і не знайде ті тіла?
  
  
  Вона сиділа на ліжку і розчісувала своє довге густе чорне волосся. Я сів поруч із нею.
  
  
  "Ще ні", - сказав я. «Я чогось чекаю».
  
  
  "Як довго нам доведеться чекати?"
  
  
  "Недовго."
  
  
  Вона скоса глянула на мене. "Ненавиджу чекати", - сказала вона. "Можливо, ми зможемо знайти спосіб прискорити час", - сказала вона. У її голосі був особливий тон, хриплий, млосний тон. Тон чистої чуттєвості. Я відчував свіжість її білої м'якої плоті.
  
  
  "Як би ви хотіли провести час?" Я запитав.
  
  
  Вона підняла руки над головою, розсовуючи пишні обриси грудей.
  
  
  Вона нічого не сказала, але подивилася на мене з-під опущених повік. Потім одним плавним рухом вона відкинула мантію і повільно провела долонею по оксамитовій шкірі внутрішньої частини стегна до коліна. Вона опустила очі і простежила за рукою, повторюючи рух. "Нік Картер", - м'яко сказала вона. "Звичайно, така людина, як ти, дозволяє собі деякі радощі життя".
  
  
  "Такі як?" Я запитав. Я провів пальцем по її потилиці. Вона здригнулася.
  
  
  «Наприклад…» - її голос був тепер хрипким, її очі заплющилися, коли вона важко притулилася до мене, повернувшись обличчям до мене. "Такий, як цей..."
  
  
  
  
  Повільно, з болісною чуттєвістю, її гострі нігті злегка дряпали вгору по шкірі моїх ніг. Її рот метнувся вперед, і її білі зуби прикусили мої губи. Потім її язик звернувся до мого. Її дихання було гарячим, частим. Я притис її до ліжка, і важкі, повні вигини її тіла злилися з моїм, коли вона корчилася піді мною. Вона нетерпляче скинула халат, коли зісковзнув зі свого, і наші тіла з'єдналися.
  
  
  "О, Нік!" вона ахнула. "Боже мій! Нік!"
  
  
  Мені відкрилися таємні жіночі куточки її тіла. Я спробував її тіло, проїхався на її гребені. Вона була вся волога. Її рот був такий же гарячий, як і її плоть. Вона горіла всюди – зливаючись зі мною. Ми зійшлися разом, як вихор, її тіло вигиналося і металося в моєму ритмі. Якщо її танці були спекотними, її занять коханням було достатньо, щоб спалити вщент більшу частину Танжера. Я не заперечував такого опіку. І за кілька хвилин після того, як вогонь вщух, він знову спалахнув. І знову. Вона була досконалою жінкою і зовсім покинутою. Кричати від бажання, та був від задоволення.
  
  
  Враховуючи всі обставини, це був дуже хороший спосіб дочекатися телефонного дзвінка.
  
  
  * * *
  
  
  Дзвінок прийшов на світанку. Я звільнився від нетерплячих, все ще вимогливих кінцівок і пішов холодною кам'яною підлогою в бар. Розмова тривала менше двох хвилин. Потім я повернувся до спальні. Вона дивилася на мене сонними, але все ще голодними очима. Вона простягла мені руки, її соковите тіло запрошувало мене продовжити бенкет.
  
  
  "Я сказав ні. "Гра закінчилася. У мене є три питання, на які ти повинен відповісти. Відповідай на них правильно, і я знатиму, що ти Мішель Дюрош".
  
  
  Вона моргнула, потім сіла прямо.
  
  
  «Запитай», - сказала вона, її тон раптово став діловим.
  
  
  «Перший: Якого кольору була ваша перша домашня тварина в дитинстві?»
  
  
  "Коричневий". - одразу сказала вона. "Це був хом'як".
  
  
  «Два: Який подарунок зробив тобі батько на п'ятнадцятий день народження?»
  
  
  Ні. Він забув. Наступного дня він привіз мені мотоцикл, щоб надолужити втрачене».
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  «Поки що вірно. Ще одне. Як звали вашого найкращого друга в інтернаті, коли вам було дванадцять?
  
  
  "Ті", - відразу сказала вона. «Бо вона була англійкою і завжди хотіла чаю після обіду».
  
  
  Я сів на край ліжка.
  
  
  "Добре?" вона сказала. "Ви вірите мені зараз?"
  
  
  «Згідно з RENARD, це без будь-яких розумних сумнівів робить вас Мішель Дюрош. І те, що досить добре для RENARD, досить добре для мене.
  
  
  Вона посміхнулася, потім позіхнула і підняла руки над головою.
  
  
  "Пора одягатися", - сказав я. «Ми з тобою збираємося покататися літаком. Чоловік на ім'я Девід Хок хоче поговорити з тобою. І зі мною».
  
  
  Її очі знову стали діловими. Вона мовчки кивнула і вислизнула з ліжка. Вона почала переглядати одяг у шафі. Я тяжко проковтнув, дивлячись на її розкішне оголене тіло. Трапляються випадки, коли бути діловим секретним агентом непросто.
  
  
  "Ще одне питання", - сказав я.
  
  
  Вона перетворилася. Я знову проковтнув.
  
  
  «Як, - спитав я, - дочка Фернана Дюроif навчилася виконувати найеротичніший танець живота, який я коли-небудь бачив у своєму житті? Уроки?
  
  
  Вона посміхнулася. Її голос упав на чотири октави.
  
  
  «О ні, – сказала вона. «Просто талант. Природний талант».
  
  
  Довелося погодитись.
  
  
  
  Четвертий розділ
  
  
  Air Maroc має швидкий, комфортний та зручний ранковий рейс з Танжера, який прибуває до Мадриду якраз до неквапливого обіду, а потім перетинає так само швидкий, зручний та зручний післяобідній рейс до Нью-Йорка через Iberia.
  
  
  Дорого для туристів. Чудово для бізнесменів. Чудово для дипломатів.
  
  
  Погано для таємних агентів.
  
  
  Ми сіли на повільний, старий і хиткий рейс до Малаги, де просиділи біля спекотного аеропорту протягом трьох годин, перш ніж сісти на інший повільний, старовинний і напевно хиткий літак на Севілью, де був запорошений, просочений потім вечір, перш ніж ми змогли сісти. на борт приголомшливого польоту до Ніцци. Там їжа покращала, і літак, на який ми сіли до Парижа, був Air France DC-8. У Парижі їжа була навіть краща, якби ми обидва не надто втомилися, щоб по-справжньому насолодитися нею; і літак 747 компанії Air France до Нью-Йорка, на який ми сіли о сьомій ранку, був зручний і пунктуальний. Тим не менш, до того часу, коли ми приземлилися в аеропорту Джона Кеннеді, моя чарівна гаряча танцівниця живота перетворилася на змучену і дратівливу маленьку дівчинку, яка не могла думати - чи говорити - ні про що, крім чистого ліжка та сну, про те, що не було не рухаюся.
  
  
  «Ти спав», - звинувачуюче пробурмотіла вона, коли ми спускалися трапом від літака до терміналу.
  
  
  
  
  
  
  "Щоразу, коли літак злетів, ти засинав, ніби вимикав вимикач, і спав як немовля, поки ми не приземлялися. Це надто ефективно. Ти не людина, а машина".
  
  
  "Набутий талант", - сказав я. «Необхідний виживання. Якби я залежав від зручних ліжок для відпочинку, я давно втратив би свідомість».
  
  
  «Що ж, я зараз знепритомнію назавжди, - сказала вона, - якщо я не зможу лягти в ліжко. Хіба ми не можемо...»
  
  
  "Ні", - твердо сказав я. "Ми не можемо. По-перше, ми маємо подбати про багаж».
  
  
  «А, – пробурмотіла вона, – забери наш багаж. Звичайно".
  
  
  «Не бери слухавку, – сказав я. «Позбудьтеся зайвого багажу. Людського багажу. Небажаних друзів, котрі надто зворушливо прив'язані до нас».
  
  
  Вона спантеличено подивилася на мене, але в мене не було часу пояснювати, та й натовпу, який зараз збирається, щоб пройти імміграційний контроль, все одно було нікуди. Ми стали частиною цього натовпу, нам поставили штампи в наших реалістично виглядаючих, але фальшивих паспортах, а потім пішли через митницю, щоб записати наш багаж. Через кілька хвилин я був у телефонній будці і зробив кодований дзвінок до штаб-квартири AX на Дюпон-Серкл, Вашингтон, округ Колумбія. Поки я чекав дзвінка на скремблері, я глянув через скляні стіни будки.
  
  
  Вони досі були з нами.
  
  
  Китайська дівчина, яка виглядала дуже екзотично та чарівно у в'єтнамському дао, очевидно, була поглинена покупкою французького журналу мод у переповненому газетному кіоску. Француз, дуже чемний у зшитому на замовлення костюмі, з яскраво вираженими срібними пасмами у волоссі, млосно дивився в далечінь, ніби чекав на машину з шофером.
  
  
  Звичайно, це був не той француз, який вирушив з нами у подорож. Той, хто зустрів нас в аеропорту Танжера, був лисіючим, пом'ятим чоловічком у погано підібраній спортивній сорочці та штанах, що ховалися за екземпляром Paris Match. У Малазі його замінив головоріз, обличчя якого свідчило про вкрай невдалу кар'єру на рингу або про деякі грубі бари. Він залишався з нами через Севілью прямо в Ніццу, де його замінив дипломатичний персонаж, за яким я зараз спостерігав.
  
  
  Китайська дівчина підібрала нас в аеропорту Танжера і залишалася з нами на кожному етапі, не намагаючись приховати той факт, що вона стежила за нами. Вона навіть дуже свідомо зіштовхнулася зі мною під час польоту з Парижа і спробувала зав'язати розмову. По англійськи. Це вона не могла збагнути. І, щиро кажучи, вона мене турбувала.
  
  
  Але смішно манівець, який я проклав від Танжера до Нью-Йорка, дав мені те, що я хотів: шанс дізнатися, чи йде за нами слід і хто. Я передав цю інформацію Хоуку, коли він підійшов до телеграфу. Коли я закінчив, настала пауза.
  
  
  "Сер?" – нарешті сказав я.
  
  
  "Hak hak harurrmunmrnph!" Хоук відкашлявся, розмірковуючи. Я майже відчував жахливий запах однієї з його дешевих сигар. Я повністю поважав Хоука, але моє захоплення не поширювалося на вибір сигар.
  
  
  «Китайська. Ти чув регіональний діалект? - нарешті спитав він.
  
  
  «Кантонська. Чистий та класичний. Англійською…"
  
  
  Я зробив паузу.
  
  
  "Добре?" - Запитав відповіді Хоук. "У неї був певний акцент, коли вона говорила англійською?"
  
  
  "Мотт-стріт", - сухо сказав я. «Можливо, Пелл».
  
  
  "Хак хак хак", - почулися звуки. Хоук думав. Харумп. Виходить, вона народилася тут. Нью-Йорк, Чайнатаун».
  
  
  «Виразно, – сказав я. Більше тиші. Але тепер я був певен, що ми думаємо на одній хвилі. Бути агентом китайських комуністів було майже нечуваною справою для етнічних китайців американського походження. Тож на кого вона працювала? - Запитав я Хоука.
  
  
  "Ми не можемо сказати однозначно", - повільно сказав він. «Є низка цікавих можливостей. Але зараз ми не маємо часу перевіряти її. Просто струси її. І струси француза. Я хочу, щоб ти був у Вашингтоні опівночі. З дівчиною. І, Нік…»
  
  
  "От, сер", - насилу сказав я. Зовні будки Мішель, що притулилася до неї, заплющила очі і почала мирно ковзати по скляній поверхні, як крапля дощу, що падає. Стривожений, я простяг одну руку і підняв її. Її очі розплющилися, і вона зовсім не виглядала вдячною.
  
  
  «Нік, потряс француза, але не роби йому боляче».
  
  
  «Ні…» Я втомився. Я почав дратуватися. «Сер, він має бути ОАС».
  
  
  Тепер Хоук звучав роздратовано.
  
  
  «Звичайно, він ОАС. Наша людина з імміграційної служби у JFK підтвердила це кілька хвилин тому. Він також є французьким дипломатичним чиновником. Другий клас. Газети. Публічність - це не зовсім те, на чому процвітає AX, чи не так, Ніке? Так що просто струсіть його і дівчину у відповідній ненасильницькій і непривабливій манері і вирушайте сюди, до Вашингтона.
  
  
  
  
  
  
  "Ясно, сер", - сказав я якомога бадьоріше.
  
  
  Пролунало клацання, і лінія обірвалася. Хоук не любив прощань. Я зробив ще один дзвінок - в агентство, яке спеціалізувалося на оренді іномарок для людей з дещо незвичними потребами - потім вийшов із будки і виявив, що Мішель виявила, що можна спати спокійно стоячи. Я вразив її.
  
  
  "Ви, - сказав я, - прокиньтеся".
  
  
  "Ні", - сказала вона твердо, але сонно. "Неможливо".
  
  
  «О, так, - сказав я. "Це можливо. Просто ти недостатньо намагаєшся».
  
  
  І я дав їй ляпас. Її очі розплющились, обличчя спотворилося від люті, і вона потяглася, щоб схопити мене за очі. Я тримав її за руки. Я не мав часу витрачати час на довгі пояснення, тому я прямо сказав їй.
  
  
  «Ви бачили, що трапилося з Ахмедом та його дружиною? Хочете, щоб це сталося з нами? Можна з упевненістю сказати, що так і буде, якщо ми не зможемо струсити цих двох персонажів, які переслідують нас. І ми не можемо похитнути, якщо мені доведеться витрачати частину свого часу на те, щоб тягати сплячу красуню з одного місця в інше.
  
  
  Частина гніву померла в її очах. Обурення залишилося, але його вдалося контролювати.
  
  
  "А тепер, - сказав я, - кава".
  
  
  Ми зайшли до найближчої кав'ярні аеропорту та випили кави. І ще кави. І ще кави. Чорний з великою кількістю цукру для швидкої енергії. На той час, коли моє ім'я - тобто ім'я в моєму паспорті - було названо через пейджингову систему, у кожного з нас було по п'ять чашок. Незважаючи на це, я наказав дати із собою ще чотири, коли ми поїдемо.
  
  
  На стоянці на нас чекав BMW. Це досить маленька машина, і вона не має яскравого спортивного вигляду Jag або Ferrari. Але його швидкість розгону дорівнює швидкості Porsche, і він тримає дорогу, як автомобіль Mercedes. Крім того, при правильній роботі він може розганятися до 135 миль на годину відразу. Над цим належним чином працювали. Я знав. Я їздив на ньому раніше. Я кинув наші сумки в багажник і дав рудоволосому хлопцю, який доставив машину, п'ять доларів, щоб компенсувати його розчарування тим, що він приїхав сюди в такому завантаженому транспортному потоці, що він ніколи не розганяв машину понад 70 миль на годину.
  
  
  Коли ми виїжджали з аеропорту, я ясно побачив француза. Він був у коричнево-білому «Лінкольн Континенталь» 74-го року, за кермом якого їхав мерзенний на вигляд маленький персонаж із чорним волоссям, зачесаним назад з чола. Вони під'їхали до нас ззаду, за кілька машин позаду.
  
  
  Я цього чекав. Що мене спантеличило, то це китаянка. Коли ми проїжджали повз, вона сідала в червоний «порше» на парковці і поводилася так, ніби вона мала весь час на світі. Вона навіть не глянула, коли ми проходили. Невже вона здала нас іншому хвості?
  
  
  Зараз найкращий час, щоб дізнатися.
  
  
  "Ремінь безпеки пристебнутий?" - Запитав я Мішель.
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  «Тоді, будь ласка, стежте за знаком заборони куріння, доки політ не досягне крейсерської висоти».
  
  
  Мішель спантеличено подивилася на мене, але я більше нічого не сказав, зосередившись на тому, щоб освіжити у пам'яті відчуття від машини та її органів керування. На той час, коли ми були біля в'їзду на швидкісну автомагістраль Ван Вік, я почував себе так, ніби їхав на ній останні вісім годин. Я пригальмував, потім зупинився, чекаючи досить великої перерви в русі швидкісною автомагістралі. Приблизно за хвилину кілька машин позаду нас об'їхали і виїхали на швидкісну дорогу. Не француз і його щурий приятель, які тепер були змушені йти за нами.
  
  
  "Що ми чекаємо?" - Запитала Мішель.
  
  
  "Ми чекаємо, - сказав я, - цього!"
  
  
  Я вдарив ногою по педалі акселератора та вилетів на швидкісну автомагістраль. За кілька секунд одометр показав 70. Француз йшов за нами, теж прискорюючись. Він мав бути. Перерва в русі була досить великою для двох машин. Якби він чекав, він би втратив нас.
  
  
  "Mon Dieu!" ахнула Мішель. "Ким ти працюєш…"
  
  
  "Просто тримайся і насолоджуйся", - сказав я. Зараз у нас було більше 70 француз просто нам на хвості. А ще за кілька секунд ми підніматимемося на дах машини перед нами. Але я не збирався чекати на ці секунди. Мої очі уважно вивчили зустрічний транспорт, і я знайшов те, що мені потрібно. Моя нога натиснула на гальмо, потім відпустила його, поки я крутив колесо, і машина з вереском розвернулася на двоколісному розвороті через розділову перегородку і опинилася на зустрічній смузі. У простір, достатній для розміщення лише однієї машини.
  
  
  "Mon Dieu!" Мішель знову ахнула. Краєм ока я побачив, що її обличчя було біле. "Ти вб'єш нас!"
  
  
  Француз пролетів повз, все ще прямуючи до Нью-Йорка. Йому буде потрібно ще хвилина або близько того, щоб знайти місце для розвороту, особливо в машині, яка зроблена для комфорту
  
  
  
  
  та зручності управління на далеких поїздках, а не для маневрування.
  
  
  "Просто роблю все можливе, щоб не дати тобі заснути", - сказав я Мішель, потім знову крутнув кермо, не попрацювавши цього разу пригальмовувати або знижувати передачу, відправивши машину на Південний Державний бульвар.
  
  
  «Клянуся тобі, – сказала Мішель, – я більше ніколи не засну. Просто пригальмуй».
  
  
  "Скоро", - сказав я. Потім глянув у дзеркало заднього виду і тихо вилаявся. Француз був там. Двадцять машин позаду, але позаду нас. Його маленький щурий приятель був кращим водієм, ніж я вважав.
  
  
  "Почекай", - сказав я Мішель. «Час стати серйозним».
  
  
  Я різко смикнув за кермо, проїхав по крайній лівій смузі, за кілька дюймів від тракторного причепа, а потім продовжив ще більше роздратувати його водія, знизивши швидкість до 30 миль на годину. Він пройшов праворуч, з обуреним звуком ріжка. Інші машини зробили те саме. Тепер француз відставав лише на дві машини, теж у крайній лівій смузі. Я уважно вивчав схему руху, по черзі збільшуючи швидкість і сповільнюючи рух, коли ми наближалися до світлофора, що веде до повороту на парк Бейслі Понд. Я зайняв ліву смугу, знизившись до 20 миль на годину, коли з'явилося світло, і я побачив, що воно червоне.
  
  
  200 ярдів дороги прямо переді мною були чистими в моєму провулку. Зайнялося зелене світло, і я натис ногою на газ. На той час, коли ми виїхали на перехрестя, BMW їхала 60. Лінкольн йшов відразу за нами, майже з тією ж швидкістю. Я дозволив BMW проїхати дві третини шляху через перехрестя, не зменшуючи швидкості, потім різко смикнув ліворуч за кермо, перемикаючись на знижувальну передачу без гальмування. BMW крутиться як дзига практично на одному місці. Мене і Мішель сильно шпурнуло, але притиснуло ременями безпеки. Менш ніж через півсекунди моя нога знову опинилася на педалі акселератора, відправивши BMW на шляху Лінкольна, менш ніж за дюйми від його радіатора, на перехрестя. Я став на гальмо, відчув, як BMW різко зупинився якраз вчасно, щоб пропустити одну зустрічну машину, потім натиснув на педаль газу і помчав через перехрестя якраз вчасно, щоб пропустити іншу на дальній смузі. Він міг урізатися іншу машину або викликати неконтрольоване обертання та зрив, але BMW знову прискорився плавно, коли я спрямував його на дорогу по периметру парку.
  
  
  "Ти в порядку?" - Запитав я Мішель.
  
  
  Вона відкрила рота, але не могла говорити. Я відчував її тремтіння.
  
  
  "Розслабся", - сказав я, знявши одну руку з керма і поплескавши її по стегні. "Тепер стає легше".
  
  
  А потім я знову побачив Лінкольн. Це було майже чверть милі назад порожньою прямою дорогою, але навіть у сутінках я міг розрізнити її характерний низький силует.
  
  
  Цього разу я навіть не став лаятись. Щурячий чоловічок явно був природженим водієм. Він міг зрівнятися зі мною сміливими трюками зі сміливцем на досить довгий час - насправді, досить довго, щоб поліція неминуче зупинила нас. Що я не міг собі дозволити, навіть якби він, із дипломатичними номерами, мабуть, міг.
  
  
  "Пора, - сказав я собі, як і Мішель, - змінити темп".
  
  
  Я дозволив BMW уповільнити до комфортних, легальних, 40 mph. Підійшов "Лінкольн". У дзеркало заднього виду я міг бачити, що одне переднє крило сильно розбите, фара вимкнена, а бічне скло розбите. Француз виглядав шокованим. Його водій мав приголомшений вираз з шаленими очима.
  
  
  Вони від'їхали на кілька машин позаду та витримали дистанцію. З тією ж швидкістю я виїхав на бульвар Нью-Йорк. Вони лишилися. Ззаду під'їхали інші машини, п'ять, десять, п'ятнадцять. Француз не спробував пройти.
  
  
  Можливо, вони просто намагаються йти за нами до місця призначення. З іншого боку, вони можуть стримуватися, чекаючи, поки ми не потрапимо до тихого темного місця.
  
  
  Час йшов. Цінний час.
  
  
  Я вирішив дати їм по руках.
  
  
  Я проїхав ще дві милі і повернув праворуч на бульвар Лінден, прямуючи до військово-морського госпіталю. На півдорозі склад меблів, що не використовується ночами, займав майже квартал. Я зупинився перед ним і почав чекати. Це було ідеальне місце для засідки.
  
  
  Лінкольн наблизився на п'ятдесят футів.
  
  
  Я чекав.
  
  
  Ніхто не вийшов.
  
  
  Я зачекав ще мить і, коли француз та його водій досі не рушили з місця, я дав Мішель інструкції. До її честі, навіть якщо вона все ще тремтіла, вона просто кивнула, її очі звузилися від готовності.
  
  
  Потім я вийшов з БМВ і пішов назад до лінкольна. Коли я підійшов досить близько, щоб зазирнути в фару і потрапити в машину, я спостерігав, як шок на обличчі француза поступово перетворюється на вираз настороженої настороженості, коли я наближався. Його водій, стомлений трюками, просто виглядав здивованим і дурним.
  
  
  
  
  
  Я перегнувся через капот «лінкольна» і постукав лобовим склом прямо перед обличчям француза.
  
  
  "Добрий вечір", - чемно сказав я.
  
  
  Водій із тривогою глянув на француза. Француз продовжував дивитись перед собою, тривожно, насторожено, нічого не кажучи.
  
  
  Мішель повинна була тепер сісти на сидіння водія, так як моя голова і тіло закривали огляд з Лінкольна.
  
  
  "У вас є чарівна антена для двостороннього радіозв'язку", - сказав я, знову чемно посміхаючись.
  
  
  Тепер Мішель мусить включити передачу на досі працюючому BMW, чекаючи мого наступного кроку.
  
  
  "Але місцями вона трохи іржава", - продовжив я. "Тобі дійсно потрібно його замінити".
  
  
  І через долю секунди Вільгельміна опинилася в моїй руці і стріляла. Перша куля відірвала радіоантену від машини і змусила її обертатися в повітрі, друга вистрілила фару, що залишилася, і, коли Мішель повернула BMW до різкого розвороту, ввімкнувши далеке світло, коли вона продовжувала Лінкольн, щоб засліпити і француза, і водія, мої третя і четверта кулі пробили дві шини з правого боку великого седана.
  
  
  Це був наступний маневр, про який я турбувався, але Мішель чудово впоралася з ним. За кілька ярдів від «лінкольна» вона загальмувала настільки, щоб мій стрибок у польоті дозволив мені вхопитися за відкрите вікно збоку і триматися за двері. Потім вона знову набирала швидкість, тепер світло згасло, віраж навколо Лінкольна і над тротуаром, у якого він був припаркований, ховаючи моє тіло, що зігнулося, у дальньої сторони BMW, поки на тротуарі ми не досягли кінця вулиці. . Потім знову верескаючий поворот праворуч, моє тіло повністю закрите з поля зору, і ми мчали бульваром Нью-Йорка, мої руки чіплялися за дверцята, як дві п'явки.
  
  
  За чверть милі вона зупинилася. Одним плавним рухом я опинився на сидінні водія, вона на пасажирському сидінні, жоден з нас не сказав ні слова.
  
  
  Минула ще миля, перш ніж вона заговорила.
  
  
  "Це було ... занадто ризиковано", - сказала вона. «Вони могли убити вас, коли ви підходили до їхньої машини. Крім небезпеки вашого акробатичного стрибка на цю машину».
  
  
  "Це був розрахований ризик", - сказав я. «Якби вони хотіли напасти на нас, вони не сиділи б так просто, коли ми під'їхали до узбіччя. Що стосується того, що ви називаєте моєю акробатикою - якби я не був готовий так ризикувати, я був би готовий до пенсії. Я поки що не такий”.
  
  
  Мішель просто похитала головою. Вона все ще виглядала враженою. Я безшумно повернув колесо і попрямував у бік Манхеттена, рухаючись місцевими вуличками, де можна було б легко помітити ще один хвіст. Але я був майже певен, що ми втратили француза та його друзів. Звільнення від антени для їхнього двостороннього радіозв'язку означало, що вони не могли послати когось іншого, щоб той зайняв їхнє місце. Щодо китаянки, я був певен, що струснув будь-яким іншим хвостом, який вона могла нам одягнути.
  
  
  Струснув на самому початку. Без праці.
  
  
  Занадто легко.
  
  
  Чому вони мали так швидко здатися?
  
  
  Це мене турбувало. Але тепер я нічого не міг з цим поробити. Я просто зберігав свою занепокоєння в якомусь відсіку свого розуму, готовий вилити його будь-якої миті.
  
  
  У Манхеттені я припаркувався у жвавому провулку і зателефонував. Через п'ятнадцять хвилин прибула людина з автомобільного агентства на абсолютно нічим не примітному і дуже анонімному Ford Galaxy. Абсолютно нічим не примітний, якщо не брати до уваги кількох змін під капотом, які дозволяють легко робити до 110. Він взяв BMW, не висловивши жодного інтересу або подиву з приводу моєї раптової зміни машини, і поїхав, побажавши нам вдалої поїздки.
  
  
  Коли ти за кермом, і ти не спав більше сорока восьмої години, це було так добре, як може бути в будь-якій поїздці. Мішель пощастило. Вона спала, поклавши голову мені на плече. Я тримав «Форд» на швидкості рівно п'ять миль на годину понад встановлену швидкість і пив чорну каву з контейнерів, поки не захотілося заткнути рота.
  
  
  За нами не стежили.
  
  
  Без десяти хвилин до півночі я припаркував машину за кілька футів від штаб-квартири Amalgamated Press and Wire Services, досить старої ветхої будівлі на Дюпон-Серкл, яка маскувала штаб-квартиру AX.
  
  
  Хоук чекав у своєму офісі.
  
  
  
  П'ятий розділ.
  
  
  "От і все, сер", - за годину я закрив свій аккаунт. «ОАС майже напевно має Дюроша. З ними він добровільно чи ні – це зовсім інша справа».
  
  
  "А де він з ОАС - це ще одна історія", - похмуро додав Хоук.
  
  
  Я кивнув головою. Я вже сказав йому про свої підказки, три слова: Леопарди, Перли, Вулкан. У мене ще були думки про значення цих слів, але Хоук явно не був у настрої їх чути. Він похмуро затягнувся своєю огидною сигарою, дивлячись кудись через моє ліве плече. Його гостре обличчя з загартованою старою шкірою і напрочуд м'якими блакитними очима мало той вираз, який був у нього, коли він напружено думав - і був стурбований. Якщо він хвилювався, я також.
  
  
  Раптом, ніби він щось вирішив, Хоук нахилився вперед і загасив сигару в попільничку, що тріснула, за двадцять п'ять центів.
  
  
  "П'ять днів", - сказав він.
  
  
  "Сер?" Я сказав.
  
  
  "У вас є рівно п'ять днів, - сказав він холодно і ясно, - щоб знайти Фернана Дюроша і відвезти його з ОАС".
  
  
  Я дивився. Він дивився у відповідь, проникаючи в мене своїми блакитними очима, які тепер стали твердими, як загартована сталь.
  
  
  "П'ять днів!" Я сказав. «Сер, я агент, а не фокусник. Зважаючи на те, з чим мені доводиться працювати, це може зайняти у мене п'ять тижнів, а то тільки…»
  
  
  "П'ять днів", - сказав він знову. Тон його голосу означав "без обговорення". Він різко штовхнув своє крісло, що обертається, і розвернувся так, що відвернувся від мене, дивлячись у брудне вікно. Потім він сказав мені.
  
  
  «За кілька годин до вашого приїзду до Нью-Йорка ми отримали повідомлення. Від полковника Рамбо. Я гадаю, ви його пам'ятаєте».
  
  
  Я пам'ятав. Він вислизнув із наших рук після замаху на де Голля і пішов у вигнання. В Іспанії його підозрювали. Але він, як і раніше, високопосадовець в ОАс.
  
  
  «Рамбо повідомив нам, що тепер ОАс може перетворити енергетичну кризу в США на щось більше, ніж криза. Катастрофу. І якщо він каже нам правду, катастрофа буде м'яким способом висловити це».
  
  
  Тон Хоука був сухим та холодним. Так було завжди, коли проблеми були серйозними.
  
  
  "І що саме це за сила, сер?" Я запитав.
  
  
  «Згідно з Рамбо, - сказав Хоук, більш сухим і холодним, ніж будь-коли, - тепер ОАС може повністю знищити всі нафтопереробні заводи та бурові установки в західній півкулі».
  
  
  У мене відвисла щелепа, мимоволі.
  
  
  "Це здається неможливим", - сказав я.
  
  
  Хоук знову обернувся до мене обличчям.
  
  
  "Немає нічого неможливого", - похмуро сказав він.
  
  
  Декілька миттєвостей ми дивилися один на одного через його стіл у тиші, кожен відчував себе ніяково, усвідомлюючи, що саме могла означати ця загроза, якщо вона була реальною. Було досить погано, якби нафтові бурові установки були знищені; це відключило б значну кількість нафти прямо тут. Але руйнація нафтопереробних заводів, які переробляли нафту не тільки із західної півкулі, а й з арабських країн, могло скоротити постачання нафти до США на вісімдесят відсотків.
  
  
  Олія для основних галузей промисловості, для бензину, для опалення, для перетворення на інші форми енергії, наприклад, в електрику.
  
  
  Сполучені Штати, якими ми їх знали, зупиняться. Наша країна буде практично паралізована.
  
  
  "Можливо, це блеф?" Я запитав. «Чи мають докази, що вони можуть це здійснити?»
  
  
  Хоук повільно кивнув головою.
  
  
  «Вони заявляють, що подадуть докази протягом п'яти днів. Докази того, що вони не тільки можуть це зробити, але навіть із попереднім попередженням, ми не можемо їх зупинити».
  
  
  "А доказ?"
  
  
  «За п'ять днів ОАС підірве і повністю зруйнує нафтопереробний завод Shell біля узбережжя Кюрасао. Якщо, звісно, ми зможемо зупинити їх. І вивести їх із справи».
  
  
  А якщо ми цього не зробимо? Яка їхня ціна за те, щоб вони не підірвали все інше?»
  
  
  Хоук повільно витяг ще одну сигару з нагрудної кишені свого пом'ятого коричневого костюма.
  
  
  «Вони не повідомили про це нам. Проте. Вони заявляють, що подальше спілкування буде продовжено після того, як доведуть, що вони можуть робити».
  
  
  Йому не довелося йти далі. Якби ОАС справді довела, що може виконати свою загрозу, вимоги, які вони могли б пред'явити США, були б приголомшливими у фінансовому, політичному та у всіх інших відносинах.
  
  
  Це був шантаж, здирство, у неймовірних масштабах.
  
  
  Ми з Хоуком глянули один на одного через його стіл. Я заговорив першим. Одне слово.
  
  
  "Дюрош", - сказав я.
  
  
  Хоук кивнув головою.
  
  
  «Зв'язок надто сильний для збігу. ОАС має Дюрош. Дюрош – фахівець – геній – у підводних рухових установках, комп'ютеризації цих пристроїв та їх використанні з ядерними боєголовками. Проти берегових нафтових вишок і нафтопереробних заводів у цій півкулі. Тому ... "
  
  
  "Таким чином, Дюрош дав їм цю здатність", - закінчив за нього я.
  
  
  Хоук затиснув сигару зубами і запалив її короткими лютими затяжками, перш ніж знову заговорити.
  
  
  "Вірно", - сказав він. "І тому…"
  
  
  «Отже, я маю п'ять днів, щоб відвезти Дюроша з ОАС», - знову закінчив я.
  
  
  "У тебе є п'ять днів, щоб
  
  
  
  
  відвезти Дюроша геть від ОАС та знищити всі пристрої, які він для них розробив. І креслення від них”.
  
  
  Так от воно що. П'ять днів.
  
  
  «І Картер, - голос Хоука, як і раніше, був сухим і холодним, - це соло. ОАС попередила, що якщо ми заручимося підтримкою будь-якої іноземної поліції чи офіційних осіб, вони негайно знищать усі офшорні нафтові вежі та нафтопереробні заводи. від Каракаса до Майамі”.
  
  
  Я кивнув головою. Це прикинув.
  
  
  "Тобі доведеться взяти дівчину з собою", - продовжував він, машинально затягуючи сигару. «Вона може надати вам точну ідентифікацію свого батька. Ми не можемо допустити, щоб ви витягли не ту людину. Я не люблю залучати її, але…»
  
  
  "Що, якщо Дюрош не піде добровільно?"
  
  
  Очі Хоука звузилися. Я вже знав відповідь.
  
  
  "Виведіть Дюроша!" – відрізав він. «вільно чи мимоволі. І якщо ти не зможеш його вивести...»
  
  
  Йому не треба було закінчувати. Я знав, що, якщо я не зможу вивести Дюроша з якоїсь причини, мені доведеться вбити його.
  
  
  Я сподівався, що Мішель цього не розуміла.
  
  
  Я підвівся, потім дещо згадав.
  
  
  "Китайська дівчина", - сказав я. "Комп'ютер щось про неї виявив?"
  
  
  Брови Хоука підвелися.
  
  
  "Цікаво", - сказав він. «Це цікаво, бо в ній немає нічого особливо цікавого. Немає записів Інтерполу. Немає повідомлень про причетність до будь-якої форми шпигунства. Її звуть Лі Чин. Двадцять два роки. Дуже рано закінчила Вассар, найкраща у своєму класі. Дипломна робота у Массачусетському технологічному інституті. Потім вона поїхала до Гонконгу і пропрацювала рік там, працюючи у сімейному бізнесі Import-Export. Лише повернулася до Нью-Йорка кілька місяців тому. Важко уявити, як вона вписується в картину зараз».
  
  
  Це було цікаво. Ось що мене непокоїло. Але тепер я нічого не міг з цим поробити. Я повернув Лі Чин у її особливе маленьке відділення у своїй голові.
  
  
  "Є ідеї, з чого почати?" - спитав Хоук.
  
  
  Я сказав йому. Він кивнув головою. Сигарний попіл впав на його піджак, зручно приєднавшись до інших мазків і плям. Блиск Хоука не поширювався на гардероб чи догляд за ним.
  
  
  «Я зв'яжуся для вас із Гонсалесом, якщо ви зможете його використати. Він не найкращий, але він добре обізнаний з місцевістю».
  
  
  Я подякував йому і подався до дверей. Коли я збирався закрити його за собою, я почув, як Хоук сказав:
  
  
  "І, Картер ..." - повернулася я. Він усміхнувся, і його голос пом'якшав. "Якщо ти не можеш бути обережним, будь добрим".
  
  
  Я посміхнувся. Це був особистий жарт між нами. Лише обережний агент мав шанс вижити. Виживав лише добрий агент. Свого часу Хоук був більш ніж добрий. Він був найкращим. Він не відразу сказав це, тому що це не був його стиль, але він знав, що переді мною. І він дбав.
  
  
  "Добре, сер", - просто сказав я і зачинив двері.
  
  
  Я виявив, що Мішель сидить – точніше, сутулиться – на стільці біля похмурої маленької кімнати, в якій Маклафлін, N5, проводив з нею час для підбиття підсумків. Він уже записав усе, що вона говорила, на плівку, і тепер ця плівка ретельно переглядатиметься кількома іншими агентами, а потім завантажуватиметься в комп'ютер для отримання будь-якої інформації, яку я міг пропустити. Але в мене не було часу чекати на результати. Я нахилився і подув їй у вухо. Вона прокинулася, як від поштовху.
  
  
  "Знову час подорожі", - сказав я. «Час для гарної подорожі літаком».
  
  
  «О ні, - простогнала вона. "Чи повинні ми?"
  
  
  "Ми повинні", - сказав я., допомагаючи їй підвестися.
  
  
  «Куди ми тепер летимо? На Північний полюс».
  
  
  "Ні я сказала. «Спочатку ми піднімемося наверх у Special Effects, щоб отримати наші нові прикриття, включаючи паспорти та посвідчення особи. Потім ми вирушимо до Пуерто-Ріко».
  
  
  Пуерто-Ріко? Принаймні, там тепло та сонячно».
  
  
  Я кивнув, ведучи її коридором до ліфта.
  
  
  "Але чому?"
  
  
  «Оскільки, - сказав я, натиснувши кнопку ліфта і дістаючи нову пачку цигарок з кишені, - я зрозумів значення цих останніх слів Ахмеда».
  
  
  Вона запитливо подивилася на мене. Я засунув цигарку до рота.
  
  
  «Я думав, Ахмед сказав «леопард». Він не сказав. Те, що він сказав, було прокаженим. Як у разі прокази».
  
  
  Вона здригнулася. "Але як ви можете бути впевнені?"
  
  
  «Через наступне слово. Я подумав, що він сказав «перлина». Але насправді це була «Ла Перла»».
  
  
  Я запалив сірник і підніс його до сигарети.
  
  
  "Я не розумію", - сказала Мішель.
  
  
  «Ці два слова йдуть разом, – сказав я. «Ла Перла – це район нетрів у Старому Сан-Хуані, Пуерто-Ріко. У Ла Перла є колонія прокажених. Мабуть, вашого батька забрали з Танжера та сховали в колонії прокажених».
  
  
  Очі Мішель розширилися від страху.
  
  
  «Мій батько – у колонії для прокажених?»
  
  
  Я затягнувся цигаркою. Вона згасла. Я запалив ще один сірник і підніс його до кінчика.
  
  
  
  
  
  "Я б сказав, ідеальне місце, щоб сховати його".
  
  
  Мішель була білою.
  
  
  "І ми йдемо в цю колонію прокажених?"
  
  
  Я кивнув, потім роздратовано насупився. Цигарка просто не запалювалася. Я ліниво глянув на наконечник.
  
  
  "Якщо нам пощастить, а він все ще тут, ми можемо ..."
  
  
  Я зупинився на півслові. Мене охопило холодне тремтіння. Великим і вказівним пальцями я відкусив кінчик сигарети і струсив папір та тютюн.
  
  
  "Що це таке?" - Запитала Мішель.
  
  
  "Це те", - категорично сказав я, простягаючи долоню. У ньому був невеликий металевий предмет. Він мав форму стрижня, довжиною трохи більше півдюйма і менше діаметром, ніж сигарета, у якому він був захований.
  
  
  Мішель нахилилася, щоб розглянути його.
  
  
  «Помилка, якщо використовувати популярну термінологію», - сказав я, і в моєму голосі має бути відбито огиду до самого себе через мою недбалість. «Пристрій спостереження. І це одне із найсучасніших. Приймач Corbon-Dodds 438-U. Він не тільки вловлює та передає наші голоси на відстані більше милі, а й випромінює електронний сигнал. яку будь-хто, у кого є відповідне приймальне обладнання, може використовувати для визначення нашого розташування з точністю до кількох футів”.
  
  
  «Ти маєш на увазі, - Мішель випросталася з подивом, - той, хто це підкинув, не тільки знає, де ми знаходимося, але й чув усе, що ми говорили?
  
  
  "Цілком вірно", - відповів я. І я знав, що саме тому китаянка не спромоглася вистежувати нас. В усякому разі, не в межах видимості. Вона могла робити це на дозвіллі, за півмилі або близько того, весь час прислухаючись до нашої розмови.
  
  
  Включно з моєю детальною заявою Мішель про те, куди ми йдемо і чому.
  
  
  Мішель подивилася на мене.
  
  
  "ОАС", - прошепотіла вона.
  
  
  "Ні." Я похитав головою. "Я так не думаю. Всю дорогу від Танжера до Нью-Йорка стежила за нами дуже симпатична китаянка. Вона зіштовхнулася зі мною у літаку з Парижа. У мене в сорочці була напівпорожня пачка цигарок. кишеню та невідкриту в кишені моєї куртки. Їй вдалося замінити мою повну пачку цигарок своєї».
  
  
  І, враховуючи, що я курю лише свої власні цигарки, зроблені на замовлення, з ярликом NC, надрукованим на фільтрі, вона доклала багато зусиль, щоб зробити це. І мала досить великі можливості.
  
  
  "Що ж нам тепер робити?" - Запитала Мішель.
  
  
  Я уважно вивчив прослуховування. Передня половина розтанула від жару мого сірника. Складні мікросхеми були зруйновані, і жучок, мабуть, перестав передавати. Питання було в тому, з якої машини велося прослуховування, з першого чи другого? Якби це була перша, то була б велика ймовірність, що китаянка не отримала достатньо інформації, щоб знати, куди ми йдемо. Якби це був другий ...
  
  
  Я скривився, потім зітхнув і притиснув жучок до підлоги підбором. Це принесло мені певне емоційне задоволення, але більше нічого не дало.
  
  
  «Що ми робимо зараз, – повідомив я Мішель, коли двері ліфта відчинилися і ми увійшли всередину, – це полетимо до Пуерто-Ріко. Швидко».
  
  
  Більше нічого не міг зробити. Я знову повернув китаянку у її власне купе у моїй свідомості. В черговий раз.
  
  
  Купе виходило досить великим.
  
  
  Я хотів, щоб вона залишилася у ньому.
  
  
  
  Шоста глава
  
  
  Пан Томас С. Доббс із Dobbs Plumbing Supplies, Inc., Гранд-Рапідс, штат Мічиган, та його дружина франко-канадського походження, Марі, вийшли з дому. головний термінал аеропорту Сан-Хуан; вони були навантажені фотоапаратами, спорядженням для снорклінгу, рештою обладнання, необхідним для їх канікул на Карибах, включаючи солом'яний капелюх з плетінням Пуерто-Ріко, яку містер Доббс купив у терміналі відразу після прибуття. У них мало бути, як пан Доббс сказав кожному, хто слухатиме їх, «час ревучого». Вони мали намір «пофарбувати цей маленький старий острів у червоний колір». Вони збиралися «вивернути навиворіт старий Сан-Хуан, зокрема й казино».
  
  
  Як можна було здогадатися, це була пара типових, у міру неприємних американських туристів.
  
  
  "Таксі! Таксі!" - ревів містер Доббс, шалено розмахуючи руками.
  
  
  Місіс Доббс була тихішою. Вона виглядала трохи втомленою. Але вона явно насолоджувалася сонцем та теплом.
  
  
  "Мммм", - сказала вона чоловікові, повертаючи своє красиве обличчя догори. «Хіба це не чудове сонце? І ти відчуваєш запах стільки квітів. О, Нік…»
  
  
  Я схопив її за руку, немовби збираючись затягнути в таксі, яке зупинилося перед нами.
  
  
  "Том", - пробурмотів я, не ворушачи губами. «Не Нік. Том».
  
  
  "Том", - покірно повторила вона. «Хіба це не гарно? Я просто хочу одягнути купальний костюм, полежати на пляжі десь на сонці і послухати океан». Потім вона скривилася. «Крім того, я вважаю, у вас є інші справи, і вам потрібно, щоб я пішла з вами».
  
  
  «Чорт візьми, люба, - проревів я. «Це саме те, що ми маємо намір зробити. Плеснути на той пляж і отримати страшенно гарну засмагу. Ми платимо за це достатньо».
  
  
  Носій перестав завантажувати наші сумки в багажник кабіни. Я обурливо недооцінив його, заповнивши це жорстоким серцевим ляпасом по спині і криком: "Не кидай все в одному місці, приятелю!" і застрибнув у кабіну поруч із Мішель, грюкнувши дверима з такою силою, що кабіна машини затріщала. Водій з роздратуванням глянув на мене.
  
  
  "Готель "Сан Джеронімо", приятель. Туди ми й збиралися. Тільки найкраще для Томаса К. Доббса та його маленької дружини», - сказав я. Потім різко і підозріло: Це ж найкраще, правда? Іноді ці турагенти...»
  
  
  «Так, сеньйоре, – беззвучно сказав водій, – це найкраще. Вам там сподобається.
  
  
  Я був упевнений, що якби я направив його до громадського туалету, він би сказав, що це теж найкращий варіант.
  
  
  «Добре, друже. Ти доставиш нас туди швидко, і в цьому є для тебе добрі чайові», - широко сказав я.
  
  
  "Сі", - відповів водій. "Я доставлю тебе туди швидко".
  
  
  Я відкинувся на подушки сидіння і дістав з кишені піджака сигару, яка була трохи менш неприємною, ніж ті, які любив Хоук. Я міг бачити, як водій трохи морщився, коли я її запалював.
  
  
  Я, звичайно, перестарався. Занадто багато вдавання. Впевнившись, що мене запам'ятають.
  
  
  І в цьому було сенс. Хороший агент не повинен переборщувати, розігрувати дуже багато речей, щоб його запам'ятали. Що робило мене або дуже поганим агентом, або дуже розумним хорошим агентом, про якого взагалі не думали б як про агента.
  
  
  "Том, - тихо сказала Мішель, - ти справді мав на увазі те, що сказав про поїздку на пляж?"
  
  
  «Звичайно, люба, - сказав я помірним тоном. "Спочатку ми вирушаємо на старий пляж. Потім ми одягаємося, нам приносять кілька цих Peeny Colazza або щось ще, потім ми встромляємо зуби в найбільший рис стейк, який тільки можна знайти на цьому острові, потім ми йдемо в ті казино і розважаємося . Як це звучить для першого дня та ночі, а?
  
  
  "Справді?" - сказала Мішель тим самим низьким голосом. "Але я думала, ти..."
  
  
  «Ти думала, що твій старий чоловік не вміє добре проводити час. Думала, що він не може думати ні про що, крім сантехнічного приладдя. Ну, тримайся за капелюх, любий. Пляж і випивка, вечеря та кістки, ось і ми! "
  
  
  І ось ми, на радісне здивування Мішель, поїхали. По-перше, це те, що зробили б містер Томас С. Доббс та його дружина. І, по-друге, було б самогубством займатися моєю серйозною справою в Сан-Хуані до пізньої ночі. Лежати на пляжі з білим піском, під палючим сонцем на моєму тілі і гуркотом карибського прибою, що заспокоює мої вуха, було досить гарним способом скоротити час очікування.
  
  
  "Том."
  
  
  Я перекинувся на бік і глянув на Мішель. І вирішив, що це не просто добре, це було... ну, назвіть ваш чудовий ступінь. Підійде все чи все: пишні груди Мішель більше, ніж заповнювала крихітний, майже прозорий бюстгальтер від бікіні, який вона носила, шовкова шкіра її живота звужувалася до низу бікіні, який був трохи більше, ніж два маленькі трикутники і шматок шнурка, довгі , що хвалько ворушаться на піску.
  
  
  «Том, — промуркотіла вона, заплющивши очі й піднявши обличчя до сонця, — будь ласка, налий мені трохи олії для засмаги».
  
  
  "Із задоволенням."
  
  
  Я розподілив теплу олію по її шиї, по гладких плечах, по животі та по стегнах. Її тіло ніжно ворушилось під моїми руками. Її шкіра стала теплішою, м'якшою. Вона перекотилася на живіт, і я знову розподілив масло по плечах, розстебнув її бюстгальтер і розподілив його по її спині, мої руки ковзнули з її боків, торкаючись її грудей. Вона зітхнула, і звук був більше схожий на стогін, ніж на зітхання. Коли я закінчив, ми лягли поруч, стикаючись один з одним. У нас обох були заплющені очі, і аура сексу між нами була густою, гарячою та наростаючою. Яскраве сонце, здавалося, невблаганно зближало нас, як магніт та залізо.
  
  
  «Том», – нарешті прошепотіла вона, – «Я більше не можу цього виносити. Давай повернемося до нашої кімнати».
  
  
  Її голос був м'яким, але наполегливим. Я відчув ту ж потребу. Не кажучи жодного слова, я знову зачепив її бюстгальтер, підняв на ноги і повів назад у готель. Коли ми ввійшли до кімнати, вона трохи відсунулась від мене.
  
  
  "Повільно, Нік", - сказала вона низьким, хрипким голосом, її темні очі дивилися в мої. «На цей раз я хочу, щоб це тривало повільно. Нехай це триватиме вічно».
  
  
  Моя рука простяглася до неї. Вона спіймала його і притиснула чашкою до її повного вигину.
  
  
  «Зроби це назавжди, любий. Я хочу все, зараз, все».
  
  
  
  
  Під моєю рукою її розпечена на сонці плоть напружилася. Я відчував пульс крові. Пульс почастішав. Я притяг її до себе, і мій відкритий рот накрив її, мій язик досліджував, твердо і вимогливо. Вона еротично корчилася, але повільно, наче під нечутний барабанний бій, темп якого збільшувався з нестерпно контрольованою швидкістю.
  
  
  "Чи може вода загасити цей вогонь?" – різко прошепотіла я.
  
  
  "Тільки посилюй полум'я, дорогий", - сказала вона, відразу зрозумівши, що я мав на увазі.
  
  
  Одним швидким рухом я зняв із неї бюстгальтер, а потім і плавки від бікіні. Чуттєва усмішка скривила її губи. Її рука відштовхнула мої руки, і її очі кинулися на мене з гордістю та захопленням.
  
  
  Я відчув, як мої власні інстинкти взяли гору, коли я підняв її і поніс у ванну. Миттю ми стояли під обпікаючою водою душа, наші мокрі, димні тіла притиснулися один до одного і люто годувались один з одним. Це було все ще повільно, але з криваво-жарким темпом чистого чуттєвого екстазу, що переходить у нестерпне, абсолютне та абсолютне володіння чоловіком жінкою та жінкою чоловіком.
  
  
  Коли це нарешті сталося, ми обидва закричали, безмовно, як чисті інстинкти, якими стали на короткий час.
  
  
  "Задовільно?" - пробурмотіла вона, коли ми обоє трохи одужали.
  
  
  "Цілком вірно", - сказав я, все ще намагаючись сфокусувати погляд і віддихатися.
  
  
  * * *
  
  
  Залишок вечора був також повним і задовільним - принаймні був би, якби Я справді був Томасом К. Доббсом. Ми пили піна-коладу на відкритій терасі, де стояла армія метушливих офіціантів, поки карибський захід сонця надавав барвистість, наче на вимогу. Коли ми ввійшли всередину поїсти, армія офіціантів перетворилася на полк, меню було трьох футів завдовжки, і від усього закладу пахло витраченими грошима, як водою. Все, що можна було купити за гроші, було доступним і купувалося у великій кількості.
  
  
  На жаль, суміші для тропічних напоїв – це моя ідея про те, як найкраще зіпсувати хороший ром, і я повністю згоден з Альбертом Ейнштейном у тому, що стейк на двадцять чотири унції – ідеальна їжа для левів, і лише левів. У більш звичайних обставинах - які мені іноді важко уявити - я насолоджувався б тільки що спійманим «конком» або морськими їжаками, обсмаженими з часником і карибськими спеціями. Але Томас С. Доббс позеленів би при думці про будь-який з них, а на даний момент я був Доббсом. Тому я вперто зображував його вечір, тішився виглядом Мішель у прозорій сукні, яка б дало кожному чоловікові багато насолод на моєму місці.
  
  
  Пізніше, коли ми взяли таксі до казино Caribe Hilton, я втішився втратою кількох сотень доларів із грошей AXE на колесі рулетки, що, безперечно, зробив би Томас С. Доббс. Нік Картер зробив би це, граючи за столом у блекджек та виграв. Чи не гігантська сума, але, за системою Картера, кілька тисяч не азарт.
  
  
  Що й зробила Мішель.
  
  
  "Скільки?" - Запитав я, повертаючись у готель на таксі.
  
  
  «Чотирнадцять сотень. Насправді було п'ятнадцять, але я дав дилеру стодоларову фішку як чайові».
  
  
  "Але я дав тобі лише п'ятдесят доларів пограти!"
  
  
  «Звичайно, – весело відповіла вона, – але це все, що мені потрібно. Чи бачите, у мене є ця система…»
  
  
  «Добре, добре, – похмуро сказав я. Були часи, коли Томас К. Доббс мав чіткий біль у задній частині.
  
  
  Але були й часи, коли я міркував про наш номер у Сан-Джеронімо, коли я спостерігав, як Мішель виходить оголеною з ванної, коли повернення до Ніка Картера теж мало свої недоліки.
  
  
  Настав час повернутися до Ніка Картера.
  
  
  Я ввімкнув телевізор, щоб заглушити наші голоси, якщо в кімнаті прослуховують прослуховування, і притягнув до себе Мішель.
  
  
  «Настав час для роботи», - сказав я, щосили намагаючись не зводити очей з її шиї. «Я мушу повернутися через чотири чи п'ять годин, принаймні до ранку. А поки що залишайся в кімнаті із замкненими дверима і нікого не впускай ні з якої причини. Ви знаєте, що робити, якщо цього не зроблю». Я повернуся до ранку”.
  
  
  Вона кивнула головою. Ми все це обговорювали перед від'їздом із Вашингтона. Ми також обговорювали питання, чи їй потрібно мати пістолет. Вона ніколи не стріляла з будь-якого виду зброї. Тож пістолета їй не дісталося. У будь-якому разі це не принесло б їй користі, і я не вірю в те, щоб давати зброю людям, які не знають, як і коли використовувати його. Що вона справді отримала, то це кільце з імітацією діаманта. Діамант був нешкідливим. В оправі було чотири зубці, які при натисканні на ремінець виходили за межі алмазу. Якщо хтось із цих зубців пробивав шкіру ворога, то він миттєво втрачав свідомість. Проблема в тому, що ворог повинен був підійти досить близько, щоб Мішель могла використати кільце. Я сподівався, що їй не доведеться користуватися цим.
  
  
  
  
  Я сподівався, що їй не доведеться користуватися цим.
  
  
  Я сказав їй про це, потім встояв перед спокусою підкреслити мої слова довгим поцілунком і пішов.
  
  
  Я вийшов з готелю, як кажуть у фільмах, задньою дорогою. За винятком того, що вийти з будь-якого готелю «зворотним шляхом» не так вже й просто. По-перше, вам потрібно знайти зворотний шлях. У цьому випадку він виявився спереду і був вузьким прольотом пожежної драбини. Оскільки наш номер знаходився на чотирнадцятому поверсі, і ніхто при здоровому глузді не пройшов би по чотирнадцяти прольотах, а я пройшов чотирнадцять прольотів. Потім, вдячний за заняття у тренажерному залі з Уолтом Хорнсбі, інструктором з фітнесу AX, я спустився ще двома прольотами до підвалу. Там мені довелося ховатися за сходами, поки двоє одягнених у комбінезони службовців готелю, розповідаючи брудні анекдоти іспанською, не винесли кілька десятків сміттєвих баків. Коли вони зникли нагорі, я вийшов надвір. Це був провулок трохи більше, ніж провулок від смуги Кондадо. А Гонсалес, який сидів за кермом скромної непоказної червоної Тойоти, був припаркований не більше ніж за п'ятдесят футів від нього. Коли я забрався на пасажирське сидіння поруч із ним, у полі зору нікого не було.
  
  
  «Ласкаво просимо до кращої служби таксі на острові Пуерто-Ріко», - весело сказав він. "Ми пропонуємо…"
  
  
  "Запропонуйте швидку поїздку в Ла Перла", - сказав я, сунувши Вільгельміну собі в руку і перевіряючи боєприпаси. «А поки ви ведете машину, скажіть мені, як дістатися колонії прокажених у Ла Перла».
  
  
  Бадьорість Гонсалеса відразу випарувалася. Він увімкнув передачу і рушив, але не виглядав щасливим. Його вуса почали нервово посмикуватися.
  
  
  «Це», - повільно промовив він після кількох хвилин мовчання, - «божевілля. Їхати в Ла-Перла в такий нічний час – божевілля. Іти в колонію прокажених у будь-який час нерозумно, але йти в цей час ночі не тільки безумство, а й можливе самогубство».
  
  
  "Можливо", - погодився я, переставляючи Вільгельміну в оббивку і перевіряючи, чи затишно Х'юго сидить у замшевих піхвах.
  
  
  "Ви в курсі, що більша частина лікарні лепрозорної колонії знаходиться в заразному крилі?"
  
  
  "Я в курсі", - сказав я.
  
  
  «Ви знаєте, що навіть прокажені з незаразного крила небезпечні, оскільки вони відчайдушно бідні і не мають законних способів видобути гроші?»
  
  
  «Я теж це знаю, - сказав я, притискаючи П'єра до мого стегна.
  
  
  Гонсалес повернув кермо, спрямовуючи "Тойоту" від Кондадо до Старого Сан-Хуана.
  
  
  "І термін мого Блакитного Хреста минув", - похмуро сказав він.
  
  
  "Ти просто провідник", - сказав я йому. "Я йду один".
  
  
  "Але це ще гірше!" - Сказав він з тривогою. «Я не можу дозволити тобі увійти одному. Одна людина не мала б шансу, навіть у Ніка Картера. Я наполягаю…"
  
  
  "Забудь про це", - коротко сказав я.
  
  
  "Але..."
  
  
  «Гонсалесе, ваш ранг N7. Ви знаєте, який у мене. Я наказую вам».
  
  
  Він затих, і ми провели решту поїздки в мовчанні. Гонсалес жував вуса. Я глянув у дзеркало заднього виду на хвости. Їх не було. Десять хвилин звивистих поворотів маленькими вузькими вуличками привели нас повз особняк старого губернатора по схилу пагорба до околиць приморських нетрів Ла Перла. Поки ми проїжджали ним, карибський бриз трясло жерстяними дахами. Ви могли чути прибій, що розбивається об морську стіну, і запах риби, сміття, що розкладається, і маленьких захаращених кімнат без водопроводу. Гонсалес обігнув невеликий квадрат, провів "Тойоту" по провулку, який давав їй близько дюйма вільного простору з кожного боку, і припаркувався за рогом. Темна вулиця була безлюдною. Латинська музика слабо долинала з вікна над нами.
  
  
  "Ви сповнені рішучості зробити цю дурість?" - спитав Гонсалес голосом, сповненим тривоги.
  
  
  "Іншого виходу немає", - категорично відповів я.
  
  
  Гонсалес зітхнув.
  
  
  "Прокажена колонія знаходиться наприкінці вулиці. Насправді це лепрозарій, який поєднує в собі лікарню та гуртожиток для прокажених. Він займає площу, еквівалентну площі міського кварталу, і має форму фортеці, що складається з однієї великої будівлі з центрального двору. Є тільки один вхід. і вихід. Він веде в кабінети лепрозарію. За ним є одна замкнена двері. крило”.
  
  
  Гонсалес обернувся і пильно подивився на мене.
  
  
  "У південному крилі, - сказав він, - знаходяться ті прокажені, які заразні і яким не дозволяється виходити з лепрозарію".
  
  
  Я кивнув головою. Я зробив домашнє завдання на потворну тему прокази. Це хронічне інфекційне захворювання, яке
  
  
  
  
  атакує шкіру, тканини тіла та нерви. На ранніх стадіях воно виробляє білі плями на шкірі, потім білі лускаті струпи, гнильні виразки та вузлики. Нарешті частини тіла буквально виснажуються і відвалюються, викликаючи кошмарні деформації. Завдяки антибіотикам, розробленим після Другої світової війни, тепер можна зупинити хворобу у певний момент. Але на ранніх стадіях він все ще дуже заразний.
  
  
  "У вас є те, що я просив принести?"
  
  
  Без слів Гонсалес поліз на заднє сидіння і простяг мені докторську сумку та два комплекти посвідчень особи. картки. Один належав доктору медицини Джонатану Міллеру. Інше - інспектору Міллеру з митного управління Сан-Хуана.
  
  
  "Шприці повні", - сказав Гонсалес. «Один із них повинен за секунди нокаутувати дорослого чоловіка і тримати його непритомним як мінімум вісім годин. Картер...»
  
  
  Він зробив паузу. Я глянув на нього.
  
  
  "Прокажені, чиї виразки були заліковані, настільки ж небезпечні, як і заразні. Вони сплять і їдять тут безкоштовно, і їм дають ліки. Але вони не мають грошей на інші речі - сигарети, ром, азартні ігри - і небагато з них можуть ходити Отже, добре відомо, що вони замішані у багатьох тіньових речах.
  
  
  Я відчинив двері машини і вийшов.
  
  
  «Це, – сказав я, – ось на що я розраховую. Я також розраховуватиму, що ви чекатимете мене на тій маленькій площі, повз яку ми пройшли, до ранку. Якщо я не вийду на той час, йдіть. . Ви знаєте, що робити.
  
  
  Гонсалес кивнув головою. Я повернувся і пішов геть, перш ніж він навіть увімкнув передачу.
  
  
  "Buena suerte", - почув я його тихий голос позаду мене.
  
  
  Успіхів.
  
  
  Мені це потрібно.
  
  
  
  Розділ сьомий
  
  
  Лепрозарій був присадкуватим, важким, потворним будівлею з штукатурки, що обсипалася, яку хтось пофарбував у яскраво-червоний колір, що зробило його ще більш потворним. Він був двоповерховим, і вікна на кожному поверсі були зачинені важкими дерев'яними віконницями, щільно зачиненими навіть в умовах карибської спеки. Я знайшов дзвінок збоку від дерев'яних дверей і сильно смикнув. Я почув усередині гучний металевий брязкіт, потім тишу. Я знову потяг. Знову брязкіт. Потім кроки. Двері прочинилися, і з них виглянуло тонке сонне жіноче обличчя.
  
  
  "Що ти хочеш?" - роздратовано спитала вона іспанською.
  
  
  «Я доктор Джонатан Міллер», - відповів я рішуче на моєму дещо іржавому, але досить швидкому іспанському. "Я тут, щоб побачити пацієнта Діаса".
  
  
  У лепрозарії мав перебувати пацієнт на ім'я Діас. Це було одне з найпоширеніших імен Пуерто-Ріко.
  
  
  "В цей час ви прийшли відвідати пацієнта?" - Сказала жінка ще більш роздратовано.
  
  
  "Я з Нью-Йорка", - сказав я. «Я тут лише кілька днів. Я роблю послугу сім'ї Діаса. Я не маю іншого часу. Будь ласка, впустіть мене, сеньйоре. Я мушу повернутися до своєї клініки до завтрашнього дня».
  
  
  Жінка завагалася.
  
  
  «Сеньйора, - сказав я, надаючи голосу різкої нотки нетерпіння, - ви даремно витрачаєте мій час. Якщо ви не впустите мене, покличте когось із авторитетів».
  
  
  "Вночі тут більше нікого немає", - сказала вона з ноткою невпевненості в голосі. Вона глянула на мою лікарню. «У лікарні чергують лише дві медсестри. В нас дуже мало кадрів».
  
  
  "Двері, сеньйора", - різко сказав я.
  
  
  Повільно, неохоче вона відчинила двері і відійшла вбік, щоб впустити мене, потім зачинила і замкнула її за мною.
  
  
  «Який саме Діас тобі потрібний? Феліпе чи Естебан?»
  
  
  "Феліпе", - сказав я, оглядаючи велику кімнату, заставлену стародавніми картотечними шафами і обставлену двома хиткими металевими столами та кількома стільцями. Сильний запах дезінфікуючого засобу і слабкий, але виразний запах людської плоті, що розкладається.
  
  
  «Феліпе Діас знаходиться у західному крилі зі стабілізованими ящиками. Але я не можу завезти вас туди. Я мушу залишатися біля дверей», - сказала жінка. Вона підійшла до столу, відчинила ящик і дістала зв'язок ключів. "Якщо ти хочеш піти, ти маєш іти один".
  
  
  «Буено, – сказав я, – я піду сам.
  
  
  Я простяг руку за ключами. Жінка простягла їх. Я глянув на її руку і зітхнув. Від долоні відходили тільки великий та дюйм вказівного пальців.
  
  
  Жінка впіймала мій погляд і посміхнулася.
  
  
  "Нічого подібного, сеньйоре", - сказала вона. «Мій випадок стабілізувався, і я не заразна. Я одна із щасливчиків. Я втратила лише кілька пальців. З іншими, такими як Феліпе…»
  
  
  Я змусив себе взяти ключі з цієї руки і рушив до дверей у дальній стіні.
  
  
  "Діас у ліжку дванадцять, прямо навпроти дверей", - сказала жінка позаду мене, коли я відчинив двері. «І, сеньйоре, будьте обережні, не заходьте у південне крило. Там дуже заразні випадки».
  
  
  Я кивнув і вийшов надвір, зачинивши за собою двері. Тьмяна електрична лампочка ледь освітлювала голий брудний двір з декількома худими пальмами та кількома рядами ослонів.
  
  
  
  Вікна з цього боку були відчинені, темні, і я чув хропіння, зітхання, кашель і кілька стогонів. Я швидко перетнув двір у бік західного крила, потім відчинив двері великим залізним ключем.
  
  
  Запах ударив мене як молоток. Він був густим і важким, пахло гниючим людським тілом, пахло трупом у спеку. Ніякий дезінфікуючий засіб у світі не міг приховати цей запах, і мені довелося боротися з хвилею нудоти, що захлеснула мене. Переконавшись, що не захворію, я витяг з кишені ліхтарик-олівець і провів променем по темній кімнаті. Ряди тіл, що лежать на ліжках, скрючилися в незручних положеннях сну. Тут і там розплющувалося око і обережно дивився на мене. Я спрямував промінь на ліжко прямо навпроти дверей і тихо пройшов через кімнату. Фігура на ліжку натягла простирадло на голову. Десь з-під простирадла долинало полоскане хропіння. Я простяг руку і знизав одне плече.
  
  
  "Діаз!" – різко прошепотіла я. "Прокинься! Діас!"
  
  
  Фігура заворушилася. Повільно з'явилася одна рука і стягнула простирадло. Голова обернулася, і стало видно обличчя.
  
  
  Я тяжко проковтнув. Це було обличчя із кошмару. Носа не було, а одне вухо перетворилося на гнилий грудку плоті. Чорні ясна дивилися на мене там, де вичерпався верхній хп. Ліва рука була куксою, зморщеною нижче ліктя.
  
  
  "Кому?" - хрипко спитала Діас, сонно дивлячись на мене. "Qué quiere?"
  
  
  Я заліз у піджак і клацнув посвідченням особи.
  
  
  «Інспектор Міллер, митне управління Сан-Хуана, – сказав я. "Тебе розшукують для допиту".
  
  
  Понівечене обличчя незрозуміло глянуло на мене.
  
  
  "Одягайся і виходь", - різко сказав я. «Тут не треба будити всіх».
  
  
  Він все ще виглядав непорозумінням, але повільно скинув простирадло і встав. Йому не треба було одягати одяг. Він спав у ній. Він пішов за мною по підлозі і вийшов через двері у двір, де стояв і моргав, дивлячись на мене в напівтемряві.
  
  
  «Я не витрачатиму час даремно, Діасе», - сказав я. «Ми отримали інформацію про те, що через лепрозарій діє мережа контрабандистів. З одного боку, тут зберігаються контрабандні товари. Наркотики. І, за нашою інформацією, ви у всьому по вуха».
  
  
  "Кому?" - Сказав Діас, переляканий погляд змінився сонним. «Контрабанда? Я не розумію, про що ви кажете».
  
  
  «Немає сенсу прикидатися тупицею», - відрізав я. «Ми знаємо, що відбувається, і ми знаємо, що ви причетні до цього. Тепер ви збираєтеся співпрацювати чи ні?
  
  
  "Але кажу вам, я нічого не знаю", - заперечив Діас. «Я нічого не знаю про наркотики чи контрабанду тут чи деінде».
  
  
  Я вп'явся в нього очима. Мені не подобалося робити те, що я мав робити далі, але я зробив це.
  
  
  «Діас, – повільно сказав я, – у тебе є вибір. Ти можеш або співпрацювати з нами і вийти на волю, або я можу заарештувати тебе прямо тут і зараз. Це означає, що я відправлю тебе до в'язниці. Звичайно, в одиночну камеру, оскільки серед інших ув'язнених не може бути прокаженого. І, ймовірно, протягом тривалого часу, тому що нам може знадобитися багато часу, щоб розкрити цю справу без вас. І протягом цього часу, ймовірно, ми не зможемо надати ліки вам потрібно зупинити вашу хворобу.
  
  
  В очах Діаса майнув жах.
  
  
  "Ні!" він ахнув: Ти не можеш цього зробити! Я помру! Жахливо! Клянуся тобі на могилі моєї матері, я нічого не знаю про…»
  
  
  "Це твій вибір, Діасе", - похмуро сказав я. "І тобі краще зробити це зараз".
  
  
  Понівечене обличчя Діаса вкрилося згодом. Він затремтів.
  
  
  "Але я нічого не знаю!" - благав він. "Чим я можу вам допомогти, якщо я..."
  
  
  Він зробив паузу. Мої нерви напружилися. Це могло бути те, що я ловив.
  
  
  "Почекай", - повільно сказав він. «Почекай. Можливо…"
  
  
  Я чекав.
  
  
  «Кілька місяців тому, – сказав він, – це сталося кілька місяців тому. Тут були незнайомці. Чи не прокажені. Чи не лікарі. Але вони щось приховували чи, можливо, когось».
  
  
  "Приховуючи це, чи його, де?" - Запитав я.
  
  
  «Куди ніхто не подивився б. В інфекційному відділенні».
  
  
  «Давай, – сказав я.
  
  
  «Вони пішли приблизно за місяць. Забравши з собою все, що вони ховали. Це все, що я знаю, присягаюся вам честю моєї матері».
  
  
  "Мені потрібно більше інформації, Діасе", - твердо сказав я. Де вони взяли те, що ховали?
  
  
  «Я не знаю, присягаюся, Якби я знав, я б сказав тобі. Але...»
  
  
  Він зробив паузу. В його очах з'явився неспокій.
  
  
  "Продовжуй", - зажадав я.
  
  
  Хорхе. Хорхе повинен знати. Він прокажений, заарештований.
  
  
  
  
  , який працює медбратом у заразному крилі. Він би все бачив, можливо, підслуховував щось цінне для вас. Але..."
  
  
  "Але що?"
  
  
  «Щоб поговорити з ним, нам довелося перейти в заразне крило. Для мене це дрібниця. Але тобі ... »
  
  
  Йому не треба було закінчувати пропозицію. Я знав небезпеку. Але я також знав, що треба робити.
  
  
  "Ви можете принести мені стерильний халат, рукавички, кепку, все вбрання?"
  
  
  Діас кивнув головою.
  
  
  "Зроби це", - сказав я коротко. "І швидко".
  
  
  Він зник у будівлі і за кілька хвилин з'явився знову, несучи те, що я просив. Коли я одягнув халат, кепку, маску хірурга та рукавички, він підштовхнув до мене пару туфель.
  
  
  «Ви маєте залишити своє взуття за дверима. Всі ці речі будуть стерилізовані, коли ви їх знову знімете».
  
  
  Я зробив, як він сказав, потім рушив через двір, тримаючи в руці черевики.
  
  
  "Ви можете отримати ключ від південного крила?" Я запитав.
  
  
  Діас трохи посміхнувся, його відсутня верхня губа перетворилася на жахливу гримасу.
  
  
  "Він замкнений тільки зовні, сеньйоре", - сказав він. «Щоб утримати прокажених. Неважко утримати інших».
  
  
  Діас відкрутив засув на інші важкі дерев'яні двері і відступив убік, дозволяючи мені пройти першими. Я різко жестом запросив його йти вперед. Знову темна кімната, але цього разу з освітленням в одному кінці, де за столом сидів чоловік у білому, підперши голову руками, і спав. Знову ряди дитячих ліжечок, незграбні постаті. Але тут дехто скручувався від болю. Звідти і там долинали уривчасті стогін. Запах був навіть гірший, ніж у західному крилі. Діас пройшов по проходу до чоловіка в білому, пильно подивився на нього, потім підняв голову за волосся.
  
  
  "Хорхе", - грубо сказав він. «Хорхе. Прокинься. Сеньйор хоче поговорити з тобою».
  
  
  Очі Хорхе розплющилися, він глянув на мене не у фокусі, потім його голова впала на руки. Частина його лівої щоки зникла, оголюючи білу кістку.
  
  
  "Айі", - пробурмотів він. "Такий гарний. І такий хоробрий, щоб працювати з прокаженими. Такий гарний".
  
  
  Діас подивився на мене і скривився.
  
  
  "П'яний", - сказав він. «Він використовує свою зарплату, щоб напиватися щоночі».
  
  
  Він знову підняв голову Хорхе і грубо грюкнув його по гнилий щоці. Хорхе задихнувся від болю. Його очі розплющились і зосередилися.
  
  
  «Ви повинні поговорити з сеньйором, Хорхе, – сказав Діас. «Він із поліції, митної поліції».
  
  
  Хорхе витріщився на мене, піднявши голову з очевидним зусиллям.
  
  
  "Полісія? Навіщо?"
  
  
  Я вийшов за межі Діас і перевернув своє посвідчення особи. у Хорхе.
  
  
  "Для інформації", - сказав я. «Інформація про те, хто тут ховався, ким і куди вони йшли, коли йшли звідси».
  
  
  Незважаючи на те, що він був п'яний, в очах Хорхе з'явився лукавий вираз.
  
  
  «Тут ніхто не ховається. Тут лише прокажені. Заразна. Дуже небезпечна. Тебе тут не повинно бути.
  
  
  Я вирішив поводитися з Хорхе трохи інакше, ніж з Діас.
  
  
  «За інформацію є нагорода», - сказав я повільно та чітко, дістаючи гаманець. Я побачив, як очі Хорхе трохи розширилися, коли я витягнув п'ять двадцятидоларових купюр. "Сто доларів. Виплачено негайно».
  
  
  "Айі", - сказав Хорхе. «Я хотів би стільки грошей, але…»
  
  
  «Нема чого боятися. Ніхто ніколи не дізнається, що ти мені сказав, окрім Діаса. І Діас знає краще, ніж говорити.
  
  
  Погляд Хорхе був прикутий до грошей у моїй руці. Я посунув його через стіл. Хорхе облизнувся, потім раптово схопив гроші.
  
  
  «Я не знаю, хто вони такі, – швидко сказав він, – але вони не були латиноамериканцями. Їх було троє. Вони прийшли за одну ніч і замкнулися у порожній кімнаті в задній частині крила. Більше двох. Тижня вони не з'являлися. Прокажений із заарештованим пацієнтом приносив їм їжу двічі на день. Саме цей прокажений стерилізував кімнату за ніч до їхнього прибуття. Потім одного разу вночі вони пішли так само раптово, як і прийшли. Прокажений теж зник, але пізніше ми дізналися, що його тіло було знайдено за кілька кварталів звідси. Його задушили».
  
  
  "Ви хоч уявляли, куди вони пішли звідси?" - Запитав я.
  
  
  Хорхе завагався.
  
  
  «Я не впевнений, але я думаю – двічі, коли прокажений увійшов до кімнати з їжею, мені здається, я чув, як один із чоловіків говорив щось про Мартініка».
  
  
  Щось клацнуло у моєму мозку.
  
  
  Мартініка. Вулкан.
  
  
  Раптом за Хорхе у стіні відчинилися двері. Через нього пройшла постать, одягнена, як і я, у стерильний халат, маску, кепку та все інше. Хорхе напівобернувся, подивився, потім усміхнувся.
  
  
  "Буенос ночей, сеньйорита", - сказав він. Потім, як на мене, у його голосі повернулася частина сп'яніння. «Така красива, така симпатична маленька чініта, і вона приходить допомогти прокаженим. Щойно прибула».
  
  
  
  
  
  Чиніта. Китаянка.
  
  
  Поверх хірургічної маски східні очі з двома століттями дивилися просто на мене.
  
  
  Занадто знайомі східні очі із двома століттями.
  
  
  "Ласкаво просимо на вечірку, Картер", - сказала вона.
  
  
  Я похмуро глянув на неї.
  
  
  "Для тебе, Лі Чин, - сказав я, - вечірка закінчена".
  
  
  Я рушив до неї. Вона підвела руку.
  
  
  «Не робіть помилок, про які ви пошкодуєте», - сказала вона. "У нас є…"
  
  
  Її голос завмер на півслові, і я побачив, як її очі раптово розширилися від страху.
  
  
  "Картер!" гукнула вона. "За тобою!"
  
  
  Я повернувся. Пляшка Хорхе на кілька дюймів промазала по моєму черепу, розбившись об стіл у руці. Через частку секунди мій карате вдарив його по шиї і не схибив. Він упав на підлогу, як зрубана колода. Навіть коли він падав, я знову почув голос Лі Чина. Цього разу він був рівний, твердий і смертельно спокійний.
  
  
  "Двері", - сказала вона. "І ліворуч від вас".
  
  
  Біля дверей було троє. У тьмяному тіньовому світлі я міг бачити гротескні, потворні кінцівки, обличчя з поїденими рисами, порожні очниці, обрубки рук. Я також міг бачити блиск двох ножів і смертоносний шмат свинцевої труби, коли вони повільно рухалися до мене.
  
  
  Але саме від фігур зліва у мене по спині пробіг холодок. Їх було п'ять, шість, може, більше, і всі вони піднялися з ліжок, щоб обережно ковзати в мій бік.
  
  
  Це були прокажені із заразними хворими. І їх напівоголені тіла наближалися все ближче, вкриті білими виразковими пухлинами, що страшенно стирчали з хворої плоті.
  
  
  Чи Чин перейшла на мій бік.
  
  
  «Один із ваших західних філософів одного разу помітив, – сказала вона спокійно, майже в розмові, – що ворог мого ворога – мій друг. Ви згодні?"
  
  
  "На даний момент, - сказав я, - абсолютно точно".
  
  
  "Тоді давайте захищатися", - сказала вона, і її тіло злегка зігнулося, руки вислизнули вперед у тому, що я відразу ж дізнався як класичну позу готовності кунг-фу.
  
  
  Те, що сталося потім, сталося так швидко, що я ледве міг простежити за цим. У групі прокажених біля дверей раптово стався рух, і яскравий спалах леза ножа промайнув у повітрі. Я повернувся убік. Чи Чин не рушив з місця. Одна з її рук метнулася вгору, повернулася, утворила швидку параболу, і ніж знову рушив у рух - до людини, яка кинула його. Він видав крик, який закінчився зітханням, коли лезо пронизало його шию.
  
  
  Наступної миті кімната вибухнула хаотичним рухом. Прокажені рушили вперед групою і кинулися на нас. Моя права нога вилетіла і знайшла слід у животі одного нападника, коли я жорсткими пальцями проткнув уперед сонячне сплетіння іншого. Свинцева трубка просвистіла у мене за плечем. Х'юго був у моїй руці, і чоловік зі свинцевою трубою впустив її, коли смертоносне лезо встромилося йому в шию. Кров ринула з сонної артерії фонтаном. Поруч зі мною тіло Лі Чин рухалося плавним звивистим рухом, її руки скручувалися і опускалися, а тіло гротескно погойдувалося повітрям і падало зім'ятим з головою під неможливим кутом.
  
  
  «Це марно, Картер», - я почув хрипке каркання голосу Діаса звідкись із напівтемряви. «Двері замкнені зовні. Ти ніколи не виберешся зараз. Ти станеш прокаженим, як і ми».
  
  
  Я розсік Хьюго в повітрі перед собою, відтіснивши двох напівоголених прокажених руками.
  
  
  "Твій одяг", - кинув я Лі Чин. «Не дозволяйте їм порвати ваш одяг і торкатися вас. Вони намагаються заразити нас».
  
  
  "Ти збираєшся згнити, як і ми, Картер", - знову почулося хрипке каркання. «Ти й маленька чініта. Твоє тіло впаде з ... »
  
  
  Крик закінчився ахом, коли Лі Чин присіла, розвернувся, впав назад, хапаючи руху, і відправила тіло Діаса до стіни з силою катапульти. Його очі побіліли, а потім заплющились, коли він упав. В той же момент я відчув, як чиясь рука схопила мене за спину, і почув звук блювоти. Я розвернувся, взявши прокаженого за спину однією рукою в рукавичці, коли Х'юго врізався під кутом до його сонячного сплетення. Він зім'явся, з рота текла кров. Шматок мого стерильного халата все ще стискав у його руці. Обернувшись, я помітив, як Лі Чин вилазить із чергового котячого присіду, а тіло прокаженого падає до стіни. Її сукня теж була розірвана. На секунду наші погляди зустрілися, і ця ж думка, мабуть, спала нам на думку одночасно.
  
  
  "Двері", - сказав я.
  
  
  Вона трохи кивнула, і її тіло знову стало котячим. Я бачив, як вона стрибнула на стіл, який використовував Хорхе.
  
  
  
  
  потім здійснила неможливий політ над головами трьох нападаючих і приземліться біля дверей. Я йшов за нею, використовуючи Хьюго, щоб розчистити шлях. Коли ми разом стояли біля дверей, у нас залишалося лише кілька секунд до того, як прокажені знову напали на нас.
  
  
  "Всі разом!" - гаркнув я. Зараз!
  
  
  Наші ноги вистрілили одночасно, як два тарани. Пролунав тріск, але петлі трималися. Черговий раз. Тріск був голосніший. Черговий раз. Двері вискочили з петель, і ми кинулися по ній у двір, знівечені руки тяглися до нас, хапали наш одяг, запах вмираючої плоті проникав у наші ніздрі.
  
  
  "Двері в офіс!" Я почув крик Лі Чин. "Відкрита!"
  
  
  Я чув тупіт біжать ніг по висушеній землі у дворі, коли прокажені переслідували нас групою. Нам заважали халати хірургів і вони швидко наближалися до нас. Я вклав усі останні запаси енергії в останній ривок швидкості, побачив, як Лі Чин зробила те саме позаду мене, і кинулася через відчинені двері в офіс. Фігура Лі Чин за моєю спиною перетворилася на пляму швидкості, коли я зачинив двері, жорстоко натиснувши на вагу тіл, що наближаються. На мить я відчув, що двері знову зламали. Потім вона раптом зачинилася, і я вистрілив у замок. По той бік дверей пролунав шум голосів, потім тиша.
  
  
  Чи Чин стояла поруч зі мною.
  
  
  "Дивися", - сказала вона, вказуючи на один з кутів кімнати.
  
  
  Жінка, яка мене впустила, лежала купою, нерухомо. Було легко зрозуміти чому. Її горло було перерізане від вуха до вуха. Поруч із нею лежав телефонний апарат, дріт його був вирваний зі стіни.
  
  
  «Прокаженим, які напали на нас, мабуть, заплатила ОАС», - сказав я. «Цієї жінці явно не заплатили. Вона, мабуть, нічого про це не знала. Коли вона почула рукопашний бій у заразному крилі, вона, мабуть, намагалася зателефонувати до поліції і…»
  
  
  «І зробила помилку, залишивши двері у двір відчиненими, коли вона це зробила», - закінчила за мене Лі Чин.
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  «Але немає жодної гарантії, що хтось із прокажених не скористався телефоном для виклику підкріплення ОАС. І я не збираюся бути тут, коли вони прибудуть. Ми збираємось піти звідси зараз. І разом. Ви повинні потрібно дещо пояснити”.
  
  
  "Звичайно", - спокійно сказав Лі Чин. "Але як щодо нашого одягу?"
  
  
  Халати обох наших хірургів були розірвані. Нижній одяг був забруднений. Зрозуміло, що треба було робити.
  
  
  "Стриптиз", - наказав я, підлаштовуючи свої дії під свої слова.
  
  
  "Всі?" - спитав Лі Чин з підозрою.
  
  
  "Всі", - сказав я. «Якщо ви не захочете одного разу прокинутися і виявити, що у вас відвалюються пальці».
  
  
  «Але куди ми підемо? Без одягу…"
  
  
  «Хтось чекає на мене в машині. Всього за кілька кварталів звідси», - запевнив я її.
  
  
  Лі Чин підвела очі від розстібання бюстгальтера.
  
  
  "Кілька кварталів!" вона сказала. "Ви не маєте на увазі, що ми збираємося ..."
  
  
  Я кивнув, виліз із шортів і рушив до вхідних дверей.
  
  
  "Готовий?"
  
  
  Чи Чин, відкинувши клаптик трусиків, виглядала сумнівно, але кивнула. Я схопив її за руку і відчинив вхідні двері.
  
  
  "Бежемо!"
  
  
  Мені подобається думати, що ми були першими гравцями Сан-Хуана.
  
  
  
  Восьмий розділ
  
  
  Гонсалес дрімав. Коли він прокинувся від мого постукування по вікну, він виявив оголеного Ніка Картера, що стояв пліч-о-пліч з красивою і надзвичайно оголеною китаянкою, його щелепа впала на туфлі. Якийсь час він нічого не робив, окрім як дивився. І не на мене. Я не міг його звинувачувати. Чин Чин була маленькою, майже крихітною, але кожен дюйм її тіла мав ідеальні пропорції. Чорне, як смола, волосся спадало на її маленькі тверді груди з великим віночком і сосками, що стирчали. Її стегна і ноги були гладкими, живіт стиснутим і вигнутим. Її обличчя акцентував ідеальний носик ляльки, і коли вона відвела убік чітко окреслені губи, її зуби засліпили. Важко було повірити, що ця дівчина була майстром кунг-фу – чи, краще сказати, коханкою, – яка могла битися з будь-якою кількістю чоловіків у рукопашному бою. Не те, щоб я збирався це забути.
  
  
  Я знову постукав у вікно, вибивши Гонсалеса з його трансового погляду.
  
  
  «Гонсалес, – сказав я, – якщо ти не проти перервати своє вивчення фізичної культури, я був би вдячний, якби ти відчинив двері. І я думаю, що жінка оцінила б вашу куртку ».
  
  
  Гонсалес кинувся до ручки дверей.
  
  
  "Двері", - сказав він. «Так. Звичайно. Двері. Піджак. Звичайно. Я був би дуже щасливий віддати дамі мої двері. Я маю на увазі мою куртку».
  
  
  Потрібно було кілька секунд замішання, але, нарешті, двері відчинилися, і Лі Чин були прикриті від плечей до колін курткою Гонсалеса. я отримав
  
  
  
  
  плащ, який, враховуючи невисоке зростання Гонсалеса, насилу дістався моїх стегон.
  
  
  "Добре", - сказав я, сідаючи на заднє сидіння з Лі Чин, тимчасово сідаючи Вільгельміну і Хьюго по кишенях плаща Гонсалеса і ігноруючи його невисловлене, але явно відчайдушне бажання дізнатися, що сталося. «Давай забираємося звідси до біса. Але поки що не повертаємося в готель. Просто покатайся трохи. Ця маленька леді має що сказати мені».
  
  
  "Звичайно", - спокійно сказала Лі Чин. Вона порилася в кишенях куртки Гонсалеса, доки не знайшла пачку цигарок, запропонувала одну мені, а коли я відмовився, закурила одну для себе і глибоко затяглася. "З чого мені почати?"
  
  
  "На початку. З основ. Наприклад, що саме ви намагаєтеся робити і чому?
  
  
  "Добре. Але хіба ти не думаєш, що людині, яка за кермом, слід дивитися перед собою частіше, ніж вона дивиться в дзеркало заднього виду?
  
  
  "Гонсалес", - сказав я застережливо.
  
  
  Гонсалес винувато озирнувся на дорогу і продовжив їхати зі швидкістю близько двадцяти миль на годину.
  
  
  "Ви щось знаєте про Чайнатаун?" - Запитала Лі Чин.
  
  
  «Хто-небудь знає щось про Чайнатаун, якщо вони не етнічні китайці?»
  
  
  "Гарний аргумент", - посміхнувся Лі Чин. «У будь-якому разі, я дочка Лунг Чіна. Я також його єдина дитина. Лунг Чин - глава сім'ї Чин чи клану Чин, якщо хочете. Це великий клан, і я не проти ви, що він дуже багатий. Він має багато різних ділових інтересів, не тільки в китайському кварталі Нью-Йорка, Гонконгу та Сінгапурі, але й у всьому світі. Оскільки у мого батька не було інших дітей, зокрема, жодних синів, я був вихований і освічений, щоб дбати про інтереси клану Чин, де б вони не знаходилися і якими б вони не були. У будь-якому разі, я могла б це зробити».
  
  
  «Включаючи розумне використання майстерності у бойових мистецтвах?»
  
  
  "Так", - кивнув Лі Чин. «І вивчення гуманітарних наук у Вассарі. І вивчення технологій загалом у Массачусетському технологічному інституті».
  
  
  "Широко освічена молода леді", - зауважив я.
  
  
  "Я повинен бути такий. Моя робота на даний момент, ну, ви можете назвати це засобом усунення несправностей для клану. Коли щось йде не так, як треба, або є загроза інтересам клану, де б і що не було, моя завдання - втрутитися і виправити положення.
  
  
  «А що зараз не працює гладко або перебуває під загрозою?» - Запитав я, вже впевнений у відповіді.
  
  
  "Та добре тобі, Картер", - сказала вона. "Ви, мабуть, уже здогадалися про це. Клан має серйозні інтереси у венесуельській нафті. І нафта в кількох інших точках у Південній Америці теж. І ОАС загрожує знищити офшорні нафтові вежі та нафтопереробні заводи вздовж та впоперек. узбережжя. Правильно?"
  
  
  "Дуже добре", - похмуро сказав я. «Дуже добре поінформована. Не думаю, що ти хочеш розповісти мені, чому ти так добре поінформована?
  
  
  "Звичайно, ні", - весело відповіла вона. "Більше, ніж я можу розповісти вам, як я дізнався, що ви зустрілися з Мішель Дюрош у Танжері, і навчилися цьому вчасно, щоб стежити за вами звідти. Давайте просто скажемо, що клан Чин великий, і має багато вух у багатьох місцях". ".
  
  
  "Включаючи електронні вуха, вставлені в сигарети", - нагадав я їй.
  
  
  "Так", - сухо відповіла вона. «Ви були моїм єдиним ключем до розгадки місцезнаходження Дюроша. Я не могла ризикувати вас втратити. І ми обидва дуже знаємо, що Фернан Дюрош є ключем до всієї загрози ОАС. У будь-якому випадку, тепер, коли ми знаємо, де наш дорогий лікар. Смерть викрали після того, як його сховали у лепрозарії..."
  
  
  "Почекай", - різко втрутився я. "Як ви думаєте, куди саме його було доставлено?"
  
  
  «Та добре тобі, Картер. Ти знову граєш зі мною в ігри», - нетерпляче сказала вона. «Я чув, що сказав Хорхе, так само добре, як і ви. Як ви думаєте, чому я прилетіла сюди і з'явилася як медсестра, як тільки мій жук підхопив вашу розмову з дочкою Дюроша - просто перед тим, як ви викурили його з ладу. Як це було на смак? "
  
  
  "Фол", - сказав я. "Але ви не відповіли на моє запитання".
  
  
  Хорхе сказав: «Мартініка. Останнє слово вашого друга Ахмеда було "Вулкан". Чи можу я процитувати вам путівник?» Французький карибський острів Мартініка є домом для сплячого, імовірно згаслого вулкана, Мон-Пеле. Висновок: Дюрош та штаб-квартира OAS знаходиться у кратері Мон-Пеле на Мартініці або поряд з ним».
  
  
  Я мовчки вилаявся. Ця дівчина була гарна.
  
  
  «Добре, – сказав я. «Ваша детективна робота ретельна. І ви непогано справляєтеся із суворими проблемами. Але тепер, маленький коник, настав час вам відмовитися від загальної картини. Ви можете представляти інтереси суспільства. Клан Чін, але я представляю інтереси Сполучених Штатів, не кажучи вже про будь-яку іншу нафтовидобувну країну в цій півкулі. Це питання пріоритету.
  
  
  
  Зрозуміло? "
  
  
  "Але це все", - сказала Лі Чин, викинувши недопалок у вікно. «Інтереси, яким я служу, та інтереси, яким ви служите, не суперечать один одному. Ми обидва хочемо одного й того ж – вивести схему ОАС з ладу. І ми знаємо, що повинні діяти однаково, прагнучи звільнити Дюроша. Висновок: настав час об'єднатися».
  
  
  "Забудь про це", - сказав я. "Ви б просто все ускладнили".
  
  
  "Як я зробила в лепрозарії?" - спитала Лі Чин, лукаво дивлячись на мене. «Послухай, Картере, я можу допомогти у цій справі, і ти це знаєш. У жодному разі ти не зможеш утримати мене від цього. Я більше, ніж рівня для будь-кого, з ким ти можеш спробувати утримати мене в полоні, і якби ви заарештували мене, це просто ускладнило б вас».
  
  
  З хвилину я дивився у вікно і думав. Те, що вона сказала, було правдою. Мабуть, я не міг утримати її від цього. Мабуть, вона зараз сиділа там, вигадуючи якийсь незрозумілий спосіб пошкодити мені нігті на ногах, якщо я вирішу спробувати. З іншого боку, можливо, вона працювала на опозицію, незважаючи на її досить правдоподібну історію, і прийшла мені на допомогу в лепрозорії, щоб здобути мою прихильність. Але навіть у цьому випадку, було б краще мати її там, де я міг би стежити за нею, ніж дозволити повзати десь поза увагою.
  
  
  «Давай, Картер, – сказала вона. «Перестань сидіти і намагатися виглядати незбагненно. Це угода?
  
  
  «Добре, – сказав я. «Вважайте, що ви тимчасово найняті AX. Але тільки доти, доки ви тягнете свою власну вагу».
  
  
  Лі Чин ляснула віями і скоса подивилася на мене.
  
  
  "Погляньте на старе китайське прислів'я", - сказала вона з найхриплішим акцентом, який я чув з часів Чарлі Чана.
  
  
  "Що це таке?" – сказав я.
  
  
  «Ви не можете стримувати хорошу людину, бо коли справи йдуть важко, а коли вони починають діяти, і я тільки починаю боротися».
  
  
  "Хммм", - сказав я. "Конфуцій?"
  
  
  "Ні. Chinatown High, 67 клас".
  
  
  Я схвально кивнув.
  
  
  «У будь-якому разі дуже глибоко. Але тепер, коли ми маємо нашу культуру на день, я хотів би обговорити, як ми збираємося вирушити на Мартініку».
  
  
  Весь її вираз обличчя змінився. Вона була цілком діловою.
  
  
  «Якщо ви добре прочитаєте свій путівник, – сказав я їй, – ви знаєте, що Мартініка – це заморський департамент Франції, як Гаваї – штат у Сполучених Штатах. Це означає, що закони та адміністрація французькі…»
  
  
  "Це означає, - закінчила за мене Лі Чин, - що в них можуть проникнути члени ОАС".
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  «Це означає, що ми маємо в'їхати на Мартініку без їхнього відома про наше прибуття. Це порушує проблему транспортування. Ми з Мішель подорожуємо під прикриттям, але ми не можемо ризикувати, що його не буде, особливо після того випадку у лепрозарії”.
  
  
  Лі Чин задумливо погладила один бік її обличчя.
  
  
  «Отже, не в повітрі», - сказала вона.
  
  
  "Ні", - погодився я. «Це гористий острів. Єдине місце, де можна приземлитися – це аеропорт, і нам доведеться пройти митний та імміграційний контроль. З іншого боку, хоча є лише одне місце для посадки літака, є сотні місць щодо невеликого розміру. човен міг кинути якір і залишатися непоміченим протягом кількох днів».
  
  
  "За винятком того, що оренда човна була б хорошим способом повідомити величезну кількість людей на цьому острові, що ми плануємо поїздку", - розсіяно сказав Лі Чин, закурюючи ще одну сигарету Гонсалеса.
  
  
  "Згоден", - сказав я. «Таким чином ми думаємо про те, щоб взяти човен напрокат, а не орендувати його».
  
  
  "Звичайно, без відома господаря".
  
  
  "Ні, поки ми не повернемо його з оплатою за його використання".
  
  
  Лі Чин викинув цигарковий попіл у вікно і виглядав діловим.
  
  
  "Нам доведеться обговорити це питання з оплатою, Картер", - сказала вона. Останнім часом я трохи переборщила з витратами.
  
  
  "Я поговорю з бухгалтером", - пообіцяв я їй. «Тим часом нам обом потрібно трохи поспати. Сьогодні ввечері. Ви не знаєте, де знаходиться причал для яхти?
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  «На східному краю є кафе під назвою «Пуерто-Реаль». Я зустрінуся з вами там завтра опівночі. У вас є де зупинитися доти?»
  
  
  "Звичайно", - сказала вона. «Клан Чин…»
  
  
  Я знаю, я знаю. Клан Чин – дуже великий клан. Добре, що Гонсалес може висадити мене біля мого готелю, потім купити тобі одяг і відвезти тебе туди, куди ти хочеш».
  
  
  "Добре", - сказала вона, викидаючи недопалок у вікно. «Але. Картер щодо цього одягу…»
  
  
  "Вона підуть на мій рахунок", - запевнив я її.
  
  
  Вона посміхнулася.
  
  
  Ну, що за хрень. Варто купити один одяг, щоб побачити, як він знімає інші.
  
  
  
  
  Коли я знову увійшов до апартаментів «Сан-Джеронімо», був світанок, а Мішель все ще міцно спала. Вона теж не була надто одягнена навіть для сну. Фактично, все, що на ній було одягнено, був кут простирадла, що скромно прикривав близько чотирьох дюймів її стегна. Я прийняв душ тихо, але ретельно, використовуючи трохи карболового мила, яке я взяв із собою спеціально для цієї мети, і ліг у ліжко поряд з нею. Я був стомлений. Я був сонний. Все, чого я хотів, це заплющити очі і від душі хропіти. Принаймні, так я думав, поки Мішель не ворухнулася, не розплющила одне око, не побачила мене і не повернулася, щоб притиснути свої пишні груди - такі не схожі на маленькі, тверді, підняті груди Лі Чин - до моїх оголених грудей.
  
  
  "Як пройшло?" - пробурмотіла вона, одна рука почала гладити мене по спині, до основи шиї.
  
  
  «Окрім битви з полком заразних прокажених, озброєних ножами та кийками, в цьому не було нічого», - відповів я, власноруч приступивши до дослідження якоїсь цікавої місцевості.
  
  
  "Ви повинні розповісти мені про це", - хрипко сказала Мішель, все її тіло тепер притискалося до мене, притискаючись до мене.
  
  
  "Я зроблю це", - сказав я. А потім якийсь час більше нічого не говорив, мої губи були зайняті в інший спосіб.
  
  
  "Коли ти скажеш мені?" - пробурмотіла Мішель за хвилину.
  
  
  "Пізніше", - сказав я. "Значно пізніше."
  
  
  І це було набагато пізніше. Фактично того дня, коли ми знову лежали на білому піщаному пляжі, вбираючи ще трохи гарячого карибського сонця.
  
  
  "Але чи справді ви довіряєте цій китайській дівчині?" - Запитала Мішель, наносячи тепле масло для засмаги на мою спину, розминаючи м'язи моїх плечей.
  
  
  "Звичайно, ні", - сказав я. «Це одна з причин, через яку я волію мати її, щоб я міг її доглядати».
  
  
  "Мені це не подобається", - сказала Мішель. "Вона здається небезпечною".
  
  
  "Вона і є така", - сказав я.
  
  
  Мішель якийсь час мовчала.
  
  
  "І ви кажете, що вона роздяглася догола перед вами?" - Запитала вона раптово.
  
  
  "Строго при виконанні службових обов'язків", - запевнив я її.
  
  
  "Угу!" вона пирхнула. «Мені здається, що вона є експертом у кількох речах, крім кунг-фу».
  
  
  Я посміхнувся. "Було б цікаво дізнатися".
  
  
  "Ні, поки я поряд, ти не будеш!" - гаркнула Мішель. "Мені не подобається ідея, що вона буде з нами".
  
  
  "Ви мені це вже сказали", - сказав я.
  
  
  «Що ж, я говорю тобі знову», - похмуро відповіла вона.
  
  
  І вона мені знову сказала. Коли ми їли ще цих проклятих Пінья Колад перед обідом. І коли ми під час обіду прикидалися левами. І коли ми в таксі по обіді, їхали до казино.
  
  
  "Дивися", - нарешті сказав я. «Вона йде з нами, та й усе. Я не хочу чути про це знову.
  
  
  Мішель поринула в похмуру тишу, яка стала ще похмурішою, коли ми вийшли з казино і сіли в орендований автомобіль, який я доставив. Я проігнорував її, зосередивши всі свої можливості на керуванні, проїзді та околицях Сан-Хуана, поки не переконався, що втратив будь-кого, хто міг би переслідувати нас. Була майже опівночі, коли я припаркував машину за кілька кварталів від причалу з яхтою, і ми переодяглися в комбінезони та светри, які я приніс із собою в портфелі.
  
  
  «Де ми зустрінемо цього твого чемпіона з кунг-фу?» - спитала Мішель, коли я взяв її за руку і повів темними тихими вулицями до басейну з яхтою.
  
  
  «У брудному, темному, зовсім сумнівному нетрі», - весело сказав я їй. "Тобі це сподобається."
  
  
  Пуерто-Реаль був справжнім нетрі. І це було брудно, темно і зовсім погано. Це було також місце, де люди займалися своїми справами та намагалися не надто уважно дивитися на незнайомців. Іншими словами, це було найкраще місце для зустрічей, які я міг придумати. Я відсунув фіранки з бісеру, що висіли над входом, і глянув у темний, димний інтер'єр. Довга поперечина з потрісканої плитки тяглася через усю кімнату, і півдюжини убогих персонажів пили за нею, дехто грав у доміно з барменом, дехто просто дивився в простір. Навпроти бару, поставленого біля штукатурної стіни, що обсипалася, за кількома хиткими столиками була галаслива гра в кістки, кілька самотніх п'ючих і один п'яний, який буквально плакав у своєму пиві. Все пахло несвіжим пивом, несвіжим сигаретним димом та ромом. Мішель з огидою скривилася, коли я підвів її до столу.
  
  
  "Це гірше, ніж Танжер", - пробурмотіла вона мені. "Як довго ми повинні чекати на цю дівчину?"
  
  
  "Поки вона не з'явиться", - сказав я. Я якраз збирався піти в бар, щоб випити, коли один із самотніх п'ючих встав з-за столу в іншому кінці кімнати і похитнувся до нас, несучи пляшку і кілька склянок. Очевидно, він був п'яним, і йому не пощастило через неймовірно брудний, заляпаний фарбою комбінезон, рваний вовняний светр і вовняна шапка, що наполовину закривала обличчя.
  
  
  
  .
  
  
  «Гей, amigos», - сказав п'яний, перегнувшись через наш столик, - «ліши випити разом. Ненавиджу пити наодинці».
  
  
  «Відчепись, приятелю. Ми…»
  
  
  Я зупинився на півслові. Під кепкою мені підморгував знайоме східне око. Я витягнув стілець.
  
  
  "Лі Чін, - сказав я, - познайомся з Мішель Дюрош".
  
  
  "Привіт", - сказала Лі Чин, посміхаючись, коли вона ковзнула в крісло.
  
  
  "Добрий вечір", - сказала Мішель. А потім солодким голосом: «Яке у вас чудове вбрання».
  
  
  "Я рада, що тобі сподобалося", - відповіла Лі Чин. «Але б ви бачили ту, що в мене вчора ввечері. Картер може вам сказати.
  
  
  Очі Мішель небезпечно блиснули. "Я здивована, що він взагалі помітив", - різко крикнула вона.
  
  
  Чи Чин тільки посміхнулася.
  
  
  "Конфуцій сказав, - сказала вона, знову зробивши хокейний акцент, - хороші речі приходять у маленьких упаковках".
  
  
  «Добре, пані, – втрутився я. - Збережіть дружню розмову на якийсь інший час. Ми маємо роботу, і ми маємо робити це разом».
  
  
  Чи Чин негайно кивнула. Мішель придушила погляд. Я взяв пляшку, яку принесла Лі Чин, і розлив усе по чарках. Чи Чин випила свій напій одним легким ковтком, потім сіла, дивлячись на мене, чекаючи. Я зробив ковток і мало не вибухнув.
  
  
  "Боже!" Я ойкнув. "Що це за матеріал?"
  
  
  "Новий ром", - недбало сказав Лі Чин. "Трохи міцний, чи не так?"
  
  
  "Міц!" Я сказав. «Все… добре, дивіться. Приступимо до роботи. Нам потрібний човен, досить великий для нас чотирьох, з достатньою потужністю, щоб швидко дістатися до Мартініки, але недостатньо великий, щоб привернути увагу і вимагати глибокого занурення у водній гавані».
  
  
  "День леді", - сказав Лі Чин.
  
  
  Я запитливо глянув на неї.
  
  
  «Він стоїть на якорі приблизно за чверть милі від гавані», - сказала вона. «Належить американському мільйонеру на ім'я Хантер. Він не був поряд із ним близько трьох місяців. Лише одна людина на борту, щоб подбати про це, і вона напивається у місті».
  
  
  "Ви були зайняті", - схвально сказав я.
  
  
  «Мені нудно сидіти без діла, – сказав Лі Чин. «У будь-якому разі, я сплю всього чотири години на добу, тож мені потрібно було чимось зайнятися, і мені все одно подобаються човни. Ця красуня Картер, особливо для того, що ми задумали. Це вісімдесятифутова бригантина. з посиленим корпусом та такелажем, трьома щоглами, низько побудованими для міцності на відкритій воді та при сильному вітрі. Схоже, в ньому можуть спати щонайменше чотири, а може й більше. входити та виходити з гавані, на швидкості на відкритій воді, навіть під вітрилом. Це краса, справжня мрія».
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  "Звучить добре".
  
  
  «Є лише одна проблема», - додав Лі Чин. «Доглядач. Коли він повернеться і виявить, що човен зник, він неодмінно звернеться до поліції».
  
  
  «Він не знайде човна зниклого», - сказав я. «Ми люб'язні чекатимемо його. Коли він прибуде, ми запропонуємо йому невелику подорож. Зрозуміло, замкненим у каюті».
  
  
  «Додавання ще однієї людини, якій ми не можемо довіряти», - роздратовано сказала Мішель. Її очі ковзнули Лі Чин.
  
  
  «Нічого не вдієш, - сказав я. «А ми сидимо тут дарма. Погляньмо на День леді».
  
  
  Я встав. Мішель відсунула стілець, підвелася і вийшла з бару, не дивлячись на Лі Чина. Ми пішли за ним. Після огидної атмосфери бару тепле карибське нічне повітря пах надзвичайно добре. По басейну яхти пливли човни, блимаючи вогнями. То була мирна, приємна сцена. Я сподівався, що так і буде, поки ми позичимо Lady Day.
  
  
  "Дивися", - сказала Лі Чин, витягаючи з-під светра невеликий бінокль. "Там."
  
  
  Я взяв бінокль і направив його у вказаному напрямку. Після деякої нечіткості та деякої адаптації у поле зору вискочила «День леді». Я тихо свиснув від захоплення. Як і сказав Лі Чин, це було так гарно. Його довгі, гладкі лінії безпомилково скидалися на океанські човни, а висока щогла на міделі означала велику потужність під вітрилом. Судячи з того, як вона йшла, я міг сказати, що вона легко може взяти якір на мілководді. Я вивчив його трохи більше, ніж відірвав бінокль від очей.
  
  
  "Мені в цьому не подобається тільки одне", - сказав я.
  
  
  "Що це таке?" - Запитав спантеличений Лі Чин. Я міг сказати, що вона закохалася в човен з першого погляду. «До корми прив'язана шлюпка, – сказав я.
  
  
  "Яка?" - сказав Лі Чин і схопила бінокль. Вона дуже добре знала, до чого я хилю: якщо шлюпка була біля човна, сторож, мабуть, уже повернувся. Чи Чин на мить вивчала «День леді», потім опустила бінокль і похитала головою.
  
  
  
  
  "Моя двоюрідний брат Хон Фат втратить пару паличок для їжі через це", - сказала вона. «Він мав наглядати за цим сторожем і повідомляти мені, коли він повернеться. Він ніколи мене раніше не підбивав».
  
  
  "Це може бути не сторож", - нагадав я їй. Це може бути інший член екіпажу, який прибув, щоб підготувати її до подорожі. Або навіть хтось, що має на увазі невелику крадіжку. Хтось, хто вивчив звички сторожа так само, як і ви. У будь-якому випадку День леді теж добре для наших цілей здатися. Нам просто потрібно підготуватися до нового гостя у поїздці”.
  
  
  Чи Чин відповідно кивнула. Наші погляди зустрілися. Ми, мабуть, обидва думали про те саме - якби в День леді був хтось, ми не могли дозволити йому побачити, як ми наближаємося на човні, - тому що наступне, що вона сказала, було просто:
  
  
  "Акваланг?"
  
  
  "Вірно", - сказав я і повернувся до Мішель. "Ви колись займалися підводним плаванням з аквалангом?"
  
  
  Мішель глянула на Лі Чина.
  
  
  "Як щодо тебе?" вона сказала.
  
  
  "Я в порядку", - відповів Лі Чин.
  
  
  «Ну, я й сама не така вже й погана, - сказала Мішель.
  
  
  Я вагався. Якби Лі Чин сказав, що вона досвідчений альпініст, я підозрюю, що Мішель стверджувала б, що підкорила Еверест. Але я погодився із цим.
  
  
  «Добре, – сказав я Лі Чин. «Акваланги на трьох. І водонепроникна сумка для зброї.
  
  
  "Звичайно", - сказала вона. "Двадцять хвилин."
  
  
  І вона пішла, розчиняючись у темряві, як тінь, що рухається.
  
  
  «У неї є двоюрідний брат, який може наглядати за сторожем. Вона може отримати акваланг на запит», - роздратовано сказала Мішель. "Де вона все це знаходить?"
  
  
  "Клан Чин, - сказав я з серйозним обличчям, - дуже великий клан".
  
  
  І наша конкретна гілка клану Чин повернулася менш як за двадцять хвилин. Її супроводжував досить товстий китаєць років дев'ятнадцяти, який важко дихав, ставлячи спорядження.
  
  
  "Балони повні", - сказала Лі Чин. «Я змогу дістати лише один глибиномір, але ми всі можемо пройти за тими, хто його носить. Це мій двоюрідний брат Хонг Фат».
  
  
  «Кличте мене Джим», - сказав Хонг Фат. «Слухай, я ніколи не відходив від цього сторожа. Я сам наполовину п'яний тільки тому, що нюхав його дихання з відстані десяти футів. І він спить головою об стіл, що спить, як п'яна дитина, прямо в цю хвилину».
  
  
  «Нам просто потрібно буде ризикнути на будь-кого в День леді», - сказав я. «Ходімо. Ми одягнемося там, на набережній, за цією купою шлакоблоків».
  
  
  Ми затягли спорядження на причал, розділили і почали одягатися в гідрокостюми. Вони були нові та пахли гумою. Я надів ласти, потім перевірив свою маску та кисень, як і інші. Х'юго та Вільгельміна увійшли до водонепроникної сумки разом зі смертоносним маленьким дерінджером, який принесла Лі Чин. П'єр продовжував зручно влаштовуватися на внутрішній стороні мого стегна під гідрокостюмом.
  
  
  "Вау", - сказав Хонг Фат. «Істоти із чорної лагуни знову атакують».
  
  
  «Послухай, кузен, - сказав Лі Чин, - повертайся в той бар і не зводь очей з цього сторожа, або я заберу твою хонду. Якщо він почне повертатися до Леді День, дай мені кайф.
  
  
  Хун Фат шанобливо кивнув і покотив у темряву.
  
  
  "Кайф?" Я сказав.
  
  
  "Моя сережка", - коротко сказав Лі Чин. «Електронний приймач. Іноді буває зручно».
  
  
  "Без сумніву", - сухо сказав я. Я перевірив, чи ми всі троє готові, потім жестом запросив Лі Чина і Мішель до краю набережної. Це була ніч яскравого місячного світла, але я не бачив, щоб на нас дивилися.
  
  
  "Слідкуйте за мною", - сказав я. «V-подібна формація. Залишайтеся на моїй глибині».
  
  
  Обидві кивнули. Я надів маску на обличчя, увімкнув кисень і спустився у воду. За мить ми троє плавно ковзали на плавцях через зеленувато-чорну глибину гавані до Дня Леді.
  
  
  
  Дев'ятий розділ.
  
  
  Більшість Карибського моря кишить акулами, і район навколо гавані Сан-Хуан не виняток, тому я тримав напоготові рушницю, яку Лі Чин надала. Випадковий погляд через плече заспокоїв мене щодо Мішель. Вона рухалася по воді легко та плавно, що свідчило про багаторічне знайомство з дайвінгом. У всякому разі, вона була рівнішою за Лі Чин, і крізь скло її маски я подумав, що можу вловити посмішку задоволення при цьому. Однак я не часто озирнувся. Гавань була переповнена човнами, і нам доводилося пробиратися між ними, а іноді й під ними, уважно стежачи за ліскою, якорями і навіть випадковою нічною ліскою. І, звісно ж, акули. Вода була зеленувато-чорною і каламутною від ночі, але я помітив, що час від часу летять зграї крихітних рибок з гострими кулями чорних морських їжаків.
  
  
  
  
  на морському дно, а одного разу громіздкий, напрочуд витончений і швидкий відступ кальмара. Я сплив один раз, ненадовго, для визначення напрямку, потім знову пірнув і рушив уздовж дна. Наступного разу я виплив, щоб зачепитися за якір «Дня леді». Через секунду, за кілька дюймів від них, з'явилася голова Мішель, потім Лі Чин. Ми всі вимкнули кисень і зняли маски з облич, а потім пригорнулися купкою і прислухалися.
  
  
  З Дня леді не було жодного звуку.
  
  
  Я приклав палець до губ, закликаючи до тиші, потім зобразив, що піднімуся першим, і вони мали чекати, поки я не подам сигнал. Обидва відповідно кивнули. Я зняв ласти, передав їх Лі Чин і почав піднімати якірну мотузку, тримаючи водонепроникну сумку, розгойдуючись, коли човен розгойдувався на хвилях.
  
  
  На палубі нікого не було. Ліхтар для причалювання постійно світився на кормі, але в каюті було темно. Я переліз через перила, витяг Вільгельміну з водонепроникного мішка і на мить мовчки сів на палубі, прислухаючись.
  
  
  Тим не менш, ні звуку.
  
  
  Я перегнувся через перила і жестом запросив Лі Чин та Мішель приєднатися до мене. Лі Чин вийшов першим, швидкий і моторний, як акробат. Мішель йшла за нею повільніше, але з дивовижною впевненістю та легкістю. Коли я опустив кисневий балон і маску на палубу, дві жінки стояли поруч зі мною, капаючи, і їхні пальці працювали з ременями безпеки.
  
  
  "Залишайся тут", - прошепотіла я Мішель. «Лі Чин і я збираємося привітатись з тим, хто перебуває в каюті».
  
  
  І, сподіваюся, заснув, подумки додав я.
  
  
  Мішель люто похитала головою.
  
  
  «Я йду з…»
  
  
  Я схопив її обличчя обома руками і пильно глянув на неї.
  
  
  "Ми вже через це проходили", - прошепотіла я крізь стиснуті зуби. "Я сказав, залишайся тут".
  
  
  На мить вона зухвало подивилася у відповідь. Потім очі її опустилися, і вона ледь помітно кивнула. Я відпустив її обличчя, кивнув Лі Чин і безшумно поповз палубою. Біля дверей каюти я зупинився і нерухомо сів, прислухаючись.
  
  
  Нічого. Ні хропіння. Навіть тяжкого дихання.
  
  
  Лі Чин запитливо підняла брови. Я кивнув головою. Вона притулилася до одного боку дверей, коли я обережно доторкнувся до дверної ручки.
  
  
  Це виявилося.
  
  
  Повільно я прочинила двері. У місячному світлі, що проникав через ілюмінатори, я міг бачити два ліжка, шафи для зберігання речей, стіл та лаву.
  
  
  Ліжка та лава були порожні. Ліжка були акуратно застелені.
  
  
  Жодних слідів людської присутності не було.
  
  
  Я знову зробив знак Лі Чину і обережно, безшумно прослизнув через щілину у двері, обертаючись, щоб уникнути будь-кого, хто міг би опинитися за нею.
  
  
  Жодного. Ніхто.
  
  
  Чи Чин позаду мене, я штовхнув двері на камбуз.
  
  
  Порожньо.
  
  
  І в каюті чи на камбузі не було місця, де можна було б сховатися. Я постояв на мить, замислившись. Шлюпка означала, що на борту хтось є. Якщо не в каюті чи камбузі, то де? Один люк був щільно задертий.
  
  
  Те саме мало статися з нами обома одночасно, тому що Лі Чин раптово схопив мене за руку і вказав на ліжка. Потім вона підняла два пальці і запитливо підняла брови.
  
  
  Вона мала рацію. Це був надто великий човен для двох людей. Я дозволив своїм очам повільно ковзати по кожному сантиметру стіни кабіни.
  
  
  Вони зупинилися біля панелі в дальньому кінці за камбузом.
  
  
  Зробивши знак Лі Чину прикрити мене ззаду, я безшумно підійшов до панелі та почав відчувати її краї. Якщо вони приховували хитрий замок чи пружину, то вони добре це приховували. Я обережно притиснув ліпний орнамент навколо панелі, обережно просуваючись вгору з одного боку, зверху та вниз з іншого боку. Я тільки почав працювати з нижнім молдингом, коли почув позаду скрип. Я повернувся і подумки вилаявся.
  
  
  Я працював не з тією панеллю. Панель, над якою я мав працювати, була біля дверей, через які ми ввійшли до каюти. Ця панель відсунулась.
  
  
  А за ним стояв високий худорлявий чорний чоловік. На ньому була піжама з квітковим малюнком. Він наставляв дробовик. На мене.
  
  
  Його губи посміхалися. Його очі не були.
  
  
  "О, боже", - він м'яко похитав головою. «Ви, хлопці, мовчіть. Я взагалі не знав, що маю відвідувачів».
  
  
  Я кинув погляд на Лі Чина. Вона стояла надто далеко від дробовика, щоб схопити його, перш ніж він зможе вистрілити в когось із нас, щоб дістатися до нього. А її маленького дерринжера ніде не було видно. Вона побачила, що я дивлюся на неї, і знизала плечима, ніби з жалем.
  
  
  «Вибач, Картер», - сказала вона. "Я ... ну ... ти знаєш, чорт забирай, правда в тому, що я забула взяти його
  
  
  
  
  із мішка”.
  
  
  "Чудово", - похмуро сказав я.
  
  
  "Забули вийняти його із сумки?" - мовив чорний чоловік з удаваним подивом. «Забув вийняти що із сумки? Кота?» Він знову похитав головою. «Ви, хлопці, мене спантеличуєте.
  
  
  Його ліва рука - та, в якій не було рушниці - опустилася до столу поруч із ним у каюті за трюковою панеллю. Він сунув щось у рот і неквапливо жував, не зводячи з нас очей ні на мить.
  
  
  "Тепер я чекаю відвідувачів, будучи дружелюбним. І я дуже ціную, що ви трохи розважили мене, оскільки я відчував себе трохи самотнім, звільнивши мого сторожа за те, що він більше відданий вині, ніж Леді Дей. Його ліва рука знову опустилася і знову Щось сунула йому в рот. Це було підозріло на шматок шоколаду. тут відбувається?
  
  
  Я глянув на Лі Чина і трохи похитав головою. Ми обоє мовчали.
  
  
  Чоловік знову похитав головою. Інший шоколад - це безперечно було те, що - з'їдали сильні на вигляд зуби.
  
  
  "Що ж, мені шкода це чути", - сказав він. «Я щиро вірю. Тому що це означає, що мені доведеться зробити невеликий візит до берега, ти розумієш? Доведеться трохи поговорити із місцевою поліцією».
  
  
  Я ще нічого не сказав. Він повільно увійшов до каюти, де ми стояли. Він жестом наказав Лі Чину відступити ще далі.
  
  
  "Другорядні думки?" він запитав. "Я чую якісь інші думки?"
  
  
  Якби він міг чути мої думки, він не розмовляв би з нами. Він намагався розібратися з Мішель - яка спускалася сходами в каюту на котячих лапах, дерінджер Лі Чина був направлений прямо в потилицю чорної людини.
  
  
  «Як шкода, – сказав він. "Це дійсно ..."
  
  
  "Не рухайся!" – різко сказала Мішель. Вона сильно вдарила дулом дерінджера по черепу чоловіка. Він завмер. "Кинь дробовик!"
  
  
  Він не рушив ні на дюйм. Навіть його очні яблука не ворухнулися. Але його руки не послабили хватки на дробовику.
  
  
  "Ну, тепер", - повільно сказав він. «Я не вірю, що це зроблю. Я ніби прив'язаний до цієї рушниці, можна сказати. І мій палець міцно тримається на спусковому гачку, можна сказати. Якби куля пройшла мені в голову, цей палець рефлекторно стиснув би спусковий гачок, і двоє твоїх друзів виявились би такими, що прикрашають стіну».
  
  
  Ми всі завмерли в тиші, картина з рушниць, напруги і серця, що б'ються.
  
  
  Несподівано, з неймовірною швидкістю для людини такого високого і довготелесого, чоловік упав і розвернувся. Приклад рушниці потрапив Мішель у живіт. Вона сміялася і ахнула. Деррінджер упав, і за півсекунди чорна людина вже тримала його в лівій руці. Але Лі Чин вже був у русі. Її права нога метнулася вперед, і її тіло ковзнуло вперед. Рушниця вилетіла з рук чорношкірого і впала на перебирання. За кілька секунд він опинився в моїх руках, спрямований прямо на нього.
  
  
  Але Деррінджер, що тепер був у його руці, притиснувся до шиї Мішель, направивши вгору, до її черепа. І він тримав тіло Мішель між собою і мною – і дробовиком та Вільгельміною.
  
  
  Він посміхнувся.
  
  
  «Я вірю, що це мексиканське протистояння. Або як щодо афро-американського протистояння у цьому випадку. Чи, якщо не зневажати маленьку леді, китайсько-американське протистояння?»
  
  
  Він був правий. Він міг тримати нас у нерухомості, використовуючи тіло Мішель як щит, поки міг стояти. Але він теж був знерухомлений. Щоб використовувати радіо "корабель-берег", йому довелося б звільнити Мішель, чого він не зміг би зробити, не повідомивши про нього.
  
  
  Я не збирався ризикувати, що Мішель відірве череп.
  
  
  І я не міг ризикнути викликати поліцію Сан-Хуана.
  
  
  І вже точно не передбачалося, що я розстрілюватиму ні в чому не винних американських власників яхт.
  
  
  Я прийняв рішення.
  
  
  "Давай поговоримо", - похмуро сказав я.
  
  
  «Відмінно, чувак, – сказав він. Деррінджер не зрушив ні на дюйм.
  
  
  "Я так розумію, ви Хантер, власник цієї яхти", - сказав я.
  
  
  "Це я", - сказав він. Роберт Ф. Хантер. З Robert F. Hunter Enterprises. Але мої друзі називають мене Світсом. Тому що я трохи звик до солодкого».
  
  
  "Добре, Хантере", - сказав я повільно і неквапливо. «Я збираюся погодитися з вами, тому що нам потрібна ваша співпраця. Мене звуть Нік Картер, і я працюю в агентстві уряду Сполучених Штатів».
  
  
  Зіркі очі трохи блиснули.
  
  
  "Тепер ти не став би мене підставляти, чи не так?" - Протягнув Хантер. «Бо я не думаю, що містер Хоук оцінив би, щоб хтось видавав себе за людину номер один». "Тепер ти не будеш
  
  
  
  
  
  На цей раз мої очі блиснули.
  
  
  «Розкажи мені про Яструб». - Запитав я.
  
  
  «Ну, розумієш, приятелю, я маю невеликий бізнес з імпорту-експорту. Поряд із невеликим бізнесом із нерухомістю, невеликим бізнесом з реклами та парою інших бізнесів. Вони непогано справляються. , Я думаю, ви могли б сказати, що я ніби мільйонер, що, на мій погляд, досить круто. Але я не забув, що це були старі добрі США А. з усіма його недоліками. дала мені можливість спекти свій хліб. Тому, коли старий містер Хоук зв'язався зі мною кілька років тому і попросив мене скористатися послугами мого експортно-імпортного офісу в Гані, щоб надати йому і AX кілька послуг, я зовсім не заперечував. Я навіть не заперечував, коли містера Ніка Картера, агента Хоука, який спочатку сказав мені, що збираються розпочати роботу, відкликали у зв'язку з надзвичайною ситуацією десь у Південно-Східній Азії, і туди послали людину другого рівня”.
  
  
  Я згадав про роботу. Гана була важливою. Південно-Східна Азія була важливішою. Я ніколи не був у Гані. Макдональд, N5, був відправлений замість мене.
  
  
  «Добре, – сказав я. “Ви знаєте, хто я. А тепер дозвольте мені сказати вам, що мені потрібне».
  
  
  Раптом заговорила Мішель, яка стояла з заскленілими очима і паралізована жахом, а також хваткою Хантера.
  
  
  «Будь ласка, будь ласка… пістолет…»
  
  
  Хантер глянув на неї і трохи зняв дерінджер з її голови.
  
  
  "Перш ніж ти скажеш мені, що тобі потрібно, - сказав він мені, - як щодо того, щоб дати мені поглянути на невелику ідентифікацію".
  
  
  Я мовчки зняв гідрокостюм і показав йому татуювання на внутрішній стороні руки. Він уважно глянув на неї. Потім розплився у широкій посмішці. Деррінджер недбало кинули на ліжко. Мішель упала на підлогу, і я почув глибокий подих полегшення.
  
  
  «Кіллмайстер, – бурхливо сказав Мисливець, – це справжнє задоволення. Мисливець за солодощами та День леді у твоєму розпорядженні».
  
  
  "Дякую", - коротко сказав я. «Познайомтеся з моїми товаришами Лі Чином, фахівцем з усунення несправностей клану Чин, які мають всесвітні інтереси, і Мішель Дюрош, дочкою французького вченого Фернана Дюроша».
  
  
  "Це дуже приємно, пані", - сказав Хантер, кланяючись кожному, потім заліз у кишеню піжами і виліз із нього з маленькою коробкою, яку він з урочистістю простягнув. «Спробуйте шоколад. Зі смаком апельсина. Зроблено на моє замовлення в Перуджі, Італія».
  
  
  Мішель мовчки похитала головою. Чи Чин витягла шоколадку з коробки і сунула в рот.
  
  
  «Гей, – сказала вона. "Не погано."
  
  
  "Дозвольте запропонувати вам, хлопці, трохи освіжитися", - сказав Хантер, йдучи до камбуза. «У мене тут повний фонтанчик із содовою. Як щодо хорошого морозива з содовою чи морозива з гарячою помадкою?»
  
  
  Ми з Мішель похитали головами.
  
  
  «Я вип'ю газовану воду», - сказав Лі Чин. "Маліно, якщо вона в тебе є, Хантер".
  
  
  «Кличте мене Цукеркою», - сказав він. «Підходить одне свіже малинове газування».
  
  
  Світс порався біля фонтану з газуванням. Я глянув на Мішель. Вона виглядала враженою, але поступово фарба повернулася до її обличчя. Чи Чин, як я і очікував, не ворухнулася.
  
  
  «Привіт, чувак, - сказав Світс, - тобі не потрібно давати мені більше інформації, ніж ти хочеш, але я, ймовірно, міг би надати трохи більше допомоги, якби був трохи обізнанішим у плані даних, тобто . "
  
  
  Я вже ухвалив рішення про це. Моя інтуїція - а якщо агент не може часто приймати поспішні рішення на основі своєї інтуїції, він мертвий агент - підказувала мені, що Хантер мав рацію.
  
  
  "Вважайте себе членом команди", - сказав я. «А оскільки ми не маємо часу марнувати, ось історія».
  
  
  Я дав йому це, опустивши деталі, які він не повинен був знати, в той час як Лі Чин задоволено потягувала газовану воду, а Світс сам копався в банановому розкладі, що справді жахливо виглядав.
  
  
  "Так ось і все", - закінчила я. «Нам потрібний ваш човен для швидкої подорожі на Мартініку».
  
  
  "Ви отримали це", швидко сказав Світс, злизуючи шоколадний сироп із одного пальця. "Коли ми їдемо?"
  
  
  «Тепер, – сказав я. «Скільки людей у команді потрібно для «Дня леді»?
  
  
  "Ммм, - сказав Світс, - хто-небудь із вас коли-небудь працював у команді?"
  
  
  "Я впораюся", - сказав я.
  
  
  "Я трохи погралася в яхт-клубі Гонконгу", - недбало сказала Лі Чин, ймовірно, маючи на увазі, що вона була капітаном переможця регати.
  
  
  "Я виросла, проводячи літо на човні мого батька на озері Люцерн", - відразу сказала Мішель.
  
  
  "Що ж, Карибське море - це не зовсім озеро Люцерн, - сказав Світс, - але я думаю, що ми четверо впораємося з цим нормально".
  
  
  "Карти?" - Запитала Лі Чин, допиваючи газировку.
  
  
  "В іншій каюті", - сказав Світс. "В іншій каюті", - сказав Світс. Він поліз у ящик. "Хтось після содової м'яти?"
  
  
  
  
  Я похитав головою.
  
  
  «Лі Чин, намалюйте курс на північну сторону острова, десь на узбережжі за Сен-П'єром», - сказав я. Потім до Світса: "Наскільки тихий у тебе двигун?"
  
  
  Він усміхнувся і підвівся.
  
  
  «Остинь, чувак, – сказав він. «Навіть риба не дізнається, що ми йдемо. Підемо з цієї гавані, перш ніж ви встигнете сказати «бу». А тепер дозвольте мені принести вам кілька комбенізонів. Ці гідрокостюми не надто хороші для води».
  
  
  Менш ніж за півгодини ми вийшли з гавані Сан-Хуана і попрямували на південь, тепер уже під вітрилами та з вимкненим двигуном, до Мартініки.
  
  
  У бік вулкана.
  
  
  
  Десята глава
  
  
  Від гавані Сан-Хуан до Мартініки приблизно 400 морських миль. На ранок ми залишили позаду понад сорок миль, обійшовши західне узбережжя Пуерто-Ріко і вийшовши у відкрите Карибське море. За підрахунками Лі Чин, знадобиться ще двадцять чотири години, перш ніж ми покинемо якір десь на північ від Сен-П'єра. Це означало, що ми матимемо лише два дні, щоб не допустити, щоб ОАС знищила нафтопереробний завод на Кюрасао. Це буде складно. Я витратив більшу частину свого часу, переглядаючи кожну деталь наявної інформації у своїй голові та розробляючи докладний план.
  
  
  Решту часу ми з Мішель ділили у дальній каюті. Там було два ліжка, але нам потрібне було лише одне. Ми знайшли це гарне застосування. Коли справа доходить до таких речей, я сам маю досить багату уяву, але Мішель показала те, що я повинен визнати, був творчим генієм. До того часу, коли минули перші вісімнадцять годин на борту, я був майже так само знайомий з кожним вигином тіла Мішель і більше захоплювався ним, ніж із роботою Вільгельміни. Лише ближче до вечора мені вдалося вивільнитись із її все ще бажаних рук, прийняти душ і одягла комбінезон, який нам позичив Світс.
  
  
  "Куди ти йдеш?" - спитала Мішель, хвалько ворушачись у ліжку.
  
  
  "На палубу", - сказав я. «Я хочу поговорити зі Світсом та Лі Чин. І я хочу, щоб ти також був там».
  
  
  "Не хвилюйся. Я б не подумала про те, щоб випускати тебе з поля зору зараз», - сказала Мішель, негайно вилазячи з ліжка і тягнувшись за парою комбінезону та футболкою, які при надяганні змушували її виглядати навіть менш одягненою, ніж коли вона була без одягу.
  
  
  Я посміхнувся у відповідь і почав підніматися сходами на палубу.
  
  
  "Хай!" Я чув. Потім стукаючі звуки, кректання і знову «Хай!»
  
  
  На кормі, під гротом, Лі Чин і Світс займалися чимось на зразок імпровізованого морського додзе. Світс був роздягнений до пояса, його чорна шкіра блищала від поту в яскравому сонячному світлі Карибського моря. На Лі Чин був костюм, який її господар, можливо, не схвалив: бікіні було настільки вузьким, що здавалося, ніби воно виготовлене з мотузки. Але що було цікаво, то це те, що майстерність Лі Чина в кунг-фу протиставлена, очевидно, рівному майстерності Світса в караті. Карате незграбне, різке, з використанням зосереджених сплесків сили. Кунг-фу є лінійним, щоб супротивник не міг дізнатися, звідки ви. Я з захопленням спостерігав, як Лі Чин і Світс билися, маневрували і перевершували один одного до повної зупинки. З цих двох я дав Лі Чину невелику перевагу. Але лише незначне. Я вирішив, що Sweets Hunter буде найціннішим членом команди як на суші, так і на морі.
  
  
  "Привіт, Картер", - сказав Лі Чин після того, як вона та Світс урочисто вклонилися один одному. "Подихати повітрям?"
  
  
  «Заради ефіру та конференції», - сказав я. «І це включає тебе. Солодощі».
  
  
  "Звичайно, приятель", - сказав Світс, витираючи груди великим рушником. "Просто дозволь мені перевірити автопілот".
  
  
  Через кілька хвилин ми всі зібралися на кришці люка, схилившись над картою Мартініки, яку Лі Чин знайшла у добре обладнаній скрині з картами. Я вказав на прибережне містечко Сен-П'єр.
  
  
  "Тепер це просто сонне рибальське село", - сказав я їм трьом. «Мало заселено. Нічого не відбувається. Але за ним, за кілька миль від нас, знаходиться наш вулкан, Мон-Пеле».
  
  
  «Надто близько для комфорту, якби він був активним», - зауважив Світс; розгортаючи шоколадну карамель.
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  Приблизно межі століть він був активний. На той час Сен-П'єр був не просто сонним селом. Це було найбільше місто на острові. І одне з найжвавіших та найсучасніших міст Карибського басейну. Фактично вони назвали його Парижем Вест-Індії. Потім вибухнув Мон-Пеле. Сен-П'єр був повністю зруйнований. Було знищено понад сорок тисяч чоловік - все населення міста, крім одного засудженого, що перебуває у підземній в'язниці. Навіть сьогодні можна побачити руїни будівель, залиті лавою.
  
  
  "Але тепер він затих, чи не так?" - сказала Мішель.
  
  
  "Ймовірно, затих, можливо, тільки бездіяльний", - відповів я. "Спит. Може знову вибухнути, враховуючи обставини".
  
  
  
  
  З вулканами мало що. Справа в тому, що якщо ви збираєтеся виробляти та зберігати вибухонебезпечні пристрої, кратер Мон-Пеле, який величезний, був би гарним місцем для цього. Тому що будь-хто, хто думає напасти на вас, вагатиметься через страх викликати вулкан».
  
  
  "І якби ці вибухові пристрої були завантажені на човни, маленьке сонне рибальське село, таке як Сен-П'єр, було б хорошим, ненав'язливим місцем для цього", - зауважив Лі Чин.
  
  
  "Добре", - погодився я. "Отже, ми шукатимемо ознаки незвичайної активності як усередині вулкана, так і навколо нього, а також на Сен-П'єрі. Після того, як ми знайдемо місце, щоб кинути якір, де нас не помітять, ми поділіться на команди по дві людини". Ми з Мішель представимо себе туристами і оглянемо Мон-Пеле.
  
  
  "Не дуже добре", - сказала Лі Чин. «Я досить вільно розмовляю французькою, але мій акцент - Південно-Східна Азія. Краще дотримуватися іспанської мови і сказати, що я емігрант з Куби. Там багато китайців».
  
  
  "І багато негрів", - зауважив Світс, розгортаючи ще одну карамель. «Ми могли б приїхати на Мартініку як робітники на плантаціях. У мене десь є чудове маленьке мачете».
  
  
  "Добре", - сказав я. "Тоді ви двоє зайдіть на Сен-П'єр".
  
  
  Що нам робити, якщо ми щось знайдемо? - Запитала Мішель.
  
  
  «У столиці є ресторан. Форт де Франс, який називається La Reine de la Caribe. Ми зустрінемося там і об'єднаємо сили для дій наприкінці дня».
  
  
  Світс виглядав трохи стривоженим.
  
  
  "Що за ресторан, чувак?" він запитав. «Я трохи розбірливий у своїй їжі».
  
  
  «На Мартініці найкраща їжа на Карибах, – сказала Мішель. "Чого ще можна очікувати від французького острова?"
  
  
  "Гарні десерти?" вимагав Цукерки.
  
  
  «Найкраще», - відповіла Мішель із явним відтінком шовінізму.
  
  
  "Я не знаю про це", - сказала Лі Чин, встаючи і приймаючи неможливі пози. «Зважаючи на те, що я чула про французьку кухню, ви знову зголоднієте через півгодини після того, як закінчили їсти».
  
  
  Мішель кинула на неї гострий погляд, почала щось говорити, потім, мабуть усвідомивши іронію зауваження Лі Чин, стиснула губи і відвернулася.
  
  
  «Послухайте, - різко сказав я, - ви двоє працюватимете разом у цій команді, тому ви співпрацюватимете і не вороже ставитеся один до одного, подобається вам це чи ні. Я не збираюся говорити це знов. А тепер давайте поїмо, а потім трохи поспимо. Я візьму першу варту».
  
  
  «А я, - сказала Мішель, обережно не дивлячись на Лі Чина, - готуватиму. На благо всіх нас».
  
  
  Їжа Мішель була гарною. Краще, ніж гарною. Навіть Лі Чин погодився із цим. Але я не думаю, що хтось із нас спав краще, ніж неспокійно, коли ми були поза чергуванням. Коли розвиднілося, ми всі четверо стояли біля перил, дивлячись на скелястий, гористий, але пишно-зелений профіль Мартініка, окреслений на тлі східного неба. Біля північного краю острова гора Мон-Пеле круто і зловісно здіймалася до широкого тупого краю свого кратера.
  
  
  «Неприємний вигляд мурашника, чи не так, – зауважив Світс, передавши колесо штурвалу Лі Чин.
  
  
  "Не так страшно, як те, що може бути всередині", - відповів я. "У вас є вогнева міць, яку ви можете нести?"
  
  
  Солодкий посміхнувся. Він витяг з кишені сорочки обгорнуту фольгою вишеньку в шоколаді, розгорнув її і сунув у рот цілком.
  
  
  "Хочете поглянути на арсенал?" спитав він.
  
  
  Через півгодини ми вийшли на палубу, якраз у той момент, коли Лі Чин кинула якір у ізольованій бухті, прихованої від моря косою та оточеною густою рослинністю джунглів, яка приховувала б День леді від наземних доріг. З вражаючої шухляди зі зброєю Світс вибрав 50-міліметровий Walther, гострий, як бритва, гравітаційний ніж, який він тримав за поясом у попереку, і п'ятнадцять потужних міні-гранат, замаскованих під намисто, які він носив ланцюг на шиї. З його рваними штанами, сорочкою, що розвівається, і пошарпаним солом'яним капелюхом, а також зі зношеним, але гострим мачете, який він носив на шкіряних ремінцях, ніхто не прийняв би його ні за що, крім робітника цукрової плантації. У повсякденних, але дорогих спортивних сорочках і штанах, які він обставив для Мішель та мене, ми були б прийняті за заможних туристів. Лі Чин у комбінезоні, зношеній футболці, солом'яному капелюсі, з кошиком для сніданку і досить скромним виглядом виглядала слухняною дружиною, яка несла обід свого працюючого чоловіка.
  
  
  Світс придумав і ще дещо: двотактний міні-байк Honda, якого ледь вистачило б на двох. У тиші кожен з нас думав про свої думки, ми перекинули її через борт у човен. Досі у тиші, чуючи хрипкий вереск птахів джунглів навколо нас та відчуваючи початок ранкового сонця.
  
  
  
  
  Щоб розігрітися до обпікаючого удару опівдні, ми гребли до берега. Джунглі росли перед нами, як непрохідна стіна, але після того, як ми надійно прив'язали човен до плантаційного дерева і підняли Хонду на берег, Світс оголив свій мачете і взявся за роботу. Ми повільно йшли за ним, поки він розчищав дорогу. Через майже півгодини ми стояли на краю галявини. Через поле, за кілька тисяч ярдів від нас, гладко вимощена дорога вилася до Сен-П'єра на півдні, а на північному сході стояв Мон-Пеле.
  
  
  "Дивися", - сказала Мішель. «Бачите ці яри шириною сотні футів, що йдуть від кратера вулкана на південь, де нічого не росте? Це були стежки лави, що ведуть до Сен-П'єра».
  
  
  Це було чудове видовище. І вигляд, який він викликав в уяві, був ще страшнішим - тисячі тонн каменя понесло в небо, розпечені річки лави з'їли все на своєму шляху, раптова злива вулканічного попелу перетворила людей і тварин на скам'янілість, поки вони стояли. Але мені було ніколи грати туриста по-справжньому.
  
  
  "Прибережи огляд визначних пам'яток на потім", - сказав я. Тут ми й розділилися. Ми з Мішель поїдемо на «Хонді», щоб оглянути кратер вулкана та підходи до нього. Сладс, вам і Лі Чин доведеться прогулятися Сен-П'єр. Але це невеликий острів, і тобі залишилося не більше пари миль”.
  
  
  "Чудово", - легко сказав Світс. «Я все одно міг би використати цю вправу».
  
  
  «Я завжди можу нести його, якщо він втомиться, – сказав Лі Чин.
  
  
  Світс усміхнувся, поправляючи свій «Вальтер» та гравітаційний ніж.
  
  
  Я зробив знак Мішель, схопив Хонду за кермо і почав гнати по полю.
  
  
  «Побачення сьогодні о сьомій, Рейн-де-ла-Каріб, неподалік головної площі Фор-де-Франс», - крикнув я через плече.
  
  
  Світс і Лі Чин кивнули, помахали та рушили у протилежному напрямку. Через кілька хвилин Мішель сиділа за мною на «Хонді», і ми повільно їхали на підході до кратера Мон-Пеле.
  
  
  
  Одинадцятий розділ
  
  
  За сім годин ми дізналися два факти. Це були сім годин їзди по пильних грунтових дорогах під яскравим сонячним світлом, піт просочував наші тіла, пилюка забивала роти, сонце сліпило очі. Сім годин суперечок із поліцією, свідомо неправдиві вказівки польових робітників, похмурі відмови від інформації від міської влади. Сім годин ходьби по чагарниках і вулканічних полях, а потім лежачи на животі в тих же кам'яних полях, намагаючись побачити, що відбувається за кілька сотень ярдів від нас.
  
  
  Все це того варте.
  
  
  Як ми довідалися, кратер вулкана був закритий для публічного доступу. Дві офіційно означені стежки від бази до кратера, рекомендовані туристам для приємного двогодинного походу, були захищені високими дерев'яними перешкодами. Кожен бар'єр мав ворота, за якими стояв охоронець в уніформі, який ввічливо, але рішуче відмовляв у доступі, кажучи, що шляхи до кратера «закриті на ремонтні роботи».
  
  
  Два інші шляхи до кратера теж були закриті для публіки. І це були стежки. Це були дороги з гарним покриттям, які явно вийшли з ладу за останні півроку або близько того. Вони знаходилися на східній стороні вулкана і були добре приховані від громадських доріг навколо основи вулкана, з'єднаних з цими дорогами ґрунтовими дорогами, кожна з яких була зачинена важкими дерев'яними воротами - знову ж таки, з охороною у формі.
  
  
  Якщо ви пройдете довгий шлях пішки, навпомацки пробираючись крізь зарості джунглів навколо основи вулкана, потім через кущі та вулканічні породи, ви зможете побачити, що рухалося цими дорогами до кратера.
  
  
  Вантажні автомобілі. Принаймні один раз на п'ятнадцять хвилин. Тяжкі тентовані вантажівки з підйомними воротами. Порожні. Вони йшли з півдня, з атлантичного боку острова, і швидко наближалися. Вони вийшли із кратера, повертаючись на південь, важкі, повільні, низькі.
  
  
  У задній частині кожної вантажівки можна було побачити двох охоронців. Вони були одягнені в повну бойову форму, і вони мали автоматичну зброю.
  
  
  "Можу я вам це пояснити?" Я запитав Світса і Лі Чина, розповівши їм всю історію того вечора.
  
  
  "Не треба пояснювати це цьому чуваку", - сказав Світс. «Літери – ОАС, висота в милю. І у воєнізованій операції завширшки в милю. І так само очевидно».
  
  
  «Це одна з причин, через яку вони зробили Мартініку своєю операційною базою», - сказав Лі Чин. "У них тут є друзі з французької адміністрації, які готові заплющувати очі на все це".
  
  
  "До того ж, - додала Мішель, - це, безумовно, ідеальне місце для атаки на нафтопереробний завод у Кюрасао".
  
  
  Я відповідно кивнув і зробив ще ковток свого напою.
  
  
  
  Ми сиділи за столиком у ресторані Reine de la Caribe та пили у високих морозних склянках місцевий ромовий пунш. Це було добре, і я сподівався, що лангуст - карибська версія лобстера, яку ми замовили на потім, буде не гіршою. І ситно. Я відчував, що нам знадобиться багато запасів енергії в наступні двадцять чотири години. Світс і Лі Чин, яким вдалося підібрати на ринку респектабельніший одяг, виглядали такими ж стомленими, як і Мішель і я.
  
  
  «Що ж, - сказав Світс, додаючи ще дві ложки цукру до свого пуншу, - у тебе був напружений день, Картер. Але я та мій друг тут, афро-азіатський альянс, як це можна назвати, зуміли відкопати трохи що відбувається у нас самих”.
  
  
  "Такі як?" - Запитав я.
  
  
  «Наприклад, Сен-П'єр мертвіший за Східну Пеорію в неділю ввечері в лютому після хуртовини», - сказав Лі Чін. «Риба, риба та ще риба. І рибалки. Риболовля. От і все".
  
  
  "Тепер ми не маємо нічого проти риби", - сказав Світс. «Насправді, у нас був дуже смачний обід у кисло-солодкому соусі. Але...»
  
  
  "Він має на увазі солодкий і солодкий", - сказала Лі Чин. «Вперше я їв десерт як основну страву. І ще скумбрію».
  
  
  «У будь-якому випадку, - продовжував Світс з усмішкою, - ми вирішили, що, як ви і сказали, це був невеликий острів, тому ми сіли в один із цих маршрутів, ці громадські таксі, і влаштували нам невелику екскурсію островом на південь. морський берег."
  
  
  «Де», - перервав його Лі Чин, змушуючи їх двох сильно нагадувати дію Матта та Джеффа, - «ми знайшли дію. Якщо ви хочете дії, спробуйте Лоррена та Маріго».
  
  
  "Рибальські села на південному узбережжі", - сказав я.
  
  
  «Там, де відбувається проклята рибалка», - сказав Світс, збираючи цукор із дна осушеної склянки. "Ніколи у своєму житті я не бачив стільки рибальських човнів, великих і маленьких, які сидять без діла і не ловлять рибу в хорошу рибну погоду. з них навіть немає двигунів”.
  
  
  "Яхти?" Я запитав.
  
  
  "Яхти, катери, шлюпи, бригантини, яхти - все, від човна до шхуни", - сказав Лі Чин.
  
  
  Якийсь час ми всі сиділи мовчки. Підійшов офіціант і поставив кошики з хлібом та булочками. Зовні на головній площі долинали музика та сміх, крики місцевих голосів. Натовп. Це почалося деякий час тому і непомітно наростало, поки ми сиділи за напоями. Я побачив, як Світс кинувся до вікна.
  
  
  "Що там відбувається?" - ліниво спитав він офіціанта. На мій подив, він говорив не французькою або англійською, а швидкою креольською мовою, рідною для французьких Антильських островів.
  
  
  "Карнавал, мсьє", - сказав офіціант, широко посміхаючись. Це Марді Гра, останній день свята перед Великим постом. Ми маємо паради, костюми, танці. Тут багато веселощів».
  
  
  «Звучить весело, – сказав Світс. "Жаль, що ми ..."
  
  
  «Немає нічого цікавого для мене з моїм батьком, де він знаходиться», - різко втрутилася Мішель. Вона повернулась до мене. "Нік, що ми робитимемо?"
  
  
  Я зробив ковток свого напою. Шум натовпу ставав дедалі голоснішим, ближче. Я міг чути рідке похитування сталевого барабанного оркестру, ймовірно, привезеного з Трінідада, і ритм місцевої бегінії Мартініке, що запам'ятовується, зіграної на валторнах.
  
  
  «Базова установка очевидна, – повільно сказав я. «ОАС має свого роду штаб-квартиру в кратері Мон-Пеле. Було б легко вирізати мережу тунелів та камер із вулканічної породи – якби ви не враховували небезпеку повторного вибуху вулкана. І я думаю ОАС готові скористатися навіть таким шансом, уклавши з ними угоду”.
  
  
  "І ви думаєте, що мого батька тримають там?" - з тривогою спитала Мішель.
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  «Я думаю, що хоч би які підводні вибухові пристрої не виробляла ОАС, воно виробляється там. Потім його перевозять вантажівками у два порти для навантаження на човни».
  
  
  "Маленькі човни?" - сказав Світс із легкою недовірою. Крихітні човни? Звичайні рибальські човни?
  
  
  "От чого я ще не розумію", - зізнався я. Я виявив, що треба говорити голосніше, щоб мене чули крізь вуличні звуки карнавалу. Парад, мабуть, зараз зовсім поруч із рестораном. Як можна запустити підводний пристрій з підводним двигуном з невеликого човна? І якщо воно не приводиться в рух, як може навіть невинно виглядаючий рибальський човен потрапити всередину встановленого в морі кордону безпеки, який до цього часу буде встановлений навколо Кюрасао. нафтопереробний завод? Але ми знаємо, що ОАС щось завантажує на ці човни, і ми маємо припустити, що це вибухові пристрої. Що підводить нас до нашої проблеми».
  
  
  Прямо за вікном пролунав хрипкий ріжок. Я мигцем побачив посміхаючі, кричущі, співаючі обличчя, що проходять повз, що тримають якийсь прапор.
  
  
  
  
  «Проблема, - продовжив я, - у тому, що якщо ми вдаримо по рибальських човнах і зможемо вивести з ладу вибухові пристрої, штаб усередині вулкана буде вчасно попереджений про евакуацію. Навіть якщо не вся техніка, принаймні, персонал потрібно було збудувати його знову в інший час та в іншому місці. І це включає отця Мішель, який є ключем до всієї операції”.
  
  
  Шум зовні перейшов у рев. Вулиці по той бік вікна були забиті. Я побачив спалах кольору, а потім ще один. Величезні маски з пап'є-маше з птахами, рибками, дивними істотами з карибських легенд, карикатури на людей, все яскраво барвисто і з перебільшеними характеристиками, марширували повз, розгойдуючись з боку на бік. Деякі фігури були в натуральну величину, а люди всередині них були повністю приховані від очей. А коли вони не йшли маршем, вони танцювали під вкрадливий ритм бігинки.
  
  
  "З іншого боку, - продовжив я, перегнувшись через стіл, щоб мене було чути для інших, - якщо ми спочатку вдаримо по вулкану, штаб зможе передати човнам наказ відплисти". гавані, ці рибальські човни будуть втрачені серед десятків тисяч інших у Карибському басейні. Із вибуховими пристроями вже на борту”.
  
  
  "І я б дав досить гарне припущення, - сказав Лі Чин, - що так близько до зворотного відліку атаки на Кюрасао, вони, ймовірно, вже озброєні".
  
  
  «Ми маємо припустити, що це так, - погодився я. «Отже нам залишається зробити лише одне. Це не великий шанс, але це єдиний наш шанс».
  
  
  Зовні пролунала ще гучніша музика. Одне з шибок вхідних дверей розбилося. Я почув, як офіціант роздратовано вилаявся і кинувся до вхідних дверей. Він відчинив її і почав заперечувати учасникам параду. З вулиці пролунав сміх та крики.
  
  
  «Якщо я копаю тебе правильно, приятелю, – повільно сказав Світс, – нам доведеться атакувати човни та вулкан одночасно».
  
  
  "Неможливо!" - прошипіла Мішель.
  
  
  «Неймовірно, – сухо сказав я, – але не неможливо. І, як я щойно сказав, наш єдиний шанс. Світс і Лі Чин керуватимуть човнами. Мішель, ми з тобою здійснимо невеликий візит у Мон-Пеле».
  
  
  Біля дверей раптово спалахнув колір. Один із парадерів, усе його тіло було вкрите яскраво-зелено-червоним костюмом риби, відштовхнув офіціанта і тепер стояв у дверях. Він махав рукою, покритою плавцем, своїм друзям на вулиці, кликаючи їх, незважаючи на протести обуреного офіціанта.
  
  
  «Привіт, друже, - сказав Світс. «Я маю ще одну невелику ідею. Чому б ..."
  
  
  "Дивіться!" - сказав Лі Чин. "Вони йдуть! Вау! Яка шалена сцена!»
  
  
  Парадери раптово накрили офіціанта, як приливна хвиля, із зеленими та червоними рибами в їхніх головах. Були гігантські папуги, акули з вишкіреними ротами і сяючими зубами, гігантська вугільно-чорна гротескна постать получоловіка-напівптиці з легенди Карибського вуду, яскраво-рожева свиня з величезною мордою і, здавалося, десятки блискучі риби. Тепер вони шалено танцювали рестораном, кричали, розгойдувалися з боку в бік. Там, де раніше в кімнаті було тихо та спокійно, тепер панував хаос людей, рухів та хрипкий шум.
  
  
  «Ти дещо знаєш. Картер, - сказав Лі Чин, коли танцюристи підійшли до нашого столика, - це може бути дуже весело. І, можливо, це все. Але з якоїсь причини це мені не подобається. "
  
  
  Я теж. І я не міг сказати чому, як і Лі Чин. Саме це шосте почуття попереджає будь-якого хорошого агента про небезпеку там, де ніщо інше не може. Я хотів негайно вивести нас чотирьох із цієї кімнати подалі від натовпу. Але це було неможливо. Фігури з пап'є-маше оточували тепер наш стіл, шалено танцюючи довкола нас під музику з вулиць.
  
  
  "Дансез!" вони почали плакати. "Дансез!"
  
  
  Раптом руки простяглися, і Лі Чин і Мішель піднялися на ноги, коли голоси спонукали їх приєднатися до танцю. Я бачив, як Лі Чин почала скручувати руку і регулювати свою вагу в інстинктивній реакції кунг-фу, потім, як блискавка, рука Світс вилетіла, щоб утримати її.
  
  
  "Охолодити їх!" - скомандував він. «Ці люди ніжні, ввічливі та доброзичливі за своєю природою, але ображає їхню гостинність – включаючи запрошення на танець – і можуть стати потворними!»
  
  
  Мішель, все ще опираючись рукам, що потяглися до неї, потягла її і злякано глянула на мене.
  
  
  «Цукерки – це правильно». Я сказав. «Їх набагато більше, ніж нас, і останнє, чого ми хочемо, – це бійка, до якої залучено поліцію».
  
  
  За мить дві жінки піднялися на ноги і побігли підтюпцем.
  
  
  
  «Чи дотримуйтесь Чин», - кинув я Світсу. «Не випускайте її із поля зору. Я візьму Мішель».
  
  
  Ми обидва скочили на ноги і втиснулися в натовп, який швидко забирав двох жінок від столу. Я прослизнув між двома рибами з фольги і відштовхнув ліктем чорно-біло-червоного півня, дико ляскаючи крилами в такт музиці, щоб він підійшов до Мішель. Рожева свиня кружляла її запаморочливими колами, її величезна морда торкалася її обличчя.
  
  
  "Бувез!" - Раптом закричав голос. Напій! І крик пролунав по всій кімнаті. "Бувез! Бувез!"
  
  
  Рішуче намагаючись триматися поруч із Мішель, я побачив, як на стійку жбурляють гроші та хапають пляшки. Їх підкидали в повітрі через кімнату, витягали пробки та переходили з рук до рук.
  
  
  "Бувез!" - крикнув мені у вухо голос, наполовину оглушивши мене. "Voici! Buvez!"
  
  
  Перш ніж я усвідомив це, мені в руку засунули пляшку і притиснули до рота. Щоб покінчити з цим, я піднесла його до губ і швидко зробила ковток. Це був чистий новий ром із очеретяних полів, жирний і солодкий, і він обпікав мені горло, як сірчана кислота. Придушивши бажання заткнути рота, мені вдалося посміхнутися і передати пляшку її власнику, сріблясто-сірій чайці з довгим загостреним гачком замість дзьоба. Він повернув його мені до рук. Я підніс його до рота, вдав, що роблю ще один ковток, і передав його нетерплячим рукам зубастої акули.
  
  
  Потім я озирнувся Мішель, і вона пішла.
  
  
  Я люто проштовхувався в натовп, використовуючи свої плечі та лікті, прокладаючи шлях через кошмарну безліч фігур тварин, птахів та риб.
  
  
  "Мішель!" Я подзвонив. «Мішель! Відповідай мені!"
  
  
  "Ось!" Я почув її слабкий голос. "Тут!"
  
  
  Раптом я побачив її. Вона стояла біля дверей, цього разу в обіймах гігантського півня. І тяг її за двері. Потім раптом я відчув, що мене штовхають до дверей. Весь напрямок натовпу змінився. Так само, як вони увірвалися в ресторан, як приливна хвиля, тепер вони знову йдуть геть. Я дозволив собі нести себе серед тіл, що штовхаються, відчуваючи густий запах поту, мої вуха заглушені хрипкими криками, криками сміху і ревом мідних рогів. Попереду я міг бачити довге чорне волосся Мішель, коли її гойдав з боку в бік її партнер, чи тварина, чи птах, чи риба.
  
  
  "Бувез!" - крикнули мені у вухо голос. "Бувез!"
  
  
  На цей раз я відсунув пляшку вбік. Тепер ми були на вулиці, і я не міг ризикувати втратити з уваги Мішель навіть на мить. Солодощі та Лі Чина ніде не було видно.
  
  
  Раптовий залп вибухів рознісся музикою. Я напружився. Потім небо осяяло спалахами і смугами світла. Червоний, білий, зелений, синій – фонтани світла, водоспади кольору. Феєрверк. За великим рахунком. Вони на мить засліпили мене. Потім мій зір прояснився, і в усьому моєму тілі задзвенів тривожний дзвін.
  
  
  Натовп розділився. Більшість йшла прямо, але відгалуження перетворило кут на провулок. І Мішель була серед цього відгалуження.
  
  
  Я пробирався крізь натовп, як бик високою травою. Коли я завернув за ріг, я опинився на вузькій вулиці, яка була трохи кращою за провулка. Мішель була в центрі групи в кінці, і поки я дивився, проклинаючи, я побачив, як її забирають за інший кут. Я протискивалася ліктями і плечима крізь натовп гуляк, багато хто з яких пив з пляшок? розбиваючи пляшки на бруківку. У міру того, як я йшов, вулиця ставала все темнішою і вже поки, нарешті, єдиним джерелом світла не стали нищівні вибухи світла високо в небі. Вони відкидали моторошні тіні на стіни будівель, на ковані ґрати вікон. Я дійшов до рогу і повернув, але опинився на ще одній темній вулиці, схожій на провулок.
  
  
  У шоці я зрозумів, що там пусто.
  
  
  Мішель не було видно.
  
  
  Потім він раптом більше не був порожнім. Був потік тіл, дивних масок, і я був оточений навколо риб'ячих голів із фольги.
  
  
  Момент абсолютної тиші раптово закінчився вибухом колеса іскор у небі над головою.
  
  
  В руках постатей я міг бачити тьмяний блиск лез мачете, загострених до леза бритви.
  
  
  «А, мсьє, - сказав один із персонажів, - схоже, риба спіймала рибалки».
  
  
  "Рибу, - повільно і наполегливо сказав я, - її можна буде з'їсти на обід, якщо вона не стоятиме осторонь рибалки".
  
  
  «Риба, - загарчала постать, - зараз випатрає рибалки».
  
  
  Лезо мачете спалахнуло у його руці, і його рука вдарила вперед. Але він був повільніший за мою руку з Вільгельміною в ній. Тріск кулі луною пролунав по провулку майже відразу після того, як він рушив з місця, і він упав, кров хлинула через отвір у його обгорненій фольгою грудях і сочилася з рота.
  
  
  
  Двоє чоловіків позаду нього рушили по обидва боки від мене. Друга куля від Вільгельміни потрапила тому, що ліворуч від мене, у його живіт, і він закричав від болю та жаху, коли моя права нога вдарила ногою по паху іншого, змусивши його миттєво впасти у становище зародка.
  
  
  Я ледве встиг повернутися, щоб побачити в гротескному світлі римської свічки, що вибухає над головою, яскраве мерехтіння леза мачете, що шипить у повітрі. Я повернувся і ступив убік, і воно нешкідливо брязнуло по бруківці позаду мене. Вільгельміна знову сплюнула, і ще одна фігура риби впала, його череп миттєво перетворився на виверження червоної крові, сірої речовини мозку та білих уламків кісток.
  
  
  Але мої дії виявили ще дещо. В іншому кінці провулку до мене повільно наближалася інша група фігурок риб. На мене нападали з обох боків, і всі шляхи втечі були заблоковані.
  
  
  Крім того, я раптово усвідомив, як ще одна римська свічка вибухнула в небі і висвітлила провулок в один бік. Вгору.
  
  
  Три фігури риб відокремлювалися від натовпу переді мною, обережно наближаючись до мене, розставлені настільки далеко, наскільки дозволяла алея. Озирнувшись через плече, я зрозумів, що три постаті позаду мене роблять те саме. Вони рухалися повільно, у якомусь ритмі, наче виконували якийсь смертоносний ритуальний танець. З натовпу позаду них пролунав гудячий спів. У нього був глибокий тон убивства.
  
  
  «Туец… Туец… Туец… Туец…»
  
  
  Вбити… Вбити… Вбити… Вбити…
  
  
  Я чекав, рухаючись уперед і трохи убік, оцінюючи їхнє просування. Тепер вони були досить близько, так що я міг бачити очі, що сяяли за риб'ячими головами з фольги. Неприродно широко розплющені очі, закочувані, збуджені. Гаряче вбити. Тим не менш, я чекав.
  
  
  «Туец… Туец… Туец… Туец…»
  
  
  Танець убивства наближався. Я майже відчував на обличчі смертельний подих. Мачете почали підніматися. Я чекав, приховуючи Вільгельміна, мої м'язи напружилися в готовності.
  
  
  «Туец… Туец… Туец… Туец…»
  
  
  В даний час!
  
  
  Я схопився високо, використовуючи всі свої сили. Мої простягнуті руки схопилися за ковані перила балкона над головою, тоді як мої ноги, стиснуті разом, як дві палиці, розгойдувалися зловісною дугою маятника. Пролунав промокший стукіт, коли мої туфлі врізалися в череп, а потім ще один, коли вони відкинулися назад.
  
  
  Потім я перебрався через перила на балкон. Лезо мачете брязкало об перила, кинуте надмірно нетерплячими, розчарованими руками, а потім ще одне. Через кілька секунд Хьюго був у мене в руці, я вдарив мене вниз, відірвавши чотири пальці від руки людини, яка намагається піднятися на балкон. Його крик розривав вуха.
  
  
  Потім я знову стрибнув угору, вхопившись за перила балкона з мене. Спів унизу перетворився на хаос лютих криків, змішаних зі стогонами і криками тих, кого я поранив. Рибні костюми зривали убік, щоб нападники могли залізти на балкони, як я. Але до того часу, як я дістався даху, тільки одному вдалося потрапити на найнижчий балкон. Я перестрибнув через виступ і присів, примружившись, у темну темряву дахів навколо мене.
  
  
  Потім я ойкнув.
  
  
  Усі будинки по обидва боки від мене поєднувалися дахами на одному рівні. А на даху найдальшого будинку зібрався натовп костюмованих фігур.
  
  
  Серед юрби, щільно оточена тілами, була Мішель.
  
  
  А до натовпу із запаленого петардами неба спускався вертоліт.
  
  
  Вільгельміна стрибнула мені в руку, і я кинувся вперед, швидко пригнувшись. Я подолав перший парапет, стрибнув на наступний дах і зупинився, щоб вистрілити. Гігантське рожеве порося з величезною мордою розвернулося, притиснуло руки до обличчя і, впавши, закричало, поливаючи горло бризками крові.
  
  
  "Нік!" Я почув крик Мішель, коли вона побачила мене. Потім: «Назад, Нік! Назад! Вони тебе вб'ють! У них автомат…»
  
  
  Я влетів у дах якраз вчасно. Жорстокий стукіт пістолета Стіна прорізав ніч, і кулі вибили уламки цегли з труби прямо за моєю спиною. Я підняв голову і вистрілив. Ще одна фігура впала, але стукіт пістолета Стіна продовжувався. Вертоліт був просто над дахом, повільно сідаючи на посадку. Я стиснув зуби і вирішив ризикнути. За хвилину було б надто пізно; Мішель візьмуть на борт гелікоптера.
  
  
  Мої м'язи напружилися, і я стрибнув уперед.
  
  
  
  
  Я відчайдушно біг зигзагами, долаючи парапети даху, як зірка треку. Перед собою я міг бачити смертоносні спалахи пострілу з пістолета Стіна і вертоліт, що сідав на дах, його двері відчинялися зсередини.
  
  
  Потім мій череп вибухнув, як сам Мон-Пеле, мій мозок спалахнув, і я відчув, що кидаюся вперед.
  
  
  Чорнота.
  
  
  Тиша.
  
  
  Нічого.
  
  
  
  Дванадцятий розділ.
  
  
  Щось десь гнало мене ідеєю. Це не було ясною ідеєю, але я знав, що це було дуже неприємно. Я намагався уникати цього якнайдовше. Але він продовжував нити. Нарешті мені довелося визнати, що я знав, що це було.
  
  
  "Очі", - сказав він. Ви повинні розплющити очі.
  
  
  Я зробив. Я не хотів, але хотів.
  
  
  Знайомі очі з подвійними віками на знайомому східному обличчі дивилися на мене згори донизу. Вони моргнули, а потім губи зігнулися в іскристій посмішці полегшення. Ще одне обличчя, цього разу чорне і таке ж знайоме, постало перед очима. Теж посміхається.
  
  
  «Привіт, Картер, - сказала східна фізіономія, - ти завжди лягаєш спати так рано ввечері? Я маю на увазі, ми ще навіть не вечеряли».
  
  
  Я підняв голову і застогнав. Біль пронизував мій череп, поки я не подумав, що мої очні яблука ось-ось вилиться. Я обережно, невпевнено торкнувся рукою черепа. Він виявив велику пов'язку.
  
  
  «Я почуваюся», - сказав я насилу, - «як людина, чий скальп був розсічений кулею з пістолета Стіна».
  
  
  "Ймовірно, тому що ви чоловік, у якого щойно відірвалася голова від кулі з пістолета Стіна", - припустив Лі Чин.
  
  
  «Гей, приятелю, - м'яко сказав Світс, - хіба ніхто ніколи не казав тобі, що напад на людину, яка стріляє з автоматичної зброї, може призвести до пострілу?»
  
  
  "Вони затягли Мішель у вертоліт", - сказав я, сідаючи. "Я повинен був спробувати зупинити їх".
  
  
  "Що ж, це була хороша спроба", - сказала Лі Чин. «Я маю на увазі, я ніколи раніше не бачила, щоб бодай одна людина намагалася атакувати армію. Особливо армію, одягнену як свині, півні та риби. І стріляла з пістолета Стіна. Коли ми зі Світсом побачили, що гелікоптер приземляється, і прилетіли піднявся на цей дах і мигцем побачив, як ти набираєш номер Легкої Бригади, я спочатку не повірила своїм очам».
  
  
  «Щойно вона повірила своїм очам, - сказав Світс, - вона стала досить швидкою навшпинькою з пов'язкою».
  
  
  «Це просто шишка, Нік, – сказав Лі Чин. «Все буде в порядку, якщо не брати до уваги головний біль розміром з Велику Китайську стіну».
  
  
  «Тим часом, – сказав я, – вони схопили Мішель. І вони пішли».
  
  
  "Незручно", - зітхнув Світс. "Справжній незручний час для цього".
  
  
  "Гірше", - погодився я. І це було найгірше. По факту…
  
  
  Десь у глибині душі почали обертатися колеса.
  
  
  «Ви все ще не думаєте про спробу одночасно атакувати човни та вулкан, чи не так?» - Запитала Лі Чин. «Бо з огляду на всі обставини я хотіла б прожити ще трохи. А якщо…"
  
  
  Я жестом наказав їй замовкнути. Спершись на лікоть, я поліз у кишеню сорочки за цигарками, витяг зім'яту і закурив. Якийсь час я курив мовчки. І подумав. І що довше я думав, то більше переконувався, що ясно бачу речі для першої мелодії.
  
  
  Мені не сподобалося, як вони виглядали.
  
  
  Але в мене була одна перевага. Я був майже певен, що вороги не знали, що я знав.
  
  
  Я збирався використовувати цю перевагу щосили.
  
  
  Я знову повернувся до Лі Чина та Світса, одночасно витягаючи Вільгельміну для перезарядки.
  
  
  «План, – сказав я їм, – змінився. Ми всі потрапимо у вулкан».
  
  
  Вони кивнули.
  
  
  «Це їхній штаб», - сказав він. "Мені здається, саме туди вони взяли Мішель".
  
  
  «Мені здається, що вони теж так думали, – вставив Лі Чин.
  
  
  "Цілком вірно", - сказав я. «І я, звісно, не хотів би їх розчаровувати. Але як додатковий бонус ми додамо невеликий інгредієнт, якого вони не очікують».
  
  
  Брові Світса та Лі Чина піднялися одночасно. Я знову накрив Вільгельміну, намагаючись не звертати уваги на запаморочливий біль, і почав говорити. Коли я закінчив, вони обидва часи мовчки дивилися на мене. Потім Світс повільно посміхнувся. Він витяг з кишені шоколадну карамель, розгорнув її і засунув у рот.
  
  
  "Я думаю", - сказав він. «Це справжня жива драма. І я завжди хотів бути виконавцем».
  
  
  "Так, але ти завжди хотів закінчити маленькими шматочками?" - Запитала Лі Чин. Потім мені: «Послухай, Картер, я прихильник сміливих дій і драми, але я думаю, що можуть виникнути деякі ускладнення, Якщо ми зрештою вибухнемо весь острів до небес, у нас може виникнути кілька заперечень. І є досить велика ймовірність того, що ми це зробимо. Не кажучи вже про те, що ми злетіли б до небес».
  
  
  
  ».
  
  
  «Це, звичайно, гра, – сказав я. «Але у нас залишилося лише кілька годин, і це наш єдиний шанс».
  
  
  Чи Чин мовчки задумалася.
  
  
  «Ну що ж, - сказала вона нарешті, - мені завжди було цікаво, як це грати в маджонг з TNT. І мені все одно більше нічого робити сьогодні ввечері. Вважай мене».
  
  
  «Вірно, – сказав я. «Ходімо. Не можна гаяти час».
  
  
  Повернувшись на вулицю, пробираючись крізь буйні натовпи веселих карнавалів, ми знайшли громадське таксі, яке їхало з Форт де Франс через Сен-П'єр і далі в Морн-Руж, місто, найближче до вулкана. Щедрими чайовими я переконав водія їхати до Морна Ружу, залишивши тільки нас трьох пасажирів. Ми їхали мовчки, кожен із нас був занурений у свої думки.
  
  
  У «Морн Руж» ми вийшли. Ми з Лі Чин мовчки потиснули один одному руки Світсу, наші очі зустрілися та зустрілися. Потім ми рушили дорогою до того місця, де був захований День леді. Він пішов іншою дорогою. У бік Мон-Пеле.
  
  
  Тепер Лі Чина мала лише одну сережку.
  
  
  У Світса була одягнена інша.
  
  
  У радіорубці «Дня леді» я зв'язався з Гонсалесом і дав йому свої інструкції, наголосивши на їх терміновості. Потім ми чекали години дві. То були найважчі дві години за всю операцію. Але нам треба було дати Світсу час попрацювати. І мені треба було отримати звістку від Гонсалеса. Коли я це зробив і почув, що він сказав, адреналін ринув на моє тіло. Я вимкнув радіо і повернувся до Лі Чин.
  
  
  «Нульова година», - сказав я. "Поїхали."
  
  
  Через півгодини ми вже лежали на животі, пробираючись крізь невисокі чагарники, що оздоблювали підходи до кратера Мон-Пеле. Крім моєї звичайної родини Вільгельміни, Хьюго та П'єра, у мене був ізраїльський MKR Sten. Це одна з найчудовіших автоматичних знарядь, але зроблена через його високу точність, низьку можливість поломки і, що найчудовіше, глушник, який не знижує точність або скорострільність у скільки-небудь помітній мірі. Лі Чин несла його близнюка, обидва з великої збройової скриньки Світса.
  
  
  "Почекай", - раптом прошепотіла я, вказуючи на Лі Чин.
  
  
  Менш ніж за сто ярдів від нас на тлі нічного неба виділявся край кратера Мон-Пеле. Я підніс бінокль Світса до очей і переглянув його. Я вже знав з нашої виробничої подорожі того дня, що кільце з електризованого дроту висотою сім футів проходить через весь діаметр кільця. Те, що я зараз шукав, було іншим. Коли я знайшов його, я передав бінокль Лі Чин і показав їй жестом подивитися.
  
  
  "Прожектори", - сказав я коротко. "Встановлений подвійно, звернені в протилежні сторони, на кожній опорній стійки огорожі."
  
  
  "Угу, - сказала Лі Чин, прикривши очі біноклем, - і якщо щось стосується паркану, вони продовжуються".
  
  
  «Вірно, – сказав я. "А тепер давайте дізнаємося трохи більше".
  
  
  Я намацав чагарник і знайшов важку палицю, потім проповз ще ярдів п'ятдесят, Лі Чин позаду мене. Потім кинув ціпок. Пролунав звук стуку, коли він ударився об дріт, потріскування електрики, коли струм протікав через росу по ньому, і запалилися два прожектори. Лише два.
  
  
  "Угу", - сказав Лі Чин. «Прожектори не лише висвітлюють, а й визначають джерело на заборі перешкод».
  
  
  «За цим було, - сказав я, розплющуючи себе, як Лі Чин, - і з'явилася озброєна охорона».
  
  
  Як за командою, на тлі неба з'явилися два охоронці з гвинтівками. Ми дивилися, опустивши голови, як вони світили ліхтариками вниз по схилу і навколо паркану, а потім, мабуть, вирішивши, що порушення було створене твариною, зникли.
  
  
  Я повернувся до Лі Чин.
  
  
  "Як твоя акробатика сьогодні ввечері?"
  
  
  Вона запитливо подивилася на мене. Я точно сказав їй, що ми збираємось робити. Вона кивнула, не роздумуючи, і ми витратили ще п'ять хвилин, повзаючи вздовж паркану, щоб уникнути ділянки, за якою тепер могли спостерігати охоронці, перш ніж ми повернулися і поповзли прямо до нього. Коли ми були за кілька футів від мене, я обернувся і кивнув їй. Ми встали швидко та одночасно.
  
  
  "Hoop-la!" - різко прошепотів я.
  
  
  Її права нога була в моїх зімкнутих руках, її тіло вислизнуло з них, і вона перекинулася в повітрі і перелітала через паркан, як швидка, майже невидима тінь. Так само швидко вона котилася землею зсередини, як і я на животі з іншого боку. Усе це зайняло трохи більше трьох секунд. На четвертому я вже намацував поруч інший палицю. Знайшовши його, я глянув на годинник і почекав тридцять секунд, про які ми домовилися. Потім кинув.
  
  
  Увімкнулися прожектори.
  
  
  Я підняв Стен собі на плече, переключив на одинарну дію і двічі натиснув на курок.
  
  
  По склу почулися дві слабкі тріщини, потім тріск і знову темрява.
  
  
  Коли з'явилися силуети охоронців, вони зупинилися, посвітивши ліхтариками на прожектори, які так незрозуміло спалахнули, а потім погасли.
  
  
  Я знову натиснув на спусковий гачок Стіна.
  
  
  Лівий охоронець упав від пострілу в голову. І оскільки я використав одиночний, а не безперервний вогонь, він упав уперед, на паркан. Майже – через відсутність звуку з моєї зброї – ніби він раптово нахилився, щоб оглянути його. Але охоронець праворуч знав краще, і його гвинтівка вже піднімалася до його плеча, повертаючись, щоб визначити джерело кулі, коли з темряви долинув різкий шепіт Лі Чина.
  
  
  "Стривай!" - кинула вона французькою. "Не рухайся! Я позаду тебе, а перед тобою чоловік. У нас обох є автоматична зброя. Якщо хочеш жити, роби, що я говорю».
  
  
  Навіть у тьмяному світлі я бачив жах на обличчі чоловіка. Він опустив гвинтівку і чекав, явно тремтячи.
  
  
  «Поклич людину в блоці управління, - сказав Лі Чин. «Скажіть йому, що ваш напарник упав на огорожу. Скажіть йому вимкнути струм. І звучіть переконливо засмученим!»
  
  
  Чоловік негайно підкорився.
  
  
  "Арман!" - Закричав він, повертаючись і кричачи в кратер. «Заради бога, відключіть струм на паркані! Марсель упав!»
  
  
  Його жахливий тон був переконливим навіть для мене, мабуть, тому, що він був щиро наляканий. Через кілька секунд слабкий гул, що виходив від електрифікованого дроту, припинився. Ніч була тихою, якщо не брати до уваги тріскання комах, а потім далекого крику з кратера.
  
  
  «Ток відключений, – сказав охоронець. Він усе ще тремтів.
  
  
  "Заради тебе, я сподіваюся, що це так", - почув я шепіт Лі Чина. «Бо тепер ти збираєшся доторкнутися до нього. Спочатку нижнє пасмо. Тримай її всією рукою прямо поруч із жердиною».
  
  
  "Ні!" - Сказав чоловік. "Будь ласка! Можлива помилка…»
  
  
  "Зроби це!" - відрізав Лі Чин.
  
  
  Тремтячи неконтрольованою, його дихання було таким утрудненим, що я міг ясно чути його, чоловік підійшов до паркану. Я тримав свій пістолет націленим на нього, але навіть при тому, що тепер він був всього за кілька футів від мене, він майже не помітив, як повільно, його обличчя спотворювалося в спотвореній агонії страху, він простягнув руку вниз до самого нижнього дроту.
  
  
  "Візьми це!" - почувся погрозливий наказ Лі Чін.
  
  
  Чоловік сповільнився ще мить, потім, як плавець, що пірнає в холодну воду, схопився за дріт.
  
  
  Нічого не трапилося. Обличчя охоронця трохи розслабилося. Я бачив, як з його підборіддя капає піт!
  
  
  "Тримай його, поки я не накажу тобі зупинитися", - наказав я йому.
  
  
  Він кивнув з виразом оніміння. Я пройшов ще кілька футів, поки не дотягнувся до дроту, і витяг із задньої кишені пару кусачків. Потім, на кілька дюймів далі від руки охоронця, щоб, якби струм знову ввімкнули, поки я працював, він заземляв би його своїм тілом – і своїм життям – я перерізав нижнє пасмо.
  
  
  "А тепер обійми наступне пасмо", - наказав я йому.
  
  
  Він слухався. Я відрізав наступне пасмо і сказав йому перемістити руку до наступної. Я повторював цю процедуру до тих пір, поки всі пасма не були обрізані, потім сказав охоронцеві відійти і переступив через огорожу, використовуючи тіло охоронця, щоб захистити мене від погляду будь-кого, хто дивиться з воронки.
  
  
  "Там нікого не видно", - тихо сказав Лі Чин.
  
  
  Я обережно визирнув через плече стражника у вирву. Це була, м'яко кажучи, фортеця. Лабіринт будівель із цементних блоків, стіни яких, здавалося, були завтовшки не менше чотирьох футів, і ніде без вікон. Такий же потужний, як горезвісний Furhrerbunker, в якому Адольф Гітлер провів останні дні перед своїм самогубством. У двох точках будівлі вбудовувалися в кратер вулкана. Було три виходи, два з них були дверцятами розміром з людини, що вели до протилежних сторін зовнішнього кратера, один із них був досить великий для вантажівки. До цих дверей вела велика дорога, що йшла з-за краю кратера.
  
  
  Чи Чин мав рацію. Нікого не було видно.
  
  
  Я тицьнув охоронця в живіт своїм пістолетом.
  
  
  "Де решта охоронців?" - різко зажадав я.
  
  
  "Всередині", - сказав він, вказуючи на два крила з виходами розміром з людину. "Система відеоспостереження сканує весь кратер".
  
  
  "Як вони можуть дістатися до краю, де ми знаходимося?" - Запитав я.
  
  
  "Тут, нагорі, це інша траса", - сказав він, переконуючи мене, що говорить правду, жахом у його очах. "Сканери - це прожектори, і активуються, коли вони включаються".
  
  
  
  Тож на даний момент ми були поза увагою. Але як тільки ми почнемо спускатись у кратер, нас уже буде дуже добре видно. Я замислився на мить, потім повернувся і прошепотів кілька коротких слів Лі Чін, що лежала поряд на животі. Через кілька хвилин я зняв з убитого вартового кашкет і куртку і одягнув їх на себе.
  
  
  «Поклич людину в диспетчерській», - сказав я. охоронця. «Скажіть йому, що вашого партнера поранено, і ви його приведете».
  
  
  Охоронець обернувся і крикнув у кратер. Тепер я міг бачити, як відчинилися одне з вихідних дверей і з'явилася постать, обрамлена світлом зсередини. Він махнув рукою і щось вигукнув на знак згоди.
  
  
  "Добре, приятелю", - сказав я охоронцю. «Тепер ти збираєшся віднести мене до цієї диспетчерської. І повільно. За твоєю спиною з відстані кілька футів протягом усієї поїздки стоятиме пістолет».
  
  
  Я чув, як охоронець проковтнув. Потім, витираючи піт з очей, він упустив гвинтівку, нахилився і підняв мене на руки. Я обернувся так, що мій ізраїльський мовчазний Стін був напоготові, а палець усе ще був на спусковому гачку. Але цього разу я вистрілив би автоматично.
  
  
  "Добре, рятівник", - сказав я охоронцю. «Пішли. І коли я скажу тобі кинути мене, роби це швидко».
  
  
  Повільно він почав спускатися схилом усередині кратера. Я чув, як Лі Чин повзла на животі за нами. Внизу, через відчинені двері, я міг бачити фігури, що рухаються диспетчерською. Я нарахував щонайменше дюжину. Ще я побачив щось цікаве. Виявилося, що були лише одні двері, що вели з диспетчерської усередину комплексу будівель.
  
  
  Картер! Дивись! Дорога!»
  
  
  Я глянув у напрям, який вказувала Лі Чин. По краю вулкана по дорозі, що веде до масивних сталевих гаражних воріт, проїхала важка вантажівка зі скриплячими шестернями, коли вона перемикалася на знижену передачу на схилі. Він зупинився біля дверей. Миттю через двері беззвучно відчинилися, і вантажівка увійшла. При цьому я миттю побачив відчинені двері. Два озброєні охоронці, обидва білі, обидва з автоматами, і двоє місцевих робітників, безсумнівно, найняті для перенесення техніки.
  
  
  Ні. Один місцевий робітник.
  
  
  І один Мисливець за солодощами, одягнений, мабуть, у найбідніший одяг, який він колись носив у своєму житті. Говорив і сміявся на побіжному говірці з Мартініке поруч із ним, дивлячись на весь світ, як людина, задоволена тим, що тільки-но отримала добре оплачувану роботу.
  
  
  Плануйте дії за графіком.
  
  
  Наступний крок.
  
  
  Тепер ми були менш ніж за сто ярдів від відкритих дверей диспетчерських. Охоронець, що мав мене, важко дихав і починав спотикатися від втоми. Добре.
  
  
  "Готовий, Лі Чин?" - Запитала я, стискаючи руки на Стіні.
  
  
  «Готово», - почувся її короткий шепіт.
  
  
  «Охоронець, поклич своїх друзів, щоб вони допомогли мені нести», - сказав я йому. «Тоді будьте готові кинути мене. І жодних трюків. Пам'ятайте пістолет, спрямований вам у спину».
  
  
  Він непомітно кивнув і знову тяжко проковтнув.
  
  
  "Привіт, друзі, а як щодо невеликої допомоги?" - переконав він. "Марсель був поранений!"
  
  
  Три або чотири постаті увійшли до дверей і попрямували до нас. Ще кілька людей зібралися за дверима, з цікавістю дивлячись назовні. Позаду мене я почув легке клацання, коли Лі Чин переключила свою зброю на автоматичний вогонь. Мої м'язи напружилися від готовності. Я чекав. Цифри збільшились. Тепер вони були лише за тридцять ярдів. 20. 10.
  
  
  В даний час!
  
  
  "Кидайте мене!" – кинув я охоронцю. І за кілька хвилин я котився по землі з-за лінії вогню Лі Чин, приклад Стіна ліг мені під підборіддя, його приціл націлився на групу людей переді мною, коли вони почали потрапляти під вогонь Лі Чина. Ще один упав, обертаючись від сили куль, коли моя власна зброя почала викидати вогонь. Це була миттєва бійня: черепи перетворилися на криваві маси з мізків та кісток, обличчя відірвані, кінцівки відірвалися від тулуба та впали у повітря. І через глушники на стінах все відбувалося в моторошній тиші, як у безіменному балеті каліцтв і смерті, жертв били надто швидко і надто сильно, щоб вони навіть могли кричати чи плакати. із.
  
  
  "Двері!" - Раптом крикнув я. "Стріляйте у двері!"
  
  
  Я навів пістолет на тіла чоловіків перед нами і вистрілив у двері. Це було закриття. Потім я вилаявся. Стін був порожній. Я витяг порожню обойму і витяг з кишені ще одну повну, встромивши її в пістолет, а Лі Чин за моєю спиною продовжувала стріляти. На мить двері перестали рухатися, а потім повільно почали зачинятися знову, ніби хтось за нею був поранений, але відчайдушно намагався закрити лінію оборони. Я зробив ще один постріл і схопився на ноги.
  
  
  
  
  
  "Прикрий мене!" Я крикнув Лі Чин, одночасно пускаючи ряд куль в одного з чоловіків прямо переді мною, який намагався підвестися.
  
  
  Потім я побіг, пригнувшись, Стен плюнув переді мною своїм тихим, але смертоносним вогнем. Я вдарив двері плечима на повній швидкості, потім розвернувся, обстрілюючи кімнату. Пролунав оглушливий вибух скла, що розбивається, і вся стіна екранів телевізорів перетворилася на ніщо; потім ліворуч від мене один постріл з пістолета без глушника. Я знову розвернувся, Стен беззвучно вибухнув. З-за дверей одна-єдина постать рвонулася вгору з силою кулі, що потрапила йому в груди, а потім повільно впала вперед.
  
  
  "Картер!" Я почув зовні крик Лі Чин. «Інші двері! Більше охоронців!
  
  
  Я стрибнув до дверей через мляві тіла, які були єдиними мешканцями кімнати. Моя рука знайшла і клацнула вимикачем, зануривши кімнату в темряву. З-за рогу комплексу будівель, від дверей на іншому боці кратера, вийшла величезна група охоронців, їхня автоматична зброя вже стукала. Телевізійні монітори сказали їм усе, що їм треба було знати – напад на вулкан!
  
  
  "Всередину!" Я крикнув Лі Чину, відповідаючи на вогонь охоронців. "Поспішайте!"
  
  
  Кулі забризкали цементний блок поруч із дверима, піднявши смертоносний слід пилу за п'ятами Лі Чин, коли вона люто кинулася до мене. Я відчув різкий біль у плечі і відсахнувся на крок, потім побачив, як Лі Чин вискочила в дверний отвір, повернулася і зачинила за собою сталеві двері, зачинивши важкі засуви. Морщачись від болю в плечі, я намацав вимикач. За мить я знайшов його, і кімнату залило світло. Лі Чин встала з пістолетом, що димився, і стурбовано подивилася на мене.
  
  
  "Краще тобі покажи мені цю рану, Картер", - сказала вона.
  
  
  Але я вже сам бачив це. Куля щойно зачепила мою верхню частину біцепса. Було боляче, але я все ще міг користуватися рукою, і крові мало.
  
  
  "Немає часу", - відрізав я. "Давай!"
  
  
  Я рушив до дверей усередину комплексу, водночас витягнувши зі Стіна порожню обойму на три чверті і протаранивши ще одну повну. Стовбур пістолета розпалився, димився, і я тільки сподівався, що воно продовжить працювати.
  
  
  "Куди ми підемо?" Я чув, як Лі Чін сказав за мною.
  
  
  «Обидва крила з виходами до кратера з'єдналися в одне центральне крило, де воно було вбудоване прямо в тіло вулканічної породи. Там вони зберігали найціннішу зброю та розмістили свої майстерні».
  
  
  «І саме туди вони й очікували, що ми поїдемо», – нагадав Лі Чин.
  
  
  "Добре", - сказав я, повернувшись до неї і посміхнувшись. "І ми не хочемо їх розчаровувати, чи не так?"
  
  
  "О, ні", - сказала Лі Чин, урочисто хитаючи головою. "Небеса Бетсі, ні".
  
  
  Я повільно відчинив внутрішні двері лівою рукою, у правій - Стін напоготові. Вона вів у довгий вузький коридор, голий, якщо не брати до уваги люмінесцентних трубок уздовж стелі. Товсті стіни із цементних блоків заглушали всі звуки зовні, але на звуки зсередини комплексу він діяв як гігантська луна-камера. І звуки, які я тоді почув, були такими, як я очікував. Вдалині долинає тупіт ніг у важких бойових черевиках. Багато людей, що йдуть із двох сторін.
  
  
  Я повернувся і зустрівся очима з Лі Чин. Це мало бути найскладнішою частиною всієї операції.
  
  
  Я сказав. "Зараз"
  
  
  Ми бігли коридором пліч-о-пліч, бігом. Стук біжать ніг був гучніший, ближче. Він виходив як від сходів наприкінці коридору, так і від коридору, що веде ліворуч. Ми були менше ніж за двадцять футів від сходів, коли з'явилися дві голови, що швидко піднімаються сходами.
  
  
  Я закричав. "Вниз!"
  
  
  Ми впали на підлогу одночасно, наші Стіни одночасно лягли нам на плечі, і з їхніх ротів вилетіла смертельна лінія куль. Два тіла були відкинуті назад, немов від удару гігантськими кулаками, кров ринула вгору, коли вони зникли вниз сходами. Чоловіки внизу, мабуть, вловили ідею. Жодних інших голів не було. Але я міг чути голоси, що лунали зі сходів, поза полем зору. Багато голосів.
  
  
  Я також міг чути голоси, що лунали з коридору ліворуч.
  
  
  "Давайте влаштуємо невелику рибалку", - сказав я Лі Чину.
  
  
  Вона кивнула головою. Пліч-о-пліч ми повзли коридором на животах, все ще тримаючи пальці на спускових гачках Стінів. Коли ми досягли повороту коридору, всього за кілька футів від сходів попереду нас, я зняв капелюх, який зняв з мертвого охоронця, і витяг його перед собою, за поворот.
  
  
  Пролунали оглушливі постріли. Капелюх був розірваний на стрічки.
  
  
  
  
  "Ну й справи", - сказав Лі Чин. «Війська ліворуч від нас. Війська перед нами. Війська позаду нас. Я починаю відчувати справжню клаустрофобію».
  
  
  "Це буде недовго", - сказав я. «Вони знають, що зловили нас у пастку».
  
  
  І це було недовго. Коли пролунав голос, він був злий, розлючений. Ми вбили щонайменше 20 солдатів ОАС. Але голос також контролювався.
  
  
  "Картер!" - крикнув він, і звук луною пролунав коридором із цементних блоків. "Ви чуєте мене?"
  
  
  "Ні!" - крикнув я у відповідь. «Я читаю по губах. Тобі доведеться виходити туди, де я бачу тебе».
  
  
  Лі Чин посміхнулася поряд зі мною.
  
  
  "Зупини дурість!" — ревнув голос, озвавшись луною сильніше, ніж будь-коли. «Ми оточили тебе! Яким би ти не був, ми можемо рознести тебе на шматки! Я закликаю тебе та дівчину здатися! Зараз же!"
  
  
  «Ви маєте на увазі, що якщо ми рушимо, ви рознесете нас на шматки, але якщо ми здамося, ви тільки зварите нас живцем у маслі?» - крикнув я у відповідь.
  
  
  Судячи з приглушеного гарчання, яке було за цим, я був упевнений, що це саме те, що він хотів би зробити. І більше. Але знову оратор узяв себе до рук.
  
  
  "Ні", - крикнув він. «Вам та дівчині гарантована ваша безпека. Але тільки якщо ви здаєтесь зараз. Ви даремно витрачаєте наш час».
  
  
  "Дарма витрачають час?" - пробурмотів Лі Чин.
  
  
  Я знову крикнув: "Як я можу тобі вірити?"
  
  
  "Даю вам слово як офіцер та джентльмен!" голос повернувся. Крім того, дозвольте мені нагадати вам, що у вас мало вибору.
  
  
  "Ну, Лі Чин, - м'яко сказав я, - ми повіримо йому на слово як офіцеру та джентльмену?"
  
  
  «Що ж, Картер, - сказав Лі Чин, - у мене є невиразна підозра, що він рядовий і негідник. Але якого біса. Мені завжди було цікаво, як це бути звареним живцем у маслі».
  
  
  «Якого біса», - погодився я. Потім із криком: «Добре, я вірю тобі на слово. Ми викинемо нашу автоматичну зброю в коридор».
  
  
  Ми зробили це. Не дуже добре, але ми впоралися.
  
  
  "Très bien", - пролунав голос. «А тепер виходь туди, де ми зможемо тебе побачити. Повільно. Склавши руки над головою».
  
  
  Нам це також не сподобалося. Але ми це зробили. Момент, коли ми рушили, беззахисні, на очах і в межах досяжності, пройшов як вічність, вічність, в якій ми чекали, щоб дізнатися, чи розірвуть нас на частини кулі, чи дозволять жити ще трохи.
  
  
  Потім момент минув, і ми залишилися живі, оточені людьми у формі французьких парашутистів. У цих чоловіків були пов'язки на рукавах з ініціалами OAS. І смертоносні автоматичні БАРИ, націлені на наші тіла з відстані кілька футів. Двоє з них швидко і жорстоко обшукали кожного з нас, забравши Деррінджер Лі Чина, Вільгельміну і Хьюго, але не завдяки його укриття, П'єра.
  
  
  «Бон», - сказала людина, яка, очевидно, була їхнім лідером і чий голос вів переговори. Я лейтенант Рене Дорсон, і мені зовсім не приємно знайомитися з вами. Але маю наказ. Ви поїдете зі мною.
  
  
  Він показав униз сходами перед нами з пістолетом 45 калібру в руці. Стовбури гвинтівок тицьнули нас ззаду, і ми почали спускатися східцями, лейтенант йшов поперед нас. Внизу був ще один голий коридор із люмінесцентним освітленням на стелі. Ми йшли в мертвій тиші, яку порушував лише тупіт армійських черевиків за цементом. Наприкінці коридору було два двері. Дорсон вказав на ту, що ліворуч.
  
  
  "Увійдіть", - сказав він. «І пам'ятай, на тебе завжди будуть націлені автомати».
  
  
  Ми ввійшли. Це була велика кімната з полірованими панелями з горіхового дерева на стінах із цементних блоків. Підлога була вкрита товстими іранськими килимами. Меблі були справжнім Louis Quatorze. На маленьких столиках перед диванами стояли кришталеві кубки із золотими ободами. Приглушене світло виходило від ламп на столах і вставлялося в панелі. За ретельно продуманим столом сімнадцятого століття сиділа ще одна людина у формі ОАС. Він був старший за Дорсона, з білим волоссям, тонким, як олівець, білими вусами і худорлявим аристократичним обличчям. Коли ми з Лі Чин увійшли до кімнати, він спокійно підвів очі і підвівся.
  
  
  «Ах, – сказав він. «Містер Картер. Міс Чин. Рада з вами познайомитись".
  
  
  Але я його майже не чув і не бачив. Мій погляд був прикутий до іншої фігури в кімнаті, що сидить на дивані і потягує з кришталевого келиха бренді.
  
  
  «Дозвольте представитися», - сказав чоловік за столом. «Я генерал Рауль Дестін, командувач західних військ організації «Секретної армії». Щодо мого чарівного товариша, я думаю, ви вже знайомі».
  
  
  Мій погляд не відривався від жінки на дивані.
  
  
  "Так", - повільно сказав я. "Я думаю, що так. Привіт, Мішель».
  
  
  Вона посміхнулася і зробила ковток бренді.
  
  
  
  
  "Bon soir, Нік", - м'яко сказала вона. «Ласкаво просимо до нашої штаб-квартири».
  
  
  
  
  Тринадцятий розділ.
  
  
  Настала довга мовчанка. Нарешті Лі Чин зламала його.
  
  
  "Бачиш, Картер?" вона сказала. «Ми мали знати. Ніколи не довіряйте жінці, яка дуже багато знає про французьку кухню».
  
  
  Очі Мішель спалахнули. Вона кивнула генералові.
  
  
  "Я хочу позбутися цієї дівчини!" - сердито сказала вона. "Зараз! І боляче!"
  
  
  Генерал підняв руку і видав докірливий звук.
  
  
  «А тепер, моя люба, - сказав він англійською з оксфордським акцентом, - це навряд чи буде гостинно. Ні. Насправді, я гадаю, нам дуже пощастило, що міс Чин стала нашим гостем. Вона, зрештою, представник великого та впливового комерційного концерну. Концерн, що має безліч інтересів у нафтовій сфері. Вони навряд чи захочуть, щоб ці інтереси було знищено. Тож я впевнений, що вона вважатиме за вигідне співпрацювати з нами».
  
  
  «Для людини, яка щойно втратила близько двадцяти солдатів, ти досить добродушний», - сказав я.
  
  
  "Не турбуйтеся про це", - спокійно сказав генерал. «Вони були некомпетентні, тож вони загинули. Це один із ризиків солдатів у будь-якій армії».
  
  
  Він повернувся до лейтенанта.
  
  
  "Я так розумію, ви переконалися, що вони беззбройні?"
  
  
  Лейтенант жваво відсалютував.
  
  
  «Уї, генерале. Їх ретельно обшукали».
  
  
  Генерал махнув рукою у бік дверей.
  
  
  «У такому разі, залиште нас. Нам слід обговорити справи».
  
  
  Лейтенант різко розвернувся і увійшов у дверний отвір, забравши із собою своїх людей. Двері тихо зачинилися.
  
  
  «Будь ласка, містере Картере, міс Чин, - сказав генерал, - сідайте. Чи не бажаєте ви приєднатися до нас за коньяком? Це не погано. Сорок років у бочці. Мій особистий запас».
  
  
  "Приправлений синильною кислотою?" - сказала Лі Чин.
  
  
  Генерал усміхнувся.
  
  
  "Ви обидва набагато цінніші для мене живими, ніж мертвими", - сказав він, наливаючи коньяк у два кришталеві келихи і простягаючи їх нам, коли ми сіли на диван навпроти Мішель. «Але, можливо, мені час дещо вам пояснити».
  
  
  "Я весь у вухах", - сухо сказав я.
  
  
  Генерал відкинувся на спинку стільця і повільно зробив ковток коньяку.
  
  
  «Як ви, мабуть, уже зрозуміли, - сказав він, - ні президенту де Голлю, ні його наступникам так і не вдалося повністю знищити ОАС, навіть після провалу наших спроб убивства його та примусового вигнання більшості наших воєначальників. Справді, це примусове вигнання привело до повної зміни нашої тактики. Ми вирішили створити нашу організацію поза материковою Францією, а коли ми знову діяли, щоб атакувати ззовні. Тим часом ми продовжували збільшувати кількість підпільних співчуваючих в уряді та збільшити кількість активних членів за межами Франції. Ці дії досягли апогею деякий час тому з придбанням Мон-Пеле як нашу базу і з придбанням Фернана Дюроша як нашого - скажімо так. , технічного консультанта?
  
  
  "Придбання Фернана Дюроша?" – сухо повторив я.
  
  
  Генерал глянув на Мішель. Вона знизала плечима.
  
  
  "Скажи йому", - недбало сказала вона. "Тепер це не має значення".
  
  
  «Боюсь, що м-сьє Дюрош був, - сказав генерал, - викрадено. Мішель довгий час таємно підтримувала нашу справу. М-сьє Дюрош був категорично проти нас. Потрібно було реквізувати його послуги під примусом. . "
  
  
  "А листи, які він вам писав, які ви показували Ремі Сен-П'єру - фальшивки", - сказав я, а не запитав.
  
  
  "Так", - сказала Мішель. «Як і листи, які мій батько одержав від мене, коли був у полоні. Листи, в яких я сказала, що я теж була викрадена, буду замучена до смерті, якщо він не зробить так, як його просили».
  
  
  "Вау, - сказав Лі Чин, - ця дитина - любляча дочка".
  
  
  «Є речі важливіші за сімейні узи», - холодно сказала Мішель.
  
  
  "Справді, є", - погодився генерал. «І з неохоче допомогою Фернана Дюроша ми збираємося досягти цих цілей. Але припустимо, я дозволю м-сьє Дюрош особисто пояснити, як ми цього досягнемо ».
  
  
  Генерал узяв телефон на своєму столі, натиснув кнопку і наказав. Він поставив склянку та відпив коньяку. Ніхто не говорив. Я крадькома глянув на годинник. За мить двері відчинилися, і в кімнату зайшов чоловік. Я говорю ступив. Я сказав би, притягнувся. Він упав, ніби повністю переможений, його очі дивилися на підлогу. Я не міг не думати про те, наскільки іронічним було його старе ім'я, доктор Смерть.
  
  
  «Дюрош, - сказав генерал, ніби звертаючись до нижчого стану слуг, - це Нік Картер, агент американської розвідки, і міс Лі Чин, радник великого фінансового концерну. Підійди сюди та розкажи їм як це влаштовано.”. Їм цікаво дізнатися, що ви для нас розробили і як це працює. Підійди сюди та розкажи їм”.
  
  
  Дюрош, не кажучи ні слова, пройшов уперед і зупинився посеред кімнати обличчям до нас.
  
  
  "Говори!" - наказав генерал.
  
  
  Дюрош підняв голову. Його очі зустрілися з очима Мішель. Вона холодно подивилась на нього. Вираз болю промайнув на його обличчі, потім зник. Він трохи розправив плечі.
  
  
  «Завдяки жінці, яку я вважав своєю дочкою, - сказав він тремтячим голосом, але виразно вимовив його розповідь, - але яка натомість є зрадником і свого батька, і своєї країни, мене шантажували і змусили працювати на цих покидьків. Я із соромом визнаю, що виготовили для них унікальний підводний руховий пристрій. Воно не більше п'яти футів у довжину та одного фута в діаметрі і містить понад тридцять фунтів тротилу. Його не потрібно запускати з труб, але його можна взяти через борт будь-якого корабля і стає самохідним, коли досягає глибини 100 футів. У цей час автономний комп'ютер, запрограмований для мети, відправляє її на випадковий курс. Його курс запрограмований не лише бути випадковим, а й уникати перешкод та пристроїв переслідування.
  
  
  Дюрош глянув на мене.
  
  
  «Щойно цей пристрій запущено, - сказав він, - його неможливо зупинити. Оскільки його курс є випадковим, його неможливо передбачити. Оскільки воно може уникати перешкод та переслідувачів, його неможливо успішно атакувати. Комп'ютер відправляє його на свій комп'ютер. мета щоразу. "
  
  
  "Це було перевірено", - сказав генерал. "Перевірено багато разів".
  
  
  Дюроше невдоволено кивнув головою.
  
  
  «Отже, розумієте, Картер, - сказав генерал, широко розмахуючи чаркою з коньяком, - ви нічого не можете вдіяти, щоб зупинити нас. Менш як за дві години кілька десятків човнів усіх розмірів і типів покинуть Мартініку. Вони покинуть його. Будуть розкидані Карибським басейном і Південною Атлантикою. У деяких випадках вони передадуть нашу зброю іншим човнам. Тоді вони загубляться серед величезного населення морів, що мешкають на невеликих човнах. Ви не зможете більше знайти їх за рік, не кажучи вже з тиждень або близько того – не кажучи вже про те, щоб ми вдаримо по Кюрасао за вісім годин, – чим ви могли б знайти кілька десятків конкретних піщинок на великому пляжі».
  
  
  Він зробив паузу для ефекту.
  
  
  «Уникайте драматизму, генерале, - сказав я. "Висловіть свою точку зору".
  
  
  Він злегка почервонів, потім видужав.
  
  
  «Я хочу сказати, – сказав він, – що нафтопереробний завод на Кюрасао для всіх практичних цілей є руїною. Це для того, щоб показати вам, що ми можемо зробити. І що ми робитимемо, якщо Сполучені Штати, скажімо так, не співпрацюватимуть».
  
  
  «Справа в тому, генерале, - сказав я. "Ближче до справи. Що за шантаж?"
  
  
  Він знову почервонів.
  
  
  «Шантаж – це не те слово, яке можна використовувати щодо солдатів, які борються за свою справу. Проте. Умови такі: Сполучені Штати за два дні визнають Мартініку більше не частиною Франції, а незалежною республікою».
  
  
  «Без сумніву, з тобою та твоїми лакеями».
  
  
  «Знову ж таки, я заперечую проти вашої термінології. Але не має значення. Так, ОАС керуватиме Мартінікою. Вона буде захищена як Сполученими Штатами, так і їх становищем як незалежна країна в Організації Об'єднаних Націй».
  
  
  "І, звичайно, ви залишитеся задоволені Мартінікою", - саркастично сказав я.
  
  
  Генерал усміхнувся.
  
  
  «Як незалежна країна, Мартініка надішле дипломатичного представника до Франції. Вперше Росія буде змушена поводитися з ОАС на рівних. І невдовзі – невдовзі після цього виникне ситуація, аналогічна до повстання генералісімуса Франка. проти Іспанської республіки”.
  
  
  "Французькі військові перейдуть на бік ОАС, штаб-квартира якої знаходиться на Мартініці, і захоплять Францію", - сказав я.
  
  
  "Абсолютно вірно. А після цього – ну, не лише французи співчувають нашій справі та нашій філософії. Деякі інші…"
  
  
  «Безперечно, кілька нацистів, що залишилися після Другої світової війни?»
  
  
  І знову генерал усміхнувся.
  
  
  «Багато обвинувачених людей, які поділяють наше прагнення до дисциплінованого світу, світу без порушників спокою, світу, в якому вищі від природи займають своє природне місце як лідери».
  
  
  "Сьогодні Мартініка, завтра - весь світ", - з огидою сказала Лі Чин.
  
  
  "Так!" - люто вигукнула Мішель. "Світом правлять аристократи природи, по-справжньому розумні, які скажуть дурним масам, що для них добре, і усунуть тих, хто створить проблеми!"
  
  
  "Зіг Хайль", - м'яко сказав я.
  
  
  Генерал проігнорував мене. А може йому просто сподобалося звучання слів.
  
  
  Отже, містере Картер, ми підійшли до вашої особистої частини нашого плану. До тієї частини, заради якої ми досі залишали вас живими».
  
  
  
  «Кумедно, - сказала Лі Чин. "Мені весь час здавалося, що ти зберіг йому життя, тому що не зміг його вбити".
  
  
  Генерал знову почервонів. Він мав таку світлу шкіру, яка дуже швидко і явно червоніє. Мабуть, це його збентежило, і це мені сподобалося.
  
  
  «Кілька разів ви підходили надто близько, надто швидко. То була невдача Мішель. Вона мала побачити, що цього не сталося до слушного моменту».
  
  
  Настала черга Мішель виявити збентеження, але вона зробила це, хитнувши головою.
  
  
  "Я казав тобі. Ці ідіоти-прокажені не впоралися зі своїм завданням. До того часу, коли я дізналася, що сталося, він працював з китаянкою, і я не мав можливості зібрати їх разом до Карнавалу. Коли це не вдалося…»
  
  
  Генерал махнув рукою.
  
  
  "Це більше не має значення. Важливо те, що нам вдалося обманом змусити вас атакувати вулкан у надії врятувати Мішель, а тепер захопили вас і знешкодили. Ми триматимемо вас тут, доки не буде зруйновано нафтопереробний завод Кюрасао, а наша зброя знаходиться у відкритому. море і не може бути виявлено. Потім ви будете діяти як сполучна ланка, щоб проінформувати свій уряд про наші вимоги і про наш твердий графік їх прийняття. коли ми побажаємо, а не коли ви це зробили.
  
  
  Я відчув, як у мене закипає гнів. Ці нацистські хулігани очікували, що я буду їх посланцем? Я ледве стримував голос.
  
  
  «Є лише одна проблема, генерале», - сказав я. “Я прибув сюди сам. І на своїх умовах».
  
  
  Він замахав руками.
  
  
  «За загальним визнанням, ваше прибуття було жорстокішим, ніж я міг би побажати. Але, як я вже сказав, це більше не має значення».
  
  
  «Думаю, так, – сказав я. Потім, повернувшись: Лі Чин? Як телефон працює?
  
  
  Чи Чин посміхнувся.
  
  
  «Дзвони дзвенять. Дзвонять останні три хвилини».
  
  
  "Телефон?" - сказав генерал.
  
  
  Мішель ахнула.
  
  
  "Її сережка!" вона сказала. Це трансівер! А в неї тільки одна!
  
  
  Генерал схопився і перетнув кімнату з вражаючою швидкістю для людини її віку. Він змахнув рукою і зірвав сережку з мочки вуха Лі Чина. Я скривився. Її вуха були проколоті, і він буквально вирвав сережку з її тіла. На її сечі відразу з'явилася широка пляма крові.
  
  
  "Ой", - спокійно сказала вона.
  
  
  "Де інша сережка?" зажадав генерал. Тон привітної гостинності зник з його голосу.
  
  
  «Я позичив його своєму другові, – сказав Лі Чин. «Хлопець на ім'я Світс. Нам подобається підтримувати зв'язок».
  
  
  На цей раз Мішель зітхнула ще різкіше.
  
  
  "Чорна людина!" вона сказала. «Мисливець! Мабуть, він заходив у вулкан окремо!
  
  
  Генерал кинув на неї погляд, потім знову глянув на приймач сережок.
  
  
  «Не має значення, - сказав він. «Якщо він знаходиться у кратері, наші телевізійні монітори знайдуть його. І зараз я знищу цей чарівний маленький інструмент, щоб перервати ваш контакт із ним».
  
  
  «Я б не став цього робити, генерале, - сказав я. «Прервіть наш зв'язок з ним, і весь острів може бути віднесений вітром на півдорозі до Франції».
  
  
  Генерал витріщився на мене, потім, з явним зусиллям, розслабив своє обличчя в недовірливій усмішці.
  
  
  "Я вважаю, що ви блефуєте, містере Картер", - сказав він.
  
  
  Я глянув на годинник.
  
  
  "Якщо Світс Хантер не отримає сигнал на своєму трансівері рівно через дві хвилини тридцять одну секунду, у нас буде шанс дізнатися", - спокійно сказав я.
  
  
  «За цей час багато може статися», - сказав генерал. Він підійшов до свого столу, зняв слухавку і віддав кілька наказів. Загальне попередження. Знайдіть Мисливця. Негайно наведіть його сюди.
  
  
  "Це марно. Генерале, - сказав я. "Цей сигнал означав, що Світс вже знайшов те, що шукав".
  
  
  "Що?" — спитав генерал.
  
  
  «Одне із двох, – сказав я. "Або озброєння для вашої зброї, або їх комп'ютери".
  
  
  "Комп'ютери", - сказав Фернан Дюрош, перш ніж генерал встиг змусити його замовкнути.
  
  
  "Дюрош, - сказав генерал, стиснувши зуби від люті, - ще одне слово, і я використовую пістолет, щоб назавжди закрити тобі рота".
  
  
  «Це не має значення, генерале, мало бути одне чи інше», - сказав я. "Я знав, що ви почекайте до останньої хвилини, щоб додати хоча б один життєво важливий елемент до своєї зброї, щоб переконатися, що вона не була захоплена недоторканими під час раптового нальоту на човни. І комп'ютери, які є найважливішим елементом, найімовірніше, варто залишити наостанок",
  
  
  Генерал нічого не сказав, але його очі звузилися. Я знав, що потрапив у ціль.
  
  
  «Чи бачите, генерале, – сказав я, – «викрадення» Мішель цього вечора сталося в надто зручний час. Зручно для неї і вас, якщо ви працювали разом.
  
  
  
  . Зручно для неї та для вас, якби ви працювали разом. Якби ви знали, що ми тут, на Мартініці, ви знали б, що ми знаходимося в Пуерто-Ріко, і її могли викрасти набагато раніше. Якби вона не працювала на вас, звісно. Оскільки вона працювала на вас, було зручно дозволити їй супроводжувати нас, доки вона не дізнається, що в наших планах було напасти на вас. Потім її зручно «викрали», щоби встигнути розповісти вам усе».
  
  
  Я поліз у кишеню, знайшов цигарки та закурив.
  
  
  «Щойно я зрозумів, - продовжив я, - я змінив наші плани. Ми з Лі Чин прийшли сюди, щоб зробити вам невеликий візит. Ми знали, що це не стане сюрпризом, але ми не хотіли, щоб ви дізналися, що ми це знали. Ось чому ми замаскували наш візит у формі нападу, а згодом дозволили вам захопити нас».
  
  
  Тепер погляд генерала був прикутий до мого обличчя. Він відмовився від будь-яких претензій на те, що ми блефуємо.
  
  
  «Чи бачите, якби ми просто увійшли і сказали, що хочемо поговорити з вами, Мисливець за Солодощами не зміг би зробити свій невеликий візит іншим способом. оскільки було б безглуздо, якби одна людина сама намагалася атакувати ззовні в кратері, вона повинна бути всередині. Усередині, у сховищі вашого комп'ютера. Де він зараз ".
  
  
  "Патуа!" - Раптом сказала Мішель. «Він говорить португальською! Його могли найняти як одного з місцевих робітників для вантажівок!»
  
  
  Очі генерала запеклі. Його рука майнула у бік телефону. Але перш ніж він встиг підняти трубку, він задзвонив. Його рука на мить завмерла, а потім схопила слухавку.
  
  
  "Куї?" – коротко сказав він. Потім його кісточки пальців на інструменті побіліли, і він кілька хвилин слухав мовчки.
  
  
  "Нічого не роби", - нарешті сказав він. "Я візьму на себе відповідальність".
  
  
  Він поклав слухавку і обернувся до мене.
  
  
  «Наші охоронці кажуть, що високий худий темношкірий чоловік убив двох із них, відібрав їхню автоматичну зброю і забарикадувався у комп'ютерному сховищі. Він загрожує підірвати комп'ютери, якщо ми атакуємо».
  
  
  "Це, - сказав я, - спільна ідея".
  
  
  "Неможливо", - сказав генерал, вивчаючи моє обличчя у пошуках реакції. «Можна замаскуватися під робітника, щоб потрапити всередину, так, але неможливо пронести вибухівку. Усі робітники проходять обшук».
  
  
  «Що, якщо вибухівка – це гранати з високою ударною силою, замасковані під намисто з намиста?» Я запитав.
  
  
  "Я вам не вірю", - категорично сказав генерал.
  
  
  "Ви зробите це, - сказав я, глянувши на годинник, - рівно через три секунди".
  
  
  "Зворотний відлік", - сказав Лі Чин. «Три… два… один… нуль!»
  
  
  Вибух стався точно за графіком, як ми домовились зі Світсом. Це був не зовсім фунт тротилу або навіть такий самий великий, як у стандартної гранати, але в межах бункера з цементних блоків, в якому була вся сила вибуху, це звучало гігантськи. Шум був приголомшливим. І навіть так далеко ми могли відчувати ударні хвилі. Але найбільше вразило обличчя генерала.
  
  
  "Mon Dieu!" він ахнув. "Це безумство…"
  
  
  "Це тільки початок, генерале", - спокійно сказав я. «Якщо Світс не отримає від нас гудка на своєму трансівері ще за дві хвилини, він запустить ще одну міні-гранату. Вони не великі, але досить великі, щоби підірвати пару ваших комп'ютерів».
  
  
  "Ви не можете!" - Вигукнула Мішель. Її обличчя було біле. «Не можна! Чи не всередині вулкана! Це…»
  
  
  "Це безумство!" - сказав генерал. «Будь-який вибух тут може викликати ударні хвилі, які оживлять вулкан! Може статися сильне виверження, яке зруйнує острів! Навіть коли ми викопали нашу штаб-квартиру у вулканічній породі, ми не використовували вибухівку, ми використовували спеціально м'які свердла”.
  
  
  «Один постріл кожні дві хвилини, генерале, якщо тільки…»
  
  
  "Якщо тільки?"
  
  
  «Якщо тільки ви і всі ваші люди не складете зброю, не покинете вулкан і не здаєтеся владі Форт-де-Франс. Владі я міг би додати, які були спеціально обрані бюро Deuxieme, щоб не симпатизувати ОАС».
  
  
  Генерал скривив губи в усмішці.
  
  
  "Абсурд!" він сказав. «Чому ми маємо здаватися? Навіть якщо ви знищите тут усі комп'ютери, як ви дізнаєтеся, що ми вже не обладнали частину зброї на човнах, що готові до відплиття?»
  
  
  "Не знаю", - сказав я. "Ось чому спеціальна ескадрилья американських літаків з бази в Пуерто-Ріко кружляє над гаванями Лоррена і Маріго. Якщо хоча б один із човнів у цій гавані спробує переміститися у воду на досить велику глибину, щоб запустити одну з ваших гармат, ці літаки будуть підривати їх в воді ".
  
  
  "Я не вірю!" – сказав генерал. «Це було б ворожим актом США щодо Франції».
  
  
  
  «Це буде акт, схвалений особисто президентом Франції як надзвичайний захід».
  
  
  Генерал мовчав. Він закусив губу і прикусив її.
  
  
  «Ви закінчили, генерале, - сказав я. «Ви та ОАС. Здавайтесь. Якщо ви цього не зробите, буде один вибух кожні дві хвилини, доки не будуть знищені всі ці комп'ютери – і, можливо, всі ми разом із ними. Це ризик, яким ми готові піти. ти?
  
  
  "Містер Картер?"
  
  
  Я повернувся. Фернан Дюрош виглядав стурбованим.
  
  
  "Містер Картер, - сказав він, - ви повинні зрозуміти, що один з ..."
  
  
  Генерал був швидкий, але я був швидший. Його рука не дотяглася до кобури на стегні, доки я не кинувся на нього з розбігу. Моє ліве плече люто врізалося йому в груди, і він відлетів назад на стільці. Коли його голова вдарилася об підлогу, мій кулак торкнувся його підборіддя. Краєм ока я побачив, як Мішель підвелася, в її руці раптово спалахнув ніж. Я знову вдарив генерала кулаком по підборідді, відчув, як він обм'як, і намацав у нього на стегні патрон 45 калібру.
  
  
  "Стоп!" Мішель закричала. "Стій, чи я переріжу йому горло!"
  
  
  Я став на одне коліно, тримаючи пістолет у правій руці, і побачив цю люблячу дочку з лезом ножа, притиснутим до яремної вени в горлі батька. Лі Чин стояв за кілька футів від них, обережно погойдуючись, шукаючи лазівку.
  
  
  "Кинь це!" - загарчала Мішель. «Кинь пістолет, або я вб'ю твого дорогого лікаря Смерть!»
  
  
  А потім погасло світло.
  
  
  
  Розділ чотирнадцять.
  
  
  Темрява була абсолютною, абсолютною. У безвіконному просторі комплексу будівель з цементних блоків жоден промінь світла було проникнути зовні навіть опівдні. Відразу ж мій слух став гострішим, точнішим. Я міг уловити майже гортане дихання Мішель, злякані задушливі звуки її батька і щось на кшталт наполовину шуму, що плескав, наполовину ковзаючого, коли Лі Чин наближався до неї. І раптом голос Лі Чин:
  
  
  Картер! Вона йде до дверей!
  
  
  Я обернувся навколо столу з пістолетом напоготові і попрямував до дверей. Я був майже біля мети, коли моя рука торкнулася руки.
  
  
  "Відійди!" - прошипіла Мішель за кілька дюймів від мого вуха. "Не підходь, або..."
  
  
  Двері відчинилися без попередження, і промінь ліхтарика врізався в кімнату.
  
  
  "Генеральний!" - вигукнув різкий чоловічий голос. "З тобою все гаразд? Там було…"
  
  
  Я натиснув на спусковий гачок сорока п'яти. Пролунав гучний постріл, і ліхтарик упав на підлогу. Я підняв його і направив промінь у коридор. Мішель уже пройшла через двері та побігла. Я підняв 45-й калібр і прицілився, коли з іншого кінця зали пролунав оглушливий постріл автоматів. Кулі врізалися в цементний блок біля мого обличчя. Я повернувся до кімнати, відштовхнув тіло солдата, якого щойно вбив, і зачинив і замкнув двері.
  
  
  "Дюрош!" - гаркнув я. "Ти там?"
  
  
  "Він тут", - пролунав голос Лі Чина. "Він в порядку. Я вибила ніж із її руки».
  
  
  Я направив промінь ліхтарика на фігури Лі Чина та Дуроше. Дюрош тремтів; його вузьке обличчя було біле, але очі були насторожі.
  
  
  "Ви можете сказати нам, де знаходиться комп'ютерне сховище?" Я запитав.
  
  
  "Звичайно", - сказав він. «Але ви помітили, що повітря тут уже стає поганим? Система вентиляції вимкнена. Хтось, мабуть, відключив головний вимикач живлення. Якщо ми не залишимо комплекс будівель найближчим часом...»
  
  
  Він був правий. У кімнаті вже було душно. Ставало душно, душно.
  
  
  "Ще ні", - сказав я. "Який шлях до комп'ютерної комори?"
  
  
  «Звідси є прямий прохід у лабораторії, а далі до складських приміщень», - сказав Дуроше, вказуючи на двері в дальньому кінці кімнати. «Він використовується лише генералом та його вищим штабом».
  
  
  Я нахилився, взяв у вбитого солдата 45-й калібр і простяг Лі Чин.
  
  
  "Ходімо", - сказав я.
  
  
  Я обережно відчинив двері, на які вказав Дурош. Коридор за ним був таким самим чорним, як кімната та зовнішній зал. Я спрямував промінь ліхтарика по всій довжині. Він був безлюдний.
  
  
  "Картер!" - сказав Лі Чин. "Слухай!"
  
  
  Серія гучних ударів із іншого коридору. Вони намагалися виламати двері до кімнати. У той же час, з боку комп'ютерного сховища пролунав ще один вибух. Цукерки досі був за цим. Я жестом запросив Лі Чин і Дюроша слідувати за мною, і ми пішли риссю проходом з ліхтариками в одній руці і 45 - в іншій. Я чув крики, постріли та біганину з прилеглих залів та кімнат.
  
  
  "Ваш друг повинен зупинити вибухи!" Я почув позаду крик Дюроша. «Небезпека зростає з кожним!»
  
  
  
  
  — гукнув Ард Дюроше за мною. «Небезпека зростає з кожним!»
  
  
  Ще один вибух. Мені здавалося, що цього разу я відчуваю, як будинок тремтить. А повітря було гірше: щільне, тісне. Дихати було важче.
  
  
  "Скільки ще?" – крикнув я Дюрошу.
  
  
  "Там! Наприкінці коридору!"
  
  
  Як тільки він це сказав, двері в кінці коридору відчинилися, і через неї пірнула висока постать. Він мав автоматичну гвинтівку, і він швидко стріляв у тому напрямку, звідки прийшов. Патрон 45 у моїй руці автоматично піднявся, а потім упав.
  
  
  "Солодощі!" Я закричав.
  
  
  Голова постаті ненадовго повернулася до нашого боку.
  
  
  «Гей, друже, - почув я крик Світса, навіть коли він відновив стрілянину, - ласкаво просимо на вечірку!»
  
  
  Ми пробігли решту коридору і плюхнулися поруч зі Світсом. Він перевернув важкий лабораторний стіл перед собою і стріляв у групу солдатів, які ховалися за іншим столом у дальньому кінці лабораторії.
  
  
  "Комп'ютери", - сказала я, важко дихаючи, намагаючись дихати.
  
  
  "Розбив до біса і пішов", - сказав Світс, роблячи паузу, щоб витягти порожню обойму і вставити повну. Той останній вибух, який ви чули, добив їх. Мені вдалося отримати головний вимикач живлення за допомогою цього зручного маленького БАРУ, яке я запозичив у когось, кому він більше не потрібний. у тій коморі і вирішив розділитися”.
  
  
  Дюрош потягнув мене за плече, вказуючи на кімнату в кінці коридору, кімнату, з якої ми вийшли. Два промені ліхтарика прорізали темряву. Двері, мабуть, відчинилися.
  
  
  «Я думаю, - похмуро сказав я, - нам усім настав час розлучитися».
  
  
  Світс зробив ще один вибух у лабораторії.
  
  
  "У тебе є ідеї, як?" - спитав він майже недбало.
  
  
  Промені ліхтариків прорізали прохід. Я висмикнув одну з міні-гранат Світса з його намиста і жбурнув її прямо в коридор. Вона влетіла в кімнату, і через мить будівля струсонула ще одним вибухом, мало не збивши нас з ніг. Променів ліхтарів більше не було.
  
  
  "Mon Dieu!" ахнув Дюроше. "Вулкан…"
  
  
  Я проігнорував його, вказуючи нагору ліхтариком.
  
  
  "Ось ця шахта", - сказав я. "Що це? Куди це веде?
  
  
  "Вентиляційна шахта", - сказав Дюрош. «Це веде на дах. Якби ми могли…»
  
  
  "Ми збираємося", - відрізав я. "Лі Чин?"
  
  
  "Знову час акробатики, га?" Тепер вона важко дихала, як і всі ми.
  
  
  Не кажучи жодного слова, я зайняв позицію під отвором вентиляційної шахти. За мить Лі Чин стояв у мене на плечах і знімав грати з шахти. Я простяг їй свій ліхтарик і побачив, як вона світить їм угору. За кілька футів від неї Світс продовжував стріляти по лабораторії.
  
  
  "Це непоганий рівень нахилу", - сказав Лі Чин. "Я думаю, ми зможемо це зробити".
  
  
  "Чи можете ви закрити ґрати, коли ми увійдемо всередину?" Я запитав.
  
  
  "Звичайно."
  
  
  "Тоді вперед."
  
  
  Я дав їй ще один поштовх руками, і Лі Чин зникла у шахті.
  
  
  "Добре, Дюроше", - сказав я, задихаючись, - "тепер ти".
  
  
  Насилу Дюроше виліз спочатку на мої зчеплені руки, потім на плечі. Рука Лі Чина висунулась із шахти, і повільно, Дурош, кректаючи від зусиль, зміг піднятися всередину.
  
  
  "Солодощі, - сказав я, хапаючи ротом повітря, - ти готовий?"
  
  
  "Чому б і ні?" він сказав.
  
  
  Він зробив останній постріл у лабораторію, швидко викотився з дверного отвору і кинувся до мене, клацнувши БАРУ, коли скінчив. Я приготувався. Він схопився мені на плечі, як велика кішка, а потім стрімко підвівся до шахти. Я націлив БАР на двері лабораторії і натиснув на спусковий гачок, коли двоє чоловіків увійшли до них. Їхні тіла були вибиті назад до лабораторії. Я чув крик одного з них. Я глянув угору і передав БАРУ в очі Світса, коли промінь ліхтарика висвітлив коридор з кімнати, в якій ми були.
  
  
  "Швидше!" Солодощі наполягав. "Давай, мужик!"
  
  
  Я зігнувся в колінах, хапаючи ротом повітря, моя голова закружляла, і я з усією силою підстрибнув угору. Я відчув, як обидві руки Світса стиснули мої і потягли, якраз у той момент, коли промінь ліхтарика висвітлив мої ноги. Я піднявся, з усіх сил кожен м'яз мого тіла кричав від зусилля. Пролунав смертоносний гуркіт BAR-вогню, і я відчув металевий розріз у штанах. Потім я опинився усередині шахти.
  
  
  «Гриль», - одразу видихнув я. "Дай це мені!"
  
  
  Чиїсь руки вклали ґрати в мою. Я вставив його в раму, залишивши одну сторону відкритою, намагаючись розстебнути ремінь.
  
  
  Я сказав іншим. "Почніть лізти!"
  
  
  "Що в тебе там?" запитав Світс, коли він повернувся.
  
  
  
  Я витяг П'єра з його укриття і ввімкнув п'ятисекундний запобіжник.
  
  
  "Просто маленький прощальний подарунок нашим друзям унизу", - сказав я і кинув П'єра в коридор, відразу ж поставивши грати на місце і щільно закривши її віконниці. «І сподіватимемося, що вони тугі», - похмуро подумав я, коли повернувся і почав дертися по шахті за іншими.
  
  
  Коли П'єр пішов, я піднявся приблизно на п'ять футів. Вибух був не таким потужним, як міні-гранати Світса, але за мить я міг почути крики, які перейшли в задушений кашель, хрип горла, жахливі звуки смерті людини за людиною, вбитого смертоносним газом П'єра.
  
  
  Ставні на решітці, мабуть, були такими ж щільними, як я сподівався, тому що повітря в шахті ставало все кращим, коли ми піднімалися вгору, і жодна частка з газів від Хьюго не потрапила до неї.
  
  
  Через три хвилини ми всі лежали на даху з цементних блоків, всмоктуючи у легені свіже, гарне, чисте нічне повітря.
  
  
  "Гей, подивися", - раптово сказав Лі Чин. Вона вказувала вниз. «Виходи. Ніхто ними не користується».
  
  
  Дюрош кивнув головою.
  
  
  Коли генерал розіслав попередження про затримання тут вашого друга, виходи були заблоковані електронікою, щоб він не зміг втекти. Після того, як спрацювала газова бомба містера Картера…»
  
  
  Ми подивилися один на одного з похмурим розумінням. Двері, які були зачинені електронікою, щоб запобігти втечі Світса, не дозволили силам ОАД втекти від П'єра. Оскільки вентилятори не працювали, газ П'єра тепер із смертельною ефективністю поширювався по всьому комплексу будівель.
  
  
  Штаб-квартира ОАД була перетворена на склеп, кошмарну смертельну пастку, таку ж ефективну та надійну, як і газові камери, які нацисти використовували у своїх концентраційних таборах.
  
  
  «Вони, мабуть, викликали всіх у будинки, щоб битися зі Світсом», - сказав Лі Чин. "Я не бачу нікого зовні в кратері".
  
  
  Я подивився вниз, пробігаючи очима внутрішню частину кратера та його край. Ніхто. Окрім в'їзду в гараж.
  
  
  Я побачив її, як і Дюрош.
  
  
  "Мішель!" він ахнув. «Дивися! Туди! Біля в'їзду в гараж!
  
  
  До в'їзду в гараж під'їхали дві вантажівки. Його двері були зачинені, але я підозрював, що Мішель хотіла піти не в гараж. Вона розмовляла з двома озброєними охоронцями з однієї з вантажівок, яка супроводжувала його на шляху до кратера, жестикулюючи затято, майже істерично.
  
  
  "Як вона могла вибратися?" вимагав Цукерки.
  
  
  "Аварійний вихід", - сказав Дюрош, пильно дивлячись на свою дочку, і вираз його обличчя розривався між очевидною радістю від того, що вона жива, і усвідомленням того, що вона зрадила і його, і свою країну. «Секретний вихід, відомий лише генералу та кільком вищим співробітникам. Вона, мабуть, теж знала».
  
  
  "Вона ніколи не піде з острова", - сказав я. «Навіть якщо вона це зробить, без розробленої вами зброї чи креслень для неї з ОАС буде покінчено».
  
  
  Дюрош обернувся до мене і схопив мене за плече.
  
  
  "Ви не розумієте, містере Картер", - сказав він схвильовано. Це те, що я збирався вам сказати, коли генерал намагався мене застрелити. Не всі комп'ютери було знищено».
  
  
  "Які?" - Огризнувся я. "Що ви маєте на увазі?"
  
  
  «Один із пристроїв вже оснащений комп'ютером і готовий до запуску. Це було аварійне. І тепер воно знаходиться на маленькому човні у гавані Сен-П'єра. Не у Лоррені чи Маріго, де ваші літаки несуть вахту. . Але в Сен-П'єр.
  
  
  Коли він сказав останні слова, як за командою, Мішель та двоє озброєних охоронців залізли до кабіни вантажівки. Він розвернувся, а потім почав робити розворот, щоб вийти із кратера. Я мовчки вихопив БАРУ у Світса, направив його на кабіну вантажівки і натиснув на спусковий гачок.
  
  
  Нічого.
  
  
  Я витяг порожню обойму і подивився на Світса. Він сумно похитав головою.
  
  
  «Більше ні, чуваку. От і все".
  
  
  Я кинув БАРУ і встав, коли вантажівка з Мішель у ньому прискорилася, виїхавши з кратера і зникла за ободом. Мій рот був стиснутий.
  
  
  «Солодощі, – сказав я, – я сподіваюся, що День леді пройде так швидко, як ви кажете. Тому що, якщо ми не зможемо випередити Мішель у гирлі гавані Сен-П'єр, Кюрасао стане на один нафтопереробний завод менше. . "
  
  
  "Давай спробуємо", - сказав Світс.
  
  
  Потім ми дерлися через дах до гаража і вантажівки, що залишилася перед ним, двоє приголомшених охоронців підняли очі якраз вчасно, щоб їхні груди перетворилися на криваві вирви через постріли з правої руки.
  
  
  
  П'ятнадцятий розділ
  
  
  "День леді" обігнув гирло гавані Сен-П'єр, Світс біля керма, зі швидкістю, яка змусила мене задуматися, яхта це чи гідроплан. Стоячи поряд зі мною на носі, поки я боровся з аквалангом, Лі Чин обвів гавань із парою потужних біноклів Світса.
  
  
  
  
  
  "Дивіться!" - Раптом сказала вона, вказуючи.
  
  
  Я взяв бінокль і глянув у нього. У гавані рухався лише один човен. Невеликий вітрильний човен, не вище п'ятнадцяти футів і, мабуть, не оснащений двигуном, він повільно рухався під легким вітерцем до виходу в гавань.
  
  
  «У них ніколи не вийде, – сказав Лі Чин. "Ми наздоженемо їх за хвилину".
  
  
  "Це дуже просто", - пробурмотів я, не зводячи очей з човна. «Вона має зрозуміти, що ми їх наздоженемо. У неї має бути інша ідея».
  
  
  Тоді ми були досить близько, щоб я міг розрізнити фігури, що рухаються палубою човна. Однією з постатей була Мішель. На ній було акваланг, і я міг бачити, як вона затято жестикулює двом охоронцям. Вони несли по палубі довгу тонку трубку.
  
  
  "Що відбувається?" - з цікавістю запитав Лі Чин.
  
  
  Я повернувся до напруженої, болісної фігури Фернана Дюроша.
  
  
  "Наскільки важко ваша підводна зброя?"
  
  
  "Приблизно п'ятдесят фунтів", - сказав він. «Але яке це має значення? Вони не можуть запустити його звідси. Він просто впаде на дно і лишиться там. Їм доведеться вибратися за межі гавані, щоб скинути його хоча б на глибину ста футів, перш ніж воно саме активується і почне просувати себе. "
  
  
  "І ми наздоженемо їх задовго до того, як вони дійдуть до входу в гавань", - сказав Лі Чін.
  
  
  «Мішель це розуміє, – сказав я. «Ось чому вона в акваланзі. Вона намагатиметься спустити зброю на глибину до ста футів».
  
  
  У Лі Чин відвисла щелепа.
  
  
  «Це не так неможливо, як здається», - сказав я, поправляючи два балони, що залишилися, з повітрям на спині. «Вона гарна під водою, пам'ятаєш? А п'ятдесят фунтів під водою – це щось інше, як п'ятдесят фунтів поза водою. Я здогадувався, що вона може спробувати щось на зразок цього».
  
  
  Я поправив ножа на поясі, взяв рушницю Світса і повернувся, щоб дати йому інструкції. Але він бачив, що відбувається, і випередив мене. Він вимкнув двигуни «Дня леді» і ковзнув її носом на відстані не більше п'ятдесяти футів.
  
  
  Я перебрався через борт так само, як це зробила Мішель, із торпедою Дюроше в її руках.
  
  
  Вода була чорною, каламутною. На мить я нічого не побачив. Потім, постійно працюючи плавцями, розтинаючи воду, я помітив неглибокий парусник. Я повернувся, повернувся і почав шукати Мішель, сподіваючись побачити ознаки контрольних бульбашок з її маски. Нікуди.
  
  
  Потім, за п'ятнадцять футів нижче за мене і трохи попереду, на дні, я побачив торпеду Дуроше. На самоті. Нема ніде Мішель.
  
  
  Я зігнувся і відчайдушно обернувся, раптом зрозумівши, що буде далі. І воно прийшло - довгий смертоносний спис розсікнув воду за кілька дюймів від мого обличчя. Позаду мене я миттю побачив Мішель, що ковзала за кораблем старого парусного корабля, що затонув.
  
  
  Вона збиралася позбавитися мене, перш ніж виплисти з торпедою на велику глибину. Якщо тільки я не позбудуся її першим.
  
  
  В мене не було вибору. Я пішов за нею.
  
  
  Рушниця напоготові, я повільно обійшов затонулий корабель. З гнилих сторін небезпечно виступали зазубрені дерев'яні лонжерони. На моєму шляху пролетіла зграя рибок. Я зупинився, тримаючись за зламану щоглу, потім підвівся на кілька футів і глянув униз.
  
  
  Цього разу вона прийшла знизу, ніж у її руці люто розітнув мій живіт, а потім, коли я зісковзнув убік, моє обличчя. Я нарізав ножем прогнившу кришку люка, вирівняв свою рушницю і вистрілив одним рухом. Стрілка метнулася вперед і розтнула шкіру плеча Мішель. Я бачив крізь її маску болісне викривлення її рота. Я також бачив тонкий струмок крові з її плеча, що фарбує воду.
  
  
  Тепер це треба було закінчити швидко. Акули можуть напасти на нас будь-якої хвилини, почувши кров і голодні.
  
  
  Я витяг ножа з піхов і повільно поплив уперед. Мішель проткнула ножем рангоут корабля, що затонув, і кинулася на мене. Її ніж зло врізався мені в голову. Вона намагалася перерізати мою кисневу трубку. Я поплив униз, потім раптово повернув і сальто назад. Я раптово опинився на ній зверху, і моя ліва рука схопила її руку з ножем залізною хваткою. Вона щосили намагалася звільнитися, і протягом кількох миттєвостей ми розгойдувалися туди й сюди, вгору й униз у смертельному підводному балеті. Ми були від маски до маски, наші обличчя були лише у футі один від одного. Я бачив, як її рот скривився від зусилля та напруження.
  
  
  І коли мій ніж пронизав її вгору, крізь її живіт і груди, я побачив обличчя, яке я так часто цілував, спотворене в агонії.
  
  
  
  
  І тіло, яке я стільки разів кохався, конвульсивно корчиться, здригається, а потім раптово обм'якшує від настання смерті.
  
  
  Я вклав ножа у піхви, схопив її тіло під пахви і почав повільно пливти вгору. Коли я виринув з води, Леді Дей був всього за кілька ярдів від мене, і я побачив, як Лі Чин спускає мотузкові сходи, відчайдушно жестикулюючи і кричачи.
  
  
  Потім я почув, що вона кричала: Акули, Картер! Акули!»
  
  
  В мене не було вибору. Я відпустив тіло Мішель, зірвав ремені кисневого балона зі своєї спини та поплив до "Дня леді", як олімпійська зірка. Я схопився за мотузкові сходи і витяг себе з води за кілька секунд до того, як ряд гострих, як бритва, зубів зірвав половину одного з моїх плавців.
  
  
  Потім я був на палубі і побачив двох охоронців з вітрильника, які сиділи біля Світса, пов'язаних по руках і ногах, з похмурими обличчями від поразки. І бачити, як Фернан Дюрош дивиться через перила, широко розплющеними очима від жаху, на киплячу червону метушні, в якій акули розривали тіло Мішель.
  
  
  Я втомлено зняв ласти і підійшов до нього.
  
  
  "Я знаю, що це не дуже зручно, - сказав я, - але вона була мертва ще до того, як її вдарили акули".
  
  
  Дюрош поволі відвернувся. Його плечі зникли ще більше. Він похитав головою.
  
  
  «Можливо, - сказав він уривчасто, - так краще. Її оголосили б зрадницею – судили – відправили до в'язниці...»
  
  
  Я мовчки кивнув головою.
  
  
  «Картер, - м'яко сказав Лі Чин, - чи має влада знати про Мішель? Я маю на увазі, яка різниця зараз?
  
  
  Я думав про це.
  
  
  «Добре, Дюроше», - сказав я нарешті, - «це єдине, що я можу зробити для тебе. Наскільки відомо світові, твоя дочка померла героїнею, борючись за свою свободу та свою країну проти ОАС. . "
  
  
  Дюрош глянув угору. Подяка на його обличчі була майже болісною.
  
  
  «Дякую», - прошепотів він. "Дякую."
  
  
  Повільно, стомлено, але з деякою стомленою гідністю він пішов геть і зупинився на кормі.
  
  
  «Привіт, Картер, - сказав Світс з-за керма, - я щойно отримав невелике повідомлення для тебе по радіо. Від кота на ім'я Гонсалес. Він каже, що старий містер Хоук прилітає з Вашингтона, щоб розпитати тебе. французький уряд прилетів у складі армійського полку, щоб захопити ці кораблі в гаванях Лоррен і Маріго та позбутися прихильників ОАС в адміністрації Мартініки».
  
  
  «Так, - сказав Лі Чин. «Він навіть говорив щось про лист подяки від французького уряду за те, що він зламав хребет ОАС та їх план поглинання».
  
  
  Світс посміхнувся і вказав на двох пов'язаних охоронців.
  
  
  «У цих людей з ОАС залишилося не так багато бажання до боротьби. Вони здалися в ту хвилину, коли Мішель зістрибнула з човна».
  
  
  "Що сталося з торпедою?" - спитав Лі Чин.
  
  
  «Він там, приблизно за двадцять ярдів, — сказав я. «Пізніше коли акули покинуть цей район, ми зможемо підняти це. А поки що ми залишаємося тут, щоб переконатися, що ніхто інший не зробить цього».
  
  
  «Послухайте, чувак, – сказав Світс, – це було круто, але в мене майже закінчився запас помадки. Якщо ви, хлопці, не заперечуєте, я втікаю до міста. "
  
  
  "Візьми вітрильний човен", - сказав я. "І поки ви це робите, передайте владі цих двох панків з ОАС".
  
  
  "Містер Картер?" - сказав Фернан Дюро.
  
  
  Я повернувся.
  
  
  «Я вдячний тобі за те, що мене врятували, і за…»
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  «Але тепер я мушу повернутися до своїх людей. Бюро Deuxieme захоче поговорити зі мною».
  
  
  «Підемо зі Світсом», – сказав я. "Він подбає про те, щоб ви потрапили до потрібних людей".
  
  
  Він кивнув, потім простяг руку. Я струснув її, і він обернувся і пішов до того місця, де Світс тягнув парусний човен поруч.
  
  
  "Побачимося пізніше, приятель", - крикнув Світс після того, як на борт стрибнули двоє чоловіків з ОАС, Дурош і він сам. "Може, я трохи почекаю і привезу з собою старого містера Хоука".
  
  
  "Зроби це", - запропонував Лі Чин. "Не поспішай. У нас із Картером багато справ».
  
  
  "Що саме ви мали на увазі?" - Запитав я, коли вітрильник відірвався.
  
  
  Чи Чин підійшла до мене ближче. Набагато ближче.
  
  
  «Чи бачиш, Картер, – сказала вона, – є старе китайське прислів'я: «Є час працювати і час грати».
  
  
  "Так?"
  
  
  "Угу". Тепер вона була так близько, що її маленькі тверді груди притискалися до моїх грудей. «А тепер час грати».
  
  
  "Так?" Я сказав. Це було все, що я міг сказати.
  
  
  «Я маю на увазі, ви не вірите на всю цю нісенітницю про те, що француженки - найкращі коханки, чи не так?»
  
  
  "Є краще?"
  
  
  "Угу. Набагато краще. Хочеш дізнатися
  
  
  
  
  Я сказав. "Чому б і ні?"
  
  
  Я вияснив. Вона мала рацію. Я маю на увазі, вона мала рацію!
  
  
  Кінець.
  
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Шість кривавих літніх днів
  
  
  
  
  Анотації
  
  
  
  Пустельна пастка смерті.
  
  
  Вбито американського посла. Президент Менданік загинув у "випадковій" авіакатастрофі. Його чудова вдова у полоні. Безжальна і підступна людина на ім'я Абу Осман задумує повалення нового уряду. А полковник Мохаммед Дуза, голова таємної поліції, зі своїми планами вбивства.
  
  
  AX міг би дозволити маленькій північноафриканській республіці горіти у власній кривавій бійні, якби не «Кокай» - вкрадена ракета, найстрашніша зброя в ядерному арсеналі НАТО. Завдання для Killmaster: увійти до цього пекла в пустелі на самоті, знайти ракету і знищити її.
  
  
  Він мав мало часу. У нього було рівно шість кривавих літніх днів!
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  
  
  Розділ 18
  
  
  
  
  
  
  Розділ 19
  
  
  
  
  
  
  Розділ 20
  
  
  
  
  
  
  Розділ 21
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Killmaster
  
  
  Шість кривавих літніх днів
  
  
  
  
  
  Присвячується службовцям секретних служб Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  
  
  
  
  Я сів у човен і прислухався до тиші. Вода блищала на сонці золотом. Я примружився від його яскравості, дивлячись на хвойні дерева, зібрані гномоподібними конклавами на березі озера. На гребені піднялися ялинки та берези. Але в межах моєї видимості не рухалося нічого більшого за комар. Це було неприродно; поєднання таких факторів. Я міг зачекати чи розпочати дію. Я не люблю чекати. Те, що я шукав, теж могло не подобатися очікуванню. Моя права рука плавно повернулася назад, ліва рука розслабилася і розслабилася, а потім рух уперед, прямо вперед і обережно із зап'ястям.
  
  
  Запанувала тиша. Моя ліва рука почала своє делікатне завдання. Я відчував піт на шиї та лобі. Погода не пасувала. Вона мала бути різкою і прохолодною, а вітер тріпав воду. Натомість я побачив невелику хвилю і вловив зміну кольору під нею.
  
  
  Мій супротивник зробив свій хід. Вбивчо стрімкий і точно в ціль, він вразив ... і побіг. Він важив три фунти, якщо був унцією, весь у цятках арктичного вугілля і повний енергії. Я стояв, щоб боротися. Два дні я переслідував його. Я знав, що, хоча інша форель занурювалася глибоко у воду через спеку не по сезону, цей одинак любив йти своїм шляхом, годуючись на мілководді серед очеретів. Я бачив його. Я його переслідував, і в його незалежності було щось, що мені подобалося. Можливо, він нагадав мені мене, Ніка Картера, який насолоджувався таким необхідним відпочинком на озері в пустелі Квебеку.
  
  
  Я знав, що він буде борцем, але він був великим; він був сповнений лукавства. "Можливо, більше схожий на Хоука, ніж на Картера", - подумав я, коли він стрибнув під човен і спробував порвати волосінь. «Немає такої удачі, друже, - сказав я. На мить здалося, що лише двоє з нас змагаються у порожньому світі. Але це не могло продовжуватись довго, як не могло тривати тиша.
  
  
  Гудіння комара, але потім голосніше, скарга переростає в знайому нісенітницю. Сорінка в небі летіла прямо до мене, і мені не потрібно було чарівного відображення у воді, щоб сказати мені, що це означає прощання з R&R та ще п'ять днів риболовлі на озері Клос. Життя секретного агента ніколи не переривається так, як коли він оговтується від небезпек своєї професії.
  
  
  Але не зараз, чорт забирай! Я доводив, що не всі рибальські історії мають довжину фута та ширину черевця акули. У мене на лінії був кит, а все інше зачекає. Але цього не сталося.
  
  
  Великий RCAF AB 206A незграбно налетів на мене, і поштовх його вентиляторів не тільки збивав воду, а й мало не збив мене з ніг. Мене це не потішило. Я відмахнувся від закривавленої тварюки, і вона покотилася вбік, як бабка-переросток.
  
  
  Мій противник поринув у замішання. Тепер він вискочив на поверхню і розбив воду, тремтячи, як тер'єр, намагаючись кинути гачок. Я сподівався, що це видовище вразить тих, хто сидить у гелікоптері. Мабуть, тому що вони сиділи в повітрі нерухомо і голосно гриміли, поки я грав зі своїм другом на лінії. Він стрибав по воді півдюжини разів
  
  
  ще до того, як я наблизив його до човна. Потім було непросте завдання - утримувати волосінь натягнутою правою рукою, а лівою простягати мережу під ним. На риболовлі, якщо ви хочете рибу, ніколи не поспішайте. Ви залишаєтеся спокійним та спокійним, злагодженим; Дещо у мене добре виходить.
  
  
  Можливо, він був не довшим за фут, але виглядав так. І колір у нього - насичений засмаги, повний червоно-коричневих тонів, з гарним крапчастим животом. Він був виснажений, але не здавався. Навіть коли я підтримував його перед своєю повітряною аудиторією, він намагався звільнитися. Він був надто вільний і сповнений духу, щоб здатися, до того ж я знав, що йду. Я поцілував його слизову голову і відкинув назад на воду. . Він ляснув хвостом по воді, але не на знак подяки, а на знак протесту, а потім пішов.
  
  
  Я доплив до берега, прив'язав човен до причалу та зібрав своє спорядження з каюти. Потім я вийшов до кінця доку, і вертоліт скинув мотузкові сходи, і я піднявся нагору, дихаючи бальзамом і сосною, прощаючись зі спокоєм та розслабленням.
  
  
  Щоразу, коли мені чи будь-якому іншому агенту AX надається час R&R, ми знаємо, що він запозичений, як і решта часу. У моєму випадку я також знав, що якщо виникне потреба зв'язатися зі мною, RCAF буде використовуватися для передачі повідомлення, тому не дивно, що вертоліт пролетів над верхівками дерев. Що мене справді здивувало, то це те, що всередині мене чекав Хоук.
  
  
  Девід Хок - мій бос, директор і керівник операцій в AX, найменшому агентстві в уряді США та найсмертельнішому. Наш бізнес – це глобальний шпигунство. Коли справа доходить до грубих речей, ми беремо на себе відповідальність там, де зупиняються ЦРУ та інші хлопці з розвідки. Окрім президента, про наше існування знають менше десяти чиновників із усієї бюрократії. Такий і має бути Інтелект. AX подібний до аксіоми Бена Франкліна: три людини можуть зберігати секрет, якщо двоє з них мертві. Ми єдині, хто залишається живим, а Хоук - головний. На перший погляд, ви можете подумати, що він літній і не надто успішний продавець уживаних автомобілів. Хороше прикриття для людини, яку я вважаю найпроникливішим оператором у смертоносній грі з усіх.
  
  
  Коли я просунув голову в люк, і один із членів екіпажу простягнув мені руку з сумкою, я побачив, як Хоук схилився над своїми складеними долонями, намагаючись прикурити свою всюдисущу сигару на протягу. До того часу, як я підвівся і ввійшов, і люк закрився, він уже сидів, відкинувши голову назад, і задоволено висмоктував дим і сірку зі смердючої марки сигари, яку він плекав.
  
  
  «Гарний улов, - сказав він, сардонічно дивлячись на мене. «Сядьте і пристебніться, щоб ми могли вибратися з цього раю в пустелі».
  
  
  «Якби я знав, що ви йдете, я б упіймав двох, сер», - сказав я, сідаючи поряд з ним.
  
  
  Його пом'ятий костюм підходив йому, як кинутий мішок, і не було жодних сумнівів у тому, що охайно одягнений член екіпажу не міг зрозуміти, чому був такий VIP-звернення з неохайним старим диваком і рибалкою з гарною фореллю.
  
  
  "Синку, - почувся хрип Хоука, перекривши важкий пирхання вертольота, - подивися, чи зможеш ти допомогти пілоту".
  
  
  Командир, капрал, вагався лише мить. Потім коротко кивнувши, він рушив до кабіни. М'якість на обличчі Хоука зникла разом із ним. Тепер худорляве обличчя набуло такого вигляду, який часто наводив мене на думку, що хтось у генеалогічному дереві Хоуков був військовим вождем сіу чи шайенів. Вираз обличчя відображав стримувану силу, повну проникливості та сприйняття, готову діяти.
  
  
  «Вибачте за переривання. Ми маємо оповіщення DEFCON». Хоук використав офіційні слова, ніби шотландець витрачає гроші.
  
  
  "Глобальний, сер?" Я відчув легке поколювання в потилиці.
  
  
  "Ні. Гірше". Коли він говорив, у нього на колінах лежала валіза аташе. "Це дасть вам фон". Він вручив мені інформаційну папку AX із червоною смугою на обкладинці, призначеній лише для очей президента. То була друга копія. Було коротке резюме. Це було схоже на розгорнутий сценарій розмови, який у нас із Хоуком був не більше тижня тому. Це не означало, що штаб-квартира AX у Дюпон-Серкл у столиці країни прослуховувалася. За пошарпаною обкладинкою Amalgamated Press and Wire Services ми не робимо помилок. Це також не означало, що ми були ясновидячими, хоча бувають моменти, коли я впевнений, що Хоук має дар. Це означало, що з існуючих умов можна зробити висновок, не використовуючи комп'ютер, що будуть певні результати. І тут результат був запізнілим - ядерна крадіжка. Це також була ядерна крадіжка нової надсекретної тактичної зброї, що означало, що з боку президента будуть ухвалені деякі делікатні дипломатичні рішення.
  
  
  Cockeye належить до класу SRAM – ударна ракета малої дальності. Це різновид ракети, яку ми поставили ізраїльтянам під час війни Йом Кіппур. На цьому схожість закінчується. Півник - це ядерна бомба,
  
  
  і на відміну від будь-якої іншої тактичної ядерної зброї ближнього радіусу дії, її ефективність становить дев'яносто відсотків. У перекладі це означає, що в той час як інші ядерні боєприпаси того ж розміру і типу - будь то в арсеналах Варшавського договору, пекінських бункерах або в нашому власному - можуть знищити міський квартал, Cockeye може знищити місто. Надзвичайно мобільний циліндричний об'єкт, довжиною рівно шістнадцять футів, вагою менш ніж півтонни і дальністю дії 150 миль, Cockeye - сильний козир у вашій захисній колоді. І це стерло деякі тривожні особливості з наших планів і політиків у SHAPE і в Пентагоні.
  
  
  Читаючи подробиці втрати «Півня», був очевидним один фактор; експертиза тих, хто проводив операцію. Це була гладка, витончена робота, і вона показала точне знання розташування бункерів у Кацвейлері на північ від Кайзерслаутен на Рейнланд-Платц, де зберігалася ескадрилья ракет.
  
  
  Був густий туман, що було звичайним явищем у цю пору року чи о 03:00. У загоні охорони з п'ятдесяти осіб не було людей, що вижили, а деталі часу і пересування були зібрані CID постфактум. Вони приїхали на вантажівці, яку пізніше було виявлено, замасковану під американську армію шість на вісім. Передбачалося, що якби вони не були одягнені в одяг GI, вони зустріли б хоч якийсь опір. Ножі були застосовані до трьох військовослужбовців, чергових біля воріт, та до охоронців бункера. Судячи з тіл останніх, вони думали, що їхні вбивці були їхніми рятувальниками. Двоє офіцерів та інші померли у своїх ліжках від отруєння газом.
  
  
  Було вкрадено лише одну ракету з ядерною боєголовкою. Безпосередня підозра буде зосереджена на КДБ або Чіком SEPO, який використовує команду кавказьких маоїстів.
  
  
  Але не надовго. У той же час, коли захоплювався «Півник», за кілька кілометрів на південь на складі в Оттербаху відбувався ще один крадіжка. Це була не та група, яка вкрала Півник, але використовувалися ті самі методи. В даному випадку захопленим об'єктом була наша остання модель ДПЛА - дистанційна безпілотна машина - чорний ящик і таке інше.
  
  
  ДПЛА не набагато довша, ніж Cockeye. У нього короткі короткі крила, і він може літати зі швидкістю 2 махи. Його основне призначення – фоторозвідка. Але з'єднайте Cockeye з ДПЛА, і у вас буде ядерна ракета з дальністю дії 4200 миль та здатністю вбити мільйон людей.
  
  
  «Ядерний шантаж, от і ми у справі, – сказав я.
  
  
  Яструб хмикнув, і я потяглася за однією зі своїх цигарок, зроблених на замовлення, щоб спробувати приглушити запах його сигари.
  
  
  Був єдиний абзац, присвячений тому, що можна було б назвати гіркою пігулкою:
  
  
  Через погодні та тимчасові умови, а також через те, що весь задіяний персонал було ліквідовано, крадіжку в Кацвейллі було виявлено лише о 05:40, а в Оттербаху - до 05:55. Хоча USECOM у Хідельберзі та SHAPE у Касто були негайно обізнані про атаку в Оттербаху, штаб-квартира США та НАТО не була поінформована з причин, які наразі розслідуються, про зникнення Cockeye до 07:30.
  
  
  
  
  "Чому це безладдя?" - Сказав я, дивлячись вгору.
  
  
  «Якийсь незадоволений своїм званням командир бригади, який думав, що зможе вирішити все сам, бо він знайшов вантажівку. Це могло мати значення».
  
  
  Наступна оцінка пояснила, чому. AX, як і всі розвідувальні агентства союзників, доклав усіх зусиль, щоб вистежити вбивць та повернути вкрадені речі. У радіусі 1500 кілометрів від Кайзерлаутена не було жодної вантажівки, поїзда, автобуса чи літака, які не зупинялися б і не обшукувалися. Весь наземний транспорт, що перетинає західноєвропейські кордони та кордони залізної завіси, піддавався подвійній перевірці. Повітряне спостереження з використанням спеціальних пристроїв виявлення покрило земну кулю. Кожен агент на місцях від Кіркенеса до Хартума мав одну місію - знайти Півник. Якби зумер був включений для збільшення зусилля під час відкриття, а не майже через дві години, я, можливо, все ще ловив рибу.
  
  
  AX висунув робоче припущення, засноване на чотирьох критеріях: 1. Жодна велика протиборча сила не провела цю операцію. У них були свої ДПЛА, і вкрасти один як диверсія було б занадто ризиковано. 2. Таким чином, крадіжка ДПЛА була така ж важлива для операції, як і крадіжка Cockeye. 3. Після крадіжки час був ключовим фактором. Ті, хто проводив подвійну операцію, не могли знати, скільки в них часу. Це означало негайну необхідність укриття чи транспортування з цієї галузі.
  
  
  Якщо вони залишаться в цьому районі, власники будуть під постійним тиском розкриття, і їхня здатність діяти буде строго обмежена. 4. Cockeye та ДПЛА, швидше за все, були доставлені з передбачуваної точки в межах області у передбачувану точку за її межами.
  
  
  Дослідження руху всього повітряного руху в зоні дії відразу після крадіжок дає єдину підказку. Вантажний літак гвинтового типу DC-7, що належить Північноафриканській Народній Республіці, вилетів із міста Рентштуль Флюгцойгтрагер біля Кайзерлаутену о 05:00 того ж дня.
  
  
  Літак прибув тиждень раніше для ремонту двигунів, компанія Rentstuhl спеціалізується на ремонті нереактивних літаків.
  
  
  У тумані DC-7 злетів із мінімальною перевіркою. Його маніфест, перевірений митницею напередодні увечері, показав, що на ньому були запасні частини двигунів. Припаркований у дальньому кінці рампи, літак знаходився в ізольованому положенні і в тумані його не було видно з вежі чи адміністративної будівлі у критичний період.
  
  
  Екіпаж із трьох осіб, які виглядали як військові пілоти NAPR, прибув на операцію о 4:00. Вони подали план польоту до аеропорту Іракліону в Афінах. О 07:20 Управління повітряного руху Чивітавек'я було поінформовано про те, що план польоту було змінено на Ламана-прямий, столиця НАГР.
  
  
  Можливий висновок: Cockeye та ДПЛА перебували на борту DC-7.
  
  
  "Це досить тонко, сер", - сказав я, закриваючи папку.
  
  
  "Це було вчора. З того часу вона стала товстішою, і я знаю, про що ви думаєте - що Бен д'Око Менданік з Північноафриканської Народної Республіки ніколи б не втягнув себе ні в що подібне».
  
  
  Ось про що я думав.
  
  
  «Ну, він більше не замішаний у цьому. Він мертвий". Хоук похитав обрубком своєї сигари і примружився від сонця, що заходило в порт». Також Карл Петерсен, наш посол у NAPR. Обох вони вбиті після того, як зустрілися на секретній зустрічі. Петерсена збила вантажівка і Менданіке в авіакатастрофі в Будані приблизно через три години, і все це в той же час, що і удар по "Півникам".
  
  
  "Це могло бути збігом".
  
  
  "Може, але чи є у вас кращі ідеї?" - Сварливо сказав він.
  
  
  "Ні, сер, але крім того, що Менданік нездатний спланувати крадіжку ядерних матеріалів, у нього немає нікого з його щурої зграї, хто міг би пограбувати скарбничку. І, як ми обидва знаємо, ситуація в НАГР давно дозріла для перевороту полковників".
  
  
  Він пильно подивився на мене. «Не думаю, що дозволю тобі знову порибалити. Один!" Він підняв великий палець. «Ядерна бомба та ДПЛА перенесені з точки А. Два!» Його вказівний палець підвівся. «Поки не з'явиться щось краще, цей DC-7 – єдина проклята зачіпка, яка у нас є. Три!" Інші пальці піднялися вгору - і я помітив, що в нього довга лінія життя - «Нік Картер вирушає до точки B, щоб подивитися, чи зможе він знайти те, що було взято з точки А. Ясно?»
  
  
  "Більш-менш." Я посміхнувся йому, і кислий погляд змінився тим, що можна було б назвати його добродушним похмурим поглядом.
  
  
  «Це виклик, синку, – тихо сказав він. Я знаю, що це тонко, але немає часу. Незрозуміло, що мають на увазі ці виродки. вони захопили зброю, про яку вони нічого не знають, і що вона могла бути націлена на одне з їхніх міст.
  
  
  Яструб не з тих, кого ніщо не турбує. Не один із нас. Інакше він би не сидів на своєму місці, і я не сидів би поруч з ним. Але в згасаючому полуденному світлі зморшки на його обличчі здавались глибшими, а за нерухомістю його блідо-блакитних очей таївся проблиск занепокоєння. Ми мали проблему.
  
  
  Для мене це назва гри, в якій мене звинувачували. Позбудьтеся всіх «а», «якщо» і «але», позбавтеся офіційного жаргону, і це просто питання того, як ви зробите.
  
  
  Хоук повідомив мені, що ми прямуємо до аеропорту Дорваль за межами Монреалю. Там я сяду на рейс Air Canada прямо до Риму, а потім на "Каравелу NAA" до Ламана. Я діяв як Нед Коул, головний кореспондент Amalgamated Press and Wire Services – AP&WS. Моє завдання - повідомити про раптову та трагічну смерть прем'єр-міністра Бен д'Око Менданіке. Дах був досить міцним. Але як підстрахування у мене був другий паспорт, французький, на ім'я Жака Д'Авіньйона, гідролога та інженера-водника євроконцерну РАПКО. Прісна вода для НАПР була на одному рівні з нафтою. І того, й іншого вони мали страшенно мало.
  
  
  У нас не було персоналу AX, який міг би підтримати мене. Я б сказав, що ми маленькі. Моїм єдиним офіційним контактом буде Генрі Саттон, резидент ЦРУ та комерційний аташе посольства США. Він чекав мене через смерть посла, але не знав про мою справжню місію. Навіть у подібній ситуації політика AX полягає у розголошенні оперативних планів спецслужбам, що співпрацюють, тільки на розсуд агента на місцях.
  
  
  Спочатку я мав два шляхи підходу: пакистанська вдова Менданіке, Шема, і екіпаж DC-7. Вдова, бо вона могла знати тему таємної зустрічі посла Петерсена з її покійним чоловіком і причину раптової втечі до Будана. Щодо екіпажу DC-7, то зі зрозумілих причин я хотів обговорити з ними плани польоту.
  
  
  Як я вже сказав, це була проста процедура. Це Хоук сказав: "У вас максимум немає часу, щоб дізнатися, чи є там Cockeye і ДПЛА".
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  
  
  
  Протягом решти шляху з рибальського табору я запам'ятав більшу частину довідкового матеріалу, який передав мені Хоук. Здебільшого це стосувалося Північноафриканської Народної Республіки.
  
  
  Кожен агент AX має актуальну картину геополітичної особи земної кулі. Як Killmaster N3, мої знання, звичайно ж, великі та глибокі. Так і має бути, щоб, зосередившись на деталях, я вже на півдорозі.
  
  
  З усіх країн Магріба НАГР є найбіднішою. Він був створений ООН наприкінці 50-х із посушливої частини колишніх французьких володінь. Як «нещодавно виникла нація третього світу», її поява була суто політичною.
  
  
  Його столиця Ламана - це глибоководний порт, який стратегічно розташований і давно бажаний для Радянського Союзу. Адмірал С.Г. Горшков, головнокомандувач ВМФ Росії, сказав у секретних свідченнях перед Центральним комітетом Політбюро, що Ламана є ключем до контролю над західним Середземномор'ям. Не потрібно військового генія, щоб зрозуміти чому.
  
  
  Цьому контролю перешкоджали відносини між президентом НАРН Бен д'Око Менданік та Вашингтоном. Це були стосунки, скріплені добрим товариством. Єдине, що подобалося Менданік у США, - це безперервний потік допомоги. Він узяв його однією рукою, при кожній нагоді усно плескаючи свого благодійника по обличчю. Але в обмін на допомогу він не дав Радам права на бункерування в Ламані, а також був досить розумний, щоб побоюватися їхньої присутності на своїй території.
  
  
  Існували деякі паралелі з ситуацією щодо Тіто та радянським тиском на Адріатичні порти. Ім'я Менданік часто пов'язували з ім'ям югославського лідера. Насправді товстий заголовок на банері Montreal Star говорив: «Менданік, північноафриканський Тіто мертвий».
  
  
  Цейлонець за походженням, який здобув освіту в Оксфорді, Менданік захопив владу в 1964 році, скинувши і вбив старого короля Факі в результаті кривавого перевороту. Родич Факі, Шік Хасан Абу Осман, не дуже зрадів переходу, і коли Вашингтон відмовився надати йому зброю, він вирушив до Пекіна. Його десятирічна партизанська кампанія у південному секторі піщаного насипу NAPR навколо Будана час від часу згадувалася в пресі. Вплив Османа було мало, але, як і Мустафа Барзані в Іраку, він не збирався йти, і його китайські постачальники були терплячі.
  
  
  В результаті катастрофи з Менданік загинули шість його найближчих радників. Фактично, єдиним членом його правлячого оточення, що залишився, був генерал Салем Аззіз Тасахмед. З досі невідомих причин його не витягли з ліжка разом із шістьма іншими, щоб здійснити несподіваний рейс квитком в один кінець у колонку некрологів.
  
  
  Після звістки про катастрофу Тасахмед оголосив себе маршалом і заявив, що очолить тимчасовий уряд. Генералу було сорок, він стажувався у Сен-Сірі, колишньому французькому Вест-Пойнті, і був полковником під час перевороту 1964 року. У нього була дружина, сестра Менданік, і вони з Беном були вірними друзями до смерті. З цього приводу AX Inform говорив:
  
  
  Тасахмед, як відомо, з червня 1974 року має справу з агентом КДБ А. В. Селіним, головою резидентури Мальти, відрядженим до керівництва. Поруч був Чорноморський флот, яким командує віце-адмірал В.С. Сисоєв.
  
  
  ;
  
  
  Як попередила Зірка, «трагічна смерть» Менданіке викликала обурені вимоги низки лідерів третього та четвертого світу щодо скликання екстреної сесії Ради Безпеки ООН. Випадкова смерть не бралася до уваги. Обложене ЦРУ знову стало хлопчиком для биття, і хоча не було відчуття, що Рада Безпеки може спричинити воскресіння «відомого державного діяча та захисника прав народів», зустріч дала б широку нагоду висловити злість проти імперіалістичної війни США.
  
  
  З усім додатковим досвідом, який дав мені Хок, моя початкова оцінка не змінилася. Справа в тому, що це було посилено. У цій ситуації були всі складові класичного контрперевороту, натхненого Радянським Союзом. І єдиною сполучною ланкою між Кацвейлером і Ламаною був той літак DC-7, який, здавалося, злетів звичайним рейсом, його єдиною підозрілою дією була зміна пункту призначення на півдорозі.
  
  
  До того часу, як ми приземлилися біля ангара RCAF у Дорвалі, я
  
  
  перевдягся у діловий костюм і прийняв особистість Неда Коула з AP&WS. Коли я не на чергуванні, повністю упакована дорожня сумка та спеціальний кейс для аташе AX залишають у штаб-квартирі для швидкого отримання, і Хоук їх забрав. Поза службою або на службі мій стандартний одяг складається з Wilhelmina, мого 9-міліметрового люгера, Hugo, стилета з кріпленням на руку і Pierre, газової бомби розміром з волоський горіх, яку я зазвичай ношу у своїх жокейських шортах. Мене ретельно обшукували більше разів, ніж я можу порахувати, і одна з причин, з якої я хочу поговорити про це, полягає в тому, що ніхто не подумав обшукати це місце.
  
  
  Я стояв на лінії польоту в ранній вечірній темряві з Хоуком, коли він готувався до посадки в літак представницького класу, який відвезе його до столиці. Більше не було потреби розповідати подробиці історії.
  
  
  "Звичайно, президент страшенно хоче, щоб ця справа була упакована, перш ніж вона стане надбанням громадськості", - сказав Хоук, склавши долоні і закурюючи ще одну сигару.
  
  
  «Я думаю, вони мовчать з однієї з двох причин, а може й з обох. Де б вони не сховали Cockeye, їм потрібен час, щоб встановити його на ДПЛА та попрацювати з авіонікою. Це може бути надто складно для них."
  
  
  "Яка інша причина?"
  
  
  Логістика. Якщо це шантаж, вимоги мають бути виконані, умови виконані. Потрібен час, щоб втілити в життя такий план».
  
  
  «Сподіватимемося, що цього достатньо, щоб дати нам достатньо… Ти почуваєшся добре?» Він уперше згадав причину, через яку я рибалив на озері в Квебеку.
  
  
  "Я терпіти не можу довгих відпусток".
  
  
  "Як нога?"
  
  
  «Краще. Принаймні вона у мене є, а цей ублюдок Тупамаро став на голову нижче».
  
  
  "Хммм." Кінець сигари світився червоним у холодних сутінках.
  
  
  "Добре, сер", - пролунав голос з літака.
  
  
  «Вибач, що залишив тебе з моїми рибальськими снастями», - сказав я.
  
  
  «Я спробую успіх у Потомаку. До побачення, синку. Залишайся на зв'язку".
  
  
  Його рука була як залізне дерево.
  
  
  На машині мене відвезли до аеровокзалу. Під час короткої поїздки я знову натягнув упряж. Реєстрація пройшла негайно. Службі безпеки дали сигнал пройти мене, швидко оглянувши мій кейс аташе і обшукавши тіло як тістечко. Боїнг 747 майже мав корисного навантаження. Незважаючи на те, що я їхав економічним класом, як будь-який репортер хороших новин, у мене було три місця, які були гарні для відпочинку та сну.
  
  
  Під час пиття та вечері я розслабився Але, як сказав Хоук, все зводилося до одного. Вкрадене могло бути десь у НАРР. Якщо воно там було, моїм завданням було не тільки знайти їх, а й позбутися того, хто його помістив туди. На допомогу мені зверху будуть супутник та розвідка з маолету СР-71.
  
  
  Раніше правда була сильніша за вигадку. Тепер її насильство набагато випереджає фантастику. Телебачення, фільми та книги не встигають. Це стало питанням переваги. І головна причина прискорення полягає в тому, що сьогодні в Лос-Анджелесі, Мюнхені, Римі чи Афінах тим, хто надто часто вбиває своїх побратимів, це сходить із рук. У старих добрих США благодійники переймаються нападниками, а не жертвами. AX працює інакше. В іншому випадку він взагалі не міг би працювати. У нас старіший код. Вбити чи бути вбитим. Захищайте те, що потрібно захищати. Поверніть усе, що потрапило до рук ворога. Насправді жодних правил. Лише результати.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  
  
  
  Будівля терміналу аеропорту Леонардо да Вінчі в Римі є довгим заскленим увігнутим коридором з купою стійок авіакомпаній, експрес-барів і газетних кіосків. Скло звернене до лінії польоту, і є пандуси, що спускаються від безлічі вхідних воріт, де збираються разом літаки великих авіакомпаній. Менш престижні перевізники, що прямують до Північної Африки і на південь і схід, завантажуються із задніх крил терміналу, що доводить, що, принаймні, у Римі, незважаючи на новонабутий вплив арабських нафтовидобувних країн, існує певний набір відмінностей. досі спостерігається.
  
  
  Прогулянка по широкому, густонаселеному коридору була корисна для двох речей - спостереження і тренування ноги, що одужує. Спостереження було важливіше. З моменту вильоту рейсом Air Canada я знав, що перебуваю під наглядом. Це внутрішнє почуття, що ґрунтується на довгому досвіді. Я ніколи не сперечаюся з цим. Це було там, коли я висадився по пандусу і виросло разом із капучино, яке я замовив у експрес-барі. Воно залишалося твердим, коли я підійшов до газетного кіоску і купив Rome Corriere Delia Sera, а потім сів у сусіднє випорожнення, щоб переглянути заголовки. Менданік, як і раніше, залишався першою сторінкою. Повідомлялося, що у країні спостерігається напруженість, але під жорстким контролем. Я вирішив, що настав час піти в чоловічий туалет поправити краватку.
  
  
  Я помітив його, вивчаючи новини від Ламани.
  
  
  Він був маленького зросту і жилистого, із землистим кольором обличчя та непоказним одягом. Він міг бути звідки завгодно, типове обличчя у натовпі. Мене цікавив його намір, а не його анонімність. Тільки Яструб і центральний контроль AX знали, що я в Римі... ймовірно.
  
  
  У дзеркалі чоловічого туалету моє обличчя сердито дивилося на мене. Я зробив позначку, щоб нагадати собі, що треба більше посміхатися. Якби я не був обережний, я почав би виглядати так, ніби хтось придумав секретного агента.
  
  
  Був досить постійний рух людей, що виходять із кімнати, але мій маленький спостерігач не увійшов. Можливо, занадто досвідчений профі. Коли я вийшов і спустився сходами до головного коридору, він зник.
  
  
  До польоту було достатньо часу, але я пішов до далекої точки реєстрації, щоб подивитися, чи я зможу його злякати. Він не з'явився. Я сів подумати. Він був справжнім шпиком. Його метою, мабуть, було підтвердити моє прибуття та повідомити про це. Кому? У мене не було відповіді, але якщо його контроль було попереджено, я також. Можливо, перевага була за супротивником, але вони зробили серйозну помилку. Їхній інтерес вказував, що в далекому плані Хоука щось пішло не так.
  
  
  Я повернувся до читання Corriere. Він був сповнений припущень про смерть Менданік і її значення для НАР. Деталі аварії збіглися з тими, які надав Хоук. Літак здійснював звичайний захід на посадку ADF на смугу на краю Буданського оази. Нормальний у всіх відносинах, за винятком того, що він врізався в землю за вісім миль від кінця злітно-посадкової смуги. Літак вибухнув під час удару. Ця катастрофа була саботажем, але досі ніхто не міг пояснити, як DC-6 влетів у пісок пустелі, з висунутими колесами та стандартною швидкістю зниження в той час, коли погода була «ясна» між денним світлом і темрявою. Це виключало вибух на борту або інший літак, який збив Менданік. Генерал Тасахмед заявив, що буде проведено повне розслідування.
  
  
  Мої супутники почали збиратися. Змішана публіка, переважно арабська, деякі у західному одязі, інші немає. Було кілька неарабів. Троє, зважаючи на розмову, були французькими інженерами, двоє - британськими продавцями важкої техніки. Зважаючи на обставини, я не думав, що їхній час для ведення бізнесу був вдалим. Але такі речі, схоже, не турбують британців.
  
  
  Група, що зібралася, мало звертала увагу один на одного, час від часу звіряла годинник і чекала прибуття літака, щоб почати ритуал реєстрації та перевірки. Після останньої бійні в аеропорту Риму навіть арабські авіалінії почали серйозно ставитись до безпеки. Вільгельміна та Хьюго знаходилися у своїх закритих камерах в аташе-кейсі. Щодо цього проблем не виникне, але коли прибув лише один клерк NAA-чоловік, який спізнився на двадцять хвилин із планшетом під пахвою, я зрозумів, що проблема виходить із іншого джерела.
  
  
  Спочатку він заговорив арабською, потім поганою англійською, його гугнявий голос був рівним і непримиренним.
  
  
  Деякі з очікуваного натовпу застогнали. Решта ставили запитання. Дехто почав протестувати і сперечатися зі служителем, який негайно зайняв оборонну позицію.
  
  
  «Я кажу, - здавалося, що більший із двох англійців раптово усвідомив мою присутність, - у чому, здається, проблема? Затримка?
  
  
  «Боюсь, що так. Він пропонує повернутися о першій годині дня».
  
  
  "Година! Але це не раніше...»
  
  
  "Одна година", - зітхнув його супутник із сумними очима.
  
  
  Поки вони обмірковували погані новини, я міркував про те, щоб зателефонувати за римським номером і надати літакові. По-перше, це було питання того, чи коштувала втрата часу ризику особливого прибуття, яке привернула б увагу в той час, коли підозри в Ламані стали більш параноїдальними, ніж зазвичай. А по-друге, було питання, чи налаштовували мене на вбивство. Я вирішив, що якось надолужити втрачене. А поки що я трохи відпочив би. Я залишив двох британців обговорювати, чи будуть вони їсти другий сніданок з кривавих біфштексів, перш ніж вони скасує своє бронювання, або після.
  
  
  На другому поверсі терміналу знаходиться так званий тимчасовий готель, в якому можна зняти номер-камеру з двоярусним ліжком. Задерніть важкі фіранки на вікнах, і ви зможете перекрити світло, якщо хочете відпочити.
  
  
  У нижньому ярусі я поклав обидві подушки під ковдру і дозволив завісу звисати. Потім піднявся на верхній рівень і ліг чекати розвитку подій.
  
  
  Клерк NAA оголосив, що тригодинна затримка сталася через механічну несправність. Зі свого місця в зоні очікування я міг бачити нашу Каравеллу на лінії польоту нижче. Багаж завантажувався в нижню частину літака, а службовець бензовозу долив у баки літака JP-4. Якби літак мав механічні
  
  
  проблеми не було видно ні механіка, ні доказів того, що хтось робив щось, щоб щось виправити. Це була нечітка ситуація. Я вирішив прийняти це на свій рахунок. Виживання у моєму бізнесі потребує прямого відношення. Краще бути викритим неправим, ніж мертвим. У регістрі готелю я написав своє ім'я великим та чітким шрифтом.
  
  
  Він прийшов за годину і п'ятнадцять хвилин. Я міг би залишити ключ у замку та ускладнити йому завдання, але я не хотів, щоб це було складно. Я хотів поговорити з ним. Я почув слабке клацання тумблерів, коли його ключ повернувся.
  
  
  Я спустився з ліжка і беззвучно приземлився на холодну мармурову підлогу. Оскільки двері відчинилися всередину, я обійшов її край. З'явилася щілина. Проріз розширився. Здалося дуло - "Беретти" з громіздким глушником. Я впізнав кістляве зап'ястя, блискучу синю куртку.
  
  
  Пістолет двічі кашлянув, і в напівтемряві подушки переконливо підскочили у відповідь. Дозволити йому продовжити було марнотратою боєприпасів. Я поранив його зап'ястя, і коли «Беретта» вдарився об підлогу, я катапультував його в кімнату, вдарив його об двоповерхове ліжко і зачинив двері ногою.
  
  
  Він був маленьким, але швидко оговтався і був швидкий, як отруйна змія. Він розвернувся між жердинами ліжка, закружляв і пішов на мене з лезом у лівій руці, воно було схоже на маленьке мачете. Він сів із недружнім виразом обличчя. Я наступив, витісняючи його, стилет Хьюго кружляв.
  
  
  Він сплюнув, намагаючись відволікти мене, штовхаючи мене в живіт, а потім ударив по горлу. Його дихання було переривчастим, його жовті очі заскленіли. Я зробив помилковий випад з Хьюго, і коли він завдав контратаку удару, я завдав удар ногою в промежину. Він уникнув більшої частини удару, але тепер я притис його до стіни. Він спробував відірватися, маючи намір розколоти мені череп. Я спіймав його зап'ястя, перш ніж він встиг розділити моє волосся. Потім я змусив його розвернутися, його обличчя врізалося в стіну, рука була вивернута до його шиї, Х'юго протикав його горло. Його зброя видала приємний брязкіт звук, коли впала на підлогу. Його дихання було хрипким, ніби він пробіг дуже довгу дорогу і програв гонку.
  
  
  «У тебе немає часу шкодувати. Хто тебе послав? Я спробував чотири мови, а потім підняв руку до краю. Він корчився і задихався. Я пролив кров із Хьюго.
  
  
  "Ще п'ять секунд - і ти мертвий", - сказав я італійською.
  
  
  Я помилявся ні якою мовою. Він помер у чотири секунди. Він видав схлипуючий звук, а потім я відчув, як його тіло здригнулося, його м'язи стиснулися, ніби він намагався вирватися зсередини. Він звалився, і мені довелося його утримувати. Він нормально вкусив ампулу, тільки вона була заповнена ціанідом. Я відчув запах гіркого мигдалю, коли поклав його на ліжко.
  
  
  У ритуалі смерті він виглядав не краще, ніж живий. Він не мав жодних документів, що не дивно. Те, що він наклав на себе руки, щоб перешкодити мені змусити його говорити, доводило або фанатичну відданість, або страх більш болісної смерті після того, як він заговорить, - або те й інше.
  
  
  Я сів на ліжко і закурив. Я ніколи не витрачаю час на роздуми про те, що могло б статися, якби я вчинив інакше. Розкіш самозвинувачення залишаю філософу. Тут у мене були останки маленького вбивці, який спочатку перевірив моє прибуття, а потім щосили намагався перешкодити моєму від'їзду.
  
  
  Десь між його спостереженням та його заключним актом хтось із значним впливом хотів заманити мене до в'язниці за вбивство, замовивши тривалу затримку запланованого рейсу. Інструкції мого потенційного вбивці щодо методу, яким він міг би позбутися мене, мабуть, були гнучкими. Він не міг знати, що я вирішу трохи відпочити. Я міг би зробити ще півдюжини інших речей, щоб скоротити час, і всі вони були б на увазі. Це ускладнило б роботу вбивці і збільшило б ймовірність його затримання. Все це вказувало на певний ступінь розпачу.
  
  
  Спроба викликала серйозні питання: хтось знав, що я Нік Картер, а не Нед Коул. Хто? Якщо цей хтось був пов'язаний з NAPR, то навіщо вбивати мене в Римі? Чому б мені не дозволити мені прийти в Ламану і без ризику прикінчити мене там? Одна з відповідей може полягати в тому, що той, хто надіслав мого нового сусіда по кімнаті, був пов'язаний не з NAPR, а з North African Airlines. Оскільки ці двоє були частиною однієї структури, накази на вбивство виходили ззовні, але мали значний вплив усередині авіакомпаній.
  
  
  Невідомо, чи був у трупа на моєму ліжку ведений. У будь-якому випадку хтось чекатиме на звіт про успіх місії. Було б цікаво подивитися, що зробить тиша. Я залишив його під ковдрою. З береттою під подушкою. Карабінерам було б весело, намагаючись зрозуміти це.
  
  
  Як і Хок. я
  
  
  відправив йому кодовану телеграму, адресовану місіс Хелен Коул на адресу округу Колумбія. У ньому я попросив надати всю інформацію про володіння та контроль над North African Airlines. Я також згадав, що, схоже, моє прикриття було розкрите. Потім я пішов у ресторан в аеропорту, щоб спробувати непогані каталонці та фіаски Бардоліно. Лише офіціант звернув на мене увагу.
  
  
  Була без десяти хвилин година, коли я повернувся до зони посадки. Пасажири вже проходили перевірку, механічну проблему вирішено. Два британці, які почервоніли, але аж ніяк не схудли через затримку, рвалися один за одним, коли суворий араб з червоною фескою обшукував їх у пошуках зброї.
  
  
  Мій власний допуск був звичайною справою. Жоден із трьох помічників-чоловіків не приділяв мені більшої уваги, ніж будь-хто інший. Я пройшов через хвіртку і спустився трапом під полуденне сонячне світло, намагаючись опинитися в центрі потоку пасажирів. Я не думав, що хтось стрілятиме в мене з цієї вигідної позиції, але тоді я не очікував і приймальної комісії.
  
  
  Салон Caravelle був вузьким, а подвійні сидіння з обох боків проходу були розраховані на корисне навантаження, а не на комфорт. Внизу було місце для ручної поклажі, а верхні полиці, призначені тільки для пальта та капелюхів, були забиті всілякими товарами. Дві стюардеси у темно-синій уніформі з короткою спідницею не намагалися нав'язувати правила, знаючи, що це марно. Фарба відшаровувалася, як і бежевий декор у мене на голові. Я сподівався, що обслуговування літаків буде професійнішим. Я вибрав місце позаду. Таким чином, я міг перевіряти прибулих і ні до кого не виявитися спиною.
  
  
  О 13:20 посадка пасажирів припинилася. Більшість місць були зайняті. Тим не менш, хвостова аппарель залишалася опущеною, і пілот не вмикав мотори. Розважав нас арабський музак. Навряд чи ми чекали на чергове оголошення про механічну затримку. Ми не були готові до цього. Чекали на прибуття останнього пасажира.
  
  
  Він прийшов з пирханням і пихтінням, важко спотикаючись по сходах, йому допомогла вища з двох стюардес, які чекають на його зустріч.
  
  
  Я чув, як він хрипить французькою: «Поспішайте, поспішайте, поспішайте. Все поспішає... А я завжди спізнююся!» Потім він побачив стюардесу і перейшов на арабську: «Ас салам алікум, бінті».
  
  
  «Алікум ас салам, абуї», - відповіла вона, посміхаючись, простягаючи йому руку. А потім по-французьки: «Немає поспіху, лікарю».
  
  
  "Аааа, скажи це своїй стійці бронювання!" Він був завантажений з поліетиленовим пакетом, повним пляшок з вином, і великою пошарпаною валізою.
  
  
  Стюардеса зареготала над ним, звільняючи його від речей, коли він важко дихав і протестував проти неприродності часу відправлення. Його таксі застрягло у проклятому римському русі. Найменше, що могла зробити ФАО, - це надати йому машину тощо. буд. і т. буд.
  
  
  Лікар був великим чоловіком із важким обличчям. У нього була шапка з кучерявого коротко остриженого сивого волосся. Це, поряд з його ірисовою шкірою, вказувало на деякий чорний родовід. Його темно-сині очі являли цікавий контраст. Коли стюардеса вкладала його речі, він човпнувся на сидіння поруч зі мною, витираючи обличчя хусткою і вибачаючись, переводячи подих.
  
  
  Я заговорив з ним англійською, коли хвостові сходи піднялися і зафіксувалися на місці. "Якась складна гонка, га?"
  
  
  Тепер він дивився на мене з цікавістю. «Ах, англійська, – сказав він.
  
  
  «Декілька разів знімали рейс. Американець».
  
  
  Він широко розкинув свої м'ясисті руки: "Американець!" Схоже, він зробив захоплююче відкриття. "Що ж, ласкаво просимо! Ласкаво просимо!" Він простяг руку. «Я доктор Отто ван дер Меєр із Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН». Його акцент був скоріше французьким, ніж голландським.
  
  
  «Ремінь безпеки, лікарю, - сказала стюардеса.
  
  
  "Що що!" У нього був голосний голос, і я помітив, що кілька пасажирів озирнулися і посміхаються, або махають йому.
  
  
  Ремінь застебнув його опуклу середину, і він знову звернув увагу на мене, коли «Каравелла» відійшла від подушки і почала кермувати. "Так – американець. РАПКО?"
  
  
  Ні, я журналіст. Мене звуть Коул».
  
  
  “Ааа, я розумію, журналіст. Як ся маєте, містере Коуле, дуже приємно». Його рукостискання показало, що під попругою лежить щось твердіше. "З ким ви, The New York Times?"
  
  
  "Ні. AP та WS."
  
  
  "О так так. Дуже добре". Він не знав AP&W від AT&T, і йому було байдуже. «Я думаю, ви їдете до Ламана через смерть прем'єр-міністра».
  
  
  "Це те, що запропонував мій редактор".
  
  
  «Жахлива річ. Я був тут у Римі, коли почув».
  
  
  Він похитав головою. «Сумний шок».
  
  
  "Ви знали його добре?"
  
  
  "Так звичайно."
  
  
  «Не заперечуєте, якщо я поєднаю приємне з корисним і поставлю вам кілька питань про нього?»
  
  
  Він моргнув, дивлячись на мене. Його чоло було широким і довгим, через що нижня частина обличчя здавалася дивно вкороченою. «Ні, ні, ні. Запитай мене, що тобі подобається, і я скажу тобі все, що можу.
  
  
  Я дістав свій блокнот, і протягом наступної години він відповідав на запитання, і А. Я заповнив безліч сторінок інформацією, яка в мене вже була.
  
  
  Лікар дотримувався популярної думки, що, навіть якщо смерть Менданік була випадковою, у чому він сумнівався, переворот полковника був десь у процесі.
  
  
  «Полковник – генерал Ташахмед?»
  
  
  Він знизав плечима. "Він був би найбільш очевидним вибором".
  
  
  Але де в цьому переворот? Менданік більше немає. Хіба наступність не перейде до генерала?
  
  
  «У ньому міг бути замішаний полковник. Полковник Мохаммед Дуса – начальник служби безпеки. Кажуть, що він збудував свою організацію на зразок єгипетського Мухабарату».
  
  
  Яка була змодельована за допомогою радянських радників на зразок КДБ. Я читав про Дуза у своїх інформаційних матеріалах. Вони зазначили, що він був людиною Тасахмеда. Що він може зробити, якщо армія належить Тасахмеду?
  
  
  "Армія - це не Мухабарат", - пробурмотів він. Потім він зітхнув, схрестивши м'ясисті руки на грудях, дивлячись на спинку сидіння перед ним. «Ви маєте дещо зрозуміти, містере Коуле. Я провів велику частину свого життя в Африці. Я бачив такі речі раніше. Але я міжнародний державний службовець. Політика мене не цікавить, вони викликають у мене огиду. шакали виборюють те, щоб побачити, хто може бути верхнім шакалом. Менданік, можливо, здався з боку порожнім, але він не був дурнем на своїй батьківщині. Він дбав про свій народ, як міг, і важко сказати, чим закінчиться будь зараз, коли він пішов, але якщо все піде як треба, це буде кривавим”.
  
  
  Лікар застряг у зубах і не зрозумів сенсу. "Ви кажете, що Дуза отримує допомогу ззовні?"
  
  
  «Що ж, я не хочу, щоб мене цитували, але в рамках моєї роботи я маю багато подорожувати країною, і я не сліпий».
  
  
  "Ви маєте на увазі, що Абу Осман вписується в це?"
  
  
  "Осман!" Він глянув на мене широко розплющеними очима. «Осман - старий реакційний дурень, що бігає піском, що закликає до священної війни, як верблюд, що кричить про воду. Ні, ні, це щось інше».
  
  
  «Я не збираюся грати в угадайку, лікарю».
  
  
  «Послухайте, я вже надто багато говорю. Ви добрий американський журналіст, але я справді не знаю вас. Я не знаю, що ви робитимете з моїми словами».
  
  
  «Я слухаю, а не цитую. Це довідкова інформація. Що б ви не мали на увазі, мені все одно доведеться перевірити».
  
  
  «Я маю на увазі, містере Коуле, що у вас можуть виникнути проблеми з перевіркою чогось. Можливо, вам навіть не дозволять в'їзд до країни». Він ставав трохи різким.
  
  
  «Це шанс, яким має скористатися будь-який журналіст, коли його редактор скаже: йдіть».
  
  
  «Старий. Я впевнений, що це так. Але зараз не буде жодної дружелюбності до американців, особливо до тих, хто ставить запитання».
  
  
  "Що ж, якщо я збираюся отримати сумнівну честь бути викинутим з цього місця до того, як я потраплю туди, я постараюся говорити м'яко", - сказав я. "Ви знаєте, звичайно, про смерть нашого посла?"
  
  
  «Звичайно, але для людей це нічого не означає. Вони думають лише про смерть свого лідера. Ви бачите зв'язок між ними? Що ж», - він глибоко зітхнув і зітхнув, людина, яка неохоче прийняла рішення - «Послухайте, я скажу ще дещо, і вистачить цього інтерв'ю. В останні місяці до країни приїжджало кілька людей. Я знаю їхній погляд, бо бачив їх в інших місцях. Партизани, найманці, коммандос – що завгодно – кілька людей приїжджають одночасно, не залишаються в Ламані, їдуть до села. Я бачу їх у селах. Чому такі люди мають приїжджати до цього місця? Я питаю себе. Тут нічого нема. Хто їм платить? Чи не Менданік. Так що, можливо, вони туристи у відпустці, сидять у кафе, милуючись виглядом. Ви самі розумієте, містере газетчику. Фініш». Він поставив крапку, розвів руками. «Тепер ви мене вибачте. Мені потрібно відпочити". Він відкинув голову, відкинув сидіння і заснув.
  
  
  Його позиція полягала в тому, що людина хотіла поговорити, але неохоче робила це, стаючи все більш неохоче в міру того, як вона продовжувала, поки вона не досягла точки, коли вона була засмучена і незадоволена своєю відвертістю з невідомим журналістом. Або він занадто багато говорив, або він був добрим актором.
  
  
  У жодному разі не було необхідності розповідати мені про приплив, якщо він так не рахував. Коммандос вкрали ядерну зброю, і хоча Близький Схід від Касабланки до Південного Ємену був сповнений ними, це могло бути зачіпкою.
  
  
  Коли хороший лікар прокинувся, то
  
  
  після дрімоти він був у кращому настрої. У нас залишалося близько години, і я порадив йому розповісти про свої сільськогосподарські проекти. Він провів більшу частину свого життя в Африці. У нього був батько-бельгієць – не голландець – він навчався в Лувенському університеті, але після цього його життя було присвячене продовольчим проблемам Темного континенту.
  
  
  Коли пілот почав зниження, ван дер Меєр переключився з розповіді про світову катастрофу поширення посухи на пристібання ременя безпеки. «На жаль мій друже, - сказав він, - звичаї тут ніколи не бувають легкими. Для вас це може бути дуже складно. Залиштеся зі мною. Я зроблю вас письменником ФАО, як це?
  
  
  «Я не хотів би завдати тобі неприємностей».
  
  
  Він пирхнув. «Для мене не проблема. Вони знають мене досить добре.
  
  
  Це було схоже на можливість. Якби це було щось ще, я з'ясував би чому. "Я ціную пропозицію", - сказав я. "Я піду за тобою".
  
  
  "Я думаю, ви не говорите арабською?"
  
  
  Завжди є перевага у тому, щоб приглушити мову ворожої країни. «Це не один із моїх талантів», - сказав я.
  
  
  "Хммм." Він кивнув понтифіком. "А як щодо французької?"
  
  
  "Un peu."
  
  
  «Що ж, використовуйте це якнайкраще, якщо вас питатимуть, і вас допитуватимуть». Він закотив очі.
  
  
  «Я спробую», - сказав я, гадаючи, чи зможу я під обкладинкою журналіста написати статтю про те, чому «звільнена» еліта колишніх французьких володінь вважає за краще говорити французькою як символ статусу, а не своєю рідною мовою.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  
  
  
  Місто Ламана розташоване на краю стародавньої гавані у формі півмісяця, побудованого ще до того, як римляни вигнали карфагенян. Ми пролетіли над ним і над курним мегаполісом унизу. Він не сильно виріс з моєї останньої зупинки.
  
  
  "Ти був тут раніше?" - спитав лікар.
  
  
  "Я очікував, що Ламана буде більше". Я сказав, маючи на увазі, що ні.
  
  
  «У нього має бути причина для зростання. Римські руїни у Портаріосі колись були туристичною пам'яткою. Може, якщо ми знайдемо нафту, хто знає».
  
  
  Термінал аеропорту Ламани був типовий квадратний будинок жовтого кольору з прилеглими крилами. Окремо від нього стояла єдиний великий ангар з високим склепінчастим дахом. Окрім нашого, інших літаків на лінії польоту не було. На лінії польоту був взвод піхоти в біло-блакитних картатих куфії як головні убори. Вони були оснащені бельгійськими автоматами FN 7.65 та підкріплені півдюжиною зручно розміщених французьких бойових машин Panhard AML.
  
  
  Відділення взводу було розтягнуте вздовж розпеченого сонцем асфальту. Ми пройшли повз них, прямуючи до митного крила терміналу. Одна стюардеса вела парад, інша замикала. Допомагаючи лікареві впоратися з перевантаженням, я помітив, що загін виглядав неохайно, без виправки і лиску, тільки похмурі погляди.
  
  
  "Мені це не подобається", - пробурмотів лікар. "Може, переворот вже є".
  
  
  Доуан – «митниця» – у будь-якій державі третього чи четвертого світу – справа затяжна. Це один із способів поквитатися. Це також знижує безробіття. Дайте чоловікові форму, скажіть йому, що він начальник, і вам не доведеться платити багато, щоб він залишався на роботі. Але тут додалися два нових фактори – обурення втратою лідера та невпевненість. Результатом стала напруга і почуття страху серед новоприбулих. Я відчував його запах у смердючому безповітряному сараї, що служив для привітання прибулих.
  
  
  Черга рухалася із заданою повільністю, мандрівник мав пред'явити карту усунення, паспорт та карту імунізації на окремих станціях, де знаходилися інспектори, які прагнули викликати неприємності та затримку. Попереду пролунав гнівний голос лайки між трьома французами та слідчими. Тріо з Парижа не боялися; вони були мудрі у грі.
  
  
  Коли настала черга ван дер Меєра, він привітав офіцера за стійкою арабською - як давно втраченого брата. Брат ухильно хмикнув у відповідь і махнув важкою рукою.
  
  
  Коли я підійшов до прилавка, лікар перейшов на французьку мову для мене. «Ця людина – друг. Він приїхав із Риму, щоб писати про експериментальні ферми».
  
  
  Чиновник з товстою шиєю та квадратним обличчям помахав лікареві і зосередився на моїх паперах. Коли він побачив паспорт, він підняв голову і витріщився на мене з гнівним задоволенням. "Американець!" він виплюнув це англійською, брудне слово. А потім прогарчав арабською: «Навіщо ти сюди приїхав?»
  
  
  «C'est dommage, M'sieu. Je ne comprend pas», - сказав я, дивлячись йому в брудні очі.
  
  
  "Raison! Raison!" – крикнув він, привертаючи увагу. "Porquoi êtes-vous ici?" А потім арабською «Син гноєдо».
  
  
  "Як ваш знаменитий лікар
  
  
  Ван дер Меєр сказав: "Я дотримувався французів". Я тут, щоб доповісти про те, чого ви досягли, перетворивши пустелю на родючу землю. Це хороші новини, про які слід повідомляти всюди. Ви не згодні, пане майоре? "
  
  
  Це його трохи відсунуло. Підвищення звання з молодшого лейтенанта не зашкодило. Це викликало кректання.
  
  
  «Це річ, якою можна пишатися». Я дістав портсигар і простяг йому. "Вам пощастило, що у вас є така людина, як лікар". Я посміхнувся ван дер Меєру, який стояв у черзі біля наступної стійки і стурбовано дивився на нас через плече.
  
  
  Майор, який недавно отримав звання, знову крякнув, беручи сигарету, вражений золотими ініціалами. Я тримав запальничку. "Як довго ви плануєте залишатися тут?" - прогарчав він, вивчаючи мою візу, підроблену AX.
  
  
  "Тиждень, ін-Шалах".
  
  
  «Ні, не з волі Аллаха, а з волі Мустафи». Він видихнув хмару диму, вказуючи на себе.
  
  
  «Якщо хочете, я поміщу вас до статті, яку збираюся написати. Майор Мустафа, який вітав мене і дав можливість розповісти іншим про великі справи, які ви тут робите». Я зробив великий жест.
  
  
  Якщо він знав, що це обман, то розумів, що краще не показувати цього. Я говорив досить голосно, щоб мене чули всі інші інспектори. У арабів сухе почуття гумору. Вони не люблять нічого кращого, ніж бачити, як сміються з крикунів серед них. Я відчував, що, принаймні, деяким не подобався Мустафа.
  
  
  Насправді, з ним було набагато легше грати, ніж із фореллю. Пройшовши повз нього, перевірка та штампування стали більш рутинними. Обшук багажу був ретельним, але недостатньо ретельним, щоб потурбувати Вільгельміну та Хьюго. Я лише двічі чув, що мене називали «брудним американським шпигуном». До того часу, коли моя валіза та сумка були нагороджені білою крейдою допуску, я почував себе як удома.
  
  
  Ван дер Меєр чекав на мене, і коли ми вийшли з задушливого сараю, два британці, які не говорили ні французькою, ні арабською, лаялися з Мустафою.
  
  
  Носій кинув наш багаж у багажник старовинного шевроле. Лікар роздав бакшиш, і з благословення Аллаха ми піднялися на борт.
  
  
  "Ви зупинилися у палаці Ламана?" Мій господар дуже спітнів.
  
  
  "Так."
  
  
  Я оглянув сцену. Термінал спереду виглядав більш людяним. Це була кругова дорога з виступаючою стрілою для руху вішалки та гравійною дорогою, що веде через Джебель до міражу озер. У спекотному тумані на півдні зламані пагорби були вищими, продувані вітром, випалені сонцем. Жорстке блакитне небо було нещадним випромінювачем сонця.
  
  
  "Ви не знайдете, що він відповідає своїй назві ... палац". Лікар зітхнув, відкинувшись на спинку крісла, давши водієві інструкції. "Але це найкраще, що може запропонувати Ламана".
  
  
  «Я хочу подякувати вам за вашу допомогу». Я теж сидів, поки водій спробував проштовхнути педаль акселератора через підлогу, перш ніж він завершив поворот, щоб з'їхати з дороги.
  
  
  Доктор цього терпіння не мав. «Пригальмуй, шостий син погонича верблюдів!» Він ревів арабською. "Пригальмуй, або я повідомлю про тебе службу безпеки!"
  
  
  Водій здивовано глянув у дзеркало, підняв ногу та надувся.
  
  
  "Ах, це вже занадто". Ван дер Меєр витер обличчя хусткою. «Все це так безглуздо, таке марнотратство. Я хвалю тебе за те, як ти поводився. У тебе була хороша французька».
  
  
  "Могло бути й гірше. Вони могли забрати мій паспорт».
  
  
  "Вони заберуть його в готелі, і Бог знає, коли ви його повернете".
  
  
  «Ви знаєте, можливо, я вийду і напишу статтю про вашу роботу. Де я можу вас знайти?
  
  
  "Для мене буде честю." Він звучав так, наче він серйозно. «Якби я зупинявся в місті, я запросив би вас бути моїм гостем. Але я мушу поїхати до Пакара. У нас там є станція, де ми вирощуємо сою та бавовну. Я мушу повернутися завтра. Чому б вам не взяти мою картку? Якщо ви досі тут, зателефонуйте мені. Я проведу вас до основного напрямку нашої роботи, і ви можете запитати мене, що вам подобається.
  
  
  «Якщо я не у в'язниці чи мене не вигнали, ми спробуємо, лікарю. Як ви вважаєте, вже стався державний переворот?»
  
  
  Ван дер Меєр звернувся до водія: "У місті все тихо?"
  
  
  «Солдати та танки, але все тихо».
  
  
  «Почекайте, поки у них похорон. На вашому місці, містере Коуле, я б у той час не ходив з вулиці. Загалом, чому б вам не піти зі мною зараз? Поки що все не вщухне».
  
  
  «Дякую, але я боюся, що преса не чекатиме, навіть на похороні».
  
  
  Через скарги на погано використовуваний двигун я почув новий звук. Я озирнувся. Крізь сірий екран нашого пилу швидко наближалася інша машина. Це була двосмугова дорога. я
  
  
  знав, що якби зустрічний водій хотів обійти, він уже звернув би на смугу для обгону. На інструктаж не було часу. Я перебрався через сидіння, збив водія з керма, важко витягнув «Шевроле» праворуч, а потім ліворуч. Я щосили намагався залишатися на дорозі, поки сипався гравій і верещав гума. Пролунав єдиний брязкіт брязкіт металу об метал, коли мимо пролетіла інша машина. Він їхав надто швидко, щоб гальмувати та роз'їхатися.
  
  
  Не було можливості глянути на нього, і, пройшовши мимо, він не забарився. Шофер розлютився, ніби закликаючи віруючих до молитви. Звукова доріжка Ван дер Меєра, здавалося, застрягла в канавці. "Моє слово! Моє слово!" було все, що вийшло. Я повернув кермо водієві, почуваючи себе краще, сподіваючись, що близький промах був ознакою чогось більшого, ніж хтось у вбивчому поспіху.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  
  
  
  Лікар стривожено попрощався зі мною біля входу до готелю. Він відправить повідомлення, щойно повернеться з Пакара. Телефонувати було б неможливо. Він сподівався, що буду обережний тощо. буд. і т. буд.
  
  
  Коли ми їхали вздовж Адріана Пельта, огинаючи гавань, було багато свідчень, що генерал Тасахмед виставив свої війська на огляд. Коли ми під'їхали до брудно-білого фасаду готелю, війська розсипалися серед пальм та кипарисів, як бур'яни. Їхня присутність, здавалося, лише посилила занепокоєння ван дер Меєра про мене. "Je vous remercie beaucoup, лікар", - сказав я, виходячи з таксі. "A la prochaine fois. Bon Chance en Pakar".
  
  
  "Уї! Уї!" Він висунув голову у вікно, мало не втративши капелюха. "Mon plaisir, a bientôt, a bientôt!"
  
  
  "Ви робите ставку". Водій ніколи не збирався пробачити мені за те, що я врятував йому життя, але за бакшиш, який я йому вручив, приніс мені мій багаж, і я швидко піднявся кам'яними сходами в темну нішу фойє готелю.
  
  
  Сорок років тому палац Ламана був найкращим із того, що французькі колоністи могли собі запропонувати. Залишилась стара патина, лишилася прохолода. Але запах був свіжішим, як і консьєрж.
  
  
  Тиск часу більше не дозволяв розкоші грати в ігри. Коли він виявив, що я можу розмовляти французькою, він увійшов у звичку не отримувати прохання про бронювання. На жаль, усі номери були заброньовані. У нього було місячне обличчя з колючим чорним волоссям і прозорим чорним очима. Духи, якими він купався, відповідали його жестам, як і його жовто-коричневий жилет.
  
  
  Я був єдиним у той момент прибулим, а фойє було досить великим, щоб ніхто не звертав на нас уваги. Я приніс свій підтверджуючий телекс лівою рукою, коли права застібалася на жилеті. Потім я зблизив їх, частково перетягнувши через прилавок.
  
  
  "У тебе є вибір", - тихо сказав я. "Ви можете з'їсти це підтвердження моєї броні або дати мені ключ від моєї кімнати прямо зараз".
  
  
  Можливо, це був вираз його витріщених очей у моїх. Він зазначив, що не голодний. Я відпустив його. Очистивши скуйовджене пір'я, він дістав ключ.
  
  
  "Merci, bien". Я приємно посміхнувся.
  
  
  «Ви повинні заповнити посвідчення особи та залишити свій паспорт», - прохрипів він, потираючи груди.
  
  
  "Пізніше", - сказав я, беручи картку. "Коли я трохи посплю".
  
  
  "Але мсьє...!"
  
  
  Я пішов геть, показуючи хлопцеві, щоб той мав сумку.
  
  
  Коли мені потрібна інформація або послуга в місті, я маю два джерела: водії таксі та прислуга. У цьому випадку це було останнє. Його звали Алі. У нього було приємне обличчя та блакитні очі. Він чудово говорив піджин-французькою. Я зрозумів, що в мене з'явився друг.
  
  
  Він кинув на мене тямущий погляд, поки ми йшли до ліфта в стилі бароко. «Майстер зробив погану людину ворогом». Його обличчя осяяло широкою усмішкою.
  
  
  "Я знайшов його манери поганими".
  
  
  «Його мати була свинею, його батько – цапом. Він завдасть тобі неприємностей». Його голос вирвався з його живота.
  
  
  Піднімаючись у ліфті розміром із стайню, Алі назвав мені своє ім'я і повідомив, що консьєрж, Ареф Лакуте, був поліцейським шпигуном, сутенером, педиком та підлим ублюдком.
  
  
  «Майстер зайшов далеко», - сказав Алі, відчиняючи двері до моєї кімнати.
  
  
  "І ще далі, Алі". Я пройшов повз нього в тьмяно освітлену кімнату, яку мені виділив Лакут. Алі ввімкнуло світло, що не дуже допомогло. "Якщо мені знадобиться машина, ти знаєш, де її знайти?"
  
  
  Він посміхнувся. "Все, що хоче Майстер, Алі може знайти ... і ціна не змусить тебе лаяти мене занадто сильно".
  
  
  «Я хочу машину, яка їздить краще за старий верблюд».
  
  
  "Або новий", - засміявся він. "Як скоро?"
  
  
  «Зараз був би добрий час».
  
  
  «За десять хвилин і він твій».
  
  
  "Є"
  
  
  Чи є тут задній вихід? "
  
  
  Він окинув мене критичним поглядом. "Господар не збирається приносити неприємності?"
  
  
  "Не сьогодні. Чому навколо так багато солдатів?» Я помітив його концентрацію, коли вийняв із гаманця повний кулак ріалів.
  
  
  «Це справа рук генерала. Тепер, коли Бос мертвий. Він буде босом».
  
  
  "Чи був мертвий Бос хорошою людиною?"
  
  
  «Як будь-який бос», - знизав він плечима.
  
  
  "Чи буде проблема?"
  
  
  "Тільки для тих, хто проти генерала".
  
  
  "Чи багато?"
  
  
  «Є чутки, що вони є. Дехто хоче, щоб на його місці правила прекрасна леді мертвого Хазяїна».
  
  
  "Що ти говориш?"
  
  
  "Я не кажу. Я слухаю".
  
  
  "Скільки з цього вам потрібно?" Я розмахував йому банкнотами.
  
  
  Він глянув на мене. «Майстер не дуже розумний. Я міг би тебе пограбувати».
  
  
  "Ні." Я посміхнувся до нього. «Я хочу найняти тебе. Якщо ти мене обдуриш – ну, ін-ула».
  
  
  Він взяв те, що йому потрібно було, потім сказав мені, як дістатися до заднього виходу з готелю. "Десять хвилин", - сказав він, підморгнув мені і пішов.
  
  
  Я зачинив двері і зачинив жалюзі на єдиному вікні кімнати. Насправді це були двері, які виходили на невеликий балкон. З нього відкривався вид на плоскі дахи та на гавань. Він також впускав свіже повітря. Вкладаючи Вільгельміну в свою наплечну кобуру і прикріплюючи Х'юго до передпліччя, я подумав про Генрі Саттона, резидента ЦРУ. Якби наші позиції помінялися місцями, у мене був би хтось в аеропорту, щоб перевірити моє прибуття, водій, який був би напоготові, і контакт тут, у готелі, щоб полегшити мій вхід. Було б повідомлення про наявність машини. Генрі мало мені показував.
  
  
  Задній вхід у готель виходив у смердючий провулок. Він був досить широким для Fiat 1100. Алі та власник машини чекали мене, перший, щоб отримати моє благословення, а другий, щоб подивитися, наскільки я зроблю його багатшим.
  
  
  "Тобі це подобається, Майстер?" Алі поплескав плівкою пилу на крилі.
  
  
  Мені більше сподобалося, коли я зайшов і завів його. Принаймні всі чотири циліндри працювали. День господаря був зіпсований, коли я відмовився торгуватися, дав йому половину того, що він назвав за чотириденну оренду, і виїхав із глухого кута, закликаючи Аллаха благословити їх обох.
  
  
  Ламана більше була схожа на великий парк, ніж на місто. Французи побудували його вулиці у формі віяла і переплели їх із безліччю квіткових парків, завдяки придбанню, на якому розташовувалася територія. Суміш мавританської архітектури та французького планування надала Ламані чарівність старого світу, яку не змогли стерти навіть її визволителі.
  
  
  Я запам'ятав його вулиці під час польоту на гелікоптері в Монреаль, і я рухався у вузькому потоці машин, прямуючи до околиць та посольства США на вулиці Пепін. На основних перехрестях стояли броньовики та відпочивали екіпажі. Я спеціально проїхав повз Президентський палац. Його багато прикрашені ворота були задрапіровані чорним крепом. Крізь золоті ґрати я бачив довгу, повиту пальмами дорогу. Планування, екстер'єр та інтер'єр теж були у моїй пам'яті. Захист Палацу був не кращим, ніж у будь-якій іншій точці. Можливо, Тасахмед направив свої війська, щоб справити враження, а не тому, що чекав на неприємності.
  
  
  Посольство, невелика біла вілла, розташовувалося за довгою високою білою стіною. Прапор на даху був наполовину штатним. Мені було приємно бачити морських піхотинців, які стояли на варті біля воріт, і ще більше мене порадувала їхня серйозна манера поведінки. Мій паспорт перевірили. Fiat перевірили від капота до багажника. Саттону подзвонили. Відповідь прийшла, і мені сказали, де припаркуватися та доповісти сержанту при вході до посольства. Все це зайняло близько двох хвилин, дуже ввічливо, але ніхто не втратив жодного прийому.
  
  
  За дверима я знайшов сержанта. Його було важко не помітити. Я був радий, що ми були на одному боці. Він перевірив ще раз, а потім порадив мені взяти по ліву руку на широкі сходи з двома гілками. Кімната 204 була моєю метою.
  
  
  Я піднявся по вкритих килимом сходах серед запаху квітів, тиші похоронної тиші. Тиша була не тільки мірою події, а й годиною. Було вже понад п'ять.
  
  
  Я постукав за номером 204 і, не чекаючи відповіді, відчинив двері й увірвався всередину. Це був прийом, і рудоволоса жінка, яка чекала на мене, зробила щось, щоб пом'якшити потік пари, який я налаштував на Саттона. "Елегантна" була моєю першою реакцією; не звичайний секретар, був моїм другим враженням.
  
  
  Я мав рацію за обома пунктами.
  
  
  "Містер Коул, - сказала вона, підходячи до мене, - ми на вас чекали".
  
  
  Я не очікував її побачити, але наш короткий потиск рук сказав дещо гарне на випадок несподіваного. „Я прийшов так швидко, як я зміг».
  
  
  "Ой". Вона здригнулася від мого сарказму, її блідо-зелені очі блиснули. Її усмішка була тонкою, як її запах, колір її волосся був чимось особливим, Йейтс та Кетлін Хуліхан – все в одній особі. Натомість вона була Полою Метьюз, помічницею і секретарем зниклого Генрі Саттона. "Де він?" - сказав я, йдучи за нею в офіс.
  
  
  Вона не відповіла, доки ми не сіли. «Генрі - містер Саттон - працює над підготовкою щодо смерті посла».
  
  
  "Що це вирішить?"
  
  
  «Я… я справді не знаю… Тільки це може відповісти, чому його вбили».
  
  
  "Там нічого нема?"
  
  
  "Ні." Вона похитала головою.
  
  
  "Коли Саттон повернеться?"
  
  
  "Він думає до семи".
  
  
  "Щось прийшло для мене?"
  
  
  "О так, мало не забула". Вона вручила мені конверт зі свого столу.
  
  
  "Вибачте мене." Закодована відповідь Хоука на мій римський запит був короткою і не дав реальних відповідей: володіння NAA 60% Mendanike, 30% Tasahmed, 10% Shema. Якби Тасахмед чи Шема захотіли вбити мене, це безперечно можна було б зробити тут легше, ніж у Римі.
  
  
  Я глянув на Паулу, відзначивши, що її груди різко збільшилися на тлі блузки. «Мені потрібний ваш офіс зв'язку».
  
  
  "Чим ми можемо допомогти". Її жест був витонченим.
  
  
  «Ходімо поговоримо про зв'язок».
  
  
  Відділ зв'язку та його головний оператор Чарлі Ніл трохи заспокоїли. Обладнання було новітнім, Ніл знав свою справу. Використовуючи іншу фіктивну адресу, я закодував AX-Sp. для Хоука: потрібно все про ФАО, д-р Отто ван дер Меєр.
  
  
  "Я повинен отримати відповідь протягом півгодини, Чарлі". Я сказав. "Ви дасте мені знати".
  
  
  "Ми будемо в моїй каюті", - просвітила нас обох Паула.
  
  
  На території посольства, що обнесена стіною, було кілька невеликих бунгало для співробітників. Паула повідомила мені, що донедавна проживання в такому будинку було необов'язковим, але терористичні акти проти персоналу США зробили їх обов'язковим, щоб усі жінки, особливо самотні, призначені в NAPR, проживали у них.
  
  
  «Непогана ідея», - сказав я, поки ми йшли стежкою до її котеджу.
  
  
  "У ньому є свої переваги, але це обмежує".
  
  
  Оточуючі кипариси надавав цьому місцю приємне відчуття усамітнення, хоча поблизу був схожий котедж. Червона бугенвілія на тлі білого облицювання додавала атмосферу умиротворення, так само ілюзорного, як і решта.
  
  
  «Зазвичай я поділився б своїм маєтком з кимось, кого я, мабуть, не винесу, але цього разу недолік у людях окупився». Мені сподобалося, як вона хитнула головою.
  
  
  За ще меншою кухнею було невелике патіо, ми сіли на ньому і спробували джин з тоніком. "Я думала, тут буде зручніше", - сказала вона.
  
  
  «Мені подобається ваша думка. Дозвольте мені побалувати себе одним із моїх поблажок». Я запропонував свої цигарки.
  
  
  "Хм ... золоті літери, як красиво".
  
  
  Тобі сподобається тютюн. Ви займаєтеся тим самим бізнесом, що й Генрі?
  
  
  Вона кивнула, коли я простяг запальничку.
  
  
  "Коли зносить дах?"
  
  
  «Завтра на похороні будуть проблеми. Але генерал Тасахмед не має реальної опозиції».
  
  
  «Що тут відбувалося перед смертю Менданік і посла?»
  
  
  Вона кинула на мене обережний умоглядний погляд. «Може, тобі краще зачекати і поговорити з містером Саттоном».
  
  
  «Я не маю часу чекати. Що б ви не знали, давайте зараз».
  
  
  Їй не сподобався мій тон. "Послухайте, містере Коуле..."
  
  
  Ні, послухайте. Ви отримали інструкції співпрацювати. Мені подобається, як ви співпрацюєте, але не кажете про мене офіційно. Мені треба знати, і зараз». Я дивився на неї і відчував іскри.
  
  
  Вона відвернулася. Я не міг сказати, чи був рум'янець у неї на щоках, тому що вона хотіла сказати мені, щоб я пішов до біса, або тому, що ми взаємно впливали один на одного. За мить її очі повернулися до моїх, холодних і трохи ворожих.
  
  
  «Є дві речі. По-перше, я здивована, що ви ще не знаєте. З серпня ми надсилаємо в Ленглі інформацію про прибуття професійних терористів із різних місць…»
  
  
  «Прибуття самотніми, парами та трійками». Я закінчив її. "Питання - де вони?"
  
  
  Ми не впевнені. Вони просто приходять та зникають. Ми думали, що за цим стоїть прем'єр-міністр. Посол Петерсен хотів обговорити це з ним.
  
  
  Мені було сумно, що у ван дер Меєра було більше відповідей, ніж у цих людей. "Вони все ще входять?"
  
  
  "Двоє прибули двадцять четвертого з Дофара".
  
  
  "Ви відчуваєте, що Менданік привів їх, щоб посилити свій натиск проти Османа?"
  
  
  
  "Ми намагалися перевірити можливість".
  
  
  «Які стосунки були у Бен д'Око з генералом?»
  
  
  «Цілові кузени».
  
  
  Вона мала всі стандартні відповіді. «Чи є докази того, що вони могли перестати цілуватися, що Тасахмед позбавився Менданіке?»
  
  
  «Звичайно, це спадає на думку. Але ми не маємо доказів. Якщо Генрі зможе дізнатися про особу водія, який убив посла Петерсена, можливо, ми це теж з'ясуємо».
  
  
  Я скривився у свою склянку. "Де вписується полковник Дуза?"
  
  
  «У кишені генерала. Він робить брудну роботу та любить це. Коли дивишся на нього, бачиш луску змії».
  
  
  Я ставлю порожню склянку. "Який другий пункт ви згадали?"
  
  
  “Це може бути нічого. Є людина на ім'я Ганс Гайєр, який бажає встановити контакт із містером Саттоном».
  
  
  "Хто він?"
  
  
  "Він головний механік North African Airlines".
  
  
  Мої вуха насторожилися. "Він дав якусь вказівку на те, що він хотів?"
  
  
  Ні. Він хотів прийти. Я сказала, що ми зателефонуємо».
  
  
  З погляду мого сексуального потягу Паула Метьюз мала приголомшливий успіх. Як оперативник ЦРУ чи помічник оперативника, чи як би там не було, вона нагадала мені про свого зниклого боса. "Ви знаєте, де Гайєр?"
  
  
  «Ну, в аеропорту є лише одна ангар-стійка. Він сказав, що там буде до восьми».
  
  
  Я встав. «Пауло, мені дуже шкода, що в мене немає часу говорити про колір твого волосся і запах жасмину. Я хотів би перевірити його від дощу. А поки не могли б ви попросити Генрі зустрітися зі мною в бар у Lamana Palace о восьмій і принести відповідь на мою телеграму? "
  
  
  Коли вона встала, її щоки знову придбали рум'янець. "У містера Саттона може бути зустріч".
  
  
  "Скажи йому скасувати". Я кладу їй руки на плечі. "І дякую за напій". Я цнотливо поцілував її в лоб і рушив геть, усміхаючись її спантеличеному погляду.
  
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  Коли я під'їжджав до аеропорту, світло згасало у випаленому сонцем небі. Горіли польові ліхтарі, і маяк на вежі відбивав важкі червоні сутінки. Тепер перед під'їздом стояли три броньовики замість двох. Я знав, що вхід до аеропорту також охоронятиметься. За мною не стежили з міста, і ніхто не спостерігав мого доступу до посольства або з нього. Попереду блокада буде трохи складнішою.
  
  
  Я звернув із головної під'їзної дороги на невеликий відрізок дороги, що веде до ангарів. Наприкінці дороги стояли пости охорони, а поряд – французький командирський джип AMX та бронетранспортер TT 6. Деякі люди ледаряли, доки не побачили, що я наближаюся. Потім вони огризнулися, ніби я був тією силою вторгнення, на яку вони чекали. Мені жестом сказали зупинитися за п'ятдесят футів від воріт.
  
  
  Сержант вивів загін із чотирьох осіб із бойовими силами напоготові. Привітання було різким і арабською. Я був на забороненій території. Якого біса я думав, що роблю!
  
  
  Моя відповідь була французькою. Я був представником Паризького аеронавтичного товариства. У мене були справи з м-сьє Гайєром, шеф-механіком Mecanicien des Avions Africque Nord. Чи це неправильне місце для входу? З цим питанням я подав свій офіційний французький паспорт з належною печаткою.
  
  
  Сержант узяв документ і пішов з ним у будку охорони, де два офіцери зосередилися на перегортанні сторінок. Мої чотири стражники дивилися на мене без кохання. Я чекав на наступний крок, чудово знаючи, яким він буде.
  
  
  Цього разу сержанта супроводжував лейтенант. Він був трохи менш недружелюбний і звернувся до мене французькою. Якою була мета мого візиту? Чому я хотів побачитися з м-сьє Гейєром?
  
  
  Я пояснив, що у NAA виникли проблеми з авіонікою свого нового Fourberge 724C, і мене надіслали з Парижа для вирішення цієї проблеми. Потім я довірився лейтенантові і жестами описав у технічних деталях усе, що сталося. Я надихнувся. Нарешті він наситився, повернув мені мій паспорт і махнув мені рукою, віддаючи наказ пропустити мене.
  
  
  "Аллах маак!" Я крикнув і відсалютував, проходячи через ворота. Салют повернули. Ми всі були на одному боці. Хай благословить Аллах і слабку безпеку.
  
  
  На стоянці біля ангара стояло лише дві машини. Я очікував на зустріч додаткових охоронців, але їх не було. Пройшовши через периметр, ви опинилися усередині. На лінії польоту було кілька старих DC-3. Усередині ангара знаходився ще один з випотрошеними двигунами. Крім «Каравели» і кількох дводвигунових літаків поменше, був ще й приголомшливий новий літак Gulfstream. Під вікном кабіни була емблема НАПР. Безперечно, це була версія Air Force One Менданік. Навіщо їхати на DC-6 до Будану?
  
  
  Якщо у вас був такий розкішний літак?
  
  
  Звертаючи увагу на різні літаки, коли я проходив через внутрішню частину ангару, я не помітив тіл, що рухаються. Це було під час звільнення, це було точно. Уздовж задньої частини ангара була засклена офісна секція. У його вікна я побачив світло і попрямував до нього.
  
  
  Ханс Гейєр мав пустотливе обличчя з хитрими очима, схожими на гудзики. Його лисий купол був кольору обробленої шкіри. Він був невисокий і кремезний, з великими передпліччям і великими руками, покритими жирними ямками. У нього була здатність схиляти голову, як малиновка, що вислуховує хробака. Він глянув на мене, коли я зайшов у двері.
  
  
  "Містер Гайєр?"
  
  
  "Це я." Його голос був натертий наждачним папером.
  
  
  Коли я простягнув руку, він витер брудний білий комбінезон, перш ніж простягнути його. "Ви хотіли бачити містера Саттона?"
  
  
  Він раптом насторожився і подивився через скляну перегородку, а потім знову на мене. "Ти не Саттон".
  
  
  «Вірно. Мене звуть Коул. Ми з містером Саттоном знаємо одне одного».
  
  
  "Хммм." Я чув, як за його сильно насупленим чолом клацають колеса. "Як ти сюди потрапив? У них це місце застебнуте щільніше, ніж корова задниця під час доїння».
  
  
  "Я прийшов не для того, щоб доїти".
  
  
  Він глянув на мене секунду, а потім засміявся. "Досить добре. Сідайте, містере Коул». Він вказав на стілець з іншого боку його захаращеного столу. «Я не думаю, що нам хтось заважатиме».
  
  
  Ми сіли, він відкрив ящик столу і дістав пляшку скріпленого бурбона та кілька паперових стаканчиків. «Почуваєшся нормально? Немає льоду?
  
  
  "У тебе теж все гаразд", - сказав я, киваючи на пляшку.
  
  
  «О, я трохи подорожую. Скажи, коли».
  
  
  - сказав я, і після того, як ми минули оплески і запалили власні бренди, Ханс схилив голову до мене і підійшов до справи. "Що я можу зробити для вас, містере Коуле?"
  
  
  «Я думаю, що все відбувається навпаки. Ви хотіли нас бачити».
  
  
  «Чим ви займаєтесь у посольстві, містере Коуле? Я думав, що знаю там усіх».
  
  
  «Я приїхав сьогодні вдень. Генрі попросив мене замінити його. Люди, для яких я працюю, дали мені інструкції - не гайте часу даремно. Ми займемося цим?
  
  
  Він зробив ковток зі своєї склянки і відкинув голову. «Я маю деяку інформацію. Але я виявив, що у цьому світі немає нічого легкого чи дешевого».
  
  
  «Без аргументів. Яка інформація? Яка ціна?"
  
  
  Він засміявся. «Господи, ти точно не араб! І так, я знаю, у тебе немає часу гаяти». Він нахилився вперед, поклавши руки на стіл. Від верхнього світла на його куполі блищав піт. «Гаразд, бо в душі я патріот, я віддам вам це за копійки. Тисяча доларів американських доларів на рахунок та п'ять тисяч, якщо я зможу надати докази».
  
  
  Що хорошого в першій частині, якщо ви не можете зробити другу?
  
  
  «О, але я можу. Просто це може зайняти небагато часу, бо зараз тут усе у жахливому стані. Хочеш поповнити запаси?
  
  
  "Ні дякую. Скажімо так. Я дам вам триста на депозит. Якщо перша частина буде гарною, ви отримаєте решту сім та гарантію у розмірі п'яти тисяч, якщо вироблятимете».
  
  
  Він випив за мене рештки свого напою, проковтнув і налив собі ще. "Я розумний", - сказав він. "Погляньмо на триста".
  
  
  «Є лише одна річ». Я витяг свій гаманець. "Якщо я не думаю, що те, що у вас є, коштує депозиту, мені доведеться забрати його назад".
  
  
  «Звичайно, не піти, ось побачиш».
  
  
  "Також я хочу отримати відповіді на кілька моїх власних питань".
  
  
  "Все, що я можу зробити, щоб допомогти". Він сяяв, рахуючи шість п'ятдесятих і сунувши їх у нагрудну кишеню комбінезона. "Добре", - він перевірив перегородку, схилив голову і понизив голос. «Авіакатастрофа Менданік не була випадковістю. Я знаю, як це сталося. Докази знаходяться у уламках у Будані».
  
  
  "Ви знаєте, хто це зробив?"
  
  
  «Ні, але будь-який дурень може зробити досить гарне припущення. Тепер Тасахмед – номер один».
  
  
  «Мої люди не платять за припущення. Де DC-7?
  
  
  «DC-7! Це була шістка, на якій літали Менданік та його банда». Його голос підвищився. «І вони, чорт забирай, мали летіти на «Гольфстрімі». Це було перше, що мене попередило. Але це була посадка...»
  
  
  "Ганс", - я підняв руку. «Сімка, де DC-7, що належить NAA?»
  
  
  Його затримали. Він був несправний. «У Руфі, на військовій базі. Якого біса це потрібно робити ... »
  
  
  «Чому він у Руфі? Зазвичай він там базується?
  
  
  "Він взятий в армію на пару місяців".
  
  
  "Що щодо його команди?"
  
  
  «Строго військові. Слухайте, хіба вам не цікаво, як вони взяли Менданік?
  
  
  
  Це пекельна історія. Це сталося раніше. Шаблон був той самий, підхід був той самий. Це була ідеальна установка. Це…"
  
  
  "Ви були на чергуванні, коли Менданік злетів?"
  
  
  «Чорт забирай, ні! Якби я був там, він був би живий сьогодні… або, можливо, я теж був би мертвим. Халід був на чергуванні. Він був нічним начальником. Тільки його більше немає ні вдень, ні вночі. Мені сказали, що я хворий. Так що я намагаюся сказати тобі дещо, перш ніж захворію, тільки ти хочеш поговорити про це прокляте DC-7. Коли вони забрали його звідси, я сказав, дорогою скатертиною! "
  
  
  Поки він гримів, я проводив звичайну перевірку через скляну перегородку. У вішалці не горіло світло, але в сутінках було достатньо, щоб розгледіти силуети прибулих. Їх було п'ятеро. Вони рухалися розкладеним ангаром у розширеному порядку. Перемикач світла над головою знаходився на стіні позаду Ганса.
  
  
  "Вимкни світло, швидко!" – втрутився я.
  
  
  Він отримав повідомлення з мого тону і того факту, що він був досить довго, щоб знати, коли заткнутися і зробити, як йому сказали.
  
  
  Я відчув неприємний бронхіальний кашель, змішаний з дзвоном розбитого скла, коли я відкинувся на спинку стільця і став на коліна. Вільгельмін в руці. У темряві я чув, як Ганс важко дихає.
  
  
  "Є чорний хід?"
  
  
  "У сполучному офісі". Його голос тремтів.
  
  
  «Заберися туди і почекай. Я подбаю про все тут».
  
  
  Мої слова були перервані ще кількома кулями та парою рикошетів. Мені не хотілося відкривати вогонь із 9-мм кулемета та викликати піхоту. Атака була цілком марною. Не було потреби ламати скляні вікна, щоб п'ять героїв змогли схопити одного неозброєного механіка. Глушники означали, що вони не належали компанії, яка охороняє аеропорт. Можливо, їхня ідея полягала в тому, щоб налякати Ганса до смерті.
  
  
  Я чув, як Ганс прослизнув у сусідній офіс. Я сів біля дверей і почав чекати. Недовго. З брязкотом ніг влетів перший із нападників. Я вдарив його низько, і, коли він спіткнувся, я вдарив його прикладом Вільгельміни. Тільки-но він упав на підлогу, як за ним пішов номер два. Я підняв його, і він отримав Х'юго по максимуму. Він видав невиразний крик і звалився мені на плече. Я рушив уперед, використовуючи його як щит, і ми натрапили на номер три.
  
  
  Коли стався контакт, я скинув йому з плеча порізане ножем тіло. Він був спритніший і розумніший. Він вислизнув із мертвого вантажу і попрямував до мене з пістолетом, готовий вистрілити. Я пірнув прямо перед пострілом, зайшов під його руку, і ми спустилися на підлогу ангара. Він був великий і сильний, від нього пахло потім пустелі. Я тримав його за зап'ястя з пістолетом. Він уникав удару мого коліна по промежині, ліва рука намагалася схопити моє горло. У присутності ще двох його приятелів я не мав часу витрачати час на мистецтво греко-римської боротьби. Я дозволив його вільній руці знайти моє горло і загнав Х'юго йому під пахву. Він здригнувся і почав битися, і я швидко зістрибнув з нього, готовий до двох інших. Я чув, як хтось біжить. Я подумав, що це гарна ідея і повернувся через двері офісу, пригнувшись.
  
  
  "Ганс!" - прошипів я.
  
  
  "Коул!"
  
  
  «Відкрий двері, але стій там».
  
  
  "Не хвилюйся!"
  
  
  Двері виходили із задньої частини ангару. Ноги, що біжили, могли означати, що наші відвідувачі вирішили зустріти нас там. Що з вогнями аеропорту, вогнями на посту охорони та ясністю ранньої вечірньої темряви, не було проблем для того, щоб побачити, чи є у нас небажана компанія. На даний момент ми цього не виявили.
  
  
  "Моя машина біля узбіччя", - сказав я. «Ти йдеш за мною. Дивись за нашою спиною. Ходімо».
  
  
  Це була досить неприкрита прогулянка із задньої частини ангару на вільну стоянку. Fiat вирізнявся як пам'ятник Вашингтону.
  
  
  "Де твоя машина, Гансе?" Я запитав.
  
  
  "По той бік ангару". Йому доводилося бігти, щоб не відставати від мене, і він захекався не тільки від того, що втомився. «Я припаркував його там, бо там більше тіні, і…»
  
  
  "Добре. Ви сідаєте ззаду, лягаєте на підлогу і не рухаєтеся ні на дюйм.
  
  
  Він не сперечався. Я запустив Fiat, підраховуючи суми за двома пунктами. Якби відвідувачі погналися за мною, вони знали б, де припаркована моя машина. Якщо вони не входили до складу команди, що охороняє аеропорт, вони були розвідниками, що для партизанів – не проблема. У будь-якому разі вони прийшли за Гансом, а не за мною.
  
  
  Підійшовши до посту охорони, я зупинив машину, приглушив фари, щоб показати свою увагу, і вийшов. Якби лейтенант та його хлопчики знали про загін убивць, я б дізнався зараз.
  
  
  Початкова четвірка на чолі із сержантом підійшла до мене. "Vive la NAPR, сержант", - заспівав я, рухаючись до них.
  
  
  "Ах, ти", - сказав сержант
  
  
  .
  
  
  «Я повернуся вранці. Ви хочете поставити штамп у моєму паспорті?»
  
  
  «Завтра день молитви та жалоби», - прогарчав він. "Не приходь сюди".
  
  
  "Ах да. Я розумію".
  
  
  «Забирайтеся звідси», - жестом жестом показав сержант.
  
  
  Я повільно повернувся до машини, не зводячи очей із вигнутого силуету ангара. Все йде нормально. Я посміхнувся, помахав охоронцям і почав їхати.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  
  
  
  Вийшовши з аеропорту і переконавшись, що за нами ніхто не стежить, я повернувся до свого захованого пасажира.
  
  
  «Добре, друже. Підійди та приєднуйся до мене».
  
  
  Він підійшов до заднього сидіння і, ковтнувши, витяг з комбінезону пляшку бурбона. "Ісусе!" - Сказав він і відпив великий ковток. "Ви хочете один?" - Видихнув він, простягаючи пляшку.
  
  
  "Ніколи не чіпаю його, коли я за кермом".
  
  
  «Боже мій, ти щось подібне до того, приятелю. Ось…» – він потягнувся до нагрудної кишені, – «забери це назад. Ти щойно врятував мені життя. Все, що я отримав, що ти хочеш – безкоштовно».
  
  
  "Лєгче, Ганс". Я не міг утриматись від сміху. «Все у виконанні службових обов'язків. Залишіть гроші собі. Ви їх заробите».
  
  
  «Але чорт! Де ви колись навчалися так діяти!»
  
  
  “А? Чому все моє життя. Двадцять років в Африці і Як довго ти був у літаках? »
  
  
  “А? Чому все своє життя. Двадцять років у Африці, а раніше…»
  
  
  «Я думаю, ви знаєте, що пілотна труба відрізняється від турбіни. Ви професіонал у своїй справі». Я один у своєму. Куди я можу відвезти тебе, де ти будеш у безпеці? "
  
  
  "Моє місце. У нього висока стіна і міцні ворота, і старий Тор відкусить дупу бляшаного гусака, якщо я йому скажу».
  
  
  Ти штурман. Є ідеї, хто ці недружні?»
  
  
  «Господи, ні! Я все одно їх не бачив.
  
  
  Чи є в армії Ташамеда загони коммандос?
  
  
  "Вбити мене. Єдине, що я знаю, це те, що всі вони носять синій картатий головний убір».
  
  
  Це було в крапку. Один із нападників був у береті, двоє інших – без головного убору.
  
  
  Ти впевнений, що не хочеш цього? Я вип'ю все це, а потім упіймаю кайф».
  
  
  «Тільки не губися в цьому настільки, щоб не звертати уваги на те, що я говорю. Ти ж знаєш, що смерть Менданік не була випадковістю. Кому ще ти сказав це?
  
  
  «Нікому. Лише тобі".
  
  
  «Чи є ще одна причина, через яку комусь потрібен твій скальп?»
  
  
  "Уб'ють мене?".
  
  
  Я натиснув на гальмо та зупинив Fiat. Ганса відкинуло вперед до панелі приладів, його пляшка небезпечно брязнула. Я схопив його за комбінезон і підтяг до себе обличчям. «Я хочу отримати кілька відповідей прямо зараз, чи ти підеш додому із пляшкою у зубах. Зрозуміло?
  
  
  Він витріщився на мене, цього разу втративши дар мови, широко розплющивши очі, відкривши рота і тупо киваючи. Я відпустив його, і ми знову рушили в дорогу. Я почекав, поки він прийде до тями, потім мовчки запропонував йому сигарету. Він сприйняв це так само тихо.
  
  
  "Отже, кому ви розповіли про свою теорію про катастрофу?"
  
  
  «Халіду… Він був у ангарі, коли я чергував. Чутки про катастрофу вже надійшли. Коли я запитав, чому вони взяли DC-6 замість Gulfstream, він сказав, що на літаку не працює генератор. Я знав, що він бреше. Я перевірив усе на Гольфстрімі напередодні. Я також знав, що він страшенно наляканий. Щоб налякати його ще більше і змусити говорити, я сказав йому, що знаю, як DC-6 був саботований.
  
  
  "І він казав?"
  
  
  "Неа."
  
  
  "Як ви дізналися, що це був саботаж?"
  
  
  «Як я вже сказав, це було схоже на ще одну аварію, яка сталася в Африці. Теж саме. Усі знали, що то був саботаж, тільки ніхто не міг це довести. Тоді я довів це. Якщо я зможу дістатися Будану, я зможу це довести. на цьому теж”.
  
  
  Сирена, що завивала вдалині, дала неоднозначну відповідь. Це може бути швидка допомога. Подивимося, що то за баггі для дюн». Я переключився на секунду і з'їхав Fiat, який, як я сподівався, був жорстким.
  
  
  "Ми точно застрягнемо". Ганс підстрибував, оглядаючись туди-сюди.
  
  
  Колеса знайшли деяку тягу, коли я рухався під кутом до укриття невисокого урвища.
  
  
  "Вони йдуть дуже швидко!"
  
  
  Я сподівався піти досить далеко від дороги, щоб бути поза зоною досяжності фар, що наближаються, тобто за урвищем. Колеса почали закопуватись і скочуватись. З цим боротися було марно. «Почекай», - сказав я, заглушивши двигун і вилетівши зі свого боку.
  
  
  Білуватий колір Fiat чудово вписувався у пустелю. Достатньо, щоб коли мимо проїхала велика командирська машина, а за нею і швидка допомога, нас не помітили. Сирена завила у холодному нічному повітрі. Потім вони пішли, а ми встали і рушили назад до машини, а Ганс бурмотів: "Що за спосіб закінчити день".
  
  
  . Потім вони пішли, а ми встали і рушили назад до машини, а Ганс бурмотів: "Що за спосіб закінчити день".
  
  
  «Ви можете дякувати Аллаху, що не закінчили його назавжди».
  
  
  "Так. Як ми тепер виберемося звідси?"
  
  
  «Ми протремо твою пляшку, і, можливо, прийде думка. Якщо ні, я впевнений, ти добрий у штовханні машин».
  
  
  Зробивши кілька невеликих зупинок, ми повернулися в дорогу через десять хвилин і через двадцять хвилин дісталися до вілли Ганса.
  
  
  Закордонний квартал Ламани був частиною будинків з білими стінами в мавританському стилі, зосереджених навколо парку, на ім'я Лафейетт. Ми провели розвідку перед тим, як увійти у володіння Ганса. Його будинок знаходився у провулку поряд із парком. Ми обійшли його двічі. На вулиці не було машин та ліхтарів.
  
  
  - І ви все це розповіли Халід?
  
  
  "Що ж."
  
  
  "Ти сказав комусь ще?"
  
  
  "Еріка, моя дочка, але вона нічого не сказала".
  
  
  "А тепер скажи мені, чим ще ти займався, через що хтось настільки засмутився, що захотів убити тебе?"
  
  
  «Будь я проклятий, якщо знаю. Чесне слово!" Він простяг руку, щоб утримати мене. «Я трохи займаюся контрабандою, все роблять. Але це не є причиною вбивати хлопця».
  
  
  «Ні, вони візьмуть тебе лише за праву руку. Гадаю, літак має бортові журнали цього DC-7».
  
  
  «Так. Якщо це допоможе, у вас може бути журнали старого двигуна. Ти не зможеш потрапити до Руфи».
  
  
  "Безпека суворіша, ніж тут?"
  
  
  "Так, чорт забирай."
  
  
  «Ви кажете, що літак було надано військовим. Знаєте для чого?
  
  
  "Звичайно. Навчання парашутистів. Не могли б ви сказати, чому ви…»
  
  
  «Де ви виконували технічне обслуговування, капітальний ремонт тощо?»
  
  
  «Ми зробили все, окрім головного, прямо тут. Для цього я використав «Олімпік» в Афінах».
  
  
  "Коли у нього була остання перевірка?"
  
  
  «О, це мало б бути, коли вони його взяли. Вони сказали, що розберуться».
  
  
  "Ще одне питання, - сказав я, вимикаючи фари, - на цій дорозі є поворот?"
  
  
  Він різко сіпнувся, а потім повернув голову, розуміючи повідомлення. «Ні біса! Господи, ти думаєш, вони нас переслідують».
  
  
  Я під'їхав, а він виліз і підійшов до дверей у стіні, де було вікно Юди. Я чув, як Тор привітно рикнув. Ганс зателефонував у дзвінок, подзвонивши два короткі й довгі. Зайнялося верхнє світло.
  
  
  "Вона, мабуть, турбувалася про мене", - посміхнувся він. "Еріка, це я, люба", - покликав він. "У мене є друг, так що тримай Тора".
  
  
  Ланцюг потягли. Двері відчинилися, і я пішов за ним у двір. У тьмяному світлі мені здалося, що вона висока. На ній було щось біле, і вона тримала собаку, що гарчала. "Торе, перестань!" - сказала вона хрипким голосом.
  
  
  Ганс опустився навколішки, поклавши руку Тору на голову. Тор, це мій друг. Ти ставишся до нього як до друга!
  
  
  Я сів поруч із собакою і дозволив їй понюхати мою руку. "Привіт, Тор, - сказав я, - ти з тих хлопців, з якими можна зустрітися, коли необхідний захист".
  
  
  Він пирхнув і почав виляти хвостом. Я встав і побачив, що Еріка оглядає мене. «Мене звуть Нед Коул. Я підвіз твого батька додому».
  
  
  «Зважаючи на його запах, я впевнений, що він потребував цього». У цьому грубості був відтінок гумору.
  
  
  "Це добре сказано". Ганс виштовхнув пляшку. «Послухайте, я насилу виловив це на поверхні».
  
  
  Ми всі засміялися, і мені сподобався її розкутий звук. «Заходьте, містере Коуле. Що трапилося з вашою машиною, тату?
  
  
  «Він… ах… зламався. Я не хотів витрачати час на його виправлення, в основному тому, що містер Коул тут…»
  
  
  "Ви займаєтеся авіаційним бізнесом?" Вона відчинила двері і простягла нам пройти. При світлі я краще побачив її.
  
  
  Вона мала мініатюру носа її батька до стрибків з трампліну. Крім того, вона, мабуть, прихильно ставилася до своєї матері. Афродіта у білих шортах. На тлі холоду вона була у синьому светрі з коміром-водолазкою, який виглядав важко, щоб утримати все всередині. Інші її розміри були рівні, і коли вона зачинила двері і пройшла повз, вона виглядала так само добре, як йшла, як і вперед. Насправді, босоніж або верхи на коні Еріка Гайєр з довгим і природним темним волоссям, прямим і проникливим блакитними очима була найбажанішим видовищем для будь-якого бачення.
  
  
  "Можу я запропонувати вам щось?" Слабка усмішка дражнила мене.
  
  
  "Не зараз, дякую". Я повернув послугу.
  
  
  «Слухай, люба, тут хтось був? Хтось дзвонив?»
  
  
  «Ні… Я відпустив Каззу додому, коли прийшов із клініки. Чому ти чекаєш компанії?
  
  
  "Сподіваюсь, що ні. Тобто ні. Але зараз все не так добре і…»
  
  
  "Доктор Рабул сказав, що буде краще, якщо я не прийду завтра. Я думаю, що він дурний
  
  
  і ти теж. Ви згодні, містере Коуле? Ми все ще дивилися один на одного.
  
  
  «Я тут просто незнайомець, міс Гайєр. Але я вважаю, що все може вийти з-під контролю. У будь-якому випадку гарна нагода, щоб у вас був вихідний, чи не так?»
  
  
  «Док прав. Гей, а як щодо холодного пива та закуски?» Я не знала, чи питає мене Ганс, чи каже їй.
  
  
  «Мені дуже шкода, – сказав я. "Я не можу залишитися". Мій жаль був щирим. "Можливо, тобі вдасться взяти вихідний, Гансе".
  
  
  "Що трапилося?" - Сказала Еріка, переводячи погляд з мене на свого батька.
  
  
  "А тепер не дивись на мене так", - здригнувся він. "Я ні чорта не зробив, чи не так?"
  
  
  "Не те, що я знаю про." Я підморгнув їй. «Я уточню у вас обох ранком. Я не хочу залишати цю машину там надто довго. Вона може втратити все потрібне».
  
  
  «Я відчиню ворота, і ви поставите її на подвір'я». Ганс теж не хотів, щоб я йшов.
  
  
  "Я прийду на сніданок, якщо ви мене запросите". Я кивнув Еріке.
  
  
  "Як тобі яйця?" Вона знову схилила голову до мене, жест копіював її батько.
  
  
  "Я візьму фірмову страву вдома. В який час?"
  
  
  "Коли ти прийдеш, я буду готова".
  
  
  "A bientôt", - простягнув я руку. Я дуже не хотів відмовлятися від цього рукостискання.
  
  
  "A bientôt". Ми обидва засміялися, і Ганс виглядав спантеличеним.
  
  
  "Я тебе проводжу", - сказав він.
  
  
  У машині я дав йому кілька порад. «Краще тобі розповісти. Якщо ти маєш друзів, де ти зможеш переночувати, це буде непоганою ідеєю. Якщо ти залишишся тут, скажи Тору, щоб він заточував зуби. У тебе є пістолет?
  
  
  «Так. Будь-хто, хто спробує перебратися через цю стіну, включить сигналізацію, яка розбудить мертвих. Я сам її налаштував».
  
  
  «Побачимося вранці, Гансе».
  
  
  "Звичайно. І, гей, дякую за все, але я ще не заробив це бабло».
  
  
  «Залишайся вільним, і ти їм будеш».
  
  
  Я поїхав, бажаючи залишитися. У мене не було часу захищати їх, і була велика ймовірність, що головорізи знову прийдуть на полювання.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  
  
  
  Повернувшись до центру міста, я пережив довгий та не дуже продуктивний день. За винятком прямої спроби застрелити мене в Римі, мені залишалося робити трохи більше, ніж коли Хоук витяг мене з моєї ідилічної усамітнення біля озера.
  
  
  Майже все, що сталося з того часу, вказувало на внутрішні проблеми для НАРН, але мало на те, щоб вона стала притулком для ядерної зброї. Автомобіль, який мало не збив Ван дер Меєра та мене, міг бути паршивим водієм чи гостинним комітетом для небажаного американця. Поки що Саттон пропонував тільки дівчину на ім'я Паула, яка була непоганою пропозицією, якщо тобі не було чого робити.
  
  
  Єдиний підозрілий кут атаки на Ганса полягав у тому, чому цифри та чому місце? Відповідь могла полягати в тому, що вони хотіли тримати все напоготові, і що може бути краще, ніж поле під військовим контролем. Цифри могли означати, що вони не планували вбивати його, доки не налякали його до розмови. Приплив найманців був єдиною слабкою зачіпкою. Наведені кимось партизани та навчені десь скоювати вбивства. Очевидним кимось був Тасахмед, але зовнішній вигляд і манери його солдатів лише посилювали те, що вказувалося у файлах AX, відсутність професійних якостей. Звичайно, у Rufa все могло бути інакше. Дюжина радянських інструкторів могла це зробити інакше. Схоже, що візит до Руфи був пріоритетом. Єдиним позитивним моментом у DC-7 було те, що для обслуговування його пішло набагато більше часу, ніж це необхідно. Складіть все це, і вийде гарна купа загадок.
  
  
  Паркувати «Фіат» у провулку, де я його взяв, було марно. Залишати його на вулиці теж було недобре; це був добрий спосіб втратити це.
  
  
  У місті все було закрито, пішохідний потік був майже таким самим розрідженим, як рух машин та коней. Я попрямував на центральну площу. Поруч із центральним бюро пошти знаходився Комісаріат поліції. Перед його вицвілим фасадом стояло півдюжини машин. Я під'їхав до однієї – жучка фольксвагена, який виглядав не більш офіційно, ніж моя власна машина. Два жандарми біля входу в будівлю кинули на мене побіжний погляд. Це здавалося гарним місцем для паркування, поки Алі не поставить щось краще. Давнє Ламанійське прислів'я говорить: «Якщо ви не хочете, щоб вас помітили, припаркуйте свого верблюда в череді ворогів».
  
  
  Бар готелю мав назву «Зелена кімната». Зелений, тому що він був оточений старовинними зеленими шторами. Барної стійки не було, але навколо столів із твердих порід дерева був ряд марокканських стільців однакового віку. Півстоліття тому це був елегантний французький салон, де джентльмени нюхали свій кокаїн або ковтали коньяк «Курвуазьє».
  
  
  
  Тепер це була бічна кишеня, де невіруючий міг попити, бо мусульманський закон мав приймати економічні реалії. Реальність була вчетверо дорожча звичайного напою. Принаймні це була одна зі скарг Генрі Саттона.
  
  
  Я міг би помітити його на Центральному вокзалі о п'ятій годині дня п'ятниці. Це були Тафт, Єльський університет та, ймовірно, Гарвардська школа бізнесу. Благовиховане обличчя, високий, незграбний, в його одязі, годиннику, браслеті, класичному кільці, і в цій невизначеній манері впевненості, що сумує з самовдоволеним виглядом, проявляється вид багатства. Він був проштампований Держдепом. Чому саме ЦРУ приставило до нього мітку, я залишу експертам.
  
  
  Зелена кімната була заповнена сигарним димом та маленькими згустками бізнесменів, які згодовують один одному останні чутки. Я помітив у тому числі пару британців. Саттон, справжнє ім'я якого, безперечно, було чимось на кшталт Дункана Колдрича Ешфорта Третього, сидів один у кутку, ділячи свого часу, щоб потягувати пиво і дивитися на годинник.
  
  
  Я сів поруч із ним і простяг руку. «Містере Саттон, я Нед Коул. Вибач, я спізнився, пробки».
  
  
  Миттєве здивування поступилося місцем швидкої оцінки. «О, як маєте. Ми чули, що ви приїдете. Він був з їхньою власною нісенітницею. Рівень звуку був сильним для тих, хто зібрався, але присутні були досить зайняті, щоб ми могли поговорити в повній конфіденційності.
  
  
  "Я зроблю кілька важливих нотаток", - сказав я, посміхаючись, дістаючи кишеньковий блокнот. «Ви дасте відповідь на кілька питань».
  
  
  «Я думаю, що було б більше сенсу, якби ми пішли до посольства». У нього був аденоїдний голос, що гармоніював із його високим носом.
  
  
  «Я вже був у посольстві, Генрі. Я чув, що ви були зайняті. Ви принесли відповідь на мій пріоритет від АЗ?
  
  
  «Він у мене в кишені, але подивися сюди…»
  
  
  Ви можете передати його мені, коли ми вийдемо. У вас є щось із приводу зустрічі Менданік і Петерсен ».
  
  
  Він дивився на мене, засмучений, крижаний. «Я не звітую перед тобою, Коуле. Я…»
  
  
  «Ви це робите зараз, і вам краще дістатися до цього страшенно швидко». Я посміхнувся і кивнув, зробивши позначку на сторінці. «Ваші інструкції прийшли через Білий дім, так що давайте позбудемося цього лайна. А що щодо Петерсена?
  
  
  «Посол Петерсен, – наголосив він перше слово, – був моїм особистим другом. Я відчуваю особисту відповідальність за його смерть. Я…»
  
  
  "Мені все одно". Я зробив знак офіціантові, вказавши на пивну пляшку Саттона і піднявши два пальці. «Врятуйте свої поранені почуття та розкажіть мені факти». Я записав ще одну порожнечу в блокноті, дозволяючи йому перепочити.
  
  
  «Вантажівка, що врізалася в машину посла, була вантажівкою без розпізнавальних знаків». Він сказав це так, ніби плювався зубами. "Я знайшов це".
  
  
  Я глянув на нього. Він надувся від досади, швидко переходячи в лють.
  
  
  «П'яний водій для тебе. Ти знайшов, хто ним володіє?
  
  
  Він похитав головою. "Ще немає."
  
  
  «Це ваша єдина вказівка на мету опівночі зборів?» Мій тон ще глибше відбився на його засмаглому обличчі.
  
  
  «Зустріч відбулася об 01.00. Ми й досі не знаємо її мети».
  
  
  «Якби ви сказали це від початку, ми могли б заощадити хвилину. Наскільки я розумію, Менданік не поважав посла».
  
  
  «Він не розумів посла. Посол намагався і намагався…»
  
  
  «Так що характер дзвінка Менданік Петерсен був незвичайним».
  
  
  «Так, можна було сказати».
  
  
  "З ким саме Петерсен розмовляв перед від'їздом до Президентського палацу?"
  
  
  «Тільки з його дружиною та морським піхотинецем. Він просто сказав дружині, куди він збирається, і він також сказав морській піхоті. Йому слід було забрати свого водія. Якби він подзвонив мені…»
  
  
  "У вас немає жодних контактів у палаці?"
  
  
  "Думаєш, це легко?"
  
  
  Офіціант приніс пиво, і я подумав, який повний перебір цей хлопчик. Один резервний агент AX із секції R, дислокований у Ламані, і я отримав би свої відповіді.
  
  
  Є дещо, що вам краще знати зараз, - сказав він, коли офіціант пішов. - Ми маємо інформацію, що завтра тут будуть проблеми. Було б розумно провести день у посольстві. Все може стати дуже негарним”.
  
  
  Я випив пиво. "Партизани, які прийшли сюди, кому вони належать?"
  
  
  "Я підозрюю, що вони були введені Менданік для використання проти Османа на півдні".
  
  
  "Ти керуєшся здогадами, га?"
  
  
  На жаль, це було так. Його очі звузилися, і він нахилився до мене. «Містере Коуле, ви не офіцер мого агентства. Ви з ДВД чи якоїсь іншої операції. Ви можете бути важливими вдома, але я керую станцією тут, і я маю всю інформацію…»
  
  
  Я підвівся: «Я піду з тобою», - сказав я, посміхаючись йому і кладучи блокнот у кишеню.
  
  
  Блокнот. Він пішов за мною з кімнати до коридору вестибюля.
  
  
  "Тільки одне", - додав я, коли він незграбно пішов поруч зі мною. "Я, напевно, зв'яжуся з вами завтра. Мені потрібен письмовий звіт про смерть посла з усіма подробицями; жодних здогадів, тільки факти. Мені потрібне все, що у вас є про найманців. Я хочу знати, які контакти у вас є в цьому місті" і цій країні. Я хочу знати, що задумав Осман, і..."
  
  
  Він зупинився. "Тепер ви бачите тут...!"
  
  
  «Генрі, хлопчику, - і я закінчив з усмішкою, - ти зробиш те, що я скажу, або я відправлю тебе звідси так швидко, що не маю часу збирати танцювальні туфлі. ми заходимо в салон для дому, і ви можете дати мені мій пріоритет від А до Я. Тобі щойно дали свій”.
  
  
  Він пішов на повній швидкості, і я поплентався до ліфта, думаючи, що агентство зможе досягти більшого навіть у такому місці в саду, як цей.
  
  
  Раніше я зазначав, що консьєржа Лакута замінила нічна людина. Я кивнув йому, і він холодно посміхнувся мені-знаю-чого-ти-чого-не знав. Краєм ока я побачив, як голова Алі висунулась з-за пальми в горщику. Він подав мені швидкий сигнал, і я пройшов повз культурне дерево, радий вступити в контакт. Може, мій Аладдін викличе якусь столову їжу.
  
  
  "Майстер!" - прошипів він, коли я зупинився, щоб зав'язати шнурок, - не ходи до своєї кімнати. Там поліцейські свині. Головний та його круті хлопці.
  
  
  «Мої старі друзі, Ах, – сказав я, – але дякую. Я хочу якесь місце, де я можу побути на самоті на деякий час».
  
  
  "Вийдіть з ліфта на другому поверсі".
  
  
  Я випростався, думаючи про те, що Алі робитиме з роботою Генрі Саттона. Може, я зможу отримати йому стипендію в Єльському університеті.
  
  
  Він зустрів мене на другому поверсі і провів у кімнату, схожу на мою кімнату на два поверхи вище. "Тут ви будете в безпеці, Майстер", - сказав він.
  
  
  «Я б віддав перевагу ситому шлунку. Ви можете принести мені щось поїсти?
  
  
  "Кускус?"
  
  
  «Так, і кава. До речі, де краще припаркувати машину?
  
  
  Він посміхнувся до грудей. "Може, перед комісаріатом поліції?"
  
  
  "Забирайся звідси". Я націлив чобіт йому в тил.
  
  
  Він одвернувся. «Майстер не такий уже й дурний».
  
  
  Я зачинив за ним двері і сів читати відповідь AX. У сумі вийшло два нулі. Доктор Отто ван дер Меєр був саме тим, ким він себе називав, і його також високо цінували. Його мати була зулуською. Африка була його сільськогосподарським центром. Супутникова та аерофотозйомка над НАГР нічого не дала.
  
  
  У мене не було подрібнювача, щоб знищити відповідь АЗ, але у мене був сірник. Я спалив, потім змив його і подумав про моїх гостей, які чекають нагорі. Мене не здивувало їхнє прибуття. Дзвонив їм Лакуті чи ні. Митниця передала б слово. Я міг би їх уникнути, якби захотів. Я не вибирав, але їм доведеться почекати, поки моя внутрішня людина не буде відновлена.
  
  
  Ах, мабуть, кус-кус був гарний, і густа чорна кава теж. «Хазяїн хоче, щоб сюди привезли машину?» він запитав.
  
  
  "Думаєш, там безпечно?"
  
  
  "Я не думаю, що його вкрадуть". Він грав прямо.
  
  
  "Чи можете ви запропонувати більш відокремлене місце?"
  
  
  «Так, коли Учитель принесе його, я покажу йому».
  
  
  "Це може статися набагато пізніше".
  
  
  «Залиштеться в цій кімнаті сьогодні ввечері, хазяїне, і ви спатимете спокійно. Ті, хто вгорі, втомляться і підуть. Той свинячий міхур, Лакуте, він приніс їх».
  
  
  «Дякую за наведення, Алі». Я приніс кілька рахунків. «Заплющте очі і візьміть кирку».
  
  
  «Майстер не надто знається на грошах».
  
  
  «Це більше, ніж підказка. Це інформація. Ви знаєте, що американського посла було вбито. Я хочу знати, хто його вбив.
  
  
  Його очі розширились. «Ви могли набити руку вдесятеро більше, ніж тримаєте, і я не міг дати вам відповіді».
  
  
  "Не зараз, але тримай свої гострі вуха відкритими, і невідомо, що ти почуєш".
  
  
  Він похитав головою. "Я не хочу, щоб вони були відрізані".
  
  
  "Слухай тихо".
  
  
  Якщо я щось чую, ви мені платите. Не зараз. Ви вже заплатили мені вдвічі більше. Так не весело. Ви маєте торгуватися”.
  
  
  Коли він пішов, я вивантажив Вільгельміну, Гюго та французький паспорт. Люгер пішов під матрац, Х'юго - до туалетної кімнати, а паспорт - у задній частині полиці туалету. Настав час було знайомитися з опозицією і, як кажуть, захотілося бути чистим.
  
  
  Я зайшов до своєї кімнати, зареєструвавши належний сюрприз у приймальні. Кімната була б забита трьома людьми. Із п'ятьма це було майже СРО.
  
  
  
  Двері зачинилися, замкнені, і мене обшукав один із зловмисників у формі.
  
  
  В той час, як армійські хлопці були одягнені в хакі, мої відвідувачі були одягнені в оливково-зелений. Полковник, що сидів у кріслі обличчям до мене, отримав мій паспорт від мого пошукача, не зводячи з мене очей.
  
  
  "Що тут відбувається!" Мені вдалося вибратися. "П-хто ти?"
  
  
  «Заткнися, - сказав він стерпною англійською. - Я поговорю, ти відповість. Де ти був?" По майже заповненій попільничці було очевидно, що це нетерплячий офіціант.
  
  
  "Що ти маєш на увазі, де я був?"
  
  
  Була дана коротка команда, і бугай ліворуч від мене вдарив мене по пащі. Я відчув смак сірки та крові. Я ахнув і спробував зобразити приголомшений.
  
  
  "Я сказав, ти відповиш, а не дурних звуків". Полковник постукав свіжою сигаретою об свій срібний портсигар. У нього були жилисті пальці. Вони пішли з рештою від нього; змія, що згорнулася з блекджека. Умовляюче обличчя було вбивчо гарним - тонкі губи, тонкий ніс, тонкі очі. Обсидіанові очі; нещадний, розумний, позбавлений почуття гумору. Судячи з охайної форми, він був вибагливий, добре організований, не схожий на тих військових, яких я бачив досі. У пустельному одязі він міг би зіграти Абд ель Криму у розквіті сил.
  
  
  "Тепер, де ти був?" – повторив він.
  
  
  «В… у посольстві США». Я заткнув губи носовою хусткою. «Я… я був там, щоб засвідчити свою повагу. Я газетник».
  
  
  «Ми знаємо про вас. Хто вас сюди запросив?
  
  
  "Я тупо похитав головою." Ніхто мене не запросив. Я-я просто прийшов... щоб... написати про ваші сільськогосподарські проекти”.
  
  
  "Ми задоволені, - видихнув він хмару диму, - але ти брехун". Він кивнув на купу м'яса праворуч від мене. У мене було досить часу, щоб напружити м'язи живота і витримати удар. Але навіть у цьому випадку болісний кашель і подвоєння не були лише грою. Я впав навколішки, схопившись за живіт. За волосся мене підняли на ноги. Я ридав, важко дихаючи, провалюючись під скальпом.
  
  
  "Якого біса!" Я слабо ойкнув.
  
  
  "Що, чорт забирай, справді. Навіщо ти прийшов сюди?"
  
  
  "Написати про смерть прем'єр-міністра". Я витягнув це, вдавши, що ковтнув, щоб допомогти.
  
  
  «І що ви могли б написати про це, крім того, що ваше смердюче ЦРУ вбило його?» Його голос сердито затріщав. «Можливо, ви із ЦРУ! Звідки я знаю, що це не так?
  
  
  "Ні, не ЦРУ!" Я простягнув руку.
  
  
  Я не бачив удару, що походить від третьої людини позаду мене. Це був удар по шиї, і цього разу я справді впав. Мені довелося щосили боротися, щоб не натрапити на перський килимок в оці. Найпростіший спосіб - прикинутися непритомним. Я завмер.
  
  
  "Дурень!" — гаркнув полковник арабською. "Ви, напевно, зламали йому шию".
  
  
  "Це був лише легкий удар, сер!"
  
  
  "Ці американці багато чого не виносять", - пробурмотів той.
  
  
  «Відкрий обличчя та набери води».
  
  
  Вода була приємна. Я заворушився і застогнав. Знову піднявшись на ноги, я спробував однією рукою потерти шию, а іншою – живіт.
  
  
  «Послухайте мене, непроханий письменник брехні, - рука в моєму волоссі підняла мою голову, щоб я приділив полковнику належну увагу, - є рейс, що вилітає з Ламани о 07:00 до Каїра. Ви будете в аеропорту о 05:00, так що ви матимете достатньо часу, щоб побути на ньому. Якщо ви не на ньому, ваше перебування тут буде постійним”.
  
  
  Він підвівся, і погляд у нього був навіть гостріший, ніж у бритви. Він потряс мій паспорт перед моїм носом. «Я збережу це і ви можете повернути його, коли пройдете митницю. Вам це ясно?
  
  
  Я мовчки кивнув головою.
  
  
  «І якщо ви хочете написати розповідь про своє приємне перебування тут, скажіть, що полковник Мохаммед Дуза був людиною, яка розважала вас найбільше».
  
  
  Він пройшов повз мене, і денді, який ударив мене кролячим кулаком, ударив мене чоботом у зад і штовхнув мене через кімнату на ліжко.
  
  
  Дуза сказав біля дверей. «Я залишу тут Ашада, щоб забезпечити ваш захист. Ми любимо виявляти гостинність навіть до непроханих гостей».
  
  
  Окрім затеклої шиї та болю в животі, мені не було чого показати через те, що я кинувся до левів пустелі. Я зустрів Дузу і дізнався, що він не знав Ніка Картера, а лише Неда Коула, а це означало, що він не грав жодної ролі у замовленні мого вбивства. Він не бачив у мені проблеми, і це було моєю точкою зору. Він не турбуватиме мене, доки я не прийду на рейс. Було всього 21:00, а отже, в мене залишалося дев'ять годин. У мене на порядку денному було ще кілька зупинок, і настав час йти. Якщо вони виявляться такими ж сухими, як і решта, я міг би влаштувати власний переворот.
  
  
  Ашад, якого залишили доглядати мене, був тим, хто завдав мені найбільшої шкоди, причому ззаду. Поки він сів у крісло, яке звільнив Дуза, я ввійшов до кабіни, позначеної як salle de bain, і прибрав уламки. Якщо не рахувати забите губи, я виглядав не набагато гірше, ніж зазвичай.
  
  
  .
  
  
  Ашад з усмішкою спостерігав за мною, коли я нахилився, щоб підняти носову хустку. «Ваша мати їла гній», - сказав я арабською.
  
  
  Він не міг повірити, що правильно мене почув. Він підвівся зі стільця з широко розкритим ротом і очима, сповненими люті, і я кинувся в стрибку і вдарив ногою в караті. Моя нога зачепила його верхівку шиї та щелепу, і я відчув, як кістки розкололися, коли його голова мало не відірвалася. Він перебрався через спинку стільця, вдарився об стіну і вдарився об підлогу з гуркотом, від якого забренчав посуд.
  
  
  Вдруге за день я поклав труп у ліжко. Потім я переодягся, одягнувши чорний костюм і відповідну сорочку з коміром-стійкою. Не те щоб я був у жалобі, але колір підходив до нагоди.
  
  
  Ідучи, я спустився до своєї кімнати на другому поверсі. Там я зібрав своє обладнання та здав сумку та кейс. З валізи дістав найнеобхідніше - дві зайві обойми для люгера, одна з них запальна. За коліном я закріпив спеціальний пристрій самонаведення розміром на кнопку AX. Якщо виникне потреба, його сигнал викличе батальйон рейнджерів у 600 осіб із Шостого флоту. Запасний П'єр увійшов до внутрішньої кишені. Нарешті, акуратно спресована нейлонова мотузка завдовжки тридцять футів із її надійним кріпленням обернулася навколо моєї середини як другий ремінь.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  
  
  
  Я вийшов з готелю по провулку і, дотримуючись таких же провулків, дістався Президентського палацу біля його північної стіни. Стіна була довжиною півмілі з ящиками для охорони з обох кінців і двома посередині.
  
  
  Охоронці не проводили постійного патрулювання. Приблизно кожні десять хвилин команди з двох людей марширували у протилежних напрямках, зустрічали своїх співвітчизників та поверталися на базу. Хоча вулиця, що йшла паралельно стіні, мала верхнє освітлення, я бачив, що пробратися через периметр не склало особливої проблеми. Це було питання часу. Вуличні ліхтарі мало освітлювали стіну. Однак стіна була доброю двадцяти футів заввишки і була білою. Одягнений у чорне, я збирався виглядати, як тарантул, що насувається на нього.
  
  
  Я почекав, поки центральна команда завершить своє нерішуче патрулювання, потім я рушив від канави, де я сховався, швидким бігом до самої стіни. Уздовж неї були низькі кущі, і я влаштувався в них, щоб підготувати мотузку.
  
  
  Коли я був налаштований, я перемістився в точку прямо за центральною стійкою захисту. Двоє пасажирів сиділи перед ним і розмовляли. Я міг бачити сяйво їхніх сигарет і чути їхні приглушені голоси. Тільки якщо вони повернуться, вони побачать мене.
  
  
  Я підвівся, перевірив і зробив кидок. Мотузка пішла вгору і знову. Пролунав слабкий брязкіт, коли його спеціальний пристрій автоматично встромився в далеку сторону. Звук не турбував курців. Я потягнув за мотузку і пішов далі. Я зробив позначку, щоб подякувати AX Supply за її взуття для польових операцій. Підошви були схожі на магніти.
  
  
  За східним звичаєм верх стіни був усипаний уламками битого скла. Я обережно зісковзнув, змінив своє становище і, перебивши мотузку, стрибнув у паркову зону президентського двору.
  
  
  В історії країни ніколи не було президента, але щойно вона стала НАПР, через безглуздість політичного агітпропу назва була змінена з Королівського палацу на Президентський. Як би там не було, це був реальний об'єкт нерухомості. У темряві здавалося, що він перебуває в одному ряду з Версалем.
  
  
  Я попрямував до слабкого світла в небі, яке вказувало на розташування палацу. Були нічні птахи, але не було ані охоронців, ані собак. Це зміцнило моє почуття, що Тасахмед насправді не очікував на чиюсь опозицію.
  
  
  Я був майже радий бачити, що сам палац перебуває під охороною. Це було нарівні з хлопчиками, які охороняли зовнішню стіну. Я пройшов через них, як віскі по тріснутому льоду. Моя точка входу була через іншу стіну, всього близько десяти футів у висоту. Вона приховувала внутрішній двір, який був закритий для всіх, крім Шеми Менданіке та її дам, щось на зразок жіночої розпусти навпаки. Я сподівався, що ніхто з них не чекатиме, поки я виліз на його захисну руку. Одна сторона двору була стіною палацу, і креслення AX вказували на те, що в цьому крилі були апартаменти Шеми.
  
  
  На подвір'ї пахло жасмином. У ньому були закриті проходи та центральний фонтан. У нього також була повита виноградною лозою, схожа на сходи ґрати, які піднімалися по високій стороні палацової стіни до точки під вікном, в якому світилося тьмяне світло. Як міг мандрівний агент ігнорувати це?
  
  
  Зосередившись на ньому, я майже закінчив Ніка Картера та вечір Дугласа Фербенкса.
  
  
  
  Все це було надто легко, і я не бачив його в темряві відокремленої прогулянки. Моя перерва була в тому, що він не бачив мене, поки я не приземлився на клумбі.
  
  
  Якби він був розумний, він почекав би на місці, поки не вдарив мене ззаду. Або бив у мідний гонг та викликав велику допомогу. Натомість він вилетів з доріжки з гавкотом, як морж, частково від подиву, частково від злості.
  
  
  Я побачив спалах ножа в його руці і допоміг боягузові піти. Час мав значення, а я не хотів зустрічатися з його друзями. Політ Х'юго був коротким і точним: він проникнув по ручку у вразливе місце, де горло з'єднується з вершиною грудини.
  
  
  Він упав, задихаючись від крові, розбиваючись об квіти. Поки він смикався в останніх конвульсіях, я двічі перевірив подвір'я, щоб переконатися, що ми самі. Коли я повернувся, йому вдалося вирвати з горла Хьюго. Це була його остання частина руху. Я витер стилет об його сорочку і перейшов до огорожі з ґратами.
  
  
  Вона була досить міцною, щоб витримати мою вагу. Я залишив мотузку в лозах і, як Джек у Бобовому стеблі, пішов далі.
  
  
  Ще до того, як я підійшов до вікна, я почув голоси: жіночий та чоловічий. Щоб дістатися до вікна, я побачив, що мені доведеться балансувати на вершині ґрат, моє тіло притиснуте до стіни, руки над головою, тягнутися до виступу. Це був один із тих закладів з глибокими виїмками, з довгим похилим підвіконням і гострою аркою. Триматися не було за що. Навантаження мало пройти через пальці та ноги. Звук голосів переконав мене, що використовувати мотузок немає альтернативи. Якщо б насадка вдарилася об скло або брязнула про щось, це було б так. Мені довелося б тяжко.
  
  
  Стоячи на шкарпетках з Х'юго між зубами, я зміг зачепитися пальцями за виступ. Потім мені довелося підтягнути підборіддя, притиснувши пальці ніг до стіни, але не виштовхуючи нижню частину тіла назовні. Коли я вперся підборіддям у виступ, дозволив йому взяти на себе частину ваги, відпустив праву руку і схопився за внутрішню частину підвіконня.
  
  
  Решта полягала в тому, щоб потрапити до кімнати, не створюючи шуму. Це було віконце, що відчинялося всередину, і я пройшов через нього, як борсук, який намагався пройти через тунель крота. Наприкінці я побачив, що світло виходить не з кімнати, в яку я збирався увійти, а з іншої. Ось звідки теж долинали голоси.
  
  
  Я зрозумів, що це була спальня, а судячи з розміру ліжка та легкого запаху парфумів, це був жіночий будуар. Дзеркало, що покривало всю стіну, зловило моє відображення і на мить повторило мене.
  
  
  Через відчинені двері я побачив набагато більшу кімнату, справжній королівський салон. Однак його розмір та обстановка просто реєструвалися, коли я бачив його мешканців, особливо жінку.
  
  
  Вона була ельфійкою, чорнявою, чорноокою і, ймовірно, родичкою колібрі. На ній був цілий золотий каптан з лами, що застібається на шиї. Тим не менш, у її гніві її груди акцентувалися, а те, як вона рухалася швидкими вихорами і дротиками, акцентувало решту її ідеально складеного тіла. «Ти проклятий брехун, Тасахмед»; - гаркнула вона французькою.
  
  
  Потрібно оновлення файлу AX про генерала. Він видужав. Його обличчя було надто пухким, друге підборіддя починалося добре, і він почав роздмухувати форму там, де її слід було заправити. Він усе ще був гарним чоловіком; високий, легкий на ногах, з важкими рисами обличчя та розпатланими вусами. Колір обличчя у нього був оливковий, а на скронях виділялася сивина.
  
  
  Його явно не турбували манери чи слова Шеми Менданік. Фактично він був одночасно здивований і насолоджувався її рухами. «Моя люба мадам, – усміхнувся він, – ви просто не розумієте природу ситуації».
  
  
  "Я розумію це досить добре". Вона сіла перед ним, дивлячись нагору. Ти тримаєш мене тут у полоні, поки не переконаєшся, що все під контролем!
  
  
  "Ти змушуєш це звучати як якась мелодрама", - посміхнувся він. «Звичайно, я маю взяти на себе управління. Хто ще міг?
  
  
  «Справді, хто ще міг! Ти позбувся старих голубиних пір'я і…!»
  
  
  Він зареготав і спробував покласти їй руки на плечі. «Мадам, це не спосіб говорити про вашого покійного чоловіка чи про мене. Як я вже казав вам не раз, я нічого не знав про його втечу до того, як мені повідомили про його падіння. Його смерть – з волі Аллаха».
  
  
  «Навіть якщо я повірила тобі, яке це стосується того, що мене утримують у цьому місці?»
  
  
  "Шема!" Він знову спробував накласти на неї руки. Я тебе ніяк не затримаю. Але зараз йти небезпечно, а завтра похорон».
  
  
  
  «Сьогодні вдень я хотіла піти до посольства Пакистану, щоб передати звістку моєму батькові. Ви завадили мені поїхати. Чому?
  
  
  «Як я вже сказав, - зітхнув він, людина, яку погано використовували, - для вашого власного захисту. Ми маємо підстави вважати, що Бен д'Око був убитий зовнішніми силами. Ми не маємо можливості знати, що вони не спробують уб'ю і тебе. Як ти думаєш, у цей час я ризикну волоссям із твоєї дорогоцінної голови? Він простяг руку, щоб погладити її, але вона втекла. Він почав її переслідувати.
  
  
  "Які зовнішні сили?" вона посміхнулася.
  
  
  «Наприклад, ЦРУ. Вони давно хотіли прибрати Бен д'Око». Він сумно похитав головою.
  
  
  «Вони хотіли отримати його так само сильно, як і ти?»
  
  
  «Чому ти така недоброзичлива до мене? Я зроблю тобі все».
  
  
  «Ви хочете, щоб я стала вашою другою, третьою чи четвертою дружиною?»
  
  
  Від цього його обличчя почервоніло. Що мені робити, щоб переконати вас, що я щирий у ваших інтересах?
  
  
  "Ти справді хочеш знати?" Вона знову опинилася перед ним.
  
  
  "Так." Він кивнув, дивлячись на неї.
  
  
  "Ви можете замовити мені машину, щоб відвезти мене до посольства Пакистану".
  
  
  «У цей час, моя люба? Це виключено". І ось його руки були на її плечах. Вона спробувала відсунутись, але він її схопив.
  
  
  "Відпусти мене, гнойовнику!" - прогарчала вона, намагаючись вирватися.
  
  
  Коли він посилив хватку, вона спробувала вдарити його коліном у пах, плюючись йому в обличчя і хитаючи головою. Вона не збиралася здаватися без бою, навіть якщо він був для неї надто сильний.
  
  
  Тасахмед підняв її з підлоги, і поки вона боролася, піналася і лаялася, він подався до спальні. Я притулився до стіни біля дверей. Але зараз він не побачив би мене, якби я був одягнений у червоний колір пожежної машини та був освітлений неоновими вогнями.
  
  
  Він жбурнув її на ліжко і сказав щось крізь зуби про необхідність розуміння. У цьому йому вистачило. Вона звільнила руку і схопила його, коли він намагався її притиснути. Він вилаявся і замахнувся. Вона скрикнула, і він дав їй ще два про всяк випадок. Вона почала ридати, але не від поразки, а від люті та розчарування. Я чув, як каптан рвонувся, коли він знімав його з неї, і тепер він люто бурмотів арабською. Шлях до раю був поритий опірними хурі.
  
  
  Фізична сила та вага остаточно пересилили дух та рішучість. Він затис її коліном між ніг і розсунув її стегна. Лівою рукою він тримав її зап'ястя над її головою, а правою стягнув із себе одяг. Єдиною зброєю, що залишилася в неї, були стегна. Вона продовжувала підштовхувати їх до нього, вигинаючи спину, намагаючись відштовхнути його. Цей рух тільки порушив його. Вона лаялася і плакала, а він стояв на колінах між її ніг, коли я зламав це.
  
  
  Він ніколи не знав, що його вразило, а я цього й хотів. Я оглушив його, грюкнувши долонями йому по вухах. Коли він напружився від шоку, я приклав великі пальці до точок тиску на його шиї. Потім треба було відштовхнути його та тримати Шему під контролем.
  
  
  "Квітка ночі", - сказав я на урду, витягаючи Тасахмеда. "Повір мені, я друг".
  
  
  У напівтемряві білизна її тіла здавалася ртуттю. На даний момент все, що вона могла зробити, це втягнути повітря і витріщитися на мене.
  
  
  "Я тут, щоб допомогти тобі". Я підібрав шматки каптана і кинув їй. Схоже, вона не поспішала його вдягати. Вона сиділа, потираючи зап'ястя, і я міг поспівчувати намірам генерала.
  
  
  Нарешті вона знайшла мову і сказала англійською англійською: «Проклятий сучий син! Клята свиня! Собака!»
  
  
  "Він був не дуже ввічливий, особливо для генерала". Я сказав це англійською.
  
  
  Вона сердито накинула на себе каптан. "Хто ти? Звідки ти і чого хочеш?
  
  
  "Я друг. І я хочу поговорити з тобою».
  
  
  Вона подивилася через край ліжка. "Ти вбив ублюдка?"
  
  
  - «Ні, я просто позбавив його на якийсь час від страждань».
  
  
  Вона зістрибнула з ліжка. "Нещастя! Я покажу йому якесь горе!"
  
  
  Я чув, як вона вдарилася ногою. Тіло генерала судомно смикнулося. Він не знав, як йому пощастило опинитися в іншому місці. Вона ковзнула до алькова своєю гардеробною. «Іди звідси, поки я щось надягну», - сказала вона.
  
  
  Я подбав про Тасахмеда, а вона подбала про прикриття. Я використав його шийну хустку для пов'язки на очі, її хустку для затички і його пояс, щоб зв'язати його зап'ястя. Він став добре запакований.
  
  
  Коли я закінчив, вона увімкнула верхнє світло, і ми знову оглянули один одного на величезному ліжку. Вона одягла блідо-блакитне негліже. Це не приховувало того, що було внизу. Він просто переконався, що ви знали, що це все є.
  
  
  
  Її огляд Ніка Картера був так само ретельним.
  
  
  "Ти перший американець, якого я зустріла, який виглядав як чоловік", - сказала вона. "Де ти навчився говорити на урду?"
  
  
  Я вступив до аспірантури Ісламабадського технологічного інституту. Де ти навчився говорити англійською? "
  
  
  «Батько у мене був англійський губернатор, який був одружений з пакистаном, чи ніхто ніколи не розповідав вам про Імперію? Ви досі не відповіли на мої запитання – хто ви? Якщо я викликаю охорону, вони переріжуть вам горло!
  
  
  "Тоді я не зможу сказати тобі, хто я".
  
  
  Вона посміхнулася, виглядаючи одночасно фальшивою та сором'язливою. «І я не зможу подякувати тобі за те, що ти зняв з мене цю свиню».
  
  
  «То чому б нам не сісти і не розпочати розмову спочатку».
  
  
  «Я маю сказати, що раніше мене не знайомили з чоловіком у моїй спальні. Але відколи ми почали тут». Вона сіла на свій бік ліжка і жестом запросила мене сісти на мою. "А тепер почни".
  
  
  "Я пройшов через це вікно, - сказав я, - сподіваючись застати тебе вдома".
  
  
  "Що ти зробив, пролетів через це на своєму килимі-літаку?" - Огризнулася вона. "Не намагайся мене обдурити".
  
  
  «Я не літав, я лазив, і я не маю часу вас обманювати».
  
  
  «Ви один із тих проклятих агентів, про яких говорив генерал».
  
  
  «Я той, хто хоче поставити вам кілька запитань. Тоді я зійду на свій килим і полечу».
  
  
  Вона встала, підійшла до вікна і висунулась назовні. Її рухи наголошували на derriere, якому будь-який поет міг би написати сонет.
  
  
  «Тримаю в заклад, ти будеш гарний на Нанга Парбат», - сказала вона, повертаючись до ліжка. «Це дивна подія, але я дещо тобі винна. Що ти хочеш знати?"
  
  
  «Чому ваш чоловік так поспішав у Будан посеред ночі?»
  
  
  «Ха! Цей дивак! Він ніколи не розповідав мені, навіщо кудись їхав. Зазвичай він просто надсилав мені звістку, щоб я приїхала. Йому подобалося виставляти мене напоказ, щоб усі думали, що він знає, як вибрати дружину, сексуальний багатий пакистанець, який закінчив школу в Лондоні. Маленькі хлопчики були тим, що йому подобалось».
  
  
  "Отже, ви мало спілкувалися з ним, і ви не бачили його до того, як він полетів?"
  
  
  Вона встала, взявшись за руки за лікті, і почала співати, як колібрі. «Так, власне, я його бачила. Він розбудив мене. Він був наляканий. Звичайно, він був як стара, але, можливо, мені тоді слід звернути на нього більше уваги».
  
  
  "Ти можеш згадати, що він сказав?"
  
  
  "Звичайно можу! Як ти гадаєш, я дурна! Він сказав, що якщо з ним щось трапиться, я маю піти до посольства моєї країни і попросити посла Абдул Хана захистити мене. Я сказала: Чому, куди ти йдеш? Він сказав: «Я їду до Будану, щоб зустрітися з Абу Османом». Я міг зрозуміти, чому він був наляканий. Шик погрожував його каструвати, хоча я не знаю, чи це було можливо. Я сказав: «Чому ти збираєшся побачити цю нікчемність? Він не дав мені відповіді. Він просто сказав щось про те, що це є воля Аллаха. Я все одно була в напівсні і не дуже щаслива, що прокинулася. Може, мені слід було звертати на нього більше уваги» Вона зітхнула. «Бідний старий Бен д'Око, якби він був хоча б наполовину такий гарний у ліжку, як він підстрибував на трибуні ООН. Уявіть собі, він ганявся за хлопчиками з хору, коли в нього могла бути будь-яка жінка в країні!
  
  
  «Чесно кажучи, я не маю такої уяви, Шема».
  
  
  Вона сіла на мій бік ліжка. "Ви знаєте, я спала в цьому ліжку одна чотири роки!" Вона сказала, що це була не моя вина, дивлячись на мене, соски її грудей намагалися прорватися крізь павутину її негліж. "Як вас звати?"
  
  
  "Нед Коул".
  
  
  «Добре, Едварде», - вона поклала руки мені на плечі. «Тепер моя черга, і якщо ми не покладемо кінець чотири роки порожнечі, я покличу охорону і допоможу йому покінчити з тобою».
  
  
  Ви чули стару приказку про жінку, яка була тигром у ліжку. Шема зробила б її схожою на кішечку. Ми поцілувалися, і вона схопила мою мову, смоктавши його легким ривком. Коли мої руки знайшли її груди, її руки пішли за мною, ніби вони були люті від мого одягу. За чотири роки безшлюбності вона не розучилася розстібати пояс і розстібати блискавку. Коли я почав відповідати взаємністю, вона відкинула голову.
  
  
  Її очі були широко відкритими та яскравими, а губи надутими. "Ти мій гість!" - Видихнула вона на урду. «На Сході прийнято розважати вашого гостя. Це моє ліжко, і ви тут на моє запрошення».
  
  
  Вона притиснула мене до спини та почала своїми губами малювати вологі карти на моєму тілі. Потім раптом вона осідлала мене. З вигнутою спиною, її груди випнуті, її коліна обхоплюють мої стегна, вона схопила мої руки своїми і сказала: «Я танцюватиму для тебе».
  
  
  
  Я спостерігав її обличчя, коли вона повільно, дюйм за дюймом, опускалася на місце. Її очі моргнули і розширилися, губи розплющилися, вона втягла повітря. Потім вона почала танцювати, і всі рухи припадали на її стегна та таз. Я пестив її. Її голова заблукала, поки вона намагалася надолужити чотири роки без кохання.
  
  
  Коли вона рушила вгору, я поклав край її танцю і почав свій власний. Я підняв її над головою, тримаючи в повітрі. Потім, коли вона почала пручатися, розлючена тим, що я припинив її чуттєвий гавот, я збив її, перекочуючись, щоб змінити нашу позицію.
  
  
  "Ні!" - Сказала вона, починаючи боротися. "Ні ні ні!"
  
  
  Зрештою, я був її гостем. Я перейшов назад, легко затягнувши її на себе. Наші поштовхи стали швидшими, лютішими. Тепер ми рухалися як одне ціле, і її очі заплющились, коли вона впала вперед, стримуючи гребінь нашої останньої хвилі.
  
  
  Я обережно вийшов з-під неї, перекинувши нас обох. Потім я глянув на неї, відчуваючи, як її ноги зімкнулися навколо мене. Її пальці вп'ялися мені в спину, її зуби впали мені в плече, коли вона здригнулася: «Будь ласка!» Тепер не було стримування. Ми зійшлися разом, екстатична дрож перейшла від мого тіла до неї.
  
  
  Якби ми могли провести разом решту ночі, ми могли б написати нове видання Камасутри. Як би там не було, Тасахмед повертався до реального світу.
  
  
  "Чому б тобі не вбити його?" - сказала вона, коли я закурив для неї одну зі своїх цигарок.
  
  
  "Якби я зробив це, де б ти була?" Я опустився навколішки, щоб оглянути його.
  
  
  "Не гірше, ніж я зараз, Едвард".
  
  
  «О, набагато гірше, Шема. Він не хоче, щоб з тобою щось трапилося. Але якщо з ним щось трапиться тут, у твоїх кімнатах - ну, це не варте ризику».
  
  
  Це не варто було з іншої причини. Мертвий Тасахмед мені ні до чого. Можливо, живий. В той же час, якби я спитав його перед Шеємою, я не знав, що отримаю. Це буде віз перед верблюдом. Верблюд був Осман.
  
  
  Він був заклятим ворогом Менданік, і все ж Бен д'Око пішов на все, щоб зустрітися з ним. Здавалося логічним, що Осман відмовився б бути присутнім, якби у нього не було попередніх вказівок на мету пау-вау. Також здавалося логічним, що Ніку Картеру краще відразу зустрітися з Османом, перш ніж ставити питання Тасахмеду. Ось вам і логіка.
  
  
  «Шма, чому б тобі не зателефонувати хлопчикам і не вкласти генерала в ліжко. Скажи їм, що він знепритомнів від хвилювання». Я почав знімати кляп.
  
  
  Вона хихикнула. «Ти думаєш майже так само добре, як кохаєшся. Коли він піде, ми зможемо провести решту ночі».
  
  
  Я не повідомляв їй поганих новин. Я сховався в роздягальні, поки двоє охоронців, трохи спантеличені, але посміхаючись, відвозили ослабленого арабського лицаря до його будинку.
  
  
  «Тепер, - вона увійшла до спальні, відкидаючи мантію, яку одягла перед відходом генерала, - цього разу у нас буде дзеркало, щоб показати нам, чим ми насолоджуємося». Вона широко розкинула руки і зробила переді мною пірует оголеною, знову колібрі.
  
  
  Я обійняв її, знаючи, що вранці, мабуть, ненавиджу себе. Вона відповіла. Я чинив тиск там, де цього найменше очікували чи бажали. Вона на мить завмерла, а потім обм'якла. Я підняв її і відніс до ліжка. Я поклав її і поцілував на ніч. Потім вимкнув світло і, оглянувши подвір'я з вікна, обережно вийшов.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  
  
  
  Хоук сказав би, що час, проведений із Шемою, був небезпечною витратою. Може бути. Але, крім задоволення, мені потрібна була ця дика суміш Сходу і Заходу як союзник, когось, кого я міг би підтримати проти Тасахмеда, якщо виникне така можливість. Проте було витрачено багато часу. Я більше не марнував його, забираючи «Фіат» перед Комісаріатом поліції і прямуючи до посольства. Коли я під'їхав до його воріт, я вже почав гру.
  
  
  Ворота були зачинені. Був дзвінок і будка, що розмовляла. Я подзвонив у дзвінок кількома довгими чергами. Коли я не мав відтворення, я знову дзвонив сильніше.
  
  
  На цей раз пролунав голос, що виходить із настінного динаміка, як записане повідомлення. "Посольство закрите до 8:00, сер".
  
  
  «Це охоронець морської піхоти?» - Запитав я в будку.
  
  
  "Так, сер, це капрал Сіммс".
  
  
  "Капрале, ви знаєте, що таке сім-п'ять-три?"
  
  
  Відбулася короткочасна пауза. "Так сер." У цьому було більше прив'язки.
  
  
  «Ну, це сім-п'ять-три, і я був би вдячний, якби ви мене одразу впустили».
  
  
  "Хто ви, сер?"
  
  
  “Містер Саттон може вам це сказати. Це сім, п'ять, три. Я хочу негайних дій, капрал”.
  
  
  
  Ще одна хвилинна пауза, а потім: «Почекайте, сер».
  
  
  Я повернувся в машину, задоволений тим, що пропозиція, зроблена AX, перетворилася на СОП із посольствами США та установами по всьому світу. Ідея полягала в тому, що зі зростанням тероризму та викрадень необхідно, щоб проста ідентифікація могла бути надана будь-якої миті у разі виникнення надзвичайної ситуації. Щодня з Вашингтона надіслали різну послідовність цифр. Оскільки постачальником була AX, я завжди працював зі списком, який запам'ятовував два тижні поспіль.
  
  
  Ворота відчинилися, і я в'їхав у освітлену зону входу. Для вітального комітету були три морські піхотинці з M16 і капрал Сіммс з .45.
  
  
  "Вибачте, сер, вам доведеться вийти з машини", - сказав він, дивлячись на мене. "Ваше посвідчення особи, будь ласка".
  
  
  "Містер Саттон надасть це", - сказав я, вилазячи з машини. "Будь ласка, візьміть у нього".
  
  
  "З ним зв'язуються". Капрал швидко оглянув машину. Я віддав йому ключі від скрині. На цьому розмова закінчилася. Морські піхотинці спостерігали, як я закурював сигарету і чекали, поки Саттон трясе дупою. Ця дупа була набагато кращою, ніж у Саттона, але вона мене розлютила.
  
  
  На Паулі Метьюз від холоду були облягаючі штани з твіду і літня куртка з хутряною підкладкою. З її волоссям ірландського сеттера, зачесаним у пучок, і з її кремово-персиковим кольором обличчя, все ще трохи забрудненим після сну, вона стала б бажаним доповненням практично будь-яких зборів. Хоча троє морських піхотинців не зводили з мене очей, вони погодилися б.
  
  
  "Ви знаєте цю людину, міс Метьюз?" - спитав капрал Сіммс.
  
  
  "Так, капрал". Вона трохи захекалася і не знала, чи повинна бути не в дусі. "У чому проблема, містере Коуле?"
  
  
  "Де Саттон?"
  
  
  «Він дуже втомився і спитав мене…»
  
  
  «Я хотів би скористатися вашим телефоном, капрал».
  
  
  Капрал був трохи невпевнений. Він глянув на Паулу у пошуках підтвердження.
  
  
  Натомість я поставив його. "Це наказ, капрал. Прямо зараз!" Мій тон отримав би схвалення інструктора навчального табору.
  
  
  "Так сер!" Ми втрьох мовчки підійшли до поста охорони. У маленькій внутрішній кімнаті він вказав на телефон.
  
  
  Він пішов, і я побачила, що обличчя Паули світиться її волоссям. «Дивися! Як ти думаєш…"
  
  
  "Який у нього номер, і не витрачайте час на кидання черевика".
  
  
  Зі стиснутими кулаками і очима, що іскристими, вона виглядала досить добре, щоб фотографувати. "П'ять, два нуль, три", - прошипіла вона.
  
  
  Я обернувся і набрав номер. Він задзвонив надто довго, перш ніж Саттон почав скаржитися: «Пауло, я ж казав тобі…»
  
  
  «Саттоне, мені потрібно скористатися літаком посольства прямо зараз. Струси свою дупу і попереди команду. Потім спускайся сюди до воріт, щоб міс Метьюз могла повернутися в ліжко, де їй місце».
  
  
  Я чув, як гудуть дроти, коли він підбирає зуби. Коли він заговорив, він простягнув мені. - «Літак посольства все ще знаходиться в Тунісі. Я припускаю, що з ним екіпаж. Тепер, якщо ви думаєте…»
  
  
  «Я думаю, що це буде оформлено письмово і відправлено вашому директору в Ленглі. А поки що є запасний літак?»
  
  
  "Ні. Є тільки Convair".
  
  
  "У вас є умови для чартеру?"
  
  
  Він саркастично пирхнув. "Від кого! Приватних джерел немає. Ми посольство. Ми не володіємо країною».
  
  
  «Я припускаю, що інші посольства мають літаки. Чи немає взаємних домовленостей у разі надзвичайної ситуації?»
  
  
  «Щоб вжити заходів, потрібен посол, а як ви знаєте… у нас немає посла». Він самовдоволено посміхнувся.
  
  
  «Скажемо інакше. Це є пріоритет Red One. Мені потрібний літак. Він потрібний мені зараз. Ви можете допомогти?"
  
  
  Знову гули дроти. «Це страшенно короткий термін, та ще й посеред ночі. Я подивлюся, що можу зробити. Передзвоніть мені за годину». Він повісив слухавку.
  
  
  Я обернувся і побачив, що Паула, насупившись, вивчає мене. "Чи можу я допомогти?" вона сказала.
  
  
  "Ага." Я дістав олівець та папір і почав писати. Це частоти передачі УВЧ. Попередьте своїх зв'язківців, щоб вони контролювали їх. Я можу дзвонити. Моїм кодовим ім'ям буде Пайпер. Я дзвонитиму Чарлі. Зрозумів?»
  
  
  "Ну, куди ти йдеш?"
  
  
  «Колись ми посидимо у вас у внутрішньому дворику, і я вам все розповім».
  
  
  Вона пішла зі мною до машини. Я заліз усередину. "Генрі допоможе?" вона сказала.
  
  
  Я глянув на неї. "Іди спати, Пауло". Я дав знак капралу увімкнути вимикач воріт.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  
  
  
  У деяких місіях перерви їдуть разом із вами. На інших ви берете дещо на ходу. На деяких ви їх не отримаєте.
  
  
  Як тільки я завернув за ріг на вулицю Ганса Гайєра. Я подумав, що в нього можуть бути ідеї, як дістатися літаком до Будану.
  
  
  Фари освітлювали вузьку вулицю. На ньому була припаркована єдина машина, прямо біля воріт Гейєра. То був брудний «мерседес» офіційного вигляду. Я проїхав повз. Там було порожньо чи водій спав на сидінні. Останнє малоймовірно. Я набрав швидкість і об'їхав кут. Подумкою я міг бачити Еріку в цих шортах і светрі з високим коміром.
  
  
  Я залишив фіат у парку. Не було ні пішоходів, ні навіть бродячого собаки, який міг би дивитися, як я мчуся вулицею, що йде паралельно Гайєру. У мене була мотузка, щоб перебратися через проміжні стіни та через територію вілли, що стояла за двоповерховою історією Хана у мавританському стилі. Він мав ганок з арками та плиткою. З вікна першого поверху падало світло. Як би я не хотів дістатись додому, я спочатку обійшов будинок.
  
  
  Сторонньої охорони не було. Був лише мертвий Тор. У нього стріляли кілька разів. Між його стиснутими іклами був шматок оливкового кольору. Я кинувся у бій через вікно.
  
  
  Було щось у цій сцені, що чимось нагадувала попередню, в якій я грав нічого не підозрюючого Того, що підглядає. Це був якийсь комічний підтекст. У цьому не було нічого кумедного. Ганс Гайєр, з розпухлим і закривавленим обличчям, щосили намагався вирватися з хватки важкої людини в оливково-зеленій формі, яка наполовину душила його однією рукою, притискаючи вістря ножа до горла механіка.
  
  
  Зусилля Ганса полягали не так у тому, щоб врятуватися від свого викрадача, скільки в тому, щоб врятувати свою дочку. З Еріки зняли одяг, і він лежав на обідньому столі. Позаду неї, тримаючись за зап'ястя, стояв ще один відомий заклинач оливково-зеленого кольору. Ноги Еріки звисали по обидва боки столу, кісточки були закріплені мотузкою. Наприкінці столу стояв потворний сучий син. Одягнений він теж був би в оливково-зеленому. Керував і спрямовував маленьку домашню сцену полковник Мохаммед Дуза. Він сидів обличчям до спинки стільця, спираючись підборіддям на його гребінь.
  
  
  Я залишаю філософію філософам, але я завжди вважав, що єдиний спосіб впоратися з ґвалтівником – це позбавити його здатності ґвалтувати. У випадку з Шемой я не думав, що це колись буде зґвалтуванням, принаймні в тому сенсі, що тут мало статися. Еріке заткнули рота, і всі м'язи її тіла були напружені і вигнуті, кричачи, вимагаючи звільнення.
  
  
  Я бачив, як Дуза кивнув головорізу, почув, як Ганс крикнув: «Заради всього святого, я тобі все розповів!»
  
  
  Потім заговорила Вільгельміна. Один раз для гаданого ґвалтівника, який з криком упав. Одного разу зробила третє око в голові мучителя Ганса. Ще раз, щоб заплатити третій людині, яка тримала Еріку за зап'ястя. Давши їй можливість вирушити на пошуки своєї зброї.
  
  
  Дуза був на ногах, поклавши одну руку на свій 45 калібр. "Замри, чи ти мертвий!" Наказав йому французькою. "Просто дай мені виправдання, Дузо!" Він передумав. «Підніміть руки над головою! Обличчям до стіни! Він слухався.
  
  
  Ганс та Еріка були в шоці. "Ганс!" Я перейшов англійською. «Виходь! Хапай пістолет! Якщо він хоч моргає, стріляй у нього!
  
  
  Ганс рухався, як людина, що йде уві сні. Я розбив частину скла прикладом Вільгельміни, бажаючи потрапити всередину. На той час, як я зробив це, Еріка звільнилася і зникла. Корчащий персонаж лежав на підлозі, зімкнувшись, і все ще у власній крові, непритомний або мертвий.
  
  
  Ганс плив на ногах, його очі залишалися засклені, не зовсім впевнений, що кошмар закінчився. Я звільнив його від ФН і поплескав по плечу. «Купи собі пояс цього бурбона. Я подбаю про все тут».
  
  
  Він тупо кивнув і, хитаючись, вийшов на кухню.
  
  
  Я сказав Дузі. "Повернися."
  
  
  Він підійшов до мене, бажаючи побачити, чи я був тим, ким він мене вважав. Він почав посміхатися, коли сказав: "Vous serez..."
  
  
  Мій бекхенд по його відбивним не тільки прибрав усмішку і зупинив слова, а й ударив його головою об стіну, і з його губ потекла червона цівка.
  
  
  «Ти мовчатимеш», - сказав я, коли його миттєвий шок перетворився на стримувану лють. «Ти відповість, коли з тобою заговорять так, як ти мене проінструктував. Не спокушай мене. Я на межі того, щоб випатрати тебе. Чого ти хочеш від цих людей?
  
  
  «Цей проклятий виродок хотів знати, що я знав про катастрофу». Ганс вимив обличчя, тримав пляшку в руці, і хоча він все ще дихав, як людина, яка бігла надто далеко, його хрипкий голос повернувся в гармонію, а скляність очей зникла. «Лише він мені не повірив, коли я йому сказав. Дай мені розбити цю пляшку йому по черепу! Він вийшов уперед, на його вкритому синцями обличчям написана напруга.
  
  
  «Піди подивися, як поживає Еріка». Я схопив його за руку.
  
  
  Він раптом згадав про Еріка і кинувся геть, гукнувши на ім'я.
  
  
  "Чому вас хвилює те, що він знає про катастрофу?"
  
  
  Дуза знизав плечима. «Моя робота – дбати. Якщо він знає, як це сталося, він повинен знати, хто це зробив. Тебе добре поінформують…»
  
  
  Мій кулак далеко не пішов. Це поранило його. Я почекав, поки цей негідник зупиниться і він не повернеться, потім я відтворив його власну платівку: «Я сказав, що ти відповиш, а не видаєш дурних звуків. Очевидно, він не знає, хто, навіть якщо знає як. Або як ви думаєте, він відмовиться відповідати, поки ви дозволите одній з ваших мавп зґвалтувати його дочку? "
  
  
  Голос Дузи свиснув у його горлі. «Це моя робота – з'ясовувати».
  
  
  "Моя також." Я встромив люгер йому в живіт і встромив вістря Хьюго йому під підборіддя. «У мене дуже мало часу, полковнику. У вас буде ще менше, якщо ви не співпрацюватимете з вами». Я притис його до стіни, шию назад, підборіддя, відведене від вістря стилету. "Чому Менданіке хотів бачити Абу Османа?"
  
  
  Крізь зуби, хитаючи головою, він подавився: "Перед Аллахом клянуся, я не знаю!"
  
  
  Х'юго пролив кров. Дуза спробував відступити через мур. «Клянусь Кораном! На могилі моєї матері!»
  
  
  Я трохи послабив тиск. "Чому Менданіке хотів бачити посла Петерсена?"
  
  
  Він похитав головою. «Я лише начальник служби безпеки! Я б не знав такого!
  
  
  Цього разу Х'юго не просто лоскотав. Дуза стукнувся головою об стіну і заверещав. "Ще раз. Я сказав чому? Це єдиний раз, коли ти отримаєш».
  
  
  Він розсипався і почав белькотіти, схлипуючи: «Бо! Тому що! Він боявся перевороту! Бо боявся, що генерал Ташахмед збирається вбити його!»
  
  
  "І ви вбили нашого посла".
  
  
  "Це був нещасний випадок!"
  
  
  «Ніби саботаж літака був нещасним випадком. Тасахмед боявся, що Менданік спробує укласти угоду з Османом».
  
  
  "Ні ні!" Він похитав головою з боку на бік. «Ось чому я прийшов сюди, щоб допитати Гейєра. Ми розмовляли про те, що він знав, як сталася аварія, і…»
  
  
  "І ваш час вийшов". Я відступив, і він глянув у стовбур Вільгельміни, його очі були широкі й чорні, як її дуло. Він упав навколішки, ніби почув, як муедзин закликає віруючих до молитви. Чомусь він не вразив мене своєю м'якістю під вогнем, але тоді ніколи не знаєш, скільки коштує слово у твоїй промові.
  
  
  Якщо те, що він сказав, було правдою чи хоча б наполовину правдою, то не тільки його час минув, а й мій теж. У цій купі не було вкраденої ядерної зброї, тільки купка третьосортних учасників перевороту третього світу. Гра була досить зрозумілою. Тасахмед уклав угоду із Радянським Союзом. Ламана була призом, а Менданік - жертовним козлом. Менданіке зрозумів, що насправді не мало жодного значення, хто розбив його літак чи як… і все ж таки - і все ж - «Я міг би все це зібрати і повідомити Хоука, щоб той почав шукати в іншому місці, або я міг би використовувати витратити дорогоцінний час та розіграти його до переможного кінця.
  
  
  "Просто стій на колінах", - сказав я, коли Ганс і Еріка повернулися до кімнати. На ній були штани та інша водолазка. Вона була бліда, але її очі були ясними та контрольованими.
  
  
  "Як поживаєте?"
  
  
  Вона мала слабку посмішку. "Я в порядку ... завдяки тобі".
  
  
  "Із задоволенням. Чому б тобі не піти до іншої кімнати, поки ми тут про все подбаємо?»
  
  
  Тіла на підлозі, живі та мертві, виглядали як фінальна сцена з «Гамлета». Як медсестра в цій частині світу вона, безсумнівно, бачила свою частку крові, що запеклася, і не могла відчувати особливого милосердя до останків. "Я поставлю тобі сніданок, до якого ти збирався", - сказала вона, пробираючись через кімнату.
  
  
  "Що ти збираєшся з ним робити?" - сказав Ганс, дивлячись на поваленого начальника служби безпеки.
  
  
  "Я ще не вирішив, вистрілити йому в голову або перерізати йому горло".
  
  
  Ганс схилив голову до мене, не впевнений, чи я це мав на увазі. Єдина причина, через яку я цього не робив, полягала в тому, що жива Дуза може бути кориснішою, ніж Дуза в раю. «Я повернувся сюди, щоб поставити вам запитання», - сказав я.
  
  
  «Приятелю, - похитав головою Ганс, - у тебе є постійне запрошення прийти сюди будь-якої пори дня і ночі, щоб запитати мене про що завгодно!»
  
  
  "Добре. Дайте відповідь добре. Мені потрібен літак, щоб доставити мене до Будану прямо зараз. Де мені його знайти?
  
  
  Він глянув на мене, моргнув, потер підборіддя, а потім посміхнувся, як Чеширський кіт, і направив пляшку на Дузу. «Цей сучин син міг би замовити нам один. Це два NAA Dakotas, що сидять на лінії, перевірені та готові до роботи. Один із них має вирушити до ...»
  
  
  «Мені не потрібна їхня історія польотів. Де нам взяти команду?
  
  
  Він може замовити екіпаж.
  
  
  все, що йому потрібно зробити, це зателефонувати до служби підтримки. Поганий телефонний зв'язок, але в таку годину..."
  
  
  "Вставай, Дуза".
  
  
  Йому не треба було повторювати двічі, але я бачив, що він частково відновив самовладання. В його очах знову спалахнув блиск. Він почав трусити форму.
  
  
  Телефон був у вестибюлі. У ньому були білі стіни та паркетна підлога. У їдальні все було затемнено, але тут, увімкненому світлі, ми всі чітко виділялися. Дуза глянув на мене так, ніби моє обличчя він хотів запам'ятати, але водночас хотів би забути.
  
  
  "Я дам вам кілька інструкцій", - сказав я. «Ви слідкуйте за ними, або ми залишимо вас для збирача трупів та сміття. Ви замовите літак, ви замовите команду. Вони чекатимуть на ваше прибуття». Я розповів йому подробиці, поки Ганс зв'язався з польотами.
  
  
  Коли ми вийшли з дому, ми з Гансом були у формі двох людей Дузи. На мить я подумав, що Ганс зруйнує виставу. Він побачив, що вони зробили з його собакою і пішов за Дуза. Полковник був удвічі вищий за нього, але не міг зрівнятися з розлюченим механіком. Це все, що я міг зробити, щоб витягти його, поки Еріка його заспокоювала. Потім я знову поставив Дузу на ноги і створив таку собі подобу маршируючого порядку. Я не хотів, щоб він був таким змученим, щоб не пройти перевірку.
  
  
  Ганс їхав з Дуза поруч із ним. Я сів за полковником, Еріка поряд зі мною. Більшу частину шляху вона мовчала, постійно поглядаючи на мене. Я простяг руку і взяв її за руку. Вона трималася міцно, її хватка була теплою та вдячною.
  
  
  "Ви почуваєте себе добре?"
  
  
  "Я вже гаразд."
  
  
  «Було марно залишати тебе позаду».
  
  
  Ти не міг залишити мене.
  
  
  "Ви бували в Будані раніше?"
  
  
  Часто. Я працюю у Всесвітній організації охорони здоров'я. Я регулярно відвідую там клініку».
  
  
  "Добре. Тоді поїздка не буде витрачена для тебе даремно».
  
  
  "У будь-якому випадку це не буде витрачено дарма". Вона підняла термос. "Хочеш ще чашку?"
  
  
  "Не зараз, дякую".
  
  
  Ханс не відволікався від водіння, а я не зводив очей з Дузи. Я хотів посадити його ззаду зі мною, але в цьому випадку Еріка була б попереду. Увагу привернула б жінка, яка їде перед службовою машиною цієї години. Дуза знав, що він був на відстані пальця від смерті. Він був або боягузом, або добрим актором. Якби ми були наодинці і був час, я досить швидко дізнався б, ким саме. Але поки що мені доводилося грати навпомацки, і мені не дуже подобалося те, що я відчував.
  
  
  Дуза дав інструкції телефоном, що він прибуде до воріт контрольно-пропускного пункту приблизно о 02:30. Черговим повідомили, що затримок не повинно бути. То був не той наказ, від виконання якого я міг залежати. «Давай переконаємося, що ти знаєш свої репліки, друже. Коли нас зупинять, як ти з цим впораєшся?
  
  
  «Я оголошу, хто я…»
  
  
  "По-французьки, а не по-арабськи".
  
  
  "І я накажу їм пропустити нас, якщо вони не зроблять цього автоматично".
  
  
  "Припустимо, вас попросять вийти з машини?"
  
  
  "Я залишусь на місці і попрошу побачитися з командувачем".
  
  
  «Гансе, якщо щось піде не так і я пристрелю полковника, що ти робитимеш?»
  
  
  «Я вип'ю ще й перевірю літак. Ні, я спершу піду до ангара. Ми вискочимо з цієї штуки біля бокового входу, пройдемо через ангар і заберемо мою баггі, де я його залишив, з іншого боку. Після цього я залишаю це вам».
  
  
  Після цього ми гратимемо суворо на слух. Я сподівався, що в цьому немає необхідності, але через страх Дузи або його прихований акторський талант цього не сталося.
  
  
  Коли ми підійшли до воріт контрольно-пропускного пункту ангару, на нас потрапило сліпуче світло. Ганс зупинився, а Дуза висунув голову у вікно і сердито закричав.
  
  
  Ми пройшли через хвіртку, відповідаючи на салют варти. Це не могло бути гладкішим. Я відчув, як Еріка розслабилася, її дихання перейшло у довге зітхання. Я поплескав її по коліна.
  
  
  «Коли ми під'їдемо до літака, Еріко, ти вийдеш з мого боку, пройди повз мене і сядь на борт. Не тобі нічого сказати нікому. Дуза, ти йди за нею. Я буду позаду. ви йдете в тил. Пілот захоче дізнатися, куди ми їдемо. Скажіть йому, що в Будану, і що він може відправити свій план польоту після того, як ми злетимо.
  
  
  Наш літак знайти було неважко. Ліхтарі на полі висвітлювали лінію польоту, і ми могли бачити двох людей льотного екіпажу, які перевіряли старий DC-3 Dakota. Ханс під'їхав до неї, але не вийшов із машини, як було сказано. Я реалізував свій план
  
  
  Чому. Крім пілотів, було ще два фахівці з технічного обслуговування NAA, які проводили інспекцію в останню хвилину. Навіть у його погано сидячій формі, Ганс вирішив, що вони впізнають його.
  
  
  Еріка швидко піднялася на борт. Пілоти витягнулися перед Дузою, вітаючи його. Він дав їм інструкції, і вони стояли осторонь, чекаючи, коли він підніметься східцями.
  
  
  Я не міг ризикнути залишити Ганса позаду і, звичайно ж, не міг відвести очей від Дузи. Я знав, що наземних бійців не можна вбивати. Під час старту літака їм довелося стояти з вогнегасниками. Вони ширяли біля входу в літак, як пара метеликів.
  
  
  «Полковнику, сер, - сказав я, - ви хотіли перевірити, чи надійшов цей дзвінок. Чи не міг один із цих людей зробити це?» Я кивнув парі. "А інший може поглянути на нашу задню вісь".
  
  
  Дуза швидко вчився. Він на секунду тупо глянув на мене через плече, а потім наказав.
  
  
  "Сер, - сказав пілот, - ми можемо зв'язатися з операціями бази по радіо і дізнатися про ваш дзвінок".
  
  
  "Немає необхідності. Він може використати цей літак». Він вказав на більш округлу з двох і потім піднявся на борт. Я пішов за ним, розмірковуючи, що слід робити далі. Це було надто біса ризиковано. Але що б це не було, воно приводило мене туди, куди я хотів, і утримувало Дузу в живих, і це було номером один у його списку.
  
  
  Пілоти пішли за нами, і за кілька секунд увійшов Ганс. Він активував механізм закриття дверей кабіни. Закріпивши його, він стомлено притулився до нього. «Боже, обидва ці персонажі працюють на мене!»
  
  
  "Пілоти знають вас?"
  
  
  Ні. Вони військові з Руфи. Коли такий виродок літає, вони використовують військові команди».
  
  
  Дакота була представницьким типом VIP-персон. У ньому було кілька широких холів, що йшли з боків, бар, стіл, крісла з відкидною спинкою та килимове покриття.
  
  
  Другий пілот висунув голову з дверей кабіни і сказав: Ніяких повідомлень для вас, сер. Ви пристебнете ремені безпеки? Ми одразу злетимо».
  
  
  Через кілька секунд я почув, як мотор почав будувати гудіти, потім двигун задихнувся, закашлявся і ожив із сильним спалахом. "Все на борт Будана", - сказав Ганс, дивлячись на бар.
  
  
  Полковник сів навпроти мене, пристебнувши ремінь безпеки і розслабився. Його вираз обличчя був досить порожнім, але я побачив натяк самовдоволення в його очах.
  
  
  Дуза, якщо ти не саботував літак Менданіке, як ти думаєш, хто це зробив?
  
  
  "Можливо, містер Гайєр скаже вам це", - сказав він, намагаючись повернути гру на круги своя.
  
  
  "Мені було б цікаво почути ваші теорії", - сказав я. «Це не лише довга дорога до Будана, це буде довга дорога від висоти, на якій ми летимо, до землі. Ви можете вибрати цей маршрут, а ми – інший».
  
  
  Він задумався на хвилину, поки літак зупинився і розпочав перевірку двигуна перед зльотом. "Подумай, поки ми не піднімемося в повітря", - сказав я.
  
  
  Це було інше відчуття, коли ми злітали у старому двомоторному літаку. Ви запитували, чи набере ця штука достатня швидкість, щоб летіти, і тоді ви зрозуміли, що летитьте.
  
  
  Як тільки двигуни були заглушені, я сказав Гансу йти вперед і попросити пілота вимкнути верхнє світло. «Ви їдете із ними. Коли ми будемо приблизно о годині їзди від приземлення, я хочу, щоб вони зв'язалися з Буданом, щоб у штаб-квартиру служби безпеки можна було поінформувати, що їхній начальник прибуває. Йому потрібна остання інформація про місцезнаходження Османа, а також машина, яка очікує біля аеропорту”.
  
  
  "Ви робите ставку". Ганс підвівся з пляшкою в руці.
  
  
  «І вам найкраще залишити це тут. Ви не хочете викликати підозр і не хочете заводити якісь погані звички».
  
  
  Він насупився, глянув на пляшку і поставив на місце. «Добре, друже, все, що ти скажеш».
  
  
  "Еріка", - сказав я, - "чому б тобі не лягти там і не сховатися?"
  
  
  Вона посміхнулася мені і підвелася. "Так сер."
  
  
  Вимкнувши головне світло і ввімкнувши всього пару габаритних вогнів, ми з Полковником сиділи в тіні. Я не пропонував йому цигарку. «А тепер давайте послухаємо це голосно та ясно. Ви присягаєтеся Кораном, що ваш бос не закінчив Менданік. Хто це зробив?"
  
  
  "Ми підозрюємо зовнішні сили".
  
  
  «Не треба говорити мені нісенітницю про ЦРУ».
  
  
  «Ми не знаємо, хто. Поради, китайці, ізраїльтяни».
  
  
  Я знав, що він брехав на рахунок радянських, що означало, що він брехав, крапка. "Які ваші підстави?"
  
  
  «Оскільки ми цього не зробили, це зробив хтось інший. Османа підтримують китайці».
  
  
  "Звичайно. Отже, Менданік поспішає побачити Османа, і вони збивають його, перш ніж він скаже їм, чому».
  
  
  Дуза знизав плечима. «Ви спитали мене, хто. Нічого особливого. Аварія виглядала як звичайна аварія. Твій друг сказав, що знав про інше
  
  
  
  Звичайно, ми хотіли знати, ми ...
  
  
  "А як щодо найманців, яких ви привели, симпатичних хлопчиків з Південного Ємену та інших точок?"
  
  
  Це дало момент тиші. «Ці люди увійшли до країни за наказом Менданік. Він ніколи не говорив чому. У нас просто була вказівка впустити їх. Це непокоїло генерала Тасахмеда. Ми…»
  
  
  «Де тусувалися ці найманці?»
  
  
  "Здебільшого в Пакарі".
  
  
  "Що там?"
  
  
  «Це наше друге за величиною місто. Він неподалік лівійського кордону».
  
  
  "Що вони робили для хвилювання".
  
  
  «Нічого. Просто бовталися».
  
  
  Це була банка змій та банку брехні. Це все це додавало ще очевидного. Цей ублюдок був начальником відділу страт НАПР, але, як і Тасахмед, він все ще був для мене більш цінний живим і в досить гарній формі, ніж мертвим – принаймні доти, доки я не матиму можливості поговорити з Османом.
  
  
  У задній частині літака був невеликий туалет. Я засунув туди полковника. Щоб переконатися, що він не рухався, я зв'язав йому руки та ноги мотузкою зі штанів тієї форми, якою він був. У смужках із штанів вийшла досить світла мотузка. Я залишив його сидіти на троні, його власні штани були стягнуті до щиколоток для надійності. Потім я розтягнувся у вітальні навпроти Еріки і заснув за дві хвилини.
  
  
  Якоїсь миті до раю потрапив не Дуза, а Нік Картер. Тепла та ніжна рука розстебнула мій пояс. Вона почала мене пестити і гладити. Вона розстебнула гудзики і розстебнула блискавку. Вона поширилася на моє тіло, і до неї приєдналася інша рука. Мої груди, мій живіт, весь мій дотик був найтоншим дотиком до нічної музики.
  
  
  Я прокинувся, коли її губи і тіло торкнулися моїх. Я обійняв її, з подивом виявивши, що на ній немає светра, а тільки округлі груди. М'яко досліджуючи наші мови, я перевернув нас на бік, і моя рука опустилася, щоб виявити, що те, що було роздягнуте вгорі, було оголено внизу. Я почав відповідати їй люб'язностями, і вона застогнала, кивнувши головою, а потім прошепотіла мені в губи: О, так! Так!»
  
  
  Я заглушував її слова своїм ротом і дозволяв іншій руці зосередитись на її грудях. Мої губи теж прагнули їх.
  
  
  "Будь ласка!" вона задихнулася, коли я розслабив її під собою, відчуваючи, як її стегна шукають загальний ритм.
  
  
  Я повільно увійшов до неї, її пальці дуже хотіли ввести мене до неї. "Чудовий!" вона ахнула.
  
  
  Для неї це була частково емоційна реакція на те, що мало не сталося, а частково - невисловлене, але швидко пізнаване потяг між нами. Я знав це, коли кохався з нею, і тому не було втоми. Натомість було глибоке віддання та отримання, стрімка взаємність удару та зустрічного удару.
  
  
  Це було занадто добре, щоб тривати довго, і занадто терміново, щоб ми могли знайти вихід. Ми прийшли, вона плакала від захоплення від оргазму, я знав, що ти не знайдеш раю, якщо спиш.
  
  
  Ми лежимо у вітальні, відпочиваємо та куримо цигарку. Постійний гуркіт двигунів знову заколисував мене. "Знаєш, - сказала вона задумливо, - я не знаю, хто ти".
  
  
  "Я їду в Будан, подорожуючи на килимі-самолеті першого класу".
  
  
  «Але насправді це не має значення, – проігнорувала вона мою відповідь, – принаймні зараз».
  
  
  «Нагадай мені якось представитися офіційно».
  
  
  Вона розлютила моє волосся і нахилилася, щоб поцілувати мене. «Я думаю, ти мені набагато більше подобаєшся у неформальній обстановці. Мені подобається, що ти рятуєш мене від ґвалтівників-чоловіків, і ти мені подобаєшся тут, у небі, де нас ніхто не потурбує».
  
  
  Я притяг її до себе. "Можливо, ви хочете повторити виступ".
  
  
  «Я хотів би повторити виступ». Її рука підвелася, щоб погасити цигарку.
  
  
  «Один хороший поворот заслуговує на іншого, - сказав я.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  
  
  
  
  Мене розбудив звук двигунів, які змінюють висоту тону. Раннє ранкове світло заливало хатину. Еріка лежала у вітальні навпроти мене, згорнувшись клубочком уві сні. Я сів, позіхнув і визирнув у порт. Ми були над посушливою посушливою місцевістю, пропускаючи чисте небо, без теплового серпанку, який утворився пізніше. Гори були голі, і між ними не було багато зелені. Я знав, що Будан був винятком. Він лежав у долині, яку живили підземні водозбори, єдиним реальним джерелом води на десяти тисячах квадратних миль.
  
  
  Ганс вийшов із кабіни. Незважаючи на його пошарпаний вигляд, у нього були ясні очі та пухнастий хвіст над перспективою попереду. «Ми йдемо, – сказав він, – ми підійдемо прямо до місця краху. Підійди вперед і я покажу тобі, що сталося».
  
  
  "Сядь на хвилинку", - сказав я. Чи був Будан проінформований про наш розрахунковий час прибуття?
  
  
  "Звичайно, як ти й сказав".
  
  
  "Добре. А тепер знімай цю форму і залишайся тут із нами».
  
  
  "Але я повинен..."
  
  
  «Ви кипите та слухаєте. Це не екскурсія для задоволення Ганса Гейєра».
  
  
  «Так, я знаю, але аварія…»
  
  
  «Ви можете вивчати це скільки завгодно, як тільки я побачу, як справи. Дуза буде зі мною».
  
  
  "Гей, а де він?"
  
  
  «Припудрив ніс. Ви бували тут раніше, що за обстановка в аеропорту – охорона, зручності тощо?»
  
  
  Еріка прокинулася, коли він мені все розповів. Там була єдина смуга схід-захід, ангар та будинок терміналу. Оскільки це був офіційний рейс, перевірка дозволів не проводилася, а охорона завжди складалася лише з охорони терміналу. Все було приблизно так, як я гадав.
  
  
  "Я припускаю, що тут є гостьовий будинок або готель для відвідувачів".
  
  
  "Звичайно, Ашбал".
  
  
  "Ви з Ерікою залишитеся там, поки я не прийду за вами".
  
  
  "Почекай хвилинку, друже, що ти маєш на увазі, залишся?"
  
  
  «Коли ти не копаєшся у уламках або не потрапиш у в'язницю, а Еріка не відвідує клініку – ти залишишся там. Я не знаю скільки часу це займе. Зрозуміло?
  
  
  «Так, так, звичайно, добре. Я тебе зрозумів". Він знову був щасливий.
  
  
  Я почув, як стукнула шестерня. "І якщо ти не вилізеш з цієї форми, я зніму її з тебе".
  
  
  Я почав розмовляти з Ерікою, намагаючись не зважати на її погляд. «Це може зайняти в мене день, а може й більше, але з тобою все буде гаразд, якщо ти триматимешся ближче до клініки. Чи буде виття по Менданику тут так само інтенсивне, як у Ламані?»
  
  
  "Ні", - сказав Ганс, стягуючи оливково-зелені штани. «Тут багато тих, хто співчуває Осману».
  
  
  Я встав, вирішивши, що настав час нашому господареві приєднатися до натовпу. «Ще одне: не бери із собою жодної зброї. Сховай те, що маєш». Я планував зробити те саме, за винятком .45 Дузи і П'єра.
  
  
  Начальник служби безпеки був не кращою формою. Його смаглявий обличчя мав холеричний відтінок. Його налиті кров'ю очі блищали. Його нижня частина надулася. Він надто довго сидів на горщику.
  
  
  Я звільнив його руки та ноги, і він сидів, сердито потираючи зап'ястя. "Ви можете самі натягнути штани", - сказав я. "Тоді ти можеш приєднатися до нас за кавою".
  
  
  Була кава. Еріка подбала про це на маленькій камбузі попереду. Вона грала стюардесу та обслуговувала екіпаж. Ганс не мав часу на відновлення, його обличчя було притиснуте до вікна.
  
  
  «Гей, іди сюди, подивися! Я бачу, куди вони ввійшли! Прямо на копійку, як я сказав! Чудово!»
  
  
  Я визирнув у вікно і побачив, що ми летимо паралельно краю долини. Це виглядало пишно, але гори по обидва боки від нас були чимось іншим. Я сподівався, що Осман не далеко чи відсиджується у печері. Хоук не встановив фіксованого обмеження для моїх пошуків, але кожна хвилина без відповіді була занадто довгою хвилиною.
  
  
  "Ви бачите уламки?" Ганс усміхнувся.
  
  
  Я бачив уламки. Це було схоже на маленьке сміттєзвалище, що розкинулося вздовж плоскої землі за кілька миль від злітно-посадкової смуги, довгою чорною смугою, усіяною згорілими і зламаними частинами літака. Було очевидно, що ніхто їх не збирав для розслідування. Цей факт мав означати для мене більше, але Дуза вийшов з кабінки, кульгаючи, все ще потираючи зап'ястя, відволікаючи мою увагу.
  
  
  "Сядь тут", - вказав я, і він жорстко сів.
  
  
  «Еріко, принеси каву і приєднуйся до нас. Я маю дати благословення. Гансе, ти теж».
  
  
  Після того, як ми приземлимся, - сказав я Дузі, - ви дасте команді наказ залишатися на базі. Гансе, ви з Ерікою залишитеся на борту до тих пір, поки ми з полковником не підемо. Ніхто з нас не вийде з літака, доки не буде екіпажу. Ганс, а як щодо транспорту для вас двох? "
  
  
  «Має бути таксі, але якщо його немає, я можу позичити джип начальника станції. Я відвезу Еріку до клініки, а потім піду на лінію».
  
  
  «Якщо ви не в «Ашбалі» чи не повернетеся на борт, коли я буду готовий, ви залишитеся позаду».
  
  
  "Ну, як, чорт забирай, я повинен знати, коли це буде!"
  
  
  «Коли я готовий, я спочатку перевірю Ашбал, потім у клініці, а потім тут. Це найкраще, що я можу тобі зробити».
  
  
  "Що тобі потрібно?" - Запитала Еріка, коли літак сповільнився при зниженні, закрилки були випущені, колеса витяглися, щоб увійти в контакт. "Може, я зможу допомогти".
  
  
  «Я хотів би, щоб ви могли, але полковник зголосився бути моїм провідником». Полковник сьорбнув каву, опустивши кришки.
  
  
  Колеса стикалися, скрипнули, і ми опинилися в Будані. Аеропорт не виглядав завантаженим. Однак, поки ми кермували, я помітив півдюжини партизанів, які стояли перед терміналом і спостерігали за нашим наближенням. На них були патронташі та автомати Калашнікова А-47. Також був офіційний автомобіль, припаркований на лінії польоту.
  
  
  
  "Це почесна варта або звичайна варта?" - сказав я Гансові.
  
  
  "Виглядає приблизно як звичайний".
  
  
  Пілот розгорнув літак, двигуни заглухли, гвинти з брязкотом зупинилися. Ганс відчинив двері і спустив трап до того, як пілоти вийшли з кабіни. Дуза дав їм свої вказівки. Я бачив, що другий пілот був спантеличений тим фактом, що ми з Гансом більше не носили оливково-зеленого кольору. "Зміна форми", - сказав я йому і підморгнув. Він отримав повідомлення, посміхнувся до мене, і вони пішли.
  
  
  Ми ссіли в літак у тиші раннього ранку. Я помітив непомітну зміну в поведінці Дузи. Можливо, кава вилікувала його, або він думав, що бачив кінець своєму полоні. Він дивився далі мене через моє плече через порт, спостерігаючи за деякими з членів його почесної варти, які вибралися на траєкторію польоту.
  
  
  «Les règlec de jeu - правила гри - Дуза, ти гратимеш так, як я накажу, інакше гра закінчиться. Не будь милим. Ми з тобою зараз ідемо. Ти на два кроки попереду. йди прямо до машини і сядь у неї. Це все, що ти робиш. Ходімо, зараз”. Я встав із його 45-м калібром у руці.
  
  
  Я дозволив йому спостерігати, як я накидаю куртку на руку, щоб приховати це. «Apres vous, mon Colonel. Намагайтеся вберегти вас двох від неприємностей», - сказав я, коли ми виходили.
  
  
  Почесна варта не вишикувалася в належному військовому порядку, коли ми підійшли до машини, Citroen, яка потребує косметичного ремонту. Вони стояли, дивилися на літак, дивилися на нас і взагалі справляли враження відстороненості. Їхня форма була неоднорідною, відповідало лише їх спорядження. Вони, звичайно, не були найманцями, але коли я пішов за Дузою в задню частину машини, дзвонили сигнальні дзвони. Вони не чергували для нього, то що ж вони робили, охороняючи порожній аеропорт? Відповідь могла бути - просто як запобіжний засіб з огляду на те, що відбувається. Шкода, що це була неправильна відповідь.
  
  
  "Алони". Я сказав водієві, а потім Дузі англійською: «Запитайте його, чи він приніс запитану інформацію».
  
  
  Водій кивнув, виїжджаючи на круглу замкову щілину, що веде до аеропорту. «Контакт було встановлено, сер», - сказав він французькою. «Я проводжу вас на зустріч із ним. Він знає, де знаходиться Шик Хасан Абу Осман».
  
  
  Дуза відкинувся назад, схрестивши руки на грудях. Він знову опустив повіки, не показуючи жодної реакції.
  
  
  "Запитай його, як далеко ми повинні зайти?"
  
  
  Водій вказав у бік гір попереду. "Всього двадцять миль", - сказав він.
  
  
  Ми їхали долиною, а не в сам Будан. Були широко розкидані перехрестя серед полів пшениці, бавовни та сої. На перехрестях стояли машини, подібні до тієї, що була в аеропорту. Частину військ було озброєно АК-47. В інших були FN, і їхнє важче обладнання було однаково змішаним. Вони не зробили жодних зусиль, щоб зупинити нас, і я був готовий визнати, що вони були на ногах, як їхні брати в аеропорту, тому що це був день похорону Менданік, і Тасахмед запевняв, що його прихід до влади був належним чином організований. Пізніше, коли я мав час подумати над своїм висновком, я подумав, що б сказав Хоук, якби він сидів поруч зі мною.
  
  
  "Осман уб'є тебе", - порушив тишу полковник, говорячи англійською.
  
  
  «Я зворушений тим, що ви стурбовані».
  
  
  "Він ненавидить американців".
  
  
  "Звичайно. Що він з тобою зробить?"
  
  
  «Крім того, ви даремно втрачаєте час».
  
  
  "Якщо так, я подам скаргу на ваш офіс".
  
  
  «Цю людину, яку ми збираємося побачити, я знаю. Він ненадійний».
  
  
  «Полковник… тихіше. Я впевнений, що наші контакти – найкраще, що можуть надати ваші служби. Безперечно, старий Хасан повісить вас за яйця, щоб просохнути, але це ваша проблема».
  
  
  Ми перетнули вузьку долину і почали підніматися звивистою гравійною доріжкою, зелень швидко розвіялася. Почалася спека, але ми залишили деяку вологість, піднімаючись у хмарі пилу. Підйом був недовгим. Ми виїхали на поворот, що виходить на плато з кам'яною структурою по краю. Він мав високу навколишню стіну і вигляд фортеці 19 століття з квадратним центром і двома масивними крилами.
  
  
  Водій з'їхав з дороги верблюжою стежкою, і ми врізалися їй у стіну. Нікого не було видно.
  
  
  Водій заговорив арабською, дивлячись у дзеркало. "Вас чекають, сер".
  
  
  Я вийшов з машини за Дузою, відчуваючи в ньому гарячий вітер і присмак пилу. "Продовжуй", - сказав я, дозволивши йому почути клацання курка 45-го калібру.
  
  
  Ми пройшли через арочну вхідну браму в широке кам'яне подвір'я, де нічого не росло. Тут були вікна з прорізами і відчуття, що давайте забираємося звідси.
  
  
  "Як звуть нашого контакту?"
  
  
  "
  
  
  "Цфат". Полковник дивився на кам'яну кладку. Він виглядав довгим, задубілим і з блідим обличчям.
  
  
  "Скажи йому, щоб він витягнув свою дупу".
  
  
  "Цфат, нещасний злодій верблюдів", - сказав полковник, - "виходь!"
  
  
  Як неслухняна дитина Цфат нічого не сказав, нічого не зробив. Двері, подвійні залізні, залишалися зачиненими. Навколо нас віяв вітер.
  
  
  "Спробуйте знову." Я сказав. Друга спроба викликала не більше реакції ніж перша.
  
  
  "Погляньте, чи відкрито воно". Я дивився, як він наближається, знаючи, що все це смердить. Вітер глузував.
  
  
  Над ним я почув шепіт чужого звуку. Коли я обернувся до нього обличчям, я знав відповідь. Я мигцем побачив застигле обличчя водія та чотирьох людей із приставленими автоматами Калашнікова.
  
  
  Я зробив два постріли, перш ніж все в моїй голові вибухнуло хвилею полум'я, що обпалює, і віднесло мене в нікуди.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  
  
  
  
  У якийсь невизначений момент і в якомусь місці моя голова була розплавлена ​​та викута в дзвін. Я був присутній на обох заходах. Мені не сподобалося ні те, ні інше. Я терпів їх мовчки. Це питання обумовленості. Але коли якийсь всемогутній ублюдок почав бити гонгом за моїм новим куполом, я вирішив заперечити, особливо коли рахунок перевалив за дванадцять.
  
  
  Я звернувся до Всесвіту на урду, тому що Шема була царицею ночі, і це здавалося цілком слушним. Я ніколи не дізнаюся, чи це був тон моєї непристойності, стукіт гонгу чи комбінація того й іншого, через що мене виригли з темряви нізвідки в темряву якогось місця. На даний момент все, що я знав, це те, що я був готовий змінити щось ні на що. Потім момент минув, і мій мозок повільно зібрався з силами і почав позбавлятися завданих ударів.
  
  
  Я лежав на циновці з смердючої соломи. Мої руки та ноги були пов'язані. Моя голова страшенно хворіла, пульсувала, ніби щось хотілося вирватися. Я обережно повернув її, що призвело до появи безлічі білих вогнів переді мною там, де не було жодних вогнів. Після ще кількох подібних експериментів я вирішив, що найгірше я страждаю від легкого струсу мозку. Водій не вистрілив у мене, він лише оглушив мене. Мій одяг не був знятий. П'єр був дома. У житті та за часів Ніка Картера справи були ще гіршими.
  
  
  Щось ковзнуло моїми ногами, і я знав, що в мене є компанія. Невелика бійка проникала із дверей камери. Але і без нього моє місце не вимагало вивчення архітектури. Повітря сильно смерділо. У щурів були попередні мешканці.
  
  
  Після кількох спроб мені вдалося сісти. П'ятами я продирався по підлозі, поки за моєю спиною не виявився кам'яний мур. Коли білі вогні перестали блимати і пульсація в моєму черепі знизилася до прийнятного рівня, я перевірив мотузки, що тримають мої зап'ястя в лещатах.
  
  
  Залишалося тільки розслабитися та чекати. Я прийшов побачити Османа. Тепер я вирішив, що маю дуже хороші шанси побачити його. Я отримав повідомлення трохи пізно. Якби я отримав його раніше, я б позбувся головного болю. Хлопчики в аеропорту, як і хлопчики на перехрестях і зустрічаючий комітет тут, не були військами Менданік або Тасахмед, вони належали Шієк. Осман зайняв Будану, який був засмучений смертю Бен д'Око. Китайці виробляють Ак-47 так само, як і Поради.
  
  
  Я повідомив про прибуття Дузи та попередив приймальню. Нас не доставили до центру Будану, бо ми, очевидно, побачили б ознаки того, що бойові дії продовжувалися. Натомість нас привели сюди. Питання було у тому, чому Дуза не впізнав людей Османа в аеропорту? Я теж думав, що знаю відповідь. У всякому разі, моя нездатність розпізнати зміну варти в Будані до тих пір, поки я не опинився в пастці, могла все ж таки спрацювати краще, ніж ганятися за Османом по всіх горах, щоб поставити йому запитання.
  
  
  Мене розбудили брязкіт ключа в замку і відмикання дверей. Сон допоміг. Оніміння рук і зап'ясть приносило більше дискомфорту, ніж пульсація в голові. Я заплющив очі від яскравого світла, відчув руки на ногах і ніж, що перерізав мотузки на моїх кісточках.
  
  
  Мене підняли на ноги. Світ закружляв. Білі спалахи перетворилися на яскравий неон. Я втягнув повітря та дозволив парі кураторів утримати мене.
  
  
  Всю дорогу кам'яним коридором я грав до нудоти, вивчаючи планування приміщення. Це було не так вже й багато – півдюжини камер з кожного боку та кімната охорони зліва. Мені було цікаво, чи надали Еріці та Гансу посвідку на проживання. У настінних кронштейнах було чотири тьмяні світильники, і єдиним виходом були кам'яні сходи, що вели вгору під прямим кутом.
  
  
  Кінець прямого кута виводив нас у напівтемне фойє.
  
  
  Єдине світло пропускало щілинні вікна. Найкраще, що можна було сказати про це місце, – це прохолода. За фойє було кілька дверей. Я був схильний до найбільшого. Там мій правий охоронець - а він міг би використати кілька - стукав у двері волохатим кулаком і отримав виклик.
  
  
  Вони запустили мене з наміром поставити мене вниз перед присутніми. Мені вдалося залишитися у вертикальному положенні. Кімната була освітлена краще, ніж фойє, але ненабагато. Переді мною стояв стіл, за яким стояли троє синів пустелі у чорно-білих картатих кефіях. Той, що в центрі, мав обличчя старого стерв'ятника, гачкуватий ніс, закриті чорні очі, тонкий твердий рот і гостре підборіддя. У цій парі по обидва боки від нього була сильна схожість. Сімейний портрет - Осман та його хлопчики. Вони вивчали мене з усією чарівністю кобр, які мають намір завдати удару.
  
  
  "Тьху!" Хасан порушив мовчання. "Як і всі собаки янкі, він смердить!"
  
  
  «Імперіалістична собака, що біжить», - наспіваючи сказав син ліворуч.
  
  
  «Давайте навчимо його деяку реформу мислення», - запропонував інший.
  
  
  "Якби він міг говорити, що б він сказав?" В очах Османа блиснула зневага.
  
  
  Я відповів йому по-арабськи: «Аїш, йа кдиш, та юнбут аль – хашиш – «живи, о мули, доки не виросте трава». "
  
  
  Це заглушило іржання і заткнуло їх на мить. "Отже, - шик поклав руки на стіл, - ви говорите мовою віруючих".
  
  
  «В ім'я Аллаха, милостивого, милосердного, - цитував я, - я ховаюсь у Господа людей, Царя людей, Бога людей від злаковадного шепоту, що шепоче в грудях чоловіка або джина і чоловіка».
  
  
  Вони дивилися на мене, потім сини подивилися на батька, щоб дізнатися про реакцію. «Ви читаєте Коран. Ви один із нас? У його голосі з наждакового паперу пролунав новий цікавий тон.
  
  
  «Я вивчав вашу книгу пророка Мухаммеда. У разі потреби її слова надають сили».
  
  
  "Давайте послухаємо такі слова". Осман подумав, що в нього є я, що я можу добре написати пару віршів, і все.
  
  
  Я почав з відкриття: "Хвала Аллаху, Господу всього сущого". Потім я перейшов до кількох віршів з «Корови», «Дім Імрану», «Трофеї» та «Нічна подорож».
  
  
  Осман зупинив мене і почав викидати рядки з книги Мері та Та Ха, щоб я відповідав. Моя здатність відповідати приходить із фотографічною пам'яттю. Через деякий час він кинув це і сів, щоб вивчити мене.
  
  
  «Щодо брудного гнилого імперіалістичного сина верблюжого гноєда, то ви досить добре знаєте нашу книгу. Це ваша нагорода. Можливо, вона приведе вас до раю, але не витягне вас звідси. Ви - шпигун, і ми відрубуємо голови шпигунам. Навіщо ви прийшли сюди? "
  
  
  "Щоб знайти тебе, якщо ти Хасан Абу Осман".
  
  
  Його сини здивовано глянули на нього. Він спробував приховати усмішку, і вони всі посміялися. «Так, – сказав він, – слава Аллаху, я Хасан Абу Осман. Чого ти від мене бажаєш?
  
  
  «Це особиста справа кожного».
  
  
  «Ах! Нічого особистого від цих двох козлів. Вони будуть битися через мої кістки, коли я помру. Навіщо янкі-шпигунові захочеться мене бачити? Ви хочете посадити мене на трон у Ламані? За допомогою Аллаха я зроблю це сам”.
  
  
  "Я думав, що ти отримав допомогу Мао".
  
  
  Він не приборкав себе, він хихикнув, і хлопці приєдналися до нього. «О, я прийму те, що пропонує цей невіруючий, так само, як я прийму те, що ви пропонуєте, якщо я думаю, що це варте того. є що запропонувати, янкі-шпигун? Йому було весело.
  
  
  "Я сподівався, що в тебе є що мені запропонувати".
  
  
  «О, не бійтеся цього. Перш ніж я публічно караю вас, я пропоную вам ель-Феддан. Він змусить вас волати до Аллаха для швидкого завершення».
  
  
  «Я говорю про щось важливе».
  
  
  Він глянув на мене і знову посміхнувся. «Важливо, привіт! Я згоден, твоє життя не має значення». Він постукав по столу і крикнув: «Я хочу Ель Феддан! Скажи йому, щоб він прийшов негайно!
  
  
  Хтось позаду мене швидко пішов. "Припустимо, я можу гарантувати, що ви захопите решту країни", - сказав я.
  
  
  "Це було б гарантією, на яку я б плюнув". Він плюнув.
  
  
  «Отже, після того, як ти плюнеш на нього, питання все ще залишається в силі. У тебе є Будан. Чи зможеш ти утримати його чи ні – це інше питання, але ти ніколи не отримаєш Ламану звідси чи Пакара. Тасахмед не Менданік. Принаймні Менданік. був готовий укласти угоду.
  
  
  Османські очі спалахнули. «Отже, я мав рацію. Ви, прокляті імперіалісти, стояли за ним. Якби він був живий, я поставив би його голову на площі!»
  
  
  "Ви маєте на увазі, що він не сказав вам!" Я прикинувся здивованим, страшенно добре знаючи, якою буде відповідь.
  
  
  Шик та його син обмінялися поглядами, потім подивилися на мене.
  
  
  «Ти мені скажи, – сказав він.
  
  
  «Тасахмед планував переворот за підтримки росіян. Мій уряд переконав Менданік, що він повинен спробувати примиритися з вами і ... »
  
  
  Осман видав насмішкувате виття і вдарив по столу: «Ось чому цей мішок кишок хотів мене бачити, щоб справді укласти угоду! Я сказав, що це так! Це те, що змусило мене зайняти Будану. Якщо він був такий поганий, що він мав мене побачити, я знав, що витримаю це. Він упав, як гнилий кокос! Він ще раз плюнув.
  
  
  Я хотів приєднатися до нього. От і все. Відповідь, яку я був майже впевнений, я збирався приїхати. Щодо крадіжки ядерної зброї, весь цей натовп був десь ще під час битви при Хартумі. Біда в тому, що я був схожий на китайського Гордона з п'єси, а він зрештою потрапив на піку.
  
  
  Я почув, як за мною відчинилися двері, і погляд Османа перемістився через моє плече. "Ель-Феддан, - поманив він, - познайомтеся зі своїм шпигуном-янкі".
  
  
  Ель-Феддан, що означає бик, був усім цим. Він був не вищий за мене, але, мабуть, знову був удвічі меншим, і все це були м'язи. Він виглядав скоріше монголом, ніж арабом. Це було неприємне обличчя, де б він не народився. Жовті очі, плескатий ніс, гумові губи. Шиї не було, тільки м'язовий постамент, на якому тримався гарбуз його голеної голови. На ньому була відкрита куртка, але нікому не доводилося здогадуватись, що під нею. Він проігнорував мене, дивлячись на свого начальника, очікуючи, що слово перетворить мене на йойо.
  
  
  Відбулася затримка через сторонню активність. Двері знову відчинилися, і я повернувся і побачив, що Еріку і Ганса затягли до кімнати кілька членів преторіанської гвардії. Позаду них увійшов мій старий приятель Мохаммед Дуза. Я вірно подумав. Полковник був або людиною Османа у ворожому таборі, або людиною Тасахмеда в Османському наметі... або і тим, і іншим. У мене не було часу вдаватися до подробиць, але я хотів щось запитати у нього, за умови, що я зможу не спускати голови.
  
  
  Під лівим оком у Еріки була садна. Вона була бліда і важко дихала. Вона дивилася на мене з сумішшю туги та надії.
  
  
  «Тримайся, дитино», - сказав я англійською. Вона опустила голову і похитала, не в змозі відповісти.
  
  
  Ганса скували наручниками, і він ледве тримався на ногах. Коли куратор відпустив його, він упав навколішки.
  
  
  "Хто з вас хоче її?" — спитав Осман у змучених синів.
  
  
  Вони обидва проковтнули одночасно, практично пустивши слини. Хитрий старий виродок завив від радості і вдарив по столу. «Ви можете боротися за її кістки, як ви можете боротися за мої… коли я закінчу з нею!»
  
  
  Вони обидва заткнулися, дивлячись на стіл, гадаючи, як вони могли придумати спосіб привести його до хворобливого стану.
  
  
  "Отже, полковнику, все гаразд?" Осман обдарував Дузу маслянистою усмішкою.
  
  
  «Як забажає Аллах», - Дуза доторкнувся до чола у привітанні і підійшов до столу. "Чи можна попросити про послугу?"
  
  
  "Але запитайте про це", - сказав Осман.
  
  
  "Я хочу допитати його перед стратою".
  
  
  "Хммм". Осман почухав підборіддя. «Я планую передати його ель-Феддану. Коли він закінчить, я не думаю, що цей зможе щось відповісти. А що щодо тієї купи верблюжого гною на підлозі, хіба він не підійде?
  
  
  "О, я теж хочу його допитати".
  
  
  «Що ж вам доведеться задовольнятися тим, що я можу запропонувати, полковнику. Ель-Феддану потрібні вправи. Інакше він стане незадоволеним». Це викликало у Бика вибух сміху і навіть схвальний вигук.
  
  
  Я сказав. - «Якщо мені доведеться битися з цим коров'ячим вименем, у тебе хоча б достатньо честі, щоб дати мені можливість користуватися моїми руками».
  
  
  Це був перший раз, коли Дуза почув, як я говорю арабською. Це стерло усмішку, і мої слова не сильно вплинули на почуття гумору ель Феддана.
  
  
  "О, ти отримаєш руки", - посміхнувся Осман. “Ви можете використовувати їх для молитви. Я навіть подивлюся, що ви маєте зброю».
  
  
  "Ви робите ставки, Шік Хасан Абу Осман?" - сказав я, знаючи, що ніколи не було араба, який не народився б без любові до азарту. «Ви хочете, щоб цей бик одержав мене для вбивства. Чому б не перетворити наш бій на вбивство? Якщо я виграю, ми з друзями отримаємо безпечний шлях назад до Ламани».
  
  
  Це призвело до того, що називається вагітною тишею. Всі погляди були прикуті до голови людини, яка дивилася на мене. "Знаєш, шпигун-янкі", - сказав він, потягнувши за підборіддя. «Я думаю, що ви, мабуть, чоловік. Я захоплююсь людиною, навіть якщо вона смердючий імперіаліст. Ви можете померти у бою».
  
  
  "А якщо я виграю?"
  
  
  «Ти не виграєш, але я не маю з тобою угоди. Якщо Аллах якимось невидимим ударом залишить ель-Феддану з поганою долею, він закотив очі на Бика, тоді ми побачимо». Він підвівся, і я побачив, який він був кремезний старий півник. "Наведіть їх", - наказав він.
  
  
  Місце битви знаходилося за стіною на плато неподалік того місця, де ми залишили Сітроен.
  
  
  
  Поруч стояло кілька французьких позашляховиків. На його дахах зібралося стільки Османської свити, скільки було можливо, тоді як інші, всього близько двадцяти чоловік, стояли півколом, щоб спостерігати за веселощами. Стіл був принесений, і Осман, його сини та Дуса сіли за ним. Еріку та її батька змусили сісти на землю.
  
  
  Мого годинника не було, але сонце стояло близько полудня і спека була потужною. Внизу, на рівнині, де кінчалася зелень, були запорошені вихори. Схил оголеної гори піднімався, і я побачив яструба, що ліниво кружляє по колу в потоках терміків. Добра прикмета. Мені вона знадобилася, коли потер зап'ястя, згинаючи пальці, повертаючи їм трохи сили.
  
  
  Я дивився, як ель-Феддан зняв куртку і оголив торс. Потім він зняв калекони під радісні вигуки групи, що зібралася. Арабський нудист не менше. Те, що в нього було внизу, було майже так само грізне, як і те, що було нагорі. Це не зовсім ахіллесова п'ята, але я вважав, що це принесе йому стільки ж користі, якщо я зможу наблизитися, не будучи розчавленим на смерть.
  
  
  Я роздягнувся до пояса під крики. Давид та Голіаф, але без пращі. І все ж таки Осман не жартував з приводу зброї. Я думав, що це буде суворий тілесний контакт. Можливо, до цього дійде, але перш, ніж це сталося, мені кинули тонку сітку з пальмового волокна і обгорнули ножа з восьмидюймовим лезом.
  
  
  Як скаже вам любитель дзюдо чи карате, важливий не розмір. Це швидкість, координація та час. Майже не було сумнівів, що мій супротивник володіє всіма трьома. Що стосується Ніка Картера, скажімо так, що володіння мечем було не на піку. Моя права нога не була повністю відновлена ​​після минулої зустрічі. Моя голова, хоч і чиста, пульсувала від свіжішого повітря. Сонячні відблиски вимагали кондиціювання, чого не відбувалося з кількома морганнями повік. Неможливо було маневрувати без його дії. Лезо в моїй руці було досить знайомим, а мережа – ні. Те, як оголена мавпа переді мною поводилася зі своїм, нагадало мені, що знаходиться на іншому кінці бика - тореадор.
  
  
  Ставити на карту своє життя – частина моєї роботи. Найчастіше справа в миттєвих діях. Раптовий контакт, нещадна відповідь і ніколи розмірковувати. Подібний виклик – це знову щось інше. Можливість оцінити, з чим я стикаюся, додає грі певну стимуляцію. Я знав дві речі: якщо я збирався виграти, я мав зробити це швидко. Найкращою моєю зброєю була підступність. Мені довелося переконати бика та всіх присутніх, що вони стануть свідками не бійки, а різанини.
  
  
  Я незграбно підняв мережу: "Я не можу цим користуватися!" Я покликав Османа. "Я думав, що це буде чесний бій!"
  
  
  Осман придушив глузування і крики. «Це ти просив про зустріч із ель-Федданом. У тебе така ж зброя, як і в неї. Перед Аллахом змагання чесне!
  
  
  Я почав гарячково оглядатись у пошуках способу втекти. Півколо перетворилося на коло. "Але - але я не можу боротися із цим!" У моєму голосі була нотка благання та страху, коли я простягав ніж та мережу.
  
  
  Незважаючи на образи хору, Осман сердито крикнув: «Тоді помри з ними, янкі-шпигун! І я прийняв тебе за людину!
  
  
  Я відступив, відчуваючи грубий камінь під ногами, радіючи, що я не босоніж, як мій супротивник, який не мав нічого, крім кислої усмішки. Я побачив, що Еріка затулила обличчя руками. Ганс обійняв її і дивився на мене, блідий і безпорадний.
  
  
  "Прикінчи, ель-Феддан!" - наказав Осман.
  
  
  Через раптову тишу натовпу мій крик: «Ні! Будь ласка!" був на одному рівні з виступом Дузи напередодні увечері. Я не мав часу вловити його реакцію. Я був зайнятий, намагаючись вийти з рингу, розкинувши руки, намагаючись стримати неминуче.
  
  
  Бик підійшов до мене, застигши на ногах, у чомусь у стилі японського борця сумо. У лівій руці він бовтав сітку; праворуч він притис ножа до стегна. Його план був досить простий: заплутати мене в мережі, а потім замаринувати у моїй власній крові.
  
  
  Натовп знову зчинив крик: «Убий його! Убий його!" Я перестав подаватись назад і почав просуватися вздовж його передньої частини. Я відчував, як слина б'є мене по спині. Цвяхи згрібли його. Я намагався не відступати далі. Я не хотів ризикувати, коли мене штовхнуть ззаду і виб'ють із рівноваги. Сонце палило, піт біг.
  
  
  Ель-Феддан впевнено переслідував мене, розігруючи це для публіки. Поступово він наблизився, його посмішка завмерла, а жовті очі зупинилися. Я чекав на ознаки його нападу. Завжди є щось, яким би непомітним воно не було. Оскільки він був упевнений у собі, він телеграфував. І в цей момент я рушив.
  
  
  Коли я робив задній хід і кружляв, я натягував сітку. Як тільки його сітчаста рука почала рух, я жбурнув свою йому в обличчя. Рефлекторно його рука піднялася, щоб заблокувати його, і в той же час він нахилився і змінив стійку. Я пішов за його рухом, використовуючи його втрату рівноваги.
  
  
  
  Я заліз під його мережу, низько штовхаючись. Я встромив у нього лезо на півдюйма. Потім він розгорнув руку, щоб відобразити мій випад. Це сталося так швидко, що Осман і компанія все ще намагалися зрозуміти це, коли він повернувся і кинувся на мене.
  
  
  Пройшовши повз нього у своєму випаді, я потрапив у центр рингу, і коли він налетів на мене, я вискочив з-під його натиску і вдарив його ногою в спину, коли він пройшов повз нього.
  
  
  Настала мертва тиша. Це був їхній чемпіон, у якого по животу текла кров, на каміння падали червоні краплі, і, для впевненості, боягузливий шпигун-янкі щойно вдарив його ногою по спині. Вони зрозуміли повідомлення, і пролунали гучні крики сміху. Тепер котячі крики були для Ель-Феддану. Що він таке, курка замість бика?
  
  
  Араби люблять жартувати. Натовп зрозумів, що я зіграв свою гру. Вони це оцінили. Бик цього не зробив, чого я й хотів. Мені не вдалося спіймати його, переконавши його, що я не вартий його часу. Тепер моєю єдиною перевагою було те, що він настільки загрався, що втратив розсудливість.
  
  
  Коли він повернувся до мене, усмішка зникла, жовті очі спалахнули. Пот, що стікав по грудях, блищав на сонці. Він зупинився і засунув ніж у зуби. Потім він використав руку з ножем, щоб розмазати кров з рани по всіх грудях та обличчі. Значення вислизнуло від мене, але я закінчив його туалет, вдаривши його ногою в пах. Він отримав удар по стегні, і мені здалося, що я вдарив плугом об кам'яну стіну.
  
  
  Натовп був дуже схвильований. Вони знали, що буде цікаво. Я чув крик Ганса: «Отруби йому голову, Нед!» Потім я вимикаю звуки, концентруючись на виживанні.
  
  
  Ми кружляли, він прикидався, шукаючи лазівку. Я взяв свою мережу і знову тримав її у лівій руці. Тепер замість широко відкритої стійки я зіткнувся з ним у присіді фехтувальника, наполовину витягнувши руку з ножем, сітку вгору і звісивши. Я не міг дозволити собі зітхнути, але почав глузувати з нього.
  
  
  «Бик! Ти не бик, ти навіть не корова – жирна верблюжа шкура, набита екскрементами свині!»
  
  
  Це привело його в сказ. Він зробив випад із мережі високо і кинув низько. Я ніколи не бачив швидшого руху. Незважаючи на те, що я відскочив назад, мережа затиснула мою праву ногу, майже спіткнувши мене. У той же час я тільки наполовину ухилився від його продовження, оскільки він намагався спіймати мою руку з ножем, схопивши моє зап'ястя. Натомість він отримав моє плече. Його власний ніж налетів на мене, розтинаючи вгору. Я відчув, як він ударив мене по ребрах, коли повернувся праворуч і полоснув йому горло, затаврувавши груди. Потім я розвернувся і вдарив сіткою йому в обличчя, звільнивши плече. Його рука вчепилася мені в горло. Наші ножі дзвеніли та іскрилися. Він зробив крок назад, щоб уникнути моєї мережі прямо перед його обличчям, і я вирвався з його мережі. Потім я рушив у атаку, а він відскочив.
  
  
  Ми займалися цим недовго, але здавалося, що це дуже довго. Мій рот був висохлим отвором для води. Дихання було гарячим і уривчастим. Біль у правій нозі грала аналогічно удару барабана у моїй голові. Я пролив більше крові, ніж він, але в нього було ще більше. Я зробив ще один крок уперед, посміхнувся йому, розмахуючи ножем.
  
  
  Будь то гордість, рев натовпу чи лють при думці про те, що його поб'ють, він кинувся в атаку. Я впав на спину, підняв його на ноги та катапультував над головою. Він приземлився обличчям вгору перед Османом, на мить приголомшений.
  
  
  Натовп з'їв це. Він відірвався від землі, низько зігнувшись, хапаючись за мої ноги. Я стрибнув над його ножем, але він був прямо за ним, і я не мав часу ухилятися від його стрімкого ривка. Його мережа зникла, але не рука, що її тримала. Він потрапив мені у зап'ястя з ножем. Його меч повернувся для смертельного удару. Коли час минув, я виклався щосили, щоб заробити додаткове очко.
  
  
  Дуже багато чутливих частин тіла. Але пам'ятайте про це: якщо ви коли-небудь опинитеся в пастці близько, немає більш зручної точки контакту, ніж гомілка вашого ворога. Там нічого немає, крім кісток та нервів. Передня частина моїх туфель була посилена тонкою металевою стрічкою саме на такий випадок.
  
  
  Ель-Феддан відкинув голову і загарчав до Аллаха, його рука з ножем повисла в середині удару. Я в караті порізав його зап'ястя, вирвав руку з ножем і тильною стороною перерізав горло від вуха до вуха.
  
  
  Він упав навколішки, задихаючись, намагаючись відновити пошкодження руками. Артеріальна кров хвистала між його пальцями. Ель-Феддан упав, його тіло здригнулося, його п'яти почали тупцювати. Якщо не рахувати звуків його смерті, панувала абсолютна тиша. Осман пильно дивився, як його чемпіон вирушає до раю.
  
  
  Зазвичай під час бою бугаїв тореадору, який забиває бика на смерть, нагороджують вуха. Я подумав про це, але потім вирішив, що досить сильно скористався своїм успіхом. Натомість я підійшов до столу, скидаючи піт з очей, і поклав на нього закривавлений ніж. "Нехай тисяча гурій приведе його до відпочинку", - сказав я.
  
  
  .
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  
  
  
  
  Результат поєдинку вразив старого Османа. Його сини всі були за те, щоб мене прикінчити. Він заткнув їх. Ель-Феддан лежав у величезній калюжі своєї крові, мухи нападали на нього, канюки вже кружляли. Обірвана рота солдатів мовчки стояла, чекаючи команди свого ватажка. Ганс не міг відвести очей від мерця, а Еріка не могла відвести очей від мене.
  
  
  Шейх підвівся і глянув на мене. «Ін-ллах, ти чоловік, шпигун-янкі, велика людина. Якби все було інакше, я міг би використати тебе. Я подумаю, перш ніж вирішу, що робити». Він повернувся до бородатого офіцера, що стояв зі схрещеними руками наприкінці столу. "Помістіть їх у камери!"
  
  
  "Те, що про неї?" правий син вказав.
  
  
  Батько проігнорував його. "Двоє чоловіків в одній камері, жінка окремо".
  
  
  Я легко видихнув. Якби його реакція була іншою, він був би моїм заручником із ножем біля його горла. Я затиснув клинок ель-Феддана, і він устромився в задню кишеню.
  
  
  Війська почали відходити. Було віддано наказ прибрати труп. Дуза стояв осторонь, намагаючись тримати язик за зубами. Коли мені дозволили одягнути сорочку, я дозволив звисати хвостам, які приховували ручку ножа.
  
  
  Охоронець із шести чоловік оточив нас трьох і повів нас назад у будівлю.
  
  
  "Боже, якщо я доживу до ста років, - зітхнув Ганс, - я не сподіваюся знову побачити щось подібне".
  
  
  "Заткнися!" - сказав командир відділення арабською.
  
  
  Вони помістили Еріку в першу камеру прямо навпроти варти. "До швидкої зустрічі, дитино", - сказав я. "Підтримуйте настрій".
  
  
  "Я спробую", - прошепотіла вона.
  
  
  Вони засунули нас до камери, яку я займав раніше. Як я і припускав, вони зв'язали нам руки і ноги і залишили нас у смердючій темряві.
  
  
  Ганс почав бурмотити.
  
  
  Я перебив його. «Як сказав інший чоловік, заткнися, старовина».
  
  
  Він зупинився посеред крику.
  
  
  «А тепер дай відповідь мені на запитання, чи зможеш ти керувати DC-3 зі мною як другий пілот?»
  
  
  «Дакота? Звісно, але…»
  
  
  "Добре. Ми маємо справи». Я розповів йому про ножа, і ми маневрували, доки не зустрілися спиною до спини. Як механік, його пальці були спритними та впевненими. Він витяг лезо з моєї кишені з першої спроби, і шнури з пальмового волокна на моїх зап'ястях пропилили за кілька хвилин. Нам довелося швидко працювати з кількох причин. Якби хтось раптово зрозумів, що ножа ель-Феддана зникло, у нас би швидко з'явилася компанія.
  
  
  "Я думаю, у тебе теж є ключ від замку". - прошипів Ганс.
  
  
  «Ні, ти маєш. Я хочу, щоб ти почав кричати».
  
  
  "Змія?"
  
  
  Це мій хлопчик. Хоч би який вердикт виніс Осман, він хоче, щоб ми були в хорошій формі, коли він його винесе. Якщо ми помремо від укусів змій, наші наглядачі теж будуть мертві. Принаймні двоє з них вдадуться. Я хочу, щоб ви сіли в кутку спиною до стіни, руки за спиною, мотузок навколо кісточок. Ви починаєте кричати і не зупиняєтеся, доки вони не зайдуть. Після цього не рухайтеся і не робіть нічого, поки я вам не скажу. Зрозумів?
  
  
  "Так, звичайно, приятель, як хочеш".
  
  
  "Почну кричати".
  
  
  - сказав Ганс, і по тому, як він продовжив, я почав запитувати себе, чи не потрапили ми в купу змій. Через його крики я почув охорону, що наближається.
  
  
  Ключ був у замку, засувка висмикнута, двері відчинилися. Номер один із зарядженим АК-47 напоготові, світло за його спиною заливає камеру. На той момент ніж Ель-Феддана вбив його. Його жертва ще не впала на підлогу, доки я не взяв за спину іншого. Я вдарив його головою об стіну, розгорнув і зламав йому шию ударом карате.
  
  
  "Зніміть їх джеллаби і надягніть одну з них, кефію теж", - наказав я, швидко оглядаючи коридор.
  
  
  У полі зору нікого не було, і я кинувся тікати. В одній руці у мене був П'єр, в іншій – АК. Мені не хотілося його використати з очевидних причин. Це було шоу П'єра. Один запах його парфумів - і це був останній запах.
  
  
  Коли я дістався до варти, один із тюремників почав виходити, щоб провести розслідування. Він мав час відкрити рота. Стовбур автомата Калашнікова відкинув його назад і відключив будь-який голосовий відгук. П'єр приземлився на стіл із відкритим клапаном, де сиділи решта троє. Я зачинив двері. З іншого боку почулося слабке дряпання. Це все.
  
  
  Я порахував до десяти, випустив повітря з легень, а потім зробив ковток. Я зайшов і зачинив за собою металеві двері. П'єр лежав на підлозі і виглядав
  
  
  
  як волоський горіх. Його жертви були більшими. Другий, який я обшукав, мав ключі.
  
  
  В Еріці було багато речей, які мені подобалися. По-перше, вона могла витримати це та зберегти рівновагу. До того часу, як я вивів її з камери і направив до нашої, я дав їй план, і вона була готова до переїзду.
  
  
  "Я знала, що ти прийдеш", - все, що вона сказала. Потім вона дивилася в коридор, поки я одягав джеллабу та куфію, і ми були готові виїхати.
  
  
  План був простий. Я не знав, де був Осман, але ми з Гансом збиралися вивести Еріку з цього місця, ніби ми це зробили. Ми пройшли коридором і піднялися сходами, справжній військовий ескорт. Я показав Гансу, як стріляти з АК із запобіжника та стріляти автоматично. Як автомат Калашніков насправді є кулеметом.
  
  
  Коли ми підійшли до входу, я помітив, що там було набагато темніше, ніж раніше. Коли я прочинив двері, я зрозумів чому. Синє небо почорніло. На нас чекала хмарна хмарність. Аллах справді був милосердний. Я бачив півдюжини солдатів, що прямували в укриття в лівому крилі будівлі.
  
  
  «Ми спускаємося сходами і прямо через ворота», - сказав я. «Якщо Сітроен не піде, ми спробуємо один із джипів.
  
  
  Якщо немає транспорту, ми відпливемо з гори».
  
  
  Сильний гуркіт грому змусив Еріку підстрибнути.
  
  
  «Вибач, що ми не взяли парасольку», - посміхнувся я їй. «Ходімо, поки не постраждали від граду».
  
  
  Коли ми вийшли за двері, вітер підперезав нас. Не було часу милуватися виглядом, але я побачив, що долиною до нас наближається шторм. Небо внизу було блідо-жовтим, а вгорі чорнило розсипалося нерівними смугами блискавок.
  
  
  Коли ми пройшли через ворота, усередину бігли нові люди. Вони кинули на нас цікаві погляди, але надто поспішали, щоб уникнути потопу, що насувається, щоб зробити це швидше.
  
  
  Сітроен зник, як і джипи, а це означало, що Осман та компанія переїхали в інше місце. Це були добрі новини.
  
  
  Ганс сказав погані слова. "Як, чорт забирай, ми збираємося звідси вибратися?"
  
  
  "Ця вантажівка". Я вказав на велику машину, що спускалася гірською дорогою. На той час, як я був на відстані оклику, я побачив, що водій планує зупинитися і перечекати бурю. Мудрець. Його вантажівка була відкритою платформою. Змучений і в синцях, він не міг впоратися з величезною кількістю валунів, які тягав.
  
  
  Я помахав йому, щоб він зупинився, коли пролунав грім. Він нервово посміхнувся до мене, поки ми проходили ритуал. "Друже, - сказав я, - ти відвезеш нас до Будану".
  
  
  "Безперечно, капітан, коли шторм пройде".
  
  
  "Немає зараз. Це дуже терміново". Я подав Еріке знак обійти таксі та залізти у машину. "Це наказ".
  
  
  "Але ж у вас є джипи, там, за стіною!" він жестикулював.
  
  
  "Бракує бензину". З вигідної позиції на дорозі я побачив, що ми пропустили позашляховики, бо їх занесли всередину і припаркували наприкінці будівлі. Вони мали на увазі можливе переслідування.
  
  
  "Але ... але буря!" - обурився водій. "І немає місця!" він замахав руками.
  
  
  "Ви з Шієком Хасаном Абу Османом?" Я підняв ствол АК, і посмішка зникла.
  
  
  "Так, так! Завжди!"
  
  
  Пролунав грім, і вітер затих. Я відчув перші сильні падіння. «Гансе, зайди до Еріки. Коли ми спустимося з гори, нехай він поверне на першому перехресті».
  
  
  "Де ти збираєшся бути?"
  
  
  «Я прийму таку необхідну ванну в кам'яній купці. А тепер іди!
  
  
  На той час, як я переліз через задні двері, дощ почав лити. Я влаштувався серед каміння, коли вантажівка ввімкнула передачу і виїхала на дорогу. Я знав, що за кілька хвилин видимість впаде до п'ятдесяти футів або менше. Я не боявся, що мене заб'є до смерті крижаною водою, але, незважаючи на шанс ар'єргарду, я був готовий прийняти покарання.
  
  
  Наша втеча зайняла не більше п'яти хвилин. Завдяки погоді та цій вантажівці все пройшло гладко. Однак я не думав, що ми так легко підемо, і мав рацію.
  
  
  Вантажівка щойно проїхала перший широкий поворот від плато, коли через удари грому і гуркоту повені я почув виття сирени.
  
  
  Дощ перетворився на сліпучий потік, пронизаний сліпучими спалахами блискавок. Ті, хто перебував у французькому джипі, мали перевагу, перебуваючи під прикриттям. У мене була перевага несподіванки.
  
  
  Наш водій їхав на низькій передачі, повільно рухаючись вниз схилом, і джип Панара швидко під'їхав. Я почекав, поки він ось-ось розгорнеться, щоб випередити нас, перш ніж я викликав дві черги на його передні колеса. Я потрапив у бруд.
  
  
  Я помітив невиразну пляму на обличчі водія, який відчайдушно намагається виправити
  
  
  занесення автомобіля, що обертається. Потім він вилетів із дороги і впав у пропущену дощем канаву. У яскравому світлі блискавки я побачив ще двох, схожих на джипах, що летять на нас. Ведучий встановив кулемет 50-го калібру.
  
  
  Кулемет відкрився одночасно зі мною. Задні двері брязнули, і каміння навколо мене заспівало з рикошетом. Моя мета була більш прямою. Кулемет зупинився, але крізь завісу дощу я побачив другу людину, що підіймалася за рушницею. Я пішов за водієм, і автомат Калашнікова клацнув порожнім. Я не мав запасних патронів.
  
  
  Другий стрілець потягнувся за шинами, що дало мені шанс перекинути валун через двері багажника. Це був великий звір, і якби його не розташували так, щоб я міг використовувати його за допомогою гвинтівки, я б ніколи не підняв її.
  
  
  Джип знаходився надто близько, і навідник кидав свинець по всьому ландшафту, а водій намагався ухилитися від того, що він, мабуть, бачив. Його мета була не кращою, ніж у людини з пістолетом. Він ударився у валун, і Panhard буквально розколовся навпіл, викинувши вершників, як ганчір'яних ляльок.
  
  
  Ми теж були не в такій добрій формі. При всій своїй стрільбі навіднику вдалося потрапити в щось, і коли я побачив, як він мчить у польоті, я відчув, як кузов вантажівки почав розгойдуватися. Водій теж відчув це і боровся із заметом. Я знав, що якщо я впаду з ношею, мене не треба буде ховати. Я втратив рівновагу, але стрибнув за край дверей багажника. Я схопився за нього, коли кузов вантажівки перекинувся і поїхав боком дорогою. Хоч би як повільно ми їхали, вага вантажу надала руху інерцію. Результат міг бути лише один.
  
  
  У мене була одна нога за бортом, коли він почав перевертатися. Нахил дав мені важіль, потрібний для того, щоб відірватися. Я пішов у стрибок назад і приземлився у бруд м'якого плеча. Навіть коли я вдарив, я побачив, як фургон перекинувся. Звук, який він видавав, був на одному рівні із вантажем. Вантаж, що ослаб на спуску, звалився лавиною. Все, що мало значення – це кабіна вантажівки. Він був звільнений від вантажу. Або Аллах, або водій не дали йому вийти з-під контролю. Він зупинився на протилежному боці дороги в дренажній канаві, вода з струмка ринула на його передні колеса.
  
  
  Я вибрався з мулу і побіг до нього. Краєм ока я побачив, як третій позашляховик повільно маневрує крізь уламки свого близнюка. Я дістався до кабіни і відчинив двері. Усі троє тупо глянули на мене. Не було часу для розмов. Я схопив АК на колінах Ганса.
  
  
  "Вітання!" Це все, що йому вдалося, і я зрозумів, коли я розвернувся у пошуках швидкого укриття, він мене не впізнав.
  
  
  Видимість п'ятдесят футів? Було не більше двадцяти. Дощ був моїм союзником. Останній Панар обережно пройшов крізь нього. Ті, хто знаходився там, бачили руйнування другого джипа і аварію вантажівки - принаймні, в тій мірі, в якій вони могли бачити щось у деталях. Вони не бачили мене лежачим у калюжі біля канави. Вони проповзли повз. Я підвівся і пішов слідами джипа на сліпому боці. Він зупинився неподалік кабіни.
  
  
  Їх було лише двоє. Вони вийшли, з АК напоготові. Я почекав, поки вони не виявляться між таксі та джипом, перш ніж крикнути на них.
  
  
  «Киньте зброю! Рухайся, і ти мертвий! Спалах блискавки осяяв нас у залитому натюрмортом. Я почекав, поки грім не вщухне, щоб розповісти їм більше. "Киньте зброю перед собою!"
  
  
  Той, що зліва, зробив це швидко, сподіваючись розвернутись і притиснути мене. Натомість я прибив його, і він опинився на вершині своєї зброї. Чоловік праворуч зробив, як йому сказали.
  
  
  "Перейди дорогу і продовжуй йти, поки не досягнеш долини". Я замовив.
  
  
  Він не хотів цього робити. «Але мене понесе у воду!»
  
  
  "Зроби свій вибір. Швидко!
  
  
  Він пішов. Я знав, що він далеко не піде, але він піде досить далеко. Я спостерігав за ним, поки він не зник під дощем. Потім я повернувся до таксі.
  
  
  Вода в канаві підводилася, і її сила розгойдувала носа. Я відчинив двері і сказав: «Давай, забирайся звідти, поки не перетнули Ніагрський водоспад».
  
  
  «Моя вантажівка! А моя вантажівка!» водій голосив.
  
  
  «Скажіть своєму благодійникові, Хасану Абу Осману, щоб він купив вам новий. Ходімо, ви двоє, - сказав я англійською, - ми не хочемо пропустити наш рейс».
  
  
  На той час, як ми спустилися з гори, найсильніший шторм пройшов. Panhard давав нам офіційне прикриття доти, доки нас не зупиняли на КПП. Нам пощастило, бо злива загнала всіх усередину. Я переймався затопленням дороги, але вона була побудована з урахуванням цієї думки. Дренажні вади з обох боків були широкими та бурхливими.
  
  
  І Еріка, і її батько мовчали про мене. Відстрочений шок із одним шоком поверх іншого. Якщо ви не навчені цьому, він може перетворити вас на гарбуз.
  
  
  "Це був напружений день", - сказав я. "Ви чудово впоралися - залишилося перетнути ще одну річку".
  
  
  "Як ми заберемо звідси цей літак?" У своїй галобії Ганс виглядав як щось із Бо Честе, а в мене була вся привабливість купи мокрої білизни.
  
  
  "У нас не повинно бути особливих проблем", - сказав я, не бажаючи, щоб вони знову напружилися. «Пілоти були взяті в полон. (Я не додав, і, мабуть, розстріляні). Ця машина – службова». Я поплескав по керму. "Це не буде виглядати підозріло, коли я приїду на поле і припаркуюся поряд з літаком. Ви встаєте в кабіну і починаєте рух. Еріка, сідай на борт і розслабляйся. Я витягну стопра і подбаю про все інше".
  
  
  "Ви отримали те, для чого прийшли сюди?" Вона сказала це дуже тихо, дивлячись прямо перед собою.
  
  
  Пряма відповідь була негативною. Все це було паперовою гонитвою. З цього вийшов лише один відчутний факт. Дуза. Як подвійний чи потрійний агент його інтерес до можливої поінформованості Ханса Гейєра про катастрофу був надміру очевидний. Так, наведіть його на допит. Застрелити його, так. Але перевірити його так, як він сказав, було зовсім інше.
  
  
  «Гансе, - сказав я, - що щодо тебе, ти отримав те, за чим прийшов?»
  
  
  Він сів прямо, повертаючись до життя. «Боже, так! Я забув! Я мав рацію, я знайшов це! Я…»
  
  
  "Добре, добре", - засміявся я. "Розкажи мені про це, коли ми виберемося з цього садового місця".
  
  
  «Але я завжди мав рацію! Я страшенно добре знав, як вони це роблять!»
  
  
  "Добре. Попереду аеропорт. А тепер зверніть увагу. Якщо я не скажу інакше, навіть якщо нас зупинять, план залишається в силі. Заберіться на борт і змусіть двигуни працювати. Думаєте, у вас вийде?
  
  
  "Так Так звичайно".
  
  
  "Ще одне питання, чи може Осман поставити щось, щоб нас збити?"
  
  
  Ні, тут немає бійців. Найкраще, що вони мають, - це слабка охорона».
  
  
  "Якщо справи підуть погано, не починай підніматися, поки я не зроблю цього".
  
  
  Я відчинив вікно. Дощ вщухав, але все ж таки це було щось сильніше, ніж післяобідній душ. "Хто з вас народився під знаком Води?" Я сказав. "Я думаю, вона на нашому боці".
  
  
  "Я теж так думаю", - сказала Еріка. "Хто ти?"
  
  
  "Скорпіон."
  
  
  «Не епоха Водолія». Вона посміхалася.
  
  
  «Твоя посмішка – найкращий знак із усіх… Гаразд, поїхали».
  
  
  Ми їхали по колу, шини поливали водою, шиплячи на асфальті. За межами терміналу нікого не було. Я їхав по доріжці до воріт. Поперек нього був ланцюжок із ланок. Його клацання затихло в ударі грому.
  
  
  Вежа аеропорту височіла над терміналом. Його маяк, що обертався, був у дії. Напевно, чергує кілька операторів. Я повернувся до трапу і повільно проїхав повз фасад будівлі, притискаючись до його виступу, щоб мене не помітили зверху.
  
  
  Скляні вікна терміналу були залиті дощовим склом, але я міг бачити рух за ними. "Місце повно солдатів!" Ганс ахнув.
  
  
  «Немає проблем, вони тримаються подалі від вогкості. Пам'ятайте, ми виглядаємо так, ніби ми на їхньому боці».
  
  
  Я підійшов до кінця будівлі та зробив поворот. Через дощ літак не знаходився під охороною, що стало для нас черговим перепочинком. Він стояв один, чекаючи.
  
  
  «Гансе, якщо почнеться стрілянина, запусти двигуни і йди звідси. Інакше почекай, доки я приєднаюся до тебе в кабіні».
  
  
  "Дайте мені пістолет з джипа, - сказала Еріка, - я можу вам допомогти".
  
  
  "Ти можеш допомогти мені в кабіні", - сказав Ганс.
  
  
  «Двері кабіни зачинені, значить, вони замкнені?»
  
  
  "Ні, там немає зовнішнього замку". Ганс зітхнув.
  
  
  Я відскочив від стіни будівлі і підвівся паралельно фюзеляжу, але досить далеко, щоб хвіст міг прослизнути повз джип.
  
  
  "Добре, друзі", - посміхнувся я їм. «Повернемося до Ламана. Ганс, відчини двері і входь. Не поспішай, поводь себе природно. Я скажу тобі колись, Еріка». Я дозволив двигуну попрацювати на холостому ході.
  
  
  На мить, спостерігаючи за Гансом, я подумав, що він помилявся, кажучи, що двері кабіни не зачинені. Він не міг його відкрити. Еріка втягнула повітря. Потім, повернувши та потягнувши, він витяг його. Опинившись усередині, він повернув двері і показав великий палець угору.
  
  
  «Добре, Еріко, йди, ніби то була денна прогулянка під дощем».
  
  
  Коли вона піднялася на борт, я чекав, спостерігаючи за реакцією терміналу. Якби це перетворилося на перестрілку, я використав би джип, щоб відвести погоню. Небо прояснилося над горами на півночі та заході, дощ перейшов у мряку.
  
  
  
  Хлопчики незабаром вийдуть подихати повітрям.
  
  
  На кожному літаку є зовнішні замки для кермових поверхонь, щоб за такого вітру, як у нас щойно були сигналізація, кермо висоти та хвіст, не відірвалися, і літак не перекинувся. Їх називають штифтами, по три на хвостовій частині та по одному на кожне крило. Першого я випустив на хвіст, коли прибула компанія.
  
  
  Їх було троє, і в них були напоготові АК.
  
  
  «Брати, – крикнув я, махнувши рукою, – ви можете допомогти?»
  
  
  «Ми не можемо літати», - відповів один із них, в. інші сміялися.
  
  
  «Ні, але ви можете допомогти тим, хто має. Полковник дуже поспішає».
  
  
  На той час, як вони проїхали, у мене вже були пальці з хвостової частини. «Крило там, – я підняв замок, – просто посуньте його».
  
  
  Коли вони зібралися для цього, я перейшов у інше крило і зняв тривогу. Коли я обійшов хвіст, вони мали замок у руці. "Нехай прославить тебе Аллах", - сказав я, приймаючи її.
  
  
  "Якби ви летіли в ту бурю, вам знадобилося б більше, ніж хвала Аллаху", - сказав найбільший з них, дивлячись на мій мокрий стан.
  
  
  "Я летів у ньому, але без крил". Я вивернув трохи води з рукава, і ми всі засміялися, коли відвернувся від них і попрямував до джипа. Я скинув вантаж у спину. У мене була одна з наплічних петель АК. Я зробив те саме з його близнюком, а третій ніс у руці. Моїм останнім ходом у джипі було відрізати вимикач і покласти ключ у кишеню.
  
  
  Тріо все ще було біля крила, з цікавістю спостерігаючи за наближенням, але не зовсім підозріло.
  
  
  «Брати, - сказав я, - не міг би хтось із вас попросити механіка в ангарі принести пляшку з вогнем, щоб ми не полетіли, поки не будемо готові?»
  
  
  Вони не були впевнені в собі щодо літаків чи пляшок із запалювальною сумішшю, і коли один із них почав йти, вони всі вирішили піти.
  
  
  "Десять тисяч дякую!" - покликав я, підводячись на борт.
  
  
  Ганс позбавився арабських костюмів і, згорбившись, сидів у кріслі пілота, проходячи останню перевірку кабіни. Еріка сиділа на сидінні другого пілота, піднявши руку, щоб активувати вимикач живлення.
  
  
  "Все готово?"
  
  
  "Коли ви." Він кивнув головою.
  
  
  "Ви налаштовані на частоту вежі?"
  
  
  "Що ж."
  
  
  "Дай мені мікрофон, і пішли звідси".
  
  
  Він повернув його назад. «Заряджайся», - сказав він Еріке, і кабіна наповнилася наростаючим завиванням активізатора.
  
  
  Його права опора оберталася, а ліва починала обертатись ще до того, як вежа ожила. «НАА-чотири – один – п'ять! Негайно повідомляйте, хто на борту!
  
  
  «Вежа Будан, це політ полковника Дуза». Це зупинило його на секунду, і коли він повернувся, Ганс уже кермував.
  
  
  «Чотири-один-п'ять, ми не маємо дозволу на політ полковника Дузи. Хто ви? Який ваш план польоту?
  
  
  «Буданська вежа, повторюю, я не чую вас».
  
  
  "Чотири-один-п'ять!" його голос піднявся в регістр: "Повернися на лінію польоту і доповісти команді аеропорту!" Я розраховував, що Осман не матиме у своєму звіринці операторів диспетчерської вежі. Людина на пульті або добровільно перейшла на інший бік, або врятувала свою шию. У будь-якому випадку він був не в кращій формі. Він почав кричати. - "Повернися! Повернися!"
  
  
  Ми їхали на злітно-посадковій смузі паралельно злітно-посадковій смузі, рухаючись проти вітру. «Ганс, - сказав я, почувши сирену, що завивала двигуни, - якщо ти зможеш змусити цього птаха летіти не в тому напрямку, я б не турбувався про правила польоту».
  
  
  Він діяв, зрушуючи дроселі до упору, нахиляючись уперед, ніби його рух міг відірвати нас від землі. Голос у вежі кричав: «Ми стрілятимемо по тобі! Ми стрілятимемо по тобі!»
  
  
  Я почав запитувати себе, чи буде в цьому необхідність. Дросселям більше не було куди подітися. Гвинти були на низькому кроці, суміш була аварійною, а двигуни працювали на повну потужність. Але ми не летіли. Пальми на краю поля росли до неймовірної висоти. Еріка нахилилася, поклавши руку на важіль перемикання передач. Вона дивилася на свого батька, який, здавалося, завмер на місці. Я стояв за ними, приглушуючи відчайдушний голос оператора вежі, не міг чути стрілянину крізь рев «Пратт-Уітні».
  
  
  "Готуйся!" - гаркнув Ганс. Я був упевнений, що ми не відірвалися від землі, але Еріка не сперечалася, і поки вона робила рухи, Ганс повернув коромисло, і ми почали чіплятися за верхівки дерев. Через шум двигунів я почув, як вони шкрябали по череві літака.
  
  
  Піднявшись у повітря, він зрушив вилку вперед, відрегулювавши дросель, стійки та суміш. Потім зітхнув. "Людина, ніколи не проси мене спробувати це знову!"
  
  
  У мікрофон я сказав: Башта Будан, це NAA, чотири-один-п'ять. Знову і знову".
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  
  
  
  
  На висоті десяти тисяч футів ми були замкнені у завісі туману. Я відсунув сидіння другого пілота назад і дістав сигарети. «От, друже, - сказав я, - ти заробив свою зарплату».
  
  
  Зайнятий налаштуванням автопілота, він криво усміхнувся мені і сказав: «Це був якийсь день.
  
  
  «Кава Еріки має допомогти. Чи є ще місце, де можна приземлитися, крім Ламани?
  
  
  "Я думав про це". Він узяв цигарку, а я тримав запальничку. «На схід від міста є стара смуга. Вони використали її для тренувань. Може, я зможу нас посадити туди, але що потім?»
  
  
  "Коли ми підійдемо ближче, я організую транспорт".
  
  
  Він нахилив до мене голову, примружившись. «Я б жодного разу в це не повірив. У будь-якому випадку, чого ти шукаєш?
  
  
  «Ви давно хотіли розповісти мені про катастрофу Менданік. Зараз добрий час. Як це відбулося?"
  
  
  Це його заскочило зненацька. «Добре, тепер я розповім це тобі, повільно… у секції носового колеса DC-6B є шість циліндрів з CO-2, по три з кожного боку, по одинадцять цілих шість десятих галонів матеріалу в кожному. Що ж, якщо у вас спалахнув двигун, вантажний або багажний відсік, ви запускаєте це з кабіни, і всі шість з них приступають до роботи і гасять вогонь. Тепер система працює автоматично. Газ по шлангах, що йдуть від балонів, CO-2 під тиском переноситься в будь-яку точку, вказану пілотом. Ви знаєте про CO-2? "
  
  
  Він без запаху. Дихати їм погано. Його не можна відстежити у кровотоку».
  
  
  «Вірно. Подихай достатньо, це уб'є тебе, чорт забирай. Тепер, якби хтось зробив так, щоб газ від цих СО два опинився в кабіні, а екіпаж не знав про це, екіпаж заснув досить швидко. Ти чуєш мене? "
  
  
  "Я затримую дихання".
  
  
  «Добре, тепер це потребує деяких дій, тому що, як я вже сказав, система працює автоматично, і якщо хтось припуститься помилки і випустить частину цього CO-2, кабіна буде відключена від диму. Добре, В секції носового колеса є мікровимикач на двадцять вісім В. Він подає струм на індикаторну лампу в кабіні, яка показує, коли включена передача. Тепер, якби я провів провід від цього перемикача до електричного соленоїда на циліндр номер один на кожному ряду, коли перемикач спрацьовує, він вивільняє CO-два в обох, що автоматично запускає інші чотири циліндри. Ось як працює система, номер один іде, вони всі йдуть. Слідкуйте за мною? "
  
  
  "Як це викликати?"
  
  
  "Ах, у цьому вся краса. Провід від соленоїдів прикріплений до вимикача з двома висновками та спусковим гачком. Будь-який механік може зробити його. Ви прикріплюєте його до гумової подушки носового колеса, щоб, коли шестерня була піднімається, і носове колесо забирається в корпус, воно зачіпає вимикач і зводить його».
  
  
  "І коли шестерня опускається, вона спрацьовує".
  
  
  «Ви це зрозуміли! Але це ще не все. Коли цей перемикач встановлений, всі з'єднання від кабіни до системи пожежогасіння, за винятком з'єднання з носовим відсіком, повинні бути відключені».
  
  
  "Це велика робота?"
  
  
  Ні. Десять хвилин за допомогою плоскогубців і готово. Одна людина у передньому колесі може зробити всю роботу менш як за двадцять хвилин».
  
  
  "І коли він закінчив, що ти маєш?"
  
  
  «У вас є надійний спосіб прикінчити всіх на льотній палубі під час заходу на посадку. Літак злітає, включається шасі, носове колесо зводить спусковий гачок. Літак готується до приземлення, і не має значення, де, знижується шестерня, і коли переднє колесо опускається, спускається спусковий гачок.
  
  
  Електричний заряд вивільняє CO-2 в циліндрі номер один, інші ж запалюються автоматично. Таким чином, носовий вантажний відсік міститься близько восьми галонів CO-2. Він знаходиться під кабіною екіпажу. Він піднімається через вентиляційні отвори, які були закорочені, тому вони не закриваються автоматично. Як ти сказав, запах не відчувається. Через три хвилини після того, як вийшла з ладу передача, екіпаж готовий».
  
  
  "Схоже, ви це вже пробували".
  
  
  Він усміхнувся, киваючи. «Правильно, ми скуштували. Тільки це було після краху. Ми намагалися довести, як сталася ще одна аварія, але нас ніхто не слухав і ми не могли дістати уламки. Вони закопали його та забрали. під охороною. Якби я міг отримати..."
  
  
  "Чи є система пожежогасіння в DC-6 спеціальною для нього?"
  
  
  «Є й інші, значною мірою схожі на нього, але обидва літаки були DC-6B, і коли я одразу почув подробиці, я подумав, що це може бути повторення. Цей політ теж був секретним, мені точно сподобався літак Менданік. Погода була ясна, все нормально, і літак робить стандартний захід на посадку і летить прямо в землю.
  
  
  
  Було три групи слідчих, і найкраще, що вони змогли вигадати, це те, що, можливо, команда заснула. Ми знали команду, і ми знали, що вони не з тих, хто це робить, тому пара з нас розпочала власне розслідування, і це те, що ми вигадали».
  
  
  «Ви знайшли докази того, що саме так розбився Менданік?»
  
  
  «Чорт, так! У мене був біса доказ! Дуза та ці ублюдки забрали його в мене. У системі чотири напрямні клапани. У кожному є зворотній клапан, розумієте? Він стримує речі, доки ви не будете готові дозволити потік CO-2. Заберіть зворотній клапан і весь газ піде по лінії. Я виявив напрямний клапан для переднього відсіку. Зворотний клапан зник із нього, але не з трьох інших. Ці клапани ... " Він сплеснув руками.
  
  
  Я відкинувся назад, дивлячись на червоний серпанок. Безперечно, це був наївний метод саботажу. «Коли Дуса допитував вас, ви зізналися, що знаєте, як було зроблено роботу?»
  
  
  "Так звичайно. Що я ще міг зробити? Еріка була ... »
  
  
  "Але це його не задовольнило".
  
  
  Ні. Він хотів знати, хто це зробив. Як, чорт забирай, я повинен це знати?»
  
  
  «Він питав тебе про це ще раз сьогодні, коли тебе забрали?»
  
  
  Ні. Я не бачив його, поки його головорізи не підняли мене на гору».
  
  
  «Це перша аварія, яку ви розслідували раніше, чи сталося це тут?»
  
  
  "Неа." Він знову посміхнувся. «Це була більша новина, ніж ця. Це було, коли я був у Конго, перш ніж він став Заїром. Я був у Леопольдвіллі, працював на Tansair. Той літак звали Альбертіна, а хлопець на ім'я Даг Хаммершельд був пасажиром номер один. Звичайно, це мало бути раніше вашого часу. "
  
  
  Я не відреагував. Я дозволив йому продовжувати безладно. Це була моя провина, що я не витягнув від нього інформацію раніше. Я простягнув руку і почав налаштовувати частоту. "Ви розповіли Дузі про катастрофу з Хаммершельдом?"
  
  
  "Ні... Ні, я так не думаю".
  
  
  Я заплющив очі й згадав: Катанга, що відкололася провінція Конго. Моше Чомбе, її лідер, бореться проти військ ООН. Британська болячка. Радянська влада стурбована тим, що їхній хлопчик Лумумба збив їх з ніг. Хрущов вже приходив до ООН раніше і попереджав Хаммаршельда, що йому краще піти у відставку. Хаммершельд поїхав до Конго гасити пожежу. Відлітає на секретну зустріч із Чомбе у Ндолі. Як і Менданік, що прилетів до Османа. Літак падає під час посадки. Вердикт – вироку немає. Причини аварії так і не знайшли. Помилка пілота була найкращою, що вони могли придумати… Поки не з'явився Ганс Гайєр. Питання: Який стосунок має давня історія до вкраденої ядерної бомби? Відповідь: Поки що нічого.
  
  
  "Чи достатньо ми близькі, щоб зв'язатися з друзями в Ламані?" Я сказав поправити навушники.
  
  
  «Спробуйте. Але що ви думаєте про мою історію?
  
  
  "Ви можете продати її за мільйон доларів, але я б почекав, поки не повернуся до Хобокена. Тепер дайте мені розрахунковий час прибуття, і я думаю, що вам з Ерікою краще запланувати провести деякий час у посольстві, поки ми не зможемо перевезти вас до здоровіший клімат».
  
  
  «Так, думаю, настав час рухатися далі, але, чорт забирай, цей виродок Дуза з іншого боку».
  
  
  «Не розраховуй. У цієї смуги, на яку ми збираємося приземлитися, є назва?
  
  
  «Раніше називався Кіло-Сорок, бо це сорок кілометрів від Руфи».
  
  
  «Добре, розрахунковий час прибуття».
  
  
  «Скажи 18.30. Кого ти збираєшся викликати, Посла?
  
  
  "Ні, його боса". Я підняв мікрофон. Чарлі, Чарлі, це Пайпер, це Пайпер. Я повторив дзвінок тричі, перш ніж повернулася статична відповідь.
  
  
  Свиняче-латинь - це застаріла дитяча мова, в якій ви ставите останню частину слова перед ним, а потім додаєте ай, начебто, ілкай умбай - убий ледаря. Він добре працює там, де його використання невідоме. Ви кажете відкрито - і ваше повідомлення коротке. Я був певен, що Чарлі з посольства зможе перекладати.
  
  
  Я дав йому двічі і отримав відповідь, яку хотів.
  
  
  «Ілокай ортифай - eeneightay irtythay, - сказав я, - кілограм сорок, вісімнадцять тридцять».
  
  
  Відповідь була: «Ядінгрей, ойя, удлий і вушна глина - читають вас голосно і виразно».
  
  
  «Хіба ти не такий накручений?» - усміхнувся Ганс. «Я не користувався цим з того часу, як був в Ікерсні».
  
  
  «Сподіватимемося, що ніхто інший теж».
  
  
  Те, що я хотів надіслати замість того, де і коли сигналом, було закликом до AX передати свій файл про катастрофу Хаммершельда у вересні 1961 року. Справа давно минула, але я одного разу бачив на ньому файл, і я знав, що він був у списку. під спеціальною зеленою картою, яка означала – «Вірогідне вбивство». Але навіть свинячою латиною я не міг ризикнути. Дуза хотів знати, чи знав Ганс, хто підірвав літак Менданік. Якби між цією аварією та аварією майже п'ятнадцять років тому існував зв'язок,
  
  
  та поява імені Хаммершельда на відкритій радіочастоті в будь-якій формі не могла бути випадковою. У техніці знищення обох літаків не було нічого з країн третього світу чи нехитрої техніки. Це було першою ознакою того, що в NAPR може бути хтось із технічними знаннями - на кшталт того, що було пов'язано з крадіжкою Cockeye та ДПЛА.
  
  
  «Гансе, під час краху Хаммершельда, ти хоч уявляв, хто за цим стоїть?»
  
  
  Ні. Було багато персонажів, які хотіли позбавитися старого Дага. Літак довго не охоронявся, перш ніж злетів. Будь-який механік...»
  
  
  «Будь-який механік міг це зробити, але хтось мав спочатку з'ясувати це. Ви коли-небудь бачили когось у Ламані, якого ви знаєте з часів Конго?»
  
  
  “Якщо є, то я їх не бачив. Звісно, це було давно. Гей, а ти куди?
  
  
  «Поставити ще каву та перевірити Еріку».
  
  
  «Боже, можна мені випити! Але я погоджуся на каву».
  
  
  Еріка сиділа на дивані, згорнувшись калачиком на ковдрі. Я почав відходити від того місця, де вона лежала, коли її рука обвилась навколо моєї ноги. Вона розплющила очі і посміхнулася. "Я хотів, щоб ти прийшов".
  
  
  "Тобі слід натиснути кнопку виклику".
  
  
  Вона скинула ковдру. У бюстгальтері та трусах бікіні вона вилікувала б чиїсь запалені очі - просто для початку. «Я хочу, щоб ти зробив мені ласку…»
  
  
  Я стояв і дивився на неї. Посмішка зникла, голос звучав у неї в горлі. "Не думаю, що у нас багато часу", - сказала вона, піднімаючи руку вгору по моїй нозі.
  
  
  Я надав нам обом послугу. Зрештою часу було мало. Я вислизнув із власного одягу, а вона вислизнула з того маленького, що було на ньому. Я обережно ліг на неї на кушетці, і в мить ока наші тіла стали єдиним цілим, коли ми рухалися разом, спочатку повільно, потім ще наполегливіше, поки ми обидва не затремтіли в союзі, зігнулися разом...
  
  
  Після того, як я знову уклав її, вона розплющила мляве око і поклала руку мені на потилицю. "Як ви думаєте, я колись дізнаюся, хто ви?"
  
  
  "Коли у нас буде можливість, я вам скажу". Я сказав. "Хочеш кави?"
  
  
  "Це буде добре". Вона посміхнулася, цмокнула і заплющила очі.
  
  
  Я приготував каву.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  
  
  
  
  Коли ми наблизилися до Кіло-Сорок, Ганс втратив висоту і змінив курс. Ми увійшли до огорожі, сподіваючись на вершини дюн, не тільки для того, щоб уникнути радіолокаційного контролю Руфи, але і щоб приховати можливе візуальне спостереження.
  
  
  Ганс був так само гарний як поштовий голуба, як і як механік, тому що раптово ми летіли над смугою бетону, занесеного піском. Я помітив смугу після того, як побачив припаркований поряд Land Rover. З підвіски двигуна майорів американський прапор. Поруч із ним двоє людей спостерігали за нами.
  
  
  Я спостерігав за авіадиспетчером Руфи, і коли Ханс пролетів повз, щоб перевірити стан злітно-посадкової смуги, я почув знайомий голос. То був Дуза, ледве чутний голос. Він назвав себе і позивні Біч-близнюка. Він попередив Руфу, щоб той вистежував нас і збивав нас, якщо ми не підкоримося наказу приземлитися. Якщо нас заберуть живими, то нас затримають до його прибуття.
  
  
  "Це може бути трохи грубо", - сказав Ганс. "Може, тобі краще повернутися і посидіти з Ерікою на випадок, якщо ці тріщини більші, ніж вони виглядають звідси".
  
  
  "Просто опусти її, приятель, я займуся механізмом і закрилками по твоїй команді". Він мав достатньо, щоб подумати, і я не сказав йому, що у нас може бути компанія.
  
  
  Він вів старий птах до посадкової смуги з достатньою потужністю, щоб він міг знову швидко злетіти, якщо виявить, що смуга надто розірвана чи зміщена.
  
  
  Коли ми під'їхали до вибоїстої зупинки на півдорозі до розмитої злітно-посадкової смуги, я сказав: «Гансе, ти справжній профі. А тепер відключи перемикачі і давай забираємось звідси».
  
  
  Еріка вже була біля дверей каюти, відчиняючи клямку, коли я йшов проходом. «Не залишай нічого, що належить тобі, люба, – сказав я.
  
  
  "Я не так багато приніс". Вона посміхнулася до мене. "Що тепер?"
  
  
  "Тепер ми їдемо, а не летимо".
  
  
  "Куди завгодно з тобою", - сказала вона, і ми відчинили двері.
  
  
  Саттон стояв унизу і дивився на нас, за ним капрал Сіммс.
  
  
  «Радій, що ти зміг це зробити», - сказав я, стрибаючи вниз. Я тримав руку за Еріку.
  
  
  "Нам краще рухатися", - сказав він, дивлячись на неї.
  
  
  Коли ми сіли в Land Rover, світло розгорялося швидко, що було одним з добрих слів про вечірні сутінки в пустелі.
  
  
  "Я не думаю, що тебе помітили". Саттон обернувся до нас, щоб знову дослідити Еріку.
  
  
  "Це міс Гайєр і містер Гайєр", - представився я. "Їх потрібно буде розмістити у посольстві зараз.
  
  
  
  Вони можуть захотіти швидко відлетіти звідси. Я поясню пізніше. Яка ситуація у Ламані? "
  
  
  «Приблизно, як ми й очікували, на похороні зчинилося багато галасу, натовп біля посольства. Нині все тихіше. Гадаю, ви знаєте, що Осман забрав Будан. Тасахмед планує повернути його. Здається, тут він твердо контролює».
  
  
  "Щось відбувається зовні?"
  
  
  Він відвів погляд від Еріки. "Нічого спільного не відомо", - твердо сказав він. Було очевидно, що його власна штаб-квартира поінформувала його, мабуть, через ту смугу, яку він підняв з приводу моєї присутності на місці події. Але що б він не знав і що б не думав, мене цікавив лише один момент. Той, хто вкрав «Півник» та ДПЛА, ще не оголосив про це публічно.
  
  
  Ми їхали тим, що колись було під'їзною дорогою. У сутінках капрал витяг усюдихід крутим схилом і вибрався на кращу дорогу. Я запитав. - "Капрале, ви можете послухати Руфу на цій штуці?"
  
  
  "Так сер. Ми спостерігали за ними», - сказав він, його рука перемістилася до шкал налаштування на приймачі на п'єдесталі. Пролунав голос, що говорив французькою, а потім повторювався арабською, попереджаючи бійців, щоб вони виглядали нас на південь від Ламани.
  
  
  "Схоже, ви прибули якраз вчасно", - спроба Саттона висохнути була вологою.
  
  
  У посольстві саме Паула провела Еріку та її батька кудись, де була гаряча вода та їжа. Вона також повідомила мене, що я отримав спеціальне запрошення взяти інтерв'ю у мадам Менданіке у Президентському палаці завтра о четвертій годині дня. Виявилося, що Шема шукала зустріч у відповідь.
  
  
  Потім я залишився наодинці із Саттоном. Ти міг би сказати мені, - сказав він, його тон вказував на те, що все було б інакше, якби я зробив це. - Звичайно, я думаю, що знаходження Півня десь у радіусі тисячі миль звідси - чисте нісенітниця».
  
  
  "Тоді який сенс тобі говорити?"
  
  
  «Немає абсолютно жодного зв'язку між смертю посла Петерсена та крадіжкою», - сказав він. «У нас є вантажівка, і поліція знайшла водія. Він у всьому зізнався. Це була біса дурна аварія».
  
  
  «Життя сповнене ними, чи не так. Дякую, що підібрали нас». Я відвернувся і піднявся сходами, прямуючи до кімнати зв'язку.
  
  
  Чарлі Ніл залишив мене одного в звукоізольованій кабіні зі скремблером, а сам пішов встановлювати правильне з'єднання. Скремблер – великий винахід. Він працює в електронному вигляді, перетворюючи ваші слова на незрозумілі, а потім випльовуючи їх на іншому кінці, як новенькі. Скремблер має один недолік. Якщо їх відстежує третя особа, слова можуть бути розшифровані в дорозі за допомогою простішого електронного пристрою. Таким чином, дуже багато державних секретів стали відомі багатьом. Протидія цьому є наявність постійно змінного коду всередині скремблера. Це унеможливлює контрольований переклад. Принаймні поки що.
  
  
  У AX був такий код, і, давши Чарлі Нілу особливу послідовність набору, я знав, що Хоук і я розмовлятимемо конфіденційно, хоч і довго, через довгі паузи, необхідні для скремблювання.
  
  
  Я не витрачав час на привітання. "Катастрофа Хаммаршельда". Я сказав. «Висновки щодо мотивації та індивідуальної участі».
  
  
  Навіть через скремблер голос Хоука мав такі ж драйвові якості. «Запит перевіряється. Тим часом, немає жодних позитивних вказівок із будь-яких джерел щодо місцезнаходження зниклого обладнання. Німецька преса повідомила чутки про зникнення. Бундесвер та SHAPE спростували це. Кремль погрожує оприлюднити оголошення о 12:00 за Грінвічем завтра, якщо проблема не зникне. вирішено”.
  
  
  Він перестав говорити; і я сидів, нічого не кажучи, чекаючи, що він відповість на мої запитання. Про розкрадання ядерних матеріалів - про його зростаючу можливість - написано багато. Також було написано, що ми на Заході настільки звикли до терористичних дій, що загроза ядерного шантажу буде просто розглядатися як наступний крок у масштабі насильства, що зростає. Я не купив це.
  
  
  Зроблена Кремлем заява стане смертельним психополітичним ударом для НАТО та США. Це спричинить загальне обурення. І єдине, що вирішувало, це питання, у кого був Півник і куди він був спрямований. В результаті може виникнути ядерна конфронтація, в результаті якої все інше здаватиметься незначним.
  
  
  Голос Хоука перервав мої думки, спричинені скремблером. «Висновок AX про катастрофу в Хаммаршельді був можливим саботажем з використанням газу, що не виявляється. Механічних доказів не виявлено. Підозри зосереджені на доктора Корнеліуса Мертенса, громадянина Бельгії. Мертенс, який тривалий час працював у КДБ, що спеціалізується на технічних галузях, одночасно виконував функції служби безпеки Організації Об'єднаних Націй офіцер. Мертенс не схильний до дисципліни.
  
  
  Можливо, він діяв самостійно у Конго. Повідомляється, що його було вбито в Єгипті під час війни 67-го».
  
  
  Коли Хоук передав звіт, мої надії розплющили очі. Він знову був закритий. Я сидів із заплющеними очима: «Наскільки точний звіт про його смерть?»
  
  
  Я чекав. «Відомо, що він перебував у штаб-квартирі Мухабарату у Порт-Саїді. Будівля була підірвана, тих, що вижили, немає. З того часу Мертенса не бачили».
  
  
  Це було схоже на глухий кут. У мене був останній туз. «Чи був доктор Отто ван дер Меєр у Єгипті під час війни 67-го?»
  
  
  Це було найдовше очікування. Коли Хоук знову заговорив, навіть поверх скремблера наждачний папір був світлішим. «Ствердно щодо ван дер Меєра. Він був там у червні. Повідомлялося, що він захворів. Після війни його ніхто не бачив, доки він не з'явився у вересні в Алжирі».
  
  
  «Я підтримуватиму зв'язок», - сказав я.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  
  
  
  
  Поки я приймав душ і голився у квартирі Саттона, водій посольства повернув мій Fiat цілістю та безпекою. На всі запитання йому давали правильні відповіді, але не було кому їх поставити.
  
  
  Саттон дуже хотів дізнатися і очиститися від минулих гріхів. Все, що я хотів від нього, це карта міста. Поки я її вивчав, задзвонив телефон. То була Паула. Вечеря була б готова, якби ми були голодні. Мені не хотілося відмовлятися від насолоди. Я сказав Саттон вибачитися. Потім я пішов із місця. Я втомився від людей на моєму шляху, офіційних чи інших. Коли у мене є робота, я волію робити її поодинці.
  
  
  Вілла Ван дер Меєра знаходилася на вулиці Флажів, за кілька кварталів від центральної площі. Я знову припаркувався перед будинком поліції. Я хотів випробувати атмосферу Ламани наступного дня після великого похорону. "Тихо" було відповідним словом. Війська пішли. Охоронці міліції ледаряли в арці, курили сигарети та балакали. Вони кинули на мене лише погляд. Схоже, Тасахмеда турбував лише гнів Шеми, а в Будані – окупація Османа. Першу йому хотілося приручити, а іншого зможе спіймати, коли буде готовий.
  
  
  Я перетнув парк у тьмяно освітленій темряві, знаючи, що якщо це захоплення приведе тільки до соєвих бобів і бавовни, мені доведеться подати сигнал Хоуку про невдачу і піти. Те, що Мертенс міг бути дублем ван дер Меєра, було цілком можливим. Маскування та фарбування шкіри – не проблема для професіонала. Також можна здобути досвід у сільському господарстві. Оскільки Африка та ООН були їхніми спільними районами операцій, Мертенс цілком міг імітувати ван дер Меєра, і якби ван дер Меєр помер у результаті нещасного випадку або за вказівкою під час Шестиденної війни, прийняття його особи було б справжнім переворотом з боку Мертенса. Ніхто не міг і мріяти про найкраще прикриття.
  
  
  Вулиця Прапора була у темряві, і на воротах ван дер Меєра не було світла. Довелося знову перелізти через стіну. Але спочатку, щоб захистити руки від битого скла, я накинув пальто. Я зробив непоганий улов. Витрусивши його, я перевірив Вільгельміну та Гюго, зрадівши, що близнюк П'єра живе в хаті. Потім я схопився навпочіпки.
  
  
  Інша сторона стіни була такою ж темною. На віллі не було світла. Було рано лягати спати. Лікаря не було вдома. Більше нікого не було. Місце було замкнене і зачинене віконницями, як єгипетська гробниця, вікна нагорі були запечатані так само, як і внизу. Глушник, захований у кишені руки, щільно прилягав до Вільгельміни. Один постріл у замок заднього входу, і я опинився всередині.
  
  
  Повітря було важке, як темрява. Якийсь час мабуть нікого не було вдома. Тонкий промінь мого спалаху вловлював меблі, килимки, гобелени, артефакти. Це була велика центральна кімната, засіяна пуфами. До нього примикала їдальня, потім хол, а за ним – кабінет лікаря. Ось де я потрапив у бруд.
  
  
  Стіни були заставлені книгами, але мене затримав масивний стіл у центрі кімнати. Промінь мого спалаху грав на мініатюрах із пап'є-маше. Це була модель експериментальної сільськогосподарської станції, а масштабна експозиція руїн Портаріуса.
  
  
  В інформаційних матеріалах, які Хоук дав мені вивчити, була згадка про руїни. Менданік закрив їх для публіки чотири роки тому після аварії під час світлової та звукової вистави, коли колона впала і вбила пару в аудиторії. У той час, коли я прочитав цей пункт, мене відійшла думка про те, що інцидент навряд чи здавався досить важливим, щоб закрити руїни і відрізати тим самим одну з небагатьох туристичних пам'яток Ламани. Тепер я міг звинувачувати себе в тому, що не зациклився на незрозумілому моменті. Невідомо, як проходили римські перегони на колісницях спекотного суботнього дня.
  
  
  Я ризикнув і ввімкнув лампу. У його сяйві Портаріус розкинувся постійно зношеному пишноті. То була велика міська колонія, заснована після падіння Карфагена.
  
  
  На піку свого розвитку місто було будинком для тридцяти тисяч римлян та їхніх рабів. Тепер його модель лежала переді мною - демонстрація зламаних стін, колон і вузьких вулиць - місце, повне дуже стародавніх привидів і, можливо, однієї дуже сучасної ядерної зброї та її ракети-носія. Яке благородне місце, щоб сховати його, піднятися на нього і запустити! Його можна було легко замаскувати, щоб він виглядав як інша колона чи арка. Супутникові камери не змогли б його виявити.
  
  
  Ні в кімнаті, ні серед книг, ні на багато прикрашеному столі не було нічого, що вказувало на те, що археологія була захопленням доктора ван дер Меєр, уродженого Мертенса. На стіні була гарна карта, що показує, що Портаріус лежить за 30 кілометрів - приблизно за 18 миль на схід від Ламани, і що за 60 кілометрів на південь від Портаріуса лежить Пакар. Після такої великої кількості нічого не придатного все підходило ідеально: відібрана команда Докторського командос прибувала до Ламани по два і по три за раз, прямуючи на Пакар, а потім на Портаріус. У ланцюзі моїх думок задзвенів застережливий дзвінок.
  
  
  Я вимкнув лампу і зупинився в темряві, прислухаючись до скреготу - чотирилапого, а не двоногого. Але з того часу, як я дістався до лігва, бігу не було. Я зачинив двері кабінету біля входу. Я стояв збоку від нього з Вільгельміною в руці. Крізь два зачинених віконницями вікна в кімнаті не могло бути видно жодної боротьби. Перш ніж я увійшов ззаду, я не помітив жодної проводки, що сигналізує про тривогу. Тим не менш, з таким професіоналом, як Мертенс, я міг би спіткнутися про щось здатне попередити Варшавський договір.
  
  
  У мене не було настрою стояти і дихати пилом і перегрітим повітрям, чекаючи на відповідь. Я підійшов до найближчого вікна. Ставні були металевими, що опускалися з жалюзі. Вони були прикріплені до каблучок з обох боків простою клямкою. Я поклав люгер у кишеню і розстебнув їх. Я дозволив затвору підвестися, притискаючись до його пружини, щоб він не закрутився. Стоячи спиною до дверей, мені страшенно не подобалася ситуація; Я став ідеальним силуетом для тренування зі стрільби. Біля вікна була ручка, і я повернув її майже відразу, як тільки підняв віконниці. Потім усе скінчилося.
  
  
  Я не б Killmaster N3 через відсутність чутливості. Саме ця прихована чутливість – п'яте, шосте чи сьоме почуття – зберегла мені життя. Коли я побіг до стіни, всі мої почуття спалахнули червоним. Вони не могли врятувати мене, але попередження було досить ясним, і коли раптово все місце стало схожим на стадіон Кеннеді під час початку матчу, я знав, що мої інстинкти у гарній формі, навіть якщо моє майбутнє було під сумнівом.
  
  
  Я розвернувся і згорнувся за єдиним доступним укриттям – величною пальмою. На спині я вистрілив у два найближчих джерела світла на стіні, а потім погасив найближчий на даху. Моя влучна стрілянина виглядала так, ніби затьмарювало світло павутинням. Їх було надто багато.
  
  
  У мегафон французькою пролунав голос. "Викиньте пістолет і обличчям до стіни!"
  
  
  Автоматична стрілянина перервала команду, розколовши стовбур пальми за кілька футів над моєю головою. Стрілянина велася із зубчастого парапету вілли. За ним була ще одна черга з кущів перед будинком. Більшість пальми постраждала. Третій, цей із задньої частини будинку, спробував. Якщо вони так і стрілятимуть, то дерево вб'ють.
  
  
  Вони посадили мене в ящик. Навіть якби я зміг перелізти через стіну, там би на когось чекав. пастка була ретельно налаштована. Єдине питання полягало в тому, чи знали вони до або після того, як я увійшов до будинку, що я прийшов зателефонувати.
  
  
  Я отримав свою відповідь досить швидко. «Мсьє Картер, ви помрете за хвилину, якщо не підкоритеся!»
  
  
  Це дійсно змусило мене слухатися. Не через загрозу, що я помру, якщо цього не зроблю, а тому, що хтось знав, хто я. І єдиним, хто мав знати про це у всій NAPR, був Нік Картер.
  
  
  Неохоче я викинув Вільгельміну на холодне світло і підійшов до стіни, як людина, яка була певна, що ось-ось зіткнеться з нею.
  
  
  «Поклади руки на стіну і нахилися!» прийшла команда.
  
  
  Я довго чекав, швидше за все, через психологічний вплив, який це мало на мене надати, перш ніж я почув кроки, що наближаються. Чиясь рука вчепилася мені в волосся і смикнула за голову. Я побачила армійські черевики і оливково-зелений рукав, перш ніж мені на очі потрапила пов'язка. Чиясь рука вміло пестила моє тіло в пошуках захованої зброї. Він не знайшов Гюго чи П'єра, але я втратив можливість боротися. Мої руки були відведені назад, зап'ястки пов'язані. Потім, тримаючи руки з кожного боку, штовхали мене вперед. Ідея, здавалося, полягала в тому, щоб направити мене на шляху всього, що змусить мене спіткнутися і забити гомілки. Смуги перешкод закінчилися, як я і припускав, коли я сидів на задньому сидінні машини, а два моїх ворога з кожного боку.
  
  
  Потім усе припинилося.
  
  
  Я відкинув голову, вдихаючи нічне повітря.
  
  
  Потім я спитав. - "Скільки миль до Портаріуса?"
  
  
  «Заткнися», - сказав один із моїх охоронців.
  
  
  "Досить далеко для поїздки в один кінець", - відповіли спереду.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 18
  
  
  
  
  
  
  
  
  Я зовсім не заперечував проти поїздки в один кінець. Вікно було опущене, з моря віяв вітерець, а десь там патрулював авіаносець. Все, що мені потрібно було зробити, це активувати кнопку самонаведення, прикріплену до моєї правої ноги за коліном, і я міг досить швидко привести шістсот десантників. Але зараз я був задоволений грою.
  
  
  З самого початку було очевидним, що крадіжка не планувалася за ніч. Швидше, чотири роки роботи - з того часу, як Менданік закрив Portarius через інцидент, який не був випадковістю. Можливо, Мертенс, видаючи себе за ван дер Меєра, переконав Менданіке, що хоче використовувати руїни для якоїсь іншої мети, крім нинішньої. З цього моменту Мертенс робив свої приготування за потрійним прикриттям своєї особистості, руїнами та безнадійним станом.
  
  
  У його кільце входили агенти в Касто та Хідельберзі. В іншому випадку він не мав би можливості дізнатися, що, хоча «Півняче око» є найбільш смертоносною тактичною ядерною зброєю в арсеналі НАТО, він також є найбільш вразливим. Усі інші ядерні боєприпаси мають систему подвійного ключа, яка захищає від такої крадіжки.
  
  
  У 1970 році бунтівні елементи в грецькій армії спробували захопити бункери неподалік Салонік, де зберігалася тактична ядерна зброя. Їх зупинила ескадрилья винищувачів ВПС Греції. Навіть якби вони заволоділи ядерною зброєю, вони були б марними для них і нікому не загрожували б. Вони не мали б другого ключа.
  
  
  З Cockeye все інакше. Його інтегральна схема і авіоніка такі, що будь-хто, хто схопить його чорну скриньку і зрозуміє його роботу, може підірвати його. З цієї причини «Півник» знаходився під особливою охороною. Те, що Мертенс зміг вразити охоронців, показало, наскільки спритними були він та його товариші з гри.
  
  
  Бідолашний старий Менданік або дізнався гірку правду, або похолов, коли Півник опинився на його рідній землі. У розпачі він попередив посла Петерсена. Хоча в мене не було всіх деталей, я бачив, що Дуза та Тасахмед брали участь у угоді. Їхня робота полягала в тому, щоб підтримувати фронт і утримувати на ньому увагу громадськості. Шема не був загрозою. Вона ідеально підходила до створення міфу про контрпереворот. Тільки Ханс Гайєр представляв загрозу, і саме завдяки йому я сидів на задньому сидінні машини, скований, як курча, на моєму шляху до слави, яка колись належала Риму.
  
  
  Зрештою, це була пара довгих днів. Я вирішив, що мені треба трохи поспати. Мене розбудило те, що я відчув нерівну землю та нічний холод.
  
  
  Машина зупинилася. Голоси говорили швидко, пошепки. Ми рушили далі. Удари припинилися, і я зрозумів, що ми спускаємось. Вітерець, шум моря вщухли. Відлуння, що відкидається машиною, говорило, що ми знаходимося в закритому приміщенні. Ми знову зупинились. На цей раз двигун був вимкнений. Двері відчинилися. Більше приглушені голоси, двоє говорять німецькою, один каже: «Не гайте час даремно».
  
  
  Охоронець праворуч від мене штовхнув мене вліво. Той, що ліворуч від мене, тримав мене за комір. Мені вдалося втриматися від ядухи. Гудів генератор. Металеві двері брязнули. Він мав корабельний звук. Була ще прогулянка. Я відчував циркуляцію холодного повітря. На Portarius було встановлено оновлення.
  
  
  Почулася швидка команда, і я сів. Рука на моєму комірі лягла на пов'язку на очах. Я моргнув у раптовому світлі, намагаючись сфокусувати погляд.
  
  
  Їх троє сиділи за столом навпроти мене. Пара по обидва боки від старшого здавалася незнайомою, і в тьмяному світлі вони перебували в тіні, ніж їх начальник. Також у тіні позаду них була висока хвостова частина DC-7. Це був підземний ангар, і я був радий, що не поїхав полювати літаком у Руфі. Стіни з обох боків були металевими, але навіс зверху був камуфляжним. Без сумніву, за ним має бути замаскована злітно-посадкова смуга, але мені було цікаво, чому супутникові датчики не виявили її.
  
  
  "Ви знаходите це вражаючим?" - Запитав мій господар.
  
  
  «Як ви це називаєте, пізні римляни чи брати варвари?»
  
  
  «Я мушу сказати, що чекав на тебе раніше», - проігнорував він мій коментар.
  
  
  «Я приїхав, як тільки зміг, але гадаю, вам доведеться обговорити затримку з полковником».
  
  
  Він також проігнорував це. «Ви знаєте, що мало не програли мені парі. Ненавиджу програвати ставки. Хіба це не так, докторе Шредер?
  
  
  Ліворуч від нього був доктор Шредер із круглим жорстким обличчям та сірою короткою стрижкою. «Так», - була його відповідь.
  
  
  
  «Скажіть, як вас звуть, ван дер Меєр чи Мертенс?»
  
  
  
  "Ха!" він стукнув долонею по столу. "Добре! Я сказав тобі, я сказав тобі!" - схвильовано сказав він своїм приятелям. «І це одна ставка, яку я виграю, докторе Вільє. Я сказав, що він дізнається».
  
  
  Лікар Вілья, худший тип з вусами, хмикнув.
  
  
  «Ви кажете, як людина, яка грає в азартні ігри», - сказав я.
  
  
  «О, ні, я ніколи не граю в азартні ігри. Я ставлю лише на певні речі. Як і я ставлю на вас, містере Картер. Я справді думав, що ви тут снідатимете».
  
  
  "Ну, у вас була можливість запросити мене".
  
  
  «Я хотів, але вчора було зарано. Ти зіпсував мені день і було багато справ».
  
  
  "Краще бути ретельним".
  
  
  "Точно!" Він моргнув і потягнув за носа. «Як один професіонал перед іншим, я впевнений, ви погодитеся, що це риса, яка має значення. Я знаю своїх колег і можу підбити підсумки успіху нашої діяльності - нашої місії», - він простяг руку в благословенні. "через ретельність. Хіба це не так, панове?"
  
  
  Вони пробурмотіли у відповідь. «Так, ретельність. Ви знаєте, містере Картере, чому більшість пограбувань банків, незалежно від того, наскільки добре вони сплановані, закінчуються невдачею? Пограбування може бути добре виконане, але це постфактум - після нього!» він підняв палець, читаючи лекцію, де річ розвалюється. І причина, звичайно ж, у нездатності бути ретельним у загальному плануванні – як постфактум, так і до нього». Він мило посміхнувся. "Ви знаєте, як довго у нас ця операція знаходилася на стадії планування?"
  
  
  «Близько чотирьох років плюс-мінус кілька місяців».
  
  
  «Чудово! Чудово! Ви розумієте про що я?" Він звернувся до своїх безмовних партнерів, а потім знову повернувся до мене. «Коли перша фаза була завершена, ми знали, що перебуваємо в критичному 72-годинному періоді. Вивільнений матеріал повинен бути доставлений сюди без виявлення. І, опинившись тут, ми мали переконатися, що він не був виявлений. ґрунтовність, містер Картер”.
  
  
  «Я знав, що десь для мене має бути місце».
  
  
  «Ми знали, що на Заході є одна організація, від якої ми можемо чекати на неприємності. AX, а від AX – Нік Картер. Але ж у нас на вас досьє такої ж товщини, як Війна та мир».
  
  
  "Я сподіваюся, що це теж читається".
  
  
  «О, у деяких відносинах краще». Він використав свої пальці. «Західнонімецький BND – це сміх. ЦРУ втратило свою операційну здатність через викриття та використання тих ідіотів, яких вони відправляли сюди. МІ-6 зайнята в Ольстері та на Кіпрі. Французька та італійська SID пов'язані з доморощеними терористами і так далі, і таке інше. Тільки AX і від AX ви самі – ось як ми це читаємо, і нам не потрібний був комп'ютер, щоб повідомити нам про це».
  
  
  "Можу я встати і подякувати вам за панегірика?"
  
  
  "В цьому немає необхідності. Оскільки ваша організація пишається своєю перевагою, ми, містере Картер, теж пишаємося собою. Як я вже сказав, ми чекали на вас».
  
  
  «Якщо ви чекали на мене, чому ви намагалися вбити мене в Римі?»
  
  
  Мертенс насупився: «Це була помилка, і я перепрошую. Нашого начальника станції у Римі попередили, щоб він стежив за вами. Через надмірну запопадливість він неправильно витлумачив свої інструкції. Він не мав можливості дізнатися, що ви граєте роль у нашому організаційному плані. Навіть у цьому випадку його дії були непробачними, і його більше немає з нами. Я приїхав із Ламани, щоб приєднатися до вас після повернення. Тож тепер ви розумієте».
  
  
  "Ні не знаю. Якби Дуза досяг свого, я повернувся б у Рим через Каїр».
  
  
  Дуза іноді дурень. Він недооцінив твої здібності, але повір мені, ти б не поїхав до Каїра, ти прийшов би сюди. Натомість ти вирушив у Будан у гонитві за диким гусем».
  
  
  "Ви підходите під опис", - сказав я, спостерігаючи, як зникла застигла усмішка.
  
  
  «Цілком. Що ж, настав час рухатися далі». Він кивнув охоронцям за мене.
  
  
  Поки він продовжував, я подумав, що притиснути задню частину ноги до стільця й увімкнути сигнал самонаведення. Я вирішив почекати з двох причин. Він розраховував використати мене, а це означало, що кара прямо зараз не входила в плани, і я був готовий підіграти, поки не побачу "Півник" у плоті.
  
  
  Охоронці поставили мене на ноги. Мертенс та його колеги-лікарі були так само одягнені в акуратну зелену бойову форму. Їхні чоботи були відполіровані до блиску. Виглядало так, ніби Мертенс і компанія були причетні не лише до ядерної зброї.
  
  
  Шредер стояв на голову вище двох інших. Дуельні шрами на його щоках, плоске прусське обличчя - відніміть тридцять років, і ви захопили СС на східному фронті, реструктурували, повернули в Східно-німецьку Демократичну Республіку, щоб очолити терористичний загін МБС, а потім в Африку для того ж , і, як сказав б мій балакучий господар, «і так далі, тощо».
  
  
  Інший, Віллі, родом із того ж місця
  
  
  зморшкувате, вузьке замкнене обличчя з блискучими чорними очима. Він мав вигляд запеклого інквізитора, з тих, хто сам згоряє, щоб спалити тебе.
  
  
  "Мої зап'ястя, - сказав я, - їм було б краще розв'язати".
  
  
  «Я шкодую про це, містере Картер, – сумно прозвучав Мертенс, – але, як я вже сказав, ми плануємо ретельно, і ми плануємо убезпечити вас, наскільки це можливо. Ми не недооцінюємо ваші здібності».
  
  
  Він зробив жест, коли один із охоронців відійшов від мене до металевих дверей і повернув її круглу ручку. Двері відчинилися, і я побачив простір, який справляв враження футбольного поля зі стадіоном. Глядачі прагнули чогось тоншого, ніж свиняча шкіра. Це був міський колізей. Ми вийшли на те, що колись було підземеллями та клітками під підлогою амфітеатру. Від стародавньої кладки залишилися лише кам'яна підлога та навколишні стіни.
  
  
  Був місяць, і в його світлі я міг бачити сітчасту сітку маскування над головою, а над нею - круглі руїни самого Колізею. У центрі очищеної області підземелля був зниклий "Півник". Він встановлювався на ДПЛА. Обидва сиділи на стартовій рампі, нахиленій під дуже низьким кутом.
  
  
  Ми рушили до стартової рампи. Це був ідеальний притулок. Ні супутник, ні камери SR-71 у космосі ніколи не помітять його – принаймні, доки він не буде запущений. Це було, звичайно, іронічно - тут, у руїнах, був ідеальний пристрій для створення руїн.
  
  
  "Ну, містере Картер, що ви думаєте?" – сказав Мертенс.
  
  
  «Я спантеличений».
  
  
  Він зупинився. "О, як це?"
  
  
  «Ви говорили про ретельність. Навіть у темряві я бачу це довкола себе, навіть для снайперів, яких ви там розмістили. Це не має сенсу".
  
  
  «Щоправда? Ви чуєте, що він каже товаришам? Що не має сенсу?
  
  
  «Те, що ви говорили про людей, які планують пограбування, а потім зазнають невдачі при втечі, я сказав би, що ви зробили ту ж помилку».
  
  
  "Ви б? Хорст, Хосе, де ми зробили помилку?"
  
  
  "Перша помилка, - говорив Шредер німецькою, - полягала в тому, щоб привести його сюди".
  
  
  "О, не починай це знову, - відрізав Вілья, - просто тому, що ти занадто дурний, щоб зрозуміти ..."
  
  
  «Джа! Я розумію досить добре. Якби не моя команда, ця ракета не сиділа б там. Якби…"
  
  
  «Ваш командос! Це я планував, щоб…»
  
  
  «Джентльмени! Джентльмени! Голос Мертенса заглушив сварки. «Те, що перед нами – результат наших спільних зусиль. Немає потреби сперечатися і немає часу. Але наш гість каже, що ми зробили помилку, і я, наприклад, хотів би знати, у чому ми помилились. Скажіть нам, Містере Картере».
  
  
  Хоча тоді я не міг цього зробити, я був готовий натиснути кнопку самонаведення на тильній стороні ноги. Я знайшов те, що мене послали знайти, але все, що я міг зробити зараз, - це шукати вихід. «Поки ви не запускаєте цього птаха, - сказав я, - він добре захований. Як тільки ви це зробите, НАДЖ чи Шостий флот зіб'є її. Ви будете в мішку, перш ніж потрапите в ціль. "
  
  
  «Це ніколи не годиться, чи не так? Ой немає. Добре, уважно подивіться, містере Картер. Я хотів, щоб ви побачили, що ви допомагатимете запускати. А поки що багато чого належить зробити».
  
  
  Вони повернули мене всередину, але не в огорожу DC-7, а в кімнату на протилежному боці стартового майданчика. Я був у кількох центрах управління польотами. Я бачив електронні консолі та їхні системи наведення, їхню телеметрію спостереження. Я не бачив нічого більш витонченого, ніж те, що Мертенс та група зібрали у надрах Портаріуса.
  
  
  У кімнаті було з півдюжини техніків, у такій же елегантній формі, як і їхнє начальство. Двоє сиділи біля модуля керування та переглядали контрольний список. Коли ми ввійшли, вони звернули увагу, і Шредер їх заспокоїв.
  
  
  "Я хотів, щоб ти теж це побачив". Мертенс засяяв. «Тепер нам довелося адаптувати наше власне управління до чорної скриньки "Півнячого ока". Непросте завдання, мій друже, але завдяки талантам, яких ми зібрали тут, ми наближаємося до зворотного відліку».
  
  
  «Андрію, можу я перервати на хвилинку. Думаю, нашому гостю не завадить короткий інструктаж. Чи можна нам поглянути на мету, будь ласка?»
  
  
  У Андре були безбарвні очі та довгі гнучкі пальці. Один із них натиснув дві кнопки на панелі зліва від нього. Скануючий екран ERX із блокуванням Mark 7 покрив стіну. На ньому з винятковою чіткістю лежав краєвид Чорного моря. Взлом у ньому був Кримський півострів у формі ромба. Залізнична гілка від Дніпропетровська була шнурком, що йде через вушко Джанкою до Севастополя.
  
  
  Севастополь – це більше, ніж штаб Радянського Чорноморського флоту, він знаходиться на південному морському кордоні СРСР, як Мурманськ на півночі.
  
  
  Адмірал Єгоров у північному флоті може мати на сотню більше кораблів, ніж адмірал Сисоєв у його чорноморському командуванні, яким він постачає Середземне море, але з шістьма ракетними крейсерами класу «Хрест», 50 есмінцями «Кашин» і майже такою ж кількістю підводних човнів класу Y, він не вагатиметься.
  
  
  Сканер наблизився до Севастополя крупним планом. Він мені потрібен. Я був там. Це безперечно була мета для когось із ядерними амбіціями.
  
  
  "Ви дізнаєтеся про це?" Мертенс пирхнув.
  
  
  "Не ясно. Хтось сказав мені, що його радар непробивний».
  
  
  Хтось сказав тобі неправильно. Хіба це не так, Андре?
  
  
  "Так сер."
  
  
  «Андре, покажи нашому гостю намічений курс».
  
  
  Андре натиснув ще кілька кнопок, і ми почали дивитися на весь Середземноморський регіон від Ламани на схід, включаючи Італію, Грецію, Туреччину та Чорне море. Зелена лінія простяглася майже прямо до Іонічного моря між Кітерою та Антікіферою, між Пелопоннесом та Крітом. Там лінія пролягала через острови Кіклади у Егейському морі. Вона проходила на північ від Лемноса та на схід від Самофракії. Вона обійшла вузький прохід через Дарденелли і, пройшовши суходолом на південь від Олександропаліса, перетинала турецьку територію, прямувавши на північ від Хаяболу, виходячи в Чорне море біля Дагларі. Звідти вона йшла прямо до Севастополя.
  
  
  «Дуже прямо і у справі, – сказав Мертенс. «О, я знаю, що ви думаєте. Радар уловить те, що не вдалося виявити супутниковим камерам. ДПЛА рухається не так швидко, і це зробило б все це марнування часу. Хіба це не так? "
  
  
  "Вам слово", - сказав я, бажаючи отримати все.
  
  
  «Звичайно, радар вловив би наші невеликі зусилля... якби йому було що вловлювати. Висота, містер Картер, висота. Як ви бачили, наша ракета переміщатиметься над водою на невеликій від неї відстані. Ми запрограмували його на постійну висоту тридцять футів. Коли він перетинає землю, він слідуватиме контуру землі, деревам, ущелинам - що завгодно, і його висота не змінюватиметься. І, як ви добре знаєте, радар не скануватиме її на такій низькій траєкторії”.
  
  
  Я побачив Севастополь з його вузьким лиманом, оточуючі його скелі, порізані віялами-детекторами. Прокляття було в тому, що будь-яка ракета повинна мати кут траєкторії. "Півник", встановлений на ДПЛА, не потребував цього. Це було метою його крадіжки. Він міг увійти майже в нульову точку, як стріла.
  
  
  "Я відповів на всі ваші запитання?" Він знову сяяв.
  
  
  «Всі, окрім одного. Чому ви все так хочете розпочати Третю світову війну?»
  
  
  «Ось чому ви тут, містере Картер, щоб запобігти цьому! Подумайте про жертви, які принесете людству. Ходімо, я ще маю дещо, що я хочу показати вам до початку програми. Дякую, Андрію. "
  
  
  У диспетчерській також було блокування дверей. Вона була збудована з урахуванням захисту від вибуху. У цьому не було б особливої потреби запускати ДПЛА із вантажем JP-4. Можливо, спочатку Мертен планував підняти міжконтинентальну балістичну ракету.
  
  
  Вони вели мене з центру управління польотом неосвітленим кам'яним коридором, використовуючи ліхтарики. Ми піднялися старовинними сходами і опинилися серед руїн. Там місяць став нашим провідником. Ми йшли тим, що має бути головною вулицею, поки не дійшли одноповерхового комплексу сучасної споруди. Під час прогулянки я помітив охоронців на висотах.
  
  
  «Що ж, – сказав Мертенс, – я впевнений, що ви вибачите доктора Шредера та доктора Вілья. Ви побачите їх пізніше, але зараз у них є справи, і ми також».
  
  
  Мені не терпілося сісти з однієї причини. Притулившись спинкою стільця до ноги, я міг би збільшити населення Портаріуса на шістсот чоловік. Зазвичай я роблю свою роботу і підкріплення немає. Але це було незвичайно, і Хоук наказав мені. Проблема в тому, що мені не вдалося сісти.
  
  
  Усередині комплексу не горіли вогні, що було ще однією ознакою планування. Наші камери стеження Samos досить потужні, щоб вловити блоху на м'ячі для гольфу з відстані кількох сотень миль. У звичайному режимі супутник уловлював вогні в руїнах. У цій нестандартній ситуації фотоінтерпретатор прийме до відома та передасть інформацію.
  
  
  Мертенс пішов коридором у свій робочий кабінет. Там був стіл і кілька стільців, але вся кімната була безладною купою частин і частин електронного обладнання.
  
  
  "Я повинен вибачитися за безлад", - сказав він.
  
  
  «Ви, мабуть, були акуратнішими за це з Хаммаршельдом». - сказав я, шукаючи порожній стілець, але не бачачи його.
  
  
  Він дивився на мене секунду, а потім усміхнувся. Він сидів за своїм столом, порався зі своїми паперами.
  
  
  "Скільки вас у цій штуці?" - Запитала я, підходячи до столу, збираючись сісти на нього. «Чи це державна таємниця?»
  
  
  
  "Від вас немає нічого секретного, містере Картер". Він підняв якісь папери. «З вами нас рівно п'ятдесят один. Усі ми тут готові до запуску. Коли пил, так би мовити, вляжеться, ми перейдемо до наступного етапу. Тепер я збираюся прочитати вам вашу участь у програмі. Ви запишете це на плівку, і ми побачимо, що це буде передано до надійних рук для світового мовлення. Ви будете відомі». Він посміхнувся. Вираз обличчя нагадав мені гієну, що відірвалася від чужого видобутку.
  
  
  "Люди світу!" він читав як диктор третього ґатунку: «організація, відповідальна за ядерну руйнацію російського порту Севастополь, називається AX. AX - це спеціальне шпигунське агентство уряду США, яке займається вбивствами та поваленням урядів. Його директор та начальник операцій – Девід Хоук. Крадіжка ракети "Кокай" та її ракети-носія, а також їх наведення було здійснено "Хоуком". Я, Нік Картер, допомагав у виконанні місії. Я зробив це на знак протесту. Я буду мертвий на той час, коли ці слова транслюються. Я відповідаю за вбивство AX.
  
  
  "За цим актом ядерного геноциду стоїть подвійний план. За руйнування Севастополя буде покладено відповідальність на Китайську Народну Республіку. У можливій ядерній війні та подальших світових потрясіннях Хоук за підтримки Пентагону планує захопити владу в Сполучених Штатах. Немає часу повідомляти подробиці. Моя остання надія. мої слова будуть почуті всюди!
  
  
  "Ну, - він підняв очі, людина, яка щойно вимовила програмну мову, - як це звучить?"
  
  
  «Штрихи. Синтаксис теж не надто точний».
  
  
  "Ааа, але подумай про вплив".
  
  
  "Це буде схоже на розбите яйце", - сказав я.
  
  
  "Більше схоже на яєчню, містере Картер, чи, може, на вареного гусака?"
  
  
  «Хоч би як ви подали його, ніхто не купить».
  
  
  «Ха! Севастополь спустошений. Світ стоїть на межі руйнування. Подумайте лише про наслідки вашого зізнання у Сполучених Штатах. По-перше, воно покаже, що за цей жах відповідає секретний підрозділ розвідки вашого уряду. він проінформує американську громадськість про шпигунське агентство, про яке ніхто не знав. По-третє, через зростаючу відсутність суспільної підтримки, це призведе до збою вашої системи! Він ударив кулаком по столу, і на мить у його витріщених очах блиснуло безумство.
  
  
  «О, запевняю вас, містере Картере, ми всі продумали, ми давно запланували цей момент. Чи бачите, у цій організації ми всі повинні прагнути однієї і тієї ж мети. Ви можете здогадатися, що це таке?
  
  
  «Присутня при своїй карі».
  
  
  Він гидко посміхнувся. «Вашій країні не вистачає сили духу, щоб страчувати будь-кого. Наша мета – зруйнувати вашу нестерпну систему. Посіяти анархію… а потім за належної підтримки зібрати уламки та правильно їх сформувати». Він стиснув кулак, і світло повернулося.
  
  
  «Вітаю Цезаря». Я відступив назад і сів на стіл, але один із охоронців відштовхнув мене.
  
  
  Він поводився так, ніби мене не чув. «Що там каже ваша морська піхота – кілька добрих людей? Ну, наші небагато кращі, ніж будь-хто інший. Кожна людина професіонал у своїй галузі знає, що їй робити, як це робити, і з певною метою. ціль, яка має значення в кінці. Я покажу вам, що я маю на увазі.
  
  
  «Скажіть мені, Тасахмеде один із ваших п'ятдесяти професіоналів?»
  
  
  «Генерал – союзник. В обмін на його співпрацю ми позбулися Менданік. Його нагорода – NAPR, а наша – тихо піти у потрібний час». Поки він вирував, він установив кінопроектор і провів у нього плівку. Він поставив його на стіл, і націлив його на стіну.
  
  
  "Ви не уявляєте, як довго я чекав вас тут, містере Картер. Ви теж професіонал, але навіть якби не був, я впевнений, вам було б цікаво, як ми досягли такого багато знань про AX і про себе. Ретельність. Ось побачиш ".
  
  
  Я бачив, але колись мені довелося послухати більше. «У сьогоднішньому світі медичних технологій немає людини, яку не можна було б змусити працювати так, як треба. Однак у деяких речах я старомодний. Голка від гіпердермії надто проста. Я волію використовувати фізичні засоби для досягнення психологічних цілей».
  
  
  "Ви надаєте місця для фільмів?"
  
  
  “Не в цьому випадку. Я вважав би за краще, щоб ти встав. Ваш комфорт не входить до моїх інтересів». Він зробив жест, і охоронці повернули мене так, щоб я дивився на стіну, що служила ширмою.
  
  
  Він клацнув вимикачем. "Я впевнений, що ти дізнаєшся старого друга", - задзижчав проектор.
  
  
  Він був правий. Я б дізнався Джо Бенкса, якби він був замаскований під горилу. Я N-3 в ієрархії. Він був N-6, доки не зник у Тріполі близько чотирьох років тому. Хоук сказав мені, що Джо дещо дізнався випадково. Аварія закінчилася смертельними наслідками.
  
  
  Якось увечері він залишив готель, у якому жив із блошиними мішками, і зник. Жодних слідів. Тепер я знав, куди його завів вітер.
  
  
  Поки я не подивився фільм Мертена, в якому він був показаний, моє ставлення до нього було просто холоднокровним. Я вб'ю його, як тільки зможу. На півдорозі до його постановки мої зуби зімкнулися так сильно, що м'язи щелепи були готові вибухнути. Я відчував піт на шиї, присмак жовчі в горлі та білий вогонь, що палав у кожній порі.
  
  
  Я ніколи не бачив, щоб убивство людини знімали живцем. Я спостерігав, як це сталося з Джо Бенксом, приколотим, як метелик, до дошки. Я спостерігав, як Мертенс спрямовує двох головорізів, ножі для зняття шкіри б'ють його, як закривавлений виноград. Я бачив, як Мертенс практично виходив слиною через агонію Джо.
  
  
  Плівка почалася, але я заплющив очі. Я повинен був думати, і я не міг цього зробити, дивлячись, як життя рветься та виривається зі старого друга. Стоячи чи лежачи, я не міг натиснути кнопку самонаведення зі зв'язаними руками. Спроба змусити Х'юго звільнити мої зап'ястя займе надто багато часу та приверне увагу моїх спостерігачів. Мені треба було підібрати щось тверде.
  
  
  Я чув, як Мертенс безладно продовжує. «Знаєш, зрештою він погодився розповісти нам усе – якби ми лише його застрелили. Ви поливаєте сіллю сире тіло, і біль дуже сильний».
  
  
  Я застогнав і спробував похитнутись до столу. Я не мав шести дюймів, поки мої помічники не повернули мене на місце.
  
  
  "О, це засмучує, так". Мертенс зітхнув. «І, звісно, ми дотрималися свого слова. Але перш, ніж ми позбавили його страждань, він розповів нам достатньо про AX і Ніка Картера, тому згодом ми змогли зібрати воєдино те, що нам потрібно було знати. Звісно, це було не так». Допоки набагато пізніше ми вирішили запрограмувати вас і AX в нашій операції. Отже, ви бачите. Він вимкнув машину і ввімкнув світло.
  
  
  Я дозволив слині витекти з рота і впав на підлогу, отримавши удар на плече. Коли на мене поклали руки, я швидко підійшов, плануючи сальто назад, яке приземлить мене на стіл, де я зможу впертись ногою в його край.
  
  
  Нізащо. Вони блокували всі рухи, міцно утримуючи мене. Вони були досить милі. Один був корейцем, а інший – латиноамериканцем. Незалежно від їхньої географії, вони вивчали той самий текст. -
  
  
  «Боже мій, – закричав Мертенс, – я думав, що ти зроблений із суворішого матеріалу. Ви турбуєтеся про те, що з вами можуть поводитися так само? Не бійтеся, ви нам не знадобитеся в такому роздягненому стані. Ми хочемо, щоб ви були хорошим голосом."
  
  
  Він підійшов до дверей, і я дозволив своїм охоронцям зробити роботу, зобразивши непритомність, дозволивши їм наполовину потягти мене за собою.
  
  
  Наприкінці коридору ми знову прийшли до руїн та кам'яних сходів, що спускаються вниз. Мертенс натиснув на вимикач, і знизу хлинуло світло, показуючи курний шлях до смерті.
  
  
  Він зробив те, чого я сподівався. Він пішов першим. У моєму бізнесі ви не відчуваєте особливих труднощів, ви їх отримуєте. Я спіткнувся і, відчувши, що хватка на мені посилюється, скинув ноги, підіткнув їх і викинув. Я зв'язався зі спиною Мертена. З вереском він звалився вниз сходами. Сила мого удару вирвала мій захист із рівноваги, і ми не сильно відставали падіння.
  
  
  Намагався засунути голову, але без рук байдуже. Я так і не дійшов до дна. Десь між ним та точкою запуску я вийшов у глибокий космос, де темно, холодно та порожньо.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 19
  
  
  
  
  
  
  
  
  Хтось кликав мене на ім'я, але насправді це було не моє ім'я. "Ви помилилися, - сказав я, - вам доведеться починати все спочатку".
  
  
  «Нед! Нед Коул! Будь ласка будь ласка!"
  
  
  "Не треба боятися. Спробуйте глибоко вдихнути. Я міг чути свій голос, але була різниця у тому, що я думав і що говорив. Я боровся, щоб виправити це, розплющивши очі. Я знову закрив їх на яскравому світлі. "Просто візьми ніж", - промимрив я.
  
  
  «Нед! Нед, це я, Пауло Метьюз!
  
  
  При наступній спробі я переконався, що вона має рацію. Вона дивилася на мене обличчям і ніколи не виглядала так мило. На ній не було нічого, окрім макіяжу, та й то майже. Її поставили на давню кам'яну плиту – жертовний вівтар. Колись це була камера тортур. Єдиним сучасним доповненням було яскраве та яскраве освітлення.
  
  
  У будь-якому світлі Паула була чудовою істотою. З відведеними назад руками, з випнутою грудьми, сосками, збудженими не від пристрасті, а від страху, з підкресленими вигинами і зчленування її тіла, я швидко з усім розібрався.
  
  
  "О, слава богу!" - Сказала вона, коли побачила, що я дивлюся на неї.
  
  
  "Як довго я тут?" У центрі кімнати стояв мурований стовп. Я був прив'язаний до нього не тільки по руках та ногах, а й навколо грудей.
  
  
  «Я… я не знаю. Коли я прокинувся, ти був… весь у крові. Я подумала ..."
  
  
  Повідомлення пролунало як поріз ножа для зняття шкур. Вони збиралися зробити з нею те саме, що і з Джо Бенксом, якщо я не гратиму в м'яч. "Як вони тебе дістали?"
  
  
  «Був дзвінок. Вони сказали, що ти потрапив в аварію, і…»
  
  
  "Чому не прийшла Саттон?"
  
  
  «Його… його викликали на зустріч до палацу з генералом Тасахмедом».
  
  
  Я похитав головою, щоб позбавитись нечіткості, і пошкодував, що не зробив цього. "Паула", - почав я.
  
  
  "Ну що у нас тут?" Полковнику Дузі довелося нахилитися, щоб увійти. На ньому була нова форма з генеральською зіркою на плечах. "Ой як мило". Він підійшов і довго й болісно глянув на Паулу. Він простяг руку і погладив її груди. Я чув, як вона втягла повітря.
  
  
  «Чудово, справді чудово». Він провів руками її ногами. «Справжня чистокровна. Я чудовий вершник чистокровних». Вона схлипнула, коли він просунув лапу між її стегон. "Чисте золото", - зітхнув він.
  
  
  Ти недостатньо людина, щоб їздити на козі, і свиноматка викине тебе з загону, - сказав я, сподіваючись притягнути його до себе.
  
  
  Це спрацювало. Він підійшов до мене з маслянистою усмішкою. "Я радий знову бачити Вас."
  
  
  У мене ледве вистачило часу напружуватись, як його ліва сторона врізалася в неї, а права – у мою щелепу. Я плюнув на нього кров'ю, і він почав працювати з мене.
  
  
  Я зовсім не вдавав, що він мене повів. Але через біль і оніміння я продовжував тягти час. То був важкий спосіб купити, але іншого в мене не було.
  
  
  Коли він зупинився, він тяжко дихав. "Лікар сказав, що я не завдаю вам занадто великої шкоди, але ми спробуємо ще раз, коли ви відчуєте себе більш готовим". Він відвернувся від мене і повернувся до Паули.
  
  
  У мене було відчуття, що мої зап'ястя надто довго були затиснуті в лещатах, але я все ще міг рухати пальцями. Багато годин я практикував таку вправу в тренажерному залі AX із Пітером Андрусом. Пітер був Гудіні. Йому було краще. Його робота полягала в тому, щоб проінструктувати і навчити секцію N тому, як робити те, що ніхто інший не міг зробити, чи то пов'язаний, чи то в наручниках, чи кинутий у річку в бочці з цементом. Мої пальці почали простягати половину Хьюго під сорочкою.
  
  
  Потім час минув, і увійшли Мертенс та Вілья.
  
  
  "Полковнику, приберіть руки від цієї дівчини!" Голова Мертенса була забинтована, і навіть з опущеною головою я міг сказати, що йому не набагато краще. Він шкутильгав на світ і побачив мене - капала кров, очевидно, холодна.
  
  
  "Чому, чорт забирай!" - проревів він. "Що ти з ним зробив?"
  
  
  Він схопив мене за волосся і підняв. Я чув, як він утягнув повітря, побачивши мене. «Доктор Вілья, принесіть води, отримайте стимулятор! Дуза, якщо…»
  
  
  «Я лише трохи пом'якшив його, тому він буде більш схильний до співпраці».
  
  
  "Забирайся звідси! Виходь, забирайся!"
  
  
  Мертенс знову оглянув мене, помацавши моє серце. Потім він підійшов до Паули, тремтячи: «Сподіваюся, ви вибачте його за поведінку».
  
  
  "Я теж хочу піти звідси, доктор ван дер Меєр". Голос Паули тремтів, але вона не була істеричкою.
  
  
  "І ти, моя люба... за умови, що ми зможемо заручитися допомогою цього джентльмена".
  
  
  Він був люб'язний, цей чародій - дбав про її благополуччя, готуючись живцем зняти з неї шкуру.
  
  
  Повернувся старий Че, і приніс відро води для ниючої голови. Я не відреагував. Вілла напав на мене, опускаючи мені повіку, перевіряючи мій череп. "Він міг сильно пошкодити йому", - сказав він. «У його вусі та на потилиці, де він ударився об камінь, кров».
  
  
  "Але цього не може бути!" Мертенс справді голосив.
  
  
  "Або він міг блефувати".
  
  
  "Так!" Тепер вони обоє стояли переді мною. Я чув, як запалився сірник.
  
  
  "Чим ти плануєш зайнятися?"
  
  
  "Контрольна робота."
  
  
  Полум'я обпалило мою щоку і скуйовдив волосся. Мені знадобився весь контроль, що залишився, щоб залишатися безвільним. Агонію неможливо було виміряти. Полум'я в'їлося в моє тіло. Я відчував запах гару.
  
  
  «Цього достатньо, – сказав Мертенс. «Він справді непритомний. Я не маю бажання кремувати його тут».
  
  
  «Я все ще не певен. Ми можемо спробувати інший спосіб, ми можемо почати із неї».
  
  
  Я не бачив, як Шредер увійшов до кімнати. Його гортанний голос раптом загуркотів. «Доктор, у нас є п'ятнадцять хвилин, щоб розпочати зворотний відлік. Ви потрібні».
  
  
  "Запуск не відбудеться, поки ми не отримаємо тут те, що хочемо", - сказав Мертенс.
  
  
  "Але програмування встановлено, всі дані введені".
  
  
  Я знаю, я знаю. Тобі доведеться почекати, доки я не прийду».
  
  
  "Це не може тривати довго. Немає жодних положень про затримку понад встановлений час для запуску ".
  
  
  "Я прийду, як тільки зможу!"
  
  
  «Джа! Я сказав, що твій план з ним не годиться, і він не годиться». Він пішов, бурмотячи.
  
  
  "Він осел, - зітхнув Мертенс, - все, що він хоче зробити, це підірвати Севастополь".
  
  
  «Нехай цей садист Дуза нападе на неї з ножем, і ми подивимося, чи це йому допоможе». Вілла поки говорила німецькою мовою, і я сподівався, що Паула його не читає.
  
  
  У моїх пальцях було мало сили і менше відчуття, але я міг виявити грудку на рукояті Хьюго. Скрутивши руку, я зміг накласти на неї три пальці. Я почав намагатися полегшити його на долоні. Тиск був структурований так, щоб звільнити стрічку, яка утримувала лезо на моєму передпліччі. Але він не був випущений на той момент, коли Вілла повернулася до Дузи.
  
  
  «Я не знаю, чи вивели його з ладу, полковнику», - відрізав Мертенс. «Якщо так, то тебе страчують. Лікар Вілья думає, що він міг блефувати. Якщо це так, то ти живий. Тобі так подобається дівчина, ти можеш почати із неї».
  
  
  "Я не розумію". Голос Дузи був низьким і киплячим.
  
  
  «Це просто. У тебе є досвід. Почни з її руки або грудей, або будь-де. Але приступай до справи зараз!
  
  
  "Що ти збираєшся робити!" Голос Паули був високим, майже на межі. Моїм пальцям не вистачило сили звільнити Х'юго.
  
  
  «Я ніколи не робив цього з жінкою», - тремтів голос Дузи.
  
  
  "Ти будеш зараз, або ти помреш". Голос Мертенса був схожий на обірваний дріт, готовий зламатися.
  
  
  Я тримав голову опущеної, пальці напружувалися. Я чув тільки тяжке дихання. Паула захникала: "Будь ласка, ні!" а потім вона почала кричати.
  
  
  Ремінець ослаб, і рукоятка Хьюго опинилась у мене в долоні. Я зрушив його, і лезо прорізало мою сорочку. Тепер треба було прикласти стилет до шнурів, не впустивши його. Я заглушив крик Паули і зосередився. Я спотів кров'ю, і кров робила мої пальці липкими, коли я нарешті переконався, що послабив свої пута.
  
  
  Я ойкнув. - "Почекай! Стій!"
  
  
  Це призвело їх до втечі.
  
  
  "Ви мали рацію, доктор Вілья, ви мали рацію!" Мертенс пирхнув.
  
  
  «Дайте їй спокій», - пробурмотів я.
  
  
  "Звичайно звичайно! Ми не торкнемося жодного волосся на її голові, якщо ти зіграєш свою роль».
  
  
  Паула зомліла. Її ліва рука була в крові. Правду кажучи, якби довелося принести її в жертву, щоб запобігти запуску, я б мовчав, якою жахливою не була сцена.
  
  
  Коли Дуза побив мене, я виграв час. Паула купила мені ще трохи. Один ривок і мої руки будуть вільні. Якби мої ноги були вільні, я не став би чекати. Як би там не було, із трьома з них мені довелося підіграти.
  
  
  "Доктор Вілья, будь ласка, магнітофон".
  
  
  "Води!" - прохрипів я.
  
  
  «Сеньйор Картер перестане вдавати, або полковник повернеться до дівчини». Вілла перевірила портативний комп'ютер Sony, коли Мертенс представив моє зізнання.
  
  
  "Прочитайте це до кінця", - сказав він, тримаючи папір перед моїми очима.
  
  
  "Нічого не можу читати без води".
  
  
  У відрі ще залишалося трохи, і Дуза тримав його, доки я давився і ковтав.
  
  
  "А тепер прочитай, і ніяких фокусів", - наказав Мертенс. Він був вражений цим збудженням.
  
  
  "А що щодо дівчини?"
  
  
  «Даю слово, що її більше не чіпатимуть». Він приклав руку до серця.
  
  
  Її не чіпатимуть, її застрелять, як тільки я піду з дороги.
  
  
  "Прочитайте Картера! Прочитайте!" Папір затремтів перед моїм обличчям, коли Вілья підніс мікрофон до рота.
  
  
  Вони вб'ють мене, як тільки зізнання буде записано на плівку. Коли вони обидва будуть поруч, я зможу знайти їх із Хьюго. Залишився Дуза, який був поза досяжністю. Крім його власної кобури 45 калібру, йому вдалося конфіскувати Вільгельміну, і вона застрягла у нього за поясом. Якби я міг підібратися до нього ближче, я взяв би «Люгер» і застрелив їх усіх.
  
  
  Мені вдалося тричі зіпсувати зізнання, перш ніж Вілла попередив мене, що якщо я не спроектую належним чином, Дуза знову почне стругати Паулу.
  
  
  На четвертому дублі я був готовий. Коли я підійшов до рядка «Я не маю часу повідомляти подробиці», я збирався надати кілька своїх. Я не мав шансу. Коли я прочитав: «За цим актом ядерного геноциду стоїть подвійний план», Шредер просунув голову в прохід і зіпсував мій виступ.
  
  
  "Мертенс!" - гаркнув він німецькою. Ми не можемо стримувати відлік. Ви маєте йти негайно!»
  
  
  "Через хвилину", - верескнув Мертенс. "Тепер ти все зіпсував!"
  
  
  «Немає часу сперечатися. Ви обидва потрібні одразу, інакше нам доведеться перервати».
  
  
  Він пішов, перш ніж Мертенс встиг тупнути ногою.
  
  
  "Полковник може
  
  
  зайнятися записом, лікарю, - запропонував Вілла, передаючи диктофон і мікрофон Дузе, прямуючи до входу без дверей.
  
  
  "Добре Добре! Полковнику, почніть запис із самого початку. Я хочу, щоб він живий, коли я повернуся. Коли його тіло буде знайдено у Штутгарті, я хочу, щоб його можна було впізнати». Він утік геть.
  
  
  Паула знову була свідома, але очі її заскленіли від шоку. Її голова кружляла, ніби вона не могла зрозуміти, що відбувається. Дуза посміхнувся мені, коли він підійшов, тримаючи папір в одній руці, мікрофон в іншій.
  
  
  Я плюю на його нову форму. Коли він відреагував, дивлячись униз, я обірвав останнє пасмо, яке утримувало мої зап'ястя. Мої руки, звільнені від жердини, закрутилися, мов пружини. Я схопив лівою рукою за його шию, і коли я притиснув його впритул, моя права штовхнула Х'юго в низькому і сидбом русі.
  
  
  Його крик був криком болісного зневіри. Він намагався відірватися від смертоносного клинка, але тепер моя рука була довкола його спини. Його шия вигнулась, голова закинута, очі і рота відкриті Аллаху, його руки намагалися схопити мене за зап'ястя.
  
  
  Я не мав до нього пощади. Він нічого не заслужив. Я випатрав його, як рибу, від живота до грудинки, і кинув геть. Він спустився з нявканням, підтягнувши ноги в позі ембріона. Поки він кидався, пнаючи п'ятами, без особливого успіху намагаючись утримати свої начинки, я перерізав мотузку з тих, хто тримав мої ноги. Нарешті моя рука лягла на кнопку самонаведення. Монітори Шостого флоту вловлюють мій сигнал.
  
  
  Паула не знала, що відбувається, і я не мав часу розповісти їй. Її очі були подібні до агату, коли вона дивилася, як полковник намагається пробитися до раю. Він усе ще копався в морі власної крові та кишок, поки я її вивільняв. Я бачив, що вона знову зомліла, що в цих обставинах було непоганою ідеєю.
  
  
  Я підняв Вільгельміну з підлоги, оброблену Doosa's Danse Macabre. Я також зняв з нього пістолет 45 калібру і знайшов у його кишені свою обойму з запалювальними речовинами.
  
  
  «Куди б ви не попрямували, ви можете подорожувати без нічого», - сказав я йому. Він мене не чув. Він уже був у дорозі.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 20
  
  
  
  
  
  
  
  
  В офісному комплексі Мертенса я нікого не виявив, та й не чекав. Акція була на стартовому майданчику. П'ятдесят осіб будуть перебувати в центрі управління місією або стояти на стінах, забезпечуючи безпеку. Ті, хто перебуває у диспетчерській, будуть замкнені. Жодних шансів зупинити запуск звідти не буде. Мені треба було дістати сам «Півник».
  
  
  Я не пройшов і десяти футів за комплекс, прямуючи головною вулицею, коли прожекторний ліхтар на виступі руїн врубав промінь, і голос крикнув мені, щоб я зупинився. Я спустився за невисоку стіну навпочіпки і побіг. Світло спробувало піти за мною. Загримів кулемет, підриваючи стародавню цеглу.
  
  
  Я загорнув за ріг, вирубавши посипаний камінням провулок. Світло згасло, але я чув свист і тупіт ніг, що біжать. У місячній темряві я помітив арку. Я пройшов через нього і вдарився об землю за дорічним стовпом. Мимо промайнула пара переслідувачів. Потім я перебрався через задню стіну, знову намагаючись повернути до головної вулиці. У лабіринті руїн я просувався надто повільно. Переді мною стояла стіна вище за інших. Я стрибнув на неї з розбігу і, лежачи на нерівній вершині, побачив пагорб. Як тільки я дістануся до нього, мені буде зручніше зосередитися на Колізеї.
  
  
  Переходячи через ділянки, я натрапив на інший прожектор. На цей раз з автоматичного вогню залишалися гранати. Я зробив позначку, щоб привітати римлян із міцною конструкцією їхніх стін. Я побіг за один з них і уникнув шуму і плутанини.
  
  
  Це перетворилося на пекельну гру на хованки. Я не міг ризикнути відкрити вогонь у відповідь; це тільки визначить мене. Доки вони не спіймали мене у своїх вогнях і не побачили мене, вони не могли бути впевнені, де я був і куди прямую. Коли я нарешті побачив горб на одній стороні Колізею на тлі неба, я також побачив вогні, що миготіли по його вершині. Погоня або випередила мене, або той, хто командував, був досить розумний, щоб розуміти, що марно переслідувати мене по завалах, коли єдине, що їм потрібно було охороняти, - це Півник і ДПЛА.
  
  
  Я знав, що до запуску може бути всього кілька хвилин, і мені довелося витратити дуже багато з них, щоб дістатися амфітеатру Колізею, і мене не помітили. Зрештою я потрапив у засідку. Їх насторожив падаючий камінь, коли я перелазив через стіну. Але замість того, щоб чекати, вони почали стріляти. Я випустив крик, а потім, пригнувшись і побігши, досягнув вхідного порталу і пірнув у його тунель.
  
  
  Троє з них пішли за мною. Опустивши дуло, я дозволив пістолету Дузи закінчити їх біг. Тунель відгукнувся луною на рев пострілів,
  
  
  
  
  і перш ніж звук затих, я був біля входу до амфітеатру в коридорі, шукаючи зірку шоу.
  
  
  Камуфляж приховував це. Я почав спускатися по забитих натовпом сходах. Майже одразу пролунав крик попередження. Зверху проникало світло. Автоматична стрілянина почала писати і луною відгукнутися позаду мене і з трьох боків. Я скривився і взяв забіг. Після трьох стрибків я пригальмував і зумів зупинити спуск, перш ніж зробив його надто реальним. Я рачки підійшов до наступного проходу. Потім я знову підвівся і знову мчав униз.
  
  
  Вони помітили мене, і їхній вогонь знайшов мене. Куля влучила мені в ногу. Ще одна зачепила мене, удар тріски скрутив мене, майже впустив. Внизу була калюжа чорного кольору. Її довгаста форма позначала межу того, що колись була статтю Колізею. Чорний був маскувальною сіткою. Я пірнув, вигнувшись над ним, потім упав прямо вниз.
  
  
  Мої руки торкнулися сітки. Я відчув, як вона зігнулася під вагою мого стрибка, а потім почала ламатися. Мої ноги опустилися, готові витримати удар. Я не очікував, що сітка втримає мене, просто може стримати перед падінням. Падаю стандартним парашутистським стилем, опускаюся рачки і перекочуюся. Камуфляж приховував те, що було під ним, але воно не могло затемняти світло, що проходить крізь нього, особливо тепер, коли я проробив у ньому дірку. Три потужні промені зверху пішли за мною. Були вигукувані команди та звуки солдатів, які збираються стріляти. Вони прийшли ховати не Цезаря, а Ніка Картера. І я прийшов не для того, щоб битися з левами голими руками, а щоб битися з "Півником" та його ДПЛА. Останній був моєю метою. У мене була Вільгельміна, заправлена патронами запальних речовин.
  
  
  Зазвичай я не взяв би з собою такі екзотичні боєприпаси. Куля виконає цю роботу без додаткових феєрверків. Крім випадків, коли метою є ДПЛА, повний JP-4. Стандартний снаряд Люгера не спалахнув би реактивне паливо.
  
  
  Я не думав про той факт чи про те, як у моїй професії ви вчитеся оцінювати і готуватися до непередбачених обставин, перш ніж вони будуть кинуті на вас. Я був зайнятий, намагаючись знайти достатньо укриття, щоб довести, що я добре підготувався, перш ніж стрілки нагорі виявили відстань та мету.
  
  
  Переді мною був чорний силует ДПЛА на стартовій лінії з Півником на спині. Він був націлений на створення більшого світового пекла, про що його автори не могли навіть мріяти. За цим смертельним натюрмортом, вздовж далекого краю огорожі, була щілина блакитного світла, що відзначала оглядове вікно центру управління польотами Мертенса.
  
  
  З того місця, де я лежав прямо навпроти центру управління польотами, було надто далеко для точної стрілянини з Люгера. Я знав, що тільки-но почну стріляти, я натраплю на вогонь. Я не мав вибору, не мав часу. Я вирвався з укриття і кинувся прямо до ДПЛА. Я зробив три постріли, перш ніж мене спіймало світло і кулі почали літати довкола. Я впав у перекочуванні плеча і вистрілив четвертий і п'ятий раз на землі та седбмою, коли я встав прямо.
  
  
  Тоді мені більше не довелося стріляти. ДПЛА спалахнув раптовим спалахом полум'я. Він яскраво спалахнув, видавши злобний звук, що пирхає. Я знову вдарився об землю, і цього разу, коли я підійшов ближче, я виринув позаду стартової доріжки і попрямував до синього світла.
  
  
  Промені прожекторів застрягли на ДПЛА, що горить, і затрималися. Стрілянина припинилася. Натомість були багатомовні крики. Всі вони складалися в: Біжи, як з пекла! Я чув дії. Вищезгадана банда, досвідчені терористи, була сильною і добре навченою, відмінно підходила для викрадення літака, вбивства заручників чи навіть крадіжки ядерної зброї. Але на цьому їхня наукова освіта закінчилася. Вони бігали так, як ніколи раніше, тому що особиста атомізація була частиною контракту.
  
  
  Наступні два звуки були механічними. Пролунало низьке виття початківця обертатися турбіни ДПЛА і брязкіт замку металевих дверей. Двері були поруч із блакитним віконним світлом, і з них вийшов доктор Корнеліус Мертенс. Він бурмотів, як розлючена мавпа. У наростаючому світлі полум'я і безпілотних вогнів він скидався на одного, коли він дерся до стартового майданчика. Витріщивши очі, розмахуючи руками, він пройшов повз мене, не звертаючи уваги ні на що, крім своєї ракети. Він атакував полум'я своїм плащем, намагаючись збити його, людина збожеволіла.
  
  
  Не маючи змоги просунутися ззаду, він побіг до передньої частини рейкової колії і піднявся на нього, трясучись і розмовляючи. Потім його крик на мить зупинився, а коли він знову скрикнув, це був пронизливий крик жаху.
  
  
  Мені не треба було рухатись, щоб дізнатися, що сталося. Я бачив, як він закинув голову, його руки більше не розмахували, а впиралися прямо в повітрозабірник ДПЛА, намагаючись вирватися з лещат своєї гордості та радості.
  
  
  Але це його не відпускало. Він хотів його, і поки він боровся, благав і кричав, повільно
  
  
  всмоктував його у свою турбіну, поки той не задихнувся до смерті тим, що, я вважаю, можна було б назвати Мертенсбургер. Це здавалося йому слушним способом піти.
  
  
  Ще до того, як він булькнув востаннє, я збирався вирішити деякі питання. Металеві двері були відчинені. Вона вела до входу до головних дверей диспетчерських. Вона також була відкрита. Через неї я побачив кімнату та її мешканців. Їх було десять, включаючи Вілья та Шредера. Всі вони дивилися на свій стартовий екран, здивовано спостерігаючи за відходом свого лідера. Вони не відставали від нього, і я не знайшов часу, щоб побажати їм приємної подорожі.
  
  
  Я кинув П'єра в їхнє середовище. Потім я зачинив двері і повернув фіксуюче колесо.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 21
  
  
  
  
  
  
  
  
  Полум'я ДПЛА підпалило щось легкозаймисте в маскувальній сітці, і все це миттєво, але вражаюче спалахнуло. Це дало пілотам Huey із команди Ranger більше, ніж просто електронний звуковий сигнал.
  
  
  Якщо дивитися з боку Ламани, це також призвело до втечі Тасахмеда. Він знав годину старту. Раптова піротехніка сигналізувала, що щось пішло не так, і в положенні він не міг це ігнорувати. І за таких обставин він не відправив би когось ще для розслідування.
  
  
  Він прибув із загоном із двадцяти чоловік, які були швидко роззброєні рейнджерами, але прибуття генерала поставило командира групи, полковника Білла Мура, на місце, яке він вважав за політичне. Його наказ був - повернути вкрадене і забиратися до біса. Його сила вторгалася на суверенну територію. Необхідно було за всяку ціну уникнути міжнародного інциденту. Якщо йому доведеться боротися, щоб повернути Півник, це одне, але крім цього, навіть якщо на нього нападають, він не повинен відповідати.
  
  
  У перші моменти нашої зустрічі під віялом командирського вертольота я попередив його і сказав, що він має бути готовим до приїзду генерала. Я знав, що якщо Тасахмед не з'явиться, я піду до Ламани, щоб знайти його. Як би там не було, операція із зачистки зайняла більше часу, ніж передбачалося. Фізична мета полягала в тому, щоб доглядати Паулу - з чим акуратно впоралися пара медиків - і стежити за тим, щоб командос Мертенса або здалися, або продовжили рух у пустелю. Час вимагав технічної частини. З усіма химерними електронними іграми Мертенса технічним фахівцям Мура доводилося стежити, щоб Cockeye був нерухомий і безпечний.
  
  
  Мур був твердим незворушним типом, небагатослівним, прямим за наказом - з тих, люди яких готові слідувати за ним куди завгодно. Генерал майже повністю відновив самовладання, коли його призвели до полковника на стартовому майданчику.
  
  
  Хто ви, сер? Що ваші війська тут роблять? - буркнув Тасахмед французькою.
  
  
  "Полковник Вільям Дж. Мур, армія Сполучених Штатів"! він відповів англійською. «Ми забираємо звідси цю ядерну ракету. Вона належить нам».
  
  
  «Ви вторгаєтесь! Ви імперіалістична сила вторгнення! Ви…!» Він перейшов англійською.
  
  
  «Генерале, обговоріть це з моїм урядом. Тепер, будь ласка, відійдіть якнайдалі».
  
  
  "І мої співвітчизники, яких ви зарізали, - він вказав на акуратний ряд тіл, які були зібрані та розкладені перед центром управління місією Мертенса, - я візьму це з собою не лише з вашим урядом!" Він доводив себе до піни.
  
  
  Я вийшов із тіні. "Скільки часу, полковнику?"
  
  
  "Сім хвилин і ми в повітрі".
  
  
  «Генерал і я будемо на огорожі. Я піду з тобою".
  
  
  «Сім хвилин», - повторив полковник і відійшов, щоб подивитися, як його люди повільно знімають «Півник» із згорілого ДПЛА.
  
  
  "Хто ти?" Тасахмед вивчав моє зіпсоване обличчя у світлі дуги.
  
  
  "Людина з рушницею", - сказав я, дозволяючи йому помацати морду Вільгельміни. "Ми йдемо туди з DC-7 прямо зараз".
  
  
  Він не сперечався. Я посадив його в крісло, яке займав раніше, і сів за стіл, спираючись на люгер.
  
  
  "У вас є два варіанти", - сказав я. "Або ти можеш приєднатися до цього ряду своїх друзів ... або ти можеш попросити притулок".
  
  
  Це змусило його випростатися, чорні очі заблищали. "Притулок!"
  
  
  «Генерал, я не збираюся витрачати свій час на балаканину з вами. Мені треба піднімати гелікоптер. Ви також відповідальні за те, що тут мало не сталося, як і будь-який з ваших мертвих друзів. Коли Мертенс і його хлопчики були психами, Ти не такий. У тебе є усі свої кнопки. Ти підігравав, щоб одержати те, що хотів. Що ж, є щось, що ми хочемо. Ви можете дати це нам чи це все”. Я взяв Вільгельміну.
  
  
  Він облизав губи. "Що ... що ти хочеш?"
  
  
  «Дві речі. Шем Менданік як новий PM, і ваші плани дозволити радянському флоту захопити Ламану. Або ви втечете, і Вашингтон зробить це».
  
  
  офіційне оголошення, або мадам Менданік доведеться оголосити про вашу смерть ".
  
  
  «Я… мені потрібен час, щоб подумати».
  
  
  "У тебе його немає". Я встав. "Ми виходимо за двері разом, або я виходжу один".
  
  
  Ми вийшли разом, як тільки вентилятор на командному гелікоптері почав обертатися.
  
  
  Я їхав із Полою. Вона була під снодійним і млявою, але рада мене бачити. Я сидів, тримаючи її за здорову руку, поруч із ношами, до яких вона була прив'язана. «Знаєш, - сказала вона, - років сто тому ти сказав, що прийдеш, сядеш у моєму патіо, вип'єш джин з тоніком і розповіси мені, в чому річ. Думаю, зараз ми не можемо це зробити. "
  
  
  "НЕ тут. Занадто галасливо. Але я знаю місце за межами Афін, у Вулагміні, повне троянд на березі моря, де вино сухе і гарне оповідання».
  
  
  Вона невпевнено зітхнула: О, звучить непогано. Я цього хотів би». Потім вона хихикнула: "Цікаво, що подумає Генрі?"
  
  
  «Ми надішлемо йому листівку», - сказав я. Я подумав, що також відправлю одну Хоуку.
  
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Документ Z
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Документ Z
  
  
  перевів Лев Шкловський на згадку про загиблого сина Антона
  
  
  Оригінальна назва: The Z Document
  
  
  
  
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  
  Я продовжував боротися зі своєю новою особистістю. Це те, що ви відчуваєте як агент, особливо якщо у вас не було можливості подумати про своє нове прикриття. Я Нік Картер відчував себе, що ненавидить автобуси Greyhound, особливо після опівночі. А напівпорожній автобус Greyhound – ідеальне місце для кризи ідентичності.
  
  
  Проте Фред Гудрам звик до автобусів. Він досить помотався країною в цих автобусах, його пошарпаний чемодан і брудна спортивна сумка десь у багажнику, ковток дешевого бурбона в його горлянці, щетина на обличчі та залишки двадцяти-п'ять дешевих обідів за спиною, м'ятий костюм. Я досить добре розумів своє прикриття, щоб знати, до чого звик цей Фредді, дешевий паразит, який мав справжні неприємності з тих пір, як він не розплатився з постачальником. Але я ще не звик бути старим добрим Фредді.
  
  
  Хоча я не міг спати, у мене не було ввімкнене світло, тому що ні в кого не було увімкненого світла. Пасажири складалися з семи моряків, які поверталися в свою частину в Норфолку, і восьми цивільних осіб, двоє з яких були дружинами солдатів із смердючими немовлятами, які зараз спали.
  
  
  Дешевий костюм, який дав мені АХ, змусив мене злитися з навколишнім середовищем, крім того, він служив укриттям для Вільгельміни, мого Люгера, П'єра, маленької газової бомби та Хьюго, мого стилету. Єдине, що кравець змарнував, так це підкладку для моїх сідниць, враховуючи те, як підстрибував автобус.
  
  
  Девід Хоук посилав мене на безліч химерних місій за мою кар'єру як Killmaster N3, і я був впевнений, що він послав мене за моєю смертю. Я не міг пригадати, щоб він коли-небудь відправляв мене на завдання з такою невеликою кількістю достовірної інформації і в таких виразах. Чорт, Хоук сказав, що навіть не знає, чи це була робота для Кіллмайстра. А я знав ще менше.
  
  
  Очікувалося, що я дізнаюся більше, коли опинюся в Массаві, і уряд Ефіопії зв'язався зі мною. Але між Вашингтоном і Массавом я діяв неосвічено.
  
  
  Це почалося дванадцять днів тому, саме тоді, коли я збирався залишити свою квартиру на Коламбус-Серкл. Причинами мого від'їзду були блондинка на ім'я Синтія, вечеря та італійський фільм. Мені вже подобалася Синтія та ресторан, і я був готовий погодитися з думкою кінокритика про те, що фільм гарний. Але тут задзвонив телефон, і Хоук почав псувати мені вечір. Ми поговорили по скремблеру, і він сказав мені, де забрати ключі від машини в міжнародному аеропорту Балтімор-Вашингтон через два дні. Фільм виявився повним відстою, у ресторану був новий власник, а Синтія застудилася.
  
  
  Хоук вибрав ресторан Мордока як місце зустрічі, розрахувавши час обіду з вильотом мого рейсу та кількістю хвилин, які мені знадобилися, щоб доїхати на пом'ятому «форді» із заведеним на повну потужність двигуном до передмістя Вашингтона, округ Монтгомері, штат Меріленд.
  
  
  Зовні «Мордок» виглядав так само, як і будь-який інший ресторан у торговому центрі. По сусідству був навіть супермаркет, а трохи далі була аптека. Я очікував на посередню їжу, погане оформлення і невимовно погане обслуговування. Вхід мене не розчарував.
  
  
  Грала тиха фонова музика, медові струнні перебирали старі мелодії. Касовий апарат стояв на скляному прилавку, повному цукерок та цигарок. Знаки вказували, які кредитні картки приймали. Праворуч була гардеробна, а ліворуч двері вели до їдальні. На стінах був якийсь фальшивий японський квітковий візерунок болюче-рожевого кольору. Синій килим був зношений, а світла було достатньо, щоб офіціанти рахували свої гроші.
  
  
  Хазяйка не підійшла за обстановкою. Я чекав на офіціантку, бо такі ресторани в торгових центрах не можуть дозволити собі метрдотеля. Я навіть представив її заздалегідь — колишню офіціантку, яка знала всі ввічливі фрази, але не мала стилю. Блондинці, що підійшла до мене, як тільки я увійшов у фойє, було близько тридцяти, висока і струнка, але не худа, і явно розвинена. Вона рухалася з плавною грацією у своїй світло-зеленій сукні.
  
  
  Вона запитала. — Ви будете їсти один, сер?
  
  
  — Мене звуть Картер, — сказав я. — У мене призначена зустріч з містером Хоуком.
  
  
  Вона подивилася на блокнот у лівій руці, потім поклала його на прилавок. — Так, містере Картер. Містер Хоук в окремому кабінеті номер чотири. Можна мені ваше пальто, сер?
  
  
  З самого початку розширення прав та можливостей жінок однією з найкумедніших речей було те, що жінки намагаються утвердити свою ідентичність, надаючи всі ті маленькі люб'язності, які чоловіки традиційно надавали жінкам. Я бачив, як дівчата мало не ламали руки, знімаючи пальто, або мало не обпікали собі носа, коли прикурювали цигарки. Ця жінка, проте, знала свою справу – допомогла мені вилізти з пальта і зробила це дуже вміло. Коли вона притримала для мене двері, я подумав, чи буде їжа такою ж поганою, як шпалери, або такою ж гарною, як господиня.
  
  
  Але якби Хоук вибрав ресторан Мордока, мені довелося б зіткнутися з поганою їжею. Хоук знав багато, але їжі та пиття у його словнику не було.
  
  
  Ми йшли прямо, поки не досягли низки кімнат із зачиненими дверима. Я не чув, щоб хтось розмовляв, отже Хоук знайшов досить безпечне місце для зустрічі. Дівчина без стуку відчинила другі двері праворуч. Мене вразив дим сигарного диму. Вона потрапила у потрібну кімнату. Господиня прийняла наше замовлення на випивку, Хоук повернув мені простягнуту руку, і я помітив, що їжа вже замовлена. - А меню немає? — спитав я, коли господарка пішла.
  
  
  "Є тільки одна страва в меню", - сказав Хоук. "Стейк".
  
  
  - О, ось чому. Думаю, саме тому ти вибрав цей ресторан.
  
  
  «Я вибрав це місце, тому що воно належить AX, хоч би що це було». Далі він нічого не пояснив.
  
  
  Хоук завжди був мовчазною людиною, і це одна з причин, через яку він очолює AX агентство уряду США. Балакучі люди марні для секретної служби. Хоук навіть не повідомив мені, чому AX володіє цим рестораном, а я один із його найкращих людей. Він почекав, поки ми з'їмо наші стейки, смачні витримані шматки м'яса, і допив чарку вина, перш ніж розпочати свою промову.
  
  
  «N3, у нас тут справа, якої може й не бути. Я розповім вам усе, що знаю про це, але цього недостатньо, щоб ухвалити розумне рішення.
  
  
  «Це робота Кіллмайстра?»
  
  
  - Це твоя справа, - сказав мені Хоук. Він вийняв нову сигару - якщо ці смердючі палички, які він димить, взагалі можуть бути новими, - зняв обгортку і запалив її, перш ніж продовжити.
  
  
  “Технічно це не робота для AX. Ми допомагаємо певним елементам у дружньому, нейтральному уряді».
  
  
  'Хто це?'
  
  
  "Ефіопи".
  
  
  Я випив вино - каліфорнійське бургундське, яке не було ні хорошим, ні поганим, - потім сказав: "Я не розумію, сер". Я думав, що ефіопам не подобається, коли американська секретна служба копається в їхній дорогій пустелі.
  
  
  Зазвичай ні. Але їм потрібна наша допомога, щоб знайти людину на ім'я Чезаре Борджіа.
  
  
  "Я думав, що він помер кілька століть тому".
  
  
  - Справжнє ім'я цього хлопця - Карло Борджіа. Прізвисько Чезаре - навмисний прийом, спосіб дати світові зрозуміти, що він безжальний ублюдок. Ми навіть не впевнені, що він є в Ефіопії. Можливо він у іншому місці. І ви повинні дізнатися про це зараз.
  
  
  — А ефіопи не знають, де він?
  
  
  "Ні, якщо вони чесні з нами", - сказав Хоук. «І ЦРУ також. Я думаю, що і ЦРУ, і ефіопи спантеличені так само, як і я. Ось що ми маємо на цього Борджіа.
  
  
  Хоук витяг з портфеля папку, повну звітів із грифом «Цілком таємно». Вгорі одного з аркушів була етикетка з літерою Z, останньою літерою алфавіту, і в AX, що означало тільки одне: яку б інформацію не містив цей папір, це могло означати кінець світу. Це була надзвичайна ситуація з великої літери. Хоук переглянув документ, перш ніж заговорити.
  
  
  «Наприкінці 1950-х Борджіа був неофашистом в Італії. Поки він дотримувався політичної діяльності та легальних організацій, він залишався дуже корисним. Його група переманила деяких із цих маргінальних комуністів, щоб помірніші партії могли продовжувати нормальну роботу. Але потім він відкрив собі цінність політичного насильства. Він зник з Ліворно перед тим, як італійська поліція спробувала його схопити. Вони вистежили його до Массави, та був до Асмери. До 1960 року він зник».
  
  
  «То що він зробив останнім часом, щоб зацікавити нас?»
  
  
  «Можливо, нічого. Можливо, щось таке велике, що мене лякає», — сказав Хоук. «Єгиптяни втратили 14 ракет малої та середньої дальності, які вони націлили на Ізраїль. І ізраїльтяни втратили дев'ять, які призначалися для Єгипту та Сирії. Обидві сторони думають, що протилежний бік їх вкрав..."
  
  
  "Хіба це не так?"
  
  
  «Ми не змогли знайти жодних доказів цього. Росіяни, мабуть, теж. Вони були першими, хто вирахував цього Борджіа, але їхня швидкість та ефективність ні до чого не привели. Їхній агент зник два місяці тому.
  
  
  — Як ви вважаєте, китайці можуть мати до цього якесь відношення?
  
  
  - Я цього не виключаю, Нік. Але все ж таки є ймовірність, що Борджіа працює самостійно. Жодна з цих ідей мені не подобається.
  
  
  — Ви впевнені, що він не є російським агентом?
  
  
  - Так, Нік, я певен. Вони не хочуть неприємностей на Близькому Сході так само, як і ми. Але нещастя у тому, які ці ракети. Усі двадцять три мають ядерні боєголовки.
  
  
  Хоук знову закурив сигару. Подібні ситуації були неминучими з 1956 року, коли вибухнула Суецька криза і Америка завоювала загальну недовіру. Якщо ізраїльтяни та араби хочуть щороку стріляти один в одного зі звичайної зброї, нас і росіян це влаштовує. Ми завжди могли втрутитися знов після того, як наші танки та протитанкові засоби пройшли ретельну польові випробування. Але ядерні боєголовки додають новий вимір, який лякає навіть росіян».
  
  
  Я запитав. — У якій частині Ефіопії міг діяти цей Борджіа?
  
  
  — Ефіопи самі думають про Данакіла, — сказав Хоук.
  
  
  "Це пустеля".
  
  
  «Пустеля як Сінай. Це пустка, де майже нічого немає і ефіопи її не контролюють. Люди, які там живуть, не гребують вбивати незнайомців. Данакіль оточений територією Ефіопії, але правлячі там амхарські племена не планують споряджати експедицію для освоєння району. Це пекельне місце.
  
  
  Це була рідкісна заява для Хоука, і вона змусила мене нервувати. Більше того, те, що я зміг дізнатися про Данакіла у наступні дні, мене не заспокоїло. Моє прикриття теж мене непокоїло. Фред Гудрам був відомий як інженер громадських робіт, але всі профспілки Америки занесли його до чорного списку через проблеми з платежами. А тепер він замовив норвезьке вантажне судно до Массауа. Ефіопському уряду були потрібні люди, які могли б будувати дороги.
  
  
  "Грейхаунд" прибув до Норфолку. Я знайшов свою спортивну сумку і пом'яту валізу, в потайному відділенні якої було багато боєприпасів для Вільгельміни та трансівер. Потім я знайшов таксі. Водій уважно подивився на мій вигляд і запитав: "У вас є вісім доларів?"
  
  
  'Так. Але ти акуратно веди свою машину, або я засуджу все, що залишиться від тебе.
  
  
  Він зрозумів мій жарт. Можливо, я надто багато дозволив Ніку Картеру проникнути у мій вигляд Фреда Гудрама, тому що він не видав жодного звуку.
  
  
  Він висадив мене на митниці, і я не мав проблем із проходженням. Водій вантажівки підвіз мене до "Ханса Скейельмана".
  
  
  Бортпровідник, високий чоловік із пісочного кольору волоссям на ім'я Ларсен, був не дуже радий мене бачити. Це сталося через те, що було дві години ночі, так і через мій зовнішній вигляд. Він провів мене до моєї каюти. Я дав йому чайові.
  
  
  «Сніданок між сімома та дев'ятьма», — сказав він. "Ви знайдете їдальню по сходах ззаду і однією палубою нижче".
  
  
  "Де туалет ?"
  
  
  — Одразу за каютами. Душ також. Будьте обережні, щоб не шокувати жінок.
  
  
  Він пішов. Я поклав зброю в багажник, замкнув двері та оглянув маленьку каюту. Єдине ліжко знаходилося поруч із ілюмінатором, що виходить на головну палубу по лівому борту. Це теж був бік набережної, і тонка фіранка не заважала яскравому світлу проникати всередину. Раковина була біля однієї стіни, комбінована навісна шафа та шафа біля іншої. Вирішив розпакувати речі наступного ранку.
  
  
  AX сказав мені, що список пасажирів виглядає нормально. МОЛОДА ЛЮДИНА, ЩО ДАЛА МЕНІ ІНСТРУКЦІЇ, ПОЯСНИВ: «У БУДЬ-ЯКОМУ РАЗІ НА БОРТУ НЕМАЄ ВІДОМИХ РОСІЙСЬКИХ АБО КИТАЙСЬКИХ АГЕНТІВ. У НАС НЕ БУЛО ЧАСУ Ретельно перевірити екіпаж. ТОМУ БУДЬТЕ ОБЕРЕЖНІ, N3».
  
  
  Усі казали мені бути обережним, навіть Хоук. Труднощі полягали в тому, що ніхто не міг сказати мені, кого чи чого слід остерігатися. Я вимкнув світло і заліз у ліжко. Я не дуже добре спав.
  
  
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  Відплиття корабля - справа галаслива, але екіпаж Hans Skejelman справді зробив усе можливе, щоб розбудити пасажирів. Я подивився на годинник. Сім годин – час приймати рішення. Чи взяв я Хьюго, чи Фредді Гудрам навряд чи носив би стилет? Тож взагалі жодного рішення.
  
  
  Х'юго склав компанію Вільгельмін і П'єру в потайному відділенні валізи. Люди, яких я зустрічав, були набагато більш спостережливими, ніж та стюардеса вранці.
  
  
  Я пройшов уперед і прийняв душ. Потім я повернувся до своєї каюти і вибрав одяг. Я одягнув фланелеву сорочку, робочі штани та непромокаючу куртку.
  
  
  Потім був сніданок.
  
  
  Їдальня працювала. Там було місце для десяти людей. Це означало, що корабель не перевозив багато пасажирів. Ларсен, стюардеса, принесла мені апельсиновий сік, яєчню-бовтанню, бекон та каву. Я майже закінчив, коли увійшла літня пара.
  
  
  Це були англійці - Гарольд та Агата Блок. Він мав худорляву статуру і бліде обличчя бухгалтера. Він сказав мені, що йому вдалося забити два щасливі голи у футбольному пулі і зробити мудре вкладення. У неї був пахнутий лавандою стиль вічної домогосподарки, з тих жінок, з яких чоловік будує паркан, щоб спертися на нього. На вигляд їм було за п'ятдесят, і їхнє раптове щастя перетворило їх на тусовщиків середнього віку. Обидва були балакучі. — Ви з Норфолку, містере Гудрум? - Запитав Блок.
  
  
  "Ні, я сказав.
  
  
  «Ми любимо південь Сполучених Штатів, – пояснив він.
  
  
  "Ми дуже любимо Америку", - втрутилася місіс Блок. «Шкода, що ваш уряд не рекламує свої туристичні пам'ятки краще. Два роки тому ми подорожували Заходом, і такі місця, як Гранд-Каньйон та Скелясті гори, нас дуже вразили. Але вартість досить висока. А також...'
  
  
  Я частково перервав її лекцію. Як Фред Гудрам, я мав слухати, але моїм єдиним внеском у розмову було час від часу бурчання.
  
  
  Фред Гудрам слухав, бо міг випити цих людей під час поїздки. Фред любив споживати напої — майже так само, як отримувати долари. Зрештою, вона поставила неминуче запитання. — Що ви робите на борту корабля, містере Гудрум?
  
  
  "Я їду в Ефіопію".
  
  
  "Для чого?"
  
  
  'Для роботи. Я технік. Я будую дороги та дренажні системи. Щось у цьому роді.
  
  
  — Мені це видається цікавим.
  
  
  «Треба щось заробити, — сказав я їй.
  
  
  Бухгалтер і домогосподарка не могли надто багато знати про дорожнє будівництво, тож якщо вони були тим, чим вони заявляли, я був гаразд. Я хотів би, щоб AX організував рейс до Аддіс-Абеби, але агенти КДБ стежать за аеропортами. І цей дешевий вид транспорту більше пасував для мого прикриття.
  
  
  Допит та монолог пані Блок було перервано, коли до приміщення увійшов ще один пасажир вантажного корабля. У той момент, коли вона увійшла у двері, вона змусила мене переглянути всі мої ментальні файли. Довге темне волосся, повна постать, приємне, якщо не сказати гарне обличчя — мені запам'яталося більше, ніж просто поліцейське фото. Десь я бачив її повністю оголеною. Але де?
  
  
  - Я Джін Фелліні, - сказала вона.
  
  
  Коли вона сказала, що я міг згадати її.
  
  
  Блоки представилися. Мене уявили - у Джини був міцний прохолодний потиск рук. Мені хотілося вирватися з каюти, піти в радіорубку і надіслати затяте кодове повідомлення Хоуку. За винятком того, що Хоук міг виявитися невинним, ЦРУ завжди могло посадити агента на цей корабель, не повідомивши йому про це. Це буде не вперше, коли вони відправляють когось відстежувати місію AX.
  
  
  Місіс Блок повернулася до своєї гри-футбол-басейн-ми-любимо-подорожувати. Джин ввічливо слухала, але тримаю парі, що не більше за мене. Потім місіс Блок почала питання.
  
  
  'Що ти робиш?' — весело спитала вона.
  
  
  «Я незалежний журналіст, – сказала Джин.
  
  
  — Молода істота на зразок тебе?
  
  
  'Так.' - Вона допила свою каву. «Мій батько хотів хлопчика. І він не збирався дозволяти кільком біологічним факторам обманом навчити свою дитину тому, як виживати у світі чоловіків. Тому коли я закінчила школу журналістики, я подивилася на ті вакансії, які доступні жінкам, і вирішила, що жодна з них мені не підходить».
  
  
  — Ви за жіночу емансипацію? — спитав містер Блок.
  
  
  'Ні. Просто заради пригод.
  
  
  Її холоднокровність потрясло їх настільки, що вони на мить перестали її мучити. Вона подивилась на мене. Я вирішив, що перший удар буде коштувати талера.
  
  
  - Ви виглядаєте знайомо, міс Фелліні, - сказав я. "Хоча я мало читаю".
  
  
  — Ви, мабуть, читаєте чоловічі журнали, містере Гудрум, — сказала вона.
  
  
  'Так.'
  
  
  — Виходить, ти бачив мене там. Видавці припускають, що чоловіки одержують задоволення від статті, написаної жінкою про пригоди поодинці. І, додавши кілька фото, мені вдалося продати кілька історій. Ви могли бачити мене там.
  
  
  — Може, — сказав я.
  
  
  - Журнали? - сказала місіс Блок. 'Фото?'
  
  
  'Так. Ви знаєте – кореспондент приймає ванну в Джакарті. Героїня з голою дупою в Ріо. Щось у цьому роді.
  
  
  Тепер, коли я згадав її досьє, AX так і не зміг вирішити, була Джин Фелліні хорошим агентом чи ні. Тепер, коли я побачив її в дії, я міг уявити офіційне замішання.
  
  
  Блоки безперечно згадають її, як тільки переживуть цей шок. Але дівчина також подбала про те, щоб вони дали їй спокій. Це був дуже розумний, або дуже дурний хід. Я ніяк не міг збагнути, що саме.
  
  
  «Можливо, ви — історик, містере Гудрам, — сказала Джин. — Чому ви на цьому вантажному судні?
  
  
  "Я технік, і мені потрібно будувати дороги в Ефіопії".
  
  
  — Тобі там є робота?
  
  
  'Так. Хтось підбере мене там, коли ми дістанемося до Массауа.
  
  
  «Погана країна. Ефіопія. Будьте обережні, вони переріжуть вам горло.
  
  
  — Я обережний, — сказав я.
  
  
  Нам обом було дуже весело грати у цю гру. Можливо, ми могли б обдурити Блоків і кого ще ми могли б зустріти на борту – можливо; ніщо не могло мене порадувати Фреда Гудрама і цією повільною поїздкою до Массауа, але ми ні на мить не обманювали один одного. Джин тримала рота на замку, і я теж поводився добре. Я багато чого хотів дізнатися про її місію, і я мав сумнів щодо отримання цієї інформації від неї добровільно. Нашому протистоянню слід почекати до кращих часів.
  
  
  Тому я вибачився, взяв кілька книг у м'якій обкладинці з бібліотеки на кораблі і повернувся до своєї каюти.
  
  
  Гарольд Блок і я спробували зіграти в шахи в перші дві ночі в морі. Давши йому фору човном і слона, я зміг розтягнути партію приблизно на сорок п'ять ходів, перш ніж він позіхнув і я поставив матюку. Тож ми перестали грати у шахи і зіграли кілька партій у бридж, гру, яку я не надто люблю. Я провів час, намагаючись щось зрозуміти. Блоки все більше і більше здавались мені балакучою англійською парою, невинною і невинною, яка прагнула подорожувати світом, перш ніж, нарешті, осісти і набриднути своїм менш щасливим друзям, які так і не дісталися Брайтона. Джин була більшою загадкою.
  
  
  Вона безрозсудно грала у карти. Або ми тяжко перемагали - ми знову і знову виявлялися партнерами, - або вона тягла нас до нищівної поразки. Щоразу, коли вона брала хабар, вона розігрувала свою карту рухом зап'ястя, змушуючи її обертатися на вершині стопки. І незмінно палко посміхалася мені, відкидаючи голову назад, щоб прибрати довге чорне волосся з блискучих карих очей. Її уніформа, здавалося, складалася з темних штанів і мішкуватого светра, і мені було цікаво, що вона одягне, коли ми досягнемо тропічних та екваторіальних вод.
  
  
  Третього ранку ми прокинулися від тропічної спеки. Судячи з карти в їдальні, ми знаходилися в противітряному каналі. Ми не побили рекорд швидкості. «Ганс Скейельман» більше не ковзав сіро-зеленими морями, які були біля Хаттераса і узбережжя Сполучених Штатів, а м'яко котився темно-синіми водами моря навколо Куби. Увечері ми мали прибути до Джорджтауна. Я підвівся до сьомої і поснідав у їдальні з черговими офіцерами. Кондиціонер працював недостатньо добре, щоб зробити мою каюту комфортною.
  
  
  Блоки та Джин ще не закінчили. Тому я перетягнув шезлонг на частину палуби, призначену для пасажирів, і почав дозволяти сонцю сідати на мене, обпалюючи мене лівим бортом. Коли я почув скрегіт, я підняв голову і побачив, як Джин тягне ще один шезлонг по сталевим плитам настилу.
  
  
  "Я не думаю, що наші англійці любить ранкове сонце", - сказала вона.
  
  
  "Вони чекають до полудня і потім виходять назовні", - сказав я їй.
  
  
  Вона була одягнена в укорочені джинси, які ледве приховували здуття її сідниць, і топ від бікіні, що відкривав мені, наскільки великою і пружною були її груди. Її шкіра, де вона була покрита, була рівномірно засмаглою. Вона витягла свої довгі ноги на шезлонгу, скинула сандалі і запалила. "Нік Картер, пора нам поговорити", - сказала вона.
  
  
  "Мені було цікаво, коли ти офіційно повідомиш, що знаєш мене".
  
  
  Є багато такого, про що Девід Хоук тобі не сказав.
  
  
  - Багато чого?
  
  
  «Інформація про Чезара Борджіа. Хоук не сказав тобі, бо не знав. Перед смертю співробітник КДБ склав повідомлення. Нам удалося його перехопити. А тепер вони очікують, що я працюватиму на зв'язку з новим співробітником КДБ. Але ми з ним не впізнаємо один одного, доки не дістанемося до Ефіопії. Я не зовсім впевнена, що ти повернешся.
  
  
  Я запитав. - "Чи можете сказати мені, хто це?"
  
  
  Вона викинула цигарку за борт. — Будь цілком спокійний, Фред Гудрам, переконайся, що я використовую твоє кодове ім'я, будь ласка. Це стюардеса.
  
  
  «Я не вірив, що КДБ використало б будь-які Блоки».
  
  
  — Вони невинні, якщо не набридають нам до смерті. Ви розумієте, що це може стати моєю останньою місією на довгі роки?
  
  
  'Ага. Якщо ви не вб'єте свого колегу, коли закінчите.
  
  
  «Я не Кіллмайстер. Але якщо ви зацікавлені у позаштатній роботі, дайте мені знати. Зробити вигляд, що дядько Сем невинний».
  
  
  - Що саме робить цей Борджіа?
  
  
  — Пізніше, Фреде. Потім. Ми помилялися щодо наших сонцебоязливих англійців.
  
  
  Вийшли Блоки, тягнучи у себе шезлонги. У мене була з собою книга, але я не вдавав, що читаю її. Джин полізла до маленької пляжної сумки, в якій зберігала свої фотоматеріали. Вона навернула телеоб'єктив на своїй 35-мм камері і сказала нам, що спробує зробити кольорові фотографії літаючих риб у дії. Це включало перегинання через перила, щоб тримати камеру нерухомо, дія, при якому її обрізані штани туго натягувалися на дупу таким чином, що здавалося малоймовірним, що на ній було щось більше, ніж просто шкіра. Навіть Гарольд Блок кинув виклик сум'яттю своєї дружини та спостерігав.
  
  
  Незважаючи на напрям мого погляду, мої думки були зайняті іншими речами, ніж те, що показала нам Джин. Ларсен, стюардеса, була із КДБ. Люди з нашого відділу документації перетворили цей випадок на ракову пухлину. Вони перевірили пасажирів і не виявили, що перед ними був агент ЦРУ, чиї фотографії та інформацію нам потрібно було мати у наших файлах. Очевидно, ЦРУ діяло досить потайно — Джин знав про Борджіа більше, ніж я, можливо, достатньо, щоб сказати мені, чи він нам потрібен живим чи мертвим.
  
  
  До того часу, коли судно досягло Джорджтауна, щоб провести ніч на березі, і перш ніж ми знову вирушили обігнути мис навколо Африки, я вирішив, що Фред Гудрам надто нудно і він збанкрутував, щоб зійти на берег. КДБ мав на мене справу — я ніколи його не бачив, але я розмовляв з людьми, які мають, — і, можливо, Ларсен впізнала б мене. Гайана була для неї підходящим місцем, щоб зв'язатися з іншим агентом, і зникнення американського туриста на ім'я Гудрам жодним чином не завадило б "Гансу Скейельману" вирушити у подальше плавання.
  
  
  — Ти не збираєшся озирнутися? - Запитала мене Агата Блок.
  
  
  - Ні, місіс Блок, - сказав я. «Чесно кажучи, я не люблю багато подорожувати. І я на останньому подиху у фінансовому плані. Я збираюся в Ефіопію, щоб подивитися, чи зможу заробити трохи грошей. Це не розважальна подорож.
  
  
  Вона поспішно пішла, взявши із собою чоловіка. Мене цілком влаштовувало, що я нудьгував під час їжі та під час бриджу, але вона не втрачала часу, намагаючись умовити мене зійти на берег. Джин, звичайно, зійшла на берег. Це була така ж частина її прикриття, як перебування на борту була частиною мого. У нас ще не було можливості поговорити про Борджіа, і я ставив собі питання, коли саме у нас з'явиться така можливість. До обіду всі були на березі, окрім капітана та другого помічника, і все закінчилося тим, що я пояснював двом офіцерам любов Америки до автомобілів.
  
  
  За кавою та коньяком Ларсен попросила у капітана дозволу зійти на берег.
  
  
  "Я не знаю, Ларсен, у вас є пасажир..."
  
  
  — Це мене влаштовує, — сказав я. — Мені нічого не потрібне до сніданку.
  
  
  — Ви не збираєтесь на берег, містере Гудрам? — спитала Ларсен.
  
  
  Я сказав. - "Ні. "Чесно кажучи, я не можу собі цього дозволити".
  
  
  «Джорджтаун – дуже динамічне місце, – сказав він.
  
  
  Його заява стала б новиною для місцевої влади, оскільки туристи-свінгери просто не займають надто багато місця у списку пріоритетів Гайани. Ларсен хотіла, щоб я зійшов на берег, але не наважилася мене змусити. Тієї ночі я спав поруч із Вільгельміною та Хьюго.
  
  
  Наступного дня я теж тримався подалі від чиїхось очей. Обережність, мабуть, була марною. Ларсен висадилася, щоб повідомити Москві, що Нік Картер прямує до Массауа. Якщо й не повідомила, то лише тому, що не впізнала мене. Якби вона впізнала, я не міг би нічого змінити.
  
  
  "Знайшла якісь хороші історії в Джорджтауні?" — запитав я Джин того вечора під час вечері.
  
  
  «Ця зупинка була страшенно марною тратою часу», — сказала вона.
  
  
  Я чекав її м'якого стуку в мої двері того вечора. Було трохи більше десятої години. Блоки рано лягли спати, мабуть, все ще втомлені після вчорашньої прогулянки. Я впустив Джин. На ній були білі штани та біла сорочка в сітку, через яку не було нижньої білизни.
  
  
  "Я вважаю, що Ларсен впізнала вас", - сказала вона.
  
  
  — Певно, — сказав я.
  
  
  «Він хоче зустрітися зі мною на кормовій палубі, за надбудовою. Через годину.'
  
  
  — І ти хочеш, щоб я прикрив тебе?
  
  
  «Ось чому я ношу біле. У наших файлах сказано, що ти добре володієш ножем, Фреде.
  
  
  'Я прийду. Не шукай мене. Якщо ти побачиш мене, ти все зіпсуєш.
  
  
  'Добре.'
  
  
  Вона безшумно відчинила двері і босоніж прокралася коридором. Я вийняв Х'юго з валізи. Потім я вимкнув світло у своїй каюті і почекав трохи за північ. Потім я зник у коридорі, прямуючи на кормову палубу. У задній частині коридору були відчинені двері, що вели на лівий борт головної палуби. Ніхто не закрив її, оскільки вода була спокійною, а перевантаженому кондиціонеру «Ханса Скейельмана» могла знадобитися вся допомога холодного нічного вітру.
  
  
  Подібно до більшості вантажних суден, які максимально обходять бурхливі хвилі, "Hans Skejelman" був безладний. Брезент лежав по всій кормовій палубі за надбудовою. Я вибрав кілька відрізків і склав їх довкола стріли.
  
  
  Потім я поринув у нього. Я сподівався, що Ларсен не вирішить використовувати їх як подушки. Деякі кораблі мали на борту охорону. Команду "Гансу Скейельмана" це не турбувало. Усередині знаходилися проходи, що ведуть із приміщень екіпажу на місток, радіорубку, машинне відділення та камбуз. Я вважав, що є всі шанси, що дозорний спить, і ми пливли автопілотом. Але я не з'являвся. Ларсен з'явилася рівно о першій ночі. На ній все ще була куртка бортпровідника, біла пляма вночі. Я бачив, як вона смикала свій лівий рукав, і припустив, що вона ховає там ніж. Це було гарне місце для цього, хоча я віддав перевагу місце, де я мав Хьюго. Я тримав стилет у руці. Потім з'явилася Джин.
  
  
  Я міг стежити лише за фрагментами їхньої розмови.
  
  
  «Ви граєте подвійну роль, – сказала вона.
  
  
  Відповідь була нечутна.
  
  
  “Я впізнала його, коли він піднявся на борт. Москві все одно, дістанеться він до Массауа чи ні».
  
  
  'Я зроблю це.'
  
  
  Відповідь знову була незрозуміла.
  
  
  "Ні, це не секс".
  
  
  Їхня сварка ставала все жорстокішою, а голоси тихішими. Ларсен повернулася до мене спиною, і я спостерігав, як вона поступово веде Джин до сталевої надбудови, ховаючись від усіх на містку. Я обережно підняв брезент і вислизнув з-під нього. Майже рачки, з Хьюго напоготові в руці, я підповз до них.
  
  
  "Я з вами не працюю", - сказала Ларсен.
  
  
  'Що ти маєш на увазі?'
  
  
  Ти змінила мені чи твоєму начальству. Спочатку я позбавлюся тебе. Потім Картера. Подивимося, що Кіллмайстер думає про плавання через океан.
  
  
  Її рука потяглася до рукава. Я кинувся на неї і схопив за горло лівою рукою, заглушаючи її крик. Я вдарив її стилетом Хьюго в тіло і продовжував встромляти його, поки вона не обм'якла в моїх руках. Я підтяг її тіло на руках до перил і підняв. Я почув сплеск. І напружено чекав.
  
  
  Крику з містка не було. Двигуни гуркотіли у мене під ногами, - ми мчали у бік Африки.
  
  
  Я обережно витер Х'юго об штани і підійшов до Джин, що стояла притулившись до надбудови.
  
  
  «Дякую, Нік… тобто Фред».
  
  
  «Я не міг зрозуміти всього цього, – сказав я їй. — Вона сказала, що я не доїду до Африки?
  
  
  - Вона цього не казала, - сказала вона.
  
  
  «Я відчував, що Москві все одно, чи приїду я до Массауа чи ні».
  
  
  "Так, але, можливо, вона не написала звіту".
  
  
  'Можливо. У неї був ніж у рукаві.
  
  
  - Ти гарний, Нік. Ходімо в твою каюту.
  
  
  - Добре, - сказав я.
  
  
  Я замкнув двері каюти на засув і повернувся, щоб подивитися на Джин. Я все ще очікував, що вона здригнеться, висловить реакцію на те, що Ларсен мало не вбила її, але вона цього не зробила. Гаряча усмішка з'явилася на її обличчі, коли вона розстебнула блискавку на штанях і зняла їх. Її біла футболка нічого не приховувала, її соски напружилися, коли вона нахилилася та стягнула футболку через голову.
  
  
  «Давай подивимося, чи такий ти гарний у ліжку, як керуєш ножем», — сказала вона.
  
  
  Я швидко роздягнувся, дивлячись на її великі груди та пишні ноги. Її стегна повільно рухалися, коли вона міняла ноги. Я швидко підійшов до неї і взяв її на руки, і ми обійнялися. Її шкіра була гарячою, наче вона не була на прохолодному нічному повітрі.
  
  
  — Вимкни світло, — прошепотіла вона.
  
  
  Я зробив, як вона сказала, і ліг поруч із нею у вузькій клітці. Її язик потрапив мені до рота, поки ми цілувалися.
  
  
  "Поспішайте," простогнала вона.
  
  
  Вона була вологою і готовою, і вона вибухнула диким божевіллям, коли я проник у неї. Її нігті дряпали мою шкіру, і вона видавала чудернацькі звуки, коли я підірвав у ній свою пристрасть. У повній знемозі ми притиснулися один до одного, і єдиними звуками в нашій каюті були наш подих, глибокий від задоволення, і скрип корабля, коли ми віддалялися від того місця, де я скинув Ларсен у море.
  
  
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  О третій годині ми нарешті розмовляли. Наші тіла були спітнілі, і ми лежали, притулившись один до одного, у вузькій каюті. Джин використовувала мої груди як подушку і дозволила своїм пальцям грати по моєму тілу.
  
  
  — З цим кораблем щось не так, — сказала вона.
  
  
  — Він їде надто повільно, кондиціонер не працює. А Ларсен варила огидну каву. Ви це маєте на увазі?
  
  
  'Ні.'
  
  
  Я чекав, що вона пояснить далі.
  
  
  "Нік, - сказала вона, - чи можеш ти сказати мені, що АХ розповіло про "Ганс Скейельман""?
  
  
  — Що він прийде до Массауа в потрібний час. І що з пасажирами все гаразд.
  
  
  'Ага. А команда?
  
  
  — Я не знав про Ларсен, — сказав я. "ЦРУ тримало це при собі".
  
  
  — Я знаю, чому ти такий закритий та потайливий. Вона обернулася до каюти. - Ти думаєш, я тобі зраджую. Але це не так. Я виявила три зниклі ракети.
  
  
  "Повні ракети?"
  
  
  — Ні, але деталі для їхнього складання. З ядерними боєголовками.
  
  
  - А де вони?
  
  
  — У контейнерах на палубі за місточком.
  
  
  Я запитав. -'Ти впевнена?'
  
  
  'Досить.'
  
  
  - І вони прямують до Борджіа?
  
  
  'Так. Ларсен взяла на себе надто багато повноважень. Я підозрюю, що КДБ хотіло б знищити ці ракети, ніж убити Ніка Картера».
  
  
  "Отже, ми впораємося з роботою без допомоги Росії", - сказав я. — Краще переночуй тут.
  
  
  — І зіпсувати мою репутацію?
  
  
  — Інакше ти вже була б ангелом, допомагаючи Богові.
  
  
  Вона засміялася і знову провела руками по моєму тілу. Я відповів на її ласки. Цього разу заняття любов'ю були м'якими й повільними, іншого втіху, ніж наші перші обійми. Якби страхи Джин виправдалися наполовину, ми були б у хорошому стані. Але зараз я відмовився турбуватися про це.
  
  
  Джин спала. Але не я. Мене стурбувало її питання про те, яку інформацію про екіпаж має АХ. Наші люди припустили, що «Ханс Скейельман» був безневинним вантажним судном з кількома пасажирами. Але іноді буває інтрига всередині інтриги, змова всередині змови і пробні повітряні кулі, випущені з ні в чому не винним пасажиром, що нічого не підозрює, на борту. Можливо, у AX були свої підозри щодо "Гансу Скейельмана", і він запросив мене як каталізатор. То був стиль Хоука — нехай усе відбувається саме собою. Я познайомився лише з кількома членами екіпажу. З пасажирами не спілкувалися. За обідом ми з капітаном Ергенсеном говорили про машини. пан. Гаард, другий помічник, слухав. Старший помічник, містер Туле, час від часу привітно бурчав і просив картоплі, але його, схоже, не турбувало, чи живі пасажири чи мертві. Стюард, містер Скьорн, залишив Ларсен турботу про нас і нашу їжу і, схоже, вважав за краще споживати щоденну кількість калорій у тиші та спокої. Радистка, висока худорлява блондинка на ім'я Біргітте Аронсен, була шведкою і була такою мовчазною, як і старший помічник. Коли вона входила до їдальні, то не для світського візиту.
  
  
  Нарешті я заснув легким сном, чекаючи на крик або на того, хто прийде шукати Ларсен. Я прокинувся, коли в ілюмінатор увірвалося перше ранкове світло. Джин поворухнулася і щось пробурмотіла.
  
  
  Я сказав. - "Все ще жахливі підозри?"
  
  
  'Так.' Вона скинула легку ковдру і перелізла через мене.
  
  
  — Приймемо душ, — сказала вона.
  
  
  — Нам обов'язково бути такими помітними разом?
  
  
  'Конкретно. Мені потрібне це прикриття. Можливо, Ларсен була сумнозвісною вбивцею жінок.
  
  
  — Я сумніваюся, — сказав я.
  
  
  Якби Джин хотіла думати, що я можу зняти з неї всі підозри, я не заперечував би. У свій час ця місія досягне моменту, коли вона стане серйозною перешкодою. Тоді я її звільнив би. У Данакілі не місце жінці, особливо тій, яка не може накласти на себе руки. Але поки ми не дісталися Ефіопії, я хотів продовжувати насолоджуватися її суспільством.
  
  
  Вона була майстром у ліжку. І вона повністю усвідомлювала, який ефект її чудове тіло справляло на чоловіків. Останні п'ять років вона продавала посередні історії, включаючи свої оголені фотографії. Я дивився, як вона обмотала себе рушником і пішла в душ із довгою футболкою в руках. Коли ми нарешті перестали намилювати і обполіскувати один одного, на нас чекав довгий душ.
  
  
  Коли ми знову вийшли в коридор, я в штанах, а Джин тільки у своїй довгій футболці, яка майже нічого не приховувала, ми мало не натрапили на Біргітту Аронсен.
  
  
  - Ти бачив Ларсен? - Запитала вона мене.
  
  
  "Немає після обіду," відповів я.
  
  
  - Я теж, - сказала Джин, нахиляючись до мене і хихикаючи. Міс Аронсен кинула на нас погляд, у якому було мало впевненості, і пройшла повз нас. Джин і я обмінялися поглядами і пішли назад у мою каюту.
  
  
  — Забери мене з каюти за десять хвилин, — сказала вона. — На мою думку, нам варто поснідати разом.
  
  
  'Добре.'
  
  
  Я одягнувся і знову спробував зважитися на носіння зброї. Теорія Джин про те, що «Ганс Скейельман» перевозив деталі, необхідні для виготовлення трьох міжконтинентальних балістичних ракет, передбачала, що я чинив мудро, не використовуючи радіо для надсилання кодового повідомлення. Екіпаж міг не знати, що вони везуть, оскільки ні в кого на борту контейнеровозу немає причин відчиняти контейнери.
  
  
  Але якби я знав? Чи доведеться мені бути озброєним? На жаль, я поклав Х'юго та Вільгельміну разом з П'єром у секретне відділення моєї валізи, де знаходився мій маленький передавач, і закрив його. На цьому кораблі я здійснив чесну подорож до Ефіопії, або я був набагато більше в лайні, ніж я міг би вирішити за допомогою одного Люгера. Альтернативні види зброї були вкрай обмежені.
  
  
  Мене також турбувало те, що ніколи не бачив нікого з машиністів. Принаймні я мав зустріти одного з них у їдальні. Але Ларсен пояснила нам у перший день у морі: «Ніхто з наших пасажирів ніколи не бачив машиністів, місіс Блок. Вони вважають за краще залишатися внизу. Це їх… як би це сказати англійською… їхня ідіосинкразія». Звісно, це питання поставила Агата Блок. Я взяв на віру заяву Ларсен. Тепер я подумав, чи я не був дурний. У моєму способі життя людина завжди ризикує бути вбитою по дурості, але я не збирався надавати ту дурість, яка призвела б до моєї смерті. Я знову глянув на свою валізу. У мене були з собою куртки, в які Вільгельмін могла сховатися. Ви повинні були носити принаймні куртку, якщо ви хотіли тримати Люгер із собою непоміченим. Але носіння куртки на звичайному вантажному судні у спекотний день поблизу екватора викличе підозру у будь-якого чесного екіпажу. І я не був надто переконаний у чесності цієї команди.
  
  
  Беззбройний я увійшов до коридору, зачинив за собою двері своєї каюти і пройшов кілька ярдів до каюти Джин. Я тихенько постукав. "Входьте", - покликала вона.
  
  
  Я чекав жіночого безладдя, але знайшов акуратне місце, багаж акуратно захований під ліжком, а її сумка з фотоапаратом у відкритому гардеробі. Я запитував, чи є в її камери пістолет 22 калібру в одному з об'єктивів.
  
  
  Джин була одягнена у синю футболку та вкорочені джинси. Сьогодні на ній були туфлі замість сандаль. Одне можна було сказати, напевно, у неї не було зброї.
  
  
  Вона запитала. - «Готові до рясного сніданку?»
  
  
  - Так, - сказав я.
  
  
  Однак у їдальні не було багато сніданку. пан. Скьорн, стюард, приготував яєчню-бовтанню і підсмажив тости.
  
  
  Його кава була не гірша, ніж у Ларсен, але й не краща.
  
  
  Ніхто з інших офіцерів не був присутнім. Блоки, що були дуже нещасними, вже сиділи за столом. Ми з Джин були зустрінуті холодно, з усвідомленням того, що ми, як попутники, все ще існуємо, незважаючи на наші погані вдачі.
  
  
  "Ми не можемо знайти Ларсен", - сказав Скьорн. "Я не знаю, що з нею трапилося".
  
  
  "Можливо, вона випила занадто багато бурбона", - спробував втрутитися я.
  
  
  "Вона впала за борт", - сказала Агата Блок.
  
  
  — Тоді хтось мав це почути, — заперечив я. «Вчора не було поганої погоди. І море, як і раніше, дуже спокійне.
  
  
  — Дозорець, мабуть, спав, — наполягала місіс Блок. — О ні, місіс Блок, — швидко сказав Скьорн, — такого не може бути на кораблі під командуванням капітана Ергенсена. Особливо коли Гаард та Туле чергують.
  
  
  — Перевір свої запаси віскі, — знову сказав я. Я посміхнувся. Тільки Джин посміхалася разом зі мною.
  
  
  — Перевірю, містере Гудрум, — сказав Скьорн.
  
  
  Його швидке заперечення місіс Блок про сплячого спостерігача, схоже, підтвердив мої підозри минулої ночі. Екіпаж увімкнув автопілот і подрімав, коли дозволяла погода та становище. Це відбувається на багатьох торгових судах, що пояснює, чому кораблі іноді збиваються з курсу чи стикаються один з одним без будь-яких навігаційних пояснень.
  
  
  - Тут є матеріал для статті, - сказала Джін.
  
  
  — Гадаю, міс Фелліні, — сказав Скьорн. — Я забув, що ти — журналістка.
  
  
  — Вона впала за борт, — сказала місіс Блок. "Бідна жінка".
  
  
  Між її остаточним вердиктом у справі Ларсен та її холодним ставленням до людей, які насолоджуються сексом, було мало місця для того, щоб зробити місіс Блок стимулюючою компанією. Її чоловік, який крадькома дивився на важкі груди Джин, що гойдалися під тонкою тканиною, побоювався більш гуманної відповіді.
  
  
  Поївши, ми з Джин повернулися до її каюти. "Я впевнена, що ти вмієш поводитися з камерою", - сказала вона.
  
  
  'Так.'
  
  
  — Тоді, Фреде Гудрум, моя давня пристрасть, тобі сподобається ця пропозиція. Я надягну на камеру 28-міліметровий об'єктив, щоб ви могли сфотографувати мене у цій каюті.
  
  
  Джин сказала мені, яку витримку та діафрагму вибрати, і вела мене з одного кута до іншого. Цілком оголена, вона позувала мені в різних частинах каюти, з надзвичайно чуттєвим виразом обличчя. Все, що мені потрібно було зробити, це прицілитися, сфокусувати та натиснути на спуск. Коли ми закінчили рулон плівки, ми знову опинилися в ліжку. Я почав турбуватися про її сексуальний голод. Як би мені не подобалося її тіло, що пульсує, пульсуюче, мені доводилося постійно нагадувати собі, що я на борту «Ганса Скейельмана» у більш серйозній справі.
  
  
  "Сьогодні я збираюся поставити кілька питань про Ларсен", - сказала вона. «Моя роль журналіста, що допитує. Чим ти плануєш зайнятися?
  
  
  "Я вийду на палубу і спробую відпочити".
  
  
  Я розтягнувся на шезлонгу, моє обличчя було в тіні, коли я почув рух і чоловічий голос сказав: "Не рухайтесь, містере Картер".
  
  
  Я вдав, що не чую його.
  
  
  — Тоді, якщо хочете, містере Гудрум, не рухайтеся.
  
  
  "Якщо я віддаю перевагу що?" - сказав я, дізнавшись за голосом Гаарда, другого помічника.
  
  
  — Якщо ти вважаєш за краще залишитися в живих.
  
  
  Переді мною стали два матроси, обидва з пістолетами. Потім у поле мого зору потрапив Гаард, у нього теж був пістолет.
  
  
  "Генерал Борджіа хоче, щоб ви залишилися живими", - сказав він.
  
  
  — Хто, чорт забирай, такий генерал Борджіа?
  
  
  «Людина, за якою ви повинні полювати для ефіопського уряду».
  
  
  «Гаард, навіть ефіопський уряд не найняло б ні генерала Борджіа, ні генерала Гранта».
  
  
  - Досить, Картер. Отже, ви Кілмайстер. Ви справді подбали про Ларсен. Бідна повія — мабуть, росіяни завербували її дешево».
  
  
  "Я думаю, вам слід перевірити запаси віскі", - сказав я. — Хіба Скьорн не передав тобі це повідомлення? Він відповів мені розмовним тоном: «Дивно, як така балакуча особа, як ця місіс Блок, може іноді говорити правду. Дозорець справді спав минулої ночі. Дозорний спить майже щоночі. Не я. Але я просто вважав за краще не перевертати корабель за Ларсен. На що нам агенти КДБ?
  
  
  "Російські переб'ються".
  
  
  - Ти дуже спокійний, Картер. Дуже сильний. Ваші нерви та ваше тіло повністю під контролем. Але ми озброєні, а ви ні. Цей екіпаж весь із агентів Борджіа, крім технічного екіпажу. Вони замкнені у власному машинному відділенні. І, звичайно, не Ларсен, якого ви люб'язно усунули минулої ночі. Де ножа, яким ти користувався?
  
  
  "Залишився в тілі Ларсен".
  
  
  "Я пам'ятаю, як ти витяг його, а потім витер кров".
  
  
  - У тебе поганий нічний зір, Гаарде, - сказав я. "Це викликає галюцинації".
  
  
  'Не має значення. Тепер у тебе немає цього ножа. Ти дуже гарний, Картер. Ти кращий за будь-якого з нас. Але ти нічим не кращий за нас трьох зі зброєю. І ми добре знаємо зброю, Картер?
  
  
  - Справді, - сказав я.
  
  
  — Тоді повільно вставай та йди вперед. Не обертайся. Чи не намагайтеся боротися. Хоча генерал Борджіа хоче, щоб ви були живі, ваша смерть навряд чи його похитне. Моя робота полягала в тому, щоб знайти Борджіа і переконатись, що він задумав. Я хотів би зробити це відповідно до мого початкового плану, але, принаймні, я дістануся до нього. Крім того, Гаард був абсолютно правий, коли сказав, що він та двоє його людей знають про зброю. Одного з них із пістолетом було б для мене надто багато. І вони поважали мене, що робило їх подвійно настороженими.
  
  
  Спекотне тропічне сонце відбивалося у воді. Ми пройшли вперед, повз прив'язані контейнери. Люди з пістолетами були позаду. Мені це не подобалося. Якби мені вдалося вибратися, мені довелося б пробігти багато, щоб дістатися своєї зброї. Я кинув останній погляд на океан, перш ніж увійти в дверний отвір надбудови. У більшості вантажних суден місток знаходиться на кормі, і мені стало цікаво, чи не був "Hans Skejelman" частково перетворений на військовий корабель, на кшталт німецьких Q-катерів часів Другої світової війни.
  
  
  - Стоп, - наказав Гаард.
  
  
  Я був приблизно за десять футів від радіорубки. Вийшла Біргітте Аронсен, скерувавши пістолет мені в живіт.
  
  
  "Капітан каже, що ми повинні використовувати комірку під комірчиною боцмана", - сказала вона.
  
  
  "Це все попереду", - сказав Гаард.
  
  
  'Що ж?'
  
  
  «Два англійці-пасажири могли нас бачити. Нарешті Картер тепер пацієнт лазарета. Страшна тропічна лихоманка. Заразився за одну ніч із міс Фелліні.
  
  
  "Пацієнтів поміщають у лазарет", - сказала вона.
  
  
  Я знав, що станеться, але нічого не міг вдіяти з її пістолетом, спрямованим прямо мені в пупок. І навіть якби вона не вміла добре стріляти, було б страшенно складно промахнутися по мені на такій відстані. Вона також підстрелить Гаарда та двох інших, але я подумав, що вона спише їх як необхідні втрати. За моєю спиною почулися кроки. Я спробував зібратися і зрозумів, що це марно. Потім я побачив, як переді мною вибухнуло світло, відчув, як біль пронизав мою голову і полетів у темряву.
  
  
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  Я прокинувся з головним болем, який уже не був свіжим, і в мене виникла думка, що розхитаним частинам тіла буде потрібно деякий час, перш ніж вони знову заспокояться. Ця гола лампочка, що світила мені просто в очі, мало що робила, щоб запобігти цьому почуттю. Я заплющив очі, стогнучи, намагаючись зрозуміти, хто і де я.
  
  
  'Нік?' Жіночий голос.
  
  
  "Що" - прогарчав я.
  
  
  'Нік?' Знову цей наполегливий голос.
  
  
  Незважаючи на біль, я розплющив очі. Відразу мій погляд упав на сітчасті двері. Я згадував… Біргіт Аронсен. Її пістолет. Хтось згадав про склад під комірчиною боцмана. Джин теж забрали. Я перекотився на лівий бік і побачив, як вона присіла біля корабля. Синяк під лівим оком спотворив її обличчя.
  
  
  Я запитав. - "Хто дав тобі ляпас?"
  
  
  "Гаард." - Цей виродок був надто швидкий для мене. Він стрибнув на мене і збив з ніг, перш ніж я встигла це зрозуміти. Потім він заткнув мені рот кляпом. Це диво, що він не розбив мою камеру, вона була на шиї».
  
  
  - Він відключив мене ударом ззаду, Джин. Коли радистка направила пістолет мені в живіт.
  
  
  Дві деталі історії звучали не дуже добре. Джин сказала це зауваження про свою камеру надто недбало, ніби щоб уникнути будь-яких підозр. І як у агента у неї мали бути якісь мінімальні бойові навички. Гаард був великою худобою, і він, мабуть, теж непогано поводився з кулаками, але вона все ж могла завдати якоїсь шкоди, і їй слід було бути напоготові.
  
  
  «Інакше твій синець під оком досить переконливий», — сказав я. - Переконливий? Вона потерла ліву сторону обличчя рукою і здригнулася.
  
  
  Не бажаючи сперечатися з нею про те, чи вона цілком сумлінна по відношенню до Сполучених Штатів — вона, безперечно, поклялася б у цьому, а я не міг довести свою підозру, — я ледве підвівся на ноги. Маленький простір розгойдувався сильніше і швидше, ніж можна було припустити рух корабля. Мене мало не вирвало. прокляття. Чому Гаард не вжив наркотику? Ін'єкція проходить через деякий час, але удар по потилиці може призвести до струс мозку, яким ви можете насолоджуватися протягом декількох днів, тижнів або місяців. Я сподівався, що моя травма була тимчасовою.
  
  
  - Нік, ти гаразд?
  
  
  Рука Джин ковзнула мені на талію. Вона допомогла мені сісти на сталеві плити днища і притулила спину до корпусу корабля. 'У тебе все нормально?' - повторила вона.
  
  
  — Цей клятий корабель продовжує обертатися, — сказав я. «Гаард завдав мені страшного удару».
  
  
  Вона стала переді мною навколішки і подивилася мені в очі. Вона помацала мій пульс. Потім дуже уважно подивилася мені на потилицю. Я застогнав, коли вона торкнулася шишки.
  
  
  — Тримайся міцніше, — сказала вона.
  
  
  Я просто сподівався, що вона не знайшла там нічого зламаного.
  
  
  Джин підвелася і сказала: «Я не дуже добре вмію надавати першу допомогу, Нік. Але я не вірю, що в тебе струс мозку чи перелом. Вам просто доведеться зазнати кількох днів.
  
  
  Я подивився на годинник. Це було після трьох.
  
  
  Я запитав. - "Це ще все на сьогодні?"
  
  
  — Якщо ти маєш на увазі, якщо це той день, коли нас упіймали, то так.
  
  
  'Добре.'
  
  
  'Що ж нам тепер робити?'
  
  
  «Я рухатимуся дуже обережно, якщо взагалі зможу рухатися, і сподіваюся, що там, нагорі, нічого не пішло не так».
  
  
  — Я говорю про те, щоб вибратися звідси, — сказала вона.
  
  
  Я запитав. - "У тебе є якісь блискучі ідеї?"
  
  
  "Моя камера - це ящик з інструментами".
  
  
  «Великі інструменти там не розміщуються».
  
  
  "Краще ніж нічого."
  
  
  Я запитав. - "Вони принесли нам обід?"
  
  
  Вона виглядала здивованою. - 'Ні.'
  
  
  «Подивимось, чи нагодують вони нас, перш ніж ми…».
  
  
  'Гарний.'
  
  
  Вона кілька разів намагалася зав'язати розмову, але здавалася, коли помічала, що я відмовляюсь відповісти. Я сів, притулившись до металевого корпусу, і вдав, що відпочиваю. Або, можливо, я не вдавався, оскільки те, що я намагався думати, не допомагало моєму головному болю. Поки що я вирішив не обговорювати нашу ситуацію з Джін. Мої запаморочення і головний біль не завадили мені досліджувати наш простір, а відсутність деяких необхідних предметів змусила задуматися, як довго ми тут пробудемо.
  
  
  Наприклад, у нашій в'язниці не було туалету. Хоча я й не вірив, що водогін йде так далеко нижче за ватерлінію, я вірив, що тимчасове житло має бути обладнане відром. Це було б не лише легше для нас, а й було б розумним санітарним заходом для самого корабля. І незважаючи на те, що команда дотримувалася неохайних у міжнародному масштабі звичаїв торгових судів, вони все ж таки утримували «Ганс Скейельман» у достатній чистоті.
  
  
  Я також бачив, що нам не вистачало питної води. І якби вода і відро не з'являлися тут до півночі, я міг вибрати одну з двох неприємних можливостей: або капітан і його команда не збиралися доставляти Джин і мене до Борджіа, або захоплення Джин був фікцією. Я продовжував думати, що вбивство Ларсен розкрило моє прикриття, що я зробив за її научення. Можливо, цій Джин не завадив би деякий тиск.
  
  
  Відразу після чотирьох я запитав: "Як ви думаєте, на борту "Ганса Скейельмана" є щури?"
  
  
  Вона запитала. - "Пацюки?"
  
  
  У її голосі я вловив певний страх. Я нічого більше не сказав. Я хотів, щоб ця думка якийсь час промайнула в її уяві.
  
  
  — Я не бачила щурів, — сказала вона.
  
  
  — Їх, мабуть, ні, — заспокійливо сказав я. — Я помітив, що «Ханс Скейєльман» — надзвичайно чистий корабель. Але якщо є щури, вони мешкають тут, на дні корабля.
  
  
  — Звідки знаєш, що ми на дні?
  
  
  — Кривизна корпусу, — сказав я, проводячи рукою прохолодною металевою пластиною. «Рух води. Звук.
  
  
  "Здавалося, що вони несли мене дуже далеко вниз", - сказала вона.
  
  
  Упродовж десяти хвилин ніхто з нас не говорив.
  
  
  — Чому ти подумав про щурів? — несподівано спитала Джин.
  
  
  "Я проаналізував потенційні проблеми, з якими ми тут маємо справу", - сказав я їй. «Щур теж частина цього. Якщо вони стануть агресивними, ми можемо по черзі стояти на варті, доки інший спить. Це завжди краще, ніж бути укушеними».
  
  
  Джин здригнулася. Я подумав, чи не порівняла вона свої шорти та футболку з моїми довгими брюками та вовняною сорочкою. Вона мала багато м'яса, щоб відкусити. І будь-який розумний щур схопиться за її бархатисту шкіру, замість того, щоб намагатися прогризти мою товсту шкуру.
  
  
  - Нік, - тихо сказала вона, - більше нічого не говори про щурів. Будь ласка. Вони мене лякають.
  
  
  Вона сіла і влаштувалася поряд зі мною. Можливо, я скоро дізнаюся, на чиєму боці.
  
  
  О 5:30 ранку, за умови, що мій годинник не зламався, мені принесли їжу. пан. Тулі, старший помічник, був головним. Поруч із ним був Гаард.
  
  
  Його єдиними словами були: "Ви обидва спиною до стіни, якщо не хочете померти".
  
  
  З ним було чотири матроси. Один із них навів пістолет на наші нижні частини тіла. Інші кинули ковдри та відро. Потім поклали їжу та воду. Пан. Тулі зачинив сітчасті двері, вставив засув і зачинив висячий замок.
  
  
  "Води вистачить на всю ніч", - сказав він. — Ми спустимо це відро вранці.
  
  
  Він не дочекався нашої подяки. Поки він був там, я нічого не говорив, але рішуче притулився до стіни. Я не знав, що це може зі мною зробити, якщо він недооцінить мою силу чи ні, але я не міг дозволити собі упустити жодної можливості. Джин взяла дві тарілки і сказала: «Готель із усіма зручностями. Вони стають безтурботними».
  
  
  - Або впевнено. Не будемо їх недооцінювати. Гаард сказав мені, що Борджіа найняв усю команду, окрім мотористів.
  
  
  Вона сказала. - "Мотористів-механіків?"
  
  
  Ось чому ми ніколи не бачили їх під час їжі. Я не міг позбутися думки, що з цим кораблем було щось дивне, але я не міг зрозуміти, що саме».
  
  
  - Я теж не була надто розумна, Нік.
  
  
  Після того, як ми поїли, ми розстелили ковдри на сталевій підлозі, щоб зробити щось на зразок ліжка. Ставимо відро кудись у кут попереду.
  
  
  "Наше перебування тут змушує мене цінувати каюти", - сказав я. "Цікаво, як поживають ці Блоки".
  
  
  Джин насупилась. - 'Ви думаєте...'
  
  
  'Ні. AX перевірив пасажирів, хоча мені ніхто не повідомив, що ви із ЦРУ. Ці Блоки — саме ті, за що вони видають себе — пара докучливих англійців, яким пощастило у футбольному пулі. Навіть якщо вони підозрюють, що на борту Ганса Скейельмана щось відбувається, вони все одно не відкриють рота, коли зійдуть на берег у Кейптауні. Ми самі собою, Джин.
  
  
  - А ці мотористи?
  
  
  — Ми не можемо на них розраховувати, — сказав я. «У цій бригаді близько тридцяти чи сорока чоловік Борджіа. І вони є ми. Вони знають, хто я такий, аж до мого звання Майстра вбивць. Гаард змарнував це, коли йому довелося так весело відключити мене. І я припускаю, що вони однаково знайомі з вашою кар'єрою. Єдине, чого я не розумію, то це чому вони залишають нас живими.
  
  
  "Тоді моя камера..."
  
  
  «Забудьте зараз про цю камеру. Наша перша турбота — з'ясувати, на що схожий їхній розпорядок дня. У нас ще є три-чотири дні шляху до Кейптауна.
  
  
  Їжа була їстівною: рубаний стейк на тості з картоплею. Очевидно, ми були на тому ж пайку, що й команда. Скьорн, стюард, пішов назустріч чиїмось побажанням — мабуть, своїм власним — не забезпечивши нас їжею, на яку ми, як пасажири, мали право і за яку заплатили. Джин майже не їла. Я не заохочував її. Вона, здавалося, не розуміла, наскільки марною, на мою думку, вона була, навіть незважаючи на те, що вона перетворила свою камеру на ящик з інструментами. Я з'їв свою частку і все, що вона не хотіла. Я мав відновити свої сили. Потім я ліг на ковдру, щоб заснути. Джин витяглася поряд зі мною, але не могла знайти зручне становище. «Мені заважає світло, – сказала вона.
  
  
  — Вимикач з іншого боку дверей, приблизно за три фути від клямки, — сказав я.
  
  
  - Мені вимкнути його?
  
  
  "Якщо ви можете дістатися до нього."
  
  
  Вона просунула свої тонкі пальці крізь сітку, знайшла вимикач і занурила наш простір у темряву. Вона скористалася відром, знову лягла поряд зі мною і загорнулася в ковдру. Хоча на дні корабля було не так уже й холодно, від вологості у нас швидко холоділа шкіра. І сморід із трюму теж не покращив нашу обстановку.
  
  
  "Шкода, що нам не дали подушки", - сказала вона.
  
  
  - Попроси завтра, - запропонував я.
  
  
  «Ці виродки просто посміються з мене».
  
  
  'Можливо. Або, можливо, вони дадуть нам подушки. Я не думаю, що з нами так погано поводяться, Джин. Екіпаж міг би ставитися до нас набагато гірше, якби захотів.
  
  
  Вона запитала. — Ви думаєте, щоб вибратися звідси? «Ми виберемося звідси тільки в тому випадку, якщо хтось наставить на нас рушницю і скаже «йди». Я просто сподіваюся, що вони не вдарять мене знову. Я й досі чую в голові дзвони».
  
  
  - Бідолашний Нік, - сказала вона, ніжно проводячи рукою по моєму обличчю.
  
  
  Джин пригорнулася до мене в темряві. Її стегна м'яко повернулися, і я відчув гаряче тепло її повних грудей на моїй руці. Я хотів її. Чоловік не може лежати поряд з Джин, не думаючи про її спокусливе тіло. Але я знав, що мені потрібний сон. Навіть при вимкненому світлі я продовжував бачити спалахи світла, що спалахували перед моїми очима. Якби Джин мала рацію і в мене не було струсу мозку, до ранку я був би в досить гарній формі.
  
  
  Вона випустила своє розчарування із гучним зітханням. Потім вона лежала нерухомо.
  
  
  Вона запитала. - "Щури приходять, коли темно, Нік?"
  
  
  «Ось чому я не вимикав світло».
  
  
  'Ой.'
  
  
  — А як їх немає?
  
  
  «Ми не дізнаємося про це, поки одна з них не з'явиться».
  
  
  Джин залишалася неспокійною. Я запитував, чи був її страх перед щурами реальним. Вона продовжувала збивати мене з пантелику. Або вона була дуже успішним агентом, або вона була схибленою, і я не міг зрозуміти, хто вона насправді.
  
  
  «Чорт забирай, краще я турбуватимуся про неіснуючі щури, ніж спати зі світлом в очах», — сказала вона. — На добраніч, Нік.
  
  
  - На добраніч, Джин.
  
  
  Я не спав лише кілька хвилин. Я збирався спати дуже чуйно, але цей удар по голові завадив мені зібратися з необхідним самовладанням. Я поринув у глибокий сон і прокинувся лише тоді, коли Джин увімкнула світло, трохи більше шостої ранку наступного дня.
  
  
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  Мені знадобилося три дні, щоб вигадати розумний план. До цього часу моя голова досить загоїлася, і мене це не дуже турбує, якщо тільки хтось не вирішить ударити мене точно в те саме місце. Я вирішив довіритись Джин. Вона витратила багато часу на складання плану втечі, але безуспішно.
  
  
  Ми звикли до того, що наші охоронці з'являлися тричі на день, щоб зібрати брудний посуд, замінити відро на нове та принести повний глечик води. Як тільки вони принесли вечерю, ми могли бути впевнені, що решту вечора залишимося одні. Особливо мене зацікавили дверні петлі із сіткою. Обидва були міцно прикріплені до металевого стрижня трьома болтами, а ще три болти міцно утримували його біля сталевих дверей. Я сумнівався, що можу зібратися з силами, щоб послабити ці болти. Але самі петлі були схожі на ті, що можна знайти у власному будинку, вони скріплювалися металевим штифтом, вставленим вертикально крізь сталеві кільця.
  
  
  Я запитав. - "У твоїй камері є маленька міцна викрутка, Джин?"
  
  
  'Так. І ще ... »
  
  
  - Ні, - сказав я їй. "Ми не збираємося бігти".
  
  
  'Чому б і ні?'
  
  
  — Якщо ми вдвох якимось дивом захопимо цей корабель і триматимемо його на плаву, поки нас не підбере флот, ми опинимося не ближче до «Борджіа» та його двадцяти трьох ракет, ніж зараз. Я навіть не намагатимуся повернути свою зброю, Джин. Вона, хитаючись, схопилася на ноги, коли Ханс Скейельман борознив хвилі. - Тоді навіщо тобі викрутка, Нік?
  
  
  «Я маю намір відправити повідомлення AX, а потім знову замкнутися з тобою. Як тільки Вашингтон дізнається, де ми знаходимося, вони знатимуть, як діяти і що сказати уряду Ефіопії».
  
  
  Корабель знову пірнув. - Ти вибрав чудову ніч, щоб зробити це, - сказала Джин.
  
  
  — Це одна з причин, через яку я вибрав його. Навряд чи зараз хтось прийде до боцманської комірчини за якимись речами. І малоймовірно, що якийсь шум, який ми робимо, буде почутий.
  
  
  «Чи не ризикуємо ми бути змиті за борт?»
  
  
  - Ні. Я це зроблю.'
  
  
  "Де буду я тоді?"
  
  
  - Тут, - сказав я.
  
  
  Якийсь час вона дивилася на мене. Потім вона простягла руку і схопила мене за плече.
  
  
  - Ти мені не довіряєш, Нік, - сказала вона.
  
  
  "Не в усьому," визнав я. - Ти не вбивала Ларсен, Джин. Це був я. Гаард направив на мене пістолет, але він повалив тебе на землю, перш ніж ти встигла його торкнутися. Якщо хтось побачить мене сьогодні ввечері, він має померти. Швидко та тихо. Це наша спеціальність?
  
  
  'Ні.' - Вона відпустила мою руку. «Я просто збираю інформацію. Чим я можу допомогти?'
  
  
  "Поділившись своєю інформацією".
  
  
  'Про що?'
  
  
  «Коли мене привезли сюди, я був непритомний; Пов'язаний на ношах з кляпом у роті. Але ви, мабуть, бачили, де люк на цю палубу.
  
  
  — Ми на чотири палуби нижче за головну палубу, — сказала вона. «У носовій частині, там, де надбудова на палубі є люк. Великий люк та сходи ведуть на другий рівень. На три нижні поверхи ведуть вертикальні сходи поруч із вентиляційними шахтами.
  
  
  Я запитав. - "Головний люк відкривається на місток?"
  
  
  'Так.'
  
  
  "Це збільшує шанс бути спійманим".
  
  
  Вона почала розбирати камеру. Викрутка в котушці з плівкою була невелика, тому мені довелося використовувати силу, щоб послабити штифти в петлях. Корабель шалено пірнув, і кут, під яким він пірнув, був виключно гострим, тому що ми були так далеко вперед. Коли штифти відірвалися, Джин утримувала двері на місці, поки я їх викручував.
  
  
  Коли їх не стало, я поклав їх на наші ковдри, і ми разом штовхнули сітчасті двері. Петлі заскрипіли, а потім розійшлися. Ми обережно відштовхнули двері досить далеко, щоб пропустити мене.
  
  
  'Що тепер?' - спитав Джин.
  
  
  Я подивився на годинник. Було трохи менше дев'ятої години.
  
  
  - Ми чекаємо, - сказав я, повертаючи двері на місце. 'Скільки?'
  
  
  — Приблизно до десятої години, коли вахта вже наполовину закінчена і дозорець і черговий уже не такі пильні. Якщо я не помиляюсь, Тулі на мосту. Оскільки Гаард бачив, як я викинув Ларсен за борт, я маю більше шансів з Туле там, нагорі.
  
  
  "Зайди в радіобудку до одинадцятої", - сказала Джин. «За словами Ларсена, Біргітте Аронсен замикає її щоночі приблизно в цей час, а потім йде в каюту капітана».
  
  
  — У вас є ще якась корисна інформація?
  
  
  Вона замислилась на мить. - Ні, - сказала вона.
  
  
  Я закрив за собою віконниці так, що побіжний огляд навряд чи міг їхнє становище виявити. Але якщо я хотів примчатись до них по дорозі назад, все, що мені потрібно було зробити, це трохи повернути, щоб вони знову відкрилися. Я обшукав другу палубу, але не знайшов одягу для негоди. Тому я проліз через отвір у центрі люка, що веде на головну палубу, і оглянув частину каюти боцмана. Один із матросів залишив у бочці старі штани та плащ. Я зняв штани та туфлі і вліз у вузькі штани та куртку.
  
  
  "Hans Skejelman" йшов у негоду. Щомісяця ніс хитало в хвилях, і я чув, як вода розбивається об півбак. Я рився в коморі, поки не знайшов шматок брезента, який поклав на палубу поруч із люком, що виходив назовні, і два менші шматки, які можна було використовувати як рушники. Я також знайшов плащ, який мені пасував. Я зняв куртку, зняв сорочку і заправив її у штани та туфлі. Потім я знову одягнув куртку.
  
  
  Я погасив світло. В темряві я поклав руку на важіль, що чинив усі замки люка, і почав чекати, поки "Ганс Скейельман" проб'є хвилю і знову спливе. Тоді я відкрив люк і прослизнув усередину. З усією можливою швидкістю я побіг мокрою палубою до носової надбудови.
  
  
  Ніс корабля знову занурився, і я відчув, як за мною височить стіна води. Я кинувся на надбудову і вчепився за поручні, коли хвиля вдарила мене. Вона шльопнула мене об метал і видавила повітря з моїх легень. Вода ревла навколо мене, притягуючи мене і намагаючись витягнути в темну Атлантику. Я відчайдушно вчепився в поручні, задихаючись і борючись із хвилею запаморочення.
  
  
  Коли вода скочила мені по щиколотку, я продовжив рух уздовж лівого борту корабля. Я тримався за поручні і притискався до надбудови якомога ближче. Місток був на висоті трьох палуб, і малоймовірно, що там були офіцери або дозорці. Вони будуть у рульовій рубці, з рульовим. І якщо вони не бачили, як я йшов палубою, вони б не побачили мене зараз.
  
  
  Наступна хвиля наздогнала мене, коли я дістався до трапа лівого борту. Я обхопив руками поперечину і повис. Сила хвилі тут була не така сильна, але через те, що я був на борту корабля, мене з більшою ймовірністю потягло б за борт. Третя хвиля обрушилася на палубу якраз у той момент, коли я був біля надбудови, і лише невелика кількість води виплеснулася на мої щиколотки.
  
  
  Я притулився до задньої стінки надбудови і дозволив своєму подиху прийти в норму. Ми були недалеко від екватора, тому вода була не така холодна, щоб німіли ноги. Я виграв перший раунд біля моря. Але потім був ще другий бій – шлях назад до кімнати боцмана. Для цього мені спочатку потрібно було увійти в радіорубку, вивести Біргітт Аронсен з ладу та передати своє повідомлення.
  
  
  Я перевірив головну палубу між двома надбудовами. Більшість її була в темряві, хоча світло лилося із задніх ілюмінаторів. Я сподівався, що якщо хтось побачить мене, то подумає, що я член екіпажу, який просто виконує свою роботу. Я підійшов до центру корабля і швидко відкрив люк, що веде до коридору, що йде по всій довжині носової надбудови. Люк не давав особливого шуму при відкритті та закритті, а скрип і стогін Ганса Скейельмана мали заглушити мої звуки та рухи. Я мовчки підкрався вперед і прислухався до відчинених дверей радіорубки. Я нічого не чув. Якщо оператор прослуховував будь-які записи, вони або були налаштовані тихо, або вона була в навушниках. Я зазирнув усередину. Вона була одна. Я ввійшов, ніби мені треба було щось шукати у радіорубці.
  
  
  Біргітте Аронсен сиділа за панеллю ліворуч від мене. Вона підвела погляд, коли моя рука вигнулась до її шиї. Вона померла, не встигнувши крикнути. Я швидко спіймав тіло і відтягнув його від ключа, що лежав перед нею. Гучний шум не мав значення, якщо система була підключена до каюти капітана.
  
  
  Я повернувся і обережно зачинив двері. Я перевірив пульс і очі Біргітти, щоб переконатися, що вона мертва. Потім я засунув тіло під панель приладів, щоб не спіткнутися про нього. Великий передавач був на стіні правого борту. Коли я побачив його, я ледве міг придушити тріумфуючий вигук. Він мав набагато більше потужності, ніж я думав.
  
  
  Виставив частоту, взяв ключ та підключив безпосередньо до передавача. У мене не було часу розбиратися, як працює панель приладів. Я сподівався, що кнопки налаштування працюють відносно добре, і хто б не був на чергуванні в Бразилії чи Західній Африці — я не був упевнений, де ми знаходимося, але ми безперечно були в межах досяжності однієї з цих станцій підслуховування — він не спав на чергуванні .
  
  
  Код був простим звітом про ситуацію, біса безглуздим для якогось ворожого агента, який випадково б зламав його. Він містив близько сорока фраз, кожну з яких було скорочено до кількох груп із чотирьох літер. Моє повідомлення, яке передує і закривається сигналом розпізнавання, дало мені п'ять груп для відправки. Я сподівався, що люди, які записали це, негайно передадуть Хоуку, бо він був єдиним, хто міг зрозуміти цю комбінацію фраз, яку я вибрав.
  
  
  'N3. Спійманий ворогом. Продовжую місію. Працюю з іншим агентом. N3.
  
  
  Він надіслав повідомлення двічі. Потім я вставив ключ назад у панель управління, відключив передавач від ефіру та перенастроїв його на вихідну довжину хвилі. Нік підійшов до дверей навшпиньки.
  
  
  У коридорі пролунав голос. «Чому радіорубка закрита?»
  
  
  «Можливо, вона пішла в каюту старого трохи раніше». Сміх. Захлопування люка, можливо, люка, що веде на головну палубу. Чоловіки говорили італійською.
  
  
  Їм знадобиться щонайменше дві хвилини, щоб дістатися до кормової надбудови. Поки я був замкнений у радіорубці, я міг симпровізувати деякі підказки, що вводять в оману. Я витяг Біргітте тіло з-під панелі керування і розтягнув її на спині. Я стягнув з неї светр через голову і зірвав із неї ліфчик. Потім я стягнув з неї штани, розірвав тканину навколо блискавки та розірвав її трусики. Я стягнув штани з однієї ноги, але дозволив їм частково звисати з іншого. Нарешті я розсунув їй ноги. Дивлячись на її худорляве тіло, я запитував, що знайшов у ній капітан. Можливо тільки те, що вона була доступна.
  
  
  Ефективне розслідування швидко покаже, що Біргітте не вбив якийсь ґвалтівник. Професійна ретельність також виявила деякі сліди Ніка Картера, такі як відбитки пальців і, можливо, волосся. Але коли я вислизнув за двері і швидко попрямував до люка, я вирішив, що малоймовірно, щоб "Ганс Скейельман" був обладнаний для такого розслідування. Я розраховував, що капітан буде так засмучений тим, що трапилося з його коханкою, що не перевірить мої рухи, окрім огляду. І це показало б, що я був замкнений у своїй клітці.
  
  
  Ніхто не кричав і не атакував мене, коли з'явився на головній палубі. Я пробрався до борту надбудови і розрахував свій спринт вперед, щоб дістатися трапу, якщо вода наздожене ніс і рине на корму. Я щойно зробив це. Моя друга спроба привела мене прямо до передньої частини надбудови, і знову хвиля вдарила мене об метал, чіпляючись за перила.
  
  
  Я в гарній формі, моє тіло міцне та мускулисте. Оскільки сила та витривалість є цінною зброєю у моєму ремеслі, я тримав їх на першому місці. Але ніхто не може підкорити море однією тупою силою. Я міг би сидіти там, де я був, усю ніч, але сонце зійде до того, як море заспокоїться. Однак у той момент я не мав сил рухатися вперед. Я зачекав ще з двома хвилями, які вдарили мене про надбудову. Коли я спробував розрахувати їхній час, я зрозумів, що можу отримати лише приблизне значення інтервалу між двома водяними стінами, що перекривають палубу.
  
  
  Досі погана погода була моїм союзником. Тепер, якщо я не втечу вперед і не проберуся через люк, мене може викинути за борт. І здавалося, що це буде на межі. Я намагався пробігти повз стрілу, яку було видно тільки як слабку чорну постать, тоді я все ще міг спробувати схопитися за неї, якщо я навряд чи встигну зробити це за один раз.
  
  
  Вода знову піднялася, хвиля така ж шалена і висока, як і попередня. Ніс тільки почав підніматися і вода стікала, коли я почав йти вперед, мало не падаючи на слизьку палубу. Вода потрапила мені навколішки. Потім до щиколоток. Я підняв ноги і побіг уперед так швидко, як міг. Я пройшов навантажувальну стрілу. Ніс корабля пірнув — надто швидко, — але я не міг зупинити свій божевільний порив і схопитися за щоглу.
  
  
  Я почув всмоктуючий, б'ючий звук води, що кружляє навколо носа. Я подивився вгору і побачив білу піну високо наді мною, а надбудови на шляху мене вже не було видно.
  
  
  Я пірнув уперед і помолився, щоб не помилитися і не вдаритися об люк чи металевий виступ, під яким мені треба було пройти. Я розумів, що на мене падають тонни води.
  
  
  Тепер моє тіло було майже на одному рівні, і здавалося, що тільки пальці ніг торкаються палуби. Я відчув, як мої руки торкнулися сталевих дверей люка, і вчепився в важіль, що закривав затискачі. Вода осіла на нижню частину мого тіла, притиснувши мене до палуби і намагаючись відкинути до надбудови, щоб викинути за борт. Мої пальці торкнулися важеля. Моя ліва рука зісковзнула, але права встояла, коли зап'ястя розвернулося, і болісний біль пронизав мою руку. На мить мені здалося, що мої плечові суглоби розслабляться.
  
  
  Кліпса, що затуляла пояс моїх штанів, розстебнулася. Хвиля частково зірвала з мене штани. Вода закружляла під навісом, ударяючи сіллю в очі і змушуючи мене затримати те, що в мене залишилося. Моя голова почала вболівати там, де мене вдарив Гаард, уперше за цей вечір. Якби "Ганс Скейельман" швидко не підняв свій ніс із води, я був би лише кількома штрихами, що плавають над півбаком.
  
  
  З неймовірною повільністю ніс вантажного корабля знову почав підніматися. Вода скотилася з мого обличчя та стікала з мого тіла. Мокрі штани заплуталися навколо моїх кісточок, тому мені довелося руками підтягуватись вперед, використовуючи ручку люка. У розпачі я скинув із себе мокру тканину. Корабель тепер швидко піднімався, швидко досягаючи гребеня затоки і готуючись знову поринути у нову стіну води.
  
  
  Я спробував підняти важіль. Нічого не трапилося. Я зрозумів, що це не так. Моя вага на важелі зсунула його набагато тугіше, ніж було необхідно, щоб закрити водонепроникну перегородку. Але знання того, чому важіль не рухається, мало допоможе мені, коли настане наступна хвиля; Я не мав сил витримати ще один смерч.
  
  
  «Ганса Скейельман» все ще пірнав. Я розвернувся на півоберта і вдарив лівим плечем по важелю. Він пішов нагору. Я ривком відчинив люк, ухопився за край і прослизнув усередину. Моя ліва рука вчепилася в важіль усередині. Коли я впав, мені вдалося вхопитись за цей важіль. Люк зачинився за моєю спиною. Вода ринула на палубу наді мною, коли я марно замикав люк. Моя рука була надто близько до центру люка.
  
  
  Я відштовхнувся назад і різко обернувся, моя права рука сильно вдарила по важелю. Вода капала всередину, коли я захлопував затискачі. Моя голова вдарилася об сталевий люк. Я застогнав, коли біль пронизав мій череп. Спалахнули яскраві вогні, і я тяжко впав на брезент, розстелений на палубі. Світ перекинувся в мене на очах — чи то від руху корабля, чи то від чергового удару по голові. Я не міг цього сказати.
  
  
  Поки Ханс Скейельман борознив воду, я напівстояв на колінах, напівлежав на брезентовому брезенті, намагаючись не блювати. Мої легені хворіли, коли я втягував повітря. Моє ліве коліно було пошкоджене, і мені здавалося, що моя голова ось-ось вибухне сліпучим потужним вибухом.
  
  
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  Я не відпочивав більше двох-трьох хвилин, хоч здавалося, що півгодини. Мій годинник показував 10.35, але з таким же успіхом міг бути 9.35 або 11.35. Я міг тільки здогадуватись про зміну часового поясу.
  
  
  Я знайшов вимикач і увімкнув світло. Дуже обережно я зняв плащ, який міцно натягнув на себе, перш ніж покинути цю кімнату. Після того, як я витер руки об шматок полотна, я обережно торкнулася свого волосся. Вони були ще вологими по краях, але сухими зверху. Я сплутав їх, щоб приховати мокрі шматки. Потім я зняв клейонку. Я кинув її на полотно і почав витирати тіло. Я переконався, що висох, потім звернув маленький шматок полотна і клейонку у великий шматок і проніс цей пакунок через каюту боцмана. Я поклав його в шафу за іншими речами та полотном.
  
  
  Раптом я почув звуковий сигнал. Я схопив шматок металевої труби і швидко повернувся. Люк на нижню палубу відчинився. Я скорчився, щоб підстрибнути, коли побачив довге волосся та темні очі.
  
  
  'Нік?' - сказала Джін.
  
  
  "Ви краще були б там," сказав я їй.
  
  
  «Залишатися внизу і чекати в цій дірі зводило мене з розуму. Ви надіслали повідомлення?
  
  
  'Так.' Я вказав на палубу, де навколо плескалося кілька дюймів води.
  
  
  - Не підходь далі, - сказав я їй. — Якщо ми не залишимо там водяного сліду, не буде жодних доказів того, що минулої ночі ми коли-небудь покидали нашу в'язницю. Тримайся подалі від цих сходів на деякий час.
  
  
  Все ще голий, я зібрав свої туфлі, шкарпетки, сорочку та мокрі труси. Я нахилився і дозволив їм упасти через люк на нижній палубі. Потім я відвів своє обличчя досить далеко, щоб Джин могла бачити.
  
  
  «Візьми ганчірку, щоби витерти ноги. Я спущу їх через дірку.
  
  
  Я зачекав, поки не почув її на сходах. Потім я сів на край люка і обережно просунув ноги в отвір. Я відчував, як груба тканина витирає їх.
  
  
  - Добре, - сказала вона.
  
  
  Я швидко спустився трапом, закрив за собою люк і повернув рукоятку. Дійшовши до палуби, я глянув на Джин. Вона стояла поряд зі мною, тримаючи в руці шорти.
  
  
  "Це все, що я змогла знайти", - сказала вона.
  
  
  — Поспішай, — наказав я. "Повернемося до нашої клітини".
  
  
  Я натягнув штани, але не звернув уваги на решту одягу. Джин перестала одягати мокрі штани. Діставшись своєї в'язниці, ми кинули одяг на ковдру. Поки я поркався з сітчастими дверима, щоб повернути їх на місце, Джин порилася між кришками і вихопила шарнірні штифти. Нам знадобилося десять хвилин, щоб повернути їх на місце.
  
  
  Я витер задню стінку рукою і забруднив пальці. Поки я наносив бруд на штифти та петлі, Джин знову зібрала свою камеру. Наступна проблема – як пояснити мокру білизну Джин та мокрі джинси?
  
  
  Я запитав. — Ти сьогодні ввечері випила стільки води, скільки хотіла? Вона взяла глечик і зробила великий ковток. Потім я прополоскав солоний присмак з рота.
  
  
  — Мораль всього цього така: не займайся коханням у погану погоду, поставивши ноги поряд із глечиком із водою, — сказав я.
  
  
  Її сміх відбивався від сталевих стін. «Нік, — сказала вона, — ти чудовий. Скільки часу ми маємо?
  
  
  Я подивився на годинник. «Якщо вони прийдуть сьогодні ввечері, вони будуть тут за півгодини».
  
  
  Рука Джин ковзнула мені на талію. Вона закопалася губами в клубок волосся на моїх грудях. Потім вона глянула на мене, і я нахилився, щоб поцілувати її. Її губи були теплими, як шкіра її голої спини.
  
  
  «Я знаю, як зібрати докази того, що ми були надто зайняті, щоб покинути клітку», — хрипко сказала вона. "На ковдрах залишиться достатньо слідів".
  
  
  Я зняв з неї останню частину одягу, і мої руки рушили вгору її тілом, обхопивши її великі груди. Це мала ще одну користь, якщо припустити, що наші тюремники знайдуть Біргітту і проведуть розслідування за графіком. Коли ми з Джин були зайняті любов'ю, вони б не турбували нас питаннями про те, що саме сталося в радіорубці. Я все ще не зовсім довіряв їй. Вона хотіла, щоб це було швидко та люто. Я навмисно робив це повільно і спокійно, використовуючи свої руки та рота, щоб довести її до гарячкового оргазму. «Поспішай, Ніке, поки вони не прийшли», — твердила вона. Не минуло й п'яти хвилин, і ми лежали поряд на чохлах, коли люк, що веде на нашу палубу, відчинився і з'явився озброєний матрос.
  
  
  - Дозволь мені розібратися з цим, Нік, - прошепотіла Джин.
  
  
  Я прогарчав свою згоду. Якщо вона збиралася здати мене, вона знайшла спосіб.
  
  
  - Вони тут, - сказав моряк Гаарду. "Я вже казав тобі..."
  
  
  — Корабель тоне? - закричала Джин, схоплюючись на ноги і хапаючись за сітку.
  
  
  Сад витріщився на її оголене тіло, і в нього відвисла щелепа. - Ми тонемо, Нік, - закричала вона, повернувшись до мене. "Ми не тонемо", - сказав Гаард.
  
  
  Вона смикнула сітку. — Випустіть мене звідси, — сказала вона. Двері затремтіли під силою її запеклої атаки. "Я не хочу потонути, якщо корабель тоне".
  
  
  — Заткнися, — гаркнув Гаард. Він глянув на моє оголене тіло, частково прикрите ковдрою, і засміявся. «Схоже, ви намагалися заспокоїти даму, Картер, – сказав він. — Я намагався заспокоїти її, — сухо відповів я. «На жаль, наш глечик із водою впав через цю качку. Ось якби ви були такі люб'язні.
  
  
  — Іди до біса, — гаркнув він.
  
  
  "Ми тонемо", - істерично закричала Джин, коли на очі навернулися сльози. — Випустіть мене, містере Гаарде. Я зроблю все для тебе. Всі. Випусти мене.
  
  
  — Тобі ще мало того, що було сьогодні ввечері?
  
  
  - Добре мило, - сказала Джин, схлипуючи ще голосніше. "Фелліні, якщо ти не заткнешся, я попрошу матроса прострелити твою горлянку", холодно сказав Гаард. Він глянув на мене. — Як довго це триває, Картер?
  
  
  'Всю ніч. Вона була б гаразд, якби ви не втрутилися. Я дійсно думаю, що вам слід надіслати стюарда вниз з ковтком віскі для Джин.
  
  
  «Послати стюарда вниз? Ти хоч уявляєш, як це на палубі, Картер?
  
  
  - Звідки мені знати?
  
  
  "Я вважаю." - Він озирнувся. — Я сказав капітанові Ергенсену, що ви тут у безпеці. Але якщо хтось убив коханку старого, можна очікувати, що він на якийсь час розлютується.
  
  
  Я сказав. - Вона його коханка?
  
  
  «Біргітте, зв'язківець».
  
  
  — Худа жінка з пістолетом, — сказав я.
  
  
  'Так. І хтось зґвалтував і вбив її минулої ночі. Я сказав капітанові, що то був не ти. Ви маєте бути раді, що це так.
  
  
  Гаард і матрос пішли. Джин притиснулася до стіни, поки вони не зачинили люк, її ридання луною розносилися по невеликому простору. Коли вона відвернулася від металу і почала посміхатися, я глянув на неї примруженими очима.
  
  
  — Тобі краще плакати ще голосніше, — прошепотіла я. «Можливо, вони слухають. Це чудово, але треба продовжити ще п'ять хвилин».
  
  
  Вона протрималася ще чотири хвилини. Це було таке гарне шоу, що я вирішив, що цій божевільній навшпиньки з ЦРУ можна довіряти.
  
  
  Нема чого було сказати про те, що мало статися, і мені не подобалося сходити зі шляху AX, але поки один з нас поверне дані до Сполучених Штатів, ми зможемо вразити Борджіа.
  
  
  Джин сиділа на ковдрі і дивилася на мене. - Він сказав "згвалтування", Нік?
  
  
  - Я розповім тобі, що сталося, Джине, - сказав я.
  
  
  Я розповів їй всю історію, включаючи зміст повідомлення, яке я надіслав.
  
  
  — Я не думала, що тобі треба було ґвалтувати жінку, Нік, — сказала вона, проводячи рукою по моїй нозі.
  
  
  У Кейптауні ми так довго не затрималися. Джин і я були в чудовому стані, щоб судити про це. Ми були у якірному відсіку. Що б Гансу Скейельману не доводилося розвантажувати в Кейптауні, для цього не потрібно ніяких портових споруд. Отже, ми стояли на якорі у гавані шість годин тринадцять хвилин.
  
  
  Однак серед тих, хто залишав корабель, були Блоки. Це спало мені на думку, коли наступного дня містер Туле і чотири матроси прийшли за Джин і за мною. Погода мису Доброї Надії була не дуже приємною, але капітан, мабуть, вирішив, що нам потрібно відпочити на палубі.
  
  
  — Як щодо душу та чистого одягу? - сказав я Тулі.
  
  
  - Якщо хочеш, - сказав він.
  
  
  Тільки один матрос був на вахті, коли я приймав душ, і було ясно, що Тулі вважав Джин набагато небезпечнішою людиною, оскільки він уважно стежив за нею, коли вона приймала душ. Але коли я перевдягався, я не мав можливості витягнути з багажу Гюго, Вільгельміну чи П'єра; люди на борту корабля були фахівцями.
  
  
  До кінця дня нас перевели на місток для допиту капітаном Ергенсеном. — Боюся, я запідозрив вас у жахливому злочині, містере Картер, — сказав капітан.
  
  
  'Г-н. Гаард сказав мені щось подібне минулої ночі, - сказав я.
  
  
  "Ви - ворожий агент на борту", - сказав він. "Це має сенс тільки в тому, що я підозрюю тебе".
  
  
  'Що трапилося?' Я попросив.
  
  
  Він перевів погляд з Джин на мене, а потім знову на Джин. — Ти знаєш це, чи не так?
  
  
  Капітан Ергенсен хотів поговорити про своє горе. Біргітте Аронсен плавала під його початком кілька років, і їхні стосунки вже стали предметом жартів серед екіпажу. Джин і я були незнайомцями, яким він міг розповісти про свою тиху любов до неї. У Норфолку вона відобразила залицяння одного моряка, і саме ця людина тепер підозрювалася Ергенсеном у вбивстві та зґвалтуванні. "Я висадив його в Кейптауні", - сказав капітан, закінчуючи свою розповідь.
  
  
  "Отже, він втік, щоб згвалтувати когось ще", - сказала Джин. 'Не зовсім.' У сміху капітана не було жодної краплі гумору. — У генерала Борджіа є зв'язки по всій Африці. І чого варте життя норвезьких моряків на цьому небезпечному континенті?
  
  
  Повернувшись до нашої в'язниці, Джин сказала мені: «Тепер із-за нас убито невинну людину».
  
  
  'Невинний?' - Я знизав плечима. «Джин, ніхто з тих, хто працює на Борджіа, не винний. Я всіма можливими способами намагатимусь знищити ворогів».
  
  
  «Я не думала про це раніше, – сказала вона.
  
  
  Джин була дивним поєднанням невинності і проникливості. Хоча вона й так уже кілька років працювала агентом, їй не часто вдавалося все обміркувати. Я запитував себе, чи стане вона допомогою або тягарем, коли ми зустрінемо цього Борджіа. Наша палубна практика стала повсякденною рутиною. За день нам дозволили прийняти душ. І я почав грати у шахи з капітаном.
  
  
  Якось уночі, коли ми знову були в тропічних водах, він послав мене. Джин залишилася на ліжку під каютою боцмана. Він наказав замкнути мене в його каюті з ним одним.
  
  
  Я спитав його. - "Ти не ризикуєш?"
  
  
  «Я ризикую своїм життям проти вашого інтелекту, містере Картер, — сказав він своєю поганою англійською. Він дістав із шухляди шахові фігури та дошку. — Генерал Борджіа дуже хоче зустрітись з вами. Що ви збираєтесь робити, містере? Картер?
  
  
  'Зробити що?'
  
  
  «Американці ніколи раніше не надсилали агента за генералом. Він знає про ваш ранг Кіллмайстра. Я впевнений, що він швидше завербує вас, ніж стратить.
  
  
  "Цікавий вибір".
  
  
  - Ви граєте зі мною у ваші ігри, містере. Картер. Із генералом Борджіа у вас не буде часу на ігри. Подумайте про те, кому хочете служити».
  
  
  Наступного вечора ми зупинилися в Червоному морі, коли поруч із «Гансом Скейельманом» маневрував навантажувач. Передня навантажувальна стріла переміщала ракети до внутрішньої частини навантажувача. Ми з Джин перебралися до його вантажної частини, яку ззаду тримали під прицілом норвезькі моряки, а спереду під прицілом араби з гвинтівками, що стояли на рубці. пан. Гаард супроводжував нас.
  
  
  Я притулився до дерев'яних поручнів і дивився, як «Ганс Скейельман» спливає. Спочатку я бачив лише лівий вогонь, але потім просвіт збільшився, і я побачив біле світло на кормі.
  
  
  «Я не думав, що сумуватиму за цим коритом, але я вже сумую за ним», — сказав я.
  
  
  За моєю спиною віддавалися накази арабською мовою. Я не показав, що зрозумів.
  
  
  "Ваші гроші за квиток йдуть на добру справу", - сказав Гаард.
  
  
  - Борджіа? - спитала Джин.
  
  
  'Так. Ти теж поїдеш до нього.
  
  
  Його італійська була жахлива, але команда її розуміла. Вони супроводжували нас під палубою, і ми були замкнені у каюті. Останнє, що я бачив, було трикутне вітрило. Рух нашого корабля підказав нам курс морем до ефіопського узбережжя.
  
  
  З уривків розмов, підслуханих крізь дерев'яні стіни, я зробив висновок, що ми десь на північ від Ассабу та на південь від Массауа. Ми кинули якір. На борт піднялася група чоловіків. Ракети переміщали палубою. Кілька разів я чув звук пакувальних коробок.
  
  
  "Наскільки безпечні ці ракети?" — пошепки запитав я Джин.
  
  
  'Я не знаю. Мені сказали, що Борджіа не крав детонатори для ядерних боєголовок, і я знаю, що в них немає пального.
  
  
  Якби звуки, які я продовжував чути, були тим, чим я думав, Борджіа створив би досить компетентну організацію. Більшість людей схильні думати, що ракети це просто циліндричні машини для вбивства, що складаються з двох або трьох частин. Але насправді вони складаються з безлічі частин, і тільки хороша, дуже велика бригада на чолі зі спеціалістом з ракет може розібрати три за одну ніч. Над нами звучало так, ніби там справді працювала необхідна робоча сила.
  
  
  У салоні стало душно. Еритрейське узбережжя Ефіопії - один із найспекотніших регіонів у світі, і сонце швидко піднімалося вгору. За кілька хвилин двері каюти відчинили і відчинили. У дверях з'явився Гаард із російським автоматом у руці. За ним стояли два матроси зі зброєю. Третій матрос ніс вузол із одягом. - Ти знав, куди їдеш, Картере, - сказав Гаард. «Якби мені підійшли твої чоботи, я б дозволив тобі шкутильгати по пустелі в капцях».
  
  
  — Я знав про Данакіла, — зізнався я. Ти взяв усе спорядження для пустелі з моєї спортивної сумки?
  
  
  — Ні, тільки чоботи та товсті шкарпетки. Те саме і з міс Фелліні. Ви теж одягнетеся по-тубільному.
  
  
  Він кивнув чоловікові з одягом. Чоловік упустив її на дерев'яну палубу. Ще один кивок від Гаарда. Він позадкував з каюти. Гаард відійшов до дверей. Пістолет-кулемет обов'язково наводився на нас.
  
  
  - Переодягнися, - сказав він. «Біла людина не може змінити колір шкіри. Але якщо хтось знайде левів і гієн, які загризуть вас, я не хочу, щоб вас впізнали по одязі. Все буде місцеве, крім ваших черевиків та годинників. Він вийшов, грюкнув дверима і замкнув їх.
  
  
  — Ми робимо те, що він каже, Нік? - спитав Джин.
  
  
  «Ви знаєте альтернативу, за якої вони не пристрелять нас відразу?»
  
  
  Ми почали роздягатися. Це був не перший раз, коли я носив арабський одяг, і я знав, що ці незграбні на вигляд шати були набагато практичнішими, ніж все, що ми бачимо в західному світі. Коричнева тканина була грубою на дотик, а в салоні з збідненим киснем було неприємно жарко. Я на мить зняв головний убір.
  
  
  — Що мені робити з цією вуаллю? - спитав Джин.
  
  
  «Заткнися, — порадив я їй. — І тримай свій верхній одяг, що щільно прилягає до тіла. Більшість чоловіків тут мусульмани. Вони серйозно ставляться до символів жіночої цнотливості».
  
  
  Гаард повернувся і наказав нам зійти з човна. Я вдягнув головний убір, і ми піднялися нагору. Сонце освітлювало блакитні води маленької бухти, де ми кинули якір, а піски пустелі тяглися на захід. Ми спустилися в маленький човен мотузковими сходами. І невдовзі нас доставили на берег.
  
  
  Джин оглянувся у пошуках машини. Цього не було. - Ходімо, - сказав Гаард.
  
  
  Ми пройшли три кілометри вглиб. Двічі ми проходили дороги, колії по піску та скелях великих вантажівок. Вони не виглядали надто зайнятими, але кожного разу, коли ми наближалися, Гаард наказував нам зупинитися і посилав людей з біноклями подивитися, чи немає транспорту, що наближається. Місцевість була переважно голим піском, але пустеля була пронизана пагорбами і ярами, оточеними скелями. Минувши другу дорогу, ми повернули на північ і увійшли до однієї з вузьких ущелин. Там ми приєдналися до каравану верблюдів.
  
  
  Серед скель було заховано близько сімдесяти п'яти верблюдів. У кожного виявився вершник. Чоловіки говорили мішаниною мов. Єдина мова, яку я дізнався, була арабська. Я також чув деякі споріднені з арабською мовою, можливо, сомалійські діалекти. Побачити відповідальних чоловіків не склало труднощів. Вони були одягнені інакше. І багато хто сидів без головних уборів у тіні скель. Шкіра у них була світло-коричневою. Вони були середнього зросту і носили високі хвилясті зачіски. У більшості були роздвоєні мочки вух та колекція браслетів. У мене було не так багато інформації для цього завдання, але люди з AX попередили мене про Данакіла — народ, названий на честь пустелі, якою вони правили. Роздвоєні мочки вух були пам'яттю про першого ворога, якого вони вбили; браслети трофеї за стільки супротивників, яких воїн переміг.
  
  
  «Понад сотню верблюдів уже прямують углиб країни, — сказав Гаард.
  
  
  "Тобі вдалося трохи просунутися", - був мій коментар. «Заразися чумою», — була його відповідь.
  
  
  Його реакція мене здивувала. Якийсь час я вивчав цю сцену, а потім зрозумів чому норвезький помічник відреагував так роздратовано. Гаард був статистом у цій подорожі, моряком, який був недоречний у пустелі. Він підвівся зі скелі, на якій сидів, коли наблизився жилавий, посміхаючись Данакіл. - Це Луїджі, - сказав Гаард італійською. "Його справжнє ім'я не Луїджі, але ви не можете вимовити його справжнє ім'я".
  
  
  Якщо Гаард визнає це викликом, я не збирався відповідати. У мене є талант до мов у поєднанні з достатнім здоровим глуздом, щоб знати, коли вдавати, що я нічого не розумію.
  
  
  Данакіл нерухомо дивився на Гаарда. Лівою рукою він жестом вказав Гаарду прибрати пістолет. Великі моряки хотіли протестувати, але потім передумали. Данакіль повернувся до нас.
  
  
  - Картер, - сказав він, показуючи на мене. "Фелліні". Він глянув на Джин.
  
  
  - Так, - сказав я.
  
  
  Його італійська була не краща, ніж у Гаарда. Але й не набагато гірше.
  
  
  - Я командир вашого каравану. Їдемо трьома караванами. Що хочете запитати?
  
  
  Я запитав. - 'Як далеко?'
  
  
  "Декілька днів. Верблюди везуть нашу воду та вантаж для генерала Борджіа. Усі чоловіки та жінки їдуть. У цій пустелі немає нічого, крім мого народу та смерті. Нема води, якщо ти не Данакіль. Ти зрозумів це?
  
  
  'Так.'
  
  
  'Добре.'
  
  
  "Луїджі, ця людина небезпечна", - сказав Гаард. «Він професійний убивця. Якщо ми не…
  
  
  — Ти гадаєш, я не вбив багато людей? Луїджі торкнувся браслетів на зап'ясті. Він залишався безпристрасним, дивлячись на мене. — Ти вбиваєш своїх супротивників з пістолета, Картер?
  
  
  'Так. І ножем. І руками.
  
  
  Луїджі посміхнувся. — Ми з тобою могли б убити один одного в цій подорожі, Картер. Але це не правильно. Генерал Борджія хоче зустрітися з вами. І вас оточують люди, які захистять вас від ворогів Данакіла. Ви щось знаєте про цю пустелю?
  
  
  — Я дещо про це знаю.
  
  
  'Добре.'
  
  
  Він пішов. Я перерахував його браслети. Якби я не пропустив один, на ньому було б чотирнадцять. Я сумнівався, що це був місцевий рекорд, але це було найкраще попередження, ніж Луїджі міг би висловити будь-яке слово.
  
  
  Пізно вранці близько третини групи сформували караван і вирушили в дорогу. Спостерігаючи за їх доглядом, я захоплювався організацією. Данакілі були ефективними. Вони швидко збудували верблюдів з їхніми вершниками, привели полонених і зайвих людей у середину і пішли, оглядаючи місцевість очима, хоч вони все ще перебували в укритті ущелини. Навіть погоничі верблюдів розуміли військову точність побудови. Вони не сперечаються про те, куди їх поставили їхні лідери. Чоловіки, які охороняли ув'язнених, не кричали і не били, а віддавали тихі команди, які швидко виконувалися. Самі в'язні дуже цікавилися мною.
  
  
  На деяких були ланцюги, хоча важкі частини було знято. Деякі з них були жінками, більшість із них знову були темношкірими. Ефіопія як цивілізована країна, яка шукає схвалення світу двадцятого століття, офіційно не терпить рабства. На жаль, нові традиції ще не до кінця проникли до деяких жителів величезної країни Африки. Іноді уряди східноафриканських та азіатських країн навколо Індійського океану завдають ударів по работоргівцям, але жоден урядовець не подумає роздратувати їх або стати на шляху. Торговці людським м'ясом містять приватні армії, і пройде багато століть, перш ніж буде викорінено звичай, коли одна людина може поневолити іншу.
  
  
  — Ці дівчата рабині? - тихо спитав Джин.
  
  
  'Так.'
  
  
  Вона гірко посміхнулася. «Якось, коли я була підлітком, ми, дівчатка, пішли дивитися німе кіно. На ньому був показаний натовп напівроздягнених жінок, що продаються на аукціоні. Ми всі хихикали та говорили про те, як жахливо опинитися на такому аукціоні. Але кожен з нас мав свої фантазії про себе в тій ситуації. Як ти думаєш, Нік, я справді збираюся жити цією фантазією?
  
  
  — Я сумніваюся, — сказав я.
  
  
  'Чому б і ні?'
  
  
  — Тому, що ти професійний агент. Я не думаю, що тобі пощастило бути дружиною якогось вождя. Борджіа хоче дізнатися те, що відомо нам обом, а цей виродок, ймовірно, безжальний.
  
  
  - Дякую, - сказала вона. Ти точно знаєш, як розвеселити когось.
  
  
  — Чому б вам двом не заткнутись? - сказав Гаард.
  
  
  "Чому б тобі не тримати своє обличчя під копитом верблюда," відповіла йому Джин.
  
  
  Ось що мені подобалося в Джин - її бойові інстинкти повністю відповідали її відсутності здорового глузду. Гаард видав обурений рев, який, мабуть, налякав будь-якого верблюда в цьому районі, схопився на ноги і замахнувся кулаком, щоб збити її зі скелі, на якій ми сиділи.
  
  
  Я схопив його за руку, кинув свою вагу вперед, вивернув стегно та плече і кинув його на спину.
  
  
  «Тепер ти справді все зіпсувала», — промимрив я Джин. До нас підбігло кілька данакілів. Коли вони побачили Гаарда на підлозі, деякі розсміялися. Швидка балаканина повідомила мені, що мало хто бачив, як я кидав Гаарда на землю, повідомляли про це іншим.
  
  
  Гаард повільно підвівся. "Картер, - сказав він, - я уб'ю тебе".
  
  
  Я побачив Луїджі, що стоїть навколо нас. Мені було цікаво, що задумали ці Данакили. Гаард, можливо, хотів убити мене, але я не збирався вбивати його. Я не посмів би. І це обмеження не полегшило б боротьби.
  
  
  Він був високим, не менше п'яти футів, і на добрих двадцять фунтів важчий за мене. Якщо йому вдавалося вдарити мене своїми величезними кулаками або якщо він упіймав мене, я був збентежений. Він підійшов до мене, піднявши руки. Гаард був хвалько, досить сильним, щоб за наказом ударити буйного матроса, але легкою здобиччю для агента АХ, якби він правильно використав свою підготовку.
  
  
  Гаард атакував. Я зробив крок убік і тут же вдарив правою ногою, коли змінив позицію. Довге пустельне вбрання заважало мені, так що мій випад не збив його з ніг. Уповільнившись через одяг, моя нога зачепила Гаарда лише поверхнево в діафрагму, викликавши лише гарчання, коли він трохи похитнувся. Я пірнув на землю і перекотився, гостре каміння встромилося мені в спину. Коли я знову встав, я похитнувся і відчув, як руки за моєю спиною штовхають мене назад у центр кола, перед Данакілом, що стоїть.
  
  
  Він знову атакував. Я заблокував його дику атаку праву правим передпліччям, повернувся так, щоб його удар пройшов повз мене, і спіймав його вдаривши лівою між його очей. Він загарчав, похитавши головою. Його лівий удар потрапив мені в ребра, і я задихнувся, коли біль пронизав моє тіло.
  
  
  Гаард знову атакував, розмахуючи кулаками. Я пірнув під його руки і поклав обидві руки йому на живіт та грудну клітку. Я відчув, як його великі кулаки спустилися мені на спину. Відступивши назад, я парирував ще один його лівий і примудрився потрапити своїм лівим кулаком йому в підборіддя. Удар змусив його підвестися, але він не хотів падати. Я кинув усю свою вагу на праву руку, яка потрапила йому просто під серце. Гаард упав.
  
  
  Позаду мене пролунав арабський голос: «Убий цього подонка».
  
  
  Поволі Гаард перекинувся і став на одне коліно. Я підійшов, щоб націлити свій важкий пустельний черевик йому під підборіддя. Він потягся до пістолета на поясі. Це мало бути близько, але я подумав, що він збирається вистрілити, перш ніж я дістану його.
  
  
  Зліва майнула постать у коричневому. Стук прикладом вибив пістолет-кулемет із рук Гаарда. Гвинтівка знову встала і з гуркотом приземлилася на груди Гаарда, притиснувши його до землі.
  
  
  — Стій, — скомандував Луїджі. Він повернув гвинтівку і націлив її на лежачого Гаарда.
  
  
  Сильні руки схопили мене ззаду і притиснули до мого тіла. Я не чинив опір.
  
  
  - Він... - почав Гаард.
  
  
  - Я бачив, - сказав Луїджі. "Мої люди бачили це".
  
  
  Він тицьнув Гаарда дулом пістолета. 'Вставати. Ви їдете з наступним караваном.
  
  
  Гаард підкорився. Він підняв свій пістолет. Данакіли досі були навколо нас. Він кинув злий погляд у мій бік і сховав зброю в кобуру. Чотири данакіла супроводжували його, коли він йшов незграбними кроками.
  
  
  Луїджі кивнув головою. Чоловіки, які мене тримали, мене відпустили. Луїджі вказав гвинтівкою на камінь, на якому сиділа Джин, і я сів. — Ти кажеш, що вбивав людей своїми руками, Картере, — сказав він. - Чому ти не вбив Гаарда?
  
  
  — Я боявся, що це тобі не сподобається.
  
  
  «Мені це сподобалося б. Той, хто командує на морі, не командує у пустелі. Картер, ти не намагатимешся мене вбити.
  
  
  Він звучав дуже впевнено, і я погодився з ним.
  
  
  Другий караван пішов у другій половині дня. Тієї ночі ми спали в каньйоні. Двічі я прокидався і бачив тубільців, які стояли на сторожі.
  
  
  Наступного дня ми попрямували на захід.
  
  
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  Я ніколи не бачив Луїджі з компасом, хоча часто бачив, як він уночі вивчає зірки. Здається, він навіть не мав грубого секстанта. Мабуть, він був настільки добре знайомий із зоряним небом, що міг по ньому визначити наше становище. Або, можливо, він йшов слідом, який міг прочитати. Якби це було так, він міг би негайно піти та отримати диплом чарівника. Більшість східного Данакила є великий простір піску і настільки вороже життя, що цілі річки зникають і випаровуються в соляних басейнах.
  
  
  Ми непогано просувалися вперед, незважаючи на сильну спеку і випадкові піщані бурі, які змушували нас натягувати на обличчя грубий одяг і тулитися один до одного. Хоча я був лише бранцем і тому не знав про реальний поступ каравану, я розумів, чому Луїджі змушує нас поспішати. Люди пили мало води, а верблюди взагалі не пили.
  
  
  На четвертий день нашої подорожі, коли ми проходили через пустелю, скрізь вкриту піском, не переривається скельними утвореннями, праворуч від нас на піщаному насипі з'явився натовп Данакілів, що кричали і кричали, які почали стріляти в нас з рушниць.
  
  
  Погонич позаду мене голосно вилаявся і повалив свою тварину на землю. Я швидко переконався, що верблюд залишився між мною та нападниками. Я заздрив цим примхливим звірам не тільки тому, що вони так погано пахли, але й тому, що їм, здавалося, подобалося кусати будь-кого, хто підходив до них надто близько. Але тепер я вважав укус верблюда менш серйозним, ніж куля з гвинтівки.
  
  
  Усі вершники вже спустили верблюдів на землю і почали знімати з плечей рушниці. Сховавшись у піску біля верблюжої крупи, я оцінив атакуючі сили в п'ятнадцять або двадцять чоловік. У нас було двадцять п'ять погоничів та шістьох охоронців, а також чотири жінки та двоє в'язнів-чоловіки. Кулі закидали мене піском в обличчя, і я відсахнувся. Я був за досить товстим верблюдом, і кулі не могли б пройти так легко. Я подумав про Вільгельмін десь на борту Ганса Скейельмана і пошкодував, що вона не була зі мною. Декілька нападників опинилися в межах досяжності «Люгера».
  
  
  Щонайменше двоє з наших данакільських охоронців упали разом із кількома погоничами. Раптова атака звела нанівець нашу перевагу в чисельності. Якщо Луїджі та його хлопці не зможуть швидко завдати якихось збитків, у нас будуть великі неприємності. На щастя, піщана гряда йшла тільки праворуч від нас. Якби хтось був з іншого боку, ми загинули б під перехресним вогнем.
  
  
  Верблюд неподалік закричав в агонії, коли в нього потрапила куля. Його розчепірені копита розкололи череп погонича. Я почав сумніватися у безпеці власного притулку. Тоді мій верблюд загарчав чи то від страху, чи то від співчуття пораненому верблюду. Погонич підвівся. Вилаявшись, він вистрілив з старої гвинтівки М1, яка була в нього. Раптом він широко розкинув руки, відсахнувся і звалився на землю.
  
  
  Я підповз до нього. Кров текла з дірки у його горлі. Я почув пронизливі крики жінок, а праворуч від мене впали ще двоє чоловіків... Куля пройшла повз моє коліно в дюймі.
  
  
  — Треба втрутитися, — промимрив я. Я схопив гвинтівку М1 погонича і поповз навкруги крупа верблюда. Лежачи там, я підстрелив данакіла, який біг униз пагорбом. Він пірнув уперед. Я прицілився до іншого нападника. Рушниця клацнула. Куля просвистіла над моєю головою.
  
  
  Я негайно зреагував і швидко поповз назад до мертвого погонича, пісок увібрався в мій одяг. Його пояс із боєприпасами заплутався у його коричневому одязі, і мені довелося двічі повернути його, щоб звільнити. У цей момент жодна куля не наблизилася до мене. Я швидко натрапив на новий магазин із патронами і повернувся, щоб подивитися на перестрілку.
  
  
  Близько дюжини нападників все ще стояли на ногах, але принаймні ми випустили достатньо куль, щоб зупинити їхню першу атаку. Стоячи чи стоячи навколішки на піщаному схилі, вони стріляли в нас. Я став навколішки і вибрав ціль. Я вистрілив одного разу. Я бачив, як чоловік здригнувся, але, певне, я його не вбив. Проклинаючи ML як найгіршу військову зброю з коли-небудь створених, я трохи скоригував його приціл праворуч і знову вистрілив .
  
  
  Він опустив гвинтівку. Я був надто далеко, щоб розглянути вираз його обличчя, але мені здалося, що він виглядав спантеличеним. Ретельно прицілившись, я знову вистрілив. Він упав головою в пісок, кілька разів смикнув ногою і завмер.
  
  
  Високий воїн ліворуч від лінії нападників скочив на ноги і почав стріляти в мій бік. Я подумав, що його прицілювання має бути жахливим, жодна куля не пройшла навіть близько до мене, але тут мій верблюд заволав. Він спробував підвестися на ноги, коли куля роздробила частину вантажу на його спині. Я перемістився до голови каравану, щоб не опинитися на шляху переляканої тварини. Кулі змітали пісок навколо наступного верблюда, і раптові крики з обох боків каравану сказали мені, що воїни, що атакують, намагаються змусити наших верблюдів бігти. Сім чи вісім верблюдів уже були на ногах, металися туди-сюди, тупцюючи захисників. Погощики кинули зброю і побігли до неї. Знову впали двоє чоловіків, розстріляних бандитами.
  
  
  Я біг уперед до каравану, поки не дістався до в'язнів, де знайшов відкритий простір для стрілянини. Нападники були тепер набагато ближчі, і коли я кинувся на живіт, щоб прицілитися, я зрозумів, що ми програємо. Високий воїн ліворуч у ворожому строю, здавалося, був їхнім лідером. Мені знадобилося два постріли, щоб повалити його.
  
  
  Охоронець-данакіл зліва від мене щось крикнув, встав і вистрілив у лінію, що наближається. Ще один бандит упав. Потім упав і охоронець. У мене залишалося три постріли. Я вистрілив у одного із нападників.
  
  
  Я озирнувся. Я не міг згадати, куди я упустив патрони до M1. Але десь, ухиляючись від верблюдів, я, мабуть, упустив їх. Я схопив гвинтівку охоронця, що впав. Це був «Лі-Енфілд», гарна рушниця, але стара. Сподіваючись, що він усе ще добре стрілятиме, я направив його на нападаючих, які наближалися до нас. Ще один упав, поранений у живіт зблизька.
  
  
  Ліворуч від мене пролунала серія пострілів, і ще двоє нападників впали. Лише четверо чи п'ятеро залишилися в строю, але вони швидко наближалися. Моя рушниця клацнула. Порожній. — Чорт забирай, — закричав я.
  
  
  Данакіл вистрілив у мене з відстані десять футів. І все-таки йому не вдалося потрапити до мене. Я швидко повернув рушницю і вдарив прикладом по обличчю. Коли він упав, я вдарив ще раз, роздробивши і дерев'яний приклад, і його череп.
  
  
  На поясі він носив ніж. Його гвинтівка впала надто далеко від нього, щоб дотягнутися до неї, як наблизився наступний одягнений у коричневе нападник. Я схопив ножа і сів, щоб протистояти нападникові. Він високо підняв рушницю, і я пірнув під його шалений удар. Пісок був поганою опорою, тому удар ножем по животу, який я задумав, тільки зачепив йому ребра.
  
  
  Він закричав, коли пролетів повз мене. Я швидко обернувся, щоб кинутися за ним. Навколо нас пролунало ще кілька пострілів, за якими пішли крики і гарчання воїнів у рукопашній сутичці. Мій супротивник упустив гвинтівку і вихопив ніж.
  
  
  Посмішка зморщила його обличчя, коли він зрозумів, що я не Данакіл. Його браслети виблискували на сонці. Навколо нас вирувала загальна війна, але всесвіт стиснувся до нас обох.
  
  
  Він необачно ступив уперед, тримаючи перед собою ніж. Пригнувшись, я відсахнувся. Криве лезо турбувало мене. Ручка здавалася неправильною. Якби зі мною був Хьюго, я б впевнено атакував цю людину, але стилет залишився на борту цього проклятого норвезького вантажного корабля.
  
  
  Я продовжував відступати назад, зображуючи страх і замішання і вдаючи, що частково загіпнотизований лезом, що гойдається. Данакіл був тепер у захваті і не звертав уваги на те, що я робив своїми руками. Він був повністю зосереджений на тому, щоб устромити ніж мені в живіт. Я присідав все глибше і глибше, відступаючи назад, дозволяючи коліна витримувати напругу мого згорбленого становища. Коли відстань між нами була правильна, я швидко опустив ліву руку на землю, зачерпнув трохи піску і кинув йому в очі.
  
  
  Він, звичайно, знав цей старий трюк, але він, можливо, не думав, що я його знаю. Кінчик його меч зісковзнув з траєкторії, коли він подряпнув моє обличчя. Я швидко стрибнув уперед, підняв ліву руку під праву руку, щоб відбити лезо, і рубанув своїм власним лезом. Його живіт було повністю розірвано. Він закричав.
  
  
  Данакіл відсахнувся, з його розірваного живота ринула кров. Витягнутою лівою рукою я рубав його руку з ножем. Він упустив свою зброю, і я знову підійшов і вдарив її в серце. Моя зброя могла бути незграбною, але її покійний власник зробив усе можливе, щоб вістря було дуже гострим.
  
  
  Мій супротивник упав на землю. Я пірнув на нього і покрутив ножем у його грудях, поки він не зупинився. Я схопився і озирнувся. Навколо мене стояла група чоловіків у коричневому одязі. Наші? Чи атакуюча група?
  
  
  - Кинь цей ніж, Картер, - сказав Луїджі, відштовхуючи інших чоловіків убік.
  
  
  Я впустив зброю.
  
  
  Він нахилився, підняв його і сказав: "Небагато людей можуть так легко вбити данакіла, Картер".
  
  
  Я сказав. - Хто сказав, що це легко, Луїджі? - Ми виграли битву?
  
  
  'Вони мертві.' Пролунав постріл. - Або майже. Допоможи їм зібрати воду.
  
  
  Ми переходили від чоловіка до чоловіка, забираючи кожну фляжку. Вороги, які ще дихали, були вбиті Данакілом Луїджі пострілом у голову. Мені здавалося, що декого ще можна було б вилікувати, щоб вони служили рабами, але я не довів цю думку до своїх охоронців.
  
  
  Коли ми повернулися до фургона і склали пляшки з водою, багато з яких було зроблено зі шкур тварин, одна з погониць щось сказала і жестом поманила мене вперед. Я пішов туди, де зібралися інші в'язні.
  
  
  — Я хочу, щоб ти побачив її, Картер, — сказав Луїджі. - Ти можеш розповісти Борджіа, як це сталося.
  
  
  Джин лежала на власному грубому одязі. Хтось розрізав її нижню білизну і оголив її тіло. Маленька дірочка просто під її лівими грудьми все ще кровоточила.
  
  
  «Це було на початку бою», — сказала жінка арабською.
  
  
  Я відповів їй тією ж мовою. "Куля від кого?"
  
  
  — Із пустелі, — сказала вона.
  
  
  Я помацав пульс Джин. Вона була мертва. Я заплющив очі й натягнув на неї одяг. Це було іронічно, але я все ще не знав, була вона хорошим агентом чи ні. Все, що я знав, це те, що це могла б бути її найкраща розповідь про подорожі «Я як рабиня в ефіопській пустелі», якби вона прожила досить довго, щоб написати його. Я встав.
  
  
  Луїджі сказав мені арабською: «Гаард стверджував, що вона твоя дружина. Це правда?'
  
  
  'Так.'
  
  
  — Для твоєї помсти живим не залишилося нікого. Той, хто вбив її, тепер так само мертвий, як і вона, Картер.
  
  
  - Так, - сказав я знову.
  
  
  Мені було цікаво, що сталося з її камерою.
  
  
  — Ти говориш арабською, — тихо сказав Луїджі. — Але це не допоможе тобі потоваришувати з афарами.
  
  
  - Афари?
  
  
  'Мої люди. Люди Данакіла.
  
  
  "Прямо зараз, Луїджі, - сказав я, - мені потрібні не стільки ваші люди, скільки мої друзі".
  
  
  'Я розумію. Ви можете її поховати. Я поховаю свій народ».
  
  
  Караван перегрупувався, але весь день пішов на те, щоб поховати мертвих, включаючи Джин, і з'ясувати, які верблюди зможуть пройти частину шляху до табору Борджіа. Чотири верблюди вийшли з-під контролю і зникли в пустелі, дев'ять або більше були мертві або дуже тяжко поранені, щоб продовжувати шлях. У нас залишилося дванадцять верблюдів та десять погоничів. Двоє з чотирьох Данакілов, що вижили, виступили як погоничі, залишивши Луїджі і ще одного воїна як охоронців. Верблюдів нападаючих ми не знайшли.
  
  
  Слухаючи дискусію між Луїджі та погоничами, я помітив, що нападники надали мені послугу. Він запитав. - «Що несли зниклі верблюди?»
  
  
  «Двоє із них несли воду. Але багато з наших глеків розбиті. З водою, яку ми взяли у ворога, і з тими небагатьма глечиками і шкурами, які в нас залишилися, мало хто з нас повинен бути в змозі дістатися до криниці живими».
  
  
  - Добре, - сказав він. «Завантаж воду та їжу на першого верблюда».
  
  
  Я сидів у тіні одного з наших здорових верблюдів, намагаючись збагнути, як знайти камеру Джин. Напевно, мені все одно не варто її зберігати, навіть якби я її знайшов, але чомусь я сподівався, що Луїджі дозволить мені залишити її з сентиментальних причин. Як благочестивий мусульманин він був переконаний у неповноцінності жінки, але як людина, яка жила у жорстокому світі, де смерть завжди могла ховатися за черговою піщаною дюною, він міг оцінити почуття, яке відчував чоловік до своєї дуже талановитої партнерки.
  
  
  Наскільки цінними були інструменти у камері? Я все ще був переконаний, що Джин десь має об'єктив з однозарядним пістолетом 22 калібру. Вона не розповіла мені всього про своє завдання, як і я не розповіла їй про своє. Звичайно, цей об'єктив, швидше за все, все ще знаходився на борту Ганса Скейельмана. Потім я побачив, як один із погоничів ішов із цією камерою. Забудьте про цю ідею, вирішив я. Це не коштувало ризику підозр Луїджі.
  
  
  Чоловіки старанно працювали, щоб перенести вантаж, і приблизно через годину Луїджі попросив мене допомогти. Я працював як кінь і як мінімум тричі, коли ніхто не дивився, примудрявся ховати електронні деталі, що вислизнули з коробок, що тріснули, під пісок. Мені також вдалося зламати кілька скриньок у процесі перевантаження. І здавалося дуже малоймовірним, що Чезаре Борджіа підготує всі три свої міні-ракети, як на це сподівається.
  
  
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  Через три дні, майже без води, ми опинилися у зовсім іншій країні. Там було багато кам'янистих пагорбів. Росли невисокі рослини. Посмішки на обличчях погоничів та охоронців сказали мені, що ми підійшли близько до води. Це не було легкою подорожжю. Ми втратили ще двох верблюдів. Вони лягли на пісок і відмовлялися вставати навіть після того, як їх розвантажили.
  
  
  - Не витрачайте на них кулі, - сказав Луїджі. "Просто передайте воду іншим тваринам".
  
  
  Басейн невеликий, вода каламутна. Це була не що інше, як дірка в скелях із невеликими кущами навколо неї. Вода мала лужний смак. Однак пустельна мудрість погоничів казала, що пити її безпечно, і, наскільки мені відомо, це найсмачніша вода у світі. У першій частині шляху ми були на суворій пайці, а останні три дні нам давали води ще менше, тому ми були практично зневоднені.
  
  
  Наші верблюди жадібно напилися, швидко знизивши рівень басейну. Очевидно, тут було підземне джерело, яке встигало за випаровуванням і просочувалося в навколишню землю. Змучені жадобою верблюди зачарували мене, і я зрозумів, що племена пустелі жили з ними в симбіозі. Здавалося майже неможливим, щоб будь-яка наземна тварина могла проковтнути стільки води, не розпухнувши і не померши. Погоничі годували їх, стежили за тим, щоб вантаж був зручний для них і міцно прив'язаний.
  
  
  «Сьогодні ввечері ми розіб'ємо тут табір, Картер, – сказав мені Луїджі. «Завтра вранці, коли криниця знову наповниться, ми наповнимо бурдюки водою».
  
  
  Я запитав. - "А що, якщо хтось ще захоче води?"
  
  
  Він сміявся. 'Леви?'
  
  
  "Або люди".
  
  
  Він постукав по рушниці. "Якщо їх буде багато, Картер, ми дамо тобі ще одну рушницю".
  
  
  Тієї ночі ми розпалили два багаття: одне для погоничів, охоронців данакілів і ув'язнених, інше для Луїджі та всіх, кого він хотів запросити. Він запросив мене.
  
  
  — Ми будемо у Борджіа за два дні, Картер, — сказав він.
  
  
  Я запитав. - Хто такий Борджіа?
  
  
  — Хіба ти не знаєш?
  
  
  "Просто чутки".
  
  
  "Чутки". Він сплюнув у вогонь. Ці чутки, ці історії, які караванщики розповідають про генерала Борджіа, погані. Він потрапив до нашої країни багато років тому. Ми могли б убити його, але деякі одноплемінники попросили нас бачити в ньому друга і ставитись до нього відповідно. Борджіа обіцяв нам багатство та рабів, якщо ми йому допоможемо. Тож ми йому допомогли.
  
  
  Я запитав. - "У тебе зараз є багатство?"
  
  
  'Так. Таке багатство. Він показав на караван. Крики жінок долинали до нас від іншого багаття. Я вдивлявся в темряву, що розділяла нас. Трьох рабинь змусили роздягнутися, і чоловіки схопили їх. Спалахнуло кілька бійок. Я знову глянув на Луїджі. Він ігнорував те, що там відбувалося.
  
  
  - Вони раби, - сказав він. — Ось навіщо вони у нас є. Генерал Борджіа привів сюди багато людей, деякі навіть біліші за вас. І їм потрібні жінки. Це багатство Борджіа.
  
  
  - І тобі це не подобається?
  
  
  «Воїн любить своїх дружин, свою зброю та своїх верблюдів. Мій народ живе на цій землі довше, ніж можна сказати. Ми знаємо, що для багатьох людей, яких Борджіа привів із собою, немає місця. І хоча ми завжди захищали нашу країну від амхарських християн з півночі, ми не хочемо воювати проти тих, хто має ту дивну зброю, яку будує Борджіа. Чому ви піднялися на борт корабля Гаарда?
  
  
  "Щоб дізнатися, хто такий Борджіа".
  
  
  «Ось що відбувається». - Луїджі невесело засміявся. «Інші чоловіки намагалися це з'ясувати. Дехто приєднався до генерала. Інші мертві. Сподіваюся, ви приєднаєтесь до нього.
  
  
  Я не відповів.
  
  
  "Чи не так?"
  
  
  - Ні, Луїджі, - сказав я. — Ви маєте рацію, побоюючись його планів. Якоїсь миті вороги Борджіа знайдуть його і знищать. Вони також уб'ють тих, хто бореться разом із Борджіа».
  
  
  'Моїх людей?'
  
  
  'Так.'
  
  
  Він знову сплюнув у вогонь. «За часів мого батька сюди прийшли люди, які називали себе італійцями. У них була з собою дивна зброя, у тому числі літаки та бомби. У горах правили амхарські християни, Півдні правили галли. Але афари чинили опір. Італійці проникли у пустелю та загинули. Так було завжди. Якщо чужинці вторгаються в Данакіль, вони помруть.
  
  
  Біля іншого багаття трьох жінок прив'язали до кілочків у землі, а данакіли домовилися про порядок зґвалтування. Луїджі жестом відіслав мене. Я підійшов до призначеного місця, поруч з іншим рабом, якого я не міг зрозуміти, і згорнувся калачиком у верхньому одязі. Тієї ночі я прокидався тричі. Одного разу, коли дві жінки закричали одночасно, один раз, коли лев закашлявся, і один раз без жодної причини. А Луїджі завжди не спав.
  
  
  У головному таборі Борджіа було чотири приміщення для рабів, одне для жінок та три для чоловіків. Вони були обнесені колючим дротом і лежали у вузьких ущелинах серед скелястих пагорбів. Намети, поставлені біля кущів та джерел, призначалися для вождів та вільних людей. Назустріч нашому каравану прибігла група данакілів. Вони почали розмовляти з Луїджі. Їхня мова позбавила мене дару мови. Але, судячи з жестів Луїджі та його випадкових поглядів на мене, я припустив, що він описує бійку. Група охоронців швидко привела мене до одного з таборів рабів. Вони відчинили ворота і наказали мені увійти.
  
  
  "Ви, мабуть, той самий американець", - сказав британський голос праворуч від мене. Я обернувся. До мене підійшла людина з однією ногою на милицях. Він простяг руку.
  
  
  - Нік Картер, - сказав я.
  
  
  - Едвард Смайт, - сказав він. «З чуток, ви були в ЦРУ чи у якомусь шпигунському загоні. Що сталося з тією жінкою, що була з тобою?
  
  
  "Вона мертва", - сказав я, описуючи напад на табір. — Кровожерливі виродки, ці Данакили, — сказав він. «Мене схопили п'ять років тому. Я тоді був консультантом ефіопського армійського патруля, коли зіткнулися з групою людей Борджіа. Саме тоді я втратив ногу. Я єдиний, хто вижив. Борджіа, схоже, розважається, залишаючи мене живими і дозволяючи робити всяку брудну роботу.
  
  
  Едвард Смайт здався мені вкрай фальшивим. Все, що він сказав, могло бути правдою, але його фальшиве англійське турне надто сильно смерділо. І все-таки він міг виявитися дуже корисним.
  
  
  — Я не думаю, що є якась шкода, щоб визнати, що я шпигун, — сказав я. "Вони очікують, що я з'ясую, що задумав цей Борджіа".
  
  
  "Він планує захопити весь цей грібаний світ", - засміявся Смайт. — Він незабаром розповість вам про це. Як вони тебе дістали?
  
  
  — Я був на борту якоїсь дикої баржі, що прямувала з Норфолка до Массауа. Поки я був на палубі, розважаючись і вітаючи себе з прикриттям, з'явився другий помічник та група матросів із гарматами. Я ніяк не міг чинити опір. З того часу я ув'язнений.
  
  
  — Чи є ідеї, як вас виявили?
  
  
  'Так.' Я вдав, що на мить задумався, щоб вирішити, наскільки я можу довіряти Смайту. «На борту був агент КДБ. Я вбив її, але тільки після того, як вона розповіла комусь із команди, хто я такий. Другий помічник стверджує, що бачив, як я вбив цю людину, але я в цьому маю сумнів.
  
  
  - Це, мабуть, Гаард, цей хвалькуватий норвежець, - сказав Смайт. — До речі, Картер, це не операція КДБ. Якби росіяни знали про це місце, вони були б так само щасливі стерти його з землі, як і ваш уряд. Декілька тижнів тому у нас був російський шпигун, поки він не зробив генерала Борджіа дуже нещасним. Смайт провів мене по табору, познайомивши з кількома в'язнями-амхарцями та іншими європейцями – двома німцями, шведом та чехом. Всі вони прийшли на Данакіль, вважаючи, що їх найняв Борджіа, і зрештою виявилися рабами.
  
  
  - Звучить чудово, - сказав я Смайту.
  
  
  «Так, поки ти залишаєшся вірним слугою, який не провалить жодного наказу».
  
  
  Після обіду я мав можливість зустрітися з Борджіа. У мене не склалося жодного уявлення про нього навмисно. Єдині фотографії, які я бачив, були зроблені кілька років тому, і на них було зображено худий політичний агітатор із порожніми очима. Людина, що сиділа на товстому килимі у великому наметі, не була ні худою, ні з очима, що ввалилися. Він був засмаг на сонці, і його очі здавались майже неживими.
  
  
  — Сідай, Картер, — сказав він запрошуючи. Я сів з іншого боку низького столика, за яким він сидів. Він відпустив двох озброєних данакілів, які привели мене сюди з табору. І в той же час поклав пістолет, що висів у нього на поясі, у легкодоступне місце. - Я чув про вас цікаві історії, - сказав він.
  
  
  "Чи є вони правдою?"
  
  
  — Завжди можна вірити Луїджі, Картер. Він запевнив мене, що ви відіграли важливу роль у прибутті нашого останнього каравану. Так що, можливо, я вам винен.
  
  
  - Я врятував собі життя, - сказав я. «Ці бандити не були зацікавлені у моєму порятунку».
  
  
  - Абсолютно вірно. Вино?
  
  
  — Будь ласка, — сказав я. Я намагався не засміятися, коли він обережно налив вино лівою рукою і передав келих через стіл. Він мало не пролив червону рідину, бо так пильно дивився на мене.
  
  
  — За словами Гаарда, ви дуже небезпечні, хоч він і стверджує, що ви не вбивали зв'язківку. Це правда, Картер?
  
  
  'Ні.'
  
  
  'Я теж так думаю.' Він підняв плечі. - Але це не важливо. Чому ти прийшов сюди?
  
  
  «Уряд Ефіопії звернувся до нас за допомогою, – сказав я.
  
  
  — Ви працюєте разом із КДБ?
  
  
  'Ні. Хоча я розумію, що вони однаково зацікавлені в тобі.
  
  
  - Правильно, - сказав він. — Як китайці. У чому причина такого інтересу, Картер?
  
  
  "Двадцять три ракети".
  
  
  — Ну, який ти балакучий. Ваш російський колега відмовився мені щось говорити».
  
  
  Я засміявся. «Я гадаю, ви знаєте, де ці ракети. Я навіть хочу тобі сказати, навіщо мене сюди послали, навіщо вони тобі? Чому ви додали до свого списку покупок три ракети Мінітмен?
  
  
  — Забудь про цих мінітменів, — наказав він.
  
  
  Борджіа налив мені вина і налив собі склянку. Він запитав. — "Ви коли-небудь чули про пресвітера Івана?"
  
  
  «Той легендарний імператор, який правив Ефіопією у Середньовіччі».
  
  
  - Ти наближаєшся до істини, Картер. Але пресвітер Іоан не легенда, як і цариця Савська. Ці двоє забезпечили ефіопів достатньою кількістю міфів, щоб змусити їх повірити в те, що вони найкращі люди у всій Африці. Вони будуть раді повідомити, що це єдина африканська країна, яка ніколи не знала європейського панування. Звичайно, наприкінці минулого століття англійці трохи тут повеселіли, а італійці були тут у 1930-х роках, але такі неприємні факти зручно забуваються. І вони прагнуть коронувати нового пресвітера Івана».
  
  
  Я сказав. - "Тебе?"
  
  
  'Так, мене.'
  
  
  Якщо Борджіа і був божевільним, він не був цілком дурний. Плюс він мав ядерні ракети. Тому я вирішив ставитися до нього як до розсудливої людини.
  
  
  Я спитав його. - «Ви не думаєте, що ефіопський уряд заперечуватиме?»
  
  
  'Так. Але вони не можуть контролювати Данакіл. І саме тому вони поїхали до Америки. А потім приходить N3, Нік Картер. Кілмайстер з AX. І де ти зараз, Картер?
  
  
  “Я роблю свою роботу. Я повинен був дізнатися, що ти думаєш.
  
  
  «Тоді я спрощу своє завдання, Картер, — сказав він. «Я хочу правити Східною Африкою. Пресвітер Іоанн став легендою, тому що оточив себе найкращими військами у всій Північно-Східній Африці і зупинив зазіхання ісламу. Я оточив себе найкращими воїнами сучасного світу. Ви бачили моїх людей?
  
  
  — Данакіли, — сказав я.
  
  
  «У них немає жодного страху. Їм просто потрібен лідер та сучасна зброя».
  
  
  — Хіба ті бандити, які напали на караван і завадили вам забрати тих трьох мінітменів, теж Данакіли?
  
  
  - Відступники, - сердито сказав він. — І цих трьох мінітменів зараз збирають, Картере. На мене працюють одні з найкращих у світі фахівців із ракет. І незабаром ім'я Чезаре Борджіа стане загальним у всьому світі».
  
  
  - Я думав, тебе звати Карло Борджіа.
  
  
  «Карло Борджіа було вигнано з Італії, декадентської демократії, яку так само декадентські комуністи прагнули прийняти. Карло Борджіа був молодим дурнем, який намагався змусити робітничий клас проголосувати за свою велич і намагався перемогти злочинних політиків у їхніх власних маніпуляціях із виборцями. Італія вигнала Карло Борджіа. Отже, Італія буде серед перших країн, що відправили послів до Чезарі Борджіа».
  
  
  — За отцем справжнього Чезаре стояла церква, — сказав я.
  
  
  «Не говоріть більше нічого про оригінального Чезара, - сказав він. «У школі з мене сміялися і жартували. - "Твій батько одружений на твоїй матері, Чезаре"? . «Де Лукреція? »
  
  
  Я бачив, як він сів. — Ось Лукреція, — сказав він, дзвонячи в дзвіночок.
  
  
  Полог намету відкрився, і всередину увійшла молода амхарка. Вона була майже п'ять футів на зріст, і її одяг повинен був тільки демонструвати її горде тіло. Під ісламським данакілем вона ходила в чадрі, а тепер була одягнена лише у довгу спідницю. Її коричневі груди були великі і пружні, а тонка спідниця мала довгі розрізи з боків, що оголювали її м'язисті ноги.
  
  
  - Це Мар'ям, - сказав він. "Маріам, принеси нам ще вина".
  
  
  — Так, генерале Борджіа, — відповіла вона по-італійському без акценту.
  
  
  Коли вона пішла, Борджіа сказав: «Її батько та дядько – лідери Коптської церкви. Вони впливають уряд. Тож поки вона моя заручниця, ефіопи нічого не зроблять проти мене.
  
  
  Повернулась Мар'ям і простягла Борджіа нову відкриту пляшку червоного вина.
  
  
  — Мар'ям, — сказав він, — містер Картер — американець. Він прибув сюди на прохання уряду Ефіопії.
  
  
  'Це правда?' — спитала вона англійською.
  
  
  'Так.'
  
  
  — Говори італійською, — крикнув Борджіа. 'Г-н. Картер буде нашим гостем на кілька днів, — сказав він Маріам. «Можливо, він проживе досить довго, щоб побачити, як твій батько та дядько відсвяткують наше весілля».
  
  
  — Я вже казав тобі, що вони цього не хочуть.
  
  
  — Будуть, якщо захочуть знову побачити тебе живою.
  
  
  "Я вже мертва для них".
  
  
  - Звичайно. Ось чому з'явився Картер, наш працьовитий американець. Ось чому нас не турбують ефіопські війська».
  
  
  Він відіслав Мар'ям. Мені було цікаво, чому він спромігся показати її мені.
  
  
  - Я не дурень, Картер, - сказав він. Поки моя імперія стане визнаним урядом Ефіопії, американці залишаться моїми ворогами. Як і росіяни. Тож я вас не виключаю.
  
  
  — Я залишусь вашим бранцем?
  
  
  'На даний момент. Данакіли вистежують усе, що рухається пустелею. Ми поговоримо знову за кілька днів. Є ще кілька деталей, про які ти мені не розповів.
  
  
  Він ляснув у долоні. Двоє охоронців відвели мене назад до табору рабів.
  
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  Наступні два дні я вивчав життя у таборі. Відразу після сходу сонця рабів нагодували сніданком, а потім вони зникли в загонах, що охороняються воїнами Данакіл. Я залишився в таборі з кількома іншими чоловіками. Потім я побачив вільних амхарських чоловіків, що ходили туди-сюди по курній кам'янистій долині. Якщо Борджіа підкупив відповідних ефіопських чиновників, він міг отримати інформацію про мене, перехопивши повідомлення Ларсена. Я знав, що стюардесу впізнали, і я припустив, що його повідомлення з Джорджтауна в Росію зрадило мене, але тепер я зрозумів, що вони знали, що я був агентом AX, перш ніж я сів на "Ханса Скейельмана". Все залежало від того, що Хоук розповів ефіопському уряду та наскільки добре було забезпечено безпеку.
  
  
  У мій перший повний день у таборі Едвард Смайт зайшов до мене перед обідом. З ним був данакіл з автоматом і темношкірий раб, що несе пакунок з одягом.
  
  
  — Ходімо, Картере, — сказав Смайт. «Генерал Борджіа хоче, щоб ви вмилися і одягли західний одяг».
  
  
  Ми підійшли до іржавого металевого бака. Вода в ньому не була чистою, але мені вдалося змити більшу частину бруду пустелі. Потім я одягнув штани кольору хакі та сорочку, а на голову одягнув плетений шолом.
  
  
  "Я почуваюся набагато краще", - сказав я Смайту.
  
  
  - Ти приєднаєшся до Борджіа? — спитав Сміт.
  
  
  "Він каже, що не може дати мені шанс у цьому".
  
  
  - Дуже погано, Картер. Борджіа може бути божевільним італійцем, але він також дуже розумний. Його план досить спритний, щоб увінчатися успіхом.
  
  
  "Ти з ним?"
  
  
  — Можливо, якщо він дасть мені шанс.
  
  
  Зворотний шлях від бака дав мені новий погляд на табір. За короткий час їм вдалося зробити його майже повністю невидимим із повітря. І не вистачало однієї маленької деталі, а точніше, двадцяти трьох деталей. Де були ці прокляті ракети? Топографічно я погано орієнтувався, але здавалося, що ми знаходимося на високому плато, набагато вище за саму пустелю Данакіль. Можливо, ці ракети були заховані десь у пагорбах.
  
  
  Якщо я хочу втекти з цього табору, я маю зробити це до того, як Борджіа почне мене допитувати. Я відчував, що цей агент КДБ піддався тортурам. Але зараз я не міг придумати, як зробити свій хід. Вдень табір охороняли воїни данакілів, а вночі єдиним способом врятуватись було лише під час загального хаосу. Раби одразу не виглядали так, ніби в них вистачило бойового духу, щоб розпочати повстання. Що, якби я втік із табору? Я навіть не знав, де я був. Я міг би вирушити на північний схід, до Ефіопського нагір'я і сподіватися зустріти цивілізацію. Але більш ніж ймовірно, що я зустрів би село Данакілов, якби пустеля не обрушилася на мене раніше. Без провідника, який провів би мене через пустелю, я блукав як сліпий і мучений спрагою.
  
  
  Я все ще обмірковував мінімальний план втечі, коли наступного вечора поруч зі мною сів чех Василь Пачек.
  
  
  'Ви говорите по-німецьки?' — спитав він цією мовою.
  
  
  'Так.'
  
  
  "Добре". Він озирнувся. — Цей проклятий Смайт задля різноманітності шпигує за кимось іншим. Завтра я маю показати тобі ракети.
  
  
  'Завтра?'
  
  
  'Так. Разом з генералом Борджіа та Мар'ям. І з моєю незграбною командою помічників, Данакілов та Сомалі. Ви з ЦРУ, містере Картер?
  
  
  "Ні, але ти близький", - сказав я.
  
  
  «Добре, що ви не з КДБ. Щодо мене, то я краще буду з Борджіа, ніж із КДБ. Мені вдалося втекти, коли росіяни захопили Прагу зі своїми танками. Я думав, що Борджіа націлив свої ракети на Москву. Але потім я виявив, що він цілиться на весь світ. І замість того, щоб бути його лейтенантом, я тепер його раб.
  
  
  Він підвівся і потер ноги, ніби його м'язи були напружені. Коли він закінчив із цим, він ретельно оглянув своє оточення на наявність ворожих очей.
  
  
  Коли він знову сів, я тихо сказав: Ваш ретельний огляд повинен мати причину. Я готовий іти.
  
  
  «Можливо, завтра не буде можливості. Принаймні не сьогодні. Якщо ти секретний агент, ти маєш добре поводитися зі зброєю. Так?
  
  
  - Так, - сказав я.
  
  
  Він кивнув головою. «Коли настане ранок, і охоронців буде мало, і їх буде мало, ти допоможеш мені, коли розпочнеться битва. Ви знаєте, що данакіли б'ються тільки для того, щоб вбивати?
  
  
  "Вони напали на караван, з яким я прийшов".
  
  
  «У каравані знаходилися органи управління трьома ракетами мінітменів. Можливо, завтра ми не спатимемо в таборі. Візьми це.'
  
  
  Він пішов, перш ніж я встиг сховати тонке вигнуте лезо між своїм одягом. Василь Пачек навіть подумав про те, щоб прикріпити зброю до моєї шкіри скотчем.
  
  
  Борджіа їздив верблюдом. А також чотири охоронці, які супроводжували нас. Мар'ям, Пачека, двох його помічників і я пішли пішки. Нам потрібен був весь ранок і частина дня, щоб дістатися до ланцюга невисоких пагорбів.
  
  
  За ним блищала невелика річка. Село Данакіль лежало на піску та камінні біля води. До нас під'їхала місцева знати, і вони з Борджіа обмінялися щедрими привітаннями рідною мовою.
  
  
  - Хто вождь? — спитав я Мар'ям.
  
  
  «Він керує людьми, які працюють на Борджіа. Він вважає, що стане дуже представницьким при новому дворі Борджіа.
  
  
  Я не сказав їй, що у вождя дуже добрі шанси на те, що його бажання здійсниться. Навіть якби нам вдалося втекти сьогодні чи вночі, мене не вразив шанс, який у нас був у пустелі. А своїми ядерними ракетами Борджіа міг здійснити свій міжнародний шантаж.
  
  
  Я спитав її. - "Чому ти зі мною?"
  
  
  «Я маю стати дружиною Борджіа, хоча тепер я його рабиня. Через мою сім'ю моя присутність тут справляє величезне враження на це маленьке поселення. А сьогодні буде п'яна вечірка.
  
  
  — Ти також береш участь?
  
  
  - Ні, - сказала вона. «Будучи рабинею, я могла б забезпечити розвагу, але Борджіа не може дозволити собі зруйнувати моє майбутнє в очах цих чоловіків».
  
  
  Борджіа та вождь обмінялися ритуальним напоєм із чашею. Був бурхливий сміх, перш ніж Борджіа повернувся до нашої групи.
  
  
  — Ракети, Пачеку, — сказав він. "Ракети".
  
  
  За вказівкою Пачека данакіли та сомалійці відвалили кілька каменів та валунів перед печерою.
  
  
  "Це одна печера з двадцяти шести", - сказав мені Борджіа. «Незабаром будуть заповнені і три найбільші».
  
  
  Я думав про це. Ракета, яку він показав нам, була поміщена у вантажівку, готову до вивезення. Це була російська модель із запасом ходу від восьми до одинадцяти сотень кілометрів. Її стартовий майданчик і все, що довкола нього, буде спалено при запуску.
  
  
  'Покажи пану Картеру, як настроєна її ОС, Пачек, - наказав Борджіа.
  
  
  Чеський експерт заплутався у докладному описі, вказуючи на різні перемикачі та кнопки на панелі керування. Він ставився до цього дуже серйозно і іноді губився в гучних лайках, коли два його помічники робили дурниці. І це траплялося часто. Дуже часто, подумав я. Навіть неосвічені одноплемінники можуть навчитися виконувати накази та клацати перемикачами по команді.
  
  
  Я щосили намагався виглядати враженим. Я голосно закричав, що плани Борджіа жахливі і шалені, коли Пачек сказав мені, що ця ракета вразить нафтопереробні заводи в Ізраїлі.
  
  
  Борджіа засміявся моєму жаху.
  
  
  «Скажи йому, на що вони ще націлені, Пачеку, — сказав він. 'Каїр. Афіни. Багдад. Дамаск. Основні міста. Близького Сходу, містер Картер, якщо світ відмовить генералу Борджіа на його території.
  
  
  "І одну ракету я націлив на Адіс-Абебу, якщо ефіопи відмовляться капітулювати", - додав Борджіа.
  
  
  Мар'ям дивилася на нього, її очі розширилися від страху чи гніву. "Можливо, ти зможеш запобігти запуску цієї ракети, Мар'ям", - сказав він. "Пачок, закрий це знову."
  
  
  Я сидів на камені і намагався виглядати таким, що зневірився, поки Пачек вів своїх помічників на маскування укриття ракети. Я подумав, невже всі ці ракети марні.
  
  
  - Що ти думаєш, Картер? — спитав Борджіа.
  
  
  — Що треба мати дуже великий вплив, щоб заволодіти цими речами. Згідно з нашими повідомленнями, їх вкрали, і ні єгипетський, ні ізраїльський уряд не знали, що сталося».
  
  
  — Я хотів, щоб ти так думав, — сказав він.
  
  
  — Ви маєте зв'язки в обох країнах.
  
  
  - Це хитрий висновок, містере. Картер.
  
  
  Я запитав. - "Як ви отримуєте необхідні кошти?"
  
  
  "Що це за питання таке?"
  
  
  «Дуже логічно. Ви маєте рацію, Борджіа, що думаєте, що ми дуже мало про вас знаємо. Але ми знали, що ваші політичні сутички в Італії не були для вас цілком збитковим підприємством. Але незабаром тобі довелося зникнути з Ліворно, тож у тебе, мабуть, давно скінчилися гроші. Тепер у вас є гроші та люди, необхідні для створення власної ракетної бази посеред ефіопської пустелі».
  
  
  "Ви втратили мене?"
  
  
  "Ми чули, що ви були в Африці".
  
  
  — Але ж мене не варто було відстежувати?
  
  
  «Це було неправильно, і ми більше не зробимо цієї помилки», — сказав я.
  
  
  "Занадто пізно, містере. Картер. Завтра ми поговоримо про твоє майбутнє. Якби ти не був так страшенно небезпечний, багато вождів в окрузі хотіли б мати білого раба».
  
  
  Пачок та двоє його людей закінчили маскування ракети. Охоронці оточили нас і відвели до невеликої хатини неподалік села. Нас вштовхнули туди і сказали не створювати жодних проблем. Мар'ям чекала на нашу їжу біля дверей. Нам дали великі миски з гарячою їжею.
  
  
  "Ми їмо руками", - сказала вона.
  
  
  Я спитав її. - 'Що відбувається?'
  
  
  «Борджі збирається на вечірку. І лише двоє воїнів залишаться тут.
  
  
  Після того, як ми поїли, Мар'ям знову передала миски назовні одному з охоронців. Він щось прогарчав, і вона вийшла назовні. Ми чули гучні звуки, зрідка постріли, а іноді й залпи з села.
  
  
  — Ви бачили верблюдів? — спитав Арфат де Сомалі італійською. - Так, - сказав я.
  
  
  "У нас повинні бути жінки", - сказав він нам.
  
  
  'Чому?'
  
  
  — Бо вони жінки. Я знаю верблюдів.
  
  
  "Нехай він вкраде для нас верблюдів", - запропонував я Пачеку. Саїфа Данакіль виглядав розгніваним. Пачок продовжував питати його, що сталося, але він тільки лаявся.
  
  
  Марьям сказала: «Ви поставили сомалійця у становище небезпеки та довіри. Тоді чому данакіл не повинен проти цього заперечувати?
  
  
  — Я думаю, вони не забудуть міжплемінних чвар, коли ми спробуємо втекти, — сказав я.
  
  
  'Звичайно, ні. Сомалійці та данакіли не вважають один одного рівними. І обидва вони ненавидять мій народ, який править Ефіопією згідно із законом давніх завоювань».
  
  
  "Лише провідник з Данакілів може провести нас через пустелю", - сказав Пачек.
  
  
  «Радуй бога, скажи цьому Сайфі, поки він не розлютився і не зруйнував весь наш план», — сказав я. Пачок сів поруч із Сайфою. Данакіл майже не говорив італійською, і чеху знадобилося багато часу, щоб донести думку. Нарешті Саїфа зрозумів. Він повернувся до мене.
  
  
  «Я буду вашим провідником, хоч би якими паршивими були ці верблюди, яких поцупит цей сомалійець», — сказав він.
  
  
  — Скільки ще чекати? — спитав Пачек.
  
  
  — До півночі, — сказала Мар'ям. 'Коли вони будуть сповнені їжі та пиття. Тоді їх легко вбити. Я чув, що ви воїн, містере Картер?
  
  
  "Якщо ми втечемо разом, клич мене Нік", - запропонував я.
  
  
  - Василь не воїн, Нік. Ми залежимо від вас. Поки ми чекали, я спробувала дізнатися трохи більше. Я вказав Василеві Пачеку на тихе місце біля задньої стіни хатини. Ми розмовляли один з одним ламаною німецькою мовою.
  
  
  Я спитав його. - "Всі ракети так само марні, як та, що ти мені показав?"
  
  
  "Чотири з цих ракет малої дальності мають власні переносні пускові установки", - сказав він. «Два з них у мене під контролем, тож вони нешкідливо опиняться в морі».
  
  
  "А як щодо інших?"
  
  
  — Вони належать німцям. Вибач, Картер, але я не довіряю німцям. Я чех. Але інші ракети — хто б ними не керував, це не має значення — самознищаться в момент запуску і не завдадуть особливої шкоди.
  
  
  — Значить, велика загроза Борджіа із цими ракетами не реальна?
  
  
  - Я сподівався, що ви це побачите, містере Картер.
  
  
  Я перемістив свою вагу і відчув, як стрічка, що тримає лезо на внутрішній стороні мого стегна, натяглася. "Можливо, ми не всі виберемося живими", - сказав я.
  
  
  "Можливо, ніхто", - сказав Пачек.
  
  
  «Добре, слухай. Якщо вам вдасться дістатися посольства США, заходьте в середину. Знайдіть там відповідального. Скажіть йому, що у вас є повідомлення N3 для AX. N3. АХ. Ви запам'ятали це?
  
  
  Він повторив мій код та назву моєї секретної служби. — Що я маю їм сказати?
  
  
  — Те, що ти мені щойно сказав.
  
  
  Не міг придумати нічого кращого, щоб згаяти час, я ліг на підлогу, щоб трохи поспати. Якщо ми збиралися красти верблюдів більшу частину ночі і пробиватися з села з п'яними Данакіла, то я міг би трохи відпочити.
  
  
  Приблизно через п'ятнадцять хвилин після того, як я ліг, я знову прокинувся. Поруч зі мною розтяглася Мар'ям.
  
  
  Вона запитала. - 'Це добре?'
  
  
  — Так, — сказав я, намагаючись не торкатися її.
  
  
  Я знову заснув.
  
  
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  Близько опівночі я знову прокинувся. Мар'ям все ще лежала поряд зі мною з розплющеними очима.
  
  
  Вона запитала. - "Пора?"
  
  
  'Так.'
  
  
  Сайфа випростався, коли я витягнув свій ніж. Він витяг таку ж зброю зі складок своєї мантії і посміхнувся у темряві хатини. В одному відношенні ми вибрали невдалу ніч для нашої втечі, оскільки місяць був високим і повним.
  
  
  Я пропустив Сайфу вперед. Обережно він розсунув гілки, що служили ширмами. Я стояв там, допоки його рука не повернулася і не потягла мене вперед.
  
  
  Він безшумно прослизнув через фіранку. Я пішов за ним, обережно ставлячи гілки на місце, щоб вони не шарудили. Двоє вартових, що охороняли дверний отвір, сиділи спиною до нас, опустивши голови. Поруч із ними стояли три великі чаші. Я направив на них ножа.
  
  
  Сайфа пішов ліворуч від мене, коли ми рушили вперед. Він підлаштувався під мою ходу, поки вони обережно йшли по утрамбованій землі, що відокремлювала нас від двох охоронців. Не встигли ми добратися до них, як заскрипіла груба земля під моїм чоботом, і правий вартовий рушив. Я пірнув уперед, обхопив лівою рукою його горло, щоб придушити крик, і завдав удару. Я повернув зброю в його тілі, шукаючи серця. Він звалився вперед. Я витяг пістолет, повернувся і побачив, що Сайфа робить те саме з іншим охоронцем. "Я візьму зброю", - прошепотів Сайфа і зник у темряві, перш ніж я встиг щось сказати.
  
  
  Тоді в дверях хатини з'явився Арфат і беззвучно побіг до череди верблюдів. Здавалося, він знав, куди йде, і я не намагався йти за ним.
  
  
  Я став навколішки перед двома мертвими охоронцями. В одного був ізраїльський кулемет. Інший мав і «Лі-Енфілд», і старий «Сміт-енд-Вессон». 38. Я розібрав патрони і хотів віддати гвинтівку Пачеку.
  
  
  «Я ніколи раніше не тримав у руках зброю, – сказав він.
  
  
  "Мар'ям?" Я прошепотів.
  
  
  — Дай мені рушницю, — сказала вона. "Я можу стріляти, якщо дізнаюся, як його заряджати".
  
  
  Я швидко показав їй, як і де заряджати Лі-Енфілд. .«Сміт-енд-Вессон» 38 я віддав Пачеку. "Це не важко," сказав я. "Але коли ви наблизитесь до своєї мети, просто прицільтесь в живіт і натисніть на курок".
  
  
  У тіні ліворуч я побачив рух. Я швидко повернувся, піднімаючи автомат, але Мар'ям сказала: «Це наш товариш із Данакіла».
  
  
  За мить Сайфа опинився поряд з нами, з гвинтівкою в руці та пістолетом на поясі.
  
  
  «Я можу вбити багатьох», — хвалився він.
  
  
  - Ні, - сказав Пасік. «Давайте втечемо до ваших людей».
  
  
  «Тільки у будинку вождя є вартовий, – сказав данакіл. — Ходімо, — промимрив я і пішов до загону для верблюдів.
  
  
  Інформація Сайфи вирішила мою проблему. Якщо я зможу вбити Борджіа, то є шанс, що його організація розвалиться. Але я не був із ним досить близьким, щоб бути в цьому абсолютно впевненим. Я не знав, які позиції займають вільні європейці у його таборі. Я також не знав, наскільки сильною була його ефіопська організація. Вбити його можна було тільки в тому випадку, якщо мені вдасться втекти з села, повного розлючених, похмільних Данакілів, але це здавалося вкрай малоймовірним.
  
  
  І я вважав, що хтось такий важливий, як Борджіа, щоб отримати такий прийом, як того дня, він спатиме в будинку вождя або десь поблизу, в будинку для гостей. І Сайфа сказав, що там були вартові. Отже, хоча вбивство Борджіа могло покласти край моїй місії, я відкинув цю можливість.
  
  
  Інформація, яку я отримав, була важливішою. Або Пачек, або я мали дістатися до посольства США. Як тільки AX дізнається, де Борджіа сховав більшу частину своїх ракет, що більшість з них марні і де знаходиться табір, завжди знайдеться спосіб покласти край його ядерному шантажу. Ми могли б навіть поділитися нашою інформацією з росіянами, які, як і ми, були стурбовані Близьким Сходом.
  
  
  Добираємося до загону для верблюдів. Поруч із отвором, який Арфат закрив товстим залізним дротом, лежав мертвий Данакіль. П'ять верблюдів стояли поряд з невеликою хатиною, і сомалійець був зайнятий осідланням верблюдів.
  
  
  "Допоможіть йому", - сказав Пачек Сайфі.
  
  
  — Вони погані верблюди, — пробурчав він. «Сомалійці нічого не знають про верблюди.
  
  
  Мар'ям, Пачек і я обшукали хатину в пошуках усіх доступних бурдюків із водою та кількості консервів. Я був би набагато щасливішим, якби ми могли знайти більше, але ми не мали часу на похід за їжею.
  
  
  "Ми готові", - сказав Арафат. «Це верблюдиці».
  
  
  Я вирішив потім спитати сомалійця, чому він наполягав на тому, щоб узяти верблюдиць. Мій досвід спілкування з цими звірами був обмежений, але я ніколи раніше не помічав, що одна підлога краща за іншу. І верблюди і верблюдиці мали виняткову витривалість і неймовірно поганий характер.
  
  
  Ми були вже майже за містом, коли якась озброєна людина почала стріляти. Коли повз нас просвистіли кулі, я схопив автомат і розвернувся у високому сідлі. Я побачив спалах пострілу і відповів залпом. Я не сподівався потрапити у що-небудь, тому що хода верблюда робить це зовсім неможливим, але стрілянина припинилася.
  
  
  - Швидше, - сказав Пачек.
  
  
  "Тобі не обов'язково мені це говорити", - сказав я. «Скажи цим проклятим звірам, щоб бігли швидше».
  
  
  Арфат вибрав добрих тварин, щоб Сайфа не думав про рівень інтелекту сомалійців. Верблюд не зовсім найшвидша тварина у світі і якби в селі були коні, вони б нас точно випередили. Але верблюди тримають постійний темп, як корабель, що рятується від перших хвиль урагану, і, якщо ви не занедужаєте морською хворобою або не розіб'єтеся, вони доставлять вас туди, куди вам потрібно, у потрібний час. Через дві години після того, як ми покинули село, ми пройшли невисокими пагорбами і піщаними смугами вздовж річки. Потім Саїфа жестом показав нам шлях до води.
  
  
  "Нехай верблюди п'ють, скільки хочуть", - сказав він. «Наповніть кожну посудину водою і самі багато пийте».
  
  
  "Чому б нам не піти далі річкою?" — спитав Пачек. «Ми просто йдемо вгору за течією, і це саме той напрямок, у якому ми хочемо рухатися».
  
  
  "Річкові люди там їхні друзі". - Сайфа вказав на село позаду нас і на те, що ми щойно бігли. «Вони не мої друзі. Нас шукають уздовж річки. Ми йдемо до пустелі.
  
  
  — Він має рацію, — сказав я Пачеку. Я повернувся до нашого провідника Данакіла. — У нас достатньо води та їжі?
  
  
  - Ні, - сказав він. — Але, може, ми щось знайдемо. Або людей, які мають. Він постукав пістолетом.
  
  
  «Коли я приїхав сюди, ми перепливли річку плотом, — сказав Пачек. "Це не довга подорож і..."
  
  
  - Пустеля, - сказав я, завершуючи дискусію. — Василю, починай наповнювати бурдюки. Якщо Борджіа відкрито возив вас річкою, його зв'язку річкою йому цілком безпечні.
  
  
  "Я не думав про це раніше", - сказав він.
  
  
  - Пустеля, - сказав Арфат, - пустеля - дуже гарне місце для життя.
  
  
  Він і Сайфа намагалися перевершити один одного у поводженні з верблюдами та у знанні пустелі. Мене влаштовувало, що їхні племінні відмінності виражалися таким чином, оскільки ми всі отримували з цього зиск. Але мені було цікаво, наскільки вибухонебезпечною стане комбінація Данакіл-Сомалієць, коли у нас бракуватиме їжі та пиття. І мене турбувало ставлення Сайфи, коли ми зайшли на територію його племені. Можливо, він і надалі вважатиме нас товаришами, але, можливо, він також вирішить вважати нас загарбниками, такими чудовими жертвами для отримання кількох нових браслетів.
  
  
  Ми перетнули річку і бігли в ніч. Я бачив, що ми їдемо на північний схід, бо з настанням ночі темні пагорби на заході почали зникати. На мить я засумнівався у мудрості Сайфи. Він не вважав пустелю ворожим середовищем, але решта з нас там була б безпорадною.
  
  
  Тоді я сказав собі, що план має сенс. Вибравши найгірший район пустелі, ми уникали сіл чи поселень з невеликими чи розгалуженими комунікаціями, що дозволило нам дістатися до провінції Тиграй на півночі і, таким чином, вийти зі сфери впливу Борджіа. Не дивно, що Сайфа сказав узяти багато води. Поки ми не рушимо на захід, ми залишимося в безплідній пустелі, що горить.
  
  
  Було вже далеко за полудень, коли Сайфа нарешті наказав зупинитися. Пильний пісок утворив у пустелі щось на кшталт улоговини, вхід до якої був лише через вузьку ущелину на сході. Вона була досить великою для десяти верблюдів і для нас. Я розім'яв ноги та випив невелику порцію води. Ще за годину дюни дадуть тінь. Тінь. Я мовчки прокляв Едварда Смайта з його одягом у стилі вестерн. Я б із задоволенням проміняв свій шолом на тубільний одяг. На заключному етапі нашої подорожі я прийшов, щоб побачити ресурси, людей та тварин, яких тут не було. Я випив ще трохи води і подумав, як ми виживемо в цій подорожі. — Може нам поставити охорону? - Запитав я Сайфу.
  
  
  'Так. Афари Борджіа переслідують нас. У них сильні верблюди та багато людей. Вітер не стер наші сліди за один день. Я і сомалійець чергуємо вдень. Ви з Пачеком погано бачите на сонці.
  
  
  «Тоді ми чергуватимемо вночі», — сказав я.
  
  
  'Добре.'
  
  
  Занадто втомлений, щоб їсти, я спостерігав, як Сайфа піднявся на вершину найвищої дюни і закопався в пісок, щоб оглядати місцевість непомітним. Я ліг у тіні свого верблюда і заснув. Я прокинувся, коли Арфат тряс мене за плече з боку на бік. Сонце сіло.
  
  
  — Стривай тепер, — сказав він. "Поїжте трохи їжі".
  
  
  Він говорив на сомалійському діалекті, який близький до арабської мови, якою я говорив з ним. — Поспи, Арфате, — сказав я. «Я візьму щось поїсти, коли буду на варті».
  
  
  Я знайшов банку яловичини. Щоб дістатися їжі, мені довелося переступити через сплячого Пачека. Чеху було близько п'ятдесяти, і він був у поганому фізичному стані. Я запитував, скільки днів він винесе, як це він проживе. Від його лабораторії у Празі до ефіопської пустелі була ціла прірва. У Пачека, мабуть, була дуже вагома причина тікати від росіян. Я повинен був дізнатися більше про це.
  
  
  Коли я зрозумів, що те, що я знав про Пачека, майже зробило його моїм старим другом, я мало не розсміявся. Мар'ям була амхаркою, гарною дочкою та племінницею високопоставлених коптських сановників. Це все, що я знав про неї. Арфат, сомалійець, був гарним злодієм верблюдів. Я довірив своє життя Сайфі просто тому, що він був Данакіл. Я відкрив банку і сів на дюну. Сайфа і Арфат пройшли пологий шлях до вершини, і я щосили намагався втримати рівновагу на небезпечно зибучому піщаному схилі внизу. Зірки були на небі, і ясна ніч пустелі здавалася майже холодною після жахливої денної спеки.
  
  
  Нагорі я сів і почав їсти. М'ясо було солоним. В нас не було вогню. У пагорбах на захід від нас була ще одна група, більш впевнена у своєму виживанні, ніж ми, і вони явно не очікували нападу. Їхній вогонь був невеликим. Але він горів там, як яскравий маяк у темряві. І я сподівався, що це зіб'є людей Борджіа зі шляху.
  
  
  Зверху наді мною долинув звук реактивного літака. Я побачив миготливі вогні літака і оцінив його висоту приблизно дві з половиною тисячі метрів. Принаймні Борджі не мав літаків і вертольотів. Я подумав, що ефіопи не змогли виявити Борджіа з повітря. І ця думка засіла у мене в голові, поки я спостерігав.
  
  
  Коли Пачек змінив мене і я виявив, що Мар'ям ще не спала, я спитав її про це.
  
  
  — Має гроші, — сказала вона. «Коли я повернуся, деякі люди мають великі проблеми. Я знаю їхні імена. Борджіа з тих, хто хвалиться, коли хоче справити враження на жінку.
  
  
  — Яка політична ситуація в Ефіопії, Мар'ям? — Я думав, у вас є стабільний уряд.
  
  
  Вона притулилася до мене. - «Лев Юди - стара, горда людина, Нік. Молоді люди, його сини та онуки можуть гарчати та погрожувати, але старий лев залишається ватажком зграї. Іноді виникають змови, але Лев Юди залишається при владі. Ті, хто не служить йому правильно, відчувають його помсту».
  
  
  "Що відбувається, коли Лев вмирає?"
  
  
  «Потім приходить новий Лев, амхарський вождь. «Можливо, хтось із його раси, а може й ні. Це не наперед вирішений висновок. Це теж було неважливо. Все, що я знав про Ефіопію, відповідало національному характеру, який Борджіа дав мені про неї. Вони пишалися тим, що є єдиною африканською країною, яка не колонізована Європою. Одного разу вони програли коротку війну з англійцями, внаслідок якої імператор наклав на себе руки. Незадовго до Другої світової війни вони постраждали від італійців, коли надто пізно дізналися, що повноваження Ліги Націй не сягають так далеко, як вони заявляли. Але вони ніколи не були державою-клієнтом. Хоч би що зробив Борджіа, щоб оселитися в пустелі, це була внутрішня проблема Ефіопії. І будь-який європеєць чи американець, який ув'язався в це, був великим ідіотом. Мар'ям поклала руку мені на спину і розім'яла м'язи під сорочкою.
  
  
  "Ви такого ж зросту, як чоловіки мого народу", - сказала вона.
  
  
  — Ти теж велика, Мар'ям, — сказав я.
  
  
  "Занадто велика, щоб бути красивою?"
  
  
  Я тихо зітхнув. «Ви можете залякати невисокого чоловіка, але розумна людина знає, що ваше зростання — це частина вашої краси», — сказав я. «Навіть якщо твої риси приховані під вуаллю».
  
  
  Вона підняла руку і зірвала вуаль.
  
  
  «Вдома, — сказала вона, — я одягаюся по-західному. Але серед данакілів, які є послідовниками пророка, я ношу чадру на знак своєї цнотливості. Навіть маленький сомалійець, чиї курячі кістки я зламаю однією рукою, може подумати, що моя особа — це запрошення до зґвалтування».
  
  
  - Бідолашний Арфат, - сказав я. «Сайфа припускає, що нічого не знає про верблюдів. Пачок наказує йому у всіх напрямках. А ви знущаєтесь з його зростання. Чому він нікому не подобається?
  
  
  - Він сомалійець. Він злодій.
  
  
  «Він вибрав для нас добрих верблюдів».
  
  
  "Звичайно," сказала вона. — Я й не казала, що він поганий злодій. Я тільки-но сказала, що всі сомалійці — злодії».
  
  
  Я посміхнувся у темряві. Було досить історичних свідчень ненависті, яка перетворила Ефіопію на вільну федерацію племен, а не на згуртовану націю. Мар'ям належала до традиційно правлячої касти воїнів-християн, які стримували повстання мусульманських орд у період середньовіччя, який тривав довше, ніж темні віки Європи. Нові спогади про Європу зробили мене трохи більш терпимим до напруженості серед ефіопів нашої групи.
  
  
  Пачок, чех, відмовився довіряти якомусь німцеві, тому ми не мали достовірних даних про робочий стан усіх двадцяти трьох ракет.
  
  
  — Борджіа теж маленька людина, — сказала Мар'ям. «Він хотів одружитися зі мною. Я думав, ти сказав, що всі маленькі чоловічки бояться мене?
  
  
  — Чому він хотів одружитися з тобою?
  
  
  - Мій батько впливовий. Силою, що я могла йому дати. Вона помовчала. «Нік, це небезпечна подорож. Ми всі не виживемо.
  
  
  — Ти маєш якийсь особливий талант знати такі речі?
  
  
  'Я жінка. За словами мого батька і дядька, такі таланти мають тільки чоловіки.
  
  
  — Куди ти повертаєшся, Мар'ям?
  
  
  'До батьків, мені соромно. Але це завжди краще, ніж Борджіа. Краще бути поганою амхаркою, ніж заміжньою мусульманкою. Я не втратив своєї честі в пустелі. Але хто мені повірить?
  
  
  - Я, - сказав я.
  
  
  Вона поклала голову мені на плече. — Я втрачу її, Нік. Але не сьогодні. Не з іншими, які насторожені, спостерігають та заздрять. "Я не повернуся ні до шлюбу, ні до чоловіка, Нік".
  
  
  Ми розстелили наші ліжка, вкрадені сомалійцями грубі ковдри, щоб накинути їх на верблюжі сідла, поряд. Мар'ям заснула, поклавши голову мені на плече.
  
  
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  Люди Борджіа напали на нас, поки Пачек чергував. Його застережні крики розбудили мене. Потім я почув короткі постріли 38 калібрів. Відповіддю був залп, як мінімум два автомати та кілька гвинтівок. Я схопив свій автомат.
  
  
  З дюни втекли троє нападників, стріляючи і спотикаючись. Я підняв рушницю і почав стріляти. Коли вони спустилися, ніхто з них не підвівся.
  
  
  Рушниця Мар'ям гримнула поруч зі мною. Куля просвистіла над моєю головою. Арфат та Сайфа приєдналися і одночасно відкрили вогонь. Основна хвиля наших нападників пройшла через ущелину у піщаних дюнах. Оскільки вони були так близько один до одного, це було помилкою. Ми легко їх перестріляли.
  
  
  Так само швидко, як і почався, шум знову припинився. Я озирнувся у пошуках інших цілей. Один із наших верблюдів лежав на землі і брикався. Інші шуміли, намагаючись звільнитися від мотузок.
  
  
  - Верблюди! - крикнув я. «До верблюдів, Арфат».
  
  
  Сомалієць побіг до них.
  
  
  "Я можу спостерігати там", - сказав Сайфа, вказуючи на прірву, з якої виходила основна атака. "Ти шукаєш Пачека".
  
  
  Данакіл нерозважливо побіг до тіл, розкиданих там у місячному світлі. Я підійшов до тих трьох, кого підстрелив, обережніше. З боку ущелини долинув крик страху та болю. Я озирнувся. Сайфа націлив гвинтівку на тіло, що корчиться.
  
  
  Я знову відвернувся, перш ніж пістолет вистрілив. Я почав оглядати три покладені мною. Один із них був мертвий, але двоє інших, хоч і були серйозно поранені, ще дихали.
  
  
  Я схопив їхню зброю і відкинув у бік табору. Потім я підвівся на дюну.
  
  
  За моєю спиною пролунав постріл. Я швидко обернувся, піднімаючи гвинтівку. Мар'ям стояла над чоловіком. Поки я дивився, вона підійшла до іншого, який ще дихав, і всадила йому в голову гвинтову кулю. Потім вона приєдналася до мене на схилі.
  
  
  Вона сказала. - Що хорошого в полонених?
  
  
  — Я збирався лишити їх там.
  
  
  — Щоб вони повідомили Борджіа, коли і куди ми поїхали? Вона засміялася. — Вони прийшли нас вбити, Ніку. Не для того, щоби захопити нас.
  
  
  Я піднявся далі по піщаній дюні з Мар'ям позаду мене. Василь був майже на вершині. Я перевернув його і стер пісок з його обличчя. Кров капала в нього з рота. Його груди і живіт були зрізані кульовими отворами. Я поклав його назад у пісок і заліз нагору; Я уважно глянув униз. Перше, що я побачив, було тіло на півдорозі вгору схилом. Отже, Пачеку вдалося застрелити принаймні одну людину. Я подумав, чи заснув він на вахті, чи просто не помітив їхнього наближення. Я глянув через залиту місячним світлом пустелю на їхніх верблюдів. Я їх не бачив.
  
  
  Напевно, вони прийшли з верблюдами. Автомобіль, я почув би. Я продовжував оглядати місцевість, тримаючись низько, щоб у місячному світлі не було видно мого силуету. Потім я побачив верблюдів у темних тінях однієї з піщаних дюн. Поруч стояли двоє чоловіків; їх схвильовані рухи вказували на те, що їх почало непокоїти те, що сталося у чаші з іншого боку. Вони були між мною та прірвою, що вела до басейну, так що це місце не дозволяло їм побачити, як Сайфа безжально винищує їхніх союзників.
  
  
  Я дуже обережно зайняв вогневу позицію та прицілився. Але я був недостатньо обережний. Один із чоловіків закричав і націлився на мене. Я дав швидкий постріл і схибив, але його приціл був настільки спотворений, що його куля тільки-но підняла пісок. Декілька верблюдів почали турбуватися. Другий чоловік застрибнув на верблюда. Цього разу я мав більше часу, щоб правильно прицілитися. Я підстрелив його, і тоді тварина зникла в пустелі. З прірви з'явилася темна постать, куля підняла пісок поруч із моїм обличчям. Я не міг стріляти крізь верблюдів, що бігли в паніці. І за короткий час усі вони пішли в пустелю, скачучи без вершників. Я побачив металевий спалах і почув крик.
  
  
  Чоловік підвівся. Інший залишився на місці. Мар'ям повзла поруч зі мною по вершині дюни. Я тримав автомат напоготові.
  
  
  "Це Сайфа", - сказала вона.
  
  
  'Ти впевнена?'
  
  
  'Так.'
  
  
  — У тебе страшенно гарні очі.
  
  
  Ми встали. Данакіл помахав нам рукою.
  
  
  «Іди, скажи Арфату, щоб він нікого не стріляв», — сказав я Мар'ям.
  
  
  - В цьому немає необхідності. Справжній сомалійець ховається з верблюдами». Я зісковзнув із дюни і приєднався до Сайфи.
  
  
  - Гарна робота з цим ножем, - сказав я.
  
  
  — Ми вбили їх, — сказав він, по-товариському обіймаючи мене за плече. «Вони схопили мене, коли один із них напав на мене ззаду та вдарив по голові. Але ці афари не воїни. Навіть жінка вбила кількох. Він радісно засміявся.
  
  
  - А Арфат? Хіба він не вбив кількох теж?
  
  
  «Сомалієць? Можливо, він убив їх через страх. Він озирнувся у темряві. — Що, якби вони зараз мали радіо? Можливо, вони зателефонували до Борджіа до того, як ми їх убили. Я знайшов щось на спині чоловіка. Я гадаю, це радіо.
  
  
  - Подивимося, - сказав я.
  
  
  Він підвів мене до мертвого тіла. Я зазирнув у відкритий рюкзак, який ніс чоловік. У ньому була польова радіостанція з чималим радіусом дії.
  
  
  - Це радіо, - сказав я.
  
  
  Він вистрілив у приймач. Я дивився, як розлітаються частини, коли кулі пробивали його нутрощі. Я повернувся, щоб крикнути Сайфі, щоб він зупинився, але, перш ніж я встиг щось сказати, його пістолет був порожній. Він викинув його.
  
  
  "Тепер вони не можуть нас знайти", - сказав він. «Ніхто більше не використовуватиме це радіо, щоб знайти нас».
  
  
  - Ніхто, - зізнався я. Потім я пробрався через трупи до наших верблюдів.
  
  
  Тепер, коли Пачек був мертвий, я опинився між цим Сомалійцем та цим Данакілом. Я втратив самовладання. Я повинен був розповісти цьому тупому розбійнику з пустелі, що він щойно зробив, але це не допомогло б. То була моя провина. Якби я спочатку пояснив Сайфі, що міг би використовувати це радіо, щоб викликати когось, щоб урятувати нас, він би не знищив його. Я думав, як ці люди з пустелі, якщо я хотів вижити.
  
  
  — Погані новини, Нік, — сказала Мар'ям, коли ми повернулися до табору. «Верблюд, який віз найбільше їжі, мертвий. Його вантаж, у тому числі багато води, було пошкоджено. Вода стікає у пісок. Сомалієць намагається врятувати те, що може».
  
  
  'Що?' - сказав Сайфа.
  
  
  Вона повільно пояснила йому це італійською.
  
  
  "Можливо, у людей Борджіа була вода".
  
  
  Усього їх було десять. Пасік убив одного. Я застрелив трьох, що спускалися з пагорба. І ще чотирьох у каньйоні. Двоє інших були мерцями, залишеними разом із верблюдами. Ми б непогано впоралися з таким форс-мажором, хоча їхня необачна атака дуже полегшила нам завдання. Я думав, що починаю розуміти дещо про розум данакілів. Принаймні, якби Сайфа та Луїджі були типовими прикладами цього. У них не було нічого, крім презирства до будь-кого, хто не належав до їхнього власного племені.
  
  
  Наша група складалася з двох білих, жінки-амхарки, сомалійки та данакіля з ворожого племені. Люди Борджіа не відчували необхідності оточувати і брати в облогу, поки кликали на допомогу по рації.
  
  
  Лише троє з них мали при собі фляги. І вони були напівпорожні. Очевидно, більша частина їхньої води залишилася на верблюдах — верблюдах, що вільно бродили тепер десь пустелею.
  
  
  "Ми повинні піти звідси", - сказав мені Сайфа.
  
  
  'Так. Можливо, вони використовували радіо до того, як напали на нас. Я пішов до Арфата. "Як інші верблюди?"
  
  
  - Добре, - сказав він.
  
  
  Ми ссіли та поїхали у ніч. Сайфа та Арфат невідривно стежили за пустелею, а коли зійшло сонце, вони оглянули обрій позаду нас у пошуках ознак погоні. Я теж подивився, хоч не сподівався побачити нічого такого, чого не бачили люди пустелі. Наша втеча, здавалося, пройшла непоміченою.
  
  
  «Як далеко тягнеться вплив Борджіа?» — спитав я Мар'ям. «Ми маємо вийти сьогодні чи завтра. Якщо вождь стає надто могутнім або його володіння стає надто великими, про це дізнаються в Адіс-Абебі. А про Борджіа не знають. Принаймні я так не думаю.
  
  
  Стан кількості нашої води мене турбував. Сильна спека нас висушила. Ми так нормували воду, що я постійно відчував пісок у горлі. Я відчув запаморочення та лихоманку. Коли ми зупинилися того дня, я запитав Сайфу про проблему.
  
  
  "Нам потрібна вода ще на чотири дні", - сказав він. — Але за два дні ми можемо піти в гори і спробувати її знайти. Ми також можемо знайти людей зі зброєю.
  
  
  «Наша вода не проблема, – сказав Арфат.
  
  
  Данакіл проігнорував його.
  
  
  Я спитав його. - Ти знаєш, де ми можемо знайти воду?
  
  
  'Ні. Але я знаю, де є молоко. Дивись.
  
  
  Арфат підійшов до свого верблюда і взяв із сідла порожній бурдюк. Він уважно оглянув сумку, щоб переконатися, що вона все ще ціла. Потім він зробив кілька кроків тому і почав вивчати верблюдів. Він підійшов до одного з них і почав розмовляти з ним. Звір відсахнувся від нього.
  
  
  "Якщо він змусить звіра втекти, йому доведеться бігти", - сказала Сайфа.
  
  
  Арфат продовжував говорити. Верблюд, здавалося, майже зрозумів його. Вона зробила ще кілька кроків і зупинилася в нерішучості; великий паршивий звір, майже приголомшений маленькою фігурою, що наближається до неї. Її шия вийшла назовні, і я подумав, що вона зараз вкусить чи плюне. З моменту нашої втечі я постійно бився зі своїм скакуном, і чотири укуси на моїй нозі нагадали мені, що звір перемагає.
  
  
  Арфат говорив далі. Верблюд підійшов до нього, обнюхав і почав чекати, поки він її погладить. Повільно притиснувся до неї і повернув її боком до себе. Продовжуючи говорити, він заліз під великого звіра і схопив вим'я. Верблюд перемістив свою вагу.
  
  
  — Це данакільські тварини, — сказала Мар'ям. «Мабуть, їх ніколи не доїли».
  
  
  "Це буде його смерть", - сказав Сайфа.
  
  
  — Дай боже, щоб це було не так, — сказав я, раптом розлютившись на постійні етнічні образи. «Якщо він не досягне успіху, ми всі помремо».
  
  
  Данакіл тримав рота на замку. Я глянув на Арфата. Він діяв дуже повільно і намагався умовити верблюдицю дати йому молока. Я бачив, як його рука ковзнула навколо соска, коли він іншою рукою встановлював пакет на місце. Верблюд відірвався і пішов.
  
  
  Мить Арфат стояв зовсім нерухомо, розуміючи, що будь-який раптовий рух відправить звіра по піску, внаслідок чого принаймні один з нас помре в пустелі.
  
  
  Мар'ям, Сайфа і я спробували якийсь час залишатися нерухомими. Дивлячись на верблюдицю, я зрозумів, що природа не створила її для легкого доступу до жіночого молока. З коровою можна просто сісти, і навіть неспеціаліст все одно знайде там великий мішок, що висить. Козу важче доїти, але це ніщо порівняно з верблюдицею. Просто ще один верблюд — чи сомалійський — досить божевільний, щоб подумати про таке.
  
  
  Він знову підійшов до верблюдиці і притис мішок до боку. Знову процес був повторений, щоб змусити потворного звіра перевернути його на бік, щоб він міг схопити її під живіт. Він знову стиснув сосок. Верблюд видав тихий, співучий звук, потім замовк. Арфат доїв швидко, зрідка пропускаючи струмок, який потім зникав у піску. Нарешті він зліз з верблюда, ніжно поплескав її тулубом і повернувся до нас з широкою усмішкою на обличчі.
  
  
  Шкіряний бурдюк набряк від молока. Арфат пив багато і жадібно і підійшов до мене.
  
  
  - Гарне молоко, - сказав він. 'Спробуй.'
  
  
  Я підняв бурдюк і підніс його до губ.
  
  
  «Сомалійці вирощуються на верблюжому молоці, — каже Саїфа. «Вони самі виходять із утроби верблюда».
  
  
  Арфат у гніві закричав і потягся за ножем на поясі. Я швидко передав сумку Мар'ям і схопив обох чоловіків. У мене не вистачило розуму підвестися між ними, але, застигши їх зненацька, я зумів руками повалити обох чоловіків на землю. Я навів на них автомат, стоячи над ними.
  
  
  — Досить, — сказав я.
  
  
  Вони люто глянули один на одного.
  
  
  «Що ви думаєте про їжу та питво для нас, крім цього верблюжого молока?» - Запитав я Сайфу.
  
  
  Він не відповів.
  
  
  А Арфату я сказав: Ви можете помиритися?
  
  
  «Він образив мене, – сказав Арфат.
  
  
  — Ви обидва мене образили, — закричав я.
  
  
  Вони дивилися на мій пістолет.
  
  
  Я ретельно підбирав слова і повільно говорив італійською, щоб вони обоє мене зрозуміли. — Якщо ви хочете вбити одне одного, я не можу вас зупинити, — сказав я. — Я не можу охороняти вас день і ніч з гвинтівкою, поки ми не будемо в безпеці. Я знаю, що ви є ворогами один одного. Але пам'ятайте одне: якщо один із вас помре, якщо один із нас помре, ми всі помремо.
  
  
  'Чому?' - сказала Сайфа.
  
  
  «Лише Арфат може забезпечити нас їжею. Тільки ти можеш вивести нас із пустелі.
  
  
  'І ти?' — спитав Арфат.
  
  
  «Якщо я помру, Борджіа скоро правитиме всією пустелею і набагато більшою землею. Він шукатиме вас особливо старанно, оскільки ви були його ворогами та його рабами. І тільки Мар'ям може вчасно попередити своїх людей, щоб вони могли надати зброю, щоб убити її».
  
  
  Вони помовчали. Потім Сайфа перемістив свою вагу і вклав свій ніж у піхви. Він відкотився від мене і підвівся. «Ти ватажок воїнів. Якщо ви кажете, що це правда, то я вам вірю. Я більше не ображатиму цього сомалійця».
  
  
  - Добре, - сказав я. Я глянув на Арфата. "Забудь образу і прибери свій ніж".
  
  
  Він прибрав ножа і повільно встав. Мені не сподобався вираз його обличчя, але я не наважився вистрілити в нього. Я не знав, як, чорт забирай, доїти верблюда.
  
  
  "Це не дуже смачно, Нік", - сказала Мар'ям, простягаючи мені пакет. "Але це поживно".
  
  
  Я зітхнув і знову підніс сумку до губ. Мене мало не вирвало від запаху. Порівняно з ним козяче молоко на смак нагадувало медовий напій. Воно пахло прогірклим, і я сумнівався, що гомогенізація, пастеризація та охолодження зроблять його смачнішим. Якісь згустки в ньому плавали, і я не був упевнений, чи це були вершки, жир або сміття з самого пакета. Молоко теж несмачне. Я передав бурдюк Сайфі і знову вдихнув свіже повітря. Він випив, глянув на нас з огидою і повернув його сомалійцю. Арфат напився і засміявся.
  
  
  "Людина може жити вічно на верблюжому молоці", - сказав він. "Довге життя того не варте", - сказав я йому.
  
  
  «Вперше я пила верблюже молоко, — сказала мені Мар'ям.
  
  
  "Хіба ви не п'єте його в Ефіопії?"
  
  
  — Ти один із лідерів свого народу, Нік. Хіба у бідняків серед вас немає їжі, яку ви ніколи не їсте?
  
  
  Я не міг пригадати, щоб колись їв свинячу голову з крупою у своїй квартирі на Коламбус Серкл. І в меню мого улюбленого ресторану висівок теж не було.
  
  
  - Справді, - сказав я.
  
  
  Ми знову сіли до сідла і їхали до кінця дня. Незадовго до заходу сонця ми досягли великої рівнини, схожої на солончак. Сайфа спішився і зняв вузли з сідельних сумок.
  
  
  "Якщо ми спостерігатимемо, ніхто не зможе нас здивувати тут", - сказав він.
  
  
  Невдовзі після опівночі, коли Арфат і Сайфа спали, а я ніс вахту на маленькому острівці далеко від них, до мене прийшла Мар'ям. Вона оглянула широку смугу піску, яка була майже прекрасною в м'якому світлі місяця.
  
  
  - Я хочу тебе, Нік, - сказала вона.
  
  
  Вона вже зняла вуаль. Тепер вона позбулася своєї довгої спідниці, розстелила її на піску, її гладка коричнева шкіра блищала в місячному світлі. Її тіло складалося з вигинів та вигинів, западин та тіней.
  
  
  Вона була теплою і сповненою бажання, коли ми обнялися і повільно опустилися на її спідницю. Ми цілувалися – спочатку ніжно, потім більш пристрасно.
  
  
  Я провів руками по її фантастичному тілу і затримав їх біля її чудових грудей. Її соски затверділи під моїми пальцями. Вона відреагувала ніяково, ніби не зовсім знала, як принести мені задоволення. Спочатку вона просто провела руками по моїй голій спині. Потім, коли я дозволив своїм рукам ковзнути від її грудей вниз по її твердому плоскому животу до вологої ямки між її стегнами, вона почала пестити все моє тіло своїми руками.
  
  
  Я повільно перекотився через неї і дозволив своїй вазі на деякий час повиснути.
  
  
  - Так, - сказала вона. Зараз.'
  
  
  Я проникнув у неї і зіткнувся з моментом опору. Вона зчинила тихий крик, а потім старанно почала рухати стегнами.
  
  
  Повільно вона збільшила свій ритм, реагуючи на мої рухи. Я не думав, що вона все ще буде незайманою.
  
  
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  
  Через три дні, коли наші запаси води були майже вичерпані, а їжа повністю закінчилася, ми попрямували на захід, до низьких скелястих пагорбів провінції Тиграй. Незадовго до заходу сонця Сайфа виявив невелику криницю. Ми обережно випили, а потім наповнили бурдюки водою. Верблюди виявили свою звичайну спрагу, перш ніж почали пастись серед убогої зелені.
  
  
  - Це погане місце, - сказав Сафаї.
  
  
  'Чому?'
  
  
  "Мої люди живуть там внизу". Він вказав на безкраї простори пустелі. — Ми дістанемося міста через два дні. Тоді ми в безпеці. Багато води, але у цьому районі живуть погані люди».
  
  
  Оскільки в останні дні ми не отримували багато поживної їжі, крім верблюжого молока, ми швидко втомилися. Тієї ночі я провів першу вахту, поки решта спала. Сайфа прокинувся близько десятої години і сів поряд зі мною на великий валун. — Ти зараз поспиш? - сказав він. «Я спостерігаю кілька годин, а потім розбуджу цього сомалійця».
  
  
  Я дошкандибав до нашого табору. Мар'ям мирно лежала поруч із верблюдом, і я вирішив її не турбувати. Біля криниці я знайшов трохи трави й розтягнувся на місці. Здавалося, світ на мить закружляв довкола мене, але потім я заснув.
  
  
  Мене розбудив нервовий рух серед верблюдів. Я відчув щось дивне, але я не міг визначити. Мені довелося так довго жити з верблюдами та власним немитим тілом, що мій нюх притупився. Потім я почув кашель, гарчання.
  
  
  Я повернув голову праворуч. Темна форма відхилилася від мене геть. Повітря стало сильніше пахнути, коли я ідентифікував звук як звичайне дихання. Я пригадав, що десь читав, що леви жахливо смердять з рота, але я не думав, що мені доведеться відчути це дихання, що солодко пахне, поблизу.
  
  
  Автомат лежав ліворуч від мене. Я не зміг би розвернутися, схопити його та підняти над своїм тілом, щоб націлитись на лева. Або я міг перевернутися, підстрибнути, підняти пістолет і одним рухом клацнути запобіжник. Але у лева все ж таки була перевага. Він міг застрибнути на мене зверху і почати кусати, перш ніж я зможу як слід прицілитися.
  
  
  — Нік, коли прокинешся, лежи дуже тихо, — тихо сказала Мар'ям.
  
  
  Лев підняв голову і глянув у її бік.
  
  
  "У нього круглий живіт", - сказав Сайфа.
  
  
  "Що це означає?"
  
  
  — Що він не голодний? Лев із плоским животом хоче їсти та нападає. Але цей щойно поїв.
  
  
  Зі свого ракурсу я не міг перевірити, що бачив Данакіл, але я бачив, що мій новонабутий знайомий був самцем із довгою розпатланою гривою. Я намагався пригадати все, що знав про левів. Це було не надто багато. Я, звичайно, ніколи не чув про теорію Сайфи про те, що потрібно дивитися на черево лева, щоб переконатися, що воно плоске. Мені здавалося, що будь-хто, хто був так близько до лева, щоб вивчити його черево, мабуть, зміг би уважніше вивчити його травні процеси зсередини.
  
  
  Мар'ям сказала лежати спокійно. Лев теж стояв непорушно, тільки хвостом махав. Ця деталь турбувала мене. Я бачив безліч кішок, які терпляче чекали на птаха чи мишу, і їхні наміри видавалися лише мимовільним рухом хвоста. Я подумав, чи не має наміру цей великий кіт виставити лапу і завдати мені удару при найменшому русі з мого боку. Порада Мар'ям здалася мені дуже здоровою.
  
  
  Потім я згадав ще дещо - леви падальщики. Наприклад, вони відганяють стерв'ятників від туші, що гниє, щоб легко перекусити. Якщо я лежатиму спокійно, цей лев може вирішити потягти мене на наступну трапезу в пустелі.
  
  
  Він ворушився та кашляв. Мене накрила хвиля неприємного запаху з рота. Мої нерви були на межі зриву, і я боровся із бажанням схопити автомат.
  
  
  Дуже повільно лев повернув своє тіло так, щоб воно виявилося паралельно моєму. Я глянув на його живіт. Він здавався досить круглим, якщо це справді щось означало. Лев повернувся, щоб знову подивитися на мене. Потім він поволі пішов до колодязя. Спочатку я скосив очі, коли він пройшов повз мою голову. Лев йшов дуже повільно, чи не знав, чи їсти, чи пити. Я почекав, поки він виявиться майже біля води, перш ніж вирішив, що настав час брати автомат. З усією силою волі я зачекав ще хвилину, поки лев справді не схилився над водою. Там він знову оглянув табір. Ніяких звуків та рухів від Мар'ям та Сайфи я не чув. Задоволений тим, що йому нічого не загрожує, лев опустив голову і почав гамірно пити. Мені було цікаво, як я відреагую наступного разу, коли побачу кошеня, що пускає слини у блюдце з молоком. Повільно я простяг ліву руку і почав ритися в землі, доки не знайшов холодної сталі автомата. Я одразу взяв його. Для цього мені довелося відвести погляд від лева, але я чув, як він п'є.
  
  
  Я тримав зброю так, щоб перевернутися ліворуч, відключити запобіжник і прийняти класичну стійку, лежачи одним плавним рухом. Неможливо було виконати цей маневр, не потривоживши лева, але я відчував, що це шанс узяти гору. У зброї був повний магазин, тож якби лев бодай хвостом ворухнув, я б вирілив чергою. Тривалий залп виразно вразив би щось життєво важливе.
  
  
  Я перекинувся і прицілився. Мар'ям голосно ахнула, коли лев підняв голову.
  
  
  "Не стріляйте", - сказала Сайфа.
  
  
  Я не відповів. Стріляти чи ні, залежало від самої тварини. Якби він знову почав пити, я не став би стріляти. Якби він не пішов до Мар'ям і Сайфи, не за верблюдами, коли вийшов з табору, я не став би в нього стріляти. І якби він не повернувся, щоб знову мене оглянути, я не став би його стріляти. Такою мірою я був готовий прийняти цей компроміс.
  
  
  Було як мінімум дві вагомі причини, через які Сайфа сказав не стріляти. Він не довіряв людям, які жили в цій частині країни, і стрілянина могла привернути їхню увагу. Інша причина була ближче: постріли могли роздратувати лева. Як би добре людина не стріляла, завжди є шанс, що вона промахнеться, навіть за найсприятливіших обставин. Та й нинішні умови були не надто хороші.
  
  
  Світло оманливе. Місяць, хоч і повний, майже зайшов. І лев гарно вписався у його оточення. Як тільки я опинився в лежачому положенні, я залишився в цьому положенні і почав чекати, що робитиме лев.
  
  
  Лев випив ще трохи води. Задоволений, він підняв голову і загарчав. Верблюди завили від страху.
  
  
  - Лев, - крикнув Арфат зі свого поста. "У таборі лев".
  
  
  "Це був довгий час," сказала Мар'ям.
  
  
  Ця гучна розмова, здавалося, засмутила лева. Він глянув на Мар'ям, на верблюдів, а потім на те місце, де мав стояти Арфат. Я міцніше стиснув автомат і посилив тиск вказівним пальцем правої руки. Ще трохи, і я вистрілю.
  
  
  Лев повільно пішов уліво, геть від нас. Здавалося, він розчинився вночі, і я швидко втратив його з поля зору.
  
  
  Через дві хвилини Сайфа сказав: «Він пішов».
  
  
  Я встав. «Тепер я хочу знати, як, чорт забирай, він потрапив до цього табору», — проревів я.
  
  
  Арфат зустрів мене на півдорозі через наш табір та його валун.
  
  
  "Лев прийшов з того боку, на який я не дивився", - сказав він.
  
  
  — Чи ти спав?
  
  
  'Ні. Я просто не бачив цього лева.
  
  
  — Іди до табору і поспи, — сказав я. "Я не сплю. Цей звір уже давно дихав мені в обличчя.
  
  
  — Виходить, він не був голодний, — сказав він.
  
  
  Мені хотілося обернутися і штовхнути Арфата чоботом. Але мені вдалося взяти себе до рук. Навіть якщо сомалійець не заснув, з його боку було чистою недбалістю не помітити цього лева. Або це «недогляд» було навмисним. Я не забув вираз його обличчя, коли я розняв його із Сайфою.
  
  
  Скоро після полудня наступного дня ми зупинилися біля іншої криниці для короткого відпочинку. Присутність води змусила мене почуватися набагато краще, хоча я був такий голодний, що жадібно проковтнув би шматок м'яса, відрізаний від одного з наших власних верблюдів. За час нашої подорожі пустелею я втратив близько п'ятнадцяти фунтів, і мені довелося затягнути пояс до останньої дірки. Але в іншому я почувався досить сильним. Я, звичайно, зміг пережити той день, який відокремлював нас від міста.
  
  
  — Як ви вважаєте, чи є в місті поліцейська ділянка? — спитав я Мар'ям. «Він має бути там. Дай мені поговорити з ними, Ніку. Я знаю, як з ними говорити.
  
  
  'Добре. Я повинен дістатися до Адіс-Абеби або Асмери якнайшвидше».
  
  
  Ми тільки-но покинули колодязь, коли досягли вершини схилу і натрапили на групу з трьох данакілів. Хоча вони також були здивовані, але відреагували швидше, ніж ми. Вони почали стріляти. Арфат закричав і впав із верблюда.
  
  
  На той час я вже мав автомат. Саїфа та Мар'ям теж почали стріляти. І вже за хвилину троє наших суперників опинилися на землі. Я глянув на Мар'ям. Вона сміялася. Потім Сайфа повільно сповз із сідла.
  
  
  Я стрибнув з верблюда і побіг до нього. Він отримав кулю в плече, але, наскільки я міг судити, рана була не надто глибокою, щоб куля могла пошкодити будь-який життєво важливий орган. Я промив отвір водою і перев'язав його. Мар'ям схилила коліна перед Арфатом.
  
  
  - Він мертвий, - сказала вона, повернувшись і вставши поруч зі мною.
  
  
  - Це дуже погано, - сказав я. «Він врятував нас своїм верблюжим молоком».
  
  
  — І він мало не вбив нас, особливо тебе, бо вчасно не попередив нас про це леве.
  
  
  «Арфат заснув. Він був хоробрий, але недостатньо сильний для цієї подорожі.
  
  
  - Він спав? Мар'ям тихо засміялася. «Нік, я казав тобі ніколи не довіряти сомалійцям. Він ненавидів тебе за те, що ти не дозволив йому битися з цим Данакілом.
  
  
  - Можливо, - сказав я. — Але це вже не має значення.
  
  
  Сайфа моргнув, повільно приходячи до тями. Я чекав, що він застогне, але він перевів погляд на мене і залишився стоїчно спокійним.
  
  
  Він запитав. - «Наскільки сильно я поранений?»
  
  
  — Може, в тебе зламано плече. Усередині нічого не зачепило, але куля все ще там».
  
  
  — Нам треба вибиратися звідси, — сказав він, випростуючись.
  
  
  "Ні, поки я не надягну на тебе перев'язь", - сказав я йому.
  
  
  Ми залишили тіла трьох нападників та Арфату. Я сподівався, що велика зграя голодних левів пройде повз перед тим, як їхня присутність викличе підозру.
  
  
  Ми йшли до темряви. Данакіль, відчуваючи сильний біль, але був ще насторожі, сказав нам розбити табір у ваді.
  
  
  «Ми, можливо, о другій годині їзди від міста», — сказав він. — Ми збираємось туди завтра. Сьогодні вогню не буде.
  
  
  — Ти спатимеш, — сказав я йому.
  
  
  — Ви маєте охороняти нас.
  
  
  'Я зроблю це.'
  
  
  Я прив'язав верблюдів до рідкісних кущів, щоб вони могли поїсти. Здавалося, вони здатні їсти майже все, і мені стало цікаво, чи можуть вони навіть переварювати каміння. Я був дуже гордий собою - я став досить майстерним у поводженні з цими звірами, і я розповім Хоуку про свій новонабутий талант і попрошу його занести його в мою справу.
  
  
  Я вибрав гарне місце на невисокому пагорбі і почав дивитись. Мар'ям підійшла і сіла поряд зі мною.
  
  
  "Думаю, ми дістанемося до моїх людей, Нік", - сказала вона.
  
  
  — Ти думала інакше, коли ми йшли?
  
  
  'Так. Але я краще помру, ніж стану дружиною Борджіа.
  
  
  Я обійняв її і погладив її великі груди. "Ми не можемо сьогодні ввечері," сказала вона. «Ми повинні доглядати Сайфу».
  
  
  - Я знаю, - сказав я.
  
  
  «Почекайте, доки я не зможу одягатися як християнка. Жінки Ісламу мають приховувати свої обличчя, але їм дозволено оголювати груди. Дивні у них звичаї.
  
  
  — Мені подобається, коли твої груди оголені, — сказав я.
  
  
  «Я рада, що здобула освіту, — сказала вона.
  
  
  Я спробував пов'язати її коментар із нашою розмовою, але не зміг. 'Чому?'
  
  
  «Ефіопія змінилася, Нік. Кілька років тому, в дитинстві моїх батьків, такій викраденій дівчині, як я, довелося б жити із соромом, якби вона не змогла довести свою цноту. Тепер уже не потрібно укладати узгоджений шлюб. Мій розвиток гарантує мені роботу в уряді. Мій батько та дядько можуть самі влаштувати це для мене без збентеження. Тоді життя буде таким самим, як у західних країнах».
  
  
  — Ти могла б повернутись незайманою, якби не переспала зі мною, — сказав я.
  
  
  «Я не хотів повертатися незайманим, Нік». Вона встала. — Розбуди мене, коли втомишся. Постарайтеся не спати всю ніч. Я бачу вночі так само добре, як і ви, і хоча я не дуже добре стріляю, я завжди можу гукнути, коли загрожує небезпека».
  
  
  - Добре, - сказав я.
  
  
  Ще одна частина головоломки стала на свої місця, коли я дивився, як вона зникає в темряві у своїй білій спідниці. Мар'ям згадала про важливість її цноти, коли ми вперше кохали, і я на мить злякався, що вона пошкодує про те, що переспала зі мною, як тільки ми досягнемо амхарського нагір'я. Однак вона думала наперед. Мар'ям була хороброю жінкою і заслужила на все щастя, яке тільки могла отримати. Мені б не хотілося, щоб її люди з якоїсь причини погано поводилися з нею. Я теж був щасливий мати таку впливову коханку. Втеча з «Данакіла» була дикою здогадкою, і я не повірив би в неї, доки не побачив вантажівки та людей у формі і неозброєних цивільних осіб, що мирно йдуть вулицями.
  
  
  Але втеча від Борджіа не була кінцем моєї місії. Це був лише шанс наштовхнутися на нові проблеми. У мене не було із собою документів, що засвідчують особу. Гаард забрав мої документи. Діставшись до посольства в Адіс-Абебі або Асмері, я міг ідентифікувати себе, показавши відповідальній там людині своє татуювання з сокирою. Він мав знати все. Але що якщо це не так? Чи буде тоді вважати це реальним?
  
  
  А як щодо уряду Ефіопії? На їхнє прохання я вирушив за Борджіа. Тепер я знав, де він і чим займається. Більше того, я не мав жодних доказів того, що його вразливість полягала в деактивованих ракетах. Якби я вбив його у тому селі Данакіл, моя робота для AX була б закінчена. Але я його не вбив. І я гадки не мав, чого хочуть ефіопи.
  
  
  Мар'ям мав гарні зв'язки. Вона гарантувала б безпеку для мене. Я перемістив свою вагу і змусив себе залишатися напоготові. Якщо я засну, то ми можемо більше ніколи не досягти цивілізації.
  
  
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  
  Через дві години після сходу сонця Сайфа вивів нас на чітко позначену стежку, що веде до села, яке ми добре бачили вдалині. Він був слабкий і в лихоманці, і час від часу я бачив, як він гойдався в сідлі. Перед від'їздом з табору я оглянув його рану і побачив, що вона запалилася. Куля, уламки кістки та уламки повинні бути видалені швидко.
  
  
  Я запитав. - "Ти можеш залишитися в сідлі? - Я тебе понесу?"
  
  
  — Ти врятував мені життя, — сказав він. — Нік, я сподівався лише на одне.
  
  
  'На що?'
  
  
  «Щоб ви дозволили мені вбити цього сомалійця».
  
  
  "Перш ніж ти помреш, ти вб'єш багато ворогів", - сказав я йому.
  
  
  - Так, Нік. Але я більше ніколи не здійсню таку подорож. Люди почнуть розповідати історії про те, що ми з тобою зробили. Пачок помер у нашому першому таборі. Сомалієць не був воїном. І єдиною іншою людиною була жінка. Скільки ми вбили?
  
  
  - Я збився з рахунку, - сказав я. - Думаю, тринадцять.
  
  
  «Тепер ми маємо знайти місце, щоб позбутися нашої зброї. У місті воно нам не потрібне.
  
  
  Верблюди йшли своїм шляхом стежкою. Коли ми досягли ділянки з великими валунами, я зупинив свого верблюда. "Давай сховаємо нашу зброю серед каміння", - сказав я. - Добре, - сказав Сайфа.
  
  
  Ми з Мар'ям взяли його пістолет, патрони, які він ніс, і відстебнули пістолет від ременя. Я видерся по валунах, поки не знайшов ущелину. Я поклав туди обидві гвинтівки та пістолет, потім витріщився на свій автомат.
  
  
  Я почував би себе голим, якби в мене його більше не було, але ми не могли дозволити собі в'їхати в місто, розмахуючи зброєю. Ми шукали друзів, а не чергову бійню. Мар'ям їхала з одного боку від нього, я з іншого. Він не хотів, щоб його несли до поліцейської дільниці, і продовжував тільки свою гордість.
  
  
  "Маріам, - сказав я англійською, - ви можете переконати поліцію подбати про цю людину?"
  
  
  'Я не знаю. Від імені мого батька я благатиму їх негайно викликати лікаря. Я скажу, що він головний свідок злочину, що карається смертною карою.
  
  
  «Після всього, що Сайфа зробив для нас, я не хотів, щоб він втратив руку».
  
  
  - Я розумію, Нік, - сказала вона. «Але будуть потрібні деякі зусилля, щоб переконати поліцію, хто я така. Вони мають підготувати звіт. Вони мають назвати начальству наші імена. Але вони відмовляться поквапити свої дії, якщо побачать амхарську жінку, одягнену як мусульманку».
  
  
  Судячи з одягу, це було мусульманське місто, подумав я. Ми поїхали прямо до поліції. Вибігли двоє чоловіків у формі кольору хакі із відкритими кобурами. Марьям почала говорити амхарською мовою, і я почув, що моє ім'я вільно використовується. Я був радий бачити, що вони були обережні з пораненим Сайфою. Один із них підвів мене до камери, заштовхнув усередину і зачинив двері.
  
  
  "Ти американець?" — спитав він поганою англійською.
  
  
  'Так. Мене звуть Нік Картер.
  
  
  — Маєте документи?
  
  
  'Ні.'
  
  
  'Чекай тут.'
  
  
  Боячись образити його, я стримав сміх. Мені було цікаво, куди, на його думку, я піду.
  
  
  У кутку камери валялася зношена армійська ковдра. Я сподівався, що там не надто багато шкідників. Останні кілька днів я спав дуже чуйно, постійно дивлячись найменші ознаки небезпеки. Але так як я міг тільки чекати на дії інших, я вирішив задрімати. Малоймовірно, що Данакіли, що мародерують, штурмуватимуть в'язницю. Влада Борджіа не сягала так далеко на північ. Я впав на ліжко і за хвилину заснув.
  
  
  Я прокинувся від наполегливого голосу. 'Г-н. Картер. пан. Картер, м. Картер.
  
  
  Я розплющив очі і подивився на годинник. Я поспав трохи більше двох годин. Я відчув себе набагато краще, хоча був досить голодний, щоб з'їсти стейк верблюда, все ще прикріплений до тварини.
  
  
  'Г-н. Картер, будь ласка, підемо зі мною, — сказав поліцейський, який відвів мене до камери.
  
  
  — Іду, — сказав я, підводячись і чухаючись.
  
  
  Він провів мене коридором в обнесений стіною тюремний двір. Ув'язнений кинув дрова в багаття, над яким була діжка з гарячою водою. Поліцейський вигукнув наказ. Ув'язнений налив у ванну гарячої води та додав холодної.
  
  
  "Є мило, містере. Картер, - сказав мені поліцейський. - І ми знайшли тобі одяг.
  
  
  Я зняв свої брудні штани кольору хакі і добре вимився. Я насолоджувався гарячою водою та відчуттям мила на моїй шкірі. В'язень простяг мені великий бавовняний рушник, і я ліниво витерся, насолоджуючись палючим сонцем на голій шкірі. У купі одягу на дивані я знайшов чисті штани, закороткі в штанинах всього на кілька сантиметрів, чисті шкарпетки та чисту сорочку.
  
  
  Поліцейський порився в кишені, шукаючи леза для гоління. Ув'язнений приніс миску з водою і поставив на лаву маленьке люстерко. Мені довелося сісти навпочіпки, щоб побачити своє обличчя в дзеркалі, але після гоління я відчув себе зовсім іншою людиною. 'Будь ласка, ходімо зі мною, містере. Картер, - сказав офіцер.
  
  
  Він провів мене назад до в'язниці і відвів до окремої кімнати, десь у передній, поруч із вартовим приміщенням. Там сиділи Мар'ям та чиновник. Перед ними на столі стояла димна миска з їжею. Тепер на Марьям була довга сукня, що закривала більшу частину її тіла.
  
  
  'Г-н. Картер, я начальник цієї в'язниці, — сказав чоловік арабською, встаючи і простягаючи руку. «Після того, як ти співаєш, ми поїдемо до Асмери».
  
  
  Він показав мені на місце поряд з Мар'ям і почав наказувати маленькій товстушці. Вона швидко принесла мені буханець хліба та миску з їжею. Я не став ставити запитань про її склад і почав їсти. Вона була теплою і сповненою ситних шматків м'яса — ягняти, як я оптимістично вирішив, — плаваючого в жирі.
  
  
  Хліб був свіжий та смачний. Я запив їжу гірким чаєм.
  
  
  "Я думаю, що ви хтось важлива", - м'яко сказав я Мар'ям.
  
  
  "Ні, це ти", - сказала вона мені. "Все почалося з того, що поліція назвала ваше ім'я по радіо".
  
  
  Я повернувся до командира. — Як Данакіл, який був із нами?
  
  
  — Він зараз у місцевій клініці. Лікар прописав йому антибіотики. Він виживе.
  
  
  'Гарний.'
  
  
  Командир прочистив горло. 'Г-н. Картере, де ти залишив свою зброю?
  
  
  Я сказав. - "Яка зброя?"
  
  
  Він усміхнувся. «Жодна людина не проходить через Данакіль без зброї. Вашого друга було підстрелено. Стрілянина явно відбулася за межами моєї юрисдикції, і я розумію, що ви працювали від імені уряду. Я ставлю своє питання тільки для того, щоб зброя не потрапила до рук членів племені, яке у вас є причини не любити.
  
  
  Я задумався. — Не знаю, чи я зможу точно описати це укриття. Звідси ми діставалися міста двадцять хвилин, бо верблюди йшли повільно. Там були камені.
  
  
  'Добре.' Він засміявся. — Ви добре знаєтеся на пейзажах, містере. Картер. Кожен Данакіл, що приходить у місто, зберігає там свою зброю. Це може бути лише в одному місці.
  
  
  Після вечері командир провів нас до джипа і потиснув нам руки. Я подякував йому за доброту. - Це мій обов'язок, - сказав він.
  
  
  «Ефіопії потрібні люди, які знають свій обов'язок так само, як і ви, – сказала йому Мар'ям.
  
  
  Пролунало трохи банально, як коментар якогось кінофільму. Але відповідь командира розповіла мені достатньо про статус Мар'ям. Він випростався і посміхнувся — як вірний слуга, якого господиня нагородила компліментом. Я зрозумів, що її становище було забезпечене її сім'єю, і я тільки сподівався, що її члени чоловічої статі не відчують, що її зв'язок зі мною викликав ганьбу на цю сім'ю.
  
  
  Двоє копів притримали двері позашляховика і допомогли нам сісти на заднє сидіння. Потім ми поїхали ґрунтовою дорогою, яка, здавалося, йшла поглибленням між двома невеликими гірськими хребтами. Перші десять миль ми зіткнулися тільки з одним транспортним засобом, старим Land Rover, який, здавалося, слідував досить цікавим курсом. Наш водій вилаявся і вдарив у гудок. Ми пройшли так близько, що Мар'ям, яка сиділа ліворуч, могла легко доторкнутися до нього.
  
  
  За три кілометри ми пробралися через караван верблюдів. Я не знаю, як водій це зробив, бо мої очі були заплющені. Коли ми подолали двадцять кілометрів, ґрунтова дорога стала трохи важчою, і водій витяг із джипа зайві десять кілометрів швидкості. Ми випередили інші машини. Не доїжджаючи до великого міста, ми зробили крутий поворот перед старим італійським вертольотом. Його водій голосно гукнув. Ми виїхали в поле і зупинилися поряд з вертольотом.
  
  
  Пілот, армійський офіцер, вискочив та віддав честь.
  
  
  Він сказав. - 'Г-н. Картер?
  
  
  'Так.'
  
  
  «Я мушу відвезти тебе до Асмери якнайшвидше».
  
  
  За п'ять хвилин ми були в повітрі. Пристрій давав такий шум, що будь-яка розмова була неможлива. Мар'ям поклала голову мені на плече і заплющила очі. Я припускав, що як тільки ми дістанемося до Асмери, я з'ясую, хто несе відповідальність за весь цей поспіх.
  
  
  Гелікоптер приземлився в урядовому аеропорту. Коричневий фургон із офіційними написами на борту мчав до нас ще до того, як лопаті гвинта повністю зупинилися. Я побачив, як старший армійський офіцер вийшов із задніх дверей. Я придивився до яскравого сонячного світла. Якщо я не помилився...
  
  
  Хоук підбіг до мене, коли я зліз із вертольота і повернувся, щоб допомогти Маріам спуститися. Його хватка була міцною, і на мить мені здалося, що я побачив полегшення в його очах, коли ми вітали один одного.
  
  
  Я запитав. — Що ви робите в Асмері, сер? "Якщо це Асмара".
  
  
  "Капітан "Ганса Скейельмана" повідомив, що ви загинули, N3." - сказав Хоук. «Все пекло вирвалося на свободу».
  
  
  — Певно, капітан Ергенсен подумав, що я помер, — сказав я. — Уся його проклята команда, окрім людей із машинного відділення, належить до зграї Борджіа. Я так розумію, корабля більше немає у Массауа?
  
  
  'Ні. Місцева влада не мала підстав його затримувати. Як решта двоє?
  
  
  — Які ще двоє?
  
  
  - Джин Фелліні, - сказав Хоук. «Агент ЦРУ. Я знав, що вона на борту, але я ще не був певен, що хочу, щоб ви працювали разом.
  
  
  «Ми об'єднали зусилля, щоби убити агента КДБ на ім'я Ларсен. Вона була стюардом на борту Hans Skejelman. Нас разом узяли в полон. Пізніше Джина отримала кулю в груди на шляху від Червоного моря до штаб-квартири Борджіа.
  
  
  - А інший?
  
  
  - Хто інший?
  
  
  "Його звуть Гаард..."
  
  
  «Другий помічник. Цей виродок у таборі Борджіа. Принаймні був, коли ми виїжджали. Але що за історія, що ми мертві?
  
  
  - Спосіб пояснити, чому ти не доїхав до Массауа, - сказав Хоук. — Капітан стверджував, що ви всі троє померли від бубонної чуми. Як захід безпеки він поховав вас усіх трьох у морі. Це була історія, яку ефіопська влада не могла не схвалити. Саме тому їм знову дозволили залишити гавань. Нік, ти будеш першим агентом AX, який помер від бубонної чуми.
  
  
  Він здавався трохи розчарованим тим, що я не створив нової проблеми для друкарок у штаб-квартирі, і я міг би сказати щось саркастичне, якби Мар'ям та ефіопський генерал не підійшли до нас у той час. Вони говорили амхарською мовою, і в мене склалося враження, що ця людина була моїм старим другом.
  
  
  — Генерале Сахеле, це Нік Картер, — сказав Хоук.
  
  
  Ми з генералом потиснули руки. Він був чудовим прикладом амхарця знатного походження, близько п'яти футів на зріст, з густим чорним волоссям, яке тільки починало сивіти.
  
  
  'Г-н. Картер, я знаю Мар'ям з її народження. Дякую, що повернули її в цілості та безпеці, і я також дякую вам від імені сім'ї».
  
  
  У його англійської був ідеальний шкільний акцент, і я припустив, що він здобув освіту в Англії.
  
  
  «Генерал Сахеле, — сказав я, — я не можу поставити собі на заслугу її повернення. Ми повернулися разом. Вона несла вахту, їздила верблюдом і стріляла з гвинтівки, як добре навчений солдат. Ми обидва завдячуємо своїм життям Сайфі, Данакілу, який втік разом із нами.
  
  
  "Якщо ви втекли від Борджіа, можливо, вам доведеться продовжувати тікати". Сахеле повернулася до Хоука. «Маріам дала мені кілька імен його союзників, які служать у нашому уряді. Хотів би я знати це декількома днями раніше.
  
  
  'Що трапилося?' - Запитав я Хоука.
  
  
  - Як тільки ти втік, якщо я правильно зрозумів послідовність, Борджіа зробив свій хід, - сказав Хоук. "Його ультиматум прийшов чотири дні тому".
  
  
  — Це не одразу після того, як ми втекли, — сказав я. «Мабуть, він чекав, поки його патруль поверне нас».
  
  
  - Патруль, якого ми вбили? — спитала Мар'ям.
  
  
  - Так, - сказав я.
  
  
  - Ви знаєте його вимоги? — спитав генерал Сахеле.
  
  
  "Здається, йому потрібна половина Східної Африки", - сказав я. — Він загрожував використати свої ракети?
  
  
  — Включно з трьома мінітменами, — сказав Хоук. - Вони були на борту "Ганса Скейельмана". Жан Фелліні був після цього.
  
  
  Я запитав. - "Коли він почне стріляти?"
  
  
  'Завтра ввечері. І раніше, якщо ми захочемо напасти на нього.
  
  
  "Я думаю, вам слід переконати його використовувати ці ракети, сер", - сказав я Хоуку. «Особливо ті мінітмени». Рот генерала Сахеле відкрився. Він дивився на мене. Хоук на мить виглядав спантеличеним, потім на його обличчі з'явилася слабка посмішка. - Що ти знаєш такого, чого не знаємо ми, N3?
  
  
  «Принаймні половина ракет Борджіа небезпечна лише для людей, які їх запускають. Я сумніваюся, що він взагалі викопав операційну систему мінітменів із піску чи навіть знає, що вона зникла. Він так добре сховав свої ракети, бо не має належних пускових установок. Один із його найкращих людей і, можливо, єдиний технік, який у нього був, втік разом із нами. Василь Пачек міг би надати вам повний технічний звіт. Але, на жаль, він був убитий патрулем Борджіа, коли вони напали на нас у ніч після втечі. На боці Борджіа купа страшенно крутих воїнів Данакіль, озброєних автоматичною зброєю. Ось і вся його небезпека.
  
  
  — Ви впевнені, містере? Картер? — спитав генерал Сахеле.
  
  
  'Так. Пачок працював над цими ракетами. Борджіа обдурив його, тому Пачек щосили намагався саботувати весь план. Борджіа, мабуть, розраховував на те, що пустеля вб'є нас, бо як тільки Пачек чи я пройдемо через неї, щоб розкрити факти, всі дізнаються, що вся його загроза — не що інше, як повітряна куля.
  
  
  «Він не знає, що знав Пачек, — сказала Мар'ям. «Він справді думає, що ці ракети спрацюють».
  
  
  — Тим гірше для нього, — сказав генерал Сахеле. Він знову повернувся до мене і поклав велику руку на плече.
  
  
  — Як би ви сьогодні хотіли переночувати в готелі, а потім повернутися до штаб-квартири Борджіа, містере Картер?
  
  
  Я запитав. - "Як ми туди потрапимо?"
  
  
  — З моїм гелікоптером. Ти командуватимеш ста п'ятдесятьма найкращими воїнами Африки.
  
  
  «Я не міг уявити собі кращий спосіб. Я просто сподіваюся, що можу знову знайти це місце».
  
  
  — Покажи мені карту, — тихо сказала Мар'ям. "Я точно знаю, де ми були".
  
  
  Генерал Сахеле провів нас до своєї штабної машини, і ми вирушили до військового табору. Він двічі вибачився за відсутність кондиціонера у машині. Я не міг переконати його, що люблю дихати свіжим гірським повітрям.
  
  
  Поки Мар'ям та генерал схилялися над картою, ми з Хоуком обмінялися інформацією.
  
  
  Я спитав його. - "Хіба AX не отримав моє повідомлення?"
  
  
  «Так, але код, який ви використовували, потребує ретельної інтерпретації. Коли "Ганс Скейельман" кинув якір у Массауа і були представлені фальшиві свідчення про смерть, ми були переконані, що ваше повідомлення означало, що корабель належить Борджіа. Завжди проходить кілька днів, перш ніж ви розумієте, що маєте справу з фальшивою холдинговою компанією, навіть якщо вона базується у дружній країні, як Норвегія. Крім того, ми не знали, чи ви ще живі і міс Фелліні, і не могли зрозуміти, як ви відправили своє повідомлення.
  
  
  Він зупинився в очікуванні. Я розповів йому про свою втечу з клітки під каютою боцмана і про те, як після цього я знову замкнувся. Він тихо засміявся.
  
  
  - Гарна робота, Нік, - м'яко сказав він. «Ваше повідомлення дало нам потрібний час. Прямо зараз ефіопи та їхні африканські союзники відстежують "Ганса Скейельмана". Ця проблема також покращила співпрацю між нами та Росією, а також між двома світовими державами та третім світом. У будь-якому випадку це більше, ніж я гадав. Але якщо ця баржа піде в Атлантичний океан, вона буде видобутком військово-морських сил країн НАТО».
  
  
  'Г-н. Картере, чи не могли б ви допомогти нам на хвилинку? — спитав генерал Сахеле.
  
  
  Я пройшов через кімнату та вивчив топографічну карту Данакіла. Мар'ям вже знайшла штаб-квартиру Борджіа.
  
  
  "Цей район підходить для гелікоптерної атаки?" — спитав генерал Сахеле.
  
  
  «Це залежить від кількості людей і вогневої могутності, яку ви маєте в своєму розпорядженні». Я вказав на точку вище за течією, другу точку нижче за течією та третю точку в невисоких пагорбах. "Якщо ви помістите людей у ці три точки, - сказав я, - тоді ви зможете стерти це село Данакіль з карти".
  
  
  "У нас також є два канонерські човни", - сказав Сахеле.
  
  
  — Поставте одну біля табору Борджіа, — запропонував я. — Потім вона пожене його людей в обійми ваших військ. Він не має великих боєздатних сил, здебільшого він залежить від рабської праці».
  
  
  Ця консультація була лише люб'язністю, оскільки генерал Сахеле вже знав, як використовувати свої війська. Нік Картер збирався приєднатися до поїздки, і якщо американський агент був вражений бойовими якостями ефіопських військ, то краще.
  
  
  Ніхто раніше не згадував про ракети, і ми з Хоуком не мали можливості вирішити цю проблему. Але це була головна причина, через яку я погодився супроводжувати урядові війська в їхній місії, якщо вони нападуть на штаб-квартиру Борджіа. Я хотів переконатись, що ці ядерні ракети не потраплять не в ті руки.
  
  
  "Нік, ти спав останнім часом?" - спитав Хоук.
  
  
  "Сьогодні вранці, кілька годин, у в'язниці".
  
  
  "Сьогодні теж буде не до сну", - сказав генерал Сахеле. — Ми виїжджаємо о третій годині ночі і атакуємо табір Борджіа одразу після сходу сонця. Літати через гори в темряві небезпечно, але ми повинні розібратися з Борджіа, поки ніхто не встиг його попередити.
  
  
  — Я ляжу спати раніше, — пообіцяв я.
  
  
  "Тепер ти можеш піти в готель", - сказав Хоук. «До речі, місцева влада наказала "Гансу Скейельману" залишити всі ваші речі. Ти знайдеш їх у своїй кімнаті.
  
  
  'Я відчуй себе VIP-персоною».
  
  
  "Новини, які ви принесли, важливі для ефіопського уряду", - сказав генерал Сахеле.
  
  
  Атмосфера ставала офіційною, генерал потис мені руку і наказав водієві дуже добре про мене подбати. Хоук, мабуть, збирався погостювати в генерала якийсь час, тому він, звичайно, підкреслив, що мої речі в готелі. Бо якби екіпаж «Гансу Скейельмана» не знайшов потайного відділення у моїй валізі, завтра мене супроводжувала б Вільгельміна.
  
  
  Я подумав, як добре було б познайомити її з Гаардом чи Борджіа.
  
  
  Незважаючи на формальності, Мар'ям вдалося підібратися до мене і прошепотіти: «Побачимося пізніше, Нік. Це буде коштувати мені деяку інтригу, але я зупинюся у вашому готелі.
  
  
  Я запитав. — Як щодо того, щоб повечеряти разом сьогодні ввечері?
  
  
  — Я прийду до тебе до кімнати о сьомій.
  
  
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  
  Коли я одягався до вечері, я виявив збій: одяг, який Хоук надіслав у готель, призначався для мого прикриття в ролі Фреда Гудрама, п'яниці та нероби, який вирушив до Ефіопії, щоб утекти від своїх минулих гріхів. На мить я занепокоївся про те, як ми з Мар'ям будемо виглядати, коли увійдемо до ресторану, але потім я послав усе це до дідька. Ефіопія була сповнена європейців, і багато хто з них заробляв великі гроші. Поки я чекав, коли Мар'ям увійде до моєї кімнати, я думав про те, що Генерал почув від мене і що почув Хоук. Коли дві людини працюють разом так довго, як Хоук та я, їм не обов'язково потрібні слова, щоб передати ідею чи попередження. Вираз обличчя, мовчання, зміна тону — це може сказати не менше, ніж довга мова. Я повідомив саме те, що Пачек сказав мені в Данакілі. Чех сказав мені, що він абсолютно впевнений, що половина ракет Борджіа не працює належним чином. Генерал Сахеле відразу припустив, що це були всі ракети. Хоук немає. Я жодним чином не був упевнений, що Хоук розумів ризик, пов'язаний із нападом на Борджіа, але я був певен, що він зрозумів.
  
  
  Оскільки я йшов з ефіопськими військами, я сподівався, що їхній план нападу врахує, як знешкодити ядерні боєголовки. Генералу Сахеле довелося так швидко атакувати своїми військами, що люди Борджіа не змогли б витягти ракети з печер та поставити їх на стартову позицію. Пачек саботував лише половину — і Пачек не довіряв німецьким інженерам, які працювали над іншою половиною. Нині не час довіряти людям, яких я не знаю.
  
  
  Я почув тихий стукіт Мар'ям у двері. Вона вдягнулась у західний одяг, що мені не дуже сподобалося. Але як не дивися на неї, вона все одно була чудова. Її блідо-блакитне плаття, що облягало її тіло, підкреслювало її оливково-коричневу шкіру. Високі підбори робили її понад сто вісімдесят п'ять. Її прикраси були дорогими та скромними – золотий хрест на важкому ланцюжку та браслет із дорогоцінного золота. Так як я зовсім не знав Асмеру, то попросив її вибрати ресторан. Те, що я був одягнений як жебрак, виявилося зовсім не недоліком. Сам господар обслуговував нас у тихому куточку. Стейк був твердим, але чудово приправленим, а вино було італійським. Щоразу, коли я хотів зробити комплімент власнику, він вказував на честь, яку він відчував, служачи дочці архієпископа. Кожна нова згадка про сім'ю Мар'ям змушувала мене задуматися про те, наскільки складною вона стане, якщо я захочу покинути Ефіопію. Наче вгадавши мої думки, Мар'ям сказала: «Я сказала генералу Сахеле, що мене зґвалтували в таборі Борджіа кілька чоловіків, переважно Данакіли та Сомалі».
  
  
  'Чому?' — спитав я, хоч уже знав відповідь.
  
  
  — Тоді він не турбувався б про те, що я піду до тебе, Нік.
  
  
  Можна було поставити ще багато запитань, але я тримав рота на замку. Мар'ям мав дуже тверді уявлення про своє майбутнє, як я вже переконався в пустелі. Вона не збиралася повертатися додому і чекати, поки її батько і дядьки приготують шлюб, щоб обілити опальну жінку, яка займає високе становище в коптській церкві. Та й бути коханкою якогось багатого амхарця їй, мабуть, теж не хотілося. Поки ми потягували вино і закінчували трапезу чашками міцної кави ефіопської, я слухав її балаканину про свої плани знайти роботу. Можливо, у неї було надто романтичне уявлення про працюючу жінку, але її бажання зробити це самою, а не повернутися до місцевої форми Пурдаха, в якій жили всі заможні амхарські жінки, здалося мені дуже розумним. Навіть якби я не бачив її в дії в пустелі, її прагнення бути особистістю вже заслужило б на мою повагу.
  
  
  Ми повернулися до готелю та забрали наш ключ. Клерк обережно повернув голову, поки ми йшли до ліфта. Мар'ям натиснула кнопку мого поверху.
  
  
  Поки ліфт повільно піднімався, вона запитала мене: «Нік, а щодо тих ракет, які Пачек не саботував. Вони спрацюють?
  
  
  - Ніхто не знає, - сказав я.
  
  
  — То завтра ти в небезпеці?
  
  
  'Так. Разом із генералом Сахеле.
  
  
  Я чекав, що вона відповість. Вона цього не зробила. Не раніше, ніж ми дісталися моєї кімнати. Я відчинив двері і за звичкою перевірив ванну, перш ніж зняти куртку. Мар'ям ахнула, побачивши Вільгельміну та Хьюго.
  
  
  — Ви думали, що сьогодні вночі ми були у небезпеці? Вона спитала.
  
  
  - Я не знав, - сказав я. — Тебе не викрали посеред Данакіла. Але вони знайшли тебе у місті. Ви та Сахеле обидва говорили про зрадників в уряді. Я надто пізно дізнався, що "Ганс Скейельман" належить Борджіа.
  
  
  - Сподіваюся, ти вб'єш його завтра, Нік.
  
  
  — Це б вирішило багато проблем, — визнав я.
  
  
  Я поклав свій люгер і стилет на тумбочку, а Мар'ям сіла на єдиний стілець у кімнаті. Готель був функціональним, дуже стерильним. Я ніколи ніде не бачив вивіски чи листівки, яка рекламує «обслуговування номерів». Там було ліжко, стілець, невеликий комод, тумбочка та ванна кімната. Я не міг зрозуміти, чи реагувала Мар'ям, яка нерухомо сиділа в кріслі, намагаючись натягнути блакитну сукню на схрещені ноги, на порожню кімнату, на мою зброю або на те, що могло статися наступного дня.
  
  
  - Нік, - тихо сказала вона. "Я не використовувала тебе".
  
  
  'Я знаю це.'
  
  
  «Коли я прийшла до тебе у пустелі, я хотіла цього. І сьогодні ввечері я залишусь у твоїй кімнаті для нашого задоволення – для нас обох. Я збрехала генералу Сахеле, бо боялася, що він намагатиметься знищити вас. Він впливовий чоловік, Нік. І він ненавидить усіх жителів Заходу, європейців та американців. Він навчився ненавидіти їх у Сандхерсті.
  
  
  - Я чув його британський акцент, - сказав я.
  
  
  "Мабуть, в Англії йому було не дуже приємно".
  
  
  «Хотів би я повернутися до пустелі, Мар'ям».
  
  
  Вона тихо засміялася, раптова зміна настрою. - Але це не так, Нік, - сказала вона, встаючи. — А як так, то я знову була б рабинею. Принаймні ми будемо тут сьогодні ввечері. Вона розстебнула сукню і швидко вийшла. Потім вона пройшла через кімнату та сіла на ліжко. Я нахилився з іншого боку і обійняв її. Наш поцілунок почався повільно і м'яко з дражливого дослідження. Але коли наші губи зімкнулися, вона притягла мене до себе, і її руки вчепилися мені в плечі.
  
  
  "Сьогодні ввечері нам не потрібно дивитися на піщані дюни", - прошепотів я.
  
  
  Мар'ям звалилася назад на ліжко. Коли ми знову поцілувалися, я поклав їй руки на груди. Її трусики були теплими від її тіла.
  
  
  У пустелі вона була боязкою незайманою. Але сьогодні вона була жінкою, яка точно знала, чого хоче, і мала намір насолоджуватися кожним моментом, включаючи безпеку кімнати із зачиненими дверима. На той час, коли ми були оголені, я був готовий. Ніхто з нас не повернувся, щоб вимкнути світло, і їй, здавалося, подобалося показувати мені своє тіло так само, як я милувався ним.
  
  
  Розтягнувшись на ліжку, її засмагла шкіра виглядала такою ж гладкою, як і на дотик. Її великі груди широко лежали на її торсі. Вона повільно розсунула ноги. Вона повернула стегна, даючи увійти до її теплого тіла. Ми намагалися почати повільно та просуватися до кульмінації, але це були марні зусилля для нас обох. Вона звивалась і притискалася до мене, і тепер, коли ми були одні, вона вільно стогнала і кричала, коли ми досягли кульмінації разом.
  
  
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  
  Генерал Сахеле запросив мене проінспектувати його війська на невеликому військовому аеродромі. Вони виглядали войовничо та суворо. Більшість із них були вихідцями з амхарських племен, і я припустив, що вони були обрані для вирішення конкретної проблеми Ефіопії. Вони представляли переважну коптську християнську культуру і з радістю напали б на поселення Данакіль.
  
  
  Сама військова операція була до абсурду проста. У гелікоптері генерала я спостерігав з повітря, як три частини його десанту оточили село Данакіль. Потім ми попрямували до штабу Борджіа і за двадцять хвилин польоту опинилися над табором.
  
  
  По радіо ринув потік амхарського. Генерал Сахеле взяв мікрофон і віддав низку наказів.
  
  
  "Вони виводять ракети", - сказав він. - Ми піднесемо їм неприємний сюрприз.
  
  
  Три винищувачі напали на ворогів з неба, викидаючи ракети та напалм. За ними пішли шість бомбардувальників. Я спостерігав, як клуби диму здіймалися від двох ракетних баз Борджіа, однієї на північ між табором та селом Данакіл та однієї на південь від його табору. Серія обстрілів напалмом розвіяла бійців табору, які почали стріляти по наших вертольотах. Гучний вибух десь на півдні змусив наш вертоліт сильно розгойдуватися.
  
  
  "Сподіваюся, ці ідіоти нічого не переплутають", - сказав я.
  
  
  «Ядерний вибух напевно вб'є нас, — сказав генерал Сахеле зі скупим сміхом, — але завжди кращий вибух тут, де немає нічого, окрім піску, верблюдів і данакілів, ніж десь у важливому місті на Близькому Сході».
  
  
  То був не ядерний вибух. Генерал наказав розмістити нас у таборі Борджіа. Один з канонерських човнів обстріляв тих, хто чинив опір, засіли в кам'янистій траншеї в іншому місці.
  
  
  "Остерігайтеся вбивць", - попередив він, виймаючи пістолет з кобури.
  
  
  Я зняв куртку та вихопив Вільгельміну. Генерал подивився на «люгер» у моїй руці і посміхнувся. Він вказав на стилет у нарукавних піхвах.
  
  
  — Ви завжди готові до бою, містере. Картер, - сказав він. І бій у нас вийшов. Коли ми йшли до намету Борджіа, нас обстріляла невелика група, що засіла у скелях біля жіночого табору. Ми пірнули на землю і відкрили вогонь у відповідь.
  
  
  — генерал Сахеле щось крикнув своєму радисту. За кілька хвилин невеликий загін його військ увійшов у район з південного боку долини і почав закидати скелі ручними гранатами. Один із ворогів кинувся на нас. Я підстрелив його з пістолета. Це був мій єдиний постріл того дня. Військові кинули ще кілька ручних гранат по скелях, а згодом побігли в той бік. За лічені секунди битва закінчилася.
  
  
  — Проста операція, — сказав генерал Сахеле, підводячись і знімаючи форму. — Знайдемо цього самопроголошеного генерала Борджіа, містере Картер.
  
  
  Ми перевірили намет. Ми обшукали весь табір. І хоча ми знайшли багато мертвих Данакілів та кілька мертвих європейців, генерала Борджіа не було видно. Не було його і серед жменьки полонених.
  
  
  "Нам буде потрібно як мінімум кілька годин, щоб змусити Данакілов заговорити", - сказав генерал Сахеле.
  
  
  Поки урядові війська намагалися переконати людей Борджіа, що краще здатися, я блукав околицями. Рабов звільнили, а потім знову зібрали разом під охороною приблизно дюжину солдатів. Побачивши двох німців, з якими я був у таборі, я попросив у чергового офіцера дозволу поговорити з ними.
  
  
  'Я не знаю ..
  
  
  — Поговоріть із генералом Сахеле, — сказав я.
  
  
  Він відправив гінця до генерала, що було витрачено ще п'ятнадцять хвилин. Генерал дозволив мені поговорити з німцями.
  
  
  - Де Борджіа? — спитав я їх.
  
  
  «Він пішов за кілька днів після тебе», — сказав один із них. - Як Пачек?
  
  
  'Він мертвий. Куди подівся Борджіа?
  
  
  'Я не знаю. Він та Луїджі сформували караван верблюдів. Гаард пішов із ними.
  
  
  Це все, що я хотів знати, але генерал Сахеле провів решту дня, катуючи Данакілов і отримуючи від них підтвердження.
  
  
  - Значить, Борджіа в морі, - сказав генерал. "Його більше немає на ефіопській землі".
  
  
  "Це не означає, що він більше не є ефіопською проблемою", - припустив я.
  
  
  «Ми нейтральна країна, яка не має великого флоту. — Як ви вважаєте, що ми можемо зробити?
  
  
  - Нічого, - сказав я. «Ваші люди та військово-повітряні сили вашої країни виконали чудову роботу. Ні ти, ні я не можемо доплисти до корабля Борджіа і потопити його поодинці. І я підозрюю, що "Ханс Скейельман" зараз поза зоною досяжності ефіопських винищувачів. Нам доведеться залишити це нашому начальству, коли ми повернемось до Асмери.
  
  
  Зовні я залишався спокійним, хоча проклинав затримку, викликану гордістю генерала Сахелеса. Чим раніше я зможу повідомити Хоуку про втечу Борджіа, тим раніше він зможе почати будувати плани знищення "Гансу Скейельмана". Але я не міг обговорювати цю проблему по відкритій радіолінії. І використання коду зачепить гордість генерала Сахелеса. Насправді будь-яка дія з мого боку розлютила б його. Він був тут босом і насолоджувався своїм становищем.
  
  
  «Для нашого власного розсудливості, — сказав Хоук, коли я того вечора повернувся в Асмеру, — припустимо, що Борджі не має свого проклятого флоту і що він знаходиться на борту «Ганса Скейельмана». Він знаходиться в Атлантичному океані, у відкритому морі і далеко від торгових шляхів. За нею слідують авіаносець і чотири есмінці. Два російські підводні човни прикривають африканське узбережжя.
  
  
  "У мене таке відчуття, що "Ганс Скейельман" озброєний", - сказав я. І я розповів Хоуку про дві окремі надбудови, вказавши, що, схоже, під палубою є багато місць, для яких у мене немає пояснення.
  
  
  "75-міліметрові гармати". Він кивнув: «AX був зайнятий збором даних відколи покинули Норфолк».
  
  
  "Як ми можемо переконатися, що Борджіа на борту?"
  
  
  "Ви можете запитати у тих, хто вижив, якщо вони є", - сказав він.
  
  
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  
  Я очікував, що Хоук відправить мене назад до Вашингтона і оголосить, що місію виконано. Штаб Борджіа був не що інше, як руїни і безліч трупів, і хоча армія генерала Сахеле не мала шансів убити самого Борджіа, вони думали, що знають, де він знаходиться. Єдине, чого Нік Картер значною мірою домігся в Ефіопії, — це порятунок Мар'ям, що доставило мені особисто величезне задоволення, але не було причиною для ефіопського уряду тримати мене там. Тому я був дуже здивований, коли Хоук знайшов мені квартиру і сказав, щоб я купив кращий одяг в Асмері.
  
  
  - Тоді що мені тут робити?
  
  
  - Ти впевнений, що Борджіа на Гансі Скейельман?
  
  
  'Ні.'
  
  
  'І я ні. Це надто просто, надто просто для цієї команди. Це не правильно. Тоді ми маємо проблему з цими ракетами. Навіть якби це була союзна країна, ми все одно мали б проблеми з їх поверненням, але Ефіопія виявилася нейтральною країною. Як ви вважаєте, чому генерал Сахеле не дозволив вам заглянути далі в пустелю?
  
  
  "Дві причини - він ненавидить білих взагалі і мене зокрема, і він думав, що може щось там приховувати".
  
  
  «Ефіопія — біса делікатна проблема, — сказав Хоук. «Деякі з цих ракет офіційно єгипетські, інші ізраїльські. Через внутрішній тиск з боку мусульман Ефіопія схиляється у бік Єгипту. Але ефіопи не зацікавлені у збільшенні озброєнь обох країн. У результаті вони не знають, що робити із цими ракетами. Тож ти стирчиш в Асмері. Ваша звичка на кожній місії знаходити жінок, AX нарешті починає окупатися».
  
  
  — Давши мені привід залишитися тут?
  
  
  'Так. І я назву вам ще одну офіційну причину — ті три ракети «Мінітмен», які ви так старанно саботували.
  
  
  Хоук повернувся до Вашингтона і залишив мене в Асмері. Очікування - частина моєї роботи, і нерідко ви не знаєте, чого чекаєте. Однак у цьому випадку я взагалі не знав, чи станеться щось наприкінці цього очікування.
  
  
  Генерал Сахеле мене повністю ігнорував, і якби не Мар'ям, мені було б дуже нудно. Асмера не таке захоплююче місто.
  
  
  Моїм зв'язковим був офіцер американського консула. Через десять днів після того, як Хоук пішов, він з'явився і зробив мені довгий звіт. Мені знадобилося дві години, щоб розшифрувати це, і коли я закінчив, я зрозумів, що хтось припустився серйозної тактичної помилки.
  
  
  Військово-морський флот знайшов «Гансу Скейельмана» десь в Атлантичному океані, далеко за межами судноплавних шляхів, десь між Африкою та Південною Америкою, трохи вище за екватор. Підійшла ударна група з авіаносця та чотирьох есмінців, а «Ганс Скейельман» оборонявся. Його 75-мм зброї не чинили особливого опору, і е. Немає вижили і страшенно мало уламків. У цьому районі було багато акул, тож не втомилися виявити жодного трупа. Це означало, що ми все ще не знали, чи живий Борджіа чи мертвий.
  
  
  Генерал Сахеле здійснив візит наступного дня. Він одержав власну копію звіту. Він відмовився від моєї пропозиції випити, сів на диван і завів розмову.
  
  
  «Принаймні, одна з наших цілей не знаходилася на борту цього корабля», — сказав він.
  
  
  - Борджіа? У звіті, який я отримав, не було впевненості у цьому».
  
  
  — Я не знаю про Борджіа, містере. Картер. Мар'ям дала мені кілька імен його друзів, коли ви вийшли з Данакіла.
  
  
  Розвідка не моя спеціальність. І я не в змозі довіряти більшій частині нашого розвідувального апарату. Але я вірю у доповіді деяких агентів. Непомітно вони спостерігали за кількома генералами та політиками. І вони бачили, що один із цих офіцерів мав таємні зустрічі з великим білим чоловіком.
  
  
  — З того трохи, що я бачив у таборі Борджіа, там був лише один високий білий чоловік, — сказав я, — якщо припустити, що ваш агент говорив про когось вище за мене на зріст. А це Гаард. Ви хочете сказати, що його не було на борту Ганса Скейельмана?
  
  
  «Ваш флот провалив свою місію, — сказав Сахеле.
  
  
  'Можливо. Але ці 75-мм гармати, очевидно, унеможливили абордаж».
  
  
  — Що ви тепер робитимете, містере? Картер?
  
  
  — Те, що я маю намір зробити, залежить від вашого уряду, генерале. Мені наказано залишатися в Асмері, поки ви не вирішите, як демонтувати ці ракети, щоб запобігти їх повторному використанню Борджіа, якщо він все ще живий. Як відомо, троє з них були вкрадені зі США. Я майже впевнений, що жоден із цих трьох не працює, але я все одно хотів би забрати їхні деталі додому».
  
  
  — Ці прокляті ракети, — палко сказав генерал Сахеле.
  
  
  Я чекав на пояснення його пориву. Генерал Сахеле, і я ніколи не будемо друзями. Його досвід у Сандхерсті налаштував його проти кожної англомовної білої людини. Тепер у нас була проблема з Мар'ям. Я припустив, що він бачив у мені дуже поганий вплив на неї. І все ж я довіряв його почуттю честі. Він присягнув у вірності інтересам Ефіопії, і доки ці інтереси збігаються з інтересами AX, він буде надійним союзником.
  
  
  'Г-н. Картер, — сказав він, — Ефіопія не зацікавлена стати ядерною державою. Ми не можемо дозволити собі пов'язані із цим проблеми».
  
  
  — Це питання, яке мають вирішувати лише ефіопи, генерале, — сказав я. «Я тут не для того, щоб втручатися у ваш суверенітет. Але якщо вам потрібний ядерний потенціал, ви можете почати з цих ракет. Проте я буду змушений попросити вас повернути цих трьох мінітменів.
  
  
  'Г-н. Картер, — сказав він, — дуже часто останні кілька днів я чув докази на користь того, що ми стали ядерною державою. Коли ви маєте ракети, вам також потрібна мета, проти якої ви можете їх використовувати. Ізраїльтяни та єгиптяни націлюють ракети одна на одну. Ви загрожує росіянам і навпаки. У Ефіопії є племена, які можуть цілитися цими ракетами один одного. Але я залишаюся противником цього, навіть якщо прихильники не були б пов'язані з Борджіа у минулому».
  
  
  "Можливо, найкраще рішення - повернути ракети тим країнам, з яких вони були вкрадені, генерал".
  
  
  'Не зовсім. Єгиптяни з радістю забрали б свої, але з тривогою сприйняли б такий ворожий акт, як повернення ракет ізраїльтянам. Ваш уряд запропонував віддати їх усі вам. Але єгиптянам це теж не сподобається.
  
  
  — Схоже, всім не догодиш, генерале. Подивіться на світлий бік збереження цих ракет. Вони застаріють за двадцять років.
  
  
  - Я знаю, - сказав він. "Оскільки ви плануєте залишитися в Асмері на деякий час, я можу знову відвідати вас, щоб обговорити, як ця проблема може стати таємницею".
  
  
  Він пішов. Я вирушив у консульство і склав кодовану телеграму для Хоука. Я хотів знати, скільки часу знадобиться, щоб доставити фахівців з ракет до Ефіопії. Генерал Сахеле не сказав, що ракети були не небезпечні, але він не став би так турбуватися про безпечні ракети.
  
  
  Двома ночами пізніше Мар'ям запропонувала їм разом піти до нічного клубу в Асмері. Вона влаштувалася на роботу в державну установу — її робота була якось пов'язана з архівами, і Сахеле її влаштував туди — і колега-жінка порекомендувала їй це місце. Я не очікував ніяких неприємностей, але все ж таки зі мною були Вільгельміна, Гюго і П'єр.
  
  
  Клуб показав усі погані сторони західної культури. Там був рок-гурт, який був не дуже гарний, і подавали надто дорогі напої. Іноді мені здається, що рок-н-рол став основним експортним товаром Америки. Якби ми отримували всі гонорари лише за його ідеї та стилі, у нас ніколи більше не було б дефіциту платіжного балансу. Ми з Мар'ям пішли після двох годин шуму.
  
  
  Був прохолодний вечір, типова гірська ніч. Коли ми вийшли з клубу, я марно шукав таксі. Швейцар, який міг би зателефонувати, пішов уже додому. Але, на щастя, перед клубом був припаркований кінь і віз, з дерев'яними лавами, поставленими один навпроти одного. Ми з Мар'ям сіли, і я дав водієві адресу своєї квартири. Кучер незрозуміло глянув на мене. Я повторив адресу італійською.
  
  
  Він сказав. - "Сі, синьйоре".
  
  
  Мар'ям притулилася до мене ліворуч, коли карета рушила. Вечір здавався вдвічі тихішим після клубного шуму і стукіт копит на вулиці були такими рівними, що я мало не засинав. Мар'ям явно розслабилася. Але не я. Я намагався розгадати маленьку загадку.
  
  
  Англійська є дуже поширеною другою мовою в ефіопських школах. Асмера - досить космополітичне місто, де водії таксі, персонал готелів, власники магазинів, офіціанти, бармени, повії та інші співробітники сервісних компаній, як правило, говорять двома мовами. У тому, що наш водій не розмовляв англійською, не було нічого зловісного, але це було досить незвичайно, щоб змусити мене насторожитися.
  
  
  Іноді низка нескладних подій та обставин, які самі по собі можуть здатися цілком невинними, може бути попередженням про приховану небезпеку. Той факт, що я переглянув таку закономірність на борту Ганса Скейельмана, змусив мене отримати удар по голові. І я не збирався повторювати ту саму помилку знову. Незабаром я виявив другу неправильну деталь. Під час мого перебування в Асмері я дослідив місцевість, частково з Мар'ям, а решту самостійно, щоб скоротити час очікування. І хоча я погано знав місто, я почав підозрювати, що кучер їде не в той бік, щоб дістатися моєї квартири.
  
  
  — Я не думаю, що він везе нас додому, — лагідно сказав я Мар'ям. «Можливо, він не розуміє італійською».
  
  
  Вона сказала щось на місцевому діалекті. Водій відповів і обернувся, щоб жестикулювати руками. Вона знову заговорила. Він дав друге пояснення і знову сподівався продовжити рух.
  
  
  «Він каже, що йде коротким шляхом, — сказала Мар'ям. — Я вже чув це раніше, — сказав я, відстібаючи Вільгельміну з її наплічної кобури.
  
  
  Мій недовірливий тон, здавалося, дійшов до водія, хоч він, схоже, не розумів англійської мови — якщо розумів, — і, швидко повернувшись, пошарив у кишені.
  
  
  Я вистрілив йому на думку. Він наполовину впав із сидіння. Пістолет, який він хотів витягнути, з гуркотом упав надвір. Вистиг мого Люгера налякав коня, і втрата тиску на поводи змусила його мчати.
  
  
  — Стривай, — сказав я Мар'ям.
  
  
  Я сунув пістолет назад у кобуру, стрибнув уперед і стусаном скинув кучера з сидіння. Він опинився на вулиці, і ліве колесо вдарило його. Я схопив поводи і постарався не тягнути занадто сильно, щоб кінь не встав дибки і не перекинув віз, але так сильно, щоб тварина відчула б тиск вудила. Ми невпевнено хитнулися, все ще втративши рівновагу через те, що перескочили через тіло мертвого кучера.
  
  
  Повади заплуталися, і я спробував розплутати їх, поки ми мчали вулицею. Декілька пішоходів кинулися вбік, і я молився, щоб ми не побачили жодної машини. Та частина міста, в якій ми знаходилися, здавалася зовсім безлюдною, лише кілька автомобілів стояли на узбіччі дороги. Кінь виглядав занадто слабким, щоб розігнатися до такого ступеня, але в цей момент здавалося, що він здатний виграти Grand National.
  
  
  Нарешті я розв'язав поводи і почав натискати трохи сильніше. Я подбав про те, щоб тиск був рівномірним з обох боків.
  
  
  У карети був високий центр тяжкості, і якби кінь раптом смикнувся, ми з Мар'ям вилетіли б з коляски. Поступово я підвищував тиск. Кінь почав йти повільніше. Я поговорив із нею.
  
  
  — Заспокойся, хлопче, — сказав я. "Іди тихо".
  
  
  Я сумнівався, що вона розуміє англійською, водій говорив місцевим діалектом, але, можливо, мій спокійний, м'який тон заспокоїть його. Я не бачив, чи була тварина жеребцем чи кобилою. Це теж не був час перевіряти.
  
  
  Кінь уже був майже під контролем, коли я почув Марійський крик. 'Нік. За нами дуже швидко їде машина.
  
  
  "Як близько?"
  
  
  «За кілька кварталів. Але вона дуже швидко наближається.
  
  
  Я смикнув поводи. Кінь встав дибки, воз захитався. Потім кінь знову спустився і знову спробував тікати. Я знову смикнув, мої плечові м'язи напружилися, щоб зупинити тварину. Воно знову стало дибки, змусивши карету нахилитися назад.
  
  
  — Стривай, — крикнув я Мар'ям.
  
  
  Я відпустив поводи і перестрибнув через переднє колесо. Я викотився на дорогу, натер коліно та порвав куртку. Я, хитаючись, скочив на ноги, притулившись до будівлі, і озирнувся, щоб подивитися, чи Маріям це не зробила. Вона встала за десять футів від мене.
  
  
  Кінь, звільнений від поводів, знову побіг. Віз перекинувся, і тварина впала. Воно відчайдушно брикалося і іржало. Машина мчала до нас; вона їхала надто швидко навіть для ефіопського водія, що бажає померти.
  
  
  Мар'ям підбігла до мене і сказала: "Нік, машино..."
  
  
  — Знайди ґанок, — сказав я.
  
  
  Ми побігли вулицею, намагаючись знайти щілину між будинками, які виявились складами. Але не було жодної, через яку могла б протиснутися людина. Потім ми підійшли до входу до підвалу. Я повів Мар'ям униз сходами. Внизу ми притулилися до будинку. Ми були трохи нижче за рівень вулиці. Фари автомобіля почали висвітлювати територію. Я почув скрип шин при гальмуванні.
  
  
  - Тихіше, - прошепотіла я, намагаючись відновити нормальне дихання.
  
  
  Мар'ям стиснула мою ліву руку, а потім відступила назад, щоб я мав місце для зброї.
  
  
  Стукнули дверцята машини. Друга. Третій. Двигун продовжував працювати. Не менше трьох і, можливо, понад чотири пасажири.
  
  
  — Знайдіть їх, — наказав чоловік поганою італійською.
  
  
  Навіть без цього огидного акценту я впізнав би голос Гаарда. Я чекав на нього з того моменту, як кучер витяг пістолет, і сподівався зустріти його з того моменту, як Сахеле сказав мені, що він в Ефіопії. На цей раз пістолет був у моїй руці.
  
  
  — Їх немає у візку. Цей акцент належав вихідцеві з Ефіопії.
  
  
  "Вони мають бути десь тут", - сказав Гаард. «Скажи Джо, щоб він вимкнув цей чортовий двигун, щоб ми могли їх почути». Мар'ям смикнула мене за руку. Вона спробувала двері позаду нас, і вона виявилася відчиненою. У мене була спокуса тікати таким шляхом, але я не наважився. Їхня розмова навів на думку, що наші переслідувачі думали, що ми поранені, тож, можливо, мені вдалося застати їх зненацька і повернути шанси на нашу користь. Я хотів би, щоб у Мар'ям був пістолет. У «Данакілі» я вже бачив, як добре вона вміє боротися.
  
  
  Я повернулася, щоб залізти в штани і зняти П'єра зі стегна. Бомба містила досить новий тип нервово-паралітичної речовини, здатної вивести людину з ладу на кілька годин. Дані, які були надані агентам AX, коли були випущені нові газові бомби, містять попередження про те, що вони дуже небезпечні. У мене не було жодних переваг щодо результату, коли я піднімався сходами, майже складеними навпіл.
  
  
  Більше голосів. Звук двигуна різко припинився. Потім пролунав звук дверей. У вертикальному положенні я кинув лівою рукою П'єра, в останній момент скоригувавши дистанцію.
  
  
  Бомба потрапила у ціль і вибухнула біля лівого борту автомобіля. Я озирнувся на освітлений фарами простір. Я вистрілив і побачив, як людина впала. Потім хтось відкрив вогонь, можливо, Гаард із автомата.
  
  
  Я пригнувся, коли кулі відскочили від кам'яного муру над нами.
  
  
  — До будівлі, — сказав я Мар'ям.
  
  
  Ми швидко увійшли до підвалу. У темряві нас оточували високі штабелі коробок. Ми йшли далі у темряві. На вулиці пролунала чергова черга з автомата, розлетілися шибки. Вгорі по підлозі застукали кроки. — Нічний сторож, — промимрив я Мар'ям. «Сподіваюся, він зателефонує до поліції».
  
  
  "Можливо, ми будемо у більшій безпеці, якщо він цього не зробить", - м'яко сказала вона. «Ми ніколи не знаємо, на чий бік вони стануть». Кроки загуркотіли вниз сходами. Мар'ям пробралася між двома купами ящиків, і ми присіли.
  
  
  Потім ми почули звук важких черевиків тротуаром зовні.
  
  
  Гаард?
  
  
  Двоє чоловіків зустрілися між рядами ящиків. Обидва вистрілили. Гаард щойно зайшов у двері. Нічний сторож був між ним та нами. Нічний сторож зробив перший постріл, але зробив фатальну помилку, промахнувшись. Гаард відкрив вогонь з автомата, і я майже бачив, як кулі встромилися в тіло нічного сторожа, коли він випустив ліхтар і впав на землю.
  
  
  Гаард перестав стріляти. Я стрибнув у прохід, опустив Вільгельміну на рівень живота і один раз вистрілив. Потім я впав на землю.
  
  
  Гаард відповів. Його пістолет-кулемет дав ще одну чергу, потім клацнув порожній. Кулі пройшли над моєю головою. Я знову вистрілив у його ліхтарик і почув, як Гаард упав на землю.
  
  
  Я переклав Вільгельміну в ліву руку і взяв Х'юго в праву, а потім побіг до Гаарда. Він лежав біля дверей. Він ще дихав, але дихання його було слабким і нерівним.
  
  
  Я сказав: «' Мері виходь. Він небезпечний. Ми вийшли за двері і піднялися сходами на вулицю. Ми бачили постаті цікавих людей, які старанно трималися трохи осторонь. Я тримав Вільгельміну на чільному місці. Ніхто не став би накидатися на людину зі зброєю, особливо після перестрілки.
  
  
  "Готова побігти?" — спитав я Мар'ям.
  
  
  - Так, - сказала вона. "Нам потрібно знайти телефон і повідомити генерала Сахеле".
  
  
  Ми мчали по темних провулках і звивистих вуличках. Через деякий час я прибрав пістолет та стилет і зосередився на тому, щоб не відставати від Мар'ям. Нарешті ми знайшли вулицю з безліччю кафе. Ми зупинилися та розгладили одяг. Потім ми зайшли всередину.
  
  
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  
  Ми вибрали не найкраще місце. Під час нашої втечі від того місця, де Гаард та його люди влаштували нам засідку, ми потрапили до досить суворого району. І тепер ми були в кафе, яке, мабуть, служило місцем збору повій. Дівчата, більшість з яких були одягнені в легкі літні сукні, що витримували вечірню прохолоду, тинялися по кімнаті, демонструючи свою чарівність. Коли ми ввійшли, вони глянули на Мар'ям. Навіть ті жінки, які були зайняті з кількома відвідувачами-чоловіками в кімнаті, перестали розмовляти, щоб люто подивитися на незнайомців, які увійшли на їхню територію.
  
  
  За їхньою ворожістю стояв і менш очевидний чинник, щось типово ефіопське. Генерал Сахеле мені все чудово пояснив. Замість ворогів за кордоном у ефіопів були племена, які прагнули перерізати один одному горлянки.
  
  
  Мар'ям була амхаркою, представницею традиційного правлячого класу. Повії в цьому барі були з інших племен. Таким чином, Мар'ям розлютила їх двома способами. Вона могла б бути ще однією повією, що блукає їхньою територією, і вона нагадала їм, ким вони не були і ким вони не могли стати через своє походження. Я розстебнув куртку. Якщо відвідувачі цього кафе побачать Вільгельміну у наплічній кобурі, вони, можливо, не забудуть придушити свою ворожість. Мар'ям оцінила ситуацію так само швидко, як і я, і тихо сказала: «Дивись за спиною, Нік. І будьте готові до бою. - Добре, - сказав я. Я притулився до стійки і спитав у бармена: «Можна скористатися вашим телефоном?».
  
  
  «Є телефон за кілька кварталів звідси», — сказав він.
  
  
  Я розкрив свою куртку трохи ширше.
  
  
  "Мені не хочеться проходити кілька кварталів і шукати телефон-автомат", - сказав я.
  
  
  На місцевій мові Мар'ям щось сердито сказала. Хоч би що вона сказала, чоловік у двох стільцях від бару явно не зрозумів. Він поліз у кишеню штанів і витяг ножа. Я витяг Вільгельміну та його обличчю. Він упав на землю і застогнав, кров текла з рота.
  
  
  — Телефон, — нагадав я барменові.
  
  
  "Він позаду мене."
  
  
  Мій стрибок через поперечину здивував його. Це також завадило йому взяти свій пістолет, який він тримав поряд із пивним насосом. Лівою рукою я міцно стис його праву і почав підштовхувати його до задньої частини бару.
  
  
  — Не роби нісенітниці, — сказав я. "Якщо ти візьмеш пістолет, я уб'ю тебе".
  
  
  Мар'ям теж пірнула за стійку, її спідниця піднялася вгору, і з'явилися її довгі ноги. Вона схопила пістолет бармена і підняла його над барною стійкою, щоб повії та сутенери могли бачити. Вона говорила коротко і твердо, і мені не знадобився офіційний переклад, щоб зрозуміти, що вона виголошувала проповідь, що надихає, про достоїнства того, щоб спокійно сісти, спокійно випити свій напій, замість втручатися.
  
  
  Бармен підвів нас до телефону. Я тримав його, поки Мар'ям дзвонила генералу Сахеле. Вона розповіла йому, де ми були і що сталося. Потім вона передала телефон до бармена. Я так і не дізнався, що Сахеле говорив бізнесменові, але це налякало його навіть більше, ніж ми з Мар'ям зуміли розбудити своїми подвигами. Поки ми чекали, до бару не підходив жоден відвідувач, і бармен буквально цілував підлогу, коли за п'ятнадцять хвилин увійшов Сахеле з одними з найстрашніших на вигляд і найвищих солдатів.
  
  
  — Доброго вечора, містере. Картер, - сказав генерал. «Маріам дала мені короткий звіт про вашу діяльність. Здається, мій агент мав рацію, впізнавши Гаарда.
  
  
  — Я ні на мить не сумнівався, — сказав я. “Неефективні люди довго не протримаються під вашим командуванням.
  
  
  — Я пропоную супроводжувати вас і Мар'ям. Я зв'яжусь із відповідними людьми, щоб гарантувати, що події цього вечора залишаться неопублікованими. Дозвольте мені поговорити із цими злочинцями.
  
  
  Загрози генерала Сахеле, мабуть, були зайвими. Бар та його клієнтура являли собою кримінальний елемент, який рідко, якщо взагалі колись, залучається до шпигунської діяльності. Коли з якоїсь причини в справу втручаються ці маленькі негідники, основний удар завжди дістається головорізам. Бармен, клієнти та повії повинні бути досить розумними, щоб ніколи більше не говорити про це, навіть між собою. Сахеле відвів нас у свої особисті покої на військовій базі неподалік Асмери. Ми з Мар'ям сиділи у затишній вітальні і чекали, поки він закінчить серію телефонних дзвінків в іншій кімнаті. Нам нічого не залишалося робити, як балакати про дрібниці та пити. Призовник, який постачав нас напоями, також дуже ефективно виконував функції супроводжуючого. І я також підозрював, що генерал із цієї причини помістив його у вітальні. Коли генерал, нарешті, прийде, щоб допитати нас, мені доведеться не дозволити чортовій купі ворожості від нього, яка залишилася в нього з часів його перебування на Сандрусті, захлиснути мене.
  
  
  Тільки за чотири години, близько третьої години ранку, до кімнати зайшов генерал Сахеле і відпустив призовника. Переконавшись, що всі слуги лягли спати, він налив собі випити і сів у крісло з прямою спинкою. Його спина залишалася абсолютно прямою.
  
  
  — Ви все ще вірите, що Борджіа не був на борту корабля, який потопив ваш флот, містере? Картер? — спитав він.
  
  
  Я знизав плечима. — Ми просто припускаємо. Правильне питання полягає в тому, чи я думаю, що Гаард діяв за власною ініціативою. Оскільки я бачу в Гаарді не більше, ніж не дуже розумного лиходія, відповіді на це запитання — ні. Вони обоє залишилися тут.
  
  
  — Де ж тоді Борджіа?
  
  
  — Десь у Ефіопії, — сказав я. — З огляду на обставини я навряд чи захочу його шукати. І я не думаю, що такі пошуки будуть зустрінуті з розкритими обіймами».
  
  
  "Звичайно, ні", - сказав Сахеле. 'Г-н. Картер, тобі все менше й менше радіють у цій країні. Гаард помер на операційному столі, не приходячи до тями. Це означає ще одну втрачену нагоду дізнатися, де зараз ховається Борджіа.
  
  
  — Вам доведеться щось робити з цими ракетами, генерале. Це те, що приваблює до ваших країн несприятливі елементи».
  
  
  — Ні, містере. Картере, ти той, хто збирається щось із цим робити. Наразі тривають досить делікатні переговори. Ми даємо вам дозвіл вкрасти їх. Такий поганий вчинок, звичайно, робить вас персоною нон грата в Ефіопії, але це невелика ціна, щоб покласти край загрозі, яку вони становлять».
  
  
  На обличчі Сахеле була акуляча посмішка.
  
  
  Ваша країна має або буде авіаносець біля берегів Ефіопії. Гелікоптери доставлять техніків до країни. Ракети залишаються у пустелі, а ядерні боєголовки доставлять до Америки. Створення ракет потребує досить простої технології, лише ядерні боєголовки роблять їх небезпечними. Цей план вимагає з мого боку зради, але ніхто не дізнається про цей крадіжку, поки вона не буде скоєна, і я покладу всю провину на американців».
  
  
  "Ви керуєте військами, які їх охороняють?"
  
  
  - Так, - сказав він. «Вони були переміщені далеко до пустелі. Розумна ідея, чи не так?
  
  
  Дуже розумно, сказав я, контролюючи свій голос, щоби не показати жодних емоцій. «Ваш план відповідає низці потреб, які приносять користь усім учасникам. І якщо ти вважаєш, що неможливість повернутися до Ефіопії – невелика ціна для мене, нехай буде так.
  
  
  — Генерале… — почала Мар'ям.
  
  
  «Убережи свої слова, Мар'ям, — сказав генерал Сахеле. «Я думаю, ви знаєте, що м. Картер насамперед відданий своїй країні, а не тобі.
  
  
  'Я знаю це. І тому я його й поважаю, — сердито сказала вона.
  
  
  Сахеле насупився. Я запитував, чи був він досить пихатий, щоб підірвати цей план і порушити безпеку своєї країни заради забаганки. Потім він з кам'яним обличчям підвівся і відпустив нас.
  
  
  Остаточні деталі будуть узгоджені протягом наступних кількох днів. Насолоджуйтесь поки гостинністю Ефіопії, містере Картер.
  
  
  Я встав. «Я насолоджуюся найбільшою гостинністю, яку може запропонувати Ефіопія, генерал».
  
  
  Водій відвіз нас назад до моєї квартири. Там, коли ми знову залишилися самі, Мар'ям висловила свій гнів.
  
  
  - Нік, - сказала вона. "Як Сахеле може бути таким жорстоким?"
  
  
  — Він більше не хоче, щоб ти була його коханкою?
  
  
  'Вже немає.'
  
  
  «Він переконаний, що робить правильно. А люди бувають найжорстокішими, коли розуміють чесноту.
  
  
  Через п'ять днів ми подбали про кожну деталь, крім того, як вивезти мій одяг з Асмери, коли мене не стане. І ця проблема мене не турбувала. Хоук міг би замінити її або підібрати, як тільки я сяду на авіаносець.
  
  
  Генерал Сахеле повідомив мені, що він особисто супроводжує мене з Асмери о шостій ранку наступного дня. Це дало нам з Мар'ям останню ніч разом. Я подзвонив їй, коли вона закінчила роботу, і спитав, куди вона хоче піти. — Нам нема куди йти, — сказала вона. - Приходь до мене додому, Нік.
  
  
  Вона подала легку їжу і навмисно не перекладала розмову на тему мого майбутнього прощання. Після вечері вона поставила тарілки у раковину і вказала мені на плюшевий диван у вітальні.
  
  
  - Нік, - сказала вона, - я не повинна тобі говорити, але генерал організував для мене роботу в нашому розвідувальному агентстві. У зв'язку з цим мені доводиться робити численні поїздки, щоб відвідати наші посольства та консульства».
  
  
  — Ти добре попрацюєш, — сказав я.
  
  
  «Можливо, ми коли-небудь зустрінемося віч-на-віч».
  
  
  "Сподіваюся, що ні, але ніхто з нас не може це контролювати".
  
  
  — Я вважаю, що ні. Ви пробачте мені, Нік? Вона увійшла до спальні. Я взяв сигарету з коробки зі слонової кістки на столі. Можливо, вона пішла до спальні плакати. Враховуючи те, через що ми всі разом пройшли, я був вражений тим, що ніколи не бачив, щоб Мар'ям зомліла або заплакала. Було багато причин для радості в Данакілі, коли здавалося, що ми, мабуть, не переживемо голоду чи спраги або що нас уб'ють ворожі племена Данакіла; Тієї ночі вона запропонувала мені свою цноту; тієї ночі в моєму готельному номері, коли я попрощався з генералом Сахеле в тій атаці на штаб-квартиру Борджіа; тієї ночі в особистих покоях Сахеля, коли він тріумфально проголосив, що я буду оголошений персоною нон грата в Ефіопії; і, звичайно, сьогодні ввечері.
  
  
  Маріам, здавалося, витрачала надто багато часу на те, що вона робила, тому я подумав про кілька тижнів, що знав її. Знайомство з багатьма жінками, багато з яких були дуже красивими, було частиною моєї професії, але я міг згадати дуже небагатьох, які були б так само сильні у стресі, як ця висока дівчина Амхарії. Але скільки б разів я не бачив її, я завжди пам'ятатиму її як маленьку рабиню, приховану і з оголеними грудьми, горду і оточену піском пустелі.
  
  
  Двері спальні відчинилися. Я глянув туди. На мить мені здалося, що маю галюцинації. Мар'ям увійшла до кімнати як рабиня. Потім я відчув запах солодкої олії, що сяяла на її тілі, і зрозумів, що це була реальність і що вона, мабуть, якось прочитала чи вгадала мої таємні бажання. І тепер вона переконалася, що вони були виконані цієї ночі.
  
  
  Дві деталі відрізнялися від мого першого спогаду про Мар'ям: ми не були в пустелі і вона не була вкрита чадрою. На ній була тільки біла спідниця з майже павутиноподібної тканини, обвішана бісером. Воно нічого не приховувало і показувало кожен ковзний м'яз, коли вона граційно йшла килимом.
  
  
  «От як усе почалося, Ніке, — сказала вона.
  
  
  — Не зовсім так, Мар'ям. Борджіа не сподобалося б тебе так гарно одягати.
  
  
  «Хочеш випити прохолодного напою?»
  
  
  - Я хочу тебе, - сказав я, простягаючи їй руку.
  
  
  Вона відступила з усмішкою і сказала: «Ісламські жінки напоять своїх чоловіків перед тим, як лягти з ними в ліжко. "Тоді зроби це," сказав я, відповідаючи на її посмішку.
  
  
  Вона пішла на кухню. Я почув звук пляшки і дверцята холодильника. За мить вона повернулася зі срібною тацею зі склянкою на ній. Вона простягла мені тацю з легким напівпоклоном, щоб я міг узяти запотіле скло.
  
  
  — Де твоя склянка, Мар'ям? Я сказав.
  
  
  - Ісламські жінки не п'ють, Нік. Алкогольні напої заборонені добропорядному мусульманину».
  
  
  — Тоді як же ці данакіли так напилися тієї ночі, що ми втекли з їхнього села?
  
  
  «Згідно з Данакіль, Коран каже не пити вино, — сказала вона. — І вони пили тоді не вино, а місцеву самогонку. Вони мають дуже гнучку віру».
  
  
  Я пив солодкий напій, поки вона стояла у центрі кімнати і чекала. Мар'ям була Ефіопкою, це було так просто. Високі, горді, царські — не дивно, що амхарським племенам вдавалося триматися подалі від європейських колоніальних держав у вісімнадцятому та дев'ятнадцятому століттях, що перебувають під ярмом європейських колоніальних держав.
  
  
  Я запитав. - «Чому ти сьогодні одягаєшся як рабиня, Мар'ям?» — Тому що я знала, що ти хочеш цього. Якось ти сказав, що хотів би, щоб ми повернулися до пустелі. І я бачила твоє обличчя, це легка огида, коли я розстібала ліфчик або знімала трусики. Я хочу щоб ти був щасливий.'
  
  
  Я осушив свою склянку. Вона взяла його, поставила на тацю і поставила їх на стіл. Я вказав їй на диван поруч зі мною. Майже нерішуче вона опустилася на м'які подушки. Ми обійняли одне одного. Я відчув, як її руки послабили мою краватку і моя сорочка розстебнута. Вона відштовхнула мій одяг, поки я теж не виявився голим до пояса. Її шкіра була гаряча на моїй шкірі, коли вона притискала свої великі тверді груди до моїх грудей. Ми повільно поділили один одного. На мить я подумав, що Мар'ям відтворить ситуацію в пустелі, розстеливши спідницю на дивані чи килимі. Але коли вона розстебнула пояс і впустила одяг, то майже одразу встала і пішла до спальні.
  
  
  Я знову милувався її прямою спиною, пружними сідницями та довгими ногами, поки вона йшла через кімнату.
  
  
  Тьмяне світло проникло в спальню. Ліжко вже було відкинуто. Усміхаючись, Мар'ям лягла на спину і розкинула руки. Я поринув у її теплі обійми і притулився до неї. Потім я був у ній, і ми так захопилися, що в нас була одна думка про всесвіт, потім думки одна про одну, і ми обидва намагалися забути, що ця ніч буде останньою.
  
  
  Але ми не могли це зробити, і це усвідомлення дало додатковий вимір нашої пристрасті, нову силу та ніжність, які підняли її на нову висоту.
  
  
  О п'ятій годині ми ще не заснули. Мар'ям міцно обійняла мене, і на мить мені здалося, що вона таки заплаче. Вона подивилася в інший бік. Потім вона знову подивилася мені у вічі, стримуючи сльози.
  
  
  Я не встану, Нік, - сказала вона. — Я розумію, чому ти маєш іти. Я розумію, чому ти не можеш повернутись. Дякую тобі за все.'
  
  
  — Дякую, Мар'ям, — сказав я.
  
  
  Я встав і одягнувся. Я вже не цілував її і більше нічого не говорив. Більше не було чого сказати.
  
  
  
  
  Розділ 18
  
  
  
  
  
  Навіть якби я мав достатньо часу, коли я розлучався з Мар'ям, я б все одно не зібрав валізу. Єдиним багажем, який мені був потрібен, були Вільгельміна та Хьюго. Я не знав, хто може стежити за моєю квартирою, але я не хотів, щоб люди Борджіа мали час, щоб створити мережу спостерігачів і переслідувати мене на південь. Як би мені не подобалося жартувати над цим маніакальним виродком, який назвав себе на честь безжального тата епохи Відродження, я зрозумів, що моє головне завдання — вивезти ці ядерні боєголовки з Ефіопії. Я стрибнув у машину Сахеле, як тільки він під'їхав до бордюру, і він, не гаючи часу, поїхав. Сьогодні він вів машину сам.
  
  
  "Наша подорож займе весь день," сказав генерал. "Відпочинь."
  
  
  Я трохи поспав, а потім прокинувся. Генерал Сахеле добре вів машину і вправно маневрував між усіма тваринами та старими транспортними засобами, з якими ми стикалися чи проїжджали на нашому шляху трохи на південь.
  
  
  Хоча в Ефіопії автомагістралі краще, ніж залізниці, літаки набагато кращі. Він не пояснив, чому вирішив їхати, і я не збирався сумніватися у його мудрості.
  
  
  Більшу частину шляху він розповідав про свої дні у Сандхерсті, про своє захоплення та ненависть до британців. У мене виникло відчуття, що він хотів змусити мене почуватися винною за те, що я білий. У монологу була своя мета.
  
  
  "Мар'ям буде щасливішим з амхарським чоловіком", - сказав він.
  
  
  — Набагато щасливіше, — погодився я з ним.
  
  
  — Хіба ти її не любиш?
  
  
  Я поважаю її, — сказав я, старанно підбираючи слова. — Ви знаєте, хто я, генерале.
  
  
  "Ти шпигун".
  
  
  "І саме тому я уникаю постійного контакту з жінками".
  
  
  "Я допомагаю вам тільки тому, що Ефіопія не може дозволити собі стати ядерною державою".
  
  
  Генерал Сахеле потішив мене. Він був гарною людиною з сильним почуттям особистої честі, але йому ніколи не вижити у світі шпигунства. Він розумів правил. І тепер, коли мій світ злився з його офіційним світом, він зрадив його, висловивши низьку думку про секретних агентів. Йому було боляче, що його армія не може виграти бою без мене... або когось на зразок мене.
  
  
  Ми ночували в гостях у родичів генерала. Я не бачив жодної жінки. Наш господар, теж військовий, коротко заговорив зі мною, але мене вмовили залишатися у своїй кімнаті, поки ми не зберемося йти. І цей момент від'їзду настав за годину до сходу сонця.
  
  
  Генерал Сахеле відвіз нас до невеликого аеропорту.
  
  
  "Пілоту можна довіряти", - сказав він. «Використовуйте радіо, щоб зателефонувати своїм людям».
  
  
  Я влаштувався у відсіку зв'язку в задній частині гелікоптера і зв'язався з авіаносцем, коли двигуни прогрілися.
  
  
  «Ракети були глибоко доставлені в пустелю, — сказав генерал Сахеле. Немає військ, щоб їх охороняти. Коли ваші люди прибудуть туди, я піду. Тоді ви поїдете з Ефіопії, і я не радив би вам повертатися. Згодом я здійсню інспекційну поїздку та офіційно виявлю, що ядерних боєголовок більше немає. Буде багато хвилювань, а потім хтось дізнається, що шпигун Нік Картер був в Асмері і раптово зник. Потім хтось ще згадає, що в цей же час біля берегів Ефіопії був американський авіаносець. Росіяни шпигуватимуть і виявлять, що ядерні боєголовки перебувають у США. Вони скажуть нам, а я говоритиму про це і проклинатиму Америку за її ненадійність. Ви розумієте, м. Картер?
  
  
  - Так, - сказав я.
  
  
  Підрозділ США вже був у повітрі, п'ятнадцять морських вертольотів, які технічно вторглися в Ефіопію. Ніхто про це не знав, якби генерал Сахеле дотримався своєї обіцянки. Я був упевнений, що після того, як гелікоптери пройшли шлях углиб суші і взяли на борт ядерні боєголовки, зворотний шлях на авіаносець був зовсім не ризикованим, за винятком хіба що кількох технічних дефектів. Двадцять три різних ядерних пристроїв давали дуже надійну гарантію від зради. Їхнє обладнання добре витримало атаку на табір Борджіа, але це не означало, що воно витримає аварію вертольота.
  
  
  Я не вірив, що Сахеле планує зраду. Він розробив чудовий план з вивезення ядерних боєголовок із країни та визволення мене з Ефіопії, поклавши на мене провину, яка зробила б мене персоною нон грата. Генерал дуже хотів цього — це був його спосіб розлучити мене та Мар'ям. Якщо він не обдурив багатьох людей, включаючи Хоука, він допоміг мені з твердої впевненості в тому, що членство в Ядерній асоціації не принесе Ефіопії ніякої користі.
  
  
  Сам факт того, що така допомога мала надаватися таємно, означав, що інша сильна сторона хотіла, щоб ці ядерні боєголовки залишалися в Ефіопії. Мені залишалося лише сподіватися, що генерал Сахеле перехитрив інший бік. Вони були тими, хто міг збити військові гелікоптери і переслідувати нас.
  
  
  Ми пролетіли над трьома верблюжими караванами, що прямували на схід. Вони повернули спогади, які мені не дуже подобалися. Я також запитував, чи вчинили ефіопи будь-які дії проти данакілів, які підтримали Борджіа, але яких не було в селі в таборі під час нападу. Нинішній настрій генерала Сахеле перешкодив мені задовольнити свою цікавість. Питання у цьому напрямі може інтерпретувати як втручання у внутрішні справи.
  
  
  Ми почали втрачати висоту. Я подивився вниз і побачив сонце, що сяяло від ракет, вишикуваних акуратними рядами. Великі трактори, які їх відбуксували зі штаб-квартири Борджіа до пустелі, зникли. Мабуть, пли повітрям, бо всі сліди, здавалося, йшли лише в одному напрямку.
  
  
  «Скільки часу буде потрібно вашому підрозділу, щоб дістатися сюди, містере Картер? — спитав генерал Сахеле.
  
  
  - Двадцять хвилин, - сказав я йому.
  
  
  Він гукнув пілотові наказ. Ми зависли над районом трохи на захід від ракет і почали знижуватися. «Немає причин марнувати паливо», — сказав генерал. Вертоліт ударився об землю. Генерал узяв з полиці гвинтівку і запропонував мені взяти одну. Я переконав себе, що гвинтівка, яку я вибрав, мала повний магазин.
  
  
  "Давайте оглянемо їх", - сказав він, вискакуючи з дверей праворуч від вертольота.
  
  
  Я збирався піти за ним, коли автомати відкрили вогонь. Кулі зрішили борт вертольота, коли я пірнув назад усередину. Генерал Сахеле похитнувся і схопився за край підлоги гелікоптера. Я нахилився і швидко втягнув його. Гелікоптер струснув, коли гвинти знову закрутилися. У нас потрапили нові кулі, і я відчув свист кулі, що влетіла у відчинені двері. — Вгору, — гукнув я пілотові.
  
  
  Він прискорився, і ми злетіли у повітря. Потім пропелери заробили на повну потужність і ми пішли з-під обстрілу. Я схилив коліна перед генералом Сахеле.
  
  
  — Заберіть їх з Ефіопії, — слабко сказав він.
  
  
  - Так, генерале.
  
  
  - Їм тут не місце. Ти чуєш...'
  
  
  Він кашлянув кров'ю і помер, не встигнувши закінчити пропозицію.
  
  
  Я пішов уперед, щоб спрямувати гелікоптер, і сказав йому, що генерал мертвий.
  
  
  "Я відвезу його до шпиталю", - сказав пілот.
  
  
  — Ні, ми залишаємось тут.
  
  
  «Я везу генерала Сахеле до шпиталю», — повторив він, потягнувшись за пістолетом за поясом.
  
  
  Мій правий кулак потрапив йому під щелепу. Я стягнув його з місця пілота і взяв на себе керування гелікоптером. Це був американський літак, з яким я познайомився в аеропорту АХ років п'ять-шість тому. Я літав не дуже добре, але я мав достатньо досвіду, щоб описувати великі кола, поки не прибули американці. Я на мить відпускаю керування, щоб забрати у пілота 45 кольт з кобури і переконатися в тому, що в патроннику є куля і запобіжник зафіксують. Потім я продовжив крутитись по колу.
  
  
  За нами спостерігали, і коли я летів на схід від ракет, то міг ясно бачити армію.
  
  
  Пілот почав рух. Він розплющив очі і дивився на мене. Він спробував підвестися.
  
  
  — Сідай, — сказав я, тримаючи в руці кольт у його бік.
  
  
  - Ти напав на мене, - сказав він.
  
  
  "Ми залишимося в повітрі, поки мої люди не прибудуть сюди", - сказав я. «Якби ти літав колами, як я тобі казав, я б не напав на тебе». Я вирішив звернутися до його лояльності. «Останнім наказом генерала Сахеле було вивезти ці ядерні боєголовки з Ефіопії… і ми зможемо цього зробити, якщо полетимо назад у гори».
  
  
  Вертоліт увійшов до повітряної ями, і мені знадобилися обидві руки, щоб знову взяти його під контроль. Коли я знову озирнувся, пілот уже встав і, хитаючись, попрямував до гармати. Якби я не дозволив гелікоптеру ненавмисно підстрибнути, мав би шанс схопити пістолет і вистрілити в мене. Я ретельно прицілився і прострелив коліно.
  
  
  Він похитнувся замість того, щоб впасти. Вертоліт знову пірнув. Пілот спіткнувся об тіло генерала Сахеле і випав через відчинені двері. Я не хотів, щоб це сталося. Він мав дожити до того, щоб розповісти начальству про ракети, заховані в «Данакілі». Тепер було дуже ймовірно, що ефіопи звинуватить мене у смерті генерала Сахеле. Я взяв мікрофон, щоб покликати американців, що наближаються.
  
  
  Я запитав. — Чи з вами є озброєні люди?
  
  
  «Дванадцять», — була відповідь.
  
  
  — Цього недостатньо, але це потрібно зробити. Ось у чому проблема. Я доповів людям, які охороняли ракети.
  
  
  — Дванадцять морпіхів, — сказав командир підрозділу. «Спочатку ми посадимо вертоліт із ними на борту. Ви зможете побачити нас приблизно за три хвилини.
  
  
  — Дуже добре, — сказав я. — Я приземлюсь перед тобою.
  
  
  Дванадцять морських піхотинців – ми поступалися лише у співвідношенні один до двох.
  
  
  ***********
  
  
  Я посадив свій вертоліт якраз перед тим, як прибули морські піхотинці. Це був ризикований маневр, але, приземлившись збоку від ракет, я сподівався вистежити Данакілов, що влаштував нас засідку. Я приземлився приблизно за сотню ярдів у відкритій пустелі. Я вискочив і побіг від вертольота.
  
  
  Спекотне сонце обпалювало моє тіло. Я чув гуркіт пострілів і кулі, що врізалися в ефіопський вертоліт. Потім стався вибух; мене пронизала пекуча спека, коли куля пробила паливний бак і підпалила його. Я вже відмовився від ідеї заповзти, міцно стиснув рушниці і помчав геть піском, намагаючись бути якнайменше.
  
  
  Я пірнув за низьку дюну, коли кулі встромилися в пісок і пролетіли над моєю головою. Я взяв першу гвинтівку та прийняв вогневу позицію лежачи. Близько десяти данакілів стріляли у мене в пустелі. Ще десять були ще з ракетами. Я відкрив вогонь у відповідь і знищив двох перш, ніж моя гвинтівка спорожніла.
  
  
  Друга гвинтівка була наполовину порожньою, а ще один данакіл упав, коли вони пірнули в пісок. Вони стали наближатися до мене, прикриваючись вогнем інших. Я перебрався на другий бік дюни і встиг повалити ще одного супротивника до того, як у другій рушниці скінчилися патрони.
  
  
  Вони були вже зовсім близько, і дуже скоро один із них мене підстрелить. Я почав думати про те, що прорахувався, коли в небі з'явилися гелікоптери ВМС США і морпіхи відкрили вогонь. Бій закінчився за п'ять хвилин. Я не мав можливості зробити ще один постріл. Сержант морської піхоти повільно йшов до мене піском. Він віддав честь і сказав: «Пан. Картер?
  
  
  — Справді, сержант, — сказав я. 'Точно вчасно. Хвилина по тому, і ви повинні були прогаяти задоволення врятувати мене.
  
  
  "Ким вони були?"
  
  
  Данакіли. Ви колись чули про це?
  
  
  "Ні, сер".
  
  
  «Вони другі найкращі бійці у світі».
  
  
  Посмішка розколола його обличчя. — Хто найкращі, сер?
  
  
  — Морські піхотинці США, — сказав я.
  
  
  Він вказав на ефіопський вертоліт, що горить. — Хтось ще був з вами, сер?
  
  
  'Одна людина. Але він уже був мертвий. Як скоро ми зможемо запустити сюди фахівців із ракет?
  
  
  Лейтенант, який мав досвід поводження з ядерною зброєю, командував загоном із двадцяти техніків. Він мав багато запитань, але я змусив його замовкнути.
  
  
  — Це довга історія, командере, — сказав я. "Ви не уповноважені слухати все це, і вам не сподобається та частина, яку я збираюся вам розповісти".
  
  
  — Що це, містере? Картер? - сказав він .
  
  
  «Що ця пустеля кишить людьми, які думають, що вбивати ворогів веселіше ніж грати у футбол. У нас дванадцять морських піхотинців. І я бачив тридцять чи сорок таких данакілів разом.
  
  
  Він зрозумів ситуацію. Чоловіки негайно розпочали демонтаж ядерних боєголовок. Вони демонтували п'ять ядерних боєголовок і завантажили їх у вертоліт, коли зі східного боку ракет пролунало кілька пострілів. Морські піхотинці відразу вступили в бій, як тільки я вийшов з тіні однієї з ракет, де сидів, і витяг Вільгельміну. Я чекав на звук нових пострілів, але його так і не було. Потім до мене по піску підбіг один із матросів.
  
  
  пан. Картер, - сказав він, задихаючись. — Ви можете зараз прийти? Якийсь маніяк хоче підірвати ракети.
  
  
  Я побіг за ним піском. Ми досягли вершини невисокої дюни, і я побачив товсту білу людину з коробкою в руках. Він стояв поруч із однією з вкрадених у єгиптян ракет російського виробництва. Тієї ночі в апартаментах Сахелеса я вгадав: Чезаре Борджіа був ще десь в Ефіопії.
  
  
  
  
  Розділ 19
  
  
  
  
  
  Я стояв приблизно за п'ятнадцять ярдів від Борджіа. Легкий постріл Вільгельміни. На жаль, я не міг собі дозволити зробити цей постріл. Я не потребував пояснення тієї маленької коробочки, яку Борджіа тримав у руці, особливо коли я побачив дроти, що йшли від коробки до ядерної боєголовки. Це була надзвичайно проста зброя. Звичайні вибухи приводять у дію ядерні боєголовки. Електричні імпульси викликають звичні вибухи. Все, що потрібно було зробити Борджіа, - це натиснути кнопку або клацнути вимикачем, і в пісках Данакіла відбудеться найбільший і найсильніший вибух в історії з Ніком Картером в епіцентрі. - Опустіть пістолет, містере. Картер, - закричав Борджіа.
  
  
  Я кинув Люгер у пісок. На той момент мені хотілося зробити дві речі. Одним із них було вбити Борджіа. А інша справа була не роздратувати командира частини. Якби він не послав до мене гінця, я міг би знайти спосіб дізнатися про Борджіа і вбити його.
  
  
  - Підійди до мене дуже повільно, - наказав Борджіа.
  
  
  Чи знав він про Х'юго? Я подумав про свої попередні контакти з людьми Борджіа. Гаард бачив, як я вбив Ларсен на борту «Ганса Скейельмана», і якби він мав чудовий нічний зір, він би бачив, як я вдарив його ножем. Однак, коли він схопив мене, я був беззбройний, і детективам "Ганса Скейельмана" не вдалося виявити Хьюго в моєму багажі. Зрозуміло, що в таборі Борджіа я теж був беззбройний, а коли повернувся, то був за спиною роти ефіопських інспекційних військ. Шість ночей тому в Асмері, коли Гаард та його підручні напали на мене, я використав тільки пістолет та газову бомбу. Х'юго залишався в піхвах. Так що, навіть якщо розвідка Борджіа працювала нормально, цілком імовірно, що він думав, що єдиний ніж, яким я користувався колись, знаходився на дні Атлантики.
  
  
  Ну, я був готовий його застосувати. І як я б його використав зараз? Борджіа тримав правий вказівний палець на кнопці. Тепер я був досить близько, щоб порахувати дроти. Двоє з них бігли від ящика до головної частини ракети, що витяглася за спиною Борджіа праворуч — ліворуч від мене — немов якийсь футуристичний змій, що грівся на сонці. Я ставив собі запитання, наскільки Борджіа дозволить мені стати ще ближче.
  
  
  «Зупиніться, містере. Картер, - сказав він.
  
  
  Три метри. Я зупинився. Був майже опівдні, і спекотне сонце обпалювало мої ноги крізь підошви важких черевиків та товсті шкарпетки, що були на мені.
  
  
  - Борджіа перестав кричати. Він люто глянув на мене. Він сказав: «П. Картер, зроби два обережні кроки праворуч.
  
  
  Я слухався. Моє тіло більше не закривало огляд матросів і морських піхотинців. Я сподівався, що ніхто позаду мене не виявить героїзму. Більшість морських піхотинців – снайпери з гвинтівкою. Без сумніву, один з них міг би повалити Борджіа через ракету, але конвульсивний рух його пальця клацнув би вимикачем і підірвав би нас усіх. "Приготуйтеся до того, щоб ви всі пішли", - сказав він їм. «Я хочу, щоб ви всі були у вертольотах та у повітрі через п'ять хвилин» .
  
  
  Борджіа збожеволів. Я завжди вважав його божевільним, відколи дізнався, що він змінив ім'я з Карло на Чезарі. Але тепер я мав доказ. Він не мав жодної зброї, крім детонатора, прикріпленого до ядерної боєголовки.
  
  
  Він ніяк не міг прикінчити мене. Він міг убити мене, тільки підірвавши ракету, чим убив би себе. Він викликав мене, щоб я став свідком його останнього акту, його дикого самогубства у вибуху атомної бомби.
  
  
  Але чи розумів він свою безперспективність? Вода струмувала по моєму тілу не тільки через сонце та гарячий пісок. У мене було три, а то й чотири хвилини, щоб проникнути в думки цього божевільного, дізнатися про його плани і придумати спосіб їх нейтралізувати. Навіть якби він змусив мене роздягнутися догола і лягти на живіт на пісок після того, як матроси та морські піхотинці зникли, навіть якби він вихопив Х'юго і тримав його за кілька дюймів від мого тіла, було б дуже малоймовірно, що він зміг би здолати Кілмайстра. Я повинен був упоратися з ним швидко. - "З цими вашими друзями в уряді Ефіопії було б набагато розумніше з вашого боку спробувати вижити, а не турбувати нас таким чином", - сказав я стриманим тоном. — Ти все ще можеш боротися з нами пізніше.
  
  
  «Мої друзі налякані, – сказав він. – «Вони дурні. Вони не знали, що я підготував засідку для вас і вашого опереткового генерала в Данакілі.
  
  
  — Ви маєте багато контактів серед данакілів, — сказав я.
  
  
  Я не хотів, щоб Борджіа раптово прийшов до тями. Він не очікував, що Данакили сьогодні програють битву. Він думав, що вони могли б знищити морпіхів із засідки, яку він влаштував для Сахеле та мене. Але один із його людей був надто нетерплячий і вистрілив у той момент, коли з'явився генерал. Тепер Борджі не мав виходу. Як тільки він дізнається про це, він клацне вимикачем і надішле електричний струм по проводах, що ведуть до ядерної боєголовки.
  
  
  Провід? Я швидко оглянув їх. Я сподівався, що вони врятують мені життя.
  
  
  Я бентежливо зволікав з аналізом біографії та характеру Борджіа. Політичний агітатор в Італії, студент коледжу, чиє навчання було в основному академічним і теоретичним, блискучий лідер, що вмів поводитися з політиками та військовими, самопроголошений головнокомандувач, який залишив брудну роботу таким людям, як Василь Пачек… чому у Борджіа вистачило розуму? Я знайшов його вразливе місце.
  
  
  Проводи закінчувалися металевими затискачами, на зразок тих, що кріпляться гвинтом. Борджіа щойно насадив їх на ядерну боєголовку. Я вивчив їх дуже уважно. Один, який був підключений до верхньої точки контакту, був прикріплений лише до наконечників. Найменше смикання за провід розірве ланцюг і унеможливить детонацію. Все, що мені потрібно було зробити, це стати так, щоб я міг схопитися за дроти, перш ніж він клацне вимикачем. Я зробив крок уперед.
  
  
  — Стій на місці, — гукнув Борджіа.
  
  
  Двигуни вертольотів заревіли, коли бойовий загін готувався до відходу.
  
  
  — Вибач, — лагідно сказав я. «У мене судома в нозі. У цьому чортовому ефіопському гелікоптері було мало місця, що я ледве міг навіть витягнутися, щоб сісти зручніше».
  
  
  — Іди сюди, щоб я міг доглядати тебе.
  
  
  Я зробив кілька кроків вліво, поки майже не торкнувся атомної боєголовки. Борджіа не спускав з мене очей, коли хотів краще розглянути мене і людей, що відлітають. Це означало, що він знав, що його зв'язки були поганими. Я ставив собі запитання, чи допоможе мені це знання чи завадить.
  
  
  Мені майже довелося кричати, щоб бути почутим через шум вертолітного флоту. — Ти пам'ятаєш Мар'ям, Борджіо?
  
  
  - Я поверну її, - блефував він. «Вони повернуть її мені, або я кошторису всю цю забуту Богом країну з карти».
  
  
  - Вона трохи пошкоджена, - сказав я, тихо вибачаючись за неї.
  
  
  — Що ви маєте на увазі, містере? Картер?
  
  
  «Вона була моєю коханкою з того часу, як ми втекли з твого табору».
  
  
  Такі чоловіки, як Борджіа, страждають від хибного уявлення, що кожна жінка є приватною власністю. Нормальний чоловік зґвалтував би або спробував спокусити таку гарну рабиню. У будь-якому разі, він напевно не став би намагатися зробити її символом своїх надій на те, що одного разу він правитиме Ефіопією. Він перестав думати про неї як про жінку зі своїми бажаннями та потребами. І саме тому мій коментар розлютив його. І лише на якийсь час він ненадовго втратив увагу до поточних обставин.
  
  
  Він зробив крок до мене, тримаючи чорну коробку з детонатором у правій руці і тримаючи палець приблизно за три чверті дюйма від перемикача. Можливо, це була не зовсім та, яка мені була потрібна, але це було все, що я збирався отримати. Я пірнув уперед.
  
  
  Він інстинктивно скинув ліву руку, щоб відбити мою атаку. Час діяти минув, коли він зрозумів, що я пірнаю на дроти, а не на нього.
  
  
  Мої руки знайшли їх. Я їх просто смикнув. Верхній провід, який я визначив як найслабший, відірвався від місця контакту ядерної боєголовки.
  
  
  Я почув, як Борджіа лається позаду мене. Я обернувся, щоб розібратися з ним. Безглуздо він кілька разів клацнув вимикачем. Я схопив єдину нитку, яка все ще була прикріплена, і смикнув її; вона також відірвалася. Тепер у Борджіа в руках не було нічого, крім детонатора, з'єднаного з пісками пустелі Данакіль. Гелікоптери злетіли і хитнулися над нашими головами. Я сподівався, що хтось зазирне туди, бо якщо я залишуся тут один, у мене буде справжня проблема. Якось я пережив перехід через Данакіль, але шанси зробити це вдруге були дуже малі.
  
  
  Борджіа перестав намагатися встановити контакт перемикача і люто дивився на мене. Я спокійно витяг Х'юго з піхов.
  
  
  - Картер, виродок, - люто сказав він.
  
  
  Мені більше не було чого сказати Борджіа. Коли Хоук відправив мене на цю місію того дня, коли у нас була призначена зустріч у ресторані у передмісті Вашингтона, він сказав, що не знає, чи це була робота Кіллмайстра чи ні. Це рішення було частиною мого завдання. Борджі мав надто багато важливих контактів в Ефіопії.
  
  
  Тепер, коли генерал Сахеле був мертвий, я не знав, які неприємності він знову може завдати. Крім того, йому надто подобалося підривати такі штуки, як ядерні боєголовки, щоби бачити в ньому корисного громадянина.
  
  
  Я підійшов до нього, Х'юго націлився йому в серце. Він кинув у мене марний детонатор. Я пірнув, але рух завадив мені прицілитися. Борджіа спробував втекти по пухкому піску, але опори в нього було замало. Лівою рукою я схопив його за комір і жбурнув на землю. Моє коліно вперлося йому в горло, коли я впав на нього зверху, і стилет встромився йому в груди.
  
  
  Я встав і замахав руками. Полетіли ще два вертольоти. Потім один раптом обернувся. Він приземлився на пісок за кілька ярдів від мене, і з нього вистрибнув сержант морської піхоти.
  
  
  — Я бачу, ви його нейтралізували, сер, — сказав він.
  
  
  'Так.'
  
  
  Він повернувся до гелікоптера і закричав. «Повідомте командира, перш ніж він повністю вийде із зони радіозв'язку».
  
  
  — Цей командир був у повітрі з першим вертольотом, сержанте?
  
  
  'Секунда.'
  
  
  "Це все ще чудова історія для їдальні авіаносця сьогодні ввечері".
  
  
  Його усмішка чудово виражала мої почуття.
  
  
  Лейтенант-коммандер Вільям К. Шедвелл не любив мене всім серцем. Як і більшість солдатів, він мало що знав про AX. І те, що він знав про це, не заспокоювало його. І моя думка про нього зробила його ще менш задоволеною. Я відклав це в бік, поки інженери продовжували демонтувати ядерні боєголовки та вантажити їх на борт гелікоптерів. У нас була довга і дуже неприємна розмова.
  
  
  — Я визнаю, що припустився кількох серйозних помилок, містере Картер, — сказав він нарешті.
  
  
  — Продовжуйте це визнавати, командере, — запропонував я. «Піти на другому гелікоптері — це боягузтво. Це звинувачення, і я майже збожеволів, щоб пред'явити його».
  
  
  Вдруге коли він йшов, він зробив краще. Він сів на останній вертоліт, щоб злетіти разом зі мною. Ми кружляли над районом, тепер освітленим сонцем. Ядерні боєголовки були в інших вертольотах, і частина літаків вже має бути у безпеці на авіаносці. Досі ефіопські війська не розпочали розслідування порушення нами їхнього повітряного простору. І я припускав, що накази Сахеля діятимуть до кінця нашої місії. Ракети лежали в пустелі, як частина лісу, що впав, скам'янілого. І вони довго там лежали б, якби їх ніхто не знайшов.
  
  
  'Г-н. Картер, - сказав коммандер Шедвелл, - хто був цей Борджіа?
  
  
  «Таланливий божевільний. Він хотів стати імператором Східної Африки та розпочати Третю світову війну. Зібрані вашими людьми ядерні боєголовки були націлені на Каїр, Дамаск та Тель-Авів.
  
  
  — Він точно був божевільним. Він був готовий підірвати всіх нас. Вистачило б і однієї ядерної боєголовки, але ланцюгова реакція покрила всю цю частину світу радіоактивними опадами».
  
  
  Ми були на півдорозі через Червоне море, коли Шедвелл поставив ще одне запитання: Картере, чому ці ефіопи не хотіли залишити собі ядерні боєголовки?
  
  
  Я глянув на пісок, тепер ледь помітний у сутінках. Я подумав про каравани верблюдів, що пробираються через пустелю Данакіль. Потім я подумав про Мар'ям.
  
  
  — У них є кращі речі, — сказав я.
  
  
  
  
  
  
  Про книгу:
  
  
  Зникнення ракет з Єгипту та Ізраїлю викликало взаємні звинувачення між двома країнами. Але AX, розвідувальна служба президента Америки, має достовірну інформацію, що вказує на інший напрямок, на ефіопський Данакіль, один з останніх регіонів світу, де зрадник-італієць, який називає себе генералом «Чезаре Борджіа», займався мерзенними справами. Людина без докорів совісті, на шляху до влади. Вистежити і знищити Борджіа в його добре озброєному місті, в пустельній місцевості, повній сипучих пісків, було майже нездійсненним завданням навіть для Картера. Але необхідність демонтувати ядерну зброю, яка цілком може розв'язати Третю світову війну, вартує витрачених зусиль, навіть ціною важких жертв... Єдиною партнеркою Картера була Мар'ям, прекрасна дочка ефіопського сановника.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Контракт у Катманду
  
  
  перевів Лев Шкловський на згадку про загиблого сина Антона
  
  
  Оригінальна назва The Katmandu Contract
  
  
  
  
  Перша глава
  
  
  Він був швидший і спритніший, ніж я собі уявляв. І він був смертельно небезпечний. В одній руці він тримав міцну дерев'яну палицю розміром з кувалду, здатну розколоти мій череп на сотні кривавих уламків. Людська кістка вже ламається під тиском у вісім з половиною фунтів, а людина, що володіє палицею, може легко докласти зусилля, що втричі перевищує цю силу.
  
  
  Зайве говорити, що я не збирався дозволяти цьому статися.
  
  
  Мої ноги ковзнули по гладкій підлозі, коли він кинувся вперед для атаки. Він накинувся, розмахуючи битою, маючи намір зламати мені грудну клітку. Я відповів так, як мене вчили, тому що я практикував знову і знову з великим болем та зусиллям. Моє тіло рухалося інстинктивно; дія була майже рефлексом. Я сіпнувся вправо, поза досяжністю палиці, що гойдалася в повітрі. Я чув, як вона свистить у повітрі, але я не збирався стояти безцільно, поки не відчув, як він ударив мене по ребрах, ламаючи кістки і м'язи з болісною силою парової ковзанки. Я блокував атаку, ляскаючи долонями та передпліччям по руці супротивника. Моя мозолиста рука вдарила чоловіка по лікті. Інша моя рука торкнулася його плеча.
  
  
  На мить він був паралізований. Потім він спробував відступити і знову вдарити битою. Але тепер мій час реакції був кращим, ніж його. Я пірнув уперед, перш ніж він встиг застосувати свою зброю, схопив її за рукав і притяг до себе. Його гаряче дихання
  
  
  зісковзнуло на моєму обличчі, коли я підняв іншу руку. Це мав бути останній удар, жорстокий удар моєї руки, який я нарешті освоїв тиждень тому.
  
  
  Я хотів підняти руку для гострого удару п'ятою по його підборідді. Але перш ніж я встиг зробити рух, він схопив мене за ногу і зачепив ступнею за кісточку. Одним швидким рухом його голова відкинулася назад, поза досяжністю моєї руки, і ми обоє опинилися на підлозі. Я потягнувся до битви, намагаючись заволодіти смертоносною зброєю.
  
  
  Мій противник задихався, майже захекавшись, намагаючись збити мене з ніг. Але я не ворушуся. Я притиснув коліна до внутрішньої сторони його зап'ястей всією своєю вагою за ними, викликаючи болісний біль у потрібних точках тиску його рук. Кістки зап'ястя важливі, якщо ви хочете когось вбити, і мої коліна паралізували його руки рівно настільки, щоб я міг вирвати биту з її ослаблої хватки.
  
  
  Я притис биту до його шиї. Його обличчя почервоніло, коли я натрапив на його кадик і пригрозив розчавити йому дихальне горло. Але потім я почув, як він ляснув долонею по добре натертій паркетній підлозі.
  
  
  Це був знак, на який я чекав.
  
  
  Я одразу відскочив і підвівся. Я вклонився в пояс, допоміг супернику підвестися з підлоги і дивився, як він теж вклонився. Він повернувся, щоб поправити свій тобік, приписане плаття з грубої білої тканини. Сорочка була застебнута значним чорним поясом сьомого ступеня. Було б грубо, якби він упорядкував свій одяг, не повернувшись до мене спиною. Я почекав, поки він знову повернеться до мене. Потім він поклав мені руку на плече і кивнув, схвально посміхаючись.
  
  
  «З кожним днем ти стаєш все кращим і спритнішим, Чу-Мок», — з усмішкою сказав мій інструктор.
  
  
  У його рідній Кореї це ім'я означало "Кулак". Я був задоволений компліментом, тому що він був найкращим майстром бойових мистецтв нашого уряду і АХ міг дозволити собі користуватися його допомогою. А майстер Чжоєн був не з тих, хто щедрий на похвали. Він не поспішав робити компліменти, якщо тільки не відчував, що вони справді заслужені.
  
  
  "Моя майстерність - це твоя майстерність, Кван-Чанг-нім", - відповів я, використовуючи правильний термін для посади інструктора.
  
  
  "Ваші добрі слова дуже щедрі, мій друже". Після цього ми обоє замовкли, стиснувши кулаки і піднісши їх до грудей у класичній позі Колісниці розумової та фізичної концентрації, позі повної та абсолютної уваги.
  
  
  «Кван-джанг-нім ке кен-не», Я гаркнув, повертаючись, щоб поклонитися чоловікові поряд зі мною. Він був найзвішенішою людською машиною, яку я коли-небудь бачив.
  
  
  Він відповів на мій уклін і повів мене до виходу з доджангу, добре обладнаного спортзалу, де ми провели більшу частину дня. Біля дверей ми обидва повернулися та вклонилися. Цей простий ритуал свідчив як про взаємну повагу майстра та учня, так і про повагу до спортивної зали як навчального закладу. Хоча це може здатися дивним, всі ці цивілізовані люб'язності, якими оточене таке жорстоке заняття, є невід'ємною частиною Кенг-фо та корейської форми карате, тайквандо.
  
  
  Ще раз дякую, майстер Чжоєн, - сказав я. Він кивнув, вибачився і зник через бічні двері, що вели до його кабінету. Я йшов коридором у душові, коли з-за рогу з'явився чоловік і перегородив мені шлях.
  
  
  — Ти смердить, як козел, Картере, — сказав він з добродушним сміхом. Але в усмішці, здавалося, був відтінок невиразного занепокоєння.
  
  
  Нелегко було ігнорувати його стурбованість або смердючу сигару. Але я не почав жартувати, бо Хоук тепер дивився на мене з холодною і майже розважливою рішучістю. На посаді директора та оперативного начальника АХ, найпотайнішого та смертоносного підрозділу американської розвідки, його не можна було сприймати легковажно. Тому я зберігав благоговійну мовчанку.
  
  
  — Ти добре знаєш мене, чи не так?
  
  
  Брудна чорна смердюча сигара бовталася між його губами, обгризений кінець був затиснутий між його зубами. Він говорив зі смертельною серйозністю, і я спіймав себе на тому, що рухаю головою вгору і вниз, ніби в мене раптово скінчилися слова.
  
  
  - Ось чому ви мене навчили, сер, - сказав я нарешті.
  
  
  "Все надто вірно," сказав він. Він дивився повз мене, його очі були далекою точкою. - Як твоя нога? — спитав він за мить.
  
  
  Коли я був на завданні в Нью-Делі, мене вдарили стилетом, який нагадував мій власний безцінний Хьюго, у стегно. Але рана добре загоїлася, і, якщо не рахувати трохи кульгавої ходи, яка скоро зникне, я був у досить гарній формі. «Нічого страшного… просто шрам, який можна додати до списку. Але в іншому я гаразд.
  
  
  "Я сподівався почути це", - відповів мій бос. Хоук витяг недожовану сигару з рота і почав ходити туди-сюди на ступнях. Він видихнув нервову напругу; занепокоєння, навіть коли він спробував пожартувати і сказав мені, як важко в наші дні отримати гарну гавану. Але я знав, що сигари були останніми, про що він думав.
  
  
  - Наскільки все погано цього разу, сер? — почув я своє запитання. Він навіть не здавався здивованим, що я прочитав його думки. — Як би це не було погано, — задумливо відповів він. — Але… тут не місце говорити про це. Спочатку прийми душ, а потім приходь, скажімо, за півгодини до мене в офіс. Цього достатньо, щоб трохи привести себе до ладу?
  
  
  — За двадцять хвилин.
  
  
  Як я вже сказав, через двадцять хвилин я був в офісі Хоука. Його настрій погіршився, і в куточках його рота і тепер уже зморшкуватому чолі проступили лінії хвилювання і занепокоєння. Він глянув на годинник, показав на стілець і поклав руки на стіл. Відсунувши вбік кришталеву попільничку, наповнену не менш ніж шістьма недопалками його смердючих улюблених сигар, Хоук підняв очі і стомлено і стурбовано посміхнувся.
  
  
  — Що вам відомо про сенатора Голфілда?
  
  
  Я не просив його повторити це ім'я, але й не розслабився і не звалився на стілець. «Почнемо з того, що він один із найшанованіших людей в уряді. Він також є головою впливового комітету збройних сил. Багато в чому це пов'язано із розміром нашого бюджету, якщо я правильно пам'ятаю. Минулого року його було переобрано на третій термін. Досить вражаюча річ, якщо подумати. Щось близько шістдесяти семи відсотків поданих голосів. Його виборці ігнорували партійні інтереси. Вони просто хотіли Голфілда... і вони його здобули.
  
  
  "Я радий, що ви все ще знаходите час читати газети", - відповів Хоук. "Але одного ти ще не читав, Нік, а саме того, що у Голфілда проблеми, великі проблеми".
  
  
  Я нахилився вперед у своєму кріслі. Національна безпека була не для АХ. Якби мені довелося мати справу з проблемами Голфілда, то лише тому, що проблеми сенатора поширилися у всьому світі. Але я гадки не мав, у які неприємності може потрапити сенатор. — Слухай, Ніку, я всю ніч не спав із цією чортовою штукою. Президент зателефонував мені вчора вдень, і те, що він мав сказати мені, було не дуже добрим. Слухай, я зіграю з тобою відкрито, тому що я думаю, ти вже знаєш, чому я хочу поговорити з тобою.
  
  
  Якби Білий дім дзвонив, проблеми Голфілда явно становили загрозу міжнародній безпеці та світовому порядку. Так що я кивнув, тримав рота на замку і чекав.
  
  
  «Голфілд вдівець. Можливо, ви теж читали. Його дружина загинула в автокатастрофі на початку минулого року. Безглузда трагедія, що посилюється тим, що вона залишила не тільки чоловіка, а й двох дітей. Близнюки, хлопчик і дівчинка. Я знаю Чака особисто, Нік, хоча це не має жодного відношення до цієї операції. Я також знав його дружину. Я дуже любив її і досі жахливо за нею сумую. Я також зустрічався із дітьми Голфілда. Пристойні, розумні діти, якими може пишатися будь-який чоловік.
  
  
  Він різко зупинився, глянув на свої руки та вивчив нігті; жовта пляма від нікотину бігла по одному з його вказівних пальців. Я мовчав, чекаючи, що він пояснить мені, в чому річ.
  
  
  — Їх викрали, Ніке, — раптом сказав Хоук. 'Обох. Хлопчика та дівчинку.
  
  
  «Викрадені? Де...? Що трапилося?'
  
  
  «Діти відпочивали із групою. Вчитель та кілька учнів зі школи тут, у Вашингтоні, яку вони відвідують. П'ять днів тому вони були у Греції. Потім сенатор отримав повідомлення. Він пошепки додав: «І президент теж».
  
  
  — Де вони були зараз?
  
  
  "В Афінах", - відповів він. — Але це нічого не означає, бо їх більше нема в Афінах, Нік. Якось вони були вивезені з країни контрабандою, хоча ми досі не знаємо, як це було зроблено. Але їх більше нема у Греції.
  
  
  — То де вони?
  
  
  'У Непалі.'
  
  
  Він дозволив мені це осмислити, і навіть коли я думав про це, важко було повірити. 'Непал?' - повторив я. У мене був образ засніжених вершин, хіпі.
  
  
  Нічого іншого, нічого. — Навіщо, заради бога, їх везти туди?
  
  
  — Щоб допомогти фінансувати революцію, ось чому, — відповів він. Саме тому президент попросив підключити АХ. Тому що Непал все ще монархія. Король має абсолютну владу. — Так… — підняв руку, коли я втрутився, — є виборний уряд, закон, але король зберіг майже повний і тотальний контроль над країною. Нині, як ви знаєте, Непал — це клин, буферна зона. Вона може бути маленькою, не набагато більшою за Північну Каролину, але це не применшує її важливості, особливо якщо ця маленька країна знаходиться прямо між Китаєм та Індією. І в цей момент король прихильний до заходу.
  
  
  «Але не революціонери у Непалі».
  
  
  'Вірно. Успішна ліва революція там, у Непалі, перекриє буферну зону і, можливо, призведе до політичної анексії цього району Пекіном. Ви знаєте, що сталося з Тибетом. Що ж, той самий політичний сценарій і ті самі політичні чвари можна було з таким самим успіхом реалізувати і в Непалі. І якщо Непал впаде перед Пекіном, ми не знаємо, що буде з Індією чи з усім континентом».
  
  
  — І які стосунки до цього мають діти Голфілда? — спитав я, хоч знав відповідь ще до того, як запитав.
  
  
  Їх віддадуть за діаманти вартістю мільйон доларів. Ось що вони мають із цим робити, N3, - сказав він. Він відкинувся на спинку стільця і вдарив кулаком по столу. «Один мільйон, якщо Чак Голфілд колись знову захоче побачити своїх дітей… тобто живими. Один мільйон, який ми не хочемо платити, якщо це залежить від нас. Тож я зупинився на класичному варіанті викупу. Заплатіть викрадачам і Китай візьме Непал, як ні в чому не бувало. Не сплачуйте викуп, а у Голфілда тільки двоє дуже мертвих дітей.
  
  
  — І ти хочеш, щоб я віддав їм це, чи не так?
  
  
  - І повернув назад, - сказав він. 'Зрозуміло?'
  
  
  "Принести... і забрати..."
  
  
  — Не лише діаманти, а й двоє дітей сенатора. Ось як президент хоче, щоб це було зроблено дуже просто».
  
  
  У завданні не було нічого простого. Анітрохи.
  
  
  — Це не так просто, — сказав я.
  
  
  "Ось чому ти тут, N3". Він стомлено посміхнувся, простяг руку і одним пальцем натиснув кнопку інтеркому. "Ви можете попросити сенатора увійти", - сказав він секретареві. — Вам краще це почути з перших рук. Тоді в тебе буде менше шансів помилитися, Нік. Не можна було заперечувати, що сенатор Голфілд справив враження... Він мав квадратне і різко окреслене обличчя, але це вже не було обличчя людини, яка випромінювала впевненість у собі і рішучість. Він виглядав блідим і змарнілим, коли увійшов до кабінету. Він плюхнувся в крісло і дозволив Хоуку представитися.
  
  
  — Вони лише діти, підлітки, — пробурмотів він. «Я не виношу, що люди можуть просто викрасти дітьми, вбити їх, не переймаючись цим. І я справді вважав рух «Чорний вересень» нелюдським. Вони знайшли собі пару заручників… за мій рахунок.
  
  
  За рахунок усіх нас, подумав я сам собі.
  
  
  Голфілд глянув у мій бік і сумно похитав головою. — Мені дуже рекомендували вас, містере Картер. Хоук каже, що ти єдиний, хто може впоратися з цим.
  
  
  «Дякую, що довіряєте мені, сенаторе, — відповів я. — Але можу я запитати вас про дещо, перш ніж ви розповісте мені, що саме сталося?
  
  
  'Звичайно.'
  
  
  «Чому ви не зв'язалися з урядом Непалу? Навіщо вся ця секретність? Чому тиша? Можливо, це дурне питання, але я подумав, що це правильне питання.
  
  
  «Це не дурне питання, містере Картер, — відповів сенатор. Він витяг з кишені куртки білий зім'ятий конверт. З огляду на стан паперу я припустив, що його вже вивчили багато людей.
  
  
  Він дав його мені, і я уважно вивчив його. На ньому був грецький поштовий штемпель, і його відправили з Афін. Усередині був лист надрукований під копірку, без водяних знаків, акуратно складений утричі. — Машинний лист, — зауважив я. — Вони дуже професійні, містере Картер. Майже лякаюче, — похмуро пробурмотів сенатор.
  
  
  Лист мав такий зміст:
  
  
  СЕНАТОР: ДЖИННІ І МАРК ЩЕ ЖИВИ. АЛЕ НЕ В АФІНАХ. У НЕПАЛІ ВОНИ У ХОРОШОМУ ЗДОРОВ'Я. Ви повинні заплатити нам один мільйон доларів США, щоб побачити їх знову. АЛЕ НЕ ГОТІЧНИМИ. ОПЛАТА МАЄ ВИРОБЛЯТИСЯ АЛМАЗАМИ. МИ ПОВІДОМ ВАМИ ПРО ДОГОВОРІ ЯК МОЖНА ШВИДШЕ. НЕ НАМАГАйтеся ЗНАЙТИ ДІТЕЙ. ЯКЩО НЕПАЛЬСЬКИЙ УРЯД БУДЕ ПОВІДОМЛЕНО, ВОНИ БУДУТЬ ВБИТИ. АЛМАЗИ ПОВИННІ БУТИ ТУТ 27 ЧИСЛА ЦЬОГО МІСЯЦЯ. НЕ ПІЗНІШЕ ЧИ ДІТИ БУДУТЬ УБИТИ. НЕ НАМАГАйтеся ВСТУПИТИ В КОНТАКТ. МИ З ЧАСОМ ПОЯСНИМ ВАМ ВСЕ.
  
  
  "Це за два тижні", сказав Хоук. «За два тижні до покупки цих блискучих речей та поїздки до Катманди».
  
  
  Я запитав. - "Чому Катманду? Чому не інше місто?"
  
  
  «Учора вдень я розмовляв із дочкою, – відповів сенатор. «Дзвінок було відстежено до головного телеграфу Катманду, який також обслуговує всю країну. Навіть будинки із приватними телефонами не обладнані для міжміських дзвінків».
  
  
  - Що вона тобі сказала?
  
  
  «Дуже мало, мені шкода це казати. Вони не дозволяли їй розмовляти зі мною більше хвилини чи близько того. Але вона підтвердила все, що ви щойно прочитали. Вона сказала мені, що вони у розпачі. І вона розповіла мені, навіщо потрібні гроші.
  
  
  «Так, Хоук сказав мені, що вони тут через тебе. Що небудь ще?'
  
  
  - Нічого, - сказав він. «Вона і Марк у безпеці… тобто настільки, наскільки потрібно. І вона з жахом, Картер. Боже, ця дитина налякана.
  
  
  — Я не звинувачую її, — промимрив я. "Це не найприємніший досвід для того, хто... скільки, за вашими словами, років вашим дітям, сенатор Голфілд?"
  
  
  "Шістнадцять, виповнилося два місяці тому". Він склав руки на колінах і спробував утриматися, але я побачив, як він тремтить і не може контролювати свої емоції. — Я точно дотримувався їх інструкцій, — сказав він нарешті. «Я гадки не мав, що на карту поставлена міжнародна безпека, поки мені не сказали, чому дітей тримають з метою отримання викупу. Але тепер, коли є можливість, що Непал стане державою-сателітом Пекіна...»
  
  
  «…вкрай важливо, щоб революціонерів було зупинено», — перебив його Хоук.
  
  
  - Саме так, - відповів Голфілд.
  
  
  - А мільйон доларів?
  
  
  «Президент уже подбав про це, – сказав мені Хоук. "Отже, моя робота зараз полягає в тому, щоб купити необроблені алмази і доставити їх до двадцять сьомого числа цього місяця, доставити двох дітей сенатора в безпечне місце, а потім повернути каміння", - сказав я. "Це не дає мені багато часу".
  
  
  — Ми не маємо вибору, — похмуро сказав Хоук. - Думаєш, ти впораєшся?
  
  
  - Я зроблю все можливе, сер. Але ще дещо… Я глянув на Хоука, у якого між тонкими стиснутими губами була затиснута нова сигара. "Як саме мені пронести ці діаманти через митницю на кордонах, які я все перетинаю?"
  
  
  "Контрабандою." відповів він. Він зупинив свій погляд на мені.
  
  
  «Контрабанда, сер? Він кивнув головою. "Але є кілька речей, які можна влаштувати..."
  
  
  Мене перервав монотонний голос Хоука. «Білий дім не хоче, щоб у цьому брали участь якісь інші уряди. Це має стати повністю нашою справою та цілком секретною. Якщо ми скажемо комусь ще, особливо уряду Непалу, що збираємося переправити в цю країну алмази на суму 1 мільйон доларів, від нас, напевно, знадобляться якісь пояснення. У нас просто немає часу вигадувати розумну історію».
  
  
  Сенатор Голфілд притис пальці до скронь. «А хто знає, де у цих партизанів агенти чи інформатори? Якщо він взагалі думає, що непальський уряд пронюхав про цю справу, тоді мої діти можуть… — Він зітхнув. — У цьому ти маєш рацію, — сказав я. "Є шанс, що я потраплю під спостереження, як тільки вони дізнаються, що алмази вже в дорозі".
  
  
  «Щоб переконатися, що ви дотримуєтеся їхніх інструкцій», — додав Хоук. «Що означає, що ніхто більше не знає про цей викуп».
  
  
  "Контрабанда..." Я знав, що це може призвести до величезних ускладнень.
  
  
  - Це єдиний спосіб, Нік. Тільки так ми зможемо доставити туди алмази за такий короткий час і зберегти все це таємно.
  
  
  Сенатор Голфілд підвівся, подякувавши за те, що ми взялися за завдання. Його рука була твердою, а лютий погляд його очей видавав те, що він, мабуть, відчував усередині.
  
  
  Коли він пішов, я обернулася до Хоука. Він уже працював над сценарієм, в якому я гратиму головну роль. - Ти отримуєш банківський чек, Нік. Дещо, що ви можете перетворити на мільйон доларів у швейцарських франках».
  
  
  — Я думаю, мені слід негайно приступити до роботи, сер?
  
  
  'Завтра.' Він витяг із ящика столу жовтий блокнот і уважно вивчив написане. «Але перш ніж вирушити до Амстердама, сходіть до свого дантиста».
  
  
  - Сер?
  
  
  — Достатньо власного дантиста. Він був перевірений і не загрожує безпеці. Тим не менш, не кажіть йому більше, про роботу, яку ви хочете, щоб він зробив.
  
  
  Я із задоволенням вислухав ту частину, для якої АХ мав час розібратися. Мені ще треба було багато придумати, коли виникали ситуації.
  
  
  Закінчивши брифінг, Хоук підвівся зі свого місця. - Я розраховую на тебе, Нік. Президент і, маю сказати, Голфілд, розраховують на успіх цієї місії.
  
  
  Багато чого треба було залагодити, перш ніж я сяду на рейс до Амстердама.
  
  
  Серед іншого був той візит до мого дантиста, де мене знали як: Нік Картер.
  
  
  Але не як: Картер, Нік, Кіллмайстер N3.
  
  
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  Усі отримали свої накази.
  
  
  Голфілду було найпростіше. Як тільки він отримав повідомлення від викрадачів, йому сказали, що кур'єром буде Николас Картер з його власного офісу. Ми не хотіли ризикувати. Зазвичай я вдаю співробітнику Amalgamated Press and Wire Services, але Хоук не думав, що це спрацює як прикриття, особливо коли я їду так далеко від будинку.
  
  
  Накази АХ були набагато прямішими. Білий дім хотів, щоб місія пройшла без сучка та задирки. Якщо щось піде не так, якщо щось піде не за планом, Хоук спричинить занепокоєння президента.
  
  
  Мої накази вже були мені на золотому підносі під час мого брифінгу в офісі Хоука. Саме перед тим, як я збирався взяти таксі в аеропорт, він зібрав усе назад. "Нік, все залежить від тебе", - сказав Хоук. «Жодної революції. Жодних мертвих дітей. Жодних зниклих діамантів.
  
  
  Все, що я міг зробити, це кивнути. Це була, м'яко кажучи, неприємна ситуація, за якою стояло безліч ретельних, але поспішних планів, що, можливо, було однією з багатьох причин, через які я провів попередній день, відвідуючи свого дантиста Бертона Шалієра.
  
  
  "Нік, ти не серйозно ..." - сказав він.
  
  
  І я сказав: «Берте, зроби мені ласку і не питай мене ні про що». Повірте, моє безумство має причину. Крім того, як давно ми знаємо одне одного?
  
  
  'Професійно? П'ять років.'
  
  
  - Сім, - поправив я. "Отже, якщо я попрошу у вас спеціальну коронку для одного з моїх нижніх молярів, що ви зробите?"
  
  
  Він зітхнув і знизав плечима, обдарувавши мене стомленою усмішкою дантиста. "Тоді я одягну особливу коронку, не питаючи для чого вона".
  
  
  - Ти добрий хлопець, Бертон Шалієр, - сказав я. Потім я відкинувся на спинку стільця і відкрив рота.
  
  
  Шалієр взявся до роботи, нічого більше не сказавши.
  
  
  Я був радий, що він довіряв мені, бо без його спеціального досвіду моя місія почалася б не з тієї ноги чи, скоріше, не з того зуба. Ці речі займали мої думки, коли я сів на рейс Боїнг-747 до Схіпхолу, Амстердам. Коли стюардеса повернулася з моїм подвійним віскі з водою, я дозволив своїм очам блукати її тілом, обмацав її голодним поглядом, потім оглянув усіх людей, які працювали в надсекретних лабораторіях АХ. Вони неперевершені герої, адже без їхніх знань та вмінь моя місія ніколи б не розпочалася належним чином. У цей момент у череві авіалайнера затишно влаштувався брезентовий чемодан з найкрасивішим подвійним дном, коли-небудь створеним руками людини. Без цього майстерно захованого відсіку я б ніколи не зміг переправити люгер Вільгельміну через менш хитромудре електронне обладнання аеропорту, не кажучи вже про двох інших моїх улюбленців, стилет Хьюго і мініатюрну бомбу П'єрі.
  
  
  І все ж таки це було дивне почуття там, на висоті тисячі футів над Атлантикою, без трьох моїх цінних товаришів, до яких я так звик. Я не застебнув плечову кобуру, в якій був Люгер. Замшеві піхви, які зазвичай носять на стилеті, не були прив'язані до мого передпліччя. І не було металевої штуки, яка б терлася об моє стегно: маленька газова бомба, яку я ласкаво прозвав П'єром.
  
  
  Наступні шість годин будуть найлегшими з усіх, бо до того часу, коли я прибуду до Амстердама, у мене вже не буде часу розслабитися, посидіти зі склянкою в руці і дозволити своєму розуму та очам трохи блукати.
  
  
  У цей момент вони намагалися звільнитися від чудової штучки у джинсовій спідниці та коричневому замшевому жилеті. Я знав її тип. Але я знав це по галасливих вулицях Гонконгу, по схудлих гральних закладах Макао, по небезпечніших, але настільки ж жвавих центральних вулицях Маніли, Сінгапуру та Тайбею. Наскільки я міг судити, вона була євразійкою, з неймовірно довгим прямим чорним волоссям і найпишнішим тілом по цей бік Тропіка Раку.
  
  
  Вона сиділа через два місця в ряду з трьох людей, ближче до вікна; її тонкі плечі згорбилися, її очі були на книзі, яку вона тримала обома тонкими руками. Я нічого не міг вдіяти. "Розповісти вам, що відбувається на сторінці сто тринадцять?" Я сказав з усмішкою, сподіваючись, що вона відповість.
  
  
  Вона підвела очі, ігноруючи усмішку, і сказала з великим замішанням і стриманістю, ніж я очікував: «Вибачте? Я не чув, що ви сказали.
  
  
  "Я запитав, чи можу я розповісти вам, що відбувається на сторінці сто тринадцять".
  
  
  - Не треба, - сказала вона. "Я вже на сторінці ..." і вона подивилася на свою книгу "сорок". Це було б несправедливо.
  
  
  У неї не було й сліду акценту. Її голос звучав як центральноамериканський, хоч зовні в ній було багато ознак таємничого Сходу. - Хочеш випити? — спитав я, представившись. - Дякую, - сказала вона. «Мене звуть Андреа. Андреа Юен, містер Картер.
  
  
  - Нік, - автоматично поправив я.
  
  
  - Добре, Нік. Вона дивилася на мене насторожено, цікаво і трохи бавлячись. — Я хотіла б келих вина.
  
  
  «Білого чи червоного».
  
  
  — Білого, — сказала вона. "Червоне вино впливає на зуби". Вона на мить відсмикнула губи, і я з першого погляду побачив, що вона жодного разу не торкалася червоного вина за всі свої понад двадцять років.
  
  
  «У мене є дантист, який багато б віддав, щоб попрацювати над таким гарним ротом».
  
  
  — Це можна пояснити по-різному.
  
  
  "Беріть, що вам більше подобається", - сказав я з посмішкою і покликав стюардесу.
  
  
  На той час, коли була подана вечеря, Андреа, що значно розслабилася, помінялася місцями і тепер сиділа прямо поруч зі мною. Вона була позаштатним журналістом і прямувала до Амстердаму, щоб написати серію статей про проблему наркотиків серед молоді цього міста. Вона закінчила навчання два роки тому. Тепер вона почувала себе готовою зустріти все, що могло статися. 'Всі?' — спитав я, намагаючись не звертати уваги на сіру речовину, яка вважалася біфштексом на моїй тарілці. — Ти любиш ставити запитання, чи не так, Ніку? — сказала вона не так як запитання, як твердження.
  
  
  "Залежить від того, кому".
  
  
  Вона подивилася на мене своїми глибокими темними очима і посміхнулася. Але коли вона глянула на свою тарілку, посмішка зникла, а за її очима пробігли хмари.
  
  
  "Я думаю, що наступні напої будуть гаразд, міс Юень," сказав я.
  
  
  - Андреа, - поправила вона мене.
  
  
  Так що не було нічого дивного в тому, що ми їхали зі Схіпхола до міста на тому самому таксі. І коли Андреа запропонувала готель Embassy, який, за її словами, був розташований у центрі міста за розумною ціною, мені не довелося довго роздумувати, перш ніж ухвалити її пропозицію. Але оскільки існувала така річ, як «надто близько до моєї шиї, щоб почуватися добре», я подбав про те, щоб ми зареєструвалися у двох різних кімнатах. Її була через зал. Готель знаходився на Херенграхті. Набагато анонімніше, ніж Хілтон на Аполлоні. Готель Ambassade був повністю обладнаний без тієї показної мішури, яку люблять бачити американські туристи.
  
  
  Щоразу, коли я буваю в Амстердамі, я намагаюся поїсти у ресторані Балі. Їхньою фірмовою стравою є рисовий стіл. Ми були якраз вчасно, і, незважаючи на різницю в часі, яку ми обоє відчували, не було приємнішого способу провести решту вечора.
  
  
  Андреа почала розповідати. Вона розповідала про своє дитинство, про свого батька-китайця, матір-американку. Вона була прототипом сусідської дівчини, лише трохи цивілізованішою, ніж можна було припустити за її походженням із Середнього Заходу. І чим довше я дивився на неї, що сиділа навпроти мене за столом, тим більше хотів її. Ймовірно, це був мій останній вихідний на якийсь час, і я хотів максимально використати його.
  
  
  Біля ресторану я викликав таксі, яке проїхало через Лейдсестраат. Андреа навалилася на мене, придушила позіхання і заплющила очі. "Ви зустрічаєте найприємніших людей, коли подорожуєте", - сказала вона. «Це був чудовий вечір, Нік».
  
  
  - Це ще не кінець, - нагадав я їй.
  
  
  Я вже відправив телеграму АХ щоб повідомити їх, де я зупинився, але коли ми повернулися в готель, біля прилавка не було листів, які чекали на мене. Якщо клерк виглядав трохи цікавим (і трохи ревнивим, я можу уявити), я майже не помічав. У цей момент у мене було тільки одне в голові, і Андреа не потрібно було вмовляти приєднатися до мене в моїй кімнаті, щоб випити останню склянку бренді.
  
  
  "Просто дозвольте мені виправити це," сказала вона; старий вислів, який, однак, виходив з її повних вологих губ, звучало зовсім по-новому.
  
  
  І вона була вірна своєму слову. Щойно я роздягнувся і спробував надіти зручний махровий халат, як вона тихенько постукала у двері моєї кімнати. Все, що їй не потрібно було бачити, Вільгельміна, Х'юго та П'єр були надійно заховані. Я вмить перевірив кімнату востаннє, перш ніж відчинити перед нею двері.
  
  
  — А я думала, що я смілива, — сказала вона у своїй чорній шовковій сукні, що звисала до підлоги. Нічна сорочка була прозорою. Її маленькі тверді груди тепло притиснулися до мене, коли я притягнув їх до себе. Вискочила нога і зачинила двері. Вільною рукою я замкнув її і обережно опустив її на ліжко.
  
  
  Вона рухалася піді мною, її язик висовувався з-під м'яких і голодних губ. Вона вже не школярка, а я не школяр. Я відчував, як її довгі нігті малюють хитромудрі візерунки на моїй спині. Її язик вп'явся в мій рот, коли я провів руками вгору по її стегнах, бажаючи досліджувати її.
  
  
  - Повільно, повільно, Нік, - прошепотіла вона. "Часу повно."
  
  
  Але моє нетерпіння взяло гору, і коли вона простягла руку і розстебнула мій халат, я не став більше чекати. Халат валявся забутий на підлозі поруч із ліжком. У м'якому жовтому світлі її шкіра здавалася жовтувато-коричневою, гладкою та еластичною. Я не міг намилуватися нею, коли вона витяглася і розсунула ноги, щоб дозволити моїм очам помилуватися м'яким хутром між її стегнами. Я уткнувся в неї обличчям, повернувшись, щоб дати їй усе про мене знати. Все, крім того, що після мого імені з'явилося б позначення N3.
  
  
  З її шкіри зникло сяйво. Тепер світився лише циферблат мого дорожнього будильника. У темній кімнаті я побачив, котра година. Три години. Я чекав, поки мої очі звикнуть до майже повної темряви. Потім повільно і безшумно я зісковзнув із ліжка і встав. Я глянув на неї зверху вниз. Її обличчя повернулося до мене, і вона піднесла руку до губ, як маленький кулачок, як зів'яла квітка. Вона виглядала як дитина, беззахисна. Я сподівався, що вона не розчарує мене.
  
  
  Я знайшов ключ від її кімнати там, де вона впустила його на підлогу. Я знову глянув на неї. Дихання Андреа було глибоким і рівним, ніяких ознак того, що вона прикидається сплячою чи невинною. Але щось гризло в глибині мого розуму, шосте почуття підвищеної свідомості, яке позбавляло мене спокою, якого так відчайдушно потребувало моє тіло.
  
  
  Я надто довго у цьому шпигунському ремеслі. Знову і знову я був змушений приймати рішення та йти на ризик. Те саме й сьогодні ввечері, і, виходячи з кімнати, я хотів переконатися, що мої тваринні інстинкти не посіли місце здорового глузду.
  
  
  Коридор був порожній, товстий плюшевий килим заглушував мої кроки. Ключ плавно увійшов до замку. Я повернув ручку і ввійшов усередину. Вона залишила свою валізу на ліжку, широко розкриту, в якій виднілася купа одягу та туалетного приладдя. Її сумка через плече від Гуччі стояла, як трофей, на дерев'яній шафі біля ліжка. Я розстебнув пряжку і покопався у вмісті. Я пошукав паспорт Андреа, сподіваючись, що він підтвердить усе, що вона сказала.
  
  
  Але цього не було.
  
  
  Наступного ранку ми знову кохали. Але солодке, приємне поколювання, яке я відчував минулої ночі, зникло. Сонце вже стояло високо в металево-блакитному небі, коли я вийшов з готелю, досі без доказів, які, як я думав, мені були потрібні. Можливо, вона була саме такою, як їй сказали, звичайною американкою змішаної крові. Але поки я не побачив її паспорта, я не збирався бути наполовину таким довірливим і наполовину таким довірливим, як минулої ночі.
  
  
  Якщо Андреа й помітила зміну настрою, вона цього не показала. Мені було дуже шкода, мені було дуже шкода, але я не був у відпустці, і треба було ще надто багато зробити, щоб турбуватися про її образи.
  
  
  Відразу після рясного сніданку я прибув до Credit Suisse. Не так багато людей просто приходять із чеком на мільйон доларів. Як тільки я оголосив про свої наміри, мене зустріли на червоній килимовій доріжці. Містер ван Зейден, один із директорів, провів мене до свого особистого кабінету. За півгодини він особисто відрахував трохи більше трьох мільйонів швейцарських франків.
  
  
  "Сподіваюся, все гаразд, містере Картер", - сказав він згодом.
  
  
  Я запевнив його, що не міг бути задоволенішим. Потім я закурив "Вірджинію" з вибитими на фільтрі ініціалами "NC". "Можливо, ви будете так люб'язні, щоб допомогти мені в іншому невеликому питанні," сказав я.
  
  
  "І про що це, містере Картер?"
  
  
  Я дозволив диму вирватися з куточка рота. - Алмази, - сказав я з широкою усмішкою.
  
  
  Ван Зейден дав мені всю необхідну інформацію. Хоча Антверпен і Амстердам є двома найбільшими алмазними центрами в Європі, я хотів купувати, не привертаючи до себе зайвої уваги. Наскільки мені було відомо, тоді за мною вже спостерігали один або кілька агентів-шерпів.
  
  
  Насправді, у мене було невиразне і тривожне відчуття, що за мною стежать, коли я виходив з банку через кілька хвилин. Я зупинився, щоб помилуватися вітриною. Не стільки тому, що я щось шукав, скільки тому, що відображення шибки дало мені можливість вивчити інший бік вулиці. Хтось, здавалося, вагався перед кафе, його обличчя було приховано у тіні. Дійшовши до кута, я ривком повернув голову, але все, що я побачив, це люди, які роблять покупки, і люди, які йдуть на роботу.
  
  
  І все ж таки почуття не зникло, коли я трохи пізніше під'їхав до Центрального вокзалу. Рух на Дамраку був надто жвавим, щоб побачити, чи переслідують моє таксі. Як тільки я дістався станції, мені було легше злитися з натовпом. Я купив зворотний квиток до Гааги, це приблизно п'ятдесят хвилин на поїзді. Поїздка пройшла без подій. Мій переслідувач, якби моя уява не зіграла зі мною злий жарт, мабуть, загубився десь між банком та Центральним вокзалом.
  
  
  Неподалік Мауріцхейса, одного з найкращих невеликих музеїв у всій Європі, я знайшов звивисту вузьку вуличку, яку шукав. Hooistraat 17 був маленьким і безіменним будинком, трохи ширшим, ніж типові будинки біля каналів Амстердама.
  
  
  Я подзвонив у дзвінок і почав чекати, оглядаючи вулицю, щоб розвіяти останній сумнів у тому, що моє прибуття до Гааги пройшло непоміченим. Але Hooistraat була порожня, і за кілька хвилин двері відчинилися, і я побачив людину з розчервонілим, яскраво-червоним обличчям, що стискало в одній руці ювелірну лупу, а іншою притулилося до дверей.
  
  
  - Доброго дня, - сказав я. Містер ван Зейден із Credit Suisse подумав, що ми могли б вести бізнес. Ти...'
  
  
  - Клас ван де Хеувел, - відповів він, не намагаючись запросити мене увійти. — А яку справу ви задумали, сер?
  
  
  - Картер, - сказав я. Ніколас Картер. Я хотів би купити кілька необроблених каменів. Алмазів.
  
  
  Слова повисли в повітрі, як міхур. Але зрештою міхур лопнув, і він сказав: «Правильно. Правильно. Його акцент був тяжким, але зрозумілим. "Сюди будь ласка."
  
  
  Він зачинив і замкнув за нами двері.
  
  
  Ван де Хевел провів мене по тьмяно освітленому коридору. Наприкінці він відчинив важкі сталеві двері. Миттєво я звузив очі, на мить засліплений яскравим сонячним світлом, що ллється в ідеально квадратну кімнату. То був його кабінет, його великий притулок. Коли він зачинив за нами двері, мої очі швидко оглянули все довкола.
  
  
  «Сідайте на стілець, містере Картер», — сказав він, показуючи мені на стілець, що стояв біля дерев'яного столу, вкритого довгою чорною оксамитовою скатертиною. Стіл стояв просто під величезним вікном, через яке лилося сонячне світло; єдине правильне місце, щоб судити про якість діамантів.
  
  
  Перш ніж Клаас ван де Хевель встиг щось сказати, я поліз у внутрішню кишеню і намацав заспокійливу кобуру з Вільгельміною. Потім дістав десятикратну ювелірну лупу і поставив лупу на стіл. На круглому широкому обличчі ван де Хевеля грала слабка тінь посмішки.
  
  
  — Я бачу, ви не любитель, містере Картер, — схвально пробурмотів він.
  
  
  "В наші дні ви не можете собі цього дозволити", - відповів я. Ранг Кіллмайстер включав набагато більше, ніж просто знання зброї, карате і здатність перехитрити противників. Ви повинні були спеціалізуватися на багатьох речах, включаючи дорогоцінне каміння. «Я тут, щоб перетворити три мільйони швейцарських франків на необроблене каміння. І мені потрібне каміння вагою не більше п'ятдесяти каратів».
  
  
  — Я впевнений, що можу вам бути корисним, — відповів мій господар без жодного вагання.
  
  
  Якщо ван де Хевель і був здивований, вираз його обличчя не виражав сліду цього замішання. З металевої шафи навпроти того місця, де я сидів, він дістав піднос, обшитий таким же оксамитом, як і на столі. Загалом на ньому було шість пакетів із камінням. Не кажучи жодного слова, він простяг мені перший.
  
  
  Діаманти були загорнуті в цигарковий папір. Я обережно зняв упаковку і затамував подих. Яскраві кольори веселки мерехтіли перед моїми очима, стріляючи іскрами впійманого вогню. Камінці, здавалося, були відмінної якості, але я не міг знати напевно, поки не глянув на них через збільшувальне скло.
  
  
  Я хотів лише алмази найвищої якості, тому що їх, можливо, доведеться перепродати на відкритому ринку. Якби вони були спочатку низької якості, АХ ніколи не зможе повернути свої інвестиції в 1 мільйон доларів. Тому я не поспішав, вставив лупу в праве око і взяв один із каменів. Тримаючи його між великим та вказівним пальцями, я глянув на нього через збільшувальне скло. Я покрутив у руці великий необроблений камінь і побачив, що він такий самий досконалий, яким здавався неозброєному оку. Камінь був відповідного кольору, без найменшого натяку на жовтизну, яка б зменшувала його цінність. Дефектів не було, крім невеликого нагару вздовж однієї із сторін. Але в іншому лупа не виявила ні віял, ні включень, ні бульбашок, ні хмар, ні інших цяток.
  
  
  Так я робив більше двадцяти разів, вибираючи тільки те каміння, яке мало абсолютну чистоту і білий колір. Деякі мали вуглецеві плями, що проникали так глибоко всередину, що псували досконалість. В інших були кришталеві смуги, і більш ніж один мав непривабливі серпанки, яких може уникнути будь-який досвідчений покупець діамантів.
  
  
  Нарешті, через годину в мене була колекція каміння загальною вагою трохи менше шестисот карат.
  
  
  Ван де Хевел спитав, коли я закінчив. — Ви задоволені своїм вибором, містере? Картер?
  
  
  — Начебто непогані, — сказав я. Я вийняв із внутрішньої кишені пачку швейцарських франків.
  
  
  Ван де Хевел продовжував суворо дотримуватись ділового етикету. Він підрахував загальну вартість коштовностей і надав мені рахунок. Це було трохи менше трьох мільйонів франків, які я привіз із Амстердама. Коли розплата закінчилася, він уклонився. - Глік бе ацлаха, - сказав він. Це два ідиські слова, якими торговець діамантами приймає рішення про купівлю та прив'язує людину до свого слова. Дякую, Містере Ван де Хевель, — повторив я. "Ви мені дуже допомогли" .
  
  
  — Ось для чого я тут, містере Картер. Він загадково посміхнувся і повів мене до дверей.
  
  
  Діаманти надійно зберігалися в алюмінієвій тубі, схожій на ту, що вкладали в сигари, щільно закриту. Коли я ступив на вулицю Hooistraat, я ледве почув, як Клаас ван де Хевел зачинив за мною двері. Сонце вже стояло низько на безхмарному небі. Незабаром настав сутінки, тому я поспішав по безлюдних вулицях, бажаючи дістатися до вокзалу і повернутися в Амстердам.
  
  
  До Амстердама ходить близько трьох поїздів на годину, тож мені не треба було поспішати. Але з настанням сутінків моє збентеження посилилося. Я не бачив таксі, і сирий холодний вітер дмухав на мене з північного сходу. Я підняв комір свого пальта і прискорив крок, пильніший і обережніший, ніж будь-коли. У мене були діаманти на мільйон доларів. А попереду було ще багато тисяч миль до королівства Непалу. Найменше мені хотілося втратити свій викуп, той викуп, на який шерпи куплять зброю, щоб розпочати свою революцію.
  
  
  Кроки луною пролунали за мною, коли я поспішив до станції. Я озирнувся і побачив лише згорблену постать старої, обтяжену вагою перевантаженого господарського мішка. Позаду неї лежала пустельна алея, обсаджена деревами; тільки тіні, що подовжуються, що відкидали свої химерні форми на асфальт. Не будь дурнем, сказав я собі.
  
  
  Але щось здавалося неправильним, щось, чого я не міг зрозуміти. Якщо за мною стежили, то той, хто йшов за мною, був невидимий. Тим не менш, я не збирався відволікатися, поки не дістануся Амстердама і не покладу каміння в сейф готелю. Тільки тоді я дозволив би собі тимчасову розкіш зітхнути з полегшенням.
  
  
  Десятихвилинна прогулянка від Хустрату до вокзалу закінчилася, перш ніж я встиг це усвідомити. Поїзд підходив через п'ять хвилин, і я терпляче чекав на платформі, намагаючись триматися подалі від натовпу пасажирів, що росте, в годину пік. Я все ще був насторожі, але мої очі, що постійно рухалися, не вловлювали нічого, що здавалося б хоч трохи підозрілим, нічого, що могло б викликати хоч найменшу тривогу. Я подивився вздовж платформи, побачив поїзд, що наближається, і посміхнувся про себе.
  
  
  Ніхто не знає, хто ти і де ти був, повторював я собі, не зводячи очей з поїзда, що наближався. Іскри злітали з рейок, як різнокольорові спалахи діамантів у алмазах. Я схрестив руки на грудях і відчув заспокійливу опуклість алюмінієвої трубки. Потім я відчув, як хтось торкнувся моїх кишень, хитра рука крадькома, що з'явилася звідкись.
  
  
  Коли в моїх вухах пролунав оглушливий звук поїзда, я відкинув ліву ногу назад. Удар у спину, або ди-іт ця-ки, мав зламати колінну чашку тому, хто намагався закатати мої кишені за моєю спиною. Але перш ніж я когось ударив, мене штовхнула вперед пара міцних рук. Я похитнувся і закричав, намагаючись залишитись у вертикальному положенні. Жінка закричала, і я дряпав розріджене повітря, і більше нічого. Я приземлився на рейки з жахливим гуркотом, коли поїзд котився рейками, тисячі тонн заліза і стали були готові розкотити мене, як млинець.
  
  
  У дуже кривавий млинець.
  
  
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  Я не мав часу подумати.
  
  
  Я діяв інстинктивно. Скільки б сил у мене не залишалося, я перекотився боком у вузький простір між платформою та поручнями. Рев і дикий свист поїзда наповнили мої вуха. Я притулився спиною до краю платформи і заплющив очі. Один вагон, що мчить, за іншим проносилася повз мене. Мене оточували гарячі іскри, а смердючий вітер, немов гаряче дихання самої пекельної гончі, мчав по моїх щоках, поки мені не здалося, що моя шкіра ось-ось згорить.
  
  
  Потім пролунав пронизливий вереск гальм. Відразу після цього в повітрі пролунали крики жінок, схожі на крики переляканих тварин у джунглях. Коли я знову розплющив очі — я заплющив їх від пилу та іскор — я дивився на колеса одного з вагонів. Дуже повільно вони знову почали повертати, тож за кілька миттєвостей приміський потяг почав рухатися заднім ходом.
  
  
  «Ти зробив це, Картер, – подумав я. Так що зберігай спокій, віддихайся і подумай, яким має бути твій наступний крок. Я і раніше бував у небезпечних ситуаціях, але цього разу я був ближче до смерті, ніж будь-коли. Одна справа зла свинцева куля, що пролетіла повз голову, і зовсім інша, коли над тобою ось-ось прогримить цілий поїзд, локомотив із п'ятнадцятьма вагонами. Якби не цей вузький простір між платформою та рейками, Killmaster-а N3 більше не існувало б. Тоді моє тіло було б розкидане по рейках купою крихітних шматочків шкіри, кісток та роздробленої мозкової речовини.
  
  
  Раптом знову стало ясно. Я обережно підняв голову і побачив дюжину зляканих і недовірливих очей. Начальник станції, кондуктор, пасажири, здавалося, всі одночасно зітхнули з полегшенням. Я встав, тремтячи. Мій одяг був розірваний, а тіло було вкрите синцями і боліло, ніби я переніс одне з найстрашніших побоїв у своєму житті. Але я вижив, і діаманти все ще були в безпеці завдяки спеціально сконструйованій кобурі, яку я прив'язав до внутрішньої сторони руки, дуже схожої на замшеві піхви, в яких Х'юго постійно був напоготові. Алюмінієвий футляр щільно поміщався в кобурі, і жоден кишеньковий злодій ніколи не зміг би його знайти, за допомогою або без допомоги гуркотливого поїзда.
  
  
  Кондуктор швидко сказав голландською: «Як справи?»
  
  
  'Чудово.' Англійською мовою я додав: «Я почуваюся добре. Дякую.'
  
  
  'Що трапилося?' — спитав він, простягаючи руку і допомагаючи мені піднятися на платформу.
  
  
  Щось підказало мені заткнутися про це. - Я втратив рівновагу, - сказав я. "Нещасний випадок." Якби це залежало від мене, я не хотів би, щоб втручалася поліція.
  
  
  "За словами цієї дами, відразу після того, як ви впали, через платформу перебіг чоловік", - сказав водій. Він вказав на жінку середніх років поруч із ним, яка дивилася з блідим, як крейда, обличчям і похмурим виразом обличчя.
  
  
  — Нічого не знаю, — відповів я. — Я… я спіткнувся, от і все.
  
  
  "Тоді вам слід бути обережнішими з цього моменту, сер", - сказав начальник станції з ясним застереженням у голосі.
  
  
  — Так, я за цим стежитиму. То був нещасний випадок, от і все, — повторив я.
  
  
  Кондуктор повернувся до переднього вагона, і потяг повільно повернувся на колишнє місце. Натовп пасажирів продовжував дивитися на мене, але їхні допитливі, цікаві очі були набагато добрішими, ніж поїзд, що ледь не вбив мене. Коли двері відчинилися, я сів і не зводив очей з колін. Через кілька хвилин ми ковзали по околицях Гааги і поверталися до Амстердама.
  
  
  Година їзди дала мені достатньо часу, щоб усе обміркувати. Я ніяк не міг дізнатися, чи нападник може бути пов'язаний з шерпами. Він або вона, якщо вже на те пішло, могли бути звичайним кишеньковим злодіям, який прийняв мене за багатого американського бізнесмена-туриста. Інша можливість полягала в тому, що їх послав Ван де Хевель, щоб повернути діаманти та покласти три мільйони швейцарських франків у свою кишеню. Але ван Зейден із банку запевнив мене, що ван де Хевель дуже надійний. Я сумнівався, що мав час і намір вигадувати таку підступну подвійну гру. Ні, це мав бути хтось інший, хоча я не мав жодного уявлення про його особистість. Чоловік чи жінка, перевдягнена чоловіком, тікає через платформу. Це було все, що я мав припустити. І це було не так уже й багато.
  
  
  Я не міг не поставити питання, чи вирішили б шерпи звернутися до сенатора з вимогою додаткового викупу, як тільки вони отримали в свої руки необроблені алмази. Якщо це так, то їм нема чого втрачати в моїй смерті... поки вони мають ці діаманти. І якщо ця людина не була послана шерпами, то це міг бути хтось третій, який працював на нього самого, або хтось, кому вдалося впровадитись у революційну організацію. Але, як і раніше, не було ніякого способу дізнатися, яке рішення куди підходить. Це було схоже на ключ у кишені, але не було замків, щоб приміряти його. Принаймні, в одному я був певен: Амстердам більше не був для мене безпечним, і чим швидше я виберусь із цього міста, тим краще. Я вирішив влаштувати продовження подорожі наступного ранку.
  
  
  Але перш ніж я це зроблю, я спочатку дізнаюся, як провела свій день грайлива та розкута євразійська дівчина. Вона цілком могла б відвідати Гаагу. І це не було б збігом, подумав я.
  
  
  Крім того, це була не дуже радісна думка. Анітрохи.
  
  
  Я залишив ключ від своєї кімнати на столі. Там він чекав на мене разом із повідомленням. Я розгорнув квадратний аркуш паперу і прочитав: Як щодо того, щоб зайти до моєї кімнати випити о п'ятій годині? Андреа.
  
  
  Ще б пак, подумав я, сподіваючись, що вона покаже мені американський паспорт. Це та захоплююча історія про те, як вона провела день. Тому я піднявся нагору, замкнувся у своїй кімнаті і простояв під гарячим душем, що палить, майже тридцять хвилин. Це гоління і перевдягання повернули мене в потрібне русло. Я залишив діаманти в сейфі готелю, тому що тримати їх у номері було надто ризиковано. Я не збирався більше ризикувати, якби міг щось із цим зробити.
  
  
  Люгер Вільгельміна не постраждав, незважаючи на падіння, яке я зробив. Я перевірив її, перш ніж засунути назад у кобуру, яку носив під курткою. Потім, востаннє глянувши в дзеркало, я вийшов із кімнати і обов'язково зачинив за собою двері. Я пішов коридором, сподіваючись, що Андреа Юен зможе дати мені всі відповіді, які, як мені здавалося, мені були потрібні.
  
  
  Але, не дійшовши до її кімнати, я зрозумів, що в мене закінчилися сигарети. Я ще мав трохи часу, тому я спустився на ліфті у фойє, щоб пошукати торговельний автомат.
  
  
  Там менеджер знайшов мене, поки я клав кілька гульденів та четвертаків у голодний слот автомата. Як тільки я натиснув кнопку на свій вибір, роздратований тим, що я щойно викурив останню зі своїх особливих сигарет, він поплескав мене по плечу. - А, містере Картер, - сказав він. "Як мило."
  
  
  'В чому справа?' - Запитав я, відкладаючи пачку цигарок. — Щоб знайти тебе тут. Я тільки-но дзвонив у твою кімнату, але не отримав відповіді. Є телефонний дзвінок для вас. Якщо бажаєте, можете поговорити біля стійки.
  
  
  Я подумав, чи не Хоук це, щоб дати мені останні інструкції. Можливо, сенатор Голфілд зв'язався з викрадачами та повідомив інформацію, яка змінить мої плани. Біля стійки я повернувся спиною до касира і взяв слухавку. «Здрастуйте, це Картер», — сказав я, очікуючи почути тонкий, бляшаний варіант гучного голосу мого начальника. Натомість той, хто був на іншому кінці лінії, звучав так, ніби вона була прямо за рогом.
  
  
  'Нік?' вона сказала. - Це Андреа. Я намагалася зв'язатися з вами весь день.
  
  
  'Що ти маєш на увазі?' Я сказав, ігноруючи те, що вразило мене як невдалий збіг. 'Весь день? - Я думав, що піднімуся нагору, щоб випити у твоїй кімнаті?
  
  
  "Де?" вона сказала.
  
  
  - У твоїй кімнаті тут, у готелі. Звідки ти дзвониш?
  
  
  - На Ван де Дам, - сказала вона. «Я ніколи нічого не писала про випивку. Я хотіла запитати вас, чи не повечеряємо ми разом, от і все.
  
  
  "Хіба ти не залишила повідомлення для мене на столі?"
  
  
  'Повідомлення?' - повторила вона, підвищивши голос. 'Ні, звичайно ні. Я весь день тут та базікала з хлопчиками та дівчинками у Paradiso на Weteringschans. Маю достатньо матеріалу для моєї першої статті. До речі, про вживання наркотиків...
  
  
  - Слухай, - швидко сказав я. 'Залишайтеся на місці. Побачимося на площі Дам за дві години. Якщо мене не буде до семи, ти підеш сам. Мені ще треба щось зробити тут, у готелі.
  
  
  — Ти говориш так загадково. Чи можу я вам чимось допомогти?
  
  
  "Ні, я сказав. Потім я передумав. "Так, є щось. Де твій паспорт?
  
  
  'Мій паспорт?'
  
  
  'Вірно.'
  
  
  - Я здала його на стійці. Що трапилося?'
  
  
  Нічого, сказав я з великим полегшенням. — Але побачимось о сьомій. Принаймні я на це сподівався.
  
  
  Коли я поклав трубку, я знав, що нарешті отримаю контакт, який вислизав від мене цілий день. Той, хто пішов за мною в Credit Suisse, очевидно, досяг успіху і в Гаазі. Тепер вони влаштували інтимнішу вечірку в кімнаті Андреа Юен. Зустріч, яка, як я сподівався, відповість на багато запитань.
  
  
  Коли я був один у ліфті, я вийняв Вільгельміну з кобури. Luger стріляє дуже надійно, тому не було потреби вносити поправки в останню хвилину. Крім того, спусковий гачок був змінений таким чином, щоб зусилля було відмінним від інших. Це б зайняло дуже мало часу. Куля вистрілить у той момент, коли я докладу тиску. Але я не хотів використати його, якби мені не довелося. Мертві не розмовляють. Мені були потрібні відповіді, а не тіла.
  
  
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  Зачинені двері захищали не цнотливість жінки, а анонімність вбивці. Біля дверей кімнати Андреа я затримав подих і почав чекати, прислухаючись до найменшого звуку.
  
  
  Його не було.
  
  
  Далі коридором загуркотів ліфт. Я відчув легке роздратування і переніс вагу з однієї ноги на іншу. Вільгельміна лягла в мою руку. У неї гарний розподіл ваги, можна сказати, гарна фігура, і вона почувала себе гладко і впевнено, коли я натискав пальцем на дуже чутливий спусковий гачок. Хто б не чекав усередині, його там не було, щоби приколоти мені медаль. Але я, звичайно, не дав би їм можливості всадити кулю в мій грім. — Андреа, — покликала я, тихенько постукала у двері. "Це я... Ніколас... Ніколас Картер".
  
  
  Замість відповіді я почув кроки: надто важкі для жінки та надто обережні, щоб стати надмірно оптимістичними. Але я був максимально уважним. Я притулився спиною до стіни коридору, коли ключ повернувся до замку. За кілька хвилин дверна ручка опустилася, і двері відчинилися. Все, що вирвалось із кімнати, було смугою білого світла. Це було зараз чи ніколи.
  
  
  Або мені знесло голову, або той, хто був усередині, був досить розумний, щоб зрозуміти, що мертвий Нік Картер означатиме мільйон діамантів, що бракують. Я сподівався, що вони й наполовину не такі дурні, як я думав. Вільгельміна вказала на груди огрядного голландця з лляною головою.
  
  
  Його великі пальці були засунуті за пояс мішкуватих штанів, але з-за його спини стирчала Астра. 32 на противагу гладкому, смертоносному стволу Вільгельміни. «Астра» вражає все, що знаходиться на відстані ста ярдів, а у цього також була перевага у вигляді дванадцятисантиметрового глушника, готового заглушити постріл навіть найважчої кулі, якщо вони були на межі миттєвої смерті. — Доброго вечора, містере Картер, — сказав голландець із сильним гортанним акцентом. — Я бачу, що ти готовий до всього. Але немає причин обговорювати речі в коридорі як купка звичайних злодіїв.
  
  
  Я не сказав жодного слова, просто тримав вказівний палець на спусковому гачку. Увійшовши до кімнати Андреа, я відчув її осквернення присутністю цих похмурих людей із похмурими обличчями. Чоловік з «Астрою» був азіатом з обличчям у вигляді повного місяця і чорним, як смоль волоссям. На відміну від свого супутника, у його пильному і підступному погляді не було нічого дурного чи недоумкуватих. Коли за нами зачинилися двері, він зробив майже непомітний рух головою.
  
  
  — Я радий, що ви приєдналися до нас, щоб випити, містере Картер, — сказав він. Він говорив англійською так само швидко і точно, як жителі Бомбея та Нью-Делі. Але він був індіанцем. Швидше китаєць, у рисах якого достатньо домішки крові, щоб викликати в уяві образи засніжених піків та маленьких буддійських храмів.
  
  
  «Я роблю все можливе, щоб догодити людям».
  
  
  "Я сподівався на це", відповів азіат, "Астра", як і раніше, була спрямована прямо мені в груди.
  
  
  — Чого ми чекаємо, Коенваре? — гаркнув голландець на свого спільника.
  
  
  Ім'я було непальське, що відповіло на перше з моїх численних питань. Але ніхто не здавався дуже зацікавленим у відповідях на решту запитань.
  
  
  "Ми почекаємо, поки містер Картер витягне алмази", - сказав Коенвар прямо, його обличчя перетворилося на порожню маску, холодне і позбавлене виразу.
  
  
  - Алмази? - повторив я.
  
  
  "Ви чули його," сказав голландець, тепер нервуючи і менш впевнений у собі. Він мав тільки м'ясисті кулаки, не дивно, що йому було незручно. — Саме так, містере Картер, — відповів Коенвар. «Це заощадило б мені багато часу… і доставило б вам багато незручностей, якби ви просто витягли каміння, щоб я міг завершити цю угоду та піти».
  
  
  Я запитав. — А який це шлях?
  
  
  Його обличчя розпливлося в посмішці. Це було найгірше, що він міг зробити. Його ікла були підпиляні до гостроти кинджалів: кадри із третьосортного фільму жахів «Східний граф Дракула».
  
  
  — Ходімо, містере Картер, — сказав Коенвар. — Ти ж не хочеш померти всього за кілька діамантів, чи не так? Я впевнений, що добрий сенатор Голфілд зможе зібрати більше коштів, щоб зрештою викупити дітей. Тож давайте уникати непотрібного кровопролиття.
  
  
  Відповідь інше питання. Він знав, що я емісар Голфілда. Але якщо він був емісаром шерпів, деякі важливі аспекти угоди були випущені з уваги, включаючи дітей Голфілда. Якби я передав їх зараз, шерпи могли б вимагати дедалі більше діамантів. І якби він не був шерпом, я не думав, що мені легко пояснити відчайдушним революціонерам, що викуп був вкрадений товстим голландцем і наполовину непальцем, дуже схожим на вампіра.
  
  
  Мені довелося змусити їх говорити якийсь час. — А якщо я не віддам тих коштовностей, які, як ти гадаєш, у мене є, що тоді?
  
  
  Коенвар знову посміхнувся, повільно підводячись на ноги. Його тіло було вузьким та жилистим. Його котячі рухи нагадали мені про Майстра Тсьоена, мого інструктора з карате.
  
  
  'Що тоді?' - Він постукав по стволу «Айстри» одним пальцем. «Цей чудовий інструмент оснащений п'ятьма надшвидкими патронами. Якщо я натисну на курок, половину з вас віднесе у бік дверей, залишивши ноги на місці. Ти розумієш?'
  
  
  — Дуже добре, — сказав я.
  
  
  — Тож давай перестанемо сперечатися. Каміння, будь ласка.
  
  
  - Хто тебе послав?
  
  
  — Яка вам різниця, містере Картер?
  
  
  Його голос і весь його настрій потемніли від рішучості, і його палець нервово ковзнув по спусковому гачку.
  
  
  "Ти переміг", - сказав я, думаючи про себе: "Ти ще більший ублюдок, ніж ти коли-небудь знав". Я опустив Вільгельміну і вільною рукою потягся до куртки, наче хотів дістати діаманти з внутрішньої кишені.
  
  
  Подобається це чи ні, відповіді більше не буде. Коли Коенвар направив свій револьвер у мій бік, я зробив швидкий рух зап'ястям, так що через секунду у мене в руці опинився Хьюго, і я впав на коліна. Я перекинувся, коли «Астра» вивергла вибуховий вогонь. Куля була далеко від мети, але Х'юго потрапив у яблучко, у цьому не було жодних сумнівів.
  
  
  Голландець кинувся в мій бік, здригаючись, роблячи один судомний рух за іншим. Мій кидок був твердим та смертельним. Х'юго стирчав з його серця, як шпилька, що тримає метелика, приколоту до паперу. Обома руками лляна голова намагалася висмикнути шпильку, але кров уже хльостала з нього гейзером, заливаючи перед сорочки бульбашками та червоною піною.
  
  
  Він звалився, як ганчіркова лялька, що втратила набивку, його очі звернулися всередину, ніби вони ударялися об неапетитний і закривавлений касовий апарат. Але Коенвар це зовсім не цікавило. Він знову натиснув на спусковий гачок, і я почув шипіння розпеченої кулі, що пропалювала собі шлях майже через рукав моєї куртки.
  
  
  Маленька людина нервувала, тим більше, що я не хотів використовувати Вільгельміну. Я все ще хотів, щоб він був живий, тому що я знав, що він може надати мені набагато більше інформації, поки його мова все ще використовується, ніж якщо б я вибив весь його мовний центр з його рота. Якийсь час я був у безпеці за ліжком. Коенвар поповз уперед, чіткими рухами по старій, викривленій підлозі. "
  
  
  Я благав. - "Компроміс, Коенвар, давай домовимося!
  
  
  Він не відповів і дозволив своїй Астрі говорити за себе. Підроблений вальтер знову плюнув, і дзеркало біля ліжка розлетілося на сотні гострих уламків. Я розлетівся б на стільки ж уламків, як тільки потраплю під його лінію вогню. Тож у мене не було вибору, окрім як привести Вільгельміну в дію. Цілуючись уздовж її гладкого синювато-чорного стовбура, я натиснув на курок. Одразу за Коенваром, менш ніж за два дюйми над його головою, у стіні з'явилася дірка.
  
  
  Він пригнувся і ковзнув за туалетний столик, намагаючись наблизитись до дверей. Я боявся знову використати Вільгельміну; побоювалися, що персонал готелю почує, що відбувається у їхньому величному та респектабельному закладі. Але тепер Коенвар виглядав зляканим і зробив висновки. Втретє за стільки хвилин «Астра» заскулила з пекельною завзятістю, і «Вільгельміна» вилетіла з моїх рук.
  
  
  "Ось, бери діаманти!"
  
  
  Я благав, запитуючи, чи був він настільки відчайдушним і жадібним, щоб повірити мені вдруге.
  
  
  Він повірив.
  
  
  Повільно й тремтячи, я встав і пішов до нього дуже важкою ходою. Він тримав пістолет спрямованим мені у груди. — Підніміть руки, — сказав він, не захекавшись.
  
  
  Підійшовши ближче, я зробив, як мені казали. Але коли Коенвар потягнувся до моєї куртки, бажаючи дослідити набагато більше, ніж одну тільки дорогу шовкову підкладку, я вдарив лівою рукою і стиснув пальці. навколо його зап'ястя, відштовхуючи стовбур "Айстри" від моїх грудей і направляючи його до землі.
  
  
  Він видав здивований рик, і зброя вислизнула з його пальців. Потім він спробував вирватися, ледь не втративши ефекту со-нал-чі-ки, удару рукояттю ножа, який мав роздробити йому горло. Але я не просунувся далі ковзного удару збоку по його м'язистій шиї.
  
  
  Потім настала черга Коенвара здивувати мене. Коли я вдарив його ногою в пах, він сіпнувся назад і зробив один із найшвидших стрибків, які я коли-небудь бачив.
  
  
  Я відсмикнув голову назад, так що носок його черевика торкався повітря, а не моєї шиї та підборіддя. У будь-якому випадку, він втратив перевагу своєї Айстри. Але насправді йому це не було потрібно. Коенвар однаково вміло володів руками та ногами і знову завдав удару, цього разу ногою в польоті назад. Якби він ударив мене, якби я не обернувся в останню хвилину, селезінка Ніка Картера була б схожа на мішок із горохом. Але знову він не потрапив у ціль. Я підняв руку, моя рука перетворилася на смертоносний і сліпучий двопалий спис. Я торкнувся його очей, і він видав здавлений крик болю.
  
  
  Потім він ляснув коліном і вдарив мене по кінчику підборіддя. Мені здалося, що я почув хрускіт кістки, коли я відкинувся назад, похитав головою і спробував відновити рівновагу. Коенвар вже стояв біля дверей, очевидно, маючи намір відкласти сеанс до другого візиту, замість того, щоб мати справу зі мною відразу і назавжди. Кілька хвилин я вже був біля дверей, у моїх вухах луною віддавався панічний ритм бігу. Я пірнув у коридор.
  
  
  Він був порожній.
  
  
  'Неможливо.' Я тихо вилаявся про себе. У коридорі раптово стало досить тихо, щоби почути падіння шпильки. Я пробігся поряд з боку в бік. Але Коенвар пішов.
  
  
  Як ця людина безслідно зникла, залишалося загадкою. Його зв'язки та мотиви залишалися дивною серією питань без відповідей. Але я міг бути абсолютно впевнений в одному: Коенвар повернеться, подобається це мені чи ні.
  
  
  Мені було важко стукати у всі двері, питаючи, чи можу я обшукати кімнати. У будь-якому разі нікого не цікавив шум, що долинав з кімнати Андреа, хоча я вважав, що більшість гостей готелю вже сиділи за незліченними столиками по всьому місту перед вечерею. Тому я повернувся до її кімнати і тихо зачинив за собою двері.
  
  
  Голландець лежав зім'ятий на підлозі, як використана паперова хустка, в кімнаті пахло гірким запахом крові, пороху і страху. Я відчинив вікно, що виходить на Херенграхт, і сподівався, що сморід води розвіє більш відчутні запахи насильства та смерті.
  
  
  Якби я міг щось із цим вдіяти, Андреа не знала б, що сталося щось незвичайне. Але спочатку мені потрібно було позбутися цього тіла.
  
  
  Зрозуміло, на одязі чоловіка були голландські лейбли. Але його кишені були порожні, якщо не брати до уваги пачки цигарок і кількох гульденів. Він не мав нічого, що могло б його ідентифікувати, і я підозрював, що Коенвар найняв цього хлопця тут, в Амстердамі.
  
  
  - Дурний ублюдок, - прошепотів я, дивлячись на просочену кров'ю передню частину його сорочки. Однією рукою я утримував його тіло притисненим до підлоги, поки витягав Х'юго з його неживого тіла. Темніша кров стікала по його грудях. Його шкіра вже набула бляклого, болюче-зеленого блиску, а промоклі штани і безкровний вигляд майже змусили мене пошкодувати про марність його смерті. Він нічого не виграв від цього. Коенвара зовсім не цікавило, що з ним сталося.
  
  
  Але тепер навіть це неживе тіло мало зникнути. Я побачив протипожежні двері наприкінці коридору і почав тягти тіло чоловіка до дверей, не звертаючи уваги на червоний слід, залишений чоловіком на підлозі. Як тільки тіло зникне, я заберу безлад. Це було не те, щоб залишити для покоївки. На щастя, ніхто не вийшов у коридор, коли я потяг його до пожежних дверей. Я відчинив його і витяг.
  
  
  За десять хвилин він уже лежав на даху готелю «Ембасі» у купі старого одягу. Вони знайдуть його там, але, мабуть, через багато часу після того, як я поїду з Амстердама. Спи спокійно, з гіркотою подумав я. Я повернувся назад і прослизнув назад у кімнату Андреа.
  
  
  Довелося прибирати всю цю кров без такого чудодійного миючого засобу. Тому я просто використав мило і воду, щоб позбутися найжахливіших плям. Я навіть зробив це не так погано, враховуючи, що підлога була схожа на поле битви. Потім я замінив розбите дзеркало на одну зі своєї кімнати. Нарешті я підсунув туалетний столик до дірки від кулі в стіні, засунув у кишеню Астру Коенвара і уважно оглянув Вільгельміну.
  
  
  Куля з «Айстри» лише зачепила її і відскочила від довгого спеціального стовбура високого тиску. Я перевірив візор Bomar і був задоволений тим, що все ще в такому хорошому стані. У мене була Вільгельміна набагато більше років, ніж я хочу знати чи можу згадати. І я не хотів її втрачати, особливо зараз, коли місія ледь зрушила з мертвої точки.
  
  
  Перш ніж вийти з кімнати, я поправив краватку і провів гребінцем по волоссю. Від'їзд виглядав непогано. Не дуже добре, пам'ятайте, але я не думав, що Андреа Юен теж помітить, якщо не рахувати пересунутих меблів. Крім того, вона ніяк не могла знати, що якась людина померла тут.
  
  
  Я зачинив двері і спустився на ліфті у фойє. У мене ще було достатньо часу, щоб з'їздити на площу Дам, забрати її і разом щось поїсти. Сподіваюся, решта вечора пройшла тихо і спокійно. І без подій.
  
  
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  «Знаєш, — сказала вона, — ти набагато смачніша за вчорашній рисовий стіл».
  
  
  — Отже, тобі подобається індійська їжа?
  
  
  — Я волію тебе, Картер, — сказала Андреа.
  
  
  — Це завжди приємно чути, — промимрив я. Я перекотився на спину і потягся за цигаркою. Андреа заповзла на мене і поклала голову мені на груди. «Шкода, що мені треба їхати сьогодні вдень».
  
  
  Вона запитала. - 'Чому?'
  
  
  «Ділові угоди.
  
  
  "Що це за бізнес?"
  
  
  'Не твоя справа.' - Я засміявся і сподівався, що вона зрозуміє.
  
  
  Вона це зробила. Насправді вона здавалася цілком задоволеною своїм становищем, її шкіра все ще була вологою та рожевою від сяйва наших занять коханням. Вона не давала мені спати півночі, але провести ніч з нею було набагато приємніше, ніж, скажімо, з Коенваром або його чортовим компаньйоном.
  
  
  «Куди ти їдеш далі, чи мені не дозволено знати?» - похмуріла Андреа.
  
  
  — Все свідчить про схід, — сказав я. Я погасив сигарету в попільничці і обернувся до неї обличчям. Мої руки блукали вгору і вниз її гладкою атласною шкірою. Це була китайська лялька, вся рожева та порцелянова; дотепність та краса акуратно упаковані у подарунок. Я не міг утриматися, щоб не розпакувати все це ще раз, щоб помилуватись вмістом. Раптом її мова виявилася всюди, і, перш ніж я зрозумів, що відбувається, я важко ліг на неї зверху, глибоко встромляючи її скарбницю.
  
  
  Ти збираєшся повернутися в Paradiso для нових інтерв'ю? — спитав я за годину, коли вона вийшла з душу. "Можливо, це хороша ідея", - сказала Андреа, поки я витирав їй спину, вагаючись побачивши м'яких вигинів її сідниць. «Саме там тусується більшість із них, щоби вступити в контакт… або, точніше сказати, укласти угоду. І вони не проти поговорити зі мною, поки перебувають у своєму середовищі».
  
  
  "Я можу відвезти вас на таксі, якщо я збираюся купити квитки на літак".
  
  
  'Чудово. Це заощаджує мені багато часу», - сказала вона. — Але хіба ти не поснідаєш перед від'їздом?
  
  
  "Просто кава".
  
  
  Після всього насильства і сюрпризів минулої ночі останній сніданок в Амстердамі був найкращим стимулятором, який я міг собі уявити. Просто сидіти там, навпроти Андреа, за чашкою кави, що димиться, змусило мене полюбити її так, що я майже злякався. Без неї було б набагато самотніше. Але моє життя було влаштоване не так, і я нічого не міг з цим вдіяти. Тому я спробував викинути Андреа Юен з голови в той момент, коли одягся і обійняв її, можливо, востаннє.
  
  
  Сама вона не виглядала надто щасливою. — Ви ще раз заїдете до Амстердама по дорозі назад? - Запитала вона, поки ми чекали ліфт.
  
  
  «Я не впевнений, – сказав я, – тому нічого не можу вам обіцяти. Але якщо я повернуся сюди, а ти досі тут..."
  
  
  "Тоді в нас знову будуть столи з рисом, щоб відсвяткувати", - сказала Андреа з усмішкою, яку вона, здавалося, щосили намагалася втримати на місці. Потім вона притиснула палець до моїх губ і швидко відвела погляд.
  
  
  Вийшовши з готелю, ми увійшли в яскраво освітлене світло яскравого, сприятливого весняного ранку всередині. Повітря було сяючим і пахло пригодами і хвилюванням. Андреа вчепилася в мою руку, наче боялася втратити мене. Раптом на півдорозі тротуаром вона, здавалося, оступилася. Вона спіткнулася, і я схопив її, щоб вона не впала. Потім я побачив, як на її плечі розпустилася яскраво-червона квітка.
  
  
  — Нік, будь ласка… — почала вона. Потім її очі заплющились, і вона звалилася на мене мертвим тягарем.
  
  
  Я не мав часу втрачати. Я затяг її за припарковану машину і обшукав поглядом даху по всьому Херенграхту. Щось металеве блиснуло в яскравому ранковому сонячному світлі, і над головою пролунали люті постріли.
  
  
  Швейцар бачив, як вона впала. Він побіг вулицею, коли я закричав йому, щоб він ховався, бо на одному з дахів через вулицю був снайпер.
  
  
  - Викличте швидку, - крикнув я. "Вона була застрелена". Я глянув на Андреа. Її очі все ще були заплющені, а рум'янець зник з її обличчя. Тепер її дихання було уривчастим, а кров продовжувала текти з мерзенної рани на плечі.
  
  
  У цей момент я міг зробити трохи більше, ніж спробувати дістатися іншої сторони вулиці. Я не сумнівався, що це був мій друг з Непалу і що його мета була не такою зрозумілою, як він сподівався. Я не збиралася дозволяти йому знову вислизнути від мене, не з кров'ю Андреа на його руках і, можливо, навіть із її життям, за яке він мав відповідати.
  
  
  Вузький міст Піна був єдиним способом потрапити на інший бік каналу. Я тримався якомога нижче, хоча залишався легкою мішенню. Позаду мене пролунав подвійний звук сирени швидкої допомоги, що мчить до готелю «Ембасі»; це і люті крики натовпу, що швидко збирається. Я промчав через міст і благополучно перебрався на інший бік. Хтось крикнув мені попередження, коли ще одна куля потрапила в тротуар ліворуч від мене, підкинувши у повітря шматки бруківки.
  
  
  За мить я збіг сходами будинку на каналі. На щастя, двері були відчинені. Це була офісна будівля, і мені знадобилося трохи часу, щоб дістатися верхнього поверху. Двері, що вели на дах, були зачинені зсередини, а це означало, що Коенвар або, можливо, один із найнятих ним місцевих убивць не скористалися цим будинком, щоб потрапити на ряд плоских дахів.
  
  
  Вільгельміна затишно влаштувалася в моїй руці, і мені було тепло та заспокійливо. Я відсмикнув засув і якомога тихіше відчинив двері. Сонячне світло хлинуло всередину разом із ревучою сиреною машиною швидкої допомоги через канал перед готелем посольства.
  
  
  Скоріше, сволота, здайся, подумав я, вилазячи на плоский, заасфальтований дах. У цей момент куля пробила цегляний димар менш ніж за півметра від мене. Я плюхнувся на дах і почав повзти вперед. Коенвара не було видно, хоча я знав, з якого боку було зроблено постріл. Він бачив мене, але я ще його не знайшов. Мені не дуже подобалася моя вразливість, але я мало що міг зробити, поки не впіймав її вздовж блискучого чорного стовбура моєї Вільгельміни.
  
  
  Потім я почув звук, на який чекав, звук кроків, що біжать прямо позаду мене. Я сів навпочіпки і виглянув з-за краю димаря. Це справді був Коенвар, одягнений у все чорне, гнучкий і невловимий, як ягуар. Я підняв Вільгельміну, прицілився і вистрілив.
  
  
  Але цей самовпевнений виродок навіть не стримувався. Виглядало так, ніби куля зачепила його череп, але Коенвар навіть рефлекторно не підняв руку до голови.
  
  
  Я пішов за ним і залишався якомога ближче до нього. Він мав із собою 12-зарядний Моссберг, стандартну гвинтівку багатьох американських поліцейських дільниць. Але він, очевидно, вніс до нього деякі зміни, оскільки боєприпаси, які він використовував, більше були схожі на постріл міномета М-70.
  
  
  Коенвар ковзнув за виступ через два дахи. Його Моссберг блиснув на світлі, потім звук пролунав як сталевий затор: пвок, ліворуч від мене. Я пірнув назад, але його влучність була і наполовину не така гарна, як його навички карате. Тоді я міг тільки радіти цьому.
  
  
  Я натиснув на курок Вільгельміни. За її стаккато відразу пішов стогін раптового спазматичного болю. Моя кров закипіла, коли я зрозумів, що одна з моїх куль нарешті потрапила до мети. Коенвар потягнувся до своєї руки, намагаючись зупинити кров. Він підніс "Моссберг" до щоки. Але коли в дії залишилася тільки одна рука, куля пройшла повз і зрикошетила від одного даху до іншого серією запеклих вибухів.
  
  
  Потім він знову побіг, як чорна пантера, намагаючись втекти. Я схопився і побіг за ним, міцно стискаючи пальцем спусковий гачок Вільгельміни. Коенвар був швидкий, але більше, він був неймовірно спритний. Коли я зробив ще один постріл, чоловік стрибнув між двома будинками і зник за короткою обвугленою трубою. Коли я дістався краю даху, його і Моссберга ніде не було видно. Я дав задній хід, взяв на себе ініціативу та стрибнув. На мить я уявив сильно розчавленого, знівеченого Ніка Картера на вулиці внизу. Моя нога зісковзнула з краю. Я кинув свою вагу вперед, щоб краще схопитися за дах. Черепиця гримнула і вдарилася об вулицю внизу зі звуком кулеметної черги. Але я встиг і якраз вчасно побачив, як мій видобуток зник за оцинкованими дверима, які, без сумніву, вели надвір унизу.
  
  
  Менш ніж за двадцять секунд я вже був біля дверей, але Коенвар не був ні дурний, ні недбалий. Він завбачливо замкнув двері зсередини. Я побіг назад по даху, пригнувся і визирнув через фронтон. У мене був чудовий вид на всю вулицю. Швидка допомога вже виїхала. Натомість перед готелем було припарковано три «Фольксвагені-жуки» з емблемою амстердамської поліції.
  
  
  Але ніяких слідів Коенвара, нічого, що вказувало на те, що менше п'яти хвилин тому він ховався на даху, щоб вистрілити в мене.
  
  
  Невидимий і зниклий Коенвар був найнебезпечнішим у світі. Я був впевнений, що він все ще десь у будинку, не в змозі зробити ривок до вулиці і, зрештою, до безпеки, тому я відповз назад і оглянув інший край даху. Задня частина будівлі виходила у вузький глухий кут. Коенвару теж не було куди подітися.
  
  
  Де він тоді був?
  
  
  З'ясувати це було неможливо, окрім як відчинити двері та обшукати будинок. Куля пройшла крізь двері та замок, наче це був торт з олією. За мить я таємно і безшумно спустився сходами, роблячи дві сходинки за раз. Яскраво-червона пляма крові підказала мені, що Коенвар йшов тим самим маршрутом менше двох хвилин тому. Я знав, що він стікає кров'ю, як віл, коли мало не втратив рівновагу при першому приземленні і послизнувся в калюжі крові, що темніла.
  
  
  Я спустився сходами на наступний майданчик і нічого не чув, окрім власного дихання. Я не був у настрої для ігор. Коли в темному кінці коридору відчинилися двері, я швидко обернувся і вчасно встиг утримати палець на спусковому гачку. Виглянув старий в окулярах у залізній оправі. Він глянув на зброю, моргнув короткозорими очима і підняв руки в жесті сповненого жаху.
  
  
  — Будь ласка… ні, ні. Будь ласка, — заволав він. 'Будь ласка. Ні.
  
  
  Я опустив свій Люгер і жестом наказав йому замовкнути. Все ще тремтячи, він відступив назад і сховався за дверима. Потім почувся стукіт, а потім тупіт ніг, що біжать. Я відстрілювався і чекав, не знаючи чого чекати. Але перш ніж я встиг щось сказати або зробити, я зіткнувся з трьома співробітниками амстердамської поліції.
  
  
  'Руки вгору! Не рухайся! — загавкав по-голландськи один із чоловіків.
  
  
  Я зробив те, що мені сказали.
  
  
  — Ти не розумієш, — сказав я.
  
  
  "Ми розуміємо, що жінка може померти", - відповів поліцейський.
  
  
  «Але я шукаю таку ж людину, як і ви, снайпера».
  
  
  Мені знадобилося багато розмов, щоб пояснити їм, що Коенвар і я — дві різні людини. І навіть тоді я знав, що я втрачаю дорогоцінний час, бо в азіату тепер з'явився шанс знайти безпечний притулок.
  
  
  Нарешті, вони мене зрозуміли. Двоє чоловіків кинулися на вулицю, а третій поліцейський супроводжував мене, щоб обшукати весь будинок. Але вдруге за кілька днів Коенвар не стало. Нарешті я піднявся сходами і повернувся на дах, проклинаючи своє невдачу. Потім я побачив щось біля розбитих дверей, чого не помітив десять хвилин тому. Я нахилився і підняв його. Це була порожня сірникова коробка з дуже особливим написом. На лицьовій стороні паперу було надруковано:
  
  
  Cabin Restaurant, 11/897 Асон Толе,
  
  
  Катманду
  
  
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  Мені потрібно було багато чого пояснити.
  
  
  "Які у вас були стосунки з міс Юень?"
  
  
  'Раніше були?' — сказав я, роздратований тим, що мій слідчий поводиться зі мною як із звичайним злочинцем. Я сидів на прямому дерев'яному стільці в маленькій похмурій кімнатці поліцейської дільниці на Марніксстраат. Навколо мене плакати з написом "виявлено", а переді мною нерухоме обличчя інспектора Шона.
  
  
  «Є, оскільки вона все ще жива… принаймні поки що», — відповів він.
  
  
  Принаймні мені щось розповіли, дуже небагато, але щось про стан Андреа. Коли я повернувся до посольства, біля готелю на мене чекала поліція. Вони всі надто рвалися перевести мене до штабу, а не для дружньої розмови. Тепер, коли снайпер пішов, вони не збиралися мене відпускати, не отримавши спочатку кілька відповідей.
  
  
  'А також, що ще ви можете сказати?' - повторив Шен, нахиляючись так далеко, що я міг сказати, що він їв на сніданок.
  
  
  - Що саме? — спитав я, намагаючись упоратися зі своїм гнівом. Якби поліція взагалі не вдерлася до будинку біля каналу, я, можливо, міг би зупинити Коенвара. Тоді я міг би загнати його в куток, перш ніж він утік. Але тепер він пішов, і з цим мало що можна було вдіяти.
  
  
  "Які у вас стосунки з міс Юень?"
  
  
  — Я зустрів її в літаку до Амстердама, от і все, — відповів я. — Ми були просто друзями, інспекторе.
  
  
  - У замаху на вбивство немає нічого звичайного, містере Картер, - сказав він. Він зупинився, щоб запалити сигарету, але не спромігся запропонувати мені. «І як ви потрапили до цієї країни із забороненою зброєю? Вогнепальна зброя має бути задекларована на митниці. Однак нічого з цього не відомо у митних книгах, містере Картер. Нічого такого.'
  
  
  — Не подумав про це, — сказав я, насупившись. Мені навіть не дали користуватися телефоном. Я просто хотів зателефонувати до посольства, яке потім знову зв'яжеться з Хоуком і залагодить для мене цей бардак, не втрачаючи жодного дня. Як і зараз, я не вибрався з Амстердама так, як планував. Що довше мене утримували, то більше часу я втрачав і тим важче ставала моя місія. Але я не збирався пхати все в ніс Шену і розповідати йому, чому в мене з собою «люгер» і чому хтось намагався застрелити мене того ранку.
  
  
  Був уже опівдні, але інспектор, схоже, не був зацікавлений обідом для нас обох. Шен крутився навколо мене, як упійманий тигр у клітці; руки за спиною і сигарета, що бовтається між товстими губами. «Ви дуже ускладнюєте мені життя, містере Картер, — сказав він. — Здається, ви знаєте про цю справу набагато більше за мене. І я зовсім не радий цьому».
  
  
  — Вибачте, — сказав я, знизавши плечима.
  
  
  "Нам недостатньо жалю".
  
  
  «Це найкраще, що я можу дати. Я працюю у сенатора зі Сполучених Штатів, і тому закликаю вас до дипломатичної недоторканності…»
  
  
  "Поки що я?" - Запитав він командним тоном.
  
  
  Мені не хотілося проходити через це, тому я тримав рота на замку і опустив очі. Який безлад, подумав я. Як би у мене й так не вистачало проблем, мені тепер ще й із голландською поліцією доводиться мати справу.
  
  
  Тим часом я гадки не мав, що трапилося з Андреа, куди її відвезли, яке лікування вона зараз отримує і чи критичний її стан. «Послухай, Шоне, все, що тобі потрібно зробити, це зробити один телефонний дзвінок, і ти не матимеш нічого спільного з усім цим. Тоді тобі більше нема про що турбуватися».
  
  
  "Та невже?" - Він посміхнувся, ніби не вірив мені ні на слово.
  
  
  — Так, правда, — сказав я, стиснувши зуби. — Чорт забирай, чуваку. Використовуй свій мозок. Як я міг застрелити дівчину, якщо я був біля неї, коли це сталося?»
  
  
  "Я не звинувачую вас у тому, що ви застрелили міс Юень", - сказав він. «Мене цікавить лише інформація. Але можна використовувати телефон. Один телефонний дзвінок і все.
  
  
  Один телефонний дзвінок змінив усі.
  
  
  О четвертій годині дня Вільгельміна повернулася на своє місце, в цілості та безпеці, в моїй наплічній кобурі. Я теж був на своєму місці, прямуючи до лікарні подивитися, як поживає Андреа.
  
  
  Шен не хотів відпускати мене без подальших розпитувань. Але Білий дім може чинити певний тиск, особливо у країнах НАТО. І насамкінець президент, і АХ хотів, щоб у засобах масової інформації був міжнародний інцидент, який міг би зіпсувати моє останнє прикриття. Коенвар знав, що мене послав Голфілд. Хто допоміг йому з цією інформацією, залишилося загадкою, чи сподобалося мені це чи ні. Чого він, схоже, не знав, так це те, що я також був N3, і мені було доручено не лише доставляти алмази, а й запобігати небезпечній революції.
  
  
  Дорогою до лікарні я зупинився в готелі Ambassade. Коли я залишав кабінет інспектора Шона, я не збирався цього робити, але, ознайомившись із подіями сьогоднішнього ранку, ухвалив швидке рішення. Дві поліцейські машини все ще стояли ззовні. Я пройшов непоміченим. Короткий момент за столом, а потім у мою кімнату. Перед виходом я хлюпнув трохи води на обличчя, швидко переодягнувся в іншу куртку і провів гребінцем по волоссю. Кілька людей чекали таксі перед готелем, тому я пішов униз каналом, щоб зловити таксі, яке прямувало в готель.
  
  
  Я назвав водієві назву лікарні, до якої, за словами Шона, було доставлено Андреа, і під час поїздки намагався викинути з голови найгірше. За даними поліції, вона була в дуже поганому стані, і, наскільки я міг судити, я відповідаю за її стан. Вона одержала кулю, призначену для мене.
  
  
  Що ж, одне було зрозуміло: сьогодні я не поїду з Амстердама, поки не вирощу пару крил.
  
  
  "Я шукаю міс Андреа Юень", - сказав я швейцару в лікарні.
  
  
  Він відразу зрозумів, що я говорю англійською, але його це не збентежило. Для багатьох людей в Нідерландах англійська є своєрідною другою мовою. Він провів пальцем за списком пацієнтів, потім підняв очі з одним із найменш веселих виразів, які я бачив за останні дні. «Вибачте, але до пацієнта не допускаються відвідувачі. Її стан ... як сказати, якщо її стан дуже серйозний?
  
  
  «Вкрай критично».
  
  
  "Так, така ситуація".
  
  
  - Її лікар вільний? Я хотів би поговорити з ним, якщо це можливо, - сказав я. «Чи бачите, я їду з Амстердама вранці, і мені необхідно побачити її перед від'їздом».
  
  
  «Зараз із нею нікого не пускають», — відповів швейцар. — Вона в комі з того часу, як її привезли сьогодні вранці. Але я викличу доктора Бутенса, її лікаря. Можливо він зможе поговорити з вами.
  
  
  Бутенс виявився привітним чоловіком років сорока. Він зустрів мене у приймальні на нижньому поверсі, але наполіг, щоб я провів його до його кабінету на четвертому поверсі лікарні.
  
  
  "Ви друг міс Юенс...?"
  
  
  — Хороший друже, — сказав я. — Наскільки серйозний її стан, лікарю?
  
  
  — Боюся дуже серйозно. Куля застрягла у верхній частині лівої легені. На щастя для неї, вона не потрапила до артерії. Якби це сталося, вона померла б за лічені хвилини.
  
  
  'А також?'
  
  
  Він жестом запросив мене до свого кабінету та показав стілець. «Внаслідок цього, — продовжував він, — вона втратила значну кількість крові через внутрішню кровотечу. Ми оперуємо її вранці. Але це буде дуже важка... і дуже небезпечна справа, сер...
  
  
  - Картер, Ніколас Картер, - сказав я, опускаючись на стілець поруч зі столом.
  
  
  Хаутенс підсунув до мене попільничку. Я закурив і випустив у кімнату нервову хмару диму. "Я хотів би оплатити медичні рахунки тут, перш ніж залишити країну", - нарешті сказав я йому. — Це було б дуже приємно, — відверто сказав він. «Звичайно, ми не змогли обговорити цей аспект ситуації з міс Юень, оскільки вона перебувала в комі з того часу, як її привезли, розумієте». Я зрозумів, що Коенвар мало не вбив її. І це мене зовсім не тішило. Просто зараз все, що я міг зробити, це переконатися, що її рахунки сплачені і що вона знає, як зв'язатися зі мною… якщо вона переживе операцію. Я дав Др. Бутенс, номер американського посольства. Я теж сам із ними зв'язався б. В АХ у мене є резервний фонд на такі непередбачувані ситуації, і оскільки Андреа була одним із найневинніших свідків, я знав, що у мене не буде проблем із покриттям лікарняних витрат за рахунок служби. Я б також відправив повідомлення залишивши її в посольстві, хоча я не мав уявлення, чи зможу я заїхати до Амстердама вдруге по дорозі назад до Америки.
  
  
  Все було, як і раніше, у вакуумі. Стан Андреа, успіх чи провал моєї місії, життя Джіні та Марка Голфілдов, непальська революція, а потім Коенвар.
  
  
  Хто найняв його? Залишалася можливість, що, незважаючи на всі мої сумніви, він належав до шерпів. А якщо так, то з дітьми Голфілда могло щось трапитися. Щось про що я не хотів думати. Їй-богу, якби я знав відповіді. Але поки я не дістався Катманду і ресторану «Хатина», я блукав навпомацки в темряві. Тому я загасив сигарету і підвівся втомлений. Доктор Бутенс простяг руку і пообіцяв передати моє повідомлення Андреа, як тільки вона прийде до тями.
  
  
  — Які її шанси, лікарю? — спитав я, стоячи біля дверей.
  
  
  Він відвернувся і почав розглядати свої підстрижені нігті. Нарешті він знову перевів погляд на мене. — Не дуже добрі, містере Картер, — визнав він. «Це буде… як ви кажете це в Америці? Бути на межі? Так, я вважаю, що це вираз. Він залишиться на краю, поки ми не зможемо безпечно вийняти кулю. А потім… — Він знизав плечима і знову опустив очі.
  
  
  "І що потім?" — лагідно сказав я собі. Я зачинив двері і пішов коридором до ряду ліфтів. Що б не трапилося в наступні кілька днів, я був сповнений рішучості звести рахунки з підступним і невловимим Коенваром. І це не була порожня загроза чи просто мовчазне побажання. Це була обіцянка. факт.
  
  
  Я не міг у це повірити, але поліція все ще тинялася навколо готелю.
  
  
  Невже їм більше нема чим зайнятися? Подумав я, розплачуючись із таксистом і йдучи до готелю. Але біля під'їзду стояли три білі «фольксвагени» і дивно тихий натовп людей. Я протиснувся крізь натовп до дверей, що оберталися, але мене зупинив поліцейський, що стояв прямо перед входом.
  
  
  "Нікому не дозволено входити, сер", - сказав він по-голландськи.
  
  
  - Я зупинився в готелі, - сказав я. — Що відбувається, офіцере?
  
  
  Він понизив голос, хоча те, що він хотів сказати, швидко стало для мене зрозумілим. Суть у тому, що менше години тому хтось намагався підірвати сейф готелю. Менеджера було легко поранено, а швейцар сильно постраждав від вибуху. Двоє чоловіків були помічені ті, хто біжить з місця вибуху, хоча до моменту прибуття поліції та швидкої допомоги їм вдалося втекти.
  
  
  "Ах, містере Картер... Я думав, що рано чи пізно зустрінуся з вами".
  
  
  Я глянув через плече і насупився. Інспектор Шон вирвався з натовпу і поклав мені руку на плече. Це був не самий доброзичливий жест, який я міг собі уявити.
  
  
  - Що я можу зробити для тебе, Шон? - Сказав я, намагаючись зберігати спокій.
  
  
  «Мені дуже цікаво, що ці труднощі переслідують вас, містере Картер, — сказав він з відтінком зарозумілості на губах. «Спочатку в тебе сьогодні вранці вистрілив снайпер. Потім у готелі відбувається вибух. Дуже цікаво. І дуже погано. Я сподіваюся, що ви плануєте незабаром покинути Нідерланди. Мені здається, що ви приносите із собою відому… скажімо, неприємність… куди б ви не пішли.
  
  
  — Я не розумію, про що ти говориш, Шоне, — сказав я. «Я пішов до готелю Wilhelmina Gasthuis, щоб дізнатися, як справи у міс Юень».
  
  
  — А як же твоя подружка? він запитав. Звук його голосу не залишав нічого для уяви.
  
  
  «Моя дівчина, – сказав я, – дуже погана. "Вранці у неї операція".
  
  
  "А де ви завтра вранці, якщо я можу запитати, містере Картер?"
  
  
  «Поза країною, інспектор. І якщо ви вибачте мене зараз, мені потрібно багато упаковати. Я хотів обернутися, але він все ще тримав руку на моєму плечі. "Ми спостерігаємо за вами, містере Картер", - сказав він, перш ніж прибрати руку. «І дуже обережно, можу я додати, хоч би що подумало міністерство закордонних справ».
  
  
  — Це попередження, інспекторе? Чи загроза?
  
  
  «Я залишу вам це, містере Картер, — відповів Шон. «Я залишаю інтерпретацію на ваш розсуд».
  
  
  Він відійшов, і мені нарешті вдалося увійти через двері, що обертаються. Я не міг повірити своїм очам.
  
  
  Фойє було зоною лиха.
  
  
  Якщо я відкинув набік переляканих гостей, які намагалися відмовитися від підписки, все навколо столу було повністю знищено. Ніщо не вказувало на те, що менше години тому все йшло гладко.
  
  
  Адміністрація готелю буде рада почути, що я їду, подумала я, натискаючи пальцем кнопку поряд з ліфтом. Кабіні ліфта, здавалося, знадобилося кілька годин, щоб дістатися вестибюлю. Через хвилину я помчав коридором до своєї кімнати.
  
  
  Я чекав на гірше, і це саме те, що я знайшов. Ліжко було перевернуте вгору дном, матрац був розірваний з усіх боків, як понівечений труп. Всі ящики були висунуті, а їхній вміст розкиданий по підлозі. Одяг, який я повісила в шафі, була розкидана по всій кімнаті.
  
  
  Я зачинив за собою двері і пішов у ванну, наполовину чекаючи знайти якесь повідомлення на ... дзеркало аптечки, подряпане самим мелодраматичним чорнилом, яке тільки можна уявити, кров'ю. Але нічого не було: ні зачіпок, ні поспіхом написаних попереджень.
  
  
  Дуже обережно я провів лезом Х'юго по краю шафи і повільно витяг його з заглиблення в плитковій стіні. Нарешті, коли все це було досить ослаблене, я поклав стилет назад у піхви, а потім обережно вийняв маленьку металеву коробочку.
  
  
  Вперше за цей день я впіймав себе на тому, що посміхаюся. До незамазаної задньої стінки прямокутного отвору скотчем було приклеєно алюмінієву трубку з ромбами. Я зняв стрічку і відкрутив ковпачок із втулки. Яскраві спалахи світла заблимали переді мною, як маяк світла. Діаманти виблискували всіма кольорами веселки, сотні карат, необроблена, природна краса. Ефект був гіпнотичний. Якийсь час я продовжував дивитися на каміння, ніби вони були священні. Потім я сунув мундштук у формі сигари в кишеню і поставив аптечку на місце. Ти не дурний, Коенваре, подумав я. Але ти також і не геній.
  
  
  Моє рішення зробити коротку зупинку в готелі перед поїздкою до лікарні було ще розумнішим, ніж я міг уявити в той час. І тоді я не просив менеджера відкрити мені сейф, бо думав, що Коенвар його підірве. Проте я знав, що маю бути максимально обережним. У нього було достатньо часу, щоб дійти висновку, що я поклав каміння в сховище, і мені здавалося, що я знаю, куди краще їх покласти.
  
  
  Тому я акуратно поклав каміння за аптечку, перш ніж вирушити до лікарні, щоб дізнатися про стан Андреа. Моя здогадка була щасливою, і похмура усмішка ковзнула по моїх губах, поки я переставляв кімнату. Коенвар зіпсував мою валізу, але він не знайшов хитромудрого порожнього простору, який інженери в АХ зробили для мене. Я просто сподівався, що тутешні митники такі ж сліпі. Бо якби це було не так… ну, мабуть, мені довелося б знову готуватися до розмови з інспектором Шоном.
  
  
  Зібравши речі назад, я сів на край ліжка і взяв люльку. На розмову пішло близько двадцяти хвилин. І коли настав час, його голос вибухнув у мене у вухах гавканням настільки ж злісним, як удар великокаліберної кулі. «Що, чорт забирай, відбувається, N3?» кричав Яструб.
  
  
  — Труднощі, ускладнення, — сказав я якомога тихіше.
  
  
  — Ну, це мені будь-який ідіот може сказати, — гаркнув він. "Мій червоний телефон не мовчав цілий день".
  
  
  Червоний телефон був його «гарячою лінією» з Білим домом, і він не відчував себе таким щасливим. Я глибоко зітхнув і ввійшов до нього, так би мовити, по шию. Я розповів Хоуку, що сталося від початку.
  
  
  Хто ця жінка, яку мало не застрелили? — спитав він, коли я пояснив, що сталося за останні тридцять шість годин.
  
  
  — Знайома… — промимрив я.
  
  
  "Знайома... моя дупа, Картер", - кричав він. 'Дивитись. Я не посилав тебе в подорож, щоб підчепити повію і все зіпсувати ... »
  
  
  - Я знаю, сер.
  
  
  «Тоді виявите трохи більше обачності у майбутньому. І не звинувачуй мене за мій настрій, Картер. Але сьогодні я дуже злий з усіх боків. Схоже, ці хлопці у Пекіні зараз мають намір проводити свій щорічний маневр на кордоні з Непалом. Шерпи має бути на небесах, зі своїми друзями менш ніж за шість миль від кордону.
  
  
  «Яка у мене місія...»
  
  
  — Тим більше, це терміново, — сказав він. - Що ж, Нік. Що щодо…"
  
  
  - Вони намагалися зламати сейф готелю годину тому або близько того.
  
  
  'А також?'
  
  
  — Все гаразд, сер. Завтра я відлітаю літаком, щойно куплю квиток».
  
  
  — Ось що я хотів почути. Послухайте, із Голфілдом знову зв'язалися. Він сказав їм, що ви вже в дорозі. Вони сказали йому, що залишать вам повідомлення, — я чув, як він копався в якихось паперах, — у готелі «Кемп», Мароехіті 307, недалеко від площі Дурбар у Катманду. Наскільки я розумію, це хіпі-місце у центрі міста. Так...'
  
  
  — Тримай очі розплющеними, — закінчив я фразу.
  
  
  'Саме так.'
  
  
  — Завтра надвечір я маю бути в Катманду. Політ займає від дванадцятої до чотирнадцятої години. Тоді, якщо у вас є подальші інструкції для мене, сер, я зупинюся в «Інтерконтиненталі».
  
  
  'Один?'
  
  
  - Так сер.
  
  
  — Це те, що я хотів почути, — відповів він, сміючись. — Окрім того, коли ти повернешся, ти матимеш достатньо часу для таких занять.
  
  
  "Дякую, сер ".
  
  
  - Вдалої поїздки, Нік. До речі, вона була гарною?
  
  
  'Дуже гарна.'
  
  
  'Я так і думав.'
  
  
  Повісивши слухавку, я вирішив повечеряти в готелі, а не на вулиці. Тепер, коли противник вдався до бомби востаннє, неможливо було передбачити, які ще жарти в нього були в рукаві. По-перше, у мене була робота. Єдиним способом завершити це піти з Амстердама. .. живим...
  
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  Був лише один спосіб потрапити з Амстердама в Катманду через Кабул, ізольовану столицю Афганістану. Знаючи це, я вже забронював номери до «Інтерконтиненталю», як сказав Хоуку. Єдине, про що мені потрібно було подбати, то це про квиток на літак.
  
  
  Наступного ранку я дуже щільно поснідав як запобіжний засіб. Покоївка принесла тацю з яйцями, різними сортами голландського сиру, шинкою, чотирма скибочками тостів з олією, джемом та солодкими булочками. Я з'їв усе, що вона поставила переді мною, і запив дві склянки крижаного молока. Будь-яка мати пишатиметься тим, що має такий син. Я не пив кави. У всякому разі, я почував себе непогано, і це було саме те, що я хотів.
  
  
  Коли піднос прибрали, я продовжив одягатися. Я вислизнув із готелю через задні двері. Я не мав наміру давати Коенвару ще один шанс націлитися на мене, як він це зробив напередодні. Будівля КЛМ знаходилася на музейній площі, приблизно за п'ятнадцять хвилин ходьби від готелю. Фронтони виблискували у яскравому сонячному світлі, але не було ні блиску металу, ні відбиття від стовбура снайперської гвинтівки. Тим не менш, я продовжував стежити за довкіллям. Необережність означала б вірну смерть, тому що я був упевнений, що Коенвар не виїхав з міста і не збирався здаватися після всіх зусиль, які він доклав, щоб отримати коштовності.
  
  
  Проте красу дня не порушувало нічого, окрім моїх побоювань щодо стану Андреа Юень. У той момент, коли я йшов Шпігельстраатом, мої думки продовжували обертатися навколо операції, яка зараз проводилася у Вільгельміні Гастуїс.
  
  
  А десь у місті на мене чекав Коенвар. Якби я тільки знав, де...
  
  
  Я забронював місце в компанії KLM на рейс Амстердам-Тегеран-Кабул, який вилітав о пів на третю того ж дня. Через різницю в часі на сході я приїду в Кабул тільки наступного ранку. Але якщо я не поїду цим рейсом, мені доведеться стирчати в Амстердамі до кінця тижня. Тому я забронював квитки та взяв таксі назад у готель.
  
  
  Менеджер стояв за імпровізованою стійкою з пов'язкою на одному оці та однією рукою на перев'язі. Якби погляди могли вбивати, я був би мертвий, за дві секунди. «Мені не треба говорити вам, містере Картер, — сказав він, взявши мої гроші, — що вам не будуть раді в готелі, якщо ви коли-небудь повернетесь до Амстердама».
  
  
  — Нічого іншого я й не чекав, — сказав я з твердою усмішкою. Потім я піднявся нагору, щоб продовжити збори.
  
  
  Мені здавалося, що краще їхати одразу до Схіпхолу, ніж вбивати час у готелі, тому я все підготував до від'їзду. Я знову скористався заднім виходом і вийшов із готелю через провулок ззаду. Поки все йшло добре, подумав я.
  
  
  За моєю спиною не було ні кроків, ні тіней, які миттєво оживали. У провулку пахло неприбраним сміттям, але Коенвар не ховався за сміттєвими баками, щоб скосити мене своєю стріляниною. Звук машин попереду заманив мене в цей бік і притупив мої почуття. Я поспішив у цьому напрямку, бажаючи плюхнутися на заднє сидіння таксі і розчинитись у галасливому натовпі Схіпхола.
  
  
  Якийсь час здавалося, що все йде за планом і без сучка та задирки. Ніхто навіть не глянув на мене, коли я впіймав таксі і зачинив за собою двері.
  
  
  — У Схіпхол, будь ласка, — сказав я водієві, кучерявому молодому чоловікові, який обома руками тримав кермо і обидва очі дивився в дзеркало заднього виду.
  
  
  'Англієць?' — спитав він, коли ми влилися у густий рух.
  
  
  "Американець".
  
  
  — Дуже добре, — сказав він. — Тоді ми говоримо англійською. Мені потрібна практика; скоро я поїду до Америки. Ви їдете сьогодні з Амстердама?
  
  
  Слава богу, подумав я. Потім уголос: «Так, сьогодні вдень». Говорячи, я не зводив очей з машин і вантажівок позаду нас. "Пробки тут завжди такі?"
  
  
  'Не завжди. Але я поїду путівцями, — відповів він, повертаючи за наступним світлофором. Саме тоді я зрозумів, що хтось ще має цю блискучу ідею. Я вирішив тримати рота на замку, поки не переконався, що за нами стежать. Це було дуже схоже на це, тому що коли мій водій повернув ліворуч, водій темно-синього «Рено» зробив той самий, здавалося б, невинний маневр. Хто був за кермом автомобіля, сказати не вдалося. Сонце світило йому в очі, а лобове скло було просто світлою поверхнею, що ефективно приховувала обличчя і його особистість. Якщо це був не Коенвар, то хтось, хто працював на нього, тому що після чотирьох поворотів поспіль синій Рено все ще залишався позаду нас, подобалося мені це чи ні. Я нахилився до водія. — Вибачте, що завдаю вам стільки клопоту, — почав я. "Які неприємності?" сказав він зі сміхом. «Я десять разів їжджу до Схіпхолу і назад з пасажирами. Нема проблем, повір мені.
  
  
  "Сумніваюся, що ви возите переслідуваних пасажирів", - відповів я.
  
  
  'А що?'
  
  
  «За нами стежать. Переслідують. Подивіться у дзеркало заднього виду. Бачиш цей синій рено?
  
  
  'Ну і що?' сказав водій, досі не вражений. — Він їде по нас ще з вулиці Розенграхта.
  
  
  — Ти жартуєш, чуваку, — сказав він бездоганному американському. — Що це, чорт забирай, взагалі таке? Я подумав, що у Сан-Франциско йому буде добре.
  
  
  - Небезпечний жарт, - сказав я зі сміхом, у якому не було гумору. «Якщо ти відірвешся цього нероби, ти заробиш п'ятдесят гульденів».
  
  
  Водій, мабуть, провів багато часу з американськими хіпі, бо він кивнув і сказав: «Гермо, чувак. Ви кльовий.' Потім він натиснув на педаль акселератора, і ми рвонули вперед.
  
  
  Він пройшов наступний поворот менш ніж на чотирьох колесах, але Renault не збирався так швидко здаватися. Він з вереском загорнув за ріг і погнався за нами вузькою брукованою вуличкою недалеко від центру міста. Я озирнувся, але так і не зміг побачити, хто був за кермом.
  
  
  Діаманти не зберігалися у сейфі. Вони також не були приклеєні до аптечки. Я повинен був позбутися Коенвара або того, хто сів за кермо цього «рено», інакше справи могли стати дуже неприємними для зовнішньої політики Сполучених Штатів та безпеки Індії, не кажучи вже про двох дітей Голфілда. — Він усе ще позаду нас? — спитав водій із ноткою нервозності в голосі.
  
  
  " Чорт забирай, він все ще позаду нас", - гаркнув я. - Ти не можеш піти трохи швидше?
  
  
  - Я намагаюся, чуваку. Це не Формула-1, якщо ви знаєте, про що я».
  
  
  — Так, я розумію, що ви маєте на увазі. І це не весело. Я тримався так низько, як тільки міг, не зводячи очей з «Рено», що мчить вулицями позаду нас. Мій водій рухався зигзагом, ніби в'їжджаючи в гавань на кліпері, але це давало нам перевагу лише двадцять-тридцять ярдів.
  
  
  Шия таксиста була натягнута, як пружина, по коміру сорочки стікали краплі поту. Швидше, швидше, я подумав. Ну, давай же. Але хлопчик зробив усе, що міг. Чому поліція досі не прийшла за нами, я ще не встиг обміркувати, бо в цей момент "рено" врізався в задню частину таксі. Водій не впорався з керуванням, метнувся вгору тротуаром, на дюйм не потрапив у велику вітрину, а потім знову опинився посеред вулиці.
  
  
  "Це починає зводити мене з розуму, чувак", - кричав він, смикаючи кермо.
  
  
  "Висади мене на наступному кутку", - гаркнув я у відповідь, думаючи, що мені краще йти одному і пішки. Я щосили схопився за край переднього сидіння, коли «рено» врізався в нас вдруге. Ми втратили крило, задній ліхтар та частину бампера. Водій крутив кермо, ніби грав у рулетку, намагаючись зробити небезпечний розворот, сподіваючись назавжди позбутися «Рено» і скинути його. Ми знову були в центрі міста та їхали від аеропорту, а не до нього. Я перевірив свій годинник. Було п'ять хвилин одинадцятої.
  
  
  Вузькі звивисті вулички, описані в туристичних брошурах, проносилися по обидва боки. Неохайні будиночки з химерними вікнами, барвисті вітрини магазинів — усе це було частиною непроханого декору.
  
  
  — Де, чорт забирай, ми? Я закричав це, повністю дезорієнтований. - Морська дамба, - сказав він. його голос був тепер високий і шалений.
  
  
  'Де?'
  
  
  — Зідейку, Зідейку, — кричав він. «У кварталі червоних ліхтарів. І ось я висаджую тебе. Я не Джеймс Бонд, чувак, — додав він, голосно лаючись, намагаючись перетнути міст, призначений тільки для велосипедистів і пішоходів, але не для автомобілів.
  
  
  То була велика помилка.
  
  
  «Рено» наближався до нас, як розлючений бик, сповнений рішучості закінчити розпочату справу. Не доїжджаючи до середини мосту, таксі впало у зрадницький штопор у результаті поштовху Рено ззаду. Ми увійшли до штопору, і ми нічого не могли з цим вдіяти.
  
  
  «Падаємо, чорт забирай», — заволав таксист, щосили намагаючись відновити контроль над машиною.
  
  
  Він не зміг.
  
  
  Наступне, що я зрозумів, це те, що ми опинилися посеред каналу.
  
  
  Промайнуло ясне блакитне небо, кам'яні фасади будинків біля каналів сімнадцятого століття, обвітрені ковані перила моста. Потім ми потрапили у воду, досі на швидкості, близької до 40 миль. Я стиснув голову колінами і машина вперлася в маслянисті хвилі, що плескалися довкола нас. На щастя, вікна були зачинені, і машина ніби ширяла. Якби було інакше, нам було б набагато гірше.
  
  
  Водій ударився головою об кермо і знепритомнів. Я нахилився вперед і вимкнув двигун якраз у той момент, коли куля розбила лобове скло і осколки скла посипалися на переднє сидіння. Кров потрапила мені у вічі, коли я штовхнув водія і знову стиснувся. Ще одна куля довершила справу, і від вітрового скла не залишилося нічого, окрім кількох гострих уламків по краях.
  
  
  Коенвара я все ще не бачив, але я не збирався сидіти і чекати, поки хтось нас виловить. І остання зустріч з поліцією означатиме, що мої проблеми далекі від завершення, особливо якщо Шон пронюхає про цей останній інцидент. Тому я, наскільки міг, ухилявся від лінії вогню і намагався обміркувати все. Я був певен, що будь-коли почую звук поліцейської сирени. Але після цього я почув лише різку бавовну, коли чергова куля пробила дах таксі. Я повинен був вжити заходів, хоч би якими небезпечними вони були.
  
  
  Якби я відчинив двері, машина миттєво наповнилася б водою. Я не хотів, щоб життя таксиста було на моєму совісті, поки він був непритомний на передньому сидінні. Тому я опустив вікно і сподівався на краще. Портфель пливтиме принаймні протягом декількох хвилин, оскільки закрите відділення служило свого роду резервуаром для повітря. Він першим випав із вікна. Я кинув трохи грошей на переднє сидіння і ковзнув назад до вікна. Потім моя голова і плечі, а потім і все інше тіло вирушили тим же маршрутом, що і мій портфель.
  
  
  Коенвар - все ж таки я не був впевнений, чи це був той, хто сидів за кермом "Рено", мабуть це не помітив, оскільки пострілів не пролунало, коли я виліз з машини. Це залишалося небезпечним і важким, але я впорався і приготувався прийняти крижану ванну. Потім було занурення, і я вдарився об воду, як дитина, що стрибає в холодний ставок.
  
  
  Було так само холодно, як і очікував.
  
  
  Одяг потягнув мене вниз, але я схопився за ручку портфеля і поплив до мосту. Декілька перехожих перегнулися через перила і спостерігали за моїм просуванням, вигукуючи слова на підтримку, ніби вони були глядачами на змаганнях з плавання. Але це було зовсім не те, чого я хотів, натовп, напевно, привернув би увагу цікавого поліцейського.
  
  
  Цегляна кладка мосту заросла і була слизькою. Я намагався знайти, за що вхопитись, за що підтягнутися. У цей момент я почув виття сирен, як і побоювався. Кожна секунда була дорогоцінною, бо якщо поліція спіймає мене до того, як я встигну на свій літак і втечу, Коенвар знову вийде переможцем із сутички. Так що я виліз нагору, що не так вже й просто, враховуючи портфель, затиснутий у мене під пахвою.
  
  
  Потім я помітив те, що раніше не помічав, старі іржаві сходи біля муру на іншій стороні мосту. Я знову поринув у темну воду. Я боровся з маслянистою водою і сміттям, наполовину засліплений кров'ю, яка все ще капає мені в очі. І ось я, нарешті, досяг нижньої сходинки. Після цього мені потрібно трохи більше двох хвилин, щоб повернутися на сушу.
  
  
  Зрозуміло, що посередині мосту був припаркований «фольксваген» амстердамської поліції. Натовп перехожих збільшився. Люди кричали і вказували на таксі, що пливло, на нижню частину мосту, де я повинен був знаходитися. Один із офіцерів уже плив у бік таксі. Я побіг, не збираючись сидіти і чекати на запрошення в поліцейську дільницю.
  
  
  Я промок до нитки. Перше, що мені потрібно було зробити, це взяти сухий одяг, тому я озирнувся у пошуках вивіски з написом «Пральня».
  
  
  Але замість того, щоб знайти це чи щось подібне і таке ж ефективне, я знайшов убивцю, який ховається в тіні будинків, поза полем зору поліції.
  
  
  На щастя, я побачив його раніше, ніж він мене. Якби було навпаки, все стало б набагато складніше, ніж було й досі. То був хтось інший, а не Коенвар: ще один із його товаришів. Цей був схожий на м'язистого колишнього моряка, з вухами кольору цвітної капусти, зламаним носом та револьвером S&W, модель 10. А . Мені не хотілося сперечатися з номером 38, тому я пірнув на ґанок якогось будинку біля каналу.
  
  
  — Шукаєте когось конкретно? раптом прошепотів мені на вухо голос, за яким лунало вологе язика.
  
  
  Я обернувся і опинився віч-на-віч з молодою жінкою з великою кількістю рум'ян і в світлій перуці. Вона вишкірила зуби в сміху і, клацнувши язиком, поманила мене далі, на темний ґанок. Я забув, що це серце кварталу червоних ліхтарів, але тепер я згадав про це і в моїй голові почав формуватися інший план.
  
  
  'Скільки?' — спитав я, не гаючи більше часу. Було 11:03 ранку. Мій літак вилетів о 1:30. У квитку було чітко зазначено попередження про те, що пасажири повинні перебувати в аеропорту щонайменше за годину до вильоту. Тож це буде на межі, у цьому не було жодних сумнівів.
  
  
  — Тридцять гульденів тобі… без зайвих слів, — без вагань сказала вона. Мій мокрий одяг і зітхання у моїй голові явно нічого їй не зробили.
  
  
  "Я дам тобі п'ятдесят, якщо ти зробиш дещо для мене".
  
  
  «Залежить від того, — відповіла вона як справжній професіонал.
  
  
  Я поманив її до краю ганку і вказав на спільника Коенвара; його револьвер S&W випирав з-під грубої вовняної куртки. — Бачиш ту людину зі зламаним носом і пом'ятим обличчям?
  
  
  — Ти ж не маєш на увазі трьох нас? — сказала вона з явним інтересом або явною огидою, бо вираз її обличчя залишався незбагненним.
  
  
  Я похитав головою. — Я просто хочу, щоб ти пішла і поговорила з ним, відволікла його, доки я не зникну. Ти розумієш?' Я витер кров із лиця. Вона зразу все зрозуміла і сказала: «Звичайно, за сімдесят п'ять гульденів».
  
  
  — Сто, щоб переконатись, що ти добре працюєш. У будь-якому випадку відволікайте його увагу.
  
  
  Вона сприйняла це майже як особисту образу. Але гроші змінили її докорінно. Вона засунула гроші в ліфчик, ніби відібрала цукерку в дитини. Демонстративно похитуючи стегнами, вона вийшла надвір, готова зіграти свою роль повною мірою. Якби ця маленька хитрість не спрацювала, у мене справді були б зайняті руки, бо Вільгельміна була такою ж мокрою, як і я. Поки вона була мокрою, вона була марною. І зараз не було часу розбирати її, витирати насухо, а потім збирати назад.
  
  
  Доводилося покладатися на свою винахідливість, свої голі руки і, можливо, у разі потреби на Хьюго. Але я не хотів використати нічого з цього, якщо це залежало від мене. Поки мій дар, посланий Богом, добре зіграє свою роль у цих сотнях м'ячів, все, що мені потрібно буде зробити, це знайти пральню самообслуговування.
  
  
  З-за рогу ганку і спостерігав, як вона йде вулицею, готова зіграти свою роль.
  
  
  Спочатку здавалося, що спільник Коенвара на це не потрапить. Він сказав щось голландською, слова були надто далекі, щоб їх можна було зрозуміти. Але його дії говорили так само ясною мовою і трохи пізніше мені все дуже ясно прояснили. Я бачив, як він відштовхнув її грубим, недружнім поштовхом. На щастя, вона була смілива і не збиралася дозволити себе відштовхнути. Вона провела пальцями вгору й униз його спиною і стала перед ним, загороджуючи йому огляд. Я чекав на це. Я вискочив з ґанку, не зупиняючись, поки не досяг безпечного провулка через дорогу.
  
  
  Все мало пройти добре.
  
  
  Але це було негаразд.
  
  
  Я був уже на півдорозі вниз вулицею, коли увагу лиходія привернув хрипкий автомобільний гудок. Він озирнувся через плече, незважаючи на всі зусилля повії, щоб утримати його увагу своїм соковитим і збуджуючим тілом. Наші погляди зустрілися, і за мить він поліз у куртку за своїм «сміт-і-вессоном».
  
  
  Я не став чекати на якогось феєрверка, демонстрації його смертоносної стрілянини.
  
  
  Цього разу близькість поліції дала мені певну перевагу. Поплічник Коенвара тримав палець під контролем; він не збирався стріляти, коли поліція була так близько. Але, мабуть, його це дуже турбувало, бо він побіг за мною, і його гулкі кроки тривожною луною віддавалися в моїх вухах. Я вже був у провулку, коли пролунав перший приглушений постріл, що просвистів у дюймі над моєю головою. Я кинувся на землю, але він не вистрілив удруге. Він ризикнув своїм пострілом, і я припустив, що тепер він боїться зробити ще одну помилку.
  
  
  — Вставай, — прошипів він крізь зуби англійською, ніби запозичивши манеру з деяких фільмів Джорджа Формбі. Але він зовсім не був схожий на ліліпута в мішкуватому одязі. Я підвівся на ноги, відчуваючи, як моє тіло напружилося для першої дії.
  
  
  Стогін, який я почув за кілька хвилин, був подібний до музики для моїх вух. Револьвер S&W голосно врізався у бруківку. Я завдав удару ча-ки вбік, через що моя ліва нога потрапила йому в сонячне сплетіння. Він зігнувся навпіл від раптового сильного болю, і я завдав йому серії ударів, цього разу в промежину.
  
  
  Мабуть, я пошкодив йому промежину, бо обличчя його стало білим, як сніг. Він похитнувся, закинув руки на пах і звалився на бруківки, мов купа старого бруду. Наступним був простий, але чудово виконаний прийом ча-ки, лобовий удар, який з нищівною силою обрушився на його шию. Шийні хребці ще не зламалися, але це було страшенно близько.
  
  
  "Тебе важко збити з ніг, друже", - сказав я, продовжуючи вправу з раптовим ударом ногою по його голові. Той був чудовий. Всі лицьові кістки здавалися зламаними, а його обличчя набуло яскраво-фіолетового кольору. Він припустився помилки, прикривши руками зламану щелепу і залишивши незахищеними нирки. Це було дуже привабливо для наступного удару, з закривавленого рота після якого полилося зелене, схоже на жовч блювота.
  
  
  Для такого могутнього чувака він мало що робив, щоб захистити себе. Я не повинен був так зазнаватись, бо відразу після цього він схопив мене за кісточку, схопився за неї і потягнув мене на землю. Але ненадовго, якщо мені ще є що сказати з цього приводу. Коли мої ноги піді мною склалися навпіл, я опустив руку, як косу. Край моєї долоні приземлився на його перенісся. Внутрішня структура носа, носова кістка, сама перенісся перетворилися на кров'янисту масу. Кров ринула йому в обличчя, засліпивши його. У будь-якому випадку, він не виглядав надто свіжим, але це перевершило все.
  
  
  Він жалібно застогнав, але мені було не до жалю. Він би вбив мене, і він намагався зробити це з того моменту, як я сів у таксі. Тепер я хотів закінчити роботу, яку він почав, і зайнятися своїми справами.
  
  
  Все, що мені залишалося, це удар під підборіддя, яке я миттєво виконав. Жалюгідний стогін, останній стогін, який він видав, позбавив його страждань. Шийні хребці зламалися надвоє, і лиходій упав мертвий.
  
  
  Задихаючись, я підвівся. Він не був приємним видовищем. Але моє купання у каналі теж не було таким приємним. Його мова висувалась із закривавленого рота. Частина його обличчя перетворилася на криваве желе. Там, де колись була складна структура з кісток та плоті, тепер була не що інше, як сира рубіново-червона м'якоть, схожа на внутрішню частину інжиру.
  
  
  Я відсахнувся, мій портфель був притиснутий до мене. Мені знадобиться щось більше, ніж пральня самообслуговування, щоб змити кров з рук і змити запах смерті з одягу.
  
  
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  Наразі було 11:17. Мені знадобилося близько чотирнадцяти хвилин, щоб покінчити з його життям, від початку до кінця. Коли я дійшов до кута провулка, повія покликала мене навздогін. Її обличчя побіліло, як крейда, коли вона побачила мерця посеред провулка.
  
  
  — Неважливо, — крикнув я і зник з поля зору.
  
  
  Через три квартали і приблизно за три хвилини я знайшов пральню. Гроші розмовляють усіма мовами, і через кілька хвилин я був загорнутий у вовняну ковдру, що свербить, а мій одяг висохла. Я міг змити кров з обличчя. Порізи були численними, але поверхневими. Я зачухав волосся вперед, щоб покрити велику його частину, і сподівалася, що воно заживе так само швидко, як зазвичай. Але це, зрештою, було моєю останньою турботою.
  
  
  Мені треба було їхати до аеропорту та ще пройти митницю. Це було так само неприємно, як думати про Коенвар, думати про успіх чи провал операції Андреа.
  
  
  'Скільки?'
  
  
  Я спитав власника пральні, коли він увійшов до задньої кімнати, щоб подивитися, як я це роблю. «Десять хвилин, п'ятнадцять хвилин. Я роблю, що можу, - відповів він.
  
  
  - У вас є телефон?
  
  
  'Що?'
  
  
  'Телефон?' — повторив я, намагаючись не гарчати, коли помітив, що мій терпець закінчується.
  
  
  - Так Так звичайно. Звук у його голосі видав його невимовний страх. Він показав мені за спину, де старовинний чорний пристрій був наполовину прихований під купою нестираного одягу. Він залишився на місці, повністю втілюючи самовдоволення голландців.
  
  
  Я поклав руку на люльку і глянув на нього. Мій вираз видавав усе. Він глянув на моє поранене чоло, моє тіло, загорнуте в ковдру, і швидко зник за парою фіранок, які дуже ефектно розділили магазин на дві частини.
  
  
  Потім я зателефонував до довідкової, отримав номер Вільгельміни Гастуїс і подивився на свій наручний годинник. На моєму Ролексі було 11:27.
  
  
  - Вільгельміна Гастуїс, - сказав голос на іншому кінці дроту.
  
  
  «Так, я дзвоню з приводу міс Андреа Юень. Їй зробили операцію сьогодні вранці.
  
  
  "Один момент, будь ласка", - відповіла жінка на іншому кінці дроту. "Я перевірю."
  
  
  Я бездумно потягся за сигаретою і нічого не відчув, крім волосся на грудях і колючої вовняної ковдри. Я втомлено посміхнувся сам до себе. Як тільки я сяду на цей рейс, зі мною все буде гаразд, подумав я, але здавалося, що ця жінка вічно не може повернутися до телефону.
  
  
  - Вибачте, що змусила вас чекати, - сказала вона нарешті. - Але про результат ще рано говорити.
  
  
  "Щоб дізнатися, який результат?"
  
  
  "Результати операції міс Юень", - відповіла вона звичайним тоном. «Вона досі не вийшла із наркозу».
  
  
  — Ви можете поєднати мене з доктором Бутенсом? Це дуже важливо. Інакше я не турбував би вас.
  
  
  "Я подивлюся, що я можу зробити для вас", - сказала вона, - її голос обіцяв лише мінімум зусиль. Тож я знову почав чекати. Наразі було 11:31.
  
  
  «Здрастуйте, докторе Бутенс, це Картер», — поквапливо сказав я за кілька хвилин. Ніколас Картер. Я розмовляв з вами вчора, якщо ви пам'ятаєте.
  
  
  — Так, звісно, — сказав він так само люб'язно й привітно, як і напередодні.
  
  
  'Як вона це робить?'
  
  
  Тиша така густа, що її можна розрізати ножем. 'Вітання? Лікар Бутенс?
  
  
  - Так, я все ще тут, містере Картер, - сказав він з відтінком втоми в голосі. «Сьогодні вранці ми змогли вийняти кулю. Але не можна точно сказати, чи одужає вона. Ви повинні повірити мені, коли я кажу вам, що ще рано говорити щось напевно.
  
  
  - Коли ти зможеш це зробити? — спитав я, відчуваючи, як моє моральне становище падає до нового мінімуму.
  
  
  'Може бути сьогодні ввечері. Завтра вранці найбільше. Ми зробили, що могли..."
  
  
  — Я в цьому не сумніваюся, лікарю. Дякую вам за все, і я впевнений, що міс Юень також».
  
  
  "Якби ви могли подзвонити мені завтра," почав він.
  
  
  Я перервав його: «Я не думаю, що зможу це зробити, докторе Бутенс. Я їду з Амстердама. І я машинально глянув на годинник усоте. — Я їду трохи менше ніж за дві години. Але ви передаєте моє повідомлення, чи не так?
  
  
  - Звичайно. Мені шкода, що я не можу повідомити вам... кращі новини, містере Картер.
  
  
  " Мені теж шкода".
  
  
  Мої туфлі все ще були мокрими, але я нічого не міг з цим поробити. Принаймні, в іншому все було сухо і більш-менш презентабельно. Я знову зібрав валізу, подякував власнику бізнесу і знову опинився на вулиці.
  
  
  Якщо вам потрібне таксі, ви ніколи не знайдете його. Я поспішав назад через Зейдейк на Нівмаркт. За хвилину чи дві у мене було таксі, яке було готове відвезти мене до Схіпхолу.
  
  
  Наразі було 11:53.
  
  
  - Як довго їхати до Схіпхола? - Запитав я водія.
  
  
  "Близько двадцяти хвилин".
  
  
  Єдиним транспортним засобом, який прямував за нами, була вантажівка. Я думав, що заслужив трохи відпочинку зараз. Але коли я опустився на сидіння, у мене забурчало в животі. Незважаючи на щільний сніданок, це була явна ознака того, що мені треба щось поїсти. Якщо ні... але ні, я не сидів би і не думав про це, якби це залежало від мене.
  
  
  Але пробки на шляху до Схіпхолу мало сприяли моєму душевному стану. Я нервувався і напружувався і намагався відвести погляд від годинника, але безуспішно. Через десять хвилин усе скінчиться, а поки що нічого не залишалося робити, як дивитися прямо вперед і сподіватися, що моє щастя продовжиться.
  
  
  На щастя, це було гаразд.
  
  
  Годинник в аеропорту перескочив на 12:29, коли я поставив свою валізу на митну перевірку і глибоко зітхнув. "Якраз вчасно, сер", - сказав співробітник авіакомпанії, взявши мій квиток і зваживши валізу.
  
  
  — Скажи мені дещо, — сказав я зі стомленою усмішкою. «Чи маю ще час зателефонувати комусь і принести щось поїсти?»
  
  
  «Боюсь, вам зараз потрібно пройти митницю, але у залі вильоту є телефони та буфет».
  
  
  'Дякую. Я це запам'ятаю. Інакше мій шлунок нагадав би мені.
  
  
  Я хотів поговорити з Хоуком, коли маю час. Але що ще важливіше, я мав доповнити свій сніданок чимось ситним, чимось, що було приємним і важким для шлунка, доки обід не був поданий у літаку. Я вже відчув легку нудоту, що насувається, викликану почуттям голоду. План, який я розробив, мабуть, провалився, незважаючи на всі вжиті мною запобіжні заходи.
  
  
  Але спочатку мені довелося розібратися з митницею... нудотою, втомою, чим завгодно.
  
  
  Я відчував себе емігрантом, який прибув на острів Елліс і зіткнувся з парканами, дорогами та великою кількістю знаків, ніж я хотів читати. Це було схоже на Radio City під час свят, коли сотні людей вишиковувалися в чергу, щоб не пропустити це шоу. Голландські звичаї. Було важко терпіти, коли шлунок голосно протестував, а шкіра набувала кольору зеленого сиру. Тим не менш, я не мав вибору, крім як пройти серію перевірок.
  
  
  «Ваш паспорт, будь ласка», — за мить сказав охайно одягнений чиновник.
  
  
  Він був дуже люб'язний, і я посміхався так терпляче, як міг. Я не дуже добре граю, але я не думаю, що дуже добре передав свою усмішку або відсутність подиву, коли виявив, що дивлюся прямо в здивовані очі інспектора Шона.
  
  
  — Отже, ми знову зустрілися, — сказав я, постукуючи полями неіснуючого капелюха в жесті глузливої поваги.
  
  
  «Справді, містере Картере», — відповів він так само професійно, як повія у «Зедійка» кілька годин тому.
  
  
  — Ну, світ тісний, — продовжив я, намагаючись стримати самовпевнену усмішку.
  
  
  - Не зовсім, - сказав він із задоволенням. "Взагалі-то, так я це і влаштував".
  
  
  «О, як прощальна вечірка для одного з ваших улюблених туристів, чи не так?»
  
  
  - Не зовсім так, містере Картер. Але я впевнений, що ви не будете проти відповісти на кілька запитань. Його голос не дав мені зрозуміти, що хоче від мене далі.
  
  
  "Якщо я не запізнюся на свій літак, інспектор", - сказав я. «Але я не думаю, що мені є що сказати, якщо ви не хочете почути мою чесну думку щодо проблем, пов'язаних із виробництвом сої чи президентськими виборами у Сполучених Штатах».
  
  
  Безтурботно і не бавлячись, він поклав руку мені на плече і вказав на двох чоловіків у формі, які були в межах чутності.
  
  
  — Послухай, Шон, — сказав я, коли двоє сильних митників підійшли до мене. "Що насправді відбувається?"
  
  
  «Ну, містере Картер, — сказав він як завжди самовдоволено, — деякі з моїх людей повідомили сьогодні вранці про досить дивну подію».
  
  
  — То яке це стосується мене?
  
  
  «Можливо, нічого. Але також… можливо, і все, — відповів він. — Звичайно, ти не пам'ятаєш, як плавав сьогодні вранці біля Зейдійка, чи не так?
  
  
  'Що?' — сказав я, намагаючись, щоб це звучало якомога переконливіше, навіть незважаючи на те, що навколо мого коміра виступив піт, а моя нудота посилилася втричі, якщо не більше. «На Гелдерсі Каді у воді знайшли машину. Таксі. Водій сказав, що підібрав на Херенграхті людину, американця, яка хотіла, щоб її відвезли до Схіпхолу.
  
  
  'А далі?'
  
  
  — А ви — американець, який мав кімнату на Херенграхті, тобто до сьогоднішнього ранку. Більше того, опис пасажира, який він дав, є вірним».
  
  
  "Що вірно?"
  
  
  "Ну, ви, звичайно, містер Картер," сказав він. «Тоді ми маємо той випадок зі знівеченим тілом, яке ми знайшли недалеко від місця аварії».
  
  
  — Ти ж не хочеш звинуватити мене в цьому, чи не так? — сказав я якомога скривджено.
  
  
  «Звичайно, ні, містере Картер», — запевнив мене Шон із ледь замаскованим сарказмом і злим і бездушним голосом. Як ти можеш так думати? Я тільки пропоную вам супроводжувати цих двох панів... — Однією рукою він вказав на двох митників, що стояли поряд із ним. «Робіть точно, як вони кажуть».
  
  
  Я й раніше мав справу з марнославством таких людей, як політики та фінансисти, як з маленькою рибкою у великому ставку, але ніколи не з такими впертими правоохоронцями. Ви щось дізнаєтеся, повірте мені.
  
  
  — Якщо це твоє останнє слово… — почав я.
  
  
  - Правильно, - коротко сказав він. Потім він швидко заговорив із двома митниками та безпорадним та нещасним Ніком Картером.
  
  
  Мене перевели в маленьку окрему кімнату неподалік того місця, де мене підібрали. Моя валіза прибула за хвилину.
  
  
  Двоє митників виглядали як два колишні призові борці, хоча я не збирався ні в чому з ними мірятися. У кімнаті був стіл, стілець. Нічого більше. Він був яскраво висвітлений. Я взяв стілець, хоч мені його не запропонували, поклав руки на коліна і постарався забути своє жалюгідне становище.
  
  
  Шен грав у злу гру, а й у небезпечну.
  
  
  Уся Західна Європа постраждає, якщо Китай захопить Непал. Тоді не можна було сказати, що це могло означати для всього західного світу. На жаль, світ Шона був набагато меншим і обмежувався лише міською межею Амстердама. Його погляд сягав трохи далі, ніж Ейсселмер на півночі та житлове гетто Бейлмермер на півдні. De Zeedijk був тоді десь посередині, у центрі своєї юрисдикції.
  
  
  Єдине, що мене здивувало, те, що він не втручався. Не те щоб мені це сподобалося в іншому випадку, але мені здалося дивним, що після всього, що він доклав зусиль, щоб знайти мене, він тепер відступив і залишив брудну роботу іншим. Можливо, такими були митні правила, але я мав мало часу про це подумати, бо в цей момент у мене попросили ключ, щоб відкрити портфель.
  
  
  Настав момент істини.
  
  
  Сам портфель був ще вологим, але двох безстрашних і небалакучих митників це, схоже, не збентежило. Один не зводив з мене очей-бусинок, ніби боявся, що я спробую втекти, а другий відкрив портфель і вийняв усе, що було всередині. Треба сказати, що зробив він це акуратно, тому що знову акуратно склав одяг, переконавшись, що в ньому немає нічого в сенсі контрабанди.
  
  
  Це тривало близько десяти хвилин, поки все, що я пакував у верхній видимий простір валізи, не було виявлено та обшукано. Я сидів на прямому дерев'яному стільці, спостерігаючи за всією виставою з порожнім і незворушним виразом обличчя. Але коли митник провів цікавими пальцями по краях брезентового покриття, я забув про свою нудоту і мимоволі трохи нахилився вперед на своєму сидінні.
  
  
  Він знав, що робить, хоча я й намагалася не дати йому зрозуміти за незацікавленим виразом обличчя. На мить здалося, що все закінчиться без подальших труднощів, але мій оптимізм виявився передчасним. Пролунало слабке, але виразно чутне клацання. Інспектор швидко заговорив зі своїм напарником, який стояв поруч, поки він продовжував знімати те, що спочатку здавалося дном. Якби він підняв чемодан зі столу, різниця у вазі дала б чітку ознаку, але валіза залишилася на місці, а я змусив себе сісти нерухомо, нервово приклеївшись до свого місця.
  
  
  Внутрішній механізм знову голосно клацнув, а потім пролунав один із найгучніших зітхань, коли-небудь почутих з цього боку Атлантики. Очі чоловіка спалахнули, як меч праведності, коли два пальці вхопилися за дно і вирвали його. Прихований відсік більше не був прихований. Але уявіть собі їхнє розчарування, коли він виявив, що дивиться тільки на чергове полотно.
  
  
  Відкритий тепер простір багажника був зовсім порожній; там не було нічого в дусі зброї або необробленого дорогоцінного каміння, тим більше алмазів. Вітаю, я посміхнувся сам до себе. Робота техніків АХ були навіть красивішими, ніж ви думали. Мало того, що попрацювали змайструвати потаємний відсік, то ще й зробили так, що у фальшдоні було два місця, а не одне, як тепер думали митники.
  
  
  Якби вони подивилися далі, я не сумніваюся, що знайшли б прихований механізм, за допомогою якого можна було б відкрити останнє відділення. Там я сховав Вільгельміну, Гюго та П'єра, а також ще кілька речей для моєї безпеки. Але я не поклав діаманти в портфель, тому що не збирався ризикувати їх виявленням.
  
  
  Розчарувавшись, інспектор закрив днище. Його мовчання, мовчання його партнера, турбувало мене. Мені здавалося, що я далеко не вільний, подобається це мені чи ні. Мій одяг та туалетне приладдя були акуратно складені назад і, нарешті, знову закриті. Я хотів підвестися зі свого місця, приховуючи полегшення, коли людина, яка фактично проводила розслідування, жестом вказала мені на місце.
  
  
  «Будь ласка, роздягніться, містере Картер», — сказав він після того, як прошепотів своєму партнерові. "Для чого?"
  
  
  — Інспектор Шон має підстави вважати, що ви були з ним не зовсім чесні. Будь ласка, робіть те, що вам кажуть, він подивився на годинник, інакше ви запізнитесь на свій літак». Ніщо б не розлютило мене більше. Але сперечатися з ними було марно. Вони були головними, а не я.
  
  
  Тому я підвівся і зняв куртку. За темним блейзером пішли темно-синя краватка і темно-синя сорочка єгипетського виробництва. Потім прийшов ремінь із крокодилової шкіри із золотою пряжкою ручної роботи, подарунок від молодої дівчини, чиє життя я врятував кілька місяців тому під час відрядження в Нью-Делі. Я розстебнув блискавку і зняв штани з легкої камвольної пряжі, зробленої за моєю вказівкою Paisley-Fitzhigh у Лондоні.
  
  
  Коли я знімав черевики, один із митників сказав: «Вони мокрі», ніби тільки це й було причиною, щоб мене заарештувати.
  
  
  "У мене спітнілі ноги", - похмуро відповів я, знімаючи шкарпетки і засовуючи великі пальці за пояс трусів.
  
  
  «Будь ласка, — продовжував він, — і це теж», змушуючи мене стояти голим, поки кожен предмет одягу оглядається та переглядається.
  
  
  Вони нічого не могли знайти, крім пуху з моїх кишень та дрібниці. Але вони ще не збиралися здаватися. Повне приниження настало за кілька хвилин, коли я зрозумів, що повинен був відчувати чоловік, коли його змусили нахилитися і розсунути сідниці. Потім мої зуби були оглянуті, ніби я був конем, проданим тому, хто більше заплатить.
  
  
  Вони не знайшли того, що шукали, і я доклав більше зусиль, щоб приховати це від їхніх допитливих очей, ніж вони могли собі уявити.
  
  
  До того часу, коли вони закінчили з цим, у мене так паморочилося в голові, що я ледве міг стояти на ногах. "Ви не надто добре виглядаєте, містере Картер", - сказав один з митників з посмішкою, яку я намагався ігнорувати.
  
  
  — Це через вашу чудову голландську гостинність, — сказав я. — Чи можу я тепер одягнутися, джентльмени?
  
  
  'Ну звичайно. Ми більше не затримуватимемо вас. На жаль, мені не вдалося побачити обличчя Шона, коли він почув погані новини. Але це гра, я думаю. Крім того, я був надто зайнятий, набиваючи себе крокетами в очікуванні, коли мене переправлять на інший бік океану, щоб турбуватися про розчарований і неприємний інспектор. У мене було десять хвилин до посадки. Після всього, через що я пройшов, я був обережний, щоб не запізнитись на свій літак.
  
  
  Коли мене нарешті поєднали з Хоуком, я швидко поінформував його про останні події. "Не можу повірити, що за цим стоїть шерпи", - сказав він після того, як я розповів йому, що сталося з того часу, як я зробив помилку, вставши вранці з ліжка. Вони нічого не отримають, вбивши тебе, Нік. До речі, чи вдалося вам…
  
  
  — Щойно, — сказав я. — Але ж мені вдалося. Вони у безпеці.
  
  
  'Чудово.' І я міг бачити, як він усміхається за своїм столом за три тисячі миль звідси.
  
  
  «Справа в тому, — продовжував я, — що Коенвар хотів би, щоб я був усунений, ніж виконав угоду. І це мене турбує. Як ви вважаєте, уряд Непалу міг дізнатися про це і надіслав Коенвара, щоб перехопити мене? Якщо місія не провалиться, шерпи отримають усі гроші, необхідні для придбання спорядження. Принаймні вони так думають.
  
  
  "Звучить досить надумано, якщо ви запитаєте мене," відповів він. "Хоча в цьому виді бізнесу можливо все".
  
  
  — Скажи мені дещо, — тихо сказав я.
  
  
  «Важливо те, що ви впоралися принаймні досі. Я подивлюся, чи не зможу придумати щось, що могло б тобі допомогти. Почнемо з того, що політична ситуація там є досить невизначеною. Я маю кілька контактів, які могли б пролити світло на те, що сталося. Я вичавлю трохи інформації. Просто потрібен час, от і все.
  
  
  "Це одна з тих речей, яких нам трохи не вистачає", - сказав я.
  
  
  - Ти чудово справляєшся, Нік. Мені довіряють усі у світі, — відповів мій начальник, рідкісний комплімент, який не залишився непоміченим. — Справа в тому, що я щось чув про якісь розбрати в королівському будинку, про якусь кровожерливу усобицю. Нам доведеться копнути трохи глибше, але, можливо, це допоможе зрозуміти, в чому полягає труднощі.
  
  
  У цей момент я почув, як мій рейс викликають через гучний зв'язок.
  
  
  Довелося завершити виклик. Мій рот все ще був сповнений їжі, і моя нудота тимчасово зникла.
  
  
  «Я зв'яжуся з вами знову, коли приїду до Кабулу. Але якщо ви щось знайдете, я буду вдячний, сер. Хтось піде на багато чого, щоб дістатися до мене раніше, ніж шерпи. І я хотів би знати, чому.
  
  
  'І хто.'
  
  
  — Я теж так гадаю, — сказав я.
  
  
  «Я використовуватиму всі канали, які є в моєму розпорядженні», — сказав він. «До речі… як там підстрелена дівчина?»
  
  
  — Їй зробили сьогодні операцію, — сказав я.
  
  
  'І що?'
  
  
  "Вони не дізнаються, які її шанси, до завтрашнього ранку".
  
  
  ' Мені шкода це чути. Але я впевнений, що ви зробили для неї все, що могли, сказав він. - Я поговорю з тобою, N3. Переконайтеся, що ви благополучно дістанетеся туди.
  
  
  "Дякую, сер ".
  
  
  Шон помітно був відсутній у натовпі тих, хто прощався, коли я оформив квиток, отримав посадковий талон і пройшов через тунель до літака. Але мені це сподобалося найбільше. Чим раніше ми відірвалися від землі, чим раніше я поїхав з Амстердама, тим більше він мені подобався.
  
  
  Крім того, я все ще голодував.
  
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  Задовго до того, як гори Ельбурц зійшли перлиною, я сказав тост за свого дантиста Бертона Шалієра. Без його допомоги, його досвіду моя місія впала б на його очах, а разом з нею і доля двох дітей та майбутнє ізольованого, оточеного горами королівства.
  
  
  Мій жахливий голод був очікуваний, нудота теж. Але тепер, коли фізичний дискомфорт пройшов і моє обличчя знову набуло кольору, я відчув себе трохи схожим на себе, а не так, ніби я проковтнув щось, чого не мав, як це сталося.
  
  
  Я провів мовою спеціальною золотою коронкою, яку дантист надів мені перед від'їздом з Вашингтона. Шалієр акуратно прикріпив зубець до одного із нижніх корінних зубів. Вдавлений у ясна, він справді не був видно, що вже було доведено під час огляду мого рота у Схіпхолі. Цей гачок використовувався для кріплення нейлонової нитки, також званої рибальської ліскою. З іншого боку, нитка, що йде від стравоходу до шлунка, була приєднана до хімічно стійкої трубки.
  
  
  Вся конструкція нагадала мені набір матрьошок. У кожній ляльці є менша лялька, і так до нескінченності. У моєму випадку у вас був я, і в мені був мій травний тракт, частиною якого був мій шлунок, а в цьому шлунку була трубка, а в цій трубці були необроблені алмази.
  
  
  Коли я прибув до Схіпхолу, мені доводилося весь час підтримувати роботу шлункового соку. Якби я проковтнув трубку натще, наступна секреція ферментів разом із соляною кислотою, що виділяється в процесі травлення, викликала б у мене біль у животі, який міг би звалити слона. Поряд із усією їжею, яку я міг переварити, я прийняв здорову дозу таблеток, що очищають, які мені дав фармацевтичний відділ AX labs. Трубка була досить гнучкою, щоб їжа могла потрапити до шлунка. Це була не найприємніша операція, але знову ж таки моя робота ніколи не буває особливо тонкою або витонченою. Тепер я прийняв ще одну пігулку від нудоти, вітаючи себе з успіхом мого підприємства. Принаймні поки це тривало.
  
  
  Діаманти були у мене в шлунку з ранку, коли я вийшов з готелю «Ембібі», щоб замовити квиток. Вони могли залишатися там майже нескінченно, доки я приймав ліки і продовжував посилено харчуватися. У цьому переконалася стюардеса, захоплена тим, що вона вважала здоровим, чоловічим апетитом.
  
  
  Задоволений тим, що все йде за планом, я повернувся до вікна і почав спостерігати схід сонця. Щойно заблимала табличка «Не курити», коли пілот готувався до посадки в Тегерані. Піді мною лежав засніжений гірський хребет Ельбурц. Ще більш вражаючим був Демавенд, вулканічна вершина, що височіла майже на 5700 метрів над рівнем неба.
  
  
  Але я не мав би часу на туристичні поїздки. Мій пункт призначення, хоч і не останній, знаходився далі на схід, приблизно на 1800 миль пересіченою і воістину непрохідною місцевістю. Кабул, колись схожа на пустелю ізольована цитадель великого полководця Бабура, який заснував Монгольську імперію, здавалося, чекала мене десь за цим світанком.
  
  
  На схилах гір поміж смугами снігу паслися вівці, а з кривих труб маленьких кам'яних будиночків валив дим. Потім, затиснутий між безплідними і безплідними горами, з'явився вигляд міста, яке захоплювало уяву людей з того часу, як Олександр Македонський приєднав до своєї імперії стародавню Бактрію. Тепер Кабул мав маленький і незначний вигляд. Там на голих пагорбах це здавалося неважливим.
  
  
  Часи змінилися. Чингісхан, Тамерлан та Бабур були іменами у підручниках історії, героями захоплюючих фільмів. Але вони залишили свій слід у гордом та незалежному народі. Однак тепер Афганістан був частиною двадцятого століття, його історія являла собою низку туристичних пам'яток, а колишні дні слави були давно забуті.
  
  
  Якщо я став сентиментальним, то не тому, що забагато випив. Просто я бачив стільки мрій, що розсипалися в сутінках цих безплідних і голих пагорбів, що відчував себе якимось чином зворушеним тим, що став свідком останніх сторінок бурхливої та кривавої драми.
  
  
  Було о 6:23 ранку.
  
  
  Можливо, саме через ранню годину митники не обшукували мої речі з прискіпливістю та методичністю.
  
  
  "Яка мета вашого візиту?" .
  
  
  'Відпустка.'
  
  
  "Як довго ви залишатиметеся тут?"
  
  
  «День чи два, три», — збрехав я, думаючи, що менш як двадцять чотири години буде ляпасом для молодої туристичної індустрії.
  
  
  'Де ти зупинишся?'
  
  
  "В Інтерконтиненталь".
  
  
  "Далі", - сказав офіцер, ставлячи штамп у мій паспорт і звертаючи увагу на людину, яка стоїть у черзі позаду мене.
  
  
  Це була освіжаюча зміна, як ви можете собі уявити. Я був готовий роздягнутися догола і почував себе чудово, що нікому немає справи до моєї присутності тут, до вмісту моєї валізи, не кажучи вже про мій шлунок. За межами митниці бурхливий і нетерплячий натовп афганських таксистів чекав на бажаний клієнт. Але спочатку я обміняв трохи грошей, вважаючи, що 45 афгані за долар — це хороший курс, тим більше, що чорного грошового ринку, як у Непалі, майже не було. - Таксі, сер? — схвильовано сказав невисокий темноволосий юнак, коли я відійшов від обмінного пункту. Я поклав афгані в кишеню, і він підстрибнув, як жаба, що стрибає. «У мене є гарна американська машина. Шевроле. Возить вас усюди, сер.
  
  
  "Скільки до Інтерконтиненталю?" — спитав я, здивований його ентузіазмом та виявом енергії. — Дев'яносто афгані, — сказав він.
  
  
  Тут же пролунав інший голос: «Сімдесят п'ять».
  
  
  — Сімдесят, — роздратовано сказав шофер, сердито звертаючись до літньої людини, що з'явилася позаду, одягненого в багатий парчовий жилет і астраханську шапку. "Шістдесят п'ять."
  
  
  — П'ятдесят, — вигукнув юнак, явно загнаний у куток. — Продано, — сказав я з усмішкою. Я змусив його нести мій багаж і пішов за ним із зали прибуття.
  
  
  Chevrolet м'яко кажучи, знав найкращі часи. Але до готелю було не більше п'ятнадцяти-двадцяти хвилин ходьби. Я відчував себе трохи в невигідному становищі, оскільки я не мав можливості вивчити докладну карту місцевості. Я ніколи не був у Кабулі, хоча кілька років тому брав участь у досить делікатних «переговорах» під Гератом, неподалік Туркменської республіки та кордону з Росією.
  
  
  Я залишив свою валізу при собі, коли водій сів за кермо.
  
  
  Скільки часу до готелю?
  
  
  - Півгодини, - сказав він. 'Без проблем. Азіз дуже добрий водій.
  
  
  — Я віддаю себе в твої руки, Азіз, — сказав я зі сміхом, за яким одразу пішов позіхання. Я мало спав у літаку, і надія на теплу постіль здавалася надто гарною, щоб бути правдою.
  
  
  Руху не було, за винятком кількох возів із ослами. Але в іншому шлях, побудований за допомогою американців, був порожній. У дзеркало заднього виду старого, пошарпаного «Шевроле» я побачив, що Азіз пильно дивиться на мене. Його очі були неймовірно блакитного кольору. Легенда свідчить, що блакитноокі афганці - прямі нащадки воїнів Іскандера Македонського, сина Олександра Македонського.
  
  
  Коли я запитав Азіза, що з цієї історії правда, він, схоже, не зрозумів, про що я говорю. Не схоже, щоб він надто добре орієнтувався у місті.
  
  
  Вивіска з написом "Готель "Інтерконтиненталь" - 5 миль" зі стрілкою, що вказує праворуч, пролетіла повз, а Азіз не зняв ногу з акселератора. Він проїхав повз виїзд, і щось підказувало мені, що це не була безневинна помилка або що це сталося випадково. Я опустив чемодан на ноги і зумів вихопити Вільгельміну та двох її друзів, Х'юго та П'єра, не викликавши підозр у Азіза.
  
  
  Тепер Люгер був сухий, але я не знав, чи він працює, поки не перевірив. Але якщо він ще не був готовий впоратися з чимось, два його помічники були готові допомогти мені.
  
  
  У цей момент я вже не сумнівався, що лихо прийде. Азіз не повіз мене до готелю, до радостей гарячого душу та зручного ліжка. Я був переконаний, що те, що він приготував для мене, буде важче переварити, і пристосувався до небезпеки, яка чекала на мене попереду.
  
  
  Відсутність Коенвара в Амстердамі напередодні вранці могла означати лише одне. Він виїхав з Амстердама і встиг дістатися до Кабула раніше за мене. Без сумніву, він вибрав довгий шлях через Стамбул, Бейрут та Равалпінді. Такий маршрут існував, але я уникав його через ризик посадки та висадки з трьох різних літаків та проходження контролю безпеки у трьох аеропортах. Коенвар явно менше за мене дбав про митницю.
  
  
  Я дуже легко міг притиснути стовбур Вільгельміни до шиї Азіза і попросити його розвернутися і відвести мене до готелю «Інтерконтиненталь». Але я хотів дістатися до суті справи і отримати ті відповіді, які досі вислизали від мене. Коенвар мав всю необхідну мені інформацію, і я був готовий піти на будь-який ризик, щоб змусити його заговорити.
  
  
  Крім того, нам ще потрібно було щось улагодити, усвідомлював він це чи ні. Наскільки я знав, Андреа могла померти. Я сам був близьким до кінця своєї кар'єри в Амстердамі. Я хотів переконатися, що Коенвар не зможе перешкодити успіху моєї місії. І якщо це означало вбити його, то я був готовий. Тож я відкинувся на спинку крісла і не зводив очей з дороги, гадаючи, як було організовано нашу зустріч.
  
  
  Менш як за десять хвилин я дізнався.
  
  
  За кількасот метрів перед нами було встановлено блокпост. По обидва боки дерев'яного бар'єру стояли двоє чоловіків, хоча ми були ще надто далеко, щоб розглянути, хто з них Коенвар.
  
  
  - Що відбувається, Азіз? - Запитав я, граючи роль дурного туриста.
  
  
  Замість того, щоб відповісти мені, він звернув мою увагу на Асамая і Шердарваза, дві гори, які були частиною гірського хребта Гіндукуш і були видно практично з будь-якої точки Кабула.
  
  
  «Чому тут блокпост?»
  
  
  Я наполягав, і він поволі прибрав ногу з педалі акселератора.
  
  
  Він знизав плечима, коли за курним вітровим склом стали видно обличчя двох чоловіків. Я легко дізнався місячні риси мого непальського ворога, спритного і потайливого Коенвара. Він був одягнений у білу чалму і каракуль, що сягав колін, але не можна було заперечувати проникливого виразу його обличчя. Інша людина видалася мені справжнім афганцем, без сумніву, найнятим у Кабулі, як і Азіз, саме для цієї операції.
  
  
  «Вони хочуть, щоб ми вийшли з машини», — сказав Азіз, не в силах приховати нервовість, що охопила його.
  
  
  'Чому?' Я сказав це, затягуючи час, готуючи все, що мені потрібне.
  
  
  «Прикордонники, урядові патрулі», — сказав він, знизавши плечима.
  
  
  "Тоді вийди і поговори з ними", - сказав я з тоном у голосі, який вказував на те, що я не в настрої грати в ігри.
  
  
  Азіз зробив, як йому сказали. Він вийшов із машини і повільно пішов у бік Коенвара. Азіат не опускав обличчя, наче боявся, що його впізнають. Але було надто пізно. Жодним чином він не відновив свою анонімність. За кілька хвилин його спільник підійшов до «Шевроле», постукав у вікно і жестом запросив мене вийти і приєднатися до них.
  
  
  Вийшов не я, а П'єр.
  
  
  Настав час клацнути вимикачем, як П'єра, так Коенвара. Я відчинив двері, ніби підкоряючись їхнім наказам, але замість того, щоб вийти, як вони, без сумніву, сподівалися і навіть очікували, я жбурнув П'єра в бік Коенвара. Я знову зачинив двері, якраз у той момент, коли в центрі вибухнула їдка палаюча хмара газу. Їх здивування було так само раптовим. Суміш концентрованого сльозогінного газу та нелетальних хімікатів кружляла навколо них, густа та задушлива. Пролунав постріл, але навмання, тому що ні Коенвар, ні його спільник не могли бачити далі, ніж на дюйм перед собою.
  
  
  Газ був відволіканням, а не самоціллю. Троє оглушених чоловіків хиталися кругами, дряпаючи собі очі. Азіз, який отримав свою частку газу, втратив рівновагу і скотився схилом на узбіччя. Якби він був розумний, то причаївся б і більше не ризикував своїм життям. Будь-якої миті вітер міг розвернутися і рознести газ на всі боки. Я не міг більше чекати. Я вискочив із «Шевроле» до того, як вони зрозуміли, що сталося. Але я не хотів стріляти, не хотів вбивати Коенвара, поки він не дасть мені потрібну інформацію.
  
  
  Пара рук вдарила і вперлася мені у діафрагму. Не думаючи про це, я зігнувся навпіл, намагаючись набрати повітря в здуті легені. Між газом та болем Вільгельміна якимось чином вислизнула з моїх пальців. Та ж пара рук схопила мене і притягнула до тіла, що сильно спітніло.
  
  
  Нападник вилаявся собі під ніс, мимоволі натякаючи, що він не Коенвар, а це все, що я хотів знати. Коли афганець тримав мене в подвійному Нельсоні, я стиснув руки і притиснув їх до чола, намагаючись послабити тиск його мертвої хватки. Його сила була вражаючою, і біль посилювався, поки мої нерви не закричали, а шийні хребці були на межі перелому.
  
  
  — У мене є Коен… — почав він.
  
  
  Пропозиція так і не була закінчена.
  
  
  Я відкинув ногу назад, і підбор мого черевика вдарив його по гомілки. Несподіваний удар викликав у нього здивований рик. Його хватка ослабла, і це дало мені якраз той невеликий простір, який мені був потрібний, щоб повністю звільнитися. Я ковзнув лівою ногою між його ніг і вставила праве коліно у западину його коліна. У той же час мені вдалося схопити його за штани і потягнути за собою, змусивши його вдаритися об моє стегно і шльопнутись об землю.
  
  
  Я смикнувся і виставив ногу в ударі ча-ки, що одразу ж призвело до злого звуку. перелому ребер. Афганець вив, як поранений собака. Він скрикнув і схрестив руки на грудях, коли вираз неприхованого жаху відбився на його обличчі. Я не марнував часу і знову вдарив ногою, щоб закінчити роботу. З його викривленого рота вирвався булькаючий звук. Газ повільно розвіявся, але ще мій гнів. Я був упевнений, що одна з його легень була проколота, і зламана кістка все глибше і глибше встромлялася в його груди.
  
  
  Я хотів нахилитися, щоб завдати останнього удару, але Коенвар схопив мене ззаду за талію і потягнув назад. Ми скотилися по дорозі і приземлилися на насип за кілька дюймів від окопа, де чекав Азіз, безперечно, тремтячи від страху. Пил осів у мене в роті, очах та вухах. Я більше нічого не бачив, коли Коенвар притис обидва великі пальці до мого дихального горла.
  
  
  — Діаманти, — видихнув він, тремтячи мене, ніби був упевнений, що вони вилетять із мого горла.
  
  
  Брукаючи, як дикий кінь, я спробував скинути його з себе. Він уперся колінами мені в промежину і знову і знову вдаряв ними між моїми ногами. Осліплений пилом та болем, я інстинктивно зреагував, більше не в змозі ясно мислити. Все, що я пам'ятав, це те, як я дозволив своїй руці приземлитися на його ключицю з усією силою, що залишилася.
  
  
  Його пальці втратили хватку, але він виявився набагато сильнішим і цепчішим, ніж я думав спочатку. Він чіплявся за мене так, ніби від цього залежало його життя, обома руками стискаючи мою шию. Я знову застосував усі свої знання тайквондо у бою і спробував ударити його ліктем у чоло. Пал-коп чи-ки переконав його, що я не збираюся просити про помилування. Це був нищівний удар, який змусив його відпустити задушливу хватку. Жахлива багряна пляма покривала його чоло, як знак Каїна.
  
  
  Я зробив глибокий вдих, ворухнувся і знову спробував підвестися. У той же час одним рухом зап'ястя Х'юго благополучно опинився в моїй руці. Лезо стилету блиснуло в ранньому світлі. Сльозогінний газ розвіявся, і тепер я міг бачити свого супротивника настільки ясно і точно, наскільки мені було потрібно. Стилет заліз під його каракулеву шубу. За мить Х'юго розрізав повітря. Я не мав наміру давати йому можливість знову продемонструвати свою майстерність поводження з вогнепальною зброєю.
  
  
  Я не пам'ятав, у яку його руку потрапила куля Вільгельміни, і прицілився Х'юго у верхню частину стегна, у довгу вузьку кравецьку м'яз. Якщо стилет вдарить, Коенвар не зможе ходити. На жаль, шуба до колін завадило Хьюго проявити себе повною мірою. Стилет встромився в край товстої шуби, і Коенвар знову витяг його, шипаючи, як кобра.
  
  
  Оскільки Вільгельміни ніде не було видно, у мене залишились лише руки. Я відступив назад, намагаючись досягти рівної поверхні. Але Коенвар підштовхував мене все ближче і ближче до краю дороги, безсумнівно, сподіваючись, що я втрачу рівновагу і перекинуся в кювет. Це був дренажний канал, судячи з гнильного смороду, що висів у повітрі і наповнював мої ніздрі гнильним запахом гниття і сміття.
  
  
  - Віддай мені діаманти, Картер, - категорично сказав Коенвар. Його груди важко здіймалися і опускалися, коли він намагався віддихатися. "Тоді всі наші біди закінчаться".
  
  
  - Забудь, - сказав я, хитаючи головою і не зводячи обох очей з Х'юго на випадок, коли Коенвар раптом відправить його в політ.
  
  
  "Ти мене дуже дратуєш, Картер".
  
  
  "Це недоліки гри", - відповів я, змушений зробити небезпечний крок назад, коли він наблизився, щоб убити мене. «На кого ти працюєш, Коенваре? Хто вам платить за ваш час?
  
  
  Замість того, щоб відповісти мені, він поліз у куртку і витяг револьвер. 45, американський Кольт. Він спрямував зброю в мій бік. «Це заряджено експансивними кулями, — сказав він мені. — Ти знаєш, яку шкоду може завдати така куля, Картер?
  
  
  «Вони не потрапляють у ціль, — сказав я.
  
  
  'Саме так.' І він усміхнувся, показуючи гострі, підпиляні кінчики своїх різців. Цього разу мене менше потішила стоматологічна винахідливість за цим. «Вони застряють і роблять дуже велику дірку, скажімо, у тілі. Твоє тіло, Картер. Було б дуже сумно, якби вам довелося зіткнутися з дією цього типу боєприпасів... між іншим продукт американської винахідливості.
  
  
  У нього був ніж, і він мав Кольт. 45. У мене було дві руки, дві ноги та чорний пояс по карате. Але тепер, коли я знаходився всього за кілька футів від краю неглибокої ущелини, я відчував себе не дуже комфортно. Якщо я втрачу рівновагу і опинюся в канаві, Коенвар матиме достатньо часу, щоб убити мене.
  
  
  Я не міг цього допустити.
  
  
  "Якщо ти вб'єш мене, ти ніколи не знайдеш діаманти", - сказав я, намагаючись заощадити ще кілька секунд дорогоцінного часу.
  
  
  «Мій клієнт дав мені суворі інструкції. Якщо я не повернуся з камінням, тобі більше не дозволять вільно блукати. Так що, як бачиш, Картер, мені байдуже; чи те, чи інше.
  
  
  Тож я нарешті щось знав. Коенвар був просто найманцем, який працює на когось іншого. Але я ще не знав, хто ця інша сторона. У будь-якому випадку, я чекав стільки, скільки наважився. У будь-який момент мертвий і дуже закривавлений Нік Картер міг опинитися у смердючій дренажній канаві. У будь-який момент я міг стати черговим сміттям, яке зробить свій внесок у брудний, їдкий сморід. «Тієї машині, яка їде сюди, не сподобається цей блокпост. Коенвар, - сказав я.
  
  
  'Яка машина?' - У той же час він зробив помилку, нервово оглядаючись через плече.
  
  
  Він не міг відвести очі більше, ніж на секунду, але саме ця секунда мені була потрібна. Все, чого мене навчив майстер Чанг, я тепер застосував на практиці і влучно вдарив у стрибку по його руці з пістолетом. Підошва мого черевика потрапила до Кольта 45, і перш ніж Коенвар точно зрозумів, що відбувається, Кольт упав на землю. Машина взагалі не під'їжджала, але обман спрацював краще, ніж сподівався. Коенвар потрапив на вудку, і тепер я був готовий схопити його і вбити, як він намагався зробити зі мною.
  
  
  Ще спритніший, ніж будь-коли, маленький жилавий азіат вишкірив зуби в лютому пирханні. Стилет Х'юго загрозливо виблискував у променях сонця. Потім Коенвар кинувся вперед, намагаючись перекинути мене через узбіччя в канаву. Я відійшов убік і підняв руку, ніби збирався її використати. Він розвернувся, коли мій кулак пронісся повітрям. У той момент, коли його погляд зупинився на ній, моя нога рвонулася вперед з усією силою, на яку я була здатна. Коли моя нога торкнулася його зап'ястя, кістка розкололася, наче її розчавило кувалдою.
  
  
  Побачити спочатку цей вираз подиву, а потім біль був одним із найприємніших моментів у світі. Його рука з ножем обм'якла, але він ще не здався. Коенвар швидко схопив Хьюго іншою рукою, перш ніж стилет встиг впасти. Він видав різкий крик і кинувся до мене, розтинаючи повітря стилетом. Я прийняв стійку нею чум соки, яка дозволяла мені вивільнити ногу для серії жахливих, нищівних ударів ногою вперед. Знову і знову я бив ногою, цілячись спочатку в його сонячне сплетіння, потім у селезінку і, нарешті, в підборіддя.
  
  
  Коенвар спробував завдати мені бічного удару у скроню. Я схопив його за ногу і смикнув до себе, кинувши на суху, випалену землю. Я обійшов його, тримаючи його руку з ножем так, що Хьюго корчився, як безсила змія, що б'ється в конвульсіях, і кинувся на нього
  
  
  Я натиснув на його лікоть всією силою передпліччя. Джі-лое-ки буквально зруйнував кісткову структуру його руки. — Ан-ньонг ха-сіп-ні-ка? Я закричав на нього, питаючи, як він почувається тепер, коли кричить, як молоде порося, і намагається вирватися на волю.
  
  
  Але це було марно.
  
  
  — У чому річ, Коенваре? Більше не хочеться?
  
  
  Наслідував потік непальських прокльонів, коли я підняв коліно і вдарив його по куприку, а він продовжував кричати від болю. З його зап'ястя стирчали шматочки кістки. Бордова пляма швидко розтеклася по рукаву каракулевої шуби.
  
  
  Його пальці судомно стиснулися, і Х'юго впав на дорогу. За мить я взяв стилет в руку і направив його на горло Коенвара.
  
  
  — Хто тебе послав?
  
  
  Я міг бачити страх у його звужених очах, біль, очевидний у тому, як він кусав губи, щоб не закричати, щоб висловити болісний біль, який він, мабуть, відчував. Коли він не відповів, я притис кінчик стилета до його горла. З'явилася невелика крапля крові.
  
  
  — Я… я не скажу, — видихнув він.
  
  
  - Як забажаєте, - сказав я. Я притис його і дозволив Хьюго ковзнути в рукав його куртки. Коли рукав повністю розрізаний, я зміг побачити пошкодження, яке я завдав його ліктю. То справді був складний перелом, оскільки частина кістки стирчала у суглобі руки. Рукав його сорочки був просякнутий кров'ю.
  
  
  — Я… я не заговорю, — сказав він.
  
  
  Жоден лікар не міг зібрати його руку разом і змусити її працювати. Ти хочеш померти зараз чи пізніше, Коенвар?
  
  
  Я сказав. - «Скажи мені, на кого ти працюєш, і підеш на волю».
  
  
  — На… Нара… — почав він. Потім він знову підтис губи і похитав головою.
  
  
  - Нара що? — різко спитав я, знову притискаючи Х'юго до горла.
  
  
  — Ні, я цього не скажу, Картер, — прошипів він.
  
  
  - У такому разі, Коенваре, я більше не витрачаю на тебе час. І коли я сказав це, я поклав край його садистській кар'єрі швидким і, можливо, милосердним рухом зап'ястя. Х'юго зробив слабке півколо від вуха до вуха. Плоть розірвалася, мов м'який папір; потім м'яз шиї, за якою відразу слідує сонна артерія. Коли гарячі потоки крові ринули мені в обличчя, Коенвар видав останній звук, що булькав. Все його тіло тремтіло, коли він проходив через передсмертні судоми. Він усе ще спливав кров'ю, як віл на бійні, коли я повільно опустив його на підлогу і витер свої брудні, закривавлені руки об його пальто.
  
  
  - Це за Андреа, - сказав я вголос. Я обернувся і підійшов до його напарника. Але афганець був так само мертвий, як і Коенвар, його обличчя було багряним і покритим плямами через повільну ядуху з продірявленої легені.
  
  
  Я не отримав би жодної додаткової інформації від жодного з них. - Азіз, - закричав я. «Підніми сюди, якщо тобі дороге твоє життя».
  
  
  Маленька людина поповзла вгору схилом неглибокого яру. Його обличчя було білим, як крейда.
  
  
  «Будь ласка, будь ласка, не вбивайте Азіза», — просив він жалібним виючим голосом. Азіз не знав. Азіз отримав гроші, щоби привезти вас сюди. Це все.'
  
  
  'Коли?'
  
  
  'Вчора ввечері. Той… ця людина, — і він показав тремтячою рукою на бездиханне тіло Коенвара. Він дав мені гроші, щоб я зустрів тебе в літаку і привіз сюди. Він каже, що ви вкрали щось, що належить йому. Я нічого більше не знаю.
  
  
  — Ти ж нікому про це не розповіси? - Він люто замотав головою. — Я нічого не кажу, містере американець. Нас ніколи тут не було, тебе та Азіза. Ми ніколи не бачили цього місця. Так? Так?
  
  
  - Точно, - сказав я. Якщо це взагалі можливо, я не хотів його вбивати. Він був молодий, дурний і жадібний. Але я не думаю, що він знав, у що вплутується, коли приймав безперечно вигідну пропозицію Коенвара. "Допоможіть мені покласти ці тіла в інше місце, і ми підемо".
  
  
  Він зробив, як йому казали.
  
  
  Дерев'яний бар'єр, що служив блокпостом, закінчувався дренажною канавою, куди пішли обм'які й понівечені трупи Коенвара та його спільника-афганця. У каракулевій шубі з одним рукавом непальський убивця плавав обличчям униз у брудному потоці сміття. Зрештою він опинився на своєму місці.
  
  
  — Я безкоштовно відвезу вас до готелю, — пробурмотів Азіз, поки ми йшли назад до машини.
  
  
  Це було не в той час і не там. Але я нічого не міг вдіяти. Раптом я засміявся, і я розсміявся сильніше, ніж будь-коли раніше.
  
  
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  Кемп-готель на Мароехіті був місцем, якого слід уникати за всяку ціну.
  
  
  Я ввійшов і вийшов з вестибюля, що кишить вошами, так швидко, як тільки міг, взявши клаптик паперу, який дав мені клерк, коли я представився. Я пішов прямо до площі Дурбар, за кілька кварталів звідси. Відчуваючи себе напруженим, я сів перед храмом Таліджіое Бхавані, просто в тіні статуї Ханумана, мавпого бога індусів. У волохатого божества не було для мене ні інформації, ні поради, але в записці була.
  
  
  Це було суворо у справі і прямо у справі. Я мав зустрітися зі своїм зв'язковим із шерпом у ресторані «Хатина» на Асон Толі. Мені довелося надіти білу нагрудну хустку, щоб мене впізнали. Вони подбають про інше. Дивно, подумав я. Коенвар знав, хто я такий, але шерп, мабуть, гадки не мав, як виглядатиме кур'єр Голфілда.
  
  
  Це зробило все, що Хоук сказав мені раніше того ранку, ясним, як кристал з прислів'я. — Ти щось знаєш про Шута чи Нару? — спитав я свого боса, коли мене нарешті з'єднали з ним поштою неподалік мого готелю.
  
  
  «Ви вмієте читати думки, N3. Ось про це я й збирався тобі розповісти, — відповів Хоук, його голос був слабким і жорстким відображенням його звичайного тону влади. — Пам'ятаєш, що я казав тобі про те розлад у королівському домі?
  
  
  'Ти маєш на увазі...'
  
  
  'Саме так. Нам стало відомо про ворожнечу між радниками короля і так званим принцом на ім'я Бал Нараян. Ви могли б назвати Нараяна чимось на зразок міжнародного плейбою. Якийсь час мав яхту в Каннах і мав справу з купкою цих представників еліти, звичайних соціальних паразитів.
  
  
  - Але як він дізнався про операцію шерпів?
  
  
  — Ми можемо тільки здогадуватись про це, — відповів Хоук. — Я не можу тобі допомогти з цим. Я знаю, що Нараян має репутацію досить сумнівного ділка. Ви пам'ятаєте ту маленьку проблему, яку ви вирішили для нас у Калькутті минулого року?
  
  
  'Так. Що про це?
  
  
  «Він повинен був мати з цим справу… поки все не пішло не так… Здається, він тримає пальці у багатьох вибухонебезпечних речах, якщо ви розумієте, про що я говорю.
  
  
  'Ви в безпеці.'
  
  
  "Все добре?" — Ви туди без проблем потрапили туди?
  
  
  — Якомога простіше, хоча моє прибуття в Кабул не залишилося непоміченим, — сказав я йому. — Але про все це подбали. Нараян тепер лишився сам.
  
  
  «Нічого іншого я й не чекав від тебе, Нік», — сказав Хоук з добродушним сміхом, за яким одразу пішов хрипкий хрипкий кашель. Він надто багато курив, але не хотів цього чути від мене. Деякі речі краще не говорити, наприклад, що сигари смердять. - Але майте на увазі одну річ, - продовжив він. «Спочатку переконайтеся, що ці діти у безпеці. Потім ти повернешся і закінчиш те, що потрібно зробити.
  
  
  — Я не забуду, — запевнив його.
  
  
  — Ось що я хотів почути. Я надішлю вам телеграму, коли дізнаюся щось ще. Я не дуже довіряю цим телефонним з'єднанням. Він знав, де зі мною зв'язатися, так що нічого не залишалося робити, окрім як привітатися з ним.
  
  
  Тепер, у тіні посміхаючого мавпячого бога, я спробував зібрати всі частини головоломки разом. Якоїсь миті Нараян дізнався про викрадення дітей шерпами. Він найняв Коенвара, щоб отримати алмази до того, як у мене з'явилася можливість привезти їх до країни. Він також наказав своєму найманцю вбити мене, якщо я не віддам це каміння. Очевидно, він не прагнув розпочати цю революцію. Як член королівської сім'ї, пов'язаний з королем кровними узами, Нараяну не було чого виграти і все втратити, оскільки трон був повалений, монархія розтрощена, а земля піднесена Китаю на блюдечку з блакитною облямівкою.
  
  
  Ось як я зібрав шматочки головоломки, які були частиною моєї місії до Катманди. Але я все ще не мав готового рішення. По-перше, я не знав, як Нараян дізнався про плани шерпів. Більше того, я не знав, що він спробує зробити, яким буде його наступний крок, якщо він виявить, що Коенвар повернеться до Непалу тільки в дерев'яному ящику. Згідно з повідомленням, яке я отримав у готелі «Кемп», я не зустрінуся зі своїм зв'язковим до наступного вечора. Я вирішив використати вільний час з користю та попрямував прямо до столичної бібліотеки. Спочатку я хотів вивчити всі існуючі фотографії Принца королівської крові. По-друге, мені необхідно було ознайомитися з топографією місцевості, оскільки в мене було досить сильне відчуття, що моя діяльність не обмежиться Катманду. Чим більше я знав про навколишнє середовище, тим краще я був підготовлений до зустрічі з шерпом... ким би він чи вона не була.
  
  
  Скрізь, куди б я не пішов, я бачив друковані оголошення: «Шикарний ресторан». Китайські, тибетські, непальські та західні столи. Спеціальна пропозиція для салону: торт з гашишем, сигарети з гашишем та гашиш доступні на стійці реєстрації. Потім дрібнішими літерами: «Бітлз! Роллінг Стоунз! Джаз! Останні кадри. А також Хайбер у Кабулі, де я провів кілька днів до цього зробив помилку, замовивши жилистий стейк, Готель був таким самим місцем для хіпі.
  
  
  Салон був маленьким, тьмяно освітленим, майже таким же брудним, як готель «Кемп», але напевно набагато популярнішим. Уздовж стіни стояли грубі столи та стільці, а також лави. А на лавках сиділи найдивніші збори американських та європейських туристів, які я коли-небудь бачив. Я чув акценти від бруклінського до крайнього півдня. Там були австралійці, кілька валлійців, дівчата з Нової Зеландії та кілька француженок. Щось на кшталт гранд-готелю Himalaya, де всі накурені, як мавпи.
  
  
  Я мав місце і склянку пива, і мені все сподобалося. Всі навколо мене, здавалося, збиралися розбити свої голови, і щойно голова ударялася об стіл, господар підбіг до неї, підняв обличчя злочинця і дав йому кілька ляпасів, щоб змусити його повернутися, щоб принести. "Це не готель", - повторював він. 'Є. напій. Але не готель, — повторив він, насіння підтюпцем, як якийсь комічний диккенівський шинкар.
  
  
  Але нічого комічного в цій ситуації не було, як я міг судити. Я носив свою білу нагрудну хустку якомога помітніше, не зводив очей з дверей і чекав якомога терпляче і спокійніше. Шерп запізнився на п'ять хвилин, але я знав, що контакт прийде в потрібний час. Тим часом світловолоса американка років вісімнадцяти чи дев'ятнадцяти кинула на мене неприхований погляд через усю кімнату. Під її екзотичним вбранням і за її мрійливими очима в неї було все, що потрібно зірці, що висхідна, в цьому не було жодних сумнівів. І коли, трохи помахавши, вона встала і підійшла до мене, я зовсім не відчув роздратування.
  
  
  'Можу я?' - Запитала вона, вказуючи на вільне місце поруч зі мною. - Звичайно. Я кивнув і побачив, як вона звалилася на диван.
  
  
  "Це не схоже на те місце, яке ви часто відвідуєте", - сказала вона, відкусивши великий шматок однієї з багатьох широко розрекламованих закусок з гашишем у ресторані.
  
  
  "Чи не так?"
  
  
  — Просто озирнутися?
  
  
  'Не зовсім.'
  
  
  - Ти виглядаєш цілком звичайним. Не буржуазно або щось таке, просто. Як якийсь поліцейський. Це так?'
  
  
  'Я? Поліцейський? _ Я грюкнув себе по грудях і розсміявся. 'Не зовсім.'
  
  
  "Це добре, тому що це лайно тут, - вказуючи на те, що залишилося від її льодяника, - цілком законно".
  
  
  — Я щось сказав, міс…
  
  
  - Мем, - поправила вона мене. «А мене звуть Діксі». Миттю пізніше вона поклала руку мені на стегно. Я знаю це тільки тому, що вона була під кайфом. Її пальці почали рухатися, ніби вони мали власний розум. Я м'яко відштовхнув її руку і люб'язно дав їй зрозуміти, що мені це нецікаво, не намагаючись пояснити їй, що якби справа пішла трохи далі, вона знайшла б не об'єкт для своїх сексуальних бажань, а газову гранату - П'єра. .
  
  
  'Це неприємно.' Вона почала хихикати, і я побачив, що мої руки зайняті нею.
  
  
  Але перш ніж я встиг щось сказати, я помітив, що місце навпроти мене зайняв молодий непалець років двадцяти. Він був одягнений у західному стилі і мав зовнішність, правильні риси обличчя і скромні манери. Він не сказав жодного слова, але потягнувся через стіл і дістав з нагрудної кишені білу хустку. Він засунув руки під стіл і за мить повернув кишенькову хустку, тепер акуратно складену, як лляний конверт.
  
  
  Я розгорнув хустку і дивився на зелено-сіру обкладинку американського паспорта. Коли я відкрив його, я побачив її ім'я акуратно надруковане: Вірджинія Хоуп Голфілд. На наступній сторінці на мене подивилася приваблива усміхнена американка. Я закрив паспорт і засунув його у внутрішню кишеню.
  
  
  "Один момент", - сказав я своєму контакту. Молодий чоловік мовчав і дивився на всі очі, коли я підвівся і люб'язно допоміг Діксі встати на ноги.
  
  
  Вона запитала. - 'Куди ми йдемо?' Вона знову почала хихикати. — Просто повертайся на своє місце, — сказав я, відводячи її від столу.
  
  
  'Але чому? Ти мені подобаєшся. Ти гарячий хлопець, і я з нетерпінням чекаю на тебе».
  
  
  Принаймні вона знала, чого хотіла, чого не можна сказати про більшість людей. — А ти дуже смачний шматок. Але в мене є інші справи, тож будь милою дівчинкою. Може, я зайду до тебе завтра.
  
  
  Вона хмурилася і дулася, як розпещена дитина, мабуть, звикла домагатися свого. Але вона не нила.
  
  
  Коли я повернувся до столу, молодий шерп все ще терпляче чекав, як Будда.
  
  
  - Ви містер Картер?
  
  
  Я кивнув і зробив ще ковток пива.
  
  
  «Мене звуть Рана. Ти...'
  
  
  - Так, - сказав я, заповнюючи тишу. — А у вас є ця дівчина та її брат?
  
  
  «У цілості та безпеці», — відповів він.
  
  
  "Давайте тоді..." Я хотів підвестися зі свого місця, але Рана жестом запросив мене знову сісти.
  
  
  «Я повинен пояснити вам перебіг подій, за якими ми стежимо, Картер, - сказав він. — Тож плутанини не буде. Ти розумієш?'
  
  
  'Продовжувати. Я весь в увазі.'
  
  
  'Вибачте мене?'
  
  
  - Я сказав: давай, я слухаю. Я мав поганий настрій, м'яко кажучи. Мені не дуже подобалося вести бізнес у такому віддаленому куточку і мені не дуже подобався характер нашого бізнесу. І найбільше у світі мене знову почав турбувати шлунок. Чим швидше я виплюну діаманти і поверну дітей сенатора, тим краще себе почуватиму».
  
  
  Пояснення Рани було коротким та ясним. Мені зав'яжуть очі та доведуть до того місця, де я отримаю двох дітей в обмін на необроблені діаманти. Як би прямолінійно це не здавалося, я не збирався ризикувати або довіряти Рані тільки через його доброзичливе обличчя. Наскільки я розумію, він може працювати на таємничого Бала Нараяна, а не на таку ж невловиму організацію, відому під назвою Шерпа. — Так і є, Картер, — сказав він. «Ми віддаємо вам дітей, а ви віддаєте нам викуп. І всі щасливі. Так?
  
  
  Не зовсім так, подумав я, коли сказав: «Звучить непогано, Рано. Але Бал Нараян наказав мені зустрітися з ним тут, — і я наголосив на тому, що сказав, довго дивлячись на свій «Ролекс». - Приблизно через годину. Як ви поясните зміну планів?
  
  
  — Бал Нараян, — вигукнув він, ледве стримуючи голос. "За яким правом він це робить?"
  
  
  "Я не маю жодної думки," сказав я категорично.
  
  
  Мій сарказм, здавалося, пройшов повз нього. — Це не план Нараяна, — провадив далі Рана, ні на мить не підозрюючи, що моя історія — блеф; історія, яку я використав, щоб дізнатися, чи працював він на шерпів чи ні, чи був він заміною справжнього кур'єра. «Канті подбав про всі деталі. Я не знаю, що задумав Нараян, але Канті зовсім не сподобається. З його боку було неправильно втручатися у справи шерпів».
  
  
  "Хто цей Канті, якщо я можу спитати?"
  
  
  — Нам час іти, Картер, — сказав Рана, впевнено дивлячись на годинник. Він швидко підвівся. "Машина чекає".
  
  
  «Ну, — подумав я, — з кожним кроком ти дізнаєшся про щось нове. Нараян і Шерпа, мабуть, добре знали один одного, хоча мені хотілося б знати, хто такий Канті. І я хотів би, щоб вони знали, що Нараян шахраїв.
  
  
  Але я вирішив тримати своє розкриття при собі доти, доки це не буде служити моїм інтересам, а не чиїмось іншим. Мені було приємно дізнатися, що Рана не був найнятий принцом, і я пішов за ним із ресторану. Ми пішли по Асон Толі, вулиці, більше схожій на глухий кут, до базару. Вже сутеніло, але площа все ще була сповнена торговців та туристів. Рана вказав на старий фіат, припаркований перед тату-салоном.
  
  
  — Після тебе, Картер, — сказав він, притримавши для мене задні двері відчиненими.
  
  
  Я ковзнув на заднє сидіння і раптом відчув, як холодний твердий ствол револьвера впирається мені в шию. З огляду на розмір, він був схожий на Beretta. Не те, щоб я не боявся. 22. Навпаки. Якими б маленькими та легкими вони не були, вони надзвичайно сильні, особливо на близькій відстані.
  
  
  «Прасад просто вживає необхідних запобіжних заходів, Картер», — пояснив Рана, коли я збирався прокоментувати недружній характер ситуації, яку я відчував. Потім він сів за кермо.
  
  
  Прасад, такий молодий, як і його напарник, нарешті прибрав револьвер з моєї потилиці. "Канті не дуже сподобається, якщо щось піде не так", - нагадав він мені.
  
  
  "Ніщо не може піти не так", - запевнив його Рана. — Чи не так, Картер?
  
  
  - Абсолютно, - сказав я з усмішкою.
  
  
  Прасад дав мені те, що виявилося чорним капюшоном, і наказав натягнути його на голову і сісти на підлогу. Я не мав вибору, і я зробив, як мені сказали. Головне мені роз'яснили ще до від'їзду із Вашингтона. Я почув, як Хоук знову нагадав мені вивести дітей, перш ніж зроблю щось ще. Образ наляканого і сумного обличчя сенатора Голфілда, коли я зустрів його в кабінеті Хоука, чітко врізався в мою пам'ять.
  
  
  Тоді я дуже бачив.
  
  
  Тінь була майже непрозорою, а тканина була настільки щільною, що майже не пропускала світло. Я був озброєний завдяки Прасаду і Рані, що вони не спромоглися мене обшукати. Але я був не ким іншим, як Ніколасом Картером, співробітником сенатора Чака Голла...
  
  
  На їхню думку, N3, Killmaster навіть не існувало. І саме так я й хотів.
  
  
  З астматичним кашлем, легким стрибком та деренчанням «фіат» рушив з місця. Незважаючи на те, що я більше не міг скористатися очима, у мене все ще були обидва вуха, і я зосередився на кожному звуковому сигналі, який міг отримати. І все ж я не був у тому, що ви могли б назвати завидним становищем. Звичайно, існувала ймовірність, що десь по дорозі Прасад скористається своєю «Береттою» і вб'є мене, сподіваючись отримати діаманти і змусити сенатора знову заплатити викуп. У будь-якому разі в мене була Вільгельміна, суха та діяльна, готова виконувати свою роботу. А якщо люгер не нагоді, за неї це могли зробити П'єр і Хьюго.
  
  
  — Не бійся пістолета, Картер, — сказав Рана, наче міг читати мої думки. Шерпа не цікавить безглузде насильство. Необроблені камені вартістю мільйон доларів вже відмінно служать нашій меті. Ми не маємо бажання турбувати вас ще більше після того, як обмін відбудеться.
  
  
  "Приємно чути, - сказав я, - тому що все, що хвилює сенатора Голфілда, - це здоров'я його дітей".
  
  
  — З ними добре поводилися, — заперечив Прасад. "Ви знайдете їх у чудовому здоров'ї."
  
  
  — І гарний настрій, — з жорстоким сміхом додав Рана.
  
  
  «Звучить… обнадійливо».
  
  
  "Крім того, - продовжувала вона, - сенатор твердо вірить у особисту свободу, чи не так?"
  
  
  "Всі наші сенатори".
  
  
  Вона тихо засміялася про себе. «Ми збираємося використовувати гроші не для насильства, а для порятунку всього непальського народу, який стільки сотень років перебуває у рабстві. Король - деспот, корумпований та тиранічний. Ви знаєте, як він тримає у своїх руках повний контроль над усією країною? Він винахідник того, що ми тут називаємо панджаятською системою демократії».
  
  
  "І це означає?"
  
  
  — Отже, це єдина форма демократії, заснована на рішеннях однієї людини: короля, — відповіла вона, не намагаючись приховати гіркоту, що закралася в її голос.
  
  
  Щодо мене, то їй було дозволено продовжувати говорити, хоча я й прислухався до звуків зовні машини, які могли допомогти мені пізніше відновити маршрут, яким ми йшли зараз.
  
  
  Я запитав. - "А принц Нараян?"
  
  
  Вона обмінялася кількома словами з Раною, перш ніж відповісти на моє запитання. «Люди звикли до короля. Як і в Англії, монархія може бути гарною та приносити перемогу. Якщо все піде добре, Нараян стане новим королем, коли ми візьмемо на себе управління державою.
  
  
  — Разом із Пекіном, — із задоволенням сказав я. 'Не забувайте це.'
  
  
  "Ти нічого не знаєш про нас, Картер", - відрізав він. «Говорити про ці речі — марнування часу».
  
  
  Отже, Нараян хотів бути королем, подумав я. Я все ще не вірив у це, бо, якби Прасад говорив правду, принц був би останньою людиною у світі, яка хотіла б моєї смерті. Якщо, звичайно, він сам не нацькував обидві сторони один на одного. Але одне зрозуміло: тут відбувалося набагато більше, ніж звичайна конкуренція. Набагато більше.
  
  
  Тим часом, мовчання Прасада значно полегшило мені зосередження уваги на тому, що відбувалося навколо мене. Ми їхали дорогою, до якої вже майже не застосовувалося слово «ухабиста». Наскільки я зрозумів, поворотів не було. Далеко долинав м'який і приглушений дзвін храмових дзвонів. Потім світло помітно померкло, і я подумав, чи не їдемо ми через якийсь тунель. Я не був впевнений, але коли менш ніж за хвилину світло, що просочується через ковпак, знову збільшилося, я почув шум води поблизу. Шум струмка чи навіть водоспаду. Тиша хвилин п'ять, потім тихе мукання худоби. Поверхня дороги поступово вирівнювалася, іноді камінчик відскакував від днища машини з різким металевим звуком.
  
  
  Я нарахував триста двадцять секунд, коли мукання корів більше не було чути. Рана вдарив ногою по гальму, і ми різко зупинилися посеред дороги. — Стривай тут, — сказав він, виходячи. Іржаві петлі хрумтіли, і легкі кроки луною віддавалися в темряві.
  
  
  Тепер я почув інші дивні звуки. Коли капюшон був нарешті знятий, я зрозумів, що шерпа не збирався йти на непотрібний ризик. Вони були професіоналами до найдрібніших деталей. Вони вжили запобіжних заходів, щоб ще більше приховати місце обміну. Вони накинули на машину ковдри, а світло на панелі придавало сцені зловісний вигляд. Обличчя Прасада залилося червоним сяйвом. Він міцніше стиснув «Беретту» і, не кажучи ні слова, направила її в мій бік.
  
  
  — Чудовий вечір, — сказав я. Ніщо не зламало цієї маски рішучості, навіть легкої посмішки.
  
  
  - Ти був гарною компанією, - продовжив я, дивлячись на "беретту", спрямовану мені в груди.
  
  
  Двері відчинилися, і на переднє сидіння вштовхнули двох тремтячих підлітків із зав'язаними очима. Потім двері знову зачинилися, але не раніше, ніж мені вдалося розглянути рівну ґрунтову дорогу і терасовий схил гори.
  
  
  Мені знадобилося трохи більше хвилини, щоб упізнати новачків. Голфілд дав мені знімок двох своїх дітей, і з першого погляду я зрозумів, що Джіні та Марк приєдналися до нас у машині. Дівчина виявилася навіть привабливішою, ніж на фото у паспорті. А щодо її брата Марка, подібність до його батька була майже надприродною.
  
  
  — Не розмовляйте, — гаркнув Прасад, хоча близнюки не наважилися вимовити жодного слова. «Беретта» тепер металася сюди-туди, вказуючи то на мене, то на двох переляканих дітей.
  
  
  Дверцята машини знову відчинилися, цього разу впустивши сліпуче гарну непальську жінку років тридцяти п'яти. Навіть її просторий армійський одяг, стандартний партизанський одяг у всьому світі, не міг приховати його стрункого, хтивого тіла, а гордовита чарівність, яка виходила від її очей, була дуже очевидною.
  
  
  Вона сказала. - "Ти Картер?"
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  "Я Канті".
  
  
  "Мозок "Шерпа"?"
  
  
  - Не мозок, Картер. Душа "Шерпа", - відповіла вона з холодним пильним поглядом. — Але це не твоя турбота. У вас, звісно, є діаманти?
  
  
  - Звичайно.
  
  
  - Дуже добре, - сказала вона. - Тоді ми можемо перейти до справи.
  
  
  Я сказав. - "А які у мене гарантії, що ви не вб'єте нас усіх на місці, як тільки я віддам алмази?"
  
  
  Я не хотів надто бути схожим на професіонала, тому що вони все ще вважали мене звичайним офісним працівником. Але в той же час я не міг повірити Канті на слово.
  
  
  'Безпека?' - повторила вона. — Ми зайшли так далеко, Картере. Нам не доведеться нікого вбивати, якщо ви віддасте нам алмази, як домовлялися. Ти розумієш?'
  
  
  Я розумів дуже добре, але мені здавалося, що вона зрозуміє пістолет набагато краще. Тому я кивнув головою і поліз у куртку. Замість акуратної пачки діамантів я витяг люгер "Вільгельміну". Люгер упіймав рубінове світло на панелі приладів. На мить вона, здавалося, світилася, як вугілля. Прасад напружився, коли я витяг Вільгельміну. — Хіба ти не обшукував Картера? — спитала Канті.
  
  
  Молодий чоловік опустив очі і похитав головою з явним почуттям огиди до себе та приниження.
  
  
  — Не має значення, — сказала Канті, не здригнувшись. Вона обернулася до мене, ігноруючи пістолет, спрямований їй прямо в серце. — Якщо ти вистрілиш, Картере, Прасад уб'є дітей. Зрозумів?
  
  
  — Дуже добре, — сказав я. — Але це та впевненість, про яку я казав. Добре, я так розумію, тобі зараз потрібні діаманти?
  
  
  Вона кивнула і чекала в абсолютному спокої. Останньою жінкою такого калібру, з якою я зіткнувся, була принцеса Електра. І якби я знав людей так, як мені здавалося, Канті була б таким самим підступним і важким супротивником. Але прямо зараз я мав грати за її правилами, а не за своїми. Тримаючи палець на спусковому гачку, я вільною рукою вихопив діаманти. Нейлонова нитка відірвалася від кріплення. Дуже повільно, щоб мене не знудило, я почав витягувати дріт і трубку, що містить цілий стан необробленого каміння. Сказати, що три шерпи були здивовані, значить сильно зменшити їхню реакцію. Їхні очі помітно розширилися, коли нейлонова нитка подовжилася, і трубка повільно піднялася вгору моїм стравоходом. Операцію треба було робити дуже обережно. Один неправильний рух, один незграбний поворот пальців, і діаманти знову плавали б у моїм шлунку. Найважче було, коли вони досягли мого горла. Я відкрив рота так широко, як тільки міг, пригнічуючи позиви до блювоти, потім витяг трубку.
  
  
  — Дуже розумно, — сказала Канті, сяючи очима, коли я простяг їй вологий блискучий сагайдак. — А діаманти у цій трубці?
  
  
  - До останнього каменю, - сказав я.
  
  
  'Гарний. Ти зробив нам усе, що міг, Картер. Якщо ви зачекайте на хвилинку, будь ласка.
  
  
  Вона відчинила двері, заговорила швидкою непальською мовою і передала слухавку третій особі, яка чекала зовні машини. Я, як і раніше, тримав Вільгельміну напоготові, хоча зараз я був останнім у світі, хто хотів би її використати. Принаймні не зараз. Минуло кілька хвилин, перш ніж двері знову прочинилися, і чоловічий голос оголосив, що каміння справжнє і найвищої якості.
  
  
  Близнюки, як і раніше, не говорили ні слова. Це був легкий видобуток для Прасада, якби він занервував і натиснув на курок. Але поступово, коли діаманти опинилися в руках шерпів, напарник Рани розслабився.
  
  
  Я запитав. - "Ми тепер повертаємося в Катманду, чи не так?"
  
  
  - Так, звичайно, - сказала Канті. «Прасад одягне пов'язку на очі, а Рана поведе машину. Сенатор був дуже люб'язний, Картере. Передайте йому вдячність.
  
  
  «Все, що він хоче, це його двоє дітей. Цього більш ніж достатньо, Канті.
  
  
  «І все, що потрібне шерпам, — це діаманти. Оскільки вони у нас, у вас діти. Справедлива торгівля, правда?
  
  
  — Звичайно, — сказав я, коли вона відчинила двері і вислизнула з машини.
  
  
  "Вдалої поїздки в Америку", - було останнє, що вона сказала, перш ніж знову зачинити двері.
  
  
  Прасад накинув мені на голову чорний каптур. Тільки тепер я тримав Вільгельміна за його вузькою спиною. Здавалося, він не заперечував, і я не збирався цього міняти. Після чергового нападу кашлю «фіат» загуркотів дорогою.
  
  
  "Ви в порядку?" — спитав я близнюків.
  
  
  «Що ж, дякую вам, містере Картер, — відповів Марк Голфілд.
  
  
  — Не розмовляйте, — різко сказав Прасад, і це був найнервовіший голос, який я колись чув.
  
  
  "Ти не хвилюйся, дитино", - відповів я, посміхаючись під каптуром. На цей раз темрява була майже комфортною. І менш ніж за півгодини Шерпи виконали свою половину угоди та благополучно висадили нас на околиці міста. Погано було те, що я не збирався стримувати своє слово, хоч Канті й дотрималася свого. То були мінуси гри.
  
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  Посольство США знаходиться всього в кварталі від парку Ратна та від базару Багх, недалеко від центру міста. Відразу після того, як Рана випустив нас з машини, я відвів Джіні і Марка Голфілдов туди, цілим і безпековим. Діти, звичайно, були в шоці, але гарний нічний сон, телефонний дзвінок від батька та щільний американський сніданок наступного ранку творили чудеса. Коли я пішов до них наступного дня, це було схоже на те, що я побачив їх уперше. Джіні покращав настрій, а Марку не терпілося розповісти мені про все, що сталося після того, як їх викрали в Афінах майже два тижні тому.
  
  
  Літак ВПС вилетів із Даккі, щоб забрати їх та повернути до Вашингтона. Але перед тим, як вони відлетіли, я хотів отримати від них якнайбільше інформації, стільки, скільки вони могли згадати. Марк пояснив, як їх упіймали в Афінах, посеред ночі посадили на невеликий приватний літак і відвезли з країни. Але як і він, і Джіні були з зав'язаними очима під час їхньої довгої, виснажливої подорожі, він не міг багато розповісти мені про укриття шерпів.
  
  
  "Схоже на печеру, містере Картер, але це все, що я можу вам сказати", - сказав він, відкушуючи ще один шматок тосту.
  
  
  Я пив каву та уважно слухав. — Чому печера, Марку?
  
  
  — Ну, — сказав він нерішуче, — нас посадили в якійсь ніші.
  
  
  Але стіни були різьблені і досить вологі, коли до них торкаєшся...
  
  
  - І було слизько, - перебила Джіні, - наче ми були під землею. А підлога камери була просто брудом. Без цементу та іншого. І світла майже не було. Немає сонячного світла, я маю на увазі. Лише кілька голих ламп на стелі. І це виглядало так, наче воно теж було вирізане в скелі.
  
  
  — Скільки людей ти бачила?
  
  
  "Можливо, дюжина або близько того".
  
  
  "Ні, сестро, їх було набагато більше десяти", - сказав Марк. «Можливо, вдвічі більше».
  
  
  "Всі непальці?"
  
  
  — Я так не думаю, — продовжив син сенатора. «Я не впевнений, але я думаю, що там було кілька китайців. Принаймні вони цього чекали. Але, правду кажучи, містере Картер, ми були такі налякані, що майже нічого не пам'ятаємо.
  
  
  — Ну, принаймні тепер вам не треба боятися, — посміхнувшись, сказав я. — Ви повернетеся до Вашингтона за двадцять чотири години. І я скажу вам одну річ: ваш батько буде у нестямі від радості, побачивши, що ви благополучно зійшли з літака.
  
  
  Я не хотів більше питати. Вони пройшли через багато, і я не думаю, що вони могли б сказати мені набагато більше. Деталі їх викрадення були не такі важливі, як місцезнаходження штаб-квартири шерпів. Рана залишив нас біля гори Шива-пурі та сусіднього села Будданікантха, на північ від центру Катманду. Згідно з інформацією, яку я отримав з бібліотеки, за Шива-пурі знаходився район Сундаріджал, відомий своїми водоспадами, порогами та гірськими пейзажами. Це було улюблене місце для пікніків мешканців околиць. А може, тільки, можливо, це було і улюблене місце Канті та її партизанів.
  
  
  Напередодні ввечері я чув водоспад, до того ж у цих горах могли бути тунелі і печери. У будь-якому випадку це був старт, поштовх у правильному напрямку. І коли я розмовляв з Хоуком після сніданку в посольстві, я знав, що я не маю іншого вибору, крім якнайшвидше дослідити місцевість. Те, що він мав сказати мені, було настільки простим і підступним, наскільки це можливо. Повідомлялося про концентрацію військ на китайській стороні північного кордону Непалу. Те, що колись виглядало як військові навчання, виявилося провісником повномасштабної атаки, тобто вторгнення. "Я дізнався про це тільки з учорашнього дня", - пояснив Хоук. — Але я не хотів нічого робити, поки ти не витягнеш звідти дітей у цілості та безпеці. Тепер я не маю вибору, окрім як передати інформацію королю.
  
  
  - У такому разі ми ніколи не повернемо діаманти, - нагадав я йому.
  
  
  — Ну що ти хочеш, щоб я зробив, Нік? Весь Пекін чекає на перші знаки від шерпів. Вони посилають своїх людей так швидко, що їм більше не потрібний привітальний комітет.
  
  
  Після того, як сказав мені Прасад, у мене виникло відчуття, що шерпи хотіли б, щоб Непал залишився в руках непальців. — Вони не мають такого ризику, — сказав я. — Тому що всі вони — переконані націоналісти. Вони можуть залежати від допомоги Китаю, але я не вірю, що вони готові до відкритого втручання. Принаймні ще немає.
  
  
  - То що ти пропонуєш?
  
  
  — Дайте мені ще двадцять чотири години, сер. Це все, що я прошу. Якщо я ще не поверну каміння, ви можете сказати уряду все, що хочете. Тим часом, нехай вони виставлять свої війська на кордоні, щоб... Скажімо, буде спроба переправити транспорт зі зброєю через кордон. Розкажи їм усе, але дозволь мені розібратися з шерпами. Останнє, чого хочемо, — це революція. Ти знаєш це так само добре, як і я.
  
  
  "Двадцять чотири години?" - повторив він.
  
  
  'Один день. От і все, - відповів я. «Без грошей шерпи не мають коштів, щоб покрити витрати на зброю. Тоді вони будуть повністю банкрутами, і я не думаю, що Китай надішле свої війська в Непал для вторгнення в країну, якщо дізнається, що його союзники були повністю розбиті.
  
  
  "Мені потрібно нагадати вам, що сталося в Тибеті?" Тяжко, як завжди, подумав я. - Я знаю, сер. Але Непал ще має свою незалежність, свій суверенітет. Китайці ніколи не вважали цю країну своєю. Тож ситуація зовсім інша».
  
  
  — Я не впевнений, що згоден із тобою, Ніку. Але я дам вам дванадцяту годину, а не двадцять чотири. Я більше не хочу ризикувати. І якщо я не отримаю від тебе звісток на той час, у мене не буде іншого вибору, окрім як передати всю інформацію, яку ми зібрали, королеві Махендрі. Ми просто не можемо ризикувати, от і все.
  
  
  Було 10:37 ранку, і Killmaster N3 мала роботу. У цьому не було жодних сумнівів.
  
  
  Машина привернула б надто багато уваги, особливо якби шерпи стежив за дорогою. До того ж, Авіс і Герц ще не проникли сюди. Можливо в наступному році. Але в мене було лише дванадцята година, а не дванадцять місяців. Тому я взяв напрокат велосипед у маленькому схудлому магазині недалеко від Дурбарплейн. Там були старі жінки, які торгували тонкими зеленими овочами та такими ж зеленими шматками м'яса, і босі хлопчики років дев'яти чи десяти, які смикали мене за руку і казали: «Добре. Поміняти гроші? Я на правильному шляху.
  
  
  У мене було стільки непальських рупій, скільки мені було потрібне. - Завтра, - сказав я їм. «Ми займемося справою, коли ти будеш тут завтра», коли я від'їхав від жвавої площі, і сонце піднялося у блакитне безхмарне небо. Дванадцята година..., подумав я. Нісенітниця собача, але це не дало мені стільки часу.
  
  
  Тому мені довелося швидко працювати.
  
  
  Катманду був слабкою плямою на півдні, коли я досяг підніжжя гори Шивапурі, приблизно за дванадцять кілометрів від міста. Позаду мене низькі горбисті гірські схили із зеленими терасами, здавалося, готували око до зазубрених засніжених вершин Гімалаїв. Вони височіли, як низка пам'ятників, різких, самовпевнених, які вимагають, щоб їх помітили. Я зліз із велосипеда і пішов пішки на вершину пагорба. Я пройшов повз статую Вішну. Індуїстське божество лежало на ложі, утвореному кільцями змії Шеші. Він теж не виглядав надто легким та щасливим.
  
  
  Без десятої половини другої, і я просувався по вибоїстій дорозі з іншого боку гори Шивапоері, недалеко від того місця, де напередодні ввечері Рана висадив нас з машини. Я не мав жодних підстав вважати, що вони поїхали тією ж дорогою, коли везли нас назад від того пункту. Але так як мені не було з чого почати, цей пагорб здався мені відправною точкою якнайкраще.
  
  
  Я зупинився, щоб зорієнтуватися, і задумався, що задумав принц Бал Нараян, коли алмази були доставлені шерпам. Алмази явно були для нього важливішими за непальський трон, що, здавалося, означало, що він не вірив у остаточний успіх революційних намірів Канті. Брудна гра, в яку він грав з нею, послужить мені гарну службу, як тільки я знайду штаб партизанів.
  
  
  Це, звісно, була найбільша проблема.
  
  
  Дорога роздвоювалася біля підніжжя пагорба. Шлях, що йшов праворуч, здавалося, поринав у долину, а ліва дорога вилася в гори. Я вибрав останнє, сподіваючись швидко знайти тунель та водоспад, які, як мені здавалося, я чув минулої ночі. На дорозі виявилося більше поворотів, ніж я очікував. Я не міг пригадати, щоб Рана робив багато поворотів. Тільки-но збираючись повернути і повернутися, дорога раптом розгорнулася до обрію, як пряма стрічка. Дорога була прямою як лінійка. Попереду маячили гори, а місцевість довкола мене була нерівною та густою. мені знадобилося більше часу, ніж я очікував, і я підозрював, що Рана зробив кілька невірних поворотів. Але я також повинен був взяти до уваги той факт, що я не був за кермом автомобіля. Незважаючи на всі мої зусилля, я не їхав швидше за двадцять п'ять кілометрів на годину.
  
  
  Я дістав флягу і зупинився на узбіччі, щоб випити. Здалеку долинав слабкий, але наполегливий дзвін.
  
  
  За мить я знову опинився на велосипеді і почав крутити педалі в тому самому напрямку. Потім, за п'ять хвилин, я знайшов тунель, прорубаний біля підніжжя пагорба. А просто з іншого боку плескалася вода така чиста і прозора, як обіцяють путівники. Це був Сундаріджал і далі... Коли я проходив повз водоспад, небо було нерухоме. Повітря було прохолодне, вологе і ароматне, але я не чув навіть пташиного крику; так що я пригальмував і почав оглядати пагорби, шукаючи якихось ознак небезпеки, можливо, патруля шерпів. Звичайно, вони були поблизу, щоб зберегти свій табір та секрет своєї організації. Проте мені не здавалося малоймовірним, що вони дадуть себе знати, якщо відчують загрозу в присутності незнайомця. Але поки що між деревами нічого не ворушилося, і в підліску не пролунало жодного звуку кроків.
  
  
  Через п'ять хвилин стадо корів підняло голови і дивилося за мною дорогою своїми карими сумними очима. Вони перестали жувати, щоб висловити своє невдоволення глибоким муканням, яке ставало дедалі слабшим у міру того, як дорога продовжувала тягтися, а гравій дорожнього покриття розчинявся в гладкому асфальті. Я подивився на годинник, коли мукання більше не було чути. Напередодні ввечері я нарахував п'ять хвилин і двадцять секунд, перш ніж Рана натиснув на гальмо. Тепер я дозволяю своїм годинникам Rolex робити розрахунки, поки я конвертую різницю у швидкості. Я був упевнений, що досягну того місця, де шерпи вирішили вести свій бізнес.
  
  
  Всі ознаки були очевидними, це точно. Я вийшов, поставив велосипед на підставку і трохи чіткіше оглянув околиці. Я був посеред галявини з горбкуватою терасою з одного боку і крутим схилом з колючим чагарником з іншого. Було дві пари слідів шин; один пішов назад у Катманду, інший рівною дорогою. Близнюки згадали печеру. Ймовірно, вона була б замаскована і безперечно знаходилася б десь у навколишніх пагорбах, невидима для цікавих і допитливих очей.
  
  
  Було вже близько двох годин, коли я залишив велосипед на узбіччі дороги. Не бажаючи ризикувати крадіжкою чи викриттям, я прикрив його гілками, які зміг зрізати з колючих кущів. Ніхто, проїжджаючи повз мотоцикл або в машині, не виявить велосипед. Задоволений тим, що мої шляхи до порятунку залишаться недоторканими доти, доки я не готовий повернутися до Катманди, я знову вклав Х'юго в замшеві піхви і пішов. Сліди шин були тьмяними, і їх важко було відстежити. Я залишився на узбіччі дороги, щоб бути якомога непомітнішим.
  
  
  Мабуть, цього було недостатньо.
  
  
  Тільки у рушниці М-16 звук винищувача, що пролітає у вас над головою. Винятково висока швидкість кулі малого калібру зробила цей сучасний карабін кращою зброєю для ведення бойових дій у джунглях. На жаль, шерпи, схоже, знали цінність та переваги такої зброї. Замість старого М1 чи навіть М-14 за мною гналися з високорозвиненим озброєнням. А на великій відстані Вільгельміна не могла зрівнятися із тридцятизарядним карабіном.
  
  
  Я лежав на животі, коли дерева пронизували свистячі кулі. Хтось побачив мене і не збирався відпускати без бою. У повітрі висів запах пороху, і гарячі кулі М-16 падали на землю, як кролячий послід. Я не ворухнувся, міцно притисся животом до твердої утрамбованої землі і почав чекати, поки ослабне і припиниться стрілянина.
  
  
  Але цього не сталося.
  
  
  За кілька секунд вистрілили ще один магазин. Гілки летіли повітрям, коли кулі видавали божевільний, нудотний гуркіт. Тріск автомата заглушав звук мого дихання. Я тримав голову опущеної і вважав секунди, поки не почув, як кров стукає в моїх скронях з гучним і рівним ритмом.
  
  
  Коли стрілянина припинилася, я схопився на ноги і відскочив у безпечне місце за густим підліском. Не минуло й тридцяти секунд, як карабін відновив свій гучний вогонь. Кулі не наблизилися, але й не відлетіли далі. Щоб знайти патруль шерпів, мені довелося зробити велику петлю, щоб вибратися з іншого боку збройного загону. Досі не було можливості дізнатися скільки чоловіків там було, що трохи ускладнювало ситуацію, якщо не сказати чисте самогубство. Але якби я не побачив партизанів, я б ніяк не знав своїх шансів і ніяк не міг би знайти їхнього притулку.
  
  
  Тепер, якщо я потраплю під одну із цих смертоносних куль М-16, діаманти будуть майже втрачені. Тому я тримався якомога нижче і почав повзти через кущі. Не було ніякого способу уникнути гострих як голки шипів, які розривали мої рукави та гомілки. Гілки били мені в лоба, знову відкриваючи рани, що тільки що затяглися; порізи, які я одержав в Амстердамі, подарунок від подвійного гравця Бала Нараяна.
  
  
  Стук куль стих, як приспів пісні, яку неможливо забути. Я сів навпочіпки і визирнув з-за кущів. Я побачив щось темне і невиразне, що рухалося крізь підлісок. Звук гілок, що ламаються, ставав все гучнішим, і я напружився перед неминучим, чим би воно не було.
  
  
  При цьому це був один із партизанів із гострим кінцем металевого багнета, пристебнутого до ствола його карабіна. У нього був старий британський карабін Mk V для джунглів, а це означало, що в лісі сховалася як мінімум ще одна людина, готова скосити мене кривавою чергою. Я ніяк не міг дізнатися, чи прикритий непальський революціонер. Але в ситуації, що склалася, я не міг дочекатися однозначної відповіді «так» чи «ні».
  
  
  Саме тоді він виявив мене у підліску. У мене не було часу, щоб представитися, формально чи неформально. З диким криком чоловік кинувся до мене, його спрямований уперед багнет блищав у м'якому плямистому світлі. Він був марний для мене мертвим. А мертвий я сам був ще менш корисним. Так що в обставинах, що склалися, я мало що міг зробити. Вибір був за ним. Мені просто треба було приймати речі такими, якими вони є. І вони прийшли досить швидко та смертельно.
  
  
  Задовго до того, як партизан встиг показати мені, як добре він володіє багнетом, я встав і взяв Хьюго в руку. Вискочивши зуби, він накинувся на нього, краплі поту виступили на його чолі і скотилися по засмаглих щоках. Вістря багнета торкнулося ремінця мого годинника, і я метнувся вбік, повільно рухаючись навколо нього.
  
  
  Я закричав. - "Де Канті?"
  
  
  Він не розумів англійської і не збирався відволікатися. Він був надто зайнятий, щоб тримати мене на вістря багнета, і не спромігся відповісти. Я бачив, як його палець ніжно ковзнув до спускового гачка його автоматичної зброї. Я заткнув Хьюго за пояс і пірнув уперед, намагаючись обеззброїти його. Ми разом намагалися вихопити один у одного рушницю, а я намагався спрямувати стовбур у небо.
  
  
  Якщо будь-коли і був час застосувати свої знання тай-квартер-до на практиці, то зараз.
  
  
  Бічний удар у коліно, і нога його зігнулася під ним, як зламана гілка. Чоловік завив від болю та гніву і відчайдушно боровся, щоб зберегти свою гвинтівку. Але я не збирався цього припускати. Потім ми обоє опинилися на колінах, розгойдуючись, ніби потрапили в циклон. З його губ плив безперервний потік непальських прокльонів. Я не збирався просити дослівний переклад.
  
  
  Я стиснув кулаки і вдарив його по животу швидким і лютим мом-джонг-джі-ло-кі. Це був удар, який зламав йому ребра і грудину, і його тіло впало, як маріонетка, в якої раптово обірвалися нитки. Хватка лісового бійця ослабла, і в цю частку секунди я міцно тримав карабін обома руками, вістря гострого, як бритва, багнет упирався в його кадик.
  
  
  'Де вона?'
  
  
  Як риба у воді, він все ще намагався набрати повітря у легені. Рум'янець зійшов з його щік, і шкіра стала сірою та болючою.
  
  
  - Де Канті? - повторив я.
  
  
  Одна з його рук сіпнулася. Я побачив лезо ножа, перш ніж встромив у нього багнет. Боєць джунглів не встиг скористатися своїм ножем. Він випав у нього з рук, а в його очах з'явився дикий і розгублений вираз. Потім вони стали мертвими і порожніми, як дві скляні кульки. Я відступив убік і відпустив, кров ринула з неприємної рани, пробитої багнетом у його горлі.
  
  
  Це було не так витончено, як смерть Коенвара, але так само ефективно. Єдина прикрість полягала в тому, що бунтівник більше не міг сказати мені те, що я хотів знати. Десь у навколишніх пагорбах печера використовувалася як штаб фанатичної групи непальських революціонерів. Я повинен був знайти цю печеру та алмази, а потім вибратися з Непалу
  
  
  .
  
  
  На склі мого годинника була кров. Я протер його та перевірив час. Було о 2:27 ночі. У мене був час до 22:30, щоб стримати обіцянку, дану Хоуку та Білому дому. Але з чого почати? Це було найважче питання, яке мені доводилося ставити собі за останні кілька днів. Я гадки не мав, з чого почати пошуки, де може бути схованка.
  
  
  Одне я знав точно: я маю рухатися далі, незважаючи ні на що.
  
  
  Я почав пробиратися через кущі дорогою, якою мертвий повстанець пройшов менше десяти хвилин тому. Шипи були пекельними, але не такими підступними, як два карабіни М-16, раптово націлені на моє подряпане та закривавлене тіло.
  
  
  "Як справи хлопці?" - сказав я, не рухаючись далі. "Ви когось конкретно шукаєте?" Ніхто не засміявся.
  
  
  Ніхто навіть не посміхнувся.
  
  
  Але принаймні я знайшов своїх провідників. Сподіваюся, живий я був для них дорожчим, ніж мертвий, зріжений кулями чи багнетом. Вибір був за ними, подобається це мені чи ні.
  
  
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  
  "Канті", - було наступне, що вирвалося у мене з рота. Це було так, ніби Алі-Баба закричав: «Сезам, відкрийся». У той момент, коли я згадав її ім'я, два партизани вважали за краще проігнорувати дуже закривавлене, неживе тіло, що все ще виднілося в густому підліску позаду мене. — Відведіть мене до Канті, — повторив я. "Вона знає, хто я". Якщо це спрацює, вони відведуть мене до свого притулку. Якби це не спрацювало, я підозрював, що хтось років через п'ять чи десять натрапить на мої останки, хоч би що від них залишилося.
  
  
  Як і їхній неживий товариш зі зброї, жоден із чоловіків не розумів жодного слова англійською. Я повторив сказане непальською, радіючи, що знайшов час освіжити в пам'яті мову. Я мучився з грубим перекладом на тибетсько-бірманський діалект, на якому також говорила ця група тубільців, поки вони не зрозуміли, що я маю на увазі. Канті була Канті кожною мовою, яку я пробував, і вони нарешті зрозуміли.
  
  
  Найвищий і худорлявий із двох озброєних чоловіків зробив мені знак, задовольнившись лише тим, що встромив білий наконечник свого багнета між моїми лопатками. Він змусив мене йти через підлісок середньої висоти, поки ми не досягли нерівної стежки, що звивалась у пагорби, як змія.
  
  
  Цього разу я повністю мав намір дотримуватися їхніх правил, а не своїх. Мене відведуть до Канті і, якщо пощастить, сподіваюся, і до діамантів. Штика було достатньо, щоб грати відповідно до їхнього плану гри. Але якби це не ставило під загрозу повернення дорогоцінного каміння, я б, не вагаючись, застосував вчення Майстра Чуна на практиці.
  
  
  Тож я грав смирного, слухняного в'язня і робив саме те, що від мене чекали. Що саме станеться, коли ми дістанемося печери, припускаючи, що мене раніше не закололи б багнетом, було непередбачено. І те, що можливе серед непальських джунглів, також відкрито для спекуляцій. Тепер ми піднялися схилом пагорба крутою і кам'янистою стежкою. Мої туфлі з телячої шкіри не були створені для гір, але це завжди краще, ніж ходити босоніж. Коли я схопився за кремезний обрубок для додаткової підтримки, я почув щось таке, від чого волосся на потилиці миттю стало дибки. Цей звук нагадав мені скрегіт зубів, і я завмер на місці. Два моїх «провідники» припинили свій марш-кидок, щоб першими посміятися з мого явного прояву страху, і відступили назад, дозволивши дикому кабану пробратися через густий і майже непрохідний підлісок.
  
  
  Я відчув не так страх, як подив. Але я подумав, що буде краще, якщо тепер вони вважатимуть мене набагато нижче за них. До того ж їхню явну відсутність інтересу до смерті свого товариша можна було легко розцінити як загальний низький моральний дух серед прихильників шерпів. Якщо так, це значно полегшило б мою місію.
  
  
  Революційна організація, що мучить внутрішні дисиденти, — це революційна організація, приречена на провал. Я сподівався, що це плюс прихильники Бала Нараяна може стати смертельним ударом для шерпів. Але поки в мене не було можливості зустрітися віч-на-віч з Канті, я мав робити те, що мені говорили мої охоронці.
  
  
  Менш налякані, ніж десять хвилин тому вони помітно розслабилися, коли ми піднялися нагору. продовжити наш шлях. З обох боків нас оточував ліс, густа зелена ковдра, що вбирала денне світло, як губка. Чим більше я звикав до свого оточення, тим менш боязливим ставав мій розум. Тепер я почув спів птахів і кілька дрібних тварин, що нишпорять у підліску. Але ні кабан, ні олень не пробивалися крізь густий підлісок, і багнет все встромлявся мені в спину; достатній стимул для мене продовжувати йти шляхом, посипаним пухким камінням.
  
  
  Притулок шерпів був так майстерно схований, що я міг би зовсім його не помітити, якби пішов тим самим шляхом сам. Вхід у печеру, про який говорили Марк та Джіні Голфілд, був замаскований рухомим екраном з листя; настільки майстерно спроектований, що на перший погляд він виглядав не більш як частина навколишньої рослинності. При найближчому розгляді і тільки після того, як один із чоловіків прибрав листя, я побачив дерев'яну конструкцію під хибним фасадом. Це були грати з легких, гнучких бальзових або бамбукових кіл, пов'язаних між собою зеленими лозами.
  
  
  У той момент, коли екран був відсунутий убік, дюжина кажанів, цвірінькаючи, вилетіла на холодне гірське повітря. Кінчик зношеного багнета сильніше уперся мені в спину, і я ступив уперед, з тіні, в темний прохід підземного ходу.
  
  
  Отвір у схилі гори був досить високим, щоб я міг іти прямо. Сам вхід був природною брамою, яка відкривалася в тунель з кам'яними стінами, який майже відразу ж почав злегка спускатися вниз. За кількасот метрів попереду я побачив слабке свічення, мабуть, від лампочки. Один із чоловіків, які були в патрулі, крикнув голосом, який негайно повернувся глибоким роком. Він побіг уперед, безперечно, щоб повідомити Канті про мій несподіваний візит.
  
  
  Я розрахував наш узвіз; дві повні хвилини швидким кроком, можливо, половина бігом. Підлога тунелю була зроблена з тієї ж твердої, утрамбованої землі, яку Джіні згадувала вранці. Було видно численні сліди; все це вказує на значну активність, яка, мабуть, мала місце у штаб-квартирі шерпів.
  
  
  Вони, мабуть, мали свій генератор, бо в кінці тунелю під стелею горіла потужна лампа. Потім я широко розплющив очі з подиву і недовірливо дивився на дерев'яні ящики та ящики, складені з обох боків. У печері було достатньо озброєння, щоб підірвати весь Катманду, а то й половину Непалу. Шерпи перетворили простір печери на склад зброї, сховище зброї для смерті та руйнування. Більшість дерев'яних ящиків були позначені червоними китайськими ієрогліфами. Деякі, нечисленні, були відзначені кириличними літерами, з великими літерами CCCP.
  
  
  Навіщо їм потрібно було заробити на необроблених діамантах, було вже не так ясно, як раніше. Якщо тільки це каміння вже не було обміняно на цей арсенал. З того, що я міг сказати на перший погляд, вони мали достатньо обладнання, боєприпасів, особистої зброї, ручних гранат, кулеметів, карабінів, щоб зробити успішний революційний переворот.
  
  
  В оточенні цієї зброї знаходилася Канті, душа шерпів. Поруч із нею стояли двоє чоловіків, чия форма та обличчя не залишали сумнівів у тому, що вони китайці. Це виявилися військові радники, одягнені у бойову форму та озброєні штатними гвинтівками Червоної Армії. Прасад і Рана теж були там, зайняті інвентаризацією обладунків, що зберігаються в печері.
  
  
  Канті підвела очі, коли мене штовхнули вперед і просто під потужну лампу. Один із моїх провідників пояснив їй, що сталося. Вона слухала із задумливим виразом обличчя; потім вона повільно встала, обійшла стіл і стала переді мною.
  
  
  Навіть у цьому яскравому світлі вона була гарніша, ніж я пам'ятав. Також більш зарозумілий. У мене не було мови, але я знав, що хочу їй сказати, і що Бал Нараян не дуже добре ставиться до неї.
  
  
  Але перш ніж я встиг навіть кивнути на знак визнання, один із китайських радників помітив мене і здивовано гикнув. Він обійшов стіл, щоб побачити мене ближче. Потім він повернувся до Канті і сказав спочатку на мандаринському діалекті, якого Мао підтримувався протягом багатьох років, а потім непальською: «Ви знаєте, хто ця людина? У вас є ідеї, товаришу Канті?
  
  
  Я зараз перекладаю це своєю рідною мовою, але справа в тому, що він був так само схвильований, як глядач на футбольному матчі, коли центральний нападник не забиває пенальті. Його обличчя буквально світилося, коли він переводив погляд із мене на лідера шерпів і назад.
  
  
  «Це Ніколас Картер», — сказала вона англійською, немов даючи мені знати, що сталося, не розуміючи, що я говорю і мандаринською, і непальською мовами. — Він працює на Голфілда, сенатора, з яким ми мали справу. Я казав тобі все це, Лу Тієне. Чому ти такий здивований? Володіння товаришем Лу Тієном англійською мовою було далеко не таке вражаюче, як моє володіння мандаринським. Але все ж таки встиг уточнити. — Ця людина, Канті… — сказав він. «Ця людина працює на імперіалістичну розвідку. †
  
  
  "Він працює на сенатора США", - відповіла вона. Лу Тієн похитав головою, показуючи, що він категорично з нею не згоден. - Ні, це брехня, - сказав він голосно і мстиво.
  
  
  Вона запитала. — Що ти маєш на увазі під брехнею?
  
  
  «Це брехня, бо я бачив фотографію цієї людини, цього Ніколаса Картера, у Пекіні. Він працює на дуже секретну шпигунську організацію імперіалістичного, капіталістичного режиму та навчений скидати народні республіки по всьому світу. Його звати не Ніколас Картер, а N3, Killmaster.
  
  
  Він трохи повернувся, але Канті почала розуміти, що намагається сказати її китайський радник. Вона знову подивилася на мене, її обличчя різко змінилося. Те, що колись було виразом збентеженого інтересу, тепер повністю перетворилося на вираз подиву, який переріс на подив, і, нарешті, на вираз гніву, що швидко зростає.
  
  
  — Це… це правда, що він каже, Картер? — спитала вона, коли я стояв, розкинувши руки з боків, і багнет не був між лопатками. Прасад і Рана припинили свої заняття і підійшли ближче, здивувавшись, побачивши мене менше, ніж я очікував.
  
  
  'Що ж?' — спитав Канті. - Відповідай, Картер. Це правда чи брехня?
  
  
  «Звичайно, це брехня. Я не знаю, про що каже ваш друг. Я звичайний громадянин. Я найнятий сенатором Голфілдом, — відповів я спокійно та рівно. Лу Тієн стукнув кулаком по столу. — Брехня, — крикнув він. «Ця людина, цей Картер, N3, роками був ворогом Китайської Народної Республіки. Він має бути вбитий як ворог усіх волелюбних робітників у всьому світі». Він потягся за револьвером, і я мимоволі відступив назад, подалі від світового кола.
  
  
  «Ну, почекай хвилинку, приятелю», - сказав я китайською. «Твоя пам'ять трохи переплуталася. Ви мене з кимось плутаєте.
  
  
  Канті простягла руку і поклала її на револьвер Лу Тьєна. "У нас буде достатньо часу, щоб убити його, якщо він дійсно той чоловік, за якого ви його приймаєте", - сказала вона йому. «Окрім того, — поспішив додати я, — якби я був шпигуном, віддав би я тобі діаманти так охоче, Канті?» Але якби я був нешкідливим державним чиновником, я б не говорив мандаринською, непальською чи тибетсько-бірманською мовами. На щастя, це турбувало її менше, ніж палкі звинувачення Лу Тьєна.
  
  
  — Може, й ні, — сказала вона після хвилинного мовчання та задумливого вагання. - Але чому ти тут, Картер? як ти це дістав знайшов місце?
  
  
  Я ніколи не мав можливості пояснити це.
  
  
  Лу Тієн кинувся вперед, його обличчя і тіло тремтіли від люті. Він схопив мене двома тремтячими руками. - Ти вбивця, - крикнув він. «Ви вбили голову кігтя. Ви вбивали наших миролюбних агентів на Кубі та в Албанії. Ви вбивали волелюбних робітників-комуністів у Гвінеї, Софії, Тайпі».
  
  
  Його спалах був дещо мелодраматичний, але, на жаль, його несамовиті, гучні, театральні речі, здавалося, справили на Канті велике враження, що, безсумнівно, було наміром Лу Тьєна.
  
  
  Вона запитала. - "Ви впевнені, що це та сама людина, відома як N3?"
  
  
  «Нехай пам'ять про нашого дорогого товариша Мао негайно зав'яне, якщо це неправда», — відповів Лу Тієн так серйозно, що майже змусив би всіх плакати.
  
  
  — Знайдіть його на наявність зброї, — гаркнув Канті.
  
  
  Моя охорона незабаром покінчила з цим і позбавила мене Вільгельміни і Хьюго. П'єр, однак, залишився на місці: приємно та затишно влаштовуючись на внутрішній стороні мого стегна. За стриманістю, делікатністю або звичайною недбалістю вони зовсім не зважали на маленьку, але дуже ефективну газову бомбу.
  
  
  — Ти повернувся за діамантами, чи не так, Картер? - сказала вона відразу після цього.
  
  
  Навіть коли мої руки були туго пов'язані за спиною товстою прядив'яною мотузкою, я намагався зберігати зовнішнє самовладання. «Я прийшов сюди, щоб розповісти вам, що я знаю про одного з ваших соратників, принца Бала Нараяна», — голосно сказав я, відверте обурення змінило фанатичну лють Лу Тієна.
  
  
  - Бал Нараян? Вона нахилила голову і вивчала мене своїми вузькими мигдалеподібними очима. — Справді, очевидний спадкоємець престолу, — сказав я. - "Ваш вірний союзник".
  
  
  "Що з ним?"
  
  
  "Він обманює вас відтоді, як я приїхав до Амстердама, щоб купити діаманти", - сказав я. Повільно, крок за кроком, я розповів їй історію з самого початку. Вона уважно слухала, коли я розповідав їй про те, що сталося в Голландії, про замахи на моє життя, про те, як Коенвар і двоє його спільників доклали зусиль, щоб заволодіти необробленим камінням.
  
  
  Я відразу подумав про Андреа, але зараз був непридатний час, щоб засмучуватися через це. Коенвар отримав свій належний кінець, і якби це залежало від мене, Бал Нараян пішов би тією ж кривавою та жорстокою дорогою. Нарешті я розповів їй про свою зустріч у Кабулі, про смерть двох кілерів та про останні слова Коенвара.
  
  
  Коли я закінчив, вона швидко повернулася до Рана, який стояв поряд із нею. — Де зараз Нараян? — спитала вона нетерпляче. — Він… він у аеропорту, Канті, як ти й сказала, — пробурмотів Рана, відчуваючи, що вона не в настрої жартувати.
  
  
  «Він летить до Пекіна за годину, щоб доставити діаманти».
  
  
  "Останнє місце, куди він збирається, - це Пекін", - втрутився я. — Він виїжджає з країни, і ти його востаннє побачиш; цього принца та діаманти, Канті.
  
  
  "Якщо ти брешеш, Картер, - відповіла вона, - то Лу Тієн може робити з тобою все, що йому заманеться". А поки що я вірю твоїй історії. Вона наказала Прасаду та Рані їхати в аеропорт і перехопити принца, припускаючи, що вони будуть там вчасно, перш ніж він покине країну.
  
  
  "Скажи йому, що в планах відбулися зміни, і мені потрібно негайно з ним поговорити".
  
  
  Прасад уже пройшов половину тунелю. — А якщо він… — почав Рана.
  
  
  — Діамант у нього, — сказала вона, роздратовано змахнувши рукою.
  
  
  - Ти приведи його сюди. Це зрозуміло?
  
  
  - Так, Канті, - відповів він покірно і побожно до самого кінця. Він кинувся за Прасадом, і я міг тільки сподіватися, що вони зловлять Бала Нараяна, перш ніж він вислизне. Рейсів із Катманду було не так багато. Сподіваюся, його вчасно спіймають. Якщо ні, мені довелося б продовжувати пошуки, куди вони мене не привели б. І все залежало від того, чи зможу я втекти від Канті, Лу Тьєна та дюжини або біля того партизанів, яких я бачив навколо центрального підземного простору, який служив штабом та складом боєприпасів для повстанців.
  
  
  Як тільки Прасад і Рана вирушили перехоплювати Бала Нараяна, Канті наказала двом своїм людям відвести мене в камеру, яка виявилася тією самою, в якій були ув'язнені близнюки. Лу Тієн продовжував говорити про мене, використовуючи всі банальні терміни. Але Канті, здавалося, більше цікавило дізнатися, чи зрадив її принц, ніж негайно страчувати мене. На даний момент вона була більше зацікавлена в тому, щоб зберегти мені життя, принаймні, доки Бал Нараян не повернеться до печери, щоб відповісти на всі її запитання.
  
  
  Тим часом мене провели вузьким коридором, що веде з центральної кімнати. Лампи висіли на природній стелі через рівні проміжки, але темна кімната, яка виявилася моїм кінцевим пунктом призначення, була не вражаючою. Темна, сира, відрізана від зовнішнього світу важкими зачиненими дверима, моя камера являла собою не більше ніж нішу в стіні. Двоє моїх супроводжуючих, здавалося, отримували садистське задоволення, кидаючи мене всередину. Я приземлився стрімголов на тверду холодну підлогу камери, сильно вражений, але неушкоджений. За кілька хвилин двері зачинилися, засуви ковзнули по них, і їхній сміх просочився крізь залізні прути. Я прислухався до їхніх кроків, що віддалялися, відлуння їхніх збуджених голосів. Потім настала тиша, підкреслена звуком мого власного дихання.
  
  
  «Заради бога, як ти збираєшся вибратися звідси, Картер?» - сказав я вголос.
  
  
  Поки що в мене не було жодної вистави.
  
  
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  
  Я не Гудіні.
  
  
  Я спробував звільнити руки, щоб у мотузках на зап'ястях залишалося трохи місця. Але чим більше я порався з цими вузлами, тим тугіше вони ставали. Кровообіг у моїх пальцях вже бажав кращого. Мої руки заніміли. Вони були холодні й поколювали, і я знав, що дуже скоро вони зовсім перестануть відчувати. Я притулився до твердої кам'яної стіни своєї камери, намагаючись зорієнтуватися та зібратися з думками. Але в сирій, запліснілій печері, куди мене кинули, як мішок з картоплею, не було чого відкривати. Два метри завдовжки, два метри завширшки і надто висока стеля; у моїй камері було мало комфорту, тільки кілька гострих скелястих виступів, через які я майже не міг притулитися до однієї зі стін, не відчувши, як один із цих кам'яних шпильок встромляється мені в спину.
  
  
  Саме тоді я зрозумів, чому песимізм ніколи не був моєю сильною стороною.
  
  
  Обережно, щоб не пошкодити зап'ястя, я почав терти руки у мотузках туди-сюди об гострі камені. Піднести міцну мотузку до одного з грубих виступів виявилося складніше, ніж здавалося на перший погляд. І ріжу шкіру частіше, ніж мотузку. Навіть мої кісточки пальців билися об гострі виступи. Але я не збирався здаватися. Мої зап'ястя почали горіти від натирання, але я продовжував йти, намагаючись прислухатися до повільного, але стійкого хрускоту ниток, коли мотузка поступово стиралася, як і більшість моєї шкіри.
  
  
  Годинник у мене не забрали, але поки не можна було дізнатися, скільки часу я був замкнений. За моїми прикидками, пройшло не більше тридцяти п'яти хвилин з тих пір, як важкі загратовані двері зачинилися за мною з гучною зловісною бавовною. Незабаром настане сутінки. Я мав час до 10:30, щоб закінчити те, що я почав. Це буде значно складніше, ніж я передбачав спочатку. Якби Лу Тієн не впізнав мене, все могло б скластися інакше. Але китайський радник був настільки впертим, що Канті не збирався поводитися зі мною як із простолюдина після того, як мій пекінський друг сказав їй, що я не хто інший, як знаменитий майстер-вбивця N3 з АХ.
  
  
  Так що я продовжував терти свої зап'ястя в наручниках об каміння, відпочиваючи тільки доти, доки м'язи рук не починали смикати судоми. І то лише на хвилину-дві. Я не міг дозволити собі розкіш трохи розслабитись, адже на карту поставлено долю цілої країни.
  
  
  Волокна мотузки піддалися тільки при величезному зусиллі. Пасма виявилися товстішими, ніж я думав, і, здавалося, минула ціла вічність, перш ніж я зміг звільнити руки, перш ніж я зміг, нарешті, розірвати останні стерті волокна. Мої руки більше не були пов'язані, але шкіра на внутрішній стороні зап'ясть була здерта і закривавлена. З білої нагрудної хустки, яка в мене була з собою, я зробив дві імпровізовані манжети. Я зав'язав розірвані смужки тканини навколо зап'ясток, щоб зупинити кровотечу та зберегти рани якомога чистішими. Це було небагато, але інакше кров зробила б мої руки слизькими, і я просто відчував, що мені знадобиться вся сила та хватка, на які я був здатний.
  
  
  Циферблат мого Ролекса спалахнув. Навіть у тьмяному світлі можна було визначити, яка зараз година. Я побачив сумне 4:31, намагаючись зрозуміти, яким буде мій наступний крок. У мене не було надто багато варіантів, я, звичайно, не міг використовувати П'єра, вже точно не замкнений у своїй камері. І поки я не відчинив ці двері, я мало що міг зробити.
  
  
  Окрім стогонів.
  
  
  Може, спрацює, може, ні. Шанси були досить рівними, незважаючи на те, що це був широко використовуваний прийом. Тим не менш, у мене було відчуття, що щось краще ніж нічого. Як досвідчений актор, я викликав в уяві образ судоми, перемістив відчуття в ділянку живота і завів руки за спину, ніби вони все ще були пов'язані. Я почав стогнати і кататися туди-сюди, сподіваючись, що рано чи пізно мої крики привернуть увагу одного з моїх охоронців. Завдяки природному ефекту луни в коридорі звук поширився, і не минуло й хвилини, як я почув різкі кроки з іншого боку дверей. В камеру запитально зазирнуло обличчя, акуратно розділене трьома залізними лозинами. Я впізнав людину, яка встромила багнет мені в спину днем раніше.
  
  
  Я зі стоном катався камерою, явно зігнувшись від болю. 'Що це?' — спитав він непальською.
  
  
  «Судороги. Я хворий, — сказав я, сподіваючись, що мій словниковий запас не підведе мене тепер, коли я був такий близький до успіху. Мої слова фізичного страждання продовжували звучати у моїй камері. На мить я подумав, що зазнав невдачі. Чоловік відійшов від дверей, і його обличчя більше не було видно у тьмяному світлі. Потім я почув скрип ключа в замку і привітав себе, продовжуючи виливати багато несамовитих звуків. Тріщина жовтого світла проникла в камеру саме в той момент, коли мій благодійник, який нічого не підозрював, відчинив важкі двері. Там він стояв, тримаючи карабін обома грубими, обвітреними руками.
  
  
  'Що з тобою?' — знову спитав він, уважно вивчаючи мене, ніби боявся, що я його обманюю.
  
  
  — Я хворий, — прошепотів я. 'Мені потрібно в туалет.'
  
  
  Йому це здалося дуже смішним, і він зробив помилку, підійшовши трохи ближче. Я не міг ризикувати тим, що хтось ще прийде, тому що необхідність поламати двох чоловіків одночасно не полегшила б мені завдання. У міру того, як я продовжував згадувати все, чому мене вчив Майстер Чжоєн, не забуваючи зосередити свою силу на самому моменті удару, я відчув, як стискаюся, готовий вистрілити, як чорт із коробки, з коробки в той момент, коли кришка лясне.
  
  
  У разі кришка була суто метафізичної. Це було схоже на задні двері, що ведуть до мене.
  
  
  - Хворий, - знову пробурмотів я, підманюючи охоронця ще ближче.
  
  
  - Я принесу тобі... - почав він.
  
  
  І перш ніж він встиг показати свою готовність, що повірив мені, я схопився на ноги і щосили вдарив. Моя нога, що розмахнулася, потрапила в його карабін, і той закрутився в повітрі. Охоронець скрикнув від подиву, ніби він все ще не вірив, що мої руки більше не пов'язані, що я не хворий і що моя права нога не лягає в лютому ударі йому в живіт. Тепер настала його черга зігнутися від болю. Ще один стогін зірвався з його губ. Потім він опинився навколішки, як я й хотів.
  
  
  Він дряпав брудну підлогу камери в пошуках свого карабіна, який знаходився менш ніж у футі від нього, але більше ніколи до нього не торкнеться. Я підстрибнув високо в повітря, і моя витягнута нога заскреготіла його підборіддям. Звук був схожий на удар більярдної кулі. Голова охоронця була відкинута назад під дивним і неприродним кутом. За кілька хвилин густий струмінь крові ринув з рота, прикрашаючи підборіддя блискучою вогненно-червоною стрічкою.
  
  
  У нього була зламана щелепа, але не було причин вбивати людину, поки вона була непритомна і не заважала. Швидкий, милосердний удар по шиї поклав цьому кінець. Він звалився вперед, його обличчя було в калюжі своєї крові.
  
  
  Я мовчки підкрався до дверей і тихенько зачинив їх. Я зняв із бунтівника сорочку. Він був зовсім непритомний і поняття не мав, хто або що його вдарило. Я використав один рукав сорочки як опору і туго зав'язав його навколо його закривавленого рота. Залишок сорочки кольору хакі швидко був використаний, щоб зв'язати йому руки за спиною. Думаю, пройде якийсь час, перш ніж він прийде до тями. І якби це сталося, він більше не міг би захищатися чи поспішати на допомогу своїм побратимам-бунтівникам.
  
  
  Але залишалося ще кілька людей, з якими можна було втрутитися. Незважаючи на мою практику у караті, бойові мистецтва все ще мають свої межі. Особливо, якщо ви у меншості. Тепер я був не тільки далеко в меншості, а й час був проти мене. Зовні печери запанувала темрява. Якби не місяць, було б подвійно важко пересуватися крутою та кам'янистою місцевістю. Мені потрібно було знайти дорогу назад до дороги, свого велосипеда і до посольства США в Катманду. І все це потрібно було зробити до 10:30 того ж вечора. Але перш ніж я встиг навіть подумати про те, щоб залишити штаб-квартиру шерпів, мені довелося чекати, поки Прасад і Рана повернуться з Балом Нараяном. Якби його не встигли зловити до того, як він злетів літаком, тоді мої проблеми стали б не тільки трохи складнішими, але, можливо, й зовсім неможливими.
  
  
  Так що все, як і раніше, висіло в повітрі: один великий знак питання. Карабін, що впав на підлогу камери, був заряджений та готовий до використання. Я натиснув на запобіжник, вислизнув за двері і тихо зачинив їх за собою. Коридор був порожній; голі лампи повільно хиталися туди-сюди на повітряному потоці в підземних камерах і коридорах. Зловісні тіні схрестились і знову розійшлися, коли я наблизився до стіни до зовнішньої печери, де шерпи зберігали свої боєприпаси.
  
  
  Але я не пішов далеко.
  
  
  Хтось мчав до мене вузьким коридором. Я притулився спиною до стіни, затамував подих і почав чекати. Кроки стали гучнішим, швидким і майже нетерплячим стукотом. Овальне обличчя, обрамлене коротким чорним волоссям, гнучке, пружне тіло, і Канті пройшла повз мене, безсумнівно, прямуючи до моєї камери. Якби я скористався карабіном зараз, постріл, безперечно, стривожив би всіх повстанців. У мене були зайняті руки, надто зайняті, тому я підняв горіхове ложе карабіна, маючи намір приземлитися їй на потилицю.
  
  
  Але знову ж таки я не просунувся дуже далеко.
  
  
  З різким вищучим звуком вона розвернулася навколо своєї осі, швидко змахнувши ногою. Боковина її закутого сталлю черевика торкнулася мого коліна, і все, що я міг зробити, це зберегти рівновагу. "Ти дуже дурний, Ніколас Картер," сказала вона з усмішкою. — І дуже необережний. Ви думали, що я не можу захистити себе?
  
  
  — Правду кажучи, я не був певен, — сказав я, кидаючись уперед, коли багнет зачепив її руку. Канті була швидкою, набагато швидшою, ніж я міг про неї подумати. Вона була така ж майстерна в бойових мистецтвах, як і я, плюс перевага в тому, що вона була легша, що дозволяло їй реагувати набагато швидше та економічніше.
  
  
  Вона повернула своє тіло убік і знову вдарила ногою вперед. Цього разу вона не потрапила в мене, а вдарила по карабіну своєю вагою, сконцентрувавшись на підошві ноги. Було схоже, що хтось зверху вихопив пістолет із моїх рук.
  
  
  "Тепер ми відразу і відпочили", - сказала вона. Вона навіть не задихала швидше, коли намагалася триматися на відстані, поки я готувався до захисної позиції, dyit-koe-bi, стійки, яка утримувала центр ваги в моїх стегнах, що дозволяло мені штовхати як убік, так і розгойдуватися. удари, щоб парирувати.
  
  
  Канті зробила наступний хід. Холодна і досить здивована тим, що відбувається, вона дозволила своїй лівій нозі вистрілити, як блискавка, коли я спробував відкинути себе вбік. Але її розрахунок часу був бездоганний, а її рефлекси були такими ж швидкими, якщо не швидше ніж мої. Її вуп-ча-ки потрапила мені прямо під діафрагму, поштовх змусив мене відсахнутися назад, застогнавши від болю. Вона не марнувала часу задарма, а потім придумала складний paion-sjon-koot ji-roe-ki. Це була найефективніша і найнебезпечніша атака руками. Якщо вона зробить це правильно, від моєї селезінки не залишиться нічого, крім рожевої м'якоті.
  
  
  Але я не збирався дозволяти цьому статися, поки моя нога не скаже свого слова в цій події. Я парирував удар бічним ударом. Моя нога описала у повітрі високу дугу. Підошва моєї ноги вдарила її в скроню, і вона врізалася в стіну позаду неї, трясучись головою, ніби намагаючись струсити павутину з голови.
  
  
  Я знову спробував завдати бічного удару, цього разу націлившись на вразливу нижню частину її підборіддя. Сторона її застиглого передпліччя приземлилася на мою гомілку з усією силою та твердістю молотка. Я відчув, як біль поповз по моїх ногах. Я ухилився, не звертаючи уваги на її лукаву та зневажливу усмішку. "Ти дурень, Картер," сказала вона з сміхом. "Чому ви вирішили, що я душа шерпів, якби не така здатність?"
  
  
  «Такі здібності» означали, що вона явно була мені рівнішою в бойових мистецтвах. Свідомість насамперед, Нік. Потім рішучість. Потім концентрація. Ви повинні постійно думати про ці речі, щоб кі-ай працював на вашу користь. Хорошого дня це може врятувати вам життя. Я почув, як Майстер Чеен говорить у себе в голові, зробив глибокий вдих і напруження м'язів живота. Я побачив, як ліва нога Канті наближається до мене в уповільненій зйомці, витонченою дугою, рух, який би вивів мене з ладу, якби вона приземлилася так само добре, як і була виконана.
  
  
  Пронизливе «Зут!» зірвалося з моїх губ, коли я нахилився, відійшов убік і повернувся, перш ніж вона відновила рівновагу. Кі-ай - це форма інтенсивної концентрації, яка призводить не тільки до адреналінового припливу впевненості, але і до відчуття неймовірної сили та фізичних можливостей. Практикуючи цю техніку, я зміг ухилитися від нищівного удару Канті по нирках та атакувати серією швидких, ріжучих рук. Край моєї мозолистої долоні приземлився в улоговині між шиєю та плечем. Вона застогнала і відкинулася назад, але не раніше, ніж мені вдалося мобілізувати всю силу Кі-ай і дозволити моїй руці приземлитися на її перенісся. Кістка розкололася з різким звуком, і густі цівки крові стікали її ротом і підборіддям.
  
  
  Було ясно, що Канті страждала. Було також ясно, що вона вже не була і наполовину такою зухвалою та красивою, якою була п'ять хвилин раніше. Але вона все ще могла вбити мене, якщо я не знешкоджу її раніше.
  
  
  Болісний біль, здавалося, тільки підштовхнув її, немов шип, що встромився в бік. "Тепер я накажу вбити тебе Лу Тієну", - прошипіла вона. - І повільно. Так, дуже повільна смерть для тебе, Картер.
  
  
  Я не відповів, але продовжував важко видихати, щоб зберегти напруження м'язів діафрагми. Мій розум записав наступну дію за кілька секунд до того, як моє тіло почало діяти. Ефективність удару ногою в карате можна виміряти швидкістю, з якою виконується. Я рвонув уперед праву ногу, що супроводжується затятим шипінням «Зут!» Вибуховий звук моєї ноги, що промайнула повітрям, на мить вибив Канті з рівноваги.
  
  
  Вона спробувала схопити мене за ногу, маючи намір перевернути її так, щоб я приземлився на підлогу. Але цього разу я був надто швидкий для неї. Вона промахнулася на кілька дюймів, коли вся моя вага, сконцентрована на витягнутій нозі, вдарила її по грудній клітці.
  
  
  Крик тваринного болю пролунав у повітрі, наче крик про допомогу. Поранена, з кров'ю, що все ще струмує з її обличчя, Канті схопилася обома руками за зламані ребра і позадкувала назад, намагаючись дістатися кінця коридору. Якщо їй це вдасться, я повернуся до того, з чого почав.
  
  
  Вона не могла швидко рухатися тепер, коли мені вдалося зламати кілька ребер. Справа була не в бажанні завдати їй болю. Це були тільки Канті чи я. Питання самозбереження. А самозбереження завжди важливіше за все інше. Я поспішив за нею, коли загін повстанців почув її крики про допомогу і прибіг, безперервний потік озброєних людей блокував кінець тунелю і не давав мені втекти. Якраз вчасно я схопив її за руку і зумів притягнути до себе, коли дехто з її людей підняв зброю і приготувався стріляти.
  
  
  Канті брикалася і щосили намагався вирватися, лаючись, як драгун. Але в її становищі вона не могла зрівнятися ні з моєю силою, ні з моєю рішучістю. Я тримав її перед собою; бореться, закривавлений, людський щит. "Якщо ви зараз вистрілите, вона буде мертва", - крикнув я.
  
  
  Дія цих слів нагадала мені живу картину. Усі завмерли на місці. Ви могли чути десять чітких відгуків людського дихання. Канті все ще брикалася і намагався вирватися. Але цього разу вона нікуди не піде, доки я не скажу, не віддам наказ.
  
  
  Однією вільною рукою я поліз у свої брудні штани і витяг П'єра. Газова бомба була моєю єдиною надією, і я мав намір використати її зараз. Через ізоляцію печер було мало шансів, що газ швидко підніметься. Газ деякий час затримується в тунелях та проходах.
  
  
  Прасад і Рана ще не повернулися зі своєю ношею, але я не міг дочекатися їхнього повернення з аеропорту, тим більше, що моє життя було буквально в небезпеці. Кліше чи ні, але саме це й відбувалося. — Скажи їм, щоби відступили, — попередив я Канті, повільно рухаючись до центральної кімнати.
  
  
  "Убийте мене першою", - кричала вона. — Але не дайте йому втекти.
  
  
  "Ти диявол на колесах, чи не так?" — пробурмотів я, міцніше стискаючи її руку. Вона була така туга, що я без вагань вирвав би кістку з суглобової западини при першому неправильному русі з її боку. Вона теж це знала, бо в міру того, як посилювався її біль, зростала і її готовність дотримуватися моїх наказів. "Скажи їм, щоб відступили і пропустили нас", - продовжив я. Мені не стане краще, поки ми не дістанемося до складу боєприпасів. У мене вже було невиразне уявлення про те, що потрібно зробити, але це можна було зробити тільки в тому випадку, якщо я був певен, що зможу увійти до того коридору, який вів у ліс.
  
  
  - Не слухайте, - закричала вона. Але в неї не залишилося сил. Змучена нестерпним болем, Канті впала в мої обійми, гірко плачучи; але вона плакала без видимих сліз.
  
  
  "Він уб'є тебе", - сказав їй один із її людей. "Це не має значення," сказала вона.
  
  
  Потім Лу Тієн підняв свій автоматичний пістолет, задоволений тільки тим, що йому вдасться вкласти мене, незалежно від того, що сталося б з Канті. Коли пістолет піднявся від його стегна, я кинув нас обох уперед і кинув П'єра вперед через тунель. Пролунав постріл, куля вдарила в скелю над моєю головою, а потім газова бомба вибухнула щільною лужною хмарою.
  
  
  Пролунав хор стривожених зойків, майже миттєво заглушений іншим хором, цього разу хрипким, здавленим кашлем. Засліплені їдким газом, партизани почали розбігатися в різних напрямках, намагаючись утекти від палаючого сльозогінного газу. Це турбувало мене так само сильно, але я повинен був переконатися, що досяг кінця тунелю, інакше не буде нічого, крім вірної смерті.
  
  
  Я притягнув Канті із собою як захист від подальших нападів. Вона обм'якла, наче мертвий тягар у моїх руках, напівнесвідома від болю. Щоразу, коли вона кашляла, я уявляв собі, як шматок зламаного ребра все глибше занурюється в її легені. Якби в неї зараз не було легеневої кровотечі, то за кілька хвилин вона відчула б, що тоне і не може набрати повітря у свої позбавлені кисню легені.
  
  
  Тримаючи голову якомога нижче, тримаю парі, що люди будуть спантеличені і засліплені густим задушливим димом. Це був ризик, на який я просто мав піти, бо я не мав іншого вибору. Коли Канті притиснулася до мене, я спіткнувся і побіг. Пролунав ще один постріл, але він потрапив до стін вузького димного тунелю.
  
  
  Я побачив купи дерев'яних ящиків, грубий дерев'яний стіл і Х'юго та Вільгельміну саме там, де їх залишили повстанці після обшуку. Я підійшов до столу, схопив двох своїх вірних друзів, а потім зумів дістатися дерев'яних ящиків до того, як Лу Тієн та його співвітчизники чи будь-який з повстанців змогли мене зупинити. Чоловіки хиталися навколо, дряпаючи очі, не в змозі бачити. Швидкий удар по шиї Канті, і я врятував її від страждань принаймні на мить. Сподіваюся, якби вона прийшла до тями, мене б вже давно не було.
  
  
  Мій палець стиснувся, і Вільгельміна люто виплюнула вогонь. Китайський приятель Лу Тієна був майже буквально прибитий до стіни, коли кров ринула з жахливої дірки, яка раптово розцвіла на його щоці. Його руки махали, ніби намагаючись злетіти. Потім він опустився на скелястій стіні.
  
  
  Ящики були позначені, щоб я знав, що шукати, а чого уникати. Але тим часом дія сльозогінного газу закінчувалася, і деморалізовані непальські повстанці знову прагнули покласти край моєму недовговічному переслідуванню.
  
  
  Ящики служили цінним прикриттям, хоча Лу Тієн, тепер, коли Канті не було в строю, раптово припинив стрілянину. «Ви заб'єте нас усіх», — кричав він, зупиняючи постріли шерпів, і я почав розкривати одну з дерев'яних ящиків. «Одна шалена куля, і на нас обрушиться вся печера», — кричав він спочатку мандаринською, а потім непальською. Суть його грубих, тривожних слів можна було перекласти будь-якою мовою.
  
  
  Ти прочитав мої думки, друже, подумав я, коли мені нарешті вдалося зламати одну із щільно прибитих кришок на одній із ящиків. Вміст не був акуратно загорнутий у цигарковий папір, як дорогі фрукти, але в ручних гранатах було набагато більше сили, ніж в апельсині чи лимоні.
  
  
  Було 5:17 ранку.
  
  
  Надто рано для доповіді о шостій годині, подумав я, витягаючи чеку з однієї з гранат і кидаючи її прямо в Лу Тьєна та його банду фанатичних борців за волю. Тоді не було часу думати, все залежало від швидкості. Я побіг до тунелю, я побіг, як ніколи раніше не бігав. Щоб вибратися з печери, мені знадобилося щонайменше шістдесят секунд. Але задовго до того, як я відчув насолоду від прохолодного нічного вітру на своєму обличчі, куля потрапила мені в ікру і раптом кинула мене на коліна. Я почав повзти вперед, коли вибухнула ручна граната.
  
  
  Сфера сліпучого вогню, болючі крики людських смолоскипів; і шматки каменю та каменю посипалися на мою голову.
  
  
  Я не думав, що потраплю до шестигодинних новин. Принаймні не сьогодні.
  
  
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  
  Що мене врятувало, то це те, що я вже був поза центральною кімнатою і в тунелі.
  
  
  Коли ручна граната вибухнула, спалахнувши всі ящики з боєприпасами, як і інші ручні гранати, інтер'єр штаб-квартири шерпів, ймовірно, нагадував Дрезден під час великих бомбардувань. Канті так і не дізналася, що її вразило. У всякому разі, вона померла, не відчуваючи полум'я, яке спалювало її живцем, не розуміючи, що всі її прекрасні плани та політичні інтриги зійшли нанівець.
  
  
  І якби одна секція тунелю не впала і мало не поховала мене під уламками, я б сам став ще однією жертвою. Але вибух зруйнував коридор, що веде до великого приміщення. Я все ще намагався звільнитися, коли другий вибух пронісся сотнями коридорів.
  
  
  Більше ніхто не кричав, уже нема.
  
  
  Куля, що потрапила в мене, пройшла через м'ясисту частину лівої гомілки, не долетівши до кістки на волосину. Я все ще стікав кров'ю, але, принаймні, не відчував себе факелом. Мені знадобилося добрих п'ять чи десять хвилин, щоб звільнитися. Я відчував жар замкненого вогню і хотів вибратися з тунелю якнайшвидше, поки на мене не обрушився весь дах.
  
  
  Те, що могло зайняти шістдесят секунд, перетворилося майже на десять хвилин. Через шматки каменю, що впали, і кривавої дірки в нозі я був не у формі для спринту. Але коли я відчув, як вітерець зеленого лісу торкнувся моїх щік, і глянув на зоряне небо, я подумав, що заслужив трохи відпочинку.
  
  
  Я сів на землю і глибоко зітхнув. Позаду мене через вход у те, що колись було добре захованим притулком повстанців, клубилася хмара диму. Тепер це було не що інше, як скупчення вугілля та каміння. Але моя місія була далекою від завершення. Мені ще чекала робота, незалежно від кульового поранення. Мені потрібна була не так пов'язка, як шви, але я зміг зробити тільки одне, коли повернуся в Катманду. І перш ніж повернутися до міста, я мав дізнатися, що трапилося з Раною, Прасадом і Балом Нараяном.
  
  
  Але спочатку я мав спробувати зупинити кров, яка вільно текла з рани. Рукави сорочки страшенно корисні, коли ви знаходитесь в скрутному становищі. Я зняв куртку або те, що від неї залишилося, потім сорочку та розрізав один рукав за допомогою стилету. Потім обв'язав смужку тканини навколо пораненої ноги. Через кілька секунд пов'язка була накладена. Занадто туге перев'язування наражало мене на ризик гангрени, тому мені довелося задовольнятися тим, як це було зроблено, поки в мене не було можливості подивитися на це.
  
  
  Ходити тепер стало проблемою, але, оскільки я мав справу з пораненими ногами раніше, минулого разу в Індії, якщо мені не зраджує пам'ять, мені вдалося підтягнутися і дістатися крутої кам'янистої стежки, що веде до дороги. Мобілізація влади після вибуху була лише питанням часу, але я сподівався, що вони не поспішатимуть на місце «нещасного випадку». Присутність поліції чи урядових сил стримає Рану та його групу. Та прямо зараз я напевно не міг використати це.
  
  
  Мій Ролекс засвітився о 6:01 ранку, коли я дістався до дороги. Оскільки до того, як мені згадався наказ Хоука, залишилося менше п'яти годин, мені ще мало зробити. Мене турбувало те, що Рана не зміг повернутися до печери. Він мав три години, і єдине пояснення, яке я зміг знайти, полягало в тому, що Бал Нараян не надто поспішав скасовувати броню на літак і підкорятися наказам Канті.
  
  
  Я поставив себе на моєму велосипеді, на узбіччі дороги. Світив півмісяць, але, принаймні, не тьмяна темрява; світла було достатньо, щоб побачити кілька сотень ярдів. Ще три постріли, і Вільгельміна буде порожнім. Мені доводилося використовувати її дуже економно і продовжувати покладатися на Хьюго, щоб покласти край тому, що цілком могла розпочати Вільгельміна.
  
  
  Не було сенсу їхати назад у Катманду. Прасад і Рана беззастережно підкорялися Канті. Навіть якщо їм не вдасться отримати Бала Нараяна, в якийсь момент вони обов'язково повернуться до печери. Скільки часу це займе, можна було лише здогадуватись. До того ж почало холодати. Я підняв комір куртки, знову зав'язав пов'язку на нозі і сів у кущах.
  
  
  Після цього все, що я міг зробити, це чекати і сподіватися, що моя вага буде винагороджена до 10:30 ранку, коли настане крайній термін Хоука.
  
  
  Я сидів, як Будда, схрестивши ноги і старанно виявляючи стільки ж терпіння. Було близько семи, коли я почув гуркіт, який одразу ж привернув мою увагу. То був старий пошарпаний «Фіат»; його фари ковзали порожньою дорогою. Я навів Вільгельміну на заднє колесо. Я натиснув на курок і почув крик Рани, який щосили намагався керувати машиною. Вибух змусив його натиснути на гальма, і машина зупинилася метрів за п'ятнадцять від мене. Я побачив дві темні постаті, два силуети на задньому сидінні. Якби мені пощастило, однією з тіней була б людина, яку я знав лише за фотографіями в газетах і ніколи раніше не бачив наживо.
  
  
  Але було вже надто темно, а я був ще надто далеко, щоб точно ідентифікувати його.
  
  
  Я пригнувся і підкрався ближче якраз у той момент, коли дверцята машини відчинилися, і хтось вислизнув у тінь. "Нараяне, почекай", - почула я крик Прасада, його голос зірвався від паніки.
  
  
  Але Нараян слухав лише свою жадібність. «Зачекайте нас», — крикнув він по-непальськи, коли фігура, що присіла, побігла до узбіччя дороги в безпечне місце в густому, непрохідному лісі.
  
  
  Принц потрапив під раптовий перехресний вогонь з обох боків. Прасад вистрілив через секунду після того, як Вільгельміна випустила в темряву свою кулю. Два послідовні постріли зірвали плани жадібного непальського принца. Нараян випустив несамовитий крик і похитнувся в моєму напрямку. Він був уже на півдорозі до Нірвани, або де б він не опинився, коли я добрався до нього. «Киньте пістолет», — сказав я, тепер більше зацікавлений у Прасаді, ніж у Нараяні, що вивергає кров, і не в змозі втручатися далі в те, що я вважав останньою главою своєї місії. Вільгельміна виявилася ще переконливішою, ніж мій гнівний голос. Прасад дозволив «Беретті» вислизнути з його пальців. Він з глухим глухим стукотом ударився об асфальт. Рана тепер стояв біля машини і недовірливо переводив погляд із шокуючого тіла Нараяна на мене, закривавленого, але дуже живого.
  
  
  — Отже, ми ще зустрілися, Картере, — саркастично сказав він.
  
  
  — Так, Рано, — відповів я. «Де діаманти? І де ти був так довго?
  
  
  "Це стосується тільки Канті", - сказав Прасад із похмурим обличчям, хоча я утримував увагу Вільгельміни на його постаті.
  
  
  Я видав глухий, позбавлений гумору смішок. — Канті більше нема, — сказав я. «Шерпів більше нема. І печери більше нема.
  
  
  - Про що він? - Запитав Рана.
  
  
  — Найкраще, що я можу вигадати, — сказав я. "Погляньте туди." Я вказав над лінією дерев на густі чорні хмари, що зникли за місяцем. Тяжкий стовп попелу та диму був добре видно з того місця, де ми стояли.
  
  
  — Вони в нього... у Нараяна, — сказав Прасад, дуже тремтячи. Вперше, як я знав його, він був наляканий. І коли Вільгельміна вказала на нього, я не міг його звинувачувати.
  
  
  — Принеси мені їх. Швидко - Мій тон не залишав нічого для уяви.
  
  
  Рана підійшов до принца, що впав, і поліз у його куртку. Я розвернувся і спрямував пістолет прямо в центр його грудей.
  
  
  — Це було б дуже безглуздо, Рано, — попередив я його. "Не сказати, що безглуздо".
  
  
  «Канті помилилася, довірившись тобі, – відповів він. Його рука ковзнула назад і безвольно повисла. Не потрібно було збільшувального скла, щоб побачити, що він наляканий, що він тремтить тепер, коли зрозумів, що я не в настрої для ігор.
  
  
  "Можливо, але зараз ви нічого не можете для неї зробити", - сказав я. — Повір мені, я не маю жодного бажання тебе вбивати. Ти молодий і дурний, але хто знає... можливо, коли-небудь ти знайдеш сенс у житті. Тож зроби нам усім ласку і віддай мені ці діаманти.
  
  
  — Я їх дістану, — сказав Прасад. — Тоді ви відпустите нас? Так?
  
  
  «Щойно ви поміняєте для мене цю шину, ви обидва зможете вирушити куди завгодно.
  
  
  Він схилився над тілом Нараяни. Принц був все ще живий, принаймні фізично. Подумки він уже пішов від нас на п'ять хвилин і дві кулі раніше.
  
  
  «Він не хотів віддавати їх нам раніше», — прошепотів він англійською мовою, коли знайшов слухавку, в якій я перевіз алмази з одного краю землі на інший. «Він сказав, що ми брехуни».
  
  
  — Брехень, — поправив я.
  
  
  "Так, все це брехня". Він підвівся і простяг мені пластикову трубку.
  
  
  Мені знадобилася рівно хвилина, щоб визначити, що все каміння у вузькій гнучкій трубці все ще ціле.
  
  
  Рана вже почав міняти шину. Я дозволив Прасаду допомогти йому, а Вільгельміну тримав напоготові на випадок, коли один із цих невдах революціонерів вирішить, що йому не подобаються мої накази. Повністю усвідомлюючи, що я, не вагаючись, натисну на курок і відправлю їх у тому напрямку, куди вже пішов принц Бал Нараян, вони зробили, як їм було сказано, і цього разу мовчали.
  
  
  Коли вони закінчили, було 7:52 ранку.
  
  
  "Тепер велосипед", - сказав я, уважно спостерігаючи за ними, поки він не опинився на задньому сидінні машини. "І, нарешті, твій револьвер, Рано".
  
  
  "Ти порядна людина", - сказав він, зображуючи сміх і злісно віддаючи свій. 38 American Detective Special, кинутий на дорозі.
  
  
  — Ретельно, але співчутливо, — відповів я. — І я думаю, що зараз саме час розлучитися. Ви так не думали?
  
  
  Прасад навіть не став чекати, поки Рана ухвалить рішення. Не оглядаючись і ні секунди не вагаючись, він зник, як лякливе лоша. Звук його легких кроків, що бігли, здавалося, вирвав Рану з заціпеніння. Він побіг за ним, залишивши мене з сином непальської королівської сім'ї. Єдине, що мене засмутило, це те, що вони обоє забули попрощатися зі мною та з принцом.
  
  
  Я відтягнув м'яке і мляве тіло Нараяни до узбіччя дороги. Його кишені виявилися справжнім джерелом вкрай тривіальних речей. Нічого вартого, крім коробки сірників. Не дивно, що на ньому вже був знайомий текст: Ресторан «Каюта», 11/897. Асон Толі. Катманду.
  
  
  Кривава піна покрила його тонкі та жорстокі губи. Обличчя смерті застигло в гніві та злості. Він працював майже так само старанно, як і я, і майже досяг успіху. Дві кулі поклали край усім його егоїстичним мріям. Тепер він навіть не вартував спогадів.
  
  
  Використовуючи ті ж обрізані гілки, які раніше приховували велосипед, я зробив щось, на перший погляд схоже на похоронне багаття. Але я ніколи не спромігся кинути сірник у купу листя. Ймовірно, дерево було ще надто зелене, ще не готове спалахнути золотим, помаранчевим і криваво-червоним полум'ям.
  
  
  Тому я залишив його там, невидимим і замаскованим, поки це завгодно богам. Я дошкандибав до «фіату» і сів на переднє сидіння. Було о 8:13 ранку. Я вкладуся в термін Хоука, і в мене навіть залишиться небагато часу.
  
  
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  
  Я все ще кульгав, навіть із алюмінієвими милицями, коли йшов блискучим білим коридором лікарні. Катманду став спогадом, а Непал - баченням із щоденника дослідника. Шерпи були заслані на сторінки азіатської історії такими ж мертвими, як принц Бал Нараян, такими ж безжиттєвими, як найманий вбивця, якого ми колись знали як Коенвара.
  
  
  Те, що я не зміг закінчити, зробили війська короля Махендри. Останні партизани були зібрані біля прикордонного китайського міста Мустанг, неподалік Аннапоерни. Партизанська організація припинила своє існування. Але я не думаю, що було б реалістично думати, що жодні інші жінки та чоловіки в Непалі не мріяли про більшу політичну свободу, хоча, сподіваюся, менш насильницьким шляхом.
  
  
  Я обговорив усе це з Хоуком перед тим, як покинути Гімалайське королівство. Білий дім заявив, що поряд із значними зусиллями з надання допомоги буде серія переговорів на високому рівні між держсекретарем і королем Непалу. Можливо, можна було б знайти якийсь державний устрій, який дав би людям більше шансів сказати те, що вони хотіли сказати, і більшість всього законодавчого процесу.
  
  
  Але я дуже великий реаліст, щоб не знати, що навіть якби непальський трон допускав більшу демократичну свободу, завжди існувала б небезпека втручання Китаю. Загроза революції, ймовірно, завжди висітиме над країною, як кривавий китайський дамоклів меч.
  
  
  І якби це сталося, все, що я міг би підготувати, не мало б реального значення. Але в цей момент вся моя увага була прикута вже не до Непалу, а до вродливої молодої жінки, яка гадки не мала, що я збираюся зробити їй візит. Двері в кімнату Андреа були зачинені. Я тихенько постукав і відчинив двері.
  
  
  Вона сиділа на ліжку, гортаючи модний журнал. У той момент, коли вона побачила мене, рум'янець повернувся до її щок, а посмішка змусила куточки її рота вигнути в явному і неприхованому задоволенні.
  
  
  "Нік... що... я маю на увазі, коли... як...", - пробурмотіла вона, не вірячи, що я справді був там і був набагато суттєвішим, ніж уві сні.
  
  
  - Усьому свій час, - пообіцяв я. Я підійшов до ліжка і ніжно притулився губами до її губ. Коли я відступив, вона все ще посміхалася, і я був радий, що повернувся до Амстердама і до лікарні Вільгельмін Гастуїс, перш ніж полетіти назад до Вашингтона. — Мені сказали, що ти зможеш вибратися звідси за два тижні, а може, й раніше. Як ти почуваєшся, Андреа?
  
  
  «Краще, Нік. Набагато краще. І я хотіла подякувати вам за те, що ви зробили… я маю на увазі рахунки».
  
  
  "У мене є набагато кращі новини", - сказав я, підсуваючи стілець, щоб покласти ногу на нього. Рана вже гоїлася, але знадобилися тижні, перш ніж я повністю одужав. — Пам'ятаєте, я говорив про сенатора Голфілда?
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  — Ну, він наказав мені передати вам, що, як тільки ви одужаєте, на вас чекатиме робота у Вашингтоні як один з його помічників з адміністративних питань. Я сказав би, що це оплачується набагато краще, ніж позаштатна журналістика. А Голфілд не з тих, хто судить про людей за зовнішністю, а лише здібностями.
  
  
  "А як твої справи?" — спитала вона зі сміхом.
  
  
  "Це залежить від того, кого я зустріну, міс Юень".
  
  
  - І ти залишаєшся, Нік? Ненадовго.
  
  
  — Може, я залишусь ще трохи.
  
  
  Ми обидва сміялися, як дві маленькі дитини. Непал був просто рутиною в моєму житті; небезпека та кровопролиття частина мого минулого. Не оглядайся назад, Картер, подумав я про себе, бо попереду на тебе завжди чекає щось більше, і воно вже за рогом.
  
  
  
  
  
  Про книгу:
  
  
  Як переправити з Амстердама до Непалу необроблених алмазів на мільйон доларів, як потім використовувати їх як валюту для викупу викрадених дітей сенатора, як забрати їх назад і знову вивезти з країни? Дуже просто!
  
  
  Але є ще:
  
  
  Шерпи, банда професійних революціонерів, з жахливими винаходами її Канті, - вона типовий «дух» революції, настільки ж прекрасний, як і смертоносний, з її «руками кунг-фу», які безжально слухають хворобливі команди свого мозку.
  
  
  Коенвар, вбивця за будь-яких обставин. Коенвар може крастися, як лісовий кіт, і вбивати так само швидко і підло.
  
  
  Бал Нараян, міжнародний плейбой, член королівської родини. Він був із тих людей, які продають усе і всіх заради власного багатства.
  
  
  Нік Картер, він же N3, Майстер убивць Картер, який має вивчити нову мову смерті, щоб вижити...
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"